«Там, де південь...»

Там, де південь... (fb2) - Там, де південь... 1279K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Олесь Ульяненко

Олесь Ульяненко Там, де південь…

Заліні й Надії, з любов’ю.

* * *

Тоді стояв сучий синій холод. Увалився Утюг. Ми якраз писали пулю. Утюг, ляпаючи товстогубим ротом, сказав, що Ірку Уварову облили кислотою. З голови до ніг. Цією паскудною сумішшю, яку колотять ялтинські цигани. Ця золотушна від наркоти погань кодлиться за Третьою Слобідською. Я знав це колотилово — його, блін, це колотилово, не відмиєш, і ним можна озброювати війська Бокаси або ангольську армію. Як, блін, кому в голову зайде. Це більше на Південь. Там це і трапилося — між Півднем і Аляудами. Облила Олька Коваль, яка водилася з Бібою. А Біба тоді тримав три Слобідки, а його пацани шманали на Совєтській і на Ялті, гадючому поселенню, недалеко від Третьої, де тусували і терлися цигани та греки. Ми туди часто навідувалися, щоб збагрити мішок драпу або потягти якусь чумизу. Щоправда, раз на три можна зачепити трипака чи сифона. На війні, як на війні. А так вони в цьому покладисті. Біба високий, із чорним волоссям, крилами плечі й сині очі. Жінкам завжди такі подобалися. Йому двадцять п'ять років, і все цим вирішувалося. Ми сиділи в будці п'ять на п'ять, заваленій транспарантами й червоними прапорами та мішками драпу. Одне вікно, майже на всю стіну, на проспект і трамвайні сизі колії, що підрізали жилий масив. Ми не звернули уваги на Утюга, а продовжували розписувати пулю. Це відбувалося на мосту. Трухлявою лапою перекинутому через дві вулиці. Зранку приємно дивитися на дахи гостроверхої червоної черепиці, на будинки в кущах дикого винограду. Красиво, як обіймати жінку Ну, це у кого є фантазія. У більшості тут, на мосту, її не було. Чистої води тобі реалісти. Я відпив із горла дешевого шмурдяку. Подивився: потилиця в Утюга широка. Брита потилиця.

Червоні прищі на пиці. Уйобок, казали, дрочити треба більше. А так йому, Утюгу, ніхто не давав. Він, Утюг, розказував і плював слиною, а в тріснутому дзеркалі трусилися його слонячі вуха. Місто звідси, з мосту, переливалося блискучою шкірою велетенського пітона. Місто виповзало десь із чорнильної ночі степів, ліниво падаючи в Лиман, ковтаючи трамвайні колії й запізнілих перехожих. Хтось кричав, а хтось мовчав. Стояла ніч, і всім на все насрати. Я підняв голову і сказав:

— Догралася! Йоб її…

Всі — Пєца, Маран, Дуб, — перестали розписувати пулю й подивилися спочатку на мене, потім на Утюга.

— Може, його в торєц заїхати? — спитав Пєца. — Знову з мєлкими кашку жер, тварь підзалупна.

— Шо ви зра… Шо ви… підіть і повтикайте… Віляки з Іркою повні… В натурі… Зуб даю…

Я вибив із пачки «Силени» сигарету і як сраний кіношний вовкулака втупився у місяць, що повзав більмовим оком над містом, над Лиманом, над усим цим грьобаним кишлищем. А їби його… Утюг затусувався в кутку. Він хоче покурить і його жовті котячі очі вижидально дивляться на мене.

— Хєр шо покуриш…

Ірка донька полковника. Ірку я зустрів… да, тоді стояло сонце. Стовпом у всіх колодязях дворів. І широкі простирадла вулиць, наче столичні проспекти. А можливо, це у моїй голові світило… І я побачив її. На лавці. Вона читала книжку і їла морозиво. Вона неймовірно худа, висока, з волоссям золотим, чистим як місяць, до самої задниці. Круглої і відстовбурченої. Спина перед сідницями різко прогнута. Тут то все, що треба, ага. Не знаю, що мене взяло. Я пройшов повз неї раз, риплячи шкірянкою, потім другий, і на неї це, по-моєму, не справило ніякого враження… Це було давно, за юності, коли я ходив у штанях кольору дитячого поносу, з набитими власноруч виготовленими лейбами…. Це відбувалося так давно, бо все, що замальовує мені пам’ять, нагадує витончені часом сторінки перечитаної кимось книги… За третім разом вона підвела голову. Великі очі, великий красивий рот. Дорога помада. Я нахилив голову і глянув на книжку.

— Апулей, — сказав я: на мені потерта шкірянка, вже згадані жовті джинси, прохора на високому каблуці з фінкою в халяві. Іншої реакції я і не чекав. Сонце лизало й лизало вулицю Садову, але було прохолодно — з моря різав холодний вітер.

— Хм. Дивно. Босяки нічого не читають, — вона не злякалася. Вона глузувала, я а терпів. Тоді я не знав, що за нею вписував Біба. А вона за ним чи від нього. Непонятки у них. Біба взагалі понтовий пацан. Але, як і всі понтарі, він проколовся. Так завжди трапляється. Але тоді я стояв і дивився, і не знав, як закадрить цю баришню. А що це баришня, ніякого сумніву. І чи взагалі я міг допуститися, щоб закадрити її. Пізніше воно приходить: висолоплені очі, дурнуватий погляд і таке-сяке. Угу. І дрочиш ночами, доки не посинієш.

— Дарма ти так, — сказав я. — Ходімо в кіно.

— У Дім Морських офіцерів?

— Ага. Звідки ти знаєш?

— Мене Біба туди запрошував, — сказала вона і подивилася поверх книги, поклавши підборіддя, на мене сірими очима з розширеними зіницями, синіми колами прожилок під ніжною шкірою. — Але він не знає, хто такий Апулей. От. — Вона пригнула голову, вигнула шию, чисто зміюка, і чи то кивнула, чи то всміхнулася.

— Ну і добре. Домовилися.

— Нахабний, — і вона пирснула зі сміху.

— Ти тільки нашим не кажи, — сказав я. — Ну, Біба там… ще кого знаєш…

— Про кіно чи книжки? — вона наче спохопилася, засміялася, затуливши соковитого рота довгими пальцями. Додала спокійно: — Ах так… Ти ж нічого не боїшся… У-у-у… — Вона знову вигнула шию, і її губи витягнулися в смачну дудуку. Мені захотілося її виїбати. Не більше і не менше. Дати в рота, а потім відтрахати у всі дірки. Як у нас це робилося. Просто. І я знав, що після цього нічого не буде. Проста собі бєцалка. Коза драна, тільки що грамотна. Так заведено, такий закон, і ти його повинен дотримуватися, навіть тоді, коли кнокаєш цю діваху на довгих струнких ногах у блідо-голубій сукні з плісированими краями, з неймовірним волоссям, що його розкидав вітер. Мені зробилося сумно. Звісно, я цього не хотів. А тягнув із усіх сил. Хоча ще не факт, що вона мені сьогодні ввечері дасть. Нічого більше не тарабанило у моєму шарабану і штанях. Але я сказав:

— Давай пройдемося.

— Можна.

На тому кінці широкої, як проспект, вулиці з пасмугами сірих тіней стояла стовпом руда пилюка.

— Буде дощ, — сказав я.

— Ти нічого кращого не міг придумати?

І ми пішли далі, що тобі два школярі. Я кілька разів утримувався, що не запустити їй руку під спідницю. І вона це знала — я зрозумів це через багато років, коли вже нічого не було. Чоловікам завжди доходить, як вода в унітаз. І тут Ірка сказала:

— Я піду з тобою на фільм… І не тільки… Зробиш мені послугу?

— Дивлячись яку. Але для тебе зроблю. Валяй.

— Нічого особливого. Завтра на кіно я тобі розкажу. А зараз пока! — Вона пішла і пропала в рудій пилюці, а вітер надував, що падло, з Першої Слобідської. Мені кортіло побачити, як вона йде і зникає в тунелі вулиці, й мені зробилося так, як цілий склозавод розбили в моєму шлунку, у моїй мошонці десять тисяч кремпів, подібних на Утюга. Я закурив і довго стояв на півзігнутих, витріщившись у той кінець вулиці. А вулиці тут широкі, майже тобі проспекти. А от проспекти подібні на стічні канави. З котушок можна з'їхати… Така баба…

І я пішов до Халяви. Я і збирався до нього. І, власне, він не був Халявою, а називали його Вася Мєчєний — мужик сорока років. До нього я і збирався. Покурити драпу, попити пива й начіпляти собі на вуха його старечі умняки. Так я проманджлав Першу Слобідку, затим Другу. На Третій, на витертій колоді під айвою, сидів Халява зі своїм кодлом. Халява товстун. А всі товстуни добряки, якщо їм не наступати на яйця. І ось вони сиділи, з обдертими наждаком часу щоками, розставивши грубі ноги, виставивши під спеку черева, обтягнуті тільняшками й запраними до білого військовими сорочками, доживаючи сни і дні під цим сонцем. Вони дивилися на цей світ поверх одвислих капшуків під очима, байдуже, як і треба дивитися на цей світ… Бля… Перед цим, дорогою, під зашмарканою пивною будою я зустрів Пєцу, який плавав у мармеладовому полудні, побиваючи Ніжинського, викручуючи всілякі па, і метеляв руками, що той тобі Штраус. Повітря втихло, якось важко впало на плечі, і він задирав голову, лепетів щось про птахів, на яких він сяде й ось тут полетить к такій-то фєні й перетак йоб його. Не треба бути хіміком і мусором, щоб домакітрити, що кушав на сніданок цей кремп. Я заарканив його, але з'являтися до Халяви в компанії з таким — порушення не лише етикету й субординації, а й паливо чистої води. І от ми зараз стояли й дивилися на наших аксакалів, а вони дивилися у вічність драповими очима з радісним блиском скажених кролів. Піднявся вітер. Пєці зробилося знову хрєново, й він заспівав бандерівську пісню — звідки він сам родом чи його фазер і мутер. Вітер надував порваного плаката, де стояло 1978 рік. Зараз був 79-й, і Пєца сказав, що наведе порядки, нехай тільки залізе повище. Куди — хрін його знає, і який чорт тоді кочегарив у його бошці. Аксакали сиділи і п'ялились, як у екзистенцію, на тобі — викапані буддисти. Я повільно повернув голову. Пєца срав, висолопивши язика, якраз під будкою дядя Фіми, що латав чоботи, торгував драпом і дєвочками. Сеча і гавно паскудно смерділи, як, власне, і його життя, що зараз не коштувало і трамвайного квитка, якого Пєца ніколи не купував, а їздив на таксі. Пєца у нас був мажором. Аксакали передавали «дудолю» з рук у руки. Нарешті Халява прокашлявся і сказав:

— Нічо… Пусть малий похєзає, а ти йди до нас. Базар єсть…

Я підійшов, сів, закурив, і відразу подумав про Ірку. Халява і його кореш Калітан переглянулися, вперше.

— Це з тобою чого, малий? А Штурман? — Капітан по плече мені, ковбаси кусок, його, здається, огрієш — але в тому році так нарвалися гастролери, гагаузи, четверо, — думаю я, от їм непруха була, цим гагаузам, бля, що за народ такий, а он той дім, я сюди буду вертатися, навіть після смерті вертатися, хоч усрись, виїбись, а буду вертатися, люди ніхуя не смислять в житті, й коханні, й у подібних речах, і наприкінці, коли мене вивело з трансу пердіння Пєци, Халява сказав:

— Це точно баба. Якщо хочеш бути капітаном, то не в'яжися з бабою. — І він передав мені «дудолю». — Баба як косяк. Сьогодні є, а завтра треба шукати. Запас надо. Ти тягнеш, малий? Це не водка, що в кожному генделю. Водка — це Людка з Другої Слободки, де одні одсоси. Людку кожен може. А от косяк спробуй відшукати серед зими та стужі. Кінетична енергія витрачається. От. Бабу треба брати або відразу, або кидати, якщо ти мужик.

— Спасібо, — сказав я, і сам подумав: до чого тут баба, і до чого хиле хитросракий Халява.

— Нам от шо надо, малишонок. Шоб твой кремп не срав під Фіминим особняком… Да… Нам помощ нужна… Приїхали молдавани… Так вони у Первомайську лінію драпу забили… Хапають, де тільки лежить… — важно і по-буддистськи відсторонено почав Халява.

— Так розборняк, — резонно сказав я, передаючи «дудолю».

— Розборняк, малий, будєт. Нам подстава потрібна. Ти ж не дурак. У мене три ходки. У Капітана дві. Вам пора за діло братися. Пора мужиками буть, а не смоктати моню, — сказав Халява.

— Хорошо. Скажеш коли, — на мене несподівано впала важність усього світу. Я встав, чинно попрощався, зачепив Пєцу, що на ходу натягав штани, і, думаючи про Ірку, подався до трамвайної колії. На таксі.

— Еч, маладьож пішла, — почув я голос Капітана. — На тачках розкатують. А ти про Ольку забув, да! Да! Як там Олька?!

— Ша. Кеп. Нехай своє макарять, — сказав Халява.

У таксі стояв духан французького одеколону «Ожон». У мої ніздрі вповзали мрії. Я уявляв, а можливо — це насправді, як вона повільно йде золотистим пляжем, під китайською парасолею з булькатими рибами на ньому, тягаючи за собою стерильно-білу болонку; як лежить на шезлонгу — одна нога зігнута, в бікіні, такому, що на пакеті за двадцять п'ять рублів, і він називався у форци «Французький пляж». І тут мене стопорило. Як бика. Як дебіла, що намагається всунути голову в очко клозету й напитися води. А які у Ірки цицьки? Тут у мене встало. Встало так, що я загарчав, а рулєвий вильнув на трасі. Я напружено почав думати про світло-тіні, майже фраганорівські, від дерев, думати про вулицю з рудою пилюкою наприкінці. Рожеві купідони й уся ця шлоїбень шмигали разом із чорними жирними аляудськими мухами у високому порцеляновому небі. Тут драп таки подіяв: Олька. Про неї я забув відразу. Блін, ця сухорлява сучка з відстовбурченим задом, сірими очима, довгими пальцями й соковитим ротом, що тобі говорити, ось зараз мене переймало. Тому що я ж був інакшим. Інакшим, ніж Пєца, Утюг, Дуб, Маран… Словом, про них трохи нижче. І все те, що ми проживаємо, лишаючи в минулому. Самі мрії, як ореол слави чи прокляття. Ось так…

* * *

Ми прагнемо грошей, щоб купити те, чим добре суспільство забезпечило б нас безкоштовно, себто знання, розуміння і переживання; це значить читати про весь світ і подорожувати по всьому світу а не йти по життю, не розуміючи більшості з того, що бачиш, і, отже, не бачачи більшості з того, на що дивишся. При бідності не так страшно, що помираєш із голоду, аніж те, що, помираючи з голоду, тупієш і стаєш бездіяльним.

Джон Фаулз, «Арістос».

* * *

Цей добротний бутовий дом стояв на самому пагорбі. І пагорб був єдиним на ціле місто. Тут ріс дикий виноград, найзапашніший, найкрасивіший у місті. І над ним усе пливли й пливли хмари. Такий ще був на Сухому Фонтані. І скільки б не пройшло років, але я туди буду повертатися: вдень, уночі, вранці, подумки й у мріях. Тут ніколи не ошивався дєдушка, який давав пососати десятилітньому хлопчику Галіку, правда, і Галік був ще той ходок. Головне — не шмигали тут усілякі уйобки й дегенерати. Дєдушку ми називали Мазай. Це дійство відбувалося на Аляудах, занедбаному цвинтарі, й ми по приколу, тягнучи густий «Янтар», спостерігали, переговорювалися між собою, метикуючи, як і коли поховаємо дєдушку в одному зі склепів. Ото хохма! Вся рідня ескадроном, із квітами й вінками, блін, і ями копати не треба. Там я переконався, що людина від початку не повинна народжуватися: маленький чмурига метався цвинтарем, коли дєдушка не з'являвся на Аляудах У старого, видно, серце, радикуліт і всі капості з журналу «Здоров'є». Малий тоді бив склянки, банки, ставав на голову й голосно скиглив. Істерика. Часто я думаю: аби людина слухала своїх ангелів-охоронців, то, напевно, біда не спала б облізлим псом на наших порогах. Ірка в це не вірила.

Але хіба кому, як не їй вірити в подібне — з грубими книгами, дорогим татусем, дорогою матінкою, дорогими собаками, дорогим усим, навіть запахи нагадували бабину бібліотеку. Я часто уявляв, що саме тут зустріну її, наче випадково. По теорії, ми належали одне до одного. На тобі, довбані герої-любовники. Їй не цікавий світ із ранковою вівсянкою, з вигулом собаки, зі чмоканням у щічку батьків перед тим, як водій на чорній Волзі відвезе до університету. Людина шукає справжнього, а світ це така лажа, що не продихнеш. Особливого мало. Нічого тут вдіяти я не міг. Ніхто не сцить проти вітру й не хоче бути комсомольцем. І сам був такий: гадав, що модні шкарпетки набагато перевищують деякі речі, котрих я не знав, хоча прагнув. Цей бутовий дім, обвитий плющем і диким виноградом, називався університетом. І кожного разу, коли я проходив повз нього, зупинявся, наче просячи блискучі вікна покликати мене. Але відомо — ніхто мене туди не пускав і не пустить. Наше і моє місце — Аляуди. Я точно не пам'ятаю ні того місця, ані ту кав'ярню, але показати її можу детально… На Аляудах проходили сходняки усіх мастей.

* * *

Пєца родом із Заходу: він худий і горбоносий, чорний, як циган, верткий і хитрий. Ми стусувалися з ним біля Зоопарку. Чорна чавунна пантера. Широкий проспект. Аляуди, єврейський цвинтар і Південь.

В абревіатурі ЮТЗ. Зоопарк — гордість усіх лохів. Їх там шманають, чистять кишені, і просто дають в торця. Щоб не повадило. Пєца строчив косяка в біломорину, сидячи під цією кицькою. Він не звернув на мене ніякої уваги. І ні на кого з інших. Строчив і строчив драп. Закінчивши, цей довбень закурив, витягнувши ноги. І всі ті ноги переступали, наче там сидів мент, а не босидло з Першої Слободки. Я підійшов і огрів по його молдавських кросівках.

— Ти шо-о-о-о-о? — сказав він і простягнув мені «дудолю».

Я затягнувся, повернув назад.

— Отстой, — сказав я.

— Отстой, — повторив Пєца.

Потім він упіймав двома карими очима щось у небі, й ми стовбичили добрих п'ять хвилин.

— Пішли повтикаємо. — нарешті сказав він.

Це Аляуди. Цвинтар. Ми йшли серед повивертаних плит, наче двоє варварів серед римських руїн. Нарешті Пєца зморозив умняка й притулив пальця до губ. Типу того, ша, треба мовчати. Ми підійшли ближче до купи вінків, ще свіжих, над якими мирно пурхали мухи та бджоли. Пєца показав.

— Січи.

Малий приходив раніше за діда. У нього широкі штани. Малий шастає, кашляючи в кулак, а то і просто в повітря, туди-сюди, плутаючись у холошах. Раз, другий, третій. Мені обридає, але Пєца продовжує втикати. Нарешті приходить Мазай. Дід із сивою бородою, ключкою і торбинкою. Малий відразу падає на коліна й тягнеться до матні. Дід пручається, але не дуже. Голова малого стрибає, що тобі баскетбольний м'яч. Мазай трусить борідкою, стоїть на півзігнутих, не випускаючи полотняної торби з намальованим Демосом Русосом із рук. Дєдушка харчить в екзальтації, дєдушці приємно, більше за кефір приємно, оце на, такого я ще не бачив. Малий працює головою, що та заправська соска. Туди-назад, туди-назад. Видно, і йому в тягу. Штани з Мазая сповзають. Від вібрації голий одвислий зад, синій і зморшкуватий, наче два пов'ялих яблука, вихляється. Туди-сюди, туди-сюди. Невже ми всі такі будемо? Нарешті дід падає навзнак на купу гнилого листя. Малий не випускає свою здобич із рота. Дід брикає ногами. Я не витримую й виходжу.

— Ах ти підарюга гнилозубий!

Бац! Оце печіночка. А оце нирки. Опа-на. Получай фашист гранату. Дід повзе на чотирьох, повертає обличчя. Випльовує з кров'янкою два жовтих зуба.

— Він шам шхотів!

Носаком зліва. Бац, по щелепі. Вставна щелепа летить і дзвінко розбивається об надгробну плиту. Мазай скручується в позу зародка. — А, блядь, ти теж колись маленьким був і молочко пив!? — Мені його не шкода. Драп тягнеться від легень до мозку і стоїть там кілька годин. Цього вистачить, щоб із дєдушки нічого не лишилося. Бац. Яйця. Скуліж першокласний. Знову пара жовтих зубів і кров'янка.

— Я на пеншії!

— Хоч у морзі! — Пєца тягне за патли маленького уйобка. Стягує з нього широкі штани й намагається одгуляти в очко. Малий пручається. Пєца допомагає коліньми, як на мотоболі. Туди, сюди. Нарешті малий стає раком. Даром він, сучара, давати не хоче. Я кричу:

— В'яжи. Ми ж не підари.

— Він підар. Він по жизні підар. Нехай відповідає!

Мазай хлипає, малий верещить, а потім собі підмахує, як положено. Мене тягне на блювоту. Але Пєца скоро кидає цю вовтузню. Малий витягується на листі, дригає ногами й закочує очі.

— Сподобалося? — каже Пєца. — Тепер ти шо не є справжній підар.

Я тебе знаю. Ти з Другої Слободки. Поняв, сучий потрох?

— Ага…

Ми йдемо, підгрібаючи торішнє листя. Запах гнилі, пустоти й високого південного неба. І тоді я подумав про бутовий дім у винограднику й про те, що хтось зробив вибір, навіть того не підозрюючи. Так у моєму житті з'явився Пєца й Олька. Власне. Пєца до неї мене й привів. І там ще були: Маран, Дуб, Утюг і ще якась кодла. Їх ніхто не брав у розрахунок. А зараз ми перейшли колію, блискучу, як стріла, колію. Тут ще ходив тепловоз. Прямо через цвинтар. Я намагався щось думати, але спливало в голові одне: цей пацан ніколи не відступить. Ми пройшли повз купи сміття: вінки, биті плити, протези; кілька бомжів шаснули у свої нори і їхні очі світилися, наче у звірів. А ми йдемо, підгрібаючи ногами падалішнє листя, до пивної буди, руки в кишенях, зігнуті, проходняком, значить. І ти в такому віці все думаєш, думаєш, і гадаєш, ніби все, що прийшло тобі в голову, має вселенське значення. Зупинившись, ми беремо пиво «октябрського» розливу, густе, з відчутним суслом, і заповнюємо пустоту. Пєца взагалі відморожено поглядає на дівчат. Нарешті піднімає руку й каже:

— Он Олька Сухаренко. Зараз я її покличу. А тебе я знаю — ти Штурман. — І він протягує вузьку, жилаву руку. Стискає мої пальці, і вперше я бачу його посміх: усміх дитини, яка знайшла щось гарне для себе.

Просмикує, з двома вагонами, тепловоз. Нарешті дівчина в рожевій куртці порівнюється з нами. Вона йде так, що видається мені феєю, казковою істотою, з бажаним тваринячим тілом, налитим соком і сіменем. Ось так. Пєца кличе її. І вона підходить. Ми знайомимося. Олька бере собі пива й дивиться на мене з-під чорних брів на білому лиці.

І очі в неї як ніч, хоча світлі. У неї красива задниця, красиві груди. Вся вона красива. Як надута лялька. Чого ще треба? Я давно забув своє довгоноге чудо на Садовій. Я перейшов у інший світ. Ми прощаємося з Пєцою до завтра і йдемо до неї додому.

За півгодини я її вже ставив раком: це був звичний світ, як і звичайний жест. Як печія, біль у шлунку, пронос, трипер, вибитий зуб. Завжди чекаєш на щось інше. Ілюзія губить кохання, і не лише. Ілюзія гробить наше життя. Аби ми дивилися на нього так, як треба, можливо, вибирали, на який бік нам стати, ще з пелюшок. Чи навпаки: до якого зі світів належимо. Килими з банальними танцівницями, що чи то серуть, чи то танцюють, із лебедями, як общипані гуси, рожева тюль, солодкий запах «Білої акації». Вона працює на парфумерці «Алиє паруса» й ночами тусує з пацанвою й бєцалками. Хтось іноді трахає її, а так більше все на кодло. Так заведено в цьому місті. І ти нічого не вдієш. Через рік-два її будуть називати вже не Олькою, а дадуть поганяло: Кобра, Лоханка, Відро чи ще якось там. Тоді вона підкине комусь зачепленого у цигана чи грека, чи у якогось малолітнього збоченця, як отой на Аляудах, або зальотного гастролера герпесу чи триперу. І її знайдуть в одному зі склепів на тих самих Аляудах, із перерізаною горлянкою. Якщо взагалі удав Дніпро-Бузького лиману не проковтне її й не понесе у вічність по місячній доріжці. Ми лежали голі на ліжку й цмулили червоний дешевий шмурдяк — руб за літру. Вона пітна, як кобилиця, і все рвалася, щоб почати спочатку. Особливо вона обожнювала мінети. Так було легше. Я пив вино, а вона сосала. Досить вправно, мушу вам сказати. Але випитати у мене вона нічого не зуміла. Нещастя та дебілізм не завжди йдуть рука в руку. З вікна цієї дівахи видно, де починаються піски. Білі, сипучі, з чорними краплинами птахів, наче чиїсь очі слідкують невпинно за тобою й усим світом. І пахло тут приємно, не смерділо шкарпетками, блювотиною, випердками й кислою спермою від суходрочки. Тихий жіночий рай, викоханий із дитинства. Жінки вміють тягати свої мрії, як і свої лахи, з кімнати в кімнату, з поверху на поверх, із року в рік, і так намотують цілі тисячоліття. І в останні години до ранку я думав про Ірку, тільки про неї, і чомусь ці запахи, і ці піски пов'язувалися з тим бутовим домом, обвитим плющем, і з тією довгою широкою дорогою з рудою пилюкою наприкінці, все це виводило, і купідони, картаві й беззубі, з обскубаним, як у ворон, пір'ям, летіли й сцяли на мої мрії. У відчинені двері: сірий шматок Аляудів із вивернутими плитами, курява диму, що його пороздмухували бичі, й десь там лежить роздроблена штучна щелепа діда, шматки його вуха чи ще чогось. Десь він п'є корвалол і кефір і думає, чим цей цирк закінчиться. А нічим. Для нас він, і для тебе, рідний, тільки розпочався. Не треба сцяти проти вітру. Головне правило, котре ніхто не виконує, навіть тоді, коли життя вимагає пити лише кефір.

Зранку прийшов Пєца. Він стояв і хилитався в проході з одутлим обличчям, підпухлими очима, шнопатий і худий, із довгими руками, — повна протилежність мені: зі спортивною статурою, грецьким профілем і танцюристою боксерською ходою. Я знав, що подобаюся жінкам. Знав, що я — красунчик, але тягнуло мене казна в який бік. І коли Пєца сказав:

— Ну, ти щось надумав?

— Ага. Ходім на пиво. Там побакланимо.

Тоді ми бомбонули склад на Третій Слобідці, той, що в порту. У цьому місті кожна вулиця, кожна Слобідська, виходила на порт. Уздовж тяглися теплотраси. Важкі труби, обтягнуті скловатою й рубероїдом. Здебільша там нічого не було: ні труб для опалення, ні для каналізації. Порожняк, одним словом. Цим ми й скористалися. Здобич: чотири ящики індійських джинсів, три ящики англійського шоколаду, сонцезахисні окуляри, жуйка, ящик віскі й два ящики помаранчів. Оце й усе. На той час неабияка здобич. І тут ми подумали, що з цим робити? На допомогу прийшов Халява. Він дав нам третину грошей, решту переполовинив серед своєї братви. Ми були в накладі, але мовчали: наш час не настав. Молодняк по закону смоктав гівно крізь тряпочку. Лише Пєца кип'ятився й метався по прикарабку, що на мосту, забігав на стіни, буцався головою й кричав, що цього не попустить. Це нікому не сподобалося, але рахунок вівся не за ним. Не за ним, не за його понтами була підстава. Ось такі баклани. Я кожного разу повертався з Олькою — п'яний і щасливий, на таксі, одягнений як денді, з дорогими сигаретами в зубах, пляшкою віскі, — і з дешевою халявою, від котрої тхнуло трипером і смертю. В ті дні я познайомився з Олькою Коваль і Бібою. Ми стирчали в барі «Садко» з дебілкуватими вітражами, офіціантками, що підпрацьовували у дяді Фіми, й двома офіціантами, що тоді просто називалися підарасами, а нині транссесксуалами. Бар — як залупа, як Дід Мороз, стояв на Совєтській. Там змішували паскудне дороге пійло, що називалося коктейлем. І там зависали місцеві тузани й місцева босота. Субординовано вони сиділи в окремих залах і намагалися найменше доймати одне одного. Молоді тупали під столами ногами, скидали голови і поправляли різкими рухами зачіски. Старші чинно дивилися чи то на задрипані вітражі, чи то просто у прокурений простір, мацаючи під столами своїх хорьків. Пєці не йнялося того дня. Він прикнокав коротеньку, пухку, наче м’ячик, брюнетку, а вона його ігнорувала. Прихилившись до одвірка, чисто тобі з рекламного плакату сигарет ЛМ, вона курила, витріщаючи свої телячі очі хтозна-куди. Потім ми дізналися, куди зирили її баньки. Олька нахилилася й сказала, що це хуна Біби. Про Бібу я знав, і мені зовсім не кортіло закінчити теплий вечір мордобоєм, ножами й позорищем. Біба тримав марку, й тут ніхто не міг нічого пописати, бо закони тут не писані. І він мав повне право сидіти на тому боці, де старші, і йому приносили пійло першого гатунку. Це нікому не подобалося. Але закон, як зуби — його треба вирвати, або підкорятися. Ніхто з наших цього не хотів. Я ще раз глянув на Ольку Коваль. Шоколадка — поміш циганки з якимось урюком. Таких штампують на Ялті або в Октябрському. Чіпкі, наче бульдоги. Зубки маленькі, ротик бантиком, теплий маслянистий погляд. Блядь, одним словом, що завжди відчуває сильну руку й любить, щоб перед тим, як узяти, її добряче відшмагали. Циганська паскудна кров. Я сказав:

— Пєца, вона тобі не треба.

— А це ми іше подивимося, — сказав він і посунув у той бік зали, куди вхід таким як Пєца категорично заборонено.

Саме тоді з’явився він: білий комірець на піджаку, вельветові коричневі штани, зализане волосся й сигара. На тобі, здриснув із кіноекрану, герой уйобочний, великий і могутній. Головне було не це: поруч, під руку, легенька й тендітна, як пух, майже летіла з ним Ірка Уварова. Я подивився на годинник. Ми разом подивилися на годинник. Біба повернув голову й глянув на мене. І Біба усміхнувся. Солодкаво й нахабно, а Ірка сховала очі, але так, як жінка, що має досвід. Вона хотіла щось сказати. Більше нічого. До кіносеансу лишалося дві години. Я встав і помітив територію: пройшовся перед входом, порипуючи прохорами й показуючи, що у мене за халявою. Втрутився Халява.

— Охолонь, малий. Прийде час — розберешся!

Мені це сподобалося. Халява сказав це так, щоб усі чули, навіть глухонімі. Я відійшов у куток і зачовгає ногою, опустивши додолу очі. Біба скинув плечима, поправив велюровий піджак, із вітражів падало червоне пасмо, і його завжди пригладжене волосся — волосинка до волосинки — й брови, зрослі на переніссі, набули якогось псячого вигляду. Можливо, мені так хотілося. Пєца присвиснув і по-блазенськи замахав руками. І показав руку по лікоть. Халява знову втрутився.

І знову став на наш бік. Такого давно не було.

— Біба, на чо ти її приволок? Вона не наша.

— Та він собака! — закричав Пєца й закрутився біля межі, де сиділи тузи, розставивши ноги своїм хорям, курили гаванські сигари й різали в двадцять одно, або просто їхні лахудри їм втіхаря сосали. Біба втягнув нижню губу, клацнув, протяжно і звучно, аксакали не поворухнулися, засунув руки в кишені, а вона так і лишилася стояти, з кам’яним і строгим обличчям. Ніяка, одним словом. Капітан першим порушив мовчанку.

— Та нехай сідає! У неї шо, ящур?!

— Давай по-людський розійдемося, — сказав я, сів за столика й вихилив коктейль одним духом. Накрилося моє кіно. Але тут знов виступив Халява. Він прочовгав проходняком, як заведено і як положено, вийшов за межу й сказав, не дивлячись на Бібу:

— Штурман. Піди сядь біля Капітана. Будєт баклан.

Я нічим не цікавився, крім червоного косяка світла, що падав на овал її обличчя з велетенськими сірими очима, з розширеними зіницями: цікавість — спокуса всього світу. Біба відійшов від неї й намагався заговорити з тузами, але ті мовчали: хорі сосали їм, старанно вібруючи головами. Духота й духан, що не продихнеш. А її цікавило: широко відкриті очі. Справжнє життя, рване й неприховане, фальшиве й заманливе, що тобі цирк для п'ятирічної дитини. Я робився сентиментальним, але нічого більше не сказав, а Халява повернувся й пішов, і я рушив слідом за ним. Вона й Біба лишилися стояти на криваво освітленому п'ятачку серед пливких, як масло, офіціантів. Я не повертав голови. І тут Халява сказав:

— Обернешся — тобі ніколи її не бачити.

— Ага. Спасіба, Мєчєний…

У Халяви важка, чавунна голова, ноги він переставляв повагом і не човгав ними по закону — коли прийдеться чи не прийдеться. Завжди в масть. Я йшов за його широкою спиною й думав про неї. Олька Коваль нарешті відліпилася від колони, прокотилася колобком залою між халдеїв, і харкнула в обличчя Ірці.

— Іди, — сказав, не обертаючись, Халява. І я пішов. І щосили врізав у торця Ольці, просто в її круглу пику. І молодняк радісно затупав ногами, заклацав пальцями. Біба потягнувся по фінку. Олька проїхала юзом і зупинилася біля столика Капітана, якраз під ногами його суки, плюнувши кров'ю на його білі штиблети. Але Капітан, із того кутка, де сиділи тузові й пускали сизий дим від сигар, відкинув голову свого хоря з колін і сказав:

— Ша, ти безпредєльнічаєш, Біба. Ти всього фраєр. Зрозумів. Фраєр. Іди і сядь он там, — і Капітан показав у куток, на нейтральну полосу. Цього разу Халява обернувся. І сказав, упівоберта, — червона смуга від вітража на лівому оці:

— Да, малий, ти для неї райські яблука достанеш. Шо ж, так ми влаштовані… Ходім, є баклан. Забирай її з собою…

І ми сіли за столика — Ірка біля мене, Капітан навпроти, а Халява в тіні. Тільки зараз я побачив його дорогий англійський піджак, метелик і масивні, з рижухи, персні на руках. Я взяв сигару зі столу. Закурив і сказав:

— Скоро починається сеанс.

— Що за кіно?

— По-моєму, Чапаєв, — відповіла вона й закурила сигарету, «Данхіл», із золотим обідком біля фільтра, десять карбованців за пачку.

Халява кивнув головою й сказав:

— Завтра на Аляудах.

— Ясно.

Ірка сиділа поруч, і я поклав свою важу лапу на її прохолодну долоню. І вона стиснула мені пальці. Міцно, як це роблять лише діти. І тут виникла думка: а можливо, їй насправді колись ось це все сподобається, це кодло уйобків зі скошеними вовчими очима, що раді, дай тільки, перерізати один одному горлянки. Я знав Халяву. Так ніхто його не знав, як я. Тхоряка любив умиватися власною спермою. Був випадок, коли я застрьомав його на цьому. Подивився у вікно… Халява дрочить собі в клешню, а потім витирає своє хавло… Зараз мене замутило, не інакше ми з нею відчули себе чужими. Але чуйка в нього була ще та. Не повертаючи голови, він сказав:

— Завтра на Аляудах… Як твої пацани?

— Поки в нормі. Придержи Бібу.

— Це твоя проблема…

Я пішов відлити. У жіночому відділенні двері відчинені. Біба, поставивши Ольку Коваль раком, встромивши писком в унітаз, періщив їі широким офіцерським паском. Я не втручався.

Відлив, слухаючи їі булькотіння. Видно, це їй подобалося. Нічого не маю проти. За півгодини ми з Іркою цілувалися в темному залі Дому Морських Офіцерів, і хто його зна, що там витворяв на екрані Бельмондо.

* * *

Коли індивіда зусебіч атакують сили, спрямовані проти індивідуальності, — немо, відчуття абсолютності смерті, дегуманізуючий процес і масового виробництва товару, і масового продукування культури, — то любовні справи означають не тільки втечу в зачарований сад его, але й квазігероїчний жест людської непокори.

Джон Фаулз, «Арістос».

* * *

Після цього ми не бачилися місяць. Стояла осінь. Історія з Аляудами не вийшла. Халяву взяли під слідство. У нього нагріли мішок меленого маку. І це всі аксакали, і мєлкі, і наш молодняк скидали на Бібу, що плутався з одеськими молдаванами. Цілий місяць я думав про Ірчині невеликі круглі, чашечками, груди, довгі ноги й плаский живіт із красивим пупком. А ще про таємницю, яку вона мені хотіла повідати… Стояла жирна миколаївська осінь, яка нічим не відрізнялася від літа. Ми нудилися: єдина розвага, що починала усим обридати. — дєдушка Мазай і його малий підар. Нарешті я не витримав і пішов до того місця, де їі зустрів. І так ходив місяць, доки листя не поспадало з дерев, а широкі міські вулиці стали більше нагадувати каналізації. Пєца на той час зачепив у Сухаренкової трипака. Розбив їй морду й лікувався в дяді Фіми косяками драпу та уколами пеніциліну. Під кінець осені випустили Халяву. Під кінець осені я побачив її біля Молодіжного театру. При ній — молодий чоловік тридцяти років, із витонченим обличчям, із жіночим манікюром, у добротному костюмі. Він підтримував її під лікоть і щось розповідав, а вона відсторонено слухала, схиливши голову на лівий бік, скинувши на плече тугі хвилі волосся. Нарешті її погляд потрапив на мене. І вона всміхнулася. Нас познайомили: він лікар, звати Альбертом. Тримався Альберт так, наче проковтнув лома.

І вони запросили мене на дачу у Варварівці. Сипав дрібний дощ, а я ще довго дивився їм у спину, рячив у темряву, коли їх уже давно не було. Наче у грьобану вічність. Вони пішли, а я все дивився й у шлунку моєму крутило. Потім подався на Третю Слобідку. Халява ходив у самих підштаниках і обкладав їбуками свого хоря, Нінку з ЮТЗ, що ніяк не могла попасти йому голкою у вену. Нарешті він не втримався і зробив Нінці хук зліва. Нінка завалилася, гримнувши тушею на всю Третю, пустивши рожеву юшку з розбитої пащі. Вірнопіддано підняла очі.

Халява нагнувся, взяв баян і загнав собі у вену під кісточкою. Нарешті його попустило, але він накручений і ширка ще не пішла венами. Нінка пузирила рожеву слину. Халява ходив у напівспущених підштаниках із кутка в куток і кричав: «Я — Мєчєний! Я — Мєчєний! А ви хто такі!?» Нарешті піймав приход. Він глянув на мене соєвими очима й сказав:

— Завтра прийдеш… — і пішов слухати Баха. Халяву ми цінували як естета. Я знову подумає про Аляуди, і мені зробилося нудко: там Халява вперше відтрахав свою дівчину, там уперше подрочив, там уперше зарізав свого суперника, Льошу з Октябрського, старого вурку, але опущеного: відрізав йому хрін і засунув у горлянку. За що й отримав першу ходку. Мене нудило і від міста, і від Аляудів, і від цього паскудного дощу. І я сказав:

— Я завтра зайнятий. Молдавани почекають, — і вийшов.

Я йшов і думав про неї. Повітря стояло чисте й густе, листя шурхотіло, стояло в дворах сонце й не існувало ніякого Халяви, Біби й усього цього кодла. Ти попадаєш, і вирватися звідси — все одно що вмерти. На сухій гілці сиділа ворона з масивним відполірованим дзьобом.

Вона крутилася, наче обкурена, а потім нахилилася, каркнула і насрала мені на плече. В прикмети я не вірив. Як бути обісраному, то без усіляких там падлюк: летючих, повзучих, стрибучих і тих, що на двох ногах. Але дорогою до Варварівського мосту я зазирнув у гадючник і довго пив густе пиво «Янтар», смакуючи свободу, і ще перло від того, що попереду на мене чекає дівчина на золотавого кольору струнких ногах, із сірими розумними очима, гнучка й ніжна, а ще пекуча й тепла ніч, а ще підкидало від того, що я послав к хрєнам собачим Халяву з його розборами, з його лампочними молдаванами, гагаузами, наркотою і хорями. У повітрі висіли мости, дерева, люди; приторний запах моря крутив ніздрі, мошонку, колотив серце. Мене несло, як підбитий Ту-134. Я добрався до аеропорту й просидів у барі годину, перекинувся кількома словами з двома проститутками. Дівахи сказали, що у мене класний прикид, і що якщо буде треба, то ми можемо перепхнутися за просто так. Зараз мене це ніяк не влаштовувало. Не стоїть, дєвки, у мене зараз на вас. Дівки хіхікнули: все вони розуміли. Блядська натура — кожен тримає тебе за свого. Ми випили ще потроху, і нарешті я дістався Варварівки. Якщо хто бачив прекрасну грецьку Аркадію, то зараз для мене, саме для моїх очей, підіймалися прекрасні їі сади в прозорому, як вода, повітрі. І брудною ганчіркою там теліпалося моє бренне тіло. Я йшов тихими вулицями з тендітними жінками у скромному, але дорогому одязі. Ти, бля, подивись — такі не серуть і не сцють. Я йшов: рипів шкірянкою й прохорами, виставивши обличчя так, наче продавав своє табліще за мільйон, не менше.

* * *

Вона лежала, розкинувши ноги, на гамаку під абрикосовим деревом. Вона лежала гола, закинувши голову, й волосся її обмітало ще зелену траву. Біла, гола й красива. Між її ногами голова лікаря. Він лизав так завзято, що вибухни три атомних бомби на Варварівці, чи зітри напалмом усе поселення, чи там цунамі — нічого б не змінилося, доктор продовжував би тренувати свого язика. Рука її, тонка, з синіми венами, теліпалася безвільно, наче у ляльки. Мені сімнадцять років, і кров моя кипіла. Але не це мене підкинуло. На згині ліктя три характерні цятки, наче від укусу комарів. Мені не треба було нічого роз’яснювати. Іра сиділа на голці. Не так давно. Але початок завжди є початок. Все вирішує початок і кінець. На плетеному китайському стільці, сьорбаючи з горла «Букет Молдавії» — Біба. От цього вилупка я чекав найменше. Я вибив із пачки сигарету й закурив. Стояв і дивився. Потім сказав:

— Я не по тємі?

— Будеш третім, — сказав Біба й відригнув.

Доктор підвів очі й сказав:

— О, наш юний Вінйон, — і знову всунув голову Ірці між ніг.

Біба похитуючись, із розщібнутою матнею, став біля її голови, схопив за волосся: сни мої, надії мої, блядь, котіться під гузно… І Біба заткнув свого хуя в її соковитий красивий рот.

— Ось так, дєтка, — сказав він.

Для них усе закінчилося швидко, а я сидів у кутку, допивав вино, правою рукою тримаючи фінку. Мені без різниці, кого пропороти першого. Нарешті пацани відтягнулися. Сіли в крісла й витріщилися на мене. Ірка встала, витерла рушником між ногами. З лівого кутка рота в неї стікала тягуча нитка слини і сперми. Нічого не сказала, без жодного слова пішла до будинку. Чоловіки мовчали, пили пиво й дивилися, як я ковтаю позорище і «Букет Молдавії». Вона повернулася, вже у зеленому махровому халаті. Сіла біля мене й узяла за руку. Рука холодна. Я не відсмикнув. Подивився у її скляні очі. І сказав:

— Нічого, ти ж мене не чекала все життя!

— Дарагой, ми тебе чекали! — і Біба залився реготом, наче кип’ятком.

Всі ми у юності страждаємо від досконалості. Вона була поруч, і я не думав про неї. Це було як дивитися крізь воду на багнисте дно, всіяне кістяками, протезами, непотребом, битими горшками. Ось саме так це і було. І нічого не змінити, хоча я був упевнений, що все у моїх силах. Так, у юності ми свято віримо у свою досконалість. Ми не знаємо, навіть не припускаємо думки, що досконалість навколо і скрізь. І тільки вона заговорила, я зрозумів, відчув шостим чуттям, що ані мені, ані їй немає вже чого втрачати. І вона почала говорити… А я дивився на неї, як крізь воду. І нічого не хотів бачити. Вона сказала, не випускаючи моєї руки:

— Аляуди…

Все стало на свої місця. Всі дороги зв'язалися в один вузол. Говорити про щось більше… Сказати… Ударити фінкою… Смішно… Зараз я справді її хотів більше, ніж тоді, після тієї ночі. Але я витягнув фінку й подивився у скляні очі Альберта, Біби, кивнув головою, і знав, чого вони хочуть. Вона, вони впіймали мене. Халява лишився позаду. Він, як скороприбула смерть, дихав мені у спину.

— Поговоримо, — сказав я і сховав фінку за халяву, головне — вона поруч. Я дивився у велетенське вікно, широке, на всю стіну.

Повільно повернув голову. Рот у неї малиновий, майже незайманий.

Сама чистота. Воно і справді так. Сонячний промінь пробиває зіницю. Зіниця ширшає.

— Дайте їй кави. Міцнішої, — кажу я.

Ірина схиляє голову і каже:

— Поцілуй мене… — вона зводиться і йде до будинку. Я лишаюся сидіти. Мені хочеться розібратися з цими двома. Але пізніше я йду за нею, на ходу стягуючи шкірянку. Я заварив каву, велетенську банку, висипав майже все, що вміщалося там, і, поклавши її голову на коліна, поїв маленькими ковточками. Ірка гикала, пила, потім розплакалася й заснула, смішно підтиснувши до живота ноги. За вікнами тріщало світлом, неприродним якимось, наче тисячі вогнів засвітилися воднораз, лише біла гілка абрикоси повертала тебе у дійсність. І її рівне дихання. Чашка перекинулася, і брунатна пляма потяглася килимом, злякала велетенського жирнючого кота, що спав під декоративною пальмою. А вона спала: округлість плеча, гострі коліна, що видавали в ній вчорашню школярку, замурзану чорнилом; із запахом у розкішному волоссі, розкиданому по подушці — запахом липкої грецької пастили на довгих пальцях і пряних смажених домашніх пончиків із айвовим варенням… Я поправив плед. Встав, і з вікна подивився на кривий апендикс затоки, що розтопленим оловом починалася між червоних окарин круч, тягнулася до недалекого темного моря, ведучи шкаралупки білих парусників, білих чайок, і лише аметистове небо нерухомо лежало, вічність лежало, а під ним усе змінювалося…

* * *

Голубооку голову Біби знайшли під порогом Ольки Коваль… Це відбулося ще до того, як ми знову зустрілися. Після цього випадку чи закономірності, для неї і для мене позначеної роком, я намагався уникати людей. І не просто з нашого оточення, а людей узагалі. Власне, воно виходило так: я бажав бачити її, слухати її голос, м'який, як південний полудень, тримати в долоні їі довгі холодні пальці. Але мене помалу, вперто зносило в інший бік. Тому перебіг подій, невблаганний і перебреханий, я дізнавався від десятка людей, котрі називали себе друзями. А з такими навряд чи поквитаєшся чи відчепишся, і я не міг так, одним робом, полишити своє життя. З паскудним і надутим сенсом… Але наприкінці вже цього літа, що зараз далі, ніж сніги Антарктики, я зустрів її… Мені мало от-от виповнитися вісімнадцять. Але я цілковито був упевнений, що в моєму житті щось перемінилося. Ми сиділи в кав'ярні — тихому, майже безлюдному, з чіткими запахами дешевої кухні, аметистовому п'ятачку, з голосами, зовсім нереальними голосами обслуги, звуками з неіснуючого і небаченого життя, але невидимим нахабством прилиплого і приписаного тобі й для тебе. І це якимось чином пов'язувало нас: ми знали, що змінити вже нічого не можна. Ми відчували себе або занадто розумними, або занадто дорослими. А тому все: зелений присмерк у вікнах, із маслом вогнів порту, добротні столи на прямих ніжках, наче щойно їх витесав тесля, порухи людей, напівголоси безцеремонно й безпідставно намагалися нас зв’язати. І від цього відстань між нами робилася ширшою і ширшою.

— Я не розумію, як так можна чинити… — розпочала вона, без жодного оправдання в голосі, але з тією інтонацією, що гра для неї давно скінчилася, хоча не виключено — все повториться.

— Ти про Бібу?

Вона промовчала. Тільки нахилила голову. Так, наче говорила, що вона у всьому цьому не винна, а винен я сам, ні, що, напевне, немає ніякої різниці між мною й Бібою.

— Він так живе… І ти так зараз живеш… — сказав я… — Нічого особливого.

— Ти так гадаєш? — вона знову говорила так, наче між нами нічого не відбувалося. Нічого не відбулося… Тоді я запитав просто:

— Ти це зробила з-за мене?

Вона задумалася, наскільки жінка може задуматися, щоб приховати свою природну брехню.

— Ти погано знаєш жінок… Ти надто молодий, щоб зрозуміти…

— Ага… — я позіхнув, і мені справді було зараз байдуже. — Погані приклади для наслідування… Марнославство погана річ, коли ти наслідуєш когось, про кого ти нічого не знаєш. Фантазія дуже погана штука.

Тоді до мене дійшло: вона ні в чому не розбиралася. Мені свербіло сказати, що життя та її уявлення про це життя відрізняються, як ворона від курки. Що я не Біба, і що винні обставини, що навіть доктор, котрий присадив її на морфін, не може бути таким, яким вона собі його уявила. Але це не може і не буде причиною, що ми лишимося разом, до кінця чи до середини життя.

— Він потвора… Він потвора… Він потвора… — погляд її блукав. Вона вперто повторювала слова, наче намагаючись зчепитися з усим світом, цим крихітним смердючим світом дешевої забігайлівки. Вона продовжувала грати, й грати щиро. І Біба брав реванш наді мною, бо я для неї був невідомо ким. Їй аби говорити, не називаючи його на ім'я, але Біба жив не так далеко, за її спиною. Льотав, як довбаний чорт із пекла. І цього не міг не зрозуміти навіть дурень.

— Пішли, — сказав я.

На знак згоди вона схилила голову й відірвалася від тонких ниток навколишнього: взяла мене за руку, й у мене пішла голова обертом. Так вона сиділа — плечем до мене, намагаючись хитрим жіночим оком обхопити всю обстановку, все навколишнє: як вона виглядає серед цих людей, і що вони думають про неї, про мене і взагалі… Їі цікавив навіть кіт, замурзаний, із кислотинням у очах, що терся брудною шерсткою об ноги відвідувачів. Її цікавили ці люди. Її цікавило все. І зробила вона з Бібою те заради цікавості. Її цікавили пара одиноких голосів, що сперечалися в темному кутку, під кирпатою від давності картиною. І я розумів, що то була закохана парочка, що не одну годину вирішувала свої стосунки. І до цього їй було діло… Був би я дорослішим, із досвідом, то неодмінно б зрозумів, що відбулося чи не відбувалося там, на Варварівці. А зараз ми просто сиділи, плечем до плеча, одне біля одного. Зовсім чужі й непотрібні. Потім ми вийшли. Надворі стояла спека. А над Півднем, вірніше, над Аляудами, йшов дощ.

— Красиво як… — сказала вона й узяла мене під руку: з прочинених дверей тріщали, перекриваючи вуличний гул, два голоси. Я обійняв її. Тіло її видалося неймовірно худим і дужим. Ірка тремтіла. Я понюхав її волосся. Пахло яблучним шампунем.

— Ходім до мене, — просто сказала вона… І тут полив дощ.

Вона стояла під дощем, повертаючи голову, наче красива породиста собака, донюхуючись до запахів, вслухаючись у звуки, а я жив і дихав паралельно — принаймні до цього часу, — але з напливом вітру, дощу я побачив її світ, так, як дивиться вона на нього: там не існувало потворного, а все грало, деренчало, дзвеніло коліщатами у звичному ритмі. Вона притиснулася до мене й ми пішли вулицею. Вулиця самотня… Вулиця й дощ, — подумав я.

Вдома вона одягла того зеленого халата й ходила кімнатою на довгих, струнких, засмаглих до золотого ногах без будь якої мети, наче щось шукала. Нарешті вона підійшла й обняла мене за шию.

— У мене є план. І ти мені допоможеш… — і впала спиною на диван, розкинувши широко руки.

— Ми пограбуємо аптеку, державний банк, поїзд із золотим схроном. — бовкнув я. — І не мрій. Звертайся до Біби..

— Тоді чао… — сказала вона й вирубилася на дивані. — Ми можемо зупинитися на маріхуані… — Очі в неї закотилися, і вона справді заснула.

Я тихо вийшов, виносячи легкість пустоти. Все нарешті стало на свої місця. Я пройшов Першу Слобідку, темну, як діра в преісподні. Другу, — зайшов на колії, і вже за півгодини стояв на Аляудах. Мені треба було повернутися, але молодість не вміє прощати й повертатися. Молодість зла й нахабна. Я стояв і слухав, як по жерстині гаража тарабанить дощ. Кілька чоловік стояло на стрьомі. Колись це належало Фімі й Халяві. Зараз тут вправлялися гагаузи. Але я знову подумав: треба повернутися в тепло її кімнати, пробачити, якщо є що пробачати. Треба повернутися. Дощ стікав під мене калюжами. А я все впертіше й упертіше думав про неї. Втрата рухала мене у правильному напрямку. І я подався до Пєци.

* * *

Дощ стояв тільки над Аляудами. Пєца заникався під важкою гранітною плитою, і вивчав обрубану клешню теплотраси. Я присів, закурив і ми мовчи продовжували дивитися на трубу, як на сьоме чудо світу: чи може вона візьме й похєзає. З продувом.

— Ну, а далі в мене мізків не вистачає, — сказав Пєца.

— Нічого. Прийде час, вистачить. Ми сюди мєлких із рогатками посаджаємо. З підшипниками… Усьоок?!

Пєца подивився так, наче справді в цьому житті щось вирішував. Худі й гострі плечі його тремтіли.

— Блядь, — сказав він. — Старі щось замишляють Тут не одним драпом пахне…

— А ти що думаєш? — навмання спитав я.

— Не знаю. Спиться мені погано. І кусок у горлянку не лізе. І людей шугаюся, — відповів Пєца.

— Менше драпу кури….

— Не задрочуй. Пішли краще на Третю. Вип’ємо.

— Ні. Не хочу, — сказав я. — Піду.

* * *

Жінки брешуть, коли після цього говорять: мені так гарно ще ні з ким в ліжку не було. Я дивився на Ірку крізь ранковий серпанок, і не вірив, що це трапилося зі мною. Альберт, Біба, я… Грамотна блядь нічим не відрізняється від посудомийниці… Це точно… Я одягнувся й подумав: а може, їй запропонувати трахнутися з ослом, як у Апулея. Мені зробилося смішно. Потім я подумав, що їй може завадити: у цьому житті, наступному, якщо взагалі такі існують у цієї пухкенької довгоногої масюні… Я зовсім не знав її. Але саме цього разу видавалося, що її організм, її механіка зупинилися заради мене. Світ, її вигаданий кришталевий світ зупинився і став переді мною дзеркалом. Жінки уміють правдиво брехати. За вікнами розхитувався купами цукрових хмар полудень. Я намагався придивитися до неї: Ірка спала на животі, підтиснувши під себе руки, випнувши свого чарівного задка й красиву спину. Нічого особливого, якщо не скинути на те, що ти мріяв про неї, мастурбував, кричав у ніч її ім'я. І ти кинув її, а потім повернувся. І вона тебе прийняла. Вона сонно підвела голову: світ відразу з'єднався і зробився цілісним: етажерки, картини, папужки, квіти на підвіконні, книги. Все набирало іншого кольору й зовсім іншого значення. Вона обіперла підборіддя на долоні, й груди двома красивими диньками звисли донизу. Рожеві, майже акварельного кольору соски. Великий, усміхнений рот, і вона усміхалася тільки до себе, до свого світу, але не до мене. Вона закликала, затягувала мене у свій світ — і мені вперше зробилося страшно там, на порозі дорослого життя. Втратити свободу бути справжнім чоловіком. Я нахилився і процілував їй між лопаток. Вона легенько пручнулася, перевернулася на спину, і руки стиснули мені шию. Ось так… Потім, через багато років, серед боїв, серед покидьків, серед світських тусовок, я довго шукатиму подібні очі, подібний рух, подібний погляд… І так нічого не знаходитиму, доки скроні мої не вкриє сивина, а думка сказана кимось там, на тому кінці мого життя й на початку його, вже давно холодна й тверда, ясна й виговорена тисячу разів. Скільки разів треба цілувати жінку, щоб зрозуміти, що вона тобі не належатиме ніколи, як і ти їй: у цьому є найкраща отрута життя. Я поклав обличчя на її груди, і там надовго лишився…

* * *

Ми двоє чорних павуків у чорній ночі… Десь так говориться і пишеться у юнацьких романах… Ми справді висіли під мостом, прихоплені пасками до металевих поперечин мосту, і чекали на поїзд. Тільки потяг проїде до середини, ми повинні відстібнути ремні, і впасти на купу вугілля, якщо поталанить, або просто на дошки. І таким робом дістатися до Первомайських конопляних полів. Так нас не візьмуть натягані на наркотики пси. Тією ж дорогою ми повинні провернутися з великою кількістю товару Потім ми повинні продати їх одеситам, а гроші віддати Ірці, вона їх програла в «ляпа» своїй подружці — забилася на якусь дурницю. А дурницею, швидше, були ми з Пєцою. За півгодини ми лежали й ковтали пилюку донецького антрациту. Ще за півгодини ми шманали конопляні голівки у велетенські військові рюкзаки. Погода стояла росяна, волога, і охорона ліниво смоктала вино у наметах. Ми повернулися на світанку — змучені, збудженні, й впевнені у своїй силі. А ввечері я її побачив на Сухому Фонтані. Вона мило, виставивши ніжку, обтягнуту синіми, майже тобі небесного кольору джинсами, вела розмову з Бібою. Я чекав, але вона продовжувала говорити. Я пішов і сів під білу парасольку кав’ярні, замовив міцної кави й курив, сховавши очі за сонцезахисними окулярами. Нарешті вона наговорилася. Побачила мене й підійшла.

— У, ми надулися?! Ми ревнуємо? Це мене тішить… — вона сіла, підставила сигарету під вогник моєї запальнички.

Я підсунув їй пакетик із грішми. Вона не взяла його, лише посовала пальчиком, схилила голову і всміхнулася. Я відвернувся й подивився на високу вітрину Ощадбанку. Там сидів він. З рівною спиною, і такий у собі весь понтовий, як кремп із преісподні, саме так. А вона посидить, вітер пограється її локоном, світлим, як сонце, як вітер, і піде туди, до свого зубного лікаря. Він от там сидить, у склі, за склом, стуливши, наче підар, коліна, виставивши руки з газетою так, начебто вона накинеться на нього й проковтне, захаває, як мармеладину. У його прямій, як лом, спині — впевненість, відвага його родичів, з тисячами, сотнями тисяч рублів у Ощадбанках, інститутами, заводами, директорськими кріслами, міліцією й гратами. Вона сидить, і дозволяє вітрові погладити щоку, біляве пасмо волосся, а потім піде до цього кремпа, щоб розставити ноги десь там, у тих жовтих квадратиках житлоплощі… Цей теплий південний вітер, найболючіший вітер у світі… Я ніколи його не забуду… Молодість, на біду чи на щастя, ніколи не перебільшує. Молодість має уяву, і вона зникає тільки тоді, коли ти починаєш рахувати не дні й хвилини, а проживати їх… Ось я собі й уявляв: як вона проходила до нього в кабінет. Відкривала свого ротика, дихала на нього, а він длубався своїми блискучим інструментами в її зубках, вів розлогі бесіди, цитував те, чого на цих вулицях ніколи не чуєш — взагалі-то я згоден: для чого босяку Шекспір чи Бодлер? І потім вони лягли на лежака — пропахлого формаліном, хлором, ефіром, і це — о, о, о, — було неповторно й незабутньо. Щоправда, це скоро минулося… і набридло обом. Треба було шукати чогось іншого. Масного й жирного життя, що потоками пливе вулицями. Я сидів, сховавши світ за темними окулярами. За годину в мене на Аляудах сходняк, і я не знаю точно, житиму ще годину чи півтори, чи сидітиму наступного дня, як пеньок, милуючись її білою щічкою, золотавим кучериком і всяким там іншим. Я замовив стакан портвейну, холодного, що аж зводило зуби, кивнув головою, і вона пішла. І я довго дивився їй у спину. Від доктора тхнуло порожняком і морфієм… Біба, ось де самець, який уміє створити життя навколо себе… Ти дивишся на дно колодязя, де давно мертві води, мертві друзі, й ніхто в цьому світі тобі вже нічого не винен. Ти бачиш очима, як серцем. І нічого більше. Невимовно чисте повітря, густе, його можна пропускати крізь пальці. У повітрі гримить, лискається, як останнє стерво, музика диско, щось із «Ерапшен» або «Чингізхана». А вона йшла, погойдуючи стегнами, зовсім не як жінки з вулиці, з інших вулиць, з інших світів. Красива, вся при собі, й невідомо, кого вона любила. Оце, напевне, найголовніше… Потім я піду… Відразу за нею… Чорний павук із вулиці, нікому не потрібний, той, для кого ні у кого не виникає співчуття… Далі все я розповідатиму так, наче я бачив очима Пєци, хоча довіряти в цьому світі можна лише власному калу. І то, — з великою пересторогою. А зараз вони зустрілися в широкому вікні вітрини, поцілувалися, його рука опустилася на талію, потім нижче, і так вони йшли. Я лише хихикнув. Більше поки що нічого не лишалося. А потім пішов дощ. Короткий, ясний і чистий, нічого більше не можна було сказати. З-за повороту вийшов він, чиркаючи шпаргалєтами по мокрому асфальту, на цьому вічному Сухому Фонтані, з баришнями в бікіні, з атлетами, як із намальованих обкладинок, вийшов, як карикатура, як жалоба всього злиденного світу, що тягнувся сюди, затиснувши губи до крові… Такий, сука, затятий цей Біба. Мене чекало інше. Зараз дивився на них трьох, чистих, світлих, без жодних проблем. Я був проблема. І мені лишалося жити півтори години — не більше. Зараз у цьому сонці, заливі цього сонця я був інакшим, я бачив інакше, я не існував, а вони виглядали, як десятки тисяч чоловік у цьому місті. Ось що я знав. Я зробив своє, і, як кожен мізантроп, повинен полишити це місце. Я тут не потрібен… Хіба що згадати запах її патлів, там, і, звісно, на голові. Її вигин спини, виямку, що веде до сідниць. І нічого більше. Для чого від жінки бажати більше. Я встав і пішов: проходняком, відчуваючи, як смикається рука, туди, до чобота, де стриміла фінка.

* * *

Вона дивна, і чіпляється за те, що їй не належить, така забаганка сильних світу цього… «Хм, люди такі дивні» — скаже вона, усміхнеться і схилить голову на плече, розвісивши коси… Це тріснуло в моєму черепі задовго до того, як тато зачав мене в материній утробі. На Півдні, цьому розмитому районі з новітніми будинками, з навороченими бандитами усіх рангів, я, напевне, зрозумів це саме в ту ніч. У барі, котрий називався «Прощай, мій Ангеле». Хоча насправді він ніяк не називався. Напівпідвал, забитий самогоном, шмурдяком, контрабандним віскі, ракією, наркотою й блядями всіх гатунків, мастей і проб. Іншого мені життя поки що не виділяло. Я сидів за столом, пив густий миколаївський «Янтар», розбавляючи горілкою. І лише щось тонке, невимовно ніжне, до чого я боявся доткнутися думкою, допомагало триматись переконання, що світ все ж не така падлюка, як мене вчили з юності, з мого народження: боятися всіх, нікому не довіряти, і жити, якщо ти маєш на те сили. Так, вона інакша, з іншого світу, звідки я пішов, щоб ніколи туди не повернутися, щоб мені ніколи не дали туди повернутися. Я замовив ще порцію смердючої ракії й подивився на вхід. Впустили Бібу. Біба поправив волосся, усміхнувся і клацнув губою. Масний, упевнений погляд. Зараз зайде Халява і все вирішиться. Смутна тривога, що вона з'явиться з ним чи з ними, — хмільна дурість, але я постійно, кожну хвилину хотів бачити її. Із розширеними зіницями в сірих чистих очах — і те, що я бачив, ніколи не могло бути правдою. Правдою будуть лише Аляуди… Я пошукав очима в цьому гадючнику когось, окрім Біби… І натрапив. Двоє теплих черешневих очей. Вона усміхалися мені з того боку зали. Мені не треба її навіть кликати: донька грека і китаянки. Вона підійшла, поклала руку мені на долоню. Тут, на Півдні, такі трапляються часто. Їх любиш одну ніч, проблеми зникають самі собою, і світ налагоджується навіть тоді, коли з тебе випустять кишки. Саме так. Ми випили. Вона продовжувала усміхатися, наче пташка, — цвірінькала, бігала біля мене, а я намагався втримати хоча б її, щоб хоча б так ухопити шматок повітря: густого, повного життя. Мені не було вісімнадцяти, але я відчував себе стариганом. Нарешті зайшов Халява. Він підсів до мене відразу. Я плив серед десятка облич, зосереджених, розслаблених, облич, у яких не було минулого, і вони, наче образи, що створені лише твоєю уявою й не мають ніякого продовження; це нагадувало невеличкий вокзал, де тебе ніхто не зустрічає, де тебе не існує, а ти намагаєшся протягнути невидиме і тепле, щось своє, крізь ці потоки бруду людської хіті, страждань, дрібних і зрозумілих лише цим рукотворним творцям свого щастя чи нещастя. Значить, я продовжував думати про Ірину. Але думав зовсім по-іншому. Вулиця виховує страх, бо саме страх допомагає тобі пересуватися руслами річок великого міста. Халява сказав:

— Він тебе підставив. Преді мною підставив. Але я закрию на це очі. Візьму й закрию, якщо ти прийдеш на розборняк. — І Халява відійшов. А у мене відразу заболіло в животі: реально я бачив, як із мене вилазять тельбухи, з розпореного живота, рукою і фінаком Капітана. Мені зробилося байдуже, і я забув про маленьку китаянку з гострими плечками, вишневими очима. Нарешті я випірнув на поверхню: тим боком, біля стійки, котилася колобком Олька Коваль. Вона глянула на мене й підморгнула, хтиво і лукаво. Я не відповів. Зрозуміло: ось вона прийшла перевірити Бібу, а не так Бібу, як мене, лоха, що повівся на інститутці, а вони підставили цю інститутку, а та, в свою чергу, гралася в нудне життя полковницької доньки, для якої немає нічого забороненого. Підійшов Пєца. Він важко дихав, і сказав, що Біба збирає здоровенний кодляк. Усе проти «старічья». Він спалиться, блін, як пить дать спалиться. У нас є право вибору, або лишитися отстоями, або вписатися за старих. За ними не заржавіє, і вони ще довго будуть триматися.

— Так, — сказав я. — Халява грає в дурня. А ми з тобою зіграли в кожаного дурака з-за якоїсь худосочної бляді. Скажи мєлким, щоб залазили в канаву… — і я повернувся до своєї китаянки, задер їй спідницю. Під спідницею нічого не було. Я зробив розумне обличчя й сказав:

— Пішли за стійку. Люди повинні відрізнятися один від одного, правда, крихітко?

* * *

Те, що ми називаємо стражданням, смертю, нещастям, недолею, трагедією, слід було б назвати ціною свободи. Єдиною альтернативою до цієї свободи зі стражданням є несвобода без страждання.

Джон Фаулз, «Арістос».

* * *

Мєлкі почали першими. Вони добросовісно просиділи в канаві з рогатками, з повними кишенями шариків-підшипників і трикутними шматками битих чавунних сковорідок цілу ніч. Вони сиділи в канаві цілу ніч проти сірої стіни складу. Гагаузи почали вантажитися, як на них градоМ посипалися купи свинцю, чавуну, сталі. Двоє завалилося на спину, не зойкнувши. Решта спробували сховатися за дверима складу. Але у справу пішли електрозварювальні електроди, заточені з обох кінців. Троє чоловік так і лишилося лежати біля проходу, обтикані, наче ковбої індіанськими стрілами. Свинець і шматки чавунних сковорідок гуділи об листовий метал, і над Аляудами о шостій ранку стояв гуркіт, як на металургійному заводі. За півгодини, коли прибіг Біба зі своїм кодлом, з гагаузами і молдаванами було покінчено. Мєлкі жваво розтягували мішки з драпом і шмигали в аляудинські склепи. З-за рогу вивалив Утюг із важкою артилерією. Біба зупинився, розставив руки, і сказав:

— Давай вирішувати мирняком!

— Нє катіт! — сказав Пєца.

Я сидів і курив, широко розставивши ноги, і мене нічого не займало. Мєлкі повилазили з домовин, трясучи електродами й рогатками. Під'їхали старі тузи на роздовбаній Волзі. Вони стали осторонь: говорили впівголоса, плювали під ноги. І жували кольорове монпансьє. За годину підвалив ще кодляк, на півсотні. Молодняк човгав ногами, поправляв зачіски й тирлувався з кутка в куток. Мєлкі випускали індіанські крики. Пики їхні розмальовані колами, трикутниками, зміями, чортами — що тільки спало на думку. До десятої години підкотив броньовик. І нам сказали вимітатися. Замість ДШК стояв брансбойт. Тому ніхто не зважив на солдатню. Кодляки пирхали, кушпелили, посилали один одному повітряні «а нахуй». Здавалося, що крім лінгвістики й косметології, у плані зачісок, ніхто нічим не переймається. Нарешті все закінчилося одним диким звалищем.

Я навіть не нагнувся: мені враз зробилося нудно, дико й непотрібно, так, наче ти дивишся обридлу виставу з давно кимось змонтованим фальшивим закінченням. Я підійшов до Волги, і Халява запросив мене досередини, одним шикарним порухом, вишуканим жестом аристократа. І ми поїхали. Нам тут робити було нічого. Так я став капітаном. Так воно на цьому могло б і закінчитися… Ми обігнули Аляуди: крило Біби подалося далеко до Лиману, його тіснили Друга й Перша Слобідки. Біба не міг вискочити з-під артобстрілу мєлких, які запаслися залізяччям на три світових війни. Над кодляком Біби смертоносно висли купи чавуну, хмари електродів, сталевих прутів і каміння, випущеного з пращ. Шлях до берега вкривався тілами. Це було навіть красиво. З розтопленим оловом сонця в білому, до зубного болю, небі. Потім килим одно- і двоповерхових будиночків приватного сектора в бархатній кучерявості айв і персиків накрив сіє дійство. Все, що довго тягнеться, швидко закінчується. За програмою — брансбойт із БТР. Нікого це вже не обходило. Генерали святкують раніше, ніж солдати… Нарешті ми виїхали на проспект, до бару, який так химерно називався «Прощай, мій Ангеле».

— Погуляємо. Обмиємо діло, — сказав резонно Халява.

* * *

Сон свинцевий, як і рукав лиману під ударами дощу та вітру… Я підняв голову, і заснув знову, пошукавши рукою пляшку. Пляшка порожня, як і голова, як і всередині. З лівого боку рука намацала ще холодну пляшку пива: значить, п’янка тягнулася до самого світання, і ми зачепилися в одному з барів, десь тут, побіля Першої Слобідки. Я випив пива й заснув. Потім мені снився сон. Сон як сон. З народження, там, звідки я родом, нас привчали довіряти й вірити снам. Так тоді було. Світ, у якому ми існували, відвернувся від Бога, а ми, всі люди, шукали Його присутність у всьому: у снах, у людях, що тлумачили ті сни, шукали в любові. І, окрім любові з розсунутими ногами, на ті часи нічого іншого не було. Була ще вулиця, на яку ти повинен вийти — жити й померти на ній; наприкінці, на середині, на початку… Так, потім мені снився сон, але я його не пам'ятав. Я лише прокинувся й фізично побачив, як життя витікає цими широкими теплими південними вулицями кудись у прірву, що хтось називає життям. Так у мене вперше заболіло серце… Після цього про мене почали говорити, що я втратив нюх. Я вештався вічно сонним містом, просиджував у дешевих гадючниках, а Ірка, наче міражі, один за одним, ішла за мною. Я не називав це природним словом, воно мені було ні до чого, це природне слово — кохання. Це був лише дотик, це було лише наближення… Чи побачиш його очима, чи побачиш його серцем, чи побачиш розумом?.. Усе це так складно, коли молодий… Я часто виходив до порту, і звідти дивився, як на верфях ворушилися люди, будуючи велетенські авіаносці. Смерть завжди має попит. Нічого іншого мені в голову не приходило. Іноді я її зустрічав: з доктором, а то і всі троє — Ірка, Біба і доктор. Вони цілими днями просиджували на терасі. Вона, як завжди нерухома, обличчям до вітру, з прямою спиною, з пучком волосся, затиснувши по-дитячому велетенську чашку з кавою двома долонями, і грілася тихим теплим бурштиновим світлом із середини. Біба намагався мене не помічати. З підмоченим статусом і кількатисячним боргом, він видавався мені чорною тінню, пустою баклагою, що готова всмоктати все, що доведеться, все, що туди наллють. Він тримався за життя, витримував паузу, і я знав, що добром це не закінчиться. Словом, вона його або любила, або жаліла, або ще щось… Вона простягала свою руку допомоги, ця донька полковника. На мене вона взагалі перестала звертати увагу. Я особливо цим не переймався. Я перебував у стані дурнуватої, до солодавості, каталепсії. Спочатку, відповідно до віку, я ночами вигадував всілякі там плани: як врятувати її від Біби. А на ранок, тупий, одноманітний південний ранок, усе це видавалося смішним. Так одного дня я підв'язався возити з турками контрабанду. Вночі човном до острова, там завантажувалися: цигарками, порнухою, ганчір'ям. Ми проскакували нічні ментовські рейди. Під ударами білих лап ліхтарів, під вітром, під ґвалтом, під криками й дулами автоматів, доводилося добалакуватися за бариш. Іноді товар пропадав, але здебільшого домовлялися. І життя знову набирало того гіркого, солоного присмаку, де смерть і любов човплися в одному ліжку. У вільні дні ми писали пулю, пили вино, іноді курили драп, хоча Халява попереджав, що з цим краще обережніше. І не те щоби — у цьому місті кожен другий, включаючи покалічену інтелігенцією, травилися коноплею, а тому, що занадто великий ризик. Так ішли дні за днями, відтягуючи, видаляючи мене зі світу: книжок, розумних балачок, від світу її запахів, звуку її голосу. Кохання вигадливе, і у своїй жорстокості по-своєму милосердне. Мене вертало в життя, як би я не викручувався. У мене тріщали від утоми мізки, кістки, життя видавалося ще паскуднішим, коли я навідувався до «Ангела» з мініатюрною черешнеокою напівкровкою. Вона вмощувалася у мене на колінах, я мовчав, а вона все цвірінькала, як пташка. Життя, яке мене ніколи не влаштовувало, але яке взагалі життя мене могло влаштувати? Ми з хлопцями забили на ці кляті Аляуди. Зараз цвинтар попав під юрисдикцію мєлких, і вони там беспрєдєльнічали, що мало тобі місця. Південь та Аляуди зв'язував місток через широку канаву, яка гордо називалася річкою. В тій канаві три-чотири покоління привидів невинно убієнних цапалися за кожен метр житлоплощі. Там мєлкі влаштували щось подібне до митного контролю. Платиш данину — переходиш на ЮТЗ. Ні — вали звідси, або просто в канаву. Мєлкі по праву безпредєла могли запєтушити, забити до смерті, завафлити.

Це в нормі цього міста. Закон зони — на тихих вулицях, притлумленого міста з широкими шикарними вулицями, розкішними жінками з волоокими очима, м'якими рухами, ласими на трах і слабкими у подружній моралі. Нічого нового… Одного разу я зіткнувся ніс до носа з кирпатою Олькою Ковальшею. Вона всміхнулася, і ми пішли, випили, і їі, звісно, вже не цікавить Біба. Їй просто дурна циганська кров не давала спокою… Так минуло літо, переливаючись у ще маснішу південну осінь — зі срібним клином лиману, з розлитим суслом золотого сонця по ньому. Під осінь почалися справи… Діла просто, а не справи… Під осінь і знайшли відпатрану, як у курки, голову Біби з синіми відкритими очима під порогом Ольки Коваль. Все, звісно, почалося з прищавого Утюга… Так, мені тоді снився тяжкий свинцевий сон, якого я ніяк не міг згадати… Крило лиману, бліда кулька сонця, стріли піщаних дюн, білі крила вітрильників, свіжий вітер… І я цілий день, до самого обіду, носив якусь печаль, тонку й дзвінку, десь усередині. Я ступав обережно, наче боячись вдаритися об щось і зруйнувати маленький кришталевий світ, що знову народився сьогодні зранку. Потім мене почала непокоїти інша думка: хто присадив її на голку? Напевно, Біба з Альбертиком. Альбертик або Біба, яка різниця. І коли в мою голову ввірвалася вся смердота, вся тверезість світу, було пізно й майже байдуже… Я певен, що кохання проходить зі смертю. Що ж тоді лишається: терпужний біль під лопаткою, скляний погляд втоми чи просто віра, що ми самі вибрали собі таке життя, чи сама смерть, як красива оправа життя… Я дивився на свинцеві хвилі туману, думав про неї, з наростаючою радістю і втомою… Я знову повернувся до добротного бутового будинку. І це мене насторожило. Після закінчення, після кохання чи після життя — це щось інше. Це не любов, а невідворотно більше. І я вже про це знав, але боявся говорити вголос.

* * *

Над Аляудами завжди чисте небо, як відкрита книга, з білим вапном хмар; іноді воно нагадує чисту глазур або дитячі підгузники, кому як заманеться. Звідти дихало чистотою простору й води, солоного бризу, і тому, напевне, там завжди товклися мєлкі. Дорослих такі штуки не влаштовували: перевернуті плити з розкритими хлєбальниками могил, як беззубі роти бабів, що знуджено позіхають на білі піски пустирища, перетятого стічною канавою під назвою Річка, що котила сморід, привидів, шматки прогнилої плоті… Принаймні, у всіх складалося таке враження. Але такими були Аляуди: і взимку, і влітку, й восени. З тим по-дитячому ображеним небом над ними. З того випадку на Аляудах заправляли мєлкі — від восьми до тринадцяти років сопливі виблядки. Повні дегенерати: безбашенні, безкотушечні, злі й сердиті — від паскудного драпу й вічної суходрочки. Але тут їхнє царство. І цього року вони повністю взяли його на відкуп. Вдень вони шарилися містом. Здебільшого це був центр і район зоопарку. Біля чорної пантери. Вони просто-таки пищали і кайфували, нанюхавшись або накурившись якоїсь гидоти, з цієї чорної кішечки. Вони шманали, крали, випасали, як собаки здобич, заманювали, коли це вдавалося, на Аляуди. Така собі банда сопливих анархістів, яка не підкорялася нікому. Навіть Халяві й аксакалам. А нас вони сприймали майже собі за рівню. Того дня до мєлких завітав Біба. Він ще брав їх старими понтами, новеньким модним прикидом, підвішеним язиком і порнухою на вітчизняному відику. Вони дозволяли собі його слухати. Біба приносив їм справжню наркоту, випивку, сигарети. Іноді Біба приводив двох-трьох хорів, яких дванадцять чи тринадцять сопливих виблядків трахали на хор, а дівахи лежали й курили. Під ранок вони розповзалися: хто по склепах, хто по домівках, щоб назавтра їхні тата і мами розвозили чадищ у випрасуваних шортах по школах. Виблядки з синцями, наквацьовані зеленкою, шкутильгаючи, ще з мокрими зачісками й у білих випрасуваних сорочках тягнули тяжко футляри зі скрипками, тромбонами, течки з нотними партитурами, чинно шествували сонними вулицями, щоб повернутися в справжнє життя, яке здебільшого закінчувалося задовго до повноліття… Або у малолітній зоні на пітушатні… Того дня, холодного й чистого, наче дитяча сльоза, так, наче дитяча сльоза, Біба прийшов на Аляуди в паскудному настрої. Він довбався два дні на чистому морфіні, вони довго розмовляли і з'ясовували стосунки між Іркою, доктором і ще кимось. Потім він із двома парубками заліз до своєї сусідки в квартиру, витрусив усі коштовності й гроші: бабу згвалтували — без цього не обходилися майже жодні походеньки Біби, — і він знову повернувся до Ірки та доктора. Але його не пустили. І Біба, завантажений рижухою, в повному ульоті, подався на Аляуди до мєлких, які вже припасали, щоб припєтушити, чергову жертву — звісно, зі свого оточення. Мєлкі, крім курива, ацетону, активної й пасивної підарастії не могли вигадати ніякої іншої розваги. Що може дати розніжений південний мармеладовий полудень? Початок осені, й уже збиралося на грозу Ще котилися грози й теплі дощі. Єдине приємне, що я міг згадувати в цьому комфортабельному, інспірованомулюдьми пеклі.

* * *

Вона котила у кавовій-з-молоком Волзі, й приємний вітер бив у обличчя, і запах від широкої батькової спини, впевненості чоловічої, давали їй ілюзію, що світ і життя також прекрасно складаються, як нарізаний мармеладом жовтий полудень за вікнами. Вона сиділа з прямою спиною, відчуваючи в собі холодний черв болю: частіше й частіше їй не вдавалося втримувати в собі той заборонений клубок вогню і зберегти хоча б подобу дорогоцінного тепла, що витікало й чомусь не поверталося світлими ранками — з шумом моря, криком чайок, запахами персиків, кави й меду… Холодні черви, ще до світання холодні черви болю повзали її хребтом, коліна крутило, а з носа текли банальні соплі. Рівно о шостій вона починала кашляти, захлинаючись кавою. Останніх три місяці вона не знала міри. Це спочатку нагадувало перший сексуальний досвід, коли віддаєшся з роздутими від збудження щоками й ніздрями: не важить, хто ляже з тобою, засадить — головне взяти, просто з повітря, відчуття щастя й живої думки. Головне — новизна почуттів, що не мала ніякого відношення до того розуміння любові, котре увійшло в її кров із книгами діда, баби, батька й матері, з вихованням і гармонією світу, розтягнутого синім шовком перед уявою. Матері вона взагалі не любила й не хотіла пам’ятати. Навіть не цікавилася, коли і як вона пішла з цього світу. Зараз вона нічого не читала, розмови з нею спочатку обов'язково торкалися її фізичних, психологічних відчуттів щодо морфіну й усілякої барбітури. З Альбертом, з Бібою вони говорили годинами, довгими і захололими, наче її зіниці після кожної ін’єкції. А тому вона здригнулася, коли батько прямо сказав, не обертаючись:

— І давно це трапилося?

— Ти про що, тату?

Батько промовчав, і так вони котили в сліпучий осінній полудень, перших днів осені, кожен думаючи про своє.

— Висадиш мене біля інституту…

Але перед тим як вийти, вона відкинулася на спину, довгі її пальці забігали колінами, і ось так, наче намагаючись зібрати розбиті скалки думок, вона, напевне, подумала, що справді треба сказати щось батькові. Зібравшись, вона нахилилася, поцілувала батька в щоку, і він відчув, як тремтять її холодні губи.

— Все гаразд, тату, я справлюся. Забереш мене о п'ятій. Добре?

Полковник поплескав її по плечі, і повільно та уважно повів свою кавову-з-молоком Волгу. Він і його автомобіль пробралися вулицями, фіолетовими тінями, сановито й повільно, до свого помешкання. Полковник піднявся східцями з червоного дерева, вичовганими і древніми, на другий поверх. Зупинився, пошукав очима служницю, скинув кітеля, розщібнув галстук, і подивився на телефон. Чорний і непривітний, як йому видавалося зараз.

— Буде дощ, — сказав полковник.

Полковник налив коньяку і випив. Взявся рукою за серце й подивився на вікна, на фіолетові повзучі тіні. Нижня губа, жорстка, розсічена з одного кутка, розтягнулася, як у ображеної дитини. Полковник пив коньяк, одним краєм ока зиркав на телефон, на тіні, і губа його розтягувалася, тепер радше як у клоуна, аніж у дитини. Гумового, старого, забутого, дурного клоуна. Нарешті алкоголь зробив своє діло. Полковник встав, зняв трубку і когось покликав. Вітер, що увірвався, надув фіранки, оглушливо забився в кутках, а тому голоси, і того, хто говорив, і того, хто слухав, — пропали в гармидері зламаних звуків.

* * *

Над Аляудами налилося чорнилом небо. Було холодно, і мєлкі, заправившись дешевим шмурдяком, розпалили вогнище. Канава — булькітлива рідина, темна і в’язка, смолянистого кольору, — вифарбувалася в лимонний, з ніжним світло-зеленим відтінком недостиглості. Мєлкі галділи, бзділи, тусали один одного, шукаючи чергову жертву. Менші, як пацюки, шастали між перевернутих плит, стягуючи вінки, трухляві труни, обаполи, мокре гілляччя. Біба прийшов злий. Але він не приніс мєлким ширива, покурити. Лише пляшку горілки. І ця ніч мала видатися йому довгою. Тому що Спаба, запєтушений Пєцою, нині верховода усіх мєлких, — у них це проходило просто, — не мав настрою слухати його баклани, тупі й незрозумілі баклани, тим паче на порожняк. Те, що його відтрахали мужики, нічого не означало. Дивись, вони ґвалтують когось скопом, а потім він разом із ними гуляє, п'є. Ось така підарастична демократія. Видно, Бібі не було куди поткнутися, а можливо, все починало запускатися десь у невидимих оком світах: хто його знає? Біба прийшов, перезарядив вену чистоганом, закурив і подивився на Спабу. А Спаба подивився на нього крізь жовті язики полум’я.

— Що ти скажеш по жизні, Спаба? — почав Біба.

— А це як складеться, — виважено сказав Спаба і підморгнув кільком своїм підручним. Біба нічого не помітив. Очі синьо скляніли над жовтими язиками вогню. У Спаба зелені очі, з жовтими зіницями. Того, минулого року, він перехворів на гепатит. Неякісна ширка. В очку сверблячка. Одеський заїзний морячок підкинув Спабі герпесу. А тому він часто заходив за плити, щоб почухмаритися.

— Ну, ну, ну, — протяжно, з південним говірком, сказав Спаба, налив собі горілки й випив, пускаючи слину й горілку на підборіддя. Лимонні тіні повзали біля ніг Біби. Біба великодушно похитав головою. Спаба пошукав щось біля себе, самими очима, хитро викрививши тонкогубого, красиво окресленого рота. Біба знову це пропустив. Він зачудовано дивився на вогонь, що перекочував жовті клубочки в його очах. Біба любив осінь: пора врожаю, пора смерті, кохання і ще чогось такого… Саме так, ще чогось такого…

* * *

Альберт прокинувся. Верхня губа налазила на нижню. Він відразу вхопився за газету, але його знудило. Напевне, інсульт. Він учора, блядь, перебрав із наркотою, з цією ідіоткою, що втюхувала щось там про вічне й нерухоме, що вона хотіла цим сказати, якого хріна. Його хилитає, не інакше — інсульт. Затяжний кашель вдарив у барабанні перетинки. Альберт упав на коліна й закрив вуха руками. Він кашляв, втуливши пітного лоба в паркет. Його вивертало. Ліва чи права — не розбереш — рука заніміла. За п'ятнадцять хвилин він закінчив кашляти. Але обісцявся й обісрався. На диво — йому полегшало. Він раком дістався до сейфа, відімкнув. Всього лише п’ять кубів. У нього ж дозняк до десяти. Альберт завив. Разом із ним завив дзвоник у квартирі. Альберт начепив окуляри, нашвидку зарядив шприц і загнав у вену на нозі. Промахнувся. Вискочила гуля. Дзвоник повторився. Гуля синіла на очах. Альберт захникав. Повторна спроба. Він чоловік, завойовник, ага, саме так загинала ця недорікувата шерепа. Дзвоник пищав, повторювався з настирністю до кожної півхвилини. У нього голова — будильник, електронний таблоїд у черепку. Нічого ви мені… Нарешті голка плавно увійшла у вену. Контроль, струмочки крові, назад, вперед, назад. Ух, пішло ж як, прямо так, як усі десять. Альбертик витягнувся на паркеті, хруснув кістками. Звівся, сів, поправив окуляри й подався, наспівуючи «Ерапшен», до дверей. Він спохопився, мацнувши себе за обісране гузно, але пізно — двері вже прочинялися, впускаючи відвідувача. Альбертик його не знав, але нічому не здивувався. Морфій має властивість — дерев’яну властивість — відбивати охоту до непотрібних думок. Двері, значить, відкривалися. Альберт намугикував «Ерапшен», підтримуючи гузно рукою. Лайно вже холонуло й одвисало гирею. Альберт впускав непроханих гостей, блискаючи лінзами, як світлим днем, догори, в ліпнину стелі, з затертими синіми амурами, голими, рожевими колись, німфами, що, знов-таки колись, пливли на білопінних хвилях, а зараз трусили цицьками задарма у чорній від тютюнового диму павутині. Але він думав зараз, що скаже цій дурнуватій інститутці. Чорт, він скаже, що: у них історія не про те, як зло перетворилося на добро, на любов. Так, мила, так… Не те щоби їх немає чи вони взагалі матеріально неприпустимі в цьому нашому смердючому світі, так, мила, так, мила… Їх вистачає, як глистів у алкоголіка з перервою на один рік, цілий рік реваншу… Д-а-а, морфій не терпить реваншу. Морфій терпить сильних… Далі, далі, що він розповість їй далі? Є! Це просто противно природі обох начал. О так! Любові й ненависті. А тоді повір якійсь там мудрості, що від любов і до ненависті один крок… Хм-м… Лінзи тухнуть під тупим ударом кулака. Альбертик тіпається на блискучому пакеті, з гикавкою намагаючись зліпити докупи окуляри. Йому конче необхідно бачити, що відбувається. З носа сюрчить рожева юшка. За косою, там, на витоці лиману, гудів, як вулик із мільйонами бджіл, буксир; Альберту було паскудно: буксир гудів, а він його не бачив. А потім Альбертика потягнули за ноги. Голова дерев'яно заторохкотіла об паркет. І хтось вимкнув у його голові світло.

* * *

Їй спочатку так придалося, треба ж таке: голос грому, жовте листя, налите золотом, справжнім сусальним золотом, а потім знову повторився голос, спочатку близький, розламистий, із давно відомою тільки їй хрипотою десь посередині; він накочувався хвилями, і також хвилями відходив, лишаючи слід, наче нетривкі кола води над головою. Олька прокинулась, і її каламутний погляд, карі очі, з червоними від недосипу білками, застигли нерухомо, як у мухи, що потрапила в лапи до павука. Саме так вона і подумала. І раніше ніколи такого не приходило, а зараз накотило. Вона з народження нормальна: школа, зазубрений вірш Пушкіна, улюблений поет Пушкін. Шкільна сукня за коліна. А ще вона любила чистоту й не зносила запахів: гострих, різких — чоловічих шкарпеток, пізніше — місячних. Словом, чистюня. Така ніколи годинами не лупить очей на нерухому воду, на водорості, на небо, на падаючий у оксамиті осені листок. У її кімнаті рожеві шторки, фаянсові купідончики й купідонихи з круглими животиками й куценькими ніжками — все, на що був здатен тодішній дизайн і фантазія. І сама вона нагадувала круглобокенького поганського божка: кирпатенька, з намистинками очей, оливковим відливом шкіри. Їй личить весільна сукня, фартух із раклуватими пінгвінами та Чебурашками. Олька випромінювала впевненість. Рухалася повільно, виважено, з гідністю на межі глупоти й зазнайства. Велетенська Нива приїжджала рівно о пів на третю до чавунних, вифарбуваних у зелене, воріт школи, забирала її й відвозила, назад, на Ялти. Її вберігали від рахітної, золотушної циганської дітвори. Греків, що мешкали поруч із двоповерховим особняком сім'ї Ковалів, взагалі вважали за щось непристойне, але варте уваги за їхні бізнесові крутійства й навички, їх не любили, але боялися. У Ялтах це сила і міць. У Ольги світ складався з яшмової шкатулочки: кілька вирізок із журналу «Кіно», де кіноактор Шаші Капур, як дві краплі води подібний на сусідського грека Матоса, що носив масивного золотого ланцюга з хрестиком; гральні карти: дама пік із голими цицьками і дама бубни, гола вся. Але Ольку вже давно висватали за циганського барончука Костю — череватого, довгорукого, з більмуватим сизим оком, що дивилося чи то в небо, чи то промацувало вміст черепної порожнини. Вузької зверху, широкої до низу. Кандидатуру Кості не обговорювали й не брали під сумнів. А вона повинна народити четверо куценьких карапузів із блискучими очима, закінчити інститут і виїхати з цього міста, де дівчат запліднював навіть вітер ще у дев'ятирічному віці. І одного разу…

Два кроки, лиман падає в очі синьою тарілкою. Відси тягнеться славнозвісна канава, що відділяє Аляуди, Південь від Октябрського, зачіпляючи фантастичною петлею Ялти. Повз Аляуди возять Ольку до школи і назад. Ялти перетинають андріївським хрестом дві вулиці. Травневого полохливого дня: зелень стіною, кривий синій серп лиману, сіра ґрунтова дорога. Троє чоловіків у мареві ранку виходять на вулицю. Скрізь стоїть парка робота. Запах ацетону, прілої коноплі й ритмічного постукування — так перебивають коноплю на масть. До сезону — півроку. Треба за щось жити. До вечора дітвора старанно барабанить палицями по нейлонових сорочках, натягнутих на глибокі полумиски. Потім вони ганяють у футбол, пекаря, киснуть у воді або ошиваються біля канави, мружачи, як коти від валер'янки, очі на Аляуди. Маленький п'ятачок із двома вулицями та кількома розкішними домами нависає над водою летючим островом чи авіаносцем. І схилом, вбираючи сонце в лак черевиків, піднімаються нові передвісники — як нові посланці. Двоє з прибулих були циганами. Третій голубоокий, із рожевим обличчям і широкими плечима брюнет, із приблудних, але не зальотних. Цей знав, куди і для чого прийшов. Він ішов і курив, поблискуючи смолою черевиків. Дві яскравих кульки на носаках переливалися, наче на ртутному стовпчику. Над його головою стояв синій тютюновий дим. Він курив сигарету за сигаретою, йшов поз двори. Жодна собака не гавкнула. Наче сама нерукотворна смерть виповзла на дві схрещенні вулиці. Олька бачить його з машини. Це їй нагадує кіно, яке нині в Центрі, на Совєтській. Кіно називається «Жорстоке обличчя Америки». І він зупинився: небесного кольору джинси, чорний батнік, широкий шкіряний пасок. Сигарети «Данхіл». День спалахнув у хмарах химерним блиском. Залоскотало романтикою і ще чимось, від чого ноги Ольки розсунулися самі собою. Хлопець у небесного кольору джинсах схилився, обіпершись ліктем об дверцята над відкритим віконечком. Він щось говорив. Але вона нічого не чула. Були його блакитні джинси, такого ж кольору очі. Олька зсунула ноги. І ось у такому образі виник на Ялтах Біба.

І почалися дні перелистування сторінок блискучих журналів із індійськими красенями, французькими пристрастями, фільми, що наповнювали очі слізьми, а статеві залози набрякали, звисаючи у мріях визрілими гронами пристрасті, ох, це так було пронизливо-печально, радісно, і вона готова бігти кудись туди, де падає й підіймається з лиману сонце. Вона читала еротичні, тоді сексуальні, оповідання, надряпані від руки, невідомих авторів, — авторство приписували чи то Єсеніну, чи то Толстому, чи то Пушкіну. 3 дитинства її привчили, що Пушкін великий. На цьому Олька й зупинилася. На кіножурналах, сексуальних оповіданнях, Пушкіні… Ну і, звісно, Біба. Густі ночі навіювали шаленство, робили їі життям позбавленим спокою, надії, і все було втрачене, втрачене, втрачене… І так скільки разів сонце падало за пагорба, виповзало ліниво з-за нього, коли здоровенна Нива тягнула її на екзамени до паскудно рипучих зелених воріт школи. Але насправді минуло менше як тиждень, коли Біба з’явився знову. Він сів на їхньому порозі. Ухопив за шкірку рудого кота, поклав на коліна, і так сидів, наче нікого не чекає, не бачить, а просто йому того і треба, щоб терти двома пальцями рудого бандюгу з обпаленими вусами та обірваним лівим вухом. Олька вирішила, що це знак, що прийшов час, настала сокровенна година. Вона вибігла в самому купальнику, зупинилася, і поглядом голодної дурненької самички, зображаючи чи то Зіту, чи то Гіту, подивилася на Бібу. Біба поманив її пальцем, і вона підійшла. Двома пальцями Біба відігнув Ольці викота на грудях. Заглянувши туди, він просто якось сказав:

— А у тебе класні цицьки, мала!

Олька ковтнула гірку образу й відповіла:

— Я не мала! Не мала!

— То доведи, шо-о-о-о-о-о ти борза, — сказав Біба і скинув з колін рудого кота.

З лівого боку, там, де зажди темно, води лиману в будь-яку пору року нагадують діри: тут вітер, холодний, наждачний; і по цій стороні навряд чи кому кортіло ходити, з цього боку видно сірий горб складу на Аляудах, і саме звідси можна побачити, як зеленими кільцями кишок складаються біля них вулиці, залишаючи вільною світло-зелену пляму — частина тролейбусної зупинки, зоопарку, дешевого гадючника під відкритим небом. Акустика і запахи — єдине мірило цього місця на Ялтах. Пацанва тут вчилася дрочити, курити драп, тягала своїх недоумкуватих одноліток із немитими проміжностями, блохастих і верескливих, як виводок чумизих мавпенят. І мріяла про Аляуди, наче про золоту країну Офір. Сюди і привів її Біба. Тут, на самому урвищі, стояв сажок, його таємний схрон. Ольку це не захопило, а щоб здивуватися, у них не було часу: вона просто, як те намріяла, стягнула купальника й полізла на Бібу. Просто-таки танком. Скоро повернуться батьки, і хоча Біба був героєм, та в реальності все набагато простіше, а втім, і складно. Хоча пізніше, рівно за рік, вона зізнається: я знала, я вже тоді, коли лягала, коли давала і прочая, ненавиділа цього нікчему… Напевне, виходило саме на те… Неможливо боротися зі своєю кров’ю, не розчинивши свою у чужій… Вона не знала цього, ані тоді, ані пізніше, й ніколи… Вона досить-таки вміло прошаснула під нього м’яким шовковистим тілом, чим дуже здивувала Бібу, і він перелякався, але продовжував тримати понти: в дірки у халабуді дув вітер, як і тоді, коли вона прийшла до нас, на міст, під солодкий до смертельного шелест айви об дахи. Лив паскудний довгий дощ. Через годину пісок вбере все, знову повиснуть у духоті люди та птахи. О, а вона цілувала йому пальці, з маніакальністю повторювала почуте й побачене, реалізовуючи свою мрію. Напевне, їй таки поталанило. Межа реальності — як укус гадюки або як зрада близької людини… Цього вистачило і цього досить, щоб зрозуміти всю марноту зношених по життю черевиків… Це в липні. Рівно через одну зиму й одну весну вона сидітиме, виставивши голі груди, серед ночі, після дощу, тут у нас, на мосту, з шелестом місяця й айви на дахах, застромлятиме горлечко пива у рота, важно розповідаючи, що вона думає про Бібу. Її цікавило більше — довгонога світловолоса сучка з відстороненим поглядом, холодним тілом, висока й дурна, — так, напевно дурна, ось що плавало в її карих телячих очах.

Цього вона хотіла, підтвердження власної гідності. З моїх уст, з уст сторожа, з рук бандюги, з рук і уст всього світу, але, звісно, не від Біби і не від того золотушного циганського кодла. І за всіма правилами — містичними, фізіологічними, метафізичними, просто правилами вулиці й ще тієї вулиці, і ще когось, — мені ніяк не либенилося запам’ятовувати цю тягучу ніч, яка ніяк не хотіла закінчуватися, тягнучи за собою незвичні звуки, приторні запахи, і просто передчуття того, що щось давно закінчилося у твоєму житті і якась паскуда хоче нагнати невловиме, разом із тобою… Ніч, блядь, ніч… Спів теплого вітру, теплого, наче молоко, що напливав хвилями алкоголю, а з відпливом лишав трупний присмак мигдалю, гіркий і жорстокий запах ображеної жінки, вигаслий крик хіті й ненависті, їі любові, перемішаної з чужою кров'ю. Тож, ідучи від мене, вона ніколи цього точно не забуде, ненавидячи мене більше, ніж Бібу. Тому що помста не вдалася, і вона так і пішла в ніч: трамваї, тролейбуси мокнуть у депо від шмурдяка, передків та задків кондукторш, що наловили на ніч кількох мєлких… Маю надію, тебе таки трахне якийсь рябий таксист, і відвезе на Ялти до тата і мами… А зараз вона спала, сховавши голову під ковдрою, слухаючи, як колами розходиться крик матері. Але невдовзі, трохи подригавши ногою, вона встала, вийшла на терасу. І вийшло так: кричала її найменша з сестер, кричав її батько, кричала мати, кричали дядьки й брати, невістки й просто сусіди. І єрихонські труби заглухли б перед оравою її родичів. Ну, за причиною далеко ходити не треба було… Голубоока голова Біби. Без інших частин тіла, що по праву належить людині від народження. Олька сіла й попросила сигарету. При батьках, при чесному народі попросила сигарету…

* * *

Самотнішими нас примушують відчувати себе наші стереотипізуючі суспільства. Вони штампують до нас маски й ізолюють від себе справжніх. Ми живемо у двох світах, у старому затишному людиноцентричному світі абсолютів і в суворому реальному світі відносностей. Останнє, реальність відносності, жахає, ізолює і робить усіх нас карликами.

Джон Фаулз, «Арістос».

* * *

А я йшов, ішов, разом зі своїми черевиками, де кожна тріщина означала прожите життя, я йшов під бутовим будинком, з тінями на ньому, з веселими людьми, що вивалювали з аудиторій, з людьми, що не бачили тебе, хоча кожен другий чомусь перся на моє місце, якого я не знав і не намагався шукати. За столиком, липким від сиропу, розталого морозива, з пляшкою, великою темною пляшкою червоного вина, я сидів і дивився в жовтий полудень, що його сікла комашня й прочая летюча тварь. Тим боком ішла моя полукровка: у шотландці, червоних чоботях. У неї кроки чіпляють землю, підтягують під себе, мнуть, як шоколад. Вона впевнена, а тому весь світ у неї між ногами. Принаймні, ніхто цього не приховує. Я налив стакан вина. Випив, ще раз налив і випив. Світ зробився тісним. Вона підійшла, і ми рушили вниз до порту, до митниці з баром, де збиралися бариги, трансвестити й просто гоміки. Головпорт, шалене місце з ментовською підставою, доморощеними митцями з кролячими від кокаїну очима. Там я і лишив її, поперся без цілі до пірсу, — дивитися, як будуються авіаносці, зміцнюючи могутній державний крок. Потім вона прийшла, і ми завалилися до її подруги — дилди з широкими плечима, майже тобі два метри зросту. Ім'я її гухнуло в дірку пам'яті… Ми трахнулися у неї на кухні, потім у спальні, а дилда лежала п'яна в драбадан у ванній. І потім, з якоїсь дивної причини, я повернувся під бутовий будинок, наче чекаючи, що тобі на шию звалиться якесь неподобство, хоча воно давно звалилося, та відчуваєш його не відразу. Життя таки нагадує геморой. Банальність — це завчена напам'ять щоденність трагедії.

Тому, коли хто склеює ласти, люди вигадують серйозніші та вагоміші причини. Так було і з Бібою. Хоча тут, зараз, під бутовим будинком, він був живим, і я не думав про того Бібу, доки не бачив її, наче зірвану з холодного білого аркуша життя… Ото так… А вона, Ірка, сиділа по-дитячому — руки на коліна, холодний піт між лопатками. За лівим плечем — шикарна вітрина аптеки. Там Слабєвскі виписує рецепти для Фіми і для Халяви. Там зараз горить розкішне її волосся. Вадик Слабєвскі — золотозубий веселун, він і зараз розводить руками. І вона йде, намагаючись тримати рівно спину, але ноги наче гирі й світ тяжкий, металевий блядський світ, де ніколи не було співчуття, а лиш розрахунок. Зараз їй сонце нагадує розтоплене олово чи золото. Вона чує запах паленого металу. Чого більше в людині: пустоти чи нікчемства?

І я помахав їй рукою. Вона повільно повернула голову, усміхнулася, і зійшла з високих гранітних сходинок аптеки сюди, в липкий світ ос, сиропу, вина й морозива. Полудень пробивався злим, пронизливим, лютим вищанням ос, наливаючи метал від одного столика до іншого, прозорий, інкрустований до чистоти смерті на світанку… Вона повільно підняла руку, ще раз помахала…

Рудий світанок паморочився з труб, і на кораблебудівному заводі бздом звилася пролетарська сирена, викинувши з ліжка напівживі, тюленячі, з відливом брезклості тіла громадян. Сирена чогось хотіла, зовсім-таки по-сучому і людському. Це падло сурмило і сурмило в неживе повітря, солоне від морського бризу, нічних оргазмів, блювотиння, запітнілих задниць і ротів, жадних і спокусливих до приторності банального кінця. Пахло морем, сосновими гілками від дощок, котрими прошито горище: ліжко, з іржавими кулями на бильцях, стьобане у три нитки одіяло, тумбочка, стіл, магнітофон, ще з бобинами, і купи порожніх пляшок. І рудий, до падлючої іржавості, світанок. Мені не треба нічого думати. Мене вивертає від неї, від нього, від усього на світі, що повзає і рухається у всіх напрямках, на поверхні, під і над. Вона спала цілу ніч, згорнувшись у позу зародка, трохи пововтузилася, ніяк не могла примостити свої довгі ноги, які так і стриміли з-під синьої стьобаної у три нитки ковдри. У неї чисте, ще дитяче дихання. Вся неміч світу, дохла, зла умощувалася в кутиках її очей. У неї, напевне, на морі вони зелені, або під дощ — тверді й чисті, заворожуюче далекі. Я підійшов до вікна. І мене вдарило, так, як тріснула шибка, як розірвалося небо. Відразу тиша, без сонця, з ватою хмар, як розмазаний по небу дьоготь. Чорна вена трамвайної колії. Я відійшов від вікна, сів, і став рахувати ампули. Десять штук.

Чистоган морфіну гідрохлориду. Я сидів, курив: так вона, Олька, Біба, ще хтось із компанії, Альбертик, — із тремтячими губами, радісною посмішкою всезагального помазаника на харі, — вони зустрічали руді, рвані світанки, без турботи й спокою. Пронос і заспокійливе. Це — як віру засунути в сраку до чорта. Я закурив: дим білим пухом, із характерним для ранку присмаком і запахом, потягнувся під стелю… Да, а перед цим було… Спокій завжди є спокій могили, інакшого не шукайте. Як задрипана аксіома дитячих штанців, лопнутого презерватива, зламаної у вені голки, ковтка горілки, що пішла носом і не в те горло. Блідий пух ранку в неї на щоці… Краще їй самій зупинити своє серце. Їй головне зупинити те, що заводить її холодний розум у нетрища безумства, шукаючи в логіки болючого людського підтвердження… Рожевий пух світанку в неї на шиї… Там, за сірим хоботом труби — Абіссінія, що провалилася в зелену пащу улоговини. Район, де люди виросли, з покоління в покоління не знаючи, де вони живуть, але готові перегризти навпіл. Дахи їхніх будинків зростаються з землею. Тими дахами можна гуляти: в повний місяць, у молодика, в дощ, у спеку, навіть не здогадуючись, що там, внизу, живуть маленькі потвори. Хто сильніший, той покидав місцину під дивною назвою Абіссінія… Отак, звідси видно Абіссінію, а ще її видно з центрального залізничного вокзалу, і звідти прийшов Біба, і туди він вже ніколи не повернеться: в прогнилі квадратики гаражів, сажків, будиночків, що нічим не відрізняються від сажків. Тут ллють кров на фотокартки ворогів, колють ножами, перед тим, як вийти на вулиці, погуркуючи ланцюгами чи струнами від піаніно. Вони виходять, і відразу починається Варварівка. Дачі, солодкий спокій, встатковане життя. І там теж жовтою смолою смерть… Я курю, втягуючи дим, вологе повітря, світанковий присмерк… Вона спить, і то добре… Зараз, у напливанні байдужості, я втомлено розумів, чого хотів і чого прагнув Біба: не лишитися в тих нетрях — його підманювали порцеляново-чисті вікна дач, дорогих особняків, машин із державними номерами… Що ж, він був надто близько до цього… А чому був? — стукнуло й відійшло. Я відсунув стьобане одіяло, шите утроє, і приліг поруч. У втоми завжди є щось від смерті. Але немає її чистоти… Зараз сон нагадує клаустрофобію. І крики птахів розбиваються об стіни горища… Краще сама зупини серце… Краще сама зупини серце… Краще сама зупини серце… Птахи, коло за колом, уперто, коло за колом, повертаються у свої гнізда. Таки він монстряка, цей грьобаний Біба… Вена колії наливалася синім. Скоро з центру підуть трамваї, виводком, один за одним, вправні, як циркові собаки, караваном. Один за одним, один за одним, один за одним…

* * *

Дядя Фіма не любив спати вночі. Вночі він курив драп, ширявся — помірно — опіухою або стандартним склом, із аптеки Вадика Слабєвскі. Він сидів у себе в будці, розтягував міхи акордеону, слухаючи своїми товстими гібонячими вухами тріщання музики, ворожіння вуличної балачки, а ще таке, що може прийти під кайфом серед чорнильної ночі. Сьогодні він був злим. Тижнева доза морфіну перейшла невідомо куди й кому. Вадик збрехав йому, але Фіма, поматюкавшись, витягнув заначку, потім протер сухою ганчірочкою акордеон, і за півгодини осінній вальс задряпає шибки нічного міста. Біба, в кумарі, на Аляудах, почув голос акордеону. Темні кола у Спаби під очима. Біба схиляє голову, слина висить до землі. Акордеон, звук його горловий, ворушиться у листі, гуде в аляудських норах. Спаба хрускає пальцями: вони у нього довгі, жіночі, з обгризеними нерівно краями. Олійний вогонь. Біба простягає руку й намагається ухопити щось у повітрі. І тут Спаба з усього розмаху б’є його по голові, навідмаш, кулаком. Голова Біби відкидається, стрибає, наче м'яч, перекручується. Стає на місце. У Спаби немає досвіду. Він не дурний, але в нього немає досвіду. Під морфіном Біба як та колода. Спаба б'є ще раз. Біба зсувається й відхаркує липкий клубок слини. Мєлкі навалилися разом усі, скопом.

— Знімай з нього штани!

Бібу перегинають, стягують штани. Бац! Дрючок ламається об його спину. Біба затуляється руками. Фінка дірявить долоню наскрізь. Носаком у живіт. У сонячне сплетіння. Біба блювонув. Він не переставав блювати навіть тоді, коли ще один дрючок хряснув по ключиці, й та вилізла на гору, простромивши куртку. З рота ригало зеленою жовчю з кров'ю. Нарешті Біба проблювався й витягнув наган. Цього мєлкі найменше сподівалися. Біба відкидає двох від своєї сраки. Мєлкі верещать, гвалтують, наче кодло індіанців. Біба однією рукою натягує штани й цілиться з пістолета. Шваг-г-г! Спабі пофартило. Йому відриває тільки вухо. Але цього досить, щоб він лежав, крутився, загрібаючи ногами листя. Біба переможно йде, але вглиб Аляуд, підсвічений у спину лимоновим світлом. Він дурнувато хихикає, ще не відчуваючи болю, говорить сам до себе, а мєлкі, наче банда бандерлогів, крадькома іде за ним по сліду. Біба обертається, стріляє ще раз. Крик миттєво відполіровується темрявою. І він, Біба, знову пішов, справжній герой, серед тіней, довгоносих тіней могильних плит. Наткнувся на тічку собак, що парувала теплом, злобою і страхом. Хрусь! Одного носаком. Бабах. Наган випульнув ще свинцю. Собака крутиться на місці, намагаючись дотягнутися до роздробленого заду, звідки сюрчить кров, звисають кишки. Нарешті собака захоплює іклом свої тельбухи, і з диким риком починає їх гризти. Мєлкі з відчайдушним улюлюканням розсипалися Аляудами. Хтось навиліт, навздогін, запустив каменюку з пращі. Біба ойкнув, широко, прихоплюючи з собою щось невидиме, завалився спиною на мокру землю. Він піднімає голову й чує, як скриплять тельбуха під іклам пса. Як тінями ворушаться мєлкі. Він ще раз стріляє. А потім тиша і тихий, — зовсім близький, поруч, рукою дотягнутися, — голос акордеона Фіми. Значить, це кінець Аляудів, далі пустир, далі шматок білої від ліхтаря на стовпі дороги. Біба зводиться й дивиться на дорогу з темноти цвинтаря. Біба спокійно перевіряє набої. Дві штуки. Почекаєте, уйобки, ось я вийду на дорогу. Акордеон дедалі чіткіше, то вириваючись, то глохнучи, викидав пучки звуків, сиплячи комашиним роєм на білий, як сніг, від ліхтарного світла шматок площі — з пивницею та рогом зоопарку, звідки стриміла задниця чавунної пантери. Там-то і вразив камінь героя Бібу. Прямо в потилицю. Він крутонув сальто так, наче його перекрутило в повітрі два десяткаи дужих рук, упав, але не на спину, а якось боком, захрипів і замовк. Мєлкі пробігли кілька кроків, далі стишили ходу, зупинившись біля білої межі світла й аляудинської ночі. Вони стояли й дивилися, глухо перешіптуючись. На світло вискочив Спаба. Але його зупинили. Голоси стишилися. Забобонний тихий зляк підкумареної молодості. Спаба верещав, учепившись руками в трубу, а вони тягнули його за ногу, двоє низькорослих, із сліпаками на очах, підлітків. Нарешті Спаба вирвався. Він верещав і плювався. А потім почав крутити металевого прута з огорожі. Спаба брався то за один, то за інший. Прути не піддавалися. Нарешті він заспокоївся і сказав:

— Кого хуя стали. Допоможіть!

Спаба стоїть на кругляку світла, тримаючи руку біля відірваного вуха. Лівий бік — плече, рука, нога, навіть черевик, — у крові. Здається, хтось облив Слабу баговинням. Двоє підлітків підходять і починають розхитувати паркана. За ними ступає у кругляк світла ще троє.

І так помалу вони всі переходять. Біба ворушиться, підіймає голову. Харкає кров’ю і зубами. Він зовсім по-кіношному спирається на ліктя, іншою рукою цілиться у Спабу з нагана.

— Тобі пиздець, — спокійно каже Спаба і йде за шматком арматури.

Біба надимає щоки. Затримує дихання й цілиться в Спабу. Акордеон заглох. Надовго заглох. Та Біба чіпляється за його звук, за його голос. Акордеон завив, як побитий пес, а потім заглох, здавалося, надовго. Біба ще раз надув щоки, у скронях забило й пішло сірими колами з очей. Спаба стоїть на білому колі, з чорними мішками під очима, кривить блідий рот. Спабі підносять арматурину. Він дивиться на неї й довго не бере, наче перемножуючи, перелицьовуючи свій переляк на добро своєї волі. Біба знає: маленький огуляний хлопчик, він зараз злий, він зараз усе зможе й не зможе нічого… Біба наводить Спабі ствола на яйця.

* * *

Вони зупинилися біля іграшкового магазину. Але ніхто туди не пішов. Альберт дивився на чистий, як із малюнка, простір, заставлений квадратикам будинків, пивниць, із абрикосами, прогнутими цвітом гілками. Красиво — частина тобі Аркадії, золотоногі німфи, фавни, синє густе вино. Він потягнув ніздрями, гумовими від морфіну, й зиркнув на людей, що сиділи поруч. Двоє, в клітчатих піджаках, із комірцями кольорових сорочок наверх, майже тобі близнюки, із короткими канадками-зачісками, глибоко посадженими очима. Вони сиділи й вивчали вітрину дитячого магазину. Вони були недалеко від Абіссінії, а тому чули рване поторохкування вагонів, тріск граніту, тертого тоннами ваги й колесами на пісок, а голос контролера кипів, пропадав, кипів, пропадав… І Альберту зробилося сумно. Один, той, що зліва, сказав:

— Слухай, давай дуплися швидше. У нього кайф проходить…

— А тобі-то шо? Ширнемо ще раз. Я ось думав, що тут господарчий магазин. Блядь, а тут іграшками для цих кончених торгують. Хорошо. Давай вирулюй. На Абіссінії, як на Абіссінії. Давай, — він крикнув третьому, з могутньою потилицею, широкими плечима, і від цього крику, а може, від того, що очі Альберта намацали білий шрам через шию і до вуха, йому зовсім зробилося зле. Той, що ліворуч, повторив:

— Вирулюй на Аляуди.

— Йоб! У другий кінець міста пертися. Давай його і зариємо тут на Абіссінії?

— Нє, — другий витягнув пачку «Золото Руна», вибив сигарету. — Тебе як звати?

Альберт промовчав. Він образився і його ламало. Це помітив другий, і легенько поплескав доктора по плечі. Зовсім по-дружньому.

— Нічого. Зараз тобі легше буде… — потім до свого товариша. — Слухай, а на Третій Слободці дєвки ходять без трусів.

— Тю. Вони всі зараз без трусів і ліфчиків ходять. Прокинувся. Подивись, яка цаца пішла, — перший смачно цмакнув губами: дівчина в рожевій куцій спідниці, з повними ногами, чорними кучерями до задниці, пройшла, граючи тілом. Їй подобалася машина, їй подобалися солідні мужчини. Вона кинула, тріснула карим поглядом, і пішла, все повільніше, далі. Волооке стерво.

— Треба було її зупинити, — сказав один.

— Ага. Зараз цього мальчика зариємо, а потім і погуляємо.

— Ну, поїхали, — і перший клацнув нетерпляче пальцями. — У мене ідея. Вирулюй. Ти як там, доктор?! Нормально? Тримаєшся. Ну, молодець. Мужчина! Ти у нас мужчина!

Сіра траса засипана абрикосовим квітом. Другий врожай у цьому році, виникла думка у Альбертика. І він спробував зібратися на одній думці, заснути. Він нічого не розумів, і — що від нього хочуть. А, все обійдеться, як завжди все обходиться.

— Зупинишся на Третій. Я посрать вийду.

— Зараз. Можеш тут. Тато Уваров…

— Їби тебе, ідіот, тримай язика… А то тато гавно кушать заставлять.

— А кого хєра. Він скоро з аляудинськими жмуриками драп куритиме…

Альберту найшло прозріння. Він захникав, тихо і протяжно. Він ще не знав, що відбувається, але відчував, що не дуже хороше. Один навалився на нього. Різкий удар у вену. Неуміло, паскудно. Але таки загнали у вену. Удар приходу, сильний і чистий, як ковток озонового повітря перед грозою. Альберт радісно заусміхався на тремтливий мармелад полудня, з красивими жінками, з красивими чоловіками, з красивим усим… Аляуди, блаженно повторив його мозок. Здорово: Аляуди, як це прекрасно звучить. Вони піднялися на гору. Голуба чашка води, сонце, рої дітлашні, що біжать уздовж берега.

— Док, а ти давно знаєш Ірку?

— Ви до мене? — запитав Альберт. — Зі школи. Так, зі школи. Я там лаборантом працював. Ми ходили там дивитися різне. Підглядали у банях. Ха-ха-ха. Уявляєте, ця малахольна любила дивитися на голих людей.

— Тю, — сказав один. — А ти, видно, дрочив на неї? А!? Га-га! Дрочив, чи вона тобі зразу давала?

— Не скромно, — відповів Альберт.

— А ти не скромнічай. Скоро тобі це не знадобиться. Га-га! — заржав водій, і Альберту стало ще противніше: і білий шрам, і засмагла потилиця. — Давай, розказуй, доктор, видно, вона ще та штучка. Мажорні — вони всі такі сучки. Га-га!

— Та… Можна, власне. Ми стибрили… — почав Альберт.

— Сти… Як ти сказав? Ну, бля, насмішив…

— Тоді я не буду розповідати, — образився Альберт.

Його поплескали по плечі. А він знову нерухомими зіницями, чорними й тонкими, дивився на білі, вирвані плювки розквітлих абрикос. Синя вакса води, з кульками сонця, виходила з-за коси: жовті айви, абрикоси, персики, й метушливі, до бджолиного рою, купи дітлахів. Один, а потім другий, гучно перднули, закурили. І хтось із них сказав:

— Ну-ну, ну, розповідай, дружок!

— Да, хороший ти мужик. Не брикаєшся. Покладістий. Таких… Ну, давай далі… Захарили ви там щось… Закурюй. Угу. Ось так. Розваж старих. Що, ми не старі? Ха-ха-ха…

Альберт проти неба, проти води, а внизу дітвора, і легкість невимовна, що не повторити, лише думка: чому вони заважають, завжди заважають моєму задоволенню? Нарешті він затягнувся димом. Тут світ визрів раніше, так, зовсім не під осінь, видно, палило, і звідки зараз приходить це, навіть урна, он та, біля будки, смердючої, для синяків будки, стирчить тут цілу вічність. І він говорить:

— Так… Я стибрив член. Із моргу. Пришив до манекена. Потім груди. Уявляєте, який прикол. І ми сміялися, курили. Що? Драп? А що можна тут курити? Потім вона сказала, що треба груди. Наступним днем я приніс груди. Ну, і ми зробили це. Там, прямо на дивані… Ха-ха-ха… Чому смішно? Та тому, що з патанатомічки шукали весь час, де ділися оті груди і хєр у старого… Ха-ха-ха…

Вони в’їхали в тінь. Зараз усі мовчать, лише крило лиману гудить дітворячими й жіночими голосами. Кислий запах айвового варення.

— Да, — сказав один. — Хрєново. Хрєново, що нічого не зміниш. Дуже хрєново… Блядь, повертай. Он уже Аляуди. Да, да, да… Потім вийдеш і запитаєш он там, біля мєлких, Спабу. Запам'ятав. Спаба. Спаба, Спаба… І говориш, вона тобі з-за цього дала?

— Нє, ви все рівно мене уб’єте, — несподівано каже Альберт. — Я все придумав. Це я з іншою робив.

— А на хрєна брешеш тоді?! На хрєна це гониво? А?

— А тому, що я вас, сук, ненавиджу. Ось чому. А я справді це робив. І ще більше робив. Так, так… І буду! Буду! — Альберт закусив кулака.

— Ну, дорогий, нам більше не потрібно, — сказав один і пошукав у кишені сигарети, але пальці зіжмакали порожню пачку. Водій відкрив віконечко: запах матіоли, чорнобривців, білої акації.

— А у нас другий врожай. — сказав водій, відкриваючи дверцята. — Так кажеш — Спаба?

Вони чекали довго. Перед ними лежали піски, канава, Аляуди відкинулися рваним краєм десь по ліву руку. Доки вони чекали, Альберт усцявся. Він навіть не почув, як це трапилося. Глянув під ноги, на килимок. І один із двох сказав:

— Чорт! Ти здаєш, сука!

Так вони сиділи — на п'ятачку, в нерухомому повітрі: Альберт вивчав калюжу, як рукотворне диво, а двоє сміялося. Доктор нарешті підвів голову і сам засміявся. Двоє його попутників заляскали в долоні. Потім зробилося тихо. Двоє свистіли до дівчат, що йшли неквапно попід стіною, огинаючи подалі Аляуди. Повернувся водій.

— Там такі от діла… — сказав він.

Потім, нічого не пояснюючи, він сів у авто й поплескав по плечу доктора. Альберт спробував здивуватися. Десь там, далеко, він про щось таке здогадувався, що діється не зовсім усе гаразд, нехороше щось. Але ніяк не міг напружитися й сконцентруватися. Чомусь він пройнявся довірою до цих трьох. Перед очима пливли білі й фіолетові кола. Ноги починали холодніти, від кісточок і до колін. Доктор попросився в туалет. Але двоє несподівано змінили своє ставлення до нього — так, вони зробилися якісь противні, навіть трохи сумні, й головне: зараз вони були по-геройські мовчазними.

— Ми повинні були це зробити ще вночі, — нарешті чітко сказав один.

— Ну, вийшло так. Ділів-то купа, — жваво спробував виправдатися другий, витягуючи сигарету. — Покінчимо зараз. Вирулюй до пустиря. Ми там трохи перекантуємо, а там вирішимо, що робити далі… Не думав, що це так надовго затягнеться… Абсурд… — Він випустив кульку запашного диму, і Альберт, як собака, потягнувся за нею ніздрями.

— Хочеш, доктор, сигаретку? На, тримай. Останній раз куриш, — розпачливо і скучно водночас сказав він.

Альберт курив, притримуючи сигарету двома пальцями, не випускаючи з рота; курив він швидко, а ще він говорив, не відриваючи погляду від білих пісків, із Аляудами, сизим крилом цвинтаря і сонцем, що стрибало кулькою по горбатій місцині:

— Я втечу. Ось побачите… Я втечу… Що ви хочете зі мною робити?

— Ти давно сам зробив, — серйозно сказав один, той, що зліва, зовсім несподівано. Машина повернула в рідку лісосмугу.

— Правильно. Там і пересидимо до сутінок. А я змотаюся за пивом. Тут недалеко, — сказав другий, той, що біля дверей, і від нього солодко тхнуло «Алимі парусамі».

— Скоро дощ. Осінь. А пече, як літом. Абрикоси, персики цвітуть. А ти звідки родом? Тут кавуни класні, — почав водій, звертаючись невідомо до кого через плече.

— З Ровного, — сказав один. — Вірніше, зі Здолбунова.

— А я з Баштанки, — мляво відповів другий. — Погорів на наркоті. Ось і попався на причеп до… Бачиш, док, ми тобі співчуваємо, ми тебе розуміємо, але нічого зробити не можемо… — і він засміявся, якось невесело. — Думав на тачку заробити. Заробив. П’ять строгача. А цей старий тхір витягнув…

— Ша-а-а. Не хочу я говорити про ці речі, — сказав водій, заводячи машину у рідку, жовто-бліду тінь лісосмуги, що могла бути й частиною скверу, принаймні, так подумалося Альберту. Він розпачливо, долаючи тупу ломку в колінах, приплив соплів, потягнув повітря.

— Слухай, а шо-о-о там було? На кладовищі? — запитав той, що зліва, у водія.

— Пацанва цілу ніч бузила. Покотом сплять, але діло не в тому… — почав був водій.

— Конкретніше, уйобок! — закричав спочатку той, що зліва, а той, що до вікна, тільки розкрив рота, наче той тобі собака, що ловить мух.

— Там ментура. Хто придумав їхати на Аляуди? Кому, придурку, тільки вам двом селюкам забрело в голову! — сказав водій і вдарив руками по керму.

— Так… — Альберт ствердно закивав головою.

— Або, блядь, до Первомайська відвезти… — продовжував водій. — Поїхали. Там, із лівого крила, ближче до Ялти. Чого вирячилися.

— А ти точно бачив ментуру? — запитав вже спокійно.

— Нє, я їх на нюх чую, — сказав водій і запустив двигуна.

— Кончений, — майже захникав той що сидів ліворуч від Альберта. — Слухай, док, а ти взагалі ні пива, ані того…

— Бичача тяга, — несподівано важно — для всіх, для самого себе, навіть для цього мармеладом нарізаного полудня — відповів Альберт, і в голосі його дзвеніли нотки гідності.

— Молодець. А то єсть кожані. Да. І то, й інше. І в жопу пруться, — сказав, вирулюючи, водій. Двом охоронцям Альбертика це не сподобалося: рульовий почав перебирати тяги. Вдарили барабанним гулом великі краплі дощу, рідкі, але здорові, майже як кісточки персика, спало на думку Альберту. Він спробував розтерти руками коліна.

— Сиди. Не рипайся, — в один голос сказали двоє. Водій гучно перднув.

Так вони під'їхали до Канави. З того боку, де вона розтікалася найширше, тягнучи смердючі води з дохлими котами, собаками, милицями, відрами, склянками, банками, і зараз троє схилися над нею.

— Оце так да, — сказав водій. — Глянь он там, внизу. По-моєму, це жмур.

— Угу. Розвертайся. Поїхали, — сказав один.

— А з доком що робити? — запитав інший.

— А не знаю, — водій потер потилицю.

Альберт дивився через Канаву, через два обскубаних дерева. Пурпурова затока лежала на мокрій ріні. Це було невимовно прекрасно.

І Альберт сплакнув: зараз до нього з чіткою ясністю, наче морозяного лютневого дня, дійшло, що це прикінцева, навіть остання його зупинка. Але троє невдовзі повернулися. І один сказав:

— Не сци, доктор, напевне, поїдемо на хату. Тут недалеко. Почекаєш до вечора.

* * *

Фіма востаннє натиснув клавішу, потім дбайливо поклав у футляр акордеон, закрив очі. І Олька, й Біба, а також Спаба, дивлячись у чорне жерло ствола нагана, почули разом, як замовк акордеон Фіми. Спаба бачив, — нейрони в цю хвилину з неприродною швидкістю розпадалися у його сірій рідині, а тому він уявив тупу кулю, мізки, шмат задньої, потиличної частини черепа, знову мізки, але вже на асфальті. Отак-от: Фіма поставив акордеон і понюхав тишу, а Олька вийшла з таксі: шампанське, пиво, горілка, трохи трави. На Проспекті Миру — на годину раніше — вона зайшла в готель. Випила в барі. Хорі, а не проститутки, сиділи за столиками й вороже подивилися на неї. Проститутки в цьому місті мало чим різнилися від блядєй. Місто закрите, жодного іноземного туриста, самі чурки, а тому мову, як у Одесі — англійську, німецьку, французьку — зовсім не обов'язково знати. Тому Олька зневажала їх. І дівки настовбурчилися, як кури. Олька пила, слухала Юрія Антонова, п'яніла й хотіла плакати: зранку вона знищила його, Біби, майку, з набиткою «Бітлз», його парфуми, його сигарети, покраяла фотки ножицями, кіножурнали, випила ракії, небагато, але досить для того, щоб вистачило сміливості дістатися до готелю «Мир», і зараз сидіти з холодним, незалежним поглядом на хорєй. У барі з тяжкими бархатними зеленими портьєрами, відкинутими по різні боки, гарно так, і підв'язаними золотими шнурочками з кистями, з блискітками і зірочками. Вона вмостилася на високому табуреті, і не напроти дзеркала на всю стіну, а спиною до нього, спиною до двох чоловіків і трьох жінок із овбислими грудьми й пожмаканими ляжками, як із пап'є-маше. Олька випила горілки. Але нічого не приходило: ані відчай закоханого серця, ані ностальгія, ані тоска. Вона взагалі відчувала себе наче гумовою. Тоді вона, ось так, із викликом, блимнула — раз, другий, третій — на того, з кучерями, романтичними кучерями. Але він не звернув на неї уваги, а продовжував розмовляти з товстухою, у котрої обкусані нігті, й, напевне, петеушниця, штундистка, а вони взагалі всі звідти. Вона замовила шампанського: ідіотки, шалави, хорі завафлені, мені сніданок приносили в ліжко, каву по-турецькому, смажену кукурудзу, шоколадні цукерки… Вона всього не пам'ятала, що Біба приносив їй у ліжко, і чи взагалі приносив, але зараз Олька була впевнена, що він найкращий, сумний її, милий її. І вона розплакалася. Краєм ока: офіціант, офіціантка і бармен перемовлялися. Один показував головою на неї. Прийшли хлопці з естради. Ольчина цікавість перекинулася в їхній бік. Хлопці в однакових костюмах лаштували інструменти. Вона, не повертаючись, підняла руку. Офіціант проплив між порожніх столиків, зупинився біля петеушниць із чоловіками, і надовго там зупинився. Олька ковтнула злість, що піднялася десь від живота, вдарила гіркою, чисто фізіологічно відчутною на смак. Виваженими рухами вона взяла сумочку, думаючи: чорт, хіба не на мені натуральний «Вранглер», курточка «Монтана», німецькі «Саламандри». Вона не висипала на стіл уміст сумки, гучно порпалася, клацаючи пудреницями, косметикою, запальничками. Нарешті вона витягла слоїка й викинула на долоню дві таблетки седуксену. Запила шампанським. Музиканти заграли Демоса Русоса, російською. І вона подивилася знову на того, що з кучерями до лопаток, а не на обкусані нігті його шерепи, а ту іншу вона взагалі не розібрала, харіна як харіна, соска. Навіть не знає, скільки коштує її парфум у сумочці, така от шалава, а вже виряхалася сюди, в ресторані сидіти, подивися на неї… Несподівано за вікнами стало чисто і ясно, але вона розумна дівчина, і знала, що це десь там… Так, вона трахнеться з отим-он у малиновому піджаці з намощеними плечима, салатній сорочці музикантом. Вона спробувала клацнути пальцями і крикнути: «Халдей!». Але звук пропав. Вона встала на ноги, досить міцно й упевнено, лишила сумочку й подалася до туалету. Але несподівано на півдорозі повернулася, просто-таки гріючи очима музиканта в малиновому піджаці, салатній сорочці. О, у нього прекрасні очі, більше нічого не приходило, і не повинно прийти. Повернулася до столика, шарпнула сумочку. Глянула у люстерко. І воно враз, несподівано, тріснуло надвоє, якраз посередині. Вона жбурнула дзеркальце назад у сумочку, кокетливо, без усякого там змісту, привернути увагу, і того, що за столом, і того, що на сцені. Назад, за другим походом до туалету, її знудило. А тому в туалеті, коли вона схилилася над умивальником, блювала, широко розставивши лікті.

— Ти чо, шалава, слюною бризгаєш?

Вона чомусь спочатку подивилася у дзеркало, і те знову тріснуло. Велике дзеркало взяло і луснуло навпіл. Тріснуло гучно, так, наче в серці віддалося. А вже потім Олька підняла голову, і їі повалило набік, ударом зліва, ногою. Били не професійно, але зі злістю. Олька подивилася: ага, он та, з пап'є-машовими ляшками, ховалася за спиною у дебілки з лев’ячим підборіддям та сизими від наркоти очима. Нарешті вона її, сучку, розгледіла. Цього разу Олька отримала в носа. Вона поїхали спиною по кахлі й зупинилася головою об стіну Знову різкий, добре відчутний удар у бік. Вона хотіла викрутитися, але надто було багато, саме так, дуже багато непотрібних думок не давало рухатися, роблячи її тіло негнучким. І Олька заскиглила. Потім її вхопили за патли й почали товкти об підлогу, але тут вона викрутилася, лишила пучок у руках тієї, з лев'ячим підборіддям, і порачкувала до виходу Вона харкнула кров’ю з розбитого рота. Але болю не відчула. Впала, її більше нудило, ніж боліло. Олька звелася на чотири й блювонула коротко, різко, наче гавкнула собака, потягнувшись усим тілом, одним так-от ривком. Потім, непритомніючи, впала набік. І втратила свідомість. Ненадового. Десь на половині шляху, коли її тягли за ноги до кабінки, вона прийшла до тями й закричала. Але тут знову трапилося непередбачуване: офіціант, граючи широкими плечима, спиною — наче тобі балерун — пройшов швидко до них. Короткий удар. Бай! І та, з лев’ячим, стоїть на колінах, вихаркуючи згустки крові разом із зубами на білу кахлю. Другу — за патли, писком об коліно.

— Сучки. Це ж Володара дочка! Йобані харі! Ей, Молоток, забери цих у підсобку, да, разом з фраєрами… Вставай, дорога… Вставай… Блядь, — офіціант ще раз, різко й упевнено ударив ногою під диха рудоволосу, з лев’ячим підборіддям…

* * *

Чорне мистецтво може принести певну насолоду — не тільки тому, що в глибині душі ми самі схильні до насильства, жорстокості й сповнені хаосу тотального руйнування, і не тільки тому, що емоції, викликані таким мистецтвом, яскраво контрастують із нашим життям день при дні в безпечному суспільстві, а тому, що лякаюче сірістю життя набуває реальності, барв та смислу, яких йому бракує без такого контрасту, до того ж легкодоступного.

Ця насильницька смерть є моїм життям у безпеці; ця скривавлена фігура є моєю симетричністю; цей безглуздий вірш є моєю ясністю розуму.

Джон Фаулз, «Арістос».

* * *

Потім Фіма розповідав, що вона прийшла-таки з великою спортивною сумкою: одне коліно стесано, губи підпухлі. Фіма якраз нарізав тоненькими шматочками мерзле м'ясо. Цибуля усцикалася під оцтом. Він закурив косячок і сів, відходячи від гумового приходу морфіну. Північний вітер холодно гудів над металевим дахом його підсобки. Фіма — мовчки, завжди ось так — сидів, пишався своїм схроном, тлумлячи затравлений страх: або прийдуть і заберуть, або прикінчать. Навіть із роками це не миналося. Ще десять років тому він не був Фімою, а простим бакланом. Отримавши перший строк, на малолітку, він утік дорогою, чудом. Дістався Одеси, де кремп повипікав пучки на його пальцях, і відправив сюди, в південне місто, з найкращими рекомендаціями. Ніхто цього не знав, навіть Халява, а може, Халява і знав. Нікого це не обходило, окрім самого Фіми. Люди в цих краях зріли, трахалися, попадали за ґрати одним рипом — так рано, як тільки може бути. І, власне, хоча на отому столі, устеленому зеленою клейонкою, що більше нагадувала хірургічну, де Фіма полюбляв монтировкою ламати кістки своїм опонентам і конкурентам, доки хтось на щось не погоджувався, ніякого діла нікому до цього не було, а тому його всі тепло називали: наш дядя Фіма. І так він, під репаною акацією, з закасаними штаньми, клишоногий, голомозий, сидів у цьому солодкому скоротекучому, настояному спермою, потом, коханням світі, здавалося, вічність. Дивлячись на нього, мимоволі кожен розумів, що світ такий короткий, як і його підсліпуваті очі, вищирені в порожняк вулиць. А ще він мав таємницю, потаємне бажання, щоб його називали Бароном… Ото вона і прийшла до нього, з велетенською спортивною сумкою. Стала, розставила широко ноги й закурила. В очах сльози, губи тремтіли, стесане коліно, під майкою нічого. Фіма поманив її рукою. Вона підійшла й стала. Він жестом показав, щоб вона зняла штани. Олька зняла штани, акуратно склала. Не знайшовши місця, де їх покласти, вона продовжувала тримати джинси в руках. Олька схлипнула, протяжно, в себе якось. Фіма знову, мовчки, показав, щоб вона стала на коліна.

— Нещастя робить людей покладистішими, — сказав Фіма й нагнув її голову до матні.

Сосала Олька довго, аж щелепи позводило, так вона і сказала, з передихом, Фімі. А Фіма ніяк не міг кінчити. Нарешті він додумався пропустити їй пальці між ноги. Потім він її відштовхнув, без злості, але так, як роблять із тим, що йому зараз непотрібне, або з прихованою пересторогою, невідомо від чого і чому. Він закурив, примруживши вузькі очі під випуклими монголоїдними вилицями. Закинув голову, наче гріючись, і що там робилося в його котелку, то невідомо. Олька натягнула джинси, закурила, пошукала чогось випити. Знайшла пляшку пепсі-коли, глянула, де сісти.

— Я залишуся тут на ніч?

Фіма не відповів, лише закрив очі, відкрив.

— Ось ключі від веранди. Тільки тихіше, моя фарга погано спить, — він кинув ключі, не дивлячись. Олька взяла ключі й вийшла. Вона закрила двері. Фіма цього не любив, але нічого не сказав. Його хилить у сон. Він курить, не випускаючи сигарету з рота, куняє, але й на тому кінці Аляуд дев'ять Слобідок, разом із портами, чують, як скриплять його мізки, — перед Фімою маленька калюжка крові, в самому кутку, і в цьому ніяк не можна помилитися. Там, де стояла спортивна сумка. Він бере відро й ганчірку, ретельно витирає пляму, викручує ганчірку. Виходить на вулицю.

На вулиці холодно, мовчать цикади.

Вітер гуде у ворота будинку, що навпроти. Там металеві ворота. Новенькі металеві ворота.

— Ти можеш попасти, — каже він сам до себе, зачиняючи свою хибару на підвісний замок.

Обізвалася цикада, згубним ударом звуку розбила його барабанні перетинки. Фімі видалося, що саме небо впало на голову, сповзли береги лиману. Він замотав головою. Круглий місяць, холодний вітер, ниючий біль у колінах і вище — в шлунку і до грудної клітини. Цикада верещала якусь хвилину, але Фімі видавалося це довгим, наче продовженим його життям, застиглим у обличчях, очах людей, яких він убив чи ще колись уб'є. Саме цей страх погнав його вздовж гарної доріжки, всипаної рожевим гравієм, до куцих туй, стрижених рівно, але саме в кутку, он там, де якраз висить колобком місяць, він помітив незначний дефект. Фіма так і сказав:

— Дефект!

* * *

Зараз вона спокійна й тримає голубу чашку з паскудним білим общипаним лебедем на полі, але вона любить цю чашку, а лебедя називає куркою. Вона ще не відійшла від сну, але звично підставляє обличчя вітрові. Вона сиділа й не рухалася, але шамотіння води, приглушені голоси, виття буксирів нагадувало вікно лайнера, поїзда, і вітер, зараз вловимий, створювали ілюзію руху, а ще — що світ твій, братику, змінився, і ти шукав те, чого не існує, але воно прийшло, наче тихий протяг, тихий голос, тиха вода. Так, наче це було завжди й звично: знаходити і втрачати. Її хотілося покликати, але навіть і позови її по імені, чи просто аговкни — нічого б не змінилося, не зміниться: рана зарубцюється, а пам'ять лишиться лежати поза межами цього плаского жовтого простору піску, води й галасу. Так, це в молодості ти ще можеш грати печаллю… Нарешті вона повертає голову, і ти не бачиш її випнутих хребців на довгій тонкій шиї з синіми прожилками, і ти розумієш, що з кожним днем ті прожилки будуть виступати більше і більше, доки чорна сітка тріщин не покриє білу шкіру… Нарешті ми пішли.

Нас пробирало тепло, — від пляжу. І саме пляж із тисячами розпарених, засмаглих тіл убив цю нереальність. І тоді це між нами трапилося, так, наче вперше. У будці рятувальника, де пахло водою, гнилим ганчір'ям, але було затишно і світло. Потім, коли час не мав того значення, вона, Ірка, накотилася на мене хвилею світлого, прохолодного, важкого, наче морська хвиля волосся, і я впіймав його пучок зубами, кінчиком язика відчуваючи смак: солодкий, гіркий, кислий… І тіло в неї зробилося тяжким, наче віддавало всю силу… Потім, зовсім несподівано, всупереч природі, егоїстично, жорстко, вона обм'якла, як стихає у надвечір'ї південний вітер. Спочатку вона лежала нерухомо: скляна, з прямими ногами вздовж лежака. Ми бовталися в пливкому жовтку полудня. Звуки там, на пляжі, нагадували щось таке, чого обом не хотілося бачити. І я тоді ще не знав, але спиною, усим відчував те, що дійшло через десятки літ: вона такою і лишиться, тобто не буде ні осені, з припухлими й обвислими грудьми, зморшками біля шиї, не прийде зима, з кислим запахом кошачого калу, а дихання не смердітиме кефіром та м'якою докторською ковбасою. Саме цікаве, що тоді, в епоху джинсів за триста карбованців, кримпленових штанів та костюмів, пакетів «Французький пляж» з-під поли й коктейльними мріями вогнів там, за далекими морями, вона навіть не думала про це, не підганяла мрію… Вона не відчувала світу… Але зараз чи тоді, вона дихала важко, з нерухомим тілом, нерухомим поглядом. Вода тупо шурхотіла разом із голосами. І я просто почав думати про ту, з білим тілом, политим засмагою, з тонкою талією й широкими стегнами, круглим задом, великими налитими грудьми й сосками завбільшки з виноградні ягоди. Розкосі темні очі й зовсім рівний ніс, трохи з горбинкою. Головне між ногами, широкими, але невимовно стрункими стегнами, — жарке, манливе й відразливе, так, як це буває в юності… І вона несподівано для мене ожила, наче ожила для всього світу, вчепившись холодними довгими й красивими пальцями в те колись невідоме. Здавалося, а можливо, це було насправді, тисячі вогників засвітилося в неї над головою. Вона повернула голову й дивилася на мою вилиту проти чорного сонця фігуру розкритими очима, де зараз плавало зелене море, з повним захопленням: ані тобі жаху, ані крику, лише чистота загубленого життя, але несподівано невідомого тоді для мене… Ми вдягнулися й вийшли на пляж. Пляж був безлюдним. Гумовий світ наливався сонцем, і, на диво, вже вечоріло, фіолетові сутінки нас зблизили, і вздовж берега легкий теплий вітер гнав шматки паперу Ми сіли на теплий камінь і нічого не говорили. Здавалося, вона спала. Я не чув її дихання, тільки волосся водою падало мені на плечі, лоскотало груди. Нарешті вона спам’яталася перша. Вірніше, ледь вловимі вібрації, крапельки поту на її спині.

— Починається? — сказав я.

Вона не повернула голови, лише кволо махнула рукою у мій бік, а сама дивилася на воду, наче там пролягла пекуча пустеля, і їй самій треба перейти ці піски.

— У тебе нічого не лишилося? — запитала вона.

— Ще є трохи…

— Ходім назад, — сказала вона й повільно, хитаючись, пішла до будки рятувальника.

Так, життя іноді нам підкидає дублі. Все повторилося з ілюзорною достеменністю. Але цього разу губи в неї були гарячими, тіло жвавішим, наче воно, тіло, зрозуміло помилку народження чи ще щось там, із чого виходив увесь цей кошмар на межі божевілля, тверезого й чистого, як би абсурдно це не звучало. Тіло у неї зробилося гнучким, зовсім не податливим, а так, із віком, з роками, з виводком подій, розумієш, як насправді віддається жінка… Ми лежали, дихали важко, й тоді-от несподівано зовсім упав холод… Ми натягнули ковдру на себе, і я вдихав кислі, солодкі її запахи, відчуваючи шовковисту шкіру на своїх пучках. Здавалося, моя долоня, що проходилася від її лопаток до сідниць, втратить шкіру. Ми повторили ще раз, цього разу впевненіше, ніж колись, серед буйства крові й літа… Вона була дорослою, або хтось нашептав, або просто вона знала, що це вперше й востаннє, і нічого лаштувати якісь там ілюзії. Мені то взагалі було по барабану Потім, пізніше, упівдороги, коли ти несподівано, на попередження не робити цього, обернешся, то зрозумієш: вона могла бути твоєю, але ти — аж ніяк… Вона дихала важко, з якимось прихлипом, допомагаючи розганяти холодну кров, вдячність, любов, хіть у повітрі тисячами, мільйонами невидимих атомів, наче розбризкана в повітрі гаряча хвиля сонця, наче крик далекої чайки. Потім ми лежали, курили, її мідне плече, від призахідного сонця, світилося проти мого обличчя. І ми нічого не говорили. Це так обов'язково, ніколи нічого не говорити.

— Ходім, — сказала вона, встала, пряма, з красивою головою, невеликими грудьми; закинула руки за шию й самим лише порухом підборіддя попросила плаття. Вона вдягалася, а я лежав і курив, відчуваючи, що нарешті я потрапив кудись туди, звідки важко буде повернутися, й тільки з тієї причини, що ти сам не захочеш. Вона сіла, підібравши плаття, виставивши свої довгі ноги з гострими й округлими водночас коліньми, закурила, і я слухав її дихання: чуже, далеке, як сам вітер, що вилетів через кватирку, а потім знову повернувся, й ти не сушиш собі голову: це той чи інший? Ми все ще перебували в тому стані невагомості й порожнечі, коли імена, люди, події, голоси, зроблене, сказане не має ніякого значення. Пізніше воно, оце все, набере правильних чи потворних форм. Хтось дотошно виліпить у пам’яті, якщо взагалі все не згорить у великій ямі людського марнославства, наче на сміттєспалищі.

— Може, лишимося до ранку? — сказав я.

— Ні. На мене чекає тато, — відповіла вона й подивилася у мій бік: було темно, але я впіймав її погляд, як ловлять тепло птахи в холодній зимовій тіні. Я вийшов на вулицю. Вітер, сучий холодний вітер, здавалося, обдирав до кісток, розхитував велетенський вигорілий плакат — 1979 рік, далі нерозбірливо. Пляма ліхтарного світла масно залипла на ньому. Цього разу все правильно, — подумав. Поворот голови, і звідси, з висоти, з запахами чужих людей, старих речей, із тонким запахом її тіла й парфумів, я побачив густий від вогнів берег, облизаний чорним рваним язиком мазути лиману.

* * *

І ось, він стоїть, чоловік середніх років, із широкими плечима, з легкою росою на лисіючій голові, а перед ним сизими димами підіймаються Аляуди. Полковник тільки зараз уперше побачив це місце. Взагалі місто: підвішені ліфти, червоні черв'яки трамваїв, рогаті тролейбуси, жовті від сонця блюда площ, апендикс моря, що називається лиманом. Його навіть пробрало спочатку холодним потом, закрутило під ложечкою. Він промацав біля серця, але нічого особливого не знайшов. Знову тумани над Аляудами: тисячі тонких ниток, інкрустованих власною безпомічністю, витягувалися з його мозку, обплутували цей світ із дня в день, щоб запустити тяжкий часовий механізм, яким було його життя, життя його доньки, його покійної дружини, його родичів. Хитра механіка цього світу спочатку не піддавалася, але нарешті вона рушила, й усе почало набувати звичного вигляду: робота, коханки, здебільшого школярки в білих фартухах та коричневій формі, випивка з друзями, просування вгору, туди, де більше платять, а не дають зірки на погони. І це закінчилося… Зараз він тільки повертається сюди, наче вираховує складну задачу свого життя… А до цього… Він цілий день морочився Альбертом. Прийшла донька, з легким нежитем. Вона варила каву, тихенько наспівуючи на кухні, наче далекий відзвук його минулого. Полковник пішов на кухню, привітався, ні, замість звичного «привіт» він поцілував її у дві щоки й швидко вийшов. А вона стояла й дивилася йому в спину. Він ішов униз, тримаючись за серце, тільки його нижня губа розтягувалася, збільшувалася, як у клоуна. Він пройшов у гараж, де стояла «копійка». Прогрів двигуна й виїхав. Тільки зараз полковник помітив, що абрикосовим цвітом занесло всю дорогу. Наче тобі сніг, подумав він, — а вже початок осені, значить, на другий врожай. Нарешті він почав щось бачити, так, він нарешті все побачив: інкрустовані нитки, що зв'язували його з цим світом, вірніше, котрі зв'язували ці квартали, ці вулиці, ці площі в один вузол, зараз натягнулися й загрозливо задзвеніли. Йому захотілося жінки. І зараз, зупинившись під зеленим світлом, він думав, що треба якось вирішити ці дві нагальних потреби: їхати до тих двох бевздюхів із Альбертом — або до Лізки з податливим тілом школярки, хтивим ротом, блискучими очима, красивою задницею. Тут полковника огорнув неспокій. Саме так… Він зупинив «копійку» на розі вулиць, біля пивного кіоска, котрий можна сплутати з тим, що на Третій, а може й Четвертій, а іще — Дев’ятій Слобідці. Не інакше, полковника зараз проймало саме це, хоча він увесь час думав про доньку: в школярках, у строкатому юрмищі, в магазинах, серед цього скопища дівчаток із припухлими залозами, він впізнавав саме її. Але він уявив роздягнену Лізку, боком якось так до нього, з прогнутою спиною, високу, з круглим задом і довгими засмаглими ногами. Він навіть не подумав, що вона чимось нагадує його доньку. Але це прийшло, коли він повільно повів «копійку» вздовж бордюра, намагаючись видивитися саме Лізку, а не кого іншого. Всього в цьому житті не зміниш, настійливо повторював полковник від самого початку шляху, від дому, значить; і тут йому довелося здивуватися, довелося задуматися — а звідки початок, і звідки витікає ця болюча, як потоки наждаків, річка? У паху жарко крутило, рота наливало слиною. Він дістав фляжку й ковтнув коньяку. Лізка сиділа під зеленою парасолею, в шкільній формі, і їла морозиво. Відкушувала маленькими шматочками, клала до рота й дивилася поперед себе. Полковник посигналив, і вона подалася всим довгим тілом, він навіть побачив, як затремтіли м'язи в неї на спині, а ліва нога нетерпляче здригнулася. Вітер крутив білі вихри цвіту акації, абрикоси й персика на сірому гудроні траси. Завив буксир у порту. І вона повернула туди голову, потім знову на його сигнал. Полковнику зробилося смішно, навіть легко, можна так сказати. Викручуючи, зовсім по-школярськи, стегнами, трусячи двома кісками, вона пішла до нього… А потім, коли на нього напливло, наче в чудернацькому західному фільмі, які він люстрував, після того, як вона стояла раком, широко розставивши ноги, й кричала на запітніле люстро — їй так подобалося, а потім він невпинно входив і входив у неї, і не міг ніяк кінчити, — й коли це все закінчилося пекучим оргазмом, він, полковник, замахав руками, тому що обличчя Лізки було зараз не її, а обличчям чи то доньки, чи то покійної дружини. Вона потерлася об нього грудьми, животом, об його — широкий, як барабан; полковник заспокоївся, лежав і бавився її ладними грудьми, починаючи смакувати доцільність свого життя, що зараз над головою бриніло вольфрамовими нитками всіляких там пересторог і фанаберій. Вона піднялася вище, потерлася кицькою об його груди. Сіла йому на обличчя, і полковник усмоктав приємну вологу розпуклих губ. Відтак вона кінчила, наче відчитала вірша чи математичну задачку, сіла поруч і закурила. Спокій і задоволення ще висіли в повітрі якусь хвилину, а потім полковник завовтузився, неспокійно й тривожно. Він дедалі частіше, настирніше мусив відганяти думки про Ірину, але вони приходили, зовсім невагомі, легші за повітря, вони тремтіли разом із жіночими білями в нього на губах, розривали запахом потаємні мозкові комірчини. Лізка перевернулася на живота й світила круглим красивим задом. Полковник поляпав її по заду й сказав:

— Збирайся. Ми їдемо.

— І я з тобою! — писнула радісно вона.

І вона стала ходити. Швидко, вперед і назад. Полковник дивився на неї, і з печаллю згадував, але що — так і не зміг впіймати думки чи спогадів.

— Перестань ходити, — сказав він тихо, але з присвистом. — Краще скажи, мені от згадується часто…

— Нічого страшного… — вона сіла, розставила ноги і кивнула головою донизу, в свій кущик із рожевими губками.

— Хочеш цього? — стулила ноги. — Будеш мати, коли візьмеш із собою…

— Мата Харі[1] грьобана, — просвистів полковник, але звівся й почав повільно вдягатися. — Натягай свої лахи…

Зрештою, він подумав, що це нічогісінько не змінить. Колись і з нею доведеться прощатися, а в який спосіб — то полковника найменше турбувало. Його порожній погляд не здивував дівчину. Вона повільно натягнула труси, балахон сукні впав, закрив від нього її тіло, і роздратування зникло — легко, швидко, як щезає мігрень. І отже, він пішов першим, вона слідом за ним. А не навпаки. Нарешті він дозволив собі закурити. Полковник курив лише в таких випадках. У такі часи він курив багато. Це його збуджувало. Що саме: процес куріння, «після» — він не знав. Саме про це, а ще про багато іншого він думав, виводячи «копійку» на пагорб: підвісні мости, роздвоєні мости, зелені в білому латки районів, що наскакували один на один, наче шматки пирога під час землетрусу. Він зупинив машину. Рівний шум стояв у вухах. Відтоді, як вони виїхали з дачі, шум не полишав його ні на секунду, наче впала за спиною велетенська кам’яна стіна. І ще полковник весь час намагався обернутися, але непоясненний жах змушував його тримати голову прямо. До смерті, як до абстракції, полковник так і не звик.

— Лапа, ми довго стояти будемо? — вона ще не знала, куди їдуть, а ніздрі природно від збудження вібрували, як два маленьких насоси. Зараз вона нагадувала білку, хижу й хитру.

— Нам он у той будиночок, лапа, — сказав полковник, і повів машину вниз.

Так, внизу, в саманному будинку, що нагадував залізничний вагон, їх ніхто не зустрів. Густо смерділо блювотинням, тютюновим димом і горілкою. Прийшла побічна думка, чиста, як холодний осінній протяг, що молодість безнадійна, але не настільки ж, блядь його морді. Не настільки, що якийсь недоумок садить твою доньку на голку, потім на коляру, потім на хор; це саме так, як залізти в матню до мужика. Полковник від таких прозрінь трусонув головою, як лев у зоопарку. Лізка йшла попереду на півзігнутих, зацікавлено стромляючи то в одну кімнату, то в другу свого писочка. Полковник навіть зачудувався дівчиною в школярській сукні. У кінці коридору — прочинені двері, косяк світла, клуби тютюнового диму вивалювалися разом із криком і сміхом.

— Блядь, їм весело! — зі злістю вилаявся полковник.

— Не лайся, татусю, — Лізка капризно надула губи.

Запхавши руки в кишені, він стояв і дивився на: дві сітчасті койки, двох молодиків, роздягнених до пояса, на столик із десятком пляшок пива, пляшкою горілки й купою тарані, напівсирої і з червами, доктора зі скрученими руками, мокрими штаньми й ротом, зав’язаним брудною хусткою. Лізка хіхікнула, виставила наперед свою довжелезну, ще трохи цибату ногу. Вітер вдарив у вікно, відкрив його настіж, і від удару присутні завмерли. Тільки полковник стояв, уперши твердий погляд у комічну фігурку Альбертика, і не виймав із кишень руки.

— Ну, що ви скажете, довбні? — почав полковник.

— Та… — клаповухий, із ластовинням на все обличчя. — Там, шеф, мєлкі шибуршили… Е-е-е. Ми до темноти тут і сидимо. Альбертик слухняний. Правда, Альбертик? — І він відписав Альбертику дзвінкого ляща. Альбертик смикнув руками, підняв їх догори, чим викликав у полковника хвилю бридоти, ненависті й різних там неприємностей, котрі повинен відчувати батько.

— А можна мені! — писнула Лізка й махнула своєю ніжкою, незграбно і невміло, але з повним завзяттям, перед обличчям Альбертика. Полковник осмикнув її, й вона надула губки, на красиві її очі набігли сльози досади.

— Ось так треба. І-а-а! — вигукнув товстун, зіскочив із койки й п’ятою поцілив доктору в щелепу.

Доктор посунувся вздовж стіни, хустка сповзла, й усі побачили свіжий беззубий рот Альберта.

— Уйобки! Ви створили прецедент! — проскрипів полковник.

— Блядь, та ми ж не на китайській граніці, — несподівано відповів йому клаповухий, той, що в ластовинні.

— А шо я вас учив, довбні? — продовжував на тій самій ноті полковник.

— Слухай, — обертаючись до товстого, сказав клаповухий. — Що він нас там вчив?

— Тиха, ша-а, він наш шеф і полковник, — товстий ще не розумів, що відбувається, але брати участь у дискусії не хотів.

— Та ми його не займали спочатку. Нахєр він нам треба був… А він почав патякати… про добру волю, і що всім буде піздєц! — клаповухий розлив горілку в три пластикових стаканчики, рівно, зі знанням діла, — зазначив полковник. Лізка потяглася за стаканом, але полковник дав їй по руці.

— Альбертик, я тато Іри. Ти мене впізнав? — тихо, наче чавунна пантера з зоопарку, полковник підійшов до доктора, що чухав задницею підлогу доти, доки не зупинив його куток.

— Стіна, Альбертик. Це тобі не Паркер. Та ти, видно, й не знаєш, хто такий Паркер. Пінк Флойд знаєш? Грамотні поробилися, — полковник присів перед Альбертом. — Хочеш ширива, доктор? Знаю. Моя донька зараз теж хоче…

— Я… Я… Я…

— Продовжуй. Зберися з силами, доктор. Ти ж на голці хотів із системою воювати. Так будь мужиком, — полковник всунув Альберту сигарету в рота. — Знаєш, доктор, різницю між суходрочкою й жінкою? А просто: під ковдрою думки бувають різні, але не всі вони живлять твої довбані мрії. Ти зрозумів, про що я, док? Людині треба багато зробити, щоб, припустімо, їсти морозиво й займатися деякими речами, а котрісь це мають від народження… Ось так, ти не Ірку переїхав. Ти переїхав моє життя… — Обличчя полковника зараз нагадувало плавлений сирок під грубими селянськими пальцями. Можливо, він і насправді сам себе так відчував.

— Ніхто її не змушував. Вона сама прийшла й захотіла…

— А хто тебе змушував, док?

— Так, так, так, — заторохкотів клаповухий.

Бац! Лізка цього разу влучила. Бац! Вдруге вона поцілила в ліве око Альберту. Доктор заскиглив, а Лізка щасливо застрибала на нозі.

— Сядь! — крикнув. — Займися чимось іншим. Ось на, «Техніка молодьожі», читай і дивуйся світу.

Доктор виплюнув згусток крові й подивився підсліпуватими очима на Лізку.

— Ти просто епігон, — сказав йому полковник. — Ти пшик…

— Я філософ… — протягнув доктор.

— Мудак ти, — рявкнув клаповухий і зацідив Альберта в мошонку.

— О! А люди на Марсі є? — Лізка збуджено замахала журналом.

— Немає, — відповів, не повертаючись, полковник.

— А звідки, звідки, звідки ти знаєш? — заверещала Лізка.

— Заткнись! — рявкнув полковник.

Лізка встала й стукнула журналом полковника по лисині. Він обернувся, повільно, важко, і синя жила пульсувала в нього на шиї.

— Я піду похєзаю, — сказав клаповухий і вийшов.

— Піди придивися за ним, — кивнув товстуну полковник. — А ти такого більше не роби.

— А я і раніш тебе била… Ось!

— Але не при людях, — полковник ухопив її за зап’ясток і підтягнув до себе. — Зараз ти візьмеш за це в рота.

— Відпусти! — запручалася Лізка.

Полковник почувався, як і від самого початку: стіна попереду, позаду стіна. Він подивився на годинника, розтягнув по-блазенськи губу.

— Діла…

— Діла, — перекривила його Лізка.

* * *

Біба назадгузь пробирався до щита, тримаючи на стволі Спабу. Звідси акордеон Фіми скрипів, наче незмазана хвіртка. І вони всі разом почули його: Олька, Спаба, Біба й кодло малолітніх кровушників із розпашілими щоками, ухильними поглядами. Коли звук акордеона повис комариним писком у повітрі, Спаба зупинився, а Біба, відпихаючись лівою рукою від бордюри, пробирався до велетенського щита «Користуйтеся касами аерофлоту» з пергідрольовою стюардесою в пілотці. Очі стюардеси хтось заліпив лайном. Олька вивалила з таксі, зрізала на косяк кишку Аляуд, і тут її занудило, водночас приперло на кишку. Вона зняла штани: срала, блювала і срала. У сумочці знайшла старі квитанції. Спочатку витерла рота, потім задницю, ретельно перегинаючи папір у чотири, таким чином економлячи. Біба пробирався по жовтому косяку світла, тримаючи на прицілі Спабу, а коло мєлких поволі звужувалося. Олька це побачила відразу, і її більше вдарила помста, ніж жалість. Умостившись зручніше, вона закурила й спробувала дати раду почуттям. Накотив вітер, гарячий, і відразу вдарило холодом. Погода псувалася, але Олька продовжувала слідкувати за рідким жовтим ліхтарним світлом. Спаба зупинився, а Біба перебирався ближче до світла, в заборонену зону: її малолітки забобонно боялися.

Серед них ходило повір'я, що саме там чорт забирає у хлопців, від дев'яти до п'ятнадцяти, душу. Біба знав це, а тому рухався зі швидкістю рака-відлюдька. Спаба хитався, видно, від втрати крові. Він тримав руку біля відірваного вуха, затиснувши в пальцях чорну ганчірку. Потім він таки зрушив із місця. За ним на освітлене півколо сунули його кентарі. Вітер мітлою розмітав звуки акордеона Фіми. Олька закурила, новий приступ нудоти заставив її відвернутися. Вона проблювалася, витерла, на цей раз рукавом, рота. Акордеон завив, заплакав і затих. Всі зупинилися, а Олька витягнула шию. Біба продовжував перебиратися під плакат, де красувалася пергідрольова білявка в пілотці й закликала брати квитки тільки у касах аерофлоту. Спаба зупинився, мєлкі від розчарування і відчаю в один голос завили й почали розходитися. Спаба повернувся до них і щось крикнув. Вітер доніс до Ольки тільки окремі слова. Один відділився від юрби. Підійшов до Спаби й простягнув йому пращу. Спаба вигнувся, тіло його стало нарівні з асфальтом, кров крапля по краплі падала й падала — Олька це бачила, й у неї моментально встало на цього сухорлявого підлітка, — камінь із пращі зафурчав у повітрі. Спаба випрямився моментально. Жовтий плакат загудів. Посунувся, а потім полетів, рівно над землею. Біба змахнув руками. І коли його голова котилася асфальтом, то руки ще смикалися, а тулуб продовжував стояти. А тоді пішов дощ. Олька перестала тремтіти. Зробилося тепло. Орава сопливих підлітків хвилею, мовчки відвалила до Аляуд. А Олька продовжувала сидіти, доки свідомість не повернулася до неї, але слідчі були впевнені, що нічого такого не трапилося. Вона просто встала, пішла, підняла голову й засунула в сумку. Вірніше, вона пошукала, куди її покласти, а потім у подружки, там, поруч, за двадцять метрів, вона взяла спортивну сумку, провернулася, поклала сховану в кущах голову Біби, й поїхала до Фіми. Вона лишила сумку в Фіми, але той таки її наздогнав, на Дев'ятій Слобідці. Побив стерві писка, всунув сумку назад і повернувся — перезарядитися наркотою. Але Фіму це навряд чи врятувало: ментівські собаки привели до його схрону. Фімі заламали руки, закинули у «воронка». А Олька сиділа на веранді, грілася на сонці, й жовч кипіла в їі мізках, у її печінці, у всіх її кістках. Вона ніколи ще так не збуджувалася. Вона забиралася під ковдру, мастурбувала: на Шаші Капура, на сусідського барончука, на Бібу, на собак, котів, перехожих, словом — на весь світ. А по тому, під обід, вона була переконана, що смерть Біби на совісті Ірки. Так вона розповідала, але що відбулося насправді — то невідомо, а длубатися в цьому ніхто не мав жодного бажання. Спаба в дільниці гордо говорив, що це саме він заганашив Бібу. Він розповів, як відвів його до пустого склепу й сокирою відрубає голову.

Менти перевірили місце. Справді, воно було густо заляпане кров'ю. Але кров була й на асфальті. Труп знайшли там, де вказав Спаба — як місце страти. Про щит «Користуйтеся касами аерофлоту» — не згадали. Менти недоумкувато розводили, як і годиться, руками. А тут іще Олька серед білого дня облила кислотою Ірку Уварову, доньку полковника, синьопогонника — таке цабе, що перший секретар міської ради — деспот у дитячих підтяжках у порівнянні. Полковнику дали спокій: насолоджуватися пенсійним затишком, школярками й помаранчевим соком. Сивіючий капітан Оношко зсунув кашкета на потилицю й сказав: «Містика, бля, містика…» Спабу взяли в оборот. Пацан сцяв кров'ю, але продовжував свою юлу: мовляв, він помстився, а коли вийде, то покінчає з цього кодла кожного другого. Коли в нього запитали, кого він повбиває, він тільки гордо, як Брюс Лі, повернувся в профіль. Його били ще три дні, а на четвертий він сплів удавку й повісився в камері, майже тобі як дорослий вурка. На цьому все могло скінчитися… Але ще був дєдушка, наш цвинтарний сексуальний дєдушка. І він прийшов пізно, коли Спабу відвозили в патанатомічку. Дєдушка сів і почав розказувати, розкурюючи мокру сигарету, м'яв, крутив її в руках, і з тремтячим козлячим переспівом у голосі розповідав… Олька, значить, вийшла, коли Спаба тягнув за ноги Бібу. Один? Ні, підскочило ще двоє. Так, він, цей Біба, був із головою. Ні, старий ніколи не помиляється. І тут вийшла Олька. Вони говорили довго. Отак перегнулися, наче хто давив їм у спину, й кричали. Нарешті вони домовилися. Пішли разом у бік Аляуд. А двоє пацанів тягнули за ноги Бібу. Його затягли на «тамтам», це місце таке, витоптане, де вони ширялися, мєлкі, трахалися, пили й робили всілякі там неподобства. Біба спробував піднятися. З нього здерли штани, але Олька закричала, що, мовляв, вона сама з ним розбереться, якщо вони і Спаба хочуть її трахнути. Спаба зупинив кодлу, цю сопливу й ненависну кодлу, яка не давала старичку продихнути: пляшки там порожні, попити пива й просто відпочити від своєї баби. Далі вона підійшла й ударила дрючком Бібу між ноги. Ще раз, ще раз, ще раз. Вона била його доти, доки втомлено не звісила руки. Біба хрипів і пускав слину. Олька сіла, закурила, пускала дим і плювала на Бібу, в прямому сенсі цього слова. Вона вичікувала, коли він прийде до пам'яті. Вона щось запитувала, але здебільшого кричала, а тому розібратися, що вона говорила, ніяк не можливо було. Було холодно. Падав дощ, пропадав і падав знову. А тому мєлким почало все обридати. Тоді вона сказала Спабі, щоб Бібу відвели туди, до вогнища.

І вони гуртом, улюлюкаючи, потягнули Бібу до вогнища, туди, де порожній склеп слугував малоліткам за склад. Нарешті з нього, Біби, здерли штани й посадили задницею на купу битого скла. Біба клявся, плакав і просився. Нарешті мєлким це справді обридло. Вони принесли колоду й сокиру. Біба сидів і тільки ворушив очима. Олька запитала: а чи знає, що з ним зараз буде. Біба сказав, що так, напевне догадується. Йому поклали голову на колоду, але він був таким слабким, що навіть не чинив опору. Олька взяла сокиру, діловито так зважила в руці, й хряцнула по шиї. Біба затіпався, як курка. Вона лише перебила йому хребці, швидше так, бо Спаба закричав, що вона дурна баба й не вміє нічого робити. Тоді Олька розмахнулася, відвела сокиру майже до лопаток, хекнула, й голова Біби звалилася одному мєлкому під ноги. І той заверещав. Інші мовчали, розуміючи, що вони натворили… Ну, а тоді двоє трахали Ольку, кволо зізнався старичок, і відпустили. Вона повернулася за півгодини з сумкою, коли нікого вже не було, а вогнище жевріло, димілося, труп Біби з викрученими руками, безголовий, лежав біля входу у склеп. Олька стягнула тіло у склеп, а потім замотала голову в поліетилен, поклала до сумки й пішла, куди — то старий не знає. Йому зробилося лячно… Мент уже думав відпустити діда, як йому спало на думку, що дєдушка, тихенький цей сексуальний маніячок, щось приховує від органів. Він трусонув діда, дав під диха, й дедушка почав говорити… Ну, так, він збирався йти, перед цим перевірив кишені Біби, але крім двох заряджених опіухою шприців нічого не знайшов… І тут під'їхала машина… Друга під'їхала. Ці світили ліхтарями. Двоє вели попід руки третього, в окулярах, сонного наче, але з розмови вони поводилися, як приятелі. Четвертий, широкоплечий мужчина з випнутими вилицями, твердим поглядом, майже лисий, кремезний такий, швидше якийсь військовий, ну, або міліціонер. Голомозий сів на камінь, потім побачив кров і крикнув цих трьох. Вони зупинилися, поклали на землю третього. Підійшли і стали над калюжею крові. Стояли, світили ліхтариками і дивилися. І нарешті четвертий, той, з твердим поглядом і голомозий, сказав: «Поїхали. Я придумав цій паскуді інше!». І вони поїхали… От і все… Він, здається, чув жіночий голос… Ні, точно чув, навіть бачив дівчину у школярській формі… Діда відпустили. Відразу відправили наряд на Ялти. Але Олька вже сиділа у «Садко», пила коктейль, і два пальці на руці у неї були попечені.

* * *

Нас розбудив глухий удар об металеву рейку, і ми прокинулися, слухаючи, як він піднімається до найвищих частот, а потім умирає, затихнувши над тихими водами. Наш будиночок стоїть на сваях, біля самого берега, у воді, й упродовж цього дня, цієї ночі, чорнильної й ніжної, нас будять тільки чайки. Тут закінчується лиман, починається справжнє море, і жовте південне місто пропадає в сталевій імлі, розімлілій спеці, з суєтою, з криками, з людьми, що повільно намагаються виборсатися, як мухи з окропу. Ми їхали цілу ніч, тікаючи від холоду, що упав жорсткими лезами на дахи міста; ми проплелися через степ, до цього закутка, мокрі від роси, пахнули полином, вітром і коханням. Ось вона провернулася уві сні, потерлася щокою об моє плече, перевернулася на живіт, виставивши красивий зад і туге, точене стегно. Чорна, блискуча, як антрацит, шапка волосся лежала на подушці, зеленій із рожевими квіточками. Я встаю першим, хоч знаю, що вона прокинулася раніше й зараз чіпляється за сон, як за щось рятівне. А ще я знаю, що це удар об метал, котрий досі висить у повітрі, забиваючи плач чайок, стосується нас. Мені невідомо, як, але я знаю, що його не позбутися. Я встаю і йду до вікна: дощаний настил входить у саму лагуну. Вода в лагуні бірюзова, чиста, і я думаю про велетенську рибу, яка причаїлася десь на дні, ховаючись хитро від спеки, а ці єї ночі — від холоду. Я подивився у вікно, але спочатку нічого не побачив: море лежало рівно, ледь дихало, чайки банально висіли над водою: дзьобали бички, піднімалися й висіли білими ганчірками. Я подався на кухоньку. Розпалив газ, поставив чайник. Балон із пропан-бутаном був невеликим, і ним уже не користувалися з тієї зими. Тому я довго морочився з краном, доки розпалив роздовбану плиту. Я сів на табуретку й закурив, дивлячись на лампи: хімічні колби зі свічками, підвішені попід стелю. Колись тут Халява виварював мак, макарив коноплю, а тому райський спокій був досить-таки ілюзорним.

І нічого дивуватися: цей протяжний металевий звук, наче об рейку, противагу на льодоколі під настилом. Було зрозуміло. — вдарилося щось велике й м'яке. Це могло стосуватися нас, могло не стосуватися, але сидячи на табуретці, геть позбувшись запаху її запашного тіла, тугого, оливкового, налитого кров'ю і життям тіла, з широкими стегнами, тонкою талією, грушовидними грудьми й сосками як виноградини, я з приреченістю думав про халепи, з котрих вискакував і вскакував майже тобі неприродним способом. Зачекавши, коли чайник закипить, я дістав літрову пляшку вина, густого, вистояного, і надпив кілька ковтків. Потім я пошукав чогось тяжкого. Знайшов заржавілий розвідний ключ. Тихо, щоб не будити її, я вийшов надвір. Повітря було тепле. За ніч холод відступив, і спека стояла рівно, як у склянці з парним молоком. Я пройшов схил, щоб подивитися збоку, пасучи поглядом свою тінь, яка обридливо повзла за мною разом зі страхом. Нарешті я побачив доктора, двох незнайомих і полковника на камені. Полковник курив, підперши спиною дверцята «копійки». У дверцята щось грюкало. Коли я придивився, то розгледів дівоче обличчя, гарне, перекошене від люті, яке буває тільки в дівчат у такому віці: хоче бути скрізь і бачити все. Двоє тягнули доктора, а він опирався, тому весь час бився головою об металеву противагу. Так що доктор виконував ще й роль кирзи. Нарешті той, що клаповухий, кинув із ним вовтузитися й пішов до будиночка. Я спересердя сплюнув. Пішов услід за ним, але клаповухий не дійшов будинку, а зупинився, взяв шматок дроту, швидко повернувся. Дорогою він сказав: «Жрать хочеться, аж кишки позлипалися…». Двоє надавили доктора, а той скавчав, кусався, просився. Нарешті вони прикрутили до його шиї велетенський маховик із електромотора для водяної помпи. Доку здорово перетиснуло шию. Він висолопив язика, ворушив вилізлими очима — на тобі, зовсім по-рачому. Ухопили за ноги й поволокли до кінця настилу. Доктор шубовснув із глухим криком. Глибина там порядна. В тому році я навіть у аквалангу з маскою не діставав дна.

— Треба, шеф, зайти нам і перевірити, хто в хібарі, — сказав товстун.

— Нема часу. Нам ще в Ялти й на Аляуди. Вперед, сучі потрохи, — сказав полковник і відпустив дверцята «копійки». Але він продовжував сидіти. І на його обличчі — непереборна відраза, пустота ночі, й думка про те, що людину можна багато чим спокусити, навіть тими ж таки наркотиками, — але для чого його доньку обливати кислотою? Питання недоумкувато відбилося на його черепі. Здавалося, ми двоє тільки й відчували трагічність випадку, а решта добивала плітку до її сакрального закінчення. Полковник все вирішив давно, і здавалося, що повертатися він не збирається. З авто просунулася довга нога в білій панчосі. Коричнева сукня заголилася, і швидко біля полковника сіла дівчина — довгонога, з красивим ліпленим лицем. Полковник не повернув голови до неї, але поклав на її кругле коліно руку, й плечі у нього затремтіли — дрібно, повільно, і за секунду він сховав свою голомозу голову на грудях дівчини. Двоє стояли на дощаному настилі, дивилися недоумкувато на воду й мовчали. Чайки видавалися білим ганчір'ям, бо не пищали… Один нарешті розговорився. Говорив він швидко, випльовуючи слова, як люди, що тисячу разів чули про вбивство, а зараз життя викинуло карти, навіть не мічені, не краплені, ось так він говорив, намагаючись перекричати вітер:

— І хто, блядь, міг би подумати! Подивись, тьху, блядь! Я цьому гнилому конячу дозу скополаміну загнав, а йому, блядь, хоч хни… Ух ти, поршньова, прямо грудак рве, ти поглянь… — Він тримався за груди, рвав сорочку, а клаповухий розминав і розминав сигарету, доки не висипався у воду весь тютюн.

Так в короткому інтервалі часу ми повернулися в місто. І більше ми ніколи не бачилися: ані моя полукровка, ані двоє невідомих, ані полковник, ані його школярка. Мені не було сумно. Виходило так, наче ти стоїш біля велетенського отвору, біля труби, куди втягує твоє минуле життя, всього тебе, і ти бачиш прийдешнє, як якесь прокляття, обіцяючи, що нічого не відбудеться, нічого такого з тобою не може трапитися. А воно саме трапилося з тобою, приносячи тихий шелест надії й ще чогось… Несподівано для себе, дорогою, на прокуреній драпом попутці, — тут курили траву від сторожа і до вчителя, — я почав думати про Ірину: вперто, без надії, з відчаєм, страхом, а китаянка спала безтурботно на моєму плечі. Розтулені кармінові губи, одне віко тремтить, червоний сосок вибився з-під майки з претензійним написом «Адідас». Тільки що зубами не клацає. Ідеальна жінка: замість голови — лохматка, добре готує, мало говорить і віддана, як спанієль. Такі завжди повертаються. Чого не скажеш про мене. Машина гуркотіла трасою, а я чомусь ніяк не міг викинути з голови, забивав собі баки думками: чому я нікого не побачив після першого удару об рельсу, чому воно вийшло так, що наші життєві шляхи перетнулися, зійшлися в одній точці й так далі. А потім я заснув, слухаючи вуркотіння двигуна, сопіння моєї полукровки, і мене дратувало, навіть крізь сон, нестерпне щебетання жайворонків, шум моря, вітру, сигнали пароплавів, що входили в фарватер. Це ще стояло у вухах, окреслилося яскравими картинками, коли ми в'їхали в місто, і я пішов порожньою вулицею, де повітря висіло й тремтіло, сизе й густе, його навіть на дотик можна відчути. Була пообідня пора, а місто вимерло, відкотившись потоками людей по квартирах, дачах, і ще десь там заплуталася ця невибаглива живність, разом із котами, собаками, папугами, болячками, вірою в прекрасне майбутнє. Холод повернувся, і вулиці прошивали пустоту полудня, чистоту повітря, покресленого карлюками комашні й дрібних птахів. Я сів біля кінотеатру, назва загубилася в роках і подіях. Курив і дивився на незмінний, підфарбований плакат: «Жорстоке обличчя Нью-Йорку». За рефлексом я зайшов до порожнього бару. Тут сиділо, обличчям до входу, кілька пожованих часом портових проституток. Вони скисли в обличчі, й одна, здається, запитала, що там трапилося на Ялтах. Знизавши плечима, я зупинився біля барної стійки. Залпом випив сурогат коктейлю, суміш портвейну, горілки й сухого вина. Але мене не полишало відчуття загубленості.

* * *

Поети по суті своїй захисники порядку і смислу. Якщо в минулому вони так часто нападали на існуючі людські порядки і смисли, то тільки заради того, щоб установити кращий порядок і смисл. З нашого людського — відносного — погляду, абсолютна реальність — це хаос і анархія; наші поети — остання наша армія захисників.

Джон Фаулз, «Арістос».

* * *

Піднявши комірця на куртці, я вийшов знову на порожню вулицю й без цілі побрів. І саме на Адміральській, під гострим вітром, я зрозумів: а тут немає обличчя, ані у міста, ані у людей. На все це можна дивитися, як на сніг, як на дощ, як на тимчасову стихію. Люди, події, намагання імітувати життя — зникнуть за першого-ліпшого випадку… Достатньо одного невловимого поруху, десь там, вище, ніж туди, куди сягає думка… Я розумів, що у моє життя входить щось інше. Я не міг і не хотів думати про людей, про їхні вчинки, взагалі, ця холодна пустка вулиць мене влаштовувала — аби не солодка приторність, яку випромінювали двори, вікна, заводи, авто й таке інше… Вітер дув холодний, складалося враження, що прийшла осінь, і скоро справді замете снігом… Я повернувся на міст, де хлопці писали пулю. Пєца потягнув у школі акваріум, і вони на пару з Утюгом намагалися виловити китайських карасів. Коли це не дало бажаних результатів, Утюг стягнув штани, сів на акваріум і перднув. Хтось засміявся, але цим і обійшлося. Рибки продовжували плавати, а Утюг витирав мокру задницю сорочкою: «Да, жопа не динаміт!» Хлопці писали пулю, а я збирав у торбу свої лахи. Під вечір знову потепліло. Не те слово — спека поперла неймовірна. Накочувала желатиновими хвилями. Вогні стояли, як у воді стоять бакени, мірно хилиталися. Спокій натягувався тягучою плівкою спокою. Таксист, за південним звичаєм, стояв і чесав язиком зі своїм колегою, а я дивився на освітлену коробку кав'ярні, і мене підбивала нудота, з-під ложечки, зі шлунку гнало гірким соком. Я вийшов і проблювався під тубою для афіш. На тумбі красувалася новенька афіша «Група „Цвєти“». Місто підпливало від духоти й спеки, наче хто вулицями розлив густу олію. Нарешті до мене щось почало повертатися. Ледь вловиме постукування серця крізь міський шум, крізь наступ ночі, крізь печаль, крізь сум і ще якусь хрєнотєнь. Я зайшов у кав'ярню і подзвонив від бармена за цілий карбованець. Вона взяла трубку, а я стояв і мовчав. Вона продовжувала говорити, а я уявляв обпечене до кісток обличчя, ще щось там, і чув, як кров важкими ударами току підходить до голови.

— Зо мною все гаразд… Трохи рука… Як там усе… Ти приїдеш? Мені дуже сумно й боляче…

Я поклав трубку. Зараз мене душив сміх. Я реготав. Пив вино і пузирив сміхом. Нарешті бармен підійшов і сказав, що тут шастає рейд, мєнти, значить, якщо у мене є щось на кишені, то нехай я скину йому, а завтра він мені поверне. Я промовчав, лише руками показав, що у мене ніяких проблем. Просто мені смішно. І місто це нагадує купу серливих карликів, уйобків, кінчених дегенератів. Манія величі тут таки просто сцить усим на голову. Ти бачив, шеф, щоб сардина чи скумбрія могла дати собі раду на сковорідці або в закатаній бляшанці? Ага, сказав бармен, точно, ти не дурний малий, тобі треба вчитися. А на кой? І то діло… Знаєш, холодно тому, що затемнення… Чого затемнення? Місяця, здається, а ще ввели наші війська в Афганістан. Да, діла, які нас не стосуються, а дрючити усіх будуть по повній… А нам-то яке діло, залибенився бармен… Бармен виставив масандровського, справжнього, портвейну, й ніч потягнулася синім хвостом за вікнами. Коли ти покидаєш цей смітник, узагалі якийсь смітник, робиться не тільки весело, не лише реготати усим у писки кортить, а ти мимоволі відчуваєш симпатію, чи що? Після сміху мені зробилося ніяково. Плакат із позначкою, з цифрою, теж ніякою, уперто вказував, що надворі 1979 рік, а за пару місяців настане вісімдесятий… Нарешті я зібрався, піймав машину й поїхав на вокзал із безликим малюнком зимового пейзажу на стелі, з дешевою помпою і якоюсь щемкою ляльковістю минулого життя. Я ні про кого не думав і не згадував. Я сидів на лавці, пожираючи з білої фольгової тарілки печінку, запивав пивом, рвав великими кусками, ковтав і пускав слину. Я не відчував ані голоду, ані спраги. Собачий рефлекс, який правильно тицяв мені у писка табло: ти вирвався і вижив, мать твою. Це як тупо, до безкінечності рахувати до мільйона, потім перемножити, забути цю хрєнь, починати від початку. А ще цей пейзаж. Я не любив цей пейзаж на стелі, але зараз він доречний: від нього тхнуло блювотинням, лайном, голодом, вибитими зубами, смертю, гоміками, драпом — і до безкінечності, не вистачить алфавіту. Цілих двадцять із гаком років усе це не приходило на пам'ять… Я сидів, чекав поїзда, дивився на розляпане біле місячне світло на дахах, і не знав, що на мене чекає попереду… Та і не хотів — у тому була моя перевага: я ніколи не загадував… Хіба що кілька петеушників косили під місцевих, ходили між рядами й шманали собі подібних: на карбованця, на двадцять копійок, на сорочку чи штани… Сидячи на лавці, зачовганій до лакового блиску тисячами задниць, я думав чітко, прозоро: а чи змінив би я світ, аби це виявилося можливим; і як би я його змінив, аби це було суттєво необхідним. А для чого? Який сенс? Людина все одно віднайде помийницю і назве це щастям. Я доїв, допив і пішов на перон, що густо просмердівся людською надією і відчаєм… Так, ніякого сентиментального пердєжа, музики, завивання валькірій і тому подібного… У вагоні я зарядився пляшкою горілки, якоюсь закускою, ґречно відмовившись від «косяка», що його пропонував провідник… Минуле провернулося боком і зникло за першим поворотом, а я спав темним сном, без картинок і продовження, там, де щойно був Південь.

23 квітня 2007 року, м. Київ.

Примітки

1

Мата Харі (07. O8. 1876 — 17.10.1917) — екзотична танцівниця, відома на всю Європу початку XX століття своїми скандальними й сенсаційними виступами оголеною. 1917року її розстріляли французи як німецьку шпигунку.

(обратно) Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg