«Знахар»

Знахар (fb2) - Знахар (пер. Божена Антоняк) 1059K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Тадеуш Доленга-Мостович

Тадеуш Доленга-Мостович (1898–1939) — польський письменник, журналіст, сценарист, автор кільканадцяти романів, зокрема екранізованих: «Кар’єра Нікодема Дизми», «Знахар» та «Щоденник пані Ганки».

Народився на Вітебщині. Вступив до Київського університету на юридичне відділення. 1918 року пішов добровольцем до лав польської армії, де служив до 1922 року. У 1922–1926 роках працює як журналіст газети «Rzecz Pospolita» у Варшаві, а пізніше повністю присвячує себе літературі. Його романи й оповідання набувають у Польщі величезної популярності.

З початком Другої світової війни мобілізований як офіцер. Розстріляний з радянського танка 22 вересня 1939 року в м. Кути на Буковині.

Тадеуш Доленга-Мостович ЗНАХАР

Переклад з польської Божени Антоняк

Розділ I

В операційній панувала глибока тиша. Зрідка її порушував різкий металічний звук хірургічних інструментів на скляній таці. У повітрі, нагрітому до тридцятьох сімох градусів за Цельсієм витали солодкавий запах хлороформу й гострий — свіжої крові, які проникали під маски, наповнюючи легені нестерпною сумішшю. Одна із санітарок зімліла в кутку зали, проте ніхто не міг відійти від операційного столу, щоб привести її до тями. Не міг та й не хотів. Троє асистентів не зводили очей з відкритої червоної порожнини, над якою, здавалося, незграбно й повільно рухалися великі, грубі руки професора Вільчура.

Кожен щонайменший рух його долонь треба було негайно зрозуміти. Кожне невиразне слово, яке час від часу чулося з-під маски, становило наказ, зрозумілий асистентам, які миттєво його виконували. Ішлося не лише про життя пацієнта, але й про дещо значно важливіше: про успіх цієї шаленої, безнадійної операції, яка могла стати тріумфом хірургії й означала ще більшу славу не лише для професора, не лише для його клініки та учнів, а й для всієї польської науки.

Професор Вільчур робив операцію на серці. Він саме тримав його в лівій долоні й ритмічно масував пальцями, бо воно постійно слабло. Крізь тонку гумову рукавичку відчував кожен його рух, ледь чутне булькотіння, коли клапани відмовлялися слухатися, і занімілими пальцями примушував його працювати. Операція тривала вже сорок шість хвилин. Доктор Марчевський, який стежив за пульсом, уже вшосте встромляв під шкіру пацієнта голку шприца з камфорою та атропіном.

Права рука професора Вільчура раз по раз робила короткі рухи ланцетом і ложками. На щастя, гнійник не сягав глибоко в серцевий м’яз і був правильної форми. Життя цієї людини можна було врятувати. Якщо серце витримає ще якісь вісім чи дев’ять хвилин.

«І все-таки ніхто не наважився!» — з гордістю подумав професор. Так, ніхто, жоден хірург ані в Лондоні, ані в Парижі, у Берліні чи Відні. Вони передали пацієнта до Варшави, поступившись славою й величезним гонораром. А такий гонорар — це добудова нового корпусу клініки й ще дещо важливіше: подорож Беати з донею на Канарські острови. На всю зиму. Важко йому буде без них, але для дружини це необхідно. Беатині нерви останнім часом зовсім розхитані.

Синювато-рожева подушка легені зробила спазматичний вдих і враз зморщилася. Раз і вдруге, і втретє. Шматок живого м’яса в лівій руці професора здригнувся. З маленької ранки на фіолетову оболонку витекло кілька краплин крові. Очі присутніх розширилися від жаху. Почулося тихе шипіння, і голка шприца «Рекорд» знову пронизала шкіру хворого. Товсті пальці професора ритмічно стискалися й розтискалися.

Ще мить — і ранку було очищено. Тонісінька хірургічна нитка мала довершити роботу. Один, другий, третій шов. Просто неможливо було повірити, що ці величезні руки здатні на таку точність. Обережно вивільнив серце і якусь мить уважно в нього вдивлявся. Воно якось нерівномірно бубнявіло й опадало, проте небезпека вже минула. Професор випростався й кивнув. З-під стерильного простирадла доктор Скужень вийняв випиляну частину грудної клітки. Ще кілька маніпуляцій — і професор зміг перевести подих. Рештою займуться асистенти. Їм можна було цілковито довіряти. Професор зробив ще кілька розпоряджень і вийшов до переодягальні.

Тут він з насолодою вдихнув звичайне повітря, зняв маску, рукавички, фартух і халат, забризкані кров’ю, і потягнувся. Годинник показував тридцять п’ять хвилин на третю. Він знову запізнюється на обід. Та ще й у такий день. Узагалі Беата знає, яка в нього нині важлива операція, але те, що він запізниться такого дня, буде для неї неприємно. Виходячи сьогодні зранку з дому, він нічим не виказав, що пам’ятає цю дату: восьму річницю їхнього шлюбу. Але Беата знала, що він не міг про неї забути. Щороку в цей день вона отримувала якийсь гарний подарунок, щороку дивовижніший і дорожчий, у міру того, як зростала його слава й багатство. От і цього разу в кабінеті на першому поверсі напевне є вже новий. Кушнір мав надіслати його ще вранці…

Професор поспішав і швидко переодягнувся. Треба було ще зазирнути до двох пацієнтів на третьому поверсі й до щойно прооперованого хворого. Доктор Скужень, який сидів біля нього, коротко прозвітував:

— Температура тридцять п’ять і дев’ять, тиск сто чотирнадцять, пульс дуже слабкий, із незначною аритмією, шістдесят — шістдесят п’ять.

— Слава Богу, — усміхнувся професор.

Молодий лікар перевів на велетенську постать шефа погляд, сповнений невимовного обожнювання. Він був його студентом в університеті. Допомагав професору готувати матеріали до його статей, доки той ще займався науковою роботою, а відколи Вільчур відкрив власну клініку, доктор Скужень отримав у ній добрий заробіток і чималі можливості для розвитку. Може, він і шкодував подумки, що шеф так раптово відмовився від наукових амбіцій, обмежившись університетськими лекціями та зароблянням грошей, проте не міг його через це менше цінувати. Як і всі у Варшаві, Скужень знав, що професор не робив цього для себе, що він працював наче каторжник, що ніколи не вагався, беручи на себе відповідальність, і часто робив такі чудеса, як-от нині.

— Ви геній, професоре, — переконано мовив він.

Професор Вільчур засміявся своїм низьким, добродушним сміхом, який завжди сповнював його пацієнтів спокоєм і довірою.

— Не перебільшуйте, колего, не перебільшуйте! І ви до цього прийдете. Та, зізнаюся, що я задоволений. Якщо будуть якісь ускладнення — телефонуйте до мене. Хоча гадаю, що обійдеться без цього. І нині я щиро на це сподіваюся, бо… маю вдома свято. Мені певне, вже дзвонили, що обід підгорає…

Професор не помилявся. У його кабінеті вже кілька разів лунав телефонний дзвінок.

— Перекажіть, будь ласка, панові професору, — говорив лакей, — щоб він якомога швидше повертався додому.

— Пан професор в операційній, — щоразу незворушно відповідала секретарка, панна Янович.

— Чого це вони, у біса, так розійшлися?! — озвався головний лікар, доктор Добранецький, який саме зайшов до кабінету.

Панна Янович прокрутила валик у друкарській машинці і, витягаючи надруковану сторінку, проказала:

— Нині річниця весілля пана професора. Ви забули? Адже вас запрошено на бал.

— А й справді. Сподіваюся, буде неабияка забава… Як завжди чудовий оркестр, неймовірна вечеря, щонайкраще товариство.

— Як це ви забули про вродливих жінок? — іронічно зауважила секретарка.

— Не забув. Якщо ви там будете… — віджартувався доктор.

На худих щоках панни Янович спалахнув рум’янець.

— Не смішно, — стенула вона плечима. — Навіть, якби я й була найвродливішою, то не розраховувала б на вашу увагу.

Панна Янович не любила Добранецького. Як мужчина він їй подобався, бо й справді був на диво гожим, з орлиним носом, високим, гордовитим чолом, до того ж панна Янович знала, що доктор був талановитим хірургом, бо ж професор доручав йому найскладніші операції й усіляко сприяв отриманню ним посади доцента. І все ж вона вважала його меркантильним кар’єристом, який полює на багату наречену і до того ж не вірила в його вдячність професорові, якому Добранецький завдячував чи не всім.

Добранецький був досить чулим, щоб не помітити її зневаги. Та позаяк звик не наживати собі ворогів, відповів примирливо, кивнувши на чималу коробку, що стояла біля столу.

— Придбали собі нове хутро? Бачу, що коробка від Порайського.

— Я не заробляю на Порайського, а тим більше на таке хутро.

— Невже аж таке?

— Гляньте самі. Чорний соболь.

— Ф’ю-ф’ю. Пані Беаті непогано ведеться.

Похитав головою й додав:

— Принаймні матеріально.

— Що ви маєте на увазі?

— Нічого.

— Як вам не соромно, — вибухнула панна Янович. — Будь-яка жінка може позаздрити пані Вільчур, що чоловік так її кохає.

— Звичайно.

Панна Янович кинула на нього розгніваний погляд.

— У неї є все, про що тільки може мріяти жінка! Молодість, врода, прекрасна донечка, знаменитий і шанований чоловік, який працює вдень і вночі, щоб забезпечити їй достаток, розкіш, становище в товаристві. І запевняю вас, пане докторе, вона здатна це оцінити!

— Я й не сумніваюся, — Добранецький кивнув головою, — от тільки знаю, що жінки найдужче цінують…

Він не закінчив, бо до кабінету майже вбіг доктор Банг і вигукнув:

— Це неймовірно! Йому це вдалося! Хворий житиме!

І захоплено заходився переповідати, як відбулася операція, під час якої він асистував.

— Лише наш професор не побоявся за це взятися! Показав-таки, на що здатний, — вигукнула панна Янович.

— Ну, не перебільшуймо, — озвався доктор Добранецький. — Мої пацієнти — це не завжди лорди чи мільйонери, може, їм не завжди за шістдесят, але історія знає цілий ряд вдалих операцій на серці. Навіть історія нашої медицини. Варшавський хірург доктор Краєвський саме після проведення такої операції здобув світове визнання. А це було тридцять років тому!

У кабінеті зібралося ще кілька осіб із персоналу клініки, і коли невдовзі з’явився професор, його засипали вітаннями.

Він вислуховував їх з усмішкою на широкому червоному обличчі, проте щомиті позирав на годинника. Та минуло добрих двадцять хвилин, перш ніж Вільчур опинився внизу, у своєму великому чорному лімузині.

— Додому, — наказав водієві, зручно вмощуючись на сидінні.

Втома швидко минала. Він був здоровим і дужим, і хоча огрядність додавала йому літ (а йому минуло лише сорок три), та почувався він молодим. Іноді просто хлопчиськом. Адже він міг вовтузитися з маленькою Маріолею на килимі, бавитися в хованки, бо це справляло радість не лише доні, але і йому самому.

Беата не могла цього зрозуміти, і в такі хвилини, коли вона спостерігала за чоловіком, молода жінка здавалася зніченою і невпевненою.

— Рафале, — казала вона, — а раптом хтось тебе побачить!

— Може, мені запропонували би посаду виховательки в дитячому садочку? — відказував він, сміючись.

Насправді йому в такі моменти ставало трохи прикро. Поза всяким сумнівом, Беата була найкращою дружиною на світі. Вона напевне його кохала. Але чому ставилася до нього із цією недоречною шанобливістю, майже з пієтетом? Її дбайливість і турботливість нагадували Вільчурові святу літургію. У перші роки подружнього життя він припускав, що вона його боїться, і робив усе, аби це подолати. Розповідав про себе різні кумедні речі, звірявся зі своїх помилок, безглуздих студентських пригод, намагався витіснити з її голівки щонайменше припущення про те, наче вона йому нерівня. Навпаки, він повсякчас підкреслював, що живе лише задля неї, що працює лише заради неї і що лише з нею щасливий. Зрештою, це була щира правда.

Він кохав Беату до нестями і знав, що вона віддячує йому тим самим, хоча її почуття спокійніше та менш імпульсивне. Його дружина завжди була такою ніжною та делікатною, мов квітка. Для нього в неї завжди знаходилася ласкава усмішка й любі слова. Якби він не бачив Беати веселою, коли та раз по раз голосно сміялася, жартувала й кокетувала в товаристві молоді, гадаючи, що чоловік її не бачить, Вільчур міг би подумати, що іншою вона не здатна бути. Марно намагався Рафал переконати дружину, що він більше за інших, навіть наймолодших, готовий безтурботно розважатися. Зрештою із часом йому довелося із цим змиритися, переконуючи самого себе, що він прагне більшого, хоча його щастя й без того величезне.

Ось так настала восьма річниця їхнього весілля, восьма річниця спільного життя, якому досі не завадила найменша суперечка, найдрібніша незгода чи бодай тінь недовіри, сповненого, проте, численними хвилинами й годинами радості, пестощів, взаємних звірянь…

Звірянь… Власне, про свої почуття, думки, плани розповідав лише він. Беата переважно мовчала, а може, її внутрішнє життя було дуже одноманітним, надто простим… Може, аж занадто — подумки Вільчур вилаяв себе за ці слова — занадто вбогим. Він уважав, що це принижує Беату, що думаючи про неї так, він її кривдить. Та якщо так воно й було, Рафалове серце наповнювалося дедалі більшою ніжністю.

— Я приголомшую її, — казав він до себе, — приголомшую собою. Вона така розумна й тактовна. Цим і пояснюється її непевність та побоювання розповідати мені про свої справи, незначні, буденні, звичайні.

Дійшовши такого висновку, Вільчур намагався винагородити дружині цю несправедливість. Він приділяв щонайбільшу увагу домашнім справам, переймався її вбранням, парфумами, і до кожного Беатиного слова, яке стосувалося товариського життя чи облаштування дитячої кімнати прислухався так, немовби йшлося про дійсно важливі речі.

Бо вони й були для нього важливими, важливими понад усе, позаяк Вільчур вірив у те, що щастя слід дбайливо плекати, позаяк він розумів, що ці рідкісні години, коли він не працював і міг присвятити час Беаті, треба наповнювати якнайглибшим змістом, якнайбільшою ніжністю…

Автомобіль зупинився біля прегарної білої вілли, безсумнівно найкращої на Бузковій алеї й однієї з найкращих у Варшаві.

Професор Вільчур вийшов, не чекаючи, коли шофер відчинить двері, прийняв від нього коробку з хутром, швиденько перебіг тротуаром і доріжкою, власним ключем відчинив двері, а тоді зачинив їх якомога тихіше. Хотів зробити Беаті несподіванку, як запланував собі це ще годину тому, коли стояв, схилившись над відкритою грудною кліткою пацієнта й роздивлявся сплетіння аорт і вен.

Проте в холі побачив Броніслава й стару служницю Міхалову. Вочевидь Беата була невдоволена його запізненням, бо слуги здавалися заклопотаними і явно чекали на господаря. Професорові це зіпсувало б усі плани, тож він махнув рукою, наказуючи їм іти геть.

Та незважаючи на це, Броніслав озвався:

— Пане професоре…

— Цить! — урвав його Вільчур і насупившись, додав пошепки: «Візьми пальто!»

Слуга знову хотів щось сказати, проте тільки ворухнув губами й допоміг професорові зняти пальто.

Вільчур швиденько відкрив коробку, вийняв звідти прегарне пальто із чорного лискучого хутра з довгим шовковистим ворсом, накинув його собі на плечі, на голову нап’яв капелюшок із двома кумедними хвостиками, сунув руку в муфточку й із щасливою усмішкою глянув на себе в дзеркало: видовище було справді неймовірно смішне.

Зиркнув на слуг, щоб переконатися, яке справляє враження, та погляди лакея й служниці здавалися переляканими.

«Ото ще бовдури», — подумав Рафал.

— Пане професоре… — почав знову Броніслав, а Міхалова затупцяла на місці.

— Мовчіть, хай вам грець, — прошепотів він, оминаючи їх і відчиняючи двері до вітальні.

Він сподівався знайти Беату з малою в рожевій кімнаті або в будуарі.

Проминув спальню, будуар, дитячу. Нікого. Повернувся й зазирнув до кабінету. Тут теж було порожньо. У їдальні, на заквітчаному столі, де блищали визолочена порцеляна та кришталь, стояли два прибори. Маріоля з міс Толрід обідали удвох раніше. У відчинених дверях до буфетної стояла покоївка, очі мала почервонілі, обличчя заплакане.

— Де пані? — занепокоєно запитав Вільчур.

Замість відповіді дівчина розридалася.

— Що таке? Що трапилося?! — вигукнув він, уже на повен голос. Передчуття якогось лиха стиснуло йому горло.

Служниця й Броніслав навшпиньках увійшли до їдальні й мовчки стали під стіною. Вільчур перелякано глянув на них і вже в розпачі закричав:

— Де пані?!

І раптом погляд його спинився на столі. Поруч із його прибором, біля високого кришталевого келиха лежав лист. Блакитний конверт із посрібленими краями.

Серце раптово стиснулося, у голові зашуміло. Він ще нічого не розумів, нічого не знав. Простягнув руку й узяв листа, який видався йому штивним і мовби неживим. Якусь мить потримав у руках. На адресованому йому конверті упізнав Беатин почерк, великі гострі літери.

Відкрив і почав читати:

«Дорогий Рафале! Не знаю, чи зможеш ти коли-небудь пробачити мені те, що я йду від тебе…»

Слова затанцювали, завирували перед очима. У легенях забракло повітря, на лобі виступили краплини поту.

— Де вона? — здушено скрикнув він. — Де вона?!

І роззирнувся довкола.

— Пані поїхала з панночкою, — тихо мовила служниця.

— Брешеш! — гаркнув Вільчур. — Неправда!

— Я сам викликав таксі, — якнайчемніше підтвердив Броніслав, а тоді, помовчавши, додав: «І валізки виніс. Дві валізки…»

Професор, похитуючись, вийшов до сусіднього кабінету, зачинив за собою двері й обперся об них. Спробував прочитати далі листа, але минуло чимало часу, перш ніж він збагнув його зміст.

«Не знаю, чи зможеш ти коли-небудь мені пробачити те, що я йду від тебе. Я вчиняю підло, віддячуючи Тобі такою кривдою за Твою доброту, якої я ніколи не забуду. Та залишатися довше я не могла. Присягаюся Тобі, що в мене був тільки один вихід: смерть. Та я лише слабка й нещасна жінка, яка не могла здобутися на героїзм. Уже багато місяців я боролася із цією думкою. Може, я ніколи не буду щасливою, може, ніколи не зазнаю спокою. Але я не могла залишити без себе Маріолю і — його.

Пишу хаотично, мені так важко зібратися з думками. Нині річниця нашого весілля. Я знаю, що ти, любий Рафале, приготував для мене якийсь подарунок. Було б нечесно, якби я прийняла його від Тебе тепер, коли я вирішила піти.

Я закохалася, Рафале. І це кохання сильніше за мене. Сильніше за будь-які почуття, які я плекаю й завжди плекала до Тебе, від безмежної вдячності до найглибшої поваги й захоплення, від щирої доброзичливості до прив’язаності. На жаль, я ніколи Тебе не кохала, проте довідалася про це лише зустрівши на своєму шляху Янека.

Я від’їжджаю далеко, будь до мене милосердним: не шукай мене! Благаю, зглянься наді мною! Я знаю, що ти великодушний і неймовірно добрий. Не прохаю в Тебе пробачення, Рафале. Я не заслужила на нього й усвідомлюю, що Ти маєш право ненавидіти мене й зневажати.

Я ніколи не була гідною Тебе. Ніколи не була Тобі рівнею. Ти сам добре це знаєш, і те, що Ти ніколи не намагався мені це показати, я пояснюю лише Твоєю добротою. І все-таки для мене це було таким принизливим, таким болючим. Ти оточив мене багатством і людьми із Твого середовища. Засипав мене коштовними подарунками. Та я, мабуть, не була створеною для такого життя. Мене втомлювало й великосвітське оточення, і багатство, і Твоя слава, і моя нікчемність поруч із Тобою.

Тепер я свідомо ступаю на шлях до іншого життя, де на мене, можливо, чекає нужда, принаймні виснажлива боротьба за кожен шматок хліба. Та цю боротьбу я вестиму поруч і разом із тим, кого я безмежно кохаю. Якщо своїм учинком я не вбила шляхетності у Твоєму серці, якщо Ти можеш, благаю, забудь про мене. Напевне Ти невдовзі відшукаєш спокій, адже Ти такий розумний, напевно зустрінеш іншу, у сто разів кращу, ніж я. Від усього серця бажаю Тобі щастя, яке віднайду і я, дізнавшись, що Тобі добре.

Забираю Маріолю, бо без неї не змогла б витримати й години. Ти й сам про це знаєш. Не думай, що я краду в Тебе найцінніший скарб, нашу спільну дитину. За кілька років, коли ми обоє зможемо спокійно подивитися в минуле, я дам про себе звістку.

Прощавай, Рафале. Не звинувачуй мене в легковажності й не обманюй себе, що моє рішення можна змінити. Я не відступлюся, інакше доведеться вибрати смерть. Я не вміла Тобі брехати й хочу, аби Ти знав, що я була вірною Тобі до кінця. Прощавай, будь милосердним і не намагайся мене відшукати.

Беата.

Гроші та коштовності залишаю в сейфі. Ключі в шухляді Твого письмового стола. Із собою забираю лише речі Маріолі».

Професор Вільчур опустив руку з листом і протер очі. У дзеркалі навпроти побачив своє відображення в химерному вбранні. Скинув із себе це все й заходився знову перечитувати листа.

Удар упав на нього так несподівано, що й досі це здавалося чимсь нереальним, якоюсь глухою погрозою чи пересторогою.

Читав:

«…на жаль, я ніколи Тебе не кохала…»

І далі:

«Мене втомлювало й великосвітське оточення, і багатство, і Твоя слава…»

— Як же це так? — простогнав він. — Чому? Чому це сталося?..

Намарно він силкувався усе це збагнути. У мозкові було одне: пішла від нього, покинула, забрала дитину, кохає іншого. Жодне пояснення до нього не доходило. Він бачив лише голий факт, дикий, неправдоподібний, гротескний.

Надворі насувалися ранні осінні сутінки. Вільчур підійшов до вікна й перечитував Беатиного листа, сам не знаючи, укотре.

Раптом у двері постукали, і Вільчур здригнувся. На мить його охопила безумна надія.

«Це вона! Повернулася!..»

Та вже за мить зрозумів, що цього не буде.

— Заходьте, — хрипким голосом озвався професор.

До кімнати ввійшов Зигмунт Вільчур, його далекий родич, голова апеляційного суду. Вони підтримували доволі близькі стосунки й часто гостювали одне в одного. Поява Зигмунта в цю хвилину не могла бути випадковою, і професор відразу здогадався, що його телефоном про все повідомила Міхалова.

— Як твої справи, Рафале? — озвався Зигмунт енергійним і привітним тоном.

— Добре, а ти як ся маєш? — Вільчур простягнув руку.

— А чого ти сидиш отак у сутінках? Можна? — і не чекаючи на відповідь, крутонув вимикач. — Та й холодно ж тут, собача осінь. Що я бачу! Дрова для каміна! Немає нічого кращого, ніж камін. Накажу Броніславові розпалити…

Він прочинив двері й гукнув:

— Броніславе! Будь ласка, розпаліть камін.

Лакей скоса зиркнув на свого господаря, підняв з підлоги покинуте хутро, розпалив вогонь і вийшов. Сухі дрова швидко спалахнули. Професор непорушно стояв біля вікна.

— Ходи-но, сядьмо тут, побалакаймо, — Зигмунт підштовхнув його до крісла біля каміна. — Ну, от. Тепло — пречудова річ. Ти ще молодий і не здатний цього оцінити. Але мої старі кістки… А що це ти — не в клініці? Байдикуєш нині?

— Так… Так склалося.

— А я саме телефонував, — продовжував пан голова, — телефонував до клініки. Хотів було забігти, щоб порадитися з тобою. Починає мені дошкуляти ліва нога. Боюся, чи не ішіас воно…

Професор сидів мовчки, але до його свідомості доходили хіба що поодинокі слова. Проте спокійний, погідний голос Зигмунта вплинув на нього, і він зосередив думки, поєднав, склав у якусь майже реальну картину дійсності. Здригнувся, коли родич змінив тон і запитав:

— А де ж це Беата?

Обличчя професора скам’яніло й він насилу відповів:

— Вона поїхала… Так… поїхала… Поїхала… за кордон.

— Нині?

— Нині.

— Це доволі несподівано, га? — знехотя зауважив Зигмунт.

— Так… так. Я її відіслав… Розумієш, виникли певні справи, і через це…

Він говорив так натужно, а на обличчі вимальовувалося таке страждання, що Зигмунт квапливо підтвердив якнайдоброзичливішим тоном:

— Розумію. Звичайно. Проте бачиш, на сьогоднішній вечір ви розіслали запрошення. Треба б усіх повідомити й скасувати гостину… Дозволиш мені цим зайнятися?

— Будь ласка…

— От і чудово. Гадаю, Міхалова має список запрошених. Я візьму в неї. А ти вчиниш найкраще, якщо ляжеш спати. То як? Не хочу тобі більше морочити голову. Ну, до побачення…

І простягнув руку, але професор цього не помітив. Зигмунт поплескав його по плечу, на мить ще зупинився у дверях і вийшов.

Вільчур отямився, коли клацнула клямка. Помітив, що досі стискає в руках Беатиного листа. Зібгав його в маленьку кульку й жбурнув у вогонь. Полум’я відразу лизнуло її, вона зажевріла, мов червоний пуп’янок і спопеліла. Від неї вже давно й сліду не залишилося, дрова в каміні перетворилися на купку вугілля, і тоді професор протер очі й підвівся. Повільно відсунув крісло й роззирнувся навколо.

— Не можу, я не можу тут витримати, — безгучно прошепотів він, вибігаючи до передпокою.

Броніслав схопився зі стільця.

— Пане професоре, ви кудись виходите?.. Куртку чи тепле пальто?

— Однаково.

— Надворі лише п’ять градусів. Гадаю, краще тепле, — вирішив лакей і подав пальто.

— Рукавички! — вигукнув він, вибігаючи за господарем на ґанок, проте Вільчур більше його не чув. Він уже був на вулиці.

Кінець жовтня цього року був холодний і дощовий. Сильний північний вітер здирав рештки передчасно пожовклого листя з гілок дерев. На тротуарах хлюпотіла вода. Нечисленні перехожі йшли, піднявши коміри й нахиливши голови, щоб захистити обличчя від дрібних колючих краплин дощу або ж обіруч стискали парасолі, які раз по раз рвучко шарпали пориви вітру. З-під коліс поодиноких автомобілів розліталися каламутні бризки, коні візників пленталися ліниво, а з піднятих верхів екіпажів, що тьмяно поблискували при світлі жовтих ліхтарів, стікали струмені води.

Доктор Рафал Вільчур машинально застебнув пальто й попрямував куди очі світять.

«Як вона могла так вчинити! Як могла!» — повторював він подумки. Невже не усвідомлювала, що позбавляє чоловіка всього, забирає в нього сенс і мету його існування? І чому?.. Бо зустріла когось… Якби ж то він принаймні знав його, якби був упевнений, що той здатен її оцінити, не скривдить Беату і зробить її щасливою. У листі було тільки його ім’я: Янек.

Вільчур заходився в думках пригадувати близьких і далеких знайомих. Нікого такого не знайшов. Може, то якийсь голодранець, шахрай, пройдисвіт, який покине її за першої ж нагоди. Який-небудь вправний спокусник, що одурив її, наплів казна-чого, звабив брехливими зізнаннями в коханні й обіцянками. Певне, чигав на її гроші. Що станеться, коли він переконається, що Беата не взяла навіть своїх коштовностей?.. О, це напевне дуже спритний негідник. Так, його потрібно розшукати, запобігти цьому, доки ще є час. Треба зажадати від влади, від поліції, аби їх шукали. Поширити скрізь інформацію, розіслати детективів…

Ця думка примусила його зупинитися й роззирнутися довкола. Він був у центрі міста. Пригадав собі, що десь тут поблизу, на якомусь із перехресть він колись, проїжджаючи, бачив вивіску комісаріату поліції.

Рушив у тому напрямку, проте за кільканадцять кроків завернув.

— І що з того, коли її й знайдуть? Вона ніколи не повернеться до мене.

Адже вона чітко написала, що не кохає, що її мучила його начебто вищість, його багатство, його слава… певне, і його кохання. Беата була настільки делікатною, що не сказала цього навпростець… Хіба ж він має право засуджувати її, вирішувати за неї її долю? А якщо вона вибере вбоге життя з тим іншим?.. Як можна переконати жінку повернутися до нелюбого, до ненависного чоловіка?.. Зрештою, може він занадто поквапився, вирішивши, що його суперник — такий собі покидьок суспільства й жадібний шахрай?.. Беаті ніколи не подобалися такі чоловіки, її приваблювали ідеалісти, мрійники… Навіть Маріолі вона могла годинами читати ліричні вірші, яких семирічна дитина не могла зрозуміти. Читала для себе.

Той, до кого вона пішла, напевне молодий, непрактичний бідняк. Як і коли вона з ним познайомилася?.. Чому й словом про нього не згадувала?.. І раптом втекла, вчинила так жорстоко, безжально. Покинула чоловіка, який їй усе… як пес, як раб… І за що? За що?!

Невже він коли-небудь згрішив проти неї, проти свого кохання?.. Ніколи! Навіть подумки! Беата взагалі була першою жінкою, яку він покохав. Це сталося якісь десять років тому. Він пам’ятав усе до найменших подробиць. Познайомилися вони через випадок. І Вільчур дякував цьому випадкові донині, дякував щоранку й щовечора, щокожної години, коли дивився на дружину й радів думці, що побачить її. Тоді він був іще доцентом і саме мав лекцію в прозекторській, коли на вулиці вантажівка переїхала Беатиного дідуся. Він надав йому першу допомогу. У старого був складний перелом обох ніг. Дідусь благав, аби він якомога обережніше повідомив про нещастя його хвору на серце дружину й онуку. Двері крихітної квартирки в центрі Варшави йому від чинила Беата.

За кілька місяців вони вже заручилися. Їй щойно виповнилося сімнадцять. Дівчина була худенька й бліда, вдягалася в дешевенькі полатані сукенки. Удома панували злидні. Беатині батьки під час війни втратили все своє майно. Дідусь аж до того дня, коли трапилося лихо, утримував стареньку дружину й онуку, даючи уроки іноземних мов. Бабуся, перш ніж податися вслід за чоловіком до родинного склепу на Повонзках — єдиної розкоші, яка залишилася від колишнього багатства, годинами розповідала онуці та її нареченому про славетний рід Гонтинських, про палаци, полювання, бали, табуни коней і коштовності, про сукні, що їх привозили з Парижа… Беата сиділа, заслухавшись, і в її замріяних очах, здавалося, був жаль за втраченим минулим, за казкою, якій не судилося повернутися.

У такі хвилини він стискав її худеньку руку й обіцяв:

— Я дам тобі це все. Побачиш, Беато! І коштовності, і сукні з Парижа, і бали, і прислугу! Усе дам!

А в самого ж тоді не було нічого, крім двох валіз у холостяцькій кімнатці, шафи з медичними книжками й скромної платні доцента.

Проте в нього була залізна воля й могутня віра, і бажання, палке як вогонь, дотримати Беаті обіцянки. Почалася боротьба. За посаду, практику, за багатих пацієнтів. Величезні знання, природжений талант, незламна вдача й робота, завзята, запекла праця зробили своє. Та й щастя йому посміхалося. Зростала слава, зростали й прибутки. У тридцять сім років він отримав кафедру, а за кілька тижнів на нього чекала справжня радість: Беата народила донечку.

Саме на честь тієї славетної прабаби Гонтинської її назвали Марією-Йолантою, а пестливо кликали Маріолею.

Від спогаду про доньку серце Вільчура стиснулося. Він не раз замислювався над тим, кого з них любить дужче… Коли дівчинка почала говорити, одним з перших її слів було:

— Тапусю…

Так воно й зосталося. Доня завжди звала його тапусем. Коли у два рочки Маріоля заслабла на скарлатину й потому видужала, Вільчур дав обітницю, що відтоді лікуватиме всіх бідних дітей безкоштовно. У його дорогій клініці, де завжди бракувало місць, кілька палат займали діти, безкоштовні пацієнти. Усе це він робив для доні, дякуючи Богові за її одужання.

І от тепер її в нього відібрали.

У цьому вже було щось нелюдське, щось з-поза меж егоїзму.

— Ти мусиш віддати її мені! Мусиш! — голосно говорив він, стискаючи п’ястуки.

Перехожі озиралися на нього, але він цього не помічав.

— Закон на моєму боці! Ти мене покинула, але я примушу тебе повернути Маріолю. На моєму боці закон. І моральний закон теж. Ти не можеш цього заперечити, ти підла, підла, підла!.. Нікчемо, невже не розумієш, що вчинила злочин? Хіба може бути тяжча провина?.. Скажи сама, ну, яка? Ти гидувала грішми й усім. Гаразд, але чого ж тобі бракувало? Не любові, бо ніхто не здатен тебе так кохати, як я! Ніхто! В усьому світі!

Він спіткнувся й замалим не впав. Ішов незабрукованою вулицею, по кісточки в грязюці. Подекуди були порозкидані каменюки, по яких мешканці маленьких будиночків цього кварталу намагалися дістатися додому, не намочивши ніг. Вікна були темні. Поодинокі ліхтарі розсівали тьмяне блакитняве світло. Праворуч бігла ширша вулиця, будинків тут було більше. Вільчур звернув на неї. Він плентався дедалі повільніше.

Раптом хтось заступив йому дорогу.

— Агов, пане, — озвався чийсь хрипкий голос, — а позичте-но без банківських гарантій п’ятірку на іпотеку Польської спиртової монополії. Надійність і довіра.

— Що? — не зрозумів професор.

— Не щокай, бо общоканим будеш, як каже Святе Євангеліє: яким щоком щокаєш ближнього свого, так само й тебе общокають, громадянине столиці тридцятимільйонної держави з виходом до моря.

— Чого вам треба?

— Щастя, здоров’я й усього найкращого. А ще бажаю наповнити свій порожній шлунок сорокап’ятиградусним розчином алкоголю в супроводі певної кількості свинячого стерва, що його називають ковбасою.

Волоцюга ледь похитувався, а від його обличчя, зарослого давно неголеною щетиною, відгонило горілчаним смородом.

Професор сягнув до кишені й простягнув йому кілька монет.

— Будь ласка.

— Bis dat, qui cito dat,[1] — повчально промовив п’яниця. — Thank you, my darling.[2] Та дозволь, щедрий мій пане, що і я віддячу тобі дечим цінним. Я маю на увазі своє товариство. Так! Слух тебе не підвів, добродію. Ти гідний цієї честі. Noblesse oblige! Я пригощаю! Ти змок, sir, і змерз на вітрі, ходи зі мною до моєї хатини й зігрійся. Щоправда, у мене немає хатини, зате є знання. Чого вартий будинок у порівнянні зі знаннями?.. А я радо ними з вами поділюся, mon prince. Знання мої надзвичайно розлогі. Наразі я маю на увазі топографію, тобто знаю, де знаходиться єдина кнайпа, до якої можна дістатися, не виламуючи замків і решіток. Одне лише слово: Дрожджик. Ось тут, на розі Поланецької та Вітебської.

Вільчур подумав, що від алкоголю йому справді покращає. Він дійсно змерз. Крім того, одноманітна балаканина п’яниці немов притуплювала відчуття. Професор мимоволі намагався щось зрозуміти з його теревенів, і це неначе приглушувало пекуче усвідомлення зазнаного нещастя, яке породжувало в його мозкові цілий вир неймовірно болісних думок.

На сході вже сіріло, коли після тривалих спроб достукатися в зачинені віконниці, обоє дісталися нарешті до крихітної крамнички, просяклої смородом бочок з оселедцями, пива й гасу. У кутку кімнати за крамницею, більшої і ще відразливішої, де було повно диму від дешевого прілого тютюну, сиділо кілька п’яних у дим чоловіків. Господар, кремезний тип з обличчям заспаного бульдога, у брудній сорочці й розхристаному жилеті, ні про що не запитуючи, поставив на вільному столику пляшку горілки й пощерблену тарілку з обрізками якоїсь ковбаси.

Зате тут було тепло. Приємно тепло, і закоцюблі руки поступово поволі відтавали. Перша скляночка горілки розігріла горло й шлунок. Вільчурів випадковий товариш без угаву балакав. Пияки в кутку не звертали на прибулих жоднісінької уваги. Один голосно хропів, решта троє час від часу вивергали із себе якесь незрозуміле бурмотіння. Здавалося, вони про щось сперечалися.

Друга склянка горілки принесла Вільчурові певну полегшу.

«Як добре, — подумав він, — що ніхто тут на мене не дивиться, ніхто нічого не знає…»

— … бо ти собі думаєш, графе, — продовжував свій монолог зарослий Вільчурів товариш, — що Наполеона чорти вхопили, Олесика Македонського ditto.[4] Але чому, спитаєш ти мене? Так-от, тому, що бути кимсь — то дурничка. А бути ніким — ось справжнє мистецтво. Ніким, нікчемною комашкою за коміром Провидіння — disce puer![5] Це я тобі кажу, Самуель Обедзінський, що ніколи ніхто його з котурн не зіб’є, бо ніколи він на них не стане. Постамент — то підвищення для дурноверхих, друже. А віра — повітряна кулька, з якої раніше чи пізніше повітря вийде. Шанси?.. Авжеж, є. Самому раніше сконати. Стережіться повітряних кульок, громадяни!

І, піднісши догори порожню пляшку, вигукнув:

— Пане Дрожджику, ще одненьку! Ключнику всіх сущих радощів, опікуне заблудлих, дарувальнику свідомості й забуття!

Похмурий шинкар неквапом приніс пляшку, широченною долонею ляснув у денце й поставив перед ними.

Професор Вільчур мовчки вихилив і здригнувся. Він ніколи не пив, і огидний смак паскудної горілки викликав у нього відразу. Але він вже відчував, що в голові зашуміло, тож вирішив напитися до повного забуття.

— Увесь сенс володіння сірою речовиною, — промовляв чоловік, що назвав себе Самуелем Обедзінським, — полягає в балансуванні між свідомістю й мороком. Бо чим іще подолати драму розуму, який дійшов до абсурдного висновку, що він просто примха природи, зайвий баласт, міхур, причеплений до хвоста нашої тваринної величності? Що ти знаєш про світ, про речі, про мету існування? Так, я тебе запитую, істото, обтяжена двома кілограмами мозкової речовини, що тобі відомо про мету?.. Парадокс, чи не так? Ти й рукою не ворухнеш, кроку не ступиш без чіткої й зрозумілої мети. Правда? І все-таки народжуєшся й протягом кількадесятьох років виконуєш мільйони, мільярди різних дій, намагаєшся, працюєш, учишся, борешся, падаєш, підводишся, радієш, впадаєш у розпач, думаєш, зуживаєш енергію, наче варшавська електростанція, і на біса? Так, друже, ти не знаєш, і не можеш знати, з якою метою все це робиш. Єдиним місцем, куди можеш звернутися по відповідну інформацію щодо цього — це твій розум, а він, так би мовити, безпорадно розводить руками. То де ж тут сенс, де логіка?

Він голосно засміявся й душком перехилив склянку.

— То ж навіщо існує розум, якщо не здатен виконати свого єдиного, одного-єдиного завдання?.. Я знаю, що він мені відповість, але це теж дурниці. Скаже, що його діяльність стосується тільки життєвих функцій. Причини й мета життя — це не його компетенція. Гаразд, згоден. Але побачиш, як він собі дає раду із життям. Що може нам пояснити? І виявляється, що нічого! Нічого, окрім найелементарніших тваринних функцій. То навіщо тоді, у біса, у нас у довбешці виріс мозок, така собі пухлина? Якого, скажи мені, шановний, дідька? Бо що він знає? Хіба йому відомо, що таке думка?! Хіба він дав людині можливість бодай пізнати саму себе? Пізнати бодай настільки, щоб могти про себе з певністю сказати: я негідник чи навпаки: я чесна людина. Я ідеаліст чи матеріаліст. Ні, і ще раз ні! Хіба що скаже, що я більше люблю: телятину чи свинину. Але для цього згодяться мізки звичайного Бровка! А якщо йдеться про людей, про ближніх? Хіба він навчить чогось?.. Ні! Ладен присягнутися всім своїм майном, що під вашим високим чолом не виникло жодного уявлення про мою вельми цікаву особу. Хоча ми почали спілкуватися… вже дві пляшки тому. Зрештою, скажіть, хіба ви знаєте щось не про мене, а про тих, із ким знайомі багато років? Ну, приміром, про братів, батька, жінку, друга?.. Ні! Люди ходять у непроникних скафандрах. Ну, за наше холостяцьке! Пийте ж бо!

Цокнувся з Вільчуровою склянкою й вихилив свою.

— Якщо тобі заманеться, маестро, довідатися, як насправді виглядає вельможна пані, можеш підглянути за нею в шпаринку від ключа. Так, скажімо, ти побачиш, що в неї знищений бюст і худі стегна. Дізнаєшся про неї щось нове. Але її суті ти однаково не спізнаєш. Бо навіть, коли вона буде сама й зніме скафандр, який завжди надягала для тебе, то під ним виявиться ще один, якого вона не знімає ніколи і який для неї самої теж буде непроникним. Правда? Звісно, бувають хвилини, коли можна комусь зазирнути за комір чи попід пахву. І це моменти катастрофи. Бо скафандр рветься, тріскає, з’являються щілини й шпарки. От… от приміром, у такій ситуації, у якій ти зараз перебуваєш, вождю! По тобі прокотилося щось дуже тяжке.

Він нахилився над столиком і втупився у Вільчура своїми блакитними, налитими кров’ю очима.

— Правда? — із притиском запитав він.

— Так, — кивнув головою професор.

— Ну звісно! — гнівно вигукнув Обедзінський. — Звісно! Людина, яка так прагне спокою, як я, не може й кроку ступити, щоб не наштовхнутися на людську дурість! Бо причина кожної трагедії в дурості! То що? Повітряна кулька чи котурни? Ти збанкрутував, тебе скинули з якогось міністерського крісла чи тебе спіткало розчарування? Що?.. Жінка?.. Зрадила тебе?..

Вільчур похнюпив голову й глухо відказав:

— Покинула…

Очі Обедзінського зблиснули люттю.

— Ну, то й що! — гаркнув він. — То й що таке?!

— Що таке? — Вільчур ухопив його за руку. — Що таке? Це все. Усе!

Певне, у його голосі було щось таке, що переконало Обедзінського, бо той негайно заспокоївся, зіщулився й замовк. І лише за кілька хвилин заговорив, неначе нарікаючи:

— Життя таке паскудне, а мені не щастить. Ненавиджу різні сентименти, то доля постійно підкидає на моєму шляху різні жертви сентиментів. Чорти б його… Безсумнівно, усе відносно. Кого й мечем з ніг не звалиш, а хтось підсковзнеться на вишневій кісточці й голову розчерепить. І немає жодного мірила, жодних критеріїв. Пий, брате. Горілка — то добряча штука! Sapristi![6]

І знову наповнив склянки.

— Пий, — повторив він, тицьнувши склянку Вільчурові до рук. — Гей-но, Дрожджику, давай наступну!

Господар зліз зі свого ліжка в ніші й приніс пляшку, а тоді згасив світло. Воно більше не було потрібне. Крізь вікно із брудного подвір’я зазирав похмурий і дощовий, але таки день. Компанія з кутка, покинувши сонного товариша, висипала на вулицю.

Обедзінський обперся на лікті й у п’яній задумі говорив:

— Отак воно буває із жінками… Одна присмокчеться до тебе й усю кров вип’є, інша обдере з усього, що маєш, третя на кожному кроці ошукує, або й така трапиться, що затягне в сірятину, у буденне болото… Прання, прибирання, пелюшки й таке інше… От і все життя… Але це неправда, усе від чоловіка залежить. Який він сам! Комусь буде мов з гуски вода, інший підстрибне, мов підстрелений кіт, запищить і здохне, а от такий як ти, amigo?.. Ти, певне, мужній. Як велике дерево. Якщо з тебе здерти кору, ти обростеш новою, якщо обрізати гілки — виросли б нові… Але тут тебе видерли з коренем із землі… І жбурнули в пустелю…

Вільчур нахилився до нього й пробурмотів:

— Із корінням… це правда…

— От бачиш. І сила не допоможе, коли опертися немає на що. Земля розкисла, розійшлася, перестала існувати. Ще Архімед був сказав… Що ж він таке сказав… Зрештою, грець із ним… Ага!.. Про що це я говорив? Про корені! Найдужчі корені нічого не допоможуть, якщо вхопитися нема за що. От! Хай йому абищо… таке життя…

Язик йому заплітався дедалі дужче. Нарешті він хитнувся, обперся об стіну й заснув.

У залишках Вільчурової свідомості крутилася думка:

«Як дерево, видерте з корінням… Як дерево…»

Він, мабуть, спав недовго бо, відчувши безцеремонні штурхани, насилу розплющив очі й заточився. Алкоголь ще не встиг вивітритися. На столі знову стояла горілка, а крім нічного супутника за столом було ще трійко незнайомців. Професор Вільчур ледве зміг збагнути, де він перебуває і спогад про Беату озвався в ньому раптовим гострим болем. Він схопився і, перекидаючи дорогою стільці, попрямував до дверей.

— Агов, шановний! — гукнув йому господар.

— Що?

— А хто платитиме?.. Рахунок на сорок шість злотих.

Вільчур машинально дістав з кишені гаманець і простягнув йому банкноту.

— Ну й грошви в нього! Ф’ю, ф’ю, — стиха присвиснув один із волоцюг.

— Стули пельку, — гаркнув другий.

— Дрожджику! — загукав третій. — Чого фраєра стругаєш? Віддай клієнтові решту! Диви-но, який!

Господар зміряв його ненависним поглядом, відлічив решту й простягнув Вільчурові.

— А ти, шибенику, — буркнув лише, — пильнуй себе.

Вільчур не звернув на те щонайменшої уваги й вийшов на вулицю. Падав густий мокрий сніг, проте дорога й тротуари залишалися чорними, бо він миттєво танув. Посеред дороги їхали вантажівки з вугіллям.

— Покинула мене… покинула… — повторював Вільчур. Він ішов куди очі світять і похитувався. — Як дерево з видертим корінням…

— Ви на Грохув, шановний пане? — почув поруч чийсь голос. — То, може, краще обійти Равську. Менше грязюки.

Професор упізнав одного з тих, що були в генделику.

— Мені байдуже, — махнув рукою професор.

— То й добре. Мені по дорозі. Підемо разом. Усе-таки веселіше. А вас якісь клопоти спіткали?

Вільчур не відповів.

— Зрозуміло. А я вам скажу, що від клопотів лише одне допомагає: залити горе на амінь. Звісно, не в такій дірі, як у того Дрожджика, пройдисвіта, що ковбасу клієнтам зі стрихніном продає. Але тутечки недалеко, на Равській вулиці, є порядна кнайпа, усе як треба. І розважитися можна, офіціантки гостей обслуговують. А ціна така сама.

Знову йшли мовчки. Супутник, значно нижчий і худорлявіший за Вільчура, узяв його під руку й раз по раз задирав голову, аби зиркнути на професора з-під дашка своєї кепки. Вони проминули кілька перехресть, коли п’яничка потягнув Вільчура вбік.

— Ну, то як, зайдемо, га?.. Найліпше залити. То вже осьдечки. По одній.

— Гаразд, — погодився Вільчур і обоє увійшли до генделика.

Перший ковток не приніс полегшення. Навпаки, немовби протверезив затьмарений розум, проте вже наступні чарки зробили своє.

У сусідній кімнаті хрипко грали музики. Увімкнули світло. За якийсь час до них приєдналися ще двійко чоловіків, на вигляд робітники. Опасиста, густо нафарбована офіціантка теж підсіла до них. По колу пішла вже третя пляшка, коли раптом у бічній кімнатці голосно засміялася якась жінка.

Професор Вільчур схопився на ноги. Кров шугонула йому в голову, він на мить знерухомів. Він ладен був присягнутися, що чув Беатин голос. Рвучко відштовхнув товариша, що загороджував йому дорогу, і одним стрибком опинився біля дверей.

Невеличку кімнату яскраво освітлювали дві гасові лампи. Біля столика сидів череватий, кремезний чолов’яга і якась веснянкувата дівчина в зеленому капелюшку.

Вільчур повільно повернувся, важко впав на стілець і вибухнув риданням.

— Налий йому ще, — буркнув той, що в кепці. — Не бере його горілка.

Поторсав Вільчура за плече.

— Пий, брате! Чого там!

Коли об одинадцятій генделик зачиняли, товаришам довелося підтримувати Вільчура, бо сам іти він уже не міг. Похитуючись усім своїм могутнім тілом, він розштовхував їх навсібіч. Супутники аж відсапувалися з натуги. На щастя, іти виявилося недалеко. За рогом, на темній безлюдній вулиці, стояла бричка з піднятим верхом. Чоловіки мовчки заштовхали Вільчура досередини й сіли слідом за ним. Візник шмагонув коня.

Через кільканадцять хвилин будинки стали траплятися рідше. Обабіч дороги подекуди між парканами спалахував вогник гасової лампи. Нарешті зникли й вони. Натомість у ніздрі вдарив сморід здоровенного сміттєзвалища. Бричка звернула вбік, затих цокіт кінських підків. На м’якій ґрунтовій дорозі їх не було чутно. Доїхали до першої ями.

— Стій, найкраще тут, — озвався хтось неголосно.

Якусь мить усі прислухалися. Далеко звідси монотонно гуло місто. Тут довкола панувала цілковита тиша.

— Викидай його, — пролунала коротка команда.

Три пари рук учепилися в безвладне тіло. Не минуло й хвилини, як вміст кишень було витрушено. Волоцюги без жодних зусиль стягли з Вільчура пальто, жилет і піджак. Несподівано, мабуть, від холоду, професор опритомнів і закричав:

— Що це, що ви робите?

Водночас він силкувався підвестися із землі. Проте щойно професор став на рівні ноги, як отримав страшний удар ззаду по голові. Вільчур гепнувся мов колода, не встигнувши й зойкнути. А що падаючи, він поточився на край глибокої ями, до якої зсипали сміття, то тіло зсунулося схилом на дно.

— А чорти б тебе вхопили! — лайнувся один із нападників. — Не міг його втримати?

— А нащо?

— Дурне щеня! Нащо! То тепер лізь до ями по черевики й штани.

— Сам лізь, коли ти такий спритний.

— Що ти сказав?! — грізно запитав перший.

У повітрі запахло бійкою, але тут озвався незворушний візник, який досі мовчки курив цигарку.

— А я кажу: їдьмо. Хочете, аби нас тут накрили?

Чоловіки схаменулися й стрибнули до брички. Кінь рушив з місця. Перш ніж в’їхати на шосе, спинилися, візник витягнув з-під сидіння старий мішок і ретельно витер усі колеса від налиплого сміття, а тоді скочив на козли, вйокнув на шкапину, і невдовзі на полях знову запанувала тиша.

Увесь день ніхто туди не зазирав, а вночі й поготів. Лише вранці біля ям з’явилися люди. Селяни із прилеглих сіл, що займалися вивезенням сміття з міста, прибували зі своїм смердючим вантажем. Приїжджали, висипали з возів сміття і, заробивши кілька злотих, поверталися додому. Сумлінніші скидали нечистоти просто до ями, як їм і було наказано, дехто, користуючись відсутністю контролю, викидав їх просто в полі.

Старий Павел Баньковський, селянин із Бжозової Бульки, був людиною чесною. Саме тому він під’їхав до ями й заходився скидати сміття зі свого воза. Він не поспішав, бо й кобилі слід було перепочити перед дорогою, та й сам Павел страждав від задишки, що зрештою, у його віці було зрозумілим.

Він саме скінчив роботу й хотів було постелити собі на сидінні мішок із рештками сіна, як почув із ями стогін. Про всяк випадок Беньковський перехрестився й прислухався. Стогін пролунав уже голосніше.

— Гей, там! — гукнув старий. — Що тут у дідька таке?

— Води! — простогнав слабкий голос.

Голос видався Павлові Баньковскому знайомим. Увечері старий їхав до міста й бачив Матеуша Пйотровського з Бичинця, який теж так само збирався вивозити сміття. Щось підказало Баньковському, що в ямі саме Пйотровький. І голос начебто його, і сміття той завжди зсипав до тієї ж ями. Та й випити полюбляв. Певне, впав п’яний до ями, може й зламав собі щось та й лежить.

Баньковський роззирнувся. Надворі було ще темно, на сході ледь засірілося. Якщо Пйотровський і залишив тут свого воза, то кінь, певне, сам пішов до Бичинця.

— То це ви, пане Пйотровський? — запитав він. — Упали чи як?..

У відповідь почувся тихий стогін.

«А може, то ті з міста його так побили?» — подумав старий. Від міщухів можна найгіршого сподіватися.

Він намацав ногою схил, подумавши, повернувся до коня, відв’язав мотузку, що заміняла віжки, міцним вузлом зав’язав її довкола осі і, тримаючись за линву, спустився униз.

— Пане Матеуше, озвіться-но, бо темно, — загукав він. — Де ви?

— Води!.. — почувся голос зовсім поруч.

Баньковський нахилився й намацав плече.

— Немає в мене води, звідки тут вода? Треба піднятися нагору. А де ваш кінь?.. Певне, що сам додому пішов? Ну, я вас не підніму, спробуйте встати.

Він утрамбував ногами сміття, вперся й смикнув безвладний тягар.

— Та ворушіться-бо. Агов, ну ж бо! Я сам не дам ради.

— Не можу.

— О-о-о! Не можу! Напружтеся. Таж не здихатимете тут.

Рука Баньковського наштовхнулася на густу рідину, що склеїла волосся постраждалого. Понюхав свої пальці й запитав:

— То вони вас побили, га?

— Не знаю…

— Ну, так чи сяк, а здихати тут не будете. Тьху!.. Дивіться, у мене є мотузка, ви лишень устаньте, то якось далі підтягнетеся.

До лежачого вочевидь поверталася сила, бо він ворухнувся раз і другий, проте знову впав, хоча Баньковський і підтримував його, як тільки міг.

— Нічого не вдієш, — сказав він. — Доведеться кликати на допомогу. Певне, уже люди над’їхали.

Він виліз із ями й за кілька хвилин повернувся із двома іншими чоловіками, пояснюючи їм, мовляв, якісь варшавські лобуряки побили тут Пйотровського з Бичинця. Чолов’яги, не розбалакуючи зайве, узялися до роботи й невдовзі витягли пораненого й поклали на возі старого. Зрештою, врятований почувався вже краще, бо сів без допомоги й почав нарікати на холод.

— От тільки штани й залишили, псявіра, — вилаявся один із чоловіків.

— Треба б до комісаріату, — докинув другий.

Баньковський знизав плечима.

— То вже не мій клопіт. Підвезу його до Бичинця, мені однаково по дорозі, а там нехай його сини роблять, що хочуть. Чи до відділку, чи як.

— Ну, — погодилися чоловіки. — Певне, що так. То їхня справа.

Старий підклав лежачому мішок із сіном під голову, сам сів на голі дошки й смикнув віжки. Коли виїхали на путівець, Баньковський умостився зручніше й задрімав. Кобила й сама добре знала дорогу.

Прокинувся він, коли вже зовсім розвиднілося. Озирнувся й протер очі. За ним на возі, прикритий рядюгою, лежав якийсь незнайомий чоловік. Широке спухле обличчя, чорне волосся, що позлипалося на тім’ї від крові. Баньковський ладен був заприсягнутися, що ніколи досі його не бачив. А вже на Пйотровського з Бичинця він анітрохи не скидався. Може, хіба що зростом і статурою, бо й той теж був кремезний чолов’яга. З-під короткої дірявої рядюги визирала тонка подерта сорочка, замащені грязюкою штани й міські черевики.

— От чорт! — вилаявся Баньковський і замислився, що з усім цим робити.

Думав, думав, і нарешті обернувся й поторсав свого пасажира за плече.

— Агов, пане, прокинься! Ото ще лихо! Прокидайся! Ще мені біди треба через тебе… Та прокинься-бо!

Пасажир повільно розплющив очі й підвівся, спираючись на лікті.

— А ви хто такий? — сердито запитав старий.

— Де я, що це? — відповів той питанням на питання.

— Таж на моєму возі. Ачей не бачиш?

— Бачу, — буркнув незнайомець і насилу сів, підтягнувши ноги.

— Ну?

— А як я тут опинився?

Баньковський відвернувся й сплюнув. Треба було подумати.

— А хіба я знаю? — знизав він нарешті плечима. — Я спав, а ти, певне, виліз на воза. З Варшави, га?

— Що таке?

— Та я питаю, чи ви варшав’янин?.. Бо коли так, то немає чого зі мною їхати до Вульки чи до Бичинця. Я додому їду. А вам же не до Вульки. Он, мені вже за отим вітряком звертати треба… Тут зійдете чи що? До рогатки однаково з десять кілометрів…

— Куди? — запитав чоловік, і в його очах було здивування.

— Таж кажу, до варшавської рогатки. Ви з Варшави?

Чоловік витріщив очі, потер лоба й відказав:

— Не знаю.

Баньковським аж підкинуло. Він відразу здогадався, що має справу із шахраєм. Обережно намацав на грудях захований там капшучок із грішми й роззирнувся. На відстані десь із півкілометра видніли фурманки.

— Ти що, дурним прикидаєшся, — гаркнув він, — що не знаєш, звідки ти?

— Не знаю, — повторив чоловік.

— Це ти, певне, із глузду зсунувся. А того, що тобі голову розчерепив, певне, теж не знаєш?

Незнайомець обмацав голову й пробурмотів:

— Не знаю…

— Ну, то злазь мені з воза! — роздратовано крикнув селянин. — Геть! Злазь!

Натягнув віжки й кобила зупинилася. Чоловік слухняно зліз на дорогу й почав роззиратися навсібіч, мов непритомний. Баньковський, побачивши, що той вочевидь не має жодних поганих намірів, вирішив усе-таки всовістити його.

— То я з тобою по-людськи, по-християнському, а ти як до собаки. Тьху, стерво міське! Питаюся, чи з Варшави, то ще й каже, буцім не знає! То, може, ти ще й не знаєш, що тебе мати народила? Може, не відаєш, хто ти такий і як звешся?..

Незнайомець дивився на нього безтямними очима.

— Як… звуся? Як?.. Н-н-не знаю…

Обличчя його мовби закам’яніло від страху.

— Тьху! — сплюнув Баньковський і рішуче шмагонув батогом коняку. Віз покотився вперед.

Від’їхавши трохи, господар озирнувся: незнайомець ішов краєм шосе за ним.

— Тьху! — повторив він і вперіщив батогом шкапину так, аж та пішла чвалом.

Розділ II

Зникнення професора Рафала Вільчура сколихнула ціле місто. Передусім тому, що тут пахло якоюсь таємницею. Усі, хто віддавна добре знав професора, переконували, що будь-які припущення про його самогубство абсурдні. Адже Вільчур відзначався невтримною життєлюбністю, любив свою роботу, любив родину, любив життя. Його фінансовий стан був бездоганним. Його слава постійно зростала. У світі медицини його вважали знаменитістю.

Здавалося, про вбивство теж не могло бути мови з тієї простої причини, що професор не мав ворогів. Єдиним імовірним мотивом злочину могло бути пограбування. Проте й це викликало серйозні сумніви. Легко було встановлено, що того фатального дня професор мав із собою трохи більше, ніж тисячу злотих, і всім було відомо, що він носив звичайний недорогий годинник і ніколи не надягав обручку. Отож заздалегідь спланований напад з метою пограбування й убивство як результат такого нападу виглядали невірогідними. Якби сталася катастрофа чи випадкове вбивство, труп швидко б знайшли.

Залишалася ще одна можливість: утрата пам’яті. Позаяк минулого року поліції вдалося розшукати аж п’ятьох осіб, що зникли внаслідок утрати пам’яті, більшість журналістів у численних статтях висувала саме це припущення.

Якщо в газетах на це натякали, а в приватних розмовах відверто говорили про таємничі обставини зникнення професора Вільчура, то зовсім з інших причин.

Віллу професора на Бузковій алеї марно брали приступом репортери. Вони без жодних зусиль довідалися, що дружини професора та їхньої семирічної донечки немає у Варшаві, проте слуги наче води в рот набрали й відмовлялися будь про що розповідати. Настирливіших журналістів відсилали до родича зниклого, голови апеляційного суду Зигмунта Вільчура. А той лише незворушно повторював:

— Мій кузен був надзвичайно щасливим зі своєю дружиною. Численні друзі вважали їх зразковим подружжям. Отож припущення, наче зникнення професора, чим я особисто вражений, пов’язане з його родинними справами, було й залишиться, — з особливим притиском говорив пан Зигмунт, — недоречністю.

— А чи могли б ви, пане голово, сказати нам, де зараз перебуває пані Беата Вільчур? — допитувалися журналісти.

— Звичайно. Я готовий повторити вам те, що на власні вуха чув від мого кузена саме того дня, коли він востаннє вийшов з дому. Він повідомив, що відіслав дружину з донькою за кордон.

— А яка мета її поїздки?

Голова усміхався й робив невизначений жест рукою.

— Скажу вам щиро: я про це не запитував Мабуть, що йшлося про поїздку на курорт. Наскільки я пригадую, його дружина не надто добре зносила нашу дощову осінь. Зрештою, вона доволі часто виїздила за кордон.

— Але ж такий несподіваний виїзд у день чи напередодні балу, на який уже були розіслані запрошення…

— Шановні панове. У людей справи складаються по-різному. Крім того, наші стосунки не були настільки близькими, щоб я знав достеменно про всі їхні клопоти. Та як їхній родич хочу вас попрохати не роздмухувати цю справу до розмірів бозна-якої сенсації. І я особливо сподіваюся, що в пресі не буде жодних натяків про родинне життя мого кузена. Я дуже на це розраховую. А натомість поділюся з вами своєю особистою думкою про всю цю історію. Можливо, що професор збирався поїхати зі своєю дружиною. Проте у Варшаві його затримала надзвичайно важлива операція, про яку писали всі газети. Після вдалого її завершення, мій кузен міг поїхати до дружини.

— Минуло стільки часу, — зауважив один з репортерів, — неймовірно, щоб до професора не дійшов увесь цей галас у пресі. Він дав би знати про себе.

— Звичайно. Якщо цей галас до нього справді дійшов. Проте за кордоном є стільки куточків, тихих пансіонів у горах, відлюдних місць відпочинку, куди варшавські газети не доходять.

— Інформацію про зникнення професора опублікували всі закордонні газети, — наполягав журналіст. — Та й радіо…

— Радіо можна не слухати. Я й сам, приміром, ненавиджу радіо. А скільки людей під час відпочинку не бере до рук газет. Не кожному хочеться це робити де-небудь у Тиролі чи Далмації.

— Звісно, пане голово. Та є ще одна обставина. Так от, професора немає ані в Далмації, ані в Тиролі, ані взагалі будь-де за кордоном.

— І яким же чином вам вдалося це встановити? — запитав, усміхаючись, голова.

— Це було зовсім неважко. Я просто дізнався у відповідних органах, що закордонний паспорт професора Вільчура було видано на рік. І термін його дії закінчився два місяці тому, а продовжено його не було.

Запала мовчанка. Нарешті голова розвів руками.

— Гм. Справа, поза всяким сумнівом, дуже незрозуміла. Повірте, я докладу всіх зусиль, щоб це з’ясувати. Над цим працює й поліція. Хай там як, але я знову нагадую про своє прохання.

Саме завдяки цій просьбі, висловленій шанованою людиною, і через загальну прихильність, якою користувався зниклий професор, преса відмовилася від спокусливої нагоди дошукуватися причин у його особистому житті. Звісно, це не зупинило зливу чуток, які кружляли між знайомими й незнайомими, проте щойно стало зрозуміло, що свіжих новин не буде, як усе почало вщухати.

Зате поліція не покинула справу. Комісар Гурний, якому її було доручено, протягом кількох днів з’ясував ряд важливих деталей. Опитування персоналу клініки дало підставу стверджувати, що їдучи додому того нещасливого дня, професор Вільчур мав пречудовий настрій і віз із собою щойно куплене соболине хутро, яке призначалося дружині в подарунок з нагоди восьмої річниці шлюбу. Ніщо не вказувало на те, щоб він очікував несподіваного від’їзду дружини. Слуги розповіли, що про це він довідався лише із залишеного пані Беатою листа, який геть приголомшив Вільчура. Професор скидався на непритомного, нічого не їв. Сидів у темному кабінеті. Щоправда, листа не знайшли. Та неважко було здогадатися, що він стосувався розлучення. Таке припущення висловив і пан Зигмунт Вільчур, який не приховував від слідства найдрібніші деталі й докладно розповів про свої відвідини кузена.

Подальше розпитування слуг виявилося марним. Пані Беата щоранку їхала автомобілем на тривалу прогулянку до Лазенковського парку. Водій залишався в машині біля воріт і ніколи не бачив нікого, хто б супроводжував професорову дружину. Зате сторожа парку, якій показали фотографію, відразу впізнала пані Беату, яка щодня зустрічалася тут з молодим, худорлявим, доволі скромно вбраним блондином. Опис цього чоловіка виявився позбавленим будь-яких особливих прикмет.

Вивчення листів і паперів пані Беати також ні до чого не призвело. Було встановлено, що вона залишила значну суму грошей і коштовності. Не взяла із собою хутра й узагалі жодних цінних речей, які легко можна було би продати.

У письмовому столі професора комісар Гурний знайшов заряджений револьвер.

— Це дозволяє мені стверджувати, — говорив він голові апеляційного суду, — що професор абсолютно не мав наміру накласти на себе руки. Інакше він узяв би із собою зброю. Узяв би її й у випадку, якби збирався помститися спокусникові дружини.

— Ви гадаєте, пане комісаре, що він міг знати, де його шукати?

— Ні. Припускаю, що він навіть не підозрював про його існування. Молодика з такою зовнішністю не бачив ніхто зі слуг на Бузковій алеї. І все-таки я переконаний, що коли ми знайдемо цю пару, то отримаємо відповідь на питання, що ж сталося із професором.

Згідно із цією концепцією, комісар повів розслідування в напрямку пошуків пані Беати. Через якийсь час до нього привели водія таксі, що віз професорову дружину того фатального дня. Проте й це дало небагато. Водій пригадував, що відвіз молоду, вродливу жінку й кількарічну дівчинку з Бузкової алеї на Головний вокзал. Ця пані розплатилася, сама взяла валізки й зникла в натовпі. Вивчення розкладу руху потягів теж виявилося марним, позаяк між дванадцятою й першою годиною з Головного вокзалу від’їжджали кільканадцять потягів у різних напрямках.

Комісар Гурний уже міркував над тим, щоб розіслати інформацію про розшук Беати Вільчур, але нове відкриття навело слідство на інший слід.

Під час звичного обшуку, проведеного в одного зі скупників краденого на вулиці Кармелітській, серед численних награбованих речей було виявлено чорне пальто, піджак і жилет дуже великого розміру. Хоча етикетки кравця були зрізані, виявилося неважко відшукати ательє, де пошито речі, і так було з’ясовано, що одяг належав зниклому професорові. Під примусом скупник зізнався, що речі він придбав у такого собі Фелікса Жубровського.

Усупереч припущенням комісара, Жубровського ніколи не затримували за якісь злочини. Він мешкав на вулиці Привісльній із дружиною й чотирма дітьми, займався тим, що продавав річковий пісок і розповів, що того дня знайшов вбрання на березі, повертаючись додому після пиятики. Декілька свідків, може й не надто певних, підтвердили його алібі. Так чи сяк, йому нічого не можна було довести, і за три дні Жубровського довелося відпустити. На його користь указувало й те, що в цьому місці Вісла була дуже глибокою, а самогубство професора Вільчура здавалося дуже імовірним.

Відразу потому обшукали річкове дно на кілька кілометрів униз — безрезультатно. До моргу кілька разів привозили слуг з Бузкової алеї та голову апеляційного суду Вільчура, аби ті впізнали трупи невідомих загиблих, але це виявилося зайвим: зниклий професор мав на зріст близько метра дев’яноста й важив майже сто кілограмів.

— Ми досі не знайшли труп, — говорив комісар Гурний, — може, тіло спливе навесні. У Віслі чимало вирв, і часто трапляється, що потопельника викидає лише за кілька місяців.

— Отже, ви підтверджуєте мої побоювання? — питав голова.

— Занадто багато обставин указує на самогубство. Про всяк випадок я надіслав фотографії до всіх поліцейських відділків.

— То ви все-таки припускаєте втрату пам’яті?

— Щиро кажучи, я в це не вірю. Та доки труп не випливе, не можна відкидати й такої можливості. Саме тому я не відмовився від гіпотези про вбивство. Хоча я майже впевнений, що йдеться лише про самогубство. Це очевидно. Професор вийшов з дому, приголомшений нещастям і тому не міг нічого вирішити. Мабуть, він довго ходив містом, може, пив, щоби приглушити горе…

— Він ніколи не пив, — перебив комісара пан голова.

— Так чи сяк, але він вирішив накласти на себе руки. Бо хто міг би його вбити? Бандити? Тоді їх мало би бути принаймні троє або четверо, аби з ним упоратися, не здіймаючи зайвого галасу. Адже він був дивовижно могутнім. А постріли? Ну, не виключено, але стрілянина завжди приверне чиюсь увагу й треба дуже поквапитися, щоб заховати тіло.

А на пальті й на піджаку немає найменших слідів крові. Залишається єдина можливість, що його заманили в пастку й убили де-небудь у приміщенні. Тоді, йдеться про зумисне вбивство. Тоді, кому це було потрібно, хто від цього вигравав? Ніхто. Заповіту професор не залишив. За законом усе, що в нього було, залишалося б дружині й доньці. Та ви, пане голово, переконуєте мене, що вдова — найбезкорисливіша людина на світі. Залишається ще її коханець, котрому, якщо судити за його зовнішністю, велося не найкраще. Проте й це більш, ніж сумнівно. Якби він хотів здобути гроші, то зумів би переконати пані Беату захопити із собою коштовності, хутра й значну суму готівкою. Адже йшлося про чималі гроші, не менше, ніж тисяч сімдесят. А закохану жінку легко можна вмовити.

— Сумніваюся. У Беати були принципи.

— Пане голою, як досвідчений суддя ви краще за мене знаєте, що там, де в жінки починається кохання, там закінчуються будь-які принципи. Але про невинність цієї пари свідчить також інше. Отже, primo: вони б не втекли, бо це лише зміцнювало підозри проти них. Secundo: вони б зголосилися після зникнення професора. Адже в усіх газетах про це писали. І вони були би, певне, геть дурні, якби думали, що поліція раніше чи пізніше їх не знайде, бо вважала б їх винуватцями злочину. Коли йдеться про таку велику ставку, як спадок після професора, вони з’явилися б за кілька днів, тим часом минає вже другий місяць. Мабуть, їхнє сумління таки чисте.

— От і я так думаю.

— І ще одне! Я з досвіду знаю, що злочинець ніколи не виявляється досить терплячим. Кожен квапиться отримати те, що підштовхнуло його до злочину. І вони завжди крутяться під самим носом у поліції. Почуваються впевненіше, перебуваючи на видноті, аніж тоді, коли намагаються заховатися, бо це може викликати підозру.

— Це правда.

— Безсумнівно. Я розглядав ще одну версію. Випадкове вбивство. Скажімо, професор їх знайшов і в сутичці його вбили. Але тут ми знову мусимо взяти до уваги, що професор був справжнім велетнем, а на його вбранні не виявили крові чи слідів від виведення кривавих плям. Навряд чи можна припустити, що той досить хирлявий молодик міг убити такого могутнього чоловіка без використання зброї. Ось чому я не надто намагаюся їх розшукати.

Голова притакнув.

— Може, воно й краще, коли ми їх не знайдемо… Принаймні доти, доки справа остаточно не з’ясується.

— Може й краще, — погодився комісар.

Зрештою, він і не міг нічого сказати, бо досі поліція не знайшла жодних слідів Беати Вільчур, її доньки та цього невідомого чоловіка.

Минали місяці, і серед безперервної метушні, якою є життя в будь-якому великому місті, усі поступово забули про зникнення професора Рафала Вільчура. Документи слідства повільно вкривалися пилюкою в чиновницьких шафах і нарешті зникли під вагою інших паперів. За рік їх поскладали до скрині й перевезли до архіву.

Згідно із законом, суд призначив куратора, що мав управляти майном зниклого Вільчура, а адвокат Шренк, якому доручили цю функцію, не мав підстав нарікати. Платню отримував регулярно, а роботи було небагато. Віллу на Бузковій алеї він винайняв, капітал розмістив у цінних паперах, керувати клінікою доручив найближчому співробітникові професора, надзвичайно здібному докторові Добранецькому, який викликав у нього цілковиту довіру.

Зрештою, у клініці все йшло, як і раніше, за встановленим ще професором Вільчуром, порядком. Протягом кількох місяців добудували новий корпус, а потік пацієнтів, який спершу досить відчутно зменшився, повернувся до звичних розмірів. Зміни, запроваджені доктором Добранецьким, були невеликими. Єдине, що він скасував, були безкоштовні місця для дітей з бідних родин, та ще кілька працівників клініки звільнилося, зрештою, шкоди установі це не завдало. Першим через отих дітей після доволі неприємної суперечки із шефом пішов доктор Скужень, потому звільнили бухгалтера Міхаляка й секретарку, панну Янович, яка порядкувала в клініці, мов у себе вдома й дозволяла собі втручатися в розпорядження доктора Добранецького, та ще й дратувала його відсутністю належної до шефа поваги.

Її поведінка була неприпустимо викличною, тим більше, що новий директор дещо посилив дисципліну в клініці, де досі панував занадто патріархальний настрій. Водночас вага Добранецького зросла, причому не лише в очолюваній ним установі. Нові вибори в Товаристві хірургів принесли йому посаду голови, а за рік він посів кафедру замість Вільчура, отримавши звання професора, а що був справді надзвичайно талановитим лікарем і діловою людиною, то поступово невпинно здобував славу й багатство.

З часом назва «Клініка професора Вільчура» перетворювалася на чимраз відчутніший анахронізм. Тому нікого не здивувало, коли, зрештою, за згодою куратора цю назву замінили на «Клініку імені професора Вільчура». У зв’язку із цим вийшла доволі солідна біографія авторства професора К. Добранецького, що називалася «Професор Рафал Вільчур — геніальний хірург».

Книга закінчувалася словами:

«Віддаючи шану незабутній найкращій Людині, мудрому Вчителю й видатному Вченому, польська медична спільнота перебуває в жалобі після його таємничого зникнення, яке, мабуть, назавжди залишиться трагічною загадкою».

Розділ III

Сержант поліції в Хотимові, Віктор Каня, бездіяльно сидів біля письмового столу, вкритого чистим зеленим папером і час від часу позіхав, позираючи у вікно. Відділок розташувався в останньому будиночку край містечка, і з вікон видніли вкриті густою зеленню поля, берег озера, де саме розвішували сіті, чорна смуга лісу, під якою здіймався дим над комином тартака Гасфельда, і дорога до цього тартака. Нею саме наближався Канин заступник, сержант Собчак, з якимсь високим, худим бороданем.

Собчак робив сягнисті кроки, погойдувався навсібіч, мов качка, і ніс під пахвою великий лист дикту для випилювання лобзиком. Бородань, певне, був робітником з тартака, імовірно віднедавна. Сержант Каня бачив його вперше, а він бо знав усіх у Хотимові й довкола в радіусі десяти кілометрів. До того ж те, що Собчак ніс дикт сам, схиляло до роздумів. Він вочевидь не вважав за можливе скористатися послугою свого супутника, отже із цим супутником не все гаразд: він супроводжував Собчака не добровільно.

До відділку в Хотимові приводили різних людей. За бійки в селі, за дрібні крадіжки в лісі, у полі, за браконьєрство. Іноді вдавалося впіймати якогось грізного бандита чи розтратника, котрі уникали великих доріг і намагалися бічними шляхами дістатися німецького кордону.

Та бородань, що його вів Собчак, попри свій могутній зріст вочевидь не викликав побоювань у сержанта. Тут явно йшлося про якісь дрібниці.

За кілька хвилин двері відчинилися й обоє ввійшли досередини. Бородань зняв шапку й зупинився біля порога. Собчак віддав честь і відрапортував:

— Оцей чоловік прийшов на тартак Гасфельда в пошуках роботи. Його взяли, та виявилося, що в нього немає жодних документів, він не знає ані як зветься, ані звідки взявся.

— Зараз побачимо, — буркнув Каня й махнув рукою бороданеві. — Маєте якісь документи?

— Не маю.

— Собчак, обшукайте-но його.

Той розстебнув на велетневі грубу пошарпану свиту, понишпорив у кишенях і виклав на столі перед сержантом усе, що знайшов: невеличкого дешевенького ножика, кількадесят грошів, шматок мотузки, два ґудзики й бляшану ложку. Обмацав халяви, але там нічого не було.

— І звідкіля ж ви тут узялися? Га? — запитав сержант.

— Я прийшов із Чумки, що в Сурському повіті.

— Із Чумки?.. А нащо ви прийшли?

— Роботу шукаю. У Чумці я працював на тартаку. Тартак зачинили. То люди казали, що тут, у Хотимові, для мене знайдеться робота.

— А як звався власник тартака в Чумці?

— Фібіх.

— І довго ви там працювали?

— Півроку.

— А народилися ви теж у Сурському повіті?

Бородань знизав плечима.

— Не знаю. Не пам’ятаю.

Сержант грізно глянув на нього.

— Ну-ну! Не морочте мені голову! Письменний?

— Так.

— Де у школі вчилися?

— Не знаю.

— Ім’я та прізвище? — вже гаркнув нетерпляче Каня.

Бородань мовчав.

— Ви що, глухий?

— Ні, пане начальнику, не гнівайтеся на мене. Я ж бо нічого не зробив.

— Ну, то кажіть правду!

— Я й кажу правду. Не знаю, як звуся. Може, у мене взагалі жодного імені немає. Усі мене про нього питають, а я не знаю.

— То що, у вас ніколи документів не було?

— Ніколи.

— А як же вас на роботу брали? Без документів?

— У містах скрізь паспорт вимагали, не хотіли так брати. А по селах уже не кожен на таке зважає. От, назвуть якось, як кому подобається, та й по всьому. Тут, на тутешньому тартаку я назвався іменем, як мене в Чумці кликали: Юзеф Бородань. Але я вам і сам сказав, що це лише прізвисько. А я нічого не зробив, і сумління маю чисте.

— Це ми ще з’ясуємо.

— Та ви, пане сержанте, можете написати до тих, у кого я працював. Я нічого ніколи не вкрав.

Сержант замислився. За свою практику він не раз зіштовхувався з різними людьми, що приховували своє ім’я, та вони завжди називалися якимсь вигаданим. А цей стверджував, що жодного імені в нього немає.

— А де ваша сім’я?

— Не знаю. Немає в мене жодної родини, — у відчаї сказав бородань.

— А до суду вас коли-небудь притягували?

— Так.

Сержант широко розплющив очі.

— Де?

— Минулого року в Радомі, а три роки потому в Бидгощі. Першого разу я просидів у цюпі місяць, другого — два тижні.

— За що?

— За бродяжництво. Але неслушно. Невже той, хто шукає роботу — волоцюга?.. Насправді за те, що в мене документів немає. Я просив у суді, і в поліції, і у в’язниці, щоб мені дали якісь документи. Але вони не захотіли. Казали, що немає такого закону. То що ж мені робити?

Він кахикнув і розвів руками.

— Відпустіть мене, пане сержанте. Я нічого поганого нікому не зроблю.

— Відпустити? Закон цього не дозволяє. Я вас відішлю до старости, і нехай вони там із вами роблять, що захочуть. Сідайте й не заважайте мені. Я мушу написати протокол.

Він витяг із шухляди аркуш паперу й заходився писати. Довго роздумував, бо відсутність прізвища й місця народження затриманого порушувала йому весь протокол. Нарешті закінчив і глянув на бороданя. Сивуваті щетина й волосся вказували на те, що тому було близько п’ятдесяти. Чоловік сидів непорушно, втупившись у стіну. Він був страшенно худий, із запалими щоками й нагадував скелет. Лише величезні спрацьовані руки виконували якісь дивні нервові рухи.

— Переночуєте тут, — сказав Каня, — а завтра відішлю вас до повіту.

І підвівшись, додав:

— Нічого вам там не зроблять. Щонайбільше відсидите за бродяжництво та й годі.

— Якщо не можна інакше, то немає ради, — похмуро відказав бородань.

— А тепер ходіть сюди.

Відчинив двері до маленької комірчини із заґратованим вікном. На підлозі лежав сінник, добряче напханий соломою. Двері були із міцних дощок.

Коли вони зачинилися, бородань ліг на сіннику. І почав міркувати. І цей сержант, і той другий поліцейський не були поганими людьми, проте, видко, закон примушував їх бути такими. За що ж його знову позбавили волі, чому вбачають у ньому злочинця?.. Невже так конче мати документи і якесь ім’я?.. Хіба від цього людина якось змінюється?

Йому вже пояснювали не раз, що це неможливо, аби він ніяк не звався. І він, зрештою, із цим погодився. Але боявся про це навіть думати. Щойно починав, його огортало дивне відчуття: немовби він забув щось надзвичайно важливе. І думки, пройняті гарячковим хвилюванням, утікали навсібіч, збиралися якимись пошарпаними клубками, розпачливо смикалися, немов тварини, охоплені дикою панікою; вони вирували дедалі швидше, безцільно, беззмістовно, тоді розбивалися на тисячі уламків, перетворювалися на якесь химерне клоччя, що нагадувало безформних незрозумілих страховиськ, що зросталися у великий жмут вати, який поступово заповнював йому череп.

У такі хвилини він зазнавав найжахливішого страху. Йому здавалося, що він збожеволіє, зсунеться із глузду, і він почувався абсолютно безпорадним, безсилим і розгубленим.

Бо ж у цьому пекельному хаосі він жодного разу й на мить не втратив свідомість. Десь усередині мозку якийсь чіткий механізм спокійно фіксував кожен симптом, кожну фазу. І це спричиняло найгірші муки.

Марно він намагався нелюдськими зусиллями волі вирватися із цієї трясовини. Перестати думати, зосередити увагу на якомусь предметі, рятуватися. Лише фізичний біль приносив сяку-таку полегшу. Тоді він до крові впивався зубами в тіло, гриз руки й бився головою об стіну аж до повної знемоги, до втрати свідомості.

Тоді він лежав нерухомо, украй виснажений і напівмертвий.

Тому й боявся, по-тваринному, огидно боявся своєї пам’яті. Боявся всього, що могло примусити необачно зазирнути в морок минулого, у ту кошмарну темряву, якої несила здолати і яка, проте, притягає, мов бездонне провалля.

Тому такий допит у відділку був для нього справжніми тортурами і, опинившись сам та усвідомивши, що небезпека нападу минула, він майже радів своєму ув’язненню.

Проте повторне затримання поліцією, муки роздумів і небезпека нового нападу паніки примушували його захистити себе від усього цього в майбутньому. А зарадити цьому могло лише одне: він мусив здобути документи. А що законним шляхом виготовити їх було неможливо, треба було їх у когось забрати, украсти.

Він ще не знав, як це зробити, але рішення вже визріло.

Наступного дня рано-вранці його доправили до повітового старости в містечку за кільканадцять кілометрів звідси. Староство було у великому будинку. Сержант залишив бороданя на першому поверсі під наглядом поліцейського, який стежив ще за кількома заарештованими. Після тривалого очікування їх почали по одному викликати на другий поверх, де була зала суду.

Огрядненький молодий чиновник сидів за столом, укритим зеленим сукном і заваленим паперами. Судив він швиденько. Та коли надійшла черга бороданя, він явно щось запідозрив, бо наказав чекати. Поліцейський вивів підсудного до сусідньої кімнати. Тут за столом сидів якийсь дідок і завзято щось писав. Кімнатка була невеликою. Сівши на лаві під вікном, бородань почав знічев’я придивлятися до роботи старенького. На столі лежала купа паперів. Були там і клопотання, обліплені гербовими марками, кольорові квитанції й раптом бородань здригнувся: чи не найближче від нього лежала пачка паперів, з’єднана скріпкою, а зверху лежав документ. То була метрика на ім’я Антонія Косиби, що народився в Каліші. Вік 52 роки. Унизу видніли печатки.

Бородань озирнувся на поліцейського. Той стояв, обернувшись спиною, і читав якісь оголошення на дверях. Тепер треба було лише покласти шапку на стіл так, аби прикрити нею папери.

— Негайно приберіть свою шапку, — обурився старенький. — Теж іще місце знайшли!

— Пробачте, — буркнув бородань і прибрав її разом з паперами, а тоді згорнув і заховав у кишені.

Звичайно, цього разу скористатися документами було неможливо, тож його засудили до трьох тижнів арешту за невиправне бродяжництво.

Через три тижні чоловік вийшов із повітової в’язниці й рушив у світ уже як Антоній Косиба.

Розділ IV

У самих Одринах, у маєтку, не було нічого вартого уваги. Великий палац, спалений під час війни, порослий кропивою, лопухами й кінським щавлем, із кожним роком укривався мохом і пліснявою й дедалі швидше руйнувався. Власниця, княгиня Дубанцева, удова колишнього петербурзького сановника, постійно мешкала у Франції й ніколи не приїздила. Управитель, старий дивак, пан Полешкевич, займав дві кімнатки в дерев’яному флігельку, де теж не бракувало слідів занепаду.

Проте довкола простягалася величезна й прегарна Одринецька пуща, тисячі гектарів, густо порослих соснами і смереками, дубами й березами, ліщиною і ялівцем, помережаних вузенькими стежками, на яких частіше видніли сліди вепра чи оленя, ніж коня або людини. З висоти пташиного польоту ці простори скидалися на зелений мінливий оксамит, оздоблений блискучими намистинами. Бо й води тут не бракувало. Малі й великі озера, сполучені захованими у верболозах та вільшанику струмками, були скрізь, тож пущею легше виявилося пересуватися човном, аніж обійти пішки. Човнами ж найчастіше послуговувалися нечисленні лісники.

І лише до садиби посеред пущі доводилося йти пішки. Будиночок стояв на пагорбі, посеред невеликої галявини, зусібіч оточений високою стіною старого лісу. Жив у будинку пан Ян Окша, син старого Філіпа Окші, який понад сорок років лісникував ув Одринецькій пущі, а по смерті залишив синові посаду й усе, що мав. Молодий Окша з дитинства навчався у Вільні, а пізніше в далекій Варшаві, звідки й повернувся з дипломом лісника в кишені, із дружиною й донечкою. Він оселився в батьківському будинку і вже п’ять років, як наділений був у пущі необмеженою владою. Необмеженою, бо його начальник, пан Полешкевич, у всьому йому довіряв, ні в що не втручався й до садиби лісника коли й зазирав, то не для того, щоб книги перевіряти, а щоб побалакати з пані Беатою, Окшевою дружиною, із самим паном Яном у шахи зіграти чи маленьку Марисю посадовити перед себе в сідлі й «повозити» галявиною. Зрештою, це був чи не єдиний гість, що відвідував лісника.

Пан Окша, видко, від батька успадкував вдачу самітника, до сусідів, які, зрештою, жили далеченько, у гості не квапився, то й вони до нього ніколи не їздили. Він охоче просиджував удома, незважаючи на молодий вік, що, зрештою, нікого не дивувало, бо дружину мав навдивовижу вродливу і, як казав лісник Барчук, «дуже віддану», донечку-янголятко й щастя в родині.

Тож виїздив він у справах украй неохоче. Щоразу, коли виникала потреба навідатися до повітового Браслава, чи, крий Боже, до самого Вільна, Ян Окша постійно відкладав від’їзд, може, ще й тому, що трохи «слабував», а поїздки дуже його втомлювали. Бувало, як трохи застудився, то й кров’ю спльовував, і в ліжку доводилося лежати. А що був він доброю людиною, то всі підлеглі дуже його жаліли, бачачи, як він на очах підупадає. Двічі довелося навіть лікаря до нього привозити, а воно й нелегко, та й дорого, бо вісім верст — то вам не абищо. Подейкували люди, що молодий лісник уже не оклигає, зрештою, на те воно й скидалося.

Літом у пущі прегарно. У повітрі розливається міцний запах живиці, повітря тепле, мов у печі, комашок різних стільки, що аж у вухах дзвенить. Погойдуються верхів’я струнких сосон, вітер шумить у кронах прастарих дубів, мох пухнастий, мов килим, ягід та грибів і не злічити, словом, жити й жити! А коли осінь настане, тиша в лісі така, як у костелі під час урочистої служби. Дерева стоять задумані й навіть не відчувають, як листя, мов золоті й червоні пелюстки з них облітає. А взимку все вкриває сніг, високо, глибоко, наростає пухнастими подушками на гіллі, і варто людині перевести подих, на повні груди вдихнути свіже морозяне повітря, як її огорне радість.

Але після зими настає весна. З відталої землі лісової, з-над озер та боліт здіймаються вологі випари, і саме тоді гіршає тим, кого мучать сухоти. Так сталося і з паном лісником Окшею. Зиму він переніс добре, та коли в березні почав танути сніг, він підупав на здоров’ї. І як заслабнув, то вже четвертий тиждень у ліжку лежав, і у спальні приймав звіти від підлеглих єгерів. Схуд так, що ледве впізнати можна було, а при нападах кашлю ним так трусило, що він протягом чверть години й слова не міг вимовити й насилу дихав. І лише піт великими краплинами виступав йому на чолі.

У суботу сталося так, що лісникова дружина вже єгерів більше до нього не пустила. Вийшла до них на кухню, бліда й змарніла, і тихо проказала:

— Чоловікові так погано, що… не можна його турбувати.

І розридалася.

— А якби так лікаря до нього привезти, пануню, — озвався один. — Усе-таки помирати легше буде.

— Чоловік не хоче лікаря, — похитала вона головою. — Я й сама його благала, але він не погоджується.

— Я би-м поїхав по доктора, — пропонував інший. — А панові лісникові можна сказати, що доктор проїздом, цебто по дорозі заїхав.

Вирішили так і зробити, і пані Окша втерла сльози й повернулася до спальні. Після багатьох безсонних ночей вона й сама ледве на ногах трималася. Та наблизившись до ліжка недужого, спробувала посміхнутися й вдати веселощі. Вона боялася, аби Янек не здогадався про її справжні, страшні й болісні думки, котрі шарпали її бідну душу. Коли він засинав, пані Беата падала навколішки й гаряче молилася.

— Боже, пробач мені, не карай, не мстися мені! Не забирай його в мене! Я згрішила, накоїла багато лиха, але пробач! Пробач! Я не могла вчинити інакше!

І сльози текли по її блідому, аж прозорому обличчі, а вуста тремтіли, шепочучи незрозумілі слова.

Але Янек швидко прокидався. Наставав новий напад кашлю, і на рушнику з’являлася нова кривава пляма. Треба було швидко давати лід і ліки.

Несподівано ввечері йому покращало. Гарячка впала. Він попрохав піднести його вище й сів. Без жодних протестів випив склянку вершків і сказав:

— Мені здається, що я житиму!

— Звичайно, звичайно, Янеку! Криза минула, це ж очевидно. Ти почуваєшся сильнішим. Побачиш, за місяць ти зовсім видужаєш.

— От і я так думаю. Маріоля ще не спить?

Він ніколи не називав її цим ім’ям. Не любив його й від початку називав дівчинку просто Марисею, а згодом до цього звикла й Беата.

— Ні, ще не спить. Робить уроки.

— Отже, ти знаходиш час займатися з нею?

Він замовк, а тоді сказав:

— Боже, скільки кривди я завдав тобі та їй.

— Янеку! Як ти можеш говорити такі жахливі речі! — перелякалася вона.

— Це правда.

— Ти сам у це не віриш. Ти подарував нам стільки щастя, стільки найпрекраснішого щастя!

Він заплющив очі й прошепотів:

— Я кохаю тебе, Беато, із кожним днем усе дужче. І це кохання не дасть мені померти.

— Ти не помреш, не можеш померти. Без тебе моє життя буде гіршим, ніж смерть. Але не треба про це. Усе вже минулося, слава Богу. Знаєш, що? Я покличу Марисю. Вона так давно тебе не бачила! Дозволь мені!

— Краще цього не робити. Тут повітря просякнуте мікробами. Мені страшно, що й ти ним дихаєш. А для її дитячих легень це отрута.

— Тоді нехай вона стане на порозі. Скажи їй бодай кілька слів. Ти навіть не уявляєш, як вона про це просить.

— Гаразд, — погодився хворий.

Беата прочинила двері й погукала:

— Марисю! Татко дозволив тобі прийти!

— Татусю! — пролунав углибині дому радісний щебет, а тоді тупотіння швидких ніжок.

Дівчинка вбігла й вражено зупинилася. Вона вже два тижні не бачила недужого, і зміни, що відбулися з ним, вочевидь її перелякали.

— Таткові нині покращало, — швидко проказала Беата, — але він дозволяє тобі лише стояти біля дверей. Невдовзі він устане, і ви знову разом ходитимете до лісу.

— Як там твої справи, дитинко? — запитав Окша.

— Спасибі, татусю. А ви знаєте, що вода підмила ту криву березу, що біля Сивого ручаю?

— Підмила?

— Так. Микола сказав, що вона от-от упаде. І ще казав, що його син, Гришко, бачив учора чотирьох лосів біля Гумінського броду. Вони йшли один за одним.

— Це, певне, ті з Червоного лісу.

— Ага, Микола теж так думає.

— А ти ще не забула геть чисто ботаніку й фізику? — запитав він, усміхаючись.

— Аж ніяк, таточку! — палко запевнила дитина, і на підтвердження власних слів почала перелічувати все, чого навчилася. Після недовгої розмови Окша попрощався з дівчинкою, посилаючи їй у повітрі цілунок.

Рука була худа й неприродно біла.

Коли Марися вийшла, Янек мовив:

— Як же ця дівчина росте. Їй лише дванадцять, а вона вже така, як ти. Наступного року доведеться її таки віддати до школи. Сподіваюся, княгиня нарешті отримає дозвіл на вирубку, і наше становище покращиться.

— На все Божа воля. Аби лише ти швидше видужав.

— Так, так, — палко погодився він, — я мушу видужати й зайнятися справами. Якщо вирубки не буде, я вирішив пошукати іншої посади. Важко покидати Одринецьку пущу, але Марися підростає. Це важливіше.

Він замислився, а тоді запитав:

— Нині ти знову багато витратила на ліки?

— Не переймайся цим.

— Знаєш, я думав, що якби я помер, тобі небагато б залишилося після витрат на похорон. І це мене мучило найбільше… Якщо продати меблі, вистачило б на який-небудь рік. Особливо ці старі рушники. Здається, вони дуже цінні.

— Янеку! Про що це ти! — докірливо вигукнула пані Беата.

— Нічого, я лише кажу, про що думав. Я думав також про те, що ти маєш право вимагати якусь пенсію для Марисі. Не думаю, що Вільчур знайшовся. Інакше про це писали б у газетах. Але там хтось мусить управляти його майном, а Марися має на це майно право.

На обличчі Беати з’явилися червоні плями.

— І це ти мені таке говориш, Янеку?! — вигукнула вона, не приховуючи обурення. Досі протягом п’яти років між ними не було жодної згадки про зниклого професора. П’ять років тому пан Янек наказав навіть білизну й одяг Маріолі віддати до якогось притулку для бідних дітей.

Окша потупився.

— Я не маю права прирікати її на бідність.

— А я не маю права простягати руку до його грошей. Краще сто, тисячу разів померти. Ніколи, чуєш, Янеку, ніколи!

— Гаразд, не говорімо про це. Та бачиш, якщо я помру… Коли я думав, що помру, то мене охоплював жах від самої думки про те, що станеться з вами…

— Я вмію шити, гаптувати, можу давати уроки… Усе, тільки не те, що було в минулому. Подумай, невже я можу прийти до його спадкоємців з якимись вимогами, я… котру вони мають право звинувачувати в його загибелі. Зрештою, Янеку, навіщо ми взагалі це обговорюємо? Ти почуваєшся здоровим, дасть Бог, усе буде добре.

— Звичайно, кохана, звичайно, — він притулився обличчям до її руки.

— От бачиш! — просяяла вона. — А тепер тобі треба спробувати заснути. Уже пізно.

— Добре. Мені вже хочеться спати.

— На добраніч, єдиний мій, добраніч. Сон зміцнить тебе.

— Добраніч, моє щастя.

Беата затулила лампу, загорнулася в плед і прилягла на дивані. Та за чверть години пригадала собі, що мусить дати йому на ніч краплі.

Підвелася, відлічила двадцять крапель ліків, що відгонили креозотом, додала води й схилилася над хворим.

— Янеку, — неголосно покликала вона, — треба випити ліки.

Та він не прокинувся. Вона легенько торкнулася його плеча й нахилилася ближче.

І тоді побачила, що очі в нього розплющені.

Він був уже мертвий.

Розділ V

Якраз посеред дороги між Радолишками й Нескупою від непам’ятних часів стояв водяний млин, колишня власність василіан з монастиря у Віцкунах, заснованого ними ще за часів короля Баторія, а тепер — власність Прокопа Шапеля, якого всі звали на білоруський лад Прокопом Мельником.

Земля в тих околицях не була ані дуже багатою, ані дуже родючою, житньо-картопляною, що належала переважно дрібній шляхті й селянам. Проте жита на помел Прокопові не бракувало, бо конкурентів поблизу не було, хіба що вітряк у віддаленому за п’ять верст литовському селі Бервінти. А той на вісімдесят хат намолоти не міг, бо литвини відзначалися хазяйновитістю, і переважно з п’яти десятин збирали більше, аніж білоруський господар із семи чи й восьми.

Так само було й у Нескупій. У Нескупій жили кацапи, старообрядці, що колись примандрували сюди з Росії. Усі мужики здорові, роботящі, могутні, що їм заввиграшки було від світанку до заходу сонця за плугом ходити й орати так глибоко, як і в Бервінтах не орали.

У Радолишках, як у кожному містечку, жили євреї, які потрохи займалися тим, що скуповували збіжжя по віддалених селах для потреб містечка і на вивіз до Вільна. Ці Прокопові Мельнику теж роботу давали. Тож він не нарікав, бо ж якщо не посуха, якщо води в ставах не забракне, то й причин немає. А посуха в тих краях траплялася рідко, і мусила тривати хтозна-скільки, щоб води для колеса не стало. Бо стави, хоча й викопані десь двісті років тому, були добрячі, глибокі, та й чистили їх кожні десять років, аби не заросли.

Ставів було три. Два горішні й один долішній. Усі густо верболозом порослі. До нижнього провадив двосажневий схил, а крім лотоків, спрямованих під колесо, були ще й два великі спусти, на випадок повені. У ставах риби було чимало: плітки, окуні, мині та найбільше пічкурів. Не бракувало й раків. У глибоких ямах, попід корчами, що їх вода вимила, вони гніздилися сотнями. Обидва Прокопові наймити, і особливо молодший Казюк, добряче навчилися їх ловити. У воді по коліна стоїш, і як у річку по лікоть або й глибше руку запхнеш, то вже рака й витягнеш.

У самому млині їх, щоправда, ніхто не їв, гидуючи, зате в містечку, у Радолишках, їх завжди можна було продати: і католицький ксьондз, і православний піп, і доктор, особливо цей останній полюбляв ними ласувати. Волів за візит півкопи раків узяти, аніж зо два десятки яєць чи й три злоті.

За містечком, верст за дванадцять, на фабриці теж було любителів чимало, але тут треба було нагоди. Пішки задалеко, а старий Прокіп коня для такого не давав, хоч той геть у стайні застоявся, та ще й гладкий був, мов той кнур. Паші йому, видко, не бракувало. Він лише стояв, переступав з ноги на ногу й пирхав, аж луна по хліві розлягалася. Хлів був великий, міцний, збудований з добрих колод. Крім коня там ще стояли дві корови, а в загороді тримали підсвинків. Під дашком було досить місця для воза й сіна.

Дім був прибудований до млина. Мав три кімнати, у яких жив Прокіп із родиною та наймитами, і прибудову, зовсім нову, котру господар поставив ще для старшого сина, Альбіна, коли той мав женитися. Від Альбінової смерті прибудова стояла пусткою, бо й другого сина, щойно він там оселився, назавтра спіткало нещастя. Подейкували люди, що хтось на неї прокляття кинув чи лихим оком на підмурівок глянув. Чи була в тім правда чи ні, та все ж ніхто там мешкати не хотів, хоч були й такі, що потайки переконували, буцім не прибудову проклято, а Господь покарав Прокопа Мельника через його нащадків за те, що він свого брата спадку позбавив і з торбами пустив.

Такі чутки страшенно Прокопа гнівили. Не міг він такого стерпіти, тож не один постраждав від нього за ці підозри.

І все-таки щось у цім мусило бути. Бо ж мав старий Мельник троє синів. Середульший на війні загинув, найстарший перед самим весіллям п’яний на лід вийшов, крига не витримала, і хлопець потонув. А наймолодший, забиваючи клин у шворінь при самім вершечку, упав і ледве живим залишився, проте поламав обидві ноги. Марно привозили доктора, марно той брав ноги між дощечки. Хлопець на все життя мусив залишатися калікою, ходити не міг. Уже п’ятий місяць він то сидів, то лежав, до жодної роботи не здатен був, і у свої вісімнадцять був тягарем для батька.

Та й із донькою не повелося Мельникові. Вона вийшла заміж за майстра в цегельні, але той загинув під час пожежі, а що жінка саме на той час вагітною була, то видко через це народила хворе дитя, що страждало на чорну хворобу.

От чому старий Прокіп ходив похмурий мов ніч, і вовком дивився на кожного, хоча люди й заздрили йому через багатство, хоч і в млині робота завжди кипіла, та й сам Мельник на здоров’я не скаржився.

Того року восени додався йому ще один клопіт: молодшого наймита, Казюка, забирали до війська. На його місце абикого Прокіп брати не хотів. Робота в млині відповідальна, вимагає тямущості й сили. Перший-ліпший пастух тут не підійде. Довго міркував старий, аж перегодом вибір його впав на Микитку Романюка з Побереззя. Батько Микитки однаково мав двох жонатих синів, а наймолодший до міста мусив найматися. Хлопець здоровий, та й школу навіть закінчив.

Отак собі постановивши, у четвер, що був базарним днем у Радолишках, подався Прокіп у дорогу. До тартака від млина недалечко, менше версти. А битим шляхом саме селяни на торговицю прямували. Одна за одною проїжджали брички й вози. Селяни Мельникові вклонялися, бо всі його знали. Усяк, не спиняючи шкапини, здоровкався, позираючи цікаво, як старий змирився з Божою волею, що отак понівечило йому останнього сина, Василька. Проте по Прокоповім обличчю годі було про щось здогадатися. Як завжди Мельник мав нашорошені брови й ворушив своєю широкою сивою бородою.

Нарешті й Романюк з’явився. Певне, їхав скупитися, бо віз порожній був, лише ззаду жінка Романюкова сиділа.

Прокіп махнув до нього рукою й пішов поруч із возом. Чоловіки потиснули одне одному руки.

— Ну, то що там? — запитав Романюк. — Багатієш, брате?

— Живу із Божою поміччю. Але маю гризоту.

— Та чув.

— Не те. Казюка, бач, до війська беруть.

— Беруть?

— Та беруть.

— Так оце?..

— Ага. А ти ж знаєш, зарібок у мене добрий. Наймит голодним не буде, ще й грошенят наскладає.

— Звісно, — погодився Романюк.

— То я собі подумав, що може, твій Микита мені підійде для такої роботи.

— Чом би й ні.

— Ну, то як?

— Що як?

— Ну, з Микитою?

— Цебто, щоб до тебе, на роботу?

— Ага.

Романюк почухав голову, у його маленьких сірих оченятах зблиснула радість. Проте він байдуже відказав:

— Хлопець здоровий…

— То й слава Богу, — квапливо буркнув Прокіп, побоюючись, щоб Романюкові не спало на думку запитати про здоров’я Василя. — Тільки щоб наступної п’ятниці прийшов, бо в п’ятницю Казюка забирають.

— Це добре, брате, що ти кажеш. Бо вдома його немає. Він оце щойно до Ошмяни подався.

— Роботу шукати?

— Ну, певне ж.

— Але повернеться?

— Та чого ж не повернеться? Я до нього зараз із Радолишок картку поштову надішлю.

— Ну, то й добре. Щоб у п’ятницю…

— Та я розумію.

— Роботи тепер багато. Без двох наймитів не впораюся, — додав Прокіп.

— Він вчасно приїде.

— То з Богом!

— З Богом!

Романюк шарпнув віжки, на що, зрештою, маленька сива конячка й вухом не повела, і поринув у думки, сповнений задоволення. Бо то таки не абищо: сам Мельник з-поміж багатьох обрав його сина.

Озирнувся й глянув на жінку. Між товстими хустками, якими щільно закутана була її голова, видніли лише ніс та очі.

— Нашого Микиту Мельник бере, — сказав Романюк.

Жінка зітхнула:

— Боже, мій Боже!..

Невідомо було, радіє вона, а чи сумує. Зрештою, Романюк ніколи над цим не замислювався. Такий уже в неї голос був, наче вона постійно жалілася.

Радів і Прокіп. Він понад усе не любив змін і клопотів. Тепер справу було залагоджено. Так йому принаймні здавалося, і здавалося аж до вечора в п’ятницю.

Того дня він пізніше, ніж зазвичай, пішов зачиняти млин. Продовжував чекати. Удома ніхто й не здогадувався, чого це він такий сердитий, бо старий нікому нічого не сказав. Зате подумки він лютував. Адже він виразно наказував прийти до нього в п’ятницю! Казюка вже не було. Завтра роботи прибуде, а тут хоч головою об стіну бий!

— Чекай-но ти, щеня погане, — бурмотів він тихо, посмикуючи бороду.

І присягнувся собі, що не візьме його, хоч би той із самого ранку прийшов. Субота — це не п’ятниця. Краще вже першого-ліпшого з гостинця узяти, навіть злодія, аби не Микиту.

Проте й узавтра Микитка не з’явився. Довелося до помочі взяти одного із селян, що збіжжя до млина привіз.

Наступного дня, тобто в неділю, млин не працював. Прокіп, помолившись, хоч гнів заважав йому проказувати «Отче наш», сів біля хати на лавці. Мельник жив довго, проте оце вперше трапилося йому, аби хтось так його підвів. Він-бо хотів Микиті послугу зробити, а той не прийшов. Звісно, він в Ошмяні знайшов роботу, тому й не повернувся, та це його не виправдовувало.

— Пошкодують Романюки, — бурмотів він, пахкаючи люлькою.

Сонечко світило. День видався теплий і тихий. Над ставами кружляло птаство, ганяючись за комахами. Раптом від гостинця почувся гуркіт. Старий зробив долонею дашок над очима. Гостинцем мчав мотоцикл.

— У день святий щоб такі речі, — сплюнув Мельник. — Бога не бояться.

Він знав, про кого йшлося. Усім довкола ще від весни було відомо, що то з Людвикова, з фабрики, син власника, молодий пан Чинський. За кордоном на інженера вивчився, а тепер до батьків на відпочинок приїхав. Подейкували, що він по батькові мав фабрику успадкувати, але для нього найважливішим був цей мотоцикл, чортова машина, що людям уночі спати не давала й коні на дорогах страхала.

Отож старий зневажливо дивився на хмару куряви, що зникала на гостинці. І позираючи в той бік, угледів чоловіка, що прямував дорогою до млина. Незнайомець ішов повільно, розміреним кроком, на плечі ніс вузлик, прив’язаний до палиці. Спершу Прокопові здалося, що це Микитка, і йому аж кров ударила в обличчя, та коли чоловік наблизився, виявилося, що він уже немолодий, із чорною бородою, у якій видніла сивина.

Незнайомий підійшов, уклонився, привітався, як Бог велить, і запитав:

— Чи можна присісти й води попросити? День спекотний, і пити хочеться.

Мельник уважно глянув на нього, посунувся, звільнивши біля себе місце на лаві, і кивнув головою.

— Сісти кожному вільно. А води в нас, слава Богу, не бракує. Он там, у сінях, відро стоїть, — показав за собою.

Прибулець викликав у нього симпатію. Обличчя мав сумне, але Прокіп і сам пережив чимало нещасть, щоб любити веселі обличчя. По очах було видко, що це добра людина. До того ж, від кожного подорожнього можна довідатися про щось цікаве. А цей чоловік, видко, здалеку прибув, бо й говірку мав нетутешню.

— А звідкіль Господь привів? — запитав Прокіп, коли незнайомець повернувся й сів, утираючи тилом долоні краплини води з бороди та вусів.

— Здалеку. Тепер з-під Гродна йду. Роботи шукаю.

— І від самого Гродна роботи не знайшлося?

— Та чого, робив я місяць у коваля в Мицкунах. Але робота скінчилася, то я й пішов далі.

— У Мицкунах?

— Так.

— Знаю я тамтешнього коваля. Чи не Воловик?

— Воловик, Юзеф. Одноокий.

— Це правда. Йому око іскрою випалило. Отже, ти й сам коваль.

Прибулий посміхнувся:

— Коваль і не-коваль. Я до будь-якої роботи здатний.

— А як же це так?

— Бо я вже зо дванадцять літ світом ходжу, то й навчився багатьох речей.

Старий зиркнув на нього з-під кущуватих брів.

— То й у млині працював?

— Ні, не доводилося. Але я, пане Мельнику, правду скажу. Ночував я в Побереззі, у таких собі Романюків. Добрі люди. І там почув, що їхній син має до роботи в тебе стати. Але він в Ошмяні роботу знайшов у кооперативі й повертатися не хоче.

Прокіп спохмурнів.

— То тебе Романюки прислали?

— Де там. Але я почув про таку можливість, то й подумав, що скористаюся. Зайти й запитатися не гріх. Як захочеш, то візьмеш мене, а не захочеш — то й ні.

Прокіп знизав плечима.

— Як же я тебе можу взяти, додому чужу людину впустити?

— Я й не напрошуюся.

— То й добре робиш. Я тебе не знаю, і ніхто тебе тут не знає. Сам розумієш. Може, ти й добра людина, не маєш поганих намірів, а може й лиха. Я й імені твого не знаю, ані звідки ти родом.

— Звуть мене Антоній Косиба, а народився я в Каліші.

— Та хто його знає, де той Каліш.

— Певне, що далеко.

— Світ великий, — зітхнув Прокіп, — а люди на нім різні.

Запанувала мовчанка, та невдовзі Прокіп запитав:

— А чого ти так ото ходиш, ніде собі місця не нагрієш? Дому не маєш?

— Не маю.

— І жінки своєї не маєш?

— Ні.

— А чому?

— Не знаю… Від жінок нічого доброго не буває.

— Що правда, то правда, — погодився Прокіп, — через них самі клопоти й гріх. Але оженитися все-таки треба. Так закон Божий приказує.

І подумав старий Прокіп, що цей закон для нього виявився жорстоким. Що з того, що народила йому жінка трьох синів і доньку, та не на втіху, а на горе.

Його роздуми урвав прибулець:

— Певне, що ти мене не знаєш. Але ж я в людей працював, на те свідчення маю. Можеш почитати.

— Не читатиму я. Читання й писання до добра не доводять.

— Документи мої в порядку. Якби я злодій був, то не роботи б шукав, а де що вкрасти. Якби був злодієм, то мене вже давно у в’язниці зачинили б. А я вже дванадцять літ ходжу. І навіть прихилитися ніде, бо рідних не маю.

— А чого не маєш?

— А ти маєш? — запитав незнайомець.

Мельника це здивувало.

— Аякже! У мене ж сім’я.

— Але, якби не доведи Боже, всі померли, то чи знайшов би ти когось близького?.. Знайшов приязних, щирих людей, які б допомогли тобі в біді?..

Незнайомець говорив із гіркотою в голосі й дивився просто в очі Прокопові.

— Ніхто не має близьких, — сказав він, і Мельник нічого на те не відповів.

Уперше в житті він почув таку думку, і вона видалася йому слушною. Тому Прокіп уже приязніше глянув на прибульця.

— Що там люди про мене кажуть чи думають, — мовив він, — мене не обходить. Певне, тобі вже однаково байок наоповідали. Але я сам знаю, як мені жити. Кривди чи нещастя нікому не бажаю. Прийде хтось до мене, то голодним не піде. Богом присягаюся! Так і тобі скажу: мені хліба не бракує, і ти наїсися. Так само й на вулиці не ночуватимеш. Знайдеться для тебе куток. Але роботи в мене для тебе немає. Я тобі так скажу: ти мені здаєшся недурним, може й чесним. Але я потребую робітника здорового, дужого й молодого. А ти вже свої літа маєш.

На те незнайомець мовчки підвівся. За кілька кроків від хати лежав у траві млиновий камінь, що навпіл розколовся. Чоловік нахилився над ним, підважив обіруч його половину, розставив ноги, вперся й підняв. Потримав його так трохи, мовчки дивлячись на Мельника, а тоді кинув, аж земля загула.

Прокіп повільно натоптував люльку. Прибулий сів поруч, витягнув з кишені цигарку. Закурили, і мельник сказав:

— Уже й полудень доходить.

— Та доходить, — погодився прибулий, глянувши на сонце.

— Час обідати. Що це баби у святий день порядку не пильнують.

Проте баби пильнували, бо за мить із сіней почувся тоненький дівочий голосок.

— Дідуню! Обід!

— Ходи, поїси з нами, що Бог дав, — буркнув Прокіп, підводячись.

— Дай тобі Боже, — озвався незнайомець і пішов за ним.

Із сіней, де не було підлоги, праворуч через високий поріг вели двері до кімнат, а ліворуч через іще вищий — до світлиці, чи то пак до просторої кухні, яка слугувала водночас їдальнею, і де через це проводили цілий день. Чи не чверть приміщення займала здоровенна піч, білена вапном. Величезний отвір пашів жаром. На його червоному тлі чорніли казани, які сичали, булькотіли й сповнювали повітря запахом смачної страви. На печі й на добудованих лежанках, де взимку спали дорослі й діти, зараз лежав хіба що якийсь мотлох, прикритий смугастим килимом.

Непотиньковані, але обшиті шалівкою стіни вкривали сотні кольорових вирізок. У кутку висів визолочений іконостас, прикрашений кольоровим папером, а перед ним на мосяжних ланцюжках горіла невелика оливна лампадка.

У тому таки кутку стояв великий стіл, задля неділі накритий скатертиною із грубого чистого полотна. На скатертині лежала велика пласка хлібина, дерев’яні й алюмінієві ложки, виделки, ножі й сіль у зеленій сільниці з накривкою у вигляді вівці з ягнятами. Під стіною тяглася широка лава, а над нею висіли мисники, прикриті газетами з вирізаними зубчиками. На мисниках стояли глечики, миски, чашки, тарілки, емальовані каструлі й казанки, а на почесному місці пишалися шість мідних каструль, що виблискували різкою металічною червінню.

У світлиці було шестеро людей. Стара, згорблена баба, дві досить ще молоді жінки й бліденька дівчинка з гарними чорними очима. На вигляд їй було років тринадцять. Крім того двоє чоловіків: кремезний рудий мужик із широкими плечима. Цей скромно сидів біля дверей. Та ще худорлявий молодий брюнет, про якого прибулий відразу здогадався, що то син господаря, Василь. Цей сидів на лаві за столом, обпершись на лікоть, та й дивився у вікно. Поява батька й незнайомця не порушила його невеселих думок.

Тим часом жінки заметушилися й заходилися подавати. За мить на столі вже парували дві здорові миски: одна із жирним, щедро забіленим борщем, друга — з вареною картоплею.

Для Прокопа й Василя поставили глибокі фаянсові тарілки. Решта їла зі спільних мисок. Старий сів на почесному місці під образами, розмашисто перехрестився, інші зробили те, що й він, і за мить у кімнаті почулося смаковите сьорбання. Присутність незнайомого гостя нікого не здивувала. Таке часто траплялося. Ніхто й не звернув на нього особливої уваги. Присутні зрідка перекидалися словами, то польськими, то білоруськими, як і всі в тих краях. Невдовзі миски спорожніли, і стара господиня, яку всі називали матінкою Агатою, звернулася до однієї із жінок:

— Ну ж бо, Зоню! Ти що, вчаділа? Ворушися!

Зоня, висока, із широкими стегнами жінка підхопилася, прибрала порожні миски й побігла до печі. Узяла в кутку кочергу на довгому держалні, швидко сунула її у розжарений отвір і витягла казана. Її рум’яні, пуцуловаті щоки розчервонілися від вогню, а повертаючись із повною мискою, мусила тримати її в простягнених руках, бо мала дуже великі й повні груди.

Після борщу прийшла черга на м’ясо, варену свинину, покраяну на шматки, великі як кулак, жирну, із прорістю.

— Ольго! — нетерпляче проскрипіла матінка Агата, звертаючись до іншої жінки. — Відкрай-но братові хліба! Не бачиш?

Ольга, худенька й метка, узяла буханець, піднесла його, притулила до грудей і відтяла довгий, тонкий і рівний окраєць.

— І мені хліба, мамо, — попрохала дівчинка, що її всі кликали Наталкою.

— І подорожньому не забудь, — буркнув Прокіп.

Ольга зиркнула на гостя й поклала перед ним таку саму акуратну скибку.

— Спасибі, — озвався той, а вона засміялася й кивнула головою.

— Немає за що.

— А ти здалеку?.

— Здалеку, з Каліша.

— То ти й у Вільні був?

— Та був!..

— І Остру Браму бачив?.

— Бачив. Там ікона Богородиці, чудотворний образ.

Прокіп спідлоба глянув на сина й знову похнюпився.

— Це кожен знає, що так і є, — буркнув він.

— А ти сам чудеса бачив? — запитав Василь.

— Бачити не бачив, але люди розповідали. Про різні чудеса.

— А приміром, які, будь ласкавий, розкажи.

— Та я таких речей не втну, — подумавши, відказав гість, — але що сам чув, як зумію, розповім.

— Розкажи, розкажи, — мала Наталка підсунулася ближче.

Він знехотя почав оповідати про матір, що мертвих близнят народила, про торговця, якому злодії товар покрали, про блюзніра, котрому язик відсох, солдата, якому на війні обидві руки відірвало, і всім їм Матір Божа Остробрамська допомогла.

Усі саме скінчили обідати, і жінки заходилися прибирати, але поставали нерухомо, заслухавшись оповідача. А він, видко, від природи не належав до балакучих, то й говорив тихо й небагато.

— Багато й про інші чудеса чував. Усього й не пригадую, — закінчив він.

— Але ж то католицький образ? — запитала Зоня.

— Католицький.

— Мені цікаво, — озвався знову Василь, — чи Вона й людям іншої віри допомагає, православним, приміром?

— Цього я не знаю, — знизав плечима гість, — але думаю, що аби людина добра була, то Вона кожному допоможе.

— Звісно, аби християнин, — сердито виправила його матінка Агата. — Ти ж не скажеш, що Вона б жидові допомагала!

— Жидові? — басом озвався рудий наймит, що досі мовчав. — На жида то вона ще б і холеру наслала. Отак.

Він голосно засміявся й ляснув долонями по колінах.

Старий Прокіп підвівся й перехрестився. Це був сигнал для решти. Жінки взялися мити посуд. Чоловіки, крім Василя, що залишився біля столу, вийшли перед хатою. Мельник викурив люлечку, а тоді приніс кожуха, розіслав його під кленом на траві й ліг подрімати після ситого обіду.

— А я тут за наймита, — озвався рудий парубок, звертаючись до прибулого, що сидів поруч. — Уже шостий рік служу. Добрий млин. А ти за фахом хто будеш?

— Я без фаху. На різній роботі знаюся…

— Якби ти на ніч залишився, а вранці мав охоту, то коли на слюсарській роботі розумієшся, полагодь мені револьвера. Затнувся, і курок не піднімається. Якийсь дідько в нього вселився.

— Я просився на нічліг. Мені дозволили, то я й переночую. А вранці радо подивлюся. Я слюсарну справу трохи знаю.

— А я тобі подякую.

— Та не треба. Однаково за гостинність хочу відплатити. Добрі вони люди.

Наймит притакнув. Люди щирі, нічого не скажеш. Старий вимогливий і суворий, проте справедливий. Останньої копійки в людини не візьме, останнього поту не вичавить. Хоча подейкували, начебто він рідного брата з торбами пустив, і той йому дітей прокляв. Але невідомо, як воно було, бо ж давно. Більш, як сорок років тому. А щодо прокляття, то може, так воно й було, бо з дітьми Прокопові не пощастило. Найстарший син утопився, середульший на війні загинув. Залишилася тільки вдова, ота Зоня, а що вона з бідної родини, то так і зосталася у свекрів після чоловікової смерті. Здорова баба й молода ще. Не над однією дівкою гору візьме! Стара Агата її не любить. Чіпляється. Різні були причини, але тепер… Вони вже навіть з Ольгою-вдовою помирилися. Але стара таки причепа. А Ольга теж добра жінка. Нікому зла не бажає…

— Учора ніс я сіно до хліва, а вона корову доїла. Та й каже: «Слухай, Віталісе, тобі давно час оженитися». А мене сміх забирає. Куди мені женитися! То я й кажу: «Хіба що з тобою, Ольго». А вона, я ж знаю, учителя, що в Бернатах, давно собі вподобала. І знай шкіриться й відказує: «Тобі, Віталісе, я не потрібна. Тобі б із Зонею, вона краща, ніж я».

Наймит засміявся, сплюнув і додав:

— Отакі в неї жарти. Ет, бабські справи.

Тим часом і жінки вийшли на вулицю. Ольга із Зонею причепурилися: виявилося, що до Бернатів ідуть на вечірку. Мала Наталка крутнулася й підійшла до гостя.

— А ти Ванька нашого бачив?

— Ні, а хто це Ванько?

— Це кінь. Він гладкий мов кнур. А тебе як звуть?

— Антоній.

— А я Наталка, а на прізвище Шуминська. Мій батько майстром на фабриці в Людвикові був. Знаєш фабрику в Людвикові?

— Ні, не знаю.

— Там так гарно. Здоровенний палац. А панич на мотоциклі їздить. І печі здоровенні всередині, одна біля одної. Бо в них цеглу випалюють. А інші для фаянсу й порцеляни. Дуже цікаво. А стави наші бачив?

— Ні, не бачив.

— Ну, то ходи, покажу тобі, де купатися можна. Це отамечки, біля лісу. Бо тут, у долішньому, небезпечно. Там глибокі ями й вир. Дідуньо Прокіп нікому не дозволяє відтоді, як мій дядько Альбін на кризі провалився й потонув. Ходи, підемо.

Наталка щебетала тоненьким голоском, засипаючи його оповідками. Антоній із дівчинкою йшли берегом по вузькій витоптаній стежці. Обійшовши стави, дісталися лісу.

Дівчинка відразу натрапила на гриби.

— Ой Боже, — вигукувала вона, — скільки тут рижиків. Від п’ятниці виросли, бо в п’ятницю ми з тіткою Зонею всі визбирали. Як хочеш, то назбираємо!.. Воно, щоправда, нині неділя, але як робиш щось для розваги, то це ж не гріх. Бабуня сама казала…

Збирання рижиків у вересі, яким густо поріс підлісок, збавило їм усе пообіддя. Трохи перепочили, а тоді смерком повернулися додому. Саме вчасно, бо вже кликали їх вечеряти. Мати й тітка досі не повернулися з танців, і Наталці довелося допомагати бабі Агаті. Принесли повнісінький фартух рижиків. Щоб ті не зіпсувалися, треба було їх перебрати й залити водою.

Коли вже всі повечеряли й прибрали, Прокіп, а тоді й стара подалися спати до кімнат по той бік сіней. Наймит Віталіс узяв на руки їхнього сина, калічного Василя, і теж заніс до кімнати. Сам повернувся, витягнув із-за печі два сінники і, розіклавши їх на лавах під стінами, мовив:

— Лягай, переночуєш сяк-так. Мух уже, слава Богу, небагато.

Позачиняв двері, загасив лампу й ліг. Гість зробив те саме. У великій світлиці запанувала тиша. Спершу ще дзижчали мухи, та невдовзі й вони поснули, і тоді з-за стіни було чутно хіба що спокійний, розмірений шум води в млині. Тут було тепло й добре. І легко приходив сон.

Надворі ще не розвиднілося, коли обоє прокинулися від скрипіння коліс, тупоту кінських копит і вигуків. То люди привезли збіжжя до млина. У сінях кашляв Прокіп. Віталіс схопився, за ним і гість. Сінники поклали за піччю.

Увійшов Прокіп Мельник і буркнув:

— Слава Ісусу Христу…

— Слава навіки, — відказали ті.

— Чого стоїте? Ворушися, чортяко, — звернувся Прокіп до Віталіса. — Заставку відкривай!

І, глянувши похмуро на гостя, додав:

— А ти чого? Ставай до роботи! Не чуєш? Люди зерно привезли!..

— То ти мене візьмеш? — зраділо спитав той.

— Та нехай уже. Візьму.

Розділ VI

Ото відтоді й залишився Антоній Косиба в млині Прокопа Мельника. І хоча він ніколи не сміявся, та й посміхався дуже рідко, йому тут було так добре, як ніде досі. Роботи не боявся, рук і спини не шкодував, пустопорожніх балачок не любив, тож Прокіп не міг йому нічим дорікнути. Він навіть задоволений був новим наймитом. А що нічим цього не виказував, то лише тому, що не мав такої звички.

Антоній Косиба виконував будь-яку роботу, що йому загадували. Чи то коло заставок, і при зсипі, і коло ваги, і біля жорен. Коли щось псувалося — лагодив, а що він, видко, був від природи тямущим, то користь з нього була неабияка. Часом, луснула скоба чи млинове коло зійшло з осі, то він відразу знав, що треба робити, усе вмів, тож обходилося без коваля чи стельмаха.

— А ти кмітливий, Антонію, — казав йому Віталіс. — Видко, що побував у світах.

Або іншого разу:

— Не такий ти ще й старий. Як гарно служитимеш Прокопові, то ще, може, і жінку собі вистараєш, з Ольгою-удовою оженишся…

— Балакаєш, сам не знаєш, що, — знизав плечима Антоній Косиба, — і вони про це не думають, а я й поготів. Нащо мені це здалося?

Гуло млинове колесо, шумів сильний струмінь води, скреготіли жорна. Білий борошняний пил здіймався в повітрі, сповнюючи його хлібним смаком. Від світанку до ночі роботи не бракувало. Звісно, часу не ставало. Зате в неділю можна було відпочити. Проте й тоді Антоній не намагався зблизитися ані з веселою Зонею, ані з Наталчиною матір’ю, Ольгою, хоча обидві жінки любили його й ставилися сердечно. Найчастіше, відпочиваючи, він проводив час із Наталкою.

Один день скидався на інший, і самому Антонієві здавалося, що так воно й триватиме, аж тут стався випадок, який не лише все змінив, а й став для всієї родини Прокопа Мельника великою подією.

Було це так: у суботу, якраз перед зупинкою колеса, тріснула дубова маточина. Треба було чимшвидше скріпити її залізним обручем. Прокіп бігцем приніс інструменти, і Антоній чи не три години увихався, доки полагодив. А що старий цінував свої інструменти понад усе й тримав у себе біля ліжка, то наказав негайно скриньку занести на місце. Антоній завдав собі її на плече й пішов. Досі він ніколи не зазирав до кімнат, бо цікавим не був, та й потреби не мав.

Тут було дуже чисто. Білі накрохмалені фіранки на вікнах, горщики з геранню на підвіконнях. На високих ліжках аж до самої стелі здіймалися піраміди пухких подушок, підлога пофарбована червоною фарбою.

Антоній відступив, щоб старанніше витерти ноги, і зайшов. В іншій кімнаті побачив Василька. Хлопець лежав у ліжку й плакав. Побачивши Антонія, трохи заспокоївся, але раптом закричав:

— Чуєш, Антонію, я більше не витримаю. Краще померти, аніж так жити. Я собі щось заподію. Таке мені, видко, судилося.

— Не кажи абичого, — спокійно відказав Антоній. — Різні нещастя людям трапляються, а вони живуть собі…

— Живуть? Нащо? Чого ж мені колодою гнити?

— Та чого ж гнити…

— А на що я потрібен? Ні собі, ні людям. Так уже й буде. Лежу тут і думаю без кінця. І надумав, що немає іншої ради.

— Ти ці дурниці забудь, — буркнув Антоній, тамуючи своє зворушення. — Ти ще молодий.

— То й що, коли молодий! Яка ж це молодість, коли я власними ногами ступити не годен. Якби ж то старий був, то нехай… А це кара Божа, за батьків гріх! А мені страждати за це? За що ж? Хіба ж це я дядькові його частку забрав?.. Не я! Не я! Батько! За що ж мені таке каліцтво?

Антоній похнюпився. Він не міг дивитися на цього гожого хлопця, майже дитину, що так побивався над собою.

— А ти думай про щось інше, — невпевнено бовкнув він.

— Про що ж мені думати, про що? Щоразу, як дивлюся на свої ноги, то думаю, що краще мені було не родитися! Ось, глянь!

Шарпонув ковдру й відкрив ноги.

Худі, неприродно тонкі кінцівки були на гомілках вкриті рожевими смугами шрамів, які ще не встигли побіліти, і загрубіннями.

Василь щось там говорив, та Антоній Косиба цього не чув, не розрізняв слів. Він дивився, мов зачарований. Відчував, що з ним відбувається щось дивне. Дивився так, неначе колись уже бачив таку картину, неначе так і мало бути. Якась неймовірна сила примусила його схилитися над лежачим. Простягнув руки й почав обмацувати коліна й гомілки. Його грубі шорсткі пальці навдивовижу точно крізь ослаблі м’язи знаходили місця, де кістки зрослися погано.

Він важко дихав, наче це коштувало йому величезних зусиль. Боровся з думками. Так, звичайно, він усе дуже добре розумів. Кістки зрослися неправильно. Так не повинно бути. Ось і тут! Звісно!

Він випростався й утер рукавом піт із чола. Очі йому сяяли, а сам Антоній зблід так, що Василько запитав:

— Що з тобою?

— Чекай-но, Василю! — озвався хрипким голосом Антоній. — Як давно ти впав і ноги поламав?

— П’ятий місяць уже… Але…

— П’ятий? Але тобі ноги поскладали?

— Поскладали. Доктор з містечка, з Радолишок.

— І що?

— І казав, що я одужаю. Дощечки мені до ніг прив’язав. Я два місяці лежав, а коли познімали…

— То що?

— То сказав, що мені вже нічого не допоможе. Такий перелом, що немає ради.

— Немає?

— Ага! Батько хотів було мене до Вільна везти, до лікарні. Але доктор сказав, що немає потреби, бо мені вже святий Боже не поможе.

Антоній засміявся.

— Неправда.

— Як це неправда? — тремтячим голосом запитав Василь.

— А так, що неправда. Ось! Поворуши пальцями!.. Бачиш… Неправда! От якби ти не міг ворушити, тоді кінець. А ступнями?

— Не можу, — скривився Василько, — боляче.

— Боляче? Воно й повинно боліти. Це значить, що все добре.

Він насупив брови й про щось міркував. Нарешті впевнено мовив:

— Треба тобі знову ноги поламати й скласти кістки правильно. Так, як має бути. І ти видужаєш. Якби ти пальцями не міг ворушити, то вже нічого не можна було зробити, а так можна.

Василь приголомшено вдивлявся в нього.

— А ти, Антонію, звідки знаєш?

— Звідки? — завагався той. — Не знаю, звідки. Але тут немає нічого складного. От, дивися. Ось тут тобі криво зрослося, а на цій нозі ще гірше. Ось тут тріщина аж до коліна, певне.

Він натиснув і спитав:

— Боляче?

— Дуже.

— От бачиш. І тут має бути те саме!

Каліка аж засичав від доторку.

Антоній усміхнувся.

— Бачиш! Тут треба розрізати шкіру і м’язи. А тоді молоточком… або пилкою. І скласти так, як слід.

Зазвичай спокійний і навіть незворушний Антоній цілковито змінився. Він схвильовано пояснював Василеві, що не можна втрачати часу, і треба швидко робити операцію.

— Доктор Павлицький не погодиться, — заперечно похитав головою Василь. — Він щось як скаже, то потім нічого й чути не хоче. Хіба що до Вільна їхати?

Він аж тремтів від надії, яку пробудив Антоній, і занепокоєно вдивлявся в нього.

— Не треба до Вільна! — сердито відказав Антоній. — Нікого не потрібно. Я сам! Я сам це зроблю!..

— Ти? — недовірливо вигукнув Василь.

— Авжеж, я. І побачиш, ходитимеш, як раніше.

— А звідки ж ти вмієш таке робити? Це ж операція! Треба вчитися, щоб такі речі… А ти вже робив колись таке?

Антоній спохмурнів. Він не міг подолати це дивне прагнення, щось його примушувало наполягати на своєму. Водночас він зрозумів, що йому не дозволять, не дадуть, не повірять. Звичайно, він ніколи не займався лікуванням чи, тим більше, складанням поламаних ніг. За роки мандрівок він багато чого навчився, проте ніколи нікого не лікував. Тепер він сам собі дивувався, чому так впевнено стверджував, що Василькове каліцтво можна було виправити. Дивувався, а проте це анітрохи не применшувало його впевненості й не змінювало прийнятого рішення.

Антоній Косиба не любив брехні. Та цього разу не заперечив, бо це могло посприяти досягненню мети.

— Чи робив я таке? — знизав він плечима. — Та багато разів робив. І тобі зроблю, і ти видужаєш. Ти ж не дурний хлопець, маєш погодитися.

Двері прочинилися, і мала Наталка погукала:

— Антонію, ходи вечеряти! А тобі, Васильку, до ліжка принести?

— Я не вечерятиму, — нетерпляче відказав Василь, дратуючись, що йому перебивають таку важливу розмову. — Іди геть, Наталко!

І знову заходився розпитувати Антонія, і відпустив лише тоді, як у сінях заскрипів материн голос.

Два дні потому старий Прокіп покликав до себе Антонія. Сидів перед млином і курив люльку.

— Що це ти, Антонію, наговорив такого моєму Василькові? — озвався він, помовчавши. — Щось там про те лікування.

— Правду сказав.

— Яку ще правду?

— Що я можу його каліцтва позбавити.

— Як це ти можеш?

— Треба розрізати, кістки знову зламати і скласти. Вони погано складені.

Старий сплюнув, погладив свою сиву бороду й махнув рукою.

— Та де там. Сам доктор сказав, що тут нічого не допоможе, а ти дурень невчений, хочеш таке зробити? Воно правда, що ти до всього майстер. Нічого не скажу. Бо гріх… Але з тілом людським справа не така проста. Треба знати, де яка кісточка, де яка жилочка, що до чого підходить, котра з них яке значення має. Адже я сам не раз кнура чи там, приміром, теля розбирав. Та скільки там всього такого, про що я й гадки не маю. А насправді що? Худоба. А в людини ж усе делікатне. На тому знатися треба. Це тобі не січкарня, яку розбереш, розкрутиш, усі там гвинтики на землі розкладеш, а потому назад поскладаєш, змастиш і ще краще працює, ніж перше. Треба вміння мати, до школи ходити, науку пройти.

— Як хочеш, — знизав плечима Антоній. — Хіба я наполягаю, абощо? Я кажу, що зумію, бо не раз уже людей з біди витягав, то й навчився. Хіба траплялося, щоб я щось марно сказав?

Старий мовчав.

— Хіба бувало, щоб я говорив про якусь роботу, буцім знаюся, а потім усе зіпсував?

Мельник кивнув головою.

— Це правда! Гріх заперечувати! Ти кмітливий, нічого не скажу. Але тут про мого сина йдеться. Ти ж розумієш. Останній мій син, який зостався.

— То ти хочеш, щоб він навіки калікою залишився? Тоді і я тобі скажу, що краще йому не буде, а чимраз гіршатиме. Йому шматки кісток відбило. Ти й сам можеш рукою їх намацати. Кажеш, наука потрібна. Таж ти вже мав науку. Той доктор з містечка, певне, учений. А хіба щось зробив?

— Якщо вчений не впорався, то невченому й братися зась. Хіба що, — завагався він, — хіба до Вільна повезти його, до больниці. Але ж гроші величезні, та й невідомо, чи допоможе…

— І грошей мені не треба. Мені ти й гроша не заплатиш. Я, Прокопе, не наполягаю, кажу ще раз, не напрошуюся. Я від щирого серця, хотів вам усім добра. Якщо боїшся, що Василя може смерть чи й ще гірша хвороба спіткати, то май на увазі дві речі. По-перше, маєш право мене навіть убити. Я не захищатимуся. А захочеш, то до смерті залишиш мене наймитом задурно. Що ж робити! Шкода мені хлопця, і знаю, що впораюся. А по-друге, Прокопе, хіба ж ти не чув, які в нього думки виникають?

— Які ще думки?

— А такі, аби смерть собі заподіяти!

— Тьху, не кажи в недобру годину, — здригнувся Мельник.

— Я не кажу. Але він, Василько твій, про це весь час думає. Мені казав, та й іншим. Запитай лишень у Зоні чи Агати.

— Свят, свят…

— А ти, Прокопе, до Бога не звертайся, — гнівно додав Антоній, — бо всі кажуть, що твоє лихо з дітьми — то кара Божа за те, що брата скривдив…

— Хто таке посмів?! — гаркнув старий.

— Хто? Хто? Та всі! Усі довкола. А якщо тобі цікаво, то й син твій так само вважає. За що, каже, мені страждати, вічним калікою бути за батьків гріх?

Запанувала мовчанка. Прокіп похнюпив голову й сидів мов закам’янілий.

Його довге сиве волосся й борода легенько ворушилися від вітру.

— Боже, змилуйся, Боже, змилуйся, — тихо шепотів він.

Антонію раптом зробилося страшенно ніяково. Як він міг кинути в обличчя цьому нещасному старому найболючіше звинувачення! Хотів якось пом’якшити сказане, тож заговорив уже лагідніше:

— Що там люди подейкують, то, звісно, вигадки… Ніхто волі Господньої не знає. А Василь ще молодий і дурний. Я в ці плітки не вірю.

Старий не ворухнувся.

— Я не вірю, — продовжував Антоній. — І найкращий доказ у тім, що твого сина можна вилікувати, і я його вилікую. Поміркуй, Прокопе, бо я тобі лише добра зичу, і знаю, що й ти мені зла не бажаєш. Подумай, що буде, коли всупереч усім поголосам Василь видужає, почне ходити, як усі люди, візьметься до роботи? Матимеш, кому і млин залишити, і на старі літа поміч і догляд у сина рідного. Подумай, чи не примусить це замовкнути пліткарів, коли побачать, що Василь здоровісінький?

Мельник підвівся важко й глянув на Антонія. В очах його були якісь бентежні іскри.

— Послухай, Антонію, а ти присягаєшся мені, що хлопець не помре?

— Присягнуся, — відказав той.

— Тоді ходи зі мною.

І мовчки пішов уперед. Зазирнув до кімнат. Нікого не було. У кутку перед іконою блимав тремкий пломінчик лампадки.

Прокіп зняв ікону із гвіздка, урочисто підніс її над головою й мовив:

— Святою Пречистою…

— Святою Пречистою, — повторив Антоній.

— Христом-Спасителем…

— Христом-Спасителем…

— Присягаюся.

— Присягаюся.

— Присягаюся, — знову повторив Антоній і на підтвердження своїх слів поцілував ікону, що йому простягнув Прокіп.

Усе мало відбутися в якнайсуворішій таємниці. Прокіп Мельник не хотів, аби через розголос довкола знову відродилися розмови про брата-вигнанця й кару Господню, що переслідувала його, Прокопових, нащадків. Попри обітницю Антонієву, попри велику довіру до нього, Мельник усе ж побоювався синової смерті.

Тож він вирішив не втаємничувати навіть найближчих. Наступного дня згідно плану Антонія жінки мали прибрати в прибудові. Там натопили піч, поставили відро з водою, принесли дві найбільші каструлі й Василеву та Антонієву постіль.

Жінкам і наймитові Прокіп сказав лише одне:

— Антоній знає, як вилікувати хлопця, і там лікуватиме нашого Василька.

Тим часом Антоній вибрав собі між інструментами молоток, невеличку пилку, вишорував їх до білого розпеченою цеглиною і доробив ручку. Тоді знайшов долото і два ножі. І те й інше довго гострив, але робив це в коморі, тож ніхто цього не бачив. Не бачили й того, як він вистругав вигнуті дощечки.

Старий Прокіп із самого ранку пішов до містечка і, повернувшись, відніс Антонієві до прибудови якісь пакунки. У них були вата і йод. Бинти Антоній зробив сам, роздерши два простирадла.

Увечері Василя перенесли, і вони з Антонієм переночували в прибудові, яка складалася з великої кімнати із трьома вікнами й темною нішею. У ніші спав Антоній. Так само, як у світлиці, попід стінами стояли лави, а в кутку — великий стіл.

Василь не міг заснути. Усе розпитував Антонія про різні деталі.

— Спи вже, — нагримав на нього зрештою Антоній. — Невже болю боїшся, як та баба?

— Я болю не боюся, чого там. Сам побачиш. Я й не писну. Я тебе лише про це прошу, аби ти на біль не зважав. Я витримаю. Аби все добре було.

— Буде все добре.

На світанку млин запрацював, як завжди. Різниця полягала лише в тому, що замість Антонія допомагати довелося двом жінкам.

— Що це в тебе, Прокопе, — жартували селяни, — баби в млині орудують?

Але Мельник на жарти не відповідав. Не те було на думці. Він своє робив, але подумки знай молився.

Тим часом сонце вже звільнилося від серпанку над горизонтом і залило світ теплими променями. У прибудові зовсім розвиднілося.

Антоній, який метушився із самого ранку, щось мугикав собі під носом. Василь поглядом стежив за ним і мовчав. Цей бородатий велетень здавався йому людиною химерною, таємничою й небезпечною. У його поведінці, у поспіхові, раптовій, нетривалій задумі, у ледь помітній усмішці й насуплених бровах було те, що викликало забобонний страх. Василь знав, що ніхто сюди тепер не прийде, і що він залежить тільки від Антонія. Знав і те, що не допоможуть жодні прохання, бо Антоній не відступить від плану. Може, він і кликав би на допомогу, але не міг наважитися. Дивився, мов зачарований, на дивні Антонієві приготування, на те, як він вкидав різні знаряддя до окропу, як підперезався простирадлом, ж розіклав на табуреті сувої бинтів… Як витягнув звідкись мотузки…

Василько подумав, що так міг би виглядати кат, який готується завдати тортур. Тож хлопець дуже здивувався, коли раптом почув над собою лагідний, щирий голос, який так відрізнявся від звичного Антонієвого тону.

Антоній нахилився над ним і говорив спокійно й приязно:

— Ну, друже, ти ж мужчина, сміливець! Доведеться трохи потерпіти, якщо хочеш знову бути дужим, міцним хлопцем! Усе буде добре. Ну ж бо, обіприся на мене.

Узяв його на руки й поклав на столі.

— Розумієш, — сказав він, — я знаю, що ти дуже відважний, що зціпиш зуби й не писнеш. Але ти можеш мимоволі сіпнутися, отож я мушу тебе прив’язати. Бо шарпанина зіпсує мені всю роботу. Добре?

— В’яжи, — прошепотів Василь.

— І не дивися сюди. Поглядай собі на стелю чи крізь вікно на хмарки в небі.

Цей голос заспокоїв Василя. Хлопець відчував, що його міцно обплітають мотузки, тепер він був прив’язаний до столу так, що не міг ворухнутися. Косуючи поглядом, завважив іще, як Антоній, засукавши рукави, довго мив руки у воді, від якої піднімалася пара.

Тоді забряжчали інструменти, мить — і на правій нозі Василько відчув щось наче два доторки розпеченого дроту. Ще два! Біль ставав дедалі нестерпнішим. Василь щосили зціпив зуби, на очі набігли сльози. Йому здавалося, що минають цілі години, а біль лише дужчав… Нарешті крізь стиснуті зуби почулося приглушене протяжне виття:

— А-а-а…

Раптом на зболілу ногу впав страшний удар. Біль був таким нестерпним, що здавалося, замість мозку в кістки влився вогонь і шарпав м’язи в смертельній агонії. Перед очима витанцьовували сріблясті плямки.

«Я вмираю», — подумав Василько й безсило впав на стіл.

Опритомнівши, хлопець відчув смак горілки в роті. Парубок був дуже слабким, не міг навіть очей розплющити, не усвідомлював, де перебуває і що з ним сталося. Тоді вловив запах тютюнового диму, а тоді почув шепіт. Розмовляло двоє людей. Так, він упізнав голос батька й Антонія.

Насилу розплющив очі. За мить очі звикли до світла. Навпроти нього на лаві сидів, вдивляючись у нього, батько. Поруч стояв Антоній.

— Очі відкрив, — мовив батько. — Синочку, Васильку! Господь милосердний! Хай славиться Його ім’я на віки-віків! Синочку, ти живий? Живий?

— А чого ж ні, — підійшов до ліжка Антоній. — Живий і має видужати.

— Це ти мені ноги складав? — пошепки запитав Василь.

— Аякже. І все вийшло добре. Страшенно ти їх поламав, той доктор тобі ще й шкоди завдав. Тепер лежи спокійно. Усе має зростися.

— І я… я ходитиму?

— Ходитимеш.

— Як усі?

— Так самісінько.

Василькові очі знову заплющилися.

— Заснув, — пояснив Антоній. — Нехай спить. Сон додасть йому сили.

Розділ VII

Уже за тиждень у Василька минула гарячка й з’явився апетит. Разом із надією повернувся й добрий настрій. Під час перев’язок хлопець кривився від болю, але намагався жартувати. Доглядав його Антоній сам, а коли в млині було багато роботи, хворого пильнували жінки.

Неможливо було тримати це від них у таємниці, мабуть, саме тому новина про операцію невдовзі поширилася околицею. То один, то другий Васильків приятель зазирнув дорогою, щоб перекинутися з ним кількома словами. Цікаві баби приходили підслухати-підгледіти, щоб потім мати поживу для пліток. І тільки Антонія уникали і, побачивши його у світлиці, відразу забиралися геть. Так минули жовтень, листопад, грудень. Перед святвечором Василько почав прохати Антонія, аби той дозволив йому випробувати сили. Але той тільки сердито відказав:

— Лежи, і навіть не намагайся лубки знімати! Я сам скажу, коли!

Лише наприкінці січня він повідомив, що час зняти пов’язки. Уся родина забажала бути при цьому, але він нікому не дозволив. Сам був дуже схвильований, руки йому тремтіли, коли розгортав бинти.

Василеві ноги ще більше схудли, м’язи ще дужче ослабли. Але шрами гоїлися добре і, що найважливіше, зникли опухи й викривлення.

Антоній обережно, дюйм за дюймом, обмацував кістки крізь тонку шкіру. При цьому заплющив очі, наче те, що він бачив, йому заважало. Нарешті полегшено зітхнув і буркнув:

— Поворуши пальцями… А тепер обережно ступнями… Болить?..

— Ні, не болить, — здушеним від хвилювання голосом відповів Василь.

— А тепер спробуй зігнути коліна…

— Я боюся.

— Ну ж бо, сміливіше!

Василько виконав наказ і зі сльозами на очах глянув на Антонія.

— Я можу! Можу зігнути!

— Чекай-но, не спіши. Тепер обережно підніми ногу… отак, а тепер цю…

Напружившись і тремтячи, Василько виконував розпорядження Антонія.

— А тепер накрийся й лежи. Тиждень полежиш. Потім почнеш уставати.

— Антонію!

— Що?

— Тобто… тобто я… зможу ходити?

— Так само, як і я. Не відразу. Мусиш навчитися. Спочатку ти, як мала дитина, на ногах не втримаєшся.

Так воно й було. Лише за два тижні потому, як зняли пов’язки, Василь зміг самостійно, без допомоги обійти кімнату. Тоді Антоній скликав до прибудови всю родину. Прийшли Прокіп, Агата, і обидві молоді жінки, і мала Наталка.

Василь сидів на ліжку, убраний, і чекав. Коли всі зібралися, він устав і обійшов світлицю повільними, але впевненими кроками. Тоді зупинився посеред кімнати й засміявся.

Жінки враз вибухнули плачем, заголосили, наче сталося якесь страшне нещастя. Матінка Агата вхопила сина в обійми, уся здригаючись від плачу. Лише старий Прокіп стояв непорушно, але і йому по бороді й вусах спливали сльози.

Жінки ніяк не могли заспокоїтися, то сміялися, то вибухали плачем, і Прокіп кивнув Антонію:

— Ходи зі мною.

Обійшли довкола будинок, ступили в сіни.

— Давай свою шапку, — звелів Прокіп. Узяв її і зник за дверима до кімнат. Його не було із десять хвилин. Раптом двері відчинилися. Старий обіруч тримав шапку, а тоді простягнув її Антонію.

— Ось, бери! Самі щонайщиріші царські червінці. Стане тобі до кінця життя. За те добро, що ти нам зробив, грішми не заплатиш, але даю, що можу. Бери!

Антоній глянув на нього, тоді на шапку: вона була повна невеличких золотих монет.

— Що ти, Прокопе?! — сахнувся Антоній. — Що ти? Чи ти здурів?

— Бери, — повторив Мельник.

— А нащо ж мені воно?! Мені не треба. Дай спокій, Прокопе. Хіба ж я задля грошей? Я ж щиро, за твою доброту! Та й хлопця шкода мені було!

— Візьми.

— Не візьму, — рішуче відказав Антоній.

— Чому?

— Нінащо мені те багатство. Не візьму!

— Я ж від щирого серця, бачить Бог, що від серця. І не шкода мені.

— А я від щирого серця дякую. Спасибі тобі, Прокопе, за твою доброту, але грошей мені не треба. Хліб маю, на тютюн та одяг зароблю, чого ж мені ще?!

Мельник якусь хвилю розмірковував.

— Я даю, — мовив він врешті, — а ти не береш. Твоя справа. Звісно, силою не впхну тобі. Але й тобі так не можна! Як же ти, Антонію, не дозволиш собі віддячити? Невже хочеш, щоб мені люди очі кололи, що я тобі за таке нічим не відплатив? Не можна так, не по-християнському це, не по-людськи. Не береш золота, то візьми інше. Будь моїм гостем. Живи з нами, як родич. А захочеш часом у млині щось допомогти, чи там на господарстві, допомагай. А не захочеш — то й ні. Живи, як у рідного батька.

Антоній кивнув головою.

— Мені в тебе гарно живеться, Прокопе, і я зостануся. Але хліба дурно не їстиму. Доки стане здоров’я й сили, від роботи не відмовлюся, бо яке ж це життя без роботи? А тобі за доброту дякую.

Більше мови про те не було. І все залишилося, як і перше. Лише на стіл матінка Агата відтепер завжди ставила окрему тарілку для Антонія, і найсмачніші кусні для нього вибирала.

Найближчої п’ятниці, коли в млині найбільше роботи було, Василь вийшов на подвір’я в короткому новому кожушку, у каракулевій високій шапці й високих чоботях з лакованими халявами. Ходив, мовби нічого й не трапилося, у всіх на очах. Селяни аж роти пороззявляли, і знай штурхали одне одного ліктем у бік, бо ніхто повірити не міг, буцім правда оте, про що баби розповідали, мовляв, наймит Прокопа Мельника, який прибивсь до них хтозна-звідки здалеку, Антоній Косиба, дивовижно зцілив Василеве каліцтво.

І якщо раніше всі балакали про Василеве каліцтво, то тепер так само голосно говорили про його одужання. Говорили в Бернатах і в Радолишках, у Віцкунах і Нескупій, у Побереззі й у Гумниськах. А звідтіля звістки ширилися далі, аж до маєтків Ромейків та Кунцевичів, до великих сіл над Ручейницею і ще далі. Там люди через відстань менше цим цікавилися, зате тут, під боком, про незвичайне одужання в млині пам’ятали всі.

Тож коли наприкінці лютого під час вирубки в Чумському лісі береза, падаючи, придавила селянина з Нескупої, Федорчука, сусіди вирішили везти його до млина, до Антонія Косиби. Привезли ледь живого. Йому вже й кров горлом пішла, він і стогнати перестав.

Коли санчата, що їх тягнув невеличкий коник, стали біля млина, Антоній саме ніс до комори мішок з висівками.

— Рятуй, брате, — озвався один зі старовірів. — Сусіда нашого деревом придавило. Четверо дітей малих сиротами залишиться, бо матір минулого року поховали.

Вийшов і Прокіп, а ті до нього, аби він їх підтримав.

— Твого сина вилікував, нехай же й Федорчука рятує.

— Не моя то справа, добрі люди, — відказав повагом Прокіп, — я не можу йому ані заборонити, ані наказати. То йому вирішувати.

Тим часом Антоній обтрусив руки від борошна і став навколішки на снігу біля саней.

— Беріть його обережно, — мовив він за хвилину, — і несіть за мною.

Потому, як Василь видужав, Антоній уже й залишився в прибудові. Там було йому зручніше, до того ж, там ніхто не жив. Туди й занесли Федорчука.

До вечора Антоній займався ним, а ввечері пішов до хати, де чекали нескупівські селяни.

— Слава Богу, — сказав він їм, — ваш сусіда чоловік дужий, хребет залишився цілий. Лише шість ребер зламано та ключицю. Відвезіть його додому й нехай лежить, доки кров’ю не перестане плювати. Щойно йому кашель підійде, нехай лід ковтає. Гарячого йому не давайте. І рукою лівою щоб не ворушив. Зростеться. Днів за десять приїдьте хтось із вас по мене, то я сам подивлюся.

— А не помре?

— Я не пророк, — знизав плечима Антоній, — та гадаю, що коли зробите все, як я кажу, то виживе.

Забрали вони Федорчука й поїхали. Та не минуло й десять днів, як звідтіля ж, із Нескупої, привезли нового пацієнта. Наймит одного з господарів, рубаючи кригу на річці, підсковзнувся, розмахнувшись сокирою, і розрубав собі ступню мало не до кісточки. Чи то сокира була заіржавіла, чи з личака якась зараза до рани дісталася, та нога на очах чорніла. Сам поранений усвідомлював, що це гангрена.

Антоній лише головою похитав і буркнув:

— Я тут нічим не допоможу. Нога пропала.

— Хоч життя рятуй! — благав нещасний.

— Треба ногу відрізати ось тут, у цьому місці, — Антоній показав над коліном. — Залишишся на все життя калікою, та ще й мене проклинатимеш. Скажеш, мовляв, була можливість урятувати.

— Брате, присягаюся, що ні, рятуй. Таж я сам бачу чорні плями. Гангрена.

— Як хочеш, — погодився Антоній.

Операція була неймовірно болючою й ослабила хворого настільки, що протягом кількох днів навіть мови не було, щоб його забрати додому. Проте життю вже нічого не загрожувало.

Після цих випадків слава Антонія Косиби зросла ще більше. Мало не щодня почали приходити хворі з різними недугами. У кого очі загноїлися так, що світа Божого не видко, іще комусь кістки ломило, хтось скаржився на кольку, інший задихався від кашлю. Траплялися й такі, котрі самі не знали, що з ними таке, от слабували та й годі.

Антоній не всім допомагав. Декого відразу відсилав зі словами, що від їхньої хвороби ліків немає. Деяким казав різне: то прикладати до живота мішечок з гарячим піском, то солі до страви не додавати і м’яса не їсти, то відвари різних трав пити. І якось так виходило, що ті, хто від нього з порадою вийшли, завжди одужували, а якщо й не повністю, то бодай полегшу в стражданнях отримували.

У тій околиці було кілька знахарів. У Пічках, у графа Зантофта, старий вівчар умів замовляннями вилікувати бешиху й зубний біль, та й на інших хворобах теж знався. Одна баба, Белякова з Нової Оселі, знала засіб від лишаю й на легкі пологи; церковний сторож у Радолишках позбавляв від глистів і вмів зарадити при кровотечах. Але всі вони наказували промовляти якісь молитви чи таємничі закляття, робили над хворим якісь знаки або давали їм амулети.

А цей новий знахар, Антоній із млина, нічого такого не робив. Порозпитує, подивиться, помацає, тоді походить, мов навіжений, по хаті, потираючи лоба, очі догори зведе, а тоді відразу каже, як недугу лікувати.

В околиці довго сперечалися, котрий знахар краще лікує. Та в одному безперечно Антоній Косиба був ліпшим за інших: він не брав грошей. Коли хворий приносив грудку масла, курку, торбинку бобів, сувій домотканого полотна чи лантух вовни, він це приймав, коротко дякуючи у відповідь, та якщо не приносили — лікував так само. Іноді біднішим роздавав щось, а решта потрапляла до Мельникової комори. Сам Антоній потребував небагато: от, аби вистачило грошей на куриво, пару юхтових чобіт і сяку-таку одежину. Та на це ставало його заробітку в млині, бо роботу він не покинув, хоча Прокіп з удячності за сина й з огляду на те, що Антоній їм віддавав, сам переконував його відмовитися від праці.

Тим часом кількість пацієнтів зростала. Траплялися й такі дні, коли Антоній не міг навіть години виділити для роботи. Біля його прибудови стояв десяток возів з тяжко хворими. Ті, що мали сили, приходили пішки, хіба що прибували здалеку, бо й таких не бракувало.

У комірчині, у сінях і в самій хаті в кутках виростали цілі гори подарунків, бо матінка Агата погоджувалася тепер брати лише харчі, а полотно, вовна, льон, баранячі й телячі шкури, пір’я й передусім лікувальні трави, єдине, що дуже охоче завжди брав Антоній, лежали купами.

— Ну й мотлоху тут у тебе, справжній тобі хлів, — казала широкостегна Зоня, взявши руки в боки, — а добра різного, мов у жида за піччю. Як хочеш, то я приберу… Підлогу теж добряче вимити треба…

— Нехай, — махав рукою той. — Мені й так добре.

— Вікна добре було б помити, — додавала Зоня.

— Обійдеться й так.

— Чоловік без догляду — як город без плоту.

Антоній мовчав, сподіваючись, що коли не озиватиметься, то Зоня, як завжди, постоїть, постоїть, а тоді забереться й піде. Він на неї навіть не сердився, бо любив за добру вдачу, але волів бути сам.

Та цього разу Зоня не поступалася.

— Ти, Антонію, чоловік хазяйновитий. Тільки не вмієш своєї користі допильнувати. Ге-ге, ти б міг так забагатіти, якби хотів. Стільки люду до тебе приходить. Хворим допомагати, це, звісно, християнська справа, коли хто бідний, то й задурно можна, але в мене аж усередині все переверталося, що з такого багатія, як Дулейко з Бервінтів ти лише кожушок узяв. Та він би корову тобі дав, якби ти лише сказав. Міг би великі гроші заробляти.

— Не треба мені грошей, — знизав він плечима. — Я ж не голодую, а збирати не маю для кого.

— А це вже ти сам винен.

— Чого це?

— Що не маєш для кого. Тобі жінка потрібна. І діти.

— Я вже старий, — ухильно буркнув Антоній.

Зоня засміялася.

— Так-таки й старий. Не одна б за тебе пішла.

— Обійдеться.

— Я й сама пішла б. Правду кажу. Пішла б.

Антоній швиденько відвернувся від неї й пробурмотів:

— Ти ці дурниці облиш.

— А чого дурниці? Не бійся. Місяця не минає, щоб до мене хтось не посватався. Не така я вже й погана, хоч і вдова. Минулої неділі ти сам бачив, приїздили з Віцкунів старий Баран і садівник Сивек. Хотіли мене висватати за молодого Мищонека. А я не погодилася, хоча він і молодший за мене, і волоку[7] землі в спадок від батька отримає. А я не хочу. Не такого мені треба чоловіка. А за тебе піду, тільки скажи. І знай, що сам Прокіп був би цьому радий…

— Не мені женитися, Зоню…

— Хіба я тобі не подобаюся?

— Що там подобатися… Ніхто мені не до вподоби, бо я не оженюся.

— А це чому?

— Та от так.

— Баби тобі треба. Хіба ж ні?

— Та ні.

— А щоб же тебе холера вхопила! — вибухнула несподівано Зоня. — Бодай ти на горі стояв, а сонця не бачив! Щоб тебе трясця мордувала! Бодай ти у воді сидів і пити хотів! Чи бач? Такий неприступний? Такий затятий? Добре, добре! Я тобі цього не подарую! Тьху!

І вибігла, почервоніла від гніву, грюкнувши дверима. Проте наступного дня гніву в ній більше не було. Зоня знову дбайливо досипала йому юшки, наливала міцнішого, ніж іншим, чаю й вишкіряла в усмішці рівні білі зуби.

Ніхто з мельникової родини, крім Зоні, не зазирав до Антонієвої прибудови. За винятком малої Наталки. Дівчинка ладна була сидіти тут удень і вночі, якби тільки могла. Вона дуже звикла до Антонія.

Одного дня сказала йому:

— Тітка Зоня чимраз більше чепуриться. Учора на ярмарку червону блузку купила. І мило запахуще. І черевички на таких високих підборах…

— То й добре.

— А я знаю, нащо вона так чепуриться.

— Ну, бо баба, а баби люблять чепуритися.

— Ні, — похитала заперечно головою Наталка. — Вона через те, що хоче з тобою женитися.

— Не мели казна-чого, — буркнув Антоній.

— Це не я, так Віталіс каже. І бабуня теж.

— Дурниці вони кажуть.

Дівчинка сплеснула в долоні.

— Справді? Справді?

— Ну, певне, що дурниці, а ти чого радієш?

— Бо я знаю, чому ти не хочеш тітки Зоні. Ти зі мною оженишся, коли я виросту.

— Авжеж, авжеж, — Антоній погладив її по голові й усміхнувся.

— Оженишся?

— Ти виростай.

Лише з нею він охоче розмовляв і лише до неї іноді всміхався. Він щиро полюбив Наталку. Тож щоразу, коли в неї ставалися напади епілепсії, він дуже хвилювався й обіцяв собі навесні піти до лісу й пошукати цілющих трав, котрі могли б її вилікувати. Скрізь довкола, де люди збирали на продаж чи для власних потреб ромашку, валеріану, м’яту, липовий цвіт, пижмо, блекоту, спориш, листя берези, мак-самосійку, дягель, полин, подорожник, вовчі ягоди, чабрець, шипшину й різні інші лікарські рослини, він ніяк не міг допитатися лише про цю. Не міг пригадати собі назву, і хоча й описував докладно, як виглядає ця рослинка з маленькими вузькими листочками, ніхто не знав ані назви, ані того, чи в тутешніх лісах її можна знайти.

Одного разу Антоній навіть подався до аптеки в Радолишках, сподіваючись там купити. Але аптекар, роздратований довгим поясненням і тим, що сам він такої рослини не знає, наказав йому забиратися геть. Він прогнав його із задоволенням, бо що більше знахарів оселялося в околиці, то гірше йшли справи в аптеці. Успіх, яким користувався знахар із поблизького млина, був як сіль в оці й для місцевого лікаря, доктора Павлицького, і для аптекаря. А розголос був занадто великий, щоб не позбавляти їх обох пацієнтів навіть із містечка.

Коли під час березневої повені люди почали частіше хворіти, а в доктора Павлицького пацієнтів не прибувало, він, порадившись із аптекарем, вирішив діяти. Звернувся з розлогим листом до старости й повітового лікаря, поскаржившись на пошесть знахарів і прохаючи владу втрутитись. Проте службовий процес ішов повільно й відповіді не було. Тим часом стався випадок, який страшенно розгнівав доктора Павлицького. Якогось дня по нього прислали бричку з Ключева. Тамтешній дідич, пан Киякович, страждав від каменів у нирках і часто викликав лікаря, по якого присилали зазвичай рано-вранці. Це було наслідком звичних причин. Пан Киякович вечорами запрошував сусідів на бриджа, не міг утриматися й не перехилити кілька чарок, тож уночі неминуче ставався напад, а на світанку кучер Ігнацій вирушав парою найпрудкіших коней по пана доктора.

Цього разу він з’явився лише пополудні. Тож доктор Павлицький, умостившись у бричці, почав допитуватися, у чому справа. Добродушний Ігнацій, вочевидь не усвідомлюючи, що й кому розповідає, а може, бажаючи дошкулити докторові, який завжди забував дати йому на чай, усе щиросердно розповів. Виявилося, що його, як завжди, послали на світанку, але не по пана доктора, а по цього знахаря, Антонія Косибу, що оселився в Мельника біля містечка.

— Як це? — не повірив доктор. — Вас посилали по знахаря?

— По знахаря.

— Видко, панові Кияковичеві на той світ закортіло.

— Та не дуже йому кортить. Кажуть люди, що той знахар, як когось лікує, то усе мов рукою знімає.

Лікар вибухнув:

— Яка неосвіченість! Яка темрява! Невже ви не розумієте, що звичайний дурень, котрий не лише про медицину, а й про анатомію не може мати жодного поняття — це загроза для людського життя?

— Та я розумію, — буркнув кучер.

— Я вам зараз поясню. Припустімо, що у вас захворів найкращий кінь. До кого ви підете? До ветеринара, чи до першого-ліпшого бовдура, що не відрізнить, де в коня хвіст, а де грива?

Ігнацій засміявся.

— Хто б це не відрізнив… А чого б це я до того призвів, щоб у мене кінь захворів? Якщо про коня дбати, а кінь добрий, то нащо ж доводити до хвороби, бодай не зурочити.

Доктор Павлицький махнув рукою, та вже за хвилину озвався знову:

— Але бачите, ви самі виявилися досить розсудливі, щоб не їздити по того знахаря, а по мене.

— А що було робити? Якби я з порожньою бричкою приїхав, то пан дідич дав би мені по пиці. Тож я поміркував собі й думаю: як той не хоче, то поїду по пана доктора.

— Хто не хоче?

— А отой… знахар Мельників.

— Як це не хоче?

— Бо не хоче. Я, каже, не маю часу до ваших панів їздити. Хіба не бачиш, скільки людей хворих чекає? Каже так, а я дивлюся, справді, людей купа. Мов на базарі в четвер. То я йому й кажу, мовляв, дідич тобі більше заплатить, ніж усі вони разом, тільки, звісно, поможи. То він і каже, мовляв, як дідич хворий, то нехай приїде, як інші. А грошей мені не треба… Що було робити? Завернув коні та й годі. Я ж і сам знаю, що він грошей не бере.

— Але харчі бере, — вигукнув Павлицький.

— Ні, харчів теж не бере! Хіба що, масло, яйця чи ковбасу. Він щира душа.

Лікар зціпив щелепи. Прибувши до маєтку, навіть не дорікав панові Кияковичу, та на зворотній дорозі наказав Ігнацієві заїхати до млина.

Перед млином, точніше, на подвір’ї біля прибудови стояло кільканадцять возів. Випряжені коні байдуже скубли траву. На возах лежали недужі. Семеро чи й восьмеро селян сиділи на колодах під хлівом і курили цигарки.

— Де цей… знахар? — загукав доктор Павлицький.

Один із чоловіків підвівся й показав рукою на двері.

— А в хаті, паночку!

Лікар зістрибнув із брички й штовхнув двері. Уже в сінях у ніздрі вдарив сопух юхтової шкіри, дьогтю й квашеної капусти. У хаті панувала страшенна задуха. Купи мотлоху й бруд, що вкривав підлогу, шибки у вікнах і всі речі… Усе, як і передбачав лікар. Під стіною на лаві сиділа баба з виразними ознаками жовтухи. Здоровенний, кремезний бородань із сивуватим волоссям стояв, схилившись над столом, і змішував якісь сухі трави на брудній шматині.

— Це ви знахар? — гостро запитав доктор Павлицький.

— Я у млині наймит, — відказав коротко Антоній, кинувши непривітний погляд на прибулого.

— Але насмілюєтеся лікувати! Людей отруюєте! Вам відомо, що це загрожує ув’язненням?!

— Чого вам треба і хто ви такий? — спокійно запитав знахар.

— Я лікар, доктор медицини. І не сподівайтеся, що я спокійно дивитимусь, як ви тут людей труїте.

Знахар упорався із травами, зав’язав їх у вузлика і, простягаючи його жінці, пояснив:

— Дві дрібки на кварту води, як я вже казав. Пити гарячим. Натщесерце половину вранці й увечері половину. Зрозуміла?

— Зрозуміла.

— Ну, з Богом.

Баба подякувала і, постогнуючи, вийшла. Знахар сів на лаві й звернувся до лікаря:

— А кого ж це я отруїв, пане?

— Усіх труїте!

— Неправда, пане. Жоден з них не помер.

— Не помер? Але помре! Ви поступово отруюєте їхні організми. Це злочин! Розумієте? Злочин! І я цього не допущу! Я не маю права спокійно на це дивитися. У такому бруді, у такому смороді! Лише на ваших руках більше мікробів, ніж в інфекційній лікарні!

Він роззирнувся з неприхованою огидою.

— Запам’ятайте, що я вам кажу: якщо не припините своєї злочинної практики, вас посадять до в’язниці!

Знахар ледь помітно знизав плечима.

— Немає на те ради! Я нічого поганого не роблю. А в’язниця? Що ж, у в’язниці теж люди живуть, не собаки. А ви на мене, пане докторе, не гнівайтеся.

— Я вас попередив! І раджу припинити. Раджу!

Погрозив йому пальцем і вийшов. З насолодою вдихнув свіже повітря. Ігнацій з козлів кинув на нього сповнений іронії погляд. Доктор Павлицький уже сів до брички, коли на порозі млина побачив Василя, свого колишнього пацієнта. Василь вочевидь чекав на нього, бо вклонився й підійшов до брички.

— Добридень вам, пане докторе.

Він ішов упевненими кроками й стояв прямо. Стояв і дивився просто в очі лікареві.

— От бачите, пане докторе, я видужав, — гордовито сказав він. — Слава Богу, видужав. Антоній вилікував. А ви, пане докторе, казали, що немає жодної надії. На все життя хотіли мене калікою залишити.

— Яким же чином він вас вилікував? — вже не приховуючи свого гніву, запитав лікар.

— Ну, бо він відразу збагнув, що кістки погано були поскладаю. То він їх поламав і знову склав. Тепер я навіть танцювати можу.

— Ну… ну, то вітаю, — буркнув доктор і гукнув до кучера. — Поїхали!

Усю дорогу його терзали лихі думки. Коли приїхав додому, було вже по обіді, проте родина повернулася до столу, щоб він не їв на самоті. Доктор швидко ковтав захололу печеню, намагаючись не показувати, що йому не смакує. Стара Марцися, котра тридцять років тому вчила його ходити, знічено метушилася. Батько сумовито позирав на газету, яку почала йому читати Каміла. Три тижні тому він розбив свої окуляри, а на нові грошей не було. Камілька була вбрана в поруділу сукню, у якій дівчина виглядала жалюгідною й старшою, ніж насправді, мати силкувалася за усмішкою приховати страдницький вираз, який уже не полишав її обличчя. Місяць грязевих ванн повернув би їй здоров’я надовго.

«Боже, Боже, — міркував доктор Павлицький, доїдаючи компот із розварених яблук. — Я ж так їх люблю, ладен усе для них зробити, але дивитися щодня, щогодини на їхню вбогість, це для мене занадто».

Йому здавалося, що кожен їхній жест, кожне слово, кожен куток їхнього вбогого помешкання сповнені гірких докорів на його адресу. Скільки сподівань вони пов’язували з його майбутнім, з практикою, прибутками. Натомість вони вже понад рік сидять у цій дірі, і грошей ледве стає на скромне життя. Якби ж він міг звідси вирватися! Він не боявся роботи. Ладен був поїхати навіть до Африки чи до Гренландії. Але ж вони тут усі померли б від голоду. Він відчував, був упевнений, що у світі на нього чекав би успіх, кар’єра, гроші, проте знав, що він ніколи не наважиться зробити рішучий крок. Павлицький був рабом своїх почуттів, щирих і глибоких. Ці почуття прикували його до родини, до батьків, сестри, навіть до старої Марцисі, прикували немов ланцюги, прикували до маленького дерев’яного будиночка в невеличкому вбогому містечку… Що більше він занурювався в трясовину цього безнадійного животіння, то старанніше уникав можливості поділитися своїм розпачем з рідними. Він був такий вдячний їм, що й вони ніяк не виявляли свого розчарування. І все-таки йому ставало боляче від їхніх думок, які напевне в них виникали. Ці думки незбагненним чином просякали все в цьому домі, сповнювали повітря безмежним смутком, якого не могли прогнати найкраще вдаваний сміх, найгучніші вирази задоволення.

— Був я у цього знахаря, — озвався Павлицький. — Сказав йому правду й порадив, аби він вчасно зупинився із цією своєю практикою.

— А це правда, — запитала Камілька, — що в нього стільки пацієнтів?

— Стільки? — засміявся доктор. — Якби в мене була десята частина того, якби…

Він не договорив і прикусив губу.

Мати швидко, дуже швидко заговорила про кицьку Басю, яка десь поділася, про те, що в середу іменини в Козлицьких, про священникову корову, котра дає на диво багато молока.

Проте Павлицький цього не чув. Щось у ньому закипало, кров шумувала в скронях. Він раптом рвучко відштовхнув від себе недопиту склянку чаю і схопився на ноги.

— А знаєте, чому в нього більше пацієнтів? — вигукнув він. — Знаєте?..

Зустрівся з їхніми переляканими очима, проте вже не міг зупинитися.

— Бо він уміє лікувати, а я не вмію!

— Юреку! — зойкнула мати.

— Так! Так! Не вмію!

— Що ти таке кажеш?

— Пам’ятаєте того мельничука, що ноги мав поламані? Пам’ятаєте?.. Так-от я йому погано їх поскладав. Авжеж, погано. Я не зміг цього зробити, а цей знахар зробив!

Батько поклав йому руку на плече.

— Заспокойся, Юреку. Це твоїх вмінь жодним чином не применшує. Ти не хірург, а терапевт, і не зобов’язаний розумітися на… чужій спеціальності.

Доктор Павлицький засміявся.

— Звичайно! Звичайно! Я не хірург! Але цей знахар теж ні, хай йому дідько. Він селюк! Звичайнісінький наймит у мельника! Та з мене годі! Мені однаково! Я не дам себе заморити голодом! От побачите! Побачите, що і я вмію боротися!

І вийшов, грюкнувши дверима.

Розділ VIII

У містечку Радолишки, там, де вузенька вуличка, що носить імення Наполеона, збігає до Другої Ринкової площі, названої площею Незалежності, стоїть двоповерховий будиночок із червоної цегли, а в ньому на першому поверсі розташовані чотири крамнички. Найбільша з них і найкраща, наріжна — власність пані Михалини Шкопкової. У крамничці можна купити канцелярські товари, поштові й гербові марки, нитки, стрічки, ґудзики, словом, галантерею, а також тютюн та цигарки.

Щоразу, приходячи до Радолишок, Антоній Косиба саме в крамничці пані Шкопкової купував тютюн, цигаркові гільзи й сірники, а ще шовкові нитки.

Сама пані Шкопкова рідко бувала в крамниці. Найчастіше в четвер, бо то ж базарний день. Зазвичай удома в неї було повно роботи із чотирма дітьми й чималим господарством. У крамниці їй допомагала молода дівчина, сирота, що за кімнату, харчі й десять злотих на місяць виконувала обов’язки продавчині чесно й сумлінно.

Пані Шкопкова була здатна оцінити й інші її преваги, передусім те, що Марисю любили покупці. Любили, бо вона з кожним була ввічлива, усміхнена, щира, до того ж, дівчина була вродлива. Ніде правди діти, не один покупець навмисне заходив до крамниці пані Шкопкової, аби погомоніти з Марисею, пожартувати й позалицятися до неї. Пан провізор з аптеки, секретар гміни, ксьондзів небіж, тутешні поміщики, інженери з фабрики — жоден не проминув нагоди, аби заскочити по пачку цигарок чи листівки.

— А ти, Маринько, дивись, — казала пані Шкопкова. — На першого-ліпшого чи там на жонатого уваги не звертай, та вже як трапиться відповідний мужчина, що тебе вподобає, ти з ним балакай мудро. За такого й заміж можна вийти.

Марися сміялася.

— У мене ще є час.

— Часу нам, жінкам, у цих справах завжди мало. А тобі вже, певне, невдовзі двадцять мине. От і час! Я у твоєму віці вже трирічного сина мала. От лише ким-небудь не переймайся та й зависоко не злітай, бо попечешся. Я тобі напевне кажу! Приміром, отим паничем на мотоциклі! Їздити він їздить, але женитися з тобою навіть не подумає. Я таких добре знаю! Знаю! Очі закотить, за ручку вхопить, позітхає, а потім… гріх тяжкий! Не шукай собі лиха.

— Та що це ви таке кажете! — сміялася Марися. — Мені й на думку таке не спадало.

— Ну, ну! Його батько — великий пан. Власник маєтку й фабрики. Сина з якоюсь графинею оженить. Ти це пам’ятай.

— Звичайно. Я ж нічого. Чого це ви про нього? Якщо вже хтось із клієнтів мені й подобається, — пожартувала вона, — то це той старий знахар із млина.

І це була правда. Марися справді любила Антонія Косибу. Передусім її цікавило його вміння. У містечку про нього різні дива розповідали. Подейкували, що до кого він торкнеться, хоч би й до помираючого, то зцілює, а душу дияволу продав. Іще дехто розповідав, що такою силою його Матір Божа Остробрамська наділила; балакали, що він задурно лікує, і навіть знає такі трави, що досить випити, аби покохати того, хто їх дав.

А він завжди був такий сумний, мовчазний, і мав такі добрі очі.

Та й поводився по-іншому, не так, як інші прості люди. Не плював на підлогу, не лаявся, не перебирав товару. Приходив, знімав шапку, говорив коротко, чого йому треба, платив, казав:

— Спасибі, панночко, — та й виходив.

Так було до одного березневого дня. Знахар зайшов до у крамниці, коли почалася злива.

Глянув у вікно й запитав:

— Чи можна, панночко, тут перечекати, доки дощ не мине…

— Та звичайно, звичайно. Сідайте, будь ласка.

Вибігла із-за прилавка й підсунула йому стільця.

— Хто б це під такий дощ, — додала. — А вам і не близько. Сухої нитки не залишиться, доки до млина дійдете.

І тоді він усміхнувся.

— То ви, панночко, знаєте, що я із млина?

— Знаю, — кивнула вона головою. — Ви знахар. Адже тут усі вас знають. Але ви, певне, не тутешній, бо інакше говорите, іншу вимову маєте.

— Я здалеку, із Королівства.

— Моя матуся теж походила з Королівства.

— Пані Шкопкова?

— Ні, моя матуся.

— То ви не донька власниці крамниці?

— Ні. Я тут працюю.

— А матуся де?

— Померла. Чотири роки тому. Від сухот.

На очі їй набігли сльози, та за мить вона додала:

— Якби ви тоді опинилися в наших краях, може, і її б вилікували… Бідна матінка. Не такої долі вона для мене сподівалася. Але ви не думайте, що я жаліюся. Ні! Пані Шкопкова до мене дуже добре ставиться. І я все маю… Хіба що, крім книжок і піаніно.

— А ваш батько?

— Батько був лісником у володіннях княгині Дубанцевої. В Одринецькій пущі. Ах, як там було гарно! Батько там помер. Я тоді була маленькою… Ми залишилися самі з мамою. Бідній матусі доводилося так тяжко працювати Заробляла шиттям, давала уроки музики. Спершу ми жили в Браславі, потім у Свенцянах, і нарешті тут, у Радолишках. Тут матінка померла, і я залишилася сама-самісінька на світі. Мене взяв під опіку колишній ксьондз, а коли він поїхав на іншу парафію, то віддав мене під опіку пані Шкопкової. Добрих людей на світі багато. Але так тяжко, коли не маєш нікого справді близького.

Знахар кивнув головою.

— І мені це знайоме.

— У вас теж немає родини?

— Теж.

— Нікого?

— Нікого.

— Зате у вас є принаймні те, що вас люди люблять, бо ви їх рятуєте. Це має приносити велику втіху, допомагати ближнім, позбавляти їх страждань. Людина тоді справді почувається потрібного, корисною. Тільки не смійтеся з мене, але я з дитинства мріяла стати колись лікарем. Якби матуся була жива… Я вже приготувалася до іспиту за шостий клас і мала їхати до гімназії у Вільні.

Вона сумно посміхнулася й махнула рукою.

— Ах, що там казати!

— То ви, панночко, вчена?

— Я б хотіла такою бути. А тепер уже запізно. Дякувати Богові й за те, що принаймні хліб мені дав.

На прилавку лежало якесь жіноче рукоділля: серветка з барвистими квітами.

— Я навіть на сукенки й різну одежинку можу заробити. От бачите, гаптую. Це для пані Германовичевої з Пісків.

— Гарно гаптуєте.

— Матуся мене навчила.

Отак вони собі гомоніли з півгодини. Коли дощ ущух, знахар попрощався й пішов. Відтоді він дедалі частіше заходив до крамнички Шкопкової й за розмовами затримувався довше. Панну Марисю дуже полюбив. Уже те, що дивився на неї, на її жваве личко, ніжні рученята, світле, гладенько причесане волосся, справляло йому велику приємність. Голос у дівчини був чистий і дзвінкий, її великі блакитні очі дивилися щиро, до того ж, він виразно відчував, що й вона його любить.

Роботи в млині, як то завжди на переднівку, було мало. Почалися весняні роботи в полі, хворіти й лікуватися часу в людей не ставало. Тож і пацієнти так часто не приїздили.

Тому Антоній ходив до містечка кожні два-три дні. Він не просив щось для нього купити, і це звісно, не залишилося непоміченим у родині Прокопа Мельника.

— Щось тебе тягне до Радолишок, — із притиском зауважувала Зоня.

— А що тягне, — жартував Василь. — Він там, певне, до баби ходить.

— Та ну тебе, розумнику, — знехотя бурчав Антоній.

А що на селі нічого приховати неможливо, то невдовзі всі знали, що Антоній просиджує в крамничці пані Шкопкової.

— Ну, що ж, — знизав плечима Прокіп, коли Зоня йому про це розповіла, — то чоловіча справа. Шкопкова баба хоч куди. Не стара ще, та й гроші є. Вдова торговця. А ти чого носа пхаєш до чужого проса?

Якось до млина приїхав мандрівний торговець. Розпакував клунки, і вся родина дивувалася їх вмісту. Чого там тільки не було! І тоненьке фабричне полотно, і ситець барвистий, і шкіряні торбинки, і браслети, і різні намиста. Справжнє багатство.

Жінки від захоплення аж розчервонілися, роздивлялися все, приміряли, мацали. І завзято торгувалися, а торг ускладнювався тим, що торговець брав платню не лише грішми, але й льоном, вовною, сушеними грибами або медом.

Антоній здалеку придивлявся до цього, та коли баби нарешті вгамувалися, зазирнув до клунків і собі. Недовго й вибирав. Узяв відріз шовку на сукню й широкий срібний браслет, інкрустований зеленими скельцями. За це мусив віддати торговцеві чимало мичок льону та добрячий лантух вовни.

Зоня аж почервоніла, спостерігаючи за цим обміном. Вона не мала сумніву, що це для неї. Натомість Ольга була переконана, що Антоній придбав це для малої Наталки.

Та обидві помилялися. Назавтра знахар коло полудня подався до містечка з пакунком під пахвою. Жінки бачили його крізь вікно, і Зоня, як більш запальна, заходилася його лаяти:

— Це для тієї ропухи, тієї старої корови! Бодай він ноги поламав!

Тим часом Антоній живий і неушкоджений дістався містечка. А що в крамниці, як він помітив, зазирнувши у вікно, була якась пані, він почекав, доки та вийде геть, і лише тоді постукав. Панна Марися привітала його, як завжди сердечно:

— Чудова погода, стриєчку! Тепло, мов улітку.

Дівчина називала його стрийком, невідомо, чому. Так їй якось на думку спало. Інші молоді дівчата в околиці боялися Антонія, а вона не відчувала жодного страху. Навпаки, вірила в його доброту й обурено заперечувала щоразу, як хтось переконував її, що знахар із млина з дияволом знається.

— Хто зі злом має справу, — казала вона, — той людей кривдить і живе нечесно. А про нього ніхто нічого поганого сказати не може.

Не існує жодних причин, з яких одна людська істота відчуває симпатію до іншої. Звідки це береться, з повітря чи що. От і Марися не знала, чому полюбила знахаря. Вона просто раділа щоразу, коли він зазирав до крамниці. А того дня раділа ще більше, бо мала до нього прохання.

— Як добре, стриєчку Антонію, що ви прийшли, — мовила вона з усмішкою. — Я вас хочу примусити пообіцяти…

— Як це примусити, панночко?

— А ви пообіцяйте, будь ласка, що виконаєте, коли я про щось попрохаю.

Він погладив бороду й глянув дівчині просто в очі.

— Усе, що зможу.

— То й спасибі вам! Тут на Костельній живе така собі старенька бабуся. Дуже бідна. І от останнім часом ноги в неї так набрякли, що вона геть ходити не може. Вона так мене благала, щоб я вас, стриєчку, попросила, аби ви до неї зайшли й щось порадили.

— Нехай уже, — усміхнувся він. — Піду до неї, хоча я по хатах і не ходжу. Але не задурно.

— Вона дуже вбога, — знічено почала було Марися.

— Не про те йдеться, — перебив її Антоній. — За це, панночко, мусите мені віддячити й узяти цей гостинець.

І сказавши те, поклав на прилавку пакунок.

— Що це таке? — здивувалася дівчина.

— А ви зазирніть, панночко. Воно небагато, але вам згодиться.

Марися розгорнула пакунок і почервоніла.

— Шовк… І браслет…

— Носіть, панночко, на здоров’я й для оздоби.

Марися заперечно похитала головою.

— Я цього прийняти не можу. Ну, ні! Чого б це? Чому ви мені такі подарунки робите?

— Невже відмовляєтеся? — тихо запитав Антоній.

— Але як же я можу від вас узяти! І за що?

— Зроби ласку, панночко. Візьми. Тобі сукня й ці блискітки згодяться, а для мене це велика радість. Наче шматок серця дарую. Не можна відштовхувати. Це з удячності. Удячності за те, що коли до вас, панночко, приходжу, то легше мені якось на душі.

— Але це, мабуть, дорого коштувало!

— Що там коштувало, — махнув рукою Антоній. — Адже ви знаєте, що мені нічого для себе не треба… тобто… я досі так думав, що нічого не треба, а виявилося, що й у мене є свої примхи й забаганки… От, вигадав собі, що треба когось на світі мати, якусь добру душечку, що про неї як згадаєш, то й жити на світі легше людині. Я вже старію. А на старість хочеться тепла. Я тебе, панянко, щиро полюбив. Ну ж бо, бери! Гостинець то не бозна-який, але від щирого серця. Візьми! Ти самотня і я самотній, але моя самотність гірша, бо я старий. Дозволь, панянко, бодай іноді показати, що я тобі добра бажаю.

Дівчину це зворушило. Вона простягнула руки й міцно потиснула його великі спрацьовані долоні.

— Спасибі, спасибі велике, стриєчку Антонію! Я на це не заслуговую, але спасибі.

Увечері, повернувшись додому, вона показала пані Шкопковій отримані подарунки.

— Ти ба, — хитала головою пані Шкопкова. — Дивись, щоб оце твоє передбачення не справдилося.

— Яке ще передбачення?

— А що він із тобою ожениться.

Марися вибухнула сміхом.

— Що ви таке кажете! Видко, що ви зовсім його не знаєте! Він старий, і такі речі йому взагалі на думку не спадають. А зрештою, — уперто додала вона, — він, мабуть, кращий за багатьох молодих.

І говорила вона ці слова майже цілком щиро. Майже тому, що все-таки знала одного молодого хлопця, який дуже їй подобався. Знайомство почалося так само в крамничці, але вже давно, років чи не два тому. То був молодий пан Чинський, син власника Людвикова. Увесь рік його тут не було. Він учився на інженера. Але літо завжди проводив у Людвикові, звідки часто заїжджав до Радолишок. Іноді з батьками автомобілем або гарною бричкою, і тоді хіба що на хвилинку забігав до крамнички пані Шкопкової. Часом верхи або на мотоциклі. Тоді затримувався в крамниці на кілька годин.

Юнак був жвавий, запальний і такий гарний, що другого такого Марися в житті не бачила. Високий, стрункий, чорнявий як смола, засмаглий. Тільки очі мав такі самі блакитні, як і вона, інакше скидався б на цигана. До того ж він був рухливий, веселий, балакучий, коли забігав, здавалося, сповнював собою цілу крамничку. Сміявся, наспівував нові мелодії (дуже гарно співав!), показував різні фокуси. Якось навіть застрибнув на прилавок, чим прикро здивував шофера, який саме по нього прийшов.

А найдужче любила Марися його розповіді. Був іще молодий, на якісь сім років старший за неї, та Боже милий, чого він тільки не набачився, де тільки не встиг побувати! Об’їздив, певне, усю Європу. Був і в Америці й на різних екзотичних островах. А як розповідав! І було що розказувати, бо маючи таку невгамовну вдачу, він увесь час потрапляв у різні пригоди. Витрушував їх одну за одною, мов із рукава.

Може, вона й підозрювала б його у вигадуванні, якби не те, що про його витівки розповідали по всій околиці, і всі знали, які проблеми має старий пан Чинський із сином. Одного разу в Радолишках під час ярмарку він верхи заїхав до шинку й там полаявся з молодим Жарновським з Велишкова, а пізніше відбувся поєдинок. Іншого разу зупинив потяг посеред поля, розіклавши на рейках велике вогнище. У повіті про нього розповідали чимало історій. Та жодна з них не приносила йому сорому чи ганьби.

Хіба що коли йшлося про жінок. Подейкували, що він жодної не пропустив, до кожної, що нагодиться, залицяється, і не одна вже через нього очі виплакала.

Проте Марися в ті плітки не вірила. А не вірила із двох причин. По-перше, не хотіла вірити, а по-друге, мала докази. Пан Лешек на жінок не звертав уваги. Вона сама це бачила. Щоразу, коли засиджувався в крамниці, усі місцеві красуні зліталися сюди одна за одною. Варто було одній угледіти біля крамниці його коня чи мотоцикла, як вона бігцем мчала додому, одягала щонайкращу сукню, підкручувала волосся, вбирала найліпшого капелюшка й приходила буцімто по листівки чи поштовий папір.

А Марися лише сміялася із цього, бо молодий Чинський на них і не дивився.

— Це ви мені покупців скликаєте, пане Лешеку, — казала йому Марися, коли вони залишалися в крамниці самі. — Пані Шкопкова мала би вам дякувати.

— Якщо прийде ще якась, покажу їй язика! — заявляв він, удаючи розгніваного.

І треба ж було, аби за кілька хвилин прийшла пані аптекарка. Вичепурена, мов на бал, а напахчена так, що в крамниці аж дихати було важко. Чинський, недовго думаючи, язика, щоправда, не показав, зате зробив гірше: заходився вдавати, наче чхає. А почавши, чхав безперестанку весь час, аж доки напахчена парфумами пані не вилетіла із крамнички мов куля, уся почервоніла й напівпритомна від гніву.

Відтоді вона зненавиділа Марисю й щоразу, зустрівши пані Шкопкову, запевняла, що не купить у її крамниці нічого й на гріш, доки там працюватиме ця огидна дівчина.

Пані Шкопкову засмутила втрата клієнтки, вона навіть вичитала Марисі, щоправда, сама не знаючи, у чому полягає її провина, проте не звільнила.

Пані аптекарка була, може, не дуже молодою, проте без сумніву вродливою. Проте пан Лешек не звертав уваги й на молодших, навіть на тих, що розкішно вбиралися чи походили з порядних родин, як-от ксьондзова небога, як донька дорожнього інженера чи панна Павлицька, сестра доктора. Звичайно, Марисі це лестило. Тим більше, що Лешек був страшенно зарозумілий, і дівчина вважала це його великою вадою. Із нею він завжди був веселим і поводився просто, проте до інших ставився з погордою. Як із рівними розмовляв лише із заможними поміщиками, на решту дивився зверхньо. Часто повторював, що його мати походить із графського дому, а батько — з магнатської, сенаторської родини, і що в цілому воєводстві, окрім Радзивиллів і Тишкевичів, ніхто не має права гнути кирпу дужче, ніж Чинські.

Якось Марися не витримала й сказала йому з іронічною посмішкою:

— Дуже кумедне видовище, коли такий молодий, поважний пан, що дуже гонориться, намагаючись заімпонувати бідній продавчині.

Він страшенно знітився й став запевняти, що зовсім не мав такого наміру.

— Не думайте, панно Марисю, що я насправді такий дурний сноб.

— Я так не думаю, — холодно відказала та. — Зате мені здається, що ви дуже тактовно підкреслюєте суспільні відмінності між мною та вами…

— Панно Марисю!

— …і ця послуга, яку ви мені робите, витрачаючи свій дорогоцінний час на розмови з дурненькою й бідною продавчинею з маленького містечка…

— Панно Марисю! Не примушуйте мене сердитися!

— Я такого наміру не маю, пане. Мій обов’язок — це бути ввічливою із клієнтами. І тому я хочу ще раз попрохати пробачення, бо мені треба підмести в крамниці, а пилюка може зашкодити вашому дорогоцінному здоров’ю, не кажучи вже про лондонський костюм.

— То ви он як? — Чинський схопився й зблід.

— Так, пане.

— Панно Марисю!

— Загорнути ще щось? — вона силувано всміхнулася, нахиляючись над прилавком.

Чинський щосили ляснув себе тростиною по халяві.

— Я сам себе загорну, хай йому біс! Прощавайте! Довго ж ви мене тут не побачите!

— Щасливої дороги…

— А хай йому грець! — вилаявся юнак.

Вибіг із крамниці, скочив у сідло й миттю помчав галопом. Марися крізь вікно бачила, як він наче божевільний, перетнув незабруковану площу Незалежності, здіймаючи хмару куряви.

Дівчина сіла й задумалася. Вона знала, що вчинила слушно, що цього зарозумілого панича слід було провчити, і все-таки їй було його шкода.

— Довго я його не побачу… Мабуть, більше ніколи, — зітхнула вона. — Нічого не вдієш. Може, воно й на краще.

Наступного дня, коли вона о восьмій відчиняла крамницю, біля дверей уже чекав лісник із Людвикова. Він приніс листа. У ньому Чинський писав, що йому отруєно всі канікули, а все через неї, що він такого від неї не сподівався, що вона неправильно зрозуміла всі його наміри, що скривдила його й образила, та позаяк і він повівся нечемно, то вважає своїм джентльменським обов’язком попрохати в неї пробачення.

«А щоб потопити всі ці гіркі спогади, — писав він насамкінець, — я їду до Вільна, і так питиму, що мене напевне чорти візьмуть, як Ви того й бажаєте».

— Буде відповідь, панянко? — запитав лісник.

Марися замислилася. Ні, що вона може йому написати?

Нащо це все?

— Відповіді не буде, — відповіла вона. — Перекажіть лише паничеві, що я бажаю йому всього найкращого.

Минули три тижні, а Чинський не з’явився. Вона трохи за ним сумувала, і навіть ворожила, чи прийде він і чи зайде до крамниці. Третього тижня прийшла від нього телеграма. Марися не йняла віри: то була перша телеграма, яку вона отримала в житті. Надіслано її було із Криниці, а зміст був такий:

«Світ нудний крп, життя нічого не варте крп, чи аптекарка пахтиться крп, ви найвродливіша дівчина в Центральній Європі, шкода крп Лех».

За три дні в Радолишках затуркотів мотоцикл, оголошуючи всьому містечку, що молодий пан Чинський повернувся в рідні краї. Марися ледве встигла підбігти до люстерка й поправити зачіску, а він уже був у крамниці. Дівчина була йому дуже вдячна за цей приїзд, але нічим не виказала свого ставлення. Боялася, аби він не подумав, що їй залежить на його товаристві. Це знову розсердило Чинського й зіпсувало йому сподівану приємну зустріч.

Обмінявшись із Марисею кількома фразами, він сказав:

— Ви засуджуєте мій снобізм, але сноби мають одну перевагу: уміють бути чемними навіть тоді, коли їм цього не хочеться.

Марися хотіла запевнити його, що вона зовсім не мусить вдавати чемність, що своїм поверненням і тим, що не забув про неї там, у Криниці, він справив їй велику радість… Та замість цього процідила:

— Я не сумніваюся, що ваша ввічливість саме такого штибу.

Чинський пронизав її сповненим ненависті поглядом.

— Авжеж! Ви праві!

— У мене й сумнівів немає.

— Тим краще.

— Я лише дивуюся. Що ви так силкуєтеся здаватися чемним.

Він засміявся, як сам гадав, знущально.

— Ні, аж ніяк. Це виходить автоматично. Бачте, саме виховання виробило в мені автоматизм ввічливих форм для спілкування з людьми…

Дівчина схилила голову.

— Я цим захоплююся.

Він рвучко відвернувся від неї. Марися не бачила його обличчя, але була переконана, що він зціпив зуби.

Дівчина знову палко запрагнула згоди. Розуміла, що слід сказати щось примирливе, що вона ставиться до нього несправедливо, що він більше ніколи не повернеться, якщо не почує від неї жодного доброго слова. Розуміла, проте не могла спромогтися на капітуляцію.

— Прощавайте, — сказав він і, не чекаючи відповіді, швидко вийшов.

Марися не розплакалася лише тому, що до крамнички увійшла якась жінка.

Усе це сталося минулого року. До кінця канікул Чинський жодного разу не з’явився в Радолишках. Потому настала зима, довга зима, а за нею весна. Про молодого Чинського завжди трохи пліткували, до Марисі долітали різні чутки. Здається, він був на практиці за кордоном. Здається, мав оженитися з якоюсь баронесою з Познанського воєводства, кажуть, її батьки навіть приїздили до Людвикова.

Усе це Марися вислуховувала досить байдуже. Вона усвідомлювала, що їй не слід плекати щодо молодого Чинського жодних сподівань. І все-таки їй було невідь-чому прикро.

Узимку до Радолишок привезли кіно. Облаштували його в пожежній стодолі, де, незважаючи на страшенну холоднечу, протягом трьох вечорів не забракло глядачів. Показували американські фільми, а пані Шкопкова, хоча й не раз чула, як у костьолі засуджують великосвітську розпусту, що її демонструють у кіно, наважилася цю розпусту нарешті побачити на власні очі й переконатися, чи справді це так небезпечно. Побоюючись, що багатьох речей вона не зрозуміє, пані Шкопкова взяла із собою Марисю — з огляду на її освіченість і ще й тому, що Марися раніше вже в кіно бувала.

Марися й справді бачила кіно в таких містечках, як Браслав і Свенцяни, проте тоді була ще дитиною. Тепер же вона розмірковувала над змістом фільмів, а особливо ж їй подобався один. То була історія молодої сільської дівчини, на яку в її рідних краях ніхто не звертав уваги, вважаючи дівчину темною й затурканою. Та коли вона опинилася у великому місті, у розкішному магазині, куди щодня ходять тисячі покупців, із нею познайомився й покохав її такий собі славетний і багатий художник, який добачив у ній вроду, граційність і чудову вдачу.

«Так, — меланхолійно думала Марися. — Хтозна, може, у великому місті це й можливо, та якби вона залишилася на селі, навряд чи їй би так пощастило».

А про себе знала, що вона звідси ніколи не вирветься. А тут… хто міг би бути цим мужчиною, який у неї закохається й ожениться?.. У неї було досить здорового глузду, щоб і на мить не розраховувати на сина власника Людвикова. І його батьки на таке б не згодилися, і йому самому ніколи б таке на думку не спало, та й вона сама не хотіла би стати дружиною такого пана. Його родичам і знайомим вона виносила із крамниці до брички пакунки, невже він міг би потому сприймати її як рівню.

Та зовсім по-іншому сприймала б вона своє майбутнє, якби пан Лешек був звичайним незаможним чиновником чи ремісником, або навіть сільським господарем.

— О, тоді все було би зовсім інакше!

Вона вважала його взірцем чоловічої краси. На жодному фото кіноактора, на жодній листівці в крамниці (а їх тут було доволі) вона не бачила такого привабливого юнака. Їй подобалося в ньому геть усе. Ба, навіть ця його гордовитість не вадила аж занадто, і на неї, зрештою, можна було б і не зважати. І якби він був скромною людиною і де-небудь працював, то напевне не мав би таких поглядів.

Настала весна, і Марися якщо й згадувала про Чинського, то як про героя своїх мрій, а не про майбутнього власника Людвикова.

Його постать посідала в уяві дівчини може й не надто велике, проте стале місце. Настільки стале, що там не було вільного місця для інших. В околиці не бракувало молодих чоловіків, які звертали увагу на Марисю, не приховуючи свого захоплення. Та на неї це не справляло жодного враження.

Прийшов червень, спекотний, буйний червень. Містечко, оточене хвилями зеленого моря полів, нагадувало букет могутніх крон тополь, лип та берез, під якими ховалися, мов скромні квіти, білі й червоні будиночки, ледь помітні, бо густо порослі ясмином, бузком і таволгою. У святкові дні після довгої прогулянки здавалося, що немає на світі затишнішого й прекраснішого куточка. Здалеку не видко було вибоїстих немощених вулиць і куп сміття на подвір’ях або свиней, що розляглись у багнюці.

Сонце сяяло на чистому небі, на полях повівав запашний, лагідний вітерець, а на серці було легко й радісно.

У будні Марися виходила із крамниці лише по сьомій. А всередині спека була просто нестерпна. Нещодавно посаджені молоді деревця не давали затінку, або ж давали його дуже мало, стіни нагрівалися так, що всі тютюнові вироби доводилося на ніч заносити до льоху, щоб не пересохли. Зате увечері Марися чимшвидше зачиняла крамницю і, перш ніж повернутися додому, бігла на Жвирівку. Це була мілка річечка, що її влітку курка могла перебрести, не замочивши пір’я, але у двох місцях, перед дорогою й за костьолом, вона розливалася й утворювала два величенькі й доволі глибокі ставки. Біля дороги купалися чоловіки, а за костьолом жінки, переважно молоді дівчата.

Після купання було ще досить часу, щоб допомогти пані Шкопковій по господарству, а потім сісти почитати книжку. У парафіяльній бібліотеці й невеличкій книгозбірні місцевої школи Марися вже давно перечитала все. Траплялося іноді позичити якийсь роман чи томик віршів у когось із нечисленних інтелігентів. А книжок їй дуже бракувало. Багато з них вона знала чи не напам’ять, навіть дві французькі й одну німецьку, які читала часто, щоб не забути мови.

Французька — то був старий і пошарпаний том віршів Мюссе, власність колишнього ксьондза. Одного разу вона саме читала її, коли прийшов старий, любий гість — знахар із млина.

— А що це ви, панночко, читаєте? — поцікавився. Отак просто.

— Це вірші, дуже гарні вірші… Поезія. Але по-французькому.

— По-французькому?

— Так, стриєчку. Їх написав Мюссе.

Знахар підсунув книжку до себе, схилився над нею, і Марисі здавалося, що він намагається читати. Його вуста ледь помітно рухалися, та за мить він випростався.

Був геть блідий, а очі наче потьмяніли.

— Що з вами, стриєчку Антонію? — запитала вона здивовано й трохи злякано.

— Ні, нічого… — він потрусив головою й стиснув руками скроні.

— Сядьте, стриєчку, — дівчина вибігла із-за прилавка й підсунула йому стільця. — Спека нині страшенна, певне, вам це зашкодило.

— Ні, заспокойтеся, панянко. Уже минулося.

— То й слава Богу! А я злякалася… А про цю книжку, то послухайте, будь ласка, яка це чудова мова. Гадаю, її можна не знати, проте однаково відчути її красу, особливо у віршах.

Перегорнула кілька сторінок і почала читати. Якби вона бодай на мить відірвала очі від книжки, то побачила би, що з Антонієм Косибою діється щось недобре. Але вона читала собі. Насолоджувалася плавністю й звучанням рядків, легкою римою й зворушливим змістом почуттів поета, що оплакував розпач двох сердець, що їх жорстоко розлучила сліпа доля, і які поступово дедалі слабше відчували тугу, тугу, котра зробилася єдиним сенсом і причиною існування.

Закінчила й підняла голову. І побачила напівпритомні очі знахаря, що пильно вдивлялися в неї.

— Що з вами? — схопилася вона.

І раптом почула, як він повторив, точнісінько повторив останній рядок. Вона не могла помилятися, хоча знахар говорив хрипко й дуже тихо.

— Ви… ви… — почала вона, але він, наче силкуючись щось пригадати, сказав:

— Так… сліпа примха долі. Мов дерево, видерте з корінням… Що це… що це…

Він устав і похитнувся.

— Боже милий! Стриєчку Антонію! Стрийку! — вигукнула вона.

— Мені паморочиться в голові, — озвався він, важко дихаючи. — Паморочиться, ніби я от-от збожеволію… Що то за коні там їдуть?.. Нащо я прийшов? По тютюн… Скажіть, панянко, що-небудь… Говоріть до мене…

Марися швидше інтуїтивно зрозуміла, про що він прохав. Почала швидко говорити, що це коні з Пісків, що певне, пані Германовичева приїхала щось купувати або дати часточку на службу Божу по чоловікові, вона так щомісяця робить…

Говорила усе, що на думку спадало й водночас тримала знахаря за його великі, важкі долоні.

Поступово він заспокоювався. Сів і важко дихав. Марися принесла йому склянку води, а тоді збігала до льоху по тютюн і загорнула покупку. А що вже доходила сьома, вирішила, що не відпустить стрийка самого.

— Посидьте, будь ласка, ще чверть годинки, а потім я зачиню крамницю й трошки вас проведу. Добре?

— Навіщо, панянко, я й сам дійду.

— Але я хочу прогулятися.

— Добре, — мляво погодився він.

— А може, закурите цигарку? Я зроблю.

— Закурю, — кивнув він головою.

Коли вони вже йшли дорогою, Антоній поступово заспокоювався.

— Зі мною таке буває, — сказав він. — Певне, щось у мозку. Давно вже, дуже давно цього не ставалося.

— Дасть Бог, таке більше не повториться, — дівчина лагідно усміхнулася йому. — Це, певне, від сонця.

Але він заперечно похитав головою.

— Ні, люба панянко! Не від сонця.

— Тоді від чого?

Він довго мовчав, аж нарешті зітхнув:

— Сам не знаю.

А за мить додав:

— І не питайте мене, бо якщо почну про це думати, почну напружувати пам’ять, то воно знову повернеться.

— Добре, стриєчку Антонію. Поговоримо про щось інше.

— Ні, не треба, панянко. Повертайтеся. Задалека дорога для ваших маленьких ніжок.

— Де там, ніякі не маленькі. Та якщо ви, може, хочете залишитися на самоті, то я повернуся.

Він зупинився, усміхнувся, легенько пригорнув її до себе й обережно поцілував у чоло.

— Хай тобі Бог віддячить, панянко, — тихо мовив і пішов.

Марися повернула в бік містечка. Несподіваний учинок і поцілунок цього чоловіка не лише не виявився для неї прикрістю, а немовби навпаки заспокоїв після нещодавніх переживань. Вона ще виразніше відчула, що в особі старого знахаря знайшла істоту із щирим і рідним серцем. Так, вона була переконана, що ніхто на світі не плекав до неї ніжніших і кращих почуттів і що у випадку якогось нещастя лише він один не відмовився би їй допомогти.

Та зрозуміла вона й те, що цей її добрий друг і сам потребує допомоги, що його вочевидь спіткало якесь велике нещастя, а в душі діється щось незбагненне й таємниче.

Напад, свідком якого вона стала в крамниці, навіював тисячі фантастичних припущень. Як на здоровий глузд, то будь-яке з них було недоречним, проте обираючи між сірістю й неправдоподібністю, Марися воліла друге. Тому їй і здавалося, що Антоній Косиба, знахар із млина — це загадковий романтичний герой, можливо, який-небудь принц у вбогому вбранні, або нещасний, що вчинив колись злочин — звичайно, мимоволі або в стані афекту — і прирік себе на життя в бідності й жертовність на благо інших.

Ні, вона не помилялася, не могла помилятися, коли виразно чула з його вуст слова французького вірша. Звичайний селянин не міг би їх так повторити. Зрештою, він зрозумів зміст вірша! Як можна було це пояснити?

«Припустімо, — думала вона, — що отак мандруючи, він колись дійшов до Франції чи Бельгії. Це цілком можливо. Багато селян емігрує, а потім повертається».

Проте такий підхід до справи й розгадка таємниці були занадто прозаїчними. Зрештою, якби так було насправді, то чому це так його вразило? Може, за цим криється якась трагедія? Безсумнівно, вірш про щось йому нагадав, пробудив якісь болісні спогади.

«Він і справді дуже незвичайна людина», — вирішила Марися.

І вона вірила в це, пригадуючи собі деталі, які підтверджували її переконання. Спосіб життя цього чоловіка зовні, проте лише зовні нагадував життя інших простих людей. Його делікатність, великодушність, шляхетність…

Марися була певна, що натрапила на слід справжньої таємниці, і вона вирішила розплутати її. Дівчина ще не знала, як саме це зробити, проте розуміла, що не заспокоїться, доки не знайде розгадки.

А тим часом сталися події, які спрямували її думки й зацікавлення геть в іншому напрямку.

Розділ IX

Десь у середині червня рано-вранці на ринковій площі зупинився великий темно-синій автомобіль. У Радолишках його знали геть усі, бо ж належав він панові з Людвикова. Авто зупинилося біля колоніальної крамниці Мордка Рабинова. З вікон крамнички пані Михалини Шкопкової було добре видно, як спершу вийшов пан Чинський, тоді його дружина й нарешті їхній син, пан Лешек.

Марися відсахнулася. Устигла тільки помітити, що молодий інженер іще більше схуд, і що був убраний у дуже світлий, попелястого кольору костюм, у якому він здавався ще вродливішим, ніж завжди. Дівчина була певна, що двері от-от відчиняться, і пан Лешек увійде. Здивовано відзначила, що серце калатає дедалі швидше. Подумала, що вона, мабуть, почервоніла, і що він іще подумає, наче це через нього.

Вона вже не раз подумки прикидала, як його зустріне. Але тепер, коли він був так близько, не могла пригадати жодного зі своїх планів. Знала одне: що радіє, дуже нерозважно радіє його приїздові.

Сіла за прилавком і заходилася пильно гаптувати. Хотіла, аби він її такою й побачив, коли прийде.

«Найкраще нічого не планувати, — вирішила Марися, — а повестися відповідно до того, як він себе поведе. Адже він може лише увійти й попрохати пачку цигарок… Як звичайнісінький покупець…»

Це був би жахливий учинок з його боку, від самої лише думки про це Марисі робилося невимовно сумно, тим більше, що вона дужче, аніж будь-коли відчувала, що минулої осені повелася з ним нечемно й несправедливо.

«Навіть, якщо він лише попросить цигарки, — думала вона, — я мушу бути з ним увічливою. Хоч би він швидше прийшов!»

Проте він не прийшов узагалі.

Прочекавши отак із чверть години, Марися обережно наблизилася до вікна лише аби побачити, як Чинські сідають до авто. Машина розвернулася й рушила в бік Людвикова.

— Поїхав, — голосно мовила Марися, і в цю першу мить їй стало невимовно прикро.

Лише ввечері, лежачи в ліжку, вона почала міркувати про це, і дійшла висновку, що це ще нічого не означає. Навіть, якщо він і збирався зайти до неї, то не зробив цього вочевидь через те, що батьки поспішали, а він не хотів привертати їхньої уваги до знайомства з нею, знайомства, яке б їм явно не сподобалося. Заснула спокійно.

Проте назавтра біля полудня вона розхвилювалася, почувши знайоме гуркотіння двигуна. Його було чутно вже здалеку. І на Марисине здивування, темп цього гуркотіння зовсім не зменшувався. Справді, мотоцикл із ревом перетнув площу, майнув у вікнах і помчав далі.

«Може, він ще заверне?» — думала Марися, знаючи, що ошукує сама себе.

Стало цілком зрозуміло, що він про неї забув, і що не має найменшого наміру побачити її знову.

«То он воно як… — сказала дівчина до себе. — То й добре…»

Але добре не було. Гаптувати вона не могла. Руки тремтіли. Кілька разів укололася в палець. Ні про що інше думати не виходило. Якщо він поїхав дорогою, то напевне до Зеновичів. Ці Зеновичі — дуже багаті люди, і мають двох доньок на виданні. Про молодого Чинського давно говорили, що він ожениться з однією з них. Але тоді хіба можливі оті чутки про баронесу з Польщі?

«Зрештою, — з гіркотою думала Марися, — Боже мій! Хіба мене це стосується? Нехай собі одружується, із ким хоче. Бажаю йому знайти найвродливішу й найвідповіднішу дружину. Але з його боку це так негарно, що він не зайде навіть перекинутися кількома словами. Я ж бо його не вкушу. І мені нічого від нього не потрібно».

Чинський повертався біля сьомої. Двері крамнички цілком випадково були відчинені, і Марися (так само випадково) стояла на порозі.

Проїхав повз. Навіть не озирнувся. Навіть на неї не глянув.

«Може, воно й на краще, — утішала себе Марися. — Пані Шкопкова має рацію, я не повинна задурювати собі ним голову».

Того ж таки вечора начальник місцевої пошти, пан Собек, був приємно вражений. Зустрів панну Марисю, як та поверталася додому, і коли запропонував їй прогулянку до Трьох Грушок, дівчина погодилася не вагаючись. Нічого дивного в тім би не було, якби йшлося про будь-яку іншу дівчину з Радолишок. Собек сміливо міг зарахувати себе до тих мужчин, що мають успіх у протилежної статі. Був молодий, непоганий на вроду, мав державну посаду з перспективою кар’єри, бо ж усім було відомо, що його дядько — неабияка персона в окружній дирекції. Крім того, пан Собек чудово грав на мандоліні, на прегарній, інкрустованій перламутром мандоліні, із якою в неробочі години ніколи не розлучався.

Оця мандоліна, а також інші вказані риси пана Собека помітно приваблювали молодих панянок. Усіх, чи то пак, майже усіх, з одним, проте, винятком, причому дуже прикрим для пана Собека. Марися, щоправда, завжди була з ним увічливою, проте ніколи не виявляла бажання ближче познайомитися й неодмінно відмовлялася від пропозиції піти на ковзанку, прогулянку чи на вечірку.

Якби пан Собек належав до чоловіків амбіційних, то давно вже припинив би свої спроби сподобатися Марисі. Але він був статечним, поважним хлопцем, примх чи капризів не мав, відсутністю терплячості не грішив, а що відзначався стійкістю сподобань, то час від часу повторював свої пропозиції.

І от того дня він таки переконався, що обрав слушну тактику.

Вони йшли поруч дорогою, добре знаною молодим і старим мешканцям Радолишок, до Трьох Грушок, дорогою, що нею колись старі, а тепер молоді, ходили парами, і яку пані аптекарка в’їдливо називала Коров’ячим променадом, бо туди й корів на пасовисько гнали.

З вікон плебанії, звідки ксьондз, що турбувався про моральність своїх парафіян, бачив цю дорогу мов на долоні й міг доволі чітко сказати, скільки наступного року відбудеться шлюбів, і хто саме вінчатиметься. Досить було помітити, що той чи інший парубок «вчащає» на прогулянки постійно з однією й тією самою панною. Висловлюючись звичайною мовою, казали, що «він із нею ходить», а це у свою чергу сприймалося як обітниця шлюбу, а в найгіршому випадку — як незаперечний прояв кохання. Чому це вбачалося саме в «ходінні», а не стоянні, сіданні чи іншій будь-якій зміні позиції людського тіла, у Радолишках ніхто не замислювався, і вже напевне не думав про це під час першої своєї прогулянки до Трьох Грушок із Марисею пан Собек.

Він думав тільки про панну Марисю, про те, що вона вбога, але дуже освічена і з кращими манерами, ніж в інших дівчат, що вона точно вродливіша за будь-яку з них, і що такої дружини не посоромився б навіть державний чиновник надзвичайно високого рангу. Свої ж думки він виражав тим, що тихенько бренькав на інструменті (він полюбляв сам так називати свою мандоліну) мелодію модного танго: «Чи покохаєш ти мене колись, Лоліто…»

На жаль, панна Марися, хоча й розуміла делікатний натяк танго, хоча й здогадувалася про наміри віртуоза, хоч і відчувала певну вдячність за таку честь, проте настрою партнера не поділяла. Вона навмисне пішла на прогулянку з паном Собеком, щоб розважитися, переконати себе, що Собек — людина порядна, і вона не повинна його уникати, бо він був би для неї відповідним чоловіком. Навіть ідеальним. Він не пив, не влаштовував скандалів, не гасав на мотоциклі, зате відзначався неабиякою сталістю. Не те, що дехто!.. Що з того, що він не такий розумний і манери в нього не такі вишукані. Цим нікого не зганьбиш…

Та всі ці аргументи, добра воля й прогулянка, що закінчилася лише коли зійшов місяць, романтичний настрій, прикрашений музикою й розмовами, виявилися ні до чого: Марися повернулася додому знеохочена, сумна й вирішила ніколи більше не ходити на прогулянки до Трьох Грушок ані з паном Собеком, ані будь із ким іншим.

Уночі їй наснився страшний сон. Вона бачила себе й молодого Чинського. Вони їхали мотоциклом із шаленою швидкістю, втікали від пожежі, яка їх весь час наздоганяла. І раптом перед ними опинилася прірва, вони впали на кам’янисте дно… Було так багато крові, а він сказав:

— Я помираю через тебе.

І вона відчула, що теж помирає й почала кликати на допомогу.

Коли розплющила очі й отямилася від сну, побачила, що над нею схилилася пані Шкопкова.

— Куди ніч — туди й сон! — сказала вона. — Що тобі наснилося, що ти так кричала?

У першу хвилину Марися хотіла розповісти їй усе, та пригадала собі, що пані Шкопкова вміє тлумачити сни, тож вирішила промовчати. Може, сон означав щось погане для пана Чинського, якого пані Шкопкова однаково не любила. Вона тільки й шукала нагоди, аби сказати йому щось неприємне.

— Я кричала? Сама не знаю, чому, — сказала Марися. — Може, щось і снилося. Сни так легко забуваються.

Проте Марися не забула. Назавтра, побачивши коней з Людвикова і пана Леха в бричці, вона аж здригнулася. Була певна, що цього разу він зайде.

Та вона помилялася. Він прислав по цигарки кучера! Кучера!

Чинський вочевидь уникав зустрічатися з нею. Подальші події остаточно це підтвердили. Не було й дня, аби він не з’являвся в містечку чи не проїздив його вулицями. Іноді бричкою іноді верхи, а найчастіше мотоциклом. Минулого року він ніколи тут так часто не бував. Тепер, видко, робив це на злість Марисі або з якихось інших причин, про які вона не знала.

Щоразу, коли пан Лешек був без мотоциклетних окулярів, вона бачила, що його обличчя схудло, змарніло й набуло якогось похмурого, майже затятого виразу.

«Може, його спіткало щось погане?» — занепокоїлася Марися й відразу висварила себе за це незрозуміле хвилювання: чого це вона ним переймається?!

Зрештою, вона до всього збайдужіла. Не підхоплювалася до вікна, почувши гуркотіння мотоцикла чи тупотіння копит, намагалася взагалі цього не чути.

І от, коли вона вже геть утратила надію — сталося.

Це було двадцять четвертого червня. Від самого ранку в крамниці було багато покупців, як завжди в день іменин ксьондза: усі купували вітальні листівки. Школярі, з дитячого садка, із притулку, черниці й інші. Лише біля дев’ятої все вгамувалося, і Марися змогла спуститися до льоху по тютюнові вироби, аби бодай кілька пачок розікласти на вітрині. Поклала до кишені фартушка, і стрімкою драбинкою піднялася нагору. Озирнулася — і аж пополотніла: він стояв за два кроки від неї.

Вона й не знала, чи вирвався в неї крик, не бачила, що з фартушка висипалися на землю пачки із цигарками. Розуміла тільки, що світ вирує в якомусь шаленому, божевільному темпі, і що вона точно впала б, якби Чинський не тримав її міцно в обіймах.

Щоразу, коли вона потім намагалася хвилина за хвилиною, мить за миттю відтворити у своїй пам’яті цю величезну, цю чудову подію — нічого не виходило. Пригадувала тільки гострий, мовби розгніваний погляд його чорних очей, а тоді майже болючі обійми і безладні слова, яких вона тоді не розуміла, але чий зміст проникав їй просто в кров.

А тоді до крамниці хтось увійшов, і вони відсахнулися одне від одного, напівпритомні.

Покупець, певне, вирішив, що вона очманіла. Не могла збагнути, про що йому йдеться, не могла порахувати, скільки він винен. Коли клієнт нарешті вийшов з пакунком, дівчина вибухнула сміхом.

— Я геть очамріла! Що я давала йому замість паперу? Боже! Ви тільки гляньте!

Показувала йому на розкладені на прилавку різні предмети, і сміялася, сміялася, не могла погамувати цього радісного сміху.

Щось у ній тремтіло, щось тріпотіло. Щось зроджувалося до життя, нового, чудового, світлого, крилатого, мов великий білий птах.

Чинський стояв непорушно й захоплено дивився на неї. Колись він написав до неї в телеграмі, що вважає її найвродливішою дівчиною… Але тепер вона була такою прекрасною, якою він її ніколи ще не бачив.

— Оце гарно! Дуже гарно, — говорила вона. — Приїздити стільки разів і не зайти до мене! Я вже гадала, що ви образилися.

— Образився? Ви жартуєте! Я вас ненавидів!

— За що?

— За те, що не міг вас забути, панно Марисю. За те, що ані розважатися, ані працювати не міг.

— І тому, проїжджаючи повз крамницю, ви відверталися в інший бік?

— Так! Саме тому. Я знав, що не подобаюся вам, що ви на мене не звертаєте уваги! Жодна жінка ніколи так до мене не ставилася. Отож я дав собі слово честі, що більше ніколи вас не побачу.

— Тоді ви зробили аж два поганих учинки: спершу дали слово, а потому його зламали.

Чинський заперечно похитав головою.

— Панно Марисю, ви б не засуджували мене, якби розуміли, що таке туга.

— Як це? — обурилася вона. — Як це я не знаю, що таке туга? Я знаю чи не краще за вас.

— Ні! — махнув він рукою. — Це неможливо. Ви найменшого уявлення не маєте про тугу. Ви знаєте, я часом думав, що збожеволів?.. Так! Збожеволів! Не вірите? Тоді гляньте.

І витягнув із кишені маленьку рожеву книжечку.

— Знаєте, що це таке?

— Ні.

— Це квиток на корабель до Бразилії. За чверть години до відплиття я забрав свої чемодани з каюти й замість до Бразилії, поїхав до Людвикова. Я не міг, просто не міг! А вже потім були найбільші муки! Я намагався дотриматися своєї обіцянки, але не міг відмовитися від приїздів до Радолишок. Мені не можна було шукати зустрічі з вами, але ж це могло статися випадково. Правда? Тоді б я не порушив обіцянки.

Марися раптом споважніла.

— Здається, ви вчинили погано, не дотримуючись даного собі слова.

— Чому? — обурився він.

— Бо… ви мали рацію, коли не хотіли бачитися зі мною.

— Я був ідіотом! — вигукнув він.

— Ні, ви були розсудливим. Заради нас обох… Адже це не має жодного сенсу.

— Он як? Невже ви мене справді ненавидите настільки, що не хочете навіть бачити?

Марися глянула йому просто в очі.

— Ні, пане! Буду з вами щирою. І я сумувала за вами дуже, дуже…

— Марисенько! — простягнув до неї руки.

Вона похитала головою.

— Зараз, я все скажу. Почекайте. Я дуже сумувала. Мені було погано… Так погано. Я навіть… плакала…

— Моя ти єдина! Скарбе мій!

— Але, — продовжувала вона, — я дійшла висновку, що легше забуду вас, якщо ми не бачитимемося. Бо що буде з нашого знайомства? Ви достатньо розумний, щоб знати це краще за мене.

— Ні, — перебив він її, — я справді достатньо розумний, аби бачити, що ви не маєте рації, панно Марисю. Я вас кохаю. Ви, звісно, не можете збагнути, що таке кохання. Але я вам подобаюся. І було би божевіллям прирікати нас на подальшу розлуку. Ви питаєте, що буде з нашого знайомства? А хіба мало важить сама можливість бачитися, самі розмови, сама дружба? Хіба вам шкода бачитися зі мною… Послухайте мене!

Вона слухала уважно й не могла заперечити, не могла тим більше, що сама хотіла, аби він її переконав. А він переконувати вмів.

Зрештою, вона ж не могла заборонити йому бувати в крамниці, куди міг вільно зайти будь-який покупець. А з покупцями треба бути ввічливою.

Отож відтоді пан Лех Чинський приїздив щодня, а його кінь чи мотоцикл, що стояв біля крамниці пані Шкопкової, викликав розголос у містечку, численні коментарі й заздрість, яка природно перетворилася на те, що називають порушенням громадської моралі.

Щоправда, якщо сприймати це дослівно, ні про що аморальне ніхто не довідався. Те, що молодий інженер просиджував у крамниці, двері якої завжди й для кожного були відчинені, не могло свідчити про якісь підозри стосовно панни Марисі. Проте людська заздрість не рахується з очевидними речами. Мало не кожна дівчина в Радолишках могла похвалитися якимсь залицяльником, проте жодного з них не можна було й порівнювати з молодим Чинським. Чому ж цей красень-брюнет вибрав собі таку приблуду, як ця Марися, що працювала в Шкопкової, важко було збагнути. Якщо вже й хотів шукати товариства для себе серед містечкових панночок, то можна було знайти і вродливіших, і заможніших, і хоч з якого боку глянь — більш гідних. Батьки цих гідних, зрозуміло, поділяли обурення своїх доньок, поділяли його й молоді люди, що ходили з ними до Трьох Грушок. Разом усе це становило в Радолишках громадську думку.

Якщо Марися, попри свою природжену вразливість, не відразу помітила таку зміну містечкових настроїв, то лише через те, що вона була занадто заглиблена у власні переживання. Ці переживання були такими новими й прекрасними, що весь зовнішній світ поруч з ними зникав ув імлі й здавався чимсь нереальним, випадковим і неважливим.

Марися розуміла, що кохає. З кожним днем усвідомлення цього ставало дедалі виразнішим, глибшим. Марно було із цим боротися. Точніше, не марно, бо саме завдяки цій боротьбі, завдяки необхідності скорятися силі почуття вона все сильніше зазнавала тієї п’янкої насолоди, щасливого затуманення, що проймало її, мов вихор, що не дає дихати, оглушуючи й засліплюючи, огортаючи зусібіч невидимими, прозорими дотиками, позбавляє волі, підхоплює, веде за собою…

«Я кохаю, кохаю, кохаю», — вона повторювала це собі тисячі разів щодня й було в цьому здивування й радість, і переляк, і щастя, і захоплення цим неймовірним відкриттям у власній душі, що досі не відала, який же безцінний дар у ній живе.

Її приголомшувало це тим більше, що насправді не відбувалося нічого нового. Коли б якісь випадкові свідки й забажали та зуміли підслухати розмову двох молодих людей у крамниці пані Шкопкової, то зазнали б розчарування. Чинський приїздив, цілував Марисину руку, а пізніше розповідав їй про свої подорожі та пригоди, або ж вони читали одне одному книжки, що їх він тепер постійно привозив. Переважно то були вірші. Часом Марися розповідала про своє дитинство, про матір, про плани, яким, на жаль, не судилося збутися. Змінилося хіба те, що вона звала його паном Лешеком, а він її — просто Марисею. Звісно, коли цього ніхто не чув.

Змінилося б, може, дещо більше, якби Марися на те погодилася. Пан Лешек не раз намагався її поцілувати, але вона завжди опиралася так рішуче й схвильовано, що йому не залишалося нічого, крім як запастися терплячістю. Потому він від’їздив, а вона решту дня думала лише про минулі години й про ті, що прийдуть завтра.

Замкнувши крамницю, Марися поверталася додому, сповнена зосередженості й радісного споглядання свого щастя, сповнена любові до всіх цих маленьких будиночків, до зелених дерев, блакитного неба, усього світу, всіх людей, яких вітала щирою посмішкою.

Ось чому вона не помічала їхніх неприязних поглядів, зверхнього ставлення, ворожості й кпин. Та не всі обмежувалися тим, що мовчки демонстрували неприязнь та осуд. Якогось дня стався випадок, що спричинився згодом до дуже прикрих наслідків.

У Радолишках віддавна мешкала відома на весь повіт родина лимарів Войдилл. Войдилли походили із дрібної, проте справжньої шляхти, і це була найперша причина, з якої їх поважали в містечку, а другу становило те, що з діда-прадіда вони славилися як щонайкращі лимарі. Сідло, ремінь чи упряж, зроблена Войдиллами з Радолишок користувалися величезним попитом, хоча й коштували дорожче за віленські. Головою цієї заможної й шанованої родини в ті часи був Панкрацій Войдилло, якого всі звали Пане-добродію, позаяк то була його улюблена примовка. Успадкувати справу Пана-добродія мали його сини, Юзеф і Калікст, а третього сина старого Войдилла й родина, та й усе містечко вважали невдахою.

Батько постановив вивчити його на священика. З тяжкою бідою протяг він ледачого до науки хлопця через шість класів гімназії й віддав до духовної семінарії. Проте всі витрати й клопоти виявилися даремними. Марно тішилося серце старого Пана-добродія, коли син приїхав додому в сутані. Не минуло й року, як Зенона витурили із семінарії. Щоправда, Зенон розповідав усім, наче сам покинув науку, не відчуваючи покликання, проте люди подейкували, що причиною, через яку він так і не вивчився, стала його пристрасть до горілки й жінок. Слушність цих підозр невдовзі підтвердила й Зенонова поведінка. Він частіше просиджував у шинку, аніж у костелі, а про те, у яких жінок на Крамній вулиці був частим гостем, краще й не згадувати.

Знаючи латину, він міг би працювати в аптеці. Так принаймні вважав батько. Та й тут його спіткало розчарування: Зенон дуже швидко покинув роботу в аптеці. І про те різні чутки гуляли, та їх не вдалося перевірити, бо радолиський аптекар, пан Немира, до балакучих не належав, та й зі старим Паном-добродієм були вони друзями.

Отож цей Зенон Войдилло, проходячи якогось дня в товаристві кількох хлопців повз крамницю пані Шкопкової саме тоді, як Марися зачиняла двері, спинився й удавано приязним тоном її зачепив:

— Доброго вечора, панно Марисю, що доброго чувати?

— Доброго вечора, — відказала, усміхаючись, Марися. — Спасибі.

— І все-таки воно вам незручно.

— Чого це незручно? — здивувалася дівчина.

— Ну звісно! Пані Шкопкова наче й добра жінка, а про таку річ не подумала, — співчутливо продовжував Зенон.

— Про яку ж це річ?

— Та про канапу.

— Канапу? — ще більше здивувалася Марися.

— Ну, певне ж, що про канапу. Адже в крамниці прилавок вузький і твердий. Удвох, особливо з молодим паном Чинським, зручно вмоститися на ній нелегко.

Зенонові товариші вибухнули голосним реготом.

Марися ще нічого не втямила, але вже передчуваючи якийсь підступ, стенула плечима.

— Не розумію, про що це ви…

— Про що це я, вона й не здогадується, цнотлива Сусанна, — звернувся Зенон до товаришів. — Зате знає, як це робиться.

У відповідь пролунав новий вибух реготу.

Уся тремтячи, Марися витягла ключ із замка, збігла зі східців і прожогом подалася додому. Коліна їй тремтіли, у голові шуміло, серце калатало в грудях.

Досі ніхто ще не скривдив її так брутально й так огидно. Вона нікому не завдала найменшого зла, нікому лихого слова не сказала. Навіть лихих думок у неї не виникало. І ось маєш…

Вона почувалася, наче на неї вилили цебер брудних помий. Бігла, а ззаду чулися вигуки, сміх і свист.

— Боже, Боже… — шепотіла вона неслухняними губами. — Як же це страшно, як же гидко.

Марися намагалася отямитися й опанувати ридання, що піднімалися з її легень, та не змогла. Добігла до паркана біля саду плебанії й розплакалася.

Вуличка за садками належала до найвідлюдніших. І треба ж було, щоб саме о цій годині начальник пошти в Радолишках, пан Собек, вирішив прогулятися до ксьондзового садівника, щоб купити полуниць. Побачивши заплакану панну Марисю, він спершу здивувався, тоді розчулився й заходився її втішати.

Він здогадувався про причину її сліз, бо ж знав, що молодий Чинський щодня просиджує в крамниці.

«Запаморочив дівчині голову, вона закохалася, а тепер покинув її», — майнуло Собекові в голові.

Торкнувся Марисиного ліктя й заговорив:

— Не варто плакати, панно Марисю. Щиро вам кажу, розважливо. Не варто. Мине час, біль вгамується. Шкода вас, оченята виплачете. Ви ж у сто разів за нього краща. Це він нехай переживає. Скривдив вас, Бог його за це покарає. Ніщо на світі не минає марно. Такий уже закон. Це як із граблями. Наступиш на зубці. Думаєш, що граблям шкоду робиш, а й не зглянешся, як граблі держалном як не торохнуть по голові… Закон такий. Ну, не плачте, панно Марисе…

Зворушений її сльозами й власного безпорадністю, він і сам ледь не плакав. Легенько погладив її по спині, що здригалася від ридань.

— Тихо, панно Марисе, тихо, — говорив він. — Не треба, не варто. Скривдив вас… скривдив. Лихий чоловік. Безсовісний.

— Але за що, за що! — ридала Марися. — Він мені, щоправда, не подобався… ніколи… Але я не зробила йому нічого поганого.

Собек замислився.

— Про кого це ви говорите?

— Про нього, про Войдилла…

— Про старого? — вражено запитав Собек.

— Ні, про цього… колишнього семінариста.

— Зенона? А що цей хуліган вам заподіяв?

— Обізвав мене жахливими словами… При людях! Такий сором! Такий сором! Як я тепер людям в очі дивитимусь?

І вона заломила руки.

Собек відчув, як йому кров ударила в обличчя. Доки він думав, що це пан Чинський скривдив дівчину, то мимоволі ставився до цього з певною байдужістю як до втручання Господнього провидіння, проти якого всі ми безсилі. Та довідавшись, що йдеться про молодшого Пана-добродія, він раптом розлютився.

— Що саме він вам сказав? — запитав Собек намагаючись зберігати спокій.

Якби Марися не була цим така вражена й схвильована, то звісно, не розповідала б нічого. Якби вона мала час подумати, то зрозуміла би, що немає сенсу розповідати про це панові Собеку, сторонній людині. Та цієї миті вона занадто прагнула співчуття. І як уміла, тремтячим голосом розповіла про цей жахливий випадок.

Вислухавши, Собек заспокоївся й навіть засміявся.

— І чого ви лишень звертаєте на такого дурня увагу, — мовив він. — Чи він щось говорить, чи пес бреше — однаково. Немає чим перейматися.

— Легко вам говорити…

— Легко чи ні, це інша справа, а Зенона не варто сприймати серйозно. Що для вас Зенон? Начхати та й годі…

— А хоч би й так, — Марися втерла сльози. — Адже люди чули, у містечку пліткуватимуть. Де ж я очі подіну?

— Ой, панно Марисе, а нащо ж вам очі ховати? Сумління у вас чисте, без сумніву.

— Не кожен повірить, що чисте.

— Хто сам чесний, той повірить, а лиха людина й у костелі бруд знайде. Та на лихих немає чого зважати. Було та й загуло, минулося. Бачите, — показав він на кошика, — це я до садівника йду полуниць купити. Не підете зі мною? Добрі полуниці, великі. А солодкі!

Марися посміхнулася.

— Спасибі, але мені додому треба…. До побачення.

— До побачення, панно Марисе. А перейматися далебі немає чого.

Дівчина зупинилася й сказала:

— Ви такий добрий до мене… Я цього ніколи не забуду.

Собек скривився й махнув рукою.

— Яке там добрий. Не варто й говорити. До побачення.

І мугикаючи під носом якусь пісеньку, попрямував до садка. Вибрав полуниці, поторгувався, заплатив, повернувся додому. Він обожнював полуниці. Висипав їх у дві глибокі тарілки, розтер у ступці цукор, щедро посипав ним ягоди, аби просякли. Він любив усе робити методично.

Тим часом закип’ятив воду на чай, вийняв з буфета хліб і масло. Це була його вечеря, яка нині, з нагоди суботи, завершувалася такою смакотою, як тарілка соковитих, ароматних полуниць. Другу він залишив на завтрашній обід.

Потому помив посуд, витер, розставив, зняв зі стіни свою прекрасну мандоліну й вийшов.

Улітку в суботні вечори вся молодь була на вулицях, головно на Коров’ячому Променаді. Пан Собек увесь час зустрічав знайомих. Із деким він зупинявся, балакав, жартував, декому лише вклонявся здалека. Проминув Віденську, вулицю Наполеона, потому подався до Трьох Грушок і завернув. Дівчата намагалися залучити його до своєї компанії.

Завжди приємно послухати музику. Проте він відмовлявся й прогулювався сам, бренькаючи час від часу по струнах.

Коли проходив вулицею Вірменською, побачив на ґанку в Лейзора кількох молодиків, що сиділи й курили цигарки.

— Гей, — погукав один, — пане Собеку. Ходіть-но сюди, заграйте щось.

— Щось не хочеться, — зупинився Собек.

— Та чого там не хочеться, — озвався інший голос. — Сідайте до нас, то й захочеться.

— А до вас я не сяду, — відказав на те Собек.

— А чого б це?

— Бо між вами є негідник, а я з негідниками справи не маю.

Запала мовчанка, а тоді третій голос запитав:

— А кого це ви на думці маєте, коли на те ваша ласка?

— На думці я його не маю, — спокійно процідив Собек. — Я його зневажаю. А коли вам цікаво, про кого це я, пане Войдилло, то якраз про вас.

— Про мене?

— Так, про вас, пане екс-семінаристе! Для мене ви негідник і до вас я не пристану.

— За що ви людину образили, пане Собеку? — примирливо озвався хтось із компанії.

— Не людину, а скотину. Ба гірше, бо ще й хулігана.

— Та він п’яний чи що? — закричав Зенон.

— Чи п’яний? Ні, пане Войдилло, я не напідпитку. Я геть тверезий. Не те, що ви, по рівчаках ночуєте. Непристойним чином на молодих дівчат нападаєте. Лише п’яна, перепрошую, свиня може невинну й беззахисну дівчину на вулиці серед людей паскудними словами ображати. Ось так.

І бренькнув кілька тактів з «Осінніх маневрів».

— Це йому про ту Мариську йдеться, що в Шкопкової працює.

— Певне, що про неї, — підтвердив Собек. — Про неї, що її такий негідник, як шановний пан Войдилло…

— Замовкніть! — вигукнув Войдилло. — Годі з мене!

— Вам годі, а мені мало!

— Пильнуйте свого носа!

— Та й ви може на свій глянути. От лише темно. Здалеку не видко. Але до мене ви не підійдете, бо боїтеся.

Зенон засміявся.

— Чого, чого, дурню, мені боятися?

— А того боятися, що зараз тобі пику натовчу!

— Облиште, не варто, — порадив хтось із ґанку.

— Авжеж, що не варто руки каляти, — тим самим тоном підхопив Собек.

— Сам дістанеш по морді! — гаркнув Зенон.

І перш ніж присутні встигли його втримати, скочив із ґанку. У темряві завирувала колотнеча. Почулися кілька глухих ударів, а тоді сильний тріск. Це прегарна мандоліна пана Собека розлетілася на цурки в зіткненні з головою екс-семінариста. Супротивники зчепилися й гепнулися на землю. Покотилися під паркан.

— Пусти, — озвався здушеним голосом Зенон.

— А ось тобі, хулігане, ось тобі, ось, ось, щоб пам’ятав!

Собекові слова супроводжувалися ударами.

— Попався ж ти мені! Ось тобі! Ось! Зачіпатимеш іще дівчат?! Га?

— Не чіпатиму!

— То маєш, аби пам’ятав!

— Не чіпатиму, присягаюся!

— То ось тобі ще, щоб обіцянки не забув! І ще! І ще!

— Рятуйте, браття! — заскімлив Зенон.

Довкола зібралося кільканадцятеро людей, чию увагу привернула бійка. Та ніхто не кинувся на допомогу. Собека всі поважали, і навіть ті, хто не знав, у чому тут справа, припускали, що він має рацію, тим більше, що його супротивником був скандаліст, якого всі зневажали. Зенонові товариші ж не квапилися демонструвати солідарність. У глибині душі вони від початку були на боці Собека. Зрештою, бійку почав Зенон.

— Панове, — озвався хтось із гурту. — Годі, годі!

— Припиніть! — докинув інший.

Собек підвівся із землі. З дому вибіг Лейзор із гасовою лампою в руці. При її світлі стало видко усе спустошення, завдане Зеноновій зовнішності. Він устав у подертому вбранні, очі мав підбиті, з носа текла юшка. Він поворушив язиком у роті й виплюнув кілька зубів.

Собек обтрусив одяг, підняв із землі гриф мандоліни, на струнах якого жалюгідно звисали рештки інструмента, кахикнув і, не кажучи й слова, пішов геть.

Решта теж почала розходитися, нічого не кажучи й ні про що не розпитуючи. Назавтра в Радолишках гуло мов у вулику. Після служби в костелі ніхто про інше й не говорив. Усі добре знали про причину й перебіг бійки. Усі вважали правим Собека й раділи, що той утер носа Зенонові. Та з іншого боку осуд спрямували на Марисю. По-перше, що це сталося через неї, а по-друге, що просиджування молодого Чинського в крамниці так чи сяк погано свідчить про моральність молодої дівчини.

Крім того, хіба можна уявити, щоб через якусь приблуду, продавчиню із крамниці билися не останні в містечку люди — чиновник і син із багатої, шанованої родини.

Усім було цікаво, як відреагує родина Войдилл. Допитувалися про те в Зенонових братів, але ті хіба що плечима знизали.

— Це не наша справа. Батько повернеться, то й видко буде.

Старого Пана-добродія справді не було в Радолишках. Він поїхав за товаром до віденських чинбарів.

Марися про Зенонове побиття дізналася рано-вранці. Прибігли дві сусідки й докладно про все розповіли. І якщо пані Шкопкова сприйняла цю новину із задоволенням, мовляв це кара Господня Зенонові за те, що покинув семінарію, то Марися не на жарт перелякалася. Вона гірко докоряла собі через власну балакучість. Нащо вона скаржилася шляхетному панові Собеку! Наразила його на такі неприємності. Невідомо, які це матиме наслідки. Старий Войдилло не подарує, що його сина побито. Певне, позиватиметься до суду, певне, поскаржиться в поштове управління. За своє благородство пан Собек може поплатитися втратою посади…

Безсумнівно, вона була йому вдячною, проте їй було й прикро. Він зробив це задля неї, наразився на неприємності, втер носа цим огидним пліткарям, що тепер довго перемиватимуть йому кісточки. Через усе це став її, Марисиним кредитором. Хоч би й словом не прохопився, та кожен його погляд промовлятиме: «Я став на захист твоєї честі, твого імені й доброї слави, хіба ж мені за це не належить відплата?»

І ще одне. Після цього випадку Марися добре розуміла, що тепер про неї пліткуватимуть і отруять їй усе життя.

Вона казала правду, що їй болить голова, коли відмовлялася піти до костьола. Дівчина справді почувалася хворою, нещасною, розгубленою. Тієї неділі вона взагалі не вийшла з дому, плакала й думала, що ж воно тепер буде. Якби ж то звідси можна було втекти, поїхати якнайдалі. Хоч би й до Вільна. Вона б за будь-яку роботу взялася, за служницю би стала… Та на поїздку не було грошей, а ілюзій, що їх може позичити пані Шкопкова, Марися не мала. Ані пані Шкопкова, ані будь-хто інший у містечку. Хіба що… хіба що…

І тут їй спав на думку старий знахар із млина. Стрийко Антоній напевне не відмовить їй. Ось єдина людина, що залишилася в неї на світі.

Марися почала гарячково обмірковувати план дій. Увечері, коли стемніє, вона пройде за садками до тартака… А звідти до млина. Десь дорогою найме бричку й уранці буде вже на станції. Звідти напише листа до пані Шкопкової… І до нього, до пана Лешека.

Серце Марисі стиснулося. А що буде, якщо він не захоче приїхати до Вільна?

І всі її плани вмить зруйнувалися.

Ні, вона воліла щодня наражатися на обмовляння, кпини, плітки, навіть на сором, аніж відмовитися від можливості бачити його очі й вуста, чути його любий низький голос, відчувати доторк його дужих, гарних рук.

«Нехай уже буде, як буде», — вирішила вона.

Існувала ще одна можливість: про все йому розповісти. Адже він значно розумніший за неї й напевно знайде кращий вихід.

Та на це вона б ніколи не спромоглася. Марися знала, що ніхто в містечку не наважиться розповісти йому про причину бійки між паном Собеком і сином Войдилла. Зрештою, пан Лешек і не вдавався ні з ким у розмови. Та якби він довідався про скандал, то міг би запідозрити, чого це пан Собек став на Марисин захист, і тоді…

«Ні, нічого я йому не скажу! — вирішила вона. — Так буде найкраще».

Зранку дівчина йшла до крамниці, потупивши голову, і так швидко, наче її переслідували. Зітхнула полегшено тільки опинившись у крамниці. Глянула на себе в люстерко й помітила, що дві безсонні ночі й нещодавні хвилювання залишили на обличчі свій слід. І це геть вивело її з рівноваги.

«Коли він побачить, як я змарніла, — думала Марися, — то геть збайдужіє до мене. Краще б він уже й не приїздив».

Минали години, і Марися непокоїлася дедалі дужче.

«У недобру годину я подумала, аби він не приїздив!» — докоряла вона собі. У костелі вже били полуденні дзвони, коли дівчина побачила коней з Людвикова. Проте пана Лешека в бричці не було. Кучер, позіхаючи, сидів на козлах. Огрядна пані Михалевська, економка з Людвикова, вийшла й подалася до крамниць. Марисі так і кортіло підбігти до брички й запитати про пана Лешека, але вона втрималася й повелася розсудливо, бо не минуло й години, як на вулиці розлігся гуркіт мотоцикла.

Дівчина мало не розплакалася від щастя. Пан Лешек, проте, не помітив ані того, як вона зблідла, ані сліз в очах. Увірвався наче вихор, вибив закаблуками кілька па з мазурки й вигукнув:

— Хай живе геніальний механік! Віват! Привітай мене, Марисенько! Я вже подумав, що мене чорти вхоплять на цій спеці, але я таки не здався!

І почав розповідати, як йому по дорозі зламався мотоцикл, і яких зусиль коштувало самому полагодити, хоча він міг поїхати бричкою з пані Михалевською.

Він був такий задоволений собою, що аж сяяв.

— Нема поганої дороги до своєї небоги! — вигукнув він.

— Але ж ви й замастилися, пане Лешеку. Зараз принесу вам води.

Марися саме наливала воду до тазика, коли прийшла пані Шкопкова з обідом. Глянула на них несхвально, проте нічого не сказала.

— Панові Чинському довелося лагодити свою машину, — пояснила Марися. — Тож він захотів умитися, бо замастився.

— Я вам тут дуже не набризкаю, — додав Чинський.

— Нічого, — сухо відказала пані Шкопкова й вийшла.

Інженер ніскілечки не перейнявся холодністю власниці крамниці. Він дотепно пояснював Марисі, у чому полягала несправність мотора і як хвацько він упорався з ремонтом. Поступово й дівчина почула себе вільніше.

— Яка в тебе гарна усмішка! — повторював Чинський.

— Звичайна.

— Ні, незвичайна! Присягаюся, Марисенько, що ти, хоч як глянь, надзвичайна. А коли йдеться про сміх… то кожен сміється по-іншому.

І він заходився пародіювати сміх різних людей. Робив це так кумедно, із такими гримасами, що й мертвого би розсмішив. Найкраще й найдовше він наслідував опасисту економку, пані Михалевську.

Йому й невтямки було, що саме в ту хвилину пані Михалевська ладна була швидше плакати, аніж сміятися, причому саме через нього.

Коли вона вже вмостилася в бричці, кучер зауважив, що економка вся почервоніла, неначе щойно варила варення. Усю дорогу він чув, як пані Михалевська бурмотіла щось йому за спиною, зітхала й зойкала.

«Певне, щось сталося», — вирішив кучер.

Бо й справді сталося. У містечку пані Михалевська довідалася про такі страшні речі, що просто вірити не хотілося, і вона б і не повірила, якби не підтвердження кількох осіб, і якби не те, що вона на власні очі побачила, де пан Лешек залишив мотоцикла й сидів от уже дві години.

Пара невеличких, проте вгодованих коненят у яблука бігла чвалом, проте пані Михалевській здавалося, що бричка ледве рухається. Економка знай поглядала вперед, підраховуючи, скільки кілометрів залишилося до Людвикова.

Нарешті за лісом відкрився широкий краєвид. Поля повільно спускалися до помітної на горизонті блакитної смуги озера. Над ним видніли симетричні ряди маленьких кубиків будинків із червоної цегли з коминами. На пагорбі серед куп зелені білів високий стрункий палац, який у цілому повіті вважали восьмим дивом якщо не світу, то принаймні північно-східних кресів.[8] І лише пані Михалевська єдина не поділяла цього захоплення. Воліла колишній дерев’яний, проте більший і затишніший від нового, будинок, у якому вона народилася, зросла й працювала з дитинства.

Вона не могла пробачити своєму працедавцеві й однолітку, старому панові Чинському, що той, замість відбудувати дощенту зруйнований під час пожежі будинок, наказав звести сучасний і до того ж триповерховий палац, неначе йому заманулося, аби старі економчині ноги отримали якнайбільше сходів, щоб ними спускатися й підніматися.

Ось і тепер, навіть заглиблена у свої думки, пані Михалевська присвятила ще одне зойкання цій безглуздій будівлі, до якої вона не змогла призвичаїтися, хоча минуло вже кільканадцять років.

Проминувши ворота, бричка звернула до бічної алеї парку й зупинилася біля службового входу. Пані Михалевська була занадто збуджена, щоб особисто займатися вивантаженням та розміщенням у коморі привезених запасів. Наче паротяг швидкого поїзда, вона посунула через кухню, буфетну та їдальню, відсапуючись чи не більше, аніж того вимагала втома й розвинута швидкість.

Вона знала, де о цій порі знайде пана Чинського із дружиною, і не помилилася. Вони були на північній терасі. Пані Елеонора, штивна й пряма у своєму корсеті, сиділа на твердому, нічим не прикритому стільці (інших вона не признавала), заглиблена у великі бухгалтерські книги. За нею стояв бухгалтер, пан Слупек, з виразом обличчя страдника, якого от-от візьмуть на муки. Його голомозу голову, схожу на велику рожеву порхавку, вкривали рясні краплини поту. У кінці тераси, у великому плетеному фотелі сидів, обіклавшись стосами газет, пан Станіслав Чинський. Пані Михалевська зупинилася посередині, не кажучи й слова, мов живе утілення жаху.

Чинський опустив окуляри й запитав:

— Що трапилося, Михалесю?

— Нещастя! — зойкнула вона.

— Немає лимонів?

— Ах, до чого тут лимони! Ком-про-ме-та-ція!

— Що сталося? — спокійно, проте з уже більшим зацікавленням, запитав пан Чинський, відкладаючи набік газету.

— Що сталося? Скандал! Я гадала, що згорю від сорому. Усе містечко ні про що інше не говорить! Тільки про нього!

— Про кого?

— Ну, про нашого коханого Лешека.

— Про Лешека?

Пані Чинська підвела голову й мовила:

— Запам’ятайте, пане Слупеку. Ми зупинилися на цьому пункті, 1482 злотих 24 гроші.

— Так, пані, — полегшено зітхнув бухгалтер. — Двадцять чотири гроші. Мені піти?

— Ні, залишіться. То що ви кажете, Михалесю?

— Про пана Лешека! Ганьба для всієї родини! Я про такі речі дізналася, що ну!

— Тоді розкажіть нам. Певне, якісь плітки, — незворушно-спокійно сказала пані Чинська.

— У Радолишках б’ються, мордуються через нашого пана Лешека. Начальник пошти гітару йому на голові розбив, і вони, зчепившись, качалися по всій ринковій площі. Носа йому розквасив! Зуби повибивав…

— Кому? — підхопився пан Чинський. — Лешекові?

— Ні, цьому синові Войдилла, лимаря.

— Ну, то хіба це нас якось стосується?

— Та все ж через оту дівчину, до якої пан Лешек клинці підбиває!

Пані Чинська нахмурилася.

— Нічого не розумію. Розкажіть усе по черзі, Михалесю.

— Та я й кажу! Через дівчину! Оту Марисю, що в Шкопкової працює. Я давно знаю, що тут щось не так. Старі очі, проте бачать добре. Хіба я не казала минулого тижня, що занадто часто пан Лешек до тих Радолишок їздить? Може, не казала? Ну, скажіть-бо, що не казала…

— Менше з тим. І що з тією дівчиною?

— Дівчина як дівчина. Гарна, нічого не скажу, але нічого особливого не бачу. Щоб ото битися через таку? Але це одне, а пан Лешек — зовсім інше. Він щодня гасає до містечка. Я собі думаю: що його туди так тягне, аж ось воно що! Лише тепер з’ясувалося.

— І що саме з’ясувалося?

— Що це до неї, до тієї Марисі. Мотоцикол де стоїть цілими днями? Та ж під крамницею пані Шкопкової. Усі бачать, лише головами хитають. А пан Лешек де просиджує? Та ж у крамниці. Сам на сам! Так! Сам на сам з нею, бо Шкопкова в крамниці не сидить. Пані аптекарка каже, що це взагалі диво, каже, що досі ксьондз з амвона, каже, такої поведінки гріховної не засудив. І якщо, каже, він ще цього не зробив, то певне через повагу до батьків цього, каже, підприємливого кавалера.

Пан Чинський страшенно скривився.

— І що далі?

— Так отож, цей якраз син лимаря, екс-семінарист, у суботу… Ні, у п’ятницю… Ні, точно, у суботу прилюдно питається в тієї Марисі, нащо вона в крамниці канапу поставила… А Марися й нічого собі. Тоді він почав такі речі про нашого пана Лешека говорити, так глузувати, що всі аж за животи бралися від сміху.

— Хто це всі? — спокійно запитала пані Елеонора.

— Ну, люди. На вулиці ж усе діялося, усі чули. Дівчині, певне, стидно зробилося, бо вона ані пари з вуст і бігцем геть. Але певне, поскаржилася цьому, що на пошті працює, Собекові. А може, він сам від когось довідався. Але як зустрів того екс-семінариста, то кинувся на нього й так віддухопелив, що той ледь живий залишився. А нині я на власні очі бачила мотоцикол пана Лешека знову під тією крамничкою. Нещастя собі накличе. Цей Собек ладен його побити, бо це…

— Ну, гаразд, — урвала пані Чинська. — Спасибі, Михалесю, за інформацію. Я цим займуся.

Вона говорила зовсім байдуже, проте економка добре розуміла, чим це пахне. Тепер їй спало на думку, що вона поспішила й вчинила нерозважно. І хоч її й обурювали неморальні Лешекові візити, проте вона любила його дужче за рідних дітей і тепер шкодувала про свій учинок.

— Та ж я, пані, — почала вона, — нічого поганого про нашого Лешека не кажу, зрозуміло…

Але пані Чинська вже балакала до чоловіка французькою, а це означало, що Михалеся мусить вийти. Вона так і зробила, зволікаючи й міркуючи, чи не вийти завчасу на дорогу й не попередити Лешека про цю веремію, що вона її сама зчинила. Та подумавши, економка вирішила, що добрячий прочухан паничеві не завадить, а лише піде на користь, і відмовилася від своїх намірів.

Він безперечно заслуговував на осуд. Якщо спокусив порядну дівчину, то це був дуже поганий вчинок. Якщо ця Марися порядною не була, то він таким чином компрометував себе й родину.

Так міркувала Михалеся, такої ж думки дотримувалися й Чинські.

Отож, приїхавши, Лешек із подивом та занепокоєнням помітив холодні погляди, якими його привітали. Спершу він перелякався: цей йолоп Бауер, директор готелю у Вільні, напевне прислав рахунок.

«От свинство, — думав він, мовчки споживаючи вечерю, — не міг почекати пару тижнів». Рахунок, якщо Лешекова пам’ять його не підводила, містив пункти, яких він нізащо не хотів би показувати батькам. Особливо розбиті дзеркала й багато, справді, багато пляшок шампанського…

— Ти міг би присвятити нам півгодини? — озвалася, підводячись від столу, пані Чинська. — Ми хочемо з тобою поговорити.

— Аж півгодини? — підозріливо запитав Лешек.

— А ти вважаєш, що для батьків це забагато?

— Звісно ні, мамо. Я до ваших послуг.

— Перейдемо до кабінету.

— Ого! — буркнув Лешек. — Певне, щось серйозне.

У кабінеті, як правило, відбувалися менш приємні й надзвичайно офіційні розмови з батьками.

Пан Чинський сів на чільному місці біля письмового столу і, кахикнувши двічі, почав:

— Мій сину! До нас дійшли чутки, що твоя легковажність вийшла за межі не лише гарних звичок, але й поняття про особисту гідність, яку ми з матір’ю намагалися тобі прищепити.

— Не розумію, батьку, про що йдеться, — холодно відказав Лешек.

— Йдеться про огидні бійки серед містечкових… кавалерів… бійки, викликані твоєю поведінкою.

Лешек полегшено перевів подих:

«Отже, не рахунок! Слава Богу!» — і вже зовсім невимушено посміхнувся.

— Любі мої батьки! Бачу, що вас увели в оману, простіше кажучи, надурили якимись сміховинними байками. Мені про жодні бійки не відомо. І я вже точно не міг стати їх причиною.

— А про таку собі Марисю тобі теж нічого не відомо, — повільно запитала мати. — Продавчиню із крамниці Шкопкової?

Лешек ледь помітно почервонів.

— А хіба це має якесь відношення до справи?

— Дуже велике, мій любий.

— Звісно. Я знаю цю Марисю. Дуже мила дівчина.

Кахикнув і додав:

— Я часто заходжу до крамниці по цигарки.

— Щодня, — підкреслила мати.

— Можливо, — нахмурився він. — То й що?

— Ти буваєш там щодня й просиджуєш годинами.

— А якщо й так… Хіба тобі не здається, мамо, що я вже виріс із того віку, коли мене треба було контролювати?

— Звичайно. Якщо йдеться про наш контроль. Але зріла й самостійна людина завжди зіштовхується й з іншим, причому значно менш поблажливим контролем. Я маю на увазі контроль громадськості.

Лешек сахнувся.

— Вибач, мамо, але я не вчинив жодного злочину!

— Ніхто тебе не звинувачує у вчиненні злочину.

— Тоді в чому справа?

— У почутті такту й гідності, — виразно проказала пані Чинська.

— Я не вважаю, що порушив те чи інше.

Пан Чинський нетерпляче ворухнувся у фотелі.

— Мій Лешеку, — почав він. — Ти й сам повинен розуміти, що твоє постійне просиджування, демонстративне перебування в крамниці не могло не викликати коментарів…

— А яке кому діло. Крамниця… крамниця це громадське місце. Будь-хто має право прийти до крамниці.

— Пробач, — перебила його мати, — але такі виправдання не гідні твого рівня. Передусім ти просиджуєш там цілими днями, привертаючи увагу й викликаючи поголос. Ти ж не думаєш, що всі такі наївні, аби думати, наче ти вивчаєш там методи торгівлі. Ти сидиш там через оту продавчиню.

— Можливо. То й що?

— Отже, ти вважаєш її товариство дуже цікавим.

— Так, мамо.

— І відповідне для тебе? Так? Відповідне для пана Чинського з точки зору інтелектуальної й соціальної?

Лешек знизав плечима.

— Це питання поглядів, симпатій…

— Так-от, дозволь сказати, що на нашу думку, тут немає жодних питань. І найкращий доказ у тому, що твої відвідини стали темою для пліток у містечку.

— Чхав я на плітки! — палко вигукнув Лешек.

— І не лише пліток. Цю дівчину прилюдно зневажив один з менш щасливих… твоїх суперників, у результаті чого інший… прихильник цієї… популярної панночки у вуличній бійці вирішив стати на захист її честі. Завдяки цьому твої… зальоти й твоя особа набули в містечку розголосу.

Лешек широко розплющив очі.

— Але мені про це нічого не відомо! Це взагалі неможливо!

Він схопився, обурений, і вигукнув:

— Це огидні плітки, у яких немає жодного слова правди!

— На жаль, сину, — озвався пан Чинський, — ми володіємо зовсім іншою інформацією.

— Не вірю! — вибухнув Лешек. — Вона б мені про це сказала! А ви, мамо, не повинні, говорячи про дівчину, якої не знаєте, про найпоряднішу дівчину, вдаватися до таких… таких двозначних натяків! Це… це гидко!

Чинські перезирнулися. Їх здивував такий вибух, бо досі їхній син занадто зневажливо висловлювався про жінок.

— Бачу, що ця панна тебе дуже цікавить.

— Звісно, що цікавить, якщо через мене наражається на такі… такі…

Він закусив губу й не договорив.

Пані Чинська спокійно розповіла про все, що довідалася від економки. Лешек опанував себе настільки, що жодного разу не перебив. Коли мати закінчила, він сухо озвався:

— І які ж висновки ви збираєтеся із цього зробити?

— Які ще висновки? — здивувався пан Чинський. — Ми лише хотіли попрохати тебе замислитися над своєю поведінкою. От і все.

Лешек похитав головою.

— Ні, не все. Можете погоджуватися чи й ні, але я у своїй поведінці не бачу нічого, що ганьбило би вас, мене чи ще когось. Мені немає чим собі дорікати. Геть нічим! Натомість ані я, ані мої батьки не можуть подарувати якомусь хамові, що він безчестить бідну, проте порядну дівчину, яка заслуговує поваги, користуючись при цьому моїм іменем.

Пані Елеонора зміряла сина іронічним поглядом.

— А ти занадто переконаний, мій любий, щодо цієї поваги, на яку начебто заслуговує ця панночка. Дуже ти наївний! Але що ти збираєшся робити? Мені дуже цікаво. Невже візьмеш приклад із цього чиновника й маєш намір битися із сином лимаря?

— Ні, але я подам до суду!

— Це не свідчить про твій розум. Судова справа напевне не покращить репутації цій дівчині.

— Тоді я накажу кучерові відшмагати його батогом! — нетерпляче закричав він. — Або… Віднині ми не замовлятимемо ані до фабрики, ані до маєтку виробів його батька!

— Батько тут нічим не завинив, — зауважив пан Чинський.

— Звичайно, — додала пані Елеонора. — Крім того, дозволь мені висловити здивування твоїм тоном, неначе фабрика й маєток становлять твою власність, і замовлення залежать виключно від тебе.

Проте Лешек був занадто схвильований. Він відступив крок назад і запитав:

— То он як? Отже ви, мамо, збираєтеся й надалі купувати товар у цього лимаря?

— Не бачу причини відмовлятися.

— Зате я бачу! — вигукнув він.

— На щастя, це нас ні до чого не зобов’язує.

— Так? Тоді слухайте! Я цього рішуче вимагаю. У вас є вибір. Або ви погодитеся з моєю вимогою, або ніколи мене більше не побачите!

Крутнувся й вийшов з кабінету. Він був безмежно обурений, обурений до тієї міри, що й справді не вагаючись міг би виконати погрозу й негайно поїхати геть.

Лешек не хотів і не міг думати про те, слушно чи ні він чинить. Від самої думки, що якийсь містечковий жевжик насмілився прилюдно глузувати з неї, доводила його до оскаженіння й вимагала негайної реакції. І в цю мить це було найважливіше: покарати, помститися. Навіть, якщо батьки стали на заваді! Навіть тоді! Він цього майже прагнув. Покаже їм, що він ні перед чим не зупиниться. І їх теж покарає.

Вибіг до парку й батьковим ціпком, що його схопив у передпокої, розлючено шмагав листя на каштанах.

Звісно, розірвання стосунків з родиною означало б для нього бідність. Щоправда, він отримав фахову освіту кераміста й міг би розраховувати в Цмельові чи деінде на якусь посаду. Та це обмежило би його бюджет якимись жалюгідними кількомастами злотих на місяць.

— Нічого не вдієш, — сказав він собі. — Витримаю.

І раптом виникло питання:

— А що, власне, стало причиною конфлікту, конфлікту, який може вплинути на все моє життя?

Відповідь прийшла негайно:

— Марися…

Так, насправді йшлося про Марисю, про цю чудову дівчину, заради якої він був готовий на все. А якщо, припустімо, не на все, то на дуже багато…

— Дуже багато, — запевнив він себе.

Проте в нього відразу виникли сумніви. Невже розрив з батьками, відмова від становища й добробуту — не зависока ціна?

Він обурено відкинув цю думку. Справа була зрозумілою: хтось насмілився образити Марисю і його, тож мусить бути покараний. Якщо батьки відмовляють єдиному синові в такому незначному задоволенні, то тим самим доводять, що не заслуговують на жодні почуття. Нехай страждають.

А Марися? Марися — це зовсім інша справа. Тут не йдеться про те, чи вона на те заслуговує. Бо, якщо подумати тверезо, Марися не така вже й свята. Аж ніяк. Цей син лимаря, певне, поводився з нею фамільярно або ж ревнував. А той начальник пошти, якийсь Собек? Чому він став на Марисин захист? Отак геть без причини?

Думати так було б щонайменше наївно. Звісно, що дівчину щось із ним єднає.

Чинського охопило роздратування. Навіть натяк матері про те, що ці люди — його суперники, здавався образою.

«Ось наслідки, — думав він з гіркотою, — зближення з особами із такого середовища».

Мати, без сумніву, досвідчена жінка. І вміє розсудливо дивитися на життя. Якщо в її підозрах є бодай дещиця правди…

— Та й гарно ж я виглядаю! Виставив себе на посміховисько, мов якийсь шмаркач! Ця дівчина вдає із себе невинну лілею, а хтозна, що дозволяє собі із таким, скажімо, Собеком…

Підозра була огидною, але хто може сказати, що правда не буває так само огидною?

І Лешека охопила цілковита байдужість. Він сів на кам’яній лаві, мокрій від роси, і світ видався йому чимсь відразливим, нудним, не вартим жодних зусиль, жодної боротьби, жодних жертв…

…Бо якби Марися була чесною, щирою дівчиною, то не приховувала би цього скандалу від нього. Вона б у всьому зізналася, попрохала би захисту в нього, а не в якогось там Собека…

Із-за дерев визирнув круглий місяць. Лешек узагалі не любив місяця. А цього разу помітив на його неприємній фізіономії явно іронічну усмішечку.

«Я ще страшенно дурний, — подумав він. — Страшенно дурний».

І почав міркувати, що про все це та його поведінку говоритимуть батьки.

Якби він міг чути їхню розмову, то переконався б, що його оцінка своїх розумових здібностей не відрізняється від їхньої.

Коли він пішов, Чинські досить довго мовчали, а тоді нарешті пані Елеонора зітхнула:

— Дуже мене турбує Лешекова дурість.

— Та і я не радію, — додав пан Станіслав, підводячись. — Пізно вже. Час спати.

Він за щоденною звичкою поцілував дружину в руку і в чоло, а тоді пішов до себе. За чверть години пан Станіслав уже лежав у ліжку й саме збирався почитати «Потоп», який був для нього перед сном безвідмовним засобом для заспокоєння нервів, відволікав від буденних справ і легенько хвилював уяву, коли у двері постукали.

— Це ти? — здивувався він, побачивши дружину. Він уже давно відвик від її відвідин у халаті й о цій порі.

— Так, Стасю. Я хотіла з тобою порадитися. Сама не знаю, як вчинити. Чи ти вважаєш, що до цієї Лешекової погрози слід поставитися серйозно?

— Він дуже неврівноважений хлопець, — обережно зауважив пан Чинський.

— Розумієш… Було б дуже непедагогічно поступитися йому через погрозу. Та з іншого боку, слід зважити на його вік. Якщо ми досі не зуміли його виховати, то й подальша педагогіка нічим не допоможе.

Пан Лешек сумовито глянув на товстелезний том на ковдрі. Заглоба саме обійняв командування й почав із постачання табору. Такий приємний абзац, аж тут знову Лешекові справи.

— Я гадаю, Елю, що ми відмовили йому занадто рішуче.

— Але справедливо.

— Звичайно. З іншого боку, його амбіції вражено. Я вважаю, що зрештою…

Думки про подальше читання, про привезення зброї й обмундирування з Білостоку, про прибуття князя Сапіги, усе це налаштовувало пана Чинського на миролюбний лад.

— …зрештою, цей лимар мусить навчити свого синочка послуху. Тут Лешек почасти має рацію.

— Отже, ти наполягаєш, — підхопила пані Елеонора, — на тому, щоб прийняти Лешекову умову?

— Я наполягаю? — щиро здивувався пан Станіслав.

— Ну, та ж не я, — нетерпляче знизала плечима пані Чинська. — Я завжди казала, що ти ставишся до нього занадто м’яко й поблажливо. Щоб нам не довелося колись шкодувати через цю твою слабкість.

— Перепрошую, Елю, — почав було пан Чинський, але дружина перебила його:

— Будь ласка, я погоджуюся із твоїм рішенням. Хоча підкреслю ще раз: це суперечить моїм переконанням.

— Але ж… — намагався заперечити пан Станіслав, — але ж я…

— Ти? Ти, любий мій, погано його виховав! Добраніч!

І пані Елеонора вийшла. Вийшла з почуттям сорому перед собою. Сумління не дозволило ошукати себе вдаваним скиненням відповідальності за поступку за чоловікові плечі. Її деспотична натура опиралася синовому ультиматуму, і якби пан Станіслав бодай слівцем підштовхнув її до боротьби, до рішучості, вона б не змінила свого рішення. Інша річ, що до чоловікової спальні вона йшла із цілковитими переконанням, що такого поштовху вона не дочекається.

Та пані Чинська не була б собою, якби повністю погодилася з поразкою. Вона, щоправда, тремтіла від самої думки про те, що син виконає свою погрозу й поїде на край світу, проте не могла визнати, що капітуляція не означає для неї бодай якоїсь користі.

Отож назавтра вона покликала сина й коротко повідомила, що аж ніяк не через його погрози, а внаслідок батькових умовлянь, вона вирішила відмовитися від замовлень у лимаря Войдилла, проте з однією умовою. А саме: Лешек ще нині поїде під Варшаву до дядька Євстахія.

Вона навмисне не сказала, на скільки, побоюючись, що Лешек не погодиться на дуже тривале перебування. Та її страхи виявилися безпідставними. Після безсонної ночі, після численних скептичних і навіть цинічних думок, Лешек був геть знесилений. Він і сам думав про те, чи не краще йому поїхати, тому материну вимогу сприйняв без найменшого спротиву.

Подорож автоматично позбавить його спокуси їздити до містечка; у веселому, гомінкому домі дядька Євстахія, де завжди було повно панночок і молодих жінок, він напевне приємніше проведе час, ніж у цій жахливій провінції, у цьому брудному болоті, серед дрібних, ницих і прозаїчних справ.

Так думав він аж до моменту, коли перед вікнами вагона почали втікати станційні будівлі. Проте щойно колеса поїзда увійшли у свій монотонний ритм, його думки затуманилися, завирували й раптом побігли в іншому, зовсім іншому напрямку.

Але про це вже згодом.

Розділ X

Спокійно минало життя в млині старого Прокопа Шапеля, що його всі звали Прокопом Мельником. Погідне блакитне небо відбивалося в гладенькій поверхні тихих ставів, медово пахли липи, добра жива вода лискучим струменем спливала на велике млинове коло, неначе нескінченна дзеркальна стрічка, розбиваючись на лопатях на зеленаві прозорі уламки, дедалі дрібніші й біліші, які перетворювалися внизу на кошлату піну, бризки й шумовиння.

Унизу вирувало, нагорі монотонно воркотіли задоволені й ситі від хліба жорна, у корита сіялося пухке дорогоцінне борошно. Лиш устигай мішки підставляти під цей хлібний струмінь.

На пізньому переднівку роботи в млині було небагато. Біля третьої пополудні наймит Віталіс перекрив воду, і колесо, звільнене від тягаря води з розмаху обернулося ще раз і другий, заскрипіли дубові осі, скреготнуло в залізних шестернях, грюкнули жорна й залягла тиша. Лише борошняний пил безгучно спускався з-під даху й стелі горища на землю, розставлені мішки, ваги, осідав шаром, який до ранку іноді сягав і півпальця.

Інші, несумлінні мельники, і це борошно продавали людям, та старий Прокіп наказував змітати його для худоби й іншої живності, тож його корови, кінь, свині, качки, гуси й кури матінки Агати виглядали вгодованими, наче в панському маєтку.

Після третьої робити в млині було вже нічого, і о цій порі знахар Антоній Косиба зазвичай збирався до містечка. Обтрушував одяг від борошна, надягав чисту сорочку, руки й обличчя вмивав біля корча над ставком, де був найзручніший спуск до води, і йшов до Радолишок.

Хворих улітку було небагато, та й ті приходили переважно ввечері, як сонце зайде, коли, як відомо, люди вільніші.

Останнім часом усі домочадці, а передусім жінки, помітили в знахаревій поведінці великі зміни. Він якось почав більше про себе дбати, черевики чистив гуталіном до блиску, купив дві кольорові блузи, підстригав бороду й волосся, яке раніше спадало йому на плечі, мов у попа.

У Зоні не було жодних сумнівів щодо того, чого це він так чепуриться. Безпомильний у таких випадках жіноцький інстинкт уже давно їй підказував, що досі байдужий до жіночих чарів Антоній Косиба, певне, приглядів собі в містечку якусь бабу. Спершу всі думали про Шкопкову, власницю крамниці, та невдовзі з’ясувалося, що це не так. Антоній, хоч і відвідував крамницю, проте бачився там тільки з молодою дівчиною, яка у Шкопкової була за продавчиню.

Бачила й Зоня її не раз, і її аж сміх забирав і гнів, коли вона думала про ті зальоти.

— Ех, ти, старий, — говорила вона, придивляючись до знахаря. — І чого це тобі закортіло? Хіба ж вона для тебе? Та схаменися! От, що! До якої роботи вона вдатна? Ходиш до неї та й ходиш, а що виходиш? Тобі баба потрібна здорова, роботяща, а не така білоручка.

— Точнісінько така, як ти, — підсміхалася Ольга.

— А хоч би й так! Хоч би й так! — Зоня войовничо брала руки в боки. — Я й не відпираюся. Чим я гірша за тамту? Що не така молода? То й що? Ти сам подумай, Антонію, нащо тобі така молода? Та ще й із містечка! З фанаберіями. У капелюшку. Гріх тобі буде!

— Та замовкни ти, дурна! — озвався нарешті роздратовано знахар.

І йшов геть, бурмочучи:

— І що в цієї дурепи лишень на умі!

Насправді Зонине базікання він уважав переливанням з пустого в порожнє. Він і в гадці не мав брати собі дружину. До жінок відчував неприязнь, проте ніколи не замислювався над її походженням, побоювався їх і трохи зневажав. Та коли йшлося про Марисю з Радолишок, справа була цілком інакшою. Марися була геть не схожою на інших. Настільки несхожою, що йому здавалося недоречним саме порівняння її з жінками взагалі. Сама Зонина думка про його одруження з Марисею була такою безглуздою, що й згадувати не варто. Якщо він і згадував, то лише щоб зрозуміти, звідки таке зродилося в її недолугій голові.

Що він бував у крамниці? Ну, бував, то й що з того? Що часом якийсь гостинець Марисі дарував? А хіба йому не вільно? Що любив з нею побалакати? Певне, що волів з Марисею, аніж із кимсь іншим, але не на те, щоб дурниці молоти… Біднятко, дівчина, майже дитина, ще й самотня, сирітка. Хіба є щось погане в його сердечності? Тим більше, що все це від щирого серця, без жодної корисливості? Зрештою, він відчував, що й вона його щиро полюбила. Якби було інакше, хіба вітала б вона його завжди так радісно, хіба затримувала б у крамниці надовго, звіряла йому свої печалі й негаразди?

А останнім часом їх у Марисі не бракувало. Із самого понеділка вона була мовби пригасла, а коли настав четвер, Антоній Косиба відразу помітив, що вона плакала.

— Що ж, дитинко, — запитав він, — знову лихі люди жити не дають?

Вона похитала головою.

— Ні, стриєчку Антонію! Не те! Просто через увесь цей скандал нещастя сталося.

— Із ким? — занепокоївся він.

— А з Войдиллом, лимарем.

— Яке ж нещастя?

— Певне, молодий пан Чинський довідався від когось, що цей екс-семінарист мене образив і про ту бійку. Тож, коли вчора лимар відіслав до Людвикова візок з готовим замовленням, то нового замовлення вже не отримав. Старого Пана-добродія досі в містечку не було. Він їздив до Вільна й щойно вчора повернувся. І коли бричка порожня приїхала, то спитав:

— А де ж робота?

А візник йому відказує:

— Пані в Людвикові переказувала, що вже роботи для вас не буде.

— Чого це не буде? Невже фабрику закривають?

— Фабрику не закривають, — візник йому на те. — Але за те, що ваш син їхнього панича образив, то вона й не хоче вам роботи давати.

Знахар кахикнув.

— Це несправедливо. Хіба ж батько за сина може відповідати? Син лобуряка, проте батько чоловік порядний і нічого не завинив.

— Авжеж, — погодилася Марися. — Я йому те саме сказала.

— Кому це?

— Панові-добродію. Він таке від візника почувши, почав допитуватися й дізнався, як воно було. Тоді спершу пішов до пана Собека, потиснув йому руку й сказав, що той слушно вчинив з його сином, а тоді прийшов до мене.

— І чого йому було треба?

— Спочатку він суворо на мене подивився й сказав: «Я прийшов перепросити за поведінку мого Зенона. Лиха й нерозумна він людина. Його слід було покарати, негідника, а що він від пана Собека отримав, то це ще й мало. Я розумію, каже, що він не мав права вас, тобто мене, ображати. Зась йому до того, що ви робите. Пані Шкопкова вами опікується, це її право, а не цього дармоїда. І якби ви прийшли поскаржитися до мене, він би своє отримав. Але, каже, ви поскаржилися молодому панові з Людвикова, і тепер мене, старого, спіткало лихо геть безневинно, бо вони відмовили мені в замовленнях, а це більш як половина мого заробітку».

Знахар здивувався:

— Адже ви не скаржилися молодому панові?

— Звісно, ні. Саме це й сказала панові Войдиллові, але він, здається, мені не повірив.

— Ну, я тут нещастя наразі не бачу.

— Нещастя в дечому іншому. Старий Войдилло зранку вигнав сина з дому!

— Вигнав? Як це вигнав? — здивувався знахар.

— Він такий суворий. Усе містечко тільки й говорить, що про цей випадок. І всі стверджують, що це через мене… А чим же я завинила? Що поганого зробила?

Голос Марисі затремтів, а на очі набігли сльози.

— Я сама хотіла бігти до пана Войдилла й благати, аби він пробачив Зенонові, але побоялася… Зрештою, він не звернув би на мої прохання жодної уваги. Ксьондз заступився за Зенона, мовляв, він хлопець зіпсований, та коли його викинути з дому, то він геть берега пуститься… Нічого не допомогло. Старий сказав, що нехай і у в’язниці зотліє, його рішення це не змінить, бо він, каже, ледащо, нероба й гультяй, а до того ж ще й у братів та батька хліб забирає.

Знахар похитав головою.

— Прикро, але твоєї провини, дитино, тут немає.

— Та що з того, що немає! — вона розпачливо стиснула руки. — Коли всі на мене пальцями тицяють, мов на яку злочинницю… вовком дивляться… Навіть пані Шкопкову проти мене підмовляють. Я сама чула, як один столяр говорив пані Шкопковій: «Людям лихо, а Богові зневага, що тримаєте в себе цю приблуду».

Марися затулила руками обличчя й заплакала.

— Я знаю, знаю, — схлипувала вона, — чим це закінчиться… Задзьобають мене… позбавлять роботи… А я ж хотіла, хотіла якнайкраще… Якби пан Лешек приїхав, то сама б навколішках виблагала в нього, аби він подарував Зенонові провину. Але він… не приїздить… Жодної звістки про нього. Цього мені ще, горопашній, бракувало… цього… Ой, Боже милий, Боже милосердний!..

Антоній Косиба сидів, безсило опустивши свої великі руки. Обличчя його зблідло від хвилювання. Він би душу ладен був віддати, щоб цю милу дівчину позбавити страждань і клопотів. Його охоплював то гнів, то бажання негайно діяти, то почуття власного безсилля.

Не було навіть слів, якими він міг би її втішити. Знахар устав, обняв її й погладив по голові своєю шорсткою спрацьованою долонею, повторюючи:

— Цить, голубко, цить, голубко!

А вона притулилася до нього й аж здригалася від ридань. І така жалість його огорнула, до себе й до неї, до самотності їх обох і безпорадності, що і йому попливли сльози по обличчю, по сивуватій бороді, по пальцях, що з найніжнішим співчуттям гладив світловолосу голівку дівчини.

— Цить, голубко моя, цить… — ледь чутно говорив він.

— Тільки ти, стриєчку Антонію… тільки ти й залишився в мене на світі… у приблуди…

— Обоє ми серед людей чужі, обоє приблуди, голубко! І не хвилюйся, очей не виплакуй. Не дозволю я тебе кривдити. Старий я, але сили мені вистачить… Поки я голоду й біди не зазнаю, доти й ти, голубко, матимеш усе. Цить, цить, дитятко моє, моя ти люба, цить… Як люди занадто докучатимуть, прийдеш до мене, до млина. Негарно там у мене й убого, проте голоду й холоду не зазнаєш, та й сердечності не забракне… Ліс там великий, луки широкі, трави лікувальні збиратимемо, допомагатимеш мені, голубко, людей лікувати… Лихі язики тебе не обмовлятимуть, слово лихе не образить… Добре нам буде разом, приблудам… Цить, голубко, цить…

— Який ти добрий, стриєчку Антонію, який добрий, — Марися поступово заспокоювалася. — Здається, що й батько рідний кращим бути не міг би… Чим же я на це заслужила?

— Чим? — знахар замислився. — А хто ж то знати може? А чим я заслужив, що отак тулишся до мене, голубко моя, що моє серце старе вже хіба за звичкою, а не через потребу, билося, ти зігріла мов сонце… Лише Богові те відомо, а я, хоч і не знаю, проте дякую Йому за це, і дякувати не перестану аж до смерті…

Біля крамниці спинилася бричка й за мить зайшов якийсь пан. Він купував кольоровий папір для ліхтариків, певне, на свято дожинків, що саме наближалося. Вибирав довго, торгувався й нарікав на високі ціни.

Коли він вийшов з пакунками, знахар сказав:

— А чи дозволиш, голубонько, аби я тобі щиро сказав, що думаю?

— Звичайно, будь ласка, — і вона посміхнулася, побоюючись, що після такого вступу нічого приємного не почує.

І Марися не помилилася: знахар заговорив про пана Лешека.

— Через нього в тебе всі ці клопоти й хвилювання. Що тобі із цього, голубонько? Я не кажу, що він недобрий чи непорядний, очі в нього навіть добрі, але він ще хлопчисько, не має власної думки, вітрогон. Не раз я дивився на нього, не раз і не десять бачив, як він сюди приходив і просиджував… Та й люди балакали… А що молодий він і легковажний, то й не дивно, що його підозрюють у недобрих намірах. Сам я, Бог мені свідок, у те не вірю! Ручуся, що всі ці теревені — то наче пес бреше. Та бач, голубонько, що їм молоти? Язиків не зав’яжеш, очей людям не закриєш. Дивляться й плетуть. А й тобі, дитинко, що з тих зальотів? Лише небезпека. Ти молода, недосвідчена, легко віриш будь-яким обіцянкам.

— Він мені нічого не обіцяв, — перебила спантеличена Марися, почервонівши.

— Не обіцяв? То чого ж він хоче? Не забувай, що він великий пан, багатий, знаний. Що ти для нього? Так собі, забавка. А серце звикає. От і тепер: немає його, а тобі вже й важко.

— Це через інше…

— Може через інше, а може, й ні, — легенько похитав він головою. — Адже Чинський з тобою не ожениться.

Марися похнюпилася.

— Я про це й не думала. Просто з ним так приємно було розмовляти. Він багато подорожував, чимало бачив. Гарно розповідає…

— То нехай розповідає іншим. Чого ж він тебе вибрав?

— Бо він… він каже, що… я йому подобаюся.

— Де б ти йому не подобалася! Адже він не сліпий.

— Не думала я, стриєчку Антонію, що й ти в цьому щось погане вбачатимеш.

Знахар затулив обличчя руками.

— Боже борони! Не те, щоб погане, а непотрібне. І тобі від людей шкода, та й чутки довкола цього, а користі нікому немає жодної. Я про нього не кажу. Ні. Та якби він був порядним, то не наражав би тебе, голубко, на обмовляння, не запаморочував би тобі голову, не сидів би тут каменем.

— Але ж… але я не можу примусити його піти, — намагалася захищатися Марися.

— І не треба. Хочеш доброї, щирої поради послухати, то вислухаєш і не вдаватимешся з ним у розмови. То він і перестане приходити. А не захочеш, то вже я нічого на те не пораджу.

Марися замислилася. Вона добре розуміла, що знахарева порада слушна й доброзичлива. Зрештою, так чи сяк, рано чи пізно її знайомство з паном Лешеком мало би закінчитися. Або в нього з’явиться нова примха, або ж він одружиться. Та й по всьому. Продовження цього, звісно, ні до чого не призведе. Що довше це триватиме, то важче буде розлучитися, тим болючішою буде туга. Ось його лише кілька днів не було, а життя вже перетворилося на муку… Та з іншого боку, хіба вона не воліє заплатити роками розпачу за кілька місяців щастя бачити його, дивитися в його очі, слухати його голос?..

Спогади про це коротке щастя залишаться в її душі назавжди, до смерті. Хіба можна відмовлятися від такого скарбу? Невже краще відмовитися від нього, боячись страждань, і жити яловою, беззмістовною пусткою?

Знахар добрий і мудрий, та чи не помиляється він у цьому випадку?

— Я подумаю над твоєю порадою, стриєчку Антонію, — мовила вона нарешті серйозно. — Подумаю, хоч, може, це зайве, бо він напевне більше не приїде сюди більше.

І справді, минали дні, а молодого Чинського ніхто не бачив ані в містечку, ані в околицях.

Тим часом тут аж вирувало від пліток. Суворий учинок старого Пана-добродія одні засуджували, зате інші хвалили. І всі погоджувалися щодо двох речей: по-перше, Зенон Войдилло погано скінчить, по-друге, винуватицею родинного конфлікту є Марися.

Навіть ті, хто раніше щиро з нею віталися, намагалися тепер пройти повз неї, вдаючи, наче не помічають. Інші голосно за будь-якої зручної нагоди висловлювалися, не жаліючи ущипливих слів. Це не були якісь лихі чи розчаровані життям люди. Просто в повсякденному містечковому житті вони засвоїли певні звичаї і все, що не вкладалося в рамці тих звичаїв, заслуговувало, на їхню думку, осуду. Бідна дівчина-трудівниця, що кокетує з паничем, не могла розраховувати на заміжжя, чого ж вона тоді сподівалася?

До такого логічного розумування найчастіше вдавалися ті, хто вихваляли лимаря за те, що той прогнав свого сина-дармоїда й скандаліста з батьківського дому. Якщо він до таких літ доріс, а людиною не став, нічого йому вже не допоможе. Не слухав батька-матері, нехай тепер собак вуличних слухає. Нехай іде в широкий світ і не ганьбить порядну родину.

Та Зенон вочевидь не збирався йти геть. Щоправда, першого дня він десь таки зник, та вже назавтра повернувся й відразу своєю поведінкою підтвердив найгірші припущення й передбачення. Він напився до непритомності в корчмі Юдки, пропив усі гроші, що їх батько дав йому на дорогу, а тоді до ночі лаявся на вулиці, кричав, що спалить батьків дім, що перестріляє всіх Чинських, що розчерепить голову цій шльондрі Марисі.

Зрештою він кинувся на поліцейського, обірвав йому кишеню, а коли Зенона силоміць привели у відділок, повибивав там вікна й поламав меблі. Йому надягли кайданки й протримали добу в цюпі, а тоді спорядили протокол для судової справи й присудили два місяці в’язниці.

Опинившись знову на волі, Зенон зник з містечка, та люди подейкували, що бачили його в околиці.

Ці випадки стали відомі не лише в містечку. Про них довідалися й у Людвикові. Пані Чинська негайно послала наймита до лимаря й повідомила, що хоча й уважає батьківську кару за справедливу, та прагнучи врятувати Зенона від цілковитого занепаду, вирішує повернути колишні замовлення, сподіваючись, що Войдилло синові пробачить.

Та лимар виявився чоловіком непохитним. За роботу подякував, але заявив, що коли вже щось вирішив, то цього не змінить, і негідного сина більше на очі бачити не бажає. Переконати його не вдалося.

— От бачиш, — сказала пані Чинська чоловікові. — Бачиш, як ставиться батько до дітей, якщо він має характер і принципи?

Пан Станіслав удав, що натяку не зрозумів, і буркнув щось під носом, заглиблюючись у книжку. Зате пані Елеонора переконалася, що із цієї справи можна винести урок для Лешека, тож узялася до написання великого листа до свого одинака, докладно описуючи йому всі подробиці й присмачуючи їх повчальними відступами.

І цей лист напевне позитивно вплинув би на Лешекову моральність, якби юнак його отримав. На жаль, у той час, коли шедевр материного педагогічного хисту мандрував у поштовому вагоні потягу до Варшави, адресат перевертався з боку на бік у спальному вагоні поїзда, що мчав до Людвикова.

Лешек перевертався й не міг заснути тому, що його переповнювали докори сумління, яких не вдавалося ошукати жодними виправданнями. Звісно, у дядька він нудьгував немилосердно, проте не через об’єктивні причини. Товариство було численне, приємне й веселе, розваги різноманітні й безкінечні, жінки вродливі, кухня досконала, погода пречудова. Причина нудьги була в ньому самому. Він просто сумував.

Це здавалося несерйозним і безглуздим, що він, дорослий чоловік при здоровому розумі, сумував, наче якийсь хлопчисько за гімназисткою, за цією білявочкою із крихітної крамнички в провінційному містечку, тужив попри найпереконливіші вмовляння, попри залізні аргументи, попри волю й власні рішення. Він виїздив, раз і назавжди поклавши позбутися цих недоречних сентиментів, плутанини підленьких, дрібних справ, які ці сентименти породили. Та вже із початку подорожі його охопили інші думки, посіли, оточили, не давали спокою й перепочинку.

Замість зневаги його огортала ніжність, уява змальовувала фантастичні сцени, у яких заплакану Марисю обнімав цей самозваний лицар Собек, або ж із неї глузувала юрба простолюдинів, або ж дівчина виїздила в невідомому напрямку… у благенькому пальтечку, смішному провінційному капелюшку, із вбогим своїм скарбом у старенькій валізі.

Видіння були такими виразними, що він навіть перелякався. Схопився з ліжка, убрався, спакував речі, наказав розбудити шофера, щоб той відвіз його до Варшави. Дядькові й дядині залишив листа з поясненням, мовляв, він пригадав собі про невідкладні й важливі справи.

У Варшаві до потяга залишалися дві години. Безцільно прогулюючись Маршалковською, Чинський зупинився перед вітриною ювеліра. Мимоволі помітив чудову платинову каблучку, прикрашену блакитними сапфірами.

— Це колір її очей, — розчулено сказав він собі і, не замислюючись над власними діями, зайшов до крамниці.

Перстеник не був дуже дорогим, проте ця покупка поглинула решту готівки, яка залишалася в Лешекових кишенях після придбання квитка.

Тепер, не в змозі заснути, він дістав з кишені коробочку й роздивлявся коштовність. Досі він не зробив Марисі жодного подарунка. Зрештою, можна було сумніватися, чи прийняла б вона від нього будь-що.

«Прийняла б, — сяйнула йому думка, — якби то була каблучка на заручини».

І раптом відчув, як серце прискорило биття.

Простягнув руку з каблучкою й вдивлявся в сіяння каменів.

— Це мій дарунок на заручини, — проказав голосно.

Підняв голову й суворо роззирнувся по купе, неначе сподіваючись чийогось заперечення. Та в купе було порожньо, стіни мовчали, тільки фіранки легенько коливалися в такт рухові потяга.

Його враз огорнув якийсь приємний, схожий на сон, спокій. Тепер він уже знав, тепер не було більше жодних сумнівів. Він матиме її для себе, поруч, назавжди. Кінець смуткові, хвилюванням, кінець стражданням і сумнівам.

Нехай це назвуть божевіллям! Адже назвуть ті, хто не відає, яким шаленством, яким безнадійним божевіллям є боротьба з коханням!

І злочином! Бо ж не вільно людині видирати із грудей найкраще, найшляхетніше, найчистіше почуття. Хтозна, може, єдине почуття, що виправдовує існування, квіт душі. Розтоптати, знищити, відмовитися від цього? Заради чого? Щоб домогтися визнання в людей? Яка дурість! Заради інших зрікатися себе, зрікатися власної найважливішої суті, власного прагнення щастя!

Так, він чудово усвідомлював усі труднощі й перешкоди, які виникнуть на його шляху. Він не мав жодних ілюзій, що батьки дадуть згоду на цей шлюб. Лешек не сумнівався, що вони зроблять усе, щоб перешкодити йому в досягненні мети. Громадська думка, усі знайомі й родичі — усі накинуться на Марисю. Він мусить приготуватися до запеклої боротьби.

Проте молодий Чинський цієї боротьби не боявся. Навпаки. Його збуджувала думка, що він повстане сам на захист власного щастя, свого й Марисиного, здолає всі перешкоди, витримає напади, переможе, бо мусить перемогти.

У нього вже вимальовувався план дій. Він уже бачив весь арсенал зброї та підступів, яких уживатимуть проти нього. Будуть погрози розірвати стосунки, обіцянка позбавити спадщини або й справді позбавлення, злостиві жарти й підлі глузування, сцени й скандали, спазми й утрати свідомості, прохання й ультиматуми. А почнеться з того, що йому не даватимуть грошей. Маючи такі зв’язки, батьки легко влаштують так, щоб син не зміг знайти будь-яку посаду.

«Над цим треба поміркувати», — думав він.

Немає нічого легшого, аніж стати до бою з відкритим заборолом і… програти. Але тут ідеться не про саму боротьбу, йдеться про перемогу. Про те, щоб залишитися живим на полі бою. Узагалі він міг потайки продати свої особисті речі й утекти з Марисею кудись на край світу. Вона звикла до бідності, він теж звикне. Він молодий, роботу десь знайде. Але така втеча не справила б йому жодного задоволення, применшуючи здобуте щастя. І тому від цього слід відразу відмовитися.

У нього було достатньо практичного глузду, щоб коли йдеться про важливі речі, відкинути донкіхотство, на яке він часто страждав. Тому й зараз він вирішив діяти обережно, завбачливо й суворо зберігаючи таємницю.

Наразі йому не хотілося обмірковувати майбутню стратегію. Лешек був настільки окрилений відкриттям своїх справжніх прагнень, відчував таке щастя від прийняття свого рішення, що все інше в порівнянні із цим маліло, зіщулювалося й втрачало будь-який сенс.

Поява Лешека, який так і сяяв у посмішці й мав чудовий настрій, викликала в Людвикові неабияке здивування. По-перше, його тут зовсім не чекали, по-друге, він надто помітно змінився. Куди й поділося його колишнє роздратування, різкі рухи, байдужість до всього, що було пов’язане з домом та майном, нудьгування.

— Що з тобою сталося, Лешеку? — із помітним задоволенням поцікавилася мати.

— Я змінився, мамо. Я став іншою людиною.

— Цікаво, чи довго триватиме цей щасливий стан.

— О, так, — він таємничо посміхнувся. — Мені здається, що це остаточна фаза мого розвитку. Бачите, я довго міркував, і дійшов висновку, що час мені вже постатечнішати, узятися до роботи, життя впорядкувати й таке інше.

Пан Чинський аж відірвався від своєї газети.

— Чи це значить, що ти нарешті збираєшся зайнятися фабрикою?

— Ти не помилився, батьку!

— Тоді слід послати подячну телеграму дядькові. Невже в них вдома ти зустрів того, хто так на тебе вплинув? Там, здається, було чимало осіб.

— О так, дуже багато. Цілий натовп, — кивнув Лешек головою, а тоді додав: — І в цьому натовпі я зустрів… себе.

— Ах… І які ж враження в тебе склалися від цієї зустрічі?

— Спершу досить прикрі. Я почув багато зауважень, не позбавлених слушності. Та зрештою, я переконався, що маю справу з людиною, котра знає, чого хоче. І ми обидва були дуже цим втішені.

Пані Елеонора нахилилася й поцілувала сина в чоло.

— Вітаємо вас обох, а при нагоді й себе.

— Дякую, мамо. На вітання я заслуговую більше, ніж ти припускаєш, — повагом відказав син.

Ця розмова відбулася після вечері й сповнила подружжя Чинських рожевими мріями. Та як же вони здивувалися, коли назавтра вранці слуга, якого запитали, чи панич ще спить, відповів:

— Панич наказав подати мотоцикл і поїхав у бік Радолишок.

Розділ XI

Ксьондз Пелка був уже літнім чоловіком. Спав він мало й прокидався рано. Певні проблеми із травленням спричинилися до того, що натще він почувався дуже погано. Тому на службу Божу в будні дзвонили ще до сьомої, а о сьомій ксьондз Пелка виходив до вівтаря.

Марисі, яка бажала встигнути на службу, доводилося вставати о шостій, тож вона трохи недосипала. Проте молитва в костелі приносила їй такий спокій, що вона вже багато днів не пропустила жодної меси. Марися ставала навколішки й палко молилася, прохаючи Господа, аби Він пробачив її гріхи, позбавив смутку й хвилювань, яких стільки впало на неї, аби послав їй розраду, а ще — аби дав щастя тому, кого вона покохала.

На хорах орган грав дивовижні мелодії, у яких не було ані смутку, ані веселощів, лише якийсь незбагненний, всеохопний спокій вічних речей, такий спокій, який, здається, ллється з неба в зоряні ночі.

Цей спокій сповнив увесь простір костьола, застиг у білих статуях апостолів і пророків, розчинився в розпливчастих контурах на потемнілих картинах, лунав у мармурових словах латинської молитви, що долітали від вівтаря й проникав у зболілі душі вірян, котрі саме цього спокою тут і шукали.

Марися виходила з костьола немовби затуманена цим неземним спокоєм, скорившись своїй долі. Вона не наважувалася обдумувати ці величні істини, які об’явилися колись святим у час божественного споглядання та єднання з Господом. Вона б цього навіть не зуміла. Проте дівчина виразно відчувала цей подих вічності, який її, маленьку бідну, усіма забуту й нікому непотрібну істоту, сповнював довірою й упевненістю, що десь далеко, у незнаній далечіні, є її могутній опікун і союзник, чиї добрі очі стежать за нею непомітно, проте пильно.

Щодня Марися виходила з костьола з дивним переконанням, що незабаром щось станеться, усе зміниться й до неї несподівано прийде якесь щастя. І переконання це було таке сильне, що того ранку, коли дорогою з костьола дівчина побачила біля крамниці пана Лешека, вона навіть не здивувалася. От тільки не змогла опанувати радості.

— Ви приїхали, — тремтячим голосом повторювала вона, — приїхали…

Марися перебувала в такому збудженому стані й ледве чи могла щось помітити, проте Лешек видався їй якимсь серйозним і зосередженим. Дівчина засоромилася, коли він, вітаючись, поцілував їй руку просто на вулиці, на очах у людей.

Щойно опинившись у крамниці, Чинський узяв її за руки і, дивлячись в очі, сказав:

— Ніколи й нікого я не кохав так, як тебе. Я не можу без тебе жити. Ти погодишся стати моєю дружиною?

Марисі затремтіли, коліна, у голові завирувало.

— Що ви… що ви таке кажете… — пролебеділа вона.

— Я прошу тебе, Марисю, вийти за мене заміж.

— Але ж… це неможливо! — майже вигукнула дівчина.

— Чому неможливо?

— Самі подумайте! — вона висмикнула свої руки з його долонь. — Адже ви це несерйозно!

Чинський нахмурився.

— Ти мені не віриш?

— Ні, ні! Вірю, та чи подумали ви… Боже! Що ж це буде! Ваші батьки… Усі тут, у містечку… Вони отруять вам життя, задзьобають… Зненавидять мене…

Чинський кивнув головою.

— Звичайно. Я все передбачив. Знаю, що на нас чекає багато, може й дуже багато прикрощів, глузувань, зневаги. Та маючи вибір, чи зазнати цього, чи відмовитися від тебе, я готовий на все. Із дуже простої причини: я тебе кохаю. А якщо ти цього не розумієш, то видко, я мав ілюзії щодо твоїх почуттів, і ти мене зовсім не кохаєш.

Вона глянула на нього докірливо.

— Я? Я вас не кохаю?

— Марисько!

І він ухопив її в обійми й обсипав поцілунками. Його поривчастість і сила, з якою він притискав її до себе, геть обеззброїли Марисю. Вона не хотіла захищатися й не могла. Була в цю мить неймовірно щаслива й ладна заприсягтися, що відколи світ стоїть, жодна дівчина ще не зазнала такого щастя.

Якщо будь-коли в її думках і виникали якісь дрібні докори на Лешекову адресу, то тепер від них не зосталося й сліду. Звісно, вона не вірила в їхнє одруження. Занадто це було неймовірно. Проте вже те, що він прийняв таке рішення, безсумнівно щире, сама лише його добра воля, лише те, що він переміг себе й зробив це заради неї, свідчило про його шляхетність, глибину почуттів, виняткову природу. Якби Марисю в цю мить запитали, чи може існувати людина, краща за нього, вона б заперечила із чистим сумлінням.

Переміг себе, бо мусив перемогти власну пиху, переконання, що про нього мріють найбагатші й найвродливіші панни, що найкращі родини мріють, аби він був у них за зятя, що мало хто може зрівнятися з ним, коли йдеться про шляхетність народження, багатство, освіту. Адже він так любив знічев’я похвалитися іменами своїх титулованих друзів, з такою зневагою, погордою говорив про людей з містечка.

І раптом він хоче взяти її за дружину. Її, котру навіть у цьому провінційному містечку вважали приблудою, вбогою сиріткою, без рідних, без друзів, крім, хіба що, сільського знахаря, без копійки за душею. Щоправда, у порівнянні з іншими радолиськими паннами вона ліпше освічена і, може, краще вихована, завдяки матері. Та хіба її виховання, освіта й поведінка не вражали б його оточення?..

Її батько, якого Марися втратила в кількарічному віці, здається, був лікарем, її вітчим, котрого вона любила як рідного й називала батьком, був простим лісником, скромним чиновником у маєтку, а мати, хоча й походила зі шляхетної родини, проте тут її знали як вбогу вчительку музики й іноземних мов, а пізніше й узагалі лише як швачку.

Хіба ж такі люди, як Чинські, люди із середовища, де більше, ніж серед справжньої аристократії, звертають увагу на походження й родовід, хіба ж ці люди змогли б погодитися з тим, що їхній син бере собі таку дружину?

Отямившись від першого враження, Марися саме про це й почала говорити Лешекові. Він слухав її уважно, не перебивав, а коли дівчина скінчила, мовив:

— То й що з того? Це якось змінює факт, що ми кохаємо одне одного?

— Ні, цього ніщо не може змінити. Я вас кохатиму завжди, вас одного, аж до смерті! — тихо прошепотіла вона.

— Та видко, для тебе це не так уже й важливо, щоб за це боротися, витерпіти різні прикрощі й негаразди.

Вона заперечно похитала головою.

— О ні! Не про мене йдеться! Я готова на будь-яку жертву, на будь-яку зневагу. Але ти…

— Що я? — запитав він майже розгнівано.

— Ти… це тебе тільки зробить нещасним, знеохотить, зламає…

Він схопився й стиснув руки.

— Марисько! Марисько! Як тобі не сором! Ти мене ображаєш! Оце так ти віриш у мої сили?

— Це не так, — заперечила вона, — я тобі вірю! Але не маю права наражати тебе на це все. Я не хочу стати для тебе тягарем. Я й так уже дуже щаслива…

— О, просто чудово. Ти вже щаслива. А про мене не йдеться! Так? Я можу собі й далі бути нещасним, бо тобі приверзлося, наче ти можеш стати для мене якимсь тягарем! І не соромно тобі! Щоб така розумна й така розсудлива дівчина говорила такі дурниці! І хто тобі взагалі дав право вирішувати мою долю? Вона, бачте, не має права мене наражати! Але, здається, я маю таке право? А я хочу, мушу й край! Невже ти думаєш, що я такий недолугий і конче мушу бути залежним від своїх батьків? Хіба світ не досить великий, щоб ми не змогли знайти на ньому собі місце? Чи ти думаєш, що у випадку домашніх воєн, коли вони вже нам набриднуть, ми не зможемо виїхати деінде? Не бійся! Ти мене ще не знаєш! Я не належу до тих, хто дасть собі в кашу наплювати! Побачиш! Зрештою, немає про що говорити. Я собі постановив та й годі!

І він усміхнувся й знову притулив її до себе.

— І принаймні ти не перешкоджай мені в цій боротьбі, боротьбі за моє і твоє щастя, наше щастя… Бо ти мене доведеш до шаленства, і я стрелю собі в лоба!

— Лешеку! Найдорожчий мій, коханий, — Марися міцно обняла його за шию.

— Побачиш, моя Марисенько, що ми будемо найщасливішим подружжям на світі.

— Так, так, — тулилася вона до нього. Дівчина вже була нездатна думати, заперечувати, опиратися. Вона вірила йому, він подолав усі її сумніви своїм завзяттям і рішучістю.

Лешек витягнув з кишені маленьку коробочку, а звідти вийняв перстеника із сапфірами.

— Оце тобі мій захисний знак, — весело мовив він, надягаючи перстеника на її палець. — Щоб пам’ятала, що ти моя.

— Який гарний!

— Ці камінці такого самого кольору, як твої очі, Марисенько.

Марися довго роздивлялася перстеника, а тоді здивовано й благоговійно проказала:

— То я… заручена?

— Так, кохана, ти моя наречена.

— Наречена… — повторила вона й зі смутком додала: — А я тобі жодного персня подарувати не можу… У мене нічого немає. Останній, матусин, продали… щоб її поховати. Він теж був із сапфірами, і матуся дуже його любила, хоча перстень був недорогий, набагато скромніший за цей.

На очі їй набігли сльози.

— Не думай про сумне, — сказав Чинський. — А я й без перстеника не зможу забути, що став невільником, найщасливішим невільником, який зовсім не прагне визволення.

— Боже! Боже! — прошепотіла вона. — Мені голова обертом йде. Усе сталося так несподівано…

Лешек засміявся.

— Ой, мабуть, не так уже й несподівано. Адже ми знайомі два роки.

— Так, але хіба ж я могла припускати, що все так скінчиться!

— Скінчиться в щонайкращий спосіб, який лише можна вигадати.

— Я все-таки не можу переконати себе, що це не сон, що це ява. І… я справді боюся…

— Чого боїшся, Марисенько?

— Що… хіба я знаю, що все розвіється, зникне, щось нас розділить.

Чинський узяв її за руку.

— Звичайно, скарбе мій найдорожчий, слід бути максимально обережними, треба уникати будь-яких інтриг. Тому ми все триматимемо в суворій таємниці. Ніхто, абсолютно ніхто не повинен дізнатися про наші заручини. Я собі вже склав певний план. Коли я його втілю, ми швиденько візьмемо шлюб. І вороття не буде, хоч би всі й на голові стали, нічого вже не доможуться. Тільки пам’ятай: мовчати!

Марися засміялася.

— Я однаково не сказала б нікому. Ніхто б не повірив, тільки б мене висміяли. А зрештою, невже ви думаєте, пане Лешеку, що мені є кому звірятися? Хіба що стрийкові Антонію…

— Цьому знахареві із млина? Ні, йому теж нічого не кажи, добре?

— Присягаюся.

І Марися обітниці дотримала. Дотримала, хоча якби вона ще того таки дня розповіла правду, це позбавило би її багатьох прикрощів.

Неприємності почалися, коли до крамниці прийшла пані Шкопкова. Жінка, узагалі порядна, певне піддалася настроєві, який охопив Радолишки. Заставши в крамниці пана Лешека, вона демонстративно сіла за прилавком, усім своїм виглядом показуючи, що нікуди звідси не піде. Щойно молодий Чинський поїхав, як вона розгнівано почала дорікати Марисі:

— Совісті в тебе ніякої немає! Чи ти, дівчино, геть із глузду з’їхала! Оце-то подяка мені за мою опіку й хліб!

— Боже милий! — благально глянула на неї Марися. — Що ж я вам поганого зробила?

— Що зробила? — вибухнула пані Шкопкова. — А те, що на мене все містечко пальцями показує, що я дозволяю такі речі! Що зробила? А те, що в моїй крамниці такі речі відбуваються!

— Які ж речі?

— Ганебна поведінка! Так, ганебна! Який сором! Невже я тебе на те виховувала? Дбала про тебе, щоб тепер на мене всіх собак вішали? Чого цей паничик, цей донжуан, цей жевжик, чого він тут хоче?

Марися мовчала. Пані Шкопкова перевела подих, а тоді відповіла на власне запитання:

— Я тобі скажу, чого йому треба! Я тобі скажу! Він на твою цноту чатує! От, що! Свою коханку хоче з тебе зробити! А ти, дурна, ще й моргаєш до нього, приваблюєш цього гультіпаку на власну згубу, на свою неславу! А знаєш, що на тебе чекає, якщо ти піддасися на спокусу? Нужденне життя й тяжка смерть, а після смерті вічне прокляття! Якщо власного розуму не маєш, то хоч мене, старої, послухай! Невже ти думаєш, що я собі язиком мелю, бо мені робити нічого? Задля власної розваги? Бодай добра не було із такими розвагами! Мені серце крається, неначе ножем хто коле. Прибігає до мене отака Кропидловська, і вже від порога, де я очі поділа, чи не бачу, що той, як там його, мотоцикол знову біля крамниці стримить? Чого це, мовляв, я свою вихованку від розпусти й зневаги Божої не бережу? То я їй на те: «Люба пані Кропидловська, не ваше то, перепрошую, собаче діло, що і як! А коли хочте правду знати, то он бачте, мені тісто в макітрі підходить, росте, через верх лізе, а я до крамниці маю бігти?» А вона мені на те: «Дивіться-но краще, шановна пані Шкопкова, щоб вам тісто не виросло, бо тим часом вихованці вашій може дещо вирости в причинному місці». Я як таке вчула, думала, що мене нагла кров заллє! А все через тебе! Отак ти віддячуєш за мою щирість, за моє добро… Що кожна пліткарка мені очі колотиме через тебе… Та ще й на старі літа…

Пані Шкопкова так розхвилювалася, що аж заплакала. Марися узяла її за руку й хотіла поцілувати, проте жінка, видко, не на жарт розсердилася, бо висмикнула руку й вигукнула:

— Тут перепросинами не відбудешся!

— Але ж, пані, за що я маю перепрошувати? — наважилася запитати Марися.

— За… за що? — Шкопковій аж заціпило.

— Ну, певне. Люди, чи й така пані Кропидловська, у будь-чому добачать щось погане. А тут лихого нічого немає. Ви дуже несправедливі до пана Чинського. У нього немає таких намірів. Він дуже шляхетна й порядна людина.

— Авжеж, такий до чужої кишені не залізе, — сердито урвала її пані Шкопкова, — та коли йдеться про дівчину, то всі чоловіки однаковісінькі свині.

— Та ні ж бо. Може, інші й так. Не знаю, але він не такий.

— Тобі ще молоко під носом не висхло, от, що! А я тобі кажу: жени панича за двері, коли шануєш свою честь. Честь і мою опіку, — додала вона із притиском.

— А як же мені його виганяти? Сказати, що я не бажаю, аби він до крамниці приходив?

— Саме так.

— То він матиме право мені відповісти, що це не моя крамниця, і сюди будь-хто прийти може.

— Прийти може, але тут не місце теревені правити.

— Хіба що я скажу йому, що ви собі цього не бажаєте.

— Можеш йому й таке сказати.

— А що буде, коли він образиться? Якщо Чинські перестануть у нас купувати, як ото перестали в Пана-добродія?

Пані Шкопкова нахмурилася. Цього вона й сама боялася, і аргумент, хоч, може, і не зовсім щирий, проте вчасно підказаний Марисею, зробив своє.

— Ну, — буркнула вона. — Так не можна. Але чого ти хитруєш. Ти ж таки можеш його позбутися!

— То навчіть мене, як, — наполягала Марися.

— Ну, то я тебе навчу! — поклала край розмові хазяйка, подумки постановивши піти на пораду до ксьондза.

Тим часом минали дні, і не було жодного, аби молодий інженер не приїздив бодай на півгодинки до Марисі. От тільки, відвідини його були коротшими, ніж зазвичай, а коротшими через те, що часу в нього було тепер обмаль. На радість батькам, він тепер узявся до роботи на фабриці.

По черзі знайомився з бухгалтерією, управлінням, виробництвом, добуванням сировини й продажем. Підраховував, робив нотатки, немовби мимохіть у розмові з батьками подав ідею кількох реорганізаційних проектів, надзвичайно доречних і добре продуманих.

Батько без угаву хвалив його, мати мовчала, проте це свідчило про ще більше схвалення. Якось по обіді вона запитала:

— Чи ти, Лешеку, збираєшся постійно й систематично допомагати нам у роботі фабрики?

— Так, мамо, — кивнув головою молодий Чинський. — Проте за певних умов.

— Яких саме?

— Я, мамо, хотів би визначеності.

— Що ти маєш на увазі?

— Звичайні речі. Я хочу мати чітко визначені рамці своїх обов’язків, компетенції, словом, отримати певну посаду.

Пані Елеонора здивовано глянула на сина.

— Ти наш син.

— Повірте, я цьому радію, — вклонився він із посмішкою, — але це не допомагає визначити моє становище. Бачите, мамо, я люблю прозорі ситуації. Дуже прозорі. І з юридичної точки зору також. Отож, досі я черпав з вашої кишені те, чого напевне не заробив. Відтепер я хочу працювати й отримувати платню. Постійну платню. Я не пропоную вам, аби ви повністю передали мені управління. Але, скажімо, довірте мені управління виробництвом.

— Але ж і тепер ніщо не стоїть на заваді твоїм…

— Звичайно. Можете вважати мене диваком, але я не зумію, не захочу і… не працюватиму інакше. Я чудово знаю, що ти мені скажеш, мамо. Скажеш, що я ваш спадкоємець, що все колись стане моєю власністю, і що це смішно прохати про посаду на підприємстві власних батьків. Та розумієте, для щастя, душевного спокою й для задоволення мені потрібна особиста незалежність. Я мушу мати свою роботу, посаду й власні гроші. Оце і є моя умова.

— Умова дещо дивна, та зрештою я не бачу причин уважати її недоречною.

— Навіщо це тобі? — коротко запитала пані Елеонора, допитливо глянувши синові в очі.

— Невже не досить, мамо, якщо я скажу, що це бажання усамостійнитися?

— Самостійністю можна дуже погано скористатися.

— Звичайно. Але ж ви можете захистити себе застереженнями. Наприклад, якщо буде виявлено, що я погано виконую свої обов’язки, що на виробництві страждає якість чи кількість, що організація погіршилася й через мене виникли втрати, ви маєте право мене звільнити.

Пан Чинський засміявся.

— Ти так кажеш, неначе ми повинні підписати формальну угоду.

— А чом би й ні? — Лешек удав здивування. — Прозорі ситуації полегшують стосунки. Я хочу бути звичайним працівником, таким, як пан Гавлицький чи Слупек. Вони мають контракти. У тих контрактах обумовлені стягнення, платня за помешкання й премії. Не бачу причини, чому ви маєте відмовитися від такого контракту зі мною.

Запала тиша. Лешек відчував, що за мить мати знову запитає: «Нащо це тобі?» Тож він кахикнув і додав:

— Відповідальним і сумлінним працівником я можу бути лише тоді, коли знатиму, що мене зобов’язує до цього угода. Інакше мені можна буде згадати, що я син власників, і зрештою моє недбальство чи ледарство батьки мені пробачать. Ви повинні радіти, що я добровільно хочу визначити собі рамці.

— Добре, — замислено відказала пані Елеонора. — Ми подумаємо над цим.

— Спасибі вам, — Лешек підвівся, поцілував матір у руку, а батька в чоло й вийшов.

Він удавав розкутість і гарний настрій, проте тремтів від самої думки про те, що мати здогадається про його наміри й категорично відмовиться. Отож, щоб спростувати будь-які підозри, він почав бувати в поблизьких маєтках, провідувати й далеких сусідів, а повернувшись, переказував батькам новини й плітки, особливо звертаючи увагу на опис зовнішності різних панночок. Батьки мали повірити, що визначеність, якої він прагнув, поєднувалася в його планах з одруженням, і ці відвідини мають за мету пошуки майбутньої кандидатки на дружину.

До Радолишок із Людвикова провадив на захід битий путівець. Наддавши проте із десяток кілометрів, можна було дістатися містечка, їдучи на Божишки чи Віцкуни. Отож Лешек, удавшись до якнайсуворішої обережності, відтоді лише цією дорогою й користувався. Просто до Радолишок він їхав лише тоді, коли своє перебування в містечку міг пояснити необхідністю щось купити. І тоді Чинський мчав як шалений, аби урвати додаткові чверть години для тривалішої розмови з Марисею.

З огляду на свою роботу на фабриці, він частіше мав вільний час по обіді. Отож не раз зустрічав у крамниці знахаря Косибу із млина. Він трохи побоювався цього могутнього бороданя із сумними очима. Лешек був упевнений, що знахар ставиться до нього недоброзичливо чи навіть вороже, хоча Марися й запевняла, що це найдобріша людина на світі.

— Може, він трохи тобі не довіряє, — казала вона. — Але ти сам винен. Якби ти дозволив розповісти йому про наші заручини, я певна, що він відразу полюбив би тебе.

— Тоді я вже волію обачливість, — усміхнувся він. — А на прояви його симпатії готовий почекати. Навіть, коли щось і втрачу.

Марися глянула на нього докірливо.

— Лешеку! Негарно, що ти глузуєш із найпоряднішої людини й мого щирого друга.

— Пробач мені, кохана. Але мені здається, що твої сентименти явно недоречні. Може, цей знахар і справжній взірець усіх чеснот, може, він навіть уміє лікувати, у що я не надто вірю, але ж він простий селянин. Нащо тобі дружба із таким простаком?

Марися похитала головою.

— Нащо мені дружба? Розумієш, Лешеку, у тебе є батьки, і ти не знаєш, що таке бути сиротою. Не мати нікого, абсолютно нікого. Тоді будь-чия рука, простягнута у твій бік, будь-яка, навіть найбільш спрацьована, стає скарбом, великим скарбом. Неоціненним! Ти цього не збагнеш!

— Але я розумію, Марисенько, розумію, — засоромився Лешек. — І нехай мене чорти візьмуть, коли я не винагороджу цій щирій людині того, що він мою єдину, мою найдорожчу… Я ж до нього добре ставлюся.

Марися розповіла Чинському, що пообіцяв їй знахар, коли вона боялася втратити роботу в пані Шкопкової.

— Тепер бачиш, яка це шляхетна людина? — закінчила вона.

Лешека це вочевидь зворушило.

— Так! Він неймовірно добрий! Проте й ми не гірші! Нехай-но лише все складеться добре, і він отримає в Людвикові добрячу хату й пожиттєве утримання. Той, хто тобі з-під ніг камінець прибере, уже може розраховувати на мою вдячність. І навіть тепер, при найближчій зустрічі, я дам йому трохи грошей…

Марися засміялася.

— Ти зовсім його не знаєш. Він узагалі грошей не бере. Лікує переважно безкоштовно. Крім того, ти сказав, наче він простий селянин. Так от, уяви собі, що я в цьому серйозно сумніваюся.

— Чого б це?

— А тобі відомо, що він знає французьку?

— Ну, він міг бути в еміграції. Чимало селян їздить до Франції шукати роботи.

— Ні! — заперечила Марися. — Якби це було так, він говорив би французькою. Але він читав, причому вірші. Тільки не викажи йому, заради Бога, що ти про це знаєш.

— Чому?

— Бо він страшенно хвилюється від самого спогаду про це! Я впевнена, що в його житті є якась велика таємниця.

— Ти припускаєш, що це не проста людина, що ховається під селянським убранням?

— Не знаю, чи ховається. Та я ладна присягнутися, що така людина, як він, не могла вчинити нічого ганебного, що примусило б його переховуватися. Він дуже розумний. Зверни увагу на його очі, деякі рухи, на його манеру говорити. Може, мені це й здається, та коли я з ним розмовляю, то маю враження, що він значно розумніший за мене.

— Трапляються дуже розумні селяни, — зауважив Лешек і замислився.

За хвилину він вигукнув:

— Уже знаю! Є дуже простий спосіб. Ми можемо легко перевірити його й зрозуміти, хто він: інтелігент чи селянин. От тільки треба вибрати зручний момент.

— Лешеку! Але я нізащо не хочу…

— Знаю, знаю! Я теж не маю лихих намірів. І не збираюся втручатися в його таємниці, якщо вони взагалі існують. Мені йдеться лише, аби перевірити. Ручуся, що він навіть не помітить.

— І все-таки… — Марися здавалася невдоволеною. — Це негарно.

— Як хочеш. Можна й без цього обійтися, — погодився Лешек.

Та погодився він лише вдавано й вирішив за першої ж нагоди спробувати втілити свій план. Він від природи любив розгадувати таємниці. Іще в дитинстві Лешек зачитувався Карлом Маєм, а пізніше детективами Конан-Дойля. Він обожнював навіть звичайні ребуси.

Спосіб, що спав йому на думку, справді не був складним. Слід лише було в розмові зі знахарем ужити такі слова, що їх звичайний селянин знати не може. Якщо він зрозуміє речення чи запитання, це буде доказом, що він не той, за кого його мають. А тоді можна й продовжити пошук причин…

Невдовзі, їдучи окружною дорогою до Радолишок, Лешек зустрів знахаря, коли той повертався з містечка. Зупинив мотоцикл, уклонився і, кивнувши на жмут якихось трав, що їх Косиба зібрав край дороги, запитав:

— А від якої ж це хвороби, пане Косибо?

— Це дягель. На серце допомагає, — ввічливо, проте холодно відказав знахар.

Аби прихилити його й втягнути в розмову, Лешек пожартував:

— А не знаєте часом, які найкращі ліки від кохання?

Знахар глянув на нього й виразно проказав:

— У коханні, пане, найкраще бути чесним.

Зняв шапку, прощаючись і пішов своєю дорогою.

Якусь мить Лешек стояв непорушно, вражений відповіддю, якої не сподівався, а тоді, збагнувши, що знахар мав на увазі, пробурмотів до себе:

— Йому не дорікнеш, він-таки має esprit d’apropos.[9]

Приїхавши до Марисі, він розповів їй про зустріч і додав:

— Зізнаюся, що він приголомшив мене трохи відповіддю, хоч я й не заслужив на такий рецепт.

— Але він про те не знає, — зауважила Марися.

— Отож. Мені страшенно кортіло розповісти йому правду. Мене взагалі пригнічує ця таємничість. Я б радо повідомив усім про наші заручини. Та ще поки не можна. Поспіх дуже завадить моїм планам.

Тому тепер Лешек намагався не лише в Людвикові, а й у Радолишках не привертати нічиєї уваги до своїх відвідин. Іноді залишав мотоцикл біля корчми або на подвір’ї в Глязера, торгівця кіньми, а до крамниці приходив пішки. Усе ж воно не так кидалося в очі.

Мабуть, до Людвикова перестали доходити нові плітки, бо батьки ні про що не згадували, навпаки, із цікавістю стежили за синовою роботою на фабриці. До вирішальної розмови не поверталися, не починав її й Лешек, побоюючись, що в його нетерплячості вони дошукаються справжніх причин.

Якоїсь п’ятниці він знову зустрів знахаря Косибу. Цього разу в крамниці. Старий розмовляв з Марисею, і коли Лешек увійшов, на його широкому бородатому обличчі ще видніла тінь усмішки. Певне, він перебував у доброму настрої, тож Лешек вирішив скористатися нагодою провести свій експеримент. Він щиро привітався й неначе між іншим запитав:

— А ви із Королівства походите, не сумуєте за рідним краєм?

— Я там нікого не залишив, то й не сумно.

— Дивно. Я ще занадто молодий і досвіду не маю, та від старших чував, що їх на чужині мучила ностальгія. Ви її не відчуваєте?

— Чого? — закліпав знахар.

— Ностальгії, — повторив Лешек.

— Ні, — похитав головою знахар. — Адже це та сама земля, не чужина.

Чинський не був упевнений, тож зауважив:

— Ну, так, але ж люди інші, інші звичаї. Усе-таки нелегко буває акліматизуватися.

Знахар знизав плечима.

— Я мандрував по всій країні. Мій дім скрізь і ніде.

Проте й цим Лешек не вдовольнився. Знахар міг здогадатися про сенс невідомого слова із цілої фрази. Треба було побудувати питання точніше.

— Але тут люди вас люблять, — продовжував він. — Я сам не раз чув. У вас висока фреквентність?

Косиба кивнув.

— Авжеж. Найбільша навесні й узимку. Улітку хворіють менше.

Лешекові закалатало серце. Тепер він був упевнений, що Марисині здогадки виявилися слушними. Та докинув іще:

— Ви б могли нажити маєток, якби не те, що маєте прагнення бути філантропом.

Знахар або не помітив, що йому влаштували іспит, або йому було байдуже до цієї пастки, бо лише добродушно посміхнувся.

— Це не філантропія, — мовив він. — Я просто хочу допомагати недужим, а майна мені не треба. Вам, як людині багатій, складно таке зрозуміти.

— А чому?

— Бо багатство затуманює. Його слід здобувати на те, аби воно в чомусь прислужилося, у чомусь допомогло. Та коли вже його здобудеш, воно заглушує все й примушує людину служити лише собі.

— Тобто із засобу перетворюється на мету?

— Саме так.

— Якщо керуватися цим принципом, то небезпечно взагалі чимсь володіти, бо людина може стати рабом своєї власності?

— Ну, певне ж, — терпляче притакнув знахар. — Але небезпека виникає лише тоді, коли людина цього не розумітиме, коли забуде про справжню мету.

Марися мовчки прислухалася до цієї розмови й зрозуміла, що Лешек завів її, щоб перевірити свої підозри. Тепер вона більше не сумнівалася в тому, що мала слушність. Знахар Антоній Косиба явно не був простим селянином. Він напевне отримав освіту й перебував свого часу в середовищі освічених людей. Такого самого висновку дійшов і Лешек.

Коли знахар пішов собі, Лешек сказав:

— Знаєш, це дивовижно! Ця людина думає про абстрактні проблеми, уміє логічно мислити й прекрасно розуміє значення слів, яких простолюдини ніколи не вживають. Ручуся, що тут і справді є якась таємниця.

— От бачиш!

— Та справа зараз не в цьому, — продовжував Лешек, — мене найдужче дивує інший бік цього питання. Отже, ця людина безсумнівно обдарована неабияким розумом. Припустімо, що він через якісь невідомі причини вирішив удавати звичайного селянина. Мабуть, йому це було потрібно, якщо він живе як селянин, працює як селянин, вбирається й навіть висловлюється як селянин. І раптом дозволяє себе втягнути у випадкову розмову, в якій дає нам можливість відкрити його освіченість! От, чого я не збагну. Як це так? Він стільки зробив, щоб вдавати простого чоловіка, геть усе, а тут дозволив собі потрапити в примітивну пастку! Якось це не в’яжеться одне з іншим. Схоже, що йому не потрібно більше критися. От чорт! Не дає мені спокою ця загадка!

Марися взяла його за руку.

— От бачиш, який ти недобрий! Ти ж мені обіцяв, що не займатимешся цим. Я б тобі ніколи не пробачила, якби через тебе, а разом із тим і через мене у стрийка Антонія виникли якісь проблеми.

— Заспокойся, кохана. Цього аж ніяк не станеться. Навіть, якщо й з’ясується щось, то це буде нашою таємницею. Зрештою, хіба ж я можу тепер займатися чужими справами? Кохана! А що із цим щоденником?

Марися пообіцяла принести йому свій щоденник, який вона, щоправда, покинула писати років із три тому, проте, він містив мало не щоденні записи ще з дитинства.

Дівчина простягнула йому товстий зошит у коленкоровій обкладинці.

— Я хочу, аби ти це прочитав, — сказала вона, зашарівшись. — Але прошу тебе, не смійся з мене. Колись я була дуже дурненька, і… не знаю, чи з роками мені вдалося порозумнішати.

— Ти найрозумніша дівчина, яку я будь-коли зустрічав, — жартівливо-патетично запевнив її Лешек. — Найкращий доказ, це те, що ти мене розкусила.

— Якщо це для тебе доказ мудрості, — засміялася вона, — то ти сам себе недооцінюєш, коли обрав таке мале казна-що, як я.

— Оце мале казна-що для мене понад усе.

Того ж таки вечора, уклавшись до сну, Лешек відкрив щоденника на першій сторінці й почав читати:

«Мене звати Марія-Йоланта Вільчур. Мені десять років. Мій перший татко помер, а із другим татком і матусею ми живемо в нашій чудовій лісовій хатинці, посеред величезної Одринецької пущі…»

Невправні й нерівні літери утворювали звичайні, прості слова, слова безхитрісні, шикувалися у хвилясті лінії, вкривали сторінку за сторінкою.

Він мимоволі усміхався, а очі заходили сльозами, коли читав ці сторінки, ці любі сторінки, найлюбіші на світі, які дозволяли йому стежити за її маленькими, проте такими важливими радощами, за дитячими, проте такими зворушливими проблемами, за цією світлою душенькою, такою чистою, такою ніжною, такою вразливою, ці сторінки давали йому можливість бачити її дитинство, дівочі літа, збагнути її й ще дужче запрагнути, аби ніщо їх більше не розділяло.

Розділ XII

Перші червоні листки на кленах почали облітати з дерев. Осінь була ще рання, тепла, тиха, сонячна. У будні плуги виходили в поле, і путівцем тягнулися вози, наладовані важкими мішками, проте в неділю скрізь було безлюдно. Лише цвіркуни сюрчали, лише якийсь птах часом здіймався над полями до спокійного, неполоханого лету чи обважніло пробігав заєць.

У цю тишу деренчливим гуркотом вдирався голос двигуна. Мотоцикл проминув під’їзд до млина й звернув з путівця на бічну дорогу між заростями. Молодий Чинський їздив швидко, проте дуже вправно, і Марися, яка трохи побоювалася під час перших мандрівок, тепер почувалася на задньому сидінні зовсім безпечно. Лише на крутіших поворотах вона інстинктивно міцніше трималася за свого супутника.

Дорога вела до віцкунського лісу. Сюди вони приїздили щонеділі. Зазвичай по обіді Марися виходила на путівець за містечком, і тут вони бачилися подалі від людських очей. Тут вони рідко зустрічали когось, проте й у таких випадках Марися могла не боятися, що її впізнають. Зелений комбінезон, шолом і окуляри змінювали її до непізнаваності. До лісу було кілометрів шість, і там вони проводили час аж до вечора, а тоді Лешек знову відвозив Марисю до Радолишок, а сам окружною дорогою повертався до Людвикова.

Дотримання такої суворої конспірації було необхідним, бо ж лихі пліткарі не зоставили б на Марисі сухої нитки, якби дізналися, що вона їздить до лісу з молодим інженером.

Та цієї неділі, допомагаючи Марисі застебнути комбінезона, Лешек сказав:

— Сьогодні ми востаннє так перед усіма криємося.

У його тоні було щось незвичне.

— Чому востаннє? — запитала Марися.

— Бо завтра ми всім оголосимо про наші заручини.

Марися вражено зупинилася.

— Що ти таке кажеш, Лешеку! — прошепотіла вона.

Її раптом охопив страх перед тим, що мало настати. Звісно, вона вірила нареченому. Вірила безмежно. Та десь углибині душі, у підсвідомості в ній жила якась тиха й сумна зневіра. Дівчина воліла не думати про майбутнє. Дійсність була такою гарною, що Марисі здавалося, що будь-яка зміна може означати лише гірше.

— Ну ж бо, сідай, люба, — поквапив її Лешек, — нам знадобиться нині багато часу, щоб усе запланувати.

Марися мовчки сіла ззаду на сидіння. Рух повітря завжди трохи її приголомшував, та сьогодні дівчина почувалася майже непритомною. Вона й не припускала, щоб усе сталося так швидко, зрештою, навіть не знала, від чого залежить розкриття таємниці їхніх стосунків. Не знала й не могла довідатися, бо добряче обміркувавши справу, Лешек вирішив затаїти від неї свій план.

Саме вчора він його втілив, і тепер у нього в кишені лежав дуже докладний контракт. Цей документ був трирічною угодою між батьками й сином. На його підставі молодий Чинський отримував посаду керівника відділу виробництва на фабриці із, щоправда, не надто високою, проте цілком пристойною зарплатнею.

Йому вдалося домогтися від батьків такої угоди, проте це аж ніяк не можна було назвати гідним прийомом. Довелося вдатися до підступу, проте саме через те, що цей підступ аж ніяк не був похвальним, Лешек вирішив нічого не розповідати Марисі. Він побоювався, і слушно, що дівчина опиратиметься цій ситуації й не бажатиме скористатися перевагами, здобутими таким чином.

Власне, Лешек і не захоплювався своїми махінаціями, хоча й не відчував особливих докорів сумління. Зрештою, це була боротьба за існування, боротьба за щастя — власне й коханої дівчини. Чинський мусив здобути потрібні козирі, і він їх здобув. Мусив вибити з батьківських рук засоби впливу, і вибив-таки.

У понеділок — так Лешек собі вже запланував — він їм оголосить, що вирішив будь-що оженитися з Марисею. Тоді вони зрозуміють, чому він так наполягав на контракті.

«Так, — скаже він їм, — це правда. Я передбачав, що ви захочете утруднити мені одруження, передбачав, що плекаючи свої кастові упередження й цінуючи їх вище за щастя власного сина, ви намагатиметеся примусити мене змінити рішення й не вагаючись скористаєтеся будь-якими засобами. Тому я не бачу причини, чому я не мав би заздалегідь відмовлятися від захисту. Зрештою, я не вчинив нічого поганого. Протягом трьох років ви платитимете мені гроші, але ж не задурно. Натомість отримаєте сумлінну й акуратну роботу. А тепер у вас є вибір: або погодитися із ситуацією, познайомитися з моєю майбутньою дружиною й прийняти її як нового члена родини, або викреслити з родини мене».

Так, він чудово знав, що батьки не відразу погодяться. Знав, що посипляться прохання й погрози, будуть сльози й образи, може й справді дійти до розриву стосунків і відкритої ворожнечі. Та ради на це не було.

У глибині душі він усе-таки сподівався, що йому вдасться отримати їхню згоду. Аби вони тільки згодилися познайомитися з Марисею. Лешек був упевнений, що її чарівність, розум, її доброта й усі ті риси, яких він не бачив в інших дівчат, переконають батьків якнайкраще.

Зрештою, він був готовий до всього, і залежно від того, як поставляться батьки до його завтрашньої заяви, планував подальші дії.

Так чи сяк, Марися повинна була вже від завтра покинути роботу в крамниці. Якщо батьки погодяться із синовою волею, його наречена відразу переїде до Людвикова. Якщо ні, їй доведеться до їхнього весілля виїхати до Вільна. Лешек і там усе приготував. Протягом цього місяця вона жила би в родині Вацека Корчинського, Лешекового шкільного товариша. А пані Корчинська заопікувалася б нареченою Лешека, якого любила, як рідного сина.

Залишалося обговорити з Марисею справи, які стосувалися її поїздки й розлуки з колишньою опікункою. Хай там як, але дівчина була неповнолітньою, і така собі Шкопкова, хоч Лешек і не розважав серйозно цієї можливості, могла йому стати на заваді. Крім того, у випадку поїздки до Вільна виникало делікатне питання грошей. Він не був певен, чи Марися, яка напевне власних грошей не мала, погодиться взяти в нього потрібні кошти. Зрештою, це була б невелика сума. Пані Корчинська у Вільні сама би поповнила Марисин гардероб. А пізніше він з нею розрахується. На щастя, для Вацека, який був адвокатом і прекрасно заробляв, ці витрати аж ніяк не будуть проблемою.

Про все це й міркував дорогою Лешек. Марися сиділа за ним, також заглиблена у власні думки. Дорога була, як завжди в неділю, безлюдна. Лише біля містка вони зустріли селянську бричку із запряженим у неї невеличким коником. Кінь перелякався мотоцикла й рвонув убік. Візник, мабуть, був п’яний, бо замість того, аби шарпнути за віжки, вистрибнув із брички до рівчака. Його пасажир учинив так само. Хмара куряви накрила цю картину, зрештою, Марися й Лешек бачили все хіба що протягом секунди. Лешек не зупинився, і лише дівчині здалося, що пасажиром брички був хтось знайомий.

Вона не помилилася: це був Зенон Войдилло. Коли мотоцикл зник за поворотом у куряві, Зенон видряпався з рівчака і, погрожуючи п’ястуком, пробурмотів кілька брудних прокльонів, вульгарних ще й тому, що він справді був п’яний.

Проте ані Марися, ані Лешек цього вже не чули. Дорога саме розширювалася й входила в старий високий ліс.

Доїхали до невеличкої галявини й стали на ній своїм маленьким табором. Нехитрий підвечірок складався із фруктів та кількох плиток шоколаду. Усе це закохані залишили біля захованого в кущах мотоцикла і, побравшись за руки, пішли над яр. Вони завжди тут сідали. Яр був глибокий, зі стрімкими схилами, а на дні протікав вузенький темний струмочок. Не раз, тихесенько тут сидячи, Марися і Лешек бачили козуль, що приходили до води. Та нині закохані розмовляли, і їхні голоси, відлунюючи в яру, певне, наполохали козуль.

— Кохана, — мовив Лешек, — скінчилися всі наші негаразди. За місяць ми обвінчаємося. Уявляю собі вираз обличчя нашого чесного ксьондза, коли ми прийдемо, щоб оголосити про шлюб! Тобто його обличчя та й інших! Ото буде новина!

Він потер руки, та глянувши на Марисю, здивувався.

— Тебе щось непокоїть?

— Розумієш, — зітхнула дівчина, — для мене все це не буде приємним. Легко можеш собі уявити, що скажуть люди.

— А що вони можуть сказати?

— Ну, що я виходжу за тебе через кар’єру… заради грошей, становища, що я знайшла вдалу партію, що мені вдалося впіймати такого чоловіка…

Лешек почервонів.

— Які дурниці! Як ти можеш так думати?

— Ти й сам знаєш, що вони так казатимуть.

— Ну, то я їм відповім, — вибухнув Лешек, — що вони бовдури. Усе б міряли власного мірою. Але від тебе нехай тримаються подалі! Геть! Не бійся, я зумію захистити свою дружину. Хоч би й від самого чорта! І якщо тут узагалі йдеться про вдалу партію, то це я її знайшов, одружуючись із тобою. Так, лише я, бо без тебе я не можу жити. Та й не хочу. А ти вийшла б за мене, якби я не мав жодної копійки, звався би Пипциковський і був звичайним собі робітником. Ладен заприсягнутися!

Марися притулилася до нього.

— І це правда. Я справді воліла би, щоб ти був бідним.

— Але ж я, люба, і так бідний. У мене нічого немає. Усе належить моїм батькам, усе залежить від їхніх забаганок. Я маю хіба що посаду в Людвикові. Платню й невелику квартирку. От і все. Отож, ти не робиш жодної кар’єри. Найбільшим моїм скарбом будеш ти… Скарбом, якого я нікому не віддам…

Він захоплено вдивлявся в її схилену голівку, у золотаві сонячні промені на гладенько причесаних косах, милувався витонченим профілем.

— Ти навіть не уявляєш, — сказав він, — яка ти гарна. Адже я бачив тисячі жінок. Тисячі. Бачив усіх цих славетних красунь, що за ними світ шаленіє, різних кінозірок. Жодна з них не може зрівнятися з тобою. І вже точно в жодної немає такої чарівності. Ти не знаєш, що кожний твій рух, кожна усмішка, кожен погляд — наче витвір мистецтва. У цих провінційних Радолишках вони тебе теж розгледіли! Та побачиш, що буде, коли ти потрапиш до вищих кіл! Усі геть розум повтрачають! Кажу тобі! Найславетніші художники змагатимуться за право малювати твій портрет. Ілюстровані журнали вміщатимуть твої фото…

— О Боже! — засміялася Марися. — Як ти страшенно перебільшуєш!

— Нічого я не перебільшую! Сама побачиш, а я ходитиму гордий мов король. Я розумію, що це пиха, але кожен мужчина має таку ваду. Його тішить і сповнює гордощами, що він має жінку, через яку всі йому заздрять.

Марися похитала головою.

— Якщо й знайдуться такі, що добачать у мені якусь вроду, то причин заздрити ще мало. Мене знову охоплює страх від самої думки, що я компрометуватиму тебе незнанням, як поводитися в товаристві, своєю незграбністю й дурістю.

— Марисько!

— Так, так. Невже ти думаєш, що твої знайомі забудуть, що я була продавчинею в пані Шкопкової? Я весь час почуватимусь як під цензурою. Бо я й справді звичайна попелюшка, провінційна гуска. Між твоїх я боятимусь ворухнутися чи заговорити. Адже в мене практично немає жодної освіти. Щоправда, матуся мала намір підготувати мене до іспитів на атестат зрілості, але ти ж знаєш, що я їх не складала. Ти одружуєшся із зовсім простою дівчиною.

У її голосі бринів смуток. Лешек лагідно узяв її за руки й запитав:

— Скажи, Марисенько, ти вважаєш мене безкритичним і наївним дурником?

— Що ти таке кажеш? — заперечила дівчина.

— Невже ти думаєш, що за своїми вимогами й рівнем ти стоїш значно нижче, ніж мої родичі чи знайомі? Бо так я це розумію із твоїх слів. Тобто я, несосвітенний дурень, беру тебе за жінку, знайшовши в тобі неіснуючі достоїнства, і лише мої родичі, познайомившись із тобою, виявлять, що я помилявся.

— Ні, Лешеку, — примирливо заперечила Марися. — Ти ставишся до моїх недоліків поблажливо, бо кохаєш мене.

— То й вони тебе полюблять.

— Дай Боже.

— А твої недоліки взагалі уявні. Я бажав би всім дівчатам, щоб вони виглядали такими шляхетними, щоб мали стільки вродженого розуму й такту. А якщо йдеться про вміння спілкуватися, перебувати в товаристві, то я певен, що ти засвоїш його без найменших зусиль, а вчитися зможеш стільки, скільки забажаєш. Аби не занадто, бо не хотілося б мати дружину, набагато розумнішу за мене.

— Про це не турбуйся, — засміялася дівчина.

— А я цього якраз і боюся найдужче, — Лешек удав серйозність. — Тобі відомо, коли я переконався, що моя Марисенька розумниця?

— Ні, не знаю.

— Тоді, коли про всі містечкові чвари ти й словом не похопилася. Адже я міг підозрювати, що цей Собек, ставши на твій захист, мав на це якесь право. Але ти вирішила слушно: «Я не виправдовуватимусь перед Лешеком, бо якщо він має такі огидні підозри, то не заслуговує на мої пояснення».

Марися не пригадувала, щоб вона тоді міркувала саме так, проте не заперечила.

— Я не хотіла тебе вплутувати в ці неприємності, — тільки й сказала вона.

— І це погано. Хто ж твій захисник, коли не я?

Він замислився й додав:

— Узагалі я мушу якось зайти на пошту й потиснути руку цьому Собекові. Звісно, це нахабство, що він насмілюється тебе кохати, але він учинив як порядний мужчина.

Сонце вже хилилося за небокрай. Зазвичай о цій порі вони збиралися повернутися, та нині треба було обговорити стільки речей… Вирішили, що Марися завтра повідомить пані Шкопкову про свої заручини і про те, що більше не працюватиме в її крамниці.

— Скажи їй також, що коли вона вважає, що витратилася на тебе, то ти повернеш їй кошти, які вона полічить, — запропонував Лешек.

— Ти її не знаєш, — відказала Марися. — Вона не полічить жодних видатків, бо я за все віддячила своєю працею. Вона би смертельно образилася, якби я про таке лише натякнула. Вона дуже порядна жінка. Я іншого боюся: що вона не повірить у ці заручини.

— Що ж, тоді я приїду, скажімо, опівдні, і вона почує це від мене. Хай там як, але речі збери.

— Лешеку, коханий мій, не знаю, чим я на таке заслужила, але я така щаслива!

Чинський обняв її й ніжно притулив до себе. Його сповнювало невимовною радістю те, що для цієї дівчини, цієї чудової дівчини, у якої не було нікого на світі, він став усім і буде всім. Водночас Лешек дивувався сам собі. Адже він стільки разів тримав в обіймах різних жінок, і ніколи не відчував нічого, крім жадання. Чому ж до цієї єдиної, якої він безсумнівно прагнув дужче, ніж будь-кого на землі, навіть жадання було іншим, пронизаним безкінечною любов’ю й мало не релігійним обожнюванням. Колись, у перші місяці знайомства з Марисею він дивився на неї, як і всі. Якби вона тоді опинилася з ним сам на сам… Ніщо б не втримало його перед скоєнням жахливої помилки.

«Слава Богу, що цього не сталося», — думав він.

Вони ще довго бродили лісом і вже майже стемніло, коли вирішили повернутися. Крізь частину лісу, де було чимало ям і корчів, їхали повільно. Зрештою, підстав непокоїтися не було. Лешек знав дорогу як свої п’ять пальців, знав кожний рівчак, кожний камінь, кожний поворот. До путівця він доїхав би й у темряві, а при світлі нічного рефлектора можна було цілком безпечно рухатися на пристойній швидкості.

Так принаймні вони думали.

Тієї самої миті, коли мотоцикл виїхав з лісу, і його голосний гуркіт сповнив галасом сонну рівнину аж до путівця, за одним із поворотів бічної дороги з’явилася тінь чоловіка.

Екс-семінарист Зенон довгенько тут чекав. Він проспав у рівчаку кілька годин і навіть боявся, чи саме тоді мотоцикл не проїхав назад до путівця. На щастя, хвилювався він даремно. Від віцкунського бору наближався гуркіт машини, іноді з підвищень на дорозі далеко в темних зарослях зблискував промінь яскравої зелені, вихопленої фарою.

— Тепер вони від мене не втечуть, — буркнув Зенон.

Він уже тиждень, як пив не просихаючи. Вициганив у тітки в Свенцянах кількадесят злотих і, повертаючись до Радолишок, коли пішки, коли попутною бричкою, не оминув жодної корчми, жодного шинку. Повертався, аби ще раз прохати в батька пробачення, хоча й не вірив, що таке станеться, і в розпачі впивався горілкою аж до непритомності. Коли по обіді побачив на дорозі мотоцикл Чинського й упізнав тих двох, винуватців його вигнання з дому, у його п’яній голові з усією силою озвалася ненависть і прагнення помсти.

«Тепер вони відплатять мені за мою кривду», — повторював він собі.

Зенон знав, що вони повертатимуться цим шляхом, що іншого немає. Сів у рівчаку за поворотом і чатував.

Йому ще гуло в голові, і ним добряче хитало, проте почувши наближення мотоцикла, Зенон почав діяти швидко й за планом. Він усе докладно обміркував. Якраз за цим поворотом дорога здіймалася досить стрімко, і Чинському доведеться додати газу, і зробить він це сміло, бо ж поворот різким не був.

Коли за поворотом він побачить непередбачену перешкоду, буде запізно гальмувати, і катастрофи не уникнеш.

Цю перешкоду Зенон приготував заздалегідь. То були дві доволі товсті підгнилі колоди, що їх він знайшов у заростях, і ще купа каміння, якого не бракувало в рівчаках.

Тепер він не гаючись витягнув це все на дорогу й акуратно розклав упоперек. Проїзд був цілком загороджений, про те, щоб оминути перешкоду, не було й мови. Обабіч вузької дороги були глибокі рівчаки, а їхні зовнішні береги значно виступали над рівнем внутрішніх. Зрештою, вони були порослі густим чагарником, утворюючи немовби стіни вздовж дороги.

Ще не зовсім стемніло, і Зенон з похмурим задоволенням ще раз оглянув свою роботу. Він уже хотів було рушити в бік путівця, коли йому спало на думку, що сховавшись у кущах поруч із барикадою, він може спокійно стежити за результатом своєї помсти.

«Принаймні побачу, як вони скрутять собі в’язи», — криво всміхнувся він.

Зенон кілька разів сповзав по стрімкому схилі рівчака, проте нарешті видряпався нагору, розсунув кущі й зручно вмостився під ними. Пункт спостереження був вибраний досконало. Залишалося спокійно лежати й чекати, а коли вони розіб’ються, вийти на путівець і піти до містечка. Ніхто не зможе довести, що це він поклав колоди й каміння, ніхто його тут не бачив, а селянин, з яким він їхав від віщунської корчми, подався в бік Ошмяни. Зрештою, він навіть не знав, кого підвіз. А цих двох знайдуть лише вранці. Уночі цією дорогою ніхто не їздить, не те, що путівцем, яким везуть цеглу до Людвикова чи прямують вози до вранішнього поїзда.

«Звісно, можуть виникнути підозри, — міркував Зенон. — Я їм не раз погрожував. Але доказів проти мене не буде жодних. А за свою кривду помщуся… Ще й видовище неабияке… Таке не щодня трапляється!..»

Минали хвилини, які здавалися годинами. Гуркіт двигуна наближався, робився дедалі голоснішим. Тепер від неухильної катастрофи їх ділило не більше, як півкілометра.

«Хіба що його якийсь чорт попередить», — майнула Зенонові думка.

Проте Чинського ніщо не попередило. Навпаки, він вирішив, що стає захолодно, і Марися може застудитися. А що за містком дорога була значно кращою, він добряче додав газу.

Сніп яскравого білого світла пронизував перед ним темряву, розсував її обабіч дороги, вказуючи шлях. Ще два повороти, за другим досить стрімкий пагорб — і вже буде путівець. Лешек думав про завтрашній день, про вирішальну розмову з батьками, про те, як він познайомить їх з Марисею, про своє величезне щастя, про вечори, що їх вони проводитимуть удвох, про ранки, коли вони прокидатимуться, щоб укотре переконатися, що їхнє щастя не було сном, що воно існує насправді… Думав про стіл, накритий для двох, про неї, веселу, щасливу, світлу, яка метушитиметься в його домі, у їхньому домі…

І раптом побачив…

Перш ніж думка встигла промайнути в голові, перш ніж він зрозумів, що це смерть, Лешек машинально натиснув на гальма, блискавично опустив ноги й устромив підбори в дорогу, що мчала під колесами. Розпачливо застогнали шини, два фонтани рудої щебінки бризнули по обидва боки, а тоді розлігся глухий гуркіт жахливого удару.

А потім усе стихло.

Зенон на диво чітко зрозумів, що трапилося. Він був таким тверезим, наче ніколи не мав у роті жодної краплини алкоголю. Він помстився. Там, на дорозі, лежать вони — або вбиті, або смертельно поранені. Він помстився й нічого не відчував, точніше, чув у собі цілковиту порожнечу. І цей дивний, глухий спокій.

Спустився на дорогу. Ліворуч, далеко відкинутий від колод, лежав мотоцикл. Зенон черкнув сірником. Машина перетворилася на купу понівеченого залізяччя. Рушив далі й знову присвітив собі сірником.

Вони лежали недалеко одне від одного. Її кинуло далі. Зенон нахилився над ним. Руки й ноги безладно розкидані, голова перехняблена до плеча. Він скидався на м’який манекен. Нижня щелепа розтрощена, із широко розкритого рота текла кров. Очі заплющені.

За два кроки лежала вона. Лежала обличчям долу, зіщуливши плечі, немовби плакала, неначе сама спокійно лягла тут, аби собі поплакати, вмостилася так, як усі жінки лягають, коли плачуть. Не видко було, чи з нею щось сталося. Зенон тернув нового сірника й нахилився над Марисею, аби збоку зазирнути в обличчя. І тоді побачив невелику криваву пляму на волоссі.

Озирнувся. Йому здалося, що Чинський застогнав. Та це йому, певне, причулося. Сховав сірники до кишені й рушив уперед.

Ішов, навіть не усвідомлюючи цього, дедалі прискорюючи кроки. У голові відбувалося щось дивне. Відчував, що його огортає якесь нове, невідоме досі почуття, страшне почуття. Так, він боявся, смертельно боявся, але не тих, що зосталися на дорозі, а себе самого, самого себе на цьому відлюдді, у темряві, у переконанні, що зовсім близько, за спиною, мало не в ньому самому, є хтось інший, потворний, страшний, жахливий…

«Убивця!»

І раптом він побіг. Із здавлених грудей вирвалося:

— Рятуйте! Рятуйте! Рятуйте!

З путівця долинав гуркіт. Там люди.

— Допоможіть! Рятуйте! Убивця!

Крик переходив у виття, дике, звіряче виття, незрозуміле скавуління, у якому годі було розібрати слова, тільки божевільний страх і відчайдушне благання.

Розділ XIII

У млині спати лягали рано. Навіть жінки, які попри цілоденну працю любили товктися допізна й ніколи не могли набалакатися, просиджуючи іноді перед хатою чи не до півночі, уже вкладалися, бо ночі зробилися прохолодні.

Старий Прокіп перед образами проказував вечірню молитву й бив поклони об підлогу, тим ревніше, що була неділя.

Наймит Віталіс давно вже хропів на кухні. Молодий Василь сидів у прибудові в Антонія Косиби й тихенько вигравав майстерно на губній гармоніці, вигравав і придивлявся до знахаря, який мовчки орудував дерев’яним товкачиком, перемішуючи лій із якимись ліками й свинячою жовчю. Він готував свою дуже помічну мазь від обморожень.

І раптом у цій тиші загавкав пес. Гуси прокинулися й голосно заґелґотіли.

— Хтось до нас їде, — мовив Василь.

— То визирни, — буркнув Антоній.

Василь витер рукавом гармоніку, заховав її до кишені й неквапно вийшов надвір. Виразно розчув стукіт воза й гомін людських голосів. Багатьох голосів, певне, там було чи не вісім або десять осіб. Один біг попереду, відсапуючись від натуги. Коли добіг до Василя й спинився при світлі, що лилося з вікна, хлопець відсахнувся.

— Що за чорт?! — запитав він грізно, щоб додати собі відваги.

Прибулий, з обличчям і руками, вимащеними кров’ю, хрипко забелькотів:

— До знахаря… Рятуйте… Вони ще живі…

— Христе-Боже, хто?

— Швидше, швидше! — заволав прибулий. — Знахаря! Знахаря!

— Що там таке? — озвався Антоній Косиба із сіней.

— Рятуй їх! Рятуй! І мою пропащу душу! — кинувся той до нього. — Вони живі!

Василь зазирнув йому в обличчя й сказав:

— Це ж Зенон лимаря Войдилла.

— Що трапилося? — почувся голос Прокопа.

— Розбилися на мотоциклі! — Зенон трусився мов у лихоманці. — Але живі!

Знахар схопив його за плечі.

— Хто?! Кажи, хто?! — у голосі Антонія бринів жах.

Відповідь була вже непотрібною. Якраз під’їхав віз, на якому лежали два нерухомі тіла. Із хати вибіг Віталіс, зібралися й жінки, принесли світло.

Залите кров’ю обличчя молодого Чинського справляло жахливе враження, але очі хлопець мав розплющені і, схоже, притомні. Зате бліда як папір Марися здавалася мертвою. Серед світлого волосся над скронею струменіла кров. Знахар, схилившись над нею, намацував пульс.

Селяни розповідали одне одному:

— Я тоді якраз їхав коло віцкунської дороги, як той-во вилітає й кричить пробі. Я бігцем подивитися, аж там, хай Бог милує, лежать вони на дорозі…

— Вже й не дихали…

— На тому-во мотоциклі розбилися. Колоду хтось на дорозі покинув, і вони об той пень та й уже…

— То ми нумо радитися, що його робити, а цей навколішки падає, руки цілує. Рятуйте, каже, везіть до лікаря, до містечка, ви ж таки християни…

— Тож ми звісно, по-людськи розуміємо, от тільки як їх до містечка довезти? Душу їм розтрясе, навіть якщо вони й живі. То й постановили сюди їх, до знахаря…

— Хоч тут однаково ксьондз найпотрібніший.

Антоній Косиба обернувся до них. Обличчя його наче закам’яніло, він і сам скидався радше на мерця, ніж на живого чоловіка. Тільки очі горіли.

— Сам я тут не впораюся, — сказав він. — Нехай хтось по лікаря метнеться конем.

— Віталісе! — загукав Прокіп. — Запрягай!

— Немає часу запрягати, — закричав знахар.

— Дайте коня, я поїду, — озвався Зенон.

— Виведи йому коня, Віталісе! — погодився Прокіп. — А ти там дай знати до Людвикова, що їхній панич тут лежить.

Тим часом знахар був уже в хаті. Одним махом змів з великого столу все, що там лежало, тоді так само звільнив лаву. Руки йому тремтіли, на чолі краплинами виступив піт.

Вибіг надвір. Тепер він наказував, що кому робити. Поранених, обережно підклавши під них руки, перенесли до хати, де тим часом Василь засвітив ще дві лампи. Ольга роздмухувала вогонь у печі, Наталка наливала воду до каструль. Зоня великими ножицями розрізала полотно для бинтів.

За вікнами розлігся тупіт копит. Це Зенон помчав стрімголов до містечка.

— Ще цей собі в’язи скрутить, — буркнув Віталіс. — І коня поночі заб’є.

— Чого це заб’є, — відказав занепокоєно Мельник, сердитий за ці слова. — Дорога рівна, гладенька.

— Боже, Боже, таке нещастя! — бідкалася стара Агата.

— Не треба було йому в день святий лукавого спокушати, — повчально пробурмотів хтось із мужиків. — На машині їздити.

— Таж то не гріх, який же це гріх? — заперечив хтось молодший.

— Може й не гріх, та все-таки не варто.

— Розкажіть-но, люди добрі, як усе було, по черзі, — попрохав Прокіп.

Усі з’юрмилися біля воза. Із хати вийшли всі домочадці, певне, це Антоній їх вирядив. Почалися докладні розповіді. Час від часу хтось зі слухачів відокремлювався від гурту й зазирав у вікно. Знахар, усупереч звичці, забув затягнути фіранки.

Але знахар нічого не забув. Він просто знав, що не може дозволити собі на щонайменшу втрату часу. Насамперед заходився оглядати Марисю. Слабке дихання й ледь відчутний пульс, здавалося, підтверджували, що вона конає. Треба було чимшвидше з’ясувати, у чому полягала травма. Рана на скроні не могла бути причиною такого небезпечного стану. Вона була неглибока й вочевидь виникла від удару під час падіння об якийсь гострий камінь, що розітнув шкіру й ковзнув по кістці. Кістка не постраждала. Шкіра на руках та колінах у багатьох місцях була обдерта, проте кістки залишилися цілі.

Пальці знахаря швидко, проте вправно й докладно обмацували непорушне тіло дівчини: ребра, ключиці, хребет, а тоді повернулися до голови. Щойно торкнулися місця, де голова переходить у потилицю, як Марися здригнулася, раз, другий, третій…

Тепер він зрозумів: основа черепа була пошкоджена й увігнута.

Якщо мозок не постраждав, негайна операція могла допомогти. Могла би… надія була слабка, проте була.

Знахар долонею втер спітніле чоло. Його очі зупинилися на тих примітивних знаряддях, що їх він використовував раніше. Він чудово усвідомлював, що з ними йому не вдасться провести таку небезпечну й складну операцію.

«Тут тільки лікар зарадить, — гарячково подумав Антоній. — Дай Боже, щоб він устиг!»

Тим часом знахар обмив і перев’язав Марисині рани, а тоді заходився біля Чинського. Молодий інженер опритомнів і голосно стогнав. Обмивши засохлу кров на обличчі, Антоній зрозумів, що в того зламана щелепа. Гіршим виявився складний перелом лівої руки. Навкоси зламана кістка пробила м’язи й шкіру.

Кількома рухами ножа знахар розрізав рукав і розпочав операцію. На щастя, поранений від болю зімлів. За двадцять хвилин усе було зроблено. Принаймні життю Чинського ніщо не загрожувало.

Тим часом Зенон мчав до містечка мов божевільний. Замалим не задавив якусь жінку під костьолом, і нарешті зістрибнув з коня біля будинку доктора Павлицького.

Лікар ще не спав і відразу збагнув, що треба робити. Послав сестру, аби та з пошти подзвонила до Людвикова, а сам квапливо дістав із шафи свою дорожню валізку з хірургічними знаряддями, перевірив, чи бува, чогось не бракує, поклав різні ліки, шприц і бинти.

Сестра повернулася зі звісткою, що Чинські виїжджають автомобілем і за п’ять чи десять хвилин будуть у Радолишках.

— Поїду з ними, — вирішив лікар.

— Пане докторе, їдьте-бо, ось же кінь! — квапив Зенон.

— Ви що, збожеволіли! — обурився Павлицький. — Мені що, труситися на коні, та ще й без сідла?! Зрештою, автомобілем я швидше дістануся місця.

Він був правий. Великий автомобіль з Людвикова над’їхав неймовірно швидко. Чинські спробували розпитати в Зенона, що і як трапилося, та лікар заперечив, мовляв, на це буде час потім.

Не минуло й п’яти хвилин, як вони вже дісталися млина. Коли увійшли до кімнати в прибудові, знахар саме закінчував бинтувати голову пораненому.

— Він живий, мій син живий? — вигукнула пані Чинська.

— Живий, пані, і його життю ніщо не загрожує, — відповів знахар.

— Що цей чоловік може знати, лікарю, рятуйте мого сина!

— Зараз я зніму це ганчір’я й огляну його, — відповів Павлицький.

— Немає потреби його мучити. Я вам скажу, що з ним. У нього зламана щелепа ось у цьому місці, і ліва рука, ось тут. Я поскладав кістки як слід.

— Не заважайте мені! — крикнув лікар. — Я краще за вас, мабуть, знаю, що треба робити!

— Тут уже немає чого робити, — вперто провадив своєї знахар. — Але її, цю дівчину, треба негайно рятувати.

— Що з нею? — запитав Павлицький.

— Кістка вдавлена в мозок.

— Пане докторе! — зойкнула Чинська.

Пульс виявився цілком задовільний.

— Я тільки зроблю протиправцевий укол і панича треба перевезти до лікарні. Слід якнайшвидше зробити рентгенівський знімок. А тепер я огляну цю дівчину.

Нахилився над Марисею, намагаючись намацати пульс. За мить озирнувся.

— Це вже агонія, — мовив він.

— Рятуйте її, пане докторе, — хрипким голосом озвався знахар.

Лікар знизав плечима.

— Тут уже неможливо нічого зробити. Я огляну рану… Гм… Звісно… Перелом основи черепа.

Нерухоме тіло кілька разів сіпнулося.

— І ушкодження мозкових оболонок, — додав Павлицький. — Про це свідчать судоми… Так… Тут і диво не допоможе. У вас дзеркальце є?

Знахар простягнув йому уламок розбитого люстерка. Лікар приклав його до розтулених вуст пораненої. Дзеркальце вкрилося легенькою парою.

— Ну, що ж, — розвів він руками. — Єдине, що я можу — це зробити їй укол для стимуляції серцевої діяльності. Але це геть безнадійно.

Він розкрив валізку, повну блискучих хірургічних інструментів. Знахар вдивлявся в них мов зачарований, не міг очей відвести.

Тим часом лікар наповнив шприц прозорою густою рідиною з ампули й устромив його дівчині під шкіру передпліччя.

— Шкода праці, — буркнув він, — тут будь-якої хвилини настане кінець.

І повернувся до Чинського.

Знахар торкнувся його плеча.

— Пане докторе! Рятуйте її!

— Ви що, йолоп? — роздратовано повернувся до нього Павлицький. — Як я можу її врятувати?

— Це ж ваш обов’язок, — похмуро відповів Косиба.

— Не вам повчати, які в мене обов’язки. І ще скажу вам, що коли через ваші оці ганчірки поранений отримає зараження крові, то ви підете до в’язниці. Ви не маєте права займатися лікуванням.

Знахар, здавалося, не чув його слів.

— Зробіть їй операцію, пане докторе, — наполягав він. — А раптом удасться.

— Відчепіться, хай вам грець! На біса тут операція!

І, звертаючись до подружжя Чинських, неначе беручи їх за свідків, вигукнув:

— Я що, маю оперувати труп?! Там перелом основи черепа. Уламки кістки напевно пошкодили мозок. Тут і найбільший хірургічний геній не впорається. Крім того, робити трепанацію в таких гігієнічних умовах…

Він описав рукою півколо, вказуючи на запилюжені жмутки трав під сволоком, закіптюжені гасові лампи й сміття на долівці.

— Якби в мене були такі інструменти, як у вас, — уперто вів своєї знахар, — то я б і сам спробував…

— На щастя, ви їх не маєте. Ви б тільки швидше опинилися у в’язниці, — уже спокійніше відказав лікар, зайнятий оглядом щелепи молодого Чинського. — Гм… Справді, перелом, проте, здається, нічого небезпечного… Та без рентгена я ні в чому не впевнений… Неглибокі подряпини…

Він вправно продезінфікував рану й перев’язав своїми бинтами. Тоді оглянув руку і, побачивши два надрізи, вибухнув гнівом:

— Як ви сміли таке зробити! Як посміли! Напевне, якимсь брудним ножиком!

— Кістка стирчала, — виправдовувався Косиба, — а ніж я в окропі вимочив…

— Я вам покажу! Ви за все відповісте!

— То й відповім, — байдуже буркнув знахар. — А що було робити?

— Чекати на мене!

— Та я й послав по вас. На щастя, вас застали вдома, а що було б, якби не застали? Було пораненого без допомоги залишити?

— І ми за це вам дуже вдячні, — озвався пай Чинський. — Цей чоловік має рацію, лікарю.

— Звичайно, — неохоче погодився Павлицький. — Мене справді могло не бути вдома. Дай нам, Боже, щоб обійшлося без зараження.

Пан Чинський витягнув з гаманця банкноту й простягнув знахареві.

— Ось вам за допомогу.

Косиба заперечно хитнув головою.

— Не треба мені ваших грошей.

— Візьміть. Те, що бідним ви допомагаєте безкоштовно, це слушно, але ж від нас можете взяти.

— Я допомагаю не бідним чи багатим, а людям. А цьому паничеві, якби не сумління, то й узагалі б не допоміг. Швидше він мав би загинути, а не ця нещасна дівчина… Через нього вона тепер помирає…

Пані Чинська звернулася до лікаря французькою:

— Його вже можна перенести до автомобіля?

— Так! — відповів той. — Зараз погукаю людей. От тільки складу речі.

Він швидко зібрав розкладені бинти, закрив валізку й вийшов з нею на вулицю. Крізь вікно Антоній Косиба помітив, що доктор поклав валізку до автомобіля. І тоді в нього зродилося рішення:

«Я мушу здобути ці інструменти!»

Скориставшись метушнею, яка виникла, коли переносили молодого Чинського, знахар вийшов на вулицю. Дверцята авто були відчинені, шофер стояв по інший бік. Досить одного руху, а тоді знову забігти до хати.

Ніхто не помітив зникнення валізки. За дві хвилини авто рушило до Радолишок.

Знахар не гаяв часу. Зачинився в хаті й у гарячковому поспіху порозкладав на столі, біля Марисиної голови, здобуті інструменти, лампи поставив якомога ближче, а тоді дуже обережно надав нерухомому тілові зручного положення. Тоді перехрестився й почав оперувати.

Найперше слід було поголити волосся над потилицею. На оголеній шкірі видніла велика синя пляма. Набряк був незначний.

Він ще раз припав вухом до грудей дівчини. Серце ледве билося. Простягнув руку, вибрав гострого й вузького ножика з довгою колодочкою. З-під першого розрізу ринула темна кров, яка всякала в полотняні ганчірки. Другий, третій, четвертий… Упевнені, швидкі рухи знахаря вже оголювали пучки м’язів. Блиснула рожево-біла кістка черепа.

Так, доктор Павлицький не помилився, і кістка виявилася вдавленою, потрісканою, а кілька дрібних уламків потрапило під її поверхню й тепер тиснули на мозок.

Передусім треба було їх якомога обережніше усунути, щоб не зачепити оболонку, яка вкривала мозок. Це було надзвичайно важко й потребувало неймовірних зусиль. Тим більше, що тіло дівчини почало посмикуватися. Раптом судоми припинилися.

«Невже кінець?» — подумав знахар.

Проте операції не припинив. Не було часу перевірити пульс. Він не зводив очей з рани, не бачив, що за вікнами, втиснувшись носами в шибки, люди вперто стежать за його зусиллями.

Уже співали перші півні, коли він закінчив операцію й зашив рану. А тоді, укотре перехрестившись, знову припав вухом до серця Марисі, проте нічого не почув.

«Укол!» — майнула перша думка.

Він легко знайшов у валізці коробочку з ампулами й шприцом.

«Це ж те саме, що колов доктор!» — зрозумів Косиба.

Після нового уколу серце запрацювало вже інтенсивніше.

Тоді Антоній Косиба важко впав на лаву і, обпершись головою на руки, заридав.

Отак нерухомо він сидів годину, а може, довше, геть виснажений і напівпритомний. Потому підвівся, щоб перевірити, чи б’ється Марисине серце. Ледь чутне биття не зміцніло, проте й не ослабло.

Насилу пересуваючи ноги, знахар зібрав інструменти, помив їх і розіклав у валізці, а тоді, хвилинку поміркувавши, відніс її до стодоли, розгорнув у кутку сіно й заховав якнайдалі. Тут інструменти будуть у безпеці. Їх не знайдуть і не заберуть. А йому з таким скарбом буде настільки легше, настільки краще й швидше робити операції, навіть такі складні, як ця.

«Як її назвав доктор? — замислився він. — Трепанація черепа… Так, трепанація… Звісно. Адже я знаю це слово. Дивно, що я його чомусь забув…»

Знахар повернувся до хати, перевірив Марисин пульс, згасив світло й ліг неподалік хворої, щоб стежити за будь-яким її рухом, хоча він і не передбачав, що таке станеться.

Коли він прокинувся, сонце вже сяяло на небі. У двері стукали. Антоній вийшов і побачив коменданта відділку з Радолишок, сержанта Зьомека. Поруч стояли Мельник і Василь.

— Як там дівчина, пане Косибо? — запитав сержант. — Жива ще?

— Жива, пане сержанте, проте лише Бог відає, чи житиме й далі…

— Мушу до неї зазирнути.

Увійшли до хати. Поліцейський якусь мить придивлявся до непритомної й мовив:

— Що ж, про допит не може бути й мови. Але ви всі мусите свідчити. Гм… Доктор Павлицький сказав, що повернеться нині ввечері й випише посвідку про смерть. Він гадав, що вона ще вчора…

— То доктор поїхав? — запитав знахар.

— Виїхав з молодим Чинським, повіз його до лікарні в місті. Кажуть, що з ним усе гаразд, але говорити він не може. Одна жертва непритомна, друга позбавлена можливості ворушити губами… Подумати лишень, якби злочинець сам не зізнався, то міг безпечно втекти.

— Злочинець? А який же тут злочин? Адже це нещасний випадок, — здивувався Василь.

— Ви так гадаєте? А чи був хтось із вас на тому місці, біля повороту?

— Ні.

— А я був іще на світанку. І як вам здається, що одного дня колоди зі старого зрубу самі з’являються на дорозі й кладуться впоперек? І каміння теж впало туди саме?.. Таких чудес ще не було. Це був злочинний замах.

— Хто ж тоді це зробив?

— Хто? Та ж Зенон, отой, що його вже раніше затримували, син лимаря Войдилла.

Присутні недовірливо перезирнулися.

— Це, мабуть, помилка, пане сержанте, — озвався нарешті старий Прокіп. — Адже Зенон першим їх рятував, людей покликав, до млина їх привіз та ще й по лікаря поїхав!

— Подумати лишень, — похитав головою сержант. — Отже, це таки правда, усе, про що він розповів. Зенон говорив про це, та я йому не повірив. Гадав, що він хоче себе виправдати, щоб у суді мати пом’якшуючі обставини. Видко, у нього справді сумління прокинулося.

— І що, він сам прийшов і зізнався?

— Сам. Каже, що лихий його підбив, і що він був п’яний… Ну, але я мушу все записати.

Прокіп запросив поліцейського до кімнат, де сержант опитав усіх домочадців як свідків. Свідчив і Антоній Косиба, проте розповів небагато. Він розповів лише те, що надав потерпілим першу допомогу. Потому жінки приготували сніданок, а сержант, скориставшись нагодою, запитав у знахаря, що робити, якщо протягом от уже кількох місяців коле в правому боці. Отримавши лікувальні трави, він подякував, розпорядився, аби у випадку смерті дівчини його негайно повідомили, попрощався й поїхав.

Проте Марися не помирала. Минав день за днем, а вона лежала нерухома й непритомна. Єдина зміна, що відбулася в її стані, то була лихоманка, яка з кожною годиною посилювалася. Личко, що було біле мов крейда, дедалі рожевіло, дихання з ледь помітного робилося швидким, судомним, уриваним.

Тричі на день знахар уливав між її зціплені вуста якийсь коричневий відвар, удень і вночі змінював на розпашілій голові й тріпотливому серці холодні компреси з ганчірок, змочених крижаною криничною водою.

Він іще дужче схуд і ще більше посивів. Його обличчя нагадувало мерця, тільки в очах жеврів розпач. Він утрачав будь-яку надію. Намарне всі його зусилля, намарне лікування, намарне дбайливий догляд. Він бачив, як із його рук вислизає це молоде життя, життя єдиної на світі істоти, заради якої він без вагань погодився би віддати власне.

За три дні він ублагав Василя, аби той поїхав до містечка по лікаря.

— Може, він щось зарадить, — мовив Антоній.

Василь поїхав, та повернувся ні з чим. Виявилося, що доктор затримався у Вільні надовго, і певне, нешвидко повернеться, бо має відвезти молодого Чинського аж за кордон.

Увечері Антоній Косиба послав до Пічок по тамтешнього вівчаря. Він анітрохи не вірив у дієвість його замовлянь, але потопаючий і за соломинку хапається.

Вівчар прийшов попри професійну зневагу до конкурента. Вбачав у цьому свою велику перемогу. Подивився на вмираючу, торкнувся її руки, потім підняв одну повіку, тоді другу, відтягнув нижню губу, придивляючись уважно до неї зсередини, тоді ледь помітно всміхнувся й щось забурмотів під носом, тримаючи руки над Марисиною головою.

Його старечі сукуваті пальці повільно стискалися, неначе він щось збирав, потім пересувалися аж до стіп і знову розтискалися, виконуючи рухи, немовби він струшував з них щось невидиме. Він повторив свої дії сім разів, бурмочучи закляття, у яких голосніше вимовляв хіба що кінець фрази:

— …на широкую реку, на чужую сторону, под жаркое солнце, под тёмную тьму, под месячный свет, на триста лет, вон за оконце!

Проказуючи останні слова, він раптом скочив до вікна, розчахнув його й вистромив руки, наказавши:

— А злийте-но мені швидше водою з дерев’яного цебра.

Хтось із присутніх виконав його прохання. Тоді вівчар узяв у жменю трохи розжареного вугілля з печі, присипав його жменькою трав, що їх він дістав з полотняної торбини, яка звисала йому через плече, а тоді почав ходити по кутках кімнати. У кожному зупинявся, дмухав на вугілля, доки від трав не здіймався димок, проказував отченаш і повертався до узголів’я помираючої, щоб звідти знову піти до наступного кутка.

Усі ці дії тривали близько години. Нарешті вівчар наблизився до Марисі, знову зазирнув під повіки й кивнув головою.

— Житиме, — упевнено мовив він. — Я відігнав смерть. Але смерть сильна. Вона й найдужчих замовлянь не послухається. Якщо вже заповзялася, то без здобичі, з порожніми руками не піде. Тому виберіть курку, і рівно опівночі отут, під вікном, заріжте. Ця хвора — панна, а чи заміжня?

— Панна, — відказав Косиба.

— Тоді треба білу курку. Маєте білу курку?

— Маємо, — кивнула головою Ольга, не на жарт перейнявшись.

— То заріжте її. А тоді зваріть, і чотири дні давайте хворій їсти. Боже борони, нічого більше, тільки ту курку і ту юшку, що з неї приготуєте. А тепер не дякуйте, бо це перешкоджає, а я собі піду. Слава Ісусу Христу!

— Слава навіки, — відповіли присутні.

За вівчарем вийшли з хати всі, залишилася тільки Зоня. Вона легенько штовхнула в бік замисленого знахаря й запитала:

— Ну, як, Антонію, допоможе воно чи не допоможе?

— Не знаю, — знизав той плечима.

— Бо бачиш, я собі думаю, що такі речі, це задурманювання голови. Хіба від того, що він подимить і побурмоче, хворому якось полегшає? Мій покійний чоловік, що й світа побачив, і на війні побував, то тільки сміявся з того. Базікання й дим — то не ліки. Ти по-іншому лікуєш, то нащо кликав вівчаря! А той тепер усім казатиме, що там, де ти не міг раду дати, він допоміг. А ця Марися, якби мала видужати, то й так видужала б. Але тепер для тебе краще, аби померла, бо…

І вмовкла від Антонієвого погляду, сахнувшись під стіну.

— Та що ти, що ти, Антонію?! — швидко заговорила вона. — Я ж нічого поганого… Я лише хотіла тобі як краще… Їй-Богу. Я смерті нікому не бажаю… А ти відразу… Ій-бо, хтозна-що собі вигадуєш. Ну, не сердься, от, я сама опівночі тут під вікном курку заріжу. Біленьку виберу, геть усю білесеньку…

— Іди вже, Зоню, йди, залиш мене самого, — прошепотів знахар.

— Піду вже. Добраніч. Ти, Антонію, теж лягай, відпочинь. Бо геть охлянеш. А про курку, то будь певен. Зроблю все, як вівчар наказав. Добраніч.

Зоня вийшла й запала тиша. Лише свист, що вихоплювався з Марисиних грудей свідчив, що в цій тиші та спокої щось відбувається, щось квапиться, спішить до неухильного кінця.

Антоній підсунув табурет, оперся ліктем об край столу й вдивлявся в блакитні жилки на заплющених повіках дівчини.

Він зробив усе, що наказувало його вміння, наказував розум, ба, навіть усупереч розумові, усупереч переконанням те, що підказував розпач і прихований у якомусь далекому куточку душі інстинкт пошуку допомоги в незрозумілій і, можливо, неіснуючій могутності чарів.

Минав час, за шибками загусала ніч. Антоній Косиба думав, думав про себе, про свою долю, про своє життя, досі таке порожнє, таке нікчемне, не пов’язане ні з чим: ані з людьми, ані зі світом. Так, не пов’язаним. Бо пов’язує лише почуття. Не хліб і не побут, не чужа доброта й щирість, навіть не впевненість, що приносиш комусь користь, а саме почуття. І щойно він прихилився до когось усією душею, як доля цю людину в нього забирала, видирала, крала…

«Знову так, як тоді», — озвалося щось у ньому, і знахар потер чоло.

І раптом усвідомив, що колись, уже дуже давно, неначе в попередньому житті, він пережив схожу втрату. Так, він був у цьому впевнений. Доля відібрала в нього ту, кого він кохав, без кого не міг існувати…

У скронях шалено закалатало, завирували думки.

«Згадати… згадати… Я мушу згадати…»

Зціпив зуби, стиснув кулаки, аж пальці увіп’ялися в долоні.

— Як це було?.. Коли? Де? Адже було… Напевно було…

Змучені нерви, здавалося, аж дрижали. Думки шарпалися, перетворюючи на невловимі клапті, на безформну білу піну, як вода на млиновому колесі, імлистим образом почали вимальовуватися риси… Ніжний овал обличчя… Легенька усмішка на вустах, світле волосся й нарешті — очі. Темні, глибокі, загадкові…

Із пересохлої, стисненої горлянки Антонія Косиби вихопилося незнайоме, і разом з тим дуже рідне ім’я, якого він ніколи не чув, і яке, проте, було йому найдорожчим:

— Беата…

Повторив його здивовано й перелякано, і з якоюсь надією. Відчував, що з ним щось відбувається, що він відкриває щось неймовірно важливе, ще мить — і йому відкриється якась таємниця…

Зіщулився в собі, заціпенів.

І раптом за вікном, у тиші, пролунав різкий, пронизливий пташиний крик. Раз, удруге, утретє…

Антоній Косиба схопився з місця й першої хвилини не міг збагнути, що сталося. Лише згодом зрозумів.

«Це Зоня ріже курку… Білу курку… Північ…»

Знахар швидко наблизився до Марисі. Як він міг залишити її так надовго… Торкнувся руки, щоки, чола… Помацав пульс, прислухався до дихання.

Не було жодних сумнівів: гарячка спала, спала надто швидко. Щоки й долоні були ледь теплими.

«Вона… вона холоне, це кінець», — подумав Антоній.

Не втрачаючи й секунди, він розпалив у печі вогонь, до маленького горщичка сипнув жменю трав. За кілька хвилин відвар для зміцнення серця був готовий. Влив до вуст хворої три ложечки, за годину пульс, здавалося, зміцнів. Знахар повторив дозу.

Минуло чверть години, і Марися розплющила очі. Тоді заплющила їх, а потому знову відкрила. Її вуста безгучно ворухнулися, вона неначе усміхнулася. Погляд був притомним.

Знахар нахилився над нею й прошепотів:

— Голубонько ти моя, щастя моє… Ти мене впізнаєш? Пізнаєш?..

Марисині вуста здригнулися, і хоча слів не було чутно, він зрозумів з поруху губів, що дівчина вимовила ті самі слова, якими завжди зверталася до нього:

— Стриєчку Антонію…

І вона глибоко зітхнула, повіки заплющилися, а груди почали здійматися в розміреному, ритмічному подиху.

Вона заснула.

Знахар упав долілиць і, ридаючи від щастя, повторював:

— Дякую Тобі, Боже… Дякую, Боже…

Уже світало. Мешканці млина прокинулися. Віталіс подався підняти заставки, молодий Василь пішов до стайні, Агата й Ольга метушилися на кухні, а Зоня сиділа на порозі й скубла білу курку.

Розділ XIV

Після двотижневої відсутності в Радолишках повернувся доктор Павлицький, і відразу назавтра його покликали до маєтку в Раєвщизні панів Скірюйнів, де наймитові січкарня поранила руку.

Тоді він і зауважив відсутність хірургічної валізки. Доктор переконував, що тоді, уночі привіз валізку, служниця переконувала, а стара Марцися й узагалі божилася, що не привіз. Будинок обшукали від льоху до горища — усе марно, і Павлицькому довелося їхати, узявши інструменти, які були в нього в кабінеті. Та повертаючись із Раєвщизни, він заїхав до Людвикова, аби розпитати тамтешнього шофера.

Той добре пам’ятав, що пан доктор виніс із хати валізку й поклав до авто, пригадував, що дорогою назад інструментів не виймали ані в містечку, ані в Людвикові, ані на станції. Пригадав також, що коли панича виносили з хати, біля автомобіля крутився знахар.

— Якщо хто й узяв, то це він, — заявив шофер.

— Авжеж, — лікар ляснув себе долонею по лобі. — І як це я відразу про таке не подумав! Звичайно! Усе зрозуміло, адже він казав, що спробував би прооперувати цю дівчину, якби мав такі інструменти. Ну, тепер пташка попалася! А ви не знаєте, оця Марися, що тоді розбилася з паном інженером, жива чи ні?

Шофер не знав, але в Радолишках про це говорили геть усі, тож доктор Павлицький був щиро здивований, почувши, що дівчина жива і, мабуть, видужає. Одні приписували цю заслугу знахареві із млина, інші — вівчареві з Пічок, та всі із задоволенням, притаманним у таких випадках простим людям, підкреслювали, що таємне знахарське знання допомогло там, де медицина виявилася безсилою.

Незалежно від роздратування, яке ці повідомлення викликали в доктора, вони переконали його в слушності підозр. Адже він тоді оглядав цю дівчину й констатував безсумнівний перелом основи черепа. Навіть якби він був хірургом, то не взявся би за таку складну операцію, уважаючи її безглуздою. Звісно, він не виключав якоїсь неймовірної можливості, за якої (один шанс із тисячі!) операція могла виявитися вдалою. Натомість Павлицький абсолютно відкидав імовірність, за якої без трепанації й усунення уламків кістки поранена могла прожити бодай кілька годин. Тим більше доктор не уявляв, як можна було провести вдалу операцію без якісних хірургічних інструментів.

Тобто усе вказувало, що саме його інструменти вкрав знахар Антоній Косиба.

Такі самі аргументи він і висунув наступного ранку в поліційному відділку сержантові Зьомеку, вимагаючи розпочати слідство, провести обшук і заарештувати знахаря, звинувативши останнього в крадіжці та незаконній лікарській практиці.

Сержант Зьомек уважно вислухав звинувачення й відповів:

— Я зобов’язаний записати до протоколу ваше звернення. Гадаю, ви праві, я й сам так думаю. Украсти валізку з інструментами міг тільки Косиба. Звісно, у нього немає права на лікарську практику, і за це його слід притягнути до відповідальності. Та якщо ви самі кажете, що без ваших інструментів він би тут нічого не вдіяв, а з їхньою допомогою врятував людське життя, урятував, хоча йому й не можна цього робити, то чи ви через це хочете знищити людину?..

Лікар насупився.

— Пане коменданте! Я не знаю, чи ви як працівник поліції покликані засуджувати за злочини. Як громадянин я знаю, що це належить до компетенції суду. Ми не можемо встановити, діяв злочинець із добрими, а чи з негідними намірами. Тому, подаючи заяву, я маю право сподіватися, що ви розпочнете відповідну процедуру. Я вимагаю проведення обшуку й арешту злодія.

Поліцейський кивнув головою.

— Гаразд, пане докторе, я зроблю те, що велить мій службовий обов’язок.

— Оскільки я постраждалий, то чи можу я бути присутнім при обшуку?

— Звичайно, — сухо відказав Зьомек.

— А коли ви збираєтеся це зробити?

Зьомек глянув на годинника.

— Негайно. Не хочу, щоб мене хтось звинуватив у зволіканні.

— Зараз я йду на обід, — зауважив лікар. — Може, поїдемо до млина за якісь дві години?

— Е, ні, пане докторе. Обшук відбудеться зараз. Якщо ви хочете бути присутнім…

— Нічого не поробиш, поїду з вами.

Зьомек викликав одного зі своїх підлеглих і наказав йому знайти бричку.

У млині не сподівалися приїзду гостей. Життя тут минало давнім звичаєм, із тією хіба різницею, що Антоній Косиба майже зовсім не ставав до млинарської роботи і хворих приймав менше, ніж раніше, та й цих оглядав на подвір’ї, а в дощові дні в сінях, не пускаючи їх до хати.

У хаті на чисто посланому ліжку лежала Марися. Дівчина несподівано швидко видужувала. Життєздатність молодого організму робила своє. Рана після операції гоїлася добре, покращувався апетит. Колишні знахареві побоювання, що внаслідок нещасного випадку можуть постраждати деякі функції, виявилися, на щастя, безпідставними. Марися вільно ворушила руками й ногами. Мабуть, мозок не зазнав відчутного пошкодження, бо і зір, і слух були бездоганними, а говорила вона, як і раніше, своїм дзвінким голосом, проводячи за розмовами зі своїм рятівником цілі години.

Першим запитанням, щойно дівчина опритомніла, було: що сталося з Лешеком? Почувши, що він не зазнав жодних небезпечних травм, і що батьки вивезли його лікуватися за кордон, Марися полегшено зітхнула.

— Хоч би він одужав!

Вона зовсім не пам’ятала, як усе сталося. Не помітила, що на дорозі лежала колода. Пригадувала лише, що вони їхали досить швидко, і вона раптом вилетіла в повітря. І все. Не відчувала ані болю, ані потому лихоманки. Отямившись, здивувалася, що опинилася в незнайомій хаті, а не на мотоциклі серед кущів. Марися не усвідомлювала, що замалим не потрапила на той світ. Антоній Косиба й словом не згадував про свою трагічну боротьбу за її життя, не пояснив, яких серйозних і тяжких травм вона зазнала.

— У тебе, голубко, на потилиці зламалася одна кісточка, тому довелося зробити тобі таку незручну пов’язку. А головою не крути, Боже збав, намагайся не рухатися, бо всі зусилля нанівець підуть.

Вона пообіцяла, що слухатиметься, проте назавтра почала допитуватися, чи швидко зможе встати.

— Якийсь час доведеться полежати, — ухильно відповів знахар. Він знав, що це триватиме два місяці, та не хотів її засмучувати. Отож, коли Марися бідкалася, що втратить роботу в пані Шкопкової, якщо далі лежатиме, коли намагалася встати, Антоній твердо сказав:

— Не спокушай Долю! Дякуй Богові, що жива залишилася. А мене слухайся, бо нещастя накличеш.

— Гаразд, гаразд, любий стриєчку Антонію, — усміхнулася дівчина. — Не гнівайся!

— Та хіба ж я гніваюся! — заперечив знахар. — Хіба ж я можу на тебе гніватися, сонечко ти моє!

— Стільки тобі клопотів завдала…

— Та які там клопоти! — обурився Антоній. — Та ж для мене це щонайбільша радість. А щодо тієї пані Шкопкової, то ти й не думай туди повертатися.

— Як це?

— А нащо тобі воно, голубонько? От, видужаєш, і тут у мене залишишся…

Посміхнувся й додав:

— Якщо захочеш.

Антоній не вважав клопотами всі зусилля по догляду за Марисею, бо й сам щиро так думав. А зусиль доводилося докладати чимало. Щодня він брав її на руки, переносив на своє ліжко в ніші, а її постіль старанно перестеляв, щодня рушником, змоченим теплою водою, витирав їй обличчя й руки, а тоді з ложечки годував її наче немовля.

Для інших маніпуляцій коло хворої він кликав котрусь із жінок, найчастіше малу Наталку, яка Марисю просто обожнювала, проте й сам мусив допомагати, бо в жодної жінки не ставало сил підняти Марисю. Спершу дівчина дуже соромилася його присутності, та невдовзі вже вважала «стриєчка Антонія» своїм опікуном, майже батьком.

Вона щиро розповідала йому про все, не порушуючи, проте, однієї теми. Дівчина помітила, що від будь-якої згадки про молодого Чинського обличчя знахаря хмурнішало. Марися здогадувалася, що він уважає Лешека винуватцем катастрофи та ще й дізнався про їхні самотні прогулянки лісом, чого її благодійник не міг пробачити молодому інженерові. Якби ж то вона могла сказати відверто: о «Не звинувачуй його, стриєчку, бо Лешек людина чесна, він кохає мене й ожениться зі мною».

Та сказати цього Марися не мала права. Треба було чекати на звістку від нареченого. І тому час від часу дівчина запитувала, чи немає для неї листа.

Знахар здогадувався, про якого саме листа йдеться, і щоразу похмуро й коротко відказував:

— Немає.

Але промовляв це таким тоном, наче збирався додати:

— І не буде.

Сам він був упевнений, настільки впевнений, наскільки Марися була переконана в іншому.

«Збаламутив жевжик легковажний дівчину, — думав знахар, — мало на той світ не відправив, покалічив її, а тепер за кордоном іншу знайде. Жодного слівця до неї не написав».

І Косибині думки, здавалося, були слушними. Від того фатального дня минули вже два тижні, а листа не приходило, ніхто навіть не приїхав за дорученням Чинського довідатися про Марисине здоров’я.

Проте Марися не втрачала надії й усе чекала. Щоразу, коли вона чула, що до млина наближається не звичайний селянський віз, а бричка, серце дівчини калатало дужче. А що, коли це бричка з Людвикова!

Так було й того дня. Та це була не бричка з Людвикова, а позичена поліцейським відділком у гміні. У бричці сидів сержант Зьомек, ще один поліцейський і доктор Павлицький.

Знахар саме годував Марисю і, кинувши погляд у вікно, знову занурив ложку в тарілці, аж тут двері відчинилися.

— Добридень, — з порога привітався сержант. — Ми до вас у справі, пане Косибо. Як панна Марися почувається?

— Спасибі, пане сержанте. Мені вже краще, — весело озвалася дівчина.

— То й слава Богу.

— Дозвольте, панове, — похмуро мовив знахар, — пообідати хворій.

— Що ж, нехай, ми зачекаємо, — погодився Зьомек і сів на лаві.

Доктор Павлицький підійшов до ліжка й мовчки спостерігав за Марисею.

— Лихоманки немає? — запитав він нарешті.

— Була, але минула, — відповів Косиба.

— А ноги й руки слухаються? Ніде немає ознак паралічу?

— Що ви, пане докторе, — весело вигукнула Марися. — Я зовсім здорова. От тільки трохи слабка. Якби не ота кісточка на потилиці, що має зростися, то я хоч би й зараз устала.

Лікар сухо засміявся.

— Кісточка?.. Гарна кісточка! Нічого ти, дівчино, не тямиш. У тебе був перелом основи черепа…

Знахар перебив його.

— Я готовий. Чого вам треба?

Він поставив порожню тарілку й став, мовби відгороджуючи доктора від Марисиного ліжка.

— Пане Косибо, — озвався сержант. — Ви провели після нещасного випадку операцію? Трепанацію черепа?

Знахар утупився в долівку.

— А коли й так, то що?

— Але ж ви не дипломований лікар. Вам. відомо, що законом таке забороняється?

— Відомо. Та я знаю й те, що дипломований лікар, котрий згідно із законом, був зобов’язаний рятувати життя, цього не зробив.

— Це неправда, — утрутився доктор Павлицький. — Я хотів рятувати й оглянув хвору. Виявив, що її стан безнадійний. Це була агонія.

Знахар помітив широко розплющені очі Марисі та її раптово пополотніле личко.

— Зовсім ні, — заперечив Антоній. — Жодної небезпеки не було.

Лікар аж почервонів від обурення.

— Як це?! А що ви тоді самі казали?

— Нічого я не казав.

— Це брехня!

Знахар мовчав.

— Годі про це, — утрутився сержант. — Так чи сяк, пане Косибо, ви за це відповідаєте. Хоча мушу вам пояснити, що відповідальність за це передбачена невелика, бо немає потерпілого. Не лише немає того, хто постраждав би від ваших дій, а взагалі є особа, якій це врятувало життя. Та важливіше інше: за допомогою яких знарядь ви зробили операцію?

— А хіба не однаково?

— Ні. Бо пан Павлицький звинувачує вас у привласненні його інструментів.

— Не в привласненні, а в крадіжці, — підкреслив лікар.

— У крадіжці, — повторив сержант. — Ви зізнаєтеся, пане Косибо?

Знахар потупився й мовчав.

— Пане коменданте, — вигукнув лікар. — Розпочинайте обшук. Валізка напевне десь тут, або ж її заховали в господарських прибудовах.

— Перепрошую, пане докторе, — заперечив поліцейський, — але прошу вас не командувати, що я маю робити. Це моя справа.

Він помовчав і знову звернувся до знахаря:

— То ви зізнаєтеся?

Повагавшись, Антоній ствердно кивнув.

— Так.

— Навіщо ви це зробили? Чи з метою наживи, чи тому, що без цих знарядь ви не могли врятувати жертву катастрофи?

— Це не запитання! — вигукнув лікар. — Це підказка! І зрештою, це натяжка, бо якби справа була в цьому, то цей… знахар, певне, повернув би вкрадену валізку.

— Валізка у вас? — запитав сержант.

— Так.

— І ви повернете її добровільно?

— Поверну.

— Де вона?

— Зараз принесу.

Він поволі проминув їх і відчинив двері. У вікні було видко його високу, ледь згорблену постать. У хаті ніхто й словом не озвався. За кілька хвилин Антоній Косиба повернувся з валізкою.

— Це вона? — запитав сержант у лікаря.

— Так, це моя валізка.

— Перевірте, будь ласка, чи нічого не бракує.

Павлицький відкрив валізку й побіжно передивився вміст.

— Ні, здається, не бракує нічого.

— «Здається» не враховується, — службовим тоном озвався Зьомек. — Прошу цілковито підтвердити або ж назвати предмети, які зникли.

— Нічого не бракує, — виправився лікар.

— Складемо протокол.

Зьомек вийняв із портфеля папери й заходився писати. У хаті зробилося тихо.

Доктор Павлицький був достатньо вразливим, щоб відчувати зневагу, з якою ставилися до нього всі присутні й навіть мовчазний сержант. Зневага й осуд. Невже вони праві? Але він не має чим собі дорікнути. Він чинив, як підказувало йому сумління, чинив так, як наказував обов’язок лікаря й громадянина. Якщо виконуючи його, він одночасно ставив на місце конкурента, то й тут не почувався винуватим. Кожному вільно боротися за місце під сонцем, а він, крім того, бореться законними методами. Закон і громадська мораль на його боці. Навіть якби він і не був лікарем, якби цей знахар не позбавляв би його пацієнтів, Павлицький однаково мусив би вимагати знешкодження цієї людини.

Держава турбується про здоров’я своїх громадян через сотні законів і розпоряджень. Від лікаря вимагають тривалого навчання, виснажливої практики, знань та відповідного етичного рівня. А тут звичайний темний селянин цей закон порушує. Немає жодного значення, що кілька його операцій виявилися вдалими. У тисячах інших випадків він може виявитися вбивцею. Заради чого тоді лікареві, який на свою фахову освіту витратив силу-силенну грошей і багато років, добровільно відмовлятися від своїх прав, байдуже спостерігаючи за шкідливою й небезпечною діяльністю якогось неотеси, а на додачу ще й голодувати?

— Заради чого?!

Невже заради того, що вони, ці вочевидь чесні, проте малоосвічені люди, не схвалюють його вчинку? Проте саме він, як інтелігент, як єдина присутня тут людина з вищою освітою, мусить їх переконати, пояснити, що він діє справедливо й слушно, бо знахарство становить небезпеку для суспільства, а закони слід поважати, що, зрештою, крадіжка — це завжди крадіжка, незалежно від тих чи інших намірів злодія. Що цивілізоване суспільство, держава й усі свідомі громадяни зобов’язані будь-що дотримуватися встановленого порядку.

Звичайно, у мотивах вчинку Косиби знайдеться чимало підстав для пом’якшення вироку. Але це залежить від суду…

Ні, доктор Павлицький не міг собі нічим дорікнути. І лише вроджена гордість не дозволяла йому принижуватися до виправдань перед цими людьми, зрештою, це й так марно.

Він стояв мовчки і, піднісши голову й зціпивши вуста, вдавав, що не помічає зневажливих поглядів.

Сержант Зьомек закінчив протокол, присутні підписали.

— Ви повинні ще підписати зобов’язання про невиїзд, — звернувся він до Косиби, — ось тут. Вам не можна виїздити, не повідомивши про те поліцію.

— Як це? — здивувався лікар. — То ви його не заарештуєте?

— Не бачу причини, — знизав плечима сержант.

— Але крадіжку доведено?

— І що з того? Арештовують тоді, коли є підстава припускати, що підозрюваний утече, а я впевнений, що він цього не зробить.

— Ця упевненість може вас підвести.

— За це відповідатиму я, пане лікарю. Зрештою, я скеровую справу до слідчого судді. Можливо, він віддасть наказ про арешт, якщо ви про це клопотатиметесь. Хоча сумніваюся. Після оголошення вироку його посадять до в’язниці, звичайно, якщо вирок буде обвинувальним. Що ж, мені тут більше нічого робити. До побачення, пане Косибо! Видужуйте, панно Марисе!

Він вийшов, і за мить гуркіт коліс брички потвердив, що сержант поїхав.

Знахар нерухомо стояв біля дверей. Озирнувшись, він побачив, що Марися заливається сльозами.

— Що з тобою, голубонько, що сталося?! — захвилювався він.

— Стриєчку, любий стриєчку Антонію, яких же прикрощів я тобі завдала. Усе це через мене!

— Заспокойся, голубонько, не плач. Які там прикрощі. Зі мною все буде гаразд.

— Якщо вони посадять тебе до в’язниці, я, мабуть, помру від розпачу!

— Не посадять, не посадять! А якщо й посадять, то що? Корона мені з голови не впаде.

— Не кажи такого, стриєчку! Це була би страшенна несправедливість!

— Серденько моє, на світі більше несправедливості, аніж справедливості. А в цьому світі, правду кажучи, я заслужив на покарання. Бо вкрав.

— Щоб урятувати мене!

— Це правда, але все-таки це крадіжка. Інша справа, що я не відчуваю каяття. Бо що я мав робити? Але немає про що говорити. Навіть сержант мене захищатиме.

— От тільки цей лихий чоловік, цей доктор…

— Хіба він лихий, голубко? Я не знаю, чи це справді так. Він упертий. А за впертість нікого звинувачувати не можна. Така вже вдача. Може, до нього ніхто не ставився сердечно, тому його серце й зачерствіло. Пам’ятай і про те, що йому тяжко змиритися з думкою про те, що він уже на тебе махнув рукою, а я з Божою поміччю врятував тебе, голубко. Я навмисне тобі досі нічого не розповідав, як воно погано з тобою було. Хворим не можна говорити таких речей, бо вони хвилюються, а це перешкоджає одужанню.

— Чим же я тобі віддячу, стриєчку Антонію, за твою доброту, за твою самовідданість!

Вона молитовно склала руки й повними сліз очима дивилася просто на нього. А знахар усміхнувся й сказав:

— Чим? От, полюби мене трошки.

— Полюбити? — вигукнула вона. — Але ж я тебе, стриєчку, так люблю, як хіба що матусю любила!

— Хай тобі Бог віддячить, голубонько, — відповів він тремтячим голосом.

Розділ XV

Справу Зенона Войдилла розглядали в середині жовтня у Вільні. У Радолишках про це довідалися лише наступного дня, після вироку. Оскільки через зізнання обвинуваченого до суду не викликали жодних свідків, крім потерпілих, а ті не могли з’явитися з огляду на стан здоров’я.

Та якщо газети перетворили цю справу на сенсацію, то лише тому, що обвинувачуваний сам прохав про найсуворіше покарання. Суд, проте, вбачаючи в тій вимозі Зенонове каяття, а також беручи до уваги численні інші пом’якшувальні обставини й переконання в щирих намірах обвинувачуваного, засудив його лише до двох років в’язниці.

До млина цю новину приніс Василь, який їздив до Вільна в справах батька і, користуючись нагодою, був присутнім на суді. Від нього ж таки Марися довідалася, що молодий Чинський не з’явився на слуханні, позаяк перебуває на лікуванні за кордоном. Докладніше про місце його перебування він сказати не міг, бо хоча й чув у судовій залі назву тієї місцевості, та що назва була чужоземна, то він її й не запам’ятав.

Марися думала, чи не попрохати його чи когось іще довідатися про Лешекову адресу. У Людвикові її напевне знали не лише його батьки. Та дівчина побоювалася, що через таку цікавість можуть виникнути якісь труднощі, і вирішила терпляче ждати листа.

Легко було прийняти таке рішення, та важче виявилося чекати. Минав тиждень за тижнем, а Лешек не писав. Думки Марисі ставали дедалі смутнішими, а надії танули.

Тим часом стан її здоров’я покращувався несподівано швидко. Вона вже давно сідала на ліжку, а з першими днями листопада знахар дозволив їй встати.

Рани над скронею й поопераційний шрам загоївся вже цілком. Від поранень на руках і ногах залишилися хіба що ледь помітні шрами. Сили поверталися поволі, зате невпинно. Уставши, Марися наступного ж дня заходилася коло знахаревого господарства. За тиждень приміщення й спальна ніша виглядали геть по-іншому.

— Не турбуйся, голубко, — намагався втишити її завзяття знахар. — Нащо це все?

— Хіба ж тут не чистіше й не гарніше, стриєчку Антонію?

— Шкода твоїх сил.

Зрештою, часу для порядкування, миття й витирання пилюки було небагато. Осінні холоди додали знахареві пацієнтів. Траплялися дні, коли приїздило по тридцятеро й більше людей. Усі знали, що Антонія Косибу викликали до слідчого судді, і що його справу розглядатимуть у Вільні. Подейкували, що хнахаря посадять до в’язниці, тож слід було поспішати, щоб отримати від нього пораду.

Сам Антоній також сподівався обвинувального вироку, і хотів підготувати до цього Марисю, проте вона обурювалася й переконувала, що про це й мови бути не може.

— Адже я виступлю як свідок, якому ти врятував життя. Хіба цього не досить?

Знахар трохи на це розраховував, як і на багатьох інших своїх пацієнтів, які масово зголошувалися й пропонували свідчити на слуханні.

Термін розгляду справи призначено було на кінець листопада, і все було б непогано, якби Марися раптом не захворіла. Її виснажений довгим перебуванням у ліжку організм легко піддався хворобі. Прибираючи в холодних сінях, вона застудилася. Банки й трави, від яких хвора пітніла, небагато допомогли. Довелося лежати в ліжку.

Про її поїздку до Вільна не було й мови, і Антоній Косиба поїхав сам.

Приїхавши, він одразу звернувся до адвоката Маклая, що його Антонієві порадив Юдка з Радолишок. Познайомившись зі справою, адвокат призначив невеликий, на щастя, гонорар, проте відразу сказав, що на виправдання розраховувати не доводиться.

— Я намагатимусь, щоб ваш вирок був якомога м’якшим.

Настав день суду. Біля самого входу до будинку, де відбувався розгляд справи, Антоній побачив доктора Павлицького, і це сповнило його поганими передчуттями.

Справді, виступаючи як свідок, доктор Павлицький, хоча й розповідав щиру правду, проте його звинувачення, висунуті проти Антонія Косиби, були дуже серйозними. Він говорив про бруд, що панував у його хаті, про задуху, про те, що особисто застерігав підсудного від такої небезпечної діяльності й нарешті — про крадіжку валізки з хірургічними інструментами. Щоправда, він зізнався, що знахар вдало провів декілька складних операцій, але пояснив це випадковістю.

Другий свідок з боку обвинувача, член Палати Лікарів, представив судові статистичні дані стосовно знахарства на Східних Кресах. Документи свідчили, що величезний відсоток смертності серед сільського населення є наслідком знахарського лікування. Далі він навів численні приклади методів «лікування», які використовували знахарі, і це викликало в слухачів жах, огиду й обурення.

Свідки з боку захисту, тобто хворі, що їх вилікував Антоній Косиба, а було їх понад двадцятеро, дещо переважили шальку терезів на користь підсудного.

І, мабуть, справа закінчилася би геть інакше, якби не те, що прокурором на процесі був молодий доктор юриспруденції Згерський, котрий уперше виступав у суді. Прокурор Згерський підготував своє обвинувачення з усією старанністю й пристрасністю неофіта. Він закликав поглянути на цей випадок з точки зору суспільного й професійного престижу.

— Скільки ще, — ораторствував він, — ми дозволятимемо, аби в нашій країні жили потворні середньовічні забобони? Скільки ще дозволимо панувати темряві й бездумним злочинам знахарської практики? Сьогоднішній вирок повинен стати відповіддю на питання, чи ми цивілізована держава, і чи належимо ми до Європи не лише географічно, але й культурно, чи продовжуватимемо й далі терпіти варварство.

Він іще довго й красиво розводився про польську цивілізаційну місію на Сході, про трагічне неуцтво серед білоруського населення, про тисячі молодих лікарів, які готові допомагати потребуючим, проте нині приречені на безробіття, про євгеніку й покращення раси, про армію, котра потребує здорових рекрутів, зрештою, про повчальну мету судових вироків і про те, що цей вирок має стати пересторогою для решти гієн, які наживаються на неосвіченості мас.

На закінчення він торкнувся струни регіонального патріотизму, зазначаючи, що поблажливий вирок у схожих справах може спричинитися до того, що на решті польських земель зродиться підозра, наче рука закону на Східних Кресах виправдовує відсталість та її небезпечні наслідки.

Адвокат Маклай не володів і десятою частиною того дару красномовства, що його мав прокурор. Отож його промова, хоч і цілком професійна, не могла змінити враження, яке виникло в присутніх після слів прокурора. Він навіть не намагався заперечити його аргументи, а захисну промову побудував на особі обвинуваченого, людини позбавленої меркантильних міркувань, яка хоча й привласнила хірургічні інструменти, проте зробила це виключно з метою врятувати помираючу дівчину.

— Тут не було нікого, — сказав він на закінчення, — кому лікарська допомога Антонія Косиби зашкодила, не було названо імені жодного пацієнта, який би через нього помер. Зате ми побачили масу вдячних людей, яких він вилікував. Тому прошу виправдати мого підзахисного.

Якщо цієї миті в Антонія й ожила надія, то вона швидко згасла під шквалом прокурорових реплік.

— Мене дивує, — почав Згерський, — дивує й сповнює соромом позиція пана адвоката. Сповнює соромом, бо в його промові я почув звинувачення в тому, що розглядаючи провину підсудного, я зайнявся проблемою, проте забув про людину. Справді, ваша честь, це серйозний недолік з боку громадського обвинувача. Проте мене дивує, що це нагадування пролунало з вуст захисника. Так! Бо невже придивившись до моралі Антонія Косиби, можна із чистим сумлінням не визнати, що його провини заслуговують на ще суворіше покарання? Цьому, начебто, благодійникові одного дня набридла чесна фізична праця, і він запрагнув легкого хліба. Із наймита в млині він перетворився на шахрая. Безсумнівно, легше промовляти над темним селянином безглузді закляття чи поїти його відварами із трав, аніж тягати мішки з борошном. І підсудний вибрав це. А легенду про його некорисливість розвіюють свідки, котрі зізналися, що за поради вони хоча й не платили, зате приносили подарунки. Сам Косиба на запитання пана голови заявив, що живе в достатку. А це доволі промовистий факт в умовах сьогоднішньої кризи й злиднів серед селян. Нині на селі в достатку живуть лише ті, хто обдирає бідноту, хто шахрайськими методами видурює в них рештки їхніх убогих запасів.

Прокурор посміхнувся.

— Так, ваша честь, це один бік постаті підсудного, це його минуле. А яким же буде його майбутнє? Що він зробить, якщо вийде з цього залу вільним? Щодо цього сумнівів бути не може. Сам обвинувачуваний цілком їх розвіяв, відповідаючи на мої питання. Він зізнався, що до останнього моменту займався своєю практикою, і у випадку звільнення знову «лікуватиме» людей. Він не відчуває щонайменшого каяття. Не обіцяє виправитися. А що стосується крадіжки, то він хоч і зізнався в скоєному, проте відкрито каже, що вкрав би знову, якби виникли схожі обставини. Це злочинець, який не може, чи то пак, не хоче усвідомити свою провину, злочинець запеклий і впертий. Ось людина, якою я, на думку пана захисника, мав би зайнятися. Цей чоловік глухий до всіх докорів, він становить небезпеку для громадськості, і його слід негайно ізолювати від суспільства й знешкодити, застосувавши якнайсуворіше покарання у в’язниці.

Після чергового слова адвоката Маклая суд пішов на нараду.

Півгодини потому, уже пізнім вечором, було оголошено вирок. Три роки ув’язнення.

Прокурор Згерський у кулуарах приймав вітання від родичів та знайомих. Антонія Косибу заарештували в залі суду й відвели до в’язниці. Адвокат заявив про подачу апеляції.

Звістку про засудження й ув’язнення Антонія Косиби привезли до млина селяни, що поверталися із суду. У першу мить ніхто не міг у це повірити, а Марися навіть засміялася.

— Ну й люди! Ви щось переплутали! Це неможливо!

— Може, на три місяці? — допитувався Василь.

— Ні, на три роки, — заперечували селяни. — А все через те, що прокурор дуже на нього напосів.

І, як уміли, розповіли про перебіг справи.

— Згляньтеся! — вигукнув старий Прокіп. — Адже виходить, що той, котрий їх покалічив, замалим не вбив, отримав два роки, а той, що рятував — аж три. Як же так?

— Та отак виходить…

Марися розплакалася. Того дня вона саме встала з ліжка, хоча кашель її досі мучив.

— Що робити, пане Мельнику, що робити? — звернулася вона до Прокопа.

— А звідки ж я знаю?

— Треба їхати до Вільна, щоб якусь допомогу йому обдумати.

— Яку ж тут допомогу? В’язниці не зруйнуєш.

Василь розсудливо озвався:

— Я вам, панно Марисе, так скажу: жодної допомоги тут бути не може, та коли буде апеляція, то от тоді. Певне, цей адвокат поганий. Від адвокатів багато залежить… Іншого, виходить, треба. Довідаємося, котрий там у місті найкращий, та й до нього.

Василеві слова присутні зустріли схвально.

— А коли може бути апеляція?

— То нешвидко, — відказав один із селян. — Як мене судили за ті ялини з віцкунського лісу, то апеляція прийшла аж через чотири місяці.

— То й так шпарко! — зауважив інший. — Часом і рік треба чекати!

Усю ніч Марися проплакала, а назавтра спакувала вузлика. Поклала туди білизну Антонієву, кожушок, тютюну, ковбаси й солонини.

Саме за цим її застала Зоня.

— Що це? — запитала вона. — Антонієві передачу готуєш?

— Так.

— А через кого перекажеш?

— Питатиму людей. Адже часто буває, що сюди приїздять ті, хто до Вільна збирається.

Зоня замислилася, а за мить витягнула вузлика, розв’язала його й дістала звідти дві монети по п’ять злотих.

— Ось тобі, пошлеш йому й ці гроші.

— Яка ти добра, Зоню! — сказала Марися.

Але Зоня наїжачилася.

— Для кого добра, для кого й ні. Йому даю, не тобі!

Марися давно помітила, що Зоня не дуже до неї ласкава.

Але відповіла примирливо:

— То дякую тобі за нього.

Зоня знизала плечима.

— Ти йому такий самий сват чи брат, як і я. Чого за нього маєш дякувати. Він сам подякує, як повернеться. І за це, і за те, що я тут його майно припильную, стежитиму, щоб нічого не пропало.

— А нащо, Зоню, тобі цим займатися?

— А хто б мав це робити?

— Я.

— Ти? А це ще чого? Хіба думаєш ці три роки тут, у мого тестя, просидіти?

Марися почервоніла.

— Чому три роки? Адже по апеляції стриєчка Антонія звільнять…

— Або звільнять, або й ні. А він тобі ніякий не стрийко. Як ти гадаєш тут жити? За які гроші?

Та, побачивши в Марисиних очах сльози, додала:

— Ну, не плач. Ніхто тебе звідси не жене. Даху над головою всім стане… Та й харчу. Я так лише сказала. Через цікавість. Не плач, дурна. Хіба тобі хтось шкодує чого? Га?

Та попри ці запевняння, Марися усвідомила своє становище. Справді, коли тут не стало стриєчка Антонія, вона не мала права тут залишатися. Їй про це натякнули делікатніше, ніж це заведено серед простих людей, що цілком зрозуміло.

Отож, почувши, що кличуть обідати, вона й з місця не зрушила. Тремтіла від самої думки, що вся родина Мельника роздивлятиметься її за столом, лічитиме ложки страви, дарованої страви, і кожен шматок, що його вона піднесе до вуст… Між собою стиха називатимуть її приблудою, дармоїдом, доти, доки не скажуть цього вголос.

— Я мушу звідси піти, мушу… От тільки, куди?

Від людей Марися знала, що в крамниці пані Шкопкової працює якась інша дівчина. Ніде в усій околиці Марися не могла розраховувати на роботу. Адже ніхто не знав, що вона була заручена з Лешеком, ніхто б і не повірив, навіть, якби дівчина наважилася розповісти про це вголос. Зате всі знали, особливо після катастрофи, що вона з ним зустрічалася, що вони їздили на прогулянки до лісу… З такою репутацією Марися не могла сподіватися на жодну посаду.

А піти… куди?..

Вона впала на ліжко й заплакала. Плакала над своєю жорстокою долею, над своїм єдиним величезним коханням, яке принесло їй хіба що біль, сором та нещастя…

— Лешеку, Лешеку, чому ти про мене забув! — повторювалася вона, заливаючись слізьми.

— Гей, панно Марисе, обід! — почувся за вікном голос Василя.

Вона й не ворухнулася, і за мить Василь зайшов до хати.

— Чого це ви, панно Марисе, плачете? — запитав хлопець.

— Не знаю, — відповіла вона, схлипуючи.

— Як це? Вас хтось скривдив? Ну, скажіть-бо!

— Ні, ні…

— То чого ж плакати? Не треба…

Він безпорадно тупцяв на місці, а тоді додав:

— Я не можу бачити, як ви плачете. Ну, годі вже… годі… А може, хтось щось сказав?

— Ні, ні…

Хлопець пригадав раптом, що зовсім недавно бачив, як Зоня виходила із прибудови. Його огорнув гнів.

— Ну, добре, — буркнув він і вийшов.

Уся родина вже сідала до столу. Василь зупинився на порозі кухні й спокійно запитав:

— А чого це Марисі немає?

— Я гукала, не знаю, чого вона не прийшла, — знизала плечима Ольга.

— Не знаєш?

— Не знаю.

— То, може, Зоня знає?

Зоня повернулася до нього спиною.

— А я звідки знаю?

Та Василь раптом гаркнув:

— А я знаю, ти, холеро сяка-така!

— Чого ти, Василю, що тобі таке? — щиро здивувався старий Прокіп.

— А те мені, що вона там плаче! А через кого ж їй плакати, як не через цю відьму? Що ти їй там наговорила?!

Зоня взяла руки в боки й войовничо задерла голову:

— Що хотіла, те й наговорила! Зрозумів?

— Цитьте! — розсердився Прокіп.

— А чого він на мене! Я їй нічого такого не сказала, а якби й сказала, то що? Вона тут з нашої ласки живе, то нехай і не гонориться так!

— Не із твоєї ласки! — гаркнув, уже зовсім гніваючись, Василь.

— То нехай собі йде під три чорти! — вигукнула Зоня.

— Вона? — засміявся Василь, намагаючись, аби його сміх здавався зловтішним. — Вона? Швидше вже ти підеш! Ще не відомо, чи вона тут не стане більшою господинею, аніж ти, шльондро! Не забувай, що батько вже старий, а потім моє панування почнеться. І це тебе я вижену під три чорти, тебе! А захочеш мій хліб їсти, то муситимеш їй черевики чистити!

Запала тиша. Усі, щоправда, і раніше здогадувалися, що Марися подобається Василеві. А тепер почули це просто від нього. Та й подобалася вона Василеві неабияк, коли спокійний зазвичай хлопець отак не на жарт розсердився, що пригрозив братовій, до якої завжди добре ставився, що вижене її.

Василь стояв блідий, зціпивши зуби, і люто позирав на присутніх.

— Тихо! — озвався Прокіп, хоча в хаті й так панувала цілковита тиша. — Тихо, кажу вам! Ти, Василю, викинь собі це з голови. Не будь дурним. Не для тебе вона, а ти не для неї. Сам обміркуєш, то й схаменешся. А ти, Зоне, йди до неї й поклич, нехай прийде. І дивись мені, — насварився пальцем, — дивись, щоб прийшла. І ще скажу тобі, Зоне, що недобре отак сироту вбогу кривдити! Бог покарає.

— Та ж я не кривдила, Бог свідок, — Зоня вдарила себе в груди.

— Ну, то йди. І знай, що Антоній її любить, як рідну. Що ж це? Його нещастя спіткало, а я тим часом хліба й прихистку шкодуватиму для цієї дівчини? Бійся Бога, Зоне. Іди… йди.

— А чого б не піти? Піду.

Зоня побігла до прибудови. Вона вже пересердилася, а може й думка, що ця панночка не буде для неї суперницею, бо маючи вибір — старий Антоній і Василь, молодий та багатий, Марися швидше обере Василя, спричинилася, що вона заходилася ревно прохати в дівчини пробачення, пригорнула її й поцілувала.

— Ну чого, чого, не плач, я ж для тебе геть усе, чого б ти мала через мене сльози проливати. Хочеш цю зелену хустку квітчасту? Як хоч, то віддам тобі… Ну, не плач, не плач…

І гладила її по спині, по мокрому обличчю, руках, аж доки Марися не заспокоїлася. Коли обидві повернулися на кухню, уже мови не було про нещодавню розмову.

Та попри це, попри всю доброзичливість, якою родина мельника оточила Марисю, її вразливість не давала їй спокою. Відчуття, що вона стала для цих людей тягарем, що користується їхньою добротою, не маючи можливості нічим віддячити, озивалося в ній повсякчас з новою силою. Вона не раз пропонувала свою допомогу по господарству, але жінок було тут досить, і жодна не хотіла, аби її виручали.

Отож Марися страждала від думки, що ж їй робити й дедалі виразніше усвідомлювала свою безпорадність. Про виїзд без гроша за душею не було й мови. Залишалася одна лише надія, що пані Шкопкова знову прийме її до себе.

Незадовго до різдвяних свят Марися нарешті вибралася до містечка. Вийшла вона досить пізно, щоб не показуватися в Радолишках завидна. Не хотіла потрапляти людям на очі.

Отож уже смерком вона зупинилася перед будиночком пані Шкопкової.

Якраз надійшла хазяйка.

— О, Марися! — мовила вона з удаваною щирістю. — Як ся маєш, дитино?

Марися поцілувала її в руку.

— Спасибі, пані, тепер уже добре, але я замалим не померла.

— Так, так… Треба лампу засвітити…

— Я зараз… — Марися метнулася, але Шкопкова сама взяла сірники.

— Ні, не трудися. У своєму домі то я вже сама, — сказала вона підкреслено. — А про те, що ти ледь не вмерла, знаю. Що ж, сама ти собі винна. Я свій обов’язок виконала. Застерігала я тебе, що нічого доброго із цього не вийде. А ти не слухалася старої Шкопкової. Так… так… Ти, певне, по речі прийшла?

— По речі, — відповіла Марися й відвернулася, щоб приховати сльози.

— Можеш забрати. Не підвередишся. Я вже давно спакувала й збиралася до млина відіслати, тільки нагоди не було.

Запала мовчанка.

— Як же воно тобі там? — запитала Шкопкова, шукаючи чогось у комоді.

— Так собі.

— Ну, то певне, ти й не шкодуєш, що там у них опинилася.

— Я б воліла, щоб було, як раніше, — несміливо озвалася Марися.

— І я б воліла, — із притиском мовила Шкопкова. — Але що ж, коли ти вибрала інше. Воліла смерть на себе накликати й ганьбу, та й на мене сором… Матір твоя там, певне, у могилі перевертається… Була я на кладовищі в Задушки, була, лампадку на могилці поставила й віночок із безсмертників занесла, щоб її, бідолашну, потішити. Що ж, кажу, пані Окша, кохана, не винувать мене, бо не раз і не десять казала я доньці твоїй. Та молодість не вірить досвідові старих. Молися там, аби дитина твоя спам’яталася… Та і я помолилася, щоб тобі кращі опікуни трапилися, ніж я… Та й годі.

Марисі по щоках струменіли сльози.

— Пані, присягаюся, що я нічого поганого не зробила, присягаюся!

— Дитино моя. Хотіла б я тобі вірити. Але що ж моя віра допоможе? Усі бачили, що ти зустрічалася із цим легкодухом, якого досі Господь не покарав через своє милосердя. Усі знають, що він тебе мало не вбив, а потім покинув… І якщо хочеш моєї поради, то я тобі от що скажу. Їдь звідси якнайдалі, до чужих, а на другий раз стережися таких жевжиків і шалапутів. А щоб мала за що поїхати й не згадувала мене з тяжким серцем, як я тебе, то там у своєму кошику знайдеш кілька злотих… Вистачить тобі на перший час. Найліпше до Варшави їдь. Там піди до якогось ксьондза й попроси поради. У великому місті легше знайти роботу.

Вона висякалася й вела далі:

— Так я собі подумала. Тільки, певне, знову намарне. Не послухаєшся ти моєї поради.

Марися схопила її за руку й поцілувала.

— Я так і зроблю. Спасибі, пані, спасибі… Ніколи вас не забуду…

— То йди, дитино, з Богом. Хай тебе Пресвята Богородиця благословить і береже.

Обняла Марисю, а провівши її за поріг, гукнула ще:

— А напиши якось до мене!

— Напишу.

Плетений кошик не був важким, його вбогий вміст також, а все ж рука німіла, і дедалі частіше треба було міняти.

Уже кілька днів, як мороз попустив, а тепер почав падати сніг, лапаті сніжинки летіли повільно, ліниво, але так рясно, що за кілька кроків нічого не видно було. На щастя, високі дерева обабіч гостинця не давали заблукати. Та якщо Марися і йшла чимраз повільніше, то не тому, що боялася загубити дорогу. У голові вирувало стільки думок, стільки суперечливих почуттів оживало в серці. Вона цілковито погоджувалася з колишньою опікункою. Справді, треба виїхати, поїхати якнайдалі, хоч би й до Варшави. Тепер у неї є гроші на дорогу, тож зволікати немає сенсу…

Але покинути ці місця, раз і назавжди відмовитися від сподівань побачити Лешека, хоч би й здалеку… І так залишити стриєчка Антонія?! Адже він сюди повернеться… Він був до неї такий добрий, викликав стільки взаємних почуттів… Звичайно, треба їхати. Але, радше, до Вільна. Мабуть, їй дозволять перевідати стрийка у в’язниці… Вона порадиться з ним, що робити далі… Так, це найважливіше, це єдине, бо що ж іще залишається?

Марися насилу відшукала бічну дорогу до млина. Сніг падав такий густий, що коли б не шум води на млиновому колесі й не пирхання коней біля млина, вона б його й зовсім не помітила. Світло побачила лише зблизька й здивувалася: вікна прибудови були яскраво осяяні.

— Певне, Наталка прийшла сюди уроки робити, — подумала Марися.

Обтрусила в сінях чобітки від снігу, відчинила двері й зупинилася мов укопана.

Кімната раптом закружляла їй перед очима, серце шалено затріпотіло, з вуст вирвався тихий вигук, і Марися знепритомніла.

Розділ XVI

У санаторії доктора дю Шато в Аркашоні зазвичай на початку грудня розпочинався зимовий сезон і нашестя паризьких подагриків. Отож, коли в середині грудня пан Станіслав Чинський прибув і заявив, що хоче забрати сина, лікар не заперечував.

— Звичайно, — сказав він, — ваш син, власне, цілком здоровий. Я наразі виключив би для нього заняття якимсь небезпечним спортом, але кістки зрослися бездоганно, м’язи під впливом масажу достатньо зміцніли, а що стосується поведінки, то гадаю, що це все внаслідок ностальгії. Повернення додому, до рідних, пожвавить його й розворушить.

— І я на це сподіваюся, — потиснув йому руку пан Чинський.

А тепер, сидячи у вагоні навпроти сина, він уже нічого не очікував. Він навмисне, порадившись із дружиною, поїхав до Аркашона сам, щоб забрати Лешека на свята. Батьки були перелякані його листами. Лешек надіслав їх тільки два, до того ж, після їхнього наполегливого бомбардування, і ці звістки від сина були короткі, сухі, байдужі.

Так само байдуже привітався він із батьком і погодився повернутися додому.

— Мені однаково, — тільки й сказав він.

Сидів мовчазний, із давно згаслою цигаркою в руці й немовби не чув батькових розповідей про політику, про покращення кон’юнктури, про нові замовлення. Здавалося, його нічого не обходить, ніщо не може зацікавити, розворушити. Невже нервовий шок, якого він зазнав у тій фатальній катастрофі, назавжди перетворив цього веселого хлопця на апатичного меланхоліка?

Марно старався пан Чинський бодай чимсь привернути синову увагу. Лешек обмежувався короткими відповідями, бездумно роздивлявся носаки своїх черевиків і здавалося, ним оволоділо якесь заціпеніння, якийсь моторошний спокій.

Уночі пан Чинський не міг заснути й зазирнув до купе сина. У нього були якісь лихі передчуття, і він справді не дуже помилився: невважаючи на морозяну ніч, Лешек відчинив вікно й у тонкій шовковій піжамі стояв, вихилившись назовні. Порив крижаного вітру вдерся до купе.

— Що ти робиш, сину! — перелякався пан Чинський. — Ти захворієш на запалення легень!

Лешек озирнувся.

— Можливо, батьку.

— Будь ласка, зачини вікно.

— Мені гаряче.

— Я хочу з тобою поговорити.

— Добре.

Він зачинив вікно й сів.

— Ти дуже нерозважливий, Лешеку, — почав пан Чинський. — Ти не тільки не дбаєш про власне здоров’я, а ще й свідомо його наражаєш.

Відповіддю було мовчання.

— Чому ти не спиш?

— Я не хочу спати.

— Але ти мусиш. Твій стан здоров’я досі вимагає обережності.

— Навіщо? — Лешек глянув батькові просто в очі.

— Як це — навіщо?

— Так, навіщо? Невже ти думаєш, що мені це потрібно?

— Мусить бути потрібно.

— Невже! — махнув рукою молодий Чинський.

— Лешеку!

— Батьку! Невже ти справді думаєш, що життя заслуговує на те, щоб про нього турбувалися, хвилювалися, докладали зусиль? Повір, мені цього зовсім не треба.

Пан Чинський силувано посміхнувся.

— У твоєму віці, — збрехав він, — я теж страждав на різні депресії, проте мені стало розсудливості зрозуміти, що все це минеться.

— Цим ми й відрізняємося, батьку, — кивнув головою Лешек. — Я ж бо знаю, що це не минуща депресія.

— А я тебе запевняю, що так. Повір мені, у мене ж досвід. Звичайно, фізичний і психічний шок мусить мати свої наслідки. Але це минеться. Минеться тим швидше, чим розсудливіше ти поставишся до свого теперішнього стану. Усвідомлення причин депресії — найкращий засіб для її подолання.

У пана Чинського не було враження, щоб його переконливі аргументи якось вплинули на сина, тож він додав:

— І ще одне. Ти не можеш забувати про нас, про твоїх батьків, для яких ти — усе. Якщо твій розум не може тебе розворушити, то я звертаюся до твоїх почуттів.

Лешек здригнувся і, помовчавши, запитав:

— Ти й справді вважаєш, батьку, що почуття — така могутня й серйозна сила, яку слід брати до уваги тоді, коли виникає гамлетівське питання: «Бути чи не бути?»

— Звичайно, Лешеку.

— Спасибі тобі. Я теж так гадаю.

— От бачиш, синку. Ну, лягай же тепер і спробуй заснути. Уранці будемо вдома. Так… Ти й не уявляєш, як твоя мати стужилася за тобою. Вона завжди намагається вдавати сильну жінку… Але ти й сам знаєш, що під цією зовнішністю криється найглибша ніжність. Ну, спи, сину. Добраніч.

— Добраніч, батьку, — безживним голосом відповів Лешек.

Він згасив світло, проте не ліг. Розмірений стукіт коліс, легеньке погойдування, яскраві смуги іскор на чорній шибці… Тоді він повертався так само. От тільки тоді він прагнув прискорити біг потяга. Віз для неї перстеника на заручини, а для себе — щастя.

У Людвиковській оранжереї, мабуть, уже розквітнув бузок. Так, бузок і запашний геліотроп… Він накаже все позрізати. І може… Там, напевне, лежить глибокий і білий сніг. А на снігу немає жодного сліду. Забутий, маленький горбочок…

Він ітиме цим ніким не порушеним білим шляхом… Буде першим і останнім… Там його мета. А звідти не веде жодна дорога. Покладе квіти, усю могилку вкриє квітами… Може, крізь сніг, крізь товщу землі й дерев’яне віко до неї долине аромат бузку й геліотропу? Вона почує його голос, що повторюватиме найдорожче ім’я, найніжніші обітниці, розпачливі обіцянки? Почує, як слабне, завмирає биття його серця серед конаючих квітів, приготується зустріти його, закине, як колись руки йому на шию й дозволить досхочу дивитися в ці променисті очі? Назавжди, навіки…

І коли Лешек думав про це, його огортала блаженна віра. Який же спокій відчув він, відколи із цим змирився. Щоразу, залишившись сам, він поринав у байдужих, величезних й неосяжних, мов космічна пустка, просторах смерті. Він належав їй до кінця.

Наскільки жахливішим, боліснішим був початок. Щойно Лешек зміг вимовити кілька звуків, відразу запитав у них:

— Що з нею?

Мати здригнулася й коротко відповіла:

— Вона померла, але не думай про це.

А доктор Павлицький додав:

— Розтрощена основа черепа. Із цим не живуть довше, ніж кількадесят хвилин.

І тоді він знепритомнів знову. Щоразу, коли отямлювався, усвідомлення Марисиної смерті здавалася йому запереченням його власного життя. Лежачи із заплющеними очима, він чув, як поруч стиха перемовлялися. Доктор дорікав Чинській:

— Не слід було казати йому, що ця дівчина померла. Це необачно й може згубно вплинути на його нерви.

І відповідь матері:

— Я не вмію казати неправду, докторе. Щодо мене, то я завжди воліла нехай і гірку правду, ніж обман. Зрештою, мій син не відповідає за цей нещасний випадок.

— Я думав, — завагався лікар, — про інше. Він міг мати якісь почуття до цієї Марисі.

— Це неможливо, — перебила його Чинська з таким притиском, немовби саме припущення було для неї образливим.

Фізичний стан Лешека покращувався з кожним днем. У віденській лікарні йому зробили цілу купу рентгенівських знімків, рани й переломи гоїлися добре. Зате психічний стан хворого викликав дедалі більше занепокоєння. Отож, щойно небезпека для життя минула, молодого Чинського перевезли спершу до хірургічної клініки у Відні, а тоді для реабілітації до Аркашона, де веселе міжнародне оточення мало рятівним чином вплинути на Лешека. На жаль, він виразно уникав людей. Не брав участі в розвагах і прогулянках, і хоча машинально виконував усі приписи лікарів, його настрій ніяк не змінювався.

Принаймні зовні це було непомітно. Насправді в ньому зріло невидиме для оточення рішення…

І визріло, і принесло заспокоєння…

Звичайно, він любив батьків і усвідомлював, якого болю їм завдасть. Він був готовий піти на великі жертви, але думка про приречення себе протягом решти життя на каторгу страждань, яких ніщо не могло применшити, здавалася йому чимсь жахливим і непосильним.

Крім того, він прагнув смерті, саме такої смерті, прагнув як очищення, як покути. Адже він вдерся в життя, у спокійне й радісне життя цієї найпрекраснішої істоти, непроханий, некликаний, майже силоміць. Якби не він, Марися й донині жила б своїм, можливо, простеньким і вбогим, але таким погідним життям. А він порушив її спокій, через нього, зрештою, вона загинула, та ще й після смерті переслідувала її лиха слава. Через нього. А йому не ставало мужності подолати відразу всі перешкоди. Він виявився легкодухим. Затаюванням своїх намірів вирішив забезпечити собі зручне життя. Ціною поголосу про неї!

Це вимагало покарання! І він мусив собі його призначити, бо тільки таким чином можна повернути добре Марисине ім’я, тільки це здатне очистити пам’ять про кохану істоту…

Потяг зупинився на маленькій знайомій станції. На пероні стояла пані Чинська, Тита Зеновичівна, її сестра Анелька, кузен Кароль, його дружина Зулька та ще кілька родичів, які зазвичай приїздили до Людвикова на різдвяні свята.

Удавана посмішка, якою Лешек вітав усіх, нікого не ввела в оману: у найкращому випадку це була звичайна чемність. Усі навмисне гуртом поїхали зустріти його, хотіли відразу розважити, втягнути у свої щоденні безтурботні справи. Лише Анелька мовчки й немовби співчутливо спостерігала за ним.

— Як він змарнів і посмутнішав, — мовила вона стиха до пані Чинської.

— Постарайся його розвеселити і вдавай, наче не помічаєш у ньому жодних змін, — пані Елеонора потиснула їй руку. — Він завжди тебе дуже любив.

Четверо саней під’їхали до людвиковського палацу, неначе веселий, галасливий весільний поїзд. Протягом усього дня Лешека й на мить не залишали самого. У вітальні лунало радіо навпереміну із грамофоном.

Нарешті після вечері Лешек пішов до себе. У кімнаті за час його відсутності нічого не змінилося. Він занепокоєно зазирнув до шухляди. Марисин щоденник лежав на місці.

Цілу ніч Лешек читав, по кільканадцять разів гортав одні й ті самі сторінки, чий зміст, ба, навіть кожне слово він так добре пам’ятав. Заснув лише на світанку й прокинувся пізно. Слуга приніс сніданок і повідомив:

— Пан зараз на фабриці й просив запитати, чи ви, паничу, не бажаєте туди навідатися?

— Ні, — заперечно хитнув головою Лешек. — Але покличте мені садівника.

— Так, паничу.

— Зараз в оранжереї багато квітів?

— Як завжди на свята. Особливо троянди цього року напрочуд гарні.

Після сніданку прийшов садівник, і вони разом пішли до оранжереї. Лешек вказував трохи здивованому чоловікові щоразу нові квіти, а на закінчення сказав:

— Усі їх зріжте, будь ласка.

— Зрізати?

— Так. І загорніть.

— А куди ж вони поїдуть, пане?

— Я сам їх відвезу.

— То ви від’їжджаєте, пане інженере?

Лешек нічого не відповів і пішов до виходу.

— Стривайте, — зупинив його садівник. — Але ви наказали зрізати майже всі квіти. Це, звісно, мене не стосується. Але я не певен, чи пані…

— Добре. Скажіть пані й запитайте, чи вона не проти.

— Пані поїхали автомобілем на станцію й повернуться лише до обіду.

— Тоді запитайте в неї по обіді, Яне. Я теж поїду лише по обіді.

Лешек не сумнівався, що мати погодиться навіть на щонайбільше спустошення в оранжереї. Звичайно, вона відразу здогадається, нащо йому ці квіти.

Повернувся до себе й узявся писати листи. Найдовший був до батьків. Короткі й сердечні — до кількох друзів, офіційний — до поліції й нарешті — до пані Шкопкової. Цей останній був для нього особливо важливим. Адже він мусив цілком виправдати Марисю в очах мешканців містечка.

Лешек саме дописав, коли у двері постукала економка, пані Михалевська. Учора вона не встигла привітатися з Лешеком. Старенька так запрацювалася перед святами! А тепер довідалася, що відразу по обіді Лешек виїздить, тому покинула пироги, віддаючи все на ласку й неласку кухаря, аби тільки побачитися з паничем і висловити свою радість, що знову, слава Богу, бачить його здорового. Почала розповідати, як усі в околиці розпитували про нього, хто що казав, хто що зробив…

Лешек слухав її базікання і йому спало на думку, що ця жінка, жива хроніка цілого повіту мусить знати про те, про що йому не хотілося запитувати в містечку.

— Люба Михалесю! — мовив він. — Маю до вас прохання.

— Прохання?

— Так. Ви не знаете… — голос йому затремтів, — можете сказати… де… поховали…

— Кого?

— Де поховали цю дівчину, що загинула в тій катастрофі?

Жінка дивилася на нього широко розплющеними очима.

— У якій катастрофі?

— Ну, разом зі мною! — нетерпляче відповів Лешек.

— Христе-Боже! — вигукнула Михалеся. — Та що ви таке кажете, пане Лешеку! Як же її могли поховати?! Ота Марися?! Що в Шкопкової працювала в крамниці? Таж вона жива!

Кров відринула Лешекові від обличчя. Він схопився зі стільця й замалим не впав.

— Що?! Що?! — запитав він пронизливим шепотом, аж злякана Михалеся сахнулася до дверей.

— Богом присягаюся! — вигукнула вона. — Як же її мали ховати? Вона видужала. Той знахар її вилікував, і його посадили у в’язницю. А вона там у млині живе. Я ж від людей знаю. Та й наш Павелек, той кухарчук, він на власні очі її бачив… Боже! Рятуйте!

Лешек заточився й упав на землю. Перелякана економка подумала, що він зімлів, але почула ридання якісь безладні слова. Не розуміючи, що сталося та ще й почуваючи провину, Михалеся вибігла, гукаючи на допомогу.

Усі сиділи в холі. Економка вбігла туди й здавленим голосом розповіла, що з Лешеком трапилося якесь лихо.

Та перш ніж вона закінчила, вбіг сам Лешек, промчав холом і, не зачинивши за собою двері, вискочив на терасу.

— Ще застудиться! — зойкнула Михалеся. — Без пальта! Що я накоїла!

А він тим часом біг до стайні.

— Швидше запрягай! — крикнув першому-ліпшому візникові. — Швидше! Швидше!

І сам заходився допомагати. Зчинилася метушня. З палацу прибіг лакей із шубою й шапкою. За п’ять хвилин сани мчали дорогою до Радолишок, мчали як шалені, бо Лешек відібрав у візника віжки й правив сам.

У голові йому все вирувало, серце гупало наче молот. Думки теж стрибали в якомусь шаленому галопі. Його просто розривали суперечливі почуття. Передусім його сповнювало велика радість, щастя, та водночас м’язи аж смикалися від гніву. Він ладен був усім пробачити, готовий був обійняти найбільшого свого ворога, проте лють примушувала його зціпити щелепи. Його обдурили! Скористалися таким ницим, таким ганебним підступом! Стільки часу приховувалися від нього, що вона жива. О, він за це помститься, помститься безжально!

І раптом Лешек розчулився: а скільки ж довелося вистраждати їй! Адже вона напевне чекала на звістку від нього, листа, якусь ознаку життя. І поступово втрачала надію, самотня, покинута, забута в нещасті тим, хто присягався їй у коханні.

— Мабуть, уважає мене тепер негідником!

Він скреготнув зубами.

І все через них! О ні, він їм цього не подарує! Цьому докторові Павлицькому надає ляпасів, ще й вуха обчикрижить у поєдинку. Нехай усе життя пам’ятає, що вчинив як шельма. А матір? Так, вона ще більше відпокутує за свій ганебний учинок. Він скаже їй так: «Твій син через твою підлу брехню міг учинити самогубство. Брехня вийшла на яв, усупереч тобі. Тож уважай, що ти вбила свого сина. Принаймні всі його синівські почуття. Я назавжди залишуся тобі чужим».

І більше ніколи не озветься до неї жодним словом. Поїде, поїде звідси назавжди, причому негайно. Бо й батька він теж не хоче більше бачити. Як він міг своїм мовчанням потурати материній брехні!

— Ось вона, батьківська любов, бодай її чорти узяли!

Подумати лишень, що через неї ледь не сталося нещастя: адже там, у Франції, він уже давно хотів скоїти самогубство. Зупинило тільки бажання виконати останній обов’язок щодо Марисі. Тому він чекав, тому сюди повернувся…

— Певне, Бог керував моїми кроками…

І враз йому видалося, що він осягнув таємницю своєї долі, бо нею має бути велике, всеосяжне щастя, що його він ніколи не зміг би відповідно оцінити, якби не ці страждання, не цей безмежний розпач, у якому переродилася його душа.

І замислився: адже в житті його не раз спіткали радощі, успіхи, удача. Він усе це сприймав як належні йому, природні й звичайні речі. І не пригадував, щоб бодай одного разу відчув удячність, щоб прокинулося в ньому бажання додати до звично проказуваних щодня молитов хоч би одного подячного зітхання. Невже потрібні були ці тяжкі випробування, аби він навчився цінувати ці великі дари? Заслужити на них, зрозумівши їхню цінність? Дозріти для сприйняття такого щастя?

Так він собі думав, і що думки в нього, як завжди, мусили виражатися діями, то на першому ж роздоріжжі, біля хреста спинив коні, аж ті задніми копитами загребли сніг, кинув віжки кучерові, вистрибнув і, з непокритою головою вдивлявся в маленьку бляшану, почорнілу від іржі фігурку Христа.

— Дякую Тобі, Боже, дякую Тобі, Боже! — шепотів він.

Лешек завжди вважав себе віруючим, уважав тим певніше, що його ніколи не мучили жодні поважні сумніви. Із дитинства вихований у релігійному дусі, він ніколи не відзначався особливою ревністю, і хоча й не занедбував релігійної практики, визначеної Костьольом, проте дотримувався її мінімально. Ось чому для нього самого ця молитва під хрестом на роздоріжжі була явищем незвичайним. Досі він не знав, що таке молитва, і які глибокі відчуття вона може породити.

Коли він знову сів у сани, то відчував, як у ньому щось утишилося, заспокоїлося, проясніло. Він більше не думав погано про материн вчинок, зате намагався зрозуміти її. І водночас зросло усвідомлення щастя, яке на нього чекало.

Радолишками поїхали чвалом і звернули на гостинець, що провадив до Прокопового млина. Коли під’їхали, насувалися вже ранні зимові сутінки.

Біля дверей стояв наймит Віталіс.

— Тут мешкає панна Вільчурівна? — запитав Лешек.

— Хто?

— Панна Вільчурівна.

— Не знаю. Тут такої немає. Хіба що це панна Марися?

— Так, так! — Лешек вистрибнув із саней. — Де ж панна Марися?

— Та пішла до містечка. Дорогою сюди ви б її могли зустріти.

— Але не зустрів. Чи швидко вона повернеться?

— Певне, швидко.

— Тоді я почекаю.

Із дверей визирнула Зоня.

— Якщо ви такі ласкаві зачекати, то, мабуть, зручніше буде в кімнатах. Або, може, у прибудові, у Марисі… Будь ласка, сюди.

Вона витерла руки фартухом і провела Лешека до кімнати в прибудові. Знайшла на припічку сірники й засвітила лампу. Лешек роззирнувся довкола. Тут було бідно, але чистенько.

— Марися, певне, невдовзі прийде. До містечка пішла, — заговорила Зоня. — А ви, пане інженере, бачу, цілком одужали, слава Богу.

— Одужав.

— Це справді щастя. Коли вас і Марисю сюди привезли, то страх було дивитися. Крові стільки, що хай Бог милує! Ми вже й молитви за вмираючими читали. Якби не Антоній! Та що там казати! — вона промовисто змахнула руками.

— Який Антоній? — здивувався Лешек.

— Антоній Косиба, знахар, він тут мешкає.

— Тут мешкає?!

— Ну, а де ж? Але тепер він у в’язниці. Але тут він живе, сюди й повернеться. Це ж якраз тут, отутечки на цій лаві він вас рятував, склеював і зшивав, — захихотіла Зоня. — Криваві плями довелося потому склом зішкрябувати, бо не відмивалися. А її, Марисю, на цьому столі оперував. З вами справи погані були, але для неї вже й надії жодної не було. Вона й не дихала зовсім. Кістки в мозок повпивалися. Доктор, коли вас забирав до автомобіля, то сказав, що їй уже капут. Їй, бідоласі, хіба що труна потрібна, каже, а шкода, бо гарна дівчина. Правду кажучи, цілий тиждень ніхто й сказати не міг, що вона житиме. Антоній навіть чемойдан із тими докторськими штуками вкрав, щоб її рятувати. Доглядав її вдень і вночі. Уже й сам не знав, що вдіяти. Навіть вівчаря з Пічок наказав покликати, щоб той вроки зняв. А вона все як мертва була. Нарешті, коли я білу курку під вікном зарізала, тоді допомогло.

Лешек слухав її дуже уважно, і йому спало на думку, що він, може, неслушно звинувачував матір і доктора Павлицького у свідомій брехні. Мабуть, обоє були переконані, що Марися, яка помирала, коли вони від’їжджали, так і не одужала. Розповідь цієї молодої жінки свідчила на їхню користь. Та пізніше мати явно мусила довідатися, що Марися жива. Чому ж вона тоді не написала йому про це жодного слова? Чому батько не згадував, чому він дізнався про це лише в Людвикові, та ще й зовсім випадково?! У цьому була їхня провина, і він їм цим дорікав. Та зараз його докори послаблювалися почуттям власної несправедливості. Занадто суворо й поспішно засуджував він батьків і Павлицького.

— А чи тепер панна Марися цілком здорова? — запитав Лешек.

— Їй нічого не бракує. Навіть погарнішала, як і колись виглядає, — засміялася Зоня. — От тільки велику гризоту має, бо весь час заплакана ходить.

— Яку гризоту?

— Хіба я знаю? Але клопотів, певне, у неї аж задосить. По-перше, вона роботу втратила через оту хворобу. Пані Шкопкова вже іншу до крамниці найняла. Кажуть, якусь родичку.

— Ну, це дурниці! А що ще?

— Та ж через Антонія. За оту крадіжку і що він, начебто незаконно лікує, його на три роки до в’язниці посадили.

— Це неможливо!

— Можливо, бо посадили.

І Зоня докладно розповіла Чинському, як усе було.

— Радилися ми тут, як його рятувати, але який же тут може бути рятунок, — закінчила вона. — А тепер звиняйте, мені до господарства треба. Марися, певне, хутенько надійде.

І вона вийшла, а Лешек розчулено почав роздивлятися інтер’єр кімнати. У всьому вбачалося Марисине замилування до чистоти й естетики. Скільки ж напрацювалися її бідолашні рученята!

«Відтепер цьому кінець!» — думав він, і його охоплювала невимовна радість.

За вікнами падав лапатий сніг, дедалі густіший і густіший.

«Щоб вона тільки не заблукала», — хвилювався Лешек.

І раптом почув тупання в сінях. Був упевнений, що це вона. Стояв посеред кімнати й чекав. Двері відчинилися. Марися зупинилася на порозі, скрикнула й замалим не впала, якби він вчасно не підхопив її. Тримав ув обіймах, обсипав поцілунками вуста, очі, від доторку його рук танув сніг на її пальтечку.

Марися поступово опритомнювала.

— Кохання моє єдине, — шепотів він. — Щастя моє… Нарешті ти зі мною, жива й здорова, і моя… Усе піднялося проти нас, але тепер нас ніщо не розлучить, ніщо не розділить… Певне, ти думала, який я поганий, що забув тебе… Але це неправда! Присягаюся, що це неправда! Скажи, що ти мені віриш!

Марися притулилася до нього.

— Вірю, вірю, вірю…

— І кохаєш мене досі?

— Кохаю. Кохаю дужче, ніж будь-коли раніше.

— Сонце моє! Скарбе мій! А скажи, ти ж не думала про мене погано?

Помітив у її очах вагання.

— Поганого не думала, — озвалася вона врешті. — Ні. От тільки було мені страшенно сумно. Я так чекала… Так страшенно чекала… Стільки днів.

— Повір мені, — споважнів Лешек, — що ти однаково щасливіша за мене. І я стільки днів пережив, але вони були стократ, тисячократно важчі, ніж твої. Бо я нічого не сподівався.

Він замовк, а тоді додав:

— Мене ввели в оману.

Марися похитала головою.

— Не розумію.

Йому було складно наважитися розповісти правду. Нарешті видушив:

— Від мене приховали, що ти видужала. Ні, я не думаю, що то був лихий намір. Спочатку твій стан був безнадійний, а потім… Адже ніхто не знав, що ти для мене — весь світ. І мені нічого не сказали.

Марися кивнула, і в очах у неї зблиснули сльози.

— Тепер уже знаю, тепер я розумію. І… тобі було сумно… що мене немає?

— Сумно? — вигукнув він. — Марисе! Ось тобі докази! Ось! — сягнув до однієї кишені, до іншої, обшукав скрізь.

— Певне, я ці листи залишив у Людвикові на столі. Але прочитаєш завтра.

— Ти писав до мене, Лешеку? — здивувалася дівчина.

— Не до тебе, щастя моє! — заперечив він, прикусивши вуста. — То були прощальні листи. До батьків, до друзів. Я приїхав учора, нині вранці написав їх. А ввечері…

Він глянув на чорні шибки, до половини засипані снігом.

— О цій порі… мене б уже не було.

— Лешеку! — нажахано вигукнула дівчина.

— Нащо мені було жити без тебе!

Обнялися, і сльози спливали великими краплинами по щоках, змішуючись у спільний струмочок. Плакали над лихим минулим, над любовним смутком, розпачем, який вигорів у них дощенту, плакали над своїм щастям, таким великим, таким усеосяжним, що їм здавалося, наче вони в ньому загубилися, такі крихітні й несміливі.

Розділ XVII

Лешек не помилився. Коли він, напівпритомний, виїздив з дому, то справді забув листи на письмовому столі біля ще не заадресованих конвертів. Після його від’їзду в Людвикові запанував справжній хаос. Економка, пані Михалевська, від надміру переживань сама спазматично розридалася, а пізніше, коли сяк-так заспокоїлася, розповіла про перебіг розмови з Лешеком так плутано, що минуло чимало часу, доки вдалося збагнути, що власне сталося й чому.

Встановлення справжнього перебігу подій було заслугою пана Чинського, по якого, звісно, відразу ж послали на фабрику. Він не обмежився розпитуваннями економки. Від слуг довідався, що Лешек викликав садівника, а від того — що йому було наказано позрізати всі найкращі квіти в оранжереї.

Зрозуміло, що пан Чинський не забув також перевірити, за писанням яких листів застала Лешека Михалеся. При цьому він виявив таку обережність, що попри досить енергійні домагання рідних, нікого не впустив до кімнати сина. Тому й зміг їх сам зосереджено прочитати.

Зосередженість, проте, аж ніяк не виключала того, що під час читання руки пана Чинського почали тремтіти, а на чолі виступили краплини поту. Зміст листів укупі зі свідченнями економки, не залишав жодних сумнівів, і чітко пояснював причини Лешекової апатії, а тоді його від’їзд.

Отож, коли повернулася пані Чинська, і коли пан Станіслав попрохав її пройти до кабінету, він уже міг стисло описати нещодавні події й пояснити ситуацію.

— Сьогодні вранці Лешек покликав садівника й наказав йому зрізати майже всі квіти в оранжереї. Заявив, що сам їх забере й не пояснив, куди. Потім сів писати листи. Перш ніж я тобі їх дам прочитати, люба Елю, мушу тебе запевнити, що це вже неактуальне, і небезпека минула.

— Яка небезпека? — діловито запитала пані Чинська.

— Наміри Лешека вчинити самогубство.

Пані Елеонора зблідла.

— Нісенітниці! — нахмурилася вона.

— Читай! — відповів їй чоловік, простягаючи списані аркуші паперу.

Вона читала швидко, і лише прискорене дихання свідчило, що це для неї величезне переживання. Закінчивши, вона сиділа мовчазна, заплющивши очі. Обличчя раптово постаріло.

— Де він? — тихо запитала пані Чинська.

— Послухай далі. Отож, листи залишилися тут, бо до кімнати ввійшла Михалевська. Лешек запитав у неї, на якому кладовищі поховали цю дівчину, про яку він так розпачливо пише у своїх листах. Звичайно, Михалевська була здивована й пояснила йому, що дівчина жива. Сказала йому також, де її можна знайти. Можеш собі уявити, як уплинула на нього ця звістка. У нього стався нервовий зрив чи щось таке. Потім, сам не свій, побіг до стайні запрягати коні. Ледве встигли йому принести шубу й шапку. Поїхав у бік Радолишок, звичайно, до цього нещасного млина, де, як відомо, живе ця Марися.

— Ти послав когось за ним?

Пан Чинський знизав плечима.

— Це не мало би сенсу. Зрештою, з ним кучер. Очікуючи твого повернення, я не прийняв жодного рішення. Проте я міркував над цією ситуацією й дійшов певних висновків. Якщо дозволиш…

— Я тебе слухаю.

— Отож, ми передусім довідалися, що Лешекові почуття до цієї дівчини були не минущим вподобанням, а глибоким коханням.

Пані Чинська прикусила губу.

— Це абсурд!

— Особисто я з тобою згоден. Але треба рахуватися з об’єктивними фактами. А факти свідчать, що він її кохає. Ніхто не відбирає собі життя від розпачу за кимсь, хто просто подобався. Це одне. Тепер він довідався, що вона жива. І зазнає такого шоку, що лякає всіх присутніх удома. Воно й не дивно. Людина, котра вже кілька місяців перебуває в надзвичайно пригніченому стані й обмірковує лише вид самогубства, раптом віднаходить усе, що втратив. І тоді пригадує собі, що саме рідна мати сповістила йому про смерть цієї дівчини. Усвідомлює, що ми обоє не повідомили його про її одужання. А тепер подумай, як він нас засуджує, як безсумнівно засуджує!

Пані Чинська прошепотіла:

— Але ж я не обманювала його! Принаймні була переконана, що кажу правду.

— Та переконавшись, що це було не так, ти вирішила приховати це від нього.

— Не приховати. Просто я не вважала, що Лешека це настільки цікавило, аби про це писати.

Пан Чинський зробив невизначений жест рукою.

— Ти помиляєшся, люба Елю. Ти чітко сказала мені тоді, що слід приховати від Лешека те, що Марися одужала.

— Але це задля його ж добра.

— Це вже інша справа.

— Задля його добра. Я хотіла, щоб цей роман вивітрився йому з голови.

Пан Чинський нетерпляче ворухнувся у фотелі.

— Як ти можеш це називати романом? Тепер, коли прочитала ці листи?

— Я аж ніяк не наголошувала на цьому слові.

— Крім того, він пише, що був із нею заручений, називає її своєю нареченою, запевняє, що невдовзі вони мали повінчатися.

— Я б ніколи на це не погодилася, — вибухнула пані Елеонора. — Ніколи не благословила би!..

Пан Чинський підвівся.

— Тепер я сумніваюся, що він, наш син… прийняв би наше благословення, навіть, якби ми про це благали! Навіть, якби благали! Елю, невже ти не розумієш, що сталося й що могло статися? Ти усвідомлюєш, що ми замалим не вбили нашу дитину?! Що дай нам Боже не втратити його назавжди?!

Він геть розхвилювався. Схопився за голову й бігав по кімнаті, повторюючи:

— Йому тридцять років!

— Отож. Тим гірше, якщо він у свої тридцять хоче погано розпорядитися своїм життям. Було би слабкістю й опортунізмом відмовлятися від принципів заради егоїстичної приємності отримати схвалення сина, який хоче так нерозумно влаштувати своє життя.

— Інакше кажучи, — засміявся пан Чинський, — ти волієш втратити сина, аніж відмовитися від власного бачення його щастя?

— Я цього не сказала.

— Тоді що ти сказала?!

— Що мушу дотримуватися принципів… але…

— Що — але?

— Але мені самій не стає вже сили, а в тебе, на жаль, я її теж не бачу.

Пані Елеонора важко похнюпилася.

— Абсурд, моя люба, — упевнено вигукнув її чоловік. — Припустімо, що ми сильні, що не поступимося нашими засадами. І на що перетвориться наше життя? Ми утворимо прірву між нами й істотою, яка становить єдину мету нашого існування, єдиний наш плід, єдине виправдання.

Поклав дружині руку на плече.

— Скажи, Елю, хто в нас залишиться? Що нам залишиться? Ти уявляєш собі, як ми житимемо далі?

Пані Чинська кивнула головою.

— Ти правий.

— Безсумнівно. І ще одне: ми не знаємо цієї дівчини. Наше ставлення до неї спирається лише на її низьке соціальне походження. Нам нічого про неї не відомо, крім того, що вона була продавчинею в крамничці, але ми знаємо, що її покохав наш син. Невже ти думаєш, що він міг би покохати істоту вульгарну, нерозвинену, дурну, словом, позбавлену будь-яких достоїнств? Хіба ти не пригадуєш, як сама помітила в нього спостережливість, його влучні зауваження про знайомих і критичне ставлення до жінок? Чому ж тоді, нічого не знаючи про дівчину, яку він вибрав, ми припускаємо найгірше? Ми ж так само можемо сподіватися, що вона виявиться чимсь незвичайним. І я переконаний, а ти ж бо знаєш, я слів на вітер кидати не люблю, що більшість наших упереджень розвіється, коли ми з нею познайомимося.

Пані Чинська сиділа мовчки, поклавши голову на руки і, здавалося, вдивлялася в килим.

— Якщо ж наші застереження навпаки зростуть, то повір мені, — продовжував пан Станіслав, — що й Лешек їх із часом поділятиме, коли матиме можливість бачити її поруч із нами, у нашому середовищі.

— Що ти маєш на увазі?

— Я думаю, що найрозсудливіше — це забрати цю Марисю до нас.

— До нас? До Людвикова?

— Звичайно. І ще додам, що із цим запрошенням слід поквапитися.

— Чому?

— Бо якщо ми не продемонструємо зараз Лешекові наші добрі наміри, якщо він бодай на мить подумає, що наші дії були навмисними і ми й далі прагнемо відірвати його від Марисі… Тоді вже буде запізно. Хтозна, чи не забрав він її із цього млина й не повіз до когось зі своїх друзів?

— Що ж робити? — стиснула руки пані Чинська.

— Їхати туди якомога швидше.

— Куди? До млина?

— Так. Якщо вже не запізно.

Пані Чинська швидко підвелася.

— Добре. Пошли по шофера, нехай під’їжджає.

Пан Станіслав обняв дружину.

— Спасибі тобі, Елю. Ми про це не пошкодуємо. Ми старіємо, дорога моя, і потребуємо дедалі більше тепла.

Коли він вийшов з кімнати, пані Чинська витерла хустинкою сльози.

За десять хвилин великий чорний лімузин рушив від ґанку. Чинські поринули у свої роздуми й не обмінялися жодним словом, навіть забули сказати шоферові, куди їдуть.

Та він і сам добре знав. У Людвикові всім було відомо, куди й навіщо їдуть їхні господарі. А як же інакше? Існують закони, що керують усіма серцями однаково, усі їх відчувають і розуміють.

Довгий, важкий автомобіль звернув з рівного гостинця на бічну дорогу. Тут сани, навантажені зерном, покраяли шлях глибокими борознами, і доводилося їхати повільно, обережно. Яскраві фари водили вгору й униз снопами блакитного світла, вихоплюючи з порожнечі несподівані обриси вільх, оброслих сніговим покровом, чорні верби з тоненькими галузками й нарешті стрімкі дахи Прокопових будівель і сталактити бурульок, що звисали замерзлим водоспадом.

Сніг перестав падати, і шофер здалеку побачив біля млина людвиковські сани.

— Наші коні коло млина, — мовив він, не озираючись.

«Слава Богу, що вони ще тут», — подумали Чинські.

Побачивши світло фар, з дому вийшов кучер, який, укривши коней попонами, сам грівся на кухні біля печі, і старий Мельник, який уважав своїм обов’язком привітати людвиковського дідича.

— А син ваш, паночку, — сказав Прокіп, — тут у прибудові, у панни Марисі. Дозвольте, проведу.

— Спасибі, Прокопе! — відказав пан Чинський і, узявши попід руку пані Елеонору, прошепотів: «Пам’ятай, Елю, як хочеш чиєсь серце здобути, треба спершу своє віддати».

— Я знаю, мій добрий друже, — пані Елеонора стиснула його плече. — І не бійся.

Вона вже пересилила себе, углибині душі змирилася з тим, що зовсім недавно вважала би для себе ганьбою. Удруге в житті доля примусила її переступити цей поріг. Колесо фатуму знову крутнулося й зупинилося в ту тривожну мить, у хвилину неспокою й непевності перед хатинкою з маленькими квадратними віконцями.

На стук у двері Лешек голосно, упевнено, може, навіть виклично, відповів:

— Заходьте!

Ще кілька хвилин тому вогні фар попередили його про приїзд батьків. Він знав, що це вони. Але не знав, із чим прийдуть. Отож схопився й затулив собою Марисю, наче прагнув захистити її від наближення небезпеки. Обличчя його зблідло й посуворішало. Лешек зціпив зуби, бо з язика вже рвалися різкі, безжальні, гіркі слова. І чекав.

Двері відчинилися. Батьки ввійшли. Вони може на одну-єдину секунду зупинилися на порозі, але він уже все зрозумів. Обличчя батька випромінювало добру, тиху усмішку, материні очі почервоніли від сліз, вуста тремтіли.

— Синку мій! — ледь чутно прошепотіла вона.

Лешек кинувся цілувати їй руки.

— Мамо! Мамо!

У цих двох здушених вигуках було все: і біль, і докір, і надія, і жаль, і прохання пробачити, і саме прощення. Уся історія страждань, внутрішньої боротьби, звинувачень і ніжної турботи, жорстоких ультиматумів і найревнішої чулості, усе містилося в цих двох словах: синку, мамо, бо це ними продиктовані вічні трактати, непорушні союзи, найсвітліші перемир’я.

Вони кинулися одне одному в обійми, нічого більше не кажучи, нічого не думаючи, нічого не прагнучи, крім одного — аби те, що в них ожило такою світлою правдою, ніколи більше нічим не затьмарилося.

Пані Чинська отямилася першою й лагідно озвалася:

— Дозволь, Лешеку, познайомитися із твоєю майбутньою дружиною.

— Мамо! Подивися на цю найкращу на світі дівчину… Яку я люблю не так сильно, як вона на те заслуговує.

Марися стояла, потупившись, знічена й несмілива.

— Ми з батьком, — сказала пані Елеонора, — долучимо наші почуття до твоїх, сину, і може, тоді запанує якась рівновага.

Вона підійшла до Марисі й погладила її зашарілі щоки.

— Глянь на мене, я хочу зазирнути у твої очі й переконатися, чи дуже ти його кохаєш.

— Дуже, пані! — тихо мовила Марися.

— Я не пані для тебе, люба дитино. Я хочу бути для тебе матір’ю.

Марися нахилилася й припала вустами до рук цієї гордовитої дами, яка ще недавно була для неї зовсім чужою, суворою панею, грізною й недосяжною, і яку вона тепер мала право називати матір’ю.

— Дозволь же й мені, — пан Чинський простягнув до Марисі обидві руки, — подякувати тобі за щастя нашого сина.

— Це я завдяки ньому щаслива! — усміхнулася Марися, яка трохи посміливішала.

— Ви тільки погляньте, яка вона гарна! — вигукнув Лешек, який досі спостерігав за цією сценою з якимсь радісним заціпенінням.

— Вітаю тебе, хлопче! — батько поплескав його по плечу.

— Є із чим, правда? — Лешек гордовито скинув головою. — Але ви її ще не знаєте. Коли познайомитеся так, як я, то побачите, що це справжній скарб, просто втілене диво!

— Лешеку! — засміялася Марися. — Як тобі не соромно так обманювати! Після такої реклами твої батьки дошукуватимуться в мені бодай чогось на її підтвердження! Як же прикро вони розчаруються, коли виявиться, що я проста й дурненька дівчина…

— Твоя скромність, — перебила пані Чинська, — це вже величезне достоїнство.

— Це не скромність, пані, — Марися похитала головою. — Будь ласка, не думайте, що я не усвідомлюю, хто я така, і як важко мені буде, скількох зусиль, якої праці коштуватиме, щоб наблизитися до рівня Лешека, і вас, і вашого світу бодай настільки, щоб не осоромити Лешека моєю відсутністю освіти й виховання. А якщо я наважилася на це, якщо попри все погодилася на будь-які… розчарування… приниження, то лише тому, що я так сильно його кохаю…

Вона говорила швидко, не дивлячись на них, а її прискорений подих свідчив про те, що вона ділиться своїми найпотаємнішими думками.

Лешек подивився на батьків переможним поглядом, неначе промовляючи:

«Бачите, яку я вибрав дівчину?!»

— І якщо я нині така щаслива й така горда, що стану його дружиною, — продовжувала Марися, — то анітрохи не тому, що будь-яка бідна продавчиня мріє вийти заміж за багатого й гарного чоловіка. Щоправда, я тішуся, що він, знаючи стількох шляхетних панянок, які могли зрівнятися з ним і багатством, і становищем, обрав мене, нікому не потрібну сироту, але я щаслива й горда лише тому, що це саме він, найблагородніша й найкраща людина, яку я знаю.

Пані Чинська пригорнула її.

— Ми розуміємо тебе, люба дитино. І тим більше запевняємо, що вже оцінили чесність твоїх намірів. Будь певна, що тебе серед нас не спіткають жодні неприємності, навпаки, ти знайдеш щирі серця й найбільшу допомогу в усьому. Не кажи ніколи більше, що ти сирота, бо віднині, дорога дитино, у тебе є ми і дім, який відтепер став і твоєю домівкою.

Марися знову схилилася до її руки, щоб поцілувати й приховати сльози, які виступили на очах.

— Ви така добра, пані, — прошепотіла вона. — Я й не уявляла собі, що ви така добра… мамо.

Пан Чинський, теж схвильований, усміхнувся у вуса й кахикнув:

— Ну, а тепер, — сказав він, — якщо ми вже про існування нашого дому згадали, гадаю, найкраще буде, коли ми всі туди поїдемо. Допоможемо Марисі спакувати її лари й пенати, і заберемо її до Людвикова.

— Звичайно! — притакнула пані Елеонора. — Немає жодної причини, аби Марися залишалася тут.

Дівчина знову зашарілася, а Лешек сказав:

— Бачиш, мамо… Боюся, що моїй Марисеньці буде трохи прикро. У Людвикові стільки гостей, людей, які для неї ще зовсім чужі…

— То ти хочеш, щоб вона й далі залишалася тут? — здивувалася пані Чинська.

— Боже збав! Але в мене виникла певна ідея. Я хотів би поїхати з Марисею до Вільна.

— Тепер? У свята?

— До свят ще п’ять днів. Мусимо туди поїхати, бо йдеться про дві речі: по-перше, маємо борг удячності перед цим шляхетним Косибою, якого посадили до в’язниці через те, що він урятував нам життя. Я хочу доручити його справу Вацекові Корчинському. Такий адвокат, як він, зуміє все. А я б не пробачив собі найменшого недбальства щодо людини, якій я всім завдячую, і яка виявила Марисі таку безмежну прив’язаність.

— Це цілком зрозуміло, — погодилася пані Елеонора.

— А по-друге, ідеться про певні доповнення, яких вимагає гардероб моєї королеви. Я особисто цьому не надаю жодного значення, проте мені б не хотілося, щоб серед людвиківських гостей вона почувалася незручно. Маю надію, що з допомогою Вацекової матері ми із цим якось упораємося.

Пані Чинська кивнула головою.

— І тут я з тобою погоджуюся. Проте не до кінця. Я не можу беззастережно покладатися на смаки пані Корчинської. Отож, я сама поїду з вами, щоб цим зайнятися.

— Мамо! Ти янгол, — вигукнув Лешек.

Він справді був удячний матері за таке рішення. Волів, аби перш ніж приїхати до Людвикова, Марися зблизилася з кимсь із його родини, мала можливість звикнути до нової ситуації. Знаючи справжній талант своєї матері в спілкуванні з людьми, Лешек не сумнівався, що під її впливом така розумна й чула дівчина, як Марися навіть протягом короткого часу багато засвоїть, передусім свободу поведінки, на яку в новому оточенні зазвичай важко здобутися.

Півгодини потому Чинські поїхали додому, бо пані Елеонора мусила зібратися в дорогу. Лешек і Марися залишилися й мали вирушити за дві години, щоб зустрітися з матір’ю на станції. Тим часом до прибудови прийшов старий Прокіп і запросив обох на вечерю. Те, що молодий дідич із Людвикова бере за жінку дівчину з-під його даху, було для нього, як запевняв старий Мельник, великою честю. Тож на столі навіть з’явилася пляшка вишневої наливки, а на честь наречених господар проголосив довгу промову, щедро прикрашаючи її цитатами зі Святого Письма та особистими філософськими розважаннями.

До нічного поїзда зазвичай приходило небагато пасажирів. Того дня, як це завжди буває перед святами, у залі очікування зібралося чимало торговців з містечка, які їхали до Вільна по товар. Поява Лешека з Марисею в супроводі пані Чинської викликало зрозуміле пожвавлення. Начальник станції уважав за обов’язок привітатися з пані Елеонорою й запитати:

— Шановна пані втікає з наших країв на свята?

— Ні. Ми повертаємося за кілька днів, — відказала пані Чинська. — Я лише їду із сином та майбутньою невісткою, аби дещо придбати.

Начальник аж рота роззявив від здивування. А Лешек усміхнувся й задоволено подумав:

«Ну, завтра вони матимуть про що побазікати в Радолишках та околицях».

Розділ XVIII

За тюремною пекарнею прорвало каналізаційну трубу. В’язні, чиї вироки ще не затвердили, не були зобов’язані працювати, проте Антоній Косиба зголосився добровільно. Він волів тяжку фізичну працю, аніж бездіяльність у задушливій камері, де треба було вислуховувати розповіді товаришів про різні злодійські вилазки, бійки й плани про інші такого штибу оборудки в майбутньому. Після таких порожніх днів приходили втомливі безсонні ночі. Тому Антоній просився до будь-якої роботи. Коли треба було зсипати вугілля, чистити подвір’я чи дахи від снігу, носити картоплю на кухню — він зголошувався першим. Потому, змучений, засинав мертвим сном і не мав часу думати ані про Марисю, ані будь про що інше.

Вирок сприйняв байдуже. Хоча він і вважав це кричущою несправедливістю, проте не протестував. До несправедливості він звик віддавна. Вона його не обурювала, не дивувала, навіть не засмучувала. Антоній Косиба знав, що бідна людина мусить до неї звикнути, призвичаїтися, як до сльоти й морозів. Бог, що її послав, створив також злих, нечулих, жорстоких і немилосердних людей.

Від апеляції Антоній теж нічого не сподівався. Його турбувало й не давало спати ночами лише одне: як там дасть собі раду Марися?

Щоправда, знаючи Прокопа Мельника, він не припускав, щоб у його домі дівчину могла спіткати якась кривда, та чи для такої панянки, як вона, ота самотність на відлюдді не є кривдою? А він собі вже наобіцяв! Так гарно уявляв їхнє спільне життя під одним дахом. Звичайно, він почав би брати гроші від своїх пацієнтів, особливо від багатих, аби їй було на книжки, які вона так любила, на гарні сукні, які більше личать до її ніжної вроди, ніж звичайні перкалеві плаття. Уранці він працював би у млині, по обіді з її допомогою приймав би пацієнтів, а вечорами Марися читала б уголос різні вірші й романи своїм дзвінким голоском.

І от усе звелося нанівець. Три роки — то таки чимало часу. За три роки багато, багато чого може змінитися. Відбувши покарання, він повернеться до млина, але її там уже не буде.

— І що тоді?

Тоді знову почнеться ялове, порожнє життя, життя ані для себе, ані для людей, ані для Бога, бо й він сам його не прагне, люди засуджують, а Господь дивиться звідкись із висоти на це життя, байдужий.

— І що тоді?..

Стільки років він вештався світом, неначе дикий звір, що не має іншої мети, крім як здобути на щодень поживу й куток, де переночувати. Аж ось, коли спалахнуло в цій порожнечі перше, єдине світло, коли він відчув у грудях биття живого серця, теплі людські почуття, коли зрозумів, що він теж людина, що знайшов мету свого існування — на нього впав удар, який зруйнував усе.

Він пригадував собі ці страшні хвилини, коли Марися конала, а він, ледь притомний від безсилого розпачу, сидів біля неї, не здатний уже на жодні зусилля, на жодні сподівання, навіть на молитви. І тут, у ці в’язничні ночі, він переживав те саме. Так само й тут його думки вперто змагалися із цим виром, який затягав у безодню все те, що він любив, заради чого прагнув жити, заради чого жити міг.

І знову й знову зринав у ньому спогад, туманний і невиразний, що колись, дуже давно, він уже переживав схоже нещастя, колись уже втратив усе. Та марно він напружував пам’ять. Тільки одне пробивалося більш виразно: це ім’я, дивне, ніколи не чуте, а проте таке знайоме — Беата. Чому воно поверталося так незмінно, чому самим лише своїм звучанням будило неспокій? Що воно означало?

Антоній лежав з розплющеними очима на твердому в’язничному сіннику, утупившись у темряву, наче прагнув щось у ній роздивитися. Проте пам’ять завжди зупинялася в одному місці, зупинялася перед якоюсь велетенською стіною, подолати яку було несила.

…Була осінь і грузька дорога, і звичайний селянський віз із невеличкою шкапою… Він лежав на возі й спав, а голова билася об дошки, сильно, боляче. Саме цей біль і примусив його прокинутися.

Але що було раніше?

Так, саме тут і починалася оця стіна, а за нею ховалася таємниця, яку годі було розгадати. Якесь невідоме життя, забуте, перекреслене, неначе стерте з дійсності. Він знав одне: це життя геть відрізнялося від нинішнього. Воно якимсь чином було пов’язане із життям багатих людей і загадковим іменем — Беата.

У перші роки свого поневіряння він силкувався подолати цю перешкоду, котра закривала його пам’яті шлях до минулого. Він усвідомлював, що в його житті були роки молодості й дитинства. В обережних розмовах з випадковими співбесідниками він довідався, що всі пам’ятають свої дитячі літа. Пізніше він нікому не розповідав про свою дивну особливість, бо йому ніхто не міг повірити. З нього лише сміялися й висловлювали припущення, що він, певне, має причини забути власне минуле, але він продовжував напружувати мозок, намагався брати приступом цю стіну, проте після кожного наступу повертався до дійсності змучений, виснажений до краю, напівбожевільний, і щоразу обіцяв собі, що більше не зробить жодної спроби.

Минали роки. Він звик, змирився із цим, і вже навіть присягатися не треба було. Лише іноді якась подія мимоволі викликала в ньому цей страх, що його кожна людина відчуває, зіштовхнувшись із незрозумілими для себе силами, які живуть у ній самій.

Найкращим способом відволікти думки від цих справ завжди була праця, тому Антоній Косиба саме через те охоче брався до найважчої.

Того дня він із самого ранку разом з кількома в’язнями відкопував каналізаційну трубу. Після кількаденної відлиги поверхня землі перетворилася на розмоклу кашу, зате глибші шари ще пам’ятали люті морози, і треба було добряче напрацюватися кайлом і лопатою.

Біля десятої з боку канцелярії підійшов старший наглядач, Юрчак.

— Ого, когось на побачення покличуть, — припустив один із бувалих в’язнів.

І не помилився. Покликали Антонія Косибу.

— Якась молода пара до тебе, — пояснив наглядач.

— До мене? Це, певне, помилка.

— Ти не розбалакуй, а ходи до кімнати побачень.

У цьому приміщенні Антоній ще ніколи не був. Ніхто його не провідував, тож тепер він губився в здогадах, хто ж це може бути. Якщо Василь із Зонею, то наглядач не назвав би їх «молодою парою».

У першу мить напівморок, що панував у кімнатчині, переділеній ґратами, не дозволив йому впізнати Марисю, тим більше, що вона була не у своєму пальтечку й беретику, а в елегантній шубі й капелюшку. Поруч із нею Антоній побачив молодого Чинського.

Косиба ледь не відсахнувся. Передчуття підказувало йому, що на нього чекає щось погане, якась лиха звістка, несподіваний удар. Чому вони разом, і що означає це нове Марисине вбрання?

— Стриєчку Антонію! — вигукнула дівчина. — Ви мене не впізнаєте?

— Добридень, пане Косибо, — вигукнув і собі Лешек.

— Доброго дня, — тихо відказав Антоній.

— От бачите, немає чого перейматися, — весело мовив Чинський. — Тепер уже все піде добре. Якби я раніше довідався про ваші негаразди, що сталися через нас, то давно зайнявся б вашою справою. Але тепер ви недовго тут сидітимете. Ми зробимо все, щоб прискорити апеляцію, а після неї, я певен, вас звільнять. Як ви почуваєтеся?

— Спасибі, ну, як у в’язниці…

— Любий стриєчку, ви так змарніли, — озвалася Марися.

— А ти погарнішала, голубко, — усміхнувся він до неї.

Марися кивнула головою.

— Це від щастя.

— Від щастя?

— Так, великого щастя, яке мене спіткало.

— Яке ж це щастя? — запитав Косиба.

Марися взяла Лешека попід руку й мовила:

— Він повернувся до мене, і ми більше ніколи не розлучимося.

— Марися погодилася стати моєю дружиною, — додав Чинський.

Знахар обіруч схопився за ґрати, які відділяли його від них, немовби боявся, що от-от упаде.

— Як це? — здушеним голосом запитав він.

— Так, стриєчку, — з усмішкою відповіла Марися. — Лешек вилікувався й повернувся. Бачиш, як несправедливо ти його засуджував. Він мене дуже кохає, майже так само сильно, як я його…

— Навпаки, — весело перебив її Лешек, — я значно дужче!

— Це неможливо. І ми невдовзі поберемося. Ми приїхали сюди разом з Лешековою мамою. І мама купила мені всі ці чудові речі. Як я тобі подобаюся, стриєчку?

Лише тепер вона помітила дивну пригніченість свого старого друга.

— Ти не радієш моєму щастю, стриєчку? — запитала вона й раптом зрозуміла. — Це так неделікатно з нашого боку, тоді як ти мусиш бути тут. Не гнівайся за це!

Знахар знизав плечима.

— Та хто ж гнівається… Ну… Не сподівався я… Дай вам, Боже, усього найкращого…

— Спасибі, сердечне спасибі, — підхопив Лешек. — Але не засмучуйтеся своєю долею. Ми доручили вашу справу найкращому тутешньому адвокатові, Корчинському. Він стверджує, що зможе вас звільнити. А йому можна довіряти.

— Е, шкода праці! — махнув рукою Косиба.

— Що ви таке кажете, стриєчку! — обурилася Марися.

— Нічого не шкода, — переконував Лешек. — Ви наш найбільший благодійник. Ми за все життя не зможемо вам віддячити. І повірте, що я на голові стану, але ви будете на волі, пане Косибо.

На обличчі знахаря з’явилася сумна посмішка.

— Воля? А… що мені з неї?

Молоді приголомшено перезирнулися, а Лешек похитав головою.

— Це просто тимчасове пригнічення. Не думайте так…

— Чому ви так уважаєте, стриєчку?

— Та вже ж, голубко, — зітхнув Антоній. — і говорити не треба. Немає про що говорити. Дай тобі, Боже, радості й спокою, голубко… Ну, мені вже час, прощавайте… А мною, старим, не переймайтеся…

Він важко вклонився й подався до дверей.

— Пане Косибо! — гукнув Лешек.

Але він прискорив кроки й уже вийшов у коридор. Ішов дедалі швидше, аж наглядач за ним не встигав і розсердився:

— Чого так біжиш! Повільніше! Ноги через тебе переламаю!

Знахар сповільнив ходу й ішов, похнюпившись.

— А хто тобі ця панночка? — поцікавився наглядач. — Родичка чи знайома?

— Вона? — знахар глянув на нього ошелешено. — Вона? Хіба я знаю…

— А як це ти можеш не знати?

— Бо людина для однієї людини може бути всім, а для іншої — нічим.

— Вона називала тебе стрийком.

— Називати по-різному можна. Назва — то пусте.

Наглядач аж засопів від гніву.

— Завеликий ти для мене філософ… Тьху!

Хіба він міг здогадатися, що діється в душі цієї людини? Хіба міг припускати, що в’язень Антоній Косиба переживає найважчі хвилини у своєму житті? І він, і його товариші в камері помітили тільки те, що знахаря немовби щось ударило, немовби щось пригнітило й притиснуло. Він зовсім замовк, усю ніч крутився на своєму сіннику, а зранку не зголосився добровільно до праці й залишився в камері сам.

І не було в тім неправди, коли він сказав Чинському, що не прагне волі. Він нічого тепер не прагнув.

Після стількох років самотності серед чужих людей він знайшов чиєсь серце, щоб відразу його втратити. Коли познайомився з Марисею, коли відчув цю симпатію, яку він у неї викликав, коли зрозумів, що ця дівчина для нього дорожча за всіх — він нарешті почав вірити, що знайшов мету свого життя.

Ні, він нічого собі не планував. Підозри Зоні про його одруження здавалися йому химерними. Він просто хотів, щоб Марися була поруч. Звісно, якби вона забажала стати його дружиною, якби він таким чином міг забезпечити для неї спокійне життя, сякий-такий достаток і захист від пліток, він повінчався би з нею. Але він волів, щоб вона просто залишалася поруч. Нехай би навіть за Василька заміж вийшла…

Вони б жили разом, ніколи б не розлучалися, він щодня бачив би її сині очі, чув її дзвінкий голос, зігрівав би своє старе серце її весняною усмішкою. Тоді кожен день мав би якийсь сенс, увечері він знав би, нащо працює, навіщо заробляє…

І раптом розбилися всі його сподівання. Антоній Косиба аж ніяк не вбачав Марисиного щастя в тім, що вона стане великою пані й матиме багатого чоловіка. Сам він не любив багатства, хоча й не знав, чому, і не довіряв йому. Не довіряв і молодому Чинському. У тому, що цей паничик покохав Марисю, не було нічого дивного. Бо хто ж, пізнавши таку дівчину, залишився б до неї байдужим? Адже й у Радолишках усі хлопці до неї залицялися. А те, що Чинський вирішив одружитися… Просто панська забаганка. Не міг здобути її інакше, та чи зможе, чи зуміє зробити її щасливою? Чи зрозуміє, яким скарбом володіє, чи оцінить його належно, чи не змарнує?

Коли Марися була в млині, Косиба й словом не прохопився про Чинського. Він навмисне мовчав, але ж бачив Марисині страждання, помітив, що вона чекає на листа. І коли минали довгі тижні, а лист усе не приходив, він у глибині душі радів цьому.

«Посумує голубочка, — думав він, — та й забуде. Так воно для неї краще».

Але Чинському не міг пробачити мовчанки й засуджував його якнайсуворіше. Ще й тепер не міг йому пробачити. Уявляв собі, що Лешек видужав, приїхав і випадково зустрів Марисю, про яку вже й думати забув, і в ньому ожила колишня примха. А хіба довго тривають примхи таких легковажних жевжиків?

Зрештою, не лише ці побоювання переслідували Антонія Косибу. Мучила його й власна поразка. Як він житиме далі й навіщо? Марися, ставши панею, не потребуватиме його опіки чи допомоги, для неї почнеться інше життя, яке відрізнятиметься від попереднього в сто разів більше, ніж людвиковський палац від млина Прокопа Мельника.

«Навіть побачити її не зможу», — думав він.

І що довше думав, то гіркішими були його думки, тим менше хотілося жити, прохати про помилування, повертатися до своєї кімнати в прибудові, де таким гарним, таким світлим бачилося йому майбутнє, де будь-яка річ, будь-який предмет нагадував би про Марисю відтоді, як він видер її з лап смерті…

— Моя вона була, тільки моя, а тепер її в мене відняли…

Сидів цілими днями згорблений і мовчазний у кутку камери. Не цікавився навіть пакунками з харчами й тютюном, що їх йому тепер часто передавали. Без жодного заперечення віддавав їх співкамерникам.

Так минули свята.

Після Різдва Антонія викликали до канцелярії. До нього прийшов новий захисник, адвокат Корчинський. То був високий, досить огрядний, хоча й молодий іще брюнет із серйозним обличчям і жвавим, проникливим поглядом.

— Ну, пане Косибо, — простягнув він руку, вітаючись, — я вже познайомився з вашою справою. Бачився з колегою Маклаєм і докладно переглянув документи. Процес у першій інстанції було проведено не ідеально, і я гадаю, що ми можемо тут багато чого зробити. Якщо не виграємо справи, у що я вірю, то зменшимо вирок до кількох місяців. Я навіть клопотався, аби вас звільнили…

— Мене це не цікавить, — буркнув Косиба.

— Я гадаю, що ви маєте рацію, тим більше, що розгляд апеляції призначено на перше лютого. Отож вам залишився неповний місяць. Заради такого короткого терміну не варто було залагоджувати всі формальності із заставою…

— У мене нічого немає, звідки ж застава?

— Пан Чинський хотів її внести за вас.

— Завелика честь. Я не потребую допомоги пана Чинського.

— А чому? Він до вас дуже доброзичливо ставиться. Зрештою, це зрозуміло. Ви врятували життя його нареченій, а може, і йому. Звісно, вони обоє на це заслуговували. Та повернімося до справи. Отож, я вже зібрав трохи матеріалів, які використаю для захисту. У мене мало часу, тому скажу коротко. Передусім я наказав зробити рентгенівські знімки Лешекові та його нареченій. Показав їх багатьом лікарям, їхні думки були одностайні: проведені вами операції були здійснені не лише абсолютно правильно, але ще й свідчать про неабиякі ваші вміння. Особливо ця основа черепа. Це взагалі феноменально. Мені треба знати, звідки й від кого ви цього навчилися…

Знахар знизав плечима.

— Я не вчився.

— Не приховуйте від мене цього, пане Косибо, — м’яко сказав адвокат, — якщо ви собі бажаєте, то можете затаїти, але я мушу знати. Може, ви колись працювали в якійсь клініці? Або були санітаром під час війни?

— Ні.

— А як давно ви лікуєте людей? У яких місцях жили, перш ніж оселилися в млині під Радолишками?

— Раніше не лікував. Лише там.

— Гм… Ви ж мене не переконаєте, що без жодної практики вмієте складати поламані кістки, примітивними знаряддями проводити ампутації й інші речі.

— Я не збираюся вас ні в чому переконувати.

— Ви не хочете бути відвертим, і цим ускладнюєте мені захист.

— А хіба я вас просив мене захищати, пане адвокате? Не потрібен мені жоден захист.

Адвокат зацікавлено глянув на нього.

— Ви волієте сидіти у в’язниці.

— Мені однаково, — похмуро відказав знахар.

Адвокат розсердився.

— Але мені не однаково. Я постановив собі й пообіцяв другові, що витягну вас ізвідси. І знайте, що я не знехтую нічим. Не хочете самі розповісти, то я довідаюся від інших.

— Не варто трудитися, — махнув рукою Косиба. — Мені воля не потрібна, а що комусь до моєї волі? Чи я сидітиму у в’язниці, чи ні, нікому нічого із цього не буде.

— Дурниці кажете, але навіть, якщо ви й праві, то в ім’я справедливості…

— Немає жодної справедливості, — перебив його Косиба. — Чому ви гадаєте, наче існує якась справедливість?

Адвокат кивнув головою.

— Звичайно, я не маю на увазі абсолютну справедливість. Може, вона й існує, проте наш розум не здатен її перевірити, аби констатувати її існування. Я говорив про відносну, людську справедливість.

Знахар знущально засміявся.

— Не існує жодної. Людська?.. Ви бачите мене тут, засудженого на три роки. А щодо абсолютної? Напевне, ви розумом ніяк не перевірите її існування. Не в розумі треба її шукати, а в почуттях, у сумлінні. А якщо хтось у цьому сумлінні знайде лише кривду, якщо відкриє, що все його життя — то суцільна кривда, то де ж у цьому абсолютна справедливість? Кара приходить за провини. Тільки кривда — незаслужена!

Очі йому блищали, грубі пальці рук нервово стиснулися. Адвокат помовчав, а тоді несподівано спитав:

— Яка у вас освіта?

— У мене немає жодної освіти.

— У ваших документах зазначено, що ви скінчили два класи народної школи в Каліському повіті. Але ви говорите як освічена людина.

Знахар підвівся.

— Життя людині різні думки підказує… Я можу вже йти?

— Зараз, хвилиночку. То чому ви не бажаєте поговорити зі мною відверто?

— Немає про що говорити.

— Як хочете. Примусити вас я не можу. А тепер… може, ви чогось потребуєте? Теплої білизни, може, книжок?

— Нічого мені не треба, — підкреслено відказав знахар, — а якщо й треба, то лише щоб люди мене залишили в спокої.

Адвокат примирливо посміхнувся й простягнув йому руку.

— Ну, гаразд. До побачення, пане Косибо.

Вийшовши з в’язниці, адвокат Корчинський мав уже два рішення: треба було поїхати до Радолишок, до млина, об’їхати навколишні села, розшукати свідків, колишніх знахаревих пацієнтів, і пізніше викликати їх до суду на розгляд апеляції.

«При нагоді заїду до Людвикова на день чи два, — подумав він, — а цю справу перетворю на сенсацію, і якщо її не виграю, то виявиться, що я нікчема».

Корчинський був молодим адвокатом, проте природжені здібності, працьовитість, ґрунтовні знання юриспруденції і зв’язки в середовищі швидко просували його, амбіції ж примушували пнутися догори, щоб вирізнитися не лише серед тутешніх адвокатів, а й здобути ім’я, відоме в усій країні.

За справу Антонія Косиби він узявся не лише через дружбу з Лешеком Чинським, не лише через добрячий гонорар, від якого він не міг відмовитися, та головним чином і передусім через те, що сама справа дуже його цікавила, і він відчував у ній ті ефекти, які надають певним процесам особливого розголосу, а захисникові в разі успіху приносять славу.

А позаяк узявшись до справи, він ніколи ні про що не забував, то вже назавтра подався до Радолишок. Два дні він їздив околицями, докладно розпитував людей, збирав матеріали. Тому відвідини в Чинських були короткими.

Його радо зустріли. Гості, що прибули на свята, уже роз’їхалися, і вдома були тільки Чинські, Лешек і Марися.

Корчинський докладно розповів, що йому вдалося зібрати, і радісно потирав руки.

— Я дуже зміцнив свої позиції. Побачите, коли я викочу всі свої гармати й відкрию вогонь, звинувачення перетворяться на згарище й руїни. Адже цей Косиба — прекрасний лікар! Жодного смертельного випадку, а тих, що він вилікував, я можу продемонструвати в суді кількадесятьох! Із них чи не половина таких, що не лише не платили йому за лікування, а ще й від нього отримали допомогу. Отож, мотив отримання зиску відпадає! От побачите! Та особливо я підкреслюватиму його надзвичайні вміння. І тому в мене виникала певна ідея.

— Яка саме? — поцікавився Лешек.

— Так от, усі свідки, а передусім ти й твоя чарівна наречена, мусять приїхати до міста напередодні розгляду. Не знаю, чи суд погодиться на моє прохання й викличе експертів. Отож у запасі в мене є дещо не менш потужне, якщо не потужніше! Мені спало на думку, щоб якийсь знаменитий хірург обстежив усіх пацієнтів перед розглядом справи. Звісно, це має бути таке світило, що коли він постане в суді як свідок захисту, суд муситиме визнати його думку авторитетною. Але це має бути зірка в хірургії!

Пані Чинська кивнула.

— Такий у Польщі лише один. Професор Добранецький з Варшави.

— Саме так, пані! — сплеснув руками адвокат.

— Ну, це було неважко, — засміявся пан Чинський. — Гадаю, складніше буде переконати Добранецького приїхати.

— Якщо йдеться про гонорар, — утрутився Лешек, — то нехай це тебе не стримує, Вацеку.

— Ну, гонорар тут теж буде немалий, — засміявся Корчинський, — але в мене є й інші способи. Дружина Добранецького — кузина моєї дружини. Якось я це влаштую! Мушу влаштувати, бо мушу виграти цю справу.

Марися усміхнулася до нього.

— Я така вдячна вам за цю завзятість і за підтримку. Ви й не уявляєте, наскільки я прив’язана до цієї найкращої на світі людини, як люблю його. Ви й не знаєте, яке в нього серце.

— Цього я не знаю, але вірю вам на слово. А от мене він здивував своєю інтелігентністю. Косиба говорить як освічена людина, він геть не пасує до своєї зовнішності, ані до незакінченої народної школи, ані до наймитування в млині чи знахарства.

— От бачиш! — вигукнула Марися, звертаючись до Лешека.

— Так, так, — погодився той. — Уяви собі, Вацеку, що Марися вже давно звернула на це увагу. А я навіть провів певний експеримент, який підтвердив наші припущення.

— І який саме? — зацікавився Корчинський.

— Власне, досить наївний. Я завів з ним розмову, вживаючи багато слів, значення яких невідоме простому селянинові чи невігласу.

— І що?

— Він усе розумів. Ба більше. Колись він застав Марисю за читанням віршів Мюссе в оригіналі. І зовсім правильно прочитав цілу строфу!

— Ручуся, що він не лише прочитав, але й зрозумів, — додала Марися.

Адвокат замислився.

— Авжеж. Справді дивно… Та іноді трапляються такі самоуки… Це мені теж може знадобитися, якби Косиба вирішив говорити.

— Як це?

— Ну, бо він уперто мовчить. Не хотів мені нічого розповісти. Він поринув у якийсь песимізм, мізантропію, бозна-що.

— Бідолашний, — зітхнула Марися. — Нас із Лешеком це теж вразило. Тому ми не хотіли нав’язуватися йому вдруге. Він нас прийняв майже нечемно. Зрештою, я не дивуюся. Він зазнав стільки горя…

— Це минеться, щойно він опиниться на волі, — переконано сказав Лешек.

— Я зроблю все, що зможу, — запевнив Корчинський.

— Ви такий добрий! — вигукнула Марися.

— Я? Добрий? Що ви, пані! Тут немає місця для доброти. Я просто отримую за цю справу гроші…

— Ну, ну, — засміявся Лешек. — Не перебільшуй…

— … а по-друге, якщо я виграю такий процес, то здобуду ще більшу популярність, матиму ще краще реноме і… більше грошей.

— Фе, — обурилася пані Чинська, — і не соромно вам удавати кар’єриста?

— О, я ж не вдаю. Я і є кар’єрист. І аж ніяк цього не заперечую. Навпаки! Я підкреслюю це за будь-якої нагоди. Іще в студентські роки я сказав собі, що зроблю кар’єру, і послідовно цього прагну. У нас панує смішне, принизливе засудження кар’єристів. Це слово стало образливим! Але що таке робити кар’єру? Це значить прагнути використати всі козирі, якими нас наділили природа, оточення, освіта, до мобілізації в житті всіх своїх талантів, розуму, вміння спілкуватися з людьми. Той, хто не вміє скористатися тим, що має, той просто все марнує. Він марнотратник і телепень. Звісно, є й непорядні кар’єристи, так само, як непорядні боксери, що застосовують під час бою недозволені прийоми. Але це вже інша справа. Я, наприклад, маю якнайбільшу довіру до кар’єристів, знаю, що вони мене ніколи не розчарують, бо мають амбіції, мають розмах, волю досягнути найкращих можливостей для себе, а отже, і для справи, якій вони служать.

Він засміявся й додав:

— Якби я був диктатором, то на всі відповідальні пости призначив би кар’єристів.

Пан Чинський похитав головою.

— Ваші розумування здаються мені занадто примітивізованими, пане адвокате.

— Чому це?

— Бо в кар’єристів оце бажання просунути свою кар’єру часами таке сильне, що суперечить почуттю обов’язку й бере над ним гору.

— Часом? — підхопив адвокат. — Я з вами згоден, шановний пане. Та хіба не більших втрат ми зазнаємо через ледарство чи тупість різних йолопів та добровільних парій? Гадаю, що саме тому ми і є народом бідних людей, що в нас панує повсюдна зневага до всіх тих, кому вдалося здобути статки або становище. Ми поважаємо лише тих, які отримували все це без будь-яких особистих заслуг і зусиль, тобто шляхом успадкування.

— Ви, вочевидь, прихильник американського культу мільйонерів.

— Не все в Америці таке безглузде, — усміхнувся Корчинський.

Проте пані Елеонора припинила дискусію, повернувшись до справи знахаря Косиби. Потому всіх запросили до столу, а ввечері Корчинський поїхав на станцію.

— Він справляє враження людини, яка ні перед чим не поступається, — зробила висновок пані Чинська після його від’їзду.

— О так, — підтвердив Лешек. — Тому я й сподіваюся в цій справі на краще. І гадаю, що нам треба прискорити ремонт будиночка в саду, де житиме Косиба.

Будиночок і справді вже тиждень, як почали ремонтувати під дбайливим наглядом наречених. Їм обом і на думку не спадало, що їхня праця марна, і що майбутнє складеться геть по-іншому, ніж вони собі уявляли.

Розділ XIX

Невелику залу апеляційного суду швидко заповнила дивна публіка. Темно-коричневі кожухи селян з околиць Радолишок змішувалися з елегантними шубами міського панства. Справа викликала величезне зацікавлення не лише в колах юристів, де віддавна кружляли чутки про незвичайний захист, що його підготував Корчинський. У світі медицини вона теж стала сенсаційною через те, що свідком на суді мав виступати професор Добранецький, найзнаменитіший польський хірург, який здобув загальне визнання, повагу й славу.

Серед присутніх у суді лікарів не бракувало колишніх вихованців славетного професора, проте не було жодного, хто б із найбільшою цікавістю не очікував його думки про знахарство. Якщо цьому й дивувалися, то лише через те, що професор свідчив від захисту, а не від обвинувача, тож усі сподівалися почути від нього справді надзвичайно цікаві речі.

Про те, що так і має бути, можна було зробити висновок, побачивши адвоката Корчинського. Веселий і говіркий, він присів на край свого столу, розстебнувши тогу і, тримаючи руки в кишенях брюк, балакав з колегами-адвокатами. Поруч на столі лежали купи паперів і нотаток, до яких він навіть не зазирав. Певне, він прекрасно володів матеріалом, і вже встиг виробити лінію захисту.

І справді, він виглядав упевнено, особливо відучора. Напередодні рано-вранці він зустрів на вокзалі професора Добранецького й відвіз його до однієї із приватних клінік, де вже зібралися колишні пацієнти знахаря Косиби. Майже цілий день професор провів, оглядаючи їх, вивчаючи рентгенівські знімки й диктуючи стенографістці свої висновки.

Адвокат Корчинський не оминув нічого, що могло би допомогти виграти справу. Простежив, щоб з’явилися всі потрібні йому свідки, докладно ознайомився зі справою й спокійно чекав на розгляд.

Привели підсудного, який байдуже зайняв своє місце біля поліцейського. Вигляд Антонія Косиби різко контрастував з погідним задоволенням його адвоката. Знахар сів, згорбившись, похнюпив голову й утупився в підлогу. Його борода ще дужче посивіла, обличчя пожовкло, під очима синіли мішки. Він навіть не роззирнувся залою, немовби не чув підбадьорливих знайомих голосів, що вимовляли його ім’я, зрештою, може й справді не чув, бо на питання адвоката взагалі не відреагував. Лише коли різко закалатав дзвоник і поліцейський наказав підвестися, Косиба мовби прокинувся. Він важко встав і знову сів, заглиблений у свої думки.

У цій залі він був єдиною людиною, яку анітрохи не обходило, як саме відбуватиметься розгляд справи і його результат.

Він машинально відповів на запитання, що стосувалися його особи, а тоді знову повернувся до своєї мовчазної байдужості.

«Якби я мав справу з лавою присяжних, — подумав, усміхнувшись, Корчинський, — то самого вигляду цього нещасного було би досить, щоб його визнали невинним».

Тим часом один за одним почали виступати свідки. Першим свідчив сержант Зьомек. На чітко сформульоване питання прокурора він мусив відповісти поясненнями, які сильно обтяжували підсудного. Косиба зізнався в крадіжці валізки з інструментами, не повернув її, а навпаки, сховав і протримав кілька тижнів, а віддав лише злякавшись обшуку, під час якого крадене однаково знайшли б.

Тоді з питаннями виступив захисник.

— Скажіть будь ласка, чи ви, як комендант відділку в Радолишках, отримували якісь скарги від населення на Косибу?

— Ні, ніколи.

— Чи можете ви сказати, якою була моральність цього чоловіка до випадку із крадіжкою інструментів?

— Звичайно. Це була дуже порядна людина.

— Чому ви не заарештували Косибу, коли виявили крадіжку?

— Бо на мою думку не було підстав підозрювати, що він утече. Мені досить було його обіцянки.

— Вам було відомо, що Косиба прибув у ваші краї відносно недавно і до цього протягом багатьох років часто змінював місце проживання?

— Так.

— І попри це ви йому вірили, що він не порушить обіцянки?

— Так. Зрештою, я й не помилився, бо ж він не втік.

— Дякую. У мене більше немає запитань.

Наступним свідком був доктор Павлицький. Спочатку він неохоче заявив, що йому нічого додати до своїх попередніх свідчень, але після наполягань прокурора почав відповідати.

— Я тричі був у хаті, де мешкав підсудний.

— З якою метою?

— Спершу, щоб застерегти його від виконання незаконної медичної практики, пізніше мене викликали як лікаря, і нарешті, з метою відшукати вкрадені хірургічні інструменти.

— Які гігієнічні умови панували в цьому приміщенні?

— Жахливі. Одяг підсудного був засмальцьований, руки дуже брудні. Під стелею в багатьох місцях павутина. Я помітив, що горщики, у яких варили трави, були вкриті масним брудом. Напевне, у них готували й страву, і здається, ніколи не мили. На підлозі лежало сміття й різний мотлох. Задуха панувала така, що дихати було важко.

— Де Косиба проводив операції?

— Якраз у цьому приміщенні.

— А якщо проводити серйозні маніпуляції в таких умовах, то чи може пацієнтові загрожувати зараження?

— Звичайно, причому не лише при серйозних. Якщо до будь-якої найменшої ранки потрапить бруд або пилюка чи щось подібне, це може викликати зараження або правець.

— Як відповів обвинувачений на ваші зауваження?

— Він їх цілковито проігнорував.

— Ви бачили хірургічні інструменти, якими знахар користувався під час операцій?

— Бачив, але це ніякі не хірургічні інструменти. Я помітив звичайні молотки, долото, обценьки… І ще простий кухонний ніж і садову пилку.

— У якому стані були ці знаряддя?

— На деяких видніла іржа. На одному долоті я побачив стару закреплу кров. Від усіх смерділо гасом або бензином, які підсудний використовував як дезінфекційний засіб.

— А гас і бензин мають якісь знезаражувальні властивості?

— Так, проте незначні.

— Скажіть, а чи багато знахарів практикує в околицях Радолишок?

— Кільканадцятеро. У цілому повіті їх не менше, ніж кількадесят. Це справжнє лихо.

— Чим ви це пояснюєте?

— Людським невіглаством.

— А смертність серед населення висока?

— Дуже висока.

— Чи викликали вас у випадках, коли смерть наставала внаслідок дій знахарів?

— Дуже часто. У документах справи є копія мого звернення до влади, де я подаю цифри. Я особисто занотував сімдесят два випадки протягом двох років. У цілому повіті, згідно даних лікарів, дії знахарів спричинилися до смерті понад двохсот осіб.

Тепер до свідка звернувся адвокат:

— Ви щойно сказали, що вас дуже часто викликали до жертв знахарів?

— Саме так.

— Скільки разів ви зіштовхувалися із жертвами Антонія Косиби?

— Не пригадую.

— Он як. А ви пригадуєте бодай один такий випадок?

— Ні.

— Дуже дивно. Косиба лікував зовсім близько від Радолишок, лікував у жахливих санітарних умовах, користувався найпримітивнішими знаряддями для операцій, та попри це ви не чули про жоден випадок смерті з його вини? А може, чули?

— Ні, — подумавши, відповів лікар.

— Чим це можна пояснити? Тим, що в Косиби було мало пацієнтів?

— Я не рахував його пацієнтів.

— Ви помиляєтеся, пане докторе. У ваших свідченнях у першій інстанції ви стверджуєте, що вели підрахунки. Прошу вас, ваша честь, прочитати цей уривок зі свідчень. Том другий, сторінка тридцять шоста, абзац перший.

Головуючий скривився.

— Це не важливо для справи.

— Я хочу продемонструвати, що в Косиби було до двадцяти пацієнтів щодня за підрахунками доктора Павлицького.

Вказаний уривок зачитали, потому адвокат знову звернувся до свідка:

— На питання пана прокурора ви заявили, що тричі бували в хаті Косиби, причому один раз за викликом?

— Саме так.

— Навіщо вас викликали?

— Після катастрофи на мотоциклі до двох тяжко поранених.

— Хто вас викликав?

— Такий собі Войдилло, пізніше я довідався, що саме він і був винуватцем катастрофи.

— А хто наказав йому вас викликати?

— Здається, що Косиба.

— Ви не пригадуєте, пане докторе, чим пояснював Косиба те, що вас викликав?

— Звичайно, пригадую. Було двоє важко поранених, і він стверджував, що сам не впорається.

— Він благав вас урятувати поранену дівчину?

— Так, але я визначив її стан як безнадійний. Зробив лише укол для зміцнення серця.

— А Косиба просив у вас дозволу скористатися вашими хірургічними інструментами, щоб прооперувати поранену?

— Звичайно, але жоден лікар на моєму місці не виконав би такого прохання.

— І жоден лікар не прооперував би помираючу дівчину лише тому, що побіжний огляд дозволив йому припустити, що операція не врятує хвору?

Доктор Павлицький почервонів.

— Ви не маєте права мене ображати!

— Питання відхилено, — сказав голова.

Адвокат кивнув головою.

— Що примусило вас подумати, що стан хворої безнадійний?

— Це був перелом основи черепа! Пульс практично не прослуховувався.

— А вам відомо, що знахар Косиба провів цю операцію й урятував пацієнтку?

— Так.

— Чим це можна пояснити?

Лікар знизав плечима.

— Це найдивовижніший випадок у моїй практиці. Гадаю, що все це просто дивний збіг обставин.

— Коли ви приїхали до млина, знахар повідомив вам свій діагноз?

— Так.

— І він збігався з вашим?

— Так.

— Тоді чи не здається вам дивним, що Антоній Косиба, поставивши правильний діагноз і вдало провівши надзвичайно небезпечну операцію, продемонстрував великий хірургічний талант?

Лікар завагався.

— Звичайно. Мушу зізнатися, що в багатьох випадках мене це примушувало замислитися.

— Дякую. У мене немає більше запитань, — кивнув адвокат і, усміхнувшись, глянув на прокурора.

По черзі прочитали зізнання кількох свідків обвинувачення з попереднього слухання справи, а тоді один за одним виходили свідки, викликані захистом. Свідчив старий мельник, його син, подружжя Чинських і, нарешті, ціла вервечка колишніх пацієнтів Антонія Косиби.

Їхні свідчення були майже однаковими: я захворів, мені загрожувало каліцтво, він мене врятував, про платню за лікування мови не було. Дехто розповів, що сам отримав від знахаря те чи се, і що усі довкола знали про його безкорисливість. Засвідчив це і пан Чинський, від якого Косиба не захотів прийняти сто злотих, хоча для нього це було значною сумою, і він цілком на неї заслужив.

Зворушливими були й свідчення Прокопа Мельника, який закінчив їх словами:

— Господь привів його до мого дому, пославши цим мені, грішному, і моїй родині, й усім сусідам, велику ласку. А що він від Бога, не від лукавого прийшов, то знаю я, що він від праці, котра Богові мила, ніколи не ухилявся. Він міг від мене будь-що вимагати, міг сидіти біля печі й нічого не робити, лиш їсти й спати. Але він не такий. До кожної роботи першим ставав, чи то до такої, де кебети потрібно, чи й до чорної. І так до кінця, аж доки не засудили його. А він-бо чоловік немолодий. Тому-то просимо вельможного суду, аби він його звільнив Богові на славу, а людям на користь.

Сива голова старого схилилася в доземнім поклоні, прокурор насупився, а погляди присутніх звернулися до підсудного.

Та Антоній Косиба сидів байдужий, похнюпивши голову. Він не чув ані підступних питань прокурора, ані контратаки захисту, ані зізнань свідків. На мить він неначе прокинувся від тихого, тремтячого голосу Марисі. У цю секунду він підвів голову й безгучно ворухнув вустами, але відразу знову поринув в апатію.

«Нічого в мене не залишилося, — думав він. — Нічого мене не чекає…»

Тим часом запросили найважливішого свідка, чиїм словам адвокат Корчинський надавав найбільшої ваги. Зрештою, на його появу напружено очікував не лише він, а й судді, і публіка. Слово надавалося світилу науки, славетному хірургові й чи не найважливішій особі в медичному середовищі, persona gratissima, що була представником усієї галузі, офіційним представником, головою і патроном.

Той, хто не був знайомий з ним особисто чи ніколи не бачив, попри все саме так і мав собі уявляти професора Добранецького. Високий мужчина в розквіті віку, дещо огрядний, зате зі шляхетним орлиним профілем і високим чолом. Кожен його рух, звучання його голосу й сповнений поваги погляд випромінювали ту впевненість у собі, що її дає лише почуття власної цінності, цінності загально визнаної й підтвердженої становищем у житті.

— До мене, як хірурга, звернулося, — почав він, — кільканадцять осіб із проханням перевірити стан їхнього здоров’я. Свого часу всі вони отримали різні серйозні травми або поважно захворіли, після чого їм зробив хірургічні операції сільський знахар на ім’я Косиба. Аускультація та обстеження за допомогою променів Рентгена засвідчили наступне…

Тут професор заходився по черзі називати прізвища свідків, яких щойно заслухали, описував їхні травми, оцінював небезпеку й проведені хірургічні втручання, а також результати лікування. Щомиті лунали латинські назви, медичні терміни, фахові визначення.

— Резюмуючи, — завершив професор, — мушу ствердити, що в усіх вище вказаних випадках операції було проведено правильно, із безсумнівно ґрунтовним знанням анатомії й урятувано хворих від смерті або ж неминучого каліцтва.

Голова суду кивнув.

— А чим, пане професоре, ви можете пояснити факт, що людина, яка не має жодної освіти, могла здійснити такі ризиковані операції з таким прекрасним результатом?

— Я й сам себе про це запитую, — відповів професор Добранецький. — Розумієте, хірургія взагалі за природою наука емпірична, яка базується на досвіді й спостереженнях тисяч поколінь. Спроби операційних втручань сягають дуже давніх доісторичних часів. Археологам відомі знахідки з епохи бронзи й навіть кам’яного віку, які дозволяють стверджувати, що вже тоді вміли складати поламані кістки, проводити ампутацію кінцівок і таке інше. Отож, я гадаю, що серед сільського населення, обізнаного з анатомією свійських тварин, можуть траплятися надзвичайно обдаровані спостерігачі, які згодом здатні допомагати людям, набуваючи практики, яка виявляється достатньою в нескладних і дрібних випадках.

— Але тут, — озвався голова, — ви, пане професоре, назвали більшість випадків складними й небезпечними травмами.

— Справді. Отож зізнаюся, що мене це здивувало. Цей знахар мусить мати не лише досвід, але й феноменальний талант…

Він задумався й додав:

— … інтуїцію… Так, хірургічну інтуїцію, яка зустрічається надзвичайно рідко. Особисто я знав колись лише одного хірурга з такою інтуїцією й такими вправними руками.

— А що таке вправні руки?

— Вправні руки? Передусім точність розрізу.

— Дякую, — відповів голова. — У сторін є запитання?

Прокурор заперечно похитав головою, але адвокат Корчинський вигукнув:

— У мене є! Скажіть, пане професоре, чи помітили ви в когось із Косибиних пацієнтів ознаки зараження?

— Ні.

— Дякую, у мене немає більше запитань.

Професор вклонився й сів у першому ряду поруч із подружжям Чинських. Тепер він уперше глянув на лаву підсудних. Побачив кремезного, змарнілого бороданя, якому на вигляд, здавалося, було під шістдесят.

«То от він який, цей знахар», — подумав Добранецький. Він уже хотів було відвернутися, коли його зупинило щось дивне в поведінці обвинувачуваного.

Антоній Косиба вдивлявся в нього напруженим і немовби непритомним поглядом.

На його вустах з’явилася незрозуміла посмішка, невпевнена й запитальна.

«Ну й химерний же чоловік», — подумки відзначив професор і відвернувся. Та за кілька хвилин знову глянув на знахаря. Вираз його схудлого обличчя не змінився, а очі просто-таки вп’ялися в професора.

Добранецький нервово крутнувся на стільці й почав придивлятися до прокурора, який саме розпочав свою промову. Обвинувач говорив досить монотонним голосом і через це, можливо, його аргументи здавалися непереконливими, а короткі, стислі речення, хоча й були логічними й обґрунтованими, проте позбавленими пристрасності.

Прокурор визнав, що люди, які керуються почуттями, можуть вважати вирок першої інстанції занадто суворим. Погоджувався, що підсудний Косиба не належить до когорти найгірших шарлатанів. Навіть визнавав, що до лікування людей його спонукали шляхетні прагнення.

— Але ми тут, — продовжував він, — не представляємо милосердя. Ми представляємо закон. І не можна забувати, що підсудний його порушував…

Професор Добранецький намагався зосередити увагу на висновках прокурора, але йому не давало спокою нестерпне враження, що він відчуває погляд цього Косиби на власній потилиці.

«Чого він хоче від мене? — дратувався професор. — Якщо таким чином висловлює вдячність за мої свідчення…»

— … поза всяким сумнівом тут існують пом’якшувальні обставини, — вів далі обвинувач. — Але не можна нехтувати фактами. Крадіжка завжди залишатиметься крадіжкою. А переховування краденого…

Ні. За таких умов неможливо було зосередитися. Очі цього чоловіка володіли якимсь магнетичним впливом. Добранецький майже розгнівано озирнувся на підсудного й здивувався: знахар сидів, похнюпивши голову. Перед ним на балюстраді лежали його великі долоні.

І раптом у професора зродилося недоречне припущення:

«Я вже бачив колись цю людину».

Запрацювала пам’ять. Професор довіряв своїй пам’яті. Вона ніколи ще його не зраджувала. І тепер, після тривалих роздумів, він дійшов висновку, що його ввела в оману якась неістотна схожість. Явно з якимсь пацієнтом, що його він лікував багато років тому… Зрештою, у професора не було часу замислюватися над цим, бо саме підвівся адвокат Корчинський, і його металічний баритон залунав, привертаючи загальну увагу:

— Ваша честь! Лише сліпа доля й непорозуміння призвели до того, що цей чоловік опинився в цій залі перед трибуналом. Не тут його місце, і не цей ареопаг здатний оцінити його вчинки. Антоній Косиба в цю мить повинен перебувати в актовому залі нашого університету, стояти перед академічним сенатом і не на вирок він має чекати, а на вручення йому диплома почесного доктора медичного факультету!

— Ні-ні, панове судді, це не політ моєї фантазії! Я не шукаю ораторських прийомів. І аж ніяк не говорю про неможливі речі. Якщо неможливо сьогодні нагородити знахаря почесним званням, то лише через те, що наше законодавство дечого недобачило. Бо до однаково відповідальних професій застосовано різні критерії. Ваша честь! Не можна погодитися, щоб людське життя довірили лікареві, якому університетська освіта не гарантує вміння й знань. Та ми не вагаючись довіряємо її інженерові, який будує машини чи мости. А звання інженера й усі пов’язані із цим права може отримати кожен, навіть якщо й не закінчив політехніки, коли продемонструє достатні для свого фаху знання й уміння. Я можу назвати тут загально відомі імена тих учених, які в польських політехніках щороку наділяють тисячі своїх слухачів знаннями, а самі при цьому не можуть похвалитися навіть атестатом про закінчення середньої школи.

На жаль, такі закони не передбачені для медиків. Якби було інакше, то стенограми нинішнього судового розгляду було б достатньо, щоб Антоній Косиба отримав звання почесного доктора. Хіба можна зібрати кращі, більш промовисті докази його знань і таланту, аніж ті, які містяться в документах, ніж слова свідків, які, власне, з’явилися не як свідки, а як речові докази, як живі підтвердження лікарських здібностей підсудного?

Вони з’явилися тут, неначе Лазарі, яким він сказав: «Устаньте!» і прийшли засвідчити, прийшли, аби вказати на свого благодійника й вигукнути: «Ось він! Ми були калічні, а він дозволив нам ходити, були недужі, а він нас зцілив, стояли над могилою, а він наказав нам жити!»

Проте пан прокурор убачає гріх і провину в тому, що Антоній Косиба, який не має диплома, насмілювався рятувати ближніх. А якби він стрибнув у воду, щоб врятувати того, хто потопає, чи мусив би він мати свідоцтво про закінчення курсів для плавців?

Я не демагог і аж ніяк не стаю тут на захист знахарства. Проте тим гостріше мушу запротестувати проти прийомчиків, що ними скористався обвинувач. Тут порівняли начебто схожі факти: перший, що Антоній Косиба — знахар, і другий, що знахарі — це шахраї, які використовують цілий арсенал трюків і фокусів, заклять, замовлянь, зняття вроків та інші нісенітниці. Перепрошую! У цьому порівнянні криється облуда, бо як нам відомо із судового процесу, обвинувачений ніколи, жодного разу не вдавався до такого блефу.

Цей-таки процес зруйнував ущент звинувачення, згідно з яким Косиба діяв з метою наживи. А якщо в його діяльності обвинувальний акт вбачає злочин, і мотив цього злочину розсіюється, немов імла, єдиним мотивом може бути лише манія. Так, ваша честь! Ця людина — маніяк! Він охоплений манією допомоги тим, хто страждає, допомоги безкоштовної й навіть більше! Бо він робив це ціною втрати власної волі, ціною тавра злочинця, ціною твердих в’язничних нар і ганебного місця на цій лаві.

Я не зупинятимусь на питанні, чи добрим лікарем був Антоній Косиба. Мене виручили свідки, виручив передусім світоч нашої хірургії, чия думка — безцінна. Я не оперуватиму легкою можливістю підкреслити, що в доктора Павлицького не було жодного, як він сам сказав, випадку, коли б до нього звернувся по рятунок пацієнт цього знахаря, натомість саме знахар врятував від каліцтва в одному, а від смерті в іншому випадку двох осіб, коли доктор Павлицький виявився безпорадним.

Я скажу про найбільшу провину Антонія Косиби, скажу про те, що обвинувач висунув на перший план; я скажу про антисанітарні умови, які панували в тій хаті, де проводилися операції. Отож, я був у цій хаті, і мушу зізнатися, пане прокуроре, що свідки, яких він викликав, дуже помірковано охарактеризували негігієнічні умови, які там панують. Вони забули додати, що у вікнах є щілини, у які віє вітер, що підлога місцями розбухла, і в ній є шпарини, звідки тягне вологою, що стеля протікає, а піч димить, що там не бракувало не лише бруду, павутини й пилюки, а були ще й таргани!.. Бачив я й знаряддя, за допомогою яких Косиба робив операції. Це старі, поламані й заіржавілі залізяки, пощерблені й криві, зв’язані дротом і мотузками. У такій хаті й такими знаряддями Косиба оперував людей!

Але на Бога… жоден із прооперованих не помер? У жодного навіть зараження не було!

Я бачу в залі кільканадцятьох визначних і досвідчених лікарів і запитую в них: це заслуга Косиби, чи його провина? Запитую в них: невже лише факт, що стільки небезпечних операцій хтось зробив у таких жахливих умовах, свідчить проти нього чи навпаки, на його користь? Що він має за це отримати: чотири в’язничні стіни, чи операційну з порцеляни й скла?

Залою прокотився гомін, а коли все вщухло, адвокат Корчинський продовжував:

— І ще одна провина лежить на цьому старому, життя якого досі не було нічим заплямоване, на людині, якій не вагаючись довіряла навіть підозрілива поліція: він вчинив крадіжку. Так. Спокусився блиском сліпучих, точних хірургічних інструментів і вкрав їх. Щоправда, спершу він намагався їх позичити, та зіштовхнувшись із категоричною відмовою, украв. Але навіщо він це зробив? Що підштовхнуло цю чесну людину до злочину? У якій ситуації і з яких причин сягнув він по чужу власність?

Бо в цій хаті саме в цю мить конала молода дівчина, її ледь розквітле юне життя тонуло в безодні смерті, а він, Антоній Косиба, знав, відчував, розумів, що без цих блискучих інструментів не зможе надати ефективну допомогу. Тож я запитую: як мав вчинити Антоній Косиба?

І адвокат палаючим поглядом подивився на присутніх.

— Як він мав вчинити?! — вигукнув він. — Як вчинив би кожен на його місці?! У мене лише одна відповідь на це: будь-хто з нас зробив би те саме, що й Антоній Косиба, будь-хто вкрав би ці інструменти!.Кожному його, сумління підказало би, що це його обов’язок, моральний обов’язок!

Він вдарив кулаком по столу і від обурення на хвилину замовк.

— У колишній Австрії, — продовжив він, — існував навіть особливий військовий орден. Його давали за дивний вчинок, за невиконання наказу, за порушення дисципліни, за бунт проти покарання. Де був один із найвищих орденів, яким нагороджували вкрай рідко, але він був найпочеснішою нагородою. Якби польські суди мали право не лише карати, а й нагороджувати, то саме такий орден, орден за порушення закону мав би прикрашати груди Антонія Косиби, коли він виходитиме із цієї зали.

Та позаяк нагороди такої, на жаль, не існує, нехай нагородою йому буде те, що кожна шляхетна людина матиме за честь потиснути цю спрацьовану й брудну руку, цю найчистішу руку на світі.

Корчинський уклонився й сів.

Професор Добранецький не без подиву помітив на його обличчі й заплющених очах вираз зворушення. Зрештою, він і сам був зворушений, як і всі присутні. Один із суддів раз по раз непомітно витирав зігнутим пальцем кутики вуст. Інший сидів, утупившись у папери.

Виправдувальний вирок здавався неминучим, тим більше, що прокурор відмовився від слова.

— Обвинуваченому надається слово, — оголосив голова.

Антоній Косиба не ворухнувся.

— Ви маєте право на останнє слово, — адвокат Корчинський штурхнув його під лікоть.

— Я… мені нічого сказати. Мені однаково…

І сів.

Якби хтось у цю мить глянув на професора Добранецького, то здивувався б. Професор раптово зблід, зробив рух, неначе хотів схопитися зі стільця й відкрив рота…

Але цього ніхто не помітив. Усі саме підводилися, бо судді подалися радитися. Щойно вони вийшли, голосні розмови наповнили залу, Корчинського оточили численні колеги, вітаючи його із блискучим захистом. Дехто вийшов у коридор, щоб викурити цигарку.

Професор Добранецький пішов з ними. Коли виймав портсигар, йому тремтіли руки. Знайшов вільну лавочку в кутку й важко впав на неї.

Так. Він його впізнав, тепер він знав напевне: знахар Антоній Косиба колись був професором Рафалом Вільчуром.

«Цей голос!»

О, він ніколи не міг забути цей голос. Адже роками вслухався в його звучання. Спершу як молодий студент медицини, пізніше як асистент, і нарешті — як лікар-початківець, під крилом великого вченого… Як же він міг не впізнати ці риси відразу! Як міг не помітити їх під цією сивуватою щетиною!

Ба! Яким же дурнем він був раніше, коли ще не бачив Антонія Косиби, коли здивовано оглядав поопераційні шрами в його пацієнтів! Не міг зрозуміти, як сільський знахар так геніально виконував такі складні маніпуляції, перед якими завагався б навіть він сам, професор Добранецький!

Він мав одразу впізнати в цьому його руку! «Який же я ідіот!»

А були й інші докази. Між пацієнтами була ця панночка, що їй оперували перелом основи черепа. Добранецького, щоправда, здивувало її прізвище: Вільчурівна, але в поспіху він і не подумав, щоб розпитати дівчину. Зрештою, прізвище було доволі поширене, у нього самого було кілька пацієнтів Вільчурів. Вік цієї Вільчурівни збігався з віком доньки професора Вільчура… Коли вона зникла разом з матір’ю з варшавського горизонту, їй було… років сім. Так, усе зрозуміло…

«Це не може бути випадковістю! Знахар Косиба… і вона…»

Професор викинув цигарку, яку він так і не закурив, і витер вологе чоло.

«Отже, він не помер, отже, не вбили!»

Він заховався тут, на кресах, у селянському вбранні й під чужим іменем, сховався разом з донькою, але чому не змінив їй прізвища? Чому батько й донька вдавали, наче вони чужі одне для одного люди?

Тепер він пригадав слова цієї панночки під час огляду:

— Стриєчко Антоній зробив для мене більше, ніж можна було сподіватися від справжнього стрийка.

Навіщо ця комедія? Ну, а її батько? Адже досить було підвестися й сказати:

— Я мав право оперувати й лікувати. Я не знахар Косиба, я професор Рафал Вільчур.

І його б негайно звільнили.

«Тоді чому він так судомно тримається цієї машкари? Він міг назвати своє справжнє ім’я ще в першій інстанції, проте волів погодитися із трирічним позбавленням волі».

Якби професор Добранецький не знав так добре свого колишнього шефа й учителя, то міг би подумати, що до приховування імені його примусив якийсь скоєний злочин. Але він і тепер би лише плечима знизав, якби хтось підказав йому таку думку.

Ні, тут криється якась глибока таємниця.

У пам’яті зринули ті дні, перші дні після зникнення професора. Невже втеча пані Беати з донькою й пошуки потому Рафала Вільчура були заздалегідь спланованою комедією? Тоді якими ж були її мотиви? Вони покинули своє багатство, становище, його славу — усе. І втекли, але з якою метою?

Логічний розум Добранецького не терпів жодного пояснення, якого не можна було би обґрунтувати якимись логічними доказами, якого не тлумачили звичайні людські наміри.

Але тепер він не мав часу розв’язувати загадки. Будь-якої миті оголосять вирок. Звичайно, це буде виправдувальний вирок, але ж може бути й засудження.

«Мій обов’язок — негайно повідомити адвоката й зажадати відновлення процесу, щоб я міг заявити, кого впізнав у знахарі Косибі».

Добранецький прикусив губу, а тоді повторив:

— Так, це мій обов’язок.

Проте він не ворухнувся. Занадто швидко набігали думки, а за ними в уяві негайно поставали наслідки.

Перш ніж прийняти рішення, слід було тверезо й ґрунтовно все впорядкувати, просіяти, укласти… Ну, і передбачити наслідки. Він не любив, не вмів діяти під впливом імпульсу.

Вийняв цигарку, зосереджено закурив. Помітив, що тютюн пересушений, що нині він викурив більше цигарок, ніж зазвичай, і що слід було би обмежитися двадцятьма штуками на день. Ці прості дії й сторонні роздуми повернули йому рівновагу, а результат був блискавичним: він пригадав собі одну деталь, надзвичайно важливу, деталь, яку досі не брав до уваги, проте яка докорінно змінювала ситуацію. Адже знахар Косиба під час розгляду справи усміхався до нього, явно усміхався!

«Він роздивлявся мене, як когось добре знайомого, кого не може пригадати. І аж ніяк не приховував того, що намагається мене впізнати! Що ж це може означати?»

А це могло свідчити лише про одне: професор Вільчур не боявся, що його викриють у личині знахаря. Професор Вільчур цього не боявся! Чому ж він тоді не припинив процес простою заявою, що він Вільчур? На це могла бути лише одна відповідь:

«Він сам не знає, хто він такий…»

Під впливом цього відкриття Добранецький схопився на ноги.

«Амнезія. Втрата пам’яті. Боже! Адже він стільки років поневірявся… Опустився до звичайного наймита… Утрата пам’яті…»

Професор Добранецький чудово знав, що слід зробити, щоб вилікувати нещасного. Досить було просто сказати йому, хто він такий, нагадати про кілька деталей, показати якусь знайому річ.

Звичайно, унаслідок цього може настати серйозний психічний шок. Та яким сильним би він не виявився, він не може бути небезпечним.

За кілька годин чи за пару днів Вільчур усе пригадає.

«І що тоді?»

І тут перед очима Добранецького чітко вималювалася черговість неминучих наслідків. Отож, передусім звістка про цю трагедію і її щасливий фінал пошириться по всій країні. Професор Вільчур повернеться до столиці. Повернеться до своєї вілли, до своїх обов’язків, до своєї позиції лідера в медичному світі. Повернеться ще більш славетним, шанованим, ще більш знаменитим, оточений німбом несправедливої кривди й приниження, німбом знахаря-чудотворця, який був геніальним хірургом без операційних зал, без почту асистентів, без інструментів…

«Він повернеться, а що тоді станеться зі мною?»

І професор Добранецький відчув у роті гіркоту. Що станеться з ним? З ним, який тяжкою працею протягом кільканадцяти років видерся на вершину, здобув першість, досяг найвищих щаблів?..

Безсумнівно, усі аплодуватимуть його відкриттю. На нього чекає ще один день тріумфу. А пізніше? Пізніше його, звичайно, усунуть на другий план, і він опиниться в затінку славетного Вільчура… Щоправда, кафедри його не позбавлять, та під тиском громадської думки доведеться відмовитися від неї добровільно. Завідування клінікою… директорський кабінет… Усі його роками напрацьовані інновації… Головування в різних товариствах і спілках…

Так, піти до зали й оголосити, що цей знахар — професор Вільчур, означає відмовитися від власних здобутків, власного становища. Це перекреслити найкращий період своєї кар’єри й добровільно зректися всього, що він так любив…

І ще одне: у біографії професора Вільчура був невеличкий епізод, про який Добранецький за стільки років не забув, бо не міг пробачити собі ганебного марнославства. Отож, він збрехав, пишучи про один випадок в університетській клініці, вказавши сміливий і влучний діагноз і приписавши цю заслугу собі. І от тепер, пригадуючи цю брехню, він почервонів.

А неправду, бодай невелику, бодай узагалі незначну, могла відкрити тільки одна людина: професор Вільчур.

Усе вийде на яв… тільки в тому випадку, якщо професор Вільчур знову все згадає…

Руки й ноги професора Добранецького були немов із криги, але в скронях шалено пульсувала кров.

«Як учинити?..»

А якщо він не скаже, то чи буде це негідним учинком? Чи те, що Вільчур залишиться в таких умовах, у яких він живе й до яких він звик, означатиме для нього трагедію?

«Адже Корчинський викликав мене за свідка цілком випадково! І я зовсім випадково, хай йому грець, погодився! Якби не це… Антоній Косиба довіку залишився б Антонієм Косибою і зовсім не почувався би цим скривдженим».

Саме так! І цим і слід керуватися. Якщо ніхто не знає, що йому завдають кривди, то кривди немає. Вільчур не усвідомлює, що був колись іншою людиною. Він уважає свою долю звичайною. Отже, немає щастя без усвідомлення, та немає й нещастя…

Дзвоник різко розлігся в коридорі.

— Прошу встати, суд іде, — долинув до вух Добранецького голос возного.

Він не рушив з місця. У залі читали вирок.

«А що буде, якщо його засудять?» — майнула в палаючому мозкові пронизлива думка.

Стиснув кулаки.

«Ні, не можуть його засудити», — переконував він себе.

За, хвилину із зали почувся гомін, стукіт стільців і якісь вигуки. Двері розчахнулися. Присутні висипали в коридор.

Із виразу облич цих людей неважко було зрозуміти, що вирок був виправдувальним. Добранецький полегшено зітхнув. Йому здавалося, що весь тягар відповідальності впав йому із серця.

Повз нього проходили, жваво жестикулюючи й голосно розмовляючи. Селяни в брунатних кожухах, лікарі, адвокати, мельник із сином, подружжя Чинських. Нарешті серед найбільшого гурту йшов знахар Косиба зі своїм адвокатом, молодим Чинським та його нареченою.

Адвокат Корчинський спинив усіх біля професора Добранецького. Він щось весело говорив, за щось дякував.

Професор намагався посміхатися, потріскав їм руки, проте очі потупив. На коротку мить, підвівши погляд, він зустрівся з очима Антонія Косиби. Зусиллям волі Добранецький опанував себе й примусив не скрикнути. Косибин погляд був неспокійним, настійливим, напівпритомним.

Нарешті всі пішли, і вкрай виснажений Добранецький упав на лавку.

Ніч була важкою. Він і на мить не заплющив очей, крутився в ліжку. Удячний Корчинський зарезервував йому щонайкращий номер у першокласному готелі. Тут було зручно й затишно. Але заснути Добранецький не міг. На світанку, утомлений безсонням, він натиснув кнопку дзвоника й наказав принести міцного чаю й коньяку.

Лише випивши майже цілу пляшку, він зміг заснути. Прокинувся пізно, з головним болем. З Варшави принесли телеграми. В одній з них його асистент із клініки нагадував про термін з’їзду в Закопаному, де професор мав головувати назавтра. Друга телеграма була від дружини, яка наполягала, аби він швидше повертався.

— Було ще кілька добродіїв, — повідомив готельний служник. — Вони питали, коли ви зможете їх прийняти.

— Нікого не прийматиму. Я погано почуваюся. Так і скажіть.

— Авжеж, пане професоре. А що відповісти адвокатові Корчинському?

— Те саме, що й усім.

Він устав лише пізно ввечері. Треба було спакувати валізки й повертатися до Варшави. Проте Добранецький не міг спромогтися на жодне зусилля. Кілька годин він безцільно тинявся містом, потому купив усі газети й повернувся до готелю. У пресі були розлогі репортажі із зали суду й мотиви виправдувального вироку.

«Отже, усе гаразд, — переконував він себе. — Я просто занадто вразливий. Треба взяти себе в руки!»

Та це рішення небагато допомогло. Щойно він заходився пакувати речі, як його знову огорнула байдужість і таке роздратування, що він знову замовив коньяк у номер. Та попри це наступну ніч провів без сну.

Рано-вранці він прийняв рішення. Вийшов, не поснідавши, сів у перше-ліпше таксі й назвав адресу Корчинського.

Господаря він застав ще в халаті.

— Доброго ранку, дорогий професоре, — вигукнув адвокат. — Я був у вас учора двічі, та мені сказали, що ви занедужали…

— Так, так… Ми можемо побалакати віч-на-віч?

— Ну звісно! — Корчинський устав і причинив двері. — У чому справа, професоре?

— Як зветься ця панна? Наречена Чинського?

— Вільчурівна.

— Марія-Йоланта?

— Напевне Марія, а друге ім’я зараз перевіримо.

Витягнув із шухляди течку з паперами. Пошукав і нарешті знайшов.

— Так. Марія-Йоланта Вільчурівна, донька Рафала й Беати, уродженої Гонтинської.

Глянув на професора. Добранецький сидів блідий, заплющивши очі.

— Адвокате, — здушено проказав він. — Мушу вам повідомити, що це… вона… його донька.

— Чия донька? — здивувався Корчинський.

— Донька Антонія Косиби.

— Не розумію, пане професоре.

— Невже Косиба про це не знав? І вона теж не здогадувалася?

Корчинський глянув на нього недовірливо.

— Пане професоре, — почав було, — це якесь непорозуміння, Косиба справді оперував цю дівчину, і вона ставиться до нього якнайсердечніше, та запевняю вас, що жодної спорідненості тут бути не може…

Добранецький хитнув головою.

— А я вас запевняю, що це батько й донька. Справжнє ім’я Антонія Косиби — Рафал Вільчур.

Він немовби викинув із себе ці слова й тепер важко дихав.

— Як це?

Професор довго мовчав.

— Так, — мовив він, неначе до себе. — Я його впізнав. Не міг помилитися й не помилився. Цей знахар — це професор Вільчур, який зник тринадцять років тому.

Він раптом підвівся.

— Де він, прошу, проведіть мене до нього.

Адвокат злякався, що професор раптово захворів на якусь нервову недугу.

— Будь ласка, сядьте, любий професоре, — лагідно сказав він. — Мені здається, що це якась помилка.

— Немає тут жодної помилки. Це професор Вільчур. Ви коли-небудь чули про знаменитого варшавського хірурга Рафала Вільчура?

— Звичайно. Адже ви, пане професоре, керуєте клінікою його імені.

— Так. Тринадцять років тому Вільчур зник. Усі гадали, що він вчинив самогубство… У його родині сталася певна трагедія. Труп не знайшли… Я був його асистентом, правою рукою. Очолив після нього кафедру, став завідувачем клініки… Так… Це він.

— Неймовірно! — уже з більшим переконанням мовив Корчинський. — Але ви помиляєтеся, професоре. Звідси випливає, що він протягом тринадцяти років ховався під чужим ім’ям. Навіщо?

— Амнезія. Утрата пам’яті.

— Мабуть… неймовірно. Тринадцять років?

— Напевне.

— Пробачте, пане професоре. Власне, почувши це з ваших вуст, я не повинен мати жодних сумнівів. Та чи можливе таке з точки зору науки?

— Цілком. Ретроградна амнезія. Медицина знає чимало таких випадків. Регресивна втрата пам’яті… Людина забуває усе своє попереднє життя. Після війни було відзначено сотні таких випадків.

— Це наслідок психічного потрясіння?

— Причина не така вже й важлива. Амнезія зазвичай настає після більш чи менш тривалої втрати свідомості.

— І це невиліковне?

— Буває, що й так. Та переважно… Проте не гаймо часу. Де він?

— Косиба? Виїхав разом із Чинськими. Вони його забрали. Але це справді сенсація! І ви абсолютно впевнені, пане професоре?

— Абсолютно!

— Хай йому грець! Якби ж то я знав це під час розгляду! Я би просто вразив цим прокурора й суддів! Уявляєте собі такий ефект?!

Проте Добранецького не цікавив цей бік справи.

— Я лише пізніше це зрозумів, — ухильно мовив він. — А тепер… Ви можете дати мені адресу цих Чинських?

— Залюбки. Ви збираєтеся туди поїхати?

— Звичайно.

— І маєте надію вилікувати Косибу, чи то пак Вільчура?

— Тут не треба жодного лікування. Просто досить пригадати йому, хто він такий. Якщо це не допоможе… тоді нічого не вдієш.

— Це ж треба! Та щось він таки мусить пам’ятати, якщо не забув, як лікувати?

— Так. Тому я сподіваюся на краще, — відповів, підводячись, Добранецький.

Розділ XX

Потяг, відсапуючись, зупинився на маленькій станції. Був ясний, сонячний ранок. Дахи будинків укривав товстий шар снігу, гілки дерев згиналися під його вагою. Широкий краєвид, що відкривався з перону, здавався чимсь святковим у свій білизні й сліпучості, усе неначе усміхалося й вабило своєю пухнастою, лагідною тишею.

Професор Добранецький стояв, вдивляючись у білу далечінь. Він так давно не був на селі. Цей пейзаж першої миті здався йому чимсь штучним, якоюсь зумисне реалістичною декорацією, претензійною й досконалою настільки, що це видавалося неправдоподібним. Минуло кілька хвилин, перш ніж у пам’яті зринули давні почуття, давнє знайомство із цим щойно відкритим світом, старі знайомства…

Адже він народився на селі, там провів дитинство і юність.

«Теж амнезія, — думав він. — Людина, що живе міським життям, забуває про цей світ. Потрапляє у хворобливий ритм кар’єри, роботи, гонитви… І просто не знає про існування цієї тиші, погідності… цієї іншої землі, де правда так щиро промовляє до людини не з радіорепродуктора, не з чорних літер газет… Так, усе це забувається…»

Почув за собою рипіння снігу й голос:

— А ви, пане, певне, до Радолишок?

— Ні, до Людвикова. Чи можна тут знайти якісь сани?

— Чом би й ні? Можна. Якщо накажете, то я побіжу до Павляка, а він миттю запряже.

— Будь ласка.

Оте «миттю» тривало чи не годину. Поїздка до Людвикова неторованою дорогою — іще півгодини. Коли сани нарешті спинилися біля палацу, був уже полудень. Почувши гавкіт собак, у дверях показалася Михалеся і, затуливши очі від сонця долонею, придивлялася до незнайомця.

— Ви, певне, у справах на фабрику? — запитала вона.

— Ні. Я хотів би побачитися з паном Чинським.

— Тоді прошу досередини. Але нікого немає вдома.

— Нічого. Власне, мені потрібно побачитися з нареченою пана Чинського, панною Вільчурівною.

— Її теж немає.

— Немає?

— Так! Усі поїхали до Радолишок.

Професор Добранецький завагався.

— А повернуться швидко?

— Невідомо, пане. Вони поїхали, аби в костьолі оголосили про вінчання. Ну, то вже їх ксьондз не відпустить, на обід запросить.

— Так? Це погано. А можете сказати… Адвокат Корчинський у Вільні повідомив, що пан і пані Чинські забрали до себе такого собі Антонія Косибу, знахаря?

— Аякже, справді забрали. Але він не захотів тут залишатися.

— Не розумію…

— Ну, не хотів. Такий гарний будиночок йому тут приготували, отам, за садом. А він не захотів.

— То де ж він?

— Та де ж йому бути? До млина поїхав, до Прокопа Мельника. Казав, що там йому буде найкраще. Дивак та й годі. Але я тут балакаю на морозі, хоч нині він і попустив, а вас досередини не запрошую. Будьте ласкаві…

Добранецький замислився.

— Ні, спасибі, пані. Мушу їхати до Радолишок. У мене обмаль часу, і чекати я не можу.

— Як скажете. А якщо пана Чинського хочете побачити, то заїдьте на плебанію.

— Гаразд. Спасибі вам.

Візник цьвохнув коня, професор щільно закутав ноги баранячою шкурою, і сани рушили.

Видко, того дня його переслідувала невдача. Приїхавши на плебанію, професор дізнався, що тут лише старі пан і пані Чинські, з якими, власне, він не мав жодних справ, їхній кучер повідомив професорові, що пан Лешек із нареченою поїхали на кладовище, де поховано її матір, а дорогою мали завернути до млина, щоб побачитися зі знахарем.

— Знайдете їх там чи там, — закінчив кучер і, звертаючись до візника, запитав: «А ти, Павляку, знаєш людвиковські сорокаті коні?»

— А чого ні?

— Ну, то пильнуй. Молодий панич сорокатими поїхав. Як угледиш їх, то й панич там.

— Та звісно, — кивнув головою візник і вйокнув на коника.

До радолиського кладовища вели дві дороги. Ближча, якою завжди рухалися похорони, вела біля Трьох Грушок. А наддавши із версту, можна було проїхати коло млина Прокопа Мельника. Саме цю дорогу й обрав Лешек не лише тому, що вона вже була добре вторована, але й щоб при нагоді перевідати знахаря.

У глибині душі Лешек був на нього трохи ображений. Не міг зрозуміти, чому Косиба не прийняв запропонованої йому гостини в Людвикові, чому не забажав оселитися в будиночку за садом, що його вони з Марисею так дбайливо відремонтували. Зрештою, він знав, як Марися любить свого «стриєчка Антонія», і як їй хотілося, аби він був біля неї. Для обох знахарева відмова виявилася прикрою несподіванкою.

Отож тепер, після оголошення в костьолі, вони вирішили прохати його ще раз. Щоправда, Марися, знаючи вдачу стриєчка, ледве й сподівалася. Та Лешек, наполегливий від природи, переконував її, що зуміє ублагати його переїхати.

Знахаря вони застали біля млина з мішком борошна на спині. Саме ладували сани, які в тих краях називали «розвальнями».

Він без тіні посмішки привітав наречених, обтрусив руки й запросив Лешека з Марисею до своєї прибудови.

— Нині не зимно, — сказав він. — Але зараз я самовар нагрію, гарячий чай не зашкодить.

— Із задоволенням, — вигукнув Лешек. — Ми у вас як удома… Наче в себе.

— Спасибі за ласку.

— Ласки тут нашої справді багато, бо ви погордували нашою гостинністю в Людвикові, а ми вашу приймаємо.

Знахар не відповів. Витягнув із-за печі старий чобіт, натягнув халяву на трубу самовара й заходився роздмухувати пригасле вугілля, аж знизу летіли попіл та іскри.

— Ви, пане Антонію, — озвався знову Лешек, — справді нас образили. Адже й в околицях Людвикова не бракує хворих, кому потрібна ваша допомога. А ми повинні за вами сумувати?

Косиба мляво посміхнувся.

— Жартуєте, пане! Нащо я вам здався…

— І вам не соромно, — удав обурення Лешек. — Я вже не кажу про себе, але ви не переконаєте мене, що Марися до вас не прив’язана!

— Господь її за це винагородить!

— Ну, то як?

— Ну, так, що прив’язаність прив’язаністю, а життя життям. Нове життя — нові прив’язаності.

— Дуже гарно! — вигукнув Лешек. — Бачиш, Марисю! Пан Антоній показує нам, що вже від нас утомився, що він тепер до інших людей прив’язаний.

— Стриєчку Антонію, — Марися взяла його під руку, — я так вас прошу, так дуже прошу…

Знахар простягнув руку й погладив її по плечі.

— Голубочко ти моя кохана… Я для тебе все зроблю, та не для вас я, не для вас. Старий я й невеселий. Уже самим своїм виглядом псуватиму вам щастя. Не треба, ні. Не треба. От, як захочете мене часом побачити, то заїдьте сюди, до млина і… Не треба більше про це.

Він відвернувся до самовара, який почав уже висвистувати.

Лешек розвів руками.

— Що ж, шкода. Бо я собі вже запланував, що на «новосілля», у той день, коли ви переїдете до Людвикова, я подарую вам комплект хірургічних інструментів…

Він чекав на відповідь, проте знахар вдав, що не чує спокусливої пропозиції. Узяв з полиці склянки, глянув крізь них на світло й заходився наливати чай.

Коли вже сиділи за столом, Марися сказала:

— Сьогодні ксьондз оголосив про наше вінчання. За місяць одружуємося.

— Але на весілля ви мусите приїхати! — вигукнув Лешек.

— Обійдеться там і без мене. Не підходящий я для цього панства, що там буде. А я й звідси вас так само щиро привітаю, як і зблизька.

— Ви не хочете стати свідком нашої радості, нашого свята?

— Стриєчку Антонію!

— Чому ж ні, — кивнув головою знахар. — До костьола прийду, а свідком… Адже я від початку свідок усіх ваших негараздів і радощів. Слава Богу, що все добре закінчується.

— Пане Антонію, — заперечив Лешек, — усе лише починається. Це лише початок нашого великого щастя, яке ми здобули, подолавши стільки перешкод, ціною стількох сліз, печалей і розпачу… Аж дивно стає, як подумаєш, скільки довелося настраждатися…

— Тим краще для вас, — серйозно мовив знахар.

— Чому тим краще?

— Бо щастя доти триває, доки людина в стані його оцінити. А для людини вартісне лише те, що тяжко здобулося.

Замислилися всі троє. Молоді — над щасливим спільним майбутнім, Антоній Косиба — над своєю самотністю, у якій жити йому довіку. Він і сам чимало пережив, багато настраждався, а нічого так і не здобув. Він погрішив би проти власного серця, якби пошкодував про те, що частинку щастя, якого прагнув для себе, віддав їм, докинув, мов убогу лепту до їхнього великого скарбу… Ні, він не шкодував, та важко йому було на душі, як буває тяжко кожному, хто нічого більше не сподівається, нічого не жде, нічого не прагне…

У двері постукали. Це кучер увійшов з коробкою.

— Боюся, паничу, що квіти померзнуть. Задовго для них на морозі…

— Гаразд. Нехай постоять тут, — відповів Лешек. — Хоча нам однаково скоро їхати.

— Куди це ви із квітами? — зацікавився знахар.

— Поїдемо на кладовище, на могилу Марисиної матері. Хочемо з нею поділитися нашою радістю й попросити благословення, — повагом відповів Лешек.

— Твоєї матері, голубко?

— Так.

— Це добре… Дуже добре… Колись ти згадувала, що вона тут, на радолиському цвинтарі спочиває. Так, так… Коли ти, голубко, у цій хаті між життям і смертю була, хотів і я піти на її могилку, помолитися за твоє одужання… Адже заступництво матері не лише для людей, а й для Бога найбільшу має вагу… Тяжкий то був час… Та не знав я, де її могилка.

Він спохмурнів, потер чоло і встав. З кутка в ніші приніс великий сніп безсмертників.

— Ось, візьміть. Завезіть. Ці квіти не змерзнуть і не зів’януть. Це квіти мертвих. Покладіть там від мене.

Марися зі сльозами на очах обняла його.

— Коханий стриєчку…

— А може, і ви, пане Антонію, поїхали би з нами. Самі поклали ці квіти? — запропонував Лешек.

Знахар глянув на Марисю, подумав, і кивнув головою.

— Гаразд, поїду з вами. Звідси до кладовища недалеко, то як знатиму, де ця могилка, піду часом бур’яни повириваю, квіти покладу…

Антоній Косиба розумів, яку прикрість справляє Марисі, не бажаючи прийняти гостинності в Людвикові, і прагнув довести, що все близьке їй, завжди буде таким і для нього.

За чверть години всі троє сиділи в санях. Коні рушили дрібного риссю, і вже за хвилину опинилися на повороті, звідки мов на долоні було видно капличку й пагорб, на якому знаходився так званий Новий Цвинтар. Новою, власне, була хіба що ця назва, про що свідчили напівзруйновані парканчики, похилені хрести й облуплені стіни каплички святого Станіслава Костки, на яких де-не-де видніла червона цегла.

Старе кладовище, розташоване за костьолом майже посеред містечка, уже років тридцять, як було настільки переповнене, що на ньому не залишилося жодного вільного метра. Натомість тут, на колишньому пустирищі, а нині густо порослому деревами пагорбі вздовж доріжок ховали покійників з Радолишок та околиць. Між доріжками видніло багато вільного місця, де не було дерев та могил. Певне, дерева теж не хотіли рости на піску.

Дорога йшла повз кладовище, і сани зупинилися біля воріт. Звідти треба було брести по білому снігу, який місцями сягав до колін. Насипало його тут немало. Зате, щойно проминули верхів’я пагорба, як іти стало легко. Тільки біля могилок утворилися невеликі замети.

Марися зупинилася біля могили своєї матері, стала навколішки й молилася. Лешек зробив те саме. Знахар зняв шапку й мовчки зупинився за ними.

То була звичайна сільська могилка з невеличким почорнілим хрестом між сухими віночками, наполовину засипана снігом. Марися й Лешек помолилися, Лешек вийняв з коробки квіти, Марися почала змітати сніг із хреста. І тоді показалася бляшана табличка з написом…

Антоній глянув на неї й прочитав:

«Світлої пам’яті Беата, уроджена Гонтинська…»

Ступив крок уперед і простягнув руки…

— Що з вами, що таке? — вигукнув перелякано Лешек.

— Стриєчку!

— Боже! — зойкнув знахар. У його мозкові з неймовірною чіткістю ожило все. Він увесь тремтів, а з горла вирвався глухий нелюдський стогін. Сили зовсім покинули його, і він упав би на землю, якби Лешек і Марися не підхопили його попід руки.

— Що з тобою, стриєчку, що з тобою? — шепотіла перелякана Марися.

— Маріоле, донечко моя… донечко, — ледь вимовив він тремтячим голосом і вибухнув риданням.

Вони не змогли втримати цей безвладний тягар і обережно опустили його на землю. Знахареві слова сповнили їх здивуванням, особливо Марисю, бо він назвав її іменем, яким колись, та ще й дуже рідко, у хвилини ніжності, кликала її мати. Та не було часу на розпитування. З Антонієм Косибою вочевидь стався нервовий напад. Зігнувшись навколішках у снігу, закривши долонями обличчя, він не переставав ридати.

— Треба перенести його до саней, — вирішив Лешек, — я побіжу по кучера, бо самі не дамо ради.

Він уже хотів було йти, коли угледів на доріжці професора Добранецького. Його несподівана поява в такому місці здивувала Лешека, але й утішила.

— Вітаю, професоре, — озвався Лешек. — У нього нервовий напад. Що робити?

Але Добранецький стояв непорушно, вдивляючись у табличку на хресті.

— Треба перенести його до саней, — мовила Марися.

Добранецький хитнув заперечно головою.

— Ні, пані, дозвольте виплакатися вашому батькові.

І, побачивши її широко розплющені від подиву очі, додав:

— Це ваш батько, пані, професор Рафал Вільчур… Слава Богу, до нього повернулася пам’ять… Ходімо, відійдімо далі… Йому треба поплакати.

Зупинилися неподалік, і Добранецький коротко розповів їм усе.

Тим часом сльози принесли знахареві полегшення. Він важко підвівся із землі, проте не відійшов. Марися підбігла до нього й притулилася обличчям йому до плеча. Не бачила нічого, бо сльози заливали їй очі, але чула його тихий голос:

— Даруй їй, Господи, Царство Твоє Небесне, і сотвори їй вічную пам’ять…

Заходило сонце, червінню й золотом яріло небо на видноколі, на сніг лягали синюваті тіні, перший несміливий доторк ранніх зимових сутінків.

Примітки

1

Хто швидко дає, той дає двічі (лат.).

(обратно)

2

Спасибі, любий (англ.).

(обратно)

3

Шляхетність зобов’язує (франц.).

(обратно)

4

Також (лат.).

(обратно)

5

Учися, хлопче (лат.).

(обратно)

6

Прокляття! (франц.).

(обратно)

7

Волока — ділянка землі, що дорівнювала приблизно 16,8 га (прим. пер.).

(обратно)

8

Креси — польська назва територій сучасної Західної України, Білорусі та Литви, що колись входили до складу Польщі; «східна окраїна» (прим. пер.).

(обратно)

9

Вміння формулювати влучні відповіді (франц.).

(обратно)

Оглавление

Тадеуш Доленга-Мостович ЗНАХАР

Розділ I

Розділ II

Розділ III

Розділ IV

Розділ V

Розділ VI

Розділ VII

Розділ VIII

Розділ IX

Розділ X

Розділ XI

Розділ XII

Розділ XIII

Розділ XIV

Розділ XV

Розділ XVI

Розділ XVII

Розділ XVIII

Розділ XIX

Розділ XX Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg