«Українська книга мертвих»

Василь Кожелянко Українська книга мертвих

Любовна новела

— Палітурка, звичайно, буде чорною, — завів укотре уже своєї улюбленої Пісеньки мій заступник хорунжий Єрофантенко, — в центрі велика червоно-кривава пентаграма, а в ній уже наш коханий тризуб, жовтий, як чоло небіжчика, до того ж на тлі блакитно-анемічної плями, такої собі ляпки з рваними краями, і — назва, блідими, як той кінь в Апокаліпсисі, літерами: Українська книга мертвих!

— А автор? — спитав я його знічев'я.

— Що — автор? — здивувався хорунжий.

— Зазвичай, на обкладинці зверху вказується прізвище автора.

— А-а, ти про це, Ігоре, — засміявся хорунжий Григорій Єрофантенко, — заради естетичної довершености я пожертвую своїми авторськими амбіціями, хай ім'я автора стоїть десь в іншому місці, на форзаці чи що. У нашій справі головне — вдала палітурка, аби той, хто її побачить, відразу втямив: тут не жартують.

— А ти хіба не жартуєш? — спитав я Григорія і мимоволі впіймав себе на думці, що й справді не знаю, жартує мій бойовий товариш про свій намір написати і видати після війни "Українську книгу мертвих", чи має щодо цього цілком серйозний намір. З одного боку, веселий цинік і правовірний постмодерніст, колишній не обтяжений моральними принципами журналіст Григорій Єрофантенко навіть у цій страшній війні знаходив елементи гри, а з іншого — він побував у стані клінічної смерти, тобто на тому світі, і тепер у вільний час пише на мікрокомп'ютері свого автомата текст цієї самої Книги.

— Так, так! — фальшиво радіючи, вигукнув Григорій і, раптово посмутнішавши, додав:

— Але-е-е ні!

Хорунжий Єрофантенко залишався у своїй звичній ролі. Як його безпосередній начальник — командир сотні спеціяльного призначення — я мав би вживати якихось заходів до цього хронічного порушника дисципліни, хоча б за те, що він стер з комп'ютера свого АКМа (Автомат Калаченка мобільний) звукові записи з патріотичними промовами президента України Леонтія Горохова, а натомість завантажує вивільнену комп'ютерну пам'ять текстами своєї УКМ, так він по-панібратськи називає своє творіння — Українську книгу мертвих, але ж Григорій не лише мій приятель, а й фантастично хоробрий і дуже професійний вояк. Та й хто з солдатів Українського Війська не зітер зі свого автоматного комп'ютера це патріотичне лементування і не записав, хто що собі вподобав?! Хто — пісні Марти Сніжинки, сестер Ластів'яненко, Руслани, Івана Джонсона, хто — рок-груп "Чорний дирижабль", "Екстезі", "Нір-Ванна", "ВВ", "Мандри", а хто й концертні записи письменника-пофіґіста Леся Побарабанського. До того ж звуковий блок зовсім не впливав на основну роботу "бортового" комп'ютера цієї стрілецької зброї: отримавши дані про ціль, вирахувати траєкторію кулі та потужність вистрілу. Тому як міг я, командир сотні, заборонити своєму заступнику складати на особистому АКМі свою ж власну УКМ?!

Мій "бортовий" комп'ютер затьохкав соловейком, що означало прихід електронної пошти. Я нігтем натиснув клавішу і прочитав на моніторі сердите запитання полковника Щеневмерлого: "Чому не доповідаєте ситуацію, сотнику?" Я вже двома нігтями набив на клавіатурі: "Все за планом. Чекаємо, поки стемніє." І підписався: "Сотник Тризубич". Перестраховується пан полковник Щеневмерлий, кожну дрібничку хоче передбачити. Неперевершений аналітик-штабник, блискучий планувальник операцій, але страшенний зануда наш начальник відділу спецоперацій Ґенерального штабу Українського Війська, цей полковник Щеневмерлий.

Чого з'їдатись? Сотня Тризубича ще жодної операції не провалювала. За кілька годин, коли стемніє, ми покинемо своє сховище у Цецинському лісі, проникнемо у Чернівці, захоплені ворожим військом, і здійснимо велику диверсію, що має завдати суттєвої шкоди супротивникови. За планом полковника Щене-вмерлого, група сотника Тризубича має знищити паливний склад під Чернівцями, а також три мости через річку Прут. Це, за версією високовченого ґенштабіста, стане запорукою успіху планованої операції Ґенштабу Українського Війська під назвою "Весна неминуча". Знищення запасів пального унеможливить контратаку бронетехніки супостата, а підірвані мости через Прут, по-перше, не дозволять головним силам ворога надати допомогу корпусу, що окупував Чернівці, а по-друге, відріжуть цьому корпусу шлях до відступу, коли українське військо вдарить на них зі сторожинецького боку. Якщо операція "Весна неминуча" буде успішною, то це буде перша перемога Українського Війська після низки ганебних поразок протягом двох років, безславного відступу на захід, аж до самих Карпат. Тепер, впершись плечима у ці українські гори, Україна дасть потужну відсіч аґресору, твердять пропаґандисти з адміністрації президента, а операція "Весна неминуча" стане першою ланкою процесу "Великого перелому".

А ми хіба проти? Ми зробимо все, аби завтра вранці — одночасно — злетіли в повітря три мости через Прут і згоріли всі цистерни з соляркою на заволіцькому складі — й ті, що під землею, і ті, що над.

— Пане сотнику, — до мене підповз бунчужний Хрущів, — хлопці просять дозволу закурити, якраз почав вечірній туман заходити, тож маскування не буде порушено.

— Гаразд, але по черзі, — відповів я і звернувся до Єрофантенка: — Може, й нам по цигарці, Григорію?

— Давай.

Я витягнув з бокової кишені блакитну пластикову пачку "Верховини" з фільтром, і ми з насолодою закурили.

— Епіграф до УКМ я візьму з Біблії, — мрійливо потягнув Єрофан-тенко.

— Я навіть знаю, який, — весело підтримав його я.

— Який? — зацікавився Єрофантенко.

— Євангелія від Матвія, 10, 34–36: "Я приніс не мир, а — меч".

— Правильно, — не здивувався Єрофантенко.

— Григорію, — несподівано сам для себе серйозно і схвильовано звернувся я до Єрофантенка, — я тебе ніколи не розпитував про смерть. Можливо, мене сьогодні нарешті вб'ють, розкажи, як там?

— Тебе сьогодні не вб'ють, — теж серйозно відповів Єрофантенко, — а вб'ють двох шеренгових — Іваненка та Петренка, а також бунчужного Хрущіва.

— Звідки?..

— Добре, — перебив мене Єрофантенко, — я тобі розповім. Коли хтось із тих людей, яких я знаю, має померти, мені сняться жінки-рослини, ну, ростуть із землі такі собі гарні жіночки…

— Як ростуть?

— Як дерева, або радше — як буряки, — продовжував Єрофантенко, — тож коли хтось має померти, то вони всі хором починають пронизливо верещати і показують пальцями на кандидата в небіжчики. Ось на цих трьох і показали…

— Шкода, — зітхнув я.

— Пошкодуй живих, — посміхнувся Єрофантенко. — То що ти там питав? Як там?

— Та цікаво все-таки, — зніяковів я, — хоча, можеш і не відповідати, я прочитаю ЦЕ у твоїй УКМ … якщо доживу, звичайно, до її завершен-ня.

— Якщо ти думаєш, що я у своїй УКМ буду описувати замогильний вояж українця, за зразком Єгипетської чи Тибетської книги мертвих, то це не так, — сказав Єрофантенко. — УКМ — це книга про живих. Але ти запитав мене, який заглянув за межу, як там, то я тобі скажу таке: з того боку у кожного своє посмертне існування — все залежить від підготовки.

— Якої підготовки?

— Підготовки до смерти тут і народження там. Відомо всім, що кожен, хто народився, мусить померти, але мало хто знає, що кожен, хто помер, мусить народитися.

— Про це й твоя УКМ?

— Не лише, — пожвавився Єрофантенко, — адже мій твір — це не просто КМ, а УКМ, тобто не лише про смерть, а про смерть українця.

— Що, є якась різниця? — іронічно кинув я.

— Велика, — серйозно сказав Єрофантенко, — у питанні смерти українець має великі проблеми, бо дуже любить помирати ще за життя, себто фізично існувати, але вже з повним відчуттям смерти.

— Та що ти, Григорію, мелеш!? — хотів я обуритись, але Єрофантенко мене перебив:

— І ти, Ігоре — перший приклад такого стану!

— Я?

— А хто ще так послідовно шукає смерти на цій війні, як не ти?

Крити не було чим, я справді воював не так із патріотичного обов'язку, як шукав легкої смерти. Ну не можу я впоратися з цим важким коханням. Ніяк! Добре би ще воно було нещасним — можна було б якось боротись, але ж ні — любов наша з веснянкуватою Маргаритою була взаємною і дуже сильною, та нам треба було розлучитись, і тому я тепер хочу вмерти. Два роки я пхаюсь у найкривавіші бої, але ворожі кулі якось обминають мене, якщо не брати до уваги кількох легких поранень.

— Кажеш, я? — перепитав Григорія.

— Ти, — підтвердив Єрофантенко, — але ти ще ідейний живий мрець, бо ніби маєш якусь незбориму причину, а більшість українців нудять світом, енерґетично мертві просто через брак життєвої сили. Багато хто вже народжується мертвим.

— Добре. Якщо так, то таким, за твоєю логікою, мабуть, набагато легше вмирати вже насправжки і, очевидно, більш комфортно мандрувати світом тіней.

— Якраз навпаки! — вигукнув Єрофантенко. — Бо той, хто не прожив повноцінно земне життя, випереджував події, вмирав ненасправді, а так собі, знічев'я, через млявість волі, той отримує у потойбіччі великі проблеми. Бо якщо він жив, як мертвий, то й вмирає, як мертвий.

— Щось ти, Грицю, у якийсь сюр вдався, — розгублено буркнув я.

— Ні, — швидко заперечив Єрофантенко, — жодного сюрреалізму, я хотів сказати, що коли цей безвольний українець живе, як мертвий, то коли приходить час вмерти по-справжньому, він робить це так само бездарно, як і жив. Знаєш, у чому найбільша біда українців? Не в тому, що вони, як писав класик минулого століття, погано одягаються, а в тому, що вони погано вмирають! Ти бачив, Ігоре, як вмирали твої бойові товариші?

— Таж бачив.

— Та й як?

— Справді негарно, — мусив зізнатись я.

…З гори, назву якої вже всі забули, бо називали її останніми роками здебільшого "висота 202", спускався високий худий чоловік у довгій білосніжно-білій одежі, підперезаний золотим поясом. Він мав довге волосся, коротку борідку, а очі — незрозуміло якого кольору. Він пройшов через наші позиції, не звертаючи уваги на вояків, що залягли в кущах, і попрямував до річки.

— Це він? — спитав я Григорія.

— Він.

— А він знає про твій епіграф до УКМ?

— Якби не знав, то не був би таким сумним.

— Мабуть, не цього він хотів.

— Авжеж ні, — сказав Єрофантенко…

— Хоча й вороги наші не краще вмирають, — продовжив попередню тему я.

— А вони хто?! — обеззброїв мене Григорій. — Але знаєш, що найсмішніше, Ігоре? — Він, очевидно, хотів прочитати мені всю свою ще ненаписану УКМ. — Що українці не лише живуть, як мертві, вони ще й завзято культивують свою некрофілію.

Я мусив мовчати.

— Вони, — продовжував Єрофантенко, — а справедливість вимагає казати "ми", обернуті в глибоке минуле — в Аратту, в Скифію, в Трою, дивимось куди завгодно, лише не в майбутнє…

— А віра в так зване світле майбутнє?! — блискавично зреаґував я.

— Твоя правда, Ігоре, — погодився Григорій, — до "світлого майбутнього" українці мають такий же зворушливий пієтет, як і до "шляхетного минулого". Тоді скажу по-іншому: ми дивимось куди завгодно — в минуле, в майбутнє, лише не в теперішнє. Інші нації менше зважають на те, що минуло, і те, що ще не настало, зате мають непогане теперішнє. І світле, і шляхетне.

— Це ще не ознака культу некрофілії, — спробував полемізувати я.

— Це якраз та сама ознака! — Єрофантенко закурив ще одну цигарку. — Жити треба, а це означає відчувати себе ТУТ і ТЕПЕР, а що робимо ми? Складаємо список своїх поразок у минулому, і покладаємось на якогось доброго вуйка у майбутньому. Яка ще нація має такий шанований, виплаканий і виплеканий реєстр своїх військових невдач?! Поразки на річці Калці, під Берестечком, під Полтавою, під Крутами, під Базаром, під Бродами, вже недавно додались — на річці Десні та під Житомиром, і ось як закономірний наслідок цієї могильної філософії маємо тепер Україну у вигляді вузької смужки вздовж західного кордону з армією, притиснутою до Карпат. Крім того, ще й зазнала краху віра в "доброго вуйка" у майбутньому — НАТО, як бачиш, зайняло позицію зрадницького нейтралітету і терпляче очікує, поки українське питання вирішиться само по собі.

— Ну, це вже загальні речі, Грицю, — пирхнув я, — невже ці банальності й складатимуть твою УКМ?

— Без банальностей не обійдеться, — не образився Єрофантенко, — але на них треба вказати, як на причини того, що маємо. А маємо ми, як не крути, повільне, але неухильне вмирання нації. Тієї нації, яка ще й як слід не жила, радше жила якось невпевнено, боязко, з винуватим огляданням довкола і постійним обставлянням свого життєвого простору трупами. Бо що таке смерть? Це розпад того, що було людиною — на тіло, тобто труп, і, умовно кажучи, душу. Після цього акту людина перестає існувати і нема жодної підстави ототожнювати її з її ж трупом. Людини більше нема, а труп — це лише білкова матерія, що нетривалий час зберігає певну форму, а потім перетворюється в щось інше.

Що робить у випадках смерти людини мудра вітальна нація? Людину викреслює з числа живих, а труп кидає на сніданок орлам і вовкам.

Що робить у таких випадках українець? Він переносить своє ставлення до людини, якої вже нема, на її труп і вибудовує культ померлого. Малює портрети трупа, ставить пам'ятники трупу, розміщує профілі трупа на своїх грошах, говорить про трупа як про живого і т. д.

— Але ж пам'ять, пам'ять! — не втерпів я.

— Пам'ятати треба про живих! — відрізав Григорій. — Пам'ятати, чи твої діти здорові, чи старі батьки мають що їсти, чи твоя дружина спокійна, чи твій президент, зрештою, у безпеці, а не будувати ще один пам'ятник трупу, навіть якщо у ньому колись жила ґеніяльна людина. Ні, ми пам'ятники відкриваємо! Ворог відібрав у нас майже всю землю, а ми за своє. І знаєш, Ігоре, що прикметно? Що українці так залюблені у свою некрофілію, що найбільше встановлюють пам'ятники не просто трупам, а — трупам розчленованим: погруддя, бюсти, півтулуба, а ще краще — відрізану голову!

— По-моєму, Григорію, ти перебільшуєш, — я намагався бути об'єктивним.

— А наш коханий славень?! "Ще не вмерла…" Ще не вмерла, але вже доживає…

Важко мені було щось заперечити цьому в'їдливому Григорію, який, побувавши у стані клінічної смерти, уже нічого в цьому світі не боявся.

— Все почалось не два роки тому, коли вибухнула ця війна, ні, початок вмирання нації я вгледів ще у минулому столітті, якраз 24 серпня 1991 року, — не заспокоювався Єрофантенко, — коли незалежність звалилася на наші українські голови, як манна небесна Мойсеєвим пастухам, і відтоді українство почало здавати позицію за позицією. Навіть національно свідомі українці занадто швидко переходили на мову співрозмовника, мовляв, культурні. Пам'ятаєш, як довго точилась мовна війна?

Я це пам'ятав.

— Вони називали нас "позаяками" і "потягами", а ми їх — "міроприємствами" і "замісниками". І чим усе це закінчилось?

Я мусив відповідати:

— Тим, що російську мову було визнано офіційною в Україні…

— Зазнач, другою після української за Конституцією. А насправді? — запитав Григорій.

— Насправді все дуже швидко русифікувалось, — відповів я, — ґазети, телевізія, державне канцелярство, ну, Internet ніколи й не був українським, що там ще?.. Живим класиком украінской літєратури було оголошено русскоязичного белетриста Ніка Хохоля…

— Ну, Хохоль хоча б у своїх романах "фентезі" використовує український фольклор, — заради справедливості докинув Єрофантенко, — але іншими украінскімі класиками визнано детективіста Шейлока Мєсяценкова та драматурга Есхіла Корнєйчукова!

— Ось тому й воюємо! — з патетикою, якої сам від себе не чекав, вигукнув я.

— Кепсько воюємо, — буркнув Єрофантенко, — вже два роки лише те й робимо, що здаємо їм місто за містом.

Це була правда.

— Пане сотнику, — до нас підповз бунчужний Хрущів. — Мабуть, пора. Стемніло вже добре.

Я розділив свій загін на чотири групи, призначив старших, дав останні настанови, і ми розійшлись. Для своєї групи я обрав найважчий об'єкт — залізничний міст через Прут.

Після того, як ми вдало зняли охорону, заклали вибухівку у визначених місцях і зібрались відходити за місто, де мали зустрітися з рештою груп, я зважився. Взяв за лікоть чотаря Крутенка і сказав йому тихо:

— Стасе, ви, цево, йдіть, я вас наздожену.

— Ви що, пане сотнику, — чотар подивився на мене, як на варіята, — смерти шукаєте?

— Якщо чесно, Стасе, — бурмотів я, — то так, але я не збираюся бути вбитим зараз, я вас наздожену… ну, справа в мене тут, розумієш?

Чотар не розумів: які це справи може мати диверсант в місті, зайнятому ворожим військом, після того, як він замінував надважливий міст? Якби Стас не знав мене з десяток років, то міг подумати, що я зрадник, але чотар Крутенко знав мене, тому сказав просто:

— Що, Ігоре, хочеш до неї завітати?

— Не хочу, — відповів я, — але…

Він зрозумів.

— Командування перебирає на себе чотар Крутенко, — сказав я своїм бійцям. — Рівно о п'ятій годині ми маємо зібратися в домовленому місці, через десять хвилин одночасно мають вибухнути всі чотири об'єкти, якщо на час вибухів мене не буде на місці, відходьте до наших. Командуванню доповісте, що я загинув у локальній сутичці. Все, йдіть!

Я йшов нічними Чернівцями, зайнятими ворожим військом, не криючись — чого? Йде собі у невідкладних справах офіцер-спецняк, уніформа нічим не відрізняється від їхньої, зброя і спорядження теж, лише на погонах ледь окреслена фломастером чотирикутна зірка сотника, якщо пильно не придивлятись, то можна прийняти за їхнього майора, а якщо хтось почне приглядатись, то в кишенях чотири ґранати Ф-21, в кобурах пістолети — важкий Макаренка і легкий Мокренка, за халявою черевика — ніж, а через плече — безвідмовний АКМ. Що хочеш? А якщо її чоловік вдома? Ні, здається, він десь у Харкові, чув, що його якимось міністром призначили в новому уряді.

Я вийшов на перехрестя, звідки було видно міську ратушу. Цікавість взяла гору, і я навів на неї бінокль, оснащений приладом нічного бачення. Переможці вивісили на шпиль свій прапор — малиново-синьо-жовтий триколор. Та-а-ак! Єрофантенко, хоча й людиноненависник, але часом дуже і дуже має рацію. Цікаво, як вони під цим прапором ідуть у бій, коли серед їхнього воїнства особливим шиком вважається носити синьо-жовті онучі?! Взуті ж бо вони у старі кирзаки з неліквідних запасів Совєтської армії ще з часів Першої холодної війни…

— Маргарито!

— Ігоре!

Сила, якій ні я, ні навіть Єрофаненко не змогли би придумати назву, жбурнула нас у обійми одне до одного і півгодини ми пробули у стані клінічної любови. Тобто нечинними стали ні час, ні простір, ні довколишні матеріяльні сутності — існувала чиста любов зі своїми преприємними атрибутами вже земного характеру…

А коли відновився звичний хід буття, почалося все, як завжди.

— Це ти винен у цьому, що сталось, Ігоре, — шипіла крізь сльози Маргарита.

— Я? А хто так нагло одружився з першим-ліпшим волоцюгою?

— Що? По-перше, він не волоцюга, а впевнений у собі чоловік, забезпечений до того ж.

— Кар'єрист, шкурник, підлабузник, а тепер ще й зрадник-колаборант. Таких ми будемо вішати на рязанських бєрьозах!

— По-друге, він не перший-ліпший, він просив моєї руки три роки.

— Імпотент, — з надією в голосі процідив я.

— По-третє, — не реаґувала на мої репліки Маргарита, — п'ять років я чесно чекала на вашу підлу ясновельможність! Але ти обрав свободу! Тепер втішайся!

Втішатись не було чим, у мене залишалось двадцять п'ять хвилин, аби добратись до своїх. Це був жорстокий, невблаганний цейтнот.

— Я йду, Маргарито. Вдосвіта розпочнуться бойові дії, я дуже тебе прошу — вже і негайно зібратись і спуститися у бомбосховище. Чернівці будуть сильно обстрілювати.

— Йдеш?! — Маргарита плакала, не витираючи рясних сліз.

— Я йду.

— Хвилину, почекай одну хвилину.

— Не можу.

— Гаразд, іди. Але знай: для тебе відтепер я мертва, і ти для мене мертвий, а наша любов — теж мертва. Така собі прочитана книга мертвих…

Я ледь не зомлів від цих фатальних збігів. Але врятувало професійне постійне відчуття небезпеки, і я пішов. Швидким кроком подолав нічне місто — з Калічанки на Рошу, потім — бігом… Біг я без перебільшення на межі людських сил і за дванадцять хвилин до п'ятої години впав на руки своїх бійців.

Хорунжий Єрофантенко все зрозумів і тихо скомандував:

— Нести командира!

За хвилину я вже лежав на імпровізованих ношах, змайстрованих з молодих грабчуків, а мій загін бігцем рухався на захід. Я дивився на монітор свого комп'ютера, на якому великими цифрами висвітлювався час. Коли електронний годинник показав 05:09, я скомандував: "Стоп!" Ми зупинились, я став на ноги, всі повернулись у бік Чернівців. Чотири заграви — три невеликих і одна, на складі пального, дуже яскрава — здійнялись над Чернівцями. Завдання Ґенерального штабу виконано, пане полковнику! За хвилину наша артилерія почала обстрілювати ворожі позиції.

За лінією фронту, у Бобівському лісі ми натрапили на ворожу розвідувальну групу. Нас було більше, але вони були мусульмани (мусульмани-українці, яких нова влада толерувала, бо, по-перше, їх було вже не менше десяти мільйонів на тому просторі, який ми вважали Україною, а по-друге, поліконфесійність, як і поліетнічність, ідеально вписувалась у концепцію режиму Ткаченкова — Мазєнінкова щодо нової української нації, до речі, цю ідею їм підкинули з адміністрації президента дружньої їм держави Єрмолая Борискіна), тобто непитущі, на відміну від решти ворожого війська, тому бій був дуже жорстоким. Нарешті ми їх перестріляли і виявили, що маємо втрати — трьох вбитих, не рахуючи легко поранених. Я з жалем дивився на закривавлені тіла своїх бійців: шеренгових Іваненка та Петренка і бунчужного Хрущіва.

— Забудь, — прошепотів на вухо Єрофантенко, — їх уже нема.

Операція "Весна неминуча" виявилась успішною, і за кілька днів важких боїв українські війська взяли Чернівці. Моїй сотні після вдало проведеної диверсії належав короткий відпочинок, та замість того полковник Щеневмерлий призначив нас на підсилення охорони законного президента України Леонтія Горохова. Столиця Української держави з Вижниці переносилась у Чернівці. Поки хоча б один район нашої країни перебуває під юрисдикцією леґітимної української влади на чолі з п'ять років тому всенароднообраним президентом, ці узурпатори Фьодор Ткаченков та Пйотр Мазєнінков мусять почуватись злодійкуватими самозванцями, навіть якщо вони за допомогою іноземних штиків підгребли під себе більшість території України, — твердили раз по раз штатні аґітпропівці з числа позбавлених крісел і кнопок народних депутатів.

Ми їхали у комфортному панцері, подарованому президенту Горохову прем'єр-міністром Сибірської Народної Республіки, з Вижниці у Чернівці сторожинецьким боком. Попереду і позаду президентського величезного панцерного лімузина повзли танкові колони, а по боках — джипи з крупнокаліберними кулеметами. Сам президент сидів на центральному диванчику авта в оточенні своєї особистої охорони, а мої спецняки — на передніх і задніх сидіннях. Ми з хорунжим Єрофантенком сиділи, тісно притиснувшись одне до одного плечима, з АКМами в руках і дивились у різні боки, що не заважало нам перемовлятись через електронний зв'язок. Підслухати нас не міг ніхто, бо пристрої були особисто мною закодованими, тому ми могли говорити все, що завгодно.

— По-моєму, Гороха ми не довеземо до Чернівців, — зловтішно процідив Єрофантенко.

— Чому? Ти думаєш, вони засідку влаштували? — не вийшов за рамки службового дискурсу я.

— Яку засідку?! Вони вже давно з того боку Прута, мені здається, що Горох зі страху помре, — пирхнув Єрофантенко.

Я дивився на леґітимного і конституційного президента України Леонтія Горохова і бачив, що цей немолодий уже чоловік з блискучою лисиною і ріденькими "козацькими" вусами справді в ненайкращій формі. Не можу сказати, що він деморалізований страхом, але й переможної ейфорії він не випромінював. Стомлений старий дідик. І це ним лякають дітей як лютим злим націоналістом мешканці індустріальних мегаполісів, це його ці інтернаціоналісти Ткаченков і Мазєнінков оголосили ворогом украінского народа номер один, це його наші закляті "брати" дражнять прізвиськом "хохолбаші"?! Щоправда, ми навзаєм називаємо їхнього Єрмолая Борискіна — "кацапбаші", але що з того? Їх "баші" має мільйони запопадливих підданих, які готові "з усмішкою" вмирати на черговій кавказькій війні заради дутого візантійського міфу, а наш — невелику, але професійну армію та купу втікачів з числа колишнього чиновництва і національно стурбованої інтеліґенції. "Баші"! Випадковий чоловік, який став компромісною постаттю в непримиренному протистоянні олігархічних груп. Ніхто не сподівався від нього якихось вольових зусиль та власної гри. Але в черговий раз обраний Сходом президент зробив традиційний дрейф на Захід. Ставши президентом, Леонтій Горохов поволі вивчив українську мову, відпустив "козацькі" вуса і навіть хотів було українізувати якось своє прізвище, але патріоти його відмовили, бо "Горох", "Горошенко" чи "Горохів" звучало ще смішніше, порадили взяти "Котигорошко", але цього вже сам Леонтій не схотів. Та не це головне, найстрашніше для тих, хто мав намір сукати з Горохова мотуззя, — те, що він всерйоз зібрався українізувати Україну. Що з того вийшло — відомо.

— Знаєш, Ігоре, — продовжував Єрофантенко, — дивлюсь я на нашого леґітимного ґаранта, і цікаві думки з'являються.

— Ще більшим патріотизмом проймаєшся, чи що?

— Ні, я про свою УКМ. Думаю собі, чи не варто розробити нову концепцію обкладинки, замість пентаграми з тризубом всередині помістити портрет Леонтія Горохова. Га, як ти вважаєш, Ігоре?

— Я не думав над цим, Григорію, але чому саме Леонтія? Адже в Україні були й гірші президенти.

— Та саме Горох є адекватним символом нації з від'ємною пасіонарністю.

— Ти знов за старе?! — А чому ні? Хіба ти не згідний з тим, що українці — це нація-шизофренік?

— Ні, не згідний, — не так через впевненість, як через дух суперечливости відрізав я.

— Ти погодишся, коли я тобі нагадаю, що таке шизофренія. Це — просто роздвоєння свідомості. Скажи, коли був такий історичний час, аби українець не відчував своєї подвійности: польсько-української, австро-рутенської, російсько-малоросійської, американо-української, знову російсько-, але вже хохляцької?Коли було таке, аби неакту-альним був цей їхній білінґвізм? Скажи!

Що я міг йому, гадови безкомпромісному, відповісти?!

— Або ще скажи мені, Ігоре, чому за всіх режимів, які панували на Вкраїні, наличка "село" завжди вживалася на означення нижчого ґатунку? Не знаєш? Тоді я тобі скажу! Бо завжди українське село поставляло соціуму міцних, повних життєвих сил людей, які, як правило, йшли служити черговому окупаційному режиму, мало того, саме сільський український чинник цементував той режим. А позаяк такий вихідець з села першим ділом зрікався свого походження, то й заслуговував від зайшлого пана на цілком заслужене презирство. Але це ще не все, українське село давало ще й невелику частку так званих "свідомих українців", і ось вони й ставали першими жертвами тих перших вихідців з села, які, мавпуючи своїх "вищестоящих" панів, шипіли на цих "свідомих": "Село!"

— Якби лише шипіли, — піддався його настроєви я.

— Це не суттєво, чи вони їх відправляли в Сибір, чи розстрілювали, чи просто виганяли з праці. Суть саме у такій схемі: виповзти з села, наймитись на службу окупаційному режиму і щиро зневажати те саме "село". А тепер скажи мені, чи не є апріорі мертвою така нація?

— Не скажу, — буркнув я.

— Просто це нація, в якій Танатос суттєво переважає Ерос. Ні, я не можу сказати, що українець не любить сам процес, але навіть коли він творить з жінкою собі подібних, він більше думає про смерть, ніж про життя. Тобто він ніколи не забуває про контрацептиви, бо найбільше боїться стати батьком, а значить — взяти на себе відповідальність за інших, ним же зроблених людей. Але я не виню окремого обережного українця, бо нація, до якої він причетний, ніколи не мала вітця-диктатора. Такого собі авторитарного правителя, якого б любили-ненавиділи усі піддані. Саме любили-ненавиділи, як це в родині діти ставляться до батька. Відсутність такого батька й спонукає націю шукати легкої смерти, замість того, аби примножувати життєві сили. Тому й Леонтій Горохов, який не став ні диктатором, ні узурпатором, ні вітцем нашої нації, може бути найкращим символом Української книги мертвих!

— Гаразд, Грицю, — мені все важче і важче ставало слухати його теревені, може, тому, що це не було повною маячнею, — давай змінимо тему. Чи не снились тобі цієї ночі жінки-рослини? — Снились.

— Та ти що? Вони, може, на когось показали?

— Показали.

— На кого?

— На мене.

— Що?

— Так, до вечора, а може, вночі, або завтра я помру.

Я не знав, що йому на це сказати.

— Тому сьогодні, Ігоре, я мушу закінчити свою УКМ. Коли прибудемо у Чернівці, ти даси мені одноденну відпустку і я наклацаю на комп'ютері закінчення. Що буде потім, я не знаю, але коли мене не стане, ти мусиш забрати диск з мого "бортового" комп'ютера з текстом УКМ. А потім, пообіцяй мені, видати цю саму Українську книгу мертвих. Обіцяєш?

— Обіцяю.

— Клянись чимось важливим для тебе!

— Клянусь Україною.

— А не пішов би ти… По-справжньому клянись, не жартуй. Клянись своїм коханням до Маргарити!

— У тебе, Григорію, конкретно дах поїхав…

З-під лісу у бік нашої колони вдарив залп.

Не всі, не всі вони втекли за Прут, деякі залишились, засідку влаштували, вбити хочуть нашого всенароднообраного. Леґітимного і конституційного. Зараз ми вам покажемо, як на наших любих президентів нападати. Я зі своїми бійцями вискочив з панцерного лімузина і блискавично оцінив ситуацію. З лівого боку голе поле, отже, там ворогів нема, загроза лише справа — з лісу. Звідти справді били автоматичні ґранатомети та крупнокаліберні кулемети. Горів наш танк і два джипи. Я дав команду двом нашим танкам розвернутись передом до лісу, а за них заїхати президентському лімузину. Тепер, коли ґарант був у відносній безпеці, можна братись до нападників. Я помітив, що від шосе до лісу тягнеться вигідний горбик, і миттю склав диспозицію. Танкістам дав наказ нещадно бити з гармат у бік лісу, а ми з моїми бійцями, прикриваючись довгастим горбиком, заповзли на фланг противника. Тепер вони у нас як на долоні. Їх було небагато, та вони були добре озброєні. Через хвилину по них прямим боєм вже били автоматичні ґранатомети моїх спецняків. Ті оговтались і почали стріляти по нас, але тут на них в атаку пішли наші з колони, і за півгодини на місці ворожої засідки залишилися вигоріла земля, зрізані ґранатами дерева і закривавлені трупи.

Хорунжого Григорія Єрофантенка було важко поранено в шию. Я перев'язав його і, незважаючи на протести президентових охоронців, помістив на заднє сидіння лімузина.

Поїхали далі.

Григорій не міг розмовляти, хоча був при свідомості. Він зверхньо посміхнувся до мене, набив на клавіатурі свого комп'ютера і висвітив на моніторі: "А що я казав? Шкода лише, що УКМ не встигну закінчити. А так все правильно, жінки-рослини не помилились." — Чекай, Грицю, ти ще не вмер, це ще треба вмерти, аби таке молоти, — сказав йому я і дістав ще одну ампулу морфію.

"Не з'їдайся, — набрав на комп'ютері Григорій, — невдовзі вмру".

— А чорта лисого! — сказав я, роблячи йому ін'єкцію.

Григорій питально показав очима на президента.

Я не витримав і почав душитися сміхом.

Пан президент Горохов, поблискуючи лисиною, стурбовано подивився на мене, я схилив голову на груди Єрофантенкови і зімітував суворе чоловіче ридання за вмираючим бойовим побратимом.

Президент змахнув непрохану сльозу і урочисто-скорботно проголосив:

— Україна-Ненька тебе не забуде, герою. Слава тобі!

Я затрусився ще більше.

…Прибули в Чернівці, на міській ратуші яких уже встановили конституційний жовто-блакитний прапор замість хрунівського триколору. Я зупинив лімузин біля військового шпиталю і мої бійці занесли Єрофантенка прямо в операційну.

Осавул-хірург Медченко оглянув рану, звелів асистентам готувати хорунжого до операції, а мені відверто сказав:

— Один відсоток проти дев'яноста дев'яти.

— Зробіть усе можливе.

Три години я колотився шпиталем, викурив півпачки "Верховини", два рази спілкувався електронкою з полковником Щеневмерлим, який, погрожуючи трибуналом, вимагав, аби я прибув у штаб, але я дочекався кінця операції. Коли вийшов осавул-хірург, я гарячково вхопив його за рукав.

— Замість одного відсотка з'явилося два, — повідомив Медченко і потягнувся до моєї пачки за цигаркою. — Ви йому нічим не допоможете, краще йдіть, прийдете завтра, тоді можна буде сказати щось конкретніше.

— Що конкретніше? — не зрозумів я.

— Чи буде жити, чи ні.

Коли я прибув до штабу, полковник Щеневмерлий відразу дав мені нове завдання. Я хотів відпроситись хоча б на годинку і побачити Маргариту, ні, ні, нічого не відновлювати, ніяких любовних рецидивів, ніякого нового кохання, просто побачити її, переконатися, що жива, що все гаразд, і — все. Але полковник ніби сказився, бризкав слиною, погрожував розстрілом, апелював до високих ідеалів патріотизму, до священних інтересів Неньки, тому не залишалось нічого іншого, як виструнчитись, віддати честь і гаркнути:

— Гаразд!

Завдання, яке я отримав, було, звичайно, державної ваги — ні на що нижче мій начальник, полковник Щеневмерлий, не розмінювався. Суть його полягала в тому, аби запобігти брудній ідеологічній диверсії, спрямованій проти Української Держави, її цнотливого щирого народу, ба навіть — самої української ідеї. Це для прес-релізу, а насправді моїй сотні було наказано спалити вагон підривної літератури, випущеної ворожим урядом з метою аґітпропу. Я не люблю спалювати книги, але ще більше я не люблю…

— Все має бути надтаємно, — напучував мене полковник Щеневмерлий, — жодна з цих книжок не повинна потрапити в руки будь-якого вояка нашого війська. Виняток становлять лише твої спецняки, та й вони повинні бачити лише упакування. Вагон з цими книгами відчеплено, він на запасній колії, оточений двома кордонами парашутистів, візьмеш, Ігоре, десять вантажівок, візьмеш бензовоз, відвезеш ті книги на сміттєзвалище і там особисто проконтролюєш, аби всі вони згоріли…

— Гаразд!

Коли все було зроблено і весь вміст тамтого страшного вагона було вивезено на звалище під Чорнівкою та ретельно облито бензиною, я відпустив усіх своїх бійців на базу, а залишився сам зі своїм командирським панцерним джипом.

Я підійшов до купи книг у жовтому упакуванні і, перш ніж черкнути запальничкою, вчинив тяжкий злочин супроти полковника Щеневмерлого. Я розірвав упакування і витягнув одну із книг, а вже потім підніс вогонь до паперових куп.

Переконавшись, що горить воно добре, я від'їхав джипом на безпечну відстань і вже потім почав роздивлятись поцуплену книжку.

Навіть коли я побачив свою підступну Маргариту у весільній сукні поряд з якимось, схожим на засмоктаного офіціянта, добре поношеним парубком, то не був таким ошелешеним. Палітурка, звичайно, була чорною, на ній — Григорію Єрофантенку, ти ще не вмер? — напис великими червоно-кривавими літерами: УКРАЇНСЬКА КНИГА МЕРТВИХ — все. Ні ілюстрацій, ні прізвища автора — нічого. Я відкрив цю книгу, і мене боляче вдарило струмом огиди, обурення і болю.

Рэвэ та стоґнэ Днипр шырокый,

Сэрдытый витэр завыва,

Додолу вэрбы ґнэ высоки,

Ґорамы хвылю пидийма.

Це був "Кобзар" Тараса Шевченка. "Кобзар" у своєму класичному форматі, з "Розритою могилою", з "Чигирином", з "Великим льохом" і, звичайно, "Гайдамаками", але складений у російській тра

нскрипції, до того ж, зі знущально-неправильним використанням літери "ґ". І — ця назва! Бідний Єрофантенко! Наївний філософсько-патріотичний дон-кіхот. Ти гавкав раз у раз, щоби вона не спала! А во-ни… На цей раз полковник Щеневмерлий не перебільшив: диверсія. Підла, дошкульна ідеологічна диверсія. Я розмахнувся і жбурнув цю "Українську книгу мертвих" у вогнище.

Я хотів поїхати у шпиталь до Єрофантенка, але чомусь поїхав до Маргарити. Дорогою я зв'язався зі шпиталем, медсестра мені повідомила, що мій товариш хорунжий Григорій прийшов до тями і щось пише на своєму комп'ютері. Чи покликати пана хорунжого? Ні, відповів я медсестрі, передасте, що сотник Тризубич завітає до нього завтра вранці…

З Маргаритою було, як завжди. Всеохоплююча ніжність, нерозумна пристрасть, повновода течія любови, а потім нудні, непотрібні з'ясування: хто найбільше винен, що так сталось? Нічого нового, все як у всіх людей у всі часи…

Вранці я приїхав до військового шпиталю. Те, як мене зустрів осавул-хірург Медченко, мені дуже не сподобалось. Він щось торочив про політику, про ситуацію на фронтах, потім завів про погоду…

— Живий? — я дуже нечемно обірвав його і мало не вхопив за вилоги білого халата.

— Ні! — дивлячись мені прямо в очі, відповів лікар, починаючи нову пачку цигарок.

— А це він просив передати вам, — осавул-хірург Медченко простягнув мені диск від автоматного комп'ютера.

— Дякую, — я взяв диск і швидко вийшов зі шпиталю.

У себе в штабі я спочатку випив півпляшки віскі, добре накурився, а потім увів диск у стаціонарний комп'ютер. Там був єдиний файл "UKM", який я негайно відкрив. Тексту було зовсім небагато, радше це був лист:

"Для сотника Тризубича.

Прощай, Ігоре. Як ти розумієш, мене уже нема, але я ще встиг зробити останню приємність для тебе: я звільняю тебе від обіцянки видати мою УКМ. І знаєш чому? Тому що цієї ночі мені приснились жінки-рослини, і вони показали на тебе.

Жартую, звичайно…"

Більше на диску нічого не було. Ні слова.

Січень 2000 р.

Оглавление