«Я знаю, що ти знаєш, що я знаю»

Я знаю, що ти знаєш, що я знаю (fb2) - Я знаю, що ти знаєш, що я знаю 517K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Ирен Витальевна Роздобудько

Ірен Роздобудько Я знаю, що ти знаєш, що я знаю

Тетяна. «Лiлi Марлен»

Кiнець березня був схожий на початок сiчня — пронизливий вiтер, сльота, обважнiлi сирi хмари, що низько провисали над мiстом без жодної обнадiйливої шпарини, в яку могло б зазирнути сонце, пiд ногами хлюпотiло сiре брудне мiсиво. Щоранку його педантично згрiбали, вивозили кудись за мiсто, але щовечора знову падав мокрий снiг i мiстечко перетворювалась на тарiлку з пiдгорiлою манною кашею.

Ноги вгрузали в неї i промокали до кiсток. Автобуси не ходили. Хоча, якi автобуси? У цьому мiстi їх не було — всi пересувалися на власних авто.

Проминувши кiлька кварталiв, Тетяна вийшла на центральну вулицю i пiшла повiльнiше, вiдчуваючи, як чоботи поволi наповнюються водою. Це було неприємно, нiби йдеш у паперовому взуттi. Ще мить — розповзеться i доведеться мiсити мокрий снiг босонiж. Не вистачало ще захворiти!

Кав'ярнi були майже порожнi — жителі цього мiстечка засинали рано або сидiли по нiчних клубах. Лише Макдональдз свiтився, мов китайський лiхтарик. У ньому товклася молодь.

Голова розколювалась, волосся пропахло тютюном. Тетяна механiчним рухом пiднесла пасмо до носа, понюхала i зморщилась. Волосся у неї було довге, хвилясто розсипалося по плечах, мало доглянутий вигляд. Але ж цей ненависний запах! Тепер вiн супроводжував її завжди. Навiть якщо вона щоранку мила голову, охайно вкладала зачiску феном i щедро поливала парфумами. Марно. Усе марно.

Вода в чоботах почала хлюпати. Тетяна пошкодувала, що не одягла вовнянi шкарпетки. Принаймнi тодi не розтерла б нiг, а тепер мало того, що вони мокрi, то ще й чоботи почали муляти. Завтра на пальцях розквiтнуть пухирi. Тетяна зупинилась.

I одразу почула тихе: «Фрау...».

Звiсно! Варто зупинитись, як чуєш пропозицiї. — Фрау...

— Пiшов ти... — процидiла Тетяна, думаючи про мокрi ноги i можливi пухирi. Зачувши незнайому мову, чоловiк здивовано вiдступив.

Було далеко за пiвнiч. Звiсно, поряднi фрау в такий час уже сплять. А вулицями блукають ось такi дешевi повiї в мокрих чоботах!

Ех, знав би вiн, як годину тому чи навiть менше вона стояла в колi свiтла — в елегантному сiрому костюмi-трiйцi: брюки, жилет (пiд яким — нiчого!) i пiджак. I млосним голосом, в якому було бiльше надривної, з хрипотою, пристрастi, нiж спiву, томно шепотiла в стилiзований пiд старовину мiкрофон:

Vor der Kaserne Vor dem großen Tor Stand eine Laterne Und steht sie noch davor So woll'n wir uns da wieder seh'n Bei der Laterne wollen wir steh'n Wie einst Lili Marleen...

Колись давно, стоячи на пошарпанiй пiдлозi шкiльної сцени, пiд жахливий акомпанемент учителя музики вона уявляла саме те, що вiдбувається з нею зараз! Замiсть саморобної сукнi, з нашитими блискiтками, бачила себе в колi тьмяного свiтла, в костюмi з добротної тонкої вовни, в туфлях на високих пiдборах, у горжетцi з блакитної норки... Навiть у найсмiливiших мрiях не уявляла, що колись буде саме так.

Але хiба могла знати, що нинi, на вулицi нiмецького мiстечка N її нудитиме вiд цiєї пiснi, вiд запаху тютюну, вiд того, що у неї мокрi ноги, а чоботи вже третiй мiсяць безбожно пропускають воду, хоча коштували цiлих сто євро. Сто євро коту пiд хвiст!

Треба було негайно рятувати ситуацiю. Тетяна поглянула на вiкна Макдональдзу i рiшуче попрямувала до входу.

У примiщеннi на всі заставки лунала музика — якась мiсцева попса, за столиками сидiла молодь.

Тетяна швидким поглядом окинула залу, аби впевнитись, що серед юнакiв немає вiдвiдувачiв її клубу i, зробивши байдужий вигляд, попрямувала до вбиральнi.

Глянула на себе у велике люстро. Пiд очима — тiнi. Не варто було пити з останнiм клiєнтом! Але вiн так прискiпливо дивився, що вона не змогла зiмiтувати ковток.

От i маєш. Треба вдома прикласти до очей пакетики з заваркою, якщо сон не зморить ранiше.

Тетяна зачинилася в кабiнцi. Почула, як до вбиральнi зайшли дiвчатка. Голосно загомонiли, заклямкали ручкою на дверях.

Тетяна швидко скинула пальто, повiсила на гачок. Пiдтягнула до колiн джинси, i, всiвшись на кришку унiтаза, почала обгортати ступнi туалетним папером. Як вояк на фронтi. Добре, що паперу було багато.

Крiм того, що ноги були мокрi, вони ще безбожно болiли — за вечiр вона присiла лише раз, наприкiнцi, на запрошення гера Брюгге i то, як зазвичай, на кiнчик крiсла, в елегантнiй позi пташки, готової спурхнути i полетiти до iнших вогнiв.

Тетяна всунула обмотанi папером ноги в чоботи, ледь застiбнувши «блискавку», потопталася — чи не тиснуть i гордовитою ходою вийшла із вбиральнi.

Знову вулиця. Лiхтарi. Мерехтлива снiжно-дощова нiч.

Чоботи таки тисли. Не пошкодувала паперу!

Тетяна зупинилась, оперлася рукою об чавунну нiжку лiхтаря, потопталася на мiсцi, втрамбовуючи папiр. Не помiтила, що топталася в калюжi! Тобто всi її намагання виявилися марними — вiдчула, як ненависна вода затоплює її паперовi обмотки. Плюнула спересердя собi пiд ноги: чорт забирай цю нiч! Це мiсто! Цi лiхтарi! Цю вiдсутнiсть транспорту, а разом з усiм — i цi клятi дорогущi чоботи!

Чоловiк на тому боцi вулицi все ще стояв, заховавшись пiд аркою. Певно, спостерiгає за нею мисливським поглядом. А вона стоїть пiд лiхтарем сама-самiсiнька i дiйсно нагадує дешеву повiю.

Серце дзенькнуло i стислось.

Перед казармою стояв лiхтар... Вiн стоїть там досi... Давай, як ранiше, зустрiнемось бiля нього, Лiлi Марлен...

Ось вона i стоїть пiд лiхтарем. Навпроти, замiсть казарми — зачинена бiлою «гармошкою» вiтрина меблевої крамницi. Вона стоїть мокра i нещасна, в обмотках з туалетного паперу на ступнях.

Два нашi силуети виглядали, як один... Як нам було добре... Це помiчали всi перехожi, котрi проходили повз нас коли ми стояли пiд лiхтарем, Лiлi Марлен...

Сто, двiстi, триста разiв переспiванi нею рядки Ханса Ляйпа, написанi бозна-коли, пролунали сьогоднi по-особливому — саме пiд цим лiхтарем, де вона випадково зупинилася.

Ханс Ляйп, син портового робітника з Гамбурга, бiдний вчитель, колись так само стояв на вартi пiд лiхтарем. Тiльки це було в Берлiнi перед вiдправкою на фронт на початку квiтня 1915 року, а двi дiвчини змагалися за його увагу — донька бакалiйника Лiлi i медсестра Марлен. Була ще й третя на iм'я Смерть. I вiдчуваючи наближення цiєї третьої, молодий солдатик створив гiмн цим двом жiнкам, увiчнивши їх в однiй особi. Пiсля вiйни вiн став поетом i художником, але знаним лише за цiєю однiєю непоказною i не пафосною пiсенькою. А що сталося з ними, з тими дiвчатами? Чи знали вони, що їхнi iмена ввiйдуть в iсторiю? Лiлi i Марлен...

Тетяна ледь не задихнулася — з такою яснiстю вiдчула, як це треба спiвати. Адже пiсня була про неї! Варто було лише ось так випадково зупинитись — але не в свiтлi софiтiв, що освiтлюють подiум нiчного клубу, а ось так — на порожнiй вулицi, бiля лiхтаря, пiд дощем. I до спазмiв у горлi вiдчути тi простi до примiтивностi рядки...

...Ось солдатику гукає вартовий: треба повертатися в казарму! Але вiн не може вiдiрвати вiд себе — з судинами i кров'ю! — рук коханої, хоча знає, що запiзнення може коштувати йому трьох днiв арешту. Вiн усе стоїть, притиснувшись до неї, шепоче «до побачення» — i не може зрушити з мiсця. Не може роз'єднати один спiльний силует, що вiдбивається на стiнi протилежного будинку. Один спiльний силует.

Не може, адже знає: вiн не повернеться до неї. Нiколи.

Нiколи, Лiлi Марлен:

Schon rief der Posten, Sie bliesen Zapfenstreich Das kann drei Tage kosten Kam'rad, ich komm sogleich Da sagten wir auf Wiedersehen Wie gerne wollt ich mit dir geh'n Mit dir Lili Marleen...

Скiльки ж разiв за цi роки вона проходила повз цей лiхтар влiтку i взимку, наспiвуючи подумки пiсеньку, що стала її коронним номером у клубi. Саме завдяки їй тримав Тетяну хазяїн, завдяки їй пошив костюм а ля Марлен Дiтрих i саме завдяки їй вона уникала непристойних пропозицiй. Займалася лише консомацiєю! Але то дрiбницi. Це можна витримати, якщо навчитись не ковтати спиртне або вдавати, що ковтаєш. А вона навчилась. Вона багато чого навчилась...

Господи, зiтхнула Тетяна, дивуючись тому, якi незвiданi шляхи може вистелити доля! Звiсно, цей лiхтар бачив її сто, двiстi i триста разiв:

Твої кроки знає цей лiхтар... Вiн горить тут щовечора... А мої забув давно... Якщо зi мною трапиться бiда, З ким ти стоятимеш пiд цим лiхтарем, Лiлi Марлен?

Я стоятиму сама. Сама вночi. З мокрими ногами в чоботах за сто євро, з прокуреним волоссям — така гарна, загадкова i... нiкому не потрiбна.

Чоловiк під аркою все ще дивиться на неї. Але не пiдходить. Тут чемнi мужчини, якщо кажеш «нi» — то це вже «нi».

Цiкаво, а раптом вiн — той самий, той, котрого «пiднiмуть з-пiд землi» її вуста, той з ким її «закружляють тумани», той, в кого вона «вдихне життя» усiєю силою своєї любовi i очiкування. Змусить дихати. Змусить прийти пiд цей лiхтар — з небуття. I стати пiд ним разом. Разом, як колись, Лiлi Марлен:

Aus dem stillen Raume, Aus der Erde Grund Hebt mich wie im Traume Dein verliebter Mund Wenn sich die spaten Nebel drehn Werd' ich bei der Laterne steh'n Wie einst Lili Marleen.

Певно, це була одна з тих дивних i не кожному даних хвилин, коли ти несподiвано опиняєшся в шкiрi незнайомої людини i переживаєш ситуацiю, котру до того вже змоделював хтось iнший. Варто лише, щоб спiвпало кiлька важливих чинникiв — погода, час доби, емоцiйний стан. Природа часом викидає такi жарти: вихоплює з небуття давно зниклi образи чи оживлює примар у старовинних замках.

Тетяна почувалася саме такою примарою.

Але ця хвилина проминула. I вона знову вiдчула мокрi ноги. I млосну, хворобливу втому в усьому тiлi. Їй закортiло швидше дiстатися до будинку i лягти пiд ковдру.

Вона вийшла з-пiд свiтла лiхтаря i швидко рушила вулицею. Але останнiй спалах чужої пам'ятi намалював в її уявi таку картинку: ось вона (точнiше та, що жила сто рокiв тому!) повертається, бiжить по калюжах, не думаючи про чоботи, кидається на шию чоловiковi під аркою i вони зливаються в єдину тiнь.

Коли Тетяна пiдходила до котеджу фрау Шульце, ноги її ледь ворушились, а хода була, мов увi снi: два кроки вперед — три назад. Тетяна вийняла ключi. Тихо вiдчинила дверi.

Її дратувало те, що до своєї кiмнати треба прокрадатися повз дверi своїх колишнiх спiввiтчизникiв, що так само, як i вона, мешкають у пансiонi фрау Шульце i усiляко уникають спiлкування, адже кожен з них вважає «невдахою» iншого, що не можна ввiмкнути музику в будь-який час i що стiни надто тонкi, аби не чути, як лiворуч хропе сусiд — Роман Iванович, а праворуч — скрипить лiжком з черговою дiвулею ще один мешканець — Максим.

Тетянi кортiло ввiмкнути комп'ютер, перевiрити чи немає повiдомлень з Бельгiї, куди вона збиралась найближчим часом — подейкували, що там заробiтки бiльшi, нiж тут, у Нiмеччинi. Але її одразу зморило. Кинувши чоботи пiд батарею, вона лягла не розстеляючи лiжка, нагребла на себе кучугуру речей, котрi валялись на ньому, i заснула.

...Вона потрапила сюди вперше, коли їй було шiстнадцять. Це був молодiжний захiд, що мав назву «Потяг дружби». Хто це вигадав, невiдомо, але тодi їй дуже поталанило. Захiд виглядав так: на рiзних пiдприємствах країни (головним чином, з далеких районiв i навiть сiл) обирали «передову» молодь вiком до двадцяти семи рокiв, приблизно осiб з сорок-п'ятдесят. Займаючи кiлька вагонiв, що курсували мiж Києвом i Берлiном, уся ця команда вирушала до Нiмеччини. У чиновницьких звiтах мета такої подорожi виглядала досить солiдно: обмiн досвiдом i змiцнення дружби мiж молоддю рiзних країн та мiстами-побратимами. До делегацiї обирали людей iдейних i надiйних. Тому вiдбiр був суворий. Але в складi такої делегацiї мали бути якiсь самодiяльнi мистецькi колективи, щоб брати участь в урочистих заходах.

Оскiльки Тетяна вiдвiдувала один з найкращих у мiстi театральних гурткiв i непогано спiвала, їй урочисто вручили путiвку на цей потяг. Вона мала спiвати патрiотичнi i народнi пiснi.

Заради такої подорожi — першої подорожi за кордон! — Тетяна погодилася б стояти на головi. Пройшовши вiдбiр, вона гiдно влилась у веселу компанiю щасливцiв, котрi так само, як i вона, вперше (це була обов'язкова умова) вирушали за межi своєї батькiвщини.

Тетяна досi пам'ятала вiдчуття ейфорiї, коли потяг рушив, лишаючи за собою перон, на якому її проводжав нетверезий батько, котрий весь час привертав до себе увагу гучним голосом i настановами «не скурвитись з тими фашистами».

У «потязi дружби» всi були старшi за неї, пили провезену потайки горiлку, розкладали смажених курей, яйця i огiрки, розповiдали соромiцькi анекдоти. А, головне, якось одразу i досить вправно розподiлялися на пари. Це вiдбулося так просто i невимушено, що вона подумала, напевно, так i треба. Чоловiки познiмали обручки, жiнки хоч i залишили цi вiдзнаки належностi комусь iншому, залюбки флiртували направо й налiво, обираючи собi втiху на два тижнi. Уся атмосфера була просякнута духом свободи. Але не тiєї, про яку вона спiвала в патрiотичних пiснях. Це була свобода зiрватися з котушок чи з ланцюга. Жiночки з погано профарбованим волоссям, з яскравими синiми тiнями на повiках, з ядучо-червоним манiкюром нарештi вiдчули себе вiльними вiд каструль i вранiшнiх пiдйомiв на роботу.

Потяг несло в невiдомi краї на хвилях загального святкового збудження. Тетяну теж охопило це тваринне вiдчуття дикої волi — нiби стадо баранiв, котре купчилося на маленькому клаптику землi, раптом випустили пастися на полонину i воно, це стадо, штовхаючи одне одного, поперло з вузьких ворiт, бекаючи i витоптуючи все на своєму шляху.

У Тетяни теж намiтився неабиякий вибiр. Керiвник групи, колишнiй комсомольський працiвник, старший вiд решти, досить недвозначно тулився до неї пiд час iмпровiзованих вагонних радiоефiрiв. Його вологi тлустi пальцi перебирали хребцi на її спинi, ковзали по колiнах, користуючись тим, що вона не могла перервати пiсню.

Треба було негайно визначатись! I вона обрала шахтаря з Красного Лиману, котрий одразу запропонував їй одружитись. Ох... Але принаймнi вiн був безпечнiшим за iнших — не хапав її за талiю, не волiк у тамбур. Лише дивився захопленим поглядом i миттєво виконував усi прохання.

Цi незручностi все ж таки були дрiбницею в порiвняннi з тою шаленою радiстю, яка нахлинула на неї, щойно вона переступила порiг готельного номера. Власного готельного номера в невеличкому промисловому передмiстi Берлiна.

До урочистої вечерi зi свiдомою нiмецькою молоддю дали чотири години вiльного часу i Тетяна вирушила блукати вулицями.

У мiстечку вiдбувалося якесь свято. Юрма веселих галасливих людей заполонила вулицi i майданчики. На кожному п'ятачку вiдбувалося своє дiйство: грали оркестрики, стояли ятки, з яких кожний охочий мiг взяти рiзнобарвну крейду i малювати щось просто на асфальтi, на травi сидiли i лежали мiсцевi, жуючи гамбургери i потягуючи пиво з бляшанок, у повiтрi лiтали моделi лiтакiв, у великому фонтанi тривало змагання iграшкових човнiв, якi запускали i старий, i малий, небо розрiзали кольоровi мотузки з повiтряними змiями. Тетяна ходила у юрмi, мов п'яна, вражена, приголомшена атмосферою загальної непiдробної радостi. Нарештi карнавальна хвиля винесла її до невеличкої естради, де змагалися самодiяльнi спiваки. Ведучий викликав на сцену конкурсантiв просто з юрми. Охочих було багато. Майже всi вони спiвали жахливо, але впевнено i з неабияким задоволенням.

Якоїсь митi погляд ведучого зустрiвся iз здивованим i знiченим Тетяниним обличчям — i вiн махнув їй рукою, промовивши кiлька незрозумiлих фраз, жестом запрошуючи взяти участь у iмпровiзованому концертi.

Тетяна не вагалась. Вийшла i одразу повiдомила публiці, що «нiхт ферштейн», чим викликала шквал овацiй. Почувши, що вона iноземка, та ще з Києва, публiка зааплодувала ще активнiше — стiльки привiтних облич Тетяна бачила вперше. I вирiшила спiвати. Шепнула на вушко ведучому назву пiснi — «Лiлi Марлен», свiй коронний номер у школi. Той здивовано i захоплено посмiхнувся, кинувся до оркестру. Музики так само здивовано i приязно закивали головами. Першi ж акорди винесли Тетяну на гребiнь шаленого успiху. Навiть тепер, коли на нiй сiрий костюм-трiйка, повно прихильникiв, а софiти красиво пiдкреслюють у темрявi її високi, як у Марлен Дiтрих, вилицi, вона не вiдчувала такого гострого i такого справжнього щастя, як тодi. Тодi, коли вирiшила, що має жити тут i тiльки тут.

...Прокинулася пiзно. Власне, «пiзно», це як на ту дурепу «пiдкаблучницю» (якщо можна так висловитись про жiнок) Соньку з другого поверху чи манiакальну чистунку Вiру Власiвну з першого. Вiра хоча б ходить на роботу в мiсцевий оркестр, грає там на скрипочцi, а Сонька могла б спати досхочу, насолоджуватися життям. Адже роботу знайшов лише її чоловiк, i їй не треба збирати себе по шматках, щоб увечерi виглядати свiжою.

Крiзь примруженi i припухлi повiки Тетяна з огидою оглянула свою кiмнату — бiля дверей валялися чоботи, на столi — бюстгальтер, розсипана косметичка, зiбганi грошi, котрi вчора вигребла з кишенi мокрого пальто. За вiкном то дощ, то сонце — гидотна невизначенiсть у погодi. Але, здається, чоботи вже можна змiнити на туфлi.

Сьогоднi буде все, як завжди, — спочатку душ, потiм маска на обличчя, пару годин денного сну (якщо ця стара карга фрау Шульце не викличе полотерiв чи ще якихось придуркiв, що доглядають за будинком) — i вона заблищить, мов нова копiйка. I легкою ходою (котра проти ночi перетвориться на рух пiдбитого нiмцями танка) полетить на роботу — красива, загадкова i недосяжна. Зiрка!

Але блищати їй не тут. Годi. Попереду iншi горизонти. I тому треба потерпiти i не витрачати багато сил на це чернеткове життя. Скоро вона перегорне цю сторiнку. Попереду — довгоочiкуваний контракт у Бельгiї. Тетяна згребла грошi, порахувала їх, задоволено кивнула i сховала в прорiз на спинi плюшевого ведмедя.

...Увечерi з-пiд очей зникли синцi, щоки порожевiли, очi професiйно заблищали. Усе, здається, було, як завжди. Але нi, щось змiнилося...

Тетяна подумала — що саме i чому? Невже через розмову з хазяйкою — фрау Шульце?

— Ви дiйсно дуже схожi на неї... — замислено промимрила стара панi, коли Тетяна стояла на порозi, вирушаючи на роботу. I на нiме запитання додала:

— На Марлен. Я бачила її так близько, як зараз бачу вас... Вона замовляла у мого чоловiка прикраси. Знаєте, вона не була аж такою гарною, як на екранi i фото. Завжди сварилася з операторами, котрi неправильно освiтлювали її обличчя — зверху, а не знизу. Але у неї був великий плюс: вона завжди була собою. Їй не потрiбно було копiювати iншу...

Це пролунало, як докiр, хоча фрау дивилась приязно i, швидше за все, нiчого поганого на увазi не мала. Але Тетяна знiтилась i почервонiла, нiби отримала ляпас. Кивнула i мовчки вийшла за дверi. У ту ж сльоту, сирiсть, у снiгову кашу, пiд важке вим'я небес, що провисало над самою головою, а зрештою — в свою самотнiсть пiд самотнiм лiхтарем.

...Хто це вигадав — цю мерзоту i умовнiсть, що виглядає пародiєю на аристократизм: нюхати бокал i робити з нього ковток вина перед тим, як дати «добро» офiцiанту. Мовляв, наливай! Тетяна жодного разу не бачила, щоб вiдвiдувач заперечив. Тобi налили, ти скуштував — то ж пий, хоч залийся. I не вдавай iз себе нащадка принца данського! У її клубi чи в маленьких ресторанчиках мiстечка це виглядає кумедно. Лиса потвора у футболцi, що привела свою пасiю на обiд, з виглядом знавця похитує напiй в бокалi, тицяє туди свого носа, сьорбає, примруживши очi, i поважно киває головою офiцiантовi, одягненому мов лорд з палати лордiв. Боже, скiльки в свiтi вигаданих ритуалiв, iдiотських заходiв, спрямованих лише на те, аби згаяти час! I все заради того, щоб не думати, а весело реготати, ловити ґав, тинятися туди-сюди, спостерiгати за iншими i — не замислюватись. О, певно, тi, хто придумали подiбнi розваги для iнших, — усi цi шоу зi стрибанням у мiшках! — якраз i думають, що роблять. Своїми вигаданими умовностями вони просто вiдволiкають людей вiд iнших питань. Так мати дає дитинi купу рiзних iграшок, щоб вона їй не надокучала. Нюхати бокал з виглядом знавцiв у ресторанах — теж щось на кшталт гри. Тетяна ненавидiла, коли її клiєнти, вiдвiдувачi клубу, пропонували їй цей ритуал — похитувати краплю вина i устромляти до бокала нiс. Усi напої, якi могли тут запропонувати, вона добре знала. Рiдкiсна гидота...

...Тетяна кинула на столик коробку з гримом i ще раз уважно оглянула себе в дзеркалi.

Усе ж таки щось змiнилося в очах! Хоча й немає часу пильнiше придивитися до себе. Подумати. Згадати себе такою, якою була колись, i зрозумiти ту, якою хоче бути в майбутньому, щоб нiкого не копiювати. А ще знайти мiж тими двома «я» себе, тою, якою є зараз, тепер, у цю мить, коли думає про тих двох, як про стороннiх людей. I тi двi «стороннi» жiнки подобаються їй бiльше, нiж вона сама тепер, — у цю саму мить. Вона, котра сидить перед великим дзеркалом в яскраво освiтленiй гримерцi i механiчним рухом кришить у пальцях кавалочок блакитних тiней. Так от, у минулому вона була такою, якою хоче бути в майбутньому — жiнкою з ореолом.

Що це таке? Тетяна щиро вважала, що всi жiнки дiляться на двi категорiї: з ореолом i без. Тих останнiх, звiсно, бiльше. I їм не пощастило! Хоча вони самi в тому виннi: надто приземленi, надто простi, надто прямо говорять i дiють, i навiть — рухаються. Довкола них немає жодного ореолу — пiдходь i бери, не обпiкаючи рук. Як моркву в крамницi.

А першi — розумнiшi: якщо сама не здатна випромiнювати це таємниче свiтло — зроби його довкола себе штучними методами. Її методом став спiв. А вже згодом з'явилися тi повiльнi рухи, манери, слова, що надали образу — хоч i не своєму! — природностi i шарму. Можливо, такими були «зiрки» минулого. Адже Марлен Дiтрих, пiд яку вона тут грає, не була красунею. Але це була жiнка з ореолом i тому її життя склалося так яскраво. А їй, Тетянi, ще в школi навiть учителi пророкували незвичайне життя. Можливо, не таке видатне, а саме незвичайне, не таке, як в iнших. I те, що вона наважилась приїхати сюди, — один з його складникiв. Але — не доленосних. Так, перевалочний пункт мiж тими двома «я».

А там побачимо...

До гримерки зазирнув адмiнiстратор Вiл:

— Учора гер Брюгге скаржився, що ти не була з ним люб'язною.

— А чому я маю бути з ним люб'язною? — скинулася Тетяна. — Вiн, до речi, завдяки менi вицмулив двi пляшки «Пiно Грiджо» i ще замовив три десерти! Я ледь не здурiла. I, взагалi, Вiльгельме, я не повiя. Я — актриса!

Вiл зареготав так натхненно, що несвiжий запах з його рота долинув аж до того мiсця, де вона сидiла. Тетяна зморщилась:

— Що ти вiд мене хочеш?

— А що ти тут iз себе удаєш? — навзаєм запитав вiн. — Актриса! Ти тут для того, щоб приваблювати клiєнтiв, доки ти їм подобаєшся. Теж менi — Марлен! Та мiй дiд таких селючок, як ти, до стiнки ставив ще мокренькими!

Вiн загиготiв, плямкнув до неї вологим ротом i грюкнув дверима.

Настрiй зiпсувався. Настрiй знову був таким самим, як вчора пiд лiхтарем — нудьга i сльота. Ще до цього всього додалася нудота пiсля реплiки нахабного адмiнiстратора.

Тетяна пiдвела губи, пiшла довгим коридором до естради, визирнула з-за кулiс до зали. За столиками сидiли чоловiки. На круглiй естрадi лiниво крутилася на жердинi напiвоголена хорватка Лiя. У правому кутку, як завжди, розташувався гер Брюгге — тлустий, лисий, скупий. I, як подейкували, дуже багатий. Щовечора вiн замовляв для неї тi ж самi тiстечка, якi вона просто лущила в пальцях, розкручуючи пана на дорогi напої.

Зараз вона мусить вийти до мiкрофона пiд клекiт голосiв i поцокування язикiв, відпрацювати свiй номер: виконати кiлька пiсеньок i «на закуску» традицiйно «Лiлi». Потiм обiйде столики: по десять-двадцять хвилин з кожним, хто захоче налити їй келишок того, чого вона забажає (а «забажає« вона, звiсна рiч, найдорожче i — непомiтно сплюне в другий бокал з водою...). Буде посмiхатися, жартувати. А далi настануть важкi години iз завсiдником гером Брюгге, котрий мацатиме пiд столом її колiна i умовлятиме вийти до вбиральнi: «Менi багато не треба...».

Клятi фашисти! Звiдки взялася ця ненависть? Тетяна раптом уявила, що всi присутнi одягненi у вiйськову форму офiцерiв СС i мiцно стиснула зуби: «Ох, даремно, даремно ти це сказав, Вiле...».

Лiя закiнчувала виступ. Музика стихла, свiтло потьмянiло, як завжди перед появою Тетяни. Завсiдники збадьорилися, очiкуючи на виступ.

Залунали першi акорди маршу, пiд який вона завжди виходила до мiкрофона. I це теж здалося їй знущанням.

Тетяна глибоко вдихнула i зробила крок у круг свiтла. Почулися оплески i задоволений свист. Тетяна зморгнула, але мара не минала — вона бачила перед собою офiцерiв СС. Сама ж стала тою, що колись плакала над фiльмом «Список Шиндлера» i думала, що нiколи i нiзащо не скорилася б вороговi. Першi акорди проминули i оркестр розгублено замовк.

Запала тиша.

У кутку сцени вона побачила усмiхненого Вiльгельма, котрий махнув рукою i показав висунутого з кулака середнього пальця.

Тетяна наблизилась до мiкрофона i...

Не спиш, мiй синочку? А нiч, мов картинка в саду... Про що ти сумуєш, якими мандруєш свiтами? Кого все рятуєш? Чому ти не слухаєш мами, Коли моє серце так гостро вiщує бiду?... Не спиш, мiй синочку... А хлопцi поснули давно, Хоч ти так просив, щоб самого тебе не кидали. Хтось каже крiзь сон, що з води вийшло добре вино, I скиглить всю нiч за кущем те дiвча iз Маґдали...[1]

Голос iснував нiби окремо вiд неї. Вона навiть не впiзнала його, настiльки забутим було звучання рiдної мови. Голос лився, мов кров, змiшана з медом, затоплював увесь простiр i чорнi фiгурки за столами завмерли, наче у дитячiй грi. Вони не могли знати слiв, але її голос владно змушував їх мовчати, адже в кожне слово вона вкладала той сенс, який не потребував перекладу...

О так, пречудове вино ти зробив iз води! — Та нинi воно стало кров'ю твоєю, Месiє! Доба не мине, третiй пiвень iще не пропiє, Як тричi найперший твiй учень зiб'ється з ходи! Чого ж ти навчив їх? Що далi вони понесуть — Чужi в цьому свiтi, зiщуленi привиди часу... За кого ти вип'єш оту нелюдську свою чашу, Для кого назавше закреслиш людську свою суть?!.

Тиша...

Пауза.

Навiть чудно, як потрiскують свiчки, що пломенiли в круглих вазах на столиках. Здивування змiнилося напруженою увагою. Злiсть i вiдчай, з якими вона вийшла на сцену, перейшли у неймовiрне бажання донести до цiєї публiки те, про що вона намагалася не думати у боротьбi за хлiб насущний — про любов i зраду, офiру i прощення. Про те, що все в свiтi — лише одна велика iсторiя однiєї людини, в якiй злилося безлiч iнших людських iсторiй. I її треба прожити на своїй землi.

Не спиш, мiй синочку... Я в думу твою не ввiйду — Ти вирiс, ти вище твоєї печальної мами. Лиш серце моє за тобою блукає свiтами Крiзь нiч, що, мов казка, стоїть в Гетсиманськiм саду...

Тетяна вiдступила в темряву. В крузi свiтла лишився мiкрофон. Унизу, в мерехтiннi свiчок, так само непорушно застигли тiнi. Тепер вони не були в чорних формах — мара зникла. Перед нею сидiли люди, яким вона щойно сказала щось важливе. Але, передусiм, вона сказала це собi. I вирiшила...

Тетяна тихо зiйшла вниз, пiшла помiж столиками i вийшла на вулицю. Вона не чула, як за нею бiг Вiл. Не чула умовлянь.

Лише вiдiгнала його помахом руки, мов набридливу муху.

Роман Iванович. Партiя в шахи

Роман Iванович хропiв i нервово смикався увi снi.

Йому снилася унiверситетська аудиторiя. Вiн стояв перед нею абсолютно голий i читав лекцiю на тему «Методи i зразки неореалiзму в давньоiрландських сагах». Тема здавалася йому дещо дивною. Але вiн натхненно намагався щось промовляти до аудиторiї. Напружувався, широко вiдкривав рота, але з нього не вилiтав жоден звук. Думаючи, як вийти з цього незручного становища, Роман Iванович у пошуках допомоги, кивнув кудись у бiк — i з-за великої дошки-екрана вийшов чоловiк у фрацi. Побачивши його, Роман Iванович злякався — чи не забули поставити рояль? Озирнувся i з полегшенням зiтхнув: рояль стояв у правому кутку зали. Чоловiк у фрацi сiв за нього i уважно подивився на викладача. Очi в нього були вузькi i зеленi, мов у єгипетської кiшки. Роман Iванович знову кивнув i той заграв якусь довгу старовинну мелодiю. Причому рояль залунав, як волинка. I пiд цi звуки Роман Iванович почав жестикулювати. Йому здалося, що саме зараз вiн вiднайшов найкращу форму для читання лекцiй — мовою жестiв.

Волинка лунала майже на однiй нотi (напевно, в цей час Роман Iванович просто чув сам себе — своє хропiння). Студенти повставали з мiсць i шалено зааплодували. Їхнi гучнi оплески болюче вiдлунювали в вухах. Галас дiйшов до тої нестерпної звукової межi, коли Роман Iванович змусив себе зрозумiти, що то є сон i попрохав себе прокинутись. Але нiчого не вийшло — сон тривав, оплески не вщухали. Нарештi дихання збилося з ритму i на останньому сплеску власного хропiння Роман Iванович стрепенувся, розплющив очi i заклiпав повіками, не розумiючи, куди i навiщо повернувся.

Над ним стояла дружина Вiра Власiвна i щосили тормосила за плече.

— Ти перебудиш увесь будинок, — сказала вона. — Повернися на бiк.

Роман Iванович заспокiйливо помахав рукою i слухняно повернувся до стiни.

Дружина навшпиньках пiшла. Уже кiлька мiсяцiв вона спала в кiмнатi доньки, мотивуючи це тим, що, по-перше, чоловiку треба добре виспатись перед заняттями в унiверситетi, а по-друге — через його хропiння. А ще тому, що їй теж треба було висипатись, адже вставала Вiра рано i перед тим як вирушити на репетицiю до фiлармонiї, за давньою родинною традицiєю, готувала поживний снiданок.

Вiра встала о шостiй. Вийшла на кухню.

Кухня в пансiонi фрау Шульце була загальною для всiх квартирантiв i розташовувалась на першому поверсi. Туди Вiра виходила пити вранiшню каву i пiдсмажувати грiнки на снiданок. Там було єдине мiсце, де можна торохкотiти посудом о шостiй ранку, доки мешканцi будинку i її родина — чоловiк та донька — ще нiжились у лiжках. I тридцять уранiшнiх хвилин належали тiльки їй однiй.

Вiра ввiмкнула кавоварку. Кава повiльно капала в кухлик i наповнювала помешкання ароматом нового дня.

Сьогоднi вона погано спала. За пiвнiч її розбудив прихiд Тетяни — цiєї горе-спiвачки, котра щодня теревенить про вiд'їзд до Бельгiї. Якщо це дiйсно так, то можна буде домовитись з фрау Шульце про окрему кiмнату для Марини. Дiвчина вже доросла, у неї свої справи — безлiч справ, через якi вона на три-чотири днi змушена залишатися ночувати у великому мiстi. Якби в них було власне авто i власна квартира, а ще краще — будинок, дитина могла б приїздити додому щодня. I вони бачились би частiше. Як було ТАМ.

Вiра грiла руки об кухлик i прискiпливо розглядала свої пальцi. Колись через цi пальцi батьки i вiддали її до музичної школи — на клас скрипки. Викладачi казали, що про таку «розтяжку» мрiяв би сам Павло Коган. Тепер пальцi трохи спухли, але лишалися такими ж довгими, прудкими, а сама рука ще зберiгала свою аристократичну форму. Власне, нiкуди не дiвся i талант, якщо її майже одразу пiсля приїзду i прослуховування запросили до мiсцевого оркестру — нехай i маленького, але з контрактом на два роки. I на нiй тепер тримається уся родина.

За спиною почувся шурхiт. Вiра незадоволено озирнулась, наморщила чоло: на кухню виповз сусiд Макс. Вiн безсоромно широко позiхав i премерзенно чухав оголенi груди. Глянувши на Вiру, кинув без будь-якого привiтання:

— Кава лишилась? Можна?

Вiра з вiдразою оглянула його оголений торс.

Макс не приховував, що працює коридорним у готелi для геїв. Але усiляко пiдкреслював свою «традицiйну орiєнтацiю» i напозiр частенько приводив у своє помешкання тимчасових подружок.

— Бери. Тiльки помиєш за собою кухоль! — пробурчала Вiра.

Їй нiчого тут не подобалось! Зокрема це життя пiд одним дахом з тими, кого вона намагалася уникати, приїхавши сюди. Та нiчого не вдiєш. Треба трохи потерпiти. А потiм буде все — i власний будинок, i авто. Усе владнається, варто лише не ламати традицiй i зберiгати спокiй.

Вiра витягла з шафки бiлий обрус i пiшла накривати стiл у вiтальнi. Вони єдинi напозiр харчувались, мов аристократи — красиво, повiльно, як у кiно, з розмовами, з обговоренням сiмейних справ, шанобливо обслуговуючи одне одного — «Люба, кави?» — «Будь ласка!», «Чи не дорiзати хлiба?» — «Дякую, досить...».

Коли стiл було сервiровано до снiданку, задзеленчали два будильники — пiд вухом у Романа i на тумбочцi бiля лiжка Марини. Вiра сiла на чолi столу i завмерла, поглядаючи на дверi вiтальнi. Усе було, як має бути.

Першим увiйшов Роман. Вiн не чухав груди, i не позiхав на весь рот, як це робить плебс. На ньому була м'яка картата куртка вiд хатнього костюма. Волосся розчесане, поголенi щоки пахнуть парфумом.

Перед його столовим приладдям завбачливо покладена газета. Учорашня вечiрня газета, яку вiн не встиг прочитати. Вранiшню першою читала фрау Шульце.

Роман поцiлував Вiру в потилицю, сiв на своє мiсце, розгорнув газету. Тепер лишилося дочекатися виходу доньки.

Марина випурхнула в пеньюарi. Вiра iз задоволенням оглянула її: розкiшна бiлявка, справжня «гретхен»! Останнiм часом надто розквiтла, тiльки пiд очима синi тiнi. Бiдна дiвчинка теж не висипається... Дав би Бог гарного хлопця, а ще краще — заможного i дорослого банкiвського службовця чи просто нормального забезпеченого чоловiка i можна було б нарештi розслабитись.

Марина по черзi цьомкнула батькiв, влiзла на крiсло з ногами, вхопилася за чашку. Можна було розпочинати снiданок. Вiра почала намащувати грiнки маслом i джемом, розкладати їх по тарiлках. Перед тим родина завжди пила сiк i ковтала по пiгулцi вiтамiну.

Роман вiдклав газету. — Тобi сьогоднi на котру? — поставила запитання Вiра. Так, нiби посунула першого пiшака в шаховiй партiї «Е-2» на квадратик «Е-4».

— Як завжди, — сказав Роман, посуваючи свого пiшака на тi ж звичнi для початку гри клiтинки. — Лекцiя починається о дев'ятiй. Повернуся останньою електричкою.

— Добре виспався? — вела свою партiю Вiра.

— Так. Усе чудово. А ти?

— Не дуже. Тетяна розбудила. Вона така незграбна — як повертається, то обов'язково перебудить увесь дiм, — сказала Вiра. — Швидше б нам вибратися звiдси.

— Ну, ми тут не так вже й давно, люба, — сказав Роман. — До всього треба призвичаїтись. Не все вiдразу...

Тут можна було припинити ходи, адже тема дражлива, з нею можна дiйти до мату, а цього в родинi не передбачалось.

— Якi плани в тебе? — перемкнулась Вiра на доньку. — Чекати на вечерю?

Марина пiдвела очi, хiд був за нею:

— Ма, зрозумiй: менi важко мотатися сюди щоденно. У мене робота. Я ночую в Реґiни — у неї власна квартира в центрi. А ще — курси iноземної. Навiщо менi трястися в електричках? Буду за кiлька днiв. Ми якраз готуємо важливий проект для шефа — мушу себе добре зарекомендувати.

— Ти себе виснажуєш...– зауважила Вiра i зiтхнула: на сьогоднi їхня двадцятирiчна дiвчинка заробляла бiльше нiж батьки i з цим важко було змиритися.

Марина посмiхнулась i знизала плечима.

Снiданок тривав.

Родина ще трiшки поговорила про лекцiї Романа Iвановича i про студентiв, якi мало чим вiдрiзняються вiд своїх ровесникiв у будь-якiй iншiй країнi свiту. Роман розповiв кiлька курйозних випадкiв у студентськiй вбиральнi, де часом добряче попахує марихуаною, про декана — «чудового мужика», з котрим вiн часто обiдає в ресторанчику навпроти унiверситетського саду i вiдчайдушно сперечається з приводу перекладiв Бродського нiмецькою мовою. Вiра так само докладно i розважливо вiдповiла на кiлька запитань про свої успiхи в мiсцевому оркестрi i пiдготовку до дня мiста, на якому їхнiй музичний колектив має їхати на платформах вантажiвок, прикрашених квiтами.

Потiм настав час роздачi канапок. Вiра завжди охайно загортала їх у фольгу i вкладала в маленькi пластмасовi контейнери. Марина зазвичай вiдмовлялася, мовляв, їх на фiрмi годують безкоштовними обiдами. Роман, як завжди, з вдячнiстю погладжував дружину по плечi...

Два поцiлунки на порозi — i Вiра залишалася сама.

Починала збиратися. Але перед тим знову заварювала каву на кухнi. Робила це лише задля того, щоб дiждатися хазяйку фрау Шульце i зайвий раз у милих уранiшнiх теревенях про те i про се натякнути, що вони тут тимчасово. I колись запросять поважну фрау до себе в гостi. У власний будинок. На знак вдячностi за гостиннiсть...

Розпрощавшись з дружиною i донькою, котра завжди знаходила причини, аби не їхати разом із батьком, Роман Iванович кiлька хвилин спортивною ходою йшов до симпатичного вокзальчика, де сiдав на електричку. Зсередини вагони пахли, мов квiтковий сад, i Роман проводив сорок хвилин у приємнiй запашнiй колисанцi. У роздумах. У планах на майбутнє...

...«Менi лише сорок два... Дасть Бог, я проведу ще стiльки ж у цiй благодатнiй країнi. Тобто добряча частка життя попереду! Звiсно, зараз, не дуже приємно вставати о сьомiй, труситися в електричцi, але скоро я долатиму вiдстанi на авто, як всi нормальнi громадяни. Хоча, до чого тут авто? Рiч навiть не в цьому. Рiч у самореалiзацiї. У мене досить знань i досвiду, щоб подолати всi перешкоди. Довести. Що довести? Довести, що я не даремно народився. Що зможу... Господи, як хочеться спати... Ще тридцять хвилин дороги. Варто використати їх з користю для себе. Думати! Щось занотувати в блокнот. Зробити бодай якусь основу для майбутнього роману. А вiн давно вже складається в головi. Вiн вже iснує! Для початку це буде комерцiйний проект — вiн буде таким, якого потребує тутешня публiка. Написати роман не так вже й складно. Головне — обрати тему. Щось у стилi Дена Брауна — якесь романтичне розслiдування. I краще на мiсцевому ґрунтi. Скажiмо, про кохання сiмдесятитрирiчного Гете до юної баронеси Ульрiки. Назвати його «Останнє кохання Йогана». А що? Звучить заманливо!

Текс має бути не надто складним, але i не таким примiтивним, як друкують пiд яскравими обкладинками. Зробити його глибшим, розлогiшим. Шкода, що вiн iснує лише в головi, але це не страшно. Буде час — а вiн обов'язково буде! — почну записувати. Зараз можна обмiркувати початок. Наприклад, вiн може бути таким...».

Роман Iванович поглянув у вiкно, натхненно втягнув нiздрями аромат стерильно чистого вагона i навiть провів у повiтрi вказiвним пальцем, нiби вже записував початок свого роману: «...Розчарований i пригнiчений вiдмовою юної нареченої, уславлений нiмецький поет Йоган Вольфганг Гете стояв на фiлiгранному мостi над рiчкою Тепла посеред Карлових Вар i печально дивився на мiсто. Панi i панянки, що проходили повз свого кумира, сором'язливо ховали обличчя пiд мереженими парасольками. Вони нагадували бiлi цукровi фiгурки, якi кондитери розставляють по боках весiльного торта. Це порiвняння було таким влучним, що на якусь мить Йоганн вiдволiкся вiд сумних думок i новим поглядом окинув мiсто: шедевр французького архiтектора Ле Корбюзьє дiйсно схожий на весiльний торт. Подумавши про весiлля, якого не буде, Йоган насупився i так мiцно стиснув зуби, що прикусив собi язика...». Нi, про язик не треба! Це вже якийсь натуралiзм. Але я добре уявляю, що мав вiдчувати хрещений батько Мефiстофеля в такiй незручнiй i навiть соромнiй для свого поважного вiку ситуацiї... Потiм можна двi-чотири сторiнки присвятити змалюванню рiзних деталей. Причому чiтко встановити норму: сторiнка пiде на змалювання статури, ще одну присвятити очам i iншим частинам тiла, ще з десяток розворотiв помусолити риси характеру. Так би мовити, додати обсягу перед тим, як розпочати саму iсторiю. Хiба не так у Гессе?

Стоп. А де ж улюблена книжка? Ага, ось вона. Отже, сторiнка четверта. Вiдкриваємо i читаємо: «Вiн був не високий, але мав ходу i поставу кремезної людини, носив модне i зручне зимове пальто, та й загалом одягався пристойно, але недбало, охайно голився, його волосся, зовсiм коротке, мерехтiло срiблом...» Хiба зробити приблизно таке ж — складно? Просто треба мати на все це час. А час у мене є. Менi лише сорок два... Так, про це я вже думав.

Учимося далi. Ось через кiлька сторiнок iде таке: «Тримався вiн, нiчого не скажеш, ввiчливо, навiть привiтно...» I нижче: «...i все ж таки вiд нього вiяло чимось чужим, чимось, що тодi менi здалося недобрим або ворожим». Потiм ідеться про обличчя: «...обличчя нового мешканця, яке вiд початку менi сподобалося, незважаючи на щось дивне в поглядi, було обличчям незвичайним i сумним, але живим, дуже одухотвореним, чiтко вилiпленим i натхненним». Ще через кiлька сторiнок мова про звички, риси характеру i таке iнше. Ледве не до двадцятої сторiнки! Хiба важко? Просто треба не лiнуватися! Замiсть того, щоб одразу лягати спати — писати хоча б по сторiнцi за вечiр. Двадцять сторiнок мiй Гете спокiйно може простояти на тому ж самому мосту в Карлових Варах. Навiть бiльше! Адже крiм нього самого можна змалювати i цей «злет тортiв» — добре, що ми там були i я знатиму, про що писати. До того ж, допоможе моя дисертацiя. Нiмецька поезiя дев'ятнадцятого сторiччя! Такий роман потягне на вiсiмсот сторiнок.

Аби не болiла спина. А вона останнiм часом непокоїть. I головне– не можна в цьому зiзнатися, бо тодi одразу виникне купа запитань...

Стукiт колiс остаточно заколисав Романа, думки сплутались, вiн задрiмав. А коли на якусь мить розплющив очi, зрозумiв, що не лише задрiмав, але й похропiв. Можливо, навiть голосно, адже на нього уважно дивилась огрядна панi, що сидiла навпроти. Роман привiтно посмiхнувся їй, вiдчуваючи незручнiсть.

Дощ креслив на вiкнах водянi вiзерунки, за склом пливли охайнi, нiби намальовані, лани. Ще кiлька хвилин — i мiсто. Електричка майже порожня, сидiння м'якi, жодне не порiзане ножем. Усе гарно, чисто. Взагалi, ця країна схожа на його життя — в ньому теж все впорядковане вiд самого початку. Люди в вагонi зарухались — електричка вже йшла по високому мосту над мiстом. З-за хмар пробилося сонце, опромiнивши червонi дахи, що, мов гриби у лiсi, ховались у кронах готових до розквiту дерев. Роман давно помiтив, що тут, хоч куди б падав погляд, скрiзь яскравi чистi кольори, нiби щоранку країну миють з шампунем. На вiкнах приватних будинкiв немає жалюзi. Тут цiнують уклад i затишок, створений предками: мереживнi фiранки, вазони з квiтами на пiдвiконнях i бiля входу.

Роман усоте дивився згори на мiсто i всоте вiдчував захоплення вiд того, що все це бачить не по телевiзору. Хвиля ейфорiї поволi наростала в грудях. Але Роман знав, що за цiєю ейфорiєю i почуттям всеосяжної любовi дуже скоро накотиться час такого ж безмежного суму, а за ним — глибокої незадоволеностi, що переросте в таку ж глибоку неосяжну депресiю. I вiн уже зараз намагався стримати себе вiд емоцiйного пiдйому. Адже, що вище злет, то болючiше падiння. А потiм знову доведеться вiдновлювати баланс. Цi перепади емоцiй траплялися у нього все частiше. Роман знав, що це все через незадоволенiсть собою. Але вiн був з тих нерiшучих людей, котрi нiколи не закручують гвинтики до кiнця. Тобто всi деталi в механiзмi його життя було сконструйовано майже iдеально, не вистачало лише одного — мiцного повороту викрутки, щоб щiльно припасувати одну деталь до iншої, аби цей механiзм не торохкотiв, не давав збоїв i не розгойдувався. А втiм, де знайти ту «викрутку», що зробить його досконалим, вiн не знав.

Електричка зупинилась. Роман вийшов. Пiшов провулком, завернув за рiг. Глянув на годинник: усе чiтко хвилина в хвилину, як i завжди. Заходячи в примiщення, на ходу вийняв з кишенi ключi вiд своєї шафки. Вона була пiд номером сiмнадцять. Вiдкрив. Почав роздягатися. Охайно повiсив на вiшалку пiджак, брюки, сорочку, на неї начепив краватку. Вийшов кумедний безтiлесний чоловiчок. Роман дiстав iз шафки спецiальний пластиковий футляр на блискавцi, який завбачливо придбав у господарськiй крамницi i старанно натягнув його на чоловiчка. Власне, нiхто крiм нього так не робив, але Роману здавалося, що костюм може набратися непотрiбного запаху i тодi вдома доведеться виправдовуватися. Повiсив костюм у шафку. Швидко одягнув унiформу — синю куртку i каптур з червоною смужкою. Залишалося налiпити на обличчя звичну посмiшку.

За п'ять хвилин вiн уже стояв на своєму мiсцi — за касою автомийки. Якраз у цю мить туди в'їжджало перше авто. Виклично-жовте. Те саме!

Серце пiдстрибнуло до горла, тiло пронизала гаряча блискавка, ноги ослабли. Укотре це вiдбувається — а звикнути неможливо! Нiяк не може взяти себе в руки.

Зараз вiн видасть талон i спостерiгатиме, як вiдбувається це дiйство. Щiтки, мов густий лiс, оточать авто, зарухаються довкола нього. Таке враження, що посеред бурелому i дощу запалахкоче, заб'ється вогнище. А пiд жовтим панциром буде перекочуватись його солодка перлинка — його мука, його несподiвана бiда...

...Конвеєр гудiв, посуваючи мiнiатюрну автiвку вперед — пiд пiну i воду. Роман намагався розгледiти водiйку крiзь цю стихiю, i одразу, як завжди, вiдводив погляд — дивитися на неї було нестерпно! Просто неможливо в його вiцi! Вiн не який-небудь Гумберт Гумберт! Йому достатньо бачити, як вкривається пiною цей жовтогарячий вогник, як його омивають потоки води, погладжують пухнастi щiтки — такий собi акт, майже схожий на любовний, якщо уявити все це метафорично...

...Вiн не мiг визначити, скiльки їй рокiв: могло бути вiд чотирнадцяти (що здавалося малоймовiрним) до двадцяти п'яти. Вiн нiколи не бачив таких дiвчаток! Хiба що в порнофiльмах, якi колись дивився з друзями, дiлячись враженнями про те, звiдки такi беруться. Або за вiтринами магазинiв порцелянових виробів, де продавалися колекцiйнi статуетки оголених нiмф. Колись таку статуетку привезли його батьки саме з Нiмеччини. Тодi йому було рокiв десять i вiн потайки розглядав ту порцелянову нiмфу, крутив її в руках, вдивлявся у намальоване обличчя, проводив пальцями по вигинах тiла, доки не розбив. Зараз вiн так само дивився на цей живий прототип порцелянової ляльки i радiв, що такi дiйсно бувають. Дивувався, як досконало вона злiплена — без жодної зайвої складочки. Кожна деталь, що поєднувалася з iншою, фiлiгранно виточена i iдеально припасована, нiби її робив майстер.

Роман ловив себе на думцi, що йому нестерпно дивитися на неї бiльше однiєї хвилини, iнакше вiн згорить вiд бажання розбити вiкно машини, вихопити її звiдти, обплести довкола себе, мов лозину, задушити, з'їсти. Або, роздерши собi груди, сховати її туди, всередину себе.

Вiн соромився цих думок, гнав їх, напускав зосереджений суворий вигляд i... малював її в уявi оголеною. В цiй уявi не було еротики, головним чином вiн дивувався тому, як складене її тiло. Дiвчина була така доладна, що якби вона сiла чи навiть скрючилася б у незручнiй позi — на її тiлi все одно не з'явилося б жодної складки — все лишилося б гладеньким, як у тiєї порцелянової статуетки.

На повний зрiст вiн бачив її лише раз, коли вона вийшла з авто i щось шукала в багажнику. Тодi його вразило, що її довгi i стрункi нiжки нiби нiчим не закiнчуються вгорi: пiд коротенькою, сантиметрiв зо двадцять, джинсовою спiдничкою вони просто з'єднувалися, не утворюючи нiякої округлостi. Уся вона була видовжена, вiдполiрована, витончена. Довгi руки, ноги, пальцi, шия, полотно гладкого бiлявого волосся, довга спинка без жодного натяку на ключицi — все рiвно, все iдеально вирiзьблено. Вiн мрiяв, аби вона вийшла з авто хоча б ще раз. Наприклад, купити пляшку води чи шоколадний батончик. Дiвчатка ж люблять шоколаднi батончики! Але вона завжди розплачувалась через вiконце. I зникала. До наступного тижня.

...«Вона точно подивилася на мене! Я не можу помилятися. Поглянула i посмiхнулась! У її поглядi було щось таке, чому не можу дiбрати слiв — щось нелюдське, те, що свiтиться в очах тих порцелянових статуеток — зваблива байдужiсть, штучна i вiдшлiфована, спрямована до кожного i нi до кого зокрема. Вiдсторонена посмiшка божевiльної Джоконди. А ще... Щось таке...»

Про це «щось таке» вiн навiть i думати не смiв, бо якщо б подумав, дiйшов би висновку, що це було щось на зразок... невинного блуду. Так би вiн сказав. Такi погляди бувають у зовсiм маленьких гарних дiвчаток, котрi вже усвiдомили свою неперевершенiсть перед iншими i почали нею майстерно користуватися для того, щоб отримати найбiльший кусень пирога. Або у досвiдчених повiй, що одягають зворушливу шкiльну форму. Хай там що, але, розплачуючись з ним через вiконце, Порцелянова Дiвчинка поглянула на нього i ледь помiтно поворухнула вустами.

Роман повертався додому у якомусь хлоп'ячому пiднесеннi. Вiн нiколи не мiг уявити, що погляд незнайомої дiвчини може так вплинути на його внутрiшню, загартовану роками рiвновагу. Йому було нiяково i соромно думати про таке: все, що стосується романтичних почуттiв, вiдiйшло в минуле. I це було цiлком природно! Адже проблем вистачало i без них. Щотижня вiн навiдувався в унiверситет до свого колишнього приятеля, який, власне, i пообiцяв йому мiсце на кафедрi. Тепер, ховаючи очi, той мiг лише покривати його брехню перед родиною: робив липовi довiдки чи часом надзвонював з повiдомленням про перенесення лекцiй. Але час вичерпався i для брехнi: зарплата робiтника автомийки була втричi менша за викладацьку i дружина вже почала цiкавитись їхнiми спiльними прибутками, дивуючись, що вони досi не можуть вiдкладати на будинок чи хоча б авто. Звiсно, про його плани щодо письменницької дiяльностi i майбутнього успiху книги «Остання любов Йогана» вона не знала.

Роман iшов вiд електрички в своєму охайному костюмi, час вiд часу машинально нюхаючи долонi — чи не пахнуть бензином, i думав про те, що ця дiвчина потрапила в поле його зору не випадково i що вона має для нього значення лише як приклад емоцiйного стану, в котрому мiг перебувати закоханий Гете: сором старого чоловiка перед пристрастю до юної особи. А така пристрасть робить з усiх — навiть з великих! — дурнiв. Але Роман не такий. А цей погляд... Вiн знову згадав його i розплавлений свинець полився в горло, наповнив шлунок i гострою хвилею спустився донизу. Чорт забирай! Невже вона дiйсно ТАК поглянула на нього?!

Якби вiн мiг хоч з кимось поговорити, порадитись про це! З кимось чужим i байдужим. Скажiмо, з фрау Шульце, котра завжди стирчить на порозi, коли вiн повертається додому, i пильно приглядається до виразу його обличчя. А може, стара нишпорка принюхується до запаху бензину, що, певно, в'ївся в його долонi чи волосся, а швидше за все — у пiдсвiдомiсть. Адже нещодавно стара панi сказала йому якусь дивну фразу про те, що «життя одне i воно варте того, щоб у ньому робити те, що хочеш, адже потiм буде пiзно...» — i почала жваво переказувати колiзiю книги, яку щойно прочитала саме на цю тему. I йому здалося, що вона надто допитливо дивиться в його очi, а її старечий загострений носик лiзе просто в ту частину його мозку, де на пасторальнiй галявинi посеред лiсу в очiкуваннi його розкинулася Порцелянова Дiвчинка...

Удома на нього чекала вечеря. Стiл був накритий iншою скатертиною, призначеною саме для вечерi. Вiра накрила на двох.

— Випогоджується, — сказав Роман Iванович, жуючи м'ясо. — У повiтрi вже пахне справжньою весною. (e2–e4).

— Жорстке? — турботливо запитала дружина. (Зустрiчний хiд: e7–e5).

— Чудове, як все, що ти робиш, (f2–f4. Королiвський гамбiт),– сказав вiн i додав: — Треба подивитись новини, там щось знову з нашим парламентом...

— Чай зелений чи чорний? (e5:f4. Гамбiт прийнято).

— Зелений на нiч дає безсоння. Не корисно. Чорний. Не мiцний. (Сf1–c4. Варiант слона).

— Непокоюсь за Марину. Вона живе зовсiм окремо. I весь час мовчить. Ми її втрачаємо. (Кg8–f6. Напад на пiшака).

— Це нормально. Звикай. Скоро у неї буде своє життя. Ось донька фрау Шульце взагалi живе в Америцi. Це у нас прийнято доглядати за дiтьми до скону. (Кb1–c3. Пiшак пiд захистом).

— Так. Але це якось сумно. (c7–c6. Старий, але перевiрений хiд).

— Це — нормально! (Слово ферзя. Все — в традицiйних рамках гамбiту).

Ендшпiль.

Усе було нормально: вечеря, телевiзор.

Колись, у першi днi перебування тут, вони ходили гуляти до лiсу, який мало схожий на лiс — швидше, великий доглянутий сквер з охайно прибраними дорiжками, на яких майже нiколи не лежить жодного листочка...

Вона посмiхнулася до нього! Це точно! Можна дати руку на вiдсiч — поглянула i ворухнула вустами! Роман голосно зiтхнув i навмисно закашляв, щоб приховати емоцiї. Одна лише згадка про неї, мов склянка дорогого вина, що стоїть на дальньому краю столу. Тобто не ковток вина, а саме склянка або краще — вишуканий кришталевий келих, що лишається недоторканним. Випитою склянкою є iнша — Вiра, власна дружина — знайома на смак, трохи прiсна, але загалом звична. Вона ходить перед ним, брязкає посудом, шурхотить простирадлами, пахне знайомими парфумами i промовляє тi ж самi слова, що вчора i позавчора. Але спостерiгаючи за всiм цим, вiдтепер вiн знав, що десь там, на iншому кутку бездоганно накритого столу, далекий вiд його руки, але близький для зору, стоїть цей дорогоцiнний келих з дивовижним i незнайомим напоєм. Вiн зачаровує зiр, збуджує смаковi рецептори, сколихує уяву. Його не можна вхопити i перехилити, як звичайну склянку. Треба якомога довше розтягнути задоволення. Спостерiгати. Думати. Прислухатися до власних почуттiв i знаходити задоволення в тому, як вони поволi пробуджуються i якi вони рiзнi: вiд теплої хвилi, що здiймається знизу доверху i навпаки, до гострої, майже болючої зливи, що починається в якiйсь точцi мозку i пронизує аж до п'ят. I кому, як не йому — дорослому, досвiдченому знати, що саме цей стан i є щастям.

Якби вiн мiг подiлитися своїми роздумами з кимось iншим, то йому сказали б, що це звичайна любовна гарячка, яка притаманна юним. Але вiн би лише посмiхнувся: неправда! Ровесник його доньки нiколи не витримав би цього замилування незнайомим келихом: вхопив би i випив, не вiдчуваючи нiчого, крiм власного задоволення.

Нi. Вiн має досягти вершини самопiзнання, пiрнути в тi глибини пам'ятi, де вiн малим водив пальцем по порцелянових вигинах неземного, вилiпленого майстром тiла i задихався вiд досконалостi тих пропорцiй, яких нiколи нi в кого не бачив. А тепер зустрiвся з земним втiленням того янгола. Хiба кожному так щастить?! Те, що вона не може не помiтити його замилування — факт. Адже iнакше не могло бути: вони давно знали одне одного! В iншому вимiрi. Тiльки тодi вiн... розбив її, Порцелянову Дiвчинку. Тепер йому дано шанс i вона це знає напевно. Iнакше не посмiхалася б ТАКОЮ посмiшкою. Вона теж упiзнала його! I це зовсiм не маячня, не гарячка. Так мало статися. I так сталося. Тiльки шкода, що доведеться трохи зламати звичний ритм життя. А, можливо, i не трохи — а ЗОВСIМ, до бiса!

На його обличчi несподiвано замаячила пiдступна блаженна посмiшка. Добре, що вiн це вчасно зауважив i низько схилився над тарiлкою, намагаючись приборкати цей блаженний вираз, майже ткнувся носом у залишки бiфштексу i затих, перетравлюючи думку про те, що життя може дати новий поворот. I раптом вiдчув на своїй схиленiй макiвцi... поцiлунок.

Смикнувся, мов обпечений, зi здивуванням глянув на дружину. Вона стояла за його спиною зi знiченим, розгубленим виразом обличчя. Такий вираз буває в злочинцiв, спiйманих на гарячому. Роман Iванович не чекав вiд дружини подiбного, особливо тепер, коли його думки були досить далеко вiд цiєї вiтальнi. Але цей несподiваний i неочiкуваний поцiлунок змусив його знiяковiти, нiби i його заскочили на слизькому.

Якусь мить подружжя ошелешено дивилося одне на одного. Болiсна натужна пауза увiрвалася голосним кашлем Романа Iвановича. Вiра зарухалась, задзеленчала посудом, швидко прибрала зi столу, підбігла до дзеркала — пiдфарбувала губи i вiї, до шафи — кинула на диван кiлька суконь. Замислилась над ними.

— Надовго? — запитав Роман Iванович, радiючи, що у дружини знайшлися свої справи i вiн може кiлька годин полежати на своїй канапi не роздягаючись i навiть не знiмаючи капцi.

— Маю йти на збори — домовились зiбратися неформально на чай у фрау Мерх, треба щось вирiшити про змiну репертуару, — зiтхнула Вiра. — Пiсля смертi дружини Марiєнгаузер збирається нас залишити — переїжджає до дiтей в Австралiю. Його тут вже нiчого не тримає. А вiн завжди вiв першi партiї...

— А-а... — сказав Роман.

I несподiвано подумав, що якби (не дай Боже!) Вiри не стало — що б вiн вiдчував? Чи був би це справжнiй бiль? Неприємна думка...

Неприємна ще й тому, що в її трагiчностi вiн несподiвано вiдчув крихiтний укол радостi i свободи.

Вiра кивнула йому здалеку, взяла сумочку — здається вiн такої в неї не бачив — i пiшла, обережно причинивши дверi. На їхньому бездоганно бiлому тлi одразу ж вималювався ефемерний силует, вiддiлився вiд дверей, полинув убiк Романа Iвановича, обплiв його невагомими обiймами. Роман кинувся на своє лiжко, втупився у стелю, на якiй так само засвiтився вiдбиток тiєї сьогоднiшньої посмiшки.

Вона посмiхнулась-таки! I можете рiзати мене ножем, якщо це не так!!!

...Порцелянову Дiвчинку звали Леннi.

Цього разу вона вiд'їхала вiд автомийки на метрiв зо двiстi — туди, де навпроти свiтився напис «Motel», i несподiвано рiзко загальмувала перед входом. Вiн навiть рота роззявив. Вона нiколи не зупинялась! Невже зараз вийде i вiн зможе ще раз побачити її на повний зрiст?!

Роман Iванович пiдтягнув вiдвислу щелепу i насунув на очi сонцезахиснi окуляри: так буде зручнiше спостерiгати. I вiн спостерiгав, як вона висунула двi нiжки в чорних панчохах-»сiточках» з авто, потiм випурхнула, демонструючи решту — тiло метелика в обрамленнi ореолу невидимих крил.

Роман розстiбнув блискавку комiра робочої куртки — вiн заважав дихати, але це не допомогло.

Дiвчинка ж сперлася на дверцята, попорпалась в сумочцi на довгому Срiбному ланцюжку, дiстала сигарету, закурила. Душа Романа бездоганним колечком вiдлетiла вiд її вуст. Було таке враження, що вона дивиться саме на нього! Роман Iванович трусонув головою, щоб вiдiгнати мару. Не може такого бути! Вiн закляк у дверях мийки. Їх вiддiляла вiдстань у тi двiстi метрiв i чорнi скельця Романових окулярiв.

Потiм сталося неймовiрне.

Докуривши, Порцелянова Дiвчинка пiдвела руку i зiгнутим пальцем поманила когось до себе — на зап'ястi зблиснула i дзенькнула низка браслетiв. Когось, кого бачила навпроти.

Роман озирнувся. Майданчик був порожнiм. Вiн напружив зiр i обличчя дiвчинки наблизилось до нього, мов в об'єктивi фотоапарата. Вiн чiтко i ясно побачив її посмiшку, а вона знову порухала в повiтрi тонким пальчиком. Сумнiвiв не було — жест адресований йому!

Роман витер руки ганчiркою, кинув її на пульт i, плутаючись у власних ногах, нiби їх було не двi, а сорок двi, поплив уперед через майданчик, вiдчуваючи, як голова наливається кров'ю, мов перед iнсультом. Якщо це помилка, вирiшив вiн, дiйду до авто, омину його i пiду далi за рiг. Ходити такою траєкторiєю нiкому не забороняється! Нехай собi думає, що хоче. Можу навiть байдуже, наскiльки це у мене вийде, кивнути їй.

Йому залишилось здолати не бiльше десяти жахливих крокiв, як вона вже точно чiтко кивнула йому i, не дочекавшись, коли вiн пiдiйде, пурхнула в дверi мотелю. Сумнiвiв не лишилося: всi її рухи стосувалися його.

Роман Iванович згадав, як нещодавно не мiг виринути зi сну i подумав, що i зараз варто прокинутись. Але з жахом i захватом зрозумiв, що все це вiдбувається наяву. Ось i дверi мотелю. Вони автоматично розсунулись перед ним. Дiвчинка стояла бiля стiйки адмiнiстратора, щось говорила, а побачивши його, знову махнула в повiтрi рукою, показуючи дорогу в кiнець коридору. I вiн пiшов, мов заворожений, орiєнтуючись на цей жест.

Усе це було незвичайно. I вiн мрiяв лише про одне — нехай цей коридор нiколи не скiнчиться, щоб вiн бачив, як погойдується перед ним ефемерний силует метелика, щiльно затягнутий в тонку чорну шкiру коротких шортiв i куртки-«косухи». Лише раз вона обернулася — чи йде вiн за нею — i зникла за дверима номера...

Тепер можна було спокiйно повернути назад, побiгти, долаючи бiль у серцi i в скронях, втекти, розчинитися в повiтрi — вона дала йому цю можливiсть. I вибiр лишався за ним. Чудова, дивовижна, романтична, розумна дiвчинка! Чому вона обрала його? Невже дiйсно вiдчуває те саме, що i вiн?

Роман стишив ходу. Згадав своє переконання: шлях до мрiї — кращий за її здiйснення. Чи не залишити все так, як було, як є? А потiм згадувати про цей випадок усi сорок два наступнi роки, котрi вiн збирається прожити тут?

Зупинився перед прочиненими дверима. Зi щiлини повiяло тривогою. Ноги тремтiли. Роман ступив кiлька крокiв уперед, зачинив за собою дверi.

Порцелянову Дiвчинку звали Леннi...

Про це вiн дiзнався вже потiм, коли пiд його ногами розверзлася, розтрiскалася спалена пустеля. Але перед тим вiн побачив те, що хотiв побачити — з дитинства, зi своїх десяти рокiв: як з'єднуються порцеляновi частини статуетки. Побачив не одразу — очi довго звикали до напiвтемряви затишного номера, кров заливала мозок, у вухах гуло. Коли це все стишилось, на лiжку висвiтилось те видовжене, вiдшлiфоване, без жодної складочки порцелянове тiло, безвиразнi, але й звабливi у цiй невиразностi очi, приклеєна i так само безвиразна посмiшка, звернена всередину себе — i тим самим ще бiльш збудлива. Одна нiжка дiвчинки була зiгнута в колiнi. Воно свiтилося, мов китайський лiхтарик. Роман Iванович обережно присiв поруч i, нiмiючи вiд щастя, ледь чутно доторкнувся губами до цього лiхтарика. Але тепер не вiдчув того задушливого дитячого сорому, коли робив це тридцять рокiв тому з тою статуеткою. Хлопчик вирiс, статуетка ожила...

Вiн сильнiше притиснувся до колiна, вкриваючи його невагомими доторками. У головi крутилося лише одне слово: «Господи...»

— Це коштуватиме триста євро, раша!

Вона щось сказала? Невже вiн чує її голос? Рiвний, спокiйний голос, без жодної iнтонацiї. Такий, яким i належить говорити порцеляновiй ляльцi.

— Що?

— Триста євро, — повторила вона.

На вустах загiрчив присмак алебастру. Роман випростався. Вiдчув, як розтрiскується i розвалюється на шматки нiжна порцеляна — ноги, руки, голова — все з гуркотом розкотилось по кутках — не зiбрати. Як i власного життя.

I тодi вiн заридав. Уперше за тридцять рокiв. Так само як тодi, коли батьки зловили його на мiсцi злочину — зi шматками розтрощеної ляльки в руках.

— Раша дурний i жадiбний, — сказала Порцелянова Дiвчинка, зiбрала свої речi з пiдлоги, швидко одяглася i вийшла з номера.

Оксана. «Гуцулка Ксеня»

Душа була не на мiсцi!

Ось скажи комусь так — i стане зрозумiло: людинi не по собi. I почнуть заспокоювати, мовляв, нiчого страшного, час вiд часу це вiдчуває кожен. Особливо взимку i навеснi. Треба попити настоянку пiвонiї чи ехiнацеї, волокординчик, бiльше бувати на свiжому повiтрi, думати «про хороше». Але як пояснити, що навiть пiсля таких заходiв, душа не повертається?! А як жити без душi, хто пiдкаже?

Якби Оксана зустрiла бодай одну людину з такою ж проблемою, їй стало би значно легше. Вони порозумiлися б, допомогли б одне одному. Просто подiлилися б своїми враженнями i симптомами, як це роблять хворi з однаковим дiагнозом. Оксана обвела б пальцем довкола грудей, трохи захопивши верхню частину живота, i сказала б, що ось тут є дiра — велика вакуумна порожнеча. I її неможливо залити настоянкою! Це невилiковна хвороба. I чим довше триває, тим стає цiкавiшою для дослiджень. Якби тiльки вiн iснував, такий дiагноз — «душа не на мiсцi», Оксана могла б багато чого розповiсти лiкарям i, можливо, допомогла б науцi. От, наприклад, хоча б такий симптом, який вона назвала «вмикання лiхтарика». Це коли всерединi порожнечi виникає бiль. Вiн не гострий, не заважає рухатися i робити повсякденнi справи, але вiн поволi розпалюється всерединi, досягає розмiрiв грудної клiтини, тисне на стiнки i, мов жива iстота, тягне iз судин усi соки.

Спочатку Оксана думала, що у неї проблеми з серцем. Перевiрилась у лiкаря. Серце в порядку. Потiм нарiкала на шлунок, пiдшлункову залозу, легенi, нирки. Аж доки дiйшла беззаперечного висновку — цей лiхтарик болю запалюється на тому мiстi, звiдки вилетiла душа. Якраз посерединi грудей, трошки захоплюючи живiт. А згодом, поспостерiгавши за собою, зробила неабияке вiдкриття: цей лiхтарик вмикається рiвно о десятiй годинi ранку i випалює органiзм до одинадцятої ночi. Потiм згасає. Дає перепочинок на нiч. А зранку все починається знову. Бiль зринає i зникає раптово, нiби хтось в серединi клацає вимикачем: «раз» — i болить! Усе мов за годинником — анi хвилиною ранiше чи пiзнiше! — вимикач клацає вдруге: можна перепочити, передихнути.

Захоплена такою незбагненною перiодичнiстю, Оксана провела свiй експеримент: почекала, коли стрiлка годинника покаже пiвсекунди до десятої, i сама собi сказала: «Раз!» — «лiхтарик» увiмкнувся в ту мить, коли стрiлка годинника вирiвнялась. Щоранку Оксана чекала, що «фокус не вдасться». Але «лiхтарик вмикався»! I млосний, довгий, пронизлий бiль наповнював груди.

Потiм вона здогадалась: усе вiдбувається через те, що в нiй мiцно застрягла пам'ять про ТОЙ день — день втечi. Це вона вмикає бiль, не вiдпускає, висмоктує з Оксани всi життєвi соки. Але звiльнитися вiд тих спогадiв Оксана не могла i не хотiла. Навпаки, щоночi, перед тим як заснути, робила таку вправу: ретельно поновлювала в уявi всi деталi свого вiд'їзду, намагалася призвичаїтись до цих деталей i так зробити їх буденними, звичними, «прохiдними».

Вивчаючи свою дивну хворобу, Оксана якось натрапила на поради психолога, в яких чiтко говорилось: аби позбутися якоїсь проблеми, треба «подрiбнити її на крихiтнi шматочки i проковтнути — раз i назавжди». А тi люди, котрi штучно забороняють собi згадувати щось неприємне, ставлять дамби i запруди на шляху невигiдних спогадiв — так лише заштовхують їх глибше в пiдсвiдомiсть. А потiм усе спливає на поверхню в найнезручнiший момент. Запруда проривається страшною i нестримною повiнню. Тому Оксана щодня перед сном оживлювала цю картину...

I в уявi чiтко поставала її обiдрана i засмальцьована димом дев'ятиповерхiвка на околицi промислового мiстечка. Пiд старим, ще бабусиним лiжком, захована зiбрана валiза. Збирала її коли дiти були в школi, а чоловiк спав, зачинившись у своїй кiмнатi, захаращенiй порожнiми пляшками. Кидала речi, майже не розбираючи — аби швидше. Довкола крутилася Маркiза. Тицяла голову в речi, тривожно муркотiла, навiть стрибнула досередини валiзи i надзюрила в один куток, дивуючись i, певно, по-котячому радiючи тому, що хазяйка на це майже не зреагувала.

Кожна клiтина тiла вiбрувала. Таке враження, що цi мiзернi частки, з яких зiткано органiзм, розбухли, загрожуючи вибухом, пiсля якого вiд неї лишиться мокре мiсце. Попри це руки робили свою справу: пакували речi. Усi питання вона вирiшила давно i вiдповiла на них жорстко. Так, вона тiкає.

Так, вона залишає дiтей.

Так, вона — найостаннiша тварюка.

Так, її осудять.

Усi. Без винятку.

I не буде людини в цiлому свiтi, котра зрозумiла б її. Хiба та, котра знає, що таке iснувати на межi життя i смертi. I щоденно, щохвилинно думати про вибiр на користь останньої. Але вона не може обрати смерть! Не має на те нiякого морального права, тому що є дiти. I вона мусить втекти, щоб дати їм життя.

Зараз вони тихо тлiють в безпросвiтнiй бiднотi. У закопчених, давно не ремонтованих стiнах, з батьком, котрий не працює третiй рiк, з матiр'ю, що пiсля приватних копiйчаних занять з iноземної мови в рiзних кiнцях мiста, увечерi падає мертвою на лiжко i дивиться в стелю, мiркуючи про одне: чи вистачить зарплати хоча б до наступного тижня. Ще рiк-другий i Миколка почне втiкати в пiдземний перехiд, де збиваються в зграї дiти таких самих невдах, як його батьки, а Оля пiде по руках заїжджих торговцiв бананами. А сама вона збожеволiє вiд вiдчаю i хронiчної втоми.

Як вона наважилась на вiд'їзд? Просто: знайшла оголошення якоїсь фiрми, де їй запропонували непоганий заробiток в Iталiї, пiдготувала документи — так заради iнтересу, чи вийде? Вийшло. Але трохи не так, як вона гадала: запропонували Нiмеччину. А коли вона почала вiдмовлятися, пригрозили, мовляв, треба повернути витрати фiрми на квитки. Сума була неймовiрною... Гнiтило те, що вона нiчого не могла пояснити дiтям, а тим бiльше чоловiковi. Вони нiколи її не вiдпустили б. Нiколи i нiзащо. Треба було ось так: стиснути зуби, проклясти себе i тiкати. I почуватися останньою тварюкою до того часу, коли зможе зробити перший грошовий переказ. Можливо, тодi її зрозумiють. Але, божилася Оксана, таких переказiв буде багато! Вона вiдмовить собi в усьому. Абсолютно в усьому. Вона гризтиме сухарi i питиме лише воду, вона працюватиме, як вiл, але шелест валюти в руках буде для неї найкращою симфонiєю. I вона буде спокiйна за те, що дiти не голодують, що чоловiк вiзьметься за розум, зможе зробити ремонт, вивозити дiтей на море i купувати їм одяг, заощаджувати на навчання. А якщо вони не зрозумiють цього зараз — це не страшно. Нехай навiть зовсiм не зрозумiють. Нiколи. Головним для неї буде те, що вони вивчаться, стануть людьми, не пiдуть анi в перехiд, анi по руках. Саме так вона мiркувала, ковтаючи сльози i заштовхуючи зiбрану валiзу пiд лiжко.

Таксi мало приїхати за нею о п'ятiй ранку. Треба було протриматися вечiр i нiч, нiчим не виказати свого жаху i болю, бути такою, як завжди. Щойно вона заховала валiзу, як із сусiдньої кiмнати, де останнiм часом мешкав чоловiк, виповзаючи звiдти лише поїсти, залунало:

Гуцулко Ксеню, Я тобi на трембiтi, Лиш однiй в цiлiм свiтi Розкажу про любов!

Оксану ледь не знудило. Уявила, як Сергiй сидить на лiжку в синiх «сiмейних» трусах i, поглядаючи на себе у велике каламутне дзеркало, що стоїть навпроти, награє на баянi це танго. I картинно трясе над клавiатурою довгим, давно немитим волоссям. Але грає вправно, так само як тодi, коли вона вперше побачила його на танцмайданчику i заклякла на мiсцi. I пiддалася музицi, словам, юнацькій романтицi життя, яке тiльки розпочиналося i мало бути чудовим...

Тiкати. Тiкати. Тiкати.

З дiтьми вiн вiдчує вiдповiдальнiсть, вiзьметься за розум. Треба в це вiрити. А якщо й не вiзьметься — її закордонного заробiтку вистачить на всiх. Навiть якщо любов i повага до цього «першого хлопця на селi» давно проминула.

Потiм... Потiм зi школи повернулися дiти. Це було витримати ще важче, нiж «гуцулку Ксеню». Вона нагодувала їх супом. Випрасувала всi їхнi речi. Поскладала всi шафки. Вимила пiдлогу. Повiсила новi чистi фiранки. Наготувала обiд i вечерю на тиждень. Перевiрила дитячi щоденники, з кожним по черзi сiла робити домашнє завдання, весь час тамуючи всерединi себе крик. Не крик, а оскаженiле тваринне виття, що переповнило не тiльки груди, але й колом стояло в серцi, легенях, нирках. Немов хтось вивертав її зсередини, перетворюючи на криваву бiомасу болю, що лише зовнi була вкрита шкiрою i ще зберiгала свою людську оболонку.

Уночi не заснула анi на хвилину. Маркiза, котра вiдчувала Оксанин настрiй, мов барометр, усю нiч не злiзала з її грудей. Оксана занурювала пальцi в м'яку котячу шерсть, машинально нервово стискаючи i розтискаючи їх — i, мабуть, завдавала кошенятi болю. Але Маркiза терпляче витримувала цi жорстокi пестощi i лише час вiд часу пiдводила на хазяйку свої дивовижно синi очi-зiрочки, уважно заглядаючи в обличчя. Єдина подружка, котрiй вона могла «повiдати печалi»...

О пiв на п'яту Оксана тихо вислизнула з лiжка, швидко натягнула джинси. Тут же в кiмнатi взулась i накинула плащ. Маркiза занявчала, забiгала по розстеленому лiжку, мов навiжена. Оксана цикнула на неї. Витягла валiзу. Присiла, втративши сили. Невже вона це зробить? Узяла Маркiзу, ткнулася їй в шерсть мокрим вiд слiз обличчям. Потiм рiшуче вiдкинула кошеня на ковдру: «Все, спи!». Хотiла зазирнути до кiмнати, де спали дiти, i одразу зрозумiла: щойно побачить їх — не зробить анi кроку.

Тихо вислизнула в коридор. Нечутно вiдчинила i зачинила дверi. Пiдсунула ключi пiд гумовий килимок — вони їй бiльше не потрiбнi... Побiгла сходами вниз. Навiть лiфт не викликала, аби не створювати зайвого галасу. Вийшла на подвiр'я...

Воно дихало прохолодою весняного ранку. У палiсаднику на деревах уже визрiвало листя — ще день-другий i все тут зазеленiє, забуяє бiлим цвiтом, хмiльним яблуневим ароматом. Дерева в палiсаднику стояли в бiлих гольфах, мов дiти на шкiльнiй лiнiйцi: вчора вона сама побiлила їхнi стовбури вiд шкiдникiв, допомагаючи двiрнику. Це все, що вона могла зробити тут, де пройшло життя, востаннє.

На подвiр'я нечутно вкотилося таксi. I в цю ж мить Оксана почула, як зверху з прочиненого вiкна пролунало довге i голосне: «Мя-я-я!..». Вiдлунням прокотилось по дворi. Маркiза навiть не закiнчила свою фразу — летiла, незграбно бовтаючи в повiтрi лапами. Оксана охнула i разом з видихом почула глухий удар маленького тiла об землю. Завмерла i заплющила очi. Отямилась вiд незадоволеного голосу таксиста: «Ну, сiдаєш, чи нi?!». Оксана поглянула в палiсадник — там нерухомо лежала її кiшка. Вона була ще жива i дивилась на неї — прямо в очi. Якщо зараз пiдхопити її i занести додому — вже нiколи звiдти не вирвешся. Якщо цього не зробити — до скону бачитимеш перед собою той погляд.

У дворi стояла нестерпна тиша. Навiть пташки принишкли, нiби спостерiгаючи за ситуацiєю: пiдiйде — не пiдiйде? Ця довга мить i роздiлила її життя на «до», де вона була порядною жiнкою, матiр'ю сiмейства, i «пiсля», коли вона стала залiзякою.

Її розiрвало навпiл, мов паперову ляльку-орiгамi, i одна частина полетiла за вiтром... Оксана кинула останнiй погляд на розпластане, вивернуте тiльце Маркiзи, ворухнула збiлiлими вустами: «Пробач...» i швидко сiла в таксi.

Поки авто виїжджало з двору, дивилась на палiсадник iз заднього сидiння, вивернувши голову — майже в тiй незручнiй позi, в якiй на землi лежала кiшка i дивилась їй услiд.

...Оксана ворухнулась на лiжку i цей порух перекотив бiль до шлунка i назад — до середини грудей.

Отже, i сьогоднi нiчого не змiнилось. Але вона вже звикла. Хоча намiтився i деякий прогрес: спогад дворiчної давнини вже не викликав спазмiв, сприймався, мов сон. Страшний i далекий. Оксана глянула на Меджнуна, котрий лежав бiля неї так тихо, нiби i не дихав. Роки нелегального життя за кордоном зробили з нього боязке мишеня. За десять хвилин треба його розбудити i непомiтно спровадити з помешкання. Вона i так ризикує, даючи йому притулок. Якщо це помiтить фрау Шульце чи ще хтось з сусiдiв, проблем не оберешся!

Нiч закiнчилась. Прийшов новий день. Сьогоднi вiн буде гарним: пiсля роботи вона пiде на пошту i вiдправить додому черговий переказ. Зайде в iнтернет-клуб — раптом хтось з дiтей вiдгукнувся на її листи. Вона чекає на це всi цi два безкiнечнi роки. Вона напише, що зовсiм скоро виїде до Iзраїлю або Iталiї, де зароблятиме набагато бiльше, i тодi Оля поїде вчитися до Києва, винайматиме там квартиру, вивчиться, як мрiяла, на економiста, вийде замiж. А вона скоро повернеться няньчити онукiв.

Оксана посмiхнулася, нiби вже тримала на руках маля. Звiсно, у тридцять чотири думати про це зарано, але про що ще думати? Не про себе ж! I не про цього кумедного турка, що сопе поруч i часом виголошує смiшнi слова, щось на кшталт «О, зiрка очей моїх...» — мов який-небудь бей чи паша.

Почувши, що вона ворухнулась, Меджнун розплющив очi, потягнувся до неї рукою.

— Тобi час! — Оксана вiдкинула руку, вказуючи очима на годинник. — Одягайся швиденько. Ми проспали. Доведеться спускати тебе з вiкна. Униз головою!!

Меджнун перелякано поглянув на неї, не розумiючи, жартує вона чи говорить серйозно, i швидко почав натягувати джинси.

— Я буду «маджнун Окс'яна...», — промовив вiн з акцентом, який завжди змушував її посмiхатися, хоч в якому б настрої вона була.

Цей кумедний азiат, мов мала дитина — наївний, iз завжди здивованим виразом обличчя. Вона познайомилась з ним у кав'ярнi, де вiн працював мийником посуду. Звiсно, вона не збиралась заводити тут романи, але хлопець так прикипiв до неї, що довелося взяти над ним опiку.

Спочатку вiн розчулив її бiлоснiжною сорочкою, котру, не маючи iншої, прав i прасував чи не щоденно. А згодом розчулення дiйшло того, що раз чи два на тиждень вона забирала юнака до себе на нiч, щоб той мiг виспатись, адже винаймав одне помешкання разом iз десятьма своїми спiввiтчизниками. Пiдгодовувала «домашнiм», прала i прасувала його речi, прикрашала свою i його самотнiсть настiльки, наскiльки їй дозволяла постiйна втома i вiдсутнiсть на мiсцi зниклої душi...

— Що це означає? — запитала вона, смiючись над тим, як смiшно вiн вимовляє її iм'я — з наголосом на останньому складi.

— У схiдному епосi був такий собi «маджнун Лейла», що означає — «той, що збожеволiв через кохання до Лейли»...

— А-а... Хiба це не iм'я? I чому «Маджнун»? Здається, ми це в школi проходили — «Лейла i Меджнун»...

— Так, iм'я — Меджнун, а слово «божевiльний» пишеться через «а» — «маджнун», — серйозно почав пояснювати турок. — А насправдi його звали Гаїс iбн аль-Мулаввах iбн Музахiм. А вже пiсля того, коли вiн збожеволiв через нещасливе кохання, його прозвали «маджнуном»... От i я — «маджнун Окс'яна»...

— Не заговорюй менi зуби! — суворо сказала Оксана, стримуючи посмiшку i прибираючи суворий вигляд. — I не сподiвайся на снiданок. Ось бери цю канапку i мерщiй — «цигель-цигель ай-лю-лю — ауфiдерзейн!» Запiзнишся на роботу. Та й менi пора прибратися у фрау. I потiм ще купа справ.

Вона присiла, допомагаючи йому зав'язати кросiвки. На якусь мить уявила, що збирає сина до школи... На порозi вiдсахнулася вiд його поцiлунку, мовляв, нiч минула i скiнчилися нiжностi. Виглянула в коридор — нiкого! Виштовхала на сходи.

Ранок починався з прибирання в кiмнатах хазяйки котеджу. Потiм — чотири години чергування бiля лiжка гера Отто, котрого треба помити, нагодувати i перевернути з боку на бiк разiв зо двадцять, а потiм ще по двi години прибирання у двох помешканнях. Часом до цих обов'язкiв додавалося (за окрему платню) вигулювання собак чи догляд за дiтьми, якщо батьки вирушали до театру або на вечiрку. Так щомiсяця Оксана могла вiдсилати додому вiд п'ятисот до тисячi євро. Що далi робиться з цими грошима, вона не знала: анi дiти, анi чоловiк на листи не вiдповiдали. I це розширювало дiрку в душi, нiби хтось роздирав її пальцями.

Оксана визирнула у вiкно, упевнилась, що Меджнун зник за хвiрткою, одягла фартух, гумовi рукавички i почала виставляти на тацю миючi засоби, якими наводила чистоту на сходах i в двох великих кiмнатах фрау Шульце. Це була взаємовигiдна умова перебування Оксани в помешканнi. По-перше, з вдячностi за старанну працю, хазяйка знайшла кiлька пристойних родин, в яких Оксана i працювала, по-друге, зменшила квартирну платню, вирахувавши iз загальної суми цiну Оксаниних послуг. Звiсно, цi умови були вигiднi перш за все самiй фрау: садiвнику, покоївцi чи прибиральницi i взагалi будь-якiй людинi зi сторони, довелося б платити вдвiчi чи втричi бiльше. Адже до вартостi їхнiх послуг входили податки, витрати на страхування працiвника та внесок до пенсiйного фонду. Якщо ж людина, котра займається господарством, проживає в тому ж будинку, податковi служби нiзащо не доведуть, що тут має мiсце використання найманої працi. Завжди можна сказати, що квартирант з доброти душевної взявся впорядкувати садок чи допомагає старiй панi вимити вiкна або розвiсити на них фiранки.

Уранiшнє прибирання в помешканнi забирало багато часу. В першi мiсяцi на це йшло години зо три. Тепер Оксана призвичаїлася все робити за пiвтори. Попервах не обходилося без курйозiв. Вона довго не могла второпати, в якого кольору контейнер викидати той чи iнший рiзновид смiття. Цiй мудрагелi вона вчилася з мiсяць, заглядаючи до шпаргалки, яку написала пiд диктовку фрау Шульце: до жовтих контейнерiв треба викидати лише пластик, до синiх — папiр, до зелених — «компост»: заварку, листя, лушпиння вiд овочiв. Усе, що не належить до цих трьох категорiй, скажiмо, старi колготки, розбитi чашки чи вмiст пилососа — потрапляє в чорнi контейнери. Окремим пунктом йшли спецiальнi контейнери для скла — вони також розподiлялися на три групи: для бiлого (молочнi пляшки та банки), коричневого (коньяк, пиво) i зеленого (вино), а також — баки для бляшанок. Тепер вона миттєво сортувала смiття — i їй це навiть подобалося.

Оксана пiдiйшла до дверей фрау Шульце i не встигла глянути на годинник — мало бути за п'ять хвилин на сьому — як пунктуальна стара панi сама вийшла до холу з фiлiжанкою кави. Пiд час прибирання вона завжди виходила i сiдала в холi, позираючи у вiкно, гортаючи газету i п'ючи мiцну каву.

Оксана привiталась i увiйшла до кiмнати. Робила все автоматично — старанно i чiтко. Кожна рiч мала стояти на своєму мiсцi. А речей i рiзних дрiбничок тут було багато — не дай Боже зачепити хоч одну! На нiчному столику стояла велика свiтлина покiйного чоловiка хазяйки — заможного ювелiра, завдяки якому фрау i має цей «маєток». Оксана зiтхнула i ввiмкнула пилосос...

Фрау Шульце пiдiйшла тихо i стала за її спиною в той момент, коли вона задивилась на великий портрет молодої жiнки, що висiв над лiжком. Довкола витонченого обличчя жiнки ореолом свiтилося бiляве волосся, в руках вона тримала червону троянду. I посмiхалась. Але посмiшка була сумною i не пасувала до виразу великих, дивного — «з золотинкою» — кольору очей. Оксана завжди задивлялася на цей портрет, вiн заворожував її ось цим своїм виразом — сумнi очi i нiби примусово розтягнутi в посмiшку вуста.

— Погана робота, чи не так? — сказала фрау Шульце. — Я її нiколи не любила. I ця квiтка в руках — вершина несмаку. Але так хотiв чоловiк.

Оксана здригнулася вiд несподiванки. Шанобливо обернулась:

— Ну що ви, фрау Шульце! Менi дуже подобається. Особливо очi. Вони у вас зовсiм не змiнилися...

— Гарна посмiшка при поганiй грi... — пробурмотiла стара.

Оксана знизала плечима i почала обмахувати фарфоровi дрiбнички пухнастою щiткою. Вона не любила, коли хазяйка спостерiгає за прибиранням — раптом зробить щось не так чи залишить пил у кутку пiдвiконня. Але фрау не йшла. Мабуть, захотiла потеревенити.

— А вам доводилось зберiгати посмiшку, коли життя програне? — запитала вона.

Оксана зупинилась i уважно поглянула на неї.

— Так, — сказала вона. — I дуже часто. Але звiдки ви знаєте, що так буває?

— Знаю. А ще знаю, що вам ще зарано почуватися в програшi.

Оксана здивовано подивилась на фрау — що вона може про неї знати?..

— Я почуваюсь нормально, — вiдповiла вона, продовжуючи обмахувати статуетки.

— Тодi вибачте. Не заважатиму вам.

Фрау вийшла, припадаючи на одну ногу. Оксана ще раз поглянула на портрет: що робить з людьми час! Невже колись i вона стане такою — немiчною, у зморшках, з купою болячок i спогадами, якi нiкому не потрiбнi. А головне — з цим вiчним «лiхтариком болю» i порожнечею в грудях. Оксана поглянула на себе в дзеркало, розтягнула вуста в посмiшку — i вираз її обличчя став подiбним до виразу жiночого обличчя на портретi. Так, ще рано почуватися в програшi. Ще є час...

Цього дня, прибравши в кiмнатах домовласницi, Оксана:

а) посортувала i винесла три вiдра використаного медичного причандалля гера Отто;

б) вiдскоблила пiдлогу пiд його лiжком вiд засохлої плями сечi — вочевидь, хворий не дочекався судна вiд племiнника, з яким мешкав;

в) вимила, змастила i перебинтувала ноги старого, рани на яких страшенно смердiли i сочилися бiлою рiдиною;

г) чотири рази прочитала йому «Послання до фiлiстимлян»;

д) зварила обiд i нагодувала ним гера Отто через катетер;

е) безрезультатно тричi висаджувала старого на судно, аж доки не зробила клiзму, на що старенький зреагував надто бурхливо: довелося знову перестеляти постiль i мити пiдлогу;

ж) випрала бiлизну, котра все одно утримувала запах старостi i мiазмiв...

Коли алфавiт вичерпався, пiшли самi «пункти», якi ще треба було виконати пiсля чергування у хворого:

1. Вигуляти собак фрау i гера Шумахер.

2. Забрати зi школи i приглянути за дiтьми фрау Монiки.

3. Купити i завезти продукти родинi Мюллерiв.

I нарештi — зайти на пошту i вiдправити переказ додому.

Останнiй пункт пiдсолоджував усю важкiсть i гiркоту сьогоднiшнього дня, надавав йому змiсту, заспокоював душу. Зовсiм скоро вона вирушить до Iзраїлю — справа майже вирiшена i тодi зможе вiдсилати набагато бiльше. Розпрощається з бiдолашним стариганем, з усiма цими щасливими родинами, котрих вона обслуговує, як проклята, з Меджнуном, з мешканцями будинку фрау Шульце, котрi її зневажають. Їм вона скаже, що виходить замiж i житиме у власному будинку на березi Середземного моря. Це буде майже правдою: три мiсяцi тому через Iнтернет вона познайомилася з Семюелом, котрий запропонував їй фiктивний шлюб i роботу на своїй автозаправцi поблизу Єрусалима. Судячи з обмiну листами i фотокартками, вiн не викликав особливої довiри — старий, тлустий i лисий, але запевняв, що її заробiток буде вдвiчi бiльшим, а клiмат — набагато кращим, нiж у Нiмеччинi. А рокiв через три-чотири вона зможе повернутися на батькiвщину чи матиме право запросити до себе дiтей. I це були чудовi перспективи. Заради них варто працювати. А працi вона нiколи не боялась.

...Увечерi Оксана зайшла до iнтернет-клубу i побачила довгоочiкуване повiдомлення: Сем замовив їй електроннi квитки до Тель-Авiва. Вилiт завтра! Отже, треба негайно збирати речi. Добре, що всi родини розрахувалися з нею саме сьогоднi, а про можливий вiд'їзд вона їх попереджала заздалегiдь.

Залишалося розпрощатися з Меджнуном. А вiн вже маячив бiля паркану котеджу. Його свiтла сорочка мерехтiла в темрявi, хоч як вiн ховався за деревами. Що за набридливий хлопець! Сьогоднi їй не до нього. Оксана прибрала суворий вираз i не дала йому слова вимовити, почала першою:

— Так, завтра я вiд'їжджаю. Сьогоднi маю зiбратися. Тож менi не до тебе.

— Окс'яна, я тебе люблю... Я помру без тебе... — жалiбно промовив Меджнун. — Скоро я зароблю багато грошей, будемо жити разом.

Оксана розсмiялась, зневажливо похитала головою. Але всерединi порожнечi щось заворушилось: хоч комусь у цьому свiтi вона не байдужа. Простягнула руку, розкуйовдила його волосся:

— Навiть не думай. У мене дiти. Я старша на десять рокiв. У мене iншi плани.

Його очi наповнились слiзьми. Ну, точно дитина! Йому ще рости i рости. Але пiддаватися не можна! Оксана забрала руку з його голови i вимовила якомога суворiше:

— Якщо не хочеш мене засмутити — йди додому. Менi завтра на лiтак. Усе.

I пiшла через садок, не обертаючись. Знала: без неї вiн не наважиться перетнути кордон помешкання. Отже, i цю справу зроблено. Лишається повiдомити фрау, що одна з кiмнат завтра звiльниться. А прощатися зi спiввiтчизниками — рiч остання, як вийде.

Фрау сидiла у вiтальнi, дивилась телевiзор i куняла. Оксана коротко повiдомила про свої новини.

— Що ж, дiло ваше, — вiдповiла стара. — Я шкодуватиму. Хочете, завтра я викличу таксi — доїдете прямо до аеропорту. Це буде моїм подарунком.

— Нi, дякую, — вiдповiла Оксана. — У мене обмаль речей, доїду на електричцi.

Фрау знизала плечима — робiть, як хочете i додала наостанок:

— Поверталися б ви краще до дiтей. У вас їх, здається, двоє? Я багато подорожувала свого часу i знаю: завжди краще там, де нас нема...

Оксана теж знала цю прописну iстину, але не могла пояснити, що вона не «подорожує« i залюбки повернулася б до Миколки з Олею, якби не грошi. Але що може розумiти ця заможна панi, вдова ювелiра, котра нiколи нi в чому собi не вiдмовляла... Оксана подякувала за пораду i пiшла збирати речi. Їх дiйсно було небагато: та сама валiза, з якою вона сюди й приїхала. Додалося хiба кiлька футболок i зимове пальто, яке, можливо, їй i не знадобиться в теплих краях. Точно! Його можна залишити Меджнуну — нехай продасть. Пальто хороше. Навiщо ж добру пропадати?

Вона набрала номер телефону покинутого коханця. Призначила зустрiч уранцi на вокзалi — нехай прийде за пакунком. Додала до пальто ще кiлька своїх футболок. Запакувала все в пластиковий пакет.

Валiза була зiбрана близько першої ночi. Оксана присіла на лiжко. Втома охопила її. Втома i вiдчуття деякого дежа в'ю: вона знову тiкає! Хоча тепер не треба ховати валiзу пiд лiжком i туга не така пекуча, не розриває мозок. Просто висить посерединi грудей великою порожньою кулею. Але що там казала фрау Шульце: у неї ще буде час на справжню посмiшку. Звiсно, буде!

...Почнеться з того, що в тiй теплiй країнi вона нарештi отримає довгоочiкувану звiстку з дому. Певно, напише син — вiн завжди був до неї бiльш лагiдним, мамчиним синочком. Напише так: «Дорога мамусю!..». I вона задихнеться вiд щастя i прощення. Отже: дорога мамусю, тато зробив ремонт i купив комп'ютер, а менi — справжнiй великий фотоапарат, учуся фотографувати. Ми їздили на море. Оля пiшла на курси англiйської. Тато бiльше не п'є, адже купив авто i тепер ми щонедiлi виїжджаємо до лiсу. Мамусю, ми всi розумiємо, що це все завдяки тобi. I просимо пробачення, що не писали, адже були спочатку дуже-дуже на тебе ображенi. Я тебе дуже люблю. I Оля також. Тато скучає. I бiльше не грає на баянi, бо не має вiльного часу: працює на заводi. Ми часто згадуємо тебе i мрiємо скорiше зустрiтися. А ще тебе дуже любить Маркiза — ти б бачила, яка вона стала пухнаста! I вже зовсiм не кульгає...

А далi до листа буде причеплено «вкладення». Вона натисне на клавiшу i збереже його на «робочому столi». Вiдкриє i побачить свiтлину: троє людей на тлi моря i гiр — тато з сином i донькою.

Вдивлятиметься у свiтлi усмiхненi обличчя дiтей. Миколка витягнувся, майже одного зросту з тендiтною Олею. Оля — справжня красуня, така, якою колись була вона. Сергiй обiймає їх за плечi i посмiхається, нiби промовляє: ну, от бачиш, а ти не вiрила! Неправда: я вiрила! I саме тому поїхала сюди i поїду ще далi, аби було саме так!

Було вже за пiвнiч. Оксана сидiла на лiжку, обiйнявши подушку i посмiшка — справжня посмiшка! — блукала по її освiтленому мiсяцем обличчi. Просидiла так до ранку. О сьомiй тихо вийшла з кiмнати, несучи валiзу i пакунок для Меджнуна. До вокзалу близько — донесе. А в мiстi вiзьме таксi до летовища — так буде дешевше. Прощавай, котедже! Залишайся з миром! Нехай кожному, хто тимчасово перебуває в ньому, поталанить так, як їй...

Вокзал у цю вранiшню годину був порожнiй, нагадував скляну скриньку. Прощавай, вокзале! Сьогоднi вона побачить iншi вогнi. До електрички залишалося п'ятнадцять хвилин. Оксана пiдiйшла до кавового апарату, кинула монетку, натисла кнопку з написом «Гарячий шоколад». Нiчого, сьогоднi вона може собi це дозволити. Спостерiгала, як коричневий тягучий струмок наповнює паперову склянку. Як давно вона не їла шоколаду!

Але витягти склянку з апарату не встигла — вiдволiк якийсь приглушений галас. Обернулася. I забула про склянку. В кутку вокзалу щось вiдбувалось. Спочатку вона помiтила Меджнуна. Вiн стояв, оточений молодиками в шкiряних куртках. Вона часто бачила таких на вулицях i на майданi бiля Макдональдзу — з поголеними головами i ланцюгами на пасках. Скiнхеди, борцi за чистоту нацiї. Вона завжди намагалася обходити їхнi галасливi скупчення. Тепер вона пiшла прямо на них, потiм побiгла, дивлячись, як смикається в їхньому тiсному колi розбита голова Меджнуна. Вони методично, кожен по черзi, били його, ставили на ноги, притискаючи до стiни, i знову гамселили, мов грушу. По обличчi хлопця текла кров.

— Стiйте! Облиште! Не чiпайте! — кричала на ходу Оксана, не помiчаючи, що кричить не по-нiмецьки.

Правду казав Штiрлiц у фiльмi «Сiмнадцять миттєвостей весни»: народжуючи дитину, жiнка кричить своєю рiдною мовою! Оксана не народжувала, але в якусь мить їй здалося, що вона на вулицi свого рiдного мiста, а гамселять її Миколку — саме зараз, у цю хвилину, коли вона пiдбiгає до закривавленого Меджнуна. Вiн прийшов сюди через неї...

Вона увiрвалася в коло кривдникiв, мов фурiя. У першу мить свого втручання навiть змогла розiмкнути їхнє коло. Полишений Меджнун, мов ганчiр'яна лялька, сповз по стiнi їй пiд ноги. Коло розпалось, розпорошилось — атас! Лишився один — пiдступив ненадовго, усього на якусь мить. Глянув в очi, зробив один короткий рух. Оксана зовсiм не злякалась, навiть встигла подумати: «От халепа! Як не кiшка, то турок! Невже знову доведеться обирати мiж ним та електричкою?!». А потiм вiдчула, як поволi зникає порожнеча в грудях, та порожнеча, яка так мучила її всi цi роки. Як вона, та дiра, заповнюється чимось гарячим, живим, рухомим, заповнюється по вiнця, огортає теплом серце i легенi. Отже, вона, Оксана, не залiзна — до неї повертається душа! Це боляче. Так боляче. Але як приємно вiдчувати, що душа нарештi повернулася. Душа була на мiсцi.

...Оксана повiльно сповзла по стiнi. Її рука вiдкинулась на груди Меджнуна. До перону пiдходила електричка...

Вiра. Вершки з полуницею

— ...Чи я розповiдав тобi про свого дiда, люба? Хiба нi? Дивно. Я вважав, що ти вже чула цю iсторiю. Чомусь вона здається менi подiбною до нашої. А, можливо, я переживаю її за свого дiда. Є в цьому щось на генетичному рiвнi. Напевно, дiд передав менi любов до своєї киянки у спадок i я мушу прожити її в iншiй iнтерпретацiї. Щасливо. Адже його киянку розстрiляли в сорок третьому...

— Розстрiляли?!

— Так. Вона виявилася пiдпiльницею.

— I твiй дiд не мiг її врятувати?

— Нi... Це досить дивна iсторiя, вiн розповiв її менi майже перед самою смертю. Я слухав його в пiввуха, бо ж тодi це здалося менi несуттєвим, а якщо чесно — просто якоюсь вигадкою. Лише дивувався, яка буйна фантазiя розвинулась у стариганя: вiн розповiдав i його очi, вже вицвiлi i нiби повернутi поглядом всередину себе, сяяли коханням. Тiльки тепер я розумiю, що вiн казав правду. Адже часом у життi трапляється таке, чого не може передбачити найвигадливiший письменник.

Словом, iсторiя така. У тридцятих роках мiй дiдусь мав довге вiдрядження до Києва. Вiн вивчав давньослов'янську архiтектуру, писав по нiй наукову працю. I доволi часто бував у СРСР. Отже, одного дня на вулицi... м-м-м... забув, як вона називається... щось пов'язане з хрещенням...

— Хрещатик?

— Точно! Так от, там вiн зустрiв дiвчину в бiлих шкарпетках. Чомусь цi шкарпетки найбiльше зворушили його. Вiн попросив її провести його до Успенського собору. Виявилося, що дiвчина вивчала в школi нiмецьку, чудово його зрозумiла i погодилась стати його гiдом. Дiд пробув у Києвi бiльше призначеного часу. Це було, за його словами, шалене кохання. Таємне, сповнене пересторог i вiдчаю. Дiд навiть хотiв одружитися. Але дiвчина несподiвано зникла. Вiн шукав її. Страждав. Але згодом змушений був поїхати нi з чим. А вже пiд час вiйни вiн, як фахiвець, займався експертизою картин та iнших матерiальних цiнностей, що були на окупованих територiях. Так вiн знову опинився в Києвi. I знову кинувся на пошуки коханої. I, уявляєш, доля знову звела їх! Вiн неймовiрно здивувався, коли, завiтавши до кабаре — так, так, в окупованому мiстi дiяли i кабаре, i театри, i виставки! — вiн побачив, що вона працює в ньому офiцiанткою. З'ясувалося, що тодi, в кiнцi тридцятих, вона змушена була виїхати з мiста: одруження з iноземцем було для радянської комсомолки не тiльки неможливим, але й небезпечним. А тепер воно стало небезпечним для нього, нiмця. Проте вони знову почали зустрiчатися. Вона навiть переїхала на його квартиру. Поводилась, як господиня, приймала гостей — рiзних вiйськових посадовцiв i, як розповiдав дiд, чудово спiвала, причаровуючи кожного, хто заходив у гостi. Звiсно, що свої вважали її нiмецькою пiдстилкою. Дiд готував для неї документи на виїзд до Австрiї, де у нас був родовий маєток. Його не полишала думка про одруження, про дiтей. Вiн ненавидiв вiйну. А потiм її арештували i розстрiляли. Виявилося, що вона працювала на пiдпiлля i, причаровуючи гостей, примудрялася скопiювати якiсь важливi документи чи мiж iншим вивiдати вiдомостi про пересування вiйськ або наближення вiйськових операцiй. Друг дiда допомiг йому негайно виїхати на батькiвщину. Потiм дiд втiк до Португалiї, згодом одружився, повернувся до Нiмеччини, помер старим — йому було дев'яносто. Але коли вiн розповiдав про свою київську Марусю, його обличчя сяяло, мов у немовляти. Вiн сказав, що не бачив гарнiших жiнок, нiж тодi, на — як ти сказала? — Хрещатику...

Вiра дивилась, як ворушаться губи Рiхарда, пiдшуковуючи слова, як вiн намагається говорити повiльно, щоб вона добре розумiла кожне слово. I вона розумiла, хоча ще не зовсiм досконало вивчила нюанси мови. Водночас, уважно слухаючи його, Вiра уявляла себе на пароплавi, що пливе у вiдкритому морi i дивувалася тому, що встигла заскочити на цей останнiй корабель, не маючи квитка.

Навiть не уявляла, що здатна на подiбну авантюру. Але хiба це авантюра? Вiра жахалася тої думки, що всього цього могло не бути. I вона прожила б життя без любовi. А точнiше — сприймала б за неї те, що мала протягом двадцяти рокiв шлюбу з Романом Iвановичем. Усе в цьому шлюбi було надто правильно, надто прагматично.

Вiра поглядала у велике вiкно турецької кав'ярнi (чомусь у цьому передмiстi було багато туркiв i вони варили найсмачнiшу каву), по якому стiкали тонкi ниточки весняного дощу, i вiдчувала, що з її серця спадає луска. Воднораз її мучило почуття провини i не лише через те, що зраджує свою родину зараз, саме в цю мить. Її провина була набагато глибшою. Вiру мучило сумлiння, що скривдила всiх давно, вiд початку. Ще тодi, коли обрала для себе таку зручну колiю — вийшла замiж за надiйного, але не коханого чоловiка. Що згодилась приїхати сюди в пошуках кращого життя, нiби це краще життя залежало вiд змiни мiсця. Хiба могла знати, що воно, це «краще», прийде зовсiм не так, як вона планувала.

Рiхарда зустрiла випадково — просто на вулицi. Вiдпрацювавши свiй номер (виконувала соло на скрипцi пiд час якогось свята на майданi), вона спустилася в натовп, купила собi величезну склянку збитих вершкiв зi свiжою полуницею i переходила вiд однiєї ярмаркової ятки до iншої, роздивляючись вироби народного мистецтва, зупиняючись бiля численних розважальних майданчикiв, де виступали iншi музиканти чи клоуни.

Тодi — вона це точно пам'ятає! — її душили сльози. На тлi загальних пустощiв вона ще гострiше вiдчувала, що її життя проминуло. Проминуло так швидко, що вона не встигла спам'ятатися. Тепер на неї очiкує старiсть у чужiй країнi. Звiсно, вона, Вiра, до кiнця днiв усiляко пiдтримуватиме те, що має. Щоденно прати скатертини, прасувати i крохмалити простирадла, бездоганно накривати стiл, опiкуватися чоловiком i донькою. Дочекається онукiв i буде доброю бабусею. Як була доброю дружиною i непоганою матiр'ю. Усе йде, як треба. Щойно вона змусила себе посмiхнутися цiй думцi, як хтось штовхнув її, та так, що велика паперова склянка з вершками перевернулася на костюм якогось чоловiка, котрий так само, як i вона, задивився на виступ акторiв мiсцевого театру.

Вiра заклякла, адже досi страшенно боялася нiмцiв. Вони здавались їй суворими, нудними, прагматичними, а головне — в разi будь-якої неприємностi одразу ж викликали полiцiю.

З тої склянки все й почалося. Тепер Рiхард наполягає жити разом. I ця пропозицiя досить серйозна. А вона не здатна нiчого вирiшити. Нiчого.

Якби Вiра могла б хоч комусь розповiсти про чоловiка, якого так несподiвано зустрiла на своєму шляху, якби вона могла назвати його своїм, вона б сказала так: «Вiн — єдиний в усьому свiтi. Таких я нiколи не зустрiчала. Навiть на вiдстанi. Навiть у кiно. Я знаю, про що кажу! I, повiрте менi, це не захват дурненького дiвчиська. Це досвiд. Досвiд тисячi лiт самоти...». Тепер вона могла зiзнатися, як довго чекала на нього! I при тому — нiчого не робила, щоб знайти! Зовсiм нiчого. Мов увi снi, проживала життя добропорядної жiнки, котра багато чого «мусить», мало що «може» i зовсiм нiчого не «хоче». А чого можна прагнути, якщо все склалося так, як склалося, i не треба, як кажуть, шукати добра вiд добра. Але в глибинi єства, як у кожної з подiбних добропорядних матерiв сiмейства, у неї виникали фантазiї на тему великого i нездiйсненного кохання. I цi фантазiї були надто високими, аби справдитись. Адже — не бiльше, не менше! — Вiра мрiяла знайти свого бога. Не того єдиного i всемогутнього, до котрого звертаються у молитвах, а маленького, «свого» — простого i смертного, котрий вiзьме за руку i поведе туди, де знайдеш себе i свiй рай. Але вона нiколи не бачила таких. Навiть здалеку. Довкола неї був усталений i звичний свiт — добре збудований, випещений, налагоджений i непохитний. I багато в чому ця усталенiсть i непохитнiсть — заслуга її рук. I що вона мала робити в такому разi? Лише сприймати все, як є. Але у хвилини вiдчаю, якi бувають навiть у непохитному свiтi, в тi хвилини, коли навiть добропоряднi матерi родин бояться залишитися сам на сам iз собою, адже одразу з усiх щiлин душi полiзе незадоволення, вона молилася: «Господи, покажи менi його! Хоч здалеку, на вiдстанi. Хоч миттю! Але так, щоб я зрозумiла: вiн є, вiн iснує. Якщо вiн навiть i погляне в мiй бiк, я не зроблю жодного кроку назустрiч, тихо пройду повз, не підводячи очей. Я не потурбую його анi рухом, анi поглядом. Не промовлю жодного слова. Тiльки озирнуся здалеку i пiду далi — до своїх бiлих скатертин, обiдiв, обов'язкiв, забираючи собi таємницю його iснування. Проте знатиму, що недаремно живу. I бiльше менi нiчого не треба. Чесно!»

Але вона злукавила. Вона не пройшла повз. Ба бiльше — перекинула на його бездоганний пiджак з сiрого твiду вершки з полуницею! I нехай це було прикрим випадком, збiгом обставин, у глибинi душi Вiра знала: так мало бути. Адже, якщо бути вiдвертою iз собою, вона надто часто i надто пристрасно промовляла ту молитву.

Коли це сталося, вона занiмiла i з її очей самi по собi полились сльози. Вiн злякався. Вiн не знав, що то були давнi сльози, тi, якi вона намагалася приборкати пiд час гуляння. Але привiд для них виявився чудовим: зiпсований пiджак поважного нiмецького пана. Вiн оторопiло i перелякано дивився на зливу слiз на обличчi красивої незнайомки, i дослухався до приємного акценту, з яким вона промовляла: «Пробачте, я не навмисно...». Сльози збiльшили i прояснили її очi, щоки палали, а вуста по-дитячому тремтiли, ледь втримуючи схлип. Не знаючи, як заспокоїти нещасну, вiн, цей пан, взяв з її руки залишки страви i... облив вершками своє друге плече. Жiнка вмить припинила схлипувати. Заклякла, витріщивши очі. Потiм притисла долоньку до вуст (цей жест зворушив його ще бiльше, нiж нещодавня злива) i засмiялась. Смiх був таким самим, як i сльози, — нестримним. I вiн засмiявся разом iз нею. Вона зняла з шиї хустку i почала витирати пiджак, ще бiльше розмазуючи по ньому бiло-рожевi плями. I ще бiльше смiючись вiд цього разом iз ним. Потiм вiн просто зняв пiджак i... запросив її до кав'ярнi. Вони просидiли там до пiзнього вечора. Потiм вона зателефонувала Роману Iвановичу i попередила, що залишається ночувати у фрау Майєр, своєї колежанки, з якою треба обговорити купу невiдкладних справ...

...Сьогоднi репетицiю скасували — в альта, гера Марiєнгаузера, померла дружина. Вона давно i тяжко хворiла i ось тепер — похорон. Це дало змогу зустрiтися з Рiхардом в обiдню перерву i повернутися додому ранiше, нiж завжди.

Дорогою додому Вiра заходила до крамниць i накуповувала рiзнi необхiднi для вечерi продукти: бiфштекси, зелень, якiсь господарчi дрiбнички — зубну пасту, ганчiрки для миття посуду, плетений кошик для хлiба, який давно вподобала. Але купувала все це машинально, не так як би це робила ранiше. Тепер кожна покупка «в дiм» означала для неї початок кiнця цього дому. Кожна куплена рiч викликала у неї сльози, що буквально душили її, щойно вона торкалася таких звичних i буденних дрiбниць. Кожна з них була, як прощання. Навiть рожевi бiфштекси. Навiть морква. А вигляд чоловiчих шкарпеток у галантерейному вiддiлi викликав у її душi цiлу бурю суперечливих почуттiв. Хто тепер купуватиме Роману шкарпетки, краватки, носовички? Спересердя придбала кiлька пар — нехай залишаться йому на перший час...

I хоча Вiра умовляла себе, що нiчого ще не вирiшила i, певна рiч, не вирiшить, але всiм своїм єством вiдчувала, як руйнується її усталене життя — болiсно i незворотно. Через те i намагалася придiлити його останнiм дням якнайбiльше уваги, нiби закрiпити в пам'ятi цей багаторiчний уклад, якого вже нiколи не буде. Адже вже жила iншим. Тому так ретельно i педантично продовжувала прасувати скатертини, до блиску вимивати пiдлогу i по сто разiв витирати пилюку — i все це з такою пристрастю, з якою приречений на страту злодiй викурює свою останню цигарку. Нiби ця звична домашня робота могла вберегти i вiдвернути її вiд можливостi втечi. I що бiльше було цих зовнiшнiх намагань вдати, що нiчого не вiдбувається, то чiткiше i яснiше крiзь цi звичнi клопоти проявлялась iнша реальнiсть — так само незворотна, як i руйнацiя нинiшнього укладу.

Ось вона смажить бiфштекси, старанно робить густий кляр з грецькими спецiями, охайно i рiвно нарiзає заздалегiдь замаринованi баклажани i кожною клiтинкою на кiнчиках пальцiв (якi, власне, в цю мить зануренi в кляр!) вiдчуває, як її рука торкається впадинки мiж Його лопатками, як пальцi занурюються у Його волосся i в цю мить (вiдбивнi шкварчать на пательнi!) її пронизує неймовiрний струм насолоди i вся вона сповнюється вiдчуттям спорiдненостi навiть з Його волоссям, нiби перетiкає у сполучену з її кровоносною системою посудину. Вона рве листя салату, викладає їх на великi тарiлки, кiльцями рiже помiдори, вичавлює на них часник. А насправдi — чує Його запах, точнiше те, як вiн пахне, якщо ткнутися у впадинку мiж плечем i шиєю. Вiн пахне чимось рiдним, знайомим, тим, що не дратує.

Певно, вона збожеволiла, якщо це вже помiтно iншим. Адже нещодавно, зустрiвши її на сходах, фрау Шульце посмiхнулася до неї якоюсь дивною посмiшкою:

— Фрау Вiро, у вас таке обличчя, нiби ви проковтнули свiтляка! Такою ви менi бiльше подобаєтесь. Я радiю, коли бачу довкола щасливих людей... Це зараз рiдкiсть.

Вечеря на столi. Вiра дивиться на годинник. Унизу риплять дверi. Чуються голоси. Тихий — фрау Шульце i голосний бас Романа Iвановича, що виконує свою арiю скоромовкою, без жодної перерви на вiдповiдь:

— Доброго вечора, фрау Шульце! Сьогоднi нарештi дiйсно перший гарний день весни. Я вас вiтаю. Мої студенти наче подурiли — аж троє вагiтних на курсi! Уявляєте?! Моя дружина вже вдома? Як ваша нога? Заходьте до нас на чай.

Кроки нагору. Дверi вiдчиняються. Вона йде назустрiч. Цьом-цьом...

— Нормально доїхав? Як студенти?

— Чудово. На курсi аж чотири вагiтнi! Сьогоднi нарештi справжнiй весняний день.

— Мий руки. Вечеря на столi.

— Як Марина, приїде сьогоднi?

— Дзвонила, попередила, що лишається у Реґiни ще на тиждень. У дитини купа справ.

— Щось менi не подобається ця її нова подруга.

— Ну що вдiєш... Принаймнi вона влаштувала дiвчинку в банк.

— Як в оркестрi? Поховали фрау Марiєнгаузер?

— Так.

— Як тримався Вiльгельм?

— Пристойно. Але повiдомив, що скоро вирушає до дiтей в Австралiю. Що йому тепер тут робити?..

— М-так-с... Бiда.

Роман сидiв за столом, розгладжуючи рукою скатертину в очiкуваннi, коли дружина покладе на його тарiль страву. Вона поклала бiфштекс. Вiн нахилився, розглядаючи цей витвiр кулiнарного мистецтва, нiби йому запропонували засвiдчити натуральнiсть художньої мiнiатюри давнього майстра. Вiрi навiть здалося, що в його оцi стирчить лiнза збiльшувального скла, а ще вона звернула увагу на його трохи посивiлу макiвку — найнезахищенiше мiсце... I несподiвано вiдчула легесенький укол нiжностi до цiєї давно знайомої макiвки, на якiй вперше помiтила сивину. Нiжностi, котра спалахнула i пробилась крiзь нашарування двадцяти рокiв спiльного життя. Нiжностi, котра виникла вперше. I, вже певно, востаннє. Вона вiдчула її ще й тому, що знала про наближення фiналу. I, напевно, то був останнiй спалах перед тим, як всьому згаснути i перетворитися на спогад. А Вiра волiла мати їх, цих спогадiв, якнайменше! Але, як на грiх, ця безборонна макiвка засяяла перед нею, аби навмисно закарбуватися в пам'ятi i випливати з її потаємного куточка у найневiдповiдну для того мить.

I Вiра несподiвано для себе зробила те, чого нiколи не робила: нахилилась i поцiлувала цю макiвку, яка при наближеннi здалася зовсiм хлоп'ячою — iз смiшним завихренням волосся довкола острiвця, який вже почав лисiти. Роман Iванович скинувся нiби на нього впала гаряча крапля. Здивовано поглянув на дружину i пробурмотiв: «Ну-ну...». У цьому «ну-ну», вимовленому поблажливо, вiдчувалася нiяковiсть, нiби щось порушило церемонiю родинної вечерi. Нiби вони зайнялись коханням прямо на бiлiй скатертинi посеред салату i бiфштексiв. Вiра теж знiяковiла, поквапилась грайливо i невимушено поплескати чоловiка по плечi i почала збирати посуд. За годину Рiхард чекатиме її бiля скверу в своєму авто — сьогоднi у них призначена зустрiч з його матiр'ю.

Вiра сiла перед дзеркалом, пiдфарбувала губи i вiї, розкидала на диванi кiлька суконь — в якiй пiти?

Роман лiг з газетою на лiжко, примруживши очi.

— Буду пiзно, — невимушено сказала Вiра, зачиняючи дверi. — У нас неформальнi збори у фрау Мерх — треба вирiшити ким замiнити гера Марiєнгаузера.

Роман спроквола кивнув. На його обличчi блукала вiдсторонена посмiшка.

Соня. Ящик пiд рядниною

Соня прокинулася з тривожною думкою про те, що Саня любить її менше, нiж вона його.

Соня розплющила очi i почала рахувати кiлькiсть лагiдних слiв, якi вони говорили одне одному останнiм часом. I дiйшла жахливого висновку: вона говорила їх втричi бiльше!

Соня почала аналiзувати ситуацiю. З одного боку, мiркувала вона, у чоловiка просто не вистачає часу на нiжностi. Вiн важко працює, втомлюється, а в неї купа вiльного часу. I цей час вона витрачає на дурницi. Такi, як зараз: зранку рахувати слова і вигадувати проблеми! Але хiба вона винна, що стала для Санi ось таким нiкчемним додатком? Вони домовились одразу: всi сили кинути на кар'єру чоловiка, а з нею, Сонею, вирiшать пiзнiше, коли впевнено стоятимуть на ногах. Домовились ще тодi, коли iноземна компанiя, в якiй Саня працював програмiстом, вiдрядила його на три роки до Праги. Там вони й вирiшили: перша увага на Саню. Кiнцева зупинка: Америка, куди Саню тягнуло, мов магнiтом. Тепер вони сумлiнно виконують цю програму. Але саме сьогоднi вранцi Соня ясно вiдчула, що в цiй програмi стався збiй. Рiч навiть не у кiлькостi нiжних слiв...

Соня поглянула на чоловiка, що спав поруч. Скоро вiн, мов ошпарений, пiдхопиться з лiжка, забiгає по кiмнатi, на ходу жуючи канапку, поголиться i поїде в мiсто на роботу, а вона залишиться сама. «Привiт-бувай!»...

А що робитиме вона, Соня? Напише коротенькi повiдомлення подругам на сайтi однокласникiв — «погода повертає на тепло», «купила насiння — саджатиму флокси», «у нас все добре» i т. п. Потiм прибере в кiмнатi i спуститься в сад: уже час очистити від смiття клумби i грядки, сходить до квiткової крамницi по саджанцi, зварить обiд, який сама ж i з'їсть, адже Саня приїжджає з роботи ситий, а пiсля сьомої взагалi нiчого не вживає. Потiм вiн сяде за комп'ютер, а вона втупиться в телевiзор i подумає, що день проминув добре. Так було в Чехiї. Так є в Нiмеччинi. З тiєю рiзницею, що Чехiя надихала, а Нiмеччина пригнiчує.

Соня могла блукати старою частиною Праги цiлий день, а тут боялася зайвий раз ступити за порiг будинку фрау Шульце. Прага — то був її маленький втрачений Львiв. Стара брукiвка i аромат кави, вузькi арки, через якi вона потрапляла у дворики з розвiшаною бiлизною, з вазонами червоних квiтiв на вiкнах i балконах, з перегукуванням сусiдiв, фантасмагорiя камiнних облич у заглибинах еркерiв чи не на кожному будинку — звiрi, птахи, риби, святi... Вивiски — «Синiй кiнь», «У короля», «Бiлий лицар». Майже, як у Львовi — «Гасова лямпа», «Смачна плiтка», «Панi Францiшка», «Крива липа»... Там, у Празi, вона була своєю, а тут почувалася самотньою, зайвою, нереалiзованою, грубим недолiпленим кавалком, додатком до якогось мiфiчного майбутнього, в якому їй так само може не бути мiсця.

...Соня тихо вислизнула з-пiд ковдри, накинула на нiчну сорочку старе пальто i, намагаючись не рипiти паркетом i сходами, спустилася до саду.

На стежцi, вкритiй весняною памороззю, чорнiли вологi вiдбитки нiг — дехто з сусiдiв уже вирушив на роботу. Так i є. Ось повз будинок промчав Максим на своєму мотоциклi. Соня поморщилася вiд реву мотору, який споров такий тихий ранок. Соня сiла пiд деревом бiля садової дiлянки, яку видiлила їй фрау Шульце. Уранiшня паморозь лежала на чорнiй землi i перших травинках, мов срiбна марля. За пiвгодини її злиже сонце. Так колись воно злиже i Соню. Не залишить вiд неї навiть спогаду. Вiд веселої, нiжної, доброї Сонi, котра готова ось так, як ця паморозь, вистелитися землею, напоїти її собою i тихо зникнути. I душа її така ж тонка, як ця срiбна марля.

Соня згадала, як вчора Саня нервово запитав: «Чого тобi не вистачає?!». Коли вiн так запитував, Соня губилася i не знала, що вiдповiсти. Адже саме тодi, коли вiн ставив це питання руба, всi її сумнiви, печалi, вагання i незадоволенiсть умить зникали i вона починала докоряти собi, що потурбувала чоловiка своїм дрiб'язковим i нiкому не цiкавим настроєм. Дiйсно, вона мала все. Не працювала, як iншi, жила в чудовiй цивiлiзованiй i спокiйнiй країнi, цiлими днями займалася собою, а це означає: квiтами в саду i прикрасами. Квiтами вона захоплювалася з дитинства, а брошки та кольє почала робити зовсiм недавно — у Празi, коли побувала на французькiй ювелiрнiй виставцi. На нiй було представлено роботи паризького ювелiра минулого сторiччя Рене Лалiка, засновника однойменної торгової марки, яка нинi випускала парфуми в ексклюзивних флаконах. Коли Соня роздивлялася прикраси — фiлiграннi брошки, кольє, браслети, зробленi з емалi, хризопраза, перламутру, смарагда, черепахової кiстки та дiамантiв у виглядi метеликiв, жаб, змiй, птахiв та iншої живностi — вiдчула, як раптом спалахнули пучки її пальцiв так, нiби вiдчули дотик до цих коштовностей, що лежали перед її очима на оксамитових подушечках. Брошки i кольє Рене Лалiка копiювали природу в тому виглядi, в якому вона бачила її в саду чи лiсi. А це поколювання в пучках пальцiв дало зрозумiти дивну рiч: їй самiй закортiло створити щось подiбне. Ба бiльше — звiдкись прийшла думка, що вона знає, як це робиться! Це було осяяння. Звiсно, вона не зможе використовувати золото, дiаманти чи платину — нiяких Сашкових заробiткiв на це не вистачить. Просто спробує зробити щось подiбне з того, що є у продажу чи навiть валяється пiд ногами!

Бiографiя самого мсьє Лалiка також надихала на це. Вiн народився в глухiй провiнцiї, у французькому мiстечку Ай. Єдиною розрадою хлопчика був сад, де вiн спостерiгав, як росте трава i як у травi нишпорять комахи. Коли навчився тримати в руках олiвець, почав робити замальовки. Найбiльше любив чiтко вимальовувати переплетiння судинок на крильцях метеликiв чи на листку винограду. I досяг у цьому ретельному вимальовуваннi такої досконалостi, що згодом змiг вiдтворити цi вiзерунки в каменi. Це було новим словом у тодiшньому декоративному мистецтвi. Свiтська публiка обвiшувалась громiздкими коштовностями, що здушували шиї i зап'ястя панянок, i на цьому тлi ефемернi метелики, тварини i рослини Лалiка викликали культурний шок.

Соня подiбну красу бачила хiба що в природi. Того ж дня, повернувшись з виставки, вона через Iнтернет замовила собi купу книжок з прикладного мистецтва. А коли Сашко запитав, що подарувати їй на день народження, попросила дивнi речi — iнструменти для роботи з камiнням, деревом i металом. Згодом до цього її багатства додалося приладдя для роботи з бiсером, пластмасою i купа «пiдсобного матерiалу» — вiд намистинок, якi вона скуповувала в спецiалiзованих крамницях, до металевих пластин, якi вона вирiзьблювала зi старих смiттєвих бакiв. Потiм вона купила зварювальний апарат, довго вчилася працювати з ним, робила рiзнi дослiди з пайки металу, самостiйно, «методом тику», пробувала синтезувати рiзнi припої для срiбла, латунi чи мiдi. Порозплавляла всi свої срiбнi i золотi прикраси, монети та ложки з виделками — подарунок на весiлля вiд тiтоньки...

Сашко милувався її комбiнезоном, в якому вона ходила по майстернi, зробленiй з горища їхнього тодiшнього помешкання, пiдсмiювався над зачiскою — двома кiсками, що стирчали з-пiд хустки, i нiжно коментував гостям захоплення дружини: «Нехай бавиться!..».

Коли ж настав час переїжджати до Нiмеччини, вони страшенно посварилися через те, що Соня зiбрала в дорогу чималий ящик з усiм своїм причандаллям. Ящик був великий i важкий. Сашко сказав, що бiльше не хоче пiдтримувати її забаганок. Але Соня змусила-таки його забрати ящик з умовою: «Щоб вiн не траплявся менi на очi!».

Соня вiддавалася своєму захопленню лише вдень, а увечерi, до часу повернення чоловiка з роботи, складала iнструменти назад, в ящик i накривала його рядниною. Нинiшнє помешкання було меншим, нiж те, яке їм надали в Празi, i ящик стояв у спальнi. Уночi Соня часто ловила себе на думцi, що не може вiдвести вiд нього погляду, вiдчуваючи те саме поколювання в пучках пальцiв, яке зiйшло на неї на виставцi у Празi. Це означало, що саме зараз, за iнших обставин, їй варто було б скинути ряднину, увiмкнути свiтло i зробити на своїй черговiй «забавцi» ту необхiдну закарлючку, яка надасть їй дихання. Але вона знала, що зможе це зробити лише пiсля того, як випроводить Сашка на роботу, впорається зi своєю маленькою садовою дiлянкою i виконає ще купу необхiдних господарських робiт.

Часом розрив мiж дiйсним бажанням i необхiднiстю робити щось iнше ставав нестерпним. У такi митi Соня не боялася мiста, а навпаки, виходила за межi охайного подвiр'я фрау Шульце i бродила по мiсту, уявляючи, що за рогом котроїсь зi штрассе перед нею вiдкриється краєвид на її колишнiй старий дворик у Львовi на розi Вiрменської вулицi...

...Цього ранку Соня поралася в садку бiля стежки, посипаної дрiбним гравiєм, коли повз неї швидкою ходою, нахиливши голову i натягнувши капюшон спортивної куртки, пробiг молодий турок.

Соня посмiхнулася: натягнув каптур по самiсiнькi очi i гадає, що його нiхто не бачить i не знає, що вiн пiдночовує в цiєї бiдолашної наймички Оксани. Уже краще б вiтався, нiж вдавати з себе чоловiка-невидимку! Соня занурила пальцi в ямку, куди щойно поклала цибулину гладiолуса i, обережно огортаючи її землею, почала думати про те, що вона, попри сьогоднiшню вранiшню розгубленiсть, усе ж таки щаслива людина. Їй не треба гарувати на кiлькох роботах, як Оксанi, не треба шукати втiхи в чужинцiв, не треба пiдтверджувати свою квалiфiкацiю (адже її в неї взагалi немає!), а головне — не треба пiклуватися про майбутнє: воно ясне i прозоре, мов небо в травнi.

Можна думати лише про те, що цiкаво, що навiює iдеї для тiєї роботи, якою займеться через кiлька годин — улюбленої роботи, яку робить лише для себе, а не для якогось гнобителя-господаря. Слава Богу, вона може собi це дозволити. I... слава Санi, що дозволяє їй бути настiльки вiльною, що можна думати про все, що завгодно, а не про здобування хлiба насущного.

Соня почала думати про... Жанну Д'Арк. I думала так: на судi i допитах Жанна вiдповiдала так, як вiдповiдав сам Iсус Христос. Жодного зайвого слова — все просто i мудро. Нiби ВIН сам шептав їй на вухо розумнi i чистi вiдповiдi на хитро сплетенi словеснi пастки, якi розставляли перед нею iнквiзитори. Взагалi, думала Соня, риючи в землi маленькi охайнi ямки i кидаючи туди цибулини, немає бiльшої мудростi i сили, як на несправедливiсть i образу вiдповiдати коротко або взагалi не вiдповiдати. Або вiдповiсти ось так просто, як Iсус вiдповiв Понтiю Пилату на усi звинувачення: «Це ти сказав!» — i бiльше нiчого не говорити. Тодi зло залишиться з кривдником i така гiдна вiдповiдь розгубить його бiльше, нiж тисячi багатослiвних виправдань. I якщо хоч хтось ще раз скаже їй, що вона безтурботна дурепа, як це позавчора зауважила Тетяна, то вона вiдповiсть: «Це ти сказала...», i нехай потiм гадає, що вона мала на увазi. I якщо Саня каже, що вона займається дурницями, нехай вважає так. Вона нiчого на те не скаже, лише сховає на якийсь час рiжки-антенки, як це роблять равлики.

Соня пiдвела очi до Тетяниного вiкна якраз у ту мить, коли спiвачка визирнула з нього iз маскою на обличчi, i Соня злякалася: справжнiй Фантомас! Соня побоювалась Тетяни: такi скрiзь почуваються, як вдома, впевненi в своїй красi i неперевершеностi. Тетяна була з розряду тих жiнок, хто навiть у незнайомiй компанiї чи в чужому будинку «вмощуються на диван з ногами» — i в прямому, i в переносному сенсi. Колись Тетяна завiтала до них в якiйсь мiзернiй справi i Саня запросив її попити чаю, так ця особа просто одразу всiлася на диван, пiдiбгавши пiд себе одну ногу i зiгнувши в колiнi другу. Це Сонi не сподобалося. Було в цiй позi щось непристойне, щось багатозначне. Звiсно, не для неї, Сонi, а для Сашка, котрий одразу почав розважати їх анекдотами, чого ранiше нiколи не робив, адже вважав переповiдання анекдотiв плебейською справою...

Соня кивнула Тетянi i знову занурилася в роботу, i в свої такi рiзнобарвнi думки. I думала: якщо б їй, Сонi, довелося звести рахунки з життям так, як це нещодавно зробив якийсь нещасний, про якого писали в газетi, — викинувся з десятого поверху, — чи було б їй байдуже, що станеться з її тiлом уже пiсля того, як вона буде мертва. З одного боку, думала Соня, вона вже нiчого не вiдчуватиме i не бачитиме, а з iншого — вона ж до тої митi, коли перетвориться на просто тiло, мусить знати, що це тiло може лежати в брутальнiй позi, що його торкатимуться багато чужих рук — слiдчих, медикiв, санiтарiв. Як можна не думати про це, коли наважуєшся на такий крок? I чи не краще в такому разi пiти i зникнути в пустелi, заритися в пiсок i випити отруту? Або кинутися в море? Чи у вогнище? Словом, зробити так, щоб тебе не бачили i не торкалися? Соня обов'язково подбала б про свою оболонку!

— Ох!

У черговiй ямцi, в яку вона залiзла пальцями, була гостра скалка. З пальця пiшла кров. Порiз невеликий, але кров iде. Соня пiдвелась i, затиснувши палець, побiгла до хати. Ледь не збила з нiг стару фрау, котра вийшла в загальний коридор, адже в її кiмнатах почала прибирання Оксана. Соня привiталася.

— Фрау Сон'я, — звернулася до неї стара панi. — Я вже кiлька разiв бачила на вас дивовижнi прикраси... Це срiбло? Вибачте мою цiкавiсть, але де ваш чоловiк купує такi вироби? Я хочу подарувати своїй подрузi щось незвичне...

Довелося зупинитись.

— Хiба вони незвичнi? — здивувалася Соня. — Ви жартуєте?

— У мене немає часу i бажання жартувати. Я завжди кажу те, що думаю.

— Тодi менi дуже приємно це чути, — чемно вiдповiла Соня, — Адже цi прикраси я роблю сама.

— Тобто? — не зрозумiла фрау Шульце.

— Це моє хобi, — пояснила Соня, — У мене такого добра назбиралося багато.

— Ви хочете сказати, що все це ваша робота?! — здивуванню фрау Шульце не було меж, вона навiть присiла в крiсло i Соня нервово затупцювала на мiсцi, мiцнiше затискаючи поранений палець. А фрау Шульце продовжувала повiльно говорити:

— Я знаюся на таких речах, повiрте менi. Мiй чоловiк був найкращим ювелiром у Нiмеччинi! Вiн мав клiєнтiв у всьому свiтi, а деякi роботи зберiгаються в музеях i приватних колекцiях.

Соня чемно слухала, вiдчуваючи, що зараз кров закапає на пiдлогу, яку щойно вимила Оксана. Щоб скоротити час свого перебування перед очима фрау, вона зробила зацiкавлений вигляд, покивала головою, посмiхнулася, мовляв, чудово, так тримати — i повiльно посунулась до сходiв, що вели до її помешкання.

— А ви могли б менi показати цi свої роботи? — не вгавала фрау Шульце. — Повiрте, менi це дуже i дуже цiкаво...

Соня не могла бiльше стояти, зробила лише привiтний запрошувальний жест i почала пiднiматися сходами, чуючи за своєю спиною важкi кроки старої панi. Хiба вона могла знати, що доля може мати i такi важкi кроки...

...Було близько восьмої години вечора. Соня лежала на диванi i перечитувала книжку турецького письменника-нобелiанта. Перечитувала тому, що спочатку ця книжка здалася їй наївною. Переказати її, хоч вона була завтовшки з чотири пальцi, можна було в кiлькох словах: заможний чоловiк напередоднi весiлля закохався в юну родичку i провiв з нею сорок чотири днi у шалених любощах, готуючись до шлюбу з iншою. А пiсля урочистих заручин його дiвчина зникла, а в нього пропала потенцiя. Весiлля не вiдбулося. Через рiк чоловiк знайшов свою кохану, але вже одружену з iншим — негарним i товстим юнаком, затятим кiношником. Цiлих дев'ять рокiв закоханий до нестями герой старанно виконував соромiцьку роль друга родини, аж доки не перемiг: дiвчина розлучилася з нелюбом i згодилась на шлюб зi своїм колишнiм коханцем.

Хепi-енд?

Читаючи розлогi картини страждань нещасного турка, Соня розчулювалась i дивувалась тому, що чоловiк може переживати свої почуття зовсiм по-жiночому — сентиментально, з надривом i сльозами. А в деяких мiсцях, якi зовсiм не передбачали веселощiв, вона навiть пiдсмiювалась — чи то над наївнiстю письменника, чи його героя, аж доки не дiйшла до розв'язки. Виявляється, дiвчина, кохаючи свого панича, сподiвалась, що вiн дасть їй змогу здiйснити свою мрiю, — стати актрисою. Але егоїзм, що в його iнтерпретацiї зовсiм не був егоїзмом, а виявом любовi i бажанням захистити кохану вiд жорстокого свiту, не дав цiй мрiї втiлитись у життя. Пiсля дев'яти рокiв ось таких психологiчних вивертiв возз'єднанi закоханi знову провели разом нiч, змальовану напрочуд гарно. А вранцi розбилися на машинi. Дiвчина загинула, чоловiк вижив. I згодом облаштував музей, де зберiгалися всi речi коханої — навiть недопалки її сигарет...

I ось пiсля такої розв'язки Соня змусила себе перечитати все знову — вiд початку до кiнця, без iронiї, намагаючись повiрити кожному написаному слову. I все одно бачила за рядками майстерну хитрiсть автора розставляти пастки для таких, як вона. I це було з його боку несправедливо. I навiть пiдступно! На очах у Сонi проступали сльози: як же просто її надурити, завести в тенета i покинути в розбитому авто iз проламаною головою, без вiдповiдi на питання: навiщо любити, якщо це приносить лише страждання i ось такий кiнець. Невже так має бути, невже так воно i є, якщо за такi iсторiї отримують Нобелiвську премiю? Певно цей письменник знає щось бiльше, нiж знає вона, Соня. Якби ж можна було запитати його, чому їй так тривожно, чому незатишно якраз тодi, коли у неї все є. Можливо, вiн би поставив їй дiагноз, про який Соня i не здогадується, i вивiв би її на рiвну дорогу, пояснив би на пальцях, що вона цiлковита дурепа i що Саня так само рятує її вiд свiту i прикрощiв життя! А в разi чого так само створить музей чи хоча б маленький куточок, де виставить всi її витвори, в яких спливає срiблом її маленька душа. I все, все зрозумiє... А, можливо, вiн запитав би її так само просто i коротко, як i Саня: «Чого тобi ще не вистачає?!». I вона знiяковiла б, адже зрозумiла б: якщо стороння людина питає те саме — значить, проблема в нiй, в Сонi. I треба просто працювати над собою. Як? Наприклад, пити снодiйне, бiльше гуляти на свiжому повiтрi, не байдикувати, а влаштуватись нарештi на роботу. Хоча саме сьогоднi з'ясувалася дивна рiч: Соня працює! Тiльки її працю неможливо оцiнити, адже Соня не вважає її за працю. Про це говорила їй фрау Шульце...

...Стара панi наче збожеволiла, переглядаючи купу зроблених Сонею дрiбничок. Ба бiльше, вона здивувала Соню тим, що ставила купу професiйних запитань i Соня вперше говорила про те, що здавалося важливим i цiкавим лише їй однiй.

— Який припiй ви використовуєте? — питала фрау Шульце. — Срiбло не можна паяти лише оловом...

У Сонi вiд цiєї фрази аж подих перехопило. Звiдки фрау могла знати про паяння металiв та ще й про припiй, що слугує «склейкою» мiж дрiбними деталями! Але зачувши професiйне питання, вона вже не могла стримувати себе i, забувши про поранений палець, iз захватом почала пояснювати всi подробицi своєї працi, з подивом розумiючи, що фрау Шульце слухає її з захопленою увагою.

— Для паяння срiбла я використовую припiй власної рецептури, — говорила Соня i фрау здiймала бровi:

— Тобто?!

— Я так мучилась, доки не винайшла iдеальнi пропорцiї сумiшi, — пояснювала Соня. — У графiтовому тиглi змiшую вiсiмдесят шiсть вiдсоткiв латунi, десять з половиною вiдсоткiв срiбла — срiбло має бути обов'язково! — i п'ять з половиною вiдсотків олова. Тодi виходить iдеальний припiй! З iншими, хоч скiльки експериментувала, виходить якась... штукатурка!

Вони засмiялись, як двi змовницi. I фрау Шульце, мов на iспитi, ставила iнше запитання:

— А паяльник? Який використовуєте паяльник?

— Вiддаю перевагу газовому — вiн потужнiший i не ганяє припiй по блюдечку, мов ртутнi кульки, без жодного сенсу, — спокiйно вiдповiдала Соня i фрау Шульце клацала в повiтрi пальцями, немов виконувала па фламенко.

— Але... — додавала Соня. — У мене є i електричнi. Поки дiйшла до того, що потрiбно — стiльки помилок наробила...

I Соня демонструвала внутрiшню сторону зап'ястя, на якому виднiвся бiлий довгий шрам вiд давнiшнього опiку.

— Жало часто замiнюєте? — питала фрау Шульце i Соня зiтхала: коли псується паяльне жало, замiнити його на iнше майже неможливо — краще купувати новий паяльник.

— Не треба! — радiла, мов дiвчинка, стара фрау. — Розкажу вам такий секрет: щоб жало слугувало довше i не псувалось, його треба... — вона робила довгу багатозначну паузу, пiд час якої Соня готова була вмерти вiд цiкавостi. — Його треба змащувати звичайним силiкатним клеєм!!!

I обидвi реготали, мов навiженi, чудово розумiючи одна одну.

— Срiбло... — говорила фрау Шульце, перебираючи дрiбнички тремтячими пальцями. — Срiбло — найчистiший матерiал у свiтi... А що ви знаєте про срiбло? Я гадаю, що все, що ви робите — не просто так. Це видно по ваших очах. I ваших роботах...

I Соня казала, що срiбло тече її жилами замiсть кровi, що вона може творити з ним дива i воно пiдкоряється їй так, нiби є однiєю субстанцiєю з нею.

Фрау Шульце з захватом розглядала кожну фiгурку, кожне колечко i кольє, пiдносячи їх то до свiтла, то до носа, охкала, оцiнювала.

У Сонi голова йшла обертом: невже хтось у цьому свiтi може цiкавитись цим так само, як вона. I хто б мiг подумати, що це буде стара iноземка з сивими кудельками i хворими ногами!

— У вас, певно, на батькiвщинi були виставки? Є каталоги? — питала фрау Шульце.

Соня лише здивовано хитала головою i розгублено знизувала плечима: кому це все потрiбно?.. I фрау Шульце ледь не пiдстрибувала до стелi, не розумiючи, що всього цього нiхто нiколи не бачив.

— Мiй покiйний чоловiк навчив мене розбиратися в ювелiрному мистецтвi, — говорила стара панi. — Те, що я бачу, — надзвичайно! Ви собi цiни не знаєте, дитинко! Ви копирсаєтесь в садку, мов комаха, не шкодуєте своїх золотих рученят i самi не знаєте, чого вартi! А ваш... чоловiк... хiба не бачив цi роботи?

— Бачив, — вiдповiла Соня. — Але вiн вважає, що це металобрухт i марнування часу.

Фрау Шульце уважно глянула на її дитяче обличчя, гмикнула.

— З цим треба щось робити! — впевнено сказала вона, хитаючи головою. — I як, скажiть менi, ви можете працювати, якщо у вас немає умов... Вам потрiбна майстерня! А ви все ховаєте в ящик та ще й пiд ряднину! Це неподобство! Це незручно! Ай-яй-яй...

Зрештою вона попросила кiлька виробiв, аби сфотографувати їх i вiдiслати своєму похреснику.

— Вiн живе в Штатах, тримає кiлька галерей i взагалi дуже впливова в цьому бiзнесi людина. Його батько був одним з кращих учнiв мого покiйного чоловiка, а бешкетник-Гаррi, хоч i не перейняв цей талант, але є одним з найкращих промоутерiв ювелiрного мистецтва. Впевнена, вiн буде в захватi!

Соня сказала, що фрау може забирати хоч все, не шкода.

— Це диво, диво... Це стара школа... Це Лалiк... Точно, Лалiк. Звiдки це у вас взялося?.. — ще довго не вгавала фрау Шульце, забираючи в подолi Сонин «брухт». — Я зроблю з вас людину... От побачите! Ви сидите на бомбi i самi того не усвiдомлюєте... Ну, Гаррi, тримайся...

Усе це вiдбулося вдень. А ввечерi Соня лежала на диванi в очiкуваннi чоловiка i перечитувала книжку турецького письменника. Її палець був замотаний лейкопластиром. Вона чекала на знайомий звук авто за вiкном i знала, що сьогоднi, як i завжди, Саня вiдмовиться вiд вечерi. Адже вiн не раз казав, що має зберiгати хорошу спортивну статуру, щоб не бути схожим на бюргера...

Вiн увiйшов, виклав на стiл покупки, якi вона просила його зробити: флюс, розчинник, канiфоль.

— Ти не уявляєш... — захоплено почала говорити Соня. — Наша хазяйка, фрау Шульце...

Вона хотiла розповiсти про дивний сьогоднiшнiй випадок, про те, яким спецом в її справi виявилася стара панi, а головне — як високо оцiнила її вироби.

— Бачила, що робиться в нашому парламентi? — увiрвав її Саня, вмикаючи телевiзор.

— Нашому? — розгублено перепитала Соня, розумiючи, що Саньковi зовсiм не цiкаво слухати її балачки про фрау Шульце. I, дiйсно, все що вона хотiла розповiсти чоловiковi, здалось їй мiзерним, не цiкавим i Соня прикусила язика.

— Нашому! — роздратовано пiдтвердив Саня. — Адже, ми поки що громадянство не змiнили! Так от, цi кретини знову зчинили бiйку! I не тiльки бiйку, але i «димовуху» та ще й яйцями кидались! Сором на весь свiт!

Соня здивовано поглянула на нього:

— Я не вмикала телевiзора сьогоднi. А через що бiйка?

— Ну, так, воно тебе не обходить, маленька, — поблажливо сказав Саня. — А бiйка через те, що пiдписана нова угода про термiни перебування росiйського флоту в Криму. А ще новий президент вiдмовився визнавати Голодомор геноцидом. Ну i таке iнше...

— Це несправедливо, — невпевненим голосом сказала Соня, боячись, що знову скаже щось не те. — Це вiдкидає нас на десять рокiв назад...

— Кого «нас»?! — зморщився чоловiк. — Як на мене — гори воно все вогнем! Сидiли в дупi — ще посидять. Нас це не стосується.

— Навiщо ж тодi була потрiбна незалежнiсть? — ще тихiше промовила Соня.

— Щоб розiкрасти країну! А потiм ось так знову стрибнути туди, де за тебе все вирiшуватимуть iншi! Але ти, люба, цим не переймайся, адже, дякувати Богу, у нас все iнакше — особливо у тебе, живи собi та радiй!

— Повтори, будь ласка, останню фразу, — замислено промовила Соня.

Саня здивовано вигнув лiву борову, але виконав її прохання.

— Задоволена?

— Шiсть ком... — сказала Соня.

— Що?...

— У твоїй промовi шiсть ком... — повторила Соня.

— Це так важливо для тебе? — гмикнув вiн, знiмаючи краватку.

— Важливо... — сказала Соня.

Саня роздягнувся i пiшов до ванної. Вiн взяв звичку пiсля роботи по кiлька годин старанно митися, наспiвуючи в душi бравурнi маршi.

Соня виглянула у вiкно — внизу в синьому серпанку тихо дихали ще не розквiтлi бузковi кущi. Але бруньки вже були тугими, напруженими — в очiкуваннi справжнього тепла, щоб вистрiлити салютом маленьких, фiлiгранно виточених квiтiв. I це треба було негайно зафiксувати!

Соня накинула хустку i вийшла в сад.

Марина. Вiкно в свiт

Ось стоїть вона бiля вiкна, сором'язливо тримаючись обома руками за комiр пеньюару, облямованого лебединим пухом, дивиться на вулицю, залиту iмпресiонiстичними кольорами вечiрнiх сутiнкiв. З її вiй на щоки тече фарба — це такi собi романтичнi сльози, якi пускають зiрки нiмого кiно. I все в цiй ситуацiї схоже на казку, в якiй вона, Марина, спочатку грає жебрачку, а потiм — принцесу.

...Ось тихо риплять дверi i вона здригається, але не обертається i не рухається. Просто стоїть бiля вiкна i на тлi рiзнобарвної вулицi, що вiдбивається в тонованому склi, бачить своє лице — таке чисте i ясне, мов у мадонни. Так колись про її обличчя сказала вчителька лiтератури. Фарба, що тече з вiй, робить очi величезними, а вираз обличчя — зворушливим, беззахисним. Усе вiдбувається, як в кiно.

...Ось дверi вiдчиняються i входить ВIН. Звiсно, вiн ще не бачить її обличчя i вона здається йому звичайною дiвчиною, з якою можна провести кiлька приємних годин. Вона повiльно обертається. I вiн бачить її лик, що нагадує лик мадонни, її очi, її тремтячу посмiшку, за якою криється страх i гордiсть, бачить її руки, схрещенi на кiнчиках комiрця так, нiби вона захищається, бачить її всю, пiдсвiчену зi спини неоновими тiнями.

I трапляється диво.

«Ти вперше?...» — каже вiн.

«Навiщо?» — каже вiн.

«...з такими очима?» — каже вiн.

«..з такою фiгурою?» — каже вiн.

«..з таким поглядом?» — каже вiн.

Вони стоять у темрявi кiмнати i в спалахах вуличного карнавалу говорять самими вустами — тихо-тихо. I вона розповiдає йому, що все у її життi — брехня вiд початку до кiнця. Вона хвора, отруєна цiєю брехнею. Але цей вибiр — бути тут, в цiй кiмнатi — її вибiр. Адже вона хоче жити, а це означає: якщо все у свiтi має свою цiну — отримувати за найвищим розрядом. Вона стискає зуби, промовляючи останню фразу. В її голосi лунає гiднiсть i навiть виклик, який вона кидає не тiльки йому, але всьому свiтовi. Вiн насуплюється, на вилицях проступають червонi плями. Каже, що вона дурне дiвчисько. I що їй добряче поталанило, що саме вiн першим зайшов у цю кiмнату. Адже вони негайно вийдуть звiдси разом. Вiн врятує її. I далi все буде розгортатися, як у фiльмi «Красуня» з її улюбленою Джулiєю Робертс. Недарма ж вона так схожа на неї: той же великий, чiтко окреслений рот, високi вилицi, копиця рудуватого волосся, матова шкiра, довгi ноги. I гордий погляд. Вона створена бути дружиною мiльйонера! Вiн виводить її з будинку, проводить повз стiйку бару, за якою сидять Реґiна, Петра, Марго та iншi дiвчата, повз Хулiо, що награє на гiтарi «Бессаме мучо!», прочиняє дверi i яскраве свiтло, мов океанська довга хвиля, вривається в задушливу залу, вiн хапає її за руку, мiцно стискає, щоб не загубилась, i вони пiрнають у вогнi пiд спiв Селiн Дiон...

...Марина стоїть бiля вiкна, тримається за комiр пеньюару i дивиться, як пiд вiкном рiкою тече рiзнобарвна вулиця — чи не єдина в районi, де життя не зупиняється нi на мить.

За спиною чується шурхотiння i скрегiт пружин: пан сiдає на край лiжка i починає знiмати шкарпетки. Так буденно, як це робить щовечора в своїй родиннiй спальнi. Покрутивши їх у руках, засовує пiд лiжко. Марина все це бачить у вiдбиток скла, посмiхається: так само робить i батько.

Пан огрядний, з бiлою шкiрою, з короткими тлустими пальцями, в котрих досить добре можна уявити виделку з наколотою на неї сарделькою. Вiн вже роздягнувся, випростався поверх простирадла i поплескав долонею поруч iз собою. Марина слухняно пiдiйшла. Пальцями ноги, посмiюючись власнiй дотепностi, пан зачiпає подiл її пеньюару i тягне донизу. Нiяких розмов про очi, нiякого здивування i фантазiй. Тiльки внизу, на першому поверсi мулат Хулiо награє «Бессаме мучо».

Марина зловтiшно посмiхається: бачили б її батьки! Адже все, що вона зараз робить, iде пiд цiлком доречним тут гаслом, але стосується саме їх: «Получай, фашист гранату!».

...Їхати вона категорично не хотiла. А якщо й хотiла, то не сюди, в це болото, а хоча б у Голландiю або, на крайняк, в Америку. Але батьковi пообiцяли хорошу роботу в унiверситетi i вiн, як завжди ретельно, — з папером i олiвцем — накреслив їй досить чiткий графiк подальшого життя: спочатку Марина навчатиметься в тому ж унiверситетi, а потiм вступить хоч до Сарбони, хоч до Кембрiджу. Матиме повну свободу дiй. Щолiта вони подорожуватимуть, адже звiдси набагато легше об'їздити свiт. За пiвтора року матимуть власний будинок («Зарплата професора це дозволить, не сумнiвайся!»), у кожного буде своє авто («Ти яке хочеш?») i, дасть Бог, вона з її вродою i вдачею, знайде собi «гiдну партiю» («А не цього Вiталiка, котрий тiльки i може, що жувати гумку i водити в кiно!» — це вже в розмову втручалася мати).

I вона кивнула головою, чудово розумiючи, що все, як завжди, вже вирiшено за неї i без цього кивка.

...Перший рiк вона старанно вiдвiдувала курси нiмецької мови, готувалась до iспитiв i дуже сумувала за Вiталiком. Перед вiд'їздом вона прийшла до нього сама, сухо повiдомила, що вони бiльше не побачаться i почала роздягатися — «Будеш першим!». А потiм довго плакала на сходах. I на цьому поставила жирну крапку: бiльше жодної сльозини i жодної згадки.

Про Вiталiка.

Про Масяню.

Про Сильву...

Тих, з ким було весело i не так страшно бiгти першу стометрiвку життя.

Масяню — Люсю Остроушко — вона цькувала ледь не з першого класу, доки у восьмому вони стали нерозлийвода. Сильва була Сильвою — iнакше не скажеш — навiть вчителi називали цю дiвчину саме так! Перша прогульниця класу, переконана двiєчниця-дисидентка, котра курила чи не з п'ятого i, за її ж словами, плювала на все з високого дерева. Сильва — захоплення i захват Марини. Ну, i Вiталiк — четвертий в цiй рiзнобарвнiй компанiї — вiрний паж, красень-мачо в завжди розстiбнутих до пупа сорочках, з поведiнкою юного захисника природи, яка так не пасувала до його викличної, даної батьком-лiванцем, зовнiшностi.

Звiсно, про цю рiзношерсту компашку батьки не знали! I не дiзналися б i пiд тортурами. Це було її, Марини, особисте життя. I нехай тато з мамою думають, що вона слухняна вiдмiнниця, найкраща учениця в класi.

У школi вона дiйсно була (або виглядала) найкращою. Огиднiше було ось це — виглядати. Це означало, що зранку, починаючи з першого класу, коли ще всi «не найкращi» додивлялись останнiй сон, її пiднiмали, щоб вона прийняла душ за всiма правилами — не пiд краном, а у ваннiй — з нiг до голови. Потiм у хiд йшов ненависний гребiнець. Зачiска була, як в анекдотi: «Лiкарю, скажiть, чому у моєї доньки завжди вiдкритий рот? — А слабше зав'язувати бант не пробували?». Банти мали бути завжди! На кожен день тижня — рiзного кольору, велетенськi, розмiром з голову. У класi шостому вона, за допомогою Сильви, навчилася здирати їх з волосся прямо в туалетi, а пiсля урокiв так-сяк зав'язувати знову, щоб повернутися додому «найкращою». У восьмому Сильва так само в шкiльнiй вбиральнi вiдрiзала їй ненависнi коси кривими ножицями. I це була сiмейна трагедiя з ретельним розслiдуванням: хто це зробив? I Марина, розмазуючи по обличчi фальшивi сльози, пояснювала, що на неї «напала бандити» i домоглася, щоб її «свита» — Вiталiк, Сильва i Масяня щоранку заходили по неї i проводжали з дому до школи i назад. I Марина зрозумiла, що може залишитися найкращою тiльки тодi, коли частина життя вкрита легким флером неправди.

I жити стало веселiше!

Особливо в старших класах, пiд керiвництвом Сильви, пiд захопленим поглядом Вiталiка, з опiкою недоумкуватої Масянi — своєї «зграї».

Масяня... Вона дiйсно була недоумкуватою. Ще на початку навчання Марина випадково почула розмову класної керiвнички i Масяниної матусi — трохи дивної жiнки досить похилого вiку i якогось пелехатого вигляду.

— Вашу дiвчинку треба вiддати в спецiалiзовану школу, — казала керiвничка Свiтлана Гiвнатiївна (тобто — Свiтлана Гнатiвна). — Вона погано говорить, в неї загальмованi реакцiї. Майте на увазi: її дражнитимуть.

I пелехата Масянина матуся байдуже знизувала плечима i повторювала: «Нiчо, нiчо, нехай буде з нормальними. Нема у мене нi грошей, нi часу, щоб по лiкарях ходити!».

Першi п'ять рокiв з Масянi, яка тодi ще не була її вiрною i вiдданою до останньої нитки Масянею, а називалась Люсею Остроушко, дiйсно знущалися. Щоб взяти з коробки крейду, бiдасi радили голосно i чiтко вимовити своє iм'я та прiзвище — i Люся старанно виконувала цю знущальну вправу на очах у помираючого вiд прихованого реготу класу, добродушно вiрячи, що без цього коробка не вiдкриється. У четвертому Люсю одностайним голосуванням обрали «Королевою помийки», пояснивши, що це дуже почесна посада i вiдтепер вона мусить пильнувати за чистотою взуття однокашникiв. I покiрна Люся серйозно, гiдно несучи таку вiдповiдальнiсть, перевiряла чистоту взуття своїх прихованих кривдникiв i в разi чого — присiдала, плювала на свiй носовичок i старанно до блиску начищала бруднi чоботи i кросiвки. Говорила вона повiльно, мiркувала туго, проте мала великi добрi коров'ячi очi i широку — на всi тридцять два зуби посмiшку, яка майже нiколи не сходила з її круглого обличчя.

Припинилося неподобство в сьомому завдяки Сильвi. Тодi вона вже набралася соковитої i небезпечної краси i несамовитої незалежностi, якi вкупi дiяли на найзапеклiших, як пострiл з револьвера в оскаженiлому натовпi — ось тодi вона i промовила над згорбленим тiлом бiдної Масянi, котра натирала черговi черевики: «Якщо хоч хтось... Коли-небудь... Iще...» — i загрозливо зиркнула на клас своїми воронячими очима. Вона навiть не пояснила це «коли-небудь» i «iще», але все було зрозумiло: той «хтось» найближчим часом буде корчитись в пеклi i не iнакше! А потiм вона пiдвела Люсю з колiн i сказала:»Пiшли зi мною, Масяня!». Так Люся Остроушко стала Масянею.

А згодом трапилось диво: Масяня заговорила! Ба бiльше, виявилось, що вона чудово малює i, якщо її не пiдсмикувати, може досить оригiнально мислити. Сильва нiби вдихнула в неї душу — i механiчна лялька з вiчною посмiшкою на обличчi перетворилась на цiлком пристойну ученицю, бiльше того — на справжнього «дружбана», котрий не пам'ятає образ.

Згадуючи цей випадок i шкодуючи, що його зробила не вона (та чи змогла б?), Марина уявляла якусь бiблiйну сцену: «Встань — i iди!».

I... навiки закохалася в Сильву. Тiльки не знала, як до неї пiдступитись. Але нагода випала досить скоро...

Якось, коли Сильви два тижнi не було в школi, Маринi, звiсно, як «найкращiй», дали завдання вiдвiдати товаришку i поцiкавитись її пiдозрiло слабким здоров'ям. Тодi Марина ще побоювалась Сильви — надто незалежною i вiдчайдушною та виглядала. Але пiшла. I з того вiзиту вже не вiдходила вiд подруги. Сильва вiдчинила дверi з... цигаркою в зубах, з розсипаним по плечах скуйовдженим волоссям смоляного кольору i з книжкою пiд пахвою, в нiчнiй сорочцi, поверх якої була накинута яскрава циганська хустка — ну, точно Сильва! Марина аж задихнулась вiд несподiванки!

— Ну чого вирячилась? — хриплуватим голосом запитала Сильва i зневажливо процидiла: — Вiдмiнниця хрєнова... «Стукати» будеш?

I Марину прорвало. Вона заплакала. А Сильва мiцною рукою втягнула її до квартири i несподiвано нiжно поплескала по тремтячому плечi: «Ну-ну, припини рюмсати, сестричко. Що трапилось?». Це пролунало майже так, як те «Встань — i iди!». I Марина дiйсно встала, як та нещасна зацькована Масяня. Встала на бiк Сильви — часом спина до спини, щоб оборонятися, часом — поруч, щоб дивитися в один бiк. Так їх стало троє: Сильва, Масяня, Марина — сила!

Її життя. Потаємне, сповнене пригод на танцмайданчиках i задушевних розмов.

Вiталiк-будешпершим приєднався пiзнiше. Спочатку прибився до неї, приклеївся, за словами Масянi, мов банний лист. Надокучав, нив, жував гумку, приносив новi диски i якось непомiтно вписався до компанiї, адже — не заважав. Сидiв тихо, вiддано заглядаючи Маринi в очi, зовсiм, як пес. Було в ньому щось наївне, напевно, вiд свого нiколи не баченого лiванського татуся. I Сильва зробила висновок: «Нехай буде!». I вiн був. Як її рука, без якої нi почухатися, нi води налити... I всi вони були. Незабутнi. Вiдрiзанi назавжди. Незамiннi.

В останнiй вечiр вони — Сильва, Масяня, Марина — влаштували дiвич-вечiр, на трьох пили розбавлений спирт на кухнi у Сильви (її батько працював лiкарем). Доливали в кришталево прозору рiдину воду з чайника i вона ставала бiлесою i каламутною, огидною i гострою, як язик полум'я. Закушували солоними огiрками. I вперше мовчали. I те мовчання запам'яталося Маринi, як вища кара. Потiм вона пiшла до Вiталiка.

Далi — все в туманi...

...Через рiк перебування в «нiмецькому анабiозi», що повернув її в ненависне дитинство з бантами i «прийняттям душу», батько, нiяковiючи, але все ще роздмухуючи щоки, повiдомив, що вступ вiдкладається, адже вимоги досить суворi i спочатку треба ще повчитись, вкрутитись у життя, походити на курси. Марина знову кивнула, але тепер цей кивок означав для неї набагато бiльше, нiж просто покору. Рiч у тiм, що тодi вона вже познайомилась з Реґiнкою. I якби не це випадкове диво, то, напевно, так би i заплiснявiла в нуднiм пансiонi цiєї пришелепуватої фрау Шульце.

Сталося це випадково. Тодi Марину ще не вiдпускали саму до великого мiста, тримали, мов канарку в клiтцi, прикуту до пiдручникiв i щовечiрнiх курсiв нiмецької, куди ходили здебiльшого афроамериканцi i турки. I вона вперше збунтувалась, грюкнула дверима i пiшла по трасi, подалi вiд охайних будинкiв, в бiк лiсу i ланiв, за якими зблискувало вогнями мiсто. Навiть не сiла в електричку, злiсно мiркуючи про те, що проголосує на перше-лiпше авто — а там буде, що буде.

Марина йшла вздовж траси. Авто проносились повз неї — жодне не зупинялося. За кожним вiконцем, яке вона проводжала жадiбним поглядом, було своє життя — повноцiнне i осмислене. Воно овiювало її клубами придорожньої пилюки, димком висунутої в шпарку сигарети, уривком музичної фрази. I всiм було байдуже до дiвчини, котра шкандибає обабiч дороги. Варто лише зробити один крок убiк, аби дiзнатися, що вiдбувається за тими вiконцями: просто влаштувати цим лискучим бiлим i чорним акулам на колесах «зупинку за вимогою», щоб з їхнiх черев повилазили люди i загомонiли над її бездиханним тiлом, помiтили, що вона є, дiзналися, що була собi така дiвчина, зi своїм iменем, прiзвищем, спогадами i сподiваннями — чужа в чужiй країнi. Щоб про неї написали в газетi. Щоб, зрештою, потрапили до в'язницi — тодi бодай хтось пам'ятатиме про неї до кiнця життя!

«Перше-лiпше» зупинилося кiлометри за два вiд передмiстя, коли Марина вже добряче натерла ноги старими босонiжками, якi взула зопалу, забувши, що вони тиснуть. В авто сидiла молода нiмкеня, майже її ровесниця, але виглядала набагато краще за розлючену Марину в домашнiй сукнi — на нiй була коротка оксамитова спiдничка, напiвпрозорий мережаний бодi i червонi високi чоботи. В однiй руцi диміла довга коричнева сигарета, друга лежала на кермi. Дiвчина грацiйно нахилилась, вiдкриваючи зору широку, в рюшах, резинку панчiх i вiдкинула дверцята з протилежного вiд себе боку. Марина мовчки кивнула i всiлася, дивуючись тому, що в цьому застiйному акварiумi, на який була схожа ця мiсцина, водяться ось такi золотi рибки.

— Фрау їде до мiста? — старанно вимовляючи слова запитала вона.

Фрау кинула на неї скептичний погляд, посмiхнулась, випустила дим у вiконце i нiчого не вiдповiла. Це здалося Маринi пiдозрiлим i не дуже приємним — злiсть на батькiв минула, а що робити далi вона не знала. А ще згадала, що у неї з собою немає анi цента. Чим буде платити?

— Ох, будь ласка, фрау, я передумала, — знову подала голос Марина. — Я забула вдома гаманець. Певно, доведеться їхати назад. Дуже перепрошую, не могли б ви зупинитися? Дiвчина поглянула на неї i засмiялась. I Марина з подивом почула:

— Не випендрюйся, мала! Довезу в чистому виглядi! Не думаю, що тобi аж так кортить повернутися до предкiв.

Це було сказано чистiсiнькою рiдною мовою. Марина вирячила очi. На що дiвчина зреагувала з до болю знайомою iнтонацiєю:

— Закрий варежку, сестричко!

I Марина здригнулась: Сильва? Сильва повертається до неї з тими ж iнтонацiями, з тою ж розкутiстю i соковитою циганською красою.

Потiм пiвдороги вони шалено реготали, переповiдаючи одна однiй своє життя — скоромовкою, ковтаючи слова, перестрибуючи з подiї на подiю, перемежовуючи розмову смачними, рiдними, забороненими для вжитку в добропорядних родинах, словечками.

Реґiна жила в самому центрi мiста, але перед тим як завiтати до її невеликої, але на диво гарно обставленої i впорядкованої оселi, вони добряче поводили козу по барах i клубах, i Марина зрозумiла, що тут можна жити. Вiдчуття було таке, нiби акварiум, в якому вона повiльно плавала, ковтаючи ротом застояну воду, занурили в море, i вона змогла виплисти назовнi, в те життя, яке бачила за невидимим склом i в яке безрезультатно билася головою весь минулий рiк. Реґiнка дала їй це зрозумiти. Вона жила тут вже шостий рiк. I спочатку все складалося майже так, як у Марини: мрiя про вступ до художньої академiї, суворi батьки, пихатiсть оточення, нудотнi вечори, що вже о десятiй вечора перетворюються на глуху нiч. Тепер все було iнакше. Власна квартира, власне авто. Мрiя залишилась, але набула змiн — Реґiна збиралася до Голландiї. Але треба було ще пiдзаробити.

У той пам'ятний вечiр, а точнiше нiч, коли Реґiна залишила її ночувати у себе, вони проговорили до ранку. Марина досi подумки молилася на цю доленосну зустрiч, адже лише тепер зрозумiла, що якби не нова подруга, вона б просто збожеволiла. Багато в чому Реґiна прочистила їй мiзки, дала новий напрямок думкам i надiю на майбутнє. А головне — добряче розвiяла тi мiфи, в тенетах яких була i вона, i її батьки.

Такої ночi — задушевної, хмiльної, сповненої розкутостi — у Марини не було нiколи. Вони пили «Бейлiс», курили сигарету за сигаретою i розмовляли при свiтлi кiлькох товстелезних свiчок, котрi Реґiна запалила по всiх кутках спальнi.

— Нормально iнтегруватися в цю країну неможливо, — казала Реґiна. — Особливо таким, як я. Менi треба все i негайно! Я це зрозумiла одразу, дивлячись, як мої предки старанно виконують тутешнi правила, мов заведенi зайцi! Бiгають на аудiєнцiї з чиновниками в бюро з працевлаштування, висиджують на курсах, занотовують у зошитах правила поведiнки, аби стати повноцiнними громадянами. I нi фiга! Перший заробiток мого татуся становив один євро на годину. Я не могла купити собi навiть трусiв! Нашi емiки якiсь ненормальнi — сподiваються тут влаштуватись, стати заможними...

— Як ти сказала — «емiки»? Тобто емiгранти? — зареготала Марина.

— Ага, це мiй лiнгвiстичний винахiд! — кивнула Реґiна. — Так от, емiки на перших порах ще сподiваються вхопити бога за бороду. Ха! I це в той час, коли самi нiмцi, тi, що мають добрий фах i спецiальнiсть, тiкають звiдси. Така ж плиннiсть мiзкiв, як i у нас. Проте ти ж бачила скiльки тут туркiв, афроамериканцiв, албанцiв? Навiть циган! Це вони, нiмцi, так омолоджують свою застарiлу кров! А турки i негри — найкращi коханцi для нiмок. Скоро на вулицях не лишиться жодного чистокровного арiйця! Турки ще так-сяк, тримають кав'ярнi або будують, албанцi i цигани не працювали тут, напевно, жодного дня — суцiльний кримiнал. Але, чесно кажучи, мене це тiшить, хоч якась розвага. З мiсцевих сенсу нiякого.

Марина слухала i рванi клаптi її вражень перетворювались на бiльш-менш цiлiсне полотно. Уклад, який вона не сприймала, який дивував i викликав спротив, ставав зрозумiлiшим. Але все одно малоприйнятним.

— Ми нiколи не станемо тут своїми. Вiдтепер — нi тут, i нi деiнде. Треба з цим змиритися i прийняти, як належне. Забудь усе — i все почни спочатку. А головне — сподiвайся лише на себе. Тут взагалi кожен за себе. Якби я знала це вiдразу, нiзащо б сюди не приїхала. Нудьга... Ну як можна змиритися з цим розкладом: о десятiй вечора вони вже сплять, мов бабаки, i не дай Бог грюкнути дверима чи ввiмкнути душ — одразу ж викличуть полiцiю. I при тому вранцi приязно посмiхатимуться тобi в обличчя i питатимуть, як справи. Встають о шостiй — i тут вже, хоч-не-хоч, теж мусиш прокидатися вiд їхнього галасу. А як вони ходять в гостi! Ви ходили коли-небудь у гостi?

Марина згадала, як пiвроку тому приятель батька запросив їх на чай, навiть приїхав за всiєю родиною на своєму авто. Тодi мати напакувала господарям купу сувенiрiв, якi привезли з України. Звiсно, як годиться, не пообiдали, сподiваючись на гостини. Але на невеличкому журнальному столику був лише чай. На жартiвливу пропозицiю матерi зробити вареники з вишнями (вишень в садку було вдосталь), хазяйка вiдповiла здивованим поглядом.

— Еге ж! — пiдтвердила Реґiна. — Я теж довго звикала до того, що, йдучи до будь-кого навiть на день народження, треба добряче набити пузо. Щоб не бурчало. «На чай» — це на чай. «На чай з пирогом» — означає, що буде пирiг i не бiльше. «На обiд» — теж усе чiтко. Це у нас можна прийти «на чай» — i обжертись, обпитись i лишитися до ранку. Тож, сестричко, вибiр у тебе один — або звикнути, або заробити грошенят i — ноги в руки!

...Пiсля цiєї ночi Марина чiтко вирiшила: «ноги в руки» — за будь-яку цiну! Тим бiльше, що нове життя вiдкрило їй i новий погляд на свою родину. Все в нiй видавалося їй фальшивим — сiмейнi снiданки, жарти, розмови, спiльнi походи до мiсцевого гаю, де кожен вiдмiрював свої кроки на вiдстанi вiд iнших, поглинутий своїми думками.

Спостережлива Реґiнка, побувавши у неї в гостях, поставила точний дiагноз: перiод розпаду, як у ядернiй фiзицi, сказала вона i додала: «Чорнобиль...». Марина не хотiла жити в «чорнобилi» — тому в усьому поклалася на Реґiну.

Те, що Реґiна займається чимось забороненим, завдяки чому i має таке помешкання, авто, гарнi ганчiрки i нiколи не шкодує грошей на добру їжу, Маринi було зрозумiло одразу. Але коли питання постало руба — або-або, варто було прояснити все до кiнця. I Марина прояснила: Реґiна працює в салонi Уго Тишлiвця i оскiльки вже має там певну репутацiю i купу постiйних клiєнтiв, займається i деякими адмiнiстративними обов'язками. Про них Реґiна сказала Маринi прямо, без лукавства: вона час вiд часу постачає до салону «свiжак».

— Ти думаєш, чого я зупинилась тодi на трасi? — сказала Реґiна. — Через свою доброту до бiдної дiвчинки, що шкутильгала в тiсних босонiжках? Просто побачила в тобi потенцiал. Кажу про це прямо, щоб не виглядати падлюкою. Обирати тобi. Не хочеш — не треба. Я ж казала: або-або. Але це друге «або» — реальна можливiсть вирватись звiдси, ну, i жити по-людськи. Грошi зароблятимеш непоганi, зможеш вiдкладати. Якщо будуть постiйнi клiєнти — житимеш, мов у бога за пазухою. А клiєнти в тебе будуть — не сумнiвайся! Тутешнi жiночки ледачi в сексi, в основному вони зайнятi своєю кар'єрою та й до своїх чоловiкiв ставляться досить прохолодно. Отже, через кiлька рокiв переїдеш до мене в Амстердам. Потiм, якщо схочеш, доберешся i до Парижа. Там буде тобi i Сорбона, i iкра з мармеладом. Батькам скажемо, що ти влаштувалась на роботу, наприклад у банк, ходиш на курси i взагалi маєш купу серйозних справ. Приїжджатимеш до них на пару днiв перепочити. Графiк у нас досить вiльний. Решта їх не обходить. По руках?

...На диво, її нова робота виявилася не такою неприємною, як вона про те чула чи читала в книжках. Маринi навiть здалося, що саме тепер вона вiдчуває деяку гармонiю мiж внутрiшнiм i зовнiшнiм свiтом — i всерединi, i ззовнi все було лайно. Як казала Реґiнка: життя — лайно! Штучнiсть i неправда, яку вона вiдчувала, перебуваючи за благопристойним родинним столом, були гiршими, нiж штучнiсть тимчасових стосункiв. Адже тi стосунки виникали на певний час, уривалися, забувались i були їй байдужi, а родиннi тривали, як собача пiсня. Проблема полягала в iншому: Маринi набридло брехати. Ба бiльше, вона мрiяла коли-небудь вийти до снiданку з милою посмiшкою на обличчi i пiсля ковтка чудової кави, яку зазвичай варить матуся, проголосити промову. Наприклад, таку: «Шановнi батьки! Ви завжди вчили мене говорити правду, чесно працювати, не покладаючи рук, допомагати ближньому i робити добро. I купу iншої маячнi. А попри це, завезли мене туди, куди я вас не просила. I кинули напризволяще. Але тепер я все роблю саме так, як ви мене вчили — негласно, власним прикладом, а саме — без любовi. Адже їсти i пити разом, спати пiд одним дахом i проводити вихiднi в зоопарку — не завжди є еквiвалентом цього почуття...». А потiм вона пiдвелася б i пiшла. Назавжди.

Але сказати довелося iнше. I не сказати, а просто взяти папiр i ручку.

«Шановнi батьки! — вивела вона нерiвними лiтерами, якi вже почала забувати i тому вони розбiгалися вiд пера, мов таргани. — Я не встигаю заскочити додому, аби попрощатися з вами. Але не хвилюйтесь: маю негайно вирушати до Амстердама...»

Вона замислилась. Завтра вона дiйсно вирушає до Амстердама, де на неї чекає її вiрна Реґiнка. Пише, що тамтешнє життя веселiше, заробiтки вдвiчi бiльшi i «навiть лайно пахне парфумами». Вiкно у свiт нарештi розчинилося!

Але треба вiдiграти комедiю до кiнця. Звiсно, вони, батьки, не повiрять в те, що вона тут пише. Але — i це загальновiдомо, як перший хiд в шаховiй партiї! — вдаватимуть, що повiрили. Це вона знала, як двiчi по два, як хiд з Е-2 на Е-4! То ж нехай до своїх байок про власний будинок, авто та iншу маячню додадуть у розмовах зi своїми спiвмешканцями по пансiону ще й той визначний факт, що донька досягла справжнього успiху.

I Марина продовжила писати: «Босс вiдсилає мене на стажування, як найкращу серед банкiвських службовцiв. Гадаю, я виправдала всi вашi сподiвання i тепер, як ви того бажали, стала людиною свiту...».

Нижче дописала кiлька фраз з побажаннями здоров'я. Заклеїла конверт, написала адресу будинку фрау Шульце.

Саня. Гольфи Лаури

Нарештi перерва.

Саня залишив пiджак на стiльцi — нехай в разi запiзнення iмiтує його присутнiсть в офiсi — i поквапився до виходу разом iз колегами, котрi поспiшали до їдальнi.

— Ти не з нами? — запитав Дiттер. Саня хитнув головою:

— Дружина попросила дещо купити. Мабуть, не встигну пообiдати. Смачного вам!

Добре, що сьогоднi не так вже холодно, як вчора — можна пробiгтися через двi вулицi i в сорочцi. Спочатку забiгти до крамницi («Чорт забирай!»), виконати прохання Сонi. Головне — не замислюватися про його суть: дружина просила купити флюс — паяльну кислоту для спаювання срiбла i силiкатний клей для, як вона пояснила, вiдновлення жала паяльника. Все це йому було неприємно, дивно, незрозумiло i дратувало. Але краще так, нiж вона весь час говорила б про повернення чи згадувала б своїх львiвських подруг! Найважливiше — вчасно перервати потiк цих бажань i спогадiв, вони зараз нi до чого. Нехай бавиться, думав Саня. Погано лише те, що захоплення дружини таке... громiздке, некомфортне i не жiноче, а головне — безглузде. Краще б вона вишивала, малювала чи плела макраме. Жiнка, що проводить час з паяльником, — нонсенс, помилка природи. Багато жiнок займаються рукодiллям, вiдвiдують якiсь гуртки чи клуби, влаштовують благодiйнi виставки. Вишивання — чисте, охайне i жiноче мистецтво. I нiкому не заважає.

Добре, що Соня береже його нерви i не займається своїми дурницями у вихiднi, коли вiн удома. Адже вiн бiльше не сприймав цей жах i не милувався, як попервах: брудний фартух, скрючена спина, в одному оцi — збiльшувана лiнза, як у старого годинникаря, дим, сморiд. Жахливий задушливий запах розплавленого металу. Щоправда, треба визнати, брязкальця виходять непоганi — якiсь iз них Соня носить, деякi роздаровує, а решту розкладає по коробках. I де вона тому навчилась? Якби вiн вчасно спам'ятався, цього захоплення могло i не бути. Розслабився — i от тобi, маєш! Тепер доводиться купувати їй рiзнi прибамбаси, а це — зайвi витрати. Але вiн мусить їх робити, бо вiдчуває вiдповiдальнiсть.

Вiн взагалi, як людина вiдповiдальна, мусить нести цей тягар до кiнця. Адже вiдчуває певну провину перед Сонею. По-перше, за те, що колись наполегливо i настирливо вiдбив її у свого колишнього однокурсника Мишка, з яким Соня — ну, чого вже приховувати? — була з одного тіста. I вiн це чудово бачив: два «ботанiки», що весь час теревенять про книжки. Спочатку вiн навiть по-доброму пiджартовував над парочкою, поки не зрозумiв: йому конче потрiбна саме ця дівчина. Адже такої в нього ще не було — iнтелiгентної, милої, тихої, не вiд свiту цього. До того ж, такої гарної, витонченої i тихої-тихої, мов вода в озерi. У нього були самi мартопляски, як їх називала його бабуся, з якими вiн зовсiм не думав про одруження. Нi. Йому потрiбна iнша — надiйна, вiддана, негаласлива. Як вiн сам визначав — без понтiв, але з цiкавинкою. Щоб не було соромно показати в товариствi. А товариство вже мав досить круте, все зав'язане на спiльних бiзнесових iнтересах i прихованому змаганнi: чиє краще? Авто. Годинники. Прикид. Ну, i жiнки — як без цього? I Саня поки що програвав, був у пошуку. Хоча страшенно не хотiв штампiв — тих довгоногих бiлявок з цуциками пiд пахвою, в лискучих лосинах, зi штучною засмагою на штучних грудях, з якими парувалися колеги. У нього має бути щось особливе. Скажiмо, жiнка, що грає на... лютнi! А чом би й нi? Лютня — це круто, це щось з царини «запрєдельного».

Уявляв: ось збере вiн у себе солiдну компанiю на вечiрку в стилi раннього ренесансу або на китайське чаювання (зараз це модно!) — ну, i пiд кiнець вийде ВОНА: в кiмоно, з високою зачiскою, без жодного грама косметики на блiдому юному обличчi, звiсно — без цуцика, мовчки сяде на шовкову подушку бiля його нiг, вiзьме до рук лютню... I Федотич, дарма, що народний депутат, рота роззявить: його третя пасiя хiба що цицьками може похвалитися. А тут — лютня! I сором'язливий погляд — у пiдлогу: тихе болiтце з бiсиками. А бiсики неодмiнно мають бути! Тiльки прихованi, для одного Санi.

Або таке: пiсля сауни заваляться всi в бiльярдну (щоправда, бiльярдної у нього поки що немає, але стiл вже замовив — у велику вiтальню влiзе), там все, як належно — роги по стiнах, морди кабанячi, горизонтальнi дубовi полицi з рiзними сортами вина, вiдерця з охолодженим шампанським, освiтлення в стилi хай-тек. I — зелений стiл з трикутником, наповненим рiзнобарвними кулями для «американки», посерединi. А ще полицi — там кулi для «росiйської пiрамiди» — важчi, солiднiшi, не для «чайникiв», що пiсля сауни розважаються «пулом». Киї з iнкрустацiєю, але без наворотiв, у стриманому стилi.

Розмови, крижаний брют. Ну i, звiсно, вся увага на цей «рояль в кущах» — зелений стiл: «Партiю?». А вiн скаже: «Авжеж! Тiльки я гравець, вибачайте, нiякий. Якщо ви не проти, пане Василю, зiграє з вами моя найкраща половина». «Тобто?» — не зрозумiє Василь Мартинович, дарма, що в держобладмiнiстрацiї земельними дiлянками розпоряджається. А вiн так загадково посмiхнеться i на дверi гляне — а за ними вже ВОНА напоготовi: в чорних вузьких брючках, бiлiй сорочцi з рюшами, вся, мов тростинка чи наїзниця, на руках — тонкi довгi лайковi рукавички. Випливає з дверей — знову ж таки — скромний погляд вiд пiдлоги не вiдриває, вiї пiвщоки затiняють i каже рiвним тихим голосом:

— Снукер?

I Василя Мартиновича кондратiй хапає за одне причинне мiсце: «Це ваша дружина?!!». I Саня знизує плечима — а хто ж ще може бути? Коханок не тримаємо, не те виховання!

А тростинка в рюшах знову снукер пропонує i на Саню дивиться запитально: чи все правильно? А Саня кидає нiби мiж iншим, недбало:

— Моя дружина тiльки снукер визнає.

I бачить, як червонiють щоки пана Василя: вiн про цей снукер анi сном анi духом! Тiльки i знає, що «пул» та «американка» пiд горiлочку.

I починає його бiльярдна богиня розповiдати правила гри. I всi завмирають, хапають повiтря ротами, мов риби на пiску, адже їхнi дебелi чи довгоногi тiльки про дiамантовi бали чи ганчiрки теревенять. А тут — «брейк», «сенчурi-брейк», «перша фаза», «друга», Джо Девiс, Стiвен Хендрi.

I перший удар — тримаючи кий поза спиною.

Повний снукер! Удар пiд дих. Усiм без винятку!

Отже, у нього, Санi, все має бути вишуканим, карколомним, за вищим розрядом, щоб це всi бачили i дивувалися, як це йому вдається? А вдається просто, скромно натякне вiн: «Яке їхало — таке й здибало!». Тобто смак у нього є. I розум. I талант. Чому ж не мати при всiх цих достоїнствах — найкращого?

Мишка з Сонею випадково зустрiв у кiно. I пiдходити не збирався. Помiтив, що вони сiли за два ряди попереду. Поглянув похапцем — з ким, цiкаво, зустрiчається цей мовчун, якого за вуха не вiдтягнеш вiд книжок i пiдручникiв. А вже потiм, глянувши раз, аж доки не згасло свiтло, весь час зиркав у той бiк, спостерiгаючи, як юна супутниця товариша закидає пасмо свiтлого волосся за вушко, поправляє заколку в пухнастому волоссi або щось шепоче на вухо, повертаючись до нього витонченим профiлем. Срiбна дiвчинка! Нiби зiткана з мiсячного свiтла. Йому навiть здалося, що у неї свiтяться пальцi. I кiнчики маленьких вушок. I кожна волосинка вiдлунює тьмяним срiблом. Задихнувся. I... розлютився: чому йому дiстаються лише «мартопляски», невже вiн не гідний мати поруч iз собою ось таке мiсячне створiння? Чим вiн гiрший за Мишка?

Вирiшив це неодмiнно i негайно перевiрити. I пiшов у наступ. Одразу ж пiсля сеансу. Пiдстерiг парочку бiля виходу, зробив здивоване обличчя: «Як, ви теж дивились цей фiльм?!» — i повiв «ботанiкiв» до ресторану. Тодi вiн добре заробляв лагодженням технiки i на продажах комп'ютерiв, яких тодi було обмаль. Звiсно, вони вiдмовлялись, але Олександр пообiцяв наступного разу погуляти за їхнiй рахунок i, поскаржившись на самотнiсть, домiгся свого: компанiя опинилась у «Сушi-барi».

Потiм все було просто: вiн навчав Соню їсти паличками. Вона смiялась, дозволяла годувати себе, адже сама нiяк не могла пiдчепити рибнi рулетики, не знала, як вмочати їх в соус — i взагалi багато чого не знала. Наприклад, як влаштовано Iнтернет, i вiн увесь вечiр був на конi, розповiдаючи тонкощi побудови iнформацiйного простору. Михайло лише сопiв, соплi жував, «ботанiк». А Сашко то про Австралiю, то про Iндiю. «А чи знаєте, Сонечко, що менi Саi Баба напророчив, коли я прочанином до Iндiї ледь не пiшки ходив?..».

Соня називала його «на ви» i живо цiкавилась усiм, що вiн говорив, дотепно вiдповiдала, ставила розумнi запитання. Але зовсiм не сприймала анi натякiв, анi жестiв, на якi одразу ж клюють досвiдченi полювальницi на перспективного чоловiка. А Саня був перспективним. I вигадливим. I не таким нудним, як Мишко. Уже не кажучи про те, що мав грошi, окреме помешкання з музичним центром, вiдеосистемою, завжди носив костюм. I майже щодня мiняв краватки...

Але Соня виявилась твердим горiшком. Усе це не мало для неї значення. З гiднiстю королеви вона приймала вiд нього розкiшнi букети троянд i кидалася до виходу пiсля перегляду улюбленого Феллiнi. Словом, дитячий садок на галявинi!

А вiн божеволiв, казився, сердився, ревнував. Заманити простодушну Соню до лiжка стало його iдеєю фiкс. Дiйшло до того, що вiн навiть був готовий спочатку повести її до РАГСу, все як у людей.

Соня вислизала з його рук, мов ртуть.

А потiм виникла iдея. Вона все i вирiшила на його користь.

Допомiг знайомий лiкар, колишнiй однокласник, Павло. Одного дня вiн прийшов до Саниного помешкання з гiпсом i бинтами. Саня виставив пляшку. Пiсля доброї чоловiчої вечiрки — з розмовами про цих дурних бабiв та надривними пiснями на розладнанiй гiтарi, Павло наклав на Санину праву ногу гiпс — вiд ступнi i до кiнця стегна! Спочатку думали загiпсувати i одну руку, але вирiшили не переборщити — руки Сашковi мають знадобитися.

Наступного дня Саня зателефонував Сонi i тихим голосом, в якому лунала мука i туга повiдомив, що бiльше не буде їй набридати, що життя втратило сенс, що вiн тепер калiка i не зможе осипати її квiтами, як ранiше. Перепросив. I, не вислухавши вiдповiдi, поклав слухавку.

Усе було за планом. Залишалося чекати. Недовго.

Соня примчала одразу. Вiн не помилився: твердий горiшок був твердим у всьому, в тому числi i в дружбi.

А за кiлька тижнiв доглядання за «хворим», що включало в себе i всi тонкощi Саниної любовної гри, вiддана Соня раз i назавжди вирiшила бути поруч з ним. Саня перемiг, буквально видер її з ефемерної грядки, де жеврiли в своїй неземнiй нiжностi нiкчемнi незабудки — i пересадив на велику грядку поруч iз морквою та редисом. I щойно вона там опинилася — заспокоївся i зайнявся нагальнiшими справами.

...Тепер нiчого не вдiєш — мало того, що позбавив її звичного середовища, та ще й возить по країнах, як валiзу без ручки: кинути шкода, тягти — стає дедалi важче. I не грає вона анi на лютнi, анi на бiльярді — дивувати потрiбних людей нiчим. Хiба що її завжди брудним комбiнезоном i запахом паленої канiфолi.

Але що робити? Лишається пiдтримувати забаганки i продовжувати вершити свою долю. Адже вона без нього пропаде. Нi до чого не пристосована, людей боїться, друзiв не має, шмигає загальним коридором, мов миша. Хоча б спiлкувалась зi своїми, так нi! Замикається в собi i читає, читає... Досить швидко вивчила мову i тепер скуповує всi новинки в книжковiй крамницi. Багато i специфiчної лiтератури на кшталт «Як працювати зi срiблом» чи «Ювелiрне паяння цiнних металiв». Часто сидить у дворi i дивиться невiдомо куди i на що. Не знаєш, як пiдступитися...

...Саня вискочив на вулицю. Похiд до крамницi займе хвилин десять — вона була неподалiк. Усе, що треба купити, Соня старанно записала на папiрцi. Отже, ще хвилин зо п'ять займе шлях до кiнця вулицi, до будинку номер п'ять. Тобто п'ятнадцять хвилин у мiнусi! Шкода...

У крамницi вiн швидко впорався iз завданням — флюс i клей. Це зайняло рiвно десять хвилин!

Решту дороги завдяки швидкiй ходi здолав за три хвилини i десять секунд. Злетiв на другий поверх, постукав обумовленим стукотом: три короткi удари, два — з паузою в секунду.

Лаура — дорiдна, бiлотiлеса, опасиста нiмкеня, зустрiла його в бiлому пеньюарi i... грубезних чорних вовняних гольфах до колiна. Вiн завжди дивувався, як майстерно вона вмiє поєднувати здавалося б непоєднуванi речi. Це стосувалося не тiльки одягу, а всiєї її поведiнки. Всiєї її сутностi. Ця майстернiсть завжди збивала його з пантелику, збуджувала, вибивала з колiї. Бiлий напiвпрозорий пеньюар iз вовняними гольфами мiг личити лише їй! Хоча вiн не був впевнений в тому, що вона ретельно продумала в чому їй бути, аби збудити його. Швидше за все, вона взагалi не дбала про свiй вигляд, поведiнку i фiгуру. Любила смачно i багато поїсти, випити пляшку, а то й зо двi пива за обiдом, який на цю годину готувала на двох. Обiд займав хвилин десять — їли швидко i мовчки, переглядаючись, немов змовники. Потiм, покинувши посуд, пересувалися до спальнi, на ходу витираючи руки, струшуючи з себе крихти хлiба, гикаючи i сопучи, мов єноти. Усе це кардинально вiдрiзнялося вiд стосункiв з ефемерною Сонею.

Коли все це вiдбулося вперше, Олександр вiдчув неабиякий дискомфорт вiд простоти їхнiх спiльних дiй, але згодом ця простота почала збуджувати i вимагати ще бiльшої простоти — без зайвих слiв, жестiв, пояснень, без миття в душi, чищення зубiв, обов'язкового голiння i любовних прелюдiй. Усе вiдбувалося нiби мiж iншим — так хотiла Лаура. I вiн зрозумiв, що йому це пiдходить, що йому подобається бути неандертальцем. Зрештою, всi ускладнення i умовностi вигадали люди. Усi цi реверанси марлезонського балету.

З Лаурою познайомився в тiй же господарчiй крамницi, де вона тодi працювала. Стояла за прилавком, мов статуя, виваливши з широкого декольте двi земнi кулi з дивним глибоким рiвчаком посерединi, нiби кожна з грудей iснувала окремо. Такого вiн ще нiколи не бачив. I, в черговий раз купуючи флюс чи клей, чи ще якусь дурню, вiн не мiг вiдiрвати погляду вiд цих земних куль i викривленої тiнi мiж ними. Закiнчилось тим, що продавчиня, зареготавши, вклала решту — два євро — собi в декольте i йому довелося виловлювати грошi з цiєї глибокої западини. Грошi прилипли до тiла. I вiн, як iстиний джентльмен, мусив залишити їх там.

Наступного дня вона просто написала йому адресу i час, коли вiн може завiтати на обiд. Час його влаштовував. Вагався недовго. По-перше, одноманiтнiсть життя в цiй впорядкованiй країнi почала трохи набридати, по-друге, це могло вiдволiкти вiд ускладнень стосункiв iз Сонею, до якої йому було все важче пiдступитися — вона надто занурювалась в себе, копирсалась в минулому i боялась майбутнього. А це втомлювало. А по-третє, це набагато спрощувало його стосунки зi свiтом. Для нього вiн має бути простим i зрозумiлим, усе має бути чiтко, як з Лаурою.

Певно, вiн був у Лаури не один, але це його не обходило! От якби дiзнався щось подiбне про Соню... вбив би, адже Соня належала до iншого свiту, перед яким вiн пiдсвiдомо схилявся — свiту, де iснують правила. А точнiше — заповiдi. I перед яким, не зважаючи на показову суворiсть, вiн трепетав.

Вiн навiть виписав найскладнiшi з них у свiй нотатник, аби при нагодi влучно цитувати: «Не роби собi рiзьби i всякої подоби з того, що на небi вгорi, i що на землi долi, i що у водi пiд землею. Не вклоняйся їм i не служи їм, бо Я Господь, Бог твiй, Бог заздрiсний, що карає за провину батькiв на синах, на третiх i на четвертих поколiннях тих, хто ненавидить Мене, i що чинить милiсть тисячам поколiнь тих, хто любить Мене, i хто держиться Моїх заповiдей», «Не жадай дому ближнього свого, не жадай жiнки ближнього свого, анi раба його, анi невiльницi його, анi вола його, анi осла його, анi всього, що ближнього твого!».

Про «не вбий», «не вкради» — це не потребувало довгого завчання, а «не перелюбодiй»... Ну, це вже залежить вiд тої, що поруч. I краще нехай стосується її! Його справа — приносити в дiм грошi i закривати очi на жiночi примхи. На всi, крiм однiєї, — мати вiд нього секрети. Цього вiн не стерпить. I тому завжди волiє контролювати ситуацiю. Скажiмо, час вiд часу перевiряти Сонину електронну скриньку. Одна рiч — вiн, але «дружина Цезаря має бути поза пiдозрами!»

У «скриньцi» були звичайнi теревенi з нечисленними подругами i родичами, якi Соня нiколи не могла «вичистити» самостiйно. Власне, через це вiн контролював листування цiлком легально, адже Соня часом сама просила його почистити пошту чи зробити iншi налаштування. Так вiн i набрiв на той лист у папцi «видаленi» — вiд Михайла. I порадiв, що дурна Соня, вiдправивши листа в папку, не пiдтвердила його остаточного видалення. Чи зробила це навмисно, щоб вiн ошпарився?! А вiн ошпарився-таки, ледве на стiну не полiз, хоча в листi не було нiчого забороненого. Але цей лист був для нього незрозумiлий. Якби вiн був написаний на паперi, Саня, як розвiдник, точно потримав би його над вогнем, щоб між звичайними словами побачити iншi. А вони там мали бути — це вiн вiдчував шкiрою. Але — не було!

«У Львовi дощ... Шостий рiк вiн iде, не зупиняючись. Рiвень води досягає шпилiв i бань соборiв i храмiв. Тепер я точно знаю те, про що ти завжди питала: який вираз мають очi Iсуса Христа, що сидить на верхiвцi каплицi Боїмiв. Тепер мiй човен стоїть навпроти i я можу заглянути в Його обличчя в будь-яку хвилину. Все тече. Все спливає крiзь пальцi. Менi кажуть: «Дiрявi руки!». Я дивлюсь в Його очi i Вiн посмiхається: «Нiчого, старий, нехай говорять — поглянь на мої...».

Мабуть, вiн збожеволiв, цей «ботанiк». Шiсть рокiв дощу, тобто з того часу, як вони поїхали з країни, з мiста. Саня навiть вiдкрив сайт «Погода в Українi», знайшов Львiв, аби упевнитись, що Михайло бреше. Звiсно, брехав — погода була рiзною, особливо влiтку. Але цей лист неприємно вразив. Гнiтило й те, що Соня нiчого не сказала йому про це послання. Отже, вона почала брехати? I це лише першi паростки. А чого тодi чекати в майбутньому? Добре, що все пiд контролем, що вiн ЗНАЄ, а тому — попереджений, а тому — має iндульгенцiю i на власну свободу дiй. I все ж таки — неприємно, образливо, нестерпно. А головне — його мучило те, що вiн нiколи не може знати, що у неї в головi. Якби можна було залiзти туди, як у механiзм заводної iграшки, поритися, розiбрати по гвинтиках, щоб зрозумiти, як там все влаштовано. I чому влаштовано саме так? I чого їй не вистачає? Не працює. Цiлими днями займається собою, читає книжки, садить квiти. Iнша б стрибала вiд щастя до стелi, а не ходила iз завжди здивованим виразом обличчя, нiби її заслали на Мiсяць. Нiколи не знаєш, чого вiд неї чекати.

Iнша рiч Лаура. З цiєю дорiдною i безсоромною жiнкою вiн вiдчував лише тваринну хiть, яку справляв, мов малу потребу, за кiлька хвилин, що лишалися до кiнця обiдньої перерви. Його тiшила думка, що потiм, сiдаючи за своє робоче мiсце в офiсi, вiн справляє враження добропорядного службовця, застiбнутого на всi ґудзики — i жоден з колег навiть не здогадується, що кiлька хвилин тому вiн поводився, як останнiй покидьок, сопучи, гикаючи вiд випитого пива i спливаючи потом на бiлому тiлi своєї тимчасової партнерки перiоду власного неолiту.

...Вiн повернувся вчасно. Одягнув пiджак, пiдтягнув краватку. Сiв на своє робоче мiсце. Люди поверталися з перерви, весло перегукувались.

— Ну як, виконав прохання дружини? — запитав його Дiттер.

Саня кивнув на пакунок:

— Звiсно. Як завжди.

Дiттер посмiхнувся.

Розмову було закiнчено.

Саня обтер руки вологою серветкою i взявся до справ. Чудовий, добропорядний пан, котрий пожертвував обiдом заради того, аби зробити дружинi приємне. На якусь мить пiд бiлою сорочкою, десь нижче шлунку, ворухнувся спогад про гольфи Лаури. Ворухнувся, замурчав, вiдригнув пивним паром i скрутився калачиком до наступного разу. Вiн не змiнить своїх звичок! I в цьому буде його помста свiтовi. I Сонi. Вiн лише не знав за що.

Максим. Коридорний

Прочинивши свої дверi, Макс вичiкував, коли родина Романа Iвановича нарештi розпрощається i звiльнить мiсце в передпокої. Побачив, як Вiра Власiвна, роздавши i отримавши поцiлунки, пiшла нагору. Вiн не любив зустрiчатися зi спiввiтчизниками. Не любив їхнiх поглядiв, у яких свiтилася зверхнiсть i навiть неприязнь. Але якщо добре поритися, то за цiєю зверхнiстю таїлося щось зовсiм iнше — незадоволенiсть собою. I нетерплячiсть. I бажання зберегти своє реноме в очах iнших, мовляв, ми тут тимчасово i скоро переїдемо до власного помешкання i гiдно увiллємось до лав щасливчикiв.

Це йому, Максовi, байдуже, де i як жити, де i ким працювати — адже свої плани вiн вибудував давно i не збирався нi перед ким звiтувати. А його нинiшня робота — лише набуття досвiду, який вiн обов'язково використає в майбутньому. Завтра вiн може пiти розносити пiцу, пiслязавтра — гаруватиме на заводi чи танцюватиме в стрип-шоу. Головне — побачити i вiдчути якомога бiльше, а потiм втiлити це в мистецтво. Але то буде пiзнiше i не тут, хоча студiя «Бабельсберг», що розташовувалася неподалiк, спiвпрацювала з компанiями Лос-Анджелеса i на сьогоднi була одним з центрiв європейської кiнематографiї. Макс навiть познайомився в однiй мистецькiй пивницi, де тусувалися головним чином довколокiношнi невдахи, з одним дивним типом, старим Петером Шнiтке, котрий, за його зухвалими спогадами, працював там оператором i знiмав саму Грету Гарбо. У це мало вiрилось, але Макс не втрачав надiї, що старий брехун допоможе йому влаштуватися туди будь-ким — хоча б помiчником освiтлювача. Та поки що справа не йшла далi розмов у тiй же пивницi.

— Скоро сюди на ювiлей студiї має приїхати один мiй старий друзяка, — запевняв старий. — Неабияка шишка! Я вас познайомлю. Вiн майже такий навiжений, як ти. Але вже ключик до нього пiдбиратимеш сам — вiн може i послати...

Макс мало вiрив у хмiльнi бурмотiння приятеля i тому чудово розумiв, що тут лише перевалочний пункт, прикидка власних сил, гартування волi i втiлення мети — навчитися долати труднощi. Але про це нiхто не мусить знати! Нехай думають, що вiн — гей, коридорний, обслуга. Йому цiкаво влiзати в будь-яку шкiру. Адже передусiм вiн — художник. Художник у тому розумiннi, в якому ним був Тарковський чи Пазолiнi. На менше вiн не згоден.

Побачивши, що за Вiрою зачинилися дверi, Макс спустився до передпокою. Одягнув коротку потерту шкiрянку, прихопив з полицi шлем, краги i вийшов до гаражу, де стояла його залiзна конячка.

На сьогоднi i завтра вiн взяв вихiднi. I навiть якщо б господар готелю йому вiдмовив, вiн би не вагаючись звiльнився. Адже подiя, на яку вiн поспiшав, була важливою: на кiнофестиваль привезли фiльм, до якого вiн кiлька рокiв тому написав сценарiй. Вiн i уявити собi не мiг, що таке може статись! Одначе тиждень тому йому зателефонував з Києва Жека i, захлинаючись вiд слини (Макс добре уявляв, як в запалi той, за давньою, ще шкiльною звичкою, за яку його й прозвали «Слинявий», заплював всю слухавку) повiдомив, що «нiбито» його колишнi роботодавцi з продакшн-студiї везуть на фестиваль картину, що має таку саму назву, як i його сценарiй. То ж, вiрогiдно, це був той самий фiльм. Жека був журналiстом i побожився, що судячи з вiтчизняних рецензiй, так воно i є.

— Старий, — кричав в слухавку товариш, — Ти повернешся сюди на конi! Я в цьому впевнений!

Хай там як, а iнформацiю треба перевiрити. Могли бути i збiги. Весь тиждень Макс нишпорив в Iнтернетi, набираючи назву свого сценарiю. I щоразу не вiрив очам, читаючи короткi анотацiї до фiльму. Але вiн точно пам'ятав, як розплатившись iз ним за роботу, продюсер печально повiдомив, що проект закрито. Один бувалий режисер, його старший товариш, заспокоюючи, сказав, що таке зараз трапляється часто i називається «вiдмиванням грошей»: хтось «замовляє кiно», платить певну суму найманим виконавцям, а по завершеннi роботи закриває проект з рiзних «об'єктивних» причин i бiльшiсть коштiв осiдає в його кишенi. Макс давно змирився з тим, що його робота пропала.

...Було ще дуже рано. Макс обережно викотив мотоцикл з подвiр'я i вирiшив дiйти з ним до рогу вулицi. Вiн досi не поставив на мотор глушник i тому намагався не дратувати мешканцiв передмiстя. У кiнцi вулицi помiтив Марину, котра квапилася на електричку. Гарна дiвка. Живе в цiй цукрово-вершково-показово-зразковiй родинi, де всi вдають, нiби ось-ось отримають спадок вiд дiдуся-мiльйонера.

Марина його не помiтила. Макс уже хотiв завести мотор, але ще на пiвхвилини пошкодував тишi. Помiтив, як з-за рогу виїхало авто — остання марка «майбах-цепелiн» i дуже здивувався: у мiсцевих таких автiвок не бачив. Розкiшне авто зупинилося бiля Марини. Дiвчина по-хазяйськи вiдчинила дверцята. Ого, посмiхнувся Макс, то на вас, шановнi добродiї, напевно, чекає сюрприз! Мабуть, знайшла дiвка багатенького спонсора.

Макс завiв мотор, порушуючи ранкову iдилiю. Об'їжджаючи помешкання фрау Шульце, кинув оком на подвiр'я — помiтив, що до своєї дiлянки в палiсаднику вийшла закутана в чоловiче пальто Соня. Сiла на лавку, пiдвела голову до яблунi, посмiхнулась своєю нетутешньою посмiшкою, яка так подобалась йому. Взагалi, Соня привертала увагу бiльше, нiж iншi. Нагадувала тиху водну гладь, на яку вилито мiльйони тонн нафти, що вкрила її щiльною плiвкою, пiд якою б'ються у мовчазному вiдчаї зграї риб. Вiн кивнув Сонi i виїхав на трасу. Кiлька годин доведеться провести в дорозi. I це чудово.

...Берлiн дихнув в обличчя вологим вiтром, в якому вже вiдчувалася весна. Мотоцикл Макс залишив на стоянцi в мотелi на в'їздi в мiсто i зайшов у метро. Дiстався до центру, де вiдбувався кiнофестиваль.

Макс не любив Берлiн. Вiн здавався йому помпезним, порожнiм i надто хрестоматiйним. Час, коли сюди стiкалися туристи, митцi i пiдприємцi з усiх континентiв, проминув разом iз захопленням вiд падiння берлiнської стiни. Виклик, який це мiсто кинуло європейським столицям, не виправдався i великий мегаполiс знову нiби заснув, пригнiчений кубiчною архiтектурою часiв Хоннекера. Хоча всi пам'ятки iсторiї зберiгалися в аптечнiй стерильностi i педантичнiй досконалостi. Бунтарський дух i мистецька екзотика були помiтнi хiба що в районi Кройцберг, де довкола Оранiєнштрассе купчилися турецькi кнайпи, де досi є точки зустрiчi перестарiлих «неформалiв» — рокерiв i байкерiв i галереї модерного андеграунду. Але все це теж здавалося Максовi штучним, вторинним, вiдбитком того життя, якого вiн прагнув. Але не тут. Не тут...

Штовхаючись у черзi за квитком, найбiльше Макс не хотiв натрапити на знайомих, бо тодi доведеться пояснювати свiй вiд'їзд з країни. Але сказати правду — ще рано, а зiзнатися, що розносиш пiпiфакси по номерах — не солiдно.

Стiни кiнотеатру були завiшенi безлiччю яскравих афiш. Макс з хвилюванням знайшов перелiк вiтчизняних фiльмiв. Не густо. Але «Друзки» там дiйсно були i до показу залишалося пiвгодини. Вiн взяв квиток в останнiй ряд, вистоявши величезну чергу шанувальникiв кiно, i ще раз вiд душі позаздрив країнi, в якiй кiнофестиваль прирiвнюється до подiй на кшталт «Євробачення» чи чемпiонату свiту з футболу. Люди розкуповували квитки навiть на показ стрiчок країн третього свiту. Можливо, хтось так пересиджував у залi кiлька годин, щоб потрапити на «свiтову прем'єру», а хтось заходив погрiтись. Та хай там що, але всi чотири зали кiнотеатру були заповненi вщерть.

Серед глядачiв Макс помiтив добру частину мешканцiв колишнього Союзу. Було багато людей похилого вiку, була молодь. Стовiдсоткове заповнення зали! Те, про що вiн мрiяв. Але не полишала думка, чому його не повiдомили про цю визначну подiю, адже, вiд'їжджаючи, вiн лишив на студiї всi контакти. Хоча, з iншого боку, мiркував Макс, вiн зник на два роки, а його текст є власнiстю компанiї. А щодо того, як в його країнi ставляться до iнтелектуальної власностi, вiн не мав жодних iлюзiй. Отже, вiн дивитиметься фiльм як звичайний глядач.

Макс пробрався на своє мiсце i, поки зал втихомирювався, розгорнув пакунок з подвiйним чизбургером. Довга дорога за кермом давалася взнаки — руки тремтiли, в шлунку почалась революцiя, яку треба було негайно вгамувати. Останнi крихти чизбургеру Макс дожовував у темрявi.

Залунала музика, пiшли титри. Своє прiзвище вiн побачив пiд чотирма iншими — одне з яких було прiзвищем продюсера. Звичайнi речi. Трьох iнших вiн не знав...

Iсторiя, яка коштувала йому трьох мiсяцiв безперервної роботи, стосувалася доволi важкого перiоду — часiв сталiнських репресiй, Другої свiтової вiйни та реабiлiтацiї полiтичних в'язнiв у серединi 50-х. Цю тему йому пiдкинула знайома редакторка з кiностудiї — давня подруга матерi, котра пiсля її смертi опiкувалася ним. Пiдкинула пiсля зборiв на студiї, де здiйнялася неабияка суперечка.

— Вони сказали: годi знiмати «мило»! — переповiла Анастасiя Павлiвна розмову «у верхах». — Народ хоче серйозне душевне кiно. З переосмисленням iсторiї i долями людей — не вигаданими, а дiйсними.

Кiлька вечорiв вона переповiдала Максовi iсторiю своєї родини. Вiн так захопився, що в першу ж нiч зробив лiтературний синопсис, через який все несподiвано й завертiлось.

Це була iсторiя кiлькох сiмей, що мешкають в одному будинку. На тлi буденного довоєнного життя людей, розгорталася iсторiя країни, яку намагалися осягнути дiти-однолiтки з рiзних поверхiв будинку: син НКВСника, донька професора медицини та iспанський хлопчик, котрого єврейська родина взяла на виховання пiд час вiйни в Iспанiї. Захопившись цими образами, Макс чув у собi їхнi голоси, ретельно вибудовував психологiю стосункiв мiж пiдлiтками, котрi мають прожити на екранi кiлька складних десятирiч, вставляв кумеднi ситуацiї, про якi колись чув вiд дiда i батька. Текст ожив, загомонiв i зарухався ще на паперi. Особливого колориту додав йому образ слiпого бандуриста, вцiлiлого вiд розстрiлу пiд час пiдступно органiзованого НКВС з'їзду кобзарiв у Харковi тисяча дев'ятсот тридцять четвертого року. Щоб надати образу реалiстичностi, Макс вивчив «лiбейську мову», якою з п'ятнадцятого сторiччя спiлкувалися цеховики-бандуристи. I дiалог юного «iспанця» зi старим слiпцем набув особливого звучання, а до того ж — прихованої, але не дидактичної, iнформативностi, якої, на думку Макса, не вистачало сучасному кiно. Вiн був прихильником i запеклим прибiчником деталей, вважав, що навiть кiнчики нiгтiв чи вiдбиток тiнi на асфальтi можуть сказати про людину бiльше, нiж розлогий i пустопорожнiй дiалог. Збирав спогади i залишав на паперi лише тi, що здавалися йому бiльш душевними i менш пафосними. Так з'явилась iсторiя Надiї Кирилiвни — на екранi вона мала тривати кiлька хвилин, як деталь i свiдчення часу.

— У п'ять рокiв я прожила один день обiцяного комунiзму — це сталося в перiод, коли з Києва вже вийшли радянськi вiйська, а нiмецькi ще не зайшли. Ми жили на околицi. Спостерiгаючи за вiдступом, ми, дiти, висiли на парканi i, нiчого не розумiючи, просто весело спостерiгали, як торохкотять по брукiвцi колеса гармат. Один вiйськовий тодi сказав: «Що дивитесь?! Бiжiть до крамницi i забирайте звiдти все, що можете. За пару годин тут буде нiмець!». Дорослi кинулися до продовольчих магазинiв, а ми, дiти, звiсно, до iграшкових. Тодi у мене не було жодної ляльки — шили їх з клаптiв або наряджали в них якiсь струганi палички. На магазинних ляльок завжди дивилася, як на диво, але навiть мрiяти про них не смiла! А тут — на тобi! — бiжи i бери! Але я була надто мала, щоб змагатися iз старшими. Коли добiгла до магазину, полицi вже були порожнi. Лише на однiй стояла дивна лялька, яку нiхто не взяв. Вона була чорна! Тодi ми анi сном анi духом не знали про iснування людей з чорною шкiрою. Мабуть ту ляльку зробили з iнтернацiональних мiркувань. Вона вся була вкрита пилом, адже її нiхто не купував i, звiсно, нiхто не взяв навiть «за безкоштовно». Але менi було байдуже, я вхопила свою здобич i притисла до себе, одразу ж вiдчуваючи, що на мене сходить абсолютне, несподiване, казкове щастя. «Чорта принесла!» — сказала сусiдка по комуналцi i перехрестилася. Через кiлька днiв, коли я бавилась зi своїм негриком на загальнiй кухнi, вона, та сусiдка, збрехала, що мене кличе мама. Я залишила ляльку на кухнi, а коли повернулася — голова моєї ляльки палала. Сусiдка сказала, що вогонь перекинувся з плити. А потiм вхопила ляльку i кинула її в пiч. Досi пам'ятаю запах смоли, чорний дим i своє безмежне горе... Усi наступнi роки, аж до сьогоднi, шукаю подiбну ляльку по всiх крамницях, пам'ятаю її обличчя i охоплену вогнем голову. Але такої нiде не бачила. Нiде i нiколи...

Особливо нестандартною здалася йому iсторiя, яку почув вiд сусiдки баби Клави (адже чiплявся з розпитуваннями до будь-якої людини похилого вiку, намагаючись витягнути якомога бiльше деталей). Вона розповiдала, як ще до вiйни її однокласниця познайомилась на Хрещатику з нiмцем, котрий попросив показати йому Успенський собор. Нiмець до безтями закохався в красуню Марусю i навiть хотiв одружитися з нею. Перелякана дiвчина змушена була виїхати в село до бабусi. Нiмець поїхав на свою батькiвщину нi з чим, лишивши бабi Клавi листа для коханої, в якому писав, що вона, Маруся, єдина жiнка в його життi. Через чотири роки, увiйшовши до столицi України в складi окупацiйних вiйськ, той нiмець розшукав «жiнку своєї мрiї«. Вiн не був вiйськовим, займався експертизою картин i iсторичних пам'яток, але попри все, мрiяв розшукати в Києвi свою дiвчину. I розшукав! Роман поновився. З тою рiзницею, що на той час Маруся була пiдпiльницею. Вона переїхала на квартиру, де мешкав її нiмець, жила з ним, як офiцiйна коханка, потерпаючи вiн ненавистi мешканцiв будинку, а по ночах рилася в портфелях п'яних гостей свого коханого, збираючи вiдомостi для партизанiв. Коли її розстрiляли, нiмець ледь не збожеволiв. Що далi з ним сталося, баба Клава не знає, але ходили чутки, що вiн застрелився.

«I, Господи прости, вiн хоч i фашист, але любив її дуже! — зiтхала баба Клава. — Менi було шкода цього кохання! Таке я бачила вперше. Їхнi стосунки не були схожi на тi, до яких ми звикли. Вiн боготворив Марусю, дивився, як на iкону! I, вiдверто кажучи, я їй заздрила...»

Так, поволi чiпляючи петельку на гачок, Макс вивудив ще кiлька нестандартних iсторiй. Друга сусiдка, баба Шура, пригадала, як пiд час святкування Нового року пiд одним дахом зiбралася дивна компанiя: цей нiмець зi своєю коханкою Марусею, яку всi вважали «нiмецькою пiдстилкою», юна комсомолка — донька професора медицини, сержант Червоної армiї, врятований з Дарницького гетто, i єврейська родина, що переховувалася в квартирi баби Шури i так уникла долі своїх одноплемiнникiв у Бабиному Яру. Це фантасмагоричне збiговисько Макс виписував з особливим щемом i навiть заздрив акторам, котрим доведеться втiлити всi психологiчнi тонкощi i нюанси спiлкування цiєї дивної компанiї.

...Коли переповiдав усi колiзiї сюжету друзям, бачив неабияку зацiкавленiсть i вiдчував, що на правильному шляху. Цiкаво, як же це все реалiзувалось у фiльмi?

...Макс мiцно переплiв пальцi рук i змусив себе дивитися на екран. Титри закiнчились. Зараз має виникнути пiдвiконня в пiд'їздi будинку i вiдбутися розмова дiтей — хлопчика i дiвчинки, котрi, гойдаючи ногами, жують не донесену додому маленьким iспанцем французьку булку. Але замiсть цього на повний екран виникла задоволена пика в вiйськовому картузi. «Привiт, орли!» — виголосила пика до дiтлахiв, що оточили його на подвiр'ї. «Здравiя жєлаєм, товарiщь командiр!» — бадьоро вiдгукнулися дiти. Ще через хвилину пика — нi сiло нi впало — дiстала з кишенi закривавлену пiлотку свого бойового товариша i фотографiю дружини (теж закривавлену) i урочисто вручила все це однiй з героїнь зi словами: «Це фото вiн бiля серця носив!». Героїня голосно заридала. Щось бiльш фальшиве годi було вигадати. Усе вiдбувалося за схемою. Трохи згодом, провiвши героїв крiзь короткi ситуативнi сюжети, невiдомий «спiвавтор» вклав в уста цiєї ж пики у вiйськовiй формi освiдчення в коханнi головнiй героїнi, що пролунало приблизно так: «Ти моє сонце, ти моє небо... Ми будемо жити довго i щасливо...».

Макс затулив вуха i опустив голову: в текстi не було жодного його рядка! Все «лобове», штучне. Як казав його викладач з драматургiї в театральному — «собача пiсня!».

Макс добре запам'ятав, як драматург наводив приклад освiдчення. Тодi вони якраз писали етюд на цю тему i, звiсно, на перших порах, усi десять студентiв це освiдчення написали саме так, «лобово» — «Я тебе люблю» або майже так, як промовив вiйськовий до головної героїнi — «Ти моє сонце...». I майже всi отримали цiлком заслужене «незадов».

Виявилось, освiдчитися можна по-iншому, а якщо актори добре дотягнуть написанi сценаристом слова емоцiєю, то звичайне «Ти взяла парасольку?» або «Ти поїв?» — може пролунати не гiрше, нiж тисячi фальшивих i прямолiнiйних слiв. Цей урок Макс затямив назавжди i вiдтодi намагався вкладати в уста героїв живу i просту мову. Але тут її не було! Не було i сцени святкування Нового року. Напевно, вона не вкладалась у рамки уявлень про тi часи, зрозумiлими були лише «стрiлялки».

З трепетом очiкував на сцену кохання мiж головними героями. У день мобiлiзацiї хлопець приходить до дiвчини i вперше освiчується. «Я хочу бути твоєю дружиною...– промовляє та i веде збентеженого юнака до спальнi. — Вас вбивають...». Їм не до умовностей — вiйна... Так було в нього.

Ось наближається ця сцена. Макс змусив себе пiдвести голову. Ага, ось закоханi освiдчуються. Трохи нудно, по-святенницьки i стрiмголов мчать зруйнованими вулицями Києва до... РАГСу. Макса розiбрав смiх. Ось вони прибiгають, аби нашвидкуруч зареєструвати шлюб, але сувора тiтонька (Господи, який абсурд!) каже, що сьогоднi вихiдний день. Закоханi вдають крайню ступiнь розгубленостi. I сувора служителька Гiменея несподiвано дає парочцi ключi вiд «червоного кутка»: «Йдiть, дiточки, вам треба побути наодинцi!». Любовна сцена вiдбувається в комiрцi, заваленiй зламаними стiльцями, але пiд дахом РАГСу! Макс зареготав, мов навiжений. На нього зацикали.

Коли в другiй частинi стрiчки почалося те, чого Макс усiляко намагався уникнути, те, що вiн називав «кiно i нiмцi» — вториннi, сто разiв баченi в iнших фiльмах ситуацiї з вiдважними пiдпiльниками на окупованiй територiї — вiн пiдвiвся i почав проштовхуватися до виходу. Це виглядало з його боку зовсiм не патрiотично... Якщо вiн зараз вирушить, то встигне на вечiрнє чергування i не втратить своїх грошей. Було б через що їх втрачати!

...До вечiрнього чергування в готелi вiн прибув за десять хвилин до початку змiни. Встиг швидко сполоснутися пiд душем в одному з вiльних номерiв, одягти форму — грайливого вигляду короткий пiджачок, смугасту сорочку з блакитним метеликом i рожевi брюки. Коли вiн уперше побачив цю унiформу, його ледь не знудило. Тепер же лише смiшило, коли вiн щоразу оглядав себе в дзеркало.

Приїжджих у цей перiод було небагато. Та й номерiв в цiй приватнiй обителi «iнакомислячих» теж було обмаль — двоповерховий охайний будиночок складався з десяти затишних «альковiв», ресторанчика i однiєї зали для проведення прес-конференцiй.

Макс сидiв у невеличкiй комiрчинi в кiнцi коридору. Вона йому подобалася. Принаймнi тут тихо i нiхто не заважає писати, читати чи думати про своє. Потреби нечисленних постояльцiв невеликi — вони надто зайнятi собою. Зазвичай, це iноземнi туристи, котрi мандрують удвох. Їм не до Макса. Хiба що зроблять кiлька замовлень з ресторану. Гiрше, коли клiєнт приїжджає сам i починає шукати певних пригод. I бажано поблизу, так би мовити, не вiдходячи вiд каси. Тодi Максу доводиться докладати чимало зусиль, щоб не начистити особливо нахабним пику.

Таким був Ерiх — американець нiмецького походження з одинадцятого номера. Високий, вбраний в дорогий костюм, з iмпозантною сивиною на скронях, без жодної ознаки своєї iнакшостi, вiн справляв враження заможної i досить самотньої людини. Пропозицiю «повечеряти разом», яку вiн зробив Максовi в перший вечiр свого перебування, висловив ненав'язливо, але вiдверто. Мужньо вислухавши вiдмову, все ж таки продовжував навiдуватися до Максової комiрки — потеревенити про те, про се на сон грядущий. Спочатку Макс поставився до цих вiзитiв з пересторогою i усiляко намагався триматися подалi вiд непроханого гостя. Думка про те, що доля пiдсовує йому новий досвiд, яким вiн не зможе скористатися, гнiтила його. Згодом, коли вiн зрозумiв, що Ерiх не збирається зазіхати на його цноту, у Макса прорiзався слух до того, що той говорив, а ще через деякий час з'явилась i можливiсть вiдповiдати, не переймаючись дратiвливими думками про збереження своєї чоловiчої сутностi.

Сьогоднi Ерiх також прийшов з пляшкою шотландського вiскi, яку привiз iз собою, сiв навпроти Максового диванчика в крiсло i, як завжди, заговорив так, нiби продовжував думки вголос. Макс дивувався тому, що, вочевидь, йому просто байдуже з ким розмовляти. Власне, те ж саме вiдчував i вiн, Макс. Коли наважився запитати, чим заслужив таку увагу, Ерiх вiдповiв:

— Ви вмiєте слухати. I заговорив про апокалiпсис, що було для Макса навiть доречним — саме сьогоднi в тому кiнозалi вiн i вiдчув наближення особистої катастрофи. Тому слухав Ерiха хоч i в пiввуха, але з внутрiшньою саркастичною посмiшкою.

— Усi вважають, що то має бути якийсь загальний великий катаклiзм, — бурмотiв Ерiх. — Щось подiбне до велетенського цунамi, падiння метеориту, розлому земної кори, всесвiтнього потопу, землетрусу з виверженням одразу всiх вулканiв. Нiчого подiбного! Апокалiпсис уже настав. Непомiтно — тому i моторошно. Поглянь телевiзiйнi новини, чи мильнi опери, чи розважальнi шоу. Хiба це не апокалiпсис? Вiн давно розпочався в головах. А цунамi та землетруси — то лише його зовнiшнi прояви, реакцiя природи на весь цей абсурд. Менi тiльки цiкаво вирахувати, яка подiя була його передвiсником. Хитрiсть у тому, що цiєю подiєю, тобто точкою вiдлiку, могло будь-що — вiд польоту в космос до... розбитого люстерка, яке впустила маленька дiвчинка посеред перехрестя на вулицi Буенос-Айреса чи вашого Києва... Немає значення, чому у НЬОГО увiрвався терпець. Вип'ємо...

Вiн простягнув Максовi чарку.

Це було те, чого йому не вистачало протягом дня: напитись i забутись.

— I тепер нiчого не має значення, — вiв далi Ерiх. — Особливо, коли розумiєш, що маєш лише одне коротке життя. А хочеться прожити тисячi.

— Насправдi, — тихо сказав Макс, — це можливо.

— Не для всiх...– буркнув той. I замовк, куняючи носом.

Макс не наважився продовжити. Вiн хотiв сказати цьому випадковому спiврозмовниковi, що таку можливiсть може дати мистецтво, що цi тисячi життiв можна прожити в картинах, музицi, лiтературi. Зрештою, в кiно, де за пiвтори години ти перетворюєшся на кiлькох рiзних людей, на цiлий натовп, включно iз собаками, кiшками, рибами i птахами. Важливо лише те, щоб це було справжнє мистецтво. I заради того, щоб створювати справжнє, вiн тут. I що мистецтво здатне зробити безсмертними не тiльки одну людину, котра йому служить, але й тисячi iнших людей. I таке iнше...

Але Ерiх вже захропiв i Максу довелося вирiшувати iнше — як спровадити його до номера.

Попереду ще довгий вечiр i нiч. Макс хотiв ще раз обмiркувати побачене в кiнотеатрi, переглянути новини по маленькому телевiзору, прикрiпленому навпроти канапи, зробити записи у щоденнику. Вдома йому це не вдавалося — заважали сусiди, набридали своїми розмовами i ходiнням по коридору.

Тепер нова халепа — цей дивний випадковий супутник, балагур, котрому, вочевидь, немає з ким поговорити. Якщо вiн лишиться тут до ранку, Робi, розкiшний мурин, що прийде завтра йому на змiну, матиме пiдтвердження своїм пiдозрам про те, що Макс таки брехун. Так само думають i клятi колишнi спiввiтчизники. Пiджартовують. Гмикають. Навiть коли з його кiмнати пiд ранок виходить дiвчина.

Лише фрау Шульце, певно, здогадується про його «велику мiсiю» — пiзнавати свiт i зрештою — створити свiй. Ставиться до нього, мов король до блазня, але з тою ж поблажливiстю, з якою королi спiлкуються лише з блазнями, адже i той, i iнший — самотнi. Ну, вiд кого вiн ще почув би те, що сказала фрау Шульце пiсля перегляду його дипломної роботи, яку вiн привiз iз собою на диску i яку берiг, мов талiсман: «Це на рiвнi того успiху, який люди не пробачають...». Отакої! Пiсля цiєї реплiки йому лишилося тiльки жартома вiдповiсти:

— Я — ваш навiки, фрау Шульце! — i судомно ковтнути повiтря...

...Макс спробував розштовхати Ерiха. Але при першому ж доторку, той просто розплющив очi, нiби i не спав. I продовжив недоказану Максом фразу:

— Ви кажете, це можливо? Яким чином, юначе?

— Тисячi життiв може прожити...художник... — промимрив Макс i додав: — Вам пора спати, гер Ерiх. Дозвольте провести вас до номера.

Але той дивився на нього тверезим i досить лукавим поглядом, нiби пляшка вiски була ще повна.

— Боїтесь смертi? — несподiвано запитав вiн.

— Тобто? — не зрозумiв Макс.

— Художник, як ви кажете, або будь-який митець проживає тисячi життiв через те, що хоче перемогти смерть. I взагалi, творчiсть — це боротьба зi страхом смертi. Так писав Бердяєв.

— Ви читали Бердяєва? — ледь не скрикнув Макс, вiдчуваючи, що сьогоднiшнiй довгий день ще не закiнчився.

— Домовимось, хлопче, розмовляти без вигукiв, — сказав Ерiх. — Не люблю екзальтованостi. А щодо творчостi — це кара. Нею займаються самогубцi. Самогубець пише в своєму життi одного листа — передсмертного, а художник кожну роботу пише, як прощання. Витримати таке може далеко не кожний. Тiльки патологiчно хвора людина.

— Але й щаслива... — якомога спокiйнiше додав Макс.

— О, звiдки вам це вiдомо?

Макс знизав плечима. Вiн не хотiв говорити, йому краще було послухати. I вiн слухав.

— Так, щаслива. Адже має в собi магiчну силу давати життя вигаданiй реальностi. Надзавдання кожного справжнього митця — довести читача чи глядача до незручностi вiд упiзнавання себе в книзi, на полотнi чи на екранi. Чи бувало у вас таке вiдчуття, що дивитися на екран або читати книжку стає нестерпно, незручно, нiби автор виставив напозiр твою сутнiсть без твоєї на те згоди. Бiльше того — не знаючи тебе особисто. Ось це i є диво! Влучення в больову точку. Мистецтво знаходити її, складнiше за мистецтво голкотерапiї: там усi точки позначенi, тут — колеш у темрявi. Але коли влучаєш — це найбiльше щастя. I... метод лiкування також...

Не питаючи дозволу, Макс налив собi чарку i випив залпом пiд веселий смiх Ерiха. Налив другу. Вiдчув, як його голову охоплює вогонь. За два роки iснування тут вiн уперше чув те, що хотiв почути, — розмови про творчiсть, про цей вогонь, що зараз пропiкав його мозок. Вiн боявся, що Ерiх знову захропе i нитка цiєї розмови, яка ледь-ледь намiтилась i висiла в повiтрi, мов павутинка, обiрветься.

Але Ерiх продовжував говорити. I знову так, нiби звертався до стелi або, як часом говорять самотнi чи надто самодостатнi люди, не думаючи про те, слухають їх чи нi. Макс слухав. Втiм ситуацiя нагадувала йому оповiдання Чехова, в якому кучер Iона розмовляє зi своїм конем. Вiн i сам багато разiв говорив до себе так, як той кучер, мрiючи побачити навпроти хоча б одну пару зацiкавлених очей — нехай навiть це будуть добрi очi коня...

— Менi завжди, вiд самої юностi, хотiлося знайти в людях якiсь спiльнi точки, влучивши в якi, можна зробити всiх кращими — всiх i одночасно! Але за дитячою нерозумнiстю, вважав, що це можуть робити лiкарi чи генетики. Навiть вступив до медичного коледжу i в «анатомцi» намагався розгледiти, де є тi спiльнi точки, а бачив лише вивернутi нутрощi — однаковi у всiх. I це було тим, що врiвнювало людей фiзiологiчно — i жебрака, i багатiя. Це було забавно. Але не те, чого я шукав. Я бачив, що на масових дiйствах люди дiйсно перетворюються на один органiзм. Скажiмо, на футбольному матчi або коли спостерiгають за стратою, або в чергах. Але i вiд того вiяло не тими високими пристрастями, якi я мрiяв розпалити довкола. Я шукав не там. I досить довго — аж до шiстнадцяти рокiв! Не смiйтесь, ви ще зрозумiєте, що життя коротке i визначатися в ньому треба швидко. З реакцiєю бiйця, в якого летить куля.

— Я знаю... — промовив Макс.

Вiн i сам народився з олiвцем у руках. Скiльки себе пам'ятав — олiвець i крихiтний синiй нотатник були його кращими iграшками з того часу, як навчився читати i писати. А навчився досить рано. I занотовував всi свої дитячi спостереження. Згодом цих нотатникiв i щоденникiв накопичилось стiльки, що довелося пакувати їх в окремi ящики i складати на шафi. Вiн не думав, що це може вилитись в якусь професiю, адже тодi ще не знав, що такi професiї iснують. Але потiм так само, як нинi говорив його спiврозмовник, почав шукати виходу для того, що буквально розривало його зсередини — шалене бажання висловитись i бути почутим. Ерiх кивнув йому, i в цьому кивку Макс почув: «Я знаю, що ти знаєш — тому я тут...». Але, можливо, Максовi це лише здалося.

— У шiстнадцять я вперше i зовсiм випадково потрапив в Карнегi Холл у Нью-Йорку — батьки зробили менi такий подарунок на рiздвянi свята. Там я вперше почув Carol Of The Bells...

— «Щедрик» Леонтовича... — мугикнув Макс i вiд звуку власного голосу, що вимовив знайомi слова, солодка кулька перекотилася по пiднебiнню. А в головi залунало багатоголосся: «Щедрик, щедрик, щедрiвочка, прилетiла ластiвочка...».

— Так, але у нас вона називається «Колядка дзвонiв» у перекладi чеха Пiтера Вiлгоускi. Я почув це багатоголосся i увiйшов у транс. А отямившись побачив, що сотня людей довкола мене в тому ж станi. Хотiлося плакати, бiгти, злетiти, тисячi картин поставали перед моїм внутрiшнiм зором. Тодi я зрозумiв, що ця спiльна точка, цей таємничий важiль, що зрушує з мiсця закам'янiлi в буденностi душi, виникає при зiткненнi зi справжнiм мистецтвом i дiє, мов гiпноз.

Скiльки разiв Макс i сам думав про цей вплив! Виходив з галерей чи залiв, мов п'яний, з шаленою заздрiстю до тих, хто здатен знайти тi точки, про якi говорив Ерiх. Не помiтив, як вступив у те вогнище, з якого немає вороття.

Ящики зiбрались у нього i тут, в Нiмеччинi, але тепер це були сценарiї i п'єси, написанi двома мовами — так, про всяк випадок — рiдною i англiйською. Сьогоднi, пiсля перегляду фiльму, вiн збирався спалити їх на задньому дворi фрау Шульце...

— Я все кинув, вступив до унiверситету Калiфорнiї у Лонг-Бiч i почав вивчати кiновиробництво, — продовжував Ерiх. — Згодом перевiвся до кiноiнституту USC, але в основному пропадав на кiностудiї «Universal»i почав знiмати аматорськi фiльми на шiстнадцятимiлiметрiвцi...

— Що?? — видихнув Макс. Це було не запитання, не вигук. Це був хрип з самої середини легенiв, нiби в них всадили нiж, який солодко i страшно прокрутився, вiдкриваючи, зламуючи грудну клiтину. I з них вийшло все повiтря. За одну коротку мить в його пам'ятi зринув недбалий вiрш, написаний багато рокiв тому. Змiст його полягав у трохи дивнiй позицiї, за яку його добряче поцькували в гуртку «Юних лiтераторiв», який вiн тодi вiдвiдував: учень сам мусить знайти свого вчителя, а не навпаки. Мусить iти по слiду, мов пес, хоч в яких би хащах були цi слiди — i не впустити миті пiзнавання. Бути наполегливим, навiть якщо той учитель не буде до тебе приязним. Ця мить може спалахнути лише раз у життi, i ти маєш бути терплячим. Iнакше слiди зникнуть, а ти залишишся сам зi своїм невикористаним шансом...

Макс задихнувся, дивлячись в обличчя Ерiха новим поглядом. Так, мабуть, Iона поглянув би на свого коня, якби той сказав йому пару слiв по-людськи.

— Ми не познайомились? — Ерiх назвав своє прiзвище i, помiтивши реакцiю спiврозмовника, котрий продовжував ковтати повiтря, мов риба, додав iз посмiшкою: — Я тут на запрошення студiї «Бабельсберг» — як не крути, а маю бути на ювiлеї як почесний гiсть. Ну, тепер ви не вiдмовитесь повечеряти зi мною? Взагалi-то, я не по цих справах, — вiн багатозначно обвiв рукою примiщення. — Просто набуваю досвiду для нової стрiчки. Гадав, що ви менi в цьому допоможете. Але... — вiн посмiхнувся. — Бачу, що i ви не по цих справах.

Макс судомно кивнув.

— Тодi нам залишається тiльки пити! — весело сказав Ерiх i наповнив чарки...

Фрау Шульце. Ковчег

У мене великий сентимент до українцiв. Зауважу: не до росiян, а саме до українцiв. Хоча багато хто з моїх спiввiтчизникiв їх не розрiзняє. Для них вони всi — «раша», «рюс». Але я розрiзняю. Чому? В тому мiй багатолiтнiй секрет. Не знаю, чи зможу колись оприлюднити його i чи варто взагалi це робити. Знала я одного хлопця... Нi. Не так. Не просто «знала».

...Радянськi вiйська увiйшли в наше мiсто i пробули тут майже мiсяць. На той час весь Бранденбурзький округ лежав у руїнах, майже як пiд час тридцятилiтньої вiйни в сiмнадцятому сторiччi. У квiтнi сорок п'ятого весь центр Потсдама i, звiсно, Бабельсберг — схiдний район на протилежному боцi рiчки Хафель, де розташовувався наш маєток, було зруйновано англiйськими бомбардувальниками. Тодi i загинули мої батьки. А будинок, що був схожий на один вцiлiлий зуб у ротi стариганя, стирчав посеред Ткацької площi, зчесаний влучним пострiлом наполовину. Синi води Хафеля, смарагдовi сади Сан-Сусi i вся околиця колишньої резиденцiї короля Вiльгельма вкрилися червоним пилом розтрощеної до стану пiску черепицi. Вулицями блукали припорошенi тим же пилом тiнi людей в пошуках пристанища чи їжi. На руїнах хазяйнували щурi. А сам район Потсдама було роздiлено на двi частини — в однiй стояли вiйська союзникiв, другу зайняли радянськi. Те, що тут робилося, згадувати не хочу i не буду. Я вцiлiла завдяки тому, що мене знайшов саме вiн, той чоловiк...

...Я вийшла замiж вагiтною. Альфред Шульце все ж таки домiгся свого, забрав мене до Швейцарiї.

А згодом, вже пiсля його смертi, я повернулась на батькiвщину. Марiя фон Шульце, «чистокровна арiйка», спадкоємиця i улюблена донька свого татуся-ювелiра, зараз живе в Америцi. Вона не любить Нiмеччину, каже, що тут нема де розвернутися. Її завжди кудись тягне, вона нiде не може знайти собi мiсця, i я не здивуюсь, якщо наступну її листiвку отримаю з Пiвденної Африки. Вона навiжена, моя донечка. Вона не знає, чому вона така. А я знаю. Менi вистачило того мiсяця, щоб пiзнати океан почуттiв, якi лилися на мене, нiби прорвало запруду...

...Його розстрiляли через мене. Це ж треба таке: пройти всю вiйну, щоб наприкiнцi отримати кулю вiд своїх!

Навiть зараз, коли дозволяю собi згадувати про тi днi, на обличчi проступає рум'янець, як перед апоплексичним ударом. Я надто стара для таких згадок. Усе плутається в головi...

...Я сховалась за кришкою роялю. Вiн давно був розiбраний на дошки, беззубим. Кришка стояла, притулена до стiни, мов криве чорне дзеркало. Щойно внизу почулися кроки, голоси, запах диму, брязкiт i звуки погрому, я, мов миша, пiрнула за кришку, стислась, пiдiбгала колiна i перетворилася на одне тремтяче серце. Поруч зi мною лежала на розпухлому боку велика щуриха i ми дивились одна на одну, мов сестри. Вона здихала. Я хотiла жити.

Кроки залунали по всьому напiвзруйнованому будинку. Кроки i смiх. Незнайома мова. Запах їжi. Паморочливий запах їжi. Ми зi щурихою перезирнулись. Вона зашарудiла, забила хвостом, але перевалитись на ноги не змогла. I майже одразу здохла. Я чекала свого часу. Кроки наблизились до сходiв. Їх було багато — цiла симфонiя крокiв. Дверi розчахнулись. Запах поту, цигаркового диму, кровi, брудного одягу, чобiт... Потiм усе вiдкотилося назад, униз. Лишився тiльки скрип. Вiн облетiв кiмнату по периметру i стишився, завмер перед кришкою роялю. Хтось дивився на свiй вiдбиток у чорному тлi. Але менi здалося, що той «хтось» дивиться крiзь кришку прямо на мене, адже почула звук втягнутого нiздрями повiтря, пiсля якого запала тиша.

Я мiцнiше стисла пiдiбганi колiна. Вони були бруднi. I вся я була брудна. Потiм знову почула кроки — хтось обходив кришку роялю збоку — i ткнулася головою в колiна...

...Я знаю, чому Марiя така! Тiльки я можу пояснити її поведiнку, що схожа на полiт вiдiрваного листка. Вона не прив'язана до жодної землi, у неї немає корiння, вона це вiдчуває на рiвнi пiдсвiдомостi. Їй чужа моя батькiвщина, їй байдужа Швейцарiя, хоч вона народилась там. Вона не може нiкого любити. Нiмцi здаються їй надто нудними, англiйцi — пихатими, французи — скупими, азiати — пiдступними. Ледь не з малечку вона втiкала з дому, проводячи вечори з сумнiвними компанiями хiпi, мандрувала автостопом, курила травку, в дев'ятнадцять довелося шукати лiкаря, щоб зробити їй аборт, хоча вона шалено пручалась. Це остаточно зiпсувало нашi стосунки.

Коли її татусь помер, бо був старший вiд мене на тридцять рокiв, я спересердя, що не можу впоратись з її навiженiстю, викричала їй правду — так, як було. Не знаю, навiщо я це зробила. Можливо тому, що ми давно вже втратили взаєморозумiння i менi хотiлося хоч раз побачити в її впертих очах розгубленiсть: її батько не просто чужоземець, а ще й радянський солдат!

Не хочеш жити в гарному маєтку, спати на чистих простирадлах i отримати добру освiту — на тобi правду! Я сподiвалась, що вона принишкне, втратить свiй гонор. I нарештi знову стане моєю — тою дiвчинкою, яку я дуже люблю. А я люблю тебе, Марiє, i щоденно молюся за твою знiчену, неприкаяну душу. А ти так рiдко i скупо вiдповiдаєш на мої листи...

...Певно, я була надто жорстока, викричавши ту правду, але не побачила анi розгубленостi, анi покори. Наступного ж дня вона поїхала вiд мене. Вiдтодi блукає свiтом, шукає свого мiсця пiд сонцем i нiде не може осiсти. Так, як це робить листок, якого жене вiтер, — то прибивається до скла автомобiля чи потяга, то падає на землю, то знову здiймається у вихорi i мчить, мчить, прилипає до стiн, вiтрин, чобiт, капелюхiв i парасольок. Вона вiдчуває себе людиною свiту — загалом, i жодного зi свiтiв — зокрема. Їй нiхто не подобається, хоча вона мала достатньо коханцiв. Часом якийсь лишався надовго — на кiлька рокiв, але потiм її знов кудись гнало.

З кiлькох сухих рядкiв, отриманих двадцять рокiв тому, я дiзналася, що у мене є онука — її пiзня дитина, котру вона народила в сорок i вiддала в якусь приватну американську школу, десь пiд Берлiнгтоном. Виставила рахунок за навчання. Дiвчинку звуть Юстина. Я сплачую (дякувати Богу i покiйному чоловiковi!) всi рахунки — дiвчинцi треба дати добру освiту! — i щонедiлi ставлю за неї свiчку в кiрсi, хоча нiколи її не бачила. Навiть на фото.

...От через що я тримаю їх тут — цих українцiв, спостерiгаючи за ними i намагаючись зрозумiти, чи почую вiд них голос кровi. Марiя, напевно, почула б. Адже i вони нагадують менi те вiдiрване листя, що летить за вiтром.

У мене великий сентимент до цих нiкчемних, як на мене, людей. Усi вони в чомусь дуже схожi помiж собою, хоча старанно намагаються тримати дистанцiю. Спiлкуються поверхово i, здається, шкодують, що живуть пiд одним дахом. Мене це дивує. От росiяни, тi завжди тримаються купи, хоч де почули б свою мову, одразу збиваються в галасливу зграю, займають стiл у гаштетi i купують багато шнапсу. Я цього досить надивилась, коли подорожувала. Навiть на просторих грецьких чи єгипетських пляжах намагаються сiсти саме там, де усамiтнилась пiд парасолем хоча б одна людина. Абсолютне вiдчуття колективiзму. Займають мiсця впритул i починають голосно гомонiти. Цi навпаки. Дивляться одне на одного насуплено i чекають подвоху.

...Мiй сентимент до цього збiговиська досить печальних людей має ще один, меркантильний iнтерес. Говорити про нього я поки що не наважуюсь. Хiба що самiй собi. Та й то в пізні нiчнi хвилини, коли злодiйка-пам'ять повертає мене в тi днi. Господи...

Дивлюсь на себе зараз i не вкладається в головi, що колись ця насмiшка часу була бiлявим дiвчиськом з рожевими стрiчками в копицi локонiв, розсипаних по плечах, з очима, сповненими питань, i без жодної певної вiдповiдi у романтичних мiзках. Дiвча, за яким — через тi локони i очi, а ще з-за її аристократичного походження i вмiння гарно танцювати — полювали найкращi женихи країни, серед яких найгоноровiшим був спадкоємець «ювелiрного короля» Альфред Шульце. Його предки, що походили вiд пруських королiв, зокрема (про це я чула сто разiв на день!) вiд Фридриха Великого, оселились тут тисяча сiмсот п'ятдесятого року, мої були з гуситiв, що в цей же час втекли з Богемiї, заснувавши тут колонiю ткачiв та прядильникiв — Нововес, що означало «Нове село» — цiлком по-слов'янськи. Отже, виходить, що я народилася i кiлька рокiв прожила в Нововесi, а вже з тисяча дев'ятсот тридцять восьмого довелося добряче поламати язика, запам'ятовуючи нову назву: Бабельсберг. На початку вiйни Альфред переконував мою родину перебратися до Швейцарiї, в основному, через мене. Але те дiвча вирiшило боротися до кiнця i вiйну (дурне!) сприйняло, як порятунок вiд ненависного шлюбу.

Варто сказати, що попри янголоподiбну зовнiшнiсть, те дiвча мало сталевий стрижень всерединi. Вiн i допомiг вистояти, коли я в одну мить втратила батькiв — їх вбило бомбою посерединi Ткацької площi — навiть ховати не було що. А я залишилась у напiвзруйнованому маєтку — в найдальшiй кiмнатi другого поверху, за кришкою розбитого роялю, без їжi i води...

...Мене накрило тiнню. Я ще бiльше втисла обличчя в колiна. Але потилицею, по-звiрячому, вiдчула, як до мене тягнеться рука.

Голос:

— He, Junge, lebst du noch?[2]

Ламана нiмецька мова...

Потiм вiн вiдсмикнув руку:

— Чорт!!! Вiн ще й кусається!

Кiлька секунд я дивилась, як вiн потирає руку. Потiм вона, ця рука, знову посунулась в щiлину i мiцно вхопила мене за вухо, витягла на свiтло. Кришка роялю з гуркотом скотилась на пiдлогу.

Знизу долiтали стривоженi голоси. Вiн обернувся до дверей i щось крикнув. Щось заспокiйливе. Потiм, усе ще тримаючи мене за вухо, пiдвiв до вiкна, поставив проти свiтла. Вiдпустив. Вiдступив на крок. Я чекала. Вiн був зовсiм молодий. Посмiхався. Зараз вiн має розстiбнути кобуру. Або — штани. Або спочатку — штани, а згодом — кобуру. Потiм все скiнчиться. Але вiн стояв i мовчки розглядав мене. Потiм сталося диво.

Вiн тихо промовив: «Лореляй...» i прочитав кiлька рядкiв з Гете — тою ж ламаною нiмецькою. Я виправила його — терпiти не можу, коли перекручують поетичнi рядки! Нехай тепер стрiляє — останнє слово буде за мною! I — не найгiрше — з самого Гете. Вiн сказав: «Данке...».

Знизу знов гукнули. Вiн знову заспокiйливо вiдгукнувся i притис палець до вуст. Закурив, оглядаючи стiни, на однiй лишився наш родинний портрет, я — посерединi. Вiн довго переводив погляд з мене на ту дiвчину, що стояла в оточеннi батькiв. Потiм ще раз притис палець до вуст i вийшов, мiцно причинивши за собою дверi.

Я вирiшила не ховатися. Знайшла довгий патичок вiд нiжки роялю, його кiнець був гострим, мов нiж. Затисла його в руцi. Кому призначалась ця зброя — не знаю, але вирiшила боротись. Отже, стрижень в менi засiв мiцно. Я не здамся!..

...Зламався цей стрижень лише тодi, коли Альфред, чистий i ситий, в новенькiй вiйськовiй формi союзної армiї, приїхав по мене в наш район i вивiз звiдти, як свою «загублену дружину». Таке воно, життя. Але до того...

До того було кiлька днiв, уже не скажу, скiльки саме, якi замiнили собою всi наступнi. Усi. Аж до сьогоднi. I якби не Марiя фон Шульце, а iже з нею Юстина, котру я нiколи не бачила, то вважала б, що досi марю наяву...

...Весь день просидiла на зламаному крiслi, склавши бруднi руки на колiнах далеко вiд вiкна, але, витягнувши шию, бачила, що на вулицi i подвiр'ї кипить життя початку миру. Там снували солдати — розслабленi, галасливi, займалися буденними справами, весело перегукувались. А крiзь запах пороху i мiазмiв, що доносилися зi зруйнованих будинкiв, пробивався ледь чутний аромат бузку, а ще — мильної води, в якій жiнки прали їхнi гiмнастерки.

Вiн прийшов увечерi з полумиском кашi, посеред якої спливав золотом шмат масла. Поставив менi на колiна. Сiв навпроти i спостерiгав, як я їм. Я намагалась не поспiшати — в менi ще було достатньо гонору аби не виказати свого страху i нестримного вiдчуття голоду. Була вже нiч, коли вiн поставив кришку роялю на мiсце i жестом показав менi, що треба сховатись. Я залiзла у сховок. За кiлька хвилин сюди увiйшов солдат з ночвами, наповненими теплою водою. За ним йшла Матильда — наша сусiдка, вона несла рушник. Коротка розмова, смiх. Вiн стягнув гiмнастерку, певно, збирався митись.

— Пан спатиме тут? — запитала Матильда.

Вiн щось вiдповiв своєю мовою.

— Тут повно щурiв, — сказала Матильда.

Ще якийсь рух — i все стихло. Я почула, як вiн зачиняє дверi. Почула, як вiдсувається кришка роялю. Вiн пiдпер її табуреткою, зробивши щось на зразок ширми i поставив ночви, кивнув менi i вiдiйшов до вiкна, вiдвернувся, закурив.

Я давно не бачила теплої води. Занурила в неї руки. Потiм менi стало байдуже, що вiн замислив — почала митися, соромлячись того, що вода в ночвах поволi стає брудною.

Вiн стояв, не обертаючись, i курив цигарку за цигаркою. Потiм розстелив на канапi свою шинель. Кивнув менi — «лягай». Канапа була вузька. Пiд нею я сховала свiй патичок. Я лягла i одразу заснула...

...Який у мене iнтерес, крiм звичайної цiкавостi, до цих, таких рiзних i водночас однакових людей? Вiн, цей секрет, схований пiд оксамитовою обшивкою моєї старої скриньки. В нiй я зберiгаю рiзнi давнi i дорогi серцю дрiбнички — скалку свого першого срiбного люстерка, рожеву стрiчку, що давно втратила свiй колiр, лист зi шпиталю вiд батька, який надiйшов пiзнiше, нiж вiн сам повернувся додому калiкою, обручку матерi, за яку вимiняла склянку молока у Матильди i яку менi наступного ж дня повернув ТОЙ чоловiк. Це позачасове смiття нiкому не цiкаве, тому i зберiгається так довго.

Якось Альфред подарував менi iншу скриньку — зi срiбною iнкрустацiєю, я користувалася нею, а цю сховала в шафу, щоб не загубилася. Вона супроводжувала мене у всiх життєвих пертурбацiях. Пiд затертою оксамитовою обшивкою, якщо обережно пiдчепити її нiгтем, лежить жовтий клаптик цупкого паперу — вiдiрваний клаптик вiд пачки трофейних цигарок. Вiн рясно списаний чорнильним олiвцем. Цей папiрець писав ТОЙ чоловiк перед тим, як його поставили до стiнки. Стiнки мого будинку, якраз пiд моїм вiкном. А папiрець кинув менi в подiл сукнi той самий офiцер, через котрого i трапилося те лихо. Нiс у нього був розбитий, а пiд обома очима синiли кола вiд прямого удару в обличчя. Якби не цей удар, не було б нiякого розстрiлу.

...Я осмiлiла i почала спускатися вниз на подвiр'я. Ходила помiж чужих людей, до яких у мене не було ненавистi. Старий Пауль, чоловiк Матильди, сказав, що ми самi виннi i тепер маємо все починати спочатку. Тодi я вже була пiд захистом ЙОГО пильного погляду, вiдчувала, що страху бiльше немає, що вiн захистить мене. Так i сталося, коли офiцер пiдстерiг мене в клунi. Накинувся, обдаючи запахом тютюну i шнапсу, але нiчого не встиг. Зчинилася бiйка. Збiглося купа народу. Мого захисника повели до стайнi i заперли там на нiч. Офiцер негайно кудись поїхав. Солдати дивились на мене спiвчутливо. Я нiчого не розумiла. Нiчого... Крiм того, що можу втратити його. Вранцi офiцер повернувся i помахав перед носом вартових якимось папiрцем. А потiм вивiв його зi стайнi i поставив до тої стiни.

...Я весь день просидiла бiля тiла, намагаючись прибрати з обличчя липке волосся, щоб воно не лiзло йому в очi. Вiн лежав, мов живий. Менi дозволили поховати його на нашому кладовищi. Це ще одна причина, чому я повернулася сюди, в свiй Нововес...

Офiцер, котрий пiсля цього випадку втратив до мене iнтерес, просто кинув менi записку, промовивши поганою нiмецькою: «Вiтання з того свiту!» — i розсмiявшись, швидко пiшов геть, нiби боявся отримати ще один удар — саме з того свiту...

Кiлька рокiв я просто ховала цю записку, не наважуючись поглянути, що в нiй. Боялася побачити почерк, адже почерк людини — то її сутнiсть. Ще кiлька довгих рокiв менi здавалося, що Альфред спостерiгає за мною щойно я торкалася старої скриньки. I я робила вигляд, що перебираю свої «священнi дрiбнички», а потiм взагалi припинила це робити.

Змогла пiдчепити нiгтем той оксамит лише рокiв через десять, коли звикла жити так, як жила. Ось тодi я й дiстала з-пiд обшивки той клаптик цупкого паперу. Минуло ще багато днiв, коли нарештi змогла милуватися чимось iншим, крiм рiвного калiграфiчного почерку — незнайомими лiтерами i вiдстанями мiж словами, якi говорили менi бiльше, нiж цi незнайомi лiтери.

Згодом, коли Альфред став зовсiм немiчним, я наважилася на спробу «розшифрувати» фiлiгранне мереживо лiтер i наштовхнулася на те, що то була нiкому не знайома мова! Звiсно, я нiкому не показала той папiрець — просто скопiювала текст на Ундервудi — так, щоб лiтери були схожi на оригiнальнi, i вiднесла до свого знайомого антиквара, котрому сказала, що це уривок тексту з книги — родинної релiквiї, яка розсипається в руках, i що менi необхiдно перекласти кiлька абзацiв для дипломної роботи Марiї, котра пише трактат про лiтературу народiв свiту. Словом, наплела три купи гречаної вовни...

Гер Фрiш довго вдивлявся в текст i нарештi глибокодумно пробурмотiв:

— Ну, якщо ваша родина походить вiд гуситiв, швидше за все, цей текст слов'янського походження. Але точно — не росiйського i не чеського...

Вiн живо зацiкавився «книгою» i почав умовляти мене продати її за будь-яку цiну. Я обiцяла подумати i вискочила з крамницi, мов ошпарена. Зрозумiла, що то була мова ЙОГО країни i що менi навряд чи вдасться знайти тлумача, котрому могла б довiритись...

Усi наступнi роки, аж до сьогоднi, я нiяк не могла пiдступитися до цiєї теми — нiколи i нiде не зустрiчала українцiв! Тепер вони прийшли до мене самi. Я навiть не сподiвалася на такий дивний збiг обставин наприкiнцi життя, коли той клаптик перетворився на дещо iрреальне. Але сприйняла це за знак долi. I за свiй борг перед тим, хто подарував менi моє єдине дитя. Адже це було його останнє слово. Яким воно було?..

Тому я i спостерiгаю за своїми постояльцями. I вирiшую, до кого могла б звернутися з такою незвичною для старої жiнки справою. I поки що нiчого не вирiшила. Можливо, просто боюся здатися смiшною. З вiком я стала надто боязка i недовiрлива. Я навiть не впевнена в тому, чи дiйсно хочу прочитати те послання — тепер уже до вiчностi...

...Мої постояльцi, напевно, гадають, що я дурна: у мене немає нагальної потреби тримати у себе цю купу людей. Менi всього вистачає. Швейцарський банк працює безвiдмовно. Вироби з фiрмовим клеймом марки «Альфред Шульце» кочують по свiту, їх купують на аукцiонах, виставляють в музеях. Тiльки для кого це все?..

Вони, цi люди, навiть не здогадуються, що я знаю про них набагато бiльше, нiж вони можуть уявити. Так буває: зацiкавлений стороннiй спостерiгач за мить уловлює тi нюанси, якi якраз хочеться приховати. I чим бiльше хочеться приховати, тим яскравiше вони кидаються в очi сторонньому. Такий от парадокс. Але як обрати з-помiж них того, хто був би гiдний моєї таємницi?

Якби мене запитали, хто вони, цi квартиранти, я б сказала — вони невдахи, котрi старанно вдають iз себе успiшних i щасливих людей, що нарештi вирвалися на волю. I менi їх шкода. Усiх. Без винятку! Є люди, якi проживають не своє життя. Це розумiєш одразу, варто лише поглянути на їхнi обличчя.

Як чоловiк з лицем вiчно слухняного вiдмiнника стає успiшною респектабельною людиною, котра з виглядом знавця може судити про все на свiтi? Копни глибше i зрозумiєш, що стартував вiн завдяки сприянням заможного татуся або якого-небудь впливового товариша, котрий потягнув його за собою, мов голка нитку. Спадок i мiсце народження вирiшують його долю, яка загалом мала б бути досить пересiчною, судячи з виразу обличчя i... реплiк, якi вiн подає за столом: «Коли я стрiляв крокодилiв у Пiвнiчнiй Австралiї...» або «Португалiя не має нiчого спiльного з Новою Зеландiєю!».

Кажучи так, я маю на увазi свого першого «пiддослiдного» (нехай вже Господь менi пробачить за таке нечемне визначення!) — про чоловiка фрау Сонi. Вiн перший лише тому, що приїхав сюди ранiше за iнших. Можна сказати, вiн та його дружина — старожили мого будинку, хоча всi мешкають тут не бiльше двох рокiв. Отже, цей чоловiк увiйшов першим i одразу менi не сподобався. Я достатньо знаю людей, щоб довiряти своєму першому враженню.

На перший погляд вiн виглядав респектабельним, упевненим у собi i досить перебiрливим. Я провела його до кiмнат, якi вiн хотiв винайняти, i побачила в його очах зверхнiсть i незадоволенiсть, яку зазвичай виказують iноземцi з пострадянських країн, що вперше потрапляють у будь-яке нове мiсце. Вони скрiзь шукають пiдступу i омани. Вiн принюхався до повiтря i попросив винести вазони з квiтами, адже, як зауважив, мав алергiю. Провiв пальцем по столу, виявляючи пил, якого там не було. Ще раз перепитав цiну. Знизав плечима i зморщився. Хоча я бачила, що кiмнати йому сподобались. Це теж легко було визначити якраз через те саме незадоволення: чим бiльше вони його демонструють, тим зрозумiлiше, що побачене подобається. Такий от парадокс. Потiм була пауза, пiд час якої я вирiшила вiдмовити у квартируваннi. Але не встигла нiчого сказати, як вiн покликав дружину, котра сидiла в авто.

Увiйшла фрау Соня... I я не вiдмовила. Вона була в чомусь сiро-рожевому — моє улюблене поєднання кольорiв. Сiрою була шифонова сукня, рожевим — атласний пасок на талiї. Бiляве невагоме розкуйовджене вiтром волосся окреслювало блiде загострене личко з великими прозоро-акварельними очима. Вуста — без штриху помади — були соковитими, мов у дитини.

Я так точно змальовую її тому, що її вигляд i деяка зворушлива старомоднiсть нагадали мене... мене саму в її роки. Нiби побачила себе такою, якою вже важко уявити. Але, вiдверто кажучи, привернула мою увагу не лише її схожiсть зi мною. Я помiтила на її шиї тонкий ланцюжок фiлiгранного i незвичного плетiння. На ньому висiло мiзерне срiбне яблучко, воно було, мов справжнє, нiби зiрване в райському саду...

Дивно, але з вiком я почала краще бачити! Якби у мене були рiднi i близькi, я б, напевно, жартувала з ними про те, що скоро помру, адже зiр i слух загострюються у старих перед останнiм сплеском молодостi, яка переходить в юнiсть, а потiм — в дитинство. Тобто старечий маразм.

Так от. Цей ланцюжок я оцiнила досвiдченим оком в п'ять тисяч, не менше! Адже його плетiння, як я вже сказала, було незвичним: вiн був таким тоненьким, мов шовкова ниточка, а попри це кожна його ланка була якимось дивом вивернута в протилежний бiк вiд iншої i це створювало iлюзiю невагомого свiтiння. Нiби ланцюжок було намальовано на шиї тонким пензлем, вмоченим в люмiнесцентну фарбу. Це остаточно пiдкорило мене. Я навiть трохи поступилася цiною, коли чоловiк перепитав її вчетверте.

Так вони з'явилися в моєму будинку.

А згодом усi кiмнати заповнились iншими мешканцями. Усi вони проходили крiзь мiй погляд, як крiзь променi рентгенiвського апарата. Таке теж буває в моєму вiцi. Старiсть i самотнiсть роблять з людини високочуттєвий прилад.

...Тетяна. Високi вилицi, погляд з поволокою, очi завжди трохи примруженi, нiби вона дивиться на яскраве сонце, вуста складенi рурочкою. Коли йде, тримається надто прямо i похитує стегнами, нiби несе на головi важку книгу. Так учать ходити панянок iз заможних родин. Кожен жест — мов змах крила. Говорить хриплуватим тихим голосом, трохи розтягуючи слова.

Жiнка в образi, з якого досить чiтко читається її минуле: неповна i неблагополучна родина i шалене бажання вирватись в iнший свiт, бути не такою, як iншi. Такi дiвчатка в юностi економлять на їжi, щоб купити собi фiрмовi речi чи парфуми. Якось я бачила, як Тетяна повертається з роботи — а працює вона в клубi гера Краузе — самотня, втомлена хода, розмазана помада на вустах. У неї тут було трiйко перспективних залицяльникiв з мiсцевих, але, певно, вона має iншi плани.

Тетяна завжди щось наспiвує. Я знаю, що вона тут не затримається надовго, просто не вiдступить вiд образу, який передбачає незвичайну долю, мандри, успiх. Принаймнi цього прагне вона. Можливо, так i станеться.

...Родина фрау Вiри. Так, це її родина, а не його — гера Романа, адже вiн сам, мов дитина. А Вiра — керманич i будiвничий. Типова нiмецька гретхен з манiакальним прагненням чистоти i порядку. Жiнка, що давно не дивилась на себе в дзеркало так, щоб погляд проник глибше поверхнi шкiри. Якби вона могла бачити те, що побачила я, впускаючи її в помешкання, то злякалася б звалищу нездiйснених бажань, що накопичились в її непогано влаштованому органiзмi. Її обличчя i зачiска бездоганнi, мов тi обруси, якi вона прала i прасувала ледь не щодня. Але це не могло приховати вiд мого зору повiльного внутрiшнього згасання. А приблизно через рiк я несподiвано помiтила, що ця красива, елегантна i така прохолодна жiнка... проковтнула свiтляка. Так я завжди характеризувала свої тимчасовi романи i захоплення (нагадаю: мiй чоловiк був старший за мене на тридцять рокiв, ну i я...). Вона могла дурити кого завгодно, та тiльки не мене. Але дурити їй, за великим рахунком, не було кого. Адже чоловiк дурив її, а тому не зосереджувався на внутрiшньому станi дружини.

Якось заїхавши на автозаправку перед в'їздом до столицi (я тодi їздила на виставку ювелiрних прикрас), побачила гера Романа в синьому комбiнезонi i жовтому кашкетi зi знаком фiрми. Вiн сидiв на стiльчику бiля мийного павiльйону i дивився вдалечiнь вiдстороненим поглядом. Вiн мене не помiтив. Я поквапилась вiд'їхати...

Того ж вечора вiн, як завжди, приїхав додому в своєму бездоганно випрасуваному дружиною костюмi i, як завжди, кинув до мене кiлька чемних фраз про переваги навчання в нiмецьких унiверситетах, де студенти не прогулюють лекцiй, а професура не бере хабарiв i таке iнше. I додав, що в повiтрi вже пахне весною...

Їхня донька Марина — бiлолиця, волоока красуня, з дивним виразом трохи розкосих очей, живе своїм життям. Перший рiк я не чула вiд неї жодного слова, крiм ввiчливих «добридень» чи «дякую».

— Дiвчинцi важко адаптуватись, — пояснила менi фрау Вiра. — Забрали її з першого курсу унiверситету, тепер має вступати тут, до батька на курс, нервується. Але тут — перспективи. Скоро зрозумiє.

Дiйсно, через якийсь час Марина повеселiшала. А чотири характернi синцi на литках — я їх бачила, коли вона пiднiмалась по сходах — красномовно сказали менi, що дiвчинка адаптувалась. Можливо, не так як хотiли її батьки.

У цiлому iснування цiєї iнтелiгентної родини на перший погляд здається гармонiйним. Насправдi достатньо почути їхнi розмови, ба, навiть не розмови, а iнтонацiї, щоб скласти парi (от тiльки немає з ким!), що цiй трiйцi давно настав край. Добре знаю цi iнтонацiї. «Налити чаю, любий?» — «Дякую, досить, кохана...» — «Чудова погода, чи не так?» — «У повiтрi пахне весною...».

Я знаю...

Оксана... Типова заробiтчанка без особливих прикмет, крiм однiєї: отримувати грошi i фанатично щомiсяця переказувати їх на свою батькiвщину. Таких жiнок завжди можна вирахувати у будь-якiй, навiть багатотисячнiй юрмi за однiєю ознакою — у них закам'янiлi вирази облич. Навiть коли вони посмiхаються, очi залишаються зосередженими. Їм до всього байдуже. У роботi вони можуть абсолютно все i дiють вправно i вперто, мов роботи, в яких є лише одна мета: заробити i вiдiслати додому грошi. Вони готовi перегортати гнiй, збирати полуницi з ранку до ночi пiд палючим сонцем, доглядати невилiковних хворих, мити, чистити i драїти тисячi пiдлог. I терпiти, терпiти, терпiти.

Безкiнечно i мовчазно терпiти.

Власне, це терпiння нiчим не вiдрiзняється вiд того, що вони переживали на батькiвщинi. З одного рабства вони потрапляють в iнше. Я розпитувала Оксану про її життя — воно було суцiльним терпiнням. У якому лише кiлька перших рокiв шлюбу тимчасово зблиснули надiєю на iнше. Такi жiнки iснують тiльки в постколонiальних країнах i на Сходi. Їх нiхто не жалiє. Їх просто використовують. Як на мене, це найбiльший грiх. Хоча i я не свята — плачу їй менше, нiж могла б...

Максим оселився тут останнiм. Пустила його з чистої цiкавостi: саме такої людини не вистачало в моєму «пасьянсi». З першого ж погляду було зрозумiло, що хлопець непростий. Таким складно змиритися зi свiтом, не пiдкоривши його. Їм завжди необхiдно рухатися швидко i в рiзних напрямках, нiби заплутуючи слiди, збиваючи всiх з пантелику.

Максим весь час пише. Свiтло в його кiмнатi горить до ранку. Зараз таких фанатикiв мало. А вiн фанатик, це точно... Останнiм часом вiн ходить сумний, зосереджений. Менi здається, я знаю чому — йому треба рухатись. Рухатись далi, а вiн застряг тут нiби в бермудському трикутнику. Я знаю, атмосфера нашого передмiстя розслабляє, вона для таких старих, як я. Молодим тут нiчого робити. Я сказала йому про це. Вiн поглянув похмуро i вiдповiв, що не знає, куди рухатись i додав:

— Якщо ви не проти, фрау Шульце, я зроблю на задньому дворi маленьке аутодафе.

— Що ви маєте на увазi? — запитала я.

— Вогнище. Воно горiтиме швидко, а потiм я все приберу. Попрошу Соню i вона посадить там квiти...

Менi стало його шкода. Я зрозумiла, що вiн збирається спалити свої рукописи. Звiсно, заборонила. Сказала те, що в таких випадках може сказати стара людина — про те, що у нього все ще попереду i таке iнше. Вiн посмiхнувся i несподiвано запитав:

— Як ваше iм'я, фрау Шульце?

Вiн був єдиний, хто запитав про це.

Я дозволила йому називати себе скороченим iменем — Лора.

— Лореляй? — уточнив вiн.

I процитував рядки з Гете...

...Мiй ковчег дав трiщину пiсля того, як ми вiдправили труну з нещасною Оксаною на батькiвщину.

Ця подiя прорвала потаємну запруду. I вона прорвалась — нестримною потужною хвилею. За мiсяць я лишилася тут сама. Менi пропонують продати будинок i перейти на державне забезпечення. Не знаю. Можливо, варто так зробити...

Юстина. Лист

«Дорога Соню!

Довго не писала тобi. Останнiм часом просто не було сил сiсти за комп'ютер i впорядкувати все, що думаю.

По-перше, бабусю поховали так, як вона просила — без повiдомлень у газетi, без помпи i цiкавих поглядiв незнайомих людей. А своїх було обмаль. Приїхав з Америки Макс. Була фрау Вiра.

Ти просила розповiсти подробицi, але їх небагато: в день похорону зiбралися бiля капели. Кожен зробив запис у книзi спiвчуттiв, розсiлися в першому ряду. Майже не спiлкувалися. Вийшов пастор. Його промова була досить розпливчастою, такою, яка б пiдiйшла кожному другому — «добропорядна», «законослухняна», «чуйна», «нехай спочиває з миром» i таке iнше. Що вiн мiг знати? Що вона сплатила всi витрати, щоб Оксану могли поховати на батькiвщинi? Що дала грошi Максу на його поїздку до Штатiв i вiдмовилась взяти борг? Що першi твої успiхи на мiжнародних виставках — з її подачi?

Не думаю, що хтось це мусить знати, крiм нас. Отже, бабусю поховали з миром. Як приїдеш — пiдемо до неї разом.

Твiй квiтник перетворився на хащi — повно здичавiлих квiтiв, лiзуть з-пiд землi, мов скаженi.

Ну, не будемо про печальне...

Дорога Соню! Хочу написати багато — великого, довгого листа, почуття переповнили мене до тої межi, коли хочеться вихлюпнути їх, затопити цiлий свiт своєю вдячнiстю до тебе. До тебе i твого чоловiка, мiстера Рiда.

Якби не ви...

Не уявляєш, яка я вдячна, що ти розшукала мене в Америцi. Знаю, ти скажеш, що лише виконувала прохання бабусi, але ж могла i не шукати...

Я давно звикла, що в цьому свiтi кожен за себе. Завжди почувалася самотньою. До того часу, як побачила тебе у своїй кiмнатi в унiверситетському мiстечку пiд Берлiнгтоном. Пам'ятаєш?

Досi соромно за розкиданi речi, порожнi бляшанки з-пiд пива i тютюновий запах — i це все на тлi пiдстрижених газонiв упорядкованої ззовнi територiї.

До наших кiмнат нiколи не заглядає професура. А тим бiльше — гостi чи вiдвiдувачi.

Я була незадоволена тим, що хтось бачить цей безлад i рознервувалась.

Отже, пробач, що не одразу була до тебе привiтною. Не хотiла нiчого знати. Здавна мене переслiдує вiдчуття, що живу (точнiше жила) в щiльно запаянiй бляшанцi, замкнена в собi i в межах того простору, в якому весь час перебувала — за парканом кампусу, де геометричнiсть форм бездоганно пiдстрижених газонiв i клумб, охайних корпусiв i штучнiсть стосункiв цiлком вiдповiдають цьому стану. Певно тому, з вiдчуття спротиву, влаштовувала такий безлад на тiй територiї, яка тимчасово належала менi, тобто в унiверситетськiй кiмнатi. Адже хоч щось в цьому свiтi має бути створеним для мене?! А я цього нiколи не вiдчувала! Моя мати казала, що бабуся обманювала нас все життя, i я уявляла, що все, що пов'язано з «фрау Шульце» — несправжнє i навiть вороже. З дитинства, як найбiльший докiр, коли не слухалась чи робила якiсь прикрощi, чула, що «пiшла в свого дiда». Але не в того, портрет якого стояв у матерi на столi, — поважного пана у фрацi, а в якогось «iншого» — з «дикої країни», «чужинця», котрий «купив бабусю за шматок хлiба». I тим самим позбавив нас «чистої аристократичної кровi».

Усе життя менi хотiлося розмотати цей клубок. I ти стала першою ниточкою, за яку я вхопилася. Хоча, повторюю, менi досi прикро, що зустрiла тебе i мiстера Рiда непривiтно. Тепер ти знаєш чому. А я знаю, що ти знаєш. I вiд того легше на душi...

Справжня приязнь з'явилася пiсля того, як побачила твою виставку в Нью-Йорку. Це було неймовiрно! Я не великий знавець мистецтва, але в твоєму срiбно-скляному свiтi я прожила кiлька прекрасних годин i повiрила тобi остаточно.

Ти сказала, що життя часом зав'язує цiкавi вузлики. Розповiла, як жила в тому притулку — така ж законсервована в собi як i я. Умовила поїхати до бабусi.

Я їхала з острахом. А якщо бути чесною — з великим страхом. У мене зi свiтом i без того складнi стосунки, щоб додавати до них ще складнiшi. Мало хто розумiє мене, адже всi тепер прагнуть бути людьми свiту. А я думаю, що такою людиною можна стати лише в тому разi, коли точно знаєш, хто ти є i звiдки прийшов. Ось цього я про себе i не знаю. Це пригнiчує. Це все одно, що вiд народження жити в сиротинцi i не знати, звiдки ти взявся на свiт.

Якщо мiй дiд з ваших країв, отже, в менi є частка вашої кровi, але є iнша частка — нiмецька. Але нi там, нi там я нiколи не була, нi тої, анi тої мови не знаю (хiба що мати часом говорила зi мною нiмецькою).

Хто мiй батько, я так i не довiдалась. Вiдколи себе пам'ятаю, у мене було кiлька вiтчимiв, з якими мама час вiд часу провiдувала мене в приватнiй школi, а згодом — в коледжi. На питання про батька, невiдмiнно вiдповiдала: «Яка рiзниця?». Дивна позицiя, яку я не могла осмислити до кiнця. Можливо, так вона мстилася бабусi, яку так i не пробачила. Завжди називала себе «фон Шульце», додаючи — «баронеса». Це смiшило мене. Але принаймнi у неї була батькiвщина — якiр, з якого можна знятися будь-якої хвилини, а можна просто подовжити його довгий ланцюг. Головне — знати, що вiн є. Нехай навiть i на великiй глибинi. Мабуть, батькiвщина — те, що любиш i через що страждаєш?

До Берлiнгтона ми жили в Цинциннатi, власне, я там народилася. Але чи люблю я це промислове мiсто? Хотiла б повернутися? Певно, нi. Погано його пам'ятаю. Тi спогади для мене немов вкритi сiрим покривалом, що висiло над нашим кварталом. Я не знаю, чому ми опинились там — чи був звiдти мiй невiдомий батько, чи мати занесло туди якимись iншими вiтрами, але дивно те, що це мiсто в штатi Огайо заснували нiмецькi переселенцi. Про це я дiзналася лише в коледжi на уроках iсторiї. Не знаю, чи знала про це мати, але тепер, коли я замислююсь над дивними переплетiннями доль, цей факт здається менi визначним. Можливо, у свiтi iснує якесь тяжiння на кшталт магнiтного, що керує нашими, на перший погляд, випадковими вчинками. Тому i Цинцинатi? Не знаю...

У загальнiй школi мене дражнили «носатою» i я безмiрно страждала через це, тому мало виходила на вулицю. Пiсля сьомого класу мама вiддала мене в приватну школу-пансiон — це вже в штатi Вермонт.

Перше, що змусило ворухнутися серце, кущi бузку на околицях Берлiнгтона i запах дощу в перший день нашого приїзду, велике синє озеро Шамплейн, над яким поставали з рожевого марева Адiрондацькi гори — з пiвночi i Зеленi — зi сходу. Цей краєвид досi стоїть перед очима...

Отже, мiй якiр — бузок, озеро i тi гiрськi хребти? Чи зеленi галявини кампусу приватної школи, де я провела бiльшiсть часу? Або Нью-Йорк, до якого, мов трамвай, «ходить» з Берлiнгтона чорний лiтачок на сорок мiсць, i куди я часом втiкала, щоб подивитись мюзикл на Бродвеї?

Чи не замало це для справжньої любовi i справжнього страждання? Тих, з якими ти говорила про свiй Львiв, попри всi свої успiхи i новi можливостi?..

Мабуть, цi питання змусили мене шукати «фрау Шульце», без якої я б не народилася на свiт. А, можливо, спрацював той «магнiт»?.. Тепер детальнiше, як ти i просила.

...Прибула на мiсце увечерi, п'ятнадцятого травня. Приємно вразило те, що мiстечко дуже схоже на будь-яке у Вермонтi: розкреслене охайними газонами, геометрично чiтке i якесь прозоре, мов вiдбиток в дзеркалi. Напевно, ти помiчала, що вiдбиток будь-чого в дзеркалi має бiльшу прозорiсть i яскравiсть, нiж те саме в реальностi? Людей на вулицях обмаль. Тиша. Карамельнi вiлли, оточенi садами. I... запах бузку.

У порожнiй кав'ярнi, куди зайшла, щоб вiдтягнути час зустрiчi, до якої не дуже була готова, довелося перекинутись парою слiв з барменом. Сказала, що шукаю будинок фрау Шульце. У вiдповiдь почула, що стара фрау доживає останнi днi i навряд чи прийме мене, адже давно усамiтнилась i навiть не тримає покоївки, хоча може собi це дозволити. I покоївку, i кухаря, i хороший догляд соцiальних служб. Але ось вже роки зо два в її будинку не було людської ноги. З тим i пiшла до помешкання.

...Менi довго не вiдчиняли. Потiм за дверима почувся скрип, нiби до них пiдiйшов залiзний чоловiк, та це скрипiв iнвалiдний вiзок. У ньому сидiла стара жiнка. Стара, але красива. Я стояла на порозi з валiзою i не знала, що сказати. Не знала, якою мовою, адже нiмецьку знаю погано.

Ззовнi був день, яскраве свiтло, буяння кольорiв запущеного саду, а з отвору на мене повiяло задушливою темрявою, здавалося, що зроблю крок i розчинюсь в нiй, стану тiнню. Я заклякла. Жiнка дивилась на мене, її руки i губи тремтiли. Я навiть подумала не зiзнаватись, а просто запитати, чи здає вона кiмнати, як ранiше. Але вона випередила мене, промовивши моє iм'я. Я не знала, чи варто нахилитися i поцiлувати її. Не поцiлувала.

Вона трохи вiд'їхала, впускаючи мене в дiм.

У цьому великому двоповерховому будинку жеврiла лише одна кiмната — велика спальня, де, певно, вона i мешкала. На стiнi висiв портрет — юна жiнка з квiткою. Вона чимось невловимо була схожа на тебе.

I я розслабилась. Хоча зовсiм не уявляла, що маю робити далi... Знаєш, що менi сподобалось? Вона, фрау Шульце, не лiзла менi в душу i не вимагала називати бабусею з першого ж дня. Тiльки запитала, чи зможу я залишитись на все лiто, адже збиралася померти в кiнцi серпня, i не прийняла вiд мене нiяких ввiчливих заперечень. Ми навiть посмiялися над цiєю темою.

Ну, тепер про будинок, як ти i просила. Можливо, вiн теж став для тебе маленьким якорем, початком вiдлiку твого нового життя. Фрау Шульце сказала, що я можу обрати будь-яку з кiмнат нагорi. Я обрала «твою» — сама i навмання, лише побачила з вiкна густi заростi бузку i щось схоже на квiтковi клумби. «Цим займалася одна з моїх постоялиць» — пояснила фрау.

— Соня? — сказала я.

I вона посвiтлiшала. Почала розпитувати про тебе. I ти, саме ти, стала нашою спiльною темою, через яку втратилась напруженiсть i нiяковiсть, яку взаємно вiдчували. Я розповiла все, що знала. Про те, що її протекцiя мiстеру Рiду зiграла свою роль не тiльки в твоїй творчостi, але i в особистому життi. Про те, яка простора у тебе майстерня зi скляними стiнами, через якi видно твiй сад, як на тебе дивиться мiстер Рiд...

— Я знала, що так має бути, — сказала бабуся. — Фрау Соня — надзвичайна жiнка, а Гаррi не лише генiальний промоутер, але з тих шалених вар'ятiв, котрi ще здатнi цiнувати справжнє — i мистецтво, i... почуття.

Потiм ми поговорили про iнших, тих, кого я знала лише за твоїми розповiдями. Певно, тобi це буде цiкаво.

Пiсля смертi прибиральницi Оксани i твоєї втечi до Америки (О! Бабуся розповiла, як збирала тебе i майже силомiць виштовхнула в iнший свiт. «Як при пологах» — сказала вона! ), все тут посипалось, розвалилось по шматках. Нiби, за її ж словами, прорвало дамбу.

Спочатку фрау Шульце вiдмовила в квартируваннi твоєму колишньому — вона його нiколи не визнавала. Виявляється, тримала вас лише через тебе. Дуже кумедно розповiдала, яку iстерику вiн їй влаштував, мовляв, що вона стара плiткарка i нишпорка, ледь не побив. Довелося Максу вгамовувати його чоловiчими методами.

Та спiвачка, що винаймала кiмнату поруч iз вашою, Тетяна, поїхала ранiше. Здається, повернулась на батькiвщину, хоча збиралася до Бельгiї.

Марина, донька квартирантiв, що жили лiворуч вiд тебе, майже одночасно з нею вирушила в «невiдомому напрямку». Пару днiв, доки батьки не отримали вiд неї листа, вони страшенно сварилися — з ранку до ночi, звинувачуючи одне одного в усiх грiхах. I це теж було схоже на прорвану запруду, адже родина була зразкова. З'ясувалося, що у фрау Вiри роман з якимось нiмцем, а вiд'їзд доньки став каталiзатором для того, щоб сказати правду. Закiнчилось тим, що вона також пiшла. Фрау Вiру я бачила на власнi очi — на похоронi. Вона приїхала з новим чоловiком. Красива, елегантна. Пiдiйшла до мене на хвилину, потисла руку, сказала кiлька слiв спiвчуття. Макса потрiпала по щоцi i вимовила щось на кшталт:

— Ну, ти нарештi навчився мити пiсля себе посуд?

Хоча я не зрозумiла, про що йдеться. Потiм вони разом розсмiялися. Поговорили про Марину.

Фрау Вiра гордовито сказала, що донька працює в Нiдерландах, вступила до тамтешнього унiверситету, вдало вийшла замiж. Потiм махнула рукою i розплакалась.

Макс...

Нi, спочатку ще про одного — Романа Iвановича, чоловiка фрау Вiри. Його я теж побачила. Бабуся говорила, що вiн працює на автозаправцi. Ми з Максом поїхали туди. Гер Роман працює на тiй же заправцi мийником автомобiлiв, знiмає маленький номер у мотелi навпроти, i, здається, цiлком цим задоволений. Сказав, що пише роман i невдовзi отримає за нього великий гонорар, але червонi очi i розпухлий нiс свiдчать про те, що гер Роман щовечора проводить досить серйозну «творчу розминку»...

Хто дiйсно «пише роман», то це Макс. Про тебе i про нього ми з фрау Шульце говорили найбiльше...

Дорога Соню! Так чи iнак, але це всi новини «з мiсця подiй». Зараз зроблю невеличку перерву — треба вiдiрватися вiд компа, адже ранок перейшов у вечiр. Поки що читай те, що написала.

Вiдсилаю.

Повернусь за годинку.

I, до речi, доброго тобi ранку! Забуваю про часовi пояси...

...Тепер я знову сиджу бiля вiкна, дивлюсь на сад. Пiд вечiр кущi бузку пахнуть особливо гостро, аж плакати хочеться... Я завжди дивувалась цим «невiдомо-чим» — чи то деревам, чи то квiтам. Суцвiття мiкроскопiчних, але таких фiлiгранно виточених квiточок... Цiкаво, скiльки їх в одному суцвiттi? Хто порахує? Чи однакова кiлькiсть пелюсток на тих квiтках? Чи є серед них — «щасливi», як скажiмо, на конюшинi? Я знаю, що ти це точно маєш знати! Iнакше б твої творiння зi срiбла i каменю не були б такими досконалими.

А я таки добряче заклякла перед твоїм «Бузковим кущем» у Метрополiтенi. Так, як тепер перед цим вiкном. I думаю, що, напевно, ти робила саме цей кущ, а тому маю вiдповiдь: кожне суцвiття i кожна квiтка в ньому — неповторнi. Чи не так?

До чого тут бузок?..

...Я вирiшила затриматись тут ще на тиждень, хоча пiсля вiдходу бабусi мене тут нiчого не тримає.

Макс зголосився допомогти з рiзними паперовими справами. Тепер я багата спадкоємиця, а що з тим робити — не знаю. Виявляється, що моє навчання в пансiонi сплачувала вона, а це тридцять сiм тисяч доларiв на рiк! I цей факт мене неприємно вразив, адже мати нiколи менi про це не казала. Можливо, вона сюди повернеться, все ж таки це її дiм. Я написала їй i поки що не отримала вiдповiдi. Побачимо...

Тепер не знаю, як зробити гiдний перехiд до iншої теми. Нiколи не мала хисту гарно писати. Зараз запитаю в Максимуса... Запитала. Смiється. Саме в цю хвилину, коли я мучусь, втупившись в екран. Каже: в кiно завжди поважав прийом «швидке входження до сюжету: бика за роги!». Що таке «бика за роги», менi не зрозумiло.

Вiн ще смiється, сидячи навпроти, каже: ну, пиши зараз те, що я надиктую.

Отже, вiтання тобi вiд Макса... Почекай, вiн каже, що вiн такого не казав (але все одно — вiтання тобi вiд Макса!)...

...Слухай, я, звiсно, зараз напишу пiд диктовку, але...

Каже: нiяких «але», що за самодiяльнiсть?! Одне слово...

Каже: «I цього теж не казав, бо слiв буде бiльше!».

Добре, пишу мовчки:

«Дорога Соню! Я, як добропорядна кобiта...»

Почекай...

Що таке «кобiта» — не знаю. Сердиться, каже, щоб не вiдволiкалась.

I почала спочатку. Починаю i мовчу:

«Дорога Соню! Я, як добропорядна кобiта, шостий день тримаю видатного голлiвудського сценариста (вiд скромностi не помре!) прикутим усiма фiбрами душi (що таке фiбри?) до одного питання, яке вiн поставив одразу, щойно переступив порiг цього батярського (що це таке теж не знаю)притулку для кретинiв. Питання було поставлено прямо i грубо з уживанням кiлькох незрозумiлих слiв невiдомого походження. Але суть його я вловила, як будь-яка дiвчина, що мрiє вдало вийти замiж (неправда!!!). Коротше, вiн запитав, чи згодилася б я переспати з ним з метою подальшого розвитку стосункiв...»

Соню!!! Почекай... Зараз я його вижену звiдси...

Продовжую, зачинивши дверi на ключ!!! Отже, таке воно це «швидке входження до сюжету»... Хоча менi здається, що я правильно розпочала — з твого бузку, який вже заснув, i тепер у сутiнках нагадує якогось екзотичного звiра, що спить стоячи посеред запущеної клумби. А я вiдчуваю такий затишок i спокiй, нiби давно живу в цьому будинку, сповненому рiзних iсторiй. Якщо добре подумати — у мене нiколи не було такого притулку, де я могла б почуватися хазяйкою. В кампусi школи i унiверситетському мiстечку ми жили по двоє-троє в кiмнатi. I тасувалися мiж собою, мов колода карт — нiчого справжнього, всi зайнятi навчанням, кожен за себе. Легкiсть i неперебiрливiсть.

Отже, Макс...

Вiн приїхав на другий день перед похованням. Перша зустрiч виявилась досить курйозною. Я поралась у садку, збираючи квiти на похорон — брудна, в старому комбiнезонi, в капелюху, насунутому на очi i — плакала. Знаєш, уперше плакала, уявляючи, що могла б здогадатися нарвати квiтiв ранiше — просто так. Поставити їх на тумбочку бiля лiжка, щоб вона могла їх побачити чи хоча б вiдчути аромат.

Словом, я не помiтила, як хтось пройшов у сутiнках по стежцi, але страшенно злякалася, коли почула, як шелестить гравiй, присiла пiд кущем i затисла в руках садовi ножицi. У будинку було темно, лише жеврiла свiчка бiля труни на першому поверсi. Я бачила, як тiнь зупинилась, це була чоловiча тiнь. Вона прокрадалась до будинку. Але не дiйшовши до порога, чоловiк зупинився, закурив i опустився на лавку в альтанцi. Тодi я змогла тихо пiдкрастись i приставила до його схиленої шиї вiстря ножиць.

— Забирайтесь геть! — сказала я. — Iнакше ви мрець!

Вiн не ворухнувся. Зробив одну затяжку, випустив дим i я почула його голос:

— Не переконливо...

Я розгубилася. Голос був спокiйним. Потiм вiн сказав:

— Я приїхав до фрау Шульце... Але, очевидно, запiзнився.

I я опустила свою зброю. Сiла поруч.

Усi цi днi Максим допомагав менi, як мiг i на похованнi, i з будинком, i зi спiлкуванням з чиновниками. Чесно кажучи, я вперше в життi вiдчула допомогу i пiдтримку. У нас прийнято посмiхатися i не мати проблем.

Ми багато говорили, хоча дещо я знала вiд бабусi. Знала, що вiн поїхав до якоїсь американської кiностудiї разом зi своїм другом — вiдомим режисером, з яким випадково познайомився, працюючи в готелi. «Знаєш, що сказала менi фрау Шульце, коли я мов очманiлий повернувся додому наступного дня пiсля цього знайомства? — розповiдав Макс. — Вона сказала, що нема чому дивуватися, адже часом, якщо, звiсно, ти на це заслуговуєш, доля знайде тебе i пiд кришкою зламаного роялю...».

Пiсля похорону вiн не спiшив назад, хоча йому часто телефонували. Чекав, поки я завершу тут податковi справи, запропонував летiти назад разом. До речi, сказав, що був трохи закоханий у тебе i потiм з величезним задоволенням дав твоєму колишньому чоловiковi по пицi. «Вiддухопелив по перше число» — сказав. Але як це, я не зрозумiла. Можливо, все вiдбувалося першого числа...

Щовечора ми сидiли в саду i вiн багато розповiдав про вашу країну. Знаєш, вiн планує повернутись, але не тепер, пiзнiше. Сказав, що це дивна країна, в яку героєм можна повернутися лише в одному з випадкiв: зi щитом чи на щитi. Я розумiю це так: зi щитом — це озброєним i захищеним, а на щитi — мертвим. Про те i про iнше вiн наводив багато прикладiв. I, знаєш, я захопилася твоєю батькiвщиною, вiдчула в нiй живий рух, якого менi так не вистачало в затишнiй каламутi свого життя, в його запрограмованостi.

I ще одна дивна рiч: несподiвано я зрозумiла бабусю. Мати казала, що вона вiддалася ворогу за шматок хлiба. Неправда, Соню. Це була любов. Просто любов, яка не має пояснень. Ти ж сама знаєш, що любов немає пояснень, чи не так, Соню? Ми говорили про це з тобою, коли ти розповiдала, якi складнi формули виводила, щоб пояснити собi, чому тобi було так недобре i самотньо в цьому будинку, i як всi цi складнi формули i питання вiдпали, коли ти вперше побачила Гаррi. I все спрацювало за правилом тяжiння, яке — присягаюсь — усе ж таки iснує!

Я теж це зрозумiла не так давно, i щаслива, що це трапилось. Смiшно згадувати, скiльки вечорiв ми з колежанками проводили в дурнуватих розмовах про так званi партнерськi стосунки, вираховували для себе найкращу партiю — за зовнiшнiстю чи кар'єрою. Якими важливими здавалися рiчний прибуток, статус в суспiльствi, наявнiсть заможної родини та власного будинку. А все це полетiло шкереберть вiд одного лише слова, почутого в темрявi саду: «Не переконливо...». Дiйсно, все, що надається розрахунку — не переконливо. Хоча, можливо, в менi говорить та частка кровi, яка нуртує в iнакшому напрямку?

Отже, любов не має пояснень! Але має наслiдки i... продовження. Саме тому, як ти сама сказала, життя зав'язує цiкавi вузлики. Вони є у всiх. До мого приїзду сюди, я думала, що моє життя пряме, мов одна гладка суцiльна лiнiя. Я помилялася. Виявляється, i я маю про що подумати. Можливо, я отримала у спадок не тiльки цей будинок, але й таку ж любов «до чужинця»?

...Нашi останнi розмови були вiдвертими. Я називала її бабусею, вiд чого вона одразу починала плакати. А вже перед самим вiдходом розповiла про стару скриньку, в якiй зберiгає записку вiд мого дiда. Показала її менi — клаптик пожовклого паперу iз затертими незнайомими лiтерами, написаними олiвцем. Шкодувала, що так i не наважилась показати її Максу або тобi.

Так, так, саме комусь iз вас.

...Тепер нiч. Я бачу свiй вiдбиток у темному склi вiкна. Вiн досить химерний, нiби на мене дивиться двiйник з-пiд мiнливих вод Рейну — Лореляй. Але не загальновiдома, про яку писав Гете. А iнша, оспiвана давнiше Клеменсом Бретано: жiнка, через яку гинули моряки. А вона вiддала серце бiдному рибалцi з чужих країв. А коли вiн поїхав, вона кинулася в рiку, адже життя втратило сенс. Така от iсторiя...

Дорога Соню! Я вирiшила прийняти пропозицiю Макса — ми повертаємося разом. Саме тут, у цьому будинку, який мiг би бути моїм вiд народження, я вiдчула, що в мене є родина, про яку навiть не здогадувалась. Уявляю, як ми приїдемо до вашого затишного будинку i будемо сидiти на вашiй склянiй терасi — ти, Гаррi, Макс i я. I я бiльше не заздритиму (бо, був такий грiх!) тому, як на тебе дивиться Гаррi... Ти зробиш тi страви, якi їла в «Кривiй липi» у своєму рiдному мiстi — чанахи i яблучний струдель. Ти так смачно розповiдала про цi страви, що я просто змушу тебе зробити їх! Ми пом'янемо фрау Шульце — наш «вузлик», на якому дивним чином зав'язалися нашi долi... I я дiстану записку свого дiда. Усе буде так, як вона хотiла — ви прочитаєте її. Ти i Максим. Фрау Шульце, уроджена Лора Брандмауєр, зробила правильний вибiр...

Невiдомий солдат. Записка

«Ми зустрiнемось серед небес Там, де в'ється мiж хмарами плай, I якщо я сьогоднi воскрес – Воскресила мене Лореляй! Не шкодуй, не сумуй, не проси, А якщо вiдiйду — пам'ятай: Я i мертвий скажу — «сим єси!» Бо зi мною була Лореляй! А коли завирує потiк I знесе моє тiло за край – Ти не згаснеш! Бо я шепотiв Лореляй! Лореляй. Лореляй...

12 травня, 1945 року,

02 година 40 хвилин,

Бабельсберг»

Примітки

1

Пісня «Сум Марії» на слова Ігоря Жука.

(обратно)

2

Агов, хлопче, ти живий? — нім.

(обратно)

Оглавление

Тетяна. «Лiлi Марлен»

Роман Iванович. Партiя в шахи

Оксана. «Гуцулка Ксеня»

Вiра. Вершки з полуницею

Соня. Ящик пiд рядниною

Марина. Вiкно в свiт

Саня. Гольфи Лаури

Максим. Коридорний

Фрау Шульце. Ковчег

Юстина. Лист

Невiдомий солдат. Записка Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg