«Під деревом зеленим»

Під деревом зеленим (fb2) - Під деревом зеленим (пер. Марія Головко) 994K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Томас Гарди

Томас Гарді Під деревом зеленим

ПЕРЕДМОВА

У цій історії про меллстокський хор і парафіяльних музик я намагався на основі власного досвіду якомога правдивіше розповісти про звичаї та спосіб життя оркестрів, які були популярні в селах п'ятдесят-шістдесят років тому. Ця тема також висвітлюється у творах “Двоє на вежі”, “Старовинні характери” та деяких інших.

Багато хто висловлює незадоволення тим, що традиційні церковні оркестри були замінені поодинокими органами (спочатку часто навіть звичайними шарманками) чи фісгармоніями. Окрім того факту, що священикам, без сумніву, стало набагато легше контролювати одного музиканта, аніж цілий хор, у цілому такі зміни не виправдали сподівань духовенства, зменшивши, а з часом і зовсім відбивши в прихожан інтерес до справ церкви. Раніше шість-десять дорослих музикантів і приблизно стільки ж співаків щонеділі офіційно брали участь у службі й докладали максимум зусиль, щоб догодити музичним смакам вірян. Коли відповідальність за музичний супровід було перекладено тільки на плечі дружини чи дочки священика або шкільної вчительки та школярів, відчуття безпосередньої дотичності до життя церкви зникло.

Вочевидь, лише любов до своєї справи змушувала цих музикантів після виснажливого робочого тижня прокидатися щонеділі ні світ ні зоря і за будь-якої погоди пішки йти до церкви, яка часто була розташована далеченько від їхніх домівок. За свої виступи ці люди, зазвичай, одержували настільки мізерну платню, що з певністю можна сказати: керувалися вони виключно безкорисливими мотивами. У парафії, яка стала прототипом для цієї розповіді, щороку на Різдво музиканти отримували таку винагороду: десять шилінгів і вечерю від поміщика, десять шилінгів від священика, по п’ять шилінгів у фермерів і по шилінгу з кожного обійстя. Разом — не більше ніж по десять шилінгів^ рік на особу. Як сказав мені якось один старий музикант, цього ледве вистачало на струни для скрипки, ремонт інструментів, каніфоль та нотний папір (який вони зазвичай розграфлювали самостійно). Ноти музиканти переписували від руки вечорами після роботи і самі зшивали їх у зошити.

У тих зошитах, зазвичай, записували також танцювальні мелодії та народні пісні. Писали одночасно з обох кінців зошита, і десь посередині церковне та світське зустрічалося, створюючи химерний ефект: поруч із церковними гімнами можна було знайти прості народні пісні, сповнені того давнього грубуватого гумору, властивого нашим дідусям і, можливо, бабусям, який у наші дні вважається вульгарним.

Згадані скрипкові струни, каніфоль і нотний папір купували у вуличного торговця, який спеціалізувався на цих товарах і заїжджав у кожну парафію десь раз на півроку. Церковні скрипалі досі з жахом згадують, як одного разу, якраз коли вони репетирували новий псалом на Різдво, торговець дещо припізнився, бо в долині намело багато снігу. їм тоді довелося викручуватися, замінюючи струни жилами й нитками. Часто торговець і сам був музикантом, а іноді навіть писав музику, якою нерідко поповнював хоровий репертуар. Ці мелодії, окремі з яких зараз лежать переді мною, з характерними для них повторами рядків, напіврядків, фуг і переходів, співають і досі, хоч їх навряд чи коли-небудь внесуть до збірника церковних пісень, якими користується нині в церквах світське товариство.

Серпень 1896 р.

Роман “Під деревом зеленим” вперше був виданий влітку 1872 р. у двох томах. Спочатку я збирався назвати історію "Меллстокський хор”, що було б більш доречно. Однак у подальших виданнях цей варіант додавався лише у формі підзаголовка, оскільки міняти назву, під якою книга вперше побачила світ, було б недоцільно.

Перечитуючи історію через багато років, я не міг не помітити, що описані в ній реалії, які тут лише окреслюються, а часом навіть подаються в жартівливій та глузливій манері заслуговували глибшого дослідження. Однак обставини, що склалися на час написання роману, не давали змоги заглибитися в ці питання. А тому меллстокський хор має дійти до наших днів у тому вигляді, в якому він зображений на сторінках цієї книги, якщо не враховувати кількох згадок про цих парафіяльних музик у деяких моїх віршах.

Квітень 1912 р.

Томас Гарді

Частина перша ЗИМА

Розділ І

ДОРОГА ДО МЕЛЛСТОКА

Для мешканців тих околиць майже кожне дерево в лісі мало свій голос і свій характер. Від легкого подуву вітру ялинки хиталися, схлипуючи й постогнуючи; падуби присвистували, наче змагаючись між собою; ясені сичали, тремтячи на вітрі; буки шелестіли листям, то піднімаючи, то опускаючи гілля. І навіть зима, яка, зриваючи з дерев листя, змінювала їхній голос, не могла знищити тієї своєрідності.

Холодного зоряного різдвяного вечора через темні зарості стежкою до меллстокського перехрестя ішов один чоловік, прислухаючись до шепотіння дерев. Про його вдачу свідчили легкі й швидкі кроки та бадьорий голос, яким він наспівував поширену в тій місцевості пісеньку:

З трояндою і лілією, І з жовтим нарцисом Юнаки й дівчата Йдуть стригти овець.

Одинока стежина, якою простував юнак, поєднувала одне із селищ меллстокської парафії з Верхнім Меллстоком і Левгейтом. Коли він час від часу підводив очі вгору, сріблясто-чорні берези з характерними вітами, буки з блідим сірим гіллям і покриті чорними тріщинами в’язи видавалися лише темними пласкими обрисами на тлі неба, де білі зорі мерехтіли так сильно, що здавалося, ніби то птахи тріпочуть своїми крилами. А на лісовій доріжці нижче від обрію було темно, як у могилі. Підлісок обабіч стежки неначе формував стінки труни, і навіть у цю пору року віття перепліталося так густо, що вітровії з північного сходу оминали цей шлях, лиш зрідка даючи про себе знати легеньким вітерцем.

Минувши лісосмугу і досягши меллстокського перехрестя, стежина звивалася далі між темними рядами живоплоту білою стрічкою із рваними краями. Такого вигляду їй надавали купки листя, наметеного вітром із рівчаків, що тяглися по обидва боки.

Пісню час від часу переривала короткочасна задума, і юнак щоразу відновлював її з того місця, до якого доспівав би, якби не змовкав. Раптом її остаточно було обірвано протяжним “Аго-о-ов!” Вигук долинув з перехресної стежини, що вела до Нижнього Меллстока, праворуч від співака, який щойно вийшов із-за дерев.

— Аго-о-ов! — відповів він, зупинившись і роззираючись навкруги, не певен, що це йому не причулося.

— Чи це часом не молодий Дік Деві? — почулося з темряви.

— Так, це я, Майкле Мейле.

— А зачекай-но трохи, якщо вже нам по дорозі. Ми теж ідемо до твого батька.

Дік Деві обернувся й продовжив наспівувати мелодію впівголоса, адже таку важливу справу не можна отак ураз покинути, навіть заради зустрічі з хорошими друзями.

Він вийшов на відкрите місце, і тепер його постать добре виднілася на тлі неба. Його профіль на світлому фоні нагадував портрет джентльмена, вирізаний з чорного картону. На голові був капелюх з низьким наголовком, далі — ніс звичайної форми, звичайне підборіддя, звичайна шия та звичайні плечі. Розгледіти '* фігуру нижче було неможливо, оскільки від пояса вона зливалася з темрявою.

Почулися нерівномірні кроки — кілька людей, хтось шаркаючи, а хтось кульгаючи, піднімалися схилом. Згодом із тіні вигулькнуло п’ятеро чоловіків різного віку з різною ходою — усі вони жили та працювали в меллстокській парафії. їхні тіла також втратили об’ємність із заходом сонця і на тлі неба виглядали як пласкі силуети, нагадуючи зображення процесії на грецькій чи етруській кераміці. Це був основний склад парафіяльного хору Меллстока.

Перший чоловік, зігнувшись у три погибелі, ніс під пахвою скрипку і ступав так, наче дістав завдання детально вивчити всі нерівності дороги у себе під ногами. Його звали Майкл Мейл — це він перегукувався з Діком.

Далі йшов містер Роберт Пенні, чоботар. Він був низького зросту, сутулий, проте ходив так, мов і не підозрював про особливості своєї постави. Через це спина його вигиналася дугою, а погляд завжди був трохи спрямований на північний схід. Спочатку з’явилися ґудзики його пальта, а вже потім і решта фігури. Рис обличчя не було видно, проте, коли він іноді озирався, на місці очей на мить зблискували два бліді місяці, вказуючи на те, що він носив круглі окуляри.

Третім був стрункий Еліас Спінкс, який ходив підкреслено театрально. Четверта фігура належала Джозефу Боуману, про якого наразі мало що можна було сказати, окрім того, що це була людина. І нарешті — тонка, як жердина, постать, яка йшла швидкою ходою, часом навіть спотикаючись. Одне плече в неї подавалося вперед, а голова була нахилена вліво, руки в’яло теліпалися на вітрі, наче порожні рукави. То був Томас Ліф.

— А де хлопці? — спитав Дік у цього строкатого гурту.

Старший із них, Майкл Мейл, прокашлявся й мовив:

— Ми сказали їм поки посидіти вдома: деякий час вони не знадобляться. А ми могли б тим часом підібрати мелодії абощо.

— Батько і дідусь Вільям вже зачекалися вас. А я вийшов пробігтися навколо Овечого перелазу й Запалого пагорба, щоб зігрітися.

— А ще би батько не чекав! Звичайно, що чекав. Не терпиться, напевно, скуштувати з нової хваленої бочечки, яку він сьогодні збирається починати.

— Чорти б вас; узяли! Чого ж ви мені раніше не сказали? — вигукнув містер Пенні, і його очі засвітилися захватом, який було видно навіть з-під окулярів.

Дік тим часом продовжував наспівувати:

Юнаки й дівчатка Йдуть стригти овець.

— Ну що, сусіди, є у нас час, щоб випити перед сном? — спитав Мейл.

— Аякже! Можна встигнути не те, що випити, а й добряче напитися! — радісно відповів Боуман.

Ця думка всім здалася досить переконливою, і гурт енергійно почимчикував поміж кущами й деревами, які вигулькували то тут, то там, збиваючи дорогою прим’яте листя. Згодом з’явилися миготливі обриси кількох будиночків, це і був Верхній Меллсток, до якого поспішали подорожні. Із парафій Лонґпадл і Везербері по той бік пагорбів вітер доносив ледь чутний різдвяний передзвін церковних дзвонів. Через маленьку хвіртку чоловіки увійшли в сад та попростували стежкою до будинку Діка.

Розділ II

СІМ’Я ВІЗНИКА

То був довгий низенький будинок із двоскатним солом’яним дахом, слуховими вікнами, що сягали піддашку, одним димарем посередині гребеня та ще двома по краях. Віконниці ще не закривали, і промені від вогню та свічок лилися назовні, освітлюючи живопліт з густо посаджених кущів самшиту й калини і голе гілля кількох диких яблунь. Колись із них формували шпалери, але останні кілька років вони росли самі по собі, і тепер деформоване гілля стирчало у всі боки. Стіни будинку були майже повністю вкриті в’юнкими рослинами, хоча їх таки не допускали до вхідних дверей, котрі були зношені й подряпані від тривалого використання і вдень виглядали як шпарина у старому замку. Світло пробивалося крізь щілини й отвори надвірних будівель, розташованих недалеко від будинку. Складалося враження, наче за цими стінами ховалися якісь небачені дивовижі, а не звичайний непоказний господарський реманент. З того боку час від часу доносилися звуки кувалди, клинків і розколюваного дерева, а трохи далі чулося методичне плямкання й тертя мотузок, з чого можна було здогадатися, що там розташовувалася стайня, в якій якраз у цей момент годували коней.

Хористи по черзі обтупали ноги від налиплої грязюки та листя об кам’яну плиту біля входу. Потім увійшли до будинку й роззирнулися довкола, щоб оцінити ситуацію. Крізь відчинені двері невеличкої кімнатки праворуч, яка була чимось середнім між комірчиною й підвалом, вони побачили Ройбена, батька Діка Деві, візника за професією. Це був огрядний червонощокий чоловік років сорока. При першій зустрічі він мав звичку змірювати поглядом співрозмовника з ніг до голови, а під час розмови з друзями зазвичай усміхався, дивлячись на обрій чи кудись удалечінь. Ходив він постійно похитуючись і широко розставляючи носаки чобіт. Зараз він якраз зігнувся над великою бочкою, що стояла в коморі, готуючись відкрити її, і навіть не завдав собі клопоту обернутися, щоб поглянути на гостей. Уже по кроках він зрозумів, що то прийшли його давні приятелі.

Вітальня розташовувалася зліва й була прикрашена гілками падуба та інших вічнозелених дерев, а посеред балки, що перетинала стелю, звисала омела, явно завелика для цієї кімнати, ще й почеплена так низько, що дорослій людині треба було обходити її, щоб не заплутатися волоссям у листі. У кімнаті були місіс Деві, дружина візника, і ще четверо їхніх дітей: Сюзан, Джим, Бессі й Чарлі, віком від шістнадцяти до чотирьох років. Діти у родині Деві народжувалися приблизно через рівні проміжки часу, враховуючи й їхнього первістка Діка.

Щось, певно, сильно засмутило Чарлі якраз перед тим, як завітали гості, і він, взявши невеличке дзеркальце, вдивлявся в нього, вивчаючи, як виглядає заплакана людина. Голосно ридаючи, хлопчик час від часу замовкав, щоб детально розглянути гримасу, яка його найбільше вразила. Бессі сперлася на крісло й заглядала під складки свого клітчастого платтячка нижче від пояса, де збереглися оригінальні невилинялі барви, і на обличчі дівчинки відображався смуток, адже видимі частини сукні вже втратили колишню яскравість. Місіс Деві сиділа на коричневому ослінчику біля палаючих дров. Жар був таким сильним, що час від часу жінка, стиснувши губи, вставала, щоб перевірити, чи розвішані над вогнем окіст і грудинка саме коптяться, а не смажаться — прикрість, яка іноді трапляється під Різдво.

— Доброго здоров’я, друзі, ми вже зачекалися! — сказав нарешті Ройбен Деві, випроставшись із різким видихом. — Аж кров у голову вдарила, треба ж було так зігнутися! А я якраз збирався йти до хвіртки вас виглядати. — І заходився ретельно намотувати смужку навощеного паперу навколо мідного краника, який тримав у руці. — Сорт у цій бочці відмінний, — Ройбен поплескав бочку й додав, — чудові серцеві ліки з високосортних яблук — сансоми, стаббарди, файвкорнерза і ще тих, як же ж їх... Пам’ятаєш той сорт, Майкле? — Майкл кивнув. — Ті, що ростуть за парканом у саду, смугасті такі. Ми на них кажемо парканові, а як вони по-правильному називаються, так хто ж їх знає. А сидр із них, навіть розбавлений водою, кращий, ніж у декого нерозбавлений.

— Отож, усі розбавляють, — додав Боуман. — А потім кажуть, що коли вичавлювали сік, якраз ішов дощ і в нього потрапила вода. Але то дурниці. Так уже в нас повелося — додавати води.

— Еге ж, так повелося! — погодився Спінкс, глибоко зітхнувши. Його уява, схоже, досить реально змалювала перед ним предмет обговорення. — Від такого слабкого напою на душі стає тоскно, це ж просто ганьба.

— Заходьте, заходьте і сідайте поближче до вогню. Та не зважайте на взуття, — додала місіс Деві, бачачи, що всі, окрім Діка, зупиняються, щоб витерти ноги. — Як добре, що ви нарешті до нас завітали. Сюзан, біжи до Кейт Ґраммер і позич у них великих свічок, а то цих чотирнадцяти буде замало. Томмі Ліфе, та не соромся ти! Ходи-но сюди й сідай коло мене.

Ці слова стосувалися молодого чоловіка, який нагадував одягнений людський скелет. Рухався він дуже незграбно, вочевидь тому, що ріс швидше, ніж встигав звикнути до свого нового зросту.

— Ха-ха-ха! — Ліф засміявся, і його губи застигли у посмішці навіть після того, як сам сміх ущух, а зуби залишилися стирчати, привертаючи до себе увагу.

— Отуди, містере Пенні, — продовжила розсаджувати гостей місіс Деві, — сідайте у це крісло. Як там ваша дочка, місіс Браунджон?

— Ну, скажімо так, непогано, — містер Пенні поправив окуляри, зсунувши їх трохи праворуч. — Однак, здається мені, що дитя не видужає.

— Ох, бідненька! І скільки ж це загалом? Четверо чи п’ятеро?

— П’ятеро, трьох уже поховали. Так, п’ятеро. А вона ж іще зовсім юна, і вже знає, що таке дітей рахувати. Але така Божа воля, що тут поробиш.

Місіс Деві облишила містера Пенні.

— А де ж ваш дідусь Джеймс? — спитала вона дітей. — Обіцяв сьогодні зайти.

— Він у дровітні разом з дідусем Вільямом, — відповів Джиммі.

— Так, подивімося, що тут можна зробити, — почувся тихий голос візника, який знову опинився в кутку біля бочки й, нахилившись над нею, силкувався витягнути чіп.

— Ройбене, прошу, тільки обережно, а не так, як завжди, — гукнула місіс Деві від каміна. — Я б сто таких відкрила, і то розлила б менше, ніж ти, відкоркувавши одну. Тобі не можна довіряти таку делікатну роботу! Ти у мене такий неповороткий.

— Так, так, безперечно, ти б сотню відкрила, Енн. Певно, що так. Та навіть дві сотні. Пробач, але нічого не можу обіцяти. Це стара бочка, та й дерево навколо отвору прогнило. Той чортів лісоруб Сем Лоусон — хоча не треба так казати: все-таки про мертвих або добре, або нічого — безсоромно надурив мене з цією покупкою. Ройбе, каже — він завжди називав мене Ройбом — Ройбе, каже, ця бочка як нова, чесне слово. Кращий портвейн у країні робився в цій бочці. І я тобі її віддам всього за десять шилінгів, Ройбе. А так вона двадцять коштує, а то й всі двадцять п’ять. А якщо навколо ще залізним обручем скріпити, то можна й за тридцять продавати...

— І чим ти тільки думав, коли платив десять шилінгів за цю прогнилу винну діжку? Тебе кожен дурень може обвести круг пальця. Та у твоїй родині всі такі довірливі, їй богу.

— Чиста правда, — відказав Ройбен.

Місіс Деві хотіла було усміхнутися, почувши таку відповідь, але її губи застигли на півдорозі до посмішки й, передумавши, знову набули звичної форми. Натомість вона повернулася до Бессі й почала поправляти дівчинці зачіску. А візник тим часом, втративши інтерес до розмови, продовжив нарізати й ще намотувати навощений папір на кран, щоб нарешті відкоркувати бочку.

— Ой, та продавцям узагалі вірити не можна! — обережно вставив старий Майкл Мейл, намагаючись згладити ситуацію.

— Усі вони однакові, — підтвердив Джозеф Боуман тоном людини, яка завжди з усіма погоджується.

— Точно, — сказав Мейл тоном людини, яка ніколи ні з ким не погоджується, хоча щойно й відступив від цього правила. — Якось я знав одного торгаша — привітний такий чолов’яга. Одного спекотного дня я йшов униз вулицею Кестербридж, недалеко від трактиру “Королівський герб”, і, проходячи повз відчинене вікно, побачив його: він сидів на своєму стільці й щось розпродував. Я кивнув йому, щоб привітатись, і пішов собі далі, забувши про це. Аж ось наступного дня, коли я чистив черевики біля дровітні, мені принесли лист з рахунком за перину, валик і подушки, які я нібито купив на розпродажу в містера Тейлора. Той худощокий здирник всучив мені їх тільки тому, що я йому, бачте, кивнув. І мені таки довелося за них заплатити. Це ж справжнісіньке шахрайство!

— Справжнісіньке, — відповіли всі в один голос.

— Ще й яке шахрайство, — підтвердив і сам Ройбен.

— А щодо Сема Лоусона — хай земля йому буде пухом!

— то на його бочку мені всі п’ятдесят шилінгів витратити довелось. От, дивіться, скільки обручів набив! Це один із моїх обручів, — показав ліктем на обруч, — і це мій, і цей, і цей, і ці всі також.

— Так, Сем був ще той пройдисвіт, — задумливо ' мовив містер Пенні.

— Еге ж, — підтакнув Боуман.

— Ага, а який був охочий випити, — вставив своє візник.

— Випити — це добре, щоправда трохи грішне, — проказав містер Пенні.

Візник кивнув. Нарешті з краном так-сяк було покінчено, залишалося зовсім трохи.

— Сюзі, неси-но кухоль, — сказав він. — Ну що, друзі, нехай нам пощастить!

Кран увійшов у бочку, і сидр одразу бризнув струменем прямісінько Ройбену на руки, коліна й черевики, а також в очі й ніс Чарлі, який, тимчасово відклавши своє горе задля більш цікавого заняття, тепер сидів навпочіпки біля батька й лупав очима.

— Ну от, знову! — зітхнула місіс Деві.

— Чорти б забрали цей кран, бочку і Сема Лоусона разом з ними. Який сидр через них довелося змарнувати! — вигукнув візник. — Палець! Дай сюди свій палець, Майкле! Отут притисни! Треба дістати більший кран.

— А ф селедині дилки ховодно? — поцікавився Чарлі у Майкла, який стояв зігнувшись із пальцем у дірці.

— Хтозна, що твориться в голові у цього хлопця! — захоплено вигукнула місіс Деві. — Б’юся об заклад, єдине, що його цікавить у цьому світі, — як воно там всередині цієї діжки.

Усі присутні в кімнаті почали жваво висловлювати своє захоплення нечуваною кмітливістю хлопчини. Тим часом повернувся Ройбен, й операцію з відкриття бочки нарешті було завершено. Майкл підвівся й, випроставшись на повен зріст, розправив спину та плечі,

розкинув руки й поморщився, всім своїм виглядом демонструючи полегшення. Кварту чи дві напою поставили на стіл, за який повсідалися всі новоприбулі, широко порозставлявши ноги й задумливо вишукуючи очима плями чи нерівності на столі.

— Чого ж це тато так забарився у дровітні? — сказав візник. — Лиш би те й робив, що колов старі яблуні на дрова та грав на віолончелі. — Чоловік ступив до дверей і відчинив їх:

— Батьку!

— А що? — почувся тихий голос з-за кутка.

— Ми відкоркували бочку! Всі тільки тебе й чекають!

Ритмічні глухі удари припинилися. За вікном промайнуло світло від ліхтаря, промені від якого закружляли на стелі, і в кімнату увійшов найстарший Деві.

Розділ III

ХОР ЗІБРАВСЯ

Вільяму Деві — або дідусю Вільяму — було вже років під сімдесят, однак властива йому жвавість надавала дружнього, хоч і дещо грубуватого виразу обличчю — воно нагадувало спіле, налите сонцем яблуко сорту рибстон. Хоча тоненька смужка на лобі, захищена від сонця краями капелюха, була такою білою, що, здавалося, могла належати якомусь міському джентльмену. То був веселий, добродушний і глибоко віруючий чолов’яга з легким відтінком постійного смутку на обличчі. Однак сусіди не вважали Вільяма Деві якимось особливим. Якщо йому траплялося проходити попід їхніми вікнами, коли вони розливали по пляшках вистояний мед чи коли їм щось особливо добре вдалося і здавалося, що все під силу, вони бачили у ньому добродушного чоловіка, який дивився на світ з дитячою щирістю. А якщо вони якраз загубили шилінг або півкрони чи випадково розбили тарілку, то бачили перед собою нещасного слабохарактерного чоловіка, котрий, як і вони, так нічого й не досягнув у житті. А коли доля до них не посміхалась і не була жорстокою, він залишався для них просто старим Вільямом Деві.

— Я бачу, всі на місці! Майкле, Джозефе, Джоне і ти, Ліфе, — всім веселого Різдва! Підкинь-но у вогонь свіжих дрівцят, Ройбе, ох і вимучили ж вони мене. — Отак кажучи, він кинув оберемок дров, які з гуркотом упали біля каміна, і поглянув на них із захопленням та ворожістю водночас — таким поглядом удостоюють людей, які до останнього вперто відстоюють свою думку.

— Заходь, діду Джеймсе.

Узагалі-то старий Джеймс (дід по материній лінії) жив один в окремому будинку, а до Деві просто зайшов у гості. Казали, що він той іще скнара, а дехто ще й називав його нечупарою. Чоловік виступив уперед із-за спини Вільяма, і світло від каміна добре освітило його згорблену постать. За професією він був муляром і зараз мав на собі довгий лляний фартух, який сягав йому аж до п’ят, вельветові штани і черевики з гетрами, що вкрилися світло-коричневими плямами від постійного контакту з вапном та камінням. Поверх був накинутий цупкий фланелевий плащ із затертими складками на ліктях і плечах, що нагадували ковальські міхи. Плащ борознили маленькі, схожі на канави, западини, заповнені кам’яним пилом і будівельним розчином. Велетенські бокові кишені, сховані в полах плаща, постійно випирали, навіть коли в них нічого не було. А оскільки Джеймсу частенько доводилося працювати на віддалених будівництвах і їсти хтозна-де: то в закутках біля каміна, то на купах каміння, навалених біля садової огорожі, а то й на ходу — він зазвичай носив у цих кишенях невеликі баночки з маслом, цукром і чаєм, пакети з сіллю та перцем; а хліб, сир і м’ясо, які складали основу його трапез, лежали в кошику, що висів у нього за спиною, разом з молотками й різцями. Коли, витягаючи провізію зі своєї “комори”, як він її називав, дід Джеймс ловив на собі чийсь здивований погляд, то лише стомлено посміхався.

— Думаю, перш ніж ми вирушимо, варто повторити сімдесят восьмий псалом, — сказав Вільям, тицьнувши на купу старих книжок із різдвяними гімнами на столику.

— Як скажеш, — погодилися хористи.

— Сімдесят восьмий завжди був проблемним. Він мені не вдавався ще відтоді, як я хлопчиною підспівував у хорі.

— Але це хороша мелодія, з такою можна й помучитись, — сказав Майкл.

— Так-то воно так, хоч мені вона іноді так вже допече, що хочетьйя взяти ту книжку й порвати на клапті. Але це таки чудова різдвяна пісня — нічого не скажеш.

— Перший рядок ще нічого, — зауважив містер Спінкс, — але коли доходить до “О людино”, тут і починаються проблеми.

— Не біда, головне за нього добре взятися. Півгодини роботи, і ми його здолаємо.

— Хай йому грець! — зблиснув окулярами містер Пенні, намацавши щось у глибинах своєї велетенської кишені. — От старий дурень! Я ж мав зайти в школу і занести черевичок. їй-богу, пам’ять у мене як решето!

— Ніхто не може всього пам’ятати, — пробурмотів містер Спінкс, багатозначно хитаючи головою. Містер Спінкс вважався вченим (колись він викладав у вечірній школі), а тому завжди намагався відповідати цьому званню.

— Завтра першим ділом треба зайти туди. Якщо ви не проти, місіс Деві, я дістану цю річ з кишені, — він витягнув колодку й поставив її на стіл, біля ліктя. Три чи чотири пари очей уважно стежили за ним.

— Що ж, — промовив чоботар, зауваживши, що цей об’єкт привернув набагато більше уваги, ніж він очікував: присутні по черзі брали його в руки й зацікавлено оглядали. — Як думаєте, для кого була зроблена ця колодка? А зроблена вона була для батька Джефрі Дея, що живе за Ялберійським лісом. Ех, скільки ж я йому черевиків наробив по цій колодці. Після його смерті я злегка її підправив і робив по ній взуття вже для Джефрі. Тому вона й видається трохи дивакуватою, — містер Пенні ніжно перевернув колодку. — Бачите, ось тут, — він показав на шматок шкіри, прибитий до великого пальця, — на цьому місці в нього великий мозоль, ще з дитинства. А оцей великий шмат бачите? (вказав на великий клапоть, прибитий збоку) То кінь копитом наступив — мало ступню не розчавив! Так з розмаху як наступить — і прямісінько от сюди. Зараз я Джефрі нову пару роблю, от недавно і ходив до нього, питав, чи не треба часом мозоль збільшити абощо.

З останніми словами ліва рука містера Пенні, ніби без дозволу свого власника, потяглася до кухля з сидром і різко перервала чоботаря на середині речення, сховавши майже все його обличчя за круглим денцем кухля.

— Тож про що це я, — продовжив Пенні, поставивши кухоль на стіл. — Я мав зайти сьогодні до школи, — і тут він знову заходився ритися у своїй кишені, — щоб вже нарешті віддати черевик. Ну, що поробиш, доведеться завтра вранці.

Потім він нахилився вперед і поставив на стіл черевичок — маленький, легенький, витончений. Схоже, до нього лагодили підбор.

— Нової вчительки!

— А, міс Фенсі Дей. Такої стрункої фігурки я ще ні в кого не бачив. їй якраз в пору заміж іти.

— Це ви про дочку Джефрі? — спитав Боуман, у той час як усі погляди зійшлися в одній точці, як спиці на колесі, — на черевичку в центрі стола.

— А про кого ж іще? — продовжив містер Пенні, звертаючись швидше до черевика, наче той був його єдиним слухачем. — Вона тепер буде новою вчителькою в нашій школі. Ви ж, напевно, чули, що дочка у Джефрі вчена.

— Чого ж вона залишилася тут на Святвечір, містере Пенні?

— Та хто її знає, чого.

— А я знаю, чого вона лишилася, знаю! — защебетав хтось із дітей.

— І чого ж? — спитав Дік, намагаючись приховати свою зацікавленість.

— Пастор Мейболд боявся, що не зможе дати собі з нами всіма ради завтра за обідом, і вмовив її прийти, щоб допомогла подати страви й простежила, аби ми не забруднилися, як поросята. Тому й лишилась!

— О, то це той черевичок, — мрійливо продовжив чоботар, — у якому вона завтра вранці піде до церкви. Я не відмовляюся ремонтувати взуття, виготовлене іншими майстрами, хоч із ним завжди треба бути вдвічі обережнішим. До того ж її батько повсякчас до мене приходить, я не міг йому відмовити.

На столі, між кухлем сидру і свічкою, стояв цей вельми цікавий прихисток незнайомої ніжки. То був досить гарний черевичок. Гнучкий вгин на підйомі, кругленькі вм'ятини від маленьких пальчиків, давні подряпини від необережного бігу — все у цьому клапті шкіри красномовно свідчило про веселу вдачу господині. Дік, оглядаючи його, мав дивне відчуття, наче не має права цього робити, не спитавши спершу дозволу у власниці ніжки.

— Вам це може видатись дивним, сусіди, — продовжив чоботар, — але досвідчене око майстра бачить беззаперечну схожість між цим черевичком і колодкою, хоч колодка й настільки деформована, що її первинну форму вже й не вгадати, а черевичок дуже гарненький, у Кестербриджі така пара коштувала б не менш як шістнадцять пенсів. Ви цього не помічаєте, а для мене ясно як Божий день: ось це належить батькові, а це — дочці.

— Навіть не сумніваюся, майстре Пенні, що між ними є схожість, можливо, й зовсім незначна, — підтакнув Спінкс. — Однак, думаю, мені не вистачає уяви, щоб її побачити.

Містер Пенні поправив свої окуляри:

— З цього приводу я розкажу вам одну історію, що якось зі мною трапилася. Вільяме, ти ж знав Джонсона, молочаря?

— Звісно, знав.

— Ну так от. Це сталося навпроти його будинку, але трохи нижче — біля пасовища, що навпроти ставка в

Непрохідному парку. Я якраз ішов до Квітучого урвища, аж бачу, якогось чоловіка витягують зі ставка, мертвим. Він хотів пірнути, але не розрахував глибину, от і розбив голову. Зібрався чималий натовп, але ніхто не знав утопленика. Тіло накрили білим простирадлом, але як його несли мимо, я вгледів ногу, що звисала з носилок. От я і кажу: “Не знаю, як його звали, але можу поклястися, що це брат Джона Вудворда”. Якраз у той момент надійшов сам Джон і як заголосить: “Мій братику! Мій бідний брате!”

— Ви тільки подумайте! — вигукнула місіс Деві.

— Так, знати чиюсь ногу — це вам не жарти, — сказав містер Спінкс. — Тут треба бути дуже проникливим. Я людина маленька, що я там знаю, але покажіть мені чиюсь ногу, і я вам скажу, що в людини на серці.

— Якщо так, то ти розумніший за всіх на світі, — зауважив візник.

— Ну, це вже не мені судити, — відрізав містер Спінкс. — Вік живи, вік учись, як-то кажуть. Може, я й прочитав за своє життя кілька книжок, але на звання великого вченого не претендую аж ніяк. Хоча, тим не менше, щось, може, і знаю.

— Та знаємо ми, — примирливо промовив Майкл,

— І вся парафія знає, що ти прочитав мало не всі книги і не раз перекладав свої знання в молоді голови. Знання

— Велика справа, і тут вже з тобою мало хто зрівняється.

— Не люблю хвалитися, але я таки багато читав на своєму віку і багато розмірковував над прочитаним. Тож я вам так скажу, поки все на світі вивчиш, то й на той світ пора. А мені вже за сорок п’ять.

Містер Спінкс обдарував усіх поглядом, який промовисто підкреслював, що якщо він досі не спромігся усього вивчити, то інші й поготів.

— До речі, про те, що людину можна впізнати за ногою! — мовив Ройбен. — Щоб мені провалитись, друзі, але я часом хоч і бачу людину повністю, а ніяк не втямлю, хто переді мною.

— Все ж таки з виду легше розпізнати, хто є хто, — відсторонено зауважив дід Вільям, повернувши голову так, що кінчик носа діда Джеймса опинився точно на рівні його ока і мініатюрної впадини, яку він розгледів у каміні. — До речі, — підвівши голову, продовжив він уже бадьорішим голосом, — треба сьогодні таки зайти і до вчительки? Якщо слух у неї такий гарний, як і личко, нам доведеться попотіти, щоб їй догодити.

— А яка вона із себе? — спитав молодий Деві.

— Ну, як тобі сказати, — відказав містер Спінкс. — Гарненьке рум’яне личко. Проте в цілому нічого особливого.

— Та годі тобі, Еліасе Спінксе. Просто визнай, що вона красива дівчина, та й по всьому, — перебив візник, знову готуючись скуштувати бочкового сидру.

Розділ IV

ОБХІД

Кілька хвилин по десятій до будинку візника — незмінного місця зустрічі — прийшли хлопчики-півчі, і розпочалися приготування. Старші чоловіки та музиканти одяглися в грубі пальта із жорсткими стоячими комірцями, а навколо шиї кілька разів обмотали кольорові хустки так, що кінці звисали аж до рук. За всім цим стирчали лише їхні вуха і носи, наче у роззяв, які зазирають через стіну. Решта півчих — дужі чоловіки й хлопчаки, розчервонілі від холоду, — здебільшого були одягнуті в сніжно-білі балахони, розшиті на плечах і грудях орнаментами у формі сердечок, ромбів і зигзагів. Кухоль із сидром спорожнів уже вдев'яте, нотні зошити було впорядковано, і композиції нарешті обрано. Хлопчики тим часом наготували ліхтарі та порозрізували свічки на шматочки, відповідно до розміру ліхтарів, а що звечора нападав густий сніг, то ті, хто не мав гетр, мусили піти до сараю й обмотати кісточки пучками сіна, щоб підступний сніжок не насипався в черевики.

Парафія Меллсток була досить великою, і підпорядковані їй села розташовувалися на значній відстані одне від одного. Отож кілька годин витрачалося на те, щоб усіх обійти, навіть якщо в кожній оселі співати лише один псалом. Головним селом був Нижній Меллсток, за півмилі від нього стояли церква, будинок священика і ще кілька будиночків — ото й усе. Колись найбільш густозаселена частина парафії тепер дихала запустінням. Трохи північніше на схід, десь за милю, розкинувся Верхній Меллсток, де і жив візник. Окрім того, якщо не враховувати поодиноких садиб і молочарень, де-не-де були розкидані невеличкі купки будиночків.

Старий Вільям Деві грав на віолончелі басову партію, його онук Дік був третьою скрипкою, а Ройбену і Майклу Мейлу належали тенор і друга скрипка відповідно. Хор складався з чотирьох чоловіків і семи хлопчиків, яким було довірено дбати про ліхтарі й тримати нотні зошити перед музикантами. Коли справа доходила до музики, якось завжди так виходило, що керівництво перебирав на себе старий Вільям.

— Що ж, сусідоньки, — напучував він, притримуючи двері, поки всі по черзі виходили на двір, й критично спостерігаючи за ними, наче пастух, що перераховує свою отару. — Ви двоє, уважно прислухайтеся до Майкла і щоб мені не тягнулися за третьою скрипкою як минулого року. А особливо у “Вставайте і славіте”. Біллі Чімлен, не лови гав, а то тебе іноді так заносить, що дай Боже. І це стосується всіх, дивіться мені, щоб не товпились на порозі, коли заходите в хату. Заходьте тихесенько, ніби то самі янголи прийшли звістити добру новину.

— Спочатку до фермера Ледлоу?

— Так, спочатку Ледлоу, а далі — як завжди.

— А ти, Воссе, — гукнув візник насамкінець, — сиди тут, а десь о пів на третю підігрій на жаринах мед і сидр та принеси їх разом зі стравами до церкви. Ну, ти і сам знаєш.

За кілька хвилин до дванадцятої вони засвітили ліхтарі й вирушили в дорогу. Хурделиця втихла і зійшов місяць, але йому важко було пробитися крізь густе скупчення снігових хмар, тож здавалося, ніби слабке світло радше йде від білого покривала, що вкрило землю, аніж ллється з неба. Вітер стих, і човгання ніг та звуки розмови відлунювали, відбиваючись від кожного стовпа, придорожнього каменя чи старезної стіни на шляху музикантів, навіть якщо відстань між ними не перевищувала кількох ярдів. Окрім цього незначного шуму, не чутно було ані звуку, хіба що іноді з боку Ялберійського лісу гавкали лисиці чи кролики шаруділи у траві, втікаючи з дороги.

До другої ночі хор відвідав більшість віддалених садиб та сіл і, не заставши нікого у поміщика, попрямував до головного села. Оскільки йшли по невторованому шляху, доводилося бути дуже обережними, щоб не наткнутися на гілки старих лип, які низько звисали і подекуди спліталися в густі зарості.

— Часи вже не ті, — зауважив Мейл, згадуючи хтозна-які панорами минулого, у той час як його погляд, звернений на сучасність, втупився в землю, щоб його господар, бува, не перечепився. — Вже нас не шанують так, як колись! Ми, напевно, чи не останні струнні музики в країні.

— Твоя правда! — погодився Боуман, скрушно похитавши головою, і старий Вільям, дивлячись на нього, й собі зробив те саме.

— А шкода, — відповів хтось. — Були часи — давні добрі часи — коли про ті шарманки ніхто навіть і не чув. І що доброго вони принесли церковним хорам? Треба було триматися струн, як от ми, і десятою дорогою обходити кларнети, а тим паче серпенти. Я завжди казав і казатиму, якщо церковна музика — то тільки струни.

— Струни — це завжди радість для душі, — підтвердив містер Спінкс.

— І все-таки серпенти не такі вже й погані, — зауважив містер Пенні. — Все старе рано чи пізно відходить у небуття, що поробиш. Але треба визнати, серпент має добрий, глибокий і багатий звук.

— Але от кларнети завжди були ні до чого, — сказав Майкл Мейл. — Якось на Різдво — багато років тому

— Я обходив парафію разом із хором з Везербері. Тої ночі вдарив сильний мороз, і на всіх кларнетах позамерзали клапани — так-так, геть-чисто позамерзали

— І як якийсь із них відпускали, був такий звук, наче хто пляшку відкорковував. Музикантам доводилося весь час бігати відігрівати інструменти біля каміна. Із кожного кларнета звисало по бурульці довжиною в палець. А що вже казати про самі пальці — вірте, чи ні, ми їх взагалі не відчували.

— Я добре пам’ятаю, — згадував містер Пенні, — що я сказав бідному Джозефу Райму (а він сорок два роки був третьою скрипкою в церкві Чок-Ньютон), коли вони вирішували, чи не перейти їм на кларнети. “Джо-зефе, — кажу я, — як заведете в себе ті верескливі трубки, то, вважай, все пропало. Кларнети геть не годяться для служби Господу. Досить поглянути на них, щоб це зрозуміти”, — отак я йому казав. І що, ви думаєте, з того вийшло? А я вам скажу, що вийшло. І двох років не минуло з тої нашої розмови, як священик приволік орган і старий хор став нікому не потрібен.

— Якщо судити лише з вигляду, — мовив візник, — я б не сказав, що скрипка ближча до небес, ніж кларнет. Може, навіть і далі. Через оті розпусні недолугі вигини здається, що до її створення сам сатана руку доклав. А от на кларнетах, якщо вірити картинкам, самі янголи на небесах грають.

— По-моєму, Роберте Пенні, ти маєш рацію, — вставив своє найстарший Деві. — Хай би лишили струни. Духові тебе наскрізь проймають — і це справді чудово, язичкові й мертвого розрухають — нехай, від барабанів аж у середині в тебе все перевертається — добре. Але хто б мені що не казав, ніщо так не зворушує людського серця, як скрипка!

— Хай живуть струни! — закричав малий Джиммі.

— Струни запросто могли б вистояти проти наступу всіх отих новинок. (“Авжеж могли б!” — підтвердив Боуман.) Але кларнети — це була їхня смерть. (“Оце вже точно!” — визнав містер Пенні.) А гармоніки, — ще голосніше продовжив Вільям, підбадьорений цими знаками схвалення, — гармоніки й автоматичні органи (“Та щоб їх”, — простогнав Спінкс.) — це жалюгідні — навіть не знаю, як їх назвати, — жалюгідні...

— Грішники, — запропонував Джиммі, який ступав великими кроками, як дорослі, а не плівся у хвості разом з іншими хлопчаками.

— Жалюгідні дзижчалки!

— Точно, Вільяме, краще і не скажеш — жалюгідні дзижчалки! — одноголосно постановив хор.

Тим часом вони вже підійшли до воріт, що вели до школи, яка стояла на невеликому пагорбі на перехресті трьох доріг і тепер виринула перед ними незмінною й темною пласкою плямою на тлі неба. Налаштувавши інструменти, гурт проминув огорожу, намагаючись ступати по траві за наказом старого Вільяма.

— Сімдесят восьмий, — тихо оголосив Вільям, поки хор ставав півколом, а хлопці відкривали ліхтарі, щоб було світліше, і спрямовували їхнє світло на книжки.

А тоді тишу ночі порушив давній, старий, як світ, гімн, втілюючи химерні християнські вірування у слова, що поколіннями передавалися із уст в уста, від батька до сина, аж поки не дійшли й до наших героїв, які з такою щирістю їх виспівували:

Пам’ятай гріх Адама, О людино, Пам’ятай гріх Адама, Із раю вигнання. Пам'ятай гріх Адама, Що весь людський рід У вічному пеклі Погибати прирік. Пам’ятай Божу доброту, О людино, Пам’ятай Божу доброту, Його велику любов. Пам’ятай Божу доброту, Відкинь всякий страх. Він Сина єдиного За нас віддав. У Вифлеємі народився, О людино, У Вифлеємі народився, Щоб людство врятувати. Народивсь у Вифлеємі З вранішньою зорею Наш Спаситель, Щоб гріхи наші забрати. Віддай хвалу Богу, О людино, Віддай хвалу Богу, Хай серце зрадіє. Віддай хвалу Богу, В цей радісний день. Хай вся земля співає: Слава, слава!

Знявши останню ноту, вони прислухалися хвилину чи дві, але зі школи не пролунало ні звуку.

— Чотири вдихи, а потім “Твоя безмежна доброта”, номер п’ятдесят дев’ять, — сказав Вільям.

Цей псалом теж виконали як годиться, однак на їхні старання і далі не було жодної реакції.

— Скажіть мені, що будинок не порожній! У тридцять дев’ятому і сорок третьому з нами таке вже було, — бідкався старий Деві.

— Може, пані вважає, що ми не рівня міським музикам, і просто гордує нами? — прошепотів візник.

— Та щоб її! — сказав містер Пенні, кинувши нищівний погляд на шкільний димар. — Раз так, то я її навіть знати не хочу. Навіть скромна музика, виконана вмілими музиками, краща за будь-які вигадки міських мудрагелів, так я казав і буду казати.

— Чотири вдихи і остання, — авторитетно заявив їхній диригент. — “Возрадуйтеся, жителі Землі”, шістдесят чотири.

Закінчивши псалом, він почекав ще хвилину, а тоді промовив чітко й голосно, як зазвичай робив у цю пору вже останні сорок років:

— Веселого Різдва!

Розділ V

СЛУХАЧІ

Коли хористи вже майже полишили останню надію, в одному з вікон на верхньому поверсі спалахнуло світло. Воно впритул наблизилося до штори, так що знадвору можна було побачити чіткі обриси полум’я свічки. Якусь мить воно стояло нерухомо, а потім штори піднялися, і перед п’ятнадцятьма парами зосереджених очей з’явилася постать молодої дівчини. У віконній рамі вона нагадувала портрет на стіні. У лівій руці, дуже близько до обличчя, дівчина тримала свічку, яка яскраво освітлювала його, а правою спиралася на стулки вікна. На ній була якась біла накидка, а на плечі спадав вигадливий водоспад пишних кучерів, які перебували у жахливому безладі — у такому стані, вочевидь, їх можна було застати лише посеред ночі. Ясні очі дивилися на сірий світ унизу з непевністю, яка межувала із сміливістю та сором’язливістю, однак, коли вони розгледіли зібрані півколом темні фігури, у них спалахнув радісний блиск.

Відчинивши вікно, дівчина весело й привітно гукнула:

— Дякую вам, півчі, дуже дякую!

Вікно швидко й беззвучно зачинилося, а штори почали опускатися, поглинувши її ясне чоло та світлі очі, маленький рот, шию, плечі, а потім і решту фігури. Світло від свічки — знову тьмяне й нечітке — почало віддалятися, аж поки зовсім не зникло.

— Яка гарна! — вигукнув Дік Деві.

— Навіть найрідкісніші воскові фігурки з нею не зрівняються, — підтвердив Майкл Мейл.

— Наче якесь марево! — погодився візник.

— У житті такої не бачив! — палко вигукнув Ліф.

І решта, відкашлявшись та поправивши свої капелюхи, також погодилися, що заради такого варто було і поспівати.

— Ну, тепер до фермера Шайнера, а потім трохи підкріпитися, так, тату? — спитав візник.

— Так і зробимо, — погодився старий Вільям, закинувши на плече свою віолончель.

Будинок фермера Шайнера стояв на перетині невеличкої стежки з головною вулицею і нагадував химерну скелю. Верхні вікна, більше витягнуті у ширину, аніж у довжину, і широкий еркер[1], де зазвичай розташовувалися двері, при денному світлі надавали будинку вигляду перекошеного людського обличчя, яке, здавалося, зі злістю дивиться з-під лоба. Уночі нічого цього не було видно, лише обриси даху вирізнялися на тлі неба.

Підійшовши до дверей будинку, хор виконав звичайні приготування.

Чотири вдихи і номер тридцять два, “Вранішня зоря зійшла”, — скомандував старий Вільям.

Вони вже закінчили другий куплет, і скрипалі занесли смички, готуючись приступити до третього, коли, без жодного попередження, пролунав оглушливий рев:

— Ану замовкніть! Скільки можна горлати під вікнами?! У мене і так голова розколюється! Я маю право спокійно поспати чи ні?!

І вікно з гуркотом зачинилося.

— Ні, ну ви це бачили?! — обурено вигукнув візник, звертаючись до своїх товаришів.

Закінчуйте псалом всі, кому дорога честь музики! — скомандував старий Вільям, і вони доспівали до кінця.

— Чотири вдихи, і номер дев’ятнадцять! — твердо мовив Вільям. — Покажіть йому, чого ви варті. Ніхто не має права отак ображати наш хор!

Цього разу в будинку спалахнуло світло, відчинилося вікно, і з’явився фермер, який вже не тямив себе від гніву.

— Голосніше,'голосніше! — кричав візник, несамовито виграючи на скрипці. — Давай фортисимо, щоб він сам себе не чув!

— Фортисимо! — підхопив Майкл Мейл, і музика та спів залунали з такою силою, що слова містера Шайнера просто потонули в тому оглушливому реві. Однак, судячи з того, як несамовито він розмахував руками, показуючи щось схоже на великі літери “X” та “У”, його прокльонів, мабуть, з лишком вистачило б на цілу парафію, а не те що на їхній хор.

— І як не соромно! — дорікнув старий Вільям, коли вони вже йшли геть. — Скільки граю в хорі, а такого ще не бачив! А ще ж церковний староста!

— Вино в голову вдарило, — відказав візник. — Коли він виконує свої церковні обов’язки, то цілком нормальний чоловік. А зараз ми його побачили у світській іпостасі. Мабуть, треба його запросити на святкування завтра ввечері, щоб не сердився. Ми ні на кого не тримаємо зла.

Вони перейшли меллстокський міст і попрямували затіненою дорогою до церкви й будинку священика. Зустрівши на підході до церковного подвір’я Восса, який якраз ніс гарячий мед та інші наїдки, хористи вирішили підкріпитися перш ніж рушати далі. Вони увійшли до церкви й піднялися на галерею. Відкрили ліхтарі, і все товариство розсілося на лавах попід стінами, або де кому прийшлося, і від душі повечеряло. Коли розмови стихали, можна було почути, як на поверсі вище рипить і впівголоса стукотить зламаний годинник. Ці звуки ніколи не покидали вежі, в якій народжувалися, і вселяли в людей, наділених багатою уявою, ілюзію, ніби саме тут іде відлік Часу.

Досхочу наївшись і напившись, музиканти знову налаштували інструменти й висипали на нічне подвір'я.

— А де Дік? — спитав старий Деві.

Всі озирнулися довкола й оглянули сусідів, наче Дік міг перетворитися на когось із них, і лише знизали плечима.

— От же ж паскудний хлопчисько, де його чорти носять? — сказав Майкл Мейл.

— Може, він чкурнув додому, — розмірковував хтось, сам не дуже вірячи власним словам.

— Діку! — гукнув візник, і його голос луною прокотився над деревами.

Він весь напружився, немов натягнута струна, поки чекав на відповідь, а зрозумівши, що чекати марно, повернувся до гурту.

— І треба ж щоб він був третьою скрипкою! Якби ще тенор чи хтось із хлопчаків, ми б могли спокійнісінько продовжувати і без нього. Але хор без третьої скрипки — це те саме, що людина без... — тут візник запнувся, не в змозі придумати достатньо вагомої втрати.

— Без голови, — запропонував містер Пенні.

Візник почав ходити туди-сюди, всім своїм виглядом демонструючи, що у них зараз є важливіші справи, ніж незакінчене речення.

— Чи ж таке видано, щоб юнак кинув роботу на півдорозі й накивав п’ятами?!

— Ніколи, — відповів Боуман тоном, який не залишав сумнівів: він остання людина на землі, яка б опустилася до такого.

— Хоч би з ним не сталося якої оказії! — забідкався дідусь.

— Це навряд, — спокійно відповів візник. — Знати б хоч, куди він подів свою скрипку. Вона коштувала не багато не мало, а цілих тридцять шилінгів. Хоч би не десь у вогкому, а то вона хвилин за десять вже геть чисто розклеїться й зіпсується. Та що там десять, і двох вистачить.

— Але що, на Бога, могло статися? — зніяковіло спитав старий Вільям. — Аби часом не втопився!

Залишивши ліхтарі й інструменти біля дзвіниці, вони повернулися по своїх слідах до того місця, де дорога проходила біля річки.

— Такий дужий юнак, як Дік, дав би собі раду, — зауважив Ройбен. — Щось мені підказує, що причина його зникнення геніально проста і лежить у нас просто перед носом, а ми її не помічаємо. — Він стишив голос до таємничого шепоту: — Сусіди, а ви часом не помічали, щоб його думками останнім часом заволоділа якась красуня?

— Ані натяку. Його розум поки нічим таким не затуманений.

— До того ж Дік казав, що ніколи не одружиться, — вигукнув Джиммі, — і завжди житиме вдома, з мамою і з нами!

— Дурниці, кожен парубок хоч раз таке каже.

Вони дійшли аж до ферми містера Шайнера, але нікого там не застали. Тоді кілька чоловіків пішли до школи. У спальні досі горіло світло, і, хоч штори були опущені, вікно було злегка прочинене, наче мешканка тієї кімнати хотіла, щоб до неї долинули віддалені звуки псалмів.

Навпроти вікна, спершись на букове дерево, нерухомо стояла їхня пропажа. Схрестивши руки на грудях і закинувши голову назад, хлопець не зводив очей з освітленого вікна.

— Діку? Ти що тут забув?

Дік стрепенувся і в темряві замотав головою в різні боки, гарячково намагаючись знайти підхожу відповідь на запитання, і нарешті кволо пробурмотів:

— Нічого, тату.

— Довгенько ж нам довелося тебе попошукати, — сказав візник, коли весь гурт рушив назад, до будинку священика.

— Я думав, ви ще в галереї, — сказав Дік.

— Та не зовсім, ми тут просто тиняємося по окрузі, шукаючи тебе скрізь, і місця собі не знаходимо. Чого ми вже тільки не передумали! А ти тут собі стоїш, наче нічого не сталося!

— І чого йому заманулося тут стирчати? Безглуздя якесь, — пробурмотів містер Спінкс.

Наступну зупинку хор зробив перед будинком священика, щоб подарувати містеру Мейболду, нещодавно призначеному священиком у їхню парафію, його порцію різдвяних псалмів. Музиканти сподівалися, що вже хто-хто, а священик обов’язково відчинить вікно, тому додали для нього ще один псалом, так би мовити, для заохочення. Однак містер Мейболд не з’являвся.

— Поганий знак! — сказав старий Вільям, похитавши головою.

Однак у ту ж мить із глибин будинку, мабуть, із ліжка, почувся мелодійний голос:

— Дякую вам, селяни!

— Що він сказав? — спитав Боуман, який трохи недочував. Однак саме з цієї причини говорив він голосно, так, що аж священик почув.

— Я кажу: “Дякую, селяни!” — повторив священик.

— Он воно що, а то першого разу ми не розчули! — крикнув Боуман.

— Заради Бога, думай, що говориш, а то ще розсердиш його! — застеріг візник.

— Не бійтеся, не розсердите! — крикнув священик.

— Нічого собі слух, — пошепки зауважив містер Пенні. — Та в жодного коня чи собаки в парафії такого нема. Вірна ознака гострого розуму.

— Побачимо, — сказав візник.

Старий Вільям, переповнившись глибокою вдячністю за таку похвалу від відносно нової людини в парафії, так розхвилювався, що хотів виконати всі гімни заново, однак відмовився від такої задумки після застережень Ройбена, що краще не випробовувати доброту священика.

— Щось мені підказує, — сказав візник, коли вони піднімалися по схилу, прямуючи до наступних будинків, — що те марево в образі молодої дівчини обкрутить молодого священика, той навіть оком змигнути не встигне. От побачите, друзі.

Розділ VI

РІЗДВЯНИЙ РАНОК

Хористи нарешті добралися до своїх ліжок і заснули, як і решта парафії. Однак сон Діка був неглибокий і неспокійний, незважаючи на те, що відпочивати йому лишалося всього години три-чотири. Виснажений мозок знову й знову повертався до подій тієї ночі, особливо до того моменту, коли вікно в школі відчинилося.

Уранці, що б Дік не робив — піднімався чи спускався сходами, ходив з кімнати в кімнату чи розмовляв про погоду — він постійно прокручував у голові той чарівний момент. Спершись на одну ногу, він стояв біля каміна й спостерігав, як матір смажить свинину; але що йому було до тієї свинини, якщо її смажило не Марево. Шматки м’яса звисали між ґратками рашпера[2], наче кішка на руках у дитини; однак що йому було до тих порівнянь, якщо не Вона їх промовляла. Він дивився, як жовтогарячі сонячні відблиски, переплітаючись із блакитними тінями полум’я, витанцьовують на вибіленому каміні, але що йому було до тих тіней.

— Може, нова вч... кхм... міс Фенсі Дей співатиме сьогодні з нами в церкві? — спитав він.

Візник довго задумливо мовчав, аж поки нарешті мовив:

— Може, так, а може, й ні.

Дік був не в захваті від такої відповіді, але, зціпивши зуби, промовчав. Усі добре знали, що його батькові була властива певна туманність висловлювань, яка зазвичай не мала нічого спільного з предметом обговорення.

У домі візника почалися традиційні приготування до церкви. Старанності Діка можна було тільки позаздрити, хоч він і сам не зміг би пояснити, звідки в ньому раптом прокинувся такий інтерес до релігії. Він чистив і полірував свої найкращі черевики так ретельно, що нагадував митця, який працює над шедевром. Від носка до підбора Дік відчистив кожнісіньку цяточку бруду, який назбирався за минулий тиждень. Тоді відкрив новий пакетик вакси, акуратно перемішав її і щедро намастив по всій довжині черевика: спочатку наніс один шар і відполірував, потім ще один — щоб були чорніші, а тоді ще й третій — для дзеркального блиску — все, щоб належно підготуватися до зустрічі, на яку він так сподівався.

На різдвяну службу візник готувався так, ніби тиждень накопичував усі свої сили. Із ванни у задній частині будинку доносилося гучне сопіння й кректання, сповіщаючи, що він миється — цей урочистий недільний ритуал займав із півгодини, тоді як у звичайні дні все обходилося кількахвилинним хлюпанням. Він зникав у прибудові з великим коричневим рушником у руках, і хвилин двадцять звідти лунали вже згадане плюскотіння й пихтіння. Коли після цього візник з’являвся у дверях, від нього пахло літнім туманом, а сам він мав такий вигляд, ніби щойно чудом уникнув смерті потопельника, загубивши при цьому майже весь свій одяг. Очі його почервоніли, наче від гіркого ридання, а з кінчиків вух і носа звисало по кришталевій краплі води, і ще кілька краплин блищали у волоссі.

Батько, син і внук ще довго скрипіли черевиками по посиланій піском кам’яній підлозі, сновигаючи туди-сюди зі своїми приготуваннями. Нарешті, взявши в кутку віолончель та скрипки, вони заходилися оглядати струни й підкручувати їх трохи вище від звичайного тону, щоб налаштування трималися всю службу й не довелося переналаштовувати інструменти прямісінько на галереї, намагаючись уловити момент, коли хтось кашляне, чхне чи коли заспівають “амінь”, — на жаль, у вологу зимову погоду їм нерідко доводилося вдаватися до таких хитрощів.

Трійця вийшла з дому й попрямувала стежкою через пасовище для овець, несучи під пахвами свої інструменти у вицвілих зелених чохлах, а в руках — старі музичні зошити в коричневих палітурках. Дік постійно забігав наперед, залишаючи батька з дідом позаду, а візник, навпаки, ступав повагом, вивертаючи ступні назовні під неймовірним кутом.

Дійшовши до підніжжя пагорба, вони вже могли розгледіти церкву з боку північних воріт або, як їх називали, “церковної хвіртки”. Нагорі зібралося сім жвавих фігурок — то чекали на них хлопчаки-хористи, повсідавшись на могильній плиті й розмахуючи ногами, щоб згаяти час. Угледівши музикантів, вони позіскакували й, тупочучи, мов кавалерійський полк, прожогом кинулися по старих дерев’яних сходах вгору до галереї. Решта юних парафіян чекали назовні, спостерігаючи за пташками, котами й іншою звіриною, аж поки не увійшов священик. Тоді вони, миттю напустивши на себе вигляд добропорядних парафіян, прослизнули в боковий неф.

Галерея меллстокської церкви мала особливий статус і жила за власними правилами. Тут нову людину сприймали зовсім не так, як парафіяни унизу. Якщо в нефі її приймали як непрошеного гостя, який ні в кого не викликає ані найменшого інтересу, то тут її зустрічали привітно, а наявні відмінності аж ніяк не робили цю людину менш цікавою в їхніх очах. Спостерігаючи з висоти галереї, музиканти вивчили всі звички нефа до найменших дрібниць і могли розказати про парафіян багато цікавого; а от неф нічого не знав про завсідників галереї, лише чув їхні гучні мелодії та голоси. Ніхто в нефі не помічав, наприклад, що дяк постійно жував тютюн і спльовував його в дірку в лаві перед тим як мав співати “амінь”; що деяким молодим панянкам набридло читати під час служби нудний шлюбний обряд, і вони перейшли до наступного, який хронологічно йде за ним; що двоє закоханих, натхненні прикладом Пірама і Тісби, переплітали пальці через дірку від сучка між лавами; що місіс Ледлоу, дружина фермера, під час першого читання Біблії мала звичку перераховувати гроші й підраховувати тижневі торговельні витрати. А от для галереї це все вже давно не було новиною.

Старий Вільям сидів у центрі переднього ряду, затиснувши віолончель поміж колінами, по обидва боки від нього розташувалося по одному співаку. У задньому ряду, ліворуч, розміщувався Дік із дискантами, праворуч — візник з тенорами. Ще далі — старий Мейл з альтами й рештою співаків.

Коли хористи, перш ніж зайняти свої місця, стояли колом у глибині галереї й повторювали деякі псалми, Дік, глянувши через плече свого діда, побачив, як марево минулої ночі увійшло до церкви так жваво, наче й не марилося йому ніколи. Здавалося, одна її присутність вдихнула абсолютно нову атмосферу в старовинну будівлю, і тіло, й душа Діка затрепетали від нових незвіданих відчуттів. Церковний староста Шайнер скерував панночку до невеликого нефа північніше від вівтаря, який було виділено для зграйки дівчаток із недільної школи і який добре проглядався з галереї, треба було тільки нахилитися й заглянути під дугу найдальшої арки.

До цієї миті церква здавалася Діку порожньою — тепер вона була переповнена. Міс Фенсі нарешті піднялася з колін, озирнулася навкруги у пошуках постійного місця і зрештою вибрала найдальший закуток. Дік вдихав на повні груди тепле свіже повітря, яке вона принесла із собою, кров стукотіла у скронях, і йому здавалося, ніби між ними встановився зв’язок, видимий для всіх і кожного.

Служба того яскравого різдвяного ранку назавжди залишилася в пам’яті Діка Деві. Він міг із точністю до найменших подробиць відтворити події того дня, які трапилися, поки хвилини повільно змінювали одна одну. Мелодії, які вони тоді грали, міцно закарбувалися в його свідомості й посіли особливе місце серед усіх інших мелодій, як і проповідь священика, і шар пилу на капітелях пілястрів, і гілка падуба, криво почеплена на арці вівтаря, — словом, все, що просочується у твою свідомість, коли розум замовкає, сприймаючи лише зорові образи.

Через примху випадку чи, може, за велінням долі ще один молодий чоловік, який був того різдвяного ранку в меллстокській церкві, до кінця служби теж інстинктивно відчув чарівливу присутність тієї самої молодої дівчини, хоч його почуття ще не розгорілися з такою силою. Однак, на відміну від Діка, цього молодика неабияк здивував його стан, і він щосили намагався повернути свої думки у звичне русло. То був молодий священик — містер Мейболд.

Частенько на Різдво музиканти грали гірше, ніж звичайно. Після нічного обходу хлопчаки були наче сонні мухи, а чоловіки — потомлені. А сьогодні в повітрі ще й, як на зло, стояло багато вологи. Від тривалого перебування на нічному повітрі струни грали на півтону вище, і час від часу голосно бренькали у найбільш невідповідний момент. Через це музиканти частіше, ніж будь-коли, зникали в глибині галереї й аж захрипли, намагаючись кашлем заглушити свої налаштування. Священик починав сердитися.

Окрім того, під час першого ж псалма хористи раптом помітили, що їм підспівують чиїсь сильні пронизливі голоси. Як виявилося, звуки доносилися з нефа, де сиділи дівчата з недільної школи, і ставали щораз сміливішими й чіткішими. За третім псалмом ці надокучливі дівочі голоси мало не заглушували хористів. Більше того, з часом новоспечений жіночий хор і зовсім відокремився від оркестру, дотримуючись власного темпу, тону і навіть мелодії, яка подекуди зовсім не збігалася з тією, що задавала галерея.

За всю історію церкви такого ще не було. Дівчата, як і решта парафіян, завжди трималися скромно і з належною повагою підспівували галереї, без її керівництва вони губилися й починали співати нескладно, і вже точно ніколи не перечили настановам цих досвідчених співаків. У них не було власної волі, єдності, сили чи бажань, окрім надиктованих хором, котрий підносився над ними.

У музиці й голосах хористів звучав неприхований розпач. І так тривало аж до кінця музичної частини служби. Як тільки музиканти відклали скрипки, містер Пенні сховав окуляри у футляр, а священик розпочав проповідь, галерея вибухнула обуреним шепотом.

— Ні, ну ви це чули? — сказав містер Пенні, зі стогоном втягнувши повітря.

— Зухвалі вертихвістки! — обурювався Боуман.

— Та вони замало нас всіх не перекричали, до того ж разом зі скрипками!

— Разом зі скрипками! — гіркою луною озвався Боуман.

— Вони ж як разом зберуться, то їм вже й море по коліна! — пробурмотів містер Спінкс.

— Хотів би я знати, — сказав візник (так, ніби вже знав відповідь, а питав тільки для порядку), — хто ж це тих дівчисьок напоумив? Чого їм раптом так розпинатися, якщо вони навіть не сидять на галереї й сидіти ніколи не будуть? Ось у чому питання, хлопці.

— Усі знають, що спів — це робота галереї, і крапка,

— відрізав містер Пенні. — От скажіть мені, для чого наші пращури витрачали десятки фунтів на будівництво галерей, га? Щоб будь-хто в церкві отак собі виспівував, коли йому заманеться?

— Очевидно, ми вже не потрібні, пора на вихід зі своїми скрипками! — сказав містер Спінкс, усміхнувшись. Людині сторонній могло здатися, що йому абсолютно байдуже, і тільки його товариші по скрипці відчули гірку іронію в цих словах і весь той розпач, який приховував, здавалося, такий природний сміх.

— А чого так хвилюватися? Хай собі співають — голосніше буде, хи-хи! — гигикнув Ліф.

— Ех, Томасе! І звідки ти такий дотепний взявся, га? — грізно дорікнув йому дідусь Вільям.

Присоромлений Томас Ліф готовий був провалитися крізь землю.

— Я вам от що скажу, — мовив Ройбен, — хай би вони нам і підтягували вряди-годи, хіба ж ми проти? Та тільки ж так, щоб їх і чути не було.

— От-от, — погодився містер Пенні. — Не люблю нікого намарне звинувачувати, але тут і перед Богом скажу, що в останньому псалмі я чув кожну їхню ноту так само чітко, як і нашу — кожнісіньку ноту.

— От я старий дурень! Так он воно що! — вигукнув містер Спінкс, ні до кого конкретно не звертаючись і скрушно похитавши головою, вочевидь, у відповідь на якусь несподівану думку, а тоді сумно-пресумно усміхнувся. — Ох, я мав би знати, мав би знати!

Ніхто не спитав, що його так схвилювало, всі добре знали, що рано чи пізно він сам усе розкаже.

— Я ще минулої ночі зрозумів, що з тим молодиком ми наберемося лиха, — не дочекавшись продовження від містера Спінкса, сказав візник, поглядаючи на містера Мейболда, який, нічого не підозрюючи, стояв за кафедрою.

— Здається мені, — суворо мовив старий Вільям, — що тут у галереї забагато шуму, ми все-таки на службі, чи як? — І, прикусивши губу та, втупивши на священика зосереджений погляд, він дав усім зрозуміти, що не терпітиме від них більше ані звуку. І справді, у галереї все стихло, і ніхто так і не дізнався, що такого важливого хотів сказати містер Спінкс.

Під час розмови Дік не обмовився ані словом, а візник тримався доволі стримано, пам’ятаючи, що за сніданком місіс Деві оголосила, що хоче запросити головну винуватицю цих подій на святкову вечерю, яку вони зазвичай влаштовували на Різдво. Ця новина спрямувала думки Діка виключно у радісне русло. У візника, який завжди злегка цинічно дивився на світ, дух був не такий бойовий, як у решти хористів, хоча дружба та спільна справа підтримували в ньому щиру відданість товаришам-музикантам.

Розділ VII

ВЕЧІРКА У ВІЗНИКА

Пополудні біля будинку візника спостерігалося незвичне пожвавлення. Кам’яні плити, якими була встелена підлога, ретельно вимели й посипали тонким шаром дрібнюсінького жовтого піску, видобутого із глибин найближчого піщаного кар’єра. Зі сховку дістали масивні ножі й виделки, які лежали там, змащені жиром, із часу останньої такої події. На них відсвічував виразний напис великими літерами “високоякісна сталь” — настільки переконливий, що потреба зазначати виробника відпадала сама собою. Кран, який Ройбен зазвичай носив у кишені, вкрутили у бочку з сидром. І наостанок візнику наказано було стати посеред кімнати, й місіс Деві заходилася крутити чоловіка туди-сюди, наче штурвал навколо осі, прискіпливим оком оглядаючи його вбрання.

— Не рухайся, я принесу ножиці, — звеліла вона.

Візник завмер на місці, наче солдат на варті.

Місіс Деві обстригла кілька волосинок, які виткнулися за межі загального контуру бакенбард, трохи підрізала потертий край на комірці сорочки і висмикнула сиву волосину. Усі ці операції візник покірно витримав, не проронивши і слова, лише під час останньої докірливо буркнув:

— Обережніше, Ен.

— Господи, Ройбене, я просто не хочу, щоб із тебе люди сміялися, — сказала місіс Деві з суворістю, яку могли виправдати лише довгі роки подружнього життя. Ще раз розвернувши чоловіка, вона зняла з його плеча кілька шерстинок. Ройбен, який думками, вочевидь, був далеко, позіхнув. — Комір твоєї сорочки — це просто ганьба. Весь заяложений, заляпаний брудом і хтозна-чим іще. Ну як, скажи мені, тобі це вдається?

— Та то, певно, від поту. Ти ж знаєш, літо для мене справжня біда. Досить щось почати робити — і з мене вже все тече.

— Еге ж, Деві всі товстошкірі. Твій брат Боб нічим не кращий — угодований, мов кабан. Щоразу, як мене зустрічає, то так тихо, улесливо питає: “Як ся маєш, Ен?” Я б йому сказала, як ся маю! А ти — хвилина на сонці — і піт градом котиться. Ну де ж таке бачено?!

— Якщо я пітнію в будень, то, звісно, пітнітиму й у неділю.

— Не дай Боже, котрась із дівчаток вдасться в тебе, ото тяжко їй буде! У моїй родині ніколи ніхто так жахливо не пітнів. Але Деві — Боже милостивий! Сама не знаю, як я тільки потрапила в таку сімейку?

— То все жіноча слабкість. Не змогла відмовити, коли я тебе покликав заміж. От і все, — схоже, візник уже не раз вислуховував такі докори від своєї дружини, тож відповідав без особливих емоцій, яких варто було б очікувати, якби запитання звучало вперше.

— Які ж славні штани вийшли, — продовжила місіс Деві, мов нічого й не було, бо критикувала вона родину Деві, очевидно, не стільки зі зла, скільки за звичкою. — А коштували копійки. Дивись, які просторі, з підкладкою, а внизу навіть із подвійною, ще й окантовані. Гарний високий покрій мало не до пахв, і підігнуто достатньо, ще б на півпари вистарчило. Ще й тканини на добрий жилет лишилося. А все тому, що я за все сама подбала: і крам купила дешевше, і пошиття контролювала. Це лише зайвий раз доводить, що завжди треба самому все пильнувати, а не просто сліпо довіряти тим шахраям, які звуть себе кравцями.

Розмову різко перервала поява Чарлі: руки й обличчя чорні-пречорні, ніс — ніби згасаюча свічка. Що цікавого малий знайшов у гачку й ланцюзі, на який вішають стегенця у каміні, і чому саме сьогодні, коли все мало сяяти чистотою, він вирішив погратися з ним, а не з будь-якою іншою річчю в домі — на ці питання можуть відповісти хіба що мами маленьких дітей. Швидше за все малому подобалося те, що як не грайся з цими предметами — завжди вимажешся сажею з ніг до голови. За кілька хвилин можна було побачити, як Чарлі, потерпаючи через свою винахідливість, чимдуж біг за ріг будинку, тікаючи від батька, і коли він оглядався, то нагадував вигнанця Каїна на ілюстраціях із Біблії.

Гості зібралися, і до десятої вечора в повітрі вже витало приємне нетерпіння, як то буває на сільських святах. Тоді з комори почувся звук налаштування скрипки.

— То Дік, — сказав візник. — Він обожнює джигу.

— Діку! Навіть і не думай. У Святвечір — ніяких танців, — рішуче заявив старий Вільям. — От як годинник проб’є дванадцяту, танцюйте хоч до ранку.

— Правильно, Вільяме, правильно, — підтримав містер Пенні. — Якщо ми вже організували вечірку на Святвечір, то з поваги до небесної братії вона має обійтись принаймні без танців. У будь-які інші свята — будь ласка, але не сьогодні. Так що ніяких танців до опівночі.

Якраз у ту мить теплий мед вдарив у голову містерові Спінксу, і він вирішив втрутитися.

— Танці, — сказав він, — це ідеальне заняття для того, щоб набратися сил, покращити настрій і позалицятися до якоїсь красуні, особливо якщо ще й трохи хильнути! Танці — це добре. Але, якщо вже на те пішло, навіщо порушувати заведений порядок — правильно кажу, Річарде, Ройбене?

— Отже, вирішено: жодних танців до опівночі, — підсумував Вільям.

Хоча Ройбен з дружиною порядкували в домі на свій розсуд, коли мова заходила про релігію, тут останнє слово завжди було за старим Вільямом, чиє невміння справлятися з домашніми справами у цьому випадку цілком компенсувалося непохитністю переконань. Тому молодшим членам зібрання довелося змиритися й набратися терпіння ще на одну годину і сорок п’ять хвилин, тож погляд у них відразу став в’ялим і байдужим. Хоча співати пісні ніхто не забороняв.

За п’ять дванадцята знову почулося тихе лаштування десь із глибин будинку. І коли годинник нарешті пробив останній удар, з’явився Дік з інструментами напоготові й пороздавав їх музикантам. Старий Вільям охоче зняв свою'*віолончель зі звичного цвяха і, відкинувши всяку набожність, провів рукою по струнах.

Розпочали з народного танцю під назвою “Тріумф, або Слідом за коханою”. Візник запросив місіс Пенні, а місіс Деві танцювала з містером Пенні, який так поважно закидав голову, так старався випростати спину і так значуще блискав окулярами, що майже порівнявся за зростом із містером Деві. Містер Шайнер, тридцяти п'ятирічний фермер і церковний староста за сумісництвом, радо прийняв запрошення на вечірку, продемонструвавши дивовижну здатність вмить геть начисто забути про всі події минулої ночі. Перше, що впадало в очі при зустрічі з ним, — це налитий кров’ю погляд, уривчасте дихання і ланцюжок від годинника. Його рот наче застиг у подобі похмурої посмішки, так до кінця й не усміхнувшись. Незважаючи на всі спроби фермера, гарненька, струнка й причепурена міс Фенсі Дей дісталася Діку, оскільки містер Шайнер, як людина багатша, поводився аж надто самовпевнено, запрошуючи її на танець, тоді як Дік був дуже чемним.

Поки наша героїня повертається на своє місце серед інших дам, давайте роздивимось її краще. Зростом вона трохи вища за середнє. Найвиразніша її риса — це гнучкість, яка надає рухам легкості та плавності, особливо в танці. Карі очі, обрамлені гострою й тонкою дугою брів, які нагадують не що інше, як вигини двох нот, яскраво блистять. Іноді цей блиск пом’якшується тінню задуми, яка на мить може приглушити, хоча ніколи повністю не гасить кокетливі іскорки, які, між іншим, ніколи не розгоряються настільки, щоб вийти за межі порядності. Вигин губ — так само чіткий і м’який, як і вигин брів. Ніс правильної форми, що, варто сказати, немало важить, адже всім добре відомо, що на сотню красивих ротиків та оченят приходиться лише один гарний носик. Додайте до цього пишне темно-каштанове волосся й легке біле плаття з блакитними вставками — і ви зможете приблизно уявити собі цю молоду дівчину, яка вирізнялася серед решти жінок, наче квітка серед коренеплодів. А танці тим часом продовжувалися. Містер Шайнер, скориставшись своєрідними правилами танцю, покинув свою партнерку та заволодів дамою Діка, і пара пронеслася через всю кімнату, наче молоді, що спішать до вівтаря. Дік відскочив назад, з усіх сил намагаючись здаватися незворушним, хоча насправді мав досить дурнуватий вигляд, який аж надто явно засвідчував його незгоду з такою втечею. Дік зціпив зуби, намагаючись тримати себе в руках, коли раптом міс Фенсі й містер Шайнер повернули назад, і Дік із неприхованим завзяттям взявся за руки зі своїм суперником, щоб утворити арку над головою міс Дей (мабуть, звідси й пішла назва танцю). Після цього він знову мусив відпустити її до містера Шайнера, який витанцьовував так завзято, що, здавалося, його ланцюжок теж танцює всіма своїми частинами. Візник теж не шкодував ніг, аж все його масивне тіло затрусилося, як желе. З обличчя місіс Пенні, яка, танцюючи з Ройбеном, завжди боялася за свою безпеку, протягом всього танцю не сходила сором’язлива посмішка — через цю звичку в неї вже навіть зморшки з’явилися, а замість очей виднілися лише вузенькі щілиночки. З майже рабською покірністю, приправленою страхом, вона повторювала за візником усі без винятку танцювальні рухи, навіть ті викрутаси, до яких час від часу вдавався Ройбен зі своєю багатою фантазією.

Сережки у вухах дам літали в усі боки, виробляючи нечувані сальто, підстрибували то праворуч, то ліворуч, зрештою вдаряючись об вуха своїх господинь. Місіс Крамплер — огрядна жіночка, яка, хтозна з якого дива (чого ніхто не вважав за потрібне з’ясувати), танцювала в чистому фартусі, — рухалася так плавно, що ніхто не міг розгледіти її ніг. Дехто навіть казав, що вона перекочується на коліщатах.

Спливала хвилина за хвилиною, і вечірка досягла тієї межі, коли жінки вже й не думали турбуватися про свої зачіски і волосся розліталося в різні боки; коли сліди поту проступали на обличчях навіть найтендітніших дівчат, не кажучи вже про їхніх партнерів, у яких чоло вже давно було рясно зрошене; коли складки на спідницях почали розправлятись, а старші гості, котрі пішли танцювати слідом за молодими, вже відчували, як штрикає в колінах, і проклинали цей нескінченний танець; коли (як це буває на сільських вечірках) чоловіки порозстібали жилети, а скрипалі так гарячково вигравали, що їхні стільці опинилися футів за два від свого початкового місця.

Фенсі танцювала з містером Шайнером. Дік розумів, що гарні манери зобов’язували її однаково люб’язно ставитися до кожного кавалера, однак він ніяк не міг позбутися думки, що вона могла б танцювати і з меншим захопленням, могла б рідше посміхатися в обіймах фермера.

— Боюся, ви забули помінятися партнерами, — несміливо мовив Дік до містера Шайнера, чий ланцюжок ще розгойдувався від недавнього повороту.

Фенсі було рушила до Діка, щоб виконати заміну, однак її партнер проігнорував хлопця і продовжив танцювати, ніжно схилившись до своєї дами.

— Шайнер надто вже захопився, — пробурмотів юнак собі під ніс, спостерігаючи за ними. А пара знову протанцювала через всю кімнату і зайняла своє місце серед інших. Увесь цей час Фенсі приязно посміхалася своєму партнерові.

— Містере Шайнер, ви не помінялися партнерами, — повторив Дік, не придумавши нічого більш нищівного. Сам він поміняв партнерку, і його просто виводило з себе таке нахабне порушення правил.

— Може, я нікому не збираюся віддавати свою даму,

— Відказав містер Шайнер.

— Боюся, вам доведеться, сер.

Партнерка Діка, молода дівчина на ім’я Ліззі — хоча всі звали її просто Ліз, спробувала запобігти сварці:

— Я теж не дуже люблю мінятися.

— І я, — встряла у суперечку місіс Пенні. — Якщо хтось не хоче, то й нехай. Не будемо ж ми сваритися через такі дурниці?

— Я лише хотів сказати, — мовив Дік, вже шкодуючи, що посмів зробити гостю зауваження, — що такий порядок. Якщо кожен танцюватиме, як йому заманеться, то що ж це буде за танець. Насмілюся зауважити, що той, хто його придумав, заробляв цим на життя, то, певно, вже знав, що й до чого.

— Я не люблю мінятися партнерами, і все тут. І мені байдуже, хто що там придумав.

Дік став таким зосередженим, що здавалося, ніби він подумки перемножує багатозначні числа, хоча насправді хлопець намагався зметикувати, як далеко можна завести суперечку із запеклим противником, якщо він гість твоєї матері. Із задуми його вивела поява візника, який притупотів до середини кімнати зі своєю партнеркою. Ройбен зневажав дріб’язковість, а тому без зайвих церемоній перевів розмову на себе.

— Я не можу вам передати, сусіди, як мені гаряче! — він озирнувся довкола, намагаючись поглядом, повним співчуття до самого себе, розказати присутнім, наскільки він упрів.

Місіс Деві йшла в наступній парі.

— Ще б, — підтвердила вона. — Та тобі, Ройбене, завжди гаряче.

Місіс Пенні висловила щось схоже на співчуття такій біді, намагаючись і посміхатися, і супитися водночас.

— Йому досить недільного ранку пройтися по садку, і комір сорочки так обм’якне, наче його й не крохмалили, — продовжила місіс Деві, ніби між іншим напустивши на обличчя хазяйновитий вираз під час цих спогадів.

— Та годі вже вам, жіночки. Давайте краще руки й пішли танцювати! — сказав візник, і розмова на тому й скінчилася.

Розділ VIII

ТАНЦІ СТАЮТЬ ЩЕ ЗАПАЛЬНІШИМИ

Нарешті Дікові вдалося потанцювати з Фенсі, і не будь-що, а найкращий народний танець, який починався у групах по троє.

— Перш ніж ми почнемо, — сказав візник, — давайте познімаємо піджаки, а то тут щось стало спекотно.

— Не забувай про манери, Ройбене! Як підеш танцювати, то вже зразу тобі треба роздягтися! Завжди тобі гаряче!

— Та годі вам, товариші, — коли візник сперечався з дружиною, то часто звертався до неї у формі множини чоловічого роду, щоб не довелося довго відшуковувати потрібний епітет. — Не розумію, у чому проблема. Що тут такого, щоб зняти зайвий одяг, коли тіло розпашіло від танцю? Якщо б я один взяв і роздягнувся та ще й ні з того ні з сього, то справді було б не дуже гарно, але якщо всі чоловіки, хто з повніших, так зроблять, то що в цьому поганого? Ми ж народ простий. Ну, що скажете, друзі?

— Так і зробімо! — підтримали його троє огрядних чоловіків, що якраз кружляли по кімнаті зі своїми дамами. Сказано — зроблено: четверо страждальців познімали піджаки й, повісивши їх у сінях, вервечкою повернулися до кімнати. Залишившись в одних сорочках, вони, здавалося, тепер могли запросто помірятися силами з кращими танцівниками Англії та Ірландії. Дік, соромлячись визнати при міс Фенсі, що йому теж спекотно, залишився у піджаку, як і решта худіших чоловіків. Так само вчинив і містер Шайнер, не бажаючи опускатися до загального рівня.

Після цього гулянка перейшла на нову стадію. Настала та пора ночі, коли на столі й кріслах назбиралося стільки пилу, що можна було записки писати; у повітрі витав сизуватий туман, оточуючи свічки ясним ореолом; пил понабивався гостям у ніздрі, зморшки і геть усі пори; вже навіть у скрипалів на щоках пашів рум’янець, а обличчя танцюристів стали схожі на розжарені вуглини; скрипалі вже не сиділи спокійно, а, відсунувши ногою стільці, стояли, широко розставивши ноги й заплющивши очі, і шалено розмахували смичками — байдужі до всього навколо. Раз за разом Дік змушений був передавати руку своєї коханої іншому чоловікові, і вони кружляли утрьох; а потім, вже не ділячись ні з ким, танцював з нею по колу, з кожним разом все міцніше обіймаючи її за стан і все більше заводячи лікоть їй за спину, аж поки відстань між ними стала майже непомітною. А коли вони проходили між рядами танцівників, торкаючись один одного плечима, і її подих лоскотав йому шию, наче літній вітерець, що заблукав у часі, Дік просто не тямив себе від щастя. Дійшовши до кінця ряду, хлопець хвилювався, щоб мелодія не скінчилася, поки вони не повернуться на початок, аби знову поринути в ці неймовірні відчуття. А коли, незважаючи на його побоювання, вони все-таки дійшли до початку кімнати, радість Діка затьмарив панічний страх, що скрипки можуть стихнути саме в цей божественний момент. Тому юнак тихенько шепнув найближчому скрипалеві, щоб вони не зупинялися, поки він зі своєю дамою не пройдуть ще раз коридором, утвореним танцівникам. Продовжуючи здригатися всім тілом, наче в конвульсіях, музикант непомітно кивнув Дікові між акордами і, не розплющуючи очей, сказав “Добре, добре!”. Тепер Дік так міцно притискав до себе Фенсі, що, здавалося, вони стали одним цілим. Кімната видавалася Дікові сном. Пізніше він міг згадати лише окремі деталі: як скрипалі посмикувалися на своїх стільцях, ніби дзиґи, все нарощуючи темп; як дід Джеймс і старий Саймон Крамплер сиділи біля каміна, про щось розмовляючи, хоч слів було й не розібрати, і час від часу кивали головами або розмахували руками, ніби намагалися перекричати молотарку.

— Хуууух! — перевів подих візник, коли танець закінчився. — Оце танець так танець, я вам скажу! — Він витер піт із чола і пішов до столу, де стояли кухлі з сидром та елем.

— Ох! — плюхнулася в крісло місіс Пенні. — Останній раз моє серденько так стукотіло, коли я на Купала виглядала свого судженого.

— Як я чув, з того часу вже багацько років збігло, — сказав візник, наповнюючи келих і не відводячи від нього очей. Зголосившись роздавати напої, він міг дозволити собі не одягати піджак, хоч інші чоловіки свої вже повдягали.

— Я й подумати не могла, що побачу те, що побачила, — продовжила місіс Пенні. — Мушу визнати, я була збентежена, ба навіть розгублена!

— Можу собі уявити, — сказав Еліас Спінкс.

— Так, — згадувала місіс Пенні, вимовляючи слова протяжно й відсторонено, наче їй було байдуже, слухає її хтось чи ні. — Якого я тоді страху набралася! Я хотіла будь-що з’ясувати, одружиться зі мною Джон Вайлдвей чи ні. Зробила все, як сказано у ворожильній книзі: наготувала хліб із сиром і пиво, відкрила двері й стала чекати, коли годинник проб’є північ. Нерви мої були наче натягнуті струни, мені навіть здавалося, що я відчуваю, як вони посмикуються. А коли годинник нарешті пробив дванадцяту — що б ви думали? — на стежині з’явився маленький низенький чоловічок у фартусі чоботаря.

При цих словах містер Пенні крадькома випростався, додавши собі в зрості аж півдюйма.

— Бачите, Джон Вайлдвей, — продовжувала місіс Пенні, — який до мене тоді залицявся, теж був чоботарем, але він був високим. Я ніяк не могла зрозуміти, до чого тут цей коротун. Але ось він підійшов ближче, переступив через поріг, розвіявши останні мої надії на те, що маленький чоловічок міг виявитися Джоном...

— Хіба обов’язково так акцентувати увагу на зрості? — не витерпів її чоловік.

— Зайшов у дім, сів на стілець — мені тоді від страху аж у душі похололо, і я щодуху чкурнула нагору! Ну, якщо коротко, то з Джоном Вайлдвеєм ми розсварилися і розійшлися, а згодом ні з того ні з сього з’явився той самий чоловічок! Пенні спитав мене, чи піду я за нього, і я й незчулася, як усе вже було вирішено.

— Здається мені, що все ти знала і добре бачила, куди діло йде, хоча, може, я й помиляюся, — пробурмотів містер Пенні.

Закінчивши розповідь, місіс Пенні й надалі не зводила погляду з точки у центрі кімнати, вочевидь, досі переживаючи щойно описані події минулого. А зауваження містера Пенні так і залишилося поза увагою.

Тим часом візник з дружиною відійшли у дальній куток кімнати і, нахилившись одне до одного, про щось тихо перемовлялися. Очевидно, їх не стільки цікавило те, про що говорили гості, як те, чим їх треба було годувати. Схоже, вони нарешті дійшли якогось рішення, бо завершили свої змовницькі перемовини, і візник пішов до комори, насвистуючи напівзабуту мелодію, а далі вже перейшов на пісню, з якої пам’ятав ледь два рядочки. Місіс Деві оголосила, що скоро буде подано вечерю.

Гості старшого віку, яким тільки й дай поїсти і випити, вдали, ніби й забули, що на таких заходах прийнято подавати вечерю. Ба більше, для годиться вони навіть завели розмову на сторонню тему, однак безбарвність і натягнутість голосів видавали їх геть чисто. Молодь же сказала, що страшенно голодна і буде дуже рада вечері, нехай навіть і пізній.

За столом Дікові й далі щастило. Він сидів поруч із Фенсі й мав нагоду пити з келиха, з якого вона помилково відпила, підошвою черевика торкатися країв її спідниці й тримати на руках кота, який, непомітно для всіх, кілька хвилин просидів у неї на колінах, а потім переліз до Діка, тручись об нього своїм хутром, якого ще мить тому торкалися її руки. Окрім того, було багато інших маленьких приводів для радощів: він хотів було покласти їй салат, однак, коли вона відмовилася, переклав собі овочі, які мало не побували в неї на тарілці, — чого, мовляв, добро має пропадати. Час від часу, коли вона не бачила, він дивився на неї закоханим поглядом, милуючись формою її голівки, вигином шиї та іншими неповторними рисами своєї живої богині, яка тим часом досить невимушено, щоб не сказати надто невимушено, розмовляла з містером Шайнером, який сидів навпроти. Дік почувався ніяково за той інцидент під час танців, тому, хоч йому і не подобалася така вільність, вирішив не надавати їй особливого значення.

— Тепер до наших вух долинає вже зовсім інша мелодія, — зауважила міс Фенсі із влучністю, якої можна було сподіватися від ученої сільської вчительки, натякаючи на контраст між калатанням і брязканням виделок та ножів і недавніми звуками скрипки.

— Ну, з часом ця мелодія стає все приємнішою й приємнішою, особливо коли тобі вже за сорок, — зауважив візник. — Із цього правила хіба що один виняток — мій батько. Ви ніде не знайдете людину, яка б так любила музику. Він каже, вона западає йому в душу, так, тату?

Найстарший Деві посміхнувся з другого кінця столу на знак згоди.

— До речі, про западання в душу, — втрутився містер Пенні. — Ніколи не забуду, як я вперше почув “Похоронний марш”. То було на похоронах капрала Найнмана в Кестербриджі. У мене тоді волосся дибки стало, і я увесь час неспокійно совався на стільці, як перелякане ягня, — так мене зачепило! Коли дали останній акорд і почали стріляти з рушниць над могилою полеглого героя, на моєму чолі й підборідді виступив холодний піт. Отака була сильна річ!

— Ну, щодо батька, — сказав візник, показавши пальцем на старого Вільяма, який якраз уминав за обидві щоки, — то він, і коли був ще п’ятнадцятилітнім юнаком, і тепер радше з голоду помре, ніж проживе без музики.

— Справді, — підтвердив Майкл Мейл і прокашлявся, щоб здаватися переконливішим, — між їжею й музикою, безперечно, є зв’язок. — Він підніс кухоль до вуст і почав пити ковток за ковтком, поступово все більше й більше відхиляючись назад, аж поки його тіло з перпендикулярного положення не перейшло в похиле, і водночас проводячи очима по протилежній стіні аж до стелі. А потім, ще раз відкашлявшись, почав розповідати: — Якось я обідав у “Трьох моряках”, що в Кестербриджі, а під вікнами грав духовий оркестр. Як же вони гарно грали! На обід була смажена печінка і легені, я це добре пам’ятаю. І що ви думаєте? Я нічого не міг з собою вдіяти — щелепи рухалися в такт музиці! Оркестр грає шість восьмих, і я жую на шість восьмих, оркестр грає повільніше — і я пережовую повільніше. Краса! Ніколи не забуду той оркестр!

— Мелодійно, нічого не скажеш, — сказав дід Джеймс із відсутнім поглядом, яким зазвичай супроводжується ґрунтовна критика.

— Не подобаються мені Майклові мелодійні історії,

— Сказала місіс Деві. — Вони надто вульгарні для пристойного товариства.

У старого Майкла смикнулися кутики рота, ніби він хотів усміхнутися, але не знав, з якого боку підійти до справи. Урешті він зупинився на виразі обличчя, який мав говорити, що він зовсім не сердиться, коли йому робить зауваження така гарна жінка, як місіс Деві.

— Як на мене, — сказав Ройбен серйозним тоном,

— Та грубуватість, що тобі так не подобається, Ен, історії тільки на користь. Це зайвий раз доводить, що вона правдива. З тієї ж причини мені подобаються історії без моралі. Усі правдиві історії, друзі, вульгарні або без моралі. Якби оповідачі могли знайти порядність чи моральність у правдивих історіях, нащо б вони стали вигадувати всілякі байки? — отак кажучи, візник підвівся й пішов за новою порцією сидру, елю, меду та домашнього вина.

Місіс Деві зітхнула й не втрималась, щоб не додати (нібито за спиною чоловіка, хоча обоє розуміли, що він однак усе чує):

— Така вже він людина той Деві! Ви собі навіть не уявляєте, яких зусиль мені коштує змусити його поводитися хоч більш-менш пристойно. Та ви й самі певно чули, як він сьогодні за вечерею казав до Майкла “бараболя” — наче якийсь затюканий селюк. Мене зовсім не так виховали! У моїй родині ми казали не інакше, як “картопля”. Мама за нас, дівчаток, бралася серйозно — та у всій парафії не було родини, яка б так стежила за манерами.

Прийшов час розходитися по домівках. Фенсі не могла залишитися ночувати, бо попросила найняту на цей вечір жінку дочекатися її. Покинувши поріділі лави танцівників, вона на мить зникла, а коли спустилася вниз, то була вже одягнута у плащ і здавалася зовсім іншою людиною (на превеликий сум і розчарування Діка) — жінкою стриманою і байдужою. Куди й поділася та жвава дівчина, яка дозволяла Дікові обіймати себе за талію й не намагалася ухилитися від гілля омели[3].

— Ну й переміна! — у Діковій голові вирували думки невиправного циніка. — Яка разюча різниця між дівчиною під час танців і в повсякденному житті! Ви тільки погляньте на красуню Фенсі! Увесь вечір вона була така грайлива й поступлива — навіть дозволила себе поцілувати! Я годинами притискав її до себе так міцно, що між нами не можна було вкласти ані аркуша паперу. Я слухав биття її серця, яке стукотіло так близько від мого власного, що я розрізняв кожен удар. І от тобі маєш: на хвилинку збігала нагору, одягнула плащ та капелюх — і до неї вже й не підступитися, — не витримавши гніту таких думок, Дік вирішив за краще їх облишити.

Однак це було ніщо, порівняно з тим нещастям, яке спіткало його згодом. Містер Шайнер зі своїм ланцюжком для годинника, як і всі затяті холостяки, не міг не скористатися з того, що йому і гарній молодій жінці було по дорозі. Він підійшов до Фенсі й, безсоромно нехтуючи Діковими почуттями, аж ніяк не байдужим голосом почав запевняти її, що він спати не зможе, поки не побачить на власні очі, що чарівна леді безпечно дісталася до дверей свого будинку — от така він, бачте, людина — і що до того часу він не відійде від неї ні на крок, щоб йому крізь землю провалитися. Міс Дей прийняла пропозицію, на думку Діка, в якого вже виникли погані передчуття, з трохи — чи й без трохи — завеликим ентузіазмом, як для безкорисливого бажання захиститися від небезпек ночі.

Усе скінчилося, і Дік стояв, утупившись у крісло, в якому вона востаннє сиділа, і воно видавалося йому оправою, з якої зірвали дорогоцінний камінь. Тут стояла її чарка, на дні якої ще залишилася з чайна ложка старого вина, яке вона не змогла допити, як не намагалася, незважаючи на вмовляння візника (коли він клав їй на плече свою важку, як паровий молот, руку), але тієї, котра пила з цієї чарки, вже не було. На тарілці лежали кілька маленьких гарненьких крихт, які вона залишила, але тієї, котра їла з цієї тарілки, вже не було.

Тепер, коли Деві залишилися самі, Дік почувався відірваним від решти родини. Він сердився на батька, який перебував у такому піднесеному настрої, немов гості ще були тут. У ньому все просто кипіло, коли він слухав, як дід Джеймс (який не пішов з усіма) радів з того, що нарешті всі розійшлися.

— Ох, — задоволено сказав візник, — за весь вечір я так і не зміг як слід поїсти, так що тепер маю повне право насолодитися вечерею у тиші та спокої! Шматок от цього стегенця — ані надто жирного, ані надто кістлявого, краплю оцту і маринованих огірочків — чого ще бажати? Сказати по правді, мене весь вечір спрага так і мучить.

— Загалом я люблю вечірки, — заговорила місіс Деві своїм звичайним тоном, вже без тих солодкавих ноток, які змушена була додавати весь вечір, — але після них стільки роботи! Із цими брудними тарілками, ножами й виделками, пилом і затхлим повітрям, поламаними меблями і хтозна-чим іще — вже й ніякого Різдва не хочеться... Ох! — І вона так смачно й протяжно позіхнула, що годинник у кутку в цей час встиг зробити кілька ударів. Місіс Деві окинула оком зсунуті, укриті пилом меблі і, знесилена, плюхнулася у м’яке крісло.

— Ну, помаленьку-помаленьку, і все прийде в норму! — радісно вигукнув візник і, не відводячи очей від тарілки, заходився старанно нарізати м’ясо та хліб, орудуючи ножем і виделкою так завзято, наче валив дерева. — Ен, ти б ішла спати, дивись, у тебе вже очі злипаються. Ти мені нагадуєш змучену скрипку, на якій довго-предовго грали, чесне слово. Ти, напевно, з ніг валишся. Я сам зачиню двері й заведу годинника, а ти іди, а то завтра будеш бліда, як полотно.

Ох, мабуть, таки піду, — жінка потерла очі, намагаючись відігнати сон, принаймні поки не добереться до ліжка.

Дік диву дивувався, як одружені люди можуть бути такими байдужими один до одного. Він не сумнівався, що якби йому пощастило одружитися з неймовірною Фенсі, вони б ніколи не стали такими жахливо практичними й стриманими, як тато з мамою. Найдивніше те, що всі подружжя, яких він знав, були точнісінько такими ж скупими на почуття.

Розділ IX

ВІЗИТ ДІКА ДО ШКОЛИ

Перші дні нового року вже залишилися позаду, і міс Фенсі, яка на канікули їздила додому, нарешті повернулася до Меллстока.

Весь тиждень після її приїзду Дік, як тільки видавалася вільна хвилина, нібито випадково проходив повз школу, гуляючи околицями, але йому так ні разу й не пощастило побачити її. Не інакше як за велінням долі, прибираючи в будинку на наступний день після танців, мати знайшла носовичка, що належав міс Фенсі, і Дік, виявив неабияку винахідливість, переконавши матір віддати хустинку йому, мовляв, він поверне її власниці при першій же нагоді. Однак хлопець відтягував цей момент, як тільки міг, адже якщо дівчина насправді не має до нього ніяких почуттів і він їй зовсім нецікавий, вона одразу здогадається, що це лише привід її побачити і ще, чого доброго, висміє його, а це б серйозно змінило її думку про його гідність. А для Діка тепер не було нічого важливішого, окрім її думки, незалежно від того, любить вона його чи ні.

Однак коли тобі двадцять один і ти закоханий, то рано чи пізно вривається терпець. У суботу Дік із напускною байдужістю підійшов до школи і з радістю помітив об’єкт своїх пошуків у кінці саду: міс Фенсі силкувалася викопати лопатою колючий кущ, який самовільно вторгся на її територію.

Дік намагався нічим не видавати свої почуття, щоб, якщо хтось спостерігає з тих підозрілих вікон на протилежному боці, він зійшов за людину, яка вельми поспішає у справах і зайшла лише на хвилинку, щоб віддати носовичка і нарешті покінчити з цим сміховинним дорученням.

Ця спроба з тріском провалилася, бо, підійшовши до воріт, він побачив, що вони зачинені, щоб діти, які гралися на передньому подвір’ї, не забігали до саду міс Фенсі.

Вона не помітила його, і він не зміг придумати нічого кращого, як погукати її.

— Міс Дей! — Дік швидко вигукнув ці слова й кинув поглядом на будинки навпроти — мовляв, ну і що, подобається мені отак кричати через огорожі, і це не має жодного стосунку до дівчини в саду. Його голос стих, а міс Дей, нічого не помітивши, поралася собі далі.

Дік виструнчився, готуючись мужньо зустріти критику із вікон навпроти, і крикнув знову. Фенсі було хоч би що.

Він крикнув утретє, цього разу з відчаєм у голосі, а потім раптом обернувся і відійшов на кілька кроків назад, ніби хотів показати, що, була б його воля, він би тут не стирчав.

Цього разу вона почула, облишила свій кущ і зайшла у школу через задні двері. Її кроки залунали в коридорі, двері відчинилися, і з-за них визирнуло квітуче обличчя молодої вчительки, на чверть захованої за дверима. Впізнавши Діка, вона вийшла до воріт.

Пізніше він сотні разів запитуватиме себе: як вона відреагувала на його поклик: зашарілася, зблідла чи взагалі не змінилася на лиці — і після довгих роздумів щоразу доходитиме висновку, що йому важко відповісти на це питання.

— Ваш носовичок, міс Дей, я приніс вам його, — Дік незграбно простягнув їй носовичок. — Мама знайшла його під кріслом.

— О, дуже дякую, містере Деві. А я все думала, де ж я могла його загубити.

Діка аж ніяк не можна було назвати досвідченим у любовних справах: якщо не враховувати кількох дитячих захоплень, йому ще ніколи не доводилося завойовувати дівоче серце. Тому-то він і не зумів скористатися із ситуації й зробив помилку, яка згодом коштувала йому багатьох гірких моментів й однієї безсонної ночі.

— До побачення, міс Дей.

— До побачення, містере Деві.

Ворота зачинилися, вона пішла. А Дік залишився стояти по той бік огорожі. Звичайно, це була не її провина: молода жінка, що живе сама, не могла запросити в будинок малознайомого чоловіка. Це йому треба було втримати її на вулиці якомога довше, перш ніж вичавити те проклятуще “до побачення”. Він пошкодував, що, перш ніж гукати, все добре не обдумав, але вже нічого не вдієш. Дік розвернувся і пішов геть.

Частина друга ВЕСНА

Розділ І

ПРОГУЛЯНКИ ПОВЗ ШКОЛУ

Із настанням весни Дік став гуляти околицями більше, ніж раніше, і частенько найкоротший шлях додому чи з дому пролягав саме вздовж шкільного саду. Його наполегливість дала перші плоди: повернувши за ріг під час дев’ятнадцятої такої прогулянки, Дік побачив міс Фенсі у прочиненому вікні. Вона була одягнена у темно-сіру сукню й дивилася прямісінько на наголовок його капелюха. Дружнє привітання, яким вони обмінялися, випадково зустрівшись, стало цілющим бальзамом для Дікової душі, і тепер він почав ходити до школи ще частіше. Хлопець уже майже протоптав нову вузеньку стежину біля огорожі, коли удача знову йому усміхнулася: він буквально зіткнувся з міс Дей на дорозі перед шкільними воротами. Потім була ще одна зустріч, а потім і ще одна. Судячи з поведінки Фенсі, можна було сказати, що вона рада бачити Діка. Однак що стоїть за цією радістю: захват від того, що вона справила на юнака таке враження, чи прояв щирих почуттів, як того прагнув хлопець, — цього Дік ніяк не міг зрозуміти, хоча потім годинами перебирав у думках найменший її рух.

Розділ II

ЗІБРАННЯ ХОРУ

Був ясний весняний вечір. Сонце розливалося довкола невиразним бурштиновим сяйвом, а його обриси губилися серед нескінченних хмар, що нагадували неслухняні пасма волосся.

Парафіяльні музики зібралися перед майстернею містера Пенні у Нижньому Меллстоці. У яскравих променях сонця від кожного з них лягала тінь довжиною з дзвіницю. Джерело світла було так низько, що краї капелюхів зовсім не захищали очі від сліпучого сяйва.

Дім містера Пенні стояв на самісінькій околиці, тулячись в улоговині біля узбіччя дороги, так що колеса возів і копита коней завжди опинялися на одному рівні з вікном майстерні. Низьке й широке вікно не зачинялося увесь день, і крізь нього завжди можна було побачити містера Пенні за роботою — він нагадував чоботаря на портреті якого-небудь сучасного Мороні[4]. Чоловік сидів обличчям до дороги з черевиком на колінах і шилом у руках, лише зрідка підводячи голову, коли протягував нитку й нахилявся уперед — тоді його окуляри зблискували сліпучим відблиском в очі перехожим, а потім він знову схилявся над черевиком. Стіну позаду вкривали нескінченні ряди колодок: великих і малих, товстих і тонких. У найтемнішому закутку кімнати сидів хлопчина-підмайстер з пов’язаною на голові стрічкою (вочевидь, щоб волосся не лізло в очі). Він усміхався на слова перехожих, що долинали знадвору, однак ніхто ніколи не чув, щоб він щось відповідав, принаймні не у присутності містера Пенні. За вікном зазвичай на кілочку, прибитому до дошки, висіла шкіра для халяви чобота, немовби хтось виставив її сушитися. На дверях не було ніякої вивіски. Узагалі-то тут, як і у старих банках чи крамницях, повністю нехтували рекламою. Містер Пенні вибудував стосунки з клієнтами виключно на засадах взаємної поваги й довіри і вважав приниженням власної гідності чіпляти вивіски, щоб принаджувати сторонніх.

Музиканти то підходили до вікна й спиралися на підвіконня, то відступали на крок-два назад. Активно жестикулюючи, вони щось розказували містеру Пенні, який сидів на стільці в тіні майстерні, наче цар на троні.

— Я завжди кажу, що люди, котрі роблять спільну справу — нехай і лише по неділях, мають триматися разом.

— Та чого можна чекати від тих, хто не знає, що таке заробляти собі на хліб тяжкою працею?

— А я думаю, що він тут ні до чого, це все вона — вона воду каламутить!

— Та ні, навряд чи. Він весь із себе якийсь недоладний. Взяти хоча б його вчорашню проповідь.

— Узагалі-то проповідь була задумана досить навіть непогано, але ж він не зміг і двох слів до ладу зв’язати. Написати написав, а от розказати не зумів.

— Ну, може, проповідь і добра, може, навіть і не гірша, ніж у старого Еклезіаста, але, вочевидь, вона залишилася на папері.

Затягуючи останній стібок, містер Пенні дозволив собі відірвати очі від роботи і вставити кілька слів:

— Оратор з нього ніякий — тут не посперечаєшся.

— Багато кому в голові все плутається, коли доводиться виступати перед людьми, — зауважив Спінкс.

— Може, годі вже про це, — втрутився візник. — Що нам з того, хороші в нього проповіді чи погані? Не в тому ж справа.

Містер Пенні проткнув шилом ще одну дірку, протягнув через неї нитку, знову підвів очі і, затягуючи нитку, сказав:

— Важливіше те, що він зробив, — містер Пенні зморщився, докладаючи титанічних зусиль, щоб натягнути нитку, а тоді продовжив: — Не встиг приїхати, як одразу взявся нам утовкмачувати, наскільки важливо ходити до церкви.

— Точно, — підтвердив Спінкс, — першим же ділом.

Містер Пенні, побачивши, що спромігся заволодіти увагою присутніх, із вдячністю прийняв її, облишив шиття і вдихнув якомога більше повітря, ніби ковтаючи таблетку:

— Потім він захотів затіяти в церкві ремонт, доки не зметикував, скільки це буде коштувати і скільки з тим мороки. Тоді його запал одразу згас.

— Швиденько згас.

— Далі він суворо заборонив хлопцям під час служби класти шапки в купіль.

— Ага, заборонив.

— І так весь час — то одне, то друге, а тепер ще й оце...

Не знайшовши достатньо переконливих слів, щоб закінчити речення, містер Пенні натомість щосили потягнув нитку.

— А тепер він хоче безцеремонно виставити нас із хору, — сказав візник після півхвилинної мовчанки, але зовсім не для того, щоб пояснити несподівано обірвану думку містера Пенні, яка й так була всім зрозуміла, а щоб нагадати про причину, з якої вони зібралися.

Якраз у цей момент до дверей підійшла місіс Пенні. Як і всі хороші дружини, зазвичай вона вела з чоловіком полеміку, не менш запеклу, ніж між торі та вігами[5], але в разі потреби стояла за нього горою.

— Треба визнати, у нього точно не всі вдома, — відповіла вона одразу на всі репліки, що долітали до неї знадвору. — Куди йому до бідолашного містера Ґрінхема. (Так звали старого священика.)

— Той принаймні не заявлявся в розпал робочого дня, ставлячи тебе в незручне становище.

— Оце вже точно. У містера Мейболда, може, і добрі наміри, але це вже в жодні ворота не лізе. Ані попіл просіяти, ані підлогу вимити, ані помиї винести — нічого спокійно не зробиш. Ви тільки подумайте, я вже кілька днів не можу винести помиї, хоч бери й викидай у димар чи через вікно. Варто мені тільки вийти з ними на поріг, як він тут як тут: бачте, зайшов спитати, як у мене справи. А що може бути гірше, ніж коли джентльмен заходить до тебе в дім, а ти тут прання затіяла?

— Та він, бідолаха, мабуть, і не розуміє, що створює незручності, — вступився за містера Мейболда візник. — Він нікому не бажає зла. Зі священиком вже як пощастить: маємо, що маємо, аби не гірше.

— Здається мені, що він заглядається на міс Дей, — задумливо мовила місіс Пенні, — хоча, може, я й помиляюся.

— Та ні, там нічого такого, — запевнив дід Вільям.

— Ну, час покаже, — відповіла місіс Пенні, і з її тону було зрозуміло, що вона залишилася при своїй думці.

— От містер Ґрінхем був священик так священик! — сказав Боуман. — Він приходив до тебе максимум раз на рік. Можна було робити, що хочеш, іти, куди хочеш, і не боятися раптово наткнутися на нього.

— Так, розумний був священик, — сказав Майкл.

— За весь час він до нас тільки раз і зайшов, і то, щоб сказати моїй бідній дружині — упокій, Господи, її душу!

— що вона може більше не відвідувати службу, оскільки живе від церкви далеко, а років їй уже немало.

— А коли доходило до вибору псалмів і гімнів на неділю, він давав нам повну свободу. “Та ну вас до дідька! — каже. — Пілікайте, що хочете, тільки мене не займайте!”

— Достойний був чоловік. Він ніколи і слова не казав, коли ми, бувало, зберемося погуляти чи повеселитися та й пропустимо його проповідь або коли хтось припізниться з хрестинами, якщо дитина вже аж надто неспокійна. Добрий той священик, який не створює своїй парафії зайвих проблем.

— А з цим — ні хвилини спокою. Усе торочить про те, що треба робити добро і любити ближніх, як самих себе, — я вже й слухати його не можу!

— Не встиг приїхати, як почав свої порядки заводити. Побачив, що купіль протікає — вона вже он скільки років протікає і ніколи нікому не заважала! Я йому сказав, що містер Ґрінхем на те не зважав: поплює на пальці та й так охрестить. А він як розсердиться: “Сили небесні! Зараз же покличте майстра. Боже, куди я потрапив?!” Гарної ж він думки про нас, нічого не скажеш.

— Щодо мене, — сказав старий Вільям, — то, хоч він і налаштований проти нас, мені подобається те, як він взявся за парафію.

— Та ж тобі, Вільяме, хор завжди був дорожчий за життя, — дорікнув йому Боуман, — а зараз заступаєшся за нашого ворога!

— Ніхто так не шкодуватиме за нашим оркестром, як я, — твердо відповів чоловік, — ви ж знаєте. Я в хорі з одинадцяти років: з ним виріс, з ним змужнів, з ним і постарів. Але не в моїх правилах обмовляти людину, до того ж якщо я бачу, що це добрий чоловік.

Коли Вільям говорив, його очі ожили молодецьким блиском і щось шляхетне з’явилося в його постаті. Освітлена вечірнім сонцем, вона відкидала гігантську тінь, що простяглася не менш як на тридцять футів на схід і, досягши вражаючих розмірів, закінчувалася на стовбурі кремезного старого дуба.

— Мейболд — непоганий хлопець, — відказав візник. — Треба віддати йому належне — ні від кого носа не відвертає. Ми коли вперше з ним зустрілися на дорозі, то він, хоч до цього мене і в очі не бачив, але привітався. “Добридень! — сказав, кивнувши головою. — Чудовий день, правда?” Удруге я його зустрів у місті. А вигляд я мав тоді жахливий: хотів скоротити дорогу та й подер штани об чагарник. Я не хотів його соромити своїм виглядом, тому втупив очі у флюгер, щоб він міг собі спокійно пройти повз і вдати, що мене не знає. Але ж ні. “Як справи, Ройбене?” — спитав і сердечно потис мою руку, наче я був одягнутий не у дрантя, а в найдорожчий шовк.

У цей момент на горизонті з’явився Дік, піднімаючись сільською дорогою, і всі повернули голови до нього.

Розділ III

ПОВОРОТ У РОЗМОВІ

— Пропав хлопчина, — сказав візник.

— Хто, Дік? Та не може бути! — вигукнув Мейл так, ніби готовий був повірити у що завгодно, тільки не в це.

— Та, боюся, що так, — повторив візник, спостерігаючи за Діком, який спокійнісінько йшов собі дорогою, навіть не підозрюючи, що про нього говорять. — Бачу я, що з ним відбувається, і, ох, не подобається це мені! Виглядає у вікно мало не щосекунди, черевики до блиску начищає, постійно кудись бігає з дому, з годинника очей майже не зводить, а розмови тільки про неї — чути більше не можу — а як спробуєш йому на щось натякнути, то враз замовкає, ніби води в рот набрав. Ой, сусіди, ми це теж проходили, як то кажуть, плавали — знаємо. Точно вам кажу, пропав хлопчина! — візник трохи повернув голову і з сумною посмішкою подивився на молодий місяць, що привернув був його увагу.

Чоловіки після такої заяви одразу набрали серйозного вигляду й мовчки спостерігали за Діком.

— А все його мати винна, — продовжив візник. — Нащо було запрошувати вчительку до нас на різдвяну вечірку? Як тільки я побачив ту моторну танцюристку в блакитній сукні, то одразу зрозумів, що добром це не скінчиться. “Боже, — подумав я собі, — бережи Діка від цієї омани!”

— Мені здалося, минулої неділі вони заледве привіталися, хіба ні? — обережно зауважив Мейл, розуміючи, що він людина стороння, і не бажаючи втручатися в сімейні справи.

— Це все симптоми хвороби. І відстороненість, і лукавство, і ще чортзна-що! Нічого, як на мене, чим швидше, тим краще! Швидше почнеться — швидше закінчиться, та й по всьому.

— Я одного не можу зрозуміти, — сказав містер Спінкс, майстерно об’єднуючи дві теми в одну, як і личить людині, обізнаній в риториці. При цьому він раз за разом махав рукою, ніби намагаючись підкреслити кожнісіньке слово. — Звідки містер Мейболд дізнався, що вона вміє грати на органі? Вона ж сама сказала, якщо тільки її словам можна вірити, що ніколи про це й словом не обмовилася, уже не кажучи, щоб пристати на його затію.

Поки всі ламали голову над цією загадкою, надійшов Дік, і йому розказали новину, яка викликала таке збентеження серед старих музик.

— Вона мені казала, — мовив Дік, почервонівши при згадці про міс Дей, — що не збирається грати, дружба з нами їй дорожча. Не розумію, як до цього дійшло.

— Тепер послухайте мій план, — сказав візник, який вмів оживити розмову, підкинувши нові ідеї. — Якщо не згодні, то так і кажіть, ображатися не буду. Ми ж давно один одного знаємо, правда?

Питання, звісно, риторичне, однак, варто визнати, доречне для вступу.

— Отже, так, — щоб підкреслити важливість своїх слів, візник поплескав по плечу містера Спінкса, який при цьому намагався залишитися незворушним, хоч насправді йому здалося, що на плече опустили кілька-фунтовий мішок. — Завтра ввечері, годині о шостій, ми всі як один навідаємося до будинку Мейболда. Хтось один, а то й двоє підуть поговорити з ним як чоловік з чоловіком, а решта лишиться чекати в передпокої. Ось що ми йому скажемо: “Отче Мейболд, ми розуміємо, що кожен крамар порядкує у своїй крамниці, як вважає за потрібне, і в меллстокській церкві господар — ви. Але замість того, щоб виганяти нас одразу, дозвольте лишитися до Різдва, а тоді ми без зайвих слів поступимося місцем міс Дей. І обіцяємо не тримати на вас зла”. Ну як, добре так буде?

— Краще і не скажеш, Ройбене.

— Тільки не треба там засиджуватися. Помиримося — і добре, нічого людині набридати.

— Так, це зайве. Обговоримо те, за чим прийшли, розвернемося й підемо — він тільки ще більше нас за це поважатиме.

— Думаю, Ліфу краще з нами не ходити, — сказав старий Майкл, повернувшись до Ліфа й змірявши його поглядом з ніг до голови. — Він своєю простакуватістю ще все зіпсує.

— Та він і сам не горить бажанням іти, правда ж, Томе? — спитав Вільям.

— Хе-хе! Ні, не хочу. Хіба що трішки.

— Ой, Ліфе, боюся, щоб ти не бовкнув там зайвого, а то ж можна і страх як розсваритися, — сказав Мейл.

— Так, я ніколи не думаю, що кажу! Уже який є, такий є, хе-хе!

Усі пристали на те, що Ліфу краще лишитися, однак зовсім не тому, що хотіли принизити хлопчину, скориставшись його щиросердним зізнанням, а тому, що вся парафія знала — Ліф анітрохи не переймається через свою нетямущість.

— Зате я можу співати дискантом! — повідомив Томас Ліф, зовсім не засмутившись, що його щойно так доброзичливо обізвали недотепою. — Можу співати дискантом не гірше за будь-яку дівчину чи заміжню жінку, ба навіть краще! А якби Джим вижив, у мене був би розумний брат! Завтра у бідолашного Джима мав бути день народження. Йому б виповнилося двадцять шість.

— Схоже, тобі дуже шкода Джима, — задумливо мовив старий Вільям.

— Так, дуже! Він би став справжньою опорою для мами! їй би ніколи не довелося працювати на старості літ, якби Джим був живий!

— Скільки йому було, коли він помер?

— Чотири години і двадцять хвилин. Бідний Джим, він народився вночі і до ранку вже не дожив. Мама назвала його Джимом у той день, коли його мали б охрестити, якби він вижив. Вона постійно думає про нього. Він так рано помер.

— Так, дуже рано, — погодився Майкл.

— Як на мене, ця жінка надто ідеалізує народження дітей, — сказав візник, обводячи поглядом слухачів.

— Є трохи, — визнав Ліф. — У неї було дванадцять дітей, одне за другим. І всі, окрім мене, померли в дуже юному віці: або ще до народження, або одразу після.

— Бідолашний. Тобі ж хочеться піти з нами, правда? — пробурмотів візник.

— Ну добре, Ліфе, можеш піти з нами, життя й так з тобою жорстоко обійшлося, — сумно мовив старий Вільям.

— Треба ж таке горе в сім’ї, — сказав Ройбен. — Мама Ліфа — нещасна жінка! Щоранку бачу, як вона визирає у вікно, а в очах така невимовна туга. А у Ліфа справді чудовий дискант, і що б ми робили без нього, особливо з верхньою соль? Хай вже, візьмемо його з собою.

— Отож, вирішено, Ліф іде з нами, — затягнувши ще одну нитку, підвів голову містер Пенні.

— Добре, — сказав візник, даючи зрозуміти, що тему про сім’ю Ліфа вичерпано. — Можна було б послати і когось одного, але якщо ми всі заявимося, він буде просто вимушений до нас дослухатися. У цій справі головне — не хвилюватися, тому перед тим, як вирушити до священика, я запрошую всіх до себе: з’їмо по шматочку м’яса, вип’ємо по пінті сидру, а потім розігріємо трохи меду з імбиром і хильнемо по чарочці — краплю, не більше, суто для хоробрості — і до Мейболда. Що поробиш, чоловік сам не свій, поки не промочить горло. А тоді нам вже і море по коліна.

Мейл, який якраз оговтався від глибокої задуми і нарешті підвів очі від землі, теж схвалив такий план. На цьому збори закінчилися.

Розділ IV

РОЗМОВА ЗІ СВЯЩЕНИКОМ

Наступного дня о шостій ранку хористи в повному складі вийшли з будинку візника і рушили по дорозі твердим кроком. Проте їхній запал поступово згасав, і коли достойне товариство дійшло до пагорба за будинком священика, то нагадувало швидше стадо овець. Досить було візникові прикрикнути на них, як музиканти одразу виструнчилися, і вже коли спускалися схилом, їхнє чітке й дружне гуп-гуп-гуп було чути навіть у саду священика. Заходячи у хвіртку, чоловіки знову зачовгали невлад, бо вона, якщо її різко відкрити, мала пакосну звичку, відскочивши від паркану, давати по носі нещасному.

— Так, ану вишикуйтесь мені, — скомандував візник. — Ми у серйозній справі прийшли, тож і виглядати маємо відповідно.

За цими словами вони рушили до дверей.

Ройбен постукав. Найбільш несміливі музиканти, повідвертавшись убік, почали поправляти свої капелюхи й розглядати перший ліпший кущ, який тільки втрапляв їм в око. Якби комусь спало на думку в той момент виглянути у вікно, то він би точно вирішив, що їхній візит, хоч що б він мав на меті, був цілком випадковим та якимось чином стосувався кущів та галявини перед будинком священика і аж ніяк не був добре спланованим кроком. Ройбену ж траплялося частенько тут бувати: то багаж привозив, то вугілля чи дрова, то ще щось, тому перед будинком священика його вже не опановував той побожний страх, який спер груди його товаришам. Він весь цей час не зводив очей з дверного молотка, однак, не запримітивши в ньому нічого особливого, перевів погляд на сучок, що був у дверях, й заходився вивчати звивисті лінії деревних волокон.

— Сер, до вас прийшли! Візник Деві, старий Вільям Деві, молодий Річард Деві і весь парафіяльний хор на додачу, окрім хіба що хлопчаків-хористів! Хочуть з вами поговорити! — повідомила містеру Мейболду служниця, просунувши голову у двері його кабінету. Її зіниці розширилися, ніби кола на воді.

— Весь хор? — перепитав приголомшений священик (кількома словами його можна описати як привабливого молодого чоловіка зі сміливим поглядом, сором’язливою посмішкою й нічим не примітним носом). Він перестав писати й подивився на свою служницю так, ніби він уже десь її бачив, але ніяк не міг згадати де.

— І схоже, вони налаштовані рішуче. А візник Деві не дивиться ні праворуч, ні ліворуч, а втупився в одну точку — не інакше, як щось задумав!

— Увесь хор, — повторив священик собі під ніс, сподіваючись, що ця проста хитрість допоможе прояснити, чим він завдячує таким гостям.

— Так, всі музиканти до єдиного, щоб мені провалитися! — служниця добре знала місцевих жителів, оскільки сама виросла у цьому ж селі. — Ну, на це можна було сподіватися, усе село каже, що...

— Усе село? Треба ж таке, я й не знав, що до моєї скромної особи такий інтерес! — вигукнув священик, а його обличчя за кольором стало нагадувати не то троянду, не то півонію. — Ну, і що кажуть?

— Кажуть, що хор дасть вам прикурити! Пробачте за відвертість, сер.

Тут священик раптом згадав, що дав собі слово більше ніколи не питати у Джейн її думки. Із виразу його обличчя служниця здогадалася про це і, не встиг містер Мейболд гукнути “Впусти їх, Джейн!”, як вона одразу ж зникла в коридорі, потираючи вм’ятину на чолі від одвірка.

Через кілька хвилин у коридорі почулося приглушене човгання й штовханина. Потім музиканти так довго й ретельно вичищали черевики, що можна було подумати, ніби на них поналипали тонни бруду, хоч насправді надворі було зовсім сухо і на їхньому взутті, нещодавно наваксованому, а у Діка ще й начищеному до блиску, не було жодної плями. Швидше за все, така ретельність пояснювалася бажанням показати, що вони люди виховані й не нехтують правилами ввічливості навіть за сухої погоди. Нарешті почувся владний шепіт.

— Так, а тепер стійте смирно і чекайте тут! І щоб я не чув ані звуку. Станьте попід самою стіною, щоб можна було спокійно пройти й не довелося пролазити між вами. А ми пішли, — голос належав візникові.

— Я хочу піти з вами і все побачити на власні очі! — гукнув Ліф пронизливим голосом.

— Був би ти розумніший, Ліфе, то, може б, і пішов. — сказав хтось.

— Я ніколи в житті не бачив, як музиканти приходять до священика поговорити про справи, — благав Ліф. — Ну будь ласка, хоч одним оком!

— Та добре вже, підеш із нами, — не витримав візник. — Від тебе, як від полови в каші — ані шкоди, ані користі. Ну що, ходімо, — і Ройбен, старий Вільям та Ліф увійшли до кімнати.

— Пробачте, що ми так до вас заявилися, сер, — сказав Ройбен, знявши капелюха і тримаючи його в лівій руці, а права при цьому ніби торкалася ще одного уявного капелюха на голові. — Ми прийшли поговорити з вами як цивілізовані люди. Сподіваємося, ви не образитесь?

— Що ви, звичайно ж ні, — запевнив містер Мейболд.

— Це мій старий батько, Вільям Деві, сер.

— Так, я знаю, — сказав священик, кивнувши старому Вільяму, який усміхнувся у відповідь.

— Я просто подумав, що без віолончелі ви його не впізнаєте, — із вибаченням мовив візник. — Бачте, у неділю він завжди одягає свій найкращий одяг і бере свою віолончель, а в повсякденній одежі його і не впізнати.

— А хто цей юнак? — спитав священик.

— Скажи панотцеві, як тебе звати, — сказав візник, повернувшись до Ліфа, який стояв, зіпершись на книжкову шафу.

— Томас Ліф, отче! — тремтячи, відповів Ліф.

— Ви вже пробачте, що він такий кістлявий, — винувато мовив візник, знову звертаючись до священика.

— Це не його провина. Бідолашний хлопчина недоумкуватий від народження, і він ніяк не може набрати вагу. Зате у нього чудовий дискант, тому ми його й тримаємо в хорі.

— Я був несповна розуму, скільки себе пам’ятаю, сер, — сказав Ліф, пожадливо схопившись за можливість хоч якось виправдати своє існування.

— Бідна дитина! — сказав містер Мейболд.

— Та він зовсім не засмучується з цього приводу, головне, щоб ви не були проти, — запевнив його візник.

— Правда ж, Ліфе?

— Ні, анітрохи, хі-хі! Я просто боявся, що вам це може не сподобатись, отче, ото й усе.

Бачачи, що священик досить добре поставився до Ліфа, навіть знаючи про його недоліки, візник вирішив зробити хлопчині послугу і розказати містеру Мейболду ще й про його позитивні якості.

— Знаєте, сер, він дуже розумний як на дурника. Ви б бачили, в якій чистоті він тримає свій одяг, а ще він дуже чесний. Єдине, що вигляд має жахливий, але хіба то від нас залежить, як ми виглядаємо.

— Тут ви маєте рацію. Я так розумію, ти живеш з матір’ю, Ліфе?

Візник виразно подивився на Ліфа — мовляв, як би він не хотів йому допомогти, але нічого не поробиш, на це запитання Ліфу доведеться відповідати самому.

— Так, сер, вона вдова. Ех, якби мій брат Джим вижив, то в неї був би розумний син і їй не довелося б працювати!

— Справді, бідна жінка. Ось, передай їй півкрони. А я якось зайду її провідати.

— Скажи “дякую, сер”, — пошепки скомандував візник.

— Дякую, сер! — повторив Ліф.

— Прошу. Сідай, Ліфе, — запропонував містер Мейболд.

— Д-добре, сер!

Коли тему про Ліфа було вичерпано, візник відкашлявся, випрямився і почав свою промову:

— Містере Мейболде, ви мені пробачте, але я людина проста і звик говорити прямо.

Сказавши це, Ройбен уважно подивився на священика, ніби хотів переконатися, що зумів донести до нього цю думку, а потім перевів погляд на вікно.

Містер Мейболд і старий Вільям подивилися туди ж, вочевидь сподіваючись побачити там те, про що збирався говорити Ройбен.

— Я подумав, — використавши минулий час, візник мовби хотів наголосити, що зараз він як людина вихована так, звичайно, не думає, — що хору потрібно дати трохи часу і не розпускати його до Різдва. Це буде справедливо. Ви вже пробачте, містере Мейболд, що я кажу прямо.

— Звичайно, це нічого. До Різдва, — пробурмотів священик, розтягуючи останні два слова, ніби таким чином можна було відміряти відстань до Різдва. — Ви зрозумійте, я зовсім не хочу силоміць змінювати музичні традиції церкви чи ображати когось із парафіян. Єдина причина, чому я вирішив ввести орган, так це тому, що цю тему неодноразово — і, мушу сказати, дуже наполегливо — порушував один із церковних старост, наголошуючи, що в нас і органіст є. А оскільки орган, який я привіз із собою, стоїть тут без діла, — священик показав пальцем на інструмент у кутку кабінету, — то я не бачив причин далі відкладати це рішення.

— Може, ми щось не так зрозуміли, сер, але, наскільки нам відомо, молода вчителька не горіла бажанням грати, — візник аж знітився, щоб не здатися надто нав’язливим.

— Ні, вона справді не хотіла. Та і я поки не планував вводити орган, бо ви чудово граєте. Але, як я вже казав, один із церковних старост дуже наполягав на цих змінах, і мені нічого не залишалося, як погодитися.

Тут містер Мейболд чомусь вирішив, що з його слів можна подумати, ніби він намагається вигородити себе, і, як чесний священик, поспішив виправитися, червоніючи при цьому як томат, хоч Ройбен і гадки не мав, чого йому червоніти.

— Зрозумійте мене правильно, — сказав панотець, — староста лише запропонував, але я і сам думав про те, щоб просити міс Дей.

— А хто саме зі старост вам про неї говорив, сер? Ви вже пробачте, я звик казати в лоб, — своїм тоном візник давав зрозуміти, що не просто не хоче надто напосідати, а, якби його воля, взагалі б не ставив жодних питань.

— Здається, містер Шайнер.

— От таки-так! Пробачте, сер, є у мене такий улюблений вислів, от і вирвалося. Містер Шайнер нас за щось надто недолюблює. Може, тому що ми дуже вже сердечно заграли йому на Різдво. Як би там не було, за його проханням стоїть точно не любов до органної музики. Йому ж на вухо слон наступив. Але не будемо про це.

— Не варто думати, що містер Шайнер попросив змінити музику, тому що ставиться до вас упереджено. Я і сам, мушу визнати, віддаю перевагу органу. Мені здається, він краще підходить для церковної служби, і я радий можливості ввести його у себе в церкві. Але те, що я вважаю органну музику кращою, зовсім не означає, що ваша музика погана.

— Що ж, містере Мейболд, якщо вже смерті не минути, ми зустрінемо її, як і личить чоловікам. Призначайте день і час (знову ж, пробачте мою безцеремонність).

Містер Мейболд кивнув.

— Єдине, про що ми просимо, — це, щоб ви не виганяли нас отак раптово, в якусь-то там неділю по Великодню, у якої і назви своєї нема. Нам, старим музикам, буде соромно перед іншими парафіями. Але якщо наш кінець прийдеться на славне свято Різдва, ми зможемо піти з високо піднятою головою.

— Так, так, це справедливо. Цілком справедливо.

— Бачте, містере Мейболд, у нас... Я вам не надто надокучаю, сер?

— Ні, ні.

— У нас теж є почуття, особливо батько дуже переймається.

Розпалившись, візник і незчувся, як підійшов до священика майже впритул.

— Звичайно, звичайно! — сказав містер Мейболд, трохи відступивши, щоб краще бачити співрозмовника. — Я бачу, що ви віддані своїй справі, і це не може не викликати повагу. Краще навіть помилкове переконання, ніж лаодикійська байдужість[6].

— Цілком слушно, сер. Я вам навіть так скажу, містере Мейболд, — продовжив Ройбен, підходячи ще ближче до священика, — батько життя свого не бачить без музики!

Старий Вільям неспокійно засовався на стільці і, посміхнувшись із ввічливості одними кутиками губ, підтвердив, що справді обожнює музику.

— Тепер ви розумієте, що й до чого, — продовжив Ройбен і скоса зазирнув в очі священику, звертаючись до його почуття справедливості. Священик, схоже, добре розумів, що й до чого, і вдячний візник на радощах підійшов до нього так близько, що ґудзики на їхніх піджаках мало не терлись один об одного. — Це все одно якби ви, я чи хто інший з хлопців взяв би і підніс батькові кулака до обличчя зі словами: “Як ти смієш так захоплюватися музикою?!” — візник розвернувся, підійшов до Ліфа і помахав кулаком перед самим його носом, хлопчина аж відсахнувся, притиснувшись до самої стіни. — Не бійся, Ліфе, синку, я тебе не скривджу. Я просто хотів продемонструвати містеру Мейболду, що маю на увазі. Так от, якби хтось отак пригрозив моєму батькові і сказав: “Вибирай, Вільяме, музика або життя!” — він відповів би: “Музика!” У цьому весь тато. Тепер ви розумієте, як боляче має бути старому, коли його разом із віолончеллю отак безцеремонно викидають на вулицю.

Візник знову впритул підійшов до священика і зазирнув йому в очі.

— Так, я розумію, Деві, — відповів містер Мейболд і спробував відвести голову й плечі якомога далі, не зрушивши з місця, однак, зрозумівши марність своїх зусиль, відступив ще на дюйм. Отак увесь час відступаючи, містер Мейболд у результаті опинився затиснутим між кріслом і краєм столу.

Коли Джейн прийшла повідомити про прибуття хору, священик якраз вмочив ручку в чорнило, а коли музиканти увійшли, поклав її на край столу, не витерши перо. І тепер, зробивши ще один крок назад, містер Мейболд полами піджака зачепив перо, і ручка скотилася зі столу, вдарилася об спинку стільця, а потім, зробивши сальто, впала на крісло і нарешті стукнулася об підлогу.

Священик зігнувся, щоб підняти її, візник нахилився й собі, бажаючи показати, що як би не різнилися їхні погляди на церковні питання, він був не настільки дріб’язковим, щоб через це забути про гарні манери.

— Є ще щось, про що ви хотіли зі мною поговорити, Деві? — спитав містер Мейболд з-під столу.

— Ні, сер, це все. Містере Мейболд, ви ж не ображаєтеся, правда? Спробуйте нас зрозуміти, — сказав візник з-під крісла.

— Звичайно, жодних образ. Хіба я можу відмовити у цілком слушному проханні? — відповів священик.

Побачивши, що Ройбен дістав ручку, він виліз з-під столу і додав:

— Знаєте, Деві, часто кажуть, що важко залишатися вірним своїм переконанням і разом з тим усім догодити. Так само можна сказати, що часто людині, котра цінує думку інших, важко взагалі мати якісь переконання. От як у моєму випадку: я розумію і вас, і містера Шайнера. Я знаю, що скрипки — це добре і що орган — теж добре. І якщо ми й поставимо орган, то не тому, що скрипки погані, а тому що орган кращий. Розумієте, Деві?

— Так, розумію. Дякую і вам за розуміння, сер. Охо-хо! Досить мені отак зігнутися, і кров у голову так і б’є! — сказав Ройбен, піднімаючись. Він із силою встромив ручку в чорнильницю, мало не пробивши дна, щоб вона вже точно не впала.

Хвилини спливали одна за одною, а з ними зростала й цікавість музикантів у коридорі. Дік, якому ця затія і так не дуже подобалася, скоро змучився стояти і пішов до школи. Боячись здатися неввічливими, музиканти, напевно, так би і не зробили жодних спроб з’ясувати, що відбувалося в кабінеті, якби ручка священика не впала на підлогу. Переконані, що шум, викликаний пошуковою операцією, був не чим іншим, як запеклою бійкою, музиканти геть забули про всілякі там манери і кинулися до дверей, які були лише злегка причинені. Отже, коли містер Мейболд випростався й підвів очі, то побачив у дверях містера Пенні у повен зріст, над його головою — обличчя і плечі Мейла, над ним — чоло й очі Спінкса, під рукою Спінкса — трішки лиця Боумана й частини інших облич і голів — загалом із десяток пар очей, які горіли нетерпінням дізнатися, що ж тут сталося.

Містер Пенні, як це буває з емоційними чоботарями і не тільки, бачачи, що священик дивиться на нього і нічого не говорить, вважав своїм обов’язком сказати хоч щось. Однак він ще з півхвилини мовчки витріщався на містера Мейболда, поки йому в голову прийшла хоч якась думка.

— Пробачте, сер, — сказав він, із превеликим співчуттям дивлячись на обличчя священика, — але у вас кров на підборідді — вочевидь, ви порізалися, коли брилися цього ранку, і рана знову кровоточить.

— Це, мабуть, через те, що ви нагиналися, — припустив візник, теж із превеликою цікавістю розглядаючи підборіддя священика. — Якщо нагнутися, то свіжі рани можуть знову відкритися.

Старий Вільям підвів очі й собі втупився в підборіддя священика, яке кровоточило. Навіть Ліф відступив від книжкової шафи на два-три кроки і з відкритим ротом зачудовано споглядав за цією оказією.

— Боже правий! — поспішно сказав містер Мейболд, рясно червоніючи, і провів по підборіддю рукою, а потім витягнув хустинку і витер кров.

— Отак, сер, набагато краще, зовсім непомітно, — сказав містер Пенні. — Якщо знову почне кровоточити, прикладіть трохи вовни з капелюха — все як рукою зніме.

— Я дам вам трохи зі свого, — у великодушному пориві сказав Ройбен, — мій капелюх не такий новий, по ньому і видно не буде.

— Ні, ні, що ви, не треба, — запротестував містер Мейболд.

— Сильно порізалися? — спитав Ройбен, подумавши, що доцільно буде проявити співчуття.

— О ні, зовсім трохи.

— Так іноді буває, сер. Під час гоління рука може здригнутися, і як тільки подумаєш, що так можна і поранитися, — от вам одразу і поріз.

— Я все думаю про те, коли ж провести заміну, — сказав містер Мейболд. — Зараз, ви кажете, зарано, але до Різдва ще надто довго чекати. Напевно, краще нам зупинитися десь на півдорозі. Я пропоную на Михайла чи десь у той час, коли буде зручно нам всім. Не думаю, що аж так обов’язково, аби це була якась святкова неділя.

— Добре, сер. Ніколи не можна мати все, що хочеш. Від імені хору я пристаю на вашу пропозицію, — візник знову торкнувся свого уявного капелюха, і всі музиканти повторили цей жест. — Тож вирішено, на Михайла ми поступимося місцем молодому поколінню.

— На Михайла, — підтвердив священик.

Розділ V

ПОВЕРНЕННЯ ДОДОМУ

— Кажеш, він нормально це сприйняв? — спитав Мейл, коли музиканти піднімалися схилом пагорба.

— Він повівся достойно, — підтвердив візник. — Я радий, що ми йому все сказали. Хоч це нічого особливо й не змінило, але все-таки добре, що сходили. Він цього не забуде. Так, він дуже добре це сприйняв. От скажімо, це дерево — то священик, я стою тут, а тато сидить у кріслі — он там, де той камінь. “Деві, — каже мені Мейболд, — я не хочу силоміць змінювати музичні традиції церкви”.

— Гарно сказано, хоча слова — то лише порожній звук.

— Таки гарно, нічого не скажеш. Усе залежить від того, — ніби по секрету сказав Ройбен, — як за людину взятися. До кожного треба вміти знайти підхід. І до королев, і до королів. Часом до чоловіків підхід знайти не легше, ніж до жінок, а це вже про щось та й свідчить.

— Оце вже точно! — пробурмотіли собі під ніс усі, кого вдома чекала дружина.

— Священик Мейболд розмовляв зі мною, ніби з добрим другом, навіть більше — як із названим братом. Сам по собі чоловік він непоганий. От тільки слухає кого не треба, тому нас і виганяють.

— У наші дні половина з того, що ви чуєте про людей, є неправдою.

— Та я не про те, друзі! Це взагалі-то не Мейболдова ідея, а он того джентльмена, — візник кивнув у бік ферми Шайнера. — От звідки вітер віє.

— Чия?! Шайнера?

— А чия ж іще. От тільки на відміну від священика я добре розумію, чого Шайнер аж зі шкури пнеться, щоб вибити вчительці тепленьке містечко. (Подумати тільки, лишень вчора я казав, що у них із Діком може вийти любов, та де там.) Чого, по-вашому, Шайнер так із нею носиться? Думає, що зможе так її завоювати. Ну, може, йому це і вдасться.

— Отже, жінка важливіша за музику, Шайнер важливіший за всіх інших церковних старост, староста важливіший за священика, а для Бога й місця нема? Так виходить?

— От так і виходить, — погодився Ройбен. — Скажу вам чесно, коли ми прийшли до священика, мені аж якось не по собі стало від думки, що треба з ним сваритися. Він так добре до нас поставився, що мені совість не дозволила відповісти злом на добро. Ми як увійшли, він до тата так ласкаво каже: “Вільяме, ви вже немолодий, ходіть сюди, сідайте собі в крісло — у ногах правди нема”. Ну, батько й сів. Я ледь зі сміху не вмер, тату, коли ти сідав: так неквапно, повагом, а як крісло під тобою прогнулося — то аж побілів зі страху.

— Авжеж я не на жарт перелякався, — поспішив виправдатися старий Вільям. — Звідки мені було знати, що сидіння на пружинах? Я вже подумав, що зламав крісло, а нам тільки того ще бракувало.

— Ну от, товариші, уявіть себе на моєму місці. Я приходжу до нього, весь киплячи праведним гнівом, а він садовить мого старого батька у зручне крісло, до нещасного хлопчини, нашого Ліфа, ставиться привітно, ніби той цілком нормальна людина. Та весь мій гнів як вітром здуло.

— Якби ця молода вертихвістка Фенсі Дей, — сказав Боуман, — не пускала бісики Шайнеру, Діку і кому тільки можна, то ось вам моє слово, ми б і далі преспокійно грали собі на галереї ще років сто.

— Ну, не скажи. Звичайно, на курок натиснув Шайнер, але священик і без того заряджав пістолет, — не погодився містер Пенні. — Моя дружина свято переконана, що він і сам закоханий у вчительку.

— Ну, цього ми вже не дізнаємося. Я от ніяк не можу розгадати, що за птаха та Фенсі, от ніяк.

— Та що там розгадувати? Вона ж іще дівчисько, — зауважив візник.

— Як на мене, чим жінки молодші, тим важче їх зрозуміти. А знаючи, з якої, так би мовити, колодки вона виросла, можна зразу сказати, що ця дівчина не така проста, як здається.

— А таки правда. Джефрі Дей дуже розумний чоловік. Ніколи слова зайвого не скаже, завжди собі на умі.

— Оце вже точно.

— Можна все життя з ним прожити, а так і не дізнатися, що він за один.

— Ага, а якийсь бездарний лондонський писака запросто може назвати Джефрі дурнем.

— Ти ніколи не знаєш, що у нього на думці, ніколи, — сказав Спінкс. — До того ж він потайний! О, Джефрі добре вміє тримати язик за зубами. Так мовчить — заслухаєшся.

— І до ж того він не дурень. Видно ж, що все він добре розуміє.

— Він розумно мовчить, дуже розумно, — підтакував їм Ліф. — Він так дивиться, ніби ясно бачить, як у тебе в голові думки крутяться, наче ті коліщата в годиннику.

— Ну, що що, а мовчати він таки вміє. І хоч донечка далеко не така потайна, але трохи батькового розуму, певно, успадкувала.

— Ага, і його гаманець на додачу.

— Ще б пак. Кажуть, у нього статку дев’ятсот фунтів, а я думаю — не більш як чотириста п’ятдесят. Люди завжди перебільшать як мінімум удвічі.

— Ну так, він трохи заробив за життя, і скоріше за все його гроші успадкує Фенсі, більше й нема кому. Треба визнати, він досить суворий з нею: дівчину чекає багатство, а виховував він її скромно, і тепер от змушує працювати.

— І правильно робить! Кажу ж, Джефрі далеко не дурень.

— Гірше було б, — пробурмотів Спінкс, — якби вона чекала багатства, а не воно її. А то мені якраз і випала така прикрість.

Розділ VI

ЯЛБЕРІЙСЬКИЙ ЛІС І БУДИНОК ЛІСНИКА

Рано-вранці наступного понеділка Дік почувався так легко й безтурботно, як рідко почуваються навіть молоді та юні. Якраз закінчилися Великодні канікули, і він їхав на легкій ресорній підводі, запряженій кобилою Розумницею, й дивився на вологі схили пагорбів, які виблискували, гріючись на сонці. Ранньою весною погода непередбачувана, але сьогодні світило сонечко — сповнене свіжості, воно вийшло перевірити трави в цю мінливу пору, без наміру погосподарювати на повну силу. Дік отримав доручення забрати Фенсі, яка гостювала в батька у сусідній парафії, а також прикупити дещо для дому. Попереду небо було затягнуте темними хмарами, але тут яскраве сонячне проміння розганяло важкі сірі тіні.

Візник ще не розповів синові про хитрощі Шайнера і свої підозри щодо намірів фермера щодо вчительки. Коли справа стосувалася кохання — цього непевного й непередбачуваного явища, яке іноді полонило серця людей, — Ройбен волів триматися осторонь. Досвід підказував йому, що із втручання в любовні справи інших ніколи нічого доброго не виходить.

Джефрі Дей жив у самій гущі Ялберійського лісу, що розкинувся на території одного із віддалених маєтків графа Уессекського. Дей виконував обов’язки головного лісника, керував заготівлею лісоматеріалів і загалом наглядав за місцевістю. Недалеко від будинку ліс перетинала дорога, що вела з Кестербриджа до Лондона. Із цього боку дерева було зрубано, щоб з вікон хатини можна було бачити, хто піднімається Ялберійським схилом.

Навіть незнайомцеві було б приємно завітати до оселі лісника у такий ясний весняний ранок. Над димарем здіймався клубок диму й хилився до даху, наче синя пір’їна на дамському капелюшку. Косі сонячні промені падали на траву на подвір’ї перед будинком, а потім через відчинені двері проникали всередину й освітлювали сходи навпроти, заливаючи підсходовий простір зеленавим світлом, а самі сходинки залишаючи в тіні.

Підвіконня у вітальні розташовувалося на висоті чотирьох-пяти футів над підлогою. Під ним стояла широка низенька лавка, над якою, як і над стіною позаду неї, завжди нависала темна тінь. Це створювало чимало незручностей, зате гостям не так впадали в очі сліди від води й корму, які постійно розбризкувала канарейка у клітці біля вікна. Товсті перегородки розбивали шибку на численні ромбики, складені, особливо у нижній частині, із вузлуватих скелець різних відтінків зеленого. Фенсі добре знала, що якщо крізь них дивитися на подвір’я, вони мали дивовижну здатність найнеймовірнішим чином викривляти предмети: капелюхи зривало з голів, плечі відривало від решти тулуба, спиці на колесах возів розсипалися в різні боки, а прямі стовбури ялин вигиналися півколом. Стелю посередині перетинала балка. Збоку на ній був забитий великий цвях, який призначався виключно для капелюха Джефрі. Через те, що капелюх іноді вішали сюди сушитися, над цвяхом утворилася темна напівкругла пляма, формою схожа на веселку.

Найперше, що кидалося в очі, коли зайти в кімнату, — це меблі. Тут у неживих предметах втілювався старий принцип, запроваджений Ноєм: кожного виду по парі. Подвійна система умеблювання завдячувала своєму існуванню завбачливості місіс Дей і застосовувалася з дня народження Фенсі. Така організація говорила сама за себе: всі, хто знали про цю особливість, добре розуміли, що друга пара мала відійти Фенсі як придане, коли дівчина вийде заміж і переїде у власний будинок. Особливої уваги заслуговувала пара годинників із зеленим циферблатом, які заводилися раз на вісім днів і цокали по черзі. Один відбивав дванадцяту годину за дві з половиною хвилини, а другий — за три. На першому, із завитками в італійському стилі, було зазначене ім'я виробника Томаса Вуда, а на другому — зверху обрамленому дугою і загалом більш зухвало прикрашеному — Єзекиїля Сандерса. Це два вже покійні годинникарі з Кестербриджа, які за життя були запеклими ворогами, і зараз їхня ворожнеча досить виразно була увіковічена у вітальні Джефрі. Справа від головних складників приданого стояли дві кухонні шафи, кожна до верху забита чашками, тарілками та іншим кухонним начинням. Далі за ними йшли два кухонні стелажі, дві сімейні Біблії, дві жаровні та впереміш два набори крісел.

Однак найкращою частиною кімнати був закуток біля каміна достатньо просторий, щоб там помістився не лише Джефрі, але і його дружина, її робочий столик і стілець. І все це не виходило за межі лінії камінної полиці, а тепло від вогню не обпікало, а приємно зігрівало. Над вогнем теж було достатньо місця для деревяних жердин для м’яса, з яких звисали довгі клапті сажі й погойдувалися на протязі, ніби обірвані прапори на стінах древніх замків.

Так виглядали здебільшого всі закутки біля каміна в тих околицях. Однак була у каміна Джефрі одна особливість, яка не лише породжувала до нього надзвичайний інтерес з боку випадкових титулованих відвідувачів — для яких, по суті, камін у сільському будиночку сам по собі був дивовижею, — але й викликала захоплення друзів, звиклих до звичайних камінів сільського штибу. Цією особливістю було маленьке віконечко у стінці димаря, майже над самим вогнем. Навколо нього ніжно звивався дим, коли збивався з перпендикулярного курсу. Поличка ближче до віконечка була поцяткована чорними колами, що їх пропалили гарячими кухлями, які, підігрівши на розжареному попелі, ставили сюди. У результаті виступ нагадував конверт, який побував у численних поштових відділеннях.

Фенсі пурхала по кімнаті, накриваючи на стіл, і наспівувала уривки з мелодій, які зароджувалися в її думках, як гриби після дощу, схиляючи голову то праворуч, то ліворуч. У кімнаті нагорі чулися кроки місіс Дей. Урешті-решт Фенсі пішла до дверей погукати батька до столу:

— Тату! Обід готовий.

Із саду вийшов високий худорлявий чоловік, пройшов попід вікнами та увійшов до будинку. Лісник був із тих людей, які завжди дивляться вниз, ніби намагаються щось згадати. Його обличчя було вкрите навіть не зморшками, а тріщинами, і навколо очей утворилися глибокі складки, що нагадували додаткові повіки. Унаслідок однієї бійки з браконьєрами ніс у нього завжди задирався догори, і тепер, коли сонце світило Джефрі прямісінько в обличчя, можна було заглянути йому далеко в ніздрі. Була в ньому якась затаєна жорстокість, котра, коли він був чимось незадоволений, переростала б у похмурість, якби не пом’якшувалася вродженою чесністю, і, не підкріплена тонким чуттям, часто виявлялася у неабиякій впертості.

Хоч у товаристві дещо багатших друзів лісник ніколи не був затятим мовчуном, однак на людей сторонніх слів ніколи не марнував і зі своїм мисливцем Єнохом зазвичай спілкувався лише за допомогою кивків та помахів голови. Враховуючи специфіку їхніх обов’язків, а також те, що вони вже давно добре вивчили звички один одного, особливої потреби у словах загалом і не виникало. А схожість їхніх світоглядів і дивовижна вільність соціальних поглядів мисливця, яку лісник вважав недоречною у відносинах між господарем і слугою, ставала на заваді будь-яким порожнім балачкам.

Рівно через три хвилини слідом за лісником увійшов і Єнох (який допомагав йому в саду). Він навмисне обрав такий інтервал через його нейтральність. Чотири хвилини вже б розцінювалися як нехтування заведеними в домі порядками, а якби він заходив одночасно із лісником, це б виражало надмірне нетерпіння пошвидше сісти за стіл.

— Щось ти раніше, ніж зазвичай, Фенсі, — сказав лісник, сівши до столу і подивившись на годинники. — Твій Єзекиїль Сандерс знову вирвався поперед Томаса Вуда.

— Я трималася середини, — відповіла Фенсі, і собі подивившись на годинники.

— Краще держися Томаса, — навчав батько. — У Томаса удари сильніші, такий не підведе. І йде точно, прямо як міський годинник. А де ж твоя мачуха?

Не встигла Фенсі відповісти, як знадвору почулося торохкотіння коліс і з-за рогу будинку донісся голос Річарда Деві:

— Тпрууу, Розумнице!

— О! Дік вже приїхав за тобою, і теж раніше. Ну що ж, клич хлопця обідати.

Увійшовши до кімнати, Дік усім своїм видом намагався показати, що до Фенсі йому діла не більше, ніж до будь-якої іншої особи тієї ж раси, що живе в одній із ним країні. Усі повсідалися за стіл. Діка трохи зачепило, що Фенсі поводилася вільно й розкуто, наче й не було тих їхніх випадкових зустрічей, але вирішив не надавати цьому великого значення. Єнох сидів за дальнім кінцем столу, по діагоналі від Діка, біля серванта в кутку, і попивав сидр із довгого прямого кухля об’ємом з пінту, розмальованого високими коричневими ялинками. Час від часу він вставляв кілька слів до загальної розмови, радіючи з того, що мав змогу насолоджуватися бесідою за обіднім столом (нехай і не особливо жвавою), а зобов’язання підтримувати її лежало не на його плечах.

— Де ж це твоя мачуха забарилася, Фенсі? — спитав Джефрі. — Ви вже пробачте, Діку, іноді вона дивно себе поводить.

— О, нічого, я розумію, — відповів Річард, ніби цілими днями тільки те й робив, що вислуховував вибачення.

— Вона належить до того типу жінок, які стають другими дружинами, досить своєрідний тип, я вам скажу.

— І справді, — співчутливо піддакнув Дік, хоча було незрозуміло, чого саме стосувалося його співчуття.

— Так, бути другою дружиною дуже важко для жінки, особливо якщо вона колись була першою.

— Таки, напевно, важко.

— Бачите, її перший чоловік був молодим і надто багато спускав їй з рук. Дійшло навіть до того, що вона влаштовувала покійному Бобу скандали через усілякі дрібниці. А коли я одружився і побачив, що й до чого, то вирішив, що вже надто пізно її перевиховувати, та й залишив її у спокої. Але часом вона любить викидати різні вибрики!

— Шкода це чути.

— Так, дружини — на диво дуже дратівливий народ. Хоч вони ніколи не бувають праві, але ніколи й не помиляються більше, ніж на половину.

Фенсі було не по собі від цього домашнього повчання, яке могло зруйнувати той світлий образ, з яким Дік, як підказувало їй дівоче чуття, її пов’язував. Помітивши, що Фенсі як води в рот набрала, Джефрі зрозумів, що ця розмова не до душі його освіченій донечці, а тому змінив тему.

— А що, Фенсі, Фред Шайнер вже прислав бочку сидру, як обіцяв?

— Здається, прислав. Так, прислав.

— Хороша він людина цей Шайнер! — сказав Джефрі до Діка і зачерпнув ложкою підливи, обережно проносячи її над мискою з картоплею, щоб часом не пролити на скатертину.

Джефрі вже кілька хвилин не відводив очей від тарілки, а тепер втупив їх у ложку, адже така складна операція, як перенесення повної ложки на значну відстань, потребувала неабиякої зосередженості, і він не міг собі дозволити відволікатися. Джефрі не зводив очей з ложки, а Фенсі — з батька, без жодного попереднього задуму чи й натяку на якийсь потаємний сенс, але тим не менше її погляд був прикутий до нього. І ось чому.

Дік сидів праворуч від неї, якраз навпроти Джефрі. Фенсі на мить поклала свою праву руку на скатертину, і на її превеликий подив Дік впустив виделку, потім потер чоло, що виявилося лиш приводом для того, щоб накрити її руку своєю. А невинна Фенсі, замість того щоб висмикнути руку із пастки, втупила погляд у батька, боячись, що він застане їх із Діком за цією ризикованою грою. Дік дожував те, що мав у роті, Фенсі доїла кусень хліба — і все це не зводячи погляду з батька. Нарешті Джефрі підвів очі, і руки тут же роз’єдналися: Фенсі відсунула свою на шість дюймів, а Дік свою — на один.

— Кажу, Фред Шайнер — хороший чоловік, — наполягав на своєму Джефрі.

— Так-так, звісно, — запинаючись, пробурмотів Дік, — просто я його погано знаю.

— Ви вже повірте мені на слово. Я його добре знаю. Та й ти його непогано знаєш, Фенсі, правда?

Джефрі надав цим словам особливого відтінку, а це, без сумніву, означало, що він вкладав у них набагато глибший зміст, ніж могло здатися на перший погляд.

Це стурбувало Діка.

— Передай мені, будь ласка, хліба, — похапцем попросила Фенсі, густо почервонівши й помітно стривожившись, що зовсім не в’язалося з таким невинним проханням, як передати скибочку хліба.

— Ось, прошу, — нічого не помічаючи, відповів Джефрі й продовжив перервану думку. — Якщо все піде добре, ми з містером Шайнером ще більше потоваришуємо.

— Чудово, просто прекрасно, — досить доречно відповів Дік, зважаючи на те, що він мало уваги приділяв словам Джефрі, бо всі його думки були звернені на ту, яка сиділа за два фути від нього.

— Гарненьке молоденьке личко має велику силу, Річарде, воно навіть північний вітер змусить звернути зі свого курсу. — Це було сказано так серйозно, що Дік захвилювався і почав прислухатися до розмови. — Так, змусить повернути навіть північний вітер, — продовжив Джефрі після тривалої паузи. — І хоч вона моя плоть і кров...

— Ти не міг би принести з комори сиру? — сказала Фенсі з таким натиском, ніби вмирала з голоду.

— Іду-іду, дівчинко. Бачите, я досі називаю її дівчинкою, а тільки минулої суботи містер Шайнер... Сиру принести, Фенсі, так?

Дік спромігся нічим не видати свого хвилювання, викликаного цими таємничими згадками про містера Шайнера, — втішало те, що Фенсі явно не подобалися батькові натяки, — і продовжив розмову байдужим тоном, як і личить сторонній людині, незнайомій зі справами сім’ї.

— Так, гарненькі личка можуть неабияк збити з пантелику, — відповів Дік, а лісник пішов за сиром.

— Розмова зайшла казна-куди. Я ніколи не давала ані найменшого приводу думати щось подібне! — тихо, але наголошуючи на кожному слові, прошепотіла Фенсі, так, щоб тільки Дік її почув.

— Це тобі так здається, — крикнув Єнох зі свого дальнього кутка, вочевидь вирішивши замінити Джефрі на час його відсутності. — Женися на ній, Діку, та й по всьому.

— Та що ти таке говориш, Єноху? — суворо обірвала його Фенсі, і Єнох покірно замовк.

— Якщо людині судилося одружитися, вона одружиться, а не судилося — значить, не судилося, — відповів Дік.

Тим часом Джефрі повернувся на своє місце і, міцно стиснувши губи, подивився у вікно на просіку, що вела до дороги на Ялберійський пагорб.

— Не завжди так виходить, — повільно вимовив він, ніби читав ці слова на дошці, прибитій до віддаленого стовпа на просіці.

Фенсі зацікавилася, а Дік спитав:

— Справді?

— От, наприклад, моя дружина. їй узагалі не судилося бути хоч чиєю дружиною. Але вона вирішила інакше і вискочила заміж, аж двічі. Доля? Для дорослої жінки доля — це ніщо, не більше, ніж іграшка в її руках!

Нагорі почувся якийсь рух, а потім хтось почав спускатися сходами. Відчинилися двері біля підніжжя сходів, і до кімнати увійшла друга місіс Дей. Вона попрямувала до столу, не зводячи з нього очей і, вочевидь, не помічаючи нікого навколо. Якби на місці столу сиділи люди, а на місці людей — стояв стіл, то така поведінка була б цілком природною.

У неї було нічим не примітне обличчя, сивуватого кольору волосся, сама вона була худющою без натяку на округлі форми, а широкий білий фартух, зав’язаний поверх темної сукні, сяяв неабиякою чистотою.

— Тепер, напевно, ходитимуть чутки, — сказала вона, — що у Джейн Дей замість скатертини якась драна бідняцька ганчірка.

Дік тільки тепер помітив, що скатертина була досить потертою, і, трохи подумавши, зрозумів, що, швидше за все, кажучи, що хтось невідомий розпускатиме чутки, мачуха мала на увазі саме його. Підвівши очі, він побачив, що місіс Дей уже встигла сходити нагору і повернулася, несучи в руках купку нових лляних скатертин, які від довгого лежання у комоді стали твердими, як дерев’яна дошка. Місіс Дей жбурнула їх на крісло, а потім взяла одну, струснула її й потроху почала застеляти стіл, одну за одною переставляючи тарілки й чашки зі старої скатертини на нову.

— І ще, певно, скажуть, що у неї нема пристойних ножів та виделок!

— Я б нізащо такого не сказав, повірте... — спробував виправдатися Дік, але місіс Дей уже зникла у сусідній кімнаті. Фенсі принишкла.

— Дуже дивна жінка, чи не так? — сказав Джефрі, преспокійно продовжуючи їсти. — Але її вже не виправиш. То настільки зрослося з нею, що спробуй забери — і це її уб’є. Ех, вона таки дивна. Знали б ви, що в неї нагорі зібрано, яких тільки скарбів там нема.

Цього разу місіс Дей повернулася з коробкою, в якій лежали залізні ножі з роговими ручками, посріблені виделки і ніж для м’яса — все найкращого ґатунку.

Вона стерла з них захисну змазку і жбурнула перед кожним по ножу та виделці, а ніж для розрізання м’яса і виделку встромила в печеню на тарілці. Потім позбирала старе начиння і віднесла геть.

Джефрі, мов і не було нічого, відрізав собі м’яса новим ножем та спитав Діка, чи не покласти і йому шматочок.

У селах стіл зазвичай накривали одразу і для обіду, і для чаювання, щоб зекономити час. От і зараз збоку було приготовано чайний сервіз.

— Ніколи я не зустрічала таких ледачих і заздрісних людей, як тут, — місіс Дей спритно збирала коричневі фаянсові чашки, не підводячи очей на жодну живу істоту. — їх хлібом не годуй, а дай язиками поплескати чи запхати носа в чужі справи. Вони вже точно не втратять можливості обговорити і мій чайний сервіз!

Місіс Дей забрала чайник, чашки і тарілочки, а натомість принесла чайний сервіз із білої порцеляни і якийсь згорток коричневого паперу. Розгорнувши його, вона видобула на світ божий чудовий срібний чайничок.

— Я допоможу розставити, — примирливо мовила Фенсі, підводячись із крісла. — Треба було мені поставити кращий посуд, та я щось не подумала. Просто (тут вона перевела погляд на Діка) я давно вдома не бувала, от і дала маху, — і дівчина обдарувала всіх ласкавою посмішкою.

Нарешті, покінчивши з усіма приготуваннями й перестановками, місіс Дей зайняла своє місце у кінці столу і під час чаювання трималася з неабияким почуттям власної гідності. Можна було тільки диву даватися, як за якусь мить із капризної жінки вона перетворилася на цілком адекватну людину і навіть могла цілком серйозно обговорювати свої негаразди.

Розділ VII

ДІК ДОПОМАГАЄ ФЕНСІ

Випадкові натяки Джефрі стосовно містера Шайнера так засіли в голові молодого Деві, що дорогою додому замість того, щоб зав’язати із Фенсі жваву бесіду, він поводився досить стримано. А після одного різкого й досить грубого зауваження з його боку молода дівчина притихла ще більше, ніж Дік. Обоє сиділи, мов води в рот набрали, і лише зрідка обмінювалася двома-трьома словами стосовно буденних речей.

Оскільки Фенсі приїхала трохи пізніше, ніж обіцяла, жінка, яка їй допомагала по господарству, не дочекавшись вчительки, пішла собі додому. Дік не міг покинути Фенсі одну в порожньому будинку, а тому залишився, щоб допомогти їй облаштуватися після тижневої відсутності. Вони розвантажили підводу й позаносили в будинок хатнє начиння та посуд, а також клітку з канарейкою. Дік розпріг коня і випустив його пастися на галявину поблизу, де вже зеленіла молода травичка. Потім розпалив камін, для якого вже все було приготовано. За роботою напруга між ними трохи спала.

— Ой! — похопилася Фенсі. — Ми ж забули привезти кочергу!

Як тільки вона переїхала сюди, то у “майже повністю вмебльованій” (за словами управителя школи) вітальні був тільки стіл, три стільці, решітка для каміна і невеличкий килим. Тоді її виручила одна знайома, позичивши кочергу і дещо з посуду — на перший час, поки Фенсі не привезе із дому те, що потрібно.

Дік перевертав дрова в каміні батогом, поки не зіпсував його остаточно. І на зворотній дорозі йому довелося поганяти прутом, висмикнутим з огорожі.

— Чайник вже кипить, зараз будемо пити чай, — сказала Фенсі, риючись у кошику, який привезла із собою.

— Із задоволенням, — відповів Дік, який почувався трохи виснаженим з дороги і не бачив причин відмовлятися від чашки чаю, тим більше у такій компанії.

— Лишенько, тут тільки одна чашка і блюдце! І що мама собі думала? Ви не проти їх розділити, містере Деві?

— Зовсім ні, — відповів ввічливий юнак.

— Що вибираєте: чашку чи блюдце?

— Мені все одно.

— А все-таки?

— Якщо вам подобається блюдце, мені підійде і чашка.

— А якщо мені подобається чашка, то ви згодні й на блюдце?

— Саме так, міс Дей.

— Дякую, містере Деві. Із вашого дозволу я візьму чашку. Зачекайте-но, тут немає ложок! — вона знову пірнула в корзину і хвилини через дві-три нарешті підвела очі. — Не можу знайти ложки. Сподіваюся, це нічого?

— Що ви, звичайно, нічого, — запевнив її на все згодний Річард.

— Думаю, ложки скотилися на саме дно і десь загубилися між іншими речами. Ба ні, одна є, але лише одна. Візьмете собі ложку, містере Деві?

— Та ні. Я обійдуся й без ложки.

— Тоді я візьму. Не можу пити чай без ложки. А ви можете помішувати ножем. Зніміть, будь ласка, чайник з вогню, поки вся вода не википіла.

Дік тут же підскочив до каміна і зняв чайник.

— Лишенько! Ви так спішили, що забруднилися сажею. Чайник треба брати ганчіркою, хіба ж ви не знали, містере Деві? Що ж, не зважайте. Ходіть сюди, заодно і я руки вимию.

Вона повела його в іншу кімнату, де був таз з водою.

— У мене лише один таз, — сказала. — Ви поки підкочуйте рукава, а я за той час швиденько помию руки.

І Фенсі опустила руки у воду.

— Ой! — вигукнула дівчина. — Вам не залишилося ні краплі води. Хіба що ви принесете з криниці, а вона дуже глибока, хтозна-скільки фурлонгів[7] має. Частину води з глечика я залила в чайник, а решту — вилила сюди. Ви не проти помити руки у тій же воді, що й я?

— Зовсім ні. А щоб швидше було, з вашого дозволу я навіть не стану чекати, поки ви закінчите.

За цим словом він занурив руки у воду, і вони стали хлюпатися разом. Уперше Дік торкався дівочих пальців під водою, і треба визнати, це відчуття йому сподобалося.

— Уже й не розбереш, де мої руки, а де ваші, так все поперепліталося, — сказала Фенсі, раптово вийнявши руки із води.

— Та це нічого, — сказав Дік, — принаймні я не заперечую.

— Треба ж таке! Я забула рушник! Ну чому про рушник завжди згадуєш, коли руки вже мокрі?

— Оце ви точно підмітили.

— “Точно підмітили”. Не будьте таким люб’язним, це нудно! Ідіть сюди, містере Деві. Як думаєте, зможете ліктем підняти кришку он тієї коробки, а потім, навіть не знаю як, витягнути рушник з-під одягу? Тільки не торкайтеся речей мокрими руками, вони накрохмалені й випрасувані.

За допомогою ножа та виделки Дік таки спромігся витягнути рушник з-під муслінової сукні, не замочивши її, і навіть насмілився зробити зауваження:

— Навряд чи ця сукня вам згодиться, — сказав він, коли вони витирали руки рушником.

— Котра? — спитала міс Дей, заглянувши у коробку, в якій лежала сукня. — А я знаю, що ви маєте на увазі. Думаєте, священик ніколи не дозволить мені носити муслін?

— Так.

— Ну, я знаю, що церква не схвалює муслін, вважаючи, що він надто зухвалий і його не личить носити молодим дівчатам, які самі заробляють собі на життя. Але це ми ще побачимо.

— В інтересах церкви сподіваюся, що ви це не серйозно.

— Аж ніяк, я цілком серйозно, побачимо, — сказала Фенсі й рішуче надула губки — у цей момент вона виглядала так мило, що не розтопила б серце хіба що єпископа, священика та диякона. — Я зумію переконати будь-якого священика до сорока років.

Дік волів би, щоб вона і не думала переконувати ніяких священиків.

— Мені вже не терпиться скуштувати вашого смачного чаю, — сказав він невимушено, але водночас досить стримано — як людина, яка посідає проміжне становище між гостем і співмешканцем, і мрійливо подивився на своє блюдце.

— Та й мені теж. Нам ще щось потрібно, містере Деві?

— Здається, більше нічого, міс Дей.

Перед тим як сісти, Фенсі виглянула у вікно, де Розумниця з насолодою щипала соковиту траву.

— Схоже, нікому нема до мене діла, — стиха мовила дівчина, задумливо дивлячись на небо.

— Ну чому ж? Схоже, містеру Шайнеру є, — ображено мовив Дік.

— А, так, я й забула. Йому точно є діло, — побачивши, в яке русло повернула розмова, Дік вже пошкодував, що взагалі згадав Шайнера.

— Колись і вам буде до когось діло, містере Деві, — з почуттям промовила Фенсі, дивлячись прямісінько Дікові в очі.

— Так, буде, — палко мовив Дік, зустрівши її погляд, однак вона відразу відвела очі.

— Я просто, — швидко заговорила Фенсі, тим самим завадивши Діку, який уже було вирішив зізнатися у своїх почуттях, — я хотіла сказати, що ніхто не йде подивитися, приїхала я чи ні, навіть священик.

— Якщо ви хочете його побачити, я можу заїхати до нього, от тільки чай доп’ю.

— Ні, ні! Не кличте його сюди, принаймні поки тут такий безлад. Священики своєрідний народ, а якщо у домі безлад, то вони зовсім губляться, не знаходять собі місця і роздають абсурдні поради, та все такі премудрі, що у тебе аж мурашки по шкірі бігають, і тільки й хочеться якнайшвидше позбутися їхнього товариства. Покласти вам цукру?

Тут на доріжці, що вела до школи, з’явився містер Мейболд.

— Ого! Іде! Краще б вас тут не було! Я хотіла сказати, просто незручно буде, якщо він вас застане... Ой лишенько! — вигукнула Фенсі, кров прилила їй до обличчя, і сердилася дівчина, схоже, не так на священика, як на Діка.

— За мене можете не хвилюватися, міс Дей, до побачення! — розпачливо кинув Дік, а тоді надів капелюха і вийшов через затильні двері.

Він запріг коня, а коли, залазячи на сидіння, озирнувся, то побачив крізь вікно, як священик стоїть на купі книжок на стільці й забиває у стіну цвях, а Фенсі, сором’язливо опустивши очі, притримує клітку з канарейкою, наче вона ніколи ні про що більше й не думала, як тільки про священиків і канарейок.

Розділ VIII

ДІК ЗУСТРІЧАЄТЬСЯ З БАТЬКОМ

Повертаючись додому, Дік із тривогою в серці згадував їхні з Фенсі прогулянки, і дорога та пейзажі навколо видавалися йому легким туманом, що застилав реальніші образи, які малювала уява. Невже вона звичайна кокетка? Дік не знав, що й думати: однієї миті йому здавалося, що вона його кохає, іншої — що ні. Вона не висмикнула руку, коли він накрив її своєю; три чи чотири рази вони зустрічалися поглядами і подовгу вдивлялися один одному в очі; вона дозволила, щоб вони разом мили руки в тазі й витирали їх одним рушником; вона сердилася, коли мова заходила про Шайнера. А з іншого боку, вона ганяла його по будинку, як слухняного цуцика, не заперечувала, що не байдужа Шайнерові, і, схоже, не мала нічого проти, щоб і містер Мейболд до неї позалицявся.

Такі думки не полишали його всю дорогу. Розумниця бігла риссю, і Дік, сидячи на передку підводи зі спущеними ногами, підскакував їй у такт то вверх, то вниз, наче полум’я свічки. Доїхавши до стовпа на Меллстокському перехресті, він побачив — кого б ви думали? — свого батька, який якраз спускався з пагорба на легкому возі, час від часу трохи підскакуючи, щоразу як на дорозі траплялося каміння. Незабаром вони порівнялися.

— Тпрууу! — скомандував візник Веселуну.

— Тпрууу! — луною відгукнувся Дік, зупиняючи Розумницю.

— Ну що, привіз? — миролюбно спитав Ройбен.

— Привіз, — відповів Дік і поставив таку тверду крапку в кінці, що, здавалося, більше ніколи не вимовить жодного слова. Веселун, вирішивши, що це вже кінець розмови, намірився йти далі.

— Тпрууу! — зупинив його візник. — От що я тобі скажу, Діку, — ти забагато думаєш про цю дівчину. Ходиш похмурий, як тінь, і все зітхаєш за нею.

— Я й не помічав за собою такого, тату, — не придумав нічого розумнішого Дік.

— Я знаю, що кажу. Тпру, Веселуне! От вже мені ці жінки, тільки й знають, що молодим хлопцям голову морочити.

— Ой, тату, ви просто повторюєте те, що люди кажуть.

— Ну, люди не такі дурні й знають, що кажуть.

Дік окинув оком далекі простори маєтку поза ставом.

— Хотів би я бути таким багатим, як поміщик, хоч він сам і бідний, як церковна миша, — пробурмотів юнак. — Я б тоді її про дещо спитав.

— Я теж тобі цього бажаю, усім серцем бажаю. Що ж, роби, як знаєш, у тебе своя голова на плечах.

Розумниця зробила крок уперед.

— Давайте припустимо, тату, — тпруу, Розумнице! — припустимо, що я справді трохи думаю про неї, і якби в мене були шанси, хоч їх і немає, як думаєте, вона, ну, непогана ж, правда, непогана?

— Ну так, непогана, чого ж їй бути поганою. Бачиш, синку, ти, коли надумаєш женитися, можеш брати першу-ліпшу порядну дівчину — і вона буде нічим не гірша за інших. За своєю суттю вони всі однакові, відрізняються лише відтінком волосся. І Фенсі твоя непогана. Просто я ніяк не зрозумію, нащо такому молодому парубку, який живе в батьківському будинку біля батька й матері, як у Бога за пазухою, якого віддали у таку добру школу, що сусідські діти від заздрощів лікті кусали, от нащо йому волочитися за дівчиною, яка чоловіка вибирає за розміром гаманця. Нащо йому, замість того, щоб жити, горя не знаючи, вішати собі на шию жінку й дітей і, не маючи ні гроша за душею, поневірятися з ними бозна-де і бозна-як? От ніяк не втямлю, чого йому не йметься, хоч убий.

Дік подивився на вуха Розумниці, а потім знову на пагорб, але жоден із предметів, на які падав його погляд, не зміг підказати відповіді на це питання:

— Напевно, того ж, чого й вам свого часу, тату.

— Хай йому дідько, синку, оце ти мене підловив! — вигукнув візник із похмурим захопленням. Ройбен був достатньо шляхетний, щоб оцінити те, як майстерно в Діка вийшло втерти носа, навіть якщо носа втерли йому.

— Так чи інакше, — зізнався Дік, — а я спитав її про дещо дорогою.

— Та невже? Та стій же ти, тпруу! От твоя мати здивується! Ну, і що вона, піде за тебе, либонь?

— Та не питав я її про одруження, ви спочатку дослухайте до кінця. Я спитав її про дещо, що мене дуже цікавить: чи подобаюсь я їй.

— Пхе!

— Вона мовчала аж чверть милі, а потім сказала, що не знає. Як це вона не знає? Що б це мало означати? — останні слова він виговорив рішуче, готовий стерпіти будь-які батькові насмішки.

— А це означає, — неспішно відповів візник, — що поки вона не хоче виявляти тобі свої почуття. Послухай, Діку, як твій батько я скажу тобі все, як є. Безглуздо заперечувати, що її тато набагато багатший за нас, і я зовсім не проти такої невістки, якщо вже тобі так хочеться одружитися.

— Але все-таки що вона мала на увазі, як думаєте? — наполягав Дік, не задовольнившись попередньою відповіддю.

— Боюся, у таких справах тлумач із мене поганий, та в мене зроду таких розмов ні з ким, окрім твоєї матері, не було.

— А що мама сказала, коли ви її спитали? — задумливо сказав Дік.

— Навряд чи це тобі допоможе.

— Та ж суть та сама.

— Ну, що сказала? Дай згадаю. Я змащував дьогтем свої робочі черевики, не знімаючи їх, аж тут вона пронеслася повз садову огорожу, як листок, гнаний вітром. “Ен”, — кажу я їй... Але, Діку, це тобі не допоможе, ми були такою дивною парою, принаймні один із нас, себто я, а твоя мама, хоч і не славилася бозна-якою красою, була досить приємною дівчиною.

— Та то нічого! То ж ви сказали: “Ен”...

— То ж я сказав: “Ен”... “Ен, — кажу, але голови не підводжу і все натираю черевики. — Підеш за мене?” А що далі, вже й не згадаю, давно то було. Може, твоя мати згадає: вона має кращу пам’ять на свої маленькі перемоги, ніж я. Але менше з тим, якось ми таки одружилися. То було в Білий вівторок: Меллстокський клуб якраз влаштував ходу, всі йшли по двоє, день був ясний, і стояла нещадна спека. Сонце мені так у спину напекло, поки я йшов до церкви, — піт градом котився! Та ти не переживай, Діку, буде Фенсі твоєю. Куди вона дінеться, за кого піде? По-іншому не буває.

— Я б не був таким упевненим, — сказав Дік, похльостуючи Розумницю по боці вигадливим способом, однак кобила добре знала: це зовсім не означало, що треба рушати. — Є ще священик Мейболд — ще одна палиця в моїх колесах.

— А що з ним? Та невже ж вона каже, що він у неї закоханий? От вже мені ці дівчата, — думають, весь світ біля їхніх ніг лежить!

— Та ні. Просто він до неї зайшов, і вона так на нього подивилася, і на мене подивилася, але зовсім по-іншому. А коли я йшов, він їй клітку з канарейкою підвішував.

— От же ж, ну і чому б чоловікові не допомогти дівчині клітку підвісити? Що з того, хай йому грець, що він їй клітку підвісив? Ой, Діку, ти з цим дівчиськом останній розум втрачаєш, чесне слово. Це вже геть не смішно.

— Ну, може.

— І що думаєш робити, синку?

— Я не знаю.

— У мене для тебе є ще одна ложка дьогтю. Ти знаєш, хто винен у тому, що хор розпускають? Хлопці тобі вже сказали?

— Ні. А хіба не Мейболд?

— Шайнер! Він по вуха закоханий у вчительку і хоче посадити її за той чудернацький інструмент, щоб слухати, як її молоденькі пальчики стукотять по клавішах.

Дік слухав батька, і його охоплювали суперечливі почуття.

— Дурень цей Шайнер! Та ні, не в тому справа. Я цьому не вірю, тату. Шайнер ні за що не зважився б на такий крок, якби вона йому не натякнула, що не проти. Духу б не вистачило!

— А хто каже, що вона проти?

— Я.

— Тоді ти ще більший дурень, ніж Шайнер.

— Це ж чому, тату?

— Вона хоч якось виділяла тебе з-поміж інших?

— Ні.

— От і його, либонь, не виділяла, хитра лисиця! Дівчата вони такі, Діку. Вона буде клястися, що жити без тебе не може, і вона таки не може, але все одно візьме і за твоєю спиною стрельне очима на іншого дурника, і це їй зовсім не завадить і далі вмирати за тобою.

— Та не вмирає вона за мною і на нього не стріляла очима.

— Тоді, може, вона за ним вмирає, а на тебе просто очима стріляла.

— Я вже й не знаю, що думати, — спохмурнів Дік.

— От що я тобі скажу, — відказав Ройбен, вмощуючись зручніше, і замахнувся батогом, даючи коневі сигнал рушати. — Якщо не вмієш прочитати думки дівчини із найменших деталей її поведінки, то тобі на роду написано лишатися старим парубком. Н-но, Веселуне! — і візник поїхав геть.

Дік сильно натягнув повіддя Розумниці, і кінь, підвода й людина залишилися прикутими до місця. Хто-зна, скільки часу вони отак простояли, аж поки Дік, перебравши подумки всі невдачі, що впали на його голову, урешті-решт дійшов висновку, що треба щось із цим робити і що, простирчавши тут цілу ніч, він уже точно нічим собі не допоможе.

Повернувшись додому, хлопець піднявся у свою спальню, зачинив двері з таким виглядом, ніби не збирався виходити з кімнати до кінця своїх днів, узяв аркуш паперу, відкрив чорнильницю й почав писати листа. Слова потоком лилися на папір, і кожен рядок заледве не кричав про скривджену гідність автора, суттєво затуманюючи логіку викладу фактів і намірів. З листа було абсолютно не зрозуміло, чи то Дік із цього моменту розлюбив Фенсі; чи то ніколи й не любив її насправді; чи то він умирав від кохання до неї, а тепер твердо вирішив вилікуватися; чи то до цього він був здоровим, а тепер готувався вмерти за неї.

Дік поклав листа в конверт, запечатав його, вказав адресата чітким почерком — точними рівними лініями, старанно уникаючи будь-яких легковажних завитків. Поклавши листа в кишеню, він широкими кроками, не менш як три фути кожен, попрямував стежиною. Дійшовши до її воріт, Дік напустив на обличчя рішучого вигляду — а потім всю його рішучість як вітром здуло, і він повернув додому, де порвав листа на шматочки й сів за нового.

Дік мусив визнати, що тон попереднього листа був докорінно неправильним. Стриманість бувалого чоловіка — ось що йому потрібно: щоб не аж надто явно видати, як сильно вона йому подобається. Мовляв, просто він як порядний чоловік вважає за потрібне доволі невимушеним тоном, даючи їй право відповідати у такій самій манері, спитати її, чи має вона до нього якихось почуттів.

Цей лист було визнано задовільним. Дік передав його малому хлопчині й попросив віднести до школи, а ще наказав нізащо не озиратися і не зупинятися, навіть коли Дік його гукатиме й благатиме віддати листа. Таким чином відрізавши собі шляхи до відступу, Дік дивився услід посланцеві, аж поки той не зник з очей, а годі повернувся в будинок і заходився наспівувати уривки якихось мелодій таким замогильним голосом, що, здавалося, це останнє, що йому хотілося зараз робити.

Листа було доставлено, як наказано. Почався і минув наступний день — відповіді не було. За ним минув іще один. І ще. Настав вечір п’ятниці. Дік вирішив, що якщо відповіді не буде і на наступний день, то в неділю він зустрінеться з нею віч-на-віч і відверто про все поговорить.

— Діку, — сказав батько, якраз у той момент підійшовши з саду. У кожній руці він ніс по торбині з бджолами, міцно зав’язавши їх, щоб вони нікого не покусали. — Відвези завтра місіс Мейболд ці два рої замість мене, а я візьму Веселуна і поїду возом.

Дік зітхнув з полегшенням. Місіс Мейболд, мати священика, якій раптом заманулося розводити бджіл (невинна примха, яку вона виправдовувала тим, що власний мед — це, бачте, неабияка економія), жила у містечку Бадмут-Реджис, що славилося своїми мінеральними водами. Воно лежало миль за десять звідси. Поїздка туди займе весь день і допоможе згаяти час до недільного ранку. Дік ретельно вимив найкращу ресорну підводу, змастив осі й прилаштував бджіл.

Частина третя ЛІТО

Розділ І

ВИЇЗД ІЗ БАДМУТА

Легкий вигин шиї і граційна посадка голови; пишні темно-каштанові кучері; легка хода маленьких ніжок; гарненький візерунок на спідниці; ясні глибокі очі; одним словом, красуня, яких ще пошукати, — то була Фенсі! Серце Діка відразу ж метнулося до неї.

А сталося це на розі Мері-стрит у Бадмут-Реджис, біля статуї короля, де білий кінець крайнього будинку врізався в затоку і перед очима розкривалися спокійні простори солоної води, занесеної сюди з відкритого океану, — сьогодні вони вигравали ясними зеленувато-опаловими відтінками. Коли Дік з Розумницею виїхав на вулицю, праворуч від них, на тлі яскравих переливів води, стояла Фенсі Дей. Вона озирнулася і впізнала його.

Лист тут же вилетів Дікові з голови, і його зовсім не цікавило, чому вона взагалі тут опинилася. Він під’їхав до еспланади[8], відгородженої ланцюжками, безцеремонно витіснивши двох чоловіків в інвалідних візках, які ожили з приходом літа і виїхали на вулицю в чистих сорочках і свіжих костюмах, а в нього самого ледь не врізався вайлуватий хлопчина, який котив візок пекаря, зовсім не дивлячись на дорогу. Дік спитав, чи вона сьогодні повертається до Меллстока.

— Так, якраз чекаю на екіпаж, — відповіла Фенсі, схоже, теж воліючи забути про лист.

— Я можу запросто підвезти вас додому. Нащо вам чекати ще цілих півгодини? Що скажете?

З якоїсь невідомої причини Фенсі, схоже, раптом втратила здатність вирішувати будь-що взагалі й геть зовсім розгубилася. Дік узяв ініціативу у свої руки: зіскочив на землю і без зайвих слів допоміг дівчині залізти на підводу.

На якусь мить щоки Фенсі залив густий рум’янець, однак згодом він трохи зійшов, і їхні очі зустрілися. Обоє почувалися ніяково, як це буває, коли всі звичні дії, яких вимагає ситуація, вже виконано, і жодних підказок більше не лишилося. Дік правив підводою, тому його ця ніяковість турбувала значно менше, ніж Фенсі, якій було зовсім нічим зайнятися. Дівчина дуже явно відчувала присутність Діка поруч із собою і все більше впевнювалася, що, прийнявши його пропозицію, вона тим самим ніби змирилася з тоном його листа. Розумниця трусила підтюпцем, Дік підскакував на підводі, та й Фенсі не могла нічим зарадити і теж підскакувала. Дівчина почувалася полонянкою.

— Дякую, що склали мені компанію, міс Дей, — сказав Дік, коли вони проїжджали повз два напівкруглі виступи старого Королівського готелю, де його величність король Георг III не раз відвідував бали, що їх влаштовували містяни.

Міс Дей вирішила, що він вже вважає себе хазяїном становища (чого Дік і в думці не мав), а в такий спосіб лише великодушно намагається заспокоїти бранку.

— Я поїхала не для того, щоб складати вам компанію, — сказала дівчина.

Відповідь вийшла різкуватою, що неабияк здивувало молодого Деві. З іншого боку, давно помічено: якщо молода жінка досить грубо відповідає на цілком ввічливе зауваження молодого чоловіка, це вона так намагається приховати свою прихильність.

Між ними запала тиша. Так тривало, доки позаду не залишилися набережна і ще двадцять дерев, які росли обабіч дороги, що вела з міста в бік Кестербриджа і Меллстока.

— Хоч я і не для того сюди приїжджав, але був би приїхав і тільки для того, — сказав Дік на двадцять першому дереві.

— Годі, містере Деві, не треба зі мною загравати. Це зайве, і мені зовсім не до душі.

Дік вмостився зручніше, прокашлявся й почав кидати на Фенсі багатозначні погляди.

— Господи, будь-хто б вирішив, що у вас до мене якась справа і ви от-от до неї перейдете, — дівчина була невблаганна.

— Звичайно, так би і подумали.

— Нема у нас із вами ніяких справ і бути не може!

Початок був невдалим. Дік вирішив зайти з іншого боку, і радісно, як чоловік, який твердо вирішив не затьмарювати своє існування коханням до жінки, сказав:

— Як вам живеться, міс Дей? Б’юся об заклад, весело.

— І зовсім не весело, Діку, і ви це знаєте.

— Я ж маю на увазі зовсім не ваше веселеньке вбрання.

— А я й не казала, що коли мені весело, то я гарно вбираюся. Який ви стали розумник!

— Ця весна була для вас багата на події, я так бачу.

— Що ви там бачите?

— О, нічого. Я маю на увазі, що чув дещо!

— І що ви там чули?

— Ну, про одного красеня з латунними запонками, мідним перснем і олов’яним ланцюжком для годинника, який до вас явно небайдужий. Ото й усе.

— Гарно ж ви описали містера Шайнера, а ви ж саме його мали на увазі! Вам же добре відомо, що запонки у нього золоті, а ланцюжок зі справжнього срібла, щодо персня точно не скажу, та він і одягав його лише раз.

— Та хай би й сто разів одягав, тільки не треба було тицяти його всім під носа.

— У будь-якому випадку він для мене нічого не значить, — спокійно заявила Фенсі.

— Не більше, ніж я?

— Містере Деві, — суворо мовила дівчина, — звичайно, не більше, ніж ви!

— Не так багато, як я?

Вона відвела погляд убік, обдумуючи всі заковики цього питання.

— Цього я не можу сказати, — відповіла з прихованим лукавством.

Вони їхали дуже повільно, і згодом їх обігнала підвода з фермером, його дружиною і робітником. Дружина фермера і робітник розглядали парочку з превеликою цікавістю, а сам фермер не зводив очей з хвоста коня.

— Чому це ви не можете мені сказати? — спитав Дік, припустивши Розумницю трохи швидше, так що вони їхали тепер прямісінько за підводою фермера.

Відповіді не було. Не знаючи, куди подіти очі, вони зрештою почали розглядати картину поперед себе. Дружина фермера сиділа, затиснута між двома чоловіками, кожен з них відсунувся на самий край сидіння, щоб дати їй місце, і тепер заледве не сидів на колесі. Із кожним підскакуванням шовкова накидка на плечах жінки надималася між лопатками, наче повітряна куля, а потім знову здувалася. Дружина фермера відчула, що за нею спостерігають, й озирнулася. Дік відстав від них ярдів на десять.

— Фенсі, чому ви не можете сказати? — повторив Дік.

— Тому що те, як багато ви для мене значите, залежить від того, як багато значу для вас я, — прошепотіла вона.

— Ви для мене весь світ, — сказав Дік, поклавши свою руку поруч з її рукою й виразно подивившись на ямочку на її щоці.

— Річарде Деві, не смійте мене торкатися! Я ж не сказала, яким чином те, як ви до мене ставитеся, вплине на те, як ставлюсь до вас я, — мої почуття можуть бути і зовсім протилежними, хіба ні? Не чіпайте мене, сер! Боже мій, гляньте, Діку!

Фенсі налякало те, що з-за правого плеча Діка раптово і дуже недоречно з’явилася порожня підвода для перевезення колод. На ній, ліниво відкинувшись назад, сиділо четверо вільнонайманих теслярів. Позадиравши голови догори, вони роздивлялися на всі боки, вочевидь, розважаючись тим, що перемивали кісточки кожній живій істоті, яка потрапляла їм на очі. Дік, не довго думаючи, вирішив цю проблему, пустивши Розумницю риссю, і скоро підвода з теслями майже зникла з очей, а курява, яку при цьому здіймала кобила, ніби туманом, накрила Діка й Фенсі майже з головою.

— Скажіть, що кохаєте мене, Фенсі.

— Ні, Діку, ні за що. Ще не час.

— Але чому?

— Вам краще поки звати мене “міс Дей” — тільки не ображайтеся, будь ласка. Мені теж не варто було називати вас Діком.

— Дурниці! Ви ж знаєте, заради вас я готовий на все. Чи ж ви думаєте, що можна отак в одну мить любити, а потім за першою примхою розлюбити?

— Ні, ні, що ви, — м’яко мовила дівчина, — просто мені здається, що я не можу собі дозволити багато думати про вас, навіть якщо...

— Але вам хочеться, правда? Ну визнайте, що хочеться. Краще сказати правду. Я знаю, кажуть, жінці треба прикидатися й приховувати свої почуття, але це не так, повірте мені, Фенсі. Жінка, чесна у коханні, як і у всьому іншому, сяє набагато яскравіше і варта набагато більшого.

— Що ж, тоді, Діку, можливо, я вас трошки і кохаю, — ніжно прошепотіла дівчина. — Але прошу вас, більше ні слова про це.

— Не скажу більше ні слова, якщо ви так хочете, серденько. Але ж ви кохаєте мене трошки, кохаєте ж?

— Не змушуйте мене це повторювати. Я більше нічого не скажу, доведеться вам задовольнятися тим, що є.

— То чи можу я називати вас Фенсі? У цьому ж немає нічого поганого.

— Добре.

— А ви більше не називатимете мене містером Деві?

— Не називатиму.

Розділ II

ДАЛІ ДОРОГОЮ

Після зізнання коханої Дік перебував у такому піднесеному настрої, що з опалу дістав Розумниці батогом аж до самої шиї, біля вуха. Кобила, яка витала у хмарах і навіть не сподівалася, що Дік може дістати так далеко, адже всю дорогу батіг не сягав далі її боків, мотнула головою і хвацько припустила галопом, що неабияк порадувало парочку на возі. Аж раптом, завернувши за ріг, вони побачили перед собою знайому підводу з фермером, робітником і дружиною фермера у накидці, що розвівалася на вітрі.

— Та щоб їм! Знову вони.

— Що поробиш. Вони мають таке саме право їхати по цій дорозі, як і ми.

— Так, але дратує, коли на тебе постійно витріщаються. Мені більше подобається, коли на дорозі ні душі. Дивіться-но, як незграбно їдуть!

Підвода фермера якраз в’їхала колесами у вибоїну, від чого перекосилася і всі троє пасажирів похилилися ліворуч. Виїжджаючи із впадини, підвода нахилилася праворуч, згодом вирівнялася, і вони поїхали собі далі, підскакуючи.

— Коли дорога стане ширшою, ми їх об’їдемо.

Однак коли нарешті випала слушна нагода, позаду

почувся легкий стук коліс, і повз них зі свистом пронеслася новісінька двоколісна бричка, так начищена до блиску, що спиці коліс, здавалося, утворювали мерехтливий диск, а стінки кабіни, ніби дзеркала, пускали сонячні зайчики Діку й Фенсі в очі. Правив нею дуже гарний чоловік — вочевидь, власник, а поруч із ним сидів Шайнер. Проїжджаючи повз Діка та Фенсі, обоє озирнулися і з неприхованим захопленням витріщилися на дівчину, відвівши погляд лише тоді, коли вони обігнали підводу фермера. Дік мигцем глянув на Фенсі, якраз тоді, коли її так уважно вивчали, й помітно посмутнів.

— Чого ви так притихли? — зі щирою турботою спитала Фенсі після кількахвилинного мовчання.

— Просто так.

— І зовсім не просто так, Діку. Я ж не могла заборонити їм проїжджати повз.

— Я знаю.

— Я ж бачу, ви сердитеся на мене. Але що я зробила?

— Ви образитеся, якщо я скажу.

— Усе одно скажіть.

— Добре, — згодився Дік, якому, схоже, не терпілося таки все сказати, навіть ризикуючи образити Фенсі. — Я думаю, як же ваше кохання відрізняється від мого. Коли ті чоловіки на вас витріщалися, ви тут же забули про мене і...

— Ну, сильніше ви мене образити вже не зможете, тож продовжуйте!

— Я ж бачив, вам було приємно, що ви їм сподобалися.

— Не кажіть дурниць, Діку! Ви добре знаєте, що це не так.

Дік недовірливо похитав головою й усміхнувся.

— Діку, звичайно, мені приємно, коли на мене заглядаються. От бачите, я вам щиро зізналася у своїй слабкості. Але ж я ніяк не відреагувала.

Зрозумівши з виразу обличчя Фенсі, що вона триматиметься цього аргументу, Дік виявив великодушність і вирішив не казати нічого, що змусило б її кривити душею. До того ж поява Шайнера нагадала йому про те, що його найбільше турбувало і про що він геть забув за розмовами з Фенсі.

— До речі, Фенсі, ви знаєте, чому наш хор розпускають?

— Ні, знаю тільки, що містер Мейболд хоче, щоб я грала на органі.

— А знаєте, як йому це взагалі спало на думку?

— Ні, не знаю.

— Ну, священик і сам про це думав, але вмовив його церковний староста, містер Шайнер. Я знаю, він тільки про те й мріє, щоб ви грали на органі щонеділі. Не здивуюся, якщо він вам і ноти перегортатиме, адже ж орган напевне поставлять біля його лавки. Скажіть мені, ви ж ніколи не заохочували його ні до чого такого?

— Ніколи! — вигукнула Фенсі, і її очі світилися щирістю. — Він мені зовсім не подобається, і я й гадки не мала, що він таке затіває! Мені завжди хотілося грати в церкві, але я ніколи навіть думки не допускала про те, щоб витіснити вас і ваш хор. Я навіть нікому не зізнавалася, що вмію грати, поки мене не спитали. Невже ви могли подумати хоч на мить, що я до цього причетна?

— Що ви, люба, я знаю, що це не так.

— Чи що він мені хоч трішечки подобається?

— Звісно, ні.

Від Бадмута до Меллстока було миль десять-одинадцять, а за чотири милі від Бадмута стояв хороший трактир “Корабель” зі щоглами й салінгом[9] біля входу. Свої поїздки в Бадмут, особливо якщо вони були нетривалі — тільки щось привезти чи забрати, як-от сьогодні — Дік мав звичку розбивати на три частини, заїжджаючи в цей трактир по дорозі туди й назад, щоб не залишати коня в конюшнях Бадмута.

Фенсі провели до маленької кімнатки, де їй подали чай, а Дік пішов до конюшні простежити, щоб Розумниці підсипали корму. Запримітивши, як багатозначно зиркають на нього конюх та робітники, які тинялися тут без діла, Дік спробував зробити вигляд, ніби між ним та Фенсі немає нічого такого і єдине, що його турбує, — це як безпечно доправити свою пасажирку додому. Дік увійшов до трактиру й відчинив двері до кімнати Фенсі.

— Діку, знаєте, я тут подумала, що це досить дивно виглядатиме, якщо ми залишимося тут з вами наодинці. Мабуть, вам краще не заходити сюди зі мною.

— Дуже шкода, люба.

— Так, мені також. Я б дуже хотіла, щоб ви теж випили чаю, а то ви, либонь, стомилися з дороги.

— Що ж, тоді давайте вип’ємо разом чаю. До того ж, якось ви мені вже відмовили в цьому задоволенні, якщо пригадуєте, Фенсі.

— Так, так, не згадуйте! От і зараз виходить, що я поводжусь непривітно, але не знаю, що мені робити.

— Як скажете, так і буде.

Невдоволено скривившись і кинувши прощальний погляд на тацю із запашним чаєм, Дік зробив крок до дверей.

— Ой, Діку, ви так нічого і не зрозуміли, — сказала дівчина таким серйозним тоном, якого він ще від неї не чув. — Ви ж знаєте, що незалежно від того, як сильно ви мені подобаєтесь, я не повинна забувати про своє становище. Що скаже священик, якщо дізнається, що його вчителька усамітнювалася бозна-де і бозна з ким?

— Але ж я не бозна-хто! — запротестував Дік.

— Ні, ні, що ви, я мала на увазі з молодим чоловіком, — і м’яко додала: — Якщо тільки я з ним не заручена.

— Так от у чому справа! Тоді давайте, серденько, зараз же й заручимося! Це ж вельми просто!

— Ох! А якщо я не згодна? Ох, матінко, що ж я наробила! — затинаючись, вигукнула Фенсі й почервоніла. — Виходить, я змусила вас освідчитись мені!

— Ні, ні! Я хочу цього! — наполягав Дік. — Ну, Фенсі, ви станете моєю дружиною?

— Знаєте, Діку, коли ми їхали дорогою, ви дуже образливо висловилися, — зауважила Фенсі, ніби й не почула його останніх слів, хоча уважний спостерігач запримітив би, що, коли з Дікових вуст злетіло слово “дружиною”, у Фенсі на мить аж подих перехопило і її дихання почастішало.

— Що ж я такого сказав?

— Що я намагалася сподобатися тим чоловікам у бричці.

— Хіба ж ви винні, що ви така гарна, навіть коли не докладаєте до цього зусиль? Фенсі, ви мене кохаєте?

— Так.

— Дуже?

— Так.

— І ви станете моєю дружиною?

її серце забилося частіше, а в голові майнув мільярд думок, і вона то червоніла до самих кінчиків вух, то ставала блідою, як полотно. Дік не зводив очей з її червоних, наче спілі фрукти, губ, терпеливо чекаючи на відповідь.

— Так, якщо батько дозволить.

Дік наблизився до неї, випнувши губи, ніби збирався просвистіти найніжнішу у світі мелодію.

— О ні! — зупинила його Фенсі.

Скромний юнак трохи відступив назад.

— Діку, Діку, поцілуйте ж мене! Тільки швидко, бо хтось іде! — одними губами прошепотіла дівчина.

Через півгодини Дік вийшов з трактиру, і якщо б губи Фенсі були справжніми вишнями, Дікові вуста були б геть червоними. На подвір’ї стояв хазяїн заїжджого двору.

— Е-хе-хе, ну ви даєте, містере Деві! Хо-хо! — посміювався він м’яко і легко, щоб не вийшло надто голосно, і ткнув Діка ліктем попід ребра. — Я ще такого не бачив, містере Деві! Замовити дівчині чаю, а потім зайти до неї в кімнату й собі почаюватися, та ще й так довго там просидіти!

— Та невже ж ви не знаєте? — удавано здивувався Дік. — Так-так! Ха-ха! — і собі пхнув хазяїна межи ребра.

— Чого я не знаю? Ха-ха!

— Та ні, ви знаєте!

— Так, звичайно! От тільки я не знаю.

— Невже не знаєте про мене й ту молоду леді? — кивнув Дік у бік вікна кімнати, яку займала Фенсі.

— Ні, аж ніяк! — відповів хазяїн, округливши від здивування очі.

— Таки не знаєте?!

— Ні сном ні духом, щоб мені провалитися!

— Але ви сміялися разом зі мною.

— Та я ж за компанію. Та й ви сміялися, коли я сміявся!

— То ви справді не знаєте? Треба ж таке, щоб ви — та й не знали!

— Присягаюся вам, не знаю!

— Ну що ж, —сказав Дік із поблажливим здивуванням, — ми заручені, і, ясна річ, я про неї піклуюся.

— Звичайно, звичайно! Я не знав, сподіваюся ви пробачите мені, містере Деві, я дозволив собі зайвого. Але це дуже дивно: тільки минулої п’ятниці я розмовляв із вашим батьком про сімейні справи і все таке, а потім до нас приєднався і лісник Дей; так-от, жоден із них навіть не натякнув на заручини, а вони ж мене давно знають, я ще у вашого батька на весіллі гуляв. Не чекав я такого від старих сусідів!

— Чесно кажучи, тоді ми ще не сказали татові про заручини, на той час ще нічого не було вирішено.

— А! Так все сталося в неділю. Так, так, неділя — день женихання. Хе-хе!

— Ні, не в неділю.

— Після закінчення навчального тижня? Що ж, хороший час, дуже вдалий, я б сказав.

— Та ні, не тоді.

— Отож, сьогодні в дорозі?

— Та що ви, мені б і в голову не прийшло заручитися, поки ми тряслися на підводі.

— От я старий дурень! Що ж ви одразу не сказали, що все сталося щойно? Так чи інакше сьогодні чудовий день. Сподіваюся, наступного разу ви приїдете вже як чоловік і дружина.

Фенсі належним чином провели із заїжджого двору й допомогли сісти на підводу, а новоспечені наречені, проминувши крутий підйом на Риджвей, зникли у напрямку Меллстока.

Розділ III

ЗІЗНАННЯ

Був ранок пізнього літа, коли роса довго залишається на землі й трава в затінку ніколи до кінця не висихає. На фуксіях та жоржинах невеличкі краплі води зоставалися аж до одинадцятої години, переливаючись різними кольорами веселки з кожним подувом вітру;

такі ж краплі звисали і з гілок на деревах, ніби невеличкі сріблясті плоди. Павутина в садку стала грубою й ідеально гладенькою. А там, де сонце вже підсушило землю, варто було лише ступити на траву, як з-під ніг урізнобіч розліталися десятки комарів-довгоногів.

У такому куточку й стояли Фенсі Дей і її подруга Сюзан Деві, донька візника. Дівчата силкувалися зігнути гілку, рясно всипану спілими яблуками. Три місяці минуло відтоді, як Дік і Фенсі разом приїхали з Бадмута, і за цей час їхні стосунки стрімко розвинулися. На шляху їхнього кохання траплялося чимало перешкод, і чимало хитрощів знадобилося, щоб зберегти його в таємниці, а це якраз і підігрівало пристрасть Фенсі, і її почуття розгоралися все більше й більше, тоді як із цих же причин, а, може, й з інших, почуття Діка залишалися такими ж сильними, як і раніше. Однак зараз на обрії з’явилася хмаринка, яка норовила затьмарити радість Фенсі.

— Вона така багата, що жодній з нас і не снилося, — казала Сюзан Деві. — У її батька п’ятсот акрів землі, вона може вискочити за лікаря чи за священика, та за кого-завгодно, варто їй лише захотіти.

— Дікові взагалі не треба було йти на ті танці, знаючи, що я не зможу прийти, — з тривогою в голосі відповіла Фенсі.

— Коли він дізнався, що ти не підеш, було вже пізно відмовлятися, — сказала Сюзан.

— А яка вона із себе? Розкажи мені.

— Ну, мушу визнати, досить гарненька.

— Ти що не можеш до ладу розказати? Ну ж бо, Сюзан! Скільки разів, кажеш, він з нею танцював?

— Один раз.

— Ти ж казала двічі.

— Та ні, я такого не казала.

— Що ж, але йому хотілося ще раз із нею потанцювати, правда ж?

— Ні, не думаю. А от вона хотіла, ще й як хотіла. Усі хочуть танцювати з Діком, він же у нас красень і весь такий галантний.

— Ох, ще б пак! Яка, кажеш, у неї була зачіска?

— Довгі світлі кучері і в’ються самі, тому вона така гарна.

— Вона хоче його в мене забрати! Так, так, точно хоче! А я через цю проклятущу школу не можу завивати волосся в кучері! От візьму і зав’ю, навіть якщо мені доведеться залишити школу й повернутися додому, я буду носити кучері, от побачите! Подивися, Сюзан! Хіба у неї теж таке м’яке і довге волосся, як у мене? — Фенсі витягнула з-під капелюшка пасмо волосся і розправила його по плечах на всю довжину, а сама спостерігала за Сюзан, намагаючись прочитати відповідь у її очах.

— Думаю, у неї волосся десь такої ж довжини, — відповіла міс Деві.

Фенсі пригнічено замовкла.

— Якби ж у мене волосся було світліше, ніж у неї! — сумно зітхнула дівчина. — Але ж моє м’якше, правда?

— Я не знаю.

Фенсі розгублено спостерігала за двома метеликами — жовтим і червоно-чорним, які пурхали з квітки на квітку, і лише через деякий час помітила, що до них наближається Дік.

— Дивися, Сюзан, Дік іде — про вовка промовка.

— Що ж, я тоді піду в дім, не буду вам заважати, — і Сюзан розвернулася й пішла геть.

Надійшов простодушний Дік, який тільки тим і завинив, що любив одну лише Фенсі, і якому без неї навіть невинні розваги на танцях, чи то пак пікніку, були не милі, він тільки те й робив, що зітхав за нею, а танцювати з суперницею пішов з відчаю, щоб хоч якось вбити час і цей нудний, нескінченно довгий вечір. Але Фенсі в це не повірила.

Вона добре обдумала, як себе поводити з ним. Дорікати Дікові? Е ні, цього вона не робитиме.

— Ой, лишенько мені! — сказала вона, роблячи вигляд, ніби безмежно тужливим поглядом дивиться на купку яблук під деревом. Однак натреноване вухо вловило б у її голосі очікувальні нотки, ніби вона хотіла подивитися, який ефект матимуть на Діка її слова.

— Що сталося? Розкажи мені, — наполегливо сказав Дік. — Мила моя, я розділю з тобою будь-яку біду і зумію тобі допомогти.

— Ні, ні, ти мені нічим не допоможеш! Ніхто не допоможе!

— Чому ж ні? Що б не сталося, ти на це не заслуговуєш. Розкажи мені, серденько.

— О, це не те, що ти думаєш! Це жахливо, і я сама винна, це мій гріх!

— Гріх, Фенсі? Щоб ти та й грішила! Бути цього не може, я знаю.

— Може, ще й як може! — наполягала дівчина, досить мило не тямлячи себе від горя. — Я вчинила неправильно і не хочу, щоб ти про це знав! Мені б ніхто не пробачив, ніхто! А ти тим більше! Я дозволила собі... ф... флі...

— Що? Невже фліртувати?! — сказав він, заледве приборкавши вулкан емоцій усередині. — Ти ж тільки позавчора клялась мені, що ніколи й ні з ким!

— Так, я знаю, я збрехала тобі! Я дозволила іншому покохати мене і...

— Боже мій... Що ж, я пробачу тобі — так, якщо ти ненавмисне, — так, я пробачу! — Тепер Дік і зовсім занепав духом. — Ти дала йому якийсь привід?

— О, я не знаю. Так... Ні. Ох, здається, дала!

— Хто він? — пауза. — Скажи мені!

— Містер Шайнер.

Запала тиша, яку порушив лише звук упалого яблука, довге тужливе зітхання Діка і схлипування Фенсі. Нарешті Дік заговорив з неприхованою суворістю:

— Розказуй — усе розказуй!

— Він подивився на мене, а я — на нього, і він сказав: “Хочете, я покажу вам, як ловити снігурів?” А я, мені так хотілося навчитися, я так давно мріяла спіймати снігура! Я нічого не могла з собою вдіяти і погодилася, а тоді він сказав: “Ходімо”. Ми спустилися до річки, і він каже: “Дивіться, як я це робитиму, і самі навчитеся: спочатку треба намазати гілку пташиним клеєм, а потім сховатися під кущем, ось так. А тепер зачекати, поки наша пташка підійде до гілки, сяде на неї і почне тріпотати крильцями — готово, спіймаєте пташку, не встигнете навіть оком...” Щось-там... Я забула!

— Кліпнути, — голос Діка сумно прорізався крізь пелену його горя.

— Ні, ні, не те, — ридала Фенсі.

— Тож, “змигнути”! — сказав він тоном людини, яка дала собі слово будь-що докопатися до правди або загинути на шляху до неї.

— Точно, так і сказав! А потім я поставила руку на перила, щоб перейти через міст, і... І це все.

— Ну, нічого особливо страшного я в цьому не бачу, — критично зауважив Дік, трохи повеселівши. — Щоправда я не розумію, чому Шайнер взагалі вирішив вчити тебе чого-небудь. Але щось мені підказує, що це ще не все. Є ж іще щось, що й засмутило тебе так сильно?

Він зазирнув Фенсі в очі — о горе йому нещасному! У них досі читалася провина.

— Фенсі, ти не все мені розповіла! — досить грізно як на скромного юнака мовив Дік.

— О, не будь таким жорстоким! Тепер я боюся розповідати! Я вже збиралася розповісти, але ти так на мене гримнув, що тепер я не скажу!

— Ну годі тобі, Фенсі, мила, розповідай. Я все пробачу, мушу пробачити — небеса свідок, мушу, хочу того чи ні, я ж так сильно тебе кохаю!

— К-коли я поклала руку на перила, він торкнувся

її...

— Негідник! — вигукнув Дік, подумки стираючи суперника в порох.

— А тоді він подивився на мене і нарешті каже: “Ви закохані у Діка Деві?” І я відповіла: “Можливо”. Тоді він сказав: “Як би я хотів, щоб це було неправдою. Я всім серцем мрію одружитися з вами”.

— Ти диви як розігнався! Одружитися, бачте, хоче! — і Дік здригнувся від гіркого презирливого сміху. А потім раптом стрепенувся, подумавши, що, може, він більше і не має на Фенсі ніяких прав. — Чи, може, ти й сама не проти, може, зібралася піти за нього? — сказав він із безутішною байдужістю знехтуваного чоловіка.

— Ну що ти, звичайно ж ні! — запевнила вона, а її схлипування почали стихати.

— Чого ж ти, — Дік потроху приходив до тями, — налякала мене мало не до смерті, я думав, хтозна-яка біда трапилася, а виявилося, ти роздула з мухи слона. Але я знаю для чого все це затіяно! Це все через ту вечірку! — він відвернувся й рішуче відійшов кроків на п’ять, наче йому все на світі остогидло: і ця неблагодатна земля, і сама Фенсі. — Ти просто хотіла, щоб я приревнував! Але я не дозволю так із собою гратися! — кинув він їй через плече й гордо закрокував геть, ніби мав намір сьогодні ж вирушити до найвіддаленіших англійських колоній.

— О Діку, Діку! — Фенсі нарешті по-справжньому злякалася і кинулася слідом за ним, наче покірне ягня. — Ти мене вбиваєш! Я зіпсуте дівчисько, безнадійно зіпсуте — нічого з цим не поробиш. Пробач мені, Діку! Я кохаю тільки тебе, навіть тоді, коли ти виглядаєш смішно і мені здається, що ти мене недостойний, — все одно кохаю, Діку! І є ще дещо, набагато серйозніше, хоча це і не стосується нашої з ним прогулянки.

— І що ж це? — спитав Дік, вочевидь, передумавши збиратися до колоній, і вдався натомість до іншої крайності: здавалося, він буквально приріс до місця, де стояв, і повік не збирався сходити з нього.

— Справа в тому, — сказала Фенсі, витираючи сльозинки, що знов забриніли в її очах, готові розлитися новим потоком, — що тато сказав містеру Шайнеру, що буде радий такому зятеві і що тому треба тільки домогтися моєї згоди. І дав йому дозвіл залицятися до мене!

Розділ IV

ДОМОВЛЕНІСТЬ

— Це таки серйозно, — сказав Дік і задумався так, як йому не доводилося задумуватися вже давно.

Справа в тому, що містер Дей нічогісінько не знав про постійні зустрічі й прогулянки своєї дочки з Діком. Коли ж до вух Джефрі вперше дійшли чутки про те, що між молодими людьми щось може бути, він рішуче заявив, що перш ніж дозволити щось подібне, мусить спершу все добре обдумати, і що для Діка, не кажучи вже про Фенсі, буде краще, якщо їх більше не бачитимуть разом на людях. Однак згодом Джефрі й думати забув про почуте і, звісна річ, нічого не обдумав. А в міру того, як спливав час, його думки все частіше поверталися до містера Шайнера. Навіть сам Шайнер повірив, що Дік для Фенсі більше нічого не значить, — хоч цей навдивовижу добродушний молодий чоловік і не здійснював поки що жодних активних дій зі свого боку.

— Мало того, що батько сказав таке містеру Шайнеру, — продовжила Фенсі, — так він ще й мені написав листа, в якому просив прийняти залицяння Шайнера!

— Я зараз же піду до твого батька і поговорю з ним! — сказав Дік, гарячково ступивши кілька кроків на південь, однак, згадавши, що містер Дей живе на півночі, повернув у протилежному напрямку.

— Думаю, краще нам поїхати до нього разом. І не треба одразу казати, для чого ти прийшов, а спочатку спробуй йому сподобатися, так би мовити завоюй розум через серце. Це завжди найкращий шлях. Давай зробимо так: у суботу я їду додому допомагати збирати мед. Ти можеш приїхати до мене, поїси з нами, вип’єш, а батько нехай сам здогадається, що б то твій приїзд міг означати, а ми йому нічого казати не будемо.

— Що ж, нехай буде по-твоєму. Але я прямо й відверто попрошу в нього твоєї руки, не чекаючи, поки він сам здогадається. — І Дік підступив був до коханої, щоб легенько поцілувати її в щоку, але вона якраз у той момент різко повернула голову і поцілунок прийшовся на волосся на її потилиці. — Я одягну свій найкращий костюм і чисту сорочку з комірцем та начищу черевики, як на неділю. Виглядатиму пристойно, от побачиш, а це вже непоганий початок.

— Тільки ти ж не збираєшся одягати свій старий жилет, правда, Діку?

— Та що ти, звичайно ж ні! Чого б це я...

— Я не хотіла тебе образити, милий Діку, — сказала вона, злякавшись, що образила його. — То дуже гарний жилет, але я хотіла сказати, що хоч він запросто підійде одруженому чоловікові, однак не дуже пасує для... — тут вона запнулася і почервоніла, наче спіла вишня, — для сватання.

— Не бійся, я одягну свій найкращий жилет зі шкіряною підкладкою, той що мені мама зшила. Це дуже гарний жилет, особливо з внутрішнього боку, якщо звісно комусь показати. Якось на днях я розстібнув його, щоб показати одному товаришеві підкладку, то він сказав, що це найміцніша й найкраща підкладка, яку він коли-небудь бачив, і що в самого короля такої не знайдеш.

— А от я не знаю, що одягти, — поскаржилася Фенсі, мовляв, їй взагалі-то байдуже, що одягати, тому й не піднімала цю тему раніше.

— Може, ту блакитну сукню, що ти одягала минулого тижня.

— Там комірець погано сидить навколо шиї. Її не одягну.

— Але мені все одно.

— Та певно, що тобі все одно.

— Отже, все гаразд. Адже ж для тебе головне — щоб ти мені подобалася, правда ж, серденько? От я чепурюся тільки для тебе, можеш бути певна.

— Ну звичайно, але ж не можу я весь час носити одну й ту саму сукню.

— Аякже, а то якийсь незнайомець помітить, що там комірець погано лежить. Знаєш, Фенсі, закохані чоловіки набагато менше переймаються тим, яке враження справляють на інших жінок, — важко сказати, чого було більше у його словах: грайливого жарту чи м’якого докору.

— Що ж, Діку, — сказала вона з добродушною відвертістю, — зізнаюся. Хоч я і закохана, але не хочу, щоб незнайомці бачили, що я погано одягнена. Мабуть, така наша природа.

— Моя ти ідеальна жінко!

— Особливо якщо наголосити на слові “жінко”, — прошепотіла вона, дивлячись на мальви, навколо яких кружляли метелики, наче жінки біля крамниці з капелюшками.

— Що ж до сукні. Чому б не взяти ту, яку ти одягала до нас на різдвяний вечір?

— Ця сидить добре, але одна сусідська дівчина, Бет Теллор, зшила собі схожу (лише фасоном, зшита вона з поганенького дешевого матеріалу), тому ця теж не підходить. Лишенько мені, боюся, я взагалі не зможу поїхати.

— Та що ти таке кажеш, як це ти не поїдеш?! — стривожився Дік. — Чому б не одягнути ту, що зараз на тобі?

— Що? Та ж вона стара! Якщо подумати, у суботу я можу одягнути сіру сукню, а тоді блакитна залишиться на неділю. Точно, так і зроблю. А на голову капор чи капелюшок? Що мені більше до лиця?

— Як на мене, краще капор, спокійніше і більш поважно.

— А що не так з капелюшком? Він мене старить?

— Та ні, капелюшок теж нічого, просто у ньому ти виглядаєш надто... ти не розсердишся, люба?

— Чого б це, я ж надіну капор.

— Надто звабливо й кокетливо як на заручену жінку.

Дівчина на хвилинку задумалась:

— Може, ти і маєш рацію. Але все-таки капелюшок краще, капелюшки взагалі гарніші. Я надіну капелюшок, Діку, любий, я просто мушу одягти капелюшок, ти ж розумієш.

Частина четверта ОСІНЬ

Розділ І

У ЛІС ПО ГОРІХИ

У своєму кращому костюмі та аж сяючи від щастя, Дік увірвався до вітальні Фенсі.

Була друга година у п’ятницю, якраз напередодні того дня, коли Фенсі збиралася їхати до батька. У школі робили генеральне прибирання, і дітей відпустили раніше, оскільки в суботу вони не вчилися.

— Фенсі! Як добре, що ти вже звільнилася. Розумниця кульгає на передню ногу, а без неї у мене робота стоїть. Тож я вирішив зробити собі сьогодні вихідний і зайти по тебе. Ходімо по горіхи!

Дівчина сиділа біля вікна у своїй маленькій вітальні з ножицями в руках, а на колінах у неї лежала блакитна сукня.

— По горіхи? Іду-іду. Але хіба що через годину.

— Це ж чому? Коли нам ще вдасться провести цілих півдня разом?

— Я збиралася одягнути цю сукню в неділю у Ялбері. Приміряла — а вона так погано сидить, що я просто мушу її трохи підшити. Казала ж кравчині шити точнісінько по викрійці, що я їй дала, та де там. Зробила, як сама знала, і тепер я в цій сукні схожа на опудало.

— А довго тобі ще? — розчаровано поцікавився Дік.

— Ні, ще трошки. Посидь тут біля мене, милий, я шитиму і розмовлятиму з тобою.

Дік сів. Розмова йшла жваво, а Фенсі вправно орудувала ножицями та голкою. О пів на третю Дік почав розбавляти свої репліки періодичним постукуванням по нозі палицею, яку він вирізав з паркана по дорозі сюди. Фенсі й далі підтримувала бесіду, але іноді відповідала так не до ладу, що було очевидно: сукня на колінах зараз цікавить її значно більше.

Годинник пробив третю. Дік встав зі стільця, пройшовся по кімнаті, заклавши руки за спину, оглянув усі меблі, зіграв кілька нот на фісгармонії, зазирнув у кожну книжку, яку тільки зміг знайти, а потім погладив Фенсі по голові. А вона й далі шила.

Годинник пробив четверту. Дік неспокійно пройшовся кімнатою і непомітно позіхнув; перерахував усі сучки в столі й позіхнув, уже не криючись; перерахував мух на стелі й позіхнув на весь рот; заглянув на кухню і в комірчину, де мили посуд, і так досконало вивчив принцип будови насоса, що міг би лекції читати на цю тему. Повернувшись у кімнату до Фенсі й побачивши, що вона ще не закінчила, він вийшов на город та оглянув грядки з капустою й картоплею, зазначивши про себе, що по них чомусь явно видно жіночу руку; висмикнув кілька бур’янів і знову зайшов у будинок. Годинник пробив п’яту, а Фенсі все шила.

Дік спробував прибити муху, здер усю кору з палиці і, врешті остаточно зіпсувавши її, кинув у комірчину; взяв кілька акордів на фісгармонії, від яких аж вуха в’яли, а потім випадково перекинув вазу з квітами. Вода струмочком побігла по столу й закапала на підлогу, утворивши там невеличке озерце. Дік кілька хвилин задумливо водив по ньому носком черевика, аж поки воно не стало нагадувати карту Англії та Уельсу.

— Знаєш, Діку, зовсім не обов’язково було влаштовувати такий безлад.

— Мабуть, таки не обов’язково.

Він підійшов до блакитної сукні й зміряв її ненависним поглядом. Потім йому, вочевидь, спала на думку одна ідея.

— Фенсі.

-Що?

— Ти ж казала, що завтра в Ялбері весь день будеш у сірій сукні і ввечері, коли я проситиму твоєї руки у містера Дея, теж будеш у ній.

— Так, казала.

— А в блакитній тільки у неділю?

— Тільки у неділю.

— Але ж, люба, у неділю мене в Ялбері вже не буде, тож я її не побачу.

Ні, але після обіду ми з татом підемо до церкви в Лонґпадл, там буде багато людей і всі дивитимуться на мене, а в цієї сукні геть нікудишній комірець.

— Я й не помічав, і сумніваюся, що хтось інший помітить.

— Можуть і помітити.

— Тоді чому б у неділю знову не одягнути сіру? Вона нічим не гірша за блакитну.

— Можна було б, звичайно. Але вона й близько не така гарна. Блакитна коштувала вдвічі дорожче, і, крім того, не можу ж я в одній і тій самій сукні ходити два дні підряд.

— Тоді одягни ту, що в смужку.

— Можна і її.

— Або чорну.

— Так, можна й чорну, але мені хочеться одягнути таку, якої вони ще не бачили.

— Зрозуміло, зрозуміло, — сказав Дік голосом, у якому любовні нотки перемішувалися з неприхованою досадою, а про себе подумав: “Я, чоловік, якого вона, за її словами, кохає понад усе на світі, мушу миритися з тим, що половина мого вихідного іде коту під хвіст, бо у неділю їй конче треба одягти сукню, яку спокійнісінько можна замінити на будь-яку іншу, просто тому, що їй, бачте, хочеться покрасуватися перед лонґпадлськими чоловіками. А мене ж там навіть і не буде”.

— Тож у тебе є три сукні, які цілком підходять для мене, але аж ніяк не годяться для вибагливої публіки Лонґпадла, — підсумував він.

— Не в тому справа, Діку. Так, я хочу виглядати гарно, зізнаюся! Але мені ще недовго лишилося.

— Скільки?

— Десь чверть години.

— Що ж, добре. Я прийду через чверть години.

— Нащо тобі кудись іти?

— Наче це щось змінить.

Він вийшов із будинку, походив дорогою і сів біля воріт. Тут він поринув у невеселі роздуми, і чим більше він думав, тим більше сердився і тим більше переконувався у тому, що міс Фенсі Дей безсовісно посміялася з нього — о, вона була далеко не такою простакуватою дівчиною, невинного й недосвідченою у любовних справах, якою хотіла здаватися; вона, може, і не кокетка, але від шанувальників відбою в неї точно не було; в її голові одні сукні; а почуття хоч і щирі, але неглибокі; і вона явно аж надто переймається тим, щоб сподобатися іншим чоловікам. “Понад усе на світі, — у думках Діка починав відчуватися присмак скептицизму, притаманний його батькові, — вона любить своє волосся й фігуру. На другому місці у неї сукні й капелюшки; а на третьому вже я, і це ще якщо пощастить!”

Його серце краялося через таку зневагу до себе і свою різкість до коханої, та все-таки він не збирався обернути гнів на ласку. Аж тут йому в голову прийшла одна жорстока ідея, така, що Дік сам собі вжахнувся. Він не зайде по неї через чверть години, як обіцяв! Так, це буде для неї покаранням, вона заслужила. І хоч краща частина його вихідного вже змарнована, він все одно піде по горіхи, як і збирався, і піде сам, без неї.

Він перескочив через паркан і рішучим кроком вирушив звивистою стежкою, прозваною Зміїним лазом, яка милі за дві гайнула по крутому схилу в горіховий гай. Дік пірнув у гущавину, немов у кролячу нору, і зник серед кущів. І якби не шелест листя і хруст гілок, які час від часу чулися в Ґреєвому лісі то тут, то там, можна було б подумати, що він і зовсім зник з лиця землі.

Ще ніколи ніхто не збирав горіхи з таким завзяттям, як Дік того дня. Юнак працював, як раб на галері. Йшла година за годиною, а він все збирав, не розгинаючи спини. Нарешті, коли сонце сховалося за горизонтом і вже неможливо було відрізнити горіхи від листя, що їх прикривало, він звалив на плечі мішок, повний-повнісінький найкращих дарів лісу, користі від яких йому було рівно стільки, скільки від купи каміння на дорозі, і попростував лісовою стежиною, перетнув головну дорогу й попрямував додому, насвистуючи собі під ніс.

Напевно, ніколи раніше й ніколи після того міс Фенсі Дей не падала так низько в очах містера Деві, як того дня. Хтозна, може, ще кілька таких блакитних суконь, призначених для того, щоб вразити лонґпадлських юнаків, були б і зовсім прояснили розум Діка та він би знову став вільним чоловіком.

Однак у Венери були інші плани, принаймні поки що. Зозулина стежка, якою простував Дік, перетинала крутий пагорб, що здіймався в небо ярдів на п’ятдесят. Тут, на тлі яскравої вечірньої заграви, виднівся нечіткий силует, який Дік спочатку прийняв за гілку дерева, яка відділилася від своїх сусідок. Однак силует наче ворухнувся, а коли Дік підійшов трохи ближче, у нього вже не залишалося жодних сумнівів, що на пагорбі, схиливши голову на руки, сиділа жива істота. Трава приглушила його кроки, і лише коли він підійшов зовсім близько, істота його впізнала. Вона тут же скочила на ноги, і він опинився лицем до лиця з Фенсі:

— Діку, Діку! О, це ти, Діку!

— Так, Фенсі, — винувато мовив Дік, опускаючи мішок з горіхами на землю.

Вона підбігла до нього, жбурнувши свою парасольку на траву, й уткнулася голівкою йому в груди, а потім полився нестримний потік слів, який переривався такими істеричними риданнями, яких за всю історію кохання ще світ не чув.

— О Діку! — плакала вона. — Де ж ти так довго був? О, я стільки вистраждала, я думала, ти більше не повернешся! Це жорстоко, Діку, ні, ні, це справедливо! Я обходила Ґреєвий ліс вздовж і впоперек, шукаючи тебе, аж поки геть знесиліла я не могла більше й кроку ступити, тож повернулася сюди! О Діку, як тільки ти пішов, я зрозуміла, що образила тебе, і відкинула сукню — вона досі не закінчена, і я ніколи не закінчу її, а в неділю одягну стару! Так, Діку, одягну, бо мені однаково, як я виглядаю, якщо тебе немає поруч, — знаю, ти думаєш, що не однаково, але це не так! Я побігла за тобою і бачила, як ти піднімався по Зміїному лазу, жодного разу навіть не оглянувшись, а потім ти зайшов у гай, і я кинулась за тобою, але не змогла наздогнати. О, як я тоді хотіла, щоб ті огидні кущі повирізали всі до єдиного і я знову змогла побачити такий дорогий мені силует! Я гукала тебе, але ти не озивався, а я боялася гукати голосніше, щоб хто інший не почув. Я бродила по лісу і почувалася такою нещасною, Діку. А потім я закрила очі й уявила, як ти дивишся на іншу жінку, таку гарну, справжню красуню, але холодну й брехливу, і я уявила, як ти думаєш собі: “Та вона нічим не гірша за Фенсі. Фенсі годувала мене байками, фліртувала на всі боки і думала тільки про себе, то ж тепер я візьму собі цю за наречену”. Ти ж так не зробиш, правда, Діку? Бо я так тебе люблю!

Напевно, зайвим буде казати, що Дік тут же зрікся своєї свободи раз і назавжди, розцілував свою кохану й пообіцяв, що ніколи в житті жодна інша красуня не заволодіє його думками; одним словом, хоч він і сердився на неї, від гніву не лишилося й сліду, і відтепер у нього лише один вибір: або Фенсі, або смерть. Потім вони вирушили додому, дуже повільно, бо Фенсі була така втомлена, що ледве могла йти й опиралася на плече Діка, а він підтримував її за талію. Хоч згодом, трохи заспокоївшись, вона відчула в собі достатньо сил, щоб заспівати йому “Скажи, чому ходиш сюди?” І вже точно зайвим буде казати, що мішок з горіхами залишився лежати на пагорбі, аж поки три дні потому його не знайшли в кущах ожини й порожнім повернули місіс Деві (на ньому червоними нитками були вишиті її ініціали); і як вона ще довго ламала собі голову, аж поки та геть не розболілася, намагаючись зрозуміти, яким дивом її мішок з-під борошна міг опинитися на Зозулиній стежці.

Розділ II

ЗБИРАННЯ МЕДУ Й ПОДАЛЬШІ ПОДІЇ

Суботній вечір застав Діка Деві, коли він пішки простував до Ялберійського лісу, як було домовлено з Фенсі.

Долина мала форму впадини, а тому із заходом сонця все навколо швидко накрила суцільна тінь. Сутінки спустилися на землю задовго до того, як Дік дійшов до місця призначення, і решту його шляху через ліс можна було простежити лише за тим, як де-не-де спурхували потривожені птахи, що влаштували собі нічліг при дорозі. Коли він проминав галявини, його щоки обдували то потоки сухого гарячого повітря, що сформувалися на пагорбах за день, то нічна прохолода з долин. Ось він підійшов до будинку лісника і зупинився перед хвірткою. Після непроглядної темряви лісу, з якого він щойно вийшов, галявина й сад перед будинком видавалися йому блідими плямами світла.

Він простояв там не більш як хвилину, коли з дверей навпроти вийшла незвична процесія: попереду йшов мисливець Єнох з лопатою через плече й ліхтарем у руці; потім — місіс Дей, при світлі ліхтаря було видно, що в руках вона несла дивні предмети довжиною в один фут, які мали форму латинських хрестів, виготовлених із планок і обгорткового паперу, змоченого самородною сіркою, — бджолярі називають їх “сірниками”; за ними, накинувши на голову шаль, міс Дей; і, залишаючись у тіні, позаду всіх ішов містер Фредерік Шайнер.

Дік заціпенів, побачивши тут Шайнера, і геть зовсім розгубився, а тому сховався за деревом, щоб зібратися з думками й вирішити, як йому діяти далі.

— Я тут, Єноху, — почулося з темряви. Процесія пройшла трохи далі, і згодом ліхтар освітив фігуру Джефрі, який чекав на них біля ряду вуликів, розставлених вздовж стежини. Забравши в Єноха лопату, він заходився копати дві ями. Усі решта оточили його колом, окрім місіс Дей, яка, залишивши “сірники” між гілками яблуні, повернулася до будинку. Ліхтар стояв у центрі кола, освітлюючи всіх присутніх, і їхні тіні розходилися по всьому саду, наче спиці на колесі. Було добре помітно, що Фенсі почувається ніяково у присутності Шайнера, а тому всі приготування до знищення виконувалися у повній тиші: мовчки закріпили “сірники”, запалили смолоскип, помістили вулики над ямами й притоптали землю довкола. Нарешті Джефрі випростався й потягнувся, щоб розім’яти спину після копання.

— Своєрідна була сімейка, — задумливо сказав містер Шайнер, маючи на увазі бджолиний рій.

Джефрі кивнув.

— Подумати тільки, ці ями стануть могилами для цілих тисяч! — сказала Фенсі. — Як на мене, це жорстоко.

Батько похитав головою.

— Зовсім ні, — сказав він, постукуючи по вуликах, щоб повитрушувати зі стільників мертвих бджіл, — якщо їх обкурити таким чином, вони умруть тільки раз; якщо ж по-новому, як то тепер модно, то з часом вони оклигають і помруть з голоду. Жорстоко змушувати їх переживати смерть двічі.

— А от мені здається, Фенсі має рацію, — сказав містер Шайнер, злегка усміхнувшись.

— Ще не придумали такого способу збирати мед, щоб не довелося ані вбивати бджіл, ані голодом їх морити, — впевнено стояв на своєму лісник.

— Я б воліла, щоб у них взагалі не забирали мед, — сказала Фенсі.

— Але ж мед — це гроші, — задумливо зауважив Єнох. — А без грошей людина нікуди!

Світло від ліхтаря потривожило бджіл, яким вдалося врятуватися з роїв, знищених кількома днями раніше, і яких відчай змушував добувати собі їжу мародерством по чужих вуликах. Кілька почали кружляти навколо голови та шиї Джефрі, а потім кинулися на нього з роздратованим дзижчанням.

Єнох, впустивши ліхтар, відбіг подалі й запхав голову в кущ смородини; Фенсі помчала стежиною догори; а містер Шайнер теж дав драла і, спотикаючись на ходу, зник у капусті. Джефрі не зрушив із місця і стояв нерухомо, наче скеля. Першою повернулася Фенсі, за нею, піднявши ліхтар, підійшов Єнох. Містера Шайнера досі не було видно.

— Покусали? — спитав Єнох у Джефрі.

— Та не дуже, трошки тут, трошки там, — сказав лісник повагом, витрушуючи бджолу з рукава сорочки, ще одну витягнув із волосся і ще кілька з-за коміра.

Дивлячись на те, як Джефрі витягає бджіл, присутні раділи, що їх небезпека оминула, — так само з полегшенням зітхають і країни Європи, коли якась із сусідніх держав опиняється у стані внутрішнього конфлікту.

— Це вже всі, тату? — спитала Фенсі, нарахувавши вже п’ять бджіл.

— Майже. Здається, одна чи дві застрягли у плечі й у боці. Ой! Ще одна щойно заворушилася біля хребта. От же ж живучі негідниці, як вони тільки туди добралися? Щоправда бідолахи більше не вжалять, схоже, вже слабшають. Тож можуть там і залишатися, витрушу, коли піду спати.

Оскільки його розпорядження стосувалися лише його самого, то ніхто й не заперечував. Потім вони почули, як хтось пробирається до них, спотикаючись об капусту, і з темряви долинув голос містера Шайнера:

— Небезпека вже минула?

Не отримавши відповіді на своє запитання, він, вочевидь, вирішив ризикнути й потроху наблизився до ліхтаря. Вулики вже зняли з ям, одного взяв Єнох, іншого — Джефрі.

— Забери ліхтар, Фенсі, а лопату можеш лишити.

Джефрі з Єнохом пішли в дім, і Шайнер та Фенсі залишилися в саду одні.

— Дозвольте мені, — сказав Шайнер, нахилившись і схопившись за ліхтар одночасно з Фенсі.

— Не треба, я сама, — відрізала Фенсі, добросовісно придушуючи будь-яке бажання пофліртувати. Після свого слізного зізнання Дікові про те, як вони з Шайнером ловили снігурів, Фенсі багато думала і вирішила, що з її боку буде підло, якщо вона, заручена жінка, кокетуватиме з іншим чоловіком чи триматиметься з ним за руки. Побачивши, що Шайнер не відпускає ліхтар, вона облишила його, а він, подумавши, що вона не хоче віддавати, теж пустив. Ліхтар упав і згас. Фенсі пішла до будинку.

— А де ж стежка? — спитав містер Шайнер.

— Тут, — відповіла Фенсі. — Через кілька хвилин ваші очі звикнуть до темряви.

— А поки не могли б ви дати мені руку?

Фенсі дозволила йому взятися за самі кінчики своїх пальців, і вони ступили на стежину.

— Ви не надто охоче приймаєте залицяння.

— Залежно від кого.

— Наприклад, від когось, схожого на мене.

Мертва тиша.

— То що скажете, міс?

— Залежить, як залицяються.

— Не пристрасно, але й не легковажно; не надто напосідливо, але й не навмання; не зашвидко, але й не заповільно.

— Як же тоді? — спитала Фенсі.

— Спокійно й виважено, — відповів він. — Як ви сприймете таке залицяння?

— Без особливого захвату, але й не байдуже; не червонітиму, але й не зблідну; поводитимусь не надто стримано, але й не розв’язно.

— Як же тоді?

— А ніяк.

У коморі Джефрі Дея, що розташовувалася позаду будинку, повсюди висіли пучки шандри, м’яти і шавлії, коричневі паперові мішечки з чебрецем і лавандою, а також довгі в’язки свіжовибраної цибулі. На полицях лежали великі червоні й жовті яблука та молода картопля, відібрана на насіння, інша картопля була складена купами внизу. У кутку на полиці стояли кілька порожніх вуликів, а під ними — бочки зі свіжим сидром від першого урожаю, який булькотів та розбризкувався через ще не закупорені отвори.

Фенсі стояла навколішки біля двох перехилених вуликів, для зручності сперши один собі до коліна. Закотивши рукави вище ліктів, вона запихала свою маленьку рожеву ручку бочком між білими стільниками, дуже вправно й обережно, щоб часом не пошкодити чарунки. Потім, трохи розхитавши, відламувала шматок стільника, витягала його й клала у велику блакитну тарілку, що стояла поруч на лаві. Джефрі їй підсвічував.

— От же ж маленькі душогуби! — вигукнув лісник, різко смикнувши спиною. — Мабуть, я таки піду повиймаю цих нещасних заблуд, а то вони мені життя не дадуть. Дві так нещадно вжалили. І де в них стільки сил взялося?

— Ідіть, друже. Я потримаю свічку, — запропонував містер Шайнер, неквапливо забравши у Джефрі підсвічник. Лісник вийшов своїми звичними широкими кроками.

Не встиг він обійти навколо будинку й підійти до вхідних дверей, як до прибудови наблизилися інші кроки. Чиїсь кінці пальців просунулися в дірку, через яку піднімався дерев’яний засув, і до комори увійшов Дік Деві, який увесь цей час снував у лісі туди-сюди, марно чекаючи, що Шайнер забереться геть.

Фенсі підвела голову й зніяковіло привіталася. Шайнер міцніше стиснув свічник, і на випадок, якщо його мовчання не досить чітко давало Дікові зрозуміти, що він абсолютно спокійний і почувається тут як удома, переможно заспівав:

У короля Артура було три сини.

— Батько тут? — спитав Дік.

— Мабуть, у будинку, — сказала Фенсі, ласкаво подивившись на нього.

Дік окинув оком сцену, що розігрувалася перед ним, і, схоже, вирішив не поспішати. Шайнер співав собі далі:

Мельник втопивсь у своєму ставку, На прядиві своєму повісився ткач, А третій втік з кравчиком, Рулон сукна прихопивши.

— Рима у вас шкутильгає, причому на обидві ноги!

— зневажливо хмикнув Дік.

— Якщо хочете скаржитись на риму, то це не до мене! — відрізав містер Шайнер. — Скажіть це тому, хто її придумав.

Фенсі тим часом опанувала себе.

— Скуштуйте-но, містере Деві, — сказала дівчина, простягаючи йому невеличкий круглий шматочок медового стільника, останній з ряду; вона все ще стояла на колінах і закинула голову назад, щоб заглянути йому в очі, — а потім і я скуштую.

— Тоді вже і я, якщо дозволите, — додав містер Шайнер. При цьому фермер тримався зверхньо, наче його поважне становище не дозволяло йому опускатися до рівня пустих жартів. Прийнявши від Фенсі стільник, він повертів його в руках, аж поки чарунки не почали ламатися і мед тонкою цівкою не потік йому між пальцями.

Раптом Фенсі тихо зойкнула, й обидва чоловіки повернули голови в її бік.

— Що сталося, мила? — спитав Дік.

— Та нічого. Ой! Просто бджола вкусила з внутрішнього боку губи! Мабуть, ховалася в одній із чарунок!

— Треба не дати губі розпухнути! — зауважив Шайнер, виступивши вперед й присівши біля неї. — Дайте подивлюся.

— Ні, ні!

— Дайте я подивлюся, — сказав Дік, присівши з іншого боку від дівчини. Трохи повагавшись, Фенсі пальцем відтягнула нижню губу, щоб показати місце укусу.

— Сподіваюся, воно швидко пройде! Якби хоч деінде вкусила, то дрібниці, але на губі — таке видне місце,

— додала вона зі сльозами на очах, злегка скривившись від болю.

Шайнер тримав свічку високо над головою й так близько наблизив своє обличчя до Фенсі, ніби губу демонстрували виключно йому. Дік зі свого боку присунувся ще ближче, наче Шайнера тут і не було.

— Напухає, — сказав Дік їй у праве вухо.

— Не напухає, — сказав Шайнер у ліве.

— Якщо бджола вкусить у губу, це дуже небезпечно? — схлипнула Фенсі. — Я знаю, що у язик небезпечно.

— О ні, зовсім не небезпечно! — заспокоїв її Дік.

— Ще й як небезпечно! — одночасно з ним відповів Шайнер.

— Що ж, доведеться потерпіти! — сказала Фенсі, знову повернувшись до вуликів.

— Треба змастити нашатирним спиртом і олією, міс Дей, — турботливо сказав Шайнер.

— При укусах змащують оливковою олією і нашатирним спиртом, міс Дей, — ще турботливіше сказав Дік.

— Здається, у нас щось таке є. Ви не могли б піти в дім і принести? — попросила дівчина.

Чи то навмисне, чи то випадково, але Фенсі так недбало кинула цю фразу, що те, кого саме вона мала на увазі, кожен із кавалерів міг потрактувати на свою користь. А тому і Дік, і Шайнер зіскочили на ноги, наче близнюки-акробати, і пліч-о-пліч вийшли у двері. Разом вхопилися за засув, підняли його і крок у крок пройшлися аж до будинку. Більше того, увійшовши до кімнати, вони так само попрямували аж до крісла місіс Дей, водночас двері на дубовій петлі грюкнули з такою силою, що ряди олов’яного посуду в шафі задзвеніли, наче дзвони.

— Місіс Дей, бджола вкусила Фенсі в губу, і вона попросила дати їй нашатирного спирту, — сказав містер Шайнер, нахилившись до самого обличчя місіс Дей.

— Місіс Дей, Фенсі попросила мене принести їй нашатирного спиту, бо її бджола в губу вкусила! — сказав Дік, нахилившись ще ближче до обличчя місіс Дей.

— Боже милостивий! Це зовсім не означає, що треба так на мене напосідати! — вигукнула жінка, відступаючи назад.

Вона порилася в буфеті, витягнула пляшечку й почала старанно витирати пил з ковпачка, обідка та скла. Дік і Шайнер чекали, стоячи один біля одного з простягнутими руками.

— Хто головний? — спитала місіс Дей. — Тільки не треба знову на мене наскакувати. То хто з вас головний?

Обоє мовчали, і пляшечка була передана Шайнеру. Шайнер як людина вихована нічим не виказав свого тріумфу і вже було розвернувся, щоб віднести пляшку Фенсі, аж тут сходами спустився Джефрі, вочевидь, уже витрусивши всіх бджіл із одягу:

— О, це ви, містере Деві?

Дік підтвердив, що це таки він. І молодий чоловік зважився на ризикований хід, забувши, що такі ходи тим і ризиковані, що у разі невдачі наслідки можуть бути катастрофічними.

— Я прийшов з вами про дещо поговорити, містере Дей, — він наголошував на кожному слові, знаючи, що вони досягнуть вух містера Шайнера, який якраз зникав за дверима.

— А я от ходив нагору й мало шкіри з себе не здер, поки повитрушував усіх бджіл, — сказав Джефрі, поволі пройшовши до відчинених дверей і зупинившись на порозі. — Малі негідниці позалазили мені під сорочку й ніяк не хотіли вгамуватися.

Дік попрямував за ним до дверей.

— Я хочу з вами поговорити, — повторив він, поглядаючи на блідий серпанок, що підкрадався з похмурої долини. — Можливо, ви здогадуєтеся, про що саме.

Лісник запхав руки в кишені, поводив туди-сюди очима, звівся навшпиньки, подивився перпендикулярно вниз, наче його погляд був виском[10], а потім горизонтально, аж поки всі зморшки на обличчі не зібралися навколо очей.

— Може, і не здогадуюся, — відповів.

Дік мовчав; спокій ночі ніщо не порушувало, лише раз тишу пронизав крик пташеняти, що потрапило до кігтів сови десь у прилеглому лісі.

— Я забув капелюх у кімнаті, — сказав Джефрі, — зачекайте, зараз збігаю за ним.

— Я буду в саду, — відповів Дік.

Він обійшов навколо й пройшов у сад через бічну хвіртку, а Джефрі піднявся нагору. У Меллстоці та його околицях панувала традиція, згідно з якою в будинку обговорювалися лише справи буденні, а для серйозних розмов ішли в сад. Цей звичай тягнувся ще з тих часів, коли вся сім’я мусила жити в одній кімнаті, і пояснювався бажанням усамітнитися й опинитися подалі від інших членів родини; однак тепер ним часто послуговувалися навіть ті, хто жив далеко не в тісноті.

У сутінках саду з’явилася фігура лісника, і Дік пішов йому назустріч. Джефрі зупинився й обіперся на огорожу свинарника, що розташовувався ліворуч від стежки. Дік зробив те саме, й обоє стали спостерігати за білуватою тушею, яка, рохкаючи, порпалася серед соломи.

— Я прийшов просити руки вашої дочки, — сказав Дік.

— Краще б не просили.

— Чому ж це, містере Дей?

— Бо тоді я змушений буду вам сказати, що ви не отримаєте того, чого просите. У вас є до мене ще якісь справи?

— Ні, більше ніяких.

— Чесно кажучи, не знаю, на що ви сподівалися. Ви знали, ким була її матір?

— Ні.

— Гувернанткою в одній поміщицькій родині і мала дурість вийти за лісника, який служив у тому ж маєтку, бо тоді я був усього лише простим лісником, це тепер вже я розпорядник і роботи у мене по зав’язку: чого варта тільки вирубка дерев, а ще ж треба і ліс продавати, і гравій, і пісок, і ще багато чого. Однак невже ви думаєте, що свої гарні манери, вишукану мову, музичні здібності й начитаність Фенсі здобула у такій дірі, як наша?

— Ні.

— А знаєте де?

— Ні.

— Коли після смерті дружини мене носило по всіх усюдах, Фенсі жила з тіткою, яка тримала пансіон. Так було, доки та не вийшла за Лоєра Ґріна — хитрий був чортяка — і школу розпустили. А чи знали ви, що після того вона навчалася в училищі й на той час була першою у списку королівських стипендіатів?

— Чув про це.

— А чи чули ви, що коли вона складала іспити на звання державної вчительки, то отримала найвищу оцінку?

— Так.

— Ну, а чи знаєте ви, чому я при моїх статках і далі гну спину на цій роботі й чому змушую її працювати шкільною вчителькою, коли вона б могла жити тут і ні в чому собі не відмовляти?

— Ні.

— А для того, щоб коли якийсь джентльмен побачить, що за освітою і вихованням вона йому рівня і захоче з нею одружитись, а вона захоче за нього вийти, то щоб не дивився на неї звисока. Тепер, знаючи все це, досі думаєте, що гідні її?

— Ні.

— Що ж, тоді на добраніч, містере Деві.

— На добраніч, містере Дей.

Після того, як відповідь злетіла з язика чесного Діка, юнак розвернувся й пішов геть, дивуючись, чим він узагалі думав, коли просив руки жінки, якої, як було видно з самого початку, був зовсім недостойний.

Розділ III

ФЕНСІ ПІД ДОЩЕМ

Одного грозового дня наступного місяця Фенсі Дей поверталася до Меллстока від свого батька.

Небо затягнуло суцільною сірою хмарою, з якої вже починав накрапати дощ, утворивши рухливе полотно з бризок води, подекуди густе, наче стіна, а подекуди тонке, як павутинка. Дерева на полях і в лісі гнулися від вітру, що зі свистом проносився між ними, і нагадували людей, які заламують від горя руки. Від найсильніших поривів помітно розхитувався навіть сам низ стовбура, який навряд чи колись рухався взагалі, — від такого видовища аж серце болісно стискалося, як при вигляді сильного чоловіка, якого довели до сліз. Низько звисаючі гілки колихалися вверх-вниз, а високі й прямі — з боку в бік; до того ж пориви вітру були такими хаотичними, що сусідні гілки одного й того ж дерева хиталися врізнобіч, перетинаючись та переплітаючись між собою. На відкритій місцевості зграями кружляли купи зеленого й жовтого листя, яке, відлетівши на значну відстань від свого дерева, осідало на землю нижньою стороною догори.

Дощ і вітер посилювалися, і стрічки капора Фенсі все частіше неприємно били її по щоках. Вийшовши на стежку, що вела до Меллстока, дівчина зупинилася, прикидаючи, чи далеко до якогось укриття. Найближче був будинок Елізабет Ендорфілд — у Верхньому Меллстоці, недалеко від роздоріжжя, де стежка, якою ішла Фенсі, звертала у селище. Дівчина пришвидшила крок і вже за п’ять хвилин опинилася перед хвірткою, з якої їй на черевики полився цілий водоспад.

— Заходь хутчіше! — гукнули із будинку ще до того, як Фенсі встигла постукати: це могло б здивувати дівчину, якби вона не знала, що місіс Ендорфілд завжди мала винятково гострий зір і слух.

Фенсі увійшла й сіла. Елізабет чистила картоплю чоловікові на вечерю.

Шкряб, шкряб, шкряб, потім кидок, сплеск — і картоплина опиняється у мисці з водою.

Байдуже спостерігаючи за монотонними рухами жінки, Фенсі знову повернулася думками до болісної теми, яка тягарем лежала їй на серці. Із часу розмови Діка з батьком її дні були сповнені журби. Фенсі не очікувала, що Джефрі так категорично заперечуватиме проти того, щоб Дік став його зятем. Відтоді вона кілька разів бачилася зі своїм коханим, і завдяки цій неочікуваній перешкоді її любов тільки зміцніла і досягла такої глибини, на яку Фенсі й не думала, що здатна. Однак хоча любов до певної міри є самоціллю, щоб потім перерости у чисте безхмарне щастя, закохані повинні вірити, що вона може стати засобом для досягнення іншої, вищої мети. А Фенсі з Діком зараз були позбавлені такої віри.

Серед жіноцтва Елізабет Ендорфілд мала особливу репутацію: щось середнє між дивакуватістю й недоброю славою. Причиною цього були певні її особливості: вона була хитра й прониклива; її будинок стояв у відлюдному місці; вона ніколи не ходила до церкви; носила червоний плащ; ніколи не знімала свій капор навіть у приміщенні й мала гостре підборіддя. Ці ознаки були явно відьомські, і ті, хто не завдавав собі клопоту дивитися глибше, прямо називали її відьмою. Однак вона не була кістлявою, обличчя, якщо не враховувати підборіддя, мала аж ніяк не потворне, особливо дивної поведінки за нею теж не помічали; тож ті, хто знав її краще, пом’якшували це визначення, називаючи її просто незбагненною людиною, бо вона була такою ж далекоглядною, як і високою. Варто зауважити, що Елізабет належала до категорії підозрілих осіб, чиї містичні характеристики поступово розвінчувалися з появою молодого панотця; хоча тривале перебування на посаді священика містера Ґрінхема виявилося неймовірно сприятливим для розквіту відьомства у парафії Меллсток.

Поки Фенсі згадувала всі ці факти і думала, чи варто розказати Елізабет про свої турботи й спитати поради, відьма заговорила сама.

— Щось ти геть зовсім розкисла, — раптом сказала вона, кинувши у відро наступну картоплину.

Фенсі не звертала уваги.

— Усе про свого коханого думаєш.

Фенсі зашарілася. Здавалося, Елізабет читає її думки. У такі моменти можна і повірити, що вона справді володіє силою, яку їй приписують.

— Батькові він не до вподоби, так? — ще одна картоплина долучилася до решти. — Так-так, я знаю про це. Мені сороки на хвості чого тільки не приносять.

Фенсі була у відчаї, і це був її шанс — хоч і гріховним шляхом — отримати допомогу; але що таке доброчесність порівняно з коханням?!

— Якби ж ви могли мені сказати, як зробити так, щоб він змінив свою думку, — попросила Фенсі.

— Це не важко зробити, — тихо мовила відьма.

— Справді? О, зробіть — байдуже як — тільки зробіть! Як мені його переконати, місіс Ендорфілд?

— Та це зовсім нескладно, нічого надзвичайного робити не доведеться.

— Але як же тоді?

— Чаклунством, ясна річ! — сказала Елізабет.

— Ні, що ви! — вигукнула Фенсі.

— Тільки так, запевняю тебе. Хіба ти не чула, що я відьма?

— Ну, — Фенсі завагалася, — я чула, що вас так називають.

— І ти повірила?

— Не сказати, щоб повірила, бо це моторошно і гріх, але... Ох, я б зараз так хотіла, щоб ви таки були відьмою!

— Я таки відьма. І я навчу тебе, як зачарувати батька, щоб він дозволив тобі вийти за Діка Деві.

— А це не зашкодить бідоласі?

— Якому бідоласі?

— Батькові.

— Ні, головне до чар підійти з розумом, як не робитимеш дурниць, закляття подіє.

Фенсі виглядала розгубленою, а Елізабет продовжила;

Боїться Ліз і старий, і малий Гадає, відьма чи ні, А вона до всього знає, як підійти.

— Зробиш ось що.

Відьма відклала ніж і картоплину й зі зловісною посмішкою зашепотіла Фенсі на вухо довгий і детальний список настанов, краєм ока спостерігаючи за реакцією дівчини. Фенсі слухала відьму, і її обличчя то світліло, то хмурилось, то сповнювалося надії, то знову смутніло.

— Ну от, — сказала Елізабет і схилилася, щоб взяти ножа і наступну картоплину, — зробиш так, і він стане як шовковий.

— Я все зроблю! — запевнила відьму Фенсі.

Потім вона знову зосередила свою увагу на тому, що відбувалося на вулиці. За вікном і далі періщив дощ, однак вітер помітно послабшав. Розсудивши, що тепер принаймні втримає парасолю, вона накинула каптур поверх капелюшка, попрощалася з відьмою і пішла своєю дорогою.

Розділ IV

ЗАКЛИНАННЯ

Фенсі з точністю виконала всі настанови місіс Ендорфілд.

— Мені дуже шкода, що ваша дочка занедужала, — якось вранці сказав Джефрі житель Меллстока.

— А що з нею? — спитав стривожений Джефрі, зсунувши шапку на правий бік. — Нічого не розумію. Коли я бачив її востаннє, вона ні на що не скаржилася.

— Кажуть, апетит зовсім зник.

Того ж дня Джефрі поїхав до Меллстока і зайшов до школи. Фенсі привітала його, як звичайно, і запропонувала залишитися на чай.

— Не звик я пити чай о цій порі, — сказав він, але лишився.

За столом Джефрі уважно спостерігав за дочкою. І на превеликий жах помітив, що з іще недавно здоровою дівчиною сталися небачені зміни: вона відрізала собі такий тонюсінький шматочок хліба, що він аж просвічувався, ледь намастила його маслом і, поклавши на тарілку, решту часу просто сиділа й розламувала його на шматочки, а з’їла при цьому ледь одну десяту скибки. Джефрі сподівався, що вона заговорить про Діка і врешті-решт розплачеться, як тоді, коли через кілька днів після їхньої з Діком розмови у саду він сказав їй, що категорично проти їхнього шлюбу. Але вона мовчала, і через деякий час Джефрі повернувся назад до Ялберійського лісу.

— Залишається сподіватися, що бідолашна міс Фенсі зможе й надалі працювати у школі, — сказав Єнох Джефрі наступного тижня, коли вони перекопували мурашники в лісі.

Джефрі ввігнав лопату в землю, змахнув сім-вісім мурах з рукава, розчавив ще одну, яка прокрадалася йому за вухо, і за своєю звичкою втупив погляд у землю, чекаючи, щоб Єнох продовжив думку.

— Чого б це вона не змогла? — нарешті спитав лісник.

— Мені вчора пекар сказав, — відповів Єнох, змахнувши ще одну мураху, яка вправно лізла йому по стегну, — що, судячи з того, скільки хліба вона купила в нього минулого місяця, у школі, певно, навіть миші передохли! А після того я зайшов до Моріса випити чарочку-другу, і там мені теж понарозповідали.

— Що ж такого тобі там розповіли?

— Раніше вона незмінно щотижня брала у молочаря Вайні фунт кращого листового масла для себе і ще фунт солоного для дівчинки-прислуги й жінки, яка приходить їй допомагати. Але тепер їй фунта вистачає аж на три тижні, і то, кажуть, більшість вона викидає, як зіпсується.

— Закінчиш сам з мурахами і занесеш мішок додому.

Лісник витягнув лопату із землі, взяв її під пахву й пішов додому, навіть не свиснувши до собак, однак вони все одно пішли слідом, усім своїм видом намагаючись показати, що не потребують жодних знаків уваги, коли хазяїн у задумі.

У суботу вранці принесли записку від Фенсі. Мовляв Джефрі може не турбуватися й не присилати їй двох кроликів, як обіцяв, бо вони їй поки не знадобляться. Пізніше того ж дня Джефрі поїхав до Кестербриджа й зайшов до м’ясника, який привозив Фенсі свіже м’ясо, що записувалося на рахунок її батька.

— Я приїхав сплатити рахунок, друже Гейлоку, і заодно й за дочку заплачу.

Містер Гейлок, що стояв серед куп із розрізаних м’ясних туш, розвернувся на три чверті, перевів свої думки з м’яса на гроші, пішов у невеличкий кабінет, у якому були тільки одні двері й одне вікно, й заходився рішуче листати на диво довгу книгу. Потім він взяв клаптик паперу, щось на ньому нашкрябав і передав Джефрі рахунок.

Мабуть, це вперше за всю історію комерційних розрахунків м’ясника боржник засмутився через те, що рахунок був надто малий.

— Невже це все, що вона купила за цілий місяць?

— вжахнувся Джефрі.

— Все до останнього шматочка, — відказав м’ясник.

— (Дене, віднеси цю ногу й лопатку місіс Байт, а ось ці одинадцять фунтів — містеру Мартіну.) Схоже, ви самі їй трохи м’ясця підкидаєте, містере Дей?

— Якби ж то! Якихось два нещасних кролики за останній тиждень — ото й усе, чесне слово!

— А моя дружина каже, (Дене! То забагато! Не накладай стільки на тацю, краще сходи двічі.) моя дружина заповнювала книгу і каже мені: “Схоже, ми чимось не вгодили міс Дей, може, м’ясо якесь їй погане цього літа перепало, коли така спека стояла. Напевно, — каже, — вона тихцем стала купувати у Джона Ґріммета. Сам подивися її рахунок”. Вона і раніше небагато брала, бо ж скільки їй там одній треба, а тепер і зовсім нічого.

— Я спитаю, — пообіцяв Джефрі, зовсім занепавши духом.

Додому він повертався через Меллсток і, пам’ятаючи про свою обіцянку, зайшов до Фенсі. Була субота, і діти насолоджувалися вихідним. Однак Фенсі ніде не було. Нен, прибиральниця, підмітала кухню.

— Де моя дочка? — спитав лісник.

— Вона втомилася за тиждень і сьогодні вранці сказала, що полежить до вечора. Бачте, містере Дей, якщо людина нічого не їсть, вона не може працювати; якщо вона перестала їсти, то треба й перестати працювати.

— Ти віднесла їй обід?

— Ні, вона відмовляється їсти. Ми всі знаємо, що таке, зазвичай, не стається без причини. Але не те, щоб я мала на увазі розбите серце чи ще щось таке.

У Джефрі самого серце як хто кліщами стиснув. Він пішов до сходів і піднявся нагору, у кімнату своєї дочки:

— Фенсі!

— Заходьте, тату.

Коли бачиш людину в ліжку такого гарного ранку, то вже тільки це наганяє сум; а тут у ліжку лежала його єдина дитина, Фенсі, і не просто лежала, а ще й виглядала дуже блідою. Джефрі не на жарт стривожився.

— Фенсі, от вже ж не думав застати тебе в діжку, дитинко, — сказав він. — Що з тобою?

— Та щось погано себе почуваю, тату.

— Це ж чого?

— Думаю забагато.

— Це ж які думки могли довести тебе до такого стану?

— Ви знаєте, тату.

— Думаєш, я був надто жорстоким, коли не віддав тебе за Діка, у якого ні гроша за душею, так?

У відповідь — тиша.

— Фенсі, я хочу для тебе тільки добра, а він тебе не достойний. Ти ж і сама це знаєш, — він знову подивився на дочку, яка лежала на ліжку. — Послухай, Фенсі, я не ворог своїй дитині, то ж якщо ти не можеш без нього жити, то вже виходь за нього, що поробиш.

— О, я не хочу, щоб це було так. Не хочу йти проти вашої волі! — і хвора тяжко зітхнула.

— Ні, ні, ти зовсім не йдеш проти моєї волі. Тепер, коли я бачу, як тобі важко без нього, я і сам хочу, щоб ви одружилися, от тільки треба подумати коли. Я тільки того й бажаю, Фенсі. Ну чого ти, моя маленька, не плач! Раніше треба було плакати, а не тепер, коли все владналося. Ну ж бо, зайди завтра до нас і пообідай зі мною й зі своєю мачухою, добре?

— І... Дік теж?

— Ну звичайно, і Дік теж.

— А як ви думаєте, тату, коли нам можна буде одружитися? — допитувалася Фенсі.

— Ну, скажімо, на наступного Купала, зовсім вже недовго лишилося.

Вийшовши зі школи, Джефрі попрямував до візника. Двері відчинив старий Вільям.

— Ваш онук Дік удома, Вільяме?

— Ні, зараз якраз немає, містере Дей. Хоча він цими днями багато часу проводить удома.

— Чого б це?

— А, то одне, то інше, взагалі останнім часом ходить як у воду опущений. Зовсім на себе не схожий. Щось там учить або сяде і думає, ніби до церковної служби готується — не інакше, або ж просто снує по хаті без діла. А був такий балакучий хлопчина, наш Дік, а тепер слова з нього не витягнеш. Може, ви зайдете? Ройбен скоро повернеться.

— Ні, дякую, зараз мені ніколи. Ви, будь ласка, передайте Дікові, що я хотів би попросити його про послугу. Якщо Фенсі завтра себе добре почуватиме, нехай він проведе її до нас в Ялбері. Я не хочу, щоб дівчина йшла сама, а то вона трохи нездужає останнім часом.

— А, так, я чув. Добре, я йому обов’язково передам.

Розділ V

ДОМІГШИСЬ БАЖАНОГО

Візит до Джефрі пройшов так чудово, як тільки й можна було очікувати, адже він відбувся в перший день, коли зі шляху закоханих зникла остання перешкода і більше ніщо не стояло на заваді спокійному плину їхнього кохання. Далі потяглася вервечка щасливих безтурботних днів. Дік міг приходити до Фенсі, коли йому заманеться, а хотів — міг не приходити (щоправда таке бажання у нього не виникало); міг гуляти з нею біля звивистих потоків і водоспадів, насолоджуючись красою осені, аж поки роса й нічна прохолода не розганяли їх по домівках. Поступово наближався День подяки, коли у Меллстокській церкві мали перейти на орган.

Так сталося, що саме в цей день Дік змушений був поїхати з Меллстока. У понеділок того тижня у Чармлі, сусідньому селі, один його знайомий помер від туберкульозу, і Дік, вірний давній обіцянці, мав допомагати нести труну. У вівторок він пішов до школи, щоб повідомити про це Фенсі. Важко сказати, про що він шкодував більше: про те, що не зможе побачити її тріумфальний дебют як органістки чи що його кохана у такий важливий для неї день буде позбавлена його підтримки. Тим не менше він розповів новину. Вона сприйняла її так спокійно, як тільки могла, звичайно, не обійшлося без численних висловлювань жалю й запевнень, що без нього її виступ буде зовсім не той.

Близько одинадцятої години у неділю Дік вирушив виконувати свій сумний обов’язок. Похорон мав відбутися одразу після ранкової служби, а оскільки їхати туди на підводі незручно, а пішки було добрих чотири милі ходу, вийти йому довелося досить рано. Щоправда, він запросто міг вийти і на півгодини пізніше, однак в останню мить не зміг опанувати свої почуття і вирішив зробити гак, щоб зайти до школи: може, пощастить хоч одним оком побачити свою кохану, коли вона йтиме до церкви.

Тож замість попрямувати навпростець до Чармлі, він звернув на стежину, що вела до школи, й підійшов до дверей, якраз коли його богиня виходила з дому.

Якщо колись жінка була схожа на божество, то саме того ранку і саме Фенсі Дей, коли ступала сходами школи у своїй сукні, що переливалася різними відтінками синього. Із зухвалістю, якої ще ніколи за всю історію існування сільських шкіл не дозволяла собі жодна сільська вчителька, — що частково, без сумніву, пояснювалося солідним статком її батька, який передбачав, що у будь-якому випадку без шматка хліба вона не залишиться, — у цей день вона одягла капелюшок із пір’їною і розпустила волосся, яке раніше завжди зав’язувала в пучок. Бідний Дік був приголомшений: ще ніколи не була вона такою неймовірно прекрасною, хіба що у Святвечір — тоді її пишні кучері так само спадали на плечі. Однак, як тільки до нього знову повернулася здатність думати, на зміну захопленому зачудуванню прийшли інші, менш приємні почуття.

Фенсі зашарілася — невже зніяковіла? І несвідомо відкинула волосся назад. Вона не очікувала, що він прийде.

— Фенсі, ти і не впізнала мене у траурному вбранні, правда ж?

— Доброго ранку, Діку. Ні, справді, я тебе не одразу впізнала в такому похмурому костюмі.

Він знову поглянув на розпущене волосся й капелюшок.

— Ти ще ніколи не виглядала такою гарною, люба.

— Мені приємно це чути від тебе, Діку, — сказала вона, лукаво посміхаючись. — Така похвала — нектар для жіночих вух. Що, справді гарна?

— Гарна, сама знаєш! Ти ж пам’ятаєш... тобто ти не забула, що сьогодні мене не буде?

— Ні, не забула, Діку. Але я все одно хотіла гарно виглядати у такий день, ти вже мені пробач.

— Так, серденько, так, звичайно. Тут нічого пробачати. Просто я подумав, що коли у вівторок, і в середу, і в четвер, і в п’ятницю ми говорили про цей день, і я так шкодував, що не зможу бути в церкві, ти, Фенсі, теж шкодувала, мало не плакала і запевняла, що без мене те, що сьогодні під час служби увага всіх парафіян буде звернена на тебе, не принесе тобі ніякого задоволення.

— Мій коханий, звісно, без тебе цей день уже не той... Але все ж таки я маю право на маленькі радості, — і дівчина надула губки.

— Без мене?

Вона розгублено подивилася на нього:

— Знаю, ти сердишся на мене, Діку, тому що це вперше, відколи сюди приїхала, я в неділю розпустила волосся і одягла капелюшок, і так сталося, що саме сьогодні ти їдеш і тебе не буде поруч. Ну ж бо, спробуй скажи, що це неправда! А ти ж бо думав, що я цілий тиждень мала побиватися, що тебе сьогодні зі мною не буде, і навіть не подумала б причепуритися. Визнай же, Діку, саме так ти і думаєш, і це негарно з твого боку!

— Ні, ні, — просто і щиро відповідав Дік, — я не такої поганої думки про тебе. Я лише подумав, що якби ти кудись поїхала, я б точно не став вибиратися, щоб комусь там сподобатись. Але тут ми з тобою різні.

— Що ж, мабуть, таки різні.

— А що священик скаже, Фенсі?

— Та байдуже мені, що він скаже! — гордо відповіла вона. — Але він не скаже нічого, про що ти подумав. Ні, ні.

— Справді, сміливості йому забракне.

— Ну ж бо, Діку, скажи, що пробачаєш, а то мені вже час іти, — сказала вона, раптом повеселівши, і вибігла сходами назад на ґанок. — Ідіть-но сюди, сер. Скажіть, що вибачаєте мені, і я дозволю себе поцілувати. Ви ж іще не цілували мене з розпущеними кучерями, правда ж? Ну ж бо, можна прямісінько в губи!

Дік пішов за нею у дальній закуток ґанку, де, не вагаючись, скористався наданими йому привілеями.

— Думаю, це буде тобі непоганою втіхою, правда? — продовжила вона. — А зараз бувай, а то я ще спізнюся. Сьогодні ти, напевно, будеш надто втомлений, але завтра обов’язково приходь.

На тому й розійшлися, і Фенсі попрямувала до церкви. Орган стояв збоку від вівтаря, недалеко від священика, а коли він виходив за кафедру, то й прямісінько в нього під носом. Тут вона і сіла, вперше на видноті в усієї парафії, адже раніше її місце було у дальньому кутку нефа.

— Святі небеса, який сором! Кучері й капелюшок з пір’ям! — обурювалися дочки малоземельних дворян, адже їм самим вистарчало духу лише на щось одне: або на кучері, або на капелюшок.

— У церкві тільки капор, — осудливо шепотілися помірковані матрони.

Фенсі бачила, що містер Мейболд, читаючи проповідь, ясно відчував її присутність, що її вбрання його не те що не розсердило, а навпаки — він дивився на неї із захопленням. Однак чого вона не бачила, то це того, що під час тієї служби він покохав її так, як ніколи ще нікого не кохав; що її близькість давала йому дивну насолоду; і що він радів її музичному успіху того ранку аж зовсім не як просто церковнослужитель, який радіє вдалому запровадженню якихось нововведень у своєму храмі.

Змирившись зі змінами, колишні учасники хору не зайняли цього разу своїх звичних місць на галереї (їх тепер віддали школярам, які не співали у хорі, і їхній вчительці), а розбрелися з дружинами по всій церкві. Це, мабуть, вперше у своєму житті вони не брали безпосередньої участі у службі й почувалися не у своїй тарілці, неспокійно совалися на лаві й не знали, куди подіти руки. Візник пропонував пропустити сьогодні службу й піти натомість по горіхи, однак дід Вільям і слухати нічого не хотів.

— Ні, — мовив він з докором у голосі й процитував Писання: ‘‘Хоч і спіткало нас горе, хай не озлобляться серця наші і з праведної дороги не звернуть стопи наші”.

Тож вони стояли і дивилися, як по спині щасливого суперника збігали кучері й за кожним помахом голови колихалася пір’їнка на капелюшку. Після кількох боязких і несміливих акордів її гра стала на диво чистою, і під кінець музика лилася пишно й легко. Однак чи то через упередження, чи то з об’єктивних причин, але шановані музиканти ніяк не могли позбутися думки, що їхня проста музика набагато краще пасувала до старенької сільської церковці, аніж багаті й вигадливі акорди та інтерлюдії молодої органістки.

Розділ VI

СПОКУСА

Служба закінчилась, і Фенсі повернулася до школи. Десь о п’ятій почався дощ, навіявши похмурий настрій. Шукаючи, чим би себе зайняти, Фенсі забрела до класної кімнати. Вона думала. Про свого коханого Діка Деві? Не зовсім. Як же вона втомилася жити одна: сама лише думка про те, що їй доведеться повернутися в Ялбері під опіку дивачки-мачухи, була нестерпною; краще вже вийти за першого-ліпшого; а до весілля ще майже цілих дев’ять місяців чекати.

У кімнаті були високі вікна з камінним підвіконням. Залізши на парту і скориставшись нею як лавочкою для ніг, можна було сидіти на підвіконні. Тут і примостилася Фенсі з настанням вечора, як любила робити в таку дощову й похмуру погоду. Вона накинула на плечі легку шаль, одягла капор, відкрила вікно й задивилася на дощ.

Вікно виходило на поле, яке називалося Гай, і саме звідси вона, бувало, дивилася на вершечок Дікового капелюха, коли він снував попід школою, ще коли вони тільки познайомилися. Тепер навколо не було видно ні душі; дощ розігнав усіх по домівках, і без крайньої необхідності ніхто не потикав носа на вулицю, а в неділю така необхідність виникала вкрай рідко.

Вона сиділа і все думала — чи то про свого коханого, чи то про той переполох, який влаштувала в церкві? — хто знає — все думала і думала, аж раптом побачила темний чоловічий силует у дальньому кінці Гаю — чоловік ішов без парасолі. Він поступово підходив все ближче і ближче — ось вона вже розгледіла, що чоловік у жалобі, ось уже впізнала в ньому Діка. Так, з усією нерозсудливістю й гарячковістю молодого серця, після чотирьох миль під дощем без пальта і парасолі, знехтувавши тим, що кохана дозволила сьогодні відпочити з дороги і прийти до неї аж завтра, він все одно знову пройшов зайву милю, щоб провести хоч кілька хвилин у її присутності.

— Боже, Діку, ти ж змок до нитки! — вигукнула вона, коли він підійшов до вікна. — Твій піджак блистить, ніби полакований, а капелюх — господи, капелюх хоч бери та викручуй!

— То все дрібниці, люба! — весело відгукнувся Дік.

— Не з цукру — не розтану, хоча, звичайно, трохи шкода парадного одягу. Але тут я нічим не міг зарадити; ми всі парасолі пороздавали жінкам. Навіть не уявляю, коли отримаю свою назад!

— Ой, у тебе на плечі якась дивна пляма.

— А, це лак. Відлущився від труни бідного Джека, коли ми знімали її з плечей, щоб опустити в могилу! Та мені байдуже, це найменше, що я міг для нього зробити. А якщо тобі шкода піджака заради старого друга, то хто ти після цього?

Фенсі піднесла руку до рота й протримала її там з півхвилини. І під долонею маленької ручки упродовж півхвилини ховалося легке позіхання.

— Діку, я не хочу, щоб ти стояв під дощем. І сідати не треба. Йди швидше додому і перевдягнися. Ну ж бо, іди.

— Один поцілунок за те, що я здолав таку дорогу, — благав юнак.

— Якщо дотягнешся.

Дік був помітно розчарований, що його не запросили до будинку. Фенсі вигнулась, сидячи на підвіконні, й нахилилася вниз, але навіть ставши на призьбу, Дік не зміг дотягнутися до її губ своїми. Якщо дуже постаратись, вона могла б схилитися і трохи нижче, однак тоді б намочила свою голівку під дощем.

— Ну нічого, Діку, поцілуй мою руку, — сказала вона, простягнувши йому руку. — А тепер бувай.

— До зустрічі.

Він повільно пішов геть, раз за разом озираючись, аж поки його мила не зникла з виду. Дивлячись йому вслід, Фенсі, все ще перебуваючи під враженням від ранкового тріумфу, майже несвідомо подумала про себе: "Мені подобається Дік, і я люблю його, однак весь змоклий під дощем і без парасолі він виглядає так простакувато й жалюгідно!”

Коли він зник з очей, Фенсі вже збиралася злізти з підвіконня, однак, подивившись у протилежному напрямку, побачила ще одну фігуру, яка йшла по тій самій дорозі, по якій прийшов і Дік. Це теж був чоловік.

І він теж з голови до ніг був одягнутий у чорне, однак мав парасолю.

Він наближався і, захищаючись від дощу, змушений був нахилити парасолю під таким кутом, що зі свого високого місця Фенсі не могла розгледіти його обличчя, а він, у свою чергу, не запримітив її. Чоловік пройшов прямісінько під вікном, на якому вона сиділа, і її жіночі очі зауважили, що його парасоля була дуже елегантна і зроблена з найкращого шовку — що в ті часи було рідкістю. Він підійшов до дверей, і Фенсі раптом втратила його з виду. Замість того, щоб піти далі дорогою, як то зробив Дік, цей чоловік різко звернув прямісінько до її ґанку.

Вона зіскочила на підлогу, швидко зняла шаль і капор, поправила зачіску, щоб кучері лежали як треба, і прислухалась. У двері ніхто не стукав. Пройшла майже хвилина — все ще тиша. Аж нарешті почулося кілька легеньких ударів, не голосніше, ніж стукотіння дятла у далекому лісі, такі тихі, що вона заледве їх розчула. Фенсі глибоко вдихнула й відчинила двері.

На ґанку стояв містер Мейболд.

На обличчі в нього грав гарячковий рум’янець, а очі блищали — таким привабливим вона його ще не бачила.

— Добрий вечір, міс Дей.

— Добрий вечір, містере Мейболд, — відповіла вона, дивуючись, що б це мало означати. Вона помітила, що не лише його обличчя палало: голос ледь помітно дрижав, а рука, коли він ставив парасолю у куток на ґанку, тремтіла як осиковий лист. Священик мовчки увійшов до класної кімнати, зачинив за собою двері й наблизився до Фенсі. У приміщенні при тьмяному світлі вечірніх сутінок вона вже не могла розгледіти виразу його обличчя.

— Я б хотів з вами серйозно поговорити, — сказав він, — можливо, на досить несподівану тему, яка, однак, для мене дуже важлива — не знаю, щоправда, як ви це сприймете, міс Дей.

Відповіді не було.

— Фенсі, я прийшов запитати, чи станете ви моєю дружиною?

Фенсі була приголомшена словами священика, почувалася як людина, яка, пустотливо скотивши з гірки снігову кулю, раптом зрозуміла, що запустила цілу лавину. У мертвій тиші було виразно чути дихання чоловіка і жінки: його — після зізнання поступово стихало й вирівнювалося, а її ж, тихе і рівномірне, — пришвидшувалося й ставало уривчастим, аж поки їй зовсім стало важко дихати.

— Я не можу, не можу, містере Мейболд, не можу! Не запитуйте мене про таке! — випалила вона.

— Не спішіть відповідати! — благав він. — Вислухайте мене. Це не просто моя раптова примха. Я кохаю вас уже більш як шість місяців! Як бачите, мій інтерес до навчання дітей не був аж таким безневинним. Можливо, ви зрозумієте, що мною керувало, можливо, будете про мене кращої думки, якщо я вам чесно зізнаюся, що всіма силами намагався придушити ці пориви, бо думав, що не маю права вас кохати! Але більше цього не робитиму. Я перевірив свої почуття і зрозумів, що люблю вас зі всією щирістю, на яку тільки здатен! Я бачу вашу неабияку привабливість, я поважаю ваші природні таланти і витонченість, якою ви наділені, — для мене цього цілком достатньо, навіть більш ніж достатньо! У вас є все, що потрібно господині тихого будиночка парафіяльного священика, яким буде мій дім, куди б мене не закинуло. О Фенсі, я спостерігав за вами, суворо ганив вас, засуджував свої почуття, але зрештою змушений був визнати їх природними, адже така жінка, як ви, може знайти відгук у серці будь-якого чоловіка! Як бачите, у моєму бажанні одружитися з вами немає нічого поспішного чи неблагопристойного, ніяких прихованих мотивів. Фенсі, ви вийдете за мене?

Вона мовчала.

— Не відмовляйте мені, прошу, — благав він. — Це буде нерозважливо з вашого боку, я б сказав, жорстоко! Ясна річ, ми житимемо не тут, Фенсі. Один мій друг у Йоркширі давно пропонує помінятися з ним місцем, але я все відмовлявся через матір. Туди ми і поїдемо. Ви будете розвивати свої музичні таланти; у вас буде фортепіано — яке захочете; у вас буде все, Фенсі, все, чого тільки душа забажає: свій екіпаж, квіти, пташки, приємне товариство; так, ми на кілька місяців вирушимо у подорож, і після цього ви зможете стати окрасою будь-якого товариства. Ви вийдете за мене, Фенсі?

Запала ще одна пауза, лише дощ стукотів по склу, а тоді Фенсі заговорила тихим надломленим голосом:

— Так, вийду.

— Благослови вас Боже, моя кохана! — швидким кроком він наблизився до неї і простяг руку, щоб обійняти. Вона рвучко відступила.

— Ні, ні, не зараз! — схвильовано прошепотіла Фенсі. — Є дещо... але спокуса така велика, як мені встояти! Я не можу сказати вам зараз, але сказати треба! Ні, будь ласка, не наближайтеся до мене сьогодні! Мені треба подумати, потрібно звикнути до думки, що я вам щось тільки-но пообіцяла.

І тут вона сіла за парту, закрила обличчя руками і розплакалася.

— О, залиште мене! — ридала вона. — Ідіть геть! Залиште мене!

— Не треба, кохана, не засмучуйтеся так! — йому чималих зусиль коштувало стриматись, щоб не підійти і не обійняти її. — Ви пізніше мені розкажете, що вас так тривожить, коли будете готові. З мене досить вашої простої обіцянки, я щасливий — я найщасливіший чоловік на землі!

— Ідіть, прошу вас, залиште мене!

— Та як же я можу залишити вас у такому стані?

— Що ж, — опанувавши свої емоції, вона підвелась. — Бачите, я вже в порядку.

Він неохоче пішов до дверей.

— До побачення! — ніжно промовив містер Мейболд. — Я зайду завтра десь о цій же порі.

Розділ VII

ЗМІНА РІШЕННЯ

Наступного дня священик прокинувся ні світ ні зоря. Першим ділом він написав довгого й виваженого листа своєму другові в Йоркшир. Після сніданку, поклавши лист до кишені, він пішов через луг у бік Кестербриджа, щоб не залишати лист у місцевого поштаря, а віднести одразу у міське поштове відділення і таким чином зекономити цілий день.

Ранок був туманним, і з дерев гучно скрапувала вода, що осідала на листі з насиченого вологою повітря, а час від часу разом із краплями на землю падали й жолуді. Павутина на лугах аж потемніла від вологи і клаптями звисала на парканах, а опале листя встилало землю коричневими, зеленими і жовтими барвами.

Наближаючись до дороги, священик почув тихе веселе насвистування, а згодом і легкі кроки чоловіка, який ішов у тому ж напрямку, що й він. Дійшовши до роздоріжжя, де стежина перетинала дорогу, священик побачив щире й веселе обличчя Діка Деві. Дік підняв капелюха, і священик вийшов на дорогу, якою простував Дік.

— Доброго ранку, Деві. Схоже, у вас гарний настрій! — привітався містер Мейболд.

— Так, сер. Настрій у мене сьогодні пречудовий! Ось іду в Кестербридж забрати хомут Розумниці: ми залишили його там у суботу в ремонті.

— Я теж іду в Кестербридж, тож нам по дорозі, — сказав священик. Дік прилаштував свій крок до ходи містера Мейболда, який тим часом продовжував: — Здається мені, я не бачив вас учора в церкві, Деві. Чи ви стояли за колоною?

— Ні, я ходив у Чармлі. Бідолаха Джон Данфорд ще задовго до своєї смерті просив мене, щоб я ніс його труну, а вчора був похорон. Ясна річ, я не міг відмовити, хоч мені дуже хотілося бути присутнім у храмі, адже то був день нової музики.

— Так, ви багато пропустили. Музична частина служби пройшла успішно, навіть дуже. Особливо тішить те, що члени старого хору не виявляли жодної неприязні, а навпаки — охоче приєдналися до співу.

— Звісно, мені хотілося там бути, — сказав Дік, усміхнувшись якимось своїм думкам, — особливо якщо взяти до уваги те, хто грав на органі.

Почувши це, священик злегка почервонів.

— Так, так, — підтакнув містер Мейболд, хоч і не зрозумів справжнього значення Дікових слів. А Дік, не дочекавшись більш розгорнутої відповіді, нерішуче продовжив далі з усмішкою, що виражала гордість закоханого:

— Ви ж розумієте про що я, сер? Напевно, ви вже чули про мене і міс Дей?

Мейболд побілів, як полотно, обернувся і подивився на Діка.

— Ні, — із зусиллям видавив він, — я нічого не чув про вас і міс Дей.

— Як же це, вона моя наречена, і наступного літа ми одружимося. Ми не надто розголошували цю новину, бо до весілля ще довгенько чекати. Але так вирішив її батько, і нам залишалося тільки погодитись. Але ті кілька місяців скоро минуть.

— Так, вони скоро минуть... Час спливає кожен день, так.

Мейболд сказав ці слова автоматично, не усвідомлюючи, що говорить. Єдине, що він відчував, — це огидний нудотний холодок, який пронизав усе тіло. Виявляється, юне створіння, чия привабливість так одурманила його, що він зважився на найбільш нерозважливе рішення у своєму житті, насправді було далеко не янголом, а звичайнісінькою жінкою.

— Бачите, сер, — продовжував простодушний Дік, — певною мірою так буде навіть краще. До того часу я якраз перейму частину батькового діла. Останнім часом справи помітно пішли вгору, і ми думаємо розширюватися. Наступного року хочемо купити ще двох коней. Ми вже пригляділи собі одну кобилу — кара, як ягідка, шия дугою, півтора метра росту, і ні одної сивої шерстинки — хочуть за неї двадцять п’ять крон. А щоб іти в ногу з часом, я надрукував кілька візиток. Хочете, я і вам одну дам, сер?

— Звичайно, — погодився священик, механічно взявши візитку, яку простягнув йому Дік.

— Біля Ґреєвого мосту я повертаю праворуч, — сказав Дік. — А вам, мабуть, прямо, до міста?

— Так.

— До побачення, сер.

— До побачення, Деві.

Дікові кроки стихли у напрямку Дарноверського млина, а Мейболд усе стояв нерухомо на мосту з карткою в руці, як Дік його і залишив. Трохи оговтавшись, священик першим ділом прочитав напис на візитці:

ДЕВІ І СИН,

ПЕРЕВЕЗЕННЯ Й ДОСТАВКА,

МЕЛЛСТОК.

N.8. Перевозимо меблі, вугілля, картоплю, худобу тощо на будь-які відстані та в найкоротші терміни.

Містер Мейболд перехилився через перила й задивився на річку. Невидющим оком він спостерігав, як вода швидко викочується з-під арок моста, стікає вниз по крутому схилу й розливається ставком, у якому між широкими зеленими заростями трави, яка під натиском течії то здіймалася вверх, то тонула у воді, вигравали ялець, форель і гольян. Простоявши так хвилин з десять, він витягнув із кишені лист до свого друга, розірвав його на дрібнесенькі шматочки, так що на одному клаптику навіть по дві букви не лишилося, і ціла жменя паперу полетіла у воду, тріпочучи на вітрі. Він дивився, як клаптики кружляли у вирі води й неслися геть в океан, поступово зникаючи з очей. Урешті він розвернувся й рішучим кроком попрямував назад до парафії Меллсток.

Після довгої й виснажливої внутрішньої боротьби, він таки зумів зібратися з духом, сів за стіл і написав такого листа:

ЛЮБА МІС ДЕЙ,

сьогодні цілком випадково мені відкрилося значення Ваших слів “спокуса надто велика”, Вашого смутку і Ваших сліз. Сьогодні я знаю те, чого не знав учора, — що Ви не вільна.

Чому Ви мені не сказали, чому не сказали? Ви думали, я знаю? Ні, я не знав. Якби знав, мій вчинок був би гідний осуду.

Але я Вам не дорікаю! Можливо, тут немає Вашої вини — я не знаю. Фенсі, хоча мої почуття до Вас піддалися небаченому випробуванню, я все ще кохаю Вас, і мої слова залишаються в силі. Однак, віддаючи належне порядному чоловікові, який покладається на Ваше слово, невже Ви вважаєте, що, зважаючи на обставини, чесно буде покинути його?

Щиро Ваш, АРТУР МЕЙБОЛД

Він подзвонив.

— Скажи Чарльзу, щоб відніс ці зошити і цю записку до школи, негайно.

Служниця взяла пакет і лист, і вже за кілька хвилин з воріт будинку вибіг хлопчина з пакетом в одній руці і листом в іншій. Священик сидів біля вікна, підперши голову рукою, й дивився, як хлопчина спустився по стежині від церкви та вийшов на доріжку, що простягалася вздовж річки і вела до школи.

Тут йому назустріч надійшов інший хлопець, і, обмінявшись привітаннями й жартома надававши один одному стусанів, вони розбіглися в різні боки: хлопчина, що йшов назустріч, пішов до церкви, а Чарльз попростував до школи і скоро зник із виду.

Хлопець підійшов до дверей, і згодом містерові Мейболду передали записку.

Він упізнав почерк. Відкривши конверт тремтячою рукою, він прочитав такі слова:

ДОРОГИЙ МІСТЕРЕ МЕЙБОЛД,

я всю ніч не спала і багато та серйозно думала над Вашою вчорашньою пропозицією. Як чесна жінка я не мала права давати Вам ту відповідь, яку дала.

Я, мабуть, як і всі жінки, схильна захоплюватися витонченим розумом і манерами. До того ж мене завжди вабила можливість жити в оточенні вишуканішому, ніж те, до якого я звикла. Ви стали вихваляти мене, а похвала для мене як повітря. Лише моя слабкість до таких речей змусила мене погодитись. Скажете, це все амбіції та марнославство — може, й так.

Після такого пояснення я сподіваюся, Ви великодушно дозволите мені забрати назад свою так поспішно дану обіцянку.

І ще одне прохання. Давайте збережемо нашу вчорашню зустріч і все, що між нами відбулося, у таємниці. Якщо про це стане відомо, щастя порядного чоловіка, який мені довіряє і якого я кохаю й завжди кохатиму, буде зруйновано.

Щиро Ваша, ФЕНСІ ДЕЙ

Більше вони не листувалися. Священик лише прислав Фенсі записку, яка містила лише кілька слів:

Розкажіть йому все. Так буде краще. Він пробачить.

Частина п’ята ЗАКІНЧЕННЯ

Розділ І

ВУЗОЛ, ЯКИЙ НЕ РОЗВ’ЯЗАТИ

Останній день цієї розповіді припадає якраз на зміну пір року, коли селяни засинають в оточенні майже голих дерев і до сну їх заколисує передзвін дощу, а прокидаються вже серед царства зелені; коли сама земля, здавалося, збентежена небаченою кількістю і різнобарв’ям листя; коли прилітає дрімлюга й прикликає літо, заводячи свою пісню однієї ноти; коли відцвітають яблуні й дороги та сади вкриваються опалими пелюстками; коли віночки ніжних квітів темніють, а їхні голівки схиляються під вагою бджіл-трудівниць, чиє дзижчання все частіше і частіше чується звідусіль, аж поки не переростає у всюдисущий гул; і коли зозулі, дрозди й горобці, які до цього були веселими та ввічливими сусідами, перетворюються у шумних і настирливих причеп.

Зовні будинок Джефрі Дея у Ялберійському лісі виглядав як завжди о цій порі, і лише несамовитий гавкіт собак десь на задвірку маєтку сповіщав про те, що в оселі відбувається щось незвичайне. Усередині зібралося досить велелюдне товариство, а таке нечасто можна було побачити у помешканні відлюдькуватого лісника.

По всій кімнаті незграбно прилаштувалися, хто стоячи, а хто сидячи, наші давні знайомі дід Джеймс і дід Вільям, візник, містер Пенні, трійко дітей, зокрема Джиммі та Чарлі, а також ще кілька сільських леді та джентльменів, які приїхали здалеку і чиї імена нам знати не конче потрібно. Джефрі гучно тупав у прибудові та між кущами в саду, намагаючись якомога швидше покінчити з повсякденними справами, поки ще не прийшов час для дійства, щоб уже весь день бути вільним. На цей час він закотив рукави сорочки, а новісінькі парадні штани, у які вбрався цього ранку, тимчасово прикрив робочим фартухом. Проходячи повз вулики, він одним оком глянув, чи рояться бджоли, і нарешті зайшов до будинку, на ходу розкочуючи рукави сорочки; розмовляючи з візником Деві, застібав ґудзики на манжетах, щоб зекономити час; потім піднявся нагору, одягнув свій парадний жилет і, спустившись униз, продовжив розмову з Деві, застібаючи при цьому жилет і незмигно дивлячись візникові в очі, наче у дзеркало.

Ряди меблів помітно поріділи, з кожної пари вивезли по одному екземпляру, у тому числі й годинник Томаса Вуда. Нарешті Єзекиїль Сандерс залишився один на сторожі часу в цьому будинку.

Фенсі ще не спускалася, у своїй кімнаті нагорі вона якраз одягалась у численні шари одягу й начіпляла безліч прикрас, як і належало нареченій. Час від часу вона коротко підсміювалась у відповідь на зауваження місіс Деві чи місіс Пенні, які допомагали їй одягатися, однак у її сміхові звучав більше неспокій, аніж веселощі. Місіс Дей, сказавши, що в неї розболілася голова, замкнулася у своїй кімнаті на весь ранок. У місіс Пенні над кожною скронею звисало по дев’ять спіралеподібних локонів, а ззаду на зачісці, наче замок на вершині гори, стирчав гребінець.

Жінки якраз обговорювали останнє оголошення про весілля Діка й Фенсі минулої неділі.

— І як це звучало? — випитувала Фенсі.

— Дуже гарно, — відповідала місіс Пенні. — Ніколи не чула, щоб так гарно оголошували.

— Але ж як?

— Ох, дуже природно й вишукано, правда ж, Ройбене? — крикнула вона через незалатану тріщину в підлозі до візника, який чекав унизу.

— Правда що? — сказав Ройбен, запитально подивившись на стелю над своєю головою в очікуванні відповіді.

— Правда ж імена Діка та Фенсі звучали дуже гарно, коли їх оголошували у нас у церкві минулої неділі? — знов долинув вниз голос місіс Пенні.

— Ще й як гарно! Особливо першого разу. Вся паства так і вибухнула шепотом, правду кажу, Пенні? — візник підхопив розмову і голосно, щоб його почули й нагорі, крикнув мало не на вухо містерові Пенні, хоч той сидів не більш як за три фути від нього.

— Ще ніколи не чув, щоб так перешіптувалися, — підтвердив містер Пенні теж голосно. — А дівчата аж пожовтіли від заздрості, от їй-богу, ще не бачив, щоб так комусь заздрили!

Фенсі розчервонілася, а її серденько затрепетало від задоволення.

— Може, — сказала вона з напускною байдужістю, — у той час просто служби не було?

— Та ні, не в тому справа. Це через ваше високе становище у парафії. Та вони так переполошилися, ніби спіймали вас із Діком за поцілунками, хіба ні, місіс Деві?

— Оце ви в яблучко.

— Людей хлібом не годуй, а дай язиками поплескати! — вигукнула Фенсі.

— Ну, якщо складаєш про себе пісню, дорогенька, то чого дивуєшся, коли інші її наспівують?

— Господи! Як я це все витримаю? — знову забідкалася дівчина, але вже звертаючись тільки до тих, хто був у спальні. Вона не то зітхала, не то задихалась, широко відкриті очі блищали, а обличчя пашіло.

— Та все ти чудово витримаєш, дитинко, — запевнила її місіс Деві. — Найважче — це вибратися з дому, а як підеш до вівтаря — хоробрість сама звідки й візьметься. От я, пам’ятаю, зовсім не боялася, майже як солдат на полі бою, хоча, звісно, цього не показувала, а скромно потупила очі, як і годиться дівчині. Ти, до речі, теж не забудь так зробити, Фенсі.

— А я увійшла до церкви тихо, наче ягнятко, — приєдналася до спогадів і місіс Пенні. — Ви ж знаєте, Пенні такий коротун. Але всередині у мене все кипіло. Ну, чому бути, того не минути! Ти теж собі так скажи: “Чому бути, того не минути!”

— Та невже ж у тих словах така чудодійна сила? — здивувалася Фенсі.

— Ще й яка чудодійна! Головне повірити, і вони проведуть тебе через усе вінчання.

— Ну, тоді добре, — згодилася Фенсі і, червоніючи, сказала: — Чому бути, того не минути!

— Така дружина ніякого чоловіка не посоромить! — раділа місіс Деві.

— Хоч би він не спізнився! — вигукнула наречена, придумавши собі нову причину для тривог, оскільки старі вже розвіялись.

— Ото буде шкода: ти вже набралася хоробрості, а він не прийде, — зауважила місіс Пенні.

Унизу дід Джеймс, уловивши кілька уривків їхньої розмови, вирішив пожартувати над нареченою і голосно сказав:

— От я пам’ятаю, бували випадки, коли наречений не з’являвся на весілля.

— Так, раніше й не таке бувало, — погодився містер Пенні, протираючи скельце своїх окулярів.

— Боже, ви чуєте, що вони там кажуть, — зашепотіла Фенсі. — Тсс, слухайте!

І вона прислухалась.

— Усяке бувало, правда ж, Джефрі? — дід Джеймс звернувся до Джефрі, коли той увійшов.

— Що бувало? — не зрозумів Джефрі.

— Бувало, молодий на весілля не приходив.

— Ще й як бувало.

— Я знаю кілька випадків, коли наречений не з’явився, бо дівчина йому, бачте, набридла, і весілля відклали. А одного разу, пам’ятаю, наречений потрапив у капкан у дубовому лісі. То три місяці пройшло, перш ніж він знову зміг звестися на ноги, і довелося наново оголошувати про весілля.

— Який жах! — вигукнула Фенсі.

— Вони так балакають, тільки щоб тебе подражнити, дорогенька, — заспокоювала її місіс Деві.

— Подумати тільки, через що іноді доводиться проходити бідолашним дівчатам, — знов почулося знизу. — Ви б чули розповіді мого шурина, паламаря Вілкінса, чого він тільки не надивився на весіллях за тридцять років: як не одне, то інше — деякі історії такі, що волосся дибки стає.

— Але, наскільки я знаю, таке нечасто трапляється, — сказала Фенсі з прихованим занепокоєнням.

— А таки пора б уже Діку бути тут, — зауважив візник.

— Дідусю Джеймсе, містере Деві і всі, хто там внизу, зараз же припиніть знущатися наді мною! — випалила Фенсі, не в змозі більше стримуватись. — Інакше я тут помру зі страху або зроблю собі щось, от побачите!

— Та не слухайте ви цих старих дурнів, міс Дей! — крикнув боярин Нет Колком, який щойно увійшов до кімнати, і, беручи приклад з усіх, теж спрямував свій голос крізь тріщини на підлозі. — Вам нема чого хвилюватися, Дік мчить до вас що є духу, вже за хвилину буде тут. Він уже виходив з дому, як бджоли у вулику, що йому мати дала для нового саду, почали роїтися, от він і каже: “Я не можу собі дозволити втратити цілий рій бджіл, не можу, хоч і з радістю би плюнув на них зараз. Але Фенсі б мене за це аж ніяк не похвалила”. Тож він затримався, щоб зловити їх і пострушувати назад у вулик.

— Воістину мудрий чоловік, — похвалив Джефрі.

— Ще б пак. Ох і роботи ми мали учора! — продовжував містер Колком, вже стишивши голос, бо не було необхідності залучати до розмови жінок нагорі, і витираючи обличчя самим лише кутиком своєї ідеально чистої хустинки. — Довелось же нам попотіти!

— Речі-то не з легких, — сказав Джефрі, дивлячись крізь віконечко в каміні і немовби читаючи ці слова на дошці, прибитій до віддаленого стовпа на просіці.

— Це вже точно, — підтвердив Нет, окинувши оком місця, де раніше стояли меблі. — І до чого ж незручно було нести. Спочатку через сад Діка, потім у двері, а потім ще й по сходах і через кімнати. У мене після вчорашнього ноги як колоди. А Дік ще й такий прискіпливий: все мало стояти точно там, де було заплановано. Я вже мовчу про всю ту їжу й питво, яких він понапасав, — того б на весь Ноїв ковчег вистачило! їй-бо, добірніших стегенець, ніж там над каміном коптяться, я не бачив; а сидру скуштував — просто нектар, кращого не знайдете.

— От і житимуть собі там в любові й достатку. А тебе, паскудника, вже й жаба давить! — дорікнув дід Джеймс.

— Та хіба я що? Хай живуть. Я просто кажу, що ця парочка надбала стільки меблів і харчів, що, можна подумати, то вже повноцінна велика родина, а не молоде подружжя. З нас сім потів стекло, поки ми удвох там все порозставляли!

— І чому ніхто не залатав ту дірку в підлозі, — сказала Фенсі, продовжуючи одягатись, — кожнісіньке слово ж чути, кожнісінький рух.

— Тихо, тихо! Хто це там? — перебила вчительку маленька помічниця, якій, на превелику радість, сьогодні теж дозволили допомагати з приготуваннями. Вона збігла вниз на кілька сходинок й перехилилася через перила. — О, подивіться, ви тільки подивіться! — вигукувала вона, влітаючи назад до кімнати.

— Що там? — спитала Фенсі.

— Дружки нареченої! Щойно прийшли! Та такі гарні! А які на них муслінові сукні! Зовсім на себе не схожі, здається, ніби то не вони, а їхні багаті сестри, про яких ніхто не знав!

— Скажи, нехай ідуть сюди, хай ідуть сюди! — захоплено вигукнула Фенсі. І чотири панянки, вибрані дружками нареченої, — міс Сюзан Деві, міс Бессі Деві, міс Башті Сніф і міс Мерсі Онмі — піднялися нагору й проплили коридором до кімнати.

— Якби ж Дік був уже тут! — знову забідкалася Фенсі.

Тієї ж миті у відчинене вікно залетіла гілочка з квіткою із куща, що ріс біля входу, і почувся чоловічий голос:

— Фенсі, кохана, ти вже готова?

— Це він, він тут! — скрикнула Фенсі, нервово розсміявшись, і чи не вперше за весь ранок зітхнувши з полегшенням.

Дружки нареченої стовпилися перед вікном і, хитнувши сережками в унісон, повернули голови у вказаному напрямку: зовсім не тому, що їм аж так кортіло побачити Діка, просто вони сумлінно ставилися до свого обов’язку — бути слухняними виконавицями волі сьогоднішньої королеви — нареченої.

— Оце так красень! — сказала міс Башті Сніф, молода леді з жовтими стрічками на капорі, яка постійно червоніла.

До дверей підходив Дік при повному параді: у блискучому піджаку, жилеті лимонного кольору, капелюсі — все аж сяяло новизною. З нагоди такої події він трохи коротше підстриг волосся і більше збрив бакенбарди на висках.

— Побіжу вниз, — сказала Фенсі і, глянувши через плече у дзеркало, вибігла з кімнати.

— О Діку! — вигукнула вона. — Я така рада, що ти прийшов! Звичайно, я знала, що ти прийдеш, але на якусь мить злякалася — а раптом ні?!

— Щоб я та не прийшов, Фенсі? Спека чи холод, вітер чи сніг — ніщо не могло завадити мені сьогодні бути тут! Що це ти собі раптом понавигадувала? Ти ж ніколи не надавала значення таким дрібницям.

— Ну, Діку, тоді ж я ще не здалась тобі на милість і не зв’язала себе обітницею! — відповіла Фенсі.

— Шкода, що я не можу одружитися на всіх п’ятьох одразу! — вигукнув Дік, окинувши оком дружок.

— Хі-хі-хі! — дівчата захихотіли, а Фенсі потай погладила Діка по спині, ніби хотіла впевнитися, що він справді стоїть тут, з плоті й крові, і належить тільки їй.

— Ну хто б міг подумати, га? — звернувся Дік до старших членів компанії, знімаючи капелюха і вмощуючись у крісло.

Ті всім своїм видом продемонстрували, що ніхто б нізащо не міг такого подумати, про що б не йшла мова.

— Подумати тільки, саме сьогодні моїм бджолам заманулося роїтися! — продовжив Дік, своїм поглядом охоплюючи всіх присутніх, наче сіткою. — А як добре роїлися. Я років десять не бачив такого рою.

— Це добрий знак, — прорекла місіс Пенні з глибини своєї мудрості. — Добрий знак.

— Я рада, що все йде добре, — сказала Фенсі, зітхнувши з полегшенням.

— І ми раді, — сказали дружки на знак солідарності.

— Так, із бджолами зволікати не можна, — як завжди не до ладу зауважив дід Джеймс. — Одружуватися можна, коли заманеться, а от бджоли тобі на вимогу роїтися не стануть.

— Ніяк не збагну, — задумливо мовив Дік, обмахуючись капелюхом, — чим я так образив містера Мейболда. Я дуже поважаю цього чоловіка. Та й мені здавалось, я йому теж подобався. Він, як тільки приїхав, не раз казав, що час мені оженитися і що сам мене з радістю обвінчає, навіть якщо дівчина буде з іншої парафії.

Коли я просив його оголосити про наше весілля, то натякнув на ту обіцянку, але по ньому видно було, що він не надто палко бажає нас вінчати, тож я більше і не згадував. Цікаво, чого це він.

— І правда, чого! — сказала Фенсі, втупившись в одну точку своїми пречудовими очима — надто ніжними і гарними як для дружини візника, однак, вочевидь, не надто добрими.

— Напевно, передумав, буває, — припустив візник.

— Ну, товариші, ох і збереться ж сьогодні люду на нас подивитися.

— А церква, — додав Джефрі, — певно, буде ущерть набита жіноцтвом, і над усіма підвіконнями стирчатимуть дитячі голови, чи то пак одні очі.

— Кому знати, як не вам, — зауважив Ройбен. — Ви ж через це вже двічі проходили.

— І я не проти перетерпіти разочок, — сказав Дік, — чи навіть два, а може, й більше.

— Діку! — докірливо мовила Фенсі.

— Мила, я ж жартую, просто до слова прийшлося. Чого ти сьогодні така полохлива?

— А після того ми, звісно, станемо парами, — продовжив візник, — і пройдемося парафією.

— Так-так, — підхопила місіс Пенні, — по двоє, кожен зі своєю дружиною.

— Я не хочу так виставляти себе на показ! — запротестувала Фенсі, зиркнувши на Діка — що він на це скаже.

— Я на все згоден, серденько! Буде так, як скажеш ти і товариство! — палко мовив Річард Деві.

— Ми так робили на своєму весіллі, правда, Ен? — спитав дружину візник. — Та всі так роблять.

— Ми теж робили, — підтвердив батько Фенсі.

— І ми з Пенні, — сказала місіс Пенні. — Пам’ятаю, я тоді взула свої кращі черевики на дерев’яній підошві, Пенні так сердився — я ж у них ще вищою виглядаю.

— І мої тато з мамою, — додала міс Мерсі Онмі.

— І я робитиму наступного Різдва! — рішуче заявив Нет, подивившись на міс Вашті Сніф.

— Шановані люди вже так не роблять, — зауважила Фенсі. — Але якщо моя покійна матір так робила, тоді вже і я.

— Точно, — продовжував згадувати візник, — то було в Білий вівторок. Меллстокський клуб тоді влаштував ходу, і ми, молодята, йшли за ними через усю парафію. Тоді всі мусили одягати щось біле, бо то був тиждень після Зелених свят. У мене досі збереглися ті білі штани, що я тоді одягав, лежать вдома у коробці. Правда ж, Ен?

— Лежали, поки я не вкоротила їх і не віддала Джиммі, — відповіла місіс Деві.

— Ну а, обійшовши цю парафію, задля годиться треба пройтися і через Верхній та Нижній Меллсток, і до Вайні зайти, — сказав Пенні, повертаючись до основної теми розмови. — Молочар Вайні — всіма шанований чоловік, так само, як і фермер Кекс, треба обов’язково їм показатися.

— Твоя правда, — погодився візник, — треба обійти Меллсток для порядку. Ото буде на що подивитися, коли ми йтимемо пара за парою, правда ж, сусіди?

— Оце вже точно: гарне видовище для всієї парафії,

— сказала місіс Пенні.

— О! — вигукнув візник, раптом помітивши самотню постать, що стояла у дверях, одягнута в довгий білосніжний балахон, який кроєм нагадував наволочку.

— Це ж Ліф! Що ти тут робиш, Ліфе?

— Та от прийшов спитати, чи можна і мені прийти на весілля, хі-хі! — несміливо сказав Ліф.

— Ну ж бо, Ліфе, — докірливо мовив візник, — ти ж знаєш, що сьогодні тобі тут робити нічого.

— Томасе Ліфе, і як тобі не соромно! — дорікнув старий Вільям.

— Знаю, я дурник, але я подумав, якщо вмиюся й одягну чисту сорочку й балахон, може, і зможу прийти,

— сказав Ліф, тремтячи всім тілом, і, розчарований, розвернувся, щоб іти геть.

— Бідолашний! — сказав візник, повернувшись до Джефрі. — А може, нехай іде? Виглядає він не дуже, і в голові порожньо, але ж у в’язниці хлопчина ніколи не сидів, то хіба він чимось зашкодить.

Ліф із вдячністю подивився на візника за таку похвалу, а потім із тривогою на Джефрі — мовляв, чи допоможуть ці слова його переконати.

— Ну, нехай вже йде, — врешті згодився Джефрі.

— Заходь, Ліфе, ласкаво просимо, — і Ліф залишився.

Тепер уже всі були готові виходити й почали шикуватися: спочатку Фенсі та її батько, потім Дік і Сюзан Деві, Нет Колком і Вашті Сніф, Тед Вейвуд і Мерсі Онмі, й нарешті Джиммі і Бессі Деві — всі одягнені, як і личить на весіллі. Далі йшли візник і місіс Деві, у самому кінці — містер і місіс Пенні. Візник привертав увагу своїми рукавичками велетенського розміру — аж одинадцятого з гаком, вони скидалися на вибілені боксерські рукавиці й досить недоладно виглядали на його загорілих руках. Це він уперше в житті надягнув цю чудернацьку ознаку поважності, і то лише на особисте прохання Фенсі.

— Краще б дружкам іти разом, — запропонувала Фенсі.

— Чого це? У мої часи завжди йшли дівчина з хлопцем, тримаючись за руки, — здивувався Джефрі.

— І в мої! — погодився візник.

— І в наші! — сказали містер і місіс Пенні.

— Ніколи не чув, щоб жінка йшла з жінкою! — сказав старий Вільям, який разом із дідом Джеймсом і місіс Дей мав залишатися вдома.

— Буде так, як вирішиш ти і товариство, моя люба! — сказав Дік, який в передчутті утвердження свого права на Фенсі, вочевидь, із превеликою радістю був готовий позбутися всіх інших прав. Вирішувати довелося Фенсі.

— Що ж, нехай буде так, як у мами, — сказала вона, і пари рушили під деревами, хлопці попідруки з дівчатами.

— Ех! — зітхнув дід Джеймс, коли вони нарешті пішли, і сказав діду Вільяму: — Цікаво, що її зараз більше цікавить: Дік чи її весільне вбрання?

— Ну, на те вони й жінки, така їхня природа, — відповів дід Вільям. — Пам’ятаєш, як там у пророка Єремії: “Чи панна забуде про стрічки свої, наречена — оздобу свою?”

Ось вони пройшли під темними стрункими ялинами, ніби між колонами собору; крізь зарості ліщини, що рясніли первоцвітами і дикими гіацинтами; під рясним листям розлогих буків, і нарешті через Ялберійський пагорб вийшли на дорогу, яка забігала у село парафії Джефрі Дея. І вже за чверть години Фенсі стала місіс Річард Деві, хоч на своє превелике здивування досі почувалася все тією ж Фенсі Дей.

Назад поверталися кружною дорогою, стежками через поля, весело перемовляючись і підсміюючись, особливо розвеселилися, коли підійшли до перелазу.

Аж раптом Дік помітив далеко на ріповому полі темну пляму.

— Та це ж Єнох! — сказав він Фенсі. — Я думав, ми розминулися з ним сьогодні в будинку. Як так вийшло, що він більше у вас не працює?

— Випив забагато сидру, той вдарив йому в голову, і Єноха посадили за це в колодки у Везербері. Батькові довелося на кілька днів найняти когось іншого, і більше Єнох у лісі не працює.

— Давай покличемо його до нас сьогодні на гуляння. Подумаєш, колодки, у нас же сьогодні весілля.

Весільній процесії скомандували зупинитися.

— Єноху-у-у-у! — крикнув Дік щосили.

— Що-о-о-о-о-о? — відгукнувся Єнох здалеку.

— Впізнає-е-е-е-е-е-еш?

— Ні-і-і-і-і-і-і!

— Дік Деві-і-і-і-і!

— А-а-а-а-а-а!

— Щойно одружи-и-и-и-и-ився!

— О-о-о-о-о-о!

— Це моя дружина, Фе-е-е-е-е-енсі! — трохи піднявши Фенсі, Дік показав її Єноху, наче букет квітів.

— А-а-а-а-а-а!

— Приходь на гуляння сьогодні ввечері-і-і-і-і-і!

— Не мо-о-о-о-о-ожу!

— Чому?

— Більше в них не працю-у-у-у-у-у-ую!

— Не дуже гарно з його боку, — сказав Дік, коли процесія рушила далі.

— Не вини його, — сказав Джефрі, — він зараз не при собі. Зранку він завжди не в настрої. От вип’є галон сидру чи елю або пінту-другу меду й одразу повеселіє, тоді у всьому королівстві приємнішого співрозмовника не знайдеш.

Розділ II

ПІД ДЕРЕВОМ ЗЕЛЕНИМ

У тому місці, де володіння Джефрі Дея межували з Ялберійським лісом, стояло старезне дерево — не надто високе, але з на диво розлогою кроною. Сотні пташенят вилупилися на гілках лише цього одного дерева; цілі табуни зайців і кролів із року в рік обгризали його кору; із западин між гілками повилазили чудернацькі пучки грибів; і незліченні сімейства кротів та дощових черв’яків прокладали свої тунелі між його корінням. У його тіні й трохи далі розстилалася добре доглянута галявинка, де прогулювалися курчата й маленькі фазанчики, чиї матері сиділи у клітках, розташованих тут же, на зеленій траві.

Сьогодні всі клітки прибрали, і з настанням вечора тут почали збиратися гості. Всю ніч, не стишуючись, на галявині лунала музика, танці та співи. Напучування Фенсі давали результат: всі як ніколи стежили за своїми манерами; а вона для більшої певності ще й суворо наказала батькові й свекрові не тикати гостям у розмові, бо сучасні люди можуть вважати це образою, а випивши, не витирати рот зовнішнім боком долоні — ця давня місцева традиція, за її словами, остаточно вимирає у вищих колах суспільства.

Окрім місцевих музик, із сусіднього села Тентрум-Кленґлі, яке давно славилося своїми ударними, запросили також майстра гри на тамбурині. Цих вельми важливих учасників зібрання посадили на тимчасовому помості, складеному з дощок, поставлених на бочки, який здіймався десь на три метри над землею. Поки йшли танці, старші гості посідали купкою під стовбуром дерева, стіл захищав їх від черевиків танцівників, які досить неохоче поступилися їм місцем, адже простору для піруетів і так не вистачало. Тут дідусі й бабусі, які своє вже давно відтанцювали, розповідали один одному вражаючі історії, а в перервах між ними спостерігали зі свого прихистку за парами, які то наближалися, то віддалялися, — так люди на березі спостерігають за морською битвою в сусідній бухті, а потім знову поверталися до своїх історій. Ті з танцівників, хто під час пауз між фігурами кидав погляд у бік компанії під деревом, бачили — через музику й шум розчути щось було нереально, — що розказують там щось вельми цікаве: так виразно змахував оповідач руками, клацав пальцями, зціплював губи чи з чверть хвилини пильно-пильно дивився котромусь зі слухачів прямісінько в очі, через що в того на обличчі з’являвся такий вираз, що деякі з танцівників усе б віддали, тільки б дізнатися, про що то там розказують.

Фенсі, скориставшись досвідом, набутим за ті шість годин, які вона встигла провести у статусі дружини, постаралася надати собі вигляду поважної матрони, щоб запрошені неодружені дівчата вповні відчули всю різницю між своїм становищем і її. Час від часу вона із захватом позирала на свою ліву руку, але так, щоб ніхто не бачив. Дівчина з усіх сил намагалася показати, що, хоч, порівняно з присутніми, без сумніву, й посідає цілком виняткове становище, сама вона не приділяє цьому анінайменшої уваги і що, коли, роздаючи чашки, тарілки, ножі, виделки чи келихи, вона мимохіть виставляє напоказ свою вишукано прикрашену ручку, це виходить цілком випадково. Адже очевидно, що звичайне бажання викликати заздрість у своїх товаришок, демонструючи їм блискучий перстень, принижувало таку досвідчену заміжню жінку. У Діка ж уява була не настільки багата, тож він не встиг так швидко звикнути до свого нового становища. Він ось уже близько трьох годин намагався відчути себе одруженим чоловіком, але його вистачило тільки на те, щоб усвідомити, що він — Дік Деві, син візника, зараз перебуває на вечірці, влаштованій управителем лорда Уессекського у віддаленому Ялберійському маєтку, і зайнятий тим, що танцює й розмовляє з Фенсі Дей.

За п’ятьма народними танцями, зокрема й “Спіши на весілля”, двома хороводами і трьома фрагментами з традиційних матроських танців гості й незчулися, як прийшов час вечеряти. Оскільки на початку літа на траву вечорами спадає роса, столи накрили в приміщенні. Після закінчення трапези Дік вийшов на подвір’я запрягати коней, а Фенсі разом із двома старшими дружками пішла нагору, щоб переодягнутися для подорожі до їхнього з Діком нового будиночка поблизу Меллстока.

— Довго ти одягатимеш капор, Фенсі? — поцікавився Дік, стоячи біля підніжжя сходів. Тепер як чоловік одружений, у якого і власна справа є, він дорожив своїм часом, а тому надавав кожному слову більшої ваги і кивав з більшою поважністю.

— Одну хвилинку.

— І скільки ж це конкретно?

— Ну, п’ять хвилинок, любий.

— Ой, друзі! — сказав візник після того, як Дік вийшов. — От завжди у цих жінок так: особливо якщо йдеться про час, вік чи гроші — завжди треба брати вище.

— Ваша правда, щоб мені провалитися, — погоди» ся Джефрі.

— Схоже, вам, Джефрі, це наболіло.

— Та звісно, маючи мій досвід...

— Чим вона там зараз зайнята?

— Порядкує зверху у шафах і скринях, чистить димохід — ми його раз на рік чистимо. “Якщо роботу треба зробити — значить її треба зробити, — каже, — байдуже, весілля чи ні”.

— Здається мені, десь глибоко в душі вона добра жінка.

— Хіба що десь дуже глибоко.

До них повернулася місіс Пенні:

— У всіх трапляються скрутні часи. Але Дік і Фенсі мають такі ж шанси на щастя, як і будь-яке інше подружжя.

— Та ніхто й не заперечує.

Тут до них підійшла місіс Деві і, звернувшись до одного із них, дивилася при цьому на іншого:

— Так, вони будуть щасливі, — сказала вона. — Так завжди буває, коли пара на одній хвилі, як то Дік із Фенсі.

— Якщо тільки не бідуватимуть, бо тоді не до того, — вставив своє дід Джеймс.

— Я вам скажу, сусіди, коли приходить скрута, узяв візник слово, — от наприклад, коли у найстаршої дочки черевики лише на розмір менші від материних, а за нею йде ще цілий виводок, — оттоді для чоловіка настають дуже скрутні часи, друзі, ще й які скрутні! Годі враз спускаєшся з небес на землю.

— Правду кажеш, — зі знанням справи підхопи» містер Пенні. — Коли колодки матері й дочки вже тяжко на око відрізнити — це добре витвережує голову.

— Тобі вже точно нема на що скаржитись, Ройбене, — зауважила місіс Деві, — Бог свідок, наші діти один другому на п’яти не наступали!

— Знаю, знаю, — відповів візник. — Мені з тобою пощастило, Ен.

Місіс Деві було вже розтягнула губи в посмішці, але передумала.

— А якщо вже вони родяться один за одним, то вже нічого не поробиш, — сказала місіс Пенні, у чиїй сім’ї була протилежна ситуація. — Були б гроші, тоді й з усім іншим можна раду дати. Хто-хто, а ця парочка вже зуміє заробити.

— Так, це можна! — почувся рвучкий голос Ліфа, який увесь цей час смиренно спостерігав з-за рогу за всім, що тут відбувалося. — Усе, що потрібно, так це кілька фунтів для початку. І все! Я знаю одну таку історію!

— Що ж, давай послухаємо твою історію, Ліфе, — сказав візник. — Я й не знав, що тобі стане розуму розказати історію. Тихо, слухайте всі! Містер Ліф розкаже нам історію.

— Розказуй свою історію, Томасе Ліфе, — сказав дід Вільям тоном шкільного вчителя.

— Одного разу, — непевним голосом почав зраділий Ліф, — був собі один чоловік, який жив у будинку! Цей чоловік думав і думав, день і ніч думав. І от він сказав собі: “Якби у мене було всього десять фунтів, я б заробив цілий статок”. Всякими правдами і неправдами він таки роздобув десять фунтів!

— Хто б сумнівався! — з іронією в голосі зауважив Нет Колком.

— Ану тихо! — обірвав його візник.

— Тепер починається найцікавіше! Через короткий час він на тих десяти заробив двадцять. Згодом ще подвоїв, і вже у нього було сорок. На цьому він не зупинився, і вже через деякий час у нього було вісімдесят, а потім і всі сто! Мало-помалу — двісті! Ви не повірите, але згодом він заробив чотириста! Він і на цьому не зупинився, і що б ви думали? Заробив цілих вісімсот фунтів! Так, заробив, — продовжував Ліф і так захопився, що вдарив себе кулаком по коліну з такою силою — аж здригнувся від болю, — але він пішов далі і заробив ТИСЯЧУ!

— От так-так! — сказав візник. — Та це навіть краще, ніж історія Англії, друзі!

— Дякуємо тобі за твою історію, Томасе Ліфе, — похвалив хлопця дід Вільям, після чого Ліф знову став смирний, мов те ягнятко.

Залишивши позаду весь той сміх, старі черевики, які їм кидали услід, і старе вино, Дік зі своєю нареченою вирушили до свого нового будинку, сидячи пліч-о-пліч у чудовій новісінькій ресорній підводі, яку отримав у подарунок молодий візник. Повний місяць тільки почав спадати, і молодим не знадобилися ліхтарі. Вони повільно їхали Ялберійською долиною, де дорогу з обох боків оточували гаї. Дік розмовляв зі своєю супутницею:

— Фенсі, ми з тобою тому такі щасливі, бо між нами панує абсолютна довіра. Із того часу як ти зізналася про свій флірт із Шайнером біля річки (хоч насправді то і фліртом не назвеш), я все думаю, як простодушно і щиро було з твого боку розповісти мені навіть про такі пустощі і якою ти тоді виглядала наляканою. І я вирішив, що розповідатиму тобі абсолютно все: про кожен свій вчинок і кожнісіньке слово. У нас не буде секретів один від одного, серденько, ніколи, правда ж? Ніяких таємниць.

— Від сьогодні жодних таємниць, — згодилася Фенсі. — Слухай! Що це?

Недалеко в хащах раптом почулася гучна мелодійна пісенька:

— Тьох-тьох-тьох! Кі-кі-кі! Ходи сюди, ходи сюди, ходи сюди!

— Та це ж соловейко, — прошепотіла вона і подумала про таємницю, яку ніколи не відкриє.

Примечания

1

Еркер - засклений визтуп зовнішньої стіни будинку, що зазвичай проходить через кілька поверхів, поліпшує освітлення і  збільшує площу приміщення

(обратно)

2

Рашпер — решітка для смаження м’яса, риби.

(обратно)

3

Різдвяну омелу називають ще гілкою поцілунків. За давнім англійським звичаєм, дівчину, що випадково опинилася під гіллям омели, дозволялося поцілувати будь-кому.

(обратно)

4

Джованні Баттіста Мороні (бл. 1525—1578) — італійський художник, один із найбільших портретистів доби Відродження. Його творча манера мала значний вплив на генерацію художників Північної Італії на зламі XVII—XVIII ст.

(обратно)

5

Торі та віги — англійські політичні партії. У 1667 р. у палаті общин була сформована партія опозиції — так звана “партія країни”, якій протистояла “партія двору”. За обома партіями закріпилися лайливі прізвиська, якими вони називали один одного: Whigs(партія країни) — людина поза законом; Tory (партія двору) — ірландський грабіжник. Під цими назвами обидві партії увійшли в історію.

(обратно)

6

Лаодикійська байдужість - вислів біблійського походження, пов'язаний з Посланням Павла до колосян. Апостол просить зачитати це послання в Лаодикії — місті, що прославилося своїми багатствами. Павло дорікає лаодикійцям, що вони через свою заможність і ситість залишаються байдужими і не помічають у себе браку істинного добра, вічного багатства Христового. Називаючи їх бідними та убогими, апостол закликає лаодикійців до покаяння.

(обратно)

7

Фурлонг — британська та американська одиниця вимірювання відстані. 5 фурлонгів дорівнюють приблизно 1 км.

(обратно)

8

Еспланада — майданчик для прогулянок, часто відділяє фортецю від міста.

(обратно)

9

Салінг — рама з брусків, яку встановлюють на верхньому краї стеньги (продовженні складеної щогли у висоту) для міцнішого кріплення снастей.

(обратно)

10

Висок — тягарець на шворці, призначений для перевірки вертикальності положення.

(обратно)

Оглавление

ПЕРЕДМОВА

Частина перша ЗИМА

Частина друга ВЕСНА

Частина третя ЛІТО

Частина четверта ОСІНЬ

Частина п’ята ЗАКІНЧЕННЯ Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg