«Предок»

— Ultimo veritas? Останньому — правда?

— Світло олійної лямпи м’яко вирізьблювало гострі риси старечого обличчя дон Фернана де Кастро, званого в Бурґосі «el Sabio» — «мудрець».

Поважний ґранд підвів ясний погляд своїх мудрих очей на молодого Карльоса де Лясерда.

Струнка постать юнака поринала в легенькому присмерку, що поза світляним колом лямпи наполовину приховував робітню вченого, наповнену дивовижними речами.

— Ultimo veritas? …Ні, Карліто! Не тобі відтулиться вона! Бо не ти будеш «останнім»… Може навіть, — лагідно всміхнувся старий філософ, — сам станеш «предком!» Заложиш «новий» рід… з двох «старих», разом з’єднаних…

Дон Карльос повільно глянув на перстень, що з роду в рід давали його Лясерди при заручинах.

Посмутнів і почувався непевно: чейже не завважив дон Фернан, що… і, опанувавши свою збентеженість, діткнувся пугару.

— Ах, правда! — промовив елегійно. — Я, як Пилат, запитую: що вона є? І де схована?…

Дон Фернан сперся на масивний том «Хуан-Міґуелевої хроніки».

— Сину моєї душі![1]. Навіть Христос не відповів Пилатові на те питання!.. Бо, певне, це річ не людського розуму. І кожний її собі уявляє інакше.

— Але, мабуть, найчастіше, — як стару бабку, що раз-у-раз повторяє, беззубими устами, ті самі, набридливі «правди»… — викотився, з-під стіни великого ватрану між полицями книг, тяжкий бас старого Херонімо, старого, всіми в домі поважаного Карльосового джури[2]).

Увесь свій вік прожив Херонімо навчаючи юнаків Лясердів володіти зброєю. Річ ясна: за «члена роду» вважати себе не міг, але зачислював себе «до родини». І давнім, кастілійським звичаєм, часто, лишаючись при розмовах близьких панів, докидав і своє слово.

Дон Фернан поплескав долонею по злотисто-гнідих, шкурятяних обгортках «Хроніки»: — Істина… чи правда… не буду говорити про неї!.. Але ж, легенди, Карліто, такі ж вірні, як і вона.