— Віталік, що з тобою? — кинувся Георгій Владиславович до колиски.
Віталік не відповів. Його обличчя кривилося у страждальницькій гримасі.
— Надю, що з нашим сином? — звернувся батько до дружини.
Дружина молилася, її чорні круглі очі світилися яскравими вогниками у тьмяному світлі каганця…
Викликали «швидку». Лікар довго вовтузився біля малого, щось вимірював, ляпав малого по спині, кудись телефонував, супроводжуючи все професійною лайкою. Далі пішов до ванної, вимив руки і прополоскав горло смердючою хлорованою водою.
— Що з ним, що з Вітасиком? — рвала на собі волосся мама.
— Отруєння.
— Чим? Я ж його ще груддю годую.
— Грудним молоком, — спокійно промовив лікар, потер пухкі вуса й попрямував до виходу.
— А нам? Що нам робити?
— Моя порада… — зупинився лікар на східцях.
Надія Олександрівна затамувала подих, аби не прослухати пораду лікаря.
— Втопіть його, — цинічно пролунав сухий голос ескулапа. — Або давайте я втоплю… Діла не буде.
Після довготривалого оціпеніння Віталікова мама напоїла сина марганцівкою, поставила градусник і пішла спати. Георгій же Владиславович запив. Уже пізніше він звинувачував у цьому свого сина, Віталіка.
— Це з твоєї вини я бухаю, — бив він сина. — Це з твоєї вини я невдаха, — летів у Віталіка черговий стілець.
Це був його батько. Він справедливий, а тому Віталік погоджувався з усім, що казав йому його старий, з усіма об'єктивними несправедливостями й неправдами старших, з усіма беззмістовними звинуваченнями й ударами по нирках і голові, зі своїм зеленавим відтінком обличчя, зі своїми смішними пальцями на ногах, з усіма однокласницями, що не втомлювалися потішатися над ним, з учителем хорового співу, який не упускав нагоди назвати його дебілом. Це все потім, а зараз лежав собі Віталік у ліжечку, давився своєю слиною, своїми дитячими хворобами, цим прогірклим несвіжим повітрям, цією чорною зимою, своїми п'ятнадцятьма прожитими місяцями, своїм дитячим болем…
3— Як його звати? — запитала нянечка Наталія Михайлівна, тупорила й незграбна тітка.
— Кого з них? — перепитала вихователька Лідія Антонівна, суха безпринципна сука.
— Та цього от дебіла, що пузирі ротом пускає.
— Вітя, здається, чи Віталік… Вітя! — загукала вона до Віталіка.
У відповідь — ніякої реакції.
— Я ж кажу, дебільний, — сплюнула на холодну підлогу нянечка.
Комментарии к книге «Анатомічний атлас. Важко бути жабою», Артем Чех
Всего 0 комментариев