Михайло Михайлович Коцюбинський Ялинка
I
Настав святий вечiр.
В Якимовiй хатi кипiла робота. В печi трiщав вогонь та сичав борщ. Олена, мати Василькова, крутила голубцi на вечерю. Василько сидiв долi та м'яв мак до кутi. Васильковi було лiт дванадцять. Вiн був найстарший у сiм'ї. Василько м'яв мак i все поглядав то на двох сестричок, що гралися з котом, то на батька, що сидiв на полу,схиливши голову.
"Чого батько журяться? - думав вiн.- Чи того, що нездужають, чи того, що нема грошей викупити вiд шевця маминi чоботи?"
Рипнули дверi. В хату увiйшов якийсь чоловiк.
- Добридень вам,- удався вiн до Якима.- Чи не продали б ви, чоловiче, тiєї ялинки, що росте у вашiм садочку? Пани послали мене знайти дiтям ялинку на святий вечiр; я вже другий день шукаю i не можу знайти гарної…
Яким помовчав.
- А що б ви дали? - спитав вiн перегодом.
- Та вже не будемо торгуватись… Кажiть цiну…
- Три карбованцi дасте,- вiдповiв Яким.
- Тату, - обiзвався Василько тремтячим голосом,- таж то моя ялинка, ви її подарували менi ще тодi, як мене похвалив учитель.
На блакитнi очi в бiлявого Василька набiгли сльози. Йому жаль стало зеленої стрункої ялинки, що одна звеселяла зимою садок. Батько глянув на сина. Василько замовк, прочитавши в тому поглядi невимовний смуток.
- Добре, я дам три карбованцi,- обiзвався чоловiк,- але мусите приставити ялинку сьогоднi, бо пани ще хотять прибрати її на вечiр.
- А як її приставити, коли я слабий, а хлопець малий ще,- сказав Яким.
Чоловiк глянув на Василька.
- Не так-то вже й малий ваш хлопець… Та й недалечко їхати - годину… Завидна завезе, завидна й поверне…
Яким подумав i махнув рукою.
- Якось воно буде… мiстечко не за горами.
Чоловiк дав завдаток, розказав, куди завезти ялинку, i пiшов.
Яким трохи повеселiшав: за три карбованцi можна було викупити вiд шевця жiнчинi чоботи. Хвалити бога, Олена не ходитиме на свята в подраних чоботях.
Вiн одягся, узяв сокиру й подався в садок. За батьком побiг i Василько.
В садку лежав глибокий снiг. Якимовi ноги, узутi в здоровi чоботи, глибоко поринали в снiг i лишали за собою цiлу низку ямок. Василько то стрибав у тi ямки, то розгортав ногами бiлий пухкий снiг. Чорнi, голi дерева стояли в садку, настовбурчившись замерзлими гiлочками, i, наче мертвi, не ворушилися од вiтру. Пiд деревами, на бiлому, як цукор, снiгу, сiткою лягла тiнь. Аж ось здалеку зеленою глицею заманячила ялинка. Василько з батьком пiдiйшли до ялинки.
Їм обом жаль стало молодого деревця. Струнке, зелене, веселе, воно маяло гiлочками, наче радiло гостям… Яким пiдiйшов ближче, замахнувся сокирою i вдарив по стовбуровi. Ялинка затремтiла вiд низу до вершечка, наче злякалася несподiваного лиха, i кiлька зелених глиць упало на снiг. Яким рубав, а ялинка тремтiла, як у пропасницi. Васильковi здавалось, що вона от-от застогне. Аж ось деревце похилилося, хруснуло i, пiдтяте, впало на снiг… Василько мало не плакав з жалю. Вiн бачив, як батько взяв ялинку за стовбур, закинув на плечi i понiс. Вершечок з ялинки волiкся за батьком i лишав на снiгу довгу, мов стежечка, смужку. Василько глянув на свiжий пеньок, i двi сльозини скотились йому по щiчках. Вiн не мiг бачити того пенька, того мiсця, де за хвилинку перед цим стояла його ялинка, i почав нагортати снiгу на пеньок. Незабаром з-пiд купи снiгу не стало видко пенька.
- Васильку, го-ов! а йди сюди! - гукнув з подвiр'я батько. Василько побiг до батька.
- Лагодь, сину, сани, вiдвезеш ялинку. Та хапайся, сину, бо вже ген-ген з полудня, а треба вернутись завидна… Коли б ще снiгу не було,- казав Яким, удивляючись у край неба,- наче хмара насувається. Не гайся, Васильку, не гайся, бо нерано…
На стареньких санях лежала вже ялинка. Василько почав лагодитись у дорогу. Вiн запрiг коней, удяг кожушину i виїхав з двору.
II
Повiвав холодний вiтрець. З краю неба насувались бiлi, наче молочйi, хмари. Разно бiгли мишастi коненята. Дорога була слизька, i сани йшли в затоки. На обидва боки вiд дороги, скiльки скинеш оком, розстелилось поле, вкрите снiгом, мов бiлою скатеркою. Твердий синявий снiг грав на сонцi самоцвiтами. Чорне вороння сiдало громадами на снiг i знов здiймалося з мiсця. Вiтер дужчав. Насунули снiговi хмари i оповили небо. Сонце сховалось за хмари. Посипав снiжок. Василько вйокнув на конi, i вони побiгли пiдтюпцем, наближаючись до лiсу, що чорною стiною стояв перед ними. До лiсу якраз половина дороги. Ще пiвгодини треба було їхати лiсом. Василько в'їхав у лiс. Здоровi кострубатi дуби грiзно стояли в снiгових заметах; їм було байдуже, що бурхав холодний вiтер, iшов снiг… Мокрий снiг бив у лице Васильковi, залiплював очi, налазив за комiр… Мишастi конi зовсiм побiлiли, облiпленi снiгом. Василько загорнув руки в рукава, насунув на очi шапку й схилив голову, щоб хоч трохи захиститись од холодного вiтру та снiгу. Вiн i не постерiг, що конi звернули з дороги i побiгли праворуч. Враз - сани пiшли в затоки i вдарились у горбик. Трiсь! Щось трiснуло в санях, i Василько дав сторчака в снiг. Конi стали. Василько пiдвiвся, обтрiпуючись з снiгу, пiдбiг до саней. Старi, трухлявi копили зламались, васаг лежав нарiзно вiд санок. Василько обiйшов навкруги саней, оглянув їх i мало не заплакав. Запобiгти лиховi не можна було. "Пiдожду, може, хто над'їде та дасть менi яку раду",- подумав вiн, поглядаючи на дорогу, яку раз у раз замiтав снiг. Але в лiсi було пусто. Тiльки вiтер гучав межи деревами та сипав снiг, закриваючи бiлою сiткою далечiнь… Василько ступнув кiлька ступнiв наперед i став, широко розкривши очi з переляку та несподiванки. Перед ним з'явивсь ярок, якого не повинно бути на його дорозi. Василько постерiг, що збився з дороги. Що тут робити? Хiба лишити сани з ялинкою в лiсi, а самому вертатися з кiньми додому? Василько випрiг конi, сiв верхи i поїхав назад по дорозi.
В лiсi посутенiло. Настав вечiр. Василько їхав лiсом, конi глибоко поринали в снiг i ледве-ледве переступали з ноги на ногу. Василько незабаром помiтив, що вiн їде не дорогою, а так, лiсом, навмання. Вiн став. "Треба конче знайти дорогу,подумав Василько.- Вернусь назад до саней i звiдти поїду навпростець дорогою". Вiн повернув конi i поїхав назад. Довго їхав Василько проти вiтру та снiгу, а саней не було. "Я десь узяв дуже соб, а треба трохи цабе",- подумав вiн i повернув улiворуч.
В лiсi зовсiм затемнiло. На землi i в повiтрi бiлiв снiг та манячили цупкi, замерзлi стовбури дерев, закурених снiгом.
Василько їхав, а саней не було. Конi, брьохаючись по заметах та по кучугурах, потомились i стали. Василько заблудивсь. Йому було голодно й страшно. Вiн заплакав. Навкруги вила хуртовина, бурхав холодний вiтер та крутив снiгом, а Васильковi згадалась тепла, ясна батькова хата. Весело горить в хатi каганець. На столi стоїть кутя. Батько та двi сестрички сидять за столом, мати подає вечерю. Всi такi весели, гомонять, радiють святечку. Хлопцi та дiвчата приносять вечерю, поздоровляють з празником, питають про Василька… А може, не радiсть, не щастя гостює в хатi. Може, мати плачуть, що нема з ними Василька; може, батько журяться та сумнi-сумнi сидять край столу i не їдять вечерi. Ох, коли б хоч виїхати з сього мертвого лiсу, побачити дорогу, хату… Василько торкнув коней; конi знялися з мiсця i нешвидко побрели по глибокому снiгу… Але що се? Василько виразно побачив свою хату. Йому видалось, що в маленьких вiкнах блимнув вогонь. Василько зрадiв i повернув до хати. То був кущ, обсипаний снiгом, i здалека видавсь хатою. Василько й руки опустив. Що тут чинити? Вiн глянув навкруги: здоровi дуби стояли в лiсi, мов страховища, i звiдусюди простягали до нього цупкi чорнi гiлки. Васильковi здалося, що то мерцi, закутанi бiлим покривалом, простягають до його свої руки. Йому стало страшно. Враз - щось зiрвало Васильковi шапку з голови, холодний снiг посипавсь йому на голову… То гiллячка зачепила шапку та збила її в снiг. Тiльки Василько наважився злiзти з коня по шапку, як десь далеко почулось: а-у-у-у! - i луною покотилося в лiсi. А-у-у-у! - вiдгукнулося з другого боку i довго не вгавало. Василько похолов з остра-. ху. Волосся полiзло догори, серце перестало стукати в грудях. Думка про вовкiв промайнула у його в головi. Вiн в нестямцi затяв коней i зник помiж деревами.
Василько виїхав на узлiсся. За лiсом було поле. На полi, край лiсу, стояв хрест. Василько побачив хрест i зрадiв. "Адже я на дорозi… Се дорога до села, де живе мiй дядько… недалеко до села…" Василько виїхав на дорогу… Але що се за вогники блимають пiд лiсом?.. Що се чорне ворушиться на снiгу?.. Враз конi жахнулись i сiпнули вбiк. "Вовки",- подумав Василько. Вiн щосили затяв конi i вхопився за гриву… Переляканий, без шапки, запорошений снiгом, мчався Василько по дорозi назустрiч холодному вiтровi. За ним навздогiн бiгли два вовки, вигинаючи сiрi хребти… А хуртовина вила, крутила снiгом та замiтала їх слiди.
III
Вирядивши Василька, Яким легенько зiтхнув; вiн продав ялинку за добрi грошi, а грошей було притьмом треба: треба було i чобiт жiнцi, треба було i на Новий рiк дещо купити… Якимовi трохи жаль стало Василька, що так любив тую ялинку. Та що вдiєш, коли бiда: нi в вiщо вдягнутися, нiчого й кусати…
Олена поралась коло печi, хапаючись, щоб устигти на пору з вечерею.
Нiхто не постерiг, що надворi iшов снiг.
Аж дiвчатка, бавлячися пiд вiкном, радiсно скрикнули:
- Снiжок! Снiжок! Пустiть нас, мамо, надвiр! Олена та Яким разом глянули в вiкно.
- Ой лишенько! Як той бiдний Василько приб'ється додому в таку негоду! - скрикнула Олена.
Яким вийшов надвiр. Небо заволоклося снiговими хмарами, рвачкий вiтер забивав дух. Яким стривожився. "Коли б ще яка бiда не лучилась хлопцевi",- подумав вiн.
- Ну, що? - спитала Олена, як вiн увiйпїов до хати.
- Завiрюха… та, може, ущухне… повинен би Василько над'їхати.
А хуртовина не вщухала. Олена раз у раз заглядала в вiкно, вибiгала надвiр i все зiтхала та бiдкалася.
Вже смеркалося, а Василька не було.
Олена плакала. I нащо було посилати дитину проти ночi! Наче без тих трьох карбованцiв i не обiйшлось би? Що з тих грошей, коли через їх можна позбутись найстаршої дитини? Олена мучилась i уявляла собi, як Василько збився з дороги, як напали на його вовки, як вони розривають по шматочку її любу дитину… Серце її обливалося кров'ю, сльози заливали очi. Яким мовчав, але тривоживсь не менш од Олени. Вiн щохвилини виходив надвiр, вдивлявсь у темряву, прислухавсь, як виє хуртовина, надаремне сподiваючись побачити Василька, почути його голос…
Люди давно вже вечеряли, а в Якимовiй хатi й забули, який сьогоднi день. Дiвчатка поснули, дожидаючи вечерi; старi сумували, їжа не йшла їм на думку. Хлопець сусiдин принiс вечерю. "Просили вас на вечерю батько й мати, i я вас прошу. Будьте здоровi з святим вечором!"-проказав вiн дзвiнким голосом, подаючи мисчину в хустцi. "А де ж Василько?" - поспитав вiн перегодом. Олена заголосила. Господи! Всi люди радiють, весело, як бог приказав, зустрiчають велике свято. Тiльки її побила лиха година, вiдiрвала вiд неї любе дитя й кинула його в хуртовину на поталу вовкам-сiроманцям. Усю нiч сум лiтав по хатi, шарпав за серце бiдних людей та не давав їм спати…
IV
Вранцi виплило ясне сонечко на погiдне небо оглянути, що зробила нiч з землею. Вiтер стих, i чистий свiжий снiг срiблом сяв пiд блакитним наметом неба. Земля наче вбралась на рiздво у бiлу сорочку.
Скоро розвиднiлось. Яким пiшов до сусiда прохати коней. Вiн мав їхати шукати Василька. _Олена намоглася їхати з ним.
Весело рипiли сани по снiгу, весело бiгли конi, хоч дорога була трохи забита. Та невесело було на серцi в Якима та в Олени. Вони роздивлялись на всi боки, боячись побачити який слiд Василька. Але всюди було рiвно, бiло; снiг блищав, аж очi болiли глянути на його. Вони в'їхали в лiс. Олена пильно дивилась межи дерева; їй все здавалося, що вона бачить то сани, то свитку Василькову, то кiнськi ноги…
- Коли б хоч їхав хто,- обiзвався Яким,- розпитали б, чи не бачив чого в лiсi.
Зустрiли якогось жидка однiєю конячкою. Яким розповiв йому своє горе та почав розпитувать.
- _ Я бачив зламанi сани, а на них ялинку,- сказав той.- Подайтесь лiсом управоруч.
- Ой, нема вже мого Василька, нема моєї дитини! - заголосила Олена. Той крик серця болiсною луною розлiгся в Якимовому серцi.
Ще здалеку заманячили на дорозi поламанi сани, зазеленiла присипана снiгом ялинка. Яким пiд'їхав до саней. Олена перша зiскочила i почала припадати до саней та тужити на ввесь лiс. Яким стояв, сумно схиливши голову. "Так,- думав вiн,- Василька з'їли вовки…" Враз щось пiд'їхало. Яким озирнувсь i не хотiв вiрити своїм очам. Перед ним стояли його конi, а на санях сидiв Петро, братiв наймит.
- Ти звiдки взявся тут? - скрикнув Яким.
- Та хазяїн послали мене по вашi сани. Ще й казали i сю ялинку вiдвезти до пана… Василько обламався учора, збивсь з дороги i ледве добився до нас уночi.
- То Василько живий?! - скрикнули разом Яким i Олена.
- Та вже ж живий… Оце недавно поїхали вдвох з нашим Омельком додому.
- Чи ти не брешеш?!
- Хiба ж я пес - брехати! - обiзвався Петро.
- Слава тобi, господи! - зрадiли бiдолашнi.- Слава тобi, господи, що вiн живий!
Петро взяв ялинку на свої сани, а поламанi сани примостили на Якимових. Яким вйокав, на конi, поспiшаючи додому.
Василько вже був дома. Яким та Олена плакали з радощiв, обiймаючи Василька.
- Ми вже думали, що не побачимо тебе,- казали вони.
А Василько весело щебетав, оповiдаючи свої пригоди в лiсi.
Листопад 1891, с. Лопат
Мабуть, всi ви, дiточки, бачили годинник; можете дiзнатись, глянувши на нього чи то вдень, чи вночi, котра година, можете почислити кожду хвилинку. А було колись так, що люди не знали, як рахувати час. Розрiзняли лише весну, лiто, осiнь та зиму, а добу дiлили на день та нiч. В лiтнiй ясний день, коли сонечко весело сяє на небi - пiзнавали люди, яка пора; але вночi або в глуху осiнь не вмiли дати собi ради. Не раз i не два думали люди над тим, як запобiгти лиховi. Та якось нiчого путнього не вигадували. Один англiйський король звелiв наробити одинакових каганцiв, розчислити, скiльки їх може згорiти в добу, i вiдтак, засвiчуючи один за другим, рахувати час. Але на такий дорогий годинник могли спромогтись лишень король та багатирi. Треба було, щоб каганцi горiли невиводно, щоб i вдень i вночi чоловiк доглядав їх та засвiчував новий, скоро догорить один. Багато було клопоту з тою вигадкою. Опiсля видумали люди пiщаний годинник. Брали двi склянi пляшечки з вузенькими шийками, насипали одну дрiбненьким пiском i злучали їх шийками докупи так, щоби пiсок мiг пересипатися з одної пляшечки до другої. Скоро лиш пiсок з горiшньої пляшечки пересиплеться в долiшню - перевертають її догори денцем, i пiсок знов сиплеться, як досi. Недорогий i дуже простий такий годинник, але i з ним чимало замороки,- раз у раз треба назирати за ним. Напослiдок винайшли дзигарi вежовi. Хто й як перший вигадав се диво - незвiсно. Кажуть, начебто араби першi вмiли робити дзигарi i що арабський калiф Гарун-аль-Рашид в р. 807 прислав дзигарi в дарунок французькому королевi Каролю Великому.
Тодiшнi дзигарi не дзвонили i не мали вагадла. Вагадло приробили аж в XVII вiцi. Тодi також подiлили годину на 60 хвиль, а хвилю на 60 хвилинок. У великiй пригодi стали людям дзигарi. Але їх можна було побачити лиш на баштах королiвських та князiвських замкiв. Вандрiвник не мiг користати з них, бо буди дуже здоровi i тяжкi. Про бiдних людей годi i казати: вони мусили вдовольнитися помiччю сонця, котре однаково свiтить i багатим i бiдним.
Довго, дуже ще довго треба було працювати, щоб вимислити годинник, вигiднiший та дешевший, щоб всi люди могли користати з нього.
На початку XVI вiку в городi Нюренберзi проживав один мiдник - Петро Гельє. Старiсть бiлим волосом припорошила його голову, але вiн не згортав рук, не кидав працi. Всi мали його за чесного чоловiка та доброго робiтника. Опрiч свого ремесла, Петро Гельє кохався в механiцi. Раз якось навiдався до нього один iталiянець, з котрим Гельє, вандруючи, запiзнався в Флоренцiї. Вiд того часу старий мiдник кинув своє ремесло, по цiлим дням читав книжки, рисував i вирiзував всiлякi шруби та колiщатка.
Жiнка Гельє та двоє дорослих синiв його не могли взяти втямки, чому такий працьовитий чоловiк кинув роботу, i вiд свiтання до смеркання корили та лаяли його. Не витримав старий Гельє i, кинувши власну оселю, перебрався до своєї замiжньої дочки. Добра донька дуже кохала свого батька, захистила його i, хоч сама була вбога, все робила, щоб заспокоїти його старiсть. На лихо, чоловiк її, кравець, був страшенно цiкавий i вiдтодi, як старий тесть оселивсь в його хатi, на хвилинку не мав спокою. Цiкавий кравець не знав механiки, i всякi колiщатка, шруби, з котрими раз у раз порався Петро Гельє, видавались йому чимсь незвичайним, дивовижним. Вiн слiдив очима за кождим кроком тестя.
Одної днини старий мiдник пiшов до мiста, забувши зачинити свою хату. Кравець подався до тестьової кiмнати, радий, що може заспокоїти свою цiкавiсть. Здивований, майже з острахом роздивлявся вiн по кiмнатi, оглядав кождий кусок дроту, мiдi, залiза… Все видавалось йому незвичайним. Аж ось межи всiлякими струментами вглядiв вiн кругленьку, невелику штучку, котра якось дивно стукотiла i сичала. Спершу подумав вiн, що то йому почулося. Вхопив машинку в руки, приклав до одного вуха - стукотить; приклав до другого - не вгаває. Холодний пiт обiлляв бiдного кравця. Йому видалось, що в тiй кругленькiй штучцi сидить нечиста сила, i, не довго думавши, зо всiєї сили кинув нею об стiну, а сам, не озираючись, вибiг з кiмнати, хрестячись та читаючи молитву.
"От воно що! - думав вiн, - от чого коханий тесть зачиняється в хатi, ховається вiд людей! Недармо ж жiнка та дiти витрутили тебе з хати! Спiзнався з чортом i зачинив його в машинцi! Годi! Не хочу жити пiд одним дахом з чортякою! Ще, борони боже, на суд потягнуть!.."
Вернувшись додому i побачивши, що його праця попсована, старий Петро аж за голову взявся з туги. Стiльки працi, стiльки часу пропало марне! А тут ще дурний зять кричить, що не хоче жити в однiй хатi з чортом. Нещасний Гельє зв'язав в вузлик своє майно i вибiг з хати на вулицю.
Тяжко йому було. Вiн думав:
"Я старий, немощний… Прийде незабаром смерть i разом зо мною покладе в домовину i мою думку… I я не зроблю людям того добра, яке можу зробити. А тут ще нiхто не йме вiри, всi цураються мене, мов божевiльного. Що менi робити бiдному на свiтi? Ось що зроблю: пiду до суддi, попрошу його, щоб замкнув мене в тюрму. Там вже нiхто не перешкоджатиме менi". Так подумав та й пiшов до суддi.
Суддя тiльки що скiнчив свою роботу i хтiв йти обiдати. Побачивши нового прохача, вiн дуже здивувався.
- Добродiю! - сказав Гельє, - зробiть менi велику ласку: звелiть мене ув'язнити.
Почувши таке дивне прохання, суддя здивувався ще бiльше: вiн подумав, що старий збожеволiв, i пильно глянув на нього.
- Чого ж тобi так забажалось тюрми? - спитав вiн.
- Я, бачте, мушу скiнчити одну дуже важну роботу, та, на лихо, не можу знайти затишного куточка, щоб менi не перешкоджали. В тюрмi вже напевне нiхто не перешкоджатиме менi.
Надаремне силувався суддя упевнити старого механiка, що в тюрмi не так-то вже добре, щоб туди проситись. Гельє так благав його, що суддя звелiв ув'язнити його. Дуже зацiкавив суддю старий Петро. Щоб дiзнатись про нього що бiльше, суддя пiшов до його жiнки й почав розпитувати її про чоловiка.
- Мiй чоловiк божевiльний, - вiдказала жiнка, - вiн закинув роботу, цiлими днями порається з книжками та всякою дурницею.
I сини не боронили батька. Тодi суддя звернувся до дочки та зятя. Зять називав тестя божевiльним та казав, що вiн запродав душу нечистiй силi. Бiдна дочка плакала, боронила батька, як вмiла, але її нiхто не слухав.
Повiрив суддя, що Гельє справдi збожеволiв, i звелiв всiм родичам Петра зiбратися, щоб при них випитати його i вже напевне завiритися, що вiн божевiльний,
В визначений день зiбрались в суддi всi родичi Петра Гельє. Послали в тюрму за ним i незабаром привели його.
Вiн увiйшов до зали з повагою. Очi його дивились ясно та розумно. Лице сiяло тихою радiстю. В руцi тримав вiн невелику штучку, схожу до яйця, в котрiй щось стукотiло.
- Панове суддi, - сказав Петро, - от чого менi так бажалось дiстатись до тюрми! Ми з моїм приятелем-iталiянцем довго вчились механiки, довго розкидали розумом та роздивлялись, як зробленi дзигарi на баштах, i напослiдок самi наважились зробити такий годинник, тiльки маленький. Приятель мiй постачав менi книжки, радив де в чому, а я взявсь до роботи. Змовились ми мовчати, нiкому й не натякати про нашу роботу, бо знали, що без глузування не обiйдеться. Опрiч сього, в Нюренберзi чимало зручних механiкiв, i я боявся показувати свою роботу, щоб хто часом не покористувавсь моєю думкою, наче своєю. Тепер, коли моя праця скiнчена, - не маю з чим таїтись.
З сими словами вiн показав машинку. То був годинник, чи нюренберзьке яйце. Так назвали його, бо був схожий до яйця. Всi суддi i хто лиш був в залi з зачудованням дивились на годинник Петра Гельє, а вiн кождому розказував, як той годинник зроблений.
Жiнка та сини засоромились i почали перепрошувати старого; дочка плакала з радощiв, а зять переконався, що в машинцi нема нечистої сили.
Скоро вiстка про новий годинник розiйшлась по цiлому Нюренберзi, почали всi поважати мiдника Гельє.
1891
Карпо Петрович Зайчик, околодочний надзиратель, вернувся нарештi з служби додому. Фу-ти! Ну-ти!.. Вiн був голоден i злий. Скрипiв чобiтьми, гримав дверима. Базарнi лайки i гармидер участка ще клекотiли у ньому, сердито ворушили губи i квадратове лице, налили кров'ю кулак, ще важчий од грубого персня. Ввiйшов у свiтлицю, ляснув по-офiцерськи лакерованим чоботом в чобiт i з досадою кинув картуз на вiкно. Але од того руху пiдскочив на лутцi жiнчин беззубий гребiнь i легкий, збитий жмуток брудного волосся вчепився до рукава.
- Фу-ти! Бардачнi звички!..
Сухий, гарячий, весь в поросi, день вже гас за вiкном. На столi каламутне бiлiли двi порожнi тарiлки, а перекинута ложка ловила у себе червоний вiдблиск заходу.
- Сусанна!
- Несу! - обiзвався з глибин десь низький, осиплий голос.
Карпо Петрович примостився за столом i розщiбнув мундир. Йому було душно. Суконний комiр тер шию, а кiтель ще й досi перуть!.. Вони пе-еруть!.. I ледве стримавсь од грубої лайки. Нетерпляче пощипував хлiб i жував, сопучи носом. Лакерованi чоботи дрiбно скрипiли пiд столом. У дверях з'явилась Сусанна. Прикриваючи парою страви вид, м'який i бiлий, як з сирового тiста, вона проплила од порога до столу, мов лiтня хмара, в своїх муслiнах, по яких лiзли урозтiч якiсь безглуздi лапатi квiтки.
- Мусила грiти… все прохололо…
- А ти б не розкидала своєї куделi по всiх кутках… Сусанна зробила великi очi.
- Де?
Карпо Петрович одiгнув палець, ткнув ним назад себе, в вiкно, й застиг у гнiву вирячкуватих очей та червоного кулака.
- Бардачнi звички!..
- Цс… - цикнула жiнка на нього, - там Доря.
Карпо Петрович скоса поглянув на щiлку в дверях, звiдки пробивалося свiтло, i тепер тiльки почув дзвiнкий хлоп'ячий голос, який безперестанку спiвав:
- Сiм раз по вiсiм - п'ятдесят шiсть… сiм раз по вiсiм - п'ятдесят шiсть.
Се його заспокоїло зразу. Нахиливсь над тарiлкою i потиху почав сьорбати юшку, обводячи iнколи оком свiтлицю.
В кутку, пiд образами, блимала мертво лампадка, з етажерки звисало новеньке гiмназичне пальто, ловлячи в гудзики гострi червонi блiки.
Хiба завтра недiля? Фу-ти, ну-ти! Як вiн забув? Завтра ж Доринi iменини…
Сусанна, вип'явши зад у великих лапатих квiтках, збирала з помосту своє волосся.
Бардачнi звичкиї.. Згадав! Ну, i була в бурдеї, але потому вони законно звiнчались. Хiба з неї не вiрна жiнка? Раз, правда… Та коли б не вона, коли б не пiшла на нiч до полiцмейстера, кис би й досi в писарчуках… А тепер - надзиратель. Дорю в гiмназiї учать, i сама казначейша у них буває…
Кров заливала Сусаннi шию, i тiльки зморшки на шиї бiлiли, як крейдянi.
Вона сердито вийшла з кiмнати.
Карпо Петрович жував i в задумi м'яко тарабанив пучками в стiл.
- Доря!
Доря став на порозi, сiрий й незграбний у своїх довгих, аж до пiдлоги, гiмназичних штанах, а батько дивився на його ноги, негнучкi й грубi, як в слоненяти.
- Тебе сьогоднi питали?
- З географiї п'ять.
- А ти часом не того… не бре-бре?
Доря ображено чмихнув i пiдняв вгору бiластi чубки.
- Їй-богу, сам бачив… А Козероговi пару влiпили.
- Що се за Козерiг?
- Там один в нас… Дорька Сосновський…
- Вiце-губернаторський син?
- Ми його добре сьогоднi нам'яли. Аж кров носом пiшла…
Карпо Петрович почув холодок пiд мундиром. Такий знайомий i неприємний, з яким завжди стрiчав начальство.
- Дорь-ка! - крикнув вiн строго. - Руш менi тiльки ще хоч разок - я тобi дам!..
Фу-ти, ну-ти, господи боже… вiце-губернаторський син…
Вiн пiдняв палець в важкому перснi i накивав.
Сусанна унесла лампу i присунула страву. Чоловiк не дивився на неї, ще скований здивованням й жахом.
Масна пляма виразно зачорнiла при свiтлi на новенькiм сукнi мундира.
- Їж… прохолоне… - нагадала йому Сусанна.
Вiн почав їсти хтиво i неохайне, бризкав соусом на скатерть i жвякав ротом, а на губах у нього, блискучих й червоних, грала легка усмiшка. Вiн був задоволений врештi. Те, що його хлопець звався так само, як i вiце-губернаторський син, що вони разом учились i що Доря зважився бити таке паненя, - сповняло його радiсним подивом. От хоч би й вiн, Карпо Петрович. Вiн носив бiлi погони i шашку, як офiцер… Його боялись, бо мiг зробити людям багато лиха… А проте мусив витягатися в струнку та козиряти тому шмаркачевi через те тiльки, що був сином його начальства. Який був вiя щасливий, коли йому вдалось одного разу пiдсадити паничика того у фаетон, а от його Доря… Хе-хе!..
Сусанна тим часом таємничо щось прикривала в кутку на канапi та тривожно поглядала на дверi, за якими бубонiв Доря уроки.
- Чого ти смiєшся?
Вiн пошепки розказав їй, що чув од Дорi, i обоє довго осмiхались до себе очима.
- Хе-хе!
- Хi-хi!
- Завтра наш Доря кiнчав десятий рiк… - мрiйно обiзвалась Сусанна, одкривши зiпсованi зуби, i одiгнула рiжок подушки, звiдки щось заблищало.
- Покажи, Сузя… що там таке? Карпо Петрович пiднявся з-за столу, похитався на блискучих од лаку чоботях i пiдiйшов до канапи.
- Цс… - писнула слабо Сусанна, колихнувши важкими грудьми, i всiм м'яким тiлом, як тiстом, що вилiзло з дiжi, навалилася на подушку.
- Потому покажу… А ти що йому подаруєш?
Карпо Петрович ляснув у пальцi. Фу-ти, ну-ти! Його низьке чоло, що забiгало у заросль волосся, як мiлке плесо у лози, покрили зморшки. Вiн одкрив рота i трохи подумав.
- Я…
Але Сусанна полохливо замахала на нього руками. Ще Доря почує!
Доря їм заважав. Вони хотiли, щоб вiн швидше йшов спати.
За дверима чулось шелестiння сторiнок, ляпання книжкою в стiл i сердите бурчання.
- Чого ти там, Дорик?
Вiн став на порозi, з чорнилом на лобi й на пальцях, i кисло пхинькнув:
- Задачi не можу рiшити.
- Фу-ти, ну-ти! От яке горе… А подай-но сюди задачу, подивимось, що се за звiр.
Карпо Петрович потирав руки, як добродушний ведмiдь перед уликом меду.
Вiдставив далеко книжку i читав, наче рапорт:
- Троє купцiв подiлитися мали… Ти уяви собi троє купцiв, наприклад - наш Сруль, Iцько i Пiнька… Здається не трудно… Другий мав грошей два рази бiльше, нiж перший… Розумiєш, як перший, а третiй стiльки, як тi два разом.,. Значить, Пiнька мав стiльки, як Сруль та Iцько. Ну, зрозумiв? Се ж дуже просто.
Але Карпо Петрович i сам не вiрив, що це так просто. Вiн плутав, кричав на Дорю, тицяв грубим пальцем в задачник, наче хтiв роздушити всiх трьох купцiв, i врештi так впрiв, що Дорi неприємно було дивитись на ряснi крапельки поту на чолi в батька.
- Iдiотська задача! Чого вас там вчать! Вiн з злiстю одкинув од себе задачник i пiднявся сердитий та збентежений вкрай.
- Як вони мучать бiдних дiтей!.. - обурилась палко Сусанна, теж од напруження мокра пiд хмарою пишних муслiнiв.
Але Доря раптом блимнув очима, вдарив себе олiвцем в лоб i в двi хвилини задовольнив купцiв.
- Теж арихметик! - напалась на чоловiка Сусанна. - Не мiг роздiлити кiлька рублiв…
I обняла щасливим оком сiру фiгуру сина, чужу неначе в довгих, аж до пiдлоги, штанах.
- "Арихметик"!.. Мовчала б, коли сказати не вмiєш! - буркнув сердито Карпо Петрович. - У мене свої задачi… Побула б хоч раз на дiжурствi.
Вiн навiть забув у замiшаннi ляснуть по-офiцерськи чоботом в чобiт.
Вийняв з штанiв важкий портсигар, теж офiцерський, зважив його в руцi i закурив папiроску.
Зелене свiтло од лампи м'яко зливалось з рожевим, що стiкало з-пiд образа у кутку, новi гудзики на гiмназичнiй шинелi горiли, як самоцвiти, а синiй дим папiроски хвилював легко у теплiм затишку хати. Доря знову бубонiв за дверима.
Карпо Петрович зняв з етажерки шинелю i м'яв у долонi сукно.
- Матерiал добрий, здається… i пошив непогано… Вiн любовно погладив шинелю i знову повiсив на мiсце.
- Ах, який Доря смiшний! Одягся вранцi, наклав картуз i став на порозi у моїй спальнi. А я була ще в сорочцi, тiльки що встала, та як крикну з переполоху, що хтось чужий увiйшов… Потому ми довго смiялись…
- Скiльки взяв Шмуль за картуз?
- Рубель двадцять оддала… Божився, що втратив тридцять копiйок…
- Ах, сучий син… Бiльше рубля не треба було давати. Де ж той картуз?
Вона подала йому його, знявши обережно з стiни, де висiв образ, а вiн довго любувався новим срiблом листочкiв - незрозумiлим i таємним для нього символом шкiльної мудростi.
Потому їх очi стрiлись й засяли, порозумiвшись без слiв.
- Хе-хе! Як, шельма, скоро рiшив задачу!
- Хi-хi… i з географiї п'ять.
Їх ще бiльше тiшило те, що вiце-губернаторський син дiстав лиш пару.
Доря прийшов сказати добранiч.
Вони лишились самi.
Тодi Карпо Петрович нетерпляче накинувсь на жiнку:
- Показуй, що ти купила?
Але Сусанна i сама вже виймала з-пiд подушки дарунок. Опустилась на помiст серед бiлих хвиль сукнi, i пiд важкими грудьми у -неї сухо затрiщала пружина.
Вiн теж з скрипом чобiт присiв бiля жiнки, мало не задихнувшись од солодкого запаху пудри з її лиця.
Нарештi бляшаний пароходик вислизнув з рук i поплив по помостi, поринаючи носом, немов на хвилях, та сповняючи хату гострим дирчанням металу.
- Як, ти думаєш, Карпе, Дорик буде радий?
Карпо Петрович не одповiв нiчого. Вiн мовчки стежив за пароходом i, коли той зачепився за нiжку стiльця, одчепив та пустив далi. Потому ще раз накрутив.
- Прийми свiй хвiст! - нетерпляче гукав на жiнку, коли пароходик ткнувсь носом в її спiдницю. - Розсiлась!..
Вiн навiть лазив за ним по помостi.
Сусанна сидiла щаслива, одкривши зiпсованi зуби, вся в тiнях од широкого кола волосся, на двi третини чужого.
Пароходик дирчав.
Врештi Карпо Петрович звiвся на ноги. Перевiв очi од цяцьки на жiнку i презирливо плямкнув губами.
- Ет, чорт зна що…
- Як чорт зна що? - здивувалась Сусанна.
- Авжеж… Не пристало йому забавлятись цяцьками.
- Багато ти знаєш поза своїм участком. Ти б подивився, як Доря ще й досi одягає свої ляльки. А вiн - "чорт знає що"!
Сусанна од невдоволення скисла й осiла, як тiсто в дiжi.
- Цiкаво, що ти придумав?
Карпо Петрович раптом засяв. Лице його освiтила добра усмiшка, i тепло спахнули очi.
- Я йому цяцьки не подарую… Я для нього таке придумав…
Вiн навiть урочисто пiдняв палець в важкому перснi.
- Я для нього таке придумав, що… Фу-ти, ну-ти! Запам'ятає до смертi. Навiть вiце-губернаторський хлопець не зможе того побачить, що я покажу Дорi… Нехай…
- Та не тягни ж бо…
- Нехай має чим згадувать батька. Буде старий - унукам розкаже… От, скаже, був я дитиною ще, а мiй покiйний батько…
- Карпе! Ну, чому ти не скажеш одразу? Сусанна аж пхинькнула з нетерплячки.
Тодi Карпо Петрович наблизився до неї, витяг червону шию, нащось знизив голос до шепотiння:
- Я повезу його завтра дивитись, як будуть вiшать.
- Ах, ах! - налякалась Сусанна. - Як можна дитину…
- "Дитину, дитину"… - перекривився Карпо Петрович.
Власне дитину. Хiба йому не цiкаво? Дитина ще краще затямить. Треба, щоб вона мала враження, щоб в неї лишились згадки на цiле життя. А вона думає як? Гладити по головцi та тримати бiля спiдницi?
Вiн вже кричав i своїм криком вганяв в м'яке тiло Сусанни свiй план.
- Ви-хо-ву-вать треба!..
- Ах, ах! - вона зiтхала i витрiщала очi на чоловiка. - А може, й справдi! Нехай би побачив. Нi, таки справдi нехай би… Чи ще доведеться удруге. Скiльки є дiтей: i в казначейшi, i в полiцмейстера… а нiхто не побачить, лиш Доря…
Вона звикла до думки. Подумати тiльки: подивитись, як будуть вiшать людину. Вона i сама б хотiла. Ах, Дорька, щасливий…
Забувала про Дорьку i всi думки звернула на себе. їй було гiрко. Прожила на свiтi до тридцятого року, а нi разу не довелося нiчого такого побачить. Хiба Карпо коли подумав про неї? Сиди цiлий вiк в кухнi, бабрайся у помиях i нiколи тобi нi приємностi, нi розваги…
- А кого вiшати будуть? - блиснула вона очима. Карпо Петрович завагавсь на хвилину i врештi махнув рукою.
- Ну, добре. Ти знаєш, Сузя, менi не вiльно про се говорити. Я тобi скажу, а ти - гляди менi - ша! Анi словечка нiкому. Вiшаєм жiнку, що кинула в губернатора бомбу.
- Ах, ах! Ти її бачив? Молода, гарна? От би цiкаво… Голубчику, Карпе… я б… я б збоку де-небудь… Карпо Петрович замахав з ляку руками:
- Фу-ти, ну-ти! Тiльки тебе бракує. Менi i з Дорькою трудно…
Сусанна надулась. Завжди отак. Про неї не дбають.
Однак її невдоволення скоро погасло в турботах про Дорьку.
Вони довго радились вдвох з чоловiком, коли будити хлопця, як його одягти, чи пускать до гiмназiї завтра…
Можна б зробить йому свято.
- Само собою! - розвеселився Карпо Петрович. - Нехай погуляє!..
Вiн був у чудеснiм настрої. Насвистував вальс, який тепер щодня грали у цирку, i бив чоботом в чобiт, як полковий офiцер.
- За ката, певно. Яким… - кинула наче про себе Сусанна.
- Яким.
- Хто б мiг подумать! Виняньчив нашого хлопця… Доря так його любить.
- Розпився, стерво.
Вона все бiльше переймалася чоловiковим планом. Ну i придумав!
Зелена лампа тепло свiтилась у хатi, як добре серце у грудях, пароходик дрiмав на помостi, уткнувшись в канапу. Карпо Петрович зi скрипом дригав ногою в такт своїм думкам, а Сусанна в тихiй мирностi хати снувала мрiї про кращi часи, коли Карпа нарештi оцiнять.
I, сповнена радiсним почуттям, пiдiйшла стиха до чоловiка та поцiлувала в мокре чоло.
- Пора вже спати… завтра треба вставати зарання… Ах, Дорик, щасливий!
***
- Одчепись, мамо!
Доря не хтiв вставати. Витрiщав очi, наляканi свiтлом, i падав знов на подушку. Але коли мати почала душити його в своїх обiймах i з помосту затрiщав пароходик, згадав одразу, що се його день. Тодi вiн раптом вискочив з лiжка, теплий, золотистий, довгий, на худих стегнах, i присiв серед хати над пароходом.
Раптом великi, холоднi од умивання руки лягли йому на груди та ребра i пiдняли кудись угору, в змiшаний запах тютюну i помади, в лоскотання шорсткого волосся, теплих батькiвських губ. Злегка обдряпаний твердим холодом гудзикiв i погонiв, Доря припав з довiр'ям до батька, а коли п'яти його знову дiткнулись помосту, густий голос прогудiв м'яко над ним:
- Одягайсь швидше. Зараз поїдем.
Доря пiдняв на батька очi.
Поїдуть? Куди?
На рибу, може? Тиха рiчка i босi ноги, якими можна бродить по пiсочку… Вудлище - луком i срiблясте мигтiння рибки на волосiнi. "Бовть!" - сказала вода, ковтнувши камiнчик…
А може, поїдуть кудись далеко-далеко… у невiдомий город. Будуть їхати, їхати, їхати… Дерева будуть кружитись i тiкати назад… Ниви самi пiдстеляться коням пiд ноги. Мухи обсядуть блискучi кiнськi зади, а над головою пищатиме пташка…
Хотiв запитати у батька, але його вже не було.
I раптом ранець, повний книжками, все зiпсував. А гiмназiя? А уроки?
- До гiмназiї нинi не пiдеш, Дорик, - зрозумiла його Сусанна.
Вiн обкрутився на однiй нiжцi, ляснув себе по стегнах з радiсним писком пташки i знову присiв над своїм пароходом.
Але його звiдти нагнали.
Одягався поспiшно, з почуттям свята i iснування, з дрижанням кожної жилки од холодку сорочки й тепла маминих рук, жадний на весь свiт, наче горобчик, що все розкриває пащу в гнiздi.
Незащiбнутий, з поясом у руцi, оббiгав весь дiм. Коло ганку куняли звощик i кiнь, в кухнi пищали котята, в столовiй батько допивав чай.
Доря хтiв пригорнутись до нього, але не смiв. Тiльки вдячно обняв очима широку спину i параднi погони.
"Оселедець!" - згадав своє прозвище в класi, - i до слiз боляче стало за батька, бо то через нього так докучали.
Ранок стояв тихий i теплий, але Дорi звелiли надiвати ватну шинелю. Грубий комiр пiдпирав йому шию, а мати, вся ще у бiлiм, схилялась над ним припухлим од сну лицем i лоскотала збитим волоссям, насилу запихаючи гудзики у новi петлi.
- Ну, пора їхать.
Вулицi були безлюднi. I так чудно було, що ще спали доми, дерева й баркани, а вони їдуть кудись, невiдомо для чого, i тато мовчить. Батьковi руки, в бiлих нитяних рукавицях, важко лежали на держалнi шашки, а вiзникова спина сонно хиталась часами з боку на бiк. Минали гiмназичний будинок, застиглий в повазi важких колон i чорних холодних вiкон. Шкода, що ще так рано i нiхто не побачить, як Доря їде у невiдомi краї в теплiй новенькiй шинелi. Прощайте, прощайте! Не вернусь нiколи!.. I позаду лишились би тiльки заздрi погляди хлопцiв, розкритi од смiху роти, повнi бiлих зубiв.
З мiста спустились в долину, де колеса раптом затихли, як в воду впали, запахло хлiвом, i маленькi доми дрiмали, як по оборах корови.
- Тобi добре сидiти? - поспитав батько, i Доря зловив його погляд на свому гербi, на блискучих од гудзикiв грудях.
Починало вже днiти. Густий запах пiзнiх гречок i сухої стернi повiвав з поля. Воно вже стелило по обидва боки дороги перистi крила, як в метеля, а в зеленому небi родилися голоси.
Земля будилась. Гречка поплила бiлим пiнистим шумом, до рiллi припадали теплими грудьми пташки, а вiтер гойдав дивину i волошки. Повнi, рожевi, як дiти, збудженi зi сну, плили по небi хмаринки, в стернi, певно, вже починали свою роботу жуки, а польовi мухи чухали десь лапками живiт та розправляли злежанi крила. Чулось невловиме дихання життя, рух земних сокiв, i одвiтно обзивалась в Доринiм тiлi гаряча кров. Куди ще їхать? От злiзти б тут, побiгать по широкому полю або полежать в травi.
Зiйшло б гаряче сонце, i простяглось би по полю, як струни, бабине лiто.
Карпо Петрович тривожно поглядав наперед. Вiн боявся спiзнитись. Його кортiло сказати Дорi, куди вони їдуть. Говорити чи нi? На квадратовiм чолi поклались рядками одна на другу дрiбненькi зморшки, а руки втратили важку непорушнiсть. Нi, не треба казати, нехай се несподiванка буде. Вiн любовно обняв Дорю за стан i пригорнув до себе.
Бiла вiзникова кобила помiтно кульгала. Пiдiймала заднє копито i старалася бiгти на трьох. "Ах, стерво, мучить бiдну коняку… Фу-ти, ну-ти, не пiдкував, скотина…" I тут тiльки в нiм ворухнулось: чи добре робить, що взяв з собою Дорю? Але набiгла згадка - i вiн заспокоївсь. Ще в дитинствi його возили дивитись на розстрiл трьох москалiв, i ся картина лишилась у нього на цiле життя, тодi як другi подiбнi, якi вiн часто бачив тепер, вже не робили такого враження. Хiба що треба було роздобути дозвiл од директора Дорi.
- Доря! Ти боїшся директора свого?
- Корови?
- Якої корови? - здивувався Карпо Петрович.
- У нас так директора дражнять. Доря надувся, всунув голову в плечi i важно процiдив в нiс:
- Пано-ве гiмназисти повиннi вести себе у мене пристойно, ходити до церкви, поважати…
- Ха-ха! -не вдержавсь Карпо Петрович. - Як, як? Перед ним встав, наче живий, важкий директор з грубим, застиглим обличчям, налитий тупою пихою по сам картуз i нерухливий, як тiльна корова.
- Ах ти, капшук! Як ти смiєш дражнитись з свого начальства?
Але Доря не вiрив у нещирий гнiв батька. Вiн надувся, аж червонiв, ставив ноги, наче полiна, i, важно розчепiривши пальцi, гугнявив:
- Тих, що будуть займатися соцiалiзмом або ходити по шостiй до мiста…
- Ха-ха!.. - реготався Карпо Петрович, забувши всяку повагу. - Чисто комедiант!.. Стiй! - раптом штовхнув вiн вiзника в спину. - Не бачиш, приїхав…
Збоку од шляху двi дикi грушi тремтiли дрiбненьким листом у ранiшнiм холодку.
- Завертай пiд грушi…
Ще червоний i тремтячий од смiху, Карпо Петрович вилiз з дрожки, взяв Дорю за руку i пiдвiв до дерев.
Тодi Доря побачив, що вiн стоїть над яром, жовта глина зсувається в нього з-пiд нiг, на днi. ями чорнiють люди, а в густих передранiшнiх тiнях виразно бiлiють стовпи.
- Що се таке?
Йому видалось зразу, що сьогоднi народне свято, що ось-ось раптом загра катеринка i загойдаються на гойдалцi люди.
Вiн був розчарований трохи.
Батько мiцно стиснув йому руку i глухо, з свистом переднього зуба сказав:
- Дивися й не пропускай нiчого. Старайся, щоб тебе нiхто не помiтив. Найкраще сховайся за грушу…
Потому почав спускатися в яр, мигтячи срiблом погонiв i обсипаючи шашкою глину, а його руки, затягненi в рукавички, плавали у повiтрi, як голуби.
Ранок яснiшав. На крайнебi, за яром, легкi хмаринки займались, як од вогню солома, а важкi червоно тлiли, наче дубовий вугiль.
На помiст, пiд сосновi стовпи, хтось вилiз i потягнув мотузку, наче хотiв дiзнатися, чи мiцна.
- Яким! - зрадiв йому Доря. Йому здалося, що вiн бачить водянистi, блукаючi очi Якима, в якi так часто дивився, коли ще той носив його на руках.
- А де ж музика?
Однак замiсть музики вiн побачив мундири й холодний полиск рушниць. Батько витягся в струнку, оддавав комусь честь, а його бiла у рукавичцi рука з зiгнутим лiктем немов тремтiла. Виразно жовтiли наплiчники в когось з обох бокiв безвусого виду, i два рядки гудзикiв зливались в жовтi дорiжки. Осторонь стояв пiп, мотав лисою головою, наче комарiв одганяв, i все стелив срiбний шовк бороди на сукно чорної ряси, все гладив фiолетовi вилоги широких рукавiв.
"Молебень?" - подумав Доря.
Йому зробилося скучно, i вiн почув над головою дрiбне, метушливе шептання грушi.
Озирнувся на вiзника. Зiгнувшись, звощик копирсав щось в колесi пальцем. Його довга синя сукмана, руда на фалдах, вкривала ноги аж до землi, наче спiдниця. Бiла коняка дрiмала на трьох ногах, зiгнувши четверту.
Над головою коротким уриваним писком обзивалася пташка.
Доря знов глянув в долину. Тепер вiн помiтив жiнку серед купи мужчин. Косинка, зв'язана вузликом пiд бородою, зливалась з її лицем в одну бiлясту пляму, а на темнiй одежi свiтилися руки, прозорi й молочнi, як поночi порохно.
- Приїхав дивитись, паничу?
Вiзник пiдiйшов ззаду i став недалеко.
- Або що? - обернувся до нього Доря.
- А нiчого - дивись. Виростеш - здасться.
В його круглому оцi - друге вiзник зажмурив, - в голосi, в кутках уст було зачiпливе щось, образливе.
- Молебень будуть править, Семене?
- Кха! - кахнув Семен. - Молебень, таку його маму… Вони їй справлять молебень…
- Нi, справдi, Семене, - прохав його Доря.
Семен мовчав. Глузливий вираз, скрививши йому обличчя, застиг в тверде щось, жорстоке.
Мовчки закотив вiн полу сукмани пiд самi пахви, вийняв тютюн i заходився крутити цигарку. Кобила почала мочитись. Семен посвистав їй тихенько, а тим часом потеруха висипалась з цигарки на землю. Скiнчивши крутити, вiн старанно заклеїв цигарку i неймовiрно глянув на Дорю.
- Папенька не казали?
- Їй-богу, нi, - заклявся Доря. - Сьогоднi, бач, мої iменини, i вiн…
- Так… на iменини, значить… Ловко придумав. Семен затиснув в грубi i чорнi пальцi цигарку, а праву руку пiдняв, обвiв нею круг шиї, сiпнув догори, храпнув i засмiявся.
- Капут!
- Капут? - витрiщив Доря на нього великi й невиннi очi.
Тодi вiзник пояснив:
- Повiсять баришню зараз… Молебень, таку їх маму…
Доря почув холодок в тiлi.
- Неправда… ти все жартуєш… - почервонiв вiн одразу.
- Авжеж, жартую…
I знов храпнув, зробивши над головою той самий рух.
Щось пiдкотилось в Дорi пiд серцем i так недобре розлилось по руках i ногах.
- Як, зовсiм повiсять?
Голос перервався у нього, i жаль скривив губи.
- Не зовсiм, а тiльки доти, поки ноги не перестануть дригать… - Жбурнув окурок, сплюнув й додав: - Яким справиться скоро… не першинка!
Сонце запалило кривавi вогнi на цератовiм брилi Семена, а Доря дививсь на Семена з таким холодним жахом, немов не Яким, а вiзник має зараз вiшати жiнку з блiдим обличчям.
В головi його раптом пронеслися розмови, якi чув вдома… Окремi слова, такi перше звичайнi, далекi i неймовiрнi, як в казцi… а тепер все наблизилось i ожило.
Тепер вiн iнакше глянув в долину, на непорушнi ряди москалiв, блискучi форми начальства, блiду жiнку в бiлiй косинцi й сосновi стовпи. Все воно злилось в однiм словi: "Повiсять" - нестерпуче жахливiм i дикiм.
Тим часом Яким перестав поправляти мотузку - вона злегка гойдалась, - злiз з риштовання i пiдiйшов до жiнки. Жiнка одвела його рухом худої руки, блакитної наче, зробила нерiвний крок, а далi твердо пiшла до стовпiв.
"Ось зараз!.. Ось зараз!.." - щось крикнуло в Дорi i опекло, а його ноги самi зiгнулись i шугнули в провалля, обсипаючи глину…
Карпо Петрович все поглядав на гору, пiд грушi. Йому часом здавалось, що вiн бачить там Дорю, мигтiння гудзикiв на гiмназичнiм пальтi. Знав, що зробив незаконно, взявши з собою хлопця, i потерпав. Ану ж хто побачить? Однак все йшло як слiд: москалi тупо стояли, як нiмий частокiл, товариш прокурора все затискав уста та закочував очi, як жертва вечiрня, пiп поправляв наперсний хрест та гладив свої шовковi вилоги. Яким щось вовтузився довго, неспокiйно розсипаючи погляд водянистих очей. Полiцмейстер стриманим басом робив якiсь непотрiбнi накази, аби говорити. Карпо Петрович неуважно їх слухав, намагаючись стримати руку, що тремтiла од лiктя до кiнчикiв пальцiв i тарабанила дрiбно в висок. Коли б вже швидше кiнець… Коли б вже проплило тих кiлька хвилин…
Жiнка нащось розв'язала косинку, спустила її на плечi i, струснувши чорним волоссям, рушила з. мiсця. Карпо Петрович чує, що вiн холоне в напруженiй тишi, що в головi у нього, як важка хвиля, колихнулася думка: "Чи Доря все бачить?" - i проплив образ Сусанни, як вона слухає оповiдання сина.
Вже жiнка стояла на риштованнi, колихнулася ряса, i знявся в повiтрi хрест. Яким поклав руку на зашморг i забiгав навколо очима, брязнули глухо важкi рушницi, наче залiзо зiтхнуло, а скiсний промiнь вмачав кiнцi пiднятих шабель у кров.
I ось тут саме сталось щось дивне, незрозумiле. Наче камiнь зiрвався з гори i покотився пiд ноги. На бiгу, круглий i грубий в своїй ватнiй шинелi, Доря промчався до риштовання, замiтаючи полами глину, гублячи синiй картуз i розкриваючи широко руки.
Наскочив на жiнку i з криком обняв їй колiна.
- Не треба!..
Од несподiванки й крику, що впав, як стрiл, помiж ними, люди здригнулись в тривозi i метнули очима угору, на високi стiни яруги, наче звiдти йшла на них небезпека.
А Доря все тiснiше туливсь до колiн, ховаючи стрижену голову в чорнiй спiдницi, i видко було, як здригалися плечi у нього вiд дитячого плачу.
- Не треба!.. Не руште!..
Жiнка стояла хвилинку - висока, але якась одразу зiв'яла й нещасна. Потому нагнулась i поклала прозору руку на дитячу головку.
I так усе застигло в нiмому чеканнi: жiнка, дитина, москалi i начальство.
Першим опам'ятавсь полiцмейстер.
- Чия дитина? Забрать!..
Вiн не пiзнав голосу свого, але од того грубого крику всi почули себе вiльнiше, i кожний намагавсь показати, що вiн не злякався…
Карпо Петрович кинувсь сповняти наказ, однак почув, що не може. Колiна згинались у нього i мерзли. Вiн себе перемiг i побiг пiдтюпцем до дитини, а шашка йому заважала, била та плутала ноги, чужi i без того.
Однак Дорю одiрвати було нелегко. Вiн одбивався всiм тiлом i наче в нестямi все повторяв з плачем, ще глибше ховаючи голову в теплi колiна:
- Не дам!.. Не хочу!..
Нарештi жiнка хитнулась, оддiлена од дитини. Карпо Петрович поволiк сина. По дорозi пiдняв Дорин картуз, обтер старанно, хоч несвiдомо, рукавом глину i понiс так в лiвiй руцi.
- Татку, не треба… татку, не позволяй… - упиравсь Доря, але чуючи, що не вблагає батька, пiдняв кулак вгору й кричав назад себе:
- Якиме! Не смiй! Я тебе, стерво…
- Цить! - шипiв батько й тяг його далi.
Аж на горi вдалося Дорi вирватись iз рук. Вiн глянув в долину й побачив: в повiтрi, осяяна сонцем, гойдалася довга чорна фiгура. Покрутилась в один бiк - i стала… Потому у другий - i знов спинилась.
Тодi Доря замовк, подивився гостро на батька i хрипло кинув йому в лице:
- Хулiган. Оселедець.
Бiльше не встиг, бо полетiв у траву, збитий кулаком з нiг.
***
Вони вертались додому не такi вже параднi. Лакерованi чоботи батька покривав пил, рукав мундира був в глинi. На новенькiй гiмназичнiй шинелi проти колiна зеленiла трав'яна пляма, а один гудзик жалiбно висiв на чорнiй нитцi. Бiла коняка, ще бiлiша тепер, на сонцi, трюхала сумно на трьох ногах. Карпо Петрович не дивився на неї. Сидiв, одвернувшись од Дорi, i тупо думав. Вiн бажав Дорi добра, а замiсть того дiстав невдячнiсть. Синова лайка горiла у ньому, наче вiн на живому випiк її. "Хулiган… оселедець…" I хто? Кiстка од його костi i кров од кровi.
Карпо Петрович намагався думать про iнше. Хотiв себе запевнити, що у нього були важнiшi справи, над якими треба подумать. Тепер губернатор напевне вижене з служби, а директор виключить Дорю. З холодком в серцi вiн чiплявся за тi неприємнi думки, уявляв губернаторський гнiв, свої благання, гугнявий директорiв голос: "Нам протестантiв не треба…" - i чув одночасно, як щось йому заважає, немов камiнчик, що попав в чобiт. Отут, пiд боком, сидiла його власна дитина, замкнувши ворожнечу у серцi, з якимсь правом на батька, на його вчинки, i судила, наче чуже, а їй треба було давати одповiдь. Фу-ти, ну-ти!.. Се його дратувало. Не мiг же вiн, батько i полiцейський чиновник, якого боялись навiть дорослi, скорятись та каятись перед якимсь шмаркачем. I вiн знову уперто чiплявся за всякi дрiбницi, за розмови з начальством, за неминучi сльози Сусанни i навiть за скалiчену ногу коняки - "Не пiдкував, стерво…", - аби лиш засипать i заглушити те пекуче i непокiрне, що мулило всерединi, наче гострий камiнчик…
А Доря, опустившись та впiрнувши в тяжку шинелю, тихо схлипував внутрiшнiм плачем. Перед його очима все ще гойдалась чорна фiгура. Раз в один бiк, раз в другий… "Чекай, - думав вiн гiрко про батька, - будеш ти знати, як я тобi повiшусь… Заберусь на горище, здiйму свiй пояс, i нiхто не побачить…" Йому стало жалко себе. А може б, краще забити Якима? Прийде Яким до них на кухню i, як звичайно, засне на лавi. Тодi Доря вiзьме тихенько ножа, наточить… або нi, краще сокиру - i одрубає Якимовi голову по самi плечi
Маленька пташка уперто лiтала над головою в Дорi. То пiдiймалась, то опускалася з писком i з дрiбним трiпотiнням коротких крил. Вiн зацiкавився нею i довго стежив за її летом. Але раптом згадав свої iменини i легку руку, що так нiжно гладила його по головцi, - i знову тихо заплакав.
"Будеш ти знати… ах, будеш ти знати, як я тобi повiшусь…"
Крiзь теплi сльози, важкi i великi, в яких все розпливалось, невиразно мелькали верби i телеграфнi стовпи. Вони одривалися од землi, пiдiймалися вгору i тихо гойдались… Раз в один бiк, раз в другий…
Комментарии к книге «Ялинка», Михайло Михайлович Коцюбинський
Всего 0 комментариев