«Парадокс любові»

Парадокс любові (fb2) - Парадокс любові (пер. Леонид Григорьевич Кононович) 1156K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Паскаль Брюкнер

Паскаль Брюкнер Парадокс любові

Анатолій Дністровий Автономія парадоксу Про творчість Паскаля Брюкнера

Ім'я французького романіста й есеїста Паскаля Брюкнера не потребує «рекламного супроводу», оскільки добре знане у філософських, кінематографічних і літературних колах як Європи, так і за її межами. Його есеїстичні книги та романи привертають увагу поважних книжкових оглядачів Франції, США, Британії, Німеччини, Росії; його провокативні ідеї, закладені в цих книгах, породжують полеміку за полемікою, а також надзвичайно конфронтаційні відгуки із різноманітними ярликами: від адепта вольтеріанського моралізму та Просвітництва (Брюкнер-мислитель) до продовжувача традиції еґоцентризму та імморалізму (Брюкнер-романіст).

Уже в зрілому віці сам Паскаль Брюкнер спробував визначити власну творчу «ідентичність», зауваживши, що передусім є романістом, а вже відтак есеїстом; що література — це пристрасть і усвідомлено обраний спосіб життя. Ще підлітком він вирішив ніколи не ставати на службу, не одружуватися й не заводити дітей, а займатися винятково літературою (звісно ж, у зрілому віці він одружиться й матиме донечку). Його батько за фахом був інженером-гірником і мріяв про політехнічну освіту для сина, однак Паскаль обрав шлях літератора й донині заробляє на хліб переважно письмом і викладанням.

На початку своєї академічної та інтелектуальної кар'єри Паскаль Брюкнер був близьким до Ролана Барта і Юлії Кристевої, особливо ж дружні стосунки ще з молодих літ у нього склалися з Андре Ґлюксманом. Під керівництвом Ролана Барта у 1975 році Брюкнер захистив дисертацію, присвячену сексуальній емансипації в поглядах Шарля Фур'є, ідейний відгомін якої простежується й у книзі «Парадокси кохання».

Паскаль Брюкнер — лавреат премій Французької академії, Ренодо, Медічі, автор відомих романів «Гіркий місяць» (1981, 1992 — кінопостановка режисера Романа Поланскі), «Божественне дитя» (1992), «Викрадачі краси» (1997), «Любов до ближнього» (2005). Водночас він є автором оригінального есеїстичного корпусу: «Ридання білої людини» (1983), «Демократична меланхолія» (1990), «Спокуса невинністю» (1995), «Вічна ейфорія: есе про примусове щастя» (1997), «Парадокси кохання» (2009) та інші. Його есеїстика активно обговорюється в медіа й серед інтелектуалів, перекладається іншими мовами. Вагома в творчому доробку Брюкнера й соціально-філософська колумністика, яка охоплює широчезний діапазон тем: від сексуальної свободи до окцидентально-східних стосунків, від критики «маскулінізації» жінки у фемінізмі до критики стереотипності пацифізму, від майбутнього Європи до сутінків західної демократії, від аналізу близькосхідних проблем до міжетнічних ексцесів у Франції.

Не менш інтенсивним є і його громадське життя — підписання спільно з іншими інтелектуалами низки політичних петицій, заяв; виступи, скажімо, на захист російських політв'язнів чи з вимогами державного суверенітету для Палестини, — а також участь у засіданнях різних соціально орієнтованих рад, комітетів.

Із шинелі 1968 року…

Інтелектуальну біографію Паскаля Брюкнера, крім років блискучої освіти (здобутої в знаменитому своїми випускниками Ліцеї Генріха IV, університетах Париж І і Париж VII, Практичній школі вищих досліджень), доцільно почати зі знакового 1968 року, коли, за визначенням журналіста Філіпа Ґаві, «Сорбонна опинилася на вулиці». Тоді Брюкнер був серед тих, хто кликав студентську молодь на барикади. Однак, за його ж іронічним висловом, він не належав до штурмових загонів, що захоплювали приміщення навчальних і адміністративних корпусів.

Цей час сміливо можна назвати добою ламання різноманітних соціальних, політичних, філософських ідей і доктрин — від анархізму до троцькізму, від поміркованого марксизму до лівого екстремізму, від ситуаціонізму гуртка Ґі Дебора до фройдомарксизму. Щодо фройдомарксизму, тобто злиття в революційному пафосі «соціального» та «еротичного» (таких собі французьких красивого і корисного), то можна згадати генеральну тезу Маркузе, що соціальна революція неможлива без революції сексуальної; зрештою, цей момент дуже добре висвітлив ув історичній кінодрамі «Мрійники» Бернардо Бертолуччі.

Попри те, що популярні ліві та лівоцентристські фабрики ідей пропонували різні візії свободи від тотальності капіталізму, оздоровлення французького суспільства від тихої диктатури де Ґолля та небезпеки економічного колапсу країни, вони загалом були одностайними у вимогах докорінних і рішучих змін. На думку самого Брюкнера, 1968-й став знаковим роком не лише для Франції, а й для усього світу: він породив масштабний рух перегляду всіх традиційних моделей сім'ї, відносин статі, всіх авторитетів і самого поняття авторитетності. Письменник завважує, що ця дата стала знаком вирішення одних проблем, натомість створення інших, і що цілком слушним нині є перегляд міфології 68-го року, — особливо це стосується наслідків сексуальної революції, захоплення марксизмом, крайнього індивідуалізму. «Залишити добре, відкинути дурню — ось робота мого покоління», — підсумує він.

Щодо міфології 68-го, то перше серйозне випробування вона пережила в 1981 році, коли ліві у Франції прийшли до влади й сформували уряд. Справжні метаморфози почалися коїтися з тими, хто був у фарватері студентського й молодіжного руху. Чимало з колишніх революціонерів дуже швидко попрощалося зі своїми нонконформістськими ідеалами: вони стали партійними бонзами та високопосадовцями, поселилися у фешенебельних районах і обросли «буржуазними» звичками. Брюкнера, який обрав літературу й письмо власною життєвою дорогою, це оминуло, і в його ставленні до 68-го року є більше ідейно-критичного, ніж матеріально-кар'єристського.

Акцентую на студентській революції невипадково, — оскільки в подальшому ця дата матиме вагоме значення в есеїстиці Брюкнера, зокрема в спробах нового критичного прочитання тих бурхливих подій, переосмислення як здобутків молодіжного й соціального «вибуху», так і можливих ідеологічних втрат і манівців табору бунтівників. На тематичному рівні «феномен 1968» стане для Брюкнера тим складним вузлом, у якому сплелися сюжети багатьох його майбутніх книг, авторських колонок, статей і досліджень. Ерос. Соціум. Влада. Масове засліплення. Брюкнер ніби рухається колами, які здетонував 1968-й. Природа політичної влади та індивідуальна свобода, сексуальна емансипація та майбутнє освіти, справедлива соціально-економічна модель суспільства та цивілізаційна втома Європи, майбутнє західної демократії і роль Франції у ній. Перелік тем можна продовжувати — вони, немов мандрівні актори, раз по раз виринатимуть у його блискучих книгах і не менш блискучій колумністиці.

Брюкнер і «нові філософи»

Певний час Брюкнер був доволі близьким до маоїстського й троцькістського рухів, у які була заанґажованою, фактично, більшість ґрандів і метрів французького філософського постмодерну, зокрема Мішель Фуко і Жак Дерріда. А з середини 70-х його ім'я вже згадується в обоймі «нових філософів» (Бернар-Анрі Леві, Андре Ґлюксман, Крістіан Жамбе, Жан-Поль Долле, Ґі Лярдро, Алан Фінкелькраут, Філіп Немо). Однак Брюкнер не належав до лідерів цього угруповання, радше був «попутником», аніж «ідеологом» на кшталт того ж Ґлюксмана, — оскільки (як це підтвердять у подальшому професійні зацікавлення та інтелектуальні пошуки) діапазон його інтересів не обмежувався лише дражливими для «бунтівних» інтелектуалів темами, такими як насильство влади, «запуск» революції, свобода особистості, диктат суспільства споживання, соціальна нерівність і паразит-капіталізм.

Згодом Брюкнер усе більше увиразнюватиме свій інтелектуальний голос, який інколи суперечитиме офіційним чи напівофіційним доктринам у Франції — як лівого, так і правого таборів.

Із лівими він попрощається через свою симпатію до, скажімо так, глобалізації; а з «новими правими» — через підтримку американської військової місії в окремих реґіонах планети (війна з Саддамом Хусейном, війна з Сербією). Він обере свій автономний шлях, покладаючись винятково на власне критичне мислення. Власне, цей парадокс і ляже в основу його філософської есеїстики, — адже інколи його можна «піймати за руку» як типового «нового лівого», інколи ж як типового «нового правого», а інколи як затятого «неоліберала-глобаліста», що французького інтелектуала неодмінно наражає на звинувачення в «американізмі».

Із середини 80-х Паскаль Брюкнер активно викладає в університетах США і Франції. З 1990 року він — викладач престижного паризького Інституту політичних досліджень, що готує державних службовців різних ланок і державних топ-менеджерів. Цей факт надзвичайно цікавий, оскільки розкриває специфіку взаємин французьких інтелектуалів і представників влади.

До «нових філософів», які за своєю інтелектуальною соціалізацією ближчі радше до експертно-медійного середовища, ніж вузькоакадемічного, завжди прислухаються політики та державні мужі вищого ранґу. Можна згадати, що Бернар-Анрі Леві чи Андре Ґлюксман не раз давали поради французьким чиновникам і навіть президентам — як щодо питань внутрішньополітичних, так зовнішньополітичних (в одному з інтерв'ю сам Леві вихвалявся, що рекомендував французькому керівництву визнати чеченську владу Масхадова, а також перехідний уряд Лівії після повалення режиму полковника Каддафі). До Паскаля Брюкнера також дослухаються: наприклад, у 1996-му його разом з іншими інтелектуалами запросив на консультації прем'єр-міністр Ален Жюпе, який просив поради щодо можливого страйку транспортників.

Публічність і медійність

«Ново-філософський» досвід і далі тяжіє над Брюкнером — це проявляється в активному використанні можливостей і мови медіа для пропаґанди своїх ідей. Узагалі, ноу-хау «нових філософів» полягало у стиранні меж між філософією та публіцистикою, між ідеологією та журналістикою, між академізмом і громадським життям. Як і більшість французьких інтелектуалів, Паскаль Брюкнер доволі «медіологічний» (якщо вжити концептуальний прикметник Режіса Дебре). Йдеться навіть не про використання медіа як ділянки для власного піару, а про вироблення через медіа-інструменти принципово нового формату інтелектуальної, аналітичної мови — не статично-трактатної, як це було за доби модерних університетських професорів, а мобільної, гнучкої, оперативної, не перевантаженої складними конструкціями, термінами та умовиводами. Брюкнер, як і більшість його сучасників, усвідомив ту важливу істину постінформаційної доби, що писати треба не по-старому, не «по-книжному», а інтерактивно — з розрахунком на широкі читацькі кола, а не на вузькоспеціалізованих фахівців.

Його колумністика, аналітичні статті, огляди, коментарі, оприлюднені в «Le Monde», «Le Nouvel Observateur», «Le Figaro» та в інших виданнях, вражають масштабом фахових зацікавлень і розумінням злободенних проблем, здатністю бути незаанґажованим у поточну політичну кон'юнктуру. Так, наприклад, в останні роки Францією прокотилася хвиля ісламофобії, включно із законотворчими ініціативами щодо заборони жінкам-мусульманкам носити паранджу. Позиція Брюкнера щодо явища європейської ісламофобії достойна справжнього незалежного мислителя: на його думку, ця проблема лежить у площині спотвореного шляху, який пройшов мультикультуралізм, перетворившись, фактично, у форму расизму із боротьби з расизмом. У статті «Винахід «ісламобофії», надрукованій у «Liberation» (23 листопада 2010 р.), Брюкнер завважить, що термін «ісламофобія», за зразком ксенофобії, призначений для того, щоб зробити іслам недоторканних предметом страху. Хтось же має бути звинуваченим у расизмі і чітко маркованим. На думку Брюкнера, така технологія творіння в дусі тоталітарної пропаганди. У Франції висловлюватися в такому ключі — це, певною мірою, йти проти течії, потрапляти «під артобстріл», передусім з боку правих і навіть лівоцентристських політиків.

А ось іще один яскравий приклад гострого критичного погляду колумніста. В «Le Monde» (26 серпня 2011 р.) він публікує розкішну статтю «Хтивий пуританізм» про пригнічення сексуальності та тілесності у США. Він описує, як на пляжі Флориди його дворічна донька зняла купальник, і невдовзі до них підійшла поліція (у США заборонено оголюватися на людях навіть дітям). На його думку, пуританська спадщина породила у США специфічний тип моралі та суспільної поведінки, який у жодній демократичній країні не має аналогів. Коаліція фемінізму та республіканського ультраконсерватизму, стверджує Брюкнер, поставила під загрозу свободи, завойовані в ході революції 1968-го року. Він завважує, що чимало американських феміністичних інтелектуалів працюють в органах пропаґанди Державного департаменту США, по-моралізаторськи пропагуючи американський спосіб життя усьому світові, що відповідає їхнім щирим закостеніло-пуританським переконанням про «необхідну суворість» у питаннях моралі, сексу, сім'ї.

«Суворі правила» було одразу запроваджено майже у всіх сферах життя: професор не має права зустрічатися зі студенткою сам у кімнаті (без запису розмови) чи навіть у ліфті, офісним працівникам заборонено вступати в інтимні контакти, а на початку 90-х в університеті штату Огайо з ініціативи місцевих феміністичних організацій будь-які стосунки між закоханими студентами мали поетапно «реєструватися» та «затверджуватися» відповідною авторитетною особою — від перших кроків залицяння, відтак доторку до грудей дівчини, включно з першим оргазмом. Брюкнер іронізує, що логіка такого нагляду здатна спричинити зворотний ефект: кожен американець, за бажання, може означити себе «каральною інстанцією». Очевидно, що це рух до однієї з форм закритого суспільства, на яке так активно ««нападали» в часи модерної демократії Карл Поппер, Бертран Рассел, Ханна Арендт, не кажучи вже про наступні покоління інтелектуалів. У книзі «Парадокси кохання» (2009) він повернеться до цієї теми, стверджуючи, що англосаксонські університети стали осередками нової інквізиції, оскільки вони привласнюють право нагляду за приватним життям студентів і співробітників, вимагають зізнань, каяття і перевиховання. «Протестантський світ наново пристосував для свого вжитку декотрі щонайгірші католицькі настанови», — підсумує письменник.

У контексті цього «американського епізоду» бунт Паскаля Брюкнера як реакція на подібні «каральні» експедиції проти людської тілесності, а відтак і природи, має й серйозні етико-філософські підстави: за його спостереженнями, зворотнім боком західного мультикультуралізму кінця XX століття (який попервах був покликаний привнести рівноправність між людьми, незалежно від їхньої статі, етнічного походження, громадянства, сексуальної орієнтації, політичних переконань і соціального статусу) стала його «тіньова» фашизація: використання гасел та ідей мультикультуралізму винятково в політико-егалітаристських цілях (скажімо, як «полювання на відьом»). Парадоксально, що буквально за неповних два-три десятиліття ідеологія та соціальна стратегія підтримки та розвитку культурного різноманіття перетворюється в руках егалітаристів на інструмент жорсткого «зрівнювання під одну гребінку».

Унікальною рисою письма Брюкнера є здатність поєднувати концептуальне політичне чи філософське узагальнення з яскравим спостереженням чи влучною деталлю, вихопленою зі щоденного потоку життя. Розмовляючи навіть на теми етико-моральні, він напрочуд легко уникає найменшого пафосу моралізаторства, залишаючись на території критичного мислення, а не трибунної пропаґанди своїх поглядів.

Романістика і розуміння літератури

Проза Паскаля Брюкнера — яскрава складова його творчості. Якщо в есеїстиці та колумністиці він зазвичай береться за теми суспільно значимі та глобальні, що резонують у громадянській думці та експертному середовищі, подразнюючи політичне ego окремих вагомих сегментів соціуму, то його романи демонструють зовсім іншу оптику бачення речей, подій, людських учинків. На чимало своїх ціннісно-смислових чи, якщо по-старомодному — ідейно-естетичних орієнтирів указує сам Брюкнер: у молодості він захоплювався творчістю Камю, Сартра, Беккета, Мішо. Стійку любов зберігає до письма Фолкнера, Достоєвського, Льюїса Керолла.

У своїх романах «Гіркий місяць» (1981), «Божественне дитя» (1992), «Викрадачі краси» (1997), «Любов до ближнього» (2005) Брюкнер відмовляється від «масштабного опису», скажімо, в дусі бальзаківського та позитивістського роману XIX століття, фокусуючись на «буденному» потоці життя і навіть на тривіальних митях, які з погляду «важливих подій» чи «великої історії» можуть здатися позбавленими сенсу.

Його головні персонажі — це переважно людські «слабинки», потаємні бажання, статеві прагнення, страхи, психічні розлади, — одне слово, всі можливі тіньові «я» сучасного відчуженого індивіда, які інколи заступають головних персонажів, роблячи їх безвольними, знебарвленими. Так, у «Гіркому місяці» бажання садомазохістського володарювання над протилежною статтю стає ідеєю фікс, яка намагається повністю «переформатувати» під себе навколишній світ, підкорити його волі хворобливого ego. Брюкнер вибудовує складну інтимно-психологічну «математику» сімейних стосунків Ребекки та її паралізованого чоловіка Франца (Мімі та Оскар у фільмі Романа Поланскі), які прямують на невеликому пароплаві з Марселя до Стамбула. Їхні відносини вже давно переступили всі можливі грані — етичні, інтимні; й ця еґоцентрична пара, по-садомазохістськи з'ясовуючи між собою стосунки, втягує в них інших людей (іншу пару — Беатріс і Дідьє), завдаючи їм страждань.

Інколи роман балансує на межі з порнографією, однак не це є головною метою Брюкнера. Це роман про банальну позірну безглуздість, яка заступає на місце «вигорілої» любові. Однак на цей твір цікаво поглянути крізь призму ідеології сексуальності зразка 1968-го року. Що буде в майбутньому, після розкутості та вседозволеності, коли минеться і любов, і порив, і молодість? Цікаво, що це ж питання намагався висвітлити в романі «Елементарні частинки» Мішель Уельбек: його зрілі герої, колись романтичні, безтурботні й заанґажовані сексуальною революцією, переживають скніння, самотність, залежність від хвороб і старіння, в результаті так нічого суттєвого й не здобувши. Попри те, що романи «Гіркий місяць» і «Елементарні частинки» різняться і тематично, й сюжетно, в певному сенсі Уельбек і Брюкнер говорять про сутінки ще одного «втраченого покоління». Опинившись в океані відчужень, чию екзистенціально-соціальну модель лише посилила й загострила динаміка глобального капіталізму, їхні герої так і не знайшли твердий ґрунт під ногами.

В умовах диверсифікації всіх можливих етико-моральних цінностей і демонтажу усталеного способу життя, включно з патріархальною осілістю чи релігійними забобонами, індивід опиняється віч-на-віч із самим собою — і керується вже не логікою колективістської правди, зважаючи, скажімо, на такі інституції як церква, сім'я, громада, а винятково власним розумінням відносності, дискретності, мінливості навколишнього світу. Ця тема етичного «без ґрунту» у французькій літературі має стійку традицію: ще починаючи з «Небезпечних зв'язків» Шодерло де Лакло, романтичного еґоцентризму головних персонажів Стендаля, концепту «особистого» з роману «Сповідь сина віку» Альфреда Мюссе, теми морального переступу в прозі Мопассана, «Іммораліста» і «Якщо зерно не помре» Андре Жіда, не кажучи вже про екзистенціальні «сутінки» героїв Луї-Фердинана Селіна, Альбера Камю, Жана-Поля Сартра, Бориса Віана.

Чимало з цих авторів і їхніх творів за життя були піддані «анафемам», що лунали з вуст різних естетичних пуританів, моралізаторів, догматиків. Однак саме цій літературній традиції, до якої, поза сумнівом, належить як яскравий продовжувач і Брюкнер, якнайкраще вдалося висвітлити неврози та внутрішнє сум'яття людини сучасної (звісно ж, якщо під «сучасністю» мислити складний період історії людства від приходу індустріального суспільства, включно з настанням постмодерної епохи масового споживання).

Певною мірою тема етичного «без ґрунту» притаманна й іншому знаковому романові письменника — «Викрадачі краси», однак тут вона подається у фокусі помсти. Мотто до цього трилера може слугувати перша Дуїнянська елегія Рільке:

Хто з сонму ангелів вчує мій клич, коли скрикну? Хай би якийсь і почув, і притис би мене раптом до серця, — я згину тоді, бо сильніший він є від мене. Адже ж красота — не що інше, як початок Жахливого. Ми іще терпим його і дивуємось дуже, чому красота не воліє знищити нас. Кожен-бо ангел — жахливий[1].

«Викрадачі краси» — попри цілком зрозумілу конструкцію сюжету й наративну структуру — насправді є надзвичайно складним текстом. І ця складність полягає не так у подіях (невелике коло однодумців, звихнуте на ідеї, що краса несе загибель світу, а відтак вони стають такою собі «сектою» чи «спецпідрозділом» зі знищення зовні привабливих людей), змінах суб'єкта нарації, як в інтертекстуальних «натяках», «паралелях», «посиланнях», які несе ідейна канва роману. Критика не раз висловлювала незадоволення структурою чи «виконанням» роману як композиційної тканини, однак у «Викрадачах краси» не це є першочерговим. Над романом ніби тяжіє тонке плетиво різних ідейно-філософських, естетичних традицій, що стосуються і поняття краси, і поняття потворного, і поняття тілесного, і поняття духовного. При вдумливому читанні в ньому можна добачити «повідомлення» і від цинічних кінікуючих авторів, і від середньовічних адептів бачення в красі проявлення диявольського начала, і ґотичну стилістику, і романтичну демонологію, і Бодлерову естетизацію потворного. Тому твердження критиків про певний перегук роману з «Колекціонером» Фаулза, «Беладонною» Моліне чи «Парфумером» Зюскінда, як на мене, є дуже збідненими і такими, що незаслужено обмежують історико-інтелектуальну оптику твору Брюкнера.

Якщо ж провести — нехай це буде цілком на моїй совісті — певні паралелі між романом та ідеями, висловленими в есеїстиці та колумністиці письменника, то можна вийти на чимало інших цікавих проблем і трактувати, відповідно, роман у цьому ключі. Відтак, якщо залучити тут окремі ідеї Брюкнера-есеїста, «Викрадачі краси» можна розглядати і як безжальний памфлет-стьоб із тих, хто утискає чи репресує тілесне, сексуальне, інтимне; з тих, хто позбавлений краси, а відтак прагне мстити їй і намагається «зрівняти» її зі своєю безликістю. Можливо, це і був генеральний філософський задум роману Паскаля Брюкнера.

Зрештою, в контексті розуміння романістичної «кухні» Паскаль Брюкнер дав дуже цінні дороговкази, які можна сміливо застосовувати і до осмислення природи сучасного світового роману (на кшталт тієї ж «естетичної» есеїстики Мілана Кундери, присвяченої романній творчості). Під час одного зі своїх численних спілкувань із пресою Брюкнер слушно завважив, що нині новизна літератури полягає не у винайдені нової мови, а в тому, щоб оживити старі жанри, привити їх до дерева сучасної літератури. «Я не думаю, що, як це було прийнято говорити в часи модернізму, роман, поезія, театр померли. Постмодернізм дозволив відкрити чимало старих традицій», — акцентував письменник.

На думку Брюкнера, сучасний роман намагається завершити раблезіанську революцію. «В нашій мові завжди існували дві тенденції, що походили від Малербу і Рабле. Рабле — це багатство, соковитість і простонародність бесіди, природна мова, не змінена реформами XVII століття. Малерб — це лінґвістичний пуризм, вихолощена, однак також по-своєму багата, мова, в якій торжествує принцип економії». Брюкнер припускає, що нині відбувається відродження саме раблезіанського начала, непокаліченої мови в літературі.

Есеїстика

В есеїстиці Паскаль Брюкнер дебютував кількома книгами, написаними у співавторстві з Аленом Фінкелькраутом. Але справді самобутній голос Брюкнера-есеїста зазвучав украй конфронтаційною та цілком правою за тональністю книгою «Ридання білої людини: третій світ, почуття провини, ненависть до себе» (1983), після якої практично кожне його есе привертає увагу як інтелектуалів і фахівців, так і широкого кола читачів.

Книга дуже симптоматична як для самого Брюкнера, так і для постколоніальної Франції, що позбулася низки підконтрольних територій на різних континентах. По-перше, вона повністю відмежує свого автора від його лівацької юності, себто цією книгою Брюкнер попрощається з лівим романтизмом зразка маосійського та троцькістського рухів, не кажучи вже про той-таки 1968 рік як експериментально-практичну платформу нових лівих. По-друге, ця книга сигналізувала про серйозні політико-ідеологічні зміни в інтелектуальному рельєфі Франції. Якщо згадати, що на період написання цього есею «нові ліві» реально «сіли в калюжу» — почасти дискредитували себе у владі після виборів 1981-го року, почасти ж розпорошилися серед інших світоглядних течій чи ідеологічних напрямків, — то відтак можна пояснити, чому з другої половини 70-х на передній план поступово виходять «нові праві», серед яких такі помітні інтелектуали й письменники, як Ален де Бенуа, Моріс Дрюон, П'єр Шоню, чимало авторів часопису «Нова школа» та учасників інтелектуального гуртка «Орлож».

Однак «Ридання білої людини» несправедливо ототожнювати з трендом «нових правих» — ця книга радше до кісток «французька». Передусім, її появу немислимо розглядати без комплексу проблем, які можна умовно окреслити як ментальне прощання Франції зі своєю колоніальною спадщиною. Брюкнер, фактично, робить два «постріли». Перший — це скепсис стосовно сентименту нових лівих до країн «третього світу», стосовно їхнього бажання збурлити в бідних суспільствах революцію та встановити соціальну справедливість, не кажучи вже про «поточну політику» в дусі гуманітарної допомоги, соціальних програм та іншої підтримки з боку Франції і країн-лідерів капіталізму. Другий «постріл» значно складніший, і я би навіть зважився сказати, що він стосується осмислення нової конструкції французької ідентичності та французького громадянства. Його логіка така: сучасні французи — це не французи доби активного колоніалізму, які несли в «третій світ» страждання і культуру, розруху чи, навпаки, модернізацію, нові хвороби і сучасну медицину. Сучасні французи більше нікому нічим не зобов'язані, а відтак треба забути про будь-які комплекси провини перед «іншими» суспільствами, які може підживлювати драматична й суперечлива спільна історія Франції та її колишніх колоній.

Цікаво, що Брюкнер із його осмисленням нової, «деколонізованої» французької ідентичності опинився у тій же ситуації, що й Юрґен Габермас, який після падіння Гітлера також шукав для німців нову модель ідентичності, яка б могла «забути» травматичний досвід нацизму та органічно інтеґруватися до демократичних спільнот. Зрозуміло, що це порівняння не ототожнює політичні чи ідеологічні наміри Брюкнера й Габермаса, однак воно показує, що обидва інтелектуали усвідомлювали незворотність «звільнення» їхніх країн від суперечливих сторінок національних історій Німеччини й Франції, а відтак і необхідність модернізації ідентичностей обидвох суспільств.

«Ридання білої людини», особливо ідеї «антибілого расизму» та відмови від сприяння країнам «третього світу», одразу взяли на озброєння різні організації. Передусім «Національний фронт» та AGRIF (Альянс проти расизму та на захист французької та католицької ідентичності). В ідейному сенсі в цієї книги є низка союзників і низка опонентів. Якщо говорити про останніх, то доцільно згадати дві потужні роботи — хоч і з різних сфер знання, — присвячені необхідності підтримки інших, знедоленіших суспільств. Я маю на увазі книгу антрополога Йоганнеса Фабіана «Час та інші», в якій ізоляціоністське ставлення до «іншого» проголошується «відмовою у сучасності». А також соціально-економічний маніфест, написаний на захист перехідних суспільств і країн «третього світу» — «Загадка капіталу» Ернандо де Сото.

Ще одна помітна книга Брюкнера — «Демократична меланхолія: як жити без ворогів!» (1990) — у певному сенсі продовжує попередню, однак уже в глобальнішому тематичному діапазоні. На думку Брюкнера, сучасна демократія квола, вона боїться вести війни, боїться позиціонувати себе поза своїми межами, захищати інтереси «дрібних» демократій в інших куточках світу, вона не здатна адекватно реагувати на нові глобальні виклики (наприклад, модернізація ісламізму, розширення фінансово-економічних інтересів Китаю). Взагалі, після згортання Холодної війни та розвалу СРСР Захід почав нагадувати спортсмена, який перестав постійно тренуватися і втратив фізичну форму й тонус.

Брюкнер завважує один парадокс: попри розпад радянського блоку й певного покращення ситуації з правами людини, західна демократія цілком здатна претендувати на єдину світову політичну модель, що враховує принцип недоторканності свободи й непорушності права. Однак подібна перемога — усунення колишнього тоталітарного ворога — обернулася смертельною апатією. Він вдається до старого прийому порятунку демократії, сформульованого переважно класичною, егалітаристською та радикальною ліберальною філософією (Дьюї, Ролз, Рорті, Дворкін та інші): в умовах можливих небезпек для демократії лише активна залученість громадян здатна сколихнути цей летаргічний сон і надихнути її новою силою. Брюкнер переконаний, що демократія завжди можлива для реалізації, а також невід'ємна від ідеалу Просвітництва, яке насправді так і не вдалося реалізувати сповна — досягти справедливості й свободи для всіх. Книга «Демократична меланхолія» — це метафора не згірш «кінця історії» Френсиса Фукуями.

Професор Монреальського університету Марк Анжено у статті «Вибух апокаліптичних настроїв» розглядає цю книгу в контексті основного тренду французької інтелектуальної думки 80-90-х — сутінкового прогнозу. До нього він відносить близькі за тональністю есеї та книги «Маніфест кінця темного віку» Макса Галло, «Французькі страхи» та «Комплекс Астерікса» Макса Дрюамеля, «Фатальні стратегії» Жана Бодріяра, «Розгром думки» Алана Фінкелькраута та низку інших ідей, гасел і повідомлень із не менш симпатичними назвами. На думку Анжено, в основі таких есеїв-пророкувань лежить примітивна епістемологія: пізнання світу за допомогою розшифрування знаків часу. Есей-пророкування використовує людську здатність до есхатологічної туги. «У світі не просто мінливому, — пише він, — а мінливому в напрямку повного сум'яття для раціонально мислячої людини, якою є есеїст, він у муках розгубленості шукає єднання зі своїм читачем: він вважає нове сумнівним чи навіть непристойним із етичного погляду і квазімислимим — із раціонального». Меланхолія демократії — це постліберальний діагноз постліберальній добі, діагноз, у якому проте є надія на початок нової віхи, що прийде на зміну «паузі сум'яття».

Узагалі, однією з генеральних ліній есеїстики Брюкнера залишається, якщо можна так образно висловитися, критика старіння Європи та Заходу загалом. І це старіння передусім — проблема не так демографічна, пов'язана з великими відрухами населення, переформатуванням етнокультурного складу західних суспільств, як психоаналітична — залежна від способу думання європейців та його головних нав'язливих ідей. «Тиранія покаяння: есей про західний мазохізм» (2006) — книга в цьому сенсі знакова й етапна, хоча тематично вона істотно розширює та поглиблює окремі лінії «Ридання білої людини». Брюкнер дещо епатажно стверджує, що західне мислення ніби вражене «вірусом» каяття, який пронизує його політичні, філософські, етико-моральні доктрини; і це каяття за тривалу історію експансії на інші території (він називає їх умовно Півднем) — території «незахідного» світу.

Певною мірою в інтелектульних практиках це означає постійно оглядатися на те, що Карл Шміт у контексті цивілізаційної опозиції «земля — море» називає тріадним поняттям «Nomos» як ключовою ознакою європейської (передусім колоніальної, імперіалістичної, капіталістичної) історії. Це: 1) захоплення нових і невідомих територій, 2) розподіл їхніх земельних, матеріальних і трудових ресурсів, а відтак 3) використання з метою свого збагачення за своєю ж моделлю права власності. Очевидно, що така «історія домінування» в пам'яті європейців і спричинила до появи інтелектуального стереотипу, що європеєць — це «хвора людина планети», яка завдала шкоди іншим народам — в Азії, Америці, Африці. Брюкнер пише, що подібне «деколонізаційне» каяття стало таким модним у XX столітті, що каятися почали всі й одразу, будучи переконаними, наче весь світ зневажає білу шкіру.

«Європа — хворий, що заражає своїм смородом усю планету», — поетично вигукне він, посиливши іншу свою тезу — про те, що нема нічого типовішого для Заходу, як ненависть до Заходу. На його думку, Європа не зможе відмитися від низки лихоліть (на кшталт інквізиції, абсолютизму, імперіалізму, фашизму, тоталітаризму, расизму), однак вона й вигадала протидію — різні теорії, що дають можливість знищувати цих монстрів. Відтак «час жахів», який постійно повертається до європейців у їхньому мисленні, виявляється, по суті, вічним саморефлексуванням, якого вони не здатні позбутися.

Брюкнер тут знову посилить ідеологічну ноту з книги «Ридання білої людини»: європейцям час перестати думати про те, що вони здатні зробити для «інших» (Півдня), натомість варто замислитися на тим, що «інші» здатні зробити для себе. В інтерв'ю різним виданням він ще «інструментальніше» говорить про проблеми теперішнього безсилля Європи, яка не має єдиного політичного курсу, роздроблена між національними політиками своїх держав, не має ні єдиної армії, ні єдиного президента. На його думку, сучасна Європа — це лише ринок, звалище товарів і споживацьких звичок. І їй потрібна безпрецедентна консолідація, щоб стати потужним гравцем західної демократії на кшталт США.

Любов: між жертовністю і звільненим Еросом

Книга «Парадокси любові» доволі незвична в доробку Брюкнера. Вона позбавлена навіть найменших натяків на кон'юнктурність задуму. Якщо цим автор дещо грішив у таких книгах, як «Ридання білої людини» чи «Тиранія покаяння», намагаючись навіть через провокативні назви отримати додатковий бонус суспільної уваги, то «Парадокси любові» — есей напрочуд «тихий», а за тональністю викладу навіть ближчий до серйозного культурологічного дослідження на кшталт книг, скажімо, Мішеля Фуко. Це книга в сенсі письма дуже зріла, і її сила черпається передусім із прагнення розібратися у вічних питаннях, що стосуються такої пікантної дихотомії, як любов і свобода, а також складного плетива парадоксів, проблем, суперечностей, відчуження або, навпаки, гармонії, що між ними можуть виникати. Її можна навіть назвати маніфестом чи заповітом усім людям, як бути коханими, щасливими і справді вільними, як уміти любити і при цьому зберігати свободу тих, кого любиш.

Брюкнер починає з симптоматичної дати, про яку вже йшлося, 1968-го року. З дистанції часу він згадує ту добу як незмірно безкорисливу, що поєдналося з величезною наївністю та глупотою. «Здавалося, нам доступні були необмежені можливості: ніякі заборони, ніякі недуги не стримували наших поривань. Економічне процвітання, падіння давно застарілих табу, відчуття належності до покоління, якому за нашої мерзенної доби уготована особлива доля, — все це викликало цілий потік ініціатив. Ми жили ідеєю цілковитого розриву…» Передусім це виразилося в ідеології вільного кохання й поліамурності як найпрактичнішого способу заперечення буржуазного пригнічення, яке, на його думку, витворює довкола кожного «емоційний панцир», що вбиває втіху від життя й гнітить людину. Як і автори психоаналітичних студій, він безпосередньо виходить на тему влади: «Оскільки полегшення напруги в еротичній конвульсії є формулою всього живого (північне сяйво — чистісінький космічний оргазм), це єдиний спосіб покінчити зі «сліпим підпорядкуванням фюрерам» і потроху позбутися власницьких зазіхань, раку диктатури і насильства».

Тому свобода, на думку Брюкнера, це не розпуста і не патологія, а підвищена відповідальність, — не полегшення, а важка ноша. Однак спотворення свободи відбувається в процесі її трансформації з внутрішнього стану в зовнішні маркери — соціальні та навіть ідеологічні. Саме це, на думку письменника, й породжує низку парадоксів, коли первинна свобода обростає, мов днище корабля, ракушняком культурних нашарувань, модних трендів, смаків, контекстів соціалізації, що відтак «деперсоніфікують» і викривлюють свободу й людину, роблять вразливою — передусім для себе і для інших.

Як це не дивно, коли почуття переростає в тривалі стосунки, тоді люди стають «не тими», оскільки стикаються все з новими й новими випробовуваннями різними соціальними, культурними, політичними чи навіть побутовими контекстами, що здатні перетворити шалений і прекрасний порив кохання на нестерпну ґалеру двох каторжників. У Фройда є дотепне спостереження, що коли чоловік і жінка лягають у ліжко, то їх уже не двоє, а як мінімум шестеро — вкупі з тінями їхніх батьків, на яких закоханим завжди доводиться зважати навіть у своїх думках і діалогах. Цікаво, що тема взаємодії любові й свободи, а також дрейфу останньої на територію «іншого», органічно кореспондує з концепцією «негативної» свободи Ісаї Берліна.

60-ті — це піднесення «культу духовності Еросу», однак необмежена свобода несподівано показує й зворотний бік медалі: він такий модний та сучасний, пречудовий і магічний, що всі зобов'язані з цим погоджуватися. Брюкнер, подібно до Дельоза й Ґваттарі, пояснює, як у звільненому від старих забобонів суспільстві починають працювати ці нові «машини бажання», що перевертають усе з ніг на голову, й у висліді сексуальна втіха з підозріло-репресованої (як за патріархального чи модерного суспільства) стає примусовою, а той, хто ухиляється від неї, накликає на себе підозру в тому, що він тяжко занедужав. «Замість давніх заборон усталюється новий терор — терор оргазму».

Цікавий аспект — добровільне зречення в любові власного «я», або ж, якщо точніше, його «прагматичної» тіні. В книзі «Анархія, держава та утопія» ліберального філософа Роберта Нозика, зокрема на периферіях ключових ідей, є цікаве спостереження про «жертовність» любові в аспекті питання власності (спадщини). На його думку, любов є цікавим прикладом відносин, які мають історичний характер, зокрема в тому сенсі, що вона (як і справедливість) залежить від подій минулого. Доросла людина здатна полюбити іншу людини за те, що та наділена певними рисами, — однак вона любить людину, а не її риси характеру. Відтак любов неможливо перенести на іншу людину з такими ж рисами характеру, навіть на того, хто, з погляду носія цих рис, набирає найбільше балів. І любов витримує зміни тих особливостей, які її спонукали раніше. Нозик робить цікаве спостереження за антропологічною «ексклюзивністю» кожної любові: людина любить лише конкретну людину, з якою зустрілася в минулому. Заради цього вона здатна на жертовність і будь-які форми самозречення чи, з погляду власного «я», переступу. Нозик слушно запитує: чому любов історична, чому вона сфокусована на конкретній людині, а не на її рисах?.. Це є нерозкритою таємницею досі.

Утім, схоже на те, що ми опинилися в «постісторичній» фазі любові — прагматичній, обережній, дистанційній від волі й «ego» об'єкта — носія нашого бажання (але не дистанційній від самого об'єкта бажання). «Якщо рушієм кохання є пристрасне прагнення не належати самому собі, — пише Брюкнер, — то пристрасне бажання мого «я» полягає в тому, щоб ніколи нікому не віддаватися. Трагікомічна формула, яку донесхочу експлуатує сучасна проза: чоловіки і жінки прагнуть зазнати запалу великої пристрасті, не втративши самих себе». Це «розщеплення» постсучасної любові на два функціонали — порив серця та інтереси власного ego — виробило й цілком відмінну від попередніх часів соціалізацію закоханих пар, яку можна передати формулою «непостійний зв'язок — дискретна дистанція», яка замінила, скажімо, патріархальну формулу «постійний зв'язок — відсутня дистанція». Брюкнер завважує, що партнер не повинен бути надто далеко чи надто близько; його полишають, щоб потім до нього знову повернутися; зв'язок залишається завдяки телефону, електронній пошті та іншим засобам.

Проте, якими б не були соціокультурні зміни становища чоловіків і жінок, якими б не були моделі поведінки закоханих пар і моделі подружжя, в коханні, переконаний письменник, поступу немає, і це чудова новина початку цього століття. Однак постмодерний письменник Брюкнер несподівано звертає увагу і на потужну неоплатоністичну, а згодом і християнську традицію, зокрема на концепт «серця» — один із вирішальних у будь-якій філософії відкровення (скажімо, у того ж Авґустина Блаженного). Ясна річ, він уникає релігійної онтологізації серця, звертаючи увагу передусім на ідеї етичного вдосконалення. «В тім-то й багатство серця, що за всієї нашої нікчемності воно здатне зробити нас кращими, підняти над самими собою», — скаже письменник, однак додасть і «контркультурну» перчинку: закликаючи не боятися суперечностей, не соромитися бути тим, ким людина є насправді — сентиментальною, легковажною чи вірною, адже все це різні шляхи до втіхи; бо ж люди кохають недосконало, і в цьому нічого поганого немає.

Йти за покликом серця — є такий давній вислів, який стократ стосується й кохання. Брюкнер, фактично, надає цьому вислову статусу своєрідного етичного маніфесту, яким повинна керуватися кожна людина, незалежно від того, чи вона слабка, чи сильна. Бути відвертим і природним — ось чи не головна умова кохання, що далеке від пуританських маркерів про «добро» чи «зло» та відповідних політик контролю, які під егідою цієї опозиції здійснювалися атавістичними суспільствами проти чуттєвості, сексуальності та свободи людини.

Книга «Парадокси кохання» — це своєрідна конституція здорового глузду, світла енергетика якої мені нагадує розважливі твори авторів Відродження, які чи не першими в християнську добу виступили на захист тілесності, чуттєвості й природної «гріховності». Можна навіть сказати, що Брюкнер — це сучасний Лоренцо Валла, а його есей — сучасний «Трактат про насолоду». Амбівалентність людської природи, яку так нищівно репресували моралісти всіх часів, проголошується письменником найбільшою цінністю та навіть перевагою над тими індивідами, які позбавлені пристрастей, емоцій та пориву. А це довершене та підсумкове твердження Паскаля Брюкнера, як на мене, взагалі не потребує жодних коментарів:

Кохання не хворе, а таке, яким воно цілком і щомиті має бути з усіма його безоднями і розкішшю. Воно залишається тією частиною буття, котра нам непідвладна, не піддається залученню, опирається всім ідеологіям. Неможливо убезпечити його від ран і болю, від практики винятків: воно залишається нечистим, сумішшю золота і бруду, двозначним чаром. Якщо усунути двозначність, пропаде і чар. Потрібно зберегти найкраще, що в ньому є, — його життєдайну снагу…

Вступ

Париж, початок сімдесятих років. На лівому березі на вулиці Муфтар відчинив двері самодіяльний дитсадок, який базувався на безоплатності, розвитку дітей та участі батьків. Щодня водив туди я свого сина. За декілька місяців проект цей занепав: дорослі байдикували собі на другому поверсі, курили самокрутки або ж кохалися, а дітлахів кидали напризволяще. Старші діти лупцювали малюків, ті ходили зашмаркані й невмиті. Весь час кудись пропадали іграшки та медикаменти. Поодинокі батьки чи матері, які поважно ставилися до своїх обов'язків, почали забирати своїх нащадків, щоб одвести їх до дитсадків «буржуазної капіталістичної держави». В альтернативному садку запанував бардак, усі пересварилися, тож його довелося закрити. Згодом я поїхав до Крістіанії, де в Копенгаґені, у Данії, була вільна комуна, — під час вечері в цьому сентиментальному колгоспі, де зібралося декілька десятків паливод, схожих на Христа, і їхніх подруг із довгими білявими косами, прегарні дітлашки, хлопчики та дівчатка, вилазили на стіл і знай гуцали на ньому, верещали, билися, трощили посуд, жбурляли одне в одного сиром, картопляним пюре, шинкою, а їхні батьки на те й уваги не звертали, поглинуті своїми справами, — хто курив самокрутку з гашишем, а хто пестив свою подругу, — тож дітлахи не отримували ніякої нагани. Коли рейвах уже був геть нестерпним, дорослі вставали з-за столу і йшли собі, полишивши поле битви за дітлахами, розчарованими від того, що на них не нагримали. Добрячий потиличник за тієї пори був би величезною непристойністю.

60-70-ті роки залишили в тих, котрі їх зазнали, спогади про незмірну безкорисність, яка поєднувалася з величезною наївністю та глупотою. Здавалося, нам доступні були необмежені можливості: ніякі заборони, ніякі недуги не стримували наших поривань. Економічне процвітання, падіння давно застарілих табу, відчуття належності до покоління, якому за нашої мерзенної доби уготована особлива доля, — все це викликало цілий потік ініціатив. Ми жили ідеєю цілковитого розриву: ось-ось Земля помчить до якогось нечуваного раю, всі слова набудуть іншого, нового смислу. На цілі століття переженемо ми наших батьків, нема й балачки про те, щоб ми йшли їхніми шляхами. Сексуальна свобода стала найпростішим способом осягнути незвичайне: щоранку починали ми життя з нового рядка, мандруючи з одного ліжка до іншого охочіше, ніж просторами земної кулі, бо скрізь, навіть у найвіддаленіших краях, чекали на нас піддатливі партнери. Свобода наша, що впилася сама від себе, не знала меж, світ обдаровував нас дружбою, і ми віддячували йому тим самим. Доба припрошувала нас побільшити вдесятеро наші апетити, а щастя полягало в тому, щоб примножувати пристрасті й тут-таки отримувати змогу задовольняти їх. Кожен із нас, чи жінка, чи чоловік, прагнув бути першовідкривачем, ні в чому собі не відмовляти, йти до самісінького краю у своїх фантазіях. Нечувана творча потуга, неймовірна мистецька плодючість тієї наївної доби в літературі, музиці, малярстві.

Що ж зруйнувало ту ейфорію? Вторгнення СНІДу, жорстокість капіталізму, відновлення морального ладу? Все набагато простіше — минув час. Нам здавалося, що в житті існує лише одна пора — вічна молодість. Життя утнуло з нами страшний жарт: ми постаріли. Той рух вичерпався, виконавши свою історичну роль. Було воно не революцією, а радше завершенням процесу, який почався раніше. На відміну від пирію, вирвані з корінням табу вже не виросли наново. Декотрі тодішні досягнення й досі залишаються незаперечними: зміна жіночого становища, протизаплідні засоби, розлучення, дискваліфікація аборту як правопорушення, масовий приплив жінок у сферу праці. Проте передовсім 60-70-ті роки породили концептуальну диковину: вільне кохання. Досить довго той вислів означав безладні зв'язки, зміну партнерів, легку близькість. Час на вищому рівні розглянути цей чистісінький оксюморон, неможливе поєднання приналежності й незалежності, цей новий лад, який торкнувся нас усіх, не зважаючи на походження, переконання й уподобання. Як може кохання — те, що пов'язує, існувати поруч зі свободою — тим, що роз'єднує?

Територію кохання поділяють між собою дві системи розмислів, які передаються усіма можливими каналами: одна оплакує кохання, інша докладає усіх зусиль, щоб його зруйнувати. З погляду першої, істина кохання згубилася десь поміж трубадурами й романтиками, — друга ж уважає, що воно прийде в майбутньому, коли людство, позбувшись урешті буржуазного непотребу, розірве останні свої пута. Звідси випливають два протилежні проекти: відновлювати чи руйнувати. Забути 60-ті роки як прикре непорозуміння, реабілітувати класичну родину, переглянути питання про надані жінкам права, — чи навпаки: покінчити зі шлюбом, з ревнощами, викинути все те на смітник історії. Від нас вимагається стати архаїстами або новаторами, забитися в куток або позбутися всіх забобонів. Буцім кохання — це недуга, від якої слід лікуватися, покинувши всі справи, ніби треба виправдовуватися в тому, що ми кохаємо так, як нам воно до душі припадає.

Слід усе ж визнати, що воля до цілковитого руйнування не мала успіху в цій царині: ні шлюб, ні родина, ні вимога вірності нікуди не зникли. Але прагнення повернутися до statu quo ante[2] теж ухопило облизня. Перетурбація зачепила навіть запеклих ретроградів. Люди часто дивуються з новизни нашої моралі, шкодують, що все так змінилося; а я дивуюся з того, що, попри всі зміни, мораль такою й лишилася. Химерна пригода сталася з поколінням, яке мріяло реформувати людське серце, — воно відкрило, що в серця є непохитні закони. Сьогодні самісінькі поняття революції й реставрації відступили перед складним, різношаровим часом, який не є ні поверненням назад, ні пришестям нової ери, — ми не випередили його, а просто зсунули з місця.

Ця книжка написана для тих, котрі не піддаються шантажу, не хочуть покидати давній театр пристрастей, а заразом і не відкидають реальних змін. На противагу консерваторам, тішаться завойованими правами, наперекір поступовцям, не каються в тому, що смаки їхні застаріли. Як по правді, давній світ, од якого ми немовби втекли, встиг зловити нас у самісінькому розпалі тих ліричних років. Ми були непослідовними гультяями, романтичними джиґунами, сентиментальними гедоністами, бо служили двом панам: постійності й шалапутству. Ми були безнадійно відсталими в наших уподобаннях і справжнісінькими революціонерами в наших деклараціях.

Варто було б уточнити ціну, якою дісталася нам свобода кохання, адже відвоювали ми її шляхом тяжкої боротьби. (Колись треба буде написати Чорну Книгу 60-х років). Свобода — не звільнення від обов'язків, а посилення відповідальності. Не полегшує вона життя, а робить його тяжчим, не вирішує проблеми, а тільки примножує парадокси. Якщо світ наш здається брутальним, причина полягає в тому, що в «емансипованому» світі незалежність кожного зустрічається з незалежністю інших, і це ранить її, — ще ніколи на плечах кожного не лежав такий тягар обмежень. Почасти ця ноша пояснює жорсткість сучасних романтичних стосунків.

Результат парадоксальний: у нас від кохання вимагають усього, аж забагато вимагають, бо хочуть, щоб воно захоплювало, поглинало, покутувало. В жодній культурі за коханням не визнається таких грандіозних устремлінь, як у нашій. Християнство винайшло Бога любові й учинило цю чесноту найголовнішою життєвою цінністю. Месіянські похідники цієї віри, зокрема, комунізм, теж звеличували любов і в такий спосіб засвідчили: щойно на це почуття починає зазіхати держава чи якась установа, воно стає так само небезпечним, як і вибухівка. У звільненні воно постає таким, яким воно є насправді, в пишноті й убозтві, шляхетним і заразом ницим.

Частина перша Велика мрія про спокуту

Розділ І Дати свободу людському серцю

Я до нестями люблю жінок. Та завжди віддавав перевагу своїй свободі.

Джакомо Казанова

Боже, як любив я колись мою свободу, перш ніж полюбив вас дужче, ніж її. Яка ж вона тяжка мені тепер!

Ґі де Мопассан. «Сильна як смерть»

У 1860 році, перебуваючи у вигнанні на англо-норманських островах як противник режиму Наполеона III, Віктор Гюґо досить своєрідно пов'язує свободу думки і свободу кохання: «Одна улягає серцю, друга розуму — обидві є різними сторонами свободи совісті. Ніхто не має права допитуватися, в якого Бога я вірю, яку жінку я кохаю, і найменше — закон»[3]. Трохи далі, виступаючи проти буржуазного шлюбу, цього подвійного лиха, бо воно поєднується з рабством, він писав: «Кохаєте не чоловіка свого, а іншу людину? То йдіть до нього! Для нелюба ви повійниця, для коханого ви дружина. У спілці двох статей закон установлює серце. Кохайте й вільно мисліть. Решта належить Богові»[4]. І Гюґо звеличує подружню зраду, незаконний, зате виправданий протест проти шлюбного деспотизму, те, що дозволяє жінці уникнути могили небажаного шлюбу»[5].

1) Кохання слід вигадати наново (Артюр Рембо)

Гюґо слід зарахувати до розряду бунтівників, які від XVIII й до кінця XX століття, від дореволюційних філософів до Вільгельма Райха, намагалися вписати кохання до великої визвольної саги. Поміж них і утопіст Шарль Фур'є, а також анархісти, сюрреалісти і весь рух гіпі, який відбувався під гаслом «Flower Power[6]. Просвітники вважали можливим примирення кохання й чесноти, тілесної втіхи й душевної величі: хто здатний кохати, той здатний і до здійснення великих справ, той може повести людей шляхом поступу. Для Руссо, наприклад, обопільність і прозорість помислів повинні символізувати вищий ступінь людської порядності, моральності та єднання душ. І якщо в «Новій Елоїзі» він розвінчує ґалантність і ґречне кривляння, то його мета полягає в тому, щоб повернути чуттєвим порухам цілковиту щирість. Цей міт про довершене кохання, котре «підносить людину над людством» (Бернарден де Сен-П'єр), у подіях 1789 року, чи принаймні на початку їх, отримає поштовх до небаченого розвитку.

За тієї пори йшлося про те, щоб наново розпочати історію, побудувати її на нових засадах, нехай навіть задля цього доведеться «вишкребти все до самісінького осердя», як вимагатиме в місяці Флореалі Третього року Республіки такий собі Бійо-Варенн[7]. Силоміць узяти природу, дістатися скальпелем до найпотаємнішого коду нашого життя, — ось чого вже два століття прагнуть усі реформатори: відродити кохання і відроджувати коханням. Здерти з нього усі оті шати, які його спотворюють, повернути йому первісне призначення: вчинити з людського роду єдину сім'ю, пов'язану палкою пристрастю. Тут ми вступаємо до царини щонайкращих обіцянок, які так щедро роздавав Руссо, котрий пророкував благословенні дні матерям, що погодяться вигодовувати дітей грудьми:

«Насмілююся пообіцяти цим гідним матерям міцну і незмінну приязнь їхніх чоловіків, щиру синівську ніжність дітей, повагу і захоплення суспільства, щасливі пологи без ускладнень і лихих наслідків, гарне здоров'я (…) Якщо матері милостиво погодяться вигодовувати дітей своїм молоком, звичаї зміняться самі, у всіх серцях прокинуться природні почуття, населення держави буде зростати»[8].

Після того як класична доба засудила пристрасть, — «Кохання завдає більше лиха, ніж кораблетроща», як сказав Фенелон («Телемах»), — у XVIII столітті відбувається революція у найпотаємніших глибинах людської істоти. Новий феномен: батьків та дітей дедалі тісніше пов'язує приязнь. Родина стає лабораторією почуття, а воно незабаром стане основою суспільної угоди[9]. Очистити його від шлаків, які нагромадилися впродовж попередніх епох, означає обернути його чеснотою, яка покликана піднести рід людський від варварства до цивілізації.

Це прагнення докорінно переробити людину й суспільство в другій половині XIX століття вдасться до сексуальності як засобу додаткової терапії для одних, замісної — для інших. Ми й далі вирішуємо це завдання: ось уже понад двісті років західна культура хоче спорудити «майстерню з лагодження людини» (Франсис Понж) й повернути коханню його достеменне обличчя, покласти його в основу суспільства братів і закоханих. У цій книжці ми змалюємо епізоди цієї божевільної спроби.

2) Порятунок завдяки оргазму

Буржуазна обмеженість і надмірна соромливість романтиків, які ідеалізують жінку і позбавляють її еротизму, зустрічають подвійну протидію: з одного боку, єдина пристрасть, з іншого, веселе перепурхування з квітки на квітку. З одного боку, 1884 року в книжці «Походження родини, приватної власності й держави» Енгельс пророкує тріумф щасливої моногамії, яку підтримає пролетарська революція, знищивши закріпачення жінки з усіма його наслідками — подружньою зрадою та проституцією. З другого, французький анархіст Еміль Арман ще до 1914 року відстоював ідею «любовного товариства», котре було б вільне від лицемірства та ревнощів і ґрунтувалося б на сексуальному плюралізмі[10].

І тоді з'являється надія запровадити новий метод виховання роду людського, в якому поєднуватиметься гігієна, втіха і схильність: вирвати тіло з подвійного ярма Церкви та Капіталу, порятувати його від похмурих проповідей священика, від ґарування на господаря, від тиранії робочого дня. Йдеться тут і про те, щоб зсунути «межу, що лежить поміж можливим та неможливим» (Мона Озуф) і відродити голизну в її первісній невинності. Сексуальність — це звір, якого треба тримати на припоні, вважали ранні християни; а тепер це казкова тварина, яку потрібно звільнити. В основі цих поширених прагнень, що зачепили декотрі релігійні єресі, феміністичні та соціалістичні рухи, лежить певність у тому, що бажання — це добро, що тільки воно і здатне з корінням вирвати всю ту бридоту, котра є у суспільстві. В цій прометеївській боротьбі за перебудову щонайвищі досягнення пов'язані, звісно, з Фройдом, який виявив тілесні засади нашої цивілізації, з Гербертом Маркузе, який подався викладати до США, та передовсім із доктором Вільгельмом Райхом, цим дисидентом від психоаналізу, єретиком у комуністичній партії Німеччини, який помер 1957 року в США. Відмовляючись проводити розмежування поміж особистісною та соціальною революцією, вважаючи, що «статеве життя не є особистою справою»[11], Райх, жертва нацизму і сталінізму, все своє життя буде шукати оптимального способу звільнення від «рабської людської структури». Лише цілковитий розвиток здатності здобувати втіху дасть людям змогу примиритися з самими собою й відмовитися від таких дитячих забавок, як порнографія, детектив, романи жахів, а головне — від підпорядкування начальству, від усього, що пов'язане зі страхом, себто із фрустрацією. «Авторитарна цивілізація машин», релігійний містицизм, буржуазне пригнічення витворюють довкола кожного «емоційний панцир», який убиває втіху від життя й гнітить людину. Оскільки полегшення напруги в еротичній конвульсії є формулою всього живого (північне сяйво — чистісінький космічний оргазм), це єдиний спосіб покінчити зі «сліпим підпорядкуванням фюрерам» і потроху позбутися власницьких зазіхань, раку диктатури і насильства.

Правильне розуміння сексуальної революції не зводиться до виправлення збурень у здатності народжувати дітей — ця революція призводить до історичного розриву, завдяки їй ми робимо перший крок, як ото кажуть марксисти, від первісної історії до Історії з великої літери. З Вільгельмом Райхом виходимо ми на шлях біологічного утилітаризму, який базується на метафізиці спасіння: оргазм — це вузькі ворота до порятунку, як ото благодать у кальвіністів. Нищівна потуга, яка дрімає в ньому, і є тією панацеєю, яка повинна захистити нас від різних епідемій, політичних та фізичних: «Сексуальний добробут населення — найкраща запорука суспільної безпеки загалом»[12]. Оскільки наше тіло, єдина наша батьківщина, нерозривно пов'язане, як у греків, з космосом і змінами погоди, основна партія розігрується в нутрощах чоловіків та жінок. І від нас залежить, стане тіло садом утіхи чи пеклом витіснення, бо та енергетика, яка пронизує нас в еротичних конвульсіях, надихає живу матерію і пересуває зорі в небі. (В. Райх, який наприкінці життя мусив виїхати до Америки, де його переслідувало ФБР, будував чудернацькі механізми, щоб захопити «органічне» випромінювання, найпомітнішим з-поміж яких є хмароплюндрувач, здатний викликати дощ у пустелі). Залежно від того, зазнаєте ви сексуальної втіхи чи ні, на землі або запанує цілковита гармонія, або рейвах: іще Фур'є проводив аналогію поміж статевим актом людини і копуляцією планет, а Чумацький Шлях розглядав як велетенське сховище світляної сперми. Якби люди подвоїли свої зусилля і тісніше почали обійматися, то породили б силу-силенну галактик, які осяяли б нашу планету яскравим світлом, отак дешево вирішилася б проблема з освітленням. Де Сад порівнював утіху від кохання з виверженням вулкану, апатію коханця — з лавою, що захолола після того виверження.

У 1960-ті роки, коли наново відкрили цих авторів (а також пророцтва декотрих міленнаристських сект), сексу надають демонстративності, стверджуючи його месіанський статус: мовляв, у ньому невиразно прозирає самісінька загадка людини. Нестяма Еросу є не просто шалом безсоромності, в якому звинувачували його святенники, — вона відповідає «збуренню душі», як визначив її ще 1961 року видатний історик Дені де Ружмон. Йдеться про те, щоб відтворити Рай за допомогою тих самісіньких знарядь гріхопадіння, йдеться про витворення нової Єви, нового Адама. Нарешті чітко і ясно виголосимо ми те, що казали ще наші пращури; найкращі з-поміж них були провісниками, а тепер ми входимо в Царство, в повноліття людства. Соромітні частини тіла людського будуть його славою і його зброєю. Ерекція — це бунт, охоплене сум'яттям тіло повстає проти диктатури усталеного ладу, бажання є глибоко моральним явищем. Немає ніякої необхідності звертатися до давнього фройдівського поняття сублімації, інстинкти самі по собі величні, в них криється повнота людського приділення. Оскільки причина зла полягала у статевому потягові, ми станемо добрими, кохаючи одне одного. Коїтус — це заразом і бунт проти суспільства, й утілення людської натури. Намагання пророків визволення дістатися до самісінької первини чуттєвості пояснює і їхню екзальтацію, й войовничий тон.

Доба оживила підозру, яка збудилася ще за епохи Просвітництва, що кохання — тільки машкара бажання, облуда, якою тішать себе люди, прикриваючи цим свою хіть. «Любові вже немає, — сказав раніше Роберт Музіль, — лишилися сексуальність і товариство». «Підле прагнення бути коханим» розвінчували і Дельоз із Ґваттарі. Почуття, котре посадили на лаву підсудних, буде виправдане бажанням за умови, що відмовиться від своєї вищості, задовольняючись епізодичною роллю в новому сценарії, котрий допіру пишеться. Тож потрібно забути давній вислів «я тебе люблю» й замінити його єдино правильним «я тебе хочу». Гола людина співає дифірамби сама собі, найдорожчому, що в неї є, — тілу, єдиній реалії правильно усвідомленого матеріалізму. Оскільки витіснення призводить до неврозів і патологій, волі не може бути забагато. Хоч до яких крайнощів удавалися діти Травня 1968 року, все одно то було краще, ніж огидні заборони їхніх батьків. Звідси й терпимість тих років до будь-яких виявів потягу, навіть до інцесту й педофілії, і певність у тому, що діти теж мають право на сексуальність, навіть у стосунках із дорослими. За словом миру з дитячих вуст ховалися практики, що були далекі від дитячої невинності. Передбачалося, що одним духом кохання буде звільнене з-під хатнього арешту, що буде перебудована родина і виховання. Того, кого вабили давні звичаї, звинувачували у зраді. Не допускалося жодних сумнівів: наша доба відкрила порятунок від сердечних страждань, а заразом і від соціальних нещасть.

1960—1970-ті роки були повчальною революцією, як ото вільнодумні романи XVIII з їхньою дидактикою: всі різновиди еротизму, всі збочення оберталися тут революційними ідеями, спрямованими проти існуючого ладу. Ще належить повною мірою оцінити мало не релігійні посягання тих років: прибрати зі сцени сучасності жалюгідну комедію сентиментів, яку накинула нам література від Расіна до Пруста, а заодно започаткувати небачену пригоду. В зв'язку з паризькою комуною і Травнем 1968 року Мальро казав про «шалений ідеалізм», бажання примирити між собою всіх людей, нехай і ціною насильства. Справді, після тих днів ми прийшли до «політичної системи в цілому» і засвоїли кумедну звичку, що жива й нині, — проводити розмежування поміж правицею й лівицею у спальні: праворуч, либонь, позиції місіонера і хвойди, а ліворуч — содомський гріх і ГУСП[13]. Непохитна віра цього періоду, переконаного в своїй перевазі: трагедій не буває, є лише кепські соціальні конструкції (ідеологічний конструктивізм — самісінька євангелія західної думки, про що сьогодні свідчить ґендерна теорія). 1960—1970-ті роки — це культ духовності Еросу: він прегарний, пречудовий, і всі зобов'язані погоджуватися з цим, допіру його перестане душити цензура, священики, політичні комісари й буржуазія, це оспівування «лібідової економіки» (Жан-Франсуа Ліотар), «машини бажання» (Дельоз, Ґваттарі), в яких кожен шукає свою істину. Все стає догори коренем: сексуальна втіха з підозрілої стає примусовою, а той, хто ухиляється від неї, накликає на себе підозру в тому, що він поважно занедужав. Замість давніх заборон усталюється новий терор — терор оргазму[14]. Для давніх людей Ерос був богом; новітні ж вирішили, що нас він повинен поробити богами.

Проте є тут і причина для знеохоти: безпристрасне прочитання маркіза де Сада, якого за тієї пори нарешті опублікували повністю, могло б трохи присадити наших зелотів: цей грішний аристократ, розпусник-рецидивіст, який упродовж періоду від Старого режиму до Імперії відбув двадцять сім років життя у в'язницях, у всіх своїх романах показує, що звільнене від пут бажання неухильно провадить до сваволі, брутальності, масових злочинів. Сад — це чорна пляма на знаменах епохи Просвітництва, приголомшує він не скаженою похітливістю, а песимізмом, бо з притаманною йому вкрадливістю підтверджує те, про що завжди торочила релігія, а саме, що секс не такий уже й невинний і провадить простісінько до жорстокості. «Немає чоловіка, який не хотів би бути деспотом, коли він збуджений», каже герой «Будуарної філософії». Тільки він міг збагнути гасло «Тішитися без перешкод», як і слід його розуміти, себто тішитися аж до знищення іншого. Саме завдяки Садові секс у Європі зробився законодавцем, поєднавши еротичне безмежжя із політичною анархією, тільки в його випадку це законодавство слугує сильним, щоб гнобити слабких і орудувати ними як забагнеться, аж до цілковитого знищення. Мліючи від ейфорії, епоха (за винятком хіба що Батая і Бланшо) прочитала божистого маркіза з наївним розчуленням, оголосила його тонким майстром барокових синтагм і витонченим попередником кудлатих дівчаток і хлопчиків, які злягаються в хмарах диму від самокруток з коноплею під ритмічну пульсацію втішної музики.

3) Хитрість чуттєвих доказів

Ми — збентежені спадкоємці цих традицій, яким так багато завдячуємо. Без цих піонерів, цих високих шаленців, які заплатили за свою зухвалість ув'язненням, божевільнею, вигнанням, нас не було б. 60-ті роки залишаться в історії як десятиріччя експериментування, пошуку нових життєвих можливостей за допомогою музики, наркотиків і мандрів. Якщо тут більше, ніж будь-де, застосовується правова норма відповідальності за борги розмірами спадщини, слід передовсім простувати одну цілковиту заблуду: почуття, котре засудили прибічники шаленого Еросу, не лише вціліло, а й зміцніло. В травні 1968 року майбутній кардинал Люстиже, який на ту пору був абатом, у розпалі заворушень приїхав до Сорбони. Молодого священика прикро вразив безлад, і він вигукнув: «Таж у цьому бардаку немає нічого євангельського!» Навпаки, разом із Морісом Клавелем і його друзями можна припустити, що Травень 1968 року за глибинною його суттю був духовним бунтом, який оживив мрію про відпокутування світу добротою і солідарністю. Клавель удається до виразної метафори: повністю відґвинчений кран силкуються затулити пальцем, кран — це дух святий, палець — реакційні сили, бризки — чудесні наслідки цього протистояння. Ніколи не слід буквально тлумачити виступи учасників події. Травень 1968-го не був ні пролетарською революцією, ні революцією бажання. Він промовляв мовою більшовизму, щоб завершити ерозію комунізму, а сяйливе бажання славив лише задля того, щоб уможливити тріумф євангельської любові, яка зазнала цілковитого втілення: поглиблення, а не витіснення чекало на неї. Серце стало тілом, щоб повніше розкритися.

Хитромудрий розрахунок любові полягав ось у чому: кожне покоління може взяти на себе лише обмежену історичну роль, перш ніж його дії та наміри обернуться проти нього самого, стануть йому непідвладними. Руйнівники чуттєвої облуди всупереч своїй волі зробилися реставраторами почуття. Реабілітуючи сексуальність, Травень 1968-го року відкрив нові можливості повноти в коханні. Нітрохи не можна погодитися з Роланом Бартом, який стверджував у 1977 році, ніби кохання опинилося поза законом стосовно сексу, і з деякою грайливістю уточняє: «Ми удвох»[15] непристойніший, ніж маркіз де Сад»[16]. Не кохання розвінчувалося, а радше маніпулювання коханням в умовах патріархального ладу, щоб тримати жінок під замком. Висміювали не ідеал близьких стосунків, а вдавання. Лібідова риторика у скрайніх її виявах завершила освячення почуттів, які вціліли усупереч запрограмованій для них загибелі.

Отож кохання звільнили, як ото звільняють від закляття сплячу князівну. Заразом звільнили й особистість від шкаралущі традицій, релігії та родини. Як по правді, одне не могло статися без іншого: після того, як приватна людина здобуває свободу від колективної опіки, коли він отримує елементарну незалежність завдяки поплатній праці, вона може нарешті зацікавитися якістю своїх емоцій, оцінити їх на власний розсуд. Особистість може віддати перевагу законові серця, а не законові клану, й ніяк не реагувати на тиск суспільства. Отак, почасти завдяки капіталізму, який допіру зароджується, революція почуттів у Європі. Народ уперше здобуває право на шляхетні пристрасті, які до того були виключним привілеєм принців і поетів. Кохання вільне тільки в суспільстві вільних індивідів. Але тут ми натрапляємо на апорію. Свобода може означати незалежність (від чиєїсь влади), вільність (відкритість будь-яким нагодам), свавілля (нав'язування іншим своїх примх), відповідальність (готовність відповідати за наслідки своїх учинків). Проте три з чотирьох цих смислів суперечать тому типу стосунків, який передбачає життя удвох. І ось сьогодні всі ми, жінки й чоловіки, відчуваємо суперечливу потребу: пристрасно і по змозі взаємно кохати, зберігаючи при цьому свою незалежність. Ми хочемо відчувати чиєсь піклування, але так, щоб воно не обтяжувало нас, і сподіваємося, що спілка ця може бути достатньо гнучкою, щоб забезпечити таке гармонійне співіснування.

Я вимагаю від іншого, щоб він самохіть відмовився від своєї свободи, і зобов'язуюся вчинити те саме. Проте я хитрий полоняник і хочу мати змогу будь-якої миті повернути собі волю. Якщо рушієм кохання є пристрасне прагнення не належати самому собі, то пристрасне бажання мого «я» полягає в тому, щоб ніколи нікому не віддаватися. Трагікомічна формула, яку донесхочу експлуатує сучасна проза: чоловіки і жінки прагнуть зазнати палу великої пристрасти, не втративши самих себе, і бояться пошитися в дурні. Звідси й страх сучасних пар вдаватися у любовні стосунки: закохані то шукають, то уникають одне одного, палкі клятви та обіцянки чергуються з квапливими відступами. «Вільні разом» — так витончено сформулював сутність сучасного шлюбу соціолог Франсуа де Сенглі: нехай залишається непорушним домашнє вогнище, аби тільки воно не ставало на заваді реалізації кожного, хто сидить біля нього. Роберт Музіль уже на початку XX століття звернув увагу на значущість терміну «партнер», який заступив слова «чоловік» і «дружина», договірних стосунків, які можна розірвати за обопільною згодою. Така сила впливу економічної моделі: відтепер кожен став власним невеличким підприємством, сердечні справи — тільки частка бізнесу. Тим паче що емансипація, надто ж для жінок, які мають успішно впоратися з професійними, подружніми, материнськими обов'язками, збільшила тягар нових вимог. Особисті стосунки калькують із виробничих відносин: видатки мають максимально окуповуватися. Саме ліберальний менеджмент надає сучасним любовним історіям їхнього терпкого присмаку. Ретельно дозуються ухильність і принесення жертв. Мрія про людські стосунки, які ніколи не вийдуть за певні межі: ти мені подобаєшся — я тебе беру, ти мені набридла — я тебе кидаю. Іншого пробують, ніби якийсь там виріб.

Отож кожен закоханий розмовляє двома мовами — фатальної приязні й самовизначення. Взаємне накладання цих двох мов і визначає характер сучасних романів — нервозних і заразом монотонних: у Парижі завершуються розлученням два шлюби з трьох, в провінції один із двох, зростає кількість спроб удруге створити родину. Будь-який зв'язок переживається як шанс і як загроза пригнічення, бо він краде нас у самих себе. Ризикувати остерігаючись — так вимога сучасності. Культура утіхи панічно боїться звички. Гіпоактивна сексуальність — недуга, гіперактивна теж. Від цигарки до комп'ютера — все дає привід до розвінчання патологічних залежностей. Шизофренія доби, яка проповідує заразом і втіху, й обережність, розглядає зв'язок з іншим як своєрідну токсикоманію. Замість того, щоб разом звільнятись, як було в 60-ті роки, тепер прагнуть звільнитися одне від одного.

4) Суперечливі настановлення

Дилема індивіда: намагаючись знайти опору лише в самому собі, він утім з тривогою озирається, чи схвалюють його ближні. Йому хотілося б заявити, як ото зробив екс-гіпі Джеррі Рубін: «Треба достатньо любити себе, щоб не потребувати інших для щастя». Ця неймовірна формула нагадує ту, що її виснував французький економіст Леон Вальрас: «Бути вільним означає відчувати, що ти поквитався з усіма іншими». Соліпсизм або геть не функціює, або ж постійно дає маху. Твердження, що нам ніхто не потрібен, лише зворотний бік констатації сумного факту, що ніхто нас не потребує. Гордота самодостатності невіддільна від туги самотності, прагнення відрізнятися поєднується з відчайдушним наслідуванням інших. Такі страждання мізантропа: зваблювати розвінчуючи, випрошувати як милостиню людське схвалення, зневажаючи людей, ховати величезний потяг до спілкування під машкарою відчуження. Він повинен контактувати зі світом, щоб його ненавидіти, а якщо світ обертається до нього спиною, він бачить у цій холодності правильність свого діагнозу і картає лютість юрми.

Ми вільні, принаймні за демократії, кохати кого хочемо, обирати форми сексуального життя, котрі нам до вподоби, проте настає мить, коли доводиться йти на ризик заради іншого: він перевершить наші сподівання, позбавить нас бентежного перебування наодинці з собою. Незалежність — не останнє слово людини, каже нам кохання, змушуючи сліпо вірити в іншого: ось чому найбільше горе на землі — смерть дорогих нам людей, без яких життя втрачає і сенс, і смак. Проте кохання, котре завдає смутку і лиха, не є останнім словом людської долі, каже нам індивідуалізм. Ми постійно метаємося поміж цими двома настановленнями, плутаємо свободу вибору в коханні — величезний поступ! — із вибором особистої свободи. В одному випадку необмежена подружня солідарність поглинає окреме «я» кожного з членів подружжя, в іншому «еґо» виступає вперед, затуляючи «ми», й тоді є небезпека, що це тільки сусідство двох самотностей. Новітня мрія (давня, мов світ, проте сьогодні дуже поширена) цілком полягає в цьому подвійному прагненні: тішитися симбіозом з іншою людиною, залишаючись господарем свого життя.

До цього додається намагання зберегти всі дружні контакти дитинства та юності, про що свідчать американські серіали «Друзі» та «Секс у великому місті», де річ іде про товариства друзів (подруг), які воліють радше велику кількість дружніх зв'язків, ніж одну любовну приязнь. Навіть вступивши в доросле життя, ми зберігаємо нашу дружну ватагу, бо не хочемо, щоб вона розпадалася після закінчення ліцею чи університету, коли розпочинається професійна діяльність. Ми намагаємося зберегти ці маленькі згуртовані осередки, де зберігається пам'ять про нашу солідарність і спільні витівки, а також спростувати протиставлення поміж найкращим приятелем і законною дружиною (чи навпаки, поміж чоловіком і подругою). Кохання — це пригода, й ми не хочемо відмовлятися від неї за умови, що воно не позбавить нас усіх інших пригод. Одне слово, ми, наче великі дітлахи, хочемо всього й відразу, хочемо зберегти зв'язок, та не бути ні з ким пов'язаними, а техніка цьому тільки сприяє. Вірним супутником життя в одинаків стає телефон, який дає змогу бути з усіма, позбавляючи необхідності спільного проживання з кимось. Інтернет, мобільний телефон — засоби вибратися із самотності є передовсім способами усталити її, вчинити стерпною.

Візьмемо, наприклад, відомий вислів: «Моє тіло належить мені». Немає справедливішого висловлювання з боку жінки, яку панівний лад позбавляє можливості вільно розпоряджатися собою і яка хоче самостійно ухвалювати рішення, що стосуються кохання й материнства. Та якщо моє тіло належить лише мені, якщо ніхто його не хоче, то навіщо потрібне це право власності? Звісно, це лихо — почуватися безжально визискуваним об'єктом статевих стосунків, проте буває й інше лихо: коли ніхто нас не чекає й не бажає. Ми починаємо зі ствердження нашої цілковитої й безумовної автономії, яка обертається великим тягарем, якщо ніхто не хоче нас завоювати. І, хоч як воно безглуздо, заради збереження свободи ми мусимо губити кохання чи заради збереження кохання поступатися свободою.

5) Старий світ не помер

Отож розкріпачення звичаїв сприяло звільненню жінок, тілесні зв'язки стали простішими, аби лиш були «бажаними», сексуальна інформація, включно з усіма необхідними засторогами щодо заразних недуг, надається дітлахам ще в молодших класах. Шлюби переважно з кохання, крім приголомшливих винятків у кварталах, де ще й досі панують патріархальні традиції, кожному з нас, чоловікові чи жінці, надається змога зберігати чи знову зав'язувати любовні стосунки аж до похилого віку, визнається право меншин, які безсоромно рекламують себе, принаймні, у великих містах. Та, як по правді, слід визнати, що старий світ ще не сказав свого остатнього слова: емансипація не вчинила статеве життя наших сучасників менш проблемним, бо воно занепадає, обертаючись страхом, порнографічним бізнесом, терапією, кохання залишається зачарованим селом, де немає місця для старих, негарних, бридких, убогих, криза чоловічої ідентичності не дуже підірвала владу чоловічої статі, культ зовнішності й молодості дужче, ніж будь-коли, утримує свої позиції, над нами й далі тяжіє фатальна залежність від біології: для жінок після сорока років материнство вже стає проблемою, тоді як чоловіки можуть кого хочеш запліднити до кінця свого життя. Крути не крути, «полювання на чоловіка» в XXI столітті залишається таким же реальним, як і в XIX столітті, як і раніше, переважає гомогамія (укладання шлюбів поміж представниками тієї самої групи), гроші й далі диктують свої закони у сфері інтимних стосунків, бо, схоже, 90 % жінок хотіли б узяти шлюб чи й просто жити зі старшим, освіченішим і заможнішим чоловіком[17], а ті, що мають хистке економічне становище, видаються недоброю партією. Влада і багатство, як ніколи, виступають еротичними чинниками, чарівна казка простісінько залежить від банкового рахунку, кохання зазвичай знаходять у межах свого соціального класу і свого середовища, а якщо можна, то й у вищих прошарках. Одне слово, прагненню до реформ у царині кохання заважає давня людська закваска, й тим гірше для тих, котрі сподівалися обернути її ферментами духовного поступу. Кохання, хочемо ми того чи ні, знову занурює нас у давній магічний гумус, відроджує дитячі страхи, безпідставні надії, жорстокість у поєднанні з рабською покорою[18]. Якби не було цієї незмінності, хіба могли б ми читати «Принцесу Клевську», «Небезпечні зв'язки», «Страждання юного Вертера», «Грозовий перевал», «Сестричку Бетту», «Мадам Боварі», «Прегарну пані» чи «В пошуках утраченого часу»? Намагаючись збагнути сучасний світ, ми можемо посилатися на маркіза де Сада, Фур'є, Райха, Маркузе; сюди ж можна долучити і Маркса з Бальзаком, які славили секс, владу і гроші як святу трійцю буржуазії, й віддати належне Шопенгаверові, який змалював почуття як виверт Природи, котра опікується збереженням роду людського (навпаки, можна було б сказати, що рід людський — це виверт кохання, яке намагається заступити собою механізми розмноження). Ось бачимо ми після півстоліття полум'яних промов — постійність генетичних, соціальних та політичних законів, разюче спростування наших особистих припущень. Почуття утримує свої позиції, уперто протиставляючи будь-яким пророцтвам свою драматургію, свою давність. Модерністи вражені: кохання не завжди люб'язне, воно не збігається зі справедливістю й рівністю, це феодальна, антидемократична пристрасть! Надавши йому автономію, ми випустили джина з пляшки, та питво це і солодке, й гірке заразом.

Що ж виграли ми внаслідок звільнення? Право на самотність! І це поважний крок уперед, якщо згадати, що Церква довго засуджувала автаркію (самодостатність, відсутність потреби в комусь) як доказ гордоти, а XIX століття вважало ганьбою безшлюбність, із її духом онанізму й матеріальною злиденністю. Чотирнадцять мільйонів «соло» у Франції, сто сімдесят мільйонів ув Евросоюзі — то вже не випадковість, а переворот. Не брати шлюб не означає залишатися самотнім і бездітним, коло спілкування нежонатих і незаміжніх буває ширшим, ніж у подружніх пар. Принаймні йдеться про негативне досягнення, простий факт: вами не керує й не командує інший.

6) Два лицемірства

Якщо кохання-пристрасть притаманне, з різними видозмінами, усім цивілізаціям, від арабо-андалузької містичної поезії до великої персидської, китайської, японської та індійської літератури, то намагання визнати за нашими переживаннями політичні чи духовні цілі, від «Бенкету» Платона до наших новітніх визволителів, включно з Євангелієм, — суто західна риса. Відсутність сенсу в коханні доводить до розпачу більшість мислителів та філософів, тож неодмінно слід знайти для нього хоч яке значення — чи то споглядання Ідей у Платона, чи пришестя Царства Божого у християн, чи скоєння революції в марксистів. Погляньте на «Еміля» Жан-Жака Руссо: одна людина потугою свого пера не лише реформує педагогіку, а й найвищими своїми повеліннями указує на те, яким повинне бути шлюбне життя героя, яка жінка годиться для нього найліпше, якою має бути найкраща спілка статей і делікатне співвідношення соромливості та володіння одне одним, підпорядкування й рівності[19]. Ось типова риса європейського волюнтаризму: замість того, щоб, спостерігаючи кохання, змальовувати його динаміку, ми створюємо теорію кохання, а потім застосовуємо її й засмучуємося, що дійсність так недобре пасує до неї. Забагато балакаємо про те, яким повинне бути кохання, і замало — про кохання, яким воно є.

Поміж нашою практикою й нашими міркуваннями, поміж проголошеним примусом до ейфорії і визнанням пережитого страждання лежить ціла прірва. Панівний стереотип вимагає, щоб я дізнавав успіху, та надмір книжок, рецептів подружнього щастя наштовхує на думку про те, що знайти його в житті не легше, ніж раніше. Ми запроваджуємо для себе недосяжні канони. Першим на цьому шляху був знову ж таки Руссо: автор «Еміля», найбільшого для своєї доби трактату про виховання, «мистецтва формувати людей», намагався ухилятися від дотримання принципів, що їх він радив іншим, і покинув, здається, із п'ятеро дітей — звичайна поведінка за тієї доби, коли дитяча смертність була дуже висока. Робіть, що я кажу, та не кажіть, що я роблю: після епохи Просвітництва розрив поміж бажаним і пережитим життям є звичайнісіньким явищем[20]. Наша доба під орудою проникливості обманює сама себе, а риторика виконує функцію компенсації відсутності. Класичне лицемірство було виразом прірви поміж звичаями і респектабельністю, а сучасне лицемірство служить для виразу невідповідності поміж ідеалом і реальним досвідом. Звідси фарисейство, кумедні двозначності, притаманні нашим звичаям (вони знаходять відображення, наприклад, у комедіях Вуді Аллена): ми ганяємося за власним ідеальним образом, прагнемо виправити наші помилки, щоб сягнути рівня наших прометеївських зазіхань.

Проте серце нітрохи не прислухається до наказів своїх опікунів. Звільнити, емансипувати — інших слів у нас нема. Життя полягає і в уславленні, а захват часто буває доречніший, ніж критика. І ось ми роздираємося поміж двома спокусами: реформувати або ж уславлювати кохання у всіх його вимірах, в його дивовижній амбівалентності.

Що таке «екс»?

Фройд написав десь, що люди кохаються щонайменше вшістьох, бо до кожного партнера треба додати ще тіні його батька й матері. А з сучасними коханцями перебуває ціла купа різного люду, бо доводиться враховувати ще й колишніх їхніх партнерів. Часом це такий довгий список, що його не посоромився б і Дон Жуан, ціла низка престижних імен, які з утіхою перебирають, показують, немов бойові нагороди, як роблять оті славетні куртизанки, що в їхніх колекціях фігурують принци, мільярдери й королі. Проте у цьому списку втілюються і всі наші попередні невдачі: це перелік розбитих надій, підсумок поразок. В цьому сенсі, немає нічого гіршого, ніж яка-небудь плакса, котра хлипає у ваших обіймах, нарікаючи на те, як страждала вона з кимось іншим. «Екс» має подвійний статус примари: це небіжчик, якого не поховали остаточно, спляча клітина, у якій тліє загроза пробудження колишнього полум'я (тим-то жінки й мовчать про те, що в них було декілька коханців, адже для їхніх чоловіків це виглядало б надто вже легковажним).

Існує якась утіха в тому, що ми вже не перші в коханої людини, що вона має певний сексуальний досвід. Обожнювання, котрого ми зазнаємо, — не результат незнання, а наслідок свідомого порівняння. Проте ми завжди ризикуємо, надто із віком, стати наступним номером у довгій низці попередників, у цій віртуальній родині, де відсутнім ім'я, мабуть, легіон. Мене теж віддадуть на поталу наступникові, мої недоліки й дивацтва змалюють до щонайменших деталей, а далі поставлять на полицю й приклеять наліпку — справу закрито. Наївна мрія закоханого: затьмарити попередника, звести його до статусу чернетки, стосовно якого сам він є чистовиком. Проте кохання не знає поняття поступу, тож останній не скасовує передніх: часом юнацьке кохання видається вершиною щастя і чуттєвої повноти, а все, що було після нього, тільки бездарним, зіпсованим повтором.

«Колишній» може виливати на вас відро холодної води, вдавшись до недоречних зізнань, наприклад, натякнувши, що для нього ваш роман є повторенням чогось такого, що вже було з ним: ті самі вислови, ті самі знаки уваги, ті самі сміливі вчинки. Ми заповнили нішу, яка вже існувала. Ще й надто: ми можемо дізнатися, що він чи вона до знайомства з нами переймалися високою розпустою, а нам тепер у цьому відмовляють. З насмішкуватою гримасою бувалого в бувальцях «колишній» немовби каже нам: ти зазнаєш невдачі, як і я, але все ж таки спробуймо. А ми страшенно прагнемо довести йому, що він помиляється, що не зумів розгледіти, гідно нас оцінити. Оскільки для більшості з нас подружнє життя є послідовною полігамією (або ж серійною моногамією), наше любовне життя будується за принципом додавання. Спершу був Жан, потім Поль, потім Серж, або ж Аліна, Діана, Рашель, і в такий спосіб один за одним вишикуються всі святці в календарі. Дехто за всеньке життя нагромадив стільки пригод, що їх можна використовувати як матеріал для статистики.

Врешті-решт, до цієї когорти чоловіків та жінок, які були такі дорогі нам, до тих, кого ми запалювали своїм коханням, кому завдавали болю, кого не любили, ми відчуваємо незмірну вдячність: вони вчинили нас такими, якими є ми тепер, і частка їхнього існування до кінця житиме в нашому тілі.

Розділ II Ринок зваби

Кожен сяє фальшивим полиском у чиїхось очах; у кожного є заздрісники, тоді як він сам переповнений заздрісністю.

Фонтенель

Я був настільки сором’язливим, що завжди примудрявся так чи так учинити той самий промах, якого страшенно хотів уникнути.

Набоков. Справжнє життя Себастіяна Найта

1) П'янливе розмаїття

Ми розпочинаємо нашу любовну кар'єру, не маючи ключа до цієї гри й не знаючи її правил, в нас немає нічогісінько, крім тих крихт інформації, що їх ми випадково позбирали. Цей казковий світ замкнено, ми не знаємо потрібних заклинань, а якщо й дізнаємося при нагоді, то вони відразу ж міняються. Юністю називають цю пору життя (яка часом аж надто затягується), коли засліплює нас людська краса і наша незґрабність доступитися до тих людей, що нам подобаються. Кожного, хто не зіпсований духом смутку, світ обпалює спокусами, він переповнений нескінченним чаром. З погордою дивляться на нас чудесні обличчя, і неможливо їх переконати: на цій землі стільки істот, яких можна покохати, що всіх не перелюбиш, не вистачить на них ні обіймів, ні бажань. Спрага тоне у джерелі. Великі міста є тим величезним людським казаном, який наводить нас на думку про самісінький вир життя. Кохання тут не таке, як у селі чи у провінції (чи в північноамериканській субурбії): там дні плентають нога за ногою, бракує статистів, інтриги дрібні й нікчемні, а тут повнісінько потенційних партнерів, зіткнення апетитів, просягальність класових бар'єрів, загадкова приваба, що струмує від незнайомців.

Юність — це ще й нездатність обирати, ненатлий вік, коли прагнення дужчі від розуму, коли однаково спокусливі всі людські істоти, оскільки втілюють вони розкіш многоти. Такі гожі молоді жінки та чоловіки, коли вони разом: всі увиразнюють одне одного, ніхто нікого не затьмарює. П'янливість численних утіх, котрими оповите будь-яке зібрання, полум'я бажань, постійне провокування. Пруст пише десь про дівчат-квіток на пляжі, що в них «невиразне прагнення кохати, яке вагається поміж усіма», бо кожна неповторна і заразом увиразнює гурт ще одним відтінком. Перш ніж ми покохаємо когось певного, ми тішимося людським розмаїттям на вулиці, в громадських місцях. Кохана істота понесе на собі відбиток цієї многоти, якою пожертвуємо ми задля неї, яку цій істоті (жах та й годі!) доведеться заступити собою. Містики означили терміном «експлезис» естетичний захват від виявів божистого. Такого священного захвату дізнають і люди, котрі шукають одне одного, переповнені взаємним захватом і не можуть надивитися одне на одного.

2) Не для тебе

Розкріпачення моралі несло в собі велику обіцянку бенкету для всіх. Проте наша любовна кар'єра розпочинається з того, що нам дають одкоша. За наш захват ми розплачуємося категоричною відмовою в фіналі: погляд наполегливо кличе в обійми, та жодне знайомство не підтверджує очікувань. Великі міста волають: можливе все. То чому тоді зі мною нічого чи майже нічого не відбувається? Перше випробування закоханого суб'єкта полягає в тому, що його не помічають, — і це відбувається ще до будь-яких конкретних прикрощів. Справді, саме у вільному світі бажання стикається з цілою купою перепон, які керуються суворою суб'єктивністю, — в минулому станове суспільство передбачало певні коди для формування подружніх пар, завадою для цього могло стати становище, маєток. Мистецтво залицяння теж було школою соціальних норм, порядності, гарних манер, шляхетності. Тепер будь-яка дрібниця може обернутися чи проти нас, чи вийти нам на користь: вік, зріст, зовнішність, убрання, голос. Схильності й антипатії дуже сильні, тим паче що орудує ними довільність. Кожному знайомі блискавичні зміни, коли приязнь заступає відраза через якусь деталь, гримасу, манеру сміятися. Як буває ото кохання з першого погляду, так і ненависть із першого погляду трапляється, коли нас охоплює незмірна неприязнь до особи, яка хіба що богові духа винна. Примара неприхилля загрожує отруїти найменше наш захоплення. «Руками не чіпати» — це застереження в музеях чи крамницях є і підсумком досвіду, що вирішальний для кожного з нас.

Коханню личить іще одне слово, хоч яким сумнівним воно здавалося б: ринок. Можливо, закодований обмін партнерами завжди передував товарному обміну. На цьому людському ярмарку кожному дають оцінку, яка міняється з дня на день, залежить від соціального становища й маєтку. За щасливцями тягнеться ціла низка шанувальників, за невдахами самі фіаско. Якщо не враховувати обранців, які пишаються в сяйливих шатах, весь ринок чоловічих і жіночих приваб підпорядковується безжальним правилам, що їх проте визнають і безумовно поділяють усі. Всі ми беремо участь у цій війні подоб. Спостерігати означає оцінювати, а отже відкидати. В демократичних країнах лячно отримати відмову, адже не можна зіпхнути вину за це на жорстоку державу чи церковні постанови. Якщо не зустрічають мене з розкритими обіймами, нарікати треба тільки на самого себе. Хоч би й тріснув од бажання, інший до моєї особи геть байдужий. Вирок мов у суді: дякую, ні, ти не потрібен.

Чи спадало кому-небудь на думку, що міт про чудовного принца є і чоловічою, і жіночою мрією (як ото дівчатка заздрять пенісові, а хлопчики — піхві)? Хто не мріяв потаймиру втекти від цього банального життя, прокинутися зовсім іншим, осяяним благодаттю? Традиційно лише чоловікам, рокованим на перший крок, загрожувала образа, і невдатний претендент став літературним архетипом. Проте й жінки, які черпають наснагу в нещодавно завойованій свободі, можуть захопити ініціативу й теж отримати одкоша, а отже потрапити в незручне становище. Дони Жуани зникли, відколи з'явилися Донни Жуанни, та багатьох молодих людей ця рольова зміна дратує, хоча слід було б радіти. За давньої пори зваба розігрувалася за участю трьох персонажів — суспільства, ґречних манер та жінки. Треба було заразом заспокоїти суспільство, дотримуватися гарних манер і зловити у невода жінку. Сказати «Я тебе кохаю» замість <«Я тебе хочу» і, дотримуючись у такий спосіб визнаних правил, сягнути своєї мети. Сучасне зваблювання зіштовхує віч-на-віч двох індивідів, і ставка тут — життя. Піти назустріч іншому означає стати іграшкою в його руках, бо він довго може мене морити, й потрібно чимало такту, щоб не образивши сказати «ні».

Хіба можливий боваризм у світі, де можуть виконуватися всі бажання? — допитувався Джордж Стайнер. Річ у тому, що всі бажання не можуть виконуватися й ніколи виконуватися не будуть. Скрізь і всюди співаючи осанну сонячній силі сексуального бажання, наше суспільство ще дужче загострює становище тих, котрі опинилися за бортом, тих, кому відмовили в праві на втіху. Невдоволеність тим гостріша, що гедонізм розглядається як норма. Зорганізувався ринок фрустрації, щоб знову й знову продавати нам чар і безстрашність у вигляді порад, косметичних засобів та іншого причандалля. Наша «вільна» доба ще гіршою робить долю одинаків, непомітних людей, що приречені на невідомість, коли всі вочевидь купаються в утіхах. Елісон Лурі розповідав десь, що в негарних жінок більше сексуальних контактів, ніж здається, та всі вони мусять терпіти відверті зізнання своїх коханців про ті прикрощі, яких завдають їм гожі дівчата. Страшна іронія емансипації: чоловіки й жінки, жертви і заразом спільники, переслідують одне одного в ім'я молодості, форми й витонченості. Все, що стало знаряддям звільнення, обернулося засобом закріпачення.

Розчарування й сюрприз

«В житті бувають дві катастрофи, — писав Бернард Шоу, — коли наші бажання не задовольняються й коли їх задовольнили». Схоже, ми постійно коливаємося від надії до розчарування, котре зростає, коли втілюється надія. Ціла школа мислителів наголошувала на тому, що шлях до мети кращий, ніж її утілення. «Гарне тільки те, чого нема», — писав Руссо, підкреслюючи роль уяви в любовному побаченні («Еміль», с. 871). «Станеться щось чи не станеться, а прегарне тільки очікування», — писав Бретон і собі. Як бачимо, химери заступають дійсність, й життя наше рухається від героїчних юнацьких мрій до розчарувань дорослого віку. «Найкраще в коханні, — казав Клемансо, — коли піднімаєшся східцями»: невтішний погляд, який наводить на думку про мебльовані кімнати, зв'язки зі служницями, потаємних побаченнях від п'ятої до сьомої.

Цьому романтичному кліше можна протиставити інший досвід — досвід блаженного подиву, коли подія виявляється багатшою, ніж її очікування. Поміж мареннями про життя і втіленням у життя своїх марень є третє: жити настільки інтенсивним життям, щоб від його надміру забивало дух і мрії видавалися вбогими та жалюгідними. «П'янінням духу, — писав Райсбрук, фламандський містик доби Відродження, — називаю я стан, коли втіха перевершує можливості, які передбачає бажання». Коли вволяють те, про що ми просили в молитвах, нам стає нудно, тому що бажання наші задовольнилися, тобто їх убили. Захопливе кохання перевершує наші надії своєю пишнотою і своїм палом — з нами відбувається не те, чого ми хотіли, а щось інше, й нас просто-таки душать пристрасті. Втрата ілюзій теж відчиняє браму диву — разючому розчаруванню.

3) Сортувальна машина

Зваба, як і благодать у кальвіністів, є сортувальною машиною. Найперший повсякденний досвід осягнення світу навчає, що не завжди бажаний я для того, кого бажаю, не завжди кохає мене той, кого я кохаю, тож я вступаю в життя потенційним невдахою. Підпирати мур: доречна фраза, навіть якщо не йдеться про бальну чи святкову залу. Одні цілісіньке життя підпирають той мур, інших від самого початку так обожнюють, що в них голова йде обертом й очі розбігаються. Диво бути обраним: хтось обдаровує нас особливою увагою, вирізняючи з-поміж решти. «Подобатися» так само непоясненне, як і «не подобатися»: чому декотрі люди ходять за нами, як прив'язані, а інші насилу звертають на нас увагу? (Сад вирішив цю проблему по-своєму: кожен, хто схвилював нас, мусить відразу ж виявити свою прихильність, а ми теж зобов'язані розкрити свої обійми тому, хто захотів нас. Він розумів бажання як обов'язок, а для Фур'є це був дар, яким приємні особи погоджуються наділити решту людей).

Успіх Мішеля Уельбека з його сумішшю чорного гумору та песимізму можна пояснити так: він заснував таку собі міжнародну федерацію коханців-невдах, розвінчав облуду гедонізму, цього різновиду феодалізму. Він виступив од імені позбавлених права голосу, як передніше Вуд Аллен, котрий у своїх фільмах змалював реванш пасинків природи над плейбоями. Попри хвалькуватий вислів, у коханні не можна мати «кого хочеш», а лише «кого можеш», точніше, того, хто згоден мати з нами діло. Це диво, коли збігається й те, і те. Проте «все, що коштовне, так само тяжке, як і рідкісне» (Спіноза). Дехто, не сумніваючись, що за ним ходять юрми шанувальників, вважає себе невідпорним і тлумачить вашу відмову як заблуд, мало не смаковий ґандж.

Погляньте на клуби, нічні заклади: обираючи клієнтуру за критеріями відомості чи молодості, вони виступають святилищами Біржі тіл. На тлі оглушливої музики і навмисне гучного реготу тут безпосередньо діють закони конкуренції. Сюди приходять на людей подивитися й себе показати, й кожен погляд є миттєвим вироком. Тут у принципі має значення лише святковість, веселощі, скупчення багатьох людей, об'єднаних ритмом і рухом. Проте клуб регулює і формат зустрічі, хоча б за допомогою звуку, який заважає балачкам. Не дуже зичливі ці місцини для розваг, їх відвідування для багатьох є справжнісінькою мукою, чимось на кшталт приймальні відділу кадрів великого підприємства (та ж таки атмосфера speed dating, коли у вас є сім хвилин, щоб справити враження). Світ чистої фікції, миттєвих захоплень: молодь виставляє себе напоказ і милується сама собою, вшановуючи те, що відбувається. Декотрі створіння танцюючи зачаровують, ніби видіння: на них дивляться, мов на щось фантастичне. Плоть постає у всій своїй славі, чари її не мають меж. Пречудові демонструють себе перед плебсом, який влаштовує їм овацію, знову й знову їх викликає. Інтелект і гідність у цьому світі не мають ніякої ціни, тут визнають лише фальшивий блиск, невимушеність, вміння напускати туману, тут кожен є тим, чим він здається, й не більше того. Всі немовби поринають у діонісійські веселощі разом із юрмою, та часом те коштує задорого, скидаючись радше на покарання. На цьому грандіозному ярмарку нарицисизму одні не сходять зі сцени, тому інші, себто більшість, виступають клакою.

Саме звільнене бажання, яке скинуло свої пута, в яких тримали його священики й мораль, стало причиною глибокої сегрегації. Бажати — це передовсім вилучати, накладати на обличчя й на тіла шаблон, перевіряючи їх відповідність канонам стереотипної вроди. Особистість докладає усіх своїх умінь, аби обернути по-своєму закони цього відбору і, як ото кажуть, знайти й собі щось до пари. І врешті виходить просто-таки диво: навіть не дуже гарні знаходять собі партнера й, долаючи перепони, беруть штурмом велику стіну, яка затуляє доступ до інших. Дужче, ніж класичний потяг до краси, інтригує незрозуміла тяга до пересічних особистостей. Той факт, що неприємні й навіть відразливі істоти, чоловіки та жінки, збуджують пристрасті, шалені поривання, — оце достеменне диво[21].

4) Реванш непомітних

Дехто вчиняє зі зваби спосіб життя. Не зумівши поставити опір сприятливим нагодам, вони увічнюють пріоритет ранніх стадій — це колекціонери первин. Спалахнувши пристрастю до якого-небудь незнайомця, вони кидають його, насилу вгледівши когось іншого. Любовний епізод для них короткий, розв'язка його майже збігається із зав'язкою, виконання цього шаленого «престо» не відстає од збудження. Що таке мисливиця за чоловіками або джиґун? Любителі відступів. Вони надають перевагу ситуації, а не людині, полюванню, а не здобичі, відчуттям, а не почуттям, романтичний антураж — це обов'язковий привід для романтичної історії, не має значення з ким. Хвилюють їх і бридкі особи, й товстуни, їм усе одно, вони не дивляться на форму пляшки, аби тільки хміль новизни паморочив мізки. Їх не цікавить тривале знайомство, спілкування: минущі зв'язки, вир зустрічей — ось джерело їхньої втіхи. Зазвичай вони статечнішають до п'ятдесяти років, тож гадають (обґрунтовано або ж ні), буцім прожили життя своє краще, ніж більшість. Пахощі кохання дорожчі їм, ніж люди, це щасливі флібустьєри, котрі вихваляються трофеями, сподіваючись заманити нову здобич. Розрахована безтурботність слугує їм захистом, образи їм анідесь, вони відразу ж відновлюють свої спроби. Коли закоханий втрачає мову, спокусник розпушує хвоста, пишається спритністю, виставляє себе у всій красі й упевнено змагає до мети. (Вуличний причепа — плебейський варіант світського звабника, він надає перевагу навальному й витонченому натиску, приниження його нітрохи не бентежать, використовуючи випробувані методи зваблювання, він ніколи не міняє їх. З віком і вуличний звабник, і ласолюб, який удався до косметичного підтягування щік, однаково поринають у патетику, улягаючи своїм заяложеним рецептам).

Неспритні сумують за втраченими можливостями — за тим, що могло б статися, за словом, яке не сказали, за порухом, якого не зробили. Спокуса — це агресія: ви зав'язуєте перемовини з незнайомцем у громадському місці, абордаж — передовсім піратське слівце. Хтось вам до вподоби: як привернути увагу, не набридаючи? Можна змарнувати життя, вирішуючи це питання. За нашого часу існують тренери, які навчають делікатному мистецтву ефективних прийомів, дотепів, що можуть розвеселити найнедоступнішу особистість. Сьогодні, як і вчора, бажання потребує маскування: ніхто вже не зізнається з доброго дива «я вас кохаю», тож і зізнаватися тій людині, що вас цікавлять її груди чи зграбні пругкі сідниці, теж не слід. Треба йти до неї манівцями.

Нерозв'язне рівняння: що дужче ми зачаровані, то тяжче нам зачарувати іншого, оскільки ми скуті нерішучістю. В атмосфері найвищої напруги треба здаватися втішним, дотепним, винахідливим і вкрай невимушеним. Я німий, наче мене струмом ударило, дурію від зусиль бути кмітливим. Залицятися означає передовсім набавляти собі ціну, прикрашати власну особу. Навіть найбільш сором'язливому залицяльнику доводиться улещати, вдаватися до стратегії пишних фраз. Захоплений коханець був спершу закоханим хвальком, який зумів показати себе, віддати данину пристрасному аукціону, ризикуючи виявитися порожнім віртуозом. Проте можливе і зваблювання, що здійснюється шляхом відмови від зваблювання. Існує стратегія мовчання і простоти, які захоплюють дужче, ніж безглузда балаканина. Загадаймо і принадного роззяву, який завойовує серця, вчиняючи силу-силенну промахів. Найкраща зустріч — це та, якої не очікували, не планували наперед, вільна від необхідності досягати результату. Коли щось відбувається, воно схоже на непередбачувану розв'язку оповідання. Обов'язок пишатися заступає безладна розмова, що плине в природному ритмі, оскільки не має мети. Божистий випадок простягнув нам руку допомоги, й від нас залежить ухопитися за неї чи забути про це.

Немає нічого кращого, ніж упертість оцих двох, які обмінялися поглядами в автобусі чи в потязі й, бажаючи будь-що зустрітися ще, публікують об'яви в газеті (розділ особистих повідомлень в «Ліберасьйон» — квінтесенція сучасної романтики). Стратегії манівців пишним цвітом квітнуть у Мережі. Тут пробують щастя в пошуках близьких душ, а для початку за необхідності ховають своє обличчя за фальшивою світлиною. Так можна уникнути страху перед попередніми перемовинами: тим, котрі не зважуються познайомитися на вулиці з дівчиною чи зізнатися в коханні незнайомцеві, залишається один шанс — екран. Деколи ми скептично ставимося до цих енциклопедій самотніх сердець, які волають на поміч. Проте тут немає посередників: на сторінках віч-на-віч зустрічаються повнолітні особи з їхньої добровільної згоди, об'єднуючись згідно зі своїми симпатіями та бажаннями. Це велетенські сортувальні вузли, які перелопачують натовпи, на відміну від шлюбної агенції, цього провінційного вокзалу, де все контролює пильне око начальства, яке знає свою отару. Вітрогони заводять тут численні інтриги, люди сентиментальні шукають тривалого зв'язку. Щодня укладають чи розривають десятки тисяч пактів. «Павутиння» — фантастичний каталізатор: тут знаходять притулок будь-які, навіть найкумедніші примхи. Для багатьох полювання потрібніше, ніж здобич, у них аж голова обертом від такої кількості розмаїтих пригод, мов ті султани, вештаються вони цим віртуальним гаремом, не втілюючи своїх бажань (або ж утілюють їх дуже рідко).

Тим паче що кібернавтам дуже легко знищити одне одного, варто тільки натиснути кнопку, клацнувши: мені подобається інший, я розпоряджаюся ним, коли хочу. На сторінках Meetic, Match.com, Netclub люди конструюють себе як ідеального партнера, усувають усі недоліки, подають себе в найвигіднішому світлі. Простір меню: ми обираємо з-поміж кандидатів, які пропонуються на ринку, та заразом і собою торгуємо. А ті, хто волає про порушення таємниці приватного життя, в своїх блоґах виставляють себе напоказ, постають у сміливих позах: прагнення до визнання дужче, ніж обережність. Звідси й ті пікантні квіпрокво в традиціях любовно-пригодницького роману, коли дружина вистежує чоловіка і призначає йому побачення, видаючи себе за таємничу незнайомку. Інформаційний пошук не скасовує зустрічі, її готують, відкладаючи до щасливої миті. Варто людям увійти в контакт, як вони опиняються під владою тих самих безжальних законів (якщо тільки фільтр екрану не підносить до закону контактофобію). Філософ науки Домінік Лекур вигадав незлецький неологізм — кіберсибір, маючи на увазі фанатів Мережі, які, намагаючись утекти від сучасників, потрапляють у велетенський невід світового кіберпростору.

Отож сором'язливі люди плекають дві протилежні мрії: про безпосередню злагоду тіл або ж про миттєве злиття душ. Мрія про пристрасть без остракізму, про тілесні втіхи без оглядання тіл: комунізм бажань, коли нікого не виганяють із бенкету плоті, втілення своєрідного гомосексуального флірту, backrooms[22], клуби обміну партнерами. Протилежністю є мрія про чистоту сердець, про духовну близькість, якій чужою є зайва балаканина: це шлях до єднання з обранцем без ґалантних ритуалів. Жодна з цих двох методик не може претендувати на вирішення проблеми: плинові товарообміну заважає щільність населення. Завжди знайдуться чоловіки й жінки, які залишаться для нас недосяжними в усіх значеннях слова. Як тут не тужити за надійним притулком родинного вогнища, де не потрібно нічого доводити, де ми в принципі перебуваємо поза простором нескінченного оцінювання. Втім і найбільш рутинне подружнє життя потребує руху; за Ренаном, шлюб, як і нація, є щоденним плебісцитом. Ніхто не вільний від обов'язку подобатися, навіть через двадцять років після весілля. Зваби забагато не буває.

Що означає «погодитися»?

Чудернацький поворот: майже через півстоліття після Травня 1968 року на поняття згоди впала тінь підозри. Віднині багато хто вбачає в ньому ознаки підвладності й виступає проти маніпулювання, котре загалом притаманне всім любовним інсценізаціям. Потайці повертається давній культурний песимізм, який оголошує людину незрілою, а отже такою, що не заслуговує на свободу. Тим часом дієслово «погоджуватися» має два значення: допускати й хотіти. Сказати «не заперечую» й «дуже цього хочу» — не те саме. В одному випадку ми визнаємо стерпним фактичний стан справ, в другому висловлюємо інтенсивне бажання. Можна примиритися з роботою, за яку платять копійки, якщо немає іншої, — треба ж їсти. Та чи скажемо ми, що робітники або службовці не згодні зі своїм становищем? Згодні, та із застереженнями і надією колись поліпшити його: їхнє «так» означає «може, й так», яке не передбачає імовірність розчарування чи наступну відмову. Ставити під сумнів будь-яку форму схвалення означає розглядати людину вічним рабом, якого змусили до упокорення.

Зрозуміло, що є предметом цієї суперечки: двоїста концепція свободи як суверенітету або як «усвідомлення необхідності» (Спіноза). З одного боку, ми ніколи не вільні, бо не всемогутні, навіть глибоко особисті рішення ухвалюємо під чиїмось впливом. Напевне, людські стосунки є замаскованими формами насильства. Навпаки, можна наголосити, що, погоджуючись, ми завжди не до кінця певні у власному бажанні: ми хочемо й не наважуємося, ці вагання схожі на гру світла й тіні, наша воля мусить увійти у змову зі злигоднями долі, щоб певніше їх обминути. Цілковита незалежність чи повне підпорядкування — жодне з цих понять не можна вважати вичерпним змалюванням людського приділення, тобто можливості, яка існує у кожного, вирватися з-під влади закону, соціального походження, характеру. Тим паче робити помилки й виправляти їх.

Якщо в людському спілкуванні все зводиться до співвідношення сил, то існує тільки примус, і ми живемо у вічному пеклі. Проте й ця критика не позбавлена внутрішньої суперечності: всі люди немовби закуті в пута, крім тих, які все це бачать і розвінчують цей маскарад. Як поталанило їм уникнути цієї загальної психологічної обробки? В такому вияві тверезої свідомості можна запідозрити незмірну гордоту: патерналізм людини, яка оголошує своїх сучасників рабами, заразом прирівнюючи їх до малих дітлахів, поєднується зі сліпотою того, хто розвінчує, адже він сумнівається у всьому, крім своєї недовіри. Він гадає, ніби промкнувся в самісінькі глибини людського серця, хоч насправді тільки поклав на музику власну наївність.

5) Поліція бажання

Декотрі феміністичні рухи, надто у Північній Америці, вже понад сорок років намагаються кваліфікувати звабу як злочин чи принаймні якось обмежити її. В установах, на підприємствах, в навчальних закладах передбачається дрес-код (жінки не повинні носити прозорий і тісний одяг), спіч-код (будь-який комплімент, пильний погляд, нескромний вислів розглядаються як початок сексуальних домагань), а внаслідок цього виникає напруга в стосунках поміж статями. Звідси й відоме кліше американських фільмів: скороварка на грані вибуху. Чоловік і жінка, що працюють разом, усвідомлюють, що поміж ними виникла взаємна приязнь. Вони подвоюють холодність у стосунках, навіть ображають одне одного, аж випадковий дотик штовхає їх на фатальний крок: вони жадібно кидаються одне на одного і, хекаючи, розпочинають шалену гонитву, а потім знову одягаються. Повертається погамоване бажання — сексуальність, що скидається на епілептичний напад[23]. Повторення тієї самої сцени, яка розігрується по-різному, стає кумедним і змушує з жалем згадувати давні фільми, де спокусі улягали з елегантністю. Підтекст цих сюжетних пружин: сексуальність — непереборне стремління, яке слід задовольнити і більше про нього не згадувати. Коли француз каже: «Кохаймося», англієць у серіалах та кінофільмах пропонує: «Let us have sex»[24]. Різниця не лише в семантиці, вона відбиває два погляди на світ: тут ідеться про нагальну тваринну потребу, таку саму, як і голод та спрага, а там про складний акт, який лежить в основі цілої еротики: кохання — наша дія, котра формує нас, радше витончена конструкція, ніж органічний витриск. З одного боку, свинство, з другого, церемонія.

В англосаксонських університетах кожна бесіда зі студентом (студенткою) повинна або записуватися на плівку, або відбуватися з відчиненими дверми. Наближення, якщо в ньому вгадується найменша двозначність, може стати приводом для скарги. Будь-який зв'язок між викладачем і студенткою, навіть повнолітньою і навіть із її згоди, призводить до звільнення викладача[25]. Підприємства присвоюють право втручатися до приватних розмов, якщо використані слова вважають сороміцькими або ж такими, що принижують людську гідність, здатними викликати ворожість оточення! Організують спеціальні семінари, де пропонують укладати «любовні угоди» поміж службовцями, котрі хочуть жити разом, щоб вони зобов'язувалися на випадок розлучення не виставляли компанії жодних претензій. Нагадаємо, що на початку 1990-х років один з університетів у штаті Огайо без успіху поширював хартію, яка регулювала інтимну близькість поміж студентами: від них зарання вимагалося перелічити в письмовій формі всі етапи, аж до дрібниць (доторкнутися до грудей, зняти кофтинку тощо) і зареєструвати цю програму в присутності відповідальної особи. У Франції, де сексуальні домагання на роботі та зловживання службовим становищем визнані правопорушеннями, дехто хотів би поширити ці принципи на людські стосунки загалом і домогтися покарання за квіпрокво, натяк, інсинуацію. Однак поки що країна опирається атмосфері морального маккартизму.

Немає сумніву, що брутальне ставлення до жінок посилюється разом зі зростанням їхньої незалежності, ще й надто, ми можемо стати свідками небаченого вибуху насильства, котре стане покарою жінкам за те, що вони підняли голову. Озлість декотрих чоловіків на жінок скидається на шалену реакцію рабовласників на скасування рабства. Ненависть до вільних жінок зростає в міру розширення їхньої свободи. Безглуздям було через це забороняти звабу: на щастя для нас і з волі самих жінок вона не здає позицій. У великому процесі боротьби за рівноправність вона теж відіграє свою роль: вона повинна заступити собою переконаність у праві на владу, бо згоди іншого в цьому випадку домагаються шляхом залицянь, а не силоміць. Одна моя студентка в Школі політичних наук, гожа дівчина із Квебека, японка за походженням, відверто зізналася, що її розчарували північноамериканські парубки, бо їхні стремління блокує турбота про сексуальну коректність. Вона збувала вакації в Італії, де її відкрито домагалися чоловіки, а їй вистачало певності в собі, щоб спекатися набридливих залицяльників. В той час, як у Сполучених Штатах співіснування статей постійно перебуває на грані вибуху, Європу рятує від цього лиха старосвітська культура галантності. Цей етикет, який, напевне, йде ще від «еротики трубадурів» (Рене Неллі), де лицаря і його даму пов'язував ритуал відданості й покори, сприяє запровадженню шляхетних манер у середовище декоративного нівелювання. Це не лише пропедевтика залицяння, а й спосіб обернути грубе бажання увагою і делікатністю, цивілізувати його, очистити від непристойності. Куртуазна культура виховує якості, котрі об'єднують обидві статі: вміння провадити бесіду, товариськість, дотепність, які надають розмові глибини і жвавості. (Як писав Монтеск'є, французький дух — це вміння поважно говорити про предмети фривольні й легковажно про поважні). Вона дарує втіху подобатися, гратися з іншим, морочити його з цілковитого схвалення з його боку, якщо тільки він сам не водить вас за носа. Навіть якщо ми квапимо події, слід усе-таки дотримуватися ґречності, наприклад, перехід на «ти» залишається в багатьох мовах обов'язковою міткою. Неоднозначний статус компліменту: у XVIII столітті він знецінивсь як хитрість облесника, в 1960-ті роки у деяких радикальних активісток викликав недовіру, проте гарно поданий комплімент можна розглядати як знак уваги, який зміцнює нашу повагу до себе. Найкращими слід вважати безкорисні компліменти, що їх ми чуємо від незнайомців чи від людей тієї самої статі. Зривання личин, несприймання нюансів, вимога негайного розкриття сердець і тіл губить плідні випробування, що необхідні для подальшого розвитку щойно народженого кохання. Для почуття набагато корисніші хитрощі та недомовки, ніж нудна ясність.

6) Поразка фантазму

Засадниче питання: чи справді обираємо ми партнерів, чи не запрограмовані ми, тоді як вважаємо, що буцім дії наші цілком свідомі? Немотивованість схильностей ставиться під сумнів у двох царинах мислення: соціологія вбачає тут підтвердження класової обумовленості, психоаналіз — симптом нерозв'язних проблем з батьками[26]. Проте хоч як аналізуй наш вибір, врешті-решт, навіть якщо нас обмежити певними рамками, все одно ми надаємо перевагу тому, а не тому, без будь-якого зовнішнього впливу. Ми володіємо певною автономією рішення стосовно наших особистих чи суспільних чинників, яку зумовлюють нас. Буває й так, що ми самі з себе дивуємося, коли робимо несподіваний вибір, далекий від нашої культури й середовища. Це нерозв'язне питання не таке цікаве, як проблема напередвизначеності, що постає заднім числом, коли свобода постфактум вигадує собі детермінізм. Закохані не могли не зустрітися, вони призначалися одне одному, перш ніж перетнулися їхні шляхи. Випадковість, що звела їх якогось дня і години, вони обертають фатальністю — цього не могло не статися, вважають вони. Все, що завгодно, тільки не ця страшенна підозра: якби не ти, був би інший (інша)! Поміж десятків облич, якими пробігає погляд, одне мусить зблиснути, мов бритва. Воно — і ніяке інше: захват і трепет.

Існують люди, які так спантеличені бажанням іншого, що поступаються не стільки з власного бажання, скільки у відповідь на ту честь, яку їм виявили. Часом у старечому віці намагаються розширювати смаки, стають байдужими до фальшивого полиску стандартного естетичного ідеалу, поширюють свій смак на різні людські типи, — надають перевагу чарові, а не красі, сексуальності, а не ніжності, чарівливій аномальності, а не суворій величі. Кохання сповідує культ милих недоліків, які зворушують набагато дужче, ніж бездоганне тіло. Не треба цензурувати наші схильності — їх треба збагачувати, врізноманітнювати. Вони долучають нас до реальності, проте заразом і обмежують; кохання — це ще й плюндрування фантазмів, розвінчання суто пластичних якостей. Можна захопитися чоловіком чи жінкою, які раніше були нам не до смаку, розширити діапазон своїх критеріїв. Звернімо, наприклад, увагу на чудернацьку перестановку: тоді як європейці, австралійці, північні американці намагаються виглядати смаглявими й, надуживаючи сонцем, наражаються на небезпеку, африканці, китайці, індійці, філіппінці мріють вибілити шкіру з ризиком зруйнувати її пігментацію і завдати їй непоправної шкоди. Вплив колоніальних забобонів, нав'язливість американської моделі? Навряд. Радше річ у тому, що мешканці кожної частини світу мріють бути іншими: світлі — смаглявими, смагляві — блідими. Все, що йде наперекір панівним поглядам, все, що руйнує ієрархію поколінь і становищ: краля з потворою, бридуля з красенем, юнак зі зрілою жінкою, дівчина зі стариганом, вбогий з багатою — все гідне слави.

Не будемо мріяти про те, щоб покінчити з тиранією краси, краще мріяти про руйнування її шаблонів, про те, щоб наші погляди допускали співіснування багатьох суперечливих норм. Врешті-решт, мода потрібна не для того, щоб накидати нам зразки — вона повинна підбадьорювати, підказувати, як одягатися, який обрати макіяж. Це заспокійливий чинник: перш ніж усіх знеособити, вона визволяє нас зі скрути. Зваба — це ще й кар'єра (звичайно, для певної кількості людей, котрі мають гожий писок і гарну фігуру, щоб домогтися успіху). Але хто став би їх ганити за те? Як учинити комерцію зі своєї вроди, якщо ти заміжня та ще й належиш до буржуазії? — запитував Бальзак («Сестричка Бетта»)[27]. Для цього, як він зауважив, потрібний щасливий збіг обставин, велике місто, де повнісінько нероб і мільйонерів, достатньо елегантності й розуму, цілковита відсутність совісти, а головне, спільник у вигляді чоловіка. Колись це діло було відкрите тільки для жінок, а тепер стало доступне і для чоловіків, починаючи з «Любого друга» Мопассана, який піднімається суспільними східцями завдяки талантові звабника. (На жаргоні джиґунів прозивають «бобрами», бо це звіря будує собі дім за допомогою хвоста). Скільки посад у вищих сферах політики, економіки та культури посіли за допомогою не лише особистих якостей, а й «диванної промоції»?

Навіть виступаючи маневром для реалізації чиїхось амбіцій, зваба витворює атмосферу змови у стосунках чоловіка і жінки, віддає перевагу зв'язку, а не розлученню, потягу, а не мовчанню. Врешті-решт, ніщо не вийшло з моди: ні старосвітські залицяння, ні короткі побачення, ні гусарські викрадення, ні миттєві чари — скрайня витонченість поєднується тут із винятковою безцеремонністю. Правила гри змінилися, проте й раніші правила ніхто не скасував. І той факт, що обидва устрої немовби накладаються один на одного, пояснює нашу теперішню розгубленість. Все недійсне, й усе залишається в силі. Наші звичаї не збудували собі нової оселі — вона дуже скидається на старий дім, навіть якщо вільність видається демонстративнішою, а пари сходяться і розлучаються швидше. Такий психологічний конфлікт сучасної людини, яка поєднує в собі різні звичаї і традиції.

Якщо ми хочемо зрозуміти усталені сьогодні на Заході норми поведінки, то переважає тут концепція напластування, а не послідовності. Ми прагнемо звести все докупи, обираємо кумулятивну модель, в якій присутні заразом романтичність і вільність, альтруїзм і вередливість, ґречність і порнографія — це величезний ревербератор, де поруч із чудернацькими звичаями існує й украй химерна практика. Фройд розглядав Рим як місто-палімпсест в повному сенсі слова, де напластовуються один на одного всі століття від Республіки до Відродження, отак і любовне почуття не знає історичних розмежувань, обертаючи нас сучасниками далеких епох. Книга на тисячу сторінок, суміш новочасного й архаїчного, широка любовна клавіатура, на якій можна грати як завгодно. Тож марно чекати, що настане така днина, коли наші почуття розв'яжуться у кращому суспільстві. Вони так і будуть нескінченно існувати, навіть якщо й можна буде щось трохи в них поправити, внести часткові поліпшення. Потрібно відмовитися від ідеї порятувати кохання від нього самого, відмовитися від думки, що з цього хаосу емоцій можна знайти якийсь вихід.

Розлучення як тонке мистецтво

За нашого часу розлучення неухильно скидається на процедуру скорочення на підприємстві. Делікатний момент для обох сторін, бо треба розітнути нарив не заплямувавши себе, попрощатися без трагедій. Інший повинен прийняти цю немилість без плачу і зойків. Чого тільки не втнеш, аби збутися обтяжливої особи, до якої підлості, до якого насильства над своїм сумлінням, до яких жалюгідних і нікчемних хитрощів удаються, щоб пом'якшити жорстокість цього факту! Новину цю повідомляють якомога лагідніше, насилу приховуючи свою нетерплячку, — швидше б вона уже забиралася геть! Якщо ж протестує, треба скласти на неї всю відповідальність за це лихо. Попереджували ж! Її не лише виганяють, а ще й позбавляють права на помилку. Істина спалахує перед нею, як на останній сторінці детективного роману, мало того, це вона у всьому винна! Вершина безсоромності — витурити іншого за допомогою CMC, немов якогось дурнуватого комівояжера!

Бувають випадки, змальовані в щонайкращих літературних творах (Констан, Пруст), коли розлука пробуджує кохання, а не кладе йому край. «Чудна примха нашого нещасного серця: ми зі страшенною мукою покидаємо тих, з ким жили без утіхи» («Адольф»). Дружина має піти, щоб ми її нарешті полюбили, — розрив загострює те, що немовби заніміло від життя бік-о-бік, відсутній став незрівнянним лише тому, що його немає поруч. Варіант: ніяк не реагувати на фатальне повідомлення, піти собі, не сказавши жодного слова. Од вас чекали умовлянь, чекали слізних прохань, — а ви зачиняєте за собою двері, навіть оком не моргнувши. Жахлива підозра: я його кидаю, а йому хоч би що, може, він і хотів цього потайці? Елеґантна форма розлучення: змусити іншого взяти на себе ініціативу, хоч ви перші ступили на шлях розлуки. Штовхати його до розриву, щоб не робити цього самому. Найчастіше краще, щоб вас покинули, ніж кидати самому когось, — це позбавляє докорів сумління. З другого боку, чоловіки й жінки в багатьох випадках беруть на себе ініціятиву розриву, тому що бояться, що їх покинуть через когось молодшого. Їх не випередити: попереджуючи катастрофу, вони викликають її вже сьогодні, хоч і страшенно потерпають від того.

У траєкторії кохання є два пункти: перше, коли свобода прагне власного скасування й від страху конвульсивно кидається в обійми іншого, і другий, коли, розчарувавшись, вона приходить до тями, ніби після тяжкого марення, прокидається, наче зі сну. «Я хочу повернути собі свободу», означає в цьому випадку: краще тверезість, ніж зачарованість, треба зняти з себе ці чари. Часто таке руйнування ілюзій є сумною перемогою, як бачимо, більшість людей, насилу розірвавши один зв'язок, мріє, щоб друге солодке ярмо позбавило їх можливості орудувати собою. Перегорнути сторінку, почати все наново з іншою людиною, повторити ті самі помилки, причому краще. Розлюбити означає покинути ті світи, які втілювала собою кохана людина. І коли вона йде від нас, довкола, немов примари, знай обертаються відкриті нею простори.

Тож покидати тяжче, ніж починати: ми не зважуємося покинути того, кого, як здається нам, уже не кохаємо, проте він забезпечує нам комфорт і безпеку. Часом, покидаючи нас, він чи вона робить нам неоціненну послугу, бо змушує самому орудувати своїм життям: справжнісінький жах, ті подружні пари, що вичерпали себе, та, вчепившись одне в одного, мов два ціп'яки, висисають снагу одне з одного, не зважуючись вирушити в самостійну мандрівку. У США і в Європі для полегшення розлучень організовують святкування, під час яких демонтують шлюб, хоронять у труні обручки, спалюють весільну сукню. Класичне розлучення з його драматичністю, обміном звинувачувальними листами продукувало ненависть — його хочуть позбавити драматичності, знайти позитивне у невдачі, відкрити нову еру. Ось ти й вільна, кажуть невтішній спустошеній жінці, яку чоловік проміняв на дівча, що молодше за неї на десять років, — радій же! Проте розлучення ніколи не буває легким, це не просто перегорнути сторінку: минуле ще довго відлунює у вашій душі, повертається, немов примара, хапає вас за рукав. Буває так, що за п'ятнадцять чи двадцять років по тому кохання спалахує знову до того, кого ви не оцінили замолоду. Врешті, трапляються й такі подружжя, котрі вже не бачать одне одного, та залишаються нерозлучними за своїм духом. Розрив — це шлях, який обрало їхнє кохання, щоб тривати без набридливої банальності спільного життя.

Розділ III Я тебе кохаю: слабість і полон

Сказати комусь: «Я тебе кохаю» означає сказать: «Ти ніколи не помреш».

Ґабрієль Марсель

Декотрі люди ніколи не закохалися б, якби не чули про те, що на світі існує кохання.

Ларошфуко

Я зізнаюся жінці, що кохаю її… Чи ж не обіцяю я їй просто (…), що слово це набуде значення, якого ми надамо йому в спільному житті? Ми витворимо його наново, це велике діло. Хіба не очікувало воно нас, щоб набути значення, який ми в нього вкладемо! Якщо ж мета наша в тому, щоб надати значення цьому слову, то ми будемо працювати не заради себе, а для нього, значить, воно наш владар.

Бріс Паррен. Мовні дослідження

Усі пам'ятають славетну тираду, за допомогою якої мольєрівський Міщанин-шляхтич долучається до мистецтва риторики, що так любе Манірницям, обертаючи його так і сяк: «Гожа маркізо, ваші прегарні очі пророкують мені смерть від кохання». Хоч із якого боку читай, фраза не втрачає значення. Ґречність, цей шляхетський код тієї доби, відзначається трьома непоправними ґанджами: темнотою, облудою і кумедністю. Філософи на чолі з Руссо не пропустять нагоди піддати його нищівній критиці і протиставлять їй вимогу справжності. І все ж таки ми не враховуємо, що, попри всю свою пишноту, вона могла бути щирою.

Отак і будь-яка річ про кохання вдається до чужої, запозиченої мови, причому в подвійному сенсі: вона вимушена та ще й існувала до нас. Неповторне почуття передають словами, які повторювалися вже тисячі разів, проте воно не означає, що це почуття облудне, бо цей колективний засіб виразу призначається для особистого вжитку. Спершу кохання є тим шепотом, яка муркоче нам на вухо пречудові обіцянки: ще й не зазнавши його, ми вже схиляємося перед ним, роками репетируємо виставу, якої не тямимо. Не стихійне то почуття — родина й суспільство вбивають його нам у голову як закон. Змалку володіємо ми запасом лагідних слів і вживаємо їх без різниці — до близьких людей, до хатніх звірят, до маленьких дітей. Зворушливі кумедні вислови, які були до нас, вислови, у яких перемішалися ніжність і автоматизм: серденько, янголятко, любчику, — це не ти, не я, це хто завгодно й ніхто. Чи варто казати про те, що часто ми однаково любимо різних людей, прокручуючи щоразу той самий сценарій, причому майже без змін. «Я тебе кохаю»: найбільш інтимна й заразом винятково анонімна фраза, і сказана вперше звучить мов повторення найдавнішої літанії. Напевне, слід було б вигадати єдині слова, щоб вони мали сенс тільки тієї миті, коли я їх вимовляю, а тоді розпадалися. Разом із коханою людиною я торую новий шлях і мушу його для початку відкрити, пройшовши дорогами, які вторували до мене мільйони інших людей.

1) Неймовірний збіг

«Я кохаю тебе» може звучати як молитва, як угода, як конфіскація, як боргове зобов'язання. Ця фраза, що обпалює мої вуста, годиться передовсім, щоб визнати мою розгубленість. Я уславляю гарячкову пристрасть, яку викликає в мені інший, і протестую проти сум'яття, котре він мені подарував. Самим фактом своєї присутності стороння людина розколола навпіл моє життя, і я хочу возз'єднатися сам із собою, не втративши її. Любовна колізія є вторгненням вертикального виміру до спокійних теренів буття, — вона і біль, і втіха, шквал і приплив нової снаги, опік і пахощі. Як приборкати іншого, того, хто приголомшив мене, вразив своєю величчю? Зізнанням, у якому поєднуються прохання і запитання.

За п'янливим «я тебе кохаю» ховається бажання зловити іншого, змусити його відповісти. Відкривши йому своє хвилювання, я заразом ставлю запитання: а ти кохаєш мене? Якщо ж він якимось дивом скаже, що так, то я заспокоюся і буду тішитися цією взаємністю. «Я кохаю тебе» є синхронізатором, який регулює часову різницю і переносить закоханих в один часовий пояс. Ти і Я стаємо сучасниками. Це ще й паспорт, який ми простягаємо іншому, щоб увійти на його територію, еквівалент перепустки, яку ласкаво надає він, щоб відкрити нам доступ до його світу. Але таємниця не поспішає розлучитися зі своєю незайманістю: все сказано, проте нічого не сталося. Допіру промовивши цю фразу, закохані повинні вчинити її еталоном життя, засвідчити, що вони гідні її. Тяжко зректися її, вернутися назад. Ми вже вирушили у плавання, а «я кохаю тебе» не визнає прислівників — ні «трохи», ні «дуже», тому що керує ним цілковитий і категоричний абсолют.

«Я завжди кохатиму тебе»: ці слова зобов'язують того, хто виголошує їх, тієї миті, коли він це каже. Це «завжди» є якимось іншим часом у звичайному часі: я роблю так, ніби маю намір кохати тебе завжди, навіть якщо мені непідвладний контроль за зміною наших почуттів. Чоловік мого життя, жінка мого життя — та йдеться лише про одне життя, про одну з багатьох доль, крізь які пролягає наш життєвий шлях. Ця клятва є і виявом віри, і чимось на кшталт закладу: долаючи сумнів і страх, вона постулює, що світ є тим місцем, де можна квітнути удвох і відповідати за себе. Проте, заклинаючи випадок, вона позбавляє безпеки обох коханців, обертає їх потенційними вбивцями одне одного. Зізнавшись у моїх почуттях, я потрапляю в залежність від деспота, так само свавільного, як і чарівного, він може з дня на день штовхнути мене в ту прірву, з якої сам і витягнув. Я вступаю до світу високого ризику, де будь-якої миті може вибухнути катастрофа. Інший перестав мені телефонувати? Я вже вважаю себе пропащим. Я спокійний? Він дає мені одкоша, нічого не пояснивши. Італійський письменник Еррі Де Лука розповів, що, навчаючись в університеті, якось занедужав. Його била страшенна лихоманка, аж до нього прийшла подруга, яка почала його гріти і таке утнула з ним, що він відчув, наче доторкнувся до вічности. Після того дівчина спокійнісінько сказала йому, що вони розлучаються. То був не апофеоз, а прощання.

Граматична очевидність облудна: перед коханою людиною я в тому ж самому становищі, що й кріпак перед своїм паном, який зберігає за собою свій високий п'єдестал, з якого я хотів було його скинути. Угода про взаємне обмеження свободи дій, котру я мріяв укласти з ним, зазнає невдачі, він поруч, та я окремо від нього. Я гадав, що зможу визначити йому місце, замкнути його до золотої клітки нашої пристрасті. Та він сам бере мене під варту, бранець став моїм тюремником. Спробувавши його привласнити, я не належу сам собі. Звідси й випливає потреба знову й знову відновлювати зізнання. Це повторення і заклинання, й покута. Спокій настає ненадовго, за декілька днів найніжніші клятви втрачають свіжість і потрібно повторювати їх, аж набридне.

Чоловіки/жінки: поплутані шаблони

Жінки легковажні, ніжні, сентиментальні, підступні, великодушні, хтиві. Чоловіки боягузи, джиґуни, грубіяни, зрадники. Втім, чоловіків більш нема, вони здали свої позиції, вони всі безвідповідальні. Такої інфляції шаблонних уявлень одної статі про іншу ще ніколи не було: обоє обмінюються взаємними докорами в тому, що вони змінилися, відійшли від стереотипів, які, проте, ще ніхто не скасував. Жінки сварять чоловіків за те, що вони стали такими, якими вони самі хотіли їх бачити, чоловіки ганять жінок за те, що вони стали іншими, лишившись такими, як і раніш. Раніше жіночою долею було хатнє вогнище і дисципліна почуттів, а чоловічим покликанням — суспільний простір і завоювання; перші належали природі, а другі культурі. Тепер кожна стать вважає за потрібне брати на себе завдання, що призначені іншим: матері працюють, керують, навчаються; батьки глядять дітей і виконують частину хатніх робіт. Вони гідно справляються з дорученнями? Їм докоряють за брак авторитету, відсутність блиску. Їхні дружини досягають успіху в професійній діяльності? Вони винні в тому, що нехтують своїми дітьми.

Ось воно, прокляття завойованих свобод: борня надихає, а перемога розчаровує, роз'єднує, зіштовхує з важучим тягарем обов'язків. Здобута автономія не зняла з жінок колишніх завдань і обернулася перевантаженістю. Втрата переваги не призвела чоловіків до відмови від функцій, які на них покладалися. Зустрічаючись у зоні невизначеності, ті й ті мусять поспіхом конструювати нові моделі на базі старих. Вони перестали розуміти одне одного і не виправдовують взаємних очікувань. Через таку плутанину декотрі жінки сумують за класичними мачо, що так ненависні були для них ще зовсім недавно, а чоловіки дивуються, що їхні подруги такі вільні й заразом такі традиційні. Емансипації судилося обернути нас істотами, що, збиті з пантелику, вагаються поміж багатьма ролями і передовсім повинні витворити себе як вільних особистостей, котрі відповідають за свої вчинки.

Інший доводить мене до сказу, коли він не знає свого місця й не хоче триматися в рамках постійного амплуа. В цьому відношенні пошуки «справжніх чоловіків» і «справжніх жінок» свідчать про прагнення до надійності архетипу, про спробу подолати розгубленість. Жіночність уже не вичерпується типами матусі, синьої панчохи, музи, хвойди, як і мужність постає не лише в образі вождя, покровителя, батька родини. Та сама туга за ясністю: скажи мені, хто ти, щоб я знав, хто я. Обидві статі тужать за колишньою простотою, яка лежала в основі їхнього поділу: хочеться покласти край невизначеності, помістити іншого в рамки якогось визначення. Болісно й тяжко жити їм за туманної пори. Якщо є криза ідентичності, то зачіпає вона обидві статі.

Отож тепер і не скажеш, що анатомія — це доля, хоч вона і зберігає свої особливості: чоловік ніколи не народить або не зазнає сексуальної втіхи, як зазнає її жінка, а жінці ніколи не збагнути, що це за щастя таке — ерекція. Якщо половина роду людського наново вигадує другу половину, то це не означає ні змішування, ні зближення їх, а тільки певні вагання. Зберігаються поняття, що їх пропонують обидві категорії, хоч точного їхнього смислу ми не знаємо. Загальники, що стосуються й тих, і тих, ще й досі значущі в обмежених рамках, проте істині вже не відповідають. Все, що кажуть про жінок, себто що вони ніжні й емоційні, так само справедливо і стосовно чоловіків: правило тут є тільки сумою винятків. Певну кількість чеснот і хиб ті й ті ділять між собою порівну, як спадщину, котра нарешті стала спільною. Зрозуміло, що чоловіки й жінки по-різному переживають кохання, та звідси випливає, що існує щонайменше два способи переживання любові, хоч кого це стосувалося б, чоловіків чи жінок. Для жінки немає необхідності відмовлятися від жіночності, як і для чоловіка відмовлятися від мужності — обоє вільні (принаймні в демократичних країнах) творити себе як особистість, навіть якщо в нашому суспільстві й сьогодні легше бути чоловіком. Невже обов'язково повертатися до колишніх критеріїв, щоб упоратися з нашою тривогою?

Певна постсексуальна утопія за підтримки хірургії й хімії хотіла б змішати успадковані від природи поділи в ім'я всемогутності індивіда. За філософською балаканиною неважко впізнати давню недовіру релігії до тіла і мрію про янгольський стан, яку плекає християнство: «Воскреснувши, не женяться й заміж не йдуть, а перебувають, мов ті янголи божі, на небесах» (Мт 22: 30). Чудо все ж таки, що людство ділиться на дві частини: біполярність породжує людське багатство, котре перевершує щонайсміливіші очікування. Ще краще, що кожна особистість підтверджує і заразом спростовує свою статеву ідентичність шляхом скоєння учинків, які не властиві її статі. Чоловіки й жінки не завжди знаходять спільну мову. Головне, що, всупереч непорозумінням і нерозумінню, вони й далі провадять діалог, не вдаючись до спрощеного есперанто. Потрібно бодай дві статі, щоб кожна мріяла бути іншою. В майбутньому житті я хочу народитися жінкою.

2) Вигадай мене наново

Разюча загадка цієї заповіді: полюби ближнього свого, як самого себе. На перший погляд, тут ніякої логіки нема: або ми любимо себе на збиток іншому, або ж любимо іншого собі на збитки. Виходить, щоб душа відкрилася до ближнього, потрібно забути про скромність і просто-таки обожнювати себе! Проте йдеться не про послідовність, а радше про збіг. Я люблю себе, бо мене люблять інші, вони кажуть мені, хто я. Мені необхідний їхній зичливий погляд, їхня увага[28]. Вони усталюють мене в моєму бутті, їхня повага наділена здатністю проростати в мені.

Любити самого себе означає усвідомлювати розкол. Аристотель розрізняв корисний егоїзм і дріб'язковий. Важливе відкриття: для самооцінки потрібен внутрішній поділ. «Кінь не знає незгоди з собою, бо він сам собі не друг». Лише людина може стати ворогом самому собі і навіть захотіти знищити себе. Кожному необхідна присутність іншого, щоб відсторонитися від себе. Християнство теж усталює ідею подвійного «я», світського й божистого, порожнього і глибокого, облудного й істинного. Поміж мною і моїм «я» прослизає велетенська тінь Бога: його слід прийняти, відкинувши все ефемерне, — смерть живлюща, а життя мертвотне, як висловився Франциск Сальський. Згідно з Паскалем, «я» ненависне, бо своєю щільністю заважає нашій внутрішній сутності, яка перевершує нас. Любити ближнього, як самого себе, означає любити в ньому ту частку вічності, яку ми поділяємо і повинні сприймати як ознаку нашої можливої спокути. Врешті, Руссо розмежовує добру любов до себе, єдину запоруку істини, й обмежене самолюбство, яке заохочується суспільством.

Що ж узяти нам із цих традицій? Те, що слід почати з самоповаги, щоб у такий спосіб забути про себе і дати місце іншим. Тому важливо пізнати себе достатньо рано і більше про це ніколи не думати. Стань тим, ким ти є, писав Ніцше. Але стань і тим, ким ти не є, може, й кращим. Просвітники розраховували на вдосконалення людини: ми не втілюємо цілковито свою сутність, в нас криються поклади розуму, доброти, мужності, що про них ми й не підозрюємо. Отож ми народжуємося щонайменше двічі, бо з отриманого «я» творимо «я», котре пред'являємо світові, й переходимо від давньої людини до нової. Психоаналіз корисний, бо його користь полягає у можливості для кожного змиритися зі своєю невротичною слабкістю і прийняти себе таким, яким ти є. Укласти мир із самим собою — загалом облудний вислів: йдеться ж не про те, щоб покласти край жорстокій війні, а щоб ліквідувати конфлікт, котрий не дає нам жити, постійно повертає нас до тих самих проблем. Як писав Фройд, той, кому бракує нарцисизму, не має влади й не може викликати довіру: виходить, існує «добрий» нарцисизм, який дозволяє нам бути другом і самому собі, й іншим людям, — і є інший нарцисизм, який служить виразом нашого глибокого сумніву в своїй цінності, хоча між обома ними лежить дуже тонка межа.

Згадаймо фразу Симони Вайль: любити стороннього, як самого себе, передбачає і протилежне, себто любити себе як стороннього. Цілковита симетрія, але хибка рівновага: любити себе, як іншого, ще й означає надавати собі завеликого значення, надто вже ніжно дивитися на звабливого незнайомця, якого я втілюю для самого себе. Треба відійти якомога далі від себе, щоб очиститися від внутрішнього непотребу й наблизитися до того, що далеке від нас. Переповненість собою заважає дати місце іншому. Навіть той, кого повсякчас мордує відраза до самого себе, прикутий до власної особи путами болісного рабства. Марнославство розмаїте, й одна з найпоширеніших його форм полягає у самокатуванні. Звідси й випливає смуток від того, що ти можеш бути тільки собою, приреченим ганятися за своїм відображенням (успіх радіо й телебачення полягає в тому, що це об'єкти, які витворюють псевдо-іншого, вони промовляють до нас замість співрозмовника, дивляться на нас і не бачать).

Закохатися означає надати речам пластичності, наново втілитися у щільній речовині світу, відкрити в ньому таке багатство, таку змістовність, про які ми раніше й не підозрювали. Кохання покутує гріх існування: невдача в коханні вражає безглуздям цього життя. Самотній почуваюсь я і порожнім, і заразом пересиченим: якщо я — це лише я, то мене забагато. Тієї жахливої миті, коли пориваються стосунки, це «я», про яке хотілося б забути, повертається до мене, як бумеранг, як баласт непотрібних клопотів. І знову обертаюсь я мертвим вантажем: треба вставати, вмиватися, їсти, переживати шал внутрішнього монологу, гаяти час, вештатись, мов пропаща душа. Така порожнеча — це надмір. «Великі й безжальні любовні пристрасті завжди пов'язані з тим, що людині здається, ніби її таємне, глибоко приховане «я» стежить за нею очима іншого» (Роберт Музіль). Але таємниця того «я» в тому, що його цілком витворив інший, воно результат екзальтації, яку викликає в нас інший, небувалої втіхи від того, що тебе кохають, а отже ти спасенний ще за життя. Кохання — живлюще джерело, під його впливом у нас розпускається те, що існувало лише в латентному вигляді, воно звільняє нас від вбогого «я», котре нескінченно товче воду в ступі, того «я», котре є основою нашої особистості. Натомість повертає воно нам інше «я», радісне, розмаїте, яке робить нас дужчими і здатними до великих справ.

Дві соромливості

Існує природна соромливість, яка ховається від поглядів, й інша, яка розквітає в глибинах еротичного шалу, коли він чи вона, віддаючись, утікають від нас. Тіло пізнають, як ото вивчають чужу мову: одні — стихійні поліглоти, інші так і залишаються недорікуватими новаками. Але тіло коханої істоти — завжди невідомий континент: те, як воно віддається нам, свідчить про те, що воно приховує. Я відчуваю його недоторканність у самісінькій глибині втіхи. Стриманість дається взнаки і в розпалі заласся. Непристойне не те, що показують, а те, чого нам ніколи не побачити, того, чим ніколи ми не оволодіємо, поєднання непристойності й відсутності.

Голизна — передовсім випробування на тендітність, а відтак випробування збентеженням. Роздягтися означає стати вразливим, підставити себе під удари, кпини. Щоб викликати еротичне збентеження, не досить скинути одяг, тут потрібна витонченість, а це мистецтво підвладне далеко не всім. Найпростіше є заразом і найскладнішим, і часом стриптиз захищає надійніше, ніж лицарські обладунки. Голість — це творчість, вона поступово зароджується із обопільних пестощів, коли тіло розкривається під вашими пальцями, мов японське віяло, котре обертається у воді букетом квітів. Вшановуючи мої статеві органи, інший ошляхетнює їх. Ніжне дикунство, поводження зі мною вчиняє моє непримітне тіло сяйливим і променистим. Я відроджуюся, повертаюся до самого себе, все, що було звичайним, стає дивовижним і полум'яним.

Сором — це не та стриманість, що передує коханню, а конвульсія, що завершує його цикл, остання форма поділу. На вершині пристрасті не відбувають збіги, «не стає таємне явним, не розсіюється ніч» (Емануель Левінас)[29], єдність руйнується. Що збурює дужче, ніж відблиск утіхи на коханому обличчі, яке палає в екстазі? Ми доторкаємося до абсолюту, який утілився в цих спотворених оргазмом рисах, наче містики в мент осяяння, приголомшені тим, що побачили обличчя Бога. Обійми воскрешають цноту коханців. Тут слід розуміти не дівочий гімен, об'єкт похмурих спекуляцій, а якість того чи тієї, що їх відроджують, нескінченно оновлюють мої пестощі. Марно намагаюсь я утримати коханого, наситити мою захланність — непідвладний він мені, завжди вислизає він із моїх обіймів, сяючи повсякчас від утіхи. І я залишаюся на березі іншого, вічного чужинця, наче Мойсей на порозі землі обітованої.

3) Блудний вислів

Існують люди, котрі з першої ж миті ніколи не сумніваються в тому, що ними захоплюються, що їх чекають[30]. Ця певність оточує людину ореолом, надає їй запоруки обраності. Таким щасливцям частенько перепадає від життя, причому покара особливо жорстока, тому що вони вважали себе непереможними. Небагато знайдеться таких поміж нами, котрі відзначалися б отакою певністю. Кохання витворює нове «cogito»: ти мене кохаєш, значить, я існую (Клеман Россе), я тебе кохаю, значить, ми існуємо. Проте буття, котре дарує нам інший, той, хто кохає нас, є тільки можливістю. Вислів «я тебе кохаю» може стати своєрідною універсальною відмичкою, яка полегшує щоденне спілкування, як у голлівудських фільмах, де батьки, діти і подружжя просто-таки спливають ніжністю. В них навіть наймень немає, усі вони прозивають одне одного «my love, my darling», навіть якщо сваряться, мов навіжені. Бувають «я тебе кохаю» минущі, які вириваються в розпалі емоцій, термін їхньої дії обмежується спазмами втіхи, бувають анонімні, нікому особливо не адресовані, бувають агресивні, їх жбурляють, мов згорток брудної білизни, трапляються «я тебе кохаю», немов плацебо, втішні для того, хто слухає, і безболісні для того, хто каже, бувають «я тебе кохаю» благальні, де звучить прохання взяти на себе всю повноту відповідальності, бувають і нарцисичні, що означають лише «я обожнюю себе у вашій особі», такими є зізнання співака натовпові. Ох і бурхливий оргазм викликає таке поклоніння! Згадаймо і палкі заяви, за якими йдуть довгі періоди мовчання, тож радість адресата заступає цілковите розгублення. Не байдужість чужих прикро вражає нас, а холодність близьких людей чи радше те, що теплом обдаровують вони нас не весь час. Нам здається, ніби ми притискаємо їх до серця, та в обіймах наших перебуває відсутність. Не без підстав не довіряють клятвам, які звучать під час близькості, бо вважається, ніби, кохаючись, неможливо говорити про кохання, — коли тіло на вершині втіхи, язик ляпає без угаву й обіцяє золоті гори. Проте правдою є і протилежне: в сум'ятті почуттів несміливому легше виголосити пишні слова й не боятися бути кумедним.

«Я тебе кохаю» — вищою мірою блудний вислів, та це не означає, що він облудний: він просто нерозв'язний. Найпекучіша таємниця, найдавніший мотив. Ви нічого не дізнаєтеся від предмета вашого захоплення, крім одного: він вас ще кохає. Це єдине знання, яке він може вам подарувати, визначаючи отак вибір поміж життям і смертю. В цьому сенсі кохана людина за своєю природою завжди фатальна особистість: буде тільки він і більше ніхто, таких не може бути багато, до останньої нашої хвилини буде вона втілювати обличчя нашої долі, навіть якщо покинула нас.

4) Портрет голубів-месників

Зізнання в коханні, мов незаповнений чек, і нам кортить отримати грошенята: чудесний дарунок стає обов'язком, нам хочеться відшкодувати видатки. «Я тебе кохаю»: ти повинен повернути мені кохання, якщо можна, з надлишком. Коли коханню надають слово, то воно користується гендлярською говіркою: відкривається рахунок, а кредитор і боржник постійно міняються місцями. Нехай-но хтось із них, підбиваючи підсумки, подумає, що його ошукали, й баланс порушується. Кохати означає з усієї людської спільноти виділити одну істоту, покинути світ і, крім цієї істоти, не знати більше нікого. Проте така жертва потребує відшкодування, причому, по змозі, з відсотками. Обранець повинен щодня доводити нам, що ми мали рацію, піднімаючи його на постамент і нехтуючи іншими можливими шанувальниками.

На початку XVIII століття англійські моралісти роблять важливе відкриття: розвиток кохання у лоні сім'ї супроводжується зростанням кількості конфліктів і зростанням ненависті[31]. Бачити, як двоє голубів, котрі так любо й гарно туркотіли колись одне до одного, обертаються розлюченими забіяками, що ладні вчепитися в горлянку одне одному під час процесу про розлучення, — значить, отримати один із найбільш разючих уроків людської природи. Як же воно так сталося, що захват у них обернувся відразою? У спільному житті постійно накладаються один на одного два часові пласти: час подій, що їх переживають разом, щасливих або тяжких, і нещадна пора пропущених можливостей, що їх записують до колонки «дебет». Жива пам'ять про прегарні роки, смутна пам'ять про нарікання. Деколи коханці поводяться, немов лихварі, які віддали серце у позику і безжалісно капіталізують провини. Змусити іншого заплатити — цей вислів треба розуміти буквально. Гроші, що їх вимагають як компенсацію, повинні задовольнити нарцисизм того, хто відчуває, що його пошили в дурні: він багато чим пожертвував і тепер чекає відшкодування заборгованості. Шухляда з претензіями відчиняється навстежень: я попався, я віддав тобі найкращі роки. За нашої доби, котра вигнала гроші з любовної сфери, знову й дедалі частіше висуваються грошові вимоги: вони, мов бальзам на сердечні рани. Так, шлюбний контракт, який заведено поміж заможними людьми за Атлантикою, має бодай ту перевагу, що ставить усі крапки над «і», ще до весілля визначаючи суму компенсації, яку на випадок розлучення виплачує членові подружжя той, хто багатший. Це звільняє від поплутання жанрів і паразитування на почуттях[32].

Кохання ставить запитання, наче той сфінкс. Позірний спокій, усмішки не заважають йому постійно клопотатися розслідуванням. У закоханих є щось спільне з поліцаями — вони йдуть слідом потенційного злочину, їм потрібні очевидні докази цього злочину, вони нікому не довіряють. Вони помічають деталі, яких ніхто не бачить, чують те, що не досягає найчуйніших вух. Мовчання, вагання викликають у них сум'яття. Вони стають детективами, шпигунами, одні наймають приватного нишпорку для стеження за чоловіком, інші потайці залазять до його комп'ютера, мобільного телефона, підслуховують усі його розмови. Свідчення приязні обертаються ознаками зради, найбільш очевидні докази обману — запоруками вірності. Одні бачать за пестощами лише підступ, інші беруть підступ за пестощі. Підозріливість буває наївною, як і довірливість. Недуга закоханого полягає в панічному прагненні тлумачити, він збуває весь свій час, розшифровуючи таку знайому, таку недоступну мову під назвою «інший».

«Я негідний тебе!» — вигукує коханець у перші дні. «Ти не заслуговуєш мене», — докоряє одне одному розчароване подружжя. Любовний пал знаходить вияв у тих самих формах, що й полум'я війни, освідчення в коханні, немов те оголошення війни, відкриває простір бойових дій — царину високої напруги, яка може обернутися непримиренною ворожнечею. Ідеалізація несе в собі загрозу девальвації, обожнення можуть обернутися лихослів'ям. «Я тебе кохаю», «я тебе хочу», «я тебе ненавиджу», «я тебе терпіти не можу». Часом поміж членами давнього подружжя витворюється атмосфера скрайнього роздратування — надто вже довго їли вони з одної миски і тепер бачити одне одного не можуть. Родинне життя їхнє перетворюється на битву, на обопільне покарання за те, що вони разом: за туркотінням закоханих потроху вбивалася в силу страшенна ненависть, великі пристрасті вироджувалися у ницу ворожнечу.

5) Ґречне замовчування

Буває, що закохані не хочуть ніяких зізнань, подрібнюють їх на частки, щоб пом'якшити ризик, відбуваються жартами або відмовчуються, ухиляючись від імперативу ясності, який криється у словах зізнання. Краще натякати, не відкриваючись до кінця, краще відкласти на потім фатальне розвінчання, робити так, щоб ця відмова тривала й тривала без краю. Обрати недомовленість у коханні, щоб захват не обернувся оборудкою. Адже людям рідко вистачає глузду тримати язик за зубами і дотримуватися ґречного замовчування — більшість прагне з'ясувати стосунки і погамувати тривогу. В цій спробі порозумітися зосереджується вся любовна драматургія: загарбання й покірність, сердечний порив і неприйняття, запаморочення і закон. Привід для облудних сповідей, вдаваної відвертості, обману під личиною істини. «Я тебе кохаю» — не самоціль, за цими словами відкривається сцена, яка виходить з-під контролю коханців, котрі декламують свої перші репліки. Лише час покаже, чи було сказане потенційним актом чи просто мантрою для приборкання іншого зі щонайменшим ризиком.

І врешті, «я тебе люблю» часто буває жертовним, як ото слова батьків, з якими вони звертаються до дітей: це повсякденний акт віри, дарунок, який нічого не вимагає навзаєм. «Ти диво, ти ніколи не можеш набриднути, твоє існування — найкращий із усіх подарунків, які я коли-небудь отримував». Сказати так — не клятвою пов'язати людину, а звільнити її від будь-якого обов'язку перед нами. Парадокс дарунку, який нітрохи не збіднює дарувальника, а, навпаки, незмірно збагачує його. Ми любимо дітей, щоб одної днини вони покинули нас, ми оточуємо їх турботою і ніжністю, щоб підготувати їх до незалежності. Ми радіємо їхнім радощам, їхні успіхи є нашими успіхами, їхній смуток є нашим особистим болем. Вони не належать нам, вони нічого нам не винні, а як настане пора, вони нас покинуть. У тендітності маленької людини любов пізнає свою слабкість, свою смертність, вона й сама є тільки кволою іскрою життя, яку треба лише запалити. Отак, люблячи, ми несамохіть погоджуємося втратити іншого, навіть якщо це буде для нас лихом (немає сумнішого видовища, ніж родинне гніздо без родини), позбавляємо його нашого впливу, не накладаємо на нього неможливий мандат обопільності. «Минаєшся, коли тебе люблять, триваєш, коли любиш сам» (Рільке).

Кохання, ця солодка мука (Верлен)

Славетний рядок Арагона: «Щасливого кохання не буває» — прегарна і заразом облудна формула: будь-які стосунки тут розглядаються з погляду кінця. Сентенція звучить, мов нещадний вирок, який не підлягає оскарженню. Якщо нам хочуть сказати, що всі ми колись умремо й абсолютне щастя неможливе, то цей поетичний рядок б'ється у розчинені двері. Якщо щасливого кохання не буває, то як тоді пояснити, що багато людей, насилу отямившись від одної болісної історії, мріють знову потрапити під владу тирана, що так само чарівливий, як і небезпечний? Напевне, треба таки погодитися з протилежним твердженням: кохання може бути тільки щасливе — адже живе воно навіть після того, як помирає пристрасть. Нащо ж намагатися зганьбити, затоптати те, що може виявитися нетривалим, як не дорожить тим, що Пегі назвав «пронизливою величчю минущого»? Найпрекрасніше, що дарують одне одному двоє крім тіла, втіхи і таланту, — неповторна історія, яка поєднує їх назавжди, навіть якщо їм доведеться розлучитися.

Стільки радощів у житті подружжя: відчувати, як за тобою стежить розчулений погляд іншого, його прихильне вухо настроєне на твою хвилю, вкупі можна здійснювати щось дуже значне, зважуватися на те, що самому не по силі. Коли поруч кохана істота, яка є свідком усіх моїх учинків, я врятований. Чеснота спільного життя — поблажливість. Тебе приймають таким, яким ти є, з усіма твоїми недоліками, тебе не картають за них. Виконання вироку відкладається. Можна не перейматися іміджем, тоді як там, у суспільстві, я мушу щодня доводити, на що я здатен. Нам ліньки вилазити з цього кокона добробуту, ставати суспільною твариною, надівати машкару, корчити з себе дотепника, мартопляса. Чарівлива нагода наодинці побути дурнуватим, верзти бозна-що, попустувати не ризикуючи, що тебе погромить цензура, вигадувати іншому найменнячка, які спростовують акти громадянського стану.

В гармонії подружнього життя почуття розігрує саме себе, воно й режисер, і вистава, воно промовисте й оповісливе. Життя удвох рутинне, проте це щаслива рутина, в ній обіцяння надійності. Втіха від звичних речей, задоволення від того, що кожного вечора бачиш біля себе кохану людину. Не обтяжувати її своєю приязню, не набридати їй, основа найтіснішої близькості — точність дистанції. Мені потрібно, щоб інший був поруч: тоді я зможу перестати думати про нього, не каратися його відсутністю.

Що ж стосується любовних страждань, то вони невіддільні від щастя, нам подобається страждати, якби зник цей біль, щезла ця солодка мука, то без неї ми затужили б. Можна скільки завгодно ображати, клясти кохання, упиватися дешевим патосом, все одно всупереч усьому саме кохання, й лише воно, дарує нам відчуття високого польоту, бо в його чарівному полоні переживаємо ми найдорожчі етапи своєї долі. Може, пристрасть і несе з собою лихо, та ще дужче лихо — ніколи її не зазнавати.

Частина друга Ідилія і розлад

Розділ IV Шлюб зі схильності як шляхетний виклик

Щоб правильно уявити собі ту безодню горя, в якій приречена жити жінка, потрібно бути заміжнею або ж мати досвід подружнього життя.

Флора Тристан. Блукання виволанця, 1837

Отримав сьогодні два есемеси від своєї дівчини. В одному вона звістила, що всьому край… Другий надіслала мені, аби сказати, що помилилася номером.

З сайту Viedemerde.fr [33] , 2008

Щоб повернутися до життя, я намагався тебе розлюбити. Щоб віднайти твоє кохання, я зазнав багато лиха в житті.

Поль Елюар. Щире життя

У XIX столітті в одному замку Нормандії стара пані очікує смерті, поринувши у спогади про чудовні роки дівоцтва. Білява внучка сидить біля її ліжка й читає кримінальну хроніку з газет. Самі драми ревності: дружина обілляла сірчаною кислотою чоловікову любаску, продавчиня застрелила з револьвера молодого коханця-вітрогона. Бабуня обурюється цими історіями і тужить за ґречністю Старосвітської Доби.

«Дівчинко моя, послухай бабцю, яка пережила три покоління і добре знається й на чоловіках, і на жінках. Шлюб не має нічого спільного з коханням. Люди одружуються, щоб заснувати родину, а родину створюють, щоб утворити суспільство. Без шлюбу воно не може обійтися. Якщо суспільство — ланцюг, то кожна родина — одна із ланок цього ланцюга. Ланки повинні бути злютовані, для цього завжди добирають подібні метали (…). Одружуються лише раз, дитино моя, тому що цього вимагає світ, а кохати можна й двадцять раз у житті — такими створила нас природа. Річ у тому, що шлюб — це закон, а кохання — інстинкт, і пхає він то ліворуч, то праворуч. Для боротьби з інстинктами створили закони, це було необхідно, та інстинкти завжди дужчі, й не треба надто вже опиратися їм, адже інстинкти від бога, а закони тільки від людей».

Онучку лякають ці міркування, й вона вигукує: «Бабцю, таж кохати можна тільки раз (…), шлюб — це святе». У відповідь бабуся протиставляє ґречність давньої аристократії романтичним вигадкам сучасної доби, яка звела унівеч усі радощі буття.

«Ви вірите в рівність і вічну пристрасть. Люди наскладали віршів про те, що від кохання буцім помирають. За моєї пам'яті складали вірші, які навчали чоловіків кохати всіх жінок. А ми, жінки (…), якщо в серце западало нове захоплення, хутчій скараскувалися останнього коханця».

Сила цієї новели Мопассана[34] в тому, що тут епохи перемішалися, мов у калейдоскопі. Для сучасного читача ретроградкою є зовсім не бабуся, як можна було б подумати, адже розбещена стара вільніша у своїх міркуваннях, ніж її внучка, закута в панцир непохитного ідеалізму. Ми намагаємося примирити два погляди. Як і та дівчина, ми віримо в шлюб із кохання, як і та літня пані, освячуємо порив, та не цінуємо тривалості почуття, і знаємо, що кохати можна багато разів у житті. Ми вагаємося поміж двома концепціями подружнього щастя: перша шукає його основу в душевному спокої, друга в гарячій пристрасті. Сучасне подружжя стало найголовнішою турботою самого себе, своєю єдиною мукою, улюбленим породженням. У цьому його краса і його трагедія.

1) Пристрасть бажана, пристрасть відринута

Шлюб у тій канонічній формі, якої прибрав він на Заході, народився в атмосфері підозр і протестів — одні бачили в ньому заохочення похітливості, іншим його рамки здавалися надто вже тісними. Апостол Павло вважав цей союз крайнім засобом, якщо вже немає нічого кращого, і цим уже все сказано.

«Про що ж ви писали до мене, то добре б чоловікові до жінки не приставати. Та задля (ухилення) перелюбу, кожен свою жінку нехай має, і кожна свого чоловіка нехай має. (…) Се ж глаголю по дозволу, а не по наказу. (…) Коли ж не вдержаться, нехай женяться; лучче бо женитись, ніж розпалюватись». (Перше Послання до коринтян, 7, 1—9, укр. переклад Пантелеймона Куліша).

Для святого Гієроніма (IV століття) «немає нічого гіршого, ніж кохати свою жінку, мов любаску». Будь-який чоловік, що надто вже закоханий у свою половину й має з нею стосунки, коли вона «нечиста» чи вагітна, вчиняє перелюб. Розмноження потребує відпочинку, як ото лан, що гуляє під перелогом[35]. Для святого Івана Златоуста мета шлюбу полягає не так у народженні дітей, як у тому, щоб обмежувати жадобу, втримуючись від двозначних дотиків[36].

Паралельна традиція, що йде від провансальських трубадурів до феміністів та утопістів XIX століття, відрине інститут шлюбу заради рівності й пристрасті. З цього погляду, шлюбний союз поєднує в собі потворність комерційної оборудки і гноблення жінки. Союз, що укладається попри її волю і пов'язує її з незнайомцем, якого вона не кохає, з благословення священиків та моралістів, означає приниження людини до рівня товару, — за словами Жорж Санд, це «один із найбільш варварських інститутів, що їх вигадало суспільство». В романах Бальзака чимало таких бридких оборудок, коли тендітних панночок продають мерзенним дідуганам, усталених угод, які обертаються довічним ув'язненням[37]. Боротьба за шлюб із кохання породжена протестом проти цієї «законної проституції» (Стендаль), яка віддає на поталу половину роду людського. Тільки наприкінці XIX століття влада нарешті визнає необхідність союзу, який ґрунтується на взаємній повазі та згоді.

Аристократові старосвітської Франції здалося б страшенною комедією відкрито виявляти любов до своєї дружини. Якщо він і почував до неї пристрасть, зізнатися в цьому можна було тільки перед смертю, як ото чоловікові князівни Клевської[38]. Подружня ніжність, напевне, могла зародитися після весілля, і це почуття міцніло з часом. «Гарний шлюб, якщо він узагалі можливий, відкидає наявність кохання як необхідної умови подружнього життя», — робить висновок Монтень. І, навпаки, сучасна родина, яка формується у проміжку від XVII до XIX століття, як ми вже переконалися, ґрунтується на зростаючій прив'язаності батьків до дітей. Ця модель, яку витворила зріла буржуазія, обертає домашнє вогнище маленькою сентиментальною спільнотою, ізольованою від решти суспільства. Від епохи Людовика XIV манірниці мріють про шлюб як тріумф Венери та Купідона, де жінка була б вільна й від тягаря вагітностей, котрі йдуть одна за одною. Ця утопія потроху вторує собі шлях у Франції й ув Європі: 20 вересня 1792 року запроваджено громадянський шлюб, доповнений правом на розлучення, а Церква позбувається своєї віковічної влади над цим інститутом. Конкордат 1801 року відновлює церковний шлюб, не скасовуючи громадянського, Реставрація 1816 року скасовує розлучення, і знову дозволяють його аж у 1884 році! За Третьої Республіки кохання визнали республіканською чеснотою на противагу аморальності Старого режиму, а шлюб стає патріотичним учинком, який примиряє подружжя, дітей і націю: допускається нерівність суспільного становища членів подружжя, та тільки не мезальянс[39]! І, нарешті, французький закон від 21 червня 1907 року, полегшуючи видатки на шлюбну церемонію та її формальності, дозволяє молодятам обходитися без згоди батьків і відкриває перед ними землю обітовану матримоніального раю[40]. Пристрасть, що на неї колись накладали тавро смертельної недуги, віднині вважається необхідною умовою для заснування міцного союзу.

Відтак розпочинається цикл, у якому живемо ми і зараз. Справді, за остатні три-чотири роки в Європі спостерігається низка історичних розривів: цивільний шлюб відокремили від церковного, перейшовши від таїнства до угоди. Розмежували шлюб і спільне проживання двох осіб, що призвело до леґітимізації законодавчою владою спільного проживання з 1970-х років. Урешті, сам по собі союз став проблематичним унаслідок винайдення всіляких альтернативних формальностей (зокрема, ГУСП[41] у 1999 році): вони гарантують передачу майна одного з партнерів іншому, а також полегшують розпад пари — розірвати союз можна односторонньо, надіславши рекомендованого листа до канцелярії суду малої інстанції. (ГУСП на свій лад реабілітує розлучення за власним бажанням). Віднині різні способи оформлення любовних стосунків конкурують між собою, сприяючи зниженню кількості шлюбів (та не впливають на зниження народжуваності, яка зростає інтенсивніше, ніж будь-коли, принаймні у Франції): 1970 року відсвяткували 400 000 весіль, 2008 — тільки 273 000, тобто на 30 % менше. Заразом у 1970 році на 100 шлюбів припадало 12 розлучень, а в 2006 — 42[42].

Одне слово, в деяких країнах Заходу зникла необхідність у шлюбі, тому що примножилася кількість альтернативних видів союзу, й шлюб перестав бути канонічною формою кохання. Спостерігається тенденція до розмивання границь поміж становищем одинака (одиначки) й одруженого (заміжньої) внаслідок намагання користатися перевагами обох станів. Сьогодні уже є змога випробувати себе у спільному житті під час вихідних чи вакацій, формою таких стосунків є любительський експромт: потроху запозичивши із кожної моделі союзу, не доводиться зазнавати злигоднів якоїсь одної з них. Замість олив'яного шлюбного вінця щось на кшталт легенького пальтечка, яке неважко поміняти, вступивши в новий зв'язок. Подружня пара поступово позбувається трьох принципів, які лежать в основі класичного союзу: публічності, стабільності, урочистості. А як по правді, то потрібні й ці три якості, й заразом їхня протилежність, себто визнання без наслідків, що з нього випливають, без обіцянок вірності й невимушеності в житті.

Добре знайома нам давня пісенька, яку знай собі ялозять відомі автори: буцім пристрасті вже немає, її знищила емансипація жінок і споживацький гедонізм, який учиняє світ «плинним» (Зигмунт Бауман) і руйнує найміцніші, святі зв'язки[43]. Можна висловити й геть протилежну гіпотезу: ми живемо за гіперсентиментальної доби, а союзи розпадаються сьогодні через те, що вони перебувають під юрисдикцією жорсткого, нещадного бога — Кохання. Убиває їх не лише примха чи егоїзм, а саме пошук незмінної пристрасті, яка злютовує стосунки, нерозсудлива непохитність коханців чи членів подружжя, котрі не хочуть іти на компроміс: геть напівзаходи — або гарячка, або втеча.

2) Конформізм шаленого кохання

Прибічники концепції шлюбу з кохання, від Енгельса до теоретиків XX століття (Бертран Рассел, Леон Блюм), бачили в ньому порятунок від двох лих: подружньої зради й проституції. Поєднуючи свободу і потяг, шлюб з кохання повинен був, разом із соціальною революцією, змінити обличчя всього людства. Поміж захисників цього захопливого почуття вирізняються два імені — Дені де Ружмон і Андре Бретон. З одного боку, видатний швейцарський історик, якого ще 1938 року помітив Сартр, стає невтомним адвокатом вірності, не допускаючи застосування слова «шлюб» у множині. З огидою наводить він фразу молодої техаської мільярдерки, яка перед весіллям заявила журналістам: «Як гарно вперше виходити заміж»[44] (за рік по тому вона розлучилася). Для Дені де Ружмона шлюбне зобов'язання потребує чогось іншого, ніж «прегарної лихоманки», — цілковитої самовідданості, яка передбачає, що в членів майбутнього подружжя вистачить здорового глузду витерпіти випробування часом. З другого боку, батько сюрреалізму Андре Бретон 1937 року обстоює шалене кохання, «великий політ шлюбного життя (…), який несе найбільші надії, котрі втілилися у мистецтві за двадцять століть», і закликає людей «звільнитися у коханні від усіх клопотів, що чужі йому, від усіх страхів та сумнівів». Ця пречудова захисна промова, що завершується славетним зверненням до дочки Об, яка народилася 1935 року: «Бажаю вам бути шалено коханою», поєднується з разючим моральним консерватизмом, зокрема, стосовно непостійності та гомосексуалізму. Бретон дає тут дивовижний аналіз невірності:

«Якщо вибір був справді вільним, то для того, хто вчинив цей вибір, не може й мови бути про те, щоб під якимось там приводом спростувати його. Саме звідси, а не ще звідкись, випливає почуття провини. Я відхиляю такі виправдання, як звичка чи втома одне від одного. Взаємне кохання, як я його собі уявляю, це щось на кшталт люстра: хоч під яким кутом дивився б я на те, що не знайоме мені, в нім відбивається достеменний образ коханої, дедалі дужче дивуючи щоразу попередженням мого бажання і золотим сяєвом життя»[45].

Прибрати дурнувату ліричність — і ось вам доктрина Ватикану про непохитність шлюбу (якщо не рахувати того, що сам Бретон декілька разів одружувався).

В історії ідей добре відомий цей феномен: вдаючи, ніби вони критикують старі порядки, світські реформатори частенько задовольняються тим, що посилюють його вимоги. Замість скасування визнаної норми вони реконструюють її, немов якусь безкомпромісну утопію[46]. Шлюб із кохання, що базується на клятві, якою люди самі себе пов'язують, — це високоморальний союз: він мусить здолати непередбачені сердечні поривання або нестримні бажання. Ще Руссо, великий критик подружньої невірності (хоча в нього були більш чи менш платонічні зв'язки з заміжніми жінками)[47], змальовував шлюб як «найсвятішу, найбільш непохитну з-поміж усіх угод», котра не підлягає розірванню «під жодним приводом», тож «будь-який осквернитель її чистоти заслуговує ненависті і прокляття». Любовне зобов'язання має добровільний характер, тож породжує беззастережну вимогливість. Дені де Ружмон і помітив цю напругу. Взаємна вірність, якої мусять дотримуватися члени подружжя, зумовлюється не їхнім щастям, а цілком алогічною істиною, «безумством повстриманості», яке щохвилини вимагає «терплячого й ніжного старання», «живлющих зрошень». Чудернацька похвала шлюбові, адже належить він до розряду цілком безглуздих явищ, причому раз і назавжди, як писав Кіркеґор про релігійне навернення.

3) Порнографічний союз

За старосвітчини подружні стосунки і ласолюбство чітко розмежовувалися. «Шлюб — зв'язок, освячений релігією і благочестивий, — писав Монтень, — тим-то втіха, яку отримують у шлюбі, мусить бути стриманою і поєднаною з певною суворістю». Якщо вимагалося очистити подружнє ложе від шалу похітливості, то причиною було не засудження інстинкту, а радше недовіра до його слабкості. Лише помірна приязнь і дисципліна емоцій могли дозволити тримати відстань. Нашим предкам притаманна була «не стільки позірна чеснота, скільки обережність» (Едвард Шортер). Люди могли кохати й бажати деінде, та головною метою була передача майна у спадщину і турбота про нащадків. Ми вільні від таких осторог — якщо не рахувати найбільш консервативної частини релігійних меншин ув Європі й у США, ми можемо обирати, кого захочемо, вступати в шлюб і розлучатися без обмежень. Ні примус колективу, ні батьківська заборона не заважають двом істотам належати одне одному. Ще недавно пристрасть і родинне вогнище не мали між собою нічого спільного: «Поодинокі щасливці лише підтверджують нещастя більшості людей, котрі потрапили у пастку шлюбу», — писав Шарль Фур'є. А тепер для нас жити разом означає блудити. Усамітнюючись, партнери здобувають не лише супокійний куточок, де можна заховатися від брутальності цього світу, а й майданчик для експериментування, реалізації фантазій і самобутньої порнографічної творчості.

В XIX столітті основною перепоною для сексуального життя у шлюбі була притаманна чоловікам біполярність — як показує Фройд, що більше ідеалізували дружину, то дужче принижували повію, — з першою обмежувалися щоденними нетривалими стосунками, тим паче що за відсутністю протизаплідних засобів жінці постійно загрожувала незапланована вагітність[48], а з другою вдавалися до сексуальних ігор, які включали в себе найнепристойніші позиції. Матері родини не личило мліти з утіхи, наче вульгарній хвойді. Романтичний культ жіночої чистоти призвів до розквіту борделів, духовність породила розпусту. В другій половині XIX століття стурбовані викоріненням недобрих звичаїв реформатори проповідують, що «спальня повинна стати єдиним місцем для кохання (…), взяти гору над кабаре, шинками та іншими лихими місцями»[49]. Цей рух, який охопив усі суспільні класи, поставив за мету покінчити з еротичним голодом подружніх пар і підірвати ринок продажного кохання, який підтримується сексуальним «пролетаріатом», — студентами й одинаками, які надто вже убогі, щоб одружитися. Врешті-решт здоровий глузд змусив прийняти те, що засуджувала релігія, і нова політика подружньої насолоди під контролем медицини витіснила давню заборону на любовні втіхи[50]. Оргії й вільності, в які поринали колись із продажними жінками, відтепер мусили увійти у практику подружніх стосунків, культура розпусти з борделя переселяється в подружнє ліжко. Платні послуги з часом зводяться до статевого акту «за системою Тейлора» — з повією не кохаються, а випорожняються, продажні обійми холодні, мов крига, зате члени подружжя вдаються у ліжку до нечуваної розпусти.

Отож сексуальна злагода сама по собі не нова — новиною стало покладання на неї перебільшених надій. Нехитра справа виявилася загальним важливим завданням. Розкріпачення звичаїв змінило порядок пріоритетів ув акті кохання: раніше всі слова були сказані, коли жінка віддавалася, тепер усе починається, коли вона знімає з себе одяг. Чоловіка відринули у ролі мачо, та зараз як ніколи потребують його у ролі коханця, він повинен володіти потрібним причандаллям і вправністю, тим паче, що жінка вже не соромиться демонструвати свою втіху. Від жінки теж очікують належного набору навичок. І нехай-но виявить себе вона нетямакою, зразу ж почує чимало нечемних слів на свою адресу. В сучасному еротизмі неподільно владарює мораль відваги. Завдати втіхи одне одному — обов'язок обох коханців, а то ласий дует відразу ж обернеться жалобним хором. Лихо тому, хто тільки вдає пристрасть! Тут більше, ніж будь-де, маємо ми повне право вимагати свого.

Сексуальне життя наділяють новою функцією — бути критерієм подружнього щастя. Оскільки з-поміж усіх своїх колишніх завдань шлюб зберіг тільки зобов'язання квітнути, за його стан відповідає еротизм, оракул новочасної доби. Секс не лякає, навпаки, він заспокоює, завдяки йому кохання стає зчисленним, біжучі миті особливої інтенсивності обертаються незабутніми епізодами. У затишку спальні коханці складають іспит зі щастя, доводячи перед судом своєї душі, що їм добре удвох. Що становить собою кіно категорії «X», як не останню галузь домівництва поруч із кулінарією та садівництвом? Хто дивиться ці фільми, крім пар, які прагнуть надати пікантності власним інтимним стосункам, якщо тільки не знімають себе самі — наодинці чи разом із сусідами, — щоб розмістити в Мережі найкращі епізоди своїх забав? І оскільки почуття не є протилежністю бажання, а обоє вони, мов ті близнята (струми ніжности і чуттєвості однаково минущі), міцність шлюбних зв'язків перевіряється шалом тілесного поривання.

Застосовується особлива педагогіка розгальмування, яка має на меті звільнити нас від гніту стриманості й непевності. Фахівці провадять спеціальні курси навіть у вищих сферах державної влади[51], навчають стимулювати проміжжя, підтримувати тазове дно, відкривати чакри (енергетичні центри), прилучають до мистецтва інтимних пестощів. Пізнанню тіла іншого передує вивчення себе, мастурбація стає пропедевтикою злягання, вправою з контролю над собою і самопізнання. Допомога медиків, психіатрів, тренерів — усі засоби годяться, щоб викликати шал чуттєвості. Позашкільний предмет включає в коло своєї діяльності й школа, й підприємства, зобов'язуючись із гарантованим результатом культивувати цей неораний лан. Все ж краще, ніж колишнє невігластво, проте ця еволюція робить сексуальне життя двох людей справжнісіньким героїзмом. Учені працюють над математичною моделлю втіхи, відкривають лабораторії шлюбної метеорології, хваляться, що за п'ятнадцять хвилин можуть передбачити розлучення[52], розробляють алгоритми щастя. Інтерес до дослідження невідомого континенту лібідо підстьобується турботою про необхідність будь-що наздогнати практичні упущення в цій царині.

Ми перебуваємо в полоні туристичної казки про країну еротики. Коханцям, які вирушають у мандри, пропонують два типи маршрутів — класичний: позиція місіонера, гарантований комфорт; авантюрний, що дарує цілу гаму відчуттів: шмагання по дупі, посипаній пудрою, кохання втрьох, содомія тощо. Йдеться про знайомство з найбільш розпущеними формами сексуальної практики, як ото туристи здійснюють ознайомчі екскурсії в далекі краї, на Карибські острови, до Китаю чи Танзанії. З ким же й удатися до розпусти, як не з солодкою своєю половиною, яка знає вас, пестить і гарненько приголубить після шаленого сеансу садомазохізму. Сучасний шлюб, який за зовнішньою благопристойністю ховає нестримний шал, став утіленням двозначності: це образ конформізму і заразом найганебнішої розпусти. Він широко практикує те, що можна назвати сентиментальною соромітністю, суміш красномовства і неймовірного лихослів'я, пестливих фраз і стидної лайки. Нічний столик обертається філією секс-шопу, складом предметів туалету і різних протезів (нагадаємо, що найкращі фантазми зазвичай дуже примітивні). Не має значення, що всі ці відхилення від норми здебільшого дуже помірні й, попри повсюдну розпущеність, мають конфіденційний характер. Головне те, що, поширюючись через засоби масової інформації, вони стають частиною колективної уяви і формують загальний горизонт сучасної сексуальності.

4) Мимовільна цнота

Сучасне подружжя страшенно лякає перспектива виродження їхнього спільного життя в союз двох євнухів, які скидаються на «два вагони, покинуті на залізничній колії, котрі зіштовхуються в любовному акті» (Зеруя Шалев). Цим можна пояснити ролі сексолога, тренера, екс-порнозірки на кшталт Брижіти Лае, які завдяки радіо та газетам зробилися вчителями насолоди, що їхня місія полягає в тому, аби позбавити своїх клієнтів почуття провини і з легкістю посвятити їх у таємниці ласолюбства. Ласе передчуття, притаманне шеф-кухареві, який ділиться з вами кулінарними рецептом, поєднується у них із поважністю експерта, який провадить вас за руку заплутаним лабіринтом. Педагоги й заразом великі знахарі, вони комбінують моделі, запозичені з двох царин: виховання й посвяти, звідси й повчальний тон, в якому серйозність поєднується з фіглярством, а інтимні теми тлумачаться шляхетною, вчительською мовою. Ці шлюбні консультанти відмовляються від будь-якого наміру приголомшувати (за винятком кількох «молодіжних» радіостанцій, де, як і раніше, вдаються до стилю класичної вільності), вони не хочуть бути руйнівниками, а дивляться у майбутнє і пропонують кожному засвоїти свою клавіатуру чуттєвості.

«Розбудіть ваше бажання»[53] — отак щомісяця, кожного триместру благають часописи та ілюстровані журнали, так лякає нас крах лібідо. Сучасні коханці вдаються до екстравагантних закладів, поєднуючи інтенсивність і тривалість, воду і вогонь, хоча ризикують згубити й те, і те. Адже час може зруйнувати найпристрасніші наші поривання. Хоч який би гарячий був темперамент, все ж таки він урешті холоне. Нестерпно визнавати мені, що я бажаю іншого не так гаряче, як раніше, тож я лютий на нього за те, що він уже нездатен розбудити в мені того пристрасного поривання, яке поглинало колись мене цілком. Нестерпно констатувати поступову нейтралізацію нашого еротичного потенціалу. Звинувачувати в цьому треба не іншого, такого ж бідолашного смертного, як і я, а кволість нашої тілесної конституції. Тривале сексуальне життя є однією з найбільш зворушливих утопій сучасного світу; трагічним боком її є згасання бажань, навіть якщо їх підтримують, немов священний вогонь. Сумно спостерігати, як двоє людей, котрі не могли й п'яти хвилин побути наодинці, щоб не накинутися одне на одного, врешті-решт співіснують собі спокійнісінько, без чуттєвих бур, за винятком хіба що коротких інтермедій. Намагання вдаватися до сексуальних зловживань у високих сферах чуттєвості залишиться одною з найбільш хвилюючих сторінок історії кохання на Заході. Цнота, що постала з вичерпанням апетитів, набагато ефективніша, ніж будь-яке пригнічення. Вона свідчить про те, що ми безсилі орудувати «біологією пристрастей» (Жан-Дід'є Венсан).

5) Прегарний шал подружнього кохання

Екстравагантність нашої доби засвідчує відчайдушна мрія: все в одному. Одна-єдина істота мусить зосереджувати в собі всю повноту моїх прагнень. Хто може відповідати цим стремлінням (до того ж, є особистості з багатим внутрішнім світом, а є такі, що паразитують на вашому)? Приголомшливе зростання розлучень в Європі, всупереч загальному переконанню, випливає не з нашого еґоїзму, а з притаманного нам ідеалізму, — неспроможності жити разом, пов'язаній з трудністю залишатися самотою. Не від розчарування гине шлюб, а від надто вже високої самооцінки. Не лишилося нічого, крім кохання, «разючого погляду бога» (Андре Бретон), і в цьому й уся проблема. Човен перевантажений, на нього покладаються надмірні надії, аж врешті він потопає. Ми потерпаємо не від черствості серця, а від того, що воно надто вже просякнуте вологою і схильне до виспівів душі.

Ми часто чуємо: «Я ще вірю у велике кохання». Проте вірить потрібно в людей, вразливих, недосконалих, а не в абстракцію, хоч якою прегарною вона була б. Любити кохання більше, ніж самих людей, означає витати у захмарних світах. Почуття, котре спершу вилучалося зі шлюбу, підточило його зсередини, а потім через надмірні домагання поставило під удар і саме себе — ненатлість підписує йому смертний вирок. Позбувшись перепон, які гальмували його розвиток і в такий спосіб оживляли його, воно змушене було шукати способу відроджуватися в самому собі. Кохання гублять не перепони, а занадто легка перемога. Перед пристрастю, кажуть, неможливо встояти — та ба, пристрасть долає все, крім самої себе. Класична трагедія протиставляла неможливе кохання і жорстокий лад; трагедія нашого часу — самогубство кохання: загибель внаслідок власного тріумфу. Втілюючись, воно саме себе знищує, його апотеоза збігається з присмерком. Ніколи не були такими минущими наші романи, ніколи не набували вони такого швидкого завершення у подружньому ліжку — адже їхній розвиток не має перепон. Це ще гірше лихо, ніж будь-яке інше, постає ж бо воно з переситу, а не з голоду.

На сьогодні поширилася недуга: безнадійні пошуки годящого предмета кохання — одне розчарування заступає собою інше, кожен претендент дискваліфікується по черзі, його витісняє інший, отак спалахують і гаснуть блудні пломінчики закоханості. Ми захоплюємося, розчаровуємося і завжди невдоволені. Щоразу ми обманюємося в наших почуттях, нас бере в полон ілюзія кохання з першого погляду: за словами Стендаля, «думка про те, що ми покохали на все життя, триває в нас один вечір». Рідна душа виявляється недостатньо гожою, розумною, вільною: казковий принц — просто собі бездарність та ще й невдаха, секс-бомба — фригідна невротичка, сварлива бабера, — ніхто не здає цього іспиту. Оце і є наше пекло, зворотний бік наших досягнень: ми не можемо закохатися в людину, яка відповідала б рівню наших домагань, причім не тому що скрізь самі посередності, а з тієї причини, що домагання наші понадмірні.

Звідси й постає чудернацька паніка в лавах представників обох статей після тридцяти, які геть утратили глузд від того, що лишилися на мілині й мусять збувати вечори, втупившись у комп'ютер, споживаючи напівфабрикати і з надією зиркаючи на телефон. А в Мережі й на спеціалізованих вечірках розширюється, сказати б, ринок зужитого, другосортного товару: тут збираються небораки, які вже не раз одружувалися і розлучалися, вони міркують, вагаються, зачаровуються незнайомцями, так само хутко розчаровуються й урешті зв'язуються з якимись неймовірними типами.

Двадцять років тому я познайомився в Мадрасі з індійським письменником Раджею Рао (він помер 2006 року), другом Мальро. Замолоду він приїхав до Франції, бо вважав, що пізнати сутність кохання можна тільки одружившись із європейкою. В алегоричному романі «Гадюка і мотузок» (1960) він виклав невдалий досвід такого шлюбу. На батьківщину він повернувся розчарований нетерплячістю західних людей, їхньою гонитвою за постійним і цілковитим щастям. Ось що він пише: «У нас в Індії холодну юшку ставлять на вогонь, і вона потроху нагрівається. У вас гарячу юшку наливають у холодну тарілку, й вона потроху холоне». Причина лиха західної цивілізації — міт про пароксизм пристрасті, тобто наслідки нестримного романтизму. Помилка в тому, що до почуттів ставляться надто вже поважно, найменше їхнє послаблення виявляється нестерпним. Ви ладні померти за тих, кого кохаєте? Я передовсім ладен з ними жити — проза повсякденного життя щохвилини вимагає від нас постійності, робить зайвими демонстративні порухи, оскільки вони виключні, а отже випадкові. Раніше виховання почуттів було тісно пов'язане з позбавленням від ілюзій; треба було не згубитися в сердечному лабіринті, уникнути чуттєвої заблуди і юнацьких химер, а йти духовно-моральним шляхом. А наша література, навпаки, навчає, як розпалювати полум'я, підігрівати шал кохання. Порівняно з класичною літературою все стало з ніг на голову: тоді боялися розгулу фатальних пристрастей, які завдають лиха, а нас тривожить, що пристрасть охолоне, видихається. Ми називаємо її поезією, блаженством, вважаємо її захоплюючою, ми ладні забути про ті злигодні, яких вона завдає нам. Нас не лякає некерованість учинків, боїмося ми тільки одного: втратити сильні почуття.

Самогубство старих коханців

Наприкінці життя Шатобріан закохується в дівчину, яка дає йому одкоша; старенький Казанова (в романі Артура Шницлера) мусить хитрувати, щоб звабити молоду особу; Ґете в сімдесят два роки сватається до сімнадцятирічної дівчини в Марієнбаді й отримує відмову; шістдесятирічна американка пані Стоун (у книзі Тенесі Вільямса) закохується в двадцятирічного красеня Паола й думає собі, що «продовжує жити після смерті», що її існування ось-ось завалиться, «впаде безформною купою бганок, мов той намет, коли з нього заберуть осередню опору»[54]. Сила-силенна прикладів, за якими стоїть те саме питання: нас витісняють інші, вони оголошують наші бажання непристойними, вважають неприпустимим, щоб молодь діставалася старим ласолюбам (у цьому плані природа й упередженість нещадніша до жінок).

Набагато зворушливішою, ніж ці марнотні домагання джиґунів і кокеток похилого віку, здається смерть старих коханців. Буває, що двоє людей зростаються, сплітаються одне з одним, немов коріння дерева: вони становлять єдину особистість, у якої два обличчя і два наймення, нерозривне «ми», яке не розпадається на окремі «я». Тоді страждання одного; стають стражданнями іншого. «Якщо в дружини болять ноги, болить і мені», — так разюче висловився іспанський філософ Унамуно. Так сталося у вересні 2007 року з Андре Горцем і його дружиною, яка помирала від недуги, що стрімко розвивалася: «Тобі щойно виповнилося вісімдесят два роки, — писав він у книзі, присвяченій дружині, — твій зріст зменшився на шість сантиметрів, ти важиш усього сорок п'ять кілограмів, але ти прегарна, витончена, бажана, як і раніше. Ми вкупі вже п'ятдесят вісім років, а я кохаю тебе дужче, ніж будь-коли. Нещодавно я знову в тебе закохався, в мені знову клекоче життя, б'є через вінця, і погамувати цю спрагу може тільки твоє тіло, яке я притискаю до себе»[55]. До них були й інші подружжя, що вирішували померти одночасно, наприклад, колишній сенатор-соціаліст Роже Кійо і його дружина 1998 року. Готуючись піти в небуття, наче змовники, вони звеселилися і заспокоїлися перед тим, як опустити завісу (як на лихо, Клера Кійо не померла, заживши піґулки, і їй довелося вивчати страшну науку самотності). Чому ми повинні дозволити природі забрати в нас єдину потрібну нам людину, якщо можна помандрувати удвох? Краще вже попередити свій край, ніж сходити унівеч. Самогубство, як вважає Джон Донн, несе в собі й відпущення, бо, на відміну від іншого гріха, його здійснюють лише раз.

Гіршою, ніж наша власна смерть, є для нас смерть наших близьких, тих небагатьох головних людей, що становлять підвалини нашого існування. Жити вже немає чого, треба вчасно піти. З цього погляду, що може бути прекрасніше, ніж міт про Филемона й Бавкиду, які прохали Зевса дозволити їм сконати того самого дня і він обернув їх деревами? Можливо, самогубство старих коханців справляє дужче враження, ніж гучні втіхи молодиків. Молодість демонстративна, старість піднесена і шляхетна. «Я стану пилом, але закоханим пилом» (Кеведо)[56].

Розділ V Мінлива постійність

Я мушу червоніти від гріхів, які вчинив, я побиваюся за гріхами, яких уже не можу скоїти.

Абеляр

Бажання вважають невинним, та коли бажання почуває інший, це вважають чимось жахливим.

Марсель Пруст

Не довіряйте жодному своєму братові, бо кожен брат ставить перепони іншому, і кожен друг розносить наклепи. Кожен обманює свого друга, шахрайство на шахрайстві. Підступ на підступі.

Єремія

В одній каліфорнійській громаді десь у 60-х роках чотири десятки хлопців та дівчат поклали в основу спільного життя принцип найсуворішого сексуального комунізму: заборона утворювати постійні пари, обмін партнерами, скасування уподобань, зумовлених естетичними чи культурним критеріями. Минув рік, і декотрі учасники, незґраби чи товстуни, виявили, що всі двері перед ними зачинилися. Тож їм тільки й залишалося, що тинятися увечері верандою, випрошуючи місце у ліжку й повторюючи: хто мене хоче?

Не знайти кращого аргументу на захист класичного шлюбу, ніж цей приклад від супротивного. Перемога здорового глузду над захмарними мріями ліричних років, скаже консерватор. І згадає відомий жарт Жака Полана: «У мене був приятель, котрий не хотів одружуватися: коли одружуються, треба відмовлятися від усіх жінок, крім однієї. Я спромігся на гідну відповідь: хто не одружується, той позбавлений усіх дружин плюс одної»[57]. Гарненький софізм, та його легко спростувати: можна одружуватися й кохати декілька разів у житті, тобто зазнати полігамії чи поліандрії, до того ж, ідеться не про вибір між однією людиною й ніким. Передовсім, у найбільш розвинутих частинах західного світу не забороняється тішитися повнотою емоційного життя й бути вільним від обов'язку йти до мерії. На кожному полюсі любовного обрію є свої прибічники — борці за моногамію чи любителі пурхати з квітки на квітку однаково закликають нас іти за ними під страхом прокляття. Сутичка поміж ними трохи вже набридла. Шлюбний союз, як і вільність, не становить собою мету, це можлива форма, якої набувають наші уподобання за певного періоду життя. Достеменна новизна нашої доби полягає в тому, що ми більше не повинні обирати якесь одне з тих нестерпних зобов'язань: упродовж свого життя ми можемо нагромадити досвід шлюбу, безшлюбності й минущих захоплень.

Тож питання вірності заразом і важливе, й нерозв'язне: зберігати постійність дуже важко, а непостійність потребує більшої делікатності. Лібералізація звичаїв спонукає нас самотужки розробляти для себе норми. Коли суспільство перекладає на особистість ті проблеми, що їхнє вирішення раніше саме накидало особистості, то викликає цим повсюдну розгубленість, завдаючи на людей тягар, з яким вони не знають, що й робити. Звільнення завжди є обтяженням. Подумаймо про те, яка делікатна проблема — поставити велике кохання перед випробуванням тяжкою недугою чи злигоднями долі: стількох чоловіків, які втратили роботу, покинули їхні дружини, стільки невиліковно хворих стало тягарем для своїх близьких, які бажають їм швидшої смерті! Ми не герої, не святі, ми — прості смертні з обмеженими здатностями до самопосвяти.

1) Свинство як результат щирості

Криза буржуазного шлюбу, напевне, призведе до того, що подружня зрада, одна з найбанальніших його супутниць, утратить свою привабливість. Раніше її картали в ім'я добрих звичаїв, сьогодні з позицій щирості. Вільний союз двох особистостей, зрозуміло, несумісний із такою банальною поведінкою: краще вже у всьому зізнатися одне одному, ніж удаватися до вивертів далекого минулого. Бульварний театр майже століття розважав публіку нещастями обманутих чоловіків, рогоносець завжди був героєм водевілю (для такої ролі найліпше личив чоловік)[58]. Тим часом адюльтер не помер, хоч і був дискредитований: вийшовши з моди, як стиль поведінки, він лишився пересічним життєвим явищем і становить одну з основних причин розпаду шлюбів[59]. Від нього не застраховані ні чоловіки, ні жінки: вони обманюють одне одного, тому що скучають, стикаються зі звабами, вони проживають одночасно декілька життів (симптом індивідуалістичного суспільства. Що розривається поміж ідеалом вірності і жагою свободи). Адюльтер, як і раніше, невіддільний від шлюбу. У відчайдушній боротьбі з ним виявляються два підходи: перший випливає з класичних норм, а другий новаторський. Перший, психоаналітичний, бачить у подружній зраді ознаку напруженостей, що не були розв'язані у дитинстві. Так, Альдо Наурі пояснює, що лаканівською базовою мовою слово «адюльтер» можна витлумачити як «adulte erre, adulte taire», тобто «дорослий-заблуда, який мовчить, бо не хоче дорослішати». Ми гадаємо, ніби вільні у наших походеньках, а насправді становимо собою жертву надмірної прив'язаності до матері чи батька[60]. Другий погляд вбачає за старим словом «обман» гідну жалю зраду самого себе, атмосферу брехні, що руйнує найкращі почуття. Шлюб починається з бурхливих клятв, а потім грузне у багні жалюгідного притворства.

Перше заперечення випливає з закону моралі, друге — з закону душі. Тож є два види вірності: задля пристойності і з внутрішньої переконаності. Перша становить собою механічне підпорядкування соціальним нормам, друга випливає з вільного рішення бути чесним із коханою людиною. Остання може включати в себе два аспекти: вірність як обов'язок перед іншим і вірність як обов'язок перед собою. Настійна необхідність не вступати у суперечність із власними настроями ускладнює питання. За нашого часу любов зла по-своєму: злагода із самим собою дозволяє мені встромити ножа у спину іншого. Оскільки в мене є право передумати, я можу порушити слово. Зміна відзначається повнотою влади: так, я переспав з X чи з Y, але тієї миті я тебе вже не кохав, мені набридло прикидатися. (Чим перевершує нас суперник, хоч жінка, хоч і чоловік? Незаперечна його перевага криється у новизні. Причина його невідпорності тільки в цьому, а не у вроді чи в розумі). Пошитий у дурні не має можливості покликатися на гніт суспільства: віддалення партнера образливе, зрада стає особистою поразкою: якщо інший вирушає шукати кохання деінде, значить, йому вже не досить мене.

Отож відповідаючи тільки за себе, ми чинимо вкрай безвідповідально. Я не зрікаюся себе, я розвиваюся, верховна чеснота наказує мені зрадити мої зобов'язання, я не вірний, бо вірний тільки самому собі. Такий софізм обертає щонайвищою етикою віроломність відступника, який нехтує своїми добровільними обітницями. Якщо достатньо бути самим собою, щоб мати цілковиту рацію, то новітній культ достеменності провадить простісінько до перемоги свинства. Для того, щоб ми були у злагоді з самим собою, нам рекомендують відкинути будь-яке святенництво, будь-яку необхідність щадити іншого[61]. Допіру співрозмовник попереджає вас, що буде щирим, ладнайтеся вислухати цілу купу гидоти. Свинство — принцип стосунків, що протилежний ґречності: з іншим поводяться, наче зі знаряддям, якого позбуваються після використання.

2) Про гарний звичай замовчування

Містика прозорості скидається на цькування: сповіщаючи іншому про всі мої сумніви, про щонайменші коливання серця, що на них мусить він реагувати, мов сейсмограф, я тримаю його під безперервним вогнем. Політика відвертості є передовсім політикою недоброзичливості, хто каже все, той лихословить, а ось замовчуючи ми виявляємо делікатність. Я вдячний іншому за те, що він приховує від мене деякі свої думки. Стільки разів хотілося б нам не знати і повторити те, що сказав принц Клевський своїй дружині перед смертю: «Навіщо відкрили ви мені пристрасть, яку почували до пана де Немура, якщо чеснота ваша не примножилася настільки, щоб забути про це? Я так любив вас, що радий був би обманювати себе, зізнаюся в цім, на превеликий свій сором, — шкодую я за тим облудним спокоєм, якого ви мене позбавили. Чому не лишили ви мене в супокійному засліпленні, яким тішиться стільки чоловіків?»[62] Відома кантівська притча про чоловіка, який ховається в чужому домі від убивць. Обов'язок господаря будинку, пише Кант, видати його, згідно з універсальним моральним законом: брехня — це скрізь і всюди зло[63]. Бенжамен Констан іронізує над цим прикладом і, сперечаючись із Кантом, нагадує, що є не менш важливий обов'язок — врятувати життя ближньому. Викладаючи дружині правду, всю правду, як на суді, ми застосовуємо до нього нестерпний шантаж. Класична мораль вивертається наопач: ми кажемо неправду, значить, інший дорогий нам, тож збереження добрих стосунків важливіше, ніж намагання висловити все. Мовчання оберігає, зізнання плюндрує. На противагу жорстокій відвертості, слід боронити принцип увічливості й стриманості. Дводушнісгь — гарний звичай у шлюбі: краще напівправда сповіді, ніж правосуддя сповідальні.

До того ж, обман має незаперечний еротичний потенціал: страх, що тебе застукають на гарячому, хапливі побачення, спільні секрети надають підпільним пестощам тієї гостроти, якої позбавлена прісна юшка подружніх обійм. Облуда не завжди слугує покровом правди, часом люди брешуть, бо намагаються надати життю інтенсивності. Наприклад, у Пруста кохана жінка героя вдається до чудернацьких фантазій, захищаючись від наполегливого коханця, немов та каракатиця, що плюється чорнилом, аби нагнати якогось нахабу. І те, що здається безглуздим спотворенням дійсності, обертається правдою. Зраджуючи батьків, дружину чи друзів, ми зазнаємо приголомшливої спокуси: удару в спину завдають лише своїм, бо знають їхні вразливі місця. Найближчий друг здатен до найбільшого підступу. Таємні виверти коханців, які плетуть інтриги, щоб знищити одне одного, зачаровують своєю ницістю. Наскільки нам відомо, любителі погрітися біля чужого багаття і заодно поживитися чужим добром, й досі не перевелися. Є шлюбні паразити, які не можуть заспокоїтися, покіль не проб'ють діру в найтіснішому союзі. (Часто спільне життя можна терпіти лише тоді, коли на обрії його з'являється чарівлива перспективу кінця у вигляді ще одного, потаємного учасника. Тоді любовний трикутник стає необхідною умовою щастя удвох). Деколи шукають нагоди завести роман із найкращим другом (подругою) супутника життя, обертаючи приятелювання на проміскуїтет, подвоюючи п'янливе запаморочення від облуди гострою приправою фамільярності. В цьому і криється парадокс лихого сусідства — воно вчиняє міцну приязнь, щоб тим краще розладнати її. Довіра заохочує віроломство, зрадник спершу завжди був братом і другом.

Існує чимало способів стати кривоприсяжцем, не зав'язуючи стосунків з третьою особою: замкнутися в собі, вчинити страйк, скасувавши утіхи, усмішки, розмови. Суворе дотримання фізичної вірності може таїти в собі щось невротичне: потуга, яку витратили на опір гріхові, обертається проти кохання до іншого, бо ми лютуємо на нього за те, що мусимо докладати стільки зусиль. Кажуть, Магатма Ганді полюбляв цілі ночі збувати поміж голими жінками, щоб випробувати свою непохитність. Декотрі люди вважають себе постійними, а насправді просто ледачі, віддають перевагу супокою, а не сум'яттю коротких побачень. Інші тішаться спокусою, не улягаючи їй, бо полюбляють ходити на краю прірви: вони залицяються до незнайомих осіб, а потім тікають у кущі. Такі не кохають чоловіка чи жінку, їм подобається випробовувати свою невідпорність і силу волі. Мов той псалміст, могли б вони сказати: «Спокуси мене, Господи, і випробуй мене, розплав нутрощі мої й серце моє» (Псальми, 25: 2). Так само чинить і кокетка, яка морочить голову чоловікам і ніколи нічого їм не дозволяє. Дені де Ружмон із захватом переповідає анекдот, який розповіла одна його приятелька. Спробувавши позалицятися до жонатого чоловіка й не домігшись успіху, вона почула на прощання: «Я додам вас до мого списку mille е tre»[64]. Йшлося про жінок, яких він відкинув, щоб зберегти вірність дружині. Ця вправа свідчить не про сердечну постійність, а про хвальковиту натуру, яка прагне тішитися власною силою, не застосовуючи її. Це марнотність під личиною морального закону. «Насильство, яке учиняють над собою, щоб зберегти вірність коханій людині, не краще від невірності», — писав Ларошфуко.

Заборонити проституцію?

Соціалісти й феміністи очікували, що зі зникненням буржуазної сім'ї зникне і проблема проституції. Виховання і соціальна революція повинні були знищити це лихо. 1936 року Вільгельм Райх писав, що з прилученням до статевого життя молодих дівчат настане край порнографії й сексуальному рабству. Проте, хоч жінки за нашого часу і стали вільніші, принаймні в демократичних країнах, розпуста знай триває собі. Можна знайти тисячі пояснень її тривалості, гарних чи не дуже, і поміж ними на чільному місці одна: торгівля коханням буде існувати завжди, тому що свобода не є запорукою справедливого розподілу втіх, адже багатьом утіха недоступна через бідність, непривабливість і вік.

Нема чого прикрашати становище: проституція залишається невдячним, та ще й брудним ремеслом; той, хто практикує її, мусить терпіти примхи клієнтів, поліційну сваволю, насильство сутенерів, осуд порядних громадян. На шлях проституції стає той, кого штовхають на це злидні й невлаштованість, як і всіх найманих працівників, і той, хто обрав цей фах з-поміж інших, так само принизливих професій. Суперечки на цю тему нагадують справжнісіньке полювання на відьом, де об'єднуються інтеґристи, феміністи-реакціонери, праві й ліві консерватори, щоб спільними зусиллями погіршити й так недобре становище повій[65]. Нещодавно картали їх як носіїв розпусти, а тепер дискредитують як блудних жертв добровільного рабства, які потребують опіки. Вчора вважали їх злочинницями, сьогодні визнають за ними інфантилізм. Марно вимагають покращення умов спілки «сексуальних працівниць», їх ігнорують, бо вони буцімто улягають маніпулюванню й, мов ті черевомовці, висловлюють чужу волю.

Повії, травесті та інші борються не за скасування свого ремесла, а за його вдосконалення, що просто-таки приголомшує людей із чистим сумлінням. Їх прагнуть порятувати. А вони тільки про те й думають, щоб унормувати свою професію. Справді, поміж лівими існує два напрямки: один — ліберальниий — враховує розмаїття можливостей особистого вибору і має намір поважати його, опікуючись поступуванням суспільства, другий напрямок висуває на чільне місце каральні заходи, прагне перевиховати особистість і знає тільки одне гасло: покарання, виправлення, виполонення. Відстоюючи людську гідність, ця лівиця схожа на юрму середньовічних християн, які ладні вбити невіру та спалити чаклунку заради спасіння їхньої душі.

Як же бути, якщо ми знаємо, що правильне рішення неможливе, адже на цім шляху небезпеки чигають на нас ізвідусіль? Обрати найменше зло з-поміж двох: впорядкувати цю професію, виявляючи повагу до тих, що її практикують, дозволити їм користуватися плодами своєї праці і, найважливіше, покинути її тоді, коли вони того забажають, і не почуватися навіки затаврованими. Оберігати їх від сутенерів, ставитися до них із симпатією, оскільки вони виконують завдання суспільної гігієни й дарують краплю щастя самотнім душам. Суспільство не знає, що робити з цим мерзенним додатком — еротичним бізнесом, пунктом, де збігаються всі тривоги: гадаючи, що надало свободу Еросу, воно сьогодні констатує, що це ні до чого не призвело, а тільки ускладнило проблему. Єдине, що слід було б нам зробити, це надати працівницям соціальної лібідової служби всіх переваг нарівні з іншими найманими працівниками, позбавивши у такий спосіб їх того лиха, на яке прирікають їх усі політичні течії.

Підемо далі: чому б тепер, коли «друга стать» стала повноправним учасником економічного життя, володіє фінансовими можливостями, не відкрити чоловічі борделі для жінок, визнати їхнє право на платний чуттєвий дивертисмент з коханцем за власним вибором? Вже існує сексуальний туризм для жінок в Африці й на Канарах, існують цілі мережі, що пропонують послуги чоловіків за викликом. Що стосується класичних заперечень (мовляв, жінки надто вже сентиментальні, їх нізащо не привабить анонімний еротизм), то вони випливають із есенціалістського підходу до жіночності і свідчать про поплутання культурної обумовленості з природними фактами: як відомо, в наших жінок лібідо не менш імпульсивне, ніж у нас, а ми так само сентиментальні, як і вони. Можна побитися об заклад, що якби завтра відкрилися заклади для задоволення жінок, то їхніх відвідувачок засудили б як хвойд, ганили б за те, що вони прагнуть невеличкої втіхи за гроші. І в такий спосіб жінка скута заборонами з обох боків, — як та, що купує, і як та, що продає сексуальні послуги, — цікавий новочасний анахронізм, адже більшість жінок заробляє на хліб і прагне відповідних розваг. Чому жиголо не викликає такого осуду, як дівчина, яка приходить за викликом, хоч практикують вони те саме ремесло? Секс і далі сприймається як метафора жіночого тіла: частину плутають із цілістю. В чоловіка є статеві органи, а жінку цілковито ототожнюють з її статевими органами. Віддатися означає для неї погубити себе. Через сто років після Фройда люди ще не можуть позбутися цього забобону. В тім-то й річ.

3) Європа і Сполучені Штати: різні табу

Згадуються епізоди, які останніми роками були в центрі уваги північноамериканської хроніки: суддя Кларенс Томас, консерватор, якого 1991 року звинуватили в тому, що він провадив непристойні розмови з університетським колегою, горезвісна справа Клінтона — Левінської, прикрощі губернатора Нью-Йорка Еліота Шпитцера, чемпіона з боротьби з проституцією, якого 2007 року застали з гарненькою двадцятидворічною чорнявкою, послуги якої оплачував він за рахунком, публічне зізнання у гріхах його наступника у присутності дружини під час вступу на посаду, зі страху, щоб їх потім не розкрила преса, атака 2008 року на директора МВФ Домініка Стросс-Кана, якого звинуватили в інтимному зв'язку із одною зі своїх співробітниць. Ці спальні історії щоразу так збурюють Америку, включно з лівицею і правицею, наче під загрозою опинилася конституція країни. Політиків запитують не: «Кохаєте ви свою дружину?», а «Чи зраджували ви своїй дружині?» Порушення передує нормі. Якщо не враховувати того, що поборники чеснот мають кумедний вигляд, коли їх застають в обіймах call girl[66], пристрасність цих дебатів дивує французів. У США вчені шукають ген вірності, щоб прищепити його джиґунам та хвойдам, партнерів тут перевіряють на міцність за допомогою honey traps (в буквальному сенсі: «медових пасток»), посилаючи спокусника чи спокусницю з провокативною метою: а ну ж бо не втерпить? Як зразок суворих звичаїв та одношлюбності прославляють володаря Південного полюсу — пінгвіна; для невірників та невірниць улаштовують спеціальні семінари, де, як ото дисидентів у Радянському Союзі, їх перевиховують у групах сімейної психотерапії, пояснюючи, що «реакції зрадженої дружини дорівнюють симптомам посттравматичного шоку в жертв таких грандіозних катастроф, як, наприклад, 11 вересня». Нам така аналогія видається гротескною. Зрозуміло, що політичні діячі в сфері особистого життя мусять поводитися зразково: публічна людина не належить сама собі, якщо вона хоче керувати іншими, то повинна вміти керувати своїми інстинктами[67]. Але чому цю вимогу треба поширювати на пересічних громадян, вимагаючи від них бездоганної поведінки?

Як по правді, то все химерно перевернулося: все відбувається так, наче американці не пам'ятають основних тез англо-американського лібералізму, тобто ідей Мандевіля та Адама Сміта, які в задоволенні особистих пороків убачали рушій суспільного блага[68], тоді як Робесп'єр під час Французької революції марно силкувався запровадити «урядування чесноти». І ось, забувши про те, що одним із досягнень новочасної доби є розмежування поміж політичним та домашнім ладом, американці у моральній сфері намагаються побудувати суспільство Добра, яке викорчувало б розпусту із людських душ. Виявити невірність у коханні майже все одно, що поставити під сумнів суспільну угоду 1787 року між людьми всіх станів, рас, релігій, оскільки шлюб став символом засадничої національної присяги. Буцім особисте «я» в американців — тільки дзеркало суспільства: якщо мала батьківщина, тобто сім'я, вагається через непорозуміння поміж членами подружжя, то що буде на випадок загрози з великою батьківщиною? Головний аргумент консерваторів: той, хто зраджує дружину, зраджує і свою країну, ось як! Ось чому необхідно, щоб зізнання в цьому було публічним: тоді воно стає таким собі колективним покутуванням гріхів, і любовні походеньки вождів допомагають позбутися слабості й усьому народові, який відновлює норму, картаючи її порушення.

Чим же пояснити таку разючу відмінність від Європи, зокрема, від Франції, де інтимне життя державних діячів і приватних осіб не таке вже й бездоганне? Немає сумніву, що йдеться про культурні відмінності: американці вірять в святість шлюбної угоди, французи зводять до контракту саму таїну. Одні керуються буквою, другі — духом. А головне в тому, що не збігаються наші табу: в Франції (католицька традиція зобов'язує) непристойними є гроші, в Америці (наслідок протестантизму) непристойним є секс. «Greed is good» (1), — кажуть одні, «Франція гнучка — ми зводимося навіть із дивана», — кажуть інші (Лямартін). Релігійне пуританство англо-американців урівноважується ненатлою жадобою зиску. Тут без кінця захоплюються фінансовими успіхами, там незмірно поблажливі до людських слабостей. І оскільки будь-який мораліст одної гожої днини вчиняє гріх, що його він так розвінчує, відраза Франції до грошви не стає на заваді корупції поміж її елітою, а цнотливі проповіді американців не заважають процвітанню в них, як і всюди, подружньої невірності. Сучасному суспільству важко змиритися з тим, що йому притаманна аморальність, воно тлумачить цю тему лише в дисциплінарних, релігійних чи психіатричних термінах. Проте в тому, що стосується моралі, англійцям варто було б повчитися в помірності у старого світу. Я менше певен того, що за нашої кризової доби французам треба перейматися прагненням до наживи, що притаманне американцям. Якщо зважити все, то легковажність не така небезпечна, ніж грошолюбство, яке поставило світ на коліна: Казанова симпатичніший, ніж Медофф. Сильна демократія терпляче ставиться до тендітності шлюбних зв'язків та індивідуального вияву легкодухості. Не можна вимагати від жінки чи чоловіка того, що понад людські сили, тобто бездоганної постійності: «Нижче пояса нема ні віри, ні закону», як мовиться в італійському прислів'ї. Врешті, справжня вірність вимагає більшого, ніж суворе фізичне повстримання, і якщо кохання дужче, то воно зуміє подолати такі епізоди. У 1929 році в есе «Шлюб і мораль» Бертран Рассел рекомендував це питання вирішувати по-французькому, тобто ставитися з більшою терплячістю до минущих захоплень як чоловіків, так і жінок, аби лиш вони не порушували сімейного життя й не заважали вихованню дітей. Мир у родині передбачає невеликі компроміси поміж чоловіком і жінкою, які свідчать про достеменну витонченість. Кожному доводиться бодай раз у житті бути ошуканцем чи ошуканим, тож непостійність дружини можна пережити, хоч воно і боляче.

У певному стосунку подружня невірність може розглядатися не як ворог подружжя, а як його союзниця, — перепочинок, таке собі перевстановлення зв'язку шляхом певних порушень. Як сповіщають історики, в XVIII столітті звичай, приурочений до Валентинового дня (звідси і теперішній празник святого Валентина), дозволяв жінкам на півночі Франції декілька днів на рік вдаватися до любовних утіх з відома і на очах у чоловіка з «Валентином», кавалером, якого жінка сама й обирала. «Любенький поділ» (Фур'є) був для подружжя благодатним антрактом: не скасовуючи іншого, він тимчасово полегшує шлюбні пута на час пригоди й часто зміцнює ослаблений шлюб. Що таке, наприклад, обмін партнерами, як не техніка опору ерозії, яка полягає в тому, щоб дозволити іншому відійти убік, залишаючись в полі зору? Я поступаюся тобі моєю дружиною, моїм чоловіком під час вечірки, та ми пильно наглядаємо за ними, щоб потім без труднощів повернути їх. Краще залицяння під контролем, ніж безконтрольні походеньки. Я знав подружжя, котре вчащало до лібертинських клубів з однією умовою: не цілувати в уста партнерів під час зустрічі. Дозволялися будь-які витівки, за винятком цілунку в уста. Якщо хтось із коханців забував це правило, то другий мав право улаштувати йому сцену, і коханці, голі-голісінькі, починали сваритися поміж переплетених тіл. Хіба ж сховаєш власницькі інстинкти?

4) Слідча гарячка

Ревність, звісно ж, нице почуття, в якому поєднується емоційна непевність і бажання присвоїти іншого; часто вона призводить до канібалізму: краще вже символічно зжерти партнера, ніж бачити, як він вислизає з твоїх рук. Якби ревність могла замкнути його в тюремній камері, її й там непокоїли б марення в'язня, його сни. Для декого ревність стає способом життя, що складається із підозр і розслідувань, які є рушієм кохання. Компульсивний ревнивець створює злочин задовго до того, як його скоїли, і часто реальний злочин полегшує, а не загострює його страждання: він майже прагнув обману, що такий ненависний для нього. На нашу радість, будь-який ревнивець врешті провокує те, чого боїться.

Проте, навіть розкривши дріб'язкову сутність цього почуття, покінчити з ним одним помахом пера неможливо. Той, хто хотів би очистити пристрасть від бруду, гадає собі, що шлюб схожий на парламент, який переточує бажання кожного крізь сито обговорення чи голосування. Наприклад, ви відстоюєте своє право шукати пригод деінде і вимагаєте від іншого визнати за вами це право на умовах взаємності, чесно й відверто. Такий портрет відкритого шлюбу, розфарбований всіма барвами райського соціалізму, видається дуже сумнівним. Страждань могло б і не бути, якби припустити синхронність появи бажань і їх задоволення в подружжя, одночасність та ідентичність можливостей задовольнити свій голод з кимось іншим. Що ж відбувається, якщо один збуває ніч із випадковим партнером, а другий самотньо вовтузиться в подружньому ліжку? Складається чудернацьке враження, ніби реформатори опікуються не так задоволенням коханців, як поправою невизначеності, що притаманна коханню. Щоб уникнути непостійності, розповідаймо одне одному все, нічого не приховуючи[69]. А це не що інше, як нове утілення романтичної ілюзії злиття сердець, єднання душ, які сповідуються одна перед одною: нескінченні освідчення, жодних секретів, розставляння всіх крапок над «і». Той самий принцип лежить в основі політики «open space» (відкритого простору) в світі праці: кабінети без перегородок, де кожен працює на видноті, а головний ефект полягає в тому, що всі перестають спілкуватися.

Тим часом ревнивість є ще й супутницею рівності за демократії, вона близька родичка прагнення бути одночасно скрізь, де мене немає, це не лише страх, що тебе ошукають, а й така собі розгубленість од незрозумілості іншого, — хоч що там сталося б, а він так залишиться закритий від мене. Ніколи не зможу я промкнутися у його мозок і звідти, мов із пульту керування, командувати ним, як мені закортить, не зможу поглянути на світ його очима, пізнати його долю. В нього тисяча інших можливих життів, яких я назавжди позбавлений, і вони забирають у мене моє життя.

Ми не збираємося позбуватися безглуздого бажання володіти. Нас мордують дві ревності: ми ревно бережемо нашу незалежність і ревнуємо іншого, намагаючись осягнути дві цілі, ми винаходимо ефемерні компроміси, живемо в режимі щоденного і необтяжливого мінімуму виключних прав. Подвійне життя, сім'я утрьох, групове кохання, окремі вакації, послуги дівчат або хлопців за викликом, — сучасний союз засвідчує достатню гнучкість, яка допускає вдячну участь в дуеті третіх осіб: вони можуть бути для нього загрозою, проте можуть і оновити. Платний сексуальний сервіс теж дозволяє врізноманітнити еротичне життя й уникнути прикрощів подружньої невірності. Гроші виступають дезинфікуючим засобом, який очищає ці сексуальні антракти від будь-якої двозначності почуттів. Як і вчора, підпільне життя подружньої пари (порнографія, проституція, обмін партнерами, подружня зрада) підтримує його законне існування, гарне кохання черпає потугу із резервів нелегального й забороненого. І все воно залишається потаємним і недоступним для статистики. (Часто зауважують, що молодь загалом начебто повертається до одношлюбності й постійності. Ніщо не підтверджує цих гарних побажань: молоді люди, попри їхнє намагання викинути на смітник спадщину шістдесят восьмого року, зазнають не менш бурхливих романів, ніж представники старшого покоління. Думка, згідно з якою нові покоління докорінно міняють спосіб життя, є логічною помилкою: передовсім вони відтворюють успадковані фори поведінки, й навіть їхнє дисидентство схоже на дисидентство їхніх батьків).

Про тандем Сартр — Сімона де Бовуар казали чимало недоброго, критикуючи угоду, яка поклала початок їхньому союзу, розрізнення поміж необхідним і випадковим любовним зв'язком (запозичене безпосередньо в Фур'є), прагнення, залишаючись парою, зав'язувати стосунки з іншими, їм закидали те, що вони контрабандою затягували до свого гуртка юнаків і дівчат, обмінювалися ними (щось на кшталт розрізнених сералів), й ті виявлялися наївними жертвами темної гри. Симона де Бовуар сама визнала: «Є питання, котре ми легковажно випустили з уваги: як сприймає нашу домовленість третій? Бувало, він легко пристосовувався: наш союз лишав чимало місця для любові-дружби, любові-приятелювання, для минущих романів. Та якщо дійові особи вимагали більшого, вибухали конфлікти. В зв'язку з цим радощі, змальовані в «Силі зрілости», компенсувалися необхідною стриманістю» («Сила обставин»). Насмішкувато зауважували, що, попри цю сміливість, вони були звичайними коханцями, знали муки розчарування й гіркоти. Та дивуватися можна тільки з нашого подиву: коханці «Кафе де Флор» однаково зворушують нас і своєю відвертістю, і своїми слабостями. Стільки подолали вони мук, стільки було прикрощів і поворотів долі, щоб урешті разом зустріти старість і зберегти вірність не первинній домовленості, а одне одному![70] Знаю декілька пар, що теж отакі зразкові, в тому сенсі, що втілюють суперечності, з якими боремося усі ми.

Доста вже авангарду в коханні. Всі засоби для оздоровлення шлюбу тільки потайці відновлювали його недуги. Тяжко бути не лише постійним, а й до кінця блудним: тоді довелося б залишатися вірним своїй невірності, а це вже апорія. Якщо декотрі подружжя скасовують (із застереженнями) виключне право на сексуальні стосунки, було б безглуздям вважати це обов'язковим для всіх: особиста справа кожного — розробляти для себе компроміси, не забуваючи про те, що не може бути готового рішення там, де мова йде про рівновагу поміж двома потребами, безпеки і пригод. Гойдалку зради і вірності не можна рекомендувати як зразок для наслідування. Накінець, найгірша зрада, якої може допуститися подружжя, — це зрада самого себе: воно виявиться негідним того поривання, що охопило його, мов полум'я, якщо допустить, аби пліснява пересиченості погубила хмільний трунок перших днів.

Сімейна сварка як засіб очищення

На шляху кохання трапляється чимало недоброзичливців, та найтяжчий удар завдає йому той, хто причиною охолодження називає долю. Мовляв, такий стан речей, ми нічого не можемо тут удіяти. Це пречудово доводить Вальмон, сповіщаючи пані де Турвель про свій від'їзд.

«Усе набридає, янголе мій, такий закон природи, не я в цім винен. І якщо набридла мені пригода, котрою я цілковито переймався упродовж чотирьох пагубних місяців, то немає в тому моєї вини. Якщо у мене, наприклад, було стільки ж любові, як у тебе чесноти, — а цього, їй-богу, немало, — то нема чого дивуватися, що першій настав край тоді ж таки, як і другій. З цього випливає, що від певного часу я зраджував тебе, але слід сказати, що до цього мене до певної міри змушувала твоя невблаганна ніжність. Немає в тому моєї вини. А тепер одна жінка, яку я страшенно кохаю, вимагає, щоб я тобою пожертвував. Та якщо природа наділила чоловіків тільки щирістю, а жінкам дала упертість, немає в тому моєї вини. Повір мені, візьми іншого коханця, як я оце взяв собі іншу коханку. Це гарна, пречудова порада. А якщо він буде тобі не до смаку, не моя в тому вина. Прощавай же, янголе мій, я оволодів тобою з радістю й покидаю без жалю: може, я ще повернуся до тебе. Таке життя. Не я в тому винен»[71].

Усупереч фаталізму, найбільш поширеною терапевтичною процедурою, яка позбавляє шлюб зайвого жиру, залишається сімейна сварка. Декотрі родини виживають лише завдяки щоденним вибухам гніву, роздираючись поміж тягарем повсякдення і конвульсіями шалу. Вони тішаться комфортом вічної сварки. Напади істерики потрібні їм, як ото іншим пігулки, щоб міцніше злютовувати охлялі пута. Зустріти або скінчити днину гарним скандалом — немає нічого кращого, щоб розвіяти нудьгу від повсякденності. Повільна ерозія кохання призводить до формування зони шторму посеред тихої гавані. Шлюб захищає нас від усього, зокрема, від кохання, та щоб захиститися від самого себе, він мусить ризикувати собою. Раптова атака страхує від справжньої смерті. Сумно дивитися на старе подружжя, їм уже бракує снаги для взаємних випадів, тож невисловлене нагромаджується, немов брудний посуд у мийниці. Мир поміж коханцями є завжди полемічним миром, творчим протистоянням, яке тертя робить єдністю.

Нещирість претензій, що їх висувають у сварці, шита білими нитками, для оживлення охлялих стосунків годиться будь-який привід: нікчемна дрібниця, поламана річ, загублений документ, недоречне чхання — з усього цього роблять злочин проти людства. Роздратованість проривається на поверхню, змітаючи все на своєму шляху, виявляються тисячі причин, щоб розчавити іншого. Родинна сварка дозволяє одним духом висловити все, що наболіло, в цьому полягає її позитивний ефект, вона відзначається катарсисною дією за однієї умови: це тільки ліричний відступ. Потоки прокльонів, що ви їх вивергаєте на свого дружину, ущипливі зауваження, до яких удаєтеся, здавалося б, повинні неухильно скінчитися розлученням. Навпаки, якраз це і допомагає вам терпіти його поруч упродовж усієї вашої любові-ненависті. Коли сварка вироджується у рефлекс, вона жбурляє коханців у прірву постійної відрази. Встановлюється бінарний режим: пересічна злість — образи, гавкіт, плювки; надзвичайна злість — симфонія образ, неймовірних принижень, пекельна опера. Ці скажені вибухи обливають брудом тих, кого вони стосуються, а особливо сторонніх свідків. Подружжя скидається на зморені війська, яким потрібно перепочити поміж битвами, перш ніж знову відкрити вогонь. І тут вони поєднують зразу два пороки, й невідомо, який із них гірший: ницість та одноманітність. Вони і мерзенні, й нудні, бо втілюють собою ненависть, яка намагається знайти собі розумне обґрунтування.

Розділ VI Утіхи й тягарі спільного життя

Найтяжче розповісти не про те, що злочинне, а про те, що кумедне й ганебне.

Руссо. Сповідь

Отож вони жили щасливо удвох, непотрібні (…) залежали одне від одного, як ото попит залежить від пропонування (…). І що робити тепер із їхньою перемогою! Наодинці з собою залишалися вони тільки у ванній та ще у своїх мріях. Поміж ними вже не існувало нічого недомовленого, несподіваного, таємничого. Вони належали одне одному, осяяні найгострішим світлом — світлом свого щастя.

Поль Моран. Левіс та Ірена

Я не завжди думаю про тих, кого люблю, та вдаю, ніби люблю їх, навіть якщо про них не думаю, і ладен порушити свій спокій на догоду абстрактному почуттю за цілковитої відсутності живого і стихійного переживання.

Сартр. Ситуації І

У Парижі вже декілька років існує чудернацька церемонія, яка відбувається на майдані Абесс на вершині пагорба Монмартр під час збирання винограду: молоді пари приходять сюди зареєструвати в офіційного службовця, що «не просять шлюбу», і сказати одне одному, як ото в Жоржа Брассенса співається, «маю честь не просити твоєї руки». Немає такого ритуалу, який був би гідний для нас, немовби кажуть оці новочасні наречені, та все ж таки доручають зареєструвати свою відмову від офіційних заручин офіційній особі, їм потрібен символ, а обмеження не потрібні: химерна гра з інституцією, до якої вдаються, щоб відразу ж відкинути її. Ми залишаємо позаду шлюб як правило, проте подумки з ним не розлучаємося.

1) Повернення до спрощеного весілля

Чимало точилося суперечок навколо туги за класичним весіллям з нареченою в білій сукні. Це той різновид туги за зовнішньою формою, який допускає присутність священного трепету, а задля алібі залучає традицію. Це гра знаками й символами: запряжені кіньми брички, лімузини, замкові прийняття, проте все воно застосовується як театральні декорації. Шлюб, як і всі інші суспільні інституції минулого, священицтво й лицарство, був ритуалом посвяти, який значив певний життєвий вододіл. Сьогодні шлюб може бути повторним і підлягати скасуванню, проте для більшості людей він залишається обов'язковим життєвим етапом. Кожному треба бодай раз узяти шлюб — таке може статися й після десяти років спільного життя, щоб нарешті узаконити його. Навіть дотримуючись християнства, наречені ставляться до шлюбної церемонії зі споживацькими мірками: знаходять наймоднішого священика, найвишуканішу церкву, а ті, ким вони знехтували, нехай не ображаються.

Англійський поет Джон Мільтон оприлюднив 1644 року довгу промову на захист розлучення як творчого, а не руйнівного акту. Мільтон проводить аналогію поміж подружніми стосунками й стосунками короля зі своїм народом: як угода поміж підданцями й монархом може бути розірвана, коли останній зловживає своєю владою, так і подружню угоду можна розірвати, якщо поміж членами подружжя виникають поважні суперечності. Згодом Ніцше скаже: якби люди ставилися до шлюбу серйозно, то заборонили б подружжю навіки пов'язувати свої життя. За нашого часу, коли очікувана тривалість життя сягає вісімдесяти-дев'яноста років, ці слова звучать особливо актуально. Право на розлучення надає шлюбові цивілізованого вигляду, вже не допускаючи його перетворення на в'язницю, тим-то поміж ініціаторами розлучень, принаймні в Європі, сімдесят відсотків жінок, що просто-таки сп'яніли він нової можливості, яку їм оце надали. Союз? Так, але з правом розірвати його, втекти, не жити з нав'язливим страхом померти від задухи. (Нагадаємо про американку, яка 2008 року відклала розлучення, бо дім, яким вона володіла разом із чоловіком, утратив половину своєї вартості. Криза як моральний каталізатор!) Щоб затаврувати занепад моралі, наводять за приклад людей, котрі живуть разом по п'ятнадцять, двадцять чи й тридцять років, та кохання — це не змагання на витривалість, воно радше визначається якістю взаємостосунків двох людей. Добре, якщо та якість зберігається упродовж десятиріч, проте люди вирішують жити разом не для того, аби будь-що протриматись якомога довше.

Для спільного життя більше не вимагається дозволу батьків, та схвалення їхнє все ж таки бажане. Якщо в цьому відмовляють, не біда. Навряд чи можливе повернення до шлюбів силоміць — це сумне явище, котре спостерігається в декотрих мусульманських чи традиціоналістських країнах, служить нам наочним застереженням[72]. Те, що ми можем обирати поміж класичним шлюбом, позашлюбним життям удвох, вільним союзом і впродовж нашого життя ці форми зв'язку можуть чергуватися, становить собою великий крок уперед. Ми не зруйнували інститут сім'ї, а, мов той рак-пустельник, пристосували його до наших потреб і, підкоривши своїй волі, зробили його невпізнанним. Стара фортеця вистояла, зберігши для багатьох людей свою привабливість. Шлюбний союз у нашому розумінні відновив у правах те, що раніше підривало його основи, тобто палкість, непостійність, свободу дій кожного учасника. Він перетравив ворожі для нього вияви, зміцнів завдяки наскокам. Форми його набрали нескінченного розмаїття, тож засуджувати шлюб так само безглуздо, як і прирікати на обов'язкове подружнє життя. Парадигма родини не застаріла, тому що в ній зацікавлено чимало людей, сім'я стала відкритим клубом, сумішшю амбіцій і надій, доступною для всіх, зокрема, й лесбійок. Проте в цієї доступності є свої жорсткі обмеження. Коли з'являються діти, право на первинність особистої волі стає недійсне. Народження дитини незворотне, воно назавжди пов'язує батьків, незалежно від їхніх сердечних уподобань. У цьому випадку завдання законодавчої влади полягає в тому, щоб гарантувати дотримання прав дитини, захистити слабшого, щоб компенсувати нестабільність подружніх зв'язків: звісно, треба враховувати суспільні звичаї, та не за рахунок відповідальності. Це те застереження, яке нас обмежує.

2) На давній мотив

У «Бітлз» є разюча пісня «She's leaving home»[73], де йдеться про дівчину, яка на світанку втікає з дому, лишивши на столі записку. Слухачі співчувають і юній дівчині, яка стомилася від повсякдення батьківської домівки, і батькам, які засмутилися її вчинком.

Раніше сім'я стискала нас, немов жорсткий корсет, тепер вона скидається радше на подертий брезент намету, який пропускає вітер і холод. Це найбільш придатний образ для того сум'яття, до якого призвела індивідуалістична революція. Хіба ж не дивно, що у Франції це явище йде поруч із дуже високим показником народжуваності, яка стала можливою завдяки розумній політиці (дитячі ясла, відпустка для догляду за дитиною), яка обернула жіночу зайнятість із ворога народжуваності у її союзника. На відміну від Німеччини, Франції вдалося вдало поєднати можливість успішної кар'єри й материнства (навіть якщо материнство наступає тепер у пізнішому віці)[74]. Чи не дивно, що руйнування подружніх зв'язків іде паралельно з іншим процесом, тобто зростанням потреби «створити сім'ю», включно й із тими, хто був традиційно позбавлений її, — представниками сексуальних меншин. Тут нарікання консерваторів не відповідають дійсності, тому що наші демократії відновлюють, та вже на наступному етапі й на інших засадах, взаємозв'язки, які були зруйновані ними на попередніх етапах. Вони засвідчують виняткову збалансованість новаторства й обачності, уникаючи при цьому анархії чи, навпаки, застою. Родини розпадаються і створюються знову, немов фрагменти величезного гобелену, який поволі розгортається на наших очах.

Сім'я повертається, та вже в іншому вигляді: об'єднана тільки приязню, вона прагне служити своїм членам, і старшим, і меншим, тобто відзначається сумісністю з самореалізацією кожного члена родини.

Значущий факт: батьки запрошують і поселяють у себе супутників своїх дітей, до 70—80-х років минулого століття в таке важко було й повірити. Потяг родини до згуртованості виявляється дужчим, ніж умовності. В сім'ї ми стаємо одною з ланок довгого ланцюга, яка існувала до нас і буде існувати, коли нас не стане. Сім'я навчає всіх, молодих і старих, жити поруч одне з одним, та ще й кожне покоління сприймає себе, немов окрему націю: і молодші, й старші усамітнюються з такими, як самі, й запроваджують власні правила гри. Відкрита і гостинна, сім'я вміє примирити такі несумісні раніше цінності, як незалежність і почуття безпеки, закликає нас добровільно прийняти те, що дісталося нам від народження, причому цілком випадково. Кожен член родини робить те, що йому подобається, дотримуючись при цьому кодексу загальних правил, і бере участь у спільній системі взаємодопомоги.

3) Барокове зачаття

Віднині ми обираємо своїх нащадків, замість того, щоб приймати їх як даність, загадкове бажання мати дітей — останнє в житті, що зберігає свою святість. Дитина приходить на світ не внаслідок випадковості, тепер вона є наслідком наших бажань. Подружжя саме обирає термін зачаття, контрацепція гальмує безіменну потугу інстинкту: кохатися — природне явище, запліднення — явище заплановане. От і відповідальність, це запрограмоване народження: за того, хто прийде на світ, ми відповідатимемо до самісінької смерті! Народжують дітей не з добрих намірів: часто це роблять для самозаспокоєння, щоб продовжити власне життя, щоб через дітей домогтися успіху там, де сам програв. Та люблять дітей із щонайкращих спонук: самим фактом свого існування вони руйнують усі наші самозакохані плани, вносять постійний розлад у всі наші очікування. Диво новонародженого, який відразу ж починає підносити несподіванки: він не справджує очікувань, він збиває з пантелику, втілює собою цілковиту відмінність. Кожен гадає, ніби працює задля себе, а насправді трудиться для оновлення людства. В цій діалектиці взаємної пов'язаності приватних прагнень і загальних цілей вершина егоїзму є заразом апотеозою альтруїзму. Заради наших дітей ми йдемо на жертви, які ніколи не відшкодуються нам. Діти є тією останньою батьківщиною із плоті й крові, заради якої ми ладні віддати наше життя.

Те саме можна сказати і про сім'ї з дітьми від попередніх шлюбів. Обов'язки примножуються, бо віднині на плечах старших відповідальність за своїх і чужих, за хлопчиків і дівчаток, які мешкають під одним дахом і не пов'язані кревністю, — а в цій ситуації можливі непорозуміння. Сучасна наука й менталітет дозволяють нині вчиняти справжнісінькі перевороти: жінки виношують чужу дитину чи дитину дочки й зятя, можливо, найближчими роками з'явиться штучна матка, чимало дівчат хоче штучного запліднення, щоб уникнути статевих контактів, трапляються старі батьки, в яких найменший син молодший від їхніх онуків, а також заможні одинаки, які вирішують завести дітей без дружини, людські клітини й матка використовуються з комерційною метою, — схоже, ми котимося у безодню, збиваючи попутно всі орієнтири. Та вся справа в тому, що ми перебуваємо в самісінькому вирі творення нових форм сім'ї, й те, що зараз ми відчуваємо, це страх перед змінами, а не жах від того, що ось-ось настане край. Вчора були сексуальні стосунки, пов'язані з зачаттям, сьогодні настали статеві стосунки, не пов'язані з зачаттям, завтра буде зачаття без сексуальних стосунків, коли не потрібна буде участь обох батьків, — чи не слід розглядати цю ультрасучасність лише як повернення до первин євангельського тексту, де Марія була першою жінкою, яка вродила «без гріха»? Там, де нам увижається руйнування, треба вбачати чудернацьку вірність своїм джерелам[75]. Сім'я не відходить у минуле, нові родинні утворення з химерними заплутаними родоводами випхнули на периферію тільки одну з багатьох її форм, яка склалася у XVIII столітті.

4) Страх перед порожнечею

«Я вас ненавиджу, родини! Обгороджені двориська, замкнені двері, набутки, що ревнують до щастя», писав Андре Жід. «Я вас люблю, родини», справедливо зауважує Люк Феррі, вітаючи відродження приватного життя[76]. Може, слід було б уточнити: я вас люблю, родини, та не завжди. Ці маленькі людські спільноти не втратили своєї двоїстості: вони притулок, та вони ж таки і в'язниця. З одного боку, приємно почуватися захищеним, знати, що десь є відчинені двері, приємно, коли про тебе піклуються, поспішають тебе нагодувати. Незрівнянно дорогий той дім, де минуло твоє дитинство, осереддя стількох прегарних споминів! Що може бути чудеснішим, ніж оте нетривале громадське життя, коли на свята збирається вся рідня? Здається, ніби того вечора й тієї днини численні родичі дарують кожному своє тепло і своє співчуття: стільки сердечної приязні, стільки відданості, яка так полегшує тягар давнього шлюбу. Хіба не казав Барак Обама, що неждані зустрічі з ріднею, яка з'їхалася з чотирьох континентів, нагадують йому засідання Генеральної Асамблеї ООН? Коли збирається вся родина, тебе охоплює дивовижне почуття невимушеності. Можна обирати поміж ними тих, котрі тобі до вподоби, тішитися близькістю, яка раптом виникла у тебе з дядьком чи майже забутою двоюрідною сестрою, тому що до батьків цього вже не почуваєш.

З другого боку, сім'я й надалі залишається символом ув'язнення. Не ми створили цю форму існування — вона дісталася нам у спадок. Вона переслідує нас, затягуючи на шию петлю, й що дужче будемо ми її заперечувати, то з більшою імовірністю відтворюємо її. Коли підступаєшся до декотрих родинних кланів, то ризикуєш, наче під відваленим каменем, побачити кишіння хробаків: тут і взаємні антипатії, й зведення порахунків, і злопам'ять. Зберігаючи респектабельний вигляд, ці малі спільноти суворо бережуть свої таємниці. В надрах таких кланів якраз і розігруються найстрашніші драми — зґвалтування, інцести, убивства[77]. Часом викликає нудоту сама думка про те, що ви маєте спільне походження, носите однакове прізвище. Існують, щоправда, й інші, спокійніші родини, де панує захоплення одне одним, а чужий потрібен лише настільки, наскільки відбиває він і підтверджує їхню велич. Ми такі прегарні у ваших очах — тож приходьте ще і потвердіть нам це! Родинна любов непохитна, проте часто вона залишається за дверми нотаріуса, коли, наприклад, читають заповіт, і брати та сестри, насилу втерши сльози, відштовхують одне одного, щоб першими дізнатися, кому дістався ласий шматок. (Тим-то й важливо поділити власність поміж дітьми, поки вони малі, щоб надалі їхні стосунки не затьмарювали ніякі фінансові сварки).

5) Невблаганне щастя

У цій темі нас кидає від одної до другої крайності: вчора — ув'язнення в батьківському домі, сьогодні — цілковита занедбаність родиною. Англійський філософ Ісая Берлин вбачав у вікторіанській добі тріумф клаустрофобії: полон і приниженість. Для нашої доби він передбачав протилежне лихо — агорафобію. Страх перед безмежжям океану. Завдяки завеликій автономії ми опиняємося в емоційній пустелі, позбавлені підтримки, та будь-яка опіка видається нам тягарем. Як по правді, ми хочемо всього відразу, тільки без отих незручностей, що невід'ємні від благ: і родинної солідарності, та без залежності, і зв'язків, та без ретязя на шиї. Щоб сім'я потрібної миті була поруч із нами (а не навпаки) і щоб, приголубивши нас, тут-таки про нас забувала.

Що ж утримує вкупі членів одного роду? Приязнь? Спільні інтереси? Зрозуміло, що вже не влада одного з членів родини. Ніщо не заважає батькам розійтися, підліткам покинути домівку, братам і сестрам більше не зустрічатися. Біологія поки що діє, хоч почуття обов'язку формує не лише вона. Сучасна родина, що піклується тільки про щастя своїх членів, розглядає себе передовсім як притулок і як трамплін для дитини, які забезпечать їй необхідний захист і надійно підготують до самостійного життя у світі. Однак за першого ж ускладнення пари розбігаються, й тоді з одного боку залишаються маленькі хлопчики та дівчатка, свідки великої пристрасті, якої вже нема, а з іншого — старенькі батьки, яких підштовхують до виходу, запроторюючи в дім опіки. Безжалісне щастя, котре вимагає пожертвувати кимось. Хотілося б розривати угоди, коли захочеться, а батьків обирати натисканням кнопки. Згадаймо пречудові слова Вірджинії Вулф: «Ніхто не має права застувати краєвид іншій людській істоті». В цих словах звучить заклик до звільнення з-під влади батьків чи дружини. Але як бути, коли перепоною стає дитина? Цей крихітний тюремник стоїть на шляху нашого прагнення до вільного життя. Чарівного синтезу турботи про себе й турботи за іншого не відбувається: всі варіанти болісні, й ми заходимо відразу в кілька глухих кутів. Родина завжди залишається примусовим явищем, щоб задовольнити нашу потребу в свободі, й недостатньо близькою, коли ми потребуємо втіхи.

Ще й надто, в тій трикутній формі, яка народилася наприкінці XVIII й розпалася не так давно, сім'я підпорядковувала своїх членів владі батька, що його примхи, як висловився Сартр, мали силу закону. Сучасна родина розмовляє тільки мовою любові: конфронтацію усунули, черствість розвінчали. Запанував союз, у якому розчинилася особистість. Нам належить залишатися пташенятами у теплому гніздечку аж до повноліття. Риторика ніжних почуттів захопила суспільство, з медій вилучили слова «батько» й мати», бо вони шорстко звучать, а вживають такі слівця, як «тато» і «мама». Солоденька риторика промикається в суспільну сферу, накидаючи закони родинних стосунків і в царині управління[78]. «Настановлення на любов» забороняє конфлікти, тримає дітей в такому собі живильному розчині, що не дає їм повставати проти батьків, які й собі не дозволяють жодного недоброго слова, щоб не зіпсувати стосунків. Родина-п'явка не випускає жертву, шантажуючи її своїми ніжними почуттями. Як боротися з цією навалою пестощів та цілунків? Пріоритет батька-друзяки й мами-подружки, вбраної геть чисто, мов донька, заперечує різницю поколінь і навчає нащадків простому правилу: роби те, що подобається. «Народження дітей — смерть для батьків», писав Геґель; сьогодні це радше змога для батьків до самої старості залишатися дітьми. Ми забули, що протистояння — фактор зростання, що приязнь не виключає незгод, що кожне покоління в міру свого зростання здійснює символічне убивство попередньої генерації[79]. Тому надто вже ліберальний підхід до виховання, котре відбувається без заборон та обмежень, зводить нанівець саме виховання. Звідси й потреба в дисципліні, притаманна дітям із покоління baby-boomers, які хочуть, щоб їхні батьки, що корчать із себе Пітера Пена, врешті зробилися дорослим і взяли на себе тягар відповідальності. Вважалося, що любов зуміє вирішити всі проблеми, а виявилося, що вона сама стала проблемою.

6) Прозаїчні пристрасті

Дотепний афоризм Ліхтенберґа: «Кохання сліпе, шлюб відкриває йому очі» сьогодні не зовсім правдивий: в сучасних ідиліях палке кохання мирно сусідує з педантичною роботою нотаріусів, які ділять майно й життєвий простір, а також чітким розмежуванням на твоє і моє. Закохані голуб'ята заразом є і діловими партнерами, які, починаючи спільне життя, обумовлюють його території: передбачається, наприклад, наявність окремих спалень, що дає змогу порятуватися від хропіння, безсоння (сон — ще більш інтимна сфера, ніж секс) або надмірних еротичних домагань одного з членів подружжя. Жити в одному помешканні не обов'язково, і якщо дозволяє фінансове становище, можна заощадити собі чимало прикрощів спільного проживання і втілювати розумну утопію на відстані. Було б неправильно вбачати в цьому примітивний матеріалізм, просто сьогодні ми дуже обережні, тому що боїмося опинитися у рабстві. Охорона життєвого простору — це насамперед намагання не задихнутися, не дати побуту промкнутися в світі почуттів. Що густіше риби у воді, то повільніше вона розмножується. Скупченість заважає метати ікру. Щоб ладнати, не обов'язковий симбіоз: якщо відсутність згубна для минущих романів, то надмірна присутність здатна вбити найдужчі почуття. Коханці помирають від надміру близькості — для спілкування потрібні паузи. Типова сучасна пара має такий вигляд: двоє, обнявшись, простують вулицею або сидять за столиком у кав'ярні, й кожне розмовляє собі по мобільнику. Приємно бути разом і водночас ніби окремо. Втім, надто довга балачка по телефону може зруйнувати рівновагу. Приязнь, що ґрунтується на почутті відстані, близькість за рахунок відокремленості — коханці балансують на цій скелястій вершині, ризикуючи щохвилини загриміти у прірву.

Спільне життя є не стільки подоланням самотності, скільки співдружністю, яка вряди-годи уривається. Навіть міцно згуртовані подружжя провадять подвійне чи навіть потрійне життя, надто ж якщо обоє працюють, адже для цього є сила-силенна можливостей, крім подружньої зради. Партнер не повинен бути надто далеко чи надто вже близько, його полишають, щоб потім до нього повернутися, зв'язок залишається завдяки телефону, електронній пошті та іншим засобам. Родини часто хитаються під натиском побутових проблем, розкиданих шкарпеток, неприбраного стола, безладу в спальні. Стати близьким другом якого-небудь подружжя часто означає упасти з неба на землю — виявляєшся ненавмисним свідком таких відразливих подробиць, такого розриву поміж тим, що те подружжя із себе корчить і тим, яке воно насправді… Подружжя — це маленьке королівство, де кожен боронить свої закони, держава, якій завжди загрожує то тиранія, то анархія. Члени подружжя є заразом і владарями, й дипломатами, і парламентом, й народом. Постійне врегулювання, усунення напруженості, розподіл хатніх обов'язків (основна частина яких і досі лежить на жінці) — сучасний тандем становить собою дивовижне поєднання полум'я пристрасті і вогню під каструлею. Навіть секс обговорюється з винесенням на порядок денний недоліків і пропозицій. Ми очікуємо, щоб партнер і втішав нас, і дивував, хочемо вчинити родину теплою рукавичкою, яка захищала б нас від світу, а заразом прагнемо обернути її полем бою. Тим-то нам і потрібна конституція (з правом будь-якої миті змінити її), яка забезпечувала б нам певний статус і визначений ритм життя. Може, це від браку мужності? Воно, звісно, так і є, тільки чому наші романи повинні бути героїчними? Досить того, що вони є, — доста виправдовувати їх пристрастю, долею, внутрішнім полум'ям. Треба обирати поміж славою і стабільністю.

7) Подружнє життя як люба розмова

Не всі союзи тануть, мов сніг на сонці. Є й такі, що тривають довго, і вони не виняток. У конфлікті між потужними пристрастями і повсякденням партнери надають перевагу постійності. Звісно, часом і їм доводилося зазнавати лихих періодів у житті, піддаватися каламутному плину чорної туги, часом розлучатися, — та все те вони подолали. В делікатному поєднанні напруги і тривалості вони обрали останнє — нехай напруга і пал потроху згасають, зате зростає надійність. Міцний кістяк довгих стосунків вони оцінили вище від нетривалого полум'я пристрасті, а заразом зробили чудесне відкриття: виявляється, звичка — не завада вируванню почуттів, тож дякують одне одному за те, що не розлучилися. Шляхетна постійність давніх шлюбів заслуговує нашої уваги, хоч не всім нам вона притаманна. Чи можна зупинити неминучий розпад шлюбу з кохання? Можна, якщо він ґрунтується не на любовному екстазі, а на повазі, злагоді, взаєморозумінні, радості створення сім'ї, відчутті безсмертя від появи дітей та онуків, про яке говорили ще за давніх часів. Пора відновити у правах почуття помірної напруги, шаленому коханню протиставити спокійну любов, яка працює на створення світу, любов, що час розглядає як союзника, а не як ворога.

Щастя, писала пані де Севіньє, полягає у тому, щоб бути поруч із тими, кого ми любимо. Найбільш вдатний тип шлюбу ґрунтується на дружбі: дружба — це сповільнене кохання, воно уникає пафосних пристрастей, витримує розлуку, допускає розмаїття приязней. Крім інтенсивності потягу та його напруги, він визнає й інші складники спільного життя й не скидає при цьому із рахунку ні поривів бажання, ні тілесних утіх. «Гарний шлюб — це люба розмова про все на світі», писав англійський поет Мільтон у XVII столітті. Пречудове визначення, проте варто додати, що часто ця розмова може уриватися, причому без будь-якої шкоди для себе. Слід навчитися нудьгувати удвох і, замість того, щоб докоряти собі за це, потрібно ставитися до нього, як до підтвердження власного життєвого досвіду і взаємної чуйності.

Якщо не існує мудрості кохання[80], то, може, є мудрість у тому коханні, що відходить на другий план, поступаючись чомусь більшому, ніж вона сама. Справжня любов кепкує з кохання. Беручи шлюб із розрахунку, наші предки намагалися прив'язатися одне до одного, а ми чинимо навпаки: починаємо із пристрасті, а потім намагаємося пройнятися взаємною приязню. Хоч як парадоксально, стійкий шлюб — це шлюб, що визнає свою минущість, розглядає себе як етап своєрідної естафети, яка випереджає його. Сила його криється у нестійкості та піддатливості, а вразливість є найкращим захистом. Якщо цей союз недосконалий, значить, він може нескінченно оновлюватися. За суттю своєю він є надією, що, мов той міст, перекинута через прірву, закладом на тривалість, актом довіри до плідної сили часу. Якась шляхетна стійкість є в тому довгому шляху, який проходять удвох, долаючи всі пастки, спокуси і розчарування, коли в єдиній людині знаходять своє служіння і свою винагороду.

Політизація подружнього ліжка?

Не лише фройдомарксисти 60-х років прагнули пов'язати інтимне життя ідеологією — як по правді, то всі філософи (і найперше Платон) вбачали в процвітанні здорової згуртованої родини запоруку міцності Держави. За нашого часу декотрі консерватори в непостійності окремої людини розпізнають прикмети розпаду демократії: якщо шлюб тремтить від натиску каламутного виру розлучення, зради чи вседозволеності, то хитається увесь суспільний лад. «Вважаю, що діти розлучених батьків менше здатні до серйозного вивчення філософії й літератури, ніж інші», писав, наприклад, Алан Блум[81]. А блискучий дослідник сучасного нарцисизму, американський соціолог Кристофер Лаш вимагав запровадити до конституції разом із забороною абортів заборону розлучень для подружжів, у яких є діти. Теоретик англійських лейбористів Ентоні Ґідденс в трансформації інтимного життя, навпаки, вбачає своєрідний мікрокосм великої демократії самореалізації, поваги до інших, автономії — переходячи до соціальної сфери, ця чеснота свідчить про новий динамізм[82]. Одні виступають за відродження міцних зв'язків (якщо треба, то й примусово). Другі з радісним подивом констатують, що індивідуальні примхи збігаються з рухом Історії.

«Ніхто не може бути добрим громадянином, якщо не є він добрим сином, добрим батьком, добрим братом, добрим другом і добрим чоловіком», проголошує стаття 4 Декларації від 5 фруктидора III року Французької революції (1791), котра освячує сім'ю як підвалину суспільної угоди. Глибоке, та все ж таки страховите формулювання: воно підпорядковує родинну сферу царині політики і в ім'я загального добра утверджує контроль над людськими почуттями. А ось що пише Сен-Жуст: «Розлучення — це ганьба, яка плюгавить суспільну угоду. (…) Що більш розпусні звичаї в приватному житті, то важливіше, щоб стримували їх добрі й гуманні закони. Чеснота нічим не повинна поступатися задля окремих людей»[83]. Поміж політичним режимом і мораллю ніколи не існувало прямого зв'язку. Демократія може бути пуританською, як наприклад, в Індії, а тоталітарні режими можуть культивувати аморальну поведінку, варто тільки поглянути на Кубу чи на колишній Радянський Союз. Моральні принципи якого-небудь правителя, наприклад, Хомейні, нітрохи не є синонімом громадянської спочутливості. А витівкам старенького Берлусконі не пощастило поки що розвалити Італійську республіку. Ілюзія соціологів: ми гадаємо на коханні, мов на кавовій гущі, подружні стосунки повинні для нас обов'язково щось означати: замість того, щоб визнати їх як факт, ми розглядаємо їх як позитивні або негативні величини. Тут важко покладатися і на пророків нещастя, і на тих, котрі обіцяють, що кохання буде, мов променистий світанок: любов нерозв'язна, у ній немає глузду. Потрібно відмовитися від прямолінійних аналогій. Наше суспільство не таке вже й хворе чи, навпаки, здорове, як про це кажуть повсюдно, — воно експериментує, тож зашпортується, намагаючись примирити хибкість подружніх зв'язків зі стабільністю, яка необхідна для продовження роду. Небувалий, захопливий виклик: адже небезпека свободи цінується вище, ніж зручності залежності.

Частина третя Тілесне диво

Розділ VII Сексуальна революція?

Озираюся наколо. Кроків за два од мене хлопака, з тих, із ким улаштували ми групове кохання тижнів два тому, після бурхливої ночі в клубі «Лебен», — нерішуче зупинився поміж двома нічними кав’ярнями. Обертається, стикаємося віч-на-віч. Привіт, як справи? Цілуємося в щоки. Як на мене, можна було і в губи, все ж кохалися разом, та він, певне, подумав собі: як групове, то не рахується.

Ґійом Дюстан. Сьогоді ввечері виходжу з дому

Справжня цивілізація — це не газ, не пара, не обертові столи, це — збування слідів первородного гріха.

Бодлер

У серпні 1993 року журнал «Ель» розмістив на палітурці літній тест: «Чи хвойда ви?» Дивує не лише брутальність запитання, а й разючий ентузіазм відповідей: не було такої редакторки чи журналістки цього славетного тижневика, яка не відповіла б позитивно, пишаючись тим, яка ж незрівнянна вона лярва і мандрьоха. Отож, віднині «хвойда» є почесним званням, високим титулом із лексикону любовних ігор[84]. Оце обернення образи гордістю доводить, — якщо ще є потреба це доводити, — що світ наш змінився. Якщо раніше сексуальне життя вважали потрібним приховувати, то тепер потрібно його виставляти напоказ. З'явився навіть новий вид снобізму — еротичний снобізм: боронь боже, чогось не знати в цьому ділі. Погортайте відповідну пресу за останні тридцять років — це справжнісінькі посібники з розпусти, повчальні, як за старосвітчини: спробуйте содомію, покохайтеся утрьох, попрактикуйте бісексуальність, скористайтеся батіжком, а які ви в ліжку, а чи кохаєтеся ви понеділками?[85] Тема смерті непристойна, вона замовчується, зате на порядку денному сороміцькі секрети, якими кожен прагне поділитися по телебаченню, по радіо, в Мережі.

Розкріпачення звичаїв утнуло з нашими сучасниками химерний жарт: замість того, щоб випустити на волю інстинкти, воно тільки замінило одну догму іншою. Вчора хіть контролювали й забороняли, сьогодні її просто-таки накидають. Скасування численних табу й право жінки розпоряджатися власним тілом посилюється закликами до сексуальних утіх. Усунення стриманості компенсується зростанням вимог: треба, як ото мовиться, «тримати все в руках», а то опинишся за бортом.

1) Тривожна розпуста

У XX столітті сексуальність звеличували як знаряддя з перетворення світу, яке піднесе рід людський до майже досконалого стану. За аналогією з економікою запровадили до вжитку навіть термін «сексуальна вбогість», який передбачає градацію успіхів у царині чуттєвості: там є свої багачі й біднота, гуляки і хирляки, одні смакують тілесні втіхи, інші тільки облизуються. Ніхто не хоче бути «бідняком» у сексі, кожен, навіть той, у кого шлюбне життя дуже слабеньке, завжди ладен похвалитися своїми подвигами в ліжку. Секс, услід за фахом, платнею й зовнішнім виглядом, став показником багатства, його додають до свого соціального капіталу[86]. З'явився новий людський різновид — аскет-ласолюб, який докладає величезних зусиль, щоб розпалити почуття і досягнути блаженства. Він раб утіхи, посиленої муками: його пошук поєднується з почуттям постійної незахищеності. Саме це відбувається з молодою жінкою-психотерапевтом, якій ніколи не вдається досягнути оргазму (канадський фільм «Shortbus», 2006), тож вона відчайдушно мастурбує: всі перебувають у пошуках Великого Оргазму, який має бути не бешкетом, а Благодаттю, Святим Ґраалем, перепусткою на приєднання до людства, що відпокутувало свої гріхи[87]. Саморозкриття дається тут з великими труднощами, його треба заслужити: застосовується хитромудра інженерія сексу, посилена високоморальним прагненням до самовдосконалення.

Та прірва поміж тим, що розповідає суспільство про себе, і тим, чого воно зазнало, величезна. За останні півстоліття не було жодного дослідження з сексуальності французів, американців, німців чи іспанців, яке не виявляло б у нас чи в наших сусідів тих самих ран і тривог: проблеми з ерекцією в чоловіків, відсутність чи слабкість статевого збудження в жінок[88]. «Звіти Кінсі», які вийшли незабаром по війні (1948), виявили в американців такі сторони інтимних стосунків, які мало відповідали моральним нормам[89]. Наші сучасні дослідження змальовують нас ще більш зразковими, ніж здаємося ми самі собі. Ще вчора звинувачували нас у безсоромності, сьогодні ж закидають нам хвальковитість. Наші батьки брехали про свою високу мораль, ми брешемо про свою аморальність. В обох випадках виявляється очевидним невідповідність поміж нашими заявами і нашими справами. Тривожність у суспільстві постає вже не внаслідок пригнічення інстинктів мораллю, як це було за Фройда, а в результаті їхнього вивільнення. Коли навкруги всі вихваляють ідеали цілковитої самореалізації, кожен прикладає їх до себе і намагається відповідати їм. Зникло почуття вини, а заступило його почуття тривоги. А сексуальна сфера дедалі дужче не піддається змалюванню: про секс або ж розбалакують на всіх перехрестях, і ті слова звучать непереконливо, або ж мовчать собі, тому що бояться виставити себе невдахою за нашої доби, коли інтимна близькість обернулася престижним спортом[90].

2) Громадянські війни лібідо

Приємно бачити, що новий гедонізм, який охопив західний світ, сприяє кругообігу тіл; було б наївно не пов'язати цей порух зі змінами ринку, який заради своїх очевидних інтересів повстає проти морального ладу. Славетне гасло ситуаціонізму «Жити без простоїв і тішитися без обмежень» було ідеалом споживацького устрою. Його видавали за кредо анархізму, насправді було воно просто рекламою. Тільки у просторі торгових закладів, Мережі чи телеекрану життя розгортається без простоїв, упродовж цілісінької доби, коли мені доступні будь-які товари, будь-які програми, коли я можу купувати все і спілкуватися з усією земною кулею. Наше любовне й імпульсивне життя передбачає затримки, перерви, прогалини і перевантаження й не має нічого спільного з тим солоденьким явищем, яким є світовий супермаркет. Не розвінчуючи його, ми констатуємо, наскільки гедонізм, «бунт життя» (Рауль Ванейґем), хоч під соусом епікурейства його подають, хоч під личиною анархії чи руйнування, обернувся новим конформізмом, який під прапором порушення заборон вихваляє існуючий стан речей. Секс дозволив примирити екстаз і протест — сьогодні це найбільш популярний продукт ринкового суспільства.

За сучасної доби звільнення бажань відбувається під войовничий грім фанфар: новітні діонісійці корчать із себе бунтарів, буцім нічого й не змінилося за минулі роки й вікторіанська мораль знай собі лютує. Вони вигадують собі противників, майструють паперові барикади і метрами продають непокору, яко ото крамарі продають матерію. Проте навіть у найталановитіших такий грім барабанів, такі гучні канонади! Як послухати їх, то тішитися можна не з кимось, а проти когось, — проти суспільства, великого капіталу, юдохристиянства. Втіха — це гармата, що тримає під прицілом світ, а не щаслива мить, якої зазнаєш із іншим. Їхнє вільнодумство скидається на гіркий зіпсований мед: так багато есеїв про мистецтво кохання — й так мало у них радості, так багато злості і люті! Адже втіха за визначенням нічому не навчає — вона не покращує й не виховує людину, вона просто тішить нас та й годі. Та для наших політичних комісарів утіха не шанс, а наказ. Вже не вперше в історії тілесний культ повертається до нас під потворною личиною догматизму. Колись нам, либонь, пояснять, чому різні течії аванґардизму, сюрреалізму та ситуаціонізму вироджувалися в тоталітарні монастирі, які мало не лускали від неприязні й висували карликових понтифіків, яким знай кортіло відлучати й проклинати. Пастеризований, знеособлений світ, що його нам обіцяв колись Вільгельм Райх, а за ним і його сучасні послідовники, буде веселий, наче вояцька кошара!

Ще й надто: ось уже півстоліття сфера еротики ладнається за принципом секти. Завдяки де Садові сексуальність почала пов'язуватися з підриванням засад, бо маркіз учинив із неї знаряддя з боротьби з феодалізмом і релігією. Важливо тільки безоглядно улягати природі, присвоюючи собі все, чим хочеться володіти, хоч дітей, хоч дорослих, усе воно годиться, щоб таврувати Бога, шляхту і суспільні інституції. Поміж усіх великих реформаторів прибічники тілесних утіх не належать до розряду найменш несамовитих: ці інквізитори нижче-пояса володіють ключем до вашого спасіння і хотіли б радше вашої смерті, ніж бачити, що ви не візьмете його. Місіонери нетрадиційних орієнтацій, дисидентки-феміністки, поліамористи, адепти латексу й батога, стриптизери, самці-реваншисти, агресивні моногамники, гомофоби й гетерофоби, проповідники тілесних утіх — так багато цих нових напрямків, і кожен звеличує свою сексуальну орієнтацію, всіляко поливаючи брудом усі інші напрями[91].

«Одержимі бажанням»[92] (Кристоф Бурсеє) передовсім одержимі класифікуванням, вони відгородилися від решти світу своєю унікальністю й обстрілюють його з усіх гармат. Всі, хто проклинає продиктований природою облудний поділ, мачизм, церкву та буржуазію, самі опиняються в полоні нарцисизму через притаманну їм незначну відмінність і знай громлять тих, котрі не поділяють їхній погляд. Відмова від усталених категорій обертається винайденням нових, наприклад, трансґендерності, і тоді знову постає те, що відкидалося. Несамовитість соціальної боротьби з-за Атлантики перейшла на суперечки про сексуальну самоідентифікацію: наприклад, жінки хочуть прозиватися «fem», а не «femme», щоб усталений лад не міг віднині зводити все до їхньої статі![93] Шляхи революції проходять крізь правопис. Ціле покоління марнує снагу на отакі патетичні витівки. Галасливо афішуючи своє інтимне життя і пишаючись своїми героями, ці «борці» зі зброєю в руках відстоюють власні бажання (котрі мов дві краплі води схожі на бажання всіх інших людей), щоб якомога рясніше полляти брудом чужі бажання. Що більша схожість, то дужча ненависть, форма їхнього існування — опозиція. Навіть outing[94], якщо він використовується під маркою «встановлення істини», стає схожий на поліційну процедуру. Жорсткі вимоги, які усувають будь-яку невизначеність. Треба оголосити, хто є хто, і нехай буде гірше тим, хто не знає чи не опікується тим, у яку він категорію потрапляє.

Чудернацькі наслідки виявляються у цих «рухів за звільнення» — агресивність і незмірний потяг видавати укази! Не воюйте, а кохайтеся, казали в 60-х роках. Сьогоднішні вправи у ліжку обертаються оголошенням війни всіма проти всіх. Чомусь забулося, що втіха часом буває від простого дотику одне до одного. Секс уже не діяльність, а кийок, яким гамселять інших.

3) Непристойність — це довготерпіння

У якомусь розділі праці «Про Град Господній» святий Авґустин змальовував невчасну ерекцію як бунт органів тіла, аналогічний бунтові творіння після падіння. «Часом цей пал настає неочікувано, часом послаблює бажання, душа з вогню, тіло ж із криги, чи ж не диво оце? Не лише законній волі, а ще й нечистому почуттю похітливості сама похітливість відмовляється коритися…»[95] Авґустин уявляє собі злягання Адама та Еви в земному раю до первородного гріха і вигадує таке, що можна було б назвати сексуальністю без лібідо. Перші чоловік із жінкою вчиняли запліднення у простоті душевній, і плоди їхнього тіла множилися. «Чоловік давав сім'я, жінка приймала його, коли треба було і скільки було треба». Наші пращури користувалися своїми статевими органами так само легко, як оце ми користуємося своїми руками та ногами. Адам із власної волі міг орудувати «ніжними і чутливими частинами (…), що можуть розтягуватися, згинатися, напружуватися». Інакше мовлячи, зіллявшись зі своєю половиною у цнотливому коханні, він, либонь, міг, на противагу тому, про що співає Брассан[96], спокійнісінько керувати своїм прутнем. Механічний акт, позбавлений хвилювання, — Авґустин був попередником сучасної порнографії, яка є знеструмленою сексуальністю[97].

Еротичне зображення, приховане колись у забороненому світі, становило собою оголене тіло в дії й дозволяло споглядати п'янливу таїну. Кожен, хто пам'ятає законодавство середини 70-х років про фільми категорії «X», знає про що мова: від безпосереднього зображення жіночих статевих органів новачкові аж дух забивало. Відтоді очі наші наситилися тими мальовидлами, вигляд інтимних частин тіла, принаймні на екрані, втратив свою таємничість. Порнографія є своєрідною утопією, вона сприймається нами як репортаж, як навчальний проект. Багато хто розглядає її як лікнеп, котрий дає відповідь на запитання: що робити? Проте вона не відбиває дійсності, а стилізує її, виводячи на сцену автомати. Тож порно збиває з пантелику молодь, яка не може зрівняти свої результати з досягненнями цих атлетів та атлеток.

Як і фільми жахів, порно приречене здійснювати стратегію надмірних обіцянок: треба ошелешити глядача, навіть якщо для цього доведеться застосувати прийоми факіра (як ото персонаж фільму Франсуа Райхенбаха «Секс о'клок», який витягає ланцюг зі свого заднього проходу!) Камера порпається в тілі, здійснює ендоскопію й гінекологічний огляд, все показує, та вже нічого не видно. Вам намагаються відкрити очі настільки, що ви сліпнете. Жорстке порно стає гімнастикою, гра органічною матерією, кров'ю, спермою, сечею нагадує викиди гемоглобіну під час зображення насильства у фільмах жахів, аж урешті все вироджується у самопародіювання, все хляне та й годі. Напевне, варто було б, попри лінощі продюсерів, які опікуються лише прибутками, прибрати декотрі поверхові ефекти порнофільмів, як і в тих фільмах жахів, де неможливість побачити, що стимулює тривогу. Лише замовчування може посилити страх. Як зробити, щоб непристойність дотримувалася своїх обіцянок, — ось яке питання мусило б хвилювати фахівців. Та, може, завдання порнографії як жанру полягає в тому, щоб витворювати атмосферу, як ото мелодія в ліфті чи на автостоянці?

Найбільший ґандж порнографії полягає в пересічності, в тому, що вона завжди зводиться до генітальної чи анальної акробатики включно з її феміністичними різновидами, в супроводі політично-пропагандистської риторики, однаково претенціозної й порожньої. Коли азіатка Анабель Чонг, щоб учинити «домінантних самців низкою взаємозамінних прутнів», брала участь 1999 року в найчисельнішому gangbang[98] (за дванадцять годин 251 учасник), то не похитнула жодної з існуючих засад, а додала новий запис у книгу рекордів![99] Тепер, коли будь-який прищуватий парубійко потайці од батьків може вивчати в Мережі десятки сороміцьких сторінок, конкуренція в царині нагнітання збудження стає жорсткішою, й кінець підпільному існуванню Ероса почасти позбавляє його привабливості. Якби секс перестав бути незвичайною подією, що розпалює уяву, то став би просто вчорашнім зухвальством, яке сьогоднішня лібералізація звичаїв прирікає нас переживати за певним шаблоном.

Звісно ж, такого не відбувається, тому що сексуальність відзначається потужним випромінюванням, яке ми не здатні контролювати. В певному розумінні, все вже переглянули, та нічого не зазнали: можна сказати, що смак у молоді до еротичних знімків (феномен, що спостерігався у всі епохи) сумірний необізнаності в любовних справах: величезна ерудиція, що поєднується зі страшенним невіглаством. Цнотливцям узагалі притаманна завзятість у сороміцькому лихослів'ї. Передчасна лексична зрілість у поєднанні з лібідовим сум'яттям. У певних колах регресія до мачизму, яка заохочується традицією, співіснує з порнографією чи принаймні знаходить вираз у її мові; в цьому стосунку, покидь із передмістя заразила агресивним жінконенависництвом навіть заможні квартали, де дванадцятирічні чи тринадцятирічні дівчатка-школярки прозивають одна одну лярвою і хвойдою. Лексикон порнофільмів переповнений страшенною зневагою до жінки. Крім усього цього, падіння заборон сприяє приниженню об'єктів бажання. Порно має тенденцію до перетворення непристойності на шаблон: рівень збудження знижується, рівень насиченості зростає. Найбільш відверті позиції й висловлювання недовго залишаються такими: вони вивітрюються, ніби вино з незакоркованої пляшки. Груба сексуальна лексика просягає в повсякденну мову і почасти губить свою вульгарність, обертаючись на кітч. Цинічна безсоромність, яка продукується серійним способом, тьмяніє і втрачає гостроту тією ж мірою, якою набуває вона розмаху.

Звідси й провокаційний характер порношику, маркетинг великих торгових марок, які намагаються поєднати розкіш і розпусту, фліртують з табу, щоб розворушити перенасичений ринок. Співачка Мадонна геть заялозила цю грубу образність — вона крутить задом на сцені, плутає Христа з фалоімітатором, цілується зі своїм музикантом, застосовує всю уявну атрибутику оргій та садомазохізму, щоб посилити збудження недоумкуватих парубків, які аплодують їй. Порнографія є найкращим антидотом від зображень, які вона поширює; порушення табу вона обертає рутиною, змушуючи нас позіхати з нудьги. Можна було б її приписувати як засіб від безсоння — її снодійні властивості просто таки дива чинять! Її недолік у тому, що вона становить собою коїтус за довіреністю: мене там немає. Ось чому стільки порядних громадян знімає домашнє порновідео. Ці добродії увічнюють власні ерекції, що гідні Сарданапала, еякуляції, що скидаються на гейзери, а їхні жінки, потопаючи в білій піні сперми, пестять себе вібраторами на сонячній енергії, екологія ж бо зобов'язує! Немов ті філософи, що продають набори з укомплектованою мудрістю, ладнають вони кишенькову порнографію вдома, щось на кшталт злягання в «Ікеї»!

Як по правді, то справжня непристойність полягає в нашому жадібному спогляданні чужої смерті й чужих мук, у нашій ласій зацікавленості зображеннями катастроф по телебаченню чи автомобільними аваріями на шляхах, коли кожен зупиняється, щоб поглянути на понівечені тіла. Юрму, що гнала колись до місця страти, спонукало не почуття справедливості — впиваючись агонією незнайомої людини, вона силкувалася полегшити жах перед власним кінцем. Натовп спостерігав страту, почуваючи огиду і полегшення.

4) Стримуйтеся, заради бога

Після скасування заборон упродовж останніх трьох десятиліть з'явилася величезна кількість текстів, де з навмисною розкутістю змальовуються всі пози і всі дії, що ми відчуваємо страшенну вдячність до тих письменників та режисерів, які не включають сороміцьких сцен у свої твори. Спасибі їм за те, що позбавили нас чергових кульбітів, екстазів та стогонів.

Дехто тужить за тією порою, коли кохати означало ризикувати: цензура надала особливої ціни тому, чого вона позбавляла нас. Її заборони були заразом і завадою, й опертям: кожен, хто порушує заборону, благає небо, щоб його покарали. Йдеться про коаліцію пуритан і порнократів — перші, у відповідь на виклик останніх, видають їм дозвіл на скандал: мистець потребує ревнителів пересічної моралі, щоб вважатися об'єктом переслідувань. Йому потрібне щось на кшталт статуї Командора, щоб зняти галас довкола якої-небудь халтури, вчинити дрібну провокацію й роздути її до рівня культурної події. Якби ця спілка розпалася, то виникла б паніка. Те саме питання вже поставало в XVII і XVIII століттях. Блюзнірство в дореволюційній Франції справді мало двозначний характер: воно повинне було вписуватися в те суспільство, де сильна віра і чинні норми провокують профанацію. Сен-Сімон так змальовував оргії герцога Орлеанського, славетного вільнодумця доби Реґентства: «Всі пиячили, розпалювалися, лаялися на всю горлянку і змагалися в блюзнірстві…»[100]. Навіть шалений атеїзм маркіза де Сада звучить непрямою хвалою Церкві: численна блюзня його персонажів, ті невеличкі переслідування, що тільки заохочували до святотатства, осквернення оплатки і хреста є тільки способом воскресити Бога через образу. Будь-яке знущальне висловлювання базується на табу, яке потрібно порушити. Найгірше, що можна вчинити з образливою книгою, це дозволити її публікацію. Стільки авторів мріє потрапити до розряду заборонених, щоб набути ореолу проклятих!

Можна визначити щонайменше два різновиди непристойностей: християнської, тієї, що міститься в посібниках зі сповіді та покути, яка будить бажання тим, що проганяє його, і сучасної, котра це бажання висушує, вважаючи, що змальовує його таким, яке воно є. Щоб покінчити з непристойними діями, церкві треба було назвати їх, а це привертало до них увагу: злягання a tergo[101], полюція за допомогою рук, внаслідок тертя об жіночі статеві органи, об хлопчачі сідниці, блуд із незайманкою, служницею, худобою[102]. Навпаки, стрімке поширення похітливих епізодів у сучасній літературі (Брет Ештон Елліс і її європейські епігони) призводять до знецінення сексу, бо його змальовують одноманітним і потворним. Цілковита перемога еротично-депресивної тенденції, поєднання відваги з глибоким смутком. Порати, цілувати, взувати в зад, кінчати — все це не провокативна базова лексика, а пуританська, вона вишиковує дії в певній послідовності. Новий академізм літературщини, добре, що хоч деколи його приправляють гумором[103]. Ерос зазвичай оповісливий і провокує на балакучість — може, ми зуміємо дочекатися від нього якоїсь розмаїтості й він перестане товкти воду в ступі? За декілька десятиріч почуття голоду замінилося пересиченістю.

Класичні еротичні тексти пристойні в своїй непристойності, для натяку на перебільшення в них використовується літота. Яскраве коротке замикання не викликає інтересу, а замовчування часто буває найбільш правильним шляхом для руйнування заборон. Нащо заощаджувати на елеґантності в інтимній царині, звідки це прагнення приголомшити? Мальовничість зображення не виключає вишуканості. В цьому стосунку характерний перехід у літературі від приголомшливого реалізму Жана Жене, Тенессі Вільямса, Гюберта Селбі-молодшого, Тоні Дювера, Генрі Міллера чи Жоржа Батая до сексуальної коректності сучасних прозаїків з їхніми «експлицитними» епізодами, де немає ні почуття, ні витонченості. Сила мови в багатозначності, у грі смислами, в підтексті, в тонкій рівновазі агресивності й стриманості. Збуджує не грубість слів, а ситуація, за якої ті слова стають необхідними. В розпалі дії вони занурюють нас у ту ж таки тваринну грубість, виступають немовби складниками самісінької дії. Поза контекстом вони кумедні й недоречні. Більшості сучасних книг бракує відчуття урочистості, навіть у змалюванні огидного, бракує й визнання того, що еротизм залишається разючою й захопливою цариною. Хіба ж не каже Жан Полан з приводу «Історії О» про «нещадну пристойність»? Переваги красного письменства: змога позбутися гніту, а заразом і нудних переспівів того самого, шаблонів у змалюванні розпусти. Що непристойніша мова, то вбогіша вона, переповнюючись холодом і пусткою.

5) Лібідо як розвага?

Складається враження, що ціною розкріпачення сексу ми задушили бажання, а секс через розкріпачення звільнився від нас. Через півстоліття коло нарешті замкнулося і, позбавивши нас репресій, підвело до депресії. Секс вважається такою марницею, як ото, наприклад, склянка води[104]. Сучасні «розкріпачені» чоловіки та жінки не дуже серйозно ставляться до нього, для них sex is fun[105], це природна людська потреба, тож вони практикують сексуальне самообслуговування удвох чи гуртом, бо прагнуть зазнати всього. Ці люди засвоїли правила гри: вони влаштовують «Fuckerware parties», де вібратор так само популярний, як і пластиковий посуд Tupperware, й не виходять з дому без секс-іграшки, такого ж самого надібку, як ото плюшевий ведмедик чи ароматизована свічка. Не драматизувати — ось їхнє гасло. З приводу історії Клінтон — Левинська організовуються дебати, гідні Візантійської імперії: чи можна зарахувати оральний секс до виявів дружньої приязні, приятелювання з однокласниками чи колегами? З чого починається статевий акт? З поцілунку, просягання, пестощів чи взаємної мастурбації? Для декого його взагалі не існує, бо навіть поєднавшись анатомічно вони перебувають у стані цілковитої відстороненості. Інші спалахують насилу доторкнувшись одне до одного. Закладаюся, що більшість людей пречудово усвідомлює, що їх охоплює ота фізична буря, тілесне сум'яття. Є щось підозріле в отій облудній простоті, з якою західне суспільство прагне про все розповісти і все показати. Існують різні способи подолати фізичний потяг: вбрати його у демонську подобу гріха, погасити аскезою чи зітнути під корінь лібералізацією моралі, зводячи до різновиду розваги.

Наше розслаблення в цій сфері не може бути повним: той, хто пишається, що живе без табу і заборон, потребує бодай їхньої тіні, її п'янлива близькість надає пікантності нашому сексуальному життю: без них воно може стати одноманітним. Заборони не зникають, а в замороженому стані вичікують, коли і де з'явитися знову, цього разу в більш непоступливому і непримиренному вигляді. Ми поєднуємо два несумісні бажання: з одного боку, розширювати емансипацію, а з другого, посилювати контроль за збоченцями, які загрожують нашому добробуту. Цим пояснюється той факт, що за нашої розкріпаченої доби у в'язницях повнісінько правопорушників, які вчинили злочини на сексуальному ґрунті, й налічується їх третина від усіх в'язнів у Франції[106]. Схоже, суспільство помщається за роздачу ліцензій у царині моралі, безжалісно виганяє людей, котрі не обмежуються дозволеним. Відхилення від норми, яке вчора вважалося гріхом, сьогодні зазнає медикаментозного й пенітенціарного впливу, який перебуває в компетенції психіатра, судді й поліції[107]. В цьому полягає суперечність нашої доби, яка дотримується двох антагоністичних принципів: права на ласолюбство для всіх і суворого дотримання принципу обопільної згоди[108].

Можливо, причину паніки, яка охопила правосуддя, слід шукати в складності, яку становить для нас відновлення заборон, що ґрунтується на згоді, а не на традиції, як було раніше. Для створення таких заборон ми фабрикуємо винуватих, ризикуючи засудити невинних. Замість створення нових норм поведінки ми наповнюємо в'язниці, підпорядковуючись після відмирання заборон їхнім примарам, ще суворішим унаслідок їхньої несформульованості. Оце сум'яття в питаннях безпеки пояснюється нерозв'язністю нових приписів: демонізувати сексуальних злочинців легше, ніж підвести раціональну базу під ту несамовитість, із якою їх запроторюють до в'язниць[109]. Ми хочемо, щоб карний кодекс визначив, що законне, а що ні, знову закликаємо до підтримки і захисту жертв (нас вочевидь гіпнотизують злочини проти дітей), обурене суспільство вважає, що якраз воно і формує законодавство. Ми гніваємося на «хворих», які руйнують цю ідилію, в якій здорова сексуальність повинна сприяти примиренню з самим собою: нехай вони і платять за наші втрачені ілюзії.

Отак манівцями приходимо ми до того, чому навчали всі великі релігії й психоаналіз: секс не нейтральний, не «марниця», це поєдинок, втіха і смерть, світло і тінь заразом, «складова частина тих сил, які граються людиною, причому тим упевненіше, чим дужче ми вдаємо, ніби секс для нас забавка» (Рене Жирар)[110]. У втіхи й насильства однаковий словник: baiser, enculer означає і «взути, наїбати», й «кохатися», усі слова, що стосуються акту кохання, мають насильницьку конотацію. Секс — варварська, п'янлива частка людини, яку вона насилу намагається цивілізувати або ж якось упорядкувати, і в цьому полягає небезпека сексу, тому що він не вкладається в жоден великий дискурс, в жодну одіссею покути чи падіння. В потязі до життя криється смерть, Танатос виступає складником Еросу, в своєму протистоянні обоє витворюють людину через її знищення. Зазначимо, що СНІД призвів не до відродження заборон, а до посилення запобіжних заходів, до використання презервативів і більшої остережливості у виборі партнерів. У ньому немає нічого повчального, це просто нещадна й безглузда недуга, яку байдуже породила природа. Статеве почуття перевершує нас: воно жбурляє індивіда у великий процес відродження поколінь, обертаючи його простою ланкою нескінченного ланцюга, вчиняє «смертним носієм безсмертної субстанції»[111]. Сексуальність надто вже потужне почуття для людини: вона спалює нас дотла, розоряє і спустошує, ми нездатні відповідати його надлюдським вимогам. Жодна революція не може одним махом покінчити з цим питанням, якщо тільки не сприймати слова «революція» буквально, тобто як повернення зорі до певної точки своєї орбіти. Тут ми завжди повертаємося до відправного пункту й ніколи нічого не знаємо.

Панування хвойди

Колись ролі порядної жінки і хвойди чітко розмежовувалися: одній добропорядність, другій вульгарність та показовість. Франція доби Другої імперії переживала нав'язливий ляк перед поплутанням кодів, боялася прогресуючої гангрени суспільства, яка поширювалася з його низів: усіх приголомшувало припущення, що жінка легкої поведінки може скидатися на порядну міську пані. За нашого часу це розмежування змінилося: повія може мати вишуканий і суворий вигляд, а багатодітна пані може вбиратися, мов хвойда. Ось уже два десятиліття можна спостерігати, як заміжні жінки й молоді дівчата якомога скупіше прикривають своє тіло, підкреслюють лінії грудей і сідниць, демонструють стрінґи, які виглядають з-під джинсів, одне слово, з простодушною природністю переймають манери повійниць. Перестановка знаків: уніформа професійних мандрьох простісінько стає жіночим убранням. Одягнувшись із отаким викликом, жінка запроваджує світову гегемонію хвойди, натякає на це своїм обтягнутим тілом з грубо підкресленими формами. Саме слово petasse (лярва, блудяжка, хвойда) з його принизливим суфіксом й наголосом на значенні «тяжкий, щільний» (його синонім poufiasse походить від пуфа, яким користувалися в гаремах Оттоманської імперії) свідчить про двоїстість нашого ставлення до проблеми: легка зневага до повій перенеслася на їхні пародії в буржуазному суспільстві. Це вже не сексі, а якесь карикатурне перебільшення.

Цікаво, що, завоювавши незалежність, жінки подають себе як об'єкти бажання. Навіщо ж прилюдно афішують вони свою успадковану лібідність? По-перше, щоб порушити інкогніто, по друге, і головним чином, щоб заявити: я гаряча, мов жар, в плані сексу можу ого-го скільки. Блудяга поєднує в собі дві моделі поведінки: юної дівчинки і спокусниці, молодість і зрілість, натякає на моторність у спальні й розкішне заласся. На міжнародному подіумі хвойд є свої зірки: Бритні Спірз, Перис Гілтон, Леді Ґаґа, Вікторія Бекгем, жалюгідні лярви з відкритими цицьками, представниці субкультури жіночої агресивності. Їхній ексцентричний епатаж слід розглядати як пошуки жанру. Так само патетична гра стереотипами і в її чоловічому варіанті: Рембо, Термінатор, напхані стероїдами зарізяки є символами доби, яка вже не вірить у мужність і робить ставку на обсяг біцепсів та величину грудної клітини. Те саме відбувається й із обожнюванням мачизму в деяких гомосексуальних спільнотах, які просто-таки обожнюють величезні тверді прутні, полюбляють перебиратися поліцаями або неонацистами, обвішаними ланцюгами і в кашкетах, і все це вже скидається на пародію. Кремезні бикуваті драби в тісних штанах, відкритих ззаду і спереду, насправді не перебрані есесівці, а мартопляси, що прагнуть викорчувати мужність у її первинних ознаках. Блудяги, неомачо, травесті, драґквіни, лесбійки-бутс розквітають отруйним цвітом, коли відбувається поплутання ролей.

Утім, було б помилкою гадати, ніби будь-яка хвойда наслідує Мессаліну. Як ото не всі жінки в минулому були не такими чесними, якими хотіли здаватися, так і за нашого часу не всі відверто вбрані жінки відзначаються безсоромністю. «Уявімо собі, — писав Жорж Батай, — подив того, хто хитрощами і лишившись непоміченим викрив би любовні походеньки жінки, яка вразила його колись своєю витонченістю. Це нагадало б йому недугу, щось на кшталт собачого сказу. Таке, наче скажена сучка вселилася в ту, котра з такою гідністю вітала гостей». Про блудягу можна сказати протилежне: під її навмисною вульгарністю може ховатися зворушлива скромність і свята невинність. Кепський смак не завжди синонім доступності. Власне, йдеться головним чином про привернення уваги, про гідне оформлення вітрини. Підмощування цицьок, збільшення вуст, підкреслення форми сідниць, різні татуювання, строкатий одяг — усе це кличе: погляньте на мене! Поважна господиня, що мусить вдягатися, мов хвойда, — це жертва доби, яка на перший план поставила секс. Вершина містифікації: носити чадру і стрінґи, зовні підпорядковуватися законові батьків і братів, а водночас вибором білизни усталювати свою звабу. Незлецька тема для дослідження: скільки дружин і студенток арабо-мусульманського світу обманюють у такий спосіб закон? Утім, хвойда надто реальна, щоб видаватися достеменною. Її провокативність висміює стереотип жінки-предмета, який вона сама і підтримує, й розвінчує. Вона влаштовує зі свого тіла виставу, де розцвітають і в'януть шаблони, міняє машкари, щоб не опинитися в полоні жодної з них. Непристойність так само загадкова, як і добропорядність. Сучасна жінка є радше поєднанням усіх жіночих типів, які з'являлися упродовж історії: зла красуня й холодна цнотливиця, розпусна упириця й любляча матуся, наївна простачка і жінка-вождиця, зіпсованість і ніжність перемішані в ній так само, як і в намаганні витворити нову маскулінність криється стільки іпостасей мужності, що вони врешті губляться у цьому вирі.

Стрінґи, звичайно, напоказ, та в грудях блудяжки завжди б'ється трепетне серце.

Розділ VIII До банкрутства ероса?

Той, хто запропонує людству позбавити його необмеженої сексуальної залежності, буде вважатися героєм, хоч яку дурню він зморозив би.

Зигмунд Фройд. З листа Фліссу

Тридцятип’ятирічна дівчина, гарна, фахово успішна, шукає чоловіка для приємного дозвілля, балачок, товариського спілкування. Обов'язкові риси: розумник, імпотент.

Габі Гаумптман. Шукаю імпотента для тривалих стосунків

А ще я страшенно полюбляю, щоб мене вилизували, коли я спливаю кров'ю. Це справді добрий спосіб перевірити мужність партнера. Коли він перестає лизати і зводить очі, я цілую його, й тоді ми скидаємося на двох вовків, які щойно загризли козулю.

Шарлотта Рош. Вогкі зони

Декілька років тому я зіткнувся на вулиці з однією приятелькою, колись ми разом гуляли. Вона трохи в'їдливо кинула мені: «Сподіваюся, ти теж зав'язав із сексом? Що було добре у вісімдесятих роках, сьогодні вже нецікаве». Я дурнувато заперечив. Її зауваження застукало мене зненацька. Для багатьох людей статевий потяг є не чудесним імпульсом, а страшенним клопотом, який суперечить сучасній мрії про визволення людини. Бажати означає знову страждати, як сказали б буддисти, адже, бажаючи, ми намагаємося володіти тим, чого в нас немає. Ось чому поруч із лібералізацією звичаїв пліч-о-пліч ідуть дві протилежні форми екстремізму, насильство й повздержливість[112]: з одного боку, карколомне експериментування, з другого, відмова від еротики.

1) Ескалація гострих відчуттів

Існують люди (причому їх дуже небагато), які полюбляють витівки, котрі не можна рекомендувати для загального вжитку, проте вони певні, що в самих по собі цих примхах немає нічого поганого й що треба всього спробувати. Перша втіха відступу від загальних норм пов'язана з найменуваннями: fist-faking, англійська хлоста, «золотий дощ», вуаєризм — завдяки цим неологізмам перед нами відкривається просто-таки незвідана земля. Відхилення від норми, навіть мізерне, це насамперед мовний факт. Можна кепкувати з коханців, які накладають на себе грим, вбираються у чудернацькі шати, вдаються до гуртового сексу так само регулярно, як їхні батьки відвідували церкву, ставлять сумнівні експерименти, аби тільки воскресити потяг[113]. Наявність варіацій повертає природному зляганню характер одної з можливостей у низці інших. Найбільш незначна примха відкриває шлях до особливої втіхи, яка обертається на виставу, навіть ціною болю чи приниження. Для цього зворотного стоїцизму будь-яке відчуття стає пригодою волі. Як тут не згадати маркіза де Сада, який писав: «Цілковитий еґоїсг — це той, хто вміє в будь-якій гидоті знайти осолоду, все відразливе вчинити привабним».

«Збочення» не для всіх доступні: існує фізична схильність, й ніяка практика не усуває її цілком. Крім того, як і раніше, дуже великі відмінності поміж підданцями Ероса: немає нічого спільного поміж випадковим гулями коханців, які понадівали каптури і маски, придбавши свій латекс в Мережі, й шаленством у backroom, де кохаються без презервативів, а також поміж грою дружини на дозвіллі, яка перебирається коханкою, щоб гарненько відшмагати свого чоловіка, й перформансом екстреміста, який калічить себе, повисає під стелею на гаках, устромлених в його тіло, або, ще гірше, робить собі прилюдну кастрацію[114]. Коли людина починає піддавати тіло хірургічним та хімічним діям, щоб звести його до стандартної норми, коли вона вдається до самокатування, то у всіх цих випадках отримане тіло відкидається і формується нове, штучне тіло, що є виключною власністю його власника. Тіло починає оповідати якісь інші історії, крім вічного генітального роману, шкіра і слизові оболонки починають розглядатись як неораний лан. Цю дивацьку культуру можна обурено відкинути, та не можна заперечити, що вона становить собою своєрідну мегаломанію, мораль безмежної влади «я» над інстинктами: індивід наново створює себе, хоч і робить це шляхом самогубства чи самокалічення. Йдеться про досягнення тієї напруги, де еротичний шал уже неможливо відрізнити від нудоти, де збігаються відчай і втіха. Зрозуміло, що ці вільні стрільці великого значення надають ритуалам, що дисциплінують біль: відмовившись від закону, запроваджують правила, тож інтимні стосунки віднині регулюються угодою. Потрібен кодекс, — який теж може підлягати скасуванню, — щоб надати інтенсивності залассю і, завдяки ретельній інсценізації, видобути з нього максимум енергії[115].

Гострі відчуття знай зростають, в ідеалі ця ескалація не має ніяких меж, хіба що краєм стане смерть, кохання обертається на одіссею керованого надміру. Це справжнісінька секс-фантастика, пошуки нових просторів для чуттєвої втіхи, часом за допомогою наркотиків. Перехід за межі виправданий таким принципом: я — це моє тіло, в мене є тіло, я витворюю його для себе. До того ж, за доби СНІДу секс без просягання дозволяє поєднувати любосні конвульсії з гігієною, зазнавати екстази без небезпеки зараження. Зустрічалася в історії така відмова від природних процесів, траплявся такий смак до злигоднів? Хто терпів насильство і голод заради іншого світу? Звичайно ж, християнський схимник. Від панотців-пустельників до католицьких святих, які вдавалися до крайнощів у приборканні тіла (цілували виразки хворих на чуму), ішлося про знищення тіла фізичного, щоб прискорити набуття тіла-у-славі[116] й долучитися до невидимої Божої ієрархії. Вийти з-під влади матерії означало позбутися тліну, адже сексуальність, за святим Авмросієм, це те прокляте тавро, та перепона, що відокремлює нас від Христової досконалості[117]. Чи не набуваємо ми в найрадикальніших діях нашого профанного світу релігійного досвіду, з якого беруть початок усі первини західного світу? Схоже, тут знову виправдовується геніальна інтуїція Честертона: «В сучасному світі повнісінько доведених до божевілля християнських ідей». Вершина сексуального розкріпачення — зректися сексу заради високої напруги переможеного страждання й подоланої відрази.

2) Нові зрадники втіхи

Бунт проти біологічної визначеності знаходить вияв і в поверненні, здавалося б, скасованого поняття — повздержливості, до якої закликають нові меншості. Така новина страшенно потішила б утопіста Шарля Фур'є — він надав би цим відступникам почесне місце в своїй системі. Відразу слід зазначити одну відмінність: раніше повстриманість була вимушена, а тепер вона є результатом вільного вибору (не будемо згадувати цнотливості давнього подружжя, де обоє знають одне одного до щонайменшої цяточки). Колись повздержливість виконувала чимало функцій: вона змушувала замовкнути тваринні потреби тіла, об'єднувала два види посту, диктуючи помірність у їжі й приборкання тілесних стремлінь, щоб покласти край безсоромності черева й пельки задля очищення душі[118]. Якби перед нами стояло завдання тоншого аналізу, ми сказали б, що за давнини намагалися розумно керувати тілом, а християни хотіли перетворити його, вирвати з-під влади тваринного світу, покінчити з відтворенням. За словами Климента Александрійського (кінець II століття), йдеться не про те, щоб приборкувати свої бажання, а щоб утримуватися від бажань[119]. Цнотливість була не просто пасивним станом, а завоюванням, наслідком вибору. Цнотливцями не народжувалися, ними ставали, відринувши зіпсованість цього світу і поставивши на місце тілесної чистоти, що притаманна дівчатам, чистоту душі, вічну й непохитну, доступну для обох статей.

За нашої ж доби цнотливість усталюється як реакція на обов'язковість оргазму, що про неї нам весь час торочать. Якщо гульвіса, вчорашній руйнівник усталених норм, сьогодні стає втіленням норми, то самоконтроль, який був нормою вчорашнього дня, сьогодні обертається на символ руйнування засад. Оскільки нові боги, щастя і розквіт особистості, потребують щоденної данини, то не дивно, що чимало молодих людей вирішують скинути ярмо сексуальної залежності[120]. Втім, хибно було б припускати, що кожен індивід наділений сексуальністю: дехто її геть не має і нітрохи не страждає від цього[121]. (Скільки юних дівчат «дають із чемності», щоб не порушувати загальновизнаних умовностей?) Хтось самохіть обирає пасивність, втікаючи від конформізму, намагаючись відкритися іншим цінностям, що їх затуляє од нас генітальна одержимість. Відринувши диктат чуттєвості, ми виявляємо дисидентство і можемо наблизитися до суттєвіших благ. (Для чоловіків, підкреслюємо, відіграє роль і ляк утратити життєву енергію, турбота про заощадження сил, тож каста відступників для них є і кастою ощадливих).

Не будемо обманювати себе: втрата смаку до статевого життя визначається встановленим ладом. Ми далекі від ченця Оригена, який вразив нас своїм розумінням найкоротшого шляху, тому що кастрував себе, прагнучи хутчій заслужити рай. Нічого спільного немає і з повстриманням більшості славетних філософів (Канта, Кіркеґора, Ніцше), цих великих концептуальних дівичів, невдоволених одинаків, непримиренних жононенависників, які втілювали на своїй шкурі ідеал аскетизму, навіть коли стверджували, що борються з ним, і змушували своє тіло до мовчання, щоб цілковито поринути у служіння думці[122]. Ніхто ще не довів, що звеличення чистоти декотрими північноамериканськими християнами (вони вимагають від наречених не лише утримуватися від близькості до весілля, а навіть не потискати рук одне одному) не є таким собі вивертом, відстроченням реалізації бажання, щоб не вмерти відразу. «True love waits» (справжнє кохання уміє чекати) — таке гасло руху, якому поклав початок один американський пастор в Нешвілі в середині 90-х років: «Дівчата — це ружі, і щоразу, як вступають у сексуальні стосунки до шлюбу, вони втрачають свої прегарні пелюстки»[123]. Згадаймо і бали чистоти, які побутують у тій-таки Америці, з виразною конотацією до інцесту, де юні дівчата, часом навіть дев'ятирічні, дають обітницю батькам зберігати цноту до шлюбу, а батьки обіцяють не зраджувати матерів і зберігати чистоту душі[124]. Навіть декотрі заміжні жінки відновлюють свій вінок хірургічним шляхом, прагнучи омолодитися і вдруге зазнати, як то воно буває «вперше». Існує й церемонія посвячення у «вторинну незайманість»: дівчина, яка внаслідок хвилинної слабості згубила цноту, дістає право здобути другий шанс, та мусить заприсягнутися перед приятелями, що такого більше не повториться. Секс не можна вульгаризувати: він має бути наслідком, а не передумовою шлюбу. Залицяння дозволяється, тому що воно дає змогу випробувати здатність до самоконтролю і збагнути, де пролягає межа поміж дозволеним і недозволеним. Ця проповідь моральної гігієни ґрунтується на уявленні, буцім фізична незайманість є запорукою щирості почуттів, а передчасна близькість зводить шлюб до рівня досвіду, забираючи в нього сакральний характер.

Оту ж таки нав'язливу ідею цноти подибуємо і в деяких європейців з мусульманським корінням, які поєднують обидві моделі, споживацьку й традиціоналістську. «Коли я йду до дилера, то не очікую, що мені продадуть авто, яке було у вжитку», — делікатно висловився один ліцеїст із паризького передмістя, пояснивши, що він гуляє з дівчатами зі свого кварталу, та якщо вирішить одружитися, то поїде на батьківщину по наречену-незайманицю, щоб його батьки були задоволені. Дружина, з погляду її споживчої вартості, повинна становити собою нову річ, яка ще не побувала у вжитку, а з символічного погляду, її чистота означає вірність звичаям предків[125]. Подвійний регрес, який нагадує, принаймні в економічному аспекті, звичаї класичної Європи, коли корова в селі цінувалася більше, ніж дружина, яку легко було замінити, тим паче, що нова жінка приносила в дім трохи грошенят і сякі-такі меблі[126].

3) Страх перед згасанням почуттів

Ідеал дошлюбного самоконтролю пов'язаний з парадоксальною еротизацією, це щось на кшталт обряду посвячення в трубадурів, який зветься ассаї. Він передбачав декілька етапів: бути присутнім під час пробудження своєї пані й тоді, коли вона вкладається до ліжка, дивитися на її поступове оголення, споглядати її тіло як мікрокосм природи з її долинами та пагорбами, і врешті лягти з нею до ліжка й поринути у пестощі, не доходячи однак до краю[127]. Це довге паломництво мало на меті розбудити вогонь бажання й довести його до кульмінації. Відстрочити втіху, примножити перепони, щоб сублімувати заласся: може, саме це відроджують нові цнотливці, самі того не усвідомлюючи. Тихеньке повернення тенденцій аскетизму, напевне, тільки хитрість лібідо, яке намагається реактивуватися шляхом чудернацького взаємопросягання двох протилежних первин: застосовуючи заборони, можна зазнати чудесної втіхи.

Достеменну загрозу за нашого часу становить не мерзотність Еросу, а простісінько його банкрутство. Стільки чоловіків відступають перед вимогами подруг, теж посилаючись на головний біль, вдаючи оргазм, аби лиш хутчій скінчити, стільки жінок відмовляються від остогидлого сексу! В Європі існує героїчне уявлення про бажання як про бурхливий потік, який усе змітає на своєму шляху, тож для його приборкання треба споруджувати дамби. Давні японці, які були далекогляднішими, уявляли бажання як хибкий «пливучий світ», а втіленням його були гейші, які очікували мандрівника в човнах на річці[128]. Вода як метафора бажання, коливання й нестійкість. Ніщо його не стримує, та досить якоїсь дрібниці, щоб воно зникло. Бажання непостійне навіть у своїй непостійності, йому притаманна не захланність, а здатність вивітрюватися. Щоб зменшити небезпеку краху, зовсім не зайве вдатися до колишнього святенництва і в такий спосіб підвищити ставку.

Що таке пуритантство? Остання форма буржуазного героїзму, писав Макс Вебер, а ще механізм посилення сексуальності шляхом її пригнічення (пречудовим прикладом є Північна Америка). В цьому сенсі вона нагадує парадокс аскета, про який говорить Геґель: прагнучи звільнитися від тіла, християнський аскет повинен щомиті про нього думати. Його насторожує, збурює щонайменший порух почуттів, несамохіть він учиняє з цієї пригоди осереддя свого життя[129]. Приборкання несамовитого тіла залишає в людському серці вогнище, яке тому нас і спалює. Не дуже тонкий, зате ефективний спосіб. Замаскована мета пригнічення — попередити «еротичну ентропію»» (П. Слотердейк), не дати, щоб люди піддалися розчаруванню! Збереження заборон увічнює похіть, та при цьому напруга регулярно гаситься шляхом колективних порушень. Тим-то знущання військовослужбовців Пентагону з іракських полонених у в'язниці Аль-Граіб, яких змушували роздягатися, вдавати содомство й оральний секс, є саме такими відхиленнями від пуритантства, яке притаманне Сполученим Штатам. Ревна старанність у цих тортурах сержанта Лінди Інґланд засвідчує і те, що, доскочивши влади, жінки не поступаються в жорстокості чоловікам. Розпуста і повздержливість відновлюють давній пакт: якщо є бажання приборкати, воно відразу ж спалахує з новою силою. Так чи так, а пантеон кохання збагатився двома новими образами — добровільної незайманиці й войовничого євнуха.

4) Метафізика прутня

Французький актор Жульєн Каретт, вже на схилі віку, якось погукав дружину з другого поверху свого дому:

— Лорансо, хутчій іди сюди, в мене стоїть!

— Спускайся, — відказала вона, — я в саду.

— Ні, піднімися! Він не витримає мандрівки.

Характерний анекдот. Усупереч усім забобонам він засвідчує, що слабка стать — це чоловіки. Справді, їх позначають два чинники, які виключають одне одного: недоречність і рідкість. Чому навчають хлопця, щойно він став на стежку кохання? Щомога стримуватися, тобто йти наперекір природі. Якщо попустити собі віжки, статевий акт буде тривати усього кілька секунд, бо сперма, як і кров, спливає дуже хутко. Передчасна еякуляція нітрохи не пов'язана зі ступенем зрілості. Разом із сім'ям спливає чоловіча сила, через утіху чоловік стає — залежно від віку, на більший чи менший час, — кастрованим. Якщо його прутень встає неохоче, він докоряє собі, що так рано вичерпався. Чоловічий член — вередлива тварюка, яка піднімає голову, коли її не просять, фенікс, що повстає і зникає, неслухняний слуга, набридливий або недбайливий.

Один грецький міт, який варто було б вивчити у всіх школах, розповідає, що якось посварилися Гера із Зевсом. Заперечуючи дружині, Зевс заявив, що жінки здобувають від кохання більше втіхи, ніж чоловіки. Щоб розв'язати суперечку, розгнівана Гера погукала Тирезія, котрий після битви зі зміями отримав особливий дар жити в образі то жінки, то чоловіка. Тирезій відказав: «Якби любосна втіха дорівнювала десяти, то жінкам дісталося б тричі по три, а чоловікам тільки одиниця». Обурена Гера покарала Тирезія сліпотою, а Зевс обдарував його здатністю пророкувати, а також можливістю жити сім раз по сім життів. У цій легенді сказано все про чоловічу слабість (до якої слід було б додати нездатність народжувати дітей).

Найвища втіха обертається для чоловіка цілковитою втратою снаги, над ложем кохання нависає тінь гільйотини. Природа створила його виробником, тож сексуальність його функціональна і згасає в міру її реалізації. Чоловічий еротизм є лише низкою вивертів, щоб обійти цей ультиматум: у давньому Китаї, як і в тантричному індуїзмі, мудрецю рекомендувалося ніколи не вивергати сім'я і за допомогою прутня всотувати в себе жіночу потугу. Щоб виграти час, чоловік повинен володіти собою, мов знаряддям, обернути свій статевий орган протезом: перший фаллоімітатор — це його прутень.

Цим і пояснюєтьтся зачарованість — із домішкою заздрості, — жіночим клітором, «скіпкою, що запалює вогонь оргазму» (Г. Цванг), клинчиком, що ховається у складках жіночого тіла, яке вступає у поєдинок із чоловічим: нечесне змагання, адже клітор може тішитися без краю, завдаючи жінці невимовної радості. Цим пояснюються і витрати надмірної психологічної енергії на статеву сферу в хлопчиків, і те, що чимало чоловіків описує свої досягнення кількісними показниками. Вони лише заклинають ненадійність свого технічного устаткування, ці безсоромні самовдоволені геракли скаржаться, мов діти. Кожен чоловік бодай раз у житті зазнав невдачі, яку Стендаль називає «фіаско». Якщо чоловіча сексуальність є джерелом тривоги, то причина в тому, що анатомія для чоловіка — це доля. Він потерпає від безсилля, бо від себе не втекти. Через свій ґандж він сам себе відлучає від живих, відомо, що це страждання може довести людину до самогубства. (Саме цим і пояснюють самогубства Ромена Гарі та Гемінґвея). Замість того, щоб бажати іншого, чоловік бажає бажати, фетишизує свій прутень і врешті лише про нього й думає, провокуючи невдачу, якої хоче уникнути. Замкнувшись у собі, він не здатен поєднатися з коханою людиною. Треба вітати все, що повертає до життя непокірного прутня: чималим поступом тут ми зобов'язані віагрі, завдяки якій патологія перестала бути невідворотною. Не миритися з непоправним — це теж робить нас вільними.

Що таке ерекція? Стан потенційної підключеності, заклик до контакту, місток до іншого. В ній вирує п'янка сонячна сила, прагнення завоювати іншого, зіллятися з ним. Тільки вона дарує нам безмежне почуття єдності з іншим, відкриває для нас ізсередини чарівну країну його оргазму. Захват посвячення у таємницю, яка завжди буде нас дивувати.

Не слід ставитися зі зневагою до механічного боку статевого акту, як ото вчинив Фелліні, котрий карикатурно змалював Казанову таким собі поршнем, який знай товче й товче жіночі розкішниці. «Кохання не має ніякого значення, — писав Альфред Жаррі, — тому що воно може повторюватися без краю». Навпаки, лише на повторюванні може ґрунтуватися краса тілесного кохання. Автоматичність породжує іскру, ті самі рухи необхідні, щоб постало щось нове. Кохання — це чітко обмовлена хореографія, до неї треба долучитися замолоду та й забути за неї, як ото руки ремісника, мистця чи музиканта самі знають свою справу. Чоловіки й жінки повинні діяти механічно, щоб геть згубити розум: часом тіла стають роботами, бездушно повторюючи свою пантоміму, як писав Платон, стають глядачами чужої втіхи. У зляганні нас охоплює безіменна сила, тож, покладаючись на неї, ми відтворюємо ті самі порухи, немов у гіпнотичному трансі. Почуваєш радість, усвідомлюючи свою силу, сприймаючи свій організм як союзника, який ніколи не зрадить.

5) Спокуса унівечення

Існують два типи кохання: найпоширенішим є ексклюзивний варіант, що поєднує двох, рідше подибується масова любов, яка поєднує у спільному пориві велику кількість людей. Сам принцип милосердя полягає у «невизначеності» (Симона Вайль) і відмові од уподобань, щоб охопити все людство. Загалом це незвичайне явище — люди (їх небагато), які тілом і душею віддаються знедоленим й відкривають для них просто-таки шлюзи доброти. В основі їхньої діяльності лежить «свята байдужність» (Франциск Сальський): всі стражденні для них однакові. Слово, що означає сердечну черствість, байдужність або ж атараксія, стає в їхніх устах самісіньким виразом великодушності: байдужість до винагороди чи нагани, чистісіньке самозречення, яке зневажає обопільність, «ні на що не зазіхає, нічого не очікує, нічого не бажає» (пані Ґійон)[130]. Альтруїзм, продажне кохання[131] і любовна щедрість мають в собі спільну основу (хоча поплутання поміж ними й нема) — їм притаманна чисельність. На перший погляд, нема нічого спільного поміж самовідданістю гуманіста, який служить знедоленим, обравши шлях «унівечення себе» в Бозі, й втіхою безоглядного занурення в колективні еротичні конвульсії. Хіба що смак до нерозрізнення, прагнення бути для всіх і ні для кого. «Я міг би бути ким завгодно», — писав американський прозаїк Джон Річі, розповідаючи про те, як віддається він тіням, які зустрічаються йому в парку й кидаються на нього без жодного слова[132]. В еротизмі присутня розкіш унівечення. Робіть зі мною, що хочете. Втіха розчинитися в іншому, згубитися в безіменній безликій многоті, бути здобиччю чиїхось рук, мліти від найменшого дотику. Існує японський винахід, що зветься glory hole й застосовується у ґейських клубах і в піп-шоу гетеросексуального характеру: перегородка з отвором, який дає змогу встромити туди прутня, якого пестить з другого боку невидима рука чи інший орган. Ця чудесна знахідка забезпечує двосторонню анонімність, а неспроможність дізнатися, хто вас пестить чи кому ви таку честь виявляєте, посилює втіху стократно. Рівноцінні всі долоні, всі отвори, всі прутні.

Привабливість клубів, де практикується обмін партнерами, полягає у тому, що тут дозволяється відверта розпуста в напівтемряві (як у backroom, де культивується еротика сутінків). Подибується в таких місцях і кумедне, трапляються збоченці з хворою психікою та брутальною ненаситністю. Втім, усе це не повинне затьмарювати химерної краси, яка часом притаманна оцим конгрегаціям посвячених, яких спонукає спільне прагнення усунути бар'єри поміж індивідами.

«Перші чоловіки, яких я зазнала, долучили мене до мережі, де неможливо знати всіх, вчинили підсвідомою ланкою великого роду, який визначався на біблійний лад. (…) Щоразу доводилося мені призвичаюватися до іншої шкіри, іншої тілесної барви, іншого волосся, інших м'язів, і за будь-яких обставин я ладна була сприймати нове без вагань, без будь-якої потаємної думки, всіма отворами мого тіла і всією повнотою свідомості», пише, наприклад, Катрін Мілле, яка, за її ж таки приголомшливим зізнанням, завжди мріяла бути «торбою для порання в юрмі скажених конґресистів»![133] У цьому випадку тіло кожного індивіда належить усім, і це злиття може сягати небувалих масштабів, коли декілька десятків людей лапають одне одного і стискають в обіймах, впиваючись утіхою первісного злягання. Відчуття належності до одного копулюючого племені, відчуття єдності з величезною суспільною твариною, з силою-силенною тіл, переповнених мовчазною зичливістю.

І чом би, до речі, не організувати на добровільних засадах безоплатної громадської служби кохання, де особливо обдаровані чоловіки та жінки могли б віддячити своїм шанувальникам? Нічого спільного з учорашніми святими, які приборкують своє тіло і зневажають світ, адже йдеться про освячення засадничих потреб. Випадок наділив вас гожим личком, пречудовою статурою, прегарними грудьми чи зграбним задком? Поки молоді, поверніть цей борг устократ, присвятіть себе душею й тілом тим, хто потребує цього. Нехай щедрість ваша переможе лиху долю, завдяки якій більшість наших ближніх, надто ж якщо вони вбогі чи потворні, не зазнають ні ласки, ні втіхи[134]. Станьте публічними людьми в щонайкращому значенні цього слова.

6) Дайте їм упиватися втіхою

Доживши до вісімдесяти років, Софокл, якщо вірити Платонові, тішився з того, що старість позбавила його жорсткого ярма бажання, досвід, який можна зіставити хіба з полегшенням народу, який скинув тирана, чи раба, який звільнився від свого пана. Проте утопіст Шарль Фур'є, навпаки, писав десь 1820 року:

«Перейшовши пору кохання, людство просто скніє, силкуючись забути любовні прагнення душі. У жінок немає якихось особливих розваг, тож вони гірко відчувають цю істину: на схилі віку шукають вони в набожності підтримки Господа, який, схоже, відступився од них разом із їхнім любим почуттям. Чоловікам вдається забути про кохання, та вони не знають, чим замінити його. Солодкий дим честолюбства, батьківські почуття не порівняти з тими божистими ілюзіями, які дарує молодості кохання. Кожен шістдесятирічний чоловік звеличує і оплакує радощі, якими тішився він замолоду, й жоден молодик не захоче поміняти кохання на старечі розваги».[135]

Сьогодні поміж нами є юні Софокли, які утримуються від сексу, і зрілі Фур'є, які не відмовилися від нього. В нашого ставлення до часу сталися засадничі зміни: ми отримали ще два десятиліття життя, продовжили для кожного п'янливий чар бажань. Це означає, що гра не закінчується, що вирування почуттів опирається віковому вироку. В того, хто не використав молоді можливості, завжди є змога наздогнати те, що проґавив. Хіба справжня мудрість у будь-якому віці не полягає в тому, щоб знову закохатися (бодай у супутника свого життя) і розпочати нове життя? Що може бути вище цієї втіхи, крім надії зазнати ще раз того самого й водночас інакше? Хто ж не хотів би усе віддати, аби лиш знову поринути у чудесні почуття нової закоханості?

Хоч минущі, хоч тривалі, наші романи нічому нас не навчають, їхня безладна послідовність не увінчується вихованням почуттів. Прагнемо ми тільки одного: зазнавати їх знову і знову. У п'ятдесят років не стаємо ми поважними, а захоплюємося так само, як і в двадцятирічному віці, палаємо коханням, немовби зустріли його вперше: те саме кипіння, те саме приголомшення. Якщо подорослішати означає постатечнішати, то ми потерпаємо від хронічної дитинності. Ми послідовні в наших любовних пориваннях й легковажні у нашому ставленні до часу. Головне, щоб нас не охопив дух фанатизму, головне, боротися за світ, у якому ніжні душі знаходили б відраду, а палкі — щастя, світ, у якому платонічні приязності, високі почуття могли б співіснувати з найбільш пекучими пристрастями. Нехай той, хто уникає сексуальних стосунків, здобуде цілковите право жити по-своєму, нехай інші обнімають кого завгодно. Дайте здобути втіху всім — цнотливим і темпераментним, несміливим і розв'язним. Не втрачаймо відчуття тілесного дива: Ерос — це життєва потуга, що пов'язує те, що розділене, єдина універсальна мова, якою говоримо всі ми, блискавичне коротке замикання, яке кидає тіла в обійми.

Зрозуміло, що можна бажати не кохаючи і кохати не бажаючи: більшість наших дружніх і родинних зв'язків не мають сексуального характеру. Однак прибічники поєднання сексу і почуття насправді хотіли б підпорядкувати секс почуттю і в такий спосіб виправдати його й поправити. Достеменною драмою було б, якби раптом перестали ми і кохати, й бажати, якби висохло подвійне джерело, яке поєднує нас із буттям. Протилежність лібідо не повстриманість, а втома від життя.

Не судіть

Уникати того, хто вас кохає, кохати того, хто вас уникає. Проклинати того, хто спить поруч із вами, щоночі дошкуляти йому напастуваннями і прокидатися супокійним, мовби ненависть змило широким потоком ранкового сяєва. Втрачати глузд через людину, яка зневажає вас тим більше, чим дужче ви її обожнюєте. Розпочинаючи любовні стосунки, думати про їхній край, зав'язувати нову любовну історію, мов пасажир «Титаніка», заздалегідь передбачаючи катастрофу. Марити незвичайними пристрастями, бурхливими романами і скніти в душному полоні жалюгідної повсякденності. Вміти лише віддавати, ніколи нічого не отримуючи, і дивуватися, що не тішаться вашими дарунками. Одружитися задля безпечного існування, не одружитися заради майбутніх пригод, відкрити, що шлюб ні від чого не захищає, а свобода не обіцяє гарних несподіванок. Роками терпіти брехню та зраду, а потім через дрібницю піти назавжди. Пурхаючи з квітки на квітку, мріяти про сімейний затишок, а біля родинного вогнища марити палкими пригодами. Нівечити іншого своїм коханням, висисати його снагу, красти його молодість, квітнути, зводячи його зі світу. Щоранку давати собі клятву покинути іншого і, плекаючи думку про розрив, зволікати років із двадцять. Бути у всіх на язиках найостаннішим йолопом, загальним посміховиськом, не помічати очевидного і враз вибухнути пристрастю, піддавшись хвилинному захопленню. Дарувати прихильність відразу кільком, тримаючи їх у невіданні, й від кожного вимагати виняткової поведінки. Нічого не бути певним — ні своєї сексуальної орієнтації, ні своєї приязності, жити в краю можливого, в невизначеності почуттів, бути тільки знаком запитання, який проголошує: «Я тебе кохаю». Ревними слізьми обливати відхід того, хто, здавалося б, не дуже був нам дорогий, та застряв у серці, мов скабка. Обожнювати по смерті людину, з якою був недобрий за життя. Розсипати скарби ввічливості перед чужими, закидати їх розкішними дарунками, бути холодним і скупим зі своїми.

Отак виявляється непослідовність у коханні. Чому хочеться нам, щоб було інакше? Говорити про кохання завжди означає виходити зі свого внутрішнього сум'яття, нишпорити в каламутних глибинах своєї душі, де ницість перемішана зі шляхетністю. Не судячи, виведімо на сцену безумства людського серця.

Частина четверта Ідеологія любові

Розділ IX Переслідування ніжністю: християнство і комунізм

Од вогню кохання запалив злочинець полум’я помсти.

Маркіз де Сад. Злочини кохання

Погляньте на обличчя великих християн: це обличчя великих братоненависників.

Ніцше

У XVI столітті в іспанській Сараґосі в підземній в'язниці поневірявся один рабин, якого катувала Свята Інквізиція, щоб він зрікся своєї віри. Брат-домініканець, третій Великий Інквізитор Іспанії, в супроводі ката-майстра і двох поплічників прийшов зі слізьми на очах сповістити, що «його братнє перевиховання скінчилося» і завтра вкупі з сорокома єретиками його поведуть на вогнище, щоб віддати свою душу Богові. Незабаром по тому бранець помічає, що двері його хурдиґи незамкнені; не зважуючись повірити в це, він помалу прохиляє їх і бачить широкий напівтемний коридор, осяяний смолоскипами. Не тямлячи себе від думки, що буде, як його побачать, він поповзом рухається уперед. Після тривалих зусиль він відчуває подих вітру і помічає дверцята. Він зводиться і штовхає їх. Двері легко відчиняються, і перед очима його постає сад, чутно пахощі цитринових дерев. Прегарна ніч, в небі сяють зорі. Зморений рабин із надією в серці гадає собі, що визволення вже близько. Він бачить, як підходить до гір, що височать неподалік, з утіхою вдихає повітря волі. Раптом із пітьми виринають чиїсь руки, хапають його і ставляють перед Великим Інквізитором. Обливаючись слізьми, з виглядом доброго пастора, який спіткав блудну вівцю, огортаючи рабина смородом зіпсованого постами дихання, той каже: «То що, сину мій, напередодні вашого спасіння вам закортіло нас покинути»?[136]

Ця неймовірна історія, яку розповів Вільє де Ліль-Адам, оповідає про щось дуже важливе: задовго до комуністів і сталінських московських процесів християнство, принаймні в його римському варіанті, винайшло насильство в ім'я любові.

1) Церква мучениця, церква мучителька

Дух християнства полягав не лише в тому, що, як і всі інші релігії, воно пропонувало відповідь на питання про сенс життя, а й у тому, що кожному казали: ти не сам, Бог тут, поруч із тобою, він дивиться на тебе, він тебе охороняє. «А у вас і волосини всі на голові полічені…» — казав Христос в Євангелії. Завдяки працям таких істориків, як Мішель Фуко й Пітер Бравн, ми знаємо, що християнство не винайшло пуританство, а запозичило його з античності разом із негативним ставленням до пристрасті. Цей ригоризм воно доповнює дуже важливою якістю: його Бог — це Бог любові, «чуйний серцем» (Паскаль), він розмовляє особисто з кожним зі своїх створінь. Але тут-таки йде розмежування: існує два різновиди любові — людська, облудна любов, яка витворює ілюзію безсмертя, і Божиста, єдино достеменна любов. Облудна любов (кохання), що має на меті творіння, — це пожада (cupiditas), достеменна ж любов, котра поєднує з Творцем — це милосердя (charitas). Одна ганяється за зникомою ціллю, запродуючи себе у рабство минущим цінностям, друга переслідує вічну мету, яка звільняє від страху і смерті. Безумство любити людей у їхньому приділенні, мовить святий Авґустин, любити, наче не помре той, кому належить померти. Паскаль у своїх «Думках» повторює цю ідею: «Не прихиляйтеся до мене, бо я умру, краще шукайте Бога».

З огляду на цей чіткий поділ, залишається загадкою, як Церква, чиє покликання полягає в служінні Богу, могла так зійти на манівці, допустивши хрестові походи, масові убивства та інквізицію. Ці заблуди зазвичай пояснюють причинами історичного характеру: світський Рим, пов'язаний з місцевою владою, зрадив євангельське вчення і запізніло визнав свої помилки лише на Другому Ватиканському соборі (1962—1965). У «Братах Карамазових» Достоєвський уявив собі, що Христос повернувся на землю і Великий Інквізитор запроторив його до в'язниці за відстоювання істини. Ми пропонуємо іншу версію: Церква не зраджувала Євангелії, вона її втілила у життя. Плід був червивий уже в Новому Заповіті, в необдуманому уславленні любові як абсолютного дива. Ще раз поглянемо на факти: насилу позбувшись переслідувань завдяки Костянтинові, який учинив християнство офіційною релігією Римської імперії в IV столітті, Церква, де на ту пору вже налічувалося сотні мучеників, сама організовує переслідування, спочатку язичників, потім євреїв, цих лжебратів, як скаже про них святий Авґустин, і далі з ходом історії всіх, котрі протистояли їй, взявши початок з християн інших конфесій. Ці лиходійства у вигляді війн та погромів припиняться лише після Французької революції, коли Римська та інші церкви будуть позбавлені своїх світських прерогатив. Якщо висловлюватися примітивно, то в 380 році, коли, згідно з едиктом імператора Феодосія, християнство стає державною релігією, до влади приходить любов. У прямому значенні цього слова: не машкара її, не символ, а самісінька любов, висока і заразом страшна.

Жертви стають катами, ця класика історичного жанру настільки достеменна, що стосовно будь-якої революції можна сформулювати залізний закон: борітеся з гнобителями, остерігайтеся пригноблених. Тут зазвичай згадують про простоту катакомбної Церкви, що її існування суперечить післякостянтинівській церкві, пишній і наділеній владою. Проте перша містить у зародку відхилення другої: в братерстві криються зерна деспотизму. Від того часу, як апостол Павло проголосив своє славетне визначення християнського світу, де «немає вже юдея, ні язичника, нема раба, немає вільного, немає ні чоловіка, ні жінки», він розгорнув покрову любові потенційно над усіма — ніхто вже не зможе ухилитися від невблаганності цього пасторського напучування. Дарма писав Тертулліан у 212 році: «Релігії чуже прагнення примушувати до релігії», дарма Костянтин, згідно з його біографом Євсевієм Кесарійським, стверджував: «Жоден християнин не повинен використовувати свої особисті переконання як привід, щоб катувати ближнього», — не почули ні того, ні того[137]. Рим учинив заповіддю любов, яка заохочує непримиренність. Убивство в ім'я любові — такий основний гріх християнства. Цим пояснюється той дух лагідної повчальності, з яким коїлися ті злочини, солоденький тон катів, які, неначе політичні комісари соціалізму XX століття, хотіли не лише покарати, а й напутити, поправити безбожника, нагнати йому розуму в голову. Якщо всі люди мої брати у Христі, то мій обов'язок зібрати їх в одну родину, від якої вони в заблуді відвертаються, змусити увійти в неї для їхнього ж добра. Це славетне «змусь прийти» євангеліста Луки (XIV: 16—24), який порівнює Царство Боже зі святковою вечерею, що запрошення на неї відхиляють декотрі гості.

2) Неоплатний борг

Тут спостерігається двоїста тенденція: з одного боку, християнство формує любовні обрії Заходу, пристрасні стосунки віруючого із Всевишнім. Пречудова спадщина: мова почуттів запозичена із юдаїзму (біблійна «Пісня пісень»), лексикон ґречних залицянь копіює словник набожності, завзяття великих святих жінок, Христових наречених, визначає найпристрасніші поеми нашої літератури. Велика традиція поклоніння й екстази, яку бачимо ми в трубадурів, у квієтизмі, романтизмі й сюрреалізмі, підносить кохання до сакрального рівня, обертаючи минуще почуття вічним благочестям. «Будь-яка розкіш, якщо це не мій Господь, для мене убозтво», — писав святий Авґустин, надихаючи нас на поклоніння тому, хто полюбив нас іще до того, як ми народилися, хто послав на землю свого єдиного сина, щоб покутувати наші гріхи. Самісіньке існування Бога — це заразом і милість, і ревність. Бог — поблажливий батько і примхливий коханець, бажання його не дуже врозумливі, тож їх доводиться розшифровувати, це ревнивий тиран, який вимагає розірвати всі прив'язання і йти за ним. «Якщо розумієш, то це не Бог», — писав святий Авґустин[138] — виняткова фраза, напевне, її мав на увазі колишній голова Федеральної резервної системи США Алан Ґрінспен, коли заявив якось пресі з приводу економічної кризи: «Якщо ви второпали те, що я сказав, значить, я неправильно висловився». Одне слово, цей таємничий Бог (Паскаль), що шляхи його недовідомі, дуже скидається на кокетливу дівчину, в якої стратегія полягає у тому, щоб водити за носа своїх залицяльників, а потім їх спровадити геть. Тлумачення волі Бога, навіть якщо він мовчить, стало справою його служників, та ще й ризикованою справою: мовчання може бути промовистим, а слова Божі такі темні, що треба остерігатися їхнього прямого трактування (Симона Вайль).

Однак цей Бог в особі Месії умер за наші гріхи. Христос зійшов на хрест заради кожного з нас. «В агонії Я думав про тебе, — скаже Ісус у Паскаля. — Цю краплю крови пролляв я за тебе…»[139] На побожних малюнках, які виставляються для вшанування на уроках закону божого, можна побачити зображення червоного Серця Христового[140]. В нас на руках кров Спасителя, всі ми підписали угоду про неоплатний борг, як бачив це Ніцше. Як узяти на себе боргове зобов'язання, що тяжіє над нами від народження і скидається на тривалий шантаж? «Бог, із яким ніхто ніколи не розплатиться тим, що має, Бог, який заплатив за нас, хоч нічим і не зобов'язаний», писав святий Авґустин. Це подарунок, який неможливо відшкодувати: народитися означає постати перед Творцем спадкоємцем Адамового гріха. Рід людський перебуває у становищі раба, який ніколи не зможе віддячити того, хто викупив його, — раніше доводилося терпіти залежність, а тепер доводиться обрати вдячність. Отак ми виявляємося заручниками Господа: заради нашого спасіння він узяв на себе приниження і ганьбу, тож ми не можемо відмовити йому в нашій любові.

2) Братерство або смерть

Христова самопосвята вчинила неприпустимими як байдужність невір, так і заблуду невірних: якщо здійснилося одкровення, то хіба можливо, щоб люди не хотіли бути порятованими, бодай і всупереч їхній волі? Така влада цього Божого дарунка, який, мов камінь, тяжіє над нами. Народжене на крові мучеників, християнство чимдуж прагне донести до всього світу Добру Звістку, а потім росте на крові своїх ближніх, зокрема, братів-схизматиків, православних, катарів, протестантів, і в такий спосіб закладає основи агресивного характеру західної культури. Крім того, Рим — опора справжньої віри, адже на латині Roma є анаграмою слова amor, тобто любов. Хіба не порівнював Паскаль устрій любові з караючим мечем Ісуса, який прийшов, щоб до самісіньких основ збурити людську спільноту? Треба змусити язичників увірувати, скаже святий Авґустин, спочатку вони будуть вдавати, ніби вірять, а потім увірують по-справжньому[141]. А в праці «Проти Фауста» він виправдовує застосування релігійного примусу проти єретиків, якими за тієї пори були маніхеї, пояснюючи, що треба зробити їх щасливими всупереч їхній волі, аби вони йшли шляхами Господніми. Караючи безбожників, треба забувати про співчуття. В 417 році у листі до трибуна Боніфація, який відповідав за репресії донатистів, ще одної єретичної секти, святий Авґустин висловив думку, яка стала церковною доктриною на декілька століть уперед: «Є неправедні переслідування, що їх здійснюють єретики проти Церкви Христової, і є праведні переслідування, які Церква Христова здійснює проти єретиків (…) Церква, яка переслідує, керується любов'ю, а єретики — жорстокістю (…) Церква переслідує своїх ворогів, аж поки спірве їх і впокорить у їхній гордоті й марнославстві, щоб вони долучилися до блага істини (…) Церква у своєму милосерді трудиться, щоб позбавити їх загибелі й уберегти від смерті».[142]

Оскільки всі люди мають право на порятунок, було б помилкою позбавити їх такої можливості, тож потрібно об'єднати людські душі в єдину родину. Найкраще примусити ближнього чи навіть і вбити його, тільки не залишати в полоні гріха. «Нема спасіння поза Церквою», проголосить через тисячоліття, в 1545 році, у добу Контрреформації, Тридентський Собор. У святого Авґустина знаходимо ще одне страшне й показове формулювання: «Утримайся від любові в цім житті, щоб не згубити вічне життя (…) Якщо ти любив нерозумно, то зненавидів, — якщо зненавидів розумно, то полюбив». «Розумно ненавидіти»: як не розпізнати в цих словах (навіть якщо святий Авґустин не мав безпосередньо того на увазі, коли писав ті слова) заклику до виполонення всіх, хто не дотримується істинної віри? Не повторити минулого, перетворити систему людських стосунків — такий, од Павла взявши початок, засновок християнства, яким пояснюється лютість цієї релігії[143]. Він і надав войовничої тональності нашому еротизмові, навіть якщо останній і протистоїть їй: цей войовничий патос бере початок безпосередньо з цієї доктрини, тож маркіз де Сад тільки шалене дитя феодалізму й виродженого католицизму.

Навіть любов, яку Бог дарує своєму творінню, має двозначний характер. «Людина, яку любить Господь, — пише панотець Андерс Нигрен, — не становить цінності сама собою; цінності їй надає той факт, що Господь її любить»[144]. Чудернацька приязнь, адже вона від самого початку заявляє, що її об'єкт нікчемний і не вартий уваги. Бог є любов, а людина, пропаща істота, не варта любові. «Він «пустив нас на світ, — пояснює святий Франциск Сальський (XVII століття), — без будь-якої потреби, тому ви геть йому ні до чого, а лише задля того, щоб виявити до вас свою добрість, обдарувавши вас благодаттю і славою»[145]. Це вчиняє людину істотою, яку слід напучувати і поправляти, якщо вже вона така глуха до Божистої мудрості. Вбивство в ім'я Бога не може бути злочином, тому що Бог — це любов: кожен, хто перебуває поза його впливом, огидний і заслуговує на покарання.

Тим-то середньовічні інквізитори, яких спонукало «спочування» до звинуваченого, були певні, що діють заради його спасіння, коли завдають йому тортур[146]. Ті риси християнства, що зробили його популярним (набожність, спільне духовне поривання, віра у надприродне призначення) зробили його і небезпечним. Ненависть, мов та хвиля, могла здійнятися посеред цього океану незмірної любові, який постачав нових беззбройних жертв. Солоденькі балачки прелатів, які довіряли виконання покарань світській владі, слугували тій волі до влади, яка не відзначається милосердям. Християнство винайшло «злочин з альтруїстичних спонук», який коївся в атмосфері високого духовного піднесення. Іслам, принаймні, чесніший у його переконаності в тому, що він єдино істинна віра, він не вдає, ніби миролюбно налаштований до невір[147]. Отак стає зрозумілим сенс пречудового і безглуздого євангельського припису: «Любіть ворогів ваших, благословляйте проклинаючих вас, чиніть добро ненавидячим вас і молітеся за кривдників ваших та гонителів» (Мт: 5, 44–45). З одного боку. Любити своїх ворогів означає намагатися переконати катів у тому, що вони перебувають у заблуді[148], а з другої, виявляти ворогам духовну послугу, позбавляючи їх життя, знищуючи з любові задля їхнього ж порятунку. Християнство дособорного періоду — це гноблення ніжністю: насильство шляхетних почуттів, солодка жорстокість, войовнича любов. Про нього можна сказати, як ото про італійського лівоцентриста Романо Проді: він випромінює доброту всіма своїми пазурами[149].

4) Товариська спільнота

Те, що всі ми брати у Бозі, є великим завоюванням монотеїзму, який запровадив цілковиту рівність людей. Те, що це братерство мусить знаходити свій вияв у формі обов'язкового долучення до нього, накладає свої обмеження на його універсальність. Долучення стало синонімом закріпачення. Існує чимало ситуацій, коли люди надають перевагу відокремленості, а не скупченню, коли схожість у головному не повинна заважати їхньому прагненню жити окремо[150]. Цілком очевидне зближення християнства з комунізмом, цим сучасним різновидом єресі, що, немов крізь лупу, дає змогу побачити усі недоліки християнства. Марксистська влада нещадно переслідувала християн усіх конфесій, запозичивши проте в християнської доктрини всі її засадничі принципи, вчинивши пролетаріат всесвітнім Христом і наділивши його функцією покути, і цей клас, який був нічим, повинен був стати всім. Марксисти уявляли собі майбутнє суспільство як земне утілення євангельських обіцянок. Роза Люксембург навіть посилалася на Батьків Церкви і вбачала в комунізмі світську релігію для нещасних. Додамо, що обидві доктрини вимагають прийняти їх у повному обсязі, не залишаючи навіть найменшої лазівки для критичного ставлення. Вони постійно цитують Святе Письмо, посилаються на Великих Попередників, відчувають недовіру до всього, що відхиляється від єдино правильного шляху, не можуть примирити дух і літеру вчення. Обидві доктрини ухвалюють вирок цьому світові в ім'я іншого світу, якого люди не знають: в одному випадку це вічне життя, в іншому — безкласове суспільство. Звідси випливає можливість тримати у в'язницях і вбивати непокірних заради щасливого майбутнього, про яке вони нічого не знають і яке треба їм утовкмачити в голови. Гармонія за допомогою кулака, ось що вони нам проповідують.

Ми насилу позбулися цих кривавих режимів, які хотіли з братерства народів учинити катівню і задля цього застосували терор проти мільйонів людей. Щоб об'єднати людей, потрібно спершу покінчити з декотрим із них, наприклад, з єретиками, невірами й експлуататорами. І тут, і там спостерігається та ж таки злочинна доброта людей, що володіють Істиною, — інквізитора, хрестоносця, комісара. Братерство або смерть: відомо, яким успіхом користувалося це гасло під час Французької революції. Починається усе з посилань на Євангелію: «Перші соратники Христа були рівні та вільні, мов брати», скаже в 1791 році аббат Лямуретт (значуще ім'я!), а закінчується шляхом на шибеницю за звинуваченнями у зраді[151]. Комунізм у його радянському варіанті, а також у дусі Мао, Кастро й Пол Пота знищував своїх співвітчизників і попутників, які біля шибениці клялися у вірності справі Революції та Соціалізму. А що ж удієш, якщо високий ідеал віри в Христа чи Леніна потребує відтинання зіпсованих частин, які заважають настанню раю? «О, ви мої брати, бо в мене є вороги», писав талановитий поет-сталініст Елюар. Погортайте виступи апологетів братерства, прислухайтеся до тремтіння їхніх голосів: вони переповнені жовчю, ненавистю, ніщо не тішить їх, від усього їх нудить. Не дивно, що останні комуністи-інтелектуали Європи, наприклад, Ален Бадью і Славой Жижек, посилаються на апостола Павла, християнство і творчу силу любові.

Згубні наслідки цієї риторики: нещастя окремих людей небагато важать, якщо вони наближають пришестя Граду Господнього або Революції. Ми прагнемо чинити добро, тож на нас немає вини. Вже Паскаль у «Провінціялах» сперечався з одним єзуїтом, котрий виправдовував помилку красою проекту: «Коли ми не можемо завадити дії, то принаймні очищаємо намір, — у такий спосіб ми поправляємо недолік засобу чистотою наміру»[152]. Не злічити злочинів, що на них може надихнути любов до людства загалом, яка не врівноважується любов'ю до людини зокрема. Ворожість, що певна свого права, певна того, що трудиться для спасіння душ чи для звільнення пригноблених, згуртовує своїх прибічників ув одну пристрасну і нещадну цілість. Християнський Бог, який «любить сумирних і милосердних», почав з того, що спровокував страшенну різанину. Найвищою любов'ю виправдовують і катування відступників, і фізичне знищення ворогів народу в ім'я комунізму. Сучасна доба зазнала двох видів тиранії: тиранія ненависті, націонал-соціалізму, і тиранія любові, марксизм-лєніннізм, який складніше спростувати, тому що його ідеали шляхетні. Програма нацистів ґрунтувалася на неприязні до євреїв та інших «нижчих рас», які прирікалися на винищення. Програма комунізму полягала в тому, щоб звільнити увесь рід людський за допомоги пролетаріату. Перші говорили катівською мовою, мовою «найвищої раси», другі мовою жертв, мовою пригноблених. Та для запровадження справедливості на землі треба було спершу усунути всі елементи, які стояли на її шляху: буржуазію, куркульство, соціально чужих, імперіалістів тощо. Велич справи, яка здійснювалася в ім'я стражденного людства, виправдовувала брутальність методів, які застосовувалися для цього. Комунізм був різновидом християнства, яке довели до абсурду.

5) Відмова від прозелітизму

Звісно ж, на цьому їхня схожість і закінчується. Більшовизм, як і нацизм, його брат і ворог, поставив убивство на індивідуальні рейки і за одне століття знищив більше люду, ніж християнська Церква за всю свою історію[153]. До того ж, християнство процвітає, а соціалістична співдружність зійшла унівеч. Звідки ж ця різниця? Релігія, на відміну від світських доктрин, не підлягає перевірці: її мета на небі, а не на землі. Європейське християнство вилюдніло не зсередини й не з доброї волі, а тому що Відродження, Реформація, Просвітництво і Французька революція послабили його земне, світське панування і порятували його духовне владарювання. В Риму вистачило мужності покаятися на Другому Ватиканському соборі, переглянути свою доктрину, відітнути агресивність окремих її елементів, визнати найбільш страхітливі помилки. Християнським Церквам треба було майже два тисячоліття, щоб під примусом і майже силоміць дійти до певної помірності. Періоди несамовитої віри на Заході сприяли не лише появі великих творів мистецтва і зростанню поступу, що не підлягає сумнівам, а й вакханалії зла та варварства. І ніякого жалю за тією високодуховною добою! Християнство знову зажило популярності тому, що йому затупили зуби (що не сталося й, напевне, ніколи не станеться з ісламом). Християнство в католицькій, протестантській і православній формі відмовилося від насильства лише тому, що відмовилося від любові як непримиренної пристрасті. Римська церква, сама того не бажаючи, стала парламентом, який поринув у з'ясування стосунків поміж своїми фракціями. Навіть якщо вона й далі бачить себе єдиним носієм істинної віри, то все ж таки, не без вагань, погоджується й на самокритику, і на діалог із атеїстами, агностиками, й представниками інших віросповідань. Церква була нетолерантна з любові, тепер вона толерантна зі слабкості. За винятком ісламу, який не розгубив своєї зухвалості, світський принцип уже поширився в усій Європі, а його правочинність сьогодні не обговорюється. В демократичному суспільстві в світових релігій вже немає можливості відправляти до в'язниці чи страчувати незгодних. Залишається тільки пошкодувати за непоступливою позицією Рима в питанні про целібат священиків, висвячування жінок, контрацепції, аборти, гомосексуалізм, — заборону на протизаплідні пігулки слід визнати безвідповідальною, а забороняти презервативи в ім'я повстриманості, коли довкруги лютує СНІД[154], з боку церковних властей просто-таки злочин.

Проте Церква вже згодна (а це, хоч що кажіть, чималий поступ) відокремити любов од прозелітиму.

Любов безкорисна. Вона не використовується задля досягнення якихось цілей. Той, хто клопочеться благочинністю від імені Церкви, ніколи не буде намагатися накинути комусь її віру. Він знає, що любов із її чистотою й безкорисністю є найкращим свідченням про Бога, в Якого ми віруємо і Який спонукає нас любити[155].

Такі поправки дуже важливі: відмова од насильницького навернення є величезним кроком уперед і пояснює, чому християнство стало синонімом сумирності. Що дуже розділена велика віра, то більша її відкритість, готовність до сумнівів та самоаналізу. Надія побачити одного дня християнство єдиним, як було у перші століття нашої ери, наївна, тому що різні його напрямки, — лютеранство, кальвінізм, православ'я, католицизм, — процвітають у їхньому плюралізмі, а не в облудній єдності. Будь-який монотеїзм урешті переростає в політеїм, шляхи до Бога множаться в міру того, як людство стає багатоманітнішим. Будемо сподіватися, що релігія пророка Магомета, яка вже розкололася на сунітів і шиїтів, буде ділитися й далі, й що фітна (незгода) тільки поглибиться поміж окремими напрямками, школами та сектами. Хочеться повторити услід за Моріаком, який сказав про Німеччину після закінчення Другої світової війни: «Я так люблю Німеччину, що чим більше їх буде, то краще». Коли якійсь конгрегації загрожує розкол (сьогодні це стосується англіканців, а завтра, може, зачепить і католиків) треба радіти: втрачаючи на силі, можна здобути мудрість і помірність. Парламентська форма існування — це майбутнє великих віросповідань. «Там, де існує тільки одна релігія, панує тиранія, — там, де їх дві, панують релігійні війни, — там, де релігій багато, наступає свобода» (Вольтер).

Що можна виснувати з цих міркувань? Що всі ми, хоч атеїсти, хоч рішучі антиклерикали, більше, ніж будь-коли, перебуваємо під упливом християнства, яке, своєю чергою, успадкувало чимало рис платонізму. І ті, хто його заперечує, належать до тієї ж таки неймовірної ери, яку воно відкрило. Прибічники оновлення з XVIII століття справедливо розвінчували пригнічення інстинктів і жононенависність, що їх культивувала Церква. Та соціалісти, позитивісти, комуністи, ліберали й анархісти — всі вони успадкували християнску ідею спасіння через любов, наділену місією світової покути. Вони реабілітували тіло в ім'я того ж таки ідеалу братерства душ і єдності переконань: «Коли думки всіх ні для кого не будуть таємницею» (святий Авґустин). В XIX столітті Толстой, ворог чистого розуму, доводив, що відродження людського роду станеться через почуття. Наприкінці 60-х років поет-бітник Аллен Ґінзберґ своєю чергою проголосив: «Вільне кохання порятує світ». Якщо припустити, що світ таки потребує спасіння, то чи досить для цього самої ніжності й філантропії?

Щоб урешті з цим покінчити…

ПЕНІС: у 1998 році Ґабрієль Кон-Бендіт опублікував памфлет проти верховенства пеніса з його вічною агресією й закликав чоловіків відмовитися від застромляння, замінивши його пестощами й ніжними цілунками. Успіх віагри страшенно розлютив цього борця за детумесценцію[156].

ЧОЛОВІЧИЙ СПОСІБ ДЗЮРИТИ НАВСТОЯЧКИ: декотрі німецькі феміністки наклеюють в чоловічих убиральнях заклики покінчити з фаллічною марнославністю і справляти малу потребу навсидячки.

ВИСЛІВ «Я ТЕБЕ КОХАЮ»: «Je t'aime = je t'ai», ти мені належиш, я тебе маю, тобто це «любовне вистежування», яке притаманне класичній буржуазній родині[157].

ЩЕ РАЗ ПРО ВИСЛІВ «Я ТЕБЕ КОХАЮ»: потрібно його замінити, як пояснює Люс Ірріґаре, на «j'aime à toi», себто «я кохаю до тебе», відмовившись від закріпачення партнера, яке відбито у звичному «я тебе кохаю». «J'aime à toi» означає, що «я не розглядаю тебе ні як прямий, ні як непрямий додаток до себе… Я думаю про себе і звертаюся до тебе через це звернення до себе. Ти стаєш моєю (моїм) не як здобич: шануючи свій характер, своє минуле, свої плани на майбутнє, я однаково шаную їх і в тебе[158].

КУПАЛЬНИК ІЗ ДВОХ ЧАСТИН: у 2007 році шведські феміністки домоглися дозволу купатися топлес у громадських басейнах і вимагали переглянути загальновизнане ставлення до жіночих грудей з метою усунути його сексуальний характер. Якщо йти за цією логікою, то чом би не запропонувати чоловікам прикривати груди бюстгальтером, а в мусульманських країнах не вимагати, щоб хлопчики носили паранджу задля дотримання рівноваги?

ГОМОСЕКСУАЛІЗМ: Християнська Коаліція, яка складається із американської віруючої правиці, фінансує в газетах рекламну кампанію з «лікування ґеїв». Відсоток «вилікуваних» невідомий, як, утім, і доля, що чекає на тих, котрі захочуть знову стати на грішну стежину.

ГУСП (Громадянська угода про спільне проживання, затверджена у Франції в 1999 році урядом Ліонеля Жоспена, що викликало демонстрації правиці під гаслами «Брудні педики, горіти вам у пеклі» й «Педерастів у вогонь»): на думку її противників, ця угода завдає удару самісіньким засадам сім'ї. «Право, що ґрунтується на генеалогічному принципі, поступається місцем принципу гедонізму, що притаманний нацизму»[159].

КОХАННЯ ЯК УДАР БЛИСКАВИЦІ: «Варто було б переглянути всю сучасну концепцію кохання, яка відкрито засвідчує всю свою вульгарність у таких висловах, як «медовий місяць» чи «удар блискавиці» (…) всю цю фальшиву метеорологію (…) присмачену наймерзеннішою революційною іронією»[160].

РОМАНТИЗМ: треба перестати «вірити в природність кохання і його романтичні атрибути, в закріпленість статевої ролі, володіння, винятковість, ревність і фізичну вірність як різноманітні докази кохання» і вийти за межі «статевих відмінностей, сексуальних орієнтацій, щоб відкрилися нові ідентичності» й «виявлялися інші потенції»[161].

ШЛЮБ, МОНОГАМІЯ… вірність, зачаття, діти, неврози, проституція, спільне проживання, «сімейні сварки, істерики, погрози, претензії, насильство, ненависть, ворожість, ревність, гнів, навіженство, лють, несамовитість, що притаманні любовним стосункам, трагічно випливають із одного негативного осереддя (…) потягу до смерті, який прибирає різних облич і завжди ладен забруднити все, до чого торкається»[162].

ПРЕЗЕРВАТИВ: «Християни розвінчують облуду, яку сьогодні всі прозивають «коханням» (…) Ми відмовляємося зводити кохання до його жалюгідних імітацій на обкладинках журналів і на екрані, до штампованого синтетичного злягання, відмовляємося від усіх форм пофальшованого кохання, які нам намагаються накинути. Ми не хочемо ні синтетичного кохання, ні любові до синтетики»[163].

ПОРНОГРАФІЯ: «Навіть Гітлер не здогадався вчинити секс знаряддям убивства, як зробила це порноіндустрія»[164], яка насправді є «знаряддям геноциду», «Дахау, яке влаштували в спальні та ще й тішаться ним»[165].

РЕВНІСТЬ, ВОЛОДІННЯ, ВИНЯТКОВІСТЬ: «Будь-які сексуальні стосунки одного з партнерів із третьою особою повинні розглядатись як позитивний і втішний досвід, що його другий партнер може поділити в глибині душі або й фізично»[166].

Розділ X Хатні пантофлі Марселя Пруста

Хоч якої шкоди завдавали б недобрі люди, найбільші збитки від порядних людей.

Ніцше. Так казав Заратустра

Як обтяжливо бути коханим, по-справжньому коханим! Як недобре обтяжувати емоції іншого! Навантажувати когось, хто з власного бажання вільний, завжди вільний, дорученнями, ніби хлопчика на побігеньках. (…) Як обтяжливо бути зобов'язаним неодмінно щось та відчувати, неодмінно, навіть якщо немає взаємного кохання, теж трохи кохати».

Шатобріан

Ця дивовижний випадок, який багато разів коментували, стався 1917 року: молодий Еманнуель Берль приходить до Марселя Пруста, яким незмірно захоплюється, з повідомленням про чудесну подію: кохана дівчина Берля на ймення Сільвія, від якої він чотири роки не мав жодної звістки, відповіла згодою на листа, де він пропонував їй свою руку й серце. Юнакові кортить довести Прустові, що той помиляється в своїх песимістичних поглядах на природу людини, що «таки існує «гармонія сердець»[167]. Та письменник, для котрого кохання є тільки «онанізмом з галюцинаціями», облудою, якою молоді люди морочать одне одному голови, не схвалює захвату свого молодого приятеля. Спочатку він заявляє, що для нього було б краще, якби Сільвія померла: він зазнав би горя, та воно не таке тяжке, як неодмінне згасання почуттів. Потім його потроху охоплює обурення, ризикуючи дружбою, він сипле колючими зауваженнями, змальовує, як «ці люди опускаються настільки, що по двадцять років живуть з людиною, котра їх обманює, але не помічають того, з істотою, яка їх ненавидить, але вони того не знають, з тим, хто їх обкрадає, та вони самі собі в тому не зізнаються, однаково сліпі як до недоліків своїх дітей, так і до розпусності дружин». Гнів його зростає, він «жбурляє йому в обличчя образи, немов хатні пантофлі», аж врешті показує йому на двері й виганяє геть із дому.

1) Наївність демістифікації

Читаючи цей уривок, можна побачити в ньому зіткнення досвіду й недосвідченості: Пруст, досвідчений мораліст, розвінчує казочку про єднання душ, в яку вірить наївний Берль. А що, як усе навпаки? Якщо Прустова похмурість є лише ідеалізмом наопач? Якщо тверезість є лише позою, а за нею ховається засліпленість? Демістифікація становить частину міту, тому що пронизує всю його творчість: упертість, із якою він сторінка за сторінкою розвінчує маскарад почуттів, дозволяє припустити, що причина так і залишається незрозумілою й що позбавлений ілюзій мудрець сам перебуває в заблуді. Його доскіплива проникливість воскрешає примару, з якою він хотів покінчити: ми йдемо крізь темряву, й наша велич полягає в тому, щоб показати, що ніякої величі в нас нема. Принижувати нашу поведінку, постулюючи якусь довершеність не від світу цього, — в цьому полягає двозначність філософії підозри. Велетенська споруда, яку автор «У пошуках утраченого часу» збудував з метою руйнування, дає змогу закарбувати у порожнечі образ бездоганного людства, яке відповідає проголошеним ідеалам. Треба відмовитися від останньої ілюзії, котра полягає в розвінчанні любові як ілюзії.

Той-таки підхід зустрічаємо ми і в панегіристів. Прочитайте їхні творіння, від «Бенкету» Платона до проповідей святого Франциска Сальського, твори Фенелона, Симони Вайль і наших сучасників: вони пречудові, та в них відчувається догматизм істини. Вони поділяють, спростовують, будують ієрархію, запроваджують шкалу із поділками, а отже, знецінюють те, чого ми зазнаємо. Вони славлять виняткову любов, а звичайне кохання поливають брудом. Якщо моралісти хочуть нам нагнати розуму в голову, то кадильники закликають до самоподолання. Експерти розчарування, з одного боку, проповідники абсолюту, з другого, вони ставлять нас перед альтернативою: все або нічого. «Справжня любов», якщо їм вірити, є невичерпним джерелом чудес, тож поруч із нею мерхнуть усі незґрабні спроби, що зважується на них людська слабкість. Ідеалізація почуття-мрії призводить до знецінювання досвіду любові. Ми впізнаємо тут давній християнський поділ на божисту «агапе», яка є безкорисним і незмірним дарунком, і людським «еросом», який несе на собі тавро еґоїзму й повинен піднятися над собою, щоб стати гідним Бога[168]. В ім'я недосяжної мети нам пропонують звести наклеп на наші незґрабні спроби поєднатися, замість того, щоб визнати: любов — це саме те, чого ми зазнаємо в нашій нікчемній теперішності, заразом і минущій, і такій чудесній.

Тут нас зіпсували мітології величного: ми довго виходили з того, що тільки якась моральна, політична чи релігійна перепона може завадити коханню (любові) розцвісти у всій його красі. І ось перепон уже немає, й кохання показало свою природу — амбівалентну, захопливу й жалюгідну. Ще й надто, кохання — не що інше, як історія помилок, і в своїх заблудах воно так само істинне, як і в своїх вершинних досягненнях. Посеред тріумфу романтичної дурні Бальзак, Флобер і Золя відкривають замасковане ліричною імлою достеменне пекло, де вирують сили захланності й кар'єризму. Втім, на тлі капіталістичного цинізму Бальзак змальовує й татуся Ґоріо, який здатен пожертвувати собою, померти за дочок, які зневажають його. Флобер змальовує й Шарля Боварі, який, зустрівши на вулиці після смерті Емми її коханця Родольфа, вдивляється в його обличчя, сподіваючись розгледіти на ньому слабкий відблиск її тепла. Золя малює невтішного графа Мюффа, який укляк на кам'яній лаві біля будинку, де вмирає від страшної недуги його коханка Нана, відома куртизанка, яка вичавила його, немов цитрину і витурила геть. Один із найбільших уроків літератури: недовершеність людська є причиною нескінченних струсів, вона жбурляє нас у самісінькі глибини людської душі й так само підносить до вершин своєї величі, бо, завдяки їй, кожен із нас може стати кращим.

2) Чуттєва розв'язність

Повсюдне «тикання», звичка називати людей на імена на підприємствах і в мас-медіа[169], звичний обмін поцілунками поміж чоловіками в середземноморських країнах, а після цього обійми в мафіозному стилі, комерційна турботливість марок, які знай бажають вам щастя, озера сліз на телеекрані, в радіоетері, де всі цьомкають одне одного, обіймають, хапають за руки, цілуються і починають довго й бурхливо сповідуватися. Ми живемо в епоху сентиментальної істерики, де колишні протоколи та політеси викинули на смітник. Можна подумати, що суспільство охопила повінь небувалої любові, хоч навіть до справжньої привітності їй так само далеко, як синтетичному запахові до справжніх пахощів. І все ж таки було б помилкою вбачати в цій сентиментальності якусь комедію, запону для жорсткіших соціальних стосунків, вдавану чуйність хамлюг. Вона постала передусім зі штучного характеру стосунків, які склалися в сучасному місті, коли наприкінці XVIII століття Європа повернулася до ринкової економіки й індивідуалізму: сентиментальність мусила зображати відсутню згуртованість, тоді як розпадаються родові, кланові й корпоративні зв'язки й запроваджується ґречність, яка регулюється зиском і гордовитою стриманістю.

Чуттєвість розширює свій уплив у міру того, як збільшується відстань поміж людьми й розпадається великий ланцюг союзів і взаємних зв'язків, який поєднував за Старосвітчини всіх, від короля до останнього селянина. Спільнота чи нація вже ґрунтуються не лише на кревності та релігійній ідентичності, а й на вільній угоді. Те, що було природне, має перебудовуватися, соціальні стосунки постійно «перегріваються» й можуть зруйнуватися. Згуртованість, яка існувала всередині групи, в селі, в родині, щоправда, ціною несвободи, віднині мусить усталюватися наново, мало не розігруватися з ризиком опинитися у полоні запопадливості: ця закономірність уже ніде не спостерігається, крім США, де геть незнайомі люди виявляють до вас незмірну ніжність і тут-таки забувають про вас. Головне, виявити сердечність, використати приязнь чи довіру як військову тактику. Усмішка є способом утримувати людей на відстані чи вбивати їх під виглядом ґречності. Сучасне завдання полягає в тому, щоб поєднати автономію особистості і згуртованість колективу, не відмовляючись ні від того, ні від того.

Звідси постійна спонука подолати еґоїзм, іти до інших, щоб компенсувати хибкість нашого становища. Наше милосердя мінливе, бо нас штовхають вперед два рушії: волюнтаризм і непостійність. Ми пристрасно захоплюємось якоюсь справою і так само хутко втрачаємо до неї інтерес. Утім, вселяє надію те, що наш ідеал — об'єднання, на відміну від класичної епохи, станового суспільства з суворою системою правил, де панував ідеал анархії і належало триматися свого щабля, відкидати непристойні зв'язки. Ми переживаємо добу подвійної непристойності, афективну й еротичну: весілля Бриджити Джонс і Рокко Сиффреді, одночасний тріумф вульгарного сексу й солоденького гулюкання, «chick lit» (літератури для дівчат) і трешу. Подвійне вторгнення на сцену сентиментів і сексу, вторгнення медовості й жорсткого порно. Медовість і порно мають у собі спільне: і там, і тут щось виливається — або сльози, або інші виділення. Та у вічній оргії порно не менше ідеалізму, ніж у банальних рожевих романах: там і тут природа людського життя одновимірна — міркою слугує або щире серденько, або масштабна генітальна активність. Однакове прагнення доскочити вершка, хоч у ніжності, хоч у тваринному зляганні. З одного боку, солоденький рай для йолопів, з другого, скажені копуляції втілюють ті самі пошуки своєрідної чистоти, де вже не змішуватиметься в каламутному вирі духовність і розпуста, пожада і туркотіння закоханих.

3) Велич дистанції

Сьогодні любов разом зі щастям стала на Заході глобальною ідеологією, стала нашим есперанто, а це дає змогу подавати ніжність і злобу під однією маркою[170]. Це слово-буфер, тим більш відразливе, чим більш невизначене, слово, що закриває всі дискусії, перед ним схиляються та й годі. Хто не звеличує його в літературі, в піснях, в кіно, хто не вбачає у нім чарівного вирішення всіх наших проблем? В ім'я любові карають, тиранять, зокрема, і в родинах, задля «добра» дітей, все виголошується задушевною мовою, мовою щирої і довірливої близькості. Що дужче поширюється любов на словесному рівні, мов та губка, всотуючи всі розбіжності, то дужче покладаються на неї як на єдиний засіб вирішення проблем виховання, службових стосунків, політики, міського життя.

Проте не лише любов пов'язує людей, забезпечує зв'язок поколінь, злютовує суспільство, — вона не може усунути соціальної й культурної обумовленості, вона не зміняє інституцій, завдання котрих перевіряти часом ефемерні емоції. Любов нездатна перемогти ненависть, лють, смертоносне шаленство, це радше справа розуму й демократії, які обмежують, зупиняють руйнівну силу цих пристрастей. І зовсім не любов спонукає виявляти щедрість чи співчуття: мені не треба любити знедоленого, якому я допомагаю, любити голодних і стражденних, яким я надаю грошову чи матеріальну допомогу[171]. Щоб поміж людьми виникло щось на кшталт любові, звичаї, управління, держава повинні улягати іншій логіці, підкорятися не лише законам похоті й крутих вивертів, а втілювати постійність, безпристрасність і спокій. Однак суспільство — не океан ніжності, тож громадяни можуть улягати пориванням із притаманною їм пречудовою непослідовністю. Неможливо втримати суспільний лад на тонкому вістрі любові, скасувавши в такий спосіб підступ і несправедливість: емоційний лад має зберігати певну автономію й не змішуватися з усім іншим.

Ближнього витворює любов, писав шведський філософ і богослов Сведенборґ (XVIII століття). Прегарний, та хибний вислів, тому що ближній існує незалежно від того, чи люблю я його, ми живемо поміж тисяч безіменних істот, яким начхати на нашу турботливість, бо вони прагнуть, щоб їм не заважали клопотатися їхніми справами. Зустрічаємося ми з небагатьма, з більшістю ж лише здибуємося, їхні обличчя не становлять для нас загадки, яка спонукає любити людину (Левінас). Я тримаюся з усіма на ввічливій дистанції, не бажаю їм ніякого зла. Зичлива нейтральність повинна бути способом існування будь-якого колективного буття. У місті, в родині перший імператив — допомога, а також спокій: не роби іншому того, що він, по-твоєму, не повинен робити тобі. Всі люди мають право, щоб їм дали спокій. Одна з найважливіших чеснот колективного життя полягає передусім в униканні, в тому, що Стюард Мілл назвав «no harm principe»: не втручатися, не шкодити, не пхати носа до чужого життя. Мої стосунки з сучасниками розмаїті: від ґречності до пристрасті, присутня тут байдужість і навіть алергія. Головне, зберігати правильні інтервали, дотримуватися середини поміж вторгненням і забуттям, не допускати взаємної експансії. Стендаль визначав суспільство як взаємне задоволення, яке апріорі нейтральні люди дарують одне одному. Велика втіха суспільного життя в тому, щоб проходити крізь чужі світи, вплітатися у різні контексти, насолоджуватися переходом, не бути бранцем жодної групи, бути вільним від соціальної ендогамії, від фатальності кровної спорідненості. Ніде немає більш гнітючої атмосфери, ніж у конгрегаціях, де члени зазіхають одне на одного і задихаються від взаємних виявів почуттів. Це вже не товариство близьких за духом, а якесь муравлисько.

4) Мудрість очікування

Як не дивуватися з того, що стільки політичних лідерів і керівників підприємств використовують риторику любові й саморозкриття і не бояться бути кумедними? Від Уґо Чавеса, який вигукнув, що «соціалізм — це любов», до Жака Ширака, який зізнавався нам у любові в прощальній промові, коли покидав свій пост у березні 2007 року[172], й Сеґолени Рояль, кандидата від соціалістів на парламентських виборах того ж таки року, яка скінчила мітинг на паризькому стадіоні «Шарлеті» євангельським закликом «давайте любити одне одного» (ближче за духом Шістдесят Восьмого року було сказати: «Кохаймося одне на одному»). Не забудьмо і спочутливу політику теперішнього французького президента, який поспішає до узголів'я поранених, і проповіді лідера троцькістів Олів'є Безансено, який повторює афоризм Че Ґевари: «Треба набути жорстокості, ніколи не зраджуючи ніжності» (ця фраза є разючим прикладом перформативної суперечності: нещадна любов революціонера, який знищує ворогів заради найвищого людського блага). Народом уже не керують, його пестять, з ним підтримують найтіснішу близькість, заразом зваблюючи й улягаючи моделі стосунків поміж батьками й дітьми. Не відстають і підприємства, які подають себе не тим, чим вони є (механізмами для отримання зиску), а променистими містами, «центрами побудови сенсу», вони хочуть оволодіти нематеріальними просторами душі, заступити собою політичні партії, школи, великі духовні вчення. Пишномовне моралізаторство декотрих впливових фабрикантів свідчить про їхню ненаситну захланність, причому не в фінансовому, а в символічному плані: вони бачать себе новими законодавцями, виразниками загального сумління, творцями аксіом. Щоразу, як уряд, режим, великий керівник опиняються в полоні сентиментального алкоголізму, треба остерігатися: вони щось задумали.

Ми вже бачили, що дві великі «цивілізації любові» (Бенедикт XVI), відомі нам з історії, тобто християнство до XVIII століття і комунізм, виявилися непереконливими. XX століття у його більшовицькій версії стало століттям збройного альтруїзму, який прагнув силоміць ощасливити рід людський і розгорнув масштабне масове убивство людей. Але й західні демократії не пасуть задніх, оскільки, поступаючись своєю дорогою універсальній логіці навернення, відстоюють своє право на втручання. Ми постулюємо, що цінності наші глобальні, всупереч тому факту, що чимало країн, причому не найменших, уперто не хочуть їх приймати (Китай, Росія, Саудівська Аравія тощо). З одного боку, крайня байдужість, така очевидна в Боснії та Руанді, з другого, надмірність спільних дій в Сомалі (1993) чи в Іраку (2003), коли ми хотіли порятувати народ від голоду чи від диктатури всупереч його волі. Обмежімося боротьбою з тими, хто на нас нападає, послідовним відстоюванням наших принципів, допомогою тим, хто просить її (як сьогодні іранська опозиція), сприянням поширенню в світі деяких прав. А штучно нав'язувати демократію у всіх частинах земної кулі, стверджувати її за допомогою багнетів означає тільки збурювати народи. Це те ж таки сп'яніння Добром, яке надихає декотрі неурядові організації. Часом співчуття люблячих сердець, які приходять на допомогу стражденним серцям, обертаються небезпечною потугою, що згубна для тих, кому хочуть допомогти: згадаймо історію з благочинною організацією «Ковчег Зое» в Дарфурі в 2007 році, коли її співробітники намагалися вивезти з Чаду до Франції сто три дитини, щоб порятувати їх від суданської трагедії, хоч ті діти й сиротами не були, і небезпека їм не загрожувала.

Той, хто сподівається, що в Кабулі, Пекіні чи Ер-Ріяді запанує місцевий варіант англійського парламенту, повинен набратися терпіння й навчитися розумінню необхідності. Нас може засмучувати, що чимало народів іще живе під владою сваволі й насильства, та ми повинні визнати той факт, що в різних частинах людства час тече по-різному. Свобода — пропозиція, а не хрестовий похід. Якщо мільйони людей відхиляють запрошення, значить, воно їм не підходить, і його потрібно висловити іншими словами. Потрібно переконувати власним прикладом, а не агітувати за допомогою сили. Поміж конфліктом і світом лежить сіра зона, яка називається політичним розумом, вона не допускає ні погорди, ні добровільного зречення. Врешті, має значення тільки одна війна (і це нам відомо ще з доби Просвітництва) — війна ідей, котра вдень і вночі провадиться мирним шляхом, перемагає будь-яку несправедливість і руйнує ієрархії. Лише така війна, без катувань і бомбувань, докорінно змінює мислення, поліпшує становище жінок і дітей, спонукає віруючих виявляти терплячість і переглядати найбільш агресивні постулати своїх священних книг. У цієї війни лише один недолік: вона дуже тривала, перевершує один термін виборчих повноважень, охоплює декілька поколінь чи навіть століть. Щоб домогтися успішного її завершення за допомогою виховання, книг, дискусій, потрібно застосовувати зброю розуму і слова. Поєднати нетерпляче прагнення свободи з мудрістю очікування.

5) Небезпечна спокуса добра (Бертольд Брехт)

Отож слід обмежити любов у її надмірних зазіханнях, погамувати її прагнення завоювати нових прибічників. Пора їй визнати власні межі, змиритися з тим, що вона не може вирішити всіх проблем у суспільній сфері. Немає сумніву, що вона коїть дива, проте дива примирення людства із самим собою вона так і не вкоїла. Навіть гірше, вона здатна завдати більше шкоди, ніж ті пороки, що їх вона збирається поправити. Дух усіх релігій полягає в тому, що втіхи, яких вони обіцяють, стосуються потойбіччя: наприклад, «любов дужча, ніж смерть» — ті, хто начебто міг би це підтвердити, вже відсутні й не повернуться з того світу, щоб заспокоїти нас. Захват, екстаз, веселощі самі собою не витворюють міста, хоч і пожвавлюють його. Людей згуртовує відчуття належності, єдність цінностей, спільна культура, спільне подолання небезпек, спільна опіка над найслабшими. Світ, об'єднаний тільки логікою взаємної любові, є одною з утопій, які гарно культивувати, а намагатися їх застосовувати на практиці, попри напруги і нерівність, небезпечно. Треба робити ставку на «загальну приязнь» (Фур'є) і водночас усвідомлювати, що вона є недосяжним обрієм.

«Людство збожеволіло від того, що йому бракує любові», — писала Симона Вайль. «На землі мало любові», — уточнює християнський філософ Макс Шелер: виходить, річ у кількості, в масштабі. Ото добре було б упорснути людству конячу порцію почуттів, як ото вливають грошові кошти у банк, щоб поліпшити його становище. Та, певне, завжди вистачає тієї любові, в ім'я котрої знищують одне одного ті, хто повинен її нести. Противага їхньому нав'язливому інтимізму — делікатність, стриманість, уміння відсторонитися від світу, не піддаватися разом із сучасниками демонстративним і ефективним виявам любові. Повторимо: краще допустити порізнення людей, ніж силоміць згуртовувати їх у цілість на основі ненависті до третього. За нашої доби слід пам'ятати, що жорстокість може збирати мед із усіх, навіть найшляхетніших квітів й що фанатизм ідилії вартий фанатизму презирства. Не можна дозволити самій чесноті, нехай вона там заслуговує щонайвищої оцінки, взяти гору в людській родині: страшно, якщо вона обернеться своєю протилежністю. Ідеологія любові, метафора всіх невизначених форм належності за демократичної доби, не може заступити собою політичну ідеологію, оскільки вийшла вона з доби теології. Потрібно покінчити з любов'ю як з релігією спасіння на землі, звеличити її як таємничий трунок особистого щастя. Залишмо це слово для близьких стосунків: любов до нації, до народу, до визискуваних, до людства — ці поняття з їхньою пишною величчю надто вже розмиті й можуть легко спотворюватися; якщо ж ми розмежуємо їх, то кожне зможе на власний розсуд улягати захопленням і безладним пориванням щирого серця.

Тіло, барокова іграшка

Тіло, в ім'я котрого в 60-ті роки повстала молодь, не стільки вільне, скільки узгоджене з нормами, суворо їм підпорядковане. З дитинства тіло виступає об'єктом суворого й безжалісного нагляду, про людське око його звеличують, а насправді чикрижать, немов французький сад. Взяти бодай тенденцію цілковитої епіляції, поширену в жінок і декотрих ґеїв, копіткої й нещадної боротьби з волоссям: хоч де воно росте, під пахвами чи в інших місцях, його вискубують, як пережиток Середньовіччя, щоб шкіра була, мов у немовляти. Слід звернути увагу на те, що те саме суспільство проповідує бидляцтво в ліжку й не може терпіти навіть натяку на оволосіння, ознаки тваринності, оголошує запахи мало не кримінальним злочином, хоче нас відполірувати, навощити, мало не стерилізувати. Лихо тій жінці, що зважиться привернути увагу неголеними пахвами. Мокрі від поту коси, лоно, що густо заросло волоснею, воронячі гнізда в паху, будь-який притулок запаху для чутливого носа — все воно мусить щезнути в ім'я пристойності й гігієни.

Тіло в його трагічному й магічному вимірах, з його виділеннями, флюїдами й тлінню, знаходимо сьогодні в певного роду жіночій французькій літературі (Катрина Кюссе, Клера Лежандр, Лоретта Нобекур, Клера Кастийон, Ніна Бурауї). Ось моя душа, казали класики, а Монтень найперший. Ось мої статеві органи, виголошують сьогодні представниці літературного автопортрету, немовби жіноча сексуальність є загадкою передовсім для самих жінок. Згадаймо наприклад, табу, яке тяжіє над гладунками, тоді мода вчинила сухоребрих цибатих дівок справжнісінькими королевами розкоші. Тріумф безтілесної моделі, цього вертикального поривання в чистому вигляді, символізує мрію про розутілення, яка пронизує всю нашу добу. Втеча від матерії призводить до одночасного вибуху анорексії й переситу. Тіло помщається своїм коректувальникам худорбою або ж огрядністю, всихає або розростається. Загадка жертви анорексії в тому, що вона виставляє напоказ свій скелет, прагнучи абстрагуватися від фізичної фатальності. Тонкі й тендітні руки та ноги нагадують про труп. Вона хотіла бути янголом, чистим духом, а стала живим мерцем, купою гострих кісток.

Тим-то найпривабнішим тілесним станом видається круглявість, щось проміжне поміж надмірною огрядністю й худорбою, буйна тілесна цвіть, щедра, соковита й безкорисна, яка розростається навсібіч. Якщо пересиченість нівечить форми і стирає статеві ознаки, то круглявість підкреслює їх і увиразнює. Оксамитна щічка нагадує про дитинство, випуклість живота, овал повнявого стегна, гарно окреслені півкулі сідниць закликають попестити їх, доторкнутися. В гармонійному розподілі обсягів та мас поєднуються грація й щедрота: в роботах американського художника Розберта Крамба ми бачимо смак до міцних жінок, замашних литатих студенток. Справжня краса полягає не у відповідності канонам, а в запаморочливому розмаїтті облич. Бажання прагне надміру, повноти, надто ж вабить його незвичайність декотрих органів, які чарують своїми розмірами: неохопні клуби, велетенські цицьки, непропорційно великі геніталії. Тіло набуває казкових масштабів. Воно виходить за межі норми, вражаючи величиною або ж м'якістю, або грубими вузлуватими м'язами, результатом бодібілдингу, який, демонструючи випнуті сухожилля, воскрешає в пам'яті класичне облуплене тіло (гіпермускулястий атлет — істота без шкіри, немов наопач вивернута рукавиця), або ж, немов коротке замикання, тіло транссексуала, мачо з піхвою, жінка з прутнем, здоровані з величезними грудьми. Де ми бачимо тіла? Не в журналах, не на модних подіумах, а на вулиці й на пляжі. Літо — найкраща пора, щоб розгледіти тілесні скарби, насилу прикриті легенькою запоною спідниць і майок. Нас захоплюють ці сліпучі омахи полум'я, ці барокові іграшки, що не улягають критеріям краси і потворності, правильності й неправильності.

Щедротність не завада коханню.

Епілог Не соромтеся!

Прибічники лібералізації бажання й захисники добрих звичаїв прагнуть одного — уздоровити нас. Від почуття забороненого чи від гедоністичного суспільства. Проте наші пристрасті не визнають ні віри поступовців, ні проповіді позадників, а знай розвиваються собі, опираючись умовлянням і покаранням, оскільки їм усе одно, чи моральні вони й чи узгоджуються з розвитком Історії. Не будемо переглядати завоювань фемінізму, та небагато утнемо ми і з давньою драматургією кохання з першого погляду, шлюбу та вірності. Кохання не хворе, а таке, яким воно цілком і щомиті має бути з усіма його безоднями і розкішшю. Воно залишається тією частиною буття, котра нам непідвладна, не піддається залученню, опирається всім ідеологіям. Неможливо убезпечити його від ран і болю, від практики винятків: воно залишається нечистим, сумішшю золота і бруду, двозначним чаром. Якщо усунути двозначність, пропаде і чар. Потрібно зберегти найкраще, що в ньому є, — його життєдайну снагу, здатність зав'язувати стосунки, діонісійське схвалення життя, пречудового і болісного заразом. Знаходити в нескінченній нерозв'язанності його нещасть чар можливого розв'язання. Мудрість кохання, святість серця, трансцендентність інтимної царини — ох і велика спокуса залучити це почуття, як і XVII столітті, в коло Розуму, Смислу чи Етики. Не варто увінчувати кохання цими лаврами — воно пречудово існує саме. Існує поступ у становищі чоловіків та жінок, існує змога удосконалення особистості, проте в коханні поступу немає. Воно завжди буде належати до розряду несподіванок. І це добра новина початку цього століття.

На схилі життя ми замислюємося на тим, що деколи чинили недобре. Не знайшли необхідних слів для друга, коли він потребував їх, для дитини, яку нам довірили, кидали людей у біді, дошкуляли тим, хто нам був дорогий. Були то легкодухими, то дріб'язковими, та часом були і шляхетними, й щедрими. В тім-то й багатство серця, що за всієї нашої нікчемності воно здатне вчинити нас кращими, підняти над самими собою. Всім, кого непокоїть страх перед розчаруванням і кпинами, потрібно повторювати: не бійтеся своїх суперечностей, не соромтеся бути тими, ким ви є, сентиментальним, вірним або ж легковажним. Не дайте залякати себе! До втіхи прямують різними шляхами.

Ми кохаємо так, як уміють кохати люди, тобто недосконало.

Інформація видавця

Cet ouvrage a bénéficié des soutiens du Programme d'aide à la publication Skovoroda de l'Ambassade de France en Ukraine/ Institut français d'Ukraine et des Programmes d'aide à la publication de l'Institut français/Ministère français des Affaires étrangerès et européennes.

Це видання було здійснене за підтримки Програми сприяння видавничій справі «Сковорода» Посольства Франції в Україні/ Французького інституту в Україні та видавничих програм Французького інституту/Міністерства закордонних та європейських справ Франції.

УДК 821.133.1–4

ББК 84(4Фра)6-4

Б89

Серія «De profundis» заснована 2007 р.

Есей

Переклад з французької Леоніда Кононовича

Передмова Анатолія Дністрового

Фото на звороті обкладинки /

Брюкнер П.

Б89 Парадокс любові : есей / Паскаль Брюкнер. — К.: Грані-Т, 2012. — 344 с. (Серія «De profundis»)

ISBN 978-966-465-381-4

ISBN 978-966-465-292-3 (Серія «De profundis»)

ISBN 978-966-465-381-4 

© «Грані-Т», майнові права, 2012

© Editions Grasset & Fasquelle, 2009

Зміст

Анатолій Дністровий. Автономія парадоксу. Про творчість Паскаля Брюкнера …9

Вступ …37

Частина перша. Велика мрія про спокуту …43

Розділ І. Дати свободу людському серцю …45

Розділ II. Ринок зваби …77

Розділ III. Я тебе кохаю: слабість і полон …111

Частина друга. Ідилія і розлад …139

Розділ IV. Шлюб зі схильності як шляхетний виклик …141

Розділ V. Мінлива постійність …170

Розділ VI. Утіхи й тягарі спільного життя …201

Частина третя. Тілесне диво …227

Розділ VII. Сексуальна революція? …229

Розділ VIII. До банкрутства ероса? …260

Частина четверта. Ідеологія любові …289

Розділ IX. Переслідування ніжністю: християнство і комунізм …291

Розділ X. Хатні пантофлі Марселя Пруста …319

Епілог. Не соромтеся! …341

Науково-популярне видання

Серія «De profundis»

Паскаль БРЮКНЕР

Парадокс любові

Есей

Головний редактор Олена Мовчан

Випусковий та літературний редактор Іван Андрусяк

Технічний редактор Олександр Гончар

Коректор Анастасія Музиченко

Верстка Ольги Даниленко

Підписано до друку 03.08.2012

Формат 70x100/32. Папір книжковий.

Гарнітура Kuenstler. Друк офсетний.

Ум.-друк. арк. 14. Наклад 2000 пр.

Зам. № 5857

ТОВ «Видавництво «Грані-Т»

вул. Бориса Гмирі, 2, офіс 10, м. Київ, 02140, Україна

тел./факс: +38 (044) 200-12-57 (58, 59), 227-80-43, 353-60-69

Відділ збуту: +38 (044) 209-16-42, +38 (044) 592-28-27

office@grani-t.info

-t.com.ua

Свідоцтво про внесення до Державного реєстру суб'єкта видавничої справи ДК № 2453 від 27.03.2006.

Віддруковано у ТОВ «Фактор-Друк», вул. Саратовська, 51, м. Харків

Тел.: +38 (057) 717-51-85

Про автора

Паскаль Брюкнер (нар. 1948) — французький романіст і есеїст.

Його ім’я добре знане у філософських, кінематографічних і літературних колах як Європи, так і за її межами.

Його есеїстичні книги та романи привертають увагу поважних книжкових оглядачів Франції, США, Великої Британії, Німеччини, Росії.

Його провокативні ідеї, закладені в цих книгах, породжують полеміку за полемікою, а також конфронтаційні відгуки з різноманітними ярликами: від адепта вольтеріанського моралізму та Просвітництва (Брюкнер-мислитель) до продовжувача традиції еґоцентризму та імморалізму (Брюкнер-романіст).

Примітки до електронної версії

Перелік помилок набору, виявлених та виправлених верстальником

С.9: Його батько за фахом був інженером-гірником і [мряв] => мріяв про політехнічну освіту для сина, однак Паскаль обрав шлях літератора й донині заробляє на хліб переважно письмом і викладанням.

С.20: Їхні відносини вже давно переступили всі можливі грані — етичні, інтимні; й ця еґоцентрична пара, [по-садомазохістьки] => по-садомазохістськи з'ясовуючи між собою стосунки, втягує в них інших людей (іншу пару — Беатріс і Дідьє), завдаючи їм страждань.

С.75: З насмішкуватою гримасою [бувало] => бувалого в бувальцях «колишній» немовби каже нам: ти зазнаєш невдачі, як і я, але все ж таки спробуймо.

С.87: Особистість докладає усіх [свох] => своїх умінь, аби обернути по-своєму закони цього відбору і, як ото кажуть, знайти й собі щось до пари.

С.95: Цілковита незалежність чи повне підпорядкування — жодне з цих понять не можна вважати вичерпним змалюванням людського приділення, тобто можливості, яка існує у кожного, вирватися з-під влади закону, соціального [погодження] => походження, характеру.

С.95: Проте й ця критика не позбавлена внутрішньої суперечності: всі [люби] => люди немовби закуті в пута, крім тих, які все це бачать і розвінчують цей маскарад.

С.100: Цей етикет, який, напевне, йде ще від «еротики [трабадурів] => трубадурів» (Рене Неллі), де лицаря і його даму пов'язував ритуал відданості й покори, сприяє запровадженню шляхетних манер у середовище декоративного нівелювання.

С.110: Врешті, трапляються й такі подружжя, котрі вже не бачать одне одного, та залишаються [нероозлучними] => нерозлучними за своїм духом.

С.117: Тепер кожна стать вважає за потрібне брати на себе завдання, що призначені іншим: матері працюють, керують, навчаються; батьки глядять дітей і виконують [частитну] => частину хатніх робіт.

С.128: Ох і бурхливий оргазм [виликає] => викликає таке поклоніння!

С.165: У нас в Індії холодну юшку [ставлять вогонь] => ставлять на вогонь, і вона потроху нагрівається.

С.166: Наприкінці життя Шатобріан закохується [в в] => в дівчину, яка дає йому одкоша <…>

С.184: Чому [жигало] => жиголо не викликає такого осуду, як дівчина, яка приходить за викликом, хоч практикують вони те саме ремесло?

С.190: Я поступаюся тобі моєю дружиною, моїм чоловіком під час вечірки, та ми пильно [наглядаємо ними] => наглядаємо за ними, щоб потім без труднощів повернути їх.

С.225: Тут важко покладатися і на пророків нещастя, і на тих, котрі обіцяють, [щоб] => що кохання буде, мов променистий світанок: любов нерозв'язна, у ній немає глузду.

С.262-263: <…> а також поміж грою дружини на [дозвілі] => дозвіллі, яка перебирається коханкою, щоб гарненько відшмагати свого чоловіка <…>

С.280: Втім, усе це не повинне затьмарювати химерної краси, яка часом притаманна оцим конгрегаціям посвячених, яких спонукає спільне [прагненням] => прагнення усунути бар'єри поміж індивідами.

С.281: Станьте публічними людьми [й] => в щонайкращому значенні цього слова.

С.283: Ми послідовні в наших любовних пориваннях й легковажні у [вашому] => нашому  ставленні до часу.

С.299: Хіба не порівнював Паскаль устрій любові з караючим мечем Ісуса, який [пришов] => прийшов, щоб до самісіньких основ збурити людську спільноту?

С.304: [Та] => Так, убивство може розглядатись як приязнь, страта як турбота про ближнього. Згодом ця риторика буйно розцвіла за [тоталітрних] => тоталітарних режимів, які опікувалися перевихованням дисидентів.

С.307: Вже [Пасукаль] => Паскаль у «Провінціялах» сперечався з одним єзуїтом, котрий виправдовував помилку красою проекту <…>

С.323: І ось перепон уже немає, й кохання показало [свою —] => свою природу —амбівалентну, захопливу й жалюгідну.

С.329: Велика втіха суспільного життя в тому, щоб проходити крізь чужі світи, [влітатися] => вплітатися у різні контексти, насолоджуватися переходом

С.334: <…> наприклад, «любов дужча, [нід] => ніж смерть» <…>

У розділі IV вставлено пропущений підзаголовок 3).

Примітки

1

Переклад Миколи Бажана.

(обратно)

2

Раніший стан (лат.) — прим. пер.

(обратно)

3

Victor Hugo, Choses vues, 1849—1885, Gallimard, Folio, p. 410.

(обратно)

4

Ibidem., р. 112

(обратно)

5

За іронією долі, в липні 1945 року Віктора Гюґо, який допіру отримав од Луї-Філіпа титул пера Франції, звинуватили в подружній невірності з Леоні Біар. Молодицю ту, на вимогу її чоловіка, який був офіційним художником, запроторили до в'язниці, а Гюґові вдається уникнути хурдиги завдяки своєму статусові пера Франції. Продовження тієї історії ще химерніше: законна дружина поета Аделя Гюґо, теж добряча вітрогонка, щоб помститися давній чоловіковій коханці Жульєтті Друе, домагається звільнення Леоні Біар і за декілька місяців приймає її у себе в салоні.

(обратно)

6

«Вся влада квітам» (англ.). Гіпі називали себе «люди-квіти» — прим. пер.

(обратно)

7

Цит. за: Mona Ozouf. L'Homme régénéré, Gallimard, 1989, p. 142.

(обратно)

8

J.-J. Rousseau, L'Emile, Livre І, Garnier-Flammarion, р. 48—49. Про зв'язки між новою для Європи практикою материнського вигодовування дітей, подружнім коханням і турботою про немовлят див. цікаве дослідження Едварда Шортера «Народження сучасної сім'ї» (Е. Shorter, Naissance de la famille moderne, Points, Le Seuil, 1977, p. 227—229). Згідно з Шортером, в «Емілі» Руссо тільки повторює ідеї, що були вже давно поширені за його доби.

(обратно)

9

Крім згаданого дослідження Едварда Шортера, див також: Philippe Ariès, Enfant et la vie familiale sous l'Ancien Régime, Plon, 1960.

(обратно)

10

Див. Jean-Claude Bologne, Histiore de mariage en Occident, Hachette, «Pluriel», 2005, pp. 392—393.

(обратно)

11

Wilhem Reich, La Révolution sexuelle, Copenhage, Sexpol Verlag, 1936; Paris, Plon, 1968.

(обратно)

12

Wilhem Reich, La Révolution sexuelle, op. cit., p. 302. B. Райх вимагав од кіно й літератури прогресивно-раціональних поглядів, що притаманні працям про сексуальність.

(обратно)

13

Pacte d'association civique et de solidarité (PACS) (фр.) — Громадянська угода про спільне проживання — прим. пер.

(обратно)

14

Тут я відсилаю до книги Nouveau Désordre amoureux, Pascal Brukner et Alain Finkielkraut, Seuil, 1977.

(обратно)

15

«Nous deux», ілюстрований жіночий тижневик, який друкує сентиментальні оповідання — прим. пер.

(обратно)

16

Roland Barthes, Fragment d'un discours amoureux, Le Seuil, 1977, pp. 207—211. В своєму «RB» (Le Seuil, 1975), після паломництва до Китаю разом зі своїми друзями-маоїстами, Барт писав: «Китайці: всі (і я перший) допитуються, де ж їхня сексуальність? (…) Тоді мені уявляється (…), що сексуальність, про яку ми говоримо — та ще й як говоримо! — є продуктом соціального гноблення, кепської людської історії» (с. 167—168). Згодом із опублікованого в 2009 році «Китайського щоденника», який раніше не видавався, дізнаємося, що Барт нічого такого й на думці не мав і був нажаханий тією поїздкою до Піднебесної імперії. Отож казати водночас, що в старосвітському солоденькому часописі більше руйнівної сили, ніж у де Сада, і що сексуальність є продуктом кепської людської історії, для відомого лівого інтелектуала означає лише одне з двох: або він вводить в оману своє оточення, або ж полюбляє пливти проти течії часу.

(обратно)

17

Згідно зі статистикою, яка наводиться у книжці: Marcela Iacub et Patrice Maniglier, Antimanuel d'éducation sexuelle, Paris, Bréal, 2005, p. 12. Стійке почуття неповноцінности чи бажання поліпшити своє соціальне становище, знайти батьків, які могли б забезпечити пристойне утримання майбутнім дітям, які народяться від цього шлюбу? А скільки ж чоловіків хотіло б теж побратися з багатшими, освіченішими жінками, ніж вони самі? Статистика про це мовчить. (Див. Serge Koster, Abécédaire du sexe et de l'argent, Léo Scheer, 2009).

(обратно)

18

Один із багатьох прикладів: 25 травня 2009 року один поліцай на сході Франції кастрував коханця своєї дружини. Цей чоловік, батько п'ятьох дітей, вдерся у дім того коханця, побив його, переніс у непритомному стані в гараж і там скалічив (AFP, 25 травня 2009 року). Архаїзм? Може, й так, але ж архаїзм — це те, що живе й ніколи не минає. Ми не позбуваємося архаїзмів, а лише переходимо від одного до іншого.

(обратно)

19

J.-J. Rousseau, L’Emile, op. cit., Livre V, pp. 465 sqq. Як по правді, манія про все філософствувати — суто французька риса. Руссо цитує трактат Джона Локка, що закінчується ось як: «Оскільки наш юний панич ладен одружитися, пора лишити його поруч із коханою». Руссо не улягає цій мудрій пораді й детально, до нескінченності змальовує побут своїх героїв, Еміля й Софії.

(обратно)

20

Те саме роздвоєння бачимо в Аллана Блума, американського дослідника руссоїзму, автора «Кохання і дружби» (Allan Bloom, L'Amour et L'Amitié, Trad. Pierre Manent, Biblio-Essais, 1996). Кумедна історія: Блума, непримиренного критика фемінізму й вільності сучасних звичаїв, співця постійності в коханні, після його смерті зрадив найкращий його друг Сол Беллоу, який видав хвалебну, та насправді підступну книгу під назвою «Равенштейн» (Ravenstein, Gallimard, 2002), перший приклад літературного coming-out. Нобелівський лавреат відкрив, що блискучий професор Чиказького університету полюбляв бігати за хлопчиками, обожнював розкіш і заразився СНІДом, від якого й помер. Якщо Руссо геніальний у своїх суперечностях, то Блум працьовитий брехун. Неможливо уявити собі книгу про кохання, з якою автор не мав би глибокого внутрішнього зв'язку: брехати тут чи радше брехати самому собі, вдавати зразкового чоловіка чи відчайдушного розпусника, а насправді не бути ні тим, ні тим, означає профанувати самісіньку сутність письма, кепкувати з своїх читачів.

(обратно)

21

Отак у Мережі можна знайти сторінки для шанувальників огрядних осіб і людей похилого віку, для запеклих геронтофілів, яких ваблять, за їхніми словами, старезні або марніючі тіла. Пречудова схильність — нікого не залишає за бортом!

(обратно)

22

Тут: таємні кімнати (англ.) — прим. пер.

(обратно)

23

Герої «Чорної жоржини» Браяна де Пальми (2006), спершу друзі, доторкнувшись вустами одне до одного під час вечері, схоплюються, немов навіжені, скидають додолу скатерку з посудом і їжею й, роздираючи вбрання одне на одному, сплітаються в обіймах просто на столі. Еротичне божевілля як голлівудський варіант примітивного потлача. Нащо ж купувати тонку коштовну білизну, якщо хтивий лобуряка за однісіньку мить подере її на клапті?

(обратно)

24

«Нумо кохатися» (англ.) — прим. пер.

(обратно)

25

Кохання Ромео і Джульєтти в країнах англосаксонської культури сьогодні знаходить вияв у романах між викладачами і студентами, а це суворо заборонено. Чимало творів свідчить про цю нову атмосферу, наприклад, «Безчестя» південноафриканського лавреата Нобелівської премії Дж. М. Кутзее й романи Філіпа Рота. Антильський поет Дерек Волкот (Нобелівська премія з літератури, 1992) 2008 року мусив зняти свою кандидатуру на посаду завідувача кафедрою поезії в Оксфордському університеті через кампанію анонімних листів, де повторювалися звинувачення в сексуальних домаганнях, висунуті йому понад двадцять п'ять років тому. Проте поетесі Руті Падель, яка посіла цю посаду замість нього, довелося теж піти у відставку та ще й перепросити, бо вона брала участь у тій дестабілізаційній кампанії. Англосаксонські університети стали осередками нової інквізиції, які здійснюють право нагляду за приватним життям студентів і співробітників і вимагають зізнань, каяття і перевиховання. Протестантський світ наново пристосував для свого вжитку декотрі щонайгірші католицькі настановлення.

(обратно)

26

Генетики додають іще один чинник, що важливий для вибору подружжя: «нюховий підпис». Вважається, що на тілесний запах впливає система HLA (головний комплекс гістосумісності), ділянка генома, суттєва для імунної системи. Фразеологічні вирази, пов'язані з запахом, можуть мати два значення, відображаючи алергію чи нездоланну тягу, — одного ми «духу терпіти» не можемо, а запахом коханої істоти «надихатися не можемо», вдихаємо його спрагло, з утіхою.

(обратно)

27

Balzac, La Cousine Bette, Folio, Gallimard, pp. 172—173.

(обратно)

28

Див. приголомшливе оповідання Алена де Боттона про зв'язок із якоюсь Хлоєю: «Ми живемо повною мірою лише тоді, коли хтось нас кохає (…) Хто я, якщо інші не підказують мені відповіді?» (Alaine de Botton, Petite Philosophie de l'amour, Denoël, Empreintes, 1994, pp. 168, 172).

(обратно)

29

Emannuel Levinas, Totalité et Infini, 1990, Livre de Poche, p. 280.

(обратно)

30

Див. у Фройда: «Якщо ви були безумовно улюбленою дитиною в матері, то на все життя зберігаєте це переможне почуття, певність успіху, яка найчастіше і справді призводить до успіху».

(обратно)

31

Wilhem P. J. Gauger, Geschleschter, Liebe und Ehe in der Auflassung vom Londoner Zeitsschriften um 1700, thèse, Berlin, 1965, pp. 300 sqq. (Цит. за Niklas Luhmann, Amour comme passion, Aubier, 1990, pp. 196—197).

(обратно)

32

У зв'язку з цією делікатною темою зазначимо, що чимало жінок навіть після «визволення» й далі вважають, що платити повинні чоловіки, тоді як немало в процентному відношенні чоловіків сприймають запрошення від жінки як приниження, вважають ганебним заробляти менше від жінок. Позицію перших можна назвати непослідовною, позицію других — дурнуватою. Ми прагнемо користатися всіма перевагами старого режиму і всіма привілеями нового.

(обратно)

33

Vie de merde (фр.) — гівняне життя — прим. пер.

(обратно)

34

Guy de Maupassant, Jadis, Pleiade, tome I, 1974, pp. 181—185. Подяка Люкові де Феррі за те, що звернув мою увагу на це оповідання.

(обратно)

35

Див. Jean-Louis Flandrin. Un temps pour embrasser. Aux origines de la morale sexuelle occidentale, Le Seuil, 1983, pp. 83—85.

(обратно)

36

«Існували дві причини запровадження шлюбу: змусити чоловіка задовольнятися одною жінкою — і дати нам дітей. Та головною є перша. Що стосується народження нащадків, то воно не обов'язково випливає із шлюбу. Доказом є подружжя, які не можуть мати дітей. Ось чому найперша причина шлюбу — обмеження пожади, надто ж зараз, коли рід людський заполонив усю землю» (цит. за Denis de Rougemont. Les Mythes de l'amour, Idées, Gallimard, 1978, pp. 308—309).

(обратно)

37

«Жінка — це власність, якої набувають згідно з угодою; це рухоме майно, і користуватися ним власник має повне право; жінка, власне, тільки додаток до чоловіка» (Balzac, Physiologie du mariage, 1829).

(обратно)

38

«Я майже все приховував од вас, тому що боявся викликати ваше невдоволення або втратити частину вашої поваги через учинок, що не личить чоловікові», — каже на смертному ложі принц Клевський, приголомшений зізнанням дружини, закоханої в пана де Немура (Madame de la Fayette, La Princesse de Clève, Livre de Poche classique, 1958, pp. 212—213).

(обратно)

39

«Пора коханню стать тим, чим воно ніколи не переставало бути, — найголовнішим рушієм, основною умовою шлюбу. Тільки воно посідає привілей виявляти або утворювати відповідність поміж особистостями», — пише, наприклад, Шарль Альрик, молодий республіканський депутат, автор праці «Шлюб і кохання в XIX столітті» (цит. за Jean-Claude Bologne, Histoire du mariage en Occident, Hachette Littérature, Pluriel, 1995, p. 356).

(обратно)

40

J.-C. Bologne, op. cit., pp. 354—355 і 358.

(обратно)

41

ГУСП (PACS, Pacte d'association civique et de solidarité) — громадянська угода про спільне проживання, що дедалі більше починає скидатися на шлюб, оскільки з 2005 року надає такі ж фіскальні переваги, причому гнучкіші за формою. Попервах вона призначалася для гомосексуалістів, а тепер укладається здебільшого різностатевими парами. 2008 року було підписано понад 140 000 таких угод.

(обратно)

42

Нагадаємо декотрі етапи цього процесу: в липні 1965 року реформа режиму майнових стосунків поміж членами подружжя звільнила дружину від опіки чоловіка. Закон, ухвалений в червні 1970 року, позбавляє батька родини одноосібного авторитету — відтепер він ділить його із матір'ю. 11 липня 1975 року скасовано кримінальну відповідальність за подружню зраду; закони від 4 липня 1975 року й від 2 січня 1978 року легалізують спільне проживання, закон від 1985 року визнає рівноправність членів подружжя в управлінні родинним майном (див. André Rauch, L’identité masculine à l'ombre des femmes, Hachette Littérature, 2004, pp. 202—206). 1972 року законодавець рівняє права законних і позашлюбних дітей, а 2001 року гарантується спадкова рівноправність дітей. 2005 року згідно з постановою уряду слова «законний» і «позашлюбний» вилучено з Цивільного кодексу. В Іспанії після затвердження 2004 року, всупереч шаленому спротиву Церкви, швидкої процедури розлучення кількість розлучень тільки за 2006 рік зросло на 74 % (ініціаторами більшої частини розлучень були жінки). У Франції поміж дорослого населення кожний третій чоловік живе без дружини; менше ніж одна дитина з двох живе з батьком. Врешті, не відоме ім'я батька кожної тридцятої дитини. Однак тести на встановлення батьківства Державна рада відхиляє, щоб уникнути відмови від дітей.

(обратно)

43

Про це пише, наприклад, Роберт Музіль («Ми останні могікани кохання»), а також Дені де Ружмон, Ролан Барт, Октавіо Пас, Алан Блум («Бути сьогодні романтиком усе одно, що берегти цноту в борделі»), як і чимало християнських та марксистських памфлетників.

(обратно)

44

Denis de Rougemont, L'Amour et l'Occident, 10/18, 1995, p. 318.

(обратно)

45

André Breton, L’Amour fou, Folio, Gallimard, p. 136.

(обратно)

46

1956 року ще один сюрреаліст, Бенжамен Пере, в славетній антології дає таке визначення високого кохання: «Вершина самої непохитної моногамії, високий злет, верхня межа (…), осереддя, де тіло, дух і серце скипаються у твердий самоцвіт». Тут ми маємо справу зі світським варіантом найполум'янішої християнської містики — Райсбрука, Франциска Ассізького (див. Anthologie de l'amour sublime, Albin Michel, 1959, p. 9).

(обратно)

47

«Чинити всупереч своєму ідеалові — основна риса особистості Русоа, тому що все в нього парадоксальне і дає привід для протилежних тлумачень». (Agnès Wallch, Histoire de l’adultère, Perrin, 2008, p. 245).

(обратно)

48

Згідно з А. Форелем, гінекологом початку XX століття, автором дослідження, котре побачило світ 1906 року, в буржуазній родині пересічна тривалість статевого акту дорівнює тому часові, який потрібно, щоб круто зварити яйця, тобто 3–4 хвилини. Як пише Шарль-Луї Філіпп, автор «Бобю з Монпарнаса» (1901), статевий акт поміж повією і сутенером триває цілих чверть години, і обоє встигають гарно натішитися, перш ніж заснути. (Див. Alain Corbin, Les Filles de Noces, Aubier, 1978, p. 289).

(обратно)

49

Alain Corbin, op.cit., рр. 281—282. Про право жінки на оргазм пояснює зі свого боку Теодор Зельдин, вперше мовиться в працях про шлюб ближче до початку Першої світової війни (див. Edward Shorter, Naissance de la famille moderne, Points Seuil, 1977, p. 303).

(обратно)

50

Новонароджена сексологія (це слово з'явилося у Франції в 1910 році) занепокоєна необхідністю боротьби з жіночим онанізмом, який викликається фрустрацією і спричиняється до пошуку позашлюбних пригод. (Див. Agnès Walch, Histoire de l’adultère, Perrin, 2008, p. 309).

(обратно)

51

Гарнюня Жолі Імперіялі, тренерка президента Франції та його дружини, 2009 року була звільнена за те, що розкрила в пресі секрети цих уроків.

(обратно)

52

Психологи штату Вашингтон 1999 року опублікували в журналі «Family Process» одне таке дослідження під назвою «Передбачення розлучення молодят на основі перших трьох хвилин подружньої сварки» (див. «Liberation» від 2 червня 1999 року). Надійність тих тестів згодом спростували.

(обратно)

53

«Розбудіть ваше бажання», Psychologie magazine, липень-серпень 2000 року. Зокрема, тут рекомендують їсти вишні у ліжку, шоколад, ділитися планами, надавати перевагу фізичним контактам, формулювати очікування…

(обратно)

54

Tennessee Williams, Le printemps romain de Mrs. Stone, 10/18, p. 36, 50.

(обратно)

55

Lettre à D. Histoire d'un amour, André Gorz, Edition j Galileé, 2006.

(обратно)

56

Бароковий іспанський поет XVII століття.

(обратно)

57

Jean Paulhan, Entretien avec Robert Malle, Gallimard, collection Arcades, 2002, p. 31.

(обратно)

58

До кінця XIX століття обмануті чоловіки, надто ж у селах, зазнавали публічних принижень, їх освистували, возили на віслюку, обливали помиями, силоміць замикали з дружиною в хаті, а односельчани дві доби гамселили по хаті ложками, грюкали вилами: кепсько наглядаючи за своїми жінками, чоловіки ставили під загрозу патріархальний лад (Edward Shorter, op.cit., р. 270). Зате на витівки чоловіків, що не були небезпечні для колективного авторитету, заплющували очі. Шарль Фур'є написав пречудову «Ієрархію рогоносців», де, висміюючи тогочасний буржуазний шлюб, склав перелік усіх можливих та уявних типів обманутих чоловіків: рогоносець, який подає надії; войовничий рогоносець; рогоносець-висмівака, рогоносець, що змирився зі своєю долею, і врешті посмертний рогоносець, вдова його народжує дитину за десять місяців по його смерті.

(обратно)

59

Див. Agnès Walch, op.cit., р. 353. У Франції адюльтер перестали розглядати як карний злочин в 1975 році.

(обратно)

60

Див. Aldo Naouri, Adultères, Odile Jacob, 2004, p. 244.

(обратно)

61

Грецьке «автентос», нагадує Ліонель Триллінґ, має агресивну конотацію, це означає мати необмежені повноваження, а також учиняти убивство. (Lionel Trilling, Sincérité et authenticité, 1972 американське видання, Grasset, 1994, p. 158 французьке видання).

(обратно)

62

La princesse de Clève, op.cit., p. 213.

(обратно)

63

Emannuel Kant, Sur un prétendu droit de mentir par humanité et notes par Luc Ferry, Pléiade III, 1895.

(обратно)

64

Denis de Rougemont, Les Mithes de l'amour, op. cit., p. 120.

(обратно)

65

Про це можна прочитати в книзі: Lilian Mathieu, La condition prostituée, Textuel, 2006. Авторка добре передає дебати французької громадськості й, попри серйозні застереження, виступає за французьку модель, яка, хоч і має заборони, відзначається терпимістю й переслідує тільки сутенерство і домагання.

(обратно)

66

Дівчина за викликом (англ.) — прим. пер.

(обратно)

67

Для філософів, які критикують Старий режим, аморальність королівського двору є доказом деспотичної влади монарха, який прагне підкорити собі підданців. Він заохочує їхню моральну розпущеність, щоб вони забули про свою політичну безправність. Див. Agnès Walch, op.cit., р. 351.

(обратно)

68

Нагадаємо основну тезу Адама Сміта: «Наш обід залежить не від зичливості різника, броваря чи пекаря, а від того, як піклуються вони про свій зиск. Ми звертаємося не до їхнього гуманізму, а до їхнього еґоїзму».

(обратно)

69

Пор. Серж Шом'є: «Відкритий шлюб забезпечує рівність статусу обох статей, відміну подвійних стандартів, необхідний справедливий розподіл завдань і навантажень з виховання дітей. Він усуває подружню невірність і подвійну мораль, що небезпечна для подружжя. Домовленості шлюбу, який визначає межі взаємних поступок, дозволяють дискутувати і долати подвійний дискурс. (…) Відкритий шлюб вважає зрадою радше облудність наскрізь брехливого подвійного дискурсу, ніж відкрите зізнання у зв'язках з третьою особою. Повторимо все ж таки, що не всі відкриті шлюби погодяться на будь-яку форму стосунків з третім. Можливе запровадження дуже складних обмежень, проте допускається принцип відкритості (…) угоду постійно переглядають у відповідності з подіями, які відбуваються в історії шлюбу» (La Déliaison amoureuse, Payot, 2004, p. 272).

(обратно)

70

Згадаймо пречудові заключні рядки «Прощальної церемонії», хроніки фізичного й інтелектуального згасання Сартра наприкінці життя, останнього зізнання людини, одержимої пристрастю до письма: «Нас розділяє його смерть. Моя смерть не поєднає нас ізнову. Так воно склалося: добре вже те, що життя наші так довго були разом» (S. de Bauvoir, La Cérémonie des adieux, Folio Gallimard, 1981, p. 176).

(обратно)

71

Choderlos de Laclos, Les Liaisons dangereuses, lettre 141.

(обратно)

72

В Індії поміж освіченими людьми середнього класу влаштований родичами шлюб пом'якшується звичаєм своєрідного кастингу: дівчині представляють можливих претендентів на її руку, й вона збуває із кожним декілька вечорів під наглядом компаньйонки. В такий спосіб за дівчиною зберігається право вибору. Цей звичай можна порівняти з практикою «нічного залицяння» або ж bundling, який побутував у XVIII столітті в Фінляндії та Швеції, коли парубки, як водиться, напідпитку, суботнього вечора гуртом приходили до дівчат і грали з ними в буріме. Дівчина приймала залицяльника в ліжку, при цьому скидати з неї одяг не можна було навіть тоді, коли вона дозволяла себе цілувати. Залишається тільки здогадуватися, чим закінчувалися ті залицяння й що дозволяли собі хлопець та дівчина. Внаслідок цього дівчина могла зробити собі висновок про кожного претендента ще до того, як учиняла остаточний вибір. Через дівоче ліжко в такий спосіб переходило від сорока до п'ятдесяти парубків, аж визначався головний претендент. (Edward Shorter, Naissance de la famille moderne, op.cit., p. 129—130).

(обратно)

73

«Вона йде з дому» (англ.) — прим. пер.

(обратно)

74

Наслідки жіночої зайнятості: в 1977 році середній вік жінки, яка народжує дітей, був 26,5 року. Сьогодні один із п'яти новонароджених приходить на світ у жінок віком 35 років. У Франції кожна десята дитина живе в родині з мачухою чи вітчимом, що становить 1,6 мільйона дітей, кожна четверта дитина, тобто 2,7 мільйона душ, живе в неповній родині, найчастіше з матір'ю, і 30 000 дітей живуть у родинах, які складаються з осіб однакової статі.

(обратно)

75

З цього погляду, християнство видається захопливим сімейним романом: Марія — Ісусова мати, а заразом і його дочка, тому що вона дочка Бога, та при цьому і його дружина, подвійний символічний інцест. Зачавши без фізичного злягання, вічно цнотлива, вона становить собою разючий приклад партеногенези. Отож виходить, що син створив свою матір, яку до того ж запліднив Святий Дух, і вона в такий спосіб стала першою в історії сурогатною матір'ю. З цього приводу радимо прочитати дуже переконливу книгу П'єра-Еманнуеля Доза «Христові статі» (Denoël, 2008).

(обратно)

76

Luc Ferry, Familles, je vous aime, XO Editions, 2007.

(обратно)

77

Наведемо декілька цифр для Франції згідно зі статистикою Міністерства внутрішніх справ, оприлюдненою 15 червня 2009 року (джерело: Journal du Dimanche, 14 червня 2009 року): кожні два дні в сім'ях, які складаються з членів подружжя (співмешканців), учиняється одне вбивство. Щонайменше 280 душ загинуло в родинах 2008 року, включно з дітьми, родичами бічної лінії та виконавцями злочинів — самогубцями. 180 000 випадків сімейного насильства виявили впродовж того ж таки періоду. Слабка стать платить найвищу ціну: кожні шістдесят годин одна жінка стає жертвою чоловіка чи коханця (156 жінок у 2008 році), одного чоловіка вбивають жінки кожні два тижні (27 душ 2008 року). Провини різні: пияцтво, інвалідність, безробіття, відмова в окремому проживанні. Найбільш уражені цим лихом департаменти Нор, Жиронда й Сен-Сен-Дені.

(обратно)

78

Див. Lorant Greisalmer, Au nom de mères, Le Monde, 29 mai 2006.

(обратно)

79

З цього приводу дуже переконливий аналіз дала в своїй книзі Кароліна Томпсон, див.: Caroline Thompson, La violence de l'amour, Hachette Littératures, 2006.

(обратно)

80

Відсилаю до пречудової книги Алена Фінкелькравта «Мудрість кохання» (La Sagesse de l'amour, Gallimard, 1985), де автор аналізує це поняття, запозичене з філософії Левінаса, застерігаючи однак від його похідників.

(обратно)

81

Allan Bloom, L'Ame désarmée, Juillard, 1994, p. 132.

(обратно)

82

Anthony Giddens, Les Transformations de l'intimité, Le Rouergue-Chambon, 2004.

(обратно)

83

Saint-Just, L'Esprit de la révolution, 10/18, 1998, p. 58—59.

(обратно)

84

З нагоди виходу двохсотого числа «Ель» журналіст Жан-П'єр Елькаббах поспитався в одної читачки: «А ви, пані, хвойда?» — «На жаль, ні», — відказала та.

(обратно)

85

Ці ілюстровані часописи так і сиплють порадами, як Растиньякові в спідниці зазнати успіху і чого дотримуватися («Чи варто переспати з начальником?», «Великі цицьки — запорука успіху»). Раніше було відомо, що можна робити, а чого не можна. А сьогодні відомо, що потрібно робити і що престижне. Щомісячник «Марі-Клер» на початку літа 2008 року вмістив еротичний довідник для жінок, в яких нема забобонів, де перелічив усі варіанти: секс утрьох, обмін партнерами, проституція, садомазохізм тощо. Втім, офіційна солодкавість часом вибухає люттю: «Ненавиджу недужчих чоловіків», «Уникайте невдах» кричали заголовки часопису «20 ан» у лютому 1994 року. Секс обертається підручником із партизанської війни проти чоловіків.

(обратно)

86

Сексуальне приниження не новина у Франції. За давнього режиму, коли дружина звинувачувала чоловіка в імпотенції, він мусив одбувати суспільну експертизу: після лікарського огляду чоловік повинен був прилюдно здійснити статевий акт під галас юрми й ущипливі дотепи жіноцтва. На випадок невдачі він мусив повернути посаг і відпустити дружину. Для жінки то був спосіб позбутися небажаного чоловіка, адже за тієї пори розлучення були заборонені. Ця процедура, що викликала комплекс кастрації, була заборонена Церквою 18 лютого 1677 року (див. Jean-Filippe de Tonnac, La Révolution a-sexuelle, Albin Michel, 2006, p. 92—94). Не будемо застосовувати сучасні критерії — чоловік-імпотент чи напівімпотент підлягав покаранню, бо становив собою загрозу ладові, здатності суспільства до відтворення й інститутові шлюбу.

(обратно)

87

Не будемо розглядати дуже вузьку гіпотезу Мішеля Фуко про західну людину як «тварину, що зізнається». Наша доба в сексуальній одержимості шукає не істини, а негайної покути.

(обратно)

88

Останнє й найповніше дослідження на цю тему (La Sexualité en France, Nathalie Bajos et Michel Bozon, La Découverte, 2008, préface de Maurice Godelier) свідчить про зростання врізноманітнення сексуальної діяльності, широке використання Мережі, втраті цноти до шлюбу, зменшенні вікових розбіжностей у підлітків обох статей, які починають сексуальне життя, однакову кількість партнерів у осіб обох статей, стійкості певного типу чоловічої сексуальності, яка знаходить вираження у частому мастурбуванні, зверненні до проституції і захопленні порнографією. Дослідження вказує і на чималі відмінності сексуальної техніки залежно від соціального середовища, на перманентність порушень статевої функції, млявість ерекції, аноргазмію, анафродизію (с. 455 згаданої книги й далі; на ту ж тему пише і Шарман Левінсон).

(обратно)

89

Шановний професор виявив, що 50 % одружених чоловіків мали позашлюбні зв'язки, 37 % бодай раз вступали у гомосексуальні стосунки, 90 % мастурбували. Поміж жінками 50 % мали зв'язки до заміжжя, 28 % підтримували любовні стосунки поза шлюбом, 62 % вдавалися до пестощів наодинці з собою. З'явившись за доби маккартизму, «Звіти» викликали суспільний скандал. Доктор Альфред Кінсі (1894—1956), якого атакувала американська релігійна правиця, помер під градом тих наскоків.

(обратно)

90

Герберт Маркузе перший побачив у «репресивній десублімації» сексуальне розкріпачення, яке набуває комерційного аспекту й відповідно зменшує і послаблює життєву еротичну снагу («Ерос і цивілізація», 1955).

(обратно)

91

Ось декілька прикладів: філософ Беатрис Пресіадо, яка вдавалася до тестостерону, щоб уникнути статевої ідентичності, наполягає на тому, що статеві відмінності є «мікрофашизмом», що їх треба знищити і з кожної жінки, яка вживає протизаплідні піґулки, «гетеросексуальну блудяжку». Вона шалено нападає на офіційних представників ґеїв та лесбійок за їхні оборудки з фармакопорнографічним суспільством (див. Beatriz Preciado, Testo Junkie, Grasset, 2008). Чи, наприклад, зірка пост-порн Анні Спрінкл, яка закликає всіх жінок до трансформації тіла, що виставляється напоказ «як опора спротиву сучасній порнографічній волі до знання» (цит. за Dictionnaire de la Pornographie, sous la direction de Philippe di Falco, PUF, 2005, р. 379—380, див. там-таки статтю Марі-Елен Бурсьє. «Запрошуючи глядачів за допомогою кишенькового ліхтарика помилуватися шийкою її матки, в яку попередньо ввели гінекологічне люстерко, Спринкл опиняється в порногінекологічній позиції, яка унеможливлює сприймання її тіла як об'єкта»).

(обратно)

92

Christophe Bourseiller, Les Forcenés du désir, Denoël, 2000.

(обратно)

93

Див. хоча б книжку неофеміністки Венді Делорм (Insurrections! En territoire sexuel, Le Diable Vauvert, 2009), яка бореться за скасування норм і трансґендерність.

(обратно)

94

Прилюдне розголошення чиєїсь сексуальної орієнтації (англ.) — прим. пер.

(обратно)

95

Saint Augustin, La Cité du Dieu, 2, Livre XIV Le Seuil, Sagesses, 1994, traduction de Louis Moreau revue par Jean-Claude Eslin, p. 176.

(обратно)

96

«Як згадаю я Фернанду, то встає, немов кувалда, а згадаю я Люлю — і все зразу на нулю…»

(обратно)

97

На цю тему див. статтю Лорана Жерб'є, присвячену блаженному Авґустину, в часопису «Magazine Littéraire», число 439, лютий 2005 с. 60).

(обратно)

98

Груповий секс (англ.) — прим. пер.

(обратно)

99

Як ото римляни змальовували славетних людей, наводячи випадки з їхнього життя (exempla), так і в нас є свої хроніки в царині сексуальності, де розповідається про досить героїчні авантюри: акторка Сильвія Бурдон хвалилася, що за один день дала всім чоловікам ув одному африканському селі, хоча чимало порнозірок стверджує, що вони давно вже побили цей рекорд. У 2006 році в Лондоні відбувся мітинг проти СНІДу: всі учасники мастурбували, а спонсори теж ґав не ловили, фіксуючи тривалість і кількість оргазмів. Переможцем виявився якийсь американець: він розтягнув ерекцію на вісім годин, застосовуючи по черзі то ліву, то праву руку. Згадаймо і кумира порнографії актора Джона Голмса, який уславився прутнем завдовжки тридцять шість сантиметрів, — він знявся в 220 фільмах і мав на рахунку 14 000 партнерів чоловічої й жіночої статі. Цей король порно став наркоманом, щодня ковтав сорок піґулок валіуму і впорскував у вени конячі дози наркотиків. Помер він од СНІДУ 13 березня 1988 року. Неможливо переоцінити магію чисел, гігантоманію в царині сексу, який вимірюється кількісними показниками і може подаватися у вигляді приголомшливого видовиська. На цих чудернацьких і кумедних фікціях розцвітає сучасна еротична мрія.

(обратно)

100

Цит. за: Romans libertins du XVIII siècle. La Pléiade, Gallimard, sous la direction de Patrick Wald Lasowski, p. XV, 2000.

(обратно)

101

Ззаду (лат.) — прим. пер.

(обратно)

102

Такими є декотрі види перелюбства, перелічені в посібниках з каяття з VI по XI століття. Див. на цю тему: Jean-Pierre Flandrin, Un temps pour embrasser, Le Seuil, 1975.

(обратно)

103

Наприклад, скатологічна мелодрама німки Шарлотти Рош «Вогкі зони» (Charlotte Roch, Zones humides, Edition Anabet, 2009), де змальовується історія молодої дівчини, яка лягає до шпиталю, щоб оперувати геморой і цим сподівається помирити розлучених батьків. Роман «страшенний», бароковий, з виразною копрофільною тенденцією, героїня тут обмінюється своїми використаними тампонами з подругою й духається власними смердючими виділеннями. Текст побудований на грі між облудною наївністю й почуттям огиди.

(обратно)

104

Цю тенденцію я передбачав у статті, опублікованій у березні 1981 року в часопису «Деба» і присвяченій новим еротичним практикам, від найневинніших аж до крайніх, — стаття звалася «Позбавте нас сексу». Нагадаю, що російська анархістка Александра Коллонтай вважала статевий акт простою дією, все одно, що випити склянку води. Ленін не погоджувався з нею в цьому питанні, та і в багатьох інших теж.

(обратно)

105

Секс — це весело (англ.) — прим. пер.

(обратно)

106

Ув'язнення за сексуальні злочини є одним із чинників величезного зростання кількості ув'язнених. В 1999 році вони становили 20 % від кількості всіх в'язнів континентальної Франції, сьогодні ж — 30 %. Присяжні бувають суворіші до ґвалтівників, ніж до вбивць, зґвалтування, котре завдає жертві психічної шкоди, карається суворіше, ніж убивство, тому втілює собою абсолютне зло. (Xavier Lameyre, La Criminalité sexuelle, Dominos, Flammarion, Paris, 2000, pp. 41, 43, 99).

(обратно)

107

Про використання карної юрисдикції як засобу морального впливу на суспільство: Antoine Garapon et Denis Salas, La République pénalisée, Hachette, 1996; Jean-Claude Guillebaud, La Tyrannie du plaisir, Le Seuil, 1998, chap. 12).

(обратно)

108

Злочинність на статевому ґрунті різко зростає в періоди, коли суспільство починає претендувати на захист індивіда в його цілісності, а не суспільного ладу, який базується на традиційній нерівності жінок; у своїй репресивній функції суспільство ґрунтується на гаданій рівності прав обох статей (Xavier Lameyre, op.cit., р. 97—98).

(обратно)

109

«Що менше символічного, то дужчими стають юридичні норми», пречудово висловився Мішель Шнайдер (Michel Schneider, La Confusion des sexes, Flammarion, 2007, p. 77).

(обратно)

110

René Girard, La Violence et le Sacré, Grasset, 1983, p. 56.

(обратно)

111

Sigmund Freud, La Vie sexuelle, PUF, 1997, traduction de Denise Berger et Jean Laplanche, p. 86.

(обратно)

112

Наприклад, «Впорай мене» Вірджинії Депант, люті зойки проти чоловіків, яких використовують, а потім убивають. Депант притаманний своєрідний ідеалізм, що перемішується із брудом. Збройні напади, зґвалтування, безглузді вбивства, побиття, гуртовий секс є так само потужними стремліннями, як і шалене кохання чи романтична пристрасть. Депант є рупором величного навпаки: дикість у неї, мов туга за чарівними казками.

(обратно)

113

Як припускають, обмін партнерами приваблює 1,7 % жінок і 3,6 % чоловіків, переважно, від 25 до 49 років. (Див. Enquête sur la sexualité, 2007, op.cit., p. 278).

(обратно)

114

Див. жахливі приклади, які наводить Крістоф Бурсеє (Les Forcenés du désir, op. cit.)

(обратно)

115

Див. садомазохістську угоду, запроваджену Леопольдом фон Захер-Мазохом, і її аналіз у Жіля Дельоза (Gilles Deleuze, La Vénus à la fourrure, Minuit, 2004).

(обратно)

116

У католицькому богослів'ї тіло-в-славі є тілом духовним, яке підпорядковане необмеженій владі духу й наділене чотирма властивостями: безпристрасністю, легкістю, тонкістю і світлом. Ці якості з'являться тільки після воскресіння.

(обратно)

117

Див. Peter Brown, Le Renforcement à la chair, trad. fr., Gallimard, 1995, p. 422.

(обратно)

118

Jean-Louis Flandrin, ор. cit., р. 103—104.

(обратно)

119

Peter Brown, ор. cit., р. 55—56. Для християнських кіл завдання полягало у визволенні від тиранії цього світу, вважалося, що суворе розмежування статей може розчинитися в «плинному золоті духовного тіла».

(обратно)

120

Про це явище і його розмах див. Jean-Philippe de Tonnac, op.cit.

(обратно)

121

Від 10 до 15 % чоловіків та жінок різного віку заявляють, що в них відсутнє сексуальне бажання (див, напр., L'Enquête… р. 489—490). З віком доводиться пристосовуватися до відсутності інтимних стосунків: ринок шлюбу та сексу вочевидь менш сприятливий для жінок після п'ятдесяти років, навіть якщо менопауза не означає краю еротичної активності (р. 334 sqq). Зате в чоловіків спад бажання наступає на десять років пізніше, зокрема, завдяки віагрі, яка стимулює статевий потяг. Половина чоловіків, які не живуть статевим життям, гладкі або ж куці на зріст (р. 342).

(обратно)

122

Пор. у Ніцше: «У філософа викликає відразу шлюб і все, що може призвести до нього, — шлюб як завада на шляху до оптимуму. Хто з великих філософів був одружений? Геракліт, Платон, Декарт, Спиноза, Лейбніц, Кант, Шопенгавер — ніхто з них не був жонатий, їх навіть уявити не можна було одруженими. Одруженому філософові місце в комедії, така моя теза. А Сократ, єдиний виняток, лукавий Сократ, як мені здається, одружився з іронії, щоб засвідчити істинність цієї тези» (Généalogie de la morale, troisième dissertation, &7, Idées NRF, 1966, p. 159).

(обратно)

123

З одного боку, тут потрібно розрізняти традиціоналізм, коли, наприклад, дівчата, що походять із Північної Африки, перед шлюбом удаються до гіменопластики, щоб відновити цноту і виявитися дівкою хоч куди у першу шлюбну ніч, а з другого, північноамериканську реакцію на лібералізацію звичаїв, вияви алергії на успадковане з 60-х років безладдя статевих зв'язків. У першому випадку іронія полягає в тому, що витончені методи мікрохірургії дозволяють жінкам удавати, ніби вони дотримуються найшкідливіших норм патріархального устрою. Отак вони шиють у дурні релігійний обскурантизм! Коли ж будуть вимагати свідоцтво про цноту перед шлюбом у чоловіків?

(обратно)

124

Згідно з консервативною християнською спілкою «Абстіненс клеринг гаус», лише в 2007 році у США відбулося 1400 балів чистоти. Ці церемонії мають у собі всі елементи справжнього весілля: довгі сукні, весільний пиріг, лімузини й навіть обручки. Понад 80 % дівчат порушують свою обітницю до шлюбу. Багато з них, намагаючись уникнути дефлорації, вдаються до анального й орального сексу і, за браком поінформованості, заражаються різними недугами.

(обратно)

125

Reportage de Caroline Fourest et Flametta Venner, France 2, Envoyé spécial, 28 février 2008.

(обратно)

126

Edward Shorter à propos des Charentes au XVIII-e siècle, op.cit., pp. 74—75.

(обратно)

127

René Nelli, L'Erotique des troubadours з коментарями Октавіо Паса (La Flamme double, Gallimard, 1994, pp. 84—85). Див. також аналіз Дені де Ружмона (L'Amour et L'Occident, ор. cit., р. 78 sqq).

(обратно)

128

Див. про цю пречудову книжку Жакліни Піжо (Femmes galantes, femmes artistes dans le Japon ancien, XI–XVIII siècle, Gallimard, Bibliothèque des histoires, 2003).

(обратно)

129

Надихнувшись цим парадоксом, М. Фуко розвиває свою «репресивну гіпотезу» про західну сексуальність у «Волі до знання». Він розмірковує про суспільство, яке пригнічує потяги тільки задля того, щоб мати змогу поговорити про них, поринаючи у стан нескінченного дискурсивного сп'яніння.

(обратно)

130

Цит. за: Jean Lebrun, Le Pur Amour de Platon à Lacan, Le Seuil, 2002, p. 159.

(обратно)

131

«Ви можете колективізувати ваше тіло, — пречудово розповідала швейцарська повія Гризелідіс, яка померла 2005 року, — належати і собі, й іншим, немов те водяне зілля, що переплітається з іншими рослинами. (…) Їх неможливо полічити. Через мене перейшли цілі війська. Моря й океани чоловіків нас затоплювали, нас порали ліси прутнів. Та це просто розкіш» (Jean-Luc Henning, Grisélidis, courtisane, Albin Michel, 1981, p. 140).

(обратно)

132

John Richy, Cités de la nuit, Actes Sud, babel, p. 561.

(обратно)

133

Catherine Millet, La vie sexuelle de Catherine M., 2001, p. 14.

(обратно)

134

Це питання ставили вже стосовно калік. Часопис «Рельянс» (вересень 2008 року) розглядав етичні й політичні аспекти сексуального ескортування інвалідів і можливості фахової підготовки сексуальних помічників (досьє склали Катрін Агт-Дізран та Ів Жан).

(обратно)

135

Charles Fourier, Le Nouveau Monde amoureux, Introduction de Simone Debout-Oleszkiewicz, Genève, latkine, 1984, p. 16.

(обратно)

136

Villiers de risle-Adam, La torture par l'espérance, 1883 (Contes cruels, Les oeuvres représentatives, 1933, p. 21—29).

(обратно)

137

Paul Veyne, Quand notre monde est devenu chrétien, Albin Michel, 2007, p. 169—170.

(обратно)

138

Цит. за Benoît XVI, Dieu est amour, Cerf, 2006. за Бенедикт закликає нас вірувати попри те, що Бог мовчить.

(обратно)

139

Pascal, Pensées, Editions Brunschwig, § 717.

(обратно)

140

В «Історії Франції» Мішле розповідає про те, як єзуїти схвалили шлюб такої собі Марії Алакок з ордену Візитації з Ісусом Христом у XVII століття. Ця хвора на плетору дівчина, якій регулярно пускали кров, стверджувала, що Дружина відвідує її щомісяця, поєднуючи її серце зі своїм, й що від того вона зазнає неземної втіхи (Див. Roland Barthes, Michelet, Le Seuil, 1974, pp. 116—117).

(обратно)

141

De Utilitate Credendi. Цит. за виданням: Paul Veyne, op.cit., р. 214.

(обратно)

142

Цит. за: Frédéric Lenoir, Le Christ philosophe, Plon, 2008, p. 151—153.

(обратно)

143

Див. пречудове дослідження: Jean-Michel Rey, Paul ou les ambiguïtés, L'Olivier, 2008.

(обратно)

144

Anders Nygren, Eros et Agapé, Aubier, p. 64. André Compte-Sponville, Petit Traité de grandes vertus, PUF, 1995, p. 368.

(обратно)

145

Saint François de Sales, Traité de l'amour de Dieu in Doctrines du Pur Amour, Agora, Pocket, 2008, p. 33—34.

(обратно)

146

Цит. за Frédéric Lenoir, op. cit., p. 158—159.

(обратно)

147

Для мусульман любити Бога любов'ю — єресь, тому що людина скінченна істота, тож і любов її скінченна. Бога треба шанувати і боятися. Тому й переслідували поетів-містиків, наприклад, Галладжа, Рузбехана, Сухраварді, цих трубадурів найвищої любові до божистого. (Див. Denis de Rougemont, L'Amour et L'Occident, p. 112—113). Що стосується Мансура Галладжа, містика-суфіста (857—922), вбитого в Багдаді, див. його поезії у пречудовому перекладі на французьку Луї Массіньона (Diwan, Le Seuil, 1955), а також у перекладі Самі Алі (Poèmes mystique, Albin Michel, 1998).

(обратно)

148

Отаке ставлення було в Алжирі в 1966 році в ченців-траппистів, зокрема, в Крістіана де Шерже, який був настоятелем чернечої громади цистеціянського монастиря в Тибирині. За три роки до смерті від рук ісламістів він відмовився покидати Алжир і ставився до майбутнього вбивці як до остатнього друга. «І ти, друже останньої моєї години, котрий не відає, що коїть, для тебе я теж прошу милості, і, прощаючись, доручаю тебе Господові. І нехай випаде нам щастя побачитися в раю, немов тим розбійникам, якщо захоче цього Бог, наш спільний Панотець. Амінь! Інш Аллаг!» Ставитися до свого вбивці як до друга, заздалегідь простити йому вбивство — рідкісна велич душі, яку не можна не підкреслити. (Див. з цього приводу Soeur Emannuelle, La Folie d'Amour, Entretiens avec Sofia Stril-Rever, Flammarion, 2005, p. 125—126).

(обратно)

149

Християнство дуже успішно користується і зловживає принципом парадоксу: останні на землі стануть першими на небі, шаленці з погляду цього світу виявляться мудрецями в потойбічні, той, хто хоче порятувати своє життя, загубить його, блаженні вбогі духом, тому що будуть вони уславлені на небі, треба вмерти для себе, щоб жити в Бозі тощо. Оця гра антонімами (зло — це приховане добро, убозтво — потаємне багатство, ганьба — за визначенням велич) є насамперед механізмом для виправдання існуючого стану речей і дає змогу, що тебе ніколи не заскочать зненацька. Істина весь час криється в запереченні очевидного. Так, убивство може розглядатись як приязнь, страта як турбота про ближнього. Згодом ця риторика буйно розцвіла за тоталітарних режимів, які опікувалися перевихованням дисидентів.

(обратно)

150

Саме в цьому сенсі звучить славетний заклик Амоса Оза у зв'язку з палестинсько-ізраїльським конфліктом: «Допоможіть нам розлучитися» (Aidez-nous à divorcer, Gallimard, 2004).

(обратно)

151

В книзі про Французьку революцію Мона Озуф наводить два тлумачення цього явища: станьмо братами, а ото я уб'ю себе, стань моїм братом, а то я уб'ю тебе (варіант Шамфора). Психоаналітик Жак Андре пропонує третє тлумачення: стань моїм братом, щоб міг я покласти тебе на вівтар вітчизни. (Mona Ozouf, L'Homme régénéré, р. 176—177).

(обратно)

152

Див. Doctrine du pur amour, p. 88.

(обратно)

153

Виняток становить Руанда, де в 1994 році стався геноцид — одні католики знищували інших, — до якого були причетні чимало священиків і прелатів. Мовчання Ватикану з приводу цієї різанини, яка компрометувала всю католицьку ієрархію, дуже промовисте.

(обратно)

154

Гватемальський архієпископ зображений на фотографії з кулею на долоні одної руки і протизаплідною пігулкою на другій, підкреслюючи цим їхню рівність. В Чилі учасники демонстрації на захист абортів і розлучень несли адресовані католицьким священикам гасла: «Заберіть ваші розарії від наших геніталій». Згадуються гнівні промови Бенедикта XVI в Камеруні в березні 2009 року, коли він звинувачував презервативи в поширенні СНІДу. Та вершиною дурості можна вважати статтю, що з'явилася 3 січня 2009 року в «Оссерваторе романо», офіційному друкованому органі Ватикану, де такий собі Педро Хосе Марія Симон Кастельві, голова міжнародної федерації лікарів-католиків, стверджував, що протизаплідні пігулки впродовж довгих років «справляли руйнівний вплив на екологію» через «тонни гормонів», які викидалися у довколишнє середовище з сечею жінок, що їх уживали! Протизаплідні ліки буцім почасти винні й у чоловічій безплідності! Останній виверт обскурантизму: взяти союзницею науку.

(обратно)

155

Benoît XVI, Dieu est amour, op. cit., p. 64.

(обратно)

156

Libération, 15 octobre 1998.

(обратно)

157

Vincent Cespédes, Libération, 8 novembre 2007.

(обратно)

158

Luce Irigaray, J'aime à toi, Grasset, 1992, p. 172—173.

(обратно)

159

Pierre Legendre, Le Monde, 23 octobre 2001.

(обратно)

160

André Breton, LAmour fou, p. 76.

(обратно)

161

Serge Chaumier, Pour de nouveaux codes amoureux, Libération, 14 février 2001.

(обратно)

162

Michel Onfray, Théorie du corps amoureux. Pour une érotique solaire, Biblio-essais, 2000, p. 26—27.

(обратно)

163

Jacques de Guillebon et Falk Van Gaver, Le Nouveau Ordre amoureux, Uoeuvre sociale, 2008, p. 139—140.

(обратно)

164

Катарина Мак-Кіннон. Цит за: Katie Roilphe, The Morning After, Little Brown, New York, p. 141.

(обратно)

165

Андреа Дворкін, 1981. Цит. за: Lynn Segal, Dirty Looks, Women, Pornography, Power, BFI Publishyng, Londres, 1993, p. 12.

(обратно)

166

S. Heck et P. Heck, Les Joies de l'open mariage, Montréal, Select, 1976, p. 160. Цит. за: Serge Chaumier, La Déliaison amoureuse, Petite bibliothèque Payot, Paris 2004, pp. 294—295.

(обратно)

167

Emannuel Berl, Sylvia, Imaginaire, Gallimard, 1994, р. 127.

(обратно)

168

Наприклад: «Любов більше, ніж будь-коли, потребує, щоб її вигадали наново: стільки загубленої снаги, обманутих надій, розчарованих душ… Хіба можна дозволити людям гадати, ніби любов — лише те, що кажуть про неї за нашого часу? Як примиритися з такою баналізацією?» (Jacques de Guillebon et Falk Van Gaver, Le Nouvel Ordre amoreux, p. 148).

(обратно)

169

Згадаймо медійну черницю сестру Еманнуелу, до речі, дуже заслужену особу, віддану каїрській бідоті й на сьогодні майже канонізовану, яка під час передач кричала всім присутнім: «Я вас люблю».

(обратно)

170

Один із прикладів: визначення «політики цивілізації»» в Едгара Морена. Соціолог вимагає «замість гегемонії кількості надати перевагу якості й численним благам, таким як любов і щастя». (Journal du Dimanche, 28 décembre 2008).

(обратно)

171

У цьому полягає двозначність певного роду милосердя, яке базується радше на любові до бідності, ніж на прагненні допомогти убогим змінити їхнє становище. Тоді ми тішимося з того, що існують знедолені, яким можна прийти на допомогу, стаємо такими собі тарганами, які живляться убозтвом. Згадаймо неоднозначну фразу Матері Терези: «Аби ви тільки знали, з якою повнотою віддаюсь я серед цієї страшенної бідності. Я чекаю калік, паралітиків, невиліковно хворих, прагнучи стати дружиною Ісуса розіпнутого. Не Ісуса в славі, не дитятка в яслах, а самотнього Ісуса, голого і закривавленого». Тут християнський долоризм поєднується зі своєрідною потребою в убозтві, на тлі якого виділяється той чи та, хто з ним бореться. Знедолені є тільки нагодою для прекрасної душі випробувати свою шляхетність і досягнути спасіння.

(обратно)

172

«Ви й на хвилину не покидали мого серця й моїх думок, навіть на хвилину не переставав я діяти, служити прекрасній Франції, — тій Франції, яку я люблю, як люблю вас» (Прощальна промова Жака Ширака 11 березня 2007 року). Нагадаємо, що прощальна фраза Франсуа Міттерана в 1995 році: «Я вас не покину, бо вірю в силу духу», мала інший характер і свідчила про іншу добу, про епоху стриманості.

(обратно)

Оглавление

Паскаль Брюкнер Парадокс любові

  Анатолій Дністровий Автономія парадоксу Про творчість Паскаля Брюкнера

  Вступ

  Частина перша Велика мрія про спокуту

    Розділ І Дати свободу людському серцю

    Розділ II Ринок зваби

    Розділ III Я тебе кохаю: слабість і полон

  Частина друга Ідилія і розлад

    Розділ IV Шлюб зі схильності як шляхетний виклик

    Розділ V Мінлива постійність

    Розділ VI Утіхи й тягарі спільного життя

  Частина третя Тілесне диво

    Розділ VII Сексуальна революція?

    Розділ VIII До банкрутства ероса?

  Частина четверта Ідеологія любові

    Розділ IX Переслідування ніжністю: християнство і комунізм

    Розділ X Хатні пантофлі Марселя Пруста

  Епілог Не соромтеся!

Інформація видавця

Про автора

Примітки до електронної версії Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg