«Поміж сірих сутінків»

Поміж сірих сутінків (fb2) - Поміж сірих сутінків (пер. Ганна Яновская) 1240K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Рута Шепетис

Рута Шепетіс Поміж сірих сутінків

© Ruta Sepetys, 2011

© Katrina Damkoehler, map illustrations, 2011

© Hemiro Ltd, видання українською мовою, 2016

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад та художнє оформлення, 2016

Поміж сірих сутінків

Присвячую пам’яті Йонаса Шепетіса

Подорож

Ця мапа призначена для того, щоб показати ту величезну відстань, яку проїхали Ліна та її сім’я. Вона не претендує на точне відтворення всіх державних кордонів.

Час і відстань

Ця мапа призначена для того, щоб показати ту величезну відстань, яку проїхали Ліна та її сім’я. Вона не претендує на точне відтворення всіх позначених місць.

День 1 Каунас, Литва

День 3 Вільнюс, Литва

День 4 Мінськ, Білорусь

День 5 Орша, Білорусь

День 6 Смоленськ, Росія

День 21 Перетин Уральських гір

День 30 Омськ, Сибір

День 42 Трудовий табір, Алтай

День 306 Трудовий табір, Алтай

День 313 Бійськ, Сибір

День 319 Табір Макаров

День 320 Береги Ангари

День 350 Усть-Кут, Сибір

День 380 Якутськ, Сибір

День 410 Перетин Північногополярного кола

День 440 Трофимовськ, Заполяр’я

Злодії та повії

1

Мене забрали в нічній сорочці.

Озираючись назад, розумію, що ознаки цього були: родинні світлини спалювали в каміні, мама зашивала найкраще срібло й коштовності за підкладку пальта пізно вночі, тато не повернувся з роботи. Мій молодший братик Йонас питав, що це означає. Я теж питала, але, мабуть, відмовлялася визнавати ці ознаки. Лише згодом я зрозуміла, що мама й тато планували втекти. Ми не втекли.

Нас узяли.

14 червня 1941 року. Я перевдяглася в нічну сорочку і сіла за стіл писати листа двоюрідній сестрі Йоані. Я відкрила новий блокнот зі сторінками кольору слонової кістки і пенал, який мені тітка подарувала на п’ятнадцятиріччя.

Вечірній вітерець дихав з відчиненого вікна над столом, гойдав фіранку. Чути було запах конвалій, які ми з мамою посадили два роки тому.

Люба Йоано…

У двері не стукали. У двері били з усієї сили – від цього звуку я підскочила на стільці. Гупали щосили кулаками. У домі не було чути ані звуку. Я встала з-за столу й визирнула в коридор. Мама стояла біля стіни обличчям до карти Литви в рамці. Її очі були заплющені, а на обличчі така тривога, якої я ще ніколи не бачила. Вона молилася.

– Мамо, – сказав Йонас: у ледве прочинених дверях видніли тільки його очі, – ти не будеш відчиняти? Здається, вони зараз їх виламають.

Мама повернула голову і побачила, як ми з Йонасом визираємо зі своїх кімнат. Вона спробувала усміхнутися:

– Так, милий, я відчиню. Я нікому не дам виламати наші двері.

Стукіт її підборів дерев’яною підлогою відлунював у коридорі, а край довгої вузької спідниці колихався трохи вище черевиків. Мама була красива й ошатна, просто приголомшливо гарна, її незвично широка усмішка осявала все довкола. Мені пощастило мати таке саме волосся медового кольору, як у неї, і такі ж блакитні очі. А в Йонаса – мамина усмішка.

З передпокою лунали гучні голоси.

– НКВД! – прошепотів блідий Йонас. – Тадас казав, що вони його сусідів кудись повезли вантажівкою. Вони арештовують людей.

– Ні. У нас цього не буде, – відказала я.

Радянській таємній поліції в нашому домі немає чого робити. Я пішла коридором, прислухалась і визирнула з-за рогу. Йонас мав рацію. Троє офіцерів НКВД оточили маму. На них були сині кашкети з червоним краєм і золотою зіркою. У високого офіцера в руці були наші паспорти.

– Нам потрібно більше часу. Уранці будемо готові, – сказала мама.

– Двадцять хвилин – або ви взагалі ранку не побачите! – відказав офіцер.

– Прошу вас говорити тихіше, у мене діти, – прошепотіла мама.

– Двадцять хвилин! – гаркнув офіцер. Він кинув недокурену цигарку на чисту підлогу нашої вітальні і втер її в дошки чоботом.

З нами мало статися те саме, що й із цигаркою.

2

Нас арештовують? Де тато? Я побігла до кімнати. На підвіконні з’явилася свіжа хлібина, під яку була запхана велика пачка рублів. До дверей підійшла мама, а від неї не відставав Йонас.

– Але, мамо, куди це ми? Що ми зробили? – питав він.

– Це непорозуміння. Ліно, ти чуєш? Нам треба діяти швидко і запакувати все потрібне, але не обов’язково дороге для нас. Розумієте? Ліно! Головне – одяг і взуття. Постарайся все, що можеш, скласти в одну валізу.

Мама глянула в бік вікна. Швидко пересунула хліб і гроші на стіл і зашторила вікно.

– Обіцяйте: якщо хтось пропонуватиме вам допомогу, не звертайте уваги! Ми самі дамо цьому раду. Ні родичів, ні друзів сюди втягувати не можна, розумієте? Навіть якщо хтось гукатиме вас – не відповідайте.

– Нас арештовують?.. – почав Йонас.

– Обіцяйте!

– Я обіцяю, – тихо сказав Йонас. – А де тато?

Мама мить помовчала, швидко моргаючи.

– Він нас зустріне. У нас двадцять хвилин. Збирайтеся. Швидко!

Спальня закрутилася перед очима. Мамин голос відлунював у голові: «Швидко! Швидко!» Що відбувається? До тями мене привело тупотіння мого десятирічного братика, який бігав своєю кімнатою, – немовби за шнур смикнули. Я витягла з шафи валізу і відкрила, поставивши на ліжко.

Рівно рік тому Радянський Союз ввів війська в нашу країну. Потім, у серпні, Литву було офіційно приєднано до Союзу. Коли я стала нарікати на це за столом, тато крикнув на мене і сказав ніколи, за жодних обставин не казати нічого поганого про СРСР. Він відіслав мене до кімнати. Після того я нічого такого вголос не казала. Але багато про це думала.

– Черевики, Йонасе, зміну шкарпеток, пальто! – кричала мама з коридору.

Я поклала на дно порожньої валізи родинне фото в позолоченій рамці. Обличчя дивилися на мене зі світлини в щасливому незнанні того, що буде далі. Знято було на Великдень два роки тому. Бабуся ще жива. Якщо нас дійсно забирають до в’язниці, хай вона залишиться зі мною. Але ж нас не можуть посадити у в’язницю. Ми нічого поганого не зробили.

По всьому будинку були чути гупання й тупіт.

– Ліно! – мама забігла до кімнати з оберемком речей. – Не барись! – вона різко відчинила мою шафу і шухляди комода, гарячково витягаючи речі, кидаючи їх у мою валізу.

– Мамо, я не можу знайти альбом. Де він? – у паніці питала я.

– Не знаю. Купимо новий. Складай одяг. Швидко!

У кімнату вбіг Йонас. Він був у шкільній формі з краваткою, з портфелем. Біляве волосся акуратно зачесав на один бік.

– Мамо, я готовий, – тремтливим голосом сказав він.

– Н-ні! – мама затнулася, побачивши, що Йонас зібрався, як на урок. Вона віддихалась і сказала тихіше: – Ні, серденько, потрібна валіза. Ходи зі мною, – вона потягла брата за руку до його кімнати. – Ліно, вдягни шкарпетки, взуйся. Швидко! – Вона кинула мені літній дощовик. Я вдягла його.

Я взула сандалі, схопила дві книжки, стрічки, гребінець. Але де ж альбом? Я взяла блокнот, пенал, пачку рублів зі столу і сунула між тих речей, які ми накидали у валізу. Міцно застібнула замки й вискочила з кімнати, протяг смикнув фіранки, які колихалися над хлібиною, що так і лишалася лежати на столі.

Я побачила своє відображення у скляних дверях булочної і на мить зупинилася. У мене на підборідді лишалася цятка зеленої фарби. Витерла її і штовхнула двері. Над головою дзенькнув дзвоник. У крамниці було тепло і пахло дріжджами.

– Ліно, рада тебе бачити, – жіночка поспішила до прилавка. – Чим можу допомогти?

Чи я знаю її?

– Вибачте, я не…

– Мій чоловік – професор в університеті. Він працює з твоїм татом, – сказала вона. – Я тебе з батьками в місті бачила.

Я кивнула.

– Мама просила взяти у вас хлібину, – сказала я.

– Звичайно, – відказала жіночка і полізла під прилавок.

Вона загорнула пухку хлібину в брунатний папір і вручила мені. Коли я простягнула їй гроші, жіночка тільки похитала головою.

– Прошу тебе! – прошепотіла вона. – Це ми перед вами в неоплатному боргу.

– Не розумію… – я знову простягнула їй монетки.

Вона не звернула на них уваги.

Дзенькнув дзвоник. Хтось увійшов до крамниці.

– Переказуй батькам від мене найщиріші вітання! – сказала жіночка, збираючись обслуговувати наступного покупця.

Увечері я розповіла татові про хліб.

– Це з її боку дуже гарно, але необхідності в тому немає, – відказав він.

– А що ж ви з мамою їй зробили? – спитала я.

– Та нічого особливого, Ліно. Ти вже всі уроки приготувала?

– Але ж чимось ви заслужили на цей хліб! – не відставала я.

– Та ні на що ми не заслужили. Просто годиться поводитися правильно, Ліно, і не треба за це чекати подяки чи нагороди. Ну а тепер – повертайся до уроків!

3

Мама спакувала таку саму велику валізу для Йонаса. Поряд із нею мій маленький, худенький брат виглядав іще дрібнішим, він насилу підняв ту валізу двома руками, відхилившись назад. Але на вагу не нарікав і допомоги не просив.

У домі почулося, як б’ється скло і порцеляна, – щось болісно брязкало, звуки лунали один за одним. Ми знайшли маму в їдальні – вона кидала на підлогу кришталь і порцеляну. На її обличчі блищали краплі поту, а золотаві локони спадали на очі.

– Мамо, ні! – закричав Йонас і побіг просто по скалках, які вкривали підлогу.

Я відтягла його, не дала схопити келих.

– Мамо, – спитала я, – навіщо ти б’єш ці чудові речі?

Вона завмерла з порцеляновою чашкою в руці й подивилася на нас.

– Бо я їх так люблю! – вона кинула чашку на підлогу й одразу потяглася по наступну, навіть не дивлячись, як розбилася ця.

Йонас заплакав.

– Не плач, золотко. Ми ще кращі купимо.

Двері розчахнулись, і в дім зайшли троє офіцерів НКВД з багнетами на гвинтівках.

– Що тут сталося? – вимагав пояснень високий, дивлячись на битий посуд.

– Це випадково, – спокійно відповіла мама.

– Знищуєте державну власність! – заревів він.

Йонас притягнув валізу ближче до себе, боячись, що вона будь-якої миті може перетворитися на «державну власність».

Мама подивилась у дзеркало в передпокої, щоб дати лад волоссю і вдягти капелюшок. Офіцер НКВД штурхнув її прикладом у плече, так що вона вдарилась обличчям у дзеркало.

– Буржуйські свині, вічно гаєте час. Здався тобі цей капелюх! – буркнув він.

Мама підвелась і поправила одяг: розправила спідницю, рівно вдягла капелюшок.

– Вибачте, – сухо відповіла вона офіцерові, після чого поправила кучері й приколола на капелюшок булавку з перлиною.

Вибачте? Чи вона справді це сказала? Ці люди виганяють її з дому серед ночі, штовхають – а вона просить вибачення? Потім вона взяла те саме довге сіре пальто, і я раптом усе зрозуміла. Вона грала з радянськими офіцерами – так обережно грають у карти, коли немає певності, що тобі здадуть наступного разу. Перед моїми очима постало те, як вона зашивала за його підкладку коштовності, папери, всілякі інші цінності.

– Мені треба в туалет, – сказала я, намагаючись відволікти їх від мами та її пальта.

– Тридцять секунд!

Я зачинилась і побачила себе в дзеркалі. Я навіть не уявляла, наскільки швидко все зміниться, поблякне. Коли б я знала, подивилася б на себе довше, щоб запам’ятати. Понад десять років після того я не дивилась у справжнє дзеркало.

4

Ліхтарі згасли. На вулиці стояла майже повна чорнота. Офіцери йшли за нами, підганяючи. Я побачила, як із-за штор у вікні визирає тихцем пані Раскунене. Щойно помітивши мій погляд, вона сховалася. Мама штовхнула мене під лікоть, щоб я не підводила голови. Йонасу нелегко було з валізою. Вона била його по ногах.

– Давай! – командував офіцер по-російськи. Швидко, весь час швидко.

Ми перейшли перехрестя, рухаючись до чогось великого й темного. То була вантажівка, її оточували енкаведисти. Ми підійшли до задньої частини машини. Там люди сиділи на своїх речах.

– Підсади мене, поки вони цього не зробили, – швидко прошепотіла мені мама, щоб офіцери не торкались її пальта.

Я виконала її прохання.

Офіцери вкинули в кузов Йонаса. Він упав долілиць, а на нього зверху кинули валізу. Я опинилась у кузові без падіння, але, коли я встала, якась жінка поглянула на мене й затулила рот рукою.

– Ліно, люба, застібнися, – сказала мама.

Я глянула вниз і побачила, що на мені нічна сорочка у квіточку. Гарячково шукаючи альбом, я забула перевдягтися. Також я побачила високу жилаву гостроносу жінку, яка дивилася на Йонаса. Панна Ґрибайте. Учителька з нашої школи, немолода й незаміжня, одна з найсуворіших. Упізнала я ще кількох людей: бібліотекаря, господаря поблизького готелю і кількох чоловіків, з якими тато розмовляв на вулиці.

Ми всі були в якомусь списку. Я не знала, що це за список, знала тільки, що ми там записані. Як, вочевидь, і решта п’ятнадцятеро людей, які сидять тут із нами. Офіцери захряснули двері вантажівки. Лисий чоловік, який сидів переді мною, застогнав.

– Ми всі помремо, – сказав він. – Точно ж помремо.

– Дурниці! – швидко відповіла мама.

– Але ж помремо, – не відступався він. – Це – кінець.

Машина швидко, рвучко поїхала, так що люди почали падати з сидінь. Лисий пан раптом підхопився, переліз через край кузова й вистрибнув. Упав на бруківку і заревів, як звір у пастці. Люди в кузові скрикнули. Машина з різким виском загальмувала, з кабіни вискочили офіцери. Вони відчинили кузов, і я побачила, як чоловік звивається від болю на землі. Вони підняли й закинули його скулене тіло назад у кузов. Було видно, що одна нога в нього скалічена. Йонас затулив обличчя маминим рукавом. Я тихо взяла його за руку. Він тремтів. Перед очима в мене пливло. Я міцно їх стулила, потім розплющила. Машина знову рвонула вперед.

– Ні! – лементував чоловік, схопившись за ногу.

Машина зупинилася біля лікарні. Усім, здається, стало легше на душі: зараз лисому панові нададуть допомогу. Але цього не сталося. Вони чекали. Жінка, внесена у список, саме народжувала. Щойно буде перерізано пуповину, і матір, і дитя мали вкинути в машину.

5

Минуло майже чотири години. Ми сиділи в темряві перед лікарнею і не могли нікуди вийти. Мимо проїжджали якісь інші машини, у кузовах деяких під сіткою теж сиділи люди.

На вулицях починався рух.

– Рано ми приїхали, – сказав мамі хтось поруч. Чоловік поглянув на годинник. – Скоро третя ранку.

Лисий чоловік, лежачи на спині, розвернув обличчя до Йонаса:

– Хлопче, заткни мені рот і затисни ніс. І не відпускай.

– Ні, він нічого подібного робити не буде! – сказала мама і пригорнула Йонаса ближче до себе.

– Дурна жінко. Чи ви не розумієте, що все лише починається? У нас іще є шанс померти гідно.

– Елено! – почулося з вулиці.

Я побачила: у тіні дерев ховається мамина двоюрідна сестра Реґіна.

– Вам на спині легше лежати? – спитала мама в лисого чоловіка.

– Елено! – почулося знову, трохи гучніше.

– Мамо, мені здається, вона тебе кличе, – прошепотіла я, не зводячи погляду з енкаведиста, який курив з другого боку машини.

– Вона мене не кличе, – сказала мама голосно. – Вона божевільна! Ідіть своєю дорогою і дайте нам спокій! – крикнула вона.

– Але ж, Елено, я…

Мама відвернулась і вдала, що поглинута розмовою зі мною, абсолютно не зважаючи на сестру. Біля лисого чоловіка в кузов упав невеликий вузлик. Чоловік жадібно його схопив.

– І це ви, добродію, говорили про гідність? – сказала йому мама. Вона вирвала в нього з рук вузол і сховала в себе під ногами. Мені було цікаво, що ж там. Як могла мама обізвати власну двоюрідну сестру божевільною?! Адже Реґіна так ризикувала, коли пішла її шукати!

– Ви дружина Костаса Вілкаса, проректора університету? – спитав чоловік у костюмі, який сидів трохи нижче від нас.

Мама кивнула, заламуючи руки.

Я дивилася, як мама заламує руки.

У їдальні приглушені голоси то гучнішали, то тихішали. Чоловіки сиділи вже кілька годин.

– Серденько, принеси їм кавник, – попросила мене мама.

Я підійшла до порога їдальні. Над столом висіла хмара тютюнового диму, яку не випускали назовні зачинені вікна й закриті штори.

– Репатріація, якщо вдасться, – сказав тато, різко замовкнувши, коли побачив мене у дверях.

– Чи бажаєте ще кави? – спитала я, тримаючи в руках срібний кавник.

Дехто за столом опустив очі. Хтось кахикнув.

– Ліно, ти перетворюєшся на справжню юну даму, – сказав татів університетський товариш. – І я чув, ти дуже обдарована художниця.

– Так і є! – сказав тато. – У неї неповторний стиль. І вона надзвичайно розумна, – додав він, підморгнувши мені.

– То значить, у матір вдалася! – пожартував хтось за столом.

Усі засміялися.

– Скажи-но мені, Ліно, – сказав газетяр, – якої ти думки про нову Литву?

– Ну, – перебив його тато, – це все-таки не юнацька розмова, правда?

– Це буде розмовою для всіх, Костасе, – відказав журналіст, – від старого до малого. До того ж, – посміхнувся він, – не буду ж я це в газеті друкувати!

Тато засовався на стільці.

– Що я думаю про радянську анексію? – я мить помовчала, не дивлячись батькові в очі. – Я вважаю, що Йосиф Сталін – нахабний агресор. І вважаю, що ми маємо вигнати його війська з Литви. Їм не можна дозволяти прийти і брати все, що хочеться, і…

– Годі, Ліно. Лишай тут кавник і повертайся до мами на кухню.

– Але ж це правда! – не відступалася я. – Це несправедливо!

– Годі! – сказав тато.

Я повернулася на кухню, ненадовго зупинившись, щоб підслухати.

– Не заохочуй її, Владасе. Дівчина вперта, вона мене смертельно лякає, – сказав тато.

– То що ж, – відповів журналіст, – тепер ми бачимо, наскільки вона подібна до свого батька, чи не так? Справжню партизанку виховав, Костасе.

Тато мовчав. Зібрання скінчилось, і гості виходили з дому по черзі, через певні проміжки, одні через парадні двері, інші – чорним ходом.

– Університет? – спитав лисий, і далі кривлячись від болю. – Ну, тоді його далеко повезли…

Мій шлунок стиснувся, немов від удару. Йонас у відчаї подивився на маму.

– Власне, я працюю в банку і бачив твого батька вчора надвечір, – усміхнувся якийсь чоловік Йонасові.

Я розуміла, що це неправда. Мама вдячно йому кивнула.

– То, значить, бачив його по дорозі до могили! – похмуро відказав лисий.

Я готова була спопелити його очима: скільки ж клею треба, щоб заклеїти тобі пельку!

– Я збираю марки. Я простий колекціонер, і вони мене шлють на смерть, бо я листувався з іншими колекціонерами за кордоном. А от університетського точно ж першим номером у список внесли за те, що…

– Замовкніть! – вихопилося в мене.

– Ліно! – зупинила мене мама. – Ти маєш негайно перепросити. Бідолашному панові дуже боляче, він сам не розуміє, що каже.

– Я дуже добре розумію, що кажу! – відказав пан, не зводячи з мене очей.

Лікарня відчинилась, і звідти вихопився страшний крик. Енкаведист тягнув сходами босу жінку в закривавленій лікарняній сорочці.

– Моя дитина! Будь ласка, нічого не робіть моїй дитині! – кричала вона. Вийшов інший офіцер, несучи сповитий згорток. За ним вибіг лікар, хапаючи енкаведиста за одяг.

– Прошу вас, ви не можете забрати новонародженого. Дитина не виживе! – кричав лікар. – Пане, благаю вас! Будь ласка!

Офіцер розвернувся і вдарив лікаря по коліну підбором чобота.

Жінку підняли в кузов. Мама і панна Ґрибайте посунулися, щоб її можна було покласти поряд із лисим. Дитину передали знизу.

– Ліно, будь ласка, – сказала мама, передаючи мені червоне маля. Узявши згорток, я відразу навіть крізь пальто відчула тепло маленького тільця.

– Боже, моя дитина! – заплакала жінка, дивлячись на мене.

Дитина тихо скрикнула й замахала крихітними кулачками. Її боротьба за життя почалася.

6

Чоловік із банку передав мамі свій піджак. Вона накинула його на плечі породіллі і прибрала в неї з обличчя волосся.

– Усе гаразд, люба, – сказала їй мама.

– Вітас! Мого чоловіка забрали, Вітаса! – видихнула молодиця.

Я подивилася на розчервоніле личко в пелюшках. Новонароджене. Дитина прожила лише кілька хвилин, а її вже Совєти записали в злочинці. Я пригорнула дитинку і торкнулася її лоба губами. Йонас прихилився до мене. Якщо вони таке зробили з оцим малям, то що чекає на нас?

– Як вас звати, люба? – спитала мама.

– Она, – молода матір витягнула шию. – Де моя дитина?

Мама взяла згорток у мене і поклала на груди жінці.

– Моя дитинка! Мила моя дитинонько! – заплакала жінка, цілуючи маля.

Машина рвонула вперед. Она благально подивилася на маму.

– Моя нога! – стогнав лисий.

– Чи є тут медики? – спитала мама, переводячи погляд від обличчя до обличчя. Люди хитали головами. Хтось навіть очей не підвів.

– Я спробую шину накласти, – зголосився банківський працівник. – Чи є в кого-небудь щось пряме? Будь ласка, допомагаймо одне одному.

Люди ніяково завозилися, замислившись, що в них такого є серед речей.

– Пане! – сказав Йонас. Він простягнув невеличку шкільну лінійку. Літня жіночка, яку вразило те, що я в нічній сорочці, заплакала.

– О так, це дуже добре, – відказав пан із банку й узяв лінійку.

– Дякую, золотко, – усміхнулася мама до Йонаса.

– Лінійка? Ви що, мені ногу шкільною лінійкою вправлятимете?! Ви з глузду з’їхали! – розкричався лисий.

– Наразі це найкраще, що в нас для цього є, – відказав банківський працівник. – А в кого є чим прив’язати?

– Пристрельте мене хто-небудь! – лементував лисий.

Мама зняла з шиї шовкову хустку і дала банківському працівникові. Бібліотекарка теж розв’язала шарф, панна Ґрибайте стала порпатись у торбі. Сорочка Они спереду просякала кров’ю.

Мені стало млосно. Я заплющила очі, намагаючись подумати про щось – про будь-що, аби заспокоїтись. Уявила свій альбом. Відчула, як рука сама поворухнулась. Образи, немов картинки з чарівного ліхтаря, зарухалися в мене перед очима. Наш дім. Мама пов’язує татові краватку на кухні, конвалії, бабуся… Її лице чимось мене заспокоїло. Я подумала про фотографію у валізі. Бабусенько, подумала я, допоможіть!

Ми прибули на якийсь полустанок за містом. Увесь він був забитий такими самими радянськими вантажівками, повними людей. Ми проїхали повз якусь машину, з кузова якої визирали чоловік і заплакана жінка.

– Пауліна! – гукав чоловік до нас. – Чи не у вас наша дочка Пауліна?

Я похитала головою.

– А чому ми за містом, а не на каунаському вокзалі? – спитала літня жінка.

– Може, так легше нас із родинами організувати. Адже на головному вокзалі стільки людей, – відповіла мама.

Певності в маминому голосі не було. Вона намагалася переконати себе. Я роззирнулася. Полустанок притулився в якійсь безлюдній місцині, навколо стояв темний ліс. Я відчула, як підіймається край килима і велетенська радянська мітла змітає нас під нього.

7

– Давай! – закричав енкаведист і відкрив кузов.

Полустанок був повний машин, офіцерів і людей з речами. Із кожною миттю шум гучнішав.

Мама нахилилася до нас і поклала руки нам на плечі.

– Тримайтеся мене. Якщо треба, тримайтеся за пальто. Ми не повинні загубити одне одного.

Йонас учепився в мамине пальто.

– Давай! – кричав офіцер, смикнувши якогось чоловіка з кузова так, що той упав на землю.

Мама й банківський працівник почали допомагати решті. Я тримала немовля, поки спускали Ону.

Лисий корчився від болю, коли його зносили з машини.

Чоловік із банку підійшов до енкаведиста.

– У нас є люди, які потребують допомоги медиків. Будь ласка, знайдіть лікаря.

Офіцер не звернув уваги.

– Лікарі! Медсестри! Нам потрібна медична допомога! – кричав чоловік у юрбу.

Енкаведист схопив банківського працівника, приставив йому до спини гвинтівку і повів геть.

– Мої речі! – крикнув чоловік.

Бібліотекарка схопила валізу чоловіка з банку, але не встигла передати йому: той уже зник у натовпі.

Зупинилася якась литовка і назвалася медсестрою. Вона зайнялася Оною та лисим чоловіком, а ми всі стояли колом навкруг них. Було багато пилу. Босі ноги Они вже облипли брудом. Мимо ходили маси людей, і всі намагалися не помічати відчайдушних облич інших. Я побачила дівчинку з моєї школи: вона разом із мамою проходила повз. Вона підняла руку, хотіла мені помахати, але мати затулила їй очі рукою.

– Давай! – гаркнув енкаведист.

– Ми не можемо лишити цих людей, – сказала мама. – Ви маєте дати нам ноші.

Офіцер тільки засміявся:

– Так понесете.

Ми понесли. Двоє чоловіків із нашої машини несли лисого, той лементував. Я несла маля й валізу, а мама підтримувала Ону. Йонас щосили тяг решту речей, йому допомагала бібліотекарка.

Ми дійшли до платформи. Там хаос просто стояв у повітрі. Розлучали родини. Діти плакали, матері благали. Двоє енкаведистів тягли кудись чоловіка. Жінка його не відпускала, і її протягли кілька метрів і лише тоді змогли відкинути ударами чобіт.

Бібліотекарка взяла в мене немовля.

– Мамо, а тато тут? – спитав Йонас, не відпускаючи її пальта.

У мене виникало те саме питання. Коли, де ці радянські офіцери схопили мого батька? Чи дорогою на роботу? Чи, може, коло газетного кіоску в обід? Я вдивлялася в юрмища на платформі. Були там літні люди. У Литві завжди шанували старість, а зараз наших стареньких гнали кудись, немов худобу.

– Давай! – Енкаведист схопив Йонаса за плечі й потяг кудись.

– НІ! – крикнула мама.

Вони забирали Йонаса. Мого красивого славного братика, який виганяв тарганів з хати, замість того щоб їх давити, який віддав свою лінійку, щоб перев’язати поламану ногу надокучливому лисому дідку.

– Мамо! Ліно! – кричав він, махаючи руками.

– Стійте! – закричала я і кинулася за ними.

Мама схопила офіцера за одяг і заговорила до нього російською – чистою, швидкою. Він зупинився і став слухати. Вона заговорила до нього тихіше, спокійніше. Я нічого не розуміла. Офіцер смикнув Йонаса до себе. Я схопила брата за другу руку. Він безгучно ридав, його плечі трусилися. На штанях у нього з’явилася велика мокра пляма. Він опустив голову й заплакав.

Мама витягла з кишені пачку рублів, обережно показала її енкаведистові. Він простягнув руку і сказав мамі щось, зробивши жест головою. Мама зірвала з шиї бурштиновий кулон і сунула в руку енкаведистові. Йому, здається, було мало й цього. Мама й далі говорила щось російською і дістала з пальта кишеньковий годинник. Я знала цей годинник. Мамі він дістався від батька, і на його золотій кришці з другого боку вигравійоване його ім’я і прізвище. Офіцер схопив той годинник, відпустив Йонаса і почав кричати на інших людей.

Ви коли-небудь питали себе, якою є ціна людського життя? Того ранку життя мого брата вартувало кишенькового годинника.

8

– Усе добре, мій хороший. Із нами все гаразд, – запевняла мама Йонаса, обіймаючи його й цілуючи його заплакане лице. – Правда, Ліно? У нас усе гаразд.

– Правда, – тихо сказала я.

Йонас, ще не переставши плакати, затулив руками мокру пляму на штанях: йому було соромно.

– Не хвилюйся, серденько. Перевдягнеш, – сказала мама, йдучи попереду, щоб сховати його за собою. – Ліночко, дай, будь ласка, братові плащ.

Я зняла свій плащ і дала мамі.

– Ти його зовсім трохи поносиш.

– Мамо, а навіщо він хотів мене забрати? – спитав Йонас.

– Не знаю, голубе. Але зараз ми разом.

Разом. Ось так ми стоїмо на платформі серед недоброї метушні: я у квітчастій нічній сорочці, а мій брат у легкому блакитному плащі-дощовику майже до землі. Мабуть, вигляд у нас був смішний і безглуздий, але ніхто на нас і не глянув.

– Пані Вілкене, швидко! – Це гугнявий голос панни Ґрибайте, вчительки. Вона кликала нас до себе. – Ми тут. Швиденько, бо людей розділяють!

Мама схопила Йонаса за руку.

– Ходімо, дітки.

Ми пробиралися крізь натовп, як човник крізь шторм, без певності, чи потонемо, чи втримаємося на плаву. Понад усією платформою, наскільки бачило око, стояли червоні дерев’яні вагони. Вони були зроблені абияк і брудні: у таких возять худобу. До них рухалися юрмища литовців із речами.

Мама вела нас крізь натовп, то підштовхуючи, то тягнучи за плечі. Я бачила побілілі пальці, які стискали ручки валіз. Якісь люди стояли на колінах і, плачучи, намагалися перев’язати розвалені валізи мотузкою, а енкаведисти топталися по їхніх речах. Заможні селяни та їхні родини несли відра, в яких хлюпало молоко, і голови сиру. Пройшов якийсь малюк із ковбасою завдовжки з нього. Він впустив свою ношу – і вона миттєво зникла під ногами натовпу. Якась жінка зачепила мою руку срібним свічником, пробіг чоловік з акордеоном. Я подумала про красиві наші речі, розбиті на підлозі вдома…

– Швидко! – крикнула панна Ґрибайте, роблячи нам знак. – Це родина Вілкасів, – сказала вона офіцерові з записником. – Вони в цьому вагоні.

Мама стала перед вагоном і почала уважно вдивлятися в натовп. «Ну будь ласка», – благав її погляд: вона виглядала нашого тата.

– Мамо, – прошепотів Йонас, – це ж вагони для корів і свиней!

– Так, я знаю. То в нас буде пригода, еге ж? – Мама підсадила Йонаса у вагон, і тут я почула, як плаче немовля і стогне чоловік.

– Матусю, ні! – сказала я. – Я з ними не хочу.

– Припини, Ліно. Їм потрібна наша допомога.

– А хтось інший не може їм допомогти? Нам теж допомога потрібна.

– Мамо! – Йонас хвилювався, що поїзд може поїхати. – Ви ж сідаєте, так?

– Так, серденько, сідаємо. Візьмеш оцю торбу? – мама розвернулася до мене. – Лінусю, ми не маємо вибору. Якщо можеш, постарайся не лякати брата.

Панна Ґрибайте простягнула згори руку мамі. А я? Мені ж теж страшно. Хіба це не важливо? Татку, де ж ти? Я озирнулася на платформу, де панував жахливий гармидер. Мені хотілося бігти й бігти, світ за очі, доки стане сил. Я б побігла до університету і шукала б там тата. Побігла б додому. Просто побігла б – і все.

– Ліно! – тепер мама стояла переді мною і взяла мене за підборіддя. – Я розумію. Це жах, – прошепотіла вона. – Ми маємо триматися разом. Це дуже важливо.

Вона поцілувала мене в лоб і розвернулася до вагона.

– Куди ми? – спитала я.

– Я ще не знаю.

– Ми що, маємо бути в оцих вагонах для худоби?

– Так, але я певна, що це ненадовго, – відповіла мама.

9

Повітря у вагоні було задушливе, повне тілесних запахів навіть при відчинених дверях. Люди тулилися всюди, сиділи на торбах. У кінці вагона великі дошки метрів зо два завширшки були встановлені як полиці. На одній з таких полиць лежала без сил Она, і дитя плакало біля її грудей.

– Ай! – мене вдарив по нозі лисий. – Обережно, дівчинко! Ти мало на мене не наступила!

– А де ж чоловіки? – спитала мама в панни Ґрибайте.

– Їх забрали.

– Тут потрібні чоловіки, щоб допомогти пораненому, – сказала мама.

– Нема їх. Нас якось по групах розсортували. Вони зараз усе людей ведуть і у вагон кидають. Є якісь літні чоловіки, але в них сил мало, – сказала панна Ґрибайте.

Мама роззирнулася вагоном.

– Давайте малих на верхню полицю примостимо. Ліно, посунь, будь ласка, Ону на нижній трохи, щоб діти могли залізти нагору.

– Не дурійте, жінко! – буркнув лисий. – Зробите більше місця, то сюди більше напхають!

Бібліотекарка була менша від мене на зріст і кремезна. Вона була сильна й допомогла мені посунути Ону.

– Я пані Рімене, – відрекомендувалася вона Оні.

Пані… То й вона заміжня. А де ж її чоловік? Мабуть, там, де й тато. Дитина надсадно закричала.

– Ваше малятко – це хлопчик чи дівчинка? – поцікавилася пані Рімене.

– Дівчинка, – кволим голосом відповіла Она. Вона підігнула свої босі ноги, щоб звільнити ще трохи місця. Ноги були подряпані та облиплі грязюкою.

– Їй скоро їстоньки час, – сказала пані Рімене.

Я роззирнулася вагоном. Голова в мене була немов окремо від тіла. У вагон напихали й напихали людей, прийшла і якась жінка з сином мого віку. Мене хтось смикнув за рукав.

– Ти зараз спати ляжеш? – спитало в мене мале дівча з білявим, аж перламутровим волоссям.

– Що?

– Ти сорочку нічну вдягла. Ти зараз спати лягатимеш? – вона показала мені потягану ляльку. – Це моя ляля.

Нічна сорочка. Я досі в нічній сорочці. А Йонас досі в моєму блакитному плащі. Я зовсім забула. Я проштовхалася до мами і Йонаса.

– Нам треба перевдягтися, – сказала я.

– Тут зараз тісно, валізу не відкриєш, – сказала мама. – Та й нема де перевдягатися.

– Ну будь ласка, – попросив Йонас, кутаючись у мій плащ.

Мама спробувала перейти в куток, але це нічого не дало. Вона нахилилась і ледь-ледь відкрила валізу. Засунула руку, стала шукати там щось навпомацки.

Я побачила свій рожевий светр і комбінацію. Урешті мама дістала мою темно-синю бавовняну сукню. Потім стала шукати штани для Йонаса.

– Вибачте, пані, – сказала вона до жінки, яка сиділа в кутку вагона. – Можна з вами помінятися місцями, щоб мої діти могли перевдягтися?

– Це – наше місце! – відрубала пані. – Ми не пересядемо!

Двоє її дочок подивилися на нас.

– Я розумію, що це ваше місце. Ми на секундочку, щоб діти не в усіх на очах перевдягалися.

Жінка нічого не сказала і склала руки на грудях.

Мама штовхнула нас у куток, майже просто на ту жінку.

– Но! – вигукнула жінка, виставивши руки перед собою.

– О, дуже перепрошую. Просто заради пристойності, – мама взяла в Йонаса мій плащ і розгорнула його, як ширму, затуливши нас від сторонніх очей.

Я швидко перевдяглась і затулила Йонаса ще й своєю сорочкою.

– Він впісявся, – сказала одна з дівчат, показуючи на мого брата. Йонас завмер на місці.

– Ти впісялася, дівчинко? – сказала я голосно. – Бідолашна!

Відколи ми зайшли до вагона, температура в ньому зростала й зростала. Моє обличчя огортав сирий запах поту. Ми проштовхалися до дверей, щоб трохи подихати. Поставили валізи одну на одну, зверху сів Йонас, тримаючи вузлик від тітки Реґіни. Мама стала навшпиньки й намагалася визирнути на платформу, шукаючи очима тата.

– Ось вам, – якийсь сивий чоловік поставив на підлогу невеликий ящик. – Ставайте на нього.

– Дуже вам дякую! – сказала мама і зробила, як він пропонував.

– І давно? – спитав він.

– Відучора, – сказала вона.

– А чим він займається? – спитав сивий.

– Він проректор в університеті. Костас Вілкас.

– О так, Вілкас, – чоловік кивнув. У нього були добрі очі. – Які красиві діти.

– Так. У батька вдалися, – сказала мама.

Ми всі разом сиділи на оксамитовій канапі, Йонас – у тата на колінах. Мама була вбрана в зелену шовкову довгу сукню. Її жовте волосся спадало блискучою хвилею на одне плече, а смарагдові сережки зблискували на світлі. На татові був один з його темних костюмів. Я дібрала для себе кремову сукню з брунатним атласним поясом і таку саму стрічку в волосся.

– Яка красива сім’я, – сказав фотограф, установлюючи великий апарат. – Костасе, Ліна просто в тебе вдалася.

– Бідолашна, – віджартувався тато. – Будемо сподіватися, що, коли виросте, буде схожа на маму.

– Ага, сподівайся, – відповіла я йому.

Усі засміялися. Сяйнув спалах.

10

Я порахувала: сорок шість людей було напаковано в оцю клітку на колесах – а можливо, труну. Я малювала пальцями на пилюці в передній частині вагона, витирала малюнки, потім знову починала.

Люди балакали про те, куди нас везуть. Одні казали – до НКВД, інші – в Москву. Я оглянула людей. Обличчя дивилися в майбутнє, кожне по-своєму. Я бачила рішучість, гнів, страх, сум’яття. У когось – безнадія. Вони вже здались. А я?

Йонас відганяв від обличчя й волосся мух. Мама тихо розмовляла з жінкою, син якої був мій ровесник.

– Ви звідки? – спитав хлопець у Йонаса. У нього було темне хвилясте волосся і карі очі. У таких в школі часто закохуються.

– З Каунаса, – відповів Йонас. – А ви?

– Шанчяй[1].

Ми мовчки, ніяково подивилися одне на одного.

– А де твій тато? – бовкнув Йонас.

– У литовському війську, – хлопець трохи помовчав. – Давно вдома не був.

Його мама була схожа на офіцерську дружину, витончену й не звиклу до бруду. Йонас балакав далі, я не одразу змогла його зупинити.

– Наш тато працює в університеті. Я Йонас. А це моя сестра Ліна.

Хлопець кивнув мені.

– А я – Андрюс Арвідас.

Я кивнула у відповідь і відвела очі.

– Як ти гадаєш, вони нас випускатимуть хоч на кілька хвилин? – спитав Йонас. – Тоді, якщо тато буде на станції, він нас побачить. Зараз він не може нас знайти.

– Енкаведисти нам не дуже взагалі щось дозволятимуть, – сказав Андрюс. – Я бачив, як вони били якогось чоловіка, котрий намагався втекти.

– Вони називали нас свинями, – сказав мій брат.

– Не слухай їх, Йонасе. Самі вони свині. Тупі свинюки, – сказала я.

– Тихо! Я б такого не казав! – відповів Андрюс.

– А ти хто такий, поліцай чи що? – спитала я.

Андрюс звів брови догори:

– Та ні, я просто хотів, щоб ви в халепу не потрапили.

– Не треба нам халепи, Ліно, – сказав Йонас.

Я озирнулася, поглянула на маму.

– Я віддала їм усе, що мала. Збрехала, сказала, що він недоумкуватий. У мене не було вибору, – пошепки розповідала мати Андрюса. – Інакше нас би розділили. Тепер у мене нічого немає, ані крихти.

– Розумію, – сказала мама, взявши жінку за руку. – З нами теж таке хотіли зробити, а хлопчику лише десять років.

Онина дитина заплакала. До мами проштовхалася пані Рімене.

– Вона намагається погодувати дитину, але щось не виходить. Воно ротиком узятися як слід не може.

Години тяглися, немов довгі дні. Люди стогнали від спеки й голоду. Лисий нарікав на свою ногу, інші намагалися облаштувати простір і речі. Я мусила покинути малювання на підлозі, натомість шкрябала малюнки нігтем на стіні.

Андрюс вискочив із вагона, щоб сходити в туалет, але енкаведист ударив його і вкинув назад. Кожен постріл і скрик змушували нас здригнутися. Ніхто вже не наважувався вийти з вагона.

Хтось помітив діру завбільшки з дошку там, де сиділа вперта жінка з дочками. Вони приховували діру і те, що з неї йшло свіже повітря. Люди насунули на неї, вимагаючи, щоб вони пересіли. Коли їх відтягли з того місця, ми всі по черзі використовували діру як туалет. Дехто просто не міг змусити себе справити потребу так. Від тих звуків і запахів у мене закрутилася голова. Хлопчик звісив голову з вагона: його знудило.

Пані Рімене зібрала докупи всіх дітей і почала розповідати казки. Діти з усього вагона проштовхалися до нашої бібліотекарки. Навіть обидві дочки отієї буркітливої жінки пішли від матері й сиділи, загіпнотизовані чарівними казками. Дівчинка з лялькою прихилилася до пані Рімене і смоктала пальчик.

Ми сиділи колом на підлозі бібліотеки. Один із молодших хлопчиків лежав на спині й смоктав палець. Бібліотекарка гортала книжку з картинками, виразно читала. Я слухала й малювала персонажів у блокноті. Намалювала дракона – і серце закалатало. Він був живий. Я відчула хвилю його гарячого дихання, яка відкинула назад моє волосся. Потім я малювала принцесу, яка тікає, і її золотаві коси тягнуться за нею схилом гори…

– Ліно, ти готова йти?

Я підвела очі. Наді мною стояла бібліотекарка. Усі діти вже розійшлися.

– Ліно, чи все з тобою гаразд? Ти так розчервонілася. Тобі не погано, ні?

Я похитала головою і показала їй блокнот.

– Оце так! Ліно, це ти сама намалювала? – бібліотекарка швидким рухом потягнулася по блокнот.

Я всміхнулася й кивнула.

11

Сонце почало сідати. Мама заплела моє спітніле хвилясте волосся. Я намагалася порахувати, скільки ж годин просиділи ми ув’язненими в цьому ящику, і гадала, скільки нам іще їхати. Люди їли те, що взяли з собою. Більшість ділилася харчами. Дехто – ні.

– Ліно, ота хлібина… – почала мама.

Я похитала головою. Чи справді хлібина й далі лежить на моєму столі?

– У мене немає хліба, – відказала я.

– Ну що ж, – сказала мама і понесла щось поїсти Оні. Мамині губи стислися: вона була розчарована.

Андрюс сидів, підтягнувши коліна до підборіддя, і курив цигарку. Він дивився на мене.

– Скільки тобі років? – спитала я.

– Сімнадцять, – він і далі дивився просто на мене.

– І давно ти палиш?

– А ти хто така, поліцай чи що? – сказав він і відвів очі.

Настала ніч. У дерев’яному ящику було темно. Мама сказала, що нам треба бути вдячними, що двері залишено відчиненими. Я не збиралася ні за що дякувати енкаведистам. Кожні кілька хвилин було чути тупіт чобіт понад вагоном. Мені не спалося. Було цікаво, чи є на небі місяць, а якщо є, то який він. Тато казав: учені вважають, що з Місяця Земля здається блакитною. Тієї ночі я була згодна з ученими. Я б намалювала Землю блакитною, обважнілою від сліз. Де ж тато? Я заплющила очі.

Щось торсало мене за плече. Я розплющила очі. У вагоні стало світліше. Наді мною стояв Андрюс і намагався розштовхати мене носаком черевика. Він приклав палець до губ і кивнув головою вбік. Я озирнулася на маму. Вона спала, туго кутаючись у пальто. Йонаса не було. Я стала роззиратися на всі боки: де ж він? Андрюс знову мене підштовхнув і махнув рукою вперед.

Я встала і стала пробиратися до виходу, переступаючи через людські клунки. Йонас стояв у дверях вагона, притискаючись до одвірка.

– Андрюс сказав, що годину тому прийшов довгий потяг. Хтось каже, що там чоловіки, – прошепотів Йонас.

– Може, там тато?

– А хто тобі про це сказав? – спитала я Андрюса.

– Та нехай, – сказав він. – Ходімо наших батьків шукати.

Я глянула вниз із дверей. На обрії щойно показалося сонце. Якщо тато справді на цьому вокзалі, я хотіла його знайти.

– Я піду й скажу, що змогла дізнатися, – сказала я. – А де той потяг?

– Позаду, – сказав Андрюс. – Тільки ти не ходи. Я піду.

– Але ж як ти знайдеш нашого батька? Ти ж не знаєш, який він! – різко відказала я.

– Ти завжди така люб’язна? – поцікавився Андрюс.

– Може, ви б обоє пішли? – запропонував Йонас.

– Я й сама можу, – сказала я. – Знайду тата і приведу до нас.

– Це безглуздо! Ми гаємо час. І чого я тебе розбудив? – сказав Андрюс.

Я визирнула з вагона. Охоронець був метрах у тридцяти, стояв спиною до нас. Я звісила ноги і тихо спустилася на землю, пролізла під потяг. Андрюс мене перегнав. Раптом ми почули скрик – це стрибнув Йонас. Андрюс схопив його, і ми пірнули під потяг, спробували сховатися за колесо. Енкаведист зупинився й озирнувся.

Я заткнула Йонасові рот. Ми зіщулилися за колесом, затамували подих. Офіцер пішов далі.

Андрюс висунувся на другий бік і помахав нам: вилазьте сюди. Я виповзла. З другого боку нашого вагона був напис російською.

– «Злодії та повії», – прошепотів Андрюс, – ось що тут написано.

Злодії та повії. У цьому вагоні – наші матері, учителька, бібліотекарка, літні люди, новонароджене маля. Злодії та повії! Йонас подивився на напис. Я взяла його за руку, радіючи, що він не вміє читати російською. Я шкодувала, що він не лишився у вагоні.

За нашим потягом стояв ще один ешелон червоних вагонів для худоби. Але двері там були зачинені на великі засуви. Ми роззирнулися, тоді вскочили під другий потяг, уникаючи нечистот на колії. Андрюс постукав у підлогу коло діри, що правила за туалет. З’явилася якась тінь: хтось визирнув до нас.

– Як твого батька звати? – спитав мене Андрюс.

– Костас Вілкас, – швидко відповіла йому я.

– Ми шукаємо Пятраса Арвідаса і Костаса Вілкаса, – прошепотів Андрюс до незнайомця.

Голова зникла. Ми почули човгання. Через якийсь час незнайомець висунувся знову.

– У нашому вагоні нема. Будьте обережні, дітки. Поводьтеся дуже тихо.

Ми бігали від вагона до вагона, обминаючи нечистоти, стукаючи.

Щоразу, коли голова, яка висовувалася до нас, зникала, у мене в животі все напружувалося.

– Ну будь ласка, будь ласка… – благав Йонас. А потім ми йшли далі; незнайомці нас просили бути обережними й переказати вітання їхнім близьким людям. Ми дійшли до сьомого вагона. Ще один чоловік пішов у вагон. Там запала тиша.

– Ну будь ласка, будь ласка… – бурмотів Йонас.

– Йонасе?

– Татку! – ми намагалися не закричати. Почулося, як сірник чиркнув об дошку. Із діри висунулося татове обличчя. Воно здавалося сірим, під одним оком у нього був великий синець.

– Татку, ми он у тому вагоні, – почав Йонас. – Ходи до нас!

– Тихіше, – сказав тато. – Я не можу. І вам тут не треба бути. Де ваша мама?

– У вагоні, – відказала я. Мені було радісно, хоча я і вжахнулася, побачивши татове опухле, розбите лице. – А ти як?

– У мене все гаразд, – сказав він. – А ви як, як мама?

– У нас все гаразд, – сказала я.

– Вона не знає, що ти тут, – сказав Йонас. – Ми хотіли тебе знайти. Татку, вони вломилися в наш дім і…

– Я знаю. Наш потяг будуть чіпляти до вашого.

– А куди нас везуть? – спитала я.

– Напевне, до Сибіру.

Сибір? Такого просто не може бути. Сибір на іншому кінці світу. Там же нічого немає! Я чула, як тато щось каже до когось у вагоні. З діри висунулася його рука, в ній було щось зім’яте.

– Ось, візьміть куртку і шкарпетки. Вам знадобляться.

Усередині почулися ще якісь звуки. Тато спустив нам ще один піджак, дві сорочки і ще шкарпетки. Потім – великий шмат шинки.

– Діти, поділіть це і з’їжте, – сказав тато.

Я, вагаючись, дивилася на шинку, яку тато простягав нам у ту діру, яка використовувалась як туалет.

– Зараз же в рот покладіть! – наказав тато.

Я поділила шмати на чотири частини і дала по одній Йонасові й Андрюсові. Останній шматок поклала в кишеню сукні – для мами.

– Ліно, оце передай, будь ласка, мамі. Скажи, що, коли буде необхідність, вона зможе це продати, – з діри висунулася татова рука: він простягав мені свою золоту обручку.

Я так і заклякла, просто стояла й дивилася.

– Ліно, ти зрозуміла? Скажи їй, що це можна продати, якщо будуть потрібні гроші!

Я хотіла сказати йому, що ми вже викупили Йонаса за кишеньковий годинник, але лише кивнула й наділа обручку на великий палець. Проковтнути шинку я не могла: в горлі стояв клубок.

– Пане, – сказав Андрюс, – а Пятраса Арвідаса у вас у вагоні немає?

– На жаль, синку, немає, – відказав тато. – Це дуже небезпечно. Повертайтеся до свого вагона!

Я кивнула.

– Йонасе!

– Так, тату! – сказав Йонас, зазираючи в діру.

– Ви дуже сміливі – не побоялися сюди прийти. Тримайтеся разом! Я знаю, ти добре подбаєш про матір і сестру, поки я не можу бути з вами.

– Подбаю, татусю, обіцяю! – сказав Йонас. – Коли ми побачимося?

Тато замислився.

– Не знаю. Маю надію, скоро.

Я притискала до себе купу одягу. По щоках покотилися сльози.

– Не плач, Ліно. Тримай себе в руках, – сказав тато. – Ти можеш мені допомогти.

Я подивилася на нього.

– Розумієш? – тато з ваганням поглянув на Андрюса. – Ти можеш мені допомогти знайти вас, – прошепотів він. – Я зрозумію, що це ти… так само як ти впізнаєш руку Мунка. Але будь дуже обережна!

– Але… – непевно почала я.

– Я люблю вас обох. Перекажіть мамі, що я її кохаю. Скажіть, хай подумає про дуб. Моліться, діти, і я вас чутиму. Моліться за Литву. А тепер біжіть назад. Швидко!

В очах, у грудях мені пекло. Я пішла, але ледь не впала.

Мене підхопив Андрюс.

– Ти як? – спитав він. Його обличчя було стурбоване, лагідне.

– Усе нормально, – сказала я, швидко витерла очі й вивільнилася з його рук. – Ходімо твого батька шукати.

– Ні. Ти ж чула, що тобі батько сказав. Біжи назад швиденько. Перекажи мамі його слова.

– А твій батько?

– Я ще кілька вагонів прогляну. Зустрінемося в кінці вагона, – сказав він. – Тільки йди, Ліно. Не гай часу.

Я вагалася.

– Ти боїшся йти сама?

– Ні! Не боюся, – сказала я. – Батько сказав, що ми маємо триматися разом, але ми підемо самі. – Я схопила Йонаса за руку. – Ми ж без нього дійдемо, так, Йонасе?

Йонас побіг за мною, спотикаючись і озираючись через плече до Андрюса.

12

– Стояти! – скомандував голос.

Ми були так близько, майже під нашим вагоном. Енкаведистські чоботи покрокували в наш бік. Я сховала в кулак палець із татовою обручкою.

– Давай! – прикрикнув голос.

Ми з Йонасом вилізли з-під вагона.

– Ліно! Йонасе! – закричала мама, визираючи з вагона.

Офіцер націлився з гвинтівки на маму, даючи їй знак мовчати. Потім почав ходити навколо нас, дедалі звужуючи коло.

Я відчула, як до мене притискається Йонас. Я стисла кулак міцніше, сподіваючись, що охоронець не помітить татової обручки.

– Ми оце випадково в туалет впустили, – збрехала я, показуючи йому купу одягу. Мама переклала мої слова російською.

Офіцер подивився на шкарпетки нагорі тої купи. Схопив Йонаса, став обшукувати його кишені. Я подумала про шинку. Як я цей шматок поясню, якщо тут усі такі голодні? Охоронець штовхнув нас обох на землю. Став махати дулом гвинтівки перед нашими обличчями, щось вигукуючи по-російськи. Я скулилася біля Йонаса, не зводячи очей з дула. Заплющила очі. Благаю, не треба… Він пхнув чоботом гравій нам на ноги, а потім сплюнув своє «Давай!» – і показав на наш вагон.

Мамине обличчя було сіре. Вона цього разу не змогла приховати від мене страх. Її руки тремтіли, вона майже задихалася.

– Вас могли вбити!

– У нас усе добре, мамо, – оголосив Йонас. Його голос тремтів. – Ми ходили шукати тата.

– Де Андрюс? – із-за маминих плечей визирала пані Арвідене.

– Він із нами ходив, – пояснила я.

– Але де ж він? – питала його мати.

– Він хотів знайти свого тата, – сказала я.

– Його тата? – вона важко зітхнула. – Ну чого він мені не вірить? Я ж казала йому, що його батько… – вона відвернулась і розплакалась.

Я розуміла, що ми зробили страшну помилку. Ми не повинні були залишати Андрюса самого.

– Ми його знайшли, мамо! Ми знайшли тата! – сказав Йонас.

Навколо нас зібралося багато людей. Вони хотіли знати, скільки в тому ешелоні чоловіків і чи не бачили ми їхніх близьких.

– Він сказав, що ми їдемо до Сибіру, – розповів Йонас. – І дав нам шинки. Ми троє поїли, але залишили й тобі. Ліно, дай мамі шинку.

Я дістала з кишені мамину частку.

Вона побачила в мене на пальці обручку.

– Це на випадок, якщо будуть потрібні гроші, – сказала я. – Тато сказав, що можеш її продати.

– І сказав, щоб ти згадала про дуб, – сказав Йонас.

Мама зняла з мого пальця обручку і приклала до губ. І заплакала.

– Не плач, матусю! – сказав Йонас.

– Дівчинко! – закричав лисий. – А що ти ще поїсти принесла?

– Ліно, дай цей шматок панові Сталасу, – сказала мама. – Він голодний.

Пан Сталас. У лисого є прізвище. Я пішла до нього. Його охлялі руки були всі в зелено-фіолетових синцях. Я простягла йому шинку.

– Це ж для твоєї мами, – сказав він. – Що ще в тебе є?

– Оце і все, що він мені дав.

– Скільки вагонів у тому потязі?

– Не знаю, – сказала я. – Може, двадцять.

– Він сказав, що ми їдемо до Сибіру?

– Так.

– Мабуть, твій батько має рацію, – сказав він.

Мама вже плакала не так сильно. Я знову простягла їй шинку.

– Це для твоєї мами, – сказав лисий чоловік. – Простеж, щоб вона з’їла. Я все одно шинки не люблю. А зараз дай мені спокій.

– Він не хотів із нами йти, – пояснював мій брат пані Арвідене. – Вони з Ліною почали сперечатись, і він сказав, що піде перевірити ще кілька вагонів.

– Ми не сперечалися, – втрутилася я.

– Якщо вони його знайдуть надворі й дізнаються, що він – син офіцера… – пані Арвідене затулила обличчя руками.

Сивий чоловік похитав головою і став накручувати свій годинник. Я почувалася винною. Ну чому я не залишилася, не наполягла, щоб Андрюс повертався з нами? Я визирнула з вагона, сподіваючись його побачити.

Двоє радянських потягли платформою священика. Руки в нього були зв’язані, ряса забруднилася. За що священика? Та й нас усіх – за що?

13

Сонце встало – і температура у вагоні швидко зростала. Сирий запах сечі й випорожнень огортав усе брудною ковдрою. Андрюс не повертався, і пані Арвідене плакала так, що мені було страшно. Від провини я почувалася жахливо.

До вагона підійшов охоронець і приніс відро води й відро баланди.

Усі кинулися до тих відер.

– Стійте! – сказала панна Ґрибайте, ніби до учнів у класі. – Ми всі маємо взяти потрошку, щоб усім вистачило!

Сірувата баланда нагадувала харч для худоби. Деякі діти відмовлялися її їсти.

Йонас знайшов те, що передала мамина двоюрідна сестра Реґіна. У пакунку була маленька ковдра, ковбаса і кексик. Мама роздала всім по маленькому шматочку. Немовля й далі плакало. Она вже так само кричала й звивалася, як і дитина, котра й далі не їла і з рожевої стала якоюсь червонястою.

Минали години. Андрюса й далі не було.

Мама сіла коло мене.

– А який вигляд мав твій тато? – спитала вона, розгладжуючи мені коси й обіймаючи за плече.

– Непоганий, – збрехала я і поклала руку мамі на плече. – А чому нас забирають? Тому що тато працює в університеті? Це ж безглуздя якесь.

Лисий застогнав.

– Ну от він, – прошепотіла я. – Він же не викладач. Він простий колекціонер марок – і його везуть у Сибір.

– Він не простий колекціонер, – ледь чутно відказала мама. – Тут я не маю жодного сумніву. Він знає забагато.

– А що ж він знає?

Мама зітхнула, похитала головою.

– У Сталіна є план, моя хороша. Кремль зробить усе, щоб його втілити. Ти це розумієш. Він хоче забрати Литву в Радянський Союз, то він нас тимчасово вивозить.

– Але чому нас? – спитала я. – Вони вже торік увійшли в Литву. Хіба їм цього мало?

– Не лише з нами так, люба. Я гадаю, те саме коїться і в Латвії, Естонії, Фінляндії. Це дуже складно, – сказала мама. – Спробуй відпочити.

Я була дуже втомлена, але сон до мене не йшов. Я гадала, чи не їде зараз у якомусь потязі моя двоюрідна сестра Йоана. Може, вона там, де тато? Тато казав, що я можу йому допомогти, але як – коли ми справді їдемо до Сибіру? Я задрімала, думаючи про Андрюса, намагаючись побачити його лице.

Мої ноги самі зупинилися біля цієї роботи. Обличчя. Абсолютно чарівне, не схоже ні на що з того, що мені доводилося бачити. Портрет молодого чоловіка. Вуглиною. Кутики губ на портреті підіймались, але, попри усмішку, в цьому обличчі стояв такий біль, що мої очі наповнилися слізьми. Півтони у волоссі були дуже делікатно прописані, але водночас створювали чіткий контраст. Я підійшла ближче роздивитися, як це зроблено. Бездоганно. Як художник зумів зробити такі різкі тіні, ніде не залишивши пропуску чи відбитка пальця? Що це за художник, хто на портреті? Я подивилася на підпис – Мунк.

– Панночко, не відставайте, будь ласка. Це з іншої експозиції, – сказав екскурсовод.

Дехто з учнів потім нарікав. Ну як можна скаржитися, що тебе водили до художнього музею?! Я на цю екскурсію кілька місяців чекала.

Туфлі екскурсовода цокотіли по плитці підлоги. Моє тіло йшло вперед, але думкою я залишалася біля тієї картини, дивилася на те обличчя. Я потерла пальці. Злегка, але впевнено. Я не могла дочекатися, щоб спробувати.

Я сіла за стіл у своїй кімнаті. Відчувала, як бринить у руці вуглина від руху папером. Від її шурхоту поза шкірою бігли мурашки. Я закусила губу. Провела середнім пальцем по краю, пом’якшуючи жорстку лінію.

Не зовсім так само, але майже.

Я, водячи пальцем по пилу на підлозі, написала це прізвище – Мунк. Його картину я завжди впізнаю. А тато – мою. Ось що він мав на увазі. Він зможе знайти мене по намальованих слідах.

14

Коли я прокинулась, у вагоні було темно. Я вийшла в передню частину і висунулася, щоб подихати. Волосся розвіював вітер. Навколо мого обличчя неслася хвиля повітря, і я глибоко дихала. Захрускотів гравій. Я підвела голову, очікуючи побачити охоронця. Нікого не було. Знову хруснув гравій. Я опустила голову й глянула під потяг. Біля колеса скулилася темна постать. Вона простягнула до мене закривавлену руку, рука тремтіла. Я сахнулась і вже потім зрозуміла.

Андрюс.

Я озирнулася до мами. Її очі були заплющені, вона пригортала Йонаса. Я поглянула на платформу. Енкаведисти марширували на відстані десь двох вагонів, віддаляючись. Дівчинка з лялькою сиділа на колінах біля дверей. Я приклала палець до губ. Вона кивнула. Я звісилася з вагона, намагаючись діяти безгучно. Серце калатало, я пам’ятала націлене на мене дуло гвинтівки.

Я підійшла ближче й зупинилася. Десь поза платформою проїхала вантажівка, і її фари якусь мить пробігли понад вагоном. Андрюс дивився в одну точку, обличчя в нього було синє, розбите. Запухлі очі. Закривавлена сорочка, розсічені губи. Я присіла біля нього.

– Іти можеш?

– Трохи, – сказав він.

Я визирнула подивитися, що роблять вартові. Вони стояли колом і курили за чотири вагони від нас. Я злегка постукала в підлогу коло туалетної діри.

Висунулася та жінка, яка бурчала. Широко, нажахано розкрила очі.

– У мене Андрюс. Його треба посадити назад на потяг.

Вона остовпіло дивилася на мене.

– Чуєте? – прошепотіла я. – Його треба затягти назад. Ну ж бо!

Жінка сховалась. У вагоні почувся якийсь рух, а я озирнулася до вартових. Тоді перекинула закривавлену Андрюсову руку через плече, обхопивши його за пояс. Ми підвелись, обережно рушили до дверей. Сивий чоловік висунувся і дав нам знак: чекайте. Андрюс повис на моєму плечі, аж коліна в мене підігнулися. Я не знала, наскільки довго зможу його протримати.

– Уперед! – сказав сивий.

Я перекинула Андрюса чоловікові, і той разом з іншими потяг його у вагон.

Я озирнулася, що роблять вартові. Щойно поворухнулася, вони розвернулись і пішли до мене. Я у відчаї роззиралася, куди сховатися. Схопилася за дно вагона, вперлася в щось ногами, повисла під вагоном. Тупіт чобіт наближався, наближався, ось уже біля колеса. Я заплющила очі. Вони говорили російською. Чиркнув сірник, освітив чобіт вартового. Вони тихо перемовлялися. Руки в мене затремтіли, я судомно трималася. Ну швидше. Руки пітніли. Триматися міцно було важко. Ідіть. Мої мʼязи горіли. Вартові все балакали. Ну будь ласка. Я закусила губу. Проходьте! Десь гавкнув пес. Вартові пішли в той бік.

Мама й сивий затягли мене назад. Я вдарилась об відчинені двері, судомно віддихуючись. Дівчинка з лялькою приклала пальчик до губ і кивнула.

Я подивилася на Андрюса. Кров запеклася коло його зубів і в кутиках губ. Щелепа напухла. Я ненавиділа їх – і Радянський Союз, і НКВД. Я посіяла в серці зерно ненависті. Я поклялася, що воно виросте в могутнє дерево і коріння його задушить їх усіх.

– Як вони могли таке зробити? – спитала я вголос і роззирнулася вагоном. Усі мовчали. Як ми можемо захищати себе, коли всі настрашені й бояться промовити слово?

Говорити маю я. Я все запишу, замалюю. Я допоможу татові знайти нас.

Андрюс заворушив ногами. Я поглянула на нього.

– Дякую, – прошепотів він.

15

Я здригнулась і прокинулася поряд із Йонасом і Андрюсом. Двері вагона були замкнені. Люди почали панікувати.

Із двигунів зі свистом вилітала пара.

– Будь ласка, не рухайтеся без крайньої потреби, – звеліла панна Ґрибайте. – Треба, щоб завжди був доступ до туалету.

– Пані бібліотекарко, ви нам казку розкажете? – стала просити дівчинка з лялькою.

– Мамо, – запхинькав хтось малий, – мені страшно. Увімкни світло!

– Ні в кого ліхтаря немає? – спитав хтось.

– Ага, а в мене в кишені ще й обід із чотирьох страв, – буркнув лисий.

– Пане Сталасе, – сказала мама, – будь ласка, не треба: ми всі стараємося як можемо.

– Дівчинко, – розпорядився він, – визирни в оту дірку і розкажи, що там видно.

Я пішла в передню частину вагона й підтяглася.

– Сонце встає, – сказала я.

– Поезії не треба, – буркнув лисий. – Що там діється?

Паровоз знову свиснув, потім клацнув.

– Енкаведисти йдуть із гвинтівками понад поїздом, – сказала я. – Ще якісь люди в темних костюмах дивляться на вагони.

Ми відчули, як потяг смикнувся й рушив.

– Усюди на платформі лежать речі, – сказала я. – І багато їжі.

Люди застогнали. Станція була така моторошна, порожня, застигла, всіяна залишками того хаосу, який не так давно панував там. Тут і там валялося непарне взуття, виднів костур, відкрита дамська сумочка, осиротілий плюшевий ведмедик.

– Виїжджаємо зі станції, – розповіла я. Я витягла шию і подивилася вперед. – Там люди, – повела я далі. – І священик. Він молиться. Чоловік тримає велике розп’яття.

Священик підвів погляд, махнув кадилом і перехрестив наш потяг, який котив повз нього.

Він прийшов провести нас в останню путь.

16

Поки ми їхали, я розповідала про все, що видно з вікон. Про Неман, великі храми, будівлі, вулиці, навіть дерева. Люди схлипували. Литва ніколи не видавалася такою прекрасною. Квіти буяли неймовірними кольорами на тлі червневого пейзажу. А ми їхали крізь нього, і на вагоні нашому було написано: «Злодії та повії».

Минуло дві години, і потяг став сповільнюватися.

– Ми підходимо до станції, – сказала я.

– Що там написано на знаку? – спитав лисий.

Я почекала, доки потяг наблизиться.

– «Вільнюс». Ми… у Вільнюсі, – тихо промовила я.

Вільнюс. Столиця. Ми вчили в школі історію. Шістсот років тому великому князеві Гедиміну наснився сон. Він побачив залізного вовка, який стояв на високому пагорбі. Він спитав у жерця про цей сон, і той сказав князеві, що залізний вовк – знак великого, прекрасного й могутнього міста.

– Ліно, чи можна з вами поговорити?

Останні з моїх однокласників уже виходили. Я підійшла до столу вчительки.

– Ліно, – промовила вона, склавши руки на столі, – як видається, ви більше любите спілкуватися, ніж учитись.

Вона відкрила теку, що лежала перед нею. Шлунок у мене підкотився до горла. У теці лежали записки, які я писала однокласницям, із картинками. Зверху лежав малюнок із грецьким ню і портрет нашого красеня історика.

– Оце я знайшла серед сміття. Я поговорила з вашими батьками.

Руки в мене затрусилися.

– Я перемальовувала фігуру з бібліотечної книжки…

Вона підняла руку, зупиняючи мене.

– Ви не лише любите спілкуватися – ви, до того ж, обдаровані художньо. Ваші портрети… – вона трохи помовчала, крутячи в руках малюнок. – захоплюють. У них помітна не по ваших роках глибока емоція.

– Дякую, – видихнула я.

– Гадаю, ваш талант нам далі розвивати не до снаги. Однак у Вільнюсі є літня програма…

– У Вільнюсі?! – Вільнюс від Каунаса в кількох годинах їзди.

– Так, у Вільнюсі. Наступного року, коли вам мине шістнадцять, ви зможете спробувати свої сили, щоб вас туди взяли. Якщо приймуть, то будете там навчатися з найбільш обдарованими художниками Північної Європи. Вас би таке зацікавило?

Я щосили постаралася проковтнути хвилювання, щоб спромогтися на слово:

– Так, пані Пранене, мені було б цікаво.

– То я хотіла б вас рекомендувати. Ви заповните зголошення і надасте зразки вашого малювання, – сказала вчителька, передаючи мені теку з записками й малюнками. – І ми якнайшвидше відправимо їх у Вільнюс.

– Дякую вам, пані Пранене! – сказала я.

Учителька всміхнулася й відкинулася на спинку стільця.

– Мені й самій приємно, Ліно. Маєте талант. У вас попереду великі успіхи.

Хтось виявив розхитану дошку за речами в задній стінці. Йонас підповз туди й відхилив ту дошку.

– Що видно?

– Там якийсь чоловік за деревами, – сказав Йонас.

– Партизани! – сказав лисий. – Вони намагаються нам допомогти. Приверни його увагу.

Йонас висунув з-за дошки руку й спробував помахати партизанові.

– Він іде сюди, – сказав Йонас. – Тихо!

– Вони відчіпляють вагони з людьми, – сказав чоловічий голос. – Ділять ешелон на два.

Він побіг назад до лісу.

На віддалі пролунали постріли.

– Куди везуть чоловіків? – спитала я.

– Може, до Сибіру, – сказала пані Рімене. – А нас – кудись іще.

Мені більше подобалося думати про Сибір, коли вже тата везуть туди.

Брязкав і рипів метал. Потяг розділяли. А потім почувся інший звук.

– Слухайте, – сказала я. – Чоловіки!

Звук гучнішав, гучнішав. Вони співали – на весь голос. Андрюс приєднався, і мій братик, і сивий чоловік. І, врешті, лисий також – усі співали наш гімн: «Литво, вітчизно наша, ти земля героїв…»

Я заплакала.

17

Голоси мужчин із тих, інших вагонів звучали гордо й упевнено. Батьки, брати, сини, чоловіки. Куди вони їдуть? А ми куди – жінки, діти, старі, скалічені?

Я витирали сльози носовичком і дозволила іншим теж ним скористатися. Коли мені його повернули, я замислено подивилася на нього. На відміну від паперу, носовичок без шкоди переходить з рук у руки. На ньому я малюватиму для тата.

Поки я обмірковувала свій план, жінки у вагоні весь час клопоталися немовлям, яке, здається, не годувалося. Пані Рімене вмовляла Ону не здаватись і пробувати знову й знову:

– Давай, давай, люба!

– Що там таке? – спитала мама в темряву вагона.

– Она, – сказала пані Рімене. – У неї протоки забиті, і вона занадто зневоднена. Дитина не може ссати.

Попри всі намагання пані Рімене, здається, нічого не допомагало.

Ми їхали день за днем, зупиняючись невідомо де. Енкаведисти намагалися зробити так, щоб нас ніхто не побачив, а поспішати їм не було куди. Ми з нетерпінням чекали тих денних зупинок. Лише тоді відчинялися двері, і ми мали світло й свіже повітря.

– Одна людина! Два відра. Трупи є? – питали охоронці.

Ми домовилися виходити по відра по черзі, щоб кожен міг отримати змогу вийти з вагона. Сьогодні була моя черга. Я мріяла про те, що побачу блакитне небо і відчую сонце на обличчі. Але перед тим пішов дощ. Ми всі зібралися й стали підставляти кухлі та всілякі посудини, щоб набрати дощової води.

Я закрила парасольку, струшуючи воду на хідник. З ресторану вийшов добродій у костюмі й швидко відскочив від крапель убік.

– Ой, даруйте, пане!

– Не турбуйтеся, панно, – сказав чоловік, кивнув і торкнувся капелюха.

З ресторану дихнуло запахом смаженої картоплі та м’яса з приправою. Вийшло сонце, позолотивши бетон і зігрівши мені потилицю. Чудово – вечірній концерт у парку не скасують. Мама хотіла зібрати кошик, щоб ми разом повечеряли на траві під місяцем.

Крутячи парасольку, щоб застібнути, я аж підскочила: на мене з калюжі під ногами дивилось обличчя. Я розсміялася: це ж я! – й усміхнулася до свого відображення. Краї калюжі виблискували на сонці, і навколо мого обличчя виходила гарна рамка. Раптом позаду мого відображення щось змінилося: наче якась тінь з’явилася. Я озирнулася. Із хмар вигиналася дугою пастельна веселка.

Потяг сповільнював хід.

– Швиденько, Ліно. Відра в тебе? – спитала мама.

– Так, – я підійшла до дверей. Коли потяг зупинився, я стала чекати на звук: чоботи й брязкіт. Двері прочинилися.

– Одна людина! Два відра. Трупи є? – крикнув енкаведист.

Я кивнула, готуючись вийти.

Охоронець відступив, і я стрибнула з вагона. Послизнулася на затерплих ногах і впала в грязюку.

– Ліно, як ти? – почувся мамин голос.

– Давай! – гаркнув охоронець, за чим видав довгу російську лайку і плюнув на мене.

Я встала й подивилася вздовж ешелону. Небо було сіре. Дощ не стихав. Почула крик – і побачила, як у багнюку викинули бездиханне дитяче тіло. Жінка хотіла стрибнути за тілом дитини. Її вдарили прикладом в обличчя. Викинули ще одне тіло. Смерть почала збирати свій урожай.

– Не стій, Ліно, – сказав із вагона сивий. – Швиденько там з відрами.

У мене було таке відчуття, ніби я марю в лихоманці. У голові паморочилося, ноги не слухались. Я кивнула й подивилася вгору, у вагон. На мене дивилося одне поверх одного кілька облич.

Брудні обличчя. Андрюс курив і дивився в інший бік. Синці в нього ще не минулися.

З-під вагона текла сеча. Дитина Они кричала. Я бачила мокре зелене поле. «Іди сюди, – казало воно. – Біжи!»

Може, і треба, подумала я. «Ну ж бо, Ліно!»

– Що з нею? – почулось у вагоні.

«Біжи, Ліно!»

Відра вислизнули з моїх рук. Я побачила, як з ними пошкандибав Андрюс. Я просто стояла і дивилася на поле.

– Ліночко, повертайся, – просила мама.

Я заплющила очі. Дощ хлюпав на моїй шкірі, волоссі. Я бачила татове лице, яке визирає з освітленої сірником діри в підлозі вагона. «Я зрозумію, що це ти… так само як ти впізнаєш руку Мунка».

– Давай!

Наді мною нависло обличчя енкаведиста. Він дихав перегаром. Він схопив мене під руки і вкинув у вагон.

Повернувся Андрюс із відром води й відром сірої баланди.

– Сподіваюся, ти добре скупалася, – сказав він.

– Що ти там бачила, дівчинко? – допитувався лисий.

– Я… я бачила, як енкаведисти викидали з потяга мертві тіла в багнюку. Двох дітей…

Люди тихо охнули.

Двері вагона захряснулися.

– А скільки було тим дітям? – тихо спитав Йонас.

– Не знаю. Вони далеко були.

Мама в темряві розчісувала моє мокре волосся.

– Мені хотілося бігти, – прошепотіла я їй.

– Можу тебе зрозуміти, – відказала мама.

– Можеш?

– Ліно, ну як же не зрозуміти бажання втекти звідси? Але, як твій тато сказав, нам треба триматися разом. Це дуже важливо.

– Але ну як же вони просто вирішили, що ми худоба якась? Вони ж нас навіть не знають, – сказала я.

– Ми знаємо, хто ми, – сказала мама. – Вони неправі. І ніколи не давай їм переконати нас у чомусь іншому. Ти зрозуміла?

Я кивнула. Але також і розуміла, що деяких людей уже переконали. Я бачила, як вони з безнадійними обличчями затуляються руками перед охоронцями. Мені хотілося всіх їх намалювати.

– Коли я поглянула на вагон знадвору, всі здалися мені хворими, – зізналася я мамі.

– Але ми не хворі, – сказала мама. – Ми не хворі. Скоро ми знову будемо вдома. Коли решта світу дізнається, що коїть Радянський Союз, цьому покладуть край.

Що, правда?

18

Ми не були хворі, а от інші люди – так. Щодня на зупинці ми визирали з вагона й лічили викинуті тіла. Щоразу їх ставало дедалі більше. Я помітила, що Йонас відстежує кількість дітей, ставить позначки камінцем на дошці підлоги. Я дивилася на ці позначки й уявляла над кожною намальоване личко: волосся, очі, ніс, рот…

Люди прикидали, що ми рухаємося на південь. Той, кого ставили на чатах біля діри, вигукував, що написано на знаках і табличках, коли ми їх проїжджали. Від тремтіння вагона в мене затерпли ноги. Від смороду голова обважніла, а все тіло страшенно свербіло. Воші кусали понад лінією волосся, за вухами, під пахвами.

Ми проїхали Вільнюс, Мінськ, Оршу, Смоленськ. Міста я записувала чорнилом на носовичку. Щоразу, коли відчинялися двері й з’являлося світло, я додавала деталей і знаків, які тато розпізнає: наші дні народження, був там і vilkas – вовк. Малювала я лише посередині, а довкола зобразила багато рук, які торкаються пальцями. Під тими руками я написала «передайте далі» і намалювала литовську монетку. Коли носовичок скласти, напису не було видно.

– Малюєш? – прошепотів сивий чоловік, який накручував годинник.

Я підскочила.

– Я не хотів тебе налякати, – сказав він. – Я не скажу нікому.

– Я б хотіла передати це батькові, – сказала я тихо. – Щоб він міг нас знайти. Гадаю, я б могла б передати цей носовичок так, щоб він урешті дійшов до нього.

– Розумно, – сказав чоловік.

Він у цій дорозі ставиться до мене добре. Чи можна йому довіряти?

– Мені треба дати це комусь, хто міг би зрозуміти, що це важливо, і передав далі.

– Я б міг тобі допомогти, – сказав він.

Ми їхали вісім днів, а тоді потяг смикнувся і став сповільнювати рух.

Біля діри-віконечка чергував Йонас.

– Там ще один потяг. Їде в протилежний бік. Зупинився.

Наш вагон ледве тягся, дедалі втрачаючи швидкість.

– Їдемо повз нього. Там чоловіки. Вікна у вагонах відчинені, – сказав Йонас.

– Чоловіки? – перепитала мама. Вона швидко пробралася до вікна, помінялася з Йонасом місцями і щось крикнула по-російськи. Там відповіли. Її голос став енергійнішим, вона заговорила швидко, набираючи в груди повітря між запитаннями.

– Бога ради, жіночко! – сказав лисий. – Чи не могли б ви припинити бесіду й сказати, що діється? Хто це такі?

– Солдати, – сказала збуджено мама. – Вони їдуть на фронт. Між Німеччиною і СРСР війна. Німці входять у Литву! – крикнула вона. – Чуєте? Німці в Литві!

Люди у вагоні збадьорилися. Андрюс із Йонасом весело зарепетували. Панна Ґрибайте заспівала «Поверніть мене на Батьківщину!» Люди стали обійматися й кричати «ура».

Тільки Она мовчала. Її дитина померла.

19

Потяг із російськими солдатами поїхав далі. Двері відчинилися, Йонас вискочив із відрами. Я подивилася на Ону. Вона все прикладала мертву дитину ротиком до груді.

– Ні, – цідила вона крізь зуби, гойдаючись із боку в бік. – Ні. Ні.

Підійшла мама.

– О Боже! Мені так шкода!

– НІ! – закричала Она, притуляючи до себе немовля.

Мої пересохлі очі наповнилися гарячими слізьми.

– Ну чого плакати? – нарікав лисий. – Ви ж знали, що так буде. Що тут дитині їсти – вошей чи що? Ви всі – недоумки. Так воно й краще. Коли я помру, то, сподіваюсь, у вас стане розуму мене зʼїсти, якщо вам так жити кортить.

Він і далі щось бурчав, бурмотів, сердився. Слів було не розібрати. Я чула тільки сам голос, який бився в мої вуха. Кров пульсувала в грудях, підіймалася шиєю до голови…

– БУДЬ ТИ ПРОКЛЯТИЙ! – крикнув Андрюс і, хитаючись, рушив на лисого. – Якщо ти, діду, зараз не стулиш пельку, я тобі язик вирву. Так і зроблю. Тобі оці радянські добренькими здадуться.

Ніхто нічого не сказав, ніхто не спробував зупинити Андрюса. Навіть мама. Мені стало легше, немов я сама вимовила ті слова.

– Ти ні про кого, крім себе, не думаєш! – не вгавав Андрюс. – Коли німці випхають Совєти з Литви, ми тебе на коліях залишимо, щоб ніколи більше не бачити!

– Хлопче, ти не розумієш. Німці не розв’яжуть нашу проблему. Вони створять нову, – сказав лисий. – Оті чортові списки… – пробурмотів він.

– Тебе ніхто слухати не хоче, ясно!

– Оно, люба, – сказала мама. – Дайте, будь ласка, дитину.

– Не віддавайте її їм, – благала Она. – Будь ласка.

– Ми не віддамо її охоронцям. Я обіцяю, – сказала мама. Вона востаннє оглянула маленьку, перевірила її серце й дихання. – Ми її загорнемо в щось красиве.

Она схлипнула. Я пішла до відчинених дверей віддихатися.

Повернувся Йонас із відрами.

– Чому ти плачеш? – спитав він, залазячи у вагон.

Я похитала головою.

– Ну що сталося? – не відступався Йонас.

– Маленька померла, – сказав Андрюс.

– Наша маленька? – тихо перепитав він.

Андрюс кивнув.

Йонас поставив відра. Він подивився на маму, в руках якої була сповита дитина, потім на мене. Присів, дістав із кишені камінець і поставив на підлозі ще одну позначку. На хвилю завмер, а потім почав бити каменем по тих позначках, дедалі сильніше й сильніше. Він так бив, що я злякалася, що брат може зламати руку. Я зробила рух у його бік. Андрюс зупинив мене.

– Нехай, – сказав він.

Я невпевнено подивилася на нього.

– Краще хай звикне, – сказав він.

До чого звикне – до нестримного гніву? Чи до такої глибокої печалі, немов з тебе вирвали серцевину й згодували тобі ж із брудного відра?!

Я подивилася на Андрюса, його обличчя ще залишалося опухлим. Він помітив мій погляд.

– А ти звик? – спитала я.

Мʼяз на його щелепі смикнувся. Він витяг із кишені недопалок цигарки й закурив.

– Так, – сказав він, випускаючи дим. – Я звик.

Люди обговорювали війну, казали, як німці нас порятують. Уперше лисий мовчав. Я гадала, чи не сказав він про Гітлера правду. Чи не вийде, що ми зміняємо серп і молот на щось іще гірше? Здається, ніхто так не вважав. Тато міг би сказати напевне. Він завжди знає про всяку всячину, тільки от зі мною ніколи про це не говорив. А з мамою – так. Іноді вночі я чула з їхньої кімнати шепіт і бурмотіння. Я знала: це означає, що вони розмовляють про Совєти.

Я подумала про тата. Чи знав він про війну? Чи знає, що в нас усіх воші? Що ми збилися докупи, і серед нас – мертве немовля? Чи знає, як я за ним сумую? Я стиснула в кишені носовичок, уявляючи собі татову усмішку.

– Ну не рухайся! – нарікала я.

– А в мене спина засвербіла, – лукаво всміхнувся тато.

– Ні, ти просто хочеш, щоб мені було складніше! – дражнилася я, намагаючись уловити його ясні блакитні очі.

– А я тебе перевіряю. Справжні художники повинні бути здатні вловити мить, – відказав тато.

– Але якщо ти не будеш сидіти спокійно, в тебе очі вийдуть косо! – мовила я, наводячи олівцем тінь по краю обличчя.

– А вони й так косі, – сказав тато й звів очі до перенісся. Я засміялася.

– Що чути від Йоани? – спитав тато.

– Останнім часом – щось нічого. Я їй надіслала малюнок того будиночку в Ніді, який їй минулого літа сподобався. Вона мені навіть не відписала. Мама каже, що вона картинку отримала, просто з навчанням клопоту має багато.

– Так і є, – сказав тато. – Вона ж, ти знаєш, хоче стати лікаркою.

Я знала. Йоана часто говорила про медицину й про те, що хоче вивчитися на педіатра. Вона постійно переривала мені малювання розповідями про мої сухожилля чи суглоби. А якщо я, до того ж, іще й чхала, Йоана одразу зачитувала мені список інфекцій, які мене до вечора заженуть у могилу. Минулого літа, коли ми були на канікулах у Ніді, вона познайомилася з хлопцем. Я щовечора чекала її розповідей про подробиці побачень. Йоані було вже сімнадцять, вона була мудра й досвідчена, а також мала книжку з анатомії, яка мене просто зачаровувала.

– Ну ось, – сказала я, завершуючи малюнок. – Що скажеш?

– А це що? – тато показав на папері.

– Мій підпис.

– Підпис? Та це якісь карлючки. Ніхто ж тут твоє імʼя не розпізнає.

Я знизала плечима.

– А ти розпізнаєш! – сказала я.

20

Ми рухалися далі і проїхали Урал. Панна Ґрибайте пояснила, що Уральські гори – це межа Європи й Азії. Ми в’їхали в Азію, іншу частину світу. Люди казали, що ми прямуємо до Південного Сибіру – може, навіть до Китаю чи Монголії.

Три дні ми намагалися тихцем винести з вагона Онину дитину, але щоразу біля дверей перебував охоронець. У вагоні стояв нестерпний запах розкладання. Мене нудило.

Она врешті погодилася скинути мертву дитину в туалетну діру. Вона стояла над отвором на колінах, плакала і притискала до себе згорток.

– Ну заради Бога! – стогнав лисий. – Та приберіть її вже. Дихати нема чим.

– Тихо! – прикрикнула на нього мама.

– Не можу, – схлипувала Она. – Її розчавить на рейках…

Мама пішла до Они. Не встигла вона наблизитись, як панна Ґрибайте вихопила в Они сповиток і вкинула в діру. Я ахнула. Пані Рімене скрикнула.

– Ну от і все, – сказала панна Ґрибайте. – Таке завжди легше зробити сторонній людині.

Вона витерла руки об сукню й поправила волосся, зібране в ґульку. Она обійняла маму й заплакала.

Йонас прив’язався до Андрюса, майже не відходив від нього. Він весь час ніби сердився і був зовсім не такий милий, як удома. Андрюс навчив його кількох російських жаргонних слів, які я чула від енкаведистів. Мене це лютило. Я розуміла, що колись трохи вивчу російську, але ця думка мені була ненависна.

Якось пізно ввечері я побачила, як обличчя Йонаса освітлює вогник цигарки. Коли я поскаржилася мамі, що він палить, та сказала дати йому спокій.

– Ліно, я щовечора дякую Богові, що в нього є Андрюс, і ти теж дякуй, – сказала вона.

Мій шлунок сам себе перетравлював. Голодні болі поверталися з безжальною регулярністю. Хоча мама й намагалася зробити так, щоб ми мали чіткий режим, я інколи дрімала вдень. Якось мої повіки вже стулялися, коли я почула крик у вагоні. Кричала жінка:

– Як ви могли? Чи ви здуріли?!

Я сіла й стала роззиратися: що ж діється? Над Йонасом і Андрюсом стояла панна Ґрибайте. Я постаралася пройти до них.

– Це ж Діккенс! Як ви посміли! Ви перетворюєтеся на таку худобу, за яку вони нас мають!

– Що сталося? – спитала я.

– Твій брат і Андрюс курять цигарки! – закричала вона.

– Мама знає, – сказала я.

– З книжок! – вона сунула мені в обличчя обкладинку.

– У нас цигарки закінчилися, – негучно сказав Йонас, – але в Андрюса був тютюн…

– Панно Ґрибайте, – сказала мама. – Я дам цьому раду.

– Оці радянські заарештували нас за те, що ми розумні, освічені люди. А курити сторінки книжок – це… От що скажете? – спитала панна Ґрибайте. – Де ви взяли цю книжку?

Діккенс. У мене у валізі були «Записки Піквікського клубу». Мені їх бабуся подарувала на Різдво, коли ще була жива.

– Йонасе! Ти взяв мою книжку. Як ти міг?!

– Ліно… – почала мама.

– Я взяв твою книжку, – сказав Андрюс. – Я винен.

– Так, ти винен! – сказала панна Ґрибайте. – Розбещуєш цього хлопчика. Як не соромно!

Пані Арвідене спала на іншому кінці вагона і не мала й гадки про те, що сталося.

– Ти – ідіот! – крикнула я Андрюсові.

– Я тобі нову книжку знайду, – сказав він.

– Не знайдеш! Це був подарунок! – сказала я. – Йонасе, мені цю книжку бабуся подарувала.

– Вибач, – сказав Йонас, опустивши очі. – Мені шкода.

– Атож! – крикнула я.

– Ліно, це я придумав, – сказав Андрюс. – Він не винен.

Я тільки відмахнулася. Ну чого хлопці завжди такі дурні?

21

Тижні. Я вже згубила лік часу в дорозі. Перестала дивитися, як із вагонів викидають трупи. Щоразу, коли потяг рушав, за ним лишалися на землі тіла. Що подумають люди, якщо їх побачать? Чи поховають їх, чи справді вважатимуть, що вони – злодії та повії?

Відчуття в мене було таке, наче гойдаюся на маятнику. Щойно мене заносило в найглибшу безнадію, маятник хитало до якихось маленьких радощів.

Одного разу, наприклад, ми зупинились одразу за Омськом. Там стояла маленька будочка. Мама підкупила охоронця, щоб її випустив. Прибігла з повним подолом чогось важкого. У вагоні опустилася на коліна й розстелила спідницю. Цукерки, іриски, льодяник, чорна лакриця, цілі гори жуйок та інших ласощів райдугою лягли перед нами, скочуючись на підлогу. Яскраві кольори – рожевий, жовтий, зелений, червоний – і для всіх! Діти верещали й стрибали від радості. Я вкинула в рот жуйку. У моєму роті вибухнув цитрусовий смак. Я розсміялась, а Йонас сміявся зі мною. А для дорослих знайшлися цигарки, сірники й чорний шоколад.

– Там не було хліба чи чогось такого з серйозної їжі, – пояснила мама, розподіляючи ці скарби. – І газет не було.

Діти радісно обіймали маму за ноги, дякували їй.

– Дурна жінка. Чого ви витратили власні гроші на нас? – спитав лисий.

– Бо ви голодні й утомлені, – сказала мама, даючи йому цигарку. – І я знаю, що ви б зробили таке для моїх дітей, якби їм це було треба.

– Та! – буркнув він і відвів очі.

Через два дні, виходячи з відрами, Андрюс знайшов овальний камінець, у якому зблискував кварц і ще якісь мінерали. Камінець ходив по руках: усі охали й ахали. Пані Арвідене жартома прикладала його до пальця, щоб було схоже на камінь із коштовного персня.

– А ви не знали? – казала вона. – Я – принцеса вагона!

Ми сміялися. Люди всміхалися. Я майже не впізнавала їх. Я поглянула на Андрюса. Усе його лице освітлювала усмішка – і він невпізнанно змінювався. Він був красивий з усмішкою.

22

Через шість тижнів і через три дні без харчів потяг спинився. Двері не відчинилися Лисий, який стежив за нашим пересуванням за табличками, помітними в діру-вікно, прикидав, що ми десь на Алтаї, на північ від Китаю. Я намагалася визирнути в щілину між дощок, але надворі було темно. Ми стали стукати в двері. Ніхто не прийшов. Я подумала про хлібину, яку тоді лишила на підвіконні, – ще теплу, пухку, просто з печі. Зараз би хоч шматочок. Ну хоч маленький.

Шлунок горів від голоду, в голові калатало. Я скучила за малюванням на справжньому папері, за світлом, при якому добре видно. Мене страшенно втомило постійне перебування серед людей. Їхній кислий віддих постійно відчувався на всьому тілі, на ліктях, колінах, на спині. Іноді хотілося просто всіх розштовхати, але це б не допомогло. Ми були наче сірники в маленькій коробочці.

Настав пізній ранок – і почулося клацання. Відчинили охоронці й сказали всім виходити. Нарешті. Від разючого денного світла я затремтіла всім тілом. На носовичку написала «Алтай».

– Ліно, Йонасе, приходьте й зачешіться! – сказала мама.

Вона розправила нам одяг, що було марною працею, і допомогла мені вкласти косу навколо голови короною. Від цього голова засвербіла ще дужче.

– Не забувай: нам треба триматися разом. Не відходьте, не розбрідайтеся. Ви зрозуміли?

Ми кивнули. Мама досі міцно стискала пальто під пахвою.

– Де ми? – спитав Йонас. – Нам води дадуть?

– Ще не знаю, – сказала мама, поправляючи вже своє волосся.

Вона дістала тюбик помади, яка дещо підтала, і слабкою рукою підвела губи. Йонас усміхнувся. Мама йому підморгнула.

Енкаведисти тримали гвинтівки напоготові. Сонце зблискувало на гострих багнетах. Таким можна було проткнути людину за півсекунди. Панна Ґрибайте і пані Рімене спочатку допомогли вийти малим дітям, а за ними вийшли ми. Андрюс і сивий пан винесли з вагона лисого.

Були ми не на станції. То була широка, глибока долина, оточена лісистими пагорбами. Далі видніли гори. Небо ще ніколи не було мені таким синім, таким прекрасним. Від яскравого сонця доводилося затуляти очі. Я глибоко вдихнула й відчула, як свіже, чисте повітря наповнює мої забруднені легені. Енкаведисти вивели депортованих із кожного вагона, щоб ті посідали на траві групами на відстані не більш як десяти метрів від колії. Нам дали два відра баланди й води. Діти накинулися на харч.

Уперше я побачила інших пасажирів. Тут були тисячі людей. Невже й ми мали такий жалюгідний вигляд? Маса литовців з пошарпаними валізами і напханими торбами висипали в долину, брудні, в сірому, запорошеному одязі, немовби кілька років прожили в канаві. Усі рухалися повільно, дехто не мав сил тягти свої речі. Мене ноги не слухались, і в більшості людей було так само. Багато хто згинався до землі під власною вагою.

– Треба потягнутися, перш ніж сісти, мій любий, – сказала мама. – У нас за останні тижні м’язи, напевне, охляли.

Йонас потягнувся. Вигляд у нього був немов у брудного жебрака. Його золотаве волосся прилипло до голови, позлипалося ковтунами, губи були сухі й розтріскані. Він поглянув на мене, і його очі стали великими. Я навіть уявити не могла, в якому стані перебувала. Ми сиділи на траві й почувалися немов у раю – порівняно з підлогою вагона трава видавалася периною. Але смикання поїзда ще не полишало мого тіла.

Я дивилася на людей з нашого вагона. Вони – на мене. Світло дня відкривало обличчя незнайомців, з якими ми шість тижнів ділили темний ящик. Она виявилася лише на кілька років старшою від мене. У машину біля лікарні її вкинули в темряві. Пані Арвідене була привабливіша за власну тінь. Вона мала дуже виразну фігуру, гладеньке темне волосся й повні губи. Пані Рімене була низенькою з товстими литками, приблизно маминого віку.

Люди намагалися спілкуватися з іншими групками, шукаючи рідних і друзів. Чоловік, який накручував годинник, підійшов до мене.

– Чи можу я позичити твій носовичок? – спитав він.

Я кивнула і швидко дала йому хусточку, згорнуту так, щоб приховати напис.

– Дякую, – сказав він, промокнувши ніс. Він розвернувся і пішов серед натовпу людей. Я побачила: він тиснув руку чоловікові, якого, вочевидь, упізнав – і передав йому носовичок, вклавши в долоню. Той промокнув носовичком лоба й поклав у кишеню. «Передайте далі», – подумала я, уявляючи, як хусточка переходитиме з рук в руки, доки дійде до тата.

– Елено, дивіться, – сказала пані Рімене. – Підводи.

Мама встала і глянула понад групами людей.

– Там з енкаведистами ще хтось. Вони ходять серед людей.

Андрюс зачесав своє хвилясте волосся пальцями. Він весь час роззирався, стежив за охоронцями, але не підводив голови. Певне, нервувався. Обличчя в нього зажило, але було жовтувате – синці ще не повністю зійшли. Чи впізнають вони його? А раптом витягнуть з юрби й уб’ють просто в нас на очах? Я перебралася ближче, намагаючись сховати його. Але Андрюс був вищий і ширший у плечах. Я бачила гострі леза багнетів і відчувала, як шлунок смикається від страху.

Она голосно заридала.

– Ану тихше, – звелів лисий. – Ти до нас увагу привертаєш.

– Не плач, будь ласка, – казав Андрюс, швидко поглядаючи то на Ону, то на охоронців.

Групу з переднього вагона загнали на дві підводи. Повезли. Я дивилася, як енкаведисти переходять від групи до групи. Вигляд ці люди мали дивний – то були точно і не литовці, і не росіяни. Шкіра в них була темніша, волосся чорне, і загалом виглядали вони скуйовдженими, наче дикими. Зупинилися біля ближчої групи і заговорили з енкаведистами.

– Елено, що вони кажуть? – спитала пані Рімене.

Мама не відповіла.

– Елено!

– Вони… – вона замовкла.

– Що? – нетерпеливилася пані Рімене.

– Вони нас продають, – прошепотіла вона.

23

Я дивилася, як ці люди ходять між групками, оглядають товар. Вони казали людям устати, покрутитися, показати руки.

– Мамо, навіщо нас продають? – спитав Йонас. – Куди ми підемо?

– Елено, – попросила пані Арвідене, – ви маєте сказати, що Андрюс – дурник. Будь ласка. Інакше в мене його заберуть. Андрюсе, опусти голову.

– Нас продають групами, – розповіла мама.

Я оглянула нашу. Здебільшого жінки й діти, двоє літніх чоловіків. Але був і Андрюс. Попри травми вигляд у нього був сильний і міцний.

– А ми хочемо, щоб нас купили? – спитав Йонас.

Ніхто не відповів.

Підійшов охоронець із тим чоловіком. Вони стали перед нашою групою. Усі опустили очі, крім мене. Я не могла втриматися. Я не зводила очей з охоронця: той видавався добре відпочилим, чистим, нагодованим. Я бачила, як мама покашлює в руку, обережно намагаючись витерти з губ помаду. Скуйовджений чоловік показав на неї і щось сказав охоронцеві. Той похитав головою й обвів групу коловим рухом. Чоловік знову показав на маму і зробив непристойний жест. Охоронець засміявся і щось забурмотів. Чоловік оглянув групу, потім показав на Андрюса.

Охоронець підійшов до Андрюса і гаркнув на нього. Андрюс не поворухнувся. Шлунок у мене повз до горла.

– Він нетямущий, дайте йому спокій, – сказала пані Арвідене. – Елено, скажіть їм.

Мама сказала одне слово російською. Охоронець схопив Андрюса за волосся й підняв йому голову. Андрюс тупо дивився просто перед собою.

Она плакала й хиталася туди-сюди. Пан Сталас стогнав і бурчав. Чоловік гидливо відмахнувся і пішов далі.

Інші групи були куплені. Їх повантажили на підводи і повезли крізь долину, де вони зникли в заглибині біля підніжжя пагорбів. Ми допили останні краплі води й баланди, сперечаючись, чи треба було, щоб нас купили.

Хтось згадав про втечу. Про це трохи погомоніли, доки біля потяга не почувся постріл, а за ним скрики. Дівчинка з лялькою заплакала.

– Елено, – попросила пані Рімене. – Спитайте когось із охорони, куди везуть людей.

Мама спробувала заговорити з охоронцем, але той не звернув на неї уваги. У той момент мені було байдуже, що відбувається. Трава пахла зеленою цибулькою, сонце наснажувало мене. Я встала і потягнулася.

Діти трохи розбрелися, але охороні, здається було байдуже. Енкаведисти ходили понад вагонами, зупиняючись лише з тим, щоб обізвати нас брудними свинями й покричати, що ми без поваги ставимося до потяга. Двигун засвистів, готуючись відʼїжджати.

– Вони зараз по інших повертатися будуть, – сказав Андрюс.

– Ти думаєш? – спитав Йонас.

– Вони не зупиняться, – мовив Андрюс, – доки не позбудуться нас усіх.

24

Минали години, сонце почало сідати. Залишилися тільки дві групи. Буркітлива жінка тупала ногами й репетувала, що через маму наша група видається слабкою і що зараз нас усіх, напевне, розстріляють.

– І хай розстрілюють, – сказав лисий. – Я вам кажу, так воно й краще буде.

– Але вони збиралися зробити нас рабами, – зауважила пані Арвідене.

– Від роботи не помреш, – сказала буркітлива жінка до пані Арвідене. – Хочуть, певне, щоб ми якусь фізичну працю для них виконували, та й усе. Тому першими забрали інших, бо в нас у більшості вигляд слабкуватий. Я виросла на селі. Я рук забруднити не боюся.

– То обираємо вас, щоб ви накопали всім нам корінців! – сказав Андрюс. – А зараз даймо матерям спокій!

Ми з Йонасом лежали на траві, намагаючись розімʼяти затерплі мʼязи. До нас приєднався Андрюс, поклав руки під голову і задивився в небо.

– У тебе вже лоб червоний, – сказала я йому.

– Чого вже чого, а обгоріти я не сильно боюся, – відказав Андрюс. – Я не відвертаюся від охоронців. Може, засмагнемо оце – то куплять нас і поженуть у совєцьке рабство, як хоче ота бабера.

Йонас перевернувся на спину, як Андрюс.

– Тільки треба нам бути разом. Тато сказав, що це важливо.

– У мене немає вибору, крім як лишатися з мамою. Просто дивовижа, як їй вдалося аж сюди доїхати разом зі мною, – сказав Андрюс, озираючись до матері. Пані Арвідене, заточуючись, відганяла від себе мух шовковою хусточкою. – Міцною її не назвеш.

– Є в тебе брати чи сестри? – спитав Йонас.

– Ні, – відказав Андрюс. – Мамі бути вагітною не сподобалось. А тато сказав: коли вже є син, то більше дітей і не треба.

– Мій тато казав, що колись у нас буде ще братик чи сестричка. Мені б, мабуть, хотілося, щоб братик, – розповів Йонас. – А ти як думаєш, що вдома робиться зараз? Думають там про нас, гадають, що з нами сталося?

– Коли й так, то спитати бояться, – сказав Андрюс.

– Але чому? І чого нас забрали? – не розумів Йонас.

– Бо ми – в списку, – сказала я.

– А чого ми в списку? – питав далі Йонас.

– Бо тато працює в університеті, – відказала я.

– Але ж пані Раскунене теж працює в університеті, а її не забрали! – мовив Йонас.

Йонас мав рацію. Пані Раскунене визирала з-за штори, коли нас везли в ніч. Я бачила, як вона дивиться. Чому не взяли її родину? Чому вони ховалися за своїми шторами, а не намагалися захистити нас, не дати нас вивезти? Тато так би ніколи не вчинив.

– А от чого лисий в тому списку – не розумію, – сказала я.

– Він – жахливий.

– І страшенно жити йому не хочеться, еге? – сказав Андрюс, дивлячись у небо.

– Знаєш що? – мовив Йонас. – Коли я отак дивлюся в небо, то здається, ніби я лежу на траві вдома, в Литві.

Щось таке могла б сказати й мама – отак додати кольорів у чорно-білу картину.

– Диви, – продовжував Йонас, – оця хмара – мов гармата.

– Хай би вона рознесла Совєти, – сказала я, проводячи пальцями по траві. – Вони на це заслуговують.

Андрюс розвернув голову до мене. Мені стало ніяково від його довгого погляду.

– Що таке?

– У тебе завжди повен рот своїх думок, – сказав він.

– Ось про це тато казав. Ти Ліно, краще обережніше, – зауважив Йонас.

Двері моєї кімнати відчинилися.

– Ліно, мені потрібно тебе бачити у вітальні, – сказав тато.

– Навіщо? – спитала я.

– У вітальні – НЕГАЙНО! – у тата роздувалися ніздрі. Він вийшов з кімнати.

– Мамо, що сталося?

– Ти, Ліно, чула, що батько сказав. Ходи у вітальню.

Ми пішли коридором.

– Лягай спати, Йонасе, – кинула мама, навіть не глянувши в бік його кімнати. Я озирнулася. Йонас визирав з-за дверей своєї кімнати розширеними очима.

Тато був у страшному гніві, і гнівався він на мене. Що ж я такого зробила? Я увійшла до вітальні.

– На що ти гайнуєш свій дар?! – він ткнув мені перед обличчя якийсь папірець.

– Тату, ну це ж просто жарт був… – пояснила я.

– ТОБІ це жарт, а для Кремля, ти думаєш, це теж жарт?! Боже мій, а схожість яка! – він кинув папірець мені на коліна.

Я поглянула на малюнок. Так, схожість була. Навіть у костюмі клоуна цілком упізнавався Сталін. Я намалювала його в нашій вітальні; за столом сиділи тато і його друзі, і вони зі сміхом закидали клоуна-Сталіна паперовими літачками. Тато і доктор Зельцер були повністю на себе схожі. У журналіста мені ще не дуже вдалося підборіддя.

– Є ще такі? – вимагав відповіді тато, забравши в мене малюнок.

– Ну, це було просто задля сміху… – пробелькотіла я.

У коридорі в піжамі стояв Йонас.

– Будь ласка, татку, не сердься.

– І ти туди ж?! – крикнув тато.

– Ой, Йонасе… – сказала мама.

– Він у цьому участі не брав! Я це намалювала сама. А йому показала, бо подумала, що це смішно.

– Ще комусь показувала? – спитав тато.

– Ні. Я тільки сьогодні ввечері це намалювала, – відказала я.

– Ліно, – сказала мама, – це не жарти. Якби хтось із радянських побачив цей малюнок, тебе могли б заарештувати!

– Та як би вони це побачили? Я ж його викинула.

– А що, коли б хтось, як я, знайшов це в кошику? Вітром це могло б принести до ніг Сталіна, – сказав тато. – Ти намалювала, як твій батько і його друзі глузують із керівника Радянського Союзу! Ти ще такі маєш?

– Ні, тільки один оцей.

Тато порвав мій малюнок і кинув у камін.

Андрюс далі дивився на мене.

– Ти цього хочеш? – урешті спитав він. – Щоб Совєти рознесло?

Я озирнулася до нього.

– Я просто додому хочу. І тата бачити хочу.

Він кивнув.

25

Настав вечір – лишалося тільки дві групи. Більшість енкаведистів поїхали геть потягом. Залишилося п’ятеро озброєних офіцерів із двома вантажівками. Литовців приблизно сімдесят п’ять, радянських п’ятеро, а ніхто не наважувався й поворухнутися. Напевне, більшість із нас були слабкі й утомлені. Трава була довгоочікуваним ліжком, розкішшю. Я примічала орієнтири й важливі деталі, щоб намалювати для тата.

Енкаведисти розвели вогонь і зварили вечерю, а ми сиділи й дивилися. У них були американські консерви, хліб і кава. Після вечері вони пили горілку, курили й говорили дедалі гучніше.

– Що вони кажуть? – спитала я в мами.

– Розмовляють про свій дім, про свої рідні краї. Розповідають про друзів і родичів, – сказала вона.

Я не повірила. Я вслухалася в російські слова. Тональність і регіт були не такі, які могли б пов’язуватися з розмовою про родину. Она знову почала. Стала раз у раз наспівно повторювати: «Ні, ні, ні, ні…» Один з енкаведистів підвівся і щось гаркнув, махнувши рукою в наш бік.

– Краще я спробую заспокоїти її, – сказала мама і встала, – поки вони не розсердилися.

Йонас уже спав. Я накрила його своїм блакитним плащем і відкинула йому волосся з очей. Лисий хропів. Сивий пан накручував годинник. Андрюс сидів скраю, підтягнувши коліно під підборіддя, і дивився на охоронців.

Він мав потужний профіль, кутасту лінію щелепи. Скуйовджене волосся падало збоку на його лице. До такого волосся б мʼякого олівця. Він помітив мій погляд. Я швидко відвернулася.

– Агов, – пошепки сказав він мені.

Я подивилася: щось покотилося по траві й налетіло на мою ногу. Це був той іскристий камінець, який він знайшов тоді, коли виходив з вагона.

– Коштовність вагонної принцеси! – з усмішкою прошепотіла я.

Він кивнув і засміявся.

Я підняла камінець і зібралася перекотити його назад.

– Ні, це тобі, – сказав Андрюс.

Ми прокинулися на світанні. За кілька годин приїхала підвода, обрала другу групу і повезла геть. Тоді охоронці повантажили нас у кузови тих двох вантажівок і повезли ущелиною між пагорбами, де починалася дорога. Усі мовчали. Ми були занадто налякані, щоб обговорювати, куди нас можуть везти.

У машині я зрозуміла, що будь-які спроби втекти тут сміхотворні. На кілометри й кілометри навколо нічого не було. Ані людини ми в дорозі не побачили, ніщо повз не проїжджало. Я подумала про чоловіка з моїм носовичком, сподіваючись, що він його передав і що моє послання рухається до тата. Минуло дві години – і ми побачили якісь халупи тут і там понад шляхом. Ми в’їхали в щось ніби населену місцевість, і машина зупинилася перед дерев’яною будівлею. Охоронці повистрибували з криком «Давай, давай!» та іншими наказами.

– Вони кажуть, щоб ми залишили речі в машині, – сказала мама, стискаючи пальто під пахвою.

– Я б хотіла знати, куди ми йдемо, перш ніж висідати, – твердо мовила пані Арвідене.

Мама поговорила з охоронцями. Розвернулася й усміхнулася:

– Це лазня.

Ми повистрибували з машини. Мама склала пальто у валізу. Охоронці розділили групу на чоловіків і жінок.

– Несіть мене, хлопці, – сказав лисий до Андрюса і Йонаса. – Доведеться вам мене мити.

Йонас так і закляк на місці, Андрюсові, вочевидь, було гидко. Я посміхнулася, що роздратувало Андрюса ще дужче. Спочатку мали йти чоловіки. Охоронці зібрали їх на ґанку і стали щось кричати їм в обличчя, штовхати їх. Йонас озирнувся до мами: що вони хочуть?

– Роздягайся, любий, – переклала мама.

– Що, зараз? Просто отут? – питав Йонас, дивлячись на жінок і дівчат.

– А ми відвернемося, так же, дами? – сказала мама.

І ми всі відвернулися від ґанку.

– Та чого соромитися вже, – сказав пан Сталас. – Від нас хіба скелети полишалися. А тепер зніміть із мене штани, хлопці. Ай! Обережно, нога!

Я чула, як пан Сталас нарікає, а Йонас вибачається. Почулося, як пряжка ременя стукнула об дерев’яний ґанок. Цікаво, це Андрюса? Охоронці кричали.

– Він каже, щоб одяг залишили тут: його оброблять від вошей, – переклала мама.

Почувся якийсь дивний запах – чи то від нашої групи, чи з лазні. Скрикнув лисий – уже в приміщенні.

Мама озирнулась і склала руки.

– Мій милий Йонасе, – прошепотіла вона.

26

Ми чекали.

– Що там робиться? – спитала я.

Мама похитала головою. На ґанку стояли троє енкаведистів. Один знову щось крикнув.

– Ми йдемо по десять, – пояснила мама. – Треба піти й роздягтися на ґанку.

У першій групі були ми, пані Арвідене, буркітлива жінка та її дочки. Мама допомогла Оні зійти на ґанок. Я розстібнула сукню й стягла її через голову, розплела волосся, роззулася. Мама стояла в ліфчику й трусах, допомагаючи Оні. Охоронці стояли на ґанку й весь час дивилися на нас. Я вагалася.

– Усе добре, мила, – казала мама. – Уявляєш, як приємно знову бути чистою.

Она заскиглила.

Молодий білявий охоронець закурив і відвернувся до машини. Другий енкаведист усе дивився на жінок, шкірячись і кусаючи нижню губу.

Я зняла трусики й ліфчик і стояла на ґанку, прикриваючись руками. Поряд стояла пані Арвідене, і її розкішні груди неможливо було сховати під худенькою рукою. Охоронець із золотим зубом – напевне, головний, – пройшовся ґанком, зупиняючись роздивитися кожну жінку, міряючи всіх поглядом з ніг до голови. Зупинився він біля пані Арвідене. Вона не підвела голови. Він крутив язиком зубочистку і звів брови догори, ґвалтуючи її поглядом.

Мені стало гидко, я пирхнула. Мама різко обернулася до мене. Охоронець схопив мої руки й опустив їх уздовж боків. Придивився до мене й посміхнувся. Простяг руку й схопив мене за грудь. Я відчула, як шкіру дряпають його грубі нігті.

Я ніколи раніше не опинялася голою перед чоловіком. Від дотику його грубої руки мені стало погано – я всередині почувалася бруднішою, ніж зовні. Я спробувала схрестити руки. Мама щось крикнула на нього російською і потягла мене за спину Они.

В Они внутрішній бік стегон і сідниці були вкриті згустками засохлої крові. Охоронець закричав на маму. Вона зняла решту одягу й обійняла мене. Нас погнали в лазню.

27

Віддалік стояв охоронець. Він опустив черпак у відро й кинув туди якогось білого порошку. З душу стала бризкати крижана вода.

– Треба швидко митися, – сказала мама. – Ми не знаємо, скільки часу вони нам дадуть.

Вона взяла маленький шматочок мила і стала терти моє волосся і лице, не займаючись власним тілом. Я дивилася, як бурі потоки бруду течуть униз по ногах у стічний отвір. І я теж хотіла, щоб і мене змило туди, геть від охоронців, від приниження.

– Мийся далі, Ліночко, швидко, – сказала мама і зайнялася Оною.

Я стояла і тремтіла під холодною водою, намагалася відмитися якнайкраще, сподіваючись, що по той бік стіни на нас не чекатимуть охоронці.

Я мила мамі спину і намагалася відмити й волосся. пані Арвідене стояла під потоком води, граційно здійнявши руки, не звертаючи уваги ні на що, немовби зараз милась у власному душі, вдома. Воду різко вимкнули.

По другий бік стіни ми знайшли свій одяг. Я швидко натягла через голову сукню і відчула, як щось ударило по стегну. Камінець, що його подарував Андрюс. Я поклала руку в кишеню, стала шукати пальцями гладенький край.

Мама пальцями зачісувала мені волосся. Я подивилася на її мокре лице. З білявих хвиль на плечі капала вода.

– Я хочу додому, – прошепотіла я, тремтячи. – Додому…

Вона випустила з рук одяг і пригорнула мене – довго й міцно.

– Ми будемо вдома. Думай про тата, про наш дім. Вони повинні жити в наших серцях, – вона відпустила мене й подивилася мені в лице. – Якщо буде так, то ми повернемося!

Чоловіки вже сиділи в першій вантажівці. Інша група жінок і дітей стояла голими на ґанку, коли ми виходили.

– Ну як, тепер краще, любий? – сказала мама, усміхаючись до Йонаса, коли ми залазили в першу машину.

Вона перевірила валізу і своє пальто. Йонас виглядав значно краще – і настрій у нього теж був бадьоріший. Андрюс теж. Його мокре волосся блищало, воно було кольору темного цинамону.

– Ну от, тепер ми чисті покійники. Що далі? – відзначив лисий.

– Покійників у лазню б не пустили, – сказав на те сивий, поглянувши на годинник.

– О, та під тим брудом була білявочка! – сказав Андрюс, простягнув руку і взявся за моє пасмо.

Я відсахнулася й відвела очі. Мама пригорнула мене.

– Що таке, Ліно? – спитав Йонас.

Я не відповідала. Я думала про того охоронця, який мацав мене, і про те, що я мала б зробити – дати йому ляпаса, вдарити ногою, крикнути щось. Я сунула руку в кишеню й стисла подарований Андрюсом камінець. Стискала його якомога сильніше, наче хотіла розламати.

– Ви як гадаєте, після сауни на нас чекає обід із чотирьох страв? – пожартувала пані Рімене.

– О так, і шматочок торту «чорний ліс» із чарочкою коньяку – чи й двома, – засміялася пані Арвідене.

– А мені б доброї гарячої кави, – сказала мама.

– Міцної, – додав лисий.

– Ух, я ніколи й не думав, наскільки приємно бути чистим! – вигукнув Йонас, дивлячись на свої руки.

Усі помітно збадьорилися духом, крім Они. Вона й далі наспівувала. Пані Рімене, хоч як старалася, не могла її заспокоїти. Коли в машину сіла остання група жінок і дітей, головний з енкаведистів побачив, що Она встає, сідає, смикає себе за коси. Він крикнув на неї. Молодий білявий охоронець опинився біля кузова.

– Дайте їй спокій, – сказала пані Рімене. – У бідолашної велике горе.

Мама переклала її слова командирові. Она стояла і тупала правою ногою. Командир підійшов і витяг Ону з кузова. Вона не володіла собою – кричала, кинулася дряпати його. Але вона була значно слабша й дрібніша за командира. Він кинув її на землю. Змружив очі, м’язи його квадратної щелепи напружилися.

Мама зібралася стрибати з машини до Они. Але було занадто пізно. Командир витяг пістолет і вистрілив Оні в голову.

Я тихо охнула – і всі теж. Андрюс схопив Йонаса за голову й затулив йому очі. Кров кольору густого червоного вина розлилася під головою Они. Її ноги вивернулися під неприродним, якимось кривим кутом. Одна нога була боса.

– Ліно! – сказав Андрюс.

Я здивовано подивилася на нього.

– Не дивись! – сказав він.

Я відкрила рот, але не видала ні звуку. Відвернулася. Молодий білявий охоронець дивився на тіло Они й не зводив очей.

– Ліно, дивися на мене! – просив Андрюс.

Мама опустилася на коліна на краю кузова і дивилася на Ону. Я підійшла і сіла коло брата.

Задирчав двигун, машина поїхала. Мама сіла й затулила обличчя руками. Панна Ґрибайте невесело цокнула язиком і похитала головою.

Йонас прихилив мою голову до своїх колін і гладив мене по волоссю.

– Будь ласочка, нічого не кажи охоронцям. Не сердь їх, Ліно! – пошепки просив він.

Тіло Они віддалялося, меншало, меншало. Вона лежала в багнюці мертва, убита енкаведистами. Десь у сотнях кілометрів звідси в траві розкладалося тіло її дочки. Як її рідні коли-небудь дізнаються, що з нею сталося? Як хто-небудь дізнається, що сталося з нами? Я й далі писатиму і малюватиму при кожній змозі. Намалюю, як стріляв командир, як мама стояла на колінах, затуляючи обличчя руками, як рушила наша машина і гравій з-під її коліс полетів на мертве тіло Они.

28

Ми в’їхали в місцевість, де було велике колективне господарство. Групки благеньких хатинок з однією кімнатою являли собою вбоге село. Тепле сонце, вочевидь, було тимчасове. Будівлі всі стояли перехняблені, їхні пом’яті дахи свідчили про сувору погоду.

Охоронці наказали нам вилазити з машини. Андрюс опустив голову і став ближче до матері. Вони почали направляти нас до хаток, які, як я спочатку думала, мали бути нашими, але коли панна Ґрибайте і пані Рімене увійшли в одну з них, звідти вибігла якась жінка й почала суперечку з охоронцями.

– У цих хатках люди живуть, – прошепотів Йонас.

– Так, і, дуже ймовірно, нам доведеться жити з ними, – сказала мама, притягаючи нас ближче.

Повз нас пройшли двоє жінок з великими відрами води.

Я не впізнала в них нікого з сусідів по ешелону.

Нас приписали до вбогої халупи на далекому краю села. Її дерев’яні стіни були виголені численними зимами зі снігом і вітром. Двері були криві, розсохлі й порепані. Сильний вітер міг підняти це житло в повітря й рознести на тріски. Білявий енкаведист відчинив двері, гаркнув щось російською і штовхнув нас досередини. Приземкувата алтайка, закутана, немов капустина, побігла до дверей і стала кричати на охоронця.

Мама повела нас у куток. Жінка розвернулася й почала кричати на нас. Рука, тонка, немов соломинка, витикалася з-під хустки, в яку баба була загорнута. Зморшки перетворювали її широке обвітрене обличчя на географічну карту.

– Що вона каже? – спитав Йонас.

– Що в неї немає місця для брудних злочинців, – сказала мама.

– Ми – не злочинці! – сказала я.

Жінка й далі лаялася, розмахуючи руками і плюючи на долівку.

– Вона божевільна? – дивувався Йонас.

– Каже, що в неї й на себе ледве харчів вистачає і ділитися з такими злочинцями, як ми, вона не збирається, – мама відвернулася від хазяйки. – Ну а ми просто складемо наші речі в цьому кутку. Йонасе, став-но свою валізу.

Жінка схопила мене за волосся і смикнула, намагаючись викинути мене за двері.

Мама прикрикнула на хазяйку по-російськи. Відчепила її руку від мого волосся, дала їй ляпаса й відштовхнула. Йонас пхнув її по нозі. Алтайка подивилася на нас вузькими чорними очима. Мама відповіла на цей погляд. Тут хазяйка зареготала. Спитала про щось.

– Ми – литовці, – сказала мама спочатку литовською, потім російською. Жінка щось заторохтіла.

– Що вона каже? – спитала я.

– Каже, що бойові люди – хороші робітники і що ми маємо платити їй за житло.

Мама продовжила бесіду.

– Платити їй? За що? За те, щоб у цій дірі жити, невідомо де? – обурилася я.

– Ми на Алтаї, – сказала мама. – Вони вирощують картоплю й буряки.

– То тут можна буде картоплю їсти? – пожвавився Йонас.

– Харчі видають. Вона каже, що охоронці наглядають за господарством і працівниками, – пояснила мама.

Я згадала: тато розповідав, як Сталін конфісковує в селян землю, знаряддя праці, худобу. Що він каже їм, який вони мають давати врожай і скільки їм за це заплатять. Я думала, що це безглуздя. Ну як може Сталін брати те, що йому не належить, те, що селяни всією родиною ціле життя собі заробляли? «Це – комунізм, Ліно», – казав тато.

Жінка кричала щось мамі, кивала пальцем і хитала головою. Потім вийшла з хати.

Ми опинилися в колгоспі – колективному господарстві, і я мала тепер вирощувати буряки.

Я терпіти не могла буряків.

Мапи і змії

29

Хатинка мала розміри приблизно три на чотири метри. У кутку була маленька піч, коло якої стояли горщики й брудні бляшанки. Біля пічки під стіною – солом’яний матрац. Подушки ніякої, тільки стара стьобана ковдра. Два крихітних віконечка були зроблені зі шматків скла, зліплених чимось між собою.

– Тут нічого немає, – сказала я. – Ні раковини, ні столу, ні шафи. Це вона тут спить? А ми де будемо спати? А туалет де?

– І їсти де будемо? – сказав Йонас.

– Точно не знаю, – сказала мама, дивлячись на горщики. – Це все брудне. Але ж можна трохи чистоту навести, чи не так?

– Ну, добре, що ми з того потяга вийшли, – сказав Йонас.

Молодий білявий енкаведист заскочив у двері.

– Елена Вілкене, – сказав він.

Мама подивилася на нього.

– Елена Вілкене! – гучніше повторив він.

– Так, це я, – сказала мама.

Вони стали говорити російською, потім сперечатися.

– Що таке, мамо? – спитав Йонас.

Мама обійняла нас обох.

– Не хвилюйтеся, милі. Ми лишаємося разом.

Охоронець крикнув: «Давай!» – і став махати рукою, щоб ми виходили.

– Куди ми йдемо? – спитала я.

– Командир хоче мене бачити. Я сказала, що нам треба йти всім разом, – сказала мама.

Командир. У мене в животі все перевернулося.

– Я тут лишуся. Зі мною нічого не станеться, – сказала я.

– Ні, нам треба йти разом, – сказав Йонас.

Ми пішли за білявим між пошарпаних халуп, доки дійшли до дерев’яної будівлі, що була в значно кращому стані, ніж всі решта. Біля її дверей стояли кілька енкаведистів і курили цигарки.

Вони скоса подивилися на маму. Вона оглянула будівлю й охоронців.

– Побудьте тут, – сказала мама. – Я зараз повернуся.

– Ні, – сказав Йонас. – Ми з тобою.

Мама подивилася на охоронців з їхніми масними очима, потім на мене.

Із дверей вийшов енкаведист.

– Давай! – крикнув він і потяг маму за лікоть до будівлі.

– Я зараз повернуся, – сказала мама через плече, і двері за нею зачинилися.

– Я зараз повернуся, – сказала мама.

– Але як ти думаєш?.. – спитала я.

– Думаю, ти просто чарівна, – сказала мама й відступила назад, милуючись моєю сукнею.

– Добре, – сказав кравець, втикаючи булавки у свою атласну подушечку. – Усе, Ліно, що треба, зроблено. Можете перевдягатися, тільки обережно: там ще не пришито, а підколото.

– Зустрінемося надворі, – сказала мама через плече, виходячи.

– У вашої мами чудовий смак щодо одягу, – сказав кравець.

Він мав рацію. Сукня була чудова. М’який сірий колір відтіняв мої очі.

Я перевдяглась і вийшла на вулицю, де на мене мала чекати мама. Її там не було. Я кинула оком понад рядом кольорових вітрин – і не побачила її. Далі на вулиці відчинилися двері – і вийшла мама. Синій капелюшок пасував до її сукні, яка шурхотіла на ходу навколо її ніг. Вона несла два ріжки морозива й усміхалась, а на руці в неї гойдалася торба для закупів.

– У хлопців сьогодні свій день, а у нас – свій, – сказала мама. Її червона помада сяяла. Вона вручила мені морозиво і повела до лавочки. – Сідаймо.

Тато з Йонасом пішли на футбольний матч, а ми з мамою вранці рушили на закупи. Я лизнула ванільний пломбір і відкинулася на теплій лавочці.

– Як приємно сісти, – видихнула мама. Вона поглянула на мене. – Ну ось, із сукнею все зробили – що ще треба?

– Мені вуглинки потрібні, – нагадала я.

– А, точно, – сказала мама. – Вуглинки для моєї художниці.

– Треба було нам із нею піти, – сказав Йонас.

Він мав рацію. Але я не хотіла опинятися біля командира. Мама це знала. Мені треба було піти з нею. Тепер вона була з ними сам на сам, без захисту, і винна в тому я. Я підвела Йонаса до краю будівлі коло брудного вікна.

– Будь тут, щоб білявому було тебе видно, – сказала я Йонасові.

– Що ти робиш? – спитав він.

– Хочу подивитись у вікно, щоб перевірити, чи все з мамою гаразд.

– Ліно, ні!

– Будь тут, – наказала йому я.

Білявому на вигляд було заледве двадцять. Саме він відвернувся, коли ми роздягалися. Він витяг складаний ножик і чистив ним нігті. Я пробралася до вікна і стала навшпиньки. Мама сиділа на стільці й дивилася собі на коліна. Перед нею на краєчку столу сидів командир. Він гортав папери в якійсь теці і щось говорив до мами. Тоді закрив теку й поклав собі на коліно. Я озирнулася на охоронця, а потім постаралася підтягтися вище, щоб краще бачити.

– Ліно, припини. Андрюс каже, що якщо будеш їх дратувати, тебе пристрелять, – прошепотів Йонас.

– А я нічого такого не роблю, – сказала я, повертаючись до братика. – Я просто хотіла перевірити, чи в неї все добре.

– Ну, але не забувай, що сталося з Оною, – сказав Йонас.

А що ж сталося з Оною? Чи вона тепер у раю зі своїм малям і нашою бабусею? Чи, може, її душа носиться понад ешелонами, понад натовпами литовців і шукає свого чоловіка?

Це були питання для тата. Він завжди був уважний до моїх питань, кивав і замислювався, перш ніж відповідати. Хто тепер відповідатиме на мої питання?

Було хмарно, але тепло. Удалині, за халупами, видніли сосни і ялини, між якими лежали поля. Я подивилася навколо, запам’ятовуючи пейзаж, щоб намалювати його для тата. Гадала, де ж Андрюс і його мама.

Деякі з будівель були в кращому стані, аніж наша. Навколо однієї був частокіл, біля іншої – садочок. Я їх намалюю – сумні й зіщулені, майже без жодної цятки кольору.

Відчинилися двері – і вийшла мама. Вийшов також командир і зупинився, спершись на одвірок, проводжаючи її поглядом. Мама стискала зуби. Підходячи, кивнула нам. Командир щось їй крикнув від дверей. Мама нічого на це не відповіла й схопила нас за руки.

– Відведіть нас назад, – звернулася вона до білявого енкаведиста. Той не поворухнувся.

– Я знаю дорогу, – сказав Йонас і пішов навпростець по грязюці. – Ходіть за мною.

– У тебе все гаразд? – спитала я маму, коли ми пішли.

– Усе гаразд, – тихо відказала вона.

У мене немов гора з плечей звалилася.

– Чого він хотів?

– Не тут, – відказала мама.

30

– Вони хотіли, щоб я з ними працювала, – пояснила мама, коли Йонас привів нас назад до хатинки.

– Працювала з ними? – не зрозуміла я.

– Ну, скоріше на них… Перекладати документи, розмовляти з іншими литовцями, які тут, – пояснила мама.

Я подумала про теку в руках командира.

– А що тобі за це обіцяли? – спитав Йонас.

– Я для них перекладати не буду, – сказала мама. – Я відмовилася. Ще вони просили слухати, що кажуть люди, й доповідати командирові.

– Доносити? – сказав Йонас.

– Так.

– Хотіли, щоб ти за всіма стежила й доповідала їм? – спитала я.

Мама кивнула.

– У разі згоди вони обіцяли особливі умови.

– Свині! – вигукнула я.

– Ліно! Тихіше, – сказала мама.

– І вони вважали, що ти допомагатимеш їм після того, що вони з нами зробили? – спитала я.

– Але, мамо, може, тобі потрібні особливі умови, – стурбовано сказав Йонас.

– Так ніби вони свою обіцянку виконають! – різко сказала я. – Вони – брехуни, Йонасе. Нічого вони нікому не дадуть.

– Йонасе, – мама гладила мого братика по обличчю. – Я не можу їм довіряти. Сталін сказав енкаведистам, що литовці – вороги. Командир і всі охоронці дивляться на нас як на людей другого сорту. Ти це розумієш?

– Мені вже Андрюс це казав, – відповів Йонас.

– Андрюс – дуже розумний хлопчик. Нам треба поговорити між собою, – сказала мама і звернулася до мене: – І, будь ласка, Ліно, обережніше з тим, що ти пишеш і малюєш.

Ми порились у валізах і знайшли те, що можна було в разі потреби продати. Я подивилася на свої «Записки Піквікського клубу». Сторінки з шостої по одинадцяту вирвані. На дванадцятій – брудна пляма.

Я вийняла фотографію в позолоченій рамці і задивилася на татове обличчя. Цікаво, де ще носовички. Мені хотілося надіслати ще одну звістку.

– Костас! – сказала мама, зазирнувши мені через плече.

Я дала їй фотографію. Мама лагідно провела пальцем по татовому і бабусиному обличчях.

– Який ти молодець, що взяла її. Ти просто не уявляєш, як вона мене підтримує. Бережи її, будь ласка.

Я відкрила свій блокнот, який тоді змогла взяти. «14 червня 1941 року. Люба Йоано…» – самотою стояло на першій сторінці: початок без продовження. Я написала ці слова майже два місяці тому, того вечора, коли нас забрали. Де тепер Йоана, де решта нашої рідні? Що б я написала тепер у цьому листі? Чи розповіла б, що енкаведисти загнали нас у вагони для худоби й тримали в неволі шість тижнів майже без їжі й води? Чи написала б, що вони хотіли зробити маму шпигункою? А про немовля у вагоні, про те, як застрелили Ону? Я чула голос мами, який застерігав мене, нагадував про обережність, але рука рухалася сама.

31

Алтайка повернулася й заметушилась. Поставила горщик на піч. Ми дивилися, як хазяйка зварила дві картоплини і згризла їх зі шматочком хліба.

– Мамо, – сказав Йонас, – а нам сьогодні буде картопля?

Коли ми спитали в хазяйки, та сказала, мовляв, ідіть і заробіть.

– Якби ти працювала на НКВД, мамо, тобі їсти б дали? – спитав Йонас.

– Ні, мій хороший. Вони годували б нас порожніми обіцянками, – відказала мама. – А це ще гірше, ніж порожній шлунок.

Мама заплатила алтайці за одну картоплину, потім за право її зварити. Це було якесь безглуздя.

– А скільки в нас грошей лишилося? – спитала я.

– Та майже ніскільки, – відказала мама.

Ми спробували заснути, притулившись до мами на голих дошках. Баба цмакала й хропла на своїй соломі. Її кислий віддих заповнював маленьке приміщення. Чи вона народилася в Сибіру? Чи знайоме їй якесь інакше життя? Я стала дивитися в темряву й уявно малювати по її чорному полотну.

– Відкрий-но, люба!

– Не можу, я дуже хвилююся, – сказала я мамі.

– Вона чекала, доки ти прийдеш, – сказала мама татові. – Вона вже кілька годин тримає цей конверт.

– Відкривай, Ліно! – казав і Йонас.

– А що як мене не взяли? – спитала я, стискаючи конверт у спітнілих пальцях.

– Ну то на наступний рік візьмуть, – запевнила мама.

– Поки конверт запечатаний, ми не дізнаємося, – додав тато.

– Відкривай! – Йонас вручив мені ніж для паперів.

Я провела срібним лезом по складці на зворотному боці конверта. Відколи пані Пранене відіслала моє зголошення, я про нього лише й думала. Навчатися з найкращими художниками Європи. Яка можливість. Я відкрила верх конверта і витягла один складений аркушик. Швидко пробігла очима те, що було там надруковано.

«Шановна панно Вілкайте, дякуємо за надіслане зголошення на літню програму з образотворчих мистецтв. Надіслані роботи справляють неабияке враження. Маємо велику приємність запропонувати вам місце в нашій…»

– Так! Прийняли! – вигукнула я.

– Я знав! – сказав тато.

– Вітаю, Ліно! – обійняв мене Йонас.

– Просто не терпиться написати про це Йоані, – сказала я.

– Чудово, люба! – сказала мама. – Це треба відзначити.

– У нас є торт! – сказав Йонас.

– Ну, я не сумнівалася, що ми будемо це відзначати, – підморгнула мама.

Тато сяяв.

– Ти, моя хороша, маєш Божий дар, – сказав він, узявши мене за руки. – У тебе попереду чудові речі, Ліно!

Я озирнулася, почувши шурхіт. Алтайка, крекчучи, побрела в куток і стала мочитися в бляшанку.

32

Ще не світало, як почувся крик енкаведистів. Нам звеліли вийти з хати, крикнули вишикуватися. Ми поспішили приєднатися до інших. Мій російський словник поповнювався. Крім «давай», я вивчила ще деякі важливі слова: «нєт», «свінья» і, звичайно, «фашист». Панна Ґрибайте і буркітлива жінка вже були надворі. Пані Рімене помахала мамі. Я шукала Андрюса і його матір. Їх там не було. Лисого пана теж.

Командир пройшовся туди-сюди понад шеренгою, жуючи зубочистку. Дивлячись на нас, він щось казав іншим енкаведистам.

– Що він каже, Елено? – спитала пані Рімене.

– Нас ділять на бригади для роботи, – пояснила мама.

Командир підійшов до мами і щось крикнув їй в обличчя. Витяг із лінії маму, пані Рімене і буркітливу жінку. Молодий білявий витяг і мене й підштовхнув до мами. Він став ділити решту людей. Йонас опинився в одній групі з двома літніми жінками.

– Давай, – білявий дав мамі якийсь вузол зі шматка брезенту й повів нас геть.

– Зустрінемося в хаті! – крикнула мама Йонасові.

Як ми це зможемо? Ми з мамою і до будівлі НКВД дороги не пам’ятали. Нам Йонас дорогу показував. Напевне, ми заблукаємо.

Шлунок перевертався від голоду. Ноги ледве слухалися. Мама й пані Рімене пошепки перемовлялися литовською за спиною білявого. Через кілька кілометрів ми опинилися на якійсь галявині в лісі. Охоронець забрав у мами брезент і кинув на землю. Щось скомандував.

– Він каже: копайте, – пояснила мама.

– Копати? Де копати? – спитала пані Рімене.

– Мабуть, тут, – сказала мама. – Він каже: якщо хочете їсти, треба копати. Наші харчі залежатимуть від того, скільки ми копатимемо.

– А чим копати? – спитала я.

Мама спитала в білявого. Той пхнув ногою зав’язаний брезент.

Мама розгорнула брезент і знайшла там кілька іржавих лопат – такими працюють на клумбах. Руків’їв у них не було.

Мама щось сказала охоронцеві, на що той роздратовано гаркнув: «Давай!» – і почав ногами буцати ті лопати нам на ноги.

– Ану розійдіться, – сказала буркітлива жінка. – Я цим займуся. Мені і моїм дівчаткам треба їсти!

Вона стала рачки й почала колупати землю маленькою лопатою. Ми всі стали робити те саме. Охоронець сидів під деревом, стежив за нами і курив.

– А де картопля чи буряки? – спитала я в мами.

– Ну, схоже, вони мене карають, – сказала мама.

– Карають тебе? – здивувалася пані Рімене.

Мама на вухо переказала їй, чого від неї хотів командир.

– Але ж, Елено, ти б могла отримати особливі умови, – сказала пані Рімене. – І, напевне, додатковий харч.

– Нечиста совість додаткових харчів не варта, – сказала мама. – Подумай, чого вони б могли там від мене вимагати. І що могло б трапитися з людьми. Я на свою душу такого не братиму. Потерплю з усіма.

– Одна жінка каже, тут у п’яти кілометрах містечко. Там є крамниця, пошта і школа, – розповіла пані Рімене.

– Можливо, ми могли б туди ходити, – сказала мама, – і надсилати листи. Може, про чоловіків хтось щось чув.

– Будь обережна, Елено. Твої листи можуть ставити під загрозу тих, хто лишився вдома, – сказала пані Рімене. – Нічого не записуй, ніколи.

Я опустила очі. Я все записувала, у мене вже зібралося кілька сторінок малюнків і описів.

– Ні, – прошепотіла мама. Вона подивилася, як буркітлива жінка длубається в землі, і нахилилася до пані Рімене. – У мене є контакт.

Що це означає, який «контакт»? Хто це? І війна – зараз німці в Литві. Що робить Гітлер?

Мені цікаво, що ж сталося потім з нашим будинком і всім, що лишилося після нас. І чому ми займаємось оцим дурним копанням?

– Ну, до тебе хазяйка хоча б говорить, – сказала мама. – А нам дісталася дика баба, яка тягала Ліну за коси.

– Селяни не раді, – сказала пані Рімене. – Але вони й очікували нас. Вочевидь, цими днями в сусіднє село привезли кілька машин естонців.

Мама припинила копати:

– Естонців?

– Так, – прошепотіла пані Рімене. – Людей депортували і з Естонії, і з Латвії також.

Мама зітхнула:

– Я боялася, що так буде. Це безумство якесь. Скільки ж людей вони вивезуть?

– Елено, певно, сотні тисяч, – відповіла пані Рімене.

– Годі вам пліткувати, працюйте! – прикрикнула буркітлива жінка. – Я їсти хочу.

33

Ми вирили яму завглибшки сантиметрів із шістдесят, коли машина привезла маленьке відерце води. Охоронець дав нам перепочити. На руках у мене натерлися пухирі. На пальці поналипала земля. Для води нам не дали ні кухля, ні черпака. Ми нахилялися, як собаки, і по черзі пили з того відра, а білявий охоронець спокійно пив із великої фляги. Вода відгонила рибою, але мені було байдуже. Коліна в мене на вигляд скидалися на сире м’ясо, спина боліла від того, що кілька годин не розгиналася.

Ми копали на маленькій галявині, навколо був ліс. Мама попросила дозволу вийти в туалет і потягла мене й пані Рімене за дерева. Ми присіли, підібравши сукні, щоб полегшитися. Сиділи навпочіпки обличчям одна до одної.

– Елено, чи не передасте тальк, прошу вас, – сказала пані Рімене, підтираючись листком.

Ми розсміялися. То було таке кумедне видовище: сидіти кружка, тримаючись за коліна. Ми, власне, реготали. Мама так сміялася, що в неї кілька пасом волосся вибилося з-під хустки, якою вона пов’язала голову.

– Нашого почуття гумору, – сказала мама, в її очах від сміху набігли сльози, – його вони в нас не віднімуть, еге ж?

Ми сміялись, аж за боки брались. У темряві блимали ліхтарики. Брат Йоани видобував з акордеона грайливу мелодію. Мій дядько, який від душі почастувався чорничним лікером, нетвердо витанцьовував на задньому дворі будиночку, намагаючись наслідувати наших мам. Він тримав поділ уявної спідниці й хитався на всі боки.

– Ходімо, – прошепотіла Йоана. – Прогуляємося.

Ми взялися за руки й пройшли між темних будиночків до пляжу. У сандалі набрався пісок. Ми стояли на березі, і вода хлюпотіла біля наших ніг. Балтійське море мінилося в місячному сяйві.

– Як місяць виблискує, наче манить нас, – зітхнула Йоана.

– Так і є. Він кличе нас, – сказала я, запам’ятовуючи світло й тіні, щоб потім намалювати. Я скинула сандалі. – Ходімо.

– А я не маю купальника, – сказала Йоана.

– І я теж. То й що?

– То й що? Ліно, ми не можемо купатися голими, – сказала вона.

– Хіба хтось казав про купання голими? – спитала я.

Я увійшла в чорну воду просто в сукні.

– Ліно! Боже, що ти робиш! – вигукнула Йоана.

Я випростала руки перед собою і роздивлялася місячні тіні на воді. Спідниця невагомо спливла.

– Ану ж бо, люба! – я пірнула.

Йоана скинула черевики і зайшла в воду по литки. Місячне сяйво вигравало на її темному каштановому волоссі й високій постаті.

– Приєднуйся, це чудово! – сказала я.

Вона повільно, дуже повільно увійшла у воду. Я підскочила й потягла її в море. Вона скрикнула й засміялася. Сміх Йоани можна вирізнити в будь-якій юрбі. У цьому сміхові була неприборкана свобода, і його луна покотилася навколо мене.

– Ти божевільна! – сказала вона.

– Чому божевільна? Це така краса – мені хотілося бути її частиною, – сказала я.

– Намалюєш нас отак? – спитала Йоана.

– Так, і назву картину… «Дві голови, що стирчать із темряви», – сказала я, бризкаючи на Йоану.

– Я не хочу додому. Тут усе досконале, – сказала вона, крутячи у воді руками. – Тихо, хтось іде!

– Де? – я закрутилася, роззираючись.

– Отам, за деревами, – прошепотіла вона.

З-за дерев край пляжу вийшло дві постаті.

– Ліно, це він! Отой, високий. Це про нього я тобі казала. Що я його в місті бачила! Що ж робити?

До берега йшло двоє хлопців, вони дивилися на нас.

– Якось пізнувато для купання, чи не так? – спитав високий хлопець.

– Зовсім ні, – сказала я.

– О, ви правда завжди вночі купаєтеся? – поцікавився він.

– Коли хочу, тоді й купаюся, – відказала я.

– А твоя старша сестра – вона завжди вночі купається?

– А чом би вам у неї не спитати, – сказала я.

Йоана під водою дала мені копняка.

– Ви, дівчата, обережно. Ви ж не хочете, щоб вас хтось голими побачив, – усміхнувся хлопець.

– Правда? Ви маєте на увазі ось так? – я підскочила і стала на весь зріст. Мокра сукня прилипла до мене, як папірець до розталої іриски. Я стала бризкати на них обох водою.

– Божевільна дитина! – він засміявся, намагаючись, щоб на нього не потрапила вода.

– Ходімо, – сказав його товариш. – А то на зустріч спізнимося.

– Зустріч? Це ж яка зустріч у вас о такій годині? – спитала я.

Хлопці на мить опустили голови.

– Ну, нам пора. Бувай, старша сестро! – сказав високий до Йоани, перш ніж разом з другом піти далі понад берегом.

– Бувай, – сказала Йоана.

Ми так реготали, що я подумала: мабуть, батькам теж чути. Ми вискочили з води, похапали сандалі і побігли по пісочку до тінистої стежки. Жабки й цвіркуни скрекотіли й сюркотіли навколо. Йоана схопила мене за руку, щоб я зупинилася в темному місці:

– Батькам не кажи!

– Йоано, та ми мокрі як хлющі. Вони зразу побачать, що ми купалися, – сказала я.

– Ні, про хлопців не кажи… і про те, що вони казали.

– Добре, старша сестро, не скажу! – усміхнулася я.

Ми побігли крізь темряву і сміялися до самого будинку.

Що ж такого Йоана знала про тих хлопців і їхню зустріч, чого не знала я?

Сміх ущух.

– Ліно, нам час іти, люба, – сказала мама.

Я озирнулася на яму. А що, коли ми риємо свою могилу?

34

Я знайшла паличку й зламала її навпіл. Сіла і стала малювати на твердій землі. Намалювала наш будинок, сад і дерева, доки настав час повертатися до праці. Я вдавила в землю пальцями маленькі камінці, і вийшла доріжка до наших дверей; дах виклала паличками.

– Ми маємо підготуватися, – сказала мама. – Зима буде така, якої ми й не бачили. Будуть сильні морози. Їжі не буде.

– Зима? – здивувалася я, сівши на п’яти. – Ти жартуєш? Ти впевнена, що ми тут будемо до зими? Мамо, ні!

До зими ще місяці й місяці. Я не могла знести думки про те, що житиму в цій халупі, ритиму ями кілька місяців, ховатимуся від командира. Я кинула погляд на білявого охоронця. Він дивився, як я малюю на землі.

– Маю надію, що ні, – сказала мама. – А раптом будемо? Якщо не будемо готові, то певне, що загинемо від голоду чи холоду.

Мама привернула увагу буркітливої жінки.

– Заметілі в Сибіру дуже підступні, – кивнула пані Рімене.

– Не знаю, як ці хатки їх переносять, – сказала мама.

– А якщо ми самі побудуємо? – спитала я. – Можна було б зробити щось таке з колод, як оця колгоспна будівля, з пічкою, з димарем. Можна було б усім гуртом жити.

– Дурненька. Вони не дадуть нам часу ні на яке наше будівництво, а якщо ми щось побудуємо, то вони його в нас заберуть для себе, – сказала буркітлива жінка. – Копай собі.

Пішов дощ. По наших головах і плечах залопотіли краплі.

Ми відкрили роти, ловлячи краплі.

– Це божевілля, – сказала пані Рімене.

Мама щось крикнула до білявого. З-під навісу гілок світився кінчик його цигарки.

– Він каже, щоб ми швидше копали, – сказала мама голосно, щоб перекричати зливу, яка вже стояла стіною. – Тепер, каже, земля м’яка.

– Сволота, – сказала пані Рімене.

Я подивилася й побачила, як мій намальований будинок тане під дощем. Паличку, якою я малювала, віднесло геть вітром і водою. Я опустила голову й стала копати. Я вганяла лопатку в землю щосили, уявляючи, що переді мною не земля, а командир. Мені зводило пальці, руки тремтіли від утоми. Плаття по низу обтріпалось, а лице і шия обгоріли на ранковому сонці.

Коли злива вщухла, нас погнали назад до табору; ми були по пояс у багні. Шлунок зводила голодна судома. Пані Рімене перекинула брезент через плече, і ми пленталися вперед, і руки в нас заціпило на тих лопатах без держаків, які ми стискали майже дванадцять годин.

Ми зайшли в табір з тилу. Я впізнала хатинку, де жив лисий пан, – там були брунатні двері – і змогла провести маму до нашої халупи. Йонас уже чекав нас у хаті. Усі посудини були повні води по вінця.

– Повернулися! – зрадів він. – Я хвилювався, чи ви не заблукали!

Мама обійняла Йонаса й розцілувала його в голову.

– Коли я повернувся, ще був дощ, – пояснив Йонас. – То я всі посудини з хати повитягав, щоб вода в нас була.

– Мій розумничку! А сам ти пив? – спитала мама.

– Багато! – сказав він, дивлячись на мій печальний стан. – Можете гарненько помитися.

Ми напилися з великої посудини, потім помили ноги. Мама наполягла, щоб я попила ще, навіть якщо й відчуваю, що більше не можу.

Йонас сидів на дошках по-турецьки. Перед ним був розстелений один з маминих шарфиків. Посередині лежав самотою шматочок хліба, а поряд – маленька квіточка.

Мама поглянула на хліб і на прив’ялу квітку.

– З якого приводу цей бенкет? – спитала вона.

– Я отримав сьогодні хлібну пайку за роботу. Разом із двома жіночками черевики робив, – усміхнувся Йонас. – Їсти хочете? Вигляд у вас утомлений.

– Дуже хочу, – сказала я, дивлячись на той шматочок. Коли вже Йонас заробив хліб шевством у приміщенні, то нам, напевне, мають дати цілого індика, подумала я.

– Нам усім дають за роботу по сто грамів хліба, – розповів Йонас. – Треба піти й узяти свої пайки в колгоспному управлінні.

– Це… оце і все? – спитала мама.

Йонас кивнув.

Триста грамів черствого хліба. Це просто в голові не вкладалось. Оце заради цього ми стільки годин копали. Вони заморять нас голодом і, мабуть, поскидають у ті ями, що їх ми повикопували.

– Цього ж мало, – сказала я.

– Знайдемо іще що-небудь, – сказала мама.

На щастя, коли ми прийшли, в дерев’яній будівлі командира не було. Нам дали картки без танців і зайвих розмов. Ми пішли за іншими працівниками до будівлі поблизу. Там зважили й роздали хліб.

Мій денний раціон майже вміщувався в кулаці. Дорогою назад нас зустріла панна Ґрибайте за своєю хатиною. Вона жестом покликала нас. Руки й одяг у неї були брудні. Вона цілий день працювала на буряковому полі. Її обличчя скривила різка гримаса, коли вона нас побачила:

– Що вони з вами робили?

– Змусили копати, – сказала мама, відкидаючи з обличчя волосся, до якого прилипла земля. – Під дощем.

– Ану швидко! – вона підтягла нас до себе. Її руки тремтіли. – Я могла потрапити в біду, ризикуючи отак заради вас. Сподіваюся, ви це розумієте. – Вона засунула руку в ліфчик, витягла звідти кілька маленьких бурячків і швидко дала їх мамі. Потім сунула руку під спідницю й витягла ще два буряки з трусів. – А тепер ідіть, швидко! – сказала вона.

Я почула, як у халупі за нашою спиною щось кричить лисий.

Ми поспішили додому розпочати свій бенкет. Я була така голодна, що мені вже було байдуже, як я не люблю буряки. Було байдуже навіть те, що їх принесено в чужій пітній білизні.

35

– Ліно, поклади оце в кишеню й однеси панові Сталасу, – сказала мама і дала мені буряк.

Лисому. Я не могла. От просто не могла це зробити та й усе.

– Мамо, в мене сил нема, – я лягла на дошки, відчуваючи щокою дерево.

– Я соломки нам приніс, щоб м’якше було, – оголосив Йонас. – Жіночки мені сказали, де її можна взяти. І завтра принесу!

– Ліно, швидко, бо скоро стемніє. Віднеси це панові Сталасу, – сказала мама, розкладаючи солому разом із Йонасом.

Я побрела до лисого в халупу. Більшу частину її сірого простору займала жінка з двома немовлятами, які кричали. Пан Сталас зіщулився в кутку; його поламана нога тепер була привʼязана до дошки.

– Де тебе носило? – спитав він. – Голодом мене заморити хочеш? Ти що, з ними злигалася? Який жах. Ревуть день і ніч. Я б мертву дитину на цей гармидер проміняв.

Я поклала йому на коліна буряк і зібралася йти.

– Що з твоїми руками? – спитав він. – На них і глянути гидко.

– Я цілий день працювала, – відрубала я. – На відміну від вас.

– Що ж ти робила? – спитав він.

– Ями копала, – відказала я.

– Копала, значить? – пробурмотів він. – Цікаво. А я думав, вони твою мамку взяли…

– Що ви хочете сказати? – спитала я.

– Твоя мати – розумна жінка. Вона в Москві навчалася. Ці чортові совдепи все про нас знають. Про наші родини. Не думаю, що вони б із цього не скористалися.

Я подумала про тата.

– Мені треба передати звістку батькові, щоб він міг нас знайти.

– Знайти вас? Не кажи дурниць, – буркнув він.

– Знайде. Він зможе. Ви не знаєте мого батька, – сказала я.

Лисий опустив погляд.

– А ти його знаєш?

А потім спитав:

– А енкаведисти вже до тебе й матері твоєї дісталися? Між ніг – уже чи ще ні?

Мені стало зовсім гидко. Я пирхнула й пішла з цієї хати.

– Агов!

Я озирнулася на голос. До хатини прихилився Андрюс.

– Привіт, – сказала я.

– У тебе вигляд жахливий, – сказав він.

У мене вже не було сил придумати якусь дотепну відповідь. Я просто кивнула.

– Що вони тебе примусили робити?

– Ми ями копали, – сказала я. – А Йонас цілий день шив черевики.

– А я дерева рубав, – сказав він. Андрюс був брудний, але, здається, охоронці його не займали. Обличчя й руки в нього засмагли, й очі від того здавалися ще блакитнішими. Я витягла з волосся грудку землі.

– А де ви живете? – спитала я.

– Десь отам, – сказав він, нікуди не показавши. – Ви копаєте з отим білявим енкаведистом?

– З ним? Жартуєш. Нічого він не копає, – сказала я. – Стоїть собі, курить і на нас покрикує.

– Його прізвище Крецький, – розповів Андрюс. – Командир – Комаров. Я ще спробую дізнатися.

– Звідки ти все дізнаєшся? А про чоловіків не чути нічого? – спитала я, подумавши про тата. Андрюс похитав головою. – Тут ніби поряд село, де є пошта, – сказала я. – Не чув про нього? Хочу листа двоюрідній сестрі відіслати.

– Вони все прочитають, що ти напишеш. У них є особливі перекладачі. То будь обережна з тим, що пишеш.

Я опустила очі, згадавши, як енкаведисти пропонували мамі перекладати. Наше особисте листування, отже, не буде особистим. Будь-яка приватність лишалася тільки в спогадах. Вона навіть не порціями, як сон чи хліб. Я подумала, чи не розповісти Андрюсу, що енкаведисти хотіли, щоб мама для них шпигувала.

– Ось, – сказав він і простягнув руку. Там лежали три цигарки.

– Ти даєш мені цигарки? – здивувалася я.

– А ти що думала, в мене в кишені смажена качка?

– Ні, я… Дякую, Андрюсе.

– Отож. Це твоєму братові й мамі. Як вони, нормально?

Я кивнула, колупаючи носаком землю.

– А де ти взяв цигарки? – спитала я.

– Дістав.

– Як твоя мама?

– Добре, – швидко відповів він. – Слухай, мені час іти. Привіт від мене Йонасові. І пухирями своїми цигарки не порозмочуй, – подражнився він.

Я пошкандибала до халупи, намагаючись простежити, в який бік пішов Андрюс. Де ж він живе?

Я дала мамі три цигарки:

– Це від Андрюса.

– Як мило з його боку, – сказала мама. – Де він їх дістав?

– Ти бачила Андрюса? – сказав Йонас. – У нього все добре?

– У нього порядок. Цілий день дерева рубав. Привіт тобі переказує.

Придибуляла алтайка і стала махати руками на маму. Вони мали коротку бесіду, пересипану словами «нєт» і тупанням ніг алтайки.

– Елена, – відрекомендувалася мама, показавши на себе. – Ліна, Йонас, – вона показала на нас.

– Улюшка! – назвалася хазяйка, простягнувши долоню до мами.

Мама дала їй цигарку.

– Навіщо ти їй цигарку віддала? – спитав Йонас.

– Вона каже, що це плата за квартиру, – сказала мама. – Її звати Улюшка.

– Це ім’я чи прізвище? – спитала я.

– Не знаю. Але коли вже ми тут будемо жити, то маємо звертатися одне до одного як годиться.

Я розстелила плащ на соломі, що її приніс Йонас. Лягла. Мені страшенно не подобалося, як мама сказала «коли вже ми тут будемо жити…» – наче ми тут залишимося. Також почула, як мама сказала «спасіба», що по-російськи означає «дякую». Я подивилась і побачила, як вона підкурює одним сірником з Улюшкою. Мама зробила дві красиві затяжки, тримаючи цигарку довгими пальцями, і швидко загасила її – теж денна норма…

– Ліно, – прошепотів Йонас. – Андрюс добре виглядав?

– Чудово, – сказала я, думаючи про його засмагле лице.

Я лежала в ліжку, наслухаючи. Почула надворі тихі кроки. Фіранка відхилилась, і стало видно засмагле обличчя Йоани.

– Виходь, – сказала вона. – На ґанку посидимо.

Я крадькома вийшла зі спальні на ґанок будинку.

Йоана прилягла боком у кріслі-гойдалці, гойдаючись туди-сюди. Я сіла поряд на стільці, підібравши коліна під підборіддя й напнувши на босі п’яти бавовняну сорочку. Крісло ритмічно рипіло, а Йоана дивилася в темряву.

– І? Як воно? – спитала я.

– Він чудовий! – зітхнула вона.

– Правда? – здивувалася я. – Розумний? Не з отих дурнів, які пиво на пляж пити ходять, ні?

– Ну що ти, – видихнула Йоана. – Він на першому курсі в університеті вчиться. Хоче стати інженером.

– Гм. А в нього подружки ще нема? – спитала я.

– Ліно, припини шукати в нього недоліки!

– А я не шукаю. Просто питаю.

– Колись, Ліно, хтось впаде тобі в око – і тоді ти не будеш таким критиканством займатися.

– Я й не займаюся, – сказала я. – Просто хочу пересвідчитися, що він досить гарний для тебе.

– У нього є молодший брат, – усміхнулася Йоана.

– Правда? – я наморщила ніс.

– От бачиш? Ти вже до нього скептично ставишся, а ще навіть не бачила!

– Я не ставлюся до нього скептично! І де ж його молодший брат?

– Приїде наступного тижня. Хочеш його побачити?

– Та хтозна, не знаю. Зважаючи, який він, – сказала я.

– А поки не побачиш, то й не дізнаєшся! – дражнилася Йоана.

36

Коли це сталося, ми спали. Я промила свої пухирі й почала писати листа Йоані. Тільки я дуже стомилась і заснула. І тут почула, що на мене кричить енкаведист і тягне надвір.

– Мамо, що робиться? – питав Йонас.

– Кажуть, нам треба негайно з’явитися в колгоспне управління.

– Давай! – закричав охоронець із ліхтарем.

Вони почали дратуватись. Один із них витяг пістолет.

– Да! – сказала мама. – Так! Діти, швидко! Ходімо!

Ми попідскакували з соломи. Улюшка перевернулася на інший бік, відвернувшись від нас. Я поглянула на свою валізу, радіючи, що встигла сховати малюнки.

Інших людей теж виганяли з хатинок. Ми йшли вервечкою по стежці до колгоспного управління. Я чула, як лисий щось кричить позаду нас.

Вони зігнали нас до найбільшого приміщення дерев’яної будівлі. Сивий пан, який накручував годинник, стояв у кутку. Дівчинка з лялькою збуджено замахала мені рукою, немов зустріла стару подругу, якої давно не бачила. На її щоці темнів широкий синець. Нам звеліли тихо почекати, доки підійдуть усі решта.

Стіна, складена з колод, була вкрита сірим тиньком. На столі кімнати багато місця займав стіл із чорним стільцем. Над столом висіли портрети Маркса, Енгельса, Леніна і Сталіна. Йосифа Віссаріоновича Джуґашвілі. Він сам себе назвав Йосиф Сталін – сталевий. Я дивилася на портрет. Він, здається, теж дивився на мене. Він здіймав праву брову, наче кидаючи мені виклик. Я дивилася на його густі вуса і темні, кам’яні очі. На портреті він шкірився майже насмішкувато Це спеціально? Я замислилася про художників, які малювали Сталіна. Вони раділи, що опинилися поряд із ним, чи боялися, що буде – а раптом йому не сподобається, як його намальовано? Портрет Сталіна довіри не викликав.

Відчинилися двері. Пришкандибав лисий на поламаній нозі.

– І ніхто з вас і не подумав мені допомогти! – кричав він.

Увійшов Комаров, командир, а за ним кілька енкаведистів із гвинтівками. Білявий охоронець, Крецький, ішов останнім і ніс стос якихось паперів. Звідки Андрюс дізнався їхні прізвища? Я роззирнулася, шукаючи очима Андрюса і його матір. Їх не було.

Заговорив Комаров. Усі подивилися на маму. Командир замовк і подивився на неї, піднявши брову й крутячи незмінну зубочистку язиком.

Мамине обличчя напружилося.

– Він каже, що нас сюди привели займатися документами.

– Документами? – сказала пані Рімене. – У таку пору?!

Комаров продовжував говорити. Крецький підняв якийсь машинопис.

– Ми всі маємо підписати цей документ, – сказала мама.

– Що там сказано? – питали всі.

– Три речі, – промовила мама, дивлячись на Комарова.

Той вів далі, а мама перекладала литовською.

– По-перше, ми цим підписом даємо згоду приєднатися до колгоспу.

У кімнаті загомоніли. Люди відверталися від командира, який говорив. Його рука невимушеним жестом відхилила форму, продемонструвавши кобуру на поясі. Люди розвернулися.

– По-друге, – сказала мама, – цим ми погоджуємося платити воєнний податок – двісті рублів на особу, враховуючи дітей.

– І де ми їм візьмемо двісті рублів?! – обурився лисий. – Вони й так покрали в нас що могли.

Люди знову загули. Енкаведист із гуркотом постукав дулом гвинтівки по столу. Стало тихо.

Я дивилася, як Комаров говорить. Він дивився просто на маму, немов йому надзвичайно подобалося казати це саме їй. Мама замовкла. Відкрила рота.

– Ну, ну, що там? Що третє, Елено? – питала пані Рімене.

– Ми маємо погодитися, що ми – злочинці, – мама на мить замовкла. – І що наш вирок… двадцять п’ять років важкої праці.

У кімнаті закричали, заголосили. Хтось почав задихатися. Люди насувалися на стіл, сперечаючись. Енкаведисти підняли гвинтівки, націлившись на нас. Я так і розкрила рот. Двадцять п’ять років? Ми будемо двадцять п’ять років у в’язниці? Отже, коли я звідси вийду, то буду старшою, ніж мама зараз. Щоб не впасти, я простягла руку, шукаючи підтримки в Йонаса. Його там не було. Він уже впав і лежав біля моїх ніг.

Я не могла віддихатися. Кімната почала стискатися навколо мене. Я падала, підхоплена глибинною течією паніки.

– АНУ ТИХО! – крикнув якийсь чоловік.

Усі озирнулися. То був сивий пан із годинником.

– Заспокойтеся, – поволі промовив він. – Істерики не допоможуть. У паніці ми не можемо чітко мислити. Це дітей лякає.

Я подивилася на дівчинку з лялькою. Вона вчепилася в материну спідницю, і її побитим обличчям текли сльози.

Сивий чоловік говорив тихіше, спокійніше.

– Ми – розумні, гідні люди. Тому вони нас і депортували. Для тих, хто зі мною не знайомий, назвуся: я Александрас Лукас. Адвокат із Каунаса.

Натовп притих. Ми з мамою допомогли Йонасові підвестися.

Командир Комаров щось закричав з-за свого столу.

– Пані Вілкене, прошу вас пояснити командирові, що я роз’яснюю ситуацію нашим друзям, – сказав пан Лукас.

Мама переклала.

Крецький, молодий білявий охоронець, гриз ніготь на великому пальці.

– Я ніяких паперів підписувати не буду! – сказала панна Ґрибайте. – Мені сказали підписати документ для реєстрації на конференцію вчителів. А тепер я тут. Це вони так зібрали список учителів на депортацію!

– Якщо ми не підпишемо, нас уб’ють! – сказала буркітлива жінка.

– Я так не вважаю, – сказав сивий чоловік. – До зими точно не уб’ють. Зараз починається серпень. Тут багато роботи. Ми хороші, міцні робітники. Ми для них працюємо в полі, будуємо. Їм вигідно нас використовувати, принаймні до зими.

– Він має рацію! – сказав лисий. – Спочатку вони з нас усі соки вичавлять, а потім повбивають. Хто хоче на це чекати? Я – ні.

– Вони дівчину, в якої було немовля, розстріляли, – роздратована кинула буркітлива жінка.

– Ону вони застрелили, бо вона втратила самовладання, – пояснив пан Лукас. – Вона була не в собі. А ми себе контролюємо. Ми розумні, практичні люди.

– То нам не треба підписувати? – спитав хтось.

– Ні. Я гадаю, ми маємо зараз чемно сісти. Пані Вілкене пояснить, що ми зараз не готові підписувати папери.

– Не готові? – спитала пані Рімене.

– Я згодна, – сказала мама. – Ми не повинні давати повну відмову. І не повинні демонструвати істерик. Стаємо в три шеренги.

Енкаведисти тримали свої гвинтівки, не певні, що зараз ми будемо робити. Ми сіли перед столом трьома рівними рядами під портретами російських вождів. Охоронці ошелешено перезирнулися. Ми спокійно сіли. Ми повернули собі почуття гідності.

Я обійняла Йонаса за плечі.

– Пані Вілкене, прошу вас спитати в командира Комарова, у чому нас звинувачують, – сказав сивий адвокат.

Мама так і зробила.

Комаров сидів на краю столу, гойдаючи чоботом.

– Він скаже, що нас звинувачено за статтею 58 радянського карного кодексу за контрреволюційну діяльність проти СРСР, – переклала мама.

– За це двадцять п’ять років не дають, – пробурмотів лисий.

– Скажіть йому, що ми будемо на них працювати і робитимемо свою справу якісно, але підписувати ще не готові, – сказав пан Лукас.

Мама переклала.

– Він каже, що ми маємо підписати зараз.

– Я собі вирок на двадцять п’ять років підписувати не буду! – сказала панна Ґрибайте.

– Я теж, – сказала я.

– То що ж нам робити? – спитала пані Рімене.

– Ми тут спокійно почекаємо, доки нас не попросять звідси, – сказав пан Лукас, накручуючи годинник.

І ми стали чекати.

– А де Андрюс? – прошепотів Йонас.

– Не знаю, – сказала я. Я чула, що лисий пан питав про те саме.

Ми сиділи на підлозі колгоспного управління. Кожні кілька хвилин Комаров кого-небудь бив рукою чи ногою, намагаючись залякати й змусити підписати папір. Ніхто не піддався. З кожним його кроком я здригалася. Потилицею і спиною стікав піт. Я намагалася не підіймати голови, боячись, що Комаров мене впізнає. Якщо хтось засинав, його били.

Минали години. Ми чемно сиділи, як школярі перед директором. Урешті Комаров звернувся до Крецького.

– Він сказав, щоб той тепер сидів замість нього, – переклала мама.

Комаров покрокував до мами. Він схопив її за руку й виплюнув їй у лице щось схоже на устрицю. Після чого вийшов.

Мама швидко витерла слиз, наче їй до того було геть байдуже. А мені було зовсім не байдуже. Я хотіла зібрати всю свою ненависть і виплюнути йому в обличчя.

37

На світанку нам сказали повертатися до праці. Стомлені, але з відчуттям полегкості, ми попленталися до своєї халупи. Улюшка вже десь пішла. У хаті пахло тухлими яйцями. Ми попили дощової води і з’їли шматочок хліба, який відклала мама. Попри всі мої намагання сукня як слід не відіпралась і буда тверда від грязюки. Руки в мене мали такий вигляд, ніби їж довго жувала якась дрібна тварина. З пухирів витікав жовтий гній.

Я постаралася якнайретельніше промити виразки дощовою водою. Не допомогло. Мама сказала, що мусять сформуватися мозолі.

– Просто роби як можеш, мила, – сказала мама. – Рухай рукою так, ніби копаєш, але дуже не тисни. А я попрацюю.

Ми вийшли з хатини шикуватися на роботу.

До нас підійшла пані Рімене – на її обличчі був жах. І тут я теж побачила це – тіло чоловіка біля колгоспного управління. Його груди були пробиті палею. Руки й ноги в нього повисли, як у маріонетки. Його сорочка була просякнута кров’ю, кривава калюжа розливалася під ним. Коло його свіжих ран від куль уже заходилися хижі птахи. Один видзьобував око.

– Хто це? – спитала я.

Мама ахнула, схопила мене за руку й спробувала затулити мені очі.

– Він написав листа, – прошепотіла пані Рімене.

Я пройшла повз маму і подивилася на папірець, прибитий до палі, який лопотів на вітрі біля мертвого тіла. Там було щось написано й грубо накиданий план.

– Він написав листа партизанам – литовським борцям за свободу. Енкаведисти його знайшли, – пояснила пані Рімене.

– А хто їм переклав? – прошепотіла мама.

Пані Рімене знизала плечима.

Шлунок у мене так і впав: я подумала про свої малюнки. Відчула нудоту й затулила рот рукою.

Білявий Крецький дивився на мене втомлено й сердито. Через наш протест він не спав ніч. Він погнав нас на ту саму галявину швидко, криком і стусанами.

Ми прийшли до великої ями, яку було вирито вчора. На око я подумала, що в ній могли б уміститися чотири людини. Крецький сказав нам вирити ще одну яму поряд. Я не могла забути оте мертве тіло перед колгоспним управлінням. Його план являв собою лише кілька кривулястих ліній. Я подумала про свої малюнки, в яких було життя і біль, – вони лежать на моїй валізі. Треба їх сховати.

Я позіхнула і стала відкидати землю. Мама сказала, що час мине швидше, якщо розмовляти про те, що нас радує. Це, казала вона, додасть нам сил.

– Я хочу знайти село, – сказала я. – Може, там можна купувати їжу чи відсилати листи.

– Як ми можемо кудись ходити, коли весь час працюємо? – сказала буркітлива жінка. – А не будемо працювати – не будемо їсти.

– Я в хазяйки спитаю, – сказала пані Рімене.

– Треба з цим обережно, – зауважила мама. – Ми не знаємо, кому можна довіряти.

Я сумувала за татом. Він би знав, у кого можна спитати, а від кого триматися подалі.

Ми копали й копали, доки підвезли воду. У машині сидів командир Комаров. Він пройшовся понад ямами, придивився до них. Я не зводила очей із відра з водою. Волосся налипло на обличчя. Я хотіла занурити лице у воду і пити. Комаров щось гаркнув. Крецький засовав ногами. Комаров повторив команду.

Мама раптом зблідла як крейда:

– Він каже… що ми маємо залізти в першу яму, – сказала вона, стискаючи руками тканину сукні.

– Навіщо? – спитала я.

Комаров закричав і витяг з-за пояса пістолет. Націлив його на маму. Вона стрибнула в першу яму. Дуло націлилося на мене. Я теж стрибнула. Це тривало, доки всі ми четверо опинились у ямі. Він зареготав і дав наступну команду.

– Ми маємо покласти руки за голову, – переклала мама.

– Господи Боже, ні, – тремтячи, сказала пані Рімене.

Комаров обійшов яму, не зводячи з нас дула пістолета. Він наказав нам лягти. Ми лягли поряд одна з одною. Мама схопила мене за руку. Я подивилася вгору. За його великим кутастим силуетом небо було ясне і блакитне. Комаров знову обійшов яму.

– Я люблю тебе, Ліно, – прошепотіла мама.

– Отче наш, що єси на небесах… – почала пані Рімене.

БАБАХ!

Він вистрілив у яму. На голови нам посипалася земля. Пані Рімене зойкнула. Комаров сказав замовкнути. Він ходив над нами колами, бурмочучи, обзиваючи нас гидкими свинями. Раптом він почав чоботом скидати в яму землю з купи поряд. Реготав і кидав дедалі швидше й швидше. Земля сипалася мені на ноги, на сукню, на груди. Він, скаженіючи, пхав ту землю, обсипав нас нею, тримаючи нас під прицілом. Коли б я сіла, він би в мене вистрілив. Якщо я не сяду, то буду похована живцем. Я заплющила очі. На моєму тілі важко лежала земля. І врешті земля впала й на моє обличчя.

БАБАХ!

Знову нам на голови посипалася земля. Комаров дико реготав і кидав землю нам в обличчя. Мені засипало ніс. Я відкрила рот, щоб вдихнути, але туди посипалася земля. Я почула, як Комаров сміється, а тоді судомно закашлявся. Він сміявся і кашляв, намагався віддихатися – він немовби видихся й нічого вже не міг. Крецький щось сказав.

БАБАХ!

І стало тихо. Ми лежали у власноруч виритій могилі. Почулося приглушене гудіння вантажівки, що від’їжджала. Я не могла розплющити очі. Відчула, як мама стискає мою руку. Вона була жива. Я теж стисла їй руку. Потім угорі почувся голос Крецького. Мама сіла й почала відчайдушно відкидати землю з мого обличчя. Допомогла мені сісти. Я пригорнула її і не хотіла відпускати. Пані Рімене відкопала буркітливу жінку. Та гучно віддихувалась і відкашлювала землю.

– Усе гаразд, сонечко, – сказала мама, гойдаючи мене в обіймах. – Він просто хотів нас залякати. Хоче, щоб ми підписали ті папери.

Я не могла плакати. Навіть говорити не могла.

– Давай, – тихо сказав Крецький. І простягнув руку.

Я подивилася на цю руку. Вагалася. Він простяг її нижче. Я схопилася за неї. Він узяв за руку мене. Я вперлася пальцями ніг у землю й дозволила йому мене витягти. Я стояла біля ями сам на сам із Крецьким. Ми дивились одне на одного.

– Витягніть мене звідси! – закричала буркітлива жінка.

Я подивилася вдалину, туди, куди поїхала машина. Крецький відправив нас знову копати. Решту дня ніхто не промовив ні слова.

38

– Що сталося? – спитав Йонас, коли ми повернулися до хатинки.

– Нічого, сонечко, – сказала мама.

Йонас дивився то на маму, то на мене, шукаючи відповіді на наших обличчях.

– Ми просто втомилися, – усміхнулася мама.

– Просто втомилися, – сказала я Йонасові.

Йонас провів нас до солом’яної постелі. У його шапочці лежало три великі картоплини. Він приклав палець до губ: мовляв, дивуйтеся тихо. Він не хотів, щоб Улюшка забрала в нас картоплю «за квартиру».

– Де ти їх узяв? – пошепки спитала я.

– Любий мій, дякую! – сказала мама. – І, здається, у нас іще лишилося досить дощової води. Зваримо чудову картопляну юшку.

Мама витягла з валізи плащ.

– Зараз повернуся.

– Ти куди? – спитала я.

– Занесу їсти панові Сталасу.

Я перевірила свою валізу, думаючи про замордованого чоловіка перед управлінням. Малюнків ніхто не займав. Дно валізи трималося на застібках. Я повиривала з блокнота всі записи й малюнки, засунула під цю підкладку й пристебнула дно на місце. Буду ховати свої послання до тата, доки знайду спосіб щось надіслати.

Я допомогла Йонасові поставити воду. Потім мені спало на думку, що панна Ґрибайте сьогодні не могла дати нам буряків. Картоплину мама не взяла. То що ж вона понесла лисому?

Я пройшла між хатками і швидко сховалася. Мама розмовляла з Андрюсом біля хатинки, де жив лисий. Плаща в неї вже не було. Розмови їхньої я не чула. Вигляд в Андрюса був стурбований. Він обережно вручив мамі якийсь згорток. Вона взяла й поплескала його по плечу. Андрюс розвернувся й зібрався йти. Я сховалася за халупу.

Коли мама пішла, я визирнула й почала стежити, куди ж піде Андрюс. Він пройшовся понад рядом бараків. Я трималася на відстані настільки, щоб бачити, куди він іде. Він пішов на край табору, потім до великої будівлі з колод із вікнами. Зупинився й роззирнувся. Я сховалася за хатинкою. Здається, Андрюс хотів увійти в будівлю з чорного ходу. Я підкралася ближче й сховалася за кущем.

Я примружилась і подивилася, що за тим вікном. За столом сидів гурт енкаведистів. Я подивилася на будівлю. Ні, Андрюс не міг піти до енкаведистів. Я вже зібралася була йти за ним далі, аж тут побачила її. Пані Арвідене з’явилась у вікні, несучи тацю з чарками. Її волосся було чисте й добре укладене. Одяг – напрасований. На обличчі – косметика. Вона усміхалась і ставила напої перед енкаведистами.

Андрюс і його мати працювали на НКВД.

39

Я мала б радіти того вечора картопляній юшці. Але мені не йшов з думки Андрюс. Як він міг?! Як він може на них працювати? Чи він там і живе? Я подумала: ось я лежала в ямі, а Андрюс – у ліжку, в радянському ліжку. Я пхнула ногою колючу солому і стала дивитися в іржаву стелю.

– Мамо, як ти гадаєш, вони нам сьогодні дадуть поспати? Чи знову вимагатимуть підписати папери? – спитав Йонас.

– Не знаю, – сказала мама. Вона розвернулася до мене. – Андрюс дав мені оцей чудовий хліб, що ми їли до юшки. Це така сміливість – він ризикував заради нас.

– О, він сміливий, чи не так?

– Ти що хочеш цим сказати? – не зрозумів Йонас. – Звісно, сміливий. Він нам харчі приносить майже щодня.

– У нього такий вигляд, ніби він добре їсть, правда? По-моєму, він навіть поправився, – сказала я.

– І порадій за нього, – сказала мама. – Треба радіти, що не всі так бідують, як ми.

– Ага, добре, що енкаведисти не голодні. А то б у них не було сили живими нас у землю закопувати, – сказала я.

– Що? – сказав Йонас.

Улюшка прикрикнула на нас: тихо!

– Цить, Ліно. Помолімося й подякуймо за цю чудову їжу. І за тата помолімося.

Тієї ночі ми спали. Наступного ранку офіцер Крецький сказав мамі, що ми маємо приєднатися до інших жінок на буряковому полі. Я була вражена. Ми, схилившись, пололи сапками без руків’їв довгі зелені ряди цукрових буряків.

Панна Ґрибайте напучувала нас щодо швидкості роботи. Вона розповіла, що першого дня хтось сперся на руків’я сапки, щоб витерти піт із чола. Тоді радянські змусили їх повідпилювати руків’я. Я зрозуміла, наскільки важко було панні Ґрибайте красти для нас буряки. За нами стежила озброєна охорона. Хоча, здається, вони більше займалися тим, що палили й розповідали анекдоти, непомітно сховати буряк у білизну виявилося непросто. Він стирчав, як додаткова кінцівка.

Того вечора я відмовилася нести харч панові Сталасу. Сказала мамі, що мені погано і я не можу йти. Я не хотіла бачити Андрюса. Він – зрадник. Від’їдається на радянських харчах, їсть із тої руки, яка нас душить день у день.

– Я понесу їжу панові Сталасу, – за кілька днів зголосився Йонас.

– Ліно, сходи з ним, – сказала мама. – Я не хочу його самого відпускати.

Я пішла з Йонасом до хатинки лисого. Поряд чекав Андрюс.

– Привіт, – сказав він.

Я не звернула на нього уваги, залишила Йонаса надворі і пішла в хату віддати буряки панові Сталасу. Він стояв на ногах.

– Ось ти де. Де тебе носило? – сказав він, прихилившись до стіни. Я побачила на його солом’яній постелі мамин плащ.

– Розчаровані, що я досі жива? – поцікавилась я, даючи йому буряки.

– Просто настрій поганий, – сказав він.

– А що, тільки вам одному можна сердитися? Мені це все вже остогидло. Я втомилася від цих енкаведистів, які нас цькують.

– Ой-ой-ой. Та їм все одно, підпишемо ми чи ні, – сказав лисий. – Ти що, справді вважаєш, що їм від нас потрібен якийсь дозвіл, підписи, щоб робити з нами оце? Сталіну треба зламати нас. Чи ти не розумієш? Він знає, що якщо ми підпишемо якісь дурні папірці, то ми здалися. То він нас зламав.

– А звідки ви знаєте? – спитала я.

Він тільки відмахнувся.

– Тобі гнів не до лиця, – сказав він. – А тепер – іди собі.

Я вийшла з хати.

– Ходімо, Йонасе.

– Зачекай, – прошепотів Йонас мені на вухо. – Він нам ковбаси приніс.

Я схрестила руки на грудях.

– По-моєму, в неї алергія на доброту, – сказав Андрюс.

– Ні, не на доброту. А де ти взяв ковбасу? – спитала я.

Андрюс подивився на мене.

– Йонасе, залишиш нас на хвилинку? – попросив він.

– Ні, він не відійде. Мама не хоче, щоб він залишався сам. Тільки тому я і прийшла, – сказала я.

– Та то нічого, – сказав Йонас і відійшов.

– То от чим ти зараз харчуєшся? – спитала я. – Радянською ковбасою?!

– Коли можу дістати, – сказав він.

Він дістав цигарку й закурив. Андрюс здавався міцнішим, руки в нього стали ще більш мускулястими. Він затягнувся й випустив дим угору.

– Ще й цигарки, – відзначила я. – Ти спиш у гарному ліжку в тій радянській будівлі?

– Ти не уявляєш… – сказав він.

– Не уявляю? Ну, вигляд у тебе ситий і не змучений. Тебе посеред ночі не гнали в колгоспне управління й не засуджували на двадцять п’ять років. Ти їм усі наші розмови переказуєш?

– Ти вважаєш, що я донощик?

– Комаров пропонував мамі все йому переказувати. Вона відмовилася.

– Ти не знаєш, про що я кажу, – сказав Андрюс, червоніючи.

– Не знаю?

– Ні, не знаєш і не уявляєш.

– Я щось не бачила, щоб твоя мати бабралася в землі…

– Ні, – сказав Андрюс, його лице було майже впритул до мого. – Знаєш чому?

На його скроні запульсувала судина. Я відчула його дихання на лобі.

– Так, тому що…

– Бо вони погрожували вбити мене, якщо вона з ними не спатиме! І якщо вона їм набридне, вони теж мене вб’ють! Як би ти почувалася, Ліно, коли б твоя мама стала повією, щоб зберегти тобі життя?!

Я так і розкрила рот.

Слова самі вискакували в нього:

– А що б мій батько відчув, коли б це дізнався? А мати що почуває в ліжку з тими, хто вбив її чоловіка? Ні, можливо, твоя мама може для них і не перекладати, а ти уявляєш, що було б, коли б вони приставили ніж до горла твого брата?

– Андрюсе, я…

– Ні, ти нічого не розумієш! Ти не уявляєш, як я себе ненавиджу за те, що через мене мати змушена до такого, як я щодня хочу вмерти, щоб звільнити її. Але натомість ми з мамою використовуємо свою біду, щоб підтримати життя інших. Але ж ти цього не розумієш, ні? Ти занадто егоїстична й зосереджена на собі. Ой, бідолашна, копаєш цілий день. Ти – просто балувана дитина.

Він розвернувся й пішов геть.

40

Солома колола мені в обличчя. Йонас давно спав. Видихав він із тихим свистом. Я крутилась і не знаходила собі місця.

– Він старається, Ліно, – сказала мама.

– Він спить, – сказала я.

– Андрюс. Він старається, а ти йому щоразу не даєш робити добро. Далеко не всі чоловіки зграбні, розумієш.

– Мамо, ти не розумієш, – сказала я.

Вона не звернула на ці слова уваги й продовжила:

– Ну, я розумію, що ти засмучена. Йонас казав, що ти погано повелася з Андрюсом. Це несправедливо. Іноді доброта буває трохи незграбна. Але незграбна доброта – значно справжніша за дії отих видатних людей, про яких ти читала в книжках. Твій тато був дуже незграбний.

По моїй щоці скотилася сльоза.

Мама злегка розсміялася в темряві.

– Він каже, що я зачарувала його з першого погляду. А знаєш, що сталося насправді? Він хотів заговорити до мене і впав з дерева. З дуба. І зламав руку.

– Мамо, це не так, – сказала я.

– Костас, – зітхнула вона. – Він був такий незграбний, але такий щирий. Іноді в незграбності є така краса. Любов, почуття шукають для себе виходу, але буває, що виходить не дуже граційно. Тобі це зрозуміло?

– Ммм, гм, – пробурмотіла я, намагаючись стримати сльози.

– Гарні чоловіки часто більш практичні, ніж красиві, – сказала мама. – А Андрюс – і такий, і такий водночас.

Мені не спалося. Щоразу, коли я заплющувала очі, я бачила, як він мені підморгує, як його вродливе обличчя наближається до мене. Запах його волосся залишався навколо мене.

– Ти не спиш? – прошепотіла я.

Йоана перевернулася на другий бік.

– Жарко, не спиться, – сказала вона.

– У мене голова обертом іде. Він такий… гарний, – сказала я.

Вона хіхікнула, засунувши руки під подушку:

– А танцює навіть краще, ніж його старший брат!

– Як ми виглядали разом? – спитала я.

– Як люди, яким добре, – сказала Йоана. – Це всім було видно.

– Не можу дочекатися зустрічі завтра, – зітхнула я. – Він – просто сама досконалість.

Наступного дня після обіду ми побігли в дім зачісуватися. Вибігаючи, я ледь не збила з ніг Йонаса.

– Ви куди? – спитав він.

– Гуляти, – відказала я й пішла доганяти Йоану.

Я ішла так швидко, як могла, не зриваючись на біг. Намагалася не зім’яти малюнок у руці. Коли я не могла заснути, то вирішила малювати. Портрет настільки вдався, що Йоана запропонувала подарувати малюнок йому. Вона запевняла мене, що мій талант справить на нього враження. Його брат поспішив до Йоани, зустрічаючи її на вулиці.

– Привіт, незнайомко, – усміхнувся він Йоані.

– Привіт! – відказала Йоана.

– Привіт, Ліно. Що це в тебе? – спитав він про папір у моїй руці.

Йоана кинула погляд на ятку з морозивом поблизу. Я обійшла її, намагаючись знайти його.

– Ліно, – сказала вона, простягаючи руку, щоб втримати мене.

Було вже пізно. Я вже побачила. Мій принц обіймав однією рукою якусь руду дівчину. Вони невимушено сміялися, по черзі відкушуючи морозиво. У животі в мене різко закрутило.

– Я дещо забула, – сказала я, відступаючи. Пальці зім’яли портрет у спітнілій руці. – Зараз повернуся.

– Я з тобою, – сказала Йоана.

– Ні, все гаразд, – сказала я, сподіваючись, що збоку не видно, як у мене горить шия. Спробувала всміхнутися. Кутики рота в мене затремтіли. Я повернулася й пішла, намагаючись тримати себе в руках, доки не відійду достатньо далеко. Стискала зуби, намагалася не заплакати. Зупинилася, прихилившись до сміттєвого бака.

– Ліно! – до мене підбігла Йоана. – Ти як, нормально?

Я кивнула. Розгорнула портрет. Гарне обличчя. Порвала його й викинула. Окремі шматочки вихопилися з моєї руки й полетіли на той бік вулиці. Хлопці – ідіоти. Усі як один – ідіоти.

41

Наближалася осінь. Енкаведисти підганяли нас дедалі сильніше. Якщо хтось хоча б перечіпався й падав, йому скорочували норму хліба. Руки в мене стали такі, що мама могла обхопити їх пальцями однієї долоні вище ліктя. У мене не було сліз. Інколи бажання плакати мене переповнювало, але очі тільки сухо горіли.

Важко було уявити, що десь у Європі шаленіє війна. У нас була своя власна війна, ми чекали, кого енкаведисти оберуть наступною жертвою і кинуть у чергову яму. Їм подобалося бити нас у полі. Одного ранку вони спіймали якогось діда, який їв буряк. Охоронець вирвав у нього передні зуби обценьками. Нас змусили на це дивитися. Раз у раз нас будили серед ночі, щоб ми підписали собі вирок на двадцять п’ять років. Ми навчилися спокійно сидіти біля столу Комарова з розплющеними очима. Мені вдавалося уникати уваги енкаведистів, сидячи просто перед ними.

Мій учитель малювання казав, що коли глибоко вдихнути й уявити якесь місце, то можна опинитися там. Побачити, відчути. Під час оцих походів до НКВД я цього навчилася. Під час тиші я чіплялася за свої зівʼялі мрії. Саме під прицілом я сповнювалася сподівань і дозволяла собі бажання з самої глибини душі. Комаров вважав, що катує нас. Але ми тікали у спокій, усередину себе. Ми знаходили сили там.

Не кожен міг просто сидіти. Люди не знаходили собі місця, нервували, втомлювалися.

Урешті хтось здався й підписав.

– Зрадники! – тихо сказала, мов сплюнула, панна Ґрибайте, клацнувши язиком. Люди сперечалися щодо тих, хто так учинив. Підписав хтось і в першу ніч. Я обурювалася. Мама сказала мені, що варто пожаліти тих, кого змусили вийти за межі власного «я». Я не могла їх ні жаліти, ні зрозуміти.

Щоранку виходячи в поле, я могла передбачити, хто підпише папір наступним. Їхні обличчя співали пісню поразки. І мама теж це помічала. Вона з такими людьми намагалася побалакати, працювала поруч, намагалася збадьорити їхній дух. Іноді їй вдавалося. Багато разів не вдавалося. Уночі я малювала портрети тих, хто здався, і писала, як НКВД їх зламало.

Поведінка енкаведистів зміцнювала в мені почуття протесту. Чого це я здаватимуся тим, хто плює мені в обличчя, хто мене мучить щодня? Чого це я віддаватиму їм власну гідність і самоповагу? Мені було цікаво – а що ж буде, коли тільки ми не підпишемо.

Лисий стогнав, що нікому не можна вірити. Усіх звинувачував, що вони шпигуни.

Довіра руйнувалася. Люди почали міркувати над прихованими мотивами поведінки інших, сіяти зерна сумніву. Я думала про тата, про те, як він казав мені бути обережною з тим, що я малюю.

Ще через дві ночі підписала буркітлива жінка. Вона схилилася над столом. Ручка тремтіла в її вузлуватій руці. Я гадала, що вона, може, передумає, але раптом вона щось написала і прирекла себе і двох своїх дівчаток на двадцять п’ять років ув’язнення. Ми просто дивилися на неї. Мама закусила губу, опустила очі. Та жінка почала кричати, що ми всі дурні, що ми все одно помремо, то чом би перед тим не їсти? Одна з її дочок заплакала. Тої ночі я намалювала її обличчя. Кутики її губ опустилися в безнадії. Лоб був поораний зморшками – вона і сердилась, і була розгублена водночас.

Мама і пані Рімене вишукували новини про чоловіків чи війну. Андрюс переказував інформацію Йонасові. На мене уваги не звертав. Мама писала листи татові, хоча не знала, звідки їх можна буде відіслати.

– Якби ж то ми могли дійти до села, Елено, – казала пані Рімене в черзі за пайкою. – Можна було б листи відіслати.

Тих, хто підписав собі двадцятип’ятирічний вирок, могли відпускати до села. Нас – ні.

– Так, нам треба дістатися до села, – сказала я, думаючи передати щось татові.

– Відправте оту шльондру Арвідене, – сказав лисий. – Вона все швиденько впорає. Зараз вона, певне, й російської нівроку навчилася.

– Як ви смієте! – сказала пані Рімене.

– Огидний стариганю! Чи ви думаєте, їй хочеться з ними спати? – закричала я. – Від цього залежить життя її сина!

Йонас опустив голову.

– Вам слід співчувати пані Арвідене, – сказала мама, – як ми співчуваємо вам. Андрюс і пані Арвідене чимало ночей підгодовували вас. Як можна бути таким невдячним?!

– Ну підкупіть оту тупоголову корову, яка підписала, – сказав лисий. – Її можна купити, то вона ваші листи й віднесе!

Ми всі написали листи, і їх мама планувала відправити до свого «контакту» – далекого родича, що мешкає на селі. Ми сподівалися, що тато зробить те саме. Ми не могли написати свої імена чи вказати щось конкретне. Ми розуміли, що НКВД прочитає наші листи. Ми писали, що ми живі й здорові, гарно проводимо час, учимося корисних речей. Я намалювала портрет бабусі й написала: «Вітання від бабусі Алтай», а внизу поставила свій підпис. Тато, звичайно, упізнає це обличчя, мій підпис і зрозуміє, що означає «Алтай». А енкаведисти, сподіваюся, не здогадаються.

42

У мами залишалися три предмети зі столового срібла, які вона зашила за підкладку. Вона взяла їх із собою, коли нас депортували.

– Весільні дарунки, – казала вона, тримаючи їх, – від моїх батьків.

Срібну ложку мама запропонувала буркітливій жінці за те, щоб вона відправила наші листи й принесла всяку всячину й новини, коли піде на село. Та погодилася.

Усі чекали на новини. Лисий розповів мамі про таємний пакт між Росією і Німеччиною. Литву, Латвію, Естонію, Польщу та інші країни Гітлер і Сталін поділили між собою. Я намалювала, як вони сидять і ділять країни, як діти ділять іграшки. Тобі Польща – мені Литва… Це в них така гра? Лисий сказав, що Гітлер порушив цю домовленість зі Сталіним: Німеччина вторглася до Росії тиждень по тому, як нас депортували. Коли я спитала маму, звідки лисому це відомо, вона сказала, що не знає.

Що сталося з нашим домом, з усім, що в нас було, коли нас вивезли? Чи знають Йоана та інші родичі, що сталося? Може, вони нас шукають.

Я була рада, що Гітлер вигнав Сталіна з Литви, але що він там робить?

– Гіршого, ніж Сталін, бути не може, – сказав один із чоловіків за столом у вітальні. – Він – утілення зла.

– Тут ні кращого нема, ні гіршого, – тихо сказав тато.

Я за рогом підкралася ближче, щоб слухати.

– Але ж Гітлер нас не виселятиме, – відповів той чоловік.

– Тебе, мабуть, ні, а нас, євреїв? – сказав доктор Зельцер, близький друг мого батька. – Ви ж чули, Гітлер примушує євреїв носити зірку на рукаві.

– Мартін має рацію, – сказав тато. – І Гітлер у Польщі запроваджує систему гето.

– Систему? Це так називається, Костасе? Він у тих гето позамикав сотні тисяч євреїв у Лодзі і ще більше – у Варшаві, – з відчаєм у голосі промовив доктор Зельцер.

– Я не те слово дібрав. Пробач, Мартіне, – сказав тато. – Я хочу сказати, що перед нами два дияволи і кожен з них хоче керувати пеклом.

– Але, Костасе, неможливо залишатися нейтральним і незалежним, – сказав хтось.

– Ліно! – прошепотіла мама, схопивши мене за комір. – Іди до своєї кімнати!

Я не опиралася. Мені вже й надокучили постійні балачки про політику. Я слухала лише для свої гри. Я намагалася намалювати їхні вирази облич за почутими словами, а не дивлячись на них безпосередньо. Для того щоб намалювати доктора Зельцера, я почула достатньо.

Йонас і далі працював із сибірячками в шевській майстерні. Він їм подобався. Йонаса і його славну вдачу всі любили. Жінки порадили йому наробити теплого взуття на зиму. Коли він відкладав собі остачу, вони дивилися в інший бік. Йонас учив російську значно швидше, ніж я. Він багато що розумів у розмовах і навіть послуговувався жаргонними слівцями. Я просила його перекладати. Я ненавиділа російську мову.

43

Я полола поряд із мамою на буряковому полі. Переді мною виникли чорні чоботи. Я підвела погляд. Крецький. Його жовте волосся було з одного боку зачесане на проділ і спадало через лоб. Цікаво, скільки йому років. На вигляд він видавався не набагато старшим за Андрюса.

– Вілкайте, – сказав він.

Мама подивилася на нього. Він заторохтів щось російською, так швидко, що я нічого не зрозуміла. Мама подивилася вниз, а потім знову на Крецького. Тоді крикнула, звертаючись до всіх на полі:

– Вони шукають того, хто вміє малювати!

Я завмерла. Вони знайшли мої малюнки…

– Чи хтось із вас малює? – гукнула вона, приклавши руку козирком до очей і оглядаючи поле. Що ж це мама робить?

Ніхто не відповів.

Крецький примружився й поглянув на мене.

– Вони дають дві цигарки тому, хто скопіює їм мапу і фотографію…

– Я це зроблю! – швидко сказала я, впустивши сапку.

– Ні, Ліно! – мама схопила мене за руку.

– Мамо, розумієш, мапа, – прошепотіла я. – Може, ми так щось про чоловіків чи про війну дізнаємося. Та й у полі я при цьому не буду.

Я подумала, що дам цигарку Андрюсові. Мені хотілося вибачитися перед ним.

– Я піду з нею, – сказала мама російською.

– НЄТ! – крикнув Крецький і схопив мене за руку. – Давай! – крикнув він і потяг мене геть.

Крецький потяг мене з бурякового поля. Тримав так, що рука боліла. Щойно поле зникло з очей, він мене відпустив. Ми мовчки дійшли до колгоспного управління. Понад халупами до нас ішли двоє енкаведистів. Один нас помітив і щось крикнув Крецькому.

Він подивився на них, потім на мене. І різко змінився.

– Давай! – крикнув Крецький і дав мені ляпаса.

Щока заболіла. Від несподіваного удару скрутилася шия.

Двоє енкаведистів наблизилися, стежачи за нами. Крецький обізвав мене фашистською свинею. Ті засміялись. Один із них попросив сірника. Крецький йому підкурив. Енкаведист нахилився обличчям до мене. Пробурмотів щось по-російськи, а тоді випустив мені в обличчя довгий струмінь диму. Я закашлялася. Він ткнув запаленим кінчиком цигарки мені в щоку. У щербині між його передніми зубами були бурі закіптюжені плями. Губи в нього були розтріскані, в засохлих кірках. Він відступив, зміряв мене поглядом і кивнув.

Моє серце калатало. Крецький засміявся і хлопнув того охоронця по плечу. Інший енкаведист підняв брови і зробив пальцями непристойний жест, а потім засміявся й пішов у поле. Щока боляче пульсувала.

У Крецького опустилися плечі. Він відійшов і закурив.

– Вілкайте, – промовив він, похитавши головою і випустивши дим з кутика рота.

Тоді засміявся, схопив мене з руку й потяг до колгоспного управління.

На що я погодилася?!

44

Я сиділа за столом у колгоспному управлінні. Помахала руками, сподіваючись, що вони припинять тремтіти. Мапа лежала переді мною зліва, а фотографія справа. На мапі був Сибір, на знімку – якась родина. Обличчя одного з чоловіків на фото було обведене чорною рамкою.

Енкаведист приніс папір і коробку з гарним набором олівців, пер та іншого приладдя до малювання. Я погладила їх пальцями – мені б їх для моїх малюнків. Крецький показав на мапу.

Мапи я в школі бачила, але вони ніколи не були мені такі цікаві, як оця. Я дивилася на Сибір, вражена його розмірами. Де тут ми? І де тато? Я роздивилася її уважно. Крецький нетерпляче постукав по столу кулаком.

Поки я малювала, наді мною стояло кілька офіцерів. Вони гортали свої папери і показували щось на мапі. У їхніх теках до паперів були прикріплені фотографії. Я дивилася на міста, позначені на мапі, щоб запам’ятати. Потім собі замалюю.

Більшість офіцерів пішли, щойно мапу було завершено. Крецький переглядав свої папери і пив каву, доки я малювала чоловіка з фотографії. Я заплющила очі й вдихнула. Кава пахла дивовижно. У кімнаті було тепло, як удома на кухні. Коли я розплющила очі, на мене дивився Крецький.

Він поставив свою чашку на стіл і дивився на моє малювання. Я дивилася на обличчя того чоловіка: хай воно оживає на моєму аркуші. Він мав ясні очі й теплу усмішку. Губи у нього були спокійні й розслаблені, а не стиснуті, як у панни Ґрибайте чи лисого пана Сталаса. Я гадала, хто це, чи він часом не литовець. Намагалася зробити такий портрет, на який би дивилися його жінка й діти. Де цей пан, чому він такий важливий? Чорнило з ручки лягало гладенько. Мені б таку ручку. Коли Крецький відвернувся, я впустила ручку собі на коліна й нахилилася нижче над столом.

Для волосся мені була потрібна якась текстура. Я занурила палець у чашку Крецького, взявши на палець трохи кавової гущі. Капнула гущею на тильний бік другої руки, розтерла. Потім крупинками обережно надала волоссю брунатного кольору. Майже. Я нахилилася й трохи провела по краю мізинцем. Вийшло акуратне заокруглення. Чудово. Я почула кроки. Переді мною з’явилися дві цигарки. Я здригнулася й озирнулася. За спиною в мене стояв командир. Коли я його побачила, в мене руки й потилиця взялися гусячою шкірою. Я присунулася до столу, намагаючись приховати перо. Він звів догори брови, зблиснув з-під губи золотим зубом.

– Готово, – я присунула до нього малюнок.

– Да, – промовив він і кивнув. І подивився на мене, ворушачи зубочисткою.

45

Я крокувала між хатами в темряві у тилову частину табору, пробираючись до будівлі НКВД. Мені було чути голоси за благенькими стінами. Я швидко, крадькома йшла понад деревами, ховаючи в кишені ручку й цигарки. Зупинилася за деревом. Барак енкаведистів порівняно з нашими халупами був просто-таки готелем. Яскраво горіли гасові лампи. Компанія енкаведистів сиділа на ґанку, граючи в карти й передаючи по колу фляжку.

Я сховалася в тіні за будівлею. І почула щось: плач, шепіт литовською мовою. Я завернула за ріг. На ящику сиділа пані Арвідене й стишено ридала, її плечі тремтіли. Перед нею на колінах стояв Андрюс, тримаючи її за руки. Я наблизилася. Він різко озирнувся.

– Чого тобі, Ліно? – спитав Андрюс.

– Я… пані Арвідене, у вас усе гаразд?

Вона відвернулася.

– Ліно, лиши нас, – сказав Андрюс.

– Я можу якось допомогти? – спитала я.

– Ні.

– Нічого не можу для вас зробити? – не відходила я.

– Та йди, кажу тобі! – Андрюс встав і обернувся до мене.

Я завмерла.

– Я прийшла тобі дати… – я сунула руку в кишеню, шукаючи цигарки.

Пані Арвідене озирнулася до мене. Туш із її очей стікала на криваве садно, яке горіло на щоці. Що вони з нею зробили? Я відчула, як цигарка ламається в моїх пальцях. Андрюс і далі дивився на мене.

– Вибач… – я затнулася. – Вибач, мені, правда, дуже шкода…

Я швидко розвернулася й побігла геть. Образи в моїй голові кровили, перетікали один в одного, викривлені від швидкості: Улюшка вишкірює жовті зуби; Она лежить у багнюці, і її мертве око розплющене; охоронець видуває мені дим в обличчя крізь стиснуті губи – Ліно, припини – розбите обличчя тата, яке визирає в діру; мертві тіла понад залізницею; командир тягне лапу до моїх грудей. ПРИПИНИ! Не припинялося.

Я бігла назад до халупи.

– Ліно, що з тобою? – спитав Йонас.

– Нічого!

Я не знаходила собі місця в хаті. Я ненавиділа цей табір. Чому ми тут? Я ненавиділа командира. Ненавиділа Крецького. Улюшка нарікала, тупала ногами й вимагала, щоб я сіла.

– ТА ЗАМОВКНИ ТИ, ВІДЬМО! – крикнула я.

Я стала ритись у валізі. Рука наткнулася на камінець від Андрюса. Я схопила його і хотіла була кинути в Улюшку, але натомість стисла, намагаючись розламати. Сил на це бракувало. Я сунула камінець у кишеню й схопила папір.

За хатою знайшлася смужка світла. Я схопила крадену ручку й заходилася коло паперу. Рука рухалася короткими, мов подряпини, штрихами. Я віддихалася. Штрихи стали пливкіші. На папері поволі поставала пані Арвідене. Її довга шия, повні губи. Малюючи, я думала про Мунка, про його ідею, що біль, любов і відчай – ланки нескінченного ланцюга.

Дихала я вже повільніше. Відтінила її темне каштанове волосся, яке красивим вигином лягало на обличчя, великий синець із садном через щоку. На мить зупинилася й озирнулася, перевіряючи, чи дійсно поруч нікого немає. Намалювала розмиту сльозами туш. У її повних сліз очах намалювала відображення командира, який стоїть, стиснувши кулак, перед нею. Я малювала далі, віддихувалася, струшувала руками.

Повернулася до халупи й заховала ручку і малюнок у валізу. Йонас сидів на підлозі, нервово ворушачи коліном. Улюшка хропла на соломі.

– Де мама? – спитала я.

– Буркітлива жінка сьогодні пішла на село, – сказав Йонас. – Мама вирушила її зустрічати.

– Уже пізно, – сказала я. – Її ще нема?

Я дала тій жінці свою гравюру на дереві, щоб вона надіслала татові.

Я вийшла й побачила: іде мама. У неї був теплий одяг і чоботи. Вона широко, радісно всміхнулася, побачивши мене. До нас підбігла панна Ґрибайте.

– Швидко! – сказала вона. – Бігом усе сховайте. НКВД всіх зганяє підписувати папери.

Я не мала змоги розповісти мамі про пані Арвідене. Ми сховали все в хатинці лисого пана. Мама обійняла мене. Вона дуже схудла останнім часом, сукня висіла на ній, під поясом сукні випиналися кістки.

– Вона відіслала наші листи! – радісно прошепотіла мама.

Я кивнула, сподіваючись, що носовичок уже пройшов сотні кілометрів і випередив пошту.

Не минуло й п’яти хвилин, і енкаведисти увірвалися в нашу хату й зарепетували, що ми маємо йти в управління. Ми з Йонасом пішли разом з мамою.

– Як мапи малювалися? – спитала вона.

– Легко! – відказала я, подумавши про крадену ручку у валізі.

– Я не була певна, чи це безпечно, – сказала мама. – Але, мабуть, я помилялася.

Вона пригорнула нас.

Атож, ми були в безпеці. У безпеці в пащі пекла.

– Тадаса сьогодні відправили до директора! – оголосив за вечерею Йонас. І запхнув у свій маленький ротик великий шмат сардельки.

– За що? – спитала я.

– Бо він говорив про пекло, – з повним ротом відказав Йонас, і по підборіддю потекла юшка.

– Йонасе, не розмовляй з повним ротом. І шматки менші бери! – зробила йому зауваження мама.

– Вибач, – так само крізь сардельку пробурмотів Йонас. – Смачно дуже!

Він дожував.

Я теж відкусила шматок сардельки. Вона була тепла, зі смачною солоненькою скоринкою.

– Тадас розповів одній із дівчат, що пекло – то найгірше місце і звідти ніколи не втечеш!

– А чому це Тадас завів мову про пекло? – спитав тато, тягнучись по овочі.

– Бо його тато сказав, що, коли Сталін увійде в Литву, ми всі там опинимося.

46

– Воно зветься Турачак, – розповіла нам наступного дня мама. – Стоїть на пагорбах. Село невелике, але там є пошта й навіть маленька школа.

– Школа? – зацікавилася панна Ґрибайте.

Йонас позирнув на мене. Він питав про школу ще з початку вересня.

– Елено, вам треба сказати їм, що я – вчителька! – сказала панна Ґрибайте. – Дітям у таборі необхідно ходити в школу. Треба тут зробити щось на кшталт школи.

– Вона листи відіслала? – спитав лисий.

– Так, – сказала мама. – А як зворотну адресу дала адресу пошти.

– А як ми дізнаємося, що нам хтось написав? – спитала пані пані Рімене.

– Ну, далі будемо щось давати тим, хто підписав, – скривилася панна Ґрибайте. – Будуть перевіряти, чи є пошта, коли йтимуть на село.

– Вона каже, що зустріла жінку з Латвії, що її чоловік сидить у в’язниці під Томськом, – розповіла мама.

– Ой, Елено, може, й наші там само? – пані Рімене приклала руку до грудей.

– Її чоловік написав, що проводить час із багатьма литовськими друзями, – посміхнулася мама. – Але вона каже, що листи були дивно, якось незрозуміло написані й у них було багато покреслено.

– Ну звісно, – сказав лисий. – Там цензура. Тій латишці треба обережно писати. І вам теж, бо отримаєте кулю в лоба.

– Ну ви колись уже припините? – не втрималася я.

– Це правда. Ваші любовні листи можуть їх убити. А що про війну чути? – питав лисий.

– Німці взяли Київ, – сказала мама.

– А що вони там роблять? – спитав Йонас.

– А що, по-твоєму, їм там робити? Людей убивають. Це ж війна! – відповів йому лисий.

– І в Литві теж? – спитав Йонас.

– Дурненький, чи ти не знаєш? – відказав лисий. – Гітлер – він убиває євреїв. Литовці, можливо, йому допомагають!

– Що? – спитала я.

– Що ви хочете цим сказати? Гітлер вигнав Сталіна з Литви, – сказав Йонас.

– Але героєм він від того не стає. Наша країна приречена, чи ти не розумієш? Нам усе одно помирати, хоч у чиїх руках ми будемо, – мовив лисий.

– Ану припиніть! – крикнула панна Ґрибайте. – Я цих розмов не витримую.

– Годі, пане Сталасе, – сказала мама.

– А що Америка, Британія? – спитала пані Рімене. – Певне, вони нам допоможуть.

– Поки нічого, – відказала мама. – Але, маю надію, скоро.

Це були перші новини про Литву за багато місяців. Мама збадьорилася. Попри голод і пухирі на руках, вона просто іскрилася. Ходила ледь не вистрибом. Надія живила її, мов кисень. Я думала про тата. Чи правда він десь у сибірській в’язниці? Я згадувала ту мапу, яку малювала для НКВД, потім те, як Сталін з Гітлером ділили Європу. Раптом я подумала: якщо Гітлер у Литві вбиває євреїв, як же там доктор Зельцер?

Можливість листування дала поживу нескінченним розмовам. Ми дізналися, як звати родичів, знайомих, колег інших людей – усіх, хто міг би написати. Панна Ґрибайте була переконана, що листа може написати її молодий сусід.

– Ні, не напише. Він, може, взагалі не помічав, що ви там живете, – сказав лисий. – Ви не з помітних.

Панну Ґрибайте така відповідь не потішила. Ми з Йонасом потім із цього приводу посміялися. Увечері ми лежали на соломі й вигадували кумедні сценарії любовного роману панни Ґрибайте з її молодим сусідом. Мама казала, щоб ми припинили, але інколи я чула, що вона теж тихцем посміюється разом з нами.

Холоднішало, й енкаведисти нас дедалі сильніше підганяли. У якийсь момент вони навіть збільшили нам пайки, бо хотіли збудувати ще один барак, доки випаде сніг. Папери ми підписати відмовлялись. Андрюс і далі зі мною не розмовляв. Ми саджали картоплю на весну, хоча ніхто не хотів вірити, що ми пробудемо в Сибіру до кінця холодів.

Радянські змусили маму проводити заняття в змішаному класі, де були алтайські і литовські діти. У школу дозволялося йти лише тим дітям, чиї батьки підписали папір. Від мами вимагалося викладати російською, хоча багато хто з дітей цю мову ще не дуже розумів. Панні Ґрибайте вчителювати не дозволили. Її це дуже засмучувало. Їй сказали, що коли вона підпише, то їй дозволять допомагати мамі. Панна Ґрибайте не підписувала, але вечорами допомагала мамі розробляти плани уроків.

Я була рада, що мама може працювати вчителькою під дахом. Йонаса тепер відрядили рубати дрова. Випав сніг, і щовечора мій брат повертався змерзлий і мокрий. Кінчики його обмерзлого волосся просто відламувались. У мене суглоби зводило від холоду. Я не сумнівалася, що кістки в мене всередині скрижаніли. Коли я потягувалася, вони видавали різкий, тріскучий звук. Коли ми грілися, в руки, ноги й лице заходили болючі зашпори. З холодами енкаведисти стали більш дратівливими. Улюшка теж. Вона вимагала платні щоразу, коли хотіла. Кілька разів я буквально виривала свою пайку з її рук.

Йонас платив Улюшці скіпками й дровами, які крав на роботі. На щастя, працюючи з двома сибірячками, він зробив міцні чоботи. Російську він також швидко вивчав. Я намалювала свого братика з суворим обличчям.

Мене відрядили носити на спині по снігу двадцятипʼятикілограмові мішки з зерном. пані Рімене навчила мене відсипати звідти потроху, розсуваючи голкою нитки мішковини, а потім непомітно зсуваючи їх назад. Ми швидко вчилися підбирати покидьки. Йонас щовечора крадькома ходив ритись у смітті, яке викидали енкаведисти. Таргани й черв’яки нікого вже не лякали. Два рухи пальцем – і в рот. Іноді Йонас приносив згортки з передачами від Андрюса й пані Арвідене, які ті підкладали в смітник для нас. Але, поза випадковими дарунками від Андрюса, ми перетворилися на падальників, які харчуються гнилим і брудним.

47

Як і передбачав лисий, ми могли щоразу підкуповувати буркітливу жінку, щоб та перевіряла для нас пошту, коли йде до села. Два місяці ми за нашу плату не отримували нічого. Ми мерзли по своїх халупах, гріючись лише надією на те, що врешті-решт заповітний конверт прийде й принесе новини з дому. Температури трималися далеко нижчі від нуля. Йонас спав коло пічки, кожні кілька годин прокидався й підкидав туди дрова. Пальці на ногах у мене заніміли, шкіра тріскалася.

Пані Рімене першою отримала листа. Далека своячка відписала їй, лист прийшов у середині листопада. Табором миттю розлетілася новина, що прийшов лист. У її хатинку напхалося ледь не двадцять людей слухати новини з Литви. Пані Рімене пішла по свою пайку і ще не повернулася. Ми чекали. Прийшов Андрюс. Він протиснувся ближче за мене. Роздав усім з кишень крадене печиво. Ми намагалися говорити тихо, але в тісно напакованій юрбі хвилювання наростало.

Я розвернулася й ненароком зачепила ліктем Андрюса.

– Вибач, – перепросила я.

Він кивнув.

– Ти як? – спитала я.

– Добре, – відповів він. У халупу зайшов лисий і став нарікати на тісноту. Люди потіснилися. Мене вдавили в куртку Андрюса.

– Як твоя мама? – спитала я, поглянувши на нього.

– Наскільки можливо, добре, – сказав він.

– Що ти останнім часом робив? – моє підборіддя практично впиралося йому в груди.

– Дерева в лісі рубав, – він посовався, дивлячись на мене згори. – А ти? – спитав. Я відчувала маківкою його подих.

– Мішки тягала, з зерном, – відказала я. Андрюс кивнув.

Конверт ходив по руках. Хтось його цілував. Він прийшов до нас! Андрюс провів пальцем по литовському штемпелю й марці.

– А ти писав кому-небудь? – спитала я в Андрюса.

Він похитав головою.

– Ми ще не певні, що це безпечно, – пояснив він.

Прийшла пані Рімене. Люди спробували розступитись, але було надто тісно. Мене знову втисли в Андрюса. Він схопив мене і тримав, щоб нас не завалили, як доміно. Ми втрималися на ногах. Він швидко мене відпустив.

Пані Рімене помолилася перед тим, як відкрити конверт. Як і очікувалося, деякі рядки були викреслені жирним чорним чорнилом. Але прочитати можна було достатньо.

– У мене два листи від нашого друга з Йонави, – прочитала вголос пані Рімене. – Це, напевне, мій чоловік! – вигукнула вона. – Він у Йонаві народився. Він живий!

Жінки обнялися.

– Читай далі! – закричав лисий.

– Він пише, що він і деякі його друзі вирішили відвідати літній табір, – прочитала пані Рімене. – Він каже, що там чудово, – продовжила вона. – Точно як сказано в Псалмі 102.

– У кого під рукою Біблія? Подивіться Псалом 102, – сказала панна Ґрибайте. – Це щось означає.

Ми допомагали пані Рімене розшифрувати лист. Хтось пожартував, що гурт гріє краще, ніж пічка. Я крадькома поглядала на Андрюса. Він був міцний у кістці й мав сильний погляд і загалом дуже пропорційну будову. Складалося враження, що він інколи міг голитися. Його шкіра обвітрилася, як і в усіх нас, але губи в нього не були тонкі й потріскані, як у енкаведистів. Його темне хвилясте волосся порівняно з моїм було чисте. Він подивився вниз. Я відвела очі. Я не могла й уявити, наскільки брудний у мене вигляд чи що він бачить у моєму волоссі.

Повернувся Йонас із маминою Біблією.

– Швиденько! – квапили його. – Псалом 102.

– Є! – сказав Йонас.

– Цитьте, хай читає!

– Господи, почуй мою молитву; моє благання нехай до тебе ввійде.

Не ховай обличчя твого від мене у день моєї скрути. Прихили до мене твоє вухо, коли я до тебе взиваю, вислухай мене скоро.

Бо дні мої, як дим, щезають, і мої кості, як жар, тліють.

Прибите, мов трава, в’яне моє серце, я забуваю їсти хліб свій.

Від сильного мого стогнання прилипли мої кості до моєї шкіри…

Хтось ахнув. Йонас змовк. Я схопила за руку Андрюса.

– Продовжуй, – сказала пані Рімене. Вона заламувала пальці. Завивав вітер, і стіни благенької хати здригалися.

Голос Йонаса тремтів.

– Я став мов пелікан у пустині, зробивсь мов той пугач у руїнах.

Не сплю я й стогну, немов самотня пташка на покрівлі.

Вороги весь час мене ображають, ті, що лютують проти мене, кленуться мною.

Бо я, неначе хліб, їм попіл, і напиток мій із сльозами я змішую…

Дні мої, неначе тінь, що простягнулась, і сам я, неначе трава, в’яну…

– Скажи, щоб він припинив! – пошепки сказала я Андрюсові, зронивши голову йому на куртку. – Ну будь ласка.

Але Йонаса не зупиняли.

Урешті псалом закінчився. Вітер кидався в покрівлю.

– Амінь, – сказала пані Рімене.

– Амінь, – відгукнулися всі решта.

– Він голодує, – сказала я.

– То й що? Ми всі голодуємо. От і я теж, наче трава, в’яну, – сказав лисий. – Йому не гірше, ніж мені.

– Він живий, – спокійно сказав Андрюс.

Я подивилася на нього. Звичайно. Він так хотів, щоб його батько був живий, хай навіть голодний.

– Так, Андрюс має рацію, – сказала мама. – Він живий! А ваша родичка, напевне, йому написала, що й ви живі теж!

Пані Рімене стала перечитувати лист. Дехто вийшов з хати. Серед них був і Андрюс. За ним пішов Йонас.

48

Це сталося тиждень по тому. Мама казала, що помічала деякі ознаки. Я нічого такого не помічала.

Панна Ґрибайте відчайдушно махала мені руками й намагалася бігти до мене по снігу.

– Ліно, швидше! Там Йонас… – пошепки сказала вона.

Мама казала, що помітила, як змінився його колір обличчя. Але ж в усіх він змінився. Під шкіру нам заповзла сіризна, й темні канави пролягли під очима.

Крецький мене не відпускав.

– Ну будь ласка, – благала я. – Йонас захворів!

Ну що, хіба один раз допомогти не можна?!

Він показав на гору мішків із зерном. Поблизу бродив командир, кричав і бив ногами робітників, підганяючи їх.

Насувалася хуртовина.

– Давай! – кричав Крецький.

Коли я повернулася до халупи, мама вже була там. Йонас лежав на своїй соломі, майже непритомний.

– Що з ним? – спитала я, опустившись поряд на коліна.

– Не знаю, – мама відгорнула холошу штанів Йонаса. На нозі були якісь плями. – Може, якась інфекція. Його лихоманить, – сказала вона, приклавши руку до лоба моєму братові. – Ти не помічала, який він останнім часом був утомлений і дратівливий?

– Правду кажучи, ні. Ми всі зараз утомлені й дратівливі, – сказала я.

Подивилася на Йонаса. Як я могла не помітити? Його нижня губа була вся у виразках, а ясна здавалися фіолетовими. Руки й пальці обсипало червоними плямами.

– Ліно, сходи по наші пайки. Твоєму братові треба добре харчуватися, щоб оце побороти. І спробуй знайти пані Рімене.

Я йшла крізь темряву, борючись із хуртовиною, вітер кидав колючий сніг мені в обличчя. Енкаведисти мені три пайки не дали. Сказали, що коли Йонас упав на роботі, то свою пайку він не заробив. Я пробувала пояснити, що він хворий, але вони тільки відмахнулися.

Пані Рімене не знала, що це за хвороба, панна Ґрибайте також. Йонас, здається, дедалі більше втрачав свідомість.

Прийшов лисий. Став над Йонасом.

– А воно заразне? Більш ні в кого такого висипу нема? Хлопчина може стати для нас усіх ангелом смерті. Кілька днів тому дівчинка померла від дизентерії. Може, це воно. Кинули її, мабуть, у ту яму, що ви викопали, – сказав він.

Мама звеліла йому вийти.

Улюшка кричала, щоб ми винесли Йонаса геть на сніг. Мама натомість крикнула, що, коли та боїться зарази, хай іде спати деінде. Улюшка попхалася кудись із хати. Я сіла біля братика, прикладаючи охолоджений снігом компрес йому до лоба. Мама тихо говорила до нього, цілувала йому руки й лице.

– Тільки не мої діти! – шепотіла мама. – Боже, будь ласка, вбережи його. Він такий малий. Він так мало ще бачив у житті. Будь ласка… краще мене забери… – мама підвела голову. Її обличчя болісно скривилося. – Костас?

Пізно ввечері прийшов із гасовою лампою пан, який накручував годинник.

– Цинга, – оголосив він, поглянувши на Йонасові ясна. – Запущена. Зуби синіють. Не хвилюйтеся, вона не заразна. Але найкраще знайдіть хлопцеві чого-небудь вітамінного, поки в нього органи остаточно не відмовили. Він недоїдає. Може в будь-який момент відійти.

Мій брат став образом із Псалма 102, він «в’янув, немов трава». Мама вибігла з хати просити допомоги, а мене залишила з Йонасом. Я прикладала йому до лоба компреси. Поклала під руку камінець від Андрюса й розповіла, що іскорки в ньому лікувальні. Розповідала всілякі історії з нашого дитинства, описувала наш будинок кімната за кімнатою. Узяла мамину Біблію і молилася Богові, щоб він змилувався над моїм братом. Від тривоги мене нудило. Я схопила папір і почала щось малювати для Йонаса, такі картинки, від яких йому може полегшати. Почала малювати його кімнату, коли нагодився Андрюс.

– Давно з ним таке? – спитав він, сідаючи біля Йонаса.

– Від сьогоднішнього вечора, – відповіла я.

– Він може мене чути?

– Не знаю.

– Йонасе, ти одужаєш. От ми тільки тобі зараз їсти й пити знайдемо. Тримайся, друзяко, не здавайся, чуєш?

Йонас лежав і не рухався.

Андрюс витяг з-під куртки щось загорнуте в ганчірку. Там виявилася маленька срібляста бляшаночка. З кишені штанів Андрюс дістав ножичок. Став відкривати ним бляшанку.

– Що це? – спитала я.

– Це йому треба їсти! – сказав Андрюс, нахиляючись до Йонасового обличчя. – Йонасе, якщо ти мене чуєш, відкрий рота!

Йонас не поворухнувся.

– Йонасе, – сказала я, – відкрий рота. У нас є те, що тобі допоможе.

Мій брат розтулив губи.

– Молодчина, – сказав Андрюс. Занурив лезо ножа в бляшанку і витяг звідти соковитий тушкований помідор.

Мені аж щелепи звело. Помідори! У мене потекла слина. Щойно помідор торкнувся Йонасового рота, губи в нього затремтіли.

– Так, правильно, жуй і ковтай, – сказав Андрюс. Тоді звернувся до мене: – Вода є?

– Так, дощова.

– Хай поп’є, – сказав Андрюс. – Йому треба все це з’їсти.

Я просто не могла відвести очей від тих помідорів. Сік стікав з ножа Андрюсові на пальці.

– Де ти їх узяв? – дивувалася я.

Він з огидою глянув на мене:

– Та от до крамниці на розі сходив, знаєш таку? – він зміряв мене поглядом і відвернувся. – А де, по-твоєму, я б їх узяв? Украв я їх.

Він вкинув останні шматочки помідорів моєму братові в рот. Йонас випив сік із бляшанки. Андрюс витер ніж і руки об штани. Я відчула, що тіло просто накинутися готове на той сік.

Повернулася мама з однією із сибірячок, з якими Йонас шевцював. На головах і плечах їм намело товстий шар снігу. Жінка побігла до мого брата, щось швидко говорячи російською.

– Я намагалася пояснити їй, що сталося, – сказала мама. – Але вона наполягла на тому, щоб самій піти подивитися.

– Андрюс приніс консервованих помідорів і нагодував ними Йонаса, – розповіла я.

– Помідори? – вражено повторила мама. – О, дякую! Дуже дякую, любий, і мамі від нас подякуй!

Сибірячка заговорила до мами.

– Є такий чай, який його вилікує, – переклав Андрюс. – Вона просить твою маму зібрати для нього складники.

Я кивнула.

– Андрюсе, зможеш іще трохи побути в нас? – спитала мама. – Я знаю, що Йонасові з тобою набагато краще. Ліно, став воду на вогонь чай варити, – мама нахилилася до мого брата. – Йонасе, я зараз повернуся, сонечко. Я пішла по чай, який тебе вилікує.

49

Ми сиділи мовчки. Андрюс дивився на мого брата і стискав кулаки. Про що він думав? Чи він сердився, що Йонас хворий? Чи на те, що його мати спить з енкаведистами? Чи що його батько загинув? А може, він просто сердився на мене.

– Андрюсе!

Він не озирнувся до мене.

– Андрюсе, я повна дурепа.

Він озирнувся.

– Ти до нас такий добрий, а я… я просто дурепа, – я опустила очі.

Він нічого не сказав.

– Я поспішила з висновками. Я була дурна. Вибач, що звинувачувала тебе, ніби ти за нами стежиш. Мені було жахливо… – він мовчав. – Андрюсе!

– Ну так, тобі шкода, – сказав він. І поглянув на мого брата.

– І… і мені твою матір шкода, – бовкнула я.

Я схопила своє малювання. Стала закінчувати кімнату Йонаса. Спочатку я звертала увагу на мовчання. Воно нависало, важке, незручне. А коли я продовжила малювати, то мене поглинуло це заняття. Я була зайнята тим, щоб як слід промалювати м’які, гарні складки на ковдрі. Письмовий стіл і книжки також повинні вдатися якнайкраще. Йонас у своєму столі й книжках душі не чув. Я дуже люблю книжки. Як я за ними скучила.

Я несла портфель обережно, щоб не пошкодити книжок. Не можна, щоб він, як завжди, гойдався абияк. Адже там – Едвард Мунк. Я два місяці чекала, поки вчителька отримає ті книжки. І вони врешті прибули – з самого Осло. Я розуміла, що батькам не припаде до душі Мунк і його стиль. Дехто називає його малярство «занепадницьким мистецтвом». Але щойно я побачила репродукції «Тривоги», «Відчаю» і «Крику», я просто мусила побачити ще. Його образи викривлені, заламані, наче зображені крізь невроз. Вони мене вразили до глибини душі.

Я відімкнула двері. Побачила на підлозі вкинутий листоношею самотній конверт і побігла до столика в передпокої. Розірвала конверт.

Дорога Ліно,

з Новим роком. Вибач, що я не писала. А тепер, після Різдва, в житті стало все зовсім серйозно. Мама з татом сваряться. Тато постійно ходить сердитий і майже не спить. Уночі все ходить по дому, а потім в обід приходить отримати пошту. Поскладав у коробки майже всі книжки – каже, що вони займають забагато місця. Навіть дещо з моїх книжок із медицини в коробку сунув. Чи не збожеволів він? Усе так змінилося після анексії.

Ліно, будь ласка, намалюй мені той будиночок у Ніді. Теплі й сонячні спогади про літо допоможуть мені пережити холоди до весни.

Будь ласка, напиши, які в тебе новини, про що ти думаєш, що малюєш.

Цілую, твоя двоюрідна сестра Йоана

– Він розповідав мені про свій літак, – сказав Андрюс, показавши на малюнок через моє плече. А я й забула про той літак.

Я кивнула:

– Він їх дуже любить.

– Можна подивитися?

– Звичайно, – я дала йому альбом.

– Гарно, – сказав Андрюс. Його великий палець упирався в край альбому. – А ще покажеш?

– Так, – сказала я, тішачись, що в альбомі ще залишилося кілька шкіців, які я звідти поки що не вирвала.

Андрюс перегорнув сторінку. Я зняла компрес із голови Йонаса й пішла охолоджувати його в снігу. Коли я повернулася, Андрюс роздивлявся власний портрет. Я намалювала його тоді, коли пані Рімене отримала листа.

– Дивний кут, – тихо засміявся він.

Я сіла.

– Ну ти ж вищий. От мені так тебе було видно. І тіснота така була!

– То мої ніздрі тобі було добре видно, – сказав він.

– Ну, я на тебе дивилася знизу. А зараз кут буде інакший.

Я сиділа, спостерігаючи за ним.

Андрюс подивився на мене.

– Звідси ти по-іншому виглядаєш, – сказала я.

– Краще чи гірше? – спитав він.

Повернулася мама з сибірячкою.

– Дякую, Андрюсе, – сказала мама.

Він кивнув. Тоді нахилився й прошепотів щось Йонасові. І пішов.

Ми повкидали листя в окріп. Йонас випив відвар. Мама залишалася сидіти коло нього. Я лягла, але не могла заснути. Щоразу, коли я заплющувала очі, перед ними поставала картина «Крик» – тільки з моїм обличчям.

50

Йонас одужував два тижні. Ноги в нього тремтіли, коли він ходив. Говорив він майже пошепки. Тим часом ми з мамою слабшали. Адже ми мали ділити свої дві хлібні пайки на трьох, щоб годувати Йонаса. Спочатку, коли ми просили, люди ділилися тим, що мали. Але коли мороз почав глибше заповзати в халупи, щедрість заморожувалась. Одного разу я побачила, як панна Ґрибайте відвернулася й одразу запхнула в рот усю свою пайку, щойно її отримала. Я не могла її винуватити. Мені часто хотілося зробити те саме. Відтоді ми з мамою не просили харчів у людей.

Попри всі наші благання в НКВД харчів для Йонаса не давали. Мама навіть пробувала говорити з командиром. Той тільки розсміявся. І сказав щось таке, що на кілька днів маму засмутило. Продавати нам уже не було чого. Майже все, що мали, ми повимінювали в алтайців на теплий одяг. Підкладка маминого пальта обвисала, тонка, як марля.

Із наближенням Різдва настрій у нас покращився. Ми ходили одне до одного в гості й згадували святки вдома. Без кінця говорили про Кучіос – наш Святвечір. Домовилися, що Кучіос святкуватимемо в хатинці лисого пана. Той побурчав і погодився.

Ми заплющували очі, слухаючи описи дванадцятьох смачних наїдків, за числом апостолів. Люди погойдувалися в лад, кивали. Мама говорила про смачне макове молоко і журавлиновий кисіль. Пані Рімене заплакала, коли почула про вафлі й традиційне різдвяне побажання: «Дай Боже нам усім зібратися й наступного року».

Охоронці грілися горілкою і роботою. Часто вони забували перевірити, що ми робимо, і не мали охоти виходити на морозяний, кусючий вітер. Щовечора ми збиралися послухати нову розповідь про різдвяне святкування. Ми дедалі більше дізнавались одне про одного, хто про що мріє, які спогади береже. Мама наполягала на тому, щоб запрошувати на святки й буркітливу жінку. Сказала, те, що вона підписала той папір, не означає, що вона не скучила за домівкою. Падав сніг, тріщав мороз, але і праця, і холод були стерпні. Ми мали на що чекати – на маленький ритуал, який полегшував наші сірі дні й темні ночі.

Я почала красти дрова для печі. Мама весь час хвилювалась, але я її запевняла, що поводжусь обережно, а енкаведистам ліньки зайвий раз вийти на холод. Якось увечері я вийшла з хати лисого по дровину. Крадькома зайшла за хату. Почула якийсь рух і завмерла. Хтось стояв у темряві. Крецький? Моє серце завмерло… А може, командир?

– Це я, Ліно.

У темряві почувся голос Андрюса. Він чиркнув сірником і закурив: його обличчя на мить освітилося.

– Ти мене налякав, – сказала я. – Чому ти тут стоїш?

– Слухаю.

– А чому не зайдеш? Тут же холоднеча.

– Вони в хаті мені раді не будуть. Адже всі такі голодні.

– Це неправда! Ми були б тобі раді. Ми просто говоримо про Різдво.

– Я знаю. Я чув. Мене мама просить їй ці історії ввечері переказувати.

– Правда? А я, якщо ще раз почую про журавлиновий кисіль, то з глузду з’їду! – усміхнулася я. – Мене просто дрівець треба.

– Тобто ти вкрасти хочеш? – спитав Андрюс.

– Ну, мабуть, що так…

Він засміявся й похитав головою:

– А тобі не страшно, ні?

– Ні, – сказала я, – мені холодно. Хочеш, прогуляємося?

– Та ні, я краще до хати піду, – сказав він. – На добраніч.

Минуло три дні – і пані Арвідене з Андрюсом завітали й принесли пляшку горілки. Коли вони ввійшли, всі замовкли. Пані Арвідене була в панчохах. Волосся в неї було чисте й накручене. Андрюс опустив очі й заховав руки в кишенях. Мене не турбувало, що вона вбрана в чисте й не голодна. Ніхто не хотів би опинитися на її місці.

– Пропоную тост, – сказала мама, підіймаючи пляшку до пані Арвідене. – За добрих друзів!

Пані Арвідене усміхнулась і кивнула. Мама трохи відпила з пляшки й радісно зробила танцювальний рух. Ми всі приєдналися, п’ючи по маленькому ковточку, смакуючи мить. Андрюс прихилився до стіни, дивився на всіх і всміхався.

Тієї ночі я фантазувала, як би тато приєднався до нас на святі. Уявляла, як він бреде снігом, що падає на Алтай, і приходить саме в час Різдва з моїм носовичком у нагрудній кишені. Татку, швидше, просила я його. Будь ласка, не барися.

– Не хвилюйся, Ліно, він скоро прийде, – сказала мама. – Він пішов по сіно для святкового столу.

Я стояла біля вікна й дивилася на сніг. Йонас допомагав мамі в їдальні.

– То в нас буде дванадцять страв. Цілий день їсти будемо! – він прицмокнув губами.

Мама розрівнювала білу скатертину на столі.

– Можна я коло бабусі сяду? – просився Йонас.

Не встигла я заперечити і сказати, що теж хочу сидіти коло бабусі, як на вулиці з’явився темний татів силует.

– Іде! – закричала я. Схопила пальто, побігла вниз парадними сходами, вийшла на середину вулиці. Темна фігурка вдалині ставали вищою й наближалася в сутінках, під снігопадом. Із сусідньої вулиці долинули дзвіночки з кінської збруї.

Голос я почула ще до того, як змогла роздивитися обличчя:

– І що це за мудра дівчинка стоїть серед вулиці, коли так сніжить?

– Тільки та, чий батько запізнюється, – піддражнила його я.

Стало видно татове обличчя, розчервоніле з морозу. Він ніс оберемочок сіна.

– Я не запізнився, – сказав він і пригорнув мене. – Я прийшов саме вчасно.

51

Настав Святвечір, і я цілий день рубала дрова. Навколо ніздрів у мене понамерзав лід. Я займала свою голову спогадами про Різдво вдома. Того вечора ніхто не ковтав свою пайку в черзі. Ми люб’язно віталися і йшли по хатах. Йонас знову став на себе схожий. Ми вимили голови розтопленим снігом, почистили нігті. Мама підколола волосся й підфарбувала губи. Підрум’янила мені щоки буряком.

– Може, й не ідеально, але найкраще в цих умовах, – сказала мама, поправляючи одяг і волосся.

– Дістань сімейну фотографію, – попросив Йонас.

В інших людей виникло таке саме бажання. У хатинці лисого зібралося чимало родинних фотографій. Я бачила портрет Рімене з чоловіком. Пан Рімас був теж низенький, як і вона. На фотографії вона сміялась. У неї було геть інакше обличчя, сильне. Тепер вона неначе здулася, як повітряна кулька. Лисий пан був по-особливому тихий.

Ми сиділи на підлозі, наче за столом. Посередині лежала біла скатертина, а перед кожним були ялинові гілочки й сіно.

Одне місце лишалося порожнім. Перед ним горіла лойова свічка. У Литві заведено залишати вільне місце за столом для відсутніх або покійних членів сім’ї. Навколо того вільного місця люди розклали фотографії рідних і друзів. Туди я обережно примостила й наше фото.

Я вийняла заздалегідь запасену їжу і поставила на стіл. Дехто приніс маленькі запаси, яку-небудь збережену картоплину, хтось щось украв. Буркітлива жінка виставила якесь печиво, що його, мабуть, купила в селі. Мама подякувала їй і заметушилася.

– Арвідас із мамою прислали оце, – сказав лисий, – на десерт.

Він кинув щось на стіл. Воно тихо стукнуло. Люди ахнули. Я просто не могла повірити. Аж засміялася з подиву. То був шоколад. Справжній шоколад! І лисий його не з’їв сам.

Йонас весело закричав.

– Цить, Йонасе. Не так голосно, – сказала мама. Вона подивилася на пакунок на столі. – Шоколад! Як чудово. У нас тут просто повна чаша.

Лисий пан виставив на стіл пляшку горілки.

– Ну нічого кращого не придумали! – насварила його панна Ґрибайте. – Кучіос же, а ви…

– Чорт, ну звідки мені знати було? – буркнув лисий.

– Може, після вечері, – підморгнула мама.

– Я до цього долучатися не бажаю, – сказав лисий. – Я – юдей.

Усі підвели голови.

– Але… пане Сталасе, чому ж ви нам не сказали? – спитала мама.

– Бо це не ваше діло, – відрубав він.

– Ми стільки днів зустрічалися поговорити про Різдво. А ви нам люб’язно надали для цього свою хату. Коли б ви сказали, ми б відсвяткували й Хануку, – сказала мама.

– Не думайте, що я не святкував свято Маккавеїв, – сказав лисий, піднявши палець. – Просто я не просторікував про це, як ви, дурні, – запала тиша. – Я про свою віру не розводжуся. Це річ надто особиста. Та й, по правді, макове молоко – подумаєш, діло велике!

Люди ніяково засовалися на місцях. Йонас засміявся. Він дуже не любив макового молока. Лисий засміявся з ним. Невдовзі ми всі істерично реготали.

Ми кілька годин просиділи за імпровізованим столом. Співали пісні й колядки.

Після довгих маминих умовлянь лисий прочитав юдейську молитву «Маʼоз цур»[2]. І в його голосі тепер не було звичної ображеності. Він заплющив очі. У словах його молитви бриніли почуття.

Я дивилася на наше родинне фото на порожньому місці столу. Ми завжди святкували Різдво вдома: на вулицях дзеленчали дзвіночки, з кухні долинали теплі пахощі. Я уявила нашу їдальню – темною, з павутинням на люстрах, тонким шаром пилу на столі. Подумала про тата. Що він робить на Різдво? Чи має він хоч крихту шоколаду покласти на язик?

Двері до хатинки різко розчахнулися. Вскочили енкаведисти, націлили на нас гвинтівки.

– Давай! – крикнув охоронець і схопив чоловіка з годинником. Люди запротестували.

– Прошу вас, зараз же Святвечір, – благала їх мама. – Не змушуйте нас підписувати на Святвечір.

Охоронці кричали й почали виштовхувати людей із хати. Ні, без тата я звідси не піду. Я проштовхалася до іншого кінця столу. Схопила фотографію й сунула її за пазуху. Усю дорогу до управління я її ховала. Крецький не помітив. Він нерухомо стояв, тримав гвинтівку, дивився на всі фотографії разом.

52

На Різдво нас змусили тяжко працювати. Я падала від утоми – адже минулої ночі не спала. До хатинки ледве добрела. Мама подарувала Улюшці на Різдво цілу пачку цигарок. Та сиділа коло пічки, гріючи пʼяти, й палила. Де мама взяла ті цигарки? Я не могла зрозуміти, чому мама взагалі зробила подарунок Улюшці.

Прийшов Йонас із Андрюсом.

– Щасливого Різдва! – привітав усіх він.

– Дякуємо за шоколад, – сказала мама. – Ми були просто в захваті.

– Андрюсе, зажди-но секундочку, – сказав Йонас. – У мене дещо для тебе є!

– І в мене! – сказала я.

Я вийняла з валізи папірець і вручила Андрюсові.

– Може, не так уже й гарно, – сказала я, – але кут правильний. Ніздрі менші.

– Просто чудово! – сказав Андрюс, роздивляючись мій малюнок.

– Правда?

Його очі зблиснули й зустрілися з моїми:

– Дякую!

Я відкрила рот. Звідти нічого не вилетіло.

– Із Різдвом! – урешті вимовила я.

– Ось, – простягнув руку Йонас. – Він був твій, потім ти подарував його Ліні. Вона дала його мені, коли я захворів. Я видужав, то, певне, він дуже щасливий. То, гадаю, тепер твоя черга його тримати, – Йонас розтулив пальці – там був іскристий камінець. Він дав його Андрюсові.

– Дякую. Сподіваюся, він щасливий, – сказав Андрюс, дивлячись на камінець.

– Із Різдвом, – привітав Йонас. – І дякую за помідори!

– Я тебе додому проведу, – сказала мама. – Хочу твою маму привітати, якщо вона зможе на хвильку висунутися.

Ми з Йонасом лежали на соломі в чоботях, закутавшись у пальта.

– А пам’ятаєш, ми колись спали в піжамах? – спитав Йонас.

– Так, і під пуховими ковдрами, – сказала я.

Моє тіло провалювалося в солому, в спокій. Я відчувала, як холод від підлоги поволі заповзає в мою спину, за плечі.

– Сподіваюся, сьогодні ввечері в тата пухова ковдра, – сказав Йонас.

– І я, – сказала я. – З Різдвом, Йонасе.

– З Різдвом, Ліно.

– З Різдвом, тату, – прошепотіла я.

53

– Ліно! – у хату вбіг Андрюс. – Швидше, по тебе йдуть.

– Хто? – здивовано спитала я. Я щойно повернулася з роботи.

– Командир із Крецьким.

– Що? Чому? – стривожилася мама.

Я подумала про крадену ручку, сховану у валізі.

– Це… я… вкрала ручку… – сказала я.

– Що? – нервувала мама. – Як можна таку дурницю було впороти?! Украсти в енкаведистів.

– Ні, то не щодо ручки, – сказав Андрюс. – Командир хоче, щоб ти намалювала його портрет.

Я зупинилася й подивилася на Андрюса.

– Що?

– Він на власній особі схибнутий, – пояснив Андрюс. – Усе розводився, що хоче свій портрет в управлінні, портрет для дружини…

– Для дружини? – здивувався Йонас.

– Я не зможу, – сказала я. – Я на ньому зосередитися не можу, – я подивилася на Андрюса. – Мені біля нього недобре.

– Я піду з тобою, – сказала мама.

– Він не дозволить, – сказав Андрюс.

– Я собі руки переламаю, якщо треба. Я не можу його малювати…

– Ліно, не здумай! – сказала мама.

– Зі зламаними руками не попрацюєш, – пояснював Андрюс. – А якщо ти не зможеш працювати, то помреш із голоду.

– Вони знають, що в неї є ще якісь малюнки? – тихо спитав Йонас.

Андрюс похитав головою.

– Ліно, – Андрюс тепер говорив тихіше. – Ти маєш зробити так, щоб картина йому… лестила.

– Ти мені будеш розповідати, як малювати?!

Андрюс зітхнув.

– Мені дуже подобаються твої малюнки. Деякі дуже реалістичні, а деякі – вони, ну, викривлені…

– Але я малюю, як бачу, – відказала я.

– Ну, ти розумієш, про що я, – мовив Андрюс.

– А що мені за це буде? – спитала я. – Я не буду це робити за хліб чи дві пом’яті цигарки.

Ми посперечалися, що просити. Мама хотіла поштових марок і насіння. Йонас – картоплі. Я – окрему хату й пухову ковдру. Я замислилася над словами Андрюса і намагалася зрозуміти, як це – щоб картина «лестила» Комарову. Широкі плечі – це сила. Голову трохи розвернути, дати акцент на сильну лінію щелепи. Форма – це взагалі простота. Її я дуже точно можу зобразити. А от його обличчя мене турбувало. Коли я уявляла, як буду малювати командира, усе було просто, доки не доходило до голови. Перед моїми очима виникав образ: чиста напрасована форма, а з коміра витикається кубло лютих змій або ж череп із порожніми чорними очима, із цигаркою в зубах. Ці враження були сильні. Я хотіла їх намалювати. Мені просто необхідно було їх намалювати. Але я не могла – перед командиром не могла.

54

В управлінні чути було потріскування дров у печі. У приміщенні пахло димком. Я зняла рукавиці й погріла руки коло вогню.

Увійшов командир. Він був у чистій, без жодної плями зеленій формі з синім кантом. Кобура пістолета трималася на чорному ремені. Я постаралася якнайшвидше все запам’ятати, щоб не треба було зайвий раз дивитися. Сині штани, синій кашкет із малиновою околицею. Зліва на формі – дві блискучі золоті медалі. Ну й, звичайно, незмінна зубочистка танцювала в кутику рота.

Я присунула стілець до його столу і сіла, жестом показавши командирові, що йому треба сидіти. Він витяг собі стілець і сів навпроти, майже торкаючись колінами моїх колін. Я відсунулася назад, удаючи, ніби шукаю правильний кут.

– Пальто, – сказав він.

Я подивилася на нього.

– Пальто зніми.

Я не поворухнулася.

Він кивнув; його глибоко посаджені пекучі очі дивилися крізь мене. Він обгорнув кінчиком язика свою зубочистку і крутив її туди-сюди.

Я похитала головою і потерла руки.

– Холодно, – пояснила я.

Командир закотив очі.

Я глибоко вдихнула й подивилася на нього. Комаров дивився просто на мене.

– Скільки тобі? – поцікавився він, придивляючись до моєї фігури.

Почалося. З його коміра вилізли змії та огорнули його лице, засичали на мене. Я моргнула. На плечах Комарова сидів голий череп, клацав щелепами, сміявся. Я потерла очі. Змій немає. Не малюй змій. Тепер я розумію, що відчував Едвард Мунк. «Малюй так, як бачиш, – казав він. – Навіть якщо день ясний, а ти бачиш темряву й тіні. Малюй так, як бачиш». Я знову моргнула. Я не можу, подумала я. Так, як бачу, – не можна.

– Не розумію, – збрехала я. Жестом показала, що він має повернути голову ліворуч.

Я накидала контур. Треба почати з форми. Я не могла дивитися на його обличчя. Намагалася працювати швидко. Мені не хотілося проводити з цим чоловіком жодної зайвої хвилини. Сидіти перед ним – це було щось таке, як лихоманка, яка не минає.

Як я зможу робити це годину? Зосередься, Ліно. Змій немає.

Командир не був гарним натурником. Він вимагав частих перекурів. Я відчула, що зможу заохотити його сидіти довше, якщо час від часу показувати йому, що вийшло. Адже він самозакоханий, занурений у власне «я».

Минуло ще п’ятнадцять хвилин, командир знову захотів покурити. Він витяг з рота зубочистку й пішов надвір.

Я подивилася на портрет. Вигляд у нього був сильний, могутній.

Повернувся командир. Разом з ним був Крецький. Він вихопив у мене малювання. Показав Крецькому, поплескуючи його по плечу.

Обличчя Крецького було звернене до малюнка, але я відчувала, що дивиться він на мене. Командир щось сказав Крецькому. Той відповів. Тепер Крецький говорив зовсім не таким тоном, яким командував, – у нього був спокійний, молодий голос. Я не підводила очей.

Командир повернув мені малюнок. Обійшов навколо мене повільними, рівними кроками. Поглянув мені в обличчя і щось гаркнув Крецькому.

Я почала накидати його кашкет. Це вже була завершальна деталь. Крецький повернуся і вручив командирові теку. Комаров відкрив її і прогорнув папери. Подивився на мене. Що було в тих паперах? Що він про нас знає? Може, там є щось про тата?

Я почала щосили малювати. Швидше, казала я собі, давай. Командир почав мене запитувати. Дещо я розуміла.

– З дитинства малюєш?

Що йому треба? Я кивнула і дала йому знак трохи розвернути голову. Він послухався і став позувати.

– Що ти любиш малювати? – спитав він.

Він що, хоче світську бесіду зі мною вести? Я знизала плечима.

– Який улюблений художник?

Я зупинилася й підвела погляд.

– Мунк.

– Мунк, гм, – він кивнув. – Не знаю Мунка.

Червона смуга на кашкеті потребувала деталізації. Але гаяти час я не хотіла. Просто швиденько затінила. Акуратно вирвала аркуш із блокнота. Вручила папір командирові.

Він кинув теку на стіл і схопив портрет. Пройшовся кімнатою, милуючись собою.

Я подивилася на теку.

Вона просто лежала на столі. Там мало бути щось про тата, щось таке, завдяки чому я могла б доправити йому свої малюнки.

Комаров щось скомандував Крецькому. Хліб. Він сказав Крецькому видати мені хліба. Але ж мені мали б дати щось більше!

Командир вийшов. Я почала протестувати.

Крецький показав на двері.

– Давай! – крикнув він і махнув рукою, мовляв, іди.

Я побачила Йонаса, який чекав надворі.

– Але… – почала я.

Крецький щось крикнув і вийшов у двері, що були по той бік столу.

Йонас відчинив і зазирнув:

– Він сказав, щоб ми пішли до дверей кухні. Я чув. Нам там хліб дадуть, – прошепотів він.

– Але ж нам мали дати картоплі! – обурилася я. Командир – брехун. Треба було таки намалювати тих змій.

Я озирнулася взяти блокнот. Побачила теку на столі.

– Ліно, ходімо вже, я їсти хочу, – сказав Йонас.

– Гаразд, – відказала я, вдаючи, ніби збираю папірці. Схопила теку й сунула під пальто. – Так, ходімо, – сказала я і поспішила до дверей.

Йонас так і не зрозумів, що я зробила.

55

Ми пішли до барака НКВД. Серце в мене калатало аж у вухах. Я намагалася заспокоїти себе, поводитися природно. Озирнулася через плече. Побачила, як Крецький виходить з управління чорним ходом. Він ішов у тіні барака, і його шинель колихалася над чобітьми. Ми пройшли задами до кухні, як було сказано.

– Може, він і не прийде, – сказала я: мені страшенно хотілося побігти додому.

– Прийде, – сказав Йонас. – З них їжа за твій портрет.

Крецький з’явився біля задніх дверей. Хлібина полетіла на землю. Він що, не міг її в руки дати?! Невже йому важко було? Я ненавиділа Крецького.

– Ну ж бо, Йонасе. Ходімо, – сказала я.

Раптом у нас полетіли картоплини. З кухні долинув сміх.

– Ви що, по-іншому дати не можете? – сказала я, зробивши крок до дверей. Ті зачинилися.

– Глянь, тут їх кілька! – вигукнув Йонас і побіг збирати картоплю.

Двері відчинилися. Мені в лоба влучила консервна бляшанка. Почулися оплески, по брові потекло щось тепле. На нас посипалися бляшанки й сміття. Енкаведисти розважалися, обсипаючи беззахисних дітей сміттям.

– Вони там п’яні. Швидко, біжімо! Поки вони стріляти не почали, – сказала я, намагаючись утримати теку під полою.

– Зажди, тут же їжа є! – вигукнув Йонас, кваплячись зібрати все з землі. Вилетів мішок і влучив Йонасу в плече, збивши його з ніг. З-за дверей почулися бадьорі вигуки.

– Йонасе! – Я підбігла до нього. Мені в лице влучило щось мокре.

На поріг вийшов Крецький і щось сказав.

– Ходімо, – сказав Йонас. – Він каже, що ми крадемо їжу і він на нас доповість.

Ми заметушилися, як кури у дворі, роззираючись, що лежить на землі. Я витерла з очей оту гидь, яка в них потрапила. Гниле лушпиння від картоплі. Я опустила голову і зʼїла його.

– Фашистскіє свіньї! – крикнув Крецький. І хряснув дверима.

Я назбирала всякого в поділ, притримуючи теку під одягом. Я взяла все, що мені трапилося, навіть порожні бляшанки, де щось було на дні. Ліва частина мого лоба пульсувала. Я помацала: там набрякала велика, мокра ґуля.

З-за будівлі вийшов Андрюс. Роззирнувся.

– Бачу, дещо тобі за портрет дали, – сказав він.

Я нічого йому не сказала й стала збирати картоплю вільною рукою. Відчайдушно розпихала її по кишенях.

Андрюс нахилився й допоміг мені підняти мішок. Поклав руку мені на плече.

– Не хвилюйся, – сказав він. – Ми все зберемо.

Я подивилася на нього.

– У тебе кров.

– То все дрібниці. У мене все гаразд, – сказала я, витягаючи з волосся картопляне лушпиння.

Йонас підібрав хліб. Андрюс узяв великий мішок.

– Що там? – спитав Йонас.

– Борошно, – пояснив Андрюс. – Я вам його донесу.

– У тебе рука болить? – спитав Андрюс, дивлячись, як я притискаю її до боку.

Я похитала головою.

Ми мовчки побрели снігом.

56

– Швиденько, Йонасе, – сказала я братові, коли ми достатньо відійшли від будівлі НКВД. – Мама, певне, хвилюється. Побіжи вперед і скажи, що все гаразд.

Йонас побіг уперед, а я сповільнила крок.

– У них є тека на нас, – мовила я, дивлячись, як фігурка мого брата даленіє і меншає.

– На всіх є, – відповів Андрюс. Він поправив на плечі мішок.

– Може, ти мені б із дечим допоміг, – сказала я.

Андрюс похитав головою, майже сміючись:

– Ну не можу ж я теку вкрасти, Ліно. Це не помідори які-небудь. Одна річ – пролізти на кухню, а інша…

– Брати теку не треба, – сказала я, зупинившись коло нашої хатинки.

– Що? – Андрюс зупинився.

– Мені не треба, щоб ти її крав, – я роззирнулася й трохи відслонила пальто. – Вона вже в мене, – прошепотіла я. – Лежала на столі в командира. Мені треба, щоб ти її поклав назад, коли я прочитаю.

Андрюс жахнувся. Він судомно глянув туди, сюди, пересвідчуючись, що ми самі. Потяг мене за хату.

– Ти що, зовсім уже?.. Ти хочеш, щоб тебе вбили? – прошепотів він.

– Лисий сказав, що в тих теках усе про нас написано – можливо, й те, де решта родини. Ось тут.

Я присіла, з подолу в сніг попадала всяка всячина. Витягла теку з-під пальта.

– Ліно, так не можна. Дай мені. Я назад віднесу.

Почулися кроки. Хтось пройшов мимо. Андрюс затулив мене.

Він поклав мішок на сніг і простяг руки до теки. Я відсунулася від нього й відкрила її. Руки в мене тремтіли. Там були фотографії нашої сім’ї, якісь папери. Серце в мене впало. Усе було написано по-російськи. Я подивилася на Андрюса. Він вихопив у мене теку.

– Ну будь ласка, – благала я. – Скажи, що там написано.

– Ти справді тільки про себе думаєш – чи просто така дурна?! Вони ж і тебе, і твоїх повбивають! – сказав він.

– Ні! – я схопила його з руку. – Ну будь ласка, Андрюсе. Може, тут сказано, де мій батько, і його можна буде знайти. Ти чув його там, у потязі. Я можу зробити так, щоб він нас знайшов. Я змогла б передати йому свої малюнки. Мені просто треба знати, де він. Я… я знаю, ти мене можеш зрозуміти.

Він подивився на мене і відкрив теку.

– Я не так уже гарно читаю російською, – він швидко проглядав сторінки.

– Ну, що там?

– Студенти в Академії… – він озирнувся через плече.

– Написано «художниця». Це ти. Твій батько… – він показав пальцем якесь слово.

– Так, що?

– Місцеперебування.

Я присунулася до Андрюса:

– Яке? Де?

– Красноярськ. В’язниця.

– Тато в Красноярську? – я згадала, як позначала Красноярськ на мапі для НКВД.

– Гадаю, це слово означає «злочин» чи «обвинувачення», – він показав щось на сторінці. – Тут сказано, що твій батько…

– Що?

– Не знаю цього слова, – прошепотів Андрюс. Він захлопнув теку й сунув собі під полу.

– А що там іще сказано?

– Та це і все.

– А ти зможеш дізнатися, що означає оте слово? Яке про тата написане?

– А якщо мене з оцим спіймають? – спитав Андрюс; раптово в його голосі пролунало обурення.

Якщо його спіймають? Що тоді з ним зроблять?

Він розвернувся й зібрався йти. Я схопила його за одяг.

– Дякую, – сказала йому я. – Дуже-дуже тобі вдячна!

Він кивнув і звільнився з моїх рук.

57

Від харчів мама була просто в захваті. Ми вирішили більшу частину з’їсти одразу, на випадок, якщо енкаведисти надумають забрати їх назад. Консервовані сардини були надзвичайно смачні й вартували невеликої ґулі. Олія від них шовково стелилася на язику.

Мама дала Улюшці картоплину. Запросила її повечеряти з нами. Вона розуміла: менш імовірно, що Улюшка донесе про наші харчі, якщо поїсть їх і сама. Мені дуже не подобалося, що мама ділиться з цією Улюшкою. Ця баба хотіла викинути хворого Йонаса на мороз. Не вагаючись крала в нас. Ніколи не ділилася з нами їжею. Просто на очах у нас їла яйця одне за одним. Але мама наполягала, що ми маємо з нею поділитися.

Мене бентежило, що ж там з Андрюсом, я сподівалася, що він зможе непомітно покласти теку на місце. Але що то було за слово, яке він показував: який «злочин»? Я відмовлялася думати, що тато зробив щось погане. Я міркувала над цим так і сяк. Пані Раскунене працювала в університеті з татом. Її не депортували. Я бачила, як вона визирала з вікна й дивилася, як нас везуть геть. Отже, депортували не всіх, хто працював в університеті. Чому тато? Я хотіла сказати мамі, що тата відправили до Красноярська, але не могла. Вона занадто хвилюватиметься, що він у в’язниці, вона буде сердитися, що я вкрала ту теку. І за Андрюса теж. Я хвилювалася за Андрюса.

Тієї ночі я вирвала ще кілька малюнків з блокнота і сховала до всіх решти за підкладку валізи. У мене залишилося дві сторінки. Олівець завмер над чистим аркушем. Мама і Йонас тихо про щось розмовляли. Я крутила олівець у пальцях. Намалювала комір. Почала сама вимальовуватися змія, вигиналася вгору. Я швидко накидала її.

Наступного дня я побачила Андрюса дорогою з роботи. Вдивляючись у його обличчя, я шукала новин щодо теки. Він кивнув. У мене розпружилися плечі. Повернув. Але чи дізнався, що означає оте слово? Я усміхнулася до нього. Він роздратовано похитав головою, але трохи й усміхнувся.

Я знайшла тонкий, плаский шматок березової кори й принесла в хату. Уночі намалювала по краях на ньому візерунки нашої народної вишивки. Намалювала наш будинок у Каунасі та інші символи Литви. І підписала: «Передати до красноярської в’язниці. З любов’ю від панни Алтай». Додала свій підпис і дату.

– І що я маю з оцим робити? – спитала буркітлива жінка, коли я до неї підійшла.

– Просто дайте будь-кому з литовців, яких побачите в селі, – сказала я. – І попросіть передати далі. Воно має дійти до Красноярська.

Жінка роздивлялася малюнки: литовський герб, Тракайський замок, наш покровитель святий Казимир, лелека – наш національний птах.

– Ось, – сказала я, даючи їй пом’ятий шмат тканини. – Може, комусь із ваших дівчат стане в пригоді ця нижня спідниця. Розумію, що це небагато, але…

– Та лиши цю білизну собі, – сказала буркітлива жінка, не зводячи погляду з моїх малюнків. – Я передам.

58

22 березня. Мій шістнадцятий день народження. Мій забутий день народження. Мама з Йонасом пішли працювати. Ніхто з них про цей день не згадав. А чого я мала чекати – бучного святкування? У нас майже не було чого їсти. Мама все, що могла, повимінювала на марки, щоб писати татові. Мамі я про це нічого казати не буду. Вона буде дуже мучитися, що забула. Місяць тому я їй нагадала про бабусин день народження. Вона кілька днів почувалася винною, каралася: як вона могла забути день народження рідної матері?

Я цілий день складала дрова, уявляючи, як ми б святкували вдома. Мене б привітали в школі. У моїй сім’ї всі б убралися в найкращий одяг. Татків друг нас би сфотографував. Ми б пішли до дорогого ресторану в Каунасі. День був би особливий, незвичайний. Йоана надіслала б мені подарунок.

Я подумала про свій попередній день народження. Тато долучився до нас у ресторані пізно. Я розповіла йому, що Йоана нічого мені не надіслала. Помітила, що від згадки про мою двоюрідну сестру він напружився.

– Мабуть, вона просто зайнята, – сказав він.

Сталін забрав у мене рідний дім і рідного батька. Тепер він забрав у мене день народження. Я поверталася з роботи, ледве тягнучи ноги по снігу. Зупинилася взяти пайку. У черзі стояв Йонас.

– Ходи швидше! – сказав він. – Пані Рімене отримала листа з Литви. І товстого!

– Сьогодні?

– Так! – сказав він. – На барись! У лисого зустрінемося.

Черга просувалася поволі. Я думала про те, як пані Рімене отримала попередній лист. Тоді в неї в хаті було тепло й людно. Цікаво, чи прийде Андрюс.

Я забрала свою пайку і побігла снігом до лисого. Усі збилися купою. Побачила Йонаса. Підійшла і стала позаду нього.

– Я щось пропустила? – пошепки спитала я.

– Тільки починається, – відказав брат.

Натовп розступився. Я побачила маму.

– З днем народження! – закричали всі.

У мене в горлі став клубок.

– З днем народження, моя хороша! – сказала мама, обійнявши мене.

– З днем народження, Ліно, – сказав Йонас. – А ти гадала, ми забули?

– Так. Я думала, ви забули…

– А ми не забули! – мама притисла мене до грудей.

Я шукала поглядом Андрюса. Його не було.

Мені заспівали вітальну пісню. Ми сіли й з’їли разом наш хліб. Чоловік із годинником розповів історію про власне шістнадцятиріччя. Пані Рімене розповіла, як робила для тортів масляний крем. Вона встала й показала, як вона тримала на стегні миску з кремом і працювала збивачкою. Масляний крем… Я згадала, який він ніжний і солодкий.

– У нас є для тебе подарунок, – сказав Йонас.

– Подарунок?

– Ну, стрічечки не було, але це подарунок, – сказала мама, і пані Рімене вручила мені якийсь згорток. Там була пачка паперу й маленький олівчик.

– Дякую! Де ж ви таке дістали? – зраділа я.

– Ми секретів розповідати не можемо, – сказала мама. – Папір в лінійку, але нічого іншого ми не змогли знайти.

– О, це просто чудово! – тішилася я. – Хай хоч і в лінійку.

– Будеш рівно малювати, – усміхнувся Йонас.

– Треба тобі намалювати що-небудь на пам’ять про день народження. Це буде єдиний такий малюнок. Скоро це все залишиться тільки в спогадах, – сказала мама.

– Спогади, хе. Годі гульок. Ходіть уже. Я втомився, – нарікав лисий.

– Дякую, що надали свій дім для мого свята, – сказала я.

Він скривився й помахав руками в бік дверей.

Ми взялися за руки й пішли до Улюшки. Я дивилася в сіре морозяне небо. Скоро знову снігопад.

– Ліно, – з-за хатинки лисого вийшов Андрюс.

Мама з Йонасом помахали й пішли далі без мене.

– З днем народження! – сказав Андрюс.

Я пішла до нього.

– А як ти дізнався?

– Мені Йонас сказав.

Кінчик носа в нього почервонів.

– Ти ж міг зайти, ти ж знаєш, – сказала я.

– Я знаю.

– Ти дізнався, що там за слово було написане? – спитала я.

– Ні. Я не за тим прийшов. Я прийшов… дати тобі оце.

Андрюс витяг щось із-за спини. Воно було загорнуте в тканину.

– Вітаю!

– Ти мені щось приніс? Дякую! А я навіть не знаю, коли в тебе день народження…

Я взяла подарунок. Андрюс зібрався йти.

– Зажди. Сядь оно на колоду.

Ми сіли поряд на колоду біля хати. Андрюс невпевнено морщив лоба. Я розгорнула тканину. Подивилася на нього.

– Я… я не знаю, що й сказати… – затиналася я.

– Скажи, що тобі подобається.

– О, дуже подобається!

Я страшенно зраділа. То була книжка. Діккенс.

– Це не «Піквікський клуб» – це ж його я скурив, так? – засміявся він. – Це «Домбі і син». Я більше нічого Діккенса не знайшов.

Він похукав на руки в рукавицях і потер їх. Його віддих у холодному повітрі нагадував дим.

– Це чудово, – сказала я. Відкрила книжку. Вона була російською.

– Ну отепер тобі треба буде вивчити російську, щоб читати свій подарунок, – сказав він.

Я вдавано скривилася.

– Де ти її взяв?

Він вдихнув, похитавши головою.

– Ах-ах. То що, разом скуримо?

– Може, – сказав він. – Я пробував трохи почитати, – і вдав, ніби позіхає.

Я засміялася.

– Ну, Діккенс спочатку може здаватися трохи затягнутим…

Я дивилася на книжку, що лежала в мене на колінах. Бордова палітурка була цупка й гладенька. Назва витиснена золотом. То була прекрасна книжка, справжній подарунок, чудовий подарунок. Раптом відчуття справжнього дня народження прийшло до мене.

Я подивилася на Андрюса.

– Дякую! – Я приклала рукавиці до його щік. Підтягла його обличчя ближче й поцілувала. Ніс у нього був холодний. Губи – теплі, і шкіра пахла чистотою.

У животі в мене залоскотало. Я відхилилася назад, подивилася на його гарне обличчя, спробувала згадати, як дихають.

– Справді, дякую! Це просто дивовижний подарунок.

Андрюс сидів на колоді й не рухався. Я встала.

– Двадцяте листопада, – вимовив він.

– Що?

– Мій день народження.

– Буду пам’ятати. Добраніч, – я розвернулася й пішла.

Почався снігопад.

– Тільки дивись, не скури всю одразу! – почула я за спиною.

– Не буду! – гукнула я через плече, тулячи до грудей свій скарб.

59

Ми розкопували сніг і на´мерз, щоб сонце досягло нашої ділянки з картоплею. Температура щойно піднялася вище від нуля, якщо вірити термометру, який висів на колгоспному управлінні. Я могла розстібнутися.

Мама забігла до хати, вся рум’яна – у неї в руці був конверт. Рука тремтіла. Вона отримала листа від двоюрідної сестри нашої економки; там було зашифровано, що тато живий. Вона раз у раз пригортала мене, повторюючи «так» і «дякую».

Про те, де він зараз, у листі не повідомлялося. Я подивилася на зморшку на маминому чолі, яка прорізалася відтоді, як нас депортували. Ні, нечесно приховувати це від неї. Я розповіла мамі, що бачила теку і що тато в Красноярську. Спочатку вона розсердилася, що я так ризикувала, але минуло кілька днів, і вона вся наче випросталась, у голосі з’явилися радісні нотки. «Він знайде нас, мамо, обов’язково!» – казала я їй, думаючи про березову кору, яка вже йде до тата.

У таборі всі пожвавилися. Щось прислали з Москви. Андрюс казав, що серед посилок були ящики з якимись паперами. Охоронці поїхали. Натомість приїхали нові. Я хотіла, щоб і Крецький поїхав. Я смертельно втомилася весь час боятися, що він щось у мене кине. Він не поїхав. Я помітила, що час від часу вони з Андрюсом розмовляли. Якось, коли я йшла рубати дрова, приїхали машини з якимись офіцерами. Я їх не впізнала. Форма їхня була іншого кольору. У них була тверда хода.

Після того як мене примусили намалювати командира, я малювала все, що бачила й відчувала. Деякі малюнки, як у Мунка, були сповнені болю, інші – надії, мрій. Усі вони були точні й, напевне, вважалися б антирадянськими. Уночі я читала по півсторінки «Домбі і сина». Над кожним словом я подовгу думала, весь час питала в мами, що ті слова означають.

– Це стара, дуже правильна російська, – сказала мама. – Якщо ти вивчатимеш мову за цією книжкою, будеш говорити, як професор.

Андрюс став зустрічатися зі мною в черзі за пайками. Я рубала дрова трохи старанніше, сподіваючись, що так день мине швидше. Увечері я вмивалася снігом. Намагалася чистити зуби й розчісувати своє сплутане волосся.

– Ну як, багато вже сторінок скурила? – чувся з-за спини його шепіт.

– Майже десять, – сказала я через плече.

– Ну, тепер ти вже, напевне, майже оволоділа російською, – піддражнював мене він, смикнувши за шапку.

– Пєрєстань, – усміхнулася я.

– Припинити? О, дуже добре. Таки дещо вже вивчила. А таке слово знаєш: красівая?

Я озирнулася:

– А що це?

– Маєш вивчити, – сказав Андрюс.

– Добре, – пообіцяла я. – Вивчу.

– Тільки в мами не питай, – сказав він. – Обіцяєш?

– Добре. А скажи-но ще раз.

– Красівая. Справді, це ти повинна сама вивчити.

– Вивчу.

– Побачимо, – усміхнувся Андрюс і пішов.

60

То був перший теплий весняний день. Андрюс зустрівся мені в черзі по хліб.

– Учора дві сторінки прочитала, зовсім сама, – похвалилася я, беручи свій шматочок хліба.

Андрюс не усміхався.

– Ліно… – сказав він і взяв мене за руку.

– Що?

– Не тут.

Ми відійшли від черги. Андрюс мовчав. Обережно завів мене за найближчу хату.

– У чому річ? – спитала я.

Він роззирнувся.

– Що робиться?

– Вони людей перевозять, – прошепотів він.

– НКВД?

– Так.

– Куди? – спитала я.

– Ще не знаю, – ті іскорки, які грали в його очах учора, згасли.

– А чому? Як ти дізнався?

– Ліно… – сказав він, узявши мене за руку. Обличчя в нього стало таке, що я злякалася.

– Що?

Тримаючи мене за руку, він промовив:

– Ти в списку.

– Якому?

– Тих, кого перевозять. І Йонас, і ваша мама теж.

– Вони знають, що я брала теку? – спитала я.

Він похитав головою.

– А хто тобі сказав?

– Це все, що я знаю, – мовив Андрюс. Він опустив очі. Стиснув мою долоню.

Я подивилася на наші руки.

– Андрюсе, – повільно промовила я, – а ти в списку?

Він підвів очі. Похитав головою.

Я випустила його руку. Побігла повз обшарпані хатки. Мама. Треба мамі сказати.

Куди нас везуть? Чи тому це, що ми не підписали? Хто ж іще в тому списку?

– Ліно, охолонь! – сказала мама. – Спокійніше.

– Нас кудись перевозять. Мені Андрюс сказав, – видихнула я.

– Може, додому, – сказав Йонас.

– От власне, – мовила мама. – Може, в якесь краще місце.

– Може, до тата, – додав Йонас.

– Мамо, ми не підписали їхній папір. Ти не бачила, яке в Андрюса було обличчя, – сказала я.

– Де Андрюс? – спитав Йонас.

– Не знаю, – відказала я. – Він не в тому списку.

Мама пішла шукати Андрюса і пані Рімене. Я колами ходила по хаті.

Дошки підлоги рипіли – тато ходив туди-сюди кімнатою.

– Краще до Швеції, – мовила мама.

– Неможливо, – пояснив тато. – Єдиний їхній варіант – Німеччина.

– Костасе, ми маємо допомогти, – сказала мама.

– Ми й допомагаємо. Вони сядуть на потяг до Польщі, і звідти ми організуємо переїзд до Німеччини.

– А документи?

– Готові.

– Мені було б спокійніше, коли б вони були у Швеції, – сказала мама.

– Не вийде. Німеччина.

– А хто їде до Німеччини? – гукнула я з їдальні.

Стало тихо.

– Ліно, я не знала, що ти тут, – сказала мама, виходячи з кухні.

– Я уроки роблю.

– Колега твого батька їде до Німеччини, – відповіла мама.

– Прийду до вечері, – тато поцілував маму в щоку і швидко пішов до чорного ходу.

Новина про майбутній переїзд розгорілася в таборі – так від однієї іскри спалахує гас. Люди то вибігали, то забігали до хат. Блискавично поширювалися чутки. Версії щохвилини змінювались, одна химерніша й тривожніша за іншу. Хтось стверджував, ніби до табору завезуть ще енкаведистів. Хтось казав, що бачив групу енкаведистів, які заряджали гвинтівки. Правди не знав ніхто. Улюшка розчинила двері хатинки. Про щось переговорила з Йонасом і швидко вийшла.

– Вона маму шукає, – сказав Йонас.

– Вона щось знає? – спитала я.

До хатинки прибігла панна Ґрибайте:

– Де ваша мама?

– Пішла шукати Андрюса і пані Рімене, – сказала я.

– Пані Рімене в нас. Приводьте маму до лисого пана.

Ми чекали. Я не знала, що робити. Чи пакувати валізу? Ми зараз їдемо? Чи може бути, що Йонас має рацію? Може, ми додому? Але ж ми не підписали. Мені не йшов з голови тривожний вираз обличчя Андрюса, коли той казав, що ми в списку. Як він дізнався, що ми там? Як він дізнався, що він не там?

Мама повернулась. У хатині лисого було не пройти. Говорили дедалі гучніше.

– Тихіше, – сказав чоловік, який накручував годинник. – Прошу всіх сідати. Послухаймо Елену.

– Це правда, – промовила мама. – Існує список, ідеться про те, що людей будуть перевозити.

– А звідки Андрюс дізнався? – спитав Йонас.

– Пані Арвідене отримала певні відомості, – мама відвела погляд. – Не знаю, як саме. Я в списку, і мої діти теж. Пані Рімене в списку. Панно Ґрибайте, ви не в списку. Оце і все, що я знаю.

Люди швидко почали питати: «А я?», «А ми?»

– Не торохтіть. Що вона знає, те вже сказала, – зупинив їх лисий.

– Цікаво, – промовив пан із годинником. – Панна Ґрибайте не в списку. А вона не підписала. То йдеться не просто про тих, хто не підписав.

– Ну будь ласка, – благала панна Ґрибайте, – не лишайте мене тут саму!

– Годі просторікувати. Ми ж іще не знаємо, що робиться, – сказав лисий.

Я намагалася вловити закономірність. Як нас добирали до майбутнього перевезення? Закономірності я не бачила. Психологія сталінського терору, схоже, полягала в тому, щоб ніхто не знав, чого чекати далі.

– Треба бути готовими, – мовив пан Лукас, накручуючи годинник. – Згадайте, як ми їхали сюди. А в нас зараз і близько тієї сили немає. Коли вже доведеться кудись їхати, то треба підготуватися.

– Ну ви ж не думаєте, що нас знову заженуть у ті вагони? – злякано промовила пані Рімене.

Юрбою прокотилася хвиля скриків.

Як ми можемо підготуватися? Їжі немає ні в кого. Ми недоїдали, ослабли. Продали й проміняли майже всі цінні речі.

– Коли це правда і я не їду – то я підпишу, – оголосила панна Ґрибайте.

– Ні! Так не можна! – сказала я.

– Припиніть, – звернулася до неї пані Рімене. – Вам зараз бракує чіткості мислення.

– Я мислю дуже чітко, – сказала панна Ґрибайте, ковтнувши сльози. – Якщо ви з Еленою поїдете, я тут буду майже сама. Якщо я підпишу, мені дозволять учити дітей у таборі. Хоча російська в мене й слабенька, але вчителювати я можу. А коли я лишуся сама, мені буде потрібна можливість ходити на село. Туди мене випустять тільки в разі якщо я підпишу. Тож я надалі писатиму вам листи. Так треба зробити.

– Не приймаймо поки що остаточних рішень, – сказала мама, гладячи панну Ґрибайте по руках.

– Може, там якась помилка, – додала пані Рімене.

Мама опустила погляд і заплющила очі.

61

Андрюс прийшов до нашої хати пізно ввечері й говорив з мамою надворі.

– Андрюс хоче з тобою поговорити, – сказала мама.

Улюшка сказала щось російською. Мама кивнула.

Я вийшла. Там, заклавши руки в кишені, стояв Андрюс.

– Привіт, – він колупав землю носаком чобота.

– Привіт.

Я кинула погляд понад рядом хатин. Вітер ворушив моє волосся.

– Теплішає, – нарешті промовила я.

– Так, – відказав Андрюс, поглянувши на небо. – Ходімо прогуляємося.

Сніг розтанув, земля підсохла. Ми обоє мовчали, доки не наблизилися до хатинки лисого.

– Ти знаєш, куди нас повезуть? – спитала я.

– Мабуть, вас переводять в інший табір. Дехто з енкаведистів, здається, теж їде. Вони збирають речі.

– Я все думаю про тата і про те, що про нього було написано в тій теці.

– Ліно, я дізнався, що означає те слово, – мовив Андрюс.

Я зупинилася, чекаючи на відповідь.

Він лагідно відкинув волосся з моїх очей.

– «Співучасть», – пояснив Андрюс.

– Співучасть?

– Мабуть, це означає, що він допомагав комусь, хто був у небезпеці, – сказав Андрюс.

– Та звичайно, він таке робив. Але ти не думаєш, що він скоїв якийсь злочин, ні?

– Ні, звичайно! Ми не злочинці, – сказав він. – Ну, може, хіба що ти – крадеш дрова всякі, ручки, папери, – він поглянув на мене, стримуючи посмішку.

– О, ти б мав сказати: помідори, шоколад, горілку…

– Ага, і хтозна-що іще, – продовжив Андрюс.

Він узяв мою руку й поцілував її.

Ми йшли, тримаючись за руки, і мовчали. Я сповільнила крок.

– Андрюсе, мені… страшно.

Він зупинився й подивився на мене:

– Ні. Не бійся. Не давай їм нічого, Ліно, навіть свого страху.

– Я не можу інакше. Я ще навіть до цього табору не звикла. Я скучила за домівкою, за батьком, за школою, за сестрою двоюрідною… – я почала задихатися.

– Цить, – лагідно сказав Андрюс і пригорнув мене до грудей. – Уважно дивися, з ким говориш. Не втрачай самовладання, добре? – прошепотів він.

Він міцніше стиснув мене в обіймах.

– Я не хочу їхати, – сказала я. Ми постояли мовчки.

Як я тут опинилася? Як опинилася в обіймах майже незнайомого хлопця, якого вже не хочу втрачати? Цікаво, що б я думала про Андрюса в Литві? Чи сподобався б він мені? А я йому?

– Я не хочу, щоб ти їхала, – ледь чутно прошепотів він.

Я заплющила очі.

– Андрюсе, нам треба додому.

– Розумію, – сказав він. – Ходімо.

Він узяв мене за руку, і ми пішли назад.

– Я тобі писатиму. Буду надсилати листи до села.

Він кивнув.

Ми повернулися до нашої халупи.

– Зачекай, – сказала я йому.

Я увійшла. Зібрала всі свої малюнки, навіть на дрібних папірцях, з-під підкладки валізи. Повиривала з блокнота. Вийшла з хати й дала їх усі Андрюсові. Портрет його матері з розбитим обличчям вислизнув і полетів на землю. Звідти на нас подивилися її заплакані очі.

– Що ти робиш? – спитав він, швидко підібравши малюнок.

– Сховай їх. Бережи їх для мене, – сказала я, поклавши руки на стос малюнків. – Я не знаю, куди ми. Не хочу, щоб їх знищили. Тут стільки мене, стільки всіх нас… Знайдеш для них безпечне місце?

Він кивнув.

– У мене під койкою дошка в підлозі знімається. Там я ховав «Домбі і сина». Ліно… – повільно промовив він, дивлячись на малюнки. – Малюй, не спиняйся. Моя мама каже, що у світі не знають, що з нами роблять Совєти. Ніхто не знає, чим пожертвували наші батьки. Коли б в інших країнах про це знали, то допомогли б.

– Малюватиму, – пообіцяла я. – І все записуватиму. Тому ти для мене їх бережи. Сховай.

Він кивнув.

– Тільки обіцяй бути обережною. Не дуркуй там: тек не кради й під поїзди не кидайся.

Ми подивились одне на одного.

– Ну і книжок без мене не кури, добре? – додав Андрюс.

Я усміхнулася:

– Не буду. Як ти гадаєш, скільки в нас часу?

– Не знаю. Будь-якого дня може бути.

Я стала навшпиньки й поцілувала його.

– Красівая, – прошепотів він мені на вухо, торкнувшись носом щоки. – Уже знаєш, що це? – він поцілував мене в шию.

– Ще ні, – відказала я й заплющила очі.

Андрюс видихнув і повільно відступив.

– Перекажи Йонасові, що я вранці до нього забіжу, добре?

Я кивнула; на моїй шиї ще відчувалося тепло його губ.

Він пішов геть у темряві, ховаючи під полою мої малюнки. Озирнувся й глянув на мене через плече. Я помахала йому. Він – мені. Його постать меншала й меншала, а потім зникла в сутінках.

62

Вони прийшли перед світанком. Увірвалися в хату, махаючи гвинтівками, так само як десять місяців тому. Ми мали лічені хвилини на збирання. Цього разу я була готова.

Улюшка підвелася з соломи. Щось крикнула мамі.

– Не репетуйте. Ми йдемо звідси, – сказала я їй.

Улюшка кинулася давати мамі картоплю, буряки та інші запаси. Йонасові сунула товсту шкуру якоїсь тварини, щоб той поклав у валізу. Мені дала олівець. Я просто повірити не могла. Чому вона дає нам харчі? Мама спробувала її обійняти. Майже не вдалось. Улюшка відштовхнула її і кудись потупала.

Енкаведисти сказали нам стати й чекати біля хати. До нас підійшов пан із годинником. Він теж був у списку. Пані Рімене йшла за ним, потім дівчинка з лялькою, її мати і цілий потік інших людей. Ми повільною процесією побрели до колгоспного управління, тягнучи свої речі. Обличчя здавалися на кілька років старішими за ті, з якими ми прибули сюди десять місяців тому. Чи і я теж так постаршала? До нас із плачем підбігла панна Ґрибайте.

– По вас прислали. Ви їдете до Америки. Я щойно дізналася. Будь ласка, не забудьте мене, – благала вона. – Не дайте мені згинути тут. Я хочу додому!

Мама і пані Рімене обіймали панну Ґрибайте. Запевняли, що не забудуть про неї. І я ніколи її не забуду – і ті буряки, які вона ховала для нас під сукнею.

Ми йшли далі.

Я чула, як даленіють ридання панни Ґрибайте. Із хати вийшла буркітлива жінка. Вона помахала нам схудлою рукою і кивнула. Дочки трималися за її спідницю. Я згадала, як вона в потязі затуляла дірку-туалет своїм огрядним тілом. Вона так схудла. Мої очі шукали Андрюса. «Домбі і син» – у безпеці в моїй валізі коло родинної фотографії.

Біля управління стояла велика вантажівка. Поряд курив Крецький із двома енкаведистами. На ґанку стояв командир із якимось незнайомим офіцером. Вони читали список прізвищ. Люди залазили в кузов.

– Бережися там, Йонасе! – почувся позаду голос Андрюса. – До побачення, пані Вілкене!

– До побачення, Андрюсе, – сказала мама, взяла його за руки й розцілувала в щоки. – Бережи маму, любий.

– Вона хотіла прийти, але…

– Розумію. Перекажи їй вітання від мене, – сказала мама.

Енкаведисти й далі читали список.

– Ти мені пиши, Йонасе, добре? – попросив Андрюс.

– Писатиму! – пообіцяв Йонас і простяг свою маленьку ручку для рукостискання.

– Бережи оцих двох, гаразд? Ми з твоїм татом на тебе розраховуємо, – сказав Андрюс.

Йонас кивнув.

Андрюс розвернувся. Наші очі зустрілися.

– Побачимося! – сказав він.

Я не скривилася. Не видала ані звуку. Але вперше за багато місяців заплакала. Сльози раптом викотилися з сухих очниць і швидким потоком полилися по щоках.

Я відвела очі.

Енкаведисти назвали прізвище лисого пана.

– Дивися на мене, – прошепотів Андрюс, наблизившись до мене. – Я тебе побачу. Просто думай про це. Про те, що я принесу тобі твої малюнки. Так і уявляй, я прийду!

Я кивнула.

– Вілкайте, Вілкас, Вілкене… – раптом обізвався енкаведист.

Ми пішли до машини й залізли туди. Я подивилася з кузова на Андрюса. Він зачісував волосся пальцями. Двигун завівся й загув. Я підняла руку й помахала Андрюсу.

По його губах можна було прочитати слова: «Я тебе побачу». Він кивнув, запевняючи.

Я кивнула йому. Кузов закрили, і я сіла. Машина рвонула вперед. У лице повіяв вітер. Я запахнула одяг і сунула руки в кишені. І тут я це відчула. Камінець. Андрюс тихцем укинув його мені в кишеню. Я встала, щоб показати, що знайшла його. Але Андрюса вже не було видно.

Лід і попіл

63

Увесь ранок ми їхали вантажівкою. Дорога вилася тонкою стрічкою між дерев. Я намагалася думати про хороше, як мама. Подумала про Андрюса. Його голос іще лунав у моїх вухах. Ну принаймні командир із Крецьким залишилися позаду. Я сподівалася, що нас везуть кудись у бік Красноярська, ближче до тата.

Машина спинилася біля якогось поля. Нам дозволили зійти й справити потребу в траві. Буквально за кілька секунд енкаведисти почали кричати:

– Давай!

Я впізнала цей голос. Озирнулася. Крецький.

Пізніше, під вечір, нас привезли до якоїсь станції. На вітрі порипував обшарпаний знак. Бійськ. Уся станція була заставлена вантажівками. Сцена була зовсім не така, як тоді на вокзалі в Каунасі, коли нас депортували. Тоді, у червні, ми всі перелякано метушилися. Усюди була паніка. Люди бігали, кричали. А тепер маси виснажених, сірих людей поволі брели до вагонів, як стомлені мурахи до мурашника.

– Слухайте всі, далеко від дверей не відходимо, – сказав нам лисий. – Покажіть, що вам тісно. Може, тоді менше людей напхають і буде чим дихати.

Я зайшла до вагона. Він був не такий, як попереднього разу, довший. Угорі висіла лампа. Пахло кислим тілесним духом і сечею. Я одразу відчула, як мені бракує свіжого повітря й смолистого запаху з того, попереднього табору. Ми вчинили за порадою лисого і з’юрмилися під дверима. Штука спрацювала. Дві групи людей погнали до інших вагонів.

– Тут брудно! – сказала пані Рімене.

– А чого ви чекали? М’якого спального вагона? – відказав лисий.

Перш ніж зачиняти вагон, кілька людей до нас іще заштовхали. Залізли жінка з двома хлопчиками й старший чоловік. Потім зайшов високий чоловік і нервово огледівся. Підсадили жінку з дочкою. Йонас штовхнув мене під лікоть. Дівчинка була жовта, як лимон, а очі в неї так запухли, що перетворилися на вузькі щілинки. Де вона була? Мати говорила з дівчинкою литовською:

– Ось іще цей переїзд – і будемо вдома, моя хороша.

Мама допомогла жінці затягти речі. Дівчинка тяжко кашляла.

Нам пощастило. У нашому вагоні було лише тридцять три людини. Цього разу було місце. Жовтій дівчинці надали полицю, щоб спати. Мама наполягла, щоб Йонас ліг на полицю. Я сіла на підлозі, поряд із дівчинкою з лялькою – тільки в її руках уже нічого не було.

– А де твоя ляля? – спитала я.

– Померла, – відказала дівчинка, порожньо подивившись на мене.

– Ой…

– Її енкаведисти вбили. Пам’ятаєш, вони тьотю розстріляли, в якої дитина була? От і мою Ляле теж… Тільки вони її підкинули в повітря і відстрелили їй голівку. Як голубові…

– Ти, певне, дуже за нею сумуєш, – сказала я.

– Ну, спочатку дуже сумувала. Усе плакала-плакала. Охоронець сказав мені, щоб не плакала. Я намагалась, а не виходило. Він мене тоді по голові стукнув. Бачиш шрам? – вона вказала на товсту червону смугу на лобі.

Потвори! Вона ж зовсім дитина.

– І ти теж не могла припинити плакати? – спитала дівчинка.

– Що?

Вона показала на шрам у мене над бровою.

– Ні, вони в мене кинули бляшанкою з рибою, – пояснила я.

– Бо ти плакала? – спитала вона.

– Ні, просто для розваги, – відказала я.

Вона поманила мене пальцем ближче.

– Хочеш великий секрет? – спитала дівчинка.

– Який?

Вона прошепотіла мені на вухо:

– Мама каже, що енкаведисти всі підуть до пекла, – вона відхилилася. – Тільки ти нікому не кажи. Це секрет, гаразд? А от моя Ляле – вона в раю! Вона зі мною розмовляє. Розповідає мені всяке. Так що це секрет, але Ляле каже, що тобі його можна розказати.

– Я нікому не скажу, – запевнила її я.

– Як тебе звати?

– Ліна.

– А твого брата?

– Йонас.

– А я – Яніна, – назвалася вона й защебетала далі. – У тебе мама стала як стара. І в мене теж. А тобі подобається той хлопець, який чекав коло машини!

– Що?

– Той, який тобі щось у кишеню поклав. Я бачила. Що він тобі дав?

Я показала їй камінець.

– Як блищить. Мабуть, Ляле він би сподобався. Мабуть, ти можеш дати його мені.

– Ні, це подарунок. Краще, певне, щоб він у мене якийсь час побув, – відказала я.

Біля мене сіла мама.

– А ви бачили, який Ліні жених подарунок подарував? – спитала Яніна.

– Він мені не жених.

Чи жених? Я була б рада, коли б так. Я показала мамі камінець.

– Бачу, він до тебе повернувся, – сказала мама. – Це добрий знак.

– У мене ляля померла, – повідомила їй Яніна. – Вона в раю!

Мама кивнула і погладила Яніну по руці.

– Хто-небудь, скажіть, хай дитина помовчить! – буркнув лисий. – От ти, високий, – чи щось про війну чути?

– Японці бомбили Перл-Гарбор, бомбили… – мовив той.

– Перл-Гарбор? Вони Америку бомбили? – спитала пані Рімене.

– Коли? – уточнив лисий.

– Кілька місяців тому. Десь на Різдво. На Різдво, – він нервово заговорювався, повторював слова.

– То США оголосили війну Японії? – спитала мама.

– Так, і Британія теж. Британія теж оголосила.

– Ти сам звідки? – спитав лисий.

– З Литви, – сказав той.

– Та зрозуміло, йолопе. А сьогодні звідки?

– З Калманки, – сказав чоловік. – Так, з Калманки.

– Калманка, значить. А це що: в’язниця чи табір? – питав лисий.

– Табір, гмм, табір. Картопляні поля. А ви?

– Буряки біля Турачака, – відказала мама. – У вашому таборі всі були литовці?

– Ні, здебільшого латиші, – сказав чоловік. – І фіни. Так, фіни.

Фіни. Я зовсім забула про Фінляндію. Згадалося, як одного разу до нас прийшов доктор Зельцер, шукав тата. Совєти вдерлися до Фінляндії.

– Це лише в тридцяти кілометрах від Ленінграда, Елено, – сказав мамі доктор Зельцер. – Сталін хоче захищати себе з Заходу.

– Фіни вестимуть переговори? – спитала мама.

– Фіни – народ сильний. Вони воюватимуть, – сказав доктор Зельцер.

64

Потяг котив уперед. Цей торохкучо-рипучий ритм рейок просто катував мене. Мене розлучили з Андрюсом, кинули кудись у безвість. Металева лампа гойдалася вгорі, немов маятник, освітлювала порожні обличчя, розкидала тіні вагоном. Яніна шепотілася з духом своєї загиблої ляльки й тихенько сміялася.

Жовта дівчинка кашляла й задихалася біля Йонаса. Сплюнула кров йому на спину. Мама швидко стягла Йонаса з полиці. Зірвала з нього сорочку й викинула в туалетну діру. Але, схоже, користі з того не було: ми всі дихали одним повітрям. Навряд чи слиз і кров, що потрапили на сорочку, містили більше зарази.

– Ой, вибач, будь ласка, – схлипнула дівчинка. – Я тобі сорочку зіпсувала.

– Та нічого, – заспокоїв її Йонас, обхопивши свої голі груди. Плями після цинги з нього ще не до кінця зійшли. На шкірі, яка туго обтягувала ребра, лишалися рожеві цятки.

Високий – повторювач – радісно просторікував, переконаний, що ми в Америку, Америку… Я ні в чому не була переконана, крім того, що страшенно хочу бачити тата, Андрюса й рідний дім.

У третю ніч я прокинулася. Хтось мене легенько розштовхував. Я розплющила очі. Наді мною виявилися величезні очі Яніни. Над нею гойдалася лампа.

– Яніно! Що таке?

– Це Ляле…

– Поясни Ляле, що зараз спати треба, – сказала я й заплющила очі.

– Вона не може заснути. Вона каже, що жовта дівчинка померла.

– Що?

– Ляле каже, що вона померла. Ти можеш подивитися, чи в неї очі заплющені? А то мені страшно дивитися.

Я пригорнула Яніну, поклала її голову собі на груди.

– Тихенько. Засинай.

Вона тремтіла. Я прислухалася. Кашель припинився.

– Тихо-тихо. Засинай, Янусю, – я лагідно її гойдала.

Я подумала про Андрюса. Що він там зараз робить у таборі? Чи дивився він на мої малюнки? Я сунула руку в кишеню й узяла в руку камінець. Я побачила, як він усміхається, як смикає мене за шапку в хлібній черзі.

Жовта дівчинка справді померла. Патьоки крові простяглися її обличчям від кутиків рота до підборіддя, засохли. Наступного дня охоронці викинули її закоцюбле тіло з вагона. Мати з риданням кинулася за дочкою. Пролунав постріл. Щось важке впало на землю. Мати, яка сумує за дитиною, їх дратувала.

Ненависна мені колись Улюшка врятувала нас від голоду в потязі. Ми харчувалися тим, що вона дала мамі. Ділилися з іншими. Я намалювала широке лице Улюшки, пасма чорного волосся навколо, попри рух вагона намагаючись вести лінії акуратно.

Він води й сірої баланди з відер ніхто не відмовлявся. Ми їли жадібно, облизуючи долоні, обсмоктуючи брудні пальці. Мама Яніни часто спала. Я, попри втому, ніяк не могла заснути. Мене все будив гуркіт, галас і рух потяга. Я сиділа й гадала, куди нас везуть і як повідомити про це тата.

Яніна поторгала лисого за плече.

– Я чула, що ви – єврей, – сказала вона.

– Таке, значить, чула? – відказав той.

– Це правда? – спитала Яніна.

– Так. А я от чув, що ти – мала проноза, це правда?

Яніна замислилася:

– Ні, я так не думаю. А ви знаєте – Гітлер із фашистами можуть убивати євреїв? Мені мама сказала.

– Твоя мама помиляється – Гітлер уже вбиває євреїв.

– Але чому, за що? – спитав Йонас.

– Євреї – це такі собі відбувайла за всі проблеми Німеччини, – сказав лисий. – Гітлер вважає, що відповідь на все – расова чистота. Дітям такого не зрозуміти.

– То вам краще тут з нами, ніж у німців? – спитав Йонас.

– Ти думаєш, я б це вибрав? Хоч під Гітлером, хоч під Сталіним – а ця війна нас усіх доконає. Литва опинилася між двох вогнів. Ви чули, що той чоловік сказав. Японці бомбили Перл-Гарбор. США, мабуть, уже союзники СРСР. Годі розмов. Помовчте, – сказав лисий.

– Ми їдемо в Америку, – казав повторювач. – В Америку.

65

Минув тиждень, серед ночі потяг зупинився. Пані Рімене побачила знак із написом «Макаров». Нас вигнали з вагонів. Вільне повітря кружляло навколо мого обличчя – чисте, свіже. Я вдихала носом і видихала ротом. Охоронці спрямували нас до великої будівлі в сотні метрів від нас. Ми повитягали свої брудні речі з вагона. Мама впала на землю.

– Швидко підійміть! – сказала пані Рімене, роззираючись, де охоронці. – Коли вони можуть пристрелити матір, яка плаче за дитиною, то жінку, яку ноги не тримають, можуть теж!

– У мене все буде добре. Я просто втомилася, – запевняла мама. Ми з пані Рімене підтримували її. Йонас тяг наші речі. Коло будівлі мама знову спіткнулася.

– Давай! – підійшли два енкаведисти з гвинтівками. Мама занадто повільно рухалася.

Вони крокували в наш бік. Мама випросталася. Один з енкаведистів плюнув на землю. Інший подивився на неї. У мене все в животі так і впало. Крецький! Він їхав з нами.

– Ніколай! – спроквола сказала йому мама.

Крецький показав в інший бік. Пішов до іншої групи людей.

Будівля була величезна – якийсь гігантський сарай. Тут, певно, зібралася тисяча людей. Ми так стомилися, що навіть не говорили. Просто попадали на землю на свої торби. Мої м’язи розпружилися. Земля була така приємно стійка – немовби піді мною хтось вимкнув метроном. Уже більше не рипіли рейки. Я обійняла валізу з «Домбі і сином». Було тихо. Ми полягали на наше ганчір’я і поснули.

Стало світати. Я відчувала, як дихає Яніна, яка примостилася коло моєї спини. Йонас сидів на валізі. Він кивнув мені. Я подивилася на маму. Вона міцно спала, поклавши руки на валізу.

– Вона назвала його Ніколаєм, – сказав Йонас.

– Що? – не зрозуміла я.

Йонас почав ходити біля мене.

– Крецького. Ти чула? Увечері вона назвала його Ніколай.

– Його так звати? – спитала я.

– Отож. Я цього не знав. А вона звідки знає? – нервово промовляв Йонас. – Чого він з нами попхався? – Йонас ко´пнув ногою землю.

Прийшли енкаведисти – принесли хліб і кілька відер із грибною юшкою. Ми розбудили маму і стали шукати в торбах кухлик чи миску.

– Вони готують нас, готують, – сказав повторювач. – Ми в Америці щодня будемо їсти досхочу. Щодня.

– Чому вони нам дають їжу? – спитала я.

– Щоб ми працювали, – відповів Йонас.

– Усе з’їжте, до крихти! – казала нам мама.

Після їжі охоронці почали збирати людей у групи. Мама уважно прислухалася. Слабко засміялася:

– Ми підемо в лазню. Можна буде помитися!

Нас погнали до дерев’яної лазні. Мамина хода стала міцнішою. Біля воріт групу поділили на чоловіків і жінок.

– Чекай нас, – сказала мама Йонасові.

Нам сказали зняти одяг і дати його сибірякам на вході. Від скромності не лишилося й сліду. Жінки швидко роздяглися. Вони хотіли помитися. Я, вагаючись, опустила голову.

– Ліно, швидше!

Я не хотіла, щоб вони мене торкалися, дивилися на мене. Схрестила руки на грудях.

Мама поговорила з одним із сибіряків.

– Він каже, що нам треба швидко, бо тут усі зупиняються і їдуть далі. Пізніше сьогодні ще багато людей підвезуть. Каже, що латиші, естонці й українці вже проїхали, – сказала мама. – Усе добре, мила, усе справді добре.

Чоловіки на вході, здається, ні на кого не дивилися. Чого б то? Наші зсохлі тіла були практично безстатеві. У мене кілька місяців не було місячних. Ніякої жіночості я в собі не відчувала. Значно спокусливіше для цих чоловіків виглядав би шмат свинини чи кухоль пінного пива.

Після душу нас усіх із речами посадили у вантажівку. Провезли кілька кілометрів лісом до берега Ангари.

– Чому ми тут? – спитав Йонас.

Берегом були розкидані великі дерев’яні сараї. Під лісом стояла велика будівля НКВД.

– Нас водою зараз повезуть. Хіба ви не бачите? Ми прямуємо в Америку, Америку! – сказав повторювач. – Попливемо Ангарою, потім Леною, а тоді морем до Берингової протоки. До Берингової протоки.

– Це ж кілька місяців дороги, – зауважив пан, який накручував годинник.

Америка? Як ми можемо залишити тата в красноярській в’язниці? Як я передаватиму йому малюнки? А війна? Що, коли інші країни стануть союзниками Сталіна? Я згадала обличчя Андрюса, коли він казав, що ми в списку. Щось у ньому підказувало, що ми прямуємо зовсім не до Америки.

66

Баржі затримувалися. Ми чекали на кам’янистих берегах Ангари понад тиждень. Нас годували ячною кашею. Я не могла зрозуміти, чому нас годують не лише хлібом. Не від доброти ж. Для чогось ми їм потрібні сильними, але для чого? Ми вигрівалися, мов на канікулах. Я малювала для тата й писала листи для Андрюса щодня. Малювала на маленьких папірцях, щоб не було помітно, і ховала в «Домбі і сині». Якась естонка помітила, що я малюю, і подарувала мені ще паперу.

Ми тягали колоди, але лише для багаття на ніч. Сиділи біля вогню, який приємно потріскував, і співали литовських пісень. Лісом котилася луна – люди з-над Балтики співали про свою батьківщину. Двох жінок відправили потягом до Черьомхова, щоб вони допомогли довезти до табору запаси для НКВД. Вони відіслали наші листи.

– Будь ласка, чи не могли б ви взяти оце до Черьомхова й передати з ким-небудь? – я дала одній із жінок дощечку.

– Яка краса! Ти такі гарні квіти намалювала. У мене вдома у дворі рута цвіла… – зітхнула вона. Подивилася на мене. – Твій батько в Красноярську?

Я кивнула.

– Ліно, будь ласка, не плекай великих надій – Красноярськ звідси дуже далеко, – сказала мама.

Якось, погрівшись на сонечку, ми з мамою зайшли в Ангару. Бігали у воді й сміялися. Мокрий одяг прилип до тіла.

– Прикрийтеся! – сказав Йонас, роззираючись.

– Що ти хочеш сказати? – спитала мама, обсмикуючи мокру тканину.

– Вони на вас дивляться. – Йонас кивнув у бік енкаведистів.

– Йонасе, їм не цікаво. Ну глянь на нас. Ми не надто розкішно виглядаємо, – сказала мама, витискаючи воду з волосся.

Я схрестила на грудях руки.

– Ну от пані Арвідене ж їх зацікавила! А може, ти йому цікава, – сказав Йонас.

Мама опустила руки.

– Це ти про кого? Про кого?

– Про Ніколая, – сказав Йонас.

– Крецького? – перепитала я. – А що таке?

– А ти в мами спитай, – відказав Йонас.

– Йонасе, припини. Ми ніякого Ніколая не знаємо, – сказала мама.

Я подивилася їй в обличчя.

– А чому ти називала його Ніколаєм? Звідки ти знаєш його ім’я?

Мама подивилася на мене, потім на Йонаса.

– Спитала, як його звати, – відповіла вона.

У мене всередині все просто впало. Що, Йонас має рацію?

– Але ж, мамо, він потвора! – сказала, витираючи воду зі шраму на лобі.

Мама підійшла ближче, викручуючи спідницю:

– Ми не знаємо, який він.

Я пирхнула:

– Та він…

Мама схопила мене за руку так, що біль віддав у плече. Вона процідила крізь зуби:

– Ми не знаємо. Чуєш? Ми не знаємо, який він. Він хлопець. Він просто хлопчина, – вона відпустила мою руку. – І я з ним не сплю, – різко кинула вона Йонасові. – Як ти міг таке подумати!

– Мамо… – затнувся Йонас.

Вона пішла геть, а я так і лишилася стояти, розтираючи руку.

Йонас стояв, остовпівши від маминих слів.

67

Кілька тижнів баржі повзли на північ Ангарою. Потім ми зійшли на берег, і кілька днів нас везли густим лісом у кузовах чорних машин. Де-не-де лежали велетенські повалені дерева – у стовбур такого могла би в’їхати наша машина. Людей не було видно. Нас оточував темний, непроникний ліс. Куди нас везуть? Удень ми пеклись, а вночі мерзли. Пухирі позаживали. Ми їли все, що нам давали, і тішилися, що нас не змушують працювати.

Машини прибули в Усть-Кут на Лені. Знову ми чекали на баржі. Берег Лени був у дрібній гальці. Дощило. Тенти, нашвидку натягнуті понад берегом, ніяк не допомагали. Я лежала на валізі, захищаючи «Домбі і сина», камінець, мої малюнки та родинне фото. Яніна стояла під дощем. Дівчинка дивилася в небо і далі розмовляла невідомо з ким. Крецький рипів чобітьми, ходячи туди-сюди берегом. Кричав, щоб ми не розбрідались. Уночі він стояв, дивився на срібну місячну доріжку на Лені і рухався тільки для того, щоб піднести до губ цигарку.

Моя російська покращала. Але до Йонаса мені все одно було далеко.

Минули два тижні, припливли баржі, й енкаведисти знову завели нас на них. Ми попливли на північ.

Відпливли з Усть-Кута, проминули Кіренськ.

– На північ пливемо, – відзначив Йонас. – Може, і справді в Америку?

– Що, без тата? – спитала я.

Йонас дивився у воду. Він нічого не сказав.

Повторювач тільки й говорив, що про Америку. Він намагався намалювати мапу Сполучених Штатів, говорив про всілякі подробиці, які чув від родичів і знайомих. Йому було потрібно в це вірити.

– В Америці є чудові університети, у так званій Новій Англії. А ще, кажуть, Нью-Йорк – дуже модне й сучасне місто, – говорила Йоана.

– Хто каже, що Нью-Йорк модний? – спитала я.

– Мої батьки.

– А що вони знають про Америку?

– У мами там дядечко, – мовила Йоана.

– А я думала, вся родина твоєї тьоті в Німеччині, – сказала я.

– Видно, родич там у неї є. Він їй листи пише. З Пенсільванії.

– Гм. А мені Америка не дуже. Їм мистецтва там бракує. Жодного гарного художника американського не знаю.

– Ти мене краще не малюй! – сказав лисий. – Мені своїх портретів не треба.

– Та я, власне, вже закінчую, – сказала я, затінюючи його рябі щоки.

– Порви! – вимагав він.

– Ні, – відмовила я. – Але не хвилюйтесь, я нікому не покажу.

– Не покажеш, якщо розумієш: так краще.

Я подивилася на портрет. Мені вдалася його закопилена губа і постійно невдоволений вираз. А з лиця він не був некрасивим. Глибокі зморшки на лобі надавали йому примхливого вигляду.

– За що вас вивезли? – спитала я в нього. – Ви кажете, ви просто марки збирали. Але чого людину мають депортувати за збирання марок?

– Не пхай носа не в своє діло, – сказав він.

– Де ваша сім’я? – не відступала я.

– Кажу ж – не твоя справа! – буркнув він, піднявши пальця. – А коли ти маєш хоч крихту глузду, то будеш тримати своє малювання так, щоб ніхто не бачив, чуєш?

Поряд сіла Яніна.

– Відомою художницею ти не будеш! – сказав лисий.

– Ні, буде! – відказала Яніна.

– Ні, не буде. Знаєш чому? Бо вона не мертва! Але надія деяка є. Америка, теж мені!

Я похмуро подивилася на нього.

– Моя лялька мертва, – сказала Яніна.

68

Ми наблизилися до Якутська.

– Отепер ми побачимо. Побачимо, – нетерпляче совався повторювач. – Якщо вийдемо тут, то не поїдемо в Америку. Не поїдемо.

– А куди ж? – спитав Йонас.

– На Колиму, – відповів лисий. – У ті табори, може, до Магадана.

– Ні в який Магадан ми не їдемо, – сказала мама. – Прошу вас припинити такі розмови, пане Сталасе.

– Не на Колиму, ні, не на Колиму, – сказав повторювач.

Баржі сповільнили хід. Ми зупинялися.

– Ні, не треба, будь ласка, – шепотів Йонас.

Пані Рімене заплакала:

– Я не можу бути у вʼязниці так далеко від чоловіка!

Яніна потягла мене за рукав.

– Ляле каже, що ми не їдемо на Колиму.

– Що? – здивувалася я.

– Каже, що ми не туди, – вона знизала плечима.

Ми зібралися понад бортом. Дехто з енкаведистів зійшов на берег, Крецький теж. Він мав наплічника. Їх зустрів там якийсь командир. Ми спостерігали, як їм дають інструкції.

– Глянь, – сказав Йонас. – Енкаведисти щось вантажать на баржу.

– То ми тут не сходимо? – спитала я.

Раптом на березі заговорили голосніше. То був Крецький. Він сперечався з командиром. Я розуміла, що той каже. Він наказував Крецькому повернутися на баржу.

– Крецький хоче лишитися там, – відзначив Йонас.

– То й добре, хай лишається, – відгукнулася я.

Крецький махав руками, щось доводив, але командир показував йому на баржу.

Мама зітхнула й подивилася вниз. Крецький пішов назад до баржі. Його не відпустили. Він пливе з нами, хоч куди ми прямуємо.

Пасажири радісно закричали й кинулися обійматися – баржа відчалила з Якутська.

Минув тиждень, але бадьорість духу зберігалася. Люди співали на палубі. Хтось грав на акордеоні. У юрбу, розштовхуючи людей, влетів Крецький:

– Ви що, подуріли всі?! Ви так радієте, наче вас в Америку везуть. Недоумки! – крикнув він.

Веселощі стихли, люди перешіптувалися.

– Америка, Америка? – тихо промовляв повторювач.

То куди ж нас везуть? Уже серпень. У міру просування на північ холоднішало – наче був уже жовтень. Ліси понад Леною рідшали.

– Ми перетнули Полярне коло, – оголосив пан із годинником.

– Що? – стривожився Йонас. – Як так? Куди це нас завезли?

– Усе правильно, – сказав повторювач, – Ми пливемо до гирла Лени і там сідаємо на великі пароплави до Америки. Пароплави.

Баржі зупинялися за Полярним колом у Булуні. Ми дивилися, як великі групи людей зганяли з баржі й просто лишали на пустельному березі, а ми відчалювали. І пливли далі.

Наприкінці серпня ми допливли до гирла Лени. Температура впала майже до нуля. Крижані хвилі моря Лаптєвих били в борти баржі, поки вона швартувалася.

– Давай! – закричали охоронці й стали штовхати нас прикладами.

– Вони зараз нас потоплять, – сказав лисий. – Вони нас сюди привезли, щоб утопити й позбутися нас!

– Господи милосердний, ні! – сказала пані Рімене.

Енкаведисти прихилили до борту дошку. Штовхали дітей, щоб ті швидше йшли дошкою, покрикували на них.

– А куди поспішати? – здивувалася мама. – Тут же немає нічого.

Вона мала рацію. На цих берегах не було ані душі, ані кущика, ані дерева – просто гола земля, берег і далі нескінченна вода. Довкола нас були тільки тундра і море Лаптєвих. Різкий вітер кидав пісок у рот, в очі. Я притисла до себе валізу й роззирнулася. Енкаведисти пішли до двох цегляних будівель. Де ми всі тут умістимося? Баржею припливло понад триста людей.

Крецький сперечався з кимось із охорони, повторював, що має повернутися до Якутська. Нас зупинив енкаведист із жирним волоссям і кривими бурими зубами.

– Куди це ви зібралися? – спитав він.

– До будівель, – сказала мама.

– То для охорони, – відрубав він.

– А де ми маємо жити? – спитала мама. – Де село?

Охоронець зробив широкий жест руками:

– Оце і є село. Усе ваше.

Інший енкаведист засміявся.

– Вибачте? – спитала мама.

– Що, не подобається? Думаєш, ти занадто гарна для такого? Фашистська свиня. Свині сплять у багні. Знаєш таке? Але перед тим як будете спати, добудуєте пекарню й зробите рибоконсервний завод.

Він пішов на маму. З-під верхньої губи в нього визирали іржаві зуби.

– Ви ж фашистські свині, так? Гидко й дивитися на вас!

Він плюнув мамі на груди й пішов.

– Ви й на багнюку не заслужили! – крикнув він, озирнувшись.

Нам сказали носити цеглу з баржі. Ми вишикувалися й по черзі спускалися в глибокий трюм баржі, виносячи якомога більше цеглин за раз. Баржі розвантажувати десять годин. Там, крім цегли, було дерево, бочки з гасом, борошно і навіть маленькі рибальські човники – це все для енкаведистів. Руки в мене тремтіли з утоми.

– Ляле каже, що ми не попливемо в Америку, – оголосила Яніна.

– Без жартів. Тобі твій привид ляльки казав, що ми будемо тут? – питав лисий. Він показав на знак, битий негодою.

Трофимовськ. Глибоке Заполярʼя, звідси недалеко й до Північного полюса.

69

Ми збилися докупи й закуталися в теплий одяг, хто який мав. Я з тугою згадувала алтайський табір, халупу Улюшки, Андрюса. Пароплав загув і потяг баржі назад Леною. Чи вони ще людей привезуть?

– Як же звідси татові писати? – питав Йонас.

– Десь тут має бути село, – запевнила його мама.

Я подумала про ту дощечку, що її передала з Черьомхова. Щось із отих речей уже, певне, дійшло до тата.

– То це такий у них план, – промовив лисий, роззираючись. – Оце так Сталін позбудеться нас? Заморозить на смерть. Згодує лисицям…

– Лисицям? – сказала пані Рімене.

Мати Яніни скоса поглянула на лисого.

– Якщо тут є лисиці, то на них можна полювати і їсти! – сказав Йонас.

– Хлопче, ти коли-небудь лисицю ловив? – спитав лисий.

– Ні, але, певне, це можливо, – сказав Йонас.

– Він сказав, що ми їм маємо збудувати завод, – сказала я.

– Не може ж це бути наше місце призначення, – мовила мама. – Певне, нас звідси ще кудись повезуть.

– Не варто бути такою переконаною, Елено, – сказав пан із годинником. – Для Совєтів уже не існує ні Литви, ні Латвії, ні Естонії. Сталін має повністю звільнитися від нас, щоб ніщо не засмічувало йому краєвид.

Сміття. То ось що ми таке для Сталіна?

– Уже майже вересень, – зауважив пан із годинником. – Скоро почнеться полярна ніч.

Майже вересень. А ми мерзнемо. Про полярну ніч ми вчили в школі. За Полярним колом сонце ховається за обрій на 180 днів. Майже півроку темно. У школі я цьому великого значення не надавала. Намалювала, як сонце ховається за обрій. Тепер моє серце провалилося кудись у живіт, його обпекла жовч.

– У нас мало часу, – продовжив чоловік, який накручував годинник. – Я вважаю…

– ПРИПИНІТЬ! Замовкніть! – закричала мати Яніни.

– Що сталося, люба? – спитала мама.

– Тихо… Не привертайте увагу охорони, – сказала пані Рімене.

– Мамусю, що таке? – спитала Яніна. Її мати все кричала.

Ця жінка в дорозі майже й словом не обмовилась, а тепер ми не можемо зробити так, щоб вона замовкла.

– Я так не можу! Я не хочу тут помирати! Я не дам лисицям з’їсти нас!

Раптом вона схопила дочку за горло. Яніна захрипіла.

Мама кинулася до матері Яніни й розтисла їй пальці, звільнивши дитину. Яніна віддихалася й тихо заплакала.

– Вибач, мені так шкода! – закричала її мати. Вона відвернулася й схопила за горло себе, намагаючись вдавитися.

Пані Рімене дала їй ляпаса. Пан Лукас узяв жінку за руки й тримав.

– Ти що? Хочеш убитися – роби це десь на самоті, – сказав їй лисий.

– Це ви винні! – мовила я йому. – Це ви їй про лисиць сказали!

– Ліно, припини, – сказав Йонас.

– Мамо, – схлипнула Яніна.

– Вона тут уже з мертвою лялькою розмови веде. Нам тепер тільки мертвої матері бракувало! – сказав лисий.

– Мамо! – кричала Яніна.

– Усе буде добре, – казала мама, гладячи її матір по брудному волоссю. – У нас усе буде гаразд. Тільки не треба втрачати самовладання. Усе буде добре. Правда.

70

На світанку нас криком розбудили енкаведисти й погнали працювати. Від спання на валізі в мене затерпла шия. Йонас із мамою спали під човном, ховаючись від вітру. Я спала лише кілька годин. Коли всі поснули, я при місяці малювала. Накидала матір Яніни, яка стискає горло дівчинки, вирячені очі Яніни. Я написала листа Андрюсові, де розповідала, що ми в Трофимовську. Тільки от як я його відішлю? Може, Андрюс подумає, що я забула про нього? Він казав: «Я тебе знайду». Як же він відшукає нас тут? Тато, подумала я. Ти їдеш до нас. Поспіши.

Енкаведисти поділили нас на двадцять п’ять груп по п’ятнадцять людей. Ми були в одинадцятій. Чоловіків будь-якої сили вони відправили завершувати бараки для НКВД. Хлопчиків послали рибалити в море Лаптєвих. Решті, тобто жінкам і старим, сказали збудувати юрти – хати – для своїх груп. Проте використовувати цеглу, призначену для будівель НКВД, нам було заборонено. Адже скоро зима, й енкаведистам буде потрібне тепле житло, сказав Іванов – охоронець із бурими зубами. Ми можемо брати биту цеглу, шматки дощок і колод, які повикидало на берег.

– Перш ніж будь-що будувати, нам потрібні матеріали, – сказала пані Рімене. – Швиденько ходіть і позбирайте все, що трапиться, доки інші його не забрали. Усе приносьте сюди.

Я набрала великого каміння, палиць, уламків цегли. Ми що, справді з отого паліччя й камінців щось побудуємо? Мама й пані Рімене знайшли колоди, які винесло на берег. Притягли їх на місце й пішли по нові. Я бачила, як жінка викопує руками мох, щоб затикати його між камінням. Ми з Яніною натягали моху. Від голоду мені викручувало живіт. Скоріше б Йонас риби приніс.

Він повернувся – мокрий, увесь тремтів. Із порожніми руками.

– А риба? Де ж риба? – спитала я, цокотячи зубами.

– Охоронці кажуть, що нам риба не дозволяється. Її всю забрали для НКВД.

– А їсти що?

– Пайки видаватимуть, – відказав він.

Колод для каркаса юрти ми назбирали за тиждень. Чоловіки обговорювали проект. Я креслила.

– Ці колоди не дуже міцні, – відзначив Йонас. – Це ж просто те, що на берег повикидало.

– А в нас більше нічого немає, – сказав пан із годинником. – Нам треба діяти швидко. Встигнути, доки перший сніг не випав. Не встигнемо – не виживемо.

– Швидко. Швидко, – сказав повторювач.

Я вирила заглибини в твердій землі пласким каменем. Земля була мерзла. Глибше вже починався лід. Ми з мамою і пані Рімене повставляли в ті заглибини колоди вертикально. Прикопали їх землею.

– Для п’ятнадцяти людей якось мало, – промовила я, дивлячись на основу. Колючий вітер кидався мені в лице.

– У гурті тепліше буде, – сказала мама.

Підійшли Іванов із Крецьким. Я зрозуміла більшу частину розмови.

– Найповільніші свині в Трофимовську! – процідив Іванов крізь свої іржаві зуби.

– Вам потрібен дах, – сказав Крецький, зробивши жест цигаркою.

– Так, я розумію. А грітися як? – сказала я. На дах колод нам стане, але як будемо грітися?

– Нам потрібна грубка, – сказала мама російською.

Це Іванову здалося особливо кумедним.

– Грубку вам? А чого ще? Гарячу ванну? Келих коньяку? Замовкніть і працюйте, – сказав він і пішов.

Мама подивилася на Крецького.

Той опустив голову й пішов.

– Бачиш, він не допоможе, – сказала я.

Ми працювали ще тиждень, будуючи все з нуля. То був не будинок. То була якась купа гною, гора колод, присипаних землею, піском і мохом. Виглядало воно – як дитина в грязюці погралась. А ми мали там жити.

Чоловіки закінчили будувати бараки й пекарню для НКВД. То були нормальні цегляні споруди з грубкою в кожній кімнаті. Чоловік із годинником казав, що там усе добре обладнане. Як ми мали пережити полярну зиму в земляній хатинці? Ні, вони взагалі не очікували, що ми її переживемо.

71

Того самого дня, коли ми добудували юрту, до мене прибігла Яніна:

– Ліно, там пароплав! Він сюди пливе!

За кілька секунд поряд виникли енкаведисти й почали цілитися нам в обличчя. Усіх позаганяли в юрти. Вони бігали, відчайдушно кричали.

– Йонасе! – гукала мама. – Ліно, де Йонас?

– Його рибалити послали.

– Давай! – гаркнув Іванов, штовхаючи мене до юрти.

– Йонас! – закричала мама, намагаючись уникнути Іванова.

– Він іде, Елено, – сказав пан Лукас, підбігши до нас. – Я його позаду бачив.

Прибіг задиханий Йонас.

– Мамо, там пароплав. З американським прапором.

– Американці припливли. Вони припливли! – сказав повторювач.

– Американці будуть битися з енкаведистами? – спитала Яніна.

– Дурненька. Американці їм допомагають, – сказав лисий.

– Вони нас ховають, – сказала мама. – Охоронці не хочуть, щоб американці побачили нас і дізналися, що вони з нами роблять.

– А американці не поцікавляться, що це за земляні хатки? – спитала я.

– Вони вирішать, що тут якийсь військовий підрозділ, – сказав чоловік із годинником.

– То, може, вибігти, щоб американці нас помітили? – спитала я.

– Тебе пристрелять! – сказав лисий.

– Ліно, будь тут! – сказала мама. – Зрозуміла?

Вона мала рацію. Енкаведисти ховали нас від американців. Ми понад п’ять годин просиділи в юртах. Стільки часу розвантажували американське судно. Щойно воно попливло геть, енкаведисти прибігли й розкричалися, щоб ми працювали. Привезене треба було позаносити до пекарні й бараків НКВД. Я дивилася, як пливе й зникає з очей американський корабель, несучи геть і думки про порятунок. Мені хотілося вибігти на берег, закричати, замахати руками.

Вантаж у великих дерев’яних піддонах у висоту й ширину займав стільки місця, скільки чотири будинки в Каунасі. Харчі. Так близько. Йонас сказав мені пильнувати ті піддони: з такого можна було б зробити двері для юрти.

Чоловік із годинником знав англійську. Він переклав написи на контейнерах: консервований горошок, помідори, масло, згущене молоко, яєчний порошок, цукор, борошно, горілка, віскі. Понад триста литовці і фінів тягали гори харчів, яких більше ніколи не торкнуться. Скільки ж то їжі в Америці, що пароплавом можна було привезти такі велетенські запаси для менш ніж двох десятків охорони? І ось американці пливуть геть. Чи знають вони похмуру таємницю Радянського Союзу? Чи вони «підставляють другу щоку»?

Перенісши харчі, ми стали носити інші запаси: гас, одяг на хутрі, шапки, товсті шкіряні рукавиці. Енкаведисти зимуватимуть у теплі. Моє благеньке пальто продував вітер. Я щосили намагалася підіймати ящики разом із Йонасом.

– Прошу вас, припиніть, – сказала мама панові Лукасу.

– Перепрошую, – сказав він, накручуючи годинник. – Це мене заспокоює.

– Ні, не це. Припиніть читати написи на ящиках. Я просто більше цього не витримаю, – сказала мама і пішла.

– А от я хочу знати, – заперечив лисий. – Хочу знати, що є – раптом у когось буде нагода…

– Що він хоче сказати? – не зрозумів Йонас.

– Мабуть, він хоче, щоб хтось щось для нього крав, – пояснила я.

– Вона знову… – сказав Йонас.

– Що?

Йонас показав на маму. Вона розмовляла з Крецьким.

72

Йонас виловив з моря Лаптєвих порожню бочку. Витяг її на берег палицею. Потім покотив до юрти. Люди зраділи й зустріли його веселими вигуками.

– Ось і грубка буде, – усміхнувся Йонас.

– Чудова робота, молодчина! – похвалила мама.

Чоловіки взялися працювати коло бочки, намагаючись улаштувати димар із порожніх бляшанок зі смітника НКВД.

Носити з собою чи берегти пайку було ризиковано, якщо поблизу ходив Іванов. Він полюбляв відбирати пайки. Триста грамів. Ото й усе, що ми отримували. Одного разу я бачила, як він вихопив шматок хліба в літньої жінки в черзі до пекарні. Він сунув хліб у рот і став жувати. Вона дивилась і порожнім ротом теж наче жувала. Він виплюнув хліб їй під ноги. Вона кинулася збирати розжовані шматки і їсти. Пані Рімене чула, що Іванова перевели з красноярської в’язниці. Відрядження до Трофимовська – то, певне, покарання. Крецького теж за щось покарано? Цікаво, чи не в тій самій в’язниці, де тато, служив Іванов.

Шлунок у мене горів. Я мріяла про ту сіру кашу, яку нам давали в потязі. Малювала в деталях їжу: печену курку, яка парує, з хрусткою блискучою скоринкою, миски слив, терті яблучні пироги. Я записала детально все, що знала про американське судно і його вантаж.

Енкаведисти відправили нас тягати колоди з моря Лаптєвих. Ми мали їх рубати й сушити на дрова. Нам дров не дозволялося. Ми сиділи в юрті перед порожньою грубкою. У мене перед очима поставала картина, як удома збирали зі столу тарілки, струшуючи те, що на них полишалось, у смітник. Чула, як Йонас казав: «Але ж, мамо, я не голодний», – коли йому казали доїсти. Не голодний. Коли ми нині не голодні?

– Мені холодно, – мовила Яніна.

– Ну то дрівець принеси! – сказав лисий.

– А звідки? – спитала вона.

– Можна вкрасти. Коло будівлі НКВД, – відказав він. – Там інші беруть.

– Не посилайте її красти. Я зараз щось знайду, – сказала я.

– Я з тобою, – відгукнувся Йонас.

– Мамо? – я очікувала, що вона буде проти.

– Гм? – відгукнулася вона.

– Ми з Йонасом підемо по дрова.

– Добре, люба, – лагідно сказала мама.

– З мамою все гаразд? – спитала я в Йонаса, коли ми вийшли з юрти.

– Якась вона наче слабша й розгублена.

Я зупинилася:

– Йонасе, ти бачив, щоб мама їла?

– Мабуть, що так.

– От подумай. Ми бачили, як вона щось відкушує, але вона весь час дає нам хліб, – сказала я. – От учора дала нам хліб. І сказала, що їй за тягання колод дали додаткову пайку.

– Ти думаєш, вона віддає свою їжу нам?

– Так, принаймні частину, – сказала я.

Мама морить себе голодом, щоб прогодувати нас.

Завивав вітер, ми йшли до будівлі НКВД. Кожен вдих обпікав горло. Сонця не було. Полярна ніч уже почалася. Порожній пейзаж місяць розмалював різними відтінками сірого й блакитного. Повторювач усе казав, що нам треба пережити першу зиму. Мама погоджувалася. Якщо першу зиму перезимуємо, то виживемо.

Треба дожити до кінця полярної ночі й побачити повернення сонця.

– Тобі холодно? – спитав Йонас.

– Страшенно, – вітер проходив крізь одяг і хапав за шкіру.

– Хочеш моє пальто? – спитав він. – Мабуть, тобі підійде.

Я подивилася на брата. Те пальто, яке мама для нього виміняла, було йому на виріст.

– Ні, тоді ти змерзнеш. Але дякую!

– Вілкаси! – Крецький. У довгій вовняній шинелі й із полотняною торбою. – Що ви тут робите?

– Шукаємо, чи не винесло на берег чогось, на дрова, – сказав Йонас. – Ви такого не бачили?

Крецький повагався. Потім сунув руку в торбу й кинув нам по ногах дровиняку. І не встигли ми її роздивитися, як пішов геть.

Тієї ночі, 26 вересня, прийшла снігова буря.

Вона тривала два дні. Вітер і сніг завивали й пролітали в щілини стін. У мене промерзли коліна і стегна. Вони боліли й пульсували, так що важко було поворухнутися. Ми тулилися докупи, щоб зігрітися. Підсів повторювач. У нього з рота погано пахло.

– Ти рибу їв? – спитав його лисий.

– Рибу? Так, трохи риби зʼїв.

– А нам чому не приніс? – спитав лисий.

Інші теж почали кричати на повторювача, що він егоїст.

– Я вкрав. Там було трохи. Зовсім трохи.

– Ляле не любить риби, – прошепотіла Яніна.

Я подивилася на неї. Вона чухала голову.

– Свербить? – спитала я.

Вона кивнула. Воші. Тепер у нас буде їх повна юрта – це лише питання часу.

Ми по черзі прокладали доріжку в снігу, щоб ходити по хліб. Я набрала багато снігу, щоб розтоплювати й пити. Йонас стежив, щоб мама з’їдала всю свою пайку і пила воду. У туалет ми ходили надвір, але коли буря зовсім розгулялася, не було іншого вибору, крім як сидіти на відрі в юрті. Той, хто сидів, чемно відвертався – але дехто стверджував, що ззаду дивитися ще гірше.

73

Коли буря минула, енкаведисти стали кричати, щоб ми працювали далі. Ми вийшли зі своєї земляної хати. Хоча й було темно, від білого снігу пейзаж став яскравішим. Але ми тільки це й бачили – всюди сіре. Енкаведисти наказали нам качати й рубати на дрова колоди. Ми з Йонасом пройшли повз зовсім засипану снігом юрту.

– Ні! – ридала жінка надворі. На її закривавлених пальцях були зірвані нігті.

– От дурні! Зробили двері, які назовні відкриваються. Сніг пішов – і спіймалися. Слабаки – дверей не відчинять і не зірвуть! – сміявся Іванов, хлопаючи себе по стегнах. – Чотири трупи там! От тупі свині, – сказав він іншому охоронцеві.

Йонас так і роззявив рота.

– На що дивимося? – крикнув Іванов. – Працюй давай.

Я потягла брата геть від снігового кургану й заплаканої жінки.

– Сміється. Люди загинули, а Іванову смішно, – сказала я.

– У першу бурю загинуло четверо, – сказав Йонас, дивлячись собі під ноги. – Може, й більше. Нам треба ще дров. Треба перезимувати!

Нас поділили на групи. Я мала пройти три кілометри до найближчих дерев, щоб знайти таке, що згодиться на дрова НКВД. У моїй групі був лисий. Ми пішли снігом, який сухо рипів під ногами.

– І як оце я маю з такою ногою ходити? – нарікав лисий.

Я намагалася швидко йти вперед. Не хотіла бути поряд із ним. Він мене сповільнить.

– Не лишай мене! – сказав він. – Дай мені свої рукавиці.

– Що?

– Рукавиці дай. У мене нема.

– Ні. У мене руки змерзнуть, – сказала я; мороз уже щипав мене за обличчя.

– А в мене вже змерзли! Дай мені свої рукавиці. На кілька хвилин. Ти можеш руки в кишені покласти.

Я згадала, як Йонас пропонував мені пальто, і замислилася, чи треба ділитися рукавицями з лисим.

– Дай мені свої рукавиці, а я тобі дещо розповім.

– Що саме ви збираєтеся мені розповісти? – підозріливо спитала я.

– Таке, що ти хочеш знати.

– А що ж я хочу дізнатися від вас?

– Швидше, дай рукавиці, – він цокотів зубами.

Я мовчки йшла далі.

– Та, чорт, дай мені рукавиці – і я розповім, за що вас депортували!

Я зупинилась і подивилась на нього.

Він стяг з моїх рук рукавиці.

– Ну ти не стій – замерзнеш. Іди далі. І руки в кишені поклади.

Ми пішли.

– Ну?

– Знаєш Пятраса Вілкаса? – спитав він.

Пятрас Вілкас. Брат мого батька. Батько Йоани.

– Так, – сказала я. – Він мій дядько. Йоана – моя найкраща подруга.

– А це хто – його дочка?

Я кивнула.

– Ну то ось чому вас депортували, – сказав він, розтираючи руки в рукавицях. – Твоя мати знає. Просто тобі не казала. То ось чому.

– Що ви хочете сказати – «ось чому»? Звідки ви знаєте?

– А яка різниця звідки? Твій дядько втік із Литви перед тим, як вас депортували.

– Ви брешете!

– Правда? У твоєї тітки дівоче прізвище німецьке. То сім’я твого дядька втекла – можливо, як репатріанти, через Німеччину. Твій батько допомагав їм. Він брав у цій втечі участь. Тому твою сім’ю внесли в список. Твого батька посадили до в’язниці, ви тут поздихаєте в арктичному пеклі, а твоя найкраща подруга зараз, мабуть, живе в Америці.

Що він каже? Йоана втекла і подалася до Америки? Як це може бути?

– Репатріація, якщо вдасться, – сказав тато, різко замовкнувши, коли побачив мене у дверях.

Дорога Ліно,

…тепер, після Різдва, в житті стало все зовсім серйозно… Тато поскладав у коробки майже всі книжки – каже, що вони займають забагато місця.

Я подумала про свій останній день народження. Тато долучився до нас у ресторані пізно. Я розповіла йому, що Йоана нічого мені не надіслала. Помітила, що від згадки про мою двоюрідну сестру він напружився.

– Мабуть, вона просто зайнята, – сказав він.

– Краще до Швеції, – мовила мама.

– Неможливо, – пояснив тато. – Єдиний їхній варіант – Німеччина.

– А хто їде до Німеччини? – гукнула я з їдальні.

Стало тихо.

– А я думала, вся родина твоєї тьоті в Німеччині, – сказала я.

– Видно, родич там у неї є. Він їй листи пише. З Пенсільванії.

Цілком може бути.

За свободу Йоани я віддала свою.

– Що завгодно дав би за цигарку, – мовив лисий.

74

– Але чому ви мені не сказали?

– Ми намагалися захистити твого дядька. А вони збиралися допомогти нам, – пояснила мама.

– У чому допомогти? – спитав Йонас.

– Утекти, – прошепотіла мама.

Не було необхідності говорити тихіше. Усі вдавали, що зайняти своїми нігтями чи одягом, але вони могли чути кожне слово. Тільки Яніна уважно дивилася. Вона сиділа на колінах біля Йонаса, виловлюючи вошей із брів.

– Прибувши до Німеччини, вони збиралися оформити й нам папери на репатріацію.

– А як це – репатріація? – спитала Яніна.

– Це коли повертаються туди, звідки походить твій рід, – пояснила я.

– А ви німці? – спитала вона в мами.

– Ні, люба. Але моя невістка і її рідня народились у Німеччині, – пояснила мама. – Ми вважали, що через них можемо зробити папери.

– А тато їм допомагав? Тому він був співучасником? – спитала я.

– Співучасником? Він ніякого злочину не вчинив, Ліно. Він їм допомагав. Вони ж наша родина.

– То Йоана в Німеччині? – спитала я.

– Дуже ймовірно, – сказала мама. – Але потім усе пішло дуже погано. Коли вони виїхали, тато отримав відомості, що в квітні НКВД обшукало їхній будинок. Мабуть, хтось доніс.

– Кому потрібно таке робити? – не зрозумів Йонас.

– Литовцям, які співпрацюють із радянською владою. Вони розповідають про інших людей, щоб захистити себе.

Хтось у юрті судомно закашляв.

– Повірити не можу – як це Йоана мені не сказала!

– А Йоана не знала! Батьки, певна річ, їй того не казали. Боялися, що вона комусь скаже. Вона гадала, що вони їдуть у гості до друзів сім’ї, – пояснила мама.

– Андрюс казав, вони вважали, що в його батька є міжнародні контакти. То Совєти вважають, що тато має зв’язок із кимось за кордоном Литви, – тихо сказав Йонас. – Отже, він у небезпеці.

Мама кивнула. Яніна встала й лягла біля своєї матері.

У моїй голові проносилися різні думки. Не встигала я дати раду одній, як її застувала друга. Ми караємось, а сім’я Йоани безпечно і зручно живе в Німеччині. Ми віддали своє життя за їхнє. Мама сердилася, що лисий мені це розповів. Вона довірила йому таємницю. А він її виказав за можливість п’ять хвилин поносити рукавиці. Невже мамі з татом не спадало на думку довірити секрет нам? Чи думали вони про наслідки, коли збиралися допомагати їм утекти? Я шкребла потилицю. Воші накусали мені там цілу стежку.

– Який егоїзм! Як вони могли наразити нас на таке? – сказала я.

– Вони теж мали від дечого відмовитись і дещо покинути, – сказав Йонас.

Я розкрила рот.

– Це ти про що? Ні від чого вони не відмовилися. Ми все віддали за них.

– Вони залишили свій будинок. Дядько – свою крамницю. Йоана – навчання.

Навчання. Йоана хотіла стати лікаркою так само сильно, як я – художницею. Я ще можу малювати, а от вона не може займатися медициною, коли в Німеччині шаленіє війна. Де вона? Чи знає, що сталося з нами? Чи вдалося Радянському Союзу приховати депортації від цілого світу? Коли так, то наскільки надовго? Я подумала про американське вантажне судно, яке попливло геть. Чи здогадається хтось шукати нас у сибірській тундрі? Сталін би радо поховав нас у снігах і льодах.

Я взяла папір. Сіла так, щоб на нього світив вогонь із грубки. У мені закипав гнів. Яка несправедливість! Але ненавидіти Йоану я не могла. Вона тут не винна. А хто винний? Я намалювала дві руки, які тримаються одна за одну, але їх тягне в різні боки якась сила. На її долоні я намалювала свастику, на своїй руці – серп і молот, а між рук падає розірваний литовський прапор.

Я почула, як щось шкребеться. Чоловік із годинником щось вирізав із маленької деревинки ножем. Дрова потріскували, з бочки вихоплювалися іскри.

– Якесь воно пошкрябане, – зауважив Йонас. Він сидів по-турецьки на моєму ліжку і дивився на одну з репродукцій Мунка, яку я отримала з Осло.

– Так. Він мастихін використовував – ніж такий, – щоб надати полотну текстури, – пояснила я.

– Вона від цього ніби… розгублена, – сказав Йонас. – Якби картина не була пошкрябана, то в неї було б сумне обличчя. А від оцієї пошкрябаності вона розгублена.

– Так і є, – сказала я, довгими рухами зачісуючи тепле чисте волосся. – А для Мунка ця картина тим і жива. Він сам почувався в житті розгубленим. Він не надто турбувався пропорціями, а хотів, щоб відчуття було справжнє.

Йонас перегорнув і став дивитись іншу репродукцію.

– А оця для тебе – справжня? – спитав він, поглянувши на мене великими очима.

– Атож, – сказала я. – Ця картина зветься «Попіл».

– Не знаю щодо справжності… Мабуть, по-справжньому страшно, – сказав Йонас, устав і зібрався йти. – Розумієш, Ліно. Я твої картини дужче люблю, ніж ці. Дуже вже вони в нього химерні. На добраніч.

– Добраніч, – сказала я. Узяла репродукції і впала на ліжко, провалившись у м’яку пухову ковдру. На полях було зауваження критика: «Мунк – передусім ліричний поет кольору. Він відчуває колір, а не бачить його. Натомість бачить він печаль, плач і знесиленість».

Печаль, плач і знесиленість. У «Попелі» я це також бачила.

На мою думку, це було прекрасно.

Попіл. У мене виникла думка. Я підняла паличку біля грубки. Зняла кору зверху. Розпушила лико, щоб вийшов квачик. Узяла жменю снігу знадвору і ретельно змішала з попелом із грубки.

Колір був нерівний, але вийшла гарна сіра акварель.

75

Настав листопад. Із маминих очей зникла весела іскорка. Щоб побачити її усмішку, ми мали дуже постаратися. Вона з’являлася лише тоді, коли вона клала підборіддя на руку чи коли Йонас у вечірній молитві згадував тата. Тоді вона підводила обличчя, і надія підіймала кутики її губ. Я хвилювалася за неї.

Уночі я заплющувала очі й думала про Андрюса. Бачила, як він проводить пальцями крізь своє розкуйовджене темне волосся, відчувала, як його ніс торкається моєї щоки ввечері напередодні від’їзду. Згадала його широку усмішку, коли він жартував у черзі. Бачила його уважні й схвильовані очі, коли він дарував мені «Домбі і сина», і впевненість, з якою він мене проводжав. Він сказав, що знайде мене. Чи він знає, куди нас занесло? Що вони сміялись і бились об заклад на наші смерті? «Знайди мене!» – шепотіла я.

Чоловік, який накручував годинник, дивився в небо. Сказав, що насувається буря. Я повірила йому, бо небо стало блідо-сірим, а енкаведисти заметушилися. Вони кричали на нас. У їхніх «давай» відчувався шалений поспіх. Навіть Іванов прийшов. Зазвичай він командував нами з відстані. Тепер він бігав то до свого барака, то від нього і керував усіма справами.

Пані Рімене спробувала домовитися, щоб нам перед бурею видали пайки наперед.

Іванов тільки засміявся:

– Якщо буде буря, то ви працювати не будете. За що вам пайки давати?

– А як ми жити будемо без хліба? – спитала пані Рімене.

– Не знаю. А як? – відказав Іванов.

Я натягала дров від барака НКВД. Іншого виходу не було. Ми мусили запастися перед бурею. Я пішла принести ще. Пішов сніг.

І тут я це побачила.

Мама стояла за бараком НКВД і розмовляла з Івановим та Крецьким. Що вона робить?! Я сховалась і стала підглядати. Іванов сплюнув, потім нахилився майже до маминого обличчя. У мене серце закалатало. Раптом він приклав руку в рукавиці до скроні, наче зібрався застрелитися. Мама здригнулася. Іванов закинув голову й зареготав. І пішов до барака НКВД.

Мама і Крецький стояли нерухомо, навколо падав сніг. Крецький поклав мамі руку на плече. Я побачила, як він ворушить губами. У мами підкосилися ноги. Він притримав її за талію. Її обличчя скривилося, мама впала йому на груди. Ударила його по плечі кулаком.

– МАМО! – закричала я й побігла до неї, перечепившись через дровину, яка випала в мене з-під пальта.

Відірвала її від Крецького, потягла до себе:

– Мамо!

Ми впали на коліна.

– Костас… – схлипнула вона.

Я гладила її по волоссю, обіймала. Крецький переминався з ноги на ногу.

Я подивилася на нього.

– Розстріляли. У Красноярській тюрмі, – сказав він.

Повітря немов обвалилося навколо мене, і тіло пішло кудись униз, у глибокий сніг.

– Ні, це неправда! – сказала я, придивляючись до Крецького в пошуках підтвердження своїх слів. – Він їде до нас. Він у дорозі. Вони брешуть, мамо! Вона вважають, що він загинув, бо його там нема. Він отримав мої малюнки. Він їде до нас!

– Ні. – Крецький похитав головою.

Я подивилася на нього: «Ні?»

Мама ридала, міцно тулячись до мене.

– Тато? – це слово ледь злетіло з моїх губ.

Крецький зробив крок до нас, хотів допомогти мамі підвестися. Ненависть, огида просто полилися з мене:

– Ану відійди геть! Не підходь. Я ненавиджу тебе. Чуєш? НЕНАВИДЖУ!

Крецький подивився на маму довгим поглядом.

– І я теж… – сказав він і пішов, залишивши нас у снігу.

Ми провалювалися глибше, сніг огортав нас, вітер голками впинався в обличчя.

– Матусю, ходімо. Буря починається.

Ноги її не тримали. З кожним кроком її груди важко здіймались, і нас хитало. Сніг кружляв довкола, застував очі.

– ДОПОМОЖІТЬ! – кричала я. – Хто-небудь, БУДЬ ЛАСКА! – у відповідь тільки завивав вітер. – Мамо, йди по моїх слідах. Ходи зі мною. Ми маємо повернутися. Завірюха.

Мама не йшла. Тільки повторювала татове ім’я до снігу, що падав.

– ДОПОМОЖІТЬ!

– Елена?

Це була пані Рімене.

– Так! Ми тут! Допоможіть нам! – кричала я.

З-за снігової стіни з’явилися дві постаті.

– Ліна?

– Йонасе! Допоможи!

З віхоли вийшли мій брат і пані Рімене, простягаючи руки вперед.

– Боже милосердний, Елено! – вигукнула пані Рімене.

Ми занесли маму в юрту. Вона лежала на дошці долілиць, поряд із нею була пані Рімене, Яніна уважно дивилася на неї.

– Ліно, що сталося? – нажахано спитав Йонас.

Я дивилася в одну точку.

– Ліно!

Я подивилася на брата:

– Тато.

– Тато? – він опустив голову.

Я поволі кивнула. Говорити не могла. З моїх губ зірвався звук – викривлений, болісний стогін. Ні, це не відбувається. Цього не може бути. Тільки не тато. Я надіслала йому свої малюнки.

Я побачила, як змінився на лиці Йонас. Раптом він знову став хлопчиком – вразливим, маленьким. Не юним мужчиною, який бореться за свою сім’ю, курить самокрутки з книжок, а школяриком, який прибіг у мою кімнату тієї ночі, коли нас забрали. Він подивився на мене, потім на маму. Підійшов до неї, ліг поряд, обережно обійняв її. У щілину в стіні залітав сніг, падаючи їм на волосся.

Яніна обійняла мене за ноги. Тихо бурмотіла щось.

– Який жаль. Жаль, – казав повторювач.

76

Я не могла спати. Не могла говорити. Щоразу, коли заплющувала очі, бачила розбите обличчя тата, яке визирає з туалетної діри. «Тримай себе в руках», – казав він мені.

Виснаженість і горе глибоко в’їлися в кожну частинку мого тіла, але свідомість була ясна. У голові немовби щось перемкнуло, і на мене без кінця сипалися о´брази тривоги, муки й горя.

Звідки дізнався Крецький? Тут якась помилка. То якийсь інший чоловік, не тато. Може ж таке бути? Я подумала про Андрюса, який бігав понад поїздом, шукаючи свого тата. Він теж вважав, що це можливо. Я хотіла розповісти Андрюсові, що сталося. Я поклала руку в кишеню і стиснула камінець.

Мої малюнки не дійшли. Це повний крах.

Я пробувала щось накидати, але не виходило. Коли я бралася до малювання, олівець рухався сам собою під дією якоїсь моторошної сили, яка чаїлася в мені. Викривлене татове обличчя. Спотворений смертною мукою рот. Очі, повні страху. Малювала себе, як я кричу на Крецького. Скривлені губи. З мого рота вилітають три отруйні змії, виставивши ікла. Я сховала малюнки в «Домбі і сині».

Тато був сильний. Він був патріотом. Чи він опирався? Чи він не знав, що відбувається? Чи кинули його просто на землі, як Ону? Я гадала, чи не міркує над тими самими питаннями Йонас. Ми про це не говорили. Я написала листа до Андрюса, але лист розпливався від сліз.

Віхола лютувала. Вітер і сніг гули пронизливо й ненастанно. Ми прокопали вихід від дверей, щоб ходити по пайки. Двоє фінів загубилися й не могли знайти свою юрту. Втислися в нашу. Один був хворий на дизентерію. Від смороду мене нудило. У голові кишіли воші.

На другий день мама встала й наполягла, що прокопає стежку від дверей. Спустошена – наче від її душі відірвалася якась частина.

– Мамусю, тобі треба відпочити, – сказав Йонас. – Розкопати сніг я можу.

– Нема чого тут розлежуватися, – сказала мама. – Справи є. Я маю робити своє.

На третій день бурі пан із годинником провів фінів додому.

– Винеси відро. Почисть його снігом, – сказав мені лисий.

– А чому я?

– Ми по черзі будемо, – сказала мама. – Всі виноситимуть.

Я винесла відро в темряву. Вітер влігся. Раптом мені перехопило подих. Ніздрі обмерзли. А зараз же тільки листопад. Полярна ніч триватиме до початку березня. Погода стане ще гіршою. Як ми зможемо це пережити? Треба перезимувати першу зиму. Я швидко виконала свій обов’язок із відром і повернулася до юрти. Почувалася, як Яніна, перешіптуючись уночі з татом, як вона зі своєю померлою лялькою.

20 листопада. День народження Андрюса. Я уважно рахувала дні. Прокинувшись, я привітала його з днем народження і думала про нього, тягаючи колоди вдень. Уночі я сиділа коло пічки й читала «Домбі і сина». Красівая… Я досі не знаю, що це означає. Може, дізнаюся, якщо прогорну вперед. Прогорнула кілька сторінок. Раптом якась позначка привернула мою увагу. Я прогорнула назад. На берегах сторінки 278 щось було написане олівцем.

«Привіт, Ліно. Ти вже дійшла до сторінки 278. Дуже добре!»

Я тихо ахнула, потім удала, що зачиталася. Подивилася на Андрюсів почерк. Провела пальцем по видовжених літерах свого імені. Може, він іще писав? Я розуміла, що мені треба читати далі. Але я не могла дочекатись. Обережно стала гортати сторінки й шукати написи.

Сторінка 300:

«Ти справді до сторінки 300 дочитала чи вже просто так гортаєш?»

Я мала стримати сміх.

Сторінка 322:

«Ох і нудний же цей „Домбі і син“. От погодься».

Сторінка 364:

«Я про тебе думаю».

Сторінка 412:

«А ти про мене думаєш?»

Я заплющила очі.

Так, я про тебе думаю. З днем народження, Андрюсе.

77

Стояла середина грудня. Ми були в пащі зими. Повторювач обморозив пальці й ніс. Їхні кінчики зморщилися, почорніли. Кінчик його носа взявся якимись сірими грудками.

Ми куталися в усе ганчір’я, яке нам траплялося під руку. Обмотували ноги викинутими на берег рибальськими сітями. У юрті всі сварилися, діяли одне одному на нерви.

Почали помирати маленькі діти. Мама понесла свою пайку голодному хлопчикові.

Але він уже був мертвий, його ручка так і лежала простягнутою, чекаючи на шматок хліба. У таборі не було ні лікаря, ні медсестри, тільки один естонець-ветеринар. Ми покладалися на нього. Він старався як міг, але умови були антисанітарні. Ліків у нього не було.

Іванов і енкаведисти до юрт не заходили ані ногою. Вони кричали нам залишати померлих за дверима.

– Ви – брудні свині. Ви живете в багні. От і мрете.

У табір пробралися дизентерія, тиф, цинга. На відкритих виразках кишіли воші. Якось увечері один із фінів, який рубав дрова, відійшов за потребою. Яніна знайшла його: він висів на стовпі. Повісився на рибальській сіті.

По деревину доводилося ходили все далі й далі. Ми відійшли на майже п’ять кілометрів від табору. Наприкінці дня до мене підійшла Яніна, притулилася до мене.

– Ляле мені дещо показала, – сказала вона.

– Що ж? – спитала я, пхаючи до кишені гілочки для грубки й на пензлики.

Яніна роззирнулася.

– Ходи, покажу.

Вона взяла мене за руку і повела снігом. Показала рукавицею.

– Що там? – спитала я, придивляючись до снігу.

– Тихо… – вона потягла мене ближче й показала.

І я побачила. На снігу лежала велика сова. Її біле пір’я так зливалося зі снігом, що я не зразу її помітила. Тіло в неї було завдовжки сантиметрів із шістдесят. У великої хижачки були маленькі брунатні цятки на голові й тулубі.

– Вона спить? – спитала Яніна.

– По-моєму, вона мертва, – відказала я.

Я дістала з кишені паличку й поторсала її крило. Сова не поворухнулася.

– Так, мертва.

– Ти як гадаєш, її можна з’їсти? – спитала Яніна.

Спочатку я була шокована. А потім уявила її пухку тушку, яка смажиться над нашою бочкою, як курча. Я знову поторсала сову. Взяла за крило й потягла. Важка, але по снігу ковзає.

– Ні! Волочити не можна. Енкаведисти побачать і віднімуть, – сказала Яніна. – Сховай під одяг.

– Яніно, сова ж здоровенна. Я її туди не сховаю.

Від думки про мертву сову під пальтом мене пересмикнуло.

– Але я їсти хочу, – заплакала Яніна. – Ну будь ласочка. Я тебе попереду затулятиму. Ніхто не побачить.

Я теж хотіла їсти. І мама. І Йонас. Я схилилася над совою і спробувала притулити їй крила до тулуба. Вони були тверді. Морда в неї була гостра, загрозлива. Я не уявляла, як зможу притулити її до свого тіла. Я подивилася на Яніну. Та кивнула, очі в неї були величезні.

Я роззирнулася.

– Розстібни мені пальто.

Її маленькі ручки взялися до справи.

Я підняла мертву хижачку і приклала до грудей. Моїм тілом прокотився дрож огиди й страху.

– Тепер швиденько застібни.

Пальто не застібалося. Дуже вже велика була сова. Пальто на мені ледве сходилося.

– Переверни, щоб морда не стирчала, – сказала Яніна. – Усе одно вона такого кольору, як сніг. Ходімо, швидко.

Швидко? Як я пройду п’ять кілометрів, вагітна мертвою совою, так що енкаведисти нічого не помітять?

– Яніно, не спіши. Я так швидко не можу. Вона дуже велика. – Вигнутий дзьоб колов мене в груди. Мертва сова була моторошна. Але мені так хотілося їсти!

Інші депортовані здивовано подивилися на мене.

– У нас мами хворі. Їм треба їсти. Допоможете нам? – пояснила Яніна.

Незнайомі люди оточили мене, ховаючи від стороннього ока. Нас безпечно провели до юрти. Ніхто в нас нічого не питав і не просив. Вони були раді, що комусь допомогли, що їм щось вдалося, – хоч особистої вигоди їм із того й не було. Ми намагалися торкнутися небес із дна океану. Я розуміла, що коли ми підсаджуватимемо одне одного, то зможемо піднятися хоч трохи вище.

Мама Яніни общипала сову. Ми всі з’юрмилися навколо саморобної пічки, щоб нюхати, як пахне страва.

– Запах схожий на качку, як ти гадаєш? – сказав Йонас. – Уявімо, що це качка!

Тепле м’ясо смакувало божественно. Хай і жорсткувате: можна було розтягти задоволення, довго жуючи. Ми уявляли, що сидимо на королівському бенкеті.

– А як вам аґрусовий маринад? – мовила пані Рімене.

– Це просто диво! Дякую, Ліно! – сказала мама.

– Це все Яніна. Вона сову знайшла!

– Її знайшла Ляле, – виправила мене Яніна.

– Дякуємо, Янусю! – сказав Йонас.

Яніна сяяла, тримаючи повну жменю пір’я.

78

Настало Різдво. Ось ми вже й відбули півзими. Є з чого радіти.

Негода тривала й не відпускала. Щойно влягалась одна буря, як її слідами вже насувалась інша. Ми жили, як ті пінгвіни, мерзнучи під шаром снігу й льоду. Пані Рімене стояла біля пекарні.

Від запаху масла й какао вона заплакала. Енкаведисти пекли для себе торти й печиво. Вони їли рибу, пили гарячу каву, смакували американські м’ясні й овочеві консерви. Поївши, грали в карти, палили цигарки, а може, й сигари, випивали по чарці коньяку. Потім розтоплювали піч у своєму цегляному бараку й накривалися хутряними ковдрами.

Мої малюнки меншали. Паперу лишалося мало.

Сил мамі бракувало. Вона навіть не змогла висидіти Святвечір. Подовгу лежала. Її волосся примерзало до дошки. Вона раз у раз поринала в сон і прокидалася лише помахати нам, коли ми опинялися поблизу.

З вошами прийшов тиф. Повторювач захворів. Він наполягав на тому, щоб піти з нашої юрти.

– Ви такі хороші. Це для вас небезпека. Небезпека, – сказав він.

– Так, іди геть, – сказав лисий.

Він перейшов до юрти, де в людей була та сама недуга: лихоманка, висип, марення… Ми з пані Рімене його провели.

Минуло чотири дні – і я побачила його голе тіло з широко розплющеними очима на купі мерців. Відморожена рука в нього була без кисті. Песці виїли йому живіт, відкривши нутрощі й заплямувавши кров’ю сніг.

Я відвернулась і заплющила очі.

– Ліно, будь ласка, прибери зі столу ці книжки, – сказала мама. – Не можу на таке страшне дивитися, ще й перед сніданком.

– Але це й надихало Мунка. Він вбачав у цих образах не смерть, а народження, – сказала я.

– Прибери геть, – наполягала мама.

Тато тихо посміювався з-за газети.

– Але, тату, от послухай, що Мунк сказав.

Тато опустив газету.

Я перегорнула сторінку.

– Він сказав: «З мого розкладеного тіла проростуть квіти, і я буду в них – це і є вічність». Правда, гарно?

Тато всміхнувся мені:

– Ти гарна, бо так бачиш.

– Ліно, прошу, прибери ці книжки зі столу, – сказала мама.

Тато підморгнув мені.

– Треба щось робити! – кричала я Йонасові й пані Рімене. – Не можна, щоб люди отак помирали!

– Ми робимо, що можемо. У нас тільки це і є, – мовила пані Рімене. – І ми молитимемо Бога про чудо.

– Ні! Не треба так говорити. Ми будемо жити, – сказала я. – Правда, Йонасе?

Йонас кивнув.

– Тобі не погано? – спитала я.

– Мені добре, – сказав він.

Того вечора мама лежала, поклавши мені голову на коліна. Через її лоб просто-таки марширували воші. Я струсила їх.

– А ти вибачилася? – спитала в мене мама, піднявши важкі повіки.

– Перед ким?

– Перед Ніколаєм. Ти сказала, що ненавидиш його.

– Ненавиджу, – сказала я. – Він міг би нам допомогти. Але обирає цього не робити.

– Він мені допоміг, – спроквола сказала мама.

Я подивилася на неї.

– Коли я пішла зустрічати буркітливу жінку з села, було темно. Мимо їхали якісь енкаведисти. Почали знущатися з мене. Піднімали мені сукню. А тут нагодився Ніколай. Він прогнав усіх решту. Підвіз мене. Я попрохала його дізнатися, що з вашим батьком. Буркітливу жінку ми зустріли на дорозі в темряві. Ніколай висадив нас у трьох кілометрах від табору. Далі ми пішли пішки. От бачиш, – сказала вона, підводячи обличчя, – це мені допомогло. І, мабуть, командир про це дізнався. За це Ніколая покарали. Певне, тому ми тут.

– Так йому й треба. Може, він захворіє і ніхто не схоче йому допомогти. Відчує, як воно. Міг би нам лікаря привезти!

– Ліно, подумай, що сказав би твій тато: чужий поганий вчинок не дає нам права чинити зле. Ти розумієш це.

Я подумала про тата. Мама мала рацію. Він би десь так і сказав.

У юрту зайшов Йонас.

– Як вона? – спитав він.

Я приклала руку до маминого лоба.

– Усе ще сильна лихоманка.

– Мій хороший, – сказала мама Йонасові. – Мені так холодно! А тобі?

Йонас зняв пальто і дав мені. Він ліг біля мами, обійняв її.

– Добре, накрий пальтом. І дістань ту шкурку, що Улюшка дала, – попросив Йонас.

– Улюшка… – ніжно повторила мама.

– Я тебе зігрію, матусю, – сказав Йонас і поцілував її в щоку.

– Мені вже краще, – мовила мама.

79

Я вчила російські слова: доктор, лекарства, мать, пожалуйста. Усередині в мене все кидалось і стрибало. Я стискала камінець. Мені чулися слова Андрюса: «Не давай їм нічого, Ліно, навіть свого страху».

Не тільки мамі потрібна була допомога. Захворів і чоловік із годинником. І мама Яніни. Коли б я тільки змогла добути ліки. Мені була огидна сама тільки думка про те, щоб щось у них просити. Енкаведисти вбили тата. Я ненавиділа їх за це. Я не могла дозволити їм знищити й мою маму.

Я побачила Крецького біля барака НКВД. Він стояв разом з Івановим. Я почекала. Хотіла поговорити з ним віч-на-віч. Час минав. Щоб отримати пайку, я мала йти працювати. Я пішла до них по снігу.

– О, онде мала свиня йде, – сказав Іванов.

– Моя мати хвора, – сказала я.

– Що, правда? – вдавано стривожився він. – Здається, я знаю, що може їй допомогти.

Я подивилася на нього.

– Сонце, свіжі фрукти, багато овочів…

Він засміявся власному пласкому дотепові.

– Нам потрібен лікар. Нам потрібні ліки, – сказала я, тремтячи від холоду.

– А що ще? Лазня? Школа? То будуйте. Давай!

Я подивилася на Крецького.

– Будь ласка, допоможіть. Нам потрібен лікар. Нам потрібні ліки. Моя мати хвора.

– Нема лікаря, – сказав Крецький.

– Ліки, – сказала я. – Нам потрібні ліки.

– Ти що, ще двадцять років захотіла?! – закричав Іванов. – Таке я дати можу. І ніякого хліба сьогодні, ти, свиня невдячна. Іди працюй. Давай!

Я не добула лікаря. Не добула ліків. Тільки втратила пайку і принизилася. Я пішла геть понад бараком. Я уже забула, як це – відчувати обличчям сонячні промені. Коли я заплющувала очі, то могла бачити литовське сонце і волосся Андрюса. А от над морем Лаптєвих сонце мені не уявлялося. Навіть якщо ми й перезимуємо, які в нас будуть сили на будівництво? Яка там лазня, школа… А вчитель хто буде?

Я не можу втратити маму. Я боротимусь. Я за будь-яку ціну це зроблю. Вона тремтіла, то засинала, то прокидалася. Ми з Йонасом примостилися обабіч неї, намагаючись її зігріти й створити їй затишок. Пані Рімене нагрівала цеглини й підкладала їй у ноги. Яніна виловлювала в неї з вій вошей.

Лисий нахилився й поклав мамі в руку свою пайку:

– Ну ж бо, жіночко. Ти заслуговуєш на краще. У тебе діти є, ти про них дбати маєш, ради Бога, – сказав він.

Минали години. Мама цокотіла зубами. Губи в неї посиніли.

– Й-йонасе, тримай оце, – вона дала йому татову обручку. – У ній – любов. Немає нічого важливішого на світі.

Мама тремтіла дедалі сильніше. Дихала зі схлипами.

– Ну будь ласка, – благала вона, дивлячись на нас, – Костасе…

Ми лежали обабіч неї, обійнявши її знесилене тіло.

Йонас швидко дихав. Шукав переляканими очима моїх.

– Ні, – шепотів він. – Будь ласка, не треба.

80

5 січня. Йонас сидів із мамою в безлюдну ранкову пору, колихав її, як вона колись нас. Пані Рімене намагалася її годувати й розтирати їй руки й ноги. Мама не могла ні їсти, ні говорити. Я гріла цеглини й носила їх то до грубки, то від грубки. Сиділа поряд, розтирала їй руки, розповідала всілякі історії про наш дім. Детально описувала кожну кімнату, навіть візерунок ложок у кухонній шухляді.

– У печі печеться пиріг, у кухні парко, і ти відчиняєш віконце над раковиною, щоб впустити свіжий теплий вітерець. Тобі чути, як надворі граються діти, – розповідала я.

Пізніше того ранку мамі ставало дедалі важче дихати.

– Нагрій іще цегли, Ліно, – сказав мені брат. – Вона мерзне.

Раптом мама подивилася на Йонаса. Відкрила рот. Нічого не промовила. Припинила тремтіти. Її плечі розслабились, і вона зронила голову на груди Йонасу. Її очі стали раптом порожні.

– Мамо! – погукала я, присунувшись ближче.

Пані Рімене помацала мамі жилу на шиї.

Йонас заплакав, ховаючи обличчя у свої одинадцятирічні руки. Спочатку схлипував тихо, а потім заридав, тремтячи всім тілом.

Я лягла позаду нього, пригорнула братика.

Пані Рімене опустилася на коліна біля нас.

– Господь – мій пастир. Нічого мені не бракуватиме… – почала вона.

– Мамо! – плакав Йонас.

По моїх щоках покотилися сльози.

– У неї була прекрасна душа, – зітхнув чоловік, який накручував годинник.

Яніна гладила мене по волоссю.

– Я люблю тебе, мамо! – шепотіла я. – Я люблю тебе, тату!

Пані Рімене продовжувала псалом:

– Навіть коли б ходив я долиною темряви, – я не боюся лиха, бо Ти зо мною. Жезло Твоє й палиця Твоя – вони дають мені підтримку. Готуєш стіл для мене перед моїми противниками; Ти голову мою помазав миром, переливається мій кубок. Добрість і милість будуть мене супроводити усі дні життя мого, і житиму в домі Господнім по віки вічні. Амінь.

Це було сказано саме про маму. Її кубок переливався любов’ю до всіх і кожного довкола, навіть до ворогів.

Пані Рімене заплакала:

– Мила Елена! Вона була така славна, така добра до всіх!

– Будь ласка, не віддавайте їм її тіла, – сказав Йонас пані Рімене. – Я хочу її поховати. Не можна, щоб її з’їли лисиці.

– Поховаємо! – запевнила я Йонаса крізь сльози. – Ми труну зробимо. З тих дощок, на яких спимо.

Йонас кивнув.

Лисий дивився в одну точку й нічого не казав.

– Яка вона гарна! – сказав Йонас, стоячи біля бабусиної труни. – Татку, а бабуся знає, що я тут?

– Знає, – сказав тато, обійнявши нас. – Вона згори дивиться.

Йонас подивився на стелю, потім на тата.

– Пам’ятаєш, як ми влітку змія запускали? – спитав тато.

Йонас кивнув.

– Здійнявся вітер, і я крикнув тобі, що саме час, що треба відпускати. Нитка почала розмотуватись, котушка крутилась у твоїх руках, пам’ятаєш? Змій летів усе вгору та вгору. Я забув прив’язати нитку до котушки. Пам’ятаєш, що тоді було?

– Змій полетів у небо і зник, – сказав Йонас.

– От власне. Те саме відбувається, коли людина помирає. Їхні душі відлітають у синє небо, – закінчив тато.

– Може, бабуся знайшла нашого змія, – сказав Йонас.

– Може, – погодився тато.

Лисий сидів, поклавши лікті на коліна, і говорив сам до себе:

– Ну чому так важко помирати? – зітхав він. – Я доклав руку до того, що ви тут. Я занадто пізно сказав: «ні». Я бачив списки…

Пані Рімене різко озирнулася:

– Що?

Він кивнув:

– Мене просили підтвердити професії людей. Сказали скласти список учителів, юристів і військових, які живуть поблизу.

– І ви це зробили? – спитала я.

Йонас обіймав маму й далі плакав.

– Я сказав, що складу, – мовив лисий. – А потім передумав.

– Ах ти зраднику! Жалюгідний дідугане! – не втрималася я.

– Жалюгідний, а от ще живий. Певне, що я живий – то і є моя кара. Так і має бути. Ось жінка: заплющила очі – і все. А я бажаю вмерти з першого дня, а все живу. Невже справді так важко померти?

81

Я прокинулася, мені було недобре. Ніч була важка. Я спала біля маминого тіла, стримуючи ридання, щоб не лякати Йонаса. Моя дивовижна мама – я вже ніколи не побачу її усмішки, не відчую її обіймів. Я вже скучила за її голосом. Тіло в мене було якесь пусте, наче серце, мляво б’ючись, відлунювало в порожнечі болючих рук і ніг.

Мені не давало спокою питання лисого пана. Що важче: померти чи залишитися в живих? Мені було шістнадцять, я стала сиротою в Сибіру, але я знала. Цю річ я ніколи не ставила під сумнів. Я хотіла жити. Хотіла бачити, як росте мій брат. Побачити знову Литву. Йоану. Чути запах конвалій у вітерці з-за вікна. Хотіла малювати в чистому полі. Зустріти Андрюса, який береже мої малюнки. У Сибіру є два можливі шляхи. Перемогти – значить вижити. Зазнати поразки – значить загинути. Я хочу життя. Я хочу вижити.

У чомусь я почувалася винною. Чи це не егоїзм – бажати жити, коли батьки померли? Чи не егоїзм – мати ще якісь потреби, крім того, щоб уся сім’я була разом? Тепер я опікунка свого одинадцятирічного брата. Що буде з ним, як мене не стане?

Після роботи Йонас допоміг панові з годинником зробити труну. Ми з пані Рімене підготували мамине тіло.

– Є в неї щось у валізі? – спитала пані Рімене.

– Мабуть, ні.

Я дістала мамину валізу з-під дошки, на якій вона лежала. Я помилялася. Там була легка сукня, шовкові панчохи, капці без задників, помада. А також чоловіча сорочка й краватка. Татові. Я заплакала.

Пані Рімене приклала руку до рота:

– Вона мала твердий намір повернутися додому.

Я подивилася на татову сорочку. Піднесла її до обличчя. Мама весь час мерзла. Такий літній одяг тут вона носити не могла. Вона берегла його, щоб повернутися до Литви в чистому!

Пані Рімене витягла шовкову сукню.

– Яка чудова. У неї ми твою маму й одягнемо!

Я зняла з мами пальто. Вона ходила в ньому, відколи нас депортували. Зсередини було видно сліди швів, десь стирчали нитки – ознаки зашитих за підкладку речей. Я зазирнула під неї. Там лишалося кілька папірців.

– Це документи на ваш будинок і власність у Каунасі, – сказала пані Рімене, оглянувши їх. – Бережи їх! Стануть у пригоді, коли повертатимешся додому.

Був там ще один маленький папірець. Я його розгорнула. То була адреса в Бібераху, що в Німеччині.

– Німеччина. Мабуть, там моя двоюрідна сестра.

– Може, тільки ти все ж на цю адресу не пиши, – застерегла пані Рімене. – Це може накликати на них біду.

Того вечора ми з Йонасом потягли лопати й льодоруби з-під барака НКВД.

– То має бути якесь місце, яке можна запам’ятати, – сказала я йому. – Бо ми мамине тіло теж повеземо на Батьківщину.

Ми пішли й знайшли горбочок над морем.

– Звідси гарний краєвид, – сказав Йонас. – Ми його запам’ятаємо.

Ми копали цілу ніч, рубали лід, робили якомога глибшу могилу. Під ранок на допомогу нам прийшли пані Рімене і пан, який накручував годинник. Навіть Яніна й лисий теж прийшли копати. Лід був дуже твердий, і могила вдалася порівняно неглибока.

Наступного ранку пані Рімене зняла з маминого пальця обручку.

– Бережи її. Поховаєш із мамою, коли додому її повернеш.

Ми винесли труну з юрти й поволі пішли снігом до пагорба. Ми з Йонасом тримали труну попереду, пані Рімене і пан із годинником – посередині, а лисий – позаду. Яніна йшла біля мене.

До нас долучилися люди. Я їх не знала. Вони молилися за маму.

Невдовзі за нами йшла довга процесія. Ми пройшли барак НКВД. На його ґанку Крецький розмовляв з охоронцями. Побачив нас і замовк. Я дивилася вперед і прямувала до холодної ями в землі.

82

Я намалювала мапу місця, де могила, фарбою з попелу за допомогою совиного пера. Без мами утворилася велика діра – як коли в роті немає переднього зуба. Вічна сірість табору стала на тон темнішою. Посеред полярної ночі єдине наше сонце сховалося за хмару.

– Ми б могли втопитися, – розмірковував лисий. – То було б просто, чи не так?

Ніхто не відповів.

– Дівчинко, що ж ти на мене уваги не звертаєш!

– Річ не в увазі. Чи ви не розумієте? Ми всі вже від вас втомилися! – сказала я.

Я так виснажилася. Розумово, фізично, емоційно, як же я втомилася.

– Ви все про смерть та про самогубство. Ви хіба не розумієте? Ми не зацікавлені в тому, щоб помирати! – сказала я.

– А от я зацікавлений! – не вгавав він.

– Може, ви не так померти хочете, – сказав Йонас, – як вважаєте, що на це заслужили?

Лисий подивився на Йонаса, потім на мене.

– Ви тільки про себе й думаєте. Якщо хочете вбити себе, то що ж вас тримає? – спитала я. Ми мовчки подивились одне на одного.

– Страх, – сказав він.

Через дві ночі після маминого похорону в повітрі почувся свист. Насувалася буря. Я закуталася в усе, що було, і пішла в темряву красти дрова з-під барака НКВД. Щодня, коли ми рубали й носили дрова, ми дещо скидали за дровітню. Ішлося про те, що коли хтось матиме сміливість красти дрова, то вони будуть напохваті. Один чоловік із двадцять шостої групи спіймався на цьому. Йому дали додаткові п’ять років. П’ять років за одну дровину. Могло бути й п’ятдесят. Наш вирок визначався нашим виживанням.

Я зробила великий гак і підійшла до чорної дровітні за бараком НКВД. Я була закутана по самі очі. На мені була мамина шапка. Повз мене пробіг хтось із великою дошкою. Сміливець! Такі дошки стояли понад стіною барака.

Я завернула за дровітню. Зупинилася. Біля великої купи дров стояла фігура в довгій шинелі. У темряві видно нічого не було. Я повільно повернула назад, якомога безгучніше.

– Хто йде? Покажися!

Я озирнулася.

– Номер групи?

– Одинадцятий, – задкуючи, сказала я.

Фігура наблизилася.

– Вілкайте?

Я нічого не сказала. Він зробив крок у мій бік. Я побачила його очі під великою хутряною шапкою. Крецький.

Він заточився, і я почула булькання. У нього в руці була пляшка.

– Що, крадемо? – спитав він, зробивши ковток.

Я нічого не сказала.

– Я не можу тобі тут сеанс із портретом улаштувати. Нема охочих, – сказав Крецький.

– Ви думаєте, я хочу малювати для вас?

– А чом би й ні? Це тебе зігріло. Ти отримала харчів. І вийшов гарний, реалістичний портрет, – він засміявся.

– Реалістичний?! Я не хочу, щоб мене так змушували малювати.

Чого я взагалі з ним розмовляю? Я зібралася йти.

– Твоя мама… – почав він.

Я зупинилася.

– Вона була хороша жінка. Я бачив, вона колись була дуже гарна.

Я розвернулася.

– Ви що хочете мені сказати?! Вона завжди була гарна! Це ви – потвора. Тому вам її краси не було видно, і взагалі не видно краси!

– Ні, я бачив. Вона була гарна. Красівая.

Ні. Тільки не це слово. Я ж мала вивчити його сама. Не від Крецького.

– Дуже, по-особливому гарна, – кинув він. – Унікальна.

Я не могла дивитися на нього. Дивилася на дрова. Хотіла взяти дровину – і жбурнути йому в лице, як у мене колись кинули бляшанку сардин.

– То ти мене ненавидиш? – засміявся він.

Як могла мама терпіти Крецького? А казала, що він їй допоміг…

– Я й сам себе ненавиджу, – зізнався він.

Я підвела очі.

– Хочеш намалювати мене так? Як твій улюблений Мунк? – спитав він. Обличчя в нього було опухле. Я ледве розуміла його пʼяну російську. – Я знаю про твої малюнки, – він показав на мене тремтливим пальцем. – Я їх усі бачив.

Він знає про мої малюнки…

– А звідки ви дізналися про мого батька? – спитала я.

Він нічого не відповів.

– Моя мама – вона теж була художниця, – сказав він, зробивши жест пляшкою. – І вона там, де і твоя, – померла.

– Співчуваю, – інстинктивно промовила я. Чому я це сказала? Хіба я йому співчуваю?

– Співчуваєш? – недовірливо пирхнув він, поклавши пляшку під пахву й потираючи руки. – Моя мама – вона була полька. Померла, коли мені було п’ять років. Мій батько був росіянин. Він удруге одружився з росіянкою, коли мені було шість. Мама моя й року в землі пролежати не встигла. Дехто з маминих родичів – на Колимі. Я мав рухатися туди, допомогти їм. Тому я хотів зійти з баржі в Якутську. І ось я тут. Бачиш, не тільки ти ув’язнена.

Він знову відпив із пляшки.

– Ти хочеш украсти дров, Вілкайте? – він розкинув руки. – Кради дрова, – махнув у бік дровітні. – Давай…

Мої очі горіли. Вії змерзлися. Я пішла до дровітні.

– А мачуха мене теж ненавидить, – додав він. – Вона ненавидить поляків.

Я взяла дровину. Він мені не боронив. Стала збирати ще. Почувся якийсь звук. Крецький стояв до мене спиною, пляшка повисла в його руці. Його нудить? Я відійшла від дровітні. Крецький не блював. Він плакав.

Ліно, йди швидше! Бери дрова. Просто йди. Я зробила крок, щоб піти від нього, натомість ноги самі пішли до нього; дрова я з рук не випускала. Що я роблю? Крецький видавав неприємні, здавлені звуки.

– Ніколаю!

Він не подивився на мене.

Я мовчки стояла.

– Ніколаю, – я витягла руку з-під дров і поклала йому на плече. – Пробач, – промовила я.

Ми мовчки стояли в темряві.

Я зібралася йти.

– Вілкайте!

Я озирнулася.

– Мені дуже шкода твою маму, – сказав він.

Я кивнула:

– Мені теж.

83

Я не раз розігрувала в уяві сценарії, як я відплачу енкаведистам, як помщуся Совєтам, коли матиму змогу. Ось я мала змогу. Я могла з нього насміятися, кинути в нього дровинякою, плюнути йому в лице. Він кидався в мене всілякими речами, принижував. Я ненавиділа його, так? Я мала розвернутися й піти геть. І почуватися добре. Я цього не зробила. Мені фізично боляче було чути його плач. Що зі мною таке?

Я нікому про це не розповіла. Наступного дня Крецький кудись зник.

Настав лютий. Яніна боролася з цингою. У чоловіка з годинником почалася дизентерія. Ми з пані Рімене дбали про них як могли. Яніна годинами розмовляла з духом своєї ляльки, іноді верещала й сміялася. Минуло кілька днів, і вона припинила говорити.

– Що нам робити? – сказала я Йонасові. – Яніні з кожною хвилиною гіршає.

Він подивився на мене.

– Що? – спитала я.

– У мене знову сип, – сказав він.

– Де? Дай гляну.

Плями цинги знову зʼявилися на животі в Йонаса. Волосся в нього лізло пасмами.

– Цього разу помідорів не буде, – сказав Йонас. – Андрюса нема.

Він хитав головою.

Я схопила брата за плечі:

– Слухай, Йонасе. Ми будемо жити. Чув? Ми повернемося додому. Ми не будемо помирати. Ми повернемося до свого рідного дому і будемо там спати в ліжках під пуховими ковдрами. Будемо – і все. Зрозумів?

– А як же ми самі, без мами з татом? – спитав він.

– Дядечко з тітонькою. Йоана. Вони допоможуть. Тьотя нам яблучних пирогів напече, пончиків з повидлом. Отаких, як ти любиш, ага? І Андрюс теж нам допоможе.

Йонас кивнув.

– Повтори за мною, Йонасе. Скажи: ми повернемося додому!

– Ми повернемося додому.

Я пригорнула братика, поцілувала розчесану залисину на його голові.

– Ось, – я вийняла камінець від Андрюса й простягла Йонасові. Він наче задрімав і не взяв камінця.

У мене все всередині опустилося. Що ж робити? Ліків нема. Усі хворі. Я що, тут сама лишуся, з лисим дідуганом оцим?

Ми по черзі ходили забирати пайки. Я ходила просити по інших юртах, як тоді мама в колгоспі робила. Я зайшла в якусь юрту. Там сиділо двоє жінок, а решта четверо людей лежали накритими, наче спали. Вони всі були мертві.

– Тільки не кажи нікому, – благали живі. – Ми хочемо їх поховати, коли завірюха скінчиться. Якщо енкаведисти дізнаються, що вони мертві, то повикидають їх на сніг.

– Не скажу, – пообіцяла я.

Буря шаленіла. Вітер відлунював між моїх замерзлих вух. Вітер був холодний, він обпікав, наче білий вогонь. Я боролася з ним, повертаючись до юрти. Тіла, складені, немов дрова, припадали снігом коло хатин. Чоловік із годинником не повертався.

– Я пошукаю його, – сказала я пані Рімене.

– Він ледве ходить, – сказав лисий. – Мабуть, сховався в найближчій юрті, коли вітер налетів. Не ризикуй.

– Треба допомагати одне одному! – сказала я. Але чого я маю от саме від нього чекати розуміння?

– Тобі треба лишатися тут. Йонасові погано, – пані Рімене поглянула на Яніну.

– А її мати? – спитала я.

– Я її провела до тифозної юрти, – прошепотіла пані Рімене.

Я сіла коло брата. Поправила ганчір’я й рибальські сіті, якими він був вкутаний.

– Я так втомився, Ліно, – сказав він. – У мене ясна й зуби болять.

– Розумію. От скінчиться буря, пошукаю тобі харчів. Тобі потрібна рибка. А її тут хоч завались, повні бочки. Просто треба вкрасти.

– М-мені так холодно, – тремтів Йонас. – І ноги не вирівнюються…

Я нагріла кілька шматків цегли й підклала йому під ноги. Нагріла цеглинку й для Яніни. Цинга поцяткувала їй обличчя й шию. Кінчик носика в неї був чорний – обмороження.

Я підтримувала вогонь. Це не надто допомагало. Дрова доводилося використовувати потроху, заощаджувати те, що є. Хтозна, скільки ще триватиме буря. Я дивилася на те місце, де раніше лежала наша мама, де були мама Яніни, пан із годинником, повторювач. На підлозі юрти зяяли порожні місця.

Я лягла біля Йонаса, накривши його своїм тілом, – так, як ми гріли маму. Я його пригорнула, взяла за руки. Вітер бив у нашу юрту, яка розсипалася. Сніг літав навколо нас.

Ні, так це скінчитися не могло. Не могло! Що життя в мене питає? Як я можу відповісти, якщо не знаю питання?

– Я тебе люблю, – прошепотіла я Йонасові.

84

Буря вляглася через день. Йонас насилу міг говорити. У мене суглоби наче замерзли й ледве гнулися.

– Нам сьогодні треба працювати, – сказала пані Рімене. – Нам потрібен хліб, дрова.

– Атож, – погодився лисий.

Я розуміла, що це правильно. Але сумнівалася, чи є в мене сили. Я подивилася на Йонаса. Він лежав на дошці й не рухався: щоки запалі, рот розтулений. Раптом він розплющив очі; погляд у нього був порожній.

– Йонасе! – я швидко сіла.

Надворі чувся якийсь галас і колотнеча. Кричали чоловіки. Йонас трохи поворухнув ногами.

– Усе гаразд, – запевнила я його, намагаючись відігріти йому ноги.

Двері юрти різко відчинилися. Зазирнув якийсь чоловік. Він був у цивільному одязі – в шубі й товстій теплій шапці.

– Хворі є? – спитав він російською.

– Так! – відповіла пані Рімене. – Ми хворі. Нам потрібна допомога.

Чоловік зайшов. У нього був ліхтар.

– Прошу вас, – сказала я. – У мого брата й цієї дівчинки цинга. І ми не можемо знайти одного з наших друзів.

Чоловік пішов до Йонаса і Яніни. Зітхнув, випустивши з себе довгий потік російської лайки. Щось крикнув. У двері засунув голову енкаведист.

– Риби! – наказав він. – Сирої риби для оцих малих – негайно! Хто ще хворий? – він подивився на мене.

– Я здорова.

– Як вас звати?

– Ліна Вілкайте.

– Скільки років?

– Шістнадцять.

Він оцінив ситуацію.

– Я вам допоможу, тільки тут же сотні хворих і мертвих. Мені потрібна допомога. Є в таборі лікарі, медичні сестри?

– Нема, тільки ветеринар. Але… – я затнулася. А раптом і він помер?

– Ветеринар?! Ото і все?! – він похитав головою й подивився на долівку.

– Ми можемо допомогти, – сказала пані Рімене. – Ми ходимо!

– А ви, діду? Мені треба цілі бригади, щоб варили юшку й різали рибу. Цим дітям потрібна аскорбінова кислота.

Не до того він звернувся. Лисий же нікому не допомагає. Навіть собі.

Той підвів голову.

– Так, допоможу, – відповів лисий пан.

Я подивилася на нього. Він підвівся на ноги.

– Допоможу, якщо ви спочатку займетеся цими дітьми! – уточнив лисий, показавши на Йонаса і Яніну.

Лікар кивнув і сів коло Йонаса.

– А НКВД вам дозволить нам допомагати? – спитала я в лікаря.

– Мусять. Я – інспектор. Я можу їх під трибунал віддати. Вони хочуть, щоб я поїхав і доповів, що тут усе гаразд, нічого особливого. Вони від мене цього ждуть.

Його рука зробила швидкий рух у мій бік. Я виставила долоні вперед, захищаючись.

– Доктор Самодуров! – відрекомендувався він, простягаючи мені руку.

Я дивилася на цю руку, остовпіла від такого вияву поваги.

Ми працювали під його керівництвом. Того дня кожен отримав миску горохового супу й півкіло риби. Лікар допоміг нам запасти рибу на час майбутньої негоди, облаштувати цвинтар для понад сотні покійників, серед яких виявився і пан, який накручував годинник. Він замерз на смерть. Лікар викликав для допомоги евенків – тубільних мисливців і рибалок, – які мешкали в менш як тридцяти кілометрах звідси. Вони приїхали на собаках і привезли шуби, тепле взуття та інші потрібні речі.

Через десять днів він сказав, що йому час їхати до інших таборів, де теж страждають депортовані. Я дала йому всі свої листи для Андрюса. Він пообіцяв їх відіслати.

– А де ваш батько? – спитав він.

– Загинув у красноярській в’язниці.

– А звідки це відомо?

– Іванов моїй мамі сказав.

– Іванов сказав? Гмм, – похитав головою лікар.

– Ви вважаєте, що він збрехав? – швидко спитала я.

– Ох, Ліно, я не знаю… Я багато в яких тюрмах і таборах бував, жодне з тих місць і близько на такому відшибі не було – але там десятки тисяч людей… Я отак почув, що відомого акордеоніста розстріляли, – а потім через два місяці зустрів його у в’язниці.

У мене серце тьохнуло.

– От і я мамі говорила! Може, Іванов неправду сказав!

– Та не знаю, Ліно. Але, скажімо так, я не одного такого «покійника» зустрічав.

Я кивнула й усміхнулась – у мені просто не вміщувалось оте джерело надії, яке лікар щойно розкрив переді мною.

– Докторе Самодуров, а як ви нас знайшли? – спитала я.

– Ніколай Крецький…

85

Йонас поступово одужував. Яніна знову говорила. Пана з годинником поховали. Я вчепилася за ту історію про акордеоніста й уявляла собі, як мої малюнки дійдуть до тата.

Я малювала дедалі більше, думаючи, що з весною, може, знайду спосіб ще якось передати звісточку.

– Ти мені сказала, що оті евенки на собачих санях допомогли лікареві, – сказав Йонас. – Може, вони й нам допомагатимуть. Схоже, у них багато всього.

Так. Мабуть, вони нам допоможуть.

Мені раз у раз снився той самий сон.

Я бачила, як табором до мене крізь завію йде якась чоловіча постать. Я щоразу прокидалася, не встигнувши побачити обличчя того чоловіка, але одного разу мені почувся татів голос.

– І що це за мудра дівчинка стоїть серед вулиці, коли так сніжить?

– Тільки та, чий батько запізнюється, – піддражнила його я.

Стало видно татове обличчя, розчервоніле з морозу. Він ніс оберемочок сіна.

– Я не запізнився, – сказав він і пригорнув мене. – Я прийшов саме вчасно.

Я вийшла з юрти рубати дрова. Пішла снігом, п’ять кілометрів до дерев. І тут я це побачила. Тоненьку срібну чи то золоту смужку поміж сірих тонів на обрії. Я не могла відвести очей, усе дивилася на сонячне світло й усміхалася. Сонце повернулося.

Я заплющила очі. Відчула, як Андрюс наближається до мене.

– Я тебе побачу! – сказав він.

– Так, я тебе побачу, – прошепотіла я. – Побачу.

Я сунула руку в кишеню і стисла камінець.

Епілог

25 квітня 1995 року, Каунас, Литва

– Що ви робите? Ану швидко рухайтеся, бо сьогодні не скінчимо! – бурчав робітник. Позаду гули будівельні машини.

– Я тут щось знайшов, – промовив копач, дивлячись у яму.

Опустився на коліна, придивився.

– Що там?

– Не знаю, – чоловік витяг нагору дерев’яний ящик. Підчепив кришку і зазирнув. Витяг велику скляну банку, повну паперів. Відкрив і став читати:

Любий друже,

оці записи й малюнки, які Ти тримаєш у руках, зариті тут у 1954 році, коли ми з братом повернулись із Сибіру, де перебували в ув’язненні двадцять років.

Нас таких багато тисяч, і майже всі загинули. А ті, хто вижив, не можуть розповідати. Хоча ми не вчинили жодного злочину, нас вважали злочинцями. Навіть нині розповідь про ті жахіття, які ми пережили, може загрожувати нам смертю. Тож ми покладаємо надію на Тебе, людино, яка колись у майбутньому знайде цю капсулу пам’яті. Ми довіряємо Тобі правду, бо тут саме вона і є.

Мій чоловік Андрюс каже, що зло буде керувати, доки не візьмуться діяти добрі люди. Я з ним згодна. Ці свідчення записані, щоб зафіксувати все, що сталося з нами, щоб сказати своє слово у світі, де наші голоси можуть бути заглушені. Можливо, те, що написано тут, вразить чи злякає Тебе, але моя мета полягає не в цьому. Моя найбільша надія – що сторінки, які містяться в цій банці, пробудять у Тобі найглибше джерело людського співчуття. Сподіваюся, вони Тебе спонукатимуть щось зробити, комусь розказати. Тільки так ми можемо убезпечитися від того, щоб таке зло повторилося.

Щиро, Ліна Арвідене 9 липня 1954 року, Каунас

Від авторки

Найхолоднішої зими я дізнався, що всередині мене – непереможне літо.

Альбер Камю

У 1939 році Радянський Союз окупував балтійські країни – Литву, Латвію та Естонію. Невдовзі в Кремлі було затверджено списки людей, визнаних антирадянськими – і їх буде вбито, відправлено до в’язниць чи депортовано на рабську працю в Сибіру. Лікарі, юристи, вчителі, військові, письменники, ділові люди, музиканти, художники й навіть бібліотекарі були визнані антирадянським елементом і поповнили дедалі довший список тих, хто підлягає загальному знищенню. Перші депортації відбулися 14 червня 1941 року.

Мій батько – син литовського офіцера. Як Йоана, він утік зі своїми батьками через Німеччину до таборів біженців. Його родичів, як Ліну, депортували й ув’язнили. Жахіття, яких зазнали депортовані, – неймовірні. А тим часом радянська влада шаленіла на їхній батьківщині, палила їхні бібліотеки, руйнувала їхні храми. Опинившись між двох імперій – СРСР і нацистською Німеччиною – і забуті всім світом, держави Балтії просто зникли з географічних мап.

Щоб написати цю книжку, я двічі їздила до Литви. Зустрічала тих, хто пережив депортацію, їхніх родичів, розмовляла з тими, хто пережив табори, з психологами, істориками, урядовцями. Чимало ситуацій, описаних у цьому романі, є історіями, які розповіли депортовані та їхні рідні, – і з таким стикалося багато депортованих у всьому Сибіру. Хоча герої цієї книжки вигадані, доктор Самодуров – постать реальна. Він прибув до Арктики саме вчасно й порятував багато життів.

Ті, хто залишився в живих, провели в Сибіру десять-пʼятнадцять років. Повернувшись у середині 1950-х років, литовці виявили, що їхні будинки тепер зайняли радянські люди, присвоїли речі справжніх господарів, а інколи навіть їхні імена. Усе було втрачено. До тих, хто повернувся з депортації, ставилися як до злочинців. Їм дозволяли жити тільки в спеціально виділених зонах, за ними постійно стежило КГБ. Будь-які згадки про пережите означали негайне ув’язнення й депортацію назад до Сибіру. Отже, пережиті ними страхіття залишалися притлумленим жахливим секретом, спільним для мільйонів людей.

Як Ліна й Андрюс, дехто з депортованих створював сім’ї і знаходив утіху в лагідному погляді, у нічному перешіптуванні в ліжку. Дивовижні діти, такі, як Йонас і Яніна, виросли в сталінських таборах і повернулися додому вже дорослими. Безліч матерів і дружин, як Елена, загинули. Сміливці, які боялися назавжди втратити правду, закопували свої щоденники й малюнки в прибалтійську землю, важачи життям – адже сховок могло знайти КҐБ. Як Ліна, багато хто давав вихід емоціям у малюванні й музиці – тільки так вони могли виразити себе, зробити так, щоб Батьківщина жила в їхніх серцях. Такі малюнки не можна було показувати публічно. Мистецтво передавалося потайки, як зашифровані звістки й новини з таборів. Якийсь начерк, зображення символу Батьківщини іноді вже міг дати достатній поштовх депортованому рухатися вперед, боротися за новий день.

За оцінками істориків, за час своєї кривавої влади Йосиф Сталін убив понад двадцять мільйонів людей. Прибалтійські країни – Литва, Латвія та Естонія – втратили понад третину свого населення під час радянського винищення. Депортації докотилися навіть до Фінляндії. Навіть сьогодні багато хто в Росії готовий заперечувати, що в СРСР депортували хоча б одну людину. Але більшість балтійців не тримають на них зла чи відрази. Вони вдячні тим радянським людям, які виявили співчуття. Їхня свобода – цінність, і вони вчаться жити в ній. Хтось отримав ті свободи, що їх маємо ми як громадяни Америки, за рахунок людей, які лежать у безіменних могилах Сибіру. Тут як у Йоани з Ліною – свобода однієї людини отримана ціною свободи іншої.

У деяких війнах головне – це бомбардування. Для людей Прибалтики війна – це те, що передусім пов’язане з вірою. У 1991 році, після п’ятдесяти років брутальної окупації, три балтійські країни відновили свою незалежність – мирно і гідно. Вони обрали надію, а не ненависть, і показали світові, що навіть посеред темної ночі є світло. Будь ласка, досліджуйте це. Розкажіть кому-небудь. Ці три маленькі народи навчили нас, що любов – то найпотужніша армія. Любов до друга, до рідного краю, до Бога, навіть до ворога – любов відкриває воістину дивовижну природу людського духу.

Подяки

Я надзвичайно зобов’язана багатьом чудовим людям, які допомогли мені в тій подорожі, що відбувається в цьому романі.

Ліндсі Девіс, яка повірила в цю книжку з першої сторінки, – ти моя героїня! Дякую Стівенові Мелку який словом і музикою привів мене в Дім письменників. Ребецці Шерман, яка запевняла мене, що я можу це зробити, дивовижному Кену Райту, який прискакав на білому коні і все уможливив. Кращих учителів, представників і друзів годі й бажати.

Моя редакторка Тамра Таллер вклала в цю книжку незмірну кількість часу й сил. Ми – команда, і я повік буду вдячна. Низький уклін Майклові Ґріну, який сміливо витяг банку з землі й доніс цю історію до світу. Кортні Палмер, Каміллі Сендерсон, Фарі Ґехі, Ліз Морас, Джулії Джонсон і всім чудовим людям видавництв «Philomel» і «Penguin». Дякую, що вірили в мене.

Моїй письменницькій групі – Шерон Кемерон, Емі Ітчисон, Рейчел Ґріффітс, Лінді Реґсдейл, Говарду Ширлі й Анґеліці Штеґманн. Дякую за відданість, а головне – за дружбу. Я без вас би не змогла це зробити! Дякую Лаурі Ґьорінг за допомогу з російською мовою.

Дякую Спілці дитячих письменників та ілюстраторів, чий грант «Work-in-Progress», конференції та шалені вечірки допомогли мені усвідомити, що я справді можу написати книжку. Особливо я вдячна Дженетті Едейр і Трейсі Барретт з відділу Середнього Півдня цієї Спілки.

А ще – Івонн Сейвертсон, Нільсу Бай Нільсену, Фреду й Ліндсі Вільгельм, Майкові Посту, Майкові Кортезу, Джерену Ноордхузу, Луїзі Арденфельт Равнільд, Лоренсу Гаррі, Хізер Нейпʼєр, Джеррі Розенблатту, Дж. В. Скотту, Деніелу Шмідту, Джону Веллсу, Ґевінові Міхаїлу, родинам Рейдів, Такерів, Пілів і Смітів. Ви всі мені допомагали і сприяли в праці над книжкою з найпершого дня.

Усім на світі я зобов’язана моїм мамі й татові, які навчили мене сильно мріяти, а любити ще сильніше. Джонові й Крістіні – моїм друзям і натхненникам. Я мрію колись навчитися писати так гарно, як ви.

І моєму чоловікові Майклу – передусім він порадив мені стати письменницею. Твоя любов дає мені сміливість і окрилює. Ти для мене все.

Литовські подяки

Без Лінаса Забалюнаса ця книжка просто не була б можлива. Лінас спрямував мене до безлічі людей, з якими я розмовляла, перекладав для мене, мандрував зі мною Литвою, частував сирними пончиками й цепелінами, навіть улаштував так, що мене замкнули в колишній радянській в’язниці. Ačiū labai[3], мій друже!

Щиро дякую організації «Lapteviečiai» і цим людям, які пережили депортацію, за те, що поділилися зі мною спогадами: пані Ірені Шпакаускене, панові Йонасу Маркаускасу, доктору Йонасу Пуоджюсу, пані Рите Меркіте і панові Антанасу Стасішкісу.

Особлива подяка належиться панні Аґнєшці Наркевич за переклад у Вільнюсі; пані Далі Казлаускене за те, що показала неймовірні фотографії, які її чоловік зробив у Сибіру; «Nemunas Tour» і родині Забалюнасів; доктору Дануте Ґайлене, голові відділення клінічної психології Вільнюського університету за зустріч зі мною й відповіді на мої питання; Ґінтаре Якубонене, директорці відділу спогадів у Центрі досліджень геноциду і спротиву; Вільмі Юозевічюте з Музею жертв геноциду; Центрові досліджень геноциду і спротиву; Литовському парламенту; Литовській фундації; музею Румшішкеса і в’язниці Кароста в Латвії.

Книжки цих авторів допомогли мені заповнити пробіли: Далі Ґрінкевічюте, Енн Легтмец і Дуґласа Гойла, Барбари Армонас, доктора Дануте Ґайлене, а також укладені організацією «Lapteviečiai».

І нарешті, дякую рідні Йонаса Шепетіса. Дякую за вашу тривку любов і підтримку нашої сім’ї, яку ви завжди виявляли. Ваші патріотизм, вірність і самопожертва не забудуться ніколи.

Ačiū labai!

Нагороди в США

– Бестселер The New York Times

– Міжнародний бестселер

– Номінант премії «Медаль Карнеґі»

– Фіналіст премії William C. Morris

– Визначна книжка за версією The New York Times

– Найкраща дитяча книжка за версією Wall Street Journal

– Володар нагороди «Золотий повітряний змій»

– Визначна книжка за версією Американської бібліотечної асоціації

– Найкраща дитяча книжка 2011 року за версією Publishers Weekly

– Входить до десятки найкращих художніх книжок для молоді за версією YALSA

– Найкраща книжка 2011 року за версією School Library Journal

– Найкраща книжка 2011 року за версією Booklist

– Найкраща книжка 2011 року за версією Kirkus

– Найкращий роман для підлітків 2011 року за версією iTunes

– Вибір Junior Library Guild

– Лауреат премії Notable Books For a Global Society Award

– Фіналіст премії An Indies Choice Book Award

– Володар нагороди Міжнародної асоціації читання у номінації «Книжка для дітей і молоді»

– Переможець Volunteer State Book Award

– Входить до десятки найкращих книжок для підлітків 2011 року за версією Amazon

– Фіналіст премії CYBILS 2011 року

– Вибір National Blue Ribbon за версією Book of the Month Club

– Найкраща книжка 2011 року за версією St. Louis Post Dispatch

– Найкраща книжка 2011 року за версією Columbus Dispatch

– Переможець SCBWI Work-in-Progress Grant

– Переможець конкурсу Georgia Peach Honor Book (штат Джорджія)

– «Жінка року – 2013» за версією президента Музею литовської культури в Чикаго С. Бальзекаса

Міжнародні нагороди

– Фіналіст премії «Медаль Карнеґі» у Великій Британії

– Фіналіст премії «Книга Луішема» у Великій Британії

– Номінант на звання «Найкраща дитяча книжка» за версією Waterstone у Великій Британії

– Входить до десятки найкращих книжок 2011 року за версією Amazon у Великій Британії

– Володар призу журі «Література молоді Фландрії» у Бельгії

– Переможець Prix RTL Lire у номінації «Найкращий роман для молоді» у Франції

– Переможець Prix Livrentête у Франції

– Фіналіст конкурсу Historia Prize у Франції

– Переможець конкурсу Le Prix des Incorruptibles у Франції

– Переможець конкурсу «Срібляста зірка Пітера Пена» у Швеції

– Володар призу журі Flanders Young Adult Literature у Бельгії

– Переможець конкурсу Prix Farniente у Бельгії

– Лауреат Національної патріотичної премії в Литві

– Лауреат премії «Світовий литовський лідер»

– Номінант «Золотого списку» в Нідерландах

– Найкраща книжка за версією літературного журналу «КНИЖКИ!» в Польщі

– Переможець конкурсу Prix des Libraries du Québec у Канаді

– Фіналіст премії Der Leserpreis у номінації «Вибір читачів» у Німеччині

– Лауреат премії Penguin Teen у номінації «Найкращий прорив» у Австралії

– Фіналіст премії «Медаль сакури» в Японії

Примітки

1

Шанчяй (Шанці) – район Каунаса, відомий своїми казармами і тим, що там мешкали переважно військові.

(обратно)

2

Літургійна поезія, яка співається на Хануку.

(обратно)

3

Дуже дякую (лит.).

(обратно)

Оглавление

Поміж сірих сутінків

  Злодії та повії

    1

    2

    3

    4

    5

    6

    7

    8

    9

    10

    11

    12

    13

    14

    15

    16

    17

    18

    19

    20

    21

    22

    23

    24

    25

    26

    27

    28

  Мапи і змії

    29

    30

    31

    32

    33

    34

    35

    36

    37

    38

    39

    40

    41

    42

    43

    44

    45

    46

    47

    48

    49

    50

    51

    52

    53

    54

    55

    56

    57

    58

    59

    60

    61

    62

  Лід і попіл

    63

    64

    65

    66

    67

    68

    69

    70

    71

    72

    73

    74

    75

    76

    77

    78

    79

    80

    81

    82

    83

    84

    85

  Епілог

Від авторки

Нагороди в США

Міжнародні нагороди Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg