— Мене Аґнєшкою звати, — нарешті простягла вона правицю, видихнувши густу хмарину диму й пари.
— А я Роман.
— Ага, Роман… Роман — це гарно.
— У моєму теперішньому становищі бути мною погано.
— Ось що, Романе, — проігнорувала вона попередню його репліку й несподівано без зайвих церемоній перейшла на «ти», — я можу тобі допомогти, принаймні спробувати. Маю порожню квартиру. Ви можете там поселитися на кілька днів. А потім розберетеся. Що скажеш?
— Я, звісно, погоджуюсь. Вибору немає. Але… з чого раптом така доброта? — таки поцікавився він.
— Ну як, сьогодні таки Різдво, час на дива, казку й таке інше. Крім того, я маю непрості стосунки з Богом і багато грішила цього року. Може, такий вчинок колись мені зарахується на небесах. А може, і не зарахується. Вважай, що я тобі хочу допомогти від щирого серця.
— Дуже дякую! Звісно, я погоджуюсь! А це далеко звідси?
— Ні, це на Празі. Я на машині, отже, хвилин за п’ятнадцять будемо на місці.
— Як?! Прага? — не повірив своїм вухам Роман.
— Так, це такий район Варшави, за Віслою. Називається Прага. А що таке? — запитала його Аґнєшка.
— Ми якраз звідси мали сьогодні виїхати до Праги. Тільки до чеської.
— А, яка різниця, — втомлено махнула рукою полька, — від долі не втечеш, Романе. Судилося вам сьогодні дістатися Праги, і ніхто цьому, вочевидь, не завадить.
Роман не був так глибоко і по-філософськи налаштований, але погодився з Аґнєшкою. У всякому разі він сприйняв пропозицію польки з олімпійським спокоєм, якось відсторонено, певно, через емоційний шок від сьогоднішніх подій. Почувався перестудженим і спустошеним — вони з Оленкою добряче змерзли за останні кілька годин, а їли ще вранці. Не дивно, що бажання дістатися теплого помешкання, де, можливо, навіть буде що перекусити, миттю і вщент розбило залишки здорового глузду й типової для деяких чоловіків непримиренності із ситуацією, коли всі проблеми вирішує жінка. Підозри відступили, самолюбство вгамувалося й стишено осіло, неначе мул у збаламученій річковій воді. Залишилася тільки вдячність.
— Добре, Аґнєшко. Дуже дякую тобі. Нехай цей вчинок зарахують при обліку гріхів і добрих справ. Я зараз розповім усе Оленці, і ми підійдемо до машини. Де вона стоїть?
Комментарии к книге «10 слів про Вітчизну», Олексiй Чупа
Всего 0 комментариев