«Любов і піраньї»

Любов і піраньї (fb2) - Любов і піраньї 1699K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Максим Иванович Кидрук

Максим Кідрук ЛЮБОВ І ПІРАНЬЇ

Ігорю та Вікторії, їхнім донькам Ніці та Владі, а також французькому бульдогу Річі з вдячністю присвячується

Особисто я ніколи не прямую до якогось визначеного місця; натомість я їду, аби лиш їхати. Подорожую заради самої подорожі. Велике то діло — просто рухатись уперед.

Роберт Луїс Стівенсон

Мандрівний спосіб життя ховає в собі шалену спокусу для всякого: будь то міщанин чи сільський житель. Ми всі походимо від аравійських племен, які здавна кочували пустелею, і тисячолітнє сходження до вершин цивілізації не витравило у нас потягу вештатися світом. Ніхто не може заперечувати, що сама тільки думка про ночівлю біля похідного вогнища сповнена для нас таємничих чар.

Марк Твен

Не всі, хто блукають, загубилися.

Джон Роналд Руел Толкієн

Від автора

Багато всього змінилося, відколи виник задум цієї книги. Але ще більше змін, мабуть, відбулося з часу мого повернення з Бразилії.

Якось зовсім непомітно, як це завше трапляється з усім, що радикально змінює наше існування, все, що мене оточувало протягом останніх кількох років, відійшло в небуття.

Потроху змінилися музика, яку я слухаю, одяг, який я ношу, слова, що найчастіше вимовляю, і навіть думки, з якими щовечора лягаю спати. Моє хобі стало роботою, а колишня робота «зникла» взагалі. Проте найголовніше і, певно, найвідчутніше: поінакшали люди, котрі мене оточували протягом останніх років. Більшість з них уже немає поруч. І це не значить, що вони відсутні фізично, скажімо, поїхали кудись чи ми просто припинили спілкуватись. Зовсім ні. Просто вони перестали впливати на моє життя. Як і я — на їхнє.

Окрім того, події, які рік тому здавалися такими значущими, непомітно затерлися новими враженнями і втратили своє значення. Їх наче засипало піском. Зрідка, обертаючись назад, оглядаючись у минуле, я усвідомлюю, що вони більше не викликають жодних емоцій, окрім хіба іронічної посмішки.

Підозрюю, книга вийшла не такою «гарячою» та імпульсивною, якою могла б вийти, якби я засів за писання відразу після повернення з Бразилії. Зате, гадаю, вона вдалася набагато глибшою і, сподіваюсь, об’єктивнішою. Річ у тім, що я давно відпустив на всі боки палкі й жагучі, але не дуже приємні відчуття, які власне і стали початком бразильської авантюри і згодом лягли в основу «Любові і піраній». Я охолов і зміг неупереджено проаналізувати всі події. Думаю, саме тому книга вийшла веселою, інакше, боюсь, вона стала б щонайменше сардонічною і образливою для декого. А тому, прошу, не дивуйтесь, що зав’язка моєї чергової пригодницької саги нагадуватиме жартівливий антигентиментальний роман.

Можливо, саме через згадані житєві зміни, в титрах до роману я висловлюю подяку не тим людям, які брали безпосередню участь у «створенні» бразильських пригод, а передусім тим, хто був поряд під час написання книги.

* * *

Отож, про що розповідатиме книга, що ви її тримаєте в руках?

Мабуть, мені слід було б відповісти, що цей роман про Бразилію — чергова «adventure story», мандрівна авантюрна сага про мої безкінечні поневіряння світом, котра є логічним продовженням «Мексиканських хронік» та «Подорожі на Пуп Землі». І справді, ці сторінки рясніють колоритними історіями про зубатих крокодилів, кровожерливих піраній, тропічних птахів, важкопрохідні нетрища, водоспади запаморочливої краси, пригоди на бразильській дискотеці тощо. Втім, відразу зауважу: ви зіткнетесь із Бразилією, яку не звикли бачити по телевізору, на сторінках туристичних журналів чи строкатих плакатах туристичних агенцій. Я не збираюся розказувати про Ріо-де-Жанейро, славнозвісний бразильський карнавал, залитий сонцем і переповнений бандюгами пляж Копакабану, бетонні джунглі Сан-Паулу, курорт на острові Фернандо-де-Норонья і т.д. То все марнота марнот. Справжня Бразилія цілковито інакша. (Я навіть не заїжджав у Ріо, а в Сан-Паулу бачив лиш автостанцію та аеропорт, провівши більшість часу на безмежних просторах дикого і безлюдного Пантаналу та у південних штатах Бразилії.)

Воднораз запропонована вашій увазі книга зовсім не про Бразилію. В ній ви знайдете багато інших оповідок та епізодів, які зазвичай не трапляються у книгах про подорожі, а саме: історії про специфіку стосунків між діловою леді та безпритульним волоцюгою, про кохання, про видимість кохання і його повну відсутність, про те, як важко у наш час бути мандрівником, і про те, що втеча, попри розповсюджену думку, є непоганим вирішенням проблем, особливо тоді, коли тікаєш чортзна-куди на інший континент. А також це історія про те, що допомагає мені долати усілякі життєві негаразди.

Маю надію, що такий вибуховий коктейль припаде вам до смаку.

* * *

Ну і насамкінець.

Я часто повторюю, що всі події у моїх авантюрних сагах не є вигаданими. Я принципово не змінюю імен головних героїв і не приховую жодних подій.

Хтось може зауважити, що це, мовляв, неправильно — неетично. Я, проте, не бачу в тому нічого поганого. Я ніколи не пхаю свого носа в особисте життя тих людей, про яких пишу і котрі доклали рук до створення цієї історії. Я не зачіпаю подій інтимного характеру, як і не включаю в рукопис епізодів з чийогось приватного життя. Я описую лиш ті події, котрі пов’язані виключно зі мною і моєю подорожжю. Тож, коли комусь щось не до вподоби, вибачайте. Це історії мого життя. І я не можу змінити в них чиїсь слова та поведінку, так само, як не можу поміняти власного, безперечно, суб’єктивного ставлення до описаних нижче подій.

За традицією, всіх героїв моєї книги кличуть їхніми власними, даними від народження іменами. За винятком однієї дійової особи. Причому, мені б дуже хотілося написати, що ця книга найменше стосується саме цієї дійової особи. Одначе, зробивши так, я збрешу…

Ну, тепер начебто все.

Бажаю всім приємного читання!

23 січня 2011 року

Бавіті, оаза Бахарійя, Єгипет

Розділ перший Сокири Амура

Чи то любов робить людину дурною, чи тільки дурні й закохуються?

Орхан Памук, «Мене називають Червоний»

Взагалі-то кажуть, що Амур орудує стрілами. Сперечатись не буду: стріли — то стріли. Хоча до мене ця скотина чомусь щоразу підступає із сокирою.

Для тих, хто ще не зрозумів, — цей розділ про любов. І про її побічні ефекти. Твою дивізію вперед [1] !

* * *

Мені ніколи не подобались слухняні дівчатка. Цебто такі, які мріють про зразкову сім’ю: про цілу купу вічно усміхнених дітлахів, які гасатимуть невеликим, але ошатним будиночком слідом за кудлатими білими собаками [2], про відданого, люблячого, чесного, гарного, сильного і розумного, словом, all inclusive чоловіка [3], який щоранку підходитиме ззаду і обійматиме їх, поки вони, оці милі слухняні дівчатка, стоятимуть у фартушку за плитою і готуватимуть оладки на сніданок (принагідно роздумуючи про те, як вони житимуть довго й щасливо, ні на мить не розлучаючись з оцим вродливим, мужнім, мудрим і порядним чоловіком, а на старості бавитимуться із цілою юрбою галасливих кирпатих онуків). Амінь!

Ні, товариші! З усією відповідальністю заявляю: вся ця шмарката дурня зовсім не для мене! Такий, м’яко кажучи, нуднуватий і малоцікавий варіант розвитку подій мене геть не влаштовує. Натомість мене постійно тягне на… на цих… ну, як їх?… ну, на букву «Б»… О, згадав! На секс-бомб! Ви можете сказати, що в цьому немає нічого дивного, на що я завзято відповім: я тут ні до чого, то все життя винне. Іншими словами, у такої моєї життєвої позиції є цілком об’єктивна, абсолютно незалежна від мене причина.

Як писав Карл Маркс? «Буття визначає свідомість». Цебто, спосіб існування, життя та побут людини цілком і повністю впливають на її світосприйняття. Так ось, річ у тім, що під час навчання в університеті я був учасником студентського танцювального колективу, який постійно виступав на різноманітних дійствах та акціях університетського масштабу. Одним із таких заходів був щорічний конкурс краси «Міс університету», де учасники з різних танцювальних, вокальних та гумористичних колективів розважали глядачів у перервах поміж дефіле, даючи дівчатам час на те, щоб переодягнутися, причепуритися, словом, підготуватися до наступного виходу.

Ні для кого не є таємницею, що кожному великому концертові передує цикл довгих і виснажливих репетицій. Особливо це стосується заходів на кшталт конкурсів краси, під час яких на одній сцені збираються кільканадцять цілком різсопланових колективів і щонайменше два десятка породистих красунь на додачу з родичами, гримерами, спонсорами, собачками, платтями, косметикою і ще цілою купою мотлоху, що все разом страшенно заважає нормальному проведенню дійства. Перед генеральним постановником стоїть завдання пекельної складності: перетворити весь отой бедлам на чітко розпланований, професійний і, якщо можливо, якомога цікавіший культурний захід.

На початку кожної весни, за кілька тижнів до конкурсу, розпочинався цикл так званих звідних репетицій, на яких збиралися всі, хто був задіяний у грядущому конкурсі, і один за одним «проганяли» свої номери. Це робилося з однією метою: кожен учасник (чи учасниця) концерту повинен намертво відкарбувати собі у пам’яті, коли, де і за ким він виходить на сцену, а також куди вшивається після закінчення виступу.

Сподіваюсь, ви вже ухопили, що й до чого. Щороку я розминався перед виходом на сцену, а красуні-учасниці готувалися до дефіле. Щороку я переодягався разом з дівчатами за одними й тими ж лаштунками, через що мені доводилося на громадських, так би мовити, засадах защіпати панянкам блискавки на спинах, допомагати знімати вузькі плаття і притримувати їх, коли вони міняли туфельки на босоніжки чи навпаки. Страх та й годі!

Отаке от нелегке буття сформувало мою свідомість. Позаяк треба бути сліпоглухонімим і дерев’яним як Буратіно, щоб у такій ситуації не зазнайомитися з кимось із учасниць ближче. А тому щороку я знаходив пригоди на свою неспокійну голову з черговою королевою.

Усе б нічого, якби не один нюанс: я не вмію гратися з вогнем. Образно кажучи, мені недостатньо просто погріти руки над багаттям, я завжди норовлю всістися на нього дупцею. Якщо ж говорити без літературних епітетів та вихилясів, то ледь не щоразу в стосунках з протилежною статтю я розслаблявся, дозволяючи собі надміру захопитись, і врешті-решт закохувався по самі, бляха, помідори. Чим усі неслухняні дівчатка не марнували нагоди скористатися.

Водночас я не був надто наївним і добре знав, на що йду. Однак, навіть маючи можливість почати стосунки з чемним дівчуром, який би не мотав мені нерви, я чомусь завжди тягнувся до тих інших, до «королев» на букву «Б», які спочатку витрусять тебе наче килимок, витруть об тебе ноги, а потім витурять, виженуть, спровадять якнайдалі, мов набридливого й облізлого від старості дворового пса.

Нерідко (а якщо бути чесним, то майже завжди) стосунки з «королевами» закінчувалися для мене широкомасштабною трагедією. Після чергового болючого розриву, сидячи на самоті у своїй кімнаті, тихо пережовуючи шмарклі й захлинаючись від нестримного внутрішнього жару, який плавив серце і стікав кудись у район живота, я розмірковував про те, що, можливо, чиню неправильно, роблю хибний вибір. Можливо, думав я, краще вгамуватися і жити спокійним, розміреним, нормальним життям? Навіщо лізти на рожен, коли чудово знаєш, чим усе скінчиться?

Але, як то кажуть, дзуськи! Слушні, розумні й виважені думки надовго не затримувались у моїй макітрі. За тиждень-два я оклигував і з подвійним запалом брався за старе.

Хочете вірте, хочете ні, до сьогодні я ще жодного разу не пожалкував про скоєне. Мається на увазі, не пожалкував по-справжньому. Непідробні переживання, бурхливі емоції та палючі, мов сонце над безживною пустелею Наміб, почуття робили життя повносилим, а нестримна жага і ревнощі безперервно освіжали й підживлювали кров. Я ризикував, оступався й падав, проте жив так, як хотів, — постійно в боротьбі, постійно на гостроконечному лезі бритви. Попри численні щемливі рубці на серці, я й досі вважаю: краще перегоріти і спопеліти дотла, аніж загаснути від тління.

Перша «королева» трапилася мені на першому курсі університету. Звали її Аліна. Вона була однією з учасниць щорічного конкурсу краси, здається, під номером 8. Висока, струнка, з велетенськими, наче каналізаційні люки карими очима, довгим смолянистим волоссям, задерикуватим носиком і фігурою Памели Андерсон. Дівчина виявилась на рік старшою за мене і вчилася на іншому факультеті, проте це ніскільки не завадило нашому знайомству.

Поза всяким сумнівом, то була справжня любов. Відчуття були такі… такі… неначе мене танком переїхало. Ми з Аліною зустрічалися рівно два тижні, протягом яких я майже не ночував удома, а потім… Хоча, гадаю, досить. Ця книга не про те, що було потім. Я вже достатньо виклав, аби ви розуміли мотиви всіх моїх наступних вчинків. Залишмо у спокої мої ранні амурні походеньки і плавно перейдемо до оповіді про те, з чого, власне, розпочалася подорож у далеку південноамериканську країну, де, за свідченнями очевидців, живе багато диких мавп, де хлопчаки починають копати м’яча ще до того, як навчаться говорити, де вічно світить сонце і можна цілий рік ходити в самих шортах, ба навіть без них. Словом, про Бразилію.

* * *

Карколомну історію про мої бразильські мандри слід почати з того, що в Бразилію я не збирався. Напередодні, цебто наприкінці серпня 2009-го, я тільки-но повернувся з великої подорожі до острова Пасхи, що у Тихому океані, на шляху до якого натоптав шість тисяч кілометрів трьома південноамериканськими країнами (Еквадор, Перу, Чилі), тому навіть уві сні не міг припустити, що всього лиш через кілька місяців доля вдруге закине мене у Південну Америку. На той час я не планував податися до Бразилії навіть у дуже далекому майбутньому. Хотілося побувати в Сирії, поблукати Близьким Сходом, звідки автостопом спуститися на південь до Єгипту та Судану, можливо, назбирати трохи грошей і рвонути в Океанію, словом, що завгодно, але тільки не Бразилія. Тому для того, щоб ви краще зрозуміли причини, які спонукали до нового походу у Південну Америку, мені доведеться стисло і лаконічно описати ситуацію, в якій я опинився після повернення з острова Пасхи, зробивши невеликий екскурс в недалеке минуле.

Якщо говорити коротко, ранньої осені 2009-го моє життя складалося якнайліпшим чином. Все було добре. Навіть не добре, а класно. У мене настав повний дзен, чи феншуй, чи як там воно називається у китайців, коли почуваєшся абсолютно збалансованим, причому як морально, так і фізично. Життя нагадувало швейцарський годинник «Patek Philippe» або, ще краще, двигун спортивного «Porsche Cayman» — доладне й чудове ззовні, просте та надійне всередині. Я працював сам на себе, заробляв достатньо, аби вдовольняти свої невеликі потреби й потроху відкладати на наступні подорожі. Крім того, я багато писав, цебто, мав дещо, чого не мають значно заможніші й більш забезпечені люди, а саме — можливість самореалізації, хай невелике, та все ж поле для самовияву. На початку вересня вийшли у світ «Мексиканські хроніки», що започаткували велику мандрівну трилогію. Моє щасливе майбутнє яскраво палало й блискотіло перед очима, переливаючись, неначе полярне сяйво над Арктикою, причому, як ви вже зрозуміли, переважно рожевими кольорами.

Я навіть не припускав тоді, що менш ніж за півроку все — абсолютно все! — полетить шкереберть, і що найгірше — винним у тому стану я сам…

Однак це станеться аж за півроку, а поки життя текло м’яко й розмірено.

Свого часу, ще до того, як поїхати на навчання до Європи, податися у навіжені мандри Латинською Америкою та почати писати книжки, я досить довго працював у Києві програмістом, займаючись розробкою CAD-систем [4]. CAD-системи — це спеціальні комп’ютерні програми, які допомагають інженерам-конструкторам швидше і якісніше проектувати різні об’єкти, виконуючи замість них (замість інженерів, цебто) певну частину роботи. Чим більшу частину роботи проектанта виконує така програма, тим вона краща, і тим, відповідно, тупіший проектант. Три роки я докладав максимум зусиль, роблячи українських інженерів щодень тупішими й лінивішими, а потім вирішив покинути цю марудну справу. Сталося це головним чином через те, що одного дня я надибав сорокарічного чоловічка, який двадцять років пропрацював програмістом. Бідолаха виявився блідим, худим, затурканим і бородатим створінням, з розладнаними нервами, неадекватною перцепцією зовнішнього світу і незрозумілим баченням свого місця у ньому. Він безперестану барабанив ногою об підлогу з частотою 200+ ударів за хвилину, чухався під пахвами і час від часу бився полисілою головою об стіну. Я тоді, пригадую, подивившись на нього, зміркував, що не впевнений, ким хочу бути через двадцять років, зате точно знаю, що не маю ні найменшого бажання стати таким, як він. Так було покінчено з програмуванням.

Утім, трьох років роботи з програмними кодами вистачило, аби я відкрив для себе одну просту, але далеко не очевидну істину: за своєю суттю процес написання будь-якої комп’ютерної програми цілком і повністю відтворює процес становлення людського індивіда в суспільстві. Іншими словами, програмування — це наче дзеркало життя. Всі базові закони та правила, на основі яких створюються комп’ютерні програми, можна напряму, без змін та адаптації, застосовувати у житті.

Не буду заглиблюватись у філософію і не завалюватиму вас надокучливими програмістсько-світоглядними поняттями, ідеями та переконаннями. Якщо ви програміст або маєте хоч якийсь стосунок до програмування, ви зрозумієте мене без зайвих слів. Коли ж ви далекі від програмування, просто повірте мені на слово, а при нагоді попросіть знайомого програміста розказати вам про співвідношення між законами coding’у та головними житейськими принципами. Натомість перейду відразу до суті.

Одним із найголовніших законів, золотим правилом програміста, є аксіома: коли все працює — нічого не чіпай!

Поясню детальніше на прикладі з власного досвіду. Іноді «програмер» мусить не просто створювати «користувацькі» додатки та прикладні бібліотеки «з нуля», а й перероблювати чи виправляти програмні тексти своїх колег. Повірте, інквізиторські тортури — то ніщо, порівняно з намаганнями розібратись у чужому коді! Позаяк шляхів вирішення однієї проблеми безліч, то й алгоритми розв’язків, написані різними людьми, можуть бути абсолютно різними. Настільки різними, як арктична пустеля і тропічні джунглі. Через це іноді легше застрелити розробника, а потім застрелитися самому, ніж розбиратися у послідовності команд чужої програми.

Проте буває навпаки. Трапляються випадки, коли молоді недосвідчені програмісти з власної ініціативи беруться переробляти коди колег. Ось, скажімо, Вася, Петя чи Коля відкриває у debugger’і [5] відредагований і скомпільований код, написаний його товаришем, якимось Сашком, Славком чи Микитою, дивиться на виструнчену послідовність циклів, рекурсій [6] і підпроцедур та й каже:

— Ото вже цей Сашко (Славко чи Микита)! Хто ж так програми пише? Ай-яй-яй! От неекономне використання ресурсів! І чого його тільки в універі навчали? Це ж примітивна задача, зовсім простенький алгоритм, а він «роздув» програмний код до п’ятнадцяти тисяч рядків! Та тут можна все прописати, вклавшись максимум у п’ять тисяч…

Після таких слів Вася (Петя чи Коля), почісуючись від справедливого обурення, запасається пивом, закочує рукави і береться безжально правити вихідні коди, створені Сашком (Славком чи Микитою)… Днів так через три, маючи перед собою п’ятдесяттисяч хаотично переплетених рядків програмного коду і абсолютно неробочу кінцеву програму, марно намагаючись знайти помилку у рядку за номером 40243, Вася (Петя чи Коля) задумається над тим, що життя — то дуже інтересна штука, що з вибором професії можна було б не поспішати, і що Сашко (Славко чи, трясця його матері, Микита) не такий уже й дундук, яким видавався три дні назад.

Хворобою під назвою «патологічний потяг до оптимізації» страждають усі без винятку молоді програмісти. Потрібно щонайменше три роки стажу, щоби «програмер» нарешті розкумекав: код робочої програми (цебто, програми, яка працює відповідно до заданого алгоритму правильно і без збоїв), хай який недосконалий чи неоптимальний, нізащо, за жодних умов не можна змінювати чи оптимізувати. Навіть коли програма робить усе правильно, а ти не знаєш чи не розумієш, чому і як вона працює, все одно — не слід нічого чіпати!

Я веду до того, що те саме правило можна (і треба, чорт забирай!) застосовувати до людського життя. Чуваки, якщо у вашому житті все в порядку, заклинаю: не намагайтеся зробити його кращим!!!

Станом на початок осені 2009-го мені всього вистачало. Все працювало злагоджено, гармонійно і ритмічно. Всього було вдосталь — як я вже казав, то був феншуй, глибокий і всеосяжний консонанс між ангелами і демонами в моїй душі. Я був задоволений усім і жив на повну губу, але, як то завше буває, вказуючи на скалку в чиємусь оці, я не бачив дровиняки, котра стирчала з власного.

Словом, все було просто чудово, мов у кіно, — блін, мов у казці! — поки одного дня я не надумав, що настав час зробити таке чудове життя ще кращим, цебто, висловлюючись програмістськими термінами, проапґрейдити його, і… вирішив закохатися.

Твою дивізію вперед…

* * *

Що ж на цей раз? Звали її… хм… звали її… ну, скажімо, Маруською її звали. А що? Гарне ім’я. Це ж не якась там Тракторина чи, прости Господи, Даздрапєрма.

Маруська працювала асистентом якихось дуже серйозних проектів у американському посольстві в Києві, що стосувалися боротьби з хабарництвом у щільних рядах народної української влади. Вона файно лопотіла англійською (з чудовим американським акцентом), але жахливо цілувалася, прокушуючи мені губи до крові. Вона була гарною, такою гарною, що аж очі різало. Ефектна (люблю це слово!) синьоока блондинка з кучерявим від природи волоссям. Середнього зросту, з ідеальною фігурою.

Маруська мала живий і веселий характер. Могла легко вписатися в будь-яку компанію і підтримати розмову на будь-яку тему. Іноді, у колі близьких людей і тільки при доконечній потребі, могла соковито лайнутися, що, проте, лиш додавало їй певного шарму, якоїсь хлопчачої прямолінійності та відчайдушності. До Марусі залицявся голова податкової адміністрації міста Києва, хтось із вищих київських ментів, два череватих депутати від Партії регіонів і одне підстаркувате мурло з Канади, яке, за його словами, походило з відомого графського роду. У них у всіх були квартири в Києві, дорогі блискучі машини, дружини, діти і великі животи, словом, усе, про що тільки може мріяти сучасна синьоока кучерява білявка [7].

На той час, коли я познайомився з Маруською, до моїх активів можна було зарахувати лиш кілька виданих книжок про 3D-моделювання, півтисячі шикарних знімків з фіордів на півночі Норвегії, півтора десятка захопливих історій із джунглів на півдні Мексики, два гарних меча, прикуплених під час поневірянь Європою, незакінчене PhD у Швеції і дев’ятнадцять модельок пасажирських літачків у масштабі 1:500. Звісно, я міг би посперечатися, але, по суті, я програвав тим товстомордим пердунам по всіх статтях.

А проте, панове, чудеса таки трапляються у нашому світі! Сталося так, що ми з Маруською… ні, не закохалися до нестями один в одного. Спочатку ми просто потоваришували.

Вперше ми зустрілися задовго до подій, про які йдеться у цій книзі. Нас познайомила наша спільна подруга. Я тоді був ще зовсім молодим, а Маруська зустрічалася з іншим хлопцем, а тому певний час ми з нею підтримували чисто офіційні стосунки. Проте якось зовсім непомітно ми почали зближуватись. Я не знаю, що вона знайшла в мені, але мені імпонував її розум, простота та невичерпна енергійність (іншими словами, таке ж саме, як і в мене, шило у задниці). А потім… я поїхав на тривале навчання до Швеції, причому більшість, хто мене знав, пророкували, що я навіки застрягну в Стокгольмі.

Незважаючи на від’їзд, я не поривав контактів з Маруською. Ми повсякденно переписувалися в Інтернеті, я регулярно надсилав їй свої фото та описи мандрівок Європою, вона ж слала знімки себе прекрасної, зроблені під час різноманітних відряджень у Сполучені Штати та ділових поїздок разом з міліціянтами і депутатами (борцями з корупцією) по Україні.

Тож якийсь час ми з Маруською просто дружили. Дружили, дружили, аж поки я не осягнув, що діло зайшло надто далеко і якось ми вже дуже сильно дружимо. Це, ясна річ, почало мене непокоїти. Я дедалі частіше починав думати про неї не тільки як про друга, однак півтори тисячі кілометрів, що розділяли Стокгольм та Київ, утримували мене від будь-яких рішучих кроків. Я взагалі не був певен, чи прагну стосунків з настільки впевненою в собі, самодостатньою та рішучої жінкою. Ну, ви мене розумієте… Така як візьме в оборот, то забудеш, як маму рідну звати…

Зате Маруська виявилась напрочуд проникливою. Дівчина миттєво відчула, що я дав слабину, і моє міцне й непорушне парубоцьке підґрунтя захиталося, покрившись глибокими тріщинами. Відтак, не гаючи дарма часу, за першої ж слушної нагоди кучерявка дунула в атаку.

Нагода випала досить скоро. На початку жовтня 2008-го я прикотив на тиждень до України, прилетівши на запрошення Еда, свого товариша та побратима. Ед хотів, щоби я виступив старшим дружбою на його весіллі. За кілька днів до Едового весілля ми з Марусею зідзвонились і домовилися про зустріч.

Попервах я був невимовно радий її бачити. Я навіть не здивувався з того, як застрибало моє серце, коли я вперше за останні місяці угледів її золотаві кучері, стриману ділову посмішку та оманливо-наївні сині очі.

Сидячи в кафе на Контрактовій площі, ми з Марусею ніби ненароком завели розмову про наше бачення серйозних стосунків. Говорили, не називаючи конкретних імен, про гіпотетичні взаємовідносини між гіпотетичним чоловіком та гіпотетичною жінкою. Цебто, без прив’язки до реальних персоналій. Маруська ненав’язливо, але методично розхитувала мою оборону, твердячи те, що гіпотетична жінка її віку вже давно мала б вийти заміж і виховувати дітей, тоді як її гіпотетичний чоловік мав би заробляти гроші. Вона мотивувала свою позицію тим, що, по-перше, так роблять усі жінки, і якщо дівчина у двадцять п’ять років (WTF?! — М. К.) ще не вийшла заміж, значить, з нею щось не так, і по-друге, час не минає безслідно, а тому з кожним роком цій гіпотетичній жіночці буде все важче й важче знайти гідного супутника життя. Я відстоював дещо інші погляди, стверджуючи, що все це застарілі, нерозумні й нікому не потрібні у третьому тисячолітті стереотипи, що життя у нас одне і жити потрібно саме тут і зараз, а одруження є анахронічною інституцією, яка може відібрати в гіпотетичного чоловіка його найкращі роки життя.

— Уяви широченний простір долини Анауак, — розказував я Марусьці про свої мексиканські мандри. — Десь далеко на горизонті вимальовуються гори, ліворуч підноситься ввись піраміда Місяця, від неї на п’ять кілометрів на південь тягнеться полотно Дороги мертвих, затиснуте з боків меншенькими пірамідами. А там далі, за дорогою, здіймається грізна громада піраміди Сонця. І ти стоїш посеред усієї цієї краси, ти один, і тільки вітер розчісує твоє волосся, а над головою височить кришталевий купол неба. Уявляєш?

— Я хочу сім’ю, — казала Маруська і пильно, наче удав на кролика, дивилася на мене.

— Або ще, — я вдавав, що не чую її, — джунглі, густі, мов смола, непрохідні джунглі. Уже кілька годин ти тюпаєш за провідником, і здається, що час спинився, аж зненацька перед тобою відкривається древнє загублене місто майя, величні палаци, піраміди, храми, і все повите ліанами, закутане дрімучою зеленню. Уявляєш? І тоді ти перестаєш прагнути дорогих машин, мажорного й глевкого життя. Хочеться жити по-справжньому, подорожувати, бачити, пізнавати світ!

— Я хочу дитину, — твердила Маруська. — І нормального чоловіка.

— А ще ж є Перу! — кричав я. — Перу! Перу-у-у! — і бив себе кулаком у груди. — Свобода, яку можеш відчувати кожною клітинкою тіла! Мачу Пікчу! Свіжий вітер, наповнений шепотом гір! А ще безмежний Тихий океан. А хвилі пш-ш-ш… пш-ш-ш… Чуєш, відчуваєш? І острів Пасхи!!! Найбільша загадка сучасного світу! Багатотонні кам’яні велетні, на які можна, не відводячи погляду, дивитись годинами! Га?!

— Я хочу машину, — незворушно, наче слідчий на допиті, казала Маруська. — Можна зовсім маленьку, хетчбек…

— Ми молоді, ми вільні! — не вгамовувався я. — Навіщо вішати на себе кайдани, закопуватися хробаком у землю? Ну для чого?! Світ такий великий! Світ безмежний! Ти розумієш?

— Так, я розумію, — вторувала кучерява дівуля, — але я хочу квартиру, можна зовсім маленьку, однокімнатну, і нормального відданого чоловіка. І дитину…

Маруська, безперечно, була вельми проникливою, але стратег з неї удався нікудишній. При таких словах я здригався і мимоволі починав перебирати в голові можливі шляхи відступу. На той час для мене це був повний «game over», а тому, відгулявши Едове весілля, я зібрав свої нечисленні манатки і звалив назад до Швеції. Питання про остаточне визначення, до якої категорії належать наші з Марусею стосунки, знову зависло в повітрі на неозначений термін.

* * *

Але життя тривало. Спливло небагато часу і ми з Маруською знову зустрілися. Цього разу — напередодні Нового року, коли я прилетів на Батьківщину перед початком зимових свят.

Я довго чекав її в кав’ярні «Купідон», відчуваючи, як десь над шлунком поволі загусає роздратування. Але коли пані зрештою зволили з’явитися, пекучу образу миттю видуло з голови. Я був вражений наповал. Кучерявка виглядала яскраво, блискуче, наче новенький німецький спорт-кар «Porsche Cayman». Хоча ні, «Porsche Cayman» я вже раз використав як порівняння. Тоді вважайте, що вона виглядала, наче «Audi R8» щойно із салону: випещена, доглянута, впевнена у собі, з миготливо-кокетливими іскорками у великих синіх очах. З ледь помітною посмішкою на тонких губах. Я внутрішньо зіщулився, відчуваючи, як по спині забігали мурашки, а в животі залоскотало, проте погляду не відвів.

Великий об’ємний знак питання і надалі висів поміж нами. Я чомусь подумав, що ми не зможемо надалі спілкуватись, не вияснивши просто тут і зараз, хто ми є один для одного. Попри це добрих півгодини ми вели розмови на відсторонені й банальні теми. А потім… я не знаю, що на мене найшло. Я висолопив язика і, сильно пітніючи від хвилювання, офіційно запропонував Марусьці зустрічатися.

Певна річ, вона відмовилась. Ще навіть не сформулювавши до кінця своєї пропозиції, я розкумекав, що отримаю межи очі холодну відмову. Достатньо було одного погляду на мою співрозмовницю, аби це зрозуміти. (Хоча, чесно кажучи, я вже тоді запідозрив, що її відмовка — ніщо інше, як дзеркальна реакція, зумовлена моєю непоступливістю та пацанячими вибриками під час нашого попереднього, осіннього побачення).

Маруська хвилин п’ять німувала, дивлячись кудись повз мене. Зрештою білявка тяжко зітхнула, засвідчивши, що прийняла непросте рішення, і повернула голову в мій бік. А тоді вона проказала фразу, котра неждано-негадано повернула бесіду в цілком несподіване русло.

— Ні, Максе. Я не можу погодитись. Ти наче вітер: сьогодні є, завтра нема, — тихо промовила дівчина, крадькома спостерігаючи, як я на це відреагую.

Я стрепенувся. Чари на якусь мить зникли. Вони навіть не розтанули, ні, їх зірвало дужим поривом штормового вітру, немов погано зарифлене вітрило на щоглі вітрильника. Зрідка у мене трапляються моменти просвітління. «Чорт, а й справді, — застигло у мене в голові, — я, наче вітер! Я — Вільний! Вільний, немов вітер у полі, немов птах у небесах».

Мені, знаєте, заімпонувало її порівняння. Я холодно всміхнувся.

— Твоя правда. Ти навіть не уявляєш, наскільки ти маєш рацію, — сказав їй. — Але ще більше ти, мабуть, не уявляєш, наскільки я щасливий з цього. Прощавай.

Маруська позеленіла.

— Іди в жопу, Кідрук!

* * *

Як бачите, попервах я відбувся «легким переляком», і все могло б закінчитися по-доброму, а не так, як воно закінчилось. Одначе тоді ви не прочитали б цієї книги…

Минуло довгих шість місяців. За цей час дещо змінилося у моєму житті.

Мені до чортиків набридло розмірене, передбачуване і до неможливого нудне життя у Швеції. Щодень більше аспірантура нагадувала застояне болото, котре невпинно тягло мене на дно, до спокійного, але безперспективного глевкого існування. Я проводив розрахунки, будував якісь графіки, писав абсолютно нікому не потрібні статті. Я не займався жодною корисною роботою, я лиш псував папір! І байдуже, що за це мені добре платили. Гірше всього — я мусив виконувати суворі правила, і далі бовтатись у багні, інакше система просто-на-просто відторгнула б мене, перетворивши на забутого суспільством невдаху. Незважаючи на це, я замислювався над тим, що не можу погодитися на те, щоб провести своє життя в тісній і темній шкаралупі якого-небудь задрипаного офісу чи університетської кафедри, замість ароматів тропічного лісу чи крижаного вітру мускулистих гір нюхати пригорілий пил із серверної, пластикове повітря з кондиціонерів і вихлопні гази своїх співкамерників.

Нещодавно я закінчив читати автобіографічну книгу Марка Твена «Roughing It» [8] (1871), де автор оповідає про ранні мандрівки тогочасним Диким Заходом. Твен цілих п’ять років тинявся преріями, займаючись, чим доведеться: розробляв родовища срібла, шукав золото, переганяв худобу, видавав газети, але переважно байдикував і тинявся без діла, споглядаючи життя нації. При цьому він не бідував, завжди знаходячи засоби для існування. Під час прочитання книги я не раз замислювався: чому півтора століття назад люди могли спокійно подорожувати, не задумуючись над тим, чим прогодуватися і де жити. Наскільки я знаю, відтоді населення нашої планети зросло приблизно у вісім разів. Водночас поява безлічі сучасних машин, апаратів та роботів підвищили продуктивність праці в сотні й навіть тисячі разів (у технологіях, пов’язаних з комп’ютерами та цифровою обробкою даних, взагалі йдеться про сотні тисяч та мільйони разів). Я ніяк не міг втямити, чому півтора століття тому людина могла насолоджуватися вільним життям, а нині, через сотню років бурхливого розвитку, тріумфу прогресу і наукової думки, ми часто опиняємось у тісному ярмі соціальних умовностей, яке мусимо тягти, не підіймаючи голови, до кінця своїх днів? Як так сталося, що технології, котрі мали принести нам свободу, перетворили нас на рабів? Я зовсім не закликаю громити машини, кутатись у звірячі шкури й повертатися до життя в печерах. Я лиш звертаю увагу на те, що причина, мабуть, криється в нас самих. Ми самі створили безглузду систему, по якій, переконуємо себе, в погоні за примарними ідеалами мусимо шкрябатися вгору. Може, варто зупинитись і просто спробувати жити?

Поки не пізно я вирішив все розпочати спочатку. Велика подорож до Південної Америки та на Рапа Нуї, здійснена влітку 2009-го, остаточно переконала мене, що я на правильному шляху.

А тепер, власне, повернімося до того, з чого почалася розповідь.

Отож, у серпні 2009-го я пришкандибав додому аж із острова Пасхи. На той момент до моїх активів додалося ще дві тисячі знімків з Перу, Еквадору та Чилі, татуювання з острова Пасхи і чотири нових модельки пасажирських літачків. У той же час, попри стрімкий крах наукової кар’єри, я заробляв достатньо, аби вдовольняти свої невеликі потреби. А найголовніше — я займався тим, чим хотів, і був абсолютно вільним. Я по-справжньому насолоджувався життям, я смакував ним, як ніколи раніше.

Ех… І треба ж було так усе зіпсувати?…

Не знаю, наскільки довго міг тривати цей безхмарний і благословенний фен-шуй, якби не мій дурнуватий потяг до оптимізації. Саме невдовзі після повернення з двомісячної подорожі настав той знаменний момент, коли я здуру надумав взятися за покращення свого життя. Чорт забирай, мені наче пелена на очі спустилась.

…Ми зустрілися на День Незалежності. Довго гуляли набережною, потім поїхали в парк над Андріївським узвозом. І ніяк не могли наговоритися.

Цього разу «просвітління» не відбулося. Маруська виглядала ще гарнішою, ніж завжди. І я подумки пообіцяв собі, що просто так її не відпущу. (Бо треба було покращувати житіє своє, йолки-маталки!) Під час бесіди я знову завів розмову про стосунки, після чого вдруге, цього разу значно акуратніше, запропонував білявці перенести наші взаємини на якісно новий рівень.

Певно, довкола мене витав сяйливий ареол свободи і бунтарства, котрий завше приписують представникам творчих професій, які демонстративно плюють на усталені порядки. А може, все було набагато простіше, і насправді визначальну роль зіграло те, що я не збирався їхати до Швеції й залишався в Києві. Хай там як, але Маруська більше не викаблучувалась і з радістю погодилася.

Ось так, сам того не розуміючи, я вніс нестабільний елемент в абсолютно врівноважену й злагоджену систему свого дзен-існування.

Щоправда, на початку усе було в шоколаді. Два наступних місяці я почувався наче в райському саду.

Вона була моєю Музою. Вже за кілька тижнів я не міг ні про що інше думати, окрім неї. Мені подобалося, як пахне її волосся. Мені подобалося обіймати її стан, відчуваючи, як вона подається і притискається до мене. Мені подобалося слухати, як вона говорить і як зрідка шпарко лається, кумедно надуваючи губки. Від щастя хотілося цвірінькати.

Я не розписуватиму усі оті любовні шури-мури, квітково-шоколадний період і т. ін., ви це в інших книжках прочитаєте (у Шекспіра, наприклад). Натомість перейду відразу до суті, до, так би мовити, неприкритої правди буття.

Я навіть не помітив, коли все пішло наперекіс. В якомусь місці замість того, щоб ударити по гальмах і серйозно задуматися, у що перетікають наші взаємини, я навпаки, заховавшись за скельцями рожевих окулярів, пустив усе самопливом. Я знову дозволив собі захопитися понадміру, я надавав надто великого значення її словам, врешті-решт я підпустив її занадто близько до себе. На жаль, коли я збагнув, що Маруська починає цим користатися, я вже не хотів її відпускати. Якийсь час, бездумно ігноруючи заклики здорового глузду, вперто переконував себе в тому, що тримаю руку на пульсі подій. Однак стосунки — це наче бурхливий гірський потік під час повені. Гарантований спосіб дати маху — думати, що ти їх контролюєш.

Одного дня між мною та кучерявкою постав вельми неприємний епізод, через який ми серйозно посварилися. Відтак моє ідеальне життя почало незворотньо тріскатись і розлітатись на скалки буквально на очах. Не вдаватимусь у подробиці, аби не виставляти в невигідному світлі себе чи Маруську і не перетворювати свою книгу на черговий любовний роман. Я лиш констатую звершений малоприємний факт: одного чудового жовтневого дня все полетіло шкереберть, і мій райський безхмарний Едем перетворився на чорний Мордор.

* * *

Я відчував себе боксером після нокдауну…

Була субота. Для того, щоб трохи охолонути й заспокоїти нерви, я, захопивши mp3-плеєр, пішов блукати Києвом. Погода видалась чудовою. Не пригадую точно, але, здається, я натоптав тоді кілометрів п’ятнадцять, щоправда, так і не притлумивши внутрішнього жару.

Прийшовши додому, намагався хоч чимось себе зайняти. Проте щойно я переключав свою увагу на якесь більш практичне русло, як її миттю, неначе потужним електромагнітом, відтягувало назад, і перед очима знову спливав образ усміхненої кучерявої білявки.

Зрештою, я спробував уявити, що порадив би в даній ситуації Мігель (Якщо пам’ятаєте, Мігель — це мексиканець, з яким я жив в одній студентській квартирі перших півроку, проведених у Стокгольмі [9]). Ми з ним нерідко обговорювали дівчат, розробляли методики раціонального поводження з ними і навіть підготували власну класифікацію цього маловивченого наукою виду (див. Додаток А вкінці книги). Та що там казати, Мігель в усіх питаннях, що стосувались протилежної статі, був справжнім експертом.

— Чувак, — іноді критикував мене мексиканець, — у тебе від початку неправильний підхід. Ти починаєш мутити з ними, як із рівними за інтелектом. І саме в цьому криється твоя найбільша помилка!

Мігель полюбляв патякати на цю тему. Бувало, він говорив:

— Історія не знає жодного факту, щоб цивілізація поперла проти дикунства і варварства. Нормани побили саксів, готи і гуни сплюндрували Римську імперію, хрестоносці місили з гівном інтелектуалів-арабів, Кортес за рік повалив на коліна супер-розвинену державу ацтеків, Пісарро дав прочухана багатомільйонній імперії Інків, Наполеон, а потім і Гітлер набили гулі у варварській Росії.

— Не розумію, до чого ти хилиш… — зауважував я.

— Коли ведеш війну, — брався пояснювати кудлатий мексиканець, — а секс та кохання — це ніщо інше, як війна, ти повинен бути на одному рівні з супротивником, навіть якщо цей супротивник тобі поступається. Тільки так ти зможеш нанести відчутного удару і врешті-решт перемогти. Не пробуй застосовувати проти них логіку, це однаково що бігати за тарганами з гранатометом!

— Все одно не зрозумів, — вторував я.

— От уяви, наприклад, звичайнісінького таргана. Уявив?

— Ага.

— А тепер уяви себе з гранатометом.

— Ну, уявив.

— А тепер подумай і скажи, хто сильніший: тарган чи ти з гранатометом?

— Звісно, що я!

— Правильно! Але якщо ти спробуєш боротися з тарганом за допомогою гранатомета, то зможеш лиш підсмажити самого себе, але аж ніяк не зашкодиш тарганові. Так от, застосовувати проти дівок логіку — це ганятися за тарганом з гранатометом!

У запасі в Мігеля був один коронний прийом, простенький трюк, фокус, який називається «fake finger»[10]. Мексиканець часто застосовував його спеціально для того, щоб привертати увагу і зав’язувати стосунки з дівчатами, які на перший погляд видавались скутими і абсолютно неприступними. На основі цього фокуса він згодом вибудовував цілі теорії, що стосуються психології жіночої половини людства.

Відбувалося все так. Мігель підходив до наміченої дівулі чи групи дівчат і просив одну з них потримати в руках невеликий (10х10 см) клапоть тонкої яскраво-червоної тканини. Збентежена дівчина кілька секунд переминала в пальчиках шматок сукна, переконуючись, що матеріал не вирізняється нічим особливим. Потому мексиканець забирав клапоть і на очах дівулі великим пальцем правої долоні ретельно заштовхував його у міцно стиснутий лівий кулак. Коли червона ганчірка повністю зникала в затиснутій долоні, хлопець, все ще тримаючи великий палець у кулаку, кілька разів картинно дмухав на руки і… різким рухом розводив їх урізнобіч, показуючи, що клапоть безслідно зник. Дівчата, зрозуміло, роззявляли роти і починали допитуватися, куди поділось сукно? Ось так ми знайомилися…

Весь секрет у тому, що у лівому кулаку завчасно ховається штучний гумовий палець — точна модель великого пальця людини з отвором усередині. Відтак шматок тканини заштовхується не у стиснуту лівицю, а у фальшивий палець, саме в який насамкінець фокусник і встромляє великий палець правої руки. Після того, як долоні розведено вбік, милолиці глядачки починають шукати очима яскраво-червоний клапоть тканини і не звертають уваги не те, що один з пальців фіґляра гумовий! Для успішного завершення фокусу, гумовий палець необхідно непомітно зняти і сховати у кишеню штанів.

Мігель випробовував цей трюк на фінках, француженках, німкенях, росіянках, італійках і навіть таїландках. І не було жодного разу, щоб цей тупий — тупий до неможливого! — фокус не спрацював.

— Вони хочуть того ж що й ми, але чекають, поки ми почнемо діяти, — пояснював Мігель. — Звісно, можна підійти і просто ляпнути щось на кшталт «давай потанцюємо», або принести букет квітів, або писати любовні листи, але це тупо, чувак, це так ту-у-упо! Досить вигадати щось оригінальне, щось яскраве й несподіване, таке, чого дівки не очікують, і вони всі твої, чувак.

— У тебе трохи однобоке бачення проблеми, чувак, — стримано відказував я.

— Вони мавпи, чувак, то й поводься з ними, як з мавпами! — кричав мексиканець.

— Друже, ти неправий, — палко заперечував я. — Жінка — це ідеал, жінка керує світом, вона надихає чоловіка, примушує його бути кращим, аніж він є насправді, її тіло прекрасне, її…

Мігель відмахувався від мене і мотав кудлатою головою.

— Ти телепень, Максе, хоч ти й пишеш дисертацію, але ти estupido [11], бо якщо ти не ставитимешся до них як до мавп, тоді вони почнуть ставитися до тебе, наче до мавпи.

Тут я прикушував язика і йшов працювати над дисертацією.

…То що сказав би Мігель? Що б він пораяв?

* * *

Але Мігеля поряд не було.

Тож сяк-так пересидівши першу ніч, — переважно дивлячись на місяць і зосереджено жуючи шмарклі, — я був змушений почовгати за порадою та розрадою до іншого свого товариша, який, на щастя, виявився під рукою.

Звуть його Алекс. Хоча вряди-годи, залежно від настрою, я кличу його або дуже просто — Саня, або екзотично і коротко — Алі. Ми познайомились років із п’ять тому, і на той момент спільно працювали над одним згиблим і безпросвітним проектом, який, як ми тоді думали, мусить зробити нас мільйонерами.

Алекс, він же — Саня, він же — Алі, на чотири роки старший за мене. З виду він невисокий, але крижастий і підтягнутий, спортивної тілобудови хлоп. В минулому — боксер-любитель. У нього живі й миготливі очі невизначеного кольору, прямий короткий ніс, підсмикане русяве волосся, вічно усміхнений рот. За характером Алекс — без компромісний оптиміст і жартівник, через що у нього в друзях заледве не пів-Києва. Такого живчика й веселуна ще слід пошукати. Здається, немає на світі такої ситуації, котра б примусила хлопця засумувати. Ні за яких умов, навіть у час найбільшої скрути, він не опускає рук і завжди тримає хвіст пістолетом. Крім того, від багатьох наших спільних знайомих я не раз чув про те, як Алі виручав своїх друзів у час найбільшої скрути. Мабуть, саме за це його найбільше цінують і поважають.

Протягом останніх місяців, працюючи разом, ми з Алексом помітно зблизилися, саме тому я посунув до нього за розрадою. Відтак наступного ранку, нічого не утаюючи, усе розповів Алексу. Мій друзяка довго обдумував почуту історію, а тоді сильно здивував мене, розважливо порадивши:

— Подзвони їй.

— Ти що?! — я аж захлинувся від обурення. — Подзвонити їй першим?! Та ніколи в житті! Що б я взяв та й передзвонив? Та я ж…

Алі жестом примусив мене заткнутись. Я заглох, подумавши, що Мігель ніколи в житті не порадив би такого паскудства. Не знаю достеменно, що б мексиканець вигадав у такій ситуації, але він точно заборонив би мені дзвонити їй першим.

Але в тому то й заковика, що Алекс — то далеко не Мігель.

— Подзвони, — серйозно й розсудливо повторив мій товариш. — Можливо, вона не відповість. Можливо, просто пошле тебе на фіг. Але ти повинен їй подзвонити, вона ж не якась там лушпайка.

Я хотів спитати, хто така «лушпайка», але подумав, що краще, мабуть, мені цього не знати…

Після обіду в неділю я знову опинився у себе на квартирі сам на сам зі своїми демонами. Я спробував почитати (про те, щоб спробувати щось писати, не могло бути й мови; я остерігався, що в такому стані замість оптимістичної і життєствердної «adventure story» склепаю якийсь кошмарний «хорор» з горами трупів, вивернутими кишками та розмазаними по стінах мізками). Розкрив черговий томик Марка Твена, але не зміг просунутись далі першого абзацу. Якісь чорти роздмухували в нутрощах пекельне вогнище.

Я раптом зрозумів, що через неї втрачаю абсолютно все. Складалося враження, наче розрив взаємин зробив з мене інваліда. Я почувався самотнім, нікому не потрібним гвинтиком, який відвалився від машини. Я просто випав із життя. А тоді до мене несподівано дійшло: я більше не можу писати! За останні дні мені не вдалося вичавити з себе навіть рядочка, навіть півречення, яке потім не дратувало би мене своєю кострубатістю та банальністю. Я не знав, скільки це триватиме, і тому страшенно злився, але не міг нічого вдіяти. Чи міг?…

І тоді… я вирішив передзвонити.

Нині розумію: це було помилкою. Зовсім не через те, що я набрався сміливості й подзвонив першим. Насправді річ у тім, що під час руйнації стосунків завжди є певна межа, після якої неможливо повернути назад. Навіть якщо дуже кортить.

У фізиці існує таке поняття — ентропія. Це функція стану будь-якої системи, яка є мірою незворотного розсіювання енергії. Простіше кажучи, з математичної точки зору ентропія слугує підтвердженням того, що всі процеси у природі незворотні. Якщо ви гепнулись з десятого поверху, вас, звісно, можна підняти назад, однак це не означає, що ви повернетесь у вихідне положення. Або якщо ви ненароком розбили чашку з чаєм під час сніданку, ви можете губкою зібрати його зі столу і зцідити назад у чашку. Але то вже буде інша чашка, і навіть інший чай, оскільки певна частина рідини лишилась на столі та в губці, якась частина випарувалась, а решта увібрала в себе трохи вашої енергії, поки ви вичавлювали мокру губку над новою філіжанкою. Так ось, ентропія наших стосунків незмірно зросла, що означало — шляху назад більше немає.

Жаль, я про це тоді не думав.

Я натиснув кнопку виклику, дивлячись, як на екрані мобілки блимає її номер. Натомість міркував лиш про те, щоб стулити все докупи. Силкувався якомога швидше повернути все назад. Але назад вороття не було. Сподіватися на таке — це ніби вірити, що вода, яка вилилась із перевернутої склянки на підлогу, зможе піднятися у склянку тим же шляхом, яким виплеснулася назовні.

Я дійсно був estupido, як казав Мігель, оскільки не розумів, що щастя не може залежати від чого-небудь зовнішнього, чогось, що не виходить зсередини тебе. Особисте щастя не може бути щастям, коли воно залежить від іншої людини.

Вона таки відповіла.

— Алло… — голос звучав сухо і непривітно.

— Е-е-е… Привіт…

Мовчання.

— Чим займаєшся? — хутко спитав я, аби хоч чимось заповнити вакуум поміж нами.

— Та нічим… Хочу подивитись якийсь фільм.

Я раптом напрочуд ясно зрозумів, що не повинен був телефонувати. Кожна її фраза здавалась ворожою. Але відступати не було куди.

— Сьогодні чудовий день, — повільно говорю, ретельно обдумуючи кожне слово; погода дійсно була славною. — Може, прогуляємось?

— Ні, — без вагань відповіла Маруська. — Я не маю настрою, — а тоді ледь чутно додала: — Вибач.

Я прикусив губу, аби не ляпнути зайвого, і розірвав зв’язок.

«Лушпайка», — подумав я.

Зціпивши зуби, відчув, як у грудях закипає розплавлена сталь, просочується крізь ребра і вологими гарячими плямами огортає шию.

І це вже був не нокдаун. То був нокаут. Глибокий нокаут, після якого досить довго не приходять до тями.

Резюме до цього розділу:

Краще — це ворог хорошого. Коли життя працює гладко і злагоджено, немов швейцарський годинник, не треба нічого покращувати!!! Залиште все так, як є…

Розділ другий Здавалося б, а до чого тут Бразилія?

І ось ти вже зловлений у власному гніздечку, і речі, якими ти володів, тепер володіють тобою.

Чак Паланік, «Бійцівський клуб»

А й справді, Кідрук, спитаєте ви, що за діла: до чого тут Бразилія?!

З усією відповідальністю запевняю вас, панове: ми вже за кілька кроків від неї. Зберіться, потерпіть і дотягніть до кінця цього розділу. А я тим часом (перед тим, як перейти до мандрів безлюдними непролазними нетрями в самому серці Південної Америки) доведу до кінця скорботно-романтичну історію, через яку мене вдруге за кілька місяців потягло на інший бік Атлантики.

Цілих два дні після розриву з Маруською я ходив, мов у воду опущений. Геть зачучверів через те кучеряве дівчисько. Роботу виконував абияк, майже ні з ким не розмовляв, а коли й переговорювався, то обмежувався лаконічними безбарвними фразами, бездумно дивлячись кудись убік, наче й не зауважуючи свого співрозмовника. Друзі та знайомі вражалися з такої разючої та ґвалтовної зміни мого настрою, деякі навіть почали вважати мене вередливим диваком, який безпричинно надувається мов бурундук і самим своїм виглядом псує настрій всім навкруги. І тільки Алекс знав дійсну причину мого невідрадного трауру.

Опівдні третього дня, не маючи більше сил терпіти мою кислу мордяку, Саня потягнув мене у «Віолет» обідати. Сподівався, що під час трапези я розбалакаюсь і мені хоч трохи полегшає.

Чепурний ресторанчик «Віолет» розташувався у напівпідвальному приміщенні «Індустріалбанку», чия біла багатоповерхова будівля знаходилась зразу навпроти нашого офісу. Навіть не накинувши курточок, ми перемахнули через дорогу і заскочили у ресторацію. Всередині кілька потомлених і блідих, мов вампіри, банківських клерків поквапливо прикінчували ситні ленчі.

Алекс відразу замовив собі бізнес-ленч. Не вчитуючись у назви страв, я машинально перегорнув декілька сторінок меню, після чого замовив грецький салат.

— Пф-ф-ф, — форкнув Алі, затим безцеремонно вирвав з моїх рук меню і проказав офіціантові: — Йому теж бізнес-ленч, будь ласка… Чувак, поїж по-людськи, а то ти скоро копита відкинеш від голоду.

Потому між нами залягла затяжна ніякова мовчанка, наче у простір над столиком хтось напхав прозорої звукоізоляційної вати. Зрештою, Саня прокашлявся і обережно почав:

— Що там у тебе з Маруською?

— Нокаут… — тихо мовив я, майже не розтуляючи губ. — Як у Льюїса і Рахмана…

— В їхньому першому бою чи в другому?

— У першому… — прогугносив я, безсило, мов мішок з картоплею, розкинувшись на фіолетовому дивані.

Очікуючи, поки принесуть перші страви, ми з Алексом зосереджено гризли підсолені сухарі, котрі на дурняк пропонують відвідувачам фіолетового ресторанчика. За вікном кволо чеберяли низькі рвані хмари. Дощу не було, однак вологий холод та несвіжа сірість неба й асфальту наганяли страшенну нудьгу. Затверділе осіннє повітря моторошно брязкало об шибки холодних багатоповерхівок Печерська. Сонмище представницьких седанів притискались один до одного на стоянці неподалік «Віолету», втелющившись понурими фарами у порепаний асфальт, заплямований огидними калюжами.

— Мда-а… Фігово… А ти їй телефонував?

— Угу…

— І що?

Мій погляд блукав по довколишніх, спорожнілих уже столиках, вкритих такими ж фіолетовими, як і дивани, скатертинами. Вигляд брудних неприбраних тарілок дратував не менше, ніж безформно-розхлябана жовтнева погода. Хоча тоді мене взагалі все дратувало.

— Нічого, — непривітно буркнув я.

— Послала? — доколупувався Алі.

— Ні… ну тобто, так… коза…

— А ти?

— А я просто поклав трубку. Уже третій день не розмовляємо, — я зітхнув, а тоді вкинув до рота нового сухаря і взявся злісно розжовувати. — Забудь про неї, чувак. Між нами все скінчено.

Алекс із жалем подивився на мене, певно, подумавши, що це не йому слід «про неї» забути, але вголос нічого не мовив. Незабаром з кухні виринув офіціант, тихо підійшов до столика і поставив перед нами тарелі з бульйоном.

Кілька разів сьорбнувши масну гарячу рідину, я відставив тарілку вбік. Саня на мить перервав трапезу і пробурчав:

— Ну, вона тебе технічно так забацала, чувак… Наче якогось сопливого пацана.

Я лиш скривився у відповідь.

— Але ти не парся, — продовжив він, постукавши долонею по серці, — ще пару днів ось тут поболить, а потім почне стихати.

«Ти бач, лікар мені знайшовся», — пронеслось у голові. Я й сам знав, що рано чи пізно біль ущухатиме, проте на той момент від того легше не ставало.

— Слухай, а які в тебе плани на Новий рік? — несподівано змінив тему розмови мій товариш.

Я трохи пожвавішав.

— Хочу потинятись Близьким Сходом. Відвідати Сирію, Йорданію, Ліван… Журнал «Мандри» оплачує мені квитки до Дамаска і назад.

Саня з розумінням кивнув, а тоді ніби ненароком поцікавився:

— Тобі обов’язково летіти цієї зими?

— Що ти маєш на увазі?

— Ти не міг би відкласти поїздку на Близький Схід чи мусиш їхати саме зараз?

— Та ніби не мушу… — я скоса зиркнув на друзяку, поволі починаючи кумекати, що він затіяв розмову неспроста. — А що?

— Нічого… — зовсім непереконливо прогугнявив Алі, а потім вчепився у мене поглядом і одним махом випалив: — Слухай-чувак-а-поїхали-в-Бразилію!

— Куди? — вирячився я.

— У Бразилію!

Вмить перед очима зринуло все, з чим на той час у мене асоціювалася найбільша латиноамериканська країна: кава, Ріо, безмежна сельва, натуральний каучук, запальна самба, непролазний Амазонас, нещадні піраньї, миготливий карнавал, уподібнений до релігії футбол… Затим попливли уявні картинки можливих пригод з майбутньої подорожі: нові знайомства, цікаві зустрічі в хостелах, вечірки, довгі нічні переїзди, багатоденні переходи нетрищами… І вже за секунду я більше не думав ні про що, окрім одного: поїхати! Поїхати за будь-яку ціну. Рвонути світ за очі, зануритися в авантюру, поринути з головою в коловорот пригод, забути про все, що гнітить і скеміє у душі, врешті-решт просто втекти від проблем!

Потужна хвиля ущипливого тепла розливалась тілом. Мене охопило відчуття, наче хтось щойно вгатив мені цілий шприц адреналіну. Прямісінько в серце. Я не спитав «коли?». Я не спитав «для чого?». Я навіть не поцікавився «чому саме Бразилія?». Натомість бовкнув:

— Так, — і розтягнув рот у широченній посмішці… Певно, вперше за останній тиждень.

Значно пізніше, повертаючись у думках до цього епізоду, я розмірковуватиму над тим, що найбільші авантюри нашого життя, мабуть, саме так і починаються — з однієї недбалої фрази, кинутої у, здавалося б, найбільш невідповідний момент.

— Це добре, — Алекс м’яко посміхнувся у відповідь.

— Коли летимо? — мої очі блищали, а у череві теплішало, наче хтось там усередині щосили роздмухував давно пригасле багаття.

— Давай десь у грудні. Підбереш якнайдешевші квитки — ти ж у цьому шариш.

— О’кей, — метельнув я макітрою. — Із радістю!

— Заодно подумай над маршрутом…

Тоді ми швидко розправились з рештками ленчу і залишили «Віолет».

На вулиці мене аж розпирало від щастя. Кудлаті хмарки радісно клубочились у вишині над головою. Свіжий осінній вітерець, безжурно посвистуючи, пустотливо бриньчав шибами печерських багатоповерхівок. Кожен автомобіль на стоянці біля банку весело шкірився до мене решіткою радіатора. І навіть з придорожніх калюж, здавалося, лилось сонячне сяйво, утаєне там після останніх погожих днів бабиного літа.

— Що з тобою? — спитав Алекс, ховаючи в голосі незлостиву насмішку.

— Ми їдемо… ми їдемо в Бразилію, чувак… — мов зачарований прошепотів я.

Тож на перший погляд у нас із Санею все якось легко і славно нарисувалося: я посварився з дівчиною, аж тут примчав Алі-рятівник і запропонував чкурнути до Бразилії. Я постав, неначе Фенікс із попелу, і ми з друзякою бадьоро помарширували бешкетувати в Бразилію. Але то тільки на перший погляд усе так просто. Насправді життя надто складна штука, аби вдовольнятися нехитрими рішеннями. Та й узагалі, Амур — ця волохата римська потвора — ще зроду-віку по-доброму мене не відпускав.

* * *

Я вже, здається, десь писав, що у будь-якої події, котра трапляється у вашому житті, є ціла купа об’єктивних та суб’єктивних передумов, а також одна-єдина безпосередня причина — такий собі поштовх, котрий і призводить до того, що подія врешті-решт відбувається. Так ось, безпосередньою причиною всіх наступних подій (читай — неприємностей) став я сам.

Хоча, нічого, мабуть, не скоїлося б, якби у мене не було блогу, а заразом і дурнуватої звички записувати до нього все, що треба і не треба.

Справа в тому, що я, як і багато хто з нинішньої молоді, веду публічний інтернет-щоденник на порталі Живого Журналу [12]. Зрідка, маючи вільний час, настрій та натхнення, я занотовую туди цікаві факти та кумедні історії зі свого життя-буття. Тільки не подумайте, що я є блогером у повному сенсі цього слова. Повірте, панове, я дуже далекий від того, аби змальовувати особистий побут з усіма його нудними та нікому непотрібними подробицями, як це роблять деякі сучасні «герої» блогосфери: «Сьогодні зранку встав, пішов у ванну. Пісяти не хотілося, а потім я чистив зуби. Перед виходом з ванни почухався під лівою пахвою, а снідав яєчнею, приготованою за таїландським рецептом…» і т. д. і т. п. Я завів свій щоденник, коли виїжджав на навчання до Швеції. І головною його задачею в ті часи був односторонній зв’язок із батьками: раз чи два на тиждень я писав розлоге повідомлення або, висловлюючись по-блогерськи, ліпив пост про важке й непросте життя у заграниці, після чого одна моя знайома в Рівному роздруковувала його у себе на роботі і відносила батькам. У такий спосіб мої предки мали чудову нагоду дізнаватись про те, як я поживаю, не витрачаючи скажені гроші на телефонні дзвінки. Згодом мене всерйоз захопили подорожі; відтоді Живий Журнал (далі — ЖЖ) став тим місцем, куди я вивантажував фотографії та записував коротенькі історії про свої поневіряння далекими краями. Нині я пишу лиш тоді, коли дійсно відчуваю в цьому потребу, цебто, коли душа співає і хочеться від радощів пускати бульки носом.

Після розмови з Алексом у «Віолеті» затяжна дводенна депресія закінчилась, і я бадьорим маршем повертався до повноцінного життя.

Забігши назад до офісу, першим ділом засів за комп’ютер і поліз у папку «Music», наміряючись запустити у «Winamp’і» якусь бравурну й життєствердну пісеньку, котра б сповна відповідала моєму теперішньому бойовому настрою. Перебрав кілька альбомів Bon Jovi, Bryan Adams, Avril Lavigne, коли погляд натрапив на пісню колишнього вокаліста «Арії» Кіпєлова — «Я свободен!». Не вагаючись, натиснув «Enter» і відкинувся на спинку крісла, з насолодою всотуючи всім своїм єством перші акорди славнозвісної балади. Думайте що хочете, але на приспіві мені аж верещати схотілось від перебору почуттів. А тоді до мене раптом дійшло, що це і є той знаменний момент, коли душа співає, коли від пронизливого щему зриває дах, коли… Я напрочуд чітко осягнув, що мушу негайно увіковічнити такі прекрасні переживання у блозі. Запустив Internet Explorer, зайшов на свою сторінку в ЖЖ і виплескав туди усе, що булькотіло в моїй очамрілій макітрі.

Новостворений пост називався «Я знову в строю!» і виглядав ось так:

Я знову в строю! Oct. 5th, 2009 at 2:21 PM[13]

Не перестаю дивуватись, як воно буває. Найкращі дні завжди починаються препаскудно.

Сьогодні знову те саме:) Зранку готовий був вішатись, останні два дні взагалі не спав, не їв, тільки жував соплі. А зараз… зараз… Бразилія.

Це Бразилія, чуваки!:))

Не Близький Схід і ніяка там Азія.

Тому пішли всі, все і вся до дідька!!!

Життя надто коротке для того, щоб марнувати його на рюмсання!

Розташування: Kiev, Ukraine

Настрій: happy

Ниньки звучить: Кипелов — Я свободен!

Ось такий небагатослівний, зате вельми експресивний пост.

Я тоді навіть припустити не міг, що вона читає мій ЖЖ…

* * *

Наступного дня після розмови у «Віолеті» я прискакав на роботу безжурний і щасливий, мов новонароджене щеня. Цілих півдня натхненно вищебечував слова легендарного хіта вокаліста з «Арії»:

— Я свободєн ат любві, ат прєдсказанной судьби, і ат зємних аков… ат зла і ат дабра… в маєй душе нєт больше мєста для тєбя-а-а! Я свабо-о-о-одєн…

Та ось о першій пополудні мій мобільний якось так підступно пілікнув. Насправді то була звичайна звістка про те, що мені надійшло текстове повідомлення, одначе інтуїція, оте заховане шосте чуття запалило в мозку неспокійний здогад.

Я неохоче витяг телефон із задньої кишені джинсів і скоса глипнув на екран. Навіть не зирнувши на ім’я відправника, я вже розумів, що то була вона. І не помилився — короткий напис внизу дисплея сповіщав, що Маруська настрочила SMS.

Блискавично відкривши повідомлення, наткнувся на банальне: «Привіт, як справи?».

Кілька секунд, звівши докупи брови, крутив свій плаский «Samsung U600» у руках, після чого рішуче відкинув телефон убік. «Ти диви, яка нахаба! — думаю. — Це ж треба таке писати! Наче нічого й не сталося, чесне слово. Ні фіга їй не відповідатиму, нехай знає, лушпайка!».

Через двадцять хвилин, після кількох абсолютно марних спроб сконцентруватися на роботі, я вхопив мобільного до рук і відписав: «Привіт. Нормально». І спеціально ніде не поставив жодного знаку оклику, щоб було видно, що я сердитий і розгніваний. Дуже сильно розгніваний…

Майже відразу зрозумів, що вчинив неправильно, оскільки почав чекати на відповідь. У глейкому очікуванні спливло десять хвилин, за ними — двадцять, потім — півгодини. Довкола мене снували співробітники, знадвору линув гамір студентської перерви (відразу за нашим будинком знаходиться перший корпус Київського національного університету культури і мистецтв), а я примерз до крісла, намагаючись на рівні підсвідомості відмежуватися від довколишнього шуму, в якому звучало що завгодно, але тільки не примітивне пілікання мобілки. Щомиті я ловив себе на тому, що не можу відірвати погляду від свого телефону, однак… лискучий чорний Samsung-слайдер підступно мовчав. Увесь мій ранковий оптимізм чахнув і розлізався на очах.

Нарешті мобільний мляво пискнув! Не встигла остання нота примітивного музичного сповіщення про прихід нової SMS випурхнути з крихітного динаміка, я вже тримав мобільний у руках і пожирав поглядом повідомлення. «У мене теж усе нормально. А ти чого так довго не писав?…».

Друзі, ви не пам’ятаєте той архаїчний анекдот про літню парочку, котра прожила у шлюбі більше п’ятдесяти років і у якої журналіст випитує секрет такого довготривалого сімейного щастя? «Невже у вас жодного разу за багато років спільного життя не виникало бажання розлучитися з дружиною?» — питає кореспондент у чоловіка. На що той йому відповідає: «Бажання розлучитися не було, а от убити — та-а-ак!»…

Так ось, цей анекдот, якщо застосувати його до мене та Маруськи, то ніякий не анекдот, а цілковита правда. Позаяк після прочитання Марусьчиної SMS мені нестерпно, шалено і несамовито закортіло порішити її на місці. Причому якимось варварським, нелюдським способом.

Попри надлишок войовничих почуттів, я відписав майже відразу: «Не хотів, то й не писав», — як бачите, намагаючись висловлюватись якомога грубіше і нахабніше.

Кучерявка не забарилась із відповіддю.

«А ти чого такий сердитий?:) Зустрінемось сьогодні ввечері?» — весело і простосердо строчила моя красуня…

Я коли це прочитав, то спочатку подумав, що у мене в животі хтось підірвав осколкову гранату. Кров масною теплою хвилею прилинула до вух, а від шаленого обурення засльозились очі. Однак прогіркла жовч образи недовго роз’їдала моє єство. За кілька хвилин гонор померк і згас, неначе кволий вогник свічки від пориву дужого вітру, після чого тремтячими від збудження пальцями я погодився на повну капітуляцію: «Ну давай… О котрій?».

«О 6-ій я чекатиму тебе на „Контрактовій“. О'кей?».

«О’кей…».

Потому я весь розм’як, наче малинове желе. Немов перші осінні шмарклі розмазався по кріслі й почав стікати на підлогу. Безперечно, я сердився сам на себе через власну непослідовність та м’якотілість, але нічого не міг вдіяти. Воістину, чи то любов робить людину дурною, чи тільки дурні й закохуються?

Нетерплячка сушила й виснажувала мене, я більше не міг ні про що, окрім Маруськи, думати. Мене то кидало в жар, то обсипало морозом; якоїсь миті я страшенно лютував і злився на неї, але вже за хвилину не міг нарадуватися, що вона мені написала. Зрештою я зрозумів, що попрацювати сьогодні не вдасться, а тому не став чекати кінця робочого дня і зірвався додому. Хоч душ прийму перед тим, як мчати на «Контрактову».

Побачивши, як я, ніби кульова блискавка, вилетів з офісу, Алекс сіпнувся і прокричав мені вслід:

— Щось трапилось?… — секунда пауза. — Ви що, бляха, помирилися?

— Ще не знаю! — відмахнувся я, тупочучи до ліфта.

— Дурень! — загорлав Саня навздогін, але я його вже не чув. На жаль.

* * *

За десять шоста я зустрівся з Марусею і ми спокійно примирилися. Хоча, правду кажучи, навіть не мирилися: Маруся просто вдала, що за останні дні нічого особливого не трапилось. Я також не мав бажання роздувати конфлікт, відтак всі можливі суперечки владналися по-тихому, без зайвих балачок та дискусій. Ми повечеряли (щоправда, за весь вечір я так і не міг позбутися незрозумілого внутрішнього дискомфорту), після чого провів її додому.

Життя спроквола поверталось у торовану колію. Вдень я працював, увечері, висолопивши язика, мчав на побачення, а вночі, підперши сірниками важенні повіки, писав пригодницьку сагу про свою подорож на острів Пасхи. За цілий день я втомлювався, мов тяглова коняка, мов той пес із упряжки Амундсена на останніх кілометрах перед Південним Полюсом, а проте нічого змінювати не хотів. Вірив, що це і є мій шлях до світлого майбутнього.

Цілий тиждень після нашого з Маруською замирення я старанно переконував себе у тому, що все стало на свої місця, вперто ігноруючи одну вельми вагому обставину, а саме — нещодавно озвучене бажання пертися в Бразилію. Річ не в тім, що воно чимось заважало моїй, так несподівано відновленій «ідилії», просто я ніяк не наважувався розповісти про це своїй дівчині.

Але ви ж знаєте, якщо Магомет не йде до гори, тоді гора йде до Магомета. Казати мені нічого не довелося — рівно за тиждень вона сама мені все виказала.

Ми сиділи в суші-барі, жували японські рибно-рисові пундики, безугавно сипали жартами, сміялися і вигадували плани на найближчі вихідні. Аж раптом Маруська, не змінюючи грайливо-жартівливого тону і не припиняючи мило хихотіти, підступно запитала:

— А що це ти там написав про Бразилію?

Незважаючи на шалапутний настрій моєї кучерявої співрозмовниці, я ледь не вдавився, а тоді напрочуд ясно розкумекав, що до відповіді на останнє запитання слід підійти серйозно і вдумливо. Краєм ока зирнув на неї. Дівчина не спускала з вуст солодкої посмішки, однак незворушні блакитні очі вкрилися кригою і вчепились мені у горло кігтями якоїсь великої волохатої тварюки.

Мій кадик смикнувся, і я, вирішивши потягнути час, дурнувато пискнув:

— Де це «там»?

— У себе в блозі.

«Вона читає мій ЖЖ», — подумав я, ледь не прицмокнувши від досади язиком.

«Ти що, повний пришелепа? Настрочив про чергову авантюру у публічному щоденнику і сподівався, що я про це не дізнаюсь?!» — подумала, мабуть, Маруська.

Стуливши пельку, я принишк і, немов адвокат на проблематичному судовому процесі, почав зосереджено обдумувати план захисту.

— Я маю на увазі той істерично-заливистий пост про поїздку в Бразилію, — тим часом уточнила дівчина.

Її тон цього разу помінявся разюче. Оте глумливе й сардонічне «істерично-заливистий» хвиснуло наді мною, наче шкіряний батіг, і швидко привело до тями.

— Що взагалі відбувається, Максе? — вона не говорила, а наче з кулемета по мені стріляла.

— Ну я… ну ми… ми цеє… так собі зібралися… ми там обідали, і Саня сказав… — думок у моїй довбешці крутилося дуже багато, просто кошмар якийсь, от вони й полізли всі разом з голови, неначе м’ясо із м’ясорубки. — Коротше, ми з Алексом їдемо в Бразилію…

Білявочка всміхнулась, але то вже була зовсім не та усмішка, що хвилину назад.

— Яка, в сраку, Бразилія? — Маруська як розійдеться, то вже не скупиться на перчені вислови. — Чого ви туди пнетесь?

— Та так… — я ховав очі під столом.

— Вам що, нема чим більше зайнятись? Чи ви вже заробляєте стільки, що грошей нема куди дівати?

Грошей ми тоді дійсно заробляли, що кіт наплакав. Ба більше: навіть присягнувши один одному рвонути до Південної Америки, ми з Алексом ще не знали, де взяти гроші на поїздку. Я лиш сумно зітхнув, розуміючи, що аргументів для оборони мені очевидно бракує.

Відчувши моральну перевагу, Маруська мерщій поперла у наступ:

— Максе, це несерйозно! Це геть безвідповідально! Ти ж не хлоп’я? Правда ж, не хлоп’я? Невже ти не розумієш, що я не можу будувати серйозні стосунки з таким шибайголовою, якому тільки р-р-раз — щось не так — і він уже в Бразилії.

Я длубався пальцем у серветці, час від часу багатозначно зітхав і шморгав носом, демонструючи глибоке каяття у скоєному паскудстві.

— Ти вчинив неправильно, — не вгавала моя Марусенька. — Ти вирішив втекти від проблем, замість того, щоб спробувати їх вирішити. Це не по-чоловічому, Максе! Я говорю тобі прямо і не соромлячись: ти повівся, як дитя.

Після останніх слів я почував себе вкрай погано. Не те щоб я в усьому з нею погоджувався… І взагалі, я нікуди не тікав. Просто на душі було страшенно тоскно і гірко. Востаннє я відчував щось подібне у той день, коли мене обплювали верблюди в київському зоопарку.

Звісно, я міг в одну мить обірвати обурливу тираду, яка наче водоспад холодної води лилась мені на голову. Я знав, що можу легко поставити Марусю на місце, а проте… існувало щонайменше дві причини, через які я нічого не зробив. По-перше, в глибині душі я усвідомлював, що — ніде правди діти — дійсно повівся непорядно стосовно своєї дівчини. А по-друге, я розумів: якщо ляпну зараз щось агресивне у відповідь, то, найімовірніше, більше ніколи не обійму її, таку вредну, але водночас милу й ловку кучерявку. Хай там як, але я не хотів її втрачати.

— Добре… — ледь чутно видихнув я. — Добре… Не сварися. Я вже нікуди не їду. Я подзвоню Алексу і скажу, що все відміняється.

— От не треба робити мені на зло! — пхикнула Маруська, кумедно надувши губки.

— А я не на зло, — спокійно відказав я, — це моє власне, обдумане і виважене рішення. Можливо, поїдемо пізніше. І тоді я обов’язково візьму тебе з собою.

Кучерявка нічого не відповіла, хоча було помітно, що мої слова припали їй до смаку.

Щоправда, у такого мого рішення була ще й третя, певно, найголовніша причина: тверезо оцінивши можливі фінансові затрати під час другої за рік поїздки у Південну Америку, я побоювався не встигнути нашкребти достатню для мандрівки суму. Саме тому я з такою легкістю відмовився від нашої з Алексом авантюри.

Маруся якийсь час вдавала сердиту, після чого великодушно мене пробачила. Хоча вона зробила це з таким виглядом, наче дарує індульгенцію останньому грішнику. Я й сам собі видався затятим чорним відьмаком, якого з невідомих причин помилували і відпустили з лап святої інквізиції.

Ось так усе знову стало на свої місця.

Повертаючись увечері додому, я зателефонував Алексу і, поскрипуючи від досади зубами, сказав, що нашу поїздку краще відкласти на потім або й узагалі відмінити.

— Тебе катували? — замогильним голосом поцікавився Алі.

— Нє.

— Але все одно, мабуть, добрячої задали припарки, якщо ти отакої заспівав, — докірливо бурчав мій товариш. — Славно тебе обробила твоя білява бестія.

Мені кортіло сказонути, що вона просто виїла мені весь мозок, що, Саня, чувак, ти навіть не уявляєш, як вона може викручувати душу… Але вирішив, що на сьогодні з мене достатньо, і далі не розвивав цієї теми.

— Та ні! — натомість збрехав я. — Просто прикинув, що навряд чи встигну наскладати достатньо грошей для подорожі. Лишилось зовсім мало часу, чувак. А пертись у Бразилію з пустими кишенями — безглуздо.

— Ти ж сам колись казав, що головне — це захотіти, а гроші якось знайдуться!

Подумки я чортихнувся, адже Алекс лупив мене моєю власною зброєю.

— Не знаю, чувак. Я ще помізкую над цим, — відказав стримано. — Не маю звички відступати від задуманого, але, гадаю, цього разу нам слід відмовитися від мандрівки.

Я сам не вірив у те, що промовляв. Голос зривався і тремтів, ще більше посилюючи відчуття ірреальності того, що відбувається. Алі тяжко зітхнув і мовив:

— Роби, як тобі краще, чувак. Я поважатиму будь-яке твоє рішення.

Тієї ночі я не зміг видушити з себе ні рядочка. Розкритий word’івський файл так і лишився без змін. Тоді я вкотре подумав про те, що Маруся і Муза — то далеко не одне й те саме…

Я лежав на ліжку, підібгавши руки під подушку, телющився в стелю і знову й знову прокручував у голові події останніх днів. Мене чомусь не полишала нав’язлива думка, що наше з Маруською примирення було штучним та несправжнім, якимось наче пластмасовим. Я відчував, що, висловлюючись хімічними термінами, наша сполука нестійка. Мимоволі я припускав: насправді дівчину зачепило за живе лиш те, наскільки швидко (прямо по-свинськи якось) я відновився після розриву наших стосунків, додумавшись поїхати розважатись у Бразилію замість того, щоб сидіти і страждати. В цьому сенсі її палке бажання поновити стосунки скидалося на хворобливу реакцію ображеної жінки, котра намагається відновити втрачений контроль над об’єктом давно згаслої пристрасті. Але вже за хвилину я злився сам на себе через такі крамольні помисли.

Майже півночі капосні думки, немов заряджені протилежними зарядами частки, зіштовхувались у моїй макітрі і зразу ж розліталися врізнобіч, а потім, відбившись від черепа, летіли назад і знову зіштовхувались, і знову розлітались… Врешті-решт я подумав, що хай усе іде до дідька, завтра воно якось перемелеться, утрясеться і наладиться, а нині я краще посплю. І заснув неспокійним сном прогірклого нечестивця.

Ну, що вам сказати… Мов у воду дивився, панове: назавтра воно дійсно налагодилось.

* * *

У четвер 22 жовтня ми з Маруською, тримаючись за ручки, блукали «Метроградом». Вибирали подарунок моїй мамі — за кілька днів у неї мав бути день народження. Вчорашні сумніви досі терзали мене, однак сьогодні вони звучали глухо й невпевнено, наче з-під землі. Зразкова поведінка Маруськи, котра повсякчас посміхалась і весь вечір не відпускала мою руку, щомить більше мене заспокоювала.

Несподівано я відчув, як у кишені забурчав увімкнений в режимі «вібро» мобільний. Я подивився на телефон. На екрані висвічувалось одне-єдине слово: «Алі». Не роздумуючи, натиснув кнопку «Прийняти дзвінок».

— Альо! — кажу.

— Чувак, привіт! — Алекс видався чи то надто веселим, чи понадміру збудженим.

— Ну здоров! Як воно?

— Чудово! Я зараз в авіакасі і хочу спитати, чи двадцять два дні — то не забагато?

Я ледь не проковтнув язика.

— Двадцять два… е-е-е… Ти… п-про що?

— Пригадуєш, ти прикидав маршрут і говорив, що в Амазонію ми не поїдемо, бо для такого trip’у необхідна тривала підготовка?

— Умгу…

— Замість того ти висунув пропозицію попхатися на південь Бразилії, в якісь їхні болота… Панталон чи як там вони називаються?

— Пантанал, — підказав я.

— О! Точно! І ще ти тоді сказав, що днів 20-25 нам вистачить, щоб усе там об’їхати. То я тебе питаю: двадцять два дні — то не забагато? Ми там не засумуємо?

— Звісно, що ні! Але, чувак, пожди! Ми ж бо домовлялись, що…

— Чудово! — радісно ревкнув Алекс, більше не слухаючи мене. — Це все, що я хотів почути! Головне, щоб ми не нудьгували!

Я хотів щось сказати, якось заперечити, попрохати товариша почекати, однак мобілка виплюнула кілька коротких гудків і затихла — Алі кинув трубку.

«Shit!» — подумав я, скосивши очі на Маруську.

— Хто то був? — наче занюхавши підставу, спитала вона.

— Та то… е-е-е… то по роботі… нічого серйозного, — я відвів погляд убік.

— А що таке «Пантанал»? — не відставала вона.

— Ну-у-у, це така марка обладнання. Теплові насоси. Китайські.

— А-а… Ясно.

Через п’ять хвилин у кишені вдруге задзижчало. Осклянілим поглядом втупившисьув далечінь коридора, я притулив трубку до вуха. Я не дивився на екран, адже й так здогадувався, хто дзвонить.

— Альо, чувак! — закричав Алекс, аж попискуючи від задоволення.

— Так… Так, я тебе слухаю.

— Ну всьо! Я купив квитки. Виліт 2 грудня. Київ — Мілан (Мальпенза) — Сан-Паулу! Назад вилітаємо теж із Сан-Паулу, але пересадку робимо в Римі.

— О’кей… — кволим голосом видихнув я.

— О’кей! — в унісон мені проспівав Саня.

Затим я припинив розмову і запхав телефон назад до кишені джинсів. «Важко, ой як важко бути в цій країні мандрівником», — спливла в голові безрадісна думка. А ще я раптом зрозумів, що мені доведеться приймати непросте рішення: або відмовитися від поїздки в Бразилію, або… сваритися зі своєю благовірною вдруге. Третього варіанту наразі не було…

Поки що я не скажу, що тоді вирішив. Хоча ви, мабуть, самі вже здогадалися.

Резюме до цього розділу:

Всі чоловіки — козли. Просто кожен по-своєму.

Розділ третій Київ — Мілан — Сан-Паулу — Кампо-Ґранде — Куйябa

…Наполягають на тому, що подорож — це спосіб досягти якогось захопливого фінішу, і тому хвилювання й небезпеки дороги варто звести до мінімуму. Увічнюють хибне твердження про те, що сама по собі мандрівка нічого не значить.

Чак Паланік, «Рент: Усна біографія Бастера Кейсі»

…Подорож відкрила мені очі на одну важливу річ: утікати від проблем у буквальному сенсі слова — дуже допомагає.

Алекс Гарланд, «Пляж»

Вечір 4 листопада…

За четверть сьома ми зібралися в офісі на Печерську, щоб відсвяткувати день народження Ігоря, мого товариша, який певний час працював зі мною на одній фірмі. Окрім мене, Алекса-Алі та самого іменинника, на вечірці була ще Віка, Ігорова дружина, та кілька наших спільних з Ігорем знайомих. Опісля до нас приєднався Дімон, колишній однокурсник Алекса, який ніякого відношення до Ігоря не мав. Він просто проїжджав поряд і мав при собі п’ять пляшок пива.

Сабантуй розпочався за всіма правилами: звідусіль сипалися пишно-розлогі, але переважно порожні і навіть дещо безглузді привітання, крізь шпарки дозаторів булькала безбарвна «Хортиця», а з короткошиїх бочкоподібних пляшечок дзюрчав темно-бурштиновий коньяк. Салати, балик, курячі стегенця, скибки сиру та тонко нарізані кружальця ковбаски розходились по тарілках, після чого миттю переправлялись у роти і під супровід дружьного плямкання опинялись у шлунках.

Вечір видався славним, душевним, але цілком буденним. Нічого особливого не відбувалося, поки… не розпочався футбол. Абсолютно випадково святкування Ігоревого дня народження випало на середу — день, коли в Лізі Чемпіонів відбуваються матчі групового турніру. Ніхто з нас про це завчасно не подумав, а дарма, оскільки поєднувати дві урочисті події, кожна з яких міцно пов’язана з розпиванням чималих об’ємів алкоголю, не знаючи наперед, як одна з цих подій закінчиться, було вельми необачно. Тож 4 листопада наше київське «Динамо» приймало на стадіоні ім. Валерія Лобановського знаного «заморського» гранда — міланський «Інтер».

О 21:40, відчепившись нарешті від Ігоря зі своїми надокучливими вітаннями, ми забрали у Дімона пиво і перекочували в іншу кімнату — кімнату з телевізором, приготувавшись дивитися футбол. За кілька хвилин залунав гімн Ліги Чемпіонів, і поєдинок розпочався. Вся наша компанія прикипіла до телевізора, час від часу відпускаючи шпильки на адресу суперника. І тільки Віка сказала, що їй нудно, після чого ми відправили її прибирати стіл і мити посуд.

На двадцять шостій хвилині під наші знавіснілі крики «Дава-а-ай» і нестримний рев двадцятитисячного стадіону Андрій Шевченко заклепав гол у ворота суперника. Зрозуміло, нашій радості не було меж. Цілих п’ять разів ми обмивали успіх нашої команди.

Незабаром розпочалась друга половина матчу. Грали команди на рівних, одначе напруга наростала. Гравці «Інтера», намагаючись відігратися, нарощували тиск, все більше відтісняючи «Динамо» до воріт.

Перед тим, як розказувати далі, я хочу запитати: друзі, ви пригадуєте цей матч з «Інтером»? Клятий матч третього туру Ліги Чемпіонів у середу 4 листопада 2009 року…

Другий тайм добігав кінця, йшла вісімдесят п’ята хвилина поєдинку. Було видно, що гравці «Динамо» потомилися, через що припускались чимало дрібних і зовсім необов’язкових помилок, однак і міланці добряче захекались. Останні хвилини гри тягнулись немислимо довго, проте «наші» трималися, а табло незмінно показувало приємне 1:0 на користь київської команди. До перемоги було, як то кажуть, рукою подати.

Від пекельного напруження нам відібрало мову, а про Ігоря і його день народження забули й думати. У повній мовчанці ми додивлялись останні вирішальні хвилини, нервово вчепившись хто у що гаразд: дехто тримався за ніжку стола, інший обплітав руками чарку, а хтось панічно чіплявся за руку сусіда.

— Та всьо, пацани! — несподівано закричав Алекс (певно, нерви не витримали). — Їм кранти! «Динамо» їх порве! Хана тому «Інтеру». Давайте, за перемогу!

Хлопець ухопив до рук келишка з коньяком і нетвердим порухом підняв його над головою. Посоловілі очиська задерикувато зблискували.

Гріх було пропускати такий тост, тож, аби не наврочити, ми тут таки похапали чарки до рук і переправили їхній вміст у горлянки. І саме в цей момент скоїлось непоправне — трах-бах! — дві філігранні передачі в один дотик, і Дієго Міліто, нахабна міланська морда, прискакавши до штрафного майданчика аж із середини поля, з усього маху засадив м’яч у «наші» ворота. Ледь не порвав сітку, неандерталець такий.

Гіркота від коньяку змішалася з гіркотою образи. Хвилинна гранітна тиша, здавалося, заглушила навіть розчарований гугіт стадіону, що линув з телевізора. А тоді почалось…

— Ай-яй-яй!

— Ну як так?! — не стримався хтось ліворуч від мене. — Лишалося ж зовсім трохи!!!

— Вони так завжди! — підтакнули справа. — Потолоч!

— Нема характеру в команди! Нема і все!

— Таки нема…

— Мудаки!

Аж тут Алекс вдруге піднісся над столом, тим самим спинивши зливу колективного обурення.

— Та що ви таке говорите, пацани! — дорікнув він. — Це ж міланський «Інтер». Не якась там дворова команда, а ого-го! І наші хлопці молодці — нормальок трималися. Нічия з «Інтером» навіть на своєму полі — чудовий результат. А тому — давайте вип’ємо за нічию і за наступні перемоги! — Алі знову підняв повну чарку над головою.

— Твоя правда, чувак, — розважливо погодився я. — Нічия — достойний результат. За нічию!

І що ви гадаєте? Не встигли ми всі перецокатись, як на першій додатковій хвилині голомозий голландський задрипанець Уеслі Снейдер після затяжної масованої атаки міланців у неймовірному напівстрибку-напівпадінні заштовхав шкіряну кулю у ворота. Не у свої, звісно, ворота… В результаті чого на табло висвітилось дуже неприємне «1:2». Ми всі глипали на ті страшні цифри, як німці, котрі телющаться на червоний прапор над Рейхстагом, не маючи сил повірити, що таке, чорт забирай, буває.

Алекс обвів усіх сталевим наїжаченим поглядом. Я, Ігор, Дімон та інші гості похнюплено мовчали, винувато опустивши очі в чарки, наче видивляючись щось у тьмяній коньяковій каламуті. І тоді Саня прохрипів:

— Ось тепер, пацани, ми напиваємось…

І ми напилися… Причому напилися так, що в цьому місці замість трьох можна поставити аж дев’ять крапок. Ось так…

* * *

Ранок 5 листопада.

Прокинувся я з таким паскудним і гидотним відчуттям, що навіть і не описати. У той же час я напрочуд ясно відчував, що крім шпаркого й смердючого похмілля мене пронизує дещо набагато дошкульніше. По-моєму, то совість спозарання накинулась на мене, наче голодний черв’як на перестигле яблуко. Схоже, вчора я здійснив якесь велике паскудство, от тільки нинішнього ранку ніяк не міг пригадати, яке саме… Може, облаяв когось у метро в годину пік без поважної на те причини? Чи здачі продавчині недодав? Чи навпаки — облаяв продавчиню, а в метро без причини дав комусь здачі? Але це все звучало неправдоподібно і якось дріб’язково — зі мною такого не буває. Ну, а коли й буває, то дуже рідко, і совість після цього ще ні разу не розшарпувала і не розпинала мене. Принаймні не так сильно, як сьогодні.

Я лежав, не розплющуючи очей, і натужно роздумував про те, що ж такого накоїв. Єдине, що чітко пригадував, це те, що вчора ввечері ми святкували день народження Ігоря. Невже я не презентував йому подарунок? А може, — я аж здригнувся від страхітливого здогаду, — ми набралися так, що я поліз битися? Це ж треба, чорти б мене забрали, у людини день народження, а я замість подарунка натовк йому писок… Утім, наступної миті я заспокоївся: ми в надто хороших стосунках з Ігорем, я просто не здужав би влити в себе стільки алкоголю, щоби полізти до нього з кулаками. Та й причини на те не було жодної.

Зрештою я втомився думи гадати. Розплющив очі.

— О май ґад!!! — у ту ж секунду з моєї пельки вихопився нелюдський крик.

Реальність виявилась настільки несподіваною, дикою і жорстокою, що я спершу не повірив у побачене. Зметикнувши, що це якесь мракобісся, зразу ж заплющив очі.

Однак холодні й колючі щупальця страху обтискали мою горлянку — побачений кошмар все ще висів перед очима. Непередаваний жах кайданами скував кінцівки і чимось важким, наче ковальським ковадлом, причавив груди. Тільки завдяки титанічним зусиллям волі я тамував тремтіння всього тіла. Скажу чесно: я такого страховиння ще не бачив за все своє життя. Навіть зараз, коли пишу ці рядки, весь умліваю всередині, а мої пальці дрібно тремтять, раз за разом роблячи помилки під час писання.

Я провів долонею по ковдрі. Обережно зжужмив її пальцями. Потому повільно зігнув руку в лікті і помацав подушку. Чудеса якісь, їй-бо! Затим, упершись ногами в нижнє бильце ліжка, посовав туди-сюди попою по простирадлу. Знову шовк. Чорт забирай, відколи і звідки у мене з’явилась шовкова постільна білизна?!!

Спливло секунд тридцять. Я розумів, що баньки хоч-не-хоч доведеться пролуплювати. Відтак, міцно стиснувши кулаки, обережно розклепив одне око і ще раз оцінив обстановку… Серце застрибало, мов тенісний м’ячик під ракеткою, коли я зрозумів, що не помилився — кімната дійсно була рожевою!

«Твою дивізію вперед», — подумав я, а тоді відважно розплющив друге око, і сильно-сильно потер баньки. Проте — видіння не зникало.

Поволі і дуже неохоче моя свідомість звикалася з тим, що я лежу в кімнаті з рожевими стінами, що над вікном теліпаються усілякі пухнасті рюшечки, постільна білизна на моєму ліжку шовкова, цебто, огидно-слизька, а до всього — теж рожева, ворсисті подушки вишиті сердечками, а над головою… О, то був жах! Над головою у мене валялося цілих п’ять — не один, не два, і навіть не три, а п’ять! — плюшевих ведмежат. Усі з пухнастими балабончиками і червоними, мов срака африканського бабуїна, сердечками на грудях, причому на кожному красувався вигаптуваний плюгавий напис — як не «Love You», то «Kiss me» чи «Forever together».

Це вже було занадто. Я там ледь не подох від незмірного емоційного шоку. Та що там казати, у мене просто не було слів, товариші! Точніше, слова знайшлися, але я вам їх не переповідатиму. Я спочивав у лігві блондинки!!

Неквапом я звівся на лікті. Переборюючи головний біль, який булькав у макітрі мов недоварений борщ у баняку, уважніше роздивився навкруги, обстежуючи ворожу територію на предмет наявності власниці цього рожевого тирла. (Я був певен, що саме власниці, оскільки не міг припустити, що в такому неподобстві може жити особа чоловічої статі.) Скоро я полегшено зітхнув, переконавшись, що нікого крім мене у кімнаті нема.

— Са-а-аня! Са-а-аня! Це що за фігня-а-а?!! — я кликав Алекса, позаяк його червоне припухле обличчя стало останнім, що закарбувалось у пам’яті вчора увечері.

З сусідньої кімнати зашаруділо, а потім долинуло кволе:

— А…

— Де ми?!! — горлав я, не маючи більше сил терпіти все оте рожеве свинство навкруги.

— У…

Я не був певен, що відгукнувся саме Саня, але продовжував репетувати:

— Я питаю, що вчора було, і як ми, чорт забирай, тут опинилися?!

— Е…

— Саня?… Алі, то ти? Чи то не ти?

— О-ох…

— Чувак, ти там живий?

— Не знаю…

Я зрадів, бо незважаючи на жахливу переміну голосу, то таки був Алекс. Потому, взявши з собою як речовий доказ одне плюшеве ведмежа, почовгав у сусідню спальню до товариша.

— Це що за… що за… Що це таке? — питаю, труснувши перед собою м’якою іграшкою.

— Чого ти кричиш, наче порося недорізане?

Алі повністю накрився ковдрою, тому якийсь час я не міг ідентифікувати звідки доноситься його голос. Зрештою, ототожнивши кулясту випуклість під синьою периною з головою мого товариша, я опустився поруч з нею на підлогу.

— Я спав у лігві блондинки, — насуплено кажу до горбика під ковдрою.

— Тебе це непокоїть? — гигикнув Саня, а я зрозумів, що це не та куляста випуклість.

— Так, — чесно признався я. — Я не пам’ятаю, як учора потрапив сюди, і… хто був зі мною… А ти міг би повернутися до мене іншим боком, бо якось незручно розмовляти з твоєю задницею.

— Це квартира мого брата, — пояснив Алекс, так і не виткнувшись з-під ковдри. — Ми в тому ж будинку, що й офіс, тільки на одинадцять поверхів вище.

Я визирнув у вікно і впізнав довколишній ландшафт, який раніше через зміну висоти здавався мені незнайомим.

— Ми вчора обпилися так, що нікуди йти вже не могли, — правив далі мій товариш. — От я й вирішив, що нам, либонь, краще переночувати тут.

— Е-е-е… А чия то кімната?

— Не зрозумів.

— Ну та, де я спав.

— А-а! То його дочки. Дочки мого брата.

«Не може бути!» — неначе блискавкою пропекло мій мозок. (N. B.: дочка Алексового брата — звуть Іванка, 17 років, 3-ій розмір.) Знаючи старшого брата Сані, я боявся навіть подумати про те, що він зі мною зробить, коли дізнається, що я зробив з його дочкою. Я аж протверезів і несвідомим рухом притиснув рожеве ведмежатко до грудей.

— Твій брат… Він тепер мене уб’є? — питаю, прикусивши від досади губу.

Алі мляво розреготався і вистромив голову з-під пуховика.

— Ти чого? Іванка зараз у Лондоні, поїхала на три місяці в якусь круту школу на курси англійської! Ти просто спав на її ліжку в її кімнаті.

Я полегшено зітхнув і присів на пуфик коло білого трюмо з різьбленого дерева.

— Слухай, чувак, а що вчора було?

— Ми святкували день народження Ігоря.

— Це я ще пам’ятаю. А далі?

— Потім «Динамо» програло «Інтеру» на останніх хвилинах.

— Козли! [14] — не втримався я, пригадуючи, як після n-ої пляшки коньяку ми всі гуртом тримали Дімона і слізно благали його не розбивати офісний телевізор.

Алекс на хвильку затих, копирсаючись у закапелках пам’яті, а тоді почухався і договорив:

— А ще… ми їдемо в Бразилію.

— Цього я теж не забув. Просто, розумієш, щось мене мучить, згризає зсередини, і я ніяк не можу допетрати що саме.

Мій товариш знову замислився. Було видно, що цей процес проходить дуже важко, а потім він проговорив, наче звертаючись сам до себе:

— З нами ще їде Дімон.

— Га? — не розторопав я.

— Кажу, Дімон летить з нами в Бразилію.

— З якого дива?

Тут слід одразу зазначити, що я не люблю подорожувати великими й галасливими компаніями, оскільки в такому випадку поїздка перетворюється на балаган, де кожен намагається гнути свою лінію. Окрім того, у великих групах завжди доводиться рівнятися на найслабшого, найменш підготовленого її учасника, і я з власного досвіду знаю, наскільки це звужує маршрут.

— Ти йому вчора весь вечір патякав про те, що ми їдемо в Бразилію ловити піраній, от він і попросився з нами, — мовив Алекс, затим різко здійняв палець угору, наче згадав щось важливе: — А ще з нами, напевне, буде Лара.

Миттю в моїй голові вирисувався образ крутої бандитки Лари Крофт, котра суне слідом за нами крізь джунглі Пантаналу і безжально косить, стріляє, ріже нещасних крокодилів. Цього ще тільки бракувало!

— Хто така Лара?

— Не «така», а «такий», — поправив Алі. — Це — Лаврентій, перспективний юрист з Київради, він… е-е-е… — Саня затнувся, наче роздумуючи над тим, чий же Лаврентій товариш, — він знайомий Дімона… і мій теж.

«Мда, четверо чоловік, один з яких — перспективний юрист Лара. Це вже точно буфонада, а не пригодницька подорож бразильськими нетрищами», — подумалось мені.

— Хм… — невдоволено хмикнув. — Вони хоч розуміють, що ми їдемо туди не для того, щоб лежати на пляжі і смажити черево?

— Ти вчора їм таке нарозказував, що я взагалі дивуюсь, як вони погодилися, — тяжко покректав Алекс. — Чувак, якщо їм щось не сподобається, ми підемо своїм шляхом, а вони нехай ідуть своїм, — додав Алі, вловивши нотки невдоволення у моєму голосі.

Чомусь я подумав, що це лише слова, пусті й безбарвні, нічого не варті слова, проте промовчав. Кілька хвилин ми німували, а потім я не знати навіщо поцікавився:

— А що ще я вчора наговорив?

— Хвалився всім, що помирився зі своєю дівчиною, пообіцявши їй не їхати в Бразилію. Казав, що тепер ви нібито знову разом, зате вона поки не знає про те, що в грудні ти шуруєш на побачення з піраньями. Ги-ги! Було смішно…

«Он воно що! — відразу розкумекав я. — Ось що мене гризло!»

— Оце запара! — ляпнув я і почухався за вухом: — Слухай, чувак, а я їй направду не сказав, що їду?

— Це ти у мене питаєш?!

Я прикусив язик і напрочуд ясно усвідомив, що протиріччя в моїх стосунках з Маруською набули, якщо можна так висловитися, глибоко антагоністичного характеру (не знаю, чи слово «антагоністичний» вповні тут підходить, зате мені страшенно подобається його звучання). Скандалити і поривати з дівчиною я не хотів. Водночас я не міг відмовитися від поїздки до Бразилії, при цьому ніяк не наважуючись їй про це розповісти.

— Ти б поговорив з нею, чувак, — буркнув Саня з-під ковдри, — виклав усе на чистоту. А то якось нечесно, по-свинськи виходить.

— Це ти в усьому винен! — парирував я, чудово розуміючи, що найкращий захист — це атака. — Адже то не я, ні сіло ні впало, поперся купувати квитки на Сан-Паулу.

— Ти хіба жалкуєш? — лукаво прощебетав Алекс, виткнувши носа з-під перини.

Своїми словами Алі влучив у десятку. Бо я дійсно не шкодував. Приймаючи рішення про поїздку, не вагався жодної секунди. Я страшенно не хотів втрачати Маруську, однак ні на мить не думав про те, щоб відступити і скасувати мандрівку.

Звісно, я зовсім не прагнув образити ні в чому не винне дівча. Річ у тім, що за три місяці, просиджені безвиїзно у Києві, я повсюди натикався на цілковите нерозуміння. Звідусіль мене оточували збайдужілі люди, яким були до лампочки мої нові життєві цінності і яким так і не судилося зрозуміти, як можна відмовитися від усього, щоб стати звичайним бурлаком — обходисвітом. Ян Фідлер, мій чеський товариш, разом з яким я подолав половину Південної Америки і який єдиний чудово мене розумів, був на той час дуже далеко — у Швеції. Мені страшенно не вистачало безкінечно довгих стокгольмських вечорів, коли ми за пляшкою пива спроквола й невимушено обговорювали книжкові новинки, останні фільми, чи просто балакали про подорожі та життя.

Словом, я трохи втомився від Києва, а тому — просто не міг не поїхати. Бразилія була потрібна мені мов ковток свіжого повітря. Я мусив летіти — що далі, то краще, аби струснути з себе заціпеніння, зметнути геть ваготу дріб’язкових, проте таких в’їдливих проблем.

Хай як це егоїстично звучить, я ні про що не жалкував.

— Щоб там між вами не сталося, вона не заслуговує на таке ставлення, — задумливо прорік Саня.

Я зітхнув:

— Добре, чувак. До від’їзду я все залагоджу. Обіцяю.

* * *

Прийшовши додому, я першим ділом поліз у душ. Холодні струмені збадьорили тіло і трохи притлумили невгомонний бджолиний рій у голові.

Потому я поліз в Інтернет читати невтішні відгуки про вчорашній поєдинок між «Динамо» та «Інтером». Наостанок відкрив пошту і написав листа Янові, живо й виразно змалювавши поточну життєву ситуацію. Якщо бути відвертим, я просив у друзяки поради. Точніше, навіть не поради, а виправдання, оскільки точно знав, що однаково вчиню так, як задумав.

Лист-відповідь мого товариша як завше вирізнявся афористичною влучністю, хоч і був при цьому вельми лаконічним. Чех написав:

«Man, as I understood you’re in deep shit:) But I want to tell you one thing. There are people that are fated to stay on one place and dig the ground until they die. However, there are others and they are called nomads. If you were born to travel — just do it, man. Follow the call of your fucking destiny!»[15]

Прочитавши Янів лист, я ще довго петрав над тим, чому окремим представникам виду homo sapiens (по суті, цілком осілому племені) не сидиться на місці. Що примушує цих людей із щораз більшим поривом та пристрастю зриватися з насиджених місць і ринути в невідані краї? Банальне бажання побачити світ? Доконечна потреба утекти від проблем та буденності? Погоня за новими враження та відчуттями? Здавалося б, таке просте запитання — чому люди подорожують? Однак на нього немає простої відповіді.

Насправді мандрівка (тут я маю на увазі справжню мандрівку, а не якийсь туристичний вояж чи бізнесове відрядження, головною метою якого є дістатися з пункту А в пункт Б) — це значно більше, ніж усе перераховане вище. Причому, говорячи відверто, будь-яка подорож — доволі жорстка річ. Хай як це парадоксально, але вона поєднує в собі те, що люди зазвичай стараються уникати: постійні стреси, втому, безпідставний ризик, котрі досить часто приправлені цілою лавиною болісних і несподіваних ударів примхливої фортуни. Будь-якому пілігримові відоме переживання з перших днів походу, коли ти повністю розбалансовуєшся, немов розкладаєшся на шматки, зате потім… збираєш себе заново, формуючи нове, трохи видозмінене «я».

У дитинстві я довго не міг скласти кубик Рубика. Я був ще надто малим і недосвідченим для того, аби аналізувати свої дії, свідомо підбирати алгоритм тощо. Тому я лиш крутив туди-сюди його ланки, все більше й більше перемішуючи кольори на гранях. Так і не склавши ту бісову іграшку «природнім» способом, я розізлився і спересердя розібрав її на деталі, після чого за одну хвилину змонтував кубик у початкове положення, в якому кожна грань мала свій визначений колір.

Певною мірою людське життя нагадує мені нині оту давно забуту дитячу забавку, кубик Рубика. Можна до смерті довбтись і метушитись, але так і не віднайти отой «ключ», так і не підібрати алгоритм, який приведе вас до гармонії, коли кожна частинка внутрішнього єства почуватиметься на своєму місці. У даному сенсі мандрівка виступає ось тим «варварським» способом складання кубика, котрий грубо, але напрочуд швидко та дієво ставить усе на свої місця.

Подорож гартує. Це наче дзбан крижаної води, перекинутий на сонну голову зимного вітряного ранку.

Подорож виковує характер. Під час мандрів більше ніщо не належить тобі. Ніщо, окрім головного, — неба, повітря, шепоту вітру над головою і твоїх думок. Вирушаючи вдалечінь, ти втрачаєш звичний ґрунт під ногами, відмовляєшся від повсякденної передбачуваності і більше не можеш контролювати те, що відбувається довкола, так, як контролював своє буденне існування. Ніхто не може. Щодень, щогодини, щохвилини на шляху зринають нові та нові перешкоди. Через це доводиться постійно боротися, думати, хитрувати, а головне — потрібно приймати рішення і відповідати за них. Це страшенно виснажує, вимотує, часом дратує, однак робить тебе сильнішим, показуючи, чого ти вартий у справжньому небуденному існуванні.

Подорож навчає. Можна прочитати тисячу книжок про далекі мандри, передивитися сотні передач про неблизькі країни на каналі BBC, можна захистити дисертацію, зробити кар’єру держслужбовця, але при цьому жодного разу так і не доторкнутись до життя. Те, що може дати екстремальна мандрівка, не замінить жоден інший досвід. Повірте, один день у подорожі принесе більше вражень, ніж ціле життя, звісно, якщо це життя змарновано на одному місці.

Об’їздивши майже три десятки країн, побувавши у місцях, в яких для того, щоб зустріти живу людину, треба йти не один десяток кілометрів, я збагнув, що немає кращого способу знайти відповіді на всі запитання, які раніше марно видивлявся на прибитих пилюкою асфальтованих вулицях, ніж залишитись наодинці із зорями посеред неходженого шляху. І тільки тоді, коли заклякнеш цілковито самотній на довгій дорозі, яка веде тебе не знати куди, відкривши всесвітові свій розум та серце, ти відчуєш себе справжнім та живим — живим, як ніколи до цього в житті, і почнеш розуміти, хто ти є насправді.

* * *

2 грудня 2009 року. Аеропорт Бориспіль.

Я вовтузився на простому, але доволі зручному синьому кріслі з пласким сидінням та спинкою прямо напроти ґейту B3 в аеропорті Борисполя. Алекс, Дімон та Лара якийсь час швендяли по duty-free магазинах, скуповуючи всякі дрібнички, а тепер сиділи у термінальному барі неподалік, звісивши ноги з високих стільчиків, і цмулили несмачну каву перед довгою дорогою. Дімон був зодягнутий у сірі фірмові брюки з якимись вельми оригінальними вставками на бортах і яскраву біло-червоно-чорну спортивну куртку (такі полюбляють мотоциклісти або ж ралійні гонщики), а на ногах мав дизайнерські кросівки «Puma». Лара — той узагалі вирядився, наче на парад: ошатні джинси і світла, майже ділова сорочка. І тільки Саня надягнув прості спортивні темно-коричневі штани та легку буро-зелену куртку-вітрівку класичного покрою. Хлопці весело гомоніли, час від часу голосно сміялися, причому говорили переважно не про Бразилію.

Я ж вертівся на своєму стільці, тримаючись осторонь. У Бразилії починалось літо, тому перед виїздом в аеропорт я перевдягнувся в легкі чорні шорти та футболку. Щоправда, аби не замерзнути по дорозі в Бориспіль, накинув темно-синю кофту з написом «PERU» і вигаптуваною червоною ламою, яку придбав у Лімі під час попередньої поїздки до Південної Америки. За похідне взуття мені правили перевірені відстанню та часом чорні кросівки «Adidas ‘Porsche Design’», в яких я пройшов Мексику, Еквадор, Перу та Чилі.

Склавши руки на грудях, я опустив погляд униз і навіть не дивився на своїх супутників. Намагався сконцентруватись на власних бентежних думках. Грядущий переліт уже давно не давав мені спокою. По-перше, нас їхало четверо (як на мене — забагато), причому не варто, мабуть, говорити, що з нашої четвірки тільки я мав хоч якесь уявлення про ті місця, куди ми зібрались. По-друге, я почувався абсолютно непідготовленим до подорожі, а значить — почувався невпевненим у собі. Коли Алекс придбав квитки до Сан-Паулу, тим самим спаливши всі мости до відступу, до початку бразильської авантюри лишалося трохи більше місяця. В принципі, чотирьох тижнів більш ніж достатньо для того, щоби ретельно опрацювати маршрут так, як я опрацьовував мандрівки до Мексики чи острова Пасхи. Проте цього разу я не зробив майже нічого. Я навіть не забронював жодного хостелу. Причину я вже згадував, і хай як вона банально звучить, але в нашій наспіх збитій команді було забагато голів з радикально протилежними думками, що виключало саму можливість існування ретельно розпланованої подорожі. Непримиренні розбіжності в усьому — життєвих цінностях, соціальному статусі, бажаннях, прагненнях, уявленні про хороший відпочинок — робили нереальною підготовку мандрівки такою, якою її бачив я.

Протягом листопада я, Алі, Дімон та Лаврентій двічі збиралися у «Віолеті», пробуючи виробити й узгодити загальний план поїздки, але за давнім українським звичаєм лиш марно потратили час, позаяк нам так і не вдалося дійти згоди по жодному з ключових пунктів. Ми не змогли досягти взаєморозуміння навіть у питанні, куди власне помандрувати і на яких місцинах зосередити основну увагу, а що вже казати про детальну розмітку маршруту, бронювання внутрішніх авіаперельотів чи хостелів. Зрештою, якимось дивом мені таки вдалося переконати своїх супутників замість валятися на пляжах поїхати саме в Пантанал, місце не дуже популярне серед туристів.

— Я письменник, чуваки, — стримано, але серйозно проказав я, — я вирушаю за пригодами, а тому, хочеться вам того чи ні, прямую до Пантаналу. Якщо ви бажаєте пляжного відпочинку і диско-клубів — вперед і з піснею, але тоді нам з вами не по дорозі.

Ніхто не заперечував. Хоча б у чомусь удалося знайти спільну мову: ми їдемо в Пантанал. Однак наступні перемовини знов завели нашу ватагу в глухий кут. Спробувавши визначитись, як саме діставатимемось із Сан-Паулу до Кампо-Ґранде чи Куйяби (автобусами, літаком чи на орендованій машині), ми знов загрузли в каламутних суперечках.

Уся моя підготовка до великої подорожі обмежилась купівлею величезної карти Бразилії (найбільше на той випадок, якщо таки надумаємо орендувати машину) і пухкенького путівника «Lonely Planet: Brazil».

На скляний дах терміналу сором’язливо опускались перші тендітні сніжинки. Наморщивши лоба, я відкинув голову назад і думав про те, як усе складеться у Бразилії. Як не крути, поки ми разом, мені доведеться дбати про харч та ночівлю на всіх чотирьох… Мої товариші безтурботно сьорбали каву і час від часу махали до мене руками, запрошуючи приєднатись до них. Я, проте, вдавав, що не помічаю їхніх жестів, подумки переносячись до того моменту, коли ми висадимось на бразильській землі. Намагався передбачити майбутній перебіг подій, аби бути готовим до різних несподіванок.

Несподівано звідкись згори напрочуд голосно залунав репродуктор, сповіщаючи про початок посадки на рейс «Міжнародних авіаліній України» до Мілана. Підійшовши до стійки контролю, я передав дівчинці в уніформі свій посадковий талон, затим спустився сходами вниз і заскочив у довжелезний біло-блакитний аеропортовий автобус, котрий сонно чекав на пасажирів біля виходу з ґейту В3.

І знаєте що? Варто було заскочити в салон «Boeing-737», що пахнув розлитим пивом, теплими бутербродами і пластиком з вентиляційних каналів, почути розмірений і безтурботний гул турбін, які прогріваються перед зльотом, і всістися на своє місце, як усі важкі й невідрадні думки, котрі ще хвилину тому терзали мене, безслідно щезли. Над головою спалахнув індикатор «Fasten your seatbelt»[16] і мене вже не цікавило, що про мене думатиме Маруська, я забув про купу незавершених справ, залишених напризволяще в Києві, і навіть сонні грудневі сніжинки, що практично нерухомо висіли в повітрі над летовищем, видались мені сміховинно несправжніми, неначе штучний сніжок з радянського Новорічного вогника. Натомість я більше перейнявся тим, яка це модифікація 737-го, скільки триватиме переліт до Мілана і чи достатньо у нас часу на пересадку.

Коли літак вирулював на злітну смугу, я дістав із сумки путівник і взявся переглядати розділ, присвячений Пантаналу.

Невдовзі капітан дав останнє коротке оголошення, і гостроносий «Boeing» помчав уперед. За півхвилини тремтіння корпусу припинилося, моя спина приємно втиснулась у крісло — сталевий велетень почав набирати висоту.

Кров швидше забурувала в жилах. Я гучно втягнув носом повітря, відчуваючи, як від передчуття майбутніх пригод по нервах розбігаються наелектризовані іскорки. Затим визирнув крізь ілюмінатор і тихо посміхнувся. Всі мої проблеми ображено дивились мені услід, залишившись мерзнути за бортом, десь там, далеко-далеко на землі, посеред вогкої київської зими.

* * *

Я не розумію, чому Італію прийняли в Євросоюз. Говорю відверто: НЕ-РО-ЗУ-МІ-Ю.

Чесно кажучи, наші «італійські» пригоди почалися ще у Борисполі. Під час реєстрації нам повідомили, що не можуть дати посадкові талони на рейс «Мілан — Сан-Паулу», оскільки з невідомих причин Мілан відмовляє в реєстрації (до Сан-Паулу нас мала везти італійська авіакомпанія «Alitalia»). Я вперше зіткнувся з таким за час усіх своїх перельотів (зазвичай, під час check-in’у на маршруті з пересадками у пункті вильоту видаються посадкові талони на всі рейси), але не дуже переймався, оскільки знав, що в нейтральних зонах усіх нормальних міжнародних аеропортів є спеціальні електронні бокси, де можна самостійно пройти реєстрацію, а також представництва авіакомпаній, які при потребі готові прийти на допомогу.

Ключове слово в останньому реченні — слово «нормальних». Нині з усією відповідальністю заявляю: панове, я не назву італійські аеропорти нормальними навіть під тортурами.

Негаразди почались відразу після прильоту в Мальпензу. Всередині терміналу автоматичних боксів реєстрації не виявилось. Їх просто не існувало! В одному місці я зумів розшукати невеличку конторку «Alitalia», в якій було багато різних паперів, телефонів, крісел, зате… жодної живої душі. Хвилин двадцять я марно грюкав по столі та гукав крізь віконце; Алі та компанія розмістились на наплічниках неподалік, вряди-годи кидаючи жарти про те, що ми вже прилетіли. Однак до нас так ніхто й не вийшов, і глузування притьмом стихли.

— Що тепер робити? — стурбовано спитав Саня.

— Я маю Шенгенську візу, — подумавши, відповів я. — Це значить, можу без проблем висковзнути в приміщення аеропорту. А там уже можна розшукати зали для check-in’у і пройти реєстрацію «з нуля», так наче ми летимо до Сан-Паулу не з Києва, а прямо з Мілана.

Позаяк інших варіантів не було, хлопці віддали мені свої паспорти та роздруківки-підтвердження про бронювання авіарейсу «Київ — Мілан — Сан-Паулу».

Спершу, пройшовши зону митного контролю, я нічого особливого не вигадував і прямцем пошурував до self-service desks [17] авіакомпанії «Alitalia». Оскільки всю нашу поклажу ще в Києві прописали аж до Сан-Паулу, мені потрібно було просто отримати посадкові талони. Такі self-service апарати дозволяють легко, швидко й безпроблемно отримати талони на посадку за одним лиш номером рейсу і прізвищем або ж за номером електронного квитка, ба навіть по коду вашого закордонного паспорта. Проте мене чекало повне фіаско. Я по черзі тицяв у спеціальну пройму наші паспорти, набирав прізвище, вводив шифр, вказаний на електронному квитку, але щоразу та клята машинерія повідомляла, що система «нічого не знайшла за вашим запитом».

Cердито вилаявшись, я почалапав до стійок реєстрації «Alitalia».

— Excuse me, sir, I need your help [18], — шаблонно почав я, перед тим кільканадцять хвилин простоявши у черзі. — У нас тут така ситуація… Я і троє моїх товаришів прямуємо з Києва до Сан-Паулу, однак з невідомих причин при реєстрації в Києві нам не видали посадкових талонів на рейс до Бразилії. Я намагався достукатися до когось із ваших колег у терміналі, але нікого не знайшов. Ви не могли б видати посадкові квитанції на мене та товаришів? Я маю з собою їхні паспорти.

Вилицюватий і якийсь аж надто блідий, як на італійця, представник «Alitalia» блимнув на мене скельцями прямокутних окулярів у тонкій дротяній оправі.

— Покажіть бронювання.

Я передав йому роздруківку з підтвердженням про купівлю електронних білетів.

— А ви реєструвались у Києві? — неуважно спитав хлопець.

— Певна річ, реєструвались! — (так наче ми могли потрапити до Мілана, не пройшовши реєстрацію у Києві) і я знову коротко переповів йому свою історію.

Очкарик за стійкою повторно переглянув папери. Схоже, до нього тільки зараз почало доходити, в чому наша проблема.

— А ви взагалі що тут робите? — несподівано спитав він. — Ви ж маєте знаходитись у нейтральній зоні терміналу!

— Я вийшов звідти для того, щоб отримати посадкові талони, тому що в нейтральній зоні ваших терміналів зараз немає жодної живої душі, котра могла б нам допомогти, — холодно просичав я.

— У вас є Шенгенська віза?

Я відчув, як під язиком скипає роздратування.

— Оскільки, пане, нині ви маєте приємність спостерігати мене перед собою, — кажу, — то так, безперечно, я маю Шенгенську візу.

Тільки після цього гостроносий службовець почав щось вистукувати у себе на клавіатурі. За кілька секунд він видав на-гора приголомшливу відповідь:

— Сеньйоре, на жаль, я не можу видати вам квитки.

— Чому? — вирячився я.

— Тому що в мене написано, що ви їх уже отримали.

— Де?!

— Не знаю. Мабуть, в Україні. Може, у терміналі. А тому, згідно з інструкціями, я не маю права видати вам нові талони.

— Що за дурня, шановний? — відкинувши вбік непотрібну ввічливість, визвірився я. — Вперше чую про такі інструкції!

— Будь ласка, не затримуйте чергу, — пластмасовим голосом проказав клерк, кивком голови запросивши наступного пасажира.

Я вирішив поки не гарикатись і відійшов убік, щоб обдумати ситуацію. І от яка цікава штука вийшла. Я забрав паспорти у товаришів, залишивши їх без документів усередині терміналу. При цьому, не маючи на руках посадкового талону на своє ім’я, я не міг потрапити назад у термінал, позаяк без квитка на один з найближчих рейсів мене туди ніхто не пустить навіть із паспортом. Я почухав макітру, згадавши незлим тихим словом Італію і всі її міжнародні аеропорти.

Врешті-решт я прийняв рішення шукати якого-небудь старшого менеджера «Alitalia», сподіваючись, що він здужає якось зарадити ситуації.

На цей раз мені поталанило. Я надибав приємну літню жіночку, котра цілком і повністю мене зрозуміла. Потому ми разом пошурували до стійок реєстрації, де моя чорноока супутниця всипала прочуханки кістлявому молодику, який кілька хвилин тому відшив мене, після чого той сухоребрий суб’єкт без жодного слова видрукував і віддав мені квитки.

За хвилину я вже штовхався у довжелезній черзі перед П-подібними порталами металошукачів, що заступали вхід всередину терміналу, гордо несучи під пахвою, наче почесні королівські грамоти, чотири посадкові талони.

* * *

Зразу після прильоту в Сан-Паулу почалось саме те, на що я чекав, а саме — сумбурний і безглуздий балаган. Не маючи генерального плану, кожен з моїх компаньйонів бажав побачити все і одразу.

— А полетіли в Манаус [19]!

— Манаус? Де це? Це джунглі? Я не хочу!

— Та що нам тут робити?

— Тоді їдемо в Ріо!

— До дідька Ріо! Я хочу на острів Фернадо-де-Норонья, там гарні пляжі…

Я скрушно зітхав і стримано заперечував:

— Чуваки, ми ж ніби домовлялись, що їдемо в Пантанал. Там ягуари, крокодили, піраньї, і дуже багато цікавого… Ви ще з аеропорту не вибрались, а вже починаєте гризтися!

Звісно, зі мною всі погоджувались і на якийсь час утихомирювались, однак щойно я вносив на порядок денний питання, як краще добиратися до Пантаналу, як тут хтось із пацанів не стримувався і ненароком кидав:

— А може, все таки в Ріо?

Після чого балаган зачинався з новою силою.

— Манаус!

— Сан-Сальвадор!

— Натал [20]!

Зрештою я спересердя махнув на все рукою. Розкумекав, що лиш гаю час. Прокашлявшись, спокійно відкарбував:

— Ви як хочете, а я найближчим літаком вилітаю в Пантанал.

А тоді рішуче підхопився і, не оглядаючись, попрямував до офісу авіакомпанії «TAM», головного бразильського авіаперевізника, який знаходився в приміщенні аеропорту.

Першим підвівся Алі. Хлопець закинув наплічник на одне плече і ніби знехотя почалапав слідом за мною. Він добре усвідомлював, що робить, адже всі козирі — карта, путівник і вільне володіння англійською — належали мені. Незабаром без жодних нарікань та ремствування до мого товариша приєдналися Дімон з Лаврентієм.

В офісі «TAM» нас зустріли довжелезні черги — незмінний атрибут бразильського побуту. Потупцявши хвилин сорок поміж засмаглих аборигенів, я врешті-решт замовив квитки на найближчий рейс до Куйяби — містечка, яке називають північними воротами Пантаналу.

Куйяба (Cuiaba?)

У 1719 році пауліста [21] на ім’я Паскаль Морейра Кабрал полював на індіанців вздовж річки Ріо Куйяба. Якогось дня на одному з річкових вигинів він наштовхнувся на багаті поклади золота. Відкриття вмить набуло розголосу і цілком закономірно спричинило золоту лихоманку. Сотні шибайголів зі східних штатів покидали всі свої справи і рвонули на захід, у Пантанал. Як наслідок, коло річки виникло невелике поселення під назвою Куйяба.

Шукачі легкого щастя продовжували прибувати, втім, багато з тих, хто виряджався у погоню за дорогоцінним металом, не доходив до новоутвореного селища. Для того, щоб потрапити з Сан-Паулу в Куйябу, потрібно було подолати майже 3000 км річкою. Така подорож займала добрих три місяці. При цьому вздовж шляху майже не траплялося нормальної їжі, зате вдосталь було комарів, річкових порогів, складних переправ, коли всі речі доводилося тягти на собі, хвороб та спеки.

Після того, як золоті копальні вичерпалися і золота лихоманка спала, містечко Куйяба опинилось на межі зникнення. Однак завдяки родючій землі, котра дозволяла культивувати сільськогосподарські рослини, а також завдяки річці, що аж кишіла рибою, поселення вціліло. Нині місто налічує півмільйона мешканців і є столицею бразильського штату Мату-Гросу.

Саме тут, у «TAM’івській» конторі, насиченій густим затхлим повітрям, яке не встигали перетравлювати кондиціонери, я вперше відчув на власній шкурі наслідки недбальства, допущеного під час підготовки подорожі. Оскільки, як я вже говорив, в Україні ми не дійшли згоди і не забронювали завчасно переліт до Куйяби, квитки, куплені, по суті, за кілька хвилин до відправлення, обійшлись нам скажено дорого — практично по 300 USD на чоловіка. Проте діватись було нікуди: Бразилія — велетенська країна, діставатися в Пантанал автобусами було б самогубством.

Літак відбував зовсім скоро, тож, не зволікаючи, ми гуртом помчали до зали відльотів реєструватись на рейс.

Вже після зльоту несподівано пронюхали, що наш «Airbus A320» спочатку прямує до Кампо-Ґранде, столиці штату Мату-Гросу до Сул, і тільки після того летить в Куйябу.

Менш ніж за годину літак почав знижуватись перед заходом на посадку в аеропорту Кампо-Ґранде. Проминувши 180-ий ешелон [22], ми потрапили в напрочуд щільне хмаровиння — з ілюмінатора ледь проглядався краєчок крила. Коли реактивник нарешті виборсався з дрімучої брудно-сірої мли, до землі було рукою подати. Під нами розкинулась абсолютно пласка рівнина без жодного виступу, пригірка чи пагорба, рівномірно вкрита купчастою зеленню, посеред якої тьмаво зблискували болітця, струмки та невеликі озера. Відсутність нерівностей рельєфу створювала відчуття абсолютної неосяжності довколишнього простору.

Аеродром виявився малим і убогим: з одним бетонним посадковим полотнищем, кількома опуклими ангарами для одномоторних літачків і напіврозваленою одноповерховою будівлею пасажирського терміналу. Дощу не було, але над летовищем висіли густі й низькі хмари; здавалося, вони повзуть по землі.

Після приземлення ми навіть не залишали літак. Деякі пасажири зійшли в Кампо-Ґранде, хвилин за десять кілька бразильців піднялись на борт, а відтак політ продовжився. Ще через сорок хвилин авіалайнер здійснив успішну посадку в Куйябі.

Годинник показував третю годину. Подекуди на небі кучугурились опасисті хмарки, однак вони не слалися вшир, а тягнулись у висоту, через що такий самий, як і в Кампо-Ґранде, «аеропорт сільського типу» заливали потоки густого сонячного світла, що проривалось крізь стовпи пари. Ступивши на трап, я вдихнув на повні груди і укляк. Повітря було настільки теплим, в’язким і тванистим, що просто неможливо описати словами. Воно в буквальному розумінні липнуло до шкіри. Палюче сонце, парка стовідсоткова вологість і аромати живої розбуялої зелені, принесені вітром з безлюдних просторів Пантаналу, разюче контрастували з ранньою київською зимою.

Алі, Дімон та Лаврентій стояли запухлі, пом’яті і набурмосені, обережно всотуючи перші невиразні враження про Бразилію. Не сліпучо-яскраву, не феєричну, зате справжню Бразилію. В принципі, я теж, мабуть, був припухлим ніби ховрах після зимової сплячки, зате — я посміхався. «Київ — Мілан — Сан-Паулу — Кампо-Ґранде — Куйяба», — увесь цей шлях ми проробили менш ніж за добу. І це було непогано, враховуючи те, як готувались до мандрівки. Крім того, я нюхом чув наближення пригод, адже ми врешті-решт вступили в Куйябу, північні ворота Пантаналу, зразу за якими простягаються сотні гектарів неходжених нетрищ і починається справжнісінька дика природа.

Резюме до цього розділу:

Мандрівникам на замітку: якщо матимете можливість, уникайте пересадок в італійських аеропортах.

Розділ четвертий Транспантанейра

Сама по собі Куйяба нічим особливим не вирізнялася: звичайне, хаотично забудоване південноамериканське місто, що складається переважно з дво-, триповерхових будиночків. Внизу — хаотичне переплетіння вулиць, закутих страшенно порепаним асфальтом (споконвічний атрибут вологого клімату) і підпертих акуратними будівлями, з яких, щоправда, лущиться тиньк, а нагорі — ще більш безладне плетиво чорних електричних дротів. Над усім цим незмінно чеберяють на схід отари пухких хмар, несучи за собою прілі запахи вологих нетрищ.

Окрім нас, туристів більше не проглядалось, що не могло не радувати. Принаймні мене. Точніше, це тільки мене і радувало…

Через півгодини мої товариші забрали багаж, і всі разом ми вийшли з аеропорту. У нас не було ні бронювання хостелу, ні карти міста, тож ми просто спинились перед стоянкою таксі, склавши наплічники на купу, і… почали радитись.

— Їдемо в один з тих хостелів, що зазначені в «Lonely Planet», — запропонував я.

— А якщо вони виявляться страшно брудними? — надув щоки перспективний юрист із Київради.

Мені кортіло бовкнути, що хостели, удостоєні значка «HI» [23] і внесені до списку рекомендованих у путівнику «Lonely Planet», не можуть бути «страшно брудними». Але я вчасно схаменувся, зметикувавши, що мені значно довше доведеться пояснювати Лаврентію, що таке «HI» та «Lonely Planet». А тому лиш бовкнув:

— Тоді ми пошукаємо щось інше. Але кажу зразу: в готелі я не спинятимусь, у мене немає стільки грошей.

Дімон та Алекс поки мовчали, однак вираз їхніх облич промовисто свідчив про одне-єдине питання, що крутилося на язиках: «Що, в біса, ми тут робимо?».

Тим часом, зметикнувши, що новоприбулі ґрінго спинились і вагаються, до нашого гурту звідусіль налетіли діловиті жіночки, котрі спеціально чатують біля виходу з аеропорту на таких-от клаповухих мандрівників. Штовхаючись, одна поперед одною вони заходились пропонувати нам різні готелі та хостели, кожен з яких, за їхніми словами, був найкращим пансіоном щонайменше на всю Бразилію. Пам’ятаючи залізне правило бекпекера «ніколи не приставати на жодні пропозиції в аеропортах та автостанціях», я ігнорував затіяний навколо нас базарний галас, стримано відмовляючи найбільш наполегливим бразильським торговим агентам. Попри це, одна з них таки примудрилася всучити мені пістряву візитку завбільшки зі звичайний календарик.

Не раз я повторював, що під час подорожей фортуна сприяє мені, повсякчасно зводячи з цікавими і головне — потрібними в конкретно визначений момент людьми. Я міг просто зіжмакати і викинути той яскравий папірець, міг покласти його в задню кишеню шортів і забути про нього, а проте, більш інтуїтивно, ніж усвідомлено, я опустив погляд і подивився на візитку. Ніби нічого особливого, звичайна рекламна карточка, та ще й написана з помилками:

PANTANAL Wildlife Safaris Licensed by Ministery of Tourism of Brasil Tour Guide/Naturalist Ailton Lara Av. Republica do Libano, n° 10 Cond. das Flores Cuiaba — Mato Grosso — Brasil (65) 9955-2632

Проігнорувавши зайву літеру «е» в слові «Міністерство» (правильно — «Ministry»), а також неправильне написання назви країни (англійською «Brazil» пишеться через «z», а не через «s»), я несподівано втямив: незважаючи на огріхи, щось у цій строкатій візитці привернуло мою увагу. Я ще раз пробіг її очима і спинився на імені гіда. Айлтон Лара. Де я міг про нього чути? Можливо, це якийсь бразильський письменник? А може, цей чоловік усього лиш однофамілець якогось відомого голлівудського актора? Водночас я відчував, що все набагато простіше. Ім’я Айлтон Лара було, якщо можна так висловитись, ще зовсім свіжим для мене. Я відчував, що натрапив на нього не так давно, причому наткнувся мимохідь, похапцем, але, поза всяким сумнівом, недавно, настільки недавно, що ні ім’я, ні прізвище ще не встигли вивітрися з голови.

Внутрішній голос, котрий, керуючись несвідомим, нерідко підказує правильні рішення задовго до того, як ви осягнете їх осмислено, наказав мені дістати путівник по Бразилії. То була єдина книга, яку я читав за останні дві доби. Я слухняно запустив руку в наплічник, який покоївся біля ніг, і витяг звідти пухкий томик.

На самому початку будь-якого путівника «Lonely Planet» завжди розміщуються кілька коротких інтерв’ю з жителями тієї країни, якій присвячена книга. Зазвичай ці люди є найбільш типовими представниками нації. Однак вибрані вони зовсім не випадково. Саме вони допомагають авторам «Lonely Planet» найбільш повно та достовірно висвітлювати різні аспекти життя країни, в даному випадку — Бразилії. Відсторонившись від надокучливих жіночок, які все ще не відлипали від нерішучої компанії ґрінго, я неквапом перегортав перші сторінки путівника «Lonely Planet: Brazil». Ось інтерв’ю з жінкою, координатором проектів зі «Spinner Dolphin Center», за ним йде розмова з арт-директором Сальвадорської школи капоейри, потім — коротка розповідь про себе і країну від відомого дизайнера одягу з Сан-Паулу, далі — ще одне інтерв’ю з традиційним танцівником гаучо. Аж раптом на сторінці 14 під заголовком «Interview 6: Astonishing Nature»[24] я натрапив на розмову з науковцем та гідом із Пантаналу на ім’я… Айлтон Алвес де Лара. З невеликої фотографії, що тулилася ліворуч від тексту, на мене дивився засмаглий усміхнений хлопець приблизно мого віку в світло-сірому ковбойському капелюсі та синій джинсовій сорочці. Він сидів на човні посеред широкої заводі; повсюди з води випирали крони дерев. «Невже це одна й та сама людина?» — ляснуло у мене в голові. Якщо це не банальний збіг, цебто, якщо я дійсно натрапив на чувака, котрий писав про Пантанал для «Lonely Planet», то цей трапунок можна вважати найбільшою моєю удачею за останні три роки подорожей!

Роззирнувшись, я зауважив, що огрядна темнолиця жінка, яка ввіпхнула мені в руки візитку, на відміну від своїх колежанок, не стала набридати і, облишивши мене, потюпала до входу в термінал. Прочистивши горлянку, я прокричав їй услід англійською:

— Hey, lady! Please, wait! You just gave me this card… [25]

Бразилійка обернулась.

— Чувак, ти чого? — бемкнув Алі, не зрозумівши, з якої радості я почав горлати до підозрілої незнайомки.

Запхнувши путівник під пахву, я почимчикував до жіночки.

— Ви говорите англійською? — питаю, наблизившись.

— Так, — відповівши, вона приємно посміхнулась.

— Ви щойно дали мені візитку… На ній вказано ім’я гіда…

— Айлтон не гід. Айлтон — натураліст, — перебила мене співрозмовниця. — Він лиш іноді водить невеликі групи екстремалів углиб Пантаналу. Причому водить далеко. Повірте мені на слово, ніхто далі за нього не забирається. А все через те, що він не працює на жодну туристичну агенцію, він там живе. Ніхто краще за Айлтона не знає північного Пантаналу.

— Круто! — захоплено випалив я. — Тільки скажіть, це той самий? — я взяв до рук книженцію і потрусив нею перед бразилійкою. Синій фірмовий логотип «Lonely planet», розташований у верхньому лівому куті першої сторінки обкладинки, не залишав сумнівів стосовно того, що я маю на увазі.

Жіночка ще більше заусміхалась.

— Так, це він. Айлтон Алвес де Лара.

— Ого! Клас! Я хочу з ним зв’язатися!

— На зворотній стороні номер його мобільного телефону.

Я перевернув картку. Вгорі тулилися недбало виведені чорним чорнилом цифри: «36314865».

— Е-е-е… Obrigado! [26] — промимрив я, але присадкувата бразилійка вже чеберяла далі в своїх справах.

— Коло Айлтонового офісу є непоганий хостел, — кинула вона через плече. — Він може домовитись, щоб вас там поселили. Це краще, аніж тинятись містом у пошуках ночівлі. Подзвони йому, і він про все подбає.

Я кивнув і, підігрітий нетерплячкою, помчав назад до товаришів.

— Давай телефон! — наказав я Алексу (у мене не було включено роумінг). — Я знаю, куди ми зараз поїдемо!

Все ще не розуміючи, що відбувається, Саня простягнув мені свій мобільний. Гамуючи хвилювання, набираю номер, зазначений на зворотній стороні візитки. Через кілька секунд спокійний і рівний голос, відповідаючи на моє запитання, повідомив, що «так, це Айлтон Лара, і я, безперечно, можу розмовляти англійською».

Ще через хвилину, втиснувшись разом з Алі, Дімоном і Лаврентієм у старезне таксі, я мчав до центру Куйяби, прямуючи до хостелу, адресу якого Айлтон Лара продиктував таксистові. В цей час в іншій частині міста, незважаючи на закінчення робочого дня і удушливу післяобідню спеку, наш майбутній провідник по диких просторах Пантаналу поквапливо натягав на себе прості світло-сині джинси та улюблену зелену футболку; незабаром він заведе пофарбований звичайною, без глянцю, бордовою фарбою пікап і посуне крізь мереживо нешироких вулиць до того самого хостелу, на зустріч із нами, першими українцями, яких він спізнає у житті.

Відкинувшись на задньому сидінні, заклавши руки за голову, я упивався таким солодким, але завжди скороминущим відчуттям улюбленця долі.

* * *

Гадаю, у вас, шановні читачі, вже давно крутяться на язиці кілька цілком закономірних запитань. Чому, власне, Пантанал? Що то за місцина така і що в ній аж такого особливого, що так бурхливо манило мене і навіть змусило потягти за собою трьох товаришів, котрим цей Пантанал до одного міс… гм… пардон… котрим Пантанал навряд чи припаде до душі?

Почну з того, що схарактеризувати Пантанал коротко і стисло практично неможливо. Порівнювати Пантанал зі звичайними багнищами, які трапляються на півночі України, це все одно, що порівнювати дірявий умивальник із Середземним морем. Та що там казати! Як за площею, так і за пишнотою флори та фауни Пантанал не має рівних на планеті.

Пантанал (Pantanal)

Пантанал — найбільша заболочена місцевість (wetland [27]) світу. Він розташований у самому серці Південної Америки, у верхів’ях річки Парагвай. Загальна площа — 210,000 квадратних кілометрів, трохи менше 100,000 з яких належать Болівії та Парагваю, все інше поділяють між собою бразильські штати Мату-Гросу та Мату-Гросу до Сул.

У Пантаналі мешкає дуже мало людей. Міст чи селищ тут узагалі немає. На невеличких «острівцях» — територіях, котрі не заливає водою під час сезону дощів, — абсолютно розрізнено проживають фазендейро, бразильські скотарі, котрі розводять корів на щедрій землі Пантаналу. Через колосальні відстані та відсутність наземного транспорту люди переміщаються переважно на човнах та невеликих одномоторних літачках. Пересування на повнопривідних джипах можливе лише в період сухого сезону. Єдина дорога, яка пролягає через Пантанал, — це Транспантанейра, 2/3 якої недобудовані.

На території Пантаналу розташовується національний заповідник «Pantanal». Однак він займає лише 1350 км2, решта Пантаналу належить приватним власникам.

Назва території походить від португальського «pantano», що означає «болото». Втім, Пантанал аж ніяк не є болотом у буквальному розумінні цього слова. Це радше широченна наносна (говорячи розумними словами, алювіальна) рівнина. Користуючись геологічними термінами, Пантанал — це осадовий басейн четвертинного періоду, сформований залишками древнього внутрішнього моря Ксарае?с (?Xarae?s), яке почало висихати разом з Амазонським морем 65 мільйонів років тому.

Пантанал, попри значну віддаленість від Атлантичного океану (понад 2000 км), здіймається лише на сотню-півтори метрів над рівнем моря. Звідусіль його оточують щільні масиви гір: Сьєрра Маракайю (Serra de Maracaju) на сході, Сьєрра Бодокена (Serra da Bodoquena) на півдні, парагвайські та болівійські хребти Чако (Chaco) на заході та Сьєрра Сан-Жеронімо (Serra do Sao Geronimo) на півночі. Саме з цих гір під час сезону дощів у Пантанал несуться потоки води, майже повністю ховаючи його під водою.

У чому перевага Пантаналу над Амазонією? Фактично, посеред пантанальських плавнів ви можете зустріти тих самих тварин і птахів, що й на берегах Амазонки. Тут водяться ягуари, анаконди, крокодили, піраньї, дикі свині, страуси, тукани, капібари, тапіри, мурахоїди, гігантські папуги ара, прісноводні черепахи та інші колоритні представники фауни бразильських джунглів. А от в Амазонії вся ця звірина ховається в глушині тропічного лісу, який подекуди за щільністю не поступається бетонній стіні. Тому для того, щоб спостерігати дику природу в басейні Амазонки, мандрівникам доводиться безперестану продиратися дрімучими хащами. Нерідко величезні труднощі вздовж шляху цілком і повністю знищують насолоду від споглядання дикої природи чи ландшафтів посеред амазонських лісів.

Крім того, вчені стверджують, що серед країн Нового світу немає територій, котрі могли б похвалитися більшою концентрацією видів тварин на квадратний кілометр, ніж Пантанал, цебто звірів та птахів на рівнинах Пантаналу навіть більше, ніж в Амазонії. При цьому для тих, хто палає бажанням спостерігати всю цю незайману красу, немає ні найменшої потреби дертися непролазними хащами. Маючи доброго провідника, можна без особливих зусиль переміщатися Пантаналом верхи на конях або ж, що ще краще, на човнах, спокійно насолоджуючись глухою врунистою зеленню обабіч заплав та різномастими мешканцями, що її населяють.

Безперечно, Амазонія має принади, про які я зараз не говоритиму, оскільки моя книга не про Амазонію. Однак, коли постало питання, куди саме чимчикувати в Бразилії, не роздумуючи я вибрав Пантанал. І ось тепер, після сумбурної недовгочасної підготовки, після виснажливого трансатлантичного перельоту, я опинився на кордоні однієї з найбільш безлюдних і водночас найбільш густонаселених територій нашої планети.

* * *

Айлтон затримувався. Наше таксі дісталося до хостелу набагато раніше за мутно-рубіновий пікап молодого натураліста. Тож уся наша четвірка встигла розпакувати речі і навіть прийняти душ.

Хостел розташувався у простій одноповерховій будівлі, всього за один квартал від центру Куйяби. Наша кімната виявилась страшенно тісною і бідно обставленою (по суті, окрім ліжок в ній нічого не було), зате достатньо чистою. Єдине вікно, над яким нависала масивна коробка старомодного кондиціонеру, впиралося прямісінько у стіну сусіднього будинку.

Помившись і перевдягнувшись у чистий легкий одяг, більш відповідний паркому бразильському літу, я та Алекс ввалилися в офіс «Pantanal Nature» (так, судячи з вивіски, називалась компанії Айлтона, від імені якої він час від часу водив мандрівників углиб Пантаналу), котрий знаходився відразу навпроти рецепції. Чесно кажучи, я посоромився б називати офісом убогу кімнатчину розміром 2 х 2,5 метри, в якій розмістилося все майно «Pantanal Nature». Але хто їх зна, тих бразильців? Можливо, за місцевими мірками то вважалося мега-крутим офісом.

Поки ми з товаришем, влаштувавшись на широких плетених кріслах, чекали на Айлтона Лару, мене не полишали неспокійні думки. «А раптом історія з візиткою всього лиш трюк, вигаданий хапкими жіночками — торговими агентами біля виходу з аеропорту? — думав я. — Може, вони навмисне скористалися іменем відомого натураліста, аби затягти нас до ось цієї жалюгідної контори із завсім неромантичною назвою „Природа Пантаналу“? І той провідник, який незабаром постане перед нашими очима, матиме стільки ж спільного з Айлтоном Ларою, як я з Уїнстоном Черчілем!». Чекання затягувалось, зміцнюючи фундамент недовіри під моїми підозрами і побоюваннями.

Зрештою знадвору долинуло кректання старенького двигуна, котре зависло у повітрі прямо навпроти хостелу. Кілька секунд двигун ґелґотав наче страус, після чого пчихнув і замовк. Затим голосно ляснули дверцята, а двоє зморшкуватих старих, що сиділи на лаві попід хостелом, голосно привіталися з новоприбулим.

Дімон та Лаврентій зайшли до офісу за мить до того, як двері прочинилися і до кімнати впірнув молодий широкоплечий бразилець. Зелена футболка вкрилась від поту темними плямами на грудях та біля шиї, показуючи, що він поспішав. Молодий чоловік зняв ковбойського капелюха і приязно привітався:

— Ola?! Tudo bem? [28] Я — Айлтон Лара!

Я окинув його прискіпливим поглядом і всі мої сумніви розлетілися геть, наче їх підірвали потужним зарядом вибухівки. Поза всяким сумнівом, переді мною стояв хлопець з фотографії у «Lonely Planet».

— Той самий? — замість привітання уточнив я, труснувши перед собою путівником.

Айлтон сором’язливо всміхнувся і знизав плечима, немов промовляючи: і таке буває. А тоді проказав:

— Так, це я.

— Я Макс. А це мої товариші, — я по черзі відрекомендував напарників: — Алекс, Діма і Лаврентій. Ми всі з України.

Поки бразилець вітався з кожним із моїх друзів, я уважно його роздивлявся. Коротко підстрижений, темнолиций, з якимись аж надто добрими, як на чоловіка, карими очима та двома рядами білосніжно-білих зубів, котрі ще більше підкреслювали бронзовий перелив шкіри. Високий, без виразної мускулатури, проте доладно скроєний (до слова, в Бразилії через переважно м’ясний раціон і чоловіки, і жінки доволі пухкенькі). Він видавався грубуватим як на вченого-зоолога, і водночас надто делікатним як для людини, котра чималу частину свого життя провела в непролазних нетрях.

Закінчивши обмін люб’язностями та взаємні розпитування, ми перейшли до справи.

— Коли ми вирушаємо у Пантанал? — сяючи, мов сонечко, почав я.

Тільки-но Айлтон розтулив рота, аж тут його перебиває Лаврентій. З прискіпливістю і поважним притиском, які властиві юристам, він говорить:

— Максе, почекай, — звернувся спочатку до мене. — Нехай Айлтон найперше розповість нам, чим конкретно ми займатимемось, куди саме він нас везтиме і скільки це коштуватиме. Якщо не сподобається, ми підемо шукати когось іншого.

— Але це ж натураліст, який, по суті, живе у Пантаналі! Нічого кращого навіть…

Сповненим гідності жестом Лара наказав мені замовкнути, а тоді повернувся до бразильця і відкарбував кострубатою англійською:

— Ви казати нам спочатку, куди ми їхати і що там бачити.

Відкинувшись на спинку крісла, Айлтон на хвильку задумався.

— Жаль, що ви приїхали так пізно, — зрештою озвався він. — Зливи частішають, і за два тижні в Мату-Гросу почнеться сезон дощів. Зазвичай, беручись за сафарі, я даю своїм клієнтам 95% гарантію, що відшукаю і покажу їм ягуара.

— Живого ягуара? — аж присвиснув Алекс.

— У природних умовах? — бовкнув я.

Бразилець стримано кивнув. Причому, присягаюся, у тому кивку не було жодного натяку на позерство чи підкреслений артистизм. Для цього чувака, схоже, побачити ягуара дійсно не було чимось особливим.

— Цього сезону до мене приїжджав фотограф з «New York Times». Два тижні не вилазив із савани. Тричі ми натрапляли на дорослу кішку, один раз просто в її лігві.

— І? — глитнувши слину, озвавсь я.

— Наробили багато класних фоток, — сміючись, відказав Айлтон. — Зараз, на жаль, вода потроху піднімається, майже всі ягуари відступили до гір. Якщо ми натрапимо хоча б на слід ягуара, це буде велике щастя. Але не переймайтеся, — смаглявий хлопець поспішив заспокоїти нас. — І без того ви побачите багато всілякої живності. Спочатку їдемо по Транспантанейрі практично до самого Порто-Джофре, затим звертаємо вбік і, якщо дороги ще не розмило, постараємось дістатися до фазенди мого товариша. Там буде наша основна база. Щонайменше один раз я проведу вас пішки по Пантаналу, потім забиратимемось далі на конях, якоїсь ночі (звісно, якщо не буде зливи) виберемося на нічне сафарі, ну і на завершення — ми цілий день плаватимемо по Ріо Кларо, де ви зможете порибалити на піраній.

— І це все? — високодумно спитав Лаврентій.

Мені здалося, Айлтон на якусь хвильку сторопів. А ще я підмітив вираз легкого розчарування, що мелькнув у його очах. Проте наступної миті обличчя бразильця набуло звичної незворушності і він спокійно підтвердив:

— Так.

— Ну не знаю… — прогугнявив наш доблесний юрист.

— Це круто! — поривно випалив я, аби трохи притлумити неприємний присмак, що завис у повітрі після Лаврентієвого запитання. — Не можу дочекатися, коли ми поїдемо!

Айлтон Лара зиркнув на мене і всміхнувся, показавши, що зрозумів, кому з нас належала ідея попертися в Пантанал.

Транспантанейра (Transpantaneira)

У 1973 бразильський уряд осінила конгеніальна ідея прокласти автомобільну дорогу через увесь Пантанал від Куйяби до Корумби, прикордонного міста, розташованого по інший бік боліт на кордоні з Болівією. Після того, як робітники досягли Порто-Джофре, підготувавши для магістралі земляний насип висотою кілька метрів і довжиною 145 кілометрів, несподівано спливло питання доцільності будівництва. Якийсь розумник поставив уряду просте запитання: на дідька будувати дорогу, котра шість місяців на рік знаходиться під водою?

Будівництво припинили. Результатом проведених робіт, а точніше — їхніми залишками, і є Транспантанейра. По суті, Транспантанейра — то брудний земляний насип, що тягнеться вглиб Пантаналу, оточений густими заростями та сотнями різних тварин, серед яких найчастіше трапляються jacare?s(каймани) та капібари.

Вздовж усього шляху збудовано 125 невеликих дерев’яних мостів. На 65-му кілометрі обриваються всі електричні мережі. Протягом наступних сорока кілометрів все, що працює на електриці, живиться від дизельних генераторів чи сонячних батарей. Після 105-го кілометру довколишній краєвид різко змінюється, стаючи ще дикішим. Тут починається справжній Пантанал, країна ягуарів, останній прихисток цих волелюбних кішок у Бразилії.

Обривається Транспантанейра на Порто-Джофре. На всіх картах Порто-Джофре чомусь позначене як місто. Насправді це безсоромний обман. Порто-Джофре — ніяке не місто, а лиш невеликий готель з рестораном…

Ми ще дуже довго сперечалися, обговорюючи терміни перебування в нетрищах, і чи варто взагалі стільки платити за кількаденну вилазку в дрімучу шалину найбільшої заболоченої території світу, де не буде холодного пива, пляжів та гарних дівчат. Я відчував, як моє, за звичайних умов гранітне терпіння, розсмоктується та поступово змінює агрегатний стан, і, перетворившись на пару, виходить разом з краплинками поту через пори у шкірі.

Айлтон терпляче чекав, мовчки спостерігаючи за нашою перепалкою.

Врешті-решт ми дійшли згоди, та й то лишень після того, як я вкотре вперся лобом, заявивши, що вирушаю в Пантанал за будь-яку ціну, а коли кому щось не подобається, нехай лишається у Куйябі. Ультиматум подіяв, мої супутники позамовкали і почали похмуро нишпорити по кишенях, дістаючи гроші на майбутнє сафарі. (Айлтон підрахував, що один день перебування в абсолютно безлюдній місцевості нам обійдеться трохи менше 100 USD. Для порівняння: провідники-бедуїни в пустелі Лівії, організовуючи подібні full-inclusive сафарі, вимагають щонайменше 150 євро за день.) Перерахувавши гроші, бразилець оголосив, що нам слід із собою взяти, і призначив збори на восьму ранку.

Виходячи з вутлого офісу «Pantanal Nature» і крадькома спостерігаючи за похнюпленими обличчями Дімона та Лаврентія, я несподівано осягнув дві прості речі. По-перше, ніхто з моїх супутників ще й досі вповні не уявляє, куди я їх тягну. Я вже двічі потрапляв у непролазні джунглі (вперше у 2008-му в серці Чіапасу на півдні Мексики, вдруге влітку 2009-го неподалік від Пуно в Еквадорі), а також один раз блукав мертвою пустелею на півночі Чилі, через що був цілковито упевнений: там, куди ми пхаємося, не просто не буде пива і телевізорів, там не буде абсолютно нічого. Чесно кажучи, я побоювався, що після знайомства зі «зручностями», в яких нам доведеться жити кілька днів, у моїх напарників виникне сильне бажання повісити мене на найближчій гілляці. На лихий кінець, враховуючи відсутність у Пантаналі достатньо міцного віття, мене можуть просто-на-просто згодувати піраньям. А по-друге, чомусь мені подумалось, що навіть якби Айлтон Лара притягнув із собою кабаре шикарних бразильських стриптизерок, Лаврентій однаково лишився б невдоволеним.

Наостанок наш гід порадив нам ресторанчик, де можна непогано повечеряти, і розпрощався до завтра.

На вулиці панувала пітьма, трохи розбавлена блиманням вуличним ліхтарів та непевним світлом із вікон. Духота аж випирала з темряви, мнучи вологими пальцями мозок. Сидячи на відкритій терасі ресторану посеред вельми велелюдного району Куйяби, я звернув увагу на те, що всі відвідувачі — виключно чоловіки. Те ж стосувалося офіціантів — серед обслуги я не побачив жодної коротенької спідниці чи миловидного личка. Клієнтам прислуговували поважні статечні чоловіки, жоден з яких не був молодшим тридцяти п’яти років.

Ми замовили недорогі страви з м’яса і чотири пляшки бразильського пива. Незабаром офіціант притягнув нам чотири пластикові колбочки, з яких стирчали темно-коричневі шийки пивних пляшок. Розкриття однієї з колб відразу пояснило її призначення: всередині знаходилось повно-повнісінько товченого льоду. Таким чином винахідливі бразильці вберігають пиво від швидкого нагрівання у теплому кліматі.

А потім зірвався дощ. Сила силенна води вихлюпнулася з неба, затушувавши вечірні вогні. Води було настільки багато, що вона лилася з краєчків похилого накриття над терасою неперервним потоком, немов водоспад. Лисніюча масляниста плівка, схожа на непрозорий целофан, сховала за собою вулицю і будівлі навпроти. Машини повидряпувались на тротуар і зупинилися, уступаючи дорогу бурхливому потоку, що нісся навпростець дорогою. Важкі краплі з неймовірною силою періщили об дах і асфальт, заглушаючи музикантів усередині ресторації. Вся Куйяба неначе завмерла, вичікуючи на кінець тропічної зливи.

Я перестав жувати і, обливаючись потом, спостерігав за пеклом, що вирувало навкруг.

Добігав кінця мій перший день у Бразилії.

* * *

На світанні другого дня Айлтон чекав нас на старенькому молочному мікроавтобусі «Volkswagen» біля воріт хостелу. Ми якраз допивали каву, справжню бразильську каву з молоком, коли знадвору долинуло настирливе гудіння автомобільного клаксона.

Добряче виспавшись і відпочивши, наша четвірка висипала надвір (до зміни часових поясів завжди напрочуд легко адаптуватися, коли летиш на захід, навздогін за сонцем, адже ранок тоді настає «пізніше»). На відміну від нас, брунатний бразилець виглядав трохи заспаним. Я весело поздоровкався з натуралістом, інші троє обмежились сухим привітальним кивком.

Підозріло зиркнувши на куций «Volkswagen» зі старомодними суцільними дисками на колесах, я запитав:

— Ти повезеш нас у Пантанал на шкільному автобусі?

Айлтон прицмокнув язиком, удавши, що образився, а тоді мудро прорік:

— Ніколи не суди про машину з її зовнішнього вигляду. Повір, ти ще встигнеш її полюбити і пожалкуєш, що обізвав її «шкільним автобусом». Мій «Фольц» тільки з виду старий і незграбний. Насправді я переставив йому значно потужнішого двигуна і поміняв усю ходову частину. Він мчатиме Транспантанейрою краще за повнопривідний джип.

Я стенув плечима, мовляв, побачимо, закинув рюкзак у багажник і забрався в салон.

У Поконе? ми залили повний бак пального і продовжили рухатись на південь.

— Це остання бензозаправка на нашому шляху, — пояснив провідник. — Далі на весь Пантанал не знайти ні краплини палива. Іноді можна вициганити щось у місцевих, але вони не продадуть дешевше, ніж 4-5 реалів за літр [29].

— А що буде, коли ми, припустімо, проб’ємо бак, і весь бензин стече по дорозі? — запитав я.

— Доведеться кликати підмогу. Це буде дорого і довго. Іноді доводиться чекати кілька днів.

— Не вельми весела перспектива… — гмикнув я.

— Певно, що так. Хоча, є й інший варіант.

— Та ну?

Айлтон загадково заусміхався:

— Можна прокрастися до найближчої фазенди і поцупити кілька каністр. Зазвичай так і роблять…

Поконе? виявилось зовсім крихітним містечком, оскільки не встигли ми від’їхати від заправки, а воно відразу скінчилося. Не було ніякого плавного переходу, як це буває на околицях великих міст, коли спочатку щезають високі будівлі, потім у мареві за багажником тануть різноманітні об’єкти дорожньої інфраструктури, насамкінець зникають рекламні борди, і лиш тоді починається щось схоже на дику природу. Натомість Поконе? немов провалилося під землю. Здавалося, ще секунду тому за вікном проносились мокрі одноповерхові будинки, аж тут — не встигнув я оком змигнути! — асфальтівку знов обступає невисока, але дуже густа і корчаста рослинність. Наче й не існувало того Поконе?!

— Це вже Транспантанейра? — поцікавився я, аби трохи розвіяти тишу в салоні.

Спритний «Volkswagen» бадьоро мчав уперед поміж двома килимами дрімучої зелені. Дорога все ще лишалась асфальтованою, а жодних представників фауни видно не було. Лоскітливе відчуття, яке звично огортає мене під час занурення в глуху і здичавілу місцину, ніяк не приходило.

— Формально, так і є, — відповів гід, наче прочитавши мої думки, — але справжня Транспантанейра почнеться за кілька кілометрів. Трішки почекай.

Бразилець казав правду. Менш ніж за десять хвилин гладке і чорне від вологи полотно асфальту різко обірвалося, наче хтось його ножем підрізав. Комфортне шосе скінчилося, замість нього удаль тягнулась брудно-іржава, нерівна та вибоїста Транспантанейра. Зарості посуворішали і підступили ближче до шляху.

— Ось і вона, — ледь чутно прошепотів Айлтон, — Транспантанейра.

Провідник тиснув на газ, і ми, не спиняючись, перелетіли з асфальту на сирий ґрунт. Дорога відчутно погіршала, глина та бруд зі свистом розліталися з-під коліс, час від часу мікроавтобус «вихляв задом», але в цілому доволі непогано тримався на шляху.

Висунувшись з вікна, я помітив, що земля під колесами стала густо-червоною, наче поїдена іржею. Я спитав провідника, що спричинило такий насичений колір ґрунту.

— Це наносна глина, намита дощами, — не відриваючи очей від шляху, мовив гід.

— Певно, дуже родюча?

— Так. Однак шар глини сягає вглибину максимум на кілька сантиметрів. Під ним залягає абсолютно неродюча земля. Через це в Пантаналі практично немає великих дерев.

Автор на узбіччі Транспантанейри

Якийсь час вздовж узбіччя Транспантанейри тягнулись примітивні дротяні загорожі, відділяючи ділянки, що належать різним власникам, а понад ними, чіпляючись за грубі дерев’яні стовпи, провисали дроти єдиної в Пантаналі лінії електропередач. Невдовзі стовпи — останнє нагадування про цивілізацію — залишились позаду, припинивши оскверняти нитками дротів нахмурене небо Пантаналу.

Зненацька дорогу перетяв дерев’яний шлагбаум. Праворуч від нього, напівприкрита заростями, манячіла невисока хатка; трохи далі над шляхом висилась чималенька П-подібна конструкція, збита з трьох аж посивілих від вологи опор. На цій конструкції теліпались три дерев’яні вивіски, такі ж сизі й мокрі, як і стояки: посередині — найбільша, з чітким написом білою фарбою «TRANSPANTANEIRA», а по краях — дві значно менші дощечки. На них було виведено одну й ту саму фразу: ліворуч — англійською — «Here begins the Pantanal. Welcome», і праворуч — португальською — «Aqui empieza el Pantanal. Bien venidos».[30]

Айлтон вистромив голову крізь вікно і щосили загукав до хатинки. Всередині халупи щось заворушилось, двері зі скрипом розчахнулися і на дорогу викотився огрядний коротун — парковий охоронець — з лиця ще чорніший за нашого провідника. Впізнавши Айлтона Лару, він привітно замахав руками, криконув щось у відповідь, а тоді посунув піднімати примітивний шлагбаум.

Поки дерев’яна патичина сунулася вверх, бразильці жваво переговорювалися, певно, обмінюючись між собою останніми новинами. Зрештою наш гід провернув ключ запалення і дуже повільно, ніби даючи нам можливість насолодитись моментом, проїхав під П-подібною аркою.

Ми віддалялись. Вислизали з лещат цивілізації, натомість невблаганно занурюючись у дике та невідоме. Я вертівся на сидінні, мов той в’юн, намагаючись закарбувати у пам’яті все, що відбувається навкруги. Охоронець, занімівши біля шлагбаума, гукнув щось нам услід і мотнув на прощання рукою. Айлтон незворушно дивиться уперед, недбало тримаючи кермо. Над моїм вухом безупинно клацає фотоапарат Лаврентія. Алекс та Дімон, поприлипавши до шибок, зацікавлено роздивляються дивовижні краєвиди, серед яких тільки присутність бурого тракту, вкритого розмазаною глиною, свідчить про те, що ми все ще перебуваємо на Землі, а не на далекій фантастичній планеті.

Ласкаво прошу до Пантаналу, ласкаво прошу до справжніх пригод!

* * *

Expect an enthusiastic welcome from the caiman of the Pantanal.

Путівник «Lonely Planet: Brazil», 7-е видання

Я не берусь перекладати наведену мною в епіграфі цитату з «Lonely Planet». Ті, хто більш-менш розуміється на англійській, нехай самі судять, що, чорт забирай, може означати «enthusiastic welcome», коли йдеться про крокодилів. Для тих, хто не вчив або погано вчив англійську мову, я все ж подаю приблизний переклад: «Очікуйте душевного (завзятого, сердечного, теплого?) прийому від кайманів Пантаналу». Для більшого ефекту під цими словами автори вліпили кольорову фотографію з дюжиною двометрових усміхнених крокодильчиків, готових виявити всю свою гостинність гостям з далеких країв.

Утім, авангардними провісниками Пантаналу стали не крокодили. Першими на кордоні безлюдних нетрищ на півдні Бразилії нас вітали… комарі. Великі й пузаті комахи залітали в салон «Volkswagen’а» і з радісним верещанням накидались на нас. За ними на узбіччях почали з’являтись птахи. Незабаром яскраве оперення повсюдно мигтіло обабіч Транспантанейри, пожвавлюючи насичений темно-зелений ландшафт. Іноді той чи інший кущ так сильно обліплювали різні пташки, що він скидався на яскравий букет квітів.

Хай там як, але першою великою твариною, яка зустрілась нам на Транспантанейрі, став абсолютний володар Пантаналу — кайман. Я першим помітив чималенький двометровий екземпляр, який нерухомо застиг на трав’яному килимі, що устеляв похиле узбіччя. Сіро-синій, з темними, майже чорними смугами на пащі та хвості, він сидів, впершись коротенькими незграбними лапками в землю, і незворушно спостерігав за нашою юрбою.

Айлтон загальмував, загнавши мікроавтобус на протилежне узбіччя. Я миттю вискочив з салону і, голосно чвакаючи кросівками по рудій клейкуватій багнюці, неспішно посунув на каймана. М’язисте тіло рептилії відливало моторошним металевим блиском, наче хтось нещодавно натер його спеціальною щіткою-подушкою з блиском для взуття. Через зигзагоподібний профіль щелеп створювалось оманливе враження, ніби кайман іронічно викривляє верхню губу і єхидно підсміюється. Однак недобрий полиск мутно-сірих очей та страхітливі ікла, що рясним частоколом випирали з пащі, розвіювали ілюзії стосовно глумливого настрою холоднокровного хижака.

Кайман не рухався. Я підібрався до нього на відстань двох метрів, але рептилія навіть не смикнулась. Крокодил наче показував, хто тут хазяїн. Я ступив ще крок уперед і завмер, не ризикуючи підсовуватися ближче. Діставши з кишені шортів камеру, опустився навпочіпки і, стараючись не робити різких рухів, зробив кілька знімків.

Крокодил скидався на статую. Єдиною рухомою частиною каймана лишалась вузька, мов шпарина, вертикальна зіниця (очі крокодила посаджені близько одне до одного у верхній частині голови і дивляться в прямо протилежні напрямки, тому воднораз можна бачити лиш одне око рептилії). Але напружено вигнута шия вказувала на готовність шпичастого монстра рвонути навтьоки (або… кинутись на мене), якби раптом йому щось не сподобалось.

З кожним наступним кілометром кількість кайманів зростала у геометричній прогресії. Вони були буквально усюди: лежали в кущах коло Транспантанейри; задерши хвости, дріботіли через дорогу; ганялися за рибою в канавах, що тягнулися з обох боків вздовж шляху (таких рівчаків обабіч Транспантанейри дуже багато — саме з них екскаватори вигрібали землю для насипу під шосе); повзали туди-сюди в соковитій траві по савані. Часом ми натикалися на зграї, що налічували до десятка особин. З машини в такому випадку ніхто не вилазив.

Вряди-годи траплялися крокодили з коротенькими обрубками замість хвостів. Наш провідник пояснив, що це сліди бійок за самиць чи територію між дорослими кайманами-самцями: нерідко один із суперників залишає іншого без хвоста. У багатьох забіяк хвіст був не тільки відкушений, а ще й розгризений навпіл, відстовбурчуючись за задніми лапками у вигляді англійської «V». Іншим під час сутички підчикрижували хвоста по саму, перепрошую, задницю (конкурент, видко, дуже переживав за даму серця). Такі куцохвості розбишаки виглядали вельми потішно. Вони нагадували неоковирних седанів з кузовом типу «універсал». Признаюсь, я просто не міг стримати посмішки, коли на них дивився. Ніби й зуби на місці, ніби й погляд не помінявся — так само незворушно-погрозливий, але крокодил уже не той. Замість страхітливого злющого монстра перед тобою плазує недоладне одоробало, подібе на п’явку-переростка.

За кайманами почала вигулькувати всяка інша пантанальська живність. Переважно то були стада диких свиней з поросятами та зграї тлустих, аристократичного виду капібар, що мирно жували травичку на узбіччях. (До слова, доросла капібара здалеку нагадує свиню, щоправда, вкриту шерстю наче мамонт, зате її дитинчата скидаються на щось середнє між морською свинкою та бобром). Одного разу в бінокль вдалось розгледіти мурахоїда і тапіра.

Кайман з відкушеним у бійці кінчиком хвоста

Я не переставав дивуватися тому, що дикі тварини практично не бояться людей. Скажімо, пухнасті світло-коричневі дитинчата капібар підпускали мене на відстань двох-трьох метрів, даючи можливість робити фото майже впритул.

Капібара

Капібара — напівводяний травоїдний ссавець з родини водосвинкових, найкрупніший гризун світу. На мові індіанців гуарані слово капібара означає «володар трав». Розповсюджений у багатьох регіонах Південної та Центральної Америки. Проживає на низинних ділянках на берегах річок та озер. Усі капібари гарно плавають, вміють свистіти, славляться чудовим характером.

У XVI столітті Папа Римський оголосив капібару, котру місіонери вважали водяною твариною, рибою, що дозволило вживати її м’ясо під час посту.

До Порто-Джофре ми не доїжджали. Кілометрів через шістдесят після Поконе? Айлтон звернув з Транспантанейри праворуч, посунувши навпростець через савану. Раз за разом ми натикались на велетенські калюжі з рудої твані, які доводилося обережно обминати, протискаючись через густе плетиво гілляк. Деякі з них ми пролітали на повній швидкості, ризикуючи застрягнути або злетіти у кювет (чи то пак, прямісінько у кущі).

— Охоронець на в’їзді в Пантанал сказав мені, що вода в Ріо Кларо піднялась, — прокричав провідник, несамовито крутячи кермо; його голос ледве просочувався через надсадне завивання двигуна. — Я не впевнений, що ми проїдемо до Фабіо.

— Що тоді робитимемо? — ревкнув я у відповідь, якимось дивом спромігшись не прикусити язика від трясовиці на вибоїнах.

— Підемо пішки, — зареготав молодий бразилець. — Хоча, не знаю тоді, як я вас звідси забиратиму!

На окремих ділянках шляху калюж ніби не було, зате на верхньому розмитому шарі глини машину водило наче на льоду. Подеколи нас заносило наче справжній ралійний автомобіль. Підозрюю, що Айлтон навмисне заносив машину, аби полоскотати біломордим пасажирам нерви. Чесно кажучи, мені це страшенно подобалось. Під час кожного нового заносу від шаленого викиду адреналіну ми з бразильцем гоготали й заливалися мов навіжені. Одначе далеко не всім із нас подобались круті віражі на бездоріжжі. На черговому повороті, коли «Volkswagen» вело мов на ковзанці, в мої вуха увірвався настраханий вереск нашого юриста:

— До-о-осить!!! Не треба більше! Не тре-е-еба!!! Мерщій припиніть!

Я крутнувся на сидінні і втупився у бліде обличчя товариша, на жаль, не встигнувши обірвати безглуздий сміх.

— Ти ненормальний, Максе! — ще більш пронизливо заволав Лаврентій, кілька разів торсонувши моє крісло. — Чого ти регочеш? Скажи йому, хай перестане! Негайно!

Вловивши роздратовані нотки у голосі мого напарника, гід пригальмував і почав кермувати обережніше. Я теж затих, хоча про себе подумав, що той, хто панічно тріпочеться за своє життя, ніколи не зможе відчувати його по-справжньому. Необґрунтований страх за власну шкуру — це наче скафандр, неначе хутряний зимовий кожух, напнутий посеред теплої літньої днини, що залишає всі найкращі відчуття за бортом.

Через кілька хвилин хащі розійшлися, поступившись місцем поодиноким, але кремезнішим деревинам, і ми виїхали на відносно суху ділянку («відносно суха» означає, що під колесами більше не хлюпало). Невдовзі поміж стовбурів проступили обриси недбалого дротяного паркану, за якими вималювалося кілька приземистих будівель.

— Приїхали, — офіційно оголосив Айлтон.

* * *

Вискочивши з «Volkswagen’а» на брудну вогку землю, я… розгубився. Переді мною лежав на боці дерев’яний барабан, на який традиційно намотують товстий кабель (схожий на котушку для ниток, тільки набагато більший), на якому, наче на круглому ресторанному столик,у валялись кілька чималеньких черепів, серед яких я розрізнив два кінські, декілька коров’ячих і… один крокодилячий. Трохи віддалік висились дві приземкуваті будівлі. Та, що стояла ліворуч, була скроєна з погано обструганих, різних за шириною дощок, і скидалася на звичайнісінький сарай. Кілька вікон зяяли моторошною чорнотою; шибок у них не було. Я припустив, що це і є фазенда, оскільки друга споруда (та, що стояла справа) взагалі нагадувала банальний навіс — якесь безпретензійне й убоге накриття над гаражем чи ангаром. По периметру цей «ангар» оточував кособокий частокіл з тих самих дощок, з яких будували головне помешкання, де-не-де укріплений пласкою цеглою, а весь інший простір аж до піддашшя з метою захисту від комарів було щільно замотано протимоскітною сіткою. Праворуч, трохи позаду за собою, я з подивом помітив світло-синій пластиковий басейн, заповнений мутнуватою водою. Акуратно вкопаний посеред спеціально розчищеної ділянки, він виглядав настільки безглуздо і недоречно, наскільки недоречним може бути абориген, витягнутий з амазонських нетрищ і посаджений за столик найдорожчого київського ресторану. Зліва за спиною бовваніли кілька крислатих дерев, створюючи подобу садка.

Одначе не басейн, не жахлива убогість жител фазенди і навіть не черепи на барабані так здивували мене. Річ у тім, що акурат посередині усієї цієї екзотичної краси лежав і критично позирав на мене дорослий крокодил…

Тим часом Айлтон зліз із водійського сидіння і попростував до фазенди. Назустріч йому викотився високий, огрядний і товстощокий фазендейро, одягнутий у замащені червоні шорти і футболку, настільки запрану, що оригінальний колір неможливо було встановити. Круглу, мов футбольний м’яч, голову аборигена покривав бежевий брезентовий капелюх, по-молодецьки зсунутий набакир. Шкіра незнайомця була ще більш тьмавою, ніж у Айлтона Лари, практично не виблискуючи на сонці. Чоловік безжурно і босоніж тюпав по багнюці.

Приязно обійнявшись, фазендейро і провідник рушили до нас, не звертаючи уваги на каймана. Вони ніби й не бачили рептилію, що нахабно розляглась посеред подвір’я.

— Це Фабіо, — представив Айлтон власника фазенди. — Шість місяців на рік він мешкає у Пантаналі, розводячи велику рогату худобу. Під час сезону дощів перебирається в Куйябу. Ми будемо у нього жити.

— А це що?… — спитав я, скосивши погляд на каймана.

— Це крокодил, — спокійно відповів Айлтон.

Так наче я, бляха, і без нього не розібрався, що це не Чебурашка.

— І що він тут робить?

Я не з полохливих, але, гадаю, ви погодитесь зі мною, шановні читачі, що дане запитання є цілком слушним та доречним, особливо враховуючи факт присутності півтораметрового каймана на віддалі кількох кроків від нічним не захищеного бунгало, в якому мені і товаришам доведеться провести кілька ночей. Одначе відповідь натураліста просто доконала мене:

— Він тут живе, — байдуже буркнув провідник.

Мій кадик скубнувся, після чого я ледь чутно пробелькотав:

— Д-де саме?

— Тут, на фазенді. Он бачиш басейн?

Через млосне заціпеніння, що скувало холодною сталлю шийні хребці, мені не вистачило сил кивнути, тому я лиш кліпнув.

— Ну то оце його, — договорив Айлтон, — крокодилячий.

Поки я і мої друзі приходили до тями, намагаючись осмислити почуте і віднайти хоч яке-небудь логічне виправдання тому факту, що товстошкурий зубастик житиме на фазенді разом із нами, Фабіо підійшов упритул і почав з натхненням тиснути нам руки.

Разом із власником фазенди, якому на вигляд можна було дати років 28-30, за стадами наглядав ще зовсім молодий хлопець років двадцяти, начебто кревний родич Фабіо. Зачувши гамір, парубок вигулькнув з темного черева сараю-фазенди і привітно помахав нам долонею. Я стримано кивнув у відповідь, краєм ока глипаючи на крокодила.

На вигляд молодик виявився повною протилежністю Фабіо — низенький, патлатий і сухий, мов обгризена кістка. Їх можна було б порівняти з відомими героями Сервантеса, однак Дон Кіхот, як ви пам’ятаєте, був худим і високим, а Санчо Панса, відповідно, низеньким і тлустим, тоді як у наших бразильців усе вийшло навпаки: Фабіо — високий і товстий, а його юний напарник — присадкуватий та щуплявий. Бразильців поєднували тільки дві речі. По-перше, обоє аборигенів були однаково замурзаними, а по-друге, обом була притаманна незбагненна здатність віднаходити кумедне в усіх речах та подіях, що відбувалися навколо. Результатом такого життєрадісного світогляду завжди виступала щира, навіть по-дитячому наївна посмішка, що не сходила з облич молодих фазендейро.

Вони не сміялись і не реготали на все горло. Просто посміхались: зате безперервно і на всі тридцять два. Дивлячись на Фабіо, можна було подумати, що він виграв мільйон гарних американських грошей в національну бразильську лотерею. Він тиснув наші руки і усміхався. Він не розумів ні англійської, ні української, але варто було комусь із нас розтулити пельку й заговорити, як Фабіо тут-таки підходив ближче і, розтягнувши рот у широченній усмішці, уважно ловив кожне слово. Він з гідністю підводив нас до ветхої, почорнілої від дощів, вщент закутаної протимоскітними сітками фазенди, дивлячись на яку Лаврентію хотілося плакати і рвати на собі волосся, гордовито проводив перед нами рукою, немов промовляючи «minha casa, sua casa»,[31] і посміхався. Спостерігаючи, як ми обережно обходимо стороною півтораметрового крокодила, котрий мирно клював носом перед ґанком, бразилець аж заливався чистим і щирим, майже дитячим сміхом. (Забігаючи наперед, скажу, що переглянувши всі знімки, зроблені під час поневірянь у Пантаналі, я не знайшов жодного, де на губах Фабіо не сяяла б фасонна голлівудська посмішка.) Словом, кумедний такий чоловічок. Для Фабіо побачити нас, певно, було такою ж екзотичною забавкою, як і нам — потрапити на його фазенду.

Обмінявшись з нами цупкими рукостисканнями, Айлтон та старший фазендейро пошурували у бунгало. Я, Алі та компанія потюпали слідом.

— Ось тут ви спатимете, — радісно сказав натураліст, вступивши під навіс.

Я роззирнувся. Весь інтер’єр складався з дерев’яного стола вочевидь ручної роботи, довжелезної лави та кількох неструганих стовпів, що підтримували покрівлю і між якими провисали різнокольорові гамаки. Над кожним гамаком, через спеціальну натягнуту шворочку були накинуті протимоскітнимі сітки — такий собі другий рівень антикомашиного захисту.

— Це найкраще житло на найближчі шістдесят кілометрів, — серйозно зауважив провідник; Фабіо, що стояв за його спиною, підперши кутами губ пухкі щоки, ствердно кивав — бразилець не володів англійською.

Я, проте, так і не зрозумів, чи то був жарт, чи Айлтон Лара казав правду.

Поскидавши наплічники на стіл, ми взялися перевіряти гамаки на міцність і уважніше обдивлятись наше лігвище. Айлтон тим часом правив далі:

— Чистої води для вмивання небагацько, а тому зранку не раджу розводити купелі. Туалет за вашим бунгало. Дизель-генератор вмикатиметься щовечора з 6-ої до 9-ої, у цей час ви зможете підзарядити акумулятори та ноутбуки. О 21:30 оголошується загальний відбій, це означає, що світло гаситься на всій фазенді. Сніданок о 8:00 ранку. Не запізнюватись! Після їжі відразу вирушаємо вглиб Пантаналу.

Я переклав інформацію своїм напарникам.

— Спитай: холодне пиво у них є? — насупившись, буркнув Дімон. — За сотню баксів на день могли б подбати і про освіжаючі напої.

Молодий бразилець аніскілечки не здивувався, коли я переповів йому Дмитрову забаганку.

— Коли комусь закортить холодного пива, просіть завчасно… десь так години за три-чотири. Фабіо спочатку запустить дизель-генератор, затим ввімкне холодильник, потім вкине туди кілька банок пива… Словом, за три години матимете свій освіжаючий напій на столі. Щоправда, коштуватиме таке задоволення 20 реалів [32] за баночку 0,33 л.

Гадаю, коментарі в даному випадку зайві… Закінчивши ввідну лекцію для новоприбулих у Пантанал, Фабіо та Айлтон залишили нас самих відпочивати після дороги.

Окрім опасистого веселуна Фабіо та його кістлявого родича, на фазенді жив ще один більш-менш цивілізований мешканець — маленький жвавий дворняга. Тож поки я роздивлявся околиці через бінокль, Саня потюпав до собацюри знайомитися.

Невеликий куцохвостий барбос, чорний, мов смерть, і брудний, мов сільський трактор, радо зустрів незнайомця. Він був увесь подряпаний, погризений і місцями облізлий, зате в очах — це було помітно навіть з відстані кількох метрів — світилась молодецька відвага. Удвох із Алексом вони заходилися ганяти обійстям. Кілька разів худющий бровко із заливистим гавкотом кидався на каймана, який все ще лежав посеред маєтку, і зразу ж відскакував назад, демонструючи біломордому прибульцю, що, незважаючи на скромні габарити, насправді він лютий і безстрашний, наче тигр. Ба навіть більше — наче цілих два тигри і ягуар на додачу! Саня, щоправда, ігнорував випади задерикуватого собацюри, тримаючись у такі моменти якдалі і від пса, і від рептилії.

— Що будемо робити з цим? — буркнув Дімон. Він сидів навпочіпки коло мене і пильно придивлявся до незворушного плазуна, звісно, як і Алекс дотримуючись безпечної дистанції. Крокодил так само прискіпливо спостерігав за Дімоном. Воно й не дивно, оскільки серед нас чотирьох Дімон був найбільш тілистим і вгодованим.

— Давайте назвемо його Петею! — запропонував я.

— Кого?! — йойкнув Лара.

— Каймана, — я тицьнув пальцем на нашого сусіду.

Лаврентій вилаявся.

— Добре, хай буде Петя! Мені подобається, — бавлячись із дворнягою, загукав Алекс. — Тоді собака нехай зветься Шариком!

Отак ми й постановили: віднині крокодила називати Петьком, а куцохвостого пантанальського собацюру — Шариком.

(N. B. Хоч це зовсім не стосується моєї оповіді, я все ж не міг залишити поза увагою історію, котра пояснює, звідкіля на задрипаній пантанальській фазенді взявся цілком пристойний басейн і чому в ньому оселився півтораметровий кайман. Всі, кому цікаво послухати розповідь, яку наступного ранку я випитав у Айлтона, див. Додаток Б.)

— Ви точно ненормальні, — пробурчав Лаврентій, відмахуючись від комарів, які висіли над його головою тісною рухливою хмаринкою. — Нам же сьогодні тут спати!

Затим він встав і, сердито ляскаючи себе по шиї, заскочив всередину нічліжки, сховавшись від комах за протимоскітними сітками. Я провів його мовчазним поглядом і лиш тоді запримітив, що наш мікроавтобус поміняв колір: усього за дві години їзди він із молочно-білого став темно-оранжевим. Тонким рівномірним шаром від самісінького днища аж до віконних шиб його вкривав рудий ґрунт Транспантанейри.

* * *

Пізно ввечері, коли набридливе дирчання дизель-генератора, який живив кілька лампочок і розеток в хатині Фабіо і у нашому бунгало, врешті-решт ущухнуло, коли густа й задушлива темрява ночі закуталася нездоровою тишею, ледь-ледь розбавленою дзижчанням комах та підозрілими шерехами нічного Пантаналу, Алекс причовгав до мого гамака.

— Спиш? — скубнув він за натягнуту мотузку.

— Ще ні… — шепнув я. — Чого тобі?

— Слухай, Максе, я все хотів тебе спитати: як ти владнав дилему з Марусею?

Я нервово смикнувся у лежаку, повернувшись обличчям до товариша.

— Я… е-е-е… я все вирішив, — кажу до Алекса.

— Справді? — здивувався друзяка. — Ти молоток, чувак! І як ти все це розрулив?

Тоді я скрушно зітхнув і щиросердно в усьому зізнався:

— Я нічого їй не сказав… Маруська ще не знає, що я у Бразилії…

Саня задумався. Мобільного зв’язку в Пантаналі немає, і це означає одне: моя дівчина ще дуже не скоро дізнається, куди я подівся.

— Ти баран, Максе, — зрештою поставив діагноз Алі. — І що найгірше — тебе виправить тільки могила.

— Я знаю, — вдруге зітхнув я. — Мені дуже сильно жаль…

Потому Алекс позіхнув, розпрощався, побажавши мені доброї ночі і почовгав у свій гамак спати.

Резюме до цього розділу:

Кайманів у Пантаналі тьма-тьмуща. Вони люблять нишком спостерігати за людьми і купатися в басейнах. Тож якщо раптом у ваших друзів є басейн, можете порадити їм завести крокодильчика. Присягаюсь, вони не пошкодують: по-перше, двометровий ікластий кайман — напрочуд миле створіннячко, а по-друге, ви тільки уявіть, скільки сусідів полопає від заздрощів!

Ну і, звісно: всі чоловіки — козли!!!

Розділ п’ятий Стежками Пантаналу

«А зранку ви прокидатиметеся під райський спів птахів…» — так писав про настання світанку в дикому Пантаналі якийсь фанатик-натураліст на задрипаному Інтернет-сайті про комашок та птахів Південної Америки.

Вражень від першого дня виявилося більш ніж достатньо, аби вимотати нашу ватагу. Тому після «відбою» ми мов підкошені попадали на підвісні ліжка і, не звертаючи уваги на полчища невідомих комах усіх розмірів та кольорів веселки, які цілеспрямовано й методично пхалися в щілини протимоскітної сітки, швидко позасинали. Закутавшись у теплу ковдру [33], я поринав у забуття з приємним передчуттям, що зможу нарешті виспатися (ночівля у Куйябі, перша після перельоту, видалась якоюсь зім’ятою), а завтра прокинусь під чарівні трелі й заворожливе виспівування тропічних птахів…

Знаєте, я з дванадцяти років слухаю heavy metal. У чотирнадцять перейшов на thrash [34]. Відтоді відпала необхідність чистити квартиру пилосмоком: щоразу під час прибирання я врубав на повну потужність магнітофон, після чого мені лишалось просто провітрити кімнати. У п’ятнадцять я продовжив кар’єрне просування в царині надважкої музики: купивши потужніший CD-програвач, став слухати doom metal [35]. В результаті троє сусідів з мого будинку практично за безцінь продали свої квартири і поспішно виїхали, а один на зло мені здійснив спробу повіситися на дверях під’їзду. Я не зважав на всі ці дріб’язкові витівки і продовжував рухатися вперед. У шістнадцять я добрався до death metal [36]. Уже через два тижні з моєї кухні навіки зникли таргани, половина будинку недочувала на обидва вуха, а сусід з квартири поверхом вище, який, слід сказати, протримався молодцем цілих два роки, під час останнього приспіву на «Free Fall» (це така пісня у «In Flames») закричав: «Я радий, що покидаю цей світ!» — і викинувся з вікна. На сьогоднішній день нічого важчого за death metal не придумали. Тому я логічно розсудив, що «райський спів птахів» навряд чи зуміє привнести щось нове у моє розуміння мелодійності та музикальності. А надто, загартований рваним схриплим вокалом і наважкими гітарними рифами, я геть не очікував, що пернаті пантанальські співуни подужають приголомшити мене і навіть примусити по-новому задуматися над вбивчою силою звукових хвиль…

На зорі наступного дня я прокинувся від того, що мої барабанні перетинки толочило й розплющувало щось несусвітнє. Нахабно, послідовно і безцеремонно мене виривала зі сну незрозуміла суміш розкотистого шелепання, потужного гримотання, передсмертних криків та істеричної верескотні. Поки я приходив до тями, у моїй голові вималювалась картинка тисяч і тисяч бульдозерів, екскаваторів, БАТів [37] та іншої руйнівної техніки, котрі увірвались у болота Пантаналу і, перемелюючи ковшами все живе, взялися розчищати територію під забудову грандіозного котеджного містечка.

Скажу вам по секрету: спочатку, не розгадавши причини ранкового ґвалту, я трохи здрейфив. Дуже страшно зустрічати свій перший ранок у безлюдній і небезпечній місцевості під акомпанемент грізної пекельної симфонії. Напрочуд швидко зірвавшись на ноги і наполовину закутавшись ковдрою, я підбіг до протимоскітної сітки.

Вранішнє небо заливала приємна голубінь, ще не засотана вологими випаруваннями. Зі сходу крізь листя дерев сочилося м’яке тендітне світіння. Я труснув головою, відганяючи залишки сну, а тоді в один момент узрів тих клятих пантанальських співунів. Вони заполонили всю савану: сиділи на гілках дерев, розвалькувато походжали по подвір’ю, носилися над крислатими кронами. Простір навколо фазенди аж кишів пернатими; вельмишановне птаство безсоромно й голосно прочищало горлянки після сну і пиндючно здоровкалося одне з одним.

Там були всякі: з довгими шиями, червоними грудинами, білими сраками, куцими крилами, барвистими хвостами, плоскими дзьобами. Словом, птиця на будь-який смак. І всі вони… Ні, я просто не можу в цьому місці написати слово «співали». Рука не піднімається. Не уявляю, як треба любити природу, щоб охрестити той пекельний рейвах співами. Це просто понад мої сили — відтворити словами всю ту несказанну гаму звуків, яка розкраяла небо навпіл, щойно сонце виповзло над горизонтом. Цвірінькання? Тьохкання? Трелі? Забудьте про ці слова у Пантаналі! З усіх сторін круг мене щось гуло, бахкало, ахало і торохкало. Вороняче каркання видалося б комариним писком у порівнянні з тим ревом, який нещадно ґвалтував мої бідолашні вушка.

Пернаті пантанальські крикуни

Зрештою я розвернувся і почовгав назад до лежака, інстинктивно підтягуючи плечі до вух. До сніданку лишалося майже дві години. Завалившись у гамак, я міцно заплющив очі, сподіваючись заснути, але кляте пташине бемкання пробирало до кісток навіть тоді, коли я встромляв пальці аж до барабанних перетинок. Зрозумівши, що заснути не вдасться, я здався і просто лежав, вряди-годи журно зітхаючи.

Отож я собі спокійнісінько пухкав, ледь-ледь розкачуючись у гамаку, і розмірковував про філософську неоднозначність поняття «райський спів птахів». Аж раптом з іншого кутка навісу донеслося непередавано гучне волання, яке заглушило навіть ранкову пташину какофонію.

— Господи! Госпо-о-оди!!!

Ви, мабуть, не повірите, але репетував не Лаврентій, а Саня.

— Що сталося? — гукаю, стрепенувшись.

Я миттєво звівся на лікті і побачив доволі незвичну картину. Алекс, спросоння заплутавшись у протимоскітній сітці та вовняній ковдрі, не міг виборсатися з гамака і бурхливо верещав. Під його підвісним лежаком стояв Шарик. Висолопивши від натуги язика і вигнувшись дугою вверх, собацюра зосереджено чухався спиною об Саню, який панічно звивався у гамаку. Річ у тім, що лежак Алекса чомусь почепили нижче за інші. Відповідно, тіло, яке лежить всередині того гамака, знаходилося найближче до землі. Саме через це Шарик, який не міг похвалитись могучим зростом, його й вибрав.

А тепер уявіть себе на місці Алекса, який розхитуючись і заплутуючись ще більше, не міг бачити, що за потвора шкрябається об нього.

— Матір Божа, хто це?! — горлопанив мій товариш. — Хто там піді мною? Холєра ясна, це Петя? Це Петя, Максе?!

— Чувак, спокійно! Це Шарик! — я вже прочуняв достатньо, аби говорити холоднокровно й урівноважено.

— Точно Шарик? Не Петя?

— Шарик — зуб даю.

Секунд п’ять Саня мовчав, а потім залементував знову:

— А ми кого Шариком назвали?! Крокодила чи дворнягу? Ти не переплутав?

— Дворнягу, чувак. Заспокойся. Під тобою вовтузиться собака.

— Фу-у-у… — розслаблено зітхнув Алі, врешті-решт випхнувши біляву макітру на світ білий. — А то я, прикинь, прокидаюся від того, що хтось треться об мене під гамаком і сердито пихкає. Так страшно стало, чувак. Боявся навіть дихнути. Думав, уже доїздився.

Я засміявся.

— Чого іржеш? — огризнувся напарник. — Ясне діло, поки він мене їв би, ви троє встигли б спокійно вшитися у спальню до Фабіо. Зате я знаєш як перелякався?

Незабаром прокинулися Дімон з Лаврентієм. Ми почистили зуби і дружно помарширували заправлятися калоріями перед першим пішим походом у нетрі Пантаналу.

Фабіо зготував простий, але поживний сніданок. На столі на нас чекав омлет із яєць, зажарений з дрібно посіченим м’ясом, пісні млинці, варення та чай. На десерт подавали фрукти, частину з яких я вперше бачив у житті. Одним із таких чудних заморських десертів виявились часточки невідомого плоду, формою схожого на диню, кольором — на гарбуз, а смаком — на звичайну українську траву. Зате ця «диня» мала всередині вельми підозрілі насінини чорного кольору, хоча доволі непогані (я б, радше, сказав — незвичні) на смак. Ми з задоволенням виколупували їх зі скибок і переправляли до рота. Як показали наступні події, найбільше тих зернят змолов Лаврентій…

* * *

О пів на дев’яту наша компанія завершила снідання.

— Десять хвилин на збори, — владно скомандував Айлтон, — і вирушаємо! Одягайте зручне взуття, нам практично постійно доведеться йти по коліно у воді, а також широкі штани і сорочки з довгими рукавами.

Повернувшись до бунгало, мої товариші почали сумлінно екіпіруватись перед майбутнім походом у джунглі. Саня та Дімон натягнули на себе спортивні штани та легкі кофти з довгими рукавами. Пересічному обивателю могло видатись, що таке убрання, м’яко кажучи, не відповідало тогочасній погоді. Ніде правди діти — закриті кофтини та довгі штани у стократ посилювали неприємні відчуття, спричинені спекою. Однак тільки така «пуританська» вдяганка забезпечувала хай не ідеальний, та все ж захист від москітів. На ноги хлопці взули важкі ковбойські краги, зшиті з рудої волячої шкіри та підкуті масивними підборами (Алі та Дмитро купили це взуття, послухавшись поради Айлтона, під час нашої зупинки в Поконе), а на голови нап’яли важкі капелюхи з цупкої мішковини з широкими крисами, котрі чудово вберігали фізіономії від можливого дощу. Насамкінець всі відкриті частини тіла були ретельно намащені репелентом.

Я вдягнув майку, поверх якої накинув темно-зелену сорочку [38] з довгими рукавами. За моїм проханням, Фабіо, понишпоривши у своєму гардеробі, видав мені спеціальні ковбойські джинси, призначені виключно для піших експедицій Пантаналом. Я не схотів занапащати свої улюблені чорні похідні джинси, не маючи жодних ілюзій стосовно того, на що вони перетворяться після першої ж вилазки в хащі. Оскільки Фабіо був суттєво товщим від мене, я не дуже здивувався, коли виявив, що в позичені ним штани могло влізти щонайменше двоє таких, як я. Крім того, в комплектації до цих «extra large» панталон не передбачалось пояса, через що замість паска мені довелось використати звичайну мотузку.

«…Фабіо, порившись у своєму гардеробі, видав мені спеціальні ковбойські джинси, призначені виключно для піших експедицій Пантаналом».

Попри всі мої маніпуляції, джинси виглядали достобіса великими: холоші висіли на мені лантухами. Щоправда, саме через таку широчінь ці «ковбойські брюки» мали цілий ряд переваг. По-перше, вони чудово захищали від комарів, порівняно з моїми джинсами, які сидять на мені мов вилиті. А по-друге, намокнувши, такі штани не так сильно липнутимуть до ніг, менше сковуючи рухи. На голову я нічого не вдягав. Не люблю, коли щось тре і муляє вуха. Зате рясно змазав шию, підгорля, щоки та лоб протимоскітною рідиною. (Найцікавіше те, що для Айлтона всі ці відчайдушні заходи по боротьбі з москітами були абсолютно непотрібні: бразилець спокійно розгулював Пантаналом в самій футболці з коротким рукавом. У його жилах текла кров бразильських індіанців, котра за багато-багато поколінь набула імунітету проти комах-кровопивців; москіти ніскілечки не докучали нашому гідові, наче на зло новоприбулим білопиким ґрінго ігноруючи бразильця. Здавалося, вони вважали Айлтона рухомим шматком деревини, а не теплокровною істотою.)

Я так детально описую нашу екіпіровку, аби ви збагнули, що я, Дімон та Алекс сумлінно підготувались до походу, зодягнувшись цілком відповідно до обставин, а також, щоб ви краще зрозуміли шокову реакцію бразильців на грядущу появу Лаврентія.

Сталося так, що Лаврентій не збирався разом з нами, оскільки після сніданку застряг «на чатах» у туалеті. Коли він зрештою, похмурий і страшенно невдоволений, викотився з клозету, наша трійця вже залишила похиле бунгало і чекала на Айлтона на вулиці. Доблесний поборник українських законів готувався у дорогу сам.

Небавом наш провідник вийшов на подвір’я. Він мав на собі такі ж широкі, як у мене джинси, запрану зелену футболку (як я вже зазначав, з коротким рукавом) та високі гумові чоботи на ногах. Справа на поясі у Айлтона теліпався півметровий мачете з коротким дерев’яним руків’ям.

— Де четвертий? — сухо спитав Айлтон, спостерігши, що нас лише троє.

Запитання, ясна річ, адресувалося мені, оскільки Саня та Дмитро не знали англійської.

Я повернувся до бразильця і розкрив рота, готовий повідомити, що «номер четвертий» от-от вийде, але так нічого й не вимовив. Слова застрягли у горлянці. Слідом за провідником на обійстя викотився і пузатий фазендейро (певно, зібрався проводжати нас), опинившись за спиною Айлтона. Тож я вмовкнув, оскільки обоє бразильців, вражено пороззявлявши роти і вирячивши баньки, витріщалися на щось за моєю спиною. Їхні зціплені перекошені лиця випромінювали безкраїй подив змішаний — хочете вірте, хочете ні — з глибоким невимовним жахом.

Я судомно шарпнувся й рвучко повернув голову, очікуючи узріти якусь блювотно-моторошну картинку. Щось на кшталт радісного Петі, котрий тягне до басейну відгризену ногу Лаврентія… Словом, я був готовий до всякого. Втім, побачене все одно мене приголомшило.

Перед нами тупцяв Лаврентій. Чепуристий, помитий, поголений. Живий, слава Богу, зате… в абсолютно білому прогулянково-пляжному костюмі! На ногах хлопець мав чистенькі штани з ідеально напрасованими стрілками, а на плечах — стильну приталену сорочку з комірцем-стійкою, який аж хрумтів від крохмалю. Його убір був променистим і чистим, мов ангельська ряса, через що складалося враження наче хлопець увесь світиться. Посеред грубих насичених кольорів Пантаналу він виглядав, мов безтілесний привид. Але не це головне. У правій руці перспективний юрист з Київради тримав… велику чорну парасольку!

Над фазендою запала ніякова мовчанка. Петя вискочив з басейну і підбіг подивитися, що це, в біса, за диво таке спустилося з небес. А Шарик з горя протяжно завив. І навіть Фабіо перестав посміхатися.

Затим Айлтон перевів очі на мене, немов шукаючи підтримки. Він безмовним поглядом запитував мене, чи я бачу те ж саме, що й він, чи це йому примарилось. Я силувано позирав убік, вдаючи, що нічого екстраординарного не відбувається.

— Ну що, рушаємо? — сяючи білосніжними зубами, пробемкав Лаврентій.

— We can go [39], — промимрив я до Айлтона, дивлячись кудись наверх.

— О’кей… — і це було все, що зміг видушити з себе провідник.

Ми вишикувались вервечкою (на чолі — Айлтон, за ним я, далі сонцесяйний Лара, потому Алекс, і зрештою Дімон) і мовчки помарширували до виходу з фазенди. Нас супроводжував німий позирк Фабіо і лунке стрекотання цикад.

Відкриваючи ворота, гід на мить затримався і опинився поруч мене.

— Знаєш, друже, я вісім років у Пантаналі, — по-змовницьки прошепотів бразилець, ледь-ледь похилившись до мене. — І за весь цей час я спізнав лиш дві речі, котрі дійсно вразили мене до глибини душі. Першою була анаконда, котра на моїх очах заковтувала дорослого капібару, впольованого напередодні. Її паща розтягнулася до небувалих розмірів, збільшившись у розмірі в десять разів! Уявляєш? Видовище не для слабкодухих, чувак, але таке, ти ж розумієш, можна побачити лише раз у житті. А другим став оцей твій колега…

Я з розумінням прицмокнув губами і закотив догори очі.

Сонце неухильно дряпалося нагору, тягнучи за собою, наче прозірчастий саван, випари вологої пантанальської землі. Спека росла. Небо затягував молочний серпанок, ретушуючи контури сонячного диска. Вранішні — чисті, насичені й веселі кольори савани зблякли, причавлені задухою. Птахи, які так радісно, самозакохано й натхненно зіпсували мені ранок, тепер притихли і сиділи, набурмосившись, в гущавині довкола фазенди. Одні лиш арари, немов незграбні важкі бомбардувальники, летіли кудись низько над землею. Здавалося, я чув, як хрускають суглоби під час змахів їхніх важезних крил.

Вийшовши за ворота, ми перетнули невелику квадратну галявину, невідь для чого розчищену Фабіо, після чого відразу поринули в дику глушину.

Зарості Пантаналу разюче відрізняються від звичайних тропічних лісів.

Хащі дійсно виявилися не такими густими. Звісно, подекуди над саваною височіли кремезні деревини, однак більшість рослин стелилася й кублилась ближче до землі. Разом з тим відсутність непробивної перини, сплетеної з деревних крон, відкривала більший доступ сонячному світлу, забезпечуючи у такий спосіб значно більше різноманіття флори. Іноді нам на шляху траплялися чималі відкриті прогалини, щоправда, вкриті такою щільною й високою травою, що просуватися вперед було ще важче, ніж через повноцінні джунглі.

Що далі ми чеберяли, тим більше під ногами чмакотіло та чвакало. Дедалі частіше доводилося обходити невеликі водойми, заповнені мутною нерухомою водою.

Пантанал

Раз чи два Айлтон спинявся біля високих конічних споруд темно-сірого кольору, котрі то там, то сям випиналися з землі. То були термітники — унікальні будови, створені колоніями розумних і працелюбних комах. Конуси сягали у висоту метр-півтора, майже ніколи не перевищуючи людського зросту, а ззовні видавалися крихкими та вразливими. Зате на дотик термітник виявився твердим мов бетон. Провідник пояснив, що під час зведення конуса терміти спершу ретельно пережовують землю упереміш з глиною, а тоді заковтують отриману суміш. Екскременти, котрі з’являються в результаті такої непростої операції, за своїми якостями нагадують справжнісінький цемент. Фактично, термітники — це велетенські кучугури задубілого на камінь термітного лайна.

На відміну від широко розповсюдженої думки, терміти в конусах не живуть: їхня колонія розташовується в землі, акурат під колоною, а висотні споруди призначені для захисту підземного «міста» від різних тварин, котрі можуть ненароком наступити на поселення або ж навмисне лізти в термітник, щоби поласувати личинками. Крім того, півтораметрова глиняна колона служить для вентиляції підземних приміщень. Це здається неймовірним, але всередині стовпа влаштовані спеціальні канали, по яких повітря, що обдуває високий конус, потрапляє до внутрішніх камер, провітрюючи їх і підтримуючи всередині комфортну температуру. Водночас затхле, насичене вуглекислотою повітря вивітрюється з колонії назовні через інші, відвідні канали.

Підколупнувши ножем шматок землі біля підніжжя витягнутого конуса, бразилець показав нам термітів, котрі, на моє здивування, ні за кольором, ні за будовою тіла геть не походили на мурах.

Під час іншої зупинки Айлтон показав нам рослину, чиї поздовжні волокна, витягнуті з листків, просто неможливо було розірвати руками. У давнину аборигени використовували цю рослину для плетіння мотузок та виготовлення тятив для луків. А ще розказував різні цікаві історії про птахів, що зустрічалися нам по дорозі.

Втім, я лишався невдоволеним. Я потребував пригод. Я мусив відшукати щось таке, від чого спирало б подих, що примусило б мене діяти, ризикувати й боротися на межі своїх сил! Але довкола все було тихо й затишно, мов у казці: скрізь самі пташки, комахи і якісь анемічні безтемпераментні крокодили. Аж надто, чорт забирай, спокійно. Нічого по-справжньому загрозливого не відбувалося.

Я вирішив узяти ініціативу у свої руки і постаратись знайти якомога більше небезпек, аби, якщо можливо, ближче з ними познайомитися. Під час чергової пізнавальної лекції Айлтона про ліану-паразит, котра мов пружина обвиває дерево-хазяїна і стискає його доти, доки остаточно не задушить, висмоктавши всі соки, я ще раз уважно роззирнувся навкруги, примітивши вдалині напівсонного каймана, і голосно спитав у провідника:

— Каймани нападають на людей?

Зрозумійте мене правильно: я міркував про те, що чим більше кровожерливих почвар я відшукаю у Пантаналі, тим більш героїчною вийде моя оповідь про бразильські мандри. Тому я подумки пообіцяв собі, що віднині й надалі в кожному зустрічному представнику ссавців, плазунів чи приматів намагатимусь віднайти потенційно небезпечні для людини риси.

Відповідь натураліста страшенно розчарувала мене:

— Ні.

— Невже навіть не кусають нікого? — зажурився я.

— Певна річ, якщо ти полізеш до крокодила обніматися, він тебе покусає, причому так, що забудеш, як маму рідну звати. Однак людей в Пантаналі катастрофічно мало, тож більшість рептилій просто не відають, що ми за звірі такі, а тому не ризикують наближатися.

Впевнений і беззаперечний тон Айлтона сповивав мене чорним смутком.

— Каймани належать до родини алігаторів, а алігатори, як відомо, найбільш флегматичні серед усіх інших крокодилів, — правив далі бразилець. — Вони від природи не агресивні. Крім того, на суші людина рухається значно швидше за найпрудкішого каймана. Пантанальський крокодил не настільки дурний, щоби ганятися за чимось, що бігає швидше від нього. А у воді плазунові вистачає дрібнішої здобичі. У нього, гадаю, немає ані найменшого бажання вовтузитись із двоногим шматком м’яса, який при цьому пручатиметься і страшно верещатиме. Має значення також розмір рептилії. Каймани рідко сягають у довжину більше 2,5 метрів. Це не нільський крокодил, який одним махом може перекусити людину. Тож ми для них — ніхто, не їжа і не вороги.

Від таких слів я геть похнюпився.

— Але це не означає, що кайман абсолютно безпечний для людини! — поспішив заспокоїти мене провідник. — Якщо його приперти до стінки, він, безперечно, атакуватиме, і з легкістю може завдати смертельних ран. Таке може трапитися, скажімо, коли хтось не помітить крокодила у воді і наступить на нього. Тому нам зараз треба бути особливо обережними.

Ми саме готувалися перетнути широку заплаву, де практично всюди вода сягала вище пояса. Переправа справляла моторошне враження. По-перше, вода була брудною. Далі ніж на десять сантиметрів углиб не вдавалось нічого розгледіти. А по-друге, уже у воді ноги раз за разом плуталися у корчах і тонули в підгнилому листі, котре товстим шаром покривало дно.

Перед тим, як зайти у воду, Айлтон нашвидкуруч вирізав собі з кущів двометрову жердину, якою акуратно промацував дно перед кожним своїм кроком.

Лаврентій, який уже давно зрозумів, що його костюм, м’яко кажучи, не пасує до навколишніх глухих і здичавілих декорацій, а парасолька лиш заважає просуванню, похнюплено тюпав назирці за мною, обережно розгрібаючи руками каламутну воду. Буцімто, коли він отак гребтиметься руками, вода стане прозорішою.

Почувши останні слова провідника, хлопець пополотнів:

— Тут зараз можуть бути крокодили?!

Ми спинилися. Заклякли посеред водоймища, обрамленого купками кущів. Олов’яна збаламучена вода плюскала під самими грудьми.

— І не один, — незворушно мовив натураліст, пробуючи ґрунт перед черговим кроком. — Чого стали? Йдемо вперед.

— А що треба робити, коли ти все таки наступив на каймана? — смикаю Айлтона за руку. — Можна якось урятуватися?

На той момент мені більше не хотілось кепкувати з Лаврентія. Для крокодилів, по-моєму, нема великої різниці, кого хрумати: чувака в дорогому пляжному костюмі з парасолькою чи когось у нормальній похідній екіпіровці.

Підсвідомо я опустив руки під воду і почав нишпорити ними навкруги, як і Лаврентій хвилину тому. Між пальцями сочилась мутна світло-коричнева рідина і більше нічого. Але в душу все одно проникав липкий неспокій, немов морозом сковуючи м’язи. Скаламучене непроглядне плесо могло ховати під собою що завгодно.

Бразилець стояв до мене спиною, витнувши палицю вперед і продовжуючи неспішно просуватись до протилежного берега. Не обертаючись, він промовив:

— Єдине, що ти можеш вчинити в такому випадку, це повалитися на крокодила зверху, міцно обхопити руками його щелепи і притиснути плазуна до землі. Тоді він не здужає завдати тобі шкоди.

Ми з Лаврентієм перезирнулися. Я не сумнівався, що провідник говорить щиру правду, але якась безглузда наївність у його словах шарпонула мій мозок. Я спробував вималювати в голові картинку: я бовтаюсь посеред заплави і випадково наступаю кайманові на лапу, крокодил у відповідь кусає мене за литку, після чого я гепаюсь на плазуна згори, намагаючись втиснути півметрові щелепи у землю. Навіть якщо мені пощастить, і в тому місці, де я підімну під себе рептилію, буде достатньо мілко, аби дозволити мені дихати, просто підіймаючи носа над водою, без відповіді лишається одне просте, але життєво важливе питання: що мені, бляха муха, робити далі? Адже ситуація виходить патова.

— Ти хочеш ще щось уточнити? — всміхаючись, каже Айлтон. Він не дивиться на мене, хоча, мабуть, і без того знає, що я отетерів.

— Е-е-е… звісно, так! Кортить дізнатися, як довго мені доведеться лежати в обіймах з крокодилом?

Гід кілька разів підряд потішно знизав плечима і ще раз посміхнувся, мовляв, хто його зна.

— І що ж тоді робити? — я спересердя ляснув долонею по воді.

— Не знаю, — чесно сказав провідник. — Можеш горлати про допомогу, поки хтось тебе не почує. Можна також спробувати домовитися з крокодилом.

Я насупився, показуючи, що жарт насправді вийшов зовсім не смішний.

— Я питав тебе цілком серйозно.

— А я теж не жартував. Знаєш, коли ти сідаєш у старенький літак, у якого неждано-негадано відмовляють обидва двигуни, тоді перед заходом на посадку тобі теж порадять гарненько пристебнутися, притиснути груди до колін і впертися руками у переднє сидіння. Хоча єдине, на що ти можеш розраховувати, — це милість провидіння. Ти запитуєш: що робити, наступивши на крокодила? Я кажу: не наступати на крокодила. Коли ж ти вже причавив йому хвоста, я даю пораду, котра за певних обставин може врятувати тобі життя. Але тільки за певних обставин. За будь-яких інших умов ти безпорадний.

— Я зрозумів, — говорю, заспокоївшись. — Це щось подібне до історії з пілотами пасажирських літаків.

— Ану розкажи.

— Та все просто. Комерційні авіалайнери надто великі і неповороткі, тож коли через несприятливі погодні умови, помилку пілотів чи якісь технічні негаразди літак завалюється у штопор, його практично неможливо вирівняти і повернути до нормального режиму польоту [40]. Відтак льотчиків не вчать, як виходити з штопора. Їх навчають, як у нього не потрапляти…

— От бачиш! — вигукнув Айлтон. — Ти все чудово розкумекав.

Невдовзі ми успішно вибрались із заплави. Вода й далі плинула і цюркотіла під ногами, однак глибина більше не перевищувала двадцяти сантиметрів. Кайманам просто ніде було заховатися.

— До речі, а ти знаєш, від чого помирають каймани? — аби розвіяти похмуру мовчанку, котра встановилася після останньої розмови, мовив провідник.

— Ні, — відказав я.

— Дорослий кайман, попри порівняно невеликі розміри, практично невразливий. Анаконди на великих крокодилів не нападають, а ягуар вступає у бійку з рептилією тільки коли дуже голодний, що в Пантаналі навіть у сезон дощів трапляється вельми рідко. Можна припустити, що у таких умовах товстошкурі плазуни мусили б посувом доживати свій вік і тихо помирати від старості, одначе наспавді все не так. Жоден кайман, причому не тільки у Пантаналі, але й у Амазонії, не дотягує до схилу літ. Ще раніше у них починають псуватися зуби. Поступово різці гниють, тупляться і випадають. Минає певний час, і крокодил втрачає здатність ловити здобич. Уявляєш? Він молодий і сильний, плаває у багатющих водоймах поміж незлічимих косяків риби, поміж видр, капібар, тапірів та іншої живності, але не може нічого вполювати! Каймани не помирають від старості, вони всі до одного дохнуть від голоду…

— Це так тупо, — прокоментував я. — Скільки ж вони живуть?

— Десять-дванадцять років. Двадцять — це вже немислимий рубіж. Зате в зоопарках, де за плазунами доглядають і годують простішою їжею, каймани часом дотягують аж до сорока.

Якось, продираючись крізь особливо густу поросль, Айлтон різко спинися, піднісши палець до міцно стулених губ.

— Тихо! — пролунала глуха, але владна команда.

Наша четвірка застигла на місці. Бразилець присів навпочіпки і кільканадцять секунд, приклавши долоню до вуха, уважно вслухався до шуму, що долинав з гущавини ліворуч від нашого маршруту. Його нервозність блискавично передалася й мені. Я схилився над його кучерявою головою і прошепотів:

— Що там?

У відповідь Айлтон удруге приклав пальця до губ, кинувши на мене сердитий погляд, мовляв, не патякай, коли тебе не просять. Щоправда, відразу потому він випростався і махнув нам рукою, показуючи, що ми можемо продовжувати похід.

— Що то було? — мене аж розпирало від цікавості.

— Нічого. Мені просто здалося, — туманно відказав провідник.

— А що могло б бути? — не вгавав я.

— Свині, — буркнув бразилець. — Мені здалося, я почув рохкання кабанів.

— Звичайні свинюки? — знову розчарувався я. — З поросятами?

Айлтон несподівано загальмував, через що я ледь не збив його з ніг. А тоді натураліст стрімко обернувся. Я з подивом відзначив, як сильно покруглішали його очі.

— Не приведи Господи з поросятами! — дзвінко відказав він, суворо дивлячись на мене. — А тепер слухайте всі! Я маю дещо вам сказати. Де б ви не були, що б ви не робили, якщо почуєте з моїх вуст вигук «Pigs!»,[41] мерщій лізьте на найближче дерево. Вам достатньо ось такої висоти, — хлопець встановив долоню на висоті приблизно метр від землі, — аби врятуватися. Затямте: найстрашніший хижак Пантаналу — це не ягуар, не кайман, не анаконда і навіть не піранья. Найлютіший і найнебезпечніший ворог людини в цих місцях — це стадо диких кабанів![42] Зазвичай вони носяться по нетрищах великими групами, змітаючи все на своєму шляху. Якщо їм вдасться застукати людину на землі — її вже ніщо не врятує. За одну хвилину нещасну жертву розшматують і розберуть на кісточки, немов дитячий конструктор.

Кайман зловив рибину

Після такої палкої промови Лаврентій, котрий, як я вже згадував, більш-менш розуміє англійську, підійшов до мене і тихо спитав:

— Гід пожартував про кабанів, правда?

Я стенув плечима:

— Хтозна.

— Свині не можуть вбивати людей. Це негарно. І неправильно.

— Особисто я Айлтону вірю.

— Але це не може бути правдою, чувак! І взагалі я не хочу задарма ризикувати життям. Скажи, що він хотів лиш покепкувати. Це все вигадка, ну?

— Навіть якщо провідник жартував, я волію за краще бути висміяним, ховаючись на дереві від стада невинних поросят, аніж гордим, зате роздертим на шматки лютими кабанами.

Ближче до обіду почався тихий дощ. Ніби й не сильний, зате рясний і щільний. Маленькі, практично непомітні краплини, здавалося, сочились із кожної молекули повітря. Невдовзі на мені не лишилося жодної сухої нитки. Однак особливого дискомфорту не відчувалося, адже й без дощу атмосфера була страшенно вологою.

Тим часом Айлтон продовжував йти вперед, без упину розказуючи цікаві факти про все, що траплялося нам на шляху. Вже через півтори години я почувався так, наче щойно прочитав, причому пильно й вдумливо, товстенну монографію про тварин та рослини південної Бразилії. На жаль, мине півроку, і я забуду всі історії, які не занотую того ж вечора до свого нетбука, а спогади про першу прогулянку незайманими нетрищами в басейні Ріо Парагвай майже повністю вивітряться з голови. Єдине, що залишиться, — це спомин про сиру й огидну знемогу, котра непосильним тягарем притискала мене до землі. Вологість, спека, пряні запахи рослинності, постійне чалапання по коліно, а то й по пояс у воді напрочуд швидко вимотали організм. Раніше мені доводилось тинятися джунглями Мексики, блукати високо в Андах далеко за відміткою 4000 метрів, але ще ніколи я не втомлювався настільки швидко. Налиті свинцем ноги буквально прилипали до землі. Складалося враження, наче сила тяжіння в Пантаналі щонайменше у два рази більша, ніж деінде на планеті.

…Ми повернулись на фазенду невдовзі після того, як над головою знову розвиднілось. Певна річ, зморені, виснажені.

Але цього разу втома була якоюсь особливою, тягучою і одурманливою, відчутно відрізняючись від приємного фізичного знесилення, котре поколює м’язи після звичайного походу в джунглі чи підйому в гори. Я розумів, що це лиш наш перший день у Пантаналі, і, безперечно, пристосування до незвичних кліматичних умов має проходити сутужно, однак на ділі ми почувались значно гірше, ніж просто потомленими. Ми були напівмертві. Гадаю, головною причиною такого напівпритомного стану команди була вологість.

Сяк-так розвішавши одяг надворі, виставивши чоботи й кросівки сушитися попід північною стіною, і наостанок вигнавши з-під навісу кількох нахабних комарів, котрі прослизнули всередину за час нашої відсутності, ми з товаришами в самих трусах завалились у гамаки. Хвилин двадцять лежали у повній тиші, відчуваючи, як тоскно ниють м’язи.

Невдовзі я краєм ока помітив: із дверей фазенди вигулькнув наш провідник. Як і на нас, на ньому були тільки труси.

— Я вас гукну на обід, — викрикнув до мене Айлтон, викручуючи мокрі штани на веранді. — Десь за півгодини.

Мірно розкачуючись у гамаку, я трохи підняв голову і махнув бразильцю кволою рукою, показуючи, що зрозумів його. Сил кричати щось у відповідь просто не було.

— А ввечері, якщо не падатиме дощ, поїдемо в нічне сафарі. Побачите, наскільки змінюється Пантанал уночі.

Не опускаючи руки, я вистромив великий палець угору і криво всміхнувся, мовляв, нічне сафарі — це просто круто, чувак! Хоча насправді, розквашений глевким і теплим диханням вологої савани та боліт, я так не думав.

* * *

Після полудня над Пантаналом пронеслась звична оглушлива злива, на якийсь час загнавши назад у землю удушливі випари. Відразу потому хмари розбіглися, наче й не було їх узагалі. А ввечері, щойно почало смеркати, до нашого навісу вдерлися Фабіо з Айлтоном і почали нас безцеремонно розштовхувати, наче солдафонів у армії.

— Підойм! — голосно горлав наш гід. — Сафарі починається!

Ситний харч та тривалий післяобідній сон напрочуд швидко відновили мої сили. Попри те, що всі м’язи скімліли, я очунявся в непоганому настрої, цілком готовий до нових пригод.

— Можете вдягти лише шорти і майки. Ми майже не вилазитимемо з машини, — командував Айлтон.

Крізь протимоскітну сітку віяло прохолодою. Я вдихнув на повні груди, радіючи, що дощ притлумив духоту. Затим, вискочивши на подвір’я, задер голову і побачив крізь посірілу в сутінках листяну крону яскраві розсипи сузір’їв.

Поодалік перед фазендою, чудово освітлений ліхтарем, що теліпався під дахом веранди, стояв наш широколобий «Volkswagen». Борти автомобіля повернули собі початковий колір — нещодавній дощ змив увесь бруд, що налипнув на авто на Транспантанейрі.

Поки решта моєї сонно-вим’ятої команди очунювала і вдягалась, а ми з Айлтоном, діловито встромивши руки до кишень, стиха перемовлялися просто неба, Фабіо ладнав у багажне відділення мікроавтобуса громіздкий акумулятор. Упоравшись з цим, фазендейро метнувся до будинку, звідки виніс два велетенських прожектора. Здалеку вони нагадували сковорідки, точніше, навіть не сковорідки, а алюмінієві друшляки: до півсферичного металевого корпусу ліхтаря кріпилася довга і вузька циліндрична ручка. Фабіо спочатку приладнав контакти до акумулятора, а потім акуратно протягнув дроти крізь салон: один попід правою стінкою, інший — попід лівою.

— Ми з Фабіо світитимемо прожекторами навсібіч під час руху, — пояснив провідник, киваючи на свого напарника, — шукатимемо тварин.

Фазендейро тим часом ввімкнув одну з ламп, перевіряючи, чи вона працює, а тоді задля жарту спрямував промінь на нас із Айлтоном. Натураліст прожогом відвернувся, поривно прикривши очі долонею. Я ж, на жаль, не відав нічого про потужність прожекторів для нічного сафарі, а тому попервах навіть не смикнувся. Зате вже наступної секунди гірко розкаювався через свою легковажність. До зіниць наче дві жарини притулили, з очей полилися сльози, а шевелюра, здавалося, от-от займеться полум’ям. Я зігнувся навпіл, наче від удару в дихало, і глухо загарчав. У відповідь подвір’я залляв розкотистий сміх товстого бразильця.

— Перестань! — прикрикнув на свого товариша Айлтон.

— Та я лиш перевіряв, чи все працює… — винувато пробубнів той, вимикаючи свою пекельну лампу.

Коли здатність бачити врешті відновилась, на дворище висипали мої товариші. Вони зібрались коло відкритих дверей мікроавтобуса, потягувались, розминали занімілі кінцівки, заодно роздивляючись величезні й блискучі друшляки-прожектори.

— Готові? — лунко спитав провідник, після чого, отримавши дружну ствердну відповідь, дав команду займати місця.

— Давайте візьмемо його з собою, — зненацька запропонував Лаврентій.

— Кого? — уточнив я.

У півтемряві неподалік від машини я розгледів вогники собачих очей

— Шарика, — мій товариш тицьнув пальцем на куцохвостого.

— Е-е-е… А навіщо?

— Ти бачив усі ті черепи перед нашим бунгало? — серйозно заговорив юрист. — По-моєму, то все він…

— Хто?

— Собакевич. Гадаєш, що ні, Максе? Думаю, барбос як розійдеться, панахає і розриває крокодилів цілими пачками — не встигають ховатися. Бач, Петю вашого не боїться…

— Теж мені придумав.

Одначе Айлтон був не проти. Взявши Шарика за лапи, він закинув дворнягу в салон.

— Нехай їде. Сподіваюсь, він нам не заважатиме.

Відтак ми завантажилися в мінівен. За кермо цього разу всівся Фабіо. Ліворуч від нього вмостився Айлтон. Поміж них, впершись задніми лапами на виступ коробки передач, а передніми — на торпеду, стримів Шарик. Барбос від невимовного щастя і вдячності, що ми взяли його з собою, радісно вимахував хвостом, час від часу нетерпеливо гавкав і вдумливо позирав на дорогу. Два середні крісла мікроавтобуса окупував я. Дімон, Лаврентій та Алекс втиснулись гуртом на суцільний диванчик у хвостовій частині «Volkswagen’а».

Нічне сафарі — дійсно виняткова пригода…

Фабіо виїхав з фазенди і впевнено скерував авто у напрямку Транспантанейри. Ніжний спокій і безмовність літньої ночі грубо розірвало утробне, гримке й розкотисте завивання двигуна, розбавлене пронизливим вереском коліс під час пробуксовки. Два яскравих, немов блискавки, промені списами прохромлювали незайману темряву, промацуючи хащі навкруги (одну лампу тримав Айлтон, підіймаючи її високо над дахом автомобіля, іншу — трохи нижче — фазендейро). Під днищем авто жалібно хрускало галуззя та дрібні кущі. Фабіо прудко гнав уперед і не збавляв швидкості, примудряючись одночасно слідкувати за дорогою, крутити кермо і освітлювати прожектором нетрища, що пропливали за вікном. У мене в голові зринула думка про те, що ми зараз більше скидаємося на ораву обдовбаних і п’яних панків, котрі мчать до лісу улаштувати пекельний пікнік, аніж на команду допитливих мандрівників на чолі з досвідченим бразильським натуралістом.

Незабаром ми вибрались на Транспантанейру і взяли курс на південь. Відтепер «Volkswagen» їхав значно тихше, через що в хащах обабіч дороги нам дедалі частіше вдавалося заставати нічних мешканців Пантаналу.

Щойно в конусах прожекторного світла зблискували намистинки чиїхось очей, Фабіо глушив машину, фіксував ліхтар на даху і ми роздивлялися звірюку, передаючи один одному бінокля. Засліплені полум’яним сяйвом тварини торопіли і завмирали, мов набиті ватою опудала, не знаючи, що робити далі.

Попервах нам попадалися лише зайці. Потім у затягнутих ряскою заводях почали траплятися капібари та каймани. Один раз перед самісіньким бампером, потішно задерши клешні догори, перебіг дорогу великий прісноводний краб.

Під час однієї зупинки я виявив у заростях щось темне і вельми масивне.

— Великий капібара? — спробував вгадати я.

— Ні. Це тапір, — заперечив гід.

Скориставшись біноклем, я почав розглядати тварину. Тапір був гігантським, значно більшим за найбільшого баченого напередодні капібару, однак вовтузився він у густих кущах, через що очам відкривались лиш його масивна воляча холка, розведені під кутом 120° (точно як хвостове оперення в американського винищувача F-22 «Raptor») вуха та задня частина спини. Копитний велетень, здавалося, не зауважував нас. Він спокійно наминав соковиті листки, траву та стебельця, голосно й апетитно чавкаючи. Можливо, тапір і бачив промені ліхтарів, однак вони не бацали йому просто в писок, от він і не звертав на світло жодної уваги.

Цікаво, що ззовні тапір, як і капібара, дуже схожий на свиню з коротеньким хоботом замість кирпи, хоча його найближчими родичами є кінь та носоріг. Іноді, коли тапір висовував з кущів голову і витягував уперед ніс з двома ідеально круглими ніздрями на краю, його хобот робився неймовірно схожим на коротеньку чорну двостволку — настільки пряма і гладенька була його кирпа. Я так і очікував, що він зараз напнеться і бабахне по нас дробом відразу з двох «стволів». Але сірий незграба лиш втягував носом повітря, кумедно задираючи «самопал» догори, потому раз чи два голосно пчихав і повертався до вегетаріанської трапези. А ще, щоб ви знали, на передніх ногах у тапіра по чотири копита, а на задніх — лише по три.

— Тапіри нападають на людей? — ставлю своє улюблене питання Айлтону.

— Ніколи не чув про таке. Іноді самці трапляються чималенькі, дотягуючи до 250 кг, однак навіть вони не ризикують атакувати людей. Гадаю, тапір може кинутись на людину, захищаючи своє потомство, але відразу ж дремене геть.

Знову невдача!

— На вигляд він доволі грізний… — тихенько бурчу.

Бразилець знизав плечима.

— Повторю, Максе: єдиний по-справжньому небезпечний сухопутний звір Пантаналу — це дика свиня. Точніше, не одна свиня, а стадо кабанів. Жодна інша тварина, навіть ті, які можуть напрочуд легко впоратися з людиною, не несе їй прямої загрози. Анаконди, як правило, ховаються високо на деревах. Вони не такі вже й гігантські, як про це розказується у фільмах, і не розглядають людину як потенційний харч. Ба більше, якщо змія добряче пообідала, її взагалі можна хоч копняками гецати — однаково нікого не займатиме. Каймани? То ще ті меланхоліки… Ягуар, хоч і хижак, також воліє не перетинатися з людиною. Він рідко нападає першим, звісно, якщо ти не наскочив на пораненого звіра чи на самицю, яка боронить кошенят. Тоді — бережись. Від ягуара не врятуєшся ніде: ні у воді, ні на дереві…

— А свині? — шепнув я.

— У тому то й різниця. Для них не потрібно конкретної причини. Кабани спочатку перетруть тебе на фарш, а вже потім розбиратимуться, чи надходила від тебе яка-небудь загроза чи ти просто тинявся Пантаналом і грибочки збирав…

Ми вже завернули назад, коли Айлтон помітив нові блискучі цятки праворуч, десь за метрів тридцять від машини. Дві яскраві кульки, наче краплі розжареного металу, полискували сріблом під променем потужного прожектора. Бразилець попросив Фабіо спинитися. Затим, зафіксувавши лампу, приклав до очей бінокля. Не пройшло і п’яти секунд, як Айлтон звичним декламаторським тоном представив нашу нову «здобич»:

— Сіра лисичка.

Лисиць у Пантаналі я ще не бачив, а тому, наслідуючи приклад провідника, хутко підніс бінокля до очей, спрямувавши скельця на розмиту овальну пляму світла вдалині. Попри чималу віддаль, густі зарості та довколишню непроникну темряву, я доволі непогано бачив крізь бінокль. Промінь ліхтаря окреслював щільний ряд кущів, високе гіллясте дерево і невелику каламутну заплаву. На траві, якраз у тому місці, де кущі трохи відступали від води, сиділа вухата лисичка. Пишу «вухата», оскільки характерною ознакою лисиці були саме вуха: кожне з них виявилось щонайменше у півтора рази більшим за мордочку. Тож лисеня постало у вигляді доволі кумедного видовиська: пара тоненьких ніжок, над ними застигла витягнута трикутником мордочка, а з самого верху стовбурчаться два розкішні сіруваті локатори, що надають звіряткові якогось неземного шарму.

— Викапаний Чебурашка, — прогундосив я і розтягнув рот у посмішці.

Шарик приглушено загарчав. Я не звернув уваги.

— Подивись, — я простягнув Лаврентію бінокль. — Крокодилів ми вже бачили досхочу, і ось нарешті натрапили на Чебурашку.

Мій товариш простягнув руку і підніс бінокль до очей.

Псяче харчання набирало обертів. Аби не злякати звірка, Фабіо старанно стиснув руками морду бідолашного барбоса. (Щоправда, беручи до уваги немалі габарити бразильця і крихітні розміри його собачати, вийшло так, що фазендейро цілком і повністю обхопив долонею голову дворняги. Ззовні це виглядало так, наче зі здоровенного кулака Фабіо стирчить тіло бідної псини.) Шарик щосили впирався лапами в товсті пальці й передпліччя хазяїна, вигинався всім тілом і безперервно ображено лаявся (наскільки дозволяли міцно зціплені щелепи), але вирватися ніяк не міг.

— Чого він так завівся? — питаю. — Через лисицю?

— Не думаю… — похитав головою Айлтон.

— Там… там хтось є… — раптом прошепотів Лаврентій. — Максе, по-моєму, там ягуар…

— Та ну! — не повірив я. Дімон та Алекс оживились, підсунувшись ближче.

Видерши з рук юриста бінокль, я знову прикипів поглядом до самотнього дерева вдалині. Клаповухий звірок сірої масті лишався абсолютно нерухомим, перелякано витріщившись на джерело загадкового світла. Я повільно обвів скельцями освітлену променем ділянку, уважно придивляючись до кожного листочка та гілки. Хай як я напружував зір, все одно не бачив нічого, окрім засліпленої й переляканої лисички в траві біля розлогого дерева. «Який ще в дідька ягуар?» — пронеслося в голові.

— Там нема нічого! — трохи чванливо виголосив я, і вже збирався відкласти бінокля вбік, коли несподівано усвідомив, що з савани на мене телющиться ще одна пара очей, значно більших, ніж крихітні лисячі оченята. Блискучі й об’ємні, мов бульбашки, баньки невідомого звіра палахкотіли значно вище за пантанальську лисицю, періодично зникаючи та загоряючись знову. Саме через це я не помітив їх відразу.

— Ти не міг би підняти промінь трохи вище? — негучно попрохав я Айлтона. — Здається, хтось засів на дереві… Ось так… Так і тримай.

Яскрава латка затремтіла і посунулась трохи вгору. І тоді, попри густе листя та плетеницю тонких гілок, я навдивовижу добре розрізнив зграбну плямисту кішку, котра сиділа, виструнчившись, на товстому розгалуженні дерева.

— Чорт забирай! — не стримавсь я. — Це таки справді ягуар! Там ягуар, поглянь, Айлтоне!

Шарик, наче зрозумівши мене, гірко застогнав в необ’ємному кулаку свого хазяїна. Водночас я зауважив якийсь рух на верхівці дерева. Придивившись уважніше, я нагледів, як іще один хижак, щоправда, трохи менших розмірів, чіпляючи кігтями кору, спускається до одноплемінника. У світлі лампи було чудово видно, як випинаються його лопатки і як напружуються тонкі жили м’язів під короткою й лискучою, мов целофан, плямистою шерстю.

— Бачу ще одного! — тріумфально оголосив я.

— Я ж тобі казав! — змахнув руками Лаврентій, а Саня почав нетерпляче вишарпувати бінокля з моїх долонь.

Хвилину чи дві провідник мовчки озирав великих котів, після чого обізвався португальською до напарника. Фабіо буркнув щось невиразне у відповідь. Затим бразильці швидко й вправно звершили мінянку: Айлтон передав фазендейро бінокль, а Фабіо ввіпхнув до рук натураліста знавіснілого Шарика, який весь цей час не припиняв спротиву.

Фазендейро, котрий провів півжиття у Пантаналі, знадобилося кілька секунд, аби винести вердикт:

— Це не ягуари…

— Це не ягуари, — луною повторив Айлтон.

— А хто?

— Оцелоти [43]. Кішка вельми подібна до ягуара, але значно менша за розмірами.

На відміну від усіх інших звірів та плазунів, оцелоти не заціпеніли під променями прожекторів. Не знаю, з чим це пов’язано. Можливо, у них трохи інша, більш досконала будова очей, а може, вони вже призвичаїлися до сліпучого світла, поки ми телющились на вухату лисичку. Плямисті кішки спокійно глипали на джерело загадкового сяйва, коли-не-коли перебираючись на іншу гілку, аби краще роздивитись загадковий об’єкт. Згодом один з оцелотів, зрозумівши, що нічого цікавого не відбувається, знудився, зліз із дерева і шаснув у кущі.

Часом у мене виникало оманливе відчуття, наче я сиджу вдома перед телевізором, дивлячись передачу про тварин по «National Geographic», де показують нічні зйомки посеред бразильської савани. Проте липкі подихи теплого вітру, різкуватий шум корчастих гілок, потривожених невідомим звіром, а також безперестанний шелест трави і загадкове чвакання, які долинали не тільки з «екрану», а й із боків та з-за спини, раз за разом приводили до тями, агресивно підтверджуючи: все відбувається в реальності.

— Насправді, хлопці, вам є чим пишатися, — зрештою повідав мені Айлтон. — Вам реально пощастило, адже побачити оцелота в природних умовах майже неможливо. Вони більш обережні та набагато боязкіші за ягуарів.

Зрештою провідник загнав усіх назад до машини, і ми повільно посунули по розмитій Транспантанейрі на північ. Раз за разом, відбиваючи палюче світло прожекторів, біля дороги спалахували очі чергового, застуканого зненацька мешканця нічного Пантаналу — каймана, капібари чи вгодованого зайця, — проте мене вони більше не цікавили. Враження від споглядання оцелотів виявилися настільки сильними, що я ще довго не міг вгамувати емоцій і думав тільки про рідкісних плямистих кішок, побачити яких щастить далеко не кожному.

Сафарі продовжувалось. Бразильці надумали продемонструвати, наскільки безпорадними стають крокодили, якщо добряче засліпити їх прожекторами. Обравши чималий екземпляр, який мирно куняв у траві на узбіччі і нікого не чіпав, Фабіо вискочив з мікроавтобуса і спрямував промінь акурат на морду каймана, поволі підсуваючи лампу до самої пащі. Потому з машини вибрався Айлтон і почав безсовісно торсати рептилію за хвоста — плазун навіть не смикнувся, неначе його параліч вхопив.

Переборюючи нестримне бажання і собі потягати крокодила за хвоста, я сплигнув на землю і хотів гукнути товаришів, але, встромивши голову в салон, з подивом узрів, що всі троє, заколисані ритмічною трясовицею, поснули, вклавшись покотом на задньому сидінні «Volkswagen’а». Лежали, плямкаючи, і тихенько схропували один одному на вухо. Відпустивши крокодила, Айлтон звів на мене погляд з німим запитанням. Я театрально зітхнув, склавши долоні докупи і притуливши їх до правої щоки, мовляв, сплять, мов ховрахи взимку. Бразилець стримано посміхнувся і стенув плечима.

Фабіо зрозумів нас без слів, після чого фазендейро клацнув вимикачем, погасивши лампу. Кайман мигцем очунявся і, шурхочучи по траві лускатим пузом, енергійно відповз геть. Певно, розказуватиме сьогодні своєму сімейству, як його викрадали інопланетяни. Затим, намагаючись не розбудити Дімона, Алі та Лаврентія, ми повантажилися в машину і завернули додому.

Резюме до цього розділу:

Як писав Цицерон, кожному своє…

Розділ шостий Рибалка на піраній

Нарешті настав день, коли Айлтон, звірившись із прогнозом погоди, наказав нам готуватися до поїздки на Ріо Кларо. Прийшов час для обіцяної риболовлі на піраній!

Погода (певно, піддавшись на наші гарячі заклики та прохання) змилостивилась, люб’язно відстрочивши прихід затяжної дощової пори. З самого ранку в повітрі витали незвичні для Пантаналу свіжість та прохолода. Духота спала, небо очистилось від хмар, через що бурхлива довколишня зелень іскрилась живими яскравими фарбами. Природа пішла нам назустріч, перед самісіньким порогом літнього сезону злив подарувавши один день сухої й безхмарної бразильської «зими». Словом, усе сприяло нашим планам, і поїздка обіцяла стати легкою, вдалою і славною.

Однак… без пригод наша ватага просто не могла. Причому, вони застукали нас абсолютно зненацька, задовго до того, як я і напарники повантажилися у човен і, відштовхнувшись від вогкої та все ж твердої землі, відправилися в епохальне плавання однією з найбільших приток Ріо Парагваю…

А починалось усе статечно і злагоджено.

До обіду ми спокійно спочивали, відлежуючись у гамаках і набираючись сил перед найважливішим пантанальським походом. Я спробував збунтуватися проти безглуздої бездіяльності в такий час, коли погода, здавалося, сама закликає вирушати якомога швидше, проте Айлтон розтлумачив, що зранку піраньї не клюють, а тому пертися до полудня на Ріо Кларо немає сенсу. Відтак я влігся на гамак і взявся за книжку, незмінний атрибут справжнього мандрівника, Дімон та Саня сиділи за збитим із вогких, недбало обструганих дощок столом, що стояв неподалік від басейну Петьки, і без великої охоти різалися в покер, підставляючи спини вмитому сонцю, а Лаврентій напівлежав на лавці перед ґанком, вряди-годи вдумливо дивився вдалечінь і печально зітхав.

Я вже давно запримітив, що з найбільш породистим членом нашої кочової ватаги коїться щось недобре. Від мого пильного ока не сховався той факт, що Лаврентій з кожним днем страшно чахне і хиріє, чучвериться просто на очах, немов та квіточка, яку моя мама, поїхавши у відпустку, наказала мені підливати, а я, безперечно, і думати про неї забув. Ми пробули в Пантаналі неповних три дні, а з лиця Лаврентій став виглядати гірше, аніж на чорно-білій копії фотографії з власного паспорта.

Якийсь час я не зачіпав юриста, гадаючи, що в хлопця, певно, якісь свої проблеми, і нема чого без персонального запрошення лізти до них зі скальпелем колупатись. Я взагалі не любитель соватися до інших у душу. Судіть самі: якщо людині вельми закортить виговоритись, вона раніше чи пізніше набереться відваги і заговорить першою. А до того часу, щоби ненароком не схопити товченика в морду, краще поводитися тактовно і не набридати страждальцю з дурнуватими розпитуваннями.

Саме тому попервах я й не в’язнув до Лаврентія. Так тривало аж до третього дня, коли непомірні муки хлопця більше не можна було терпіти. Я просто не мав сил мовчки спостерігати оте мордування.

Бідолашка Лаврентій, опершись на лікоть, ледь-ледь покачувався на лаві.

— Все… — зітхнув він із виглядом сторічного старця, який відчув, що настав його час перебиратися у кращі світи.

Я не на жарт стривожився. По-перше, я відчував колосальну відповідальність за трьох «дитинчат асфальту», котрих приволік із собою у болота. Вони й так добряче натерпілися, безсумнівно, винуватячи в усьому мене (щовечора я засинав неспокійним сном, очікуючи, що протягом ночі наді мною вчинять якесь страшне звірство: намастять лице зубною пастою до самих вух, якусь ропуху в наплічник підкладуть чи, скажімо, закинуть кросівок на височенне дерево коло фазенди). Мені було страшно навіть подумати про те, чим закінчиться наша авантюра, якщо хтось із хлопців підхопить невідь-яку заморську заразу чи, не приведи Боже, когось покусає гіпертоксична комашка, після чого сіромаху роздує мов повітряну кулю перед зльотом. А по-друге, виглядав Лаврентій дійсно паршиво, наче він от-от ладнався склеїти ласти.

— Що з тобою, друже? — я звівся на гамаку, занепокоєно обстежуючи блідого й похмурого товариша.

— Все… — скрушно повторив Лаврентій, обіпнувши голову руками.

— Чувак, ти себе нормально почуваєш? По-моєму, ти геть не о’кей.

Юрист сів на лавці і повернув голову на мене.

— У мене не все гаразд… Все погано, — замогильним голосом проскиглив він. — Я почуваюся зле…

Тут уже й Дімон з Алексом, покинувши карти, підвели голови. Моє клекітливе занепокоєння хвилею перекинулося на хлопців.

— Агов, друже, — Алі піднявся з-за столу, — щось ти кепсько виглядаєш. Ану викладай, що тебе тривожить!

Лаврентій вкотре тяжко випустив повітря з легень і промурмотав:

— Я більше не можу, пацани… мені ніяк не вдається… сходити в туалет по-нормальному… «по-великому»… — він жалібно кліпнув і додав: — Уже третій день.

Під навісом застигла ніякова мовчанка. До вух доносилося лиш далеке й притлумлене хащами дзижчання цикад. Лаврентій, похнюплено нахиливши голову, вичікувально дивився на нас. Так ніби, почувши його пояснення, ми мали впасти на підлогу і заридати з відчаю.

— І через це ти так висадився? — зрештою спитав я, намагаючись дотримуватись індиферентного тону, однак глумливо скривлений рот, певно, виявляв усі мої емоції.

— Попрошу не єхидствувати! — ображено огризнувся на мене хлопець, а тоді вдумливо прорік: — Загалом, людина повинна їсти п’ять разів на день і ходити «по-великому» після кожного прийому їжі. Це в ідеалі. Через погану екологію і неправильний режим харчування дані показники практично недосяжні, а тому в нинішніх умовах чоловік вважається здоровим, якщо спорожняється… хоча б раз на день.

У мене, признаюся, відібрало мову.

— Тобто, ти хочеш, але не можеш? — уточнив Алекс, кумедно зморщивши носа.

— Ні, — захитав головою напарник, — у тому то й діло — я не хочу. Але ж… я мушу!

Врешті-решт я прийшов до тями і спробував заспокоїти Лаврентія.

— Чувак, не роби з мухи слона, — кажу. — Подумай сам: ти нещодавно переніс дванадцятигодинний трансатлантичний переліт, потрапив у зовсім іншу кліматичну зону, почав багато рухатися, а це все — стреси для організму. Мені здається, тілу потрібен якийсь час для адаптування. Твій кишково-шлунковий тракт поступово перебудовується на новий лад, може, освоюється з новим унітазом, таке, знаєш, буває, і…

— Ти за останні три дні в туалет по-нормальному ходив? — перебив мене Лара, вигнувши брову, наче Ленін і для більшого психологічного ефекту підсуваючись упритул.

— Е-е-е… Ну було разок, — застуканий зненацька зізнався я.

— Я їв стільки ж, скільки й ти. Але не ходив ні разу. Поясни: де воно все дівається?

— Утрамбовується… — промимрив я, не вигадавши нічого кращого.

— Куди втрамбовується?!. — вирячив очі юрист.

Під кінець я зрозумів, що сперечатися марно, і почалапав до Айлтона, спитати, чи в нього, бува, не завалялося де-небудь проносне.

— Hello… — ніяково буркнув я, натужно обдумуючи, як же мені озвучити таке пікантне прохання.

— Hello, — звів погляд на мене провідник. — Тобі все не сидиться? Так і кортить відправитися на Ріо Кларо щонайшвидше, еге ж?

— Мені то кортить, але я не через те до тебе прийшов. Кхе-кхе… Розумієш, у нашого Лаврентія виникла проблема. Зі здоров’ям.

Провідник мигцем посерйознішав.

— Що з ним?

— Значить так… Він, коли йде в туалет… — я не знав, як англійською буде закріп, а українсько-англійських словників на фазенді у Фабіо, зрозуміло, не було, тому довелося викручуватися, так би мовити, «підручними засобами»: -…знаєш, він хоче там робити «а’а’а», — я напнувся, імітуючи крайню ступінь фізичної напруги, — але… в нього нічого не виходить, — тут я скрушно зітхнув.

— Не виходить «а’а’а»? — зосереджено перепитав Айлтон.

— Так, — підтвердив я. — Ні на міліметр не виходить.

— Це погано…

Бразильці, насупившись, немов два хірурга під час надскладної операції на серці, пильно слухали мене. Хоча з виразу їхніх облич не було ясно, чи розуміють вони, в чому полягає Лаврентієва проблема. Переминаючись з ноги на ногу, чоловіки обмінялись між собою кількома короткими фразами португальською.

— Він їв за сніданком чорні насінини? — спитав Алвес де Лара.

— Їв, — напруживши пам’ять, згадав я.

— Багато?

— Угу…

Я, здається, вже починав кумекати, що й до чого.

— Вони закріпляють, — вдумливо і розважливо, ніскільки не змінившись на лиці, промовив Айлтон. — Дуже сильно закріпляють. Уловлюєш, про що я?

Повторювати двічі не було потреби: я все чудово розумів. Як пізніше схарактеризує дану ситуацію Алекс: «Нашого Ларіка не просто закріпило, його там, унизу, зацемєнтірувало. Намертво».

— І що тепер робити? — насилу стримуючись, щоб не зайтися реготом, поцікавився я.

— Скажи своєму товаришеві, нехай п’є багато води і… тужиться.

Тут я все ж таки не втримався і розреготався, після чого, перепросивши бразильця за турботу, посунув до бунгало — переказувати почуте Лаврентію.

* * *

Сонце перевалило зеніт, коли провідник розпорядився вирушати.

Повітря потеплішало, прогрівшись гарячими літніми променями, однак звичної задухи не було. Довкола фазенди кружляли зграйки білих метеликів, перелітаючи з одного дерева на інше. Легкий вітерець і жагуче сонце зробили своє — день нашої риболовлі став першим і, мабуть, єдиним днем за весь час мого перебування у Пантаналі, коли в повітрі над головою не кублилися голодні й нахабні москіти.

Поки мої товариші збиралися, я допоміг Фабіо перетягти до «Volkswagen’а» великого човнового двигуна і кілька пластикових весел з металевими держалками. За нами вийшов Айлтон і приніс до мікроавтобуса великий пакет з сирим м’ясом, кілька довгих ножів та з десяток вельми примітивних коротких вудок. На цьому табірні приготування завершились, я з друзями зайняли місця у салоні. Після чого відразу рушили.

Через двадцять хвилин ми перетнули буре полотно Транспантанейри і пошурували далі на схід навпростець саваною, розганяючи навсібіч кайманів та різний інший пантанальський дріб’язок.

Через чверть години Фабіо загальмував на продовгуватій галявині. Із трьох сторін її оточувала стіна худих, але високих дерев, ближче до землі щільно закутаних кущами. З четвертого боку частина полого опускалася до річкової заплави, що глибоко врізалася в берег.

Біля берега затоки вода майже не рухалася, через що поверхню бухти затягував щільний килим жовто-зеленої ряски та водяних рослин, однак ближче до середини ріки проходила доволі потужна течія. Протилежний берег, вкритий щедрою неприступною рослинністю, знаходився на відстані сотні метрів. Окремі дерева, неначе через тисняву в хащах, росли просто над водою, практично горизонтально до землі, тяжко звісивши врунисте віття у воду. То була Ріо Кларо.

Неподалік від того місця, де Фабіо залишив машину, лежав, ретельно замаскований у кущах, металевий човен. Поки бразильці розчищали простецький плавзасіб від корчів та трави, я попросив Саню сфотографувати мене на тлі затоки. Вручивши напарникові камеру, безтурботно зійшов до води і присів. В ту ж мить Айлтон відірвався від човна і окликнув:

— Хлопці, обережніше! — і тицьнув пальцем кудись мені за спину.

Стараючись не дуже смикатись, я обернувся. Переді мною простягалась нерухома і, на перший погляд, абсолютно безпечна ковдра із зелені. Нічого підозрілого я не помітив.

— Ну? — запитально протягнув я.

— Дивись уважніше.

Напруживши зір, я зненацька помітив пару доскіпливих крокодилячих очей на відстані трьох метрів від того місця, де я щойно мостив задницю. Трохи далі відсвічувала свинцевим полиском ще одна пара очисьок. А потім я побачив ще, ще і ще. Звідусіль, замаскувавшись ряскою, листочками та річковими ліанами, на мене з цікавістю поглипував цілий виводок кайманів. Я позадкував, але водночас не зміг стримати посмішки: закутані водоростями крокодили нагадали мені вовка з мультфільму про Червону Шапочку, котрий з’їв бабусю, після чого, натягнувши на себе чепчик постраждалої, почав видавати себе за стареньку.

— Вони хотіли напасти на мене? — швидко пролепетав я.

— Не думаю, — реготнувши, остудив мене Айлтон. — Просто я боявся, що ще трохи і ти всядешся на одного з крокодилів. А це було б щонайменше невиховано. Сумніваюсь, що плазуни пробачили б тобі таку безпардонну витівку.

Невдовзі бразильці завершили з усі фінальниі приготування. Мотор закріпили у задній частині човна, весла поклали під бортами, в металевий герметичний ящик, який одночасно слугував човновою лавою, начерпали води (в нього, пояснив Айлтон, ми складатимемо спійманих зубастиків), насамкінець провідник приволік з мікроавтобуса м’ясо, ножі, запасні гачки та вудки. Сяючи перманентною посмішкою, Фабіо відштовхнувся ногою від берега, затим кількома вправними змахами весла вивів човен на середину річки. Остаточно звільнившись від ряски, фазендейро завів двигун. Мотор слухняно відгукнувся — загарчав, плоскодонка смикнулась, а тоді, задерши носа, помчала уперед, розкидаючись з-під бортів сріблястими бризками і тягнучи за собою паралельні хвости хвиль.

Поки ми пливли центром річки, Айлтон ненав’язливо розповідав про довколишні місця.

— Під час сезону дощів, а він триває від листопада до березня, річки виходять з берегів, заливаючи весь низинний Пантанал, — розказував гід, покриваючи скиглення мотора. — Тоді формуються так звані cordilheiras, острівки рослинності, що стирчать над водою. Переважно — це верхівки найбільших дерев. Біля них збирається чимало цікавих тварин та птахів. В цих місцях дощі тільки починаються, зате Ріо Кларо вже почала приймати воду з гір і поволі напинатись.

Я на хвильку перестав слухати провідника і підвів голову. Річка поступово змінювалася, перетворюючись на широченну лагуну. Береги розбігались, залишаючи нас посеред безмірного світло-коричневого плеса. Течія сповільнилась, а згодом узагалі, здається, припинилась — Ріо Кларо розповзлася, перетворившись на безбережне озеро. Я крутив головою навсібіч, однак ніде не бачив твердої землі; лиш розкидисті гіллясті cordilheiras, обліплені зграями розмаїтих пташок, то там, то сям висувались із води. Водний простір стелився скільки сягав погляд, безцеремонно вриваючись в зелені хащі, просочуючись і гублячись у них.

— Як високо підіймається вода під час паводків? — цікавлюся.

— Найстрашніші дощі припадають на лютий та березень. У цей час усі дороги розмиває вщерть, і піші мандрівки стають неможливими. Вода підіймається на 3 метри від звичного рівня, іноді навіть більше. Кожної декади повені набувають катастрофічних масштабів, забираючи життя як тварин, так і людей. До речі, коли іспанці вперше дісталися до цих місць (а першими тут були саме іспанці, а не португальці), вони подумали, що Пантанал — це море. Конкістадори просто не могли припустити, що така колосальна маса води не з’єднується на сході з океаном.

— Ого… — я не зміг стримати здивування.

— Ще тиждень, і ви не впізнаєте тутешніх місць, хлопці, — доказав наш гід. — Вода заллє все навкруги. Ви останні, кого я цього сезону веду в Пантанал. Поновити поїздки можна буде лише наприкінці березня.

— Я так розумію, що повінь перетворює Пантанал на справжнісіньке пекло, — бовкнув я.

Айлтон знову всміхнувся і заперечно мотнув головою:

— Це пекло для людей, але не для тварин. Незмірні сезонні повені, безперечно, роблять це місце непридатним для комфортного проживання, зате кожна така повідь забезпечує харчем тисячі і тисячі представників дикої природи і постачає багатющий ґрунт для рослинності. Повеневі води підживлюють землю, яка без цього була б надто бідною, глибока вода аж кишить рибою, а затоки та cordilheiras формують прекрасні еко-ніші для багатьох звірів та птахів. Під час засухи вода сходить, і савана вкривається свіжою, густою травою.

Якоїсь миті Айлтон подав знак своєму напарнику, підкоряючись якому, Фабіо різко спрямував човен до правого берега. Точніше не до берега, а до корчуватої стіни з гілля та листя, котра стирчала просто із води, оскільки землі — у прямому значенні цього слова — навколо видно не було.

Коли до галуззя лишалося три-чотири метри, фазендейро вирівняв плоскодонку, втримуючи її паралельно до лінії корчів, а тоді вимкнув двигун. Хвилину чи дві ми ковзали по воді за інерцією. Лиш зрідка Фабіо, стараючись не плюскати, опускав весло у мутно-коричневу воду, аби тримати човен на однаковій відстані від гілляччя, яке тягнулось до сонця з глибин «розповнілої» Ріо Кларо. Зрештою шлюпка остаточно спинилася, ледь-ледь покочуючись на воді.

— Спробуємо тут, — мовив Айлтон, витягуючи з сумки чималий шматок яловичини.

Натураліст відібрав у Фабіо весло і, вклавши його на борти поперек плоскодонки, заходився прямо на лопаті весла нарізати м’ясо невеликими шматками.

— Мушу попередити, хлопці, що я не гарантую вам феєричної риболовлі, — відірвавшись на секунду, зазначив Айлтон; з його ножа стікала кров — важкі брунатні краплі тихо розбивались об плоске днище човна. — Під час сезону дощів у піраній досхочу різної їжі, тому вони можуть мляво реагувати на нашу наживку.

Загрібши долонею м’ясні обрізки з весла, провідник пожбурив їх у воду.

— Тобто, може бути таке, що зубастики взагалі не клюватимуть? — насторожився я.

— Клюватимуть, — заспокоїв мене провідник, — але не так бурхливо, як під час засухи — тоді вони аж навісніють від голоднечі, стають страшенно агресивними. Багато водойм пересихає, хижакам не вистачає їжі, от вони й дзьобають усе, що рухається у воді.

— Тоді для чого ти накремсав стільки м’ясця? — я витягнув шию, вказавши підборіддям на чималеньку гірку дрібних шматків яловичини, загальна вага яких, либонь, перевищувала три кілограми.

Айлтон зиркнув на мене вбивчим поглядом, як на салагу, який не знає, з якого боку заряджати гармату.

— Якщо піраньї все ж «розгуляються», цієї купки не вистачить і на чверть години.

Затим бразилець розмотав найдовшу вудку і зачав неспішно нанизувати один з куснів на гачок. Лиш тоді я звернув увагу на те, що замість тонкої прозорої лески всі вудилища обладнані звичайнісінькими мотузками і шнурами; ні поплавків, ні спінінгових механізмів. За грузила правили самі гачки — криві, товсті і масивні, — дивлячись на які складалося враження, що ми збираємось ловити тигрових акул, а не двадцятисантиметрових рибинок.

— А в інші періоди вони небезпечні? Я маю на увазі для людей, — натужно мовив я.

— Піраньї?

— Ага.

— Залежно від ситуації тут усе може бути небезпечним, — розпливчасто відповів гід. — Спитай он у Фабіо. Йому є що повідати, особливо про перегін великих стад через річку, коли скотарям доводиться вибирати найстаршу і найслабкішу корову, робити на нещасній тварині безліч порізів ножем, після чого заганяти у воду нижче по течії. Приваблені запахом крові, піраньї кидаються на жертву. А тим часом решта стада спокійно перебирається на інший берег через брід, що розташований вище по течії.

Не припиняючи говорити, Айлтон замахнувся вудилищем над головою і закинув наживку якдалі від човна. Шматок яловичини, начеплений на великий гачок, миттєво зник під водою…

Далі все відбулося настільки швидко, що я навіть рота роззяпити не встиг. Не минуло й двох секунд, як гачок щось різко і брутально смикнуло (це було помітно по тому, як напружилося передпліччя провідника, а також по тому, як, натягнувшись, дзиґнула шворка, що правила йому за леску). А тоді — р-р-раз! — бразилець шарпонув руку вгору, і з надр Ріо Кларо в повітря злетів сріблястий злиток завдовжки з людську долоню. Коли ж я розтулив від несподіванки рота, перламутрова піранья з огидно вишкіреною пащекою, міцно тримаючись на гачку, шалено скакала по днищу плоскодонки, примушуючи мене й моїх товаришів поспішно відступити на ют.

Притиснувши рибину однією рукою, Айлтон іншою схопив її, міцно стикаючи пальці під зябрами лускатого живоїда. Піранья час від часу рвучко смикалася, пробуючи звільнитись. Відчувалося, що попри невеликі розміри, зубастик є напрочуд сильним створінням. Потому провідник витягнув з носа піраньї гачка і відклав вудку вбік. Не випускаючи хижачку, хлопець іншою рукою вхопив поцяткованого іржею ножа і, відтягнувши нижню губу вниз, продемонстрував нам зуби рибини. Стовпившись коло нього, ми схилилися над мокрим і лискучим зубастиком.

Нижня щелепа на кілька міліметрів виступала перед верхньою, що надавало рибині напрочуд агресивного виду. На обох щелепах виступали рівні ряди ідеально білих трикутних зубів, гостріших за лезо бритви. Однак найбільше мене приголомшили не зуби і щелепи, а очі піраньї. Чорні, мутні, ледь випуклі — вони справляли неприємне враження. Очі піраньї були хижі та злі.

Айлтон показує зуби у першої зловленої піраньї

Ви ніколи не задумувались над тим, що очі у більшості риб та земноводних не виражають жодних емоцій? Це наче очі сліпців — холодні, закостенілі, незворушні. Бозна-чому вони нагадують мені зайвий елемент, випадково залишений еволюцією на риб’ячому тілі. Навіть акула, коли стулить натикану зубами пащу, виглядає цілком безневинним, можна навіть сказати, симпатичним створіннячком.

Зовсім інші очі у піраньї. У них є смисл. Каламутна чорнота випромінює щось більше, аніж банальні тваринячі інстинкти. Це очі холоднокровного безжального звіра, цілком свідомого і впевненого у своїй смертоносній силі, істоти, якій невідомий панічний страх жертви, істоти, котру переповнює лють, нестримна жага крові, притаманні досконалому хижаку. Навіть витягнута на повітря, у цілком ворожому для себе середовищі, з продірявленим ротом, позбавлена можливості рухатися, піранья люто клацала щелепами, з останніх сил намагаючись укусити ворога.

— Будьте обережні, знімаючи рибину з гачка, — перервав мої роздуми Айлтон, тим самим він дав сигнал до початку риболовного шабашу.

Ще кілька секунд наша четвірка, мов паралізована, витріщалася на холодну ікласту рибину. А тоді почалось. То був, певно, єдиний момент за весь час, проведений у Пантаналі, коли очі моїх супутників палали таким азартом і звірячим запалом.

— Ого! Оце то крутяк, Максе! Скажи? — горлав Саня.

— Я теж так хочу! Мерщій дайте мені вудку! — нетерпляче репетував Дімон.

Навіть Лаврентій забув усі свої фатальні болячки і, скинувши з себе похмуру дрімоту, висунув свіжу пропозицію:

— А давайте… давайте, хто перший зловить піранью! Га?! — кричав юрист, незграбно похитуючись посеред човна.

— Давай!… Максе, ану подай мені м’ясо, будь ласка…

Набравши у жменю кільканадцять шматків яловичини, я передав їх на ют, де розпаленілі хлопці вже розхапали вудки. Нашвидку розділивши між собою кусні соковитого м’яса, мої товариші взялися похапливо нанизувати наживку. Я не відставав від них.

За мить гачки полетіли у воду. Однак попервах нам не дуже щастило. Як і у випадку з Айлтоном, зубастики миттєво накинулися на м’ясо, хоча ще добрих п’ять хвилин нам не вдавалося підчепити і затягти до човна жодної піраньї. Кілька разів линви рвучко натягувались, але хижачки щоразу встигали зриватися з гачка ще до того, як ми витягали їх на поверхню. Скидалося на те, наче ми від нічого робити годуємо піраній свіжою яловичиною.

Та ось смуга невдач припинилась. Першому витягти сріблясту рибину з води пощастило Дмитрові. За n-им разом хлопець вдало закинув наживку — леску відразу повело, після чого Дімон звичним рухом затятого рибалки легенько підсік жертву. Линва продовжувала пересіпуватись, що безсумнівно засвідчувало: піранья міцно сіла на гачок. Дмитро різко задер руку вгору, одним махом висмикнувши лускатого хижака з води. Щоправда, через хвилювання та напругу хлопець трохи перестарався і не розрахував сили ривка. Впольований зубастик ракетою злетів у повітря, перемайнув через корму плоскодонки (я, Айлтон та Фабіо завбачливо попригинали голови) і ляпнув назад у воду ліворуч від човна.

— Йопересете! — сказав Дімон і скочив на ноги, небезпечно похиливши плоскодонку. Вудка вигиналась дугою, позначаючи, що піранья все ще на гачку.

Лаврентій та Алекс, не соромлячись, напустилися на друзяку, картаючи його за надмірне застосування сили. Дімон, на щастя, узяв себе в руки і на волання товаришів не зважав. Обережно підвівши рибину, яка люто колотилася на гачку, до борту, він за другим разом легким майстерним посмиком закинув її до човна.

Піранья виявилась просто гігантською, чи не вдвічі більшою за ту, котру впіймав Айлтон, і мала якийсь дивний фіолетовий відтінок, темніший біля голови і світліший ближче до хвоста. Не закриваючи озброєної смертоносними зубами пащі, вона раз за разом вигиналася і лунко ударяла хвостом об металеве днище, підлітаючи на 30-40 сантиметрів у повітря. Саня, Ларік і навіть Дімон, герой даного епізоду, знічено відсунулися до корми, тримаючись поодалік від хижачки.

Клята піранья скакала човном, наближаючись до мене. Я сидів на середній лавці, не ризикуючи переходити на корму. Я нутром відчував, що варто мені хоч на дециметр відсунутися назад, човен може втратити рівновагу і перекинутися. Надто багато народу — Дімон, Алі та Лаврентій — згуртувалося в кормовій частині плавзасобу. Один необережний рух, і всі ми шубовснемо у воду. А це вже, як то кажуть, ні разу не смішно.

Після одного зі стрибків піранья опинилась прямісінько біля мене. Набравши у груди побільше повітря, я незграбно відхилився, змістивши центр мас якомога ближче до носа човна, і наступив на неї ногою. Чорна підошва китайського кеда ковзала по слизькій лусці, мені доводилося щосили напружувати м’язи, аби рибина не шаснула з-під ноги.

— Знімай з гачка! — випалив Саня, втелющившись у мене виряченими очима. — Сам її знімай, — повторив він, тим самим повідомляючи, що ані у нього, ані в Дімона немає бажання стягувати піранью.

Я перевів розгублений погляд на провідника, мовчки просячи підтримку. Айлтон та Фабіо стояли на носі, намагаючись утримати рівновагу розхитаного суденця.

— Бачив, як я її тримав? — трохи напружено відповів на мій позирк бразилець. — Просунь пальці під зябра і міцно стисни її. Тоді піранья не зможе вирватись.

Я слухняно заштовхав великий та вказівний пальці під укриті прозорим слизом зябра. Намацавши з обох боків тверду кістку, напружив долоню і… зняв ногу з хижачки. Рибина кілька разів шарпнулася, але залишилась у моїй руці — міцний хвіст більше не знаходив опори.

Мабуть, добрих півхвилини я дивився на вишкірену пащу, тупий, скошений лоб і випуклі очі, сповнені лютої ненависті, ніяк не вірячи, що тримаю в руках живу піранью — кровожерливого монстра, грозу більшості прісноводних водойм Бразилії! І тільки тоді, коли Айлтон наче ненароком торкнувся мого ліктя, вивівши мене із задуми, я витягнув з її губи гачок.

Після рибини, впійманої Дмитром, нас, як то кажуть, поперло. Другим зловив піранью Лаврентій. Згодом настав і мій час порадіти: я витягнув з води свою першу зубасту здобич — тлусту й масивну, як і у Дімона. Потому ми просто не встигали нанизувати м’ясо на гачки. Одна за одною рибини заковтували приманку і потрапляли в наш човен.

Саня, Дімон та Лаврентій так і не наважилися самостійно знімати впольовану здобич з гачків. Натомість вони перекидали піраній мені, після чого я діяв за напрацьованою схемою: наступав на хижачку ногою, просовував пальці під зябра і обережно витягував гачок.

Айлтон, зрозуміло, більше не рибалив. Лиш іноді він опускав у воду весло і обережно гріб, відводячи човен від берега, куди його постійно зносила квола течія.

Протягом наступних півгодини ми зловили більше двох десятків піраній, котрих поскидали у завчасно заготовлений бокс із нержавіючої сталі посередині плоскодонки. А потім… забава несподівано урвалася. Причина була напрочуд банальною: у нас просто закінчилося м’ясо.

Все припинилось настільки раптово і неочікувано, що якийсь час ми просто не могли втямити, що, в дідька, сталося, ошаліло нишпорячи очима у пошуках свіжих шматків яловичини. Але м’яса більше не було. Відповідаючи на наші похмурі запитальні погляди, Фабіо за звичкою посміхався і розводив руками.

Тим часом вода навколо човна аж кипіла від розтривожених рибин, котрі чекали нової поживи. Роз’ятрені запахом крові, вони не збиралися плисти геть. На жаль, ми більше не мали чого їм запропонувати, окрім… Несподівана здогадка пронеслась моїм мозком. Це було неймовірно, але…

— Піраньї клюватимуть на… піраній? — запитав я, скоса дивлячись на гіда.

Замість відповіді Айлтон опустив руку в металевий ящик з уловом і витягнув звідти найменшу рибину. Затим, тим самим ножем, яким він нещодавно різав яловичину, провідник розрубав хижачку на декілька невеликих частин. З білого пружного м’яса майже не сочилася кров.

Збуджені і схвильовані, ми швидко розхапали нову наживку, і через кілька секунд риболовля розгорілась із новою силою. Однак цього разу ми ловили піраній на м’ясо їхніх же родичок! Десь у глибині мого мозку жевріла надія, що хижачки погребують своячками, однак на ділі нічого не змінилося. Вже зовсім скоро нові піраньї одна за одною полетіли у човен. Я відбирав серед них найслабшу і передавав провідникові, котрий мовчки кремсав обрану жертву на шматки, які невдовзі повертав мені. Потому ми наживлювали риб’яче м’ясо на гачки, запускали їх у воду, проводжаючи осклянілими від шалу очима, і розв’язували новий виток жорстоких піранячих ловів.

На якомусь етапі Айлтон розсудив, що з нас досить, і вирішив припинити цю пекельну рекурсію.

— Enough is enough, — владно мовив він.

Спітнілі та захекані, ми завмерли, поопускавши вудилища у воду. Дивились на провідника ображеними і, певно, дещо погрозливими поглядами наркоманів, у яких відібрали ганджубас, оскільки бразилець членороздільно повторив:

— Я кажу, досить! У нас ще є чим сьогодні зайнятись.

Лиш після цього я і товариші опустилися на лави і почали знехотя змотувати вудки.

— Максе, це був мега крутяк, — прошепотів Дімон, прицмокнувши від насолоди язиком.

— Я знаю, — прохрипів я у відповідь.

У нашому боксі всередині човна брьохалося три десятки піраній.

Впольовані піраньї

* * *

Ми неквапом пливли далі, не вмикаючи двигуна, щоб не лякати диких мешканців Пантаналу. Шестеро чоловік на невеликому човні посеред нетрищ, які аж кишіли дикими мешканцями. За бортом пропливали казкові пейзажі, котрі, якби не повсякчасна задуха та армії комарів, могли б стати раєм на землі.

Перед очима стояли ще зовсім свіжі епізоди нещодавнього полювання на піраній. У мене по шкірі пробігали дрижаки, коли я пригадував кілька моментів, під час яких наше плоскодонне суденце, здавалося, от-от перекинеться сторчака. Задумавшись над цим, я глипнув на провідника і несміливо почав:

— Айлтоне, я тут хотів спитати… хм… що буде, коли раптом наш човен перевернеться? Що нам тоді робити?

Натураліст неспішно повернув голову і окинув мене незворушним поглядом.

— Тоді доведеться плисти до берега, — спокійно мовив бразилець. — Ви ж плавати умієте?

— Ми то вміємо, але…

Я примружився, оцінюючи відстань від човна до прогалини в кучугурі дерев, єдиного місця, де можна було б вишкрябатися на берег. Далеко. Достобіса далеко!

— Але як далеко ми зможемо проплисти?

Бразилець стенув плечима, наче не розумів, про що я запитую:

— Це залежить від того, хто як плаває. Але ти не переймайся, все буде добре.

«Ага, — подумав я, — добре! Принаймні піраньї точно залишаться задоволеними…».

Незабаром я надумав змінити тему розмови:

— Чуєш, Айлтоне, — кажу, — ти не міг би сфотографувати мене з піраньєю в руках?

Думаю, хай буде на пам’ять онукам.

— Так, звісно!

Я обережно опустив руку в металеву коробку зі спійманими хижачками і вибрав собі найагресивнішу з виду рибину. Ну, щоб на фотографії все виглядало по-серйозному. Затим, старанно здавивши під зябрами горло піраньї, передав бразильцю камеру, а сам умостився на лавці і розташував грізного зубастика акурат перед собою, тримаючи рибину на зігнутій руці. Айлтон заходився робити фото під різними ракурсами.

Піранья наш спільний міні-фотосет не дуже вподобала — риба безперестану пручалася, загрозливо випинаючи нижню щелепу. Навіть цупко стискаючи хижачку між вказівним та великим пальцями, я відчував, як п’ятнадцять сантиметрів слизької плоті не піддаються, несамовито звиваючись і вигинаючись у руці.

Певна річ, моя ідея припала до смаку моїм товаришам. По черзі Дімон та Алекс схилялися над боксом з піраньями, після чого, несміливо вибравши рибину, чекали, поки Айлтон кілька разів клацне фотоапаратом. Потому, щойно провідник кидав недбале «о’кей», повідомляючи, що знімки вдалися на славу, хлопці жбурляли піраній назад у скриню, так наче вони пекли їхні долоні вогнем.

Незабаром настала черга Лаврентія. Надивившись на те, як його браві компаньйони увіковічують себе разом із найстрашнішим хижаком підводного світу, хлопець захотів і собі кілька фотографій на пам’ять. Зблискуючи широко розкритими очиськами, він напнув на ніс темні окуляри, поправив обмальовану рожевими квіточками сорочку, котра більше змахувала на піжаму, і нерішуче потягнувся рукою за лускатою напарницею для незабутньої фотосесії.

Вже тоді, спостерігши, як Ларік намагається витягти піранью за хвоста (рибина повсякчас вивільнялась і шубовстала в чорноту ящика), я був подумав, що, поки не пізно, краще відговорити юриста від безпосереднього контакту з хижачками. Що не кажіть, людина три дні не какала, сильно переживала, хвилювалась… Хоча, чесно кажучи, я не за Лаврентія тривожився. Більше непокоївся через інше: піранья, котра випорсне з рук у невдалий момент, здатна затіяти просто-таки шикарну паніку серед пасажирів нашого човна, що за певних умов може призвести до перевертання плавзасобу. На превеликий жаль, щойно ця слушна думка зародилася у голові, мою увагу відволікла чудернацька водоплавна птаха, котра, не страхаючись крокодилів, брьохалася попід стіною очерету, що тяглася вздовж розмитого й хисткого берега Ріо Кларо. Тож я на хвильку відвернув голову вбік.

Далі все відбулося навдивовижу швидко.

— Єсть! — радісно дзявкнув юрист.

— Оу-кей, — розтягнуто вимовив Айлтон, почавши цокотати фотоапаратом.

Затим клацання урвалося, натомість від провідника пролунало напружене:

— Обережно! Тримай її міцніше, вона може…

А потім зовсім тихе, але якесь убивчо розпучливе:

— Ой… — слідом за яким щось ляпнулося на дно суденця.

Ойкав, зрозуміло, Лаврентій. Падала піранья.

Прудко обернувшись, я побачив, що піранья б’ється і гицає на денці плоскодонки, а з передньої фаланги вказівного пальця мого породистого напарника тонкою цівкою дзюрить кров. Не знаю, що він намагався зробити — почухати піранью «за вушком», чи відкопилити їй губу, щоби на фото ліпше зуби проглядалися, однак рибина видерлася і хапнула хлопця за палець, відкусивши чималий м’якуш із вказівного перста. Лаврентій розгублено витріщався то на мене, то на гіда, то на погризений закривавлений палець, і мовчав, хоча вигляд у нього був такий, наче йому щонайменше відірвало руку по лікоть.

— Господи, чуваки, мене вкусила піранья! — зрештою пролопотів перспективний київський юрист. — Я… я в шоці!

— Я бачу, — стримано і якось відсторонено, наче у гіпнотичному трансі, зауважив Алекс.

— У тебе кров! — таємниче прогугнявив Дімон.

Хлопці немов заціпеніли.

Що більше крові виливалося з постраждалого в строкатій рожево-бежевій «піжамі», тим голоснішим ставало волання. За кілька хвилин він уже горлопанив на весь Пантанал.

— Господи, нам треба негайно їхати назад у Куйябу!!! — кричав Лаврентій.

Моїх п’яти років, проведених у вищому навчальному закладі, та трьох років в аспірантурі не вистачило для того, щоб зрозуміти, з якого дива ми повинні зараз пертися за двісті кілометрів у Куйябу.

— Чого це? — питаю.

— А-а-а!!! Ти що, не розумієш, Максе?! Придурюєшся? Мене зараз вхопить правець! Тут точно якась інфекція у воді водиться!

— Та нема тут нічого, — пробую заперечити. — Ця вода, либонь, чистіша за ту, що ллється з крана у тебе вдома.

— Звідки ти знаєш? А може… може, в слині піраньї є смертоносні мікроби?! — не вгавав перспективний київський юрист, водночас заляпуючи човен своєю кров’ю.

Особисто я був майже певен у протилежному, та все ж для більшої переконливості уточнив у Айлтона:

— Does a piranha have saliva? [44] — а тоді, отримавши заперечну відповідь, проказав: — Чувак, у піраній немає слини.

— Але у мене може початися гангрена!!! — репетував Ларік.

Покопирсавшись у рюкзаку, я дістав з аптечки трохи бинта і невелику упаковку з ватою. Передав усе товаришу.

— Перев’яжи, — кажу, — і забудь. Нічого з тобою не станеться.

Трохи ображений відсутністю належного співчуття, Лаврентій насупився. Але бинт узяв. Затим, тихенько приговорюючи: «Здуріти можна, мене покусала піранья!» — почав акуратно намотувати його на поранений палець.

Він витратив увесь бинт, що я йому дав. До останнього сантиметра! Через що замотаний палець здалеку нагадував невелику авіаційну бомбу, обгорнуту марлею.

— Якщо мене схопить правець, це буде на вашій совісті… — сердито бурчав юрист.

Хлопці підсміювались над ним і дружньо плескали по плечі. Втім, дивлячись на Лаврентія, можна було подумати, що він готовий сконати, аби тільки допекти нам і відомстити за холодну байдужість.

— От як вас покусають піраньї, побачимо, якої тоді заспіваєте…

Резюме до цього розділу:

Якщо ви були в Пантаналі і не рибалили на піраній, вважайте, що ви не були в Пантаналі.

Розділ сьомий Забавки з крокодилами

Іноді розум служить нам лиш для того, щоб сміливіше робити дурощі.

Франсуа де Ларошфуко

Втихомиривши Лаврентія, який носився зі своїм прокушеним пальцем неначе мати з новонародженим малям, я поцікавився у провідника, про наші наступні плани. Бразилець хвилину-півтори водив очима навкруги, обдивляючись крони дерев, що здіймались над водами Ріо Кларо.

— Бачили колись, як яструби полюють на рибин? — спитав Айлтон.

— Ні, — відказую.

— Хіба по телевізору, — зауважив Алекс, долучаючись до нашої розмови.

На лиці бразильця промайнула ледь помітна усмішка.

— Тоді вам сподобається, — сказав він. — Примусимо пташок трохи попрацювати! — а тоді, повернувшись до Фабіо, договорив: — Повний уперед, друже!

Черевань-фазендейро кивнув, затим дужим ривком запустив двигуна, і ми знову прудко помчали вниз по Ріо Кларо, високо підстрибуючи на воді і розкидаючись навсібіч діамантами бризок, котрі переливалися всіма кольорами веселки у кипучих променях сонця, мов найдорожчі перські самоцвіти.

Для того, щоб повторити витівку з яструбами, необхідно насамперед мати:

1) кілька товстеньких піраній (бажано, але не обов’язково живих);

2) очеретяні палички довжиною 5-7 см і товщиною приблизно з людський палець у кількості, що рівна кількості піраній, помноженій на 2. Очеретини обов’язково мусять бути товстими, а тому їх слід вирізати з нижньої, найбільш масивної частини стебел;

3) мінімум одного яструба (згодиться будь-який, але тільки не косоокий і з цілими крилами);

4) якогось чувака, котрий тямить свистати і пугикати по-яструбиному (без нього — ніяк).

Піраньї у нас уже були — добрих три десятки. Очеретяних жердин Айлтон нарубав у гущавині в одній із заплав Ріо Кларо, куди Фабіо підігнав плоскодонку відразу після риболовлі. Тим хлопцем, який уміє цвірінькати яструбом, виявився наш гід і натураліст — Айлтон Лара. Єдиного, чого нам не вистачало — це, власне, самого яструба. Саме на пошук цих пантанальських пернатих мисливців вів свого човна товстощокий Фабіо.

* * *

Першу пташку відшукали досить швидко.

Фабіо завів плоскодонку в такі місця, де дерева, що огортали звідусіль набряклу дощовими водами Ріо Кларо, були напрочуд високими й гіллястими. Закутані зеленню стовбури стояли настільки щільно, що й не здогадаєшся, чи є десь за ними тверда земля.

Першим запримітив майбутню «жертву», чи то пак, щасливчика, якому незабаром практично на дурняк перепаде кілька товстеньких рибин, Айлтон. Тієї ж миті бразилець присвиснув, даючи Фабіо знати про свою знахідку. Неначе цуцики, що зреагували на команду «фас!», ми синхронно позадирали голови, і на одній з гілок високо-високо над водою запримітили дорослого яструба.

У порівнянні з усіма іншими пернатими Пантаналу, птах вирізнявся благородною, царською красою. Його голова була повністю білою. Синювато-сірий гачкуватий дзьоб та чорні опуклі камінчики очей разюче контрастували із білим пір’ям. Решта оперення, за винятком кінчиків крил та хвоста, була рудувато-коричневою. І тільки найдовше пір’я, що обрамляло краї довжелезних крил та широкого хвоста відливало попелястою чорнотою. Яструб застиг нерухомо, нагадуючи статуї орлів, що їх римляни висікали на дахах своїх храмів, і замислено зирив кудись у далечінь, підкреслено ігноруючи світло-сірий сталевий плавзасіб, який, набитий зачарованими людиськами, прудко линув під ним по воді.

Фабіо вимкнув двигун і схопився за весло, стараючись тримати човен напроти дерева з коричнево-чорним птахом.

Поки ми милувалися королівською поставою яструба, Айлтон не гаяв часу. Спочатку він витяг з коробки піранью. Затим, тримаючи зубасту в правій руці, лівою підсунув йому під носа товсту очеретину завдовжки десять-дванадцять сантиметрів. Без особливих зусиль, злісно й конвульсивно сіпнувши нижньою щелепою, рибина перекусила запропоновану стеблину на дві приблизно рівні частини.

Обидва шматки очерету натураліст старанно заштовхав піраньї під зябра: один під ліву «щоку», інший — під праву. Завершивши свої окультні маніпуляції, наш гід передав роздратовану і, певно, вельми обурену піранью Фабіо, а сам, склавши долоні біля губ, почав голосно зіпати по-яструбиному — привертав увагу птаха. Вигуки провідника нагадували суміш пронизливого свисту та совиного пугикання.

Прикипівши до бінокля, я узрів, як гоноровий птах поважно повернув до нас голову і, ледь нахиливши макітру набік, почав зацікавлено спостерігати.

— Почув! — не стримався Дімон.

— Цить! — шикнув на нього Алекс.

Переконавшись, що яструб зацікавився нашим суденцем, Фабіо підняв піранью над головою і замахав нею туди-сюди, голосно покрикуючи:

— Ге-е-ей! Е-ге-е-ей!

Він наче кричав пернатому: «Гей, чувак, не гальмуй! Ми до тебе звертаємось!». Одначе яструб ніяк не реагував, як і раніше лишаючись демонстративно байдужим та непорушним.

Зрештою Фабіо розмахнувся і жбурнув піранью щодалі від човна. Хижачка пролетіла метрів десять, луска сипала іскрами на сонці, після чого з гучним «бульк!» шугонула під воду. І тільки тоді я зрозумів, для чого призначалися очеретяні палички. Через них рибина не могла поринути на глибину, після кожної відчайдушної спроби спливаючи на поверхню, неначе поплавок!

— Тримайте камери наготові, — порадив Айлтон.

Яструб по заслузі оцінивши політ піраньї, сконцентрувався на хижачці, котра немічно борсалася на поверхні річки, безсило б’ючи по воді хвостом. Усього лиш за секунду птах зрозумів, що рибина з якихось причин не може пірнути під воду, після чого поривно піднявся на лапах, розпростер крила і спурхнув з дерева. Опинившись у повітрі, він спершу підігнув лапи до тіла і розпрямив крила на повну, однак, як тільки яструб наближався до води, його крила притискались все ближче й ближче до тулуба, а лапи, увінчані чотирма гострими чорними кігтями, витягувались прямовисно вниз, мов шасі літака перед посадкою. Я не знаю, як птахові вдається настільки точно розрахувати час та відстань, але над самою піраньєю він рвучко розпростер крила, зависнув на тисячну долю секунди і встромив кігті у здобич, здійнявши легенькі брижі. Фактично, яструб торкнувся води лише кінчиками кігтів, ні на йоту не занурюючись глибше, ніж це було необхідно. Схопивши рибину, птах неквапом здійнявся ввись, загрібаючи повітря могутніми крильми. Він прямував назад до свого дерева, аби там спокійно поласувати піраньєю. Зі сторони все виглядало напрочуд ефектно!

Потому ми ще двічі натрапляли на яструбів, кожному згодовуючи по дві-три рибини і не перестаючи дивуватись, з якою філігранною точністю вони вишпортували здобич із води.

Однак за четвертим разом фігури вищого пілотажу припинились.

Я не дарма на початку цього розділу написав, що перед тим, як братися до яструбиної забави, слід обов’язково з’ясувати, чи не страждає вибраний вами яструб на косоокість. Черговий птах, на якого поклав око наш провідник, був або косооким, або ж затятим двієчником, прогулявши усі уроки з удосконалення навичок літання, оскільки витворяв у повітрі казна-що.

Горе-літун заховався у листі на вершині височенного дерева, котре немов антена випиналось із гущини одного з cordilheiras, і думав, що ми його не помітимо. По-моєму, він нервував: безперестану чухався лапкою за вухом (щось там, певно, в голові йому заважало) і безперестану крутив розтріпаною довбешкою, наче якийсь тупоголовий папуга. Коли Фабіо пожбурив у воду першу рибину, цей молодик замість того, щоб зосередитися та з гідністю обстежити безпомічну рибину, як це робили його попередники, кілька разів безжурно крекнув і безладно замахав крилами. Може, то він так радів. Хай там як, але радість його виявилась передчасною.

Піранья бабралась на поверхні річки.

Підкоряючись інстинктам, яструб зіскочив з гілки і понісся вниз, назустріч своєму обіду. Однак під час наближення, щось, схоже, пішло не так — замість стрімкого піке у птаха вийшов неконтрольований глибокий штопор, у результаті чого лапи пернатого мисливця занурились у воду на півметра далі від того місця, де черевом догори лежала рибина. Птах важко відірвався від води, швидко набрав висоту і почав кружляти, спрямувавши погляд удалечінь. Вдавав, що нічого не трапилося.

Ми принишкли, мовчки спостерігаючи за дивним яструбом з човна.

Тричі він здійснював «approach» [45] і всі три рази промахувався, лиш одного разу зачепивши піранью лапою. Під час чергової спроби підняти поживу з води, дивний птах опустився надто низько, ледь не плюхнувшись грудкою на воду, мов пінгвін, що зісковзує з айсберга в холодні води Антарктики. Піранья вже давно лежала й не рухалась, либонь, від такого видовища схопивши інфаркт. Я і мої товариші аж роти порозкривали, переживаючи за безталанного птаха… Яструбові вдалося піднятися вгору тільки завдяки відчайдушній роботі крил.

— Що з ним? — кажу до Айлтона, спостерігаючи за безпорадним кружлянням птаха у небі.

— Не знаю… Дивний якийсь.

Бідолашний мисливець так і лишився голодним. Він не зміг підхопити напівдохлу, абсолютно нерухому піранью із дзеркально рівного плеса. Мені, чесно кажучи, було його жаль. Важко припустити, чим він харчується в реальних умовах. Хіба мертвечиною. А це, погодьтеся, геть не личить птахові, що носить горде ім’я яструба.

Зрештою я не витримав і сказав Айлтону припинити знущання.

— Та ну його! Це якийсь напівстраус, а не яструб, їй-бо! Забираємо рибину і гайда шукати іншого. А то він ще, чого доброго, потоне під час цього неподобства.

Загнавши яструба, який попри всі невдачі відчайдушно намагався врятувати свою репутацію і готувався до нової спроби, криками назад на дерево, ми підпливли до піраньї і витягли її на борт. Як я і думав, рибина не витримала ганьби і померла…

Пригадую, коли Айлтон викинув у воду решту очеретяних бадилин, я зміркував, що сьогоднішні розваги врешті-решт завершилися. Фантастична рибалка на піраній, годівля диких яструбів — цього було цілком достатньо навіть для такого відчайдуха, як я.

Втім, я помилявся. Найголовніші пригоди підстерігали нас попереду.

* * *

Чи бували ви у дельфінарії? Напевно, що так. А якщо ні, то, безсумнівно, хоча б раз бачили шоу з дельфінами по телевізору. Тож зараз, будьте ласкаві, напружтесь і спробуйте пригадати, що вам найбільше сподобалося. Гадаю, першим, що спаде на думку, будуть не морські котики, які приймають собачу стійку на тумбочці, чи які-небудь інші ластоногі, котрі бавляться з м’ячем або ж плескають у ласти, лежачи на боці. Зазвичай найбільш вражаючим епізодом «водяного» дійства є виступ дельфінів, але не тоді, коли вони мазюкають пензлем по полотнищу чи катають на горбі дресирувальників у лискучих костюмах. Як на мене, найбільш захопливим та притягальним моментом є стрибки дельфінів через металеві кільця, що висять високо над водою. Видовище чималого морського ссавця, котрий завдяки одному змаху могутнього хвоста вистрелює з води наче ракета, здіймаючись над поверхнею на два-три метри, не залишає нікого байдужим.

Власне, я розказую все це для того, аби перед вашими очима, шановні читачі, постала неповторно яскрава картинка: сильний і граціозний дельфін, котрий стрімко вискакує з води. Уявили? Ну от і добре. А тепер, друзі, підкиньте дров у вогнище вашої уяви і подумки замініть довгоносого дельфіна на крокодила приблизно таких самих розмірів. Ну і як вам картинка? Ото було би шоу! Космос, чи не так? Крокодил, який вилітає із води…

«Але такого не буває, — заперечите ви, — крокодили не літають!». І я вас зрозумію, шановні, і навіть не буду з вас глузувати й насміхатися, позаяк до поїздки в Бразилію сам так думав.

* * *

Попрощавшись із яструбами, ми продовжили спуск вниз за течією. Сонце вже давно промайнуло найвищу точку і поволі загрібало на захід, хоча й не збавляючи жару. Фабіо стернував, заклавши ногу на коліно й недбало притримуючи рукою ручку двигуна, тоді як Айлтон перебрався на ніс плоскодонки і невідривно видивлявся щось у кущах, які мигтіли за бортом.

Невдовзі дрімучі зарості, що обрамляли річку, звузились, залишаючи не так багато простору для маневру. Ліворуч над водою поставали обвиті повзучими рослинами тропічні дерева, зате справа — громадилися значно нижчі, проте набагато густіші кущі, де-не-де ущільнені невисоким очеретом.

Вимкнувши двигун і загальмувавши хід, Фабіо неквапом підвів суденце до корчів біля правого берега Ріо Кларо (точніше, до корчів з правого боку Ріо Кларо, оскільки берега не було видно — далі за плетивом гілля здіймалась стіна тонких та високих дерев, однак поміж них також полискувала вода). Пропливаючи коло розкидистого куща, на якому висіло кільканадцять сплетених із засушеної трави яйцеподібних пташиних гнізд, схожих на плоди якогось фантастичного інопланетного дерева, Фабіо тихо гукнув до Айлтона і тицьнув пальцем на воду. Метнувши погляд у вказаному напрямі, я спочатку нічого не побачив, одначе згодом посеред крихкого віття, ряски та водоростей розрізнив замасковану сталево-сіру мордяку чималенького каймана. Айлтон перебрався на середину човна, обережно відгорнув рукою галузки, а тоді, оцінивши на око розміри рептилії, задоволено кивнув. Коричневе око плазуна з жовтими цятками й прожилками та вузькою вертикальною щілиною-зіницею насторожено спостерігало за нашим пересуванням. По-моєму, те двометрове дурбецало все ще сподівалося, що ми його не помітили.

Не зводячи очей з рептилії, Фабіо взяв до рук бамбукову вудку і відчепив від неї леску з гачком, перетворивши вудлище на звичайну жердину. Айлтон дістав з коробки піранью, після чого, забравши у фазендейро вудку, нашпилив рибину на її краєчок. Глухо хряснули кістки, рибина кілька разів конвульсивно смикнулась і затихла. Переконавшись, що хижачка міцно сидить на бамбуковому вудилищі, провідник вдруге схилився над кущами і акуратно просунув поміж них жердину, спинившись тільки тоді, коли наштрикнута піранья опинилась на відстані п’ятдесяти сантиметрів від носа каймана. Б’юсь об заклад, крокодил запримітив рибу, однак продовжував непорушно лежати у воді.

Перегодя Фабіо, намагаючись не робити зайвих рухів, аби не розхитувати човна, опустив весло, здійснивши кілька коротких гребків від себе. В результаті плоскодонка рушила з місця і дуже повільно поповзла по воді кормою вперед, прямуючи до центра річки. І тоді… кайман ворухнувся! Точніше, сам по собі плазун лишався нерухомим, не опускаючись і не підіймаючись з води, не змінюючи осклянілого виразу очей, однак — він поплив слідом за піраньєю. Все, що підтверджувало рух плазуна, — це мініатюрні хвильки, котрі розходилися симетричними променями від напівзануреної у воду пащі.

— Що ти робиш? — шепнув я, підсівши до Айлтона.

— Виманюю його з корчів…

Від напруги на скронях, на потилиці та над верхньою губою гіда проступили мутні росинки поту.

— Для чого?

В очах бразильця проблиснули лукаві іскорки. Стерши вільною рукою краплі поту з лоба, він прошепотів:

— Скоро дізнаєшся.

Кайман плавно й розмірено плив за нашим суденцем, лишивши над водою лиш очі та ніздрі. Він скидався на підводний човен, що мчить у надводному положенні, виставивши над поверхнею командну рубку. Зрідка на віддалі двох метрів від голови проступали каламутні завихрення — результат роботи могутнього хвоста.

Менш ніж за хвилину ми винадили товстошкурого хижака зі сховку на відкриту воду.

А потім — все зупинилося…

Фабіо покинув гребти, лишивши весло у воді; Айлтон закляк, тримаючи перед собою жердину з піраньєю на кінці; кайман зачаївся, втупившись невидющим поглядом кудись за наші спини; здавалося, навіть річка застигла, боячись осквернити блюзнірським плюскотом хвиль таємничість моменту.

Виманюємо каймана ближче до середини річки

Гадаю, ви вже не раз передивлялись фотографії, і знаєте, чим усе закінчиться, тим самим позбавивши мене можливості закрутити інтригу в цьому розділі. Так чи інак спробуйте поставити себе на моє місце. Адже тоді, стоячи у повен зріст на хисткому суденці посеред тихого пантанальського плеса, з нібито флегматичним кайманом за бортом, з розплавленим сонячним диском, втиснутим у синє небо за спиною, я до останнього моменту не здогадувався, що зараз відбудеться.

Оскільки Фабіо знаходився ближче до крокодила, Айлтон подав йому знак і передав вудилище з рибою. Фазендейро без вагань прийняв жердину і випростався — він точно знав, що треба робити. Затим, за звичкою продовжуючи посміхатись, бразилець підсунув піранью під самісінький ніс рептилії. Крокодил нарешті показав, що він у грі: підняв голову і ледь-ледь роззяпив пащу. На якусь мить над поверхнею майнув зазубрений кінчик його хвоста, котрий однак відразу зник під водою…

Наступні події змінювали одна одну неймовірно швидко. Настільки швидко, що перш ніж я встиг зреагувати (цебто, злякатися), все вже закінчилося.

Спершу повітря пронизав ледь чутний виляск, приглушений товщею води. Затим пролунав гучніший сплеск — і двометрова туша каймана з шумом випорснула із води. Фабіо прудко рвонув руку вгору, не даючи рептилії схопити піранью, таким чином примусивши алігатора випинатися вище й вище. Дотягнувши до висоти мого зросту, плазун (так і не стуливши залишені без здобичі щелепи) важко шубовснув назад у річку, здійнявши брижі, що розхитали наш човен. Біле лускате черево промайнуло настільки близько, що здавалося — варто лиш нахилитися і простягнути руку, аби доторкнутися до холодної шкіри чудовиська. Огидні й маленькі (порівняно з тулубом) лапки з розчепіреними кігтями, безживно стирчали врізнобіч прямо на рівні мого живота.

Що я можу сказати… Якби було куди бігти, то я би побіг… На жаль (чи на щастя), діватися не було куди — човен розмірено покачувався на воді за тридцять метрів від найближчого острівця.

Відчувши, як кавалок чогось гарячого шугонув моїм тілом угору, вистріливши з живота і підперши аж під ніс, я перелякано присів. Мої товариші, які до цього перебували у сидячому положенні, втиснули голови в плечі, несвідомо відсунувшись до протилежного борту.

Завалившись назад у воду, крокодил проплив у кількох сантиметрах від човна, певно, задля погрози тримаючи ледь розтулену пащу над водою. Затим він відплив убік, однак незабаром, зробивши невелике коло, повернувся на вихідну позицію.

— Це… це що таке було? — пробелькотів я, намагаючись згладити приголомшене тремтіння голосу.

Фабіо аж сяяв, так йому було весело, від задоволення погладжуючи рукою живота. Айлтон іронічно відказав, навіть не повертаючись у мій бік:

— Це кайман, хлопці. Ви хіба не знали, що вони можуть вистрибувати із води?…

Я хотів бовкнути щось дошкульне у відповідь, але ошелешений вигук Алекса обірвав мене на півслові:

— Він повертається!

Покинута жердина лежала неподалік, і мертва піранья все ще стирчала над водою на висоті при-близно півметра. Побачивши, що кайман заліг у воді якраз під рибиною, Фабіо мерщій ухопив вудилище, готовий при першій потребі підняти піранью, аби вдруге примусити плазуна вискочити із води… За мить все повторилося вдруге!

Бразильці чимало разів повторяли описаний трюк з крокодилом. Знову і знову кайман ударяв під водою мускулястим хвостом, прямовисно злітав над водою, після чого, здіймаючи фонтани бризок, падав долічерева назад, у тьмяну й сколочену безодню Ріо Кларо. По-моєму, за той час, поки ми кружляли біля очеретяної заводі, плазун більше часу знаходився у повітрі, ніж у воді. Час від часу (певно, для того, щоб у рептилії не приглух інтерес до забавки), Фабіо дозволяв йому ум’яти піранью, притримуючи кінець жердини на досяжній висоті. Хватонувши наживку, крокодил залишався на місці, нікуди не плив і кілька секунд задоволено плямкав, із насолодою смакуючи свіженьку здобич.

Цікаво, що практично під час кожного стрибка кайман усвідомлював, що приманка вислизає з-під його носа. В таких випадках він завжди гепався у воду з роззявленою пащею. Одначе іноді він думав, що от-от дістане рибину. Тоді його щелепи блискавично змикалися, видаючи при цьому лункий звук, подібний до пістолетного пострілу. Коли це сталося вперше, я саме відвів погляд убік і не дивився на рептилію, оскільки мою увагу відвернуло підозріле форкання, що доносилося з-за корми. Я підвівся і, витягнувши шию, оглядав нерухоме плесо позаду човна; у цей самий час крокодил випорснув з води, і тут — бах! — повітрям прокотилось громоподібне ляскання. Я знову присів на днище, бентежно зиркаючи навсібіч.

— Що відбувається, Айлтоне?! — я вже майже кричу, бо нерви просто на межі. Зараз ще, на дай Боже, пристрелять, мов якого браконьєра.

— Ти про що?

— Хто стріляв?

Замість відповіді, ховаючи рукою просмішку, натураліст переклав мої слова для Фабіо, після чого вони вдвох із фазендейро уволю нареготались.

— Це знову він — кайман, — зрештою спокійно розтовкмачив провідник, тицьнувши пальцем на шпичасту мордяку, що висунулась із води перед черговим «польотом».

— Гід каже правду, — підтвердив Алекс, коли я недовірливо насупився.

— Чим? — питаю в Алі. — Чим він це зробив? — підозрюючи, що ці троглодити могли потайки змовитися з бразильцями і зараз усією ватагою розводять мене собі на потіху.

— Ротом, — вніс ясність мій товариш.

— Ну не задницею ж… — вставив свою репліку Лаврентій.

Незабаром я переконався, що мене не обманювали. Крокодил вкотре виплигнув за піраньєю, промахнувся і зімкнув порожні щелепи, видобувши навдивовижу хльосткий і різкий звук, відлуння якого застрягло між деревами на лівому березі.

Трохи перегодя, коли ми залишили місце для забав з крокодилами, я вдруге розчув, як хтось виразно, неприязно і сердито фуркає під правим бортом. Кинув погляд на сумирну водну гладінь, котра від низько навислих прибережних кущів видавалась мутно-зеленою, але не побачив нічого, окрім дивних розводів, подібних до тих, які залишає кинутий у воду камінь. Поки я зосереджено обводив поглядом зарості та поверхню ріки праворуч від плоскодонки, загадкові звуки долинули з лівого борту. Я прожогом кинувся на протилежний бік човна і встиг угледіти дві вусаті мордочки, котрі, запримітивши мене, блискавично зникли під водою.

— Хто це? — питаю.

— Видри, — коротко відповів Айлтон. — Гігантські річкові видри.

— Ти встиг їх помітити?

— Ні, але я впізнав їхнє чмихання.

Не встиг гід договорити, як гнівне пирхання пролунало у мене за спиною. Я рвучко обернувся, вхопивши краєм ока ті ж самі кумедні писки з маленькими округлими вушками, розташованими дуже низько на продовгуватій голові, широкими приплюснутими носами та білими мокрими вусами, котрі, мов голки наляканого дикобраза стирчали в різні боки. Зреагувавши на стрімкий поворот голови, обидва водних звіряти знову занурилися під воду, залишивши по собі концентричні розводи на застиглій поверхні Ріо Кларо.

Імпровізована гра в хованки тривала досить довго. Невідступні видри зринали щоразу в іншому місці, глипали на нас, помітно хмурячись і голосно втягуючи носом ворожі їм запахи, затим стовбурчили вуса і голосно «плювалися» в бік човна, висловлюючи так своє невдоволення небажаним візитерам. Однак щойно хтось із нас повертав до гризунів голову або ж наводив камеру, щоби зробити фото, тварини миттю зникали під водою.

— Мабуть, десь поряд нора з дитинчатами, — припустив провідник, — от вони й випливли на перехоплення. Хвилюються…

— Невже вони не бояться піраній? — я звів запитальний погляд на бразильця.

— Хто, видри? Якраз навпаки! Це піраньї тріпочуть перед видрами. Завдяки густій, щедро змазаній жиром шерсті, зубасті рибини не можуть прокусити видру до шкіри. Загалом кажучи, річкові видри — це найстрашніший ворог піраній в усій Бразилії. Піраньї — основний їхній харч.

«Воно й не дивно, — розібравшись, зметикнув я. — Створивши „ідеального“ прісноводного хижака, природа просто не могла не витворити йому довершеного антидота».

Певний час видри супроводжували човен, коли-не-коли зринаючи за кормою, неначе два американські винищувачі, котрі ескортують важкий російський бомбардувальник, що залетів у повітряний простір країни-члена НАТО. Зрештою вони успішно випровадили нас за межі власних володінь. Наостанок звірятка пчихнули кілька разів (певно, на прощання) і, не ховаючись, попливли геть…

Насамкінець, аби завершити ту частину розділу, котра стосується забав із кайманами, я хочу розповісти одну абсолютно неймовірну історію, котра трапилась з нами під час повернення до фазенди.

Фабіо на повній швидкості вів плоскодонку вгору по течії, прямуючи до бухти, де мав залишити човен. Ми нікуди не завертали і більше ніде не зупинялися. До повної темряви було далеко, проте сонце стояло доволі низько і сутінки вже причаїлись за горизонтом. Тремтливі тіні від дерев на західному березі густішали й видовжувались.

За одним із вигинів ріки я розпізнав те місце, де ми дражнили двометрового каймана, примушуючи його стрибати над водою. Обводячи поглядом тісну затоку, затягнуту ряскою, водяними кущами та очеретом, я думав про те, що десь у цих корчах, певно, сидить зараз наш крокодил із черевом, битком набитим піраньями, і проводжає нас сповненим глибокої вдячності поглядом, подумки бажаючи всіх благ… Мої роздуми перервав кайман, котрий, розсікаючи, немов торпеда густу ряску, чимдуж мчав слідом за нашим човном. Несподівано на відстані тридцяти-сорока метрів від плоскодонки він зупинився, а потім… вистрибнув вертикально з води, виставивши на показ жовтувато-біле черево! Майже водночас неподалік вигулькнув ще один, котрий також підскочив у повітря і шубовснув униз. Фабіо не вимикав мотор, але трохи збавив ходу, аби ми могли подивитися на незбагненні вибрики рептилій. Раз за разом каймани злітали над поверхнею води, добросовісно тягнули морди ввись, смішно розчепірювали лапки, після чого важко падали на воду.

Проминувши бухту, фазендейро знову понісся вперед на повній швидкості. Айлтон жодним чином не прокоментував побачене.

Ось така от химерна історія. Мені важко зрозуміти, чим була спричинена чудернацька поведінка рептилій. Хай як це дивно звучить, але я підозрюю, що всі крокодили і бразильські каймани зокрема володіють доволі розвинутими засобами комунікації (якщо хочете — мовою), котрі дозволяють їм спілкуватись, обмінюючись достатньо складною інформацією. Якщо припустити, що це правда, виходить, що наш кайман, настрибавшись досхочу і отримавши в нагороду кілька апетитних піраній, поплив до своїх побратимів хвалитися і переказав їм щось на кшталт: «Чуваки, там якісь дивні створіння на смердючій бляшанці посеред річки роздають рибу. Практично задарма! Треба тільки трохи пострибати над водою». Звісно, після такої вражаючої оповіді каймани-побратими почали сильно заздрити своєму більш удачливому товаришеві, оскільки вискакувати з води значно легше й простіше, аніж ганятися за в’юнкими піраньями поміж корчів у мутній воді. Відтак, щойно зачувши наближення човна, вони помчали навперейми і взялися скакати над водою, мовляв, ми теж так можемо, дайте і нам трохи риби…

Це єдине, чим я можу пояснити незвичайні дії двох кайманів, що трапилися нам на зворотньому шляху.

* * *

Якщо рухаєшся в тому напрямку, в якому росте твій страх, значить, ти на правильному шляху

Мілорад Павич

— Зупини човен!

Айлтон неквапом обернувся обличчям до мене. Його фізіономія поки нічого не виражала. Він подумав, що не розчув.

— Зупини човен прямо тут, — чітко й розбірливо повторив я.

Провідник, все ще сумніваючись, чи зрозумів мене правильно, якось непевно смикнув Фабіо за плече і наказав вимкнути двигун. Відтак обидва бразильці здивовано витріщились на мене.

— Тобі чого? — стиха спитав Айлтон.

Плоскодонка якраз повзла по воді коло входу в бухту, де опівдні ми ловили піраній.

— Я хочу скупатися, — випалив я.

Гід вигнув угору ліву брову. Не знаю, що мав означати цей мімічний порух — здивування, пекучий осуд чи просто страх за моє психічне здоров’я, але то була єдина реакція Айлтона на мої слова. Після затяжної паузи він уточнив:

— Тут?

— Так, — мотнув я головою. — Я хочу скупатися з піраньями.

Після цієї заяви в усіх трьох моїх товаришів витягнулися обличчя.

— Для чого? — поспішив втрутитися Алекс. — Тобі нічого кращого не спало на думку?

— Для історії, — гордо відказав я.

— Для якої такої історії? Ти що, геть прибацаний?

— Нам потім тебе по частинах через кордон перевозити, чи що? — буркнув Дімон.

— А по-моєму, він перегрівся на сонці! — запищав Лаврентій.

— Ет! Вам цього не зрозуміти, — відмахнувся я, а тоді, зиркнувши на провідника, ще раз проказав: — Я хочу поплавати у річці з піраньями.

— І цей чувак планував нашу поїздку?! — не вгавав юрист, хапаючись руками за голову.

Айлтон похмуро глипав на мене спідлоба і мовчав. На кілька секунд знов наступила глейка і конфузна мовчанка.

— Я просто хотів спитати, Айлтоне… ем-м-м… Це безпечно?

Насправді я хотів уточнити, наскільки реальні у мене шанси зберегти м’ясо на кістках, однак через хвилювання не зміг правильно сформулювати питання.

Бразилець почухав спітнілу макітру і нарешті розтулив рота:

— А ти чого хотів? Звісно, це небезпечно… — разом з тим він розумів, що мене не відмовити, а тому замість того, щоб почати моралізаторську лекцію, порадив: — Гарно обстеж усе тіло, прослідкуй, щоб ніде не було порізів. І дуже не бовтайся. Я стоятиму з веслом… ну, раптом щось піде не так.

Лаврентій втупився в провідника і саркастично спитав:

— Ви збираєтесь веслом відбиватись від піраній?

— Ні, — Айлтон зберігав серйозний тон. — Я подаватиму весло Максу, — тицяє пальцем на мене, — щоб швидше витягти його з води.

— Не його, — поправив гіда хлопець, — а те, що від нього залишиться.

Я більше не слухав балачок і почав поволі роздягатись. Алекс розчохлив і ввімкнув фотокамеру, затим ретельно протер об’єктив.

— Сфотографую тебе на пам’ять, — безрадісно пояснив мій товариш, — востаннє…

— Добре, — кажу я, — фотографуй… — потому хутко перелажу за борт і спускаю ноги з човна у воду.

Відчуття приємної прохолоди миттю придушилось колючим страхом. Навіть не страхом, а безперервним напруженим очікуванням, що є значно гіршим за страх. Айлтон взяв до рук весло і випростався на повен зріст трохи ліворуч. Саня, на обличчі якого напрочуд виразно проступило скорботне «Максе, прощавай!», вмостився навпочіпки, тримаючи в руках мій фотоапарат…

Якийсь час, крутнувшись на місці, я тримався на випростаних руках на краю човна, поневолі бовтаючи ногами в каламутній воді. Зрештою, набравшись сміливості, прошепотів:

— З Богом… — і опустився під воду.

Купання посеред піраній

Щойно непроникні й моторошні води Ріо Кларо зімкнулися над головою, моє горло стис болючий напад страху. На якусь мить я просто втратив контроль над собою, через що панічно вилетів з води, знову вчепившись за борт човна. Саня дивився на мене крізь об’єктив фотоапарата.

— Вже кусають?! — натужно крякнув Алі.

Я перевів погляд на Айлтона: він так і стояв з веслом напоготові, схожий на гравця у бейсбол, котрий готується відбити подачу. Невідь-чому провідник здався мені неймовірно смішним. Певно, це виглядало вельми недоречно, але я пирснув, після чого заспокоїв Алекса:

— Ще ні, чувак… Я просто так… Вода трохи холодна…

А тоді повільно опустився у воду і відштовхнувся від плоскодонки. Стараючись не дуже хлюпати і не плескатися, я без поспіху обплив навколо суденця, не відсуваючись далі, ніж могло дістати Айлтонове весло.

В животі аж кипіло від викинутого адреналіну. Серце глухо й напружено буцкало у вухах. Кожен листок, шматок кори чи гілочка, на які натикався під водою, вдаряли мене електричним струмом. Але… піраньї мене так і не зачепили. Зробивши повне коло, цілий та неушкоджений, я видерся назад на борт…

Часто мене запитують: чому я це роблю? Навіщо навмисне встромляти свою голову в коловорот небезпечних пригод, свідомо лізти на рожен чи нариватися на небезпеку? Для чого так безрозсудно й абсолютно безпідставно ризикувати життям?

Не раз я замислювався над цим, подовгу шукаючи відповіді, і щоразу приходив до одного й того самого: мені нема чого сказати. Напевно, саме через те, що на такі питання просто не існує відповіді. Ті, хто жодного разу в житті не відчував кислувато-солоного присмаку небезпеки на язиці, чий мозок не скипав від необхідності приймати миттєві рішення, кого несподівана загроза не примушувала діяти далеко за межами своїх можливостей, ніколи не почують і не зрозуміють мене, скільки б я не намагався пояснювати свої вчинки. Інші — що мають вогник глибоко в серцях — ніколи не задають таких питань.

Утім, спробую розтлумачити…

Зупиніться на хвильку. На якусь мить відірвіться від цієї книги, роззирніться навкруги і… задумайтесь. Звичайне людське існування наскрізь просякнуте отрутою буденності. Ви ніколи не замислювались над тим, наскільки передбачуваним є наше життя? Припустімо, ви читаєте мою історію про любов і піраній в маршрутці по дорозі на роботу. Або ж розкинулись у зручному кріслі вдома, закутавшись теплим пледом, поставивши чашку гарячого чаю під боком. А можливо, ви вже в ліжку, читаєте перед сном, і згори вам м’яко підсвічує нічна лампа, кидаючи латку пастельного світла на розкриту книгу, яку ви тримаєте над ковдрою, впершись нею у живіт.

Тож відкладіть убік книженцію, помізкуйте і скажіть: що по-справжньому загрозливе чи небезпечне може статися з вами в даний момент? Вибухне бензобак маршрутки? Завалиться стеля? Старенький «McDonnell Douglas MD-82», у котрого раптово відмовили обидва двигуни якраз над вашим містом, зі швидкістю 1000 км/год вріжеться в стіну будинку акурат на рівні вашої кімнати чи офісу? А може, хтось надішле вам бандероль із вибуховим пристроєм, що розірветься у ваших руках? Ні, ні і ще раз ні. Я веду до того, що ймовірність таких ось непередбачених вибриків долі, несподіваних загроз тощо є близькою до нуля, а значить — їх не існує. Натомість ви гарантовано (хоча нерідко цілком підсвідомо) бачите своє життя на кілька кроків наперед. Наприклад, вийшовши на потрібній зупинці, ви доберетесь до офісу, попрацюєте кілька годин, підете кудись на обід, безцільно шастатиме Інтернетом, а ввечері спокійно повернетесь додому. Допивши чай і почитавши книгу, ляжете спати, а зранку прокинетесь і знову візьметесь за рутинні справи, і т. д. і т. п. Звісно, у кожного можуть бути свої варіації, але головна суть, котру я намагаюся зараз донести, полягає у тому, що ви абсолютно не очікуєте нічого, що могло б стрімко і катастрофічно роздовбати усталений порядок вашого існування. Великою мірою вам відоме ваше життя наперед.

Загалом, у цьому немає нічого поганого. Дехто навіть величає такий стан речей стабільністю та комфортом.

А тепер спробуйте уявити іншу картинку. Ви потрапляєте в халепу, встряєте в кепську авантюру, під час якої вже не відаєте, що принесе вам кожна наступна мить, і тільки Бог та диявол знають, що з вами трапиться через годину, хвилину чи навіть за кілька секунд. У липні 2009-го, перетинаючи Fronter’у, кордон між Еквадором та Перу, я сунувся в справжнісіньке зміїне кодло. Я пензлював територією, котра аж кишить озброєними до зубів головорізами та різномастими підозрілими суб’єктами; були моменти, коли я не знав, чим закінчиться кожен мій наступний крок. Але… я йшов уперед. Пізніше, застрягши вночі у пісках Атаками чортзна-де на півночі Чилі, разом із друзякою Яном Фідлером ми змушені були покинути напризволяще джип і шурувати навпростець пустелею. Тюпаючи в мороці посеред похмурих бескидів Долини Смерті, я мав великі сумніви стосовно того, чи вдасться нам розшукати Сан-Педро, єдине поселення в радіусі дев’яноста кілометрів. Тоді я не знав, я просто не міг знати, де знаходитимусь і що робитиму за кілька годин: засинатиму від приємної втоми у затишному ліжку хостелу «Iquisa» чи рватиму від розпачу волосся на голові бозна-де посеред найсухішої пустелі на Землі. Те ж саме було в Пантаналі. Купаючись з піраньями, я не відав, що принесе кожна нова секунда. Кожен змах руки вів до невідомого, грізного, небезпечного. Та проте… я долав свій страх і плив далі.

Власне, оте незбагненно манливе відчуття, коли ти дійсно не знаєш, що станеться з тобою наступної секунди, і є тим, заради чого я йду на ризик. Той мікроскопічний момент, коли ти пересилюєш себе і, захлинаючись страхом, робиш крок уперед, кидаючи виклик небезпеці, відповідаєш долі ударом на удар, не зрівняється ні з чим у житті. Це відчуття краще за секс, краще за наркотики, краще за алкоголь. Воно є кращим за найбільше, найглибше і найпалкіше переживання, що ви будь-коли спізнали.

Чи я тремчу? Чи відчуваю страх у такі моменти? О, безперечно, так! Спокійно називайте брехуном того, хто стверджує, що він не відає страху. Це чи не найбільше безглуздя, яке може зморозити людська істота, адже почуття страху закарбовано в наших генах самою природою. Страх є запорукою життя. Кас Д’Амато, відомий боксерський тренер, який зокрема виховав Майка Тайсона, колись говорив своєму учневі: «Сміливець та боягуз завжди відчувають одне й те саме. Те, як вони діють, — ось що відрізняє їх між собою». Ризик, загроза, небезпека дають можливість досягти — хай навіть ілюзорного — відчуття контролю над власним страхом.

Гадаю, у багатьох з вас після прочитання мого монологу, в голові зародилась надокучлива думка, що якийсь цей Кідрук геть притрушений. Я не сперечатимусь. Лиш замість часткового виправдання можу повторити: напевно, мені не дуже вдається пояснювати речі, які особисто для мене є цілком очевидними.

Разом з тим, я певен, що в декого з вас, шановні читачі, десь над животом зародилося плюскітливе хвилювання, за яким у довбешці почали вискакувати різні і, здавалося б, абсолютно чужі думки. Наприклад, про те, що ви ніколи не сідали за кермо спортивного мотоцикла, жодного разу не розганялись до 200 км/год на автомобілі, не стрибали з літака із парашутом, не спускалися на човні гірською річкою, не пірнали з аквалангом тощо. Я вас вітаю: відтепер ця каламуть не відпускатиме вас, ночами терзаючи мозок, отруюючи ранки в’їдливим почуттям незавершеності. Тож вам я можу порадити одне: не питайте «чому?». Якщо вас справді цікавить відповідь, спробуйте хоча б один раз утнути щось навіжене, божевільне, екстремальне. Посмакуйте на губах небезпеку. І тоді — звісно, якщо вам сподобається — ви самі все збагнете, і більше не ставитимете дурних запитань…

* * *

Після вечері ми ще довго сиділи за столом на веранді у Фабіо: згадували насичений подіями день, сміялися один з одного і упивались історіями, які розказуватимемо друзям та рідним про рибалку на піраній.

— Якщо чесно, пацани, я досі не можу оговтатися, — казав Ларік, розлігшись на лаві коло столу. Хлопець поклав забинтований палець собі на груди і час від часу ніжно його погладжував. — Мене куснула піранья! Нє, ну де таке чувано? Напишу колєгам SMS — так ніхто ж не повірить! Скажуть, що валяється, поганець, десь на пляжі в Ріо і пише людям усякі дурнуваті жарти.

— Твоя правда! — всміхаючись, ствердно кивали головами Дімон з Алексом.

— Чуваки, а ви можете уявити, — роздумую я вголос, — найгірший варіант: якраз у розпал рибалки наш човен перевертається!

Всі на хвильку мовкнуть. Перспективний юрист з Київради перестає гладити свій постраждалий палець і вкривається мертвотною блідістю.

— І що? — не зрозумівши, обережно перепитує Алекс.

— Ти тільки прикинь, Саньок, — відказую напарнику, — ми ж майже нікому не казали, що їдемо в Бразилію. Більшість непосвячених думають, що ми пороз’їжджались, хто куди: хто в Єгипет, а хто в Карпати на лижах кататися. Еге?

— Ну…

— Уявляєш обличчя когось із наших клієнтів, скажімо, Марка Аполлінарійовича, який після Нового року зателефонує в офіс і попросить секретарку покликати Максима Івановича, ге?

Алекс уже гигоче, розуміючи, до чого я веду. Я тим часом продовжую:

— Людина щойно після свят, відгодована, відпочила і задоволена, готова з новими силами взятися за великі діяння, з чудовим настроєм дзвонить, щоб проконсультуватися… Та де там! Хе-хе! Дуля тобі, а не консультація! Секретарка у відповідь кахикне і чемненько проторохкотить: «Ви знаєте, Максима нема… уже нема». Проте Марк не здаватиметься: «А де він? Він хіба ще не повернувся з Карпат?». І тут секретарка прицмокне язиком (вона у нас вміє) і з гордістю випалить: «А от і не вгадали, шановний! Які Карпати? Його піраньї у Бразилії з’їли!».

— Га-га-га! — регочуть пацани.

— А про тебе, Лаврентію, в Київраді ходитимуть легенди, — правлю я далі (мене, знаєте, як письменника, часто тягне пофілософствувати на високі теми). — Люди розказуватимуть: «Був у нас колись юрист молодий… Діловий такий, перспективний, сталева хватка у хлопця була… Е-е-е… Що? Питаєте, де він зараз? Та нема вже — минулого року піраньї захавали…».

Резюме до цього розділу:

Я міг би одним махом увійти в історію, ставши першим українським письменником, якого з’їли піраньї. На жаль, цього разу не пощастило…

Розділ восьмий Гімн України, сеньйори!

Дозволю собі на якийсь час відірватися від розповіді про Бразилію і перенесусь разом із вами назад до України. Але ні, ви не вгадали, шановні, зовсім не до Маруськи. Принаймні не зараз. Виявилось, що, застрягнувши в болотах Пантаналу, я опинився в більшій ізоляції від зовнішнього світу, ніж тоді, коли перебував на острові Пасхи. Вийти на зв’язок з цивілізацією не було жодної можливості. Тому, як ви розумієте, на той момент я не міг знати, наскільки яскраво і феєрично моя дівчина відреагувала на моє підлотне зникнення.

Тож поки я з товаришами відпочиваю, погойдуючись у гамаках, а Фабіо з Айлтоном готують на вечерю піраній, розповім вам кілька кумедних історій, що трапилися зі мною ще в ту пору, коли я навчався в університеті.

Діло було 2004 року. Я перейшов на третій курс, одночасно вступивши до героїчних лав університетської військової кафедри.

Відразу зазначу (щоб ви собі не розслаблялись): на відміну від інших вищих навчальних закладів, де військові кафедри існують, як то кажуть, для галочки, військова кафедра в Національному університеті водного господарства та природокористування (НУВГП) практично нічим не відрізняється від армії. У період мого навчання її очолював такий собі полковник Поцик [46], зухвалий матюкливий «афганець», вояка до мозку кісток і до останнього ґудзика на кітелі. Пан Поцик був полковником уже тоді, коли більшість інших викладачів нашої кафедри (станом на 2004 рік теж полковники, підполковники, майори) ходили ще безвусими лейтенантами. Під час війни в Афганістані Поцик командував чи то полком, чи то бригадою інженерних військ [47]. Звільнившись невдовзі після розвалу Радянського Союзу із армії, товариш Поцик не відійшов тихо-мирно на пенсію, а влаштувався начальником на військову кафедру в НУВГП, де взявся нещадно, по-чорному, муштрувати бідолашних курсантів.

Професорів на кафедрі не було. На те вона й військова кафедра. Всі заняття проводили офіцери запасу — переважно полковники — колишні підлеглі Поцика. Навчальних груп теж не існувало. Замість них з набраних курсантів формували взводи. Кожен взвод розділяли на три відділення (приблизно по 7-10 чоловік у кожному). Кожне відділення мало свого командира, обраного серед курсантів, а на чолі усього взводу стояли командир (теж вибраний серед студентів) і його безпосередній заступник, по-воєнному, замкомвзвод. Крім того, для взводу призначався куратор з числа найстарших офіцерів, який відповідав за розподіл керівних посад поміж курсантами, за дисципліну та вишкіл молодих лейтенантів, словом, за всі загальновійськові організаційні питання.

Після вступу до військової кафедри мене призначили командиром 521-го навчального взводу (по-простому — взводу «механіків»). Нашим куратором став полковник Жебрицький, найстарший після полковника Поцика офіцер і, безперечно, найбільш шанована людина на кафедрі.

Жебрицький був славним дядьком, строгим, але справедливим. Щоправда, чоловік мав один серйозний недолік — товариш полковник не міг говорити довгими фразами. На кінці кожного речення, яке налічувало більше п’яти-шести слів, Жебрицький неймовірно «пришвидшувався», неначе болід «Формули 1» на старті, від чого окремі літери просто видувало з його мовлення. Ба більше: кожна довжелезна, мов пантанальський удав, фраза увінчувалась невиразним «бу-бу-бу» в хвості.

— Значить так, — говорив мій куратор, викликавши мене перед початком занять, — сьогодні мені потрібен список особового склду-взвду, офрмл-згдно-вмг-стту-по-фрм-бу-бу-бу…

Коли хтось із мого, 521-го взводу вчиняв якусь негідну високого звання офіцера провину, через що впадав у немилість до викладачів кафедри, Жебрицький шикував на плацу весь взвод, виводив порушника перед лаву і зачинав, немов пісню, нескінченні повчання:

— Ну як же ти, такий-пересякий, не можш-зрбти-тгто-бу-бу-бу? Ти ж ганьбиш цілий взвод, ти підствлш-свго-кмндра-бу-бу-бу! От я в твої в твої роки бу-бу-бу!

Коли полковник був п’яний (таке траплялося нечасто, та все ж бувало), то казав просто:

— Бу-бу-бу…

І вимагав, щоб ми оте «бу-бу-бу» виконували.

На жаль, полковник Жебрицький занять у моєму взводі практично не проводив. Замість нього за незрозумілою військовою логікою більшість дисциплін з нашої спеціальності «Командири інженерно-технічних взводів» викладав його колега по війні в Афганістані — полковник Пацюкевич. Власне, про Пацюкевича я й збираюсь вам розказати.

Мій взвод познайомився з товариш-полковником Пацюкевичем першого дня навчання на військовій кафедрі. Кремезний широкоплечий дядько, з вольовим, неначе викресаним з каменю обличчям, власною персоною завітав до нас на ввідне заняття, щоби відрекомендуватись, розказати трохи про себе, а також повідомити всім нам те, що він про нас думає. Почавши розповідь зі спогадів про пережиті ним кошмари Афгану, старий вояка якось непомітно перекинувся на нагальні проблеми сучасної молоді.

— Я ніколи не матюкаюсь! — гримів полковник неперевершеним насиченим басом, вібрація від якого передавалась повітрям і пронизувала огидним тремтінням животи та груди переляканих курсантів. — А ви? Ви?! Ото вже молодь пішла! Майбутнє, бляха, нашої нації! На кожні п’ять слів — чотири матюки і один прийменник… А що у ваших головах робиться? Га? Наркотики, насильство, секс! А п’єте як?! Неначе коні, чесне слово, хлищете в три горла! Хай би вас чорти усіх забрали! Я от пройшов увесь Афган і зовсім не п’ю!… А чого вас там вчать в цьому університеті?! Дебіли! Та ви додавати та віднімати не вмієте! Я вже не кажу про те, щоб узяти корінь квадратний чи піднести число у степінь! Як ви тут учитесь?! Певно, тільки те й робите, що хабарі даєте! А я от хабарів не беру!

І я тоді, пригадую, промимрив сам до себе: «Оце, мабуть, серйозний дядько… Буде нас виховувати». Але не все так просто, панове…

Уперше я задумався над тим, що у словах полковника Пацюкевича, певно, заховане якесь діалектичне протиріччя, під час першого стройового заняття. Такі уроки на свіжому повітрі щоразу передували теоретичним парам. На них, залежно від дня тижня, щоранку збиралось по 6-8 взводів. Товариш-полковник Пацюкевич, який пройшов увесь Афган і не матюкався, саме вчив свій взвод (де він був куратором) правильно ходити строєм, несамовито горлаючи на весь плац:

— Що за, бл…, за йо…ий на х…, га?!… вашу мать! Хто так, бл…, марширує, ушльопки?!

Видно, взвод йому геть нікудишній попався, зметикнув я…

Другий раз я повернувся до своїх крамольних думок про моральні принципи головного взводного викладача аж узимку, коли ненароком перестрів полковника Пацюкевича на півдорозі до зупинки маршрутного таксі. Він повертався додому після врочистого святкування дня української армії, котрий з великим ентузіазмом і відповідальністю відзначили на військовій кафедрі. Повертався полковник, м’яко кажучи, на бровах.

Красивий воєнний кашкет геть не тримався на голові нещасного полковника, постійно зсуваючись то на лоб, то на потилицю, то на праве вухо. Кілька разів головний убір злітав з голови, однак старий офіцер якимось дивом ловив його і вперто тулив назад на розкошлану макітру. На дворі, до речі, була ожеледиця; через якийсь час товариш полковник, помітивши, що його маршрутка безсоромно відчалює від зупинки, погнався за автобусом, але не добіг — послизнувся і, встигнувши гарненько вилаятись, простягнувся долілиць, глухо швякнувшись на холодний підмерзлий асфальт. Кашкет цього разу остаточно відділився від голови і покотився по дорозі навздогін маршрутному таксі… Я відвернувся, не маючи бажання спостерігати за тим, що буде далі, і почовгав додому, на ходу філософствуючи про складність офіцерського буття і разючу неоднозначність звуків, що часом вилітають із людського рота.

У майбутньому подібні історії повторювались ще не раз, при цьому ніскільки не конфузячи самого полковника, котрий і далі виголошував нам моралі та духовні проповіді під час кожного заняття.

Попри це я ніколи не кепкував з Пацюкевича. Думайте що хочете, але мені совість не дозволяла. Незважаючи на всі дивацтва та грубість, полковник був чудовою людиною. І то не його вина, що найкращі дні його життя зжер ненаситний монстр Афганістану. Роками він тинявся нікому невідомими й нікому непотрібними землями, ризикуючи життям заради нікому непотрібних, дохлих ідеалів. Його дружина сиділа сама довгими самотніми вечорами, а може… й не сама; він був далеко, коли народився його син, його не було й тоді, коли син зробив свій перший крок, вимовив своє перше слово неслухняним дітвацьким язиком. І зараз він — лиш надломлений гвинтик, який давно відпав від тіла заіржавілої бойової радянської машини, у якого не лишилось нічого, окрім розмитих спогадів та моторошних снів про безкінечну безглузду війну…

Полковник Пацюкевич вів у нас тактико-спеціальну підготовку, скорочено ТСП, — основний предмет офіцерів інженерних військ. Він розказував про те, як готувати мінні загороди та знешкоджувати мінні поля, як підривати мости та влаштовувати понтонні переправи, як створювати завали на дорогах та підривати інженерні загороди, розгортати польові пункти водопостачання та пересувні радіостанції, словом, як усіма правдами та неправдами забезпечити прохід колони військ полковим шляхом.

Заняття були страшенно цікавими. Під час лекцій ми зубрили на пам’ять військовий статут, а під час практичних занять уявляли себе командирами інженерних підрозділів: отримували бойове завдання від товариш-полковника, після чого намагалися його виконати. На папері.

Пригадую, під час одного із практичних занять із ТСП Пацюкевич учив мій взвод правильно оформляти карту офіцера. Карта офіцера — це звичайна крупномасштабна мапа певного регіону, на якій військовий командир позначає розташування та пересування військ супротивника, відмічає мінні поля та смуги загороджень, малює наведені понтонні мости, переправи, відновлені ділянки доріг тощо. Всі позначки на карті робляться виключно олівцями (так написано у статуті), оскільки кулькові ручки надто дорогі і військове командування не збирається постачати всіх лейтенантів наборами кольорових ручок, а використання дешевих китайських фломастерів неприпустиме, оскільки в польових умовах під час дощу вони миттю потечуть, перетворивши секретну тактичну карту на імпресіоністську мазанину.

Своя та ворожа лінії оборони, згідно з вимогами статуту, позначалися конкретно визначеним кольором та стилем, окрім того, кожен спостережний чи командний пункт, навідні мости, мінні поля мали свої позначки. Наприклад, лінія розташування наших військ завжди зображувалась червоним кольором, тоді як редути умовного противника — синім. Недотримання форми, розмірів та кольору значка свідчило про катастрофічно низький рівень підготовки офіцера, і в ідеалі мало б тягнути за собою перемальовування карти. Та оскільки кількість чистих мап на військовій кафедрі була вельми обмеженою, полковник просто бив неохайних курсантів по голові і ставив двійки. Хоча двійки він ставив усім, навіть тим, у кого офіцерська карта за якістю виконання нагадувала комп’ютерну графіку.

Полковник Пацюкевич мав просто шикарний голос.

На початку практичного заняття офіцер приволік із собою набір кольорової крейди, пачку чистих карт, якісь посібники, незмінний томик військового статуту, а далі, обернувшись спиною до аудиторії, взявся старанно вимальовувати на дошці тактичну обстановку в районі умовних бойових дій, принагідно барвисто описуючи графічні особливості кожного значка.

Щоправда, виникла проблема. Товариш полковник не мав синьої крейди. Замість неї у нього знайшлося кілька комплектів світло-голубої. Через це ворожі окопи, зенітки та командні пункти довелося виводити блідим блакитним кольором, котрий на тлі брудної сіро-зеленої дошки було практично неможливо роздивитися.

Аж раптом…

— А голубим з останнього ряду не видно, — бовкнув хтось із курсантів на найдальшій парті середнього ряду, маючи на увазі, що, коли товариш полковник малює на дошці голубою крейдою, лінії роздивитись неможливо.

Полковник Пацюкевич на мить відірвався від дошки, випростався і прогудів своїм зичним командирським голосом, нітрохи не змінившись на лиці:

— То нехай голубі з останнього, бляха, ряду пересядуть ближче…

Власне, я веду до того, що слово «бляха» було найулюбленішим у лексиконі товариш-полковника. Ще одним фаворитом у його словнику перчених висловів можна назвати дивне слівце невідомого походження «пєрдєц», одначе полковник розглядав його виключно як вишукану родзинку. Старий вояка завжди лишав «пєрдєц» на десерт.

Що ж до «бляха», то для такого прекрасного слова у Пацюкевича просто не існувало обмежень. Пацюкевич тулив його всюди, куди тільки міг. Жодне інше слово відтоді, як людство почало розмовляти, не несло в собі такої колоритної гами почуттів, вражень та емоцій. Полковник уживав його у реченнях на всі лади: як іменник, як дієслово, як прислівник чи займенник, але найчастіше — як сполучник. Він не полишав свого улюбленця навіть під час занять.

— Інженерно-саперна рота, бляха, скорочено, бляха, і-ес-ер, — диктував полковник під час однієї з лекцій по ТСП, — призначена для ведення інженерної розвідки противника та місцевості, пророблення та утримання проходів у інженерних, бляха, загородах і руйнуваннях, улаштування та утримання інженерних, бляха, загород та здійснення руйнувань, розвідки та знищення ядерних мін противника — ядерних, пєрдєц! — наголошував Пацюкевич, а ми з розумінням кивали головами, — і, бляха, керованого мінування.

Повторюю: полковник був високим, під два метри, важив щось із центнер, мав масивні зашкарублі ручища, а голос, голос був такий, що під час лекції шиби в аудиторії тремтіли, а під час прочухана якомусь курсантові зі стін зривались плакати. Тому оте «ядерних, пєрдєц!» звучало вельми солідно й авторитетно в устах старого афганця.

Бувало, полковник Пацюкевич прорікав громовим голосом:

— Ну, це, бляха, якийсь повний пєрдєц! — і це таки справді означало «повний пєрдєц» для того, хто ці слова чув, скажімо, черговий по взводу, днювальний по кафедрі, якийсь звичайний курсант, а то й цілий взвод…

* * *

Цього разу навіть пекельна світанкова какофонія не вирвала мене зі сну. Втомлений після рибалки на піраній, дражніння крокодилів та інших важливих справ, я прокинувся вкрай пізно, коли всі мої товариші вже були на ногах. Хлопці безцільно совались по бунгало, чекаючи на сніданок.

Починався наш останній день на фазенді Фабіо.

Я розплющив очі й поворушився. Обгоріла шкіра на носі трохи щипала та поколювала, литки злегка свербіли від комариних укусів, але в цілому ранок обіцяв бути чудовим. Я потягнувся, звісив ногу з гамака і відштовхнувся від підлоги, розгойдавши свій лежак. Тим самим засвідчуючи, що я прокинувся. Втім, вставати не хотілось.

— Здоров! — гукнув мені Дімон.

— Morning! — відказав я англійською.

— Як спалося?

— Прекрасно!

Алекс промовчав, зате Лаврентій мигцем підскочив до мене і почав походжати довкола гамака, наче павич, з удаваною байдужістю роздивляючись тлустих зеленкуватих ящірок, котрі мов білки гасали по опорах навісу.

— Мда-а-а… — заклавши руки в кишені, блаженно буркотав юрист. — Ляпота-а-а…

При цьому хлоп аж іскрився від внутрішнього щастя. Таким задоволеним, щасливим та усміхненим я не бачив Лаврентія від самого початку подорожі.

— Покакав? — здогадався я.

— Ну… так, — діловито відповів молодий законник, гордовито задерши підборіддя.

— Я радий за тебе, — щиро поздоровляю товариша. — Так тримати!

— Е-е-ех… До-о-обре… — проспівав щасливець, погладжуючи рукою живота.

Ранок направду зачинаєтся вельми непогано, подумалось мені. Щоправда, тільки-но я всівся на гамаку, ладнаючись на ранкову чистку зубів, мій погляд наткнувся на Алекса. Хлопець сидів на лавці в кутку бунгало, підібгавши коліна до грудей, і похмуро телющився в одну точку невидющими очима.

— Агов! Ти чого такий нахмарений? — звернувся я до товариша, а тоді спробував пожартувати: — Тепер уже ти випорожнитися не можеш?

Одначе мій жарт однозначно не мав успіху. Алекс важко глипнув на мене з-під насуплених брів.

— Ні, — понуро буркнув він у відповідь. — Я вже третю ніч не можу виспатись.

— Дивно… А я сплю немов убитий: свіже повітря, фізичні навантаження…

Алі аж позеленів від злості і просто-таки вчепився у мене почервонілими очиськами.

— Ти що, Максе, приколюєшся з мене? — питає.

— Навіть не думав. А що?

— Та ви хропете всі втрьох, мов бізони, трясця вашій матері!!! — загорлав Саньок, хапаючись за голову. — Це якийсь кошмар, бляха муха! Такої суміші гаркання, завивання, булькання і посвистування я ще ніколи не чув! Дімон зачинає, а потім ви з Ларіком підхоплюєте, і понесло-о-ось — тріо найкращих басів сучасності дають сольний концерт у Пантаналі!… На ягуара вони зібралися… Та ви своїм риком всіх ягуарів на двісті кілометрів навкруги розлякали! Від вашого храпу у Фабіо стіни дрижать, мов під час землетрусу! Як вас ще Петя не з’їв, прости Господи! — хлопець аж почервонів і важко сопів, видно, ми таки сильно йому допекли. — Я вам наступної ночі всім носи попереламую!

Тут слід вставити дві коротенькі ремарки. По-перше, Алекс живе за межами Києва, вдалині від шуму машин та гамору міста, котрий не стихає навіть уночі, а тому спить напрочуд чутливо (про це я дізнався під час нашої з ним поїздки до Китаю). А по-друге, ви ж знаєте, що людина, як правило, схропує тоді, коли відсипається на спині. Варто лиш повернути її на бік, і (здебільшого) харчання припиняється. Проблема полягала в тому, що лягти на бік у гамаку — ідея практично нездійсненна. Як не крутись, як не вивертайся, однаково виходить, що лежиш на спині. В принципі, для мене, Дмитра та Лаврентія це не було казна-якою проблемою, оскільки людина, яка не прокидається від власного хропіння, навряд чи прокинеться від завзятого схропування сусіда, чого не можна було сказати про багатостраждального Алекса, який в оточенні трьох, як він висловився, «найкращих басів сучасності», не міг склепити очей.

Після сніданку Фабіо спочатку показав нам, як він таврує свою худобу, а потім приготував шестеро коней для дальньої прогулянки Пантаналом.

Пересуватися верхи виявилось незрівнянно зручніше, ніж пішки. Взуття лишалось сухим, не доводилося безперестану виборсуватись із високої трави або ж брести ледь не по пояс у каламутній воді. Порівняно з автомобілем, теж були свої переваги. По-перше, можна забиратись у будь-яку гущавину, а по-друге, шум від двигуна не розлякував диких мешканців Пантаналу.

Ми знову взяли з собою Шарика, наче відчуваючи, що пес стане нам у пригоді.

На радощах, що його удостоїли такої честі, він гасав поміж кіньми і заливався мов навіжений. Іноді мені здавалося, що пес захлинеться власним гавканням. Собацюра не встигав закінчити одне «гав!», а вже починав інше. Складалося враження, що ми вибрались на полювання з цілою зграєю мисливських собак, а не на прогулянку з безрідним дворнягою, який сягав тридцять сантиметрів у довжину (враховуючи довжину хвоста).

Першою Шарик надибав черепаху. Він безугавно носився навколо одного місця, підскакував і кидався в атаку на невидимого ворога в траві, аж поки ми не під’їхали до нього і запримітили чималеньку річкову черепаху. Налякана собачим дзвякотом тваринка наглухо забарикадувалась у сіро-коричневому з жовтими плямами панцирі.

Невдовзі Шарик ще більше вислужився, вигнавши з чагарів тварину, котра до цього моменту ще не потрапляла на очі нашій ватазі. Якоїсь миті цуцик перестав гавкати і взявся гучно втягувати носом повітря. Потому він загарчав і метнувся до великої групи кущів, котрі розляглись посеред добряче підтопленого лану. Пес досить довго копошився в густому плетиві гілок, гарчав, дзявкав, часом вискакував і біг до нас, а тоді, ніби закликаючи слідом, знову зникав у непроглядних зеленувато-жовтих корчах.

Несподівано з протилежного боку кущів випорснуло щось завбільшки з футбольний м’яч і понеслося полем, розсікаючи траву і розкидаючись бризками впереміж з вогкою землею. Шарик переможно завив і кинувся навздогін.

Невідомий звір пронісся повз мене так прудко, що я не встиг його розгледіти. — Це хто, в біса, у нас такий прудкий? Ти бачив, Айлтоне? — гукаю я.

— Armadillo, — кричить у відповідь натураліст.

Мені знадобилося півхвилини, щоб пригадати, хто ж такий отой «армаділло» [48]. Нарешті я зрозумів, що це англійська назва панцерника.

Тим часом Фабіо з Айлтоном спішились і разом з дворнягою почали оточувати кущі.

— Вам допомогти? — звертаюсь до бразильців.

— Давай!

Але панцерник виявився далеко не дурником. Побачивши, що його беруть в оточення, і зрозумівши, що зволікання тільки погіршить ситуацію, він вирішив прориватися. Щойно я витягнув ногу зі стремена, безстрашний броненосець вискочив з кущів, вправно ухилився від Фабіо, котрий кинувся йому навперейми, і почесав навпростець саваною. Фабіо схопив руками повітря і гепнувся носом у кущі. Шарик від розпачу заголосив так, що в мене аж під серцем защеміло.

Автор та Алі на конях посеред Пантаналу

Панцерник підскакував над тугими пучками жовтувато-зеленої трави і нісся до рятівних чагарів на заході. Він гецав, наче гарматне ядро, котре вилетіло з гаубиці, але якогось дідька не розірвалось і почало стрибати по полі. Причому швидкість була така, що я ледве встигав слідкувати за ним очима. Я ще ніколи не бачив, щоби істота таких крихітних розмірів розвивала настільки велику швидкість, несучись важкопрохідною заболоченою територією. Словом, ми його упустили.

Ось так добігав мій останній день на півночі Пантаналу в компанії натураліста Айлтона Алвеса де Лари.

Я насолоджувався останніми моментами посеред дикої, але такої чарівної савани, однак на денці свідомості жевріла думка про те, що завтра вранці мене чекає черговий раунд перепалки стосовно того, куди прямувати далі. Що довше ми тинялися Пантаналом, то більш похмурими ставали мої напарники, демонстративно показуючи, як їм все набридло. Назрівала серйозна розмова про те, як продовжувати подорож.

Хай там як, але стосовно власних планів я визначився давно. Попервах я намірявся рушити далі на північ до національного парку Чапада-дос-Гуймараньєс, після чого різко завернути на південь і спуститися до південного Пантаналу. Кажуть, там є місцина, називається Боніто, де знаходиться ціла низка озер небувалої краси.

Я був певен, що товариші відмовляться. Після кількох днів у Пантаналі Алі, Дімон та Лаврентій, образно кажучи, дійшли до ручки, а тому я не сумнівався, що мою ідею забракують. Насправді ми не збирались сваритися. Більше того, Дімон та Алекс докладали всіх зусиль, аби я залишився з ними і полетів на схід, аби пронестись ураганом по всіх курортах східного узбережжя. Одначе я знав, що цього не буде, і відчував, що час розлуки не за горами.

Ви мусите також усвідомити дещо, чого не можете відчути, читаючи ці рядки в теплі та затишку своєї квартири. Принаймні спробувати уявити. Попри всі принади Пантанал був, залишається і завжди буде вельми негостинним місцем. Орди москітів, виснажлива спека, виснажлива вологість, постійні дощі втомлювали як фізично, так і морально. Дивлячись очима на все те розмаїття тварин та рослин, які мене оточували, я уявляв себе наче в раю. Заплющуючи очі і повністю віддаючись фізичним почуттям, я думав, що потрапив у пекло…

Підтверджуючи мої здогади, Дімон, під час повернення на фазенду, порівнявся зі мною. Неначе справжній ковбой зсунувши капелюх на потилицю, він стиха поцікавився:

— Максе… Хм… Ти тільки не подумай нічого такого, я просто так питаю… Ем-м-м… Тобі це справді подобається? — він обвів рукою мокрі та прим’яті нетрища.

Я мовчав. Дмитро довго дивився на мене, чекаючи відповіді. Важко сказати, що він подумав про мене. Я не уникав дискусії. Просто… не люблю безглуздих розмов — пустих безцільних балачок, які ні до чого не приводять.

Я їхав уперед, несвідомо правлячи жвавим скакуном, подеколи відхиляючись від низько навислих гілок, і розмірковував про те, наскільки важче буде пробиратися до Боніто наодинці…

* * *

Ввечері Фабіо та Айлтон приготували прощальну трапезу. Ніби й нічого особливого, проте увесь стіл на веранді виявився заставлений різноманітними екзотичними наїдками.

Мої колеги розсудили, що зараз, либонь, найбільш відповідний момент, і видобули на світ величезну півторалітрову пляшку кашаси, міцнющої бразильської горілки, куплену ще в супермаркеті Поконе, останньому форпості цивілізації.

Сонце вже давно шаснуло за горизонт, фазенду огортала в’язка волога темрява. Веранда освітлювалась двома великими ліхтарями, щоправда, вони висіли на деревах ззовні кімнати на кшталт вуличних ліхтарів. Це було зроблено навмисно, адже, заворожені сліпучим сяйвом, до потужних лампочок мигцем злетілися міріади нічних комах. На щастя, світильники теліпалися достатньо високо, залишаючи більшу частину комашиної орави за межами закутаного подвійним шаром сітки приміщення. Деякі барилкуваті жуки, нічні метелики та страхітливі бабки всідалися на протимоскітну сітку і повзали туди-сюди, шурхотячи жорсткими крилами. Їхні химерні гіперболізовані тіні, стократ роздуті через віддаленість джерела світла, совались поміж нами по обідньому столі. Через це іноді створювалось враження, що між тарілками гасають фантастичні жуки завбільшки з людську долоню.

Отак ми неспішно вечеряли. Айлтон розбалакався і розказав трохи про своє життя. Потому бразилець почав розпитувати про Україну, наші звичаї та порядки, а також про те, чим ми займаємось у себе на Батьківщині. Хлопці розказували, я перекладав. Відповідно до того, як убував рівень рідини в півторалітровому бутлі, розмова ставала жвавішою й розкутішою. Щоправда, бразильці майже не пили горілки, чемно відмовляючись, коли Лаврентій намагався підлити огненного пійла в їхні келишки.

Незабаром, розправившись з основними стравами і майже «прикінчивши» пляшку, ми важко розкинулися на стільцях, осоловіло роздивляючись чудернацьких комах, що наче глядачі в зоопарку роздивлялись нас крізь сітку. Дімон час від часу тихенько відригував. Лаврентій клював носом, готуючись от-от захропти.

Нараз Айлтон голосно запропонував:

— А хочете я вам заспіваю? Справжню, бразильську пісню!

Стрепенувшись, ми вчотирьох замахали головами. По-моєму, в той момент нам як ніколи не вистачало хорошої задушевної пісні.

— Давай!

Айлтон перекинувся кількома словами з Фабіо, певно, добираючи пісню, після чого тлустий фазендейро трохи відсунув стільця від стола, аби той не заважав надимати живіт, і наготувався до виступу. Молодший бразилець подав знак, і над заллятими пітьмою просторами Пантаналу полилася пісня. Коли-не-коли бразильці навіть притопували собі й пристукували долонями по колінах. Пісня була бадьорою та веселою, однак геть не схожою на ті божевільні, але такі примітивні маршові мелодії, котрі ми чуємо з телевізора під час телетрансляції карнавалу або ж вуличних змагань із самби. Одну за одною Фабіо та Айлтон проспівали нам кілька пісень, що разюче відрізнялися між собою ритмом, тембром та тональністю.

— Сподобалось?… — спитав Айлтон, обвівши нас запитальним поглядом, після того, як вони з напарником довели до кінця останню співанку.

— Неймовірно… — прошепотів я. Чесно кажучи, я геть не очікував, що двоє дорослих, грубуватих на вигляд чоловіків, котрі добру половину свого життя провели в непролазних нетрях, можуть отак співати. Взагалі, як на мене, сценічне піяння — то геть не чоловіча справа.

— Спасибі, — задоволено проказав бразилець.

Фабіо на знак вдячності нахилив голову, а тоді сяйнув посмішкою і підняв догори великий палець, тішачись з того, що нам сподобалося.

— А тепер ви щось заспівайте, — безапеляційно заявив Айлтон.

— Е-е-е… — я спершу розгубився і навіть не знав, що відповісти. — Я… ну, я не знаю…

— Давай, давай! Не соромтесь! Я хочу почути тепер українську народну пісню. Ви ж там у себе співаєте якихось пісень?

Крутнувшись на стільці, я повернувся до товаришів.

— Чуваки, — мовлю, — вони хочуть, щоб ми заспівали їм українську народну пісню.

— Я так і знав, що він це неспроста затіяв, — прицмокнув юрист.

— А що тут такого? — запинаючись, пролопотів Алекс. — Це що проблема? Заре заспіваємо. Максе, скажи їм, хай тримаються, зараз ми будем співати!

Проте все виявилося на так просто. На відміну від бразильців, серед нас чотирьох музикальним слухом міг похвалитися тільки Лаврентій. Я, Дімон та Алекс, м’яко кажучи, не вирізнялися особливою музикальністю. Все, на що ми могли ставити, — сила та потужність горлянок. Це єдине, що могло компенсувати дефіцит мелодійності та повну відсутність музикального слуху.

— Що співатимемо? — серйозно запитую я.

— Давайте «Ой на горі та женці жнуть», — висунув пропозицію Ларік, а тоді переконливо додав: — Це класика, пацани. Спеціально для іноземців. Кажуть, валить їх наповал, мов чума бізонів… Слова всі знають?

— Я пам’ятаю лиш до першого приспіву, — чесно зізнався я, — а далі можу співати, якщо хтось приспівуватиме мені перший склад кожного слова.

— Нічого, згадаєш.

— А я знаю до того місця, де починається про Сагайдачного, — почухавшись за вухом, прорік Саня.

— Значить так, — юрист вирішив взяти ситуацію у свої руки, — я заспівую, а ви підхоплюєте. Там все просто — самі повтори. У нас усе вийде, — а тоді обернувся до бразильців, силуети яких вимальовувались у півтемряві з іншого боку стола, і голосно оголосив українською: — Українська пісня «Ой на горі та женці жнуть»! Дуже актуальна… для цих джунглів… Пантаналу…

Не знати чого я гарикнув «True!» [49], після чого наш доблесний юрист, стиснувши кулачки і витягнувши шию, загорлав так, що у мене аж очі на лоб полізли:

Ой, на, ой, на горі та женці жнуть…

Відразу потому я, Дімон та Алі трохи невлад приєднались до товариша:

Ой, на, ой, на горі та женці жнуть, А попід горою яром-долиною Козаки йдуть. Гей, долиною, гей, широкою Козаки йдуть. Гей, долиною, гей, широкою Козаки йдуть.

Лаврентій незмінно тримався обраного ритму та гучності. Ми теж не розслаблялись, на льоту вгадували слова і старанно виспівували все до останньої крапки. Лиш іноді, гублячи в потемках пам’яті яке-небудь витіювате слівце, ми обмежувались тим, що підтримували нашого бравого заспівувача насиченим бджолиним гудінням.

По пе, попереду Дорошенко, По пе, попереду Дорошенко Веде своє військо, Військо запорізьке, Хорошенько. Гей, долиною, гей, широкою, Хорошенько. Гей, долиною, гей, широкою, Хорошенько.

На середині другого куплету Шарик, який засів на порозі під верандою, не втримався, чимдуж відкинув голову назад і давай підвивати. Песеня дуже старалося, витягуючи разом із нами найвищі ноти і підгавкуючи, коли ми дружно гаркотіли «Гей!… до-о-о-л-и-и-и-ною, гей!…». Тож уже вп’ятьох ми тягли далі:

А по, а позаду Сагайдачний, А по, а позаду Сагайдачний, Що проміняв жінку На тютюн та люльку Необачний. Гей, долиною, гей, широкою, Необачний. Гей, долиною, гей, широкою, Необачний.

Зрештою ми затихли. Шарик ще повив секунд тридцять, після чого також заспокоївся. Знадвору доносилось лиш монотонне дзижчання цикад, котрим були по цимбалах вокальні вправи чотирьох українців і бразильського дворняги.

— Все… — врешті-решт вимовив я, даючи зрозуміти, що шоу закінчилось.

— Кла-а-ас! — прощебетав Айлтон, від задоволення швидко-швидко прицмокуючи губами. — Давайте ще!

— Він хоче ще, — перекладаю друзякам прохання гіда.

— Значить, буде йому ще! — Лаврентію, схоже, сподобалося. — Давайте цю… ну-у-у хоча б «Їхав козак за Дунай»… Не знаєте? Тоді давайте «Ой, чий то кінь стоїть» або ж «Гей, наливайте!»… І цих теж не пам’ятаєте?… Ви якісь варвари, чесне слово…

Лаврентій одну за одною пригадував назви пісень, але ми собі на сором, навіть пам’ятаючи мелодію, слів не могли пригадати… Влаштувати сольний концерт наш юрист чомусь відмовився, скромнюсик такий.

Відтак ми засоромлено примовкли, не наважуючись зізнатись бразильцям, що більше не знаємо народних пісень, а заразом гарячково намагаючись викопати з пам’яті хоч яку коломийку, що її зможемо проспівати від початку до кінця.

Зненацька мене осінило. Щоправда, така думка ніколи не прийшла б до мене на тверезу голову.

— Є ще одна пісня, слова якої ми всі знаємо на зубок!

Хлопці втупились посоловілими очиськами в моє обличчя. Я по-акторськи витримав паузу, а тоді одним махом випалив:

— Гімн!

— Точно! — Алі аж долонею по столі ляснув. — Ти г-геній, Максе!

— Чий гімн? — звівши брови докупи, уточнив Дімон.

— Радянського Союзу! Чи й же іще? — Саня аж застрибав на радощах.

— Нє-нє-нє, чуваки! — я, на щастя, був далеким від тої стадії оп’яніння, щоби оскаженіло горлати «Союз нерушимых…». — Гімн Радянського Союзу ми не співатимемо, навіть не просіть. Принаймні не перед бразильцями, це точно. І про «Інтернаціонал» теж забудьте… — поспішаю обірвати можливий і зовсім небажаний розвиток дискусії. — Я мав на увазі гімн України.

На кілька секунд всі принишкли, обмізковуючи мою пропозицію.

— Нормальок, — зрештою озвався Алекс. — З-заспіваємо, що нам, слабо?

— А це не буде виглядати… ну, кощунством? — обережно вставив Дімон, тручи рукою спітнілого лоба. — Раптом хтось почне гикати під час виконання? Некрасиво…

— Некрасиво — це коли діти на сусіда схожі, — обірвав його Алекс. — І взагалі, не плети дурниць. Я тримаю с-себе в руках.

Відверто кажучи, я й сам подумував про те, що якось воно не дуже ґречно виходить — кургикати головну пісню країни, сидячи в самих трусах та майках посеред Пантаналу, причому будучи, м’яко кажучи, трохи напідпитку. Однак бразильці чекали, нетерпляче йорзаючи на стільцях, а нічого кращого мені в голову не приходило.

— Думаю, ніхто не дізнається, чуваки, — заспокоїв я товаришів. — Ми просто заспіваємо, а потім нікому не скажемо.

Я ще не знав тоді, що, скориставшись півтемрявою, Айлтон підступно знімав на відео наші підпиті тьохкання, замаскувавши фотоапарат поміж рушниками в кутку стола [50].

— Добре, — зітхнув Дімон. — Тоді я згоден.

— Оголошуй, — наказав мені Лаврентій.

Намагаючись надати собі більш пристойного вигляду, я прокашлявся і патетично звернувся до Айлтона:

— So, man, we’ve decided that we are going to sing… eh-m-m-m… we’re going to perform the national anthem of Ukraine! [51]

— Ого! — не зміг стримати здивування натураліст. — Подумати лишень! Це велика честь для нас — таке послухати.

— Отож, гімн України, сеньйори!

Я знову повернувся до обличчям до свого «хору».

— Давай, Ларік, — прошепотів, збираючись із духом. — Заспівуй! Ми втягнемось.

— Стоп! Стоп! — несподівано вигукнув Саня, не давши Лаврентію набрати в груди повітря. — А вставати будемо?

— Навіщо? Ми ж не в опері.

— Це ж гімн, йолки-палки!

— Я в самих трусах. Ви як хочете, але я співатиму сидячи, — заявив Дімон.

— Ну добре, тоді сидимо, — згодився Алі. — Ларік, тобі зелене світло! Затягуй!

І Ларік затягнув. Соковито, потужно, насичено. Алкоголь стер усі умовності, через що зазвичай дуже серйозний столичний законник викладався, неначе оперний співак перед цілковито заповненим залом, старанно виводячи гімн України посеред глухих та безлюдних пантанальських нетрищ. А ми дружно підхопили:

Ще-е не вме-е-ерла У-україни ні слава, ні во-о-оля

Ще-е нам браття молодії усміхнеться до-о-оля…

Якоїсь миті, не припиняючи волати, я спробував трохи відмежуватися від того, що відбувається, і уявити нас зі сторони. Четверо потомлених приблуд сидять на фазенді посеред глухого болота на південному заході Бразилії в компанії комарні, заїдливих мошок та двох чудних бразильців. На сотні кілометрів навкруг — жодної іншої людини. На вулиці покволом походжає крокодил Петя, час від часу ловлячи пащею нічних метеликів. На порозі фазенди, притулившись спиною до протимоскітної сітки, звівши задумливі очі в небо, посипане, неначе цукром, піщинками зір, сидить Шарик. Обоє уважно вслухаються в те, що виспівує четвірка білошкірих прибульців. А горлають вони не що-небудь, а національний гімн далекої та холодної країни Україна. Присягаюсь, такого в Пантаналі ще не бачили!

«Ну це, бляха, якийсь повний пєрдєц…» — подумав я.

Резюме до цього розділу:

Мандрівникам на замітку — перед подорожжю обов’язково вивчіть кілька народних пісень. В наплічнику їх не таскати.

Розділ дев’ятий Дамба «Ітаіпy» і подвійний візит у Парагвай

Я зміркував, що міг би й не їхати з ними…

Було ще доволі рано, за четверть десята. Не збавляючи ходу, ми проминули Куйябу і викотили за місто. Через кілька хвилин Айлтон спинив «Фольксваген» на стоянці ліворуч від двоповерхової чистенької будівлі аеропорту.

— Ну от і все, — тихо промовив натураліст. — Час прощатися…

Я мовчки кивнув, блукаючи очима по заставленому автомобілями майданчику стоянки.

«Можна було й не пертися в аеропорт», — знову подумав я. Душу ятрило гнітюче відчуття. Фактично, я чудово знав усі наступні події наперед.

Мої товариші, сміючись та обмінюючись жартами, висипали на розіпрілий асфальт і взялися розтягати речі з багажника.

Бразилець провів наш гурт до приміщення терміналу, зупинившись перед самим входом. Розпочалась стандартна процедура прощання: кожен по черзі обіймався з Айлтоном, розсипався у подяках та запевненнях вічної дружби. Бразилець бажав нам щасливої дороги і наполегливо прохав приїхати в Пантанал ще раз, обов’язково в сухий сезон, обіцяючи знайти і показати ягуара.

Зрештою останні слова вичерпались, процедуру було дотримано, після чого лишалося хіба розвернутися й піти. Проте ніхто не рухався з місця.

— Ви вже вирішили, в яке місто полетите? — перервавши мовчанку, спитав провідник.

Алекс, Дімон та Лаврентій перестали посміхатись і подивилися на мене. Раптово я усвідомив, що вони вже давно прийняли рішення про те, куди поїдуть.

— Куди? — коротко спитав я українською.

— Натал, можливо, Ресіфе — мовив Саня. — Там спробуємо орендувати машину і спуститися на південь до Сан-Сальвадору та Ріо. Ти з нами?

— They’re going to the Eastern coast [52], — сухо відказав я Айлтону, несвідомо втуливши наголос на слові «they».

— Поїхали, — встряв у розмову Дімон, — хоч нормально відпочинемо, а то ці довбані джунглі мені вже осточортіли…

Між нами знову провисла ніякова мовчанка. Момент був не вельми приємним. Усі розуміли, що я не маю ніякого бажання летіти в Натал, однак ніхто не наважувався першим заговорити про поділ компанії.

— Давайте спочатку дізнаємось, скільки коштуватимуть квитки, — я поки що ухилявся від прямої відповіді.

Мої товариші поскидали сумки на підлогу і відрядили Лаврентія до стійок авіакомпанії «Gol» — бюджетних бразильських авіаліній. Хвилин за п’ять посланець повернувся, доповівши про результати вивідків:

— Прямих рейсів на узбережжя нема. Всі польоти йдуть через Сан-Паулу або через Бразиліа, столицю. Найдешевші квитки до Наталу.

— Скільки?

— Триста шістдесят п’ять баксів з людини. Виліт сьогодні о першій годині дня. Якраз встигаємо.

«Файний такий лоукост у Бразилії», — подумки відзначив я. Хоча, з іншого боку, країна сама по собі чималенька, вважай, як уся Європа, авіакомпаній небагато, от вони й луплять ціни, від яких стає млосно і починають смикатися вуха.

Далі я не вагався.

— Я не лечу з вами. Це надто дорого. Крім того, мені нема чого робити на курортах Атлантики.

Лаврентій байдуже стенув плечима. Саня дивився кудись убік і мовчав.

— І куди ти тепер попростуєш? — з легким відтінком презирства, поцікавився Дімон. — Знову на болота?

— Піднімусь до Чапади, а потім спускатимусь на південь в напрямку Кампо-Ґранде, Боніто і далі аж до водоспадів Фоз-ду-Іґуасу на кордоні з Аргентиною. Наприкінці, можливо, поваляюсь трохи на пляжах Санта-Катарини, але днів три-чотири, не більше.

Більшість з цих слів нічого не говорили Алексу і товаришам, за винятком хіба славнозвісних водоспадів Фоз-ду-Іґуасу. Це єдине, за чим вони могли б пожалкувати.

— Я лечу з ними, — ледь чутно промовив Алі, наблизившись до мене.

— Я зрозумів, — махнув я головою. — Ну, мені пора.

Прощання зайняло значно менше часу, ніж розставання з провідником. Ми лиш потиснули один одному руки, після чого мої товариші поспішно почвалали до офісу «Gol» купувати квитки. Я закинув рюкзак на плечі і, не оглядаючись, вийшов з аеропорту. Айлтон якраз заскочив у фургон і почав розвертатися, вирулюючи до виїзду зі стоянки. Я гукнув його, він не почув. Тоді, привертаючи увагу, замахав рукою над головою.

— Щось трапилося? — бразилець виткнувся з вікна машини.

— Я залишаюсь. Не хочу летіти в Натал.

— Добре, — всміхнувся натураліст; він усе чудово вловив.

— Підкинеш назад до міста? Я пересиджу день у Куйябі. Хочу відійти трохи від Пантаналу, перед тим, як пертися в Чападу.

— Звісно, — Айлтон жестом запросив мене всередину. — Застрибуй! Якщо хочеш, я дам тобі адресу непоганого хостелу в Чапада-дос-Гуймараньєс.

— Буду вдячний.

Я закинув наплічник на вільне сидіння в салоні, а сам заскочив на крісло поряд із водієм. Бразилець відпустив стоянкове гальмо і плавно натиснув педаль газу. Ми помчали, весело шурхочучи шинами по вогкій дорозі, назад у Куйябу.

* * *

Наступний тиждень моїх поневірянь Бразилією можна описати одним єдиним словом — дощ.

Як і планував, я дістався до Чапада-дос-Гуймараньєс [53]. Заповідник знаходиться на відстані шістдесяти кілометрів на північний схід від Куйяби, але на цілих вісімсот метрів вище від Пантаналу. Він славиться глибоченним каньйонами, швидкими річками, дивною місциною під назвою Portao do Inferno [54], котра колись слугувала в’язницею, а також височенним 86-метровим водоспадом Veu de Noiva [55]. На жаль, нічого з перерахованого вище я так і не побачив.

Після мого прибуття все поселення та околиці Чапада-дос-Гуймараньєс накрив такий густий туман, що я не міг бачити далі власних пальців на витягнутій руці. Попри це, я таки спромігся надибати якогось місцевого аборигена, який провів мене до Veu de Noiva, однак усе, що я назирив, це двометровий струмінь води, котрий з гуркотом виривався з масної молочно-білої мли, що стискала простір до кількох метрів навкруг мене. Більше нічого не прозиралось.

Я сподівався перечекати негоду.

Відсутність туристів та мандрівників, цілком закономірна для «low season», призвела до того, що більшість населення Чапади просто кудись зникло. Через це містечко нагадувало мені місто привидів з голлівудського фільму жахів: напівпорожнє, лячне й тихе, щільно засотане густим непроникним туманом. Хостел, який порекомендував Айлтон, дійсно виявився хорошим, однак окрім мене в ньому взагалі не було постояльців. Аби не сидіти на рецепції всю ніч, власник нічліжки просто замикав мене на ніч і йшов собі спокійно додому. Я подовгу не міг заснути, женучи геть із голови моторошні думки про те, що лежу сам один посеред чималої темної будівлі, оточений двома десятками порожніх кімнат.

Будучи у Чападі, я вдруге в житті чи не впритул підступив до смертоносних і непрохідних амазонських джунглів. Справжній Амазонас починався зовсім поряд (за бразильськими мірками, звісно) — за дві сотні кілометрів на північ. Роздивляючись кудлаті ліси з дороги, що вела до Чапади і подекуди нависала над вісімдесятиметровим проваллям, я думав про те, що знову не можу просунутися далі ні на кілометр. П’ять місяців тому я точнісінько так само стояв на іншому боці континенту, в Еквадорі, відразу за відрогами могутніх Анд, і дивився на таку ж непроникну гущавину, справжнє засилля дикої природи. Велетенські незаймані території, що охопили заледве не чверть континенту, ще й досі таять у собі безліч таємниць і служать притулком для диких племен, котрі нічого не відають про існування розвинутої цивілізації. Я розмірковував про те, що з часу колонізації Південної Америки поміж цими двома місцям — Пуно в Еквадорі та Чапада у Бразилії — людей зникло, напевно, не менше, ніж під час найстрашнішої пошесті чуми у Європі. Однак я розумів, що сунути туди свого носа поки що рано. На все свій час…

Вечором другого дня моє терпіння вичерпалось. Я зібрав нечисленні бурлацькі манатки і рвонув назад у Куйябу.

Над столицею штату Мату-Гросу повзли важкі хмари, час від часу чвіркаючи згори короткими холодними зливами. Я пересів на інший автобус, що прямував до Кампо-Ґранде, головного міста провінції Мату-Гросу-ду-Сул, проте втекти від дощу не вдалося. В Кампо-Ґранде із хмар безперервним потоком лилася вода…

Провівши ніч у столиці Мату-Гросу-ду-Сул, я зрозумів, що вирушати в Боніто немає сенсу. Відтак, плюнувши на все, взяв квиток на нічний автобус і ввечері того ж дня виїхав до містечка Фоз-ду-Іґуасу на півдні Бразилії. Воно знаходилось майже на вісімсот кілометрів південніше за Кампо-Ґранде.

Якщо вірити прогнозу погоди, дощ туди не діставав.

* * *

Як це завше буває, я розплющив очі через те, що автобус спинився. Ноги затекли, спина неприємно поколювала, проте, визирнувши крізь вікно, я посміхнувся. Понад будинками з іншого боку вулиці висіло розпашіле вранішнє сонце. Я задер голову вище, прискіпливо вишукуючи хоча б якісь сліди хмар, але жоден білий мазок не розбавляв кришталеву чистоту неба.

Заспані розм’яклі пасажири підводилися з місць, забирали поклажу і шикувались перед виходом. Я зрозумів, що ми прибули в Фоз-ду-Іґуасу.

Насправді цей розділ мав би бути про Іґуасу, якого називають королем усіх водоспадів планети.

Фоз-ду-Іґуасу — це ціла низка сполучених між собою великих водоспадів, розташованих на відстані десяти кілометрів на південний схід від бразильського міста з такою ж, як і у водоспадів, назвою. Власне, назва походить від словосполучення «y-uasu?», що на мові індіанців гуарані означає «велика вода». Вони знаходяться на річці Іґуасу, одній із приток Парани?, котра в даному місці слугує кордоном між Бразилією та Аргентиною. Оскільки кордон між двома країнами проходить точно по фарватеру річки, більшість водоспадів належать Аргентині (здіймаються на західному березі). При цьому, найкращі види (оглядові точки) на колосальні струмини води, що зриваються з височенного плато, належать Бразилії. Виходить так, що, фактично, не маючи у своїй власності водоспадів, Бразилія заробляє на них у п’ять разів більше, ніж сусідня Аргентина.

Увесь комплекс включає в себе 275 водоспадів, які простягаються загалом на 3 кілометри. Вода спадає з висоти 70-80 метрів. Науковці підрахували, що в середньому за одну секунду з плато падає 1746 м3 води! Таким чином Фоз-ду-Іґуасу є чи не найбільшими у світі, переважаючи африканський водоспад Вікторія по довжині і американську Ніагару по висоті (щоправда, поступаючись останній по величині потоку). Водночас, всі поціновувачі водної краси в один голос заявляють, що габарити Фоз-ду-Іґуасу аж ніяк не є їхньою головною принадою. Насправді ці водоспади однозначно вважаються найгарнішими у світі.

Найбільш вражаючою частиною Фоз-ду-Іґуасу є Горлянка Диявола (Garganta do Diablo) — U-подібна ущелина висотою 82 метри, шириною 150 метрів та довжиною 700.

Повторю: цей розділ міг би бути цілком і повністю присвячений наймальовничішим водоспадам світу. І він таким і був би, коли б я був зоологом, ботаніком, істориком, художником чи, на лихий кінець, звичайним письменником. Однак проблема в тому, що я є фаховим інженером, тому замість насолоджуватись солодкими оповідками про запаморочливі і, певно, найгарніші водоспади у світі, я розказуватиму вам про… дамбу «Ітаіпу», найбільшу гідроелектростанцію світу.

Фоз-ду-Іґуасу, Горлянка Диявола

* * *

Саме у Фоз-ду-Іґуасу я вперше за весь час подорожі дорвався до нормального Інтернету. Тож, щойно занурившись у світову павутину, надибав купу листів, зміст переважної більшості яких зводився до одного: як там, чувак, бразильські дівчата? Всім моїм товаришам (не варто, мабуть, казати — всі вони чоловічої статі) страх як кортіло довідатися, чи я вже кого «замутив», чи «щипав когось за попку» і «як вони, у порівнянні з нашими». На що я чесно відповідав, що за два тижні, проведені в Бразилії, бразильських дівчат ще не бачив. Зате, з гордістю повідомляв товаришам, я мав щастя спостерігати майже дві сотні кайманів різної величини (одного з яких хапав власними руками в кущах на узбіччі Транспантанейри, а інший жив у басейні поряд з нашою халупкою, щоранку підозріло спостерігаючи за тим, як я чищу зуби), чотири чи п’ять бразильських ему, зграю капібар, штук десять сірих лисиць, три тукани, сім чи вісім велетенських блакитних папуг, кілька десятків мавпочок, два оцелота, дві гігантські річкові видри, прісноводну черепаху, тапіра та одного прудкого панцерника (щоправда, останнього лише мигцем — він, зараза, носиться по плавнях, наче контужена зебра). На завершення листа я додавав ремарку про те, що в Ріо не був і не збираюся, а на даний момент маю намір поїхати й подивитися ГЕС «Ітаіпу». Суть усіх електронних повідомлень, що надійшли у відповідь, зводилась до одного: «Чувак, ти безнадійний».

Цикада. Таких повно у джунглях Пантаналу та в лісах навколо  Фоз-ду-Іґуасу Але вас, шановні читачі, я покваплюсь заспокоїти. До бразильських дівок ми ще доберемося і ви матимете достатньо часу посмакувати моїми описами бразильської жіночності та краси.

А зараз повернімося до більш важливих речей, а саме — ГЕС «Ітаіпу».

* * *

Дамба «Ітаіпу»

На річці Парана, за 14 кілометрів на північ від міста Фоз-ду-Іґуасу, височіє виняткова, неймовірна і просто фантастична будова — дамба «Ітаіпу» — найбільша гідроелектростанція на планеті. (Дехто, щоправда, стверджує, що найкрупнішою ГЕС світу є китайська дамба «Три ущелини» на річці Янцзи, однак, по-перше, вона досі не виведена на запланований максимум потужності, а по-друге, «Три ущелини» не є монолітною станцією, фактично, складаючись із кількох дамб. Через це ГЕС «Ітаіпу» є одноосібним і беззаперечним рекордсменом за кількістю електроенергії, що генерується одиночною дамбою, так званою «single dam».) Більше того, за станом на 2010 рік «Ітаіпу» є найбільшою світовою електростанцією, порівняно з усіма іншими енергетичними станціями будь-якого типу, в тому числі й атомними.

Дамба має довжину 9 кілометрів і висоту 65-поверхового хмарочоса (більше 200 метрів). Вона розташована на кордоні між Бразилією та Парагваєм і обслуговується обома країнами одночасно (спеціально для цього засноване спільне підприємство «Ітаіпу Бінасьйонал»). Встановлена електрична потужність станції — 14 ГВт (чотирнадцять гігават або чотирнадцять тисяч мегават електроенергії!). Електроенергія генерується двадцятьма енергетичними блоками по 700 мегават кожен. Десять блоків належать Бразилії, десять — Парагваю. Умовна розділювальна лінія проходить точно посередині дамби. Такий поділ забезпечує майже 22% потреб Бразилії і майже повністю (90-93%) покриває парагвайські потреби в електриці. Для порівняння: встановлена потужність найбільшої європейської атомної станції, якою є Запорізька АЕС на території України, всього лиш 6 ГВт. Потужність «Ітаіпу» на 20% більша за сумарну встановлену потужність усіх діючих українських атомних станцій.

Бетону, котрий витратили на будівництво дамби «Ітаіпу», вистачило б на швидкісне шосе з двома смугами в кожному напрямку від Києва до Лісабона. Попередня вартість будівництва оцінювалась у 4,4 мільярди доларів, однак реальна вартість гідроелектростанції на момент завершення будівництва становила, за різними джерелами, від 15 до 18 мільярдів.

З метою популяризації науково-дослідницьких програм, що проводяться на базі «Ітаіпу», а також різних природоохоронних проектів, пов’язаних зі станцією, бразильський уряд вельми охоче організовує екскурсії для всіх, хто має бажання подивитися зблизька на бразильсько-парагвайське технічне чудо світу.

«Ітаіпу» розташовується на самому кордоні — ліворуч від входу на електростанцію (якщо стояти обличчям до нього) простягаються шлагбауми та блокпости бразильських прикордонників. Спершу в невеликому мікроавтобусі я дістався з Фоз-ду-Іґуасу до воріт найбільшої світової ГЕС. Мене відразу зустріли працівники «Ітаіпу» і провели в гест-холл, де я очікував на початок екскурсії, роздивляючись світлини, що відображали різні етапи будівництва дамби. Зрештою мене і кількох інших відвідувачів запросили в кумедний електромобіль, в якому півтори години возили по станції.

Насамперед ми піднялися на найвищу точку і проїхалися вздовж верхнього краю височенної дамби. Було незвично й страшно спостерігати праворуч від себе спокійні, ледь збурені брижами води штучного озера (до них, здавалося, можна дотягнутися рукою), а у той же час ліворуч зяяла страхітлива бетонна прірва, з якої десь далеко внизу випиналися двадцять масивних труб, кожна з яких сягала кілька метрів у діаметрі. Я уявив собі, що може статися, якщо в основі дамби з’явиться невелика тріщина. Неосяжна маса води, що нині стримується колосальною бетонною стіною, за лічені хвилини рознесе ГЕС на друзки. Звісно, така ситуація з технічної точки зору є абсурдною і абсолютно неможливою (навіть у випадку теракту абощо), проте…

Як виявилось, мені страшенно пощастило. Через часті і сильні дощі, які передували моєму візиту, рівень Парани відчутно піднявся, через що операторам довелося відкрити один з бокових шлюзів дамби, аби спустити надлишок води. (Всього таких шлюзів є чотири, проте навіть один відкривається дуже рідко; зазвичай вся вода пропускається через турбіни.) Просто на моїх очах грандіозний і шалений потік спіненої рідини виривався через розчинений шлюз, нісся вниз похилою рампою, потім підскакував на кілька метрів увись [56] і з вибухоподібним гуркотом вливався у річку.

Після того мене провели в надра дамби: спочатку в турбінний зал, котрий за розмірами не поступається ангару, де збирають сучасний «Boeing-777», а згодом — у машинне відділення, де я на власні очі побачив вал однієї з турбін. Величезна лискуча сталева колона вистромлювалась зі спеціального чавунного кожуха на даху машинного відділення і впиралася у велетенський підшипник (точніше кажучи, «підп’ятник», оскільки вал мав вертикальне розміщення). Сталево-сіра колона сягала двох метрів у діаметрі і оберталась зі швидкістю 3000 об/хв! А оскільки вал ротора турбіни виготовлений надзвичайно точно, колосальна швидкість обертання просто не відчувалася. Могутній ротор лиш тихо шурхотів і тьмаво поблискував у холодному світлі неонових ламп.

Завершилась екскурсія за пультом керування — мозковому центрі станції, який знаходиться вглибині дамби. Приміщення чимось нагадувало апаратну українських АЕС: така ж сила-силенна кнопок, датчиків, моніторів, сигнальних ламп та циферблатів, поміж якими проходжаються вдягнуті у світло-блакитні халати інженери. Акурат посередині центру керування на підлозі проходить чітка червона лінія. Вона позначає кордон між Бразилією та Парагваєм. Інструктор, який супроводжував мене по «Ітаіпу», розповів, що кожна зміна нараховує однакову кількість бразильців та парагвайців, і розмовляють вони між собою на дивній суміші іспанської та португальської з додаванням безлічі англійських технічних термінів. Оскільки близився Новий рік, посеред апаратної, точно на кордоні між двома країнами навіть поставили ялинку.

Вал ротора однієї з турбін гідроелектростанції «Ітаіпу»

Важко описати словами те враження, що справила на мене, інженера-енергетика за освітою, ГЕС «Ітаіпу». Я безсилий, адже єдина можливість повною мірою оцінити монументальність та грандіозність дамби — побачити її на власні очі. Під час навчання в університеті мені доводилося проходити практику і на Рівненській, і на Хмельницькій АЕС. Звісно, я не ядерник, я лиш звичайний енергетик, а тому до реактора доступу не мав. Зате у турбінному залі мені довелося побувати не один раз. Пам’ятаю, наскільки я був вражений, коли на третьому курсі вперше потрапив у турбінний цех одного з енергоблоків Рівненської АЕС. Одначе після відвідин «Ітаіпу» я зрозумів, що українські атомні станції — це лиш недолугі карлики у порівнянні з бразильсько-парагвайським гігантом. Ви навіть не уявляєте, скільки сил було затрачено, скільки розрахунків проведено, скільки людської енергії всаджено між тим днем, коли в чиїйсь голові виник напівбожевільний задум найбільшої дамби світу, і моментом, коли відкрили перший шлюз і вода під натиском понеслась на лопатки першої турбіни…

Та чи було воно того варте?

Дати однозначну відповідь доволі складно.

ГЕС «Ітаіпу» продукує 95 терават-годин екологічно чистої електроенергії щорічно, при цьому не використовуючи горючих вуглеводнів або ж ядерного палива. Для того, щоб виробити аналогічну кількість енергії на ТЕЦ, потрібно було б спалювати 434 тисячі барелів нафти (або відповідну кількість газу) щодня протягом року! Гадаю, і Парагвай, і штат Парана в такому випадку не бачили б сонця через колосальні викиди продуктів згоряння в атмосферу, основним серед яких був би сумнозвісний «парниковий газ» СО2.

Однак будь-яка медаль має дві сторони. Багато хто критикує дамбу, наголошуючи на тому, що під час будівництва було затоплено 700 км2 унікальних лісів. Декілька видів рослин практично повністю зникли з лиця планети. Багато поселень Гуарані були зруйновані, опинившись глибоко під водою. Окремі науковці застерігають, що велетенське штучне озеро, яке утворилось після спорудження дамби, може призвести до разючих змін клімату в регіоні. Хто правий, критики чи заступники «Ітаіпу», зможе розсудити тільки час.

Дамба «Ітаіпу» (вид з вершини масивної бетонної греблі)

Утім, попри всі спірні питання, дамба «Ітаіпу» є, без перебільшення, монументальною спорудою. Добра чи погана, вона є яскравим символом нашої цивілізації, символом сили людської думки, розвитку та прогресу, а заразом і стилю нашого життя. Людина — єдина істота на планеті Земля, котра радикально змінює світ, що її оточує. «Ітаіпу» напрочуд чітко демонструє, наскільки сильними є ці зміни.

Принцип роботи гідроелектростанцій

Гідроелектростанція використовує енергію водяного потоку. На противагу ГЕС, в атомних станціях використовується енергія, що вивільняється при розпаді атомів, наприклад, урану, а на теплових — енергія, що виділяється при спалюванні горючих вуглеводнів: мазуту, газу тощо.

Для роботи ГЕС зазвичай будують дамбу. Вона перекриває русло річки, таким чином створюючи напір води. Воду, яку забирають з вершини греблі, подають на лопатки турбіни, котра обертає ротор генератора, таким чином продукуючи електроенергію. Гідроелектростанції мають безліч переваг. Зокрема, їхні турбіни можуть працювати в будь-якому діапазоні потужностей, що дозволяє регулювати вироблення електроенергії залежно від потреб споживача, річки самі по собі належать до відновних джерел енергії, ГЕС не забруднюють навколишнє середовище, в середньому собівартість виробітку електроенергії вдвічі менша, ніж на ТЕС.

2009 blackout

10 листопада 2009 року (трохи більш ніж за місяць до мого візиту на станцію) через сильний шторм, який накрив увесь бразильський штат Парана та половину Парагваю, передача електроенергії від «Ітаіпу» раптово обірвалась. Ураганний вітер пошкодив три основні високовольтні передавальні лінії (сама ГЕС не постраждала). Аварія призвела до масових відключень електроенергії, повністю зануривши в темряву весь Парагвай, а також залишивши на кілька годин без світла Сан-Паулу, Ріо-де-Жанейро, Еспіріто-Санто та інші бразильські міста. Загалом знеструмленими залишилося майже 50 мільйонів людей.

Ця аварія продемонструвала, наскільки вразливою є людська цивілізація і наскільки сильно ми залежимо від наших машин. Бразилія дещо менше постраждала від аварії, проте Парагвай, котрий не мав резервних джерел енергії, виявився повністю паралізованим. Життя в країні фактично припинилося.

ГЕС «Ітаіпу» в розрізі

* * *

Перший раз, як ви зрозуміли, я потрапив у Парагвай, просто перейшовши на парагвайську половину станції «Ітаіпу».

Трохи згодом, повернувшись до Фоз-ду-Іґуасу, я дізнався, що насправді у Парагвай (тобто у Парагвай по-справжньому) потрапити не так і важко. Для цього достатньо перебратися через Парану мостом Ponte da Amizade. З іншого боку річки, на парагвайському березі розкинулося прикордонне містечко під назвою Сіудад-дель-Есте. Більше того, багато бекпекерів, що стирають сандалі на трактах Бразилії, саме так і роблять, додаючи до різноманіття своїх поневірянь один день у Парагваї.

Значок, яким позначаються HI-хостели

Чесно кажучи, ідея належала не мені. Мене підмовили попертися в Сіудад-дель-Есте Хесус, кумедний низькорослий португалець із лицем топ-моделі з обкладинки якого-небудь жіночого журналу та з кумедною манерою розмахувати руками під час розмови, та Мартін, русявий і веснянкуватий, зростом ще менший за Хесуса, але дуже жвавий та задиркуватий новозеландець. Ми ночували в одній кімнаті чудового НІ-хостелу (з басейном, тренажерним залом, власним баром та відкритою верандою для щоденних вечірніх паті), який розташувався практично у центрі Фоз-ду-Іґуасу, а отже, просто не могли не зблизитись.

Хесус та Мартін познайомилися в одному з хостелів Ріо-де-Жанейро, після чого цілий тиждень мандрували разом, встигнувши за цей час стати друзями не розлий вода. Зазвичай дружба бекпекерів міцна, але коротка, мов хвіст у французького бульдога, тож у Фоз-ду-Іґуасу вони мусили розійтися. За п’ять днів Мартін їхав автобусом до Буенос-Айреса, звідки летів додому в Нову Зеландію, а Хесус, як і більшість європейців, підготовка яких до мандрівки обмежується купівлею квитків, ще не знав, куди подасться. Він хотів відвідати Пантанал, однак, наслухавшись моїх історій про початок сезону дощів та безперервні зливи, роздумав.

Хесус та Мартін постійно сварилися через презервативи. Доходило ледь не до бійок. Відчайдушний Мартін стверджував, що кондом — це ганьба людства. Він лаявся та бідкався, що цей гумовий винахід не гідний справжнього чоловіка.

— Я навіть під час випадкових контактів під час подорожей не вдягаю презерватив! — запально заявляв куций новозеландець. — Ним можуть користуватись тільки слинтяї та геї!

Хесус не мовчав і ставав на захист кондомів. Він категорично підкреслював, що без презервативів не можна, секс без запобіжника ризикований і небезпечний, а ще називав Мартіна кретином, після чого казав, що той колись дограється.

Новозеландець не здавався і стояв на своєму. Він багато плювався і називав кретином Хесуса, у якого вдома в Лісабоні, як виявилось, стоїть спортивний мотоцикл «Хонда» і на якому португалець нерідко носиться швидше за вітер.

— Це ти мені розказуватимеш, що є ризиковим і небезпечним? Га? Людина, котра пиряє на відкритому транспортному засобі зі швидкістю 300 км/год? Ідіот! Поговоримо, коли ти зчешеш собі голову до попи!

Такі от веселі випали мені сусіди…

— Завтра ми їдемо у Парагвай, — заявив скрипучим голосом Мартін, коли я повернувся з екскурсії по найбільшій світовій ГЕС. — Ти їдеш з нами, — безапеляційно додав новозеландець (Хесус та Мартін прибули у Фоз на день раніше за мене і вже встигли надивитися на водоспади, а їхати зі мною на «Ітаіпу» не захотіли).

— Я мушу взнати спочатку, чи потрібна мені віза, — обережно мовив я.

— На один день можна і без візи, пускають усіх, у кого є бразильська, — по-діловому захрипів Мартін. — Крім того, я дізнавався — українцям для відвідин Парагваю віза не потрібна.

Хесус на підтвердження махав головою.

— І що там такого цікавого?

— О! Місто — просто супер, — заторохкотів новозеландець, веснянки застрибали на його щоках. — Мені вже все розказали. Хоча попереджаю відразу: грошей бери з собою стільки, скільки необхідно, щоб доїхати назад!

— І усілякі цяцьки, як-от камери та мобільні телефони, краще залишити в хостелі, — знову мотнув головою португалець.

Я насторожився.

— Якого біса я маю їх залишати?

— Бо назад однаково нічого не привезеш, — Мартін дістав з кишень шоколадні крекери і взявся незворушно хрумати.

— Заберуть, — спокійно підтвердив Хесус. — Все заберуть…

— Хто?

— Пацани з дель-Есте…

— Так усе серйозно?

— Кордон, — стенув плечима лісабонець, — сам знаєш, які у них тут порядки…

Я збирався пробути у Фозі ще три дні, а тому, відверто кажучи, просто не знав, чим себе зайняти. Пропозиція моїх нових товаришів виявилась дуже доречною.

— О’кей, чуваки, я з вами!

* * *

О 8:00 ранку ми вже сиділи в старезному банькатому автобусі «Мерседес», котрий вирушав із Фоз-ду-Іґуасу до Сіудад-дель-Есте. Ми були єдиними іноземцями в автобусі, однак ніхто з місцевих не звертав на нас уваги.

Кордон перетнули без жодних проблем і менш ніж за годину опинилися на неохайній і галасливій автостанції парагвайського Сіудад-дель-Есте.

На перший погляд Сіудад-дель-Есте нічим особливим не вирізнявся. Звичайне південноамериканське duty-free місто. Але то тільки на перший погляд, адже наявність зони вільної торгівлі обумовлювала велику кількість торговельних точок, а близькість кордону спонукала до численних контрабандистських рейдів. Усе це вкупі створило ідеальні умови для розвитку і процвітання організованої злочинності.

Я, Мартін та Хесус вирішили не поспішати і насамперед трохи освоїтись. Гамірна атмосфера дель-Есте різко контрастувала з відносно спокійним та мирним Фоз-ду-Іґуасу.

Ми завалились у кав’ярню, замовили по чашці чаю з булочками і якийсь час мовчки спостерігали за тим, що відбувається на вулиці.

Народу була тьма тьмуща. Більшість ділків заклопотано снували поміж вітринами з товстого скла. Були й такі, що розклали свої товари просто на тротуарі. А дехто взагалі торгував власним крамом з рук, тягаючи за спиною надуті, мов повітряні кулі, сумки.

Поміж гендлярів тинялися поліцейські з крупнокаліберними дробовиками, взятими наперевіс. Озброєних до зубів охоронців було дуже багато. Щоправда, вони демонстративно трималися ближче до магазинів, оминаючи увагою простих трударів з вулиці.

— Така кількість людей зі зброєю — то неспроста, — відмітив Мартін.

Допивши чай, ми пошурували в магазини. Чого там тільки не було: парфуми, алкоголь, техніка, іграшки, мобільні телефони, цигарки, одяг, хатнє начиння. Словом, усе, що може знадобитися у буденному житті. Вирізнивши з юрмиська наші з Мартіном світлі чуприни, продавці горлали до нас, на всі заставки розхвалюючи свій товар. Ми щоразу відмахувались, на мигах показуючи, що у нас немає грошей і ми просто дивимось. Зрештою нам дали спокій.

В якомусь місці ми завернули в боковий провулок, залишивши за спиною гамір ділової частини міста. Щойно я перевів подих і трохи розслабився, коли несподівано відчув: хтось легенько торкнув мене за передпліччя. Обернувшись, я побачив поруч із собою підозрілого типа, вдягнутого не по погоді в теплу жилетку. Хесус та Мартін зупинилися поряд.

— Do you wanna buy a gun? [57] — поцікавився парагваєць, напружено оглядаючись на всі боки.

Попервах я не розкумекав, що він від нас хоче.

— Га? — перепитую.

Замість відповіді незнайомець вихопив з-під жилетки пістолет і… простягнув його мені. Справжній, чорт забирай, пістолет!

Провалитися мені на місці, якщо тієї миті ми втрьох, я, португалець та новозеландець, заледве не наваляли синхронно в штани. Стараючись не робити різких рухів і взагалі не повертати голову, я зиркнув у бік виходу на головну вулицю. Поліцейських не було. Взагалі нікого не було. Якщо не рахувати нас трьох та торговця зброєю провулок був порожнім!

— Він славний! — пошепки приговорював парагваєць, підсуваючись майже впритул; мені здалося, він трохи нервував, і це мене трохи хвилювало. Щоправда, я встиг запримітити, що в пістолеті не було обойми, а тому зміг взяти себе в руки й заспокоїтись. — «Беретта»! Хороший пістолет.

Я все ще був трохи шокований, а тому не вигадав нічого кращого, як спитати:

— How much? [58]

Торговець криво всміхнувся, зрадівши, що я зрештою відреагував.

— Звідки ти? Європа? Всього лиш сорок євро — і він твій!

Я відразу заткнувся, зрозумівши свою помилку. Не треба було нічого говорити! Тепер від бандюги просто так не відчепишся.

Секунд тридцять ми стояли і мовчки лупали один на одного. Парагваєць, схоже, неправильно потрактував мою мовчанку. Подумавши, що я сумніваюсь у справності запропонованого ним товару, він пересмикнув затвор і натис на спусковий гачок.

— Все працює, аміґо! Ніхто тебе не дурить, не переживай.

Стосовного того, що мене обманюють, я, чесно кажучи, не переймався. Більше хвилювався за те, як нам вибратися з цієї малоприємної ситуації.

Ми знову замовчали. Продавець зброї занервував ще більше.

— Ти мені не віриш, — просичав він. — Ходімо зі мною, — чоловік безцеремонно схопив мене за руку і потягнув за собою вглибину провулку.

— Куди? — йойкнув я. Хесус та Мартін залишились на місці. Хлопці немов закам’яніли.

— До себе додому, — спокійно пояснив парагваєць. — У мене є набої. Ти зможеш постріляти і переконаєшся, що пістолет справний.

На мене наче крижаним вітром війнуло. Не варто й казати, що я не мав ані найменшого бажання валандатися слідом за парагвайським торговцем зброєю, щоб у нього на подвір’ї повправлятись у стрільбі по порожніх банках з-під пива.

— Слухай, аміґо, — я висмикнув руку, — дякую за чудову пропозицію, але я з товаришами приїхав з Бразилії, і нам сьогодні повертатися назад. Як ти розумієш, нас навряд чи пропустять через кордон з незареєстрованою вогнепальною зброєю.

— Які проблеми? П’ятнадцять євро зверху і «ствол» доставлять тобі за будь-якою адресою в Бразилії. Де ви зупинилися? Ріо, Сан-Паулу, Фоз-ду-Іґуасу?

Я натужно розмірковував над тим, яку іще відмовку вигадати, однак ні до чого не додумався. І тоді я зрозумів, що найкращий і, можливо, єдиний вихід — це вштися геть. І то чим швидше, тим краще. Відтак без жодних слів я розвернувся спиною до парагвайця і рішуче закрокував до Хесуса та Мартіна.

— Нам пора, — процідив я, наблизившись до товаришів.

— Ага, — мотнув головою блідий, мов стіна, новозеландець. — Валимо звідси.

Не оглядаючись, ми підтюпцем задріботіли до центру міста. Вискакуючи на велелюдну вулицю, я не стримався і озирнувся. Настирливий торговець з чорною «Береттою» в жилетці безслідно зник…

Через двадцять хвилин ми вже сиділи в автобусі, що віз нас назад до милого та спокійного Фоз-ду-Іґуасу.

* * *

Окрім візиту на дамбу «Ітаіпу», відвідин найгарніших водоспадів світу та дурнуватої вилазки в Сіудад-дель-Есте, під час перебування у Фоз-ду-Іґуасу сталися дві важливі події. По-перше, я безповоротно втратив свої улюблені кросівки. Мої доблесні шкіряні «Adidas „Porsche Design“», котрі віддано служили мені протягом попередньої подорожі в Південну Америку, не пережили Пантаналу. Річ навіть не в тім, що вони порвалися чи, скажімо, підошва протерлася. Насправді через незмірну вологість у Пантаналі вони ніколи не встигали просихати. Залишаючи Куйябу, я перевзувся у запасні китайські кеди, а «Адідаси» прив’язав шнурівками ззаду до наплічника, щоб вони на ходу сушилися. На жаль, дошкульні дощі, котрі переслідували мене аж до Кампо-Ґранде, розвіяли мої наївні сподівання стосовно того, що я зможу висушити взуття без застосування усіляких технічних засобів. Але спинятися де-небудь лиш для того, аби висушити «шузи», я не збирався. Словом, кросівки лишалися вологими, і на момент приїзду до Фоз-ду-Іґуасу страшенно засмерділися. Запах був, якщо можна так висловитися, ультимативний: або я, або вони. Довелося, скріпивши серце, викинути славетні «Адідаси» у смітник.

А по-друге, саме у Фоз-ду-Іґуасу ми з Маруською списались через Інтернет вперше з часу початку подорожі. Вона написала першою.

Діставшись до цивілізації, я першим ділом поліз у свій блог і виклав там кілька фотографій, де я рибалю на піраній в одній із заток Ріо Кларо, а також купаюсь посеред зубастиків. Я жартома підписав повідомлення: «Maksym Kidruk showing piranhas who’s the boss!». Наступного дня мені на e-mail надійшов лист від Маруськи (цілком в її стилі):

«Сподіваюсь, піраньї не відкусили „босові“ шматок жопи або іншу важливу для життєдіяльності та інших речей штуку:) Як справи? Коли повертаєшся? Може, зустрінемось?»

Мені важко сказати, що я відчував. Я не був здивованим, розчарованим, схвильованим або ж задоволеним. Мені просто було байдуже. Вона була далеко. І не тільки через те, що нас розділяли дванадцять тисяч кілометрів. Маруська опинилася надто далеко від мене, щоби якимось чином впливати на мене, мій стан, мій настрій, вона більше не мала щонайменшого впливу на рішення, які я приймаю. Замість грайливих синіх очей та кучерявого волосся переді мною висів розмитий образ, який більше не проймав мене, не бурунив мозок.

Але за своєю натурою я — не конфліктна людина. Зовсім не задумуючись про те, як воно розкрутиться далі, я відписав:

«Хело!

Жопа на місці. Всі інші штуки теж, і функціонують у нормальному режимі:)

Справи помаленьку. В Києві — 25-го грудня.

Обов’язково зустрінемось!».

Через півгодини надійшла відповідь:

«ОК. Приземлишся — маякуй. Буду чекати».

Відверто кажучи, все це виглядало трохи дивно. Я відкинувся на спинку крісла і неуважно постукував пальцями по клавіатурі. Знову почував себе кроликом, якого немилосердно тягне в пащу до удава, немов до якоїсь чорної діри в космосі. Хоча, повторю, у Фоз-ду-Іґуасу я тим зовсім не переймався. «Живи сьогоднішнім днем» і «Вирішуй проблеми відповідно до їх появи» — ось два простих правила, які не дозволять хвилюванням, необґрунтованим ваганням та сумнівам вкінець отруїти ваше життя. І я їх беззаперечно дотримувався.

В кімнату зазирнув Мартін:

— Хей, чувак, чого ти там возишся? Відлипни врешті-решт від монітора! Сьогодні наша остання ніч у Фозі, треба провести її з гідністю. Хесус уже готовий, ми вирушаємо!

— О’кей, — мотнув я головою, закриваючи нетбук. — Дай тільки мені взутись!

— Хутчій! Старий Луї (власник хостелу) показав мені шикарний бар у даунтауні.

Я натягнув кеди, навіть не зауваживши, наскільки швидко думки про кучерявку вивітрилися з моєї макітри. Зав’язуючи шнурівки, я думав лиш про те, о котрій годині слід повернутися до хостелу, щоби встигнути на нічний автобус до Флоріанополіса.

Резюме до цього розділу:

Три речі, які ви мусите зробити, перебуваючи у Фоз-ду-Іґуасу: побачити водоспади, відвідати дамбу «Ітаіпу» і засунути свою гепу в коловорот пригод у Сіудад-дель-Есте в Парагваї.

Розділ десятий Joaquina Beach Party[59]

«Життя — це пляж», — так говорять про свій острів жителі сонячної Санта-Катарини. І це є абсолютною правдою, оскільки витіювата берегова лінія, котра в цілому нараховує аж 560 кілометрів, складається переважно із широченних піщаних пляжів.

Острів Санта-Катарина знаходиться в Атлантичному океані на південному сході Бразилії. Завдяки чудовій інфраструктурі цей регіон вважається одним з найбільш розвинутих у Бразилії. Втомлений мандрівник може знайти тут усе, чого тільки забажає для відпочинку: безлюдні пляжі, що тягнуться кілометрами, велетенські океанські хвилі — мрію кожного серфінгіста, галасливі вечірки, які тривають цілу ніч, прохолодні хвойні переліски, де можна сховатися від денної спеки, стрункі й кудлаті пальми, китоподібні піщані дюни, скелясті гори і багато чого іншого.

Санта-Катарина з’єднується з материком довжелезним залізобетонним мостом (якщо бути точним, то мостів насправді два, вони лежать паралельно один одному, просто один з них дуже старий і зараз не використовується). По обидва боки від мосту, і на материку, і на острові, розкинулось містечко з грецькою назвою Флоріанополіс [60]. Континентальна частина міста — це промислові райони, тоді як острівна частина є типовим колоніальним містечком.

Фактично, Флоріанополіс — єдине повноцінне поселення на Санта-Катарині. По всій іншій території розкидані більш-менш самостійні хостели, готелі, ресторани, диско-клуби, котрі гуртуються навколо одного із сорока двох пляжів острова або ж на березі внутрішнього озера під назвою Лагуна Консейсан (Lagoa de Conceicao). Незважаючи на таку відособленість деяких кварталів, усі будинки на Санта-Катарині формально належать до Флоріанополіса. Забудованих «острівців» надто багато і при цьому вони надто малі, аби кожного нарікати Власним ім’ям. Навіть якщо ви відпочиваєте в самотньому замизканому бунгало на Praia Solidao [61] за тридцять п’ять кілометрів на південь від справжнього Флоріанополіса, на поштовій адресі все одно писатиметься «Санта-Катарина, Флоріанополіс».

Я обрав Санта-Катарину для відпочинку після виснажливої та насиченої пригодами подорожі, плануючи провалятись кілька днів на пляжі. Після двох тижнів, проведених у насиченому задушливими випарами Пантаналі, це було вкрай необхідно.

* * *

Автобус приїхав на Санта-Катарину за годину до полудня. Я спав усю дорогу від Фоз-ду-Іґуасу, котра зайняла трохи більше тринадцяти годин.

В туристичному офісі, що втиснувся у крихітну комірчину на автостанції Флоріанополіса, я розпитав, де краще зупинитися, так, щоб не дорого і водночас не дуже далеко від основних пляжів. Молодий працівник, старанно вимовляючи англійські слова, порадив мені кілька хостелів на західному березі Lagoa de Conceicao. Звідти можна пішки дістатися до трьох найвідоміших пляжів Санта-Катарини: Моле, Жоакінья та Барра-да-Лагоа. До найдальшого — Барра-да-Лагоа — треба тюпати хвилин сорок, інші два лежать значно ближче.

— Крім того, від запропонованої нічліжки ходять чимало автобусів на південь острова до безлюдних пляжів. Раптом вам захочеться побути на самоті, — закінчив хлопець.

Я подякував, забрав у нього карту і заскочив у маршрутне таксі, котре менш ніж за п’ятнадцять хвилин доправило мене до пункту призначення.

Хостел виявився цілком пересічним. Від океану його відділяла низка скелястих пагорбів та піщаних дюн, що обрамляли Lagoa de Conceicao зі сходу. Щоправда, кімнати були чистими та дешевими.

Заселяючись, я звернув увагу на неприродну тишу в коридорах будівлі. Складалося враження, що мандрівний гуртожиток безлюдний. Порожнеча та безмовність спантеличили мене, адже за кілька днів наступало католицьке Різдво, і, наскільки мені було відомо, в цей час на острів мусила наїхати ціла купа народу, як з Бразилії, так і з інших країн Латинської Америки та Європи.

Зайшовши до своєї кімнати, я роззирнувся. Переді мною стояло троє двоповерхових ліжок, половина з яких пустували. На інших трьох, укрившись легкими ковдрами, голосно хропли троє молодих чуваків. На підлозі валялись розкриті путівники, шкарпетки, кросівки, чийсь рушник, туалетний папір та пластикова пляшка з шампунем. Я зиркнув на годинник. За чверть дванадцята. «Коли ж вони полягали, — подумав я, — якщо опівдні все ще відсипаються мов ховрахи?».

Обережно закинувши наплічник на одне з вільних ліжок, я вийшов з кімнати. Нехай хропуть — не буду заважати.

Я спустився назад, зайшовши в хол на першому поверсі, і несподівано звернув увагу на речі, які раніше чомусь не помічав: круг мене лежали чиїсь наплічники, брудний велосипедний шолом, порожні банки з-під пива та інший мотлох. За спиною пролунав тихий, але неприємний скрип дверей. Я обернувся, зустрівшись поглядами з сильно підпухлим, пом’ятим і страшенно заспаним бекпекером. Вийшовши зі своєї кімнати, він підсліпувато кліпнув на мене, затим проскрипів «хело!» і почовгав у туалет.

«Значить, люди все таки є», — зазначив я.

Після того, як заспаний незнайомець зник у ванній кімнаті, в хостелі знову запанувала цупка тиша.

Я стенув плечима, встромив руки в кишені і почовгав на відкриту терасу. До веранди вів коридор, що проходив через запустілий бар та продовгувату залу з двома більярдними столами. В проході я несподівано відчув, як мої ніздрі лоскоче вельми неприємний кислуватий запах. Я не міг встановити його походження, але він нагадував мені щось подібне до… Колись у дитинстві я літав на куцому гвинтовому «АН-2» (його в народі називають «кукурузником» або «етажеркою»). «Кукурузник» літає повільно, через що цей літак є дуже чутливим до турбулентних повітряних потоків. Пригадую, під час одного польоту «етажерка» потрапила в кілька повітряних ям поспіль. Половину пасажирів (в тому числі і мене) знудило… Так ось, запах у коридорі чомусь навіяв мені спогади про дитинство, викликавши неприємні асоціації з салоном «закачаного» АН-2 після приземлення.

У більярдній я теж нікого не зустрів, зате на терасі нарешті побачив першого нормального і цілком притомного мешканця хостелу. Худий та кирпатий хлопчина сидів, підібгавши під себе ноги, і щось клацав на ноутбуці, що стояв перед ним на столі. Втім, незабаром стало зрозуміло, що незнайомець тільки на перший погляд видався нормальним, позаяк тільки-но я ступив на терасу, то відразу запримітив, що в бідолахи тугим бинтом перемотана вся голова — від вух та лоба аж до тім’ячка.

«Щось у дідька не так із цим місцем», — подумалось мені. Але вголос проказав:

— Привіт! Як ти?

Хлопець на мить відірвався від ноутбука і зацікавлено глипнув на мене.

— О, чувак, привіт! — а тоді несвідомо доторкнувся пальцем до бинтів на голові і, похитавши головою, непевно проказав: — Ну я, можна сказати, нормально. А ти, бачу, щойно припхався. Звідкіля ти?

— Я сам з України, а приїхав нічним автобусом із Фоз-ду-Іґуасу.

— Ясно… — якось безбарвно протягнув хлопець.

Судячи з того, що він геть не здивувався, з якої далечіні я причвалав, а також з його дивної дикції, чіткої і правильної, але геть не схожої ні на британську, ні на американську англійську, я зметикнув, що мій новий знайомий теж причалапав до Бразилії звіддалік. Можливо, з Австралії.

— Я, до речі, Макс, — зрештою відрекомендувався я.

— Стіві, — простягнув руку хлопець. — Я з Нової Зеландії. Дуже приємно познайомитись!

Південь острова Санта-Катарина

Не чекаючи запрошення, я всівся на стілець супроти Стіві.

— А я вже зустрічав одного новозеландця, — кажу, щоб якось підтримати розмову.

— Оу, справді, — невиразно хмикнув мій співрозмовник.

— Так. Його звуть Мартін. Але він уже полетів додому. Ви з ним часом не перетиналися?

— На жаль, ні, — Стіві говорив, не відриваючи очей від ноутбука.

— А де всі? — після нетривалої паузи спитав я.

Хлопець нарешті відхилився від комп’ютера і подивився на мене. Незрозуміло чому, він зморщив лоб і носа.

— Сплять, — коротко відрубав Стіві.

— Сплять?

— Ага. Вчора в клубі на північному березі була грандіозна вечірка. Понапивалися і хропуть.

— Он воно що, — все відразу стало на свої місця.

— Тільки я один не ходив, — ображено надув щоки новозеландець, — через оце, — він знову ткнув пальцем у бандаж на голові. — Ближче до другої почнуть потроху вилазити на сонце.

— І часто тут таке?

— Вечірки?

— Типу того…

— Ну, так… Десь через день. Це ж Санта-Катарина. Народ саме для цього сюди й приїжджає.

Мені схотілось заперечити, що я приїхав сюди зовсім не для того, аби валандатися по клубах, але в останній момент роздумав і промовчав. Навряд чи Стіві зрозумів би мене.

Насамкінець я відважився і запитав:

— А що в тебе… ну, з головою?

Новозеландець насупився і якось дуже серйозно подивився на мене.

— Не пам’ятаю.

Я і собі прискіпливо зиркнув на нього. Стіві знову морщив носа й супив брови, видно, дійсно не міг нічого пригадати. Вирішивши більше не мучити хлопця розпитуваннями, я підвівся, кинув на прощання «see you!» і почалапав у свою кімнату…

* * *

А тепер давайте поговоримо про бразильських красунь. Гадаю, залитий сонцем, напівзасипаний піском, обрамлений чорними скелями, стрункими пальмами та хвойними гаями острів Санта-Катарина, якраз відповідне для цього місце.

Якщо не брати до уваги аеропорт у Сан-Паулу, то перших бразилійок мені вдалося нормально роздивитись аж у Фоз-ду-Іґуасу, тільки після того, як я вибрався з непрохідних і безлюдних нетрищ Пантаналу. Хай пробачать мені мої читачки, але дівчата виявилися дебелими, неохайними і з грубими, наче витесаними сокирою, рисами лиця.

На жаль, нічого не змінилося, коли я спустився ще далі на південь, до курортного Флоріанополіса. Найбільше мене вражала неохайність, з якою бразильські представниці прекрасної статі ставляться до своєї зовнішності. Нерідко я спостерігав дівчат, що вибиралися на пляж з немитим і нечесаним волоссям, в жахливих купальниках, котрі більше нагадували обривки нічної піжами. Про манікюр чи педікюр я взагалі мовчатиму. І це на пляжі! Де чоловіки зазвичай тільки тим і займаються, що роздивляються жінок. Звісно, траплялися приємні винятки, одначе за іронією долі, єдина дівчина, яка мені по-справжньому сподобалася під час поневірянь Бразилією (ми познайомилися, блукаючи разом із Мартіном та Хесусом по Фоз-ду-Іґуасу), виявилась… парагвайкою.

Тож після трьох тижнів у Бразилії моя віра у славнозвісну красу бразилійок сильно похитнулася. Поки я не зустрів жодної з тих пишногрудих засмаглих брюнеток, які можна побачити по телевізору під час трансляції великого карнавалу в Ріо або ж на рекламних проспектах танцювальних шкіл самби. Я вже навіть почав думати, чи не є краса бразильських жінок порожнім міфом, створеним кількома розцяцькованими моделями. Одначе невдовзі життя показало, що я помиляюсь. Бразилія реабілітувалась, і я побачив достатньо красунь, аби запам’ятати цю поїздку надовго. Щоправда, сталось усе за доволі дивних обставин.

* * *

Бразилія — доволі небезпечна країна, це загальновідомий факт. Бідацькі квартали, що носять назву фавели і де панує тотальне беззаконня, вже давно стали відомими на цілий світ. Я жодного разу не чув, щоби хтось чужий зміг вибратися звідти не пограбованим. Нерідко у фавелах чиняться вбивства. За статистикою, в одному Ріо-де-Жанейро щодня розбійні напади здійснюються на півтори сотні людей, троє з яких гинуть від рук бандитів. Три насильницькі смерті на день — це, погодьтеся, немало навіть для такого мегаполіса, як Ріо.

Причин того чимало. Можна багато говорити про величезну територію країни, значна частина якої вкрита непрохідними болотами або джунглями, де здійснювати будь-який контроль, як адміністративний, так і поліцейський, практично неможливо. Можна згадати також про численну наркомафію, чиє ім’я овіяне незрозумілим романтизмом і нерідко стає синонімом до легкого збагачення. Але насправді основною причиною напруженої криміногенної обстановки є жахлива нерівність бразильського суспільства. 180-мільйонна країна нараховує немало заможних прошарків, а водночас є люди, яким просто нема за що прогодуватися. Цілком очевидно, що їм лишається одне — ставати на шлях розбою. Грабують ці хлопці зовсім не тому, що хочуть бути крутими гангстерами. Вони стають бандитами через те, що у них просто нема чого їсти. Якщо сьогодні такий безталанний злодюжка не обчистить хоча б одного клаповухого туриста, завтра його сім’я залишиться ненагодованою.

Португалець Хесус якось розказував, що одного дня в Ріо на його очах у якогось бідолашного бразильця безцеремонно відібрали машину. Причому все відбувалося завидна і в людному місці, неподалік славнозвісного пляжу Копакабана. Автомобілі зупинились на червоний сигнал світлофора, коли раптом один з пішоходів дістав револьвер, підійшов до найближчого водія і приставив дуло до скроні. Затим він жестами наказав чоловікові залишити авто. Шофер, звісно, не смикався: розвівши руки в боки, обережно вийшов із салону. Нальотчик миттю заскочив усередину і чкурнув світ за очі. Все тривало не більше кількох секунд. Свідків було осіб сорок, проте ніхто нічого не міг вдіяти.

Для туристів у Ріо існує кілька неписаних правил, одне з яких категорично забороняє з’являтися на вулицях міста після 21:00, особливо наодинці. Якщо у вас не все гаразд з головою, і ви все ж надумали прогулятися якою-небудь алеєю, щоб помилуватися зорями, ніхто, в тому числі поліція, за вас не відповідає. Після 21:00 можете горлати «Help! Help!» до помутніння в очах, але допомогти вам зможе лише Господь Бог. Ще одна аксіома гласить: якщо вас грабують — віддавайте все, що маєте, і в жодному разі не опирайтесь. Краще втратити гаманець і залишитися живим, аніж корчити з себе героя і схопити гарячу кулю поміж очі.

На Санта-Катарині криміногенна ситуація значно спокійніша. Та все ж навіть тут потрібно дотримуватися певних правил. Зокрема, ніхто сам по собі не ходив і не їздив на вечірки у клуби. Це пов’язано з тим, що заклади такого штибу розкидані по всьому узбережжю на чималій відстані один від одного, а тому іноземець, котрий напідпитку повертається у свій готель з дискотеки, був би ідеальною мішенню для злодіїв. Аби уникнути різних неприємних ситуацій, власники диско-барів вигадали так звану «службу доставки клієнтів».

Усе відбувається у такий спосіб. За день-два до запланованої вечірки спеціальний менеджер (переважно, сексапільна дівчинка з дуже приємним голосом) об’їжджає всі готелі та хостели, де робить оголошення про запланований захід. Ті, хто бажає потрапити на нічну «паті», записують свої імена у спеціальний список і відразу платять за вхід. У призначений день, приблизно об 11-ій вечора, диско-клуб виділяє спеціальний автобус (часом навіть декілька), який об’їжджає всі готелі, забираючи клієнтів на вечірку. О 4:00 ранку той самий автобус розвозить усіх назад.

Як бачите, все дуже просто, зручно і головне — безпечно…

Під вечір другого дня у мій хостел завітала симпатична пишнотіла бразилійка з виразистою фігурою та велетенськими круглими очима. Свій невисокий зріст дівчина цілком і повністю компенсувала напористістю та завзяттям. (До речі, на її візитці, яку вона вручила мені при зустрічі, значилося прізвище «Soroka». Я поцікавився, чи не має вона родичів серед росіян чи українців. Виявилось, що дід бразилійки колись давно емігрував з України. Вона сама, на жаль, не розмовляє українською, але її мама ще й досі володіє мовою.)

Згадана дівуля провела в хостелі майже годину і весь цей час займалася тим, що ловила постояльців і рекламувала їм якусь зіркову вечірку.

— Привіт, як справи? — починала вона, вхопивши за руку якогось постояльця. Не давши йому оговтатись, вродливиця перла в наступ: — Ти тут давно? О, щойно приїхав! Чудово! Завтра на острові грандіозна вечірка — Жоакінья біч-паті! Ти не чув про Жоакінья біч-паті? Не може бути! Неможливо побувати на Санта-Катарині і не відвідати цю легендарну подію! Чудова музика, неперевершене світло, безкоштовні напої! П’ять годин екстремальних веселощів! Усього за вісімдесят реалів! Послухай, це ж унікальна пропозиція! Достатньо лиш поставити своє ім’я… Ось тут…

Вона продовжувала в такій манері, поки нещасна жертва, застукана зненацька в одному з коридорів хостелу, не капітулювала.

Мене Сорока перехопила біля виходу в той момент, коли я збирався змотатися в супермаркет купити собі щось на вечерю. Всунувши мені в руки візитку, бразилійка зачала свій експресивний монолог. Однак я не збирався на диско-паті, а тому відразу обірвав її, чемно переключивши розмову на з’ясування походження її прізвища. Все, може, і обійшлося, коли б у цей час повз мене не просунувся Стіві.

— Агов, Стіві! — махнув я рукою, на якусь мить відвернувшись від Сороки. — Ти був минулого тижня на Жоакінья біч-паті? Це щось цікаве? Варто туди пертися чи ні?

Реакція хлопця була доволі несподіваною. Стіві зблід і напружився. Він так міцно стиснув губи, що вони аж посіріли. Його очі вчепилися в моє лице, і я виразно розрізнив у них… переляк змішаний з відчаєм. Зрештою хлопець трохи нахилив макітру вбік і багатозначно тицьнув пальцем на бинти.

— Не зрозумів… — промовив я.

— Жоакінья біч-паті, — тихо пояснив Стіві.

Його нижня губа помітно тремтіла. Затим хлопець кілька разів смикнув свою незугарну майку.

— Бачиш майку? Якесь дрантя, а не майка, еге? А в мене колись була класна футболка. Моя улюблена.

— І що?

— Нема, — коротко відрубав новозеландець.

Мене огорнуло дивне відчуття, що я достеменно знаю відповідь на наступне питання. Та проте запитав:

— Де вона?

Стіві багатозначно захитав головою.

— Жоакінья біч-паті…

Потому хлопець опустив погляд униз і підняв ліву ступню, ткнувши на свої похідні кросівки, товсті, незграбні, з масивною підошвою, дуже недоречні у таку спеку.

— Спекотно сьогодні, — мовив він. — А тиждень тому я мав круті фірмові шльопки.

— І?… — видихнув я.

— Там само, де й футболка, — спересердя змахнув рукою Стіві. — Жоакінья, чорт би її забрав, біч-паті, чувак…

А потім новозеландець загадково огледів мене і, ховаючи в устах посмішку, проказав:

— Вона тобі сподобається… Підписуйся, не роздумуючи…

Такий несподіваний кінець розмови спантеличив мене. Помітивши, що я сумніваюсь, бразилійка знову затараторила, наче кулемет, поливаючи мене зливою завчених англійських фраз. Підсвідомо я розумів, що нічна вечірка — це зовсім не те, що потрібно змореному джунглями мандрівникові, однак притлумлене бажання довідатися, що ж воно таке, ота Жоакінья, не дозволяло вимовити рішуче «ні». Я довго дивився услід худій спині новозеландця, котра поволі віддалялась у півтемряві і зрештою подумав: «А чому б і ні?».

— Я згоден, — твердо кажу до Сороки.

Дівчина полегшено зітхнула.

— Great! Запиши тут своє прізвище. Завтра за тобою заїдуть. Приблизно об одинадцятій вечора.

— О’кей, я чекатиму, — заносячи своє ім’я в її зошит, я краєм ока побачив кілька інших прізвищ, що тулилися під назвою нашого хостелу.

— Тоді бувай!

— Щасти! І передавай вітання своєму дідусеві!

Потому я таки зганяв у супермаркет, купив усе необхідне, зварив макаронів і зробив собі салат.

Під час вечері я всівся на веранді за одним столом зі Стіві. Дещо все-таки непокоїло мене, і я збирався поставити кирпатому новозеландцю кілька питань.

— Смачного, — сказав я, опускаючись на стілець поруч із хлопцем.

Стіві кивнув. Він наминав якусь коричневу бурду власного приготування, запиваючи її «Pepsi». Заправивши рот макаронами, я несміливо почав:

— Слухай, я все в тебе хотів спитати: що трапилось з твоєю головою? Це все через ту вечірку?

— Ех… — зітхнув Стіві.

— Не хочеш — не розказуй, — чемно сказав я.

— Та не в тому річ, що не хочу. Я ж тобі вже казав, я нічого не пам’ятаю.

— Що, взагалі нічого?

— Ну… — зам’явся мій співрозмовник, — не те щоб зовсім нічого… Пригадую, як їхали на вечірку… Славна підібралась компанія… Невдовзі потрапили на пляж: музика, світло, дівчата — словом, усе, як у людей. Було класно — сам побачиш. А потім хтось прибіг і сказав, що в барі роздають халявну кампірінью. І ми поперли в бар.

Новозеландець удруге тяжко зітхнув і, затинаючись, продовжив:

— Я не зразу розібрався, що в тій бурді 80% кашаси. П’єш — наче звичайний «Sprite», солодкуватий з бульбашками, тільки язик трохи більше щипає… А далі — все як у тумані. Пам’ятаю, що танцював, щось кричав, кудись ліз… а після… ну не знаю… все наче обірвалось…

— А голова? Що з головою сталося?

— Та не знаю я! — завівся Стіві, з розпуки перестаючи жувати. — Наступного ранку я прокинувся у величезній прохолодній палаті в міській лікарні Флоріанополіса. З перебинтованою головою і купою болючих подряпин на лиці. Поруч лежало чоловік двадцять. З різних хостелів, але всі з тієї клятої вечірки. Хто з переламаною рукою, хто з потрощеними ребрами, хто з підбитим оком, вибитими зубами чи ще якимись травмами. Троє, здається, взагалі валялись без свідомості.

Я насуплено мовчав, міцно стуливши рота.

— Я лежав у якомусь дранті, — неохоче пригадував далі хлопець. — На мені була чужа майка, брудна й велика. Моїх шортів, шльопок, кепки і окулярів ніде не було. Крім того, я з жахом виявив, що загубив свій гаманець з грішми та документами.

— Ого! — вигукнув я. — Це вже серйозно! Чому ти раніше про це не сказав?

— Гаманець того ж дня передали мені в хостел. Його знайшли прибиральники, котрі вичищали praia Joaquina після гулянки. Все було на місці. Навіть гроші. Зате одяг, зрозуміло, зник безслідно. Єдина добра новина: у мене не підтвердився струс мозку, через що вже після обіду лікарі відпустили мене.

— І ти навіть не здогадуєшся, де так роздовбав собі тім’ячко? — не вгавав я.

— Ні. Чуваки, які були зі мною, припускають, що я поліз на скелі і стрибав у воду… Але трохи не дострибнув. Я бачив ті скелі… Якщо вони мають рацію, то я просто не знаю, як не розбив свою макітру на друзки…

— А може, є якісь інші свідки? — припустив я.

— Свідки, навіть якщо вони не потрапили в лікарню, теж мало що пам’ятають. То була дійсно феєрична вечірка.

Кілька хвилин ми мовчали, зосереджено працюючи виделками. Хоча було помітно, що Стіві безповоротно втратив апетит. Зрештою новозеландець відставив тарілку і звів погляд на мене:

— Ти не переживай, все буде о’кей. Просто не пий багато кампіріньї.

* * *

День минув швидко, час «ікс» невмолимо наближався.

О пів на одинадцяту всі учасники Жоакінья біч-паті зібрались у центральній залі хостелу на першому поверсі. Зі мною їхало п’ятеро австралійців, всі як один — високі, плечисті, накачані. Швидко познайомившись, ми розговорились і я дізнався, що у себе на батьківщині хлопці грають за одну й ту саму університетську команду в американський футбол. Зараз у них були канікули і перерва в чемпіонаті, от вони й вирішили гуртом змотатися в Бразилію.

Австралійці причепурились, мов на парад: у стильних джинсах, дизайнерських майках, напахчені і з прилизаними чубчиками. Не виникало жодного сумніву в тому, для чого вони пруться на ту вечірку. У мене ж нічого парадного з одягу не було. Я їхав на Жоакінью у кедах, шортах і майці, поверх якої вдягнув, закачавши рукави, звичайну сорочку.

Об 11:10 за нами заїхав мікроавтобус. Ми хутко повантажились і рушили. До Жоакіньї, чесно кажучи, було рукою подати, тому зовсім скоро ми зупинилися перед імпровізованим входом.

Для проведення вечірки вздовж усього пляжу відгородили чималу територію. Всередині розмістили критий бар та підвищену площадку для ді-джеїв. По периметру, захищені додатковою дротяною загорожею, стояли височенні чорні динаміки. Колонки гриміли настільки гучно, що дрібний пляжний пісок довкола них здригався, наче під час землетрусу. Над ними організатори натикали безліч різнокольорових прожекторів, котрі металися туди-сюди і блимали у такт оглушливій музиці. Інше кільце яскравих світильників смикалось на металевій рамі, встановленій над ді-джейською платформою.

Пляж загородили з трьох боків, вихід до моря лишався відкритим. Завдяки цьому можна було танцювати і розважатись, стоячи по пояс у воді. Щоправда, зовсім недалеко від берега проходила лінія буйків, вздовж якої постійно курсували два моторних човна з рятувальниками. За буйки суворо заборонялося запливати. Так організатори піклувались про безпеку захмелілих учасників вечірки.

Спершу все йшло точно так, як описував Стіві. Весело, запально, гамірно. Не встигнувши зробити півдесятка кроків по піску, який ще зберігав у собі денне тепло, я закляк із роззявленим ротом. Переді мною постало юрмисько молодих людей, які екзальтовано дриґались і вихилялися в такт шаленій музиці. По натовпі ковзали яскраві промені, зрідка прокручуючись і зависаючи на одному місці. На перший погляд, цілком буденна клубна «тусовка», але я без перебільшення отетерів, головним чином через те, що серед цього наелектризованого юрмиська були дівчата. І дуже непрості дівчата, я вам скажу. Я протер кулаками очі й трохи відступив назад, все ще не вірячи, що мені не мариться. Приблизно дві третини осіб жіночої статі, що гицали в даний момент на піску, були звичайними бразилійками, котрі фігурою та чарівністю нічим особливим не вирізнялися від перуанок, француженок, шведок чи, скажімо, британок. Зате решта… решта сяяли посеред юрби, немов коштовні діаманти, розкидані на темному шовковому тлі. Стрункі, а водночас із апетитними округлими формами, з повними губами й точеними носиками, чудово засмаглі, усміхнені, розгнуздані й веселі — вони скидались на казкових німф, а рухались, немов професійні моделі. Більшість дівчат не мали на собі нічого, окрім мініатюрного купальника. Більше того, вони намастились олійкою, через що їхні оголені тіла еротично зблискували у півтемряві пляжу. Дивлячись на їхні відверті костюми, екзоттичну бразильську вроду, непередавану манеру рухатись, яка так і підбивала скинути з себе всі умовності і кинутися в танець, я далі не вірив власним очам — настільки все було сексуальним. Таке враження, наче всіх красунь, яких так не вистачало мені під час мандрів іншими регіонами Бразилії, зібрали нині на praia Joaquina! І це було просто немислимо: чарівно, фантастично, гаряче!

Але…

Існувало одне невелике «але».

Побачене породило в мені напрочуд сильне відчуття нереальності всього того, що відбувається. Надто сильно вирізнялися чарівливі бразилійки поміж інших дівчат, як зовнішнім виглядом, так і поведінкою. Стількох прекрасних дівуль я не бачив на жодній дискотеці в Києві. Завжди є запаморочливо гарні, є просто красиві, а є не дуже, але ніколи не буває, щоб третина всіх дівчат на танцмайданчику мала зовнішність найкращих моделей з «Penthouse». Крім того, я майже відразу зауважив, що вони танцюють ніби самі по собі. Біля жодної з них не було хлопця. Побачити сотню найвродливіших бразилійок та ще й без супроводу накачаних бойфрендів-мачо — то взагалі ні в які ворота не лізе. Такого не буває навіть уві сні!

Я помітив, що австралійці, які проштовхались на огороджений майданчик слідом за мною, так само вклякли, пороззявлявши роти. Кілька секунд вони лиш чухали черепки, не маючи належних слів для вислову своїх емоцій.

— Агу! Агу! — зрештою футболісти почали гугукати мов мавпи, від задоволення гамселячи себе долонями по грудях та стегнах.

— Це що, корпоративна вечірка журналу «Playboy»? — підозріло запитав я одного з хлопців.

— Не знаю, — промимрив він, нестямним поглядом пожираючи дівчат, — але мені це страшенно подобається! I love Joaquina!

Бідолашка, він ще не знав, що менш ніж за півгодини кричатиме про те, як ненавидить всю Бразилію в цілому і вечірку на пляжі Жоакінья зокрема.

Відтак, широкоплечі хлопці, ні секунди не вагаючись, вклинилися в натовп. Кожен з них миттю вибрав собі бразилійку і почав незграбно витанцьовувати навколо своєї обраниці. Я стояв віддалік і слідкував за ними. Шосте чуття підказувало, що незабаром почнеться щось цікаве.

І я не помилився.

Хтось із футболістів геть очманівши від своєї красуні, яка вигиналась перед ним, при цьому ще й манливо посміхаючись, простягнув руки, вчепив дівчину за талію і притиснув її до себе…

Я навіть не знаю, звідки вони взялися. Не встиг я змигнути оком, як перед парочкою зринули два дебелих охоронці в білих футболках з синіми написами «Joaquina B.P. — Security». Чоловіки виявилися не просто плечистими чи кремезними, вони були справжніми гігантами. Не церемонячись, охоронці грубо відірвали хлопа від дівчини і вивели його з натовпу. Австралієць голосно верещав і пручався.

Але це ще не кінець історії. Помітивши, що над їхнім товаришем чиниться насильство, решта компанії негайно кинулась йому на підмогу. Двоє прудко наскочили на «пляжних церберів» і, розмахуючи рухами, почали щось їм доводити, тицяючи пальцем то на свого постраждалого товариша, то на дівчат у розпашілий гущині юрмиська. Інші двоє обачно трималися трохи осторонь.

Нині, пригадуючи всі події тієї ночі, я гадаю, що ситуацію можна було вирішити полюбовно, цебто без подальшого застосування сили. Одначе проблема крилася не в охоронцях, проблема була у хлопцях з Австралії, котрі забули, що вони не у себе дома і що намагання в ультимативних і нахрапистих тонах з’ясувати стосунки з ревнителями порядку на бразильській вечірці є далеко не найкращою ідеєю. Словом, закінчилось усе тим, що трьох непокірних австралійців (зачинателя та двох його найпалкіших заступників) скрутили у баранячий ріг, вивели з території вечірки і грубо спровадили геть. Потому велетні-охоронці повернулися, підійшли до тих двох, що лишились на пляжі, і дуже довго щось їм пояснювали. Рештки бравої австралійської компанії, потупивши погляди, сумно кивали. Завершивши читати нотації, «пляжні цербери» покинули хлопців напризволяще і зникли.

Двоє футболістів, понуро опустивши голови, підійшли до мене. Либонь, вони шукали хоч якоїсь підтримки.

— What the fuck? What the fuck, ha, man? It’s impossible! — бубнів один з них, гнівно зиркаючи навкруги. — How could they… how could they… [62]

— It’s not fair… [63] — бурмотав інший.

— Що трапилось? — запитав я.

— Це все пі-джейки, — поясний дебелий австралієць. — Всі оці намащені напівголі красуні.

Я, в принципі, так і думав. Звісно, мене дивувало, чому їх було так багато і для чого їх запустили в танцюючий натовп, дозволивши змішатись зі звичайними учасниками паті, але в цілому все поволі ставало на свої місця.

— І що?

— Нічого! — огризнувся ображений хлоп, а потім, люто стиснувши кулаки, просичав: — До них не можна торкатися. Ти уявляєш? Вони притягли сюди найкращих красунь з усієї Бразилії, одягли їх у купальники, намастили якоюсь масною лискучою фігнею і запхнули в самісіньке серце «тусовки», але заборонили їх чіпати, чорт забирай! Нікчеми! Вилупки! Я навіть пальцем не можу до них доторкнутися! І як це називається? Ми хіба дивитися на них приїхали?

— І на хріна ми тоді такі гроші виклали за цю довбану вечірку? — лайливо обурювався другий. — It’s not fair! За вісімдесят реалів ми могли б упиватися кашасою цілий тиждень! Не просихаючи! Ет, зараза…

— Дивно, — промимрив я. — Дивно…

І я казав це не для того, щоб якось підтримати австралійців. Я дійсно так думав.

— It’s not fair!… — не вгавав австралієць.

Тим часом одурманююче красиві бразилійки, наче й не зауваживши інциденту з викиданням трьох дорідних хлопців «за борт» Жоакіньї, продовжували виклично викаблучуватись і скакати на піску.

Я випив дві склянки кампіріньї, чемно відмовився від третьої і решту вечора просидів за барною стійкою, спостерігаючи за тим, що відбувається довкола. Можливо, через те, що я був сам, мені було нудно і страшенно хотілося спати.

Після другої години ночі пляж Жоакінья набув вельми цікавого вигляду. Зі сторони він нагадував кадри якогось радянського фільму про Другу світову війну, а саме — момент форсування Дніпра: повсюди, розкинувшись «зірочками» та уткнувши писки в пісок, мертво лежать тіла «вояків», де-не-де очманіло роззираючись навкруги, безцільно блукають контужені, і понад усім цим завивають сирени та метаються промені прожекторів. От тільки на Joaquina Beach Party посеред напівмертвих тіл, недбало розкиданих на піску, ще й досі витанцьовують найбільш витривалі учасники вечірки, стараючись, щоправда, ні на кого не наступати.

Якоїсь миті мій терпець урвався. Я позіхнув і вирішив не чекати автобуса. Залишивши пляж, я пішов шукати таксі, щоби безпечно дістатись до хостелу.

Резюме до цього розділу:

Для особливо допитливих нижче наведено рецепт коктейлю кампірінья.

Інгредієнти: бразильська горілка кашаса, лід, спрайт (до ? об’єму), дольки зеленого лимона.

Спосіб приготування: напій разом з льодом збивають у блендері, після чого фільтрують у бокал, вмочений у сіль.

Розділ одинадцятий Флексія [64]

Я зустрівся з Алексом та компанією лиш в аеропорту Сан-Паулу менш ніж за півтори години до вильоту. Хлопці добряче обгоріли, зате виглядали щасливими і задоволеними. Ми радісно потиснули один одному руки, після чого обмінялись короткими розповідями про свої пригоди. Безперечно, вони проробили чималий шлях і їм було чим поділитися. Щоправда, коли я взявся стисло переповідати про ті місця, де довелося побувати мені, хлопці практично мене не слухали. Чи то їм справді було нецікаво, чи вони підкреслено демонстрували, що зовсім не жалкують через неминучий розкол у Куйябі.

Накупивши різних дрібничок в магазинах терміналу, ми пішли реєструватися на наш рейс. Через довгих дванадцять годин, навіть не перевдягаючись (у Римі було не по-зимовому тепло — 15°C), пересіли на літак «МАУ» до Києва.

Ось так закінчилась навіжена бразильська авантюра, котра несподівано і геть неочікувано зародилась одного осіннього дня в нічим не примітному ресторанчику «Віолет» на Печерську. В літаку по дорозі додому я не раз задумувався над значенням спонтанних і необдуманих рішень у нашому житті. Можна роками ретельно планувати й обдумувати кожен свій крок, черепашачими темпами шкандибаючи до якоїсь примарної мети. А потім ляпнути щось не так, рвонути кудись світ заочі й перевернути все з ніг на голову.

Але, мабуть, так і має бути, інакше цей світ був би нудотним, мов лекція з термодинаміки.

* * *

Однак сама історія, як ви розумієте, ще не завершилась…

Я прилетів у Бориспіль засмаглим, голодним і трохи напруженим. Безперестанно думав про Маруську. Дівчина, а заразом і всі пов’язані з нею проблеми, які видавались такими далекими, майже нереальними в Бразилії, раптово присунулися на перший план. Я несподівано усвідомив, що свій «хід конем» уже зробив, і тепер лиш знічено очікую її відповіді. Подумки я пообіцяв собі віднині поводитися чемно, спокійно і адекватно, словом, робити все, що від мене залежить, аби відновити колишні взаємні довіру та почуття. Втім, невідь-чого у мене виникло відчуття, наче я машиніст, який отупіло тисне на гальма, коли потяг уже злетів у прірву.

Люті грудневі морози, котрі терзали Україну на початку зими 2009 року, минули. З негустих хмар цідив дощ зі снігом, а під ногами неприємно хлюпало. Ми з Алексом могли з повним правом заявляти, що привезли на Батьківщину потепління.

Ще в аеропорту, тупцяючи у черзі перед скляними будками паспортного контролю (по-моєму, ці черги там ніколи не розсмоктуються), я подзвонив кучерявці.

— Приві-і-іт! — радісно відповіла Маруська. — А я чекала на твій дзвінок! Як долетів?

Признатись, я трохи отетерів.

— Е-е-ем… Здоров! Та ніби все о’кей. Трохи втомлений, але в цілому почуваюсь нормально. А ти як?

— Теж нівроку.

І ми замовчали. Скидалося на те, що вона страшенно рада моєму поверненню. По-моєму, аж занадто рада. Але водночас щось, в дідька, було не так. На мене наринуло одурманливе хвилювання, як на шахіста, котрий абсолютно не усвідомлює, що за каверзу готує йому супротивник.

— Ну то як, зустрінемось? — зрештою запропонував я.

— Тобі ж, мабуть, треба відпочити.

— До завтра я буду в формі.

— Тоді, звісно, зустрінемось!

Я не розумів, чому вона так тішиться і торжествує. Невже так сильно заскучала? Але цього просто не може бути!… Схоже, Мігель мав рацію. Я підходжу до стосунків з дівчатами надто раціонально. Я намагаюсь усе аналізувати, діяти логічно, постійно розставляти крапки над «і». І це врешті-решт тільки шкодить мені. Подумавши так, я розслабився.

— «Аватар» уже почався в кінотеатрах? — запитую.

— Ага.

— Сходимо завтра? Я вже стільки всього чув про нове дітище Кемерона, що просто не можу дочекатись, аби побачити все на власні очі.

— І я! Тільки підемо в 3D.

— Обов’язково у 3D, — підтвердив я і поспіхом додав: — Мені пора… До зв’язку!

Підходила моя черга пред’являти паспорт і пояснювати суворому дяді-митнику, чому він мусить впустити мене до рідної країни.

* * *

Припускаю, що ви, либонь, конаєте від нетерплячки, бажаючи дізнатись, чим закінчилась моя багатостраждальна «love story»? Не стану вас мордувати і відразу розкрию карти: все скінчилося нічим. У буквальному сенсі.

Певна річ, ми розійшлись. Це тільки в мелодрамах буремні життєві перипетії закінчуються загсом, цьомками-бомками і шикарною постільною сценою, а в реальному житті воно, знаєте, трохи інакше.

Новий рік, який ми з Маруською все ж зустріли разом, став символічною жирною крапкою у наших стосунках. Після мого повернення з Бразилії наше спілкування перетворилось на безперервне і злюще перетягування ковдри: нескінченні взаємно-образливі натяки і намагання якомога болючіше вжалити один одного. Ми примудрилися погиркатись навіть у вщерть заповненій залі кінотеатру під час перегляду «Аватара», коли всі інші, нормальні люди, пускаючи слинки, не відлипали від екрану. У новорічну ніч напруга досягла апогею. Здавалось, ми тільки й чекаємо нагоди побільше накапостити один одному.

Охолонувши після неприємної новорічної вечірки, я зрозумів, що не маю бажання і далі роздувати конфлікт. Несподівано захотів, щоб усе скінчилося, причому скінчилося цивілізовано, без театральних ефектів. І розсудив, що, напевно, найкраще мовчки, по-тихому розстатися.

Тому після першого січня, нічого не сказавши одне одному (але, безперечно, обоє думаючи про одне й те саме), ми перестали спілкуватися. Без докорів, з’ясування стосунків, взаємних образ і навіть — хай як це дивно звучить — без останнього «прощай». Ми перестали існувати один для одного.

Вона так і не змогла мені пробачити того, як я, радісно метеляючи хвостом, помчав до Бразилії. Я ж після якогось моменту просто переключився. Мені стало відверто байдуже — я перегорів, зрозумівши, що в житті є інші цінності. Крім того, Бразилія — і за це я їй до скону вдячний — добряче провітрила мою довбешку. Можливо, утікати від проблем і не є найкращим способом їхнього вирішення. Однак, що б там не казали, це далеко не найгірший варіант.

Маруська так і не подзвонила мені.

Я залишив номери її телефонів у пам’яті своєї мобілки. Однак бажання скористатись ними більше не виникало.

* * *

Вечір 2-го січня 2010 року, Рівне, Україна.

Похмуре зимове небо неохоче видушувало з себе окремі хирляві сніжинки. Я сидів у рівненському кафе і мимохідь роздумував про те, що наступної зими треба буде знову звалити кудись у південну півкулю. Типу, полетіти у вирій. Якдалі від темряви, морозу і колючого вітру.

Супроти мене на стільчику йорзав Ед, який вже більше року перебував, образно кажучи, «по той бік фронту» (цебто, був одружений). Ми замовили собі по пиву і неспішно обговорювали події, що сталися відтоді, як ми бачилися востаннє. Я переважно розпитував, як воно там, «на іншому боці місяця» — в сімейному житті, в той час як Ед більше цікавився пригодами під час мого вояжу Бразилією.

Несподівано мій товариш спитав у мене про Маруську, згадавши, що якось бачив нас разом восени.

— Як твоя дівчина? Ви ще зустрічаєтесь?

Я відразу спробував перевести розмову на що-небудь інше. Менше всього мені хотілось говорити чи думати про Маруську.

— Мабуть, це якесь збочення, коли тремтіння палуби літака під ногами приносить більше задоволення, аніж домашній спокій та затишок, — мовив я.

Ед і не думав мені перечити.

— Це збочення, чувак, — недвозначно підтакнув він.

Я насупився.

— Однак я не можу з собою нічого вдіяти.

Ед стенув плечима.

— Ти не відповів про дівчину, — нагадав він.

— Яку? — стараючись не дивитись в очі своєму співрозмовнику, уточнив я.

— Білявку. З американського посольства.

— А-а-а… — удавано глухим і апатичним голосом протягнув я, так, ніби щойно згадав про неї. — Ми розбіглися. Ну… так вийшло.

Ед більше нічого не сказав. Кілька хвилин ми сиділи мовчки. Мій товариш час від часу сьорбав пиво з келиха. Я мляво жував зубочистку, зосереджено вдивляючись у вечірні вогні рідного міста.

— Це через неї ти рвонув у Бразилію?

Спочатку я вразився, не зрозумівши, звідкіля Ед може знати маловідомі подробиці зародження бразильської авантюри. Проте майже миттєво збагнув, що він читає мій блог і, безперечно, бачив пости, що передували мандрівці. Хлопець всього-на-всього зіставив докупи факти і зробив правильні висновки.

— Ну-у-у так… — видихнув я.

— Круто, — прицмокнув мій друзяка. — Іноді мені теж кортить махнути на все рукою і дременути кудись далеко-далеко. Але боюсь, що на цьому може зациклити: захочеться знову кудись летіти, їхати, нестись, шукати пригод на свою голову, ризикувати життям. І так до безкінечності.

Ми знову затихли.

— Над чим зараз працюєш? — знічев’я спитав Ед.

— Обдумую наступну книгу, — відказав я.

— Про Бразилію?

— Ага.

Я саме дописував «Подорож на Пуп Землі» і намірявся найближчим часом взятися за опис пригод у Пантаналі. То було все, чим я жив на той момент.

— І як?

— Нормально, — я посміхнувся, — зав’язка роману буде кумедна — шмарката трохи. Щоправда, поки що я не знаю, як його закінчити.

— Поки допишеш, придумаєш. Або життя саме підкаже.

— А що у тебе? — так само індиферентно поцікавився я. — Які плани?

— Треба купити молока, дружина просила, — почухавшись, сказав Ед. А тоді додав: — Ну, мені вже час іти.

Розрахувавшись, ми вийшли з кафе. Ед побіг у найближчий магазин, а я, встромивши руки в кишені пальто, неспішно почвалав додому.

Дихалось напрочуд вільно.

* * *

Крокуючи безлюдними засніженими вулицями, я обмізковував події останніх днів. Повернення з Бразилії, передноворічний шарварок і гармидер, анемічна вечірка, на якій ми з Маруською нібито були разом, хоча насправді знаходились одне від одного на відстані, що вимірюється світловими роками, і зрештою, втомлене безмовне розставання.

Чи жалкував я через те, як усе закрутилося? Чи розкаювався про прийняте згарячу рішення їхати в Пантанал? Чи шкодував, врешті-решт, через розрив із Маруською?

Якщо розглядати всі наведені вище питання в контексті того, чи усвідомлюю я, що частенько діяв егоїстично, що багато чого зробив неправильно, зопалу і необдумано, то, безперечно, відповідю буде «так». Мені шкода. Якщо ж говорити про наслідки, про те, як воно все обернулося, акцентуючи увагу на тому, чи прагну я щось поміняти, чи хочу повернути все назад, я скажу тверде «ні». Я не жалкую ні про що. Я продовжую жити. Жити і йти вперед. Оступатись, падати й підводитись, але ніколи — не зупинятись.

Резюме до цього розділу:

Покажіть мені людину, яка не жалкує ні про що, скоєне у своєму житті, і я покажу вам людину, котра нічого не досягла.

Хеппі-енд для хлопчиків

Так уже заведено, що кожна хороша історія мусить мати «хеппі-енд», цебто щасливий кінець. Без happy-end’у в наш час — нікуди!

От тільки що воно таке, отой «щасливий кінець»?

Ви ніколи не задумувались, шановні читачі, що певний стан речей, який для когось є джерелом непередаваного щастя, для іншого може слугувати причиною нестерпних мук та мордувань? Індивід — тобто не такий, як інші. І в кожного індивіда свій ключ до щастя. Душевний комфорт та життєва гармонія в розумінні людини-меланхоліка виглядатимуть справжнім пеклом в очах людини холеричного характеру. Через це щастя, напевно, єдине слово в людському словнику, що може мати безліч значень. А може й не мати ніякого. Коротше, засівши за написання завершальних штрихів до цього пригодницького епосу, я відчув себе пароплавом, котрий несподівано напоровся на айсберг в екваторіальних водах, напрочуд ясно усвідомлюючи, що виліпити пристойний «хеппі-енд», — нелегке завдання.

Деякі письменники підігрують майбутньому читачеві, завершуючи книгу в банально-сентиментальному стилі «…і жили вони довго та щасливо». На жаль, я не можу собі цього дозволити, оскільки, по-перше, не маю права відходити від реальних подій або ж перекручувати факти, а по-друге, я прекрасно розумію, наскільки важливою є розв’язка у творі і не збираюся використовувати такий дешевий заїжджений трюк. Епілог — це наче витончені східні прянощі, фінальна приправа, яку додають до головної страви. Інколи він перетворює звичайну книгу на вишуканий делікатес, але нерідко може обернутись ложкою дьогтю в бочці меду, марнуючи вщент смакоту від читання.

Я довго думав над тим, як мені викрутитися з цієї ситуації. Врешті-решт, врахувавши наведені вище роздуми та висновки, я вирішив, що у моїй бразильській любовно-пригодницькій каймано-піранячій сазі буде два епілоги: один — спеціально для хлопчиків, інший — для дівчаток. Кожен заснований на певних подіях, що відбулися в моєму житті вже після бразильської авантюри.

Почну з «хеппі-енду» для хлопчиків.

* * *

На календарі замиготіли перші дні нового року…

Добрячий морозець терся наждаком об щоки і прохололими щупальцями залазив під комір. Гамірні вулиці пустували. Більшість нормальних людей вже давно смакували різдвяну вечерю в тісному колі рідних та близьких. Я ж, як затятий приблуда, до цієї більшості не належав.

Я підтюпцем перетнув роздоріжжя перед торгівельним центром «Квадрат», заскочив у метро «Лук’янівська» і, розминаючи підмерзлі пальці, повільно човгав до ескалатора. Я не поспішав, збираючись у тьмавій глибині підземки ще раз ретельно все обдумати.

Сонний охоронець, розкинувшись на старезному дерев’яному стільчику, провів мене притомленим поглядом.

Чому ми починаємо по-справжньому цінувати тільки те, що безповоротно втрачаємо? Здавалося б, така банальна, очевидна і заїжджена істина, закусивши губу, думав я, однак ніхто не сприймає її серйозно, допоки не відчує всю силу цих нелукавих слів на власній шкурі. Через кілька днів після Нового року на мене напосіла непоясненна, в’язка і дошкульна туга. Якесь дивне, ще незнайоме відчуття повсякденно сповивало мою свідомість, терзало моє зазвичай незламне й непохитне «я». Спливло кілька днів, поки я відважився зізнатися сам собі, що мучуся через розрив з кучерявою білявкою. (От бачите, навіть такому товстошкурому слонові як я, зовсім не чужі людинолюбні почування!)

Але чи справді я сумую за Маруською? Сотні разів я прокручував у голові це запитання. Воно почало видаватися мені грамофонною платівкою, котра крутиться у моїй макітрі і щоразу зіскакує на одне й те ж місце… Ще тиждень тому моя відповідь була чіткою, впевненою і категоричною — однозначно ні. Сьогодні (я й сам собі боявся в цьому признатись) я вже не знав, що відповісти.

Ескалатор з гуркотом затягував мене в черево станції…

Через півгодини, пересівши на «Палаці спорту» на іншу гілку, я дістався до «Мінської». На жаль, за весь час я так і не надумав, що робитиму і говоритиму, підсвідомо відтягуючи вирішальний момент.

Проходячи повз єдиний відчинений кіоск з квітами, спинився. Поблякле світло підземного переходу огортало все довкола сюрреалістичним серпанком. На якусь мить мені навіть здалося, що я не впізнаю цей перехід. Але я труснув головою і відігнав дивні думки.

Закутана у хустки продавчиня, притупуючи валянками, скосила на мене оцінюючий погляд.

— З Різдвом, — якось невпевнено пробубоніла вона.

Я нічого не відповів. Невідь-чому почувався, немов уві сні. Неначе занурився в іншу атмосферу, в яку замість кисню накачали інертного газу.

«Треба взяти з собою квіти», — зрештою здогадавсь я.

— Будь ласка, тридцять три… — голосно й з розмахом почав я, але тут-таки затнувся, запустивши пальці в кишеню і перебравши худеньку пачку стогривневих купюр. Мигцем провівши нескладний підрахунок, я втямив, що грошей на таке «геройство» мені точно не вистачить, а тому продовжив уже стриманіше: — Кгм… Мені п’ятнадцять троянд, будь ласка… Так, червоних…

«Червоні троянди? — мій внутрішній голос кепкував з мене самого. — Блін, це ж так тривіально! Нічого гіршого навіть не придумаєш! А раптом вона не любить троянд? Взагалі, по-моєму, останнім часом дівчата взяли за моду заявляти, що вони ненавидять, коли хтось дарує їм червоні троянди, мовляв, то є старомодно, примітивно і без фантазії». Але тієї самої миті усвідомив, що навіть не здогадуюсь, які квіти їй подобаються. Я ніколи не дарував Марусьці квітів. «Біс із ним! — думаю. — Хай будуть троянди. Однаково через день у смітник викидати».

Продавчиня тим часом старанно загорнула букет. Я простягнув гроші. Жіночка хапнула їх і сховала в кишеню, не перерахувавши.

Обхопивши букет рукою, я викотився з підземки. По дорозі до багатоповерхівки, що знаходилась неподалік від харчевні «McDonalds», я зірвав з квітів упаковку і викинув її у смітник. Ненавиджу дарувати квіти, загорнуті в целофан.

Зрештою я дістався до Марусьчиного під’їзду, заскочив всередину і піднявся на п’ятий поверх. Перед дверима заціпенів, нерішуче переминаючись з ноги на ногу. Вказівний палець застиг на відстані кількох сантиметрів від кнопки дзвінка. Я й досі не мав конкретного плану дій.

«Що ти їй говоритимеш? — натужно розмірковував я. — Признаєшся, що ти — козел? Але це, по-моєму, і так цілком очевидно. Просто попросиш вибачення і скажеш, що хочеш почати все спочатку? Надто тупо і трафаретно…».

Я довго й напружено розмірковував, але нічого кращого так і не вигадав.

«Отже, просто попрошу пробачення. А там буде видно».

І натиснув кнопку дзвінка…

Через подвійні двері долинуло приглушене дзижчання. Затим яскрава цятка в оглядовому вічку заблимала, а значить, хтось підходив до дверей. А тоді — все стихло. Певно, Маруся впізнала мене і не захотіла відривати двері, зметикнув я.

Я зітхнув і вдруге натис кнопку, цього разу дсить довго не відпускаючи пальця. Врешті-решт зрозумівши, що я прийшов всерйоз і надовго, дівчина різко розчинила двері.

Сталось усе напрочуд швидко і якось зовсім несподівано, через що попервах у мене відняло мову. Я задерев’янів, прикрившись дурнуватим букетом червоних троянд.

— Привіт, — тихо сказала вона.

Замість відповіді я шморгнув носом і кивнув, визираючи з-за квітів.

Маруська скептично оглянула букет і не змогла стримати посмішки. Щоправда, я не встиг розібратися, чи то була посмішка переможця, сповнена безжальною іронією та усвідомленням власної сили, чи навпаки — добрий знак.

— Я прийшов поговорити, — вичавлюю з себе, намагаючись не затинатися. — Просто поговорити… Звісно, якщо я не заважаю…

— Ну заходь, — незворушно запросила вона.

Я переступив поріг, так само дурнувато обіймаючи букет з п’ятнадцяти бордових троянд. Маруська була сама, і я відчув, як радісно підскочило моє серце, коли я зрозумів це. Хвилину, а може, півтори, ми стояли один навпроти одного і дивилися прямо в очі. Я не витримав і першим відвів погляд.

Та ось, набравшись сміливості, я зробив гучний видих і наготувався говорити.

Тієї ж миті десь на задвірках свідомості, мов стріла пролетіла думка: «Що я, в біса, тут роблю?!». Але я прожогом прогнав її, адже точно знав, для чого прийшов сюди. Тобто, я думав, що знав…

— Так от… — почав я.

Дівчина, підперши кулачком підборіддя, дивилась на мене. Вона знову всміхалась — всміхалась тепло і приязно. Серце підскочило у мене в грудях. Вона готова мене пробачити?! Я не міг повірити власним очам!

«Для чого? Для чого, чорт забирай, я сюди приперся?…». Якесь моє інше, підсвідоме «я» тим часом наполегливо намагалось достукатися до здорового глузду, настирливо терзаючи свідомість: «Агов, чувак! Ти що, бляха, виробляєш? Блекоти об’ївся, га?».

Втім, підбадьорений виглядом Марусі, котра, здавалося, готова була от-от кинутись в мої обійми, я… гепнувся на одне коліно. Клянуся Богом, я не знаю, що за таємнича сила примусила мене опуститися навколішки!

— Ти знаєш, я… — пробую наново почати вирішальну промову, але знову зависаю на половині першої фрази.

Дівчина тим часом зробила крок уперед і нахилилась до мене. Її обличчя опинилось прямо наді мною, я відчував тепло її дихання, кучеряве волосся майже торкалося мого напруженого лоба.

«Для чого це все? Що я тут роблю?… Букет червоних троянд і „рицарська“ стійка. Дідько, от ідіотизм!».

І тут замість того, щоб прощебетати щось розумне, тим самим оформивши наше примирення, я неждано-негадано відкидаю букет убік і рвучко зриваюся на рівні ноги. Відтак хапаюся за голову, починаю нелюдськи горлопанити «а-а-а-а-а-а!!!» і… прокидаюся.

— А-а-а-а!!! — продовжую репетувати вже прокинувшись. — Фуф! Фуф!

Постіль зіжмакана, подушка валяється під шафою в іншому кутку кімнати, простирадло мокре від холодного поту. А сам весь тремчу, неначе пекінес, якого випустили побігати на подвір’я посеред зими, і голосно аж до непристойності клацаю зубами. І присниться ж таке, Боже правий! Наче й не їв нічого важкого на вечерю, а тут такий кошмар, що недалеко й до інфаркту.

Витерши простирадлом краплини поту з обличчя, я підірвався і кинувся на кухню, шукаючи чого-небудь заспокійливого. «Валер’янка, — гупало мені в голові, — мені потрібна настоянка валер’янки. Швидше. Або корвалол… краще корвалол…». Тремтячими руками я промацував полиці підвісних шафок, коли раптом згадав, що ніколи в житті не пив ні валер’янки, ні корвалолу, і що їх, відповідно, нема, і взагалі ніколи у мене не було. «Господи, дай що-небудь, — подумки благав я, — будь-що седативне!». Різким рухом я розчахнув дверцята холодильника і напруженим поглядом окинув його вміст. Ковбаса! У мене є докторська ковбаса! Не довго думаючи, схопив товстенний кавалок і запхав його до рота. Майже не розжована блідо-рожева маса пропхалася стравоходом і приємно булькнула, досягнувши живота. Фуф… За хвилину мене попустило, і я зрозумів, що врятований. Ковбаса — це наше все! Поки є дешева докторська ковбаса, ми, мужики, не помремо.

Дрож у кінцівках остаточно минула і думки прояснились. Я глипнув на годинник. Шоста ранку. Подумалось, що після такого морального потрясіння я навряд чи засну. Тож я повернувся у кімнату, всівся на ліжко і взяв до рук мобілку. Набрав номер Алекса.

— Ти не спиш? — спитав я.

— Вже ні. А що трапилося? — відказав Алекс.

Схоже, мій голос ще тремтів після нічного жахіття.

— Та нічого особливого. Кошмар наснився, — пояснив я.

— Що саме?

— Ну… — зам’явся я, — крокодили.

— А-а-а. Ну, так. Крокодили — це дуже страшно, — сонно пробурмотів мій товариш.

— Чувак, — сказав я, — треба щось робити. Навіть не знаю… Напитися чи щось таке… А то я… мені… Словом, сниться мені тут незрозуміле всяке.

— Та без проблем, — з готовністю відказав Алекс. — Поїдемо сьогодні ввечері в «Shooters». Чи ще кудись.

— Ага. Поїдемо. Тоді давай, до зустрічі.

— Бувай. Будь крепким.

Я пошльопав на кухню і підступив до вікна, впершись носом у шибу та коліньми в гарячу батарею. Затим розчахнув кватирку, з насолодою заковтнувши свіжого морозного повітря. У будинку напроти в кількох вікнах горіло світло. Ранні пташки. Певно, збираються на роботу, подумав я.

Затишна меланхолійна сірість зимового ранку наповнювала мене непередаваним спокоєм та умиротворенням. Останні зірки безгучно тріскались і зникали, розплавляючись у блідій та холодній синяві вранішнього неба. Напівсонний Київ нагадував приспане ніжною материнською колисковою рожевощоке немовля — безтурботне й сумирне, мов ангел. Дарма, що це ілюзія. Адже за кілька годин цей ангел перетвориться на сповитого отруйними газами монстра, що захлинатиметься ревом тисяч загрузлих у автомобільних пробках двигунів. Я потягнувся, хруснувши суглобами, мрійливо проказав «мда-а-а…» і розпочав нелегкий процес приготування сніданку.

Життя тривало…

Хеппі-енд для дівчаток

Пройшло півроку…

Приспіло літо 2010 року, певно, найбільш спекотне з усіх, що я пам’ятаю. Наприкінці червня жорстока спека важким запилюженим саваном накрила столицю України і не сповзала з міста аж до середини серпня. Київ перетворився на справжнє пекло. Всі, хто тільки міг, намагалися гайнути чимдалі від розкваслого смердючого асфальту, оскільки щільний частокіл бетонних багатоповерхівок не пропускав всередину міста прохолодного вітру з північних лісів. Ситуація погіршувалася сотнями тисяч кондиціонерів, котрі, надриваючись, працювали день і ніч. Мало хто розуміє, що все висмоктане з приміщень тепло кондиціонери скидають через зовнішні блоки на вулицю, ще більше підвищуючи температуру повітря в столиці. Атмосфера наситилась гарячим брудом і стала схожою на застигле драглисте желе.

Я перечікував нечувану жарінь на дачі мого друзяки Ігоря, що заховалася в лісі неподалік села Липовий Скиток за п’ятдесят кілометрів від Києва. Посеред густого переліску спека майже не відчувалася. Крім того, неподалік розкинулися кілька озерець та річка, котрі рятували нас у найгарячішу пору доби.

Ми саме ловили рибу на вечерю, коли в моїй кишені задеренчав мобільний. Витерши вологу долоню об шорти, я витягнув телефон і приклав його до вуха.

— Альо! Кідрук на проводі!

— Максе, привіт! Як справи?

Телефонував мій агент.

— Як завше — краще від усіх! — бадьоро відповідаю; попри нестерпну спеку настрій у мене був нівроку. — Що у вас нового?

— Мені щойно подзвонили з оргкомітету фестивалю «Країна мрій». Знаєш такий?

— Ну знаю. І що?

— Просять, щоб ти виступив на одній зі сцен. Прочитав якесь своє оповідання.

Я зам’явся. Загалом я ніколи не відмовляюсь від участі у публічних дійствах. Але цього разу від самої думки про те, що доведеться пертися в Київ у таке пекло, мені зробилося млосно.

— Коли це буде? — мляво запитую.

— Десятого липня на Співочому полі. Там є міні-сцена, «Курінь» називається, з неї усілякі писаки зачитують свої опуси. Ти матимеш у своєму розпорядженні хвилин сорок, а то й цілу годину. Якщо треба, можна попросити більше часу.

— Ні, більше не треба, — зітхнув я, після чого на хвильку задумався, перебираючи в голові готові «короткометражні» тексти, які міг би зачитати. — О’кей, я згоден. Хоча не думаю, що це гарна затія — читати щось у таку спеку під відкритим небом.

— Будемо надіятись, що до того часу похолодає.

— Для контролю: десяте липня, Співоче поле за Лаврою, сорок хвилин.

— Так, усе правильно! Я дам номер твого телефону дівчині з оргкомітету, котра відповідає за «Курінь». Здається, її звуть Анна. Вона зв’яжеться з тобою і розповість детальніше, коли і куди прийти. Коротше — надалі всі питання до неї.

— Вас зрозумів, чекатиму її дзвінка! — відрапортував я і попрощався.

* * *

— Максиме, доброго дня!

Я лежав на розкладачці в позі «зірочка», для покращення вентиляції розкинувши кінцівки врізнобіч, і вказівним пальцем лівої руки недбало притискав свій «Samsung» до вуха. Зрідка правою рукою доводилося відганяти надокучливих мух.

«З біса я на це погодився? — сердився я сам на себе. — Тільки цілком неадекватний чувак може надумати повертатися до Києва в таку спеку».

— Так, я слухаю.

За кількадесят метрів від мене манливо шепотів листочками густий листяний ліс. Я міг бачити окремі дерева та кущі навколо них через напіввідчинені двері будинку. Насичена зелень манила затишком і прохолодою. Страшенно хотілося вимкнути телефон і вдати, що розчавленого спекою Києва просто не існує. Але я пересилив себе і сильніше притиснув телефон до вуха.

— Мене звати Анна, я з оргкомітету фестивалю «Країна мрій». Ви можете говорити? — долинуло з трубки.

— Дуже приємно, Аню! Давайте зразу на «ти», — голос у трубці безсумнівно належав молодій дівчині, а тому я зразу вирішив відкинути геть усі формальності. Ненавиджу, коли до мене звертаються на «ви».

— Я з приводу вашого виступу на «Країні мрій».

«Ну невже це так важко, звертатися до людини на „ти“? — ще більше розізливсь я. — Я щоразу почуваю себе якимось старим пердуном!».

— Твого… — невиправдано грубо поправив я Анну. — Твого виступу.

— Е-е-е… так, перепрошую, — дівчина засміялась, — твого виступу.

— Чудово! Я тебе слухаю, Анно, — я спробував повернути своєму голосу приязний відтінок, у той же час подумки примовляючи наче заклинання: «Скажи, що все відміняється. Ощаслив мене, дівчино. Скажи, що через спеку фестиваль скасовується».

Проте у богів, схоже, були свої плани на 10 липня, і мої благання не було почуто.

— Дзвоню, щоб повідомити, що у нас усе підтверджується. Ваш виступ починається о 16:00.

«Вона безнадійна», — я зморщив носа, однак більше не перебивав співрозмовницю. Куратор «Куреня» впевнено правила далі:

— Але вам… ой!… тобі бажано з’явитися за п’ятнадцять хвилин до початку. Я чекатиму вас біля сцени «Курінь». Це трохи далі за головним входом до Лаври… — потому Анна взялася пояснювати, як мені пройти до сцени, але я вже не слухав її.

— Але ж спека… — спробував заперечити.

— Нічого страшного, — Аня знов розсміялася. — Ви стоятимете під деревом!

Ох, це ж треба — яке щастя! Я стоятиму під деревом! Я ледь стримався, аби не чортихнутися.

— Це кардинально міняє справу. Ти мене заспокоїла. Я навіть припустити не міг, що оргкомітет організує мені ціле дерево, — глузливо підмітив я.

— Тоді до зустрічі! — весело попрощалася дівчина.

— Бувай, Аню… — буркнув я, пожбурив телефон на стіл і відкинувся на подушку.

Кілька хвилин лежав, заклавши руки за голову, а потім сердито пчихнув, підвівся і пішов шукати шорти. Пора висуватися на Київ…

* * *

10 липня 2010 року. Київ, Україна. Фестиваль «Країна мрій».

Зранку над Києвом пронеслася гроза, щоправда, наробивши більше шуму, аніж діла. Незважаючи на те, що хмари з виду здавалися товстими й грізними, клубочачись і розпухаючи, неначе дим над трубами старезної котельні, а грім рокотав безперервною канонадою протягом півгодини, відлунюючись по всьому місту брязкотом шибок та вітрин, нормального дощу так і не випало. До 11:00 сіро-чорні хмари розсмокталися, де-не-де сприснувши землю великими краплями, після чого парка спека знову ринула на вулиці.

О третій годині я почав неквапно збиратися. Натягнув джинси (як на мене, з’являтися перед публікою в шортах було справжнім свинством), після чого довго вибирав сорочку: якомога світлішу та тоншу.

В половині четвертого вибрався на вулицю і спішно закрокував до метро. Повітря було таким густим, що здавалося, його можна бовтати руками, неначе воду в річці. Навіть не дійшовши до станції, я вже обливався потом. «Це майже як у Бразилії», — подумав я і всміхнувся до власного відображення у шибі кіоску з жетонами. Сорочка прилипла до тіла, неначе я вдягнув її, щойно вискочивши з душу.

«Хоча, мабуть, ні. Не як у Бразилії. Це ще гірше, оскільки в Бразилії можна ходити в майці та трусах і безперестанку поливати голову водою».

Попри мої очікування, на «Країні мрій» зібралося багато народу. Проштовхуючись через натовп, я розшукував міні-сцену «Курінь».

За п’ять четверта мені передзвонила Анна. Якраз вчасно, бо сцену я так і не знайшов.

— Максиме, ти де? — з голосу було зрозуміло, що дівчина хвилюється. Напевно, сумнівалася, чи я взагалі прийду.

— Я тут, — кажу, стираючи з лоба солоні краплини поту.

— Де саме? Я чекаю… — розгублено відгукнувся мобільний.

— Я вже зовсім поряд, біля Лаври, але ніяк не можу знайти твій «Курінь»…

Анна не стрималась і хмикнула, певно, здивувавшись, яким чином чувак, що об’їхав заледве не півсвіту, примудрився загубитися в Києві, після чого почала членороздільно, немов для недоумкуватого, перераховувати орієнтири. Я намагався уважно її слухати, подумки картаючи себе через те, що не прийшов раніше, але желейна спека, вологий від поту телефон і купа людисьок, які безперервно штовхалися і не давали пройти уперед, незмірно докучали і відволікали увагу.

Несподівано я втямив, що бачу її, і… ледь не прицмокнув язиком від здивування. Немилосердна жарінь, що стікала з небес, розбуркана і розпашіла юрма, незручний одяг — усе миттю відійшло на другий план. Я застиг і отетеріло витріщався перед собою. Попервах я навіть подумав, що помилився, настільки молодою та симпатичною виявилася дівчина. Її вигляд аж ніяк не зістиковувався з моїм уявленням про строгого та педантичного куратора літературної сцени. Одначе мої сумніви остаточно розвіялися, коли я усвідомив, що висока довгонога брюнетка в легкому білому платтячку, на яку я ледь не наскочив, крутячи макітрою навсібіч, промовляє ті самі слова, що линуть із запітнілого динаміка моєї мобілки.

Наступної миті Аня помітила мене.

— Привіт!… Це я! — і привітно замахала рукою.

Вона була в шльопках і короткому сніжно-білому платтячку. Дуже короткому. Та ще й відкритому — без бретельок. Я мимохідь відмітив шикарну фігуру, котра завдяки легкій тканині та крою плаття чудово проглядалася під будь-яким кутом, впевнені рухи і спокійний милозвучний голос впевненої в собі людини. Дівчина підступила до мене і по-чоловічому простягнула руку для вітання.

Я зразу напустив на себе важнющого вигляду, так наче не оповідання прийшов зачитати, а збирався виголосити промову щонайменше державного значення.

— Оу-у, — невиразно гмикаю і легенько стискаю простягнуту долоньку, — мда-а-а… Радий… е-е-е… познайомитися!

— Взаємно, — відказала Аня і мило посміхнулась.

А я подумав про те, наскільки безглуздо виглядаю в джинсах та мокрій сорочці, що прилипала до спини.

Що там казати, Анна справила на мене враження. Причому, враження солідне, таке, що його в першому наближенні можна порівняти з падінням тридцятип’ятикілограмового ковадла на голову з висоти десятого поверху. Щоправда, всю оту відверту красу, яку я кілька хвилин безсоромно пожирав очима, трохи псувало вороняче гніздо, котре дівчина напнула собі на голову (значно пізніше Аня запекло доводитиме мені, що то було ніяке не вороняче гніздо, а український вінок з польових квітів… Хтозна, можливо, я чогось не доганяю в українських вінках, але те, що я тоді побачив у дівчини на голові, змахувало в найкращому випадку на прим’ятий чиєюсь попою кущик бур’яну). Але навіть така чудернацька конструкція, що правила кураторці за головний убір, не зіпсувала загального, вельми позитивного ефекту.

— Жарко, — пробелькотів я, не знайшовши кращого продовження для розмови.

— Ось твоя сцена… і дерево, — хіхікнула дівчина.

Я прослідкував за її поглядом і побачив якесь зачахле деревце, під яким збили дерев’яний поміст і поставили мікрофон. Напівголі гілки майже не відкидали тіні. Перед сценою, прямо вздовж тротуару, стояло кілька лавок. Ото й увесь літературний «Курінь».

— Тоді я поліз на «подіум», — кажу.

Довкола «Куреня» потроху збиралися слухачі. Вони розсідались на лавах, обвівалися хто чим гаразд і цмулили охолоджувальні напої з великих пластикових стаканчиків.

— Удачі! — кивнула Аня і відійшла перевірити мікрофон.

…За годину я спустився з площадки втомлений, захриплий, але задоволений.

Геть очамрілий від спеки та сексапільної брюнетки, яка протягом усіх читань стояла за моєю спиною, постійно відтягуючи мої думки в неправильне русло, а погляди — в небажаному напрямку, я розмірковував про те, як краще продовжити розмову з Анею. На жаль, мені не вдалося вимовити й слова до дівчини, позаяк після мого виступу почалося те, що зазвичай супроводжує кожну публічну акцію. Хтось підскочив за автографом, інший зажадав сфотографуватися на пам’ять, потому мене повели знайомитися з якоюсь журналісткою і т. д. і т. п. Словом, і я, і Анна виявились заклопотаними власними справами.

А потім почалася страшенна гроза. Здавалося, вся та енергія, що накопичилася в небесах протягом двох тижнів спеки, за кілька годин вирвалася назовні. Раз за разом колючі блискавки впивалися в землю, з небес спадали тонни води, які вмить залили проїжджу частину і бурхливим потоком збігали до станції метро «Арсенальна».

Я думав перечекати негоду в напівпідвальному барі неподалік «Арсенальної», однак за півгодини всім відвідувачам довелось забиратися геть, оскільки бар затопило. Відтак, шльопаючи по калюжах, я заскочив до метро і поїхав додому…

* * *

24 липня 2010 року.

«Телепень! — докоряв я сам собі, вкотре прокручую у спогадах вервечку подій під час „Країни мрій“. — Треба було відразу після виступу підійти і познайомитися по-людськи! А тепер шукай вітра в полі».

Спливло два тижні, а я ніяк не міг викурити з голови симпатичне чорняве дівча з оргкомітету фестивалю.

Раз за разом я воскрешав перед очима її обличчя. Це виходило якось абсолютно позасвідомо: неймовірно яскраві — об’ємні й чіткі — зображення виникали самовільно й спонтанно. Хоча, чесно кажучи, я не дуже пручався. Чим більше я думав про Аню, тим більше жалкував, що проґавив свій шанс. Навіть оте вороняче сідало на голові не могло перекрити очевидних принад дівчини. Гарні груди, стрункі ноги… Довге темне волосся і карі очі. «Вона курувала цілу сцену на „Країні мрій“, а значить — відповідальна і щонайменше вміє читати, — логічно розмірковував я. — Це ж просто мрія, а не дівчина!». Після таких, невтішних для себе висновків, я брався картати себе з подвійною силою.

За вікном далі лютувала спека, катуючи місто нестерпним палом.

Зрештою я скрушно зітхнув і відсунув нетбук від себе. Над моєю головою втомлено гудів кондиціонер — безперечно, подарунок долі в таку пору. Якби не ця крихітна продовгувата машинерія, захована під білим пластиковим корпусом, котра з педантичною циклічністю ганяла фреон по мідних трубках, висмоктуючи з кімнати надлишкове тепло, я б не зміг працювати. А так день видався напрочуд вдалим. Я прокинувся дуже рано, на вулицю не потикався і весь час працював. От уже майже вісім годин не відлазив від монітора свого мініатюрного «Hewlett Packard», видавши на-гора чотири сторінки відредагованого тексту. Я був задоволений собою, але, певна річ, почувався трохи виснаженим. Думки більше не клеїлися докупи. При цьому єдиний образ, який я все ще міг утримати в довбешці, був пишногрудою високою брюнеткою, котра, трохи нахиливши голівку набік, немов промовляла до мене: «Ех ти! Ну як же ж так?…».

Я зрозумів, що зараз саме час зробити перерву. Наприклад, сходити в кіно. Там можна розслабитися. І там є кондиціонер.

Відкинувшись на подушці, я відсунув блискучу кришку «Samsung’а» і почав один за одним перебирати номери телефонів у розділі «Контакти». Адрес та візитних карточок набралось щось із півтисячі, проте більшість носили виключно діловий характер, а решта — ті, з ким дійсно можна було б гайнути на фільм, або не жили в Києві взагалі, або на даний момент були відсутніми. Липень — пора відпусток як-не-як.

Так нікого й не вибравши, я відклав мобілку і сердито втупився у стелю. Йти самому в кіно — це, по-моєму, збочення, тому усе, що мені залишалось, — це взятись за книгу і провести вечір за приємним читанням удома. Я вже навіть потягнувся за томиком Чака Паланіка, одночасно пригадуючи, на чому обірвав читання вчора, коли несподіваний здогад, що стрілою метнувся перед очима, примусив мене відвести руку назад. Я щось прогледів, упустив, проморгав щось дуже важливе і водночас просте та очевидне. Щось таке, що за одну мить може вирішити мою проблему. Одначе раптова мисль виявилася слизькою та розмитою, немов медуза, через що я ніяк не міг спіймати її за хвоста.

Не перестаючи інтенсивно обмізковувати, що то за дивний здогад пронісся перед моїм носом, я опустив погляд на мобільний телефон. Насичено-чорний глянцевий екран відбивав яскраве сонячне світло, що проникало крізь вікно, приклеївши до стелі над моєю головою три, зліплених в купу, сонячних зайчики. Я замислено теребив телефон, спостерігаючи, як зайчики тремтять і метаються в різні боки, перескакуючи з карнизу на лампу і назад. А тоді мене осінило: Анна телефонувала мені на мобільний! Це значить — у мене зберігся номер її телефону! Точніше — мав би зберегтися, оскільки пройшло цілих два тижні, і номер міг просто стертися з пам’яті.

Я знову вхопив мобілку до рук і почав похапцем передивлятися вхідні номери, шукаючи серед них «безіменні» дзвінки двотижневої давності. Досить швидко я надибав два незнайомих номери телефону, один з яких, судячи з часу, коли було здійснено дзвінок, безперечно належав Анні з фестивалю «Країна мрій».

Серце радісно затьохкало і я спішно взявся набирати першу «розвідувальну» SMS. Утім, мій внутрішній голос тут-таки зринув у довбешці і почав, образно кажучи, каламутити воду.

«Ти знову лізеш під гусениці танка і колеса бронетранспортера? — сварливо почав голос. — Не вистачає проблем тобі на голову? Забув, як жував шмарклі після розриву з Маруською?»

«Я нічого не жував!» — сердито заперечив я.

«Ага! Будеш мені тут розказувати. Не забувай, тобі ж іще книгу дописувати!».

«Ну то й що? Допишу».

«А взимку на Близький Схід їхати!».

«Не бачу жодних суперечностей між мандрівкою в арабські країни та можливими стосунками з Анною».

«А раптом вона тебе не пустить?».

«Пхе… Це виключено! — пиндючно заспокоїв я сам себе. — Одна вже не пустила».

Потому поспіхом відстукав по кнопках і відправив Анні коротке SMS:

«Привіт! Як справи?».

На відповідь не довелося довго чекати.

«Привіт! У мене чудово. А у вас?».

Схоже, після двотижневої перерви Аня забула про нашу обопільну домовленість звертатись один до одного на «ти». Я заходився друкувати нове повідомлення, але полишив SMS незакінченою, вирішивши, що краще просто передзвонити.

Аня відповіла без зволікань. Спочатку я задля годиться поцікавився, чи вона пам’ятає мене. Отримавши ствердну відповідь, напівжартома вилаяв ні в чому невинну дівчину за те, що вона знову звернулась до мене на «ви», а вже потім — чемно запросив на кіно. Після того, як я озвучив свою пропозицію, встановилась коротка мовчанка.

— А що за стрічка? — зрештою відгукнулась Анна.

— «Початок». Новий фільм з Лео Ді Капріо. Кажуть — реальний блокбастер!

(Не вважайте за рекламу, але кіно таки дійсно бомба!)

Дівчина знову витримала паузу, але щось в її попередніх словах, в їхньому тембрі та настрої, підказало мені, що вона погодиться.

— О’кей, — зрештою прощебетала вона, — я згодна.

Далі ми переговорювалися, домовляючись про місце зустрічі, а я тим часом порпався однією рукою у своїх речах, вишукуючи, у що б воно краще вирядитись.

А десь на підході до кінотеатру «Ультрамарин», за рогом одного з будинків мене вже підстерігав підступний Амур, натираючи ганчіркою бейсбольну биту…

Почато:

четвер, 24 листопада 2009-го — Київ, Україна.

Писалося:

грудень 2009-го — Бразилія (Куйяба, Кампо-Ґранде, Фоз-ду-Іґуасу, Флоріанополіс);

лютий-березень, вересень-листопад 2010-го — Україна (Київ, Рівне, Львів);

грудень 2010-го — Ліван (Бейрут); Сирія (Дамаск, Хама, Пальміра); Йорданія (Амман, Ваді-Муса);

січень 2011-го — Єгипет (Луксор, Асуан, оаза Аль-Харґа, оаза Дахла, оаза Бахарійя, оаза Сіва).

Закінчено:

понеділок, 31 січня 2011-го — Каїр, Єгипет.

* * *

Ця книга ніколи б не побачила світу, якби не допомога, підтримка та сприяння з боку моїх батьків та друзів, а саме: Юлії Шушкевич, Ігоря Костенка, Вікторії Чічінадзе та Айлтона Алвеса де Лари. Дякую, за все, що ви зробили! Я ваш боржник.

Бережіть себе!

* * *

Написано під музику:

Iron Maiden «The Final Frontier» (2010);

Rise Against «The Sufferer And The Witness» (2006);

Theory Of A Deadman «Scars And Souvenirs» (2008);

Rise Against «Siren Song Of The Counter Culture» (2004);

Three Days Grace «Life Starts Now» (2010);

Hinder «Take It To The Limit» (2008);

Egypt Central «Egypt Central» (2005),

а також Dead By Sunrise, Dark Tranquility, In Flames, Daughtry, Bon Jovi, Zebrahead, Disturbed, Avril Lavigne та ін.

* * *

Більше про Автора — на сайті .

Відгуки, побажання та пропозиції присилайте на електронну скриньку author@kidruk.com.

ДОДАТКИ

Додаток А

Класифікація дівчат: коротка версія (за редакцією М. І. Кідрука та М. А. Ґонзалеса)

Усіх дівчат можна умовно розділити на чотири групи: дуже розумні, розумні, звичайні дівчата і королеви на букву «Б», цебто блондинки чи секс-бомби. Зазвичай для того щоб визначити, який саме тип знаходиться переді мною, я починаю розказувати історію про відомого норвезького полярника Руала Амундсена, а саме про те, як той хоробрий чоловік підкорив Південний Полюс.

Розумна дівчина в такому випадку, як правило, видасть щось на кшталт: «Руал Амундсен? Хм… Не чула про такого, але це дуже цікаво. Ти такий розумний! Розказуй далі!». З такою дівчиною дуже класно провести час, сходити в кіно, до театру, її приємно показати друзям.

Звичайна дівчина на її місці скаже приблизно таке: «Південний Полюс було підкорено? Ти ба! Оце так!». З такою панянкою може бути цікаво, а може й ні. Якщо вона не володіє виразистою зовнішністю, навряд чи варто витрачати на неї свій час.

«Королева» обмежиться експресивним зауваженням: «Південний Полюс?! Ги-ги! Я ще не була в цьому клубі». Цікаво з нею не буде ніколи. Це виключено. «Королеви» призначені для іншого. Скажімо, з нею можна походити попід ручку по вулиці, демонструючи її всім зустрічним, наче пуделя на виставці. Або ж… ну, не важливо. Ви й самі все знаєте.

Дуже розумну дівчину спочатку вирахувати надто важко. Це найбільш небезпечний тип: з такими краще не зв’язуватися. Почувши історію про Руала Амундсена, вона підступно відповість так само, як і «королева»: «Південний Полюс?! Ги-ги!», хоча сама насправді може розказати вам не тільки про Руала Амундсена, а й про всіх його соратників і навіть про собак, які дійшли з ним до полюса. Про те, що вона дуже розумна, ви дізнаєтеся лиш через кілька років, погойдуючи на руках первенця-спиногриза і марно намагаючись розібратися, в якому місці свого життя припустилися фатальної помилки і повернули не туди.

Додаток Б

Історія про крокодила Петю і перший плавальний басейн Пантаналу

У далекому царстві, у тридев’ятому королівстві, що зветься милозвучно, хоч і якось зовсім не по-нашому — Пантанал, жив собі молодий симпатяга-богатир на ім’я Фабіо.

З якого боку не поглянь був наш Фабіо славним хлопцем: кремезний, роботящий, з доброзичливим і незлостивим характером. І на лиці, слід сказати, видався хлоп нівроку: кучерявий, товстощокий і… е-е-ем… Тут я мав би написати «рум’яний», але який, в біса, рум’яний, коли наш герой, як і переважна більшість бразильців, був темний, наче той демон? Хай він навіть зарум’яниться до смерті, все одно на пиці нічого видно не буде. Скажемо так: Фабіо був кучерявим, товстощоким і… сильно засмаглим!

Фабіо жив на самоті на комфортабельній фазенді посеред свого королівства і заробляв на життя тим, що розводив велику рогату худобу. Словом, Фабіо був скотарем.

Увесь цей час наш бразильський герой жив на ветхій дерев’яній фазенді, в котрій зі зручностей були лиш дві електричні лампочки, що працювали від дизель-генератора, стіл та одна дерев’яна лавка.

Фабіо був хлопцем невибагливим і, взагалі кажучи, далеким від буржуйських умовностей, які, на його думку, тільки ускладнювали життя. Працюючи в поті чола, він забував про таку розкіш, як душ. А й справді, навіщо митися, коли невимовна краса навкруги? Тож Фабіо не обмивався по півроку, чекаючи початку злив. (Тим розумникам, які у даний момент іронізують, єхидно запитуючи, з якого дива наш славний бразильський фермер не мився у річках, котрих тьма-тьмуща у Пантаналі, можна скрутити файну тлусту дулю і тицьнути її під самого носа, прилучивши до неї щире побажання самому митися щоранку у водоймах, що аж кишать піраньями.) З настанням сезону дощів, коли працювати в Пантаналі більше не було можливості, Фабіо покидав свою гостинну фазенду і перебирався у квартиру в Куйябі, подалі від комарів та спустошливих паводків. І тоді вже банився та намивався донесхочу.

У Фабіо був друг на ім’я Айлтон. Айлтон був натуралістом, цебто вченим, який вивчав усяку пантанальську живність. Одного дня, сидячи біля вогнища й смакуючи смаженими курячими стегенцями, цих бравих бразильських парубків осінила геніальна ідея. Айлтон мав туристичну ліцензію, а Фабіо мав човна, фазенду та коней, і хлопці зметикнули, чому б їм не возити в Пантанал туристів? Сказано — зроблено. Вони заснували компанію, і посунули до них з-за океану різні екстремали, ласі до пригод та дикої екзотики.

Однак вередливі заморські шукачі пригод, яких одного за одним приводив на фазенду Айлтон, не розуміли скромної натури Фабіо. Вони безперестану скаржилися на те, що на фазенді нема де помитися.

У глибині душі Фабіо зневажав цих розніжених синків цивілізації, які не можуть витерпіти тиждень-два без душу та чистої білизни. Втім, це проблеми не вирішувало. І задумав тоді Фабіо одну цікаву штуку — побудувати на своїй фазенді плавальний басейн, де б усякі заїжджі америкоси і німчугани могли досхочу чиститись і полоскатись. То було вельми непросте рішення, адже до цього басейнів у Пантаналі не будували. Фабіо розумів, що ризикує, і через те дуже довго вагався. А проте, навіть знаючи, чим закінчилося інше капітальне пантанальське будівництво (мається на увазі Транспантанейра), бразилець вирішив дерзнути.

Для того, щоб створити плавальний басейн, потрібно мати три речі: воду, яму та власне чашу басейну (керамічну чи хоча б пластикову). На щастя, з водою у Пантаналі проблем нема. А от з ямою все виявилося зовсім непросто. Найближчий екскаватор знаходився за тридев’ять земель від володінь Фабіо. Бразилець підрахував. що йому б дешевше обійшлося запустити одну зі своїх корів у космос, аніж притягти цю велетенську гідравлічну машинерію в самісіньке серце Пантаналу. Через це молодому скотареві довелося копати яму власноруч…

Не розказуватимемо, як намучився і скільки натерпівся бідолашний фазендейро, але за кілька тижнів яма розмірами 3?5 метрів та глибиною 2 метри була готова. Потому Фабіо замовив з Куйяби готову пластикову чашу. Її доставляли спочатку на джипах по Транспантанейрі, а потім тягли кіньми через саванну.

Зрештою, чаша опинилась на подвір’ї біля фазенди. Подивитись на це чудо прогресу зібрались заледве не всі пантанальські фазендейро, сусіди Фабіо, і навіть бички з довколишніх стад. Спільними зусиллями бразильці заштовхали чашу в яму, закріпили її і наповнили водою. Після урочистого відкриття першого плавального басейну Пантаналу, Фабіо влаштував шикарну гулянку, якої до сьогодні ще не бачили в штаті Мату-Гросу.

А потім сталося щось неймовірне…

Через кілька днів невідь-звідки прийшов Петя. Петя, як ви знаєте, — це кайман. Правда, тоді, коли Петя припхався на фазенду, його ще не звали Петею. Його тоді взагалі ніяк не звали. Кажу ж, сам прийшов. Схоже, кайман просто чалапав поряд, можливо, поспішаючи кудись у своїх справах, а може, він лиш гуляв, мугикаючи під ніс якусь бразильську пісеньку. Аж раптом — глип! — там, де раніше росла сама трава, тепер заманливо зблискує дзеркальне плесо найчистішого у світі басейну. Здивований плазун підібрався ближче, ретельно обнюхав усе навкруг, спробував водичку лапкою. Все було чисто, охайно і красиво. «Ну, нормально», — подумав Петя. Після чого приволік до заповненої водою блакитної чаші купу гілляччя, натягав травички і… почав там жити.

Враховуючи те, що каймани охороняються бразильськими законами, а також невимовну душевність та доброзичливість Фабіо, ніхто не став «мочити» чи виганяти геть крокодильчика. Так він там і живе, нікого не чіпаючи, але щоразу лякаючи кожного нового шибайголову, якого непосидюча натура завела в таку глушину.

Ось так зазнало повного фіаско будівництво першого (і на даний момент єдиного) плавального басейну на території Пантаналу. Як і у випадку з Транспантанейрою, природа взяла гору.

Додаток В

Історія про те, як полювати на кабанів за допомогою китайського будильника

Дикі кабани ведуть переважно нічний спосіб життя. Відповідно, і полювати на них краще вночі.

Вистежити стадо кабанів не так уже й важко. Одначе, якщо ви просто підете по сліду за стадом, то навряд чи вполюєте якесь порося. Хіба що вам дуже поталанить. Річ у тім, що дикі свині напрочуд рухливі. Крім того, у них прекрасно розвинутий нюх і вони не підпустять мисливця на відстань, достатню для ретельно підготовленого прицільного пострілу. Та навіть коли й підпустять, ви навряд чи встигнете прицілитись і пальнути настільки влучно, аби одним пострілом завалити кабана.

Саме тому на диких свиней полюють із засідки. І роблять це за допомогою дешевого китайського будильника.

Найкращим місцем для того, щоб пантрувати дикого кабана, є водопій. Місциною, облюбованою кнуром для водопою, може слугувати зарослий кущами й трохи підтоплений берег річки або озера, проте найчастіше це якась калюжа в затишному потайному куточку посеред лісу, котра не просихає протягом тривалого часу і захована від непрошених очей густезними хащами. Калюжі вепрам більше до вподоби, оскільки довкола них можна досхочу побрьохатися в багнюці.

Відомо, що кабани мають звичку приходити на водопій в один і той самий час — зазвичай у другій половині ночі, за кілька годин до світанку. Проблема полягає в тому, щоби якось дізнатися цей конкретний час. Ось тут у дію вступає китайський будильник.

Мисливець, розшукавши багновище, в якому по ночах імовірно вилежується кабан, повинен взяти з собою найдешевший пластиковий будильник, що працює на «пальчиковій» батарейці, трохи риболовної лески, і завидна влаштувати кабанові невелику пастку. Для цього на стежці, якою кнур зазвичай підходить до водопою, встановлюється спеціальна розтяжка. Один кінець лески обкручується навколо батарейки, а інший — зав’язується вузлом навколо найближчого дерева, куща чи великого каменя. Потому батарейка вставляється у будильник, а сам годинник закріплюється і ретельно маскується на протилежному боці стежки, так, аби леска перетнула шлях тварині. Причому китайський будильник мусить бути зафіксований надійно.

Далі — все просто. Вночі кабан пройде улюбленою стежкою, зачепить розтяжку і висмикне батарейку з будильника. Годинник миттєво зупиниться, а стрілки на циферблаті показуватимуть точний час, коли кнур припхався на водопій. Після цього лишається тільки облюбувати гарненьке місце для засідки і наступної ночі чекати на кабана у призначений час.

Примітки

[1] «Твою дівізію впєрьод!» — так часто примовляла Євгенія Борисівна, хореограф дитячого ансамблю «Полісяночка» в Рівному, де я в дитинстві займався танцями. Вона застосовувала цей чудовий вираз під час репетицій напередодні великих концертів, коли втомлені безкінечними прогонами номерів дітлахи починали шуміти. Для більшого ефекту Євгенія Борисівна кидалася на нас стільчиком… Чомусь цей вислів пристав мені до язика, припав до душі і т. д і т. п., а тому я досить часто вживаю його у повсякденному житті, а от тепер вирішив перенести в книгу. Я тулитиму його в тих місцях, де потрібно підкреслити експресивність і напруженість моменту.

(обратно)

[2] Собаки мають бути обов’язково білими і не линяти. Якщо з собаки лізе шерсть, значить діти ганятимуться один за одним. На лихий кінець — за папужкою. Чи за хом’ячками. Хом’яки точно не линяють.

(обратно)

[3] Дідько, невже на початку ХХІ століття хтось вірить, що весь цей пакет функцій можна запхати в одну людину?

(обратно)

[4] CAD (Computer-aided design) — САПР (Системи автоматизованого проектування).

(обратно)

[5] «Bug» з англ. означає «жучок». На програмістському слензі так називаються помилки в тексті програми. Відповідно «debugger» — це спеціалізований модуль, який допомагає розробникам відшуковувати помилки у щойно написаному коді. Якщо помилок не знайдено, debugger компілює код, цебто створює з нього виконавчий *.exe файл програми.

(обратно)

[6] рекурсія — виклик функції чи процедури з неї самої (ред.).

(обратно)

[7] Білявки — без образ! Вважайте, що я написав це у стані афекту!

(обратно)

[8] «Гартування» (англ.). В російському перекладі — «Налегке».

(обратно)

[9] Більше детально див. «Мексиканські хроніки».

(обратно)

[10] Фальшивий палець (англ.).

(обратно)

[11] Дурень (ісп.).

(обратно)

[12]

(обратно)

[13] 5 жовтня 2009, 14:21.

(обратно)

[14] Вигук з етичних міркувань та з поваги до фанів ФК «Динамо» (Київ) був змінений редактором. Насправді автор охарактеризував динамівців зовсім іншим словом, яке до козлів ніякого стосунку не має і радше використовується щодо осіб нетрадиційної сексуальної орієнтації.

(обратно)

[15] Чувак, наскільки я зрозумів, ти зараз у повному лайні:) Однак хочу тобі сказати одну річ. Є люди, котрі приречені порпатись у землі до самої смерті. Однак є й інші, їх називають кочівниками. Якщо ти народжений подорожувати — просто роби це, чувак. Іди за покликом своєї довбонутої долі! (англ.).

(обратно)

[16] Застебніть паски безпеки (англ.).

(обратно)

[17] Автоматичні стенди самообслуговування клієнтів, де можна отримати квиток і зареєструвати багаж без черги і без тяганини з представниками авіакомпаній.

(обратно)

[18] Перепрошую, пане, мені потрібна ваша допомога (англ.).

(обратно)

[19] Місто на Амазонці.

(обратно)

[20] Сан-Сальвадор, Натал — курортні міста на східному узбережжі Бразилії.

(обратно)

[21] Традиційне назвисько жителя бразильського штату Сан-Паулу.

(обратно)

[22] В авіації 180-й ешелон відповідає висоті 18,000 футів (приблизно 5,500 метрів).

(обратно)

[23] Абревіатура від «Hostelling International». «HI» — це міжнародна організація, що займається незалежною оцінкою хостелів у різних країнах. Для того, щоб отримати значок «HI» (синій трикутник із розташованими всередині зображеннями будиночка та ялинки, обведений оранжевим колом), хостел мусить відповідати низці вимог, а саме: обов’язково мати кухню, локери (сейфи для цінних речей), карти, книжки для обміну, надавати безкоштовний доступ до Інтернету (в тому числі через Wi-Fi), мати англомовний персонал, також обов’язковими є присутність ігрової кімнати та басейну (щоправда, лише для країн зі спекотним кліматом). Хостел, позначений міткою «HI», завжди користується найбільшою популярністю серед бекпекерів.

(обратно)

[24] Інтерв’ю 6: Вражаюча природа (англ.).

(обратно)

[25] Агов, жіночко! Почекайте, будь ласка! Ви щойно дали мені цю картку… (англ.).

(обратно)

[26] Дякую! (португ.).

(обратно)

[27] На жаль, в українській мові не існує прямого аналога до слова «wetland» (з англ. — «волога земля»). У більшості випадків так називають болотисту місцевість, однак нерідко це слово застосовується для позначення плавнів чи заплав, і саме це його значення слід використовувати в нашому випадку, оскільки насправді Пантанал не є болотом.

(обратно)

[28] Привіт! У вас усе о’кей? (португ.).

(обратно)

[29] Трохи більше ніж 2,5 долари, це майже вп’ятеро більше від середньої ціни пального у Бразилії.

(обратно)

[30] Тут починається Пантанал. Ласкаво просимо (португ.).

(обратно)

[31] Мій дім — твій дім (португ.).

(обратно)

[32] Майже 12 доларів.

(обратно)

[33] Насправді ночі у Пантаналі під час сезону дощів не є холодними. Відчуття холоду з’являється через значний перепад між денною та нічною температурами повітря.

(обратно)

[34] Треш, thrash metal («thrash» з англ. — «молотити») — музикальний стиль, один з різновидів «металу», який характеризується високою швидкістю виконання, більшою жорсткістю гітарних рифів (порівняно з класичним хеві-метал), агресивним вокалом та рваними, технічними соло.

(обратно)

[35] Doom metal («doom» з англ. — «лиха доля», «загибель», «злий фатум») — екстремальний музичний напрям, жорстка, важка й повільна метал-музика.

(обратно)

[36] Death metal — один з екстремальних напрямків «металу», що характеризується надважкими гітарними рифами та ґроулом, грубим чоловічим вокалом, схожим на рик (від англ. «growl» — гарчати).

(обратно)

[37] БАТ-2 — шляхопрокладач на базі важкого військового тягача МТ-Т, що стояв на озброєнні радянської армії. Велетенська надпотужна машинерія, котра об’єднує в собі бульдозер, грейдер, лебідку і вантажний кран.

(обратно)

[38] Саме такий колір найменше привертає увагу комарів. Відправляючись у джунглі чи болота в жодному разі не беріть із собою верхню одежину жовтого або чорного кольорів. Ці кольори найсильніше приманюють ненаситних кровопивців.

(обратно)

[39] Ми можемо йти (англ.).

(обратно)

[40] Йдеться про так званий «плоский штопор», коли літак втрачає підйомну силу, але не завалюється носом униз (входить у піке), а падає паралельно до землі, обертаючись при цьому, як кленовий листок. Теоретично вивести лайнер з плоского штопора можна, однак у реальних умовах, враховуючи його великі розміри, турбулентність, незакріплений вантаж, непристебнутих пасажирів, а також можливі помилки пілотів, зробити це напрочуд важко. Плоский штопор є неприпустимим явищем в авіації, через що всі сучасні літаки обладнані безліччю систем, які повідомляють пілотів про наближення реактивника до режимів,близьких до звалювання.

(обратно)

[41] Свині! (англ.).

(обратно)

[42] Про те, як у Пантаналі полюють на диких кабанів, див. Додаток В наприкінці книги.

(обратно)

[43] Оцелот (лат. Leopardus pardalis) — хижий ссавець родини котячих. Мешкає у Південній Америці. Через інтенсивне полювання перебуває на межі зникнення.

(обратно)

[44] У піраньї є слина? (англ.).

(обратно)

[45] Буквально — «наближення» (англ.); в авіації — захід літака на посадку.

(обратно)

[46] Прізвища полковників змінені.

(обратно)

[47] Інженерні війська — підрозділи, частини та з’єднання спеціальних військ, призначені для інженерного обладнання території бойових дій, інженерної розвідки та супроводу наступальних дій.

(обратно)

[48] З іспанської «armadillo» означає «маленький броньований».

(обратно)

[49] Правда! (англ.).

(обратно)

[50] Першу частину відео, де я з напарниками старанно виспівую «Ой на горі та женці жнуть» Айлтон виклав на YouTube. Відео доступне за посиланням , або ж його можна знайти, ввівши «Guys from Ucrania singing» у рядку пошуку.

(обратно)

[51] Отож, чувак, ми вирішили, що проспіваємо… ем-м-м… виконаємо національний гімн України! (англ.).

(обратно)

[52] Вони збираються на Східне узбережжя (англ.).

(обратно)

[53] В даному випадку йдеться про національний парк Чапада-дос-Гуймараньєс, що носить таку ж назву, як і містечко.

(обратно)

[54] Ворота пекла (португ.).

(обратно)

[55] Фата (португ.).

(обратно)

[56] Вода на виході з рампи підскакує завдяки спеціальному трампліну, яким завершуються всі похилі скати, що тягнуться від аварійних шлюзів (див. фото в кольоровій вкладці). Призначення трамплінів — гасити кінетичну енергію потоку, який випускається через шлюз. Якби їх не було, потік води, збігаючи по рампі, набирав би неприпустимо високої швидкості і з неймовірною силою вдарявся б об протилежний берег. Жодне берегове укріплення не змогло б витримати такого напору більш ніж годину. Завдяки трампліну потік води спочатку підіймається вгору, а потім під дією сили тяжіння падає вертикально вниз. У такий спосіб кінетична енергія гаситься масою стоячої води, що приймає скинутий через шлюз потік.

(обратно)

[57] Хочеш купити пістолет? (англ.).

(обратно)

[58] Скільки? (англ.).

(обратно)

[59] Вечірка на пляжі Жоакінья (англ.).

(обратно)

[60] На початку ХІХ століття новоутворена бразильська монархія зрозуміла стратегічне значення регіону Санта-Катарина, який слугував буферною зоною між Іспанською та Португальською Америками. Імператор запросив сюди іммігрантів з Німеччини, Італії, Греції та інших країн, виділивши їм землю для господарювання. За задумом, поселенці повинні були протистояти навалі та впливу всюдисущих іспанців. Через це назви на кшталт Флоріанополіс, Джоінвілль, Південне Сан-Франциско є цілком нормальними для даного регіону. На початку ХХ століття на Санта-Катарину мігрувало чимало українців.

(обратно)

[61] Praia — пляж (португ.).

(обратно)

[62] Що за фігня? Ну що за фігня, чувак? Це просто неможливо! Як вони могли… як вони могли… (англ.).

(обратно)

[63] Це не чесно… (англ.).

(обратно)

[64] Закінчення.

(обратно)

Оглавление

Від автора

Розділ перший Сокири Амура

Розділ другий Здавалося б, а до чого тут Бразилія?

Розділ третій Київ — Мілан — Сан-Паулу — Кампо-Ґранде — Куйябa

Розділ четвертий Транспантанейра

Розділ п’ятий Стежками Пантаналу

Розділ шостий Рибалка на піраній

Розділ сьомий Забавки з крокодилами

Розділ восьмий Гімн України, сеньйори!

Розділ дев’ятий Дамба «Ітаіпy» і подвійний візит у Парагвай

Розділ десятий Joaquina Beach Party[59]

Розділ одинадцятий Флексія [64]

Хеппі-енд для хлопчиків

Хеппі-енд для дівчаток

ДОДАТКИ Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg