Пам ’яті Стівена Гадсона
…Долею гнаний…
Верґілій. «Енеїда», Книга 1, 2«…Дай же, батьку, правицю,Дай, привітаймося щиро, моїх не цурайся обіймів».Так голосив і обличчя слізьми умивав він рясними.Тричі його намагавсь він руками за шию обняти,Тричі із рук вислизала та тінь, що ловив її марно,Наче легенький вітрець або сонні примари летючі[1].Верґілій. «Енеїда», Книга шоста, 697-702Мій вождь і я зійшли на цю стежину.Щоб вийти з того Пекла до життя,І дуже довго без перепочинуУгору йшли, він — перший, другим — я,Аж поки не уздрів я в шпару скеліУсю красу небесного буття.Ми вийшли й зір звели на зорні скелі[2].Данте. «Божественна Комедія», Пекло, пісня тридцять четверта, 133-139 Вода. ПрибуттяСизувато-сірі й легкі, гнані тихим, ледве відчутним зустрічним вітром, котилися хвилі Адріатики насупроти імператорській ескадрі, що, поволі наближаючись лівим облавком до пологих пагорбів калабрійського узбережжя, пливла в бік гавані Брундизія, і тепер, коли осяяна сонцем і все ж якась ніби нежива самотність моря поступалася місцем мирним радощам людських турбот, коли води, трохи отьмарені сусідством з людським життям-буттям, заповнилися численними суднами — тими, котрі також поспішали до гавані, й тими, котрі з неї вийшли, тепер, коли рибальські човни під бурими вітрилами вже повсюди відчалили від невеличких хвилеломів біля всіх отих незліченних сіл і селищ уздовж білопінного берега й повирушали на вечорову ловлю, — морська поверхня стала майже дзеркально гладенькою; над нею розкрилася перламутрова мушля небес, спускався вечір, і часом тут навіть вчувався запах багать, так ніби його на пасовищах підхоплювали й несли сюди звуки самого життя — то удар молотка, то чийсь покрик.
Комментарии к книге «Смерть Верґілія», Герман Брох
Всего 0 комментариев