«Сонячний промінь»

29

30

31

32

33

34

35

36 37

38

Сонце стояло насеред неба і пекло добре,- як тільки може воно пекти в наших степах на межі між весною й літом. Навкруги не було ні деревця - рівний голий степ. Ще не покошена трава степова та буйні жита та пшениці блищали ясними кольорами під золотим сонячним дощем, брали очі. Але той, хто їхав оце тепер добре накоченим шляхом, не міг нічого того бачити. Густа хмара cipoгo в'їдливого пилу закривала від його все, лізла йому в вічі, у ніс, у вуха. Хоч буду в фаетоні піднято було - а може, й саме через це - подорожній ледве міг дихати.

- Чи скоро доїдемо? - спитався він нарешті у візника.

- А ось уже скоро! - відмовив кучер і махнув батогом на коні.

Коні побігли швидше, а подорожній почав дожидатися того «скоро». Захилившись у куточок, силкувався хоч мало небагато заберегти від пилу очі та ніс. А сам думав тим часом: «Ну, марою приїду до панів!»