«Ялинка»

Настав святий вечiр.

В Якимовiй хатi кипiла робота. В печi трiщав вогонь та сичав борщ. Олена, мати Василькова, крутила голубцi на вечерю. Василько сидiв долi та м'яв мак до кутi. Васильковi було лiт дванадцять. Вiн був найстарший у сiм'ї. Василько м'яв мак i все поглядав то на двох сестричок, що гралися з котом, то на батька, що сидiв на полу,схиливши голову.

"Чого батько журяться? - думав вiн.- Чи того, що нездужають, чи того, що нема грошей викупити вiд шевця маминi чоботи?"

Рипнули дверi. В хату увiйшов якийсь чоловiк.

- Добридень вам,- удався вiн до Якима.- Чи не продали б ви, чоловiче, тiєї ялинки, що росте у вашiм садочку? Пани послали мене знайти дiтям ялинку на святий вечiр; я вже другий день шукаю i не можу знайти гарної…

Яким помовчав.

- А що б ви дали? - спитав вiн перегодом.

- Та вже не будемо торгуватись… Кажiть цiну…

- Три карбованцi дасте,- вiдповiв Яким.

- Тату, - обiзвався Василько тремтячим голосом,- таж то моя ялинка, ви її подарували менi ще тодi, як мене похвалив учитель.

На блакитнi очi в бiлявого Василька набiгли сльози. Йому жаль стало зеленої стрункої ялинки, що одна звеселяла зимою садок. Батько глянув на сина. Василько замовк, прочитавши в тому поглядi невимовний смуток.

- Добре, я дам три карбованцi,- обiзвався чоловiк,- але мусите приставити ялинку сьогоднi, бо пани ще хотять прибрати її на вечiр.

- А як її приставити, коли я слабий, а хлопець малий ще,- сказав Яким.

Чоловiк глянув на Василька.

- Не так-то вже й малий ваш хлопець… Та й недалечко їхати - годину… Завидна завезе, завидна й поверне…

Яким подумав i махнув рукою.

- Якось воно буде… мiстечко не за горами.

Чоловiк дав завдаток, розказав, куди завезти ялинку, i пiшов.

Яким трохи повеселiшав: за три карбованцi можна було викупити вiд шевця жiнчинi чоботи. Хвалити бога, Олена не ходитиме на свята в подраних чоботях.

Вiн одягся, узяв сокиру й подався в садок. За батьком побiг i Василько.