«Українська книга мертвих»

Любовна новела

— Палітурка, звичайно, буде чорною, — завів укотре уже своєї улюбленої Пісеньки мій заступник хорунжий Єрофантенко, — в центрі велика червоно-кривава пентаграма, а в ній уже наш коханий тризуб, жовтий, як чоло небіжчика, до того ж на тлі блакитно-анемічної плями, такої собі ляпки з рваними краями, і — назва, блідими, як той кінь в Апокаліпсисі, літерами: Українська книга мертвих!

— А автор? — спитав я його знічев'я.

— Що — автор? — здивувався хорунжий.

— Зазвичай, на обкладинці зверху вказується прізвище автора.

— А-а, ти про це, Ігоре, — засміявся хорунжий Григорій Єрофантенко, — заради естетичної довершености я пожертвую своїми авторськими амбіціями, хай ім'я автора стоїть десь в іншому місці, на форзаці чи що. У нашій справі головне — вдала палітурка, аби той, хто її побачить, відразу втямив: тут не жартують.

— А ти хіба не жартуєш? — спитав я Григорія і мимоволі впіймав себе на думці, що й справді не знаю, жартує мій бойовий товариш про свій намір написати і видати після війни "Українську книгу мертвих", чи має щодо цього цілком серйозний намір. З одного боку, веселий цинік і правовірний постмодерніст, колишній не обтяжений моральними принципами журналіст Григорій Єрофантенко навіть у цій страшній війні знаходив елементи гри, а з іншого — він побував у стані клінічної смерти, тобто на тому світі, і тепер у вільний час пише на мікрокомп'ютері свого автомата текст цієї самої Книги.

— Так, так! — фальшиво радіючи, вигукнув Григорій і, раптово посмутнішавши, додав:

— Але-е-е ні!