«Ненаписані романи»

©    — україномовна пригодницька література

Авторизований переклад з російської Надії ОРЛОВОЇ

Хочу запропонувати увазі читачів короткі сюжети з «Ненаписаних романів», які вже ніколи не стануть романами: на жаль, не встигну.

У новелах, котрі я пропоную увазі читача, немає вимислу: вони побудовані на зустрічах з живими свідками й учасниками тих подій, про які пишу.

Літератор не прокурор. Він має право на свою версію історії, хоча найвище право неупередженого судді властиве саме Історії. Прагнення до однозначних оцінок приховує невпевненість у собі або страх перед думкою. Лише ті висновки, до яких людина приходить самостійно, і формують її моральну позицію.

Головне, що мене цікавило, коли я працював над цими розповідями, — проблема необмеженої влади в роки, що називаються тепер періодом культу особи.

Механіка такої влади, її незламна й неконтрольована воля, що зводить громадянина великої держави до рівня «гвинтика», — ось що трагічно й тривожно, ось що треба насамперед аналізувати — без гніву й упередженості.

Усвідомлення такого феномена повинно допомогти виробити в кожному з нас громадянську протидію будь-яким рецидивам можливого відродження чогось подібного в тій чи тій формі.

Сталін читав роботи Сергія Булгакова ще до того, як висланий до Парижа Булгаков став там протоієреєм; склад мислення цього філософа здавався вождеві цікавим. У ньому не було нічого від переконливо-стрімкої легкості Бердяєва, яка страшенно дратувала Сталіна, бо в ній він відчував певну схожість із стилем Троцького — така ж парадоксальність, розкутість, дотепність; звичайно, це приваблює до нього широкого читача, а шкода.