«Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць»

Лариса Денисенко Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць

i)

«Доброго ранку, Семе», - жваво сказала я - людина, що йде й не зупиняється, коли вiтається. Семен не вiдповiв, навiть не подивився на мене. Про те, щоб хоч кивнути у вiдповiдь - годi було й думати; але така вiдсутнiсть реакцiї не була для мене чимось новим.

Учора в супермаркетi я зустрiла хлопця, з яким часто спiлкувалася, коли ми були пiдлiтками. Познайомили нас собаки. Так дивно - виходиш гуляти iз собаками, а спiлкуєшся все одно з людьми. Його прiзвисько я досi пам'ятала: Пiй. Не знаю, хто й чому дав йому таке iм'я, але ми тодi вирiшили, що це походить вiд перших лiтер його справжнiх прiзвища та iменi - Петрина Iгор. А «й» вiдповiдно до сталих хулiганських традицiй двору завжди ставилося наприкiнцi слова. Вiн був цiкавим хлопцем: наприклад, коли бiльшiсть iз нас усвiдомлювала, що ми просто вигулюємо собак, то вiн думав, що зустрiчається з тiєю чи iншою дiвчиною (звiсно, не зi мною). Мабуть, у нього було романтичне сприйняття навколишнього середовища.

Я блукала помiж пакункiв iз соком, бо дуже важко визначитися, що тобi хочеться випити: яблучного, полуничного чи щось iз цитрусових напоїв, коли стан душi благає про горiлку. «Ганна, Ганна. Га-н-на», - раптом зашепотiв за спиною якийсь невгамовний привид, смакуючи моє iм'я. Спочатку тихо, потiм гучнiше. Наче хтось потроху пiдсилював звук. Я повернулася. «То це ти!» - сказав вiн. Це був Пiй. Спершу я зрадiла: давно його не бачила й усе таке. Його худi ноги бовталися в холошах шортiв кольору блiдої поганки, як дзвоникове телiмпало (до речi, наскiльки менi було вiдомо, основна вимога, яку вiн висував до потенцiйної обраницi, була така: ноги її мають бути худiшими за його власнi; я ще тодi нiяк не могла уявити такi ноги у живої та здорової дiвчини).

«Гей, привiт! Як справи?!» - запитала, наближаючись. «Нормально», - вiдповiв вiн i хутко подався у бiк кас. В руках у нього нiчого не було. Нi кiльця ковбаси, нi пляшки, нi якого-небудь пакунка. «Пiй!» - заволала я, бо такий уже був у мене настрiй. «Пiю!» Вiн не озирнувся. Я склала руки рупором: «Чуєш, Пiю?! В мене теж усе нормально-о-о-о-о-о!» «Нор-маль-но!» Вiд мого голосу його, як недолугого богатиря вiд свисту Солов'я-Розбишаки, що розгулявся не на жарт, вiдносило все далi й далi до виходу. «Нормально? От уже й нi», - сказала незнайома бабця. Вона привiтно зиркнула на мене. В цьому поглядi так само не було нiчого дивного, хоча не можу пригадати, коли востаннє менi посмiхалися бабусi. Загалом же я маю вигляд бабусиної мрiї. Акуратна, зiбрана, вдягнута в щось подiбне на унiформу. Стара пантофля!

Опанувала я себе бiля каси, коли викладала на касовий ескалатор пляшку горiлки, пакуночок духмяного перцю-горошку, паковання пряженого молока та бляшанку консервованої кукурудзи. Супермаркетова стажерка «Коваль Олеся Петрiвна» гмикнула, бо уявила собi, що я можу зготувати з такого набору харчiв.

Я все це до того, що мене не дуже здивувало мовчання Семена. Вiн стояв, наче прибитий цвяхами до цегляної стiни, й тримав у руках дитяче вiдерце кольору скажених пожежникiв. Менi б замислитися, на що може очiкувати людина в центрi мiста, ховаючись за стiнами та притуляючи до себе дитяче вiдерце, о восьмiй ранку? Та - нi. Я настiльки звикла думати про себе, що iнших могла тiльки iдентифiкувати. Дякую й на тому, що вiрно.

Семена на минулому тижнi було звiльнено з нашої контори. Тобто його попросили пiти. Тобто сказали, що вiн, звичайно, вельми розумний, здiбний i дуже перспективний молодий чоловiк, i що його знання та досвiд були надзвичайно кориснi, але наша контора не варта того, щоб його велике iм'я було вписано в новий трудовий контракт. У такий спосiб у нас прийнято позбуватися людей. Справдi, урочисто? «Щоб людина не втратила гiднiсть», - каже Ернест, наш офiс-менеджер, чи, як зве його моя мати, «ваш кадровик».

Насправдi Семен програв вiйну, яку вiв iз нашим бухгалтером Катериною. Навiть я, iстота зi зсунутим почуттям самозбереження, усвiдомлюю, що воювати з бухгалтером - остання справа. Семен був переконаний у своїй перемозi. Я навiть не знаю, навiщо йому це було потрiбно. Невже вiн хотiв бути бухгалтером? Чому ж тодi вчився менеджерувати проекти? Може, кровожерний Марс не давав йому спокою? Але в наш час завжди можна задовольнити Марса, бо мiсць, де триває вiйна, де розпочинається вiйна i де можна розпочати вiйну всього-на-всього за один барель нафти - скiльки завгодно. Звiсно, треба зважити на той факт, що супротивник там може бути не такий вихований i стриманий, як бухгалтер Катерина. Ще й в окулярах. Ще й такий, що нараховує тобi твою заробiтну платню щомiсяця.

Семен угнiздився в наших комп'ютерах, як вiрус. О, офiснi вiйни,

я спiваю вам пiсню! Щоранку кожен спiвробiтник нашої контори отримував листа, в якому паплюжився досвiд, професiоналiзм, людськi якостi та реакцiї панi Катерини. Знаряддями вiйни були меморандуми, доповiднi, пояснювальнi та службовi записки. Катерина витримувала це довго, бо вважала Сема бовдуром, аж поки Ернест не попросив її покласти край цьому безладу. I вона поклала край протягом однiєї доби. Ернест знав, що й кому доручати, сам звiльняти людей вiн не любив. Катеринi було набагато простiше, тому що люди для неї вмiщувалися в рядки цифр, якi вона сумлiнно перевiряла, коли нараховувала заробiтну платню та звiтувала про податки. Тому, коли Семен став для неї не тiльки витратним рядком, а ще й ранковим листом iз погрозами, вона з властивою їй методичнiстю його знищила.

Тим часом ранкове засiдання все нiяк не розпочиналося. Кожного понедiлка ми збираємося, щоб обговорювати щось. Що то є, це «щось» - нiхто не знає i не хоче знати, як i сушити мiзки - навiщо його обговорювати, але ви б чули, якi всi активнi! Навiть я, навiть я. Хоч як це огидно. Вже те, що ми збираємося на понедiлкове обговорення, свiдчить, що всi ми, i я так само, входимо до кола осiб, так чи iнакше обтяжених вiдповiдальнiстю та вiдносною владою. Що це за вiдповiдальнiсть, яка це влада - можна дослiджувати довiку, але одне я знаю точно: все це береться до уваги, коли нам нараховують заробiтну платню.

Усi ми пили каву та чай. «Тому що це зближує колектив та вивiльняє особистiсть». Влад, як завжди, читав газету. Насправдi йому кортiло, щоб усi второпали: вiн є дуже розумним та полiтично обiзнаним. Леонiд Юрiйович, жахлива вусата iстота з очима кольору оцту, колишнiй народний обранець, розглядав свою люльку, наче бачив її вперше. Любаша роздивлялася своє обличчя в люстерко. Кривилася. Вона робила вигляд, що сьогоднi не дуже задоволена своєю зовнiшнiстю, хоча яке це має значення, коли твоєю зовнiшнiстю задоволена переважна бiльшiсть жiночо-хтивно орiєнтованих чоловiкiв? Трiйка молодикiв тихо теревенила про футбол. Я їх не називаю, тому що плутаюся в їхнiх iменах, але когось iз них точно звуть Сергiєм. Ася робила вигляд, що дає вiдпочинок очам, саму ж її сватали слiпцi. Валентина та Надiя оглядали всiх нас i займалися своєю улюбленою справою: уявляли нас мертвими, втопленими у соромi, в коротеньких, нами ж оброблених штанцях. Гралися нами, нiкчемами, як хлопчисько солдатиками. Ежен вiдкинувся у фотелi й читає якийсь огляд. У нього настiльки рiдке свiтле волосся, що потилиця здається (а може, так воно i є) рожевою. Не було тiльки Ернеста. Великий Керiвник нервував. Вiн не любив слухати балачки iнших, вiн любив слухати тiльки себе, тому конче мав дочекатися Ернеста. Бо лише Ернест, як нiхто iнший, прислуховувався до кожної фрази й мiг необтяжливо, в легкiй чи навiть грайливiй формi донести її до вух Великого Керiвника.

Коли врештi-решт з'явився Ернест, усi принишкли. Бо не кожного разу бачиш стриманого австрiйця, втiм, як i будь-кого, незалежно вiд характеру та нацiональностi, хто приходить на роботу весь у плямах фарби, що урiзноманiтнюють волосся, одяг, шкiру. Скаженої пожежної фарби. «Еп», - вичавив iз себе Великий Керiвник. Любаша запанiкувала: «Жах. Абсолютно!» Валентина вирячилася на Ернеста, наче корова на лiкарську ковбасу, якби та їй пiдморгнула по-родинному. Надiя пустила пробний гигик. Ернесту це не сподобалося, тому вона швидко проковтнула наступний тiльки-но народжений смiшок. Один iз молодикiв почав говорити про ацетон, просту воду й розчинник. Я чекала, коли хтось запропонує хiмчистку та перукарню. Анiчичирк.

«Я дуже цим вражений», - почав Ернест. Вiн зажди все розпочинав цим висловом, доводячи всiх нас до сказу. Востаннє я бачила його таким знервованим, коли Арнольд Шварценеггер перемiг на виборах i отримав пост губернатора Калiфорнiї (Ернеста тодi ґречно поздоровляв увесь наш офiс, включно з Великим Керiвником; загалом же нашому офiсу не властиво перейматися людськими почуттями). Ернест тодi так соромився свого земляка, що не знав, куди подiти очi, наче це вiн власнопiхвенно народив чи власнопрутнево створив могутнього Арнi. А єдиним одкровенням, що я чула вiд Ернеста (вiн мав рацiю, коли казав, що вiд червоного вина йому стає зле), була розповiдь про те, що залiзний Арнi, коли холостякував, робив фотокартки сiдниць своєї майбутньої дружини й надсилав їй анонiмно. Вiн вважав усе це невиправдано непристойним. Я тодi хотiла сказати, що, як на мене, значно приємнiше побачити на анонiмно надiсланiй фотокартцi свою дупу, нiж чужу. Все-таки щось своє, рiдне. Але тодi обачливiсть мене зупинила вiд ознайомлення Ернеста з моїми думками. Сама я людям, до того ж стороннiм, надсилала ще й не таке.

«За рогом мене чекав…» - Ернест зупинився i вдячно подивився на чиюсь руку, яка протягнула йому склянку з водою. «…Манiяк», - пошепки додав Влад. Вiн був свято переконаний у тому, що дуже дотепний.

Любаша гигикнула. О, вона це вмiла. Робити так, щоб чоловiки змiцнилися думкою саме в тому, в чому їм кортить змiцнитися думкою. Я вважаю, що це природжений хист. Бути такою вродливою, вмiти пiдтримувати таємнi бажання чоловiкiв i вдягатися на межi високого смаку й розпусти. Коли дивишся на Любашу, нiколи не можеш зрозумiти: чи вона справдi сексапiльна, чи просто причмелена? Втiм, цими сумнiвами гризуть себе жiнки. Чоловiки лише тамують подих. Бо - чарiвна.

«Мене чекав Сем. Вiн привiтався, назвав мене… е-е-е… -

тут Ернест спробував пiдiбрати англiйський вiдповiдник того, як означив його Сем: - Падлюкою. - Великий Керiвник трохи пiдвiв лiву брову догори. Ернест почервонiв: - I вилив на мене вiдро фарби».

«Я знала, що вiн якийсь навiжений», - розважливо промовила бухгалтерка Катерина.

«Повне вiдро?» - недовiрливо поцiкавився Влад.

«Нi, порожнє«, - бовкнув хтось iз молодi.

«Це було дитяче вiдерце», - втрутилась я.

«Так! Дитяче! Точно!» - зрадiв Ернест. Надiя з Валентиною пильно глянули на мене.

«Зрада! Зрада, Сiр!» - якби вони були вiдвертiшi, то саме так i заволали б. Королiвськi фрейлiни. Але ж хитрi потвори. Завмерли в очiкуваннi. Вони мене розглядали. Думали: як це вони мене прогледiли? Ким я досi прикидалася? Як же вони проґавили мої ницi намiри? I тут Ернесто спалив недоброзичливi погляди, спрямованi на мене, як сонце спалює залишки туману. На таке здатен тiльки вродливий чоловiк.

Ернесто таким i був. Засмаглий красень. Рятувальник Малiбу. Аргентинець, який нiколи не приходив на роботу вчасно, чим мене пiдсвiдомо дратував.

Я не люблю людей, якi постiйно спiзнюються й не цiнують ранки. Мабуть, ще й тому, що я сама дуже пунктуальна, вранцi завжди активна, енергiйна й зiбрана, але нiхто цi мої якостi не вiдносить до чеснот i, вiдповiдно, не цiнує. Хiба це справедливо? А ще я знаю таке: Ернесто може запiзнюватися стiльки, скiльки йому заманеться. Менi ж досить одного разу випадково спiзнитися хоч трошки - матиму великi неприємностi.

Влiтку в нас набагато менше роботи, нiж в iншi сезони. Вiдверто кажучи, ми й тодi не дуже перевантаженi працею. Якщо можна взагалi вважати працею те, чим ми зазвичай займаємося. Але влiтку в нас з'являються визнанi керiвництвом (адже це головний чинник, чи не так?) об'єктивнi причини не заглиблюватися в роботу. «Можете самi регулювати свiй робочий день. Тому що лiто. Наплив роботи зменшується. Можна приходити на годину пiзнiше чи йти на годину ранiше», - сказав нам Ернест. Ернесто, випещений традицiйними сiєстами, жваво вiдгукнувся: «Так! Можна взагалi не стирчати на цiй роботi, коли нема чого робити». «Я дуже цим вражений, - сказав тодi Ернест i додав: - Ти, звiсно, маєш на увазi бути вiдсутнiм на роботi ментально?» «О, так, так. Si! Ментально», - вiдповiв Ернестiно. Вiн просто не любив втрачати обличчя.

«О… де це ти вештався?» - спитав Ернестiно Ернеста.

Цi слова бiльше пасували б Ернесту, тому що Ернестiно запiзнився бiльше нiж на годину. Але то дрiбницi. «Я дуже цим вражений», - знову розпочав свою сумну розповiдь Ернест, але Ернестiно, як завжди, його не дослухав. Вiн скривив мармизу, тицьнув пальцем у напрямку клубного пiджака Ернеста: «Це треба негайно здати до хiмчистки. Матiр Божа, який бруд. А з цим треба негайно йти до перукаря». I вони пiшли.

Я ж думала про те, що менi бракує смiливостi одного разу взяти та й плеснути фарбою в обличчя людинi, котра мене образила. Чекати її попiд стiною. Годину, двi. Порожнiми очима проводжати людей, що поспiшають на роботу. Не вiдволiкатися нi на що. Чекати одну, особливу людину, притиснувши до себе вiдерце кольору скажених пожежникiв. I серце лунко б'ється, завмирає, наче перед першим побаченням. Хiмiя ненавистi, як вона схожа на хiмiю кохання! У своїй уявi я швидко розправляюся з усiма ворогами. Фур-фур! - летять їхнi голови. Вони потрапляють у рiзнi халепи, пiдозрiлi особи пiдпалюють їм дверi, хтось невiдомий, а через те страшний, надсилає їм у блакитних конвертах курячi кiстки та шовковi мотузки з незрозумiлими вузликами. Пiсля того напруження, якого я завдаю своїй уявi, менi бракує сил на реальнi дiї. Мiй мозок наситився помстою. Я вичерпалася. А ворог, як i ранiше, ласує тiстечками, торкається язиком кокосового кришива.

Iнколи менi дуже не хочеться працювати. I що бiльше про це думаєш, то менше хочеться. Я завжди заздрила таким постатям, як Влад.

От зараз вiн сидить з такою розумною пикою, роздивляється щось на порносайтi. Я звiдси не бачу, що саме, але здогадатися не важко. У звiтi вiн напише, що ретельно вивчав деякi питання французького законодавства. I нiяких докорiв сумлiння. Я ж змучуся. Вже зараз я байдикую, i менi соромно за це. Соромно й заздрити Владовi. В мене природа чи Бог вклали стiльки комплексiв, що я дивуюся, як я оце народилася собою, а не наочнiстю для якогось психотерапевта.

Сам на сам iз комп'ютером годинами, коли не вiдчуваєш, що тобi трохи нiяково, не треба ховати очi, тому що це - рiч. Ми не ховаємо очi вiд речей. Нiколи. Можливо, вони щось приховують вiд нас. А ми перед речами справжнi. Нам не лячно. Не соромно. Ми не стежимо за собою, за виразом свого обличчя, ми не приховуємо слiз. Коли до мене прийшов англiйський лицар, вiн почав зi звинувачень, що я завжди чогось боюся. «Що було б iз тобою, коли б ти зiткнулася з драконами?» - спитав мене вiн. Я тодi сказала, що баталiї з фантастичними драконами - нiщо в порiвняннi з розмовами зi спiвробiтниками ЖЕКiв та вiдчуттям на собi поглядiв вуличних пiдлiткiв. Менi вже за тридцять, i для мене нестерпно спiлкуватися з тими, хто опiкується комунальними та соцiальними питаннями, я завжди оминаю групи неповнолiтнiх, що блукають вулицями мiста.

Дiвчатка подiляються на тих, хто танцює, i на тих, хто грiє спинами стiни, коли грає справжнiй «мєдляк». Однi дiвчатка бояться «мєдляка», iншi його обожнюють, але тi й iншi iз завмиранням серця чекають. «Можливо, сьогоднi вiн нарештi пiдiйде саме до мене?» «А раптом саме сьогоднi вiн мене не запросить?» Реальнi прототипи класичних театральних масок. Трагедiя та Комедiя. Їх єднає одне: неоднозначнiсть. Помста прирiкає всiх на трагедiю. Але чому вуст того, хто мститься, торкається життєствердна посмiшка? Пошили в дурнi лиходiя та йолопа, нарiд святкує. Комедiя, сповнена смiху та веселих обертiв. Але чому такi сумнi очi в дiвчини, яка продовжує кохати його, попри всi його вади?

Я iгнорувала танцi. Тому що я боялася. I того, що стоятиму пiд стiною, спостерiгаючи, як вiн обiймає когось iншого. I того, що буду з ним танцювати, а всi дивитимуться прямо на нас. I того, що потiм буде з нами. Що ж буде далi?

Моє життя дуже просте. Простiше за рецепт приготування торту, який моя мама зве «п'ять склянок». Склянка борошна, склянка цукру, склянка збитих яєць, склянка сметани, склянка манної крупи. Воно складається з роботи та приватного життя. Моє приватне життя вимiрюється дев'ятьма годинами сну, двома кiлометрами ранкової пробiжки, сорока хвилинами поїздки в метро та стокiлобайтною електронною поштою. Мабуть, у деяких людей реальне життя коротше за моє приватне.

Моя оселя простора. Тому що крiм мене та моєї мами в нiй нiхто не живе. Для двох людей, якi поважають особистий простiр одне одного, будь-яке примiщення буде придатним та затишним для самостiйно обраної самотностi. Ще в нас мешкає гранат, який саме зараз цвiте. Його квiтки схожi на червонi лiхтарики, що зваблюють промiнцi сонця, бо без кохання сонця гранат помре. А ще є iграшковий цуцик кольору вологого пiску на iм'я Паско Лi. В Паско м'який живiт, та й узагалi вiн не вiдзначається твердiстю характеру. Типова дзиґа. Лi вiн тому, що виготовлено його в Кореї, а придбала я його, мабуть, iз героїко-рятiвних почуттiв, щоб урятувати Паско Лi вiд корейських дiтлахiв, котрi за звичкою чи жартома могли б його зжерти. Вдячностi вiд нього я досi не дочекалася. А вдячнiсть для мене - не остання рiч.

Питання шосте в «одкровеннику», який був у кожної порядної дiвчинки шостого класу вiсiмдесятих рокiв двадцятого сторiччя. Товстезний зошит iз запитаннями, якi будь-яка американська дитина назвала б втручанням у приватнiсть. Товстезний зошит, прикрашений видаленими з вiтальних листiвок хiрургiчним шляхом, наче аденоїди, квiтками, стрiчками. Наклеєнi клеєм ПВА (щоб не жовтiли) обличчя акторок та бiлявка з коробочки сиру «Вiола» - далека, чарiвна, синьоока, з таким казковим, спiвучим iм'ям. «Чи є у вас друзi, хто вони?» Вiдповiдь: у мене були друзi. Друзi дитинства, завдяки яким i пам'ятаєш його, дитинство. Якби не вони, що б я пам'ятала? Тiльки те, як боялася портрета Максима Рильського на входi у Голосiївський парк i просила бабцю, щоб вона його десь подiла. Та ще, може, Зубну Фею, котра залишала маленькi подаруночки та грошi за кожний втрачений молочний зуб. Вона наче була доброю. А я думала: як може добра Фея мешкати в палацi, побудованому з молочних зубiв дiтлахiв? Усi iншi мої спогади були б точно такими самими, як i в будь-якої iншої дитини з благополучної родини. Мої друзi. Це - Юлька та Майборода.

Юлька з екзотичним прiзвищем Сiан (Юлька не знала, хто вона за нацiональнiстю, а тодi моя мудра мати сказала менi: «Доню, якщо ти бачиш прiзвище, а не бачиш за ним нацiональної належностi, i якщо для тебе важливо про це знати, знай: це певно що - євреї«).

Юлька… Якщо вирiзати її постать iз мого життя, то на ньому залишаться такi космiчнi дiри, в якi може легко провалитися моя душа, тому я не вирiзаю, а обережно пiдклеюю краєчки.

Юлька могла розколювати зубами грецькi горiхи, могла фарбуватися, одночасно примощуючись у туалетi кримського потягу, який дуже непевно тримався на рейках i розхитував саму Юльку, що всiлася на унiтаз, розхитував її щiточку для вiй, але в неї все виходило бездоганно. А ще Юлька вмiла смiятися смiхом навiженої дружини ослiплого красеня зi стрiчки «Джейн Ейр».

Разом iз Юлькою ми ворожили шiстьма новими олiвцями. Одна бере три олiвцi та складає їх лiтерою «п», те саме робить iнша, а потiм усi цi шiсть олiвцiв складаються у прямокутник. Треба викликати дух померлого, а потiм ставити йому запитання. Коли дух вiдповiдає «так», олiвцi на змичцi пiдiймаються вгору, коли «нi» - йдуть донизу, коли дух не знає чи не хоче вам вiдповiдати, олiвцi перетворюють прямокутник у незрозумiлу, подiбну до зiрки, фiгуру.

Ми викликали дух моєї бабусi, бо духiв революцiонерiв та письменникiв побоювалися. Мою бабусю звали Орина Савiвна. Вона вiдповiдала нам те, що ми хотiли почути. Бабуся завжди була добра i, як каже мама, любила прибрехати задля благополуччя родини. Цим вона займалася й пiсля смертi.

Юлька залишається єдиною людиною, котра склала справжню пiсню на мою честь i спiвала її пiд гiтарний квадрат. I дивилася на мене очима, схожими на спiлий аґрус.

«Ти нiколи не будеш зi мною -

Пiдеш з ним вiдтепер до могили.

Посаджу попiд домом тополю,

I назву її так, як тебе охрестили.

Буду листям її милуватись,

З неї тiшитись кожної весни,

Обiймати її, цiлувати,

В нiй помреш ти i в нiй ти воскреснеш.

Я втамую їй спрагу водою,

На гiлля я мережки навiшу,

I завжди вона буде зi мною,

Аж допоки її не залишу.

А коли з очей скину хустину,

Не тебе я побачу - тополю.

Її пух (ним ворожать дiвчата)

Полетить десь в захмарене небо».

Вона грала та спiвала пiсню в дитячому садку, де ми любили збиратися вечорами i звiдки нас постiйно намагався випхати наш дiльничний iнспектор Василь, котрого тричi намагалися, але так i не спромоглися повiсити на гiлцi могутнього дуба статевозрiлi хулiгани. Тому вiн перетворився з простого дiльничного iнспектора на легенду. А легендам не мiсце в реальному життi, вони пiзнали вiчнiсть, а вiчнiсть отримала їх.

Юлька спiвала i грала, ми слухали, а потiм помiтили чорну кицьку, котра застигла в мiсячному сяйвi й слухала цю пiсню. Ми тодi дуже злякалися. А чорна кицька дуже повiльно подалася в кущi, коли Юлька поклала гiтару собi на колiна. «Це - знак», - сказала вона. I я знала, що це - Знак, Поганий Знак, i щось вiдбудеться. Врештi-решт ми не помилилися, щось вiдбувається завжди.

Юлька постiйно закохувалася. Якщо не в кiноакторiв, то обов'язково в перших красенiв школи.

Крава вважався першим красенем школи. Не знаю, хто перший таке вигадав i перетворив у незаперечну iстину. Це, до речi, цiкаве питання: хто їх вигадує - цих шкiльних красенiв та красунь: хто з них перший, другий, десятий? Хто цi люди, де вони, чим займаються, як це формується в їхнiх головах? Менi вiн теж подобався, але не до фанатизму. Ми з ним навiть були подiбнi одне на одного. Обидва бiлявi й сiроокi. Але його всi сприймали, як шикарного бiлявця, а мене як бiлявку не сприймав нiхто й нiколи, бо насправдi я нею нiколи й не була.

Кравi у школi було важко. Вiн постiйно змiнював мiсця для курiння. Наприклад, до однiєї визнаної всiма «курилки» треба було йти вузьким темним коридором, i саме там ставали одна навпроти iншої, притискаючись до стiн, Галя та Валя, Люда та Нiна, Наталя та Олена - Кравинi палкi прихильницi. I коли вiн iшов цим коридором, затиснувши в руцi болгарську цигарку, вони штовхали його одна до другої й намагалися цiлувати. Незважаючи на те, що Кравченко нiколи не виглядав охлялим, вiд дiвки до дiвки вiн летiв футбольним м'ячем, вiдбитим вправною ногою. А потiм був злий, як дiвчина, що сидить на вимушенiй дiєтi.

На початку такої кравченкоманiї вiн навiть усiм цим пишався. Ну, як же. Визнаний секс-символ. Хоча тодi сексу не було, тобто про нього не писали, його не фотографували. Сексу не було, а секс-символи були. Але з часом життя його ускладнювалося. Дiвчата були винахiдливими й надзвичайно активними. Яка-небудь Лiля могла зазирнути в клас, де вчився Крава, коли там саме викладали якусь важливу тему, i проверещати в щiлину: «Сергiйку!!! Краво!!! Обожнюю!! Цьом-цьом!!» Однокласники та однокласницi починали хихотiти. Нi, спочатку вони йому заздрили, це вже потiм почали хихотiти. Вчителi зазвичай були незадоволенi, бо вважали, що учнi мусять самi розбиратися з такими ганебними хулiганськими вибриками.

Краву мацали протягом перерв, засовували йому в кишенi записки. Хтось обiцяв принести рiдкiснi платiвки, хтось пропонував книги. В роки тотального дефiциту можна було здивувати, здавалося б, звичайною рiччю. Все це дуже псувало його характер, який i без того мав садистськi ознаки. Зустрiчатися з Кравченком чи вважатися його дiвчиною було небезпечно. Вiн пробував зустрiчатися зi справжньою красунею Ланою або з Каролiною, в якої були розкiшнi рудi кучерi. Але всi цi стосунки були приреченi з самого початку. Бо дiвкам мстилися. Суворо. Як умiють тiльки ображенi дiвки. Лiля, наприклад, мочилася пiд їхнiми вхiдними дверима, присилала їм бандеролями свої випорожнення. А скiльки їм довелося витримати погроз! Безлiч. Каролiна вимушена була перейти до iншої школи, так i не встигнувши гаразд помацати Кравченка.

I от сталося страшне. У Краву закохалася моя Юлька. Вона стала загадковою, припинила менi телефонувати щогодини. Стежила за ним, освiдчувалася в коханнi попiд його балконом (Крава мешкав на першому поверсi), спiвала йому пiд гiтару й навiть написала пiд вiкнами: «Сергiй К. + Юлiя С. = Любов та Дружба». Величезними лiтерами, якi час вiд часу пiдмальовувала. Це чомусь дуже веселило сусiдiв. На Краву постiйно тикали пальцем, кидалися в нього iдiотськими лiчилками: «Кравченко, Крава всiм дiвкам забава!» й таке iнше, навiть здавалося, що його волосся почало темнiшати через усю цю дiвочу увагу та власнi нерви. Коли йому запропонували знятися в кiно, вiн так почав трусити руками, що злякав асистентку режисера. Жiночка не могла зрозумiти, в чому рiч, а вiн, мабуть, уявив собi, який галас почнеться пiд його вiкнами, коли стрiчка вийде на екрани.

Я вже не пам'ятаю чому, але якийсь час я себе вважала Юльчиною боржницею (можливо, вона дала скатати математику чи вийшла вiдповiдати замiсть мене на хiмiї, в нашому класi то була поширена практика, бо вчителька хiмiї була закохана в нашого фiзрука й не вiдволiкалася на такi незначнi речi: їй було байдуже, чи вийшов до дошки учень, якого вона викликала, чи хтось iнший), i одного разу Юлька цим скористалася. На великiй перервi пiдiйшла до мене i промовила таке: «Жити не можу без Крави. Я ж усе роблю, щоб… А вiн? А вiн на мене не реагує. Вчора мама говорила: є такi бабцi, якi ворожать на кохання за фотокарткою. А ще для надiйностi треба дiстати якийсь iнтимний предмет об'єкта кохання, краще труси…»

I я подумала: еге, ось i воно. Вiдплата. Не можна бути такою дурепою, щоб залазити в борги до власних подруг. Я уявила собi, яким чином можна дiстати труси в Кравченка. Добровiльно ж вiн їх не вiддасть! Я зiтхнула, менi стало моторошно. Напад у чоловiчому туалетi? Або нi: пiдiйти й спитати, а чи не треба тобi, Краво, щось попрати? Що,

нiчого брудного немає? А може, труси? «Над чим ти замислилася?» - запитала Юлька. «Як зняти з Кравченка труси», - щиро вiдповiла я. «Та ти що!» - обурилась Юлька, i я зрозумiла, що щастя стягти з живого Кравченка труси не для мене. В Юльки був план. «Адже ти ще з пiонерського табору краще за всiх лазиш по деревах, так? Так. А ще вiдкриваєш будь-якi дверi шпильками, так? Так. Отже, ти залазиш до нього на балкон або через кватирку, а потiм вiдчиниш дверi та впустиш туди мене. I вже я буду шукати труси та фотокартки. Тому що все це має потрапити прямо в мої руки, а не до когось iншого, зрозумiло?» «I коли, е-е-е, ми це будемо робити?» - спитала я, особа, що володiла навичками зразкового крадiя. «Завтра буде повний мiсяць. Це саме воно для ворожби! Тобто треба йти прямо зараз. Збрешемо щось хiмiчцi, їй не до нас. А у Крави контрольна з геометрiї, тобто сидiтиме вiн тихо у класi й строчитиме. А його мати з батьком на роботi».

I ми пiшли. Ось будинок Кравченка. Розташовано його поруч зi школою. Був травень, i все дихало квiтами, iспитами, що швидко наближалися, та канiкулами, якi корчили нам зухвалi мармизи за спинами суворих iспитiв. Балконнi дверi були вiдчиненi. Це свiдчило про незрозумiлу байдужiсть до власного майна з боку Кравченкiв. Але менi це було на руку. Я легко залiзла на балкон, Юлька стояла на шухерi, добре ще, що поруч не паслися, вишукуючи новi плiтки, лавовi бабцi. Бабцi, мабуть, стояли в чергах за курми з татуюванням на стегенцях, яйцями з гостiвським орнаментом та прозорим молоком. У Кравченковiй домiвцi було затишно, тiльки годинник намагався потрапити в лад iз ритмом мого пульсу. Але скоро мудрий час припинив свої спроби наздогнати його. Iнколи наш пульс випереджає час. «Скорiше! Що ти там роздивляєшся?» - шепотiла Юлька.

I я вiдчинила їй дверi. А потiм вийшла, грюкнувши ними за собою. Юлька довго вовтузилася. Менi набридло, i я почала розглядати бузок пiд вiкнами: обiрвати чи нi? Минуло хвилин десять, як я побачила… Краву. Менi навiть зараз важко описати свiй тодiшнiй стан, коли я побачила його вродливу свiтловолосу голову, цигарку «НБ» в його довгих пальцях та модну на той час польову сумку через плече. На балкон видряпалася Юлька, зашепотiла: «Слухай, не розумiю, як вiдкрити дверi, якими ти грюкнула. Я майже все знайшла. Фотокартку - зразу. А от труси… Не знаю, де його, а де його батька, вхопила двi пари про всяк випадок». «Швидко виходь iз квартири, дурепо ти ненормальна, - iстерично прошепотiла я. - Вiн iде!» «Хто?» «Крава!» «Як? У нього ж контрольна… Боже мiй, а як же я вийду? Я не можу вiдчинити цi клятi дверi! Боже мiй, що ж тепер буде, що буде?» «Слухай, не репетуй, вiн уже виходить на фiнiшну пряму. Там проста засувка. Смикни її в бiк, та й усе». «Легко тобi говорити. Я не мо-жу-у-у-у-у!», - завила на балконi коханого Юлька й висякала носа в труси коханого.

«Стрибай з балкона!»

«Не можу-у-у-у-у. Висоти боюся».

Я кинулася назустрiч Кравi. А що було робити? «Привiт, Сергiю. То як контрольна?» - спитала я. Вiн випустив з рук цигарку. Я з ним заговорила! Це було ще бiльш несподiвано, нiж якби з ним заговорила шкiльна ганчiрка, яку мотузкою припинали до дошки. «Може, погуляємо?» - запропонувала я. «Що тобi треба?» - запитав Крава. Першi красенi рiдко вiдзначаються ввiчливiстю. «Нiчого менi не треба. Може, пройдемося до грибка?» «Добре». Вiн засунув руки до кишень i першим рiшуче попрямував до грибка. Я пленталася позаду.

Я не знала, про що можна було говорити з Кравченком. Абсолютно не знала. В мене вже тодi були певнi проблеми з «говорити». Я уникала розмов, там де можна було написати, подумати чи мовчати замiсть говорити. I я писала, думала та мовчала. Саме тому я почала Кравченка цiлувати. До того я нi з ким не цiлувалася. На вiдмiну вiд Кравченка, котрому доводилося цим займатися досить часто. Що вам розповiсти про перший поцiлунок? Вiн смакував менi Юльчиним страхом. Ми цiлувалися. Пiд грибком притулилися одне до одного нашi шкiльнi сумки, покинутi та самотнi. «Зайдемо до мене?» - запропонував Кравченко, коли цiлуватися йому набридло. I я знову покiрно попленталася за ним.

Бiля будинку ми зустрiли Юльку. В неї були подряпанi колiна. Вона стояла i мовчки дивилася на напис «Сергiй К. + Юлiя С. = Любов та Дружба». «О, i ти тут», - сказав Кравченко i криво посмiхнувся: «За тобою що, чорти гналися?» Юльчина форма була брудною. «Собака покусав», - сказала Юлька. «Ой, Юлю, треба до шкiльного медпункту, негайно!» - зрадiла я, тому що Кравченко у поєднаннi зi своєю порожньою хатою лякав мене страшенно. «Вибач, Сергiю, е-е-е. Iншим разом, е-е-е, зайду. Треба Юльцi допомогти». «Та ну? Як хочеш». Йому було байдуже.

Юлька запитала, що ми робили. «Курили», - вiдповiла я. «Ти ж не куриш!» - обурилася Юлька. «Я й не цiлуюсь», - подумала я. Зiтхнули разом. «А я з балкона зiстрибнула. Боялася, але ще бiльш боялася, що вiн зараз як прийде…»

У Юльки так нiчого з Кравою i не вийшло. Певно, труси були таки батьковi. От якби Юлька потрапила на очi Кравченковому батьку, тодi було б їй щастя.

А потiм, коли ми вперше по-дорослому напилися, вона сказала менi, що давно в мене закохана. «Це, мабуть, тому, що в тебе його очi. Сергiєвi очi. А ти знаєш, дитяче кохання нiколи не забувається». Це було нестерпно. «Сергiй К. + Юлiя С. = Любов та Дружба». Немає вже того напису. Немає вже тут Юльки. А я тодi настiльки злякалася сили її почуттiв, що не здатна була розмiрковувати над тим, жарт це, чи нi, п'яна балаканина, чи нi, правда, чи нi. Я зробила те, що робила завжди. Я сховалася. Я уникала спiлкування.

Майборода теж мене кохав. Але на якомусь етапi його почуття, що кипiли й кипiли, нарештi випарувалися, як не було. Я цього не помiтила.

Ще б пак. Я з тих людей, у яких завжди збiгає молоко, якi не здатнi стежити навiть за чайником. Як людина, що не може вчасно вимкнути чайника, може зрозумiти, що киплять почуття? Та нiяк.

З Майбородою ми з Юлькою познайомилися в пiонерському таборi. Я його навчила, як за допомогою плойки, яку брала з собою Юлька завивати кучерi, можна тi самi кучерi вирiвнювати. У Майбороди була буйна чуприна, яку вiн ненавидiв. Так ми й познайомилися. Ми з Юлькою його звали - Май. А нас трьох звали «Ганамаюл». Вiд Ганна, Майборода, Юлька. I нам це дуже подобалося. Бо ганамаюл було дуже хитре звiрятко з величезним пухнастим хвостом. Воно стрибало, мало гострi зубки та вмiло лазити по деревах. Ну i, звiсно, лiтати, лiтав ганамаюл легко! Я розумiла, звичайно, що подобаюся Майбородi, але сприймала це, як прочитану в книзi фразу: «Майборода закохався в Ганну». Беземоцiйно. Наче то були невiдомий лицар Майборода та невiдома книжкова панна Ганна.

Одного разу хлопцi з нашого табору мали грати в футбол з табором «Гагарiн». Це була непересiчна подiя, бо ми ненавидiли пiонерський табiр «Гагарiн». На те в нас були вагомi причини. Пiдйом там був на пiвгодини ранiше, але ми також мусили прокидатися, бо в них на весь табiр гримiло: «Он сказал: «Поехали» и махнул рукой…» Ми й пiсля цього намагалися заснути. Аж нi - тут їх виводили на зарядку, i починалося: «Закаляйся, если хочешь быть здоров, постарайся обойтись без докторов, водой холодной обливайся, если хочешь быть здоров». Жахливо. Потiм їх краще годували, видавали навiть тiстечка-кошики. Неймовiрнi тiстечка-кошики - заповненi вершково-кремовими трояндочками та незабудками. За яке таке? А ще - це був табiр для дiтей спiвробiтникiв Комiтету державної безпеки (цiкаво, чому це їхнiй табiр не називався, наприклад, «Дзержинський»?

Мабуть, їхнi батьки i тут мiмiкрiювали). Але найголовнiшим було те, що вони нас завжди закладали начальству, коли ми крадькома пробиралися до сiльської лавки за забороненими продуктами - консервами.

Погода того дня була чудовою. Тренери нервувалися. Все як у дорослих.

Матч вiдбувався на нашiй територiї, тому до нас прийшли вболiвальники з «Гагарiна». Поруч зi мною та Юлькою всiвся Андрiй Поляк, який жив у сусiдньому будинку, в тому мирному, позатабiрному життi, а у футбол не грав з огляду на зламану руку. Гепнувся з паркана. Юлька була вiдповiдальна за «кричалки». Я їх вигадувала. Щось на зразок: «Гей, ви з «Гагарiна», не виграти вам нi хрiна!», «"Гагарiн" - чемпiон iз пiрнання у бетон!» «"Салют" - ти крут!» А Юлька змушувала всiх це вчити й сумлiнно репетирувала.

Матч триває, нашi ведуть у рахунку. Андрiй Поляк постiйно до мене нахиляється i верзе казна-що. Про якихось «мiсцевих», яких вони побили. Хто такi «мiсцевi», навiщо їх було бити - такими питаннями Андрiй себе не втомлював. Я сиджу й посмiхаюся Майбородi, тому що вiн заволодiв м'ячем i вправно оминає супротивникiв. Я усмiхаюся Майбородi. Вiн - менi. Тренер кричить: «Чого застиг, Май? Бий!» Майборода заносить ногу над м'ячем i б'є. А б'є вiн туди, куди дивиться, тобто в мене. Отямилась я, коли м'яч уже вiдскочив вiд мого писка. Майборода вцiлив менi в око. Понад iмпровiзованим стадiоном пролунало: «О-х-х-х-х-х-х». Майборода кинувся до мене, тренер до Майбороди: треба продовжувати гру, дiвчам хтось займеться. Мною справдi зайнялися. Юлька побiгла до їдальнi, принесла менi шматок м'яса з морозилки (за що її наздогнав кухар дядько Степан i вiдлупцював низкою сосисок); хтось принiс холодної води, хтось - виделку.

Синця в мене не було. Хоча бiльшiсть табiрчан дуже хотiло побачити, всiм було цiкаво, який вiн, синець вiд справжнього футбольного м'яча. «Розумiєш, мала, площа футбольного м'яча набагато бiльша за площу твого ока, тому нiякого синця не могло бути. От якби в тебе жбурнули камiнцем, маленьким тенiсним м'ячем чи вишневою кiсточкою, от тодi зовсiм iнша справа, такий був би синець, мала, мамо не журись», - учив мене життю тренер. Але з цього всього я усвiдомила, що Майборода був по-справжньому в мене закоханий. Бо якщо посмiшка дiвчини переважує футбольний азарт, нiчим iншим, нiж кохання, це й бути не може!

Май знав, який я люблю чай, жасминовий, як я люблю вживати все гаряче, жартiвливо звав мене «дракоша» й завжди перебував на вiдстанi, що дорiвнювала одному телефонному дзвонику. Картинка з зображенням пухнастохвостого гамаюлу довго висiла над моїм столом. Звичка може зруйнувати все, звичка ж може i заколисати.

Вiн одружився тодi, коли менш за все менi хотiлося бачити когось щасливим. Його дружина була зовсiм не схожа на мене. Чомусь усi були переконанi, що коли вiн у когось закохається, то ми з цiєю дiвчиною будемо подiбнi одна до одної, як близнюки. А може, вiн мене такою бачив? З широкими вилицями, рудим коротким волоссям, совиними очима? Я досi не запам'ятала, як її звуть. Її iм'я постiйно крутиться в моїй пам'ятi, як варена цибулина в супi, а я мiшаю його й дуже боюся, щоб цибулина не опинилася в моїй ложцi. Я не могла змусити себе спiлкуватися з нею. Я завжди була егоїстична. Менi потрiбна була увага Майбороди лише тодi, коли саме я цього потребувала, я любила слухати його розповiдi про життя, але тiльки тодi, коли менi хотiлося щось таке слухати. Зi мною було важко. А вона зве Майбороду - «моя миша». Просто нестерпно.

«Моя миша» мешкав поруч, якби бажання, то завжди можна було його вiдшукати, навiдатись. Але не хотiлося.

Я намагалася шукати Юльку. Вона з родиною подалася в iншу країну. За хорошим життям. Я уявляла собi, що от виходить її родина з аеропорту, i бачать вони: сидить на лакованому стiльцi Дещо, тримає кошика iз соцiальними пiльгами, грошима, узагальненими зразками щастя, кохання, здоров'я, очима Кравченка, картковими знижками, пухнастим ведмедиком Вiннi, Алевтиною Федорiвною, «цьоцею Кiрою», бузковими кущами пiд триповерховим цегляним будиночком, форшмаком, яблучними штруделями та пакетом унiверсальних послуг, - i посмiхається до них. А на шиї, точнiсiнько як в Зої Космодем'янської, висить табличка «Хороше життя Сiанiв».

Я шукала Юльку, використовуючи можливостi Iнтернету. Писала листи на електроннi адреси, якi комбiнувала з її iменем, прiзвищем та роком народження. Вiдповiдь прийшла тiльки з однiєї. Sean74@yahoo.com. «Хай, Ена! Що краще, блакитний чи бузковий? Цiлую, обiймаю. Шон1». I тиша. Бiльше нi вiд кого i нiчого. Звiсно, я вiдповiла на той чудернацький лист. Я з тих людей, що обов'язково вiдповiдають на чудернацькi листи, говорять iз незнайомцями по телефону та на вулицях, чудовий персонаж для художнiх стрiчок на кшталт «Крик». Уже потiм, коли ми з Шоном стали листуватися, я стала думати, що це i є моя Юлька. Юлька, котра завжди хотiла бути кимось iншим. Ось вона й перетворилася в iрландського хлопця на iм'я Шон. Зустрiла там, за обрiєм, «Хороше життя Юлiї Сiан». Так у мене з'явився друг. Його звуть «Sean74» або Sean74@ yahoo.com, а в окремих випадках навiть - Sеan@dc.isi.ira. Якби менi хтось сказав, що в мене буде приятель iз таким iм'ям, я б порадила читати на нiч менше американської фантастики.

Шон був родинним виродком, карою Господнею, собакою Баскервiлiв до двадцяти семи рокiв. Вiн мав величезну родину: двох братiв i двi сестри. I всi - суцiльнi достойники, на вiдмiну вiд телепня Шона, який не хотiв учитися, носив одяг, який кидався в очi, матюкався й переспав iз дружиною священика. Один брат якраз вiдкривав ювелiрну крамницю («знаєш, вишуканi прикраси з бiлого золота, всi цi дiамантовi черепашки тощо»), коли Шона вперше затримала полiцiя. Братовi якраз вистачило сплатити заставу. Iнший брат був юристом. Але ним не дуже пишалися, тому що вiн одружився з англiйкою на iм'я Пруденс. «Яка може бути в тих клятих англiйцiв, до бiса, пруденс?» - обурювалася мати Шона. Сестри займалися м'ясом. Вирощували, рiзали та продавали корiв. Шон казав, що вiн дуже добре розумiє, чому

корови почали казитися. «Менi ще поталанило, що я вчасно почав жити з сестрами нарiзно». Так казав Шон. Ще сестри спiвали в хорi тiєї самої церкви, де Шон займався коханням з дружиною священика Шарлот. «Її вразило не те, що я насмiлився займатися з нею коханням, i що вiдбулося це в церквi. Її вразило те, що я насмiлився її кинути».

У двадцять сiм рокiв Шона в черговий раз вигнали з дому. Вiн вештався мiстом, аж потiм заскочив на лекцiю про персiянську мiфологiю та персидськi килими. I миттєво захворiв Персiєю. Тепер вiн учиться виготовленню килимiв в Iраку та збирається здобувати науковий ступiнь. Варто сказати, що його родина була бiльше шокована цим його вчинком, нiж усiм тим лайном, яке вiн на них вивалював протягом двадцяти шести рокiв свого спiльного з ними життя.

«Хай, Ена. Помаранч. Шлях до раю. Сiк з моркви. Настурцiї. Календула. Лисиця. Вогонь. Спалах. Енергiя. Радiсть. Роздратованiсть. Листя горобини восени. Цеглина. Гумова маленька качка. Напад. Клоун. Раптом. Далi?

Я знаю, що вона зараз фарбує хустки саме цим кольором. I я думаю, чи вiдчуває вона, що в цьому кольорi ховається мiй сум, моя радiсть, моє кохання? Я летiв уночi до неї, але мене схопила величезна сарана, потягла до пустелi й промовила: коли пiде пiсок на Схiд, тодi ти опинишся в мiстi своєї мрiї. Нерухомiсть пiску пiд пекучим сонцем. Моя помаранчева смерть. Моє помаранчеве життя.

P. S. Ти знаєш, що вiзерунок на персiянських килимах має бути таким дрiбним для того, щоб здавалося, що вiн кудись бiжить? Утiкає. Що вiн рухомий, живий. Ти це знаєш? То вiд кого вiн тiкає, Ена?»

Шон був закоханий в Аят. Вона мешкала в Маракешi, фарбувала тканини, хустки, постiльну бiлизну. Її нiколи не випускали з пiдвалу. Їй було чотирнадцять рокiв, вона любила гризти твердi мюслi й нюхати червоний чай iз пелюсток шипшини. Вона постiйно дихала фарбами, тому всi її внутрiшнi органи мали рiзнi кольори. Її насправдi не iснувало. Я думаю, що її iм'я вiн склав з тих лiтер абетки, в якi влучив дротиками, коли грав у дарц.

Я теж колись кохала. Я була нагороджена тим самим, рiдкiсним даром - умiти кохати. Треба лишень додати, що вiн дiстався менi трохи бракований. Я була обдарована кохати не тих, кого треба. Таке трапляється.

Не так уже й рiдко. Я колись кохала. Так. Поки не почала пити, закохуватись i, як наслiдок, не зазнала безсоння, я не розумiла, кому й навiщо потрiбнi нiчнi радiоефiри. Сон для мене був важливим, менi необхiдно було добре виспатися, щоб свiжою та всмiхненою зустрiчати чистий дзвiнкий ранок. Ранок, яким я була зачарована ще з дитинства. Надмiрне вживання горiлки та кохання вiдбирало в мене ранок. Вiдбирало в мене те єдине, що нiколи не могло б менi зашкодити, що завжди зустрiчало мене, де б я не була, що б я не робила, i нiколи не запiзнювалося.

Мiй цiлющий ранок, що поцiлунками будить мої сiрi очi.

ii)

«Я її питаю: Каролiнко, а тобi не набридли цi льодяниковi кольори? Давай зробимо щось оригiнальнiше. Як ти щодо екстравагантського? Незвичайного?» I вона захоплено погоджується. А потiм я їй кажу: «Дивись, люба. Один бiк ми зробили бiлим, ним ти будеш посмiхатися добрим людям на здоров'я, а другий бiк ми зробили чорним. Ним ти будеш кривитися всiляким волоцюгам та пройдам. Маєш пару знайомих волоцюг чи пройд? Може, вчитель фiзики чи музики?» А потiм вона подивилась у люстерко i стала скавулiти так жалiсно. Дивилася на бiлi й чорнi гумочки брекет-системи й ридала ридма. «Не подобається? Ти що! Це ж такий пришпил!» - не здавалася я. Бо це справдi виглядало чудово. «Я тобi присягаюся! Знаєш, ми, дантисти, завжди намагаємося робити все, щоб людина почувала себе бiльш розкутою. Щоб нас не боялися. Нас бояться бiльше, нiж звичайних лiкарiв… Але ж ми насправдi заслуговуємо на повагу, тому що робимо для клiєнтiв геть усе! Музика, веселi кольори, жарти». А вона плакала. Ох, цi пiдлiтки, нiколи не розумiєш, чого вони насправдi хочуть. Та й вони самi навряд розумiють».

Жiнка, що промовляла до мене, була схожа на квiтку. Тонка, довга шия. Голова сповита газовою вишневого кольору хусткою. Правильними трикутниками викладений комiрець винної сорочки. Нiщо не заважало менi милуватися її шиєю. Я любив цю шию. То була шия моєї сестри - Катерини. З-пiд вишневої хустини вибивалося темне волосся. Катерина надавала перевагу сутiнковим кольорам. Стигла вишня. Сором'язлива фiалка. Воронець, що напився травневого сонця. Королiвський пурпур. «Та-а-а-ак. Ти мене взагалi чуєш, Андрiю?»

Звiсно, я її чув. Я мiг би сказати їй, що вона не може правильно зрозумiти пiдлiткiв та їхнє сприйняття власної зовнiшностi, тому що в неї самої немає дiтей. Але то були б злi слова. Таке я легко говорив своїм коханкам, набагато рiдше спiвробiтницям, нiколи - їй. Брати не можуть глумитися над власними сестрами, як татусi над донечками; ми саме тi чоловiки, що нiколи не завдамо їм шкоди. Принаймнi, так би мало бути. Принаймнi, так було зi мною. «Чую, чую. А ти не спитала, на яку екстравагантнiсть та незвичайнiсть вона погоджувалася?» «Та спитала. Треба ж було щось переробляти. Мої переконання та запевнення на неї не дiяли. Їй мої iдеї не смакували. Тому я зробила блакитнi. Пiд очi. А вона думала, що я зроблю щось блискуче, з камiнцями, срiбно-золоте. Стразоманiя. Я ж тобi кажу, важко їх зрозумiти, бо вони хворi на барбiзм та стразоманiю».

Ми трохи помовчали. Я потягнувся. «Ох, ти й лiнько. От скажи, коли ти сьогоднi встав?» Я посмiхнувся. Знову вона за своє. «Катрусько, ти ж знаєш, мене влаштовано так, що нiч - для роботи та розваг, ранок - для сну та вiдпочинку. I ще. Катрусю-Катюню, коли я встав та з ким я лягав, це не твоя справа». Легенько луснув її по гостренькому носику. Це - фамiльне. В нас iз нею носи, наче пташинi дзьоби.

Я прокинувся близько дванадцятої години. Це ще не дуже пiзно, я можу взагалi проспати до другої. Але в мене був сьогоднi традицiйний обiд iз сестрою. Я вiдчув, як вона по-пташиному тицьнулася в мою щоку носиком-дзьобом. «Який ти колючий». I замовила собi ще кави. Подивилася на мене задерикуватими очима. Дитячий погляд, наче вдалося перехитрувати пильну бабцю. Вона завжди так дивилася, коли хотiла з мене трохи поглузувати. Я сперся на спинку плетеного крiсельця, схрестив руки на грудях. Ну-ну, подивимося, зараз вона почне питати про щось, на її погляд, iнтимне. «До речi, Лорде Ендi, а з ким ви спите? Ви не подумайте, що нам це конче необхiдно знати, тому що ми безпардонно цiкавi. Нi, ми цiкавимося цим тiльки тому, що фамiльна честь може бути пiд загрозою». «Ледi Катрiн, хоч це й не ваша - як це? О! - собачача справа, я вам вiдповiм з огляду на те, що ви так переймаєтесь питаннями честi нашої родини. Родинна честь, так би мовити, понад усе! Я сплю з янголом», - спокiйно вiдповiдаю я, а поки вона набирає повiтря в легенi, щоб докорiнно розiбратися зi мною, кличу офiцiанта й замовляю щербетовий десерт. Вона його любить. «Що? З ким? Ендi, у вашiй лiкарнi є тямущi психiатри?»

Я висовую язика й починаю ним змiїти. «Припини це, - пирскає Катерина. - Припини це негайно. На нас дивляться люди». «Катрусю, а в тебе самої на прикметi є якiсь перевiренi психiатри? Бо я так само за тебе хвилююся, тому що тобi всюди маряться дуже доскiпливi люди, якi чомусь на тебе дивляться. Ти переконана, що за тобою спостерiгають? Давно це в тебе? Хочеш поговорити про це?» «Ха! Не забивай менi баки. Ти, потворо, що вже почала спокушати янголiв. Що ти верзеш узагалi, ти думаєш? Не показуй менi того… свого… язика!» Я насправдi сплю з янголами, бо янголи - це медсестри, а ще її звуть Ангелiна. Мiй квадратурний янгол. I я з ним сплю. Час вiд часу. Навiть у хiрургiї бувають вiдносно спокiйнi чергування. А хтось узагалi замислювався над тим, що янголам теж треба з кимось спати? Врештi-решт вони заслуговують на щасливе повноцiнне життя, бо вони чемно поводилися. То чому б їм не спати зi мною? Звiсно, все це я не викладаю Катеринi, тому що вона може бовкнути мамi, а мами, як ви всi, мабуть, знаєте, стають дуже серйознi, коли йдеться про те, з ким сплять їхнi сини.

«Сплю з медсестрами. Знаю, знаю, що в моєму вiцi треба спати з кимось одним, з кимось порядним, гарним, розумним i все таке iнше». «I зi скiлькома ти спиш?» - питає Катерина наче крадькома, їй дуже кортить це з'ясувати, але сполохати мене вона боїться. «Ну, як коли…» - навмисно тягну слова й пiдморгую. «Брехло!» - обурюється Катерина. «Хвалько!» Я не поспiшаю назвати їй iм'я Ангелiни, тому що воно не поширене, i моя доскiплива Катруся може якось зайти до шпиталю й познайомитися з нею. А я не хочу балувати рiдних та близьких знайомствами з моїми персональними лiжковими янголами. Ще чого. «Слухай, може змiнимо тему на щось приємнiше?» «Приємнiше для кого? - питає вередлива Катерина. - Знаєш, я все-таки твоя сестра й вiдповiдаю за твоє життя», - каже вона. Це так мило. Насправдi, коли iснують люди, якi переконанi, що вiдповiдають за твоє життя, ти можеш бешкетувати без усяких докорiв сумлiння. «Ти нiколи не думав, що ми з мамою та Борисом за тебе щиро хвилюємося?» «Зрозумiй, наскiльки нам буде спокiйнiше жити, коли ти нарештi знайдеш собi нормальну дiвчину. Коли ви будете жити разом, коли з тобою буде рiдна людина. Як ти не розумiєш сам, що в твоєму вiцi це так само необхiдно, як кожних пiвроку робити УЗО. Твоє ставлення до себе безвiдповiдальне…»

I бла-бла-бла… За схiдним гороскопом моя сестра Катерина - Кiнь. Бачите, як намотує кола, га? Вiдверто кажучи, я про таке не думав. Про їхнi щирi хвилювання. Навiть не мрiяв. Особливо про те, що мною переймається її Борис. Таке й ворогу не побажаєш. Борис. Коли менi хтось говорить про переваги родинного життя, про те, як це важливо - прокидатися з рiдною людиною в родинному лiжку, дiлити бiди та радощi, я нiчого не можу з собою вдiяти, бо менi на думку миттєво спадає Борис. Його капцi та салати, якi моя сестра обов'язково розiгрiває йому на парi. Тому що в Бориса вразливе горло. Тому що Борис читає лекцiї. Колись я запропонував застрахувати Борисове горло на велику суму, аж потiм дати йому попоїсти холодного салату… Бiльше нiчого не робити - чекати, коли його вразливе горло нарештi вразиться. Це був простий спосiб заробити трохи грошви. Мене назвали нечуйним. Як мене назвав сам Борис, я тут згадувати не буду. Не тому, що це була банальна лайка, а тому що менi таких слiв нiколи не запам'ятати.

Борис має шкiру кольору сiльської сметани. Вiн нiколи не загоряє - ви що? Псувати природну красу? Борис вважає, що наявнiсть у чоловiка м'язiв у тонусi свiдчить тiльки про те, що цей чоловiк - дебiл. Борис переконаний у тому, що чоловiк, який не встиг одружитися до тридцяти рокiв, - обтяжлива обставина для його близьких та стовiдсотковий нездара. Борис знається на всьому тому, на чому не знається бiльше нiхто (не раджу вчитуватися в цю фразу, бо вам може стати зле). Борис має твердi переконання й дивовижнi знання щодо погоди, природи, хiрургiї, права, приготування їжi, макроекономiки, мiкроекономiки, виховання дiтей та собак, пiдгортання дерев, гiмнастичних вправ, популяцiї блакитних китiв, сантехнiки, дiєт… Я вже не кажу про книги, пiснi та тексти. Борис - «професiйний бiблiотекар». Вiн себе зве «професiйний книгар». Ха. Книгар. Професiйний. Вам iще не лячно? Тодi продовжу.

В бiблiотецi, на радiсть усiм прихильникам художнього слова, вiн нiколи не працював. Борис усе своє життя займається тим, що, переписуючи слова з трьох енциклопедичних словникiв, намагається скласти новий. Величезний ультра-енциклопедичний словник! Якби цi три пихатих та надзвичайно освiчених енциклопедичних словники (а я так думаю, що з бозна-чого енциклопедичного словника не зроблять) могли говорити, ми б дiзналися про Бориса багато чого цiкавого й жахливого. Переписувати три словники в один - непогана роботка, чи не так? Вимагає терпiння, цiлеспрямованостi, уважностi та спостережливостi. Сиди собi, наминай розiгрiтi салати та вивчай новi словеса. На моїй пам'ятi, а в мене дуже добра пам'ять, Борис нiколи не принижував себе щоденною працею. Мабуть, у його розумiннi тi, хто займається щоденною працею, теж вiд дебiлiв не набагато вiдкрокували. Борис не хоче дiтей. Можливо, вiн переконаний у тому, що це - суцiльнi обтяжливi обставини, яких в енциклопедичний словник не впишеш.

Катерина говорить про те, що дружина, якби я її собi завiв, не дозволила б менi так недбало ставитися до себе, своїх професiйних здобуткiв i обов'язкiв, а також так марнувати час. Насправдi, якби я всю цю її балаканину сприймав серйозно, мене б паралiзувало вiд перспективи одружитися. «Кожнiй людинi необхiдно, щоб її хтось розумiв!» А от iз цим я цiлковито погоджуюся, але де гарантiя? Де гарантiя, що тебе буде розумiти твоя власна дружина? Якщо такого фокусу не вдалося утнути твоїм рiднiй сестрi та матерi? Останнiм часом менi здається, що тiльки моя традесканцiя (ампельна рослина! Чи не гарна назва?), що стоїть на пiдвiконнi, вiдчуває, в якому я перебуваю настрої. Iнших зазвичай це мало хвилює.

Та й мало обходить. А ще я не розумiю, чому я маю себе поводити так, щоб комусь було спокiйнiше вiд цього жити. «А як, до речi, поживає Борис? На якiй лiтерi вiн зупинився, на «Л»? «Лускунчик»?», - запитую, тому що я, хоч i обтяжлива обставина, дебiл i стовiдсотковий нездара, - та все це не заважає менi бути ввiчливим стовiдсотковим нездарою, дебiлом та обтяжливою обставиною. «Борис? - чомусь захвилювалася Катерина, - А що Борис? Борис себе чудово почуває, а що?» Я знизую плечима. «Я просто поцiкавився. Добре, що з ним усе добре». «Вiн багато працює«, - додає Катерина. «О, - кажу я. - Катько, я забув коли проходив УЗО», - додаю. «Завжди з тобою так!» Катерина помiчає, що досi не торкнулася щербету, починає його їсти. «А як Колобок, НАТО та Будда?» - питає вона.

Наш сусiда за лiвим вiд нас столиком припиняє ласувати горiлкою та уважно дивиться на нас. Настiльки уважно, що моя спина посилає менi сигнал. «Вам теж є що сказати про НАТО, Будду та Колобка?» - звертаюся я до нього. «Особливо про Колобка, друже», - каже вiн менi. Пiдморгує при цьому. «Я його краще за iнших знаю. Ще з дитинства». Сучасний прогрес iще не знищив усiх людей, що вiдзначаються товариськiстю. Вiльна людина. Байдикань. Зовсiм не кохана, як вiдомо з пiснi, - «працею зморена». Бач, як хлебче горiлку вдень! Уже одну карафочку вихлебтав. Щасливий. Хоча не знаю, як би поводився я сам. Не часто почуєш вишуканих жiнок (а Катерина справдi вишукана жiнка), якi допитуються у привабливих чоловiкiв (а янголи кажуть, що я - привабливий, хiба можна не вiрити янголам?) про життя колобкiв, НАТО та Будди.

Ще й усiх разом. Поки Катерина, не дуже добра до людства, як бiльшiсть лiкарiв-дантистiв, намагається з'ясувати в офiцiанта, чи змiнюють вони людей за столами чи столи пiд людьми, а сусiда замовляє чергову карафку горiлки, щоб дати зрозумiти Катеринi та офiцiанту, що вiн тут надовго, - я згадую про Колобка, НАТО та Будду.

День Злуки, об'єднання українських земель, Україна святкує 22 сiчня. А в мене, Будди, НАТО та Колобка теж є свiй день злуки. Це - 11 березня. Мiй день народження. Буду радий, якщо привiтаєте. Надаю перевагу несподiваним подарункам.

Але тiльки в тому випадку, якщо ви не вважаєте за несподiванi подарунки хом'якiв, гiпсовi фiгурки балерин, китайськi одноразовi будильники тощо. Отже, саме в цей день, десь п'ятнадцять рокiв тому, мiй приятель Будда та його приятель Колобок, котрий уже на той час став i моїм приятелем, притягнули на мiй день народження приятеля Колобка - НАТО. Правда, тодi НАТО був не НАТО, а - ДБ. Дуже рiдко буває так, що ти сам знайомишся одночасно з трьома вiрними, я б сказав, довiчними друзяками. Зi мною, принаймнi, такого не було.

У Медичному я познайомився з Буддою. Високим, дуже худим Буддою. З сiро-карими прискiпливими очима. Правда, Будда тодi був не Будда, а Сергiй. Потiм вiн був Мрiйником, потiм - Манiяком (насправдi це було найвдалiше прiзвисько для Будди), а вже потiм - Буддою. Ставлення Будди до буддизму було зовсiм не таким, на яке можна б було очiкувати. Вiн нiколи не шукав i не шукає для себе Великих та Малих Шляхiв, йому просто цiкаво, на що перетворюються люди, коли вмирають. Науково це явище називається «анiмiзм». Жива душа, яка є в усiх предметiв. Коли Колобок уперше почув про захоплення Будди анiмiзмом, вiн спитав, чи не означає це, що Будда думає, нiби люди перетворюються на героїв мультикiв? Будда на такi запитання нiколи не вiдповiдав. Через це Колобок став майстром риторичних запитань. Ще Будда вивчав «мудри», але про «мудри» i що про них спочатку подумав Колобок, я розповiм пiзнiше.

Отже, я познайомився з Буддою, а Будда товаришував iз Колобком ще зi школи. Колобок тодi вже був Колобком, i не тому, що був товстезним (Колобок - стрункий i вправний парубiйко. «Колобок - занадто гарний як для чоловiка» - так сказала колись Катька; пам'ятаю, як незнайома дiвчина обернулася на цi слова, кинула на Катерину оком, а потiм покрутила пальцем бiля скронi, бо вона, мабуть, уперше побачила жiнку, якiй до вподоби був казковий колобок), а тому, що вiн постiйно тiкав од бабiв. Ми ж його лякали неодмiнною лисицею, яка з'являється в життi кожного порядного колобка. Колобок на той час займався бiзнесом, у нього була стара iномарка «з генетичною пам'яттю про нiмецькi дороги» (заради порозумiння з власною машиною Колобок вивчив нiмецьку мову, це було його правилом; а через те, що не змiг опанувати японську, йому згодом довелося продати улюблену мазду), своя хата та дiвчата - фарбованi бiлявки, яких вiн постiйно мiняв, але нiколи не зраджував улюбленiй мастi.

Свiй перший капiтал, який вiн використав для започаткування бiзнесу, Колобок заробив, коли служив у лавах звитяжної радянської армiї пiд Москвою. Для цього вiн продав за 300 американських доларiв iноземцям, якi на той час полювали за будь-якими предметами радянського культу, великий дерев'яний герб ручної роботи, який прикрашав кафедру в залi урочистих засiдань командування. Вiн довго намотував бiля кафедри кола, чекав слушної нагоди, зокрема наказу щодо своєї демобiлiзацiї. Коли Колобок вiдчепив герба, вiн з жалем помiтив, що кафедрi чогось бракує. («Наче прооперував i не зашив!» - намагався пояснити вiн менi й Буддi ситуацiю тiєю мовою, яку ми, на його погляд, могли зрозумiти). Тому, не дуже довго думаючи, Колобок присобачив на це мiсце дерев'яне кружало, яке прибиральниця баба Валентина використовувала як прес для заквашування «пiдгорiлкової капусти». Цiкаво, що пiдмiну герба на кружало полковник Н. помiтив тiльки через два роки пiсля Колобкової демобiлiзацiї.

До речi, полковник Н., який на той час не на жарт захопився релiгiєю, вирiшив, що це - знак Божий, кара Господня, послана радянським безбожним державним символам. «Бог стер обличчя гербове», - пошепки говорив полковник Н. Солдати тихо, тобто статутно, реготали. Слiд сказати, що зникнення кружала, на вiдмiну вiд зникнення гербу, бабою Валентиною було помiчено вiдразу, вона обмежилася тим, що тричi послала «сучим дiтям» прокльон: «Щоб руки вам повiдсихали, сучi потрохи», - i здiйняла галас на тамтешнього столяра Миколу, який божився, що нiякого кружала не пропивав («Ет, хiба можна пропити кружало, дурна бабо? Кому воно тре'?») i зробив бабi Валентинi новеньке. Загалом же кафедрi та генералам без герба жилося непогано, а от «пiдгорiлковiй капустi» й тим самим генералам без кружала - нi.

На мiй день народження Колобок привiв свого друга НАТО, який тодi був ДБ, що про нього ми постiйно чули якiсь Колобковi теревенi. ДБ вiн був тому, що служив в органах державної безпеки. До того ж його звали Дмитро Байбак. Колобок не мiг не використати такий дивовижний збiг професiї та iм'я. Я помiтив, що в кишенi ДБ на цепурi було прикручене службове посвiдчення. «Це навiщо?» - поцiкавився я. «Це щоб не загубити, коли напиваєшся. Загублю - звiльнять». Як ви розумiєте, НАТО був цiлком нашою людиною: вiн навiть не подумав, що для того, щоб не загубити посвiдчення, можна спробувати не пити. ДБ був невеличким на зрiст, але дуже кремезним. I пив вiн так, що про це можна складати народнi пiснi.

Одного разу, коли в рамках НАТiвської програми ДБ послали стажуватися до їхнiх капiталiстичних вiйськ, ДБ як досвiдченому фахiвцевi доручили вивести в море корабель, де, крiм нього, були вiйськовi стажери з Хорватiї. ДБ цей корабель разом iз хорватами пропив. Як це сталося, ДБ не пам'ятав. Звiсно, коли б корабель разом iз пiдступними хорватами, яким закортiло емiгрувати, можна було прицепурити до кишенi, як посвiдчення, цього б прикрого випадку не сталося. А так НАТО пам'ятає лише горiлку, потiм - мокру дупу, вiдчуття, наче тебе хтось гойдає чи колисає, та блакитне свiтло, яке сяяло навколо його маленького човна. В цей човен його скинули хорвати, щоб не заважав. Пiсля цього ДБ й перетворився на НАТО.

З усiх нас НАТО був єдиним одруженим чоловiком. Його дружина Наталка на прiзвисько Ксена працювала в Мiнiстерствi оборони. Це була жiнка, яка економила на повсякденному одязi, крiм того, примудрялася шити своїй доньцi Варцi чудовi сукнi та штанцi кольору хакi. НАТО познайомився з Ксеною на спiльному засiданнi служби безпеки та мiнiстерства оборони України. Пiсля спiльного засiдання було спiльне застiлля. А вже пiсля цього НАТО, душа якого насвистувала веселi маршi, напросився проводити чарiвну вiйськовичку додому. На шляху до оселi коханої НАТО нестримно захотiлося сексу. Вiн пiдстрибнув на мiсцi, бо в паху дуже муляло, i сказав, що на його службi секс називають «святковим пiстоном». Ксена давно зрозумiла, чого насправдi хотiв НАТО. Бо НАТО - це ж безпосередня дитина. Всi його бажання кольоровим фломастером написанi на лобi (до речi, коли я намагався поводитися просто, мої фломастеровi написи з невiдомих менi причин дiвчатами iгнорувалися). «Брате, тут усе прозоро, як бульйон iз курки. Є простi речi, а є складнi речi. От дивися: є кухонний нiж та складаний нiж. Я - кухонний, а ти - складаний. До того ж ти такий складаний нiж, що й гадки не має, яке лезо йому необхiдне. От i все пояснення, - говорив НАТО. - Дiвки дуже спостережливi. Як вiвчарки», - НАТО додавав. А я тодi запитував його, чи не занадто довго ввечерi вiн спiлкувався iз Буддою.

Ксена була досвiдченою жiнкою, тому вона запросила НАТО випитикавичичаю, а потiм поiнформувала його, що в них, у мiнiстерствi оборони, секс називають «зарядив цiлу обойму - розрядив цiлу обойму». В правдивостi цього НАТО тiєї ж ночi переконався. Незважаючи на такi рiзнi погляди на секс, союз НАТО та Ксени вiдбувся i залишається рiдкiсним прикладом взаємопорозумiння. З тiєї ночi в НАТО з'явилося пiдпрiзвисько «Пiстон».

Що ж до Колобка, то навiть до армiї вiн потрапив через одну фарбовану бiлявку. «Це було єдиним способом дати їй самiй збагнути, яка вона шльондра». Насправдi Колобок дуже боявся, що хтось завагiтнiє, через що йому доведеться одружуватися. Вiн не мiг жити без присутностi фарбованих бiлявок у своєму лiжку. Може, такi смаки в нього сформувалися через те, що в дитинствi його сестра не давала йому гратися своїми ляльками, бiлими та пухнастими. А гратися дуже хотiлося. От вiн i грається, дякувати сестрi. «Слухай, Колобок. А тобi не примарювалося, що раптом ти прокинешся i усвiдомиш, що фарби для бiлявок немає?» - спитала в нього якось Ксена. «Примарювалося, - вiдповiв Колобок. - Щоб уникнути таких ситуацiй, я вивчив хiмiю». Таким був Колобкiвський пiдхiд до всього. Розумний та виважений. Щиро кажучи, я дуже радий, що товаришую з Колобком. Крiм того, що вiн - хороший друг, вiн iще й неодружений друг, якого я завжди можу поставити за приклад, коли мама та Катерина починають свої весiльнi зазiхання на мою свободу. Мiй останнiй бастiон. Друзяка Колобок. Та ще - Джордж Клунi.

А от у Будди з жiнками не склалося. Не те, щоб Будда не любив жiнок, вiн приязно ставиться до людства взагалi й до жiнок зокрема. Але Будда з тих навiжених, яких жiнки обминають. Особливо важко з ним стало, коли вiн почав стежити за предметами й аналiзувати, ким цей предмет був ранiше. Всi цi каменi та цеглини на iм'я Карл Ваганович, Маня та Агнес. Усi цi дерева, яким кидалося: «Привiт, Кирило, як ся маєш?» Усi цi собаки, яких вiн чухав за вухом: «А не треба було постiйно собачитися iз сусiдами, Ганно Митрофанiвно, тодi б, може, квiтли на лузi на радiсть закоханим». Я вже не кажу про раптовi запитання: «А як ти думаєш, Днiпро знає, що вiн зветься Днiпро? А ким вiн був, поки не став Днiпром? А може, вiн був знайомим Гоголя? Взагалi цiкаво, ким треба бути, щоб потiм тобi довiрили повiльно текти у вiчнiсть…» Спочатку жiнкам було цiкаво, тому що, погодьтеся, таке явище, як Будда, не часто побачиш, але як тiльки вони помiчали, що Будда вiтається з їхнiми трусами, погрожує сукнi чи сперечається зi шкарпетками, їм ставало трохи не по собi. «Я бiльше так не можу. Я вдягаюся й чекаю, коли власнi труси скажуть менi: "Хай, Тасю. Сьогоднi менi хотiлося б чогось нестандартного!"«Таке розповiдала Колобку його колишня подружка, яку вiн залишив з Буддою на якихось вечорницях.

Колись Будда працював хiрургом. Вiн був дуже талановитим. Одного разу, невiдомо через якi причини, вiн приклав дефiбрилятор не хворому, а собi. «Ми були очевидцями справжнього дива i наслiдкiв ранкового пияцтва», - казав професор Микита Васильович Живоглот пiсля того, як Будда опритомнiв. Професор тодi й припустити не мiг, що буде далi. А потiм сестри почали помiчати, як Будда спiлкується зi скальпелями. Та що там сестри! Коли Будда в їдальнi довiрливо схилився до мене й видав: «А ти знаєш, що Аристарх служив на флотi?», - я вiдчув деякий дискомфорт. Тому що людей з таким iм'ям я не знав. А коли Будда уточнив, що Аристархом є один зi скальпелiв, менi закортiло випити.

Якось на вечiрцi менi здалося, що Буддi сподобалася одна дiвчина. Вона була цiкавої зовнiшностi. Не дуже яскрава, але досить стильна. Синi очi, довге та пряме русяве волосся. Непоганi ноги. Принаймнi не короткi, рiвнi. Будда ж весь час витрiщався на її руки. Я теж подивився, Колобок теж. «Гарнi руки», - констатував Колобок. «Довгi пальцi», - додав я. Ми з Колобком утворювали гурт шанувальникiв довгих дiвочих пальцiв. «А ви свiдомо тримаєте так пальцi?» - раптом запитав Будда у незнайомої чарiвнопальцевої дiвчини. «Що?» - не зрозумiла вона. «Пальцi, вашi пальцi. Ви часто їх так скручуєте?» «Час вiд часу», - вiдповiла дiвчина й посмiхнулася. «А ви знаєте, що це - мудра?» «Я багато чого роблю мудро», - продовжувала посмiхатися русявка. «Мудра», - наполягав Будда. «Мудра-мудра», - пiдтвердила дiвчина. «Ви не розумiєте. Те, що ви викрутили пальцями, це - мудра. А крутять такi мудри зазвичай тi, хто страждає на манiакально-депресивний психоз». Власне, на цьому чарiвна зустрiч двох самотнiх сердець i завершилася.

З лiкарнi, як ви розумiєте, Будду звiльнили. Пiсля того, як почули, що вiн робить зауваження стерильним бинтам. Запевнення Будди, що бинти все усвiдомили й бiльше такого не повторюватиметься, остаточно переконали адмiнiстрацiю лiкарнi в тому, що вони ухвалили правильне рiшення. Зараз Будда працював на цвинтарi, причому вже й там прорiзалося певне непорозумiння мiж Буддою, який працював там молодшим адмiнiстратором (а простiше - вiдповiдав за чистоту, порядок та оформлював папери) та адмiнiстрацiєю цвинтаря. Буддi працювати подобалося, вiн мiг днями спостерiгати за тим, кого ховають, i за тим, що вiдбувається потiм. Я, власне кажучи, не хочу в це заглиблюватися й думати, чим вiн там займається на тих могилах, тому що починаю вiдчувати свiй шлунок, коли замислююся над такими речами.

Конфлiкт мiж Буддою та адмiнiстрацiєю розпалився через те, що Будда на табличцi, встромленiй у свiжу могилу, на якiй крейдою було зазначено прiзвище небiжчика та дати його народження i смертi, тiєю ж крейдою дописав наступне: «Коли звiльнитесь - термiново зайдiть до нас. Адмiнiстрацiя». Поруч теж когось ховали, i дамочка з поганими нервами, очi якої блукали в пошуках вiдносного спокою, натрапила на цей напис, прочитала його, а потiм здiйняла вереск. «Не розумiю, чого лякатися написiв, якi безпосередньо тебе не стосуються», - щиро обурювався Будда. «Як узагалi можна лякатися написiв?

Це ж не з лопатою хтось за тобою женеться», - продовжував Будда. Адмiнiстрацiя ж сподiвалася, що в дамочки не вистачить сил знайти родичiв «зайнятого» померлого й подати спiльний позов до суду. «Навiщо таке було писати?» - цiкавився Колобок. «Я домовився щодо облицювальної плитки. А де менi ще їх шукати? Вiд могили не вiдходити, чи що?» Так вiдповiдав Будда.

«То як вони всi?» - ще раз запитала Катерина, яка, поки я мандрував спогадами, домоглася свого: доскiпливого чоловiка пересадили за iнший столик. «Мабуть, у менеджера проблеми з зубами», - подумав я. «Вони… е… загалом… цiлком нормально». Взагалi, якщо ти маєш за друзiв таких людей, як Колобок, НАТО та Будда, розповiдати про їхнi справи треба дуже обережно. «Як у Колобка на особистому фронтi?» Це Катеринi дуже цiкаво. Ще б пак! «Посварився з Мариною. Сказав, що вона постiйно хоче його вранцi, а вiн чоловiк, що любить вранцi спати, а не знежирений йогурт - чудовий для снiданкiв». Я люблю небезпечнi для мене розмови з Катериною переводити на секс, тодi вона знiчується та змiнює тему. От i зараз. «Зрозумiло. А Будда що? На цвинтарi ще працює?» «А тобi що, треба про когось домовитися?» Я намагаюся зробити сумну пику. «Яка ж ти…» Злоститься Катерина. «О'кей-о'кей. Будда зараз вiдловлює людей, якi носять пакети з написом «Шамбала» та рiзними методами цi пакети в них вiдбирає«. Катерина мовчить. «Тiльки не запитуй у мене, навiщо вiн це робить, запитай у нього при нагодi сама». Кажу я. Катерина мовчить. «Звiсно, якщо тобi це цiкаво». Додаю я. «Звiсно». Вичавлює з себе Катерина.

«А як дитина НАТО?» Згадує вона. Катерину нiколи не цiкавлять розповiдi про дiтей, якщо вони не пов'язанi з нею. Я не помилюся, якщо скажу, що iм'я дитини НАТО вона не пам'ятає. «Щоб ви поздихали всi, американськi запроданцi! Наплодили тут своїх НАТ та пiднатникiв, самi в своїй державi розберемося!» - запально каже до нас сивий чолов'яга, що сидить на мiсцi доскiпливого чоловiка. Поряд iз нами з'являється менеджер з обличчям спанiєля, що не виловив качку. «Порахуйте нас», - кажу я. «Я хочу кави». Каже моя сестра. Нам пропонують «чудовий iнтимний столик». Менi дуже смiшно. Катерина незворушна. Вона каже, що такий столик мав би бути запропонований нам вiдразу, а ще каже, щоб каву принесли туди. Я починаю пiдозрювати, що їй є що менi сказати.

«А знаєш, хто до мене приходив?» Каже дiловито Катерина, яка тiльки-но перемогла краєчок пакетика з цукрозамiнювачем. Ось воно, почалося. Думаю я. Коли Катерина робить вигляд, наче буде говорити про банальнi побутовi речi, треба готуватися до найгiршого. «Хто?» Менi справдi цiкаво знати. «Аврора!» Каже Катерина, вона навiть не намагалася гратися зi мною в гру «здогадайся з трьох спроб», i це правильно, я б не здогадався i з десяти. Аврора. Я мовчу. Я чекаю. «Ну, ти що, зовсiм не здивований? Не бреши!» Катерина розраховувала на мiй подив. Не треба засмучувати жiнок. «Та ну?» - кажу я голосом людини, що виграла фальшивий мiльйон у шахрайську лотерею. «Припини це. Чому ти не здивований?». Катерина набурмосилася. Цi жiнки. Все їм не до вподоби. В головi, як i завжди, лунає пiсня про сни славетного крейсера. «Що ж тобi сниться, крейсер «Аврора», га?» Тiльки Будда може вiдповiсти на це питання.

«А чого б менi дивуватися? - питаю я. - Вона приходила лiкувати зуби?» «Полiрувати». «Полiрувати». Повторюю я. «Це не викликає подиву. Було б дивно, якби вона приходила до дантиста проповiдувати слово Боже; або привела до тебе дитину, кажучи, що ця дитина - твоя; або просто зайшла принести тобi насiннячка, щоб ти чогось перехопила до вечерi, або…» «Коли я чую, що ти iнодi говориш, я розумiю, чого з тобою не залишаються нормальнi жiнки». Каже зла Катька. «Що ж тобi сниться, крейсер «Аврора»?» «Що ти там наспiвуєш?» «Нiчого такого. Попурi». «Тобi нецiкаво?» «Цiкаво, ти що! В неї хорошi зуби?» Катерина починає тягнутися до мене, щоб уп'ястися в мою чуприну.

Зуби в неї завжди були хорошими. Бiлi, мiцнi. Вона сама була бiлою та мiцною. Аврора. Її батьки були диваками. Вони щиро сподiвалися, що виняткове iм'я Аврора, яке було дароване їхнiй дiвчинцi, народженiй у 60-ту рiчницю Великої Жовтневої Соцiалiстичної Революцiї, буде сприйматися радянськими людьми (не повiрите, але тодi вони жили повсюдно) як iм'я Богинi Вранiшньої Заграви,

а не як назва революцiйного крейсера.

Як я познайомився з Авророю? Володаркою струнких та сильних нiг, сильних стегон, сильних рук, сильного характеру, сильних та широких плiч та вузьких поглядiв на свiт? Зi стрункою фарбованою бiлявкою зi сталевими очима? В ресторанi. Ми одночасно просили рахунок. Ми однаково просили рахунок. Ми малювали в повiтрi маленькi прямокутники. I ми закохалися.

Першу половину свого життя Аврора була донькою тренера з футболу, а другу половину свого життя Аврора була пасербицею… тренера з футболу. Це були рiзнi люди. I не думайте, що я знущаюся чи жартую. Таке вже було її життя. Її мати любила брати шлюб винятково з тренерами з футболу.

Коли Аврору комусь представляли, неодмiнно шепотiли, що вона - донька того самого тренера з футболу. Нi в кого не виникало сумнiву, що тренер з футболу - це тiльки тренер київського «Динамо», i не просто тренер київського «Динамо», а славетний Валерiй Лобановський. Тому бiльшiсть людей думала, що Аврора є Авророю Валерiївною Лобановською. Хоча в неї було iнше прiзвище й по батьковi. Мати Аврори, коли та стала дорослiшати, почала її соромитися, бо хотiла здаватися молодшою за свiй вiк. Тому Аврора, коли їй виповнилося 14 рокiв, нiколи не називала матiр - мамою, завжди на iм'я; не вiдповiдала по телефону, що мами немає, а вдавала з себе її подругу, сестру чи обслугу; прибрала з оселi всi свої фотокартки, навiть дитячi. Дiвоцтво Аврори завершилося в 14 рокiв. З цього часу мати намагалася її вдягати, як дорослу жiнку, щоб нiхто не замислився над тим, чого в домi, де немає дiтей, розкиданий пiдлiтковий одяг. Аврора почала вдягатися, як чоловiк. З часом вона вже не бачила ознак свого iснування в їхнiй квартирi. Аврори тут не було.

Усе своє життя вона мала матiр за обмежену кретинку, яка передала їй свої недолугi мiзки. Аврора вважала, що в неї немає матерi, обох же своїх батькiв обожнювала. Та все ж, коли вони ставили перед нею неприємнi запитання, вона крила їх матом.

Дитя спортивних майданчикiв. Нiкого з батькiв це не бентежило.

Вона нiколи не говорила: «закрий рота», вона говорила: «прикрий…бальник».

Аврора була богинею в розгадуваннi спортивних кросвордiв, особливо пов'язаних iз футбольною темою. Вона безпомилково могла назвати, яким був рахунок матчу «Лiверпуль-Барселона» в будь-якому роцi; хто забив голи; скiльки рокiв Пеле; з ким брав шлюб Марадона; а також, скiльки разiв Спартак вигравав у Динамо й усе таке iнше. Водночас вона не знала й знати не хотiла, куди впадає Днiпро; хто такий Коперник; що таке симфонiя; хто такi пацифiсти. Моцарт для неї був чолов'ягою в перуцi на цукерках, якi привозив батько. Сила в її розумiннi нiколи не вимiрювалася в ньютонах (Ньютон для неї був породою величезних кудлатих собак). Сила вимiрювалася ляпасами, штурханами та стусанами. Аврора штурхала матiр, її подруг, батькiв, їхнiх друзiв, своїх приятелiв, коханцiв та подружок, осiб, якi «погано» на неї дивилися. Ще довгий час пiсля того, як ми з нею розiйшлися, я ухилявся вiд жiночих рук. Хто їх знає?

В Аврори було чотири пристрастi. Першою була любов до футболу. Вона вмiла носити бутси. Вона вдома ходила в батькiвських майках та блискучих блакитних шортах зi штучного шовку. В такому виглядi вона виходила до магазинiв i гуляла з собакою. Вона бiгала за м'ячем. Мало хто з хлопцiв мiг випередити її. Могла набити колiном шалену кiлькiсть ударiв, вона вмiла головою забивати гола. Я шаленiв вiд усього цього. Я нiколи не бачив таких жiнок. Ще вона робила дещо таке, вiд чого першого разу я почервонiв: вона чухала уявнi яйця пiд своїми блискучими блакитними шортами. Варто сказати, що мешкала Аврора в елiтному київському районi - на Печерську. Вiн славивися своїми iнтелiгентними бабцями в бiлих шкарпетках пiд босонiжками, якi гуляли вулицями зi своїми маленькими ковбасотiлими собачками на iм'я «Алiк», «Гарiк», «Розiк», «Пiня» та «Софочка». Вони постiйно робили Аврорi зауваження, пiсля чого чули про себе дуже багато одноманiтної лайки. Вони не припиняли робити зауваження. Аврора не припиняла їх лаяти. Так створювалися районнi традицiї.

Слiпенька Ганна Георгiївна взагалi називала Аврору Ромиком (варто сказати, що вимовляла вона це iм'я як «Гомик»), скаржилася iншим старим, що «Гомик носить задовге волосся, а батьки ним зовсiм не займаються». «Ходить дитина нечесана, не мiняє шогтiв та чухає яйця». В неї був пiнчер на iм'я «Алiк», вiн був сiрий, бородавчастий, мене вiн обожнював, тому, коли бачив, вислизав зi старих артритних рук i прямував до мене. Я брав його на руки та приносив власницi. «Ах ти ловелас, ах ти пагазiт». Говорила Ганна Георгiївна. Потiм довiрливо чiплялася за мiй лiкоть, пiсля чого в мене були синцi, й говорила: «Андгiй, ви культугний, вгодливий пагубок. У вас коготке ногмальне волосся. У вас завжди випгасуванi бгюки. То чому ви не можете вмовити Гомика пiдкоготити волосся, вдягти бгюки? Ви ж згозумiйте, ми не в Пагижi, тут, в СГСГ, не люблять викликiв суспiльству. А Гомик - це виклик суспiльству. Цi закороткi шогти, це задовге волосся. Ви ж це гозумiєте?» Я це «гозумiв». «Гомик» був викликом нашому суспiльству. Тим бiльше «гомик» iз «непiдкогоченим» волоссям. У своєму неповторному матiрному стилi Аврора запитувала мене, якого я веду розмови з цiєю старенькою? Вона не розумiла вимушеної ввiчливостi.

Другою пристрастю Аврори було змагатися в армреслiнг. Вона називала це «ведмежачi бiйки» чи «погратися у ведмедикiв». Чiплялася вона з цiєю забаганкою майже до всiх. Їй було байдуже, хочеш ти гратися у ведмедикiв, здатен ти гратися у ведмедикiв, головне, що хотiла й на що була здатна вона. Особливо невгамовною вона ставала, коли хиляла зайвого. В її подруг часто болiли руки. Якщо хтось у неї вигравав, а це були мiцнi дорослi чоловiки, вона їх попереджала, щоб були обережнi й не зламали прутня, коли мастурбуватимуть. Звiсно, висловлювалася вона не так лiтературно, як намагаюся це робити я.

А ще вона дуже не любила, коли її не поважали й вiдмовлялися з нею боротися. Я пам'ятаю, як ми вiдпочивали в пристойному примiському ресторанi, де Аврора причепилася до офiцiанта. Хотiла поборотися. Вiн коректно вiдмовлявся. Як потiм з'ясувалося, в минулому вiн був борцем, тому хвилювався, що заб'є клiєнтку. Аврора запропонувала йому поборотися вдруге. Вiн так само ввiчливо вiдмовився. «Зараз буде iсторичний залп Аврори». Спостережливий Колобок гигикнув. Тодi вона встала з-за столу. Швидко розiгнала нас по кутах ресторацiї. Скинула замовлену їжу. Одним рухом. Потiм пiдняла важку лавицю й почала все руйнувати, зокрема й спину нещасного офiцiанта. «Я тебе навчу поважати жiнок». Кричала вона. Отримав не тiльки офiцiант, лавкою отримав бармен, отримав i кухар, що з'явився на галас, отримав охоронець i Колобок. Вiн необачливо назвав Аврору «очманiлим стервом». Потiм викликали мiлiцiю. Потiм приїхав батько Аврори вирiшувати питання з адмiнiстрацiєю ресторану та мiлiцiєю. Аврора тим часом спокiйно сидiла на лавцi, дмухала й полiрувала футболкою свою пристрасть за номером три.

Третьою пристрастю Аврори були кращi друзi дiвчаток - дiаманти. Вона втрачала залишки розуму через них. Тiльки з ними вона була лагiдною. Вигадувала кумеднi прiзвиська, колисала, вкладала спати в коштовнi скриньки, доглядала. Поруч зi своїм лiжком вона облаштувала спецiальне мiсце, де розкладала улюбленi камiнчики. Одними-єдиними книжками, якi вона читала, були описи коштовностей та догляду за коштовними каменями. Батьки завжди дарували Аврорi дiаманти. Коханцям було складно. Я дарував Аврорi скриньки та книжки про камiнцi. На дiаманти в мене не вистачало грошви. А Колобок вважав, що дарувати дiвчинi дiаманти - це взагалi поганий тон. «Дiаманти пасують жiнкам у вiцi. Дiвчинi треба дарувати щось легше». Коли Аврора вiд мене пiшла до Колобка, їхнi стосунки не були тривалими. Бо Колобок нiколи не вважав дiаманти друзями своїх дiвчат.

Гiрше вiд дiамантiв було те, що через пристрасть за номером чотири Аврора зривалася, коли бачила дiаманти в когось iншого. Особливо такi, яких у неї не було. Одного разу вона вирвала дiаманти з вух незнайомої дiвчини, яку привiв до Аврори в гостi її приятель. Дiаманти були фамiльними. Дiвчина нiчого не розумiла, витирала сльози й пораненi вуха, Аврора ж кинула їй на колiна важкий золотий браслет iз блакитними камiнцями, який їй набридло носити. «Чого ти скавулиш? Нормально помiнялися». Сказала вона. Батьки у дiвчини виявилися не простими. Втiм, рiдко бувають простi батьки у тих дiвчаток, що у 18 рокiв тягають у вухах фамiльнi дiаманти. Каменi у Аврори забрали, як вона не опиралася. Вранцi вона забула геть усе, крiм чарiвного блиску дiамантiв. Зi своїми футбольними тренерами Аврора не розмовляла три мiсяцi, аж поки тi не викупили у матерi «Рваного Вушка», генеральшi, коштовностi.

Пристрастю за номером чотири був фiрмовий Аврорин коктейль «горiлка з шампанським». Коктейль такий: три чвертi горiлки, решта - шампанське. Вона втрачала розум, забувала, що вона робила, з ким, про що говорила. Не могла згадати, яким був її день до коктейлю й пiсля нього. В той час я собi дозволяв хiба що трохи шампанського та пива. Вона мене вражала своїм умiнням пити й жити настiльки розгонисто. Я тодi усвiдомив, наскiльки рiзним буває ставлення людей до свого життя. В мене були обов'язки, в неї - права. Обов'язки з'являлися в тих, хто з'являвся поруч iз нею. В мене були свої обов'язки, а додалися обов'язки, пов'язанi з Авророю.

Аврора не вчилася, не працювала - я з таким способом життя зiткнувся вперше. До Аврори я зустрiчався зi студентками Медичного, а одного разу - зi студенткою романо-германського факультету унiверситету, яка полювала на iноземцiв, а на менi (точнiше - пiдi мною) тренувалася кохатися. Зазвичай Аврора прокидалася пополуднi. Довго вовтузилася в лiжку, могла зателефонувати комусь iз таких самих, як вона, повiльних друзiв, щоб мене вiдшукали (ми тодi жили в безмобiльну еру). Тодi я прогулював пари, щоб приїхати, заварити каву, нарiзати тонкi прозорi часточки туркменських динь, якi щотижня привозили її батькам - футбольним тренерам спецiально для неї. Якби спитати, що для мене було дивом у студентськi роки, я б сказав: прозорi часточки стиглих динь узимку. Ми сидiли в її лiжку, я досi пам'ятаю морелевий колiр простирадл. Коли я на них дивився, менi здавалося, що немає нiчого теплiшого, а коли торкався, їхнiй шовк холодив менi долонi. Ми сидiли по-турецьки, i, як малi дiти, пригощали одне одного динними часточками. Потiм я витягувався на простирадлi, Аврора починала мене лоскотати й пестити. Тепле кохання пополуднi. Так, я був щасливим.

Уже потiм, коли я повертався до навчання, Аврора починала пошуки «дiтей капiтана Гранта». Так вона називала грошi. Вона не читала Жюль Верна. Вона вкрала цю фразу в котроїсь iз мамчиних подруг. «Дiтей» вона шукала по всiх шухлядах. I знаходила, тому що її мати й футбольнi тренери дуже недбало ставилися до грошей. Часто про них забували. Про їхню кiлькiсть, про мiсце їхнього знаходження. Аврора про таке не забувала нiколи. Потiм вона мандрувала ювелiрними крамницями, якщо щось подобалося - купувала. Купувала нове камiнчикове лiжечко - скриньку. Барвистi шовковi хустки - ковдрочки для камiнцiв. Потiм купувала ящик горiлки та ящик шампанського. Домовлялася з вантажниками, щоб вони притягли це їй додому. Їй подобалося з ними розплачуватися. Вдома вже шурхотiла обслуга Настя, яка готувала цитринковi канапки з iкрою, червоною та чорною, для Аврорчиних вечорниць. Так було щодня.

Колобок спочатку говорив менi, що я абсолютно оскаженiв, якщо маю справу з такою дiвкою. «Вона любить спортивнi кросворди, боротися руками, футбол, напиватися «пiвнiчним сяйвом», дiаманти та прокидатися пополуднi. З усього цього тобi подобається тiльки прокидатися пополуднi. Ти вважаєш, що цього досить, щоб зустрiчатися з дiвчиною? Що вас єднає?» Колобок мене смiшив. «Хто менi це говорить, ти? Скiльки в тебе було жiнок? Сiдай, подумай, порахуй, якщо зможеш, а потiм поговоримо про твої спiльнi з ними iнтереси i про те, що єднає тебе з твоїми жiнками». Говорив йому я. Колобок переможно промовляв: «Вiдчуй рiзницю. Я з ними сплю! Для того, щоб спати з жiнками, немає потреби в спiльних iнтересах, засвоїв? Я з ними сплю, а ти з нею зустрiчаєшся, а це - рiзнi речi». Аврора мала потяг до дармоїдiв. Вони паразитували на нiй. Численнi друзi, приятельки, золота молодь. Коханцi. Ми нiколи не говорили про те, скiльки в неї було чоловiкiв, мене це не хвилювало. Мене настiльки дивували мої стосунки з нею та вона сама, що не було мiсця думкам щодо її колишнiх. Звiсно, я знав, що вони в неї були. Я натикався на їхнi краватки задирливих кольорiв, яким не надавали перевагу футбольнi тренери. На презервативи не мого розмiру. На подарунковi металевi запальнички з гравiюванням. На дивнi солодкавi фруктовi папiроски, яким надавав перевагу один дженджик - мiй попередник.

Я знав про те, що вона нiколи не рахує грошей - може витрачати на коханцiв шалено багато, може пробачити, якщо хтось поцупить велику суму, одяг чи картину, але нiколи не пробачить, якщо хтось зазiхне на її дiаманти. Один усе ж таки наважився. Аврора не написала заяву до мiлiцiї. Вона зустрiла його бiля будинку i зламала йому три ребра i ключицю, а потiм сiла в його машину й наїхала на нього. Вiд поштовху вiн влетiв у стовп. У шпиталi пролежав довгенько. Я його бачив, бо саме там був на практицi. Коли Аврора злилася, її очi перетворювалися на очi митникiв - погляд, що пронизує i змушує хвилюватися хтозна вiд чого.

Коли я почав зустрiчатися з Авророю, мати була дуже задоволена. «Дiвчинка з поважної родини». Мати була рада, що я увiйду в «такi кола». «Футбольнi тренери, туркменськi динi взимку, щоденне шампанське, гарна дiвчина з грошима, перспективи». В її уявi я вже був головним лiкарем футбольної збiрної. Катерина насмiхалася. «Вона ж дурна! Обмеженiсть вражаюча». Казала Катерина. «Ти ж говорив, що розмови для тебе дуже важливi, чи ти не мав на увазi розмови з дiвчиною чи дружиною, га?» Я заперечував i говорив, що ми з Авророю розмовляємо. Хоча це було перебiльшення. Ми рiдко говорили. Я мало що знав про футбол.

Ще менше про дiаманти. Катерина примружувала котячi очi. «Я думала, що таке роблять тiльки жiнки». Вона звинувачувала мене у продажностi. Коли я повiдомив близьким, що розiрвав нашi стосунки, мати плакала,

Катерина теж виглядала розгубленою, мабуть, на той час у неї з'явилися власнi плани, що вибудувались на моїх взаєминах з Авророю. «Як ти мiг? Усе ж було добре!» Галасувала мати. Я казав, що не можу далi продовжувати стосунки з дiвчиною, якi призведуть мене щонайменше до пияцтва. Я говорив про те, що не можу уявити своє майбутнє спiвiснування з дiвчиною, для якої Бах - це удар кулака по столу. Я бив кулаком: «бах-бах». А слово «фуга» вона сприймає як композицiю з пальцiв. «Показати яку? - скаженiв я. - Показати?» Я не хотiв розповiдати їм, що Аврора зрадила мене з Колобком. Вiн завжди надавав перевагу фарбованим бiлявкам.

«Згадував?» - запитує Катерина. Я киваю. Згадував. «Шкодуєш?» Перед тим, як сказати «нi», я мовчу якусь мить. Час вiд часу, коли я дивлюся спортивнi новини, я бачу Аврору. Вона - спортивна коментаторка. Вишукана молода жiнка з бiлястим волоссям. Перли - зуби, перли - губи, перли - манiкюр, перли на шиї. Невеликi дiаманти в маленьких вухах. Типова жителька телесвiту. Дiва. «Вона мене поiнформувала, що вона тiльки вимовляє чужi слова. Як лялька - нахилиш її, то вона каже: «Ма-ма».

Вона сказала, що в неї з дитинства не було своїх слiв, та й життя було якесь вигадане, чуже. Вона передавала тобi вiтання. До речi, вона - розлучена». Катерина витягує з сумочки свiй маленький мобiльний телефончик. «Нi, - кажу я. - Сестро, якщо тобi вкрай необхiдно стати комусь корисною, передай цей номер Колобковi». «Колобку? А вiн тут до чого?» «Хоча б до того, що вiн завжди надає перевагу фарбованим бiлявкам».

iii)

Дощило. Не люблю дощу вранцi, це дуже обтяжує життя людям, що не вмiють шпетно ходити по калюжах, постiйно заляпують собi ноги (панчохи, вишуканi брюки, бiлi джинси), я вже не кажу про бiг. Коли я бiгаю в дощ, я примудряюся заляпувати собi спортивну кофтину.

Я люблю смакувати свої ранки, як каву. Довго роздивлятися, яким рiзним буває небо. Темне. Сiре. Бiляста пiнка з напiвпрозорих хмарок. Синява, дивитися на яку боляче. Заплющувати очi, вирiзати фiгурку людини, потiм вiдкривати, бачити когось, хто йде, поспiшає на роботу чи з роботи, от як зараз, стрункi чорнi нiжки пiд червоною парасолькою, уявляти, що ти сам вирiзав i вклеїв у цей ранок маленьку iстоту, що складається з червоного круглого тулуба та двох чорних прямокутникiв. Налiплювати на зеленi газони, на чорний асфальт, прикрашений аплiкацiєю з жовтого листя, на рожево-сiру брукiвку iнших парасолькових iстот, що тримають у руках сумки, пакунки, ведуть до садкiв та шкiл ще менших парасолькових iстот i вигулюють кудлатих песикiв.

Я вдягаю спортивний костюм темно-сiрого кольору й вирушаю. Починається нова, наступна стадiя мого приватного життя - ранкова пробiжка. Я починаю бiгти, як тiльки вислизаю з пiд'їзду, ноги починають викидатися швидше. Я вiдчуваю себе цуциком, якого заносять у воду, а вiн iще в руках свого господаря починає наче пливти, iнстинктивно ворушити лапками. Так i я. Залежна вiд своїх нiг, а вони - вiд ранку, вiд спортивного костюма, що я вдягаю, вiд останньої сходинки, з якої спружинює моя права нога.

Кiоск iз газетами, тiльки починають розкладати. Краплини дощу бомбардують накриття. Розумова їжа - преса, сповнена пестицидами та нескiнченними шкiдливими лiтерами на кшталт шкiдливих для здоров'я харчових домiшкiв «Е». Менi здається, що сувора газета «Цiлковито таємно» з дощовими плямами на обличчi чоловiка в чорному (мабуть, шпигуна) зi злiстю поглядає на останню сторiнку газети, назву якої менi не видно, де метеозведення на сьогоднi прикрашене зображеннями дуже ситого на вигляд сонечка. Газета без назви розсунула сторiнки, наче розводить руками: «Буває…»

«"Сьогодня" є?» - питає чоловiк у картузику. «"Сьогодня" немає. Буде завтра», - вiдповiдає йому панi газетярка, завжди стримана, її сиве волосся зiбране в невiдому квiтку. А я бiжу далi, я залишаю чоловiка в картузику, для якого сьогоднi немає, воно настане завтра. А в мене є, це сьогоднi? Його ще не змито цим дощем? Я вiдчуваю себе фантастичним персонажем, у якого забрали сьогоднi. «Сьогоднi немає«. Що з цим поробиш? А що робити тим, хто не вiрить у завтра? Що робити тому вiдсотковi людей, хто живе сьогоденням?

Я вже далеко. Бачу, що перший уже є. Вiтаюся з «бiлим козирком». Я не знаю, хто вiн, цей огрядний дядечко, я знаю, що вiн «бiлий козирок». Тi, хто постiйно бiгає вздовж затоки, звикли вiтатися одне з одним. Так, формально. Я вигадую, що «бiлий козирок» - колишнiй генерал КДБ, в нього холодний мозок, гаряче серце та заплямована совiсть, що ховається пiд бiлим козирком. Вiн про мене ще й не те може вигадати, хоча що я йому? Вiтаюся з людино-доберманом. Людина менi киває. Доберман намагається вкусити за п'яту. Я, як завжди, вишкiряюся на нього. Показую зуби. Вiн, як завжди, кумедно нахиляє пику. Мабуть, Людина на нього нiколи не шкiриться. Хоча, коли бачиш цю пару вперше, здається, що Людина вмiє не тiльки шкiритися, але й вкусити як слiд за шию. Далi-далi. Хлопець, який нiколи не вiтається. Вiн спортсмен. Вiн знай намотує собi свої кiлометри. Його мозок не зайнятий нiякими думками, крiм, власне, бiгу. Скiльки ще залишилося кiл, скiльки кiлометрiв, яка швидкiсть, який тиск, куди йде навантаження, стежити за диханням, поглядати на годинника, чи вкладається вiн у час? I таке iнше. Я йому заздрю, бо в мене на плечах голова, начинена думками, як пiца перцем, томатами, салямi, шинкою, куркою, ананасами, цибулею, анчоусами, креветками, оливками - безлiч компонентiв.

Вiтаюся з «Банданою». Я думаю про смерть. Дуже часто думаю про смерть. Я думаю, як я помру, мене хвилює, який у мене при цьому буде вигляд (рiдко в кого буває дуже гарний, але…), чомусь мене дуже непокоїть думка, як би не померти з гiгiєнiчною прокладкою в трусах. Я дуже не хочу, щоб у моїх трусах невiдомий менi судовий експерт знайшов прокладку. Я колись просила в Бога, я просила, зроби так, щоб я не померла з прокладкою в трусах, дуже тебе прошу, обiцяю нiколи не спати з одруженими чоловiками. Не знаю, записав вiн це в зошит iз позакласної роботи проти мого прiзвища чи забувся. Але з одруженими чоловiками я не сплю. Вiтаюся з «Дiвчиною, що позбавляється зайвої ваги». Вона позбавляється зайвої ваги вже понад два роки. А зайва вага хоче позбутися дiвчини. Зайва Вага. Схоже на угорське чи болгарське жiноче iм'я. «Приємно познайомитися. Вага Зайва. Персональнi гороскопи та ворожiння».

Учора, коли я йшла сходами, я думала, а що буде, якщо зараз перечеплюся пiдбором i впаду. Головою бемцнуся, зубами вгризуся у бетоннi сходи, зламаю шию та заклякну в вимушенiй позi. Що буде? Нiчого. Я не перечепилася. Або ось прямо зараз наберу швидкiсть, послизнуся на дощовiй поверхнi й полечу з цiєї дамби, зламаю пару ребер, щелепу, шию, наберу пiску в очi, нiс, рот. Одного разу, коли я бiгала, зустрiла чолов'ягу з величезним бияком. Це було мальовниче видовище. Чолов'яга вийшов iз кущiв верболозу, вiн був голий, тiльки в майталесах (в брудних ромашках), в руках вiн тримав бияк, а на вигляд був не дуже люб'язний. З таким про погоду заговорювати не варто. Я вже тодi думала про смерть. Я сказала Богу: дякую, що я сьогоднi без прокладок у трусах. Я зупинилася й дивилася на чолов'ягу. Повз мене промайнула дiвчина з дитячим возиком, дитинкою та малим цуциком, усе це дивом умiщувалося в її руках. Рота її було вiдкрито, мабуть, вона верещала. Менi цього було не чутно. Я роздивлялася бияк i думала, як це, коли ним отримуєш по головi.

«Де вода?» - спитав мене Чолов'яга. Шкiрою я вiдчувала, що краще буде його не дратувати. Менi не подобалися труси, якi я вранцi вдягла. Невиразнi. До того ж - з учора. А щодо трусiв у мене з Богом домовленостi не було. Тому я вiдповiла, показуючи великим пальцем униз, як Клеопатра, що карає, «тама». «Дякую, мала». Вiдповiв вiн, затиснув бияк мiж нiг, помацав навiщось свою пику, може, перевiряв, чи все на мiсцi, а потiм почав спускатися. Мабуть, його мучила спрага. «Привiт». Весело каже до мене «Веселе Черевце». Я йому посмiхаюся. В мене завжди полiпшується настрiй, коли в мене жбурляються привiтами товстенькi чоловiки, якi вiком наближаються до дiдiвського. Не вiку мого дiда, а абстрактного дiдiвського вiку. Мiй дiд загинув у Велику Вiтчизняну, двадцятичотирирiчним, я вже пережила його на певну кiлькiсть рокiв. Мiй дiдусь годиться менi в… студенти. Я не сплю з чоловiками, що є молодшими за мене. Цього я не обiцяла Боговi. Колись я мрiяла загинути у Велику Вiтчизняну вiйну. В цьому моя проблема, я мрiю загинути у вiйнах, якi давно минули, а на вiйни, якi тривають, мене не затягнеш. То вже нi. «Хай, Костик», - кажу я. Костик автоматично махає менi рукою, тому що слухає СiДi-плеєр. Цiкаво, вiн колись чув, як у виконаннi когось iншого звучить його власне iм'я? Вiн постiйно в навушниках. Дiвчину Мадонну, себто - Евiту. «Донт край фо мi, Україна, так в тобi i згину…»

У метро напроти мене сидить жiнка з обличчям Грейс Келлi. Грейс Келлi вдягнута в турецьку шкiряну куртку, зашмиганi джинси та кросiвки, що мали колись бiлий колiр. Її ноги пiд лавою. Вона п'яна. Якби я працювала в газетi, я б зараз сфотографувала панi Грейс, а вже завтра вранцi той чоловiк у картузику, що отримує своє завтра сьогоднi, прочитав би мою статтю «Реiнкарнацiя. Грейс Келлi в київському метро, вона каже: "Я хотiла спробувати пожити життям незiграних мною бiдуючих героїнь"«. Мабуть, вiн сказав би, хитаючи картузиком: «Ох, чого тiльки не вигадають. Але - схожа ж! Схожа ж, от чортяка!» Грейс Келлi вивалюється на станцiї Контрактова площа пiд божественнi звуки клавесину. «Не приту-бля-тися», - каже вона двом офiсним жiночкам, затиснутим у бiлядверному закапельнику. Вони її не пiзнають. Обмiнюються поглядами. Одна одну чудово розумiють. «Це ж треба таке!» «Ох, сором, та й годi». Ми всi їдемо далi. Плебеї, яких залишила королiвська особа.

Напроти з розумним виглядом мандрує порносайтами Влад. Це ж треба, який серйозний чоловiк, навiть це його не тiшить. Вiн чує моє форкання. Повертається до мене. Встає. Пiдходить. Я читаю: «Вибране. Нiмецька фiлософiя». Вiн висмикує книжку в мене з рук (обожнюю, коли таке роблять), гортає сторiнки. «Ох. Усi навколо займаються тими клятими виборами, i ти також», - каже вiн. Я знову форкаю. «Це з чого випливає? - питаю я. - Вiддай книгу». Вiн вiддає. Терпiти не можу, коли хапають мої речi. Вiн каже, що це випливає зi змiсту моєї книги. Я кажу, що бiльше б логiки було, якби я гортала художнє видання «Плейбой», а тодi б вiн висловив припущення: «О, i ти також лесбiянка». Вiн мовчки щось жує - або слину, або шмарклi, чи, може, встиг щось непомiтно вкласти в рота (взагалi на роботi вiн або сопе, або хропе, плямкає або щось їсть - одне слово, нiколи не дає собi вiдпочинку). Вiн каже, що переконаний у тому, що або я давно нi з ким не спала, або я фемiнiстка. «А ти спав нi з ким?» - питаю я. Вiн знову повертається до порносайтiв.

Я - фемiнiстка. Це ж треба таке бовкнути. Одного разу я потрапила на збiр американських фемiнiсток - студенток та професорок трьох унiверситетiв. До цього я нiколи не бачила живих фемiнiсток, навiть, о сором менi, нiчого не знала про iснування Оксани Забужко та Марiї Арбатової, не кажучи вже про їхнiх суворих американських споборниць. Тому менi було дуже цiкаво подивитися, що вони таке є. Людей на збiговиську було повно. До того ж, тут були присутнi чоловiки, наприклад, зi мною був авантюрний Моня Б. з Одеси. Авантюрний Моня читав американцям лекцiї про Ленiна та Сталiна, а фемiнiсткам про Марка Вовчка. Ми вибрали собi стiльцi й зосередилися на промовах.

На сценi стояла доволi приваблива дама, поруч iз нею стояв стiл, на якому щось лежало. Сцену прикрашав плакат незрозумiлого змiсту. Менi здалося, що я бачу на ньому чоловiчий статевий орган, перекреслений. «Хiба це не член?» - спитала я в Монi, вiн на мене цитьнув. «Вони проти членiв?» Я була невгамовна. «Слухай!» Моня не любив надавати пояснення, за якi не платили у валютi. Але я почала слухати. Йшлося про губну помаду. I ось що саме: «Губна помада - це член. Наше завдання на сьогоднi - скласти петицiю до косметологiчних фiрм, якi дозволяють собi вмiщувати губну помаду в такi ганебнi упаковки. Це безвiдповiдально! Це принижує жiнку! Жiнка думає, що просто фарбує губи, але пiдступнi чоловiки влаштували все так, що вона зволожує свої губи членом. I що нам залишається? Або зовсiм не фарбуватися, але це шлях слабких духом. Або докорiнно змiнити ситуацiю!» Всi зааплодували.

Власне кажучи, весь цей час я думала, що все це жарти. Потiм почали виступати рiзнi дiвчиська та жiнки у вiцi, всi вони iз запалом говорили про те, який сором вони вiдчувають, коли торкаються губ помадою, як їм нiяково. Наче ти сама викручуєш голiвку члена, а потiм починаєш возити ним по губах. Особливо жахливо, коли хтось iз бой-френдiв просить фарбуватися при ньому. Все це змушує постiйно думати про секс. Унiформа губної помади огидна та образлива для сучасної жiнки. Не знаю, чим я привернула увагу до себе. Можливо, занадто нафарбованими губами. Тодi був час, коли я зловживала косметикою. До мене пiдiйшла жiнка-лiдер i спитала, чи я маю губну помаду? Дiдько мене смикнув сказати «так».

Справа у тiм, що я геть забула, що в Українi на той час були дуже популярнi помади, привезенi з Польщi. Помади, якi спецiально були зробленi «пiд чоловiчий член». Ми з Юлькою їх звали «членомазки». Юлька менi подарувала таку на честь поїздки. Вона вмiла вибирати подарунки. Бракує слiв, щоб передати, який фурор викликала ця помада в слухачок лекцiї. «Ви звiдки?» - розгублено спитала в мене жiнка-лiдер, автоматично потрапивши до перелiку моїх ворогiв, у яких, бач, виникав сумнiв щодо моєї англiйської. «З України», - сказала я. Моня Б. тим часом кудись зник. «Це де?» - спитала жiнка-лiдер, яка, можливо, теж занесла мене до перелiку власних ворогiв, котрi змушують її визнати недолiки своїх знань географiї (до всесвiтньовiдомого народного помаранчевого супротиву проти влади залишалося рiвно 10 рокiв!). «Це поруч iз Польщею», - повiдомила я. «О, - сказала жiнка. - В нас живе багато полякiв», - додала вона. Вираз її обличчя говорив про те, що, на вiдмiну вiд мене, тi поляки, якi тут живуть, добре обiзнанi з ворожою сутнiстю губних помад. «Треба допомагати жiнкам третього свiту!» - нарештi вимовила вона, рiшучо вiдрiзала Україну вiд Польщi й перенесла мою Батькiвщину до Азiї. Ця її фраза увiйшла до тексту петицiї. «Через те, що жiнки Азiї тiльки-но визирнули з-пiд паранджi та звикли до знущань, якими їх сторiччями мордували чоловiки, приниження губною помадою в цих країнах є надзвичайно поширеним». Помаду я в них ледь забрала.

Щодо сексу, то в мене справдi давно його не було. Так склалося. Кiлька пояснень. Тi чоловiки, що мене оточували, переважно були одруженими, а я не могла заради сексу, який мiг би виявитися не дуже приємним, зрадити свою обiцянку Боговi та внаслiдок цього померти з прокладкою в трусах. Угу. Зараз. Тi, що залишалися неодруженими, були переважно молодшими за мене, а з такими я не спала вiдповiдно до своїх власних принципiв. А ще - я з тих дуреп, яким потрiбно кохання. А ще - я з тих, хто дуже недовiрливо ставиться до чоловiкiв та й людей узагалi. З людьми я почуваюся наче та бабця, що довго-довго стоїть у черзi й дивиться на новеньких, хто тiльки-но пiдiйшов, як на потенцiйних злочинцiв, що можуть нахабно влiзти в чергу. «Вас тут не стояло!» Саме так. Можливо, колись я стану iнша.

Нещодавно в метро до мене пiдiйшов миршавий чоловiк похилого вiку з вузькою головою (лептоцефал), пiд пахвою вiн тримав три жоржини кольору страченого кохання, якi вiн загорнув у целофанову плiвку. «Доброго дня», - промовив вiн до мене. Я мовчки чекала, що буде далi. «Ви мене не впiзнаєте?» Я його не впiзнавала. «Я бачу, що ви мене не впiзнаєте», - продовжував вiн свiй «чiпляж». Бо це був саме «чiпляж»: я цього миршавця не знала. Очi в нього були бiлястi, вiн не поспiшав зустрiчатися зi мною поглядом. «Це не дивно, що ви мене не впiзнаєте. Я нещодавно зазнав автокатастрофи. Мене зараз нiхто не впiзнає. Але ж це не головне, правда? Головне те, що я, що я вас упiзнав!» Вiн був такий щиро радiсний. Але менi було не до того. Я не можу визнати за собою такi чесноти, як поважне ставлення до людей похилого вiку (i взагалi людей) та чуйнiсть. Тому я пiшла собi пiд «зачекайте, поговоримо, дiвчино, зачекайте, адже ви, адже ми…»

Тодi я подумала, що це непоганий хiд. Я маю на увазi, так можна чiпляти чутливих чи дуже цiкавих юних iстот. «Ох, юначе, це не дивно, що ви мене не впiзнали, мене збив лiтак, мене зараз нiхто не впiзнає, але я чудово пам'ятаю ваше натхненне обличчя. I це головне!» Коротенька промова (бажано ще й виглядати пристойно, наближено до симпатичної дами) - i парубiйко твiй. Ще тут треба додати, що я - колишня балерина. Тому що бiльш-менш освiченi чоловiки мають розумiти, що балет - це справа смаку, а от фантастична розтяжка балерин має смакувати кожному. Це я тому говорю, що думаю, коли я не помру до сорока рокiв, у сорок, принаймнi так менi здається, принцип не спати з молодшими за мене чоловiками я переросту, як у сiм рокiв ниркове захворювання. I треба до цього моменту набути рiзноманiтного досвiду в питаннях грамотного здiйснення «чiпляжу».

«Уявляєте (це Любаша до мене i Влада), акторка Холi Берi, ну така, в помаранчевому купальнику, що зваблювала «Бонд. Джеймс Бонд», їй ще дали Оскара, тому що вона чорна, згадали? (Ми згадали). Так от, вона бере одяг колишнього чоловiка й роздає бомжам». Влад гмикає. Вiн дивиться на Любашин виблискуючий рот i сопе. Я кажу: «Добрий, мабуть, був у неї чоловiк». Любаша клiпає очима. «Так! Абсолютно! В мене був такий чоловiк, що як пiшов - забрав усi мої труси. Абсолютно! А тут залишив свiй одяг колишнiй дружинi. Добрий! Абсолютно! Так!» Любаша пiшла собi. Iнколи, щоправда, дуже рiдко, я хочу, щоб хтось придумав гумову «любашобiйку».

«Ти бачила новий бюджет?» - це до мене Влад. «Я його складала», - вiдповiдаю я. «Ти нiколи не вiдповiдаєш прямо», - зауважує вiн таким тоном, щоб я второпала: вiн мене не схвалює. Бiльше вiн не каже нiчого. Вiн вважає, що сьогоднi дуже плiдно зi мною поспiлкувався. Для Влада важливо бути переконаним у тому, що вiн - ввiчлива, iнтелiгентна людина. Хай собi бавиться.

Запитання сьоме в «одкровеннику»: «Хто є вашим коханням»? (Це запитання багато хто iгнорував, а багато хто брехав, коли вiдповiдав на нього, я ж написала «таємниця»). В iнститутi я не закохувалася, в школi теж, у дитячому садку - так само. У школi, правда, в мене було одне поривання серця закохатися в мого однокласника, та поки я думала, як йому про це сказати i що робити, вiн випередив мене на пiвкорпуса, прозвав мене «тупа жирафа», на тому моє поривання наче вiтром здуло. Тому що навряд чи закохуються у дiвчат, яких звуть тупими жирафами. Ще було й друге - закохатися у вчителя фiзичної культури, але воно кудись зникло з причин, котрих я не пам'ятаю, тодi, втiм, мене теж мало цiкавило, чому це я припинила його хотiти, цього м'язистого бiлявця з глибокими карими очима. Своє перше кохання я зустрiла тодi, коли бiльшiсть жiнок уже забувають iмена своїх перших кохань.

Моє перше кохання звалося Євгеном Павловичем Гойдалком. Утiм, його так звати й зараз. I зараз, я переконана в тому на сто вiдсоткiв, вiн є чиїмось першим коханням, другим, останнiм. Нормальну жiнку моїх рокiв, ту, що вже забула iм'я свого садочкового кохання, мало б вiдразу наструнчити вiд цього прiзвища «Гойдалко», в мене ж воно викликало тiльки романтичнi асоцiацiї. Вiн був директором мережi магазинiв, куди я влаштувалася працювати молодшим менеджером.

У нього було довге свiтло-русяве волосся, пальцi пiанiста та обличчя драматичної наволочi. Все це виглядало дуже привабливо для мене. А ще вiн завжди виглядав як новенький. Був дуже чистий, охайний та поставний. Трохи за тридцять. Коли вiн говорив, вiн наче натискував на тебе своїми очима, i це натискування настiльки вiдчувалося, що менi ставало гаряче там, у животi, у грудях. Я зрозумiла, що дуже хочу цього чоловiка, як тiльки його побачила. Я зрозумiла, що вiн наволоч, так само, як тiльки його побачила, але скажiть менi, чи багатьох недосвiдчених дiвчаток це усвiдомлення зупиняло? Вiн теж усе чудово розумiв. Та це було й не дивно. Але мене дуже здивувало, насправдi здивувало й довгий час пiдкидало вiд щастя те, що вiн також мене захотiв. Мене. Молоду простоволосу дурепу. З опуклими сильними литками (результат регулярних ранкових пробiжок), трохи сутулу вiд навчань та читання напiвлежачи, з очима кольору простих олiвцiв. Агресивну та наполегливу, як тер'єр.

Моя ейфорiя вiд нього минула через пiвроку, але усвiдомлювати це було надзвичайно болiсно. Вiн любив, коли його персональна асистентка Алла прилаштовувала свої круглi колiна, вмощувала свої пишнi форми (хоча вона була молодша за мене, але вся така пишна та кругла) у вишневий фотель, що наче спецiально для її форм було поставлено в його кабiнетi. Вона скручувалася тлустою кицькою. Чи викладала свої повненькi литки на фотельнi бильця. I заходилася дзвiнким смiхом. I ви вмикали музику. I вiн також реготав їй у вiдповiдь. Оперний регiт. Усi впiзнавали ваш регiт. Я ще тодi хотiла сказати, що в гiєн теж такий регiт, який нi з чим не сплутаєш, його чутно здаля, а харчуються вони стервом. Я зараз згадую, а що ви таке слухали? Мiськi романси чи iталiйську танцювальну музику? Та це не важливо. Вiн просив її вiдчинити дверi досить широко, щоб усi, хто проходив повз, бачили та чули, як. Щоб бачили цi безсоромнi ноги, чули ваш смiх та надривний спiв того, хто грав почуття. Ви самi гралися в почуття почуттями.

Спочатку менi справдi було боляче, а вже потiм я стала робити вигляд, що менi дуже боляче. Менi подобалося робити саме такий вигляд. Наче менi болить бачити цi гладкi колiна, цей ваш регiт, музику серед робочого дня, цей вишневий фотель. Коли я вдавала, що менi «наче» боляче, бiль вiдступав. Я чекала, щоб вiн сказав: «Лап, це все… (на цьому мiсцi вiн завжди дуже кумедно наморщував нiс) знаєш, така нiсенiтниця, така маячня… ну, припини це. Чого ти? Ти ж така розумна, вродлива, доросла дiвчинка. Ну, ну. То чого ти?» Я знала, що тобi потрiбнi мої сльози. Для мене ж заплакати було проблемою. Але я плакала. Щоб це зробити, я згадувала мого однокласника, в якого я спробувала закохуватися, того самого, що звав мене «тупа жирафа». Вiн так звав мене через довгу шию, тому що моя шия, на яку Євген Павлович любив намотувати шовковий шалик i вимiрювати в поцiлунках («чотири з половинкою до всмiхненого пiдборiддя»), здавалася однокласнику задовгою. Нiхто не вигадав унiверсального мiрила, яким би можна було вимiрювати дитячi образи. Може, вершкове морозиво? Скiльки треба порцiй, щоб забутися? Двi, три, п'ять?

Для того, щоб я пройшла повз вашi розчиненi дверi, щоб я все це побачила на власнi очi, Євген Павлович смикав свого заступника, щоб той, своєю чергою, смикнув мене. Я так i не спитала в нього, навiщо вiн це робив (можливо, йому було приємно зайвий раз притиснути одним пальцем прiзвище заступника на кнопцi, може, саме в такий спосiб руйнується карма?) Якщо б навiть мене не смикнув заступник, то про цi подiї менi б доповiла музика, що лунала коридорами, ваш регiт, що шматував мою печiнку, або добрi люди. В Євгена був хист збирати й утримувати бiля себе добрих людей, з тих, що обов'язково вирвуть у вас кусень хлiба зi слабких рук, якщо ви роззявите рота, щоб помилуватися мiсяцем на тьмяному тлi безхмарного неба. Блиск очей цих добрих людей пiдтримувався завдяки моїм померхлим очам. Коли вiн хотiв сексу, вiн говорив: «Треба мене трохи поганьбити, чи не так, Лап?» «Поганьбити» - «тонкий» натяк на моє iм'я - Ганна. Можу собi уявити, як вiн не мiг без смiху вимовити слово «ганьба», це в нього, мабуть, мало б значити: «трахати Ганьку». Себто мене. Попри все, треба зiзнатися самiй собi, що якби не було таких вигаданих для двох утаємничених слiв (нехай образливих для одного/однiєї), iсторiя стосункiв двох людей була б збiднiлою. Вiн вважав мене молодою iстеричкою, досить вишуканою, вродливою, чистою. Йому подобалося зустрiчатися з молодою iстеричкою, живий i яскравий привiд для дружнiх плiток.

Я бачила його вже пiсля того, як усе давно скiнчилося. Нещодавно. Потягло. Так, провiдала старого знайомця. Того разу пiд зелений чай, який я ненавиджу як клас, вiн говорив менi, що «якби не бiлi мишi, донори, країни з перехiдною економiкою та балуванi, тупуватi молодi панянки, експериментальна наука померла б». Вiн дивився на мене так, як умiв дивитися тiльки вiн, вiн натискав очима. Перевiряв, де боляче, а де - нi. Що можна вразити, а що - не зараз. А я думала, за кого вiн тодi мене тримав - за бiлу мишу, донора, країну з перехiдною економiкою чи балувану, тупу молоду панянку. «Я не миша. Миша - це Майборода», - лопотiла я. Я вiдчула, як його загострений олiвець, яким вiн збирався подолати бар'єр - мої п'ять пальцiв, увiгнався помiж моїми великим та вказiвним. Я здригнулася. «Я став незграбним. Ма-зи-ло. Менi б вартувало кидати пити», - так сказав вiн.

Я знала, чого вiн потребував. Розради. Так, я це добре знала. Як можуть знати бiлi мишi, донори, країни з перехiдною економiкою та балуванi, тупi молодi панянки. Вони завжди знають, чого вiд них чекають. Правда ж полягає в тому, що одних це не зупиняє, а iншим зупинитися нiхто не дає. Вони добре знають, що з ними хочуть зробити. «Ти просто трохи втомився. Тобi треба вiдпочити - i все минеться», - кажу я лагiдним голосом, i бачу, як на моїх очах зморшки на його чолi зникають (таке явище показують у передачах про рослинний свiт: сповiльнене знiмання, коли зi зморшок випростуються нiжнi квiтковi пелюстки). Вiн такий задоволений. Клацання по столу бiля його руки. Вiн вiдсуває свою руку вiд моєї.

Не вiдразу. Але вiн вiдсуває руку не тому, що я йому натякнула клацанням, нi, всi рiшення вiн завжди приймає сам. Його самовпевненiсть та пиха живляться тiльки чужими сумнiвами, невпевненiстю та самовразливiстю, якi вiн старанно зрощує своїм презирством, кислим посмiхом та тиском свого погляду.

Вiн тодi спитав мене: «Ти взагалi як?» У нього було обличчя людини, котра вже вибудувала все моє життя та замкнула, як гаму, нотою «до». Моє життя легко склалося в його руках, як пазл для трирiчних, вiн вигадав менi тоскну родинну тяганину, безгрiшшя, дитину-йолопа, матiр - релiгiйну iстеричку, батька-алкоголiка, батькову сестру, яка тiльки й чекає, коли хтось помре, та колишнього чоловiка (так, саме колишнього!), який час вiд часу лiкується на стацiонарi в психiатричнiй лiкарнi.

Вiн завжди вигадував менi життя, тому що його нiколи не цiкавило, а що там насправдi. Нiколи. Тодi, щоправда, йому приємнiше було думати, що в мене ледь не аристократична родина, що в мене мама - вразлива панi, батько - доктор фiлософських наук iз родини кадрових вiйськових, що зi мною цяцькалися нянечки, якi звали мене «Ася». А народилась я у Празi. Жодного слова правди. То чого б зважати на правду зараз? Я тодi вiдповiла: «Та таке…». «Та таке…» - це такий невизначений український артикль. Вiн посмiхнувся. Натиснув поглядом. «Лап, не хвилюйся, все буде добре. Ти ж розумна, гарна, доросла дiвчинка, так?»

Його руки вже не шукали моїх рук, тому що вiн чудово пам'ятав моє клацання по столу бiля його руки. Вiн буде злитися на себе все життя через те, що дозволив з'явитися тому клацанню. Що вiн так розслабився, що проґавив момент, коли могло з'явитися це кляте клацання. Iншого разу не буде. Вiн насторожi. Якби я зiбралася зробити таке вдруге, вiн зробив би все: викрутив менi руку, зламав пальця, загнав олiвець пiд мою блiду шкiру, але не допустив би, щоб це клацання пролунало вдруге.

Вiн раптом пiдхопився: «Слухай». Уважно подивився на мою спiдницю. «Слухай, Лап, хiба це не ЖФФ?» Всi розмови з жiнками, що його бентежили, лякали, змушували нудьгувати, чимось загрожували, могли скривдити, були спроможнi завдати шкоди чи утиснути права - вiн вiртуозно зводив до лахiв. Але ж не до того, щоб аж мацати тканину. Клацання! Я зробила вигляд людини, яка зовсiм не розумiє, про що йдеться. «Що?» «Слухай, Лап. Слухай. Усе - забули, забули, забули. Саме так. За-бу-ли. Хоча… воно справдi дуже схоже на Ферре». Вiн посмiхається, наче школяр, прибирає волосся за вухо. Такий знайомий жест. Жести - справжня небезпека, саме вони здатнi вiдродити почуття. Коли я його не знала, я була переконана в тому, що так прибирають волосся, за вухо, винятково гомосексуалiсти. «Нi, ти що, звiсно, це не… Ферре». Я знаю, як з ним розмовляти, колись не знала, зараз - знаю чудово. Навчилася. Мої iнтонацiї сповненi знiяковiлiстю. В поглядi тремтить збентеження й запобiгливiсть. Ось час, коли вiн вiдчував себе трiумфатором! Пам-парарара-рам-пампампам! Вiн пiдскочив з фотеля. «Лап, слухай, Лап! Ти вже в такому вiцi, в якому слiд уважно, виважено, я б сказав, ставитися до свого одягу. Слухай, слухай, слухай… Слухай! Лап, я тобi подарую картку, вiп, тридцятивiдсоткова знижка!» Мiй погляд розкриває обiйми його ейфорiї.

Я тодi казала собi: терпiння, терпiння, моя люба. Я пiшла, майже хилилася додолу пiд тягарем вдячностi, трохи боялася переграти, але вiн iз задоволенням слухав себе, такого (несподiвано для самого себе) щедрого. Я йшла, затиснувши своє терпiння в кулак, щоб воно не вирвалось та не вчепилося в його жилаву шию. Я йшла, намагаючись не розреготатися, тому що в моєму дорогому шкiряному гаманцi лежала така сама картка. Вiп. Тридцятивiдсоткова знижка. Менi дуже хотiлося показати йому фокус: була одна, ахалай-махалай, стало - двi. Але я не хотiла залишати пiсля себе злiсть, це зробив вiн вiсiм рокiв тому, я хотiла пiти, щоб з ним залишилося свiтло. Хай навiть штучне, але - свiтло. Я не хотiла бути такою, як був вiн.

А тодi я ще згадала, що стало приводом для наших незлагоди та розриву. Я iз вдячнiстю згадувала звичайну сiль, яку я розсипала, коли ми вечеряли в твоїй оселi (до стелi було прибито янголiв, тiльки люди з тонким душевним складом могли прибити до стелi янголiв за цнотливi крила цвяхами). А ще я згадувала маленьку китайську солонку-черепашку, незграбно й випадково перекидати яку я тренувалася цiлий тиждень. Бо чим же ще треба керуватися балуваним, тупуватим молодим панянкам, як не приводом для незлагоди та розриву, який мав би виглядати одночасно достеменним, недоладним i таким непробивно тупим у його розумiннi, приводом, породженим народними прикметами, якi я увiбрала в себе разом з няньчиним «ой люлi, та й люлi»?

«Хай, Ена. В мене проблеми з ногою. Я знов написав Аят, що не можу за нею приїхати. Вона сказала, що чекатиме, вона фарбує шалик у колiр ранкових снiв. Знаєш, як упiзнати цей колiр? Це складно, хоча вiн є i в килимових вiзерунках. Вiн схожий на подих малої дитини, яка побачила увi снi матiр. Вiн схожий на сонний усмiх молодої дiвчини, яка побачила увi снi золотий черевичок. Вiн схожий на зiтхання старого, який побачив, що його померлий батько тягнеться до нього, усмiхаючись. Ти зрозумiла, який вiн? Я хочу, щоб ти мандрувала пустелею в шалику кольору ранкових снiв. Для цього ти мусиш його купити, цей шалик. Вiн буде твiй. Я нiколи не насмiлюся в тебе його просити. Шалик кольору ранкових снiв дорiвнює одному дню, що висмикнуто з її здоров'я.

P. S. Ти не знаєш, коли Пророк переставлятиме шафу з таємними фарбами? А куди?»

iv)

«А ти знаєш що?» Вона була така бiлотiла. Плела ногами косицю з моїх та своїх нiг. Я не знав що. Я нiчого не знав. Пiсля кохання мої очi вбирали в себе нiч, голова була пустим човном, що гойдається на темних хвилях. У такi часи я не любив розмов. Я любив, щоб хтось сплiтав ногами косицю з нiг. Я любив вслуховуватися в подих темряви. Я любив, коли хтось поруч мурчав, байдуже, що саме. «Що?» - спитав я. Тому що вона любила лiжковi розмови. Коли вона не бачила моїх очей, вона була смiливiша, не боялася бовкнути дурницю. Вона постiйно остерiгалася сказати щось не те. Коли ноги перетворюються на косицi, люди стають менш незрозумiлими одне для одного. «Кохатися в лiкарнi - не збочення, коли ти робиш це один раз задля новизни, коли ж ти займаєшся коханням тiльки в лiкарнi, то тобi варто самому лiкуватися». Колобок каже.

«Ти знаєш, що коли ми займаємося коханням, ти зовсiм не пiтнiєш. А коли ти оперуєш, я постiйно витираю пiт iз твого обличчя». Коли ми себе не контролюємо, за нас це роблять iншi? «Можливо», - муркочу я. Я цiлую її лiлiйну шию. «Чекай». Вона трохи вiдповзає, косиця стає менш тугою. «Про що це говорить?» «I про що це говорить?» «Це говорить про те, що ти - недобросовiсний коханець. От про що!» «А може, це є свiдченням того, що я - добросовiсний хiрург?» Вона вперто мовчить. Можливо, навiть плаче. «Це може говорити про величезну кiлькiсть речей, а може нi про що не говорити. Ми це робимо самi, розумiєш? Ми самi озвучуємо свої дiї, дiї iнших людей. Навiщо?»

«А може, це говорить про те, що менi зробити боляче ти не боїшся, а завдати шкоди хворому надзвичайно боїшся. Може це говорити про таке?» «Не знаю. Але я знаю декого, хто може таке говорити». «I хто? Кого ти знаєш?» Вона пiдводиться. Смикає простирадло, щоб накритися. Чого розплетена коса? «Чого ти пiдхопилася? Тут темно», - кажу я. «Ти не зважаєш на мене, коли я гола, - каже вона. - Коли я гола, я для тебе - тiло». Я шкодую, що колись спав з Тетяною, її подругою. Я шкодую про те, що Тетяну я скривдив. I говорив їй безжальнi слова. Я шкодую про те, що зустрiчався з мстивою жiнкою, яка через бiль iнших намагається вразити мене. «Ти хочеш сказати, що менi бракує власних слiв, що я така дурепа, що навiть слова в когось позичаю, так?» На мою думку, нiч створено для чого завгодно, але не для сварок. Цiкаво, що сварки бувають до та пiсля кохання. Кохання врятує Всесвiт, коли всiх людей перетворять на кролiв. Я зiтхаю, я не люблю розмов пiсля кохання. «Я хочу сказати, що всi ми позичаємо слова. А ще я хочу сказати, що якщо ти вже взяла чужi слова, то краще б позичила їх у когось бiльш гiдного». «Невже? В Гоголя?»

Коли янголи беруть слова в людей, вони перетворюються на демонiв. «Послухай». Я кажу. «Що?» Запитує вона. «Тихiше. Просто послухай». «Що?» Знову запитує вона. «Темряву». «Козел, який ти козел». Каже вона, вмикає свiтло, починає вдягатися. Нiч штучно порушено, мою нiч, безмежне темне кохання. «Я бiльше нiколи, ти чуєш? Я бiльше нiколи, зрозумiв?» Вона йде.

Її пружнi сiдницi я бачу пiд халатиком та трусиками, її сiдницi просвiчуються, як м'якоть стиглого яблука пiд тонкою шкiрою.

Чи може переважити пристрасть до цих рiдних сiдниць несприйняття цього чужого голосу? Вона обертається бiля дверей ординаторської. «Я бiльше нiколи, ти зрозумiв»? «Постав чайник».

Я кажу. Грюкає дверима вона. Ставить чайник. Янгол. «Андрiю, швидше давай сюди, привезли двох iз вогнепальними».

Нiч дарована людям для щастя. Не знаю, навiщо Бог створив ранки. Можливо, просто залишався матерiал. Бог - економна постать. Вночi люди вiдвертiшi, вночi краще бачиш, краще думаєш, легке може видатися важким, а поверхове - глибоким. Вранцi ми впевненi, що це - калюжа, а це - море. Вночi ми бачимо темну, непрозору рiдкоплиннiсть. Спочатку подумаєш, а потiм долатимеш, чи не так? Це не тому, що ми не бачимо. Це тому, що ми вчимося спочатку розумiти, а потiм робити. Вночi все не так виразно. Нiч для розумних. Для тих, хто здатен не брати на вiру «бiле», «чорне». Для тих, хто знається на сутiнкових вiдтiнках. Нiч для обрисiв та натякiв. Нiч для винахiдливих людей. Я справдi дуже пiтнiю. «Все йде як слiд. Не вiдволiкаймося. Ангелiно Василiвно, швидше тампонуйте це». Вона наближає до мене тампон прибрати мiй пiт, я думаю, чи велика зараз вiдстань мiж цим тампоном та її бажанням вибити менi око?

Треба перепочити. Циган виє на подвiр'ї. Вiн купається в мiсячному сяйвi. Вiн схожий на казкову iстоту. Ще мить - перетвориться на показного чоловiка в чорному костюмi, сповненого чужих таємниць. Я вiддаю йому половину своєї канапки. Кладу на асфальт. Вiдходжу. Тiльки тодi вiн пiдходить, обережно бере її, їсть. На мене вiн не дивиться. Я для нього не iсную. Вiн чорний та мiцний. Вгодований собака. Санiтари з моргу лякають своїх нiчних гостей розповiдями про те, що Цигана пiдгодовують з абортарiю.

У мене нiколи не було собаки, але завжди було дивне мiшане вiдчуття презирства та поваги до псiв. Я постiйно пiдгодовував дворових собак, але нiколи не купував їм їжi. Вiддавав трохи своєї. Я вважав, що роблю це не тому, щоб вони були нагодованими, не тому, що я за них хвилююся, а тому, що менi треба кудись подiти свої недоїдки. Не викидати ж? Наче Бог, я був економною постаттю. Я вiддаю їм недоїдки, от i все. Це не тому, що я хочу нагодувати їх, це не тому, що менi їх шкода. I не тому, що менi вони подобаються. Коли ти починаєш купувати харчi спецiально для псiв, хай навiть найдешевшi, тодi ти докорiнно змiнюєш свою мету i ставлення. Це не те саме, що вiддати кавалок своєї дорогої шинки, яку ти просто не в змозi доїсти. Дитячi забавки у виконаннi дорослого дядечка - це сумно.

У Колобка був пес. На iм'я Вiльгельмiн Торрес Лючiя Сантос. Менi кортiло дописати в його родовiд - Король Iспанiї. Це був величезний м'язистий бордоський дог. «Величезна така падлюка».

Так менi змалював його НАТО. «Ну, трохи такий, монстр. Побачиш».

Так вiдрекомендував його Будда. Звали ж його - Черевань, Срана Дупа, Товста Злидня. Вiн був надзвичайно подiбний на Колобка. Егоїстус. Коли Черевань займав собi мiсце на лiжку, Колобку доводилося примощуватися скраєчку. Черевань не спав на килимах, не кажучи вже про голу пiдлогу. Ага, ще чого. Тiльки лiжко. Iнколи, влiтку, коли Черевань хотiв похолодити собi яйця, вiн перелазив на iспанську плитку. Срана Дупа любив добрячий секс, якiсну їжу, трахати ззаду ветеринарiв. Земля, пiсля того як вiн робив трiйко гребкiв, виглядала так, наче тут годинами розважалися вепри. Ще вiн любив так обтрушуватися, що заляпував тебе слиною. Вiн нацiлювався в обличчя. Вiн був цiлкий. Коли я спитав у Будди, ким, на його погляд, Товста Злидня був у минулому, той без вагань вiдповiв: «Наволоччю якоюсь». Будду Черевань iгнорував, НАТО вiн побоювався, через це кiлька разiв згризав його чревики. Мною вiн керував. Вкладав величезну голову менi на колiна. Змушував чухати. Вологим носом пiдкидав мою долоню. Я не знаю чому, але я дуже цим тiшився. «Слухай, Колобок». Одного разу звернувся я. «Може, вiддаси менi Череваня?» «Це - мiй пес. I байдуже, що вiдчуваєш з цього приводу ти». Колобок сказав.

«Це не твоя жiнка». Колобок сказав. Пiсля того, як у моє життя увiйшла Iрина. «Це - моя жiнка». Я сказав. «I байдуже, що з цього приводу вiдчуваєш ти». То була моя домашня заготовка, я довго чекав нагоди, щоб сказати це йому. Я був задоволений. Якийсь час. Бо я усвiдомив, що Колобок не зрозумiв, навiщо я сказав саме це. Колобок не впiзнав власнi слова. Колобок прибирав з пам'ятi незначнi для нього розмови миттєво, як спускаєш у нужнику лайно. Так сталося, що я пам'ятав майже все, що б не казав Колобок, а вiн зберiгав у пам'ятi лише маленькi уривки. Крихiтнi уривки мого життя. «Ти зi мною живеш набагато довше». Колись сказав я йому. «Набагато довше вiд чого?» Колобок спитав. «Вiд того, скiльки я живу з тобою». «А». Колобок акнув. I все.

Коли Гарi зустрiв Салi? Коли я зустрiв Iрку? Колись зустрiв. Я, власне, пам'ятаю, яким жахливим був день, коли я прокинувся пiсля зустрiчi з Iриною. Я був вiрний собi й вiдкрив очi близько дванадцятої. Квартира була чужа. Але це мене не дуже здивувало, саме в цей час я пив багато, пив майже все, я взагалi забув тi часи, коли келих шампанського чи маленька пляшка пива за вечiр були моєю межею дозволеного. Але чолов'ягу, який присурганився до кiмнати, я бачив уперше. Вiн був рудим i кудлатим. Голий торс та незграбнi ноги в якихось iдiотських закоротких картатих штанцях. «Ну що? Як ти?» Спитало воно мене. В такi моменти, до речi, усвiдомлюєш, що розмiр твого члена вiдчутно зменшується. «А ти?» Спитав вдавано-спокiйно я. «Так я спав». Вiдповiло воно. «I я». Як ви самi можете переконатися, то була чудова розмова двох великих iнтелектуалiв сучасностi.

«Валера». Протягнув руку вiн. «Андрiй». Протягнув руку я. «Ну от, короче - снiг взагалi». Вiн сказав. «Ага». Я сказав. «Снiжить». «Може, тобi пива?» Вiн спитав. I тут я подумав, що вiн правий. Менi - пива, так! Пива - термiново та обов'язково. «Так, менi пива». Сказав я. «Слухай, може, ти вийдеш, а я тут вдягнуся?» «А ти й не роздягався». Сказав вiн. I знову був правий. «Ще в мене є яєчня з цибулею та салом». Додав вiн. I я побiг блювати в нужник.

Виявилося, що сюди, до Валери, мене вчора принесла Iрина. Її я пам'ятав. I-ри-на. Вона скручувала каштанове блискуче довге волосся в тугий вузол i примощувала його на шиї. Я хотiв її, як тiльки дивився на цей вузол, подумки я скручував i розкручував його, вiдчував важкiсть її волосся. В неї були виразнi ноги. В дитинствi вона займалася бальними танцями. Стрункi, пiдтягнутi литки та розкiшнi стегна. Вона була старша за мене, i серце її було не на мiсцi, стукотiло в усi дверцята: скронi, шию, зап'ястки. Я вiдчував, що дуже не неї впливаю. Iрина не знала, куди ховати очi, в неї були такi рухливi пальцi. Вона постiйно терла скронi. Весь час скручувала серветки так щiльно, що незабаром вони перетворювалися на мушлi. Низько нахиляла голову, аж тодi всмiхалася. Вона дивно вдягалася. Я б сказав, що незвично жiночно. Всi цi грайливi спiдницi-дзвоники. Всi цi вузькi кофтини з хвилюючими глибокими викотами. Вчора я пiшов на побачення. Саме так. I що далi?

А далi я напився. Вона мене споїла - досить швидко й непомiтно для мене самого. Тодi я не знав, що в неї проблеми зi сприйняттям чоловiкiв. Я думав, у її вiцi подiбних проблем не може iснувати. Така виразна доросла жiнка з такими глибокими викотами не може соромитися чоловiкiв. Вона народжена, щоб до неї торкалися. Поглядами чи губами. «Iрка так не може». «Що?» Спитав я. «Вона не може не пити, коли бачить чоловiка, який видається їй цiкавим, - продовжив Валерiй. - Я знаю. Я сам таким був». «Теж пив, коли бачив чоловiка?» Спробував, як вiн щодо жартiв, я. «Ми жили разом. Не дуже довго, в мене виникли проблеми з її братом». Отже, в неї є брат. Подумав я. Визнаю, я був упередженим до братiв. Наголошую, що з упередженням щодо цього брата я не помилився. Вiн вкрав мiй улюблений лижний костюм, тенiсну ракетку з фальшивим автографом Агассi та двi тефлоновi пательнi - маминi та Катерининi подарунки на вхiдчини.

Валерiй розповiв менi, що Iрина дуже хотiла замiж. «Не розумiю, навiщо їй це треба, вона ж фiзично не може нi з ким жити». Сказав Валерiй. «Тобто як?» Поцiкавився я. «Взагалi. Розумiєш, є такi люди, яким краще жити самотнiми. В них наче алергiя на чужу присутнiсть. Вона саме така». «Буває«. Погодився я. «А вона все одно хоче замiж. Дiтей. Типовi жiночi бажання, помилкове щастя, розумiєш?» Я тодi не дуже розумiв. «Чоловiкiв вона боїться». Я мовчки пив пиво. «Знаєш, як воно буває. Вона боїться, що вони подумають, що вона застара, що вона нiкчема, що з її рота вранцi смердить, що в неї закороткi вiї«. «Невже?» Запитав я. «Так, це такi штучнi Iрчинi жахи. Вона боїться чоловiкiв, але хоче замiж. Зрозумiв? Складна штукерiя». Я погоджувався, що штукерiя дiйсно складна. «Знаєш, як вона каже? "Пiд пiхву, що лежить, сперма не тече"«. Я намагався уявити цей процес. Голова болiла. «А в яку тече?» Запитав я. «В активну». Вiдповiв знавець пiхво-фiгурацiй Валерiй. «Коли вона п'яна, - її життя спрощується». «Але ж…» Промугикав я. «Атож. Про те, що потiм, вона нiколи не думає«.

«Розповiсти тобi, як ми з нею познайомилися?» Валерiй запитав, очi його були iмлистi. Знаєте, коли сп'янiла чоловiча постать пiд час ранкового похмiлу ставить перед вами такi питання, то ви, звичайно, можете вiдповiсти категоричне «нi», але вiн вам усе одно розповiсть те, що запланував, а вас вважатиме нечуйним лайном, позбавленим почуття товариськостi; то краще скажiть «так». Вiн, звичайно, почне свою розповiдь (годi сподiватися, що вас позбавлять такого задоволення чи випробування), але ви залишитеся в його пам'ятi шляхетною людиною (а чи багато ви знаєте людей, якi визнають вашу шляхетнiсть?) «Колись я прийшов на вечiрку до свого приятеля. То була офiсна новорiчна вечiрка. Приятеля я там уже не знайшов, тому що зайшов туди з iншої вечiрки, пiд ранок. Напоїв на столах уже не було, i я запитав якусь дiвчину, чи є тут що випити? Вона сказала, щоб я пошукав у сутеренах. Сутерени були темнi, свiтла там не було. Я намагався намацати вмикач. Але той не намацувався. Тодi я почав придивлятися i побачив чорну ялинку. Офiснi спiвробiтники поставили її саме там. Попрямував я на її обрис, тому що подумав, що зможу ввiмкнути гiрлянду. Йшов я, йшов, а потiм перечепився i впав. Те, об що я перечепився, i була Iрина, i ще один хлоп'яга, що валявся поруч iз нею».

«Вони там що… е… той?» «Нi». Валерiй - кмiтливий хлопчина. «Не той. Вони танцювали, впали й поснули. Може, звiсно, пiсля того, як упали й поснули, вони й той, але не тодi, коли я увiйшов». «Усе?» Зiтхнув з полегшенням я. «Нi. Потiм вона в мене вчепилася, тому я принiс її додому. Так почали жити. А пiсля того, як вона мене кинула, стала приносити менi додому своїх бахурiв-бухарiв». «Як я?» «Ну».

Ми ж з Iриною познайомилися банально: в лiкарнi. I вона нiде й нi з ким не валялася. Хоча в нас є де повалятися досхочу. Наприклад, пiд операцiйним столом. Iрина була травматологом. Пила вона, за свiдченнями Валерiя, ще з медичного училища. «В неї дуже мiцний органiзм. Я не знаю людей, якi можуть її перепити». Я уявив собi чергу людей, якi приготувалися перепити Iрину. «Привiт, невдахи». Сказав їм я. «Тому чоловiки не витримують. Iрка трохи п'янiє, стає розкутою i до всього готовою. А вони теж стають готовими. Вщент». Я згадував, як за п'ятою чаркою вона пожвавiшала, як її струнка ступня почала блукати лабiринтами моїх схрещених пiд столом нiг. Аж раптом я зник зi свого поля зору. «Так воно й буває«. Констатував мудрий Валерiй.

«Потiм починає працювати перевiрена схема. Вона кличе офiцiанта, вона платить за вечерю, вона пiдхоплює кавалера й тягне до мене. Ресторан вона обирає так, щоб був неподалiк вiд мого житла. Ось так воно й буває, хлопче». Iз цим не сперечатимешся. Буває. «А я почав пити, знаєш». Каже менi Валерiй, вiн дуже вiдвертий. «Вона знає, що я п'ю. Думає, що з солiдарностi. А я просто так п'ю». Вигляд при цьому в нього задерикуватий. «Ось залишила нам трохи грошви, щоб ми похмелилися. Ох, то баба винувата, що дiвчина черевата». «Вона сказала, щоб ти поки в мене полежав, а потiм вона побачить». «Що побачить?» Занервував я. Валерiй здвигнув плечима. Варто зауважити, що Iрина про мене геть забула.

«Привiт». Сказав я їй на роботi. «Привiт». Сором'язливо усмiхнулася вона. Вона говорила дуже тихо. «Що робитимеш надвечiр?» Поцiкавився я. «Та нiчого такого». Вона трохи пiдняла плечi, покрутила головою, пройшлася по них своїм тугим вузлом. Я її дуже хотiв. «Слухай, приходь завтра до мене. Тiльки вдень. Я нiколи не встаю рано». «Я завтра заступаю на добу». Сказала вона. «Може, сьогоднi ввечерi?» «Сьогоднi я в нiч». «У нас не збiгаються цикли». Знову посмiхнулася вона. «А ти вiзьми лiкарняний». Порадив я. I Iрина скористалася моєю порадою. Вона стала надзвичайно хворобливою жiнкою.

Колобку вона не подобалася. НАТО її схвалював. Втiм, НАТО був налаштований на пiдтримку будь-яких стосункiв, якi можуть вважатися засадами для справжнього подружжя. Варто сказати, що моя мати й Катерина, хоча i вважали НАТО не дуже кмiтливим хлопцем, обожнювали його за «нормальнi», «правильнi» життєвi погляди. Будда її коли уникав, коли не помiчав (у принципi, Будда так ставився до переважної бiльшостi людей). Я казав Колобку, що вона й не повинна йому подобатися. «Чому тобi повиннi подобатися мої жiнки?» «Тому що ми друзi». Колобок вiдповiдав. А я нiчого не говорив йому з приводу його фарбованих бiлявих подружок, бо це були не його жiнки, а тренери з сексу. «Андрiю, там привезли таке, матiр Божа, в нього чи неї не голова, а схованка вивiркових харчiв».

У нас з Iриною були складнi стосунки. Я важко сприймав її пияцтво, її випадкових подружок, її брата, котрий усе життя паразитував на нiй, а отже, спробував паразитувати й на менi. Мати говорила про те, що роман зi старшою за мене жiнкою спочатку її бентежив, а тепер вона розумiє, що ми iдеально пiдходимо одне одному. «Як вродилися!» Мати казала. Катерина Iрину не схвалювала, вважала її невдахою, хвойдою та п'яничкою. «Ти вiдзначаєшся повним невмiнням пiдшукувати собi рiвню». Катерина зауважувала. Вони були однолiтками, мали спiльну професiю, а отже, мали всi можливостi стати подругами, але Катерина ставилася до Iри зi скепсисом. «Що вас узагалi пов'язує? Секс?» Катерина запитувала. Iрина до всiх людей ставилася досить дружньо, спокiйно, нейтрально, але нiколи нi до кого не прив'язувалася. В неї нiколи не було близьких подруг, я так думаю, що свого брата вона тягла на собi, пробачала, сплачувала всi його борги (а вiн був схибленим гравцем), тому що насправдi думала, що це єдина у свiтi людина, яку вона любить.

Я ж його не любив. По-перше, вiн надзвичайно дратував мене своєю зовнiшнiстю. Цi його маснi очиська, блуклива посмiшка, рiдка борiдка, вертикальна ямочка на пiдборiддi. А ще вiн фарбував волосся. I користувався гелем. А по-друге, важко любити чоловiка майже твого вiку, який нiде не працює, грає в казино, нюхає кокаїн, переховується вiд боржникiв, програє великi суми. Часто програє твої, до того ж важко заробленi грошi. Повертаючись iз добового чергування, я сподiвався насолодитися ранковим сном, але часто мене зустрiчав п'яний Iринин малий, який продавлював мiй диван; його пiдозрiлi приятелi, темнi типи з вiдсутнiми поглядами; залишки смужок бiлого роздмуханого кокаїну на моїй занедбанiй кухнi; порожнiй холодильник; а iнколи й худорлявi голi незнайомки, що чекали на мене в ваннiй кiмнатi. Їм постiйно було холодно, тому вони тремтiли на махрових рушниках.

Одна з них, довiрливо притиснувшись до мене, повiдомила, що серед вiзерункiв на дерев'яних дверях моєї ванної кiмнати вона помiтила голу, розп'яту за ноги мертву жiнку з довгим хвилястим волоссям. Я не пам'ятаю, який вигляд мала та мала наркоманка, але щоразу, коли заходив у ванну кiмнату, шукав очима мертву, розп'яту за голi беззахиснi ноги жiнку. I часом менi здавалося, що я її бачу. Тодi я раптово пiтнiв, сiдав на пiдлогу, тримав голову двома руками, бо менi здавалося, що моя вiдтята голова зараз опиниться бiля нiг тiєї нещасної на дверях. (На цьому мiсцi Катерина неодмiнно запитала б, чи є в нашiй лiкарнi тямущий психiатр).

Iрина була вiдчайдушною нечупарою, чого я органiчно не був здатним терпiти. Я трохи вмiв куховарити i нiколи не вважав за проблему невмiння жiнки готувати. Я обов'язково прибирав хату щотижня та робив генеральнi прибирання щомiсяця. Вона ж розкидала свої речi по стiльцях, мiй вiшак вона перетворювала на чудернацьке дерево з листям-панчохами, плодами-лiфчиками та трусами, суцвiттям грайливих спiдниць; її панчохи можна було знайти пiд диваном, пiд крiслом, бруднi шкарпетки вона могла запхати мiж диванними подушками. Чашки з недопитками чаю та горнятка з кавовою гущею перетворювалися на шатерникiв, вони бродяжили столами, шафами, полицями. Їх легко можна було вiднайти пiд столом та лiжком. Вони були всюди, крiм тих мiсць, де їм належало бути. Я починав обурюватись, Iрина не зважала. «Якщо тебе це так бiсить, то прибирай. Мене воно не бiсить». Iрина казала. I я прибирав. А потiм припиняв прибирати. Тому що це було, на мою думку, несправедливо - не я все перетворював на смiтник. Коли я припиняв усе вичищати, бруд заполоняв геть усе. Я знову заводився. Iрина казала, що мене не розумiє. «Якщо це настiльки тебе колошкає, то чого ти доводиш до цього, чого вчасно не прибираєш? Я взагалi не розумiю, навiщо ти з цього вироджуєш проблему». Я ж вiдчував себе бiлим комiком нiмого кiно. Що стоїть iз роззявленим ротом та розведеними руками, занурюючись у проблеми, якi iншим не здаються вартими уваги.

Апофеозом моєї лютi став випадок, коли я побачив на своєму застеленому вишуканою бiлизною лiжку двi бруднi запилюченi валiзи. Я був тодi здатен тiльки вимахувати щось руками. «Спина затерпла?» Iрина в мене запитала. Вона сидiла на бильцi крiсла, копирсалася в купцi своїх трусикiв, щось складала, щось розкидала на пiдлозi; бiля неї на колiщатковому столику вишкiрилися на мене чотири брудних чашки. Тодi я скинув валiзи на пiдлогу. Вони важко гепнулися. Я здригнувся. Вона цього не помiтила. Тодi я скинув її. З фотеля. Вона засмiялася. «Ти чого, я ж збираюся! У вiдрядження!» «Навiщо ти поклала свої смердючi валiзи на моє чисте лiжко?» Я запитав. «Ну, так, а що сталося»? Iрина виглядала трохи спантеличеною. «Вони - бруднi, розумiєш, а лiжко - чисте. Взагалi-то ми на ньому спимо!» Злобився я. «То ти ж їх наче скинув? То в чому тепер проблема?» Iрина посмiхнулася й простягнула до мене руки. Їй хотiлося швидкого кохання. «Сядеш у поїзд, хай собi їде, може у Прагу, може у Вiдень, мокрi дерева бiгтимуть слiдом, лишиш позаду всi радощi й бiди». Їй спiвалося. А менi хотiлося швидкого вбивства.

Поступово особисте життя Iрини налагоджувалося. Пiсля того, як з її вини ледь не загинула людина, вона пиячила набагато менше. Вона стала лагiднiшою, нiж була. Хоча в нiй вiд природи було мало в'їдливостi. Спокiйна та осяйна. Налагодила стосунки з Катериною, в них з'явилися спiльнi таємницi. Я помiчав, як часто вони сокорять по телефону. В них з'явилася спiльна косметичка. А нiщо, на мiй погляд, так не поєднує жiнок, як спiльнi перукарки, гiнекологи та косметички. Катерина безплатно ставила Iрцi пломби, Iрка домовлялася про неї зi своїм гiнекологом. Пам'ятаю, що в той час Катерина почала вдягати романтичнi блузки з глибокими викотами. А в неї була така гарна шия. Вони обмiнювалися намистами. Обирали подарунки для матерi. Несподiвано для мене в них усе стало гаразд. Натомiсть ми з Iриною вiддалялися одне вiд одного з кожним кроком їхнього зближення. Вона дуже хотiла дитину, а я думав, у що перетвориться моя хата пiсля того, як вона народить.

Менi здавалося, що я живу з людиною, якiй, власне кажучи, на мене чхати. Я щось робив, обурювався, виявляв проблеми, можливо, їх створював, вона цього навiть не помiчала. «Ну, так, а що сталося?» В неї було своє життя, зовсiм невiдоме й закрите вiд мене. Нi, вона нiчого вiд мене не приховувала, але я начебто не розумiв нi того, про що вона думає, нi того, про що мрiє, нi того, чого вона хоче досягти, нi того, що, власне, вона робить. Як то каже розумненька Софi Коппола? «Lost in Translation». Складнощi перекладу. Саме так. Свої стосунки зi мною вона вибудовувала через моє середовище. I навiть не розумiла, що цi мiстки, якi вона наводить, ведуть куди завгодно, але не до мене. Вона стала приятелькою Ксени; до неї почав прислухатися упереджений Колобок; навiть Будда не вiдсторонювався вiд неї, як зазвичай це робив, а дiлився особистою iнформацiєю. А де тут був я? Де я був тодi? Не знаю. Мабуть, бiля розп'ятих нiг мертвої жiнки на дверях моєї ванної кiмнати.

Коли в мене зникло бажання виборювати її у горiлки, вона припинила пити, а я припинив її кохати. На її днi народження НАТО промовив тост, що, мовляв, домами ми давно товаришуємо, i йому здається, прийшов час товаришувати родинами. Колобок та Iрина зарепетували «ура». Ксена крикнула, що треба пити до дна. Навiть Будда чомусь заволав: «Гiрко-гiрко-гiрко». Я тодi був здивований i почувався зрадженим. Як нiколи, я тодi вiдчував свою самотнiсть. Як найдальша вiд сонця планета.

Вони не розмовляли зi мною, хто цiлий тиждень, хто - мiсяць, Ксена пiвроку. Коли я її покинув. Усi вони, крiм Будди. «Нi, ти сам скажи нам, чого тобi треба? Чого тобi треба вiд життя? Чого тобi треба вiд людей?» Що я мiг вiдповiсти? Я мовчав, вони злостилися. «Слухай, поясни менi, навiщо було настiльки затягувати цi стосунки, гратися в пару, жити разом, сплачувати борги її брата, щоб потiм, коли все покращилося, вчинити так жорстоко?» Колобок казав. «Покращилося порiвняно з чим? Покращилося для кого?» Я питав. Колобок говорив, що з нього досить, i йшов. «Ти розумiєш, чого всi такi розлюченi?» Будда питав. Я говорив, що не хочу тримати такi думки в своїй головi. «Вони розлюченi не тому, що їм шкода її, хоча, можливо, шкода, а тому, що ти зламав їхнi мрiї«. Так сказав Будда. А я тодi подумав, що все своє життя я руйную мрiї людей, котрi оточують мене. «А тобi? Я нiчого не зламав тобi?» Питався я в Будди. «В мене, звiсно, є мрiї. Але вони iншого формату». Будда вiдповiдав.

«Андрiю, ти додому, тебе пiдвезти?» «Так». На обидва запитання. Це - Тетяна. Анестезiолог. З нею я також спав.

Ще до того, як почав спати з янголами. «Я чула, в тебе неприємностi з Гелею? Милi сваряться - тiльки тiшаться. Будь терплячим, вона ж така дитина». I погляд, цей поблажливий погляд. Ох, Тетянко-Тетянко, хитра потворо. Вона думає, що народжена крутити людьми, як цим кермом. Ким - рвучко, ким - ледь-ледь. «Про що ти думаєш? Утомився? Сьогоднi нам ще пощастило, треба подивитися в календарi, вчорашнiй день був дуже жадiбний щодо свят. Мало скалiчених п'яничок. Нiчого, сiчень урiзноманiтнить нашу практику». Її рука торкається мого волосся. Замружився на мить. Було б так просто запросити її додому, було б так просто кохатися з нею, вiдчути знову її сильне тiло, потiм солодко заснути на її грудях. Ох, як це все складно. «Трохи є«. Кажу я. Вона розумiє, що я - корабель, який не помiтив сигналу з її маяка. Вона не була прикро цим вражена, тому що знає, що менi ще пливти у зворотному напрямку. В неї переможна усмiшка.

Поки ми стоїмо в заторi, земля вкривається першим снiгом. Я побачив хлопчика приблизно п'яти рокiв, що йшов мармуровим бордюром. У мiстi багато мармурових бордюрiв, особливо бiля державних установ. Хлопчик iшов i кидав у батькiв снiжками. Його батько щось кричав, тому я вiдчинив вiкно. Батько щоразу, коли малий у нього влучав, кричав йому: «От приїдемо додому, я тобi руки повiдриваю». Або таке: «Я зараз до когось пiдiйду, схоплю та вiдлупцюю як слiд. Отримає хтось за повною програмою». А мати малого, тендiтна жiнка, спина якої вочевидь боялася снiжок, коли вiн влучав у неї, лагiдно зверталася до нього: «Синку, вдягни рукавички, будь ласка, iнакше змерзнуть ручки». Втiм, нiхто з них не звертав уваги на слова iншого.

А я згадав, що минулого року був на конгресi лiкарiв у Лондонi. I вiдпочивав в одному з численних лондонських паркiв. У цьому парку позаду батькiв iшов хлопчик, однолiток цього, вiн брав акуратнi камiнцi, яких було вдосталь накидано вздовж дорiжки, i жбурляв їх у спини батькiв. Спокiйно йшов, нахилявся, обирав камiнець, а потiм жбурляв. Батьки так само спокiйно йшли, вiн примудрявся читати книжку, вона гомонiла з кимось по маленькому мобiльному телефону, вони не звертали на манiпуляцiї сина нiякої уваги. Наче кожний з них зараз перебував у своєму паралельному свiтi, камiнцi до батькiв не долiтали, як зараз до хлопчика на бордюрi - батькiвськi погрози та материнськi прохання. «Що ти будеш робити на Новий рiк?» Це Тетяна. «Чергувати». «Хм, отак? Я теж». Корабель обов'язково пропливатиме у зворотному напрямi. Така карма всiх кораблiв.

v)

Iнодi навiть у мене ранки не складаються. Що вже тодi казати про життя, якщо навiть викоханi ранки?… Прокидаюсь я щаслива, як завжди, але потiм усвiдомлюю, що далеко не все так весело. Переважно таке трапляється через те, що зимно, а коли зимно, бiг не таке вже й задоволення; через те, що пiсля метушнi свят у мене виникає обов'язкова лiнь, коли всi м'язи та мiзки майже атрофуються, а функцiонують лише тi з них, що вiдповiдають за пiдвищений апетит; а ще через те, що моя мати вирiшує теж встати вранцi, щоб поставити черговi питання щодо мого особистого життя (втiм, я її розумiю, бо вона й бачить мене тiльки вранцi та у вихiднi, а питання можуть докучати людинi сильнiше за сверблячку). I сьогоднi все це збiглося. Ранок пiсля новорiчних свят, якi в нашiй країнi тривають до кiнця сiчня. Менi здається, що сiчень таким чином компенсує своє прохолодне ставлення до людей. «Зимно, так». Каже Сiчень. «А що ви хотiли, зима ж на дворi, не ще щось. Але зважте, скiльки я влаштовую вам свят i як забезпечую приводи, щоб зiгрiтися?»

«Ти, я бачу, сьогоднi не хочеш бiгти?» Мама дуже спостережлива. Я вмостилась у фотелi, грiю ноги в спецiальнiй «теплiй» ковдрi кольору пряженого молока. Не схоже, що я вдягаю кросiвки, правда ж? П'ю каву, ласую нiжним печивом iз кавовою начинкою, менi - добре, тобто було добре до цього моменту. Тому що я знаю, про що вона зараз спитає. «I що, Ганно, невже ти не познайомилася нi з ким iз симпатичних угорцiв?» Продовжує мати. Ха. Моя мати, як завжди, в своєму репертуарi. Репертуар мамин складають мелодрами та драми. Iсторiї кохання. Це її особлива риса, її постiйно хвилюють симпатичнi чоловiки, для неї й кiнострiчка не кiнострiчка, якщо там немає на кого кинути оком. Кiно, яке нiхто не потурбувався нафарширувати симпатичними чоловiками, - вiдверто погане кiно.

Я святкувала новорiчнi свята в Будапештi. Звiсно, там багато симпатичних чоловiкiв. Вони прямують тими ж самими вулицями, що й я, одночасно зi мною, але десь у паралельному вимiрi, але нiчого такого не скажеш про тiстечка. Вони реальнiшi, нiж симпатичнi чоловiки. Ах, якi вони звабливi, цi кондитерськi вироби цукернi «Жербо». А якi доступнi! Мамi краще про таке не казати. «Я познайомилася з оперним спiваком». Брешу я. «Але вiн не дуже симпатичний». «Менi здається, що ти занадто вибаглива. Можливо, вiн якраз досить симпатичний, у тебе є його фото? Вiн що, затовстий? Це трапляється з оперними спiваками. Дай-но я подивлюся».

Ось так моя мати дає шанс щодо привабливостi уявним угорським оперним спiвакам. «Мамо, в мене немає його знiмкiв, вiн не любить фотографуватися». «Треба було сфотографувати його непомiтно! Потiм показала б своїй доньцi. Немає нiчого цiкавiшого, нiж роздивлятися кавалерiв власної матерi (суперечливе зауваження, чи не так?). А на роботу ти йдеш?» На роботу менi доведеться бiгти, втiм, намагання втекти марнi, бо маминi запитання завжди наздоганяють мене. «Добре, що нагадала, мамусю, менi вже час бiгти». Кажу я i мерщiй зникаю у ваннiй кiмнатi.

У Будапештi було чудово. Тому що коли ти залишаєшся самотнiм на свята вдома, це викликає смуток, а коли ти опиняєшся самотнiм на свята в iншiй країнi, миттєво знаходиш собi виправдання.

А я з тих, кому це необхiдно. Новий рiк я святкувала бiля «найєвропейськiшої з рiчок» - нестримного Дунаю. Я навмисно привезла днiпровської води у фляжцi, зробила ковток i вилила її в дунайськi води, довiчно ув'язненi у вимiрах вiденських вальсiв. «Привiт, iз Новим роком!» Сказала Дунаєвi я. Менi здалося, що саме в цю мить, коли в нього входять води Днiпра, вiн розумiє українську. «В iм'я отця, сина, святаго духу i дядечка Шороша».

Бiльшiсть людей, щойно починаєш патякати про Угорщину, вiдразу починають бурно щось пригадувати - виявляється, бiльшостi людей є що сказати про Угорщину. Токай; термальне озеро Хевiс; споруда парламенту; чудовий Балатон; гуляш, фаршированi перцi; рудаш; мiстки арпад та маргiт; одне слово - Будапешт, перлина Дунаю. Колись моєю першою асоцiацiєю щодо Угорщини було замовлене мною м'ясне асортi, котре менi принесли на тарiлi завбiльшки з народнобилинний щит, на яке усмiхненi мадяри постiйно пiдкладали м'ясо, ще м'ясо, i нiчого бiльше, крiм м'яса. Я взагалi люблю м'ясо, але навiть для мене це було занадто, бо не було кiнця-краю цим м'ясним шлунковим катуванням. Але пiд час цього мого вояжу вiдбулась одна подiя, яка змiнила мою персональну угорську низку асоцiацiй. Коли ти мандруєш на самотi, тобi в голову приходять рiзноманiтнi забавки: можна замовляти собi в номер суницю з горiлкою та цiлодобово там сидiти й чекати, що саме про тебе будуть плiткувати покоївки. До речi, пригадала. Якось я приїхала до Лондона, де вiдбувалася конференцiя менеджерiв мiжнародних органiзацiй. Тобто зiбрали людей, якi нiчого не вмiють робити, але дуже люблять говорити про те, що й як слiд робити iншим. Взагалi-то менеджери мiжнародних органiзацiй не схвалюють, коли органiзатори конференцiй намагаються на них економити, але тут розселенням займалася дуже жадiбна (вони вважають це не жадiбнiстю, а принципом) органiзацiя, яка тиснула на те, що нам має бути соромно жити в шикарних номерах, коли дiти Африки голодують. Втiм, їм самим було не соромно отримувати вiд 5 до 6 тисяч фунтiв щомiсячно тiльки за те, що вони розселяють менеджерiв мiжнародних органiзацiй.

Треба думати, що в цьому випадку голоднi дiти Африки виявляють розумiння. Отже, нас розселювали попарно, про що попередили тiльки перед вильотом.

Це, напевне, для того, щоб у нас не було часу влаштувати скандал i прихопити з собою тухлi яйця, щоб закидати ними менеджерiв з розселення. Я вже облаштувалася в своєму номерi, розпакувала валiзу, як до мене ввалився хлопець. Мама б визначила його як симпатичного хлопця. Вiн був менеджером мiжнародної органiзацiї з Росiї. Взагалi-то я була в захопленнi вiд таких широких поглядiв конференцiйних органiзаторiв. Це ж треба таке. Я ж думала, що вони снобської породи, а тут - таке. Хлопець iз Росiї уважно на мене подивився, потiм зник за дверима, звiрив номер, надрукований на його гостьовiй картцi з номером на дверях. Збiглося. Мабуть, я не здалася йому симпатичною - або в нього були вузькi погляди, або трохи ширшi за погляди органiзаторiв у тому сенсi, що вiн надавав перевагу симпатичним чоловiкам. Вiн трохи повагався, аж потiм запхав свою валiзу й себе до кiмнати. «Алєксандр Магда». Представився вiн. I ми почали знайомитися: хто, що, звiдки, кого представляєш i таке iнше.

Коли пiд час першого ланчу я познайомилася з дiвчиною з Вiрменiї на iм'я Аревiк, яку органiзатори поселили з таким собi Адамом Збагневськi, я збагнула, що Алєксандра до мене поселили не через широкi погляди, а через обмеженi знання, вони думали, що вiн - дiвчина на iм'я Магда. Їхнi мiзковi файли не змогли сприйняти, що Аревiк - це жiноче iм'я, а Алєксандра вони легко перетворили на Магду з типовим англосаксонським прiзвищем Алекзандер, i байдуже, що ця панi чомусь мешкає в Росiї, врештi-решт у Росiї живе багато iноземцiв.

Аревiк було дуже зрадiла тому, що зi мною живе хлопець. «Помiняємося!» Схопила вона мене за руку. Мабуть, Адам не здався їй симпатичним. «Давай до них пiдiйдемо, розтлумачимо, що до чого, хай нас перепишуть та переселять!» Наполягала вона. «Знаєш, менi лiньки». Сказала я вiдверто. «Я настiльки ненавиджу з'ясовувати стосунки, пояснювати, потiм iти до реєстрацiйної дошки пояснювати знову, отримувати новi картки, переносити речi, а нам жити тут двi доби. Хай буде собi, як є«. Аревiк образилася. «Як так можна?» Запитала вона. «В тебе що, з ним щось є?» Поцiкавилася Аревiк i пiдiбрала губи. «Тодi зрозумiло». Витлумачила вона моє викликане споживанням зеленого горошку мовчання.

Те, що про нас iз Алєксандром говорять дещо пiкантне, ми вiдчули ввечерi. На нас багатозначно дивилися. Пiдморгували, схвально бумцали лiктями, шурхотiли за спинами. Потiм ми поїхали танцювати в нiчний клуб, а коли повернулися в готель i зайшли до номера, я спитала його. «Спати хочеш?» «Наче нi». Вiдповiв Алєксандр. «Слухай, а давай влаштуємо їм виставу?» «Яку?» Поцiкавився вiн. Я пояснила. Потiм ми почали вiдчайдушно стрибати на лiжках, стогнати й викрикувати власнi iмена. Поставлено було нашвидкуруч, але ми виявилися талановитими акторами. Втiм, людям, яким кортить знайти доказ на пiдтвердження власних пiдозр, багато не треба. О, це вiдчуття не можна передати - такими поглядами нас супроводжували вранцi… Тут було все: заздрiсть, бридливiсть, захоплення, осуд.

Саме та сумiш, що тiшить пихатi серця. «А чому ви справдi не зайнялися коханням?» На це я можу вiдповiсти, що це не з моїм щастям. А ще я можу вiдповiсти, що деяким людям легше вдавати, нiж робити.

Але я повертаюся до забавок, якi можна прокручувати в iншiй країнi. Можна зґвалтувати першого-лiпшого необережного тубiльця, який думав, що просто прогулюється вечiрнiм мiстом, аж тут ти його - хап! Можна спробувати якiсь екстремальнi види спорту, хоча кожна дитина знає, що найвеселiше в екстремальних видах спорту - спостерiгати за тим, як цi екстремали гепаються. Не думаю, що самим екстремалам у цей час дуже весело. Можна замовити автомобiль та пiзнавати країну на колесах, можна замовити «колеса» (мається на увазi наркота) i дозволити країнi чи окремим її представникам пiзнавати тебе. Багато чого можна. Як людина, зiпсована класикою, я вирiшила послухати Бартока. Я вважаю, що Угорщина - це саме та країна, де доречно слухати Бартока.

У мене була нежить. Нiщо не могло стримати бурхливi потоки моїх шмарклiв. Чого б вiн мав стримуватися вiд крапель? Хiба краплi - не ще одна рiдина? Тому менi довелося взяти з собою серветки, два пакунки, в якi я час вiд часу сякалася. Тi люди, що сидiли в залi зi мною поруч, через якийсь час сприймали мої шмаркання та сьорбання носом як невiд'ємнi вiд божественної музики Бартока. Шкода, що ця музика (а нам грали п'єси та один фортепiанний концерт) не була оперою «Замок герцога Синя Борода», тодi б мої шмаркання гармонiйно увiйшли до опери окремою темою - стогiн i плач невинно вбитих дружин пiдступного герцога. Вибачатися менi набридло вiдразу ж пiсля того, як я зрозумiла, що й мої вибачення, що йдуть за сяканнями, терплячi угорцi незабаром сприйматимуть як словесний супровiд до музики.

Люди, варто вiддати їм належне, були дуже вихованi та стриманi (не можу ж я припустити, що це клуб глухих привiв своїх членiв, щоб вони насолоджувалися тишею i контролювали диригента, поки вуха решти ґвалтує музика Бартока), деякi менi посмiхалися з розумiнням та спiвчуттям. Принаймнi менi приємно таке уявляти.

Втiм, усе добре та корисне колись закiнчується. Ця сентенцiя стосується як музики Бартока, так i м'яких серветок. Цього разу серветки випередили музику. Я дихала ротом, моє iснування було нестерпним, тому я стала думати, а чи не пiти менi у туалет? Щоб украсти там туалетного паперу. Поки я думала про перспективи власного марш-кидка до туалету, перед моїм зашмарканим носом з'явився якийсь мереживний предмет бiлого кольору. Його менi протягувала жiночка вельми похилого вiку. В неї було гарно викладене хвилями (мабуть, дунайськими) волосся. Я вже хотiла задякувати цю милу стару, мiй нiс був готовим поринути в бiлу тканину порятунку, як раптом я збагнула, що воно є. А воно було шкарпеткою. Акуратною бiлесенькою шкарпеткою, яку стара стягнула зi своєї маленької правої ноги. Якийсь час я на неї дивилася. Подив мiй, мабуть, дорiвнював тому величезному подиву, який зрiс у Хезер (я в неї мешкала, коли стажувалася в Канадi), коли вона бачила, як я готую гречану кашу. Вона й гадки не мала, що це можна готувати. Вона й гадки не мала, з чого це готується. Що для цього дива з див потрiбна лише вода. I що це може готувати цiлком земна iстота на звичайнiй плитi.

«Дякую, мем, - я почала свою промову вдячностi англiйською, коли оговталася. - Але ваша нога змерзне, i ви почуватиметеся дискомфортно. Не хочу, щоб через мене ви зазнали застуди й померли». Угорськi бабцi, принаймнi тi, що надають перевагу бiлим шкарпеткам i музицi Бартока, знаються на англiйськiй. «Ханi, - сказала вона менi. - Я буду почуватися ще бiльш дискомфортно, якщо весь час буду думати, що ви ковтаєте вашi жахливi, нескiнченнi шмарклi». Потiм вона лагiдно менi посмiхнулася, одночасно намагаючись вшкарпетити мiй нiс.

Питання з туалетом вирiшилося вмить. Про що тут було роздумувати? Я туди побiгла. Зi шкарпеткою в руках. Назад я не повернулася, а шкарпетку поклала на столик для перепамперсування немовлят. Зараз я про це шкодую, бо сама позбавила себе справжнього, оригiнального, сповненого спогадами угорського сувенiра. Можна було б хизуватися ним на роботi. То вже я перебiльшую. На роботу я купила токай.

Напроти мене здригалися вiд нерiвного руху електропотягу цифри: «7205». Я завжди сприймала цi показники, нумерацiю вагонiв або електропотягiв, як зазначенi на могилах роки народження та смертi. Вони були рiзнi, цi показники. «7789» - хтось прожив 12 рокiв, помер пiдлiтком, не знаючи сексу. «5297» - хтось прожив 45 рокiв, можливо, залишив пiсля себе онукiв, можливо, тiльки дiтей, можливо, тiльки борги. «7199» - а цей помер у 28, що ж, трохи пожив, достатньо, щоб збагнути деякi речi. Скiльки нам треба? Цього разу табличка вказувала на мої роки. А ще з цими цифрами можна гратися, складати першi двi, а потiм останнi двi; якщо буде однакова сума, на вас чекає щасливий день - за умови, що ви вмiєте впiзнавати щастя. Я вiддаю перевагу непарним. Хто ще в наш швидкоплинний час розважає себе тим, що надає перевагу несуттєвим цифрам?

Бiля виходу з метро до мене пiдiйшов якийсь навiжений i запропонував за мiй пакет «Шамбала» два однакових календарики. «Тiльки на цьому не ставте позначки щодо ваших критичних. Вiн хлопчик i нiяковiє«.

«Дайте менi дiвчинку». Завередувала я. В руках цей суб'єкт тримав широкий пакет, i в мене склалося таке враження, що в його пакетi плодився такими от маленькими календариками великий календар. Вiн туди глянув. «Немає дiвчаток». Я сказала, що в моєму пакетi лежать документи та токай, тому я б залюбки вiддала йому пакет i без «дiвчаток», але не можу. Вiн тодi сказав: «А перекласти все це до сумки не можна»? З виразу моєї мармизи вiн зрозумiв, що я нiчого перекладати не буду. «Слухайте, а можете зачекати трохи?» «Не можу». Вередувала я. «Для мене це дуже важливо». «П'ять хвилин». Попередила я. Тому що подумала, що невiдомо, хто з нас бiльше навiжений, вiн чи я. Я намацала в своїй кишенi спецiальний папiрець, який поклала на випадок своєї раптової загибелi, щоб його могли знайти правоохороннi органи. На папiрцi був телефон чоловiка, якого я особисто не знала.

Номер його мобiльного телефону я автоматично (хоча хто мене знає, може, вже тодi сформувався мiй злий намiр?) записала на клаптику паперу, коли його вголос перевiряла наша офiсна секретарка. Це був номер телефону одного з народних обранцiв, у нього був надзвичайно бридкий голос, а ще вiн хотiв стерилiзувати псiв. Я довго думала, як його позначити поруч iз цими цифрами. Записати iм'я, - можливо, це вкаже правоохоронцям на iнтимнiсть наших стосункiв? Чи просто iнiцiали? Обмежилася першою лiтерою його iменi. Хай потiм дає пояснення. «Ось вам новий пакет!» «Тiльки не класти в нього ковбасу, бо вiн був конячкою, i йому сумно?» Запитала я. Але той вихопив мою «Шамбалу» i зник. Менi залишалося дивуватися тому, в яку мiцну скляну тару обачливi угорцi розливають токай.

«Я дуже цим вражений, але токай - непогане вино!» Каже Ернест. Звiсно, як бiльшiсть австрiйцiв, вiн поблажливо ставиться до всього, що роблять угорцi. Пам'ять цiєї бiльшостi австрiйцiв так влаштована: вони не беруть до уваги той факт, що всi надбання Австрiї без впливу угорцiв виглядали б набагато скромнiшими. Потiм вiн каже, що з огляду на те, що в мене було приємне вiдрядження, яке я вдало поєднала зi своїм вiдпочинком… Тут вiн замовкає. Це вiн дає менi час збагнути свiй натяк щодо того, що мiй перелiт був оплачений за рахунок офiсу. «Тому ти пiдеш на фiнансовий тренiнг». Може, хтось подумає, що це чудова нагода вiдпочити, але це не так, за результатами зазвичай нуднющої лекцiї я маю написати звiт. Крiм того, аналогiчнi лекцiї ми всi прослуховуємо раз на пiвроку - точно. А їхнi автори не вiдзначаються оригiнальнiстю. Отже, поки ця пихата потвора ласуватиме моїм токаєм, я маю вислуховувати якихось мудродзвонiв. Добре вiн влаштувався.

Як ви думаєте, навiщо влаштовувати кiлька разiв щороку такi тренiнги? А справа ось у чому. Подейкують, що жилося-булося однiй мiжнароднiй органiзацiї… Непогано, треба визнати, їй жилося та булося, але постiйно гризла її одна проблема з проблем: мiжнародна органiзацiя була скнарою, що дуже псувало її життя з огляду на те, що основною роботою цiєї органiзацiї було надання фiнансових грантiв. Нестерпна легкiсть iснування, чи не так? I думала якось ця органiзацiя, яким найефективнiшим чином витратити їй кошти для розвитку країн з нерозвиненою демократiєю, та раптом вирiшила (до речi, такi рiшення вона приймала з дивовижною постiйнiстю), що нiчого не може бути кращим, нiж витратити цi кошти на своїх експертiв! Хай вони прочитають країнам iз нерозвиненою демократiєю чудовi лекцiї «Як правильно складати проекти бюджету» для представникiв таких самих мiжнародних органiзацiй та iнших органiзацiй, що полюють за грантами та харчуються ними.

Цi лекцiї читали двi життєрадiснi постатi. Американцi. Бiллi та Томас Елiот Молодший. Бiллi був дуже схожий на сором'язливого першокурсника, що витяг пiд час iспитiв бiлет про жiночi статевi органи i був поставлений перед дилемою: чи отримувати «незадовiльно», чи говорити вголос про таке-о. Томас Елiот Молодший був схожий на пiдстаркуватого гiбона. Час вiд часу на його обличчi з'являвся такий вираз, наче вiн показував нам свою червону дупу.

Першi пiвгодини слухачi, якi сидiли поруч зi мною, бурхливо обговорювали тему: скiльки цим (с)волоцюгам заплатили, чому щоразу до нас приїздять якiсь недоїдки з недопитками; аж потiм перейшли до бiльш приємної теми: як би ми могли ефективно потратити цi грошi та час, який вимушенi дарувати цим двом базiкалам. «Я ще мушу терпiти їхню жахливу англiйську, замiсть того, щоб навiдатися до дантиста», - шепотiв такий собi К., колишнiй працiвник амбасади України у Великiй Британiї.

Я ж прослухала кiлька тез, переконалася в тому, що з чистою совiстю можу передерти звiт, який готувала два роки тому; єдине, що потрiбно буде змiнити, - iмена лекторiв. Мене бентежив профiль такого собi К., в якого був занадто тонкий та акуратний (як на чоловiка) нiс, нiс, який я так любила на обличчi мого другого справжнього кохання.

Юлька, як завжди, намагалася мною керувати й того разу. «Я хочу, щоб ти з ним познайомилася». «Навiщо?» Втомлено спитала я. «Тому що вiн менi подобається. От сама побачиш. Слухай, я знаю твоє скептичне ставлення до моїх чи потенцiйно моїх чоловiкiв, але Андрiй - надзвичайний». «Юлько, - почала вiдкараскуватися я. - Ти ж чудово знаєш, що я не люблю технарiв, у нас рiзна ментальнiсть. I потiм: навiщо менi з ним знайомитися, адже вiн подобається тобi, а не менi. Не менi ж вiн подобається?» «Не тобi. I це - добре!» Юлька була сповнена оптимiзму i була така щаслива. «Але я просто хочу, щоб ти висловила свою думку. Як подруга. Та й узагалi. Ти рiдко куди-небудь виходиш, чого тобi стирчати вдома самiй? Поїхали на дачу. Там - природа. Ти ж любиш природу?» Природу я любила. «Ну, а хто там узагалi буде?» Безнадiйно спитала я. «Андрiй». Це iм'я Юлька вимовляла так замрiяно, що було не дивно, що вона мене зовсiм не чула.

Я почала її термосити. «А крiм нього?» «Рiзнi мої колишнi однокурсники. Ти їх ненавидиш усiх. У перспективi. Веселi такi технарi». Юлька посмiхалася до мене. «Я не поїду. Я, крiм тебе, нiкого там не знаю, отже, всi вони будуть лiзти знайомитися зi мною». «Боже, та кому ти треба? I потiм, там буде Андрiй». У мене з'являлося все бiльше пiдстав ненавидiти це iм'я. «Юлько, слухай, iще раз наголошую на тому, що я не знаю твого Андрiя i знати не…» «От i познайомишся!» Юлька така наполеглива. «Згадала! Нас туди повезе мiй кузен, його ж ти знаєш?» Так, безперечно, її кузена я знала. «Тодi я зранку вже у тебе!» Вона крутнулася дзиґою i зникла.

Була така тепла осiнь, казкова. Вранцi у вiкно крадькома проникло гiркувате прохолодне повiтря. Воно цiлувало мочку вуха й шепотiло: «Прокидайся». Ледь торкалося губ, залишало на них вiдчутну хризантемову гiркоту, яку миттєво всотує язик. Торкаєшся рукою мiсця поруч iз собою, вiдчуваєш його тепло й раптом лякаєшся, наче привид милувався з тобою в лiжку. Що це? Несвiдомий переляк через нагрiте порожнє мiсце. Тодi прокидаєшся й розумiєш, що нагрiла це мiсце своїм тiлом, а потiм перевернулася на iнший бiк. «Чого ти злякалася, дурепо?» Запитуєш сама в себе.

Я накинула на плечi закоротку сорочку. Пiшла на кухню, вiдчинила вiкно, потягнулася, високо задерла руки, випадково давши ляпаса тонкошкiрому вразливому абажуру; закоротка сорочка оголює сiдницi. Я зварила собi каву, всiлася на табурет, пiдiбгала до себе колiна, кiлька разiв намагалася натягнути сорочку до кiсточок. Я вбирала в себе пахощi кави, пахощi осiннього двору. Боже мiй, як менi було добре. «Я нiкуди не поїду», - обiцяла я собi й посмiхалася. Так я посидiла ще хвилин зо п'ять iз заплющеними очима, думала про те, яке воно швидкоплинне - щастя. Потiм рвучко пiдхопилася, почала втискатися у джинси, вдягати футболку, влiзати у кросiвки - i йшла вiдчиняти дверi кращiй подрузi.

У салонi старої «Волги» її кузена ми мовчимо. Царина мовчання. Менi здається, що пил всмоктує тiльки-но народженi нашi слова й переховує їх у кишенях старих зеленуватих чохлiв. «А де Рада, де твоя дружина?» Витягую з кишенi кiлька слiв i передаю Юльчиному кузеновi. Вiн повертається до мене, дивиться грайливо. «А вирiшив не брати, щоб не заважала». Вiн менi пiдморгує. «На дорогу дивися, телепень». Вистрибують iз пiднiжного килимка рiзкi слова Юльки. Staccato. Вона мене до всiх ревнує. А може, це й сестринськi ревнощi. Вiн без усмiшки дивиться на дорогу. Юлька знає, що я подобаюся йому, але вiн зовсiм не подобається менi. Тобто не те щоб, але - нi. Я примощую голову на її колiна. Вона посмiхається. В нас вигляд змовниць. Всю дорогу вона плете менi тугесенькi косицi.

Червонi, жовтi, зелено-гарячi плями. Наче не листя, що шурхотить пiд вiтром, а зграйки хвилястих папужок облiпили дерева. Осiнь. Яскравi фарби, i ти здаєшся собi таким невиразним у порiвняннi з величчю рiдної природи. Мабуть, Юлька думає про те саме, iнакше навiщо вона обережно перекладає мою голову й хапає косметичку? Протягує й менi люстерко та губну помаду. Треба зробити кiлька яскравих мазкiв. Тим часом дорога змiнюється. Машина грузне у глеюватому ґрунтi. «Ганю, сiдай за кермо, а ми будемо штовхати». Каже кузен i матюкається собi пiд нiс. Коли виходиш iз машини - моторошно. Я сiдаю за кермо. Стою на мiсцi, поки машина буксує в багнюцi. «Слабаки», - кволо кажу їм я.

Раптом рухаємося. Швидше, нiж я сподiвалася. Якась пляма на путiвцi, хтось вимахує руками й кричить: «Стiй! Завертай сюди!» Я зупиняюсь. Мiсцевий iдiот. Лiзе прямо пiд колеса. Я вилiзаю з машини. Я сердита. Губи пiдiбранi, помаду я з'їла, у волоссi розповзаються сплутанi негроїднi косицi. В головi змiями кубляться злi реплiки, клекоче лава, готуються от-от виплеснутися смертельнi для людей потоки, але все це зупиняється через його очi. Це нетутешнi очi. Очi кольору насиченого синього неба. Неба iменi цiєї осенi. Вiн посмiхається до мене. Я бачу, як поспiшають Юлька з кузеном, наближаються, обличчя червонi, хекають. Ми з володарем неймовiрних очей стоїмо, роздивляємось одне одного. Невiдривно. Кузен кидається до машини, щось перевiряє. Переконався, що все гаразд - я обережно ставлюся до чужого майна. Уважно дивиться на нас. Ми ж мовчимо. Непорушнi. У моєму життi було стiльки хвилин мовчання й непорушностi, i це було кращим за все голосне та рухоме, що зi мною вiдбувалося. «Андрiй. Ганна». Юлька швидко опускає очi, закоханi жiнки скорiше за iнших розумiють, коли двох немає потреби представляти одне одному.

Я ж беру Юльчину руку, i ми входимо на невiдому територiю. Я починаю теревенити, щоб її вiдволiкти. Вона не пiддається, але вдячна менi за це муркотiння. Я почуваюся кицькою, що нашкодила. Мала шкiдниця муркотiнням забиває господарям баки. Багато порожнiх слiв, я нанизую їх, наче в дитинствi ягоди на лiску, виготовлюю намисто. Серце моє стукотить так сильно, що менi хочеться його накрити чимось, аби не почули iншi. Я не знаю, де стоїть Андрiй, але я чую, як гупає його серце. «Подивись, якi гарнi квiти!» Вимушене захоплення справдi гарними золотими кульками на струнких, сильних стеблинах. Схиляюся, хай охолодять моє обличчя. В них терпкий запах. «Давай пiдхопимо їх травою, бачиш, якi важкi?» Юлька погоджується, рве траву. «Слухай, там дiвчата вже щось готують, давай допоможемо?» Знову важкий погляд i легка згода.

Дача стоїть на вiдлюддi. «А там - бачиш, он там? Там ростуть вiковi сосни, наче продовження хатинки. Мiй персональний лiс». Розповiдає менi господар i вказує на рудувато-зелену смугу сосен. Наче вiдчуваючи нашi погляди, мала фiгурка серед дерев привiтно махає рукою в нашому напрямi. Незрiвнянний запах вогнища. «Мабуть, вiдпочивають, картоплю печуть, смажать шашлики». Я вiдразу впiзнаю його голос, хоча самого не бачу. Його погляд пропалює менi шию та спину. Я настiльки вiдчуваю, як менi пече, що пiдiймаю волосся, торкаюся пальцями - нi, холодне. Вiдчуваю його руку на ключицi. Чи можу я дихати? «Комар». Вiн посмiхається.

Нарештi я повертаюся до нього. Дивлюся йому просто у вiчi. Вiн трохи вищий за мене. Я роздивляюся його довгi гарнi пальцi, вiн помiчає, ховає руки в кишенi штанiв. Його нiс. Його надзвичайно тендiтний, як на чоловiка, нiс. Носик. Величезнi очi. Два великих мазки ультрамаринової гуашi на теплому жовтуватому фонi обличчя. Чи вiн вродливий? Можливо, менi нема що сказати, я не можу концентруватися, втрачаю контроль, тому що моє власне серце забиває мої власнi думки. Тому я схрещую на грудях руки, тисну на серце зап'ястком. «Тихше, будь ласка». Я дивлюся на нього й помiчаю, що вiн - моє вiддзеркалення. Схрещенi на грудях руки, переговори з серцем.

Так, того дня ми стовiдсотково щось їли, можливо, це було смачно. Так, ми щось пили, але не пам'ятаю, що саме, знаю, що не могли не пити. Так, ми навiть реготали, мабуть, над новими анекдотами, чи просто тому що сп'янiли, бо ми щось пили. Можливо, я сама розповiдала пошлi анекдоти, чого б нi? Я завжди розповiдаю такi анекдоти. Ми спiвали пiд гiтару, тодi завжди на студентських посиденьках щось спiвали пiд гiтару. Кiно, Наутiлус, ДДТ, Фiл Колiнз, Ватра? Погода була, здається, затишною. Можливо, нас жерли комарi. I вже абсолютно точно, що ми дослiдили дачу та мiсцевiсть. Десь посеред рудувато-зеленої смуги хтось вкопав гойдалку. Самотня химерно бiла гойдалка. Залiзне сидiння-сiтка, як на лiжках у пiонерських таборах. Я прилягла на нього, почала розгойдуватися. Я нi про що не думала, заплющила очi й чекала. А коли вiн присiв на краєчок, чужа ненадiйна гойдалка зламалася. Прорвалася, зiрвалася. Ми впали. Гойдалковий бiль у людському серцi. Чужа зрада пахне димом. Димом вогнища та сосновими голками, що встромились у волосся, як стрiли хоробрих тубiльцiв.

Напевно, нас довго шукали. Завжди довго шукаєш, коли точно знаєш, де саме треба шукати. Вона, Юлька, не могла мене залишити. Було вже темно, коли вона нас знайшла. «Куди ви ходили? Ми нервувалися, оголосили всеукраїнський розшук. Ти знаєш, що всi понапивалися, втомилися й поїхали? Тепер нам треба поспiшати на автобус чи ловити машину… Вже треба до мiста». Каже Юлька, вона, моя сестра милосердя, витягує сосновi голки-стрiли з моїх ран. А потiм ми втрьох їхали в автобусi, напiвпорожньому автобусi. Вона - позаду, ми - попереду. Обличчям до неї. Вона робила вигляд, що спить. Вона не могла зустрiчатися з нами очима. Пронизливе щастя, чого ти завдаєш болю iншим?

«Розповiсти тобi казку?» Запитувала я в неї винуватим, але таким щасливим голосом. Чого б не дати людинi спокiй? Пронизливе щастя, чому ти колошкаєш чужий бiль? Егоїстичне щастя. «Розповiси». Вiдповiдала Юлька. Вiн посмiхається й малює квiточки на моїй долонi. Домальовує пелюстки навколо моєї крихiтної родимки. Я вигадую нову версiю казки про Колобка, вiн менi допомагає, нам весело, ми вiдчуваємо одне одного, казка злагоджена, наче ми репетирували до поту. Ми репетирували до поту. Нам смiшно. Виходить смiшна казка. Ми пирскаємо. Нашi очi продовжують цiлуватися. Обiймають одне одного вiями. Нiхто цього не бачить. Вона це вiдчуває через заплющенi очi та вiдрите серце.

А потiм три мiсяцi. Три мiсяцi нереального життя. Вiд його «Привiт, щастя» до тепла поцiлунку на моїй скронi, правiй, яке вiн дарував менi щозустрiчi, наприкiнцi. I солоний присмак слiз щастя щоразу. Власний дощ, вiд якого не врятують нiякi парасольки. Три мiсяцi втрачених снiв. «Ти до мене не ходи, не дзвони, коли я бачу сни». Її «але чим ти займаєшся?» Юлька час вiд часу робить великi очi, наче хоче щось повiдомити, але мовчить. Вона захлинається зливами мого щастя. Три мiсяцi, якi можна вiдокремити в iнше життя, яке насправдi здатна прожити одна людина. Життя - укладка.

А потiм мовчання в трубцi. Але мене цiлком задовольняє просто чути його дихання. «Ти». Кажу я, наче видихаю щастя. Я сповнена щастям, я можу дарувати його iншим. Знову мовчання. А потiм - її голос. Нiжний, дiвочий. Потiм її «привiт», без його «щастя». Яке там щастя. Зустрiтися? Звiсно, ми можемо зустрiтися. Аякже. Просто зараз. Зараз? Добре. Напевно, ми зустрiлися з нею в кав'ярнi. Мабуть, випили кави, а може, й вина. Напевно, ми сидiли довго, довго мовчали, дивилися одна на одну. А може, наша зустрiч була коротка, наче пострiл? Можливо, була також чудова погода, а може бути - снiжило. Напевно, я буркотiла: «вибач, я не…»; «такого бiльше нiколи не…»; «все це пусте». Скорiш за все, вона мене пробачила, адже я була така розгублена, розчулена, вiдверта, слабка. Вона ж намагалася здаватися сильною, намагалася зрозумiти, пробачити, дивилася на мене така перелякана, як, можливо, нiколи. Вона зупиняла своєю затвердою ручкою мої самi не свої руки. Якими керувала моя майже втрачена совiсть.

Я дивилася в її очi. Два мазки ультрамаринової гуашi на тендiтному обличчi. Дивилася на маленький, дуже акуратний носик. На гарнi пальцi, на тонкий золотий обiдець обручки. Серце тремтiло, його колотило. Як вона була схожа на нього. Я подумала, що в них нiколи не буде суперечок щодо того, на кого подiбнi їхнi вродливi синьоокi дiти. Вона була надзвичайно схожа на нього, наче хтось старанно перенiс риси його обличчя на її лице. Його дружина. Лiна. Лiтера «л» така вишукана, приємна на смак. Я схрестила руки на грудях. Погладила серце великим пальцем. «Ш-ш-ш-ш», - заспокоювала я його, а воно гарчало на мене, як цуценя, що не хоче вiддавати м'ячика. «Ш-ш-ш-ш, вiддай, бо це чуже, вiддай, прошу». Благаю я, а воно зiщулюється в клубок, запобiгливо тремтить маленький хвостик. Але от i вiддало. Чуже. I заспокоїлося. Колись потiм. У життi-обкладинцi.

«Прислали б краще старшого». Каже щось поруч зi мною. Я повертаюся до життя-обкладинки. «Що?» «Я кажу, прислали б краще старшого, замiсть цього бовдура молодшого».

Це каже завiдувач господарством якогось iз судiв. Пузань з губками дамулi-капризулi пiд гостренькими погрожуючими ворогам лiворуч та праворуч вусами. «Ця мавпа стара. Молодший краще б розповiв, як переконливо можна вписати потреби в цифровiй камерi, цифрових фотоапаратах, ноутбуках, iншiй апаратурi у бюджет на пiдтримку програми розвитку районних судiв. От скажи менi, на дiдька лисого

менi потрiбно всi його цi екаунтiбiлiтi-дiбiлiтi та трансперенсi-туперенсi?» Що сказати, е.

«Хай, Ена. Вовк нiколи не стрибне першим. Нiколи. Пес стрибатиме, вiн звик радiти. Ти хотiла б народитися твариною?

Священна вiвця дає вовну на священнi килими. Вчора я втратив чужу свiдомiсть. Я дуже смiявся, тому що думав, що такого не буває. А сьогоднi второпав, що я народив нову людину. Ти усвiдомлюєш? Чоловiк може народити! Так! Варто лише втратити чужу свiдомiсть, i все. Готова нова людина. О, чекай. Прокинулася. Пiду годувати.

P. S. Я хотiв тiльки додати, що ти живеш минулим. Чужим життям. Це таке життя, як кусень пластилiну, в який малеча влiпила рудий, зелений, синiй та жовтий куснi, а ще - чомусь бiлий. Дивний бiлий колiр. Я вiдчув це сьогоднi, побачив твої вiдбитки пальцiв на своїх. Але вони були не зовсiм твої. Це були вкраденi тобою вiдбитки. Вони говорили зi мною. Вони сказали менi: «Привiт, щастя».

vi)

Додому. Мерщiй. Сьогоднi нiч була важкою, таке враження, що з першими весняними дощами (щось середнє мiж снiгом та дощем) Бог змив мiзки у великої кiлькостi людей. А головне управлiння державної автоiнспекцiї настiльки потребувало грошенят, що продало права найскаженiшим верствам населення. Або виробники та продавцi алкоголю знизили цiни на напої, що взагалi-то звучить занадто фантастично.

Тi з людей, хто вважає, що людська ушкоджена голова схожа на розчахнутий грецький горiх - останнi романтики сучасностi, якi нiколи не мали справу з такими головами. Принаймнi не бачили це зблизька. В мене не було часу на спiлкування з янголами та Циганом. Нiч я також позбавив уваги, коротке вiтання i все.

Машину нарештi полагодили. Автомайстерня (та, послугами якої я користуюся) має багато переваг, але одну ваду - майстри нiколи та нiкуди не поспiшають. За якiсть їхнiх робiт я пробачаю їм мої розхитанi нерви та затяжну необхiднiсть користуватися наземним громадським транспортом. Я ненавиджу громадський транспорт. Чи з цього можна зробити висновок, що я ненавиджу громадськiсть? Не певен. Хоча менi справдi бiльше подобаються iндивiдуалiсти, нiж суспiльнi дiячi. Автомайстерню менi порадив Будда. Напевно, пiсля щiльного спiлкування з моїм автомобiлем вiн дiйшов висновку, що саме така майстерня психологiчно пiдходить цiй машинi. Цiкаво, що балаканина Будди, яку я сприймав доволi iронiчно, все-таки на мене впливала. Коли я купив свою машину, я думав, що вона - жiночої статi, називав її - донечка. Будда поiнформував мене, що це - чоловiк. Я молив, щоб вiн позбавив мене вiд знання iнших подробиць долi цього чоловiка, що переродився в мою машину, i Будда пiшов менi назустрiч. Треба вiддати Буддi належне, коли хтось просив його не вантажити, вiн не вантажив. Але тепер я звертаюся до свого автомобiля, враховуючи його чоловiчу стать. Нiяких образливих «донечок».

Я їхав додому, почувався втомленим, але щасливим вiд того, що я прямую у власну квартиру, де зручно влаштуюсь i подарую собi години спокiйного сну. Ця квартира була моєю гордiстю. Не тому, що вона була шикарною - шикарною вона не була, але була зручною й затишною. Двi кiмнати. Широкi та свiтлi. Я довго обирав фарбу для стiн, щоб хата здавалася теплою. (Я з тих людей, на яких впливають кольори. Я достеменно знаю, що колiр моїх депресiй - темно-бузковий). Я доводив до сказу продавцiв фарб, намагався пояснити їм, що саме я шукаю. Принагiдно зауважу, що величезний вiдсоток тих, хто займається фарбами, на моє тверде переконання, страждають на дальтонiзм або кольорову аномалiю. Бачили б ви, який колiр вони вважають фiсташковим, теракотовим чи кораловим. Ви б знайшли, чому подивуватися. Нарештi я обрав тендiтний помаранчевий колiр, не яскравий, а такий, наче його розбавили молоком. Для iншої кiмнати, моєї спальнi, я обрав фарбу кольору листя щойно народженої кукурудзи. Не можу передати, чого менi вартувало пояснити, який саме колiр менi потрiбен. Колобок говорив, що в мене проблеми з визначеннями кольорiв. «В тебе взагалi проблеми з визначеннями. Для розумiння таких, як ти, треба винаходити спецiальнi словники». Колобок казав. «Може, пiдкинути таку iдею Борису? Хай почне укладати. Буде в нього ще один довгопис». Я штукарив.

Кухня в моїй хатi була велика. Моїй кухнi заздрили всi знайомi, напiвзнайомi та незнайомi жiнки, звiсно, з тих жiнок, яких хвилюють розмiри кухнi. А ще Колобок. Якого взагалi хвилюють розмiри. Кухня була кольору «кавового свiтанку». Як говорила Ксена. Вона, як нiхто iнший, розумiлася на кавових свiтанках. НАТО розумiвся на свiтанках, але не на кольорах. З iншого боку, йому вистачало одного погляду на форму вiйськового, щоб безпомилково визначити, який то рiд вiйськ. Менi б таку спостережливiсть. Ксена вважала, що я обрав дуже вдалий колiр для стiн в кухнi. Я теж так вважав, хоча якраз менi було невiдомо, який вiн - колiр кавових свiтанкiв, бо саме в цей час я iз задоволенням спав. Кухню я облаштував меблями цегляного кольору. Такi ж були вази - статурнi, наче iндiанки; миски, полумиски - комбiнованi зi скла та порцеляни; рiзноманiтнi шабатури зi спецiями, якi я щоразу привозив iз Туреччини. Люди везли шкiру та золото, я ж скуповував спецiї. Деякi з них я не мiг правильно iдентифiкувати, тому залишав загадковi турецькi назви, якi менi старанно виводили амари та вагiби. Невiдоме збуджувально дiє на певну категорiю жiнок.

Ванна кiмната, де знаходили собi вiдпочинок наркоманськi подружки брата Iрини, була об'єднана з туалетом. Кольору коралiв. З мозаїчними вставками, на яких маленькi чоловiчки з'ясовували стосунки за допомогою домашнього начиння. Колобок говорив, що таке оздоблення для ванної кiмнати мiг вибрати тiльки мазохiст чи гомосексуалiст. Я не зважав. Вони менi подобалися. Коли Будда подовгу стирчав у туалетi, в мене складалося враження, що вiн веде напутливi розмови з чоловiчками, пояснює їм, що людство створене зовсiм не для того, щоб битися каганцями та рогачиками. «Авжеж, - казав якийсь iз них. - Ще є мотики, кайла та ломи». Будда по-фiлософському зiтхав. (Вiдверто кажучи, не знаю, як це, але переконаний, що Будда робив саме так.)

Цю квартиру я купив на «вдячнi грошi» пiсля довгого вештання найманими хатами. Було б наївно думати, що я змiг придбати квартиру за свою заробiтну плату. Колись у революцiйнi часи двi iсторичнi наволочi спiлкувалися на тему оплати працi бюджетникiв. Ленiн та Бухарiн. «А чому ви визначили такi мiзернi грошi для лiкарiв та вчителiв?» Спитала одна з них в iншої. «Тому що поважнi ж професiї. Їх люди прогодують». Була вiдповiдь. Той час вiдiйшов, тi наволочi - так само, натомiсть той пiдхiд перетворився на стiйкий звичай. Квартиру я купив саме на «вдячнi грошi». Простiше кажучи - на хабарi, на те, чим «прогодують люди». Хоча я не вважаю цi виплати хабарами. Не можна заборонити людям бути вдячними. Це якось не по-християнськи. Якщо хтось вважає, що пакунок з коньяком, 100 й бiльше доларiв чи ще щось допоможе менi бути уважнiшим пiд час операцiї або потiм забезпечити хворому належний догляд, - я не з тих людей, хто буде з цим сперечатися. Кожен говорив, що його вдячнiсть буде необмежна. Але кожен її обмежував. Втiм, одного разу я помiтив, що цих меж вистачить на нову двокiмнатну хату, якщо хтось iще позичить грошей. I Колобок їх менi позичив.

Переконаний у тому, що якби телевiзiйникам спало на думку пройтися шляхами моїх помешкань, вони б створили серiальний шедевр. Тому що мої хатнi господарi були оригiнальними персонажами. От, наприклад, Геня. Геня турботливо запитував мене, чи я не алконавт? Я чесно вiдповiв, що вживаю спиртне дуже рiдко, але iнодi трапляється. «Добре». Зрадiв маленький, сором'язливий Геня з рожевими щiчками. Я не додумався поставити йому тотожне запитання. А дарма. Тому що Геня вживав часто. Ви можете сказати: а тобi яка рiзниця, скiльки вiн вживає? А нiякої, якби не одне «але». Коли Геня напивався, вiн пригадував не ту адресу, де вiн мешкав з однiєю кралею, а ту адресу, де мешкав я. Вночi або вранцi мене будив дзвiн розбитого скла. Це Геня входив до хати крiзь вiкно. Спочатку вiн намагався вiдкрити дверi ключем вiд квартири кралi, а вже потiм, сиплячи чортами, йшов надвiр, щоб завiтати до мене у вiкно. Вдень йому було дуже соромно, вiн давав менi грошi на те, щоб я вставив скло, i зникав. Але майже щотижня таке повторювалося. Майстер, який щоразу вставляв менi скло, почав дивитися на мене з пiдозрою. «Слухай, давай ми спробуємо закрити вiкна муляжем дверей, може, вiн походить - походить, потикається - потикається, та й пiде собi», - запропонував НАТО. Ми так i зробили. НАТО - визнаний вiйськовий стратег i тактик. Вiн не пiшов собi. Вiн десь узяв сокиру, прорубав муляж i знову побив скло. П'яний чолов'яга, який ввалюється у ваш сон пiд супровiд дзвону розбитого скла, це - нiщо у порiвняннi з таким самим п'яним чолов'ягою з сокирою.

Чи взяти Дусю. Колишню балерину, яку звiльнили з театру в 26 рокiв, тому що вона звабила генерала КДБ, а дружина цього генерала вирiшила поставитися до цього трохи непоблажливо. Вiдтодi вже понад 20 рокiв Дуся жила тим, що здавала квартиру в центрi. Це дозволяло їй не знати розмiру мiнiмальної заробiтної плати. Дуся думала, що їй досi 26, такий висновок я роблю з того, що вона носила викличний одяг. Такий, що за певних обставин кортить стягти. Бодай мало б кортiти, якби Дуся була молодшою й апетитнiшою. Вiд її оголених нiг, на якi я часом натикався, в мене були синцi. Сама снасть. У Дусi були свої звички. Час вiд часу я заставав її в своєму туалетi чи у своїй ваннiй кiмнатi. Зазвичай у дуже дивний для вiзитiв час. «Була поруч, як схопило-о-о-о». Це могло бути чудовим поясненням для вiдвiдувань туалету. Як лiкар, я розумiю, що може схопити справдi нестерпно. Але менi було важко уявити собi, як людину може раптом «схопити» помитися в чужiй ваннiй на свiтанку. Коли я не мiг приховати незадоволення, Дуся погрозливо тицяла в мене пальцем i казала: «Не забувай, що це - моя квартира!» Мабуть, то були просто нагадування. Пiд час першої спiвбесiди з Дусею вона спитала мене, чи буду я водити до себе жiнок. «Нi, борони Боже». Я вiдповiв. Тому що в мене був великий досвiд спiлкування з господарями квартир. «О'кей». Просто вiдреагувала Дуся. Якби ж я знав, що це моє зiзнання буде сприйнято нею як сигнал - хлопчик вiльний. I це надасть їй наснаги пропонувати в жiнки себе.

Але це ще нiчого. Принаймнi вона була весела й пригощала мене кавою з зеленим лiкером, вiд якого починала здаватися менi звабливою мавкою. А якщо згадати тiтку Полiну - ото була жiнка. «Тiтка Поля Вибий Око». Тiтка Полiна була надзвичайно практичною жiночкою. Коли вона зметикувала, що я - лiкар, постiйно приводила до мене родичiв, знайомих та «подруньок», вже не кажучи про те, що змушувала мене опiкуватися її власними проблемами. Виглядало це так. Тiльки-но я звiльнюся з операцiї, мию руки й думаю, чи не перехопити щось у вiльнi 15 хвилин, у маленькому дзеркалi, що висить над рукомийником, бачу похмурого лоба тiтки Полiни. «Ох, синку, бiда за бiдою». Полiна каже. «В моєї подруньки щось на оцi». Спочатку я намагався пояснити, що я - хiрург-травматолог. Але Полiна робила такий розгублений вигляд, однiєю рукою тримала мене за рукав, другою - потискувала руку й не вгавала: «То що ж поробиш, синку, що ж поробиш. Ти ж, мабуть, знаєш, синку, якогось хорошого лiкаря, га? Це - моя кума». I починала вiдчайдушно рюмсати. Квартиру вона здавала знамениту. До того ж дешево брала. Велика, простора квартира тiтки Полiни, поблизу лiкарнi. Це було важливо, тому що в той час я не мав машини. Але я був вимушений виїхати.

Скiльки ж їх було? Мартина Федорiвна на моє прохання прибрати штучнi квiти, якими була прикрашена вся квартира так рясно, що я почувався, наче в могилi, сказала менi: «Дорогенький, але ж ви в такий спосiб зiпсуєте стиль!» Валентина Олексiївна постiйно менi щось пропонувала: починаючи зi своєї недолугої доньки, закiнчуючи золотою зубною ламанню померлого дядечка. Максимко любив випити моє пиво чи залишити свого злого бультер'єра Пупса, який дивився на мене так, наче побачив великий набiр смачненьких маслакiв. З Пупсом я навчився вправлятися, дражнив його палицею, аж поки той не стискав її щелепами, а розiмкнути щелепи самотужки вже не мiг. Чудова прикраса для палиць у виглядi злого песика. Так я це називав. Друзями ми не стали. З Максимком теж. Арiадна Венедиктiвна позичала в мене грошi. I не повертала. Шкода, що нiхто не вигадав спецiальних полиць для арiадн венедиктiвнiв. «Ви маєте пишатися, чiко, що допомагаєте професору». Казала Арiадна. Вона була професоркою-iспанiсткою. За допомогою моїх грошей «зубожiла стараннями держави» професорка задовольняла свою пристрасть до шовкових хусток.

Бабця Акулiна погрожувала менi тим, що в її роду були циганки, тому якщо я замислю щось зле, в мене зникне прутень. «Зовсiм зникне?»

Я дивувався. «Як i не було». Вона пiдтверджувала. Перевiряти не хотiлося. Ще вона мала пiдозри, що я розводжу плодову мiль, тому вона нишпорила по всiй хатi, зазирала в кожний кут - намагалася знайти недогризки яблук i груш. Якi я, певна рiч, спецiально ховав за шафи. Пiдхарчовував мiль. А ще була Тамара Павлiвна, яка мала жагу до спiлкування. I подруги Тамари Павлiвни, якi теж хотiли спiлкуватися. Влаштовувати вечiрки. «Ти все одно чергуєш уночi».

Цi бруднi чашки, з яких я дiзнавався, якiй помадi кожна з них надавала перевагу. I донька Тамари Павлiвни, яка любила заїхати, щоб подивитися мої вiдеокасети й позайматися коханням зi своїми хлопцями, замiсть навчатися в унiверситетi. А ще були два колишнiх чоловiка Тамари Павлiвни, якi сприймали мене як третього колишнього чоловiка Тамари Павлiвни й потребували мого спiвчуття: «Яка ж Тамарка хвойда, це ж була моя квартира, все вiддав їй, як рогуль останнiй, а вона…» Потребували також окремого лiжка: «Де ж менi ще перекантуватися, колего?» У Тамари не було звички забирати в них ключi.

Коли я паркувався, побачив струнку шатенку - густе волосся зiбране у хвiст, легка куртка. I незбагненнi очi кольору нестиглого волоського горiха. Як у тої дiвчини. Я поринув у спогади, у такi спогади, через якi в мене змерзли руки, довелося вдягати шкiрянi рукавицi. Їх подарувала Катерина. «Ти маєш дбати про руки». Я сидiв у припаркованiй машинi, бiля своєї затишної квартири, i згадував.

«Я нiчого звiдси не викидала, - квартирна господарка говорила до мене довiрливо. - Ви можете не повiрити, але зовсiм нiчого. I диван iз зiпсованою пружиною, кiнець кiнцем не я його псувала.

Крiм того, один йог сказав менi, що на таких корисно спати. Кухонну шафу теж не викидала. Навiть картинки. Я знаєте, чим керуюся? Я керуюся тим, що все це не моя справа. Ось здам квартиру, вам, наприклад, людинi тут жити, тобто людина сама визначить, чи потрiбно їй таке, чи нi. Вона може викидати, залишати, продавати. Але хай вирiшує це сама. Бо їй тут жити, не менi ж тут жити, логiчно? Логiчно». В мене склалося таке враження, наче вона ставить питання, якi маю ставити я, i сама вiдповiдає на них.

У якийсь момент я щасливо усвiдомив, що вона не потребувала моєї реакцiї, розумних тлумачень та вiдповiдей, заклопотаних уточнень; чхати вона хотiла на мою ввiчливу увагу. Вiдтак я дозволив собi насолоджуватися тишею. На мiй погляд, будь-якi звуки, якi не потребують твоєї уваги, не порушують твою власну тишу. В цiй моїй можливiй новiй квартирi були двi кiмнати. Перша, куди мене запросили на огляд, була маленькою з одним вiконцем, наче намальованим на стiнi. Досить затишна. Шпалери свiтло-бузкового кольору, який тодi не сприймався мною як колiр депресiй, але трохи бентежив. «Змiню». Подумав я тодi. З меблiв я бачив широкий диван, той, iз зламаною пружиною. Я присiв на нього й почав вмощуватися. Вiн не рипiв. На вiдмiну вiд дивана, який був налаштований по-приятельськи, плед, що вкривав його пухке тiло, злегенька вкусив мене за руку. «Справжнiй смушок», - почув я голос господарки. «Вкусив мене. Мабуть, треба погодувати цього барана щасливим листям конюшини, може, тодi буде люб'язним до гостей». Вирiшив пожартувати я. Вона подивилася на мене такими очима, наче тiльки второпала, що до неї завiтав манiяк.

Потiм щось почала говорити про кухню. Розмiри її були важливими для мене, але я мало що чув. Тому що побачив цi картинки на стiнах. «Що це?» Можливо, я занадто довго мовчав, тому господарка не збиралася вiдповiдати на це моє запитання. А, можливо, вона не почула його. Мабуть, я не сказав його вголос. Сам спитав себе мовчки. Я стояв посеред другої кiмнати, я не пам'ятав, коли вона мене сюди завела. Розглядав картинки. «Я ж вам розповiдала про картинки. Знiмiть, якщо дратують». В її голосi вiдчувалося роздратування. «Знiмiть». Сказала вона тоном кравчинi, якiй примхливий клiєнт повiдомив, що йому тисне у плечах.

Якщо я й був у чомусь впевнений, так у тому, що цi картинки я не знiму. Менi здавалося, що я знайшов. Нарештi знайшов, якщо взагалi шукав. Вона дивилася на мене з чорно-бiлих картинок беззахисними очима, що

були сповненi нiжнiстю. Очима кольору нестиглого волоського горiха, як у дiвчини, що промайнула зараз. «Фотокартка ж була чорно-бiлою, як ти дiзнався про очi?» Колобок запитав. Я це знав. Вона здавалася менi мертвою, тiльки її очi жили, випромiнювали свiтло, кохання, щастя. На кожнiй картинцi з нею було щось не те: нога з накладеною шиною; рука в гiпсовiй пов'язцi; свавiльнi залiзяки апарату Iлiзарова на її гомiлцi. Бiлий гiпсовий комiрець, бiлий гiпсовий гольф, бiла гiпсова рукавиця. Бiлий, схожий на ескiмо, палець.

Увечерi я влаштувався на кухнi, на яку так i не кинув оком, пив бiле напiвсолодке вино. Я хотiв, щоб воно остудило мiй мозок, натомiсть воно розжеврювало моє серце. Я мав знайти цю понiвечену дiвчину з фотокарток за будь-яку цiну, i знав, як це зробити. «Ти нас усiх лякаєш. Знаєш, ти деградуєш, старий». Колобок зауважив менi на це. «З чого ти взяв?» Я запитав. «Шукати невiдому дiвчину зi зламаними кiнцiвками зi старих потворних фотокарток, це ти вважаєш нормальним? Це не збоченство, нi?» Тодi я сказав йому, що не хочу це обговорювати. «Ну-ну. А скажи-но менi, ти дивився стрiчку «Єлена в ящику»?» Пiсля цього запитання я не розмовляв з Колобком тиждень.

Я знайшов її через три мiсяцi. У вiддiленнi полiтравми (одна з бiлявок Колобка, як виявилося згодом, вважала, що полiтравма - це спецiальне мiсце для полiтичних калiк, тому має таку назву: «Полiтична травма». Ми з Колобком уявляли собi людей, що зазнали ударiв режиму, начиталися пропагандистських газет i наслухалися полiтичних iнформацiйних кiлерiв до такого, що їм стало зле) однiєї з мiських лiкарень. Не в моїй. З множинним переламом гомiлки та стегна. Я б нiколи не впiзнав її, якби не очi, котрi нiжили високого молодика, що примудрився поставно влаштуватися на розхитаному стiльцi поруч iз її лiжком. Вiн читав товстезний яскравий журнал, котрий виглядав, наче квiтник на тлi його темно-зелених, схожих на доглянутий газон, штанiв. Коли вона байдуже глянула на мене, я вiдчув, що це зовсiм iнша дiвчина. Не та, з картинок на стiнах моєї квартири. Коли вона дивилася на мене, в неї були чужi, невиразнi, тьмянi очi.

I все ж вона звернула на мене увагу: «Ви когось шукаєте?» Не голос, а каркання. «Вже нi». Вiдповiв я. Менi стало сумно. Я розвернувся й повiльно зачинив за собою дверi. «Хто це?», - почув я горловий чоловiчий голос. А потiм зi здивуванням почув дивовижний жiночий голос, зовсiм не схожий на каркання. «Хтось переплутав палату, любий». Це було неймовiрно! Справжнє диво. Безперечно, то було чаклунським насланням. Я пiшов, забравши з собою стiйкий запах лiкарняної пiдлоги, заквецяної змоченим у хлорцi ганчiр'ям. Коли я вийшов на вулицю, то пiдняв очi й намагався вгадати, за яким вiкном сховано дiвчину, яку я помилково записав у свої мрiї. Вiкна дивилися наче крiзь мене, нiхто з них не хотiв пiдказати менi, де ж вона. Зрячi люди, обдарованi бачити, ми дивимося на однi й тi ж самi речi, але попри це кожний бачить щось своє, якщо бачить. Я зiщулився, пiдняв комiр пальта, шукав порятунок вiд голчастого вiтру. Я пiшов шукати мою дiвчину з картинок. Я пiшов шукати свiй втрачений свiт. Я усвiдомив тодi, що мiй свiт настiльки малий, що його змогли поглинути очi кольору нестиглих волоських горiхiв з чорно-бiлих фотокарток найдивовижнiшої дiвчини у Всесвiтi. Я повинен був вiдшукати його. Я досi його шукаю.

Одного разу до мене задзвонили, коли я нiкого не чекав. То було вранцi, я тiльки влаштувався поспати. То був вiн. Високий молодик у штанях кольору газона. «Вибач». Сказав вiн. Вiн назвався, сказав, що мешкав тут передi мною. «Я тут залишив деякi особистi речi». Йому було нiяково. Мене трохи хитало. Вiн витяг коньяк. «Тобi, я бачу, трохи зле. Будеш?» Вiн подумав, що в мене похмiлля. «Нi, не те. Просто я працюю…» Я хотiв сказати, що працюю хiрургом, добу чергував i втомився, тому мене хитає, аж потiм злякався, що вiн ув'язнить мене у їхнiй новiй хатi, i я буду вимушений постiйно оперувати її. «Мiлiцiонером. Тiльки повернуся з чергування». «Ти що, думаєш, я ментiв за людей не вважаю?» У вухах застряг лункий вiдгомiн вiд того, як вiн торохнув пляшкою коньяку об стiл. «Чарки є?» Я принiс чарки, витяг нарiзану цитрину, вершкове масло, сальмину. «Непогано живеш, мент, - сказав вiн, оглянувши мої чарки та сальмину. - А от я погано живу», - повiдомив вiн спокiйним тоном i хильнув двi чарки поспiль.

«Це, мабуть, ваше». Я поставив перед ним коробку з фотокартками. «Моє«. Погодився вiн i хильнув ще. «Вiриш, болить серце». Сказав менi цей здоровань. Я повiрив. «Зi мною таке теж трапляється». Сказав я. «Ти одружений?» Запитав вiн. «Розлучений». Збрехав я. «Вип'ємо». I ми випили. «А я вже понад три роки одружений, уявляєш?» Його язик ворушився, наче повстяний. «I от що хочу тобi сказати: нiколи з цим не поспiшай». Я пообiцяв. «Ти ж одного разу вже поспiшив?» Я кивнув. «Е… Мабуть, думав, що вона - одна-єдина така дiвчина на свiтi, так? А потiм подумав, що є ще дiвчата. А потiм подумав, що вона - не та дiвчина, що тобi потрiбна, так?» Я сказав, що приблизно так. «Всi iсторiї, коли люди не сходяться характерами, майже однаковi». Необережно додав я. Не варто було таке робити.

«Не. У. Сi». «Що?» Запитав я, не зрозумiвши. Якоїсь митi менi здалося, що вiн перейшов на iталiйську. «Не всi, кажу. От я зараз тобi дещо розповiм! Ти ж не поспiшаєш?» Важко переконати людину, яка тебе розбудила, i яку ти зустрiв у трусах та майцi, що ти надзвичайно поспiшаєш. Я, бачте, з тих людей, якi викликають довiру в п'яних чоловiкiв. Краще б у п'яних жiнок. «У той Новий рiк я вже хотiв було їй освiдчитися…» («О, нi», - подумав я). «Не те, щоб мене вело кохання. Нi. Вона менi навiть не подобалася. Зовсiм не мiй тип. Зовсiм не мiй. Коротше, щоб ти зрозумiв, менi зараз сорок п'ять, вiриш? Це в мене оманливо гладка пика, тому що я сам гладкий. От, тому справа була не в нiй, а тому що настав час. Вiн, падлюка, все-таки настав. Мiй час одружуватися. В тебе щось випити є?» «Шампанське». З огидою запропонував я. Шампанське принiс Колобок для своїх бiлявок, вiн привчив їх любити шампанське. «Та нiчого. Я теж не люблю, але ми ж не дiвчиська-вередуни? Що п'ється, то треба й пити». Не погодитися з цим було важко.

«А я був дуже ледачий. Такий, як зараз, навiть гiрше. I я розумiв, що не буду нiкого шукати. Навiщо воно треба, цi пошуки? Iдеальнi дружини з американських тестiв, усе таке, ну, ти розумiєш». Вiн почав реготати. «Лоскотно». Почав чхати. «Хто це тiльки вигадав?» Вiн уважно розглядав пляшку з шампанським. «Тому я вирiшив зупинитися на нiй. Я її не шукав. Що ти питаєш? Чи я не сумнiвався? Дуже. Дуже сумнiвався, ти що… До того ж вона постiйно до мене лiзла. Як плющ. Така вона плющеподiбна». Вiн показав, яка саме. «А. А. А в мене є плющ». Сказав я. «Хочеш покажу?» «Потiм». Притримав мiцною рукою вiн моє поривання. «То вона була плющеподiбна. А я не розумiв, на якого дiдька їй це потрiбно? А коли я щось не розумiв, починав пити, щоб не ґвалтувати мiзки». «Як зараз?» Поцiкавився я. «Нi. Я ж тобi вже казав. Зараз у мене болить серце». Вiн пошукав серце спочатку лiворуч, потiм праворуч. «Бачиш, щось не на мiсцi». Вiн сказав. «А вона не збиралася мене залишати наодинцi з пияцтвом. Тому теж пила. Казала, що поряднi дiвчатка не залишають хлоп… хлопнемо»?

Ми хлопнули. «Не залишають хлопчикiв у скрутi. А їй не можна було пити, вона була мала, несерйозна зовсiм. Куди такому нещастю пити?» «Не знаю». Визнав я свою неспроможнiсть це осягнути. «Ти розумiєш, я потiм збагнув, що такi жiнки не дають тобi спокою. Навiть вiдносного. Вона постiйно мала за мною наглядати, розумiєш? Твоя за тобою наглядала?» Я хитав головою. «А потiм вона як запропонує, а давай хто кого? I перехопила мою руку, що тягнулася за пивом». «Армреслiнг!» Зрадiв я, бо все це менi нагадувало Аврору. «Чекай, ти що, її знаєш? Слухай, може, це твоя дружина - моя дружина?». «Нi». Сказав я. «Аврора неодружена. Вона пiшла до мого друга, уявляєш?» «Пощастило тобi». Таке вiн вiдповiв. «От ти вiдразу збагнув, чого їй треба. А я - нi. Тому перепитав її, що вона хоче». Вона запропонувала йому боротися на руках. Авроро, Ав-ро-ро, я познайомився з чоловiком твого другого «я». Мого помилкового «ми».

«А тепер подумай, що сталося? Я тодi важив 92 кiлограми, а вона - 46. Якщо б ми пили менше, можливо, нiчого б не сталося. Анi її переламу зап'ястка в трьох мiсцях, анi моїх п'яних слiз та намагань подути на її травму. Анi моїх губiв на її зап'ястку, що раптом перетворилися на губи моєї матерi бiля мого ж ушкодженого колiна. Анi мого (чи маминого) шепотiння: "Малеча, так боляче? А так? Почекай, маленький, усе загоїться, все мине"«. Я дивився на нього, шампанське лилося додолу. Вiн скерував мою руку в потрiбному напрямку. До чарок! «Опануй себе. Зараз буде ще зворушливiше…

Не було б нi моїх п'яних вибачень, нi намагань протверезiти. Не було б нi її навiженої посмiшки, нi її раювання, нi слiв: «Слухай, ти знаєш, ти народив у менi таку нiжнiсть, таких почуттiв до тебе в мене нiколи не було». Тодi б не було нашого вiдчайдушного сексу, її пристрасних зойкiв, лiкарнi, здивованого погляду молодого хiрурга, її незрозумiлого смiху, її маячних слiв: «Будь ласка, не прибирай свої руки, я хочу вiдчувати твої руки, тiльки не прибирай руки», мого переляку втратити розгубленiсть її погляду, нашого подальшого спiльного життя».

Я наче закляк. З його рота зухвалим язиком стирчав шмат нiжної помаранчево-рожевої сальмини. «Вона перетворила мене на ката, розумiєш? Я - кат. Мордую власну дружину. Три роки, розумiєш, мент? Ти на мента не ображайся, мент. Вважай, що я людина, зiпсована росiйськими серiалами. От… Ми хотiли гострих стосункiв, почуттiв, вона цього хотiла. Я мав робити їй боляче, дедалi частiше, дедалi iстотнiше… Мент, арештуй мене, мент». Вiн витяг свої великi руки. «Сам Бог здав тобi цю хату, мент. Роби свою справу».

Вiн похнюпив свою круглу голову. «Цю хату менi здала панi Марiя». Уточнив я. «Дiва Марiя». Виправив вiн. Я сказав, що зараз я не мент, у мене закiнчилося чергування, тому не можу його заарештувати. Я порадив йому прийти завтра до мене в управлiння. «Я - слабкий. Можу злякатися». «То не приходь. У мене теж була дiвчина, яка захоплювалась армреслiнгом». «Ти її катував?» «Нi, не було потреби. Вона сама могла кого завгодно закатувати». «Ну, ти - людина, мент». Вiн полiз обiйматися. Я дав йому коробку з фотокартками. «Слухай, а якi в неї очi?» «В кого?» «В твоєї дружини». Вiн замислився. «Середнi». «А колiр?» Вiн замислився знову. «Такi… засльозливi». Так вiн пiшов iз мого життя.

Треба випити чаю з молоком. I - в лiжко. Нi, навiть без ча… Неспокiй я вiдчув не вiдразу. Спочатку почала здригатися моя квiтка, традесканцiя на пiдвiконнi. Я почув, як торохтить її будиночок-горщик об пiдставку. Потiм пiдставка розвалилася. I я прокинувся. Я живу на першому поверсi. Нещодавно бiля моїх вiкон мiсцева влада вимостила бiгову дорiжку для тих психiв, якi замiсть того, щоб ловити кайф вiд сну або сексу, розтрушували жировi утворення. Це було нестерпно. Я не дуже вибаглива людина, але менi необхiдний ранковий сон, я маю виспатися пiсля виснажливих чергувань. I потiм, я - хiрург, мiй зiр має бути гострим, а очi - невтомленими, рука твердою, як у iндiанцiв iз улюблених стрiчок моєї юностi. Я обожнював Фенiмора Купера. Та й зараз час вiд часу зазираю в «Звiробiй».

Отже, мене позбавили сну. Таке було не вперше. Знаєте, як то буває, коли очi хочуть спати, а розум уже нi. Катування. Я нервував, час вiд часу пiдходив до вiкна, як тiльки чув тихе гуркотiння моєї квiтки. Я вивчив майже всiх тих, хто рухається бiгцем. Якийсь час я спостерiгав за ними. Всi цi їхнi дурнуватi шапочки, козирки, штанцi, смугастi гетри, куртки. Я помiтив, що найвиразнiше моя квiтка реагує саме на одну з них. Потвора у кросiвках. Чого - не знаю. Вона не хекала, вона була доволi худорлява, щоправда, ноги були сильнi, такi опуклi литки, бiгла вона легко, мабуть, серед них, цих ранкових збоченцiв, це називається - професiйно. Кросiвки її були схожi на котячi лапки. Бiлi та м'якi, навiть на вигляд. Але це шумовиння та локальний землетрус породжувала саме вона. В мене не було сумнiвiв. Я визирнув з вiкна. Хотiв крикнути їй щось у спину, але її ноги справляли таке враження, що один помах цiєї ноги - i бувай, щелепо. Тому я утримався.

Я потягнувся. Сволоцюга. Клята погань. Вдягла бiлi кросiвки, i вже думає про себе казна-що. Дiтей до школи треба збирати - вже он яка: двiчi повнолiтня, - а не трусити тут своїм неприбраним волоссям. Знищувачка квiтiв. Я змiнив зiпсовану пiдставку. Традесканцiя докiрливо зашурхотiла листям. Я подивився на пошту, витягнуту поспiхом з поштової скринi. «Тим, хто хоче близько познайомитися з Господом Богом» iнтригувала мене яскрава глянсувата брошура з зображенням панянок з пухнастим волоссям та напiввiдкритими пухкими губками. Я подумав: наскiльки близько? А ще я замислився, чи хтось питав Бога, чи хоче вiн знайомитися з кимось занадто близько? «Самотнiй Бог бажає познайомитися». Вималювалося в мене. «Тримайся». Сказав я йому. «Вони не наважаться таке з Тобою утнути. Ти ж не пересiчна людина, Ти - Бог. А потiм Ти завжди можеш усе звернути на нас, недосконалих людей. Тобто я маю на увазi, що хвилюватися Тобi нема про що, поки в Тебе є я, Колобок, ну i, звiсно, Джордж Клунi».

vii)

Якщо спостерiгати за тiнню людей, що чистять зуби, то вони схожi на скрипалiв. Хтось дуже енергiйний - так азартно стрибає смичок; хтось дуже романтичний - повiльний рух смичка, беззахисний нахил голови. Менi подобається моє ранкове обличчя. Воно молоде й безневинне. Вiї та губи трохи припухлi, риси м'якi, нiжнi. Пастельна акварель. У таких жiнок часто закохувалися безпораднi поети й митцi. Вiчна юнiсть. Я сама собi подобаюся, рухаюся вiльно, тiло моє гнучке, думки чистi та вiдкритi. Тiльки за можливiсть бачити себе такою - спасибi вам, ранки.

Я не переконана, що ви вiдразу закохаєтеся в бiг. Принаймнi моя Юлька починала бiгати зi мною кiлька разiв, але все зводилося до того, що вона кульгала поряд до набережної, пленталася в хвостi, а я скручувала шию, щоб подивитися, чи не втекла вона додому. Вона не тiкала. Я починала свiй бiг, а Юлька сiдала на дамбi й чекала, коли я зроблю потрiбну кiлькiсть кiл, а потiм пригощала мене настоєм з шипшини та цедри помаранча, який щовечора запарювала її турботлива бабця в японському червоному термосi, прикрашеному грайливими яскравими рибками. Намалювати рибок на вмiстилищi для окропу - це трюк. Добрi, винахiдливi японцi. «А що вони, по-твоєму, мали намалювати - яскраве яйце?» Питалася Юлька. (Той хлопець, який захопив у полон мiй пакет «Шамбала», мабуть, сказав би таке: «Не хвилюйтеся, цей термос у минулому був завзятим рибалкою».) Юлька мужньо вставала вранцi близько тижня, потiм телефонувала, вибачалась i говорила, що пiсля цього «маршу бадьоростi» вона приходить додому така розбита, наче цiлу нiч не спала. Мене ж бiг заспокоював, як нiщо iнше.

Коли мої ноги пружно торкалися землi, коли земля вiдчувала мiй ритм, вона була такою слухняною пiд моїми ногами, вiд мене йшло вiдчуття спорожнiлостi. Легенi приймали свiже ранкове повiтря. Очi вiталися з обрiєм. «Я живу». Говорило моє тiло. «При-вiт, хо-чеш но-ву Ма-до-ну-ну?» Дихання слухається твоїх рухiв. Людино-доберман без добермана. Я впiзнаю його ще до того, як вiн звертається до мене, як усiх тих, хто постiйно бiгає, я впiзнаю його за диханням. «Де (подих) твiй (подих) пес (подих)»? «Пес хво-рi-є«. Я знаю, як це нестерпно, коли хворiє собака. Нiмий клубок болю.

Колись у мене був собака. Шикарний нiмецький дог на iм'я Ричард. Ричард був за характером флегматиком: вiн не любив зайвих рухiв; не розумiв собак, що з гарчанням знавiснiло ганяють кицьок; не розумiв, як можна годинами гавкотiти на господарiв, щоб тi кинули м'яча; не розумiв, як можна принизливо скавучати - випрошувати собi їжу. «Прийдуть, ще й будуть вмовляти з'їсти курячу печiнку». Так вiн, мабуть, думав. Ця дивна собачача iстота.

«Дiвчино, там ваш пес витяг якусь гидоту з води». Сказав менi Хлопчик, що бiгав без взуття. Взимку теж. Я подивилася вниз i справдi побачила Ричарда бiля якоїсь гидоти. «Це, мабуть, корч?» Невпевнено спитала невiдомо в кого я. «Фу». Спокiйно сказала я Ричарду, бо знала, вiн спокiйний собака i не любить, коли хтось здiймає галас. «До мене!» Ричард задрав пику в мiй бiк, але не зробив нi кроку. «До мене. Швидко!» Наполягала я. Хлопчик, що бiгав без взуття, нiкуди не побiг. Вiн стояв поруч i приглядався до корча. «Щось вiн до вас не дуже хоче. А давайте пiдiйдемо й подивимося, що там i як?» Запропонував вiн.

Я вже хотiла сказати, що особисто в мене немає часу роздивлятися корча й порпатись у холоднiй водi, коли побачила, як Ричард всiвся у воду й заскиглив. Я не знала, що вiн умiє скиглити. Крiм того, Ричард дуже не любив води. Щоб вiн сiв у воду? Нiколи. Ми з Хлопчиком майже скотилися вниз. Варто зауважити, що зiр у Хлопчика був кращий за мiй. Тому вiн ще на пiвдорозi чомусь шарпнувся до кущiв, де його голосно знудило. Я ж короткозора, тому менi довелося пiдiйти ближче. Потiм менi довелося вiдтягувати Ричарда, котрий опирався всiма своїми сiмдесятьма кiлограмами. Бiля його королiвських лап погiдно погойдувався в прибережних водах набубнявiлий труп. Якщо добряче придивитися, то було зрозумiло, що цей труп - жiночий.

Я була закохана в смерть, а ще - досить законослухняна громадянка, тому передала Ричарда Хлопчику, з яким робилося щось на кшталт «крутя, мотя та колотя». А сама побiгла шукати телефон, щоб викликати мiлiцiю. I вони приїхали. Спочатку однi, потiм - iншi.

«Так, блiна. I хто знайшов це страшко?» Спитав поважний вусань. «Та ось. Ричард». «Iноземець? Хай йому грець, блiна. Яка мама його тут носила зрання, блiна?» «Воно - собака. Гуляло, мабуть». «Ну да. Гуляло воно. Ти покази з нього зняв? Хай, падло, розпишеться на кожнiй сторiнцi, мене будуть смикати, i я його буду смикати, блiна. А може це воно, сука? Може, воно, блiна, її вбило? Може, вона, ця от, завагiтнiла, а воно, сука, злякалося та її вбило! Кiнцi у воду. Натурально, блiна». «Та воно ж собака. Собака справжня». «Це ти правильно зауважив. Собака справжня, сука, блiна, нашi люди так не поводяться. Де вiн?

Вiн - негр? То де ця чорна потвора? Зара' ми…» «Е, хвилиночку». Сказала тодi я. «Воно не чорне, i воно не сука. Воно пес, мармурового кольору, арлекiн». «Арлекiн? Воно що, клоун у цирку?»

Здивовано перепитав вусань. «I воно нiчого пiдписувати не буде. Воно не вмiє«. «Клоун-калiка?» Поцiкавився мiлiцiонер. «Без ручок та нiжок? Ой, бiднесенький, ага. Хрiном буде пiдписувати протоколи в мене. А ти сама хто, блiна, така?» Поки я думала, як краще сформулювати, «хто я, блiна, така», iнший мiлiцiонер потяг вусаня за рукав i тицьнув у напрямку Ричарда, якого було прив'язано до стовбура тополi. «О». Тiльки й сказав вiн. «Ричард?» Уточнив у Ричарда вусань. «Саме так!» Прогарчав тополевий в'язень.

У моїх руках веселий «глянець». У черговий раз цi доскiпливi люди (полiрованi «глянцем») дарують менi нагоду пролiзти в матку Дженiфер Анiстон, труси Бреда Пiта й до рота Анжелiни Джолi. Цiкаво, як почуваються люди, можливiсть чи неможливiсть вагiтностi яких та збереження шлюбу обговорює вся планета впродовж цiлого року? Але не думаю, що вiд цього вони пiдстрибують у захватi на своїх персонально-змодельованих лiжечках. Бiльш вiрогiдно, що ними вже створено спiлку помсти глянцевим журналiстам. А Шарон Стоун, маскуючись проведенням благодiйної вечiрки для збирання коштiв дiтям, що захворiли на СНIД, уже зiбрала пару мiльйонiв для оплати близького знайомства кiлерiв iз головною редакцiєю журналу «Хардкопi».

Були часи, коли я таке в руки не брала. Гидувала. Щоб я таке читала? То вже нiколи. Краще нiчого не читати. А потiм я зрозумiла, чого люди читають дешевi й банальнi глянцi, детективи чи романи про кохання: того ж, що й слухають попсове радiо. Суто з егоїстичних мiркувань. Тому що всi цi речi зовсiм не вiдволiкають вiд себе. Вони як тло.

Наче харчуєшся ними, як у фаст-фудi. Харчуєшся, а одночасно можеш про щось, наприклад, мрiяти. Їхнi лiтери, їхнi звуки, картинки - не вiдволiкають, не чiпляють, не змушують змiнювати своє життя. Погодьтеся, змiнювати своє життя - не така легка й приємна справа. Можливо - корисна, можливо - потрiбна, але неприємна. Навiть змiнювати паскудне життя. Змiнювати - це докладати зусиль. А хiба вона завжди в нас є, ця сила? Адже так легко домовитися з розповiдями Донцової, щоб вони тебе не чiпали й нi до чого не примушували, чи не так? А спробуйте в такому ключi поговорити, наприклад, з викладами Томаса Манна? Спробуйте, потiм поговоримо.

Я спостерiгала за змiнами, яких зазнавала Мадонна протягом свого життя. Це, я вам скажу, щось. У Мадонни таке обличчя, що виглядає природним повсякчас. Якщо перенести її в будь-яку епоху, вона буде виглядати саме так, як виглядають тi, хто в цiй епосi живе. Вагоном у цю мить мандрувала жiночка, яка спiвала християнськi пiснi й збирала грошi на потреби церкви. Не знаю, чи розумiється Церква на Бозi, але на комерцiї вона чудово розумiється. На хвилину жiночка зупинилася бiля мене, тицьнула мiж нiг Мадонни i промовила: «Ось iз ними ти палатимеш у Пеклi». «Надзвичайно християнський пiдхiд». Закинула я їй. Вона притрусила мене прокльонами. «Чи ви чули десь християнськi прокльони?»

Вчора, коли я бiгала, менi на хвильку здалося, що за мною хтось спостерiгає. Нi, не компетентнi органи, нi, не янголи, нi, не Бог. Зазвичай усi цi добродiї заклопотанi iншим, не мною. Менi здалося, що я помiтила Його. Смикнулася фiранка, i саме тодi я побачила, як вiн дивиться на мене. Його погляд здатний був обернути мене на попiл. Iнодi я уявляла, скiльки людей перетворилося б на попiл, якби активiзувати такi погляди. Безлiч. Не те, що на мене так не дивилися. Дивилися. Останнiй, хто дивився, зiрвав золотого хрестика з моєї шиї, повiдомивши мене, що «такi хвойди, як ти, не мають права на спiлкування з Богом». Судячи з того, що хрестик вiн менi не повернув, вiн не робив проблем iз власного спiлкування з Творцем. Ще так на мене колись дивився Андрiй… Сила однакова, почуття - рiзнi. Дивний пiдхiд, зупиняти таким пекучим поглядом жiнку, якщо навiть вона приваблює, о пiв на шосту ранку. Людям притаманно спати в цей час. Вiн не спав. Вiн дивився. Жайворонок?

На роботi все було, як зазвичай. У моєму кабiнетi влаштувався Леонiд Юрiйович. «Влад на нарадi». Поiнформував вiн мене. На мою вiдповiдь вiн не очiкував, тому що був зачарований монiтором. Я ж йому нiчого вiдповiдати не збиралася, бiльше задоволення отримуєш, коли спiлкуєшся з розлюченими осами, нiж iз цим. Як завжди, обличчя в нього було таке саме несвiже, як i його костюм. Вiн мав такий вигляд, наче його добряче пожувала корова. Пожмакована, стара, вередлива й огидна наволоч. Кожного разу, коли я бачила його борiдку (цi закрученi шорсткi кудли на його пiдборiддi нагадували менi посудомийного йоржика), я пiдхоплювалася: а чи вимила я посуд? «Чого ти постiйно прискiпуєшся до кожного його слова?» Таке питала жалiслива Любаша. Маю я чи нi право ненавидiти хоча б одного байдиканя? Вiн бив байдики, при цьому отримував величезну зарплату, зраджував дружинi, заощаджував на родинi, та й узагалi в нього смердiло з рота.

Щодня вiн стирчав в iнтернетi. Хоча мав би вiдповiдати за пiдготовку та втiлення проектiв. Що таке проект? Спитаєте ви. Це така робота. Буде моя вiдповiдь. Не думаю, що Леонiд Юрiйович узагалi вантажив себе усвiдомленням того, чим саме вiн має займатися на роботi. Переконана, що, на його думку, всi ми маємо бути щасливими через те, що така видатна постать, вiдомий державний дiяч, працює плiч-о-плiч iз нами - маленькими українцями та трохи бiльшими iноземцями. Ернест вiд цього шаленiв. Це як у дiтей: «А в мене є старший брат, вiн тобi як дасть прочухана!»; «А в мене є справжня морська свиня! А в тебе звичайнi рибки»; «А в мене батько - чемпiон iз дзюдо!» А в Ернеста - справжнiй народний депутат! Ернест - кон'юнктурник. Як же - колишнiй народний обранець фактично у нього в служках, як золота рибка у бабцi. Ежен також шаленiв вiд цього, а от Ежен - це окрема iсторiя.

Ежен у нас вiдповiдав за дуже серйозний проект. Йому було важко, тому що вiн не усвiдомлював, що це. Варто зауважити, що наша славетна установа була другими мiсцем роботи Ежена. Першим була робота бек-вокалiстом, тобто пiдспiвування одному швейцарському рок-гурту. Як на мене, одне тiльки словосполучення «швейцарський рок-гурт» - це смiх, та й годi. Ежен їм пiдспiвував, я навiть слухала їхнiй диск. Подарував менi його на день народження. В Ежена були такi слова: «У-у-у-у-у-у»; «Грха-а-а-а-а-а», «Оу-оу-и-и-и-и-и»; «I-i-i-i-i-i-и-и-их»; «Е-е-е-е-е-е». Менi здається, що швейцарцi могли б найняти собаку чи папугу, це було б дешевше, бiльш переконливо й оригiнально. А не платити за цi жахливi звуки Ежену. Незрозумiло як, iсторiя це замовчує, Ежен потрапив до вiддiлення нашої органiзацiї в Сербiї, там вiн вiдсидiвся секретаркою: «Чай, кава, потанцюємо?» та одного разу навiть заспiвав тамтешньому корпусу на благодiйнiй вечiрцi («У-у-у-у-у-а-а-а-а-а-и-и-и-и-и»), аж потiм отримав пiдвищення й потрапив проектовим менеджером до нас.

Яке щастя, чи не так?

Якщо ви думаєте, що наш шановний народний обранець, вiн же золоте надбання офiсу, стирчав в iнтернетi з метою отримання iнформацiї, конче необхiдної для роботи, то вас поглине розчарування. Вiн стирчав у рiзноманiтних чатах, у яких намагався пiдчепити дiвок. Про цi його витiвки ми дiзналися завдяки одному з наших водiїв. Усе з'ясувалося через те, що водiй часто возив Юрiйовича вдень та ввечерi по всiляких «гарячих точках», помiчав, як той на когось пильно дивиться, тодi - ретельно розглядає, а потiм, залежно вiд того, сподобалася йому дiвчина чи нi (так, воно в нас до всього ще й балуване), запрошував її в машину чи просив їхати собi далi. «Уявiть, ця стара наволоч iще й перебирає!» Водiй так само не дуже приязно ставився до Юрiйовича.

«О, ви тут! Чудово!» Увiйшов Влад. «У нас зараз буде круглий стiл». Разом з ним зайшли дiвчатка: Катерина, Любаша, Валентина й Надiйка, останнiм - мачо Ернесто в прегарнiй чорнiй водолазцi. Цi iспаномовнi красенi розумiються на сексуальному, але не брутальному одязi. У принципi круглий стiл мав би вiдбуватися за головування Леонiда Юрiйовича, ми обговорювали його проекти. Але вiн стирчав у чатi. Всi це знали й мовчки злилися. Влад, котрий зачекав кiлька хвилин (може, Пан на нас зважить?), був вимушений розпочати нараду. Раптом ми почули, як вiн до когось звернувся. «Прошу?» Запитав Ернестино. Тому що iспаномовнi красенi розумiються на ввiчливостi. Проте Леонiдовi Юрiйовичу закортiло поспiлкуватися саме зi мною. «Ганно, ви ж добре знаєте українську?» Ви не дивуйтеся, Леонiд Юрiйович не обтяжував себе вивченням жодної мови, хiба треба робити виняток для рiдної? «Ви не пiдкажете менi, що таке «збоченець»?» Продовжував вiн. Ми заклякли. Я вiдчула, що менi дуже кортить йому збрехати, але вiдповiла правду: «Це така потвора, яка страджає на сексуальнi схиблення. Росiйською мовою "iзвращєнєц"«. «Невже? - щиро здивувався той. - От мала невiгласка, я думав: «цiкавий чоловiк», а воно…»

«Слухай, скажи менi, а чого ти на нього така зла? Не могла сказати йому те саме, але iншими словами?» Невгамовна Любаша. Вмiють же такi жiнки настiльки спiвчувати будь-якiй чоловiчiй наволочi. Любаша - янголятко ти наше. «Любо, слухай, я взагалi не добра». Зауважила я. I то була правда. Я не була доброю людиною. А якщо зважити на громадську думку про те, що жiнки добрiшi за чоловiкiв, то я була виплодом пекла.

Пориньмо у спогади. З Вiрою Андрiївною я познайомилася в лiкарнi. Вiддiлення полiтравми. Там лежала моя мати, яку збив автомобiль. У неї був струс мозку та численнi переломи. Коли я їхала в метро до мами, щоразу проїжджала повз гайок, у якому вигулювали псiв. Я загадувала: якщо побачу чорну вiвчарку - мамi стане лiпше. I серце кожного разу млiло, коли очi бачили чорну вiвчарку. А на пiд'їздi до цього мiсця воно торохкотiло, як навiжене. Лiкар, який оперував маму, був молодим i зухвалим. Мене вiн терпiти не мiг, тому що я знепритомнiла, коли побачила голу, вкриту синцями, тремтячу маму на вiзку. Вiн дав менi по пицi i сказав, щоб я вшивалася геть. «Я не злочинець, щоб гаяти свiй час на заспокоєння таких нервових шмаркачок, як ви. Пiдводьтесь i геть звiдси». Вiн був холодний, вродливий. Наволоч у бiлому саванi. Мати його обожнювала. Всi його обожнювали. Тому що вiн був молодий i вродливий. Та ще тому, що вiн нiкому не давав надiї, але дiяв вправно й талановито.

Палата була розрахована на шiстьох. Шiсть жiнок, що лежали. Нi, не жiнок. Шiсть випадкiв переломiв. Лiкарi орiєнтувалися не за їхнiми прiзвищами, а за характером отриманих ушкоджень. Отже, матiр збила машина. Мати була - надгвинченим переломом стегна, переломом литки та мозковим струсом. Одна бабця невдало намагалася наздогнати трамвай, у результатi вона була - Перелом шийки стегна та лiвої руки. Ще одна стара вiшала фiранку, впала зi стiльця й набула статусу Струс мозку та Перелом кiсточки. Дiвчина, що займала лiжко бiля дверей, напилася, тому що зрiзалася на iспитi. Захотiла подихати свiжим повiтрям, вийшла з хати (причому вирiшила, що за дверима сходiв немає, а є маленький низенький порiжок, на який вона легко ступила), у фiналi - перелетiла через десять сходинок. А коли отямилася, стала Переломом обох нiг, правої руки та сильним Струсом мозку. Обличчя її було бiле, наче шкiльна крейда, а бiля очей - чорнi величезнi кола. Вона жартома називала себе пандою. Дотепний i кумедний китайський ведмедик. Бiлявка з карими очима, яка вважала себе досвiдченим водiєм, врiзалась у стовп, отже - Сильний Струс мозку, Перелом ключиць, Перелом правої руки.

На лiжку ж бiля вiкна лежала голова. Сива голова без тiла. Сива голова, вiд якої йшла потужна енергiя. Чорнi вуглини-очi, тонкий породистий нiс, пiдтиснутi губи. Коли я увiйшла в палату й побачила цю голову, я вiдсахнулася. «Ма, а що там?» «Залiзова Вiра, легенда цiєї лiкарнi, вона лежить тут другий рiк поспiль». Поруч iз Залiзовою Вiрою сидiв iнтелiгентний старий i читав газету. Вiн поводився так тихо, що я не вiдразу помiтила його. Сидiв i погладжував простирадло. Вона не дивилася на нього. Пiд простирадлом, я знала, мало бути тiло Вiри, але не було видно нiяких опуклостей, нiяких обрисiв, нiчого навiть не вгадувалося.

Вiра Андрiївна була прокурором. Подейкували, що через неї жодна миша не прослизне, а сама Вiра вмiє прослизнути всюди, якщо це буде потрiбно прокуратурi, вiдновленню чи встановленню справедливостi та законностi. Невловна месниця. Неприборкувана, норовлива, владна. Вiрi не вдалося прослизнути перед звичайною «Волгою», за цим фактом порушили кримiнальну справу, шукали для годиться. Не знайшли. Вона вiдразу сказала, щойно повернулася до тями: «Шукати не стануть». Вiру збирали зi шматкiв. Хребет, ноги, руки. Скрiплювали, але погано загоювалося, погано зросталося, зросталося неправильно, її знову ламали, знову скрiплювали. Фiксували. Апарати Iлiзарова, болти, мутри, шруби. Залiзова Вiра.

Вона не пiдкорялася. Крiзь сльози, стиснувши покусанi до кровi губи, вчилася з медсестрами ходити. Вiдкидала слабким рухом їхнi турботливi руки. «Все. Сама. Ну, пiшла, годi тут, пiшла, стара хвойдо!» Скажена внутрiшня сила. Iнодi вона падала, пiдводилася, чiплялася за ноги, руки, халати, щiлини на пiдлозi, байдужi нiжки койок. Вона пила. Пила дуже часто. Напивалася, а тодi голова на подушцi сигналiзувала про це рум'янцем, що мiнився на запалих щоках. Пити вона почала пiсля того, як помер вiд саркоми її син. Вона не змогла прийти на його похорон. Фiзично не змогла. В той час i мови не було про те, що вона взагалi колись устане. Хоча б колись. Вона лежала розiбраним конструктором, а її хлопчик лежав «у дубовiй колисцi, яку гойдала не рiдна мати, а чужа стара з косою». I два її простирадла були мокрi, хоч викричуй. Верхнє - вiд слiз, а нижнє - вiд поту.

Я їй сподобалася, вже не знаю чому. Спочатку я її уникала, наскiльки це взагалi було можливо в тих умовах. Потiм вона просила щось пiднести. Тодi - просто посидiти з нею, поговорити. Почитати. Вона показувала свої фотокартки. «Дивися. Була ж красунечка, га?» На мене дивилося чорно-бiле погордливе обличчя, впевнене в собi. Строгiсть погляду, жодної схильностi до компромiсiв. Сила. Знову ж таки - величезна внутрiшня сила була в тому дiвочому обличчi. I деяке вiдсторонення. Класична врода. Темноволоса Марлен. Такi жiнки носять свiтлi панчохи на пiдв'язках, обов'язково коричневi туфлi на високих пiдборах, пiджаки у талiю, вузькi спiдницi. На комiрцi застиг подарований кимось, мабуть, прихильником, недбайливо пришпилений спалах блискавки. «Нiколи не ходи до прокуратури, Ганно. Тебе не скрутять, а отже - зламають. Бачиш? Я нiколи в життi не ламалася, нi з чоловiками, нi зi злочинцями, нi з можновладцями, пробивалася, рухалася вперед. Тiльки вперед. Завжди кидалася правдою, незважаючи нi на що. I що? Що ти бачиш? Суповий набiр дворовим собакам». Менi було цiкаво з нею.

Потiм почалися її ревнощi до мами. Iнодi такi дитячi. Iнодi - чоловiчi, сильнi, навiженi. Як тiльки я сiдала поруч мами, брала її за руку, заспокоювала, робила їй зачiску, розповiдала родиннi iсторiї, Вiра пiдводила голову i про щось просила мене: подати, принести, прибрати, вiдчинити вiкно, зачинити дверi, ввiмкнути свiтло, вимкнути свiтло, покликати сестричку. Вона могла обiрвати нашу розмову: «Так. Чого ти тут всiлася? Тобi нема що робити вдома, на роботi? З нею все добре, то й що, що зависока температура. Не цукрова вона. Не розтане. Ти що, лiкар тут? Iшла б краще додому, читала щось мудре, розвивалася, замiсть шмарклi розпускати тут». Потiм вона почала погейкувати на мене й коверзувати. «Чого ти вдягла цi штанцi? Що, не те щось iз ногами? Гарнi ноги не будуть гарними, якщо не дати їм це вiдчути, зрозумiло? Щоб сюди бiльше в штанах не приходила. Второпала?» «Хто так фарбує очi, ти що, зiбралася на панель?» «Стеж за тим, як говориш, що за наголоси? Мене вiд такого знудить». Моя мати i її чоловiк не знали, як з нею поводитися, щоб вона дала менi спокiй. Я приносила їй воду, вона умисне проливала її, а потiм гострим пiдборiддям репiжила менi по руцi. «Роззява». «Корова». «Незграба». Як ляпаси. В мене з'являлися синцi, я стискала зуби й терпiла. А вона дивилася на мене довгим поглядом. Мовчки. I безгучно реготала. Трясся тонкий кiнчик її римського носа.

«Пiдходь сюди». «Сiдай поруч». «Почитай менi це». «Поговорила? Змiни менi бiлизну». «Я дещо тобi хочу розповiсти. Йди сюди». «Давай хильнемо. За все моє гнилля - юриспруденцiю, i це твоє, чим ти там займаєшся? Так-так-так. Хильнемо! Хер з нами, хер з ними, за рiзнi хери!» Вона хрипко реготала. Коли до матерi приходили родичi, друзi, спiвробiтники, сусiди, вона починала говорити надсадно, щоб усi чули. «Чого до цiєї манди приходять, приходять? А я все сама. Як смердючий собака, сама й сама. Менi ж гiрше, я слаба зовсiм, менi зле, а з нею панькаються, як iз немовлям. Теж менi одна. Здорова кобила. Чому нiхто не думає, як менi все це, га? Як жити зi зламаним серцем?» Вона намагалися влучити в матiр порожньою чаркою. I напивалася вщент.

Мати просила мене не сваритися з Вiрою. «Ти хiба не бачиш, доню. Вона глибоко нещасна людина». Одного разу я все-таки не витримала i сказала: «Я вас поважаю, але нiколи й нiкому не дозволю поводитися зi мною, як iз цiєю мереживною малиновою комбiнацiєю, яку ви перетворили на засцяну нiчну сорочку». «Довго патякаєш. Патякальце не втомилося?» - сказала тодi Вiра, блищали її очi, втiм - замовкла. Пiсля цього вона намагалася стримувати себе, матюкалась у простирадло.

Коли я нарештi забирала матiр додому, я принесла їй квiти. Улюбленi бiлi тюльпани, добiрнi, чистi. I коробку її улюбленого фруктового зефiру в шоколадi. «Не навiдаєшся ж, нi, сучко? Не навiдаєшся». Вона зрання була напiдпитку. Я торкнулася рукою її чола. Одним рухом голови вона скинула мою руку. «Не прийдеш, сучко, я знаю. Я тебе дiстала». Менi захотiлося плакати, а вона цього чекала, чекала, авжеж, коли я кинуся на колiна й заскiмлю. Я стрималася. Нiгтями роздерла собi горбок Венери на долонi пiд великим пальцем, але стрималася. Вона побачила кров, пiдiбрала губи. Мати тихо чекала на мене. Моя незрiвнянна мама. На незручних костурах. Худенька, а вiд того нiби ще вища, нiж була насправдi. Безтiлесна, наче тiнь.

Я хитнула головою, наче офiцер, що запрошує даму на танець. Рвучко. Один раз. «Дозвольте вiдрекомендуватися, поручник Н-ського полку…» Пiдiйшла до мами, незграбно ховаючи скривавлену руку, повела її до дверей. Обернулася. «Одужуйте. Обов'язково всi ви - одужуйте». Посмiшки. Лагiднi погляди. «I нiколи сюди бiльше не потрапляйте!» Сива голова на подушцi - до вiкна. Вона на нас не дивилася. «Ви всi обов'язково одужаєте! Прощавайте!» Дверi вже вiдкрито. «Стiй. На це тебе вистачить. Iменем України, стiй!» Я повернулася. «Ще. Ти не прийдеш - я це знаю. Тому ти це теж знай. Ти, можливо, - найкраще, що я бачила за цi два нестерпних роки. Просто знай це, сучко. Їж вiтамiни. Не ламайся, не тушуйся. Та ще пам'ятай. Тiльки спiдницi. Нiяких штанiв. Зрозумiло? Йди». Тодi я подалася до неї, обiйняла її. «Ти пiдеш, Вiро, ти обов'язково пiдеш, чуєш мене? Вiруй!» Вона поцiлувала мене в горбок Венери, що кровив на долонi пiд великим пальцем. Бiльше ми нiколи не бачилися. Я не прийшла. Вона ж пiшла. Я переконана. Невдовзi пiсля цього, коли я вiдпочивала в Криму, я посадила на її честь лiрiодендрон тюльпанний, тюльпанне дерево. Воно загинуло рiк тому. Прощавай, Залiзова Вiро. Так, я - зла. Коли я вдягаю спiдницi, що трапляється зрiдка, я на мить бачу її очi, що палають життям.

«Хай, Ена…рвучко… перелом… жовте свiтло трикутник… зовсiм? Образа тягар що? терпкiсть почуттiв зраджена людина… мить прощення… сутiнковий грiх… Це те, Ено, що я пам'ятаю зi свого сну про тебе».

Останнiм часом усi його листи псують менi настрiй, хоча поруч зi мною немає людини, яка настiльки тонко, як краєчки бiлих тюльпанiв лiрiодендрона, вiдчуває мiй стан. Прямо перед очима - залiзна скринька, на нiй написано «Стукайте». Це - ятка обмiну валют. Я стукаю. В металевому прорiзi з'являється зозуля - бiлява, в окулярах. Вона питається: «Чєго?» Я люблю такi запитання. Ну що, спробувати попросити її вирвати менi зуба, квиток на концерт Елвiса Преслi чи попроситися сходити по великому? «Двадцять». «Чєго?» Знову питає вона. Бог вирiшив сьогоднi екзаменувати мене на терплячiсть. «Доларiв США». Роблю уточнення я. Поруч iз моїм носом раптом виникає хапалка - рука.

Вечiрнi двадцять хвилин у метро. Щоб вони були приємнiшими (а кому не хочеться бачити приємним своє приватне життя?), треба всiстися. Я виглядiла вузьку смугу дерматину, її було ледь помiтно серед фундаментальних церетелiвських моделей-тiл, але я стрiмко кинулася до цiєї рятiвної смужки з упевненiстю, що моя дiвоча дупка чудово там умоститься, що мiсця для моєї дупки там вистачить. Ха, то я погано про себе думала. Дупка, звичайно, вмiстилася, але якоюсь часткою бадьоро й вiдчутно черкнула брезклого дядька з пишними сивими вусами й бакенбардами, який крякнув i вирячився на мене з погано прихованим навiть не роздратуванням, а подивом. Поки вiн на мене дивився (дивувався), я продовжувала процес дупкового свердлування, який тривав успiшно, i ось мене вже було затиснуто, як корок у пляшцi чи м'ячик мiж м'язистими стегнами учасницi курортної гри-естафети «перенеси м'яч мiж нiг».

Дядько продовжував на мене дивитися зизом. Я взагалi не дуже шаленiю вiд пильних поглядiв, нiчим хорошим на моїй пам'ятi така увага не закiнчувалася. Але ще менше менi хотiлося, щоб на мене дивилися так пильно саме зараз, на це в мене була одна причина. Я збиралася читати й дуже не хотiла, щоб хтось спостерiгав за моїм читанням. Не те, що я читаю в метро якiсь жахливi книжки, звiсно, що нi, я ж не стовiдсоткове асоцiальне страховисько. Те, що я читала, не було книжкою «125 вiрних способiв розчленувати улюблену свекруху»; i не було книжкою, iлюстрацiї до якої мали вигляд членiв, що водять веселi хороводи; i навiть не було книжкою, яку я якось побачила в руках незнайомого парубiйка, що вжахнула мене однiєю своєю назвою «Вда Зуба» (таке менi прочиталося, бо решту лiтер не було видно), менi здалося, що це була книжка для канiбалiв-початкiвцiв або для дантистiв, що, власне кажучи, практично те саме.

Нi, книжка була пристойна. Iвлiн Во. «Єлена». Але справа в тому, що цю книжку до мене читало сусiдське цуценя, мушу визнати, в песика чудовий смак, читало воно її надзвичайно уважно, але неохайно. Пiсля цього читача книжка мала вигляд погано очищеного помаранча, практично бiла, але подекуди з рудими смужками, що свiдчили про колiр обкладинки. Сама я також виглядала, як якесь офермо. На бiлих штанях габами - пил, а ще пляма вiд зеленого чаю на светрi. Красуня та й годi. Мiй потяг до читання книжок у метро - сильнiший за основний iнстинкт, тому книжку я, попри все, витягла. Дядько вирячився на книжку ще бiльш здивовано, нiж на мене. А на мене вже з осудом. Я повернулася до нього i промовила: «Добрий вечiр». Я думала, що пiсля цього вiтання вiн мене сторонитиметься. Вiн вирячив очi, привiтався зi мною i звернувся, мабуть, до своєї дружини, що сидiла поруч. «Вона думає, що ми знайомi». Вираз обличчя в нього був такий радiсний, що цим виразом та бакенбардами вiн був схожий на великого кудлатого собаку. «Сенбернар». Проторохтiла я. Вiн iще раз подивився на мене й повiдомив дружинi: «Бiдна дiвчинка. Вона думає, що вона - Сара Бернар, тому, мабуть, i вирiшила, що вмiститься, коли ото сюди вперлася». Бiднiй дiвчинцi, себто менi, було дуже соромно i за себе, i за свою книжку, i за заплямований светр, i за свою дупу. Менi було незручно в усiх смислах, тому я провалилася в «Єлену». Втiм, у метро всi так роблять: провалюються хто куди.

«Я так вийду до базару?» Питає в мене тiтонька на колiщатках. Вона збила мене з ритму конячки, що сторчголов поспiшає додому. «Перепрошую?» «Я сюди вийду до базару?» «Нi, до базару туди». Показую. «А сюди що?» Питає цiкава тiтонька. От уже нашi люди. Тим особам, якi займаються аналiзами наслiдкiв та причин того чи iншого вектора полiтики держави, слiд просто згадати доскiпливiсть наших людей. Доскiпливiсть щодо того, що їх не стосується. Чого вони так роблять? Чого вони туди лiзуть? I чого ми так часто влазимо в халепи? Тому що: «а сюди що?» Байдуже, що те, що їй треба, - на iншому боцi, їй цiкаво: «а сюди що?» От що головне.

Я прямую додому. Назустрiч iде старенька, що спирається на врiвноважувач, вдягнутий у бiлу дуту коротку куртку. «Ну, Катю, що ти хитаєшся?» Обурюється стара. «Ба, ти чого до мене чiпляєшся на рiвному мiсцi? Я тiпа йду, як можу. Я ж дiвчинка. Я звикла сама триматися, а не когось тримати!» «За когось триматися - дурний зможе, кицю, а ти спробуй iти сама, а ти спробуй когось утримати!» Бiлий дутий врiвноважувач iще бiльше надувся. Чого цi старi такi нуднi? - мабуть, думає вiн. Прощавай, Залiзова Вiро.

viii)

«Пане Андрiю, я перепрошую, але вас кличе пан Марат». Яка вона лагiдна, цей новенький янгол. З мiстичним iм'ям Полiна. Iншi янголята знають, що «пан Марат» - звичайна «Дiрка». Це прiзвисько живе невiд'ємно вiд нього давно, з тих часiв, коли вiн вiрив у те, що є справжнiм науковцем i його лекцiї привертають увагу студентiв та молодих фахiвцiв. Отримав вiн його тодi, коли приготував (переклав з англiйської) лекцiю для дантистiв «Дiрка - це сигнал дiяти негайно!» Непорозумiння полягало в тому, що хтось або через недбальство, або умисно розвiшав об'яви щодо цiєї лекцiї у примiщеннях, де отримували свої глибокi знання гiнекологи. «Пане Андрiю, я перепрошую, але…» Стоїть i думає, торкнутися мого рукава чи нi. Торкайся, дитино, торкайся. «Полю, поклик пана Марата не стане слабкiшим вiд того, що я досмакую каву, ти так не вважаєш?» А вона не знає, як їй слiд вважати. Нiчого, навчиться. Якщо спритна дiвчинка - ранiше, якщо пригальмована - пiзнiше, але неодмiнно навчиться. «Бачиш, як у мене руки тремтять, не дай Бог, ще окуляри пану Марату зiб'ю». Вона не наважується щось вiдповiсти.

Я поволi вiдходжу вiд складної операцiї. Привезли трьох пиякiв. Їх побили пiдлiтки, якi каталися на скейтах i роликах. Пiдлiтки стали надзвичайно жорстокими. На бiса їм думати про наслiдки, погралися - i розчинилися в ночi. Пiшли додому. Поспiшали, щоб не запiзнитися на чергову стрiчку жахiв. А може, зникли, щоб устигнути зробити уроки. Гралися, бач, вони. Виштовхали цей непотрiб на проспект, водiй не встиг опанувати себе, як уже глухий такий «пугумпппп». А що ми маємо як наслiдок? А маємо ми численнi осколковi переломи, холодець iз тазостегнових кiсток, мiзки, викачанi в дорожньому пилу, а також одне чудове тiло - добряче вiдстуканий стейк iз кров'ю. I ще багато органiв у власному соку. Ну, й на десерт - три струси мозку. Але на це я вже не звертаю уваги, бо наївся.

Це схоже на те, як у святковому новорiчному цукерковому наборi в моєму напiвголодному радянському дитинствi на три смачнi шоколаднi цукерки припадало безлiч гидких, дешевих, старих, у прирощених до молочних тiл обгорткових сукнях, карамельок. Я ховав свiй набiр, а сам лiз до Катеринчиного, щоб ухопити найсмачнiшеньке. А Катерина потiм жалiлася мамi, що я й без того, як молодший, отримую все краще, та до цього ще маю нахабство цупити її речi. А я називав її ябедою. «Це я - бiда? - обурювалася Катерина. - Це ти - бiда!» Спробуйте зi стейка зробити свиню. Або з холодцю - живих качок. I я подивлюся, як у вас вийде. Чаклунство, кажете? А я змiг. Чи не генiй? «Пане Андрiю…» Жалiсно так скавучить янгол. «Уже йду». Пiдморгую їй. Вона виглядає такою переляканою, наче думає, що в мене нервовий тик. Свiженький янгол.

«Ну-с?» Це вiн мене питає, професор «Дiрка». Наче я вiд нього щось хочу, а не вiн. «Будеш каву?» Я кажу, що з мене досить. «Чув плiтки, що сьогоднi вночi ти був надзвичайний!» I гиготить. Вiн розмовляє так, наче постiйно проголошує непристойностi. Я теж гигочу. Бо так простiше спiлкуватися. Пристосування до манер iншої людини буває корисним. Вiн пiдтримує мiй регiт, наче кидає хмиз у вогонь, щоб не згаснув. I вiн, i я спали з двома тими самими жiнками. Я пам'ятаю, Тетяна говорила, що вiн має занизьку дупу. А я тодi здивувався. Тому що я вважав, що в нього задовга спина. I ми постiйно з нею сперечалися, коли бавилися в лiжку.

Її це заводило - теревенити про колишнiх коханцiв. Її б воля - вона б їх усiх менi продемонструвала, добре, що кiлька з них емiгрувало до Iзраїлю, хоча вона пропонувала їх навiдати пiд час вiдпустки. А ще один помер. Принаймнi на побачення до нього вона не поспiшала. Втiм, ми час вiд часу заходили до ресторану одного з. Авiаквитки я вимушений був купувати тiльки у iншого з. Навiть плитку в ваннiй кiмнатi менi клав черговий з. А ще до одного вона зводила мене на сповiдь. Не знаю, хто з нас бiльше здивувався. «Занизька дупа». Говорила Тетяна i активно розмахувала цигаркою. Умисно бiля мого обличчя. «Задовга спина». Говорив я, вiдхиляючись вiд траєкторiї цигарки про всяк випадок. «Закороткi ноги». Продовжувала Тетяна. «А член за таких умов виглядає довшим?» Цiкавився я. I ми реготали. I зараз, пригадуючи це, я реготав, як навiжений. Iнколи менi цiкаво, а що говорила вона про мене? Що в мене занизьке?

«Слухай, а ти б не поїхав на форум?» Запитує Дiрка, прореготавшись. «На який?» Питаю я i усвiдомлюю, що втомився вiд реготу. «На лiкарський! - каже вiн i знову починає реготати. - А на який ти подумав? На форум шльондр?» Вiн котиться з реготу. «Шльондри там будуть! Як то - форум без шльондр? Обiцяю». Вiн знову регоче. «На Шацькi?» Запитую я. I думаю, чому не можна людинi видалити регiт. Я б йому залюбки видалив. Усi метастази реготу. «Так, на Шацькi». Раптом вiн заспокоюється, погляд його блукає, шукає цигарки. Я кидаю свої. «Мерсi». «Слухай, Марате, а туди хiба не прямує Галинський?» Вiн бухикає i знову заходиться в реготi. Цигарка падає на обтертий зелений килимок, я тупцююся по нiй. Менi здається, що килимок - поле для гольфу, а Маратова цигарка - уламок метеориту. На полi панiка. Але я їх урятував. Вдячнiсть мiсцевих хiрургiв безмежна.

«Галинський туди їде, але вiн туди не їде. Розумiєш, яка справа?» Галинський вчився з Дiркою, вони старi приятелi.

Може, вони теж мали тих самих жiнок. Я потискаю плечима. Хто зна? «У Галинського, як тобi вiдомо, є панi Галинська. Ця жiнка продукує шаленi ревнощi, якщо хочеш знати мою думку». Я не хочу, але вже знаю. «А ще в Галинського є любаска. Ну? Второпав?» «На Шацьких?» Питаю я. «Та нi». Вiн знову шукає цигарку. «Тутешня вона. Хоче, щоб вiн проводив з нею ночi. Молоденька, гаряченька. Спiльнi вечерi, спiльнi снiданки, те, се. Повна дупа романтизму. А як цьому зарадити? На чергуваннях вiн працює, втiм, знаєш, я так думаю - вигадує щось, щоб її того, розумiєш? Але їй цього замало». Ще б пак. «Тому вiдрядження - це його останнiй шанс. Три доби Галинська буде думати, що чоловiк убиває себе заради кар'єри на форумi, а Галинський буде пiпчитися зi своєю малою. I всiм добре». «А я до чого?» «Тепер про тебе. Я все це тобi пояснював, щоб мiж нами не було нiяких недомовок. А хто буде пiпчитися там? На форумi. Хто? Знаєш, а менi важливо, щоб мої лiкарi були активнi в побудовi професiйної спiлки. Це, старий, менi великий плюс». «Хрестик». Кажу я. Вiн знову регоче. В мене починає поболювати голова.

«То ти їдеш?» Тепер уже вiн порпається в папiрцях. «Хрещу». Я кажу. «Що?» Перепитує вiн, пiрнаючи в паперовi хвилi на своєму столi. «Я кажу, що я тебе хрещу. Тобто ставлю тобi хрестика». Вiн знову регоче. Мабуть, я дуже дотепний. «Дякую, старий. Це тобi зарахується». «На небесах?» Я запитую. Вiн не регоче. Посмiхається. «Ти останнiм часом наче змарнiлий». Вiн стукає стосом паперiв. Програма форуму, теми лекцiй, бланки вiдрядження, добовi в конвертi. Глухий стукiт. Заминається краєчок запрошення. «Останнiм часом я дуже погано сплю». Бовкаю я. Вiн дивує мене проявом людяностi. Взагалi-то я добре знаю, що не слiд казати лiкарям, навiть таким, як Дiрка, щось таке, що вони можуть витрактувати як симптоми. А це - майже все. Тому спостерiгаю, як Дiрка залишає папери, клацає ручкою i хутко пише на квадратнiй жовтiй «склеротичцi». Я знаю, що там. Заспокiйливе. Порада сходити i зробити кардiограму. Здати аналiзи. Завiтати до уролога. Вiтамiн С. «Ще додай трохи кальцiю. Решта - пiсля аналiзiв». Каже Дiрка. «Скажи їм щось про формування кiсток. Думаю, так. Саме формування». «А решта - пiсля аналiзiв». Додаю я. Вiн починає реготати. Я зникаю за дверима його кабiнету, якi нагадують менi величезний, накладений на велетенську прямокутну ногу гiпс.

Я п'ю м'ятний чай i продивляюся папери. Секцiї, робочi групи, фокус-групи, пленарнi засiдання. Все, як у дорослих. Крутить ноги. Або через утому, або на змiну погоди. Моє манке лiжко притягує мене. Скiльки минуло часу? Бо це вона. Я нагадую собi казкового сина, якого батько ставлять охороняти сад вiд потвор. Їх немає, доля дарує синовi заспокiйливий сон, та тiльки-но вiн припиняє вiдчувати свої м'язи, як тут i чудовисько. «Гррррхаааа». Стерво. Що вирує хвилями. Вже майже тиждень я не можу виспатися через неї. Я навiть п'ю це кляте заспокiйливе та м'ятний чай, який ненавиджу з юнацтва, але щоразу о пiв на шосту (точно!) хтось дзьбом менi по мiзках. Клац. I я прокидаюся. Рiвно о пiв на шосту. Наче розвiдник. Але ж короткий сон i вмiння прокидатися вчасно - ознаки професiоналiзму саме розвiдника. Цьому вчили нас геройськi кiнострiчки. Я - людина мирної професiї, я заслуговую на свiй нормальний, спокiйний ранковий сон, хай їй грець! Довелося пiдкотитися до вiкна. Вона! А що вона робить? Посмiхається? До мене? Нi. Нi! Але ж так. До мене. Зовсiм здурiла. Скажена баба. Вiдколи вона помiтила мене? Цiлком можливо, що й не сьогоднi. Я мiг необережно, рвучко смикнути фiранкою чи гучно переставити горщик iз квiткою. Чи тицьнутися в скло лобом. Пташеня ранкове запримiтило мене i вiдтепер точно буде знущатися далi. Знаю я таких. Особливе задоволення дошкуляти ближньому своєму. Так, наволоч? «Мене просто так не вiзьмеш». Уголос кажу я. «На мене чекає форум порятунку. З'їла, коза драна?»

Шацькi озера - це щось неймовiрне. Це вони вiддзеркалюються в повiтрi, тому повiтря, небо насиченi такими блакитними кольорами, що починаєш заздрити Боговi. Вiн це змiг зробити! Бо все це справдi диво. Другу добу поспiль я сплю. Тому що мiй виступ, яким я похрещу Дiрку, призначено на третiй день. Це мене тiшить, бо на третiй день, як каже менi мiй досвiд, нiхто й нiчого вже не здатний адекватно сприймати. А приготувався я погано. Абияк. Наче в iнститутi. В мене є пiдручник i фаховий журнал, якi я креативно покреслив. Може, вирiзати потрiбнi тексти ножицями та склеїти? Буде схоже на старовинний сувiй. Ще в мене є досвiд. Досвiду менi бракувало пiд час складання iспитiв та залiкiв. Але зараз вiн у мене є. Тому менi буде простiше, одначе все одно я буду верзти казна-що. Другу добу поспiль я прокидаюсь о пiв на шосту. Це - схибленiсть. Коза драна з'їла мiй спокiй. Смачного, стерво.

Вже майже одинадцята. Пiсля мого опiвшостення ще годину я намагався заснути, i менi це вдалося. Тому зараз я почуваюся меленим збiжжям, що розсипане на заснiженiй полонинi. Мiй виступ о третiй годинi, а зараз непогано було б попоїсти. «А як там Галинський? Добряче йому пiпчиться?» Раптом думаю я. Стукiт у дверi перебиває мої думки. Я вiдчиняю, схожий на римського iмператора. Якщо взути iмператора в гумовi капцi. Довге пряме волосся. Сiрi очi. Прямий нiс. Пряма спiдниця, прямi ноги середньої довжини. Панчохи. Тонкi. Тiлесного кольору, п'ятнадцять ден. Туфлi на прямих пiдборах середньої висоти. Надзвичайно прямий погляд. Надзвичайно крутi стегна. Це - Марина. Вчора ввечерi ми разом, у компанiї ще двох делегатiв форуму, грали в преферанс. «Ти забув». Каже вона. В її руках мiй гаманець для серветок. Тиснена шкiра кольору бордо. Його менi подарувала колись Iрка. Я пригадав її фiрмовi глибокi викоти. На Маринi був тонкий светр, пiд горло. Вона оглядає мiй стандартний номер. «У мене iнший телевiзор». Каже вона. В неї справдi був iнший телевiзор.

Ми сидимо на її балконi. Вчора на такому самому балконi поверхом вище ми грали в преферанс. Я курю, вона крутить у руках серветку, яку витягла з мого гаманця з тисненої шкiри. На низькому столику, який чомусь притрушений пiском, стоїть пляшка коньяку, два гранчаки, часточки лимонiв, схожi на жовтозубi вищири невiдомих створiнь. Я трохи замрiяний. Вона сякається. Бiла серветка швидко зникає, нагадуючи менi хвiст зайця. «Смiття». Каже вона. «Що?» «Все - смiття». В неї силувана посмiшка. «Щось не те?» Питаю я. «А решта - те?» Я мовчу, бо ненавиджу, коли наражаюся на випадки жiночої агресiї. «Ти думав, як ми живемо?» Я так далеко не думав. «Не думав. Тому що, по-перше, я тебе не знав, тому нiяк не мiг думати, як МИ живемо. А по друге, моя голова весь час окупована iншим». Вона знову кривиться. «А ти як живеш?» Я замислююся. Наливаю собi коньяку, мовчки запитую в неї: хочеш? Вона вiдводить погляд. Я наливаю коньяку їй. «Я живу досить просто». Починаю я. «Ха». Вона реагує. «В мене є своя хата. I машина». Я зупиняюся, тому що не розумiю, чого це я почав теревенi про банальнi матерiальнi речi. Вона ж слухає. «В мене є друзi. Хоча, переважно, це я в них є«. Вона витягує чергову серветку. «В мене бувають жiнки». Продовжую. «Переважно, це ти в них буваєш». Дражниться вона й регоче. Я теж посмiхаюся. Торкаюся її руки. «А ти? Що в тебе?»

«А в мене є чоловiк». Так просто каже вона. «А ще в мене є коханець. I в мого чоловiка теж є коханець, уявляєш собi, до чого призвело це рiвноправ'я? Але зваж, нашi коханцi - рiзнi люди!» Вона зайшлася в п'яному реготi. Чи це гикавка? Менi подобається Марина. Її довге блискуче волосся, дощовi очi, виразне стегно, на якому вмостилася серветка. «Менi з тобою було добре». Вона жестом забороняє менi говорити. «Я не хочу, щоб ти це повторював». «Повторював що? Слова чи кохання?» Питаю я. Вона ховається в своєму волоссi. Наче пiд вербою. «Кохання?» Запитує вона. «Знаєш, кохання є неповторним. Як подих». «Ти ж лiкарка». Всмiхаюся я. «Якщо не повторювати подих - помреш». Я хапаю її за руку й тягну в номер.

«Старий, узагалi це була халтура. Те, що ти зараз прорiкав».

Це менi каже Саша чи Михась, з яким я вчора грав у преферанс. «Дякую, що ти менi сказав, друже. I не знаю, як би я жив, коли б менi не говорили правду». Вiн плеще мене по плечах. «Я це тобi сказав, тому що трохи тямлю в кiстках». «Шкода, що я тебе не чув.

Може, навчився б чомусь корисному». Натомiсть кажу я. «Iронiзуєш?» Я запевняю його, що анiтрохи. «Я завжди виступаю в перший день. Щоб помiтили. Це - раз. Щоб слухали. Це - два. I щоб потiм нiщо не вiдволiкало мене вiд пияцтва. Це - три». «А чого ти сьогоднi сюди припхався? Не пилося тобi?» «Я вчився з Маратом. Вiн схвальної думки про тебе. Радив послухати. Власне, тому i». Весь лiкарський свiт учився з Маратом.

«У тебе з нею щось є?» Раптом запитує вiн. «З ким?» Тупо перепитую я, щоб виграти трохи часу. «Як там її… Ну, он, з нею, дивися». Я роблю вигляд, що стежу за його поглядом. «З Мариною?» «О! Я пам'ятав: iм'я з трьох складiв, але не мiг пригадати. Так! З Мариною в тебе щось є?» «А чого в мене має з нею щось бути?» Байдуже кажу я. «Слухай, ти що, єврей? Що б я не спитав, ти в мене перепитуєш». «Не знаю». Чесно та чемно вiдповiдаю я. Пiдходить другий.

Михась? Сашко? Чорти їх обох забирай. «Старий, у тебе був нiчого такий виступ. Вiн стовiдсотково пишався б тобою. Помiтно: його школа!» «Марат». Допомагаю я собi вказiвним пальцем. «Так!» Радiє Сашко чи Михась. «Учились?» Продовжую вгадувати я. «Захищалися». Виправляє мене вiн. Життя сповнене людьми, що мають дотичнiсть до Марата. «Слухайте, а чого ви не п'єте, це ж прощальна вечiрка?! Нумо!» Зауважує менi з Тим, Хто Захищався iз Маратом, Той, Хто Вчився iз Маратом.

«Ми побачимося?» Запитую в Марини. Вона намагається щось вiдшкребти зi светра. Прозора кава, незримий соус, невидиме вино? «Светр - чистий». Зауважую я. «Совiсть брудна». Вiдповiдає вона i раптом дивиться менi в очi. «Ти знаєш, де я працюю». Марина йде. «Старий, а я знав, я знав, що в вас щось є. Ви так злагоджено «лягали» на вiстах…» Я здригаюся.

«Заради годиться ти також мусиш там бути, синку. Катю, скажи йому». Мама така наполеглива. Катя каже щось нерозбiрливо. «Де?» Трохи мляво питаю я. Я вiдчуваю себе якимось млявоплинним через цi клятi ранковi пробудження. «На весiллi Зої. Ти ж пам'ятаєш Зою? Таку руденьку? Нас запросили родиною, тому родиною ми й пiдемо. Ти ж бо не будеш заперечувати, що маєш вiдношення до нашої родини?». Мама. Ой, Мама. I хто така ця Зоя? Хто вона нам така? «Зазвичай на весiллях бувають вiльнi дiвчата, може, буде якась, дарована тобi долею. Га, Катрусю, чого б нi?» Катерина починає смикатися, обертатися до мене й кривити мармизи, як у дитинствi. Потiм вона повертає обличчя до мами й каже, що переконана: привабливi дiвчата там будуть. «I де ти був три доби? Я тобi телефонувала, навiть приїздила - тиша». «Мамо, а мобiльний?» «Чого я мушу телефонувати тобi на мобiльний, я що - твоя подружка, якiй ти не дав домашнiй телефон?»

Я зiтхаю. Дуже тихо, щоб мати не почула. «Я був на лiкарському форумi. На Шацьких». Мама починає погрожувати менi пальцем. Я здивований. «Не бреши! Там була Катя. I щось вона не казала, що ви там спiвали пiснi родинним дуетом. I чого про Катю я знаю, а про тебе - нi?» Я вiдчуваю, що мої очi не на мiсцi. В Катi вiдчувається сум'яття. Бува ж таке. «Ма, Катька - вона ж наша вiдмiнниця, ходила на всi пленарнi, мабуть, що й виступала з промовами, а я - байдикань (ти ж сама неодноразово казала), пив собi три доби поспiль та з дiвками займався академiчною…» Я зупиняюся. «Ти коли виступав?» Питає Катерина. Вона рожева та чудова. Свiжа, наче садова квiтка. Я вiдповiдаю, що виступав третього дня. Менi нiяково, справдi, грав у карти, пиячив, кохався, це ж треба розминутися з власною сестрою. «А ми якраз цей день випустили з уваги. Пiшли на озера. Я виступала в перший. У першiй половинi дня». «Господи, дiти. Ну як можна заблукати в трьох соснах? Як можна бути в одному мiсцi й не побачитися? Не розумiю. Вiдтак, на весiлля ти йдеш». Мати нiколи не змiнює коней на переправi. Я дивлюся на Катерининi штанцi, на них помiтнi вовнянi волосинки. Таке враження, що вона грала в дитячiй виставi Красуня та Чудовисько, яке й начiпляло їй своє волосся. «Треба щiткою». Кажу я Катеринi. «Що?» Реагує мати, наче я щось кажу до неї. «Нiчого». Посмiхаюсь я i за звичкою ховаю руки за спиною. Її тон нагадує менi той, з мого дитинства, коли вона погрозливо питала, хто взяв це чи iнше. Я завжди був Тим, Хто Взяв. Катерина тим часом звернула увагу на свої штанцi. «О, цi коти». Каже вона. «У-у-у-у». Я кажу.

«То ми домовилися. Заради годиться!» Я питаю маму, заради чийого «годиться»? Тим часом я думаю, що в мене припадає вiльний день, тому було б непогано провести його в товариствi НАТО, Будди та Колобка - гуркотiти фiсташками; згадувати нашу молодiсть, сперечатися про жiнок; пити пиво, яке в нашому традицiйному генделику завжди розводять горiлкою. «Нашого!» Мама вiдповiла. «Нашого родинного». В вас є родинне «годиться»? Спiвчуваю. «Я бачу, що ти незадоволений. Це так, синку? Я ж не кат. Пiдеш з нами, трохи побудеш там. Навернешся на очi. А може, тобi самому сподобається? Га, Катрусько, може ж йому там сподобатися? А якщо не сподобається - пiдеш собi, куди ти там планував». Мама робить мiнiмальну поступку. Я ж уявив собi, як зрадiє невiдома Зоя, коли я навернуся на її очi, - наче дiвчисько, якому хлопчисько показав пiсюнчика. «Ось воно яке». Ось вiн який. Невiдомий Андрiй. Мати вiдчуває мої вагання. «Слухай, синку, невже тобi важко це для мене зробити?» Незаперечний материнський аргумент.

Як бачите, я пiшов на весiлля Зої. Купив квiти. В них був такий вигляд, наче вони от-от зомлiють, зарюмсають i втратять обличчя. Називалися вони дещо плаксиво й таємничо - анемони. Спробуйте це вимовити й побачите, як вам скривить рота. Анемони. «Ой, якi ж ви надзвичайнi». Почала панькатися з квiточками мати. Їй потрiбнi онуки. Блiн, чому коли комусь потрiбнi онуки, а комусь не потрiбнi дiти, страждає все одно той, кому не. «Андрiйчику, який ти оригiнальний». Вiдтяла менi шматок вiд свого комплiментарного запасу мама. «Слухайте». Наважився запитати я. «А ви знаєте, хто ця Зоя?» «Звiсно!» Мама була збуджена, жвавi очi, жваве обличчя. «Це донька Антонiни та Вєника». Iнодi краще не ставити запитання, тому що вiдповiдь може породити ще кiлька. «А вчора я був на весiллi у доньки Вєника. Мiтли». «Ха-ха». Похмуро промовив Катеринчин Борис. Наволоч. Теж менi, знавець вишуканих жартiв.

Слiд зауважити, що квiти-плаксiї чудово пасували Зої, тому що вона також мала вигляд плаксiйки. Знаєте, є такi губи, краєчки яких опущено донизу? Похнюпленi губи. Такi були в Зої. Коли на небi бачиш такий мiсяць - краєчками донизу, - хорошої погоди годi чекати. «Якi оригiнальнi квiти», - сумно сказала неоригiнальна Зоя. I схилилася, щоб порюмсати на шиї незнайомого менi дядька. Вiн був низенький, тому Зоя склалася майже навпiл. Було цiкаво, скiльки вони так протримаються. Зрiст Еллочки-Людожерки, як ви пам'ятаєте з Iльфа-Петрова, лестив чоловiкам, бо вона була маленька. Зрiст Зої лестив би жирафам, баскетболiстам та телеграфним стовпам. На мене Зоя не звертала нiякої уваги. Я подумав: «Коли я навернувся Зої на очi, одночасно зi мною на них навернулися сльози». Чого я не пишу романтичних новел? Хiба погано? Втiм, можливо, вона не звертала на мене уваги, тому що я був нижчий за неї, але вищий за дядька. Опосередкована постать. Я силкувався врубитися, хто тут є чоловiком Зої, але зазнав фiаско. А навiщо вiн узагалi менi тре'? Вiдверто кажучи, було цiкаво, який вiн на зрiст.

«Зоя». Раптом почув я багатий басище. «Хто це тобi подарував цi незнайомi квiти?» Я уявив собi, як ця дама (а це басище виявилося дамою) вештається ринками та знайомиться з квiтами. «Капiтолiна Гнатiвна. Тюльпан Толян. Дзвiночок Зiна. Маргаритка Рита. Дуже приємно. Ду-у-у-у-уже. Будемо товаришувати домiвками, себто клумбами». А тут вона зiткнулася з квiтами, якi їй не було представлено. Неподобство. «Ой, он той парубiйко, здається». Тицьнула на мене Зоя величезним пазуром. Басище обернулося до мене. Воно було доволi височеньке, так собi нiвроку, а нiс нагадував кнопку. Я подумав: а що буде, якщо натиснути? Поїде ця дама нагору; спуститься вона униз; розщiбне пiджак: «ласкаво просимо» (а це був би номер, їй-бо); заспiває про зрадливе серце красунi чи скаже: «пiп-пiп».

Поки я грався з її носом, вона вирушила в мiй бiк. Я теж розпочав свiй рух, але в бiк червоної iкри, закортiло солоненького. Я зробив це вчасно, вихопив з-пiд носа двох череванiв двi останнi канапки. Iкра вiд мене не втекла. Але й Басище з Кнопкою опинилося поруч зi мною. Я не втiк вiд Басища. «Професорка Нiкiтiна».

Розложисто-гучно промовила вона. На комiрцi її сукнi зелено-пляшкового кольору було вибито квiтчастi вишневi гiлки. «Адвокат Бернес». Проiнформував її я. Двiчi збрехавши. Вона не виказала подиву. «Ви чий?» Натомiсть запитала вона. Востаннє я чув таке запитання вiд Iрки, але ставила його вона не менi, а маленькому цуценятi. «Ти чий? Ти загубився, га, маленький?» А вiн у вiдповiдь бив хвостиком. Менi закортiло теж чимось заметляти й гавкнути у бiк господаря. «Оно я чий». Замiсть цього я за допомогою носа, брiв, лоба та верхньої губи зобразив щось на кшталт: «Янепереконанийвтомущоявасдобрерозумiю шановнадобродiйко». Нiчого так, еге ж? Тренувався на родичах хворих.

Виходячи з того, що професорка Нiкiтiна переформулювала своє запитання, такий вираз обличчя говорив їй багато про що. «Ви - Зоїн чи Василiв?» Ох, як менi кортiло вiдповiсти, що я - Бернес, як вам було, шановна, повiдомлено, а не Зоїн i не Василiв.

Але щось, що промайнуло за склом окулярiв професорки Нiкiтiної, утримало мене вiд цiєї дотепної реплiки. «Я - Нареченої Батькiв». Отакою була моя вiдповiдь. Володаря подвiйного прiзвища! «Зрозумiло». Професорцi було зрозумiло, але вона це сказала таким тоном, наче збиралася ставити менi «незадовiльно».

«Це ви подарували незнайомi квiти», - продовжувала бесiду професорка, нiс її смикнувся. Я подумав, що, мабуть, нелегко смикати такою кнопкою. «Це - анемони». Представив я квiти професорцi. «Та ну? Зрозумiло». Професорка пильно мене роздивлялася, наче мала щодо мене певнi пiдозри. Про всяк випадок я посмiхнувся. В мене була чудова посмiшка, ще б пак, у мене сестра - вправний дантист. Професорка продовжувала мовчки на мене дивитися. До речi, а де моя сестра? Подумалося менi. Чи не пошукати? Я схопив келих iз червоним вином, ще раз посмiхнувся професорцi, закрiпивши мистецтво причарування, себто свою невдачу в ньому, та ретирувався. На прощання ще раз кинув поглядом на професорчин кнопку-нiс.

Пiсля цього я знайшов Катерину, яка куняла у товариствi двох цицькастих молодичок (Бориса, на щастя, десь не було), щоб сказати їй «пока». «Нам треба буде поговорити». Сказала вона менi, коли ми вiдiйшли вiд її спiврозмовниць. «То й зустрiнемося». «Поговорити про форум». «Катю, слухай, давай не будемо обговорювати професiйнi поразки. Я знаю, що я там виступив кепсько, що поробиш, узагалi я несподiвано для себе туди поїхав. Довга розмова, чому саме. А там iще було до бiса людей, наближених до Марата. Нишпорки клятi. Можу собi уявити, як вiн розпатякається з мого приводу. Вiн любить робити з усiх посмiховисько, ти ж сама знаєш». Катерина хитає головою. «Ох, ти». «Ох, я», - посмiхаюся до неї та йду собi.

«Нi, ви бачили, хто сюди приходив? Не бачили, та ви що? Адвокат Бернес. Такий русявий з яскравою краваткою. Марк Михайлович Бернес. Саме так. Сама бачила. На власнi очi. А що, хiба ви не знаєте, хто це? Що ж ви. Це ж вiдома, перепрошую, наволоч. Фахiвець з брудних розлучень. Я все думаю, хто ж запросив його на весiлля? Невже це зробив Вєня? Чи сама Зоя? Але чому, навiщо в день власного свята? Невже вони не впевненi в своєму шлюбi? А ще квiти. Так. Цi квiти. Вiн подарував їм незнайомi квiти. Це - натяк. Квiти з душком. Так, це точно натяк. Вони ж, цi адвокати, нiчого не роблять просто так, без того, щоб на щось на натякнути. Мовляв, ось так вам. Все з кривлянням своїм, дурнуватими посмiшками, натяками, душком». Доносився до мене басище професорки Нiкiтiної, яка до того ж тримала за лiктик мою маму, яку роздимало вiд цiкавостi. «Та що ви кажете?» Дивувалася мати, крутила головою, щоб схопити за яскраву краватку Марка Михайловича Бернеса, наволоч iз розлучень. Буває ж таке.

Ага. Злякалася… Сьогоднi я виповз iз хати й причаївся за трьома туями. Це такi хвойнi дерева, а може, й кущi. Щось таке, чим новi багатiї дублюють паркани. То я в тих дерево-кущах зачаївсь. Моя люба сестра вiдразу порадила б менi навiдатися до психотерапевта. I не зволiкати iз цим. Але менi то було байдуже. Всi цi поради, всi цi порадники. Я не став вкладатися в лiжко, я став чекати в фотелi. Було трохи нудно, але не настiльки, щоб змусити мене вкластися, а потiм усе одно робити свiй традицiйний зiскок iз лiжка. Я сидiв у фотелi й читав про дiвчину, яка втратила власну дитину, схибнулася на цьому ґрунтi й почала красти чужих дiтей. Я гортав сторiнки й думав про неї, дiвку, яка краде чужий сон. А потiм вийшов на двiр i став за туями, коли прийшов час.

I я її дiстав. Безперечно. Вона на мить завмерла, думала, що вдарю. Намагалася роздивитися мене за вiкном (вона чудово знала, що я там буду, стерво! знала! я викрив її!), щоб зухвало посмiхнутися, крутнути пiдтягнутою дупою i бiгти собi далi, аж я - ось. Поруч.

Надзвичайно близько. Отримала? А нiс тремтiв. Я бачив. На вiдмiну вiд професорки Нiкiтiної, її нiс не був подiбний на кнопку, нiс звичайної довжини. Бiлий кiнчик. Як вона мене виснажила, неймовiрно. Безневинний погляд. Тварина. Тварина, вона ж бо не розумiє, як може псувати життя. Вона побiгла собi далi - втiм, я не мав намiру з нею розмовляти. Про що? Але вибачився, я ж чемний, бачу, що дiвчинка злякалася, не до жартiв нашiй дiвчинцi, тому чемно вичавив iз себе: «Звиняйте». Хитнула голiвонькою та побiгла геть. Сильнi ноги, якби вона захотiла i вдарила мене цiєю ногою - прощавайте, яйця. Чекало б на вас перетворення - стали б ви величезними, але синiми. Треба пильнувати. Бач, якi шорти в неї, нiчого собi шорти, м-да. Як казала у дитинствi мати: «Замала каструляка для тiста, так i лiзе, так i пре». Та сама iсторiя з шортами та сiдницями. Так i лiзуть, так i пруть. Злякалася мене, це - добре. То й не наближайся, зрозумiло? Не наближайся.

ix)

Повсякчас, коли я бiгала, я була наодинцi сама з собою. I мене це цiлком влаштовувало. Ми рiдко буваємо наодинцi з собою, завжди щось або хтось вiдволiкає, а що зараз? Зараз я постiйно з ним. З чоловiком, що ховається за фiранкою. В мене частiше б'ється пульс, коли я наближаюся до мiсця його схову. Вiн у себе вдома. Я сама в собi, тепер же - i з ним. Стовбичить за вiкнами. Роздивляється. Останнiм часом я вдягаюся, як повiя. Якщо можна уявити повiю, що займається ранковим бiгом. На мої бiлi шорти не реагують хiба що зовсiм затурканi життям чоловiки. Що там казати, я б сама залюбки на таке подивилася, бо саме в таких шортах стає помiтною дупа. Вона в мене є!

Вчора я майже зiткнулася з ним, вiн з'явився зненацька з-пiд трьох туй, наче манiяк-ґвалтiвник чи фiлософськи налаштована людина, яка вирiшила рано-вранцi похезати пiд своїм вiкном у товариствi хвойних дерев. Вибачився, i я побiгла собi далi. Вiн вродливий. Любаша про таких каже «трахкий» чоловiк. Себто такий, з яким хочеться опинитися в лiжку. Вiд вродливих чоловiкiв нiхто не застрахований. Його очi металевого кольору виблискували на сонцi. Дивнi очi. Майже злi. Такi очi iнодi видаються чорними. Не знаю, чого я злякалася бiльше - цих темрявних очей чи його несподiваної постатi на тлi вiчнозелених туй. Вiн сказав: «Звиняйте». Я навiть не вiдповiла: «Прошу». Важко впоратися з давно вже обраним ритмом. До якого призвичаївся. Важко звикнути до того, що я вже не сама на цих двох кiлометрах мого приватного життя.

У переходi я помiтила колоритну пару квiткарiв. Засмаглi, вони виглядали, як два засмалених оцупка серед райських кущiв. Про таких нiколи не скажеш, що їх умито росами. Один з них трохи хитається, мабуть, учорашнiй вечiр вдався. Iнший сидить на перевернутому цеберку. В нього вечiр був, на диво, кращим. Той, хто хитається, докопується: «Миколо, ну що, залив учора очi, га? Та що це, вперше в тебе, чи що? Миколо. Не пiддавайся. Чуєш? Миколо, нас таким нiколи нiхто не злама! Миколо. Треба знайти щось таке, щоб тебе вiдволiкти. Зроби щось, Миколо! Випий кавки, покури або сходи, Миколо, посци!» Миколi не сциться, не куриться, не кав'яриться. Йому зле.

Я бачу, що через свою несамотнiсть я запiзнююся стати до роботи. Не те, що менi обов'язково бути вчасно, я працюю не на заводi, не в лiкарнi, не в школi, не в урядових структурах. Через те, що я трохи запiзнюся, нiчого не змiниться для людства, але змiниться для мене, тому що я нiколи не запiзнююся. Нiколи. Тому я пришвидшила ходу. Менi назустрiч прямують веселi чоловiки. Вчора що, було якесь їхнє свято? Коли не маєш «постiйного чоловiка», втрачається орiєнтацiя щодо чоловiчих свят. Чоловiкiв було трiйко, вiку плюсмiнустогохтогодитьсяменiубатьки. Вони посмiхалися. «Добридень, панночко, а ви повнолiтня?»

Не без кокетування розпочав один iз них. Золотий голос трiйки, що вiдповiдає за трiйковий паблiк рiлейшенс. Я привiталася й повiдомила, що повнолiтня. Може, подарують квиток у кiно?

«Чудово! Тодi я можу у вас запитати. Я ж можу?» «Тiльки швидко», - попередила я його, глянувши на мобiлку, що вiдраховувала хвилини. «Чудово! Скажiть нам, панночко, в нас намалювався маленький диспут, що краще: ранковий бiг або ранковий секс?» «Це не таке просте запитання, - сказала я. - Кому саме краще?» «А що ви маєте на увазi? Я маю на увазi - взагалi краще!» «Я маю на увазi… О'кей. Приклад. От беремо iмпотента. То iмпотентовi було б краще побiгати». «Чудово! Iмпотенту було б краще побiгати. А от якщо нам?» Я почала їх роздивлятися, чомусь соромно менi не було, вони раптом знiяковiли. «Знаєте, в мене брак часу це з'ясовувати». Такою була моя вiдповiдь. Тому що їхнiй потенцiйний огляд нiчого менi не пiдказав. «Чудово… отже, з нами ви не розiбралися. А от вам? Що вам краще?»

«Менi - ранковий секс». Несподiвано для себе вiдповiла я. Вони засяяли посмiшками. «Чудово! А - я бачу, що ви на роботу запiзнюєтеся, так? Ай-ай-ай. Тому й запiзнюєтеся, що секс?» «Нi. Я запiзнююся через ранковий бiг», - втомлено сказала я. I -пiшла геть, завинена нiмбом власної чесностi пiд їхнiй мовчазний супровiд.

В офiсi на мене чекала листiвка. Вона мала вигляд багатопелюсткової квiтки, яку тримають два бiлих голуби. «Хто це ще одружується?

Що це, блiн, за день такий?» Замислилася я, перегортаючи квiтку дупою до себе. На дупi (чи спинi) квiтки було написано золотою пастою таке: «Шановна Ганно! Як швидко плине час, як мало вiн залишає нам для спiлкування з дорогими серцевi людьми. Прошу вас роздiлити хвилини радощiв та щастя з нами на моєму днi народження, який вiдбудеться сьогоднi за наступною адресою. Зi щирою симпатiєю, Зiна». Зiна-корзина. Корзина iз чим? Я замислилася, хто це взагалi така, i якого спiлкування вона вiд мене чекає? Таке екзотичне iм'я я б запам'ятала, навiть якби не запам'ятала людину, яку так нарекли. Зiна. Моя власна пам'ять оголосила менi бойкот. Руки вгору, здаюся. Я було думала про все це забути, жбурнувши квiтку з голубами в кошик для смiття, але моя цiкавiсть продовжувала копирсатися в усiх моїх пам'яткових купках, руйнувала натяки на системнiсть, а iнодi вишвиргувала на поверхню таке, що менi хотiлося заховати якнайглибше. Тому я витягла засмiчену папiрцями та чайовими потопельниками листiвку з кошика й зателефонувала за номером, який люб'язно було на нiй вказано. Звiдти й прилетiли цi голубки.

Секретарка офiсу, коли почула, з якого приводу я телефоную, довго реготала (на мiй погляд, секретарки не повиннi так завзято реготати у слухавку незнайомим людям, хоч би як їх роздимало з реготу), що змусило мене взяти пiд сумнiв нормальнiсть секретарки, самого офiсу i всiх його спiвробiтникiв, зокрема й Зiни. «Це - Зiна, наш керiвник проектiв». Вiдреготавшися, вимовила секретарка. «Скажiть, ви виступали коли-небудь доповiдачем на будь-якiй мiжнароднiй конференцiї?» Запитала вона мене. «Так», - трохи розгубилась я, тому що не могла намацати зв'язок мiж моїм запитанням щодо Зiни, її днем народження, реготом секретарки та моїми обов'язками доповiдачки на мiжнародних конференцiях. Зв'язок не намацувався. Загубився десь зi спогадом про Зiну. «Були? О, ну, тодi все зрозумiло». Секретарка зрадiла своїй здогадливостi й знову зайшлася у реготi. Втiм, моє мовчання змусило її вдатися до пояснень. «Розумiєте, яка фiгня. Ви були доповiдачем на мiжнароднiй конференцiї, а наша Зiна обожнює запрошувати таких людей на свої свята!» «Яких таких?» «Потрiбних». Вiдповiла вона й зареготала. Всiм, сьогоднi було весело. «Слухайте, якщо ви не зануда, то приходьте. Приходьте до нас увечерi й самi все побачите на власнi очi. Гарантую, що ви офiгiєте». I вона завершила нашу розмову. А я вже офiгiла.

Ви не повiрите, але я туди попхалася. День видався таким марудним, лайка за лайкою, все традицiйно, суперечки з Владом щодо того, хто з нас розумнiший; невблаганнiсть Ернста щодо збiльшення витрат на мiй проект; зовнiшнiй вигляд Любашi, яка мене сьогоднi дратувала бiльше, нiж завжди. Ще менi заважали спогади про чоловiка, що стоїть за вiкном i спостерiгає за моїм вiльним рухом. Якщо чоловiк заважає роботi, може, на фiг таку роботу? Та на довершення була одна пихата жiночка, з якою я мусила проробляти план чергової конференцiї, i яка дiстала мене так, як дiставала мене моя сестра Мiла, коли ще мешкала з нами, та мама. А ще менi було цiкаво.

Я купила бiлi троянди, шпичаки яких беззахиснi, як вiдомо з попсової класики, та органайзер. Думаю, що такiй людинi, якою вимальовувалася Зiна, необхiдно мати органайзер iз величезним обсягом пам'ятi. До останнього моменту я сподiвалася, що пам'ять мене брутально зрадила, а Зiну я мушу знати. От я й побачила Зiну. Вперше у своєму життi. Крихкотiлу дiвку з клоччям бруднувато-рудого волосся. Зiну було вдягнуто в єдвабний брючний декольтований костюм лазурового кольору. Чомусь костюм був пожмакований до такої мiри iнтенсивностi, наче цiлий день його жували корови або вiн вилiз iз дупи слона. Зiна була нафарбована, товстобока, як модель велетенської матрьошки. Я б її таку гарну не забула, якщо вам цiкаво.

До речi, на днi її народження я зустрiла багато своїх знайомцiв. Вони снували й гули, наче бджоли, шурхотiли целофаном та подарунковим папером, хапали мене за руку, вiталися, гиготiли, зникали, щоб потiм знову з'явитися, питалися, як справи, але найпопулярнiшим запитанням було: «О, а що ти тут робиш?» «Ти її знаєш?» Друге запитання, вiдповiдно до рейтингу популярностi. Пригощати нас не поспiшали, нас подарували нам самим. «Слухай, а може, тут є що випити?» - наважилась я запитати в однiєї привiтної дiвчини. Вона здалася менi мiсцево-офiсною та незлою. Вона почала реготати. «Бач, вони тут усi не цураються лiкувального смiху. Що за нарiд?» «Напевне, це вiдмiтна риса їхнього офiсу. Реготати у вiдповiдь на запитання». Я покiрно чекала, поки вона заспокоїться. «Випити є«. Сказала дiвчина. «Тiльки все це поставлять на стiл, як тiльки прийде Д. Г.» Я не спитала, хто таке є Д. Г., тому що вислуховувати чергову порцiю реготу бажання не мала. Але, судячи з усього, Д. Г. полюбляв запiзнюватися. Минула одна година. «Нi фiга собi запросини». Сказав хтось поруч. Але загалом люди не сумували, дехто зажимався бiля стiни, дехто танцював, хтось пив коньяк, що обачливо захопив iз собою. В цьому сенсi менi пощастило, тому що коньяк захопив Славко, з яким у мене були чудовi стосунки.

«Слухай, ти часом не знаєш, хто такий Д. Г.?» - запитала я, коли ми проковтнули п'яту пластикову чарчину. Вiдчутно хотiлося жерти. «А нам його знати на фiга взагалi? На фiга це Д. Г. нам?» - поцiкавився Славко. «Як тiльки вiн ощасливить нас присутнiстю - пообiцяли виставити пожерти». «Так-так. То треба з'ясувати», - сказав Славко натхненно. I вчепився у стегно вже знайомої менi дiвчини. «Мала, привiт! Чудова вечiрка. Хто такий Д. Г.?» Я знала, що вiн зараз почує замiсть вiдповiдi. Тому почала реготати першою. Дiвчина цьому зрадiла, кожен чекає на пiдтримку, тому згодом ми реготали разом, тримаючися за вiдсутнiй прес.

Коли ми припинили реготати, дiвчина повiдомила нам, хто такий Д. Г. «А вiн цю Клаву, що, знає?» Запитав Славко. «Зiну», - виправила його дiвчина. «Нi, вiн її не знає, а от вона його знає. Сьогоднi вже разiв п'ять телефонувала до його офiсу, щоб з'ясувати, чи отримав вiн запрошення i коли його чекати».

Дiвчина знову зареготала. I я не втрималася. Бо тепер я знала, хто такий Д. Г. Славко теж знав, хто такий Д. Г., директор однiєї вiдомої американської фундацiї. Нестриманий Славко зауважив: «Я фiгiю. Ця огрядна матрьошка що думає, що вiн усе кине, побiжить на Бессарабку, щоб купити їй орхiдеї, потiм пiдскоче до крамницi, щоб придбати дiаманти, й урочисто завiтає до неї на день народження? Оце-о справдi може так думати?» Дiвчина махала на нас руками, наче вiдгонила комарiв, їй було боляче вiд смiху, вона показувала, що зараз її живiт вiдпаде, i тiльки ми будемо в цьому виннi. «Пiшли, може, посидимо десь в iншому мiсцi?» Запропонував Славко, його очi були вологими. Гарнi очi.

Але всi очi не вартують тих металевих очей, що причаїлися за вiкном. «Ти як хочеш, а я - додому». «Слухай, але ти бачиш, яка в цiєї Клави самовпевненiсть? Бiльша за її сраку».

Цiкаво, хто такий Д. Г.? О, можу вiдкрити вам цю таємницю, мої маленькi друзi. Iсторична довiдка. Д. Г. Американський функцiонер вище середньої руки. Якщо ви здатнi уявити собi середню руку. Мiстер США якогось там року. Приятель Шварценеггера. Високий. Жилавий. Трохи за сорок. Синi очi. Брюнет. Майже Бонд. Щасливо одружений на Мiс Азiя якогось року. Чарiвнiй, засмаглiй шатенцi з карколомною фiгурою та довжелезними ногами. Мигдалеподiбнi очi кольору темного бурштину. Це я про нього знала. А ще я можу додати, що вiн надзвичайно недоскiплива людина. Анiтрохи.

В переходi менi пропонували спасiння у Христi, дешевi офiснi обiди, новi зуби, нову роботу для мол. приваб. до 30, комп'ютери за зниженими цiнами, як втратити вагу, не припиняючи жерти, продати волосся для вишуканих перук, навчитися водити автомобiль. Нiчого цього я не взяла. Навiть спасiння у Христi забракувала. Дурепа.

Маленький плюгавий чоловiчок сидiв поруч зi мною. Подивився, що я читаю. Намагався також почитати, але недовго. Або вже читав, або не зрозумiв, або засумував. Посовався. Подивився на мене. Подивився знову в мої сторiнки. Поставив собi на колiна чорний дипломат iз згризеними часом кутиками. Витягнув пакет зеленого кольору. Звiдти старий пошарпаний самовчитель iспанської мови. Делiкатно тицьнув у лiтеру «g» в моїй книжцi й кахикнув. «Вибачте, я бачу, ви людина, що читає«. Я завмерла в очiкуваннi продовження. А що? Хороший день: Зiна, секретарка, Д. Г., спасiння у Христi й таке iнше. «Я бачу ви людина, що читає iноземною». Продовжував вiн. «От що це таке, ви менi не пiдкажете?» «Самовчитель iспанської мови». Обережно вiдповiла я.

«Точно? Ось витяг у доньки. Думав, може, непотрiб якийсь, навiть порнуха. Iноземна. Якось не довiряєш пiдлiткам. У те, що вони вчаться, а не розбещуються… ви це точно знаєте, що це самовчитель?» «Принаймнi тут таке написано», - про всяк випадок зауважую я. Вiн дивиться на обкладинку. «Слухайте, а ви можете подивитися? Тобто почитати, щоб переконатися. Я ж мов не знаю, не навчили мене мов. Тому дивлюся, як турок. Жодного слова не пiзнаю. А ви б подивилися, чи там усе нормально написано, немає матюкiв чи чогось гiршого, га? Може, там про секс написано, а вона це вчить». Я гортаю сторiнки. «Та нi. Нiчого такого. Звичайнiсiнький самовчитель. Нiякої крамоли. Мадрид - столиця Iспанiї. Олена їде до Барселони. Як вас звати? Марiсбель. I таке iнше». «Дякую вам». Вiн почав трясти мої руки. «Я собi мiсця третю добу не знаходжу. Нервуюся. Ось вкрав, подумав - на роботi комусь покажу, але якось соромно на роботi, подумав, а може, це щось непристойне, то що тодi про мене скажуть? Насмiхатися будуть, скажуть - от i притяг, старий козел. Дякувати Богу, що я зустрiв вас».

I з цими словами турботливий батько, якого я заспокоїла, витяг гаманець. I я подумала: «Ось воно. Зараз вiн менi буде платити». Ця думка мене страшенно налякала. Бракувало ще того, щоб знервованi люди похилого вiку розплачувалися зi мною в метро за те, що я розглядаю пiдручники з iспанської мови. А куди тiкати? Тим часом вiн розкрив гаманця. Я гарячково дивилася, де є мiсце, щоб стати непомiтною для нього. «Ось вона. Ви тiльки-но гляньте». На мене дивилася маленька чорно-бiла принцеса з хвилястим довгим волоссям i темними очима, що були сповненi iспанськими пристрастями.

«Хай, Ена. Ти знаєш, що iнодi нитки, вплетенi в килим, з одного боку здаються червоними та волохатими, наче гусiнь. Пiд iншим кутом вони видаються сталевими та гладкими, буцiмто добряче виголеними.

Ти вважаєш, що в цьому й полягає справжнє мистецтво? А якi вони насправдi, цi нитки? I взагалi, чи є це насправдi? Для того, хто стоїть там, є його насправдi - червоне та волохате. Для того, хто стоїть навпроти, є його насправдi - сталеве та виголене. Чи iснує незаперечне насправдi? У Будди немає зацiкавленостi в насправдi, вiн володiє абсолютним знанням, а пастки та лабети розставляються для нас, звичайних людей, щоб ми сперечалися, стиналися, щоб клали життя задля того, вимiру чого не iснує? Чи здатне людство одного разу збагнути, що не можна вхопити насправдi, бо унiфiкованого насправдi не iснує, i бiльше нiколи не розпочинати нiяких суперечок?

Бог пошиває нас у дурнi щоразу. Аят не може нiчого сказати менi з цього приводу. Бiдна дiвчинка стомилася за тиждень. Та й узагалi спокiйнiше тому, хто менше вчив. Колись менi було набагато спокiйнiше. Але i в спокої немає порятунку. Ти вiриш у те, що Христос викровив порятунок? Якби можна було - я б викровив трохи блакитного для Аят. Аллах вимiрює її знедолене життя кiлометрами фарбованої тканини. Якщо вона робитиме непомiтнi карби на людях, що набули нового життя як спiдницi, хустини та сорочки, тодi в наступному життi вона побачить, чого торкалися її зморенi працею руки. А от що можеш сказати ти? Чи володiєш ти знанням про своє насправдi?»

х)

Як завжди. Гуп-гуп-гуп. Колись Катерина говорила, що їй заважають спати краплини дощу. Я вважав це нiсенiтницею, тому що пiд дощ я спав, наче зачарований. Це була насолода - мати можливiсть спати досхочу, коли дощить. А вона чула биття краплин. Так само i я зараз. Чую її кроки. Може, в мене манiя? Я вiдкрив кватирку, луснув щосили. Вона здригнулась, але посмiхнулася менi. Розкута, навiть симпатична, хвойда з довгим волоссям, зiбраним у хвiст. Щоб їй нiщо не заважало, навiть власне волосся, бiжить i всмiхається ранку, а на iнших їй наплювати. А ще я подумав, що якби в мене була рушниця, я б неодмiнно влучив. Принаймнi спробував би влучити. Наприклад, у її задок, звабливий, такi короткi шорти, як лiкарська пов'язка, одна одмiннiсть: лiкарська пов'язка - на пiвобличчя, а цi шорти - на пiвдупи. Я б влучив. Вона б упала, всмiхнена, за її довгi ноги перечепилися б iншi побiгайцi. Так їм i треба. Суки, чого ж бо вам не спиться? «Та щоб тебе!!!» Нiхто мене не чує. Аж раптом - дзвоник у дверi. До бiса. Якого б це? Телеграма? Хто в наш час шле телеграми? Приязнi манiяки?

Це було гiрше за «якого б це». I наближене до манiяка. Бо це був Катеринчин Борис. Власною персоною. Забагато ранкових шокiв для пересiчних хiрургiв. «То ти не спиш? А я думав, що ти з роботи тiльки повернувся й залiг спати. I от зараз я прийду, а ти прокинешся через мене. А ти не спиш. Добре, що не спиш. Менi було трохи незручно до тебе йти. Якби було до кого… В цей час. А ти не спиш». Нервувався Бориско. Ох, i сволота. Знав, що мене розбудить, що я буду нещасний i причмелений, але все одно припхавсь i розбудив. Ще вдає з себе iнтелiгента. Делiкатничає. Теж менi. Ранковий делiкатес. «Ага. Не сплю. Через дiвчину». Навiть не збрехав я. «То вона пiшла?» «Втекла». Борис мовчав. Люблю ранкових мовчазних гостей. «Слухай, ти, може, помовчиш на кухнi? А я спробую поспати. В мене була важка нiч». «Катя мене зраджує«. Я був настiльки шокований, що не збагнув, чи вiн промовив: «Катя мене зраджує«чи «Кефiр мене збуджує«. «Що? Кефiр тебе збуджує?» «Нi. Кефiр мене не збуджує. А повинен?» «Не знаю». Цього ранку я був несподiвано вiдвертим iз шурином, чи хто вiн там менi?

Борис знову почав гратися в принципового партизана, якого захопили в полон. «Ти щось сказав». «Так. Катя мене зраджує«. «Катя тебе зраджує«. Пропапужив я. Борис ствердно хитнув рудою головою. Мовляв: правильно. Власне, я не знав, що менi йому зробити, пику набити чи що? Бо треба захистити сестру. Катька не може його зраджувати, вона не така. Вона занадто чесна. Вона непристосована до нечесного життя. Моя Катерина. Нечесне життя - там. А вона - тут. Я не розумiю, чому вона його обрала, але якщо вона вже щось або когось обрала, вона не зраджує. Примiром, вона нiколи не хотiла бути лiкарем, але вивчилась i працює лiкарем (i вона - чудовий лiкар!) тому що одного разу зробила свiй вибiр, тому що Катька гiпертрофовано вiдповiдальна. Так i з цим лайном - Борисом. Утiм, якщо вона його зраджує, то я все одно на її боцi, тому що вона моя сестра, а вiн менi - нiхто, нiщо, нiяк. «Не кажи дурниць, бо я ледь стримуюся, Борисе, в мене поганий настрiй, зараз я тобi затоплю в око, второпав? Iди краще, можеш чаю попити - i йди собi».

Натомiсть вiн всiвся у фотелi. Я його не запрошував, невже його запросив мiй фотель? Зрадник у моїй хатi. Борис навiть не всiвся, а впав. Я пильнував. Вiн крутив кистями рук м'якенько, наче схiдна танцюристка. Бiлi руки, схожi на черв'якiв, укритi рiдким рудим волоссям. Чого вiн сюди прийшов, Катеринчин Борис? Хто йому тут радий? Як каже Колобок. «Хто це одоробло, хто йому радий?» Може, вiн манiяк? А що, таке часто трапляється з людьми припилючених професiй, таких, як бiблiотекар. Бiблiотекар - манiяк. Поки ви розгублено тиняєтесь серед стелажiв, вiн бере книжку, розкриває її, швидко притуляє до вашого писку, вам бракує повiтря, ви - труп. Горе вiд розуму.

«Її не було на форумi, ти розумiєш? Ти там був. Катерини там не було». «А де вона була?» «Вона була не там. Сама менi про все розповiла. Я не хотiв це чути, якби ти знав, як я не хотiв це чути. Ти б також не схотiв. Але вона все розповiла. Навiщо рахуватися з моїми почуттями? Коли вона була з ним - не рахувалася, а зараз навiщо? Коли тобi болить бiльше - коли хтось робить чи говорить? Вона займається гiмнастикою, ти в курсi? Вправно займається. I промовляла все це так легко - наче гiмнастичнi вправи по килиму. По моїм почуттям. Наче вони створенi для її гiмнастичних вправ. Кому вони потрiбнi, мої почуття? Та нiкому. Чого ти так на мене дивишся?»

«А як менi на тебе дивитися? Як би ти на мене дивився, Борисе любий, якби я до тебе припхався вранцi й плiв казна-що? Про килими та гiмнастiв. Напевне, ти б менi зрадiв, це точно, еге ж? Подарував би щось приємне. А може, внiс би до своєї енциклопедiї як неповторний екземпляр неперевершеної людини». «Якщо ти менi не вiриш - спитайся в неї. Я б до тебе нiзащо не прийшов, хiба я собi ворог? Хiба я не розумiю, що ти мене не любиш, тому що менi заздриш, моїм академiчним знанням, я це добре розумiю. Але менi не треба, щоб ти мене любив. Менi треба, щоб ти любив її, щоб ти пояснив, що вона втрачає. Щоб змалював їй, з чим вона залишиться. Бо вiн здатний лише на те, щоб зiпсувати їй життя. Тому що вiн є хто? Пустий бiлявчик. Знаєш, є така булочка. Називається «Здобна Шелихвiстка». Просто булочка, суцiльне тiсто - без родзинок, крему, повидла - солодка й пуста. Здобна Шелихвiстка. То й вiн - здобний шелихвiст. А не Колобок». «Що ти верзеш? Якi шелихвости? Це нове слово для твоєї енциклопедiї? Хто це? Тваринка, комаха, риба? Той, хто їсть гелiкоптери? Хто це?» «Булка. Колобок. Я ж тобi кажу. А тобi все повз вуха. Колобок». «Який?» Я пошукав очима телефон, менi здавалося, що Борису необхiдна допомога квалiфiкованого лiкаря. «Який колобок? Ти зараз пишеш роздiл про народнi казки?» «Твiй». «Що?» «Моя Катерина спить iз твоїм Колобком». Щось упало. Прямо в мiй шлунок. То це ти, серце? «I я не пишу роздiл про народнi казки. Я зараз зупинився на лiтерi «Д». Дупа. «То Катерина спи… себто зустрiчається з Колобком? I сама тобi про це розповiла?» «Саме так». «I що ти вiд мене хочеш?» «Щоб ти врятував її вiд хибних крокiв. I поговорив iз цим. Я не зможу з ним говорити, я його зовсiм не знаю, про що менi з ним говорити?» «Я його теж не знаю». «Слухай, не ший мене в дурнi, є вже одна кравчиня - пошила. Я знаю, що вiн - твiй найкращий друг, то поговори з ним. Я ж не часто звертаюся до тебе по допомогу».

Я думав, коли i як. От що я думав. На питання «чому» навiть у мене було до бiса вiдповiдей. У Катерини, мабуть, теж було кiлька, хоча вистачило б навiть однiєї. Але скiльки вони це приховували вiд мене? Скiльки разiв я снiдав з Катериною, яка ледве виповзла з Колобкового лiжка? Скiльки разiв вона була нещира? Катько, але як ти могла? Я був наче вительбушена курка, все назовнi, все! А ти? Нещира, нещира, штучна. Чого менi це так болить? Скiльки разiв вiн брехав менi у вiчi? Мiй кращий друзяка Колобок. Зображував вiдстороненiсть, незацiкавленiсть, питав «тоякКатя?» Як, блiн, Катя? Так питають про щось абсолютно неважливе. Зневажливо, поблажливо, бо ж треба цiкавитися моїми родичами, якщо я їх познайомив… О, то це я їх познайомив… Чому ж я був таким неуважним, чому заслiпилися мiй розум, моє серце? Егоїст…

Як почати розмову з кращим другом, який спить iз твоєю сестрою? Сказати йому: «привiт» або краще: «привiт, старий», - i що далi? Про погоду? Про дупу Брiтнi Спiрс, про полiтичну ситуацiю в країнi, про цiни на пальне? Щось таке. «Привiт, старий. Ти бачив, скiльки вони хочуть за лiтру? Не бачив? О, то ти все проспав. З моєю сестрою». Нiсенiтниця. Блiн, це ж скiльки часу вони менi брехали? Всi цi Катеринчинi запитання про особисте життя Колобка. Вона в МЕНЕ це запитувала. Хоча хто, як не вона сама, краще про це знає? Особисте життя Колобка. Бiлявки, однаковi, фарбованi, примарнi, невиразнi. Всi фальшивi, як його особисте життя. А яке моє дiло? Куди я лiзу, чого? Я був глухий, менi було байдуже, чи маю право я щось починати?

«Привiт. Несподiвано ти. Раптова поява. Фу!» Я вiдсахнувся вiд стiни. «Ти чого? Я не тобi, я - Череваню». Колобок смiється, його друг, себто я, вiдреагував на «фу». «А тебе хитає, Андрiю? Краще б поспав, чого вештаєшся? Чи в тебе неприємностi?» Що вiдповiсти? «Так, у мене неприємностi, тому що ти спиш iз моєю сестрою». А яка це для мене неприємнiсть? Не зi мною ж вiн спить. Яка менi, в бiса, рiзниця? «Ти, може, пройдеш, агов? Старий, ти чого там закляк?» «Привiт». Нарештi я дещо з себе вичавив. Гей, де Той, хто користується мною? В мене щось забилося! «Я от думав, збиратися менi до офiсу чи нi. А ти й прийшов. Отже, спочатку ми вип'ємо кави, як тобi пропозицiя?» А що, нормальна пропозицiя. Мої руки заспокоювалися на широкому лобi Череваня. Теплий, щирий. «У тебе руки тремтять». Вказав на мої руки спостережливий Колобок. Вiн, мабуть, усе помiчає? Як Катерина пофарбувала волосся, якi в неї тендiтнi руки, яка в неї гарна шия, який у неї настрiй, те, що вона добирає бiлизну пiд колiр верхнього одягу, що б вона хотiла в подарунок…

«Андрiю, знаєш, коли вранцi несподiвано до тебе заходить друг пiсля важкого нiчного чергування; друг, який має третiй сон бачити в цей час; друг, у якого тремтять руки i який сприймає команду «фу» на свiй рахунок i мовчки п'є третє горнятко кави без цукру, в мене виникають питання. Чим я можу друговi зарадити? Я можу погратися з тобою в детектива, вгадувати, що й як, але чи не простiше буде, якщо ти мене сам про це проiнформуєш? Ну? То чим?»

Натомiсть щось сталося з моїми губами. Хтось, поки я заковтував каву, їх залiпив. «Ти». Наче потроху пiшло. Колобок шпигав мене очима. «Ти… Борис зайшов сьогоднi вранцi». «Борис? Цiкаво. То вiн тебе збудив?» «Нi. Не збудив. Я не спав. Через дiвчину». «То вiн ще вигнав твою дiвчину…» «Нi, вона втекла. Сама. Це та, що бiгає. Пам'ятаєш?» «Слухай, у тебе почався невроз. Ти б кiлька разiв поспав десь в iншому мiсцi, на кухнi, наприклад, усе б забулося. В мене таке враження, що не вона тебе, а ти сам себе будиш, а вона випадково з'являється в цей час. Себто в той час, коли вже ти сам себе розбудив». «Я не про це». «О'кей, поговоримо пiзнiше. То що Борис? Йому було лячно лущити горiшки на самотi, тому вiн припхався до тебе? Ми - маленькi мишки, ми точимо горiшки, черевця ми наб'ємо i удвох кота вб'ємо! Чи виникли проблеми з лiтерою «Д»? Примарилось якесь медичне слово?» «Ти знаєш про "Д"«. Засвербiло око. Невже я зараз рюмсатиму? «Ти звiдки знаєш про це кляте «Д», га, Колобок? Це вона тобi розповiла, Катерина»? «Може, й Катерина, а може, й нi. Чомусь пригадалася лiтера «Д». Я ж не знав, що в тебе така хвороблива реакцiя саме на цю лiтеру. Знав би - назвав би iншу. Скажiмо, «Б». Примарився Борису кипарис, пiд кипарисом ковтав барбарис Борис. Вгамуйся, Андрiйку».

Мене нервувала кава, Череваня - хвiст, а Колобок виглядав непохитним. «Я ж нiчого, Колобок. Я ж нiчого не кажу. I не сказав би. Ти ж мене знаєш, чи нi, га, Колобок? То чого ж ти нiчого менi не сказав? Ти менi друг чи хто? Я б тобi сказав. Я б тобi обов'язково сказав. Саме тобi, скотиняко! Нi НАТО, нi Буддi. А тобi - стовiдсотково сказав би, тому що ти - мiй друг». Колобок замислився над моїми тезами. Я сам би замислився, якби був здатний мислити. Але я не мiг вполювати свої думки, вони мчали, як навiженi. Як це зухвале дiвчисько, що псує мої ранки. Гуп-гуп. «А я не сказав». «Чому?» «Саме тому, що ти - мiй друг. А ще тому… В мене є правило, старий, досить просте: не дiлитися проблемами з тими, кому вiд тих проблем буде боляче, хто може тiльки заплутати чи заплутатись у проблемi, хто з однiєї проблеми намножить купку проблемок. А ще з тими, кого - ти вибач, брате, - це не стосується. Зрозумiло? Може, ще кави?»

Я мовчав. «Спочатку я не мiг тобi сказати, тому що не знав, що воно є. Що я мав би тобi розповiсти? Я трахнув твою сестру, друже? Я трахнув твою сестру, їй сподобалося?» Кава хлюпнула через краєчок. «Воно миється. Я маю на увазi скатертину. Не смикайся, Боже ж мiй, Андрiю! Хiба я мiг подумати, що тебе буде так колотити? Не переймайся. Сiдай туди… Потiм я не схотiв тобi говорити, тому що виявилося, що нам удвох добре. Навiщо тобi про це знати, що нам - добре? Ти мав би вiдчувати, що я - щасливий, що Катерина теж щаслива. Але навiщо тобi знати, через що ми щасливi?» «Нiчого, якщо мене знудить у твiй новенький порцеляновий унiтаз?» «Iди собi. Шкiдливо пити стiльки кави натщесерце». Це вiн менi говорить? Менi, лiкарю? Та кого вiн з себе вдає?

«Ти зараз до неї зiбрався? Навiщо, Андрiю? Чого тобi до неї пхатися? До того ж вона на роботi, ти хочеш там влаштувати показовий виступ?» «Чого б це вона на роботi?» «Того б це, що сьогоднi - четверте». «I? Та хоч сьоме». «Не сьоме, а саме - четверте. А це означає, що в неї клiєнтам призначено на першу половину дня. В неї прийом. Якщо про мене та про неї не хочеш думати, подумай про тих, хто наважився сьогоднi лiкувати зуби. Як ти вважаєш, цi люди заслуговують на неврiвноваженого дантиста?» «Гуманiст хрiнiв». Менi було зле, i я злився. Передовсiм на себе. Тому що в мене не було пiдстав злитися на Колобка. Я усвiдомлював це. Але я дуже на нього злився. Навiть не знаю, через що бiльше. Через те, що вiн спав з Катериною, чи через те, що вiн приховував це вiд мене. «Менi здається, що ти вже почав дещо розумiти, старий». I за цей тон я його зараз ненавидiв. «Куди ти пiдеш?» «Шукати одну людину. Бувай». Менi закортiло знайти Марину. Зараз. Неодмiнно зараз її знайти.

Навiщо менi була потрiбна Марина? Тому що вона - пряма. Яка ж пряма ти, Маринко. Я нiколи до тебе не бачив таких прямих жiнок, таких вiдвертих, таких вiдчайдушних. I як ти, така пряма, брешеш чоловiковi, маєш коханця, займаєшся коханням iз незнайомим чоловiком, з яким тебе звiв форум та гра в карти? Втiм, може, ти й не брешеш чоловiковi? Може, вiн про все знає, пiдбадьорює тебе навiть, дає поради, бо в нього теж є коханець, це вже я запам'ятав, бо таке не часто зустрiн… Як усе це можна поєднувати? Пряма, чесна Марина, в тебе має бути пряме та чесне життя! Неодмiнно має бути. Близько трьох кiлометрiв я впевнено крокував. Потiм зрозумiв, що впевнено крокую кудись. Я не знав, куди менi крокувати, де вона живе. Марина має жити бiля моря. Де вона працює - так само. В лiкарнi. В цьому мiстi шалена кiлькiсть лiкарень, я добре це знаю. Що зi мною? Я постiйно вiдшукую жiнок по лiкарнях. Лiкарiв, хворих, хворих, лiкарiв… Я зайшов у якусь забiгайлiвку. «Кави?» Самовпевнено спитав офiцiант, i мене ледь не знудило вiд самовпевненої офiцiантової кави. «Нi». Ковтнув повiтря. «Зелений чай i щось до чаю». «Канапку чи щось здобне?» «Здобне. Здобну шелихвiстку. Чи є у вас таке?» «Шали-що? Втiм, не хвилюйтеся, щось таке зробимо».

«Марат?» «Якщо ти не переконаний, що набираєш мiй номер, краще його не набирай! Привiт». Маратовi жарти. «Слухай, я…» «А чого ти не спиш? У тебе ж немає важких чи?…» Я знаю, що саме зараз вiн подивився на мою стендову фотокартку: до неї вiн дротиками крiпить папiрцi, на яких зазначає важких. Уся стiна напроти його столу залiплена фотокартками хiрургiв. Зараз вiн бачить мою голу, горду пику, не прикрашену кольоровими папiрцями. В мене немає важких. «У тебе немає важких!» Радiсно констатує Марат. «Слухай, я не через важких тебе турбую. Я на форумi…» «Трахав якусь бабу? Вона хоч нiчого?» «Нi. Нiкого я не трахав. Якщо ти не маєш на увазi зґвалтування кiлька сотень лiкарiв моєю доповiддю». «Но-но! Треба пишатися своїми доповiдями! Що там у тебе?» «Та нiчого такого. Просто я зустрiв твого…»

I кого я зустрiв? Блiн, чому я нiкого не запам'ятовую, дiрка в головi. «Мого кого?» Михась, Сашко? На чому цi козли спецiалiзуються? Думай, думай, Андрiю!!! «Андрiю, слухай, на вiдмiну вiд тебе, я, до речi, працюю. А може, я тобi снюсь? Ти менi точно не снишся, бо я не можу зараз спати. Я на роботi. От зараз пiду на «лiтучку». Мiг би не пiти, але я сам її скликав, отака байда, старий. То що в тебе?» «Та так. Нiчого. Йди, бо пролетиш зi своєю "лiтучкою"«. «Зовсiм нiчого? Зовсiм-зовсiм? Добре, о'кей. Менi здається, що в тебе щось не те з нервами, Андрiю. Але про це ми поговоримо згодом». «Слухайте, може, вам коньяку? Щось iз вами не те». Менi мариться, чи вiн менi пiдморгує? Офiцiанте? Може, вiн - коханець чоловiка Марини? А може, це вiн - чоловiк Марини? Що вони собi дозволяють? Що вони всi розумiють у моїх нервах? Ти де, га, Марино? Ти де? «У вас є дружина?» «Нi, в мене немає. А вам, мабуть, уже треба». Марино, суко, чого ти покинула мене?

«Пограбуємо Вiндрика в парадному. Коли вiн буде дивитися пошту. Бiля скриньок. Вiн думає, що все минеться? То - нi. Хай вiддає грошi. Вiндрик думає, що крутий, то ми йому яйця покрутимо». Регочуть. Пацани. Кумеднi малi пiдлiтки в широких штанях iз величезними торбами, котрi гойдаються, б'ють їх по юнацьких дупах. Доглянутi, з сучасними зачiсками. Чим вони так настовбурчують волосся? Вiск? Стирчить. Схоже, що все в них стирчить, як це волосся. Дехто з них на роликах. Дехто - на скейтах. Стрибають. Як можна стрибати з цими саквами на довжелезних мотузках за плечима? «Треба про все подумати завчасно. В Сергiя, здається, батько - мент. То хай нам пояснить, чи пiдпадаємо ми пiд кримiнальну вiдповiдальнiсть, чи нi?» «А що, можемо не пiдпадати?» «Дивлячись, як це квалiфiкують. Розумiєш, там для кожного злочину встановлено вiдповiдний вiк». «За вбивство гребуть iз чотирнадцяти рокiв». «Навiть з дванадцяти». «Та ти гониш, пацик». «Кого я гоню, теля?»

Вони чубляться. «Вбивати ми його все одно не будемо, але стусанiв вiн отримає вдосталь». Вони знову регочуть. Серед них двi дiвчинки. Одна - кудлата й тоненька, в короткiй спiдницi, їздить колами, не прислуховується до розмов. У рожевому. Iнша - з гострими очима, невисока на зрiст, мiцненька. В такому самому одязi, як хлопи. I на скейтi стрибає не нижче за них. Зараз промовляє: «Це дуже добре, що ми неповнолiтнi, якщо з розумом iз Вiндриком усе залагодити - нiякого суду не буде. Нiчого вони нам не зроблять. Навiть кримiнальної справи не зможуть порушити. Бо ми - мале-е-е-е-е-енькi-i-i-i-i, дядьку мiлiцiонере, не бийте, ми не зна-а-а-а-а-а-ли-и-и-и. Можна що завгодно коїти, звiсно, що нас не впiймають, але навiть якщо так - ми їх пошиємо в дурнi! Чи не класно я придумала?»

Я не знаю, як це вiдбулося, що зi мною сталося. Наче склався пазл. Клац. Чоловiк, якого я збирав у лiкарнi. Дiти на роликах та скейтах, що його зiштовхнули. Дамба затоки, де вона бiгає. Вона. Бiгає. Все через неї. Моє безсоння, моя безпораднiсть, моя лють та нiкчемнiсть. Немає сну, немає мрiй, немає Марини. Агов, то де ви всi? Втекли з нею? Нiчого в мене немає. В Катерини є Колобок, у Колобка - Катерина, в Бориса є лiтери. Принаймнi - «Д». А що є в мене? Гуп-гуп кожного ранку? Яка кримiнальна вiдповiдальнiсть за нещаснi випадки? Цi неповнолiтнi злодюжки. Клац. Домовитися з ними було надзвичайно легко. Солодкуватий запах трави вказував на те, що зiллячко їм до вподоби. Пропарений мозок, пiдготовленi. А в мене були й грошi, i цiкавi для них ампулки. Зрадiли навiть, ще б пак, таким зробити гидоту - радiсть. Та й що в порiвняннi з гоп-стопом у парадному - пересiчнi штовхання однiєї спортсменки? Отримає пару синцiв - второпає нарештi, що бiгати треба в безпечнiшому мiсцi. А не второпає - повторимо.

Дiвчинка «ЗвименеЯнголдзядя» (ох, цi менi янголи) ставила дорослi питання, вимагала уточнень, прагнула проштовхнути свiй сценарiй, домовлялася про суму. Аж очi запалали, наче пiсенна сосна. Для них усе це - пригода. «Штовхани цьоцю та отримай грошi, доцю». Як сталося, що їхнi власнi роки стали замалими для них, наче штанцi? «Налякаємо так, що вона забуде, як ногами ворушити, не те що бiгати, дядьку». Регочуть. «Не хвилюйтеся, ми вас не знаємо, дзядя, ми самi по собi, так, жартували, випадково все вийшло. I нам шкода. Дуже шкода. Та розслабтеся, вас знiмає прихована камера…» Регiт.

хi)

Зирк-зирк. Що менi з його зирк-зирк, коли кортить мац-мац? Але вiн - безнадiйний. Тобто навiть безнадiйнiший за мене, якщо для мене великий клопiт познайомитися з кимось, першою подати голос, без команди, як невихований собака, «ув-ув-ув», то для нього це взагалi нездоланна проблема. Завтра я пiдiйду до його вiкон, простягну йому руку, завтра я скажу йому, що менi теж усе це - важко, тому що ми - дорослi люди, тому що ми згорали у вогнi кiлька разiв, хоча ще не потрапляли до пекла, тому що нам - лячно, тому що нам страшно просто сказати комусь сторонньому, але такому надзвичайно близькому - привiт. Менi важко, але я це зроблю, тому що вiн несподiвано став людиною, котра бiгає разом зi мною. Навiть коли дивиться на мене з вiкна. Чи зрозумiє вiн? Що це значить - бiгає поруч зi мною. Разом. Назустрiч усiм. Чи зможе вiн зрозумiти, що менi кортить промовляти його iм'я, якого я не знаю, але яке я вигадала. Я назвала його Андрiєм. Я вже розповiла про нього Боговi. Хто ще здатен терпляче вислуховувати нашi дурницi, окрiм Бога?

Зазвичай мене будить радiо, в яке вмонтовано будильник. Останнiм часом я ворожу на пiснях. Яка пiсня мене розбудить - так i пiде мiй день. Сьогоднi це було: «Мрiй, мрiй про мене, мрiй, знаю, будеш мiй, мрiй про мене мрiй, любий». Такий прозорий натяк. А завтра що мене збудить, завтра? Я не знаю, але все одно пiдiйду до вiкна Андрiя, посмiхнуся йому, скажу: отже, це - я, мене звати Ганна, i ви менi подобаєтеся, я вчиню саме так, як усi цi навiженi американцi в навiжених серiалах, якими керують навiженi американськi психоаналiтики. I я буду щаслива. Нi! Я й зараз щаслива. Коли б це я посмiхалася пiд час снiданку? Своїм думкам, своїм сподiванням? «I лиш любов цвiте один-єдиний раз…» Я спiваю… Насправдi я вже обрала iм'я нашим синам, як це вульгарно, але я це зробила, так.

Я снiдала канапкою (хлiб, намащений переперченим смальцем iз додаванням часнику та кропу), присьорбувала мiцну каву з пряженим молоком. Менi було смiшно, тому що саме зараз я вiдчувала себе європейкою з українським корiнням. Кава та сало - кумедно. Десь такi самi європейцi, як я, вживають зараз свою ранкову каву, запивають сир, круасани, тост iз конфiтюром, булочку з карамеллю. Якщо злити всю каву, якою снiдають оце зараз усi європейцi, чи вийде маленьке море? Думаю, що обов'язково має вийти. Нiщо так не поєднує людей, як дрiбнi звички. Всi ми з них складаємося.

«Алло? Хто це? Мiла»? Телефонувала Мiлена. Моя рiдна сестра. Мiлена сказала, що їй самотньо. Я спочатку подумала, чи не порадити їй купити якусь мелодраму, фєнєчку на руку, почитати книжку з Букерiвського шот-листа, або сходити до зоопарку, подивитися, як вправно кидаються лайном бандерлоги, але потiм знiяковiла: як я можу, я ж така щаслива зараз, чи менi важко скласти компанiю сестрi?

Я давно не бачила Мiлену, тому що вона була людиною, яку надзвичайно дратують власнi родичi. А за таких умов важко бачитися часто. Взагалi, бiльшiсть людей, з якими я спiлкуюся, не в захватi вiд власних родичiв, але деякi з них виявили себе бiльш терплячими, нiж Мiла. Це їй ще поталанило, що в неї не було батька, не було вередливих племiнникiв, тупого чоловiка сестри, хворого дiдуся й гонорової бабцi. Мiлена пiшла вiд нас дуже давно, втiм, я не пам'ятаю, до когось чи просто пiшла. Думаю, що Мiла цього також не пам'ятає. Вона дуже рiдко давала про себе знати. Але якщо менi телефонував хтось невiдомий, кажучи, що його просила зателефонувати одна панi, у якої в метро вiдвалилися пiдбори i яка в такому вiдчаї, що навiть не пам'ятає власне iм'я, але розумiє, що їй потрiбнi новi туфлi, я знала, що це - Мiлена. Тому пiдхоплювалася, з'ясовувала, на якiй станцiї метро чекає ця безпiдборова панi, чортихалася й везла їй взуття. Мiлена старша за мене на три роки.

Менi було цiкаво, чим керувалася мати, коли називала нас. У Мiлени таке нiжне, лагiдне iм'я. До всiх вона - Мiла. А чому я маю iм'я, схоже на питання дебiлкуватої постатi: «га?», якiй вiдповiдають «на». Чого б не назвати мене iнакше? Я, звiсно, не найурiвноваженiша людина в цьому шаленому свiтi. В мене є свої примхи. Торги з Богом щодо власної смертi, а ще я святкую, нi, краще буде сказати, жалкую за Кеннедi. Кожного його дня народження, а вiн народився наприкiнцi травня, менi скорботно, я дiстаю траурнi чорнi стрiчки, прикрашаю ними офiс, у мене траур. Я п'ю лише тi напої, якi любив вiн. Слухаю пiснi Мерелiн, сподiваюся, що йому це приємно. I вдягаюся, наче Джекi з обов'язковою чорною єдвабною стрiчкою в волоссi. I думаю, чого вiн пiшов з життя, коли був такий енергiйний, сонячний, натхненний? Чому Бог обрав його? Боговi в той день, день загибелi Кеннедi, було сумно, лячно - як йому було? Колись я помiтила, що iграшковi Кени, цi самозакоханi друзi Барбi, зазвичай схожi на педерастiв, i лише один Кен, той, якого зроблено в шiстдесятi роки, дуже схожий на Джоннi Кеннедi, я тодi купила його, щоб витягувати iз шухляди раз на рiк, щоб поговорити, розповiсти, що вiн був нормальним, порядним, гарним, розумним хлопцем, перспективним полiтиком, не знаю, навiщо все це менi, але я це роблю. Менi легше спiлкуватися з тими, в кого не всi вiрять, та з мерцями.

У порiвняннi зi мною Мiла - щось надзвичайне. Наприклад, вона вiрить, що скособочена хатка бiля калюжi - це палац на березi Днiпра, i змушує повiрити в це iнших. Мiлена завжди вiдкрита для будь-яких людей, для будь-якого спiлкування. Вона може мити вiкна на сiмнадцятому поверсi, вдягнута лише в лiфчик та стринги, i щиро дивуватися, чому такi збудженi будiвельники, що зводять будинок поруч, i сусiди. Коли вона повiдомила, що працює на митницi, в мене був шок, тому що Мiла нiколи не вмiла складати цифри та речi, вона складала вiршi, та й то не всi вважали тi слова, що вона складала, вiршами. Мiла… Мене називали дивачкою, а Мiлена була незбагненною дiвчиною, батьки в дитинствi нав'язують нам одяг, вони ж та iншi люди в подальшому - моделi поведiнки.

Замiсть того, щоб вiдправити її в зоопарк, я сказала: а чом би нам не випити пива? Я була добра, все це - через Андрiя, тим бiльше, що сьогоднi - вихiдний. Мiлена зрадiла. Вона спитала, що я збираюся вдягнути? «Джинси й чорну майку», - вiдповiла я. «Це ж просто супер!» - заверещала Мiла.

Вона повеселiшала i сказала, що зателефонує згодом, щоб «домовитися бiльш конкретно». За годину я була готова й чекала її дзвоника. I вона зателефонувала. «Слухай, ти не будеш проти, якщо зi мною будуть Омар i Едик?» «Це взагалi хто?» Мiла затнулася. «Ну, розумiєш, вони задзвонили якраз коли i я тобi, i ти знаєш, це дуже незручно, але було б iще бiльш незручно, якби я, але я тебе знаю краще, нiж… тому я подумала, що з тобою, якщо це є менш незручним, нiж… тому я…» Я подумала, що коли я ще раз почую слово «незручно» вiд Мiли, я вчиню щось ганебне як на родичку, i взагалi мене може знудити. «Я чекаю на вас на затоцi», - пiдозрiло лагiдно промовила я.

Омару було десь пiд п'ятдесят. Я не думала, що такi блискучi сорочки, як була на ньому, хтось iще вдягає. А ще я не думала, що з таким чоловiком опинюся саме я. Добре було те, що Омар був мовчазний. Едуард - молодший, приблизно мiй однолiток. У нього було маленьке обличчя, блискучi оченята бiгали. Коли вiн щось говорив - вiн посмiхався. I менi було цiкаво, як це вдається йому одночасно? Чомусь, коли вiн щось казав, менi кортiло вимити руки. Як вiд чогось липкого. Я подивилася на Мiлу, вона вдягнулася в блакитнi джинси й чорну майку. Їй пасувало. Очима вона показувала на мiй одяг. Їй подобалося, що ми вдягненi майже однаково. В мене було враження, що це не вона мене, а я скопiювала її. Було огидно.

Столик обрала я. Менi набридло вештатися. Я подумала, якщо я їх не всадовлю за столик, ми будемо вештатися без кiнця. Вздовж цiєї дамби я бiгала щоранку й була щаслива, але вранцi для бiгання та вдень для прогулянок - це були двi абсолютно рiзнi дамби. Денна менi зовсiм не подобалася - забагато людей, забагато свiтла, замало кисню та води, навiть воду окупували, затьмарили люди. Омар мiг мовчати дуже довго, Едику було байдуже, про що молоти язиком, давно я не зустрiчала людину, яка постiйно щось говорила, але щось таке, що неможливо вiдтворити. А ще менi хотiлося попоїсти. Омар попрохав меню i втупився в нього. Едуард прасував меню нiгтиком, який був знайомий з манiкюром, вiн наче диригував назвами блюд та їхнiми цiнами. Торочив про щось незрозумiле, зокрема, про гумовi рукавички для миття посуду. Мiла копирсалася в серветках. Я терпляче чекала, поки вони визначаться, а що менi було робити? Минуло п'ятнадцять хвилин. Офiцiантка, яка завзято почала нас обслуговувати, зiв'яла на дванадцятiй хвилинi й пiшла собi.

«Мiло, ти будеш пиво?» Запитала я. «Так», - тихо вiдповiла Мiла, яка встигла зробити собi дуже гарну браслетку з блакитної серветки. Едуард дiстав iз сумки вологi серветки й почав терти свої доглянутi руки. Якийсь час я стежила за тим, як ретельно вiн дiставав пил з-пiд нiгтiв. Омар мовчав собi. «Дiвчино!» Звернулась я до офiцiантки. «Будьте ласкавi, нам - «Стелла Артуа» - два по нуль п'ять». «А може, будете щось до пива?» - натренованим голосом спитала дiвчина. «Кальмари є?» «Є анчоуси, жовтопузик та кiльця омарiв».

Я подивилася на Омара. Вiн мудро змовчав. Вiн був схожий на щось таке величне, що вiдкриває писок тiльки тодi, коли просиш його про пораду. Напевне, по ньому можна було ворожити, як по Книзi Змiн.

«Знаєте, омари в нас уже є, дякую». Нi, i зараз не вiдреагував! «Ну, оце тепер знаю. А ви знаєте, в нас не можна вечеряти своїми омарами». «А ми не будемо їх їсти». «О'кей. Але звиняйте, я буду придивлятися. То що вам принести?» «Анчоуси». Менi було шкода, що нiхто не додумався назвати продукти «едиками». Могли б так назвати, наприклад, цитрину. «Едичка». На честь Едуарда Лiмонова, але - нi. А якби назвали, тодi б ця дiвчина могла спитати: «А едичок до коньяку не бажаєте?» Я б тодi таке їй вiдповiла… «Анчоуси i все?» «ЦЕ ВСЕ??» - не вiдмовила собi в задоволеннi заверещати я до своїх спiвзастiльникiв.

«Зачекайте». Промовив Омар. «Три пива», - виник Едик. Вистрибнув грайливою рибкою з власної промови. «А анчоусiв на порцiю - нормально»? Запитав. «Едик, може, анчоусiв на порцiю i нормально, але менi, наприклад, треба подвiйна порцiя», - сказала я. «Тодi менi - грецький салат». Едик сяяв. «Яблучний сiк». Це вже Омар. Усi ми мовчали, тiльки Едик щось говорив по мобiльному телефону. Я в принципi не дуже балакуча, але то був мiй вихiдний, я мала намiр спiлкуватися з сестрою, а натомiсть отримала двох незрозумiлих чоловiкiв. Один - постiйно мовчить, iнший - несповна розуму. Я вiдчувала напруження. Мiла чухала плечi. Спочатку - лiве, потiм - праве. Було б у неї бiльше плечей - вона б перечухала всi по черзi. Едик теревенив по телефону, Омар мовчав. Чудово.

Я кахикнула. «А чим ви займаєтеся?» - спитала. Омар подивився на мене несподiвано уважно, покопирсався в барсетцi, яка нагадувала морду бульдога, i витяг вiзитiвку. На нiй було написано, що вiн - власник ресторацiї схiдної кухнi, розташованої в центрi мiста. «Це ж треба! - не витримала я. - А чого ж тодi ми тут сидимо? Ти чого нас до себе не запросив? Посидiли б, як люди, люля-кебаб, самса, кальян». Я була настiльки здивована, що покликала офiцiантку й замовила ще пива собi та Мiленi, а також каву, арахiс, фiсташки та прикопчений сир - сулугунi. Омар не вiдповiдав. Вiн знизав плечима. «В Омара кухня на цiнувальникiв саме схiдної кухнi, вiн нiкому не нав'язує свої смаки». Сказав менi Едик, вiн уже скiнчив розмовляти по мобiлцi. «А ти - цiнувальник?» Поцiкавилася я. Едик зареготав. Менi було сумно. Я замовила ще пива. Менi неважко напитися, як будь-якiй людинi, хто зазвичай не зловживає спиртним, хоча чому, власне, зловживає, хто це сказав? Людина спиртним насолоджується. Або використовує його. Я подумала, що зараз натовчу пику Едику. Встромлю йому в очi анчоусiв, що вiн тодi теревенитиме?

«Може, i в тебе є ресторацiя?» Запитала в Едика. Той знову протер руки вологими серветками. Потiм узяв серветку й почав терти краєчок свого бокала. Потiм схопив i почав терти бокал Мiлени. «Нi, я - хiрург». I тут мене наче вразила блискавка, я згадала, хто такий Едик. «Мiлено, це той бовдур, який вигнав тебе зi свого замiського будинку в Новий рiк, тому що ти наставила вiдбитки пальцiв на його вiтражних дверних врiзах?» «Так, це вiн. Слухай, менi так приємно, що ти пам'ятаєш цю дотепну iсторiю». Мiла мала натхненний вигляд. Я не зводила очей з Едуарда. Вiн посмiхався. На його мiсцi я б не почувалася так упевнено, я можу бути брутально-невихованою з людьми, яких ненавиджу. А ще я думала, як менi примудритися насцяти в його бокал або, може, просто прополоскати там руки так, щоб вiн цього не побачив, а потiм випив цю рiдину.

Я згадувала, як вона менi телефонувала тодi. Мiла. Трохи завернуло на першу ночi, i я встигла випити келих шампанського (тiльки через повагу та за компанiю з мамою, тому що я ненавиджу цей напiй), як зателефонувала Мiлена. Розгублена, чужа. Вона була наче зламаний банкомат, повiдомляла, що не може йти, не може їсти, нiчого не може. Не знає як. I я тодi зiрвалася й поїхала в передмiстя - забирати її. Скiльки коштувало менi таксi в новорiчну нiч? О, це пусте. Скiльки коштували мої сльози, коли я побачила це створiння, яке було подiбне на снiговика на узбiччi. Я б його застрелила, цю наволоч. Едуард. Чого вiн запросив мою нечупару Мiлу в свiй охайний будиночок? На що вiн сподiвався? На те, що вона стерилiзує себе на цю новорiчну нiч? Або на все подальше спiльне життя пiд одним дахом? Яке право вiн мав вигнати її надвiр тої казкової ночi, її, Мiлку, яка до двадцяти рокiв вiрила в дiдуся Мороза? Вбити.

Замiсть убивства я спокiйно допила своє пиво i з'їла все, що залишилося в тарiлках. Знищила недоїдки. «Я пiду». Сказала я. Пiд моїм поглядом Мiла закрилася, як денна квiтка надвечiр. «Заходьте при нагодi до мене в ресторацiю». Урочисто промовив до мене Омар. Вiн заслiпив мене металокерамiкою, наче сонцем. «Слухайте, панночко-Ганночко, було великим задоволенням нарештi познайомитися з вами. Треба частiше бачитися!» - джеркотiв Едуард.

Мiла задзвонила менi ввечерi. «Привiт. Дякую тобi за… Як тобi Омар та мiй Едик?» Я думала, чи гострiше їй вiдповiсти, чи нiчого не вiдповiдати, а просто заслати на хер? Якби в мене не було Андрiя, я б поводилися, як завжди - безцеремонно. Сказала б Мiлi, що вона непристосована до життя iстота, позбавлена можливостi думати ще з дитинства, що вона обирає чоловiкiв, поруч з якими я б не пiшла виносити навiть смiття, що кращого екземпляра на вiдстрiл, нiж Едик, не iснує… Але зараз я наче побачила, як Мiла сховалась у власнi плечi, тому я була шляхетною, Андрiй облагородив мене м'якiстю. Я була поблажливою. «Я думаю, Мiло, що ти - доросла дiвчина i сама здатна обирати собi знайомих». Тiльки це й вiдповiла. «А вони тобi не телефонували?» «Хто?» Я встигла подумати про господарiв, якi здають Мiлi хату, про податкових полiцiянтiв, про сусiдiв, яких Мiла перiодично затоплювала, але аж нiяк не про…

«Омар та Едик. Менi здалося, що вони тобi хотiли зателефонувати. То вони не телефонували, нiчого не питали про мене?» Я мовчала. «Розумiєш, я почала думати, а чи кохаю я Едика? I не змогла собi нiчого вiдповiсти. Уявляєш, зовсiм нiчого? Так дивно, я завжди наодинцi з собою була такою вiдвертою. Тодi я випадково познайомилася з Омаром. Вiн такий надiйний, ти не вважаєш? Вiн менi здається саме таким, але для впевненостi менi конче необхiдно було комусь його показати. Таким людям, що розбираються в людях. А в людях серед усiх моїх приятелiв розбираєшся ти та Едик… От я i… Вiн вiдмовився зi мною говорити про Омара, а що скажеш ти?» «Ну, вiн дуже стриманий». Так вiдповiла я. I поклала слухавку. I пiшла вкладатися спати. Завтра я буду точно знати, як звуть Андрiя. Обов'язково буду це знати. Знати - або вмерти. Тiльки так.

хii)

Зранку болiла голова. Нестерпно. Але я все одно посмiхалась i гладила її. Я не спала всю нiч, крокувала по кiмнатi, навiть розбудила маму. Розповiла їй про нього. Так важко нести це повне вiдро i не розхлюпати. Ми з мамою рiдко були вiдвертими одна з одною, нiколи не були подругами, вона зазвичай розповiдала менi щось про свою роботу, а я слухала i думала, коли вона залишить мене наодинцi з самотнiстю. Нiколи про особисте. Вона не розповiдала менi, як це - жити без батька, я нiчого не знала про її особисте життя нi до шлюбу, нi протягом шлюбу, нi - потiм. Яка вона була дiвчиною - моя мати - я не знала, менi було нецiкаво. Так само я не розповiдала їй про свої особистi здобутки, але саме тому, що їй це було цiкаво. Я завжди була невпевнена у своїх стосунках, у своїх чоловiках, у своїх почуттях, тому боялася дiлитися з кимось, менi здавалося, що чим частiше я буду про це говорити, тим скорiше вони розтануть, розчиняться в моїх сумнiвах. Мама завжди мене дратувала своєю допитливiстю. Коли йшлося про особисте життя, мама перетворювалася на професiйну нишпорку.

А зараз я насмiлилася розповiсти їй про зовсiм незнайомого чоловiка, який пiдкорив мене своїм поглядом крiзь фiранку. «Вiн дорослий?» Розпитувала мати. «Не дитина». Фиркнула я. «Чи таке буває? Скажи менi, чи буває кохання з першого погляду крiзь фiранку?» «Мабуть, буває. Як би там не було, менi подобається колiр твого обличчя, Ганю». Менi стало смiшно, давно я не почувалася настiльки щасливою, наче на очах життя моє наповнювалося сенсом, як гумовий човник, схожий на нiкудишнє ганчiр'я, перетворювався на справжнiй човен за допомогою натискання на звичайну «жабку». Я думала, як дотепно буде розповiдати нашим з ним дiтям iсторiю знайомства. Коли вони мене спитають, мамо, як ви познайомилися з батьком, я вiдповiм, що ми обидва просто обожнювали ранки. А потiм ми з ним, постiйно перебиваючи одне одного, розповiли б їм про те, як я бiгала, i як вiн стежив за мною з вiкна. I дiтям вiдразу закортить бiгати з нами, так ми будемо бiгати вже спочатку втрьох, потiм - учотирьох, а згодом, може, i вп'ятьох? Як пiде…

Спочатку я нiчого не зрозумiла, тому що дивилася на його вiкно. Потiм бiль у ногах, на мене наїхали дiти на роликах, невiдомо звiдки вони з'явилися, дiти не катаються вранцi. Я щось крикнула їм жартома. «Гей, слони на колiщатках, пильнуйте!» I знову дивилася на його вiкно. Аж вони знову повернули й почали наближатися до мене, за ними ще дiти - вже на скейтбордах, тодi я закричала, i ще хтось волав: «Звертайте, куди ви прямуєте, дiти?» Я побачила очi, їхнi очi, порожнi, шаленi, вони летiли прямо на мене, а в мене не було нiякого безпечного вiдступу. Я крутила шиєю, поштовх, знову поштовх, ноги перетворилися на палицi. Останнє, що я пам'ятаю, це - бiль та свiй крик, який поглинала безодня, потiм дамба, що неухильно наближалася. П'ятдесят або двадцять п'ять метрiв - немає нiякої рiзницi, коли в тебе вибухають вуха. I бетонна плита, яка от-от стане подушкою для твого обличчя. Нi-i-i-i-i-i-i-i-i-i.

Так дивно, я був на роботi, але почув. Я тiшився з того, що знав: завтра буде той ранок, який я не зустрiну, бо знаходитимуся в цупких обiймах здорового сну. Нарештi все це скiнчиться. Цiкаво, що там? Хтось допомагає їй пiдвестися, каже, ох, уже цi пiдлiтки, замiсть того, щоб збиратися до школи, вони влаштовують естафети на набережнiй. Роликовi перегони. Вона, переконаний, скиглить трохи. Через розбитi колiна, чи що? Нiколи не падала? Ну, то пiде на користь, дiвчинко, всi люди колись падають, нiчого страшного. Треба бути уважнiшою та обирати для ранкових прогулянок бiльш спокiйнi та безпечнi мiсця. Такий от рецепт. Бувай здорова.

Що це в обличчя? Пити. Свiтло. В обличчя. Що це б'є в обличчя? Пити. Приберiть. Свiтло. Губи. Де губи? Сухо. Сушить. Води. Немає голови. Немає голови. Немає. Як я думаю? Чим? Де голова? Води! Пити. Я бiльше не можу. Приберiть свiтло! Не можу. Тiнь. Багато. Чиї? Де? Чому? Руки. Маски. Кати? Що? Як? Пити. Сухо. Ковдру. Трусить. Ковдру. Пити.

Це ж треба. Падають люди, наче зiрки, тiльки встигай замовляти бажання. Власна необережнiсть. Одна злетiла з ескалатора, а треба, люба моя, висиплятися й за поручень триматися, як тобi говорить тьотя. Iнша злетiла з дамби. Самогубця, чи що? Дуже романтично. Черепи не витримують, тонкi в жiнок черепи. Чиясь мати ридає. Чого ж ви зараз плачете, мамо? Треба було дивитися за донькою, чого ж вона в тебе нi сiло нi впало - шугонула з дамби? Впала. Штовхнули. Угу. Всi так говорять. Попросив, щоб її десь подiли, не можу цього бачити, дратує. «Андрiю Iвановичу, ви мене пам'ятаєте? Ви мене оперували». Каже крiзь сльози. Як вони швидко дiзнаються нашi iмена та по батьковi, цi нав'язливi родичi. «Я так вам вдячна за те, що ви поставили мене на ноги, благаю, врятуйте мою донечку, чому це сталося з нею, навiщо, вона така молода, така хороша дiвчинка». I знову окремi лiтери гуркочуть камiнцями серед водограю слiз. Чому всi батьки думають, що травмувати можна лише поганих дiточок? Хто-небудь, заберiть звiдси цю жiночку. Хай посидить там, у холi.

Тепер усе просто. Чистi руки, прозорий погляд. Що в нас? Кепсько, але впораємося. Всi iнструменти в порядку, втiм, у мене завжди порядок. Три години копирсання в чужому мозку. Кажуть, що в жiнок його немає, а в чому тодi я порпався? «Не забувайте стежити за потом, не за її, чорти вас забирай, за моїм! З лобу витрiть. Дякую». Скiльки? Чотири години? Ого. Хтось пройшовся долонею по плечу. «Старий, ти - генiй».

Тепер вiдпочити. Знову вона. Каже, що я її оперував, цiлком можливо, я не запам'ятовую облич матерiалу. Спокiй, усiм зараз потрiбний спокiй. Треба перепочити. Їй, вам, менi. Нiяких хвилювань. Зараз до неї не можна, поки що вам туди не можна, нiкому не можна, розумiєте людську мову? Не хвилюйтеся, ще раз вам кажу, все нормально, за нею доглядатимуть. За хвилин тридцять можете пiдiйти до мене, тодi я все розповiм, так. Тiльки не треба нервувати, по-перше, я цього не люблю, по-друге, це не корисно. Ще на одну операцiю - подивитися, що там i як. Утомився, але нiчого. Завтра вранцi завалюся спати - тiльки мене увi снi й бачили, еге.

«Сiдайте. Пiдсуньте стiлець ближче, я захрипнув, важко говорити голосно. Ну, що я вам можу сказати, небезпеки вже немає. Жити вона буде. Та не треба менi дякувати, жiночко, не треба. Зарано дякувати. Жити - це ще не все, тому що про наслiдки я вам сказати зараз не можу. Коли вона отямиться, чи буде вона щось пам'ятати, бачити, усвiдомлювати - поки я нiчого не можу сказати. Ось так. Не треба дякувати, це - моя робота. У вас є робота? От, якщо є робота, треба робити її якiсно. Закрили тему. Як це трапилося, ви знаєте? Дуже небезпечна травма, не уявляю собi, як це можна впасти, щоб таке собi заподiяти. Пiдлiтки зiштовхнули? Де це було? Так. Днiпровська затока на Оболонi… на Оболонi, так. I що вона, там бiгає, кажете? Кожного ранку. Ах, спорт вона любить… Зрозумiло. Та нi, нiчого! НIЧОГО! Я ВАМ КАЖУ. Що ви кажете? Нi, менi не погано. НI! Нормально менi. Я просто не мiг виспатися тривалий час, але… Господи… Що? Я не вию, це вам мариться. Йдiть, вiдпочивайте, та ЙДIТЬ УЖЕ!!!!!»

«Нi, я не хочу води. Нi, я вам сказав, не треба ВОДИ! Що ви тут робите взагалi? Дайте менi спокiй. Вам слiд iти. Я ж вам сказав - геть! ГЕТЬ! Нi. Я не нервуюся. Чого б менi нервуватися, га? Все минеться, i це - минеться, так. Що зi мною? Нiчого. Нiчого такого зi мною, це не зi мною що, а з вашою донькою. ДОНЬКОЮ! Сестро, янголи, ви де? Чого тут стороннi люди, можете менi ПОЯСНИТИ?? Менi немає нiякого дiла, чи запрошував я цю жiнку, чи нi! В мене є право на перепочинок, правда, кицю? То й ЗАБЕРИ ЦЮ БАБУ ВIД МЕНЕ!!! Я не кричу, кицю, я не кричу, тобi ЗДАЄТЬСЯ ЦЕ! Я - ЦIЛКОМ СПОКIЙНА ТА ВРIВНОВАЖЕНА ЛЮДИНА, КОЖНОГО РОКУ ПРОХОДЖУ МЕДИЧНИЙ ОГЛЯД, У ТОМУ ЧИСЛI У ПСИХIАТРА, ВТОРОПАЛИ ВИ ВСI?? Покиньте мене усi ви. Я не кричу, менi не зле. Приберiть цi склянки. Хочу спокою, хочу тiльки спокою, а ж хотiв тiльки спокою, чи не так? Я не кричу. Цього не може бути. Всього цього не може бути, але є. Чому? ЧОМУ???»

«Хай, Ена. Ти коли-небудь замислювалася над тим, як ми живемо? Коли ми вкладаємося спати, й коли пiдводимося, i чому саме тодi? Чим керується людина? Свiтлом i темрявою? Її орiєнтири - ранок та нiч. Але ж - ранок i нiч - убивцi, ранок убиває нiч, а нiч убиває ранок, а що ж роблять люди? Люди живуть за розкладом цих убивць. Щоранку, щоночi. Людина, що чула крик. Аят? Колiр того, хто послизнувся в повiтрi, який вiн? Вiн губиться… Але вже зараз вiн шурхотить зеленими травами, огортає кожну стеблину, вбирає в себе зеленi кольори, кольори життя, яке, в принципi, в кожного бiле, незалежно нi вiд чого…»

This file was created

with BookDesigner program

bookdesigner@the-ebook.org

18.06.2009

Оглавление

i)

ii)

iii)

iv)

v)

vi)

vii)

viii)

ix)

х)

хi)

хii)

Реклама на сайте