Кiнець березня був схожий на початок сiчня — пронизливий вiтер, сльота, обважнiлi сирi хмари, що низько провисали над мiстом без жодної обнадiйливої шпарини, в яку могло б зазирнути сонце, пiд ногами хлюпотiло сiре брудне мiсиво. Щоранку його педантично згрiбали, вивозили кудись за мiсто, але щовечора знову падав мокрий снiг i мiстечко перетворювалась на тарiлку з пiдгорiлою манною кашею.
Ноги вгрузали в неї i промокали до кiсток. Автобуси не ходили. Хоча, якi автобуси? У цьому мiстi їх не було — всi пересувалися на власних авто.
Проминувши кiлька кварталiв, Тетяна вийшла на центральну вулицю i пiшла повiльнiше, вiдчуваючи, як чоботи поволi наповнюються водою. Це було неприємно, нiби йдеш у паперовому взуттi. Ще мить — розповзеться i доведеться мiсити мокрий снiг босонiж. Не вистачало ще захворiти!
Кав'ярнi були майже порожнi — жителі цього мiстечка засинали рано або сидiли по нiчних клубах. Лише Макдональдз свiтився, мов китайський лiхтарик. У ньому товклася молодь.
Голова розколювалась, волосся пропахло тютюном. Тетяна механiчним рухом пiднесла пасмо до носа, понюхала i зморщилась. Волосся у неї було довге, хвилясто розсипалося по плечах, мало доглянутий вигляд. Але ж цей ненависний запах! Тепер вiн супроводжував її завжди. Навiть якщо вона щоранку мила голову, охайно вкладала зачiску феном i щедро поливала парфумами. Марно. Усе марно.
Вода в чоботах почала хлюпати. Тетяна пошкодувала, що не одягла вовнянi шкарпетки. Принаймнi тодi не розтерла б нiг, а тепер мало того, що вони мокрi, то ще й чоботи почали муляти. Завтра на пальцях розквiтнуть пухирi. Тетяна зупинилась.
I одразу почула тихе: «Фрау...».
Звiсно! Варто зупинитись, як чуєш пропозицiї. — Фрау...
— Пiшов ти... — процидiла Тетяна, думаючи про мокрi ноги i можливi пухирi. Зачувши незнайому мову, чоловiк здивовано вiдступив.
Було далеко за пiвнiч. Звiсно, поряднi фрау в такий час уже сплять. А вулицями блукають ось такi дешевi повiї в мокрих чоботах!
Комментарии к книге «Я знаю, що ти знаєш, що я знаю», Ирен Витальевна Роздобудько
Всего 0 комментариев