«Вище крокви, будівничі»

Одного вечора років тому з двадцять, коли на нашу велелюдну родину напала завушниця, мою найменшеньку сестру Френні перенесли разом з її ліжечком до буцімто вільної од мікробів кімнати, де жив я зі старшим братом, Сімором. Мені було п'ятнадцять років, Сіморові сімнадцять. Годині о другій ночі мене розбудив плач нашої гості. Кілька хвилин я лежав тихо й незворушно, а тоді почув або швидше відчув, що Сімор заворушився на своєму ліжкові, яке стояло поряд з моїм. У ті дні ми клали на нічний столик між нашими ліжками ліхтарик — про всяк випадок, що, наскільки я пригадую, так нам і не трапився. Сімор засвітив ліхтарика і встав з ліжка.

— Мама казала, що пляшка стоїть на пічці, — озвався я.

— Та я вже їй давав був їсти, — мовив Сімор. — Вона не голодна.

Він підступив у темряві до книжкової шафи і звільна поводив ліхтариком на полицях. Я сів у ліжку.

— Що це ти надумався? — спитав я.

— Хочу їй що-небудь прочитати, — відповів Сімор і витяг книжку.

— Та бог з тобою, їй всього десять місяців, — сказав я.

— Знаю, — відмовив Сімор. — Але ж вуха в неї є. Значить, почує.

Тієї ночі, присвічуючи ліхтариком, Сімор прочитав Френні свою улюблену даоїстську казку. Сестра й досі присягається, що пам'ятає, як Сімор її читав.

«Князь Му Чін сказав По Ло: «Ти вже прожив на світі немало років. Чи є хто-небудь у твоїй родині, кого б я міг узяти замість тебе доглядати моїх коней?» По Ло відповів: «Доброго коня можна розпізнати з будови тіла і зовнішніх ознак. Але чудовий кінь — той, що не здіймає куряви і не залишає слідів — це щось прозоре, хистке й невловне для ока, як чисте повітря. Талант моїх синів невисокого штабу: доброго коня вони ще розпізнають, а от чудового — ні. Але в мене є друг Чуфанг Као на ймення, що торгує дровами й городиною, — так от він на конях знається незгірш за мене. Поклич його, будь ласка».