«Вибрані вірші»

Вибрані вірші (fb2) - Вибрані вірші (пер. Олег Жупанский) 1146K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Поль Элюар

Поль Елюар Вибрані вірші

З книжки «ПЕРШІ ВІРШІ» (1913—1918) 

Єдина істота

І

Розтопила чисті сніги, Оживила квіти у травах І сонце звільнила. О! Дівчино різних пір року, Твої стопи припнули мене до землі, Тож люблю я її всенький рік. Наше кохання глузує з весни, З усієї твоєї краси, З усього твого добра.

II

Флейта і скрипка грають, — Світлої пісні простори Підносять наші серця І чайки над морем. Забудь наші рухи врізнобіч, Звуків сміх розсипається, Наша мрія збулась. Ми здолаємо видноколо, Нас прекрасна земля тримає — Всесвіт не охопити зором, — Флейта і скрипка грають.

III

Люба, що тобі сказати? Ранок у саду, Охолодою упився соловей, В наших душах оселився день Й підступає аж до серця. В наших душах оселився день І, чекаючи весь ранок сонця, На тонкій галузці птах завмер. І, полишивши роботу, ми йдемо до сонця Радісно і легко. Знаєш ти, що повернуся, Бо між нами птах співає, Небо летом прикрашає, Небо впало у зажуру, Трави спохмурніли.

IV

Все море сяє, Все море покидає Землю і її темну ношу. Снити про зниклий світ, Мужність якого вже стільки літ Ти зберігаєш як сон. Хай ти і не втримавсь на хвилях, Як світло... А під сонцем Вітер втікає з землі неозорої.

З книжки «ОБОВ’ЯЗОК І ТРИВОГА» (1917)

Кара

І

Сидять собі геть безсилі, Їх гріє зимове огнище, Їм гірко, а вітер свище: Вони уже непотрібні. Розбухли душа і тіло Від безкінечного жару, В очах їм життя ще тліло, Якого спили повну чару. Ноги в них відморожені, Очі в них заморожені, Обсіли купкою вогнище, Мов зграйка птахів знеможених, Вони ж бо ще геть без пір'я.

Безжурний

Солдати йдуть через овес високий, Веселу пісню затягли гуртом... Сідає сонце їм у каптури щокроку, Солдати йдуть через овес високий, — Моторні, вишколені, — йдуть притьмом. Поглянь, ген-ген зелена конюшина, Що ниткою рожевою прошита Й шляхи життєві, Що немов ті хмари, у глибині логовини. Моторні, вишколені, — йдуть притьмом, Байдужі до раменників, дібров І до рушниць, що забарвилися у кров, Крокують швидко, безтурботно йдуть через овес... О! жити — найменш жаске вигнання з лагідних небес!

«Солдати в шоломах, у квітах, заспівувачі й руйначі...»

Солдати в шоломах, у квітах, заспівувачі й руйначі, Поволі бредуть удень і вночі, Колесами знову толочать хліба: Підводи, гармати, вози з провіантом. Тихий спочинок. Вечір, сонце на прузі, Як ноша солдатська сповзає з плеча.

Стривожений

Могил немає у лісах. Прогалин тих чекає тьма, Разом стинаємо гілки, Торуючи до світла шлях. На кожнім пні тавра сліди, — Вони байдужі до ножів. «Якщо втомивсь, перепочинь І далі йди». Чи знає хтось, куди йдемо? Йдемо ми радість визволяти, Яку в собі бережемо, Як дерево своє коріння. Невже цей шлях нам вік топтати?

«Бентежить мене спустошене небо...»

Бентежить мене спустошене небо, Ця злива, що нас до рубця промочить, Іду і про щастя думку гадаю, Воно полонить нас, якщо наша воля. Обов'язок і тривога Роздирають життя моє якомога. (Мені важко у цьому Зізнатися вам.) Пахілля листя дух забиває. Ген-ген у небі ластівки в'ються, — Нас звеселяють, мрій наганяють... Мрію-лелію тиху надію.

Удосвіта в дорогу

Удосвіта в дорогу, — Покора нами править і тривога. Щасливі бути серед вітру і дощу, Хатина тепла трапиться, де можна відпочити й випить, Мої товариші крикливі витрушують шинелі, Помріяти про щастя хочуть, Яке ось-ось настане, й так голосно регочуть, Що їхні велетенські тіні відлякують великий холод ночі.

Ці двійко діток побіч сплять

Ці двійко діток побіч сплять, — Лежать собі валетом. Ні пісні, ні співців. Заснули міцно, добре їм! Бо їхня неня — безсонні ночі, В якої повні смутку очі. Вона турбується про них як рідна мати, Вони ж не хочуть виростати, Як їхні мама й тато.

Поведу я своє дитя

Поведу я своє дитя Туди, де ще сам не бував, — Білим мармуром у майбуття, Де східних палаців буяє життя. Усміхатися буду до кольорового люду Під сонцем яскравим, Що осяває землю ласкаво, Тим, хто ніколи не зміг вчинити Те, що я зміг зробити. Тим, хто не бачив Усе те, що я бачив.

Сміх іншого

«Я очамрів від них»

«Я стверджую — вони не відають, що кажуть».

Ви мусите їх бачити такими як є, не гарними і не великими, «Неправда», — заперечує мій сусід.

Але я слухаю уважно й ревно. Якщо вони якусь мугичуть пісню, я пильную, аби не втратити її мелодії, «як ото гублять свої кульки, діти».

Ти, прочитавши це, остерігайся будь-якого присуду.

Лиш думай, десь живе людей чимало, що мають звуків не більше, ніж дрібняків із бронзи, якими сплачують свою убогість.

Париж такий веселий!

Це війна! Нема нічого жорстокішого, аніж війна узимку!

Я геть забрьоханий (у нас не ходять ні хідниками, ні вулицею), але яка ж то радість прийти сюди й пораювати!

Місто завжди яскраве. У кінотеатрі хлопчиська беруть на кпини «Даму з камеліями».

А ми запитуємо уже тих, хто проходить містом, щоб далі йти, чи вони плугом шукають діаманти.

Наша смерть

I

Нас навчають великому терпінню, обачности — і що ми можемо померти.

Померти, заскочені зненацька підступними променями, наглою смертю.

«Я — у „Сплячій Красуні“!», глузуєш ти, примушуючи нас сміятись.

II

«Я знав усі пісні птахів»

Ми весело гукали: «Ми йдемо на війну!» людям, які її сповна спізнали.

І ми її спізнали!

О, гул жаский, який війна приносить людям! О, гул жаский війни!

Цей снаряд, що крутиться як дзиґа,

кулемет, як та людина, що затинається, й цей щур, котрого ти забив прикладом!

Дощ

«Зло — це як діти, на землі мусять його мати». Ти кажеш це спокійно, твої очі милуються надвечір'ям.

Завдяки цій порі, яка псує усе, чи мав ти все ж такий великий клопіт, що я не бачу геть нічого з твого страждання, що твій спокій є сливе злий —

і та вода, що падає між нами, паде між нами, наче у діру?

Смеркання

Це не ніч, а місяць. Небо лагідне, немов горнятко з молоком, всміхнутись змушує тебе, старий коханцю.

І ти мені про них розповідаєш. Вони оздоблюють твій дух, оздоблюють твій дім, наше життя оздоблюють.

Друже мій, їх забагато, і всі нещасні: батько, мати, діти, дружина.

Одначе твій сон спокійний,

а я щось загнався в химери.

У ціль

Життя цілком звойоване, вже можна повертатися додому.

«Хліба довкола ярі, а рівнина неозора». Упевнені, що вже навіки щасливі будемо і безтурботні.

«Моя рівнина неозора, і я впиваюся тут забуттям».

Сон прийде уночі, коли я спатиму в теплому ліжку!..

«На моїх очах сльози, а сонце танцює».

З книжки «ТВАРИНИ І ЇХНІ ЛЮДИ, ЛЮДИ І ЇХНІ ТВАРИНИ» (1920) 

Тварина сміється

Світ сміється, Світ веселий, щасливий, грайливий. Рота розтулює, крила свої розправляє і знов опускає. Юні роти розтулюються, Старі роти розтулюються. Тварина сміється теж, Ширячи радість своїми гримасами. В усі куточки землі Хутро ворушиться, шерсть вилискує, А птахи гублять своє пір'я. Тварина сміється теж І стрибає, втікає від себе. Світ сміється, Тварина сміється теж, Тварина втікає.

Риба

Риби, плавці, кораблі Змінюють образ води. Вода ніжна і враз ворухнеться, Щойно до неї хтось доторкнеться. Риба встромляється, Як палець у рукавичку. Плавець витанцьовує плавко, таку має звичку, А вітрило дихає. Проте вода лагідно ворухнеться Заради тих, хто її доторкнеться, Заради риби, плавця, корабля, — Вабить їх глибиною І забирає з собою.

Пташка

Зачарована... О! бідна дівчина! Птахи зчиняють рейвах, Сліпуче сонце на даху, Птахи стрибають, бавляться, кубляться А сонце легше, ніж олива, — Між нами плине.

Пес 

Пес — вірний, Лови кожен звук і рух Свого хазяїна, Лови життя, як вітер. Носом нюш. Ані руш.

З книжки «ПОТРЕБИ ЖИТТЯ І НАСЛІДКИ СНІВ» з попередніми «ПРИКЛАДАМИ» (1921) 

ПРИКЛАДИ

Робітник

Бачити дошки в деревах, Дороги в горах, У розквіті літ, у розвої сил, — Ткати залізо, місити каміння, Прикрашати природу всякчас, Природу без жодних прикрас Обробляти.

Чорне повітря

Місто білою ниткою зшите, Дахи несуть димарі, Небо рівнобіжне вулицям, Вулиці, Дим на хідниках, З Н А Х І Д К А. Кроки одних до інших, Сонце чи світло, Згадки про місто, Ч А С  М А Є  Ч А С, Зранку, з полудня до вечора, Фасади й крамнички, Промені переломлені у вітринах, Н Е  С Т У Л Я Т И  О Ч Е Й, Деінде, Ніч захована в ніч, Собаки валують на котячу ніч, У Т О М А.

Входити, виходити

Вулиця уривається тут і знову веде, незнайома. Двері вилучають вулицю. Сходинка по сходинці, Каміння тягнеться знизу догори, Хай вся поверхня буде спокійна, Хай вся лінія з'єднується. Майбутнє. Рука не забуває Того, що очі винайшли. Голова порожня, Голова бездоганна. Каміння! Що поховане — воскресає, Той, хто заснув, — розчинився, підіймається, обмежується. Майбутнє. Голова замкнута, Голова давня, Давня.

Четверо хлопчаків

Прожера обдертий, Наминаючи за обидві щоки, Ковтаючи квітку, Шкіра пахуча зовні. Слухняне дитя, Свист, Рот обов'язково червоний, Рот легкий під головою важкою, Один на десять, десять на один. Сирота, Нутро, що його поїдає, вкрите брудом, Його не відмиєш. Брудне, Як зимовий ліс уночі. Смерть, Чудові зуби, одначе гарні очі нерухомі, Застиглі! Яка ціль його життя Є матір'ю мішеней його смерти?

Мистецтво танцю І

Запрошують до зали: вже час чи порядок, Та балерина в золотавих краплинах чистої води Не вміє ні читати, ні рахувати. Довірлива, як люстро, Вона не має даху над головою, химерна, ТІЛЬКИ СОНЦЕ І теплу тінь без мурів. Довкола тіла золотаві торочки, Дикі діаманти, Оманлива голизна, Глядачі забули, Що вона вся зліплена для танцю.

Мистецтво танцю II

Тендітний дощ тримає черепицю У рівновазі. Балерина Ніколи не навчиться Струменіти й стрибати, Як дощ.

Мистецтво танцю III

Блакитні шиби, трави, дощ, балерина, Балерина вдає балерин, Відтворює образи безліч разів. Натягнута ґума, парасоля розкрита, Ноги мокрі, волосся розмаяне, Вона — усюди, Вона мандрує, аби ніколи вже не мандрувати, Вона танцює на всі боки, В руках сліпого, У дзеркалах, В ОСЕРДІ СЕРЦЯ І в краю її танцю, Чари-чари-чари.

Спокуса

Серце — образ, Серце — змога. «...Вишукана хода». І знову хапаємо: Дівчину милу, Вп'явшись пальцями, Ти чекав. Поцілунок упав там, Чудовий поцілунок втіхи, Із високости давнини Кубло зміїне. «...У вишуканому алюрі». Втікає.

Ах!

Ах! Тисяча вогнів, спека, світло, Тінь!.. Сонце мені наступає на п'яти.

Прекрасне

Прекрасне у щасті. Бридке у нещасті, Видиме для сліпих.

НАСЛІДКИ СНІВ

Купальниця від світання до смеркання

Жюльєнові Вокансу

Надвечір'я того ж таки дня. Легка, ворушка, так легко ворушаться пісок і море.

Нас зачаровує лад речей, лад каміння, лад прозорих відтінків, лад годин. Але оця тінь, що зникає, і болісний первень оцей, що зникає.

Вечір, шляхетніше небо стає. Все тут стискається у вогні, що згасає.

Вечір. Вже море не сяє і, як у давні часи, ти змогла б заснути у морі.

Друг? Ні, або вірш-Елюар

Жанові Полону

Наше товариство таке ж чисте, як склянки на столі                                                            перед їдою, Нас багато. Ми не співаємо, не сміємося, не плачемо. Мало говоримо. Ми робимо рухи лише вві сні, Очі в нас: в того чорні, в того блакитні, сірі                                                                 у  мене. Але необхідно, Вкрай необхідно, щоб ми не знали один одного.

Актриса

Андре Бретону і Філіпу Супо

Лиходій розбив дзеркало печалі на безліч персонажів, пригода не вельми неприємна. Подобатися, чи є потреба зберігати це обличчя?

Зморшками довкола її рота, вона приховує межі свого нещастя. Наступного дня вона знайде ще одне, воно поруч з нею. Чи потрібно оберігати це нещастя, яке не переллється через вінця, і цю журбу, що важча за обидві руки?

З книжки «ПОВТОРЕННЯ» (1922)

Поруч І

Ніч найдовша а шлях найясніший Лампи я до вас ближче ніж світло. Метелик птах звички Розбите колесо моєї втоми В ньому мій добрий гумор Порожній знак і знак На віялі курантів.

Поруч II

Мерехтливе сонце Порожній знак і знак на віялі курантів Лагідним пестощам рукою на небі Птахам що ледь розгортають книгу сліпих То одним крилом то другим між цією годиною та наступною Малюючи обрій крутячи тінями Що світ обмежують коли я опускаю очі.

Вірші

Серце на дереві, можеш знічев'я його зірвати, Усмішка, сміх, сміх і ніжність з інших світів. Переможений, переможець святий і чистий як ангел, Разом з деревами в небо злітаєш. Десь плаче красуня, яка б хотіла боротись, Але знеможена спить біля підніжжя схилу. І хай би яке було небо печальне й прозоре, Не закохатися в неї, уздрівши її, неможливо. Дні наче стиснуті пальці. Квіти засохли, насіння пропало, Літня спекота великих морозів чекає. Глянути оком мерця. Розмалювать порцеляну. Музика, білі оголені руки. Вітри із птахами злилися — небо міняє барви.

Потайний погляд

Намалюйте мого портрета. Він зміниться, щоб заповнити всі порожнечі. Намалюйте мого портрета без галасу, лише тишею, Якщо тільки не — якщо він — попри — за винятком Я вас не чую. Йдеться, не йдеться більше. Я хотів би бути схожим — Неприємний збіг обставин, між іншими великими справами. Невтомно, голови перев'язані Руками моєї діяльности.

З книжки «ПОМИРАТИ HE ПОМИРАЮЧИ» (1924) 

Деніз розповідає про дива

У присмерку тонули ластівки. Сичі Розтяли сонце враз і важко так нависли, Немов пустельника важезні кроки тисли На ґрунт, яким ступав удень і уночі. На голови лягли тонкі шаблі смеркання. Відвага пропекла жінок, що поміж нас, Із їхніх вуст зривались крики і волання, Чоловіки вклякали на колінах враз. Смеркає, ластівка шугнула ген у полі, Втихає павітер, останній промінь згас, І перед зором всесвіт розчахнувся враз, Якого осягнути не дано ніколи.

У серці мого кохання

Чарівний птах мені являє світло, Воно яскраво сяє у його очах. Він співає, сидячи на клубку омели В осерді сонця. Очі співочих птахів І їхні пісні про гнів чи тугу. — Мені заборонили вийти з цього ложа. Я збавлю в ньому все своє життя. Зоря в краях нещадних Все більше схожа на забуття. І коли розчулена жінка засинає на світанку, Голова перша осяває її падіння. Сузір'я, Ви наслідуєте обриси її голови. Тут усе мерхне: Краєвид виповнюється, лиця зашарілись, Усе довкола зменшується і плине в моє серце Зі сном. Хто ж хоче тут заволодіти моїм серцем? Я ще не спав ніколи в таку чарівну ніч. Жінки, що у саду прагнуть мене обняти — Опори неба, дерева незворушні Стискають морок, що їх облягає. Жінка з блідавим серцем Вбирає ніч у свої одежі. Кохання оголило ніч На своїх грудях, на дотик невідчутних. Як втішитися цим усім? Радше все зітерти. Чоловік усіх душевних порухів, Усіх пожертв і всіх завоювань Спить. Він спить, він спить, він спить. Зітханнями своїми він окреслює ніч крихітну,                                                           невидиму. Йому до всього байдуже. Її полонений утік — поспати. Він не помер, він спить. Коли ж заснув, Його все здивувало, Він бавився затято, Дивився, Слухав. Його слова останні: «Якби це треба було повторити, то я тебе зустріну,                                                не шукаючи тебе». Він спить, він спить, він спить. Зоря даремно звела свою голівку, Він спить.

Звичка

Усі мої подружки — горбаті: Вони дуже люблять свою матір. Усі мої тварини — слухняні, У них ноги з крісел, А руки з віконня. Вітер геть пожмакав свої шати, Довелось за розміром одяг дібрати, — Безрозмірний. Ось чому Я кажу всю правду, приховавши правду.

Гола правда

Я це знаю добре. Безнадія — безкрила, Кохання — також, Без обличчя, — Мовчать, Я ж не ворушусь, На них не дивлюсь, Не кажу їм ні слова, Але я так само живий, як кохання моє і моя безнадія.

Євангельська тиша

Ми спочиваємо з червоними янголами, які нам показують пустелю без крихітних і млявих скорботних пробуджень. Ми спочиваємо. Одне крило нас знесилює, втеча, наші колеса старіші за пір'я розвіяне, втрачене, щоб обстежувати цвинтарі неквапливости, єдине ласолюбство.

Пляшка, яку ми сповиваємо ганчір'ям з наших ран, не опирається жодному бажанню. Візьмімо серця, мізки, м'язи шаленства, візьмімо невидимі квіти мертвоблідих юних дівчат і дітей рахітичних, візьмімо руку пам'яті, заплющмо очі спогаду, теорія дерев, звільнена злодіями, нас ранить і роздирає, всі шматки добірні. Хто їх збере: жах, страждання чи огиду?

Спочиваймо, мої братове. Непоясненний розділ став незрозумілий. Велетні проходять, вивергаючи жаскі стогони, стогони велетня, стогони такі, наче світанок хоче їх виштовхнути, світанок, який вже не годен плакати, вже давно, мої братове, вже давно.

Кохана

Вона піднялась до моїх повік І волосся її вплелося в моє, Вона схожа на руки мої, Вся з барви моїх очей, Вся розчинилася в тіні моїй, Як камінь у небі. Її завжди розплющені очі Заснути мені не дають. Її мрії, сповиті промінням, Змушують плакати, сміятись і плакати, Говорити, коли вже й нема що сказати.

З книжки «ЗВОРОТНИЙ БІК ЖИТТЯ» (1926)

Саме на паризькому тротуарі

Саме на паризькому тротуарі, на безлюдній вулиці, я її зустрічаю. Безбарвне небо мені дарує відчуття великої фізичної свободи. Я не бачу обличчя жінки, яке набуло кольору часу, але дуже втішаюся, не відриваючи свого погляду від місця, де воно є. Насправді мені здається, що воно проходить через чотири пори року. На припочатку тривалої часинки жінка повільно розв'язувала різнобарвний вузол стрічок, який у неї на грудях і животі. Тоді з'являлося її обличчя, воно було біле і наче вирізьблене з мармуру.

Бубнова дзвінка

Ще зовсім юним, я розкривав свої обійми невинності. То було лише биття крил у небі моєї вічности, лише калатання закоханого серця, що билося в завойованих грудях. Я вже не міг упасти.

Той, хто жадає кохання. Насправді світло мене засліплює.

Я його зберігаю в собі саме стільки, щоб дивитися вночі, всю ніч, всі ночі. Всі діви різні. Я мрію завжди про одну незайману діву.

У школі вона сидить на шкільній лаві переді мною, у чорному фартушку. Коли обертається, щоб запитати мене про вирішення якоїсь задачки, невинність її очей мене так бентежить, що зжалившись наді мною, вона обвиває мою шию руками.

Інколи вона мене покидає. Сідає в човен. Одне біля одного ми почуваємося майже чужими, але її юність така велика, що її поцілунок аж ніяк не заскочує мене зненацька.

Або ж, коли вона хвора, саме її руку я тримаю у своїх руках, аж доки вона помирає, аж доки я просинаюся.

Що швидше я біжу на побачення, то більше відчуваю острах, що в мене забракне часу прибути, перш ніж інші думки викрадуть мене у мене самого.

Одного разу світ дійде свого краю, і ми не дізнаємося всього про наше кохання. Вона знайшла мої губи повільними і лагідними порухами голови. Я собі подумав, саме цю ніч я буду з нею до ранку.

І це завжди те саме бажання, та сама молодість, ті самі чисті очі, той самий щиросердий порух її рук, що обвивають мою шию, ті самі пестощі, те саме освідчення.

Але це зовсім не та сама жінка.

Карти сказали, що я зустріну її в житті, але не впізнаю.

Той, хто жадає кохання.

Біля вікна

Я ніколи не мав цієї впевнености, цього песимізму, які злютовують усе найкраще між нами. Був час, коли мої друзі кепкували з мене. Я не почувався хазяїном своїх слів. Якась байдужість. Я ніколи до пуття не знав, що хотів сказати, але найчастіше було так, що я не мав чого сказати. Потреба говорити і бажання не бути почутим. Моє життя висіло на волосинці.

Був час, коли мені здавалося, що я нічого не тямлю. Мої стосунки тримались на доброму слові.

Усі мої бажання породжені моїми мріями. І я засвідчив своє кохання словами. Якій творчій фантазії я все ж довірився, в якому стражденному і чарівному світі моя уява мене ув'язнила? Я певен, що був коханий, у наймістичнішому із володінь — своєму. Мова мого кохання не належить мові людській, моє людське тіло не торкається плоті мого кохання. Моя закохана уява завжди була досить сталою і піднесеною, щоб ніхто не наважився переконати мене в переступі.

З книжки «СТОЛИЦЯ БОЛЮ» (1926)

Танцівниці мюзик-холлу Ґертруди Гофманн

Ґертруда, Дороті, Марі, Клер, Альберта, Шарлотта, Дороті, Рут, Катрін, Емма, Луїза, Марґарет, Ферраль, Арріє, Сара, Флоранс геть гола, Марґарет, Тоот, Тельма, Красуні ночі, красуні вогню, красуні дощу, Серце тремке, руки приховані, зір сторожкий, Ви відкриваєте відрухи світла мені, А погляд ясний міняєте на весну, Стан свій — на талію квітки тонку, Відвагу й загрозу — на тіло без тіні, Кохання міняєте ви на шпагу тремку, А сміх легковажний — на обіцянки зорі. Ваші танці шалені — то вир моїх снів, Я лечу і увічнююся в житті, Під ногами вам всесвіт розширює межі свої, Чарівливі, танцюєте ви на джерелах небес.

Дзеркало миті

Воно розсіює світло, Воно являє людям образи правдиві, Воно в людей можливість забирає — розвіятись. Воно тверде як камінь, Дикий камінь, Камінь руху і зору, І його сяйво таке, що всі обладунки, всі маски спотворені. І те, що схоплено рукою, воно гидує навіть набути форму руки, І те, що було зрозумілим, — зникає. Птах зливається з вітром, Небо зі своєю суттю, Людина зі своєю реальністю.

Жорж Брак

Птах відлітає, Хмари відкидає, як непотрібний серпанок, Він зовсім не боявся світла, Сховавшись у свій лет, Він зовсім не мав тіні. Шкаралуща розтрощеного сонцем жнива. Все листя дерев промовляє «так», Вони вміють казати тільки «так» На будь-яке запитання чи відповідь, І росинка стікає в глибину цього «так». Чоловік із жвавими очима описує небо кохання. Він там дива збирає, Як листочки на деревах, Як птахи своїми крильми, А люди вві сні.

Андре Массон

Жорстокість починається, а промітна ніжність кінчається. Магніт крил бере добре затулені обличчя, полум'я землі втікає крізь надра, а жасмин рук розтулюється до зірки.

Усе небо заціпеніло, небо, яке закінчується, вже не наше. Забуття, ліпше ніж вечір, його стирає. Позбавлений крови і відблисків, ритм скронь і колон триває.

Лінії рук, немов гілки у вихорі вітру. Рампа зимових місяців, блідавий день безсоння, проте в кімнатах, таємничіших від мороку, гірлянда тіла довкола свого сяйва.

Макс Ернст

У закутку промітний кровозмісник Обкручує довкола цноти маленьку сукню У закутку небо звільнене Лишає білі кулі тернам грози. У найяснішім закутку усіх очей Чекають риб тривоги У закутку підвода з травами літа Незрушно горда і назавжди. При світлі юности Лампи запалено дуже пізно Перший показ її грудей убиває червоних мурах.

Хуан Міро

Сонце — жертва, в'язень моєї голови — Викрало пагорб, викрало ліс. Небо прекрасне як ніколи. Бабки винограду Йому дарують точні обриси, Які я розвіваю одним подихом. Хмари першого дня, Невидимі хмари і більш нічого, Їхні зерна горять У зблисках моїх поглядів. Зрештою, щоб затулитися зорею, Треба, щоб небо також було чисте, як ніч.

Більше не розділяти

До Ґ.

У вечір божевілля, оголений і світлий, — Простір між речами має форму моїх слів, Форму слів незнайомця, Якогось волоцюги, котрий знімає ремінця із своєї шиї І накидає ласо на відлуння. Між деревами і перешкодами, Між мурами і щелепами, Між цим великим птахом, що тремтить, І пагорбом, який його гнітить, Простір має форму моїх очей. Мої очі зайві, Панування праху скінчилось, Шевелюра дороги вдягла своє жорстке пальто, Вона вже не втікає, я — не ворушусь, Мости всі спалені, тут небо вже не пройде, Я можу ліпше, ніж будь-коли бачити. Світ відділяється від мого всесвіту І весь на вершині битв, Коли пора кривава блякне в моєму мозку, Я відрізняю день від цього людського сяйва, Яке є моїм, Я відрізняю запаморочення від свободи, Смерть від сп'яніння, Сон від сновидіння, О відблиски душі! о мої відблиски криваві!

Повернення до міста

Повертатися до міста оксамитів і порцеляни, вікна будуть вазами, де квіти, які покинули землю, показуватимуть світло таким, яким воно є.

Побачити тишу, поцілувати її в губи, і дахи міста будуть з чудовими журливими птахами зі знеможеними крильми.

Любити більше тільки ніжність і рахманність у гіпсовому оці, на перламутровому чолі, у відсутньому погляді, у жвавому обличчі, в руках, що, не тримаючись, зберігають усе на своїх вагах, найсправедливіших у світі, сталих, завжди точних.

Серце людини вже не червонітиме, воно уже не заблукає, я повертаюсь від самого себе, з часів прадавніх.

Відсутності

І

Вульґарна хтивість і убога таїна — Небачені. Я знаю вас, барва дерев і міст, Між нами — прозористо зазвичай Між позирками світлими. Вона пливе по каменях Перевальцем, немов вода. З одного боку мого серця діви меркнуть, З другого — рука ласкава на схилі пагорбів. Закрут з дещицею води провокує це падіння, Це місиво дзеркал. Світло прозірности, що й оком не моргну, Не ворушусь, Я говорю Й коли дрімаю, — Моя шия — це перстень на знамені з тюлю.

II

Я виходжу під руку з пітьмою, Я — насподі пітьми, Сам. Жалість — щонайвища, і тут можеш залишитись, Цнота змушує продавати милостиню своїх грудей, А благодать заплуталася в ниточках своїх повік, Вона вродливіша за ті скульптури, що на терасах, Вона — суворіша, Вона — насподі разом з камінням і пітьмою. Я повернув її. Бо світло саме тут дає останній бій. Якщо я засинаю — це щоб уже не мріяти. Тоді яка ж то буде зброя мого тріумфу? В моїх розплющених очах сонце робить прорізи, О сад моїх очей! Тут всі плоди, щоб змалювати квіти, Квіти ночі, Вікно із листя Раптом відчиняється в його обличчі. Куди ж я притулю свої вуста, природо безберега? Жінка вродливіша, ніж світ, де я живу, І я склепляю свої повіки. Я виходжу під руку із пітьмою, Я насподі пітьми, Де на мене чекає пітьма.

Наймолодший

Зі стелі з бабкою Звісилось нестямне дитинча І пильно втупилось в траву, Довірливо підвівши очі: Легкий туман облизується, наче кіт, Котрий звільняється зі своїх снів. Дитина знає — світ починає карати: Все прозоре, Бо місяць саме посеред землі, Бо листя все покрило небо. І все це ув очах дитини, В її очах, глибоких і печальних, Як білі ночі, Що родять світло.

Забудемо минуле

Сльози в очах бринять, а біди в бідолах, Гіркі безбарвні сльози світяться в очах. Йому байдуже все, він весь скорився долі, Бо в'язнем сумно бути, та ще сумніш на волі. Журні часи — довкруг пітьма, — немає ради, Не проганяй сліпого з дому. Дужі, глянь, Сидять по тюрмах всі, слабкі обсіли владу, На троні королева, а король стоїть. Зітхання й посмішки, прокльони й лихослів'я Гниють в ротах німих і ув очах нікчем. Нічого не чіпай: те палить, бо спалить, пропече! Руками затули від сорому обличчя. Пітьма... Довкруж все горе світу, Лиш на вершині гір Мого кохання голий звір.

Пабло Пікассо

Шаблями сновидінь прорита у пітьмі Чарівна борозна, яка нас розлучила. Де щирий діамант, медаль усяка — фальш Під небом осяйним земля уже незрима. Вид серця сполотнів — пожухли барви всі, Сніги засліплені і сонце нас шукає. Ми кидаєм його, та обрій крила має І ген удалині зникають вади всі.

 «Твій злотовустий рот — мій не заради сміху...»

Твій злотовустий рот — мій не заради сміху, В твоїх сяйних словах такий прекрасний смисл, Що у ночах років до скону з юних літ Я чую голос твій в усіх відлуннях світу. У шовковій зорі, де холод зачаївсь, А хіть так небезпечно ніжно марить снами, В руках у сонця всі тіла заледь проснувшись, Тремтять від думки знов здобуть свої серця. Пригадую ліси зелені і тумани, Заплющив очі і — тепер я у тобі, Вслухаюся життям — не можу зруйнувати Страшні дозвілля, що дала твоя любов.

Одвічна вся

Якщо я вам кажу: «Я зрікся всього», Значить, вона не плоть з моєї плоті, Я похвалитись цим не міг ніколи, Це неправда, Й туман густющий, де я блукаю, Про мене зовсім він не знає. Віяло губ її і відблиски очей, — Про це лиш я один вам можу розповісти, Лиш я один в облозі Цих дзеркал, таких прозорих, що крізь мене                                                         повітря плине, І це повітря — коханої обличчя, Кохане і жадане — твоє обличчя, І тобі, котра не має імени й котру ніхто не знає, Море каже: «Ти за мене вища», небо каже:                                                 «Ти за мене вища», Зорі тебе віщують, хмари тобою марять, І кров, що розлита в найліпші хвилини, Щедроти кров, Тебе підіймає на радості крилах. Я оспівую радість велику тебе оспівати, Радість велику мати тебе і не мати, Щирість, з якою тебе я чекаю, цноту, з якою                                                         тебе пізнаю, Ти скасовуєш забуття, надію і незнання, Відсутність відкидаєш і приводиш мене на світ, Я співаю, аби співати, я кохаю тебе, щоб співати, Таїну, де кохання творить мене і звільняє себе. Ти чиста, ти ще чистіша за мене.

З книжки «ЗАХИСТ ЗНАННЯ» (1928)

Захист знання

І

Мене не існує тут. Закутався я сам у себе. Я заблукав поміж планет, Світло існує без мене. Народжена від моєї руки на очах, Збиває мене з дороги, Темінь мені заступає шлях, До мого вінця всесвіту, У розбитому люстрі — безмежне Життя, мінливе й примхливе, Де несподіване й звичне Творять журбу почережно.

III

Те, що тобі я кажу, мене не міняє, Я не йду від найбільшого до найменшого. Дивлюся на себе: Перспектива ця не для мене. Я тримаюся свого місця, І ти відійти не годна від нього. Вже пустка довкола мене І, коли відвертаюсь, — ніщо постає у двох іпостасях: Ніщо і я.

З книжки «ЛЮБОВ ПОЕЗІЯ» (1929) 

На припочатку початків

Для Ґали цю безкінечну книгу

І

Повноголосо Промітне кохання постало І так спалахнуло яскраво Що розум в коморі своїй Не зваживсь у всьому зізнатись. Повноголосо Хмари кривавих круків покрили Пам'ять минулих народжень Відтак ошелешених в сяйві Майбутнє знеможене від поцілунків. Непомисленна несправедливість — єдина істота у світі Любов вибирає любов не змінюючи обличчя.

IV

Я сказав тобі це ради хмар Я сказав тобі це ради дерева що над морем Ради кожної хвильки ради птахів у листі Ради шурхоту ріні Ради коханих рук Ради ока що обличчям стає або краєвидом І якому сон надає небесної барви Ради всієї випитої ночі Ради ґрат придорожніх Ради відчиненого вікна ради ясного чола Я сказав тобі це ради твоїх думок і слів Бо будь-яка ласка й довіра є вічні.

VI

Ти єдина і я чую трави твого сміху Ти це твоя голова яка тебе підіймає І з висоти небезпечної для життя Під кулею туманною дощу долини Під важким світлом під небом земляним Ти народжуєш падіння. Птахи вже не є надійним притулком Ні лінощі ні втома Спогад про ліси й струмки тендітні Вранці примхи Вранці очевидні пестощі На світанку відсутносте падіння. Човни твоїх очей блукають У мереживі щезань Безодня відкрилась іншим аби її втамувати Тіні які ти твориш права на ніч не мають.

VIII

Кохана щоб окреслити мої бажання Доторкнися своїми вустами небес твоїх слів як зорі Поцілунки твої у ночі живій І борозни твоїх рук мене обвивають Вогонь як знак перемоги Мої мрії у світі Ясні й повсякчасні А коли тебе поруч нема Мені сниться що сплю мені сниться що мені все це                                                                сниться.

VII

Земля блакитна ніби помаранч Омана зникла і слова не брешуть Вони не дозволяють вам співати А лиш в цілунках одне одного збагнути Шаленці і жага кохання Вона її вуста злились з моїми Всі таємниці усмішки усі І ті поблажливі одежі Її вкривають голизну. Зелено розквітають оси Зоря вдяга собі на шию Намисто з вікон Під крилами сховалось листя Всі сонця радощі тепер твої Розлите сонце на землі На всіх шляхах твоєї вроди.

XI

Вона не вміє розставляти тенета Вона не відводить очей від своєї вроди Так просто так просто звабити І саме її очі заковують його у ланцюги І саме на мене вона покладається І саме на вроду вона накидає Летючий невід пестощів.

XIII

Таємно закохана за своєю усмішкою Зовсім гола слова кохання Оголюють твої груди і шию Твої стегна й повіки Оголюють всі пестощі Для того щоб цілунки у твоїх очах Лише тебе являли всю цілком.

XVI

Пожадливі вуста кольорів І поцілунки що їх окреслюють Жага листок млосна вода Крило їх тримає в своїй долоні Сміх їх скидає.

XVII

Від моєї єдиної ласки Ти заряхтіла всім своїм сяйвом.

XX

Зоря — люблю тебе у моїх жилах глупа ніч Я всеньку ніч дививсь на тебе Я мушу все розгадати й покладаюсь на пітьму Вона мені дає можливість Укутати тебе Розпалити у тобі жагу життя У глибині моєї незворушности Дає змогу тебе відкрити Тебе звільнити і втратити Пломінь невидимий вдень. Якщо ти звідти підеш двері відчиняться в ранок Якщо ти звідти підеш двері відчиняться в мене.

XXII

Притулившись до шиби чолом як журлива сторожа Небом я ніч перетнув Найменші падоли в моїх розтулених долонях В незрушному байдужому подвійному крайнебі Притулившись до шиби чолом як журлива сторожа Я шукаю тебе за межею чекання За межею самого себе Я тебе так кохаю що вже й не знаю Хто з нас двох тут відсутній.

XXV

Я розлучився з тобою Та кохання ще йшло попереду мене І коли простягнув я руки Страждання звалилося ще нестерпніше Щоб мене розлучити з самим собою.

XXVI

Заплющив очі щоб не бачити нічого Заплющив очі щоб заплакати Що тебе вже не бачу. Де твої руки лагідні руки Де твої очі чотири примхи дня Все втрачено тебе вже тут нема Щоб засліпити пам'ять ночей. Все втрачено а я живий.

XXVIII

Розпашіла закохана Щоб розділити твою втіху Я прибираю барву страждання. Я прожив ти заплющуєш очі Ти замикаєшся в мені Одначе прагнеш жити. Все що повторюється незбагненне Ти постаєш у дзеркалі Перед моїм колишнім образом.

XXIX

Було б чудово якби обличчя Відгукувалися на всі імення світу.

Як один образ

І

Я ховаю сумні скарби Невідомих сховищ Серце лісів сон Палаючої ракети Обрій нічний Увінчує мене Я крокую наосліп Вітаючи новою таїною Народження образів.

XIII

Я виходжу з льохів тривоги З уповільнених поворотів страху Я падаю у криницю пір'ясту Маки я вас знову знаходжу Не думаючи про це У закритому люстрі Ви гожі як і плоди І такі важкі о мої владарі Що забракло вам крил щоб жити Або ж моїх мрій.

Друга вдача

IV

Праворуч я дивлюсь в найчарівніші очі Ліворуч між сліпими крильми страху Праворуч у ладу з самим собою Ліворуч безпідставно в джерелах життя. Вслухаюся в усі слова якими я зміг надихнути Й які тепер вже нічиї Розділяю любов яка мене не впізнає Й втрачаю потребу кохати. Але кручу головою аби знов панувати над тілом Щоб живити смертну турботу бути живим Сором насподі рідних ґримас.

XI

У повенях великих сонця Які знебарвлюють парфуми На межі магічних пір року У перевернутих сонцях Прекрасні як краплі води Бажання роздвоюються Ось що вони вибрали Тортури найсупротивніші Чарівне обличчя зовсім відкрите Сміх недоречний як бунтар На чужині Таємнича зовнішність Тіла шляхи і небо розуму І ти убогий змовнику Зі сльозами між листям І цей великий мур що ти обороняєш Даремно Бо віритимеш ти одвічно Вчинивши зло через кохання Великий мур оцей що ти обороняєш Марно. Під повіками у віях Я колишу тих хто думає про мене Вони змінили позу Із тих часів брутальних Вони мають їхню частку відмови на руках Пестощі не звільнили їхні груди Їхні рухи я їх узгоджую й кажу їм прощавайте Слів моїх пам'ять вимагає тиші Як відвага що вимагає гідности. Вислухайте мене Я говорю для кількох людей що мовчать Найкращих.

З книжки «НЕПОХИТНИЙ» (1930)

Всесвіт-самітник

1

Жінка щоночі Мандрує у велику таїну.

2

Село утоми Де в дівчаток голі руки Як водограї Юність виростає в них І сміється ставши навшпиньки Село утоми Де всі люди схожі.

З

Комахи входять сюди Тіні вогню наїжачені Полум'я геть зіржавіло Заляпаний багнюкою сон Його ложе з плоті й чеснот.

4

Гора море і чарівна купальниця У домі злидарів На вицвілому небі яке тримає їм тінисте місце Ховаються тисячі й тисячі тьмавих ліхтарів Поле зблисків згуртувало сльози Заплющило очі Все переповнилося вщерть. Слідом за образами Безмір світла струмує до інших сновидінь.

5

Тіло і мирські фіґури Неймовірна змова Ніжних кутів як крил Але рука що мене пестить Це мій сміх що її розтулює Це моє горло що її тримає І знищує Неймовірна змова Відкриттів і несподіванок.

Приготування

11

Усе життя спливло у мої зморшки Немов аґат аби зліпити Найкращу із посмертних масок.

12

Дерева білі дерева чорні Молодші за природу Щоб знову віднайти ту мить народження Треба старіти.

13

Чи може знову встати той хто спить Не бачить ночі він невидиме не бачить У нього велетенські ковдри І подушки криваві на подушках брудних У нього дах над головою а руки згорнуті На знаряддях втоми Він спить аби відчути свою силу Сором бути сліпим в такій великій тиші. На берегах де б'ється море Не бачить там він поз безмовних Вітру що змушує ввійти людину в свої статуї Коли вона навік спочине. Жадання сну З кінця одного в інший смерти.

З книжки «САМЕ ЖИТТЯ» (1932)

Одна за всіх

Одна чи декілька Блакить вляглася на грозу Сніг на птахів Шерех страху в лісах похмурих Одна чи декілька В глиняних коконах засіялося вороння У крилах бляклих у дзьобі землетрусу Вони зібрали химерні руді троянди громовиць Одна чи декілька Вінчик сонця Велетенська суниця сонця На горлянці галявини Одна чи декілька Чутливіші в своїм дитинстві Аніж у дощ і в гожу днину Покірливіша при знайомстві Ніж сон пологий Далеко від нудьги Одна чи декілька У ніжних дзеркалах Де їхній голос ранок роздирає як білизну Одна чи декілька Створені з каменю що розсипається І з пір'я що розлітається Створені з терну створені з льону алкоголю піни Із сміху сліз і вад страждань безглуздих Створені з плоті і справжніх очей звичайно Одна чи декілька З усіма вадами і з усіма чеснотами Жінок Одна чи декілька Обличчя вкутане плющем Звабливі наче свіжий хліб Усі жінки які мене бентежать Убрані в те що я бажав Убрані в спокій і свіжість Убрані в сіль у воду сонце У ніжність і відвагу і в безліч примх У безліч ланцюгів Одна чи декілька У моїх мріях Нова лісова квітка Жорстока квітка зі жмутиком маточок Що розкривається в палаючому колі своєї маячні У вимученій ночі Одна чи декілька Юність аби в ній помирати Юність бурхлива тривожна сповнена туги Яку вона розділила зі мною До інших геть байдужа.

У ніч нову

Жінка з котрою прожив Жінка з котрою живу Жінка з котрою житиму Завжди та сама Тобі треба пальто червоне Червоні рукавички червона маска І панчохи чорні Докази підстави Тебе бачити зовсім голу Чиста голизна о прекрасна оздоба Перса о моє серце.

Спільні ночі

Наприкінці тривалої мандрівки я завжди бачу цей коридор, цього крота, цю теплу тінь, якій морська піна прописує чисті струмені повітря, як усім малим дітям, я завжди бачу кімнату, куди я приходив розділити з тобою хліб наших бажань, я завжди бачу твою блідаву голизну, яка вранці утворює тіло з погаслими зірками. Я знаю, що незабаром я ще заплющу очі, щоб знову відшукати умовні барви і форми, які дозволяють мені підійти до тебе впритул. Коли я знову їх розплющу, то для того, щоб знайти в кутку кімнати зламану парасолю, що править за держак заступа, яка мене змушує боятися гожої днини, сонця, життя, оскільки я тебе вже не кохаю серед білого дня, оскільки я шкодую за часом, відколи вирушив на твої пошуки, і за часом, коли був сліпий і німий перед незбагненним усесвітом і незрозумілою системою взаєморозуміння, яку ти мені пропонувала.

Чи недостатньо ти відповіла за цю душевну простоту, що змушувала мене завжди обертати твої бажання супроти тебе?

Хіба не ти примусила мене думати? Тепер я вже не приходжу, щоб тебе бачити, аби почуватися певнішим у великій таїні, яка ще творить безглуздя мого життя, що триває, безглуздя ночі, що триває.

Коли я прибуваю, всі човни звідти відпливають, гроза відступає перед ними. Злива звільняє тьмяні квіти, їхнє сяйво знову відновлюється і знову б'є об вовняні мури. Я знаю, ти ніколи не впевнена ні в чому, але уявити брехню, уявити якусь помилку є настільки понад наші сили. Минуло стільки часу, що кляті двері не піддавалися, стільки часу, що монотонність надії живила тугу, стільки часу, що твої усмішки обернулися на сльози.

Ми не дозволили ввійти глядачам, оскільки не було вистави. Пригадуєш ту самотність, порожня сцена, без декорацій, без акторів, без музикантів. Про таке кажуть: театр світу, всесвітня сцена, і ми обоє, ми вже не відаємо, що це таке. Ми обоє, я наполягаю на цих словах, оскільки під час цих тривалих мандрівок, що нас роз'єднують, я це знаю тепер, ми були насправді разом, ми були насправді, ми були, ми. Ні ти, ні я не знаємо, як доточити час, коли ми були порізно, до того часу, коли ми були разом, ні ти, ні я не знаємо, як його вилучити.

Кожний — це пітьма, але в пітьмі її ми забуваємо.

Світло мені все ж таки подарувало прекрасні образи неґативів наших зустрічей. Я тебе порівнював з істотами, єдина різновидність яких підтверджувала ім'я, завжди те саме, твоє, яким я хотів їх назвати, з істотами, яких я перетворював, як перетворював тебе на очах, у всіх, як перетворюють джерельну воду, набираючи її в склянку, як перетворюють свою руку, поклавши її в іншу. Той самий сніг, який був позад нас скорботною запоною, на якій кристали клятв заклали основу, той самий сніг був прихований. У земних кавернах кристалізовані рослини шукали декольте виходу. Незглибимий морок весь натягнутий до сліпучої неясности, я не помітив, що твоє ім'я стало примарним, що воно, либонь, лишилось на моїх вустах і що мало-помалу обличчя зваб з'являлося реальним, цілком самотнє.

Саме тоді я повернувсь до тебе.

Разом, щораз разом назавжди, твій голос виповнює твої очі, як відлуння виповнює вечірнє небо. Я опускаюся до узбереж твоїх обрисів. Що ти кажеш? Що ти ніколи не думала бути самотньою, що ти не мріяла відтоді, як я тебе побачив, що ти як камінь, якого розбивають навпіл, щоб мати два камені гарніші, ніж їхня мертва мати, що нещодавно ти була жінкою, що ти є жінкою понині, що тут нема, чим тебе втішити, бо ти розділилась, аби бути бездоганною.

Геть гола, зовсім гола, твої груди слабкіші, ніж запах замерзлої трави — вони підтримують твої рамена. Зовсім гола. Ти скидаєш свою сукню так просто! І заплющуєш очі, і це падіння мороку на тіло, падіння всього мороку на останні шалені почуття.

Букети пір року розсипаються, ти відкриваєш глибину свого серця. Це — світло життя, що користається шаленими почуттями, які вгасають, це — оаза, що користається пустелею, хай пустеля запліднює, хай скорбота годує. Свіжість лагідна і порожня замість виру вогнів, що тобі вклали в голову мене жадати. Над тобою твоє волосся спадає в безодню, яка виправдовує нашу розлуку.

Чом я ще не спромігся, як у часи моєї юности, оголосити себе твоїм учнем, чому я ще не спромігся погодитися з тобою, що ніж і те, що він ріже, — добре узгоджене. Фортепіано і тиша, обрій і простір.

Завдяки твоїй силі і слабкості ти вірила, що зможеш примирити дизгармонії присутности і гармонії відсутносте, незграбне поєднання, наївне, і наука втрат. Але понад усе найтихішою тут була туга. Що ти хочеш, щоб цей орел з виколотими очима пам'ятав про нашу ностальгію?

На вулицях, у селах сто жінок розігнані тобою, ти роздираєш схожість, що їх пов'язує, сто жінок зібрались завдяки тобі, і ти не можеш їм надати нових спільних рис, а вони ж мають — столиці, вони завдали твоїй красі поразки.

І в єдності розділеного часу раптом постав такий-то день такого-то року, що його я не зміг прийняти. Минали дні, минали ночі, але саме цього дня я дуже страждав. Життя, кохання втратили своє місце призначення. Вгамуйся, це не на пожиток чомусь, що було б довговічним, що я впав у розпач від нашого взаєморозуміння. Я іншого життя не уявляв, перед іншими обіймами, в інших обіймах. Я не думав, що якогось дня я тобі не буду вірним, оскільки раз і назавжди я зрозумів твою думку і думку, що ти живеш, що ти не припиняєш жити разом зі мною.

Я сказав жінкам, що я їх не кохав, що їхнє існування залежало від твого.

А життя одначе хапалося за наше кохання. Безкінечне життя у пошуках нового кохання, щоб зітерти старе, небезпечне кохання, життя веліло змінити кохання.

Засади вірности... Оскільки принципи не завжди залежать від приписів сухих, записаних на білому дереві пращурів, але від живучих чарів, від поглядів, слів і знаків юности, від чистоти, від почуття.

З усього цього ніщо не зітреться.

Я затято змішую вигадки з небезпечними реаліями. Безлюдні будинки, я вас заселив жінками незвичайними, ні огрядними, ні худими, ні білявими, ні чорнявими, ні нестямними, ні мудрими, байдуже, проте жінками найчарівнішими, завдяки одній дрібниці. Зайві речі, ба навіть нісенітниця, що спричинилася до вашого продукування, стала для мене джерелом зачарувань. Байдужі істоти, я вас часто слухав, як слухають гуркіт хвиль і гуркіт моторів судна, зачаровано чекаючи на морську хворобу. Я звик до образів геть незвичайних. Я їх бачив там, де їх не було. Я їх механізував, як свої вранішні підйоми і засинання. Місця, як мильні бульбашки, слухняні при надуванні моїх щік, вулиці стеляться одна перед одною біля моїх ніг, а друга проходить перед першою, перед двома і підсумовує, жінки вже не пересувалися, коли лягали спати, їхній корсаж відкритий являв нам сонце. Розум, голова високо піднесена, її металеве кольє байдужости байдикує в голівці мурахи, розум, нещасна щогла удачі для знетямленого чоловіка, щогла удачі корабля... бачити вище...

Аби знайти мені підстави жити, я зруйнувати спробував свої підстави тебе кохати. Аби мені знайти підстави тебе кохати, я зле прожив.

У кінці тривалої мандрівки, можливо, я уже не підійду до цих дверей, які ми знаємо обоє так добре, можливо, я вже не ввійду у цю кімнату, Де безнадія і бажання в ній закінчуються разом з безнадією, яка мене стільки разів приваблювала. Як людина бездарна, щоб подолати власне незнання себе самого і долі, я заступлюся за істот байдужих, за ту, котру я вигадав.

Чим я їм прислужуся?

Iв Танґі

Вечір всі вечори і цей вечір як інші Поряд з ніччю-гермафродитом Що трохи затримана в розвитку Лампи і їхнє м'ясиво принесені в жертву Але в пропеченому оці рисей і сичів Велике безконечне сонце Прикрість пір року Домашній ворон Здатність бачити землю довкола. Зорі проступають на холодній воді Чорніші за ніч Так ніби то кінець світанку Всі ілюзії в квітці пам'яті Всі листочки у тіні пахіття. І дівчата даремно руками мене заколисують Набирають поважного вигляду відкриваючи анемони                                                              своїх грудей Я не беру нічого в цих сітях з плоті і тремтіння В кінці світу в сутінках сьогодення Нічого не перешкоджає моїм скорботним образам. Замість крил — тиша замерзлих просторів Які найменше бажання змушує тріщати Ніч яка повертається їх розкриває І жбурляє за обрій. Ми вирішили що нічого достеменно не визначиться За порухом пальця що ткнувся випадково у штурвал розтрощеного літака.

Схожі

Змінюю думку Далі будуть бризи з тонкої ниті Далі будуть твої ноги твої руки твої очі Чудова сукня що тебе творить Щоб ти її змінила. Змінюю думку Ти простуєш вулицею У сонячному урагані Я тебе зустрічаю зупиняюсь Я молодий ти це пригадуєш. Змінюю думку Твого рота немає Я вже не говорю з тобою ти спиш Жевриво жаху у твоїй пітьмі Поля прозорих сліз у твоїх снах Разом ми не сумні Тебе я забуваю. Змінюю думку Ти не можеш спати На сходинках байдужих Безкінечно Між квіткою і плодом У просторі Між квіткою і плодом Ти шукаєш сон Перша паморозь І ти мене забуваєш. Змінюю думку Ти смієшся пустуєш ти жива Й допитлива — пустеля оживе для тебе Я вірю. Кінець Ніколи я не міг тебе забути Ми не розлучимось ніколи Треба убезпечити Сніг сільський розбиті жорна Гідну смерть День ясний змарнований топить зірки На кінчику єдиного погляду Того самого споглядання Треба спалити сфінкса який разюче схожий на нас І його очі доречні І його юнги самоти.

Ледь спотворена

Бувай журбо Привіт журбо Ти вписана у риси стелі Ти в очі вписана які кохаю Ти геть не вбогість Бо жалюгідні губи зраджують тебе Коли сміються Привіт журбо Кохання тіл палких Кохання сила Якого лагідність постала Як та потвора безтілесна В очах зневіра Журба лицем вродлива.

Без кінця-краю

У напрямку мого тіла

Усі дерева всі їхні гілки усеньке їхнє листя Трава біля підніжжя скель і скопище будинків Ген море де купається твій погляд Ці образи щодень Гріхи й чесноти такі недосконалі Прозорість перехожих чоловіків на вулицях випадку І перехожих жінок загнаних твоїми наполегливими                                                                пошуками Твої набридливі думки в олив'яному серці на губах                                                               цнотливих Гріхи й чесноти такі недосконалі Схожість згідливих поглядів з очима які ти підкорив І мішанина тіл знемоги і жаги І мавпування слів манер думок Чесноти і гріхи такі недосконалі Кохання це недовершена людина.

Кінець світу

Андре Бретону

Очі обведені тінню як замки серед румовищ Безодня ярів між нею та поглядом її останнім Чудової весняної пори Коли квіти рум'янять землю Це зречення усього А всі бажання інших на її смак Про що вона навіть не мріє Її життя ба навіть не її життя Її безжурні груди і чоло не знає Як затято її волосся хвилясте заколисує його. Слова які слова чорний або Севенни Бамбук дихати або жовтець Говорити це ступати її ногами Її руками ковдру дряпати як умираючий Очі відкриті без ключа Без зусилля ось тобі рот і вуха Пляма крови це не зморене сонце Не блідість ночі безсонної яка минає. Свобода ще незбагненніша відвідин лікаря Того лікарчука котрого свічка у пустелі Ледь блимає аж на самому денці дня Вічність почалася й закінчиться разом із ліжком Але до кого ти говориш якщо не знаєш Якщо не хочеш знати Якщо ти вже не знаєш То бодай з поваги Скажи що ж воно таки значить говорити.

З книжки «ЯК ДВІ КРАПЛІ ВОДИ» (1933) 

З усього того що я розповів про себе

З усього того що я розповів про себе що ж залишилось Я зберіг скарби фальшиві у порожніх шафах Безпотрібний корабель єднає моє дитинство з моєю тугою А мої ігри з утомою Від'їзд з химерами моїми Шторм з малими арками ночей де я самотній Острів без тварин з тваринами що я люблю Жінку покинуту із жінкою завжди новою Схильною до краси Єдина реальна жінка Тут деінде Даруючи мрії відсутнім Її рука простягнута до мене Її зображення в моєму Я всміхаючись вітаюсь Ніхто не має й гадки про невігластво Проте невігластво горує Так я жив надіями Тепер розчарувавсь в усьому В житті в коханні в забутті у сні У силах слабкостях Мене вже не впізнати Мої ім'я і тінь — то чорні маски.

З книжки «ТРОЯНДА ДЛЯ ВСІХ» (1934)

Стільки мрій у повітрі

Стільки мрій у повітрі Стільки вікон в бруньках Стільки майбутніх жінок Стільки скарбів-дітей А правосуддя вагітне Найніжнішими чудесами Найчистішими доводами А проте В цьому світі щасливці батогами виляскують Сміх до безтями Сльози до втрати життя Очі рот як зморшки Скрізь плями чесноти І пітьма серед білого дня.

Збавляти час

Дитина видирається на чоловіка Який каже молодий каже самотній Як білий аркуш Бо все має силу новизни Дитина криком кричить звичайним відлюдникам Втягнуті болісно В довгі артерії пітьми Вона намагається кричати Але її крик схожий на холодну бомбу вибуху якої                                                                  не чути Схожий на бомбу сліз яких не видко що вони течуть Дощ сподівання дощ потуги Великий смертоносний дощ З подробленого збіжжя як із глеків На мою лють Я завжди легковажу своєю долею Дівчинка з шовковими грудьми Невже я постарів Полудень північ я засинаю я просинаюсь Пестячи так ніжно Красиву доброчесну видру Котра протистоїть усім рибам.

Відважуватися і надія

Коли пелікан Стіни будинку схожі одна на одну Дитячий голос відповідає Так як пшенична зернина і чоботи-скороходи На одній із стін висять родинні портрети Мавпа до безкінечности На іншій — двері ця картина мінлива Куди я власне і проникаю Перший Потім міркують під лампою Про дивне зло Що творить божевільних і геніїв Дитина має знання Таємні порохи які вона приносить здалеку І які торкаються її заплющених очей Маленький бідолашний янгол казала мати Тим голосом матерів що менш вродливі за своїх дочок І ревниві Віолетта мріяла про молочні ванни Гарні сукні свіжий хліб Про гарні сукні чисту кров Одного дня батьків не стало У садах юности З'являться незнайомі Всі незнайомі Чоловіки задля яких вона завжди уся нова І перша Чоловіки задля яких відмовляються від себе Чоловіки задля яких немає дівчини-особи Віолетта мріяла зруйнувати І зруйнувала Жахливий гадючник кревних зв'язків.

Я не припиню

щоб так говорити не говорячи про тебе і все-таки я з цим завжди швидко кінчав із головним

Коли світанок випускає пазурі На першому лісистому узгірку Що відбиває лиш тремтіння Безодня відкривається небес Коли твоя сукенка розгортається цілком Вгортаючи у сяйво твоє ніжне тіло Дарує твої перса лискучі і покірні Які ще не спізнали боротьби Немов жовтці плямисті У розпалі рокованих потьмарень Чи горностай принесений у жертву Або коли лице твоє стає бентежним Що я люблю в лиці твоєму — це появу Палаючої лампи серед дня.

Maн Рей

Буря сукні яка налітає Потім тіло просте безхмарне То ж прийдіть розкажіть про всі ваші принади Ви хто має свою дещицю щастя Ви хто часто оплакує долю жахливу ту що Вас зробила такою щасливою Яка не хотіла докоряти Яка не вміла звабити чоловіка Не покохавши його в іншому У просторах припливів тіла котре роздягається На перса присмерку схоже Погляд творить ланцюг на дюнах безладних Де водограї тримають у своїх пазурах оголені руки Рештки чола відкритого бліді лиця під віями обрію Сльоза сяйнула заручена з минулим Відомо всім що світло плодотворне Ластів'ята сприймають землю за небо Темна кімната де все каміння холоду оголене Не кажи що ти страху не маєш Твій погляд на рівні мого плеча Ти надто вже вродлива щоб проповідувати цноту У кімнаті темній де навіть пшениця Народжує з ненажерства Замри на мить І ти самотня.

Нічого іншого

аніж жити і бачити жити:

день — розплющені очі, ніч — заплющені очі,із,

в інтервалі, найменший порух смерти

Блукаючи зустрінеш ти Усіх жінок яких тільки захочеш Перехожа спантеличена й тілиста в сяйві сонця В снігах порожніх прерій купання дзвону Куди приходять пити летючі люстра Треба бачити відкриття зараз Зволожені губи весни Натовп щирий Підошви дня дахи нікчемні Їх вважають тьмою стерильними могилами Мій жіночий пейзаж має інші гнізда Що тремтять від палкого сміху і болісних утіх З інших вікон де вітер Гойдає прямокутну спеку у своїх свіжих простирадлах Мій жіночий пейзаж має всі принади Бо це наш пейзаж Її очі це наші очі Її груди це наші груди Ретельно зведені розпливчаті Панчоха вища за іншу хмару вона наша Твоя нагота осяює мою голизну Нема і волосинки з мого тіла що вдалині від тебе Розкрити я не можу всю природу Умовна пальма Сперечається під ногами випадкової перехожої Тимчасом млин плодів топче квітку власну покоївку Потім плід зґвалтований Жінка яка перевертається утомлена і млосна Ніч після ночі в усіх моїх снах Життя накинуте ніччю Жінка яка бере початок з мого сну Моє жадання кохати Моє бажання не міняти Вона це крил загублений тягар Зірка яка стирається лише у мить коли стріла вмирає.

Небо часто вдивляється у себе вночі

Мондаль — парижанин З давньої породи байстрюків Самотній вбогий крихкотілий Ми знаємо як тяжко він заробляє на життя Білизна його геть зносилась Будинок його весь у тріщинах Серце його щодень слабшає Очі вже втратили блиск Про щось думати надто вже пізно Ні сон ні літо йому не зарадять Однак помирати не хоче У грозовій долині Ні добрій ні злій Коріння жалобних зітхань Гниє Трави столочені Скидані в купу Наче зужиті книжки Погребальні фіалки дзвонять кістками А бездіяльність як губи бліді Заткнуті шпарини рівчаків Руки розтулені охоплені Ніжним тремтінням твані Під шелестінням червоного дерева Нерви Під набряклими жилами зливи Масна земля Під приглушеним сонцем Серце Велично важка кінська упряж Негоди щоденної Певна свого шляху поміж людей Яка вбогість Який виклик Та все ж лунає сміх на землі Що аплодує обіцянкам юної крови Без спогадів Обіцянкам свіжого сонця Біля підніжжя останніх фортечних мурів Що зараз змішаються із днем Непоясненно Оскільки Мондаль син величі й нікчемства Сам не має нічого й не хоче нічого Навіть боротися з власними ворогами.

Її жага зрівняється либонь з моєю

Та що дарує світ у русі Сповита втіхами немов огонь У мороці ти йдеш певніш за морок Голова покірна Моє серце б'ється в усьому твоєму тілі В улюблених втечах твоїх На білій отаві ночі Під затопленими деревами Ми збавляємо наше життя Марнуючи години Вигадуємо час І враз як завжди Зело й птахи Довкола нас Починають дихати під твоїми поглядами Всідаються на твої вії Замри й не ворушись Гірлянди твоїх рук і ніг Для інших свят менш хитромудрих Ти ж ані руш Хай думають ми нерухомі Настільки ми є таємничі Віддай свій праведний тягар зорі А овидові нерв рівноваги Кратер корони чистого вітру На нестямній твоїй шевелюрі Безліч припливів піни між сонячними губами Чи то крило тріпоче твоєї крови Віддай свою силу своє тепло Літо могутнє брутальне й гірке З долонь своїх і вуст Віддай свою чисту втому Віддай свою ніжність своє довір'я Ув обшарі твоїх очей То чарівний замок Відкритий як метелик усім вітрам То вбога халупа Остання ласка Рокована нас розлучити То вино то ріка Закрита як бджолиний рій Прийди туди покірний прийди аби забути Щоб знову розпочати все спочатку.

З книжки «ЛЕГКА» (1935) 

Наприкінці року

Щодень то глибше він зариває своє тепло як зерня

І

Ми завжди просуваємось вперед Ріка щільніша за луг густий Ми живемо в єдиному пориві Ми з незагроженої гавані Ліс що ступає по воді дерево що поверта праворуч Весь ринок глузду зачинений на засув забува про себе Де ми зупинимось Наша вага застигла торує нам дорогу Вдалині зів'ялі квіти вакацій ближнього Клаптик самодостатнього пейзажу Тюрми свободи стираються А ми — повік Залишена позаду нас надія догоряє У місті де впереміш плоть і бідність І тиранія Сонячна вія падає на твоє обличчя Завіса ніжна як твоя шкіра Крило цілюще проростання Прозоріше за світанковий місяць Наші цілунки й наші руки на рівні нас самих Потойбіч все руїна Миґдалевидна юність оголюється й мріє Трава підводиться спроквола На непорочних обрусах маленької землі Перший остання сланець і крейда Залізо з іржею сам-на-сам Сплелися з променем посталим Який ступає як зізнання Кора і джерело відроджені Одне до одного сьогодні Туман розвіяно Обоє довкруг жаги своєї Поєднані місцинами й роками Наша пітьма вогонь не згасить Ми вічні.

II

Під верховинами Наші очі зачиняють вікна Не боїмося ми примирення з зимою Чотири стіни згасли через нашу близькість Чотири стіни на землі Підлога стеля Мішені легкі й розбиті Ув образі безжурному твоєму що розвіяв Який мені постійно повертав Притулок монотонний Прикрасу зусібіч Та саме тут в цю мить Розпочинаються й закінчуються наші мандри Найліпші навіженства Саме тут ми захищаємо своє життя Й шукаєм світ Легковажний дятел у плинних хмарах у вічній усмішці У їхніх клітках озера у глибочіні нір дощі Вітер зі своїм довгим язиком й кружала прохолоди Зело й тіла жіночі навесні Найвродливіша — це бальзам вона схилилась відпочити У зовсім молодих садах що їх пом'якшили лагідні тіні Їхня мати це листок Сяючий і голий як мокра білизна Долини і дахи в снігах і тропіки розкішні Звичка бути мінливим небом Вниз по волоссю І завжди одна-єдина пара поєднана одним-єдиним одягом Й одним бажанням Схилилася до ніг свого відбитку Безмежна пара.

«Ти встаєш і вода розкривається...»

Ти встаєш і вода розкривається Ти лягаєш і вода розквітає Ти — вода відведена від своїх вернивод Ти — земля що пускає коріння І з якої усе виростає Ти пускаєш бульбашки тиші в пустелі клекоту Ти співаєш гімни нічні граючи на струнах веселки Ти — всюди ти знищила всі шляхи Ти часом офіруєш Вічній молодості вірного вогню Що огортаючи природу відтворює її Жінко ти на світ приносиш тіло завжди схоже на Твоє Ти є тотожність.

З книжки «ПОРУЧНІ» (1936)

Я ще вчуваю голос

Я ще вчуваю голос Отже прилетить твій любий птах турботний На безліч склеплених очей Мій птах — сова Богиня скута в рухах Справжня убивця барви Сова з застиглим зором Що прикрашає землю своїм пір'ям Я тут у виграші бракує лиш уваги До натовпу що я збираю

Тож скільки років вам?

Згадаємо про нашу юність Забудемо про нашу юність Сміємось з неї і вона сміється З відкинутою головою Сміятися сильніш ніж говорити Форми тонкі які нас зваблюють Іще Ці форми лицемірні Такі мінливі так зле приховані Перед ними Наші руки з топленого масла Скуті А наші губи з бронзи Увіковічнені піснями Соромливі Лепечуть слова прощальні Незрозумілі Пилка яка зламалась.

З книжки «ПЛІДНІ ОЧІ» (1936)

Близькі

І

Ти ковзаєш у ложе Студеного молока твої сестри квіти А твої брати плоди Через виверт їхніх пір року В барвистій глиці У схилі що повторюється Твої руки очі і твоє волосся Розкриваються в нових зростаннях Безнастанно Сподіваюсь сподіваюсь сподіваюсь Що ти всміхнешся Вперше Маю надію Що ти всміхатимешся Завжди Полишивши думки про смерть.

II

Щодуху ти фантом який Пританцьовує ніч на скрипці Приходь панувати в ліси Лоза грози Шукає свій шлях крізь тебе Ти не з тих Хто вигадує бажання Твої палкі жадання суперечливіші Ніж потопельники Прийди і випий поцілунок тут І поступись вогню який до відчаю тебе доводить.

III

Що то за сонце в кризі що змушує розплавитись яйце Що то за вдача щаслива раптова шалена весна.

IV

Обличчя лютої палкої сили Волосся чорне де золото тече на південь В розпусні ночі Золото зорю нечисту поглинає В ніколи нерозділеному ложі У жилах скронь Немов на кінчиках грудей Життя зрікається себе Очі ніхто не годен виколоти їх Ні випити до денця їхній блиск ні їхні сльози Кров понад води тріумфує задля себе самої Непоступлива надмірна Непотрібна Незламність ця в'язницю зводить.

V

Бажаю лиш тебе кохати Гроза виповнює долину Риба ріку Тебе я утворив до пари моєї самоти Цілий світ щоб заховатись Дні ночі щоб порозумітись І вже не бачити нічого в твоїх очах Лиш те що думаю про тебе І про світ в образі твоєму І дні і ночі розмежовані твоїми віями.

Бути

Чоло мов стяг обвислий Я волочу тебе коли на самоті Холодними вулицями Чорними кімнатами Убозтво клянучи Я їх не хочу відпустити Твоїх утаємничених і світлих рук Народжених у замкненому люстрі рук моїх Все інше бездоганне Все інше просто марне Як життя Рий землю під своєю тінню У дзеркало води біля грудей твоїх Шубовснути Як камінь.

Паблові Пікассо

Добридень я знову побачив того кого не забуваю Й ніколи не забуду А мимобіжні жінки очі котрих Шикувалися переді мною в почесну шерегу Кутаючись у свої усмішки Добридень я побачив своїх безжурних друзів Безтурботних людей Той хто пройшов Його тінь обернулась на усмішку Майнула в струмку Я побачив велетенське небо Добрий погляд людей позбавлених всього Віддалений пляж куди ніхто не причалює Добридень тому хто розпочав журливо Чорне під зеленими деревами Але раптом залитий світанком Зненацька увійшов у моє серце

II

Покажіть мені цього чоловіка завжди такого лагідного Котрий казав пальці збурюють землю Веселка що зав'язується гадюка що скручується Дзеркало тіла де проступає краплею дитя І ці ніжні руки що свій шлях торують Оголені покірні зменшуючи простір Обтяжені бажаннями і образами Одна за одною як стрілки тих самих дзиґарів. Покажіть мені небо обтяжене хмарами Повторюючи світ що заховався під моїми віями Покажіть мені небо в єдиній зірці Я бачу землю не будучи засліпленим Хмурне каміння трави-примари Ці велетенські склянки із водою ці велетенські                                      бурштинові блоки краєвидів Ігрища вогню і попелу І географії врочисті меж людських Ще покажіть мені чорний корсаж Волосся стягнуте вузлом погляд приречених очей Цих дівчат чорних і чистих які звідси з пасажу й                                             між іншим на мій смак Які з гордих дверей у мурах цього літа Дивні глечики без рідини всі чеснотливі Даремно створені для цих простих стосунків Покажіть мені ці таємниці що єднають їхні скроні З цими відсутніми палацами що землю збурюють.

Рене Маґрітт

Сходинки ока Крізь ґрати форм Драбина безкінечна Відпочинок якого немає Одна зі сходинок сховалася за хмару Інша — за велетенським ножем Ще інша за деревом що розгортається Як килим Без руху Всі сходинки приховані Усипано зеленим листям Поля безмежні ліси поріділі На заході свинцевого поруччя На рівні переліску У молоці легкого ранку Пісок промінням обсипає Силуети дзеркал Їхні плечі бліді й холодні Їхні усмішки нещирі Дерево ледь підфарбоване бездоганними плодами.

Прикрита голова

Курантів бамкання немов зіпсута зброя Вражений комин де завмирає верхівка Останнього освітленого дерева Звичайна твань сповита бідами Гнітючих снів Я з ними одне ціле Румовища курантів Доля тварина норовиста безвихідь вершника На світанку подвоїться рак прицвяхований На дверях цього притулку Проте одного дня я був порятований Мені не потрощили пальців Ні червоний ні жовтий ні білий ні чорний Мені залишили навіть жінку Щоб розрізняти між чоловіками Мене покинули надворі На кораблі утіх Який плив до країн що є моїми Тому що я країв отих не знав Проте одного дня зітхнув я вільно Море і небеса що зникли Я затулив собою сонце Що йшло за мною слідом Тут я маю свою частинку пітьми Кімнату потаємну без замків надії Я знову підіймаю час до забуттів найгірших Скільки враз ночей Без віри без гожої днини без обрію Букет якого зрізаний Кораловий великий холод Морок серця Затьмарює мої напіврозплющені очі Не даючи здобичі братньому ранку Я вже не хочу спати сам Я вже не хочу просинатись Скутий сном і мріями Не впізнаючи світла Й життя у його першу мить.

Триматись

Один-єдиний шквал Від краю і до краю По всій землі Змітає порохи Зриває мертве листя Дерева трощить Знищує врожай Птахів вбиває Здіймає хвилі Дими розносить Руйнує рівновагу Палкого сонця Все нетривке зникає Світ невагомий Світ старий нас зневажає Нестямна тінь Вільніший стану в обіймах інших рук.

«Неможливо про мене знати...»

Неможливо про мене знати Ліпше ніж ти мене знаєш Твої очі в яких ми дрімаємо Обидвоє Подарували світлу моєму Долю кращу за ночі світу Твої очі в яких я мандрую Вказали рухові доріг Шлях понад землею В твоїх очах ті хто відкрили нам Безмежну нашу самоту Уже не ті якими так хотіли бути Неможливо тебе знати Ліпше ніж я тебе знаю.

З книжки «ПРИРОДНИЙ ПЛИН» (1938)

 Втрачений сад

Лізі Деарм

Сад оцей виходив на море Грудьми гвоздики Відтворював шум води І шелестів як ліс Його серце струменіло бризом Дужо й спокійно Його квіт підіймався плавко До коріння ніжної зорі Сад виходив на землю І пестив так щиро і ніжно Що алеї розбризкувались Самі собою щомить Гама прогалин Вливалась у плин краєвиду І сонце квітневої барви У зеленому небі пливло.

Збирачка жасмину

I

Її незаймані груди поринали в розмай Блакитним лемешем гожої днини Джерелом зеленим форштевнем

II

Її руки ледь видимі Опускались на квіти жасмину Вона працювала під пряжистим сонцем Напівгола Й метка мов градинки

III

Небо поза її сильветою Земля старіла

IV

Вона шукала зірки Скрізь де їх не буває Вона шукала невтомно Краплини води у багатті.

Без віку

Наближаємось До лісів Вийдіть на вулицю ранку Підійміться щаблями туману Наближаємось Серце землі стиснулось Ще один день віддати світові. Небо розшириться В нас його буде вдосталь Щоб жити в руїнах сну В нікчемній нужді спочинку Втоми і забуття Знову земля набуде форми живих наших тіл Вітровій буде нас випробовувати Сонце і ніч в очах промайнуть Не міняючи їх ніколи. Наш простір певний наше повітря чисте на силі Щедро обдарувати запізнення зазвичай Ми піднімемо всю нову пам'ять Заговоримо разом мовою почуттів. О брати мої супротивні зберігаючи в своїх зіницях Ніч справжню і свій страх Де я вас покинув Із обважнілими руками у млявому єлеї Ваших давніх діянь З такою краплею надії що смерть доречна О мої брати забуті Я ж крокую до життя в образі людини Аби довести те що світ створили за моєю подобою І я тут не один Тисяча образів моїх тут множать моє світло Тисяча схожих поглядів зрівноважують тіло Це птах це дитина це скеля це долина Що змішуються в нас Золото вибухає сміхом споглядаючи себе з безодні Вода вогонь оголюються задля єдиного Щоб зникли сутінки з обличчя всесвіту. Руки з руками сплелися Губи з губами злилися Перша теплінь квітуча Злилася зі свіжою кров'ю Призма дихає з нами Щедра зоря На кожній верхівці трави-королеви На вершині мохів на верхівці снігів Хвилі піски перериті Діти незламні Поза всіма кавернами Поза нами самими.

Листопад 1936

Погляньте як працюють румовищ будівничі Вони багаті загарливі терплячі темні і тупі Плюндрують все довкола себе Вони вже на межі людського і все людське втопили                                                                   в бруді І в землю втоптують палаци нежурливі. Звикають до всього Лиш не до цих олив'яних птахів Лиш не до їхньої злоби до всього що так сяє Лиш не до думки поступитися їм місцем. Кажіть про небо і небо стає чистим Осінь нас мало обходить Наші зверхники тупотіли ногами Ми забули про осінь І про зверхників теж забудемо. Убутне місто океан постає з крапелини                                                     врятованої води Із єдиного діаманта відшліфованого зорею                                                    серед білого дня Мадрид місто звичне для тих хто страждав Від жахливого щастя що нам ненависне Тим хто страждав Від убозтва без якого щастя це неможливе. Хай губи відшукають свою правду Рідкісний подих сміх як той ланцюг розбитий Хай звільнена людина від маячні минулого Лице зведе як рівна перед своїм братом А глуздові уділить крила мандрівця.

Поміж іншими тінями

Бути упійманим задля мерця Щоразу коли він був цього гідний Йому щось залишав Його дружина і його пейзаж Тулились до його будинку Дружина краєвид будинок Убогі як всі інші Він же цього не помічав Чи він існує ще Проте його ім'я не потьмяніло Чи він зустрінеться з рабами Щоб розірвати їхні пута Чи викує йому біда Нарешті Останню цю прикрасу Що з'єднує людей Усупереч самотнім і байдужим.

Наслідки одного злочину

Луї Парро

Револьвер почесна смерть Постріл прямо в голову я думав що він мертвий Його лиш оглушило All right[1] кричав він відчиніть вікно Я не дізнавсь нічого Ні про зародження ні про кінець Плоди із мого саду вічні І неїстівні Слова то звична міра Поміж людьми словами і життям На прохання якоїсь американки із Парижа Я вам брехатиму Тим хто запитує Він весь є ніжний і незмінний З підлесливою мордочкою мавпи З вухами лиса Труп на тротуарі Вказує пальцем на поліцая Ворог остаточний За шибкою зізнань За діамантами що сяють.

Одна за всіх

Найзнакомитіша кохана її ледь бачать Та її почет постає раптово в непринадних тогах Аби узяти все із тіла й лишити все у серці Перша і єдина вона ув'язнена немов на дні Чорного дня фальшиве сонце блискавиць Немов у свіжих травах потічок безугавний Найчарівніша мрія де погляд марний Без серпанків без таїни але близький друг Мого життя всі сили без жодного зусилля Але її покоївки її образи у натовпі Люб'язно надівають капелюхи і спалюють мости Їхні вільні груди змішали вулиці і вічність Їхні чари доказ єдино можливого кохання.

Всі за одну

Вона мені каже тоді як час минув Її розуміти нас розуміти Веди мене під руку До жінок таких як я До найбанальніших народжень В суть схожости У певність бути Чи не завжди я друга Чи остання я маю очі Менш відсутня ніж це дитя бридке Чи моє серце ще незриміше Чи мої руки боязкіші Веди мене в саме життя По той бік ґрат низеньких Що відділяють мене від мене Що розділяють все крім мого праху Крім жаху що росте із мене.

Тотожності

Дорі Маар

Я бачу поле море закутані у сірий день Не відрізнити Пісок який дрімає Сокиру на облямівці рани І тіло розсипане як сніп І вулкан здоров'я Я бачу згубне й добре Гординю яка витягує свою сокиру Й тіло яке із повною зневагою вдихає свою славу Я бачу смертне і печальне Пісок що повертається до свого ложа відходу Й здоров'я котре спить Вулкан тремтливий як відкрите серце Й рештки човнів обдзьобаних захланними птахами Свята без відблисків страждання без відлуння Обличчя й очі здобич для примар Сміх тут немов розтоки Поле море туга вир безмовний вир безкінечний Я бачу я читаю забуваю Розкриту книгу моїх причинених віконниць.

Після мене сон

Максу Ернсту

1

Коли вже сил катма Надто сумний вогонь блукає

2

Я входив у той стан що грає свій кінець

3

Дрібні ворони опівнічні хижаки Мереживо потьмарює все золото

4

Через відстані рокоту ланди і їхні примари Повторювали промови які мене приголомшували

5

Озера воску й пасма цвілі У запахові льоху Квадрати зір зелених Знеможені птахи Прибрали пози безсмертних

6

Багато ніжних зустрічей Вони усі миліші Ніж приязної квітки крик Розтанули в пітьмі Немов ключі в замку Немов напої в спеку

7

З тамтого боку невидимі будинки Потойбіч сну що змішує обличчя Листками довгими моя тривала гіркота Під їхніми пахвами

8

Шляхи жорсткі Шляхи паралізовані Безладні

9

Дрібні ворони і дитина чорна Розплющує свої очиці сніжні

10

Я обертався туман зі мною Повернув

11

Я мав усю свою вагу горизонтальну

12

Дещиця часу і це триватиме цілісінький день Камінь жує подоби шпаг На прузі листя блакить тріпоче Голова струшує свою зорю ранкову Дрібка часу і сонце ладне присягтися

З книжки «ВІЛЬНІ РУКИ» (1937)

Сон

Світає Вертаюся додому Ейфелева вежа похилилась Мости криві А знаки всі роздерті В румовищі-будинку У мене вдома Найбільша книга Я роздягаюсь.

Свобода

Свобода о круговерть і тихі босі ноги Свобода легша і простіша Аніж весна велична в прозорості цнотливій.

Де виробляють олівці

Остання ластівка Плете луб'янець Щоб світло втримати Остання ластівка малює Це спорожніле око Із долоні села Вечір дзьобає зерна Сну звірини Добраніч кажу я подумки І кличу тишу Безмовно на ім'я.

З книжки «ДЕКОТРІ ІЗ СЛІВ, ЯКІ ДОСІ МЕНІ БУЛИ ЗАБОРОНЕНІ» (1937)

СЛОВА

НАЙЛІПШІ

як

ІНШІ

о моя

імперія

ЛЮДИНИ

З книжки «ВІДКРИТА КНИГА І» (1938-1940)

Покласти край

Ноги в черевичках із щирого золота По коліна в холодній глині Бовваніють мури вкриті м'ясом-непотребом Постають перед очима звірі мертві Ось у липкому вирі Навік застигли зморшки ґримас Ось домовини народжують Ось келихи повні піску Й порожні Ось потопельники ідуть на дно Кров зруйнована В бездонних водах своїх надій минулих Мертвий листок слабка злоба Усупереч бажанню й радості Спочинок знайшов свого хазяїна На ложі з каміння і шпичаків Плуг слів зіржавів Жодна борозна кохання не пройде тілом Скорботна праця кинута немов хабар Прожерливому вбозтву Падають мури вкриті серцезворушними гербами Що світло бачили в людині Одні геть почорніли з сорому Інші славлять своє паскудство Найчистіші очі опускаються Навіть собаки тут горопашні.

Зір дарує життя

І

Проміння очей і сонця Гілки і водограї Світло землі і неба Людини і забуття людини Хмара затягує землю Хмара затягує небо Раптом світло мене полишає Лише смерть лишається незрушною Я вже тінь я нічого не бачу Сонця жовтого сонця червоного Сонця білого неба мінливого Я вже й не відаю Місця щастя живого На березі пітьми без неба без землі.

II

Вранці гілля горить Клекіт птахів Надвечір дерева тихі Здригаючись день спочиває.

III

Пощезло все дахи і навіть небо Навіть тінь з гілок упала На вершечки шовкових мохів Навіть слова і погляди змирились Сестри-дзеркальниці моїх сліз Зорі сяяли довкруж мого вікна А мої очі знову згорнувши свої крила на ніч Жили безмежним всесвітом.

IV

У морок саду Приходять невидимі дівчата Чистіші за короткі зливи опівдні Мій сон сприймає їх за друзів Вони мене п'янять своєю таїною Своїми легковажними люб'язностями.

V

Єдині холод і вогонь Єдині твої губи й очі Від твого шалу чекають мудрости Що творить образ жінки й чоловіка.

VI

Чоловік із ніжною усмішкою Жінка з ніжними повіками Чоловік з рум'яними щоками Жінка з руками ніжними й свіжими Чоловік зі спокійними зіницями Жінка з губами палкими Чоловік по вінця повен слів Жінка із закоханими очима Чоловік з двома придатними руками Жінка з руками здорового глузду Чоловік зі світилами сталими Жінка з грудьми витривалости Нема нічого що вас тримає Мої коханки мене випробовують.

VII

Ріка велика плине Велика до сонця й маленька до місяця Всіма шляхами і манівцями Не зможу я на неї вказати пальцем Я знаю долю світла У мене його досить щоб тішитися його сяйвом Аби мені завершити торкаючись моїх повік Для того щоб нічого не жило без мене.

Два голоси в одному

Сесілі

Дитина завжди скручується калачиком у мінливому часі Мури залиті сонцем мури непроглядні Обмежуючи твоє щастя у плинних змінах Терни твоїх щік шипшину роздирають Роздирають цю гречану ниву Барви якої переливалися так довго Руїни народжень сонце калатає в твоєму серці У повітрі запахи трав і бездомних собак А серед дощу є місце тільки для тебе Але ти покидаєш вежу дощу задля ревища Бурі в сяйливому порту відваги Набряклий пісок де ховаються звірі Опираються хвилям палким грозовому важкому небу Лиш вітер світла віє А ти топчеш камінням своїми крижами Солому своїх нош Цього вечора ти не підеш до ліжка Доки не зменшиш спокуси тьми Доки не завоюєш на завтра місця Для того щоб наївні очі мали свій битий шлях Із вікнами ще більшими й дахами ліпше вкритими Хай твої пальці невмілі Маленький натовп малий пастух зорі дослухатимуться слів твоїх Білі ночі переймуться довір'ям Завтра вогні застиглих барв Завтра погляд зніяковілий І перший сліпий погляд Природи на твої творіння Завтра ти із світу вийдеш і ввійдеш у себе. Мої руки палкі по мурах ковзають холодних Надії мало в мене мало пам'яті Я вже все втратив Я вже не маю цих будинків трояндами обвитих Ні вулиць ні гілок із дерева найзеленішого Але останні відголоски материнської зорі Підсолодили мої дні.

Діти

Жайворонок і сова в тому самому зоряному Саду яєць розбитих дзьобами й крильми Ягнята і вовки ускочили в одну й ту ж пастку У молоко що ллється через вінця їхньої ненатлости.

Пануй

III

Наш осідок довкруж краси твоєї Наш осідок у золоті світання Ніч зодягається у чорний оксамит Завжди ті самі пахощі великого кохання Вогонь у ніжних погрібцях На сто облич розпався враз Регоче сміхом без ґримас Втішає нашу самоту Ох що ми творимо перші останні Всі наші схожості в одній шерезі В живучій широчіні великого кохання Квіти і зернята краси твоєї.

VI

Постав будинок як дерево розквітле В долонях вітру зоря багряна Розкинула свої тенета в високості Стіна стіну долає рештки світла Свій шлях торують сік вирує Дах запечатав небо вікно відкрилось.

VII

Споруджувати — є інші ігри Під палючою травою шукають тінь Земля геть завалила сад Громадиться копальня квітів.

VIII

Квіти листя шпичаки Знову стають видимі Бруньки і роса День повертають Рікою травня плине Червоногаряче вітрило Змушуючи битись живчик вітру Під барвою життя і всесвіту Під формою легеньких хмар Без дрожу Лоно зорі давало згоду.

IX

Жовте дерево ідол худий і голий Єдине джерело голубить вись.

Щоб жити тут

І

Блакить покинула мене, багаття я розклав, Вогонь, щоб мати друга, Вогонь, аби ввійти в зимову ніч, Вогонь, щоб затишніше жити. Віддав йому все те, що день мені давав: Ліси, кущі, поля і виноградні лози, І гнізда із птахами, й оселі із ключами, Комах, квітки, хутра і всі свята. Я жив лише у шерхоті вогню І переймався запахом його тепла; Я був як човен, що тоне в льодоставі, Як мрець — я знав одну стихію.

II

Стіна через вікно кривавить Не покидає ніч мою кімнату Очі мої змогли б у пітьмі зріти Якби не натикались на руїни І тільки вільний простір у моєму серці Близької смерти простір А мо' моєї втечі Крилом пораненим його я зміряв Моєю слабкістю він оповитий І чи дано мені зорю уздріти Якщо я втрачу бодай день То вже ніколи не побачу навіть ночі Ніч розпростерлася лиш наді мною І берег я і ключ Життя хисткого.

III

Місяць пощез півні трясуть своїми гребенями Крапля вогню сідає на холодну воду Й останню пісню наспівує туману Щоб краще землю бачити Два дерева вогнисті розквітли у моїх очах Розвіявши останні сльози Два дерева вогнисті мене вертають до життя Два голі дерева Я голим криком волаю Земля Земля жива в моєму серці Всі відстані пощезли Лиш ритм новий мій власний ритм є Вічний Холод повний зимного запалу і зірок І примарна вже осінь і зморений холод Незрадлива весна перший відблиск віків Живодайне тут літо бездоганність героїв Я стою на землі і все звикає до вогню.

IV

Жанові Арпу

Довкола рук довершеність Руки бліді кров геть змордована Аж до знемоги Й мугиче дивний наспів Довкола твоїх рук природа Творить рівноцінні чари У вікні твоєму Один лиш краєвид Постійний ранок Одвічний день із торсом переможця Налите молодістю тіло Пестячи боязко землю Земля і скарб злилися Розгортаючи кілька травинок Твої руки оголюють сонце І творять йому колиску.

V

Немає жодної людини непомітної Немає жодної людини геть забутої Немає тіні жодної прозорої Я бачу скрізь людей навіть коли самотній Мої турботи розбиваються об усмішки щасливі Я чую як від ніжних слів мій голос лагідніє Як мої очі підтримують мережива чистих поглядів Долаємо моря і гори Нестямні дерева опираються моїй руці запеклій Блукальці-звірі віддають життя своє мені по крапелині То все пусте — бо множиться мій образ То все пусте — хай природа і люстра її туманами вкриті То все пусте — хай небо порожнє однак я не сам.

Померти І

Ні стогону ні сміху Остання пісня впала На полі безпросвітному сумному І самота зі стегнами вузькими Хрещена мати втрачених скарбів Довкола мури лиш для мене Всі біди об'єднались І сон найбільший творять Померти дужими з надією в очах померти Зів'яв мій образ Єдиний у своєму сяйві Я забуваю я забутий Між мурами суцільний морок Я ж опускаюсь у своє свічадо Як мрець ступає у розверстий гріб.

Померти II

Дурень хто не хоче вмерти Бевзь хто не боїться смерти Що ж то виткнулося з тебе Танцівниця-блідолиця Біла й незворушна вся Що ж то за жебрачка літа Із нестиглими чеснотами З усмішками страдника У цнотливих рукавичках Діва із чолом гладеньким Що за світло погляд сон Ти сліпа в земній пітьмі Вмреш з відкритими очима.

Кричати

Враз стало все простіше Я скинув незбагненний краєвид брехні Я скинув рухи тьмаві й дні безсилі Пожбурив ген за небокрай слова прочитані й почуті Я почав кричати Довкруг всі гомоніли надто тихо говорили і писали Надто тихо Я розсунув межі крику Стало все простіше Бо в смерті відібрав той погляд на життя Що затуляв переді мною світ Від одного лиш крику Стільки всього пощезло Що вже ніколи не пощезне Те що гідне жити Тепер я впевнений що літо Співає під холодними дверима Під обладунками ворожими Палають пори року в моєму серці Пори року люди їхні зорі Все тремтить одне на одне схоже І крик мій голий сходить на один щабель Безмежних сходів радости І голий цей вогонь обтяжує мене Снаги дає мені солодкої й тривкої Так достигає плід Обпалений морозом вкритий памороззю поту Ось місце щедре Де сплять лиш мрійники Часи чудові крикнемо гучніше Щоб мрійники міцніше спали Закутані в слова Що творять гожу днину для моїх очей Я певний кожну мить Що пращур і дитя мого кохання Мого сподівання Б'є щастя джерелом із мого крику Щоб віднайти у високостях Той крик котрий стане моїм відлунням.

З книжки «ВІДКРИТА КНИГА II» (1939-1941)

Мариністи

До Альберто Джакометті

І

Я взявся пестити Море яке всмоктує грози.

II

Мій рот на рівні хвиль слова спиває Сонячне золото вбирає на золотому теплому шляху Як натовп стиснутий тренований палкий Хвилі років у цьому дереві ажурному У цьому дереві доступному і кольорам і людям Їхня блакить безхмарне небо суміш вод Їхнє мереживо й вогонь пустельного світанку Дві долини три вершини єднаючись утворюють ланцюг Океан який мене веде він має долю неба А перша хвиля скрадає хмару.

III

Відкрите дзеркало на дивних цих птахів Які тремтять від щастя з кожною краплиною води.

IV

Велика трава океану На поснулих пісках Квітка морячки Зорі незвідані святкові Білий полудень в глибинах темних А в сітях зима Образа кинута на вітер На бурун могили.

V

Найбільший корабель Найбільший корабель напівпотоплений Немов кинджал у рані Що пізнає пітьму Найбільший пліт Тут смерть легка А море ще пустельніше ніж п'яний горопаха.

VI

Остання п'яна хвиля старого Розчинені пагорби й місяць кумедний Знайшли в моїм серці лиш простір закутий І море у небі лиш крапля води.

VII

Цей камінь блідий на чолі найсильніших Під сирою землею і мертвим листям Всі погасли вогні у краях незнання Під нігтями ржі Ми нічого не знаєм про землю Людині ми не потрібні Її небо уже не наше Все нам здається застиглим Око і серце схожі на наші Світло і його велети Глибина і її карлики Смерть без тіла смертного Обурення бурі Врятовані хай наш тягар здіймається Як джерело у найпершому зблиску Хай образ наш постане світлий Ніч у криницях купається Ризик померти зникає Як два дешифровані нулі Піна волошок Зітерлась нанівець Вітрило велике кольорове

Відсутність

Я говорю до тебе через міста Я говорю до тебе через долини Мій рот над твоїм узголів'ям Двобічні стіни творять лице Моєму голосу який тебе розпізнає Я говорю до тебе з вічности О міста спогади про міста Міста закутані в наші бажання Міста ранні й пізні Міста дужі міста близькі Покинуті всіма своїми мулярами Мислителями і примарами Поле спрямоване смарагдом Хай живе живуче що пережило Небесне збіжжя на нашій землі Годує мій голос я мрію і плачу Я сміюся і мрію поміж вогнями Між сонячними гронами І на моєму тілі простяглось твоє тіло Обрус твого світлого дзеркала.

Стільки книг

Полю Боне

Книжки мої очі все ж розгублені мої руки тремтячі Вас не розсіють мури можуть упасти Буря здіймає воду вогонь і попіл Нема серед вас жодної зірки всесвіту Людей на берегах Цієї книги безберегої Більше ніж під землею мертвих Людей поміж рядками Цієї книги вічної Більше ніж днів поміж ночами Людей поза часом Більше ніж зниклих живих О книга розуму плодючого У книзі вкарбовано золоту точку пам'яті А потім забуття в очах які не вміють читати.

Моральність сну

Канати відстаней канати проблисків Канати сподівання кинуті відсутнім Лінощі дітей Квітка її вічність Буря її сила Звитяги гарного часу Жінка її дорога всюди Жінка вогонь природи Тканина зіткана із сонця Вся полум'я аби мене спалити Між небокраями мінливими Що творять і руйнують її вроду Вкриває ліс її рамена Її волосся безшелесне Єдиним шумом крил єдиним наспівом Жнива космічні Та все зав'язується в вузол у моєму володінні Щоб дужче мене нагнути й принизити Радість світло зсудомлені Своє сяйво втрачають і свіжість Страждання моє стає увіч Бійка розгнуздана на підмостях Лице волохате вогнисто-чорне Сморід сопухи стеля смолиста Ведмідь без намордника пантера зацькована Сутінки люті Клітки порожні зачинені Безплідна коза на зорянім небі Старіє і лічить прожиті роки Пополудень був із билинок щоб бути звичайним Обійми кволих рук Десять образів-пальців тремтячих Прикритих м'якими білими перстенями Отже моє марення отже мій крах Отже мої сили зруйновані Сміх перекосився Хай гра приносить на солодкий стіл Твоїх легких грудей Ніч снігову ніч млисту Сон на тремтячім мості Мне сорочку часу Життя І випуклість твоїх грудей Його тримає на межі безодні. Ґрати натягнуті мої ретязі роблять свою справу Твої кучері біль відтинати найтемніше Я краятиму морок Моєї кімнати яка обмежує Чи зможу я розрити ґрунт що так обліг мене Знаходити частинки сходинки щокроку Джерело блідаве чи сяйливе Ріка бундючна Міст легкий Плин океан Безмежна плоть відкрита Роздерта завіса неба Плід вітерець здоров'я Тіла котре не виснажиться. Дзеркало калюжка шлюбна Серце назагал із зовнішности Мої повіки моє чоло крихти бажання Ще являють мою невинність Флора на квітці Я на воді впірнаю в воду Я креслю береги пустельні Я новини матиму від тебе Якщо проникну я крізь сонце. Я вже не дзеркало Де вперше Без тіні ти собі казала Щаслива врешті мати ясного побратима Ти вірила що він тобі казав він що є сили крикнув І ти проснулась раптом Твоя тінь знову пішла за твоїм тілом Двері зачинились Віконна шиба впала в забуття Портрет зітерся під твоїми непевними рухами А вечір ролі роздавав Хліб цього всім іншим хліб Харч менше зло Із вежі запізнілої здіймається згасаючий вогонь З іншої вежі вже бляклої Ковзає твердий острог єдиної ласки Послух загорожа Набридливі пригоди Змарновані скарби оман На вівтарі облуд У вицвілій білизні через плачі марнотні Туга барвисто тріумфує. Смерть записана в утробі мандрьоха народився Болото піч побілена змалілі хідники Лахміття я збагнув їхнє призначення Між усіма живими я не мав близьких Долоня-пустка як вулкан Очі утворені з плювків жалости і злоби Я лише вдаю аби померти всупереч і припадаю До глини до гострої жорстви До схронів попелу у безладі розтрощених кісток Із найдостовірнішого із зречень До переплутаної геть мозаїки Останньої з чеснот Нікчемний безлад Я пастки оминув Мерці не сплять І не відсвічують нічого І ні вода ні вітер ні сонце ні зоря Не здатні їх віднадити Я бачу місто твоєї мрії Яке заселиш ти сама Виром краси своєї Відмова і розрив.

Право обов'язок життя

Тут не буде нічого Ні дзижчання комах Ні тремтіння листочків Ні звіра що облизується й виє Ані тепла ані цвітіння Ані паморозі ані сяйва ані запаху Ні тіні прилизаної квіткою літа Ні дерева у сніговому хутрі Ні щоки рум'яної від радісного поцілунку Ні крила сторожкого чи відважного у вітер Ні чулого шматочка плоті ні співучої руки Ані волі ні здобувати ні марнувати Ні розкидати ні збирати Задля добра задля зла Ні ночі озброєної коханням чи спокоєм Ні голосу впевненого із схвильованих вуст Ні відкритих грудей ні розтуленої долоні Ні убозтва ні багатства Ані невидимого ані видимого Ані важкого ані легкого Ані смертного ані вічного Тут буде людина Байдуже яка людина Я чи хтось інший Інакше тут не буде нічого.

Якщо ти любиш

Якщо ти любиш сліпучу голизну Що заяскріла в образах усіх Її кров літа Дарує усмішкам свої вуста злотаві Сльозам безмежні свої очі Великим прагненням свою вагу невловну Для того що хочеш ти наблизити Запалює зорю у джерелі Руки ж твої в'язальники снопів З'єднати можуть світло й попіл Море й гори рівнину і гілки Жіноче й чоловіче сніг і грань А хмару найхимернішу Слово найутертіше Річ втрачену Змусь їх затріпотіти крильми Надай їм схожости в своєму серці Змусь їх служити все життя.

Неділя пополудні

Склепінчасті володіння зорею сірою сповиті, в країні                                    сірій, без страждань, непевній. Сповиті небеса нещадні, моря розгублені,                                                            землі безплідні, Сповиті невтомні перегони худих коней, вулиці, якими вже не їздять авто, собаки і коти, що помирають, Сповиті німбами чарівної блідавости жінки, діти                                       і недужі із почуттями чистими, Сповите німбом видиме, дні безкінечні,                                     дні безпросвітні, безглузді ночі, Сповита німбом надія снігу остаточного,                                             злобою позначивши чоло, Скупчились зорі, губи потоншали, чола розширились,                                                немов столи непотрібні. Зігнулися вершини доступні, послабилися      найбільш зухвалі муки, втішається природа, граючи                                                         лише єдину роль, Німі, що мовлять, глухі, що чують, сліпі, що бачать

В цих володіннях сплутаних, де навіть сльози були як дзеркальця брудні, у цьому краї вічному, який змішав країни майбутні, у цім краю, де сонце струшує свою золу.

Я звір

Я вам кажу про це я вам кричу співаю Короткий сміх під снігом вбивчим Сміх ранок радість бути в світі Квітки мають плоди для люстра Я маю безліч друзів безліч там під смертоносним Любовей безліч їхні серця тріпочуть Плекають літо що обробляє землю Щоб ліпше панувати в день відкритий Тут безліч сонць тут безліч хутр Тут безліч пестощів під лютим холодом Перш ніж померти я стираю Весь час що я прожив Всі нурти крови бунтівні.

З книжки «МЕДЬЙОЗА» (1939)

Я не самотній

Обтяжена Легкими плодами на вустах Прикрашена Безліччю квітів різнобарвних Уславлена В обіймах сонця Щаслива Від близького птаха У захваті Від крапельки дощу Чарівніша Аніж ранкове небо Вірніша Я говорю про сад Я мрію Та власне я кохаю.

Кохав я вчора

Кохав я вчора і ще кохаю Нічого в світі не уникаю Моє минуле мені вірне Бо час у моїх жилах плине.

Мій краєвид

Мій краєвид то велетенське щастя Моє ж обличчя — чистий всесвіт Втім плачуть чорними слізьми Йдуть від печери до печери Тут не можна загубитись А своє обличчя я у воді прозорій бачу Оспівати самотнє дерево Шліфувати жорству Відсвічувати небокрай Я тулюсь до дерева Сплю на жорстві На воді вітаю сонце й дощ І суворий вітер.

У першому чистому слові

У першому чистому слові у першій усмішці твого тіла Дорога важка зникає Все починається знову Квітка ляклива квітка без вітру неба нічного Руки нездалі невмілі Руки дитячі Зведені очі до твого обличчя і саме це є днем на землі Молодість перша завершена Втіха єдина Осердя землі осердя запахів і роси Без віку без причин без зв'язків Забуття без тьми

З книжки «ДОПОМОГТИ ПОБАЧИТИ» (1939)

Смеркання

Вертикальна пустеля, шкляр рив землю, гробар хотів повіситись, і в чаду моєї голови стверджувалось забуття. То був час між псом і вовком, між кіптявою і смолою. Миле запаморочення. Перед тим як зникнути, небо недоречно скривилося. Я жив тихенько, спокійно, в теплі, бо вклав свою коштовну лють денну в жорстокі груди своїх переможених ворогів.

Літо

Цього ранку я мандрую, саме цього ранку я всміхаюся жінкам і дітям, коли я працюю. Наголошено на скандалі.

І часто я п'ю біле вино, а інколи їм круасани.

Нічниці

Я відступав повільно. Я ставав бездіяльним, непродуктивним; я ставав недоступним, невидимим. Ще одна ніч, мене ледь вихопили з темряви; потім склеп, увесь оздоблений корінням, лискучими тваринами, кістками. Ніхто у цьому не сумнівався, ніхто туди зі мною не пішов.

Смерть

Смерть приходить самотня і йде самотня, а той, хто любив життя, залишився сам.

Бідний

Це містерія чистого повітря, повітря хліба. Це містерія урагану, урагану бідного. У бідних оселях люблять тишу. Люблять також тишу. Але діти репетують, жінки плачуть, чоловіки кричать, музика — жахлива. Хотілося б зібрати жниво, щоб присоромити зірки. Який чорний безлад, яке гниляччя, яке лихо! Киньмо ці пелюшки у потік, викиньмо наших жінок на вулицю, викиньмо наш хліб у смітник, киньмося у вогонь! Киньмося у вогонь!

На глибині серця

На глибині серця, на глибині нашого серця чудовий день, чудовий день твоїх очей триває. Поля, літо, ліси, ріка. Лише ріка незрушність вершин оживляє. Наша любов — то жага життя і зневага смерти. Із непевного і стражденного вічне полум'я постає. В очах твоїх лише день без руху і без смеркання, день на землі світліший, ніж на відкритому ґрунті смертні троянди в полуденних струмках.

На глибині нашого серця твої очі неосяжніші за небеса, за їхнє серце теменне. Стріли радости, вони убивають час, убивають надію, убивають розлуку.

Життя, тільки життя — сутність людська довкруг твоїх світлих очей.

З книжки «ПОВНА ПІСНЯ» (1939)

В тіні моїх дверей

Остання пісня птаха дарує чорні крила У пору тиші у пору снів Останній дзьоб її стулився перед моїм оком Оселя без підвалин без стін постала промениста Пригадую південний грізний океан Пригадую рівнину із зашитим ротом Промінням сонця й олив'яний пушок на золоті грози Мені улітку добре мене чарує спека Пригадую ту сірооку дівчину із золотим волоссям Її чоло і лиця груди омиті зеленню й місячним сяйвом І вулицю похмуру й млисту через яку блідаве небо Свій прокладає шлях як прагнуть поцілунку Пригадую хитливі рухи своїх сновидь На невірних ложах і як із хмаровища Вийшло тіло несамовите обплетене бажаннями і ланцюгами Крок за кроком спека мене відтинає від світу й оголює Свято лиш тут В цьому яйці що висиділи земля і світло Це спокій літньої ночі.

Безнастанний вірш

Очима й пальцями вивчаю усмішки Удосвіта оспалі трави Які підводяться загледівши табуни Груди що вже не відчувають голоду Що вже не мають сорому Жінку котра стає спільницею Кохання кволого й шаленого кохання Жінку уважну до життя До урагану сліз До тиші острова зеленого Очима й пальцями вивчаю усмішки Їх віддзеркалюю Хто ці лагідні істоти Що гомонять про мій спочивок Всміхаючись росі Лагідне сонце як кротове хутро Кучерик на чолі Довга незрушна ніч розбита Гарна маска збита з пантелику Ланцюг розпався Листочок розгортається Усмішка триває Мої очі мої пальці Наша юність ніжно Народжує світанок на землі.

Кінець одного чудовиська

Треба щоб ти себе бачив як помираєш Щоб знати що ти ще живеш Море так високо а серце так низько Син землі їдець квітів плодів золи У твоїх грудях морок щоб назавжди затьмарити небо Сонце відпускає мотузку мури вже не танцюють Сонце залишає птахам шляхи непроторенні.

Ми є

Ти бачиш вогник вечоровий виходить із своєї мушлі Ти бачиш як ліси ховаються у свіжість Ти бачиш голий паділ на схилах сповільненого неба Високий сніг заввишки з море А море сягає аж блакиті Довершене каміння і лагідність дерев                                                   — прикриті опертя Ти бачиш міста із кольорами золоченої туги І хідники де ввічливість панує І площу де в самоти усміхнена статуя І де кохання має один-єдиний осідок Ти бачиш звірів Лукавих двійників принесених один одному в жертву Братів невинних тіні що сплелись В пустелі крови Ти бачиш гоже дитинча що бавиться й сміється Воно ще менше За пташеня на кінчику галузки Ти бачиш краєвид зі смаком оливи і води Де скеля зникла де земля приносить Свою зелень літу яке дарує їй плоди Жінки виходять із своїх дзеркал старожитніх Тобі приносять свою юність і віру в молодість твою А одна своїм вітрилом світла тебе вабить І потай змушує тебе бачити світ без тебе.

«Саме з нами все оживе...»

Саме з нами все оживе Звірі — мої справдешні стяги золоті Рівнини — мої добрі мандри Пожиточне листя і зворушливі міста Вас усіх очолять люди Люди з низів де піт удари сльози Але які зберуть всі свої сни Я бачу як правдиві чулі добрі люди Скидають свій тягар з плечей мізерний наче смерть І спочивають радісно під шепіт сонця.

З книжки «ЛОЖЕ, СТІЛ» (1944)

Почуття

Нічого крім цього ранку Світло цього світанку Тебе приведе на землю Світло цього світанку Голка в єдвабі ранку Зерня в пітьмі Розплющене око на скарб Під листками в твоїх долонях Милостинь гра п'янка Теплих Великий ризик відмов Тьмяних На дорогах пригод Мур незрушний втратить каміння Світло цього світанку Роздягнуті всіма моїми поглядами твої груди Всі запахи букета Від фіалки й до жасмину Крізь сонце пропливаючи Крізь думку пролітаючи Шум моря шум жорстви Мох і лісової квітки запах Мед і пахно теплого хліба Пух пташенят Світло цього ранку Пломінь що тебе породив Що породжує мертве й блакитне в траві Перший погляд і першу кров У лузі солодкого тіла Щастя перші слова Освіжують їхній запал Під серпанком роси І небо на твоїх губах.

З тобою

Тримаю вулицю як келих По вінця повний чарів світла По вінця легковажних слів Й безжурну усмішку світанку Найкращу із земних плодів Йдуть перехожі іграшкові Птахи летять в блакитній пустці Дівча тендітне й блідолице Завжди стурбоване і світле Враз перед нами постає Дівча забутих літ минулих Як свідчення далеких снів Скоряється моїм бажанням І відсвіт береже дитинства На хвилі золотавій вулиць.

Тій котра повторює те що я кажу

VII

Святкую головне — твою присутність Нічого не мина в життя нові листочки А молоді струмки течуть у трави свіжі Як любимо тепло то більше літепла Плоди надуживають сонцем барви вигорають А потім осінь палко лестить зимі цнотливій Людина не вмирає старіє — її діти Час мають постаріти перш ніж вона помре А дітям вже її дітей від цього смішно Ти перша і остання хто не постарів І щоб осяяти моє життя й кохання Ти зберігаєш серце чарівної оголеної жінки.

Зі мною

Дитя здіймає свій батіг Батько свій капелюх В ім'я добра Від матері ніщо лишень потворність Від матері нічого тільки зло В ім'я добра Дитина лається І червоніє і плює На стару — розбещену Ажурну й легковажну Відтак роздере поля Помножить дороги Втече від метушні Народить інше дитя В ім'я добра Кульша була і нема Через щастя ходити Через юність черствого хліба Через найчистішу із рук В ім'я добра.

Літній відпочинок

ІІІ

Дитя не потрібне нікому Без пам'яті без майбутнього Зніяковіле й завжди заколисане Тче серпанок кольору кави Відгортає серпанок диму Рожеве завершується під очима Під абажуром пальців його Рожеве завершується під губами У мовчанні під губами Щонайбільш відомої втіхи.

IV

Запізно для поцілунку між грудей Але вона каже у мене блузка прозора Ранку маленьке крило Що сковує ласка.

Фреска

У хащах звір стає справжнім У битві звір шаленіє У полі земля прекрасна В печері земля потворна У лузі щастя перемагає У пустелі смерть владарює Вночі людина скоряється Вночі людина звільняється Вночі вона творить світанок.

З книжки «НЕПЕРЕРВНА ПОЕЗІЯ» (1946)

Праця поета

IV

Я мов близнюк істот котрих люблю Їхній двійник і це найбільший доказ Їхньої правди я лице рятую Тих кого вибрав щоб виправдать себе Їх безліч тьма нема їм ліку Йдуть вулицями заради себе й мене Вони несуть ім'я моє я їхнє Ми як з одного дерева плоди І це природніше ніж свідчення усі

Праця художника

Паблові Пікассо

І

Обмотує цитрину безформним білком Вкриває цей білок м'яким тонким блаватом Пряма і чорна лінія має красу що йде від тебе Зоря — зворотний бік твоєї картини І незліченні мури руйнуються Позаду твого полотна і ти весь гостропильний погляд Як той сліпий як оглашенний Високу шпагу здіймаєш у пустку Одна рука чому б і ні друга рука І голий рот чому б і ні немов пір'їна Чому б не усмішка й чому б не сльози Скраєчку на даху де бавляться маленькі цвяшки Ось інший день лишає тіням їхній шанс І єдиним порухом повік ураз зрікається

РОКИ ЖИТТЯ

Рене Шару

І

Зимовий ранок літній ранок Стулені губи і троянди стиглі Бентежний обшир куди нас погляд вабить Де море зникло де суцільний пляж Літній вечір зосередився у громовому голосі Горить рівнина помирає й відроджується у пітьмі Зимовий вечір натхненний нещадним льодом Ліс голий вкритий мертвим листям Вага пір року нечула і жива Вага пір року врівноважена роками

II

Було нам вісім літ було нам по п'ятнадцять І ми постаріли і спохмурніли зоря й життя Чоловіки й жінки яких ми не кохали Не згадуймо про це бо ж вони й тіні не лишили Але ми постаріли безодня заселилась Отак ми відтворили дорослих майбуття

III

Проте це геть мале люстерко Щоб там побачити всміхаючись пару очей одне                                                          по одному Й сам ніс І кінчик вуха і час коли ти дмешся Люстерко це безмежне Як ото наш всесвіт Маленьке люстерко де забавлялись з нами Одна по одній тисяча дівчат Тисяча засвідчених обіцянок

З книжки «ПОЛІТИЧНІ ВІРШІ» (1948)

Іспанія

Найпрекрасніші очі у світі Співати почали Що хочуть бачити далі За мури тюрми Далі за повіки Набряклі печаллю Ґрати в'язниць Наспівують про свободу Шириться пісня повсюди Лине шляхами людей Під лютим сонцем спекотним Під великим сонцем борвію Життя що померло воскресло Ночі на дні обернулись Вигнанці бранці Ви розкладаєте ватру в пітьмі Вогонь що зорю віщує Свіжість ранкову росу Перемогу І радість перемоги.

Говорити про силу любови

Між муками всіма моїми між смертю й мною Між безнадією моєю і сенсом жити Несправедливість криється і ця біда людей Які не годен я прийняти та ще мій гнів Є макі кривавої барви Іспанії Є макі небесної барви Греції Хліб кров небо і право сподіватись Для всіх невинних що ненавидять зло Світло завжди там де згасання Життя завжди готове стати тліном Але весна відроджує все безнастанно Виходить брунька з темряви й довкруж тепло панує І матиме тепло сенс себелюбців Їхні прив'ялі почуття не захистимо Чекаю на вогонь щоб говорити сміючись з байдужосте Чекаю на людину щоб сказати що її страждання оминули Ти хто був моєю плоттю сумлінням чулим Ти кого люблю одвіку ти хто мене створив Ти не стерпів ні гніту ні образ Ти мріючи співав про щастя на землі Ти мріяв бути вільним і я тебе продовжую.

З книжки «УРОК МОРАЛІ» (1949) 

Жадання тут бачити світло

На зло: Моя мова похмура тому що я сам День настане Жахливий Можливо навіки А втім двері знов зачиняються До мрії про світло До сонця й трави До щасливого обличчя бути зрозумілим Бути прийнятим А втім двері знов зачиняються До щастя якого прагнув я яке створив І я говорю про ніч усупереч галасливому дню Я забуваю омріяний день я вкриваюсь землею Моє ім'я ніщо І ти взяв моє ім'я і з'єднався зі мною Уночі говорю я про смерть я вірю лише землі Так існуватиме все найгірше й найкраще Та мене там не буде. На добро: Суцільний день тяжіє над долиною Як вибух кошика що виповнивсь плодами Вогонь задля вогню день задля дня Про це тут думають при світлі І небо на землі Це є жадання бачити тут світло Ми не втрачаємо ані билинки сподівання Ми відмовляємося жити без мрій всю зиму Щоб нам світило сонце Ми мріємо про весну вона вже недалеко Хоч поглядом її не можемо сягнути Немає тут сліпих Кохання береги для нас є берегами справедливости Й метою наших рук Наша ріка свій шлях торує Вона є серцем горлом і язиком і голосом Вона невпинно тече вперед і в плині тому Наші чуття й бажання безмежного прийдешнього Через тіло закохане щастя близького.

З книжки «ЗМОГТИ СКАЗАТИ ВСЕ» (1951)

Добра справедливість

Є палкий закон у людей З винограду робити вино Добувати з вугілля вогонь З поцілунків творити людей Є суворий закон у людей Берегти чистоту хай там що Попри війни і злигодні Попри те що загрожує смерть Є духовний закон у людей Обертати воду на світло Мрію на дійсність І ворогів на братів Закон давній і зовсім новий Вдосконалюється розпросторюється З глибини дитячого серця До найвищої мудрости йде

Закам'яніння поета

поета звичайного

Він ніжний був як вовна Й маніжний наче шовк Заплющив очі і всі вікна зачинив Щоб бачити себе І вздрів себе він меншим ніж людина І більшим ніж усі боги Яких він тільки знав Яких він уявляв примарних Його кров була без тепла Голова його була далі Ніж мильна бульбашка Яку схопило сонце Тоді він відчув себе вільним Незалежним від інших людей Тоді він знову зійшов на землю Як під землю спускається мрець.

Сказати все

Усе — сказати все але бракує слів Бракує часу і сміливости бракує Я сплю й перебираю образи навгадь І не навчусь ніяк ясніше говорити Сказати все про брук про скелі і шляхи Про вулиці людей про пастухів левади Про ніжний пух весни і про іржу зими І про єдиний плід з тепла і холоднечі Я натовп покажу і кожного з людей Що їх наснажує і що вкидає в відчай Все що осяяли вони впродовж життя Надію їхню кров історію і працю Я хочу показати роз'єднану юрбу Немов на цвинтарях городжені могили І натовп дужчий за свою нечисту тінь Що мури розтрощив і переміг паноту Родину ніжних рук тремку родину листя І життєдайний плин ріки святу росу І звірів безіменних що блукають в хащах І справедливість що мир щастя береже.

«Чи зможу пояснити я дитяче щастя...»

Чи зможу пояснити я дитяче щастя М'ячем чи лялькою а чи погожим днем Про щастя чоловіка зважуся сказати Поглянувши на жінку і його дітей Чи зможу пояснить любов її джерела Її свинцеві драми її дешевий фарс І мимовільні рухи як робити звикла І пестощі що знов увічнюють любов Чи зможу пов'язати урожай із гноєм Чи зможу порівняти я красу з добром Чи порівняю я потребу із бажанням А механічний лад з природним ладом втіх Чи досить маю слів щоб знищити ненависть Зненавистю з-під люті велетенських крил І жертву показати що катів здолала Й до слова революція чи доберу я фарб У впевнених очах зорі свобідне злото Все тут інакше все коштовне і нове І чую з простих слів складаються прислів'я І мудрість проста тут пройшовши тлум страждань.

«Чи зможу висловити я свою незгоду...»

Чи зможу висловити я свою незгоду З безглуздям маній що снує їх самота Я помирав не раз не здатний захиститись Із кляпом в роті в путах як герой Я розчинявся в них душею тілом серцем В примарних марищах в химерах їхніх форм Що прикривають їхні тління і занепад Війну і злочини байдужість і біду Ще б трохи і мене мої брати прогнали б Я стверджував себе не знав про боротьбу Віднині більшого хотілось ніж можливо Та геть не уявляв собі прийдешній день Усім своїм буттям завдячую я людям Котрі дізналися у чому сенс життя Усім повстанцям що перевіряють зброю І тиснуть руку і вивірюють серця Я чую як з грудей нова лунає пісня Нестримна щира і запалює серця Всіх тих хто зважились повстати проти смерти Й нікчемних гномів із глибоких підземель.

«Чи зрештою скажу що розчахнулись двері...»

Чи зрештою скажу що розчахнулись двері До льоху де стоять барила із вином Лоза якого міцно полонила сонце Чи розповім про це словами винаря Жінки тут вирізьблені як вода чи камінь Суворі лагідні жорстокі чи легкі Птахи летять долаючи чужі простори Знайомий пес блукає в пошуках кісток Опівночі луна вона чутна старому Котрий марнує хист на втерті пісеньки Та навіть час оцей не втрачено навіки Засну лише тоді коли проснуться всі Чи зрештою скажу понад усе лиш юність І не ховати зморщок на своїх щоках Понад усе вервечки нескінченний відблиск З пориву чистих зерен вибуху квіток Зі слова щирого й предметів справжніх зримих Довір'я прийде і назад не верне Хотів би відповідь раніш од запитання І жодна мова там щоб не була чужа Ніхто не буде там уже топтатись дахом Міста палити і громадити мерців Бо матиму слова що творенню слугують Вчать вірити у час єдине джерело Лунатиме лише веселий сміх здоров'я Та вічного братерства що панує скрізь І буде приязнь між людьми яка буває З самим собою в час коханий сам Тендітний трем уже звільняє місце хвилям Радості жити що свіжіше від морів І зникнуть сумніви важкі щодо поеми Яку пишу аби вчорашній стерти день.

Майбутнє поезії

I

Хліб потрібніший ніж поезія. Але любов у повному сенсі людського слова, любов-жага не є кориснішою за поезію.

II

Поет — це той, хто надихає більше, ніж той, хто є натхненний.

III

Споглядач і вірні дзеркала. Це не обов'язково закохані, які написали найпрекрасніші вірші про кохання, а коли це закохані, вони цьому не віддавали свого відповідального (осудного) кохання. Тим часом відблиск усіх цих сказаних, вигаданих слів для них є невитравний. І їм треба витримати цей відблиск і залишатися безкінечно абсолютно вільними, відсвічувати і бачити чесноту вічности. Бачити — отже, отримувати, відсвічувати — отже, змусити бачити.

IV

Роль поета зводиться до поета обчислювальної машини ідей, предметів, почуттів, дії.

V

Кажуть, що починати зі слів і їхніх зв'язків, щоб науково вивчати світ, — це не наше право, це наше завдання. Годилося б додати, що це завдання є навіть завданням жити, не способом тих, які несуть свою смерть в собі і які є вже мурами чи пустками, а творячи тіло із всесвітом, із всесвітом у русі, в становленні.

VI

Нам треба небагато слів, аби висловлювати головне; нам треба всі слова, щоб головному реальности надати.

VII

Поет бачить тою самою мірою, якою він сам себе проявляє. І навпаки. Одного дня кожна людина побачить те, що бачив поет. Кінець уявного.

VIII

Бачити — це розуміти, міркувати, спотворювати, порівнювати, забувати або забуватися, бути або зникати.

IX

Поезія не стане плоттю і кров'ю, починаючи з моменту, коли вона буде обопільною. Ця обопільність є цілковитою функцією рівности щастя між людьми. А рівність у щасті піднесе її рівність на висоту, про яку ми могли мати лише слабке уявлення. Це блаженство не є неможливим.

X

Знак — це те, що ти даєш згоду.

XI

Є велетенські просторища ночі. Відзвук має лише «гідність», якою послуговуються. У ці щасливі хвилини він їх уникає. Поезія їх розчиняє. Вона — це мистецтво світла.

XII

Нема гри слів. Усе порівнюється з усім, усе знаходить своє відлуння, свій зміст, свою схожість. І це становлення є безкінечне.

Життя і творчість Поля Елюара

1895 р. 14 грудня: народився Ежен-Еміль-Поль Ґріндель у Сен-Дені (Сен), у родині бухгалтера. Навчається в школі Сен-Дені, потім у школі Ольней-су-Буа. 1909 р. в початковій, відтак у вищій школі Кольбер, у Парижі.

1912 р. Грудень: гемоптизія (кровохаркання) змушує його перервати навчання. Він іде до санаторію Клавадель поблизу Давоса у Швейцарії, де зустрічає молоду росіянку, Єлену Дмитрівну Дьяконову, якій він дає ім'я Ґала. Вона стає Ґалою Елюар 1917 року.

Читає Листя трави Вітмена і поетів унанімістів з групи Абатство Кретей.

1913 р. Ґріндель публікує власним коштом Перші вірші, а наступного року Марні діалоги (які пізніше знищив).

1914 р. Грудень: за декілька місяців після виходу з санаторію його мобілізують.

1916 р. Працює санітаром у звичайному евакуаційному шпиталі №18 в Арґікурі (Сом). Книжечку віршів Обов'язок, надрукованих на ротаторі, він підписав прізвищем своєї бабусі по материнській лінії Елюар.

1917 р. На фронті в 95-му піхотному полку. Шпиталізований, він повертається до Парижа.

1918 р. Травень: народилася його дочка Сесіль.

У липні Елюар публікує Вірші для миру.

1919 р. Приєднується до групи Дада, де знайомиться з Араґоном, Бретоном, Супо, Цара.

1920 р. Публікує перше число свого журналу Проверб і Тварини і їхні люди, люди і їхні тварини.

1921 р. Потреби життя і наслідки снів.

1922 р. Гурт Дада розпадається. Публікації Біди безсмертних і Повторення.

1924 р. Перший Маніфест сюрреалізму дозволяє перегрупувати перебіжчиків з Дада довкола Андре Бретона.

Елюар публікує Вмерти не помираючи, потім сідає на судно в Марселі і пливе на сім місяців в Екстрем-Ор'ян. Повернувшись, бере участь у редагуванні першого номера Революсьйон сюрреаліст.

1925 р. 152 число журналу Проверб стали наймодніші, написано в співпраці з Бенжаменом Пере, і Поза мовчанням.

1926 р. Столиця болю. Зворотній бік життя або людська піраміда. Елюар вступає до комуністичної партії і співпрацює з журналом Кларте.

1927 р. Підписує з Араґоном, Бретоном, Пере і Уніком «лист п'яти» до сюрреалістів не комуністів.

1928 р. Захист знання. Елюар госпіталізований у Ґрізоні, в санаторії Ароза, де він перебуде зиму.

1929 р. Любов поезія. Елюар зустрічається з Нюш (Марія Бенц), з якою одружується 1934 року і живе сімнадцять років, знайомиться також з Рене Шаром.

1930 р. Уповільнювати роботи, у співпраці з Шаром і Бретоном. Незруиіний. Непорочне зачаття, у співпраці з Бретоном.

1931 р. Я сплю.

1932 р. Саме життя. Наступного дня після Міжнародного конгресу письменників-революціонерів у Харкові Елюар розриває стосунки з Араґоном і виголошує проти нього гнівне слово під назвою: Свідчення.

1933 р. Елюара виключають з комуністичної партії. Він публікує Як дві краплі води.

1934 р. Елюар виступає проти небезпеки крайніх правих, підписує «Заклик до боротьби» і бере участь в Комітеті пильности інтелектуалів. Троянда для всіх, яка включає в себе експерементальні вірші.

1935 р. Конференція у Празі, присвячена виставці сюрреалізму, з Бретоном. Спільні ночі і Легка.

1936 р. Свіже повітря, Поручні, Записи про поезію (з Бретоном), Плідні очі. Серія конференцій в Іспанії довкола ретроспективи Пікассо і в Лондоні, де проходить Міжнародна виставка сюрреалізму. Виступає проти франкістських сил.

1937 р. Поетична очевидність, Вільні руки, Перші давні погляди, Запопадлива, Декотрі із слів, які досі мені були таємно заборонені.

1938 р. Організовує з Бретоном «Міжнародну виставку сюрреалізму» в Парижі і співпрацює з ним над Скороченим словником сюрреалізму. Після бомбардуваня Ґерніки, в Іспанії, Елюар ще активніше і з більшою силою, ніж досі, переймається подіями в Іспанії («Перемога Ґерніки» в Природному плині). Солідарність, ілюстрована Міро, Пікассо, Танґі, Массоном, продана на підтримку іспанських республіканців.

1939 р. Публікація Медьйози, ілюстрована Валентіном Гюґо, Повна пісня, Допомогти побачити. Елюар мобілізований в Інтенданство Мінєр (Луаре).

1940 р. Демобілізувавшись, Елюар повертається до Парижа. Поява збірки Відкрита книга І.

1941 р. Моральність сну і На нижніх схилах. Елюар зв'язується з Рухом опору.

1942 р. Літаки Королівських повітряних сил скидають на парашутах партизанам тисячі примірників Поезія і правда 1942. Поет назавжди повертається до лав комуністичної партії. Відкрита книга II. Мимовільна поезія і зумисна поезія. Елюар стає членом художньої ради видавництва Мінюї.

1943 р. Поновлює стосунки з Араґоном і відновлює з ним Національний комітет письменників. Співпрацює з Леттр франсез, збирає тексти Честь поетів для видавництва Мінюі. Публікує Сім віршів про кохання під час війни під псевдонімом Жан дю О. З листопада 1943 року до лютого 1944 року Елюар переховується в психіатричній лікарні Сен-Альбан в Лозері. Пише Спогади про божевільню (опубліковані 1946 p.).

1944 р. Лютий: повернення до Парижа. Ложе, стіл. Публікує Зброя страждання присвячена визволенню Тулузи. Засновує підпільну газету Летернель ревю. Серпень: поет виходить із підпілля і публікує збірку віршів, написаних під час Опору: Достойні жити, Віч-на-віч з німцями, Паблові Пікассо. Отримує медаль Руху опору.

1945 р. У квітні 1944: Париж ще дише!, Подвійна тінь,Білокрилі білошвейки, Мова закоханого міркування, Бажання.

1946 р. Неперервна поезія І. Конференції в Чехословаччині й в Італії. Мандрівки до Югославії і Греції. Тривка жадоба жити.

28 листопада: У Швейцарії, де він перебував, Елюар дізнається про смерть Нюш у віці 40 років. Із цього дня і аж до зустрічі з Домінік Лемор на Всесвітньому конгресі миру в Мехіко (1949) поет переживає період безнадії.

1947 р. Предмет слів і образів. Вона споруджує палац. Час через вінця. Незабутні тіла. Найкраща збірка віршів і збірка, яку уклали для себе (антологія 1818— 1918) Внутрішнім зором, 8 зримих віршів (у співпраці з Максом Ернстом).

1948 р. Пікассо в Антибі. Бачити. Перші вірші, 1913—1921. Політичні вірші. Елюар стає глашатаєм миру і свободи в багатьох країнах. Пам'ятне тіло, Бестіарій.

1949 р. Перспективи. Пора кохання. Мандрівка по Македонії, зустрічі з грецькими партизанами. Греціє, моя трояндо розуму. Урок моралі.

1950 р. Клятва страдникам і борцям варшавського ґетто. Поїздка до Чехословаччини і СРСР.

1951 р. Шлюб Елюара з Домінікою. Вони проводять час у Парижі, Бейнаці (Дордонь) і Сен-Тропе. Публікація Змогти сказати все. Перша жива антологія поезії минулого. Глек, чи може він бути гарніший за воду?, Обличчя миру, Зерно крила, Фенікс, Моряки.

1952 р. У Женеві Елюар проводить конференцію на тему Поезія обставин. Представляє французький народ, бере участь у Москві в заходах, організованих на вшанування 150-річчя народження Віктора Гюґо і 100-річчя з дня смерти Гоголя.

Публікує Антологію творів про мистецтво, Стежки і шляхи поезії. Завершує Неперервну поезію II. Протягом літа поет переносить перший напад стенокардії. 18 листопада, о 9 годині ранку, у своєму паризькому помешканні, на проспекті Ґравель, Поль Елюар помирає через новий серцевий напад.

Примітки

1

Гаразд (англ.).

(обратно)

Оглавление

З книжки «ПЕРШІ ВІРШІ» (1913—1918) 

  Єдина істота

З книжки «ОБОВ’ЯЗОК І ТРИВОГА» (1917)

  Кара

  Безжурний

  «Солдати в шоломах, у квітах, заспівувачі й руйначі...»

  Стривожений

  «Бентежить мене спустошене небо...»

  Удосвіта в дорогу

  Ці двійко діток побіч сплять

  Поведу я своє дитя

  Сміх іншого

  Париж такий веселий!

  Наша смерть

  Дощ

  Смеркання

  У ціль

З книжки «ТВАРИНИ І ЇХНІ ЛЮДИ, ЛЮДИ І ЇХНІ ТВАРИНИ» (1920) 

  Тварина сміється

  Риба

  Пташка

  Пес 

З книжки «ПОТРЕБИ ЖИТТЯ І НАСЛІДКИ СНІВ» з попередніми «ПРИКЛАДАМИ» (1921) 

  ПРИКЛАДИ

    Робітник

    Чорне повітря

    Входити, виходити

    Четверо хлопчаків

    Мистецтво танцю І

    Мистецтво танцю II

    Мистецтво танцю III

    Спокуса

    Ах!

    Прекрасне

  НАСЛІДКИ СНІВ

    Купальниця від світання до смеркання

    Друг? Ні, або вірш-Елюар

    Актриса

З книжки «ПОВТОРЕННЯ» (1922)

  Поруч І

  Поруч II

  Вірші

  Потайний погляд

З книжки «ПОМИРАТИ HE ПОМИРАЮЧИ» (1924) 

  Деніз розповідає про дива

  У серці мого кохання

  Звичка

  Гола правда

  Євангельська тиша

  Кохана

З книжки «ЗВОРОТНИЙ БІК ЖИТТЯ» (1926)

  Саме на паризькому тротуарі

  Бубнова дзвінка

  Біля вікна

З книжки «СТОЛИЦЯ БОЛЮ» (1926)

  Танцівниці мюзик-холлу Ґертруди Гофманн

  Дзеркало миті

  Жорж Брак

  Андре Массон

  Макс Ернст

  Хуан Міро

  Більше не розділяти

  Повернення до міста

  Відсутності

  Наймолодший

  Забудемо минуле

  Пабло Пікассо

   «Твій злотовустий рот — мій не заради сміху...»

  Одвічна вся

З книжки «ЗАХИСТ ЗНАННЯ» (1928)

  Захист знання

З книжки «ЛЮБОВ ПОЕЗІЯ» (1929) 

  На припочатку початків

  Як один образ

  Друга вдача

З книжки «НЕПОХИТНИЙ» (1930)

  Всесвіт-самітник

  Приготування

З книжки «САМЕ ЖИТТЯ» (1932)

  Одна за всіх

  У ніч нову

  Спільні ночі

  Iв Танґі

  Схожі

  Ледь спотворена

  Без кінця-краю

  Кінець світу

З книжки «ЯК ДВІ КРАПЛІ ВОДИ» (1933) 

  З усього того що я розповів про себе

З книжки «ТРОЯНДА ДЛЯ ВСІХ» (1934)

  Стільки мрій у повітрі

  Збавляти час

  Відважуватися і надія

  Я не припиню

  Maн Рей

  Нічого іншого

  Небо часто вдивляється у себе вночі

  Її жага зрівняється либонь з моєю

З книжки «ЛЕГКА» (1935) 

  Наприкінці року

  «Ти встаєш і вода розкривається...»

З книжки «ПОРУЧНІ» (1936)

  Я ще вчуваю голос

  Тож скільки років вам?

З книжки «ПЛІДНІ ОЧІ» (1936)

  Близькі

  Бути

  Паблові Пікассо

  Рене Маґрітт

  Прикрита голова

  Триматись

  «Неможливо про мене знати...»

З книжки «ПРИРОДНИЙ ПЛИН» (1938)

   Втрачений сад

  Збирачка жасмину

  Без віку

  Листопад 1936

  Поміж іншими тінями

  Наслідки одного злочину

  Одна за всіх

  Всі за одну

  Тотожності

  Після мене сон

З книжки «ВІЛЬНІ РУКИ» (1937)

  Сон

  Свобода

  Де виробляють олівці

З книжки «ДЕКОТРІ ІЗ СЛІВ, ЯКІ ДОСІ МЕНІ БУЛИ ЗАБОРОНЕНІ» (1937)

З книжки «ВІДКРИТА КНИГА І» (1938-1940)

  Покласти край

  Зір дарує життя

  Два голоси в одному

  Діти

  Пануй

  Щоб жити тут

  Померти І

  Померти II

  Кричати

З книжки «ВІДКРИТА КНИГА II» (1939-1941)

  Мариністи

  Відсутність

  Стільки книг

  Моральність сну

  Право обов'язок життя

  Якщо ти любиш

  Неділя пополудні

  Я звір

З книжки «МЕДЬЙОЗА» (1939)

  Я не самотній

  Кохав я вчора

  Мій краєвид

  У першому чистому слові

З книжки «ДОПОМОГТИ ПОБАЧИТИ» (1939)

  Смеркання

  Літо

  Нічниці

  Смерть

  Бідний

  На глибині серця

З книжки «ПОВНА ПІСНЯ» (1939)

  В тіні моїх дверей

  Безнастанний вірш

  Кінець одного чудовиська

  Ми є

  «Саме з нами все оживе...»

З книжки «ЛОЖЕ, СТІЛ» (1944)

  Почуття

  З тобою

  Тій котра повторює те що я кажу

  Зі мною

  Літній відпочинок

  Фреска

З книжки «НЕПЕРЕРВНА ПОЕЗІЯ» (1946)

  Праця поета

  Праця художника

  РОКИ ЖИТТЯ

З книжки «ПОЛІТИЧНІ ВІРШІ» (1948)

  Іспанія

  Говорити про силу любови

З книжки «УРОК МОРАЛІ» (1949) 

  Жадання тут бачити світло

З книжки «ЗМОГТИ СКАЗАТИ ВСЕ» (1951)

  Добра справедливість

  Закам'яніння поета

  Сказати все

  «Чи зможу пояснити я дитяче щастя...»

  «Чи зможу висловити я свою незгоду...»

  «Чи зрештою скажу що розчахнулись двері...»

  Майбутнє поезії

Життя і творчість Поля Елюара Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg