«Світотворче слово Олеся Бердника»

Тетяна Метельова Світотворче слово Олеся Бердника

70-ті роки минулого століття. Намагаючись надати економічній, політичній і духовній стагнації суспільства видимість невпинного прогресу, ідеологи радянської системи оголосили цю добу новою фазою існування соціалістичної системи — розвиненим соціалізмом. Свіжій ярлик, за задумом його творців, мав надати задушливій атмосфері імперії привабливої аури, а її мешканцям, що поволі занурювались у стан збайдужіння й апатії, повернути ілюзію життя, достойного заздрості решти землян, переконати всіх у тому, що імперія невпинно прямує до світлого майбутнього. Однак ані офіціозна тріскотня промов з приводу «нових досягнень», ані позірна лібералізація суспільного життя, ані зростання масштабності святкових заходів, що лавиною з року в рік котилися країною, уже не були спроможні вдихнути життєву енергетику в мешканців задзеркалля.

Юнь 70-х, котра, як і будь-яка юнь, марила звершеннями й дорогою до незвіданого, зіштовхуючись із усталеним і жорстко регламентованим світом, ідеологічна доктрина якого виключала якісні перетворення й змальовувала безкінечний путь «покращання» й «поліпшення» вже існуючого, відчувала себе обманутою й закинутою в колодязь зупиненого, запліснявілого часу. Соціальна стабільність, якою так пишалося старше покоління як своїм чи не найбільшим досягненням після перемоги у Другій Світовій війні, нагадувала молоді стабільність болота, що затягується цвіллю й приховує під зеленим покривалом смердючу багнюку. Юнь марила минулим, бо не бачила в майбутньому нічого, крім повтору існуючих форм, юнь заздрила — своїм ровесникам з буремних революційних років і барикад, закатованим повстанцям і розстріляним бунтівникам.

Заздрила і співчувала, адже їх незчисленні жертви були, як здавалося, ні до чого, адже їх подвиги обернувся безвихіддю змертвілого світу — «найсправедливішого і найкращого» з усіх побудованих людством. Який сенс був у принесених попередниками жертвах, якщо, прикуті до буденності, ми втратили крила й найвищою метою життя особи й спільноти стало саме життя? Який сенс у драмі життя й трагедії смерті, у вимерлих динозаврах і птеродактилях, у перетворенні мавпи на людину, у зникненні Хараппи і Могенджо-Даро, у загибелі Трої, якщо наслідком буремної історії людства, найвищим наслідком усіх поривань і боїв за свободу є затишне життя до старості й смерті — наше й прийдешніх поколінь?

Затишне життя… Чи за цей ідеал ішли на муки й вогнища Жанна д’Арк, Джордано Бруно, Кастелліо?! Хіба заради ситого існування нащадків віддавали вони своє тіло на наругу катам і тим зберігали душу — душу, якої немає?! І Голгофа, і мільйони загиблих на війнах і в концтаборах, і мільярди тих, що просто пішли в небуття — вони навіщо, якщо невблаганні закони природного та історичного розвитку все одно породили б нас — тебе й мене, і решту, а якщо й не нас, то таких самих, як ми — приречених жити, щоб, народивши дітей, які народять своїх дітей, посадивши дерево, яке дасть нові плоди, і звівши пристойну хату для себе й нащадків, померти, померти, померти?! Чи саме життя в мирі та злагоді — це той єдиний достойний людини шлях, вартий усіх попередніх жертв і страждань?! Чи справді білка має повірити в надцінність свого колеса?

У романтиці Сорбонського повстання 1968 року, що спалахнуло вже за їх життя, діти 70-х чули відгомін скорботи. Навіщо? Чи варто було «дітям квітів» кидати ситу Європу і прямувати до далеких буддійських храмів, якщо відповіді немає? Захват пристрасних ночей бунтівної рок-музики Вудстоку віддавав присмаком маріхуани, примарою втечі від безжальних питань, піднесена на знамена гіпі любов оберталася безтямною і безглуздою розпустою, позбавленої смаку, а оспівані ними квіти непомічені в’янули на асфальті. Гіпі ставали япі, одягали фраки і смокінги, сідали за кермо власних роллс-ройсів і мерседесів, керували успадкованими заводами й відпочивали в морських круїзах.

Це там. А за залізною завісою, у найкращому зі світів діти з шахтарських династій, відспівавши піонерських пісень біля багаття, перебирали досвід від батька і брали в майстерні руки відбійний молоток, діти з сімей вчителів і лікарів, заплющивши очі на деякі недоліки світобудови, вибивалися у вчені й отримували доцентські й професорські звання, діти секретарів парткомів, навчившись гамувати глузливі посмішки під час виголошування доповідей черговими вождями, заступали батьків у керівному кріслі. І всі як один стрункими шеренгами прямували у світле майбутнє — без мерседесів і навколосвітніх подорожей, однак і без голодних смертей, і нібито без катівень. У майбутнє, яке, в кінцевому підсумку, крім зовнішнього оздоблення нічим не відрізнялося від того, яке чекало на їхніх колег «з-за бугра»: одруження, діти, робота, пенсія, смерть.

Гіпі ставали япі, і з усмішкою та ледь помітною тугою згадували юнацьке божевілля, полум’яні революціонери доживали свій вік і ділилися спогадами, філософи й письменники, вчені та ідеологи витрачали життя у спробах відшукати прийнятний для інших сурогат його сенсу. І старіли, і теж прямували до смерті. А юнь, яка йшла ним на зміну, не аналізувала, не теоретизувала, вона відчувала: щось не те й не так у найкращому зі світів, щось зіпсувалося в механізмі буття. Відчувала й заздрила — тим, хто ще не був позбавлений ілюзій. І тихо задихалась у байдужому застиглому світі.

І раптом… Ця книга ввірвалася в життя покоління як спалах нової зорі, як блискавка, що провіщує весняне буяння природи після безкінечно довгої зимової одноманітності, як вихор воскреслих і прийдешніх часів, як зойк космічного болю, звернений до людей. І ми, до того самотні й розгублені, притягувалися нею один до одного наче чарівним келихом Корсара. Пошепки промовляли його ім’я як таємне слово, як пароль для посвячених і за тим ім’ям впізнавали братів по духу. І кожен знаходив у книзі не відгук своїм пориванням — знаходив самого себе. І вже невідомо було, чи то книга несподівано закарбовувалась у душах, владно підпорядковуючи їх собі, чи то душі наші чекали на неї як на зустріч призначену до всіх часів.

В інших книжках шукали ми згадки про ноосферу. Наштовхувалися на Вернадського, Тейяра де Шардена, Шанкару. Та все було не те, було лише прелюдією до Корсара. Висловлене у сухих визначеннях і формулах теорій чи відсторонено зашифрованою мовою східної мудрості, воно не чіпляло серця. Зоряний Корсар опалював і запалював його. «Бийте в скелю часу! Вона впаде! Гей, зоряні корсари! Хто хоче вічного подвигу — за мною!»

Книга торкалася самих глибин єства, виривала зі сну приреченості й давала надію, саме буття волало й кликало з її сторінок, буття, приречене на зникнення, на постійне вмирання і скніння у мурах матерії. Неначе святиню передавали книгу з рук у руки, таємно, приховано. І те, що в середині 70-х її було вилучено з бібліотек і піддано спаленню, лише надавало написаному достовірності. З роками жовтіли і ставали крихкими сторінки, вицвіли літери і потерлась обкладинка, з роками старішали й важчали діти 70-х і народжували своїх дітей, і бігли кудись на роботу, і купляли новий телевізор, і меблі, і авто, з роками забувалися слова й образи…. Та вогонь, запалений Корсаром у серцях, був невмирущий. Він бив у груди навіть тоді, коли все здавалося далеким минулим, він кликав і вів за собою.

Когось він привів на політичні фронти, покликав на боротьбу з системою, безкомпромісну, тяжку і багаторічну, на вічну опозицію режиму, якою б машкарою красивих фраз той не прикривався. З іншого виплеснувся полум’яними рядками поезій чи музики. Хтось обрав шлях славного предка українства Григорія Сковороди і помандрував світом, розносячи зерна мрійливої чистої думки і напоюючи зустрічних життєдайною казкою-притчею. Хтось під тяжким тягарем зневір і розчарувань намагався викреслити його з пам’яті, загасити буденними радостями. Даремно. Йому, наче Івану Безродному у хвилях місячного сяйва марилося: це було, було. І знову вогонь опалював його душу, і знову забута мрія примушувала робити нераціональні натхненні вчинки, робити добро і прагнути неможливого.

Що ж то за Слово, що ним народжувалося покоління, якому випала доля бути свідком, учасником і провокатором руйнації Системи? У чому його сила непереборна?

Є твори, що пробуджують думку і очищують душу. Є твори, що надихають і наповнюють смислами. Усе це стосується і творчого слова Олеся Бердника. Однак воно — більше. Його слово серед тих, якими творяться світи. Невмирущі міфи й казки, «Іліада» і «Одиссея», «Тристан і Ізольда», «Ромео і Джульєтта», «Дон Жуан», «Фауст», «Поглянь на дім свій, янголе», «Море, Море», «Майстер і Маргарита» — низку можна продовжити, хоч вона не така вже й задовга. Це твори, більші за авторів і епоху, більші за надбання окремого народу й часу. Це твори, що перебувають на межі і виводять за неї. Вони не лише про найважливіше і засадниче для людського буття і буття космічного, земного й трансцендентного — про сенс життя і любов, і честь, і свободу. Вони створюють цей сенс. А разом з ним — і світ. Це — твори-архетипи, зустріч з якими — це зустріч з найпотаємнішим і найглибиннішим у самому собі. Життя і смерть, любов і свобода — ось чотири кити архетипового мистецтва. Якими сенсами сповнені ці поняття в Олеся Бердника?

Зустріч з творами Олеся Бердника — це радісна й щемлива зустріч-впізнавання. Геракліт і Ориген, Аврелій Августин і Тома Аквінський, Тейяр де Шарден і Еріугена, Сковорода і Юркевич, Сартр і Камю, Жільсон і Дельоз — цей перелік рідних облич, що проступають крізь тканину тексту, можна продовжувати. Творчість його надзвичайно багата на змістовні й образні коннотації з найкращими зразками філософських концепцій, що мали місце в історії людства. Феєричне й неймовірне поєднання ведичних, ведантичних й загалом давньосхідних мотивів, акцентованих властивою для європейського світогляду цінністю людини, натхненного Слова християнських мислителів, поєднаного з Модерновим поціновуванням розуму, звучать потужною полум’яною симфонію Всесвітньої Єдності. Любов і Свобода — ось її лейтмотив, креативна любов і відповідальна свобода — ось покликання людини.

Людина, якою вона постає в Олеся Бердника, — істота не природна, а космічна, хоч би як дивно виглядало таке протиставлення. Її еволюційно сформована тілесність, це те єдине, що в неї від власне природи як того зрізу буття, який пов’язаний з обов’язковим утіленням. І хоч тілесність не є чимось довільним людському єству (адже недаремно Універсальний Робот, якому волею долі випало доглядати і виховувати людських дітей, прагне отримати й тілесну людську подобу, щоб остаточно перетворитися на людину), однак не вона визначає людину.

«Ми ж не лише Землею сформовані. Від Землі у нас дуже небагато — прах, матеріал біологічної машини. А розум, чуття, дух сформовані космосом. Зорями, небом, вітром, блискавицею, хмарами, піснями, казкою, що передається з віків.»

Глибинна енергетична й ритмічна структура Всесвіту як єдиного цілісного утвору і суть людського єства — тотожні. Безмір і розум — єдині у своїй основі.

«Я модель безмірності. І зерно твого розуму»

— відповідає Чорна Грамота на питання Сергія Горниці.

Людина, відтак, постає не лише як дзеркало, в яке Всесвіт дивиться сам на себе, але як жива модель Усесвіту, можливості якої — власні потенційні можливості — людині належить актуалізувати через власну волю. Сократівське «людино, пізнай саму себе», розгортається тут у стверджувану Григорієм Сковородою тотожність мікрокосму й макрокосму і далі — до Тейярівського гілозоїзму, трансформованого у можливість відновлення Людиною втраченої соборної Всеєдності.

Єдина енергетична ритміка Всесвіту модулюється й активується в безліч потоків. Роздроблена між ними монадична сутність людини, як, утім, будь-якої живої істоти, може мати безліч варіантів і втілень не лише в різних часах, а й у різних мірностях буття. «Не на половинки розділили вселенську єдність жорстокі боги, а на безліч страждаючих часток. Океан форм. Повернути їм єдність — ось яке завдання перед людиною». Звести місткі між розпорошеними варіаціями власної сутності-інваріанту, зібрати себе з усіх мірностей (згодом у «Хроніках Амбера» Роджера Желязни ці світи отримують назву «віддзеркалень» матричного світу Амбера) — таким є перший крок до відновлення космічної єдності. Тим долається диктатура форми, що утримує «віддзеркалення» монад в стані окремішності.

«Тіла — лише обхідні шляхи, щоб дістатися Образів.

…Я бажаю в іншому лише можливі світи, які він виражає»

— напише в кінці 20-го століття Жіль Дельоз (С 299), ніби продовжуючи Бердника.

Тіло, тілесність — бар’єр на шляху «збирання» себе самого. І не тому, що воно — від природи, а дух — надприродний, і не тому, що воно — гріховне і тим протиставлене духові. Воно — статичне, позбавлене руху й мінливості. Усталеність форми — в ній безвихідь. Дерева — стовпи вогню, заковані в стовбури, людина — невпинний рух, зупинений тюрмою тіла з його тваринними потребами, шлунком, печінкою і апендиксом. Звільнення від обмежень — передусім обмежень смертю — у звільненні від статичності, одиничності тілесного муру, що не має варіацій.

«Треба розірвати деспотію форми, нав’язану нам природою. Настає час, коли мислячі істоти усвідомлюють покликання — очолити потік еволюції, свідомо повести за собою живий світ до розкриття всієї прихованої в нас потенціальності».

Дивно, але тоді ж, у середині 70-х побачила світ маленька книжечка російського науковця Юрія Антомонова, який не міг знати і, напевне не знав не друкованого тоді російською «Зоряного Корсара». Останній розділ цього не поміченого цензурою не художнього і не філософського, а цілком науково-популярного твору відкривався такими словами: «Останнім часом дуже багато говорять і сперечаються з приводу того, яким буде тіло людини майбутнього. Яка дурниця! Я точно знаю, що ніякого тіла не буде». Ось так просто і приголомшливо — ідеї літали в повітрі. Тіло — тимчасова наша доля. Ми мусимо здолати цей бар’єр — власною волею.

Не менш промовистим є й те, що концептуалізовану й виражену в творах О. Бердника закономірність демонструють усі космогонічні міфології світу. У них негативно оцінюється будь-яка об’єктивація, що набуває ознак зв’язанності, устатичнення, зупинки на шляху. І навпаки, подолання об’єктивації, яке відбувається як звільнення від зв’язаності, набуває позитивної оцінки. За межами будь-яких оцінок лежить позачасопросторова основа — Єдине. Звести часи й простори через себе в єдність — таким постає космічне покликання людини. Бо розпорошеність і усталеність не є єдиним закономірним шляхом розвитку Всесвіту. Вони — наслідок сліпої дії природи. Сліпа стихія діє навпомацки і породжує безліч варіантів буття, розпорошує єдиний потік на безліч роз’єднаних ручаїв. Темна «воля до буття», оголошена Шопенгауером джерелом об’єктивацій, існування кожної з яких потребує ущемлення і нищення інших, є причиною всесвітнього страждання саме тому, що вона — темна. Просвітити її світом розуму й зігріти вогнем серця, припинити об’єктивації через виведення їх зі стану речовинної стабільності у високоенергетичний стан — ось те, що під силу людині. І, допоки людина свідомо не втрутиться в процес природної еволюції, страждання є незнищенним, а сама еволюція — приречена весь час заходити в глухий кут.

Усесвіт, чиїми дітьми ми є, не повинен і не може бути жорстоким. Світ, де умовою життя є біль і смерть, це викривлений світ і він мусить загинути. «Доки болить хоч одній тварині, доки страждає хоч одна істота, зіткана з плоті й нервів — не знати нам справедливості». Поки людина шукає справедливості для себе, вона не знайде її. Поки біль усього живого, кожної краплини всесвіту не стане її болем, світ страждатиме від безвиході. У тому й сенс Христової жертви, у тому й має наслідувати Христу людина.

Моральні норми дикуна поширювалися лише на його рід. Усе, що перебувало за межами роду, було чужим і, отже, не підпадало під дію моральних вимог і виключалося з кола людського ставлення до нього. Зростання технічної могутності людини, витворення нею все більш потужних штучних засобів пристосування до світу й підпорядкування природи собі не є ані показником прогресу, ані самим прогресом. Не є ним і розширення світу знань, похідне від технічної цивілізації. Навпаки, «пісня, закута в залізне горло» — лише віддаляє людину від Всесвіту і самої себе. І Шпенглерівське «цивілізація знищує культуру» є цілком справедливим. Мірою справжнього прогресу може бути не лише розширення цих вузьких дикунських рамок моральності і поширення морального виміру людського буття на людство в цілому (необхідність чого теоретично обґрунтував уже Кант), а руйнація цих рамок і братерське ставлення до всього живого, приреченого на страждання. Мало побачити скороминущу красу природи і замилуватися нею, мало оспівати життя. Треба відчути його біль як свій і врятувати його.

«Ось падають каштани. Глянь — вони прекрасні. Невже ти захочеш аналізувати їхню красу?» — «Ні, не захочу. Але вони розбивають свої блискучі груди об мертвий асфальт. І мені до болю жаль їх. Я хочу знати, як зробити, щоб вони не розбивали даремно своєї плоті…»

Здатність співчуття, здатність бути-Іншим і тим звільнити Іншого від конечності — ось визначальна здатність людини. Бути-Іншим, мінливою тотожністю вогню, піснею над луками, птахом у польоті — це й означає любити. Любов, не та, статева, що веде до постійного відновлення тюремних стін, до репродукування поневолення статикою тілесної форми, не той оманливий епіфеноменальний потяг сліпої стихії до наступних об’єктивацій, однак стверджувана Аврелієм Августином любов як креативна здатність утримувати в бутті, ототожнюватися з Іншим, приймаючи його біль у своє серце, бути-Іншим і повсякчас творити Іншого.

В Августина Бог створює світ любов’ю. Та на тому його світотворча місія не закінчується. Любов’ю Він утримує світ у бутті. Якби Його любов перервалася хоч на мить, світ би зник. «Любити», — скаже Габріель Марсель через півтори тисячі років після Августина, у XX столітті, — це весь час говорити коханому: ти не помреш (це неможливо)!» А отже:

Тримай своїй любов’ю у житті всіх, хто ввійшов в екзистенційне коло твоє. Тримай! Вони без тебе кволі — на мить їх за межу не відпусти. Напружуй м’язи серця і душі і спалюй смерть вогнем свого кохання. Бо, може, ти їх бачиш увостаннє. Відпочивать — благаю — не спіші. Розчавлений розпукою і горем, Шматований на друзки вічним болем, Кохання — не життя — рятуй своє. Викрешуй спалах вічної любові! Утримуй їх! Вони живі тобою. Заради них. Заради тих, хто є.

«Той, кого я полюбив, стає мною», «любов і є пізнання.» І лише нею, любов’ю, можна звести потоки буття воєдино, сягнути монадичного самозбирання і творення єдності. Полюби кожний промінь, кожну пташку і тваринку, віддай їм дар твоєї любові і ти збагатишся ними, і вони збагатяться тобою. «Людина — Бог для тварин. Вона виявилася жорстоким Богом, як і біблійний Єгова.» І допоки людина наслідує жорстокість Єгови, доти світові не знати звільнення від кари смертю. «Любов — це не дія, а стан всерозуміння.» Візьми на себе страждання усіх живих, і ваші світи з’єднаються, і ти станеш ними!

«Треба полюбити незмірність і вмістити її у своєму серці.» Шлях до безміру — через власне серце. Розшир його до безмежжя. Розум лише дає здатність зрозуміти це, він — визначає напрям дії. Воля — то лише енергетична потуга людини йти в тому напрямі, не схибити, дотримуватись його. Та лише серце є джерелом самої дії. Так говорив Памфіл Юркевич. Так вустами й вчинками свої героїв стверджує Олесь Бердник.

Через осмислення любові як світотворчої сили по-новому прочитуються біблійні рядки христового заклику: «хто спасатиме душу, той загубить її». Найстрашнішою карою приходить розуміння тієї простої істини до монаха, що в пошуках безгрішного стану й спасіння замурував себе заживо, знехтувавши можливістю допомогти зустрінутій ним по дорозі до місця самозаточення маленькій дівчинці-сирітці. «Найвищий суд, то суд совісті. Кожен несе в собі, у своєму серці і нагороду і кару», простодушно скаже йому хлопчик з XX-го століття. — «Кожен несе в собі? Боже, навіщо так караєш? Це страшно!… Дівчинко з сірими очима… Де ти? Чому я не послухався тебе? Бідна моя. Радісна моя. «Вивчусь, спасатиму людей…» А я… душу спасав. І загубив її. Господи, нащо так тяжко караєш? Чому так пізно я збагнув?» І монах повертається у рідний час, який йому формувати й творити своєю любов’ю і співчуттям, в якому йому кувати любов’ю міст над безоднею.

«Йдіть у життя і творіть нові заповіді — не заповіді судді, а заповіді любові!»

Любов як спасіння світу через самозречення — ось шлях до свободи. Самозречення не заради й не задля абстрактних химер, а задля живого конкретного світу, його цілком конкретних, стражденних і смертних частинок. Умісти в собі світ в усій його конкретності, генеруй серцем любов до кожної крихітної його частини — лише так, через неможливе дістанешся неможливого. Чи слабо тобі, Людино, прийняти в себе світ? Бог створює світ Любов’ю — людина Любов’ю рятує його, повертаючи його до стану Свободи як безмежного світотворення. І лише в тому вільному самозреченні в любові отримується свобода без втрати особистості, свобода як розширення особистості до безміру всесвіту.

«Вся безконечність у тобі. Шукай…. Стань всесильним.»

Чи є свободою сваволя? Ні, бо вона — ствердження власної обмеженості і нав’язування тієї обмеженості іншому. Це — найстрашніше викривлення, найтяжчий злочин. Сваволя — то лише інший бік рабства. Ніхто не вправі нав’язати свої закони людині — ані природа, ані Творець, ані, тим більше, спільнота. Особистість — ось джерело свободи! Плекай особистість у собі, збирай її через віки й простори. Хто в примушуванні інших посилається на закони — природні чи вироблені власноруч — той уже є порушником закону Свободи. Навіть небуття краще за спінозівсько-гегелівсько-марксистську свободу як усвідомлену необхідність і підпорядкування себе тій необхідності. І дівчина-підліток з системи Ара, що пойменувала себе гордим іменем Тигриці, бунтує у злагодженому і комфортному світі:

«Щастя — свобода! А ваша гармонізація — неволя! Геть таке щастя! Краще хаос, ніж ваш порядок!» Підпорядкування волі індивідуума волі єдності призвело до рабства, «рабства під лозунгом свободи. Бо Єдність — то абстракція. А конкретний індивідуум зникає.»

Якою ж є альтернатива?

«У чому корінь нашої кризи? В обмеженості індивіда. Він іскра безмежжя, але не безмежжя. Він хвиля в океані, але не океан… Форма більше не приймає нової суті. Отже, треба зруйнувати тиранію форми. Вихід за межі тіла. Об’єднання індивідуальної свідомості з Полем Безмежжя. Хто має особистість, той не втратить її.»

Що ж то за особистість, яку неможливо втратити з втратою матеріального тіла? Вона не дорівнює соціальному Я. Я — то радше індивідуалізований відповідного того, що Гайдегер називає поставою, а Юнг — персоною. Сформоване активістським метанаративом Я людини індустріального світу, воно протиставлене глибинному монадичному ядру особистості. «Невже ви ніколи не жахалися свого Я, яке вічно контролює діяння духу? — запитує дівчина-самогубця з системи Ара. «Вперед, вперед, — гукає особа, хоч нікуди йти, у Я немає ніякої мети, а лише ілюзорні вигадки, нагромадження смішних химер, які названо доцільністю і прогресом». Історичне Я людини — одна з химер, яку треба здолати, зібравши себе вольовим І моральним зусиллям. У «Камертонах Дажбога», романі, що продовжує «Зоряного корсара», ця тема стане провідною.

У «Корсарі», тим не менше, сформульовано стратегію вивільнення з одномірності світу, сформованого індустріальною людиною, альтернативну тій, що запропонували Франкфуртці в 60-х роках минулого століття. І ця стратегія, яка мала не соціальні, а космічні масштаби і була значно більш радикальною і міфологічно потужнішою за всі соціально навантажені стратегії попередників — комуністичну утопію Маркса чи асоціальну утопію тих же франкфуртців, зримо змальовувала ніцшеанську Надлюдину не як філософський конструкт, а як онтологічно обґрунтовану постать, що народжується — має народитися — з альтернативи, уже виниклої і продемонстрованої запровадженням згаданих утопій у життя: або повна безвихідь, з якої лише два шляхи — до деградації, або до самоспричиненого небуття, АБО прорив до Надлюдини, яка й є власне Людиною, Бого-Людиною, творцем світів.

У словах Аераса — вчителя Горіора-Корсара, окреслено стратегію самотворення Бого-Людини, стратегію поступу до свободи. І слова ті, вкинуті Олесем Бердником в простір тоталітарного існування, мали нечувану вибухівну силу. Вони клекотали буремним вогнем Бунту — найвеличнішого з усіх бачених людством, бунту не лише проти Системи, а й проти її онтологічних витоків, бунту проти сліпого буття.

«Нижчі тварі не боялися порушувати закон статики. Риби захотіли вийти на сушу і народилися земноводні. Ящірки захотіли літати, і над планетою заширяло безліч чарівних створінь — птахів. Первісні дики примати підвели голову до зір — і стали людьми!

…Недостойно для мислячої істоти замість залізних кайданів надівати діамантові!

…Принцип рівноваги диктує необхідність затишку, стандарту, усталених форм, непорушних теорій. І всяка думка про зміну, про революцію здається для прихильника рівноваги ідеєю бунту, порушення, анархії. Я стверджую: мисляча істота повинна відкинути принцип рівноваги. РІЗНОВАГА — наш девіз.

…безупинне порушення закону, звільнення від обмежень! Не анархія, а подолання градацій закону! Риби, які вийшли на сушу, — злочинці перед законом риб. Так, як кожен революціонер — злочинець перед тим законом, на який він замахується».

Повір у досяжність мети — і дій! Попри все, попри безнадію й неможливість, попри тортури і смерть! Як цей екзистенційний по суті заклик був не схожий на скигління європейського екзистенціалізму. Чого була варта Сизифова праця, усвідомлене прийняття безглуздя якої Камю оголосив подвигом, у порівнянні з подарованою «Корсаром» впевненістю в наявності Сенсу?

Чи не була цілком закономірною панічна реакція режиму на фантастичний роман, який жодним чином не піднімав соціальних проблем радянського тогодення і тим більше — проблем політичних, а змальовував фантастичний світ цілком благополучної системи Ара? Який не закликав до боротьби з режимом, надто перехідним, надто дрібним і жалюгідним для космічних масштабів, що ними мислив автор, масштабів Вічних Проблем життя і смерті? Який — усього лише! — закликав до виходу з усіх систем, до нехтування ними і самотворення заради Сенсу? Хіба не логічним було те, що «Корсара» засудили до спалення? І країна зарясніла багаттями, розкладеними з вилучених з бібліотек книжок…

Така реакція режиму на ніцшеанські мотиви «Корсара» розвінчувала ідеологічний міф радянських вождів про неприйнятність філософії Ніцше через буцімто його людиноненависницьку суть, через її близькість до фашистської ідеології. Адже такої любові до людини, такого співчуття їй не знали ані офіційна комуністична ідеологія, ані офіційне християнство.

«Вчителя б’ють, а Петро гріється біля вогню. Чому не встане, не кинеться до мучителів, не спалахне святою любов’ю? Чому не покличе учнів, своїх товаришів, щоб кільцем вогню праведного оточити глашатая любові? Хто б посмів катувати його? А якби й посміли, то полум’яна жертва всіх учнів нечуваним факелом загорілася б на віки, на тисячоліття! Не павутина догматів і церковних хитросплетінь, а приклад героїчного самозречення!»

Замість безсилих заборон «не вбий», «не вкради» зі сторінок Книги лунали сповнені нечуваної сили-любові слова:

«Людям казали: „Не вбий!“ А я кажу: виходьте з учорашнього світу рабства й покори, де невпинно гуляє смерть, станьте безсмертними! Неможливо вбити нікого й нічого! Все суще вічне й невразливе! Ходімо в царство Свободи, де смерті вже не буде!

Людям твердили: „Не протився злу!“ А я закликаю: спопеліте проклятий світ, де зло звило собі тисячолітнє гніздо і розплодило міріади змій. На новій ниві вирощуйте запашну квітку світоносного життя, куди злу вхід заказано!…Залиште темряві темряву, а ви — сини світла — ідіть у країну знання і любові!»

То що ж є свободою? — Політичні форми суспільства не є кайданами. Вони — жалюгідна й безсила мара, не варта зусиль задля їх подолання. Статика, обмеженість, «вічне повернення» до частковості й підпорядкованості комусь і чомусь закорінено в основи цієї світобудови. Їх не здолати жодними соціальними революціями, жодними перебудовами світу на інших соціально-економічних і політичних засадах. Свобода — це звільнення від кайданів самого соціального світу, облаштованого за вузько-тілесними правилами гри, встановленими смертними задля виправдання своєї обмеженості й жалюгідності. Свобода — це вихід у безмір не скутої формою, ані часом і простором пластичної єдності з Усесвітом. І вона ж, як потім виявиться в «Камертонах Дажбога», — є свободою світотворення.

«Я», рівне часові як такому, є Бог-творець. Чи Боги ми? — запитає за чверть століття після виходу у світ «Зоряного корсара» не знайомий з ним російський філософ Юрій Бородай, аналізуючи вчення Канта про апріорність часу. І дасть відповідь.

«Ми, люди, носії трансцендентного, живемо поки що в цьому, не нами створеному світі… Яким за своєю творчою потугою буде наше „Я“ після того, як скине плотську сітку чужої матеріальної детермінації, після того, як повернеться до себе на батьківщину в трансцендентність, це питання залишається відкритим. Тут на землі ми не маємо засобів для його достовірного розв’язання, тому це питання не наукове, а теологічне, тобто питання чистої віри.

Можна вірити, що не лише всі людські „Я“, а й взагалі всі живі душі, аж до останньої амеби — боги у своїй безконечній потенції. Драми немає. Якщо розуміти час по-кантівські (як замежово-ейнштейнівський), то створюваного кожною творчою волею простору з будь-якою кількістю вимірів на всіх вистачить, на всі мислимі часи — можна й не штовхатися, позаяк будь-який простір, за Кантом, — функція „Я“-часу. Видається, що в трансцендентності немає проблем, аналогічних нашій геополітиці».

А хіба б не могли належати Олесю Берднику й такі слова філософа, така бородаївська транскрипція кантівського категоричного імперативу: «Ти безсмертний Творець, будуй у безкінечності багатомірного часу кожен зі своїх з нових своїх світів так, ніби кожне переображене твоє уявлення про досконалість через твою волю ставало всезагальним законом природи цих світів. Усякий раз будуй їх так, ніби кожен зі створених твоєю волею світів ставав би власною кров’ю й плоттю твоєю».

Якщо «Корсар» — це роман-онтологія світу Свободи й нарис стратегії його досягнення, то в «Камертонах» акцентовано практичну складову концепції, вироблено тактику подолання обмеженості. Відповідно зазнала конкретизації й онтологія. Цілком у згоді з Кантом, час у «Камертонах» постає як похідна миті-вічності, продукована людиною-творцем. Людина — модель і серце Всесвіту, зрозумілого як багатомірна єдність безлічі створюваних кожною людиною, Боголюдиною всесвітів. Історичні реальності, які виключають одна одну, мають ілюзорно-конвеційний характер.

«Обрана „історична“ чи „космоісторична“ реальність, „склеюється“ чим завгодно: релігією, наукою, історією, забобонами, національними чи племінними традиціями, стихійними сплесками жадань тощо. „Клей“ не має значення, колективна свідомість народів користується тим, який трапляється. Це може бути плюс, мінус, фашизм, демократія, комунізм, бандитська група, мафія, релігійний орден, поклоніння Богові, сатані… аби тільки тримав купи учасників «реальності». Світ середньовічної людини, ґрунтований силовими лініями добра й зла, гріха й спокути, хіба був менш „реальний“ за математично-раціональний світ Модерної доби? Постмодерн з його розвінчуванням таких мета-оповідей, конститутивних світоглядних конструкцій — метанаративів хіба не стверджує їх рівно-значущість і рівно-ілюзорність?

Однак і фундаментальна реальність — не менш ілюзорна, і вона є „узгодженістю всього сущого“, монадами „встановленою гармонією“, узгодженими ними довільними правилами гри, які й становлять „Закон“. Вихід за його межі — це встановлення власних правил гри, яке можливе через реалізацію потенцій, закладених у „вузлових точках“ морального вибору, „добудова фрагментів“, що зазвичай втрачаються у нереалізованій реальності, «формування у свідомості — якнайповніше — нової реальності, що випливає з того чи іншого фрагменту». Точки екзистенційно-морально вибору — це перехрестя світів. «наприклад, була можливість сміливого вчинку, а ти — відступив; зустрів романтичну дівчину, покохав, а одружився з багатою, або знаменитою; міг би вирушити в таємничу експедицію, а віддав перевагу кабінетній науці. Таких знехтуваних фрагментів — безліч.»

Прорив у таких точках — це вихід «у світ імпровізації». І він можливий, по-перше, як ствердження моральності вчинку, зрозумілої в дусі Сковороди і Юркевича — як вчинок, генерований не раціональними міркуваннями доцільності (розумом — не генерує!) і вольовими зусиллями з їх запровадження в життя (воля — змій, як писав Сковорода), а серцем як світотворчим джерелом. Воля тут відіграє провідну роль в тому розумінні, що вона спрямовує особистість дослухатися голосу власного серця. І, по-друге, вихід не є результатом ані індивідуального (як стверджує буддизм), ані спільного загальнолюдського вчинку (що неможливо) — «потрібні мінімальні групи усвідомлення виходу» — ті, що їх Стівен Кінг назвав «ка-етом», кармічно пов’язані групи, яким удасться «скоординувати» власні серця. Адже «правдива думка — це синтез почуття і пізнання». І жодні спроби оволодіти думкою як знаряддям передачі інформації приречені на поразку, якщо це — виключно «розумова», «чиста думка», наслідок зусилля розуму. Лише генерування думки серцем спроможне здолати смертну матеріальність світу. Пошук і побудова-відтворення «ка-тету», а за тим і Прорив — у безліч світів, у багатомірність, у ноосферу — ось та можливість, яка є для нас вже сьогодні, зараз, ось та велика Надія, яку подарував людству й українству Олесь Бердник.

Український світогляд, українська ментальність споконвічно містили в собі зерно проголошеної Бердником Надії — впевненість у космічній цінності людської особистості, у її трансцендентній і онтологічній природі, у глибинному, фундаментальному значенні серця, чиї функції аж ніяк не зводяться до того, аби бути органом, який, підтримуючи кровообіг, забезпечує плотське існування людини. Українська філософія від Климента Смолятича, Івана Вишенського, Феофана Прокоповича й до сьогоднішніх мислителів відверто чи приховано стверджує: серце — це місток від людини до Всесвіту, ворота в трансцендентність. У цьому сенсі ідеї, закладені в творах Олеся Бердника, є квінтесенцією філософських пошуків українства, є вираженням українського духу і відповіддю на питання про місію України — місію не історичну, а надісторичну, не соціальну, а космічну.

* * *

Є книги, які відтворюють дух часу. Вони становлять історичну спадщину людства. Є книги, які концентрують культурні змісти, належні якомусь народу. Вони є вмістом національної скарбниці. Є книги, що поєднують те й інше. Такі ми називаємо шедеврами, культурними подіями. А є й ті, що поєднують все часове загальнолюдське з концентровано національним. Вони, архетипові книги-міфи. Ними тримається людство. До останніх належить і «Зоряний Корсар» Олеся Бердника. Диво дивне: відблиски епох і культур, чари минулого і поклик майбутнього, космічна ритміка блюзу й хорали земних поривань до сакрального не лише утворили тут динамічну гармонію, насичену титанічним борінням думки і серця. У них сконцентрувався дух українства, що раптом виявив себе як дух людства.

Споконвічну муку і мрію людства і — ширше — усього живого, а зрештою й кожної частки буття він, Автор, Творець прийняв у серце своє. І відлив її в книгу-заклик, книгу-біль, книгу-програму, книгу-енергетичний спалах…

Словом прореченим він народив покоління, Однак уплив його заклику не обмежено генерацією 70-х. Найукраїнська книга з усього українського, «Зоряний Корсар» є водночас і найкосмополітичнішим твором — у витоковому, кращому розумінні цього слова, вселюдським твором на віки.

«Я теж твій син, Лесю» — скаже колишній Універсальний Робот, а тепер людина на ім’я УР — вогонь. «Ти народила мене».

«Ми — ваші діти, пане Олесю», — може сказати моє покоління. «Це Ви народили нас, Батьку». І кинуте Вами зерно, прорісши крізь наші серця, вже почало свою світобудівну роботу. Ви запалили вогонь. І Корсари постануть з нього. Це буде, Батьку, неодмінно буде. Клянемося!

Тетяна Метельова, д-р філософських наук.

Оглавление

Тетяна Метельова . Світотворче слово Олеся Бердника

Реклама на сайте