«Світотворче слово Олеся Бердника»

70-ті роки минулого століття. Намагаючись надати економічній, політичній і духовній стагнації суспільства видимість невпинного прогресу, ідеологи радянської системи оголосили цю добу новою фазою існування соціалістичної системи — розвиненим соціалізмом. Свіжій ярлик, за задумом його творців, мав надати задушливій атмосфері імперії привабливої аури, а її мешканцям, що поволі занурювались у стан збайдужіння й апатії, повернути ілюзію життя, достойного заздрості решти землян, переконати всіх у тому, що імперія невпинно прямує до світлого майбутнього. Однак ані офіціозна тріскотня промов з приводу «нових досягнень», ані позірна лібералізація суспільного життя, ані зростання масштабності святкових заходів, що лавиною з року в рік котилися країною, уже не були спроможні вдихнути життєву енергетику в мешканців задзеркалля.

Юнь 70-х, котра, як і будь-яка юнь, марила звершеннями й дорогою до незвіданого, зіштовхуючись із усталеним і жорстко регламентованим світом, ідеологічна доктрина якого виключала якісні перетворення й змальовувала безкінечний путь «покращання» й «поліпшення» вже існуючого, відчувала себе обманутою й закинутою в колодязь зупиненого, запліснявілого часу. Соціальна стабільність, якою так пишалося старше покоління як своїм чи не найбільшим досягненням після перемоги у Другій Світовій війні, нагадувала молоді стабільність болота, що затягується цвіллю й приховує під зеленим покривалом смердючу багнюку. Юнь марила минулим, бо не бачила в майбутньому нічого, крім повтору існуючих форм, юнь заздрила — своїм ровесникам з буремних революційних років і барикад, закатованим повстанцям і розстріляним бунтівникам.

Заздрила і співчувала, адже їх незчисленні жертви були, як здавалося, ні до чого, адже їх подвиги обернувся безвихіддю змертвілого світу — «найсправедливішого і найкращого» з усіх побудованих людством. Який сенс був у принесених попередниками жертвах, якщо, прикуті до буденності, ми втратили крила й найвищою метою життя особи й спільноти стало саме життя? Який сенс у драмі життя й трагедії смерті, у вимерлих динозаврах і птеродактилях, у перетворенні мавпи на людину, у зникненні Хараппи і Могенджо-Даро, у загибелі Трої, якщо наслідком буремної історії людства, найвищим наслідком усіх поривань і боїв за свободу є затишне життя до старості й смерті — наше й прийдешніх поколінь?