«Месник»

Месник (fb2) - Месник 640K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Алексей Анатольевич Кононенко

Олексій Кононенко Месник

Месник

Збіг імен, фактів, подій з якимись дійсними або схожими є чистий випадок, і не більше того.

Вовк назустріч – на добро.

Народна прикмета

Модесту Марсовичу Окуню непогано жилося завжди. Але увесь час десь під ложечкою ворушилося щось паскудне. Ворухнеться й у голову віддає: не так живеш! Почалося це ще у глибокому дитинстві. Батько Модеста повністю відповідав своєму імені, він дійсно нагадував грізного бога війни. Високий, широкоплечий, похнюплений. До того ж, сутулився й опускав півколом круті плечі. Волосся їжаком і триденна щетина доповнювали картину. Марс інколи коротко розказував охочим, що їхній рід – козацький, що всі чоловіки були вояками, а він захотів, аби син став освіченою мирною людиною, і тому назвав сина високопоетичним іменем Модест. Ще жалівся, що якийсь чиновник, переписуючи документи, викинув у прізвищі передню букву «Г», бо було ж – Гокунь. Так на Запорожжі називали козаків, які сиділи спереду на човнах-чайках і своїми гучними голосами попереджали про наближення до Дніпрових порогів та й про інші небезпеки.

Односельці не могли звикнути до незвичного імені і називали Модеста Модя, а пізніше, коли виріс, – Дмитро Марсович. Їм вселяла повагу його монументальна фігура і кам’яна фізія. А ще те, що менший Окунь був людиною слова і діла, чітко відповідав «ні» або «так». Його не треба було перепитувати, якщо вже сказав «так» – зробить вчасно, а чого не вмів – за те не брався, як би його не умовляли.

До смерті батька був Модя підсобним на бойні. Грошей за роботу не платили, а натурою, тобто продуктами, – завжди. У хаті було все. Вже і сильнішим від батька був синок, та що там – однорічного бичка кулаком завалив. Але батько не випускав його в «основний склад», робив усе сам. Син батькові ніколи не заперечував, якось лише, коли сильна гроза розчепірила блискавицями темряву, спробував було:

– Батьку, може, не підемо додому… Заночуємо…

Батько блиснув очима – що та блискавиця:

– Скільки живу – ночував удома!

А вже біля самої хати вцілила блискавка в стовп, зигзагом сіпнулася по дротах, обірвався дріт і впав Марсові на плече. Назавжди врізалося в пам’ять: батько з піднятими до неба руками і жахливий гуркіт грому. Як упав батько, як висмикнув його, відчувши електричний розряд, що йде крізь тіло в землю, як ніс додому, – майже не пам’ятав, похорон – теж мов у тумані. Після став мовчазним та похмурим, виконував звичну роботу як робот.

* * *

Якось на Великдень приїхав до рідні однокласник Окуня Сашко Жабов. Приїхав на джипі, чим розбурхав усе село.

Разом із Сашком Модест колись «гриз науку» в районному центрі. У селі лише початкова школа була. Влітку їздили на велосипедах, а взимку надівали кирзові чоботи – для форсу Години дві пробиралися крізь величезні замети, шлях чималий – майже десять кілометрів. Виходили темним ранком за село, запалювали смолоскипа і вервечкою дибали здобувати науку. Приходили на третій урок, розвішували онучі на батареях, під батареї ставили мокрі кирзаки і, перевзувшись у кеди, ввалювалися в клас. Учителі вважали це майже подвигом, захоплювалися і завищували оцінки, лише фізик називав їх «долбоносовими» і ліпив у щоденники одиниці.

Ніхто із села не жив у шкільному гуртожитку, як більшість хлопців з інших навколишніх сіл. Село взагалі було хоч і маленьким, але норовливим. Нижче гідності було жителям села кому-небудь вклонятися. Тому-то і не знаходили спільної мови місцеві голови і з районним начальством, і з обласним, тому-то і змінювалися голови часто. Змінювалися часто – та все по колу. Пробували було прислати чужака. Ненадовго: не витримав – сам утік. А дітвора дивилася на дорослих, особливо хлопці.

Таким гонористим було село, в якому жив Модест Окунь.

Олександр Жабов у шкільні роки був першим другом. Сам не з боязких, з Модею він був реальною силою в райцентрі. З ними рахувалися. У старших класах, було діло, дорослі мужики з райцентру на танцях у клубі компанією напали – двоє в лікарню потрапили. Окунь місяць потім пояснювальні в райвідділі капітану Молотову писав. Слава богу, обійшлося. Кликали Модеста на секцію боротьби. Прийшов, подивився, зо два рази опинився на килимі, більше не допустив – не підпустив. Кращий борець, важковаговик, був відправлений коротким ударом у глибокий нокдаун, а за кілька секунд туди ж – тренер. Попросили більше не приходити.

Особливо гарною була пара Окунь – Жабов на футбольному полі. Сашко завжди грав попереду, а дружок його, як дуб, стояв у центрі оборони. Пройти Модю було майже неможливо, а паси він видавав, як на блюдечку. Футбольна команда села привозила головам кубок за кубком.

Не сварилися хлопці – ділити було нічого, завжди знаходили спільну мову. У десятому класі частіше пропускали уроки – сачкували. Виходили ранком, але не в школу, за селом звертали в ліс. По дорозі відомим способом – «на шнурок» – ловили курку і доходили майже до Холодного Яру, за яким починалося Гниле Болото. У визначеному місці закопували здобич у глину, розводили вогонь і запікали. Нічого смачнішого Модя у житті не їв.

У Яр не ходили, місце вважалося недобрим. Говорили старі, що в Холодному Яру багато людей полягло з давніх часів. А дід Башкир, у якого рот не закривався, якось сказав, що всякий, хто пройде Холодний Яр у ніч повного місяця наскрізь до Гнилого Болота, знайде скарб, але потім кого-небудь зрадить. Ще дід розповідав, що в Яру багато скарбів у різні часи заховано, але стережуть ті скарби вовкособаки та перевертні. Перевертнів ніхто ніколи не бачив, а вовче виття, особливо пізньої осені і взимку, іноді в селі було чути. Та й сліди великих лап взимку перетинали шлях, яким пацани пробивалися до школи.

Багато чого оповідав дід Башкир. Особливо коли кликали його пограти в «козла». У «козла» в селі мужики і пацани могли грати годинами. Спочатку Модестові снилися карти, королі його оточували, дами усміхалися крізь павині віяла, шістки відкривалися і закривалися. Потім звик, навчився, грав не гірше за інших, сідав завжди в парі із Сашком або з дідом Башкиром. Дід мухлював у кожній грі, а коли його ловили клявся, що випадково, і божився, що востаннє. Діда ніколи не проганяли, тому що кращого оповідача в селі не було.

Іноді, коли дід особливо входив у раж, гра сама собою зупинялася й усі з відкритими ротами слухали байки старого Башкира. Його оповідки невідомо яким чином проникали у великий світ – у район, в обласний центр, у столицю. Відтіля поверталися в село на сторінках газет і журналів. Дід сердився, страшенно лаявся, бризкав слиною, але потім відходив і пишався – ходив із газетою або з журналом і хвалився кожному зустрічному. Одного разу Башкир навіть гроші одержав із районної газети, хоч дорого дідові той гонорар обійшовся!

Дід випивав рідко, та ніколи не відмовляв Марсові, батькові Модеста. Марс за чаркою розповідав Башкиру про своє життя. Брехати не вмів, говорив усе як є. Тому дід знав деякі пікантні подробиці життя-буття Марса. Язик у Башкира розв’язувався миттєво, таємниці берегти він не вмів.

Якось у село приїхав кореспондент районної газети. Не знайшовши нікого у правлінні колгоспу, журналіст побрів на польовий стан. Біля ставочка під вербою продовжував життя дід Башкир. Він за звичкою зачепив незнайомця. Треба сказати, що кореспондент був з породи журналюг, він умить відчув здобич і з задоволенням підсів під верби. Перекурили, розговорилися. У журналіста при собі була пляшечка з коньячком – «супутник пропагандиста». Діду Башкиру коньяк, як то кажуть, пішов, язик розв’язався, він детально розповів про всі місцеві справи, а потім про все підряд. Коли пляшка спорожніла, на хмільного Башкира опускався вечір. Кореспондент пам’ять свою ще не пропив, і через день у районці вийшла стаття власкора про колгоспні справи. Хто хоч коли-небудь чув діда Башкира, міг упевнено сказати, що ним написано.

А далі… Власкор відкрив у газеті рубрику: «Не вигадане – почуте». Воно б і нічого. Але в одному з номерів Марс, а він читав районку від «А» до «Я», прочитав наступну історію:

«Таких зимових днів природа дарує не так багато. Сонячна морозна погода після снігопаду кликала мисливців у степ. Далеко за селом вони вишикувалися шеренгою і, не поспішаючи, рухалися від лісосмуги до лісосмуги. Марсові повезло. За весь час підняли трьох зайчиків, два вискочили на нього, і він їх хоробро поклав. «Хлопці! Я виходжу з гри! – крикнув Марс за лісосмугою. – З мене вистачить». Милуючись зимовими пейзажами, він попрямував до села. Залишившись наодинці з природою, Марс майнув у лісосмугу. Живіт підводило з ранку, крутило, смикало – терпіти далі не міг. Скинувши ватяні штани, грубі підштаники і сімейні труси, притиснувши рукою рушницю, мисливець присів під високим ясенем. Звершивши цей подвиг, Марс зібрався було вже вбратися у бойовий обладунок. Тільки хотів відставити улюблену рушницю, як прямісінько перед ним – за п’ять метрів – піднявся пристойних розмірів заєць.

Який мисливець упустить таку здобич?! Миттю Марс приклав рушницю до плеча. Заєць і не пискнув. Але стріляти в такому положенні Марсові не доводилося. Віддача! Приклад посадив мисливця в пристойну купу ще теплого гівна!

Використовуючи підручні засоби, тобто сніг і власні підштаники, доблесний переможець зайців якось упорядкувався. Потім, не довго думаючи, загорнув здобич у ті ж підштаники і сховав у сумку. Добре, що стояв мороз. Поки Марс дійшов до села, все у сумці підмерзло. «Цікава ситуація, – думав Марс, – і зайчиків повна сумка, і мисливець усрався Щось треба робити…» І тут якраз біля чайної зустрів старого друга Башкира. Башкир готовий був випити. З нагоди вихідного, доброго зимового дня, вдалого полювання, зустрічі, старої дружби. Хіба мало приводів? Товариші прийняли пристойну дозу. Сумка лежала в коридорі, а тому запах стримував мороз… Додому Марс прибув пізно ввечері, як і має приходити вдалий мисливець.

За доброю чаркою і розумними розмовами він геть-чисто забув про прикру подію. А тому із задоволеною усмішкою віддав дружині сумку. Дружина, повернувшись із кухні, прокоментувала прихід мисливця:

– Різне було у тебе на полюванні… Але щоб ти так зайця злякався! Постарів…

Башкира врятувало те, що він теж устиг прочитати газету. Тиждень дід ховався у знайомих, родичів, кумів, але ж на весь вік не сховаєшся. Все ж викрутився Башкир. Попросив водія автобуса, щоб той привіз з обласного центру три літри пива, у п’ятницю дочекався темної пори, напнув на банку з пивом авоську і почимчикував до лазні. Лазня в селі славилася на весь район. У п’ятницю – чоловічий день, у суботу – жіночий. З’їжджалися з усіх усюд, а деякі любителі прибували навіть з обласного центру.

Башкир прийшов, коли народу було вже досить багато. Усі знали про «невигадані історії» в районці і з інтересом чекали, чим це закінчиться. Більшість співчувала Башкиру і незлостиво підсміювалася над Марсом.

По тому, як стихли розмови, Башкир зрозумів, що Марс тут, та й одяг знайомий побачив. Він роздягнувся, взяв таз, прикрив ним авоську з пивом і зайшов у лазню. Навіть ті, хто вже помився, повернулися в очікуванні видовища. Марс виник на порозі парилки немов давній бог війни, ім’я якого він так гордо носив, видихнув і відразу ж побачив худого низенького Башкира. Миттю схопив віник і, переходячи на біг, кинувся до кривдника. Башкир гримнув тазом об стінку, втиснув обома руками банку з пивом у впадину живота і, високо піднімаючи ноги, кинувся тікати. Два голих чоловіка: один кволий, ребристий, лисий; другий величезний, пружний, волосатий – бігали, трясучи своїми принадами, між кам’яними столиками по слизькій бетонній підлозі, як фігуристи, виписуючи складні «па». Усі, хто був у лазні, притиснулися до стінок і вболівали… за пиво.

Регіт стояв неймовірний. Марс кричав: «Уб’ю!» Башкир скавучав: «Пиво! Пиво!» Марс іноді діставав худу сраку Башкира сухим віником. Башкир припускав швидше. При цьому він намертво вчепився в банку з пивом. Ґвалт видавлював маленькі віконця.

Нарешті Марс загнав свою жертву в кут і навис над худим тілом. Башкир запищав: «Кину!!!» Марс відсахнувся, опустив руки, пошпурив віник. «Давай пиво!» – видихнув він. Сварка закінчилася мировою, народивши ще одну байку про пивний забіг у лазні…

Здавалося, що дід Башкир ніколи не спить. Він тінню з’являвся на березі, коли пацани тихцем ставили вночі снасті на коропа, давав слушні поради, а потім сидів з ними біля вогнища до ранку, їв печену картоплю і розповідав про скарби, заховані у Холодному Яру та на Гнилому Болоті.

Сашко з Модестом навіть зо два рази ходили в Холодний Яр. З лопатами, з мішками виходили годині о четвертій ранку і цілий день копали. Багато чого познаходили: наконечники, черепки різні, навіть монети срібні, кістки. Але нічого вартого уваги. Знахідки здали в музей, їм ще подяку у районці надрукували.

Дід Башкир якось сказав по п’яній справі, що дорогий скарб у Холодному Яру знайти може лише той, хто поживе там, у лісі А пацани навіть ночувати не залишалися. Незатишне місце…

Вже пізніше розказав дід Окуню, що батько його був червоним командиром і воював ув Азії проти басмачів. Коли ж батька перед війною репресували, вдалося Башкиру потайки добратися до рідних місць. Був мобілізований до лав Червоної армії, та воював недовго, потрапив у полон, утік, знову прокрався додому, а щоб не спокушати долю, жив у лісах. Тому й знав усілякі таємниці природи. Односельці навіть казали про нього, що він характерник. Ніколи дід не повертався з рибалки без риби. На полювання не ходив, але сільським мисливцям завжди підказував, якого дня і куди треба піти, щоб бути зі здобиччю. Записаний був дід під прізвищем Бондаренко, але усі називали його Башкиром, хоч мало хто вже пам’ятав, що назвали так, коли прибув він до села з далекої Азії…

– Чому ви не записуєте, скільки всього знаєте? – запитував діда Модест.

– Та пишу… Таку книгу накатаю, увесь світ буде зачитуватися… – чи то жартував, чи хвалився старий Башкир.

А ще навчив Башкир хлопців читати. Починав оповідати якусь книгу, а на найцікавішому місці змовкав.

– Хочете знати далі – біжіть до бібліотеки, – сміявся.

Модя перечитав усе про індіанців, потім «запав» на історичні романи, особливо про давніх слов’ян. Сашко ковтав детективи. Але мріяли обидва про скарби. Навіть дали один одному слово: якщо один із них стане багатим і знаменитим – про товариша не забуде…

* * *

Модест і Сашко зустрілися на цвинтарі, випили поминальну чарку. Увечері Сашко зайшов у гості та й засиділися до світанку. Пили не поспішаючи, помірно, більше говорили, згадували. Сашко розпитував про нинішнє життя-буття, Модя відповідав коротко, розповідати особливо було нічого.

– А як ти живеш? Що робиш? – запитав у старого друга Окунь.

– Це вже ближче до діла, – чомусь хитро усміхнувся Сашко. – Я займаюся бізнесом.

– ?…

– Дивуєшся… Правильно. На території колишнього Союзу нині існують тисячі різновидів бізнесу. Яким тільки бізнесом я не займався! Від продажу жіночої білизни до бартеру живого товару на телеапаратуру…

– Ну, ти даєш!!!

– Від валютних операцій до «повітряних» кредитів. Десь прогорав, але не впадав у відчай, починав знову і злітав нагору.

– І куди ж ти останній раз злетів?

– О-о-о! Нині мій бізнес пов’язаний з політикою. Ми поставили на переможця, – пафосно продекламував однокласник.

– Ти розшифруй.

– Розумієш, політику роблять не за гроші, а за великі гроші. Кожному політикові, який шанує себе, потрібні люди, фірми, що вміють «робити гроші»… Нормальною мовою скажу, що ми, тобто я і ще кілька чоловік, сидимо під одним депутатом, тримаємо декілька фірм, через які відмиваємо гроші. Йому – пиріг, а нам – шматочки пирога.

– Він ваша «криша»?

– Звичайно. Він грошовитий. Гроші надходять від виробництва, інтереси якого він просуває в парламенті, як модно зараз говорити, лобіює. Є ще надходження від людей, яким він допомагає.

– Незабаром вибори… Якщо ваш пролетить?

– А навіщо ми цим займаємося? По-перше, вибори робляться за гроші, які наш «тато» зараз збирає.

– Багато назбирав?

– Не перебивай… По-друге, навіть якщо він програє, ми спокійно будемо працювати далі, зв’язки налагоджені, ми вже в обоймі.

– Цікаво у вас там усе поставлено. У мене тут набагато простіше…

– Так знаю я твоє «виробництво»!.. Не набридло?

– Набридло! До чортиків! А що робити?

– От! Ти думаєш, навіщо я до тебе прийшов, горілки попити та язика почесати? Воно, звичайно, приємно згадати наші пацанячі подвиги… Але!.. Годі! Є у мене до тебе конкретна пропозиція.

Жабов налив повні чарки, крекнув: «Давай, Модику!», ковтнув одним махом.

– Так от… Потрібні свої люди, щоб було на кого покластися. Та й домовленість у нас була. Пам’ятаєш? Я хоч ще і не на вершині, але близько. Хочу запропонувати тобі стати моїм охоронцем, думаю, згодом ти зможеш бути директором охоронної контори.

– Оце тобі!!!

– А чого ти? Не святі горшки ліплять. Тебе Господь силою не обійшов, розум є, не те, що в більшості гоблінів, які в охороні ходять.

Модест задумався.

– Мужик ти правильний, працювати і слово тримати вмієш, сім’ї в тебе немає, нічого не тримає…

– Тут подумати треба…

– Ти ще скажи, що з бичками своїми підеш радитися. Що, тобі заміну не знайдуть? Зараз же не молотом худобу б’ють, електрика – кожен зможе, а сила твоя всихає…

– Мабуть, ти правий… Коли їдеш?

– Завтра.

– Заїдеш, дам відповідь, а зараз ходімо, проведу, поспати треба.

Вони жили на одній вулиці. Йшли мовчки. Біля будинку однокласника Модест крекнув, міцно потис шкільному товаришеві руку.

– Запали мені твої слова, матері його ковінька! Що тут думати?! Згоден я, спробую влитися в нове життя, заїжджай, буду готовий!

– Ну і добре! Старий, у нас ще все попереду!

* * *

До міста Модест звик швидко. Сашко сам привіз його в однокімнатну квартиру.

– Це тобі від фірми.

Квартира майже в центрі міста йому подобалася. Офіс фірми Жабова знаходився поруч, у колишньому районному комітеті колишньої комуністичної партії. Два квадратних хлопці, що охороняли офіс, у декількох словах розповіли про правила, регламент та обов’язки. Ніхто не називав їх по імені – Болік і Льолік. Сашко майже завжди брав із собою в поїздки по місту однокласника.

– Твоя задача мовчати, слухати і дивитися. Я не думаю що який-небудь ідіот буде на мене нападати.

– І це робота? Ти платиш мені великі гроші за те, що я просто тебе супроводжую?

– Такі правила гри. А робота ще буде… Не дай боже!

Окунь ходив у тренажерний зал, калорійно харчувався а у вихідні дні – якщо не було поїздок з Жабовим – знайомився з містом. Він раніше бував у обласному центрі, але поїздки були «цільові»: ринок, базар, універмаг. Місто було невеликим, запилено-провінційним.

Через місяць знав усі райони, виїзди, основні ресторани, бари, офіси. Ділові партнери Сашка до нього звикли, впізнавали, кивали.

Іноді на день-два навідувався до села. Зустрічали радо, розпитували про міське життя, але далеко було Окуню до мистецтва діда Башкира. Односельчани так і не могли зрозуміти, що він робить у місті і як заробляє гроші, а Модест якось у серцях сказав:

– Відчепіться! Скарб я знайшов у Холодному Яру. Ясно?

Хто повірив, а хто ні, але більше не розпитували.

Полюбив ходити в театр. Квитки коштували недорого, людей на спектаклях було мало, ніхто не чавкав, не дзвонив по мобільному, усі сиділи тихо, в антракті прогулювалися у фойє. Усе це подобалося. Іноді розумів, особливо коли дивився спектакль удесяте, що актори втомилися або з похмілля, що грають абияк. Але завжди додивлявся до кінця, не переймався і не сердився.

Одного разу вранці Сашко покликав товариша до свого кабінету.

– Сьогодні їдемо на «стрілку». Наша фірма не розрахувалася у визначений термін за товар, а постачальники попросили розібратися з нами серйозних людей. Розмова буде складною.

– Може, я сам поїду?

– Модю, буде розмова, а не бійка. Ти, Болік і Льолік, ще кілька чоловік – будете тлом, антуражем, вони повинні зрозуміти, що ми серйозна фірма, що у нас є люди. За товар ми заплатимо, а відсотки платити не будемо, і вони мають із цим погодитися.

– Тобто ми з ними не дуже добре обійшлися… Вони з цим повинні будуть погодитися?

– Ти все правильно зрозумів. Але! Бачиш, гроші у нас були в ділі, з якого ми одержували пристойні відсотки. Дістати їх для розрахунку з постачальниками означало б втратити прибуток. Ми ж повинні нормально почуватися в цьому житті, смачно їсти, добре вдягатися, спати з гарними жінками. Чи не так, Модику?

– За рахунок тих же постачальників?

– Старий, усі прибутки в нашій справі ми маємо за рахунок інших. Звикай. Інакше інші будуть жити за наш рахунок. Тоді тобі доведеться повернутися на бойню, а мені в конструкторське бюро… Їдемо за годину.

Нічого особливого. Великий зал центрального ресторану, що колись гримів на все місто. Нині великі зали непривітні. Усе запущене, старе, вицвілі гардини, просиджені стільці, стерті килимові доріжки, несвіжі скатертини, повільні офіціанти, незадоволені своїм віком і своєю платнею.

Модя з незнайомими молодими хлопцями сів за столик майже біля виходу. Болік і Льолік з невисокою стрункою азіаткою зайняли позицію біля пустої естради. Сашко задумливо дивився у вікно крізь келих із червоним вином, курив На зустрічах він пив підігріте червоне вино, а курив багато Окунь завжди його бачив із сигаретою в роті.

Однокласник Жабова вигідно відрізнявся від усіх бійців-охоронців тим, що тримав удар. Практично будь-який, навіть найнесподіваніший. І хоча він не був навчений премудростей боксу, різних видів єдиноборств, бив блискавично. Одного удару було досить, щоб супротивник надовго вийшов із ладу Ніколи не бив ногою, відмовився від пістолета, запропонованого Сашком, а невеликий ніж із кістяним руків’ям навіть завзятий мент не назвав би холодною зброєю. Відкіля ж менту знати, що він кидав «малюка» з разючою точністю – на бойні було досить часу, щоб навчитися. Про силу метання краще промовчати.

Сидячи біля вікна, Модест милувався жіночими сідницями.

Це заняття входило в число улюблених при довгих сидіннях-чеканнях. Потрібна територія завжди залишалася в полі зору, встигав стежити за всім, що відбувається, і, що головне, прекрасно чув усе навколо й орієнтувався в подіях по звуках. Але варту уваги жіночу сідничку не пропускав ніколи, і сирени озиралися. «Може, в мені пропадає гіпнотизер?» – думав Модя, ловлячи погляд чергової жертви.

Перед тим як почув, що розмова за столиком, де сиділи головні персони ресторанного дійства, переходить межі припустимої гучності, Окунь зрозумів, що обстановка стає гарячою. Підвівся і пройшов через залу, оцінюючи ситуацію. Ні, у залі нічого не станеться, перевага на боці Жабова, людей більше, і вони готові. Не поспішаючи, спустився широкими сходами на перший поверх. Ого! Біля єдиного більярдного столу клієнтів набагато більше, ніж для партії. Усі особи пристойної статури і напружені надміру у чеканні дій. Не більярд же їх так захопив!

Ще два міцні хлопці п’ють сік біля стійки бару. Сім чоловік. А наших нагорі троє і на вулиці четверо, але ворог міг теж виставити пости на вулиці.

«Почну діяти», – вирішив Модя. Він давно вже мріяв про день, коли зможе проявити своє уміння. Слонячою ходою подався до туалету, зайшов, притулився до стіни біля дверей. Квапливі кроки… Двоє.

Один загальмував тільки на середині великого ресторанного туалету, другий зробив два кроки й озирнувся. У розвороті побачив, швидше за усе впіймав щелепою твердий кулак і повалився під пісуари. Його напарник викинув тонке лезо перед собою і, пританцьовуючи, пішов на супротивника. Модя вайлувато нахилився вперед, лівою підібрав руку, що летіла назустріч з ножем, відвів її вбік, а правою – без замаху, зверху вниз ударив у щелепу. Ноги у хлопця роз’їхалися, і він завмер на бетонній підлозі. Вайлуватість Окуня обманула досвідчених гоблінів. Вийшов із туалету повільно, тією ж слонячою ходою. Саня і його партнер по переговорах спускалися сходами мовчки, слідом ішла Лана, азіатка, єдина жінка з їхньої команди.

«Чорт! Вся охорона залишилася нагорі! Невже домовилися?… Поспішив?» – Модя зупинився. Але тут почався рух навколо більярдного столу. Хлопці біля бару одночасно поставили склянки й підтяглися до виходу. Усі розташувалися так, що ніяких сумнівів у подальших діях вже не було. Модя мигнув Лані і пристроївся до трійці справа, трохи попереду Жабова. Краєм ока побачив, як занервував партнер по переговорах, зашарпався, крутячи головою на гусячій шиї.

Хлопці півколом підійшли на небезпечно близьку відстань. До виходу з ресторану залишалося яких-небудь три метри. Окунь побачив за подвійними дверима своїх з охорони, що поспішали до місця подій. А далі… Здавалося, що думав, рухався і діяв він один. Підхопив Сашка під руку надав йому такого прискорення, що той торпедою пролетів відстань до дверей, відчинив їх і втрапив у обійми своїх людей. Модя плечем торкнув Сашкового партнера по переговорах, і той разом із розбитим величезним дзеркалом зсипався на підлогу.

– Прикрий! – крикнув Лані і відразу ж відчув лопатками дотик спини тямущої партнерки.

Двоє хлопців кинулися до боса, що впав, підняли, обтрусили, відтягнули до стійки бару. Двоє з двох боків метнулися до Модеста, а високий, із зневажливою усмішкою, виставивши вперед довжелезну ліву, пішов на Лану. Модя поклав нападників по черзі, не пропустивши жодного удару. Одного гаком у голову, другого прямим у печінку. Лана в стрибку тупим і твердим носком блискучої чорної туфельки розбила лікоть високому, і той моторошно завив. Супротивники програли, бо не чекали, що неповороткий Модест буде бити першим, на випередження, до того ж вони не сподівалися на таку силу ударів. Та й дівчина виявилася спритнішою, ніж можна було собі уявити… Чемно пропустивши даму, Модя спокійно вийшов й акуратно причинив двері. Машин не було.

– Порядок, наші виїхали, – констатувала Лана.

– Слава Богу! – відповів їй у тон. – Беремо таксі.

Сіли на заднє сидіння.

– У тебе симпатична гепочка, – усміхнувся, не дивлячись на партнерку, Окунь.

– А ти – нахаба! – навмисно сердито огризнулася Лана.

– Мені було приємно, коли твої сідниці доторкнулися до моїх…

– Чорт забирай! – стукнула його по коліну Лана. – Мені теж…

Вони подивилися один на одного і розсміялися.

* * *

Після обіду в офісі був розбір польотів. Жабов з незмінною сигаретою бродив по кабінету.

– Не домовилися! – резюмував. – Тепер – війна! А будь-яка війна згірша поганого миру, можуть бути жертви… Хоч мене тішить твій дебют, друже, – усміхнувся до однокласника. – Я, звичайно, спробую будь-якими шляхами домовитися, буду схиляти до переговорів через посередників…

– Було б добре…

– Годі, квит, це все потім, завтра… Сьогодні відпочиваємо, я замовив сауну, будуть дівчатка.

– Хто ще їде?

– Ти, я, Болік і Льолік, Лана…

– Для Лани теж будуть дівчата?

– Старий, Лана сама визначається, з ким їй бути. До речі, це обумовлено у контракті.

* * *

Сауна була невеликою, затишною, добре протопленою, пристойний тренажерний зал, чистий басейн. Дівчата вже накрили стіл і, закутані в хрусткі простирадла, зустрічали гостей. Модест відчував нещирий сміх і мову. «Це вони щодня так весело кого-небудь зустрічають. Або через день… Невже їм подобається така розмаїтість клієнтів і така одноманітність роботи?…»

Лана пішла в масажну кімнату, повернулася в простирадлі і відразу ж стала схожою на інших дівчат. Ні! Все-таки не схожа. Очі інші, спокійні, упевнені, сміх і розмова щирі. Поки Лана була відсутня, чоловіча компанія, не соромлячись дівчат роздяглася в загальній залі, лиш Окунь замешкався, знічений присутністю дівиць.

– Давай, давай! – стусаном у бік підбадьорив його Льолік. – Вони вже такого виділи!

До приходу Лани Модя не встиг роздягнутися і закутатися в простирадло, як інші. Він стояв у плавках і не знав, що робити, розгубився. Лана сіла в крісло і з усмішкою дивилася прямо йому в очі. Ці ігри були між ними віднедавна. Спочатку не звертав уваги на азіатку, – він узагалі більше дивився на жінок здалеку, – потім почав відчувати на собі її погляди. «А чому б і ні…» – сам собі сказав, але вагався, не умів поводитися з жінками, чекав. Дізнався, що азіатку зовуть Ланарія, але і’мя «перекували» на слов’янський манер, і всі звали її Ланою.

Ніхто не звертав на них жодної уваги. Модя узяв з купи простирадло.

– Народ, спочатку попаримося, а потім посидимо, поїмо, поторохтимо. Ходімо, голод підганяє, – Сашко зняв простирадло і, обнявши німфу, що оголилася одним порухом, відправився на чолі процесії голих у парильню.

Лана пустотливо глянула на Модеста і підвелася… голою. Простирадло біліло в кріслі. У хлопця перехопило подих. Так, дівиці молодші, ефектніші, але тіло у Лани було ніжнішим, стрункішим, звабливішим.

– Ну як? Подобаються тобі мої сіднички? – єхидно запитала Лана, прямуючи вслід за компанією.

За столом сиділи довго. Болік і Льолік по черзі забирали дівиць і відправлялися в масажну кімнату, Саня розповідав про свою денну розмову в ресторані, Модя слухав неуважно, намагаючись не зустрічатися очима з Ланою. Лана ж зумисне підстерігала його погляд, нахиляючись до столу, торкалася плеча, просила подати келих – загравала. «Знущається, – думав. – Красива, бісиха… Не піддамся. Якщо б її не було, я напевно повів би якусь зозулю до масажної кімнати. А чому б і ні?…»

– Коли він сказав, що все нормально, претензій немає, і потиснув мені руку, я кивнув хлопцям, щоб залишалися на місцях, зі мною пішла тільки Лана, – розповідав Жабов.

– Даремно! – повернувся до дійсності Окунь, сьорбнув пива. – У будь-якому разі поперед тебе повинен був іти хтось із хлопців. Ти сам говорив, що у великих грошах друзі тонуть, партнери захлинаються, а домовленості нічого не варті.

– Лохонувся, мля! Так… Повірив…

– А хлопці? Ті, що залишилися в ресторані…

– Пішли через кухню.

– Легко ми вискочили з халепи.

– Їм досі ніхто не чинив серйозного опору, тому й не готові були, розслабилися. Це зіграло нам на руку.

– Так… Не треба чекати, поки вони що-небудь придумають, ми маємо першими зробити наступний хід, – міркував Модест.

– Тут треба б із шефом порадитися, – Сашко потягнувся. – У столицю мотнусь. Сьогодні дзвонив. Завтра і поїду.

– Сам? – підняла очі Лана.

– Візьму з собою Модю. А ви тут обережніше, бажано пересуватися парами. В офісі – насторожі, у місті – назирці. Поки все владнаємо.

* * *

– Модю, а тебе ніколи ніхто не бив? – Лана розсміялася.

– Щоб сильно – то ні…

– А сильно – це як?

Лана згорнулася калачиком під його важкою рукою. У квартирі Лани було так затишно, що хотілося як можна довше не заснути. Нічні звуки, відрізані склопакетами, розтікалися по стінах будинку нагору і вниз, безсило йшли в землю або летіли в небо. Лана сама запросила його до себе, а він не відмовився. Хіба ніч із жінкою до чогось зобов’язує? Особливо якщо вона того хоче…

– Чому ти зі мною?

– Ну, Сашко ж сказав, що бажано пересуватися парами…

– А чому ти не з Сашком?

Лана підняла голову, сіла.

– Я була з ним.

– Більше не хочеш з ним бути?

– Не хочу. Він часто йде до інших жінок, потім повертається і говорить, що моя попка найкраща в світі…

– Це я так сказав.

– Він теж так говорив. Не хочу, щоб мене порівнювали з ким-небудь іншим…

– А якщо я піду до іншої жінки?

– Ти не підеш. А якщо підеш – не повернешся.

– А ти можеш піти до іншого?

– Зараз не можу, – розсміялася.

– Ну, взагалі…

Лана нахилилася, обхопила його голову руками, подивилася в очі.

– Звичайно ж я можу піти, – видихнула вона, схилившись на подушку. – Але я не хочу йти від тебе. Я не думаю про це, я це відчуваю. Адже я можу бути з чоловіком лише в тому випадку, якщо його поважаю. Знаєш, я навіть підкорятися можу тому, кого поважаю, я навіть умію бути слухняною. Я слухатимусь у всьому того, кого виберу.

Лана піднялася в повний зріст, однією ногою переступила через чоловіка і так завмерла над ним, опустивши голову і пронизуючи його очима. Модест бачив її всю. Очі звикли до темряви. Вузьке правильне обличчя, великі чорні очі, коротке чорне волосся, напружені гострі груди, акуратно підстрижена темна доріжка поміж ніг, округлі стегна, довгі виточені ноги.

– У тебе надзвичайна краса… Незвична…

– Може бути. Мій тато – узбек. Мама – українка. Тато дав мені ім’я – Ланарія…

– Це що значить?

– Не знаю. І тато не знає. Він сказав, що це найкрасивіше слово, яке він чув. І він це слово подарував найкрасивішій дівчинці, щоб вона була найгарнішою жінкою у світі.

Лана повільно присіла, впускаючи чоловіка в себе… Підвелася… Сіла… Впала йому на груди… Гострі нігтики увіткнулися в тугі чоловічі плечі.

– Будь у мені… Не виходь… До ранку…

– Господи!.. Я зараз помру…

– Не квапся, рідний…

– У мене сто років не було жінки!

Лана обхопила його ногами так, що здавалося, тіла їхні зрослися. Вона не дозволяла йому нічого робити, сама рухалася, прискорюючись, задихаючись, шепочучи щось смішне, звабне, соромливе… Не дозволила йому вийти, як першого разу, коли вони мов божевільні впали на ліжко, зриваючи один з одного одяг. Забрала в себе все до краплиночки, перевернула його на себе, ніби струшуючи все-все-все, що ще могло залишитися. Давила його плечі, втискуючи в себе ще глибше. Стогнала… Плакала… Сміялася…

У дрімоті притихли… Сіпнулися… Роззирнулись… Згадали.

– Ти хто?

– Я – твоя жінка.

– Я хто?

– Ти – мій мужчина. Най-най-найкоханіший!

– Лана… Ланарія… Так не буває.

– А як буває?

– Ще вчора у мене було інше життя… За що мене Господь обрав? Чому мене?

– Егоїст! Господь обрав нас! Мене і тебе.

– Чому Господь обрав нас?

– Тому, що ти найкращий, і я найкраща.

Мовчали. Довго мовчали… Темінь розсіювалася. Розчинялася.

– Лано, як ти тут опинилася? У цьому місті…

– Ти хотів запитати у Сашка? Рік тому разом зі своїм шефом він був у столиці однієї азіатської країни. Я тільки закінчила школу охоронців, мені доручили їх охороняти… Це довга історія.

– Розкажи…

– Добре. Його шеф мене примітив і шепнув своїм партнерам, моїм землякам, «замовив» мене. Мені поставили завдання: пе-ре-спати! Тим більше у мої обов’язки входило добувати інформацію…

– Ти шпигунка?

– Вгамуйся! Я працювала в державній службі охорони, це були мої прямі обов’язки. Але ж, не про те мова… Все моє єство збунтувалося… Ти не бачив шефа?

– Ні.

– Ти багато втратив! Але нічого, у тебе все попереду… Таких екземплярів не так багато у всіх зоопарках світу. Я вперше побачила такого чоловіка. На нього не можна не звернути увагу, кожний, хто його бачить, втрачає мову.

– Так у тебе було багато чоловіків…

– Це було моє перше таке завдання. А якщо тебе дійсно цікавлять мої чоловіки – було досить.

Лана відвернулася, згорнулася клубочком.

– Не сердься, я не хотів тебе скривдити. – Модя ніжно поцілував дівчину в плече, пригорнув до себе. – Важко тобі було?

Зітхнула, закурила.

– Сашко бачив усю ситуацію, підійшов до мене сам, порадив. Напоїла я шефа, потерся він об мене, помуркав і заснув, сидячи в кріслі. Жабов чекав мене в коридорі… Ранком я від нього вийшла, мої нічого не запідозрили. Ми з ним продумали всю інформацію, яку я злила…

– А потім?

– Я закохалася в Сашка. Лише завдяки батькові, що мене любить безмірно, вдалося домовитися з моїм начальством, щоб відпустили мене. Та що домовитися! Виторгував мене батько… – закашлялась. – Жабов грошима допоміг. Він, очевидно, теж думав, що закохався в мене назавжди, а може, просто потрахати хотів якийсь час. Азіатка! Екзотика! Спочатку ми не розлучалися ні вдень, ні вночі…

– А шеф?

– На наступну ніч знову мене зажадав. Сашко перехрестився і пішов до нього на розмову. Про що і скільки вони говорили – не знаю, але шеф більше мене не кликав. Вже потім Сашко проговорився, що шеф поставив умову, щоб я на очі йому не потрапляла. Отак я опинилася у ваших краях… Спочатку нудьгувала дуже, а потім… Звикла.

– Сашка давно виставила?

– Рік уже.

– Не приходить, не кличе?

– Приходить – не впускаю, кличе – не йду.

– Розлюбила?

– Розлюбила… Не знаю… Може, й не любила… Спалах був… Слухай, досить про це, га?

Лана обвила руками плечі Модеста, провела язиком по шиї, повернулася спиною, потерлася пружними сідницями Він увійшов ззаду, відчуваючи, як вона, звиваючись, допомагає йому. Жінка, яка стояла перед ним навколішки, яка жадібно обхопила його своїм розпеченим нутром, не відпускала, забирала глибше, – була Всесвітом. Величезним, нескінченним, який з’явився зненацька і назавжди…

* * *

Умиті. Зовсім не стомлені. Світилися назустріч один одному. Пили каву. Базікали про дрібниці.

– Слухай, а чим усе-таки займається Сашкова фірма?

– Це не питання, це – розмова, – після недовгої паузи відповіла Лана.

– У нас є час, їхати через три години.

– Мені потрібно набагато менше часу, щоб тобі розповісти. Але це – роз-мо-ва! Тільки наша з тобою і більше нічия.

– Ну ти даєш! Що ж тут не зрозуміти!

– Модю, є речі, про які ліпше не знати.

– Ти ж знаєш!

– Знаю, і ти будеш знати… Краще вже від мене, бо все одно коли-небудь дізнаєшся. Усі ці бізнесові справи – лише прикриття. Основне заняття – розробка політичних технологій, купівля потрібних людей. А ще… усунення неугодних політичних конкурентів. Незручних. Тих, кого дорого купити.

– А тих, хто не продається?

– Таких мало. Але є. Їх теж усувають. Компрометують, ізолюють…

– Так шеф не бізнесмен?

– Бізнесмен. Але гроші заробляє в політиці. Він у дуже близьких стосунках із високими персонами, і не тільки в цій країні.

– А Саня?

– Такі, як Сашко, в нього працюють у більшості областей. Вони або чисті бізнесмени, або утримують засоби масової інформації, але ніяк не світяться в політиці.

– А що ж вони роблять?

– Намагаються працювати так, щоб переконати всіх, що вони нейтральні. Або нікому, або і вашим і нашим.

– А тобі… доводилося брати участь в усуненні?

– Це – питання. А у нас розмова. На питання я відповідати не буду, а розмову закінчимо, якщо вже почали. Отож, найбільш активний час роботи таких фірм у передвиборний період, місяців за шість-вісім до виборів, хоча буває робота й у міжсезоння… Скільки партій у країні?

– Більше ста.

– Отож. А скільки партій розкололося на дві, три і так далі? Думаєш, вони самі розмножуються? Дзуськи! Отут «сані» попрацювали під чітким керівництвом шефа. З ними так легше справитися. Незабаром знову почнеться брунькування, от побачиш.

– Я думав, керівники самі між собою владу поділити не можуть у своїх партіях, у гетьмани лізуть.

– Думав… Звичайно, самі, але їм дуже допомагають сваритися. Це серйозна робота і великі гроші. Жабов не з приводу вчорашньої бійки до столиці їде.

– Тобто?

– Після його поїздки тут у таборі політичних супротивників що-небудь вибухне, чує моє серце.

– А ті? Ніяк не реагують?

– Вони тими ж нитками шиті! Але в них менше можливостей, та й немає в них такого єзуїта, як наш шеф. До речі шеф має серйозний вплив на адмінресурс.

– Як?

– На керівників міста й області. Адміністративний ресурс. Хто його використовує, той має більше шансів, а використовує той, хто платить, а наш шеф платить.

– Шеф прямо сірий кардинал…

– Його так і називають. – Лана підвелася. – Я ще зварю каву.

– Давай. Так що ж виходить, мені доведеться у всьому цьому брати участь?

– Не переймайся, ми з тобою – живий паркан, що охороняє Сашка від можливих вторгнень… А знищують, дискредитують, компрометують, ізолюють тощо інші, спеціально навчені. Хоча, може бути, Сашко і тобі запропонує. Я особисто відмовилася.

– Цікаво…

– До речі, є ще одна сфера діяльності, якою займається Жабов, і тобі доведеться, очевидно, до неї докласти рук. Він саме в цьому зв’язку тебе і згадував.

– Яка?

– Шеф – великий збирач антикваріату. Антикваріатом він називає твори мистецтва і ювелірні вироби. Чим давніша річ, тим яскравіше горять у нього очі.

– Так он чого Саня мені про скарби Холодного Яру нагадав!

– От-от! Тепер я точно пам’ятаю, ім’я твоє і звучало в контексті розмови про скарби, якийсь яр чи що.

– Та казки все це!

– Були б казки, якби Сашко не повідав це все під чарочку шефу, а шеф таких розмов не забуває.

– Ти що, чула? А говорила, що не світив тебе Саня шефу.

– Так сам же він мені все і розповів, мовляв, виклав усе шефу по п’яні, а тепер на гачку, треба Модеста витягати, нехай виручає зі скарбами. Відкіля я про тебе і знаю, ім’я ще запам’ятала.

– Ну, пару ікон старих у селі є, це точно… Намисто ще у бабці Насті… А більше нічого такого не знаю.

– Сашко говорив про золотий браслет-оберіг, цей браслет шеф йому щоразу пригадує.

– Дурня! Легенда давня, нам її дід Башкир розповідав… Не вірю я.

– Це ти шефу скажеш!

– І скажу!

– Не злізе він із тебе, будеш шукати.

– От іще!

– Ти краще вислухай шефа і не супереч, кивай. Я дуже хочу, щоб у тебе не було неприємностей.

– Все буде нормально.

– Нехай я дурна, але я знаю, що кажу, вислухай все, погодься, а приїдеш – порадимося, разом вирішимо, як бути. Пообіцяй мені.

Лана вчепилася в руку, дивилася благальними очима.

– Добре, не бійся, так і буде.

– Модю… – Лана схилила голову на плече і не відводила очей.

– Що, дівчинко?

– Здається мені, що затребує тебе столиця… Чуйка в мене… Ти ж знаєш, вона мене не підводить.

– Та знаю! Даремно ти це говориш… Пішов я, час.

– Поцілуй мене.

Ніжно поцілував Лану в маківку, торкнувся щоки.

– Чекай… Повернуся… І… будь обережна.

* * *

У статусі охоронця Модест мав би їздити в джипі поруч з водієм, а Жабов позаду. Але із самого початку Сашко визначив йому місце на задньому сидінні. Часто Сашко сам сідав за кермо, тоді він вмощувався поруч.

У столицю виїхали удвох. Модя зайвого не запитував – значить, так треба. По місту їхали мовчки, заправилися, за містом Сашко додав – потужна машина дозволяла, а документи для даїшників у нього були.

– Як тобі Лана?

Цього питання Модест не чекав.

– Класна, – видихнув.

– Дивись, не западай, вона не під одним була, зіграти може, вміє – будь здоров.

– Сам розберусь!

– А ти не кип’ятись, я тобі від душі раджу, повір, у жінках розбираюся.

– Розмова марна, давай про що-небудь інше, з Ланою я сам розберуся.

– Як знаєш…

Помовчали. Жабов безперервно димів своїм «Мальборо» і крутив ручку радіоприймача.

– Слухай, Модю, ми їдемо до шефа, – глянув через плече, – я маю тебе підготувати.

– Я буду грати якусь особливу роль?

– Особливу – не особливу… Ти, крім усього іншого, мій давній товариш… До шефа не кожен вхожий.

– Ти ж із ним працюєш, спілкуєшся, а я усього лише охорона.

– Начальник охорони.

– Ти мене вже підвищив?

– Ти – начальник охорони, і тобі будуть особливі завдання, особливі доручення, можливо, прямо від шефа.

Притиснувши зубами чергову сигарету, Сашко різко пішов на небезпечний обгін.

– Шефу ти сподобаєшся, він про тебе вже знає і заздалегідь симпатизує. А особливі завдання – конкретні гроші.

– Ми не продаємося, ми продаємося дорого, так, чи що?

– Так, Модю, від грошей ніхто не відмовляється, час такий.

– Які ж такі доручення?

– Ну, по-перше, потрібно для початку зустрітися із шефом, а по-друге, буде так, як він вирішить. Може доручити через мене, а може і напряму.

Більше про шефа і про конкретну роботу Сашко не сказав ні слова, патякав про час, гроші, успіх.

У столиці Модест був лише один раз, ще за радянських часів. У сьомому класі навесні на вихідні дирекція організувала автобусну екскурсію. Запам’яталася Лавра, Софія, величезний стадіон, величний Дніпро, а ще – як ловили голубів на мотузяну петлю. Що можна було побачити за два дні…

– Ліворуч – міжнародний аеропорт, повітряні ворота країни, запам’ятовуй, пригодиться. Ти ж за кордоном не був?

– Ні.

– Поїдеш, паспорт зліпимо.

Вечірня столиця здалася Окуню гранд-дамою. Ніякого порівняння з рідним обласним містом. Море різнобарвних вогнів, широкі вулиці, іномарки, центр нагадував європейськ й американські міста з фільмів. Висока коробка готелю закрила місяць, скляні двері безшумно роз’їхалися, швейцар поштиво cхилив голову. Сашко усміхнувся красуні-адміністратору, змахнув перед її очима кольоровою пластиковою карткою Ліфт миттєво підняв їх на дванадцятий поверх.

– Ось наші апартаменти.

Сашко відкрив холодильник у холі, дістав мінералку.

Номер був величезний. Спільний хол, кімната для нарад ванни, душові, туалети, окремі кімнати.

– Година часу, – відпочиваємо, перебираємось. Зустрічаємося тут, – Жабов сховався за дверима.

Модя оглянув тимчасовий пристанок, розвісив речі в шафі, швидко прийняв душ, включив телевізор. Каналів – не порахувати! З балкона столиця була як на долоні, вогням ні кінця ні краю.

За годину зустрілися в холі.

– У казино чи в бар?

– Аби поїсти…

– Тоді в ресторан, я забув, що твій апетит не порівняти з моїм.

Сашко набрав номер. Вільний столик пообіцяли за двадцять хвилин.

– Завтра о десятій зустріч із шефом, у нього до тебе є розмова.

– Що за розмова?

– Пам’ятаєш байки діда Башкира про скарби? Пам’ятаєш наші походи в Холодний Яр?

– А чого ж не пам’ятати? Ми усі тоді на це присіли, хто з пацанів не мріяв знайти скарб… Ти от знайшов…

– Шеф – любитель оригінальних стародавніх речей, – продовжував Сашко. – Йому на день народження подарували ікону, не ікону – іконище. Розмір – зо два метри. Микола Чудотворець у золотому окладі. Не йому, правда, а дружині… Дружина у шефа штучка ще та… Четверта вже… Міс столиця… Красуня писана… Але стерво!..

Він щось ще розповідав про дружину шефа, але Модя слухав неуважно, майже не слухав. Права була Лана, не для охорони власної персони висмикнув його однокласник Сашко Жабов із тихого сільського життя. Потрібно було продемонструвати шефу живого свідка казок про скарби, щоб той ще більше повірив у ці казки, щоб наблизив до себе. А свідок, тобто він, Модест Окунь, шукатиме ті скарби, котрих, швидше за все, немає. А якщо немає, то й не знайде, а не знайде – з нього і запитають… Не дуже все це весело, але й нічого особливо поганого. Деяка старовина в селі є. Якщо Сашковому шефу все це подобається – грошей дасть, а він уже умовить односельчан продати ікони та стародавні книги. Найважче буде умовити бабу Настю, навіщо їй гроші? Намисто їй дороге, з роду в рід передається…

– …так що будь обережним, потрапиш на очі, сподобаєшся, все зробить, щоб ти опинився з нею в одному ліжку. А не сподобатися їй ти не можеш, любить Ганна справжніх чоловіків, нюхом їх чує…

– Яка Ганна? – стрепенувся Окунь.

– Та дружина шефа! Ти що, не зрозумів або не слухав? Я тобі про неї десять хвилин товчу!

– А…

– Ходімо перекусимо і спати.

Перекусили! Порції подавали величезні. У Сашка на тарілках майже не убувало, навіть охочий попоїсти Модест не міг усе подужати.

Невеликий ресторан в англійському стилі з неголосною джазовою музикою заколисував, настроював на спокійну філософську бесіду. Про справи більше не говорили, ліниво перекидалися нічого не значущими фразами.

– Пора спочивати, – підбив підсумок дня Сашко.

– А розплатитися?

– У цьому готелі ми розраховані на рік уперед.

Декілька секунд у ліфті.

– Бай-бай. Завтра о дев’ятій. Нас чекають…

– …великі справи, – закінчив улюблену фразу Жабова однокласник.

* * *

Шеф був доступний лише для обраних, потрапити до нього було майже неможливо. Офіс – окремий особняк за високою металевою гостроносою огорожею. Охорона – колишні кедебешники, розвідники, десантники. Персонал – два-три десятки вишколених різностатевих клерків, перевірених уздовж і впоперек.

Однокласники усі «застави» пройшли швидко і за дві хвилини десята увійшли до приймальні шефа. Секретарка виглядала шістнадцятирічною дівчинкою. Сашко усміхнувся.

– Все молодієш, Катрусю?

– Дякую, – Катруся підняла великі очі, простежила за стрілкою настінного годинника. – Можете заходити.

Чи то шеф не відповідав кабінету, чи то кабінет не підходив шефу. Маленький низенький чоловічок своєю присутністю принижував кабінет, але стояв посередині, ні на сантиметр не зрушився, чекав, коли підійдуть. Із Сашком привітався поблажливо, мовляв, «ну, ти все такий же!», Модеста розглядав уважно, навіть голову трохи на бік схилив, руку не випускав із своєї жилавої клішні. Модест не міг відвести очі. Зморщене обличчя, ніс ґудзичком, але погляд гіпнотизера і руки-капкани.

«Дійсно, з таких лап вирватися важко. Жінці – майже неможливо, – думав, дивлячись в очі шефу. – Сашко говорив, що в нього четверта дружина. Як він під ними не стерся?…»

– Валентин Валентинович, – голос нагадував гуркіт прибою.

– Модест Марсович, – нахилив голову в легкому поклоні.

– Так-так, – гучним басом відізвався Валентин Валентинович. – Все в імені твоєму дивне… Ходімо, хлопчики.

Вони пройшли вслід за шефом у глибину кабінету, увійшли в шафу, що виявилася передбанником затишної кімнати відпочинку з вузенькими кріслами.

«Очевидно, розміри знімали з гепи господаря», – відзначив про себе Модест.

– Сідайте, – шеф натиснув кнопку мініатюрного пульта.

Нечутно, непомітно, як тінь, з’явилася дівчина з приймальні. Швидше, ніж це буває звичайно, на різьбленому столику з’явився коньяк, лимон, кімнату заполонили пахощі кави.

– Дякую, Катрусю, – рикнув шеф і провів Катерину поглядом рисі. – За знайомство!

Чарка втопилася у шефа в руці, і здавалося, що він пив із власного кулака.

– Як там у вас справи?

Сашко ледве висунувся на край крісла.

– Проблеми, Валентине Валентиновичу. Не зрозуміли нас партнери…

– Знаю! – відрізав, не розмикаючи вуст. – Про це потім.

– А так усе нормально. Як домовлялися… Я звіт привіз – Твій товариш знає задачу? Ви щось починали в цьому напрямку?

– Я йому трохи розповів, думав, ви докладніше…

– Думав! Ти краще за мене все знаєш, навіщо на мене звалюєш?

– Валентине Валентиновичу…

– Добре. Хлопчики, – шеф повернувся до Окуня, – край у вас багатий, люди гарні, позитивні, чемні… Модесте Марсовичу, прохання в мене до тебе. Олександр – людина зайнята, справ у нього вистачає, відлучатися з міста надовго він не може, передавати справи кому-небудь я не дозволю, а ти людина вільна…

Модя підвів голову, ніби просячи слова.

– Якщо і пригрузив тебе Олександр справами, попрошу, він справи ці на інших розкидає.

– Що потрібно зробити, Валентине Валентиновичу? – пішов у наступ.

– Не квапся, розповім.

Знову непомітно з’явилася Катя, поміняла попільничку, налила в чарки коньяк.

– За успіх нашого підприємства!

Дорогий коньяк залишав приємне відчуття в роті, теплом розходився по тілу.

– Твій товариш розповів мені про деякі цікаві речі, що знаходяться у вашій місцевості… Ікони, книги, браслети… Що скажеш?

– Ікони є, знаю, в кого можна купити… На книгу монастир претендує.

– Я про книгу говорив з господарем, – втрутився Сашко. – Переб’ємо ціною і заберемо, книга вартісна, якщо вивезти за кордон – капусту можна зрубати.

– Олександре!

Жабов осікся.

– Ще намисто є у баби Насті… Не продасть.

– Попрацюєш, поговориш з нею. Намисто яке?

– Фамільне, з діамантами.

– Обов’язково поговори, хай ціну призначить! А браслет?

– Який браслет? – зіграв Модя.

Шеф повернувся до Сані, вся його худюща фігура виражала подив.

– Золотий браслет-оберіг у Холодному Яру! Дід Башкир розповідав.

– Ет! Казки це все…

– Та ні ж бо! – завівся Жабов. – Дід докладно розповідав, де, що, як… Я добре пам’ятаю. І ти повинен пам’ятати.

– Я-то пам’ятаю, та не дуже вірю.

– А ти перевір! – втрутився шеф. – Що дарма патякати. Перевір! Ви, хлопчики, от що…

Валентин Валентинович розлив коньяк. Графинчик потонув у його руці, як і чарка. Нікого не запрошуючи, випив, плямкнув губами, ніби короп хвостом хлюпнув.

– Ви от що, Олександре, присядьте де-небудь удвох, згадайте, а ще краще, діда цього гарненько розпитайте.

– Уся проблема в тому, що немає діда, помер.

– Ну, тоді напружуйтеся самі… Карту намалюйте… Усі витрати оплачу. Ти, Модесте Марсовичу, мужик, я бачу, міцний, справу зробиш, заберу до себе, Олександру вистачить своїх балбесів, а ще у нього там азіаточка є – захистить.

– Дався вам цей браслет! Може, його і немає зовсім…

– Я ж і кажу – перевір! Я, як дитина, вірю в чудесні властивості деяких речей. От у мене іконка є, усамітнюся з нею, мовчки годинку посиджу, – наче висповідався, очищений виходжу…

Валентин Валентинович прикрив очі, лице блаженне…

– А ще амулет, чорне дерево, слонова кістка… Покладу під подушку – такі чудеса в ліжку витворяю… Ну, добре, це я так, між іншим. А браслет… мені снився, є він там, точно Шукайте, хлопчики, шукайте.

Модест уявив цього Кощея в ліжку… Усі троє, як по команді, зітхнули. Шеф розсміявся.

– Ідіть, хлопчики, у мене сьогодні ще багато справ. Ти Олександре, відвези гостя в мою галерею, покажи наше багатство. Часу у вас буде і подивитися, і подумати. Пізніше повечеряємо на кораблику… О дев’ятій. А там, з богом вирушите на батьківщину.

У машині Сашко повернувся до товариша і, дивлячись в очі, запитав:

– Як тобі шеф?

– Я його намагався собі уявити, але він перевершив усі мої сподівання…

– Я не про те…

– Здав ти мене, Саня, з потрохами! Який браслет? Ти сам віриш у байки діда Башкира?

– Вірю – не вірю, усе вже трапилося. Я казки розповідав, а він узяв і повірив. Не здавав я тебе, Модю, ти головний герой моїх оповідок, от шеф тебе і зажадав.

– Ну, ти даєш! Казкар!

– Мо-дю! Усе просто, організуємо експедицію, ти за головного, місця знаєш… Шеф профінансує.

– Шукачі скарбів! Якби це не про мене, помер би зо сміху.

– Але ти ж розумієш, що це доведеться робити. Інакше мені…

– А от якби тебе це не стосувалося, поклав би я на цю справу. І хоч ти мене без мене оженив, стисну зуби і полізу в авантюру.

– От і добре, – розслабився Сашко, усміхнувся і включив стартер, – вірив, що ти цим займешся, але все-таки усередині зайчики бігали.

– Займуся, але за одної умови.

– Не зрозумів…

– Разом з Ланою.

– Ну ти даєш! Запав! Навіщо вона тобі?

Жабов заглушив мотор, знову повернувся до співрозмовника і довго дивився. Модя дістав із бардачка «Мальборо», взяв з панелі запальничку, димнув у відкрите вікно.

– Чорт з вами! Бери свою Лану! Що за життя пішло? Весь час доводиться жертвувати. Хоч би хто сказав: Сашуня, ти всім роздаєш, на й тобі…

– На! – Окунь склав дулю і підсунув колишньому однокласникові під ніс. – Ти сам вибудовуєш усілякі комбінації, розставляєш фігури, до речі, близьких людей, не попередивши їх про це, маєш із цього і ще плачеш.

Сашко плавно рушив з місця, посигналив таксисту, виїхав нахабно через суцільну і скермував до центру.

– А ти, Модю, виявляється, думаєш головою… Не тільки кулаками вмієш, – вимовив після довгої мовчанки.

* * *

Галерея шефа розташовувалася на одній із центральних вулиць. З-під величних дверей з бронзовими ручками на вулицю виповзав пристойний шматок червоного килима Сашко припаркувався біля бордюру.

– Усіма справами в цьому антикварі заправляє Ганна дружина шефа, вона ж контролює дві лавки на Старому узвозі.

– Ти про неї щось говорив.

– Щось?! Я тобі про неї найголовніше сказав. Пантера вона, ковтне тебе з потрохами. До речі, її «б’юік» у дворику будеш мати щастя познайомитися.

Голосні дзвіночки на дверях сповістили прислугу про відвідувачів. До зали ввійшла юна особа у супроводі охоронця. Дівчина була в білій спідниці і чорній відкритій блузі охоронець у чорних штанях і білій сорочці. Виглядали вони в ансамблі, рухалися синхронно, відчувалася виучка, школа. Зблизилися, дівчина усміхнулася – впізнала Жабова, охоронець залишався незворушним.

– Бажаєте стати нашими покупцями? – дівчина зверталася до Модеста.

– Дякуємо, Катрусю. Якщо можна, трохи розкажіть про твори мистецтва, про новинки, покажіть їх.

– Із задоволенням.

Дівчина пішла уздовж стіни, демонструючи крізь високий розріз гарненькі ніжки.

– Тут в основному копії і роботи сучасних художників. От цікава графіка. Художник багато виставляється у Франції, Італії, Німеччині. Його роботами цікавляться. Особливо питають його картини з циклу «Життя в жбані». Зараз ми чекаємо від нього серію мініатюр «Світло і тінь». Далі – зал скульптури…

– Мила моя, ми б хотіли подивитися ікони, ювелірні вироби, прикраси.

– На жаль, у зал на якийсь час немає доступу.

Дівчина злегка почервоніла, підійшла ближче до Сашка.

– Там господиня з клієнтом. Консул однієї латиноамериканської країни, палкий шанувальник Фаберже…

– Так-так, пам’ятаю, ми зачекаємо.

– Думаю, Ганна буде рада вас бачити. Ходімо в кімнату відпочинку. Кави?

– Не відмовлюся.

Кімната відпочинку призначалася для постійних покупців і багатих клієнтів. Крісла, диван, кондиціонер, акваріум, неголосна музика, на стіні пристойних розмірів екран, на якому висвічувались експонати галереї з коротким описом і цінами. Вмостившись у кріслах, Модест і Сашко спинили очі на екрані. Кожен купався в річці своїх думок. У Сашка плин ріки був бурхливим, пристрасним: «Скільки ж бабла висить на стінках! Боже мій! А в шафах! А в сейфах!» Ріка Модеста текла плавно, спокійно, у такт музиці Брамса: «Як спокійно на душі в оточенні цієї краси!»

Дівчина беззвучно вкотила візок з кавником і посудом. Примудрялася ходити і стояти так, щоб розріз спідниці постійно знаходився в полі зору чоловіків. «Вона продає не тільки твори мистецтва, вона виставляє на продаж свої ніжки, продає себе, – зміркував Окунь. – Усе, що я бачив у столиці, про-да-є-ться. У нашому провінційному містечку майже та ж картина, і лише село ще якимсь дивом уберегло себе від подібного… А кава смачна, варто їхати до столиці, щоб тішитися гідним напоєм».

– Здрастуйте! – блондинка у фіолетовій сукні, що тісно облягала її стан, виникла на порозі зненацька. Поруч із нею стояв трохи розгублений лисий тип невисокого зросту в дорогому костюмі.

– Ганно! – Сашко тицьнув сигарету в попільничку, підхопився, енергійно підійшов, поцілував руку блондинці.

– Познайомтеся, Олександре, це – пан Гарсіа Монстро мій друг з далекої Америки.

– Ми знайомі. Пам’ятаєте, на вечірці з нагоди Дня незалежності країни пана Монстро.

– Ах, так…

Уся компанія рушила до столика, над яким із чашкою в руці стояв Модест.

– Ви не один? – блимнула очима на Модеста блондинка – Вибачте. Це мій давній товариш, а нині – партнер Прошу любити і шанувати: Модест Окунь.

– Боже! Що ж ви так знущаєтесь! Залишіть псевдоніми і прізвиська за межами цих стін.

Блондинка підійшла близько, подала руку. Поки Окунь ставив чашку, підхоплював руку і підносив до вуст, назвалася:

– Ганна, господиня галереї.

– Олександр сказав правду, – підняв голову, – моє ім’я Модест.

– Це стає цікавим. Той, хто вас так назвав, був людиною оригінальною.

Вимовивши це, Ганна подивилася прямо в очі Модестові. Той не відвів погляд і за кілька секунд встиг побачити у глибині блакитних очей господині спокійну величну холодну водну стихію. «Якої ж вишини і сили буває хвиля під час урагану?» – майнула думка.

Потиснув руку іноземцю. Той промимрив щось нерозбірливе, кивнув на знак чогось, усміхнувся.

– Пан Монстро квапиться й обіцяє випити каву в нашій приємній компанії наступного разу. Я проведу вас, пане Монстро.

Ганна взяла латиноамериканця під руку і разом з ним вийшла.

– Ну, мля, тримайся!.. – тільки й встиг після паузи вимовити Жабов. Блондинка у фіолетовому вже усміхалася з порога.

– Катерино! – покликала вона.

Дівчина в чорній блузі виникла в дверях із столиком-візком. На візку стояла запітніла пляшка «Абсолюту», чарки, фужери, бутерброди.

– Якщо Олександр вам не встиг розповісти, я п’ю тільки горілку і тільки з фужерів… Сідайте. Яким вітром?

Чоловіки опустилися в крісла.

– Шеф викликав.

Розсміялася.

– Дурне запитання. Ти ж приїздиш тільки на виклик шефа. Робота, робота… Ні, щоб приїхати розвіятися, відпочити. Що він там знову придумав?

– Та так…

– Ясно, ясно, не жіночого розуму… А Модест? Теж по роботі? Чи розважитися?

Повернулася. Красива, волосся густе, маленька родимка на шиї, шия у глибокому декольте засмагла, оксамитова, випнуті груди, сукня з’їхала на стегна майже до непристойності, оголила стрункі ноги і ледь прикривала сіднички. Закинула ногу на ногу, засвітила біленькі трусики. Дивилася серйозно. Грала?

– Модест теж по роботі, по вашій лінії, Ганно. Ікони, книжки…

– Овва! Приємно працювати з такими чоловіками!..

Окунь потягнувся до пляшки, відкоркував, очима запитав: «мовляв, куди налити?»

– Собі наливайте, Олександрові, а мені – борони Боже!

– Чому? – вирвалося у Моді.

– По-моєму, Олександр про мене взагалі не згадував Жаль. Я завжди сама собі наливаю, мої друзі це знають.

– Я не знав, – буркнув Модест, налив собі і Сашкові передав пляшку дамі.

Ганна налила у фужер більше половини.

– Ну, що ж, за нас, жінок. Вам, чоловікам, все одно за що пити, а нам завжди приємно, коли за нас.

Перезирнулися, підвелися.

– За вас, Ганно.

Хлюпнули по чарці. Ганна зробила великий ковток, відставила фужер.

– Шкода, йти треба. Ви тут відпочивайте. До вечора.

Встала рішуче, пішла швидко.

– Усі – Катрусі? – запитав Модя про те, що давно свербіло.

– Та це так усіх ляльок Валентин Валентинович називає – Катюша, Катруся, Катеринка.

– Що так?

– У шефа в домі, коли він хлопчаком був, заправляла всім нянька – Катря. Любив він її і боявся. Здається мені, що зґвалтувала вона малого…

Сашко налив горілку в чарки.

– Він і Ганну спочатку так називав, поки не перейшла в статус дружини. Відразу ж заперечила, а сама усіх теж Катеринами називає, як і він. Панянок шеф сам підбирає, на це в нього час знаходиться. Поки у нього співбесіду не пройде, на роботу не зараховується. Заходить на співбесіду Юлічка або Надійка, а за годину виходить Катюша.

– Що ж вони, добровільно йдуть?

– Не йдуть – біжать! Де вони ще таких грошей зароблять… Усе! Захочеш, потім розкажу, на всі питання відповім, а зараз давай про браслет поговоримо, бо перед шефом увечері звітувати.

Говорили довго, згадували оповідки старого Башкира, сперечалися, змалювали схемами стос паперу. Отямилися, коли почули боязкий дівочий голос:

– Добродії, шоста година. Я маю попередити на центральному пульті, коли закривається галерея.

– Вибачте, Катю, за хвилину ми йдемо.

Вони встигли накидати більш-менш відповідну легендам карту і накреслити декілька маршрутів, докладно записали легенду про чудесний браслет. Жабов порахував бюджет експедиції на місяць. Катя і незворушний охоронець провели їх до дверей.

* * *

У готелі Сашко чітко перемалював карту, ще раз перевірив розрахунки. Окунь валявся на ліжку, бездумно перемикаючи телевізор.

– Митися, голитися, одягатися! – закричав, влітаючи в номер, Жабов. – Уже восьма! До шефа не спізнюються!

За п’ять хвилин дев’ята вони зайшли до зали великого ресторану на пасажирському теплоході біля причалу. Сашко упевнено вів однокласника поміж столиками. Піднялися на верхню палубу, через важкі залізні двері увійшли в простору каюту. Камін, кондиціонер, стіл накрито на чотири персони.

За декілька секунд двері відчинилися. Було видно форму халдея, що відчинив двері. Шеф заповз у відкриті двері, як пітон, слідом статечно зайшла Ганна.

– Привіт, хлопчики. З Ганною ви вже знайомі. Прошу до столу, зголодався… А ось і Катюша!

У глибині каюти відчинилися невеликі двері. Чорнокоса дівчина у відверто відкритому зверху і знизу вбранні випурхнула на світло…

Азіатка! Як нагадує Лану! Шеф поглядом переможця дивився на Жабова. «От, мовляв, сюрприз! Я собі таку ж знайшов! Молодшу! Свіжішу! Кращу! Слухняну!»

– Катрусю, накривай на стіл.

Цього вечора на столі були тільки морські страви. «Рибний день», – відзначив Модя. Говорили про все: про недолугий парламент, про помилки президента, про імпотенцію опозиції. Модя слухав. Йому сподобалися восьминоги в тісті і він більше ні до чого не доторкнувся, звільняючи від них величезну тацю. Ганна підтримувала розмову репліками У чорному вечірньому вбранні вона виглядала романтично. Відпивала з фужера ковток горілки і клала на язик великі оливки, зрідка кидала погляди на Модеста й загадково усміхалася.

– Олександре, ходімо викуримо по сигарі на свіжому повітрі, – підмигнув по-змовницьки шеф. – Ганно, не дозволяй Модесту Марсовичу нудьгувати.

Сашко в дверях озирнувся, скорчив Ганні і Модесту смішну гримасу.

– У вас ім’я й по-батькові дуже співзвучні, – кокетливо вимовила Ганна, після того як двері зачинилися.

Модя знизав плечима, відставив тарілку і, витерши губи серветкою, приготувався до світської бесіди. Ганна раптом перестала усміхатися, Модест одразу це відчув, зиркнув на неї. Дивлячись ніби крізь співбесідника, Ганна вимовила:

– Вони не повернуться. Виїхали в офіс. Розмова серйозна, надовго. Пропоную закінчити трапезу і перейти в басейн.

– В басейн?!

– Олександр вам нічого не розповідав! Може, це і краще. Я, наприклад, обожнюю несподіванки, сюрпризи і все таке.

– Моє життя останнім часом – суцільний сюрприз.

– Заздрю, – Ганна підвелася.

Окунь теж встав. Він ще не вирішив, як бути, але розумів, що від його рішення мало що залежить.

– Ходімо, ніякі відмови не приймаються, особливо типу: «немає купального костюма».

– Чому?

– По-перше, я теж не ношу з собою купальний костюм, по-друге, у басейні, крім нас, нікого не буде, а по-третє, коли ще ти поплаваєш у класному басейні з чарівною жінкою?

Ганна виразно подивилася через плече на розгубленого супутника, розсміялася. Модест мовчки йшов за господинею, розуміючи, що доля його на найближчі години вирішена.

«Чорт забирай! – думав він. – Останнім часом усі вирішують за мене. Начебто і на мою користь, у моє задоволення, але все це дорогого коштує…»

Ганна віддавала якісь розпорядження лисому кремезному типові. Він кивав і усміхався.

«Кинути все до біса і звалити. Думка гарна, навіть правильна, але… Сказавши «а», потрібно говорити «б». Не можу ж я підставити Саню. Будь, що буде…»

Модест труснув головою, подивився на Ганну і побачив, що в її очах піднімається хвиля.

«Сьогодні може бути шторм. Не дай боже коли-небудь побачити ураган!»

Басейн був невеликий, затишний, вода чиста, на кріслах-шезлонгах біля круглого столика лежали рушники і простирадла. Ганна зупинилася біля столика, крутнулася на каблуках. Нечутно відчинилися скляні двері, азіатка Катя швидкими рухами метнула на стіл фужери, чарки, солодощі, пляшки сховалася за товстим склом.

– Допоможи мені, будь ласка… Це нічого, що я на «ти»?

– Нормально. Чим допомогти?

– Розстебни сукню. Ви, чоловіки, любите, щоб жінка роздягалася першою, любите на це дивитися. Не будемо порушувати традицію.

Ганна скинула сукню, як стару непотрібну шкіру, вислизнула з неї, переступила, залишивши під шкірою сукні туфлі Відразу ж стала на півголови нижчою. Тіло, яким не можна було не милуватися, прикрашала тонка смужка трусиків піщаного кольору.

– Роздягайся. Дивись і роздягайся.

«Впевнена у своїй чарівності… Добре, нехай буде однією жінкою більше».

Він уже не соромився своєї наготи, статурою, як і силою, Бог не обділив. Ганна очі не відводила, як не прикидалася, не могла приховати замилування. Вона давно зняла трусики і стояла в чім мати народила. Відверто. З викликом. Модест склав акуратно одяг і, не довго думаючи, зробив два кроки, відштовхнувся і пірнув у басейн.

Ганна не зворухнулась, продовжувала стояти в тій же позі, уважно спостерігаючи за гераклом.

– Ходи до мене! – покликала.

Увесь у срібних краплинах, Модест піднявся на бортик басейну, підійшов. Ганна повільно провела руками по його мокрому тілу, опустилася на коліна. Стримуючи подих, стояв перед нею, торкаючись пальцями волосся, відчував, що ця жінка знається на любовних утіхах.

– Порядна жінка не віддається з першого разу. Я всього лиш буду тебе пестити, а ти нічого не роби, не чіпай мене руками, не заважай…

Вона торкнулася губами живота, провела руками по сідницях…

Ні до, ні після Модест не відчував нічого навіть схожого. Іноді він ловив себе на тому, що дякує Богові за цю жінку…

* * *

Валентин Валентинович і Жабов у цей час знаходилися в невеликій більярдній кімнаті… у тридцяти кроках від басейну, на тому ж кораблі. Потужний кондиціонер ковтав приємний дим сигар.

– Як би моя пантера не з’їла баранчика… – Валентин Валентинович поклав «чужака» у дальню лузу, крекнув, пішов навколо столу. Кий у його руках здавався іграшковою паличкою.

– А якщо він їй западе в душу? Ви його тут залишите?

– Ні! Нехай пограється. Вона мені надокучила. Відправлю на острови, щоб не плуталася під ногами. Твій герой займеться браслетом. Усе. Годі про це, вирішено, тепер про наші справи.

Шеф потупав до столика, сів на великий шкіряний стілець, що прийняв його неприємним скрипом, налив у чарки коньяк. Сашко поклав кий на стіл, сів навпроти. Шеф випив, Сашко пригубив.

– Ми прийняли рішення провести деякі акції у твоєму місті. Воно розташоване у центрі трикутника областей, що знаходяться під нашим впливом і контролем. Потрібно струснути місто й область, та так, щоб помінялося керівництво, щоб твій регіон приєднався до трьох інших. Під вибори це серйозна територія.

– Починаємо готуватися до виборів?

– Ми завжди готові до виборів. Як піонери. Будемо розширювати сферу впливу.

– Що слід робити?

– Не квапся, скажу… Навряд чи зрадієш.

Сашко раптом зрозумів, що все, що відбувалося, – у минулому, що з наступної хвилини, із наступного слова Валентина Валентиновича почнеться інше життя. Небезпечне життя. Не помірний ризик, а непередбачувана небезпека буде визначати можливість прожити на день більше. Він починав боятися майбутнього.

– Я ще нічого не сказав, а ти вже так глибоко задумався Про що, Олександре? Випий і слухай.

Сашко занервував, одним духом випив коньяк, дістав сигарету, зламав, з другої спроби закурив…

– Потрібні серйозні провокації. Не на рівні «лівих» листівок і мітингів. Перше. Підсунете взятку меру. У нього інтереси в бензиновому бізнесі. Тобі подзвонить господар однієї АЗС, про все домовтеся, обставте. Потім доведеш до відома нашої людини в УВС. Після арешту мера ми дамо розшифровку розмов його приймальні і зама з деякими людьми в столиці. За нашими даними, на його захист, на відмивання мера від опублікованої компри, – а ви її пропустите через обласну газету, – це друге, до речі, – приїдуть депутати і його колеги. Нехай мітингують, не звертайте уваги, не займайте. Приїде депутат і від нас, недруг мера. Хто – повідомлю потім. Його автомобіль разом із ним має вибухнути в центрі міста. Це третє.

Сашко незчувся, як докурив до фільтра. Страх виріс із маленької клітиночки до розмірів Сашкового тіла. Він почув кожне слово шефа, засвоїв, запам’ятав, осмислив. Миттєво осмислив. Зрозумів, що життя прекрасне, але коротке. Що сите, багате, прекрасне життя треба відпрацьовувати. Що приходить час віддавати. Що нічого не проходить. Що все проходить. Що Бог не фраєр…

– Мовчиш? Правильно мовчиш. Усмоктуй, засвоюй, бо все це потрібно буде зробити. І зробити так, щоб комар… Сам розумієш.

– Та ця робота, Валентине Валентиновичу, не те що за ґрати веде, а…

– У могилку, кажеш? Усі ми смертні, – перехрестився шеф. – А ти так зроби, щоб по лезу пройти і не впасти, не порізатися, організуй, доручи…

– Кому?!

– Мені тебе вчити? Дурень ти, Олександре, хоч і розумний! Азіатці доручи.

– ?!

– Оберігаєш її? А вона зможе. Навчена. Скільки ж я тобі втокмачувати буду, що багато речей у житті зручніше і безпечніше робити чужими руками?! Що свідки й учасники – це провал на дев’яносто дев’ять відсотків…

Шеф в емоційному пориві скинув чарку зі столу.

– Як ти розумієш, живі свідки й учасники… Я завжди вважав тебе одним із кращих, Олександре.

– Я зрозумів, Валентине Валентиновичу. Скільки у мене є часу, щоб усе підготувати?

– А от приїдеш і будеш готувати. Зателефонує господар АЗС, назове годину «х», – із цього моменту все і закрутиться. Ти, головне, розумно і чітко поясни все азіатці. Краще зроби це в ліжку, там вона заперечувати не буде, – реготнув шеф. – Будь-яка закохана лялька під час сексогону погоджується на все.

– Я… так… ми… завжди все…

Шеф уважно подивився на співрозмовника, налив коньяк.

– Давай, Олександре, вип’ємо за нас. Якщо ми зараз за нас не вип’ємо, жодна сволота цього не зробить. З розумом будемо справу робити – все облаштується і жити будемо довго…

* * *

Виїхали рано. Мовчали. Сашко безперервно курив, видно було, що не виспався. Модест спробував було розпитати про розмову з шефом, але він тільки буркнув:

– Потім!

У затишному кемпінгу припаркувалися випити кави.

– Ех, Модю, не тільки тобі поставили задачу! – дивлячись в одну точку, простогнав Жабов.

– Так що, і на тебе, й на мене чекають великі справи? – спробував пожартувати Окунь.

– Ти собі уявити не можеш, які справи на нас чекають…

Сашко різко підвівся, швидко сів у джип, сильно хряснув дверцятами, чого собі ніколи не дозволяв.

Коли вечірні вогні рідного міста намалювалися вікнами, вітринами і світлофорами, Модест не витримав:

– Та що ж ти мовчиш? Чим ти так стурбований?

Сашко видихнув дим.

– Тепер, Модю, перш ніж крок зробити, ой як подумати треба. От цим я і займаюся.

– Думай, думай.

– Я думаю і тобі, між іншим, раджу, – кивнув однокласник, підрулюючи до офісу.

* * *

Зустрілися, немов не бачилися вічність.

– Не розумію, як я жив без тебе.

– Ти не жив, ти, нещасний, жалюгідно існував.

– Ну як тут?

– Тепер нормально.

– А було?

– По-всякому…

– Розказуй.

А що розказувати? На офіс ніхто не нападав, хоча чужі були помічені – щодня на годинку-другу паркувалась недалеко тачка з гоблінами. Які претензії? Зупинилися хлопці поговорити. Усі ходили озираючись, але ніхто нічого не примітив. Ніхто, окрім Лани. У той же день, коли Модест виїхав, їй подзвонили, помовчали в слухавку. А коли вийшла з будинку, примітила високого хлопця в джинсовому костюмі. Вів її у місто й назад. Обережно визирнула через фіранку, хлопець сидів на приступці з газетою. Пізно увечері вимкнула світло, подивилася знову. «Джинсовий» саме передавав пост носатому білявому пацану. Зібрала необхідне, через горище перебралася в сусідній під’їзд і, вибравши момент, прошмигнула під стінкою за будинок. Біля будинку Модеста озирнулася – нікого.

«Або не знають, де живе, або знають, що виїхав…»

Ще декілька разів зникала. Не боялася, уміла постояти за себе, не бажала просто весь час бути на очах у супротивника. В офіс приїздила на таксі з різних точок міста. Увечері водила за собою хвіст по магазинах і кафе, а потім уміло позбувалася.

– Я міцно спала у твоєму ліжку, твій запах мене заколисував.

– Пасли тебе, маленька моя? – здогадався.

– Угу… Лопухи. Зникала без зайвих рухів.

– Ні, треба розібратися раз і назавжди. І бійки тут не допоможуть, треба домовлятися. Якщо Саня не зможе, сам буду шукати цього з кривою шиєю.

– Він непростий, навряд чи з тобою говоритиме.

– Подивимося, ранок покаже.

* * *

Наступного дня Жабов проводив нараду за нарадою Охоронців, що тинялися в офісі, покликав перед обідом.

– Так. Ситуацію я постараюся вирівняти найближчим часом. Те, що сутичок не було, добре, – підбив підсумок вислухавши всіх. – Нічого не змінилося, працюємо далі, як і працювали. Модесте, залишися, Лано, зайдеш пізніше…

І по тому, як Лана вийшла:

– Модю, поки походиш зі мною. Поки – це поки улагодимо з Бергамотом, поки деякі справи поробимо, два-три дні може, тиждень. За цей час команду підбери, чоловік п’ять.

– Навіщо команду?

– Браслет шукати. Може, копати доведеться. Ікони ти і сам збереш.

– Ми з Ланою справимось.

– Добре, я сам призначу людей.

Лана в шефа сиділа довго. Вийшла стурбована, а поговорити не встигли.

– Їдемо, – на ходу кинув Сашко.

Додому дістався опівночі. Лана під теплою ковдрою читала свою улюблену японську поезію.

– Там хвостик, – кивнула на вікно, вимкнула світло.

Визирнув крізь штору, оглянув двір.

– У зелених «жигулях».

Побачив вогник сигарети.

– Вони мене нервують. На вулиці приставати не будуть і в квартиру не підуть, де-небудь у кафе чи в барі…

– Може, піти поговорити?

– Нерозумно.

– Їсти будеш?

– Я тебе не дочекалася, голодна була…

– Про що так довго з Сашком?

– Шеф Сашкові таких завдань поручив! А Сашко акуратно на мене їх усі переклав.

– Розповідай.

– Та що розповідати…

Лана вибралася з-під ковдри, пройшлася по кімнаті, закурила, сіла в крісло. Перехопила погляд Модеста, що не піднімався вище її стегон. Усміхнулася, натягнула футболку на коліна.

– Ти не готовий слухати!

– Весь увага!

– Дурнику, одне на умі… У столиці задумали позбутися нашого мера. Він сам прийде в пастку. Один бізнесмен буде передавати хабар, а грошики помічені. Отут саме рубоповці і накриють. Відразу ж газети, телебачення – все готове. І буде політичний труп. А через декілька днів у нашому місті буде ще один небіжчик. Уже конкретний. Персона відома. От усім цим Жабов і доручив мені займатися. Тобто я – центр, координатор, до мене все стікається, я усіх знаю. Усі механізми між собою ні-ні, тільки через мене.

Лана вистрілила все одним духом.

– Мені це не подобається!

– Мені теж. Тільки вийти я не можу, знаю багато… Вийти не дадуть.

– А потім?

– От це «потім» мене і турбує, якраз воно мені й не подобається…

Проговорили майже до ранку. Коли Окунь на світанку в черговий раз заварював чай, Лана задрімала.

«Вихід один: по можливості весь час бути поруч з нею А тільки Саня відправить у село, забирати її із собою і як можна довше тягнути з пошуками цього міфічного браслета Проясниться, час усе розставить на свої місця».

* * *

Семен був порожній, без грошей. У казино сидіти не було за що. Ганяв кулі з маркером. Для нього, як для постійного клієнта казино, гра на більярді була безкоштовною.

Семен уже рік працював в охороні Сашка Жабова. В основному сидів на офісі, робота не обтяжлива і гроші платили непогані, вистачало. Тобто вистачало б, якби Семен не «присів на казино». Йому пофортунило, – підняв відразу штуку баксів, потім ще, потім… Усе вульгарно повернулося навпаки, на користь казино. Семен гарячкував, програвав усе до копієчки, позичав, знову програвав, знову позичав… «Колись же я повинен відігратися!» – з цією думкою засинав і прокидався.

– Семене, до тебе там, – покликав бармен, показуючи очима на двері.

Прямо біля порога казино, не виходячи з машини, Семена чекав Мішич. Мішича в місті знали. Сам він ніколи нікому гроші не позичав, але винні йому були багато. Мішич перекупляв борги. Він нікого не кликав, до нього приходили самі.

– Те, що ти без грошей, я знаю, що мені порадиш робити?

– Мішичу, я поверну! Дай ще тиждень…

– Ні, Семене, більше ні дня! У тебе був місяць, ти грав і вліз іще глибше.

– Я виграю! Мля буду…

– Хлопчику, ти в такій халепі, що навіть уявити собі не можеш. Садити тебе на відсотки?

– Мішичу, як батька рідного прошу, дай тиждень!

– Тиждень не дам, – Мішич клацнув дорогою запальничкою, – а борг можу списати.

– ?…

– За послугу.

– Яку?

Мішич поманив Семена пальцем, і коли той нахилився, розбірливо прошепотів:

– В офісі у твого хазяїна сейф, а в ньому документи. Знімеш копії. Ти мені копії документів – я тобі прощаю борг і розходимося, як у морі… Сам знаєш.

– Та мені ж… мене ж…

– Це твої проблеми! Так або ні?

– Я… не знаю…

– Ну, бувай здоровий, незнайко. Завтра – десять відсотків капне, і так – щодня, а потім – на цибулю.

Семен дуже добре знав, що таке «цибуля». Серед зниклих безвісти був відсоток тих, кого можна було позначати окремою графою – боржники. Боржників казино, картярських, бізнесових та інших продавали корейцям, які жили досить пристойною колонією в передмісті і вирощували цибулю. За кожного боржника корейці платили дві тисячі доларів, садили «раба» на голку і змушували працювати. Навіть не охороняли, за дозою приходили всі. «Відпрацьований» матеріал поповнював популяції бомжів і наркоманів «нижчого гатунку». Семен сам двічі відвозив боржників…

– Мішич… Я зроблю… У вихідні… Спробую…

– Семене, ніяких спробую. У тебе є два дні, шукати не буду, сам принесеш.

Бородатий плечистий Мішич акуратно зачинив дверцята і, не озираючись, натиснув на газ.

Семен тріпнув косою, якою так пишався, і попхався в більярдну. «На чергування заступати увечері. Вночі відчиню сейф, зніму копії і віддам Мішичу. Пуста справа! Хто взнає? А борг буде списаний!»

* * *

Тепер уже Сашко покликав Бергамота на зустріч. І не просто запросив через посередників, сам подзвонив на мобільний і сказав декілька фраз, які не дозволили Бергамоту відмовитися.

Бергамот, як і Сашко, прийшов без охорони. Ну, не зовсім без охорони, гобліни обох сторін залишилися в машинах обмінювалися недружніми поглядами.

– Вітаю!

– Давно не бачилися…

– Ти не ображайся. Тебе попросили з мене бабки взяти, і ти відразу наїхав. Подзвонив би, сказав, розібралися б, поділилися.

– Ти б поділився! Аякже!

– Бергамот… Хто старе згадає… Ти ж бачиш, що ті, хто там, нагорі, хочуть, щоб ми дружили.

– Їм невигідно, якщо ми будемо в розбраті. Та й нам, Сашок, це не вигідно, краще домовлятися і ділитися по-чесному.

– Я – за!

Підняли чарки з коньяком, пригубили, закурили.

Устим Федорович Фроменький на прізвисько Бергамот у колишні часи від профспілок був куратором театру, філармонії, письменників, одним словом, культури і мистецтва. Але це кураторство виявлялося не в тому, що бюджетні гроші розподілялися нужденним, а в тому, що вони надходили в набагато більшій кількості тим, хто добре «відносився» до Устима Федоровича. Фроменький любив, щоб його гарно приймали, щоб стіл накривали. Любив сауну. А ще дуже любив молоденьких актрис і поетес. Але актрис любив більше, тому в театрі бував частіше. Іноді їздив з театром на гастролі. Директор театру, Ісай Фітор, у минулому ніякий актор, перебував з Фроменьким у великій дружбі. Тому що був відмінним жополизом і завжди тримав у шафці гарний коньяк.

Якось вони вдвох вижрали цього самого коньяку в кабінеті директора не одну пляшку. Був ще ранок, свято, 2 січня тисяча якогось радянського року. І народилася в мудрих головах чудова ідея: а чому б Фроменькому не зіграти на сцені? Прямо зараз і головну роль. А головною на той момент була роль Діда Мороза. Переляканий артист, якому залишалося два місяці до пенсії, швиденько роздягнувся. Кому ж хочеться перед пенсією роботу втрачати? Фроменький виперся на сцену, благо, зручний ціпок допомагав утримувати рівновагу.

Снігуронька, Котигорошко, зайчики, білочки і злий Кригобур чекали від Діда Мороза репліку. Дід Мороз покрив їх поглядом переможця, гикнув і гордою ходою вийшов на авансцену.

– З Новим роком, товариші! – бадьорим голосом звернувся до зали, яка була набита школяриками. – З новими комуністичними перемогами!..

Хлопчик Бася, який грав головного зайця, спробував було направити спектакль у потрібне русло. Він потягнув Діда Мороза за кожух і видав репліку:

– Дід Мороз, Дід Мороз, ти подарунки нам приніс?

– Не заважай!.. Заєць! Відчепись!.. – огризнувся Дід Мороз-Фроменький.

Але хлопчик не здавався, не відпускав.

– Іди нафіг, заєць! – смикнув полу Дід Мороз, вирвався і… звалився з превеликим гуркотом в оркестрову яму.

Дітям у залі закінчення спектаклю дуже сподобалося Більшість із присутніх поздоровили в той день батьків із Новим роком останньою реплікою Діда Мороза. Фроменький нічого не пошкодив, не зламав, тільки забився, тому що був п’янючий, а п’яним, дурням і закоханим, як відомо, везе.

Наступного дня його викликали в обком комуністично партії, вставили по перше число за поведінку п’яних артистів і наказали вжити заходів. Директор театру одержав догану яку друзі обмили того ж вечора. А актора, який грав Діда Мороза, але не в спектаклі, що прогримів на все місто, вигнали з роботи. Правда, потім тихцем поновили і через два місяці провели на пенсію.

Прізвисько Бергамот теж приклеїлося до Фроменького в театрі. Якось привезли директору Фітору із столиці чай з бергамотом. Він пригощав свого дружка Устима Федоровича. Тому саме була необхідність відновити організм. Головний режисер театру в цей час за вказівкою директора зібрав акторський склад на передгастрольні збори. Послав молодого актора, щоб той запросив директора. Хлопець чемно постукав і повідомив, що трупа в зборі.

– Зараз, ми чай доп’ємо, з бергамотом, – хвалькувато відгукнувся директор.

Повернувшись, актор у присутності всієї трупи доповів главрежу:

– Там у директора начальство, Бергамот якийсь, чай допивають, зараз будуть.

Коли директор із Фроменьким слідом з’явилися перед очі акторської публіки, сміх зупинити було неможливо.

– От він який, Бергамот, виявляється… – глибокодумно прорік герой-коханець Веня Биток. І сміх вибухнув з новою силою.

З того часу і приклеїлося до Устима Федоровича прізвисько Бергамот. Ображався спочатку, а зробити нічого не міг. Приліпилося прізвисько, звик, відгукуватися став, як на ім’я…

– Ти даєш меру? – дивлячись в очі, запитав Жабов.

– З кожної точки, кожен місяць. І меру, і… – подивився вгору.

– Ну, і?…

– Що?

– Бергамот, це мені дзвонив твій хлопець. У середу ввечері він зустрічається з мером.

Бергамот підняв чарку з коньяком, подивився крізь неї на порожній зал, поставив.

– Усе ясно. Виходить, у середу мера накриють. І ти в цій грі…

– А я тобі про що!

– А мені що, Санечка?! Святе місце порожнім не буває. Прийде новий, може, навіть більше платити доведеться… Хлопець на заправці в мене гарний, шкода, забрудниться.

– Не плачся, тобі ж компенсують.

– Це тільки і радує… Виходить, далі в одній упряжці. Добре, не люблю воєнних дій.

– Тут ще, Устиме, – назвав співрозмовника по імені Жабов, – до тебе прохання.

– Ну?…

– Є в мене в охороні дівка, азіатка, ти бачив…

Бергамот кивнув головою на тонкій шиї, як кулькою, усміхнувся.

– Подарувати хочеш?

– Та як сказати… Вона серйозне доручення виконує. Виконає і… треба, щоб забула.

– Прибрати? Шкода, симпатична лялька.

– Ну, там як вирішиш, але просили, щоб виконавців свідків…

– До неї ще причеп?

– Ні! Свідків не буде. Я подзвоню, коли… І ще одне, вже між нами, особисте. Пам’ятаєш мого бика, крутого, ну, того що в ресторані?

– А цього я безкоштовно покладу! Хоч проси, хоч не проси! Не сьогодні, так завтра!

Бергамот засовався, згадуючи, як ним в’їхали в дзеркало.

– Бергамоте, він твій, але не сьогодні і не завтра. Нехай закінчить роботу одну…

– У тебе, мля, всі на роботі. Дівка ця, потім бик… Роботи багато в тебе, Сашок, може, людей дати? – іронізував Бергамот.

– А що? Дай! Я їх приставлю до Модеста, от і буде під твоїм наглядом.

– Як ти сказав?

– Звуть його так.

– Ну, мля, ім’ячко!

– Давай, за удачу!

– Якби ця дівка, удача, спала зі мною щоночі, я б усіх послав до чортової матері!.. Якщо вже ми в одній упряжці, Саня, так послухай. Там мої бійці одного твого фраєра підловили. Заборгував він. Сьогодні вночі сейф твій потрошити буде. Папери… Мені тепер це не потрібно, хоча не завадило б, га?

Бергамот перекинув коньяк, примружився, подивився на Саню. Той постарався не здивуватися, кивнув зі значенням.

– Дякую, розберуся.

Вийшли разом, на очах в охоронців потиснули один одному руки, поплескали по плечах – нехай бачать, що боси домовилися.

Повернувшись в офіс, Жабов подивився, хто чергуватиме вночі.

«Семен! От гад! Догрався! Добре. Залишу тобі, Семене, у сейфі документи, а пришиють тебе вдома. Зрадив – треба прибирати!»

…

Охоронця Семена знайшли у власній квартирі наступного дня з обірваною проводкою в руках. Убило струмом хлопця. «Шкода, зараза, – тряс головою на поминках Льолік, – молокосос іще, жив би, баб м’яв…»

* * *

Слава Гуляш мріяв. Хто може заборонити меру мріяти?

«Закінчу будувати сауну на дачі. Котел… Куплю нову мобілку. Хоча ні, – подарують. Якого біса на мобілку витрачатися?! Все-таки потрібно поїхати з Мариною за кордон, давно обіцяв показати їй бій биків».

Марина – дочка його однокурсниці, теж Марини. Колись зі старшою Мариною він танцював в інститутському ансамблі народного танцю. І вдень, і вночі мріяв з нею переспати, але Марина вибрала якогось агронома з приміського села.

А через двадцять років, коли Гуляш уже був мером і геть-чисто забув про свою безпорадну студентську любов, на міських урочистих зборах із нагоди якоїсь дати побачив він в ансамблі танцю солістку. Побачив і обімлів – Марина!

Дізнався. Точно, Марина. Дочка його колишньої коханої Усього якихось два-три місяці знадобилося Гуляшу, щоб домогтися свого. Квіти, компліменти, подарунки, а головне посада і гроші зробили свою справу. Стала Марина-молодша коханкою мера. Знала б Марина-старша!

А як же він її домагався. Старшу… Навіть, щоб свого домогтися, на колінах пропонував руку і серце. Слава занурився в ріку спогадів…

Якось інститутському ансамблю страшенно пощастило Ректор інституту комусь сильно пригодився в столиці, а дочка ректора танцювала в ансамблі, отож ансамбль запросили на фестиваль у капіталістичну державу. У ті далекі радянські часи це була фантастика. Слава Гуляш танцював не в першому складі, але був старостою і взагалі правою рукою керівника ансамблю.

Він не тільки поїхав, але до усього ще й жив у окремому номері заміського котеджу, який люб’язно надала чи то секція друзів природи, чи партія захисту тварин. Після заключного концерту фестивалю, що пройшов з великим успіхом; після розкішної пивної вечірки, що теж удалася; після того, коли всі вже розбрелися по номерах, тобто під ранок, Слава вийшов у коридор і зіткнувся з Мариною.

У халатику, з рушником на голові – із сауни. Слава, звичайно ж, запросив до себе. Марина зайшла! У дверях він випадково торкнувся її рукою і відразу ж весь спалахнув бажанням, – дівчина під халатиком була без трусиків, як це і має бути після сауни!.. Дістав пиво, запропонував сигарету. Господи! Не знав, як почати, як приступити. Нарешті підсів до неї на ліжко, обійняв за плечі. Марина з усмішкою сказала, що в них нічогісінько не вийде, що він їй не подобається, що він їй не до смаку і таке інше. Але близькість жіночого тіла доводила Гуляша до божевілля. Він повалив Марину на ліжко, почав мацати, цілувати.

Дівчина пручалася мовчки, рушник злетів з голови, халатик порвався. Вони з’їхали з ліжка на підлогу. Гуляш розвів руки дівчини, розіп’яв на підлозі, втиснувся між ніг Марини. Напружений до неможливості член вискочив з-під спортивних трусів, ковзнув по шовковому волоссю, увіткнувся дівчині в пах і… струмінь густої рідини вдарив їй в живіт. Слава застогнав, навалився на гаряче тіло. Живіт прилип до живота. Марина притихла… Підводячись, Гуляш зустрівся з її очима. Не було гніву, ненависті, навіть глузування, було презирство. Не витираючись, вона підхопила рушник, зняла порваний халат, кинула все це на руку й гола, не дивлячись на Гуляша, так само мовчки вийшла.

Якийсь час Гуляш уникав зустрічей з Мариною. Але бажання взяти цю сарну не померло, не пропало, воно ставало все сильнішим, нуртувало, навіть дратувало. І от святкування Нового року в інститутській їдальні. І Слава, і Марина закінчували інститут. Усі дівчата ансамблю вирядилися в кремпленові сукні різних кольорів і фасонів, що ледь прикривали білизну. Хлопці, запрошуючи панянок на танець, намагалися танцювати так, щоб трусики «засвітилися». Зала їдальні, вона ж репетиційна зала ансамблю, була вся у дзеркалах. Пацани-першокурсники випали в осадок від «еротичної» вечірки. Усі добре підпили. Слава запросив Марину на танець, і вона не відмовила. Покружляв, вийшли покурити. У порожній аудиторії Гуляш посадив дівчину на стіл, поцілував. «Буде прощальна ніч?» – запитав. «Буде, але потім, зараз ходімо до зали». Гуляш погладив Марину по щоці, сказав, що відлучиться на годинку. А вся справа в тому, що в гуртожитку чекала його односельчанка-першокурсниця, яка пообіцяла в цю новорічну ніч віддатися своєму кумирові. «Сьогодні я доб’юся свого! – шепотів сам собі Гуляш. – Але не можу ж я втрачати можливість переспати з незайманою, яка сама забажала цього». Він поспішав, летів у гуртожиток. Щоб скоротити шлях, поліз через високу гостроносу огорожу. Не звернув уваги, що залізна піка з огорож встромилася під піжонську закордонну куртку, застебнуту на блискавку. Стрибок… Власне, стрибнути не вдалося, Гуляш повис, як сосиска під шкірку. Як не крутився, як не борсався як не чіплявся ногами, – руками дотягнутися не міг, – звільнитися не вдавалося! Через годину почав мерзнути, опустив шапчині «вуха» і що було сили лупив себе руками по всьому тілу, куди тільки міг дістати. Ще через годину побачив недалеко два силуети. Згадав, що вміє свистіти… Марина та її приятель незграбний Ваня-агроном, з реготом, з жартами-примовками звільнили гуляку. Гуляш, злий, змерзлий, метнувся в гуртожиток, навіть не подякувавши. Але першокурсниця, не дочекавшись, так і залишившись у ту ніч незайманою, пішла з друзями і подругами на Центральну площу до міської ялинки.

На випускному вечорі Марина попрощалася із Славою кивком голови…

А пройшов час, повернулася доля до Слави Гуляша, як він сам любив говорити, передом. Відігрався він на Марині-молодшій. Так приручив дівчинку, так привчив до грошей, що іноді боявся майбутніх наслідків. Поки все, слава Богу, ладненько. «От з’їжджу з нею на кориду, а там… Оберуся в депутати й у столицю! Марина тут залишиться, згодом усе залагодиться, так і викручуся».

Слава Гуляш мріяв. А що, хіба мерам заборонено мріяти? Тим більше що бабки у Слави були: виходить, мрії реальні.

«Мало платять, в інших містах серйозніше, колеги просвітили. Правда, і місто у мене не дуже велике… Нічого, спочатку в депутати, а звідти придивлюся».

На кільцевій біля соснового бору Слава пригальмував. Умовлене місце, клієнт завжди чекав тут, а сьогодні щось спізнюється. «Негаразд! Наперед заряджу більше. Покараю… Що там? На кінцевій тролейбусів робітники ремонтують колію… Ага! От і клієнт».

Синій «жигуль» пригальмував біля припаркованої на узбіччі машини мера, одночасно опустилися шибки, з «жигуля» висунулася рука з конвертом. Конверт умить перекочував у машину мера. Гуляш відразу ж відкрив бардачок, сховав конверт, повернувся до віконця і побачив негарний блиск в очах клієнта. Відразу тишу розірвало – виття сирени, вереск гальм, якийсь лемент… Дверцята різко відчинили.

– Вийти з машин! Швидко!

«Мля! Рубоповці! Заступник начальника УВС! Ого! Влип, чи що?»

– Провокація! – спокійно і чітко сказав Гуляш, виходячи з машини.

Підняв очі, оглянув усіх і, зустрівшись очима з міліцейським полковником, зрозумів, що не скоро він побачить бій биків.

І ще одні очі видалися йому пророчими. На кінцевій зупинці самотньо стояла дівчина. Погляд Гуляша зупинився на її тонкій фігурі в чорному облягаючому костюмі. А очі… Вони, ці очі, здавалося, чекали моменту зустрічі з його очима. Дочекалися і ніби промовили: «Все, спасибі тобі, Гуляш, що попався, саме це мені й було потрібно». Уже біля Управління внутрішніх справ мер згадав, що панянка заходила до нього із Сашком Жабовим. Розмова у них з Сашком тоді не вийшла, а дівчину-азіатку Гуляш запам’ятав. «Чорт! Невже Жабов?! Цілком можливо…»

* * *

У четвер вранці всі газети, всі програми радіо і телебачення оповістили громадян про те, що мер одного з обласних центрів заарештований під час одержання хабара від приватного підприємця. Останній підтвердив, що це не перший випадок, що гроші в нього вимагали систематично.

Вже у п’ятницю до міста прибули депутати, керівники з деяких міст і областей – друзі мера. Але мітинги на захист «батька міста» на їхній подив були нечисленними. А що дивуватися? Холодну воду в місті давали по годинах, а гарячо взагалі не було, дороги – гірші, ніж у деяких райцентрах майже всі великі підприємства закриті. У той самий час син і дочка мера очолювали перспективні комерційні структури, а дача мера вигідно вирізнялася серед «хатинок» навіть найкрутіших бізнесменів. Про що негайно повідомили засоби масової інформації.

Тобто захищати міського голову ніхто не поспішав. Друзі мера ситуацію не виправили, покрутилися деньок, пообідали в заміському кемпінгу, порадилися, провели істеричну прес-конференцію для журналістів, утішили як могли дружину постраждалого і відбули хто куди. Мер сидів за ґратами, а в місті нічогісінько не змінилося.

* * *

Жабов викликав Лану до себе.

– Завтра прибуде наш депутат.

– У принципі, все готово.

– Дуже добре. Але він приїде і… поїде, феєрверка не буде.

– Що так? – вирвалося в Лани, хоча в душі вона зраділа.

– А от так! Але ти будеш працювати з ним і вдень, і вночі по повній програмі!

– Моя програма буде починатися вранці, а закінчуватися увечері.

– Це особисте прохання шефа! У категоричній формі!

Лана була на подив спокійною, мило усміхалася, не кричала, навіть не підвищувала голос. Вона знала, що Сашко буде шукати будь-якої можливості їй помститися, адже вона не тільки вигнала його зі своєї постелі, вона живе з Модестом і не приховує цього.

– Передай шефові особисто мою відповідь: у мої обов’язки не входить спати з об’єктом охорони.

– Грамотна…

– До речі, ти сам вписав це в контракт… Для таких послуг є проститутки… Давай закінчимо цю розмову.

– Контракт можна розірвати…

– Так, але ти боїшся це зробити, бо занадто багато знаю, щоб ти мене відпустив.

– Твоя правда, Ланаріє, розмова не туди. Із завтрашнього дня ти працюєш з депутатом. Усе.

* * *

– Можеш їхати, – замість вітання буркнув Сашко, – шеф наказав негайно зайнятися «сільськими» справами.

– Лана вже звільнилася?

– Вона приїде пізніше.

– Ні. Буде так, як домовлялися. Ми їдемо з нею удвох, усе пробиваємо, а потім з бригадою, якщо ти так хочеш, доводимо до кінця.

– Послухай…

– По-іншому не буде! – відрізав Модя. Він відчував, що на дівчину в місті чекає небезпека, Лану будь-що треба забрати.

– Ну, чумний! Бери свою азіатку!

– Бувай здоровий! За годину ми виїжджаємо.

– Візьми машину.

– Не треба.

Раніше Окунь їздив у місто на автобусі, що заходив у село з райцентру ранесенько, а повертався увечері. Вважалося – дорого. Останнім часом брав таксі, при нинішніх заробітках для нього це було майже даром. На вулиці дістав новеньку мобілку, набрав номер. У Лани така ж.

– Привіт. Я за півгодини буду, збирайся.

– Я не вдома.

– Де ти? Я за тобою заїду.

– У мене робота, Сашко доручив.

– Він відкликає всі доручення, ми їдемо в село.

– Так не буває, ти ж знаєш, що задачі мені, на жаль, ставить він, а не ти…

– Щойно ми з ним говорили.

– Нехай подзвонить, інакше потім у нас… у мене будуть проблеми.

– Чекай!

Модя повернувся в офіс. Жабов говорив по телефону, видно з шефом, очима показав, щоб почекав у приймальні. За кілька хвилин вийшов сам.

– Що ще?

Модест мовчки набрав номер на мобілці, подав Сашкові.

– Скажи їй.

– Не зрозумів.

– Скажи Лані, що ти віддаєш її у моє розпорядження на час експедиції, як ти це називаєш, що ти знімаєш з неї усі завдання на цей час… Саня, давай жити по-дорослому, або я чогось не розумію…

– Це Жабов, – сказав у трубку Сашко офіційним тоном. – Все, що треба робити, тобі розповість Окунь. Будеш у його команді, поки я не дам відбій, твою роботу перекину на інших. Кінець зв’язку.

Повернувся до однокласника.

– Задоволений?

– Ти міг це зробити сам, без мене. Не дуже якось воно все виходить, не так, як завжди між нами було, – сказав Модя, зачиняючи двері.

Сашко постояв у приймальні, потарабанив пальцями по столу, дивлячись крізь секретарку.

– Катрусю, зроби каву, міцну, – вимовив, розтягуючи слова. – Ой!.. Пробач, Бога ради! Олю! Що це я… – повернувся в кабінет.

Гидкий стан. Знав би Модест. Усередині щось тремтіло. Жабову здавалося, що все місто здогадувалося про те, що він причетний до арешту мера. Більше того, здавалося, все місто знає про те, що готувався замах на депутата. А тут ще смерть охоронця… «Ці слідчі задрали! Щодня нишпорять, уточнюють, розпитують, винюхують. Убило струмом людину. Вдома. Що можуть знати на роботі? Добре, що цього грьобаного депутата не треба… Прибрати народного обранця – не жарт. Почали б розкручувати по повній програмі. Хоча… Не все так погано. Із замом мера, поки мер сидить, а до суду справа не швидко дійде, можна домовитися. З Бергамотом спільну мову знайшли. Тепер важливо, щоб Модя спрацював. Ікони, книга, намисто – для початку відвезти шефу це. А потім… Потім зарядити на пошуки браслета. Є цей браслет чи немає? Нехай шукає. Незабаром осінь, вибори на носі, шефу буде не до цього. А почне давити, Модеста можна прибрати… Господи, прости!.. Знову справа затягнеться. Викрутитися можна…»

– Кава, – сказала над вухом секретарка.

Здригнувся. Не чув, як увійшла. Подивився підозріло. Ні думки підслухати не могла.

– Дякую, Оленько.

– Там слідчий прийшов.

– Дідько!.. Запрошуй і приготуй ще каву…

* * *

Виїхали тільки після обіду. Модя зібрався швидко, а Лана вперлася. У перукарню! Там черга, ледве розсунули, упросили Мовчазний водій «Волги» вже їздив колись з Модестом. Курить і сумлінно крутить баранку. Сиділи ззаду, Модя потискував ногу дівчини і розповідав про те, як у дитинстві ловив сусідських курей. Лана дивилася на нього і загадково усміхалася. Зупинилися край села.

– Пройдемося, – кинув Лані, розраховуючись з водієм. Не хотів, щоб сільські бачили, що він приїхав з такою кралею.

Повів Лану не по центральній вулиці, а по стежині через цвинтар.

– Завжди думала, що на цвинтарі страшно, а тут…

– Тут не страшно. Живих треба боятися, а мертвих шанувати…

– Входиш у роль начальника?

– Не заводься… Тут батько, – підвів до доглянутої могилки з низенькою білою огорожею.

Постояли. В двір увійшли через город, яким Модест поступився сусідові. Не годиться землі пустувати. Дістав з-під діжки з дощовою водою ключі, відчинив хату. На веранді було задушливо, а в кімнатах прохолодно і тихо. Лана зненацька підійшла ззаду, поцілувала в потилицю, притиснулася до спини.

– Дякую…

– Ти чого?… – обійняв, притис до себе міцно-міцно. Потім відсторонив. – Слухай мою команду! Зараз я тобі покажу територію, дам знаряддя праці, і ти приготуєш смачний обід. А я сходжу тут…

– Я з тобою.

– А обід?

– Обід потім.

– Ні. Ти чужа, ще налякаєш.

– Один – нуль, на твою користь… Показуй, де в тебе кухня.

У маленькій літній кухні у дворі все було акуратно розкладене по своїх місцях. Модест приніс із сараю балон із газом, прикрутив, з льоху дістав картоплю, консервовані огірки, яловичину в банці.

– Цибуля, петрушка, помідори – на городі, можеш брати, ми з сусідом домовлялися. Я пішов.

Не встиг Модя вийти за поріг, як відчинилася хвіртка і в двір боком протиснувся Приймак. Саме той товстий, незграбний, вічно неголений, завжди сонний, мовчазний Приймак, якого він збирався відвідати. Але як той змінювався, коли пропускав чарочку-другу! Оживав. Очі блищали, рот не закривався, ніс-картопля ворушився, викликаючи усмішку. «На ловця і звір…» – зрадів Окунь. Приймак був сином дячка з райцентру і мав, звичайно, перейняти батькову службу… Але знайшов радість у пляшці. Яка там церква – тижневі запої. Якимось дивом у перервах між запоями оженився на вдові і пішов у прийми в село. З того часу всяк називав його Приймаком, а ім’я, напевно, навіть дружина забула.

Гість підтягнув широчезні штани, хлюпнув носом, кивнув.

– Привіт, міський.

– Заходь, не пошкодуєш, – усміхнувся Окунь.

– А я на городі був, бачу, ти з панянкою з боку цвинтаря чешеш. Дай, думаю, провідаю, а то нема з ким, розумієш… – відверто підмигнув Модесту, ніби питаючи, «твоя не вижене?»

Мета приходу вимальовувалася, і це було на руку, тільки от пити доведеться.

– Проходь, проходь, у селі нічого не приховаєш, п’ять хвилин як приїхали, а вже всі знають. Ти саме до столу, зараз закуску придумаємо.

З кухні виглянула Лана, вона підібрала волосся і здавалася зовсім юною.

– Це Лана. Лано, це Приймак, сусід. Погодуєш нас?

– Дружина? – безцеремонно запитав товстун.

– Дружина, дружина, – засміялась Лана. – Допоможете – погодую.

– А що там наготовлювати… Цибуля, сало, хліб, – почухав за вухом Приймак.

– Допоможи стіл поставити, – покликав його Модест.

Винесли з кухні стіл, поставили під вишнею, Приймак дістав з глибокої кишені півлітру, впечатав посеред столу. Горілка була міцною, домашньою, Лана надпила, закашлялася.

– Отруїти хочете? – пожартувала крізь сльози.

– Міська, – філософськи відзначив Приймак. – Нічого, звикнеш.

Яким би п’яницею не був сусід, один він ніколи не пив, йому потрібні були співрозмовники. Говорив він сам, а чи слухав інших – компанія! – от що було головним для товстуна-випиваки. Коли обговорили сільські новини і перебрали кісточки всім знайомим, Модя ніби ненароком запитав:

– А як там картинки?

– Які картинки? – мигнув Приймак.

«Пам’ятає. І прийшов не просто випити, переконатися хоче, що куплять, поторгуватися. Ну що ж, поторгуємося!»

Картинками вони між собою називали ікони. Після смерті батька все майно перейшло до Приймака, єдиного спадкоємця. Срібло, деяке золото, недорогі ікони син дячка продав швидко, а дорогі речі приховав. Знав, що на них покупця в селі, та й у райцентрі немає. І Саня, і Модя були в курсі.

Якось п’яний Приймак закликав їх до себе і показав дві великі ікони ХVII століття в сріблі і золоті. Беріг у ковдрах, у підпіллі, раз на місяць діставав, протирав, милувався. «Микола Чудотворець» і «Казанська». А ще похвалився книгою. «Апостол», ХVIII століття. Товста, оклад шитий золотою ниткою, гравюри і напис: «За цю книгу заплатив житель Калкієвського хутора козак Антон Зюмань. Дарунок церкві Преображення Господнього села святого Оболонь за відпущення гріхів своїх ціною 3 карбованці від коїх 1 карбованець Лаврентія Коляті жоною його Уляною і чадо його. За відпущення гріхів червня місяця 1791 року сьомого дня».

Сашко і запропонував тоді мізер за книгу. П’яний то п’яний Приймак, а усміхнувся, склав дулю і послав подалі.

– Не пам’ятаєш, чи що, сусіде? Ми ж з тобою про них говорили, і про книгу Сашко просив нагадати… Ти випадково монастир не ощасливив?

– Давай вип’ємо… Пом’янемо батька твого… Мужик був, що треба… – нахилився, наливаючи, прошепотів: – Потім потолкуємо, без баби…

Випили, дружно хруснули цибулинами.

– Не бійся, – сказав Модест, дивлячись на Лану, – саме ця баба і хоче їх купити.

– ?…

– Для музею. Вона в столиці у музеї працює, а гроші на це держава виділила. Тільки, якщо законно оформити, ти половину одержиш, – податки, брат, – а якщо домовимося, – всю суму на руки.

– Так гроші коли? – видав себе товстун.

– Відразу. Ти їй картинки, книгу, – вона тобі гроші. У моїй присутності. Чи книгу вже збув?

– Ти що?! Ми ж домовлялися, все у мене.

Лана, щоб підтвердити репутацію столичної інтелігенції дістала «Парламент», закурила.

– Можна попробувати? – потягнувся Приймак.

Пару разів затягнувся, спалив півсигарети, скривився, подивився на недопалок.

– Вата! – поліз у штани за своїми, термоядерними.

– Як будемо? – запитав Модя.

– Можу зараз принести, можу вранці.

– Неси зараз.

– А… це… Про ціну ж не домовилися.

– Тобі ж було сказано: подумай.

– Я ж і кажу… Подумав… От скільки моя хата коштує, скільки і заплати…тіть.

– Це скільки ж?

– Двадцять тисяч і п’ятсот! – випалив одним духом Приймак і озирнувся.

– Доларів? – уточнила Лана, нітрохи не сумніваючись у позитивній відповіді.

– Тихо-тихо-тихо… – спробував втрутитися Окунь, але сусід сам розрядив ситуацію.

– Чому доларів? – навіть образився. – Наших грошей! До чого тут долари? У нас у селі доларами не платять!

Впала мовчанка. Лана переварювала несподівану вдачу. Приймак боявся злякати свою вдачу – така сума грошей відразу! Модест ледве стримувався, щоб не реготати з обох.

– Ми чекаємо, сусіде…

– Гроші… покажіть. По-іншому не буде!

Лана пішла в хату, повернулася з невеликою дамською сумочкою, – Модест віддав їй гроші ще в місті. Дістала стос, відрахувала, декілька купюр поклала назад.

– Двадцять тисяч і… п’ятсот. Як домовлялися.

– Я миттю! – Приймак вислизнув з-за столу, – при цьому вхитрився нічого не зачепити, – зник на городі.

– Поквапилася ти, поторгувалися б…

– Бійся Бога, Модю! Ми на ньому і так пристойно заробили. Головне, що вже сьогодні дещо зробили.

– Завтра піду до баби Насті, там важче буде.

– Підемо разом, я приношу вдачу.

Приймака вони почули швидше, ніж побачили. Товстун хляскав «христосиками» так, що собаки підняли гавкіт на далекому хуторі.

– От, – видихнув і обережно опустив на табуретку згорток, – книга.

– А…

– Сам не донесу… Важкі… Ходімо, сусіде, підмогнеш… Десятку скину…

Лана і Модест від душі розсміялися.

Ікони акуратно по одній занесли в хату. Приймак двічі, плюючи на пальці-сосиски, перерахував гроші, дістав сіру величезну носову хустку, загорнув, опустив у бездонну кишеню і, як фокусник, дістав звідти півлітра.

– Цю справу треба обмити!

У Лани очі полізли на лоба:

– Ні! Без мене! Я спати.

Засиділися за північ. Від горілки і з радості Приймака розвезло. Хоча він не забував час від часу мацати рукою згорток у кишені. Окунь теж похитувався і відчував, що гарненький. Відвів сусіда додому, поставив у сіни, прибрав на столі… Двері в хату були замкнені! Пошкрібся у вікно виникло ледь помітне в темряві обличчя Лани.

– Я тебе п’яного не хочу!.. – скоріше прочитав по губах ніж почув.

Зрозумів, що так і буде, спробував образитися, але висловити образу було нікому, а тому кинув у кухні на підлогу пару старих курток і пропав у тяжкому, але міцному сні. Прокинувся рано, приніс із криниці два відра води, покрякуючи, обмився. Організм відгукнувся, повертаючись до життя. Проходячи повз хату, штовхнув двері. Відчинено!

Лана розметалася на великому низькому ліжку, розкидала руки, по-дитячому сопіла. Нахилився, обережно доторкнувся губами до щоки. Відкрила очі, впізнала, потягнулася руками, обійняла за шию.

– Холодний! Йди, зігрію. Скучила…

Заснути й не намагалися…

– Якщо хочеш, щоб я з тобою була, не пий, це єдине, про що прошу…

До баби Насті пішли вдвох. Стара їм зраділа, Лану не знала де посадити, взялася пригощати молоком, домашніми коржиками. Коли Модест попросив показати намисто, не роздумувала і не відмовлялася, принесла із спальні, подала Лані. Прикраса стародавньої роботи зачаровувала, заворожувала.

– Скільки ж коштує таке диво? – вирвалося в дівчини. Баба Настя піджала губи.

– Продавати не збираюся!

Забрала намисто, віднесла в спальню.

– Мене, дочко, про нього вже питали, просили, щоб ціну склала. Я онучці передам, бо дочок у мене немає. Синовій Жені подарую, коли шістнадцять стукне. Дасть Бог, доживу…

Модест провів Лану в двір, сам мотнувся в контору, подзвонив, щоб прислали машину, – мобілка в селі була безпорадною.

– Відвезу і повернуся, дочекайся мене тут.

– Без тебе вночі буду боятися…

– Зачинишся в хаті. Кого в селі боятися? Та й повернуся я до ночі.

– А раптом…

Поки чекали машину, прийшов ще один гість, Єгор Ігорович, лісничий. Баба Настя в магазині всім повідала, що Дмитро Марсович Окунь до неї заходив з молодою дружиною-кралечкою. Єгор Ігорович дружив з Марсом. Обнялися, присіли під вишнею, лісничий позітхав про минуле життя.

– Єгоре Ігоровичу, – звернувся Модя, коли Лана підсіла до них. – А що, як ми в тебе трохи поживемо? Ліс, озеро, гриби, рибалка… Відпустку собі влаштуємо.

– З дорогою душею! Тебе хотів кликати, а з молодою дружиною – ще миліше старому буде. Хоч зараз ходімо.

– Та ні, трохи пізніше приїдемо, зараз робота не пускає.

– Обдурите старого… Ну, а якщо зберетеся, тільки радий буду.

Почувши шум автомобіля, Модест поцілував Лану в маківку, швидко погрузив ікони, підхопив книгу.

– Не журись…

* * *

Жабов привезеному зрадів, спробував було заїкнутися з приводу намиста, але Окунь відрізав:

– Умовимо бабу, сина підключимо.

– Думаєш?

– Не у баби, так у внучки викупимо, нікуди воно не дінеться. Правда, почекати доведеться.

– Так шефу і розкажеш.

– Сам розкажеш…

– Вранці виїжджаємо.

– А Лана?

– Шеф нас обох викликає!..

Валентин Валентинович усе ходив навколо ікон. Дивився з усіх боків, обережно торкав пальцями, чмокав.

– Ну, молодець! Дякую! Уважив! Книга теж цікава, потім із лупою подивлюся, матиму задоволення наодинці. Що там з іншим, хлопчики?

Сашко відрапортував, Модест кивнув.

– Чекати і доганяти невесело, – зібрав усмішку-гримасу шеф. – Будемо думати… А за роботу треба дякувати, відправлю я вас на день-другий відпочити за кордон!

– Валентине Валентиновичу! – стрепенувся Модест. – Мені в село треба!

– Картоплю копати?!

– Валентине Валентиновичу, – втрутився Сашко, – він не зрозумів, розгубився, він же за кордоном ніколи не був…

– Що ми сперечаємось? Завтра удвох супроводжуватимете Ганну. День там побудете і назад. Не відпочинок це, – робота, відрядження. Усвідомили?

Увечері Модест валявся в номері, переживаючи за Лану. «Дідько! Не подзвонити, не передати ніяк!..» Сашко, очевидно, зустрічався із шефом у своїх справах.

В аеропорт прибули трьома автомобілями якраз на посадку. Без черги пройшли паспортний контроль і митницю, ніхто нічого не питав і не перевіряв. Ганна, у шикарному білому брючному костюмі, з немислимою зачіскою, нахилившись, поцілувала чоловіка в щучі губи і, не озираючись, вирушила в черево «боїнга». Шеф потиснув обом руки.

– Подзвони відразу, Олександре, – мовив, – і контролюй все до кінця. Удачі вам!

Стюарди розвозили обід. Ганна замовила пляшку «Абсолюту». За трапезою продовжували мляво, по інерції, обговорювати рідну політичну тусовку, нікого не оправдовуючи. В аеропорту Сашко призупинив однокласника:

– Не поспішай. Бачиш високого блондина в жовтих черевиках?

– Бачу.

– Щойно він візьме багаж, підійдеш до нього і зробиш те, що він скаже. Нічого складного. Спокійно, розкутіше, усміхайся. Але… Озирайся.

Модест зрозумів, що все заздалегідь сплановано, потрібно виконувати і не задавати зайвих питань. Сашко з Ганною вийшли. Блондин одержав багаж, акуратно відставив кілька різного розміру коробок, озирнувся. Модест підійшов, став у двох метрах від багажу в полі зору блондина. Не дивлячись на нього, той мовив:

– Догляньте, будь ласка, за моїм багажем, мені треба відлучитися.

На коробках різними мовами було написано «Дипломатичний вантаж». Дві найбільші мали розміри ікон, придбаних тихим осіннім вечором у маленькому далекому селі… «Це дійсно відрядження. Супровід вантажу».

– Ось ці, – Сашко прийшов із носіями. – Все нормально! – це вже до Модеста: – Он у ті двері вийдеш, там у машині Ганна, зустрінемося завтра в готелі.

Спека. Добре, що прилетіли пізно ввечері. У відкритій машині з Ганною. Небо, пальми, море. Це було все, що запам’яталося Модесту. Ніч з Ганною не була незвичайною. Та й ночі не було, бо обоє втомилися. Ганна просто виконувала заплановану програму. Повела Окуня у свій номер, віддалася – як зґвалтувала, і відправила.

Жабов з’явився перед обідом. Задоволений – світиться Повіз усіх у рибний ресторанчик біля моря.

– До вечора вільний, – прошепотів Модестові. – Мені з Ганною поговорити треба. Зустрінемося в готелі. Візьмеш звідси таксі.

З Ганною попрощалися там же, в готелі. Зворотний переліт видався довгим і нудним. Обидва спали.

В аеропорту не затрималися.

– З шефом зустрічатися будеш?

– Ми вже про все по телефону переговорили, та й немає його в місті. Хотів запропонувати тобі зараз виїхати, мені треба швидше повернутися, – заклопотано сказав Сашко.

– Мені теж, – засяяв Модест.

Сашко покрутив пальцем біля скроні.

– Домчу до світанку, Ромео! До речі, твій гонорар, – зважив на руці важкий шкіряний гаманець. – Шеф не скривдив.

Перше ж таксі у пустельному досвітньому місті виявилося знайомою «Волгою». Водій усміхнувся:

– Маршрут не змінився?

– «Каждый выбирает для себя женщину, религию, дорогу…» – продекламував Окунь. – Пригости сигаретою.

Курив одну в рік, а тут закортіло…

Двері були не замкнені! Тихенько… Мила… Розкидала руки… По-дитячому сопе…

– Де ж ти був?… Я чекала тебе цілу вічність… Холодний… Йди, зігрію… Господи, як же я тебе люблю!..

* * *

– Якого біса ми їдемо на цю звіроферму? – обурювався Болік, ледь гальмуючи на поворотах. – Ну, домовився Саня з Бергамотом, ну, заштопали дірку, чого ще до цього Бергамота на поклон їхати?!

Поруч із Боліком сидів Пастух. Зо два роки він випасав, тобто контролював на трасі проституток. Прізвисько з того часу до нього і прилипло. На задньому сидінні зручно розмістив свою улюблену гепу Льолік. Ворота відчинилися, щойно вони під’їхали до звіроферми, дзенькнула мобілка.

– Під’їжджаємо до жовтого двоповерхового будинку, – оголосив вказівку шефа Льолік.

– Шанують, мля, ні зупинок, ні перевірок, – зауважив Пастух.

Коли вибралися з машини, Льолік скомандував:

– На другий поверх у більярдну.

На величезному адміральському більярдному столі ліниво ганяв кулі Сашко Жабов.

– Пастух, бери кий, – вибрав собі партнера шеф. – А ви, пацани, сідайте. Там, у холодильнику, пиво, сік.

– Ми шо, тут зал орендували? – вивалив очі Болік.

– Нас запросили в гості. Якщо нам тут сподобається, можемо приїздити хоч щодня.

– Нічого, – відкриваючи пиво, оцінив Болік, – навіть дуже нічого.

– А де ж господарі? – виставляючи кулі, запитав Пастух.

– Зараз будуть. Для початку ми між собою дещо перетремо… – Жабов різким ударом розбив піраміду і поклав кий на стіл. – Я відправляю Модьку і Лану в село, вони будуть там у лісах дещо шукати, ви утрьох поїдете слідом…

– На фіга? – мляво запитав Болік.

– Так треба! Може, доведеться Модесту допомагати, а може, відібрати те, що він знайде… До вас під’їдуть ще троє від Бергамота. Модя і дівка знати про них не повинні. Всю брудну роботу будуть виконувати вони. Конкретні вказівки в деталях одержить Льолік, він буде за головного. І щоб ніякої самодіяльності…

– А я б цю жовтошкіру трахнув… – мрійливо потягнувся Болік.

– От і трахнеш! – одразу ж відповів Жабов.

Болік поперхнувся пивом.

– Коли все необхідне буде у вас на руках, Модеста… приберете! Тільки не самі, нехай це зроблять люди Бергамота, у нього є професіонали. А Лана буде вам у подарунок… Потім віддасте її партнерам…

– …якщо буде що віддавати, – закінчив Пастух.

– Усе, я пішов, люди Бергамота зараз будуть. У принципі, ви один одного знаєте, бачилися. Переговорите і вперед. Там є один тихий хутір, Льолік знає. Ваша база. Я, може, туди під’їду.

Сашко Жабов вдавлював педаль газу, не звертаючи уваги на знаки і повороти.

«Так, разом училися! Так, разом виросли! Так, у друзях ходили! Так! Так! Так!!! Ну і що?! Мене ніхто не пожаліє! Тільки розслаблюся – зжеруть з потрохами! Чому я повинен жаліти Модю? Лану потрібно прибирати? Потрібно! А Лану він ніколи не простить. Та й сам він знає багато, він і учасник, і свідок. А це ті, кого… Шеф правий!»

* * *

Єгор Ігорович ішов легко, незважаючи на свої шістдесят дев’ять, Модест і Лана ледь встигали за ним. Стояли перші дні осені. Ліс не поспішав розставатися з листям, хоча в багатьох місцях уже перефарбувався. Модя задивився на Лану і наткнувся шиєю на гілку. Боляче…

– Це тобі не на Адріатиці, – іронічно шпигнула дівчина.

– Чому ти ображаєшся! Начебто я зі своєї волі туди поперся.

– Але із задоволенням!

– Сама ж казала, щоб я слухав шефа, кивав і виконував…

– А на пенсію не хочу, – задумливо мовив лісничий, – хто замість мене буде, хто ліс знає? Приїздив, правда, один на практику, юний зовсім, серйозно його спочатку не сприйняв. А він розумний…

І Модест, і Лана в душі зраділи, що Єгор Ігорович перервав їхню суперечку. Їм обом набридло сперечатися, а зупинитися не могли.

– Ну от, прийшли.

За кущами виднілася дерев’яна огорожа, за нею акуратний будиночок на галявині з приліпленим довгим сараєм.

– Ось моя хата. Разом з дружиною будували, земля їй пухом. Куми допомагали. А прибудову сам робив, щоб усілякі потрібні і непотрібні речі десь складати. Ходімо, собак немає, Жиган мій загинув, чекаю щенят від кумової вівчарки.

У хаті було дві кімнати.

– Нам з дружиною більше і не потрібно було, – ніби виправдовувався лісничий, – дітей немає. Ви розташовуйтеся в кімнаті, а я на горищі ночуватиму або у прибудові. Та й піду я сьогодні на кілька днів, так що заважати не буду.

– Дякуємо! Ми ненадовго.

– Так хоч і надовго. Живіть, веселіше буде. Я радий, що Модест оженився. Марс усе сподівався на онуків… Добрий мужик був, правильний. І це… син у нього правильний… Дмитро, виходить, чи Модя, як ви його там у місті називаєте, – підхвалив сина свого приятеля лісничий.

Лана весело дивилася на Модеста. Не розсміялася тільки щоб не скривдити старого.

– Дочко, накривай на стіл. Я в льох.

Лана дістала з рюкзака хліб, овочі, ковбасу, вручила Модестові ніж і консерви.

Лісничий поставив на стіл банку з грибами, темну пляшку.

– Домашня…

– Під таку закуску гріх не випити, – підтримав старого Модест.

Під час обіду Єгор Ігорович згадував Марса, розповідав якісь випадки з минулого життя. Потім, закуривши самокрутку з міцної махорки, посидів мовчки, зітхнув, ляснув долонями об коліна.

– Добре. Залишайтеся. Хату не спаліть. А так – статевозрілі, що робити – знаєте, – підморгнув Модесту, чиркнув шорстким пальцем Лану по носі. – Буду через три-чотири дні.

Модест вийшов у кімнату, притих. Лана помила посуд і з’явилася на порозі.

– Чим зайнятий, чоловіче? – бризнули веселі іскорки чорних очей.

Розсміявся.

– А чом би й ні? – відірвався від паперів. – Я ніколи не був одружений.

– Я теж… не була заміжня…

Модест підхопився, підняв легке податливе тіло на руки, закружляв.

– Ми самі! Нікого!.. Яка ти легка… Пушинка…

– Сьогодні нікуди не підемо?

– Нікуди!

Вони впали на ліжко, цілувалися, у перервах між поцілунками знімали один з одного одяг.

– Не квапся… У нас з тобою ціла вічність… Закохаю…

– Я кохаю тебе…

– Ти не говорив мені цього ніколи…

– Я цього не говорив ніколи нікому…

І вже не було Модеста і Лани. Були Адам і Єва. Навіть Господь відвернувся, щоб не дивитися на те, що виробляли ці двоє.

Отямилися, коли сутінки прогнали з кімнати останні клаптики денного світла. Запалили гасову лампу. Лана зібрала одяг, поставила на плиту відро, залізла під ковдру.

– Давай, чоловіче, – продовжувала грати, – розтопи плиту.

Модест притягнув із сараю три оберемки дрівець.

– Зараз буде жарко.

– Постав мені лампу і дозволь подивитися твої записи. Що ти все крапаєш? Це не таємниця?

– То не я. То записи діда Башкира, казки, легенди… Я їх перечитую. Він мені залишив, віддав, просив, щоб я дописував… А я… ну… не вмію ще…

Модест зібрав розкидані на столі аркуші, склав їх один до одного, подав Лані і вийшов на кухню топити плиту.

– Обожнюю казки, – муркнула вслід дівчина, підтягуючи ковдру до підборіддя і підсовуючись зі стосом паперу до лампи…

* * *

Всі путі їм відомі,

Яруги їм знайомі…

Самі скачуть, як вовки сірі в полі,

Шукаючи собі честі,

А князеві слави…

Слово о полку Ігоревім (Переклад Максима Рильського)

Слав важко зітхнув. Спогади переслідували його. Видіння завжди приходило в той час, коли сонце ховалося за обрій. Кожен вечір приносив йому страждання. Пройшло вже багато років, але страшні події виникали перед очима в подробицях…

Хази напали раптово. Подвір’я Чигиря, огорожене високим частоколом, було неприступним, якщо всі захисники були біля бійниць.

І степові Вовки, і лісові Рисі обходили цей частокіл. Рисі останнім часом рідко висовувалися з лісу.

А Вовки знахабніли, вони все частіше виходили на пошук здобичі вдень і поверталися не з пустими руками. Очевидно, їхні боги, боги племені степових Вовків – хазів, – здобули перемогу в небесній битві над богами інших племен.

Більшість чоловіків племені Чигиря пішли із щорічними дарунками до Великого Князя, містечко якого стояло на одному із семи пагорбів над Великою рікою. Хази провідали про те і раптово напали. Вони, як мурахи, лізли на високу огорожу. Старі, юнаки, жінки, навіть діти з роду Чигиря, що залишилися на подвір’ї, стали біля бійниць. Сили були нерівними.

Слав піднявся вище за всіх. У свої шість років він був міцним і пружним, як маленьке бобреня. Невеликий лук у руках хлопчика, іграшка, не був небезпечним для нападників.

Слав люто випускав стрілу за стрілою, стріли потрапляли в ціль, ламалися об дублені шкіри, а якщо і застрягали в тілах ворогів, то неглибоко і не заподіювали ніякої шкоди. Родичі гинули один за одним, падаючи з криком на рідне подвір’я. Чигир, високий, довгорукий, висушений старістю, величезним мечем відбивався від степових Вовків, поруч з ним билися кілька юнаків і дівчат. Слав бачив усе від початку до кінця.

Ось уже б’ється один лиш Чигир, інші лежать на землі, стікаючи кров’ю, вбиті, поранені, зв’язані волосяними мотузками. Ось і Чигир падає, пронизаний кількома стрілами.

А потім… Потім відбулося те, що переслідує Слава багато років. Край яскравого сонця на далекому обрії… Тонкий волосяний аркан, що визміївся від землі, обхопив його тіло, позбавив усілякої можливості рухатися, перехопив подих. Земля рідного подвір’я наближається… Яскравий сонячний вибух, начебто сонце крізь обрій знову вирвалося в небо…

Видіння закінчилося. Липкий піт котиться по щоках з-під русявого волосся, краплі падають на плечі, на груди, мокра сорочка холодить спину. Все. Сонце ще пестить світлі небеса своїми останніми поминальними променями… Котиться в нічну колиску… За кілька хвилин Слав підвівся, розвів плечі, потягнувся, вдихнув на повні груди чисте лісове повітря. Він знову чув запах кожного дерева, трав, річки, далекого багаття; він чув шелестіння пташиних крил, шепіт хвиль, розмову листя, тихий поступ звіра. Він був часткою навколишнього світу. Але щодня в захід сонця на одну мить Слав поринав у минуле. Нічого не міг з цим зробити, це відбувалося незалежно від нього. У такі хвилини Слав ішов подалі від людей. Навіть не бачачи сонця, передчував мить його відходу за обрій і ховався в затишний куток, щоб ніхто не бачив його…

Сьогодні Слав уперше в житті міг піти на берег річки і побачити досі не бачене ним. Те, про що не розповідають, хоча це й не є таємницею, те, що змушує серце битися сильніше.

Сьогодні, спекотної літньої ночі, починаються свята на честь великої любові Сонця і Води. Від їхньої жаркої любові народилася Мати Сира Земля і все живе на світі. Слав знав, що якби не було Сонця, Вода у вічному мороці залила б усе, і не було б тоді ні людей, ні звірів, ні дерев. Якби не було Води, Сонце немилосердно спалило б усе і навіть саму Землю. Сонце – небесний Вогонь і Вода, що дарує життя, не можуть одне без одного. Уся природа і все в природі знають день, коли зливаються в палкому поцілунку Сонце і Вода. А вночі Мати Сира Земля, яка народила людину, яка ласкаво і дбайливо оберігає своїх синів і донечок, розкриває всі квіти і трави, усі корені, від чого Вода стає живою, цілющою. І ранком, омите в утробі землі живою Водою, викочується на небо яре Сонце.

Таємниця чекала Слава на березі річки, таємниця кликала його. Скільки оповідок про довгокосих веселих русалок, про зеленооких повновидих мавок, про лупатих злих болотниць, про сильних суворих поляниць, про ніжних співучих бродниць чув він ще в дитинстві. Вони снилися йому.

Як і всякий юнак, мріяв Слав у шлюбну ніч Води і Вогню сховатися на вербі або в густих прибережних кущах і побачити чарівні танці цих істот…

Довгих десять років не міг Слав без сторонньої допомоги з місця зрушити. Сиднем сидів. Аркан хаза зірвав із високого частоколу маленького воїна і вдарив об землю. Вирішили степові Вовки, що розбився хлопець, забрали в полон живих, а подвір’я підпалили. Але живучим виявився правнук Чигиря, як і сам Чигир. Правду говорили про старого, що в ньому лише шкіра та кістки, ворожі стріли шкіру проткнули, а по кістках посковзнулись. Причаївся Чигир. Не встигла пилюка осісти з-під копит низькорослих коней хазів, як підхопив прадід тільце внука і, спираючись на меч, хитаючись, шкутильгаючи, випльовуючи кров, виніс із вогню. Старий позбувся стріл, омив рани водою з джерела, знайшов потрібні трави і глиною приліпив їх до ран. Слав важко дихав і тихенько стогнав. Піднятися він не міг і з подивом і страхом дивився на свої ноги, торкав їх руками і… не відчував.

Чигир ослаб настільки, що зміг лише підповзти до хлопчика, щоб зігрівати своїм тілом.

Ніч пролежали старий та малий у високій траві. Ранком знайшла їх чаклунка, яка часто блукала навколо подвір’я на березі річки, збирала трави, бубоніла щось під ніс і ніколи не піднімала голову, тому ніхто не бачив її обличчя. А обличчя у чаклунки було зморщене, коричневе і м’яке, як печена груша, а очі маленькі, чорні, бездонні, добрі. Слав відкрив свої оченята і побачив обличчя старої. А у всі боки над її головою летіли сонячні промені. Так йому мило стало, і хлопчик зрозумів тоді – все буде добре…

Мати Слава померла, ледь почувши голос новонародженого чада, батько загинув у сутичці з хазами, коли малюк робив перші кроки. Багато було у хлопчика родичів, не кривдили його, всяк пестив і пригрівав, але найрідніших, найближчих людей він не пам’ятав. Може, тому відчував людей на відстані. Людина йде, дивиться, говорить, а Слав точно знає, яка вона: добра і відкрита чи зла та підступна.

У житлі чаклунки – затишній печері в коренях великого дуба на узліссі – було багато незвичайних речей. Скрізь, де тільки можна, сушилися різні трави, корені, тому дихалося легко і приємно. Не заважаючи людям, не боячись їх, у печері жили пташки. Незважаючи на літаючу живність, було чисто і тихо. Взимку, у холоди, в чаклунки було тепло, а влітку, у найспекотніші дні, стояла прохолода.

Чигир і його правнук не могли згадати, як опинилися вони в цій печері на межі лісу і степу. Перші дні пройшли, як у тумані. Стара поїла їх відваром з трав, промивала воїну рани.

Славу вона приготувала люльку з гілок верби і щодня застеляла це ложе свіжими травами. Хлопчик не відчував ніг, він з жахом інколи думав, що так і не зможе ходити. Маленьке білченя, яке піднімалося у шалену височінь, маленьке бобреня, яке перепливало річки й озера в найдужчий вітер, маленьке рисеня, яке перестрибувало широкі яруги, – тепер лежало прикуте до своєї дерев’яної люльки. Лише очі старої чаклунки, які іноді зустрічалися з очима Слава, обіцяли: все буде добре, терпи і чекай…

Слав не плакав, він став похмурим і мовчазним. Днями не вимовляв ані звука, лише посвистував, передражнюючи пташок, і з тугою поглядав у вузьку щілину на божий день. Чигир поправився, добував їжу, бо раціон чаклунки був убогим. Він теж мало розмовляв з правнуком, гостро переживаючи те, що сталося.

Якось чаклунка привела двох воїнів з роду Чигиря. Вони довго говорили зі старим, сидячи на поваленому дереві, потім світловолосий Тур зайшов до Слава.

– Чигир піде з нами, його мудрість, його розум потрібні племені. Ти залишишся в старої, вона тебе вилікує, станеш воїном!

Одноплемінники збиралися недовго. Прощання було небагатослівним. Чигир пообіцяв навідуватися. Хлопчик залишився в чаклунки…

Дрова почали весело потріскувати. Модест не заважав Лані читати, не сказавши ні слова, уклався поруч і за хвилину засопів. Засинав він миттєво, як дитина. Лана перегорнула сторінку.

З яким задоволенням Слав потягувався, стрибав, крутився дзиґою. Він відчував своє тіло, він управляв ним, він міг наздогнати будь-якого звіра в лісі, міг сховатися так, що ніхто його не примітить на дереві, у траві, у воді, міг втекти, міг поборотися. Він навчився багато чого. Був мовчазний і зібраний. Усамітнене лісове життя виробило в ньому спокійний ритм, упевненість, мудрість, не властиву юному вікові.

Прямуючи до річки, щоб побачити свято Води і Сонця, Слав милувався незвичайними в сутінках візерунками гілок. Чаклунка сказала, що прийшов його час побачити і пізнати. Юнак знав, що треба йти до закруту, туди, де ріка розділялася на велику і малу. Ще він знав, що його можуть не прийняти юнаки і дівчата, бо не знали його, не бачили раніше, і був він для них чужинцем. Але побачити Слава було так само важко, як і почути його кроки.

Сміх дівчат і голоси юнаків відбивалися від водної поверхні і розліталися далеко у вечірньому повітрі. Вони не ховалися, не таїлися, споконвічне свято любові збуджувало юну кров, збирало їх разом.

Слав ішов поруч із стежиною, якою до ріки приходили дівчата. Вона була встелена квітами. Кожен хлопець крадькома приходив до дівочої стежини і кидав на неї букет квітів, з тих квітів дівчата вибирали найкращі і вплітали у вінки У хлопців були свої стежки. Слав не вийшов на відкритий берег, спритно заліз на високе дерево й влаштувався між густих гілок. На березі горіли невеликі багаття. Дівчата сиділи і стояли біля вогню, доплітали вінки, тихенько співали Ріка велично несла свої води в темне лоно ночі, іноді зблискуючи срібними рибинами. Голосний лемент і сміх розбудили і ріку, і ніч. Юнаки в білих сорочках з різних боків висипали на берег. Багато хто тягнув цілі деревця, відразу ж почали споруджувати вогнище.

Вогонь висвітив усе, що відбувалося на березі. Юнаки оточили, закрутили дівчат, деякі вихоплювали подруг й, узявшись за руки, відступали в тінь… Раптом кучерявий хлопець і білява дівчина злетіли білими птицями над багаттям, перелетіли, але не втрималися на ногах і покотилися до ріки.

За сміливцями почали стрибати інші пари. Але не через великий вогонь, а ближче до краю багаття. Юнаки і дівчата бігли до ріки. Слав бачив – у відблисках вогню, у світлі місяця – вони скидали одяг і нагі, тримаючись за руки, заходили в темну воду.

Потріскування дерева в багатті, дівочий сміх, веселі крики юнаків, плескіт води… Високий місяць й оголені тіла…

Слав білкою злетів з дерева і по стежці утік до лісу. Його били дрижаки. Тільки близький дівочий сміх повернув до дійсності. Миттєво причаївся в чагарнику. Дві дівчини пройшли стежиною, збираючи квіти для вінків. «Може, русалки?» – майнула думка. Зійшов зі стежки і легкою тінню почав пробиратися між деревами. Побачене стояло перед очима, кликало назад, але Слав уперто йшов далі в ліс. «Я незнайомець, хто мене прийме…»

Зненацька вийшов до води – перед ним було маленьке лісове озерце. Прямо до води з усіх боків підступав темний ліс. Місяць, пробиваючись крізь гілки, купався в чистій воді.

Юнак зняв одяг і нечутно зайшов у теплу воду. Озерце було глибоким і прогрілося тільки зверху. Пірнув і відчув, як гаряче тіло огорнула прохолода. Ліг на воду і, утримуючи себе на поверхні порухом сильних рук, уп’явся очима в жовтий місяць. Серце билося спокійніше, гострий слух, сторожкість і увага повернулися до юнака, він раптом зрозумів, що поруч хтось є. Але ця істота не викликала почуття небезпеки, від неї ішов приємний запах…

– Не дивись…

Низький жіночий голос прошелестів, як трава при диханні легкого вітерця, тихо хлюпнула вода. Слав не витримав і озирнувся. У світлі місяця над водою виднілася дівоча голова, а крізь воду – вузька смужка тіла, по воді розсипалося чорне волосся. «Русалка!»

– Я не русалка, а тебе я знаю, ти живеш у старої чаклунки.

– Ти хто?

– …

– Чому ти тут, а не на березі ріки?

– Мене не приймуть…

– Чого це?

– Я не з вашого племені.

– Ти з племені хазів?

– Так, я з племені степових Вовків.

– Степові Вовки – наші вороги. Ти не боїшся?

– Я люблю цей ліс і це озеро, про нього не знає ніхто… Окрім тебе.

– Я раніше ніколи тут не був.

– Тепер мені доведеться шукати інше озеро.

– Я нікому не розповім про нього.

– Знаю, але тепер воно не тільки моє, але й твоє, ти в мене його забереш.

– Ні, воно залишиться твоїм, я не буду приходити сюди.

Вони помовчали. Слав розглядав вузьке обличчя дівчини, вона усміхалася, дивилася відкрито і привітно. Коли він намагався підпливти ближче, дівчина відпливала на таку ж відстань.

Юнак давно б уже вийшов з води, але соромився і не знав, що робити.

– Відвернися, – фиркнув Слав.

– Навіщо?

– Я вийду на берег.

– Сьогодні ніч кохання Води і Вогню, дівчата і юнаки твого племені не соромляться, вони разом купаються у водах ріки.

– Тоді виходь ти.

– Давай разом.

Вони попливли кожен до свого берега і повільно, все ж соромлячись одне одного, вийшли з води. Слав краєм ока бачив тоненький стан дівчини, її довгі коси, вона не вдягалася, тільки сховалася в тіні дерев.

– Я не вмію так розмовляти, коли тебе не видно.

– Пливи до мене, – прошелестіла дівчина.

Слав пірнув у холодну глибину і зринув біля іншого берега, вийшов із води. Так само, як шелестів її голос, прошелестів тихий сміх. Прошмигнув за дерево – він же без одягу! Хотів було стрибнути в озерце.

Вона з’явилася нечутно, присіла поруч, чорне волосся ховало обличчя, груди, струменіло по колінах. Підняла голову, відкинула волосся.

– Ти сильний…

Подивилася прямо в очі, підняла руку, торкнулася щоки. Слав узяв її вузьку прохолодну долоню. На зап’ясті зблиснув браслет. Розглянув. Рукою вмілого майстра маленькі листочки з’єднані в ажурне тонке мереживо.

– Це оберіг, знак нашого роду. Я – донька вождя… Тебе знаю давно, ще коли ти не міг ходити. Ми часто бачимося зі старою чаклункою, збираємо трави, вона мене вчить…

– Ти… гарна…

Несміло торкнувся рукою волосся, провів по плечу, обхопив пальцями тонку руку.

– Боляче!

Відсахнувся… Він зробив їй боляче!.. Погладив по голові.

– Пробач…

Дівчина різко підвелася. У Слава перехопило дух. Вона стояла перед ним оголена, сховавши лице в густих косах. Підвівся теж, обійняв, відчув її всю в себе на грудях. Тендітна… Маленька…

– Це ти… гарний… Я давно знаю. Ти мені подобаєшся, але в тебе є своє плем’я, багато гарних дівчат. Ти ніколи не будеш зі мною…

– Буду!

Слав не вимовляв цього, слово саме вирвалося. Вона здригнулася, відсторонилася. А потім… ще тісніше притиснулася до нього всім тілом. Слав відчув себе найдужчою людиною на землі, сильнішим від Вітру і Сонця.

Він підняв на руки тендітне створіння, він цілував її вуста, шию, груди, вузькі долоні, він задихався в її волоссі. Не розумів, шелестить трава, вода чи її голос…

Зливаючись воєдино, вони разом кричали. Кричали так, що місяць збуджено тремтів у маленькому лісовому озері. Маленька смужка берега, пружний зелений мох – немов природа створила ложе для двох…

Сонце лише збиралося вилізти на небо, щоб розпочати свій споконвічний шлях. Дочка вождя племені хазів, свіжа пахуча, ніжно поцілувала Слава і зникла в лісі.

– Ти повернешся?

– Приходь до нашого озера…

– Коли?

– Я завжди буду тебе тут чекати…

– Як звуть тебе?

– Ясмин…

……………………………………………………………………………

Сонце впало за обрій. Слав підхопився на ноги, труснув головою, рано посивіле волосся розсипалося по плечах.

Змужнів Слав, руки міцні, плечі широкі. А за плечима…

Кожен день життя – як ціле життя. Скільки битв і перемог! Повага і слава. Щасливе життя йому випало, про таке він мріяв, коли лежав нерухомим у печері в старої чаклунки. І велика любов…

Слав сидів на тому ж місці, що і багато років тому, коли він уперше пішов на свято Води і Сонця, коли він уперше пізнав жінку. Багато жінок було у вождя, дружини, наложниці… Але свою першу чорнокосу степнячку він любив усе життя.

Сини підросли, можна покластися на них, хоробро виступлять проти ворога, гідно будуть правити.

Слав заглиблювався в ліс, не помічаючи того, ноги самі вели його до берега ріки. По праву руку та ж дівоча стежка, посипана квітами, те ж високе дерево. Йому ще стояти та стояти, шуміти гілками-крилами… Виліз на дерево. Дівчата і юнаки парами стрибали через вогонь, хлюпалися з вереском і сміхом у темній воді, йшли в лісову непроглядь. Неспішно зліз і пішов тією ж дівочою стежиною. Його обігнала весела пара, торкнувшись сорочками, сміючись.

Усміхнувся. По прикметах, відомих тільки йому, зійшов зі стежки. Давно він не приходив до озера коханої, частіше бачилися у вовчих личинах…

Озеро відкрилося раптово, у світлі місяця воно ніби завмерло в чеканні. Підійшов до самої води, присів на порослий мохом валун. Тут, он на тому недалекому березі, він став чоловіком. Не було насильства, похоті, домовленостей, був спалах, була ніч любові, ніч всесвітньої любові Вогню і Води.

Слав відчув чиюсь присутність, чужий дух… Дух ворога. Усвідомив, що меч не допоможе, а стріла не встигне лягти на тятиву лука. Він був один, без своїх воїнів, він завжди приходив до озера коханої один, і вона завжди була тут… Ворог теж був один, але він чекав, він був готовий. Наконечник стріли тремтів, готуючись увійти в живу плоть. Молодший син вождя хазів стояв у тіні дерев на протилежному березі. Там, де Слав любив Ясмин, дочку вождя хазів, його сестру, там, де завжди зустрічалися Слав і Ясмин. Вождь роздивився темну фігуру ворога і лише твердо стиснув руків’я широкого бойового ножа.

– Ти помреш, русичу! Я хочу, щоб ти почув це, я хочу, щоб ти знав, що я уб’ю тебе. Я! Найдужчий із чоловіків, який стане вождем хазів. Я відберу в тебе золотий браслет, родовий оберіг, він має бути у хазів. Я уб’ю тебе! А моя сестра, твоя коханка, залишиться жити і життя її буде мукою. Коли я стану вождем, кожен воїн племені хазів буде спати з нею, коли захоче. Як остання сука, вона буде доступна всім, кожному…

– Вона не сука, вона – вовчиця!

– Мовчи, русичу! Ми, хази, – степові Вовки, ми чуємо нутром, коли серед нас з’являється псина, і тоді ми перегризаємо горлянку. Ми завжди перемагали племена русичів, але моя сестра віддала тобі оберіг племені хазів, і ви стали сильнішими. Я відберу в тебе золотий браслет. Помри ж!

Ні, ніколи син вождя хазів не був вовком. Не почув він запах, який Слав розрізнив би серед тисячі інших. Трохи раніше випущеної стріли злетіло в повітря сіре гостровухе тіло.

Слав чув усі звуки. Подих ворога, біг і хрип сірого звіра музику тятиви, посвист стріли, стрибок… Чув, як стріла входить в тіло коханої…

Коли Славу, який уже був військовим вождем племені прийшов час оженитися, Ясмин перед самісіньким весіллям у ніч при повному місяці мовила до свого коханого: «Я хочу щоб ти був моїм… А ти цього хочеш?…» – «Хочу…» – «Візьми мій браслет… Уночі, коли тільки того забажаєш, зможеш перекинутися вовком… А я завжди чекатиму тебе біля нашого озера…» Ніхто не міг дорікнути Славові, що він живе з чужинкою, бо ніхто ніколи їх не бачив. Тільки молодший син вождя хазів одного разу в кривавій сутичці побачив на руці Слава браслет і про все здогадався…

Широкий бойовий ніж лише один раз крутнувся в повітрі, перед тим як увіткнувся в шию ворога, і відсік його голову від тулуба…

Слав не міг опустити очі і подивитися на тіло, що лежало біля ніг. Не усвідомлюючи, що робить, він зняв золотий браслет і випустив з рук. Браслет увійшов у камінь…

* * *

Проспали! Модест планував вийти в Холодний Яр до вранішньої зорі, а прокинулися о восьмій. Куди тепер поспішати? Лана приготувала сніданок, зібрали рюкзак.

– Все одно за день встигнемо. Немає бажання залишатися там на ніч, – міркував Окунь.

– Встигнемо? – зазирнула в очі Лана.

– Поквапимося, – встигнемо.

Йшли увесь час лісом, Модест у карту не заглядав, пам’ятав ці місця з дитинства. Карту Жабов малював для шефа. Спустилися в Самійлів Яр, пройшли перелісок і знову заглибилися в ліс.

– Перейдемо урочище Тарапатчина і потім прямо.

Перед Холодним Яром зробили привал, випили чаю, Лана закурила.

– Ти в курсі цих подій з мером?

Лана уважно подивилася на Модеста.

– Саня знову зустрічався з Бергамотом.

– Виходить, я не помилилася… От чому мене перестали відстежувати…

– Ти думаєш?

– Я думаю, що Сашко домовився з Бергамотом. А ще я знаю, що Бергамот ніколи й нікому не прощає образ. Про що б вони не домовилися, нам треба бути насторожі.

– Щось ти дуже серйозна, стурбована, я б сказав.

– Модю, люди грають в ігри, наприклад, в шахи, але фігурами в цих іграх виступають інші люди. Часом фігури вбиває суперник, а іноді фігури жертвують…

– Цікаві речі ти говориш…

– Слухай, а навіщо твій однокласник до тебе бригаду приставив? Ти що, сам не знайдеш браслет? Тим більше ми удвох.

– Не знаю, не думав.

– А ти подумай. Він або хоче тебе контролювати… Хоча навіщо? Ти ж йому віриш і не обдуриш.

– Вірю…

– Або йому потрібно тебе позбутися, щойно ти цей браслет віднайдеш… Скоріше, друге. Те, що він хоче позбутися мене, – тепер я знаю точно… Він спеціально зібрав нас разом знаючи тебе, він грав, коли не відпускав мене з тобою. От!

– Не зрозумів…

– Я майже все знаю про справу мера і ще дещо, чого знати мені не потрібно.

– ?…

– Справа мера на совісті шефа і Сашка, конкретно займався цим Бергамот і його бригада.

– А ти тут до чого?

– У мене були конкретні доручення, не про це мова. Думаю Сашко здав тебе Бергамоту, інакше б вони не домовилися.

– Лано! Що ти несеш?! Ми тільки були разом з ним… Саня? Здав? Нісенітниця! Це просто смішно!

Лана, здавалося, не чула його.

– Я – свідок, котрого просто необхідно прибрати, ти – кривдник Бергамота, він тобі не простить. Ти ще живий, бо повинен знайти браслет. Я ще жива, бо я з тобою, от і весь розклад… Питання не просте, а може, просте, а може, зовсім не питання…

У Модеста на язику вертілося багато слів, але щось зупиняло. Він узяв сигарету, розім’яв, одійшов до невисокої сосни, присів, закурив. Перед очима миготіли події останніх днів.

«Спочатку Лану і мене активно “пасли”, намагалися помститися за ресторан. Саня злякався… Потім усе зненацька заспокоїлося, і Санін переляк випарувався… А в аеропорту мене відверто виставили біля контрабанди на випадок провалу… І взагалі, Саня дуже змінився…»

– Я сумніваюся, – загасив сигарету, – але відмовляюся вірити в те, що Саня мене «здає».

– Перевір.

– Як?

– Поїдь тихцем до міста, придивися… Або чекай тут, усе проявиться.

– Поїду!

– Може, разом?

– Ні. Я ж сказав, що сумніваюся, тобою ризикувати не хочу.

– Виконаєш моє прохання?

– Кажи.

– У тебе ключі від моєї квартири… У холодильнику, в морозилці, подвійна стінка, там гроші…

– Конспіратор!

– В банк класти?

Помовчали, Модест підійшов до Лани, присів поруч. Так само мовчки зібрали рюкзак.

– Ми так і не пройшли по Холодному Яру.

– Не дуже й хочеться.

– Ти де будеш? У мене?

– Ні, у Єгора Ігоровича, у лісі спокійніше.

Модест поцілував Лану в маківку.

– Ти що, прямо звідси на місто? Пішки підеш?

Розсміявся.

– Ні вже, проведу тебе, а то ще заблукаєш…

* * *

Модест завжди думав, що в місті легко сховатися, місто велике, людей багато. Нині зрозумів, що місто насправді маленьке, весь час здавалося, що назустріч іде хтось знайомий.

«Чорт! Якого біса я тиняюся? Таксі!»

Сів у першу ж машину. Говіркий водій дратував своїми анекдотами.

– Слухай, старий, ти можеш дізнатися, «Волга» сьогодні на маршруті? – назвав номер.

– Душман? Так я його біля базару бачив.

– Він мені потрібен.

– Немає проблем.

Таксист зв’язався по рації.

– Душман, привіт! Тебе шукають. Напевно, армійський дружок. Куди? Зараз буду… На вокзалі він, чекає.

Окунь схвально кивнув.

Душман усміхнувся як старому приятелю.

– У село?

– Ні, в село потім, зараз поїздимо по місту. Знаєш заправку на Воровського?

Водій кивнув.

– Поїхали заправимося.

– Треба?

– Ага.

Звичайна заправка, мийка, шиномонтаж. Поки Душман розраховувався і заправляв машину, Модя пройшовся, зазирнув у магазинчик, купив жувальну гумку. Підійшов до охоронця.

– Командир, а хто тримає це дохідне місце?

– Господар, – відповів дужий хлопець.

– А-а-а…

Охоронець провів таксі поглядом крізь скло будки й одразу ж витягнув мобілку.

– Допомогти? – повів оком водій.

– Ти афганець?

– Так, ще там я став Душманом. Для своїх, звичайно. Швидше за всіх до гір пристосувався.

– Зови мене Модя… Знаєш, хто цю заправку тримає?

– Відразу б запитав… Бергамот. Майже всі заправки в місті його. Два супермаркети, кемпінг за містом, звіроферма, базар. Недавно «Дитячий світ» викупив. За комуністів цей Бергамот був замом у профспілках. Справжнє прізвище Фроменький. Усі зв’язки в нього залишилися, звідси й гроші, кажуть, партійні. Скривдив тебе чим?… Зараз куди їдемо?

– Не те щоб скривдив… Поїхали в який-небудь бар. Бажано, щоб цей бар належав Кульгавому…

– Фроменькому… «Три сімки». Тільки знай, там збираються менти, гебешники, прокурорські, ну і бандюки. Ще дорогі проститутки. Бійки там – якщо не щодня, то через день.

– Повір мені, я буду обережним, – спробував пожартувати Модест.

– Опа-на! – Душман уважно подивився у дзеркальце. – За нами хвіст.

Окунь озирнувся.

– «Ауді»? Швидко вони. Я всього лише запитав на заправці в охоронця про господаря…

– А!.. Ти знаєш, у мене м’язи на животі тремтять. Так завжди в Афгані було перед боєм. Ти один?

– На жаль, так, – подумав про Лану.

– Нічого, зберемо моїх дружбанів.

– Знаєш, Душмане, це заманливо… Але! Не хочу я тебе і твоїх дружбанів підставляти, справа стосується тільки мене, і вона серйозніша, ніж ти думаєш.

– Модя… Правильно назвав? Ти не кіпішуй, ми не хлопчики, а досадити Бергамоту – мила справа.

– Стоп! Давай домовимося, це мої справи, ти мене висаджуєш біля бару, а потім… як захочеш.

– Уже домовилися.

Модест дістав гроші, Душман відсторонив його руку.

У барі Модест не вирізнявся серед більшості відвідувачів Джинси, куртки, кросівки. Лише деякі в костюмах і при краватках. З ними ж і дами у відповідному вбранні, у сукнях, спідницях, блузах. Місце знайшлося лише біля барної стійки.

– Коньяк, лимон, попільницю, – продекламував монотонно, дивлячись в очі бармену.

* * *

Душман не квапився. Дочекався переслідувачів. Синя «ауді» припаркувалась у тридцяти метрах, пасажир зайшов у бар за кілька хвилин після Модеста.

«Так, відірватися, поміняти машину, зібрати хлопців сюди».

Виїхав на центральну, «ауді» – слідом. На червоне світло різко пішов праворуч прямо перед автобусом, на площі Профспілок звернув у прохідний двір. У парк не поїхав, одразу в гаражі вигнав «жигуль», «Волгу» сховав і миттю – на Балку. Вітьок був удома, зрозумів без довгих розмов, Сергія підняли в пивбарі, навіть не встиг розговітися. Олега висмикнули з тренування.

– Пацани, у «Трьох сімках» один дружбан. Нормальний мужик. Неполадки в нього з Бергамотовими…

– Вони ж безбашенні! І менти за них мажуть. Чого ж він у кубло поліз?!

– Тому вас і зібрав.

– А що, – Сергій розправив плечі, – давно руки чешуться.

– З розумом треба, Серього. Пацану допомогти і самим не вляпатися.

– Що тріпатися? Поїхали в бар.

Машину поставили на сусідній вулиці. Вітьок залишився за кермом, Олег і Сергій пішли в пивнушку навпроти бару, Душман – курити у двір до службового входу.

* * * Модест пив коньяк маленькими ковтками, часточки лимона з’їдав разом зі шкуринкою. У залі знайомих не було. Підсіла місцева «дівчинка», довгонога фарбована блондинка.

– Пригостиш?

– Не пригощу.

– Порожній?

– Ага.

Розчаровано відійшла.

Відчув уважний неприємний погляд. У кінці залу за столиком, на якому стояла табличка «Адміністратор», сиділи три схожих один на одного хлопці. Вони з’явилися недавно. Двоє розмовляли, схилившись над столом, третій, з акуратною борідкою, не відводив очей. Не усміхнувшись, кивнув, запрошуючи підійти, Модест кивнув у відповідь і поклав долоню на вільний стілець. Бородань щось сказав товаришам і направився до стійки бару. Сідати не збирався.

– Ви когось чекаєте?

– А чому вас це зацікавило?

– Ви – новачок… Я щовечора тут. Може, допомогти?

– Просто я ходжу в інші місця, – міркував, як бути далі, Окунь.

– Проїхали… Чому тебе так цікавить господар заправки? – різко перейшов на «ти» бородань, причому голос і погляд змінилися.

«Один із господарів території, – визначив Модест. – Відмовлятися немає рації, поки не розпитають, не визначаться – не випустять…»

– Познайомитися хочу.

– Ходімо, познайомлю!

Така пропозиція була несподіваною, вибору не було, треба було погоджуватися.

– Розрахуєшся потім, – бородань, не озираючись, увійшов у нішу за стійкою.

Модест пішов слідом, озирнувся, у залі, здавалося, ніхто не звернув на них ніякої уваги. Хлопці за столиком адміністратора продовжували бесіду.

Ніша виявилася довгим коридором з однаковими дверима справа і зліва. Бородань повернув ручку дверей справа, підморгнув, Модест був весь увага. Ступивши крок за поріг, він відчув небезпеку, але не припускав, що удар нанесуть зверху Усмішка бороданя супроводила Модеста в безпам’ятство…

* * *

Почувши скрип дверей, Душман відскочив за дерево. Двоє витягли через поріг його постійного пасажира. Голова звисає, руки за спиною в наручниках. Ще двоє метнулися в глибину двору, підігнали джип. Широкоплечий бородань постояв на порозі, поки машина не виїхала, стрельнув недопалком у темряву і з мерзенним скрипом зачинив двері.

Душман почекав ще кілька секунд, тінню метнувся через вулицю. Збив з ніг у дверях бару тепленького прапорщика, закричав:

– Сергій! Олег! Швидко!

Упав за кермо. Хлопці на ходу зачиняли дверцята.

– Куди?… Джип?…

– На перехресті ліворуч!..

Відкіля взялися даїшники в таку пору?! Сперечатися не було сенсу, їхав на червоний. Документи… Запитання… Сотня! Чорт!.. Джипа на центральній вулиці не було. Промчалися майже до околиці, проїхали назад, вдивлялися в бокові… Зась! Їздили містом до третьої ночі. Глухо!

Втомлені, злі сиділи в однокімнатній квартирі Олега. Не дивились один на одного, пили чай і мовчали. Начебто не свій, не знайомий навіть, а перейнялися. Хоча, чому начебто? Душман сказав, виходить, свій. Що робити? Як шукати? Де?

– Спимо. Вдень шукаємо джип. Увечері, якщо не знайдемо, беремо кого-небудь із бару. Такого, щоб підказав. Далі – по ситуації.

Душману ніхто не заперечував, Душман виручав кожного з них, Душман для них був богом. Виходить, далі життя буде йти за розпорядком, складеним Душманом. Так було в Афгані, так було після Афгану, вони так звикли, тому інакше бути не може. Все…

* * *

Губернатор був не в дусі. Його день, четвер, а з ранку не в масть.

– До вас голова податкової, – доповіла по внутрішньому секретарка.

– Нехай заходить.

Голова податкової працював в області майже півроку. Ні з ким близько не сходився, в основному керувався вказівками зі столиці. Останнім часом ці вказівки все частіше йшли врозріз із тим, що планував губернатор. У п’ятницю головний обласний митар дав указівку накласти арешт на рахунки лікеро-горілчаного.

– Доброго дня.

– Вітаю, Вікторе Сергійовичу, сідайте.

Губернатор не вийшов з-за столу, підвівся, привітався за руку через стіл.

– Що ж це ви, люб’язний, без ножа ріжете? Завалимо бюджет у цьому місяці…

– А як накажете боротися з неплатниками?

– Минулий місяць закрили в останні три дні, якщо пам’ятаєте.

– А чого це коштувало?

– Вікторе Сергійовичу! З вашої милості простоюють гідролізний і тютюнова, зараз ви закрили ще одне джерело надходжень до бюджету.

– Вже двадцять восьме число! До бюджету не надійшло ні копійки! З мене запитають у столиці…

– З мене теж… Вони платять!

– Платять? Кому?!

Митар перейшов межу! Губернатор був поставлений перед вибором: просити або сваритися. Наказати він не міг, не мав права. Міг, звичайно, і наказати, але співрозмовник міг не виконати наказ.

Пауза зависла мовчанкою.

– Так-так, – спробував заспокоїтися губернатор, – чого ви домагаєтеся?

– Я домагаюся регулярних систематичних відрахувань до бюджету. Доведеться, очевидно, поміняти керівництво підприємств, поставити людей, які будуть працювати під жорстким контролем і, зрештою, виконувати вимоги.

– Поставити ваших людей, що будуть працювати під вашим контролем! Ми на цю тему вже говорили! Такого не буде! Розблокуйте рахунки, і до кінця місяця підприємства закриють бюджет.

– Пане губернаторе, ми з вами на одному щаблі. Ви генерал і я генерал. Наказувати мені ви не можете, наказують мені зі столиці…

– Ви одержуєте накази на підставі ваших звітів, а живете тут, в області, і враховувати місцеві інтереси зобов’язані! Між іншим, сюди ви під’їхали на «вольво»?

– Так…

– Автомобіль, до вашого відома, придбаний за грошики лікеро-горілчаного і подарований…

Віктор Сергійович різко дістав мобільний, набрав номер.

– Миколо, занеси ключі від «вольво» у першу приймальню. Приїдеш до податкової на своїй… Усе!

Підвівся.

– До побачення!

– Даремно нервуєш, – продовжуючи сидіти, говорив услід йому губернатор. – Все одно я доб’юся свого. Підприємства будуть працювати, директори залишаться на місцях, і бюджет закриємо.

– Час покаже, – уже в дверях буркнув податківець.

Губернатор закурив, пройшовся по кабінету, натиснув кнопку на апараті. У кабінеті виникла секретарка.

– У приймальні багато людей?

Почала перераховувати.

– Нехай чекають!

Пішов у кімнату відпочинку, дістав мобільний, набрав номер.

– Валентине Валентиновичу, добрий день! Самі передзвоните? Чекаю.

Хоч і чекав, від зумера здригнувся.

– Так, Валентине Валентиновичу. Проблеми! Все продовжується… Податкова… Ні. Домовитися неможливо. Ні. Я не зможу виконати обіцяне… Ніяк. Рахунки заблоковані. Так… Зрозумів… Дякую… Зам? Наш… Буду чекати… Дякую… До побачення.

Погрів у руках мобілку.

«Цей вирішить. Мера, он, ізолював. Правда, розраховуватися з ним доводиться за дуже високими розцінками. Нічого, якщо митаря прибере, розрахуюся…»

* * *

У Жабова на мобілці висвітився номер шефа.

«Якого дідька? Начебто про все переговорили…»

– Слухаю, Валентине Валентиновичу!

– Ти в театрі буваєш?

– Давненько…

– Знаєш, мабуть, що якщо в першому акті повісили на стінку рушницю, то до кінця спектаклю вона має вистрілити?

– Знаю… – насторожився, зібрався.

– Я отут подумав, дуже добре, що наш депутат живий-здоровий, без нього все добре вийшло. А схему, що під нього готували, потрібно накласти на вашого головного митаря… Найближчим часом. Гроші не потратив? От і добре, Олександре. Удачі тобі! Кінець зв’язку.

«Рано радів! Вибухівку приховав, грошики пригрів. Та ба! У шефа свої комбінації… А Бергамоту все одно, кого на той світ відправити, депутата чи митаря, аби добре заплатили… Зустріч за годину. Треба поторгуватися. Хоч щось із цього мати…»

* * *

Жабов з Бергамотом місце зустрічі не змінювали – той же ресторан, той же столик.

– Твій бугай у мене, ти обіцяв, що віддаси, – не дав навіть сісти Жабову Бергамот.

Той змінився на обличчі, кинув на стіл запальничку.

– Ти що?! Він ще не зробив одну роботу! Ти його із села висмикнув?

– Навіщо із села? Він по моїх заправках нишпорив, мене шукав.

– Що? Дідько! От недоумок! Ти… твої хоч про мене йому…

– Не бійся, поки його не чіпали, говорити з ним буду я сам. Він у мене, сука…

– Почекай. Ти його відпустиш, – повільно, дивлячись в очі співрозмовнику, проговорив Жабов. – На тиждень. Він повинен дістати для мене одну штукенцію, а потім роби з ним, що хочеш.

– Потім він ходулі в руки… Або заляже…

– І твої, і мої люди в селі, дівка його там, нікуди він не дінеться, буде на очах, під контролем… Ти ж мені все порушиш! Я ж не сам це придумав, це все потрібно людині, яка платить нам гроші!

– Не хочеться мені його відпускати!

– Давай так. Тут є одна справа, по тарифу, як завжди. Я тобі десять відсотків згори дам, тільки відпусти мого на тиждень.

Сашкові було не до торгу.

– Спочатку розкажи, що за справа.

– Потрібно прибрати одну людину, – назвав прізвище. – І зробити це швидко. Весь фарш в камері схову, – поклав на стіл ключ.

– Там же? – запитав Бергамот.

Фінансова сторона справи його влаштовувала. Жабов за такі справи платив як треба ще з тих часів, коли усував конкурентів по бізнесу. А цього сільського бугая він відпустить. Куди той дінеться? Так навіть цікавіше: впіймав, відпустив, знову впіймав… Як кішка з мишкою.

– Добре. Бабки наступного дня після аварії. А твого мужика сьогодні викинуть за містом… Трохи помнуть…

– Краще завтра до вечора. Нехай твої пацани при ньому кажуть, що я мудак, що з тобою посварився і таке інше…

– Ну ти даєш!

– Так треба. Нехай помнуть, тільки не перестарайтеся, він для справи живий потрібен, і щоб ходити міг.

– Нема базару.

Бергамот по дорозі до машини пояснив своїм людям задачу.

– Приліпите, виходить, усе це діло міцненько, щоб не відвалилося, а пультик відразу ж мені. Усвідомили? Ну, з Богом!..

* * *

А покликав Бергамота на зустріч Толя Рученко, друг-однокласник. Нині Толя був помічником губернатора. Скільки справ вони прокрутили! Знав би хто! Працюючи з Толиком, Бергамот зрозумів, що вибори не струмочок, а ріка грошей. Усю брудну роботу виконували пацани Бергамота за копійки, а Бергамот одержував пристойні суми в умовних одиницях і, що головне, «кришу».

Толю Рученка викликав уранці губернатор, віддав стос паперів і кинув на стіл ключі від автомобіля.

– Там, на стоянці, «вольво», прилаштуй кому-небудь акуратно. Тільки потрібній людині… Такому, щоб ні-ні…

Толя думав не довго. Бергамоту заборгували після виборів мера в одному містечку, машина буде не тільки розрахунком, а ще й авансом. А грошики, призначені Бергамоту, можна прикарманити.

Зустрілися в барі на заправці.

– Роботи поки немає, – сказав Толя, – розрахуватися хочу. Забереш «вольво» на стоянці біля Білого дому, це навіть більше, ніж ми тобі винні. У залік майбутніх спільних заходів, – розсміявся, допив каву. – Тільки пізніше, коли стемніє… Мене заправиш?

– А то!

– Чалий, чуєш, після десятої забереш біля Білого дому «вольво», – кинув водієві Бергамот, сідаючи в машину. – Ось ключі. Вранці за мною на ній заїдеш, подивлюся, може, собі залишу…

* * *

О десятій годині вечора два темних силуети підійшли до самотнього автомобіля на стоянці біля обласної адміністрації. Високі блакитні ялини закривали огляд міліціонерам, які чергували у вестибюлі. Один закурив, повернувшись лицем до будинку, інший присів, ніби зав’язуючи шнурок…

За три хвилини обидва вже йшли повз центральний вхід, косо поглядаючи на сержанта.

– От би зараз бахнути!

– Вони б усрались там у своєму обкомі, все місто б на ноги підняли!

– Ти… цей… сам відвезеш Бергамоту кнопку? Мене Натаха чекає.

– Без проблем…

* * *

Об одинадцятій годині вечора на стоянці до самотнього автомобіля притулилася тінь. Обережно, але впевнено відчинила дверцята, повернула ключ… За хвилину стоянка спорожніла…

…

Об одинадцятій годині вечора Бергамот взяв у руки невеликий пульт, схожий на телевізійний, але усього лише з двома кнопками, опустив його у внутрішню кишеню куртки, набрав номер.

– Ну що?

– Завтра о восьмій він виїжджає до столиці, – озвалася слухавка дівочим голосом.

– Чудово!..

* * *

О сьомій годині ранку зі скрипом відчинилися залізні двері службового приміщення бару «Три сімки» і випустили бородатого здорованя. Не встиг він зробити і п’яти кроків до автомобіля, як три фігури оточили його. Кілька змахів руками, зойк, заглушений шорсткою долонею…

Підхопивши здорованя під руки, фігури понесли його в двір, перетягли через кам’яну огорожу, упакували в машину.

– Хлопчик спікся! – сказав Олег.

– На горизонті нікого не бачу, поїхали! – скомандував Душман.

За містом на кільцевій з’їхали на ґрунтівку, яка вела до дачного району. Душман підрулював до невеликого будиночка, що стояв між високими котеджами як попелюшка. «Кістлява хатка» – так називав свою дачку Сергій.

– Наділи маски, – обвів поглядом своїх бійців командир. Витягли бородатого з багажника, вмить переправили в хатку, розв’язали і відразу приторочили до довгої лави. Олег витягнув кляп – свою носову хустку, гидливо кинув на підлогу.

– Не сміти, – образився Сергій.

– Дайте закурити, – обізвався бранець.

– Голос є, і при пам’яті, – констатував Вітьок, прикурюючи сигарету, – кури, – вставив у відкритий рот.

– Давай, старий, розповідай, куди ви поділи вчорашнього гостя?

– Позавчорашнього… – уточнив Олег.

– Якого гостя? – закашлявся бородань.

Вітьок відібрав у нього сигарету.

– Згадай, будь ласка! Краще сам, бо допоможемо…

– Мужики, ви щось теє… Даремно мене… Тепер у вас будуть проблеми…

Душман ніжно потріпав чоловіка за бороду, провів долонею по обличчю, закрив очі.

– Проблеми у нас будуть потім, а в тебе вони почалися півгодини тому, і з кожною хвилиною твої проблеми стають проблемнішими. Ми ж з тобою не в «Зірницю» граємось.

Куди відвезли хлопця, який зайшов у бар позавчора ввечері? Везли його на джипі, а ти випроваджував…

– Дідько!

– День ми на тебе витрачати не будемо. Пропоную обмін: ти нам називаєш місце, де знаходиться потрібна нам людина, ми її забираємо, а тебе відпускаємо.

Бородатий мовчав.

– Щоб твоя мовчанка була осмисленою, даю тобі три хвилини, а потім, щоб прискорити процес, будемо питати по-дорослому.

– Я покажу місце, – відгукнувся бранець. – Без мене ви не пройдете.

– Ти щось говорив про наші проблеми, а сам боїшся. Звичайно, покажеш, ніхто тебе в землю закопувати не буде, собі дорожче.

– Так, – підвівся Душман, – ручки в’яжемо ззаду, очі закриваємо. У машину.

На кільцевій Олег штовхнув бороданя.

– Куди їдемо, пасажир?

– А де ми зараз?

– Тю на тебе! Ми в машині, називай адресу!

– Стадіон…

Восьма ранку. Біля стадіону базар. Та й так людей на вулицях немало. Припаркувалися на тихій вуличці за стадіоном.

– Де ми?

– Біля стадіону, говори.

– Спортзал. Біля сауни невеликий бокс.

– У боксі є ще хтось?

– Мають бути хлопці.

– Піду я з Олегом, подивимося, – кинув Душман, виходячи з машини.

Повернулися швидко.

– Там тренування, народ валандається туди-сюди, не обійдемося без шуму.

– Тренування цілий день, – вставив бородань.

– Будемо чекати цілий день.

– Зі мною ви зможете пройти.

– А там ти нас здаси?

– Спокійно, пацани, – втрутився Сергій. – У мене є «козяча ніжка». Тут уже справа принципу. Ходімо. Я приставлю свою улюблену фіночку цьому хохмачеві під ребра. Одне слово зайве, один рух, і йому… Ви ж пам’ятаєте, як я духів по кишлаках водив?

– Як баранів! На прив’язі! – підтвердив Вітьок.

– У мене є заперечення. – Душман опустив скло, закурив. – Якщо ми підемо зараз, цей клієнт запам’ятає всіх, якщо ми будемо чекати – втратимо день. А день – це багато… Вирішуйте.

– Як ви думаєте, – на загальний подив, обізвався бородань, – чому я так швидко погодився? Чому не тягнув час? Невже я виглядаю слабаком? Невже не витримав би пару сеансів? Душман, ти що, думаєш, що тебе в місті не знають? Ти сказав «а», і «б» вже можеш не говорити, ти серйозний супротивник, грати з тобою треба чесно.

Якийсь час дивилися один на одного. Все ясно – тепер нічого не лишається, як іти до кінця.

– Хлопці, життя обіцяє бути дуже цікавим, – порушив мовчанку Вітьок і зняв пов’язку з обличчя бородатого.

– Я все одно буду вести тебе на прив’язі, – усміхнувся до зрячого бранця Сергій.

Що таке на прив’язі, бородань незабаром зрозумів і переконався, що в житті є ще такі речі, про які він навіть не здогадувався. Один палець його стража кільцем обхопив ремінь, «козяча ніжка», як називав Сергій фінку, жорстко вперлася під ребро.

– Необережний рух – і ти сам нанижешся на ніж, – пожартував веселий Сергій, – я буду взагалі як би ні при чому.

– Олеже, чекай у машині. Сергій з «бородою» попереду, ми з Вітьком за ними. Ніяких розмов із знайомими. «Привіт» і «поспішаю» – все! У боксі в’яжемо всіх чужих і бородатого в тому числі, забираємо Модю, закриваємо бокс… А завтра… буде завтра.

До спортзалу ніяких проблем не було. У спортзалі кожний другий кивав бородатому, щось говорив. Бородатий виконував домовленість, за що Душман був у душі йому вдячний. Біля боксу зупинилися всією компанією. Дебелі двері. «Такі тільки підривати!» – свиснув Вітьок. Бородатий постукав кілька разів умовним стуком, просвистів мелодію. Ізсередини повернули ключ. Сергій приліпив бородатого до стінки Двері відчинилися.

– …до вечора привезти одного «голубого» з телебачення, нехай би відідрав цього колгоспника! Чуєш, Мішичу… Ти де?

Квадратний лисий страж висунувся в коридор. Мішич уважно спостерігав, але пропустив, коли назустріч лисин вилетів кулак. «Чпок!» Душман і Вітьок влетіли в бокс, Сергій холоднокровно, але швидко й акуратно завів слідом Мішича, вільною рукою щільно причинив двері.

У боксі було тихо. Душман і Вітьок приросли до підлоги готові стрибнути в будь-який момент. Навпроти них стояв білявий худий носатий пацан, виставивши перед собою руку з тремтячим «ТТ». Лисий лежав під стінкою, підвернувши руку. У дальньому кутку стояв спортивний снаряд – кінь, до якого був приторочений чоловік у позі «раком», руки прив’язані до ніг.

– Спокійно, Пацюк! Не стріляти! – тихо, але чітко вимовив Мішич.

– Стояти! – закричав білявий. – Мішич! Ти з ними?! Гад!!!

– Пацюк! Опусти ствол! Зараз приїде Бергамот, він велів відпустити…

– Не вірю! Я буду стріляти!

– Безбашенний, – ворухнув губами бородань, – цей вистрілить…

– Не вистрілить, – прошепотів у відповідь Сергій.

Мішич раптом відчув, що на ремені немає залізного кільця пальців, що під ребром не живе гостре і колюче… Ніхто не бачив, як вилетів ніж, усі побачили лише, як білявий завалюється, підкинувши руки. Душман у стрибку впіймав пістолет.

– Він же на запобіжнику… Гад!

Мішич із подивом дивився на «козячу ніжку», яка стирчала з горла Пацюка.

Вітьок висмикнув ніж, струмінь крові вдарив угору і швидко стишився. Вітьок розрізав мотузку, Душман допоміг Модесту стати на ноги.

– Я знизу кидати не вмію, – сказав Модя, дивлячись на Сергія, – тільки зверху.

– Навчимо, – кинув Сергій.

– Дякую! – Модест простягнув набряклу долоню Душману. – Чорт забирай, а я на тебе чекав.

– На село? – усміхнувся Душман.

– На село! – серйозно відповів Окунь.

– Мішич, – підійшов до бороданя Сергій, – доведеться тебе прив’язати.

– Це краще, ніж убити, – похмуро пожартував бородань.

– Втомлені, але щасливі… – почав було Вітьок.

– Тихо! – обірвав його Душман. – Наслідили ми, братики… Бородатого до батареї, а лисого в’яжіть до цього… коня, мать його. Мішичу, воювати будемо?

– Будемо, Душмане. Тільки без ментів. А воювати тепер будемо, сам розумієш.

– Розумію, мля! До зустрічі…

– Так отож… – дзенькнув наручниками Мішич. – А не хотілося б…

Двері замкнули на ключ, вийшли без пригод. Олег нічого не питав, усі повернулися, дружбана виручили, значить, усе нормально.

– Що далі? – спокійно запитав Сергій.

– Їдемо в село! – відповів Душман.

– Стоп! – Модест вивудив у Сергія сигарету, прикурив. – Вам у місті треба визначитися. Душмане, піджени мені кого-небудь із таксистів, у селі в мене проблем немає, заберу одну людину і під’їду до вас.

– Думаєш?

– Впевнений.

– Умовив.

Модест майже прийшов до тями, звичайно, нила спина боліла голова, але – вільний!

«Чорта лисого тепер мене візьмете! Треба б Сані передати, що його підставляють. Але у Сані охорона, і сам він не лох. А Лана в селі, раптом туди Бергамот бійців послав? Ех! Знати б!»

– Ідіть у кафе навпроти зупинки тролейбуса. Гниле місце, коньяк можна, жратва дрянь. Я миттю буду, Олег, зі мною.

Душман стартонув з місця, війнувши запахом паленої гуми…

* * *

Бергамот поглядав на годинника, тримаючи в руці маленький пульт. Десята. Ще півгодини і… Краще, щоб це відбулося на трасі, між містом і столицею… А автомобіль йому сподобався. Доглянутий. Вирішив поїздити на «вольво», поки не набридне.

– На звіроферму!

Водій виїхав на вулицю Петлюри. «Ну назвали! Демократи!..

Хоча, яка різниця, теж мужик був нормальний, цікаве життя прожив…» На перехресті з вулицею Леніна зупинилися на червоний, тут світлофор горів довго. «Пора», – вирішив Бергамот, підняв пульт перед собою і натиснув кнопку. Останнє, що бачив у своєму житті Бергамот, був червоний сигнал світлофора…

* * *

Коньяк був до речі, Модест ожив. Вирішив остаточно:

«У село! Заїду за грошима… Ні. Попрошу Душмана, він із тих, кого бабки не псують».

– Сергій!.. – майже кричав у вухо йому капловухий, який так легко метнув ніж знизу.

– Не зрозумів…

– Сергієм мене звати, а його – Вітьок. Ми з тобою випити хотіли, а ти жахнув з руки й наче за хмари полетів! Не докричатися…

– А-а-а… Давай.

– Що давай?

– Вип’ємо.

– Так це… Панянко, налий нам того ж… Ти увечері, до речі, вільна? Може, поснідаємо? Я маю на увазі, прокинемося разом і поснідаємо, чи, може, зустрінемося о сьомій ранку?

Панянка п’ятдесят восьмого розміру, хихикаючи, недоливала грамів по двадцять. Вітьок мовчки курив.

– Тепер давай вип’ємо, як ведеться, за знайомство.

– Дякую, хлопці, я ваш боржник…

– Та кинь ти!

– Будемо жити! – філософськи перебив їх Вітьок. – А он і Душман причалив.

– Модю, – підсів до них Душман. – Тебе дядя Льоша повезе, він почекає, буде з тобою скільки треба.

– Дякую… Хлопці, вибачте… Душмане, проведи.

Модест віддав Душману ключі від своєї квартири, розповів про гроші і дістав ключі від квартири Лани.

– Сам приїдеш і забереш… – почав було Душман.

– Всяк може бути, – перебив Окунь і підкинув ключі Душман упіймав, подивився уважно.

– У тебе там справи, старий… Добре! У тебе справи, у нас справи, їдь, побачимось.

Доїхали лише на обід. Годину простояли в центрі міста пробка, аварія, ні вперед, ні назад. Здавалося, що всі даїшники зібралися. За містом – прокол, потім черга на заправку. «Кругом шістнадцять!» – чортихався дядя Льоша.

– Чекати? – запитав біля села.

– Ні! Дякую! Скажете Душману, що все нормально.

* * *

Осінь роздягнула дерева до безсовісної наготи. Щодня похмурі хмари, немов важкі брови, нависали над селом. Село причаїлося. Хоронили бабу Настю. В останній день місяця, у день її народження.

Бабу Настю в селі любили всі. Вбивство потрясло людей, притисло до землі. Те, що вбили саме її, було волаючою несправедливістю. Очевидно, Господь на хвилинку відвернувся або задрімав.

Три дні тому сусідка не побачила бабиних Настіних курей, та й саму бабу у дворі. Кожного ранку сільські жінки, в основному старі, починали день з обходу і годівлі живності – корів, кіз, індиків, качок, гусей, курей, собак, кролів. Не було такого, щоб двір у селі – і без живності, навіть у немічних було таке-сяке господарство.

«Чи не занедужала баба Настя?» – затривожилася сусідка. Усе життя прожили поруч, як не переживати. Зайшла з городу, так ближче. У дворі нікого. Шарик забився в будку і мовчав, що на нього не схоже, завжди гавкав, вищав, стрибав на будку, радів приходові кожного. Двері в хату не замкнені. Сусідка нерішуче увійшла в сіни, штовхнула двері. Баба Настя сиділа за столом, поклавши голову на висохлі руки.

«Спить?! Ну дає, стара!» Хотіла покликати. Але… Підійшла ближче, торкнулася руки… Холодна! «Господи, померла!»

Заголосила вже у дворі. Збіглися люди. Дід Митрофан, у минулому колгоспний ветеринар, заборонив будь до чого торкатися, виставив на пост сусідку, а сам побіг у контору.

До обіду приїхала «швидка» і міліція, а за годину по селу поповзла зла чутка: «Убили бабу Настю!» Три дні в селі тільки й робили, що обговорювали лихо. Біля контори, біля криниці, біля магазину. Щодня з району приїздила міліція, детально розпитувала сусідів, але ніхто нічого не чув і не бачив. А дощ, який в останні дні не переставав, змив усі можливі сліди. Відомо було, що задушили нещасну шнурком чи мотузкою, а ще – що зникло фамільне намисто, яким так пишалася і дорожила баба Настя.

Модест приїхав, коли бабу Настю вже поховали. Напевно, він один здогадувався, хто її вбив. Злості не було, був тихий смуток і холодна лють, сум і жаль. Бабці і жити вже залишалося недовго. Він її по-своєму любив. Він знав, що знайде вбивць, нехай міліція копає, розслідує, він зробить усе сам, ніхто й ніщо його не зупинить.

Постоявши біля свіжої могилки на такому знайомому з дитинства цвинтарі, де і вночі не боявся ходити, зайшов додому. Хата хоч і берегла ще рідний дух, ставала все більше схожою на покинуту. «Скоро ти у мене зовсім запустієш, – думав Модя, перевдягаючись у десантний комбінезон. – Якщо вийду зараз, до темряви буду в лісника. Невже Лана була з ними? Ні, вона не могла допустити, щоб стару вбили. А раптом?…» Думки плуталися. Впевненість… Сумніви… «Як приймати рішення? Чи міг Саня послати ще людей? Хоча, навіщо? Для пошуку цього міфічного браслета? Чи щоб мене контролювали? А може, ці бики вичислили мене і Лану і вже там, у лісника?…»

Почув шум автомобіля, обережно виглянув у вікно. Джип. Саня. Один. Йде через двір. Жабов штовхнув двері, покликав:

– Модя, ти тут?

– Тут, заходь.

Увійшов, потоптався посеред кімнати, сів на стілець, закурив.

– Це не наші, я ніяких вказівок не давав…

Підняв голову, подивився на однокласника.

– Сашко, ти в думках допускав хоча б, що бабу Настю можуть убити за намисто?

– Та ні ж бо! Нашим я строго наказав – без крові! Лана ж із ними.

– Крові й не було…

– Знаєш, Модю, я тобі не говорив… У мене пару місяців тому «непонятка» сталася.

– ?…

– Прийшов уранці в офіс, відкрив сейф, а там документи не так лежать, як я їх перед цим залишав.

– Що значить «не так»?

– Папки не в тому порядку… І не так рівно… Я здивувався. Ти ж знаєш, паперів у мене не так багато, не люблю, але те, що є, завжди в порядку. Переглянув – усе на місці. День з голови не виходило, а потім закрутився, забув. Зараз зіставляю – всі плани з рейок, – як наче про них хто наперед знав. Такого ніколи не було.

– Що за документи?

– Схеми, списки. Недосвідчений не розбереться. А ще… Усе по твоїй експедиції, карти, маршрут, казки ці…

– І ти мовчав! Там же і про бабу Настю!

– Я тільки зараз згадав.

– Саня! Ех!.. З них же копії зняли і повернули. Семен не просто так загинув…

– Що, значить?…

– Вони його за мізер купили, документи скопіювали, а потім кінці у воду.

Жабов мовчав.

– Вони на крок попереду йдуть, якщо не на два. – Модя сів навпроти. – Що ж ти раніше не згадав? Добре, їдь до міста, збери людей, попередь, прорахуйте, продумайте. Призупини всі свої справи, з шефом порадься, якщо вважаєш за потрібне.

– А ти?

– Я до лісника піду, може, вони вже там побували.

– Один?

– З тобою, чи що?

– Будь обережним, Модю, вони безбашенні… А що з браслетом? Шеф щодня дзвонить.

– Саня! – Окунь підвівся, поставив ногу на табуретку і повільно процідив: – Скажеш цьому удаву, що ніякого браслета не було, немає і не буде. Намисто баби Насті я знайду і поверну онукам. З убивцями… Сам знаєш. А ще передаси, що бачив я його в домовині у білих тапочках!

– Ну, ти, дружище, даєш! Я збираюся в шефа грошей ще просити… І людей. Тільки за намисто він купу бабла відвалить, а за браслет…

– Чуєш, ти, стратег! Бабу Настю вбили через ці брязкітки! Тебе самого в будь-яку хвилину можуть пришити, а ти жопу шефові готовий лизати, гівно готовий жерти, аби бабки загребти. Чому ти один приїхав? Не міг охорону взяти? Не боїшся?

Сашко озирнувся.

– Усі під Богом ходимо… Мертвих не повернеш… А живим… Живим бабки потрібні.

– Важко ми стали розуміти один одного, однокласнику. Їдь до міста, ти там потрібніший, тобі там треба бути. Я тут розберуся і з’явлюся.

– Модю, прошу тебе, зроби все, як треба, як домовлялися. Не дурій! У шефа руки довгі, і тебе, і мене дістане.

– Розійшлися!.. Час не в нашу лузу.

У дворі потисли один одному руки, на секунду зустрілися очима. Жабов побачив ніч, Окунь побачив страх…

Модя зачинив хату і через цвинтар майже побіг до посадки, що здавалася довгою рукою далекого лісу. Джип, перевалюючись, вибрався на дорогу…

Жабов зупинив машину на кільцевій, відчинив дверцята, закурив. Він так зжився зі страхом, що навіть не робив спроб позбутися цього липучого почуття.

Жив і боявся. Курив – боявся, йшов – боявся, їхав – боявся, говорив – боявся, спав – боявся. Боявся, але вірив, що ангел-хранитель сидить на плечі й береже його від усіх напастей. Ну, не може він, Саня Жабов, пропасти! Треба все закінчити, все зробити, і тоді страх зникне. Де-небудь, у далекій країні, йому нікого і нічого буде боятися…

До джипа наблизився УАЗ, зменшив швидкість. Саня тричі мигнув фарами, зачинив дверцята, рвонув з місця, УАЗ мигнув у відповідь. Похмуре небо знову не утримало вологу, яка накопичилася в хмарах, і дощ оросив чорні поля.

* * *

Модя йшов, не придивляючись, бо пам’ятав дорогу ногами, все, що відбувалося навколо, відчував. Дощ торохтів монотонно. У лісі йти було легше. Іржаве некрасиве листя вкрило землю. Уже в густих сутінках підійшов до хати лісника, насторожився, зібрався. Хотілося швидше побачити Лану, але не поспішав, – крадькома, ховаючись за деревами, обійшов хату вздовж огорожі. Навпроти воріт, на широкій «парадній» стежці присів, провів рукою по землі… Ямки… Сліди.

Нахильцем побродив зигзагами по стежці. Так і є. Пройшло більше трьох чоловік. «Хто? Наші? Можливо. Чого б їм не пройтися по лісу… Чужі? Теж можливо. Якщо хтось розумний вивчив документи із Саніного сейфа, чужі цілком могли з’явитися». Перев’язав і затягнув ремінці на комбінезоні, дістав ніж, розкрив, пригрів у руці. До хати підійшов там, де ліс почав перебиратися через огорожу. Крізь вузькі щілини щільно прикритих ставень пробивалося тьмяне світло. Було чутно ледачий діалог двох чоловіків. Вони грали в карти і коментували гру, ліниво лаючись. «Болік… Другого не знаю. Де лісник? Де Льолік, Пастух? Де Лана?! Спокійно, розберися…»

Міцні двері зсередини були закриті на кілок. Відчинити неможливо, стукати – виявити себе. Проникнути через горище без шуму не вдасться, там купи усілякого хламу. Модя тінню кружляв навкруг хати… Стоп! Прибудова! Довгий дерев’яний сарай, у якому лісник порає дичину, складає дрова і всякий необхідний реманент. З прибудови можна пробратися в хату, з’явитися зненацька. Ковзнув за хату до прибудови – двері теж зачинені намертво.

Якщо у прибудові нікого немає, можна залізти через віконце на даху. Постояв, прислухався. Треба ризикувати. Підстрибнув, зачепився за дах, підтягнувся. Добре, що дощ тарабанить, глушить звуки. Обережно пробрався до віконця, ножем відігнув цвяхи, вийняв шибки, притулив. Різким рухом вирвав хрестовину невеликого вікна. Усередині темно і тихо. Учепившись руками за раму, повис. Очі звикли до темноти, до підлоги не більше метра. М’яко зіскочив і ніби приріс на зігнутих ногах. За секунду відчув чиюсь присутність, запах тіла. Озирнувся, побачив темний силует, який висів паралельно підлозі, повільно перемістився до нього. Почув кроки. Миттєво переключив увагу і зосередився на дверях, що ведуть у хату. «Що ж усе-таки відбувається? Хто висить? Чому Болік із чужим? Спокійно… Зараз усе з’ясується…» Вріс у стіну. Тієї ж миті двері відчинилися, світло гасової лампи трохи розсіяло темряву. Кряжистий тип зробив крок і зупинився, вдивляючись.

– Гей, ти, суко, чи жива ще там? Може погріти її, га? – озирнувся в кімнату.

Модест не роздумував, навіть не осмислював сказане, він зачув ворога. Короткий удар руків’ям ножа в голову над вухом. Притримуючи, уклав обм’якле тіло біля стіни, увійшов до кімнати.

– Не чіпай її, Клішня, нехай відійде трохи. Не дай боже загнеться, а нам потрібна жива приманка…

Болік говорив усе це, ховаючи карту в рукав. Підняв голову і… почав повільно підніматися. Він ніяк не очікував побачити Модеста. Мову відібрало. Нарешті його пробило:

– При…віт… Ми тебе на ранок чекали… Саня ще людей прислав…

– Бачу. Де вони?

– Пішли в Холодний Яр. Це Лана… бабу! – зашепотів Болік, нахиляючись над столом. – Сука! Ми її ледве скрутили!

– Лана сама ходила до баби?

– Ні! Ми разом. Поки ми шукали, вона задушила…

– Де?

– Що?…

– Лана де?

– Там… – очима Болік показав за Модину спину.

– Приманка, кажеш…

– Ну… Чекали на тебе, щоб вирішити, здавати її ментам чи як…

Болік однією рукою тримав колоду, а другу опускав повільно уздовж тіла в кишеню широких штанів.

– Тебе немає, Сані немає, що робити, не знаємо, – белькотів він. Очі відвів, дивився в стелю. – Ми з Клешнею сторожуємо цю… А хлопці пішли шукати браслет… Я їм казав, що в ніч не варто… Так строки ж… Час… Запитають…

Болік нарешті намацав у кишені необхідне, рвонув руку із штанів, але рука з револьвером так і не встигла вирватися на волю. Модест коротко змахнув рукою і різко встромив у лоба колишньому колезі-охоронцю вірного «малюка». Нахромлений на ніж Болік ревнув, як бичок на бійні, потім хрюкнув і почав валитися на стіл. Модест випростав перед собою ліву руку, штовхнув мертве тіло, і воно повалилося горілиць, розвертаючи стіл і перекидаючи стільці…

«Малюк» уперше вбив людину. В іншій ситуації, за інших обставин Модест, мабуть, зовсім по-іншому б відреагував, але в голові було одне: «Лана!» Він обійшов стіл, висмикнув ніж, витер об одяг Боліка. Проходячи повз Клішню, для певності ще раз приклався в те саме місце – нехай довше полежить. Поткнувся у прибудову, повернувся, взяв лампу.

У прибудові, підвішена за руки і за ноги, роздягнена догола, на брусі висіла Лана. Як лань без шкіри. Тіло посиніло від холоду, на сідницях запеклася кров, рот забитий кляпом, лице в синцях. Поклав руку на пульс. Є! Поставив лампу, розрізав мотузки, витяг кляп, обережно відніс тіло дівчини в хату й опустив на кушетку біля плити. «Потерпи, рідненька… Зараз… усе буде добре…» Зв’язав руки і ноги Клішні, зіштовхнув його в прибудову, зачинив двері. На столі стояла пляшка горілки, налив у руку, протер скроні, витер лице. Зітхнула, розплющила очі, застогнала. Почав розтирати тіло.

– Води…

Зачерпнув кухлем з відра. Пила довго, маленькими ковтками, обливаючись, знесилено відкинулася на кушетку.

– Укрий мене…

Притягнув з іншої кімнати теплу ковдру, зверху намостив ведмежу шкіру. Притихла. Зараз не поговориш, не розпитаєш. Відчинив двері і вийшов у ніч. Дощ припинився, але хмари як і раніше закривали зірки і місяць. Темінь стояла непроглядна, тиша була така, що чутно було, як у селі гавкали собаки. Підібратися нечутно ніхто не зможе. Замкнув двері, постояв над Ланою. Дихала рівно, хоч зрідка тихо стогнала.

«Займусь я цим одоробалом. Пора з’ясувати, хто прибився…» Забрав лампу в прибудову.

За п’ять хвилин Клішня в чім мати народила висів на тому ж брусі в тій же позі, що і Лана годину тому. Модест добре приклався, тому телепень навіть після всіх маніпуляцій не збирався приходити до тями. Окунь вилив йому в пику кружку води, намагаючись потрапити в рот і в ніс. Закашлявся, вигнувся на брусі, чхнув, розплющив очі, продовжуючи кашляти і плюватися.

– Болік! – захрипів. – Ти що, хрін, твориш?!

Коротко вдарив Клішню шкіряною вуздечкою по важкій сраці. Той дико заволав від несподіваного болю.

– Будеш репетувати, відстьобаю по повній програмі.

Клішня затих у момент, повернув голову, шукаючи очима того, хто говорив. Він в’їхав, що це не Болік, і намагався зрозуміти, що сталося. Окунь став так, щоб той його бачив.

– Не здається тобі, недоумок, що ми вже зустрічалися? Що наша перша зустріч у ресторані мала би послужити для тебе уроком? Хоча сральню ресторану навряд чи можна назвати рестораном…

– Йо!..

– Тепер я бачу, що ти мене впізнав і все зрозумів. Давай, гівнюк, розповідай усе, із самого початку.

– Чорта лисого!

Знову без замаху хльоснув по сраці. Клішня закричав, потім завив.

– Не би-и-ий!

Ще двічі чмокнула вуздечка.

– Будеш репетувати, заткну пащеку кляпом.

– Не бий! Прошу тебе!

– Ти просишся, сам того не розуміючи, що вже не жилець. Лану я вам не прощу!

– Це не я! Я приїхав потім, пізніше, я тільки охороняв…

– Це ти їй розповіси. Але якщо встигнеш викласти мені все, про що я запитаю, може, й відпущу тебе.

– Бергамот нам доручив виїхати сюди і виконувати всі доручення вашого шефа. А за старшого Льолік…

– Вони що, домовилися?

– Напевно домовилися, якщо нас сюди послали.

– Що ви повинні були робити?

– Забрати якісь дорогоцінності в баби… Знайти скарб десь у лісі… З тобою розібратися.

– Хто вам це доручав?

– Льолік усі задачі ставив… Ми на хуторі були… Джип під’їхав… Льолік виходив, щось говорив там… Потім нас зібрав і…

– Де цей хутір?

– Години дві пішки… У балці за лісом…

– Лана там була?

– Ні.

– Скільки ваших людей тут?

– Троє… – відвернувся Клішня.

Свиснула вуздечка. Але не чмокнула. Клішня вмить повернув перелякану пику.

– Ще троє повинні приїхати, або четверо…

Модест озирнувся на скрип дверей. Очі різонув спалах і лише потім у вуха вдарив ляск пострілу. На межі світла і мороку стояла гола розпатлана Лана, тримаючи обома руками револьвер Боліка. З відкритого рота Клішні вирвався нелюдський крик, який, здавалося, розсунув стіни сараю. У нього між ногами вирував кривавий фонтан. Модест кинувся до Лани, але вона з холоднокровністю божевільного, майже не цілячись, вистрілила ще раз. Щокою відчув лет розпеченого металу… Крик обірвався… Подивився на Клішню. З дірки у скроні на підлогу стікала темна рідина. Мовчки взяв лампу, обійняв тремтячу Лану, повів у хату.

– Так ти всіх сюди збереш. Заспокойся.

Відібрав револьвер, відвів до кушетки, укрив ковдрою.

– Що вони з тобою зробили?

Довго дивилася в очі, дістала руки з-під ковдри, чужим голосом вимовила:

– Що можуть зробити бандюки з жінкою, яка потрапила до них у лапи?… Запам’ятала всіх… Дякую, що порятував… Тепер я погуляю…

– Пробач… Залишив тебе…

– Нагрій води… Не придумуй і не говори дурниць, усе вже сталося, ти не винен.

Модест поставив на плиту відро води, підкинув дров. Ніч ніяк не йшла геть.

– Я відчувала, що відбувається щось не те, озиралася, сторожилася, ніби все передбачила… Не чекала від Льоліка… Сволота!.. Дай сигарету.

– Я ж не…

– Там, на столі.

Знайшов на столі сигарети і запальничку, подав Лані. Закурила, вдихнула глибоко, хрипко виштовхнула із себе дим.

– Я була у баби Насті, поговорили. Розповіла вона історію свого намиста, пригостила мене парним молоком. Коли йшла, баба подивилася на мене строго і сказала, що не продасть вона намисто ні за які гроші, так, мовляв, і передай. Відчувала… Тут мене зустрів Льолік, чемно пропустив у дверях і… заїхав у потилицю… Вони навіть не пропонували мені нічого, знали, що не погоджуся… Сашко знав.

– Лано… Не може бути, щоб Саня. Щось не так…

– Може! Грошики у твого Сані засвітилися в очах, великі гроші. Мене здати йому, що два пальці обісцяти. Адже повернути мене собі він не може. Розуміє… А тебе… Напевно, помучився твій однокласничок годинку, перш ніж на це пішов. Так! Міцно він у шефа на гачку.

Прикурила нову сигарету.

– Я чому так упевнено кажу. Прийшла до тями отут у хаті на кушетці, зв’язана по руках і ногах. Вони при мені розмовляли, нічого не приховували, як при покійниці… – закашлялася. – Бабу Настю Клішня і Пастух прибрали, без крові, як Сашко і радив. Тебе весь час чекали. Він сказав, що тільки ти на браслет наведеш, мовляв, тобі браслет цей сам висвітиться. А сьогодні пішли по дурості, лопухнулися. Вчора випили добряче, за мене взялися, відтрахали кожен як хотів і як міг у всі дірки… Тикали в мене всіляку гидоту… Боляче… Особливо наші старалися, вони на мене щодня облизувалися, а тут… Потім засперечалися, Льолік і Доня чужак, Льолік кричав, що браслет знайде, і тоді преміальні дістануться. От і пішли. Прив’язати мене, як звіра, Болік додумався… Печерний!

– А лісничий де?

– Убили. Закопали в льосі, зверху консервацію поставили.

– Гади!

– Модю, вода зігрілася, помитися хочу. Вийди, га?

Вийшов у двір. Сірий, похмурий ранок приходив повільно. Зайшов у неглибокий льох, навпомацки відставив кілька банок, попробував ногою, просідає. Повернувся. Вчасно. Почув шум автомобіля. Миттю закрив двері за собою на кілок.

– Та що ж ти?! Я ж просила!

Лана стояла над мискою, у якій колихалася мутно-червона вода.

– Вибач, гості їдуть… Йди в прибудову.

– Відвернися.

Модя почув скрип дверей. Ледве встиг підхопити миску, яку вже одягнена Лана намагалася винести в сарай.

– Дурна!

Поставив миску за двері.

– Хто це нас порадував?

– Дебіл, якого ти пристрелила, казав, що ще бійці з міста повинні під’їхати… Ти зможеш, Лано?

– По твою душу, між іншим, – прокоментувала Лана.

Запитання вона пропустила повз вуха. Уважно оглянула револьвер.

– Три патрони є.

– Мало…

– Подивися в прибудові, у лісника зброя має бути.

Модест відшукав пристойну двостволку і коробку патронів на великого звіра.

– Порядок. Я це все тобі залишу, будеш прикривати.

– Модю, вони знають, що ти тут, стріляти будуть по всьому, що рухається. Це не дурні-охоронці, Саня з Бергамотом надішлють бійців.

– Так, вони знають, що я тут, ти права… Втрачати нічого, спробую… – рішуче відрізав Модест, відчиняючи двері. – Закрий за мною.

– Ти куди?

– На горище. Стріляй тільки у крайньому випадку, вони не знають, що нас двоє. Прикривай, Ланаріє.

Новенький потужний УАЗ під’їхав до огорожі і зупинився. У машині троє. Виходити не квапляться. Нарешті передні дверцята майже синхронно відчинилися. Двоє вийшли, але так і залишилися під прикриттям дверцят. Третій на задньому сидінні чимось зайнятий! Ага, збирає оптичну гвинтівку. Ті двоє, напевно, теж зі зброєю. Двадцять кроків – не відстань і для пістолета. Один вийшов, став лівим плечем уперед, права рука опущена вздовж тіла, прихована.

«Так, Сашок, людей ти надіслав. Як же ти браслет хочеш роздобути, якщо мене зібрався уколошкати? Не будуть вони стріляти, взяти хочуть, уб’ють потім… Ну, це ми ще подивимось!»

Тишу розітнув різкий сигнал автомобіля.

– Гей, там, у домі, – гикнув той, що стояв на виду, – зустрічайте гостей!

Модест і Лана мовчали. Другий теж вийшов на відкрите місце, зброю не ховав. Постояли, перезирнулися, перший жестом дав указівку тому, що в машині. Той вийшов, перемістився за передні дверцята, зготував оптику. Двоє з пістолетами на відстані семи-восьми метрів один від одного, пританцьовуючи, наближалися до будинку.

«Тільки б Лана не сполошилася… Правильно зрозуміла… Нехай би взяла того, що в машині… Вцілити в нього важко… Але збити з пантелику… Відвернути… Спробую справитися із цими двома… Хоча як?…»

Пара зупинилася в п’яти кроках від ґанку. Модест роздивився обох. У чорних куртках, джинсах і светрах, у зручному взутті. Схожі. Один трохи вищий, ніс із горбинкою. Очі напружені, тіла готові до будь-якого повороту подій.

– Хто є в домі?! Відчиняйте! Поговорити треба!

Тиша.

«Молодець Лана! Розуміє, що голосом видасть… Вони не знають, що нас двоє… Можуть тільки здогадуватися… Нехай підійдуть ближче…»

Лана принишкла, її не було чути, але Модест відчував, у якій напрузі дівчина чекає його дій. Він причаївся на горищі над ґанком, вибрав позицію так, щоб за мить вилетіти ногами вперед у вікно. У діру від сучка двір було добре видно. Нижчий зростом озирнувся, кивнув снайперові в машині і неголосно сказав напарникові:

– Перевір двері, спробуй відчинити.

Сам же увібрав голову в плечі, підняв руку з пістолетом і водив рукою на рівні вікон. Високий м’якими кроками зійшов на ґанок, взявся за дверну ручку…

Вилітаючи у вікно, Модест побачив, як нижчий підскочив на місці, дриґнув ногою і завалився на спину… В леті відчув, як щось обпекло ліву руку… Ударяючи високого каблуком у голову, думав лише про те, щоб упасти на руки, щоб, не дай боже, не поламати кістки… Вуха заклало від пострілів… Розкот! – Лана з рушниці. Бах! – пістолет. Фьють! – оптика. Знову розкот!.. Дзенькіт розбитого скла… Все…Тиша… Свіже лісове повітря щедро розбавив запах пороху. Грюкнули двері, Лана притулилася до одвірка. Модест приклав руку до шиї «гостя», що лежав біля ґанку. Міг би цього й не робити, – гарні черевики, ковані, армійські. Бігом зиґзаґами рушив до машини… Так! Снайпера відкинуло від авто на кілька метрів, на місці обличчя яма. Випростався, розслабився, повернувся до Лани.

– Чому чотири постріли?

– Я… Отой, – кивнула на нижчого, – з пістолета у небо… Снайпер… Знову я…

– Ти краще за снайпера стріляєш!

– По-перше, він мене не бачив, не знав, де я. А я його – як на долоні… По-друге, я стріляла краще всіх у групі підготовки… По-третє, стріляв він у тебе, подивися, комбінезон на рукаві пропалив, куля в дверях, тобі пощастило.

– Так… Моя робота виявилася набагато веселішою, ніж я собі уявляв. Дідько!.. Ніколи не бив ногою!

– У всьому буває перший раз, – мовила Лана й опустилася на поріг. – Дивуюся, як легко у нас вийшло.

– Тихо, це ще не все! У лісі четверо…

Модя відтягнув трупи в льох, зібрав зброю, відніс у хату, допоміг увійти Лані.

– Я йду в Холодний Яр, – розпорядився тоном, що не терпить заперечень. – Ти чекаєш на мене тут.

– Сьогодні повний місяць… Я з тобою.

– Повзтимеш? Не допоможеш, тільки затримувати будеш. Краще, якщо ти залишишся, мені буде спокійніше Продукти є, а захистити ти себе зумієш.

Лана болісно усміхнулася.

– Не кинеш мене?… Після всього…

– Дурепа! Була дурепою і залишилася!

– Машину віджени куди-небудь.

– Уже порозумнішала! – поцілував у маківку, як робив це завжди. – Закрий на колодку, прислухайся.

– Візьми пістолет.

– Не вмію я. Буде при мені, надіятимуся і проколюся, «малюк» зі мною, кулаки… Та й ногою вже вмію. Ти… чекай… Повернуся я.

Сонечко пробило хмари, ліс повеселішав, заворушився, десь обізвалися пташки. Модест відігнав УАЗ за огорожу, сховав у кущах, озирнувся і швидким кроком заглибився в чагарник.

«До Холодного Яру години три, розминутися з ними я не можу, хіба що на хутір підуть… Не повинні, сюди будуть повертатися. А може, й не будуть, може, нишпорять по Яру, браслет шукають. Нехай, я їм допоможу…»

* * *

Знову зарядив рівненький дрібний дощ. Модест, як сторожова, весь час прислухався. Нікого не почув, не побачив, не зустрів. Навіть звірі поховалися.

«Унылая пора, очей очарованье…» – рядок засів у голові і не підпускав інші думки. Пройшов урочище Тарапатчин: ще хвилин сорок – і Холодний Яр.

«Що вони там роблять у таку непогоду? Шукають? Знайдуть, як же! Бісового батька!..»

От із цього місця й починається Холодний Яр. Дощ, на подив, припинився, хмари розійшлися і відкрили далеке сонечко. Модест, крадучись, ішов між деревами, не пропускаючи повз вуха жоден звук.

«Тут велика сосна, галявина, де ми з Ланою влаштували привал. Праворуч ледь помітна стежина до ріки, ліворуч, за густим чагарником, така ж стежина до озера. Недопалок! Чужий… Вони пішли до ріки. Добре, нікуди не дінуться».

Модест обійшов чагарник і ковзнув до озера. Вода відкрилася зненацька. Він бував біля озера кілька разів і так було завжди. Саме із цього місця озеро виглядало таким, яким його малював у своїх оповідках дід Башкир.

Із цього боку камені-лежені, що вросли в землю, на другому – смуга берега, вкрита опалим листям. Під одним із цих каменів має бути оберіг. Під яким? Підійшов ближче, уважно вдивляючись у камені. Почуття небезпеки охопило його раптово. Підняв голову – на тому березі стояв Льолік. Усміхався і тримав на прицілі.

«Зайшли з боку річки…»

– А ми тут нічого не чіпали… Встигнемо. Тобі ж доручено, шукай, продовжуй.

Кількох секунд було досить, аби Модест визначив, що двоє знаходяться по боках, у кількох метрах від нього, а один – за Льоліком у кущах на другому березі.

«Усі зі зброєю. Важкувато доведеться. Але… Це мій ліс! Я його знаю, а вони тут чужинці. Спробую… Іншого виходу немає».

Усміхнувся Льоліку негарною усмішкою, відставив ліву ногу, вперся нею, показушно розслабився… «Ніколи не думав що гратиму нінзю…»

– Так, мля, ваша взяла… А що ж самі не знайшли? Проблем було б менше.

– Не там шукали. Ти ж на карті таке намалював, що чорт ногу зламає!

– Карту читати вміти треба, дебіли. Погано в школі вчилися…

– Перед смертю наговоритися хочеш… Так це будь ласка Раз ми на місце вийшли, якось знайдемо…

– Не поспішай, Льолік, – вийшов до нього через кущ Пастух. – Він напевно знає, ми землю будемо рити до зелених віників.

– Так ні чорта він не знає! Бундючиться тільки! Знав би – давно забрав і змився, – глипнув на Пастуха Льолік.

Цього було досить, аби Модест зробив те, що спланував, – стрибнув уперед на найбільший валун, відштовхнувся усіма кінцівками і приземлився біля дерев. Ще секунда – і він був недосяжний. Постріл, здавалося, налякав сонце, бо воно відразу ж сховалося за хмари. Куля вдарила в камінь, висікла іскри, вибила фонтан дрібних гранітних бризок і тюкнула спокійну воду. Вода зашипіла, випустила цівку пари, розійшлася колом…

* * *

Здоровенний бичок стояв з пістолетом, підпираючи спиною дерево. Він люто витріщав очиці на всі боки. Бичок умів ламати киї в більярдних і трощити столики в кафе. У місті він стріляв тільки в тирі та по пляшках на пустирі. Там було все по-іншому. Тут, у лісі, треба було спіймати або підстрелити якогось ведмедя, який ховався за деревами.

Бичок нічого не розумів, він узагалі по життю міркував туго. Злякатися ще не встиг. Бурхлива лють змінилася непевністю, страх був на черзі, на підході. Але страх так і не встиг підійти, Модест прийшов швидше. Він виник у метрі від стрільця, що втиснувся в сосну, і, на своє щастя, першим побачив бичка. Той зауважив лише обрис фігури… Модест не стримував удар. По-перше, ожилі за спиною не входили в його плани, а по-друге, він упіймав кураж. Кулак вліпився в скроню точно, звучно. «Як на бойні, – майнула думка, – бичок, він і в лісі бичок!» Стрілець був важковаговик, він не відлетів, просто упав на бік як підкошений і беззвучно перевернувся на спину. «Мінус один!» – Модя відступив за дерево…

* * *

Сашуня сидів на голці. Поки він ще приховував це від братви, але багато хто вже тримав його на відстані. Тому що був непередбачуваним, дратівливим, вибуховим. Замість Сашуні мав їхати інший, але в того, іншого, якась лажа приключилася, чи то ногу підвернув на тренуванні, чи то руку вивихнув. Бажання особливого у Сашуні не було, чого він не бачив у цьому грьобаному селі?…

А ще сон дурний приснився Сашуні. Наче стоїть він на балконі з полковником. Це сусід, полковник у відставці… О! Сусід – що треба! Коли сусід пенсію одержує – лафа! П’є, доки все до копієчки не спустить, але із Сашунею ділиться, треба тільки встигнути перехопити. Отож, стоять вони на балконі, курять. І раптом у Сашуні випадає сигарета з десятого поверху. Нахиляється, щоб впіймати, і вивалюється сам. Хтось хапає його за штани і тягне нагору. А цей хтось – сам же Сашуня! Сашуня Сашуню тягне! Майже підняв, так штани порвалися… І полетів Сашуня! І плаче Сашуня на балконі! Раптом дзвінок у двері. Відчиняє Сашуня, а за дверима стоїть Сашуня і матюкається на всі заставки: «Боляче, мля!..» Присниться ж така нісенітниця.

Пістолет Сашуні не довіряли, та й сам він особливо за ствол не хапався. Була у Сашуні піка, улюблена іграшка, тоненька, із сталі. Він навіть спеціальну кишеню для неї спорудив. Кишеню-піхви. Бив пікою Сашуня в печінку, кров немає, а людині капець, кров назовні не витікає, всередин розтікається.

Сидів Сашуня зі своєю пікою під коренем вивернутого дерева і матюкався пошепки. Щоб гроші роздобути, треба ще якусь чортівню відшукати і мужика завалити. Мужик від’їхав, а штучку цю, хреновину, без нього ніяк. Бабу його впіймали, так Сашуня і не попробував, перебрав горілочки, нічого не вийшло. Зі злості пару раз мацнув її по пиці, щоб не либилась… Тепер от мужик її з’явився десь тут, у лісі. Впіймати б швидше, Сашуня пасок шкіри зі спини виріже за всі свої поневіряння.

Бррр! За комір потекла вода! Сашуня підхопився на рівні. З-за корча по плечі висунувся. А перед очима черевики. Потужні. Брудні… Відривається черевик від землі і починає летіти. Прямо Сашуні в голову. «Знову сон, чи що?…» Встиг Сашуня заревіти, як звір:

– А-а-а!!! – Дерева здригнулися…

«Мінус два! Мій ліс мені допомагає!»

* * *

«Чужих поклав, залишилися свої, Льолік і Пастух… Тьху! Які ж вони свої?! Добре було б, якби розійшлися, так ні ж, удвох ходять, прикривають один одного. Нічого, почекаю».

Модест кружляв навколо озера. Льолік і Пастух причаїлися між каменями, як в окопі. Позаду них озеро, до лісу метрів п’ять, непоміченим не підійти.

День падав за обрій, дощик знову мрячив, з неба, із глибини лісу, з усіх боків підступала темрява.

«Сьогодні повня», – згадалися слова Лани.

* * *

Жабов дуже квапився. Рішення він прийняв – збирати манатки! Ганна чекала його на островах, далі разом на край землі, квитки з відкритою датою вже у неї… Від усіх цих шефів, бергамотів, модестів, розбірок, виборів…

Набридло! Тим більше, після проколу з митарем. Що говорити шефу? Як пояснювати? І полетів би вже сьогодні.

Так ні ж! Браслет! Скільки разів про нього розказував, що й сам повірив. А раптом справді ця штучка має чарівну силу? Тоді б йому усі були до одного місця!.. Сам піде до озера, переконається, однокласничкові нині не до пошуків, він свою азіатку виручає, якщо живий ще… Прости, Господи!

Поруч з Жабовим сопів у дві дірки Бек. Ще недавно Бек працював тренером кікбоксерів, Саня зманив його «зеленими». Знав, що недовго залишилося топтати рідну землю, але без охорони якось незвично, а усіх, хто був під рукою, розпихав по різних справах. Та й добре, людина нова, майже нічого не знає, ходить за спиною, поглядає, як би хто чого не надумав.

Джип ішов по розкислій ґрунтівці під лісопосадкою рівно, фари вихоплювали з темряви голі дерева, зоране поле. Нарешті вперлися у стіну дерев. Ліс. Звідси до ріки година пішки, а там до озера рукою подати. Плащ-намети, потужні ліхтарі, зброя. Джип двічі квакнув, проводжаючи їздців до лісу…

* * *

Модест все продумав. Треба зважитися на неочікувані дії зібратися, сконцентрувати увагу, сили – один хибний крок і… Повернувся до того місця, де ліс відступив від озера, до валунів, влаштувався зручніше, так, щоб не подумали, щоб навіть не припустили, що він поруч, завмер.

Повний місяць на якісь долі секунди показувався в дірках хмар, вихоплював пейзажі, що здавалися фантастичними неземними. Озеро наче притягувало місяць. Місяцю дуже хотілося викупатися, попірнати в озері, він заради цього нахабно розсовував своїми крутими боками похмурі хмари.

Ага! Місяць освітив озеро, валуни. Є! Ось вони! Між каменями смужка сантиметрів десять… Плече, рука, бік… Тепер стати зручніше, злитися з деревом, адже вони теж стежать. Тільки б не промахнутися. Одного треба прибрати, щоб залишитися один на один, тоді план спрацює… І мовчать же, гади! Де ж ти, місяцю?!

Місяць вискочив крізь хмари зненацька, не краєм показався, а засяяв увесь, як величезний мідний гріш. «Малюк» готовий був полетіти у вузьку щілину між каменями…

Раптом… Один з противників вистромив голову, роззираючись… І «малюк» полетів! Полетів радісно, бо не доведеться пірнати між валунів, бо ціль видно і вона близько. «Малюк» зробив те, чого так довго його вчив у сільській бойні господар, – увіткнувся прямо в середину лоба. Модест за цей час проскочив кілька метрів, і дерева сховали його. Два постріли вслід розбудили нічну тишу, застогнали дерева, приймаючи грудьми шматочки свинцю.

«Мінус три! Тепер один на один. Він, хто б там не залишився, з валунів не вийде…»

Модест вийшов до озера з іншого боку. Валуни гіркою виднілися на другому березі. Але людина за валунами тепер ховалася так, що навіть при з’яві місяця її не було видно. Модест швидко роздягнувся і, коли хмари щільно закутали місяць, ковзнув до води. Озеро було маленьким, але глибоким, холодна вода обпікала. Ще раз виміряв очима відстань до протилежного берега і беззвучно сховався під водою.

Випірнув так само беззвучно, піднявся по коліна у воді, до валунів три кроки. Мертва людина лежала головою до озера, «малюк» стирчав посеред лоба, в розплющених очах відбивався повний місяць. Жива людина лежала на животі, спиною до Моді, виставляючи поперед себе чорний ствол обріза.

«Мертва людина, жива людина і… мокра людина…» – подумав Модест, роблячи крок. Жива людина різко перевернулася на спину. Але мокра людина вже летіла, і зупинити її було неможливо.

Льолік, а це йому пощастило прожити довше всіх із четвірки, вистрілити не встиг. Лівою Модест підбив руку з обрізом, а правою врізався в горлянку, в кадик. Тобто Льолік вистрілити встиг, але куля полетіла в небо над голими кронами дерев, прямісінько в центр величезного жовтого тіла місяця. Дерева полегшено зітхнули. Кулак не врізався в горло, він увійшов так, що Модест кісточками відчув твердий валун…

«Мінус чотири! Все!»

Піднявся, висмикнув ніж з лоба мертвої людини, ополоснув у воді. З розбитого коліна текла кров. «Об камінь…»

Місяць більше не ховався, чи то хмари розійшлися, поступившись його нахабству, чи то він сам схитрував і опустився нижче хмар. Модест прикидав, пірнути за одягом, а чи піти берегом. Він знесилився… Раптом побачив, як тіло Льоліка зсунулося з валуна, щось зблиснуло. Прямо в камені відбивав світло повного місяця золотий браслет. Точнісінько як розповідав дід Башкир.

Мокра людина повільно опустилася на коліна, простягла руку, і рука безперешкодно увійшла в камінь, торкнулася холодного металу… Модест нічого не міг зрозуміти. Він підніс золото до очей, підвівся. Виходить, браслет-оберіг існував! Виходить, він є! Із глибини, від серця, із душі вирвався первісний крик:

– Ого-го-го!!!

Два яскравих промені зійшлися на оголеному торсі репетуючого чоловіка, осліпили, повернули до дійсності.

– І голосом тебе Господь не скривдив! Усіх збереш, а навіщо?

– Саня?!

– А як же без мене? Ми ж з тобою завжди разом на розкопках були. Вибач, я трохи затримався, але не спізнився!

Голос у Сашка тремтів, говорив він багато – нервував. Браслет блищав у світлі місяця. Саня очей не відводив. Горилоподібний суб’єкт, який стояв у Сашка за спиною, нічого не міг зрозуміти, але так само, як і господар, тримав мокру людину на мушці.

– Докинеш? – запитав Жабов.

– Донесу! – луною відгукнувся Окунь.

– Не треба! – збився з подиху однокласник.

«Зараз вистрілить, – майнуло у Модиній свідомості, – Господи, коли це все скінчиться…» Він відштовхнувся, але підсковзнувся на мокрому камінні. Гуркіт пострілу і різкий біль у правому плечі усвідомилися в одну мить. Його жбурнуло на найвищий гострий валун, біль вдарив у голову, в п’яти, повернувся в спину… Місяць покотився в озеро.

Далі все було як в уповільненому кадрі. Модеста підкинуло, він ударився спиною об камінь, змахнув руками, браслет злетів догори й опустився на валун. Не відлетів, не відскочив, не розбився, а ввійшов у камінь. Блиснув і… сховався, зник, пропав.

Жабов вистрілив у камінь. Ще, ще й ще… Але кулі, висікаючи іскри, летіли в ліс. Бек дивився на господаря і нічого не міг зрозуміти. Мокра людина лежить за каменями і не подає ознак життя, більше ворогів не видно. Про всяк випадок Бек узявся стріляти куди заманеться. Дерева стогнали, кричали, волали, але їх ніхто не чув. Над світом плив величезний величний мідний місяць.

Продираючись крізь кущі, ковзаючись на мокрому листі, підвертаючи ноги, Жабов біг до валунів. Обдираючи нігті, підриваючи пучки пальців, намагався підняти валун. Бек допомагав господарю. Марно! Камінь вріс у землю. Браслет залишився маревом, видінням, обманом.

Жабов повернувся до голого непорушного тіла однокласника. І в цей час, у цю секунду поруч почувся рик, який перейшов у кошмарне виття, що змушувало мозок плавитися, нутрощі опускатися, серце холонути.

Страх повернувся до Олександра Жабова в одну мить. І вже нічого не було під місяцем: ні браслета, ні однокласника Моді Окуня, ні озера, ні лісу, ні Холодного Яру, ні вірного охоронця. Тільки Саня і страх. Бек теж злякався, він різко підвівся, при цьому добряче стусонув коліном Жабова.

«Я не один!» – спалахнула думка.

– Усе! Валимо звідси! Згубне місце! – прорізався голос в охоронця.

Допоміг Жабову піднятися. Той дивився наче крізь нього Бек умів готувати кікбоксерів до наступного раунду після нокдауну, вмів приводити до тями. Це був саме той випадок Він заліпив розгонистого, дзвінкого ляпаса так, що голова Жабова мотнулася і тільки дивом не відскочила.

– Слухай… мудак! Якщо ми один одного не підстрахуємо нам капець! Патрони є? Ставай! Спина до спини! Ходімо Йди вперед!

Ляпас подіяв. Жабов підняв ліхтар і револьвер з єдиним патроном і вирушив до ріки. Він увесь час відчував квадратну спину Бека.

Йшли вічність. Виття супроводжувало їх, зупиняло, збивало зі шляху. Один раз Бек побачив великі палаючі очі звіра зовсім поруч. Вистрілив кілька разів, але виття не затихало. Більше не ризикував, беріг патрони.

Вони виходили з лісу разом з темрявою. По небу бродила бліда тінь місяця. Крізь дерева вже було видно машину.

Раптово сколихнулася нічна темрява, і пружний сірий звір упав на людей. Гострі ікла розкроїли Жабову плече. Бек дико закричав, миттєво повернувся, обхопив сірий тулуб і разом з ним покотився по мокрій землі.

Жабов побіг до машини, відкинув револьвер, вивудив пульт. Джип неголосно квакнув, рятівні дверцята відчинилися… Раптом почувся голосний хрип помираючої людини і несамовите виття…

– Пропадіть ви всі пропадом!!!

Руки тремтіли, ключ вискакував із щілини… Нарешті джип заревів, підстрибнув і рвонувся в степ…

* * *

Мокрий чоловік лежав на валунах і підсвідомо кликав жінку по імені Лана. Раптом відчув на обличчі дотик чогось жорсткого і теплого. Повернулася свідомість. Розплющив очі. У лісі було ще темно. Мокрий чоловік бачив лише палаючі очі. Ніг своїх не відчував. Поворухнув руками. Спробував підняти голову. Гострий біль вибухнув у спині, простромив усе тіло. Чоловік скрикнув і знову знепритомнів…

Модя біг мокрим лугом. Поруч з ним неслася величезними стрибками сухорлява вовчиця… Але… Це був не Модя. Це юний Слав біг по ранковій росі. Йому було холодно. Потім він почав зігріватися. На голому тілі раптом з’явився одяг. Вовчиця лизнула шорстким язиком і почала віддалятися. Далі, вище… В небо… Ла-на!..

Мокрий чоловік отямився від дотику шорсткого і теплого. У лісі було світло. Над ним стояв капловухий Полкан діда Митрофана і старанно вилизував лице. Тіло мокрого чоловіка було акуратно загорнуте в одяг. Модя побачив гумові чоботи, відвислі на колінах штани і фуфайку діда Митрофана.

З-за спини діда з’явився Душман, нахилився.

– Ну що, ти свої справи закінчив? Годі прохолоджуватися, поїхали, допоможеш наші справи закінчити.

– А справ вистачить на кожен вік… – проскрипів дід Митрофан, загортаючи в газету міцний тютюн.

Р. S Кримінальна хроніка

Смерть авторитета

В обласному центрі К. у результаті розбірок між кримінальними групами загинув один із відомих авторитетів Фроменький У. Ф. на прізвисько Бергамот. Автомобіль, у якому він їхав, вибухнув на перехресті вулиць імені Леніна та імені Петлюри в центрі міста. Бергамот помер на місці, водій і охоронець потрапили до лікарні у важкому стані. Правоохоронці вважають, що в місті почався перерозподіл сфер впливу між злочинними угрупованнями.

Газета «Нічні вісті»

Ні правого, ні винного не убивайте і не веліть убити його; якщо і буде винний смерті, то не губіть ніякої християнської душі. Паче ж усього гордині не майте в серці й у розумі, але промовляйте: смертні ми, сьогодні живі, а завтра в домовині…

Повчання Володимира Мономаха

Смерть у морі

На узбережжі Карибського моря в районі острова Барбадос зафіксований черговий напад акули на людину. Жертвою став емігрант із Європи пан Жабов. Коли жертву з розмочаленими ногами і відкушеною рукою рибалки підняли на шхуну чоловік вимовив лише одне слово «ланарія» і помер від больового шоку. У тому ж місці рибалки підняли труп жінки, що кілька років тому була першою красунею однієї з пострадянських держав, володіла титулом «Міс Столиця». Лікарі припускають, що вона потонула від переляку, ставши свідком кривавої драми в морі. На цій ділянці узбережжя напади акул не фіксувалися майже сорок років.

Газета «Нічні вісті»

Коли наші органи відчуттів виявляють небезпеку, що погрожує нам, коли, наприклад, наближається акула, те, що ми називаємо страхом, проявляється в низці швидких мимовільних процесів у нашому організмі. Підшлункова залоза починає виділяти інсулін, щоб підсилити діяльність серця і підвищити кров’яний тиск. Тим самим підсилюється приплив крові до м’язів, які доведеться, можливо, задіяти, щоб відбити небезпеку, виявлену органами відчуттів. Кровоносні судини шлунка й інших внутрішніх органів раптово звужуються, щоб скоротити приплив крові до них і віддати надлишок м’язам. Печінка підсилює свою діяльність, більш активно перетворюючи глікоген на цукор, щоб забезпечити м’язи додатковим запасом пального Зіниці очей розширюються, щоб збільшити кут зору. Ми «ловимо» дрижаки. Шкіру покривають мурашки. На тілі виступає холодний піт. У роті пересихає. Усе це служить зовнішніми ознаками того, що нормальні функції організму порушені, тому що всі хімічні процеси відбуваються з підвищеною інтенсивністю. Можливо навіть, що тіло людини робить при цьому невловиму «еманацію» страху. І можливо, що саме ця еманація в ряді випадків і приманює акул.

Генрі Мак-Кормік

Жахлива смерть депутата

Цього року народні обранці втратили вже чотирьох колег. Два депутати загинули в автомобільних катастрофах, у одного не витримало серце.

Учора ж сталася трагедія. На території власної дачі був знайдений мертвим депутат Всіхній Валентин Валентинович. Лікарі констатували смерть від собачих укусів. Чому вівчарка Зіг, помісь вовка і собаки, накинулася на господаря, який її так любив, напевно, відповісти не зможе ніхто. Вівчарка зникла. Біля дачі виявлено вовчі сліди. Але опитані сусіди стверджують, що вовків у цих місцях не бачили вже років тридцять.

Соратники депутата стверджують, що вівчарку спеціально опоїли опоненти з партії Правильних принципів. Ведеться розслідування.

Газета «Нічні вісті»

Вовкособаки швидко розмножуються в будь-який час року Вони освоюють території, де колись жили чистокровні вовки. Поселяються в місцях часом найнесподіваніших, іноді поруч із людським житлом, при цьому залишаються непоміченими.

Вовкособак намагалися приручити в селах і навіть у містах, але вони або інстинктивно починали знищувати домашню живність, або при першій же нагоді перегризали ремені, розривали ланцюги, розбивали віконні шибки, робили підкопи й утікали на волю.

Юрій Новиков

Оглавление

Месник

Р. S Кримінальна хроніка Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg