«Любов і піраньї»

Ігорю та Вікторії, їхнім донькам Ніці та Владі, а також французькому бульдогу Річі з вдячністю присвячується

Особисто я ніколи не прямую до якогось визначеного місця; натомість я їду, аби лиш їхати. Подорожую заради самої подорожі. Велике то діло — просто рухатись уперед.

Мандрівний спосіб життя ховає в собі шалену спокусу для всякого: будь то міщанин чи сільський житель. Ми всі походимо від аравійських племен, які здавна кочували пустелею, і тисячолітнє сходження до вершин цивілізації не витравило у нас потягу вештатися світом. Ніхто не може заперечувати, що сама тільки думка про ночівлю біля похідного вогнища сповнена для нас таємничих чар.

Не всі, хто блукають, загубилися.

Багато всього змінилося, відколи виник задум цієї книги. Але ще більше змін, мабуть, відбулося з часу мого повернення з Бразилії.

Якось зовсім непомітно, як це завше трапляється з усім, що радикально змінює наше існування, все, що мене оточувало протягом останніх кількох років, відійшло в небуття.

Потроху змінилися музика, яку я слухаю, одяг, який я ношу, слова, що найчастіше вимовляю, і навіть думки, з якими щовечора лягаю спати. Моє хобі стало роботою, а колишня робота «зникла» взагалі. Проте найголовніше і, певно, найвідчутніше: поінакшали люди, котрі мене оточували протягом останніх років. Більшість з них уже немає поруч. І це не значить, що вони відсутні фізично, скажімо, поїхали кудись чи ми просто припинили спілкуватись. Зовсім ні. Просто вони перестали впливати на моє життя. Як і я — на їхнє.

Окрім того, події, які рік тому здавалися такими значущими, непомітно затерлися новими враженнями і втратили своє значення. Їх наче засипало піском. Зрідка, обертаючись назад, оглядаючись у минуле, я усвідомлюю, що вони більше не викликають жодних емоцій, окрім хіба іронічної посмішки.