«Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.»

Я жив з ним в одну епоху

Щоправда, не в ту, коли він рубав московські голови, а тоді, коли викликав спогади про свої подвиги, коли тихо клав на папір слова, які ось-ось дійдуть і до тебе, шановний читачу.

1959–1965-ті- це роки нашого спільного буття: він уже доходив до останньої межі, а я тільки починав до неї свій шлях.

Пригадую, десь тоді, 1965 року, я подивився в Горлівці свій перший фільм про індіанців з Гойком Мітичем у головній ролі. Захоплений гордими індіанцями, які відважно захищали рідну землю, я повертався із сеансу не кроком, а підскакував, імітуючи їзду верхи, і "стріляв з пальця", ніби з револьвера, потім підключав другу руку і вже "стріляв із рушниці". Я і зараз бачу свій "героїчний рейд" з кінотеатру додому, на Інститутську, ЗО.

А Петро Дяченко вже дописував свої останні рядки в далекій Америці, дописував, не знаючи, чи колись його спомини про героїчне минуле нашої Батьківщини дійдуть до тих, кому він їх адресував.

Дві війни провів Петро Дяченко проти більшовицької Росії, надавав їй стільки чортів, що міг би тішитися на схилку років, що не змарнував свого життя. Але… Але ж переміг не він, а московське розбійне військо.

Петро Дяченко закінчував своє життя, а СССР набирав сил і погрожував Америці ядерною війною, 10 квітня 1965р мені виповнилося 6 років, мене вже готували до школи, звісно російської, бо останню українську закрили в сусідній Микитіпці кілька літ тому-і це був один із наслідків поразки Армії Української Народної Республіки. А 23 квітня 1965р. у чужій Філадельфії помер Петро Дяченко…

Спілкувалися і на подвір'ї його хати, яка дивом збереглася у с. Березова Лука, що на Полтавщині І в хаті витав його дух. Разом з його послідовниками, Чорними запорожцями з Перемишля, встановили ми по Дяченковому дворищі меморіальну плиту на його честь. Встановили урочисто, разом із земляками, козацтвом, кобзарями. Радісна подія сталася 28 червня 2009 р., в День Конституції України, держави, яку він виборював для нас.

Особливо багато було дітей.

І цю книгу готую насамперед для них, дітей Березової Луки, діти Полтавщини — Миргорода, Решетилівки, Котельви, Шишаків, Лохвиці та інших полтавських міст і сіл, адже саме звідси походить чимало т лаків і старшин полку Чорних запорожців.

Прочитавши книгу про своїх зухвалих прадідів, малі полтавці гратимуться не в індіанців, як колись я, а в чорношличників. Вони стрілятимуть з уявних револьверів і рушниць у пикатих москалів, рубатимуть палицями — ніби шаблями — будяки і бачитимуть у них перелякані московські очі. Малі земляки Петра Дяченка несподівано вискакуватимуть із засідок із криками "Слава!" та "Геть москалів!", лякаючи і своїх, і чужих.

Знаю: на Полтавщині та й скрізь в Україні виросте нове покоління борців за волю, бо слово Петра Дяченка дійде до нас, а свист його шаблі підніме юнацтво до бою за Україну.

Роман КОВАЛЬ

Книга про зухвалу силу наших дідів

Хоч Петро Дяченко залишив чималу мемуарну спадщину, але досі не вийшла жодна книга його споминів. Однією з причин цього, на мій погляд, є його критичне ставлення до Симона Петлюри. Петро Дяченко не приховав від нащадків того, про що намагалися не згадувати петлюрівські історики. Правда полтавського козака розходилась із "генеральною лінією" уенерівської еміграції, яка, проводячи академії на честь Головного отамана Армії УНР, була незацікавлена в публікаціях, де висвітлювалась його руїнницька роль, зокрема ганебна участь в арешті та вбивстві полковника Петра Болбочана, а з другого боку — дивовижна доброзичливість до окупантів: Добровольчої армії, військ Антанти і так званих союзників — поляків, винних у військових злочинах проти українського населення, зокрема під час утечі влітку 1920 року. А незрозумілі для українського козацтва безперервні відступи української армії, коли ворога і близько не було?!

Хто відповість за них?

"Чого ми відходимо, від кого тікаємо?" — запитували козаки у старшин, а старшини — у Петра Дяченка. Це ж саме питання ставив перед собою і командир полку Чорних запорожців. Перед ким ми відступаємо? Адже козацтво рветься до бою, шукає ворога, але наказ вищої команди спрямовує військо, повне вояцької снаги, на захід, до кордону…

Звертає увагу Дяченко і на жахливу бідність української армії, брак набоїв, взуття, сідел, рушниць, гармат, санітарно медичної служби та медикаментів. Такий розпачливий стан існував незважаючи на те що "ми маємо все Правобережжя" і усіма величезними складами. Чому Петлюра (інтендант у часи Першої світової) не скористався цим?! Чому ми, продовжував Дяченко, "опинилися в зимі без теплого одягу, без чобіт, чому наші старшини і козаки тисячами мерли на тиф, чому, нарешті, Галицька армія перейшла до білих москалів і хто її до цього змусив? У ті часи ми були вдесятеро сильніші від денікінських крилоослонних відділів, а чомусь весь час без бою відходили. Якщо б ми вміли шанувати нашу власну кров, на всі ці питання мусів перед судом дати відповідь наш тодішній уряд з Головним отаманом Петлюрою на чолі", полк Чорних запорожців мав у своїх таборах тільки те, що "здобув на на ворогові" або вилучав на спиртових заводах. Гола і боса армія, без звязку, лазаретів, ліків і бинтів, без амуніції, не мала шансів на перемогу, незважаючи на звитягу Чорних запорожців та козацтва інших полків.

А Петлюра, який мав би відповісти за катастрофічний стан свого війська, ще й дорікав командирам полків і козакам, що вони в польських маєтках брали для коней сіно й овес. Дорікав у присутності польських генералів.

Один із козаків Чорного полку сміливо запитав у Петлюри, а чим же годувати коней, бо "ми можемо бути голодні, але кінь повинен отримати свій овес і сіно". Звідки це брати? Головний отаман не мав що відповісти, зате повторив вимогу припинити "грабунки". І це у присутності польських генералів, військо яких безжально грабувало і било українське населення під час стрімкого відступу літа 1920 року.

Оцінюючи цей прикрий епізод, Петро Дяченко зазначає: "Козаки і старшини Чорного полку останній раз одержали утримання ще в Зимовому поході в м. Голованівську, і то із продажу спирту і цукру, а не зі скарбниці. Отже, як хочеш воювати, то мусиш і сам з'їсти, і коня прогодувати, а звідки все це брати? Чому Головний отаман не приборкає своїх грабіжників, які в нього під руками, — інтендантів та кооператорів? Чому з козака, що взяв в'язку сіна від поміщика Поляка, зробив грабіжника і до того ще привіз двох польських генералів, аби були свідками нашої ганьби…"

Хто відповість на ці питання?

Чому інтендантська служба справно працювала у поляків та в Галицькій армії? Чому її не було в армії, Головним отаманом якої був Симон Петлюра? Хто винний у цьому?

Тут згадується трагічна доля сотника Савчука-Савінчука, який за чотири роки вірної служби Україні не заробив собі навіть на сорочку та штани і, аби не світити "м'яким місцем", продав гешефтяру з Товмача реквізовану в її панському маєтку пшеничку — щоб купити собі штани, сорочку і черевики.

— Панове судці, - тихим голосом визнав обвинувачений, — так, я продам 29 пудів пшениці жидові в Товмачу… Але ж воші їдять. Сорочки змінити не можу, бо не маю. Ходжу в шинелі, хоч і літо, бо штани пірвані. Черепний з діорами. Продав — і купив дві пари білизни, черевики. Що казати, дійсно, винний, продав скарбову пшеницю, але прошу панів судців, чи ж я пропив, чи програв у карти? Ні, я купив собі дещо з білизни та одягу. Я бездоганно служив в Українській армії із самого початку її заснування… Я ніс лужив право на сорочку… Воші й бруд — чи ж це нагорода за мою службу? Справді порушив закон, вкрав. Але вкрав стільки, скільки потрібно було, аби задовольнити мої найпекучіші потреби. І коли тут пан прокурор обжалуває мене від імени влади за злочин, то ж чи не маю підстави я, сотник Української армії, обжалувати владу Республіки, що довела мене до такого стану. Я — чесний син чесних батьків-господарів. До цього випадку ніхто не може закинути мені щонебудь. Чи ж я не просив вище себе стоячих, аби узгляднили мою біду? Чи ж я за свою активну участь в боротьбі не заслужив задоволення моїх скромних потреб?..

Надзвичайний суд 2-ї кулеметної бригади "іменем Української Народної Республіки" засудив сотника до смертної кари. Головний отаман Петлюра вирок затвердив. Сотник Савчук-Савінчук, що все віддав своїй Батьківщині, був покараний за її зраду. Під час розстрілу поводився гідно. На запитання про останнє бажання відповів:

— Визнаю вирок суду справедливим і бажав би, щоб українські суди всіх злочинців так гостро карали.

Але головні злочинці кари уникнули: розікравши державну скарбницю та зваливши вину на Волоха, втекли до Польщі під протекторат поляків, яким в обмін на тимчасову підтримку віддали величезні території з мільйонами українців.

Чи відчував Симон Петлюра свою вину у смерті сотника Савчука-Савінчука? Вину подвійну, адже за катастрофічний стан у війську насамперед мав відповісти Головний отаман, а по-друге, він міг не затверджувати вироку і помилувати борця за волю України сотника Савчука-Савінчука. Але Петлюра своєї вини не відчував. Мабуть, за хвилину і забув про трагедію чесного сина чесних батьків.

Якби Петро Дяченко приписав Петлюрі неіснуючі заслуги перед військом, розповів, як той ходив у першій лінії в шабельну атаку, як косив із кулемета москалів, як дбав про військо, як використав на добро української армії величезні склади трьох російських фронтів, розташовані в Україні, як чудово організував зв'язок, харчування, постачаний, санітарно-медичну службу, як противився розкладницькій діяльності урядових партій у війську, як карав хабарників із свого оточення, як твердо поводився на переговорах з поляками, гордо відмовившись бути їхньою маріонеткою, як не піддав їм величезні українські території мільйонами наших земляків, напевно би якась вірна Петлюрі душа видала б таку книгу "споминів".

Але ж ні — Дяченко писав не комусь на догоду, писав, як було. Ось уривок з цих споминів "При владі ТОДІ був соціалістичний кабінет Мартоса, який до свого війська ставився просто вороже… У цьому часі партії Соціал-Демократів і Соціал-Революціонерів, які творили наш уряд, вели в армії державну політичну "інспектуру", ці партійні агенти із запалом взялися за розкладову працю, підриваючи у війську дисципліну та авторитет командного складу… Чорні говорили, що шкода було понад 50 забитих і ранених Чорних запорожців. які пролили кров її обороні такого уряду".

А Симон Петлюра, який не взяв участі в жодному бої, не пальнув жодного разу в бік москалів, повчав командирів полків, наказував йти в першій лінії в бій. Не змовчав тоді Петро Дяченко. "Я ще, пане отамане, ззаду не ходив, — сказав він, — і мене підганяти не треба!"

Іншою причиною замовчування духовної спадщини Петра Дяченка стало те, що він свою війну проти більшовицької Росії продовжив у лавах Вермахту на чолі протипанцерної бригади "Вільна Україна". Вермахт програв, а хто програв — завжди бандит. Таке тавро намагались навісити і на легендарного звитяжця українського народу Петра Дяченка.

І все ж він повернувся на Батьківщину. Повернувся цією книгою спогадів, яка висвітлює його правду, власне, нашу правду…

Повернення командира полку Чорних запорожців не тільки додає нам сил та завзяття, а й нагадує нашим ворогам про велич української зброї, а значить, й українського народу.

Виходець із Богом забутого села, про існування якого більшість громадян України й не чули, став символом українських перемог.

Сумно, що сьогодні дехто з мешканців Березової Луки більше шанує "красних героїв", з якими на смерть билися їхні земляки — брати Петро і Віктор Дяченки та інші чорношличники, переважна більшість яких були уродженцями Полтавщини.

Ця книга нагадає нам про зухвалу силу наших дідів і прадідів і викличе в нас захоплення ними та бажання їх не осоромити.

Роман КОВАЛЬ

Коротка біографія Петра Дяченка, генерал-поручника Армії УНР

ДЯЧЕНКО Петро Гаврилович (30.01.1895, с. Березова Лука Миргородського пов. Полтавської губ., тепер Гадяцького р-ну Полтавської обл. — 23.04.1965, Філадельфія, США). Військовий діяч; прапорщик 146-го піхотного запасного батальйону, командир 7-ї роти 333-го Глазівського пішого полку 84-ї пішої дивізії Казанського військового округу (01.1916), командир батальйону смерті військ Тимчасового уряду, козак 2-ї чоти, згодом чотовий кінної сотні 2-го Запорозького полку, командир 2-ї сотні 2-го Запорозького кінного полку (із 23.11.1918), курінний (із 17.01.1919) Окремого партизанського куреня ім. отамана Петра Болбочана, командир Окремого кінного запорозь-кого республіканського полку Запорозького корпусу, кінного полку Чорних запорожців (27.06.1919–1920), командир 3-ї Окремої кінної бригади Запорозької групи (лютий 1920), т. в. о. командира Окремої кінної дивізії (08.1920), т. в. о. командира кулеметного ескадрону (кін. 1928) та командир лінійного ескадрону (друга пол. 1931) 1-го Шволезького полку ім. Юзефа Пілсудського, помічник 1-го заступника командира 3-го полку мазовецьких шволежерів (1.11.1934 — 30.09.1939), кавалерійської бригади "Сувалки", начальник поліції м. Сувалки (весна 1940) і м. Холм (1940), начальник штабу Поліської Січі Української повстанської армії (з 5.07.1941), учасник українського націоналістичного підпілля (1941–1944), заступник командира Українського легіону самооборони (31-го охоронного батальйону СД, 06.1944), командир УЛС (08.1944), 3-го Українського пішого полку 1-ї дивізії УНА (02.1945), Окремої української протитанкової бригади "Вільна Україна" (22.02.1945; з 15.04.1945 у складі 4-ї танкової армії Вермахту), командир 2-ї Української дивізії УНА (7.03.1945), військові звання — прапорщик (1.01.1916), підпоручник (12.07.1916), поручник (23.03.1917), штабс-капітан (24.08.1917) російської армії, сотник (1919), полковник Армії УНР (23.06.1920), контрактовий майор Війська Польського (20.07.1928), генерал-хорунжий (15.10.1929; наказ Війську УНР, ч. 6,1 лютого 1961), генерал-поручник УНР (після 1.02.1961).

Народився в сім'ї Гаврила Дяченка та Марії Бажанської.

Закінчив 6 класів Миргородської реальної школи (фах "механік").

До російської армії пішов добровольцем. Службу почав у 52-му Сибірському стрілецькому полку. На фронтах Першої світової війни брав участь у боях на території Польщі, Литви та Галичини. Кілька разів поранений, а саме: 14 вересня 1914 р., 21 січня 1915 р., 8 вересня 1915 р. та 30 серпня 1916 року. За бойові заслуги нагороджений хрестами Святого Георгія II, III, IV ступенів, медаллю Святого Георгія IV ступеня, а також всіма можливими орденами до Святого Володимира IV ступеня з мечами і биндою включно та ще й відзнакою Святого Георгія IV ступеня з лавровою гілкою.

Закінчив Оренбурзьку школу прапорщиків (1.01.1916).

На службі в українському війську від 17 грудня 1917 року. Поранений 25 лютого 1918 року. Навесні 1918 року — учасник визволення Харкова і Криму під проводом полковника Петра Болбочана. Поранений у другій половині грудня 1918 р. під час роззброєння 33-го Охтирського пішого ПОЛКу, який відмовився виконувати накази Директорії. Учасник Першого Зимового походу (6.12.1919 — 6.05.1920), командарм якого Михайло омельянович-Павленко назвав полк Чорних запорожців Петра Дяченка одним і найкращих кінних полків української армії. Поранений 26 лютого 28 серпня 1920 року. Лицар Залізного хреста, Хреста Симона Петлюри та Воєнного креста.

У 1921–1924 рр. — в таборах для інтернованих. 11 липня 1923 р. у Петра Дяченка народився син Юрій, а 27 грудня 1928 р. прийшов у світ син Олесь. із 20 07і 1928 р. Петро Дяченко на службі у Війську Польському.

Закінчив Вищу військову школу (Польща, 21.10.1932-1.11.1934).

Нагородженний пам'ятною медаллю "Польща своєму захисникові".

Бився проти червоних, які у вересні 1939 р. напали на Польщу. Під містом Гродном був Поранений. Інтернований у Литві, згодом переведений до табору польських старшин під Кеніґсберґом. Після звільнення зголошується до військового міністра Володимира Сальського, розробляє плани створення антиросійського партизанського руху в Україні. Пізніше, живучи в м. Холмі, співпрацює з Німецькою службою безпеки СД. Використовуючи допомагає ОУН і УПА. Учасник Другої світової війни на боці Вермахту.

Автор спогадів. Похований на Українському православному цвинтарі Св. Андрія в Бавид-Бруці (штат Нью-Джерсі, США).

Роман КОВАЛЬ

Зауваги упорядника

В основу цієї книги лягли спогади Петра Дяченка "Чорні запорожці", опубліковані 1959 року у філадельфійській газеті "Америка" (в номерах за 17,18, 21, 22, 24, 25, 29 і 31 липня, 4, 5, 7,11,14,18, 21, 22, 25, 26, 28 серпня, 1, 2,4, 9,18,24,25,26,29 вересня, 2 жовтня) з доповненнями зі збірника "У 50-річчя Зимового походу Армії УНР" (Нью-Йорк, 1973), де спомини Петра Дяченка про дії Чорних під час Першого зимового походу Армії УНР висвітлено ширше. Збагачена книга й уривками із книги сотника Бориса Монкевича "Чорні запорожці. Зимовий похід й остання компанія Чорних запорожців" (Львів: Добра книжка, 1929).

Завдяки Олені Дяченко, дружині героя, яка опублікувала в журналі "Вісті комбатанта" (ч. З, 1967) звіт про спадщину Петра Дяченка, знаємо повний список його спогадів про Чорних запорожців. Ось вони: "Кінний полк Чорних Запорожців" (рукопис — 74 сторінок машинопису; рукопис -97 сторінок машинопису), "Нотатки до Історії Полку Чорних Запорожців" (4 аркуші — 8 сторінок, писаних рукою), "Кінна сотня" (шкільний малий зошит, написаний рукою), "Кінна сотня, Кінний дивізіон імени полковника Петра Болбочана" (зошит із ч. 2), "Кінний полк" (зошит із ч. 3), "Дяченко Петро, полковник Української Армії" (10 аркушів і дві сторінки, написані рукою), "Зимовий похід" (реферат, виголошений на роковини Зимового походу Армії УНР).

Отже, публікуємо не всі спогади Петра Дяченка про полк Чорних запорожців, інші шукаємо. Можливо вони зберігаються в Америці в родині його сина, Петра Петровича Дяченка, американського військового, учасника війни у В'єтнамі, або в одному з національних музеїв-архівів української еміграції у США. Якщо хто знає, підкажіть, де зберігаються ці скарби. І чи збережено їх?

Написав Петро Дяченко і спомини про свою участь у Другій світовій війні: "Організація протипанцерної бригади" (зі схемами), "Протипанцерна бригада "Вільна Україна" (4 аркуші — 8 сторінок, писаних рукою), "Формування та перший бій Української Протипанцерної бригади" (три аркуші, написані чорнилом, і три аркуші, написані олівцем).

Петро Дяченко залишив по собі течку і з особистими документами, течку з фотографіями, вирізки польських комуністичних газет про Петра Дяченка та листування (листи від генералів Павла Шандрука, Петра Самутина, Михайла Садовського, Дмитра Жупінаса, полковників Миколи Рибачука, Ларіона Липовецького, Н. Шкільного, П. Калиновського, Макара Каплистого, брата (Віктора Дяченка), сотників Зенона Стефанова і Дмитра Ґонти, підстарший та козаків полку Чорних запорожців Петра Первухина, Сергія Гниди, Валентина Сім'янціва та інші).

Оскільки пошук духовної спадщини Петра Дяченка може розтягтися на роки, вирішив опублікувати те, що маю. А якщо подальші пошуки увінчаються успіхом, видамо повніше видання.

Отже, в путь слідами Чорних запорожців!

У споминах Петра Дяченка, Валентина Сім'янціва, Никифора Авраменка та Лавра Кемпе я виправив русизми, наприклад добича на здобич, охотно — охоче, вмішатися — втрутитися, полусмерті — півсмерті, ящі — скрині, прийшлось — довелось, мінути — хвилини, ранений — поранений, вспіти — іитигнути тощо. Те ж саме зробив і з полонізмами та галицизмами, зокрема алярм — тривога, патруля — патруль, батерія — батарея, стація — станція, жадного — жодного, страта — втрата, зголосити — доповісти, саля — зала, касувати — скасовувати, через заскочення — зненацька, зарядив відправу — скликав нараду тощо.

Виправив кіннотчика на кіннотника, кулеметчика на кулеметника, Гарматчика на гармаша, поручика на поручника, а також назви населених пунктів: Стенцівка — Стецівка, Легітне — Легедзине, Лосіївка-Лисіївка, Козавтир — Казавчин, Капітанівка — Капітанка, Ходяки — Худяки, Воргуни — Вергуни, Грушки — Грушківка, Степкувате — Станкувате, Деренківці — Деренковець, Дробівка — Драбівка, Загородник — Загородище, Розношинці — Розношенське, Хощевата — Хащувате, Таужня — Таужне, Вербка — Вербове, Китроси — Кетроси, Ново-Українка — Новоукраїнка, Требухівка — Трибухівці, Кіньчик — Кіньчаки тощо. Уточнювали ми часом і віддаль між селами.

Пряму мову вирішив передати у формі діалогу, тобто репліки починав з нового рядка, знявши лапки. Петро Дяченко, як правило, не називає імен героїв книги, тож у квадратних дужках я, де знав, поставив імена.

ВІЙСЬКОВІ частини (сотня, курінь, полк, бригада, дивізія, армія) скрізь подаю з малої літери, як того вимагає сучасний правопис.

Приведено до норм українського правопису і власні назви частин, наприклад Запорозький корпус, а не Запорізький чи Запорожський.

Часом міняв структуру речення, наприклад "сотня, якої командир доповів" на "сотня, командир якої доповів". Подекуди доводилося йти на радикальніші кроки, наприклад в оригіналі було: "Того ж таки дня наказав командирам сотень, аби на добрих конях і не знаючих міру в п'янстві прислали до штабу полку 50 козаків". Тепер ця невдало сформульована думка звучить так: "Того ж таки дня наказав командирам сотень прислати до штабу полку на добрих конях 50 козаків, які знали міру в питті".

Виправлено й низку інших неоковирностей, наприклад "зроблення порядку" — "наведення порядку" тощо. Де було доречно, скорочував слова "був, було, були", якими автор зловживав. У реченнях чи абзацах, де Петро Дяченко раз по разу використовував слово "полк", часом змінював це поняття на "Чорні" чи "Чорні запорожці".

Розділ "Кінний полк Чорних запорожців" я розбив на декілька частин, давши їм назву, відтак втрачено первісну назву. Розділ "Бої болбочанівської кінноти в районі Лозової" теж розділив на кілька частин, оскільки автор розповідає не тільки про бої під Лозовою, а й про бої під Полтавою, Кобеляками, в Теплику, Голованівську, події у Румунії, Заліщиках, Києві та десятках інших міст.

Короткий авторський "Вступ" вилучено через його схематичність. Планував використати його для додатка "Коротка історія полку Чорних запорожців очима Петра Дяченка", але так не завершив роботу через суперечливість дат.

Документи в додатках та спомини Григорія Макаренка, Василя Чабанівського, Володимира Левицького та наступних авторів подаються без змін, хіба впорядковано пунктуацію.

Всі виправлення, на які я наважився, не змінюють суті, духу і настрою твору, натомість увиразнюють те, що хотів сказати автор спогадів.

ЧОРНІ ЗАПОРОЖЦІ Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР

ВОЛИНЬ, КИЇВЩИНА, ПОДІЛЛЯ, ГАЛИЧИНА, ПОЛТАВЩИНА, ХАРКІВЩИНА І ХЕРСОНЩИНА БАЧИЛИ ЦИХ ВЕРШНИКІВ ІЗ ЧОРНИМИ ШЛИКАМИ, ЩО ЙШЛИ ВДЕНЬ І ВНОЧІ, І В ЗАМЕТІЛЬ, І В ДОЩ — УСЮДИ ШУКАЮЧИ ВОРОГА І ЗНИЩУЮЧИ ЙОГО НЕМИЛОСЕРДНО.

Петро ДЯЧЕНКО

З партизанів у регулярну армію

Зачатком кінного полку Чорних запорожців стала кінна сотня при 2-му Запорозькому полкові, яким командував полковник [Петро] Болбочан.

Кінну сотню, як і 2-й Запорозький полк, було сформовано в Житомирі по відступі з Києва. Разом із Німцями брали участь у боях за Київ, а далі [полк пішов] на Ромодан — Миргород — Полтаву. Командиром сотні був військовий урядовець [Іван] Благо. Сотня складалась із 3 чот: на 1-й чоті був хорунжий [Борис] Шевченко, на 2-й чоті — поручник Климко, на 3-й чоті — хорунжий Сисун; бунчужний — Гаєвський Хведір. Сотня налічувала до 50 шабель.

Старшини й козаки з російської армії переважно були піхотинці. Табору сотня не мала, бо тоді воювали переважно в потягах. Від Житомира до Полтави — в боях без відпочинку, тому не було змоги приймати охочих служити у війську.

У Полтаві полк простояв від 27 березня до 3 квітня 1918 р., що дало змогу значно поповнити свої ряди. Там же зголосився до штабу 2-го Запорозького полку і я зі своїми 12 партизанами — всі на конях і добре озброєні. Всіх нас прийняли до кінної сотні козаками — через брак старшинських посад. Я зі своїми людьми потрапив до 2-ї чоти поручника Климка.

Вже другого дня чота під командою поручника Климка була вислана в роз'їзд на м. Перещепина, а я зі своїми партизанами — в чоловий патруль. Перед містечком нас обстріляли. Залишивши частину патруля перед Перещепиною, я з рештою городами вийшов на тили ворога. Взяті у два вогні, червоні кіннотники змушені були відступити. Взяли 4 полонених, у тому числі й одного комісара. Полонених відіслав до командира чоти, а сам залишився вартувати. Повернувшись вечором, довідався, що поручник Климко звільнив полонених, взявши викуп із жидівського кагалу, бо серед полонених був один жид. Вчинок Климка не був нам, партизанам, до вподоби.

Вернувшись до Полтави, довідались, що Благо передав сотню сотнику Римському-Корсакову, бувшому кіннотнику російської армії. З квітня вийшли з Полтави на Харків і після бою в районі Люботина зайняли місто. Того ж дня під вечір до Харкова вступили й Німці. Полк — у резерві. До сотні зголошується багато добровольців, переважно старшини. Відчувається брак коней і сідел, яких чомусь не забрали з Полтави.

10 квітня 1918 р. посідали до потягів. 13 квітня прибули до Лозової, а 14 квітня після короткого бою зайняли Олександрівськ. 2-й Запорозький полк у повному складі побував на Хортиці, де на місці бувшої церкви поставили хрест із надписом: "Новітні Запорожці своїм предкам". В Олександрівську зустрілись з УСС і мали шану гостити в полку Василя Вишиваного.

18 квітня рушили потягами на Мелітополь, який по короткім бою був зайнятий нашою піхотою. Захворів поручник Климко, й обов'язки командира чоти почав виконувати я.

21 квітня передові частини Запорожців наблизилися до Сиваського залізничного мосту, який на світанку другого дня несподівано зайняла 1-ша сотня під командою сотника [Михайла] Зілинського (часом пишуть Зелінський. — Ред.). Кінна сотня брала чинну участь у наступі на Джанкой.

Після короткого побуту в Криму 2-й Запорозький полк на жадання німців мусів залишити півострів як "неукраїнську територію". До сотні прилучилося понад 50 кримських татар із кіньми і зброєю, але невдовзі вони вернулись у Крим.

3 травня завантажились у потяги і цілим полком прибули до Сватової Лучки на Старобільщині, де змінили Німців, і стали на охорону кордону.

З кінцем травня більшовицькі відділи кінноти силами до чоти, а часом і більші почали прориватися на наші тили і грабувати людність, вбивати священиків, учителів та інших. Полковник Болбочан наказав своїй кінноті відповісти тим самим. У цих наскоках у скорому часі була без конкуренції 2-га чота, яка робила рейди до 50 км на ворожі тили. Не завше "совхози" були без охорони, часом доводилось і з боєм вриватись, але чота, як усі сміливі, завше мала щастя і не верталась із порожніми руками, а зі здобиччю: зброєю, кіньми, досить часто приводила полонених.

Бої на Чернігівщині

У кінці вересня полк переїхав на Чернігівщину. Штаб полку і кінна сотня розквартирувалися в м. Воронок. Піші курені несли охорону вздовж кордону, змінивши Німців. Як у Воронку, так і у прикордонній смузі мешкали кацапи-старовіри, які на нас спочатку дивилися кривим оком, але з часом полюбили, бо козаки не робили їм кривди.

Майже щоночі 2-га чота творить засідки вздовж кордону з метою ловити контрабандистів та комуністичних агентів, яких не жаліла для нас Москва. Засідки не завше були успішні, бо ті, хто переходив кордон, переважно не мали нічого при собі.

У розмовах з місцевим населенням довідалися, що цукор переносять у довгих кишках, пошитих із полотна, які обвивають навколо голого тіла. В першій же засідці затримали близько 30 жінок і дівчат, яких довелося перепросити та докладно обшукати, що дало понад 300 кг цукру. Такі полювання чота робила майже щоночі.

У скорому часі большевики почали провокаційні напади на наші відділи, що стояли на кордоні. Спочатку малими відділами, а потім сотнями і полками. Найчастіше нападали на 1-й курінь, проти якого стояли "землячки" — Таращанці й Богунівці. Ці напади курінь під командою сотника Зілинського, що був одним із найхоробріших старшин у війську, відбивав з великим втратами для ворога. У половині жовтня 2-га чота була приділена до 1-го куреня. Почалася тяжка служба. Від світа і до вечора чота — на патрулях, а вночі — постійно тривога. Треба признати: Богунівці й Таращанці билися добре.

Одного жовтневого дня пізно ввечері чота повернулася з розвідки, не встигли ще розсідлати і заоброчити (нагодувати. -Ред.) коней, як на східньому краю містечка [залунали] густа стрілянина, розриви гармат і "ура". Впродовж ночі пару разів атакували нашу піхоту, яка всі атаки відбивала. На світанку густі лави ворожої піхоти почали наступ не тільки зі сходу, а й з півдня та півночі. Телефонічний кабель зіпсований. Сполучення зі штабом полку нема. Десь о 9-й годині ранку всі застави відійшли в район церкви й цвинтаря, що на західньому краю містечка. Курінь оточений. Сотник Зілинський скликав нараду командирів сотень, на яку покликали й мене.

Командири сотень були такої думки, що найкраще пробиватися, залишаючи Картушин. Вислухавши командирів сотень, сотник Зілинський запитав, скільки маємо ранених, яких треба нести на ношах. Таких було понад 30 люду. Отже, поранених не кинемо, будемо боронитися далі, а пробиватися будуть кіннотники, які спровадять (приведуть. — Ред.) поміч, а ми до того часу протримаємося, набоїв у нас досить.

Завдання кінноти — яром, що починався за цвинтарем, виїхати з оточення, а натрапивши на ворога, шаблями пробити собі дорогу. їхати до штабу німецького полку, що стояв за вісім кілометрів від Картушина, та повідомити про бій куреня. Коротка команда — і чота рушила риссю в напрямі яру, а далі галопом. Ворожа піхота вже доходила до виходу з яру, ще пару хвилин — і треба було би пробиватись, а так дістали пару сальв із рушниць, якими було поранено двоє коней. Залишивши чоту із заступником, аби пантрував і тривожив ворога, я сам із трьома козаками погалопував до німецького штабу. Повідомив німецькому командирові полку про тяжке становище куреня і те саме полковникові Болбочану. Німці мали резервний курінь, який негайно вирушив на Картушин.

Перший раз нам, кіннотникам, довелось оглядати як союзникам наступ німецької піхоти. Ляндштурмісти — діди, а темп маршу як у молодиків. Дійшовши на лінію нашої чоти, Німці розвернулись у лаву і, не залягаючи та не стріляючи, рушили далі. За піхоту все робили тяжкі кулемети, скеровані вглибину, що давало можливість безперервного вогню. Опір червоних зламався. Німці прискорили ходу. Час від часу було чути "санітет!", а лава все посувалася, не затримуючись, уперед.

Пораненими опікувалися санітари. Ми, з бувшої російської армії, так не вміли. Перший поранений — і все зупинялося, щоб довідатися — хто? А довідавшись, з півдесятка землячків лишалося, щоб винести з поля бою. Не дай Боже поранених із десяток — і вже не було кому наступати.

Використавши відступ червоних, кіннотники проскочили тим же яром до куреня. Прибувши до сотника Зілинського, я попросив дозволу наступати разом із Німцями, бо був певний, що наш курінь залишиться і далі не піде. Від командира куреня почув, що його сотні, не чекаючи на Німців, уже переходять у наступ, а кіннотники забезпечать ліве крило. Пару хвилин — і курінь рушив у наступ, і то так бравурно, що ворог на цілій лінії почав відходити. Бракувало, правда, співдії вогню з рухом, бо всі кулемети були в першій лінії і не стріляли понад голови власної піхоти.

По виїзді на східній край Картушина побачили ми понад 20 трупів, роздітих догола, у страшний спосіб змасакрованих (понівечених. — Ред.). То застава 1-ї сотні билася до останку. Над'їхав сотник Зілинський зі своїм штабом. У тому часі з городів почали виходити в поле ворожі піхотинці, близько 50 люду. Давши їм можливість відійти від тинів, кіннота під проводом сотника Зілинського заатакувала. Полонених не брали. Помстилися за заставу з першої сотні…

У цій атаці був тяжко поранений у груди сотник Зілинський, а також двоє кіннотників.

У бою під Картушином 1-й курінь втратив понад 50 % свого складу — забитими і раненими. Найболючішою втратою полку було поранення сотника Зілинського, найхоробрішого старшини полку, що свого часу в Криму форсував Сиваш.

Кінна чота відвезла вбитих і поранених до Воронка, де мав відбутися похорон, у якому взяв участь німецький генерал дивізії, котрому було підпорядковано і наш полк. Під час похорону Німець зробив перегляд залишків 1-го куреня, а також нашої чоти, якій подякував за бій, а для мене знайшов і нашою мовою слова: "Ві кращій офіцер, дякую!"

Після цього бою полковник Болбочан затвердив мене командиром чоти, бо до того часу я був на підстаршинській посаді як чотовий.

Наступного дня після похорону мене вислали з патрулем на відтинок 2-го куреня. Виконавши завдання, патруль повернувся десь опівночі до Воронка. Дощ, темно, що й не видно кінських вух. їхали трактом, обсадженим і півсотлітніми липами. Коні йшли охоче, як звичайно додому, до теплої стайні. Десь уже поблизу Воронка мій кінь Ізгнанник почав хропіти та відходити назад, те саме робили й коні козаків. Я скочив з коня, бо був певний, що перед нами якась перешкода, яка страшить коней. Зробивши пару кроків, відчув, що хтось стоїть переді мною. Витягнув руку вперед і злапав когось теж за руку, мокру і холодну…

Зіскочило з коней ще пару козаків і при світлі сірників побачили з півдесятка повішених та якісь забудови. Здогадалися, що це цегельня, 4 кілометри від Воронка. Вивели коней у руках на тракт і там уже посідали. Не пройшло і півгодини, як знову опинилися перед повішеними. Пробував пускати інших коней, але блукання повторювалось. Так блукали ми до світанку. В'їхавши у Воронок, спробував пожартувати з козаків, що вони не висіли на перекладині, а виглядають мов з неї зняті, але котрийсь огризнувся, порадивши самому заглянути у дзеркало… Заборонив я оповідати про наше блукання, аби козачим звичаєм нас не висміяли, бо хто ж повірить у щось подібне? Пополудні з тими ж козаками вибрався я до цегельні, аби поховати повішених. Виявилося, що ми блукали одним слідом і зробили коло, мов циркулем креслили.

У перших днях листопада 2-й Запорозький полк був спозований (знятий з позиції. -Ред.) німцями і розмістився в районі Воронка на відпочинок.

Протигетьманське повстання

12 листопада 1918 р. посідали в поїзд і через Харків мали їхати на Вороніжчину, щоб з'єднатись із рештою бригади [Зураба] Натієва.

У Харкові полк затримався. Оголошено бойову готовність. Простояли два дні. Вечором 17 листопада до нашого поїзда прибув полковник Болбочан, коротко поінформував старшин про необхідність зміни режиму і видав накази: 1-ша і 3-тя чоти патрулюють у місті, а 2-га чота має заарештувати генерала [Олександра] Ліґнау, командувача Харківським корпусом. Даючи цей наказ, полковник Болбочан двічі підкреслив, щоб арешт відбувся в "білих рукавичках", бо, можливо, генерал Ліґнау захоче співпрацювати з нами.

Вивантаживши чоту з вагонів, попровадив її до штабу корпусу, що його охороняв рій піхоти із двома вартівниками на брамі. Роззброєння пішло легко, бо нас прийняли за своїх. Викликаний ординансовий (тут і далі: черговий, вартовий. -Ред.) старшина з пістолем на грудях підвів нас до дверей кабінету генерала. Залишивши старшину під вартою козаків, що ввійшли до штабу, постукав у двері, а перед тим сховав пістоля та поправив на собі одяг, бо пригадав про "білі рукавички".

Почувши дозвіл, увійшов, став струнко і промовив:

— Пане генерале, полковник Болбочан пропонує вам присягнути на вірність Директорії.

Генерал хвилину застановився і відповів:

— Я присягав ясновельможному пану Гетьманові і йому служу — робіть, що вам наказано!

[Тоді я] сказав увійти двом козакам, які з голими шаблями стали при дверях. Попросив дозволу генерала зателефонувати до полковника Болбочана та доповісти про відповідь генерала. Дістав новий наказ — по зміні чоти піхотою, яка мала надійти, роззброїти московський відділ, розквартирований на тій же вулиці у школі. Полковник попередив, що там майже самі офіцери, яких можна взяти тільки зненацька. Прийшла зміна, котрій передав охорону. Взяв одного підстаршину з охорони генерала Ліґнау, який допровадив спішену чоту до казарм. З вартою обійшлося без жодного пострілу хоч командир варти пробував тікати, та хлопці зловили його.

Командир варти провів до казарм, і від нього довідалися, що офіцери мають зброю в залах. Увійшовши в один із них, де спало до тридцяти офіцерів, без попередження відкрили вогонь із ручного кулемета у стелю… Офіцери, зірвавшись із ліжок, ганяли по залу в одній білизні, а деякі й без неї. Заскочення було цілковите. В решті залів залишилася зброя, а офіцери повтікали через вікна, без одягу.

Впродовж ночі майже без втрат із нашого боку було роззброєно корпус, а точніше, його кадри. Передавши зброю і полонених піхоті, що підоспіла, чота отримала наказ патрулювати місто, а також приготуватися до маршу на Полтаву.

20 листопада рушили ми разом із 2-м куренем сотника [Івана] Дубового на Полтаву, яку й опанували разом з повстанцями.

Наступного дня прибув полковник [Петро] Болбочан разом зі своїм штабом і рештою сотні. Вночі мене викликали до штабу, де отримав наказ арештувати комуністичний штаб, який містився в одній із шкіл на околиці Полтави.

По тривозі підняв чоту і риссю під'їхав до школи. Силою увірвались усередину і знайшли там близько 20 люду — штаб із [Миколою] Шинкарем на чолі. Перевели трус, знайшлося багато короткої зброї та велика кількість грошей. Серед арештованих було дві жінки, які пробували агітувати козаків, намовляючи їх звернути зброю проти своїх старшин, які є "панськими прихвоснями".

Відпровадили всіх до штабу, де і здали гроші. По короткому часі — новий наказ: пустити по Ворсклі — під лід — комуністичних проводирів, а в тому числі й Шинкаря. Посадовивши всіх разом, 5 чоловік, на штабовий віз, рушили до річки. В дорозі Шинкар зіскочив з воза і кинувся тікати вздовж вулиці, а потім вскочив у подвірко. Ще на вулиці я встиг з коня двічі в нього вистрелити, а потім із двома козаками, зіскочивши з коней, побігли вслід. Саме перед тим випав сніг, і сліди Шинкаря було видно. Через пару кроків, уже в подвірку, на слідах була кров, а чим далі — більше. Сліди вели до провалля, що густо поросло дерезою, під якою вже снігу не було, і сліди зникли. Облазили всі закутки — зник як камфора.

Повернувшись до штабу, доповів, що завдання виконано не цілковито, бо Шинкар утік. Довелось від полковника Болбочана вислухати: "Як від вас утік над Ворсклою, то у другого зробив би те ще біля штабу".

25 листопада чота отримала наказ іти на Решетилівку, Білоцерківку і Миргород, де вступити в розпорядження командира 2-го куреня, який їде туди залізницею. Цей наказ дуже нас втішив, бо майже вся чота складалась із Миргороддів і була надія побувати вдома. В Решетилівці до чоти приєднались повстанці, близько 50 люду, всі на добрих конях, більшість кіннотники з бувшої Російської армії. Чота була однаково одягнута, всі в черкесках, а повстанці — від селянських кожухів і до панських хутер з єнотовими комірами.

Ранку другого дня рушив на Білоцерківку. Під час маршу поділив своє військо на три чоти і призначив командирів. Своїх козаків, яких було 34, поділив поміж чотами. Проїхали ми з десяток кілометрів, як від сотні із 3-ї чоти виїхало троє їздців і галопом помчали до поблизького хутора. Всі троє в хутрах — повстанці. На голосне "назад" двоє вернулось, а третій, махнувши рукою, галопував далі. Пустив і я свого коня навперейми повстанцеві й, догнавши, звалив коня разом з їздцем та, зіскочивши, почав ручкою пістоля вчити дисципліни…

У міжчасі сотня поділилась на дві частини, які стояли одна проти другої з рушницями, готовими до стрільби. Повернувшись до сотні, розпочав із питання:

— Хто дозволив виступати зі строю? Всі на свої місця!

Далі по черзі, кожну трійку, з пістолем у руках:

— Кому і що не подобається?

Усі були задоволені, всім подобалось…

— Бунчужний підбере на сотенний віз побитого!

Як виявилось, був то "отаман" повстанців, а в сотні чотовий 3-ї чоти.

Сотня з піснями рушила в дальший марш. Заночували на хуторах поблизу Білоцерківки, маючи в містечку свій патруль. Удосвіта — збірка, і до мене під'їхав учорашній "хрещеник" із забинтованою головою і по-службовому запитав, що має робити далі. Почувши, що має й далі виконувати обов'язки командира чоти, від'їхав. Не встигли вийти з хутора, як під'їхав козак зі скаргою на командира 3-ї чоти, від якого дістав за спізнення. Дістав ще й ВІД мене, аби не запізнювався та що поминув службову дорогу. З того дня усі були рівні.

Зайняли Білоцерківку, в якій до нас прилучилося ще 12 кінних повстанців. Від селян довідалися, що близько двох сотень білих Москалів прямує із Кременчука на Білоцерківку, на вечір, правдоподібно, будуть тут. Кортіло прийняти бій. Але сотня ще не в руках, не зіграна. Відійшли на поблизькі хутори, залишивши в Білоцерківці заставу з хорунжим [Михайлом] Бензиком.

Перед світанком Москалі атакували та примусили хорунжого Бензика відійти до сотні, залишивши двох козаків пораненими. Сотня в повній готовності чекала світанку. Розвиднілося. Вислані патрулі на Білоцерківку були обстріляні й відійшли. Наказав спішитися 1-й чоті, яку зміцнив трьома ручними кулеметами, та наступати чолом на Білоцерківку, а сам із рештою сотні пішов в обхід. Москалі не прийняли бою і відійшли на Миргород, залишивши наших двох поранених козаків повішеними на стовпах. З того часу не щадили й ми Москалів. Надвечір під'їхав патруль із Полтави з наказом штабу полковника Болбочана вертатися до Полтави.

Бої болбочанівської кінноти в районі Лозової

Після боїв із біло-Москалями в районі Миргорода у другій половині грудня 1918 р. кінну сотню було відкликано до Полтави, де у штабі полковника [Петра] Болбочана отримали наказ завантажитись у вагони і негайно вирушити на Костянтиноград — Лозову. Подальші накази — вже в Лозовій. У дорозі (одна станція перед Костянтиноградом) до мене прибув старшина, який доповів, що піший полк, сформований у Ромнах, під командою полковника [Михайла] Крата, мітингує і не хоче битись проти Махновців, які, мовляв, теж за революцію (тут і далі йдеться про 33-й Охтирський піший полк. — Ред.).

Зв'язавшись із полковником Болбочаном телеграфом, я запитав, що маю робити. Відповідь була короткою: "Зробити порядок, а як — вам там видніше". Від старшини, що за дорученням полковника Крата просив допомоги, було відомо, що Роменський піший полк має понад 1000 багнетів, 12 важких кулеметів, бронепотяг і свою кінну сотню. Наші сили — понад 80 шабель, а спішившись — 60 люду при трьох легких кулеметах…

Викликав командирів чот і наказав вивантажуватися. За 15 хвилин сотня вже стояла готова до маршу. План мій був такий: підійти до станції, спішитись, одною чотою зайти на другий бік ешелонів і там зайняти позицію, а самому із двома кулеметами опанувати вокзал, а потім обеззброїти піхоту у вагонах. Ручні кулемети — вздовж перону — на перший постріл відкривають вогонь по вагонах. У чотах було по дві ракетниці з великим запасом ракет.

Десь по 3-й годині ночі підійшли під станцію, і, як сподівався, — жодної охорони з боку мітингуючого полку. Вислав патрулі в напрямі міста і Лозової. Сотня спішилася. Чота рушила на оточення, а решту попровадив до вокзалу. Почекальні виявилися порожніми. В кімнаті телеграфіста на підлозі спало близько десятка піхотинців і, сидячи в кріслі, старшина. На команду піднесли руки догори і віддали зброю. Старшина згодився показати вагони кулеметної сотні, бо кулеметники правили цілим полком і, мабуть, були комуністами.

Вийшли на перон. Тихе доручення:

— Від середини в лаву, кулемети на становища!

Чоти бігом виконали наказ і залягли вздовж перону. З десятком козаків і зі старшиною з піхоти пішли до вагона кулеметників, щоб у першу чергу обеззброїти їх.

Коли я проходив повз особовий вагон, хтось із нього вистрілив і легко, по шкірі, поранив мене в ногу. Цей постріл став сигналом для відкриття вогню з нашого боку. Затріскотіли кулемети, рушничні сальви і десятки ракет у повітрі. Видно мов удень. У вагонах — метушня і дикий рев переляку… Потрібно було аж три червоні ракети, щоб кіннотники зупинили вогонь. По хвилині заграли важкі кулемети бронепотяга, видно спросоння.

Старшина з піхоти, що був нашим провідником, взявся піти до панцерки, щоб припровадити її командира. В супроводі кіннотників по хвилині привів командира панцерки, який, довідавшись, що болбочанівці роблять порядок, дуже тим утішився і попрохав у нас пару наших козаків про всяк випадок… Оточивши старшинський вагон, взялись ми за кулеметників, але їхні вагони вже були порожні, залишилися зброя та пару убитих і поранених. Прихильники комунізму повтікали. З решти загонів зібрали до 300 чоловік піхоти, а інші зникли. Наказав замкнути мітингуючих симпатиків Махна у вагони і виставити варту.

Вислав дві чоти в кінному шику до казарми Костянтиноградського полку, який налічував до 500 багнетів і теж мітингував та не виконував наказів полковника Болбочана. Наказав стягнути чоту, що оточувала бронепотяг, аби мати хоч щось під руками. Невдовзі почувся регіт. Це кіннотники побачили піших — мокрих і в болоті. Бідолах мало не затоптали сотні втікачів. Не диво, що їх зустріли реготом.

На світанку повернулися чоти з казарм Костянтиноградського полку і доповіли, що казарми порожні — військо розбіглося. Підстаршина, що пильнував обеззброєних, прохав дозволу відчинити хоч люки у вагонах, бо обеззброєні подушаться. Справді, передав куті меду, бо замкнув і люки, і двері, маючи по 100 людей у вагоні.

Наказав випровадити з вагонів і вишикувати в ряди. По короткій промові запитав, хто хоче служити Директорії. Виступило щось із ЗО люду, а решта мовчали. Наказав кожного десятого вивести вперед. Не знаючи, що їх чекає далі, з рядів почулися голоси, що "будемо вірою і правдою служити у війську, аби на цей раз дарувати"… По-батьківськи покарав і відпустив їх на всі чотири сторони.

Діставши телеграфічне сполучення, доповів про все полковникові Болбочанові, який на кінець розмови, жартуючи, сказав: "Як так будете воювати і з Махном, як з цими двома полками, то напевно по пару днях і Махна привезете в клітці. Старшин Роменського полку відішліть до Полтави, а також і зброю".

Після наведення порядку наші сили значно збільшилися, до нас прилучилась кінна сотня Роменського (33-го Охтирського. -Ред.) пішого полку, яка мала до 50 шабель, із досить добрими кіньми, панцерний потяг, щоправда імпровізований, але мав гармату і шість важких кулеметів, усі з обслугою, та 30 піхотинців, що добровільно до нас перейшли, — їх приділив до панцерки як десант.

Командиром панцерки призначено чотового [Гриця] Бурбу, а його помічником став бувший командир панцерки хорунжий [Іван] Дерев'янко. Сотня по прилученню Роменців зросла до 150 шабель. За наказом полковника Болбочана сотня мала розгорнутися у дивізіон і негайно вирушати до Лозової та підпорядкувати собі всі частини, які там перебувають. Втримати Лозову до прибуття [Омеляна] Волоха з гайдамаками. Того ж таки дня ще перед полуднем рушили на Лозову. В дорозі поділив я військо на дві сотні: 1-ша сотня — хорунжий [Олександр] Богаєвський з Роменського полку; 2-га сотня — хорунжий Недригайло; ординансовий старшина — хорунжий [Василь] М'якота з Роменського полку.

Попереду валки їхав наш панцерний потяг, на який я пересів, бо ще на панцерці не воював.

Вранці прибули до Лозової. Виставивши забезпечення, скликав нараду командирів частин, які прибули з великим запізненням. Майже всі були кадрові старшини бувшої Російської армії. Чисельний стан їхніх відділів — до 3000 багнетів, 4 гармати і понад 200 шабель. На всі мої питання відповідали з усмішкою і нехотя. Я їх розумів, бо на командира їм накинули хлопчину- 23-літнього поручника, і то військового часу. Сидів мов на голках. Раптом від гуку посипались шибки з вікон, і всі командири почали вискакувати із залу, в якій була нарада. Пішов і я слідом, дякуючи в душі Махнові, що виручив мене з дурного становища. Наша панцерка била по ворожому бронепотягу. Вислав хорунжого М'якоту до сотень, аби вивантажилися з вагонів та чекали наказів.

У панцерці хорунжий Дерев'янко, якого всі звали "дядя Ваня", що невідомо коли встиг поголити свою голову, залишивши за вухом шматочок волосся, котрий мав правити за оселедець (усі ми в той час мали оселедці), запропонував відійти пару сотень метрів, щоб набрати розмаху.

— А потім повною парою — назустріч Махновцям!

Спосіб виявився добрий. По кількох пострілах махновський бронепотяг дав "задній хід" і почав тікати, — як видно, прийняв нас за порожній паротяг. Відігнавши [махновців] без жодного пострілу на другу станцію в напрямі на Павлоград, повернулися до Лозової. На станції — тільки наші кіннотники, а кадрові командири зі своїми полками відступили в невідомому напрямі. По виході з Лозової вислав патрулі, щоб умісцевити ворога (з'ясувати, де він. — Ред.), бо на нараді нічого про ворога не довідався.

Пройшовши з 15 кілометрів, затримались на хуторах поблизу ст. Юріївка, де, за відомостями селян, мав бути ворог. Надійшла наша панцерка. Повернулися патрулі, які повідомили, що Юріївка зайнята ворожою піхотою і там же броньовик. Вислав нову серію патрулів із завданням вийти на тили ворога. По здобуттю зазначених пунктів — ракетами дати знати про це.

Дивізіон має рушити, як стемніє. Не доходячи до Юріївки, наша передня сторожа була обстріляна кулеметним та рушничним вогнем. Сотні спішились і почали наступ. У тому часі на тилах ворога зблиснули ракети, на які ми відповіли.

Ворог перервав вогонь і почав тікати, кидаючи зброю. Полонені зізналися, що не варто було битись, бо і так оточені з усіх сторін. Майже кожен Махновець мав дороге хутро, а також багато грошей, які рахував на фунти. Признавалися відверто, що награбували в Катеринославі.

Наказав кінноті залишити Юріївку і відійти на хутір, де було легше забезпечитись і меншими силами, а сам — на панцерку і повернув до Лозової. Від хорунжого М'якоти довідався, що частини, які були зникли, вернулись і розташувалися на старих місцях. Скликав нову нараду, хоч була вже третя ніч без сну.

Тільки сів, щоб з'їсти вечерю, як приходить хорунжий М'якота з доповіддю, що начальник депо відмовляється робити дрібний ремонт нашого паротяга.

Заарештувати!

Вже арештований, чекає за дверима.

Привести сюди!

У цей час почали сходитися командири частин. Привели під багнета-мп і начальника депо. По короткій доповіді переконався, що він Москаль і СТОВІДСОТКОВИЙ комуніст. Справа з ним була коротка…

На цій нараді командири відповідали вже без усмішки і навіть вставали при моїх запитаннях. З недовір'ям слухали, що мої кіннотники рвуться в бій. Одноголосно твердили про поганий моральний стан своїх людей. Таємниці, чому мої рвуться в бій, я не зрадив, бо сам довідався пізніше, що охоти додавали ті фунти грошей, що їх мали Махновці.

Вночі повернувся на панцерці до дивізіону та знову скликав нараду старшин. Подальший наступ — у напрямі Павлограда. Перед світом пішли патрулі, а вслід за ними сотні. Так провоювали ми три дні, майже без втрат з нашого боку, застосовуючи тактику оточення, беручи полонених і військову здобич.

До Павлограда лишилося неповних 15 кілометрів. У Лозову прибули передові частини гайдамаків. Від них довідалися, що отаман Волох має прибути на другий день. Того ж дня поїхав і я до Лозової, щоб передати відтинок. З нас, Болбочанівців, ще ніхто Волоха не бачив. Не хотілось вірити, що дядько в розхристаному кожусі є отаманом, улюбленцем нашого уряду… Ми звикли до статечних, підтягнутих старшин 2-го Запорозького полку та до джентльмена полковника Болбочана, а тут якась мара у вошивому кожусі.

Привітавшись, доповів про ситуацію на нашому відтинку та що фронт тримаю до ранку. Хто нас змінить? Волох відразу заявив, що він скасовує наказ полковника Болбочана і затримує нас при собі. На моє питання, хто ж нас змінить, відповіді не дочекався…

Підтягнувши ешелони ближче до фронту та стягнувши піхотинців з десанту, що патрулювали на станції і в місті, посадовив усіх на панцерку і наказав вирушати до дивізіону.

Вечором сотні, повантажившись, відійшли до Лозової. Я лишився з панцеркою, щоб прикрити відхід піхоти.

Удосвіта вже мали гостя — махновський броньовик, який прилип до нас і не давав спокійно відійти. Довелося знову застосувати тактику "пустого паротяга". У "махновця" здали нерви, і він почав відходити. Перед станцією почав ревіти мов несамовитий: жадав, щоб нам перед носом переставили віхи (стрілки) та скерували на запасний тор. Майже на повному ходу вдарили в потяг, що стояв на нашій дорозі. На станції було повно махновської піхоти, котра відкрила по нас вогонь, на який і ми відповіли з обох бортів…

Чотовий [Гриць] Бурба запропонував причепитися до валки та відірвати від неї пару вагонів і подивитися, що в неї всередині. Не встиг я дати згоди, як Бурба вже маніпулював при буферах. По хвилі доповів, що все готове…

Задній хід, але в'язання тримали, другий раз — те саме. Що буде, як не витримають при нашому паротязі? От Махновці натішаться…

Виручив "дядя Ваня": відштовхнувши машиніста, вів дав такий задній хід, що ми попадали. Поволі панцерка рушила з негостинної станції.

Усім було цікаво, що нам Бог послав. За кілька кілометрів затримались і козаки, мов груші, посипалися за здобиччю до вагонів, яких виявилося вісім, усі запломбовані.

Мов на замовлення дістали те, чого найбільше потребували. Удвох вагонах — сукно. Ясно-сіре — на черкески, а чорне — на штани. У трьох вагонах — цукор, один вагон із цукерками "Жорж Борман" відомої перед війною фабрики в Харкові, а в решті вагонів — якісь машини і щось із піввагона пудри "Лебяжий пух", яку наказав викинути як непотріб, але козаки запротестували. З їхніх слів виходило, що дівчата на селі вже віддавна використовують звичайну крейду, а за "Лебяжим пухом" пропадають. Переконали мене, і пудра залишилася.

Виставивши забезпечення, переночували на ст. Юріївка. Вночі повернувся хорунжий Недригайло, який з кіннотою побував на першій станції за Лозовою. Вдосвіта нас розбудили вибухи гранат. Два махновських бронепотяги атакували нас. Відстрілюючись, рушили на Лозову. Перед входовими віхами затрималися, щоб дати змогу гайдамакам приготуватися зустріти гостей.

Ворожі гранати рвалися поруч з нашою панцеркою. Треба було відходити, щоб не стати ціллю для махновських гармашів. На ходу бачили, як Волох у розхристаному кожусі виводив своїх гайдамаків назустріч ворогові. Не попрощавшись, рушили і ми доганяти нашу кінноту.

За цих майже два тижні, що ми провели в боях з Махновцями, а до того ж майже без втрат з нашого боку, стерлася будь-яка різниця між козаками. Вже не було повстанців з Решетилівки чи Білоцерківки, вже не було Роменців чи регулярних, були тільки Болбочанівці. Правда, ми ще різнилися одягом, але була надія, завдяки махновському сукну, що і ця різниця зітреться невдовзі. Вдалий добір старшин, насамперед командирів сотень, спаяв в одне ціле ще донедавна таких різних людей.

Дивізіон ім. Петра Болбочана

У Полтаві, у штабі отримали наказ переїхати до Кременчука, де й закінчити формування. Полковник Болбочан виїхав до Києва, викликаний урядом.

Повернувшись, у перший же день вирішив одноманітно одягти весь дивізіон. Наказав вишукати найкращих кравців, яких привели до канцелярії.

— Скільки заробляєте в день? У нас дістанете подвійно — плачу цукром.

У той час це була найкраща валюта.

До обіду вже понад двадцять кравців зі своїми машинами працювали у спеціально відведеній для них залі.

Решетилівка зі своїми каракулем і смушками була під боком. Зголосилися також і шевці, які виправляли брак взуття в сотнях.

По десяти днях сотні були одягнені та взуті. Махновський цукор зробив своє.

До Кременчука прибув полковник Болбочан зі своїм штабом, другого дня хотів оглянути дивізіон. Постій у Кременчуці використав я для форсованих навчань не тільки польової служби (переважно вночі), а й до формальної муштри.

28січня (в цей день Петро Болбочан вже перебував під арештом у Києві. — Ред.) дивізіон вишикувався до інспекції. Чорні каракулеві шапки у старшин і підстарший, смушкові — в козакш, усі з чорними шликами. Ясносірі черкески, підсподом — чорні жупани і чорні штани, майже всі в нових чоботях.

Оглядаючи сотні, в душі дякував Махнові за сукно і за цукор. Пару хвилин страху, заки відчепились, — насправді дешева ціна, коли подумати про такий вигляд дивізіону. З піснями рушили перед штабом полковника Болбочана.

За пару хвилин вийшов полковник Болбочан, якому сподобався вигляд дивізіону, але він хотів докладно знати, де взяли сукно, чим платили кравцям та шевцям.

Я відповів, що одягнув і взув "батько" Махно, а за роботу платили махновським цукром. Оглянувши сотні, полковник зазначив, що царська гвардій не виглядала краще. Подякував козакам за бої під Лозовою і дозволив дивізіону носити його ім'я. На прощання наказав бути готовими до скорого ниїзду на фронт.

29 січня 1919 р. дивізіон імені полковника Петра Болбочана вирушив на фронту напрямі Харкова. Склад дивізіону: командир — поручник [Петро] Дяченко; ординансовий старшина — хорунжий М'якота; штабний сурмач та 5 козаків почту; 1-ша сотня — хорунжий [Олександр] Богаєвський; 2-га сотня — хорунжий Недригайло; кулеметна чота — хорунжий Щербина; господарська чота — хорунжий Черняїв (2 польових кухні і 6 возів); молодші старшини в сотнях — хорунжий [Євген] Нестеренко, хорунжий [Іван] Зуб, хорунжий [Гриць] Плужник і хорунжий [Гнат] Стеценко. "Дядя Ваня" [Іван Дерев'янко] перебував при господарському відділі, чекаючи на гармати, що ми мали здобути в бою. Його панцерка залишилася в Полтаві…

Бій кінноти в районі Лозової проти Махновців та наведення порядку в здеморалізованих частинах мали велике значення в першу чергу для мене, бо до того часу, як у бувшій російській, так і українській арміях, я ходив на поводах. Найбільшим і найчастішим завданням була розвідка і час від часу бій у вимірі сотенних операцій. Випущений полковником Болбочаном на ширші води, я легко освоївся з новою роллю командира дивізіону, а невдовзі й командира полку.

Прибувши на ст. Люботин під Харковом, я зголосився до командира пішого Мазепинського полку, який наказав відіслати наші ешелони до Кременчука та стримувати ворога на шляху Люботин — Коломак — Полтава.

Змінивши курінь Мазепинського полку, ми в безперервних боях з ворожою піхотою відходили на Полтаву.

Билися в дуже несприятливих умовах. Великі сніги, примерзлі на поверхні, не витримували коня з вершником. Коні западались і ранили ноги до крові, що примушувало нас триматись доріг і вести чолові бої без можливості вільно маневрувати. Навпаки, ворожа піхота нас виманевровувала.

"Петлюрівська гвардія"

Так дійшли ми до Полтави. Тут застали наші ешелони і наказ, повантажившись, їхати до Кременчука, де до нас прилучили 3-тю і 4-ту сотні нашого полку, з якими ми мали негайно вирушити на Кобеляки, зайняті місцевими повстанцями. Звідтіль вони загрожували Кременчукові.

Командир полку Римський-Корсаків хворий. Полк доручено провадити мені. Під вечір були недалеко Кобеляків. Повернулися вислані патрулі, від яких довідалися, що місто в руках повстанців, а під містом — курінь Дорошенківців і батарея полковника [Олекси] Алмазова. Довелося заночувати за 6 км від міста. Вдосвіта рушили. 3-тя сотня з хорунжим Плужником пішла в обхід міста, щоб відтяти відступ повстанцям на схід.

Затрималися при штабі пішого куреня, який примістився на невеличкім хуторі, за 2 кілометри від міста. Я наказав кіннотникам попустити попруги, а кому треба, пересідлати. Сам з командирами сотень пішов до курінного, щоб узгодити спільний наступ. Дорошенківці були гостинні, запросили до столу, на якому вже шкварчала яєшня та стояла пляшка з горілкою. Не встигли ще розміститися за столом, як Алмазівська батарея, що стояла тут же, біля хутора, відкрила вогонь. Старшина, що був при конях, доповів, що ворожа піхота в 300 метрах від хутора, а наша батарея б'є картачами…

У сотнях багато коней розсідлані, а всі мають попущені попруги. Про кінну атаку нема що й думати. Треба витягнути ворожу піхоту з горбків, бо, як підтягнуть кулемети, впадуть наші коні. Залишився єдиний вихід — піша атака: "Москалі, геть! Слава!"

Атака наша була така бравурна і несподівана для ворогів, вони майже без пострілів скотилися з горбків. Коні врятовані. Ми окопалися на горбах. Усе передпілля покрито втікаючою повстанською піхотою.

Мало кому з ворожої піхоти, що брала участь у наступі, вдалося спастися, добігши до міста. Більшість лягли трупом. Ми здобули 4 важкі кулемети і понад 100 рушниць. Обійшлось без утрат у людях. Місто в наших руках. Повстанці розбіглися.

2 лютого полк отримав наказ залишити Дорошенківський курінь гарнізоном у м. Кобеляки, а самому перейти до Потоків, обсадити їх і сильними патрулями провадити розвідку в напрямі Катеринослава.

Вже в Кобеляках у мене був поганий настрій. Місцевий лікар виявив поворотний тиф. Погоня за повстанцями не пройшла даром. Непритомного, поклали на сани, прикрили махновським кожухом і під опікою ветеринарного фельдшера та моєї "дванадцятки", з якою я прибув до 2-го Запорозького полку, повезли до наших ешелонів у Кременчук, де вже мною заопікувався шпиталь.

Полк перейняв сотник Божко, який від Люботина був моїм заступником. Із Кременчука наші частини відходили під вогнем робітників під проводом Крюкова (Крюків — робітнича околиця Кременчука, де мали вплив більшовики. -Ред.).

По арешті полковника Болбочана за наказом Головного отамана Симона| Петлюри настав час експериментів у Запорозькому корпусі… [Омелян] ВОЛОХ, [Олександр] Данченко та кілька австрійських цуґсфірерів (командирів чот. — Ред.) — всі з виразним наміром розкласти і знищити цю позапартійну частину, якою був Запорозький корпус.

У лютому полк без набоїв прямував на Єлисаветград — Первомайське — Криве Озеро — Бірзулу, куди і прибув 7 березня.

10 березня полк отримав наказ вивантажитись і переїхати в район Квіткового.

На станції Іскрене, яких 3 станції перед Цвітковим, чоловий ешелон з 1-ю і 2-ю сотнею потрапив під обстріл ворожого бронепотяга. При моїх сотнях по двох поворотах тифу був і я, сподіваючись третього. Наказавши сотням вивантажитися, вислав патрулі з підривним матеріалом на тили панцерки. Галопом пішли патрулі, а сотні, розвернувшись у лаву, рушили вперед, обходячи ворога. Невдовзі панцерка почала відходити на Цвіткове.

А Римський-Корсаків? Хворий, від'їхав ешелоном. Полк більше цього кадрового старшини не бачив. Незабаром після арешту полковника Болбочана він разом зі своїми приятелями втік до Денікіна.

Довелося мені, зовсім ще слабому, взяти на себе тягар командування полком. Порозсилав я патрулі, щоб відшукати сусідів та умісцевити (з'ясувати місце розташування. -Ред.) ворога, бо зі штабу корпусу про такі "дрібниці" забули проінформувати. Надвечір уже було відомо, що батальйон ворожої піхоти з панцеркою втримує Цвіткове, а піхота, яка себе називає "Петлюрівською гвардією", — в с. Стецівка, що за 5 км на захід від ст. Іскрене. Командир патруля, який вишукав цю частину, звітував, що в ній не все в порядку — мітингують і не хочуть битися з большевиками… Добра гвардія! Мусів я сам поїхати до Стецівки з наміром домовитися про подальшу спільну дію.

У Стецівці, на майдані біля церкви, — купа солдатні (пару сотень люду) мітингувала. Жодного забезпечення — приходь і бери голими руками. Від старшин, що стояли збоку і в мітингу не брали участі, я довідався, що це 1-й полк піхоти ім. С. Петлюри, сформований із повстанців проти гетьмана. Командиром полку був Шаповал, якого більше цікавили партійні справи, ніж полк. У той час його теж не було — виїхав до Києва, до уряду. Полк цей мав понад 2000 люду, але вже половина розбіглася, а решта вимагає, аби їх відправили до Києва. Прекрасно одягнуті та взуті. Аякже: гвардія! Запровадили мене до заступника командира полку. Кадровий старшина, але якийсь переляканий, і слухати не хотів, щоб я йому підпорядкувався, а прохав наказів від мене. Домовилися, що ще перед світанком він приведе свою піхоту на станцію Іскрене, обсадить її, а моя кіннота виконає рейд на Цвіткове.

Наступного дня із тригодинним запізненням нарешті підійшла до ст. Іскрене піхота — неповних 300 люду; решта не виконала наказу і лишилась у Стецівці. Показав у терені на горби на південний захід від ст. Іскрене, що їх вони мають осідлати, а кіннота розпочне свій марш на Цвіткове. Піхота почала виконувати наказ, але надійшов ворожий броньовик і відкрив по піп гарматний і кулеметний вогонь. Піхота скотилась у паніці з горбів, кидаючи псе, що заважало тікати, і зброю теж.

Наказав я моїй 4-й сотні з двома важкими кулеметами зайняти позиції на тилах власної піхоти, яку попереджено, що наші кулемети скеровані на них і що вони мусять зайняти горби. Кіннота рушила і надвечір опанувала ст. Даріївку, в якій нікого не було, бо броньовик відійшов на Цвіткове.

Вночі від командира 4-ї сотні прийшло донесення, що наша "гвардійська піхота", використавши темноту, розбіглася та що він був змушений відкрити по ній вогонь. Серед "гвардійців" є убиті й поранені.

Трофеї 4-ї сотні — 6 важких кулеметів, багато рушниць і понад 200 наплічників. Наші кіннотники довго згадували цих "гвардійців", бо майже в кожному наплічнику було по 5–6 пар білизни, якої нам бракувало.

"Блиск моєї шаблі був сигналом закінчення балачки"

Чергового дня ми отримали наказ відходити на Звенигородку — Тальне. Без зв'язку з ворогом дійшли до Тального, де зустріли піхоту Мазепинського полку.

Розташувалися в с. Білашки на південь від Тального, щоб забезпечити нашу піхоту, бо були відомості, що в Умані повстали робітники проти Директорії. Стежний відділ, висланий до Умані, повідомив, що наша піхота залишила місто, яке нині в руках повстанців. Щоб не втратити зв'язку зі своєю піхотою, почали і ми марш на Легедзине — Умань. У щоденних маршах, майже не сходячи з коня, я так і не дочекався нової атаки тифу, а поволі почав видужувати.

Не доходячи до Умані, заночували в с. Гережанівка, за 5 км на схід від міста, щоб удосвіта пробувати атакувати місто. Вислані вранці патрулі доповіли, що майже всі повстанці подалися на Христинівку, а в Умані залишилася невелика кількість озброєних робітників, які засіли на фабриці "Сльворті". Наші патрулі перекрили всі виходи з міста і перестрілюються з повстанцями. Із двома сотнями підійшов я до фабрики, а решту з табором і керував на західний край міста. Сотні спішились і під заслоною кулеметів пішли в наступ. Опір був слабкий, і по хвилині ми його цілком зламали.

Зробивши порядок на фабриці, дивізіон оволодів станцією. На телеграфі був наш чоловік. Він повідомив, що із Христинівки вийшов спецпотяг і скоро має бути в нас. Я видав накази, щоб у сотнях приготувалися зустрічати" гостей". Нарешті надійшов потяг, що складався з п'яти вагонів, в тому числі один особовий. З нього вийшов незорієнтований чолов'яга, обвішаний зброєю, аза ним з десяток червоноармійців. Комісар привіз багато грошей для повстанців. Червоноармійців я наказав відпустити, бо всі були місцеві, а комісара віддав козакам на "товариську розмову". Від нього довідалися, що наші залишили Христинівку і відійшли на Теплик.

Заночували в с. Паланка, маючи свої стежі в Умані. Тут до полку прилучилося близько ЗО хлопців із Софіївської господарської школи. Сирий матеріал, але з часом виробився. На другий день рушили на Теплик. У дорозі від селян довідалися, що в Теплику був бій, хто з ким бився — не знали. Не доходячи до містечка, я зі своїми ординарцями рушив вперед, щоб наздогнати патруль і самому розвідати, що і хто в Теплику. Це було по годині 10-й вечора. На східнім краю містечка мене затримав оклик:

— Стой, кто єдєт?

Відповідь відома:

— Своі!

Висипався з десяток осіб у цивільному нам назустріч, всі озброєні. Вони прийняли нас, видно, за большевиків, бо почали вітати нас як Червону армію. Видно, всі були місцевими шишками, бо один поперед одного хвалилися, що і хто з них зробив…

— А хто ж із вас був організатором повстання? — питаю.

— Не хвалясь, ето бил я! — ствердив один.

Я вже мав досить розмови, а для козаків блиск моєї шаблі був сигналом закінчення балачки…

Надійшли наші сотні. Наказав 3-й і 4-й сотням оточити містечко, що було легко виконати, бо було тільки два мости і виходи греблями: річка і ставок розлилися. З рештою сотень увійшов до Теплика. Від селян уже знали, хто робив повстання. Село залишилось нейтральним. На майдані й вулиці лежало 20 убитих козаків Мазепинського полку. Забрали із собою вбитих, перейшли на другий день до села Соболівка і там поховали їх за козацьким звичаєм.

По короткому відпочинку в Соболівці полк отримав наказ йти в наступ на Теплик, а потім виконати рейд на Умань. Після короткого бою з ворожою заставою на краю Теплика спішений полк увірвався в містечко. В Теплику перебував приблизно батальйон ворожої піхоти, яка, не сподіваючись небезпеки, відпочивала і купалася в лазні. Заскочення було цілковите. Серед ворожої піхоти, яка дісталась у полон, багато виявилося у спідній білизні. Полк рушив на Умань. Потім ще наші патрулі виловлювали червоноармійців, що втекли з Теплика.

Умань зайняли без бою. Простояли там три дні. Цей час використали, щоб у місцевого населення придбати для козаків взуття.

У Румунії

Почався відступ у напрямі Румунії. Як старшини, так і козаки досить часто питали, перед ким і як довго маємо відступати. Справді, від Умані і до румунського кордону наш полк не мав ні одного бою, як не рахувати повстанців Дячишина, що атакували наш табір, не знаючи, що зразу ж за табором іде полк. Кінною атакою відбили наступ.

Властиво, ворога ми майже не бачили. Десь хтось когось змусив до відступу, і весь фронт відходив. Полк тижнями не отримував жодних наказів, і ми відходили, щоб не згубити власної піхоти.

Перед Дністром наша піхота залишила силу військового майна, бо хтось зірвав міст і понад сотня вагонів лишилася на цьому боці. Селяни вже господарювали у вагонах, але лишилося і для нас. Вільні вози і тачанки навантажили цукром, який нам пригодився в пізніших часах.

12 квітня 1919 р. ми перейшли Дністер. Розташувались на полі біля Бендер. Побудували коновози замкнутим колом; усередині був справжній табір. Вкопали важкі кулемети і виставили варту, бо не дуже довіряли Румунам, знаючи їхню циганську вдачу.

Переночували спокійно. Вранці одержали наказ взяти участь у похороні вбитих старшин і козаків Богданівського полку.

Наш полк у повному складі зі своїми сурмачами, залишивши при конях посилену варту, вирушив на збірний пункт. Румуни теж припровадили свою почесну варту. З українського боку якийсь штабівець узгодив з Румунами порядок маршу. Полк мав іти за Румунами. Довелось мені запротестувати: або йдемо зараз же за своїми сурмачами, або не беремо участі в похороні. По довгій нараді Румуни погодилися пустити нас як гостей уперед.

Віддавши останню пошану Богданівцям, полк із піснями вертався до свого місця постою. Румунська комендатура поставила своїх жандармів, які мали вказувати нам дальшу дорогу бічними шляхами, натомість головний шлях замкнули заставою, навіть із кулеметом. Не допомогли протести командира застави, який хотів нас затримати. Ми пішли головним шляхом. Там нам стало зрозумілим, чому нас так охороняли. Місцева людність загинала нас квітами, не бракувало і протирумунських закликів.

По двох днях постою коні наші вже не мали сіна. Вівса було на 5–6 днів. Але мали гроші й цукор, відтак з'явилися місцеві жидки, але румунські застави, що оточили нас, не допускали фуражу, і навіть селянок з молоком і хлібом.

Треба було шукати виходу. Становище могли врятувати або дозвіл міщеною коменданта на закуп фуражу, або марш на Заліщики вздовж Дністра. З цим вислав я сотника Гончаріва до румунської комендатури. По кількох годинах сотник Гончарів повернувся і повідомив, що нічого не виторгував "у Циган", тільки довідався, що сьогодні увечері до нас приїде командант румунського гарнізону. І справді, невдовзі приїхало румунське авто із двома старшинами, яких перед нашими конов'язами затримала застава. Надійшов я із сотником Гончарівим у ролі перекладача. Познайомились. Румун просив дозволу оглянути наших коней і вже по дорозі хвалив наші порядки.

Дійшовши на терен 2-ї сотні, побачив двох муциків (тут: маленькі коні. -Ред.), яких сотня мала ще з Полтави. Полковник Стратилеску, так звався цей комендант, почав пестити цих коненят і просто не міг від них відірватись. При наших оглядинах сподобав мого "араба" Зуха.

Я наказав цих трьох коней прив'язати біля авта полковника Стратилеску. Яке ж було його здивування, коли сотник Гончарів пояснив, що у звичаю козаків є дарувати гостеві все, що він похвалить.

Ще того самого дня румунські застави зникли і біля самого розташування завирував базар. Жиди та селяни доставили все, що нам бракувало, а до того за наказом мого нового приятеля полковника Стратилеску місцевий банк поміняв на дуже корисних умовах наші гроші на румунські.

Від дня арешту полковника Болбочана наш полк не діставав грошей, довелося жити за рахунок селян та з того, що здобули на большевиках.

Треба було зробити більші запаси фуражу та проса, щоб не забракло в дорозі, як повантажимося до вагонів. Полкова каса була майже пуста. Довелося зичити гроші у козаків… Наказав я збірку 1-ї і 2-ї сотень, що свого часу билися з Махновцями. Вистроїлись, маючи свої сідла перед собою. Короткий перегляд подушок і в'юків — і полкова скарбниця збагатилась, а козаки тільки чухали потилиці.

Нарешті підігнали вагони, в які ми посідати, але паротягів не було. Мішок цукру — і паротяги знайшлись. Майже всю дорогу довелося "солодити", щоб їхати далі. В Чернівцях була спроба обеззброїти полк, що мала виконати румунська піхотна сотня, і який же сором — у лаптях. Командир компанії гостро взявся за нас, наробив крику на все місто. Через перекладача я проводив з ним розмову в жартівливому тоні, але Румун, як видно, на жартах не знався, бо дав нам 5 хвилин часу на приготування до здачі зброї, після чого його солдати силою відберуть її у нас. Він уже обеззброював нашу піхоту. Тоді, знову жартом, запитав я Румуна, чи його вже хто обеззброював. Румун знову в крик, що вже минуло 5 хвилин, а зброї не виносять. Я потішив його, що зараз винесуть…

На мій знак сурмач заграв "сполох", і з вагонів вискочили козаки з рушницями, готовими до стрільби, оточили лапотників. Із вагонів виглядали наші важкі кулемети, теж готові до бою. Бідний командир сотні цілковито розгубився і вже без крику просив, щоб не робили йому кривди, бо пропаде кар'єра. Над'їхав і сотник Божко із другим ешелоном, якому я щераз наказав, щоб їхав у повній готовності.

Галичани дивуються

Нарешті Заліщики. Велике було наше здивування, коли ми там дізналися, що весь Запорозький корпус здав зброю і був пограбований Румунами. Виходило, що тільки ми, Чорношличники, не здали зброї і майже нормально відбули подорож. Сміливі завжди мають щастя…

Вперше за довгі місяці наша господарська сотня фасувала все в упорядкованих магазинах. Заімпонувала нам своєю господаркою Галицька армія. Нічого на око, як у нас, а все як належиться, на вагу.

Простояли в Заліщиках три дні. За той час і ми заімпонували місцевому населенню, бо платили, не рахуючи грошей, все на око і залежно від настрою, аж місцевий комендант гарнізону Галицької армії мусів скликати нараду командирів частин і прохав вплинути на козаків і старшин, щоб не розкидалися грішми, бо в цей спосіб вони знецінюють їх і деморалізують населення.

Після трьох днів похідним порядком рушили ми через Радивилів — Почаїв — Вишнівець, наспівши в Ланівці 2 червня 1919 року.

Із Заліщиків полк вирушив у такому складі: командир полку — поручник Петро Дяченко, заступник командира полку — сотник Божко; командир 1-го куреня — поручник [Левко] Балицький, командир 1-ї сотні — хорунжий [Олександр] Богаєвський; командир 2-ї сотні — хорунжий Недригайло; командир 3-ї сотні — хорунжий [Іван] Зуб; командир 4-ї сотні — хорунжий [Гриць] Бурба; командир кулеметної сотні — хорунжий Щербина; командир господарської сотні — поручник [Михайло] Токар; ад'ютант — сотник Бугарін; ординансові старшини — сотник Гончарів і хорунжий [Василь] М'якота; молодші старшини в сотнях — хорунжий [Юрій] Артюшенко, хорунжий [Михайло] Бензик, хорунжий [Хведір] Гаєвський, хорунжий І Михайло] Ключко, хорунжий [Борис] Насонів, хорунжий [Петро] Назаревський, хорунжий Поворозняк, поручник Мі… (?), хорунжий Андрій Отрешко-Арський, хорунжий [Федір] Редька, хорунжий [Кость] Роменський; командир пластунської сотні — хорунжий [Гриць] Плужник і його заступник-хорунжий [Гнат] Стеценко.

Полк мав понад 250 шабель, 8 важких кулеметів з обслугою, з того 4 на ижах і 4 на тачанках. У пластунській сотні — 60 багнетів. Разом понад 500 люду. До Ланівців дійшли без зв'язку з ворогом і там дістали наказ забезпечити південне крило 7-ї Запорозької дивізії. На південь від Ланівців наші патрулі виявили ворожу піхоту. Вимацавши її крила, виправив я сотника Божка із 2-м куренем, щоб в'язав ворога, а сам із 1-м куренем обійшов їх з півдня і атакував у кінному шику.

Нарешті маємо свою артилерію. Здобули 2 гармати, 2 важких кулемети, з півсотні полонених, від яких довідалися, що маємо перед собою наших старих знайомих, Таращанців, але вже не тих, що билися з нами на Чернігівщині. Лишилася назва, а склад — самі кацапчуки.

Після арешту полковника Болбочана нашому полку було заборонено носити його ім'я… Полк мав називатись Республіканським, але ми цю назву відкинули. Найчастіше нас називали Чорношличниками. Після Румунії, ніби в нагороду, що не здали зброї, дозволено нам зватись Кінним полком Чорних запорожців. Назва прийнялася, козаки з гордістю звали себе просто Чорними.

Трагедія полковника Болбочана

Прорвавши фронт на лінії Ланівці — Горинь, 7-ма [Запорозька] дивізія корпусу форсованими маршами осягнула лінію Миколаїв — Чорний Острів, а полк Чорних запорожців 4 червня вийшов до Проскурова. Як на долоні було видно місто з десятками ешелонів.

— Гармата вперед!

По хвилині наша гармата, про яку віддавна мріяли, заїхала на позицію. Заїзд був такий бравурний, що можна було бити "браво" (аплодувати. — Ред.). Коротка команда — перший постріл — і то вдалий, у гущу вагонів. Ще зо два десятки гранат пішло туди ж, і ми бачили паніку, яка здійнялася на вокзалі.

Настав момент для кінної атаки, але над'їхав старшина зі штабу 7-ї [Запорозької] дивізії з наказом, щоб полк відійшов до Миколаєва.

6 червня полк обійшов Проскурів з північного сходу і ввірвався до міста майже одночасно із власною піхотою, яка наступала з півночі. Большевики за цей час встигли евакуювати місто, здобичі не залишилось майже жодної, якщо порівняти з тим, що ми могли здобути два дні тому.

7 червня 7-ма [Запорозька] дивізія — в корпусному резерві, а разом з нею і Чорні запорожці.

8 червня в ранніх годинах викликали мене на нараду до штабу 7-ї Запорозької дивізії. На нараді були присутні всі командири полків. Політичний інспектор корпусу [Микола] Гавришко (політінспекторів уведено на взірець большевицьких комісарів) поінформував нас, що в уряді Головного отамана носяться з думкою ліквідувати Запорозький корпус і для тої "місії" [послано] полковника [Володимира] Сальського. Щоб запобігти цьому, нін (Гавришко. — Ред.) призначає командиром корпусу полковника Болбочана, а Чорний полк має арештувати полковника Сальського, штаб якого містився у Проскурові.

Повернувшись зі штабу дивізії, підняв я на сполох свою 1-пгу сотню та важкі кулемети і з ними почвалав до штабу корпусу. Там не чинили жодного опору. Виставив скрізь подвійних вартових, а при вході до штабу — два кулемети, чекаючи на обіцяну зміну нашою піхотою.

Перед вечором прибув полковник Болбочан, якого я запровадив до бувшого командира корпусу. Невдовзі полковник Болбочан вийшов зі штабу, наказавши забрати варту з коридорів і залишити її тільки на вулиці. В цей час прийшла сотня Наливайківського полку, яка нас замінила. Від старшин штабу я довідався, що полковник Сальський погодився залишитися в корпусі як заступник полковника Болбочана.

Десь по півночі до штабу Чорного полку прибув ад'ютант полковника Болбочана поручник Корж із вісткою, що полковник Болбочан арештований Дорошенківцями, а варта з піхоти обеззброєна. Засурмили "сполох", і по хвилині з цілим полком галопував до штабу 7-ї дивізії, щоб там отримати накази.

У штабі, крім полковника [Юрія] Осмоловського, були присутні командири Мазепинського і Наливайківського полків. Я прохав командира дивізії дати дозвіл з полком іти на Чорний Острів, в якому містився уряд. Осмоловський тільки розводив руками та виправдувався, що він недавно в Запорозькому корпусі, й запропонував [Павлові] Зельніцькому та [Іванові] Дубовому взяти всю відповідальність на себе, але ті теж умили руки. Не допомогли мої благання про наказ, що мені треба тільки моральної підтримки, а вже з полком на Чорному Острові я сам дам собі раду.

Наказу так і не отримав. Усі ми були ще замолоді, а в бувших російських військових школах вбивали нам у голову, що війську невільно втручатися в політику. Зі спущеними головами, мов із похорону, верталися Чорні до свого місця постою.

Того ж таки дня від полку зажадали делегатів до штабу Головного отамана. Я призначив сотника Бугаріна, хорунжого [Бориса] Шевченка, бунчужних [Івана] Дубину та [Анатоля] Бакала. Всі щирі Болбочанівці. Делегацію прийняв сам Головний отаман, який по годинній розмові зумів переконати їх, що волосина з голови полковника Болбочана не впаде і що його арешт тимчасовий. Усе це Головний отаман підтвердив словом честі. Делегація мала жадати негайного звільнення, але повірила в обіцянки.

Другого дня полк отримав наказ вирушити на фронт у розпорядження 6-ї [Запорозької] дивізії, щоб на відтинку Деражні боронити підступи до Проскурова. Від 9 червня 1919 р. до серпня цього ж року полк був у невпинних боях. За цей час полк приділювали до всіх частин корпусу.

У цей час ми дістали трагічну вістку про розстріл полковника Болбочана. Полк більше не вірив обіцянкам, а Петлюра до кінця війни не був популярним у полку. У своїх споминах [Микола] Капустянський називає розстріл полковника Болбочана сумним епізодом, а полковника [Петра] Болбочана — видатним військовим діячем, Великим Українцем і справжнім лицарем.

Суд відбувся за наказом отамана [Олександра] Осецького при штабі армії. Прокуратором виступав "державний літерат" Петро Певний, членами суду були козаки зі штабової сотні, оборонцем призначено козака тієї ж таки сотні. Виконання присуду було здійснено через два тижні після вироку над людиною, доведеною до божевілля. Так 29 червня 1919 р. загинув видатний військовий діяч, щирий Українець і справжній лицар.

"Шкода було крові в обороні такого уряду"

Після місячних кривавих боїв ми залишили Проскурів. Червоні вели далі свій наступ, щоб остаточно відрізати нас від Збруча та захопити Кам'янець на Поділлі.

Несподівано для нас порятунок був близько. До Збруча підходила вся Галицька армія, з появою якої ситуація на нашому фронті повинна була ґрунтовно змінитись на нашу користь. Треба лише нам утримати в наших руках необхідний терен на лівому боці Збруча для розташування Галицької армії.

Бої від 13 до 15 липня в районі Ярмолинців мали характер зустрічних боїв, у яких червоні змусили Запорожців відійти на Солобківці, але кинута на фланг 6-та дивізія з полком Чорних запорожців відтиснула червоних на Ярмолинці. Наші атаки чергувались із ворожими контратаками, і тільки 16 липня опанували ми Шарівку — Ярмолинці і відкинули червоних на північ.

Врешті дійшли вісті, що Галицька армія перейшла Збруч, а це означало, що скінчиться тупцювання на одному місці, щоб боронити пару тисяч нероб, які ховались за плечима нашого війська. При владі тоді був соціалістичний кабінет [Бориса] Мартоса, який до свого війська ставився просто вороже. Чорні говорили, що шкода було понад 50 убитих і поранених Чорних запорожців, які пролили кров в обороні такого уряду.

27 липня Запорожці зламали ворожий опір і вийшли на лінію Скаржниці — Андрійківці — Райківці. Чорні запорожці захопили Кудринці та переправи через річку Самець, здобувши 4 важкі кулемети, багато набоїв і табір з награбованим майном, серед якого не бракувало і церковного приладдя, чаш, риз іт. п.

Двома днями пізніше Чорні ввігнались у Проскурів, а вслід за ними ввійшла піхота 7-ї [Запорозької] дивізії.

Кіннота далі переслідувала ворога, [що відходив] на Заруддя — Калинівку, шарпаючи його з боків. Знову були нами взяті табори з фуражем і амуніцією та велика кількість полонених з 1-ї совєтської дивізії.

Ворог тікав. Шляхи на Старокостянтинів і Шепетівку — вільні.

Запорозький корпус мав зосередитись у районі Літин — Літинка — Івча і тут перегрупуватися, а полкові Чорних [наказано] зайняти Хмільник із напрямком на Вінницю.

Під вечір 9 серпня Запорожці — вже на півпереході до Вінниці, а наш полк прикриває наступ з півночі.

10 серпня зранку 6-та дивізія вдерлася до Вінниці, але невдовзі її звідти було вибито. За пару годин вона знову здобула місто. Червоні за цей час встигли евакуювати значну кількість ешелонів з майном.

Рухливі й завзяті в боях, Чорні запорожці чомусь у цих боях участі не брали. їхнім завданням було забезпечувати Запорожців із півночі, що могла б зробити сама піхота, а Чорних [слід було] пустити на тили ворога, і вони напевно не дали б червоним вивезти те майно, поруйнувавши на їхніх тилах мости.

Марш через багаті райони Летичівського і Літинського повітів дав змогу господарській частині забезпечитися взуттям, закупивши його засобами полку. На заосмотрення (забезпечення. — Ред.) згори годі було сподіватись. Такої "буржуазної звички" не було в нашого уряду, хоч він міг би навчитись в УГА, що таке планова господарка. Взагалі, фронт був набагато сильніший, ніж тили…

Ворожі сили на Правобережжі: на півдні оперували 45-та і 58-ма дивізії, Окрема інтернаціональна бригада, матроські відділи та залоги різних етапів і міст. На Київському і Коростенському напрямках — близько двох дивізій. Значно послаблювали бойову силу червоних наші повстанські загони, які руйнували запілля і частково зв'язували сили ворога.

Наші сили: Запорозький корпус, корпус СС, [2-га] Волинська, |4-та] Київська, 3-тя [Залізна] та 9-та Залізнична дивізії. Разом близько 15 тисяч багнетів і шабель, 158 гармат та понад 500 кулеметів. Ми були більше як втричі сильніші від ворога, а до того ж мали можливість приєднати до себе повстанські загони — близько 15 тисяч люду, які підпорядкувалися штабові армії. Бракувало, правда, зброї, одягу та взуття, але все цс можна було здобути від ворога.

У цьому часі партії Соціал-Демократів і Соціал-Революціонерів, які творивши] іаш уряд, ввели в армії державну політичну "інспектуру". Ці партійні агенти із запалом взялися за розкладову працю, підриваючи у війську дисципліну та авторитет командного складу. Дістав і полк Чорних запорожців подібного типа, який майже з першого дня почав критикувати всі накази команди полку та вишукувати серед козаків донощиків для себе. Довелося все те терпляче зносити та чекати відповідного моменту, який за декілька днів і надійшов.

Серед маршу наші патрулі наткнулися на ворожу піхоту. Полк із похідної колони розсипався в лаву й атакував ворога. До "інспектора" завчасу було приділено 3-х козаків із завданням пильнувати, щоб не відставав, а то й підганяти його коня. Два козаки тримали його коня за повідки, а третій нагайкою підганяв коня, не без того, щоб не дісталось й "інспекторові". Тхір у Чорних ніколи ніякої кар'єри не зробить. Не зробив також й "інспектор", бо швидко втік із полку.

На Київ

17 серпня Запорожці, розгорнувшись на широкому фронті, в боях звільняють від большевицького війська терен свого наступу, осягнувши лінію Вівсяники — Самгородок. Чорний полк і далі забезпечує ліве крило. В районі Калинівки ворожа піхота вчинили опір. Полк спішився і пішов у наступ. У той час надійшов дивізіон кінноти 3-го Галицького корпусу. Домовились про спільний наступ. Перший раз маємо діяти з братами із-за Збруча. По короткій гарматній підготовці полк рушив, не відставали і Галичани, але перед цвинтарем довелося залягти, і тільки вихід нашої 3-ї сотні на тили ворога змусив большевиків піднести руки. Ми взяли полонених, а 3 важкі кулемети віддали галицькій кінноті. Дивним для нас було, що спішеним дивізіоном командував вахмістр, а всі старшини лишилися при коноводах. Дивувався і вахмістр, коли довідався, що в Чорних не тільки старшини, а навіть і командир полку брав участь у наступі, а коноводами у нас командують підстаршини.

24 серпня 1919 р. Запорожці взяли Білу Церкву, а Чорні запорожці підійшли до Василькова. Патрулі доповіли, що місто зайняте ворожою піхотою. Я наказав 2-му куреневі спішитись. Підсилені гарматним вогнем та [вогнем] 10 важких кулеметів, рушили в наступ. Майже одночасно ворожа піхота перейшла у протинаступ, який зламався у вогні наших кулеметів, що змусили її відступити до міста. Наш спільний курінь переслідував ворожу піхоту майже по п'ятах. 1-й курінь не мав часу розвернутись, а як був у трійковій колоні, так і пішов в атаку. Майже серед міста під ноги моєму коню вискочила свиня, і я разом з конем пройшовся під ногами атакуючої кінноти… Треба було мати добре щастя, щоб в цьому шаленому галопі не наступив на мене жоден кінь.

Більше як півсотні полонених, із десяток Китайців між ними, яких треба було боронити, щоб вирятувати від самосуду місцевого населення. Нарешті селяни взнали, хто такі большевики, і ми помінялись ролями. Вистачило півроку їхнього панування, і села не пізнати.

ЗО серпня 1919 р. наші патрулі ввійшли до Києва, а за ними і весь полк. Місцева людність закидала нас квітами. Захопили товарову станцію, на якій було повно потягів з різним військовим добром, з амуніції починаючи, а сідлами та обмундируванням кінчаючи, якого б вистачило на пару полків. Я наказав 4-й сотні з чотирма важкими кулеметами взяти під контроль Стратегічний міст, а сусідній, Ланцюговий, наглядати патрулям, поки не прийде піхота. Розіслав патрулі, щоб розшукали табори [Чорних], які йшли з таборами 7-ї дивізії, щоб хоч частину добра, що ми знайшли у вагонах, переправити на наші вози. Ввечері надійшла піхота 3-го Галицького корпусу, яка обсадила Ланцюговий міст.

Майже одночасно від командира 4-ї сотні прийшло донесення, що на лівому березі Дніпра показалась якась піхота, а також панцерний потяг. Наказав нашій гарматі стати на позицію, а також підсунув 3-тю сотню і решту кулеметів ближче до мосту.

Всім нам було відомо, що на лівому березі вже нема червоних і що те, що перед нами, напевно, Денікінці. Нам і в голову не приходило, що, маючи спільного ворога — большевиків, — будемо битися з ДенІкінцями. Вже декілька днів у наказах командування нашої армії були вказівки, щоб при зустрічі з білими Москалями — поводитись по-дружньому.

Ціна парадів Петлюри

Через міст у нашу сторону з лівого боку Дніпра йде патруль. Зі своїм почтом пішов і я назустріч на середину мосту. З перших слів, якими обмінявся з Москалем, я вже побачив, що маю перед собою ворога, не кращого від большевиків. Я перестав розуміти московську мову, і дальша балачка велася через перекладача. Як Москалі, так і ми тримали зброю напоготові. От тобі і друзі! В дальшій балачці зажадав я, щоб московська піхота і панцерна відійшли з мосту назад на лівий берег, в іншому випадку — відкриваю вогонь.

Наші мрії (мрії Симона Петлюри. — Ред.) про спільні дії розвіялись. До пас прибув ще один ворог.

Зараз же повідомив я до штабу 7-ї дивізії про зустріч, про розмову з денікінським капітаном гвардії і про мій наказ відкрити вогонь при наближенні білих Москалів. Як видно, моя тактика з ДенІкінцями не відповідала планам "інспекторів", бо вночі отримав наказ передати відтинок Мазепинському полкові, який нас змінив. У цьому ж наказі доручено полкові приготуватись до урочистого акту входу до Києва з Головним отаманом С. Петлюрою на білому коні на чолі. Цей парадний в'їзд призначено на 31 серпня ц. р.

Мене особисто більше цікавило те військове добро, що його ми захопили на товарній станції, і тому я попросив дозволу, щоб тільки один курінь під командою сотника Божка взяв участь у параді, а я залишуся на товарній станції припильнувати вивіз сідел та іншого добра, яке дало б нам з часом можливість збільшити чисельний склад полку.

31 серпня сотник Божко з куренем та б кулеметами на юках пішов на місце парадної збірки. Ще вдосвіта вислав я патрулі, щоб із найбільших сіл спровадити селянські фірманки, думаючи при їхній допомозі вивезти сідла. Десь близько години 10-ї від Мазепинського полку прискакало двоє наших козаків, призначених для зв'язку, і доповіли, що піхота роззброєна, сотник [Іван] Дубовий у полоні, а ворожа панцерка вже перейшла міст і посувається в наш бік. Наказав сурмити "сполох".

Гармата і решта кулеметів зайняли позиції, зрештою, дуже невигідні, бо з них можна було стріляти лише на пару десятків метрів. Із другим куренем виїхав я зустріти ворога.

Ворожа піхота під заслоною своєї панцерки посувалася на товарну станцію. Зав'язався бій у дуже некорисних теренових умовинах для нас. Ворожа піхота на насипі бачить мов на долоні всі наші рухи. Маємо вже поранених. Ворожа піхота з допомогою панцерки вибила нас із товарної станції, з якої ми нічого не вивезли. Вогнеприпасу та різного майна вистачило б на забезпечення всього нашого війська, яке тим часом з парадом входило до Києва.

Найкраща наша піхота, Мазепинський полк із сотником Дубовим на чолі, в полоні. Вся вина — на нашому командуванні, яке дало наказ "не стріляти, бо ведуться переговори". Стало зрозуміло, чому нас змінили Мазепинцями, — бо догадувалися, що наказу "не стріляти" ми не виконаємо… Від полонених дізналися, що в роззброєнні Мазепинців брав участь один курінь ворожої піхоти, який перейшов Дніпро на відтинку 3-го корпусу [Галицької армії].

Денікінці, опанувавши Стратегічний та Ланцюговий мости і забезпечивши їх, почали дуже обережно просуватись до міста. На майдані біля бувшої Думи відбувався наш парад, під час якого місцеві Москалі вивісили на Думі біля нашого прапора трикольоровий, московський, що його за наказом сотника Божка було скинуто. Зловивши московський прапор у повітрі, Божко кинув його під ноги командира Запорозького корпусу полковника [Володимира] Сальського, який наїхав на прапор своїм конем.

Майдан, на якому відбувався парад, був заповнений місцевою людністю, переважно жінками, які оваціями зустріли наші відділи, закидаючи їх квітами. Були, очевидно, серед них і такі, що зубами скреготіли, дивлячись на наше військо. Раптом — постріли. З бічних вулиць почали виходити московські відділи. Цивільна людність у паніці кинулась тікати… Ще перед хвилиною в ідеальному порядку маршували наші колони, які в одну мить і собі впали в паніку… Ні один із дефілюючих відділів не чинив спротиву.

З таким величезним зусиллям і такою дорогою ціною жертв здобули столицю, а віддали її без пострілу! Ще того ж таки дня прийшов наказ: "Відійти на лінію Васильків — Сквира, яка є демаркаційною. Роззброєння — це непорозуміння. Ведуться переговори…"

Нам, на низах, було цілковито незрозуміло, чому ми маємо відходити, а не Денікінці, чому без бою віддали Київ, чому нам невільно стріляти в Москалів, а також чому нас, Чорних, запроторили в далекий резерв?

На все це в той час я не міг дати відповіді. Не мав відповіді й у пізніших часах. Чому ми, маючи проти себе 42-й Донський полк і Сімферопольський піший полк (звичайна заслона), опинилися в "любарському трикутнику"; чому, маючи все Правобережжя, ми опинилися взимку без теплого одягу, без чобіт; чому наші старшини і козаки тисячами мерли від тифу; чому, нарешті, Галицька армія перейшла до білих Москалів і хто її до цього змусив? У ті часи ми були вдесятеро сильніші від денікінських крилозаслонних підділів (що охороняли крила частини. -Ред.), а чомусь весь час майже без бою відходили. Якщо б ми вміли шанувати нашу власну кров, на всі ці питання мусів би перед судом дати відповідь наш тодішній уряд з Головним і ітаманом Петлюрою на чолі.

Молоді ветерани з ясними очима

Наприкінці листопада і на початку грудня 1919 року Армія УНР опинилася в районі Чорториї — Любара, маючи з півдня Денікінців, із заходу Поляків, а з півночі та сходу большевиків. З усього було видно, що піхота вже більше битись не може. Перехід Галицької армії до Денікіна, а також колосальні розкрадання в інтендантстві Армії УНР, і до того безкарні, - під боком уряду і політичних "інспекторів"; історія з любимцем Симона Петлюри отаманом Волохом, який захопив державну скарбницю і перейшов з нею і зі своїми Гайдамаками до большевиків, — все це доконало нашу багатостраждальну армію, зокрема піхоту.

Холодна пронизлива осінь. Болота, дощі та сніги, а наша піхота гола, боса й голодна. Тиф щодня витягав із рядів Армії сотки своїх жертв. Становище було настільки трагічне, що навіть у полку Чорних не тільки молоді козаки, а і тверді Болбочанівські ветерани, які звикли до всього, поспускали голови. Командувач армією не давав жодних доручень, "інспектори" позникали. Штаб Запорозького корпусу попав у полон до Поляків.

Нарешті генерал [Михайло] Омелянович-Павленко став на чолі недобитків, покликав командирів усіх частин на нараду, на якій було вирішено йти в запілля денікінців. На чолі цього походу став генерал Омелянович-Павленко, заступником його був отаман Юрко Тютюнник. Навколо них згрупувалось усе здорове духом і тілом. Решта пішла на інтернування в Польщі. Таке сталося за рік після повалення Гетьманщини і декларацій та обіцянок Директорії про незалежну і самостійну Україну…

6 грудня 1919 р., повернувшись із наради, я наказав збірку полку. На великому майдані коло церкви в Новій Чорториї вишикувався кінний полк Чорних запорожців, мов на огляд. Непорушно стояли кінні сотні, наїжачивши списи. Темніли пластуни у струнких рядах, а за ними важкі кулемети, безвусі обличчя, все ясні, мов дитячі, очі. Але яку втому видно в них… Здавалося, що в кожного на лиці записана вся трагедія його Батьківщини. Але не видно було апатії. Все це молоді ветерани, що вже третій рік б'ються.

Об'їхавши сотні, став перед фронтом полку. Настала мертва тиша, і тільки вудила коней побрязкували та повівали чорні шлики на шапках козаків.

— Козаки, тимчасово переміг нас ворог. Для нас лишилася одна дорога — йти в запілля ворога. Хто не бажає йти в партизанщину, хай залишиться тут, хай вище наперед!

Запанувала тиша. Ряди стояли мов кам'яні, жоден козак не поворушився з місця. Коли зразу громоподібне "слава!" затрусило повітрям. Втомлені й почорнілі обличчя козаків засвітились радістю, в очах запалав огонь завзяття. Козаки мов відродились.

Полк у складі 212 шабель, 11 важких кулеметів "Максим", 9 легких "Люїс" і при одній гарматі, а всього 417 козаків і старшин, вирушив на нову боротьбу з ворогом України.

Зимовий похід

День 7 грудня 1919 року. Сніг, що був упав, зовсім розтанув. Густе, непролазне болото.

Полк поволі просувався вперед у напрямі Голендрів.

Денікінці в той час вели жорстокі бої з комуністами під Бердичевом та Києвом: час для прориву ворожого фронту був добрий. Усе, що носило:»брою, було відтягнуте до Бердичева. Залишилась одна Галицька армія, з якою полк вперше зустрівся поміж залізничними шляхами Козятин — Калинівка і вузькоторовим Бердичів — Калинівка. Від Галичан запозичив полк коней і фураж, з тим що їх віддамо, як покинуть Денікіна.

В 11-й годині ночі 11 грудня полк підійшов до ст. Голендри. Вислана вперед 4-та сотня взяла станцію майже без пострілів. Частину денікінців нзято в полон, а решту, що пробували тікати, порубано.

Зруйнувавши залізницю, телеграф і телефон, полк рушив на м. Самгородок, куди прибув уранці. Відпочивали весь день. Один із патрулів зловив дснікінського офіцера, в нього знайшли накази до Галицького командування, щоб Галичани чинили нам опір.

За цей час українська армія осягнула район сіл Юзефівка, Нова Гребля, Лисіївка, Самгородок. Пройшли смугою розташування Галицької армії, яка не тільки не робила нам перешкод, а, навпаки, багато в дечому допомагала.

13 грудня полк рушив у напрямку Таращі. По дорозі наші патрулі вимонлювали денікінську "государственну стражу" та ліквідовували її. Дійшовши до с. Юрківки, що за 6 км від Ставища Таращанського повіту, полк став на відпочинок, бо коні й козаки вибились із сил. Більше місяця, майже без відпочинку, місимо болото, а пронизливий дощ як через сито лив на по-літньому одягнутих козаків.

[Сотник Борис Монкевич писав: "Селяни незадоволені владою добровольців. "Та як його витримати, — оповідає селянин, — лазить по скринях, бере, що хоче: коні, воли, корови, хліб, — та ще нічого не платить"].

На Київщині почалося повстання. Повстанці били, роззброювали та ин ганяли зі своїх повітів здеморалізованих Москалів, а тут ще ми почали господарювати в їхньому запіллі як у себе вдома. В таких умовах Добрармін почала свій відступ.

17 грудня одержали ми відомості від наших патрулів та селян, що від Ставища вже другий день тягнуться військові відділи і табори денікінців.

Наказавши виділити із сотень по 15 козаків на кращих конях та взяти 4 легких кулемети, я попровадив їх на Ставище.

У містечку був ярмарок.

Ворог не сподівався наскоку і зустрів кінноту тільки кулеметним вогнем, але за пару хвилин ми вже вдерлися в кінному шику до містечка.

Першими пострілами з кулемета був убитий один з найкращих наших козаків, бунчужний Іван Дубина, Лохвицького повіту на Полтавщині. Розлючені козаки перерубали кулеметників, дісталось і добровольцям, які підскочили під шаблю. Здобуто 3 важкі кулемети, ЗО возів з різним майном, до 40 офіцерів, частина з них із жінками, та зо два десятки солдатів. Полонених наказав я відвести до штабу полку в Юрківці.

Невдовзі на майдан, де господарювали наші козаки, в'їхало авто з денікінським генералом [Миколою Бредовим], яке, не затримуючись, рушило повним ходом до виходу. Пустив і я свого коня з півдесятком козаків услід. Вже до авта лишилось яких 50 метрів, ще трохи — і, певно, весь магазинок пістоля піде в переляканих пасажирів. Не судилось — увірвалась підкова — і я зі своєю улюбленою кобилою посунувся по воді.

Весь мокрий, почав підносити "шаблюку". Переконавшись, що не куля, а тільки підкова виною всього, а моя улюблениця ціла і здорова, почав перевіряти й себе.

Над'їхали й козаки, які на своїх конях далеко відстали від моєї англодончанки, яка на ста метрах переганяла зайця. Козаки ствердили, що не все в порядку, бо я розвалив собі голову, а кров змішалась із болотом. На скору руку перев'язали якоюсь шматою — бинтів в Українській армії не було…

Уже темніло, як ми вернулися до Ставища. Полювання скінчилося, треба було поспішати до Юрківки. Пересівши на другого коня, з парою козаків погалопував я до штабу полку, щоб нагрітись та найскоріше висушити мокре вбрання.

Біля свого штабу побачив зо дві сотні козаків, котрі добрались до хати, в якій були полонені денікінці. Хорунжий Гаєвський з десятком козаків, що припровадили полонених, з рушницями, готовими до стрільби, боронили вхід. Пустив у рух нагайку, яка швидко привела хлопців до тями, — доступ до хати був вільний. Легше відітхнули конвоїри, бо не доведеться стріляти в побратимів. Виявляється, козачата хотіли помститися за смерть бунчужного Дубини, зробивши самосуд над полоненими. Наступного дня денікінців разом з їхніми жінками я відіслав до штабу армії.

За час постою в Юрківці полк ще кілька разів робив наскоки на Ставище, а також роз'їздами турбував частини добровольців, що проходили. Так ми простояли вісім днів. Козаки і коні відпочили, незважаючи на щоденні наскоки та розвідчу службу. Козаки на рахунок Москалів трохи одягнулись. У той час майже ціле Правобережжя залишилося без влади. Добровольчі відділи спішно відходили на південь. На Таращанщині, Звенигородщині, Уманщині й далі у глиб України — повстанські організації. Відступ білих Москалів набував катастрофічного характеру.

26 грудня полк вирушив через Скибин — Охматів — Буки. Біля села Паланочки перейшов залізницю, що йде із Цвіткового на Христинівку, і затримався на денний спочинок у Вишнополі. Морози та гострий вітер пронизували легкий одяг козаків. Переходи відбували на піхоту (пішки. -Ред.), ведучи коней у руках.

Борис Монкевич додавав: "Як нема чобіт, то танцями поборемо мороза", — каже молодий козак, пританцьовуючи драними чобітьми. А таких була більшість, особливо в батареї, пластунах та кулеметній сотні"]. До 31 грудня 1919 р. Українська армія пересунулась у район Умані. 2 січня 1920 р. ми затрималися в с. Небелівка. Надворі — відлига і болото. Зі штабу армії я отримав наказ, щоб з найближчих цукроварень взяти 500 пудів цукру та виміняти на гроші. Частину цукру, до 100 пудів, продано в м. Торговиці, а решта лишилась при полку. З того часу полк годував коней і людей за цукор. Селяни охоче брали цукор, але полк вже не мав свободи рухів, бо табір збільшився на 50 возів. Кінні сотні з дієвих перетворились у конвой свого табору.

На світанку 6 січня полк вийшов з гостинної Небелівки. Під вечір підійшли ми до Голованівська. День перед нами тут гостювала денікінська кіннота, яка пограбувала місцевих та вчинила погром Жидів.

Зустріч Різдва

Завтра Різдво! Про це балакають старшини і козаки. Я наказав покликати до штабу жидівського старосту, а також голову аматорського гуртка, запропонував старості приготувати вечерю для старшин, а другому — виставу для старшин і козаків. Обидва погодилися. Витрати покриємо цукром.

Перший день Різдвяних свят. Кращого місця для свят не треба було шукати. За два кілометри село Межирічка, а в ньому ґуральня з десятками тисяч відер спирту. Призначені старшини розвезли запрошення до місцевої Інтелігенції, щоб ті відвідали виставу "Жидівка-вихрестка". Справді, вечором перші ряди були заповнені місцевими родинами вперемішку з нашими Старшинами. Про неспокійний час пригадували важкі кулемети при вході та вартова сотня в повній готовності.

Після вистави старшини запросили деякі родини та артисток до спільні и печері. Гості з цікавістю та й недовірою дивилися на нас, але розігріли і орілка і гостинність господаря і загальні веселощі швидко запанували.

Вечеря скінчилась над ранок.

Вранці я вислав гарматну сотню до с. Межирічки, щоб спирт ґуральні продавала селянам за гроші, міняла на кожушки, фураж, набої і т. п. Пізніше за вторговані гроші наказав виплатити за чотири місяці платню старшинам і козакам. Того ж таки дня наказав командирам сотень прислати до штабу полку на добрих конях 50 козаків, які знали міру в питті. Взявши 5 легких кулеметів, під моєю командою рушили в Богопіль.

У с. Капітанка, за яких 20 км від Голованівська, патруль наскочив на ворожий роз'їзд і атакував його, змусивши до втечі. Хорунжий Р. зарубав ворожого офіцера, з документів якого довідалися, що він теж Дяченко… Прискакав козак з тими паперами і доповів, що "мабуть, вашого брата зарубали, а ось і його папери… "

У той час я вже знав, що мій рідний брат і батько відходили разом з Денікіним, і був певний, що сталося нещастя. В дорозі розглянув папери і з них уже побачив, що цей офіцер з Умані.

Наша здобич — 12 верхових коней із сідлами і троє полонених, решту порубали. Роз'їзд був зі Збірного козачого полку полковника Попова.

Шлях на Богопіль являв страшну картину. Здається, шлях відступу Наполеона не мав більш грізних і трагічних картин. Безліч возів з поламаними колесами, розторощеними передками засіяли, мов велетенський цвинтар, увесь шлях. Круглі кухні з димарями стояли осторонь, покинуті своїми кашоварами. Чорні пащі гармат без замків тупо дивилися вдалечінь. Майже на кожнім кроці лежали задубілі трупи коней. Весь шлях був засіяний поламаними рушницями, набоями, порізаними сідлами, мішками та іншим лахміттям. Чорні зграї вороння надавали цій картині ще більшого виразу руїни. Так представлявся шлях відступу Добровольчої армії.

Заночувала сотня в с. Капітанка, де до нас прилучилося з десяток повстанців, яких наказав я посадити на здобутих коней.

9 січня вранці вирушили на Богопіль. Дійшовши до Болеславчика, що за 4 км від Богополя, я вислав хорунжого Нестеренка з патрулем уздовж річки Синюхи, аби пошукав броду, яким сотня могла б заїхати на тили Богополя. В той час із Богополя показалась перша лава силою до 200 шабель, за нею друга, ще більшої сили. Сотня відкрила вогонь, але в тому часі на наших тилах показалась кіннота не визначеної кількості. Сотня оточена, треба пробиватись.

Ми атакували кінноту, що з'явилася ззаду, але та не прийняла удару на шаблі й почала тікати, розділившись на дві групи. Одна частина тікала понад річкою Синюхою, і за нею погналися Чорні. Майже по 3 кілометрах скажених перегонів наздогнали ворожих їздців. Першими дійшли до ворога я з хорунжими Богаєвським і Редькою, бо мали чи не найкращих коней у полку, а може, й у всій Українській армії, та почали хрестити направо і наліво. В цей же час ворог наткнувся на хорунжого Нестеренка, який атакував із чола. Після короткої рубанини ми взяли 17 коней із сідлами і 9 полонених, а решту із штаб-ротмістром на чолі порубали.

Смеркало. Сотня рушила на с. Капітанку. Після довгого маршу підійшли до села. Наперед вислав козака довідатися, що за село, бо на Капітанку неподібне. Селянин, якого покликали на розмову, почувши українську мову, весь затрусився і тільки запитав:

Ви петлюрівці? Почувши наше "так", сказав:

Та це Болеславчик, у кожній хаті повно денікінців.

Сотня зрозуміла, що стає непереливки, і як один, мов по команді, зняли рушниці, щоб бути готовими до відсічі. Селянин виявився нашим, бо одразу запропонував послуги — вивести сотню на правильний шлях. Це вперше мені зрадив нюх. Перший раз збився зі шляху. Змучену сотню десь по півночі допровадив до Капітанки, де й заночували.

10 січня сотня повернулася до полку. Мороз доходив до 16°. За час постою в Голованівську нам вдалося поповнити запас набоїв та одягнути деякі сотні.

січня полк отримав наказ зі штабу армії виступити на м. Гайворон, де в цей час стояли галицькі курені, повести з ними переговори, щоб вони приєдналися до Наддніпрянської армії.

січня у вечірніх годинах увійшли у м. Гайворон. Зайнявши місто та станцію і виставивши варту, полк розташувався. Тут була невелика частина Галичан, а властиво, постачання 3-го корпусу, яке за день до нашого приходу селяни розграбували. Вести переговори не було з ким. Увечері одержано відомості від селян, що штаб армії і частини пішли в невідомому напрямі. Від них же довідалися, що до Голованівська прибула червона кіннота. Полк відрізаний від армії.

18 січня полк вирушив на Хащувате з метою пробратися денікінськими тилами і догнати своїх. Перейшовши Буг біля Хащуватого, полк став на нічліг у с. Казавчин.

Добровольці так швидко відійшли на південь, що між большевиками і ними постала широчезна ніби порожня смуга, без якої-будь влади.

І "Білі закрилися на лінії Бірзула — Ольвіопіль — Знам'янка, — писав Борис Монкевич, — а червоні затримались на лінії Фастів — Козятин, ніби чеками, що повстане в нейтральній полосі. На терені в 266 верст широчини та 156 верств довжини існували тільки органи громадської самооборони"]. Н цій смузі й опинився Чорний полк.

19січня. Водохреща. Полк залишився на спочинок. З усіх боків чути стрілянину — це селяни, святкуючи, стріляють із рушниць та кидають гранати. Молодь уся озброєна добрими рушницями, а у війську недостача зброї, набоїв, людей… [Борис Монкевич додає: "Недобре почуття захоплювало душу, глядячи на цих темних, покалічених революцією людей"].

Від селян маємо відомості, що у Гайворон прийшли червоні.

22 січня у вечірніх годинах полк прибув до Голованівська (Саврані? — Ред.). Мав я на меті тут перейти річку Буг, але міст спалений ще червоними. Два дні спочинку.

Починаючи від 10 січня, Українська армія фактично припинила боротьбу проти добровольців, які вже не становили жодної сили, а котилися до берегів Чорного моря.

На нараді в командувача армією було вирішено припинити боротьбу з білими й усім дивізіям зосереджуватись у районах Канів, Черкаси, Чигирин і там увійти в оперативний зв'язок. Визначений район у той час уже зайняли червоні. Таким чином, відновлювалася боротьба з ними.

Відновлення боротьби з червоними

23 січня вранці ми вирушили вздовж по Бугові до с. Тернувате, де поромом переправилися на лівий берег. Ночували в с. Капітанка. Червоні посувались із боку Голованівська, а білі тримали фронт по залізниці Голта — Новоукраїнка. Полк мусів поспішати, щоб не опинитись між молотом та ковадлом. Селяни Капітанки охоче розповідали про своє повстання проти білих. До полку приєдналося ще дванадцять хлопців.

24 січня полк рушив на Ольшанку. День був соняшний. Сніжок поскрипував під ногами коней, але вже було не так холодно, як у минулі дні. Над вечір Чорні підійшли до річки Синюхи, яку треба було перейти по льоду товщиною десять сантиметрів.

Спуск до річки крутий та кам'янистий. Кінні сотні, кулемети, обоз, розтягнувшись вужем, без усяких перешкод перейшли річку, але з гарматою сталася пригода — хоч і були прийняті всі заходи безпеки. При спуску зломився дишель, довелося спускати гармату на руках. Відділивши передок від гармати, перетягли його на другий бік. За передком потягли гармату. Спочатку все було добре. Козаки весело бралися за працю. На середині річки лід тріснув і гармата провалилась, уперлась у дно дулом, а сотник зачепився за обламаний лід. Поки возились із гарматою, стемніло, а тому я наказав залишити її до ранку, виставивши варту.

Вночі прибула делегація від Добрармії з умовами миру та спільної боротьби проти червоних. Признавались відверто, що не мають прихильності населення, але мають багато зброї, якою хочуть з нами поділитися. Ще перед світанком я скерував делегацію в напрямку Канева, додавши конвой у 20 козаків з хорунжим [Олександром] Богаєвським, щоб доганяли штаб армії.

25 січня. Тільки почало світати, а вже кінні сотні та гарматники висипались на річку рятувати гармату. Прорубавши лід від самого берега, разом із селянами притягнули гармату по дну річки до берега.

По обіді полк рушив далі. Ночували в селі Станкувате. Мороз до 20°.

26 січня. Тільки почало світати, а полк уже вирушив у напрямку Добровеличківки. Козаки один одному труть лиця та носи снігом. Десятки з обмерзлим обличчям. По дорозі отримали вісті, що Добровеличківку зайняли большевики. Висланий роз'їзд після перестрілки відійшов. Звернули ми з великого шляху і заночували в с. Липняжка.

27 січня полк помандрував у напрямку Якимівки, куди й прибули надвечір, здолавши понад ЗО кілометрів за 22° морозу та при зустрічному вітрі.

28 січня. Спочинок. Полк перечікує завірюху. О годині 10-й ~ тривога. Селяни повідомили, що до села Янополя прийшла ворожа кіннота силою до 200 шабель. Вислано 4-ту сотню назустріч. Полк — у готовності. Надвечір повернулася сотня, не зустрівши ворога. Чорні лишаються на місці, аби відпочити та перечекати завірюху.

29 січня. Нарешті завірюха припинилась. О 7-й годині полк вирушив. Пройшовши 15 кілометрів, ми затрималися в с. Петрів Острів, що за 3 км від цукроварні Ярошівка. Нарешті дістали вісті про наших. Три дні тому тут брала цукор Київська дивізія. Поповнили ми й запас цукру.

30 січня. Полк рушив по слідах Київської дивізії. Мороз не давав сидіти на конях. Усе обмерзло, але я постановив якнайскоріше приєднатись до своїх. У с. Мокра Калигірка — двогодинний відпочинок і — далі в дорогу. Вночі о годині 11-й перейшли залізницю Цвіткове — Христинівка. Опівночі розташувались у с. Княжа, зробивши перехід у 75 км, і то у тріскучий мороз. Селяни повідомили, що пару днів тому тут проходили червоні, які стверджували, що Українська армія перейшла на їхній бік.

1 лютого. Мороз. Схід увесь червоний. Рушили в дорогу. Пройшовши понад 20 кілометрів, затримались у с. Вільшана ночувати. З цікавістю розглядали козаки це історичне місце. Образи Яреми і красуні Титарівни поставали в пам'яті.

2 лютого — день спочинку. Козаки гуляють на весіллях. Дівчата й парубки увихаються по вулицях. Спів, танці. Вбрання на селянах — винятково староукраїнське.

3 лютого о 6-й годині полк рушив далі. Треба зробити великий перемарш, бо маю відомості від селян, що хорунжий Богаєвський із делегацією біло-Москалів наздогнав отамана [Юрка] Тютюнника. їхали цілий день, роблячи по селах короткі перепочинки. Пізно ввечері затрималися за 3 версти від залізниці Корсунь — Сміла. Коні й люди перемучені. Підкріпившись, рушили далі. Переїхали залізницю і о 2-й годині ночі прибули в село Черепин. Виставивши навколо варту, поснули сном праведників.

На другий день пішли далі. Пройшли села Деренковець та Драбівку. Селяни цих сіл озброєні. Мали досить рушниць, кулеметів, а на площі Драбівки стояли дві гармати. Між собою пов'язані телефоном. Усе це велось під прапором Самостійної України. Полк щиро вітали й запрошували до хат. Радісно було чути й бачити працю національно свідомих людей. Рушили далі і під вечір в с. Кумейки нарешті догнали своїх — 5-й кінний полк Київської дивізії. Похід продовжували далі. На ніч розташувались у с. Плевахи, за 7 км від Дніпра. Зробили понад 60 кілометрів одним маршем.

5 лютого — спочинок. Я вислав фуражирів на Полтавщину, в Золотоніський повіт. Настрій у всіх підвищений, козаки з цікавістю поглядають у бік Полтавщини, бо в полку більшість старшин і козаків Полтавці і два роки як з дому. Ввечері повернулися фуражири, які розповідали легенди про вареники та галушки, котрими їх частували на Полтавщині. Дводенний спочинок у Плевахах. Надворі страшний мороз, якому всі раді, бо він скує Дніпро.

7 лютого полк заночував у с. Лозівок. Другого дня перейшли в Байбузи, де і простояли два дні. В цей час вдалося пов'язатися зі штабом армії, з якого отримано наказ підпорядкуватися отаманові Тютюнникові до з'єднання з рештою війська. Полк Чорних запорожців і Мазепинський кінний полк зводяться у бригаду, яку я мав очолити.

Бій під Смілою

О 7-й годині вечора полки зібралися на майдані в с. Байбузи і вишикувалися в такому порядку: штаб отамана [Юрка] Тютюнника, 5-й Київський кінний полк, Чорний полк із батареєю і Мазепинський полк. Із великого шляху весь загін звернув на малопомітну доріжку чорного лісу (тобто мішаного, темного. — Ред.). 25 кілометрів зробили полки за ніч по неможливому шляху. Коні падали, тачанки перевертались, але ніщо не могло затримати нашого руху. На ранок, перейшовши чорний ліс, загін затримався на короткий спочинок у с. Дубіївка. Цей перехід надовго лишиться в пам'яті, бо гармату, кулемети та обоз — майже на всьому шляху — довелося виносити на руках, бо на кожному кроці були ями, повалені дерева, розвалені містки та річки з тонким льодом, який провалювався під кіньми та людьми.

Мороз лютий, а багато козаків погано одягнені. Найбільше шкода хворих козаків, що їхали за полком на возах.

Після короткого відпочинку в с. Дубіївка рушили далі. В Дубіївці мене викликав отаман Тютюнник, від якого отримав наказ: бригада має зайняти ст. Бобринську і Смілу, обійшовши їх з південного сходу. Перед бригадою маршує 5-й полк на Білозір'я — Сміла. Обхід почали з Білозір'я. По годинному марші ввійшли до містечка, де вже порядкували сотні 5-го полку, командир якого зазначив, що Смілу теж зайняли його кіннотники.

Не маючи підстави не вірити командирові 5-го полку і щоб не робити зайвих 12–15 км на обхід, як того жадав отаман Тютюнник, я вирішив іти найкоротшою дорогою. За версту до Сміли на чолі 2-ї сотні виїхав уперед. На краю міста стояли два типи з рушницями, які на моє запитання, якого вони полку (був певний, що це козаки 5-го полку), відповіли:

— Сапьорноґо батальйона.

Як видно, нас прийняли за своїх, бо на всі питання охоче відповідали. В заставі було 18 кацапчуків, яких 2-га сотня перерубала. Виявилося, що місто захопив сильний відділ червоноармійців. Вертатись, аби виконувати наказ отамана Тютюнника, пізно. Треба було діяти. Я наказав Мазепинцям зайняти ст. Бобринську, а сам на чолі Чорних увірвався у Смілу. Червоні майже не боронились, бо вже під шаблями викрикували:

Что ви дєлаєтє, ми вєдь сваі, камуністи! У відповідь почули:

Якраз ви нам і потрібні! Далі вже свистіли шаблі…

Взявши містечко, Чорні допомогли мазепинцям опанувати станцію, на якій було 11 потягів з майном, майже винятково військовим. Від полонених довідалися, що це інтендантура фронту.

Здобич була настільки велика, що не вистачало возів її брати. Табір числом 80 возів, захоплений у місті, було миттєво відіслано до Білозір'я. Я наказав виганяти селянські підводи, аби вивезти гармати та рушничні набої. Почали прибувати підводи, які спішно вантажили та відправляли в Білозір'я. В цей момент повним ходом увійшов потяг і, не дійшовши пару сотень кроків до станції, затримався та відкрив вогонь із кулеметів.

На станції в той час було 15–20 козаків і один важкий кулемет. Козаки з-за будинків відкрили вогонь, а я з кулемета. За кілька хвилин ворог, збитий влучним вогнем, замовк. Прискакав козак із донесенням, що І — ша сотня хорунжого [Олександра] Богаєвського, яка стояла заставою від Бобринської цукроварні, під натиском ворожої піхоти відходить. Довелося залишити збитий потяг і думати про відступ, а тут наспіли відомості, що відступ від Сміли вже відрізано.

Манівцями, понад залізницею, під вогнем ворожої піхоти, тягнули ми за собою тяжкий кулемет, аби не покинути ворогові. Вийшли на шлях, що вів на Білозір'я. Негайно перейти в контратаку не було з ким, бо під руками знайшлося лише ЗО — 40 козаків, а решта зі здобутим майном — десь під Білозір'ям при наших таборах.

Вислав зв'язкових до табору, аби сотні на рисях прийшли на південний край Сміли та повторним ударом зайняли місто і станцію. Над'їхав отаман Тютюнник, який це заборонив. Минуло кілька днів, і я в наказі по загонові дістав догану за невиконання наказу. Таку ж догану отримав і командир полку, що впровадив мене у блуд. Цей наскок дав полкові гарматні й рушничні набої, багато одягу, близько 60 коней, гідних під верх (верхових коней. -Ред.), та багато різного майна. Всього у Смілі взято близько 250 полонених, серед яких із 20 комісарів, котрих розстріляно в Білозір'ї.

О 9-й вечора перейшли до Степанок, де стали на ніч. Частини Київської дивізії пішли далі, а полк залишився, аби доглядати за Смілою.

11 лютого рушили на Вергуни, де зупинились. Тут наказав вишикувати полонених, яких взяли у Смілі. Українців залишив при полку, а Москалів пустив на чотири вітри, порадивши не попадатися.

Заночували в с. Думанці.

Перехід на Лівобережжя, захоплення Золотоноші

13лютого. Сильний мороз. Полк вирушив довгою колоною через с. Худяки, наближаючись до Дніпра. Козаки вже знали, що полк іде на Полтавщину. Настрій підвищений. Чути регіт, жарти. Полтавці радять подолянам, аби вертались назад, бо на Полтавщині немає мамалиґи, а галушок вони не вміють їсти. Всім цікаво, що там робиться, по той бік Дніпра. Помалу проїхали бокові протоки, і перед полком простяглася широка рівнина за мерзлої ріки, а далі синіло Лівобережжя.

— Дніпро! Дніпро!!! — вирвалось із сотень грудей, а жадібні очі міряли його величну широчінь.

З якоюсь святістю рушили по льоду сотні. Відчуваючи величність хвилини, козаки несподівано заспівали "Ще не вмерла Україна".

Увечері полк став на нічліг у с. Васютинці. Селяни дуже здивовані приходом українських козаків.

— Та хіба в Петлюри ще є військо? — чулося на кожному кроці.

14 лютого полк отримав наказ зі штабу армії зайняти Золотоношу, для чого до полку додавалося дві кінні сотні, одна ім. [Петра] Сагайдачного, а друга — ім. Костя Гордієнка, разом силою до 50 шабель. О 7-й годині ранку полк вирушив у дорогу.

Холодно, різкий вітер, падає сніг. За вітром і снігом не видно довгої колони. Кожний вершник бачив перед собою тільки зад попереднього коня. З часом вітер посилився, а сніг, мов мокрі голки, забивав очі, ніс та вуха. [Борис Монкевич додавав: "Ще нижче поспускали коні голови, ще більше згорбились козаки на сідлах, щільніше загортаючись в одежину. Понуро, без галасу, тяглись обози… І в цьому стихійному вибухові життєвих сил природи як же відчувалася мізерність людської істоти. В цьому безмежному морі розбурханої стихії і в цих титанічних змаганнях хуртовини людська істота відчувала якийсь одчай, якусь безмежну тугу"].

Сніг ставав щораз глибший. Поранених та хворих не було видно, прикриті лахміттям та грубою верствою снігу, вони тихо, без нарікання їхали на возах.

В Ірклієві — годинний відпочинок і — дальший марш. О 10-й вечора — другий відпочинок, у с. Кам'янка (очевидно, йдеться про с. Мельники. — Ред.). Темна ніч. Снігу по коліна, а ще з 20 км до цілі. О 2-й годині ночі добрели до с. Деньги. До Золотоноші ще 8 кілометрів.

15 лютого. О 5-й ранку, залишивши в Деньгах табір і частину важких кулеметів, вирушили на Золотоношу. Вислав 2-гу сотню, аби зайняла станцію та розвідала, які сили в місті. Сотник Божко з чотою і підривним матеріалом отримав завдання зірвати залізничний шлях Золотоноша — Пирятин. О годині 7-й ранку полк підійшов до міста. Станція вже в наших руках. Охорона разом з комендантом захоплена в полон. Від полонених довідалися, що в місті перебували два відділи особливого призначення — силою до 500 люду, з кулеметами. Гармата стала на позицію біля станції.

3-тя та 4-та сотні під командою поручника [Карліса] Броже пішли слідом у місто на рисях. Решта полку під моєю командою — за ними. Без пострілу курінь Броже в'їхав до міста. Довідавшись, що будинок гімназії зайнятий червоними, курінь почав його обстрілювати, але раптом з вікон протилежних будинків відповіли пострілами. Курінь почав відходити, залишивши вбитих козаків, що в Чорному полку було ганьбою.

Я вислав на допомогу 2-гу сотню, решту 1-ї та сотню ім. [Петра] Сагайдачного, наказав спішитись і наступати в пішій лаві, аби відбити ибитих. Штаб полку з останнім запасом, а властиво моїми ординарцями (12 шабель) та Гордієнківською сотнею (17 шабель), залишився при в'їзді до міста, бо хотів хоч раз побавитись у командира полку та дати можливість моїм помічникам повоювати.

Спішені сотні відтіснили ворожу піхоту і дійшли до собору. В цей час штаб полку заатакувала ворожа піхота силою 50–60 багнетів, яка берегами непомітно зайшла в тил і вийшла на неповних 100 м від штабу. Як видно, командир цього відділу не сподівався спротиву, бо, вискочивши з-за рогу, затримався, чекаючи на решту свого відділу. Вийшов і я наперед й одночасно з червоним вистрілив. Червоний дістав кулю у груди, а я — в "м'яке місце" по шкурі, наслідком чого з тиждень сидів у сідлі боком. Із криком "Слава!" підоспіли і мої ординарці. Комуністи не прийняли удару на шаблі й, утративши свого командира, кинулись тікати через річку. На льоду, ковзаючи, почали падати, і я з ординарцями мав можливість зробити показову стрілянину по рухомих цілях. Нахабний відділ був перебитий до одного.

Половина міста по річку була в наших руках, а друга — в большевиків. Наступати в пішому ладі, і то в лоб, я не хотів, а в кінному ладі не міг, бо вислані патрулі не могли вишукати переходу через річку, яка розлилась і замерзла. Протримавши свою половину міста до вечора, полк вирушив назад у с. Деньги. За містом перерубали захоплену "чеку" та комуністів. Полк мав втрати: чотирьох козаків убитими, трьох поранених та 9 поранених коней. Ворог зазнав до 100 чоловік втрат.

У с. Деньги стали на спочинок. Лютий мороз. Маємо відомості від селян, що з Пирятина вийшли два полки ворожої піхоти в напрямку на Золотоношу. Всю ніч кінні роз'їзди на всіх шляхах, що вели до Золотоноші, освітлювали місцевість, але скрізь було спокійно.

Поворот на Правобережжя і похід на захід

16 лютого о 3-й годині ранку полк вирушив на м. Іркліїв. Мороз із вітром та снігова курява не давали можливості розкрити очі. Коні й люди зморені. Нарешті добрались до с. Загородище, що за півкілометра від Ірклієва. Стали на спочинок, зв'язалися з кіннотою отамана Тютюнника, яка стояла в Ірклієві. Від них довідалися, що Запорозька дивізія стоїть за 6 км від полку. Я вислав до Запорожців патруль.

Заночували. Ворога не чути.

Увечері зі штабу армії отримав наказ — перший за півтора місяця…

Полкові наказувалось повернути на правий берег Дніпра. В наказі для армії ч. 39 від 16 лютого говорилося про наслідки перебування на Лівобережжі й заповідався великий похід на захід.

"Наша армія — писалось у наказі, - перейшла на лівий берег Дніпра, де пробула чотири дні. За цей час ми зайняли Черкаси, Золотоношу і зробили велику агітаційну роботу. Селянство побачило, що наша армія існує. Після цього армія повинна перекинутись на правий берег Дніпра. Нашій армії знову доведеться відбути великий похід, котрий може протягтися до місяця, аза той час справа нашої армії повинна стати на державний шлях".

Поворот на Правобережжя… Це було великим ударом для всіх козаків Чорного полку. Ще в районі Умані отаман [Михайло] Омелянович-Павленко обіцяв мені рейд через усю Полтавщину і Харківщину. Про цю обіцянку знали козаки, і треба було докласти великих старань, аби нахилити їх до повороту на Правобережжя.

17 лютого вранці полк вишикувався перед штабом. Виїхав я наперед та, як завше, жартами з'ясував необхідність повороту. З похиленими головами рушили козаки на захід. Не чути стало ні пісні, ні жартів… Селянство теж поділяло смуток козаків, бо в усіх селах, де проходили, чути було: "Покидаєте нас?" На вечір полк прибув у с. Васютинці.

18 лютого о 7-й ранку вирушили далі. Знову перейшли Дніпро і пізно ввечері добрались до с. Чернявка, що над Тясмином, де і розташувалися. Село мале, бідне. Хатки обідрані, й тих не вистачало на полк.

20 лютого рушили далі на с. Грушківку через історичний Холодний Яр. Яке козацьке серце не завмирало, переходячи через р. Тясмин і ступаючи на доріжки Холодного Яру? Дух преславної, хоч і сумної, минувшини України витав над цим густим, непролазним лісом. Козаки з цікавістю розглядались навкруги. Балачки велись тільки про минуле. Імена [Максима] Залізняка та [Івана] Ґонти лунали в повітрі.

Ввечері розташувались на нічліг у с. Грушківка. Село велике і багате.

О 4-й ранку засурмили сідлання і за годину рушили далі. Під час вимаршу із Грушківки зломилась у гармати вісь. Не було жодної можливості направити, і як не тяжко було кидати, а довелося. Більшість гармашів зі слізьми на очах прощалася з нею, мов з улюбленою дівчиною. Справді, вона близько року, із самих Святецьких хуторів, вірно служила полкові. Не один раз кров козача її обливала. Колеса та щит були побиті кулями. Всю дорогу кінні козаки поминали свою гармату і навіть не глузували з гармашів, бо цілком поділяли їхню втрату.

21 лютого — денний спочинок у м. Ставидла. Люди й коні змучені великими переходами. Другого дня вирушили ми на с. Мала Виска. Там сталася пригода: наш роз'їзд, наткнувшись на кінноту повстанців, почав відходити кар'єром до полку. Услід почулися постріли.

Полк у цей час входив у містечко і, переплутавши повстанців з большевиками, прийняв їх у шаблі. Взявши в полон 12 чоловік, довідалися, що це повстанці отамана Андрія Гулого. Мали щастя гулівці, що не прийняв їх на кулемети, які жартів не знали.

4-ту сотню лишив я на цукроварні, аби взяла 400 пудів цукру, а полк пішов на Іфделівку, куди і прибув о годині 11-й ночі. Розташувалися. Село багате. Отаман Гулий з повстанцями приєднався до армії — його призначено командиром Запорозької дивізії, а його повстанці створили в дивізії курінь Низових запорожців.

24 лютого — денний спочинок. Надворі відлига. Біжить вода. Видно латки з чорною землею. Цього дня зі мною сталася пригода. Повертаючись зі штабу армії, випробував здобутого коня і пустив його кар'єром. Відірвалася підкова — і кінь разом зі мною впав на лід. Кінь вивихнув ногу, а я розбив голову. Це вже другий такий випадок, перший раз було у Ставищі. Нашвидкуруч ординарці забандажували хусткою, а поверх ще червоним поясом.

До штабу прибув весь мокрий і залитий кров'ю.

["Полковий лікар зробив перев'язку, — розповів Борис Монкевич, — але полковник Дяченко весь час тільки турбувався про свого коня і весь час від нього не відходив. Виявився в ньому козак, в його прив'язанні до коня"].

25 лютого о 4-й годині пополудню прибули ми до Добровеличківки. На шляху, що вів на Глодоси, на кару були виставлені мої ординарці. Коротка історія цих ординарців. Тих, з ким командири сотень не давали собі ради, я брав до себе, в мене вже були шовкові, бо знали, як легко про усміх, та ще легше про кулю з мого пістоля. В бою — незамінні, а у спокійний час треба було твердої руки. Того дня виявилося, що чотовий ординарців А. Бакало навчився підробляти мій підпис, щоб одержувати спирт із нашого складу для батареї. Опівночі почулися стріли з боку застави. Сурмач заграв "на сполох". Заторохкотів кулемет у заставі, раптом усе стихло. Дві сотні, що першими прибули на майдан галопом, привів я до застави. Там довідався, що до них ніби під'їхали якісь повозки, на запитання "хто їде?" з них відповіли пострілами. Знаючи своїх ординарців, а ще краще свого Бакала — мого далекого кровного, наказав бігти при конях, аби показали, де повозки.

Прогнавши в цей спосіб зо три кілометри, наказав вертатися на заставу та краще глядіти.

26 лютого — денний спочинок. Полк у готовності. Роз'їзди вислані в усіх напрямах.

Захоплення Голованівська

Від 27-го до 29 лютого пройшли по величезній грязюці сіл Казимирівка, Мар'янівка, Красногірка та Розношенське. В останньому розташувалися. Зі штабу армії одержав наказ взяти Голованівськ. Те саме завдання мала й Київська група отамана Тютюнника.

1 березня о 3-й годині дня 2-й курінь під моєю командою рушив на Голованівське. Тут, повідомляли селяни, стояв червоний козачий полк з був ших гайдамаків ОмелянаІ Волоха силою до 300 багнетів. По 10-й вечора курінь підійшов до містечка бічною дорогою, аби обминути заставу на шляху. Патруль привів дядька, який виявився нашим. Він не тільки взявся городами підвести до казарм, а й попрохав гвинтівку, бо і йому хотілось повоювати.

Ніч була чудова. Легкий морозець скував грязюку. Місяць світив, і було видно як удень. В'їхавши в середину міста, побачили величезний вогонь біля будинку і людей, які порались біля вогню. Під'їхали, почалась балачка. Червоні смалили кабана. Приймали нас за своїх, бо цілком одверто розповідали, де розташовані їхні комісари та червоноармійці. Свист шабель розповів комуністам, з ким мають діло. Касарні з комунарами оточено, кілька ручних гранат усередину через вікна зробили своє. З вікон почулося:

— Здайомся, таваріщі!

У місті зчинилася стрілянина. Частина червоних, яка розмістилась по приватних квартирах, почала гуртуватися, щоб дати відсіч. Наказавши сотням спішитись, я за підтримки важких кулеметів повів їх в атаку. Червоні почали тікати, розсипавшись по городах. Місто зайняте. Понад 60 червоних потрапило в полон. До 50 лежало трупами, а між ними й комісар полку та ще якийсь значний комісар, що приїхав з Умані на інспекцію. Полк теж зазнав втрат: двоє коней поранено, одного з них довелося пристрелити.

Козаки сміялися з полонених, що вони так погано стріляють, і радили на майбутнє повчитись у них.

Відомості, що полк червоних сформовано винятково з волохівців, впинилися неправдивими. Було їх лише кілька. Проклинаючи Волоха, вони перейшли до нас, а решта — кацапчуки, переважно колишні денікінці.

Курінь відійшов на край міста, де легше було охоронитись, по місту весь час їздили патрулі.

Вранці курінь залишив Голованівське і перейшов у маленьке сільце сандрівку, де мали приєднатись решта сотень.

Бій під Хащуватим, захоплення Гайворона і під'їзд до Бершаді

1 березня до полку приєднався 1-й курінь, який залишив обоз, пластунів і взагалі все тяжке під охорону Запорозької дивізії. Полкові наказувалось вести в розвідку в напрямах: Бершадь, Гайсин, Ольгопіль, Балта, Саврань, а також довідатися про становище Галичан. З'єднавшись, полк перейшов доГолованівська, де і заночував. Селяни дуже задоволені з нашого приїзду, а особливо дівчата, бо багатьом припали до серця завзяті Чорні запорожці.3березня рано полк вирушив у напряму Гайворона і далі на Бершадь.

Шлях неможливий. Болото по самі вуха. Проїхавши 15 кілометрів, стали на ніч у селі Таужне. За повідомленнями населення, пару разів перевіреними, навпроти Бершаді через річку Буг був поганенький залізничний міст.

Про наш намір форсувати річку большевики знали: під натиском російських комісарів Бершадь із військовою залогою шикувалася до оборони, перетворюючи місто на імпровізовану фортецю.

4 березня полк пішов на Хащувате. Вислав я 2-гу сотню в розріз по нашій осі маршу, бо від селян мав відомості, що станція і містечко зайняті большевиками.

Залізничну станцію взяла сотня, а перед містом потрапила під обстріл. Розвернувшись у лаву, сотня, чекаючи на решту полку, бавилась у війну, то наступаючи, то відходячи.

Надійшов полк. Отримавши короткий звіт, я наказав полку перейти в наступ. Полковий сурмач засурмив "Атака!", сотенні [сурмачі] підхопили. Сотні розвернулись у лаву і на рисях пішли на місто.

Вже по пострілах було чути, що ворог нервує. Знову сигнал — лава блиснула шаблями і пішла кар'єром. З цілим розмахом сотні влетіли в місто…

Ворог був особливий. Місцеві комуністи (Б. Монкевич зазначає, що це були євреї. — Ред.) та підкуплені за гроші з пару десятків місцевих парубчаків стали чолом нашому наступові. Поплатилися страшенно: близько 40 трупів лежало в місті, а решта потоплена в Бугові.

Полк розташувався на ночівлю, виславши 2-гу сотню із завданням зайняти Гайворон.

5 березня о 6-й ранку полк рушив на Гайворон. Шлях кращий, бо йшли понад вузькоторовою залізницею. Можна було йти навіть риссю.

О 10-й прийшли до Гайворона, який ще звечора зайняла 2-га сотня. Відпочивши зо дві години на станції, полк пішов на с. Лугове, де заночував (помилка, бо Лугове за Бугом, який вони перейшли наступного дня. — Ред.).

Вислав сотню із завданням розшукати переправу на р. Буг та [взнати], що діється в Бершаді. Надвечір сотня повернулася, її командир доповів, що перехід через міст жахливий. Коні довелося провадити на поводі по трьох вузеньких дошках, покладених поміж рейки. Міст дуже благенький, понівечений льодоходом. Перехід коштував сотні двох коней, які, провалившись на мості, не могли вже встати. Довелося пристрелити, а потім, відрубавши ноги, зіпхнути у воду. Перейшовши Буг, сотня пішла на Бершадь.

По дорозі захопили комісара і трьох кіннотників Галичан, що були придані йому як охорона. При комісарові знайдено багато агітаційної літератури, скерованої проти нас. Від комісара та Галичан довідалися, що місто Бершадь зайняте 3-м Галицьким корпусом, який нараховував разом з Москалями до 12 тисяч. Уночі застава затримала якогось цивіля, який жадав розмови з командиром полку. Припровадили до мене, виявилося, що це січовий стрілець, який кинув своїх і перебіг до Чорних, бо вже мав досить співпраці з Москалями. Від нього довідався, що з бершадської залоги вислано відділ усіх родів зброї під командою поручника Мацьківа для забезпечення залізничного мосту через Буг.

По розмові із січовим стрільцем наказав сурмити "сідлання", а трохи згодом і "збірку". Полк рушив до переправи. Старшини і козаки знали, яка велика сила в Бершаді, але жодний із них не сумнівався в успіхові. Міст перейшли без пригод, бо завчасу попередив, що не тільки коня, як провалиться, скину у воду, а викупаю й козака…

Перед світанком полк підійшов до с. Устя, що за 8 км від Бершаді. Біля села полк затримався. Викликав обох командирів куренів. По короткій нараді поручник Броже із 2-м куренем риссю пішов у село, а за ним решта полку кроком. Поручник Броже реабілітувався за Золотоношу: без жодного стрілу обеззброїв курінь піхоти, батарею та кулеметників. Галичани чекали ворога, бо застави були виставлені, але, не дочекавшись, поснули сном праведників. Завдяки цьому, не проливши ні краплі братньої крові, полк добув те, про що мріяв, — гармати.

Полк узяв 4 гармати, 4 гарматні скрині з набоями, 2 важких кулемети ("Шварцльозе". -Ред.), 15 возів і понад 120 коней. Наказав Галичанам нишикуватися і запропонував перейти до нас. До 50 стрільців погодилися стати козаками, переважно гармаші, як видно, не хотіли кидати гармат, а решта залишилася. Наказав не виходити, поки полк перебуватиме в селі.

За пару хвилин дві гармати і вози із двома скринями з набоями були напряжені, а решта без замків лишилися на місці, бо по такій грязюці дай Ноже, щоб 12 коней витягли гармату. Коні були прекрасно утримані, а до ТОГО ще й правдиві гарматні.

Наказав полкові рушити з поворотом на Гайворон, а сам зі своїм почтом ми шився в селі, аби дослухати балачку, яка велась по телефону зі штабу корпусу та підлеглими частинами.

Балачка була цікавою. Штаб корпусу наказував бригадам наступати на Устя, а командири бригад як один відмовлялися. В одного "мужва" боса, а тії боявся за свої "флянки" (фланги, крила. — Ред.), третій [казав], що нема набоїв. Балачка ця, можливо, затяглась би надовго, якби я не втрутив — і н, заявивши, що командири бригад можуть уже наступати, бо кіннота вже відійшла, а в селі лишився тільки роз'їзд, який теж відходить. Подякував за гармати, попрощався і поїхав доганяти полк.

Подорозі командир галицької батареї, "виборний", бувший підстаршм, кинувся тікати. Декілька козаків пустили своїх коней за ним услід. Уже ми його нагнали в суточки (безвихідь. — Ред.), але він зіскочив з коня і почав далі тікати городами. Влучним пострілом поклали його на місці.

Без перешкод полк добрався до мосту і наполовину з бідою перейшов на другий бік, втративши одного коня.

Заночували в Гайвороні. Комісари, як видно, не повірили моїм словам, які сказав по телефону, бо в бік Бершаді було чутно гарматну і кулеметну стрілянину. Курені, спокійні за свої "флянки", наступали на Устя.

Від 7-го до 12 березня полк простояв у Гайвороні. Козаки й коні мов відродились, та ще до того була гарна весняна погода. Штаб армії у цей час вів переговори з галицьким корпусом, але без наслідків. Прибули за цей час гарматна сотня, табори та пластуни. Гармаші були щасливі, що нарешті мають аж дві гармати та перестали бути таборитами (тобто сидіти без діла в обозі. -Ред.).

["Цілий тиждень штаб армії вагався, чи переходити Буг та приєднувати галичан і вішати російських комісарів, чи ні, - змальовував ситуацію Борис Монкевич. — Знову поставало питання, що робити з Галицькою армією, коли вона приєднається. Відсутність інформації із закордону відбивалася на всій справі. Чекати довше не можна було, бо ворог міг вирвати ініціативу. Армія була втомлена. Набоїв залишилося по 10–15 на рушницю та 20 — ЗО на гармату… Боролися дві думки: одна — щоби переходити Буг і форсованим маршем підійти до фронту та прорватися до поляків; друга — до зв'язку з Начальною командою Галицької армії і одержання інформацій із закордону не переходити Буг і розпочати на місці більш активні акції проти комуни"]. 12 березня відбулася нарада у штабі армії, на якій ухвалено зв'язатись із начальною командою Галицької армії, не переходити р. Буг, а розпочати на місці більш активну акцію проти большевиків. Того ж дня видано наказ про наступ широким фронтом.

Повернення до Голованівська і виступ у бік Богополя

13 березня полк рушив у напрямку Голованівська. Болото густе, як лемішка. Гармати з великим трудом слідували за полком. Надвечір піднявся вітер зі снігом. Полк став на ніч у с. Юзефівка (тепер с. Йосипівка Улянівського р-ну Кіровоградської обл. — Ред.).

14 березня рано вирушили і прибули до м. Голованівська о 3-й годині дня. Роз'їзд, надісланий уперед, піймав перевдягнутого комісара з дуже важливими паперами, серед яких був і шифр. Після допиту у штабі полку комісара віддали козакам.

О 5-й вечора — сполох. Застава з молодих козаків у бік Умані, побачивши підводи, що тягайся до міста, відкрила вогонь. Полк став до бою, але надісланий роз'їзд доповів, що за ворога прийняли підводи уманської кооперативи. Лаючись, розійшлися. Заставу збільшили старими козаками. Ніч пройшла спокійно, хоч і були відомості, що в Умані, Балті та Ольвіополі гуртуються червоні, щоб покінчити з нами.

15 березня — денний спочинок.

Перед полуднем із застави примчав козак із донесенням, що з Ольвіополя посувається колона, і то дуже велика. Сурмач заграв "сполох". Полк став до бою. Гармати вкопано. Роз'їзд, висланий у тому напрямі, доніс, що іде селянський обоз, підвод із 300, який від київської кооперативи возив в Одесу сало. Знову даремна тривога.

16 березня, о 8-й ранку, вийшли з Голованівська. Шлях неможливий. Болото непролазне. Під вечір розташувались у с. Пушкове. За день із великим трудом пройшли 15 кілометрів.

Вранці вирушили в напрямку Богополя, який згідно з наказом полк мав зайняти 18 березня. По дорозі отримано додатковий наказ, аби полк негайно зайняв Богопіль, тому що 2-й Запорозький кінний полк у той час бився з червоними під Голтою і треба відтягнути на себе ворожі сили. Залишивши пластунів, одну гармату і тяжкі кулемети, полк на рисях пішов на Богопіль. По дорозі зустрілися три вози, які їхали з Богополя. Під час допиту виявилося, що це перевдягнуті чекісти. Зробили трус і у возах знайшли рушниці, набої і т. п. Звичайно, порубали.

Надійшовши до міста, полк розвернувся в лаву і пішов в атаку. Приперті до Бугу та боячись попасти в наші руки, [червоні] кидались у річку, а багатьом допомагали козаки (шаблями та кулями. -Ред.).

Полонених не було.

Полк заночував у Богополі. Тоді ж різні дивізії [української армії] захопили Гайсин, Умань, Ольвіопіль та залізничний пунктХристинівку. У Вінниці та в інших районах Правобережжя заворушились повстанці.

18 березня — денний спочинок. Селяни (страшенно, — додає Борис Монкевич. -Ред.) незадоволені жидівським населенням, яке бере широку участь у комуністичному рухові. Ненависть селян передавалась і козакам, і тільки залізна дисципліна утримувала від погрому.

19 березня перейшли в село Болеславчик, у якому вже стояв наш обоз.

Ввечері — загальна перевірка, молитва і гімн. Із піснями сотні розійшлися ми по своїх помешканнях.

Вранці 20 березня рушили на с. Катеринівку. Дощ холодний, наполовину зі снігом. Заночували. Денний спочинок. Маємо відомості від селян, що Богопіль зайняли червоні, які прибули з Одеси. Вислав я донесення до штабу дивізії, а сам на чолі 1-го куреня о годині 7-й вечора рушив на Богопіль., аби особисто перевірити ці відомості.

22 березня о годині 6-й ранку повернувся курінь, зробивши за ніч більше 50 кілометрів. Добравшись до Богополя, курінь був обстріляний ворожою заставою, яка стояла на краю міста. Курінь спішився і в пішому ладі почав наступати. Збили заставу і захопили половину міста, але ворог загрозив обходом.

Довелося повернутися до коноводних і відійти з Богополя.

Від полоненого довідалися, що в місто прибуло до 1500 багнетів і 200 шабель. Того ж таки дня повідомив я штаб дивізії про прибуття свіжих сил ворога.

Бій під Наливайками

23 березня, отримавши наказ штабу дивізії, Чорні запорожці перейшли в с. Шепилове, що за 6 верст від Голованівська. Штаб полку мав відомості, що ворог прямує за нами. Полк у готовності. Дві сотні мають посідлані коні.

Наступ у пішому ладі в Богополі не минув мені: маю температуру 40°. В 11-й годині ночі — тривога. Чути було з боку розташування Запорозької дивізії гарматну, кулеметну та рушничну стрілянину. Всі сотні виїхали за село і стали в бойову готовність. Висланий роз'їзд доповів, що с. Ємилівка, де стояв штаб дивізії, 2-й кінний полк [Івана] Литвиненка і два курені піхоти, несподівано захоплено ворогом. Більшість коней потрапило до рук ворога. Штаб дивізії утік завдяки темряві. Полк Чорних запорожців не міг прийти на допомогу, бо не знав, де ворог, а де свої.

Привівши декількох козаків з полку "мами Литвиненка", патрулі нарешті з'ясували, в чому справа. Виявилося, що большевики силою до 1000 багнетів розігнали половину дивізії. Забезпечення постою було в руках кінного полку, [козаки і старшини якого випивши] по добрій чарці спирту (аби не хворіти на тиф), поснули і всі загинули.

Не обійшлося й без веселих моментів: полковник [Микола] Яшниченко, помічник командира дивізії, втікаючи городами, перелазив через досить високий тин і своєю чумаркою зачепився на кілок, на якому і завісився. Був певний, що то большевик тримає його ззаду, почав стріляти зі свого пістоля, а як то не допомогло, почав кричати:

— Пусти, сукин син!

Свідками стали два козаки нашого полку, зв'язкові при штабі дивізії, вони ж і відчепили його, аби не мучився…

Наші патрулі повідомили, що штаб дивізії відійшов у с. Наливайки. Підтягнувши табори, кулеметну сотню та пластунів, полк пішов на з'єднання зі штабом дивізії. Патруль із 1-ї сотні, висланий на Ємилівку, в темноті наткнувся на ворожу піхоту, обстріляний, лишив забитими двох козаків: Королькова і Слюнька — обидва старі козаки, ще Болбочанівці.

На світанку 25 березня полк добрався до піхоти Запорожців і розташувався в с. Наливайках. У мене й далі температура 40°, але я все на коні. ["Всі дивувалися його витривалості", — додає Борис Монкевич].

На нараді у штабі дивізії отаман [Андрій] Гулий вирішив перейти в наступ — як видно, хотів відібрати те, що покинули в Ємилівці. Я один був проти наступу, бо знав можливості нашої піхоти. Командири піших частин висловилися за наступ. Запорозька піхота вийшла із села і зайняла горби поміж селами Наливайки і Ємилівка. Невідомо з якої причини Чорний полк із наказу Гулого розкинули по цілому фронті: 2-га сотня пішла на прикриття правого крила піхоти, 3-тя — охороняла міст через Синюху, 4-та — охороняла табори, які пішли на с. Вербове. Лишилися 1-ша сотня та батарея.

Тільки піхота зайняла горби, як з Ємилівки показалися густі ворожі лави. Замість наступу наша піхота перейшла до оборони. Батарея Чорного полку стала на позицію і відкрила вогонь.

Більше півгодини ворог засипав лави Запорожців кулеметним вогнем, а наші не мали чим відповідати, бо забракло набоїв. Ворожа піхота шикувалася до удару на багнети. Запорожці почали відходити. Спочатку в порядку, а далі й до паніки дійшло.

Батарея Чорних била на картачі, але і це не виправило ситуації, бо ворожа піхота вже доходила до нашої. Поскакав я до батареї і наказав ставати на передки і галопом перейти на другий бік села. В цей момент прискочив і отаман Гулий із наказом батареї стріляти до останнього набою, аби врятувати піхоту. Дійшло до суперечки поміж мною та Гулим. У той час батарея знялась і галопом пішла через село. Якраз ворожа кіннота виїхала з Ємилівки і шикувалась до атаки. На мій наказ 1-ша сотня розвернулась у лаву, аби на себе прийняти ворожу кінноту та врятувати нашу піхоту, що втікала. Показалися ворожі їздці. Наші кулемети зустріли їх вогнем. У цей час на допомогу підійшли недобитки кінного полку Литвиненка, до яких поскакав і я.

Ворожа кіннота не наважилась атакувати, а повернула назад, а за нею і юні її кінний полк чужий командир. Повернувшись до своїх кулеметів, і був я дуже здивований, побачивши свою сотню на місці. Як з'ясувалося, в гарячці і майже без пам'яті чужі сотні прийняв за свої та й водив їх на ворога, В свою 1-шу сотню лишив, не подавши команди. [Борис Монкевич ДОПОВНИВ: "До гармат вдалось його довести, притримуючи з обох боків, а там вже при гарматі була зроблена колиска, яку виклали сіном і поклали хворого команданта"].

Завдяки контратаці кінноти піхота майже вся відійшла на с. Вербове. Бій скінчився перемогою ворога. Всі частини відійшли на с. Вербове. Мене зовсім розвезло. При гарматі зробили колиску, яку вистелили сіном і поклали там як малу дитину.

Із с. Вербове полк перейшов до Перегонівки, де і стали ми на спочинок. Нарешті я погодився на лікування, яке мав провести наш "полковий лікар", до речі тільки санітар, звали його Теща, бо завше щось бурмотів під носом. Намочивши простирадло у крижаній воді, поставив умову, аби двоє козаків тримали командира, бо може скалічити. Роздягнутого, обернув простирадлом, а потім усім, що було під рукою, прикрив.

26 березня вирушили ми на с. Скалева. "Лікування" допомогло, бо я вже на коні, а Тещу авансував на особистого лікаря командира полку.

Під час маршу в с. Нерубайка зчинив тривогу п'яний козак гарматного дивізіону [Олекси] Алмазова, відкривши вогонь із кулемета. Збив його шаблею до півсмерті, аби не плутався по чужій осі маршу.

В Кам'янечому простояли три години.

Над'їхав большевицький роз'їзд, і зав'язалася перестрілка з нашим забезпеченням. Вислана 2-га сотня з місця атакувала на шаблі й нагнала [червоних] на Мазепинський кінний полк. Усі 25 їздців ворожого роз'їзду потрапили в полон.

О 6-й годині вечора рушили ми на Чеснопіль, куди і прибули пізно вночі. Весь цей перемарш зроблено в тяжких умовах. Страшенне болото, дощ наполовину зі снігом. Усі ми промокли до кісток. Тільки віра в перемогу та любов до рідного краю давали нам силу поборювати всі труднощі…

27 березня ми перейшли р. Синюху, проминувши села Бурти, Павлічова, Коростичова, затримались у с. Вуйчічова, де й заночували. На другий день — спочинок. Старшини й козаки приводили себе, коней і зброю до порядку. О 12-й — сполох: у полі за селом розляглася стрілянина. Висланий роз'їзд доніс, що це селяни на озері б'ють диких гусей…

ЗО березня на світанку вирушили через села Вікторштадт (тепер с. Маркове Добровеличківського р-ну Кіровоградської обл. — Ред.), Михайлівка, Ракине, де затримались, аби прогодувати коней. У той час над'їхав ворожий роз'їзд силою до 40 коней. Обстріляний нашою заставою, повернувся на село Карбівка, в якому, за розповідями селян, стояв ворожий відділ кінноти до 200 шабель, але тримав себе пасивно. Рушили далі. На вечір прибули до м. Хмельове і розташувались ночувати.

Половина полку- в роз'їздах і на варті. За відомостями, на станціях Помічна і Новоукраїнка вивантажилася ворожа піхота великої сили, [червоні] також зайняли села Якимівку, Глодоси та Вербівку. Ці відділи мали завдання будьщо нас знищити. Тож коней на ніч ніхто не розсідлував.

31 березня — денний спочинок. Кували коней та приводили себе до порядку.

Половина полку напоготові. Гармати вкопані в напрямку Глодос. Ворог навкруги, але чомусь тримає себе пасивно, видно, ще не закінчив концентрації.

Захоплення ст. Плетений Ташлик

1 квітня 1920 р. ранком полк вирушив на Плетений Ташлик із наміром у цей день перейти дві залізниці. Перескочивши щасливо залізницю Новоукраїнка — Бобринська, в годинах пополудневих підходили до ст. Плетений Ташлик на шляху Новоукраїнка — Єлисаветград.

По дорозі до полку мали приєднатись 2-й кінний полк [Івана Литвиненка] та гарматний дивізіон [Олекси] Алмазова (після захоплення ними станції Новоукраїнки), але завдання свого вони не виконали через нерішучість. Таким чином, до ст. Плетений Ташлик підійшли тільки Чорний полк та отаман [Андрій] Гулий зі своїм штабом, який мав очолити злучену кінноту.

В роз'їзд вислано 2-гу сотню з наказом зайняти село і вести розвідку на станцію. Не доходячи до села, штаб дивізії отримав відомості від селянина, що на станцію прибув ешелон з кіннотою, близько 200 чоловік. У мене засвербіли руки — хотів якнайскоріше добратися до тих коней. [Але] отаман Гулий наказав чекати на прибуття 2-го полку та Алмазівців. По довгій надумі, не дочекавшись [2-го кінного полку] Литвиненка, нарешті дозвіл дав. На чолі 1-ї і 3-ї сотень я риссю рушив у бік станції. Яром, що вів аж до самої станції, сотні пробрались і, не розвертаючись у лаву, колоною увірим лись на ст. Плетений Ташлик. До 40 червоних потрапили в полон, не давши жодного пострілу. Але ешелон з кіннотою менше як годину тому пішов далі. Коли б отримав дозвіл відразу, здобули би 200 коней. Задовго наші отамани думають…

Весь полк і штаб дивізії підтягнулися до станції. При телеграфі — наш старшина, який невдовзі повідомив, що з Новоукраїнки проситься поїзд. Пустити.

Ворог ще не знав про захоплення станції. Полкові сапери заклали підривний матеріал під вхідні й вихідні стрілки та чекали наказу.

Назустріч потягові я вислав 3-тю сотню з поручником [Карлісом] Броже який, зустрівши потяг, наказав затриматись. Машиніст почав давати. шістки тривоги, але потяга не спиняв. Сотня відкрила вогонь, і механік пшістів з паротяга вбитий. Нарешті потяг став. Серед цивілів розпізнали Комісара, було й зо два десятки червоноармійців. Серед пасажирів знайшлися й мої близькі земляки, які знали мою родину, я запросив їх до себе на гостину.

Хорунжий [Гриць] Бурба дістав завдання знищити паротяг і вагони. В ролі машиніста відчепив паротяг, від'їхав на сотню метрів, аби набрати розгону, і дав повний хід, а сам зіскочив. Паротяг врізався в порожній потяг і, розтрощивши майже всі вагони, зійшов з рейок.

Надвечір сотні відійшли ночувати на поблизькі хутори. Коней не розсідлували. Полк — напоготові. Опівночі варта, [вислана] в бік Єлисаветграда, доповіла, що іде потяг. Я наказав 3-й сотні забрати його.

Потяг — за 200 метрів. Сотня відкрила кулеметний і рушничний вогонь, бо була певна, що має перед собою звичайний потяг, але цей "звичайний" потяг відповів вогнем відразу із 10–12 важких кулеметів і трьох гармат. На допомогу і я прискочив із рештою сотень, і теж не дав ради. Сапери позривали стрілки, що затримало ворожу панцерку майже на годину. ["Виявилось, що це був бронепотяг "Борець за свободу", — доповнив Борис Монкевич].

Мав полк щастя, що бронепотяг стояв на насипу, а ми крутились у долині, відтак непорозуміння обійшлося майже без втрат з нашого боку, бо вогонь ішов понад наші голови. Направивши зірване місце, "черепаха" відійшла на ст. Шостаківку і далі. Станція знову в наших руках. У бою поранено одного козака та троє коней.

О 3-й годині вночі полк отримав наказ вирушити на с. Нерубаївку. Гармати, кулемети й табір, а за ними і сотні рушили через залізницю, а я залишився із 3-ю сотнею, щоб зруйнувати телефон і телеграф, і лише тоді поїхав доганяти полк. Перехід — 15 кілометрів. Стали на відпочинок у Нерубаївці, де простояли два дні.

Марш на Долинську і Вознесенськ

4 квітня вранці вирушили до с. Водяне. Погода чудова. Не доходячи до Водяного, зустріли командувача армії [Михайла] Омеляновича-Павленка, який подякував полкові за минулі бої і підкреслив, що Чорний полк — один із найкращих у всій армії. До с. Водяне полк їхав з піснями, маючи на чолі командарма. На його замовлення козаки відспівали ніби марш Чорних — "Ішли жиди в школу". Пісня сороміцька, але командармові подобалася. На прощання почули від нього: "Якби був я молодшим, то хотів би бути з Чорними".

5 квітня по нічнім маршу прибули до с. Різанівка, де зустріли інші частини Запорозької дивізії. По короткому постою рушили на Бобринець, який зайняли без жодного пострілу. Ворог відійшов, а наш полк отримав наказ переслідувати його. Коні й козаки змучені великими переходами. Щоб не гнати цілий полк, наказав я виділити із сотень по 15 їздців на кращих конях і сам попровадив їх на с. Миколаєве. Мав бій з ворожою піхотою, якій нічого не міг зробити, бо вона весь час ішла в колоні і на наші атаки відповідала сальвами. Взяли одного полоненого, від якого довідався, що ця добра піхота — червоні курсанти. Наказав полоненого звільнити. Пізно вночі повернулися до полку.

6 квітня — денний спочинок. Із 2-ї сотні вислано роз'їзд під командуванням хорунжого [Костя] Роменського на села Олександрівку та Рощахівку. На хуторі Селезнева наткнулися на ворожу кінноту, яку вибили з хутора, але вистріляли всі набої. Роменський отримав сувору догану — за даремну витрату набоїв.

8 квітня полк отримав наказ негайно вирушити на с. Ганнівку. Коли відійшли від місця постою пару кілометрів, показалася кіннота досить значної кількості. Батарея стала на позицію, кінні сотні розвернулись у лаву, тачанки помчали на крила. Полк на рисях пішов назустріч. Ворожа піхота почала відходити. Я наказав сурмити атаку, якої ворог не прийняв, а кинувся тікати. По шалених перегонах догнали з десяток верхівців.

Виявилося, що це кінний полк Київської дивізії… Мали щастя Київці, що Чорні того дня були настроєні по-спортивному і прийняли їх у шаблі, а не вогнем своїх 18 важких кулеметів, та й батарея мовчала.

Заночували в Ганнівці.

9 квітня вирушили в напрямку Долинської. Ночували в с. Требинське.

Тут мали святкувати Великдень. Село дуже бідне. Хати малі та старі. Перша ніч пройшла спокійно. Вислав я роз'їзди в різних напрямках. 2-га сотня з хорунжим [Євгеном] Нестеренком пішла на Долинську. За 6 км від постою полку зустріли до 300 чоловік ворожої піхоти та від 60 до 70 кіннотників. Сотня розвернулась у лаву і відкрила кулеметний вогонь, а також подали донесення до полку. В полку заграли сурмачі "сполох". За кілька хвилин і полк стояв готовий до маршу. Гармати й табір перейшли на другий бік села. Провадив полк поручник Броже, бо я знову хворий: випробовував здобутого коня і, перестрибуючи через високий пліт, звалився разом з ним і міцно потовкся. Був при полку і насилу сидів у сідлі.

Полк перейшов у наступ і прогнав червону піхоту на ст. Долинська. До самої станції поручник Броже не наважився на атаку шаблями, бо ворожа піхота добре трималася. На рисях полк дійшов до станції, таким же темпом гнав перед собою і ворога, який кидав усе, що заважало бігти. 17 кацапчук і и, що відстали, були порубані, а решта таки добігла до свого бронепотяга, шипі і підігнав Чорних гарматним та кулеметним вогнем. І бідний Броже довго виправдовувався переді мною, що в чистому полі не дав піди з піхотою… Увечері полк повернувся до своєї стоянки у Требинському.

11 квітня — перший день Великодня. Старшини і козаки згадували батьків і взагалі родину, кожний хотів би хоч на хвилину побачити близьких серцю людей, а взамін… почули рушничну та кулеметну стрілянину ворога, який насідав на нашу 2-гу сотню, що була в заставі.

Рідна країна кликала до праці, і полк вирушив на допомогу 2-й сотні, яка вже почала відходити. Стверджено наближення великих ворожих сил. З боєм почали відхід на с. Устинівку. Червоні зайняли Требинське.

12 квітня вранці Київська дивізія перейшла в наступ, але ворог, підтриманий резервами, контратакував, змусивши наших до відступу. Чорний полк із власної ініціативи пішов на допомогу, але, потрапивши під обстріл ворожої артилерії, теж почав відходити на Устинівку. Відхід робився з усіма заходами перестороги, бо від полонених знали, що Москалі концентрують усі сили, аби нарешті покінчити з нами. Відходили до пізньої ночі, аби вирватись з оточення. Пройшли 45 кілометрів. Стали на ніч у фільварку [Лейби] Бронштейна-Троцького (село Янівка, тепер Береславка Бобринецького району. — Ред.). "Соціалізація" не торкнулась маєтку — стоїть неушкоджений.

13 квітня вирушили на Крутоярку. Цілий день їхали степом. День був теплий і ясний, весна робила своє. Трава зеленіла. Степ широкий як море, кінця не видно. На десятки кілометрів видно в усі кінці. До с. Крутоярка прийшли пізно.

На другий день вирушили далі. Проїхавши з 15 кілометрів, стали на спочинок у німецькій колонії Михайлівка. Цілий день чути гарматні стріли з боку м. Миколаєва.

Денний спочинок. У сотнях кують коней, приводять усе до порядку. Я ще хворий, усю дорогу відбув на гарбі майже без пам'яті. Найбільше далася взнаки моя хвороба Тещі, який не відходив ні на крок. З його слів було видно, що він воліє пильнувати десять козаків, ніж одного командира.

Здобуття Вознесенська

14 квітня вранці полк вирушив з Михайлівки в напрямку Вознесенська.

О годині 11-й вечора полк прийшов на місце збірки, за 6 км від Вознесенська. Чорні увійшли до складу групи полковника [Андрія] Долуда, до якої належали ще 2-й Запорозький кінний полк та 3-й кінний.

Опівночі почався бій. Київська дивізія мала несподівано опанувати станцію, але це їй не вдалось. Так само не вдалось і нашій 2-й сотні зняти заставу: кулеметний вогонь змусив козаків відійти до полку. Гарматна стрілянина в бік станції продовжувалась цілу ніч.

15 квітня, тільки почало світати, почався бій на відтинку всіх трьох груп — Запорозької, Київської і Волинської. Піхота дійшла до міста. Ворог зустрів її жорстоким кулеметним та рушничним вогнем, на який наша піхота відповіла плесканням у долоні — мов у театрі… Багато піхотинців не мало рушниць, але всі були в лаві. Стало не до жартів, бо ворог перейшов у протинаступ. Наша піхота не витримала і повернула назад. Ворожі лави вийшли з окопів і з радісним криком пішли на багнети. Момент був критичний. Уся наша багатостраждальна піхота тікала…

Одночасно наші три кінні полки пішли в атаку. Першими врубались у ворожу лаву Чорні й за хвилю, залишивши гори трупів передньої лави, врубались у другу, яку настигла та сама доля, що й першу лаву. В цей час ворожа кіннота атакувала Чорних з лівого крила, але потрапила під вогонь нашої батареї, що дало можливість полкові перегрупуватись та у свою чергу атакувати, але ворожа кіннота, не прийнявши удару на шаблі, розсипалася степом.

Місто здобуте. Кругом трупи: вся залога загинула на шаблях кінноти, і тільки невелика кількість кавалерії ворога врятувалась, переправившись через р. Буг.

Захоплено величезну здобич: набої, рушниці, гармати, інше військове майно, якого Українська армія гостро потребувала. Козаки, дорвавшись до вагонів з набоями, викидали з юків навіть білизну, а пакували набої, клали їх за пазуху, за халяви і скрізь, куди тільки можна. Всюди чути:

— Ну, тепер тримайтесь, товариші! Годі вам стріляти, а нам дивитись! Козаки мов переродились, такими певними себе давно вже не були. О 5-й годині вечора полк підійшов до Бугу і поромом переправився на другий бік. Пройшовши 25 кілометрів, стали на ночівлю в с. Зброжківці.

Бій під Вознесенськом виграно завдяки кінноті, але відразу ж групу було розформовано, бо піхота без своєї кінноти не має жодної бойової вартості. Приклад: Збірний запорозький полк, який складався з 9 бувших полків і мав до 400 людей, міг виставити тільки 250 багнетів. Те саме було в інших дивізіях — без своїх кінних полків вони були тільки куренями, і то слабенькими.

Звівши всі кінні полки, ми би мали до 2000 шабель прекрасної кінноти, яка за доброго командування стала б такою поважною силою, що большеиики могли протиставити їй тільки армію [Семена] Будьонного. Генерал І Михайло] Омелянович-Павленко не раз виступав із подібним проектом, ллє командири дивізій не погоджувалися, не бажаючи ставати командирами слабеньких куренів. Амбіція командирів дивізій не давала можливості пилити добрий кулак, бо вони воліли мати розчепірені пальці…

"Звичайно, ми порубали їх"

22 квітня полк [Чорних] — у розпорядженні штабу армії, але наказів і денних звітів від штабу не одержано. Послав я нових зв'язкових, аби довідатися, в чому справа. О 2-й годині ночі вони повернулись і доповіли, що в м. Святотроїцькому, де стояв штаб армії, нікого немає, штаб вирушив день тому. Вислав роз'їзд з'ясувати, що сталося зі штабом армії.

О 5-й годині ранку повернувся роз'їзд і доповів, що містечко зайняте Москалями, з якими мав перестрілку. Двоє коней і один козак поранені. Селяни, що з підводами були під військом і повертались додому, казали, що Одеським шляхом до Ананьєва суне московська піхота. Всі шляхи закриті, ми в оточенні. Лишалося вертатись на Вознесенськ. Через 5 км полк з'їхав у яр, бо назустріч йшли червоні — колона до тисячі піхоти при двох гарматах. Не доходячи до нас, Москалі повернули на Святотроїцьке. Кортіло мені заатакувати, але нас зв'язував величезний обоз, який полк тягнув за собою, та до трьох десятків козаків, що були на возах.

Давши можливість червоній піхоті відійти на кілометр, полк пішов услід, потому звернув зі шляху і пішов рівнобіжно з ворогом страшенно покрученою балкою. Шлях неможливий, бо весь час доводилося то дертись по страшній кручі вгору, то спускатися вниз. Давно вже полк не мав такого огидного шляху. Пройшовши із ЗО кілометрів, стали ми на спочинок на малому хуторі. Виявилося, що він лежить усього за 7 кілометрів від Святотроїцького… На шляху показалося кілька повозок і екіпажів. Наказав 2-й сотні довідатися, що за "звірі". Сотня з місця розгорнулась у лаву і пішла кар'єром. На возах сиділи червоноармійці, а в екіпажах — комісари, які при зближенні козаків загукали:

— Таваріщі, зачєм ви здєсь шляєтесь, наши уже давно прашлі!

Почувши у відповідь лайку, один із них піднявся і почав кричати:

— Что ви себе пазваляєте — я камісар!

Звичайно, ми порубали їх. На хуторі заночували.

24 квітня о 3-й годині ранку наш сурмач заграв "сідлання коней". Майже одночасно по той бік яру, на хуторах, почувся сигнал збірки. Патруль доповів, що ми ночували на хуторах із червоною піхотою…

Рушили далі. Весь час чути гарматну стрілянину в бік Ананьєва.

О 2-й годині біля ст. Жеребкове перейшли залізницю та надвечір у селі Гвоздавка нарешті наздогнали своїх. Зв'язавшись зі штабом Волинської дивізії, довідались, де стоїть штаб армії. Для зв'язку вислано старшинський патруль. Заночували разом із Волинцями, які виявили гостинність, поступившись нам половиною села.

25 квітня о 2-й годині дня привезли наказ зі штабу армії: полкові наказувалось вирушити до м. Ананьєва. Виявилося, що штаб армії, виходячи зі Святотроїцька, послав наказ полкові, та зв'язковий потрапив у руки ворожого роз'їзду, але відбився і два дні блукав по степу поранений. За цей час уся армія мала два дні бою і розбила три ворожих групи. Один тільки полк Чорних запорожців не взяв у цих боях участі й не розділив слави, що її добула вся армія.

Увечері полк одержав наказ взяти ст. Бірзула з допомогою піхоти Чорноморського [повстанського] загону, який мав прилучитися до полку в с. Точилове.

Бої під Бірзулою і Тульчином

Дня 26 квітня вирушили ми на ст. Бірзула. Проходили села Липецьке, Посіцели та інші, спалені Москалями за повстання. Ввечері прибули в село Точилове, де й розташувалися на ніч. Чорноморців немає. Я вислав патрулі, аби розшукали повстанців. Вони повернулися, не знайшовши їх.

Зачекавши години до 12-ї, вирішив я сам з полком пробувати щастя.

О 3-й годині розпочався бій під Бірзулою. Ворог мав багато піхоти, яка відбивалася з-за будинків та залізничного насипу. Кіннота вже була під містечком, а 2-га сотня встигла вскочити в саме місто. Наші гармати били по станції та по броньовику.

Зразу було видно, що Бірзулу силами однієї кінноти взяти не можна, але я дрочив ворога, аби виманити його в поле. Москалі пустили в рух автопанцерки, одночасно показалася ворожа кіннота, що з шаблями наголо пустилася в атаку, яку прийняли наші тачанки вогнем. Цього було досить — по ворожій кінноті й слід застиг.

Помалу полк відійшов до Точилового, де і заночував. У Бірзулі цілу ніч було чути кулеметну стрілянину. Москалі, як видно, чекали нічного нападу і хвилювалися. Вночі ми одержали наказ просуватись у напрямку Тульчина.

28 квітня на світанку вирушили. Пройшовши 50 кілометрів, стали на і іічліг у с. Коритне. Ще три дні відбувався рух у напрямі Тульчина без жодних пригод.

Увечорі 2 травня полк затримався за кільканадцять кілометрів від Тульчіна, де зустрів Запорозьку дивізію, якій полк був знову підпорядкований. У штабі дивізії відбулася нарада командирів частин, на якій вироблено план захоплення Тульчина. Ворог не сподівався нас у цьому районі, бо Тульчин та околиці були зайняті його таборами.

Застава Чорних захопила ворожий роз'їзд, що їхав по цукор до цукроварні й був неприємно здивований, попавши в наші руки.

Опівночі Чорні запорожці рушили на Тульчин і, не доходячи 5 кілометрів, затрималися в с. Аннопіль.

З травня о 4-й годині ранку полк рушив до Тульчина як резерв Запорозької дивізії. Наша піхота вже вела бій і зайняла Мазурівку — передмістя Тульчина. Батарея Чорних та Алмазівці били по місту. Наша піхота виснажилась і, не зламавши опору червоних, залягла. Прийшла черга і на нас. На рисях у трійковій колоні підійшли до своєї піхоти. Ворог зустрів Чорних кулеметним вогнем, але вже було пізно — шаленим кар'єром полк влетів до міста. На майдані в центрі Тульчина резерви ворога намагалися ставити опір, але були відкинуті спішеними Чорними до цвинтаря, якого ми довший час не могли взяти.

Поручник [Левко] Балицький з 1-ю сотнею вийшов на тили ворога, змусивши залишити камінну огорожу та вийти нарешті в чисте поле. Засурмили "Коноводи, коні!", і тут уже для всіх сотень знайшлася робота.

Більш як 200 трупів лежало на зеленому полі. За всю партизанку ворожа піхота ніколи так уперто не відбивалась, як у цьому бою. Вже виваблені в чисте поле, бились до загину. Був це курінь червоних курсантів із Калуги, переважно комсомольців.

Полк [Чорних] теж зазнав втрат: 3 козаків убито, 11 поранено, 14 коней убито та 23 поранено. Більшість поранень — багнетами…

Заграв сурмач збірку. Полк мав відійти до міста, аби хоч трохи дати коням випочити. В цей час за півкілометра від полку показалася нова ворожа колона піхоти, яка виходила з Тульчина. Нова команда — і полк знову пішов в атаку. Атаку ворог відбив, хоч уже кидав рушниці. Коні так поморилися, що посувалися майже кроком. Треба було, плазуючи шаблею (бити плазом. -Ред.), підбадьорювати козаків, аби додали темпу…

Із Копіївки ворожі гармати відкрили прямим наводом вогонь по Чорних, аби спасти свою піхоту, чим примусили нас відійти до міста. В цьому бою полк здобув 4 кулемети з тачанками і кіньми, багато рушниць, із десяток самоходів, радіотелеграфічну станцію та багато різного майна.

До 3-ї години йшов упертий бій. Чорні билися спішені, хоч того дуже не любили, але треба було дати випочити коням. О 3-й годині дня з боку Вапнярки високо у небі помічено паристі розриви шрапнелі. Це означало, що отаман Тютюнник взяв станцію Вапнярку, а отаман [Олександр] Загродський — станцію Крижопіль і Запорожці можуть відходити, відтягнувши ворожі резерви на себе. Давши так само два гарматні постріли на шрапнелі, почали й ми відходити від Тульчина. Чорний полк прискорив відступ.

У с. Одаївка, що за дві версти від Тульчина, Чорні затрималися на годину, бо показалася ворожа кіннота. Проти неї вислав 3-тю сотню з наказом втягнути її у бій, підставивши під удар полку. Але ворог тримав себе боязко і на вудочку не піддався.

Полк відійшов від доріг. Вилізли на велику гору, з якої було видно Тульчин як на долоні. Ворожі лави, доволі густі, наступали на місто.

Ворожа артилерія не дала на себе довго чекати. Перший стріл — і набій розірвався за 200 кроків від полку, який у руках своїх командирів спокійно продовжував рух ["який у їжових рукавицях полковника Дяченка спокійно продовжував свій рух", — уточнив Борис Монкевич]. Другий і третій снаряди вже рвалися мало не під ногами коней, аж нарешті пролунала команда: "Риссю!" Полк пішов до лісу, який сховав його від пострілів ворога.

Довго ще гранати рвались у лісі, але полк був уже далеко.

Пізно вночі стали ми на нічліг. Половина людей — у заставах та роз'їздах, бо навколо ворог. Ніч пройшла спокійно. В бік Вапнярки зранку стало чути гарматну стрілянину — як видно, ворог бився з Київською дивізією.

Вранці 4 травня полк вирушив через с. Шарапанівку до ст. Крижопіль. У передній сторожі — наш 1-й курінь.

День був соняшний. По дорозі нашого маршу валялись трупи большеницької піхоти — на цьому шляху кіннота Волинської дивізії мала бій із ворожою піхотою.

Бої під М'ясківкою і з'єднання з регулярною армією

Відпочивши коротко на ст. Крижопіль, Чорні рушили шляхом на М'ясківку (тепер Городківка. — Ред.). З годину йшли ми за запорозькою піхотою, раптом спереду почулися постріли. Полк розсипався в лаву, приготувавшись до бою. Патрулі поскакали наперед і з'ясували, що Волинська кіннота прийняла Запорожців за ворога.

О 6-й вечора прибули в М'ясківку, де і розташувалися. Піхота Запорожців стала заставами, а ми за їхніми плечима мали спочити.

Після тяжких боїв та маршів усе відпочивало. Коні розсідлані, козаки поскидали верхній одяг і приводили все до порядку. Сутеніло. Коли із західного боку містечка почулися вибухи гранат, а за ними кулеметні та рушничні постріли і крики "ура!". Ворог несподівано атакував піхоту. Знову проспали…

Сурмач засурмив "На сполох!". За десять хвилин полк уже стояв лавою на північ від містечка. Піхота з великим поспіхом відходила за кінних. Батарея Чорного полку відкрила вогонь по ворожих гарматах, примусивши їх змовкнути.

Стемніло. Сотні зайняли горби за кілометр від М'ясківки і чекали на наступ червоних. Послана в М'ясківку 4-та сотня повідомила, що в містечку ворог пересувається колонами. Цілу ніч простояли сотні в полі й тільки перед світанком відійшли на поблизькі хутори, аби нагодувати коней.

5 травня патрулі доповіли, що червона піхота наступає на хутори.

Справді, густі ворожі лави вкрили передпілля. Сотні, готові до атаки, сховались у садках і за будинками. Підпустивши "гостей" на 300–400 метрів, заграли наші кулемети, а батарея Чорних била на картачі… Решту вже закінчили сотні. Хоробрість старшин і козаків Чорного полку, хист та вмілі розпорядження командирів примусили ворога у страшенній паніці тікати на Вільшанку, залишаючи М'ясківку. Полонених не було, бо полк рідко брав їх, а завше на місці вирубував вікового гнобителя — Москаля.

Після цього бою полк розташувався в М'ясківці.

У той час Київська та Волинська дивізії вели жорстокі бої з ворогом, який пробивався. Українські частини почали відходити на Вільшанку. Полк Чорних із власної ініціативи залишився в задній сторожі. Смеркалось. Раптом піднялася страшенна буря. Хмари пилюки засліплювали очі. Все перемішалося. Большевики, потрапивши в темноті в лаву Чорних, падали під нашими шаблями. Згинув і патруль полку, який у цю бурю попав до ворога.

Ніч припинила бої.

Большевики — в М'ясківці, а полк Чорних — ус Вербка. По сусідстві, в Писарівці, стояли табори ворога, але наші були настільки переморені, що не знайшлося бажаючих поживитись на рахунок ворога.

6 травня Чорні запорожці зайняли Писарівку. Ворожі табори втекли, покидавши багато майна та зброї. 3-тя сотня взялася переслідувати ворога.

У полудень прибув роз'їзд 3-ї Залізної дивізії [Олександра] Удовиченка, яка стояла на фронті разом із польською армією.

Рівно п'ять місяців минуло з того часу, коли Українська армія вирушила на партизанку, яку самі учасники називали Зимовим походом. Усі прагнули короткого відпочинку, аби з новими силами стати до боротьби.

Увечері прибув полковий табір, який десь блукав з отаманом [Юрком] Тютюнником. Невдовзі село Писарівка мовби замерло, бо всі козаки покотом спали.

Полк вийшов у похід у складі 212 шабель, 11 кулеметів "Максим", 9 "Люїс" і при одній гарматі — всього 417 козаків і старшин. Повернувся у збільшеному складі.

Зимовий похід скінчився. Полк зробив за п'ять місяців понад 1800 км шляху. За той час полк мав 20 боїв і таку ж кількість сутичок із ворогом. Не програв жодного бою, бо не атакував сліпо, а тільки тоді, коли була певність перемоги, стверджена розвідкою, яку із принципу вів сам командир полку. Завдяки добре поставленій розвідці та забезпеченню не було випадку заскочення. Полк виманевровував переважаючі сили і бився тільки тоді, як був певний на 100 %, що проїдеться по ворогові. Полк завше був готовий до бою, але бився тільки тоді, коли хотів його командир, а не тоді, коли [хотів] ворог.

Від виходу на партизанку і до повороту полк Чорних запорожців, маючи спеціальні завдання, місяцями блукав без зв'язку з іншими частинами, що виробило у старшин і козаків почуття сили і впевненості в собі. До того ж старшини і козаки безмежно вірили командирові полку, за яким — і то без зайвих питань — ішли, куди він вів.

За час Зимового походу захоплено в полон 40 денікінських офіцерів, 27 комісарів, 338 червоноармійців, а скільки їх було порубано… Військова здобич велика: 4 гармати, 4 скрині з набоями — все з кіньми, 9 кулеметів, 278 коней, 136 возів із військовим майном, 10 самоходів і радіостанція.

Втрати полку: загинуло 7 козаків і 31 поранено, убито 14 коней і 33 поранено. Як на довершене діло, втрати незначні.

Волинь, Київщина, Поділля, Полтавщина і Херсонщина бачили цих вершників із чорними шликами, що йшли вдень і вночі, і в заметіль, і в дощ — усюди шукаючи ворога і знищуючи його немилосердно.

Бої у складі регулярної армії

У час з'єднання з частинами 3-ї Залізної дивізії в районі М'ясківки на Поділлі до армії [Михайла Омеляновича-Павленка] входили Запорозька, Волинська і Київська дивізії, які разом мали 1200 багнетів, 2200 шабель і 10 гармат. Разом з немуштровими й обозними нараховувалося до 7000 чоловік.

Армією командував генерал-хорунжий [Михайло] Омелянович Павленко.

Запорозька дивізія отамана [Андрія] Гулого-Гуленка (начальник штабу полковник Савченко) мала у своєму складі такі частини: 7-й Збірний піший полк сотника [Івана] Дубового, до складу якого входили рештки полків Запорозького корпусу: Богданівського, Дорошенківського, Республіканського, Мазепинського, Наливайківського, Богунівського, Кармелюцького та Немирівського. Під час партизанки прилучилися ще повстанці ці отамана Гулого, які створили курінь Низових запорожців та увійшли до складу Збірного полку, що мав до 300 багнетів при 12 кулеметах. Кінний ПОЛК Чорних запорожців мав понад 500 люду, виставляв до 300 шабель, батарею із 2 гармат, 12 важких кулеметів на тачанках із запрягом у три коні, 18 легких та пластунську сотню — до 100 багнетів. Полк Кінних запорожців (їх називали "Мамине військо") — збиранина кіннотників із бувшого Запорозького корпусу. Мав до 200 шабель і до 10 кулеметів. Полком командував [Іван] Литвиненко. Чорні прозвали його Мамою за його жінкоподібний вигляд. Кінно-гірський дивізіон полковника [Олекси] Алмазова мав 5 гірських гармат, 50 шабель та 6 важких кулеметів. Добра частина, але до своїх гірських гармат не мала відповідних набоїв. Частіше використовувалася як кіннота.

Волинською дивізією командував отаман [Олександр] Загродський, начальник штабу — сотник [Олександр] Волосевич. Склад дивізії: 4-й Сірий полк, яким командував поручник [Микола] Федченко, мав 100 багнетів та 10 кулеметів; Чорноморський полк — 250 багнетів і 10 кулеметів; кінний полк ім. гетьмана Івана Мазепи — до 300 шабель і 10 кулеметів; кінний полк ім. Максима Залізняка — до 200 шабель і 10 кулеметів; Окрема кінна сотня -100 шабель при 4 кулеметах; гарматний дивізіон — 2 гармати.

Київською дивізією командував отаман [Юрко] Тютюнник, начальник штабу- сотник [Микола] Блощаневич. Склад дивізії: 1-й піший збірний полк — до 200 багнетів, 1-й кінний полк — до 300 шабель, близько 20 кулеметів і 2 гармати.

Крім того, із залишків 3-ї Залізної дивізії, що вирушили на партизанку, було сформовано 3-й кінний полк, яким командував полковник [Олександр] Вишнівський. Мав до 200 шабель і 10 кулеметів.

Дієва українська армія [на чолі з Симоном Петлюрою] мала у своєму складі 3-тю Залізну дивізію (до 500 багнетів і 400 шабель) та [6-ту Січову стрілецьку дивізію Марка Безручка].

Українсько-польський фронт у той час ішов по лінії Ямпіль — Липовець — Сквира — Біла Церква — Трипілля і далі по Дніпрові аж до гирла Прип'яті.

Українська армія творила праве крило спільного фронту від Дністра до залізниці Жмеринка — Одеса і на лівому своєму крилі лучилася з 12-ю польською пішою дивізією.

Бої під Кетросами

Полк Чорних запорожців відпочивав у резерві. Три дні висипались досхочу. В полуднє прийшов наказ вирушати, бо Москалі атакували Волинську дивізію.

10 травня о 7-й годині ранку полк рушив на фронт через Качківку до Вербки. Табори наші лишилися в Качківці. Праворуч чути було бійку, яку вела Київська дивізія. Запорозька піхота наступала і трохи згодом зайняла Вербку. Розпочався бій під с. Вільшанкою, який тягнувся майже до вечора.

Нарешті й нас кинули в бій, бо майже весь день дивилися, як мучиться запорозька піхота. Наші тачанки помчали на лінію піхоти і відкрили вогонь. За ними сотні на ходу розсипалися в лаву. Блиснули шаблі — Чорні пішли в атаку. По хвилині Вільшанка була в наших руках.

Втрати полку: важко поранено козака Соколовського, легко — козаків Ковальчука і Смолярчука. Соколовський по дорозі до шпиталю помер.

Полк заночував у Вільшанці. Наші патрулі весь час перестрілювалися з ворожою піхотою на лінії Трибусівки.

11 травня о 7-й ранку ворожа піхота розпочала наступ на Вільшанку.

Зайнявши височини своїми кулеметами, Чорні прийняли бій. На відтинку полку і Запорозької дивізії ворога відбито кулеметним і гарматним вогнем, але Київська дивізія, збита [з позицій], відходила на Ямпіль.

Чорні запорожці за наказом штабу дивізії почали відхід на Вербку. Не доходячи до цього села, полк отримав новий наказ — іти назустріч ворожій кінноті, що із села Кетроси посувалася на с. Казенне. Раніше туди вже направлено полк Кінних запорожців.

Як видно, ворог прийняв нас за своїх, бо сміливо наближався. Ворожа кіннота в 400–500 шабель та батарея з 4 гармат. Послав відразу до командира Кінних запорожців [Івана Литвиненка] свого ад'ютанта сотника Бугаріна із проханням, аби підтримав нас, як заатакуємо, бо ворог майже идвічі сильніший.

2-й курінь Броже, розсипаний у лаву, стояв за могилою, на якій очікувало бою 4 наших кулемети, знятих із тачанок, а 1-й курінь у колоні по гри [розмістився] за 2-м. Про всякий випадок, аби не почастувати своїх, пислав я трьох козаків із наказом, щоб по виявленні ворога відскакували В бік, а не на кулемети.

Від червоних відділилося четверо вершників і галопом зближалися до нас. Ми з напруженням чекали наближення. Нарешті почулись глухі постріли, й один большевик злетів з коня. Козаки погалопували вправо й очистили передпілля. Це було гаслом для кулеметів, які били на 600 метрів. Коли кулемети замовкли, на мою команду вийшов із-за могили 2-й курінь і по хвилині перейшов у кар'єр. Тут же за ним пішов і 1-й…

Ворожа кіннота не прийняла удару на шаблі, а, збившись у безладну купу, почала втікати. Два кілометри гнали її бездоріжжям аж до болота, перед яким почулися крики комісарів:

— Стой, таваріщі!

Та червоні, як видно, вважали за краще згинути в болоті, ніж під шаблями Чорних. Правда, ворожі кулемети відкрили вогонь, та було вже запізно, бо Чорні доходили. Большевицька гармата навіть дала два стріли картачами, але й це не допомогло — комуністи вже падали під шаблями козаків.

На жаль, болото виявилося не таким вже і страшним. Більшість Москалів завдяки добрим коням проскочили, врятувавшись від наших шабель.

Здобич була знаменита: 4 гармати, 4 скрині з набоями, все це з кіньми, 6 кулеметів на тачанках та 25 возів, навантажених сідлами, набоями та іншим добром. Понад 200 коней потрапило в наші руки.

Від полонених довідалися, що полк щойно прибув із Врангелівського фронту, де уславився в боях. Командира полку, донського офіцера, зарубав командир 3-ї сотні [Зуб], така ж доля зустріла і [червоного] ад'ютанта, якого зарубав хорунжий Редька.

Майже весь полк переслідував ворога. Я зі своїм почтом залишився при здобичі. Не минуло й півгодини, як з найближчого села Кетроси почали збігатися селяни — як вороння на падлину. З їхньою допомогою всі гармати та скрині з набоями витягай з болота; як нагороду віддав їм усе барахло з возів.

Над'їхав і командир кінного полку [Іван Литвиненко], який зажадав половини здобичі, на що я охоче згодився. В тому часі повернувся полковий ад'ютант [Бугарін] і доповів, що полковник Литвиненко з полком не брав участі в атаці. Командири його сотень просили дозволу підтримати [Чорних запорожців]. У відповідь почули: "Хай Чорним наб'ють спину, а ми подивимось!"

Три гармати, дві зарядні скриньки й увесь табір вивезено в запілля, а до решти не вистачило коней — частину тварин було поранено та перебито нашим кулеметним вогнем. Послав [козака] на нашу батарею і до табору, щоб дали коней.

У той час показалась піхота з кіннотою на горбах, що йшли прямо на Кетроси. З того напряму міг бути тільки ворог. Полк ще не повернувся з переслідування, і біля мене крутилося зо два десятки козаків. Ставити опір не було з чим. Вирішив забавитись у гармаша. Відкрив вогонь із гармати, яку ще їй вивезли. Серед козаків двоє вміли наставити стрілків "НА УДАР".

Лави почали відходити. Козаки жартували, що добрі з них гармаші. Висланий у тому напрямі патруль повідомив, що то була піхота Київської дивізії.

— Хай не підлазять під руку, як чоловік розвоювався!

Полк [Чорних] зазнав втрат: тяжко поранено командира 2-ї сотні хорунжого Редьку — він переслідував червоного командира, а той із пістоля прострелив йому наскрізь груди. Попри тяжке поранення, Редька з коня не злазить. Мусів особисто наказати, аби від'їхав до табору, бо не хотів кидати сотні. Болбочанівець, хлопчина з незакінченою середньою освітою, до кінної сотні вступив разом зі мною. Невдовзі став одним із найкращих командирів стеж та командиром сотні. Молодшими старшинами були в його сотні старшини ще з Російської армії. Добрий організатор. Сотня була закохана в нього, бо своєю хоробрістю імпонував усім.

Ворог зазнав тяжких втрат: до ста трупів валялось у полі та з півсотні потрапило в полон. Більшість полонених — гармаші, наказав передати їх в батарею полку.

Сотні повертатись із переслідування. З їхньою допомогою вивезли четверту гармату та дві скрині з гарматними набоями. Полк перейшов ночувати в с. Кетроси, куди невдовзі приїхав Литвиненко по обіцяну половину здобичі. Дуже був засмучений, коли замість гармат отримав від мене велику дулю під самий ніс… Дві гармати з набійними скриньками залишилися при полку. Таким чином, наша батарея стала 4-ю гарматною. Решту гармат передав дивізіону полковника Алмазова, який останнім часом не стояв на фронті, бо до своїх гірських гармат не мав набоїв.

Маємо відомості, що до м. Ямполя приїхав Головний отаман Симон Петлюра, де його зустрів генерал Омелянович-Павленко. Привіз накази про підвищення майже всіх командирів полків, а в тому числі й мене до рангу полковника. Треба було це відсвяткувати. Господарчий старшина поручник Токар добре впорався із завданням. Спирт ще мали з партизанки, і то у великій кількості.

На день святкування полк перейшов до с. Ратуш, за два кілометри від фронту. Майже все село пекло і варило. В обідню пору зібрався весь полк, не бракувало майже нікого. В садку на розкладених дергах та коцах засіли ми до спільного обіду. Пригравав полковий оркестр. Усім подобалося свято, але не нарікали, що відразу підвищено до полковників, а не по черзі — до сотників і т. д., бо була б можливість мати більше таких свят.

У розпал свята на близькому фронті зчинилася стрілянина.

Невдовзі прискакав старшина Мазепинського пішого полку і сповістив, що ворожи піхота прорвала фронт та вже під селом Ратушем… Наказав я сурміти "СПОЛОХ". Коней Чорні не розсідлували, бо не дуже довіряли власній піхоті, тому що її було замало. Сотні виїхали на східній край села, і без команди все пішло в атаку…

Полк був п'яний. Такою ж була й атака, в якій взяли участь не тільки кінні сотні, тачанки, таборити на неосідланих конях, пластуни, що трималися за стремена кіннотників, навіть кухні, на яких сиділо з десяток кашоварів у святочних білих фартухах.

Виїхав і я вслід за сотнями і за голову взявся: все передпілля було покрите "трупами" козаків Чорного полку. Більше сотні лежало "вбитих", а тут же при них стояли "їхні коні. Вискочив наперед, де була найбільша купа, і переконався, що козачата передали куті меду: поспадали з коней і тут же в полі поснули сном праведників.

Наказав запрягти з десяток возів, аби очистити передпілля від цих "трупів".

Загибель хорунжого Бурби

15 травня о 7-й годині ранку [полк] за наказом штабу дивізії перейшов через село Писарівку на Качківку, відкіля і почав наступ на Кетроси. Після тяжкого бою село здобуте. Вбито козака 1-ї сотні [Олексу] Савенка, а чотирьох поранено. В цьому бою відзначилася батарея полку під командою поручника [Івана] Лазаря. Влучним вогнем він підбив ворожу гармату, згодом вона потрапила до наших рук. Захоплено і дві тачанки, при яких розривом побило коней. Стріляв поручник Лазар прекрасно. Майже завжди другим і третім стрілом був уже в цілі. Ощаджував набої, але як треба було підтримати полк в атаці, то його барабанний вогонь виглядав, ніби стріляв з десяти гармат. Перед поручником Лазарем мали ми хорунжого Чорницю, який, пристрілюючись, із принципу клав пару гранат по своїх, а вже потому переносив вогонь по ворогові.

Другого дня полк вирушив на с. Підлісівку, де й розташувався. О 4-й годині ворожа піхота розпочала наступ на Кетроси і Підлісівку. Сотні зустріли ворога на горбах і після впертого бою за браком набоїв до кулеметів мусіли залишити село. Відійшли на Качківку, де й заночували.

17 травня о 4-й годині полк вирушив на Кетроси, вибив з нього ворога, але за півгодини і нас вибили. Весь день на відтинку Запорозької дивізії ішов бій, але ворог уперед не просунувся. Всі його атаки відбивалися контратаками Запорожців. Увечері полк повів рішучу атаку і вибив червоних із Кетросів. Наша здобич: 2 кулемети "Максим" на тачанках, 17 полонених. Поранено у груди бунчужного 4-ї сотні Митрофана Каюгу і трьох козаків. Троє коней забиті й сім поранено.

На світанку 18 травня ворог почав наступати на Кетроси. Через брак набоїв полк відійшов на стару позицію між Кетросами та Качківкою по шляху на Вільшанку. До 15-ї години бою не було, тільки перестрілка патрулів. 016-й годині за наказом штабу дивізії розпочався наступ на лівому крилі Запорожців. Мета — підтримати Волинську дивізію, яка вела наступ на Вільшанку.

1-й курінь [Чорних] розгорнувся в лаву і пішов на Кетроси, а вслід за ним і 2-й. Ворог відкрив кулеметний вогонь. Полк зайняв село, вибивши частини 41 — ї пішої совєтської дивізії та бригаду [Григорія] Котовського. Через непорозуміння вислизнув з рук сам Котовський, який майже наскочив на мене, але я прийняв його за старшину кінного Мазепинського полку, що наступав лівіше, і пропустив… Довелося мені довго чухати потилицю, що випустив з рук цього совєтського "героя", не спробувавши, чия шабля гостріша. Як Котовський, так і я були тільки зі своїми почтами.

У бою взято обоз, і, як часто буває в полку, більшість козаків лишилися з цим барахлом. Тільки 4-та сотня переслідувала ворога. За селом Котовський перейшов у контратаку в кінному ладі, але кулеметами на тачанках був відбитий. Тоді він спішився і, підтриманий частинами 41-ї совєтської дивізії, знову рушив у наступ. Чорні відступили.

Під час розвідки кулею в горло поранено командира 4-ї сотні хорунжого [Гриця] Бурбу, старого Болбочанівця. Він залишився лежати між нами і ворогом. ["І тут розігралася сцена, достойна безсмертної Іліади Гомера", — так оцінив Борис Монкевич подальші події].

Довідавшись про це, зібрав я решту полку і повів його в атаку, одначе ворожий вогонь був такий шалений і цільний, що полк, не дійшовши місця, де лежав убитий хорунжий Бурба, мусів відступити. Ще два рази козаки на чолі зі мною кидались в атаку, але тіла не вдалося взяти. За третім разом, вже із самими ординарцями, біля самого тіла був поранений бунчужний [Анатоль] Бакало, який зіскочив із коня, щоб подати мені тіло Бурби. Пораненого Бакала, перекинувши через сідло, вивіз я сам. Там же була поранена у груди моя кобила Марусина.

Шалені атаки скінчились… Перший раз за все існування полку довелось кинути тіло свого товариша ворогам…

Під ворожим вогнем полк перейшов через село. Знову зав'язався бій, який тягнувся аж до приходу пластунів Мазепинського кінного полку та піхоти Низових запорожців, які змінили полк [Чорних].

За наказом командира дивізії полк відійшов до резерви в Качківку, щоб зализати свої рани. Втрати за цей день: убиті хорунжий Бурба і козак 2-ї сотні [Ілько] Зінько. 54 козаків поранено. 7 коней убито і 16 поранено. Здобуто 2 кулемети "Максим" на тачанках з кіньми, обоз із 28 повозок та 40 червоних із двома командирами.

20 травня о 10-й годині ранку відбувся перегляд, який робив генерал [Михайло] Омєлянович-Павленко у присутності польського генерала [Едварда] Ридза-Сміглого. На перегляді були кінний полк Чорних запорожців, кінний Мазепинський полк, полк Кінних запорожців і Запорозька дивізія.

Чорному полкові наказали зробити показову атаку. Сурмач засурмив: "Командири сотень до командира полку!" Коротка відправа — і командири погалопували до своїх сотень. Нараз усе рушило. Батарея зайняла позицію і відкрила вогонь. Кулеметні тачанки повним галопом поскакали на крила. Рушили й кінні сотні, на ходу розсипаючись у лаву. Сурмач засурмив "атаку". Заграли 12 важких кулеметів на крилах, батарея відкрила барабанний вогонь, і під цю "музику" сотні перейшли в галоп.

Ридзові-Сміглому сподобалась наша показова атака, а найбільше співдія вогню з рухом. Мабуть, компліментом було ствердження, що польська кавалерія так не вміє.

Під час обіду, який зробили у штабі Запорозької дивізії, Ридз-Сміглий запитав мене, чи не міг би [він] нам у чомусь допомогти. На той час я вже мав відомості, що мій рідний брат, сотник Віктор Дяченко, інтернований Поляками в Домб'ю, біля Кракова. Хоч і не дуже вірив я в обіцянки, але про свою болячку оповів Сміглому. Не минуло і трьох тижнів, як брата в супроводі 4 польських жандармів привезли до полку.

Перший відступ за Збруч

Окрему кінну дивізію сформовано до 3 червня. До її складу ввійшли полк Чорних запорожців, 2-й кінний полк ім. Максима Залізняка і 3-й кінний полк. Командиром дивізії призначено полковника [Івана] Омеляновича-Павленка, брата командарма.

Під сильним ворожим тиском до 14 червня наш фронт відкотився на лінію р. Яланець до м. Томашполя включно. Впродовж трьох днів велись оборонні бої. Вперті атаки ворога, підбадьореного успіхами на Польському фронті, ми відбивали з великими втратами для червоних.

17 червня наша армія відійшла на лінію р. Мурафи. Протрималась тут майже два тижні.

1 липня внаслідок відходу Польської армії з-під Києва майже на лінію Старокостянтинів — Проскурів наша армія відходить на лінію Могилів — Лучинець — Копайгород. Кінна дивізія прикривала відступ піхоти. Під час відходу в годинах вечорових ворожа кіннота атакувала дивізію, яка маширувала в такому порядку: штаб дивізії, полк [ім. Максима] Залізняка, батарея Чорного полку, 3-й кінний полк і останнім — Чорний полк.

Полковник [Іван] Омєлянович-Павленко мав можливість прийняти ворожу кінноту на кулемети, а замість того подав команду спочатку риссю, а потім, щоб вискочити з кліщів, в які брав нас ворог, — галопом… Перегони ці тяглися понад три кілометри. Я галопував з почтом за своїм полком.

Стемніло майже зовсім, як наздогнав старшина з батареї і повідомив, що під другою гарматою вбито двох коней. Це сталося у глибокому ярі, і треба було кинути аж три гармати, аби затримати ворожу кінноту на пару хвилин, щоб дати можливість гармашам перепрягти…

Я подав команду:

— Чорні, стій!

Усе галопувало далі.

Невже не виконають мого наказу і я залишуся з десятком моїх ординарців?

Чути було, як по колоні кричали: "Стій!" Нарешті остання сотня затрималась, а що з рештою — в темряві не було видно.

Я подав команду:

— В атаку! Слава!

У сотнях кричать "Слава!", а вся сотня стоїть до ворога плечима…

Із сотень почали вискакувати поодинці старшини і козаки та ставати купою за мною. В цей час доходила вже і ворожа кіннота, яка, переслідуючи, розтягнулась так, що спочатку між нами вскакували поодинокі вершники на кращих конях, а потім і групами по кілька чоловік. Чути було хрякання шабель, мов по глиняних горшках, — то чорні частували "гостей"…

Нарешті стовбняк, у який попали сотні, минув. Повернулися лицем до ворога і зі звичайною бравурою Чорних пішли в атаку. Підтримав нас 3-й кінний полк, який, маючи на чолі свого командира полковника [Олександра] Вишнівського, пішов праворуч від нас.

Ворожа кіннота не прийняла нашого удару на шаблі й почала тікати. Під час переслідування, як часто зі мною траплялось, я зарвався, вискочивши занадто вперед. По дорозі побачив групу вершників до 20 люду, до якої і підскакав, бо був певний, що то свої. Уже розкрив рота, аби запитати, якої сотні, як почув лайку з розставленням усіх родичів "по кутах", як тільки це вміли большевики:

— Ти пасматрі, такой-сякой син, что ти надєлал сваімі пулємьотамі!

Справді, навколо валялися трупи коней і людей… Виручила темрява — мені не пізнали того, хто нагнав їх на власні кулемети.

По дорозі зустрів двох своїх козаків і вже з ними наздогнав полк.

Батарею врятували. В цьому бою отримав поранення полковник [Олександр] Вишнівський, добрий командир полку і прекрасний колега, який із власної ініціативи прийшов на допомогу Чорному полкові, а 2-й полк [Івана Литвиненка], маючи на чолі штаб дивізії, покинув нас напризволяще. Мали ми і втрати: трьох козаків поранено, шестеро загинуло — як видно, зарвались у темноті й були порубані ворогом.

Здобуто близько 30 коней.

Червона кіннота — наші старі знайомі: 115-й і 116-й полки

Не до смаку Чорним запорожцям воювати в такий спосіб. Уже наступного дня старшини полку, переживаючи вчорашній бій, питали: чому дивізія втікала? Склад дивізії — понад 700 шабель, а ворожа бригада — неповних 500… Ми вже не раз мали з нею бій, і завше ця бригада від нас утікала, а тут слухай тільки штабу, який завжди готовий відходити…

У ніч на 4 липня ворожа кіннота, прорвавшись у районі м. Бара через фронт 12-ї польської дивізії, попростувала на Проскурів.

5 липня видано наказ про загальний відворот на лінію р. Збруч.

Відворот почався 6 липня.

Армія весь час ішла уступом вперед на спільному фронті, на кожному кроці стримуючи ворожий наступ. Окрема кінна дивізія, а разом з нею і Чорний полк переважно йшли в ар'єргарді.

10 липня кінна дивізія перейшла в район Балина і затрималась у Слободі Балинській. Чорний полк розташувався в маєтку. Наша батарея стала на позицію.

На фронті — Київська дивізія.

О 16-й годині здійнялася стрілянина, спочатку гарматна, а потім кулеметна і рушнична. По гарячкових пострілах чути було, що відбувається атака, до того ж несподівана.

— Тривога!

Полк вишикувався, готовий до бою.

За чверть години вся дивізія стала за Балином.

Від утікачів довідалися, що ворожа кіннота силою до 400 шабель несподівано атакувала Киян (Київську дивізію. — Ред.) і перерубала з півтори сотні козаків. Кияни в паніці тікають, залишаючи все в селі. Мені, як завсіди, не сиділось: підскакав до командира дивізії і запропонував усією дивізією перейти в наступ, аби нарешті знищити 115-й і 116-й полки ворожої кінноти.

Отримав дозвіл тільки одним куренем свого полку попробувати щастя…

На чолі 1-го куреня увірвалися ми в Балин і вибили ворожу кінноту, яка грабувала табори Київської дивізії. Москалі опору майже не чинили. Без втрат курінь відбив майже весь табір, кулемети і все майно Київської дивізії, яке вона в паніці покидала. Якби Балин атакувала вся дивізія, та ще з обходом, ворожа кіннота, зайнята грабунком, була б уся знищена. Не подобається нам ходження на смичі (на прив'язі. — Ред.)...

18 липня дивізія — в армійському резерві. Перейшовши Збруч, стала в м. Озеряни. У Чорному полку щодня муштра, вранці — в кінному ладу, а по обіді — в пішому. Вечори старшини й козаки не дармували, а розважали місцевих дівчаток, яким дуже подобались, як вони казали, "степовики". В Озерянах знайшов і я для себе заняття, бо тут запізнав свою майбутню дружину, в домі місцевого священика, якому вона доводилася сестрінкою.

До полку прибуло поповнення з табору в Ланцуті. Всі добре одягнуті, чим вирізнялися серед наших обдертих козаків. Старшини і козаки не дуже добре прийняли поповнення, бо всі "нові" були з армії [Антона] Денікіна, до якого ще горіли ненавистю козацькі серця.

Тут же і привезли мого рідного брата, сотника [Віктора] Дяченка. Ввечері врочисто було спалено мундир разом із погонами, а брата одягли в жупан та ще поголили голову, залишивши оселедця. Щось із місяць витримав я його звичайним козаком у своєму почті, аби навчився наших звичаїв, а своїх забув.

Бої на р. Збруч

Вранці 25 липня полк у складі [Окремої] кінної дивізії вирушив на село Товстеньке, де розташувався. На фронті стояли піші курені 3-ї Залізної дивізії та кінний полк осавула [Михайла] Фролова. О 3-й годині дня — тривога. Дивізія вирушила на північний край Товстенького. Чорний полк у дивізійній колоні йшов останнім. Коли дивізія почала виходити із села, командир дивізії зі своїм штабом майже носом уперлись у ворожу кінноту, яка в розгорнутій сотенній колоні чекала на наш вихід. [Червона] кіннота мала до 500 шабель.

Не вважаючи, як видно, що чоловий полк здатний прийняти на себе ворожий удар, командир дивізії [Іван Омелянович-Павленко] передав по колоні:

— Чорні, вперед!

Виконати наказ було тяжко: вулиця — вузенька, в ній ледве проходила трійками дивізійна колона. Залишалося ламати тини, аби зробити прохід для полку.

Коротка команда — і 1-ша сотня спішилась, навалилася грудьми і — тин на землі. Так вчинили з другим і третім тином, а четвертий був низький, і мій кінь та [коні] ординарців взяли цю перешкоду. Поки 1-ша сотня сідала на коней, я з ординарцями став проти ворога…

У цей час від червоних відділився їздець (якого виніс, як видно, кінь) і повним кар'єром понісся в нашому напрямку. Скочив і я йому назустріч, тримаючи списа до бою. В останній момент пізнав у цьому "геройчикові" жінку… Зробивши млинок, ударив нижче спини списом і вибив із сідла. Виявилося, що це сестра-жалібниця, перевдягнута по-військовому (звали її Віра, вона була сестрою-жалібницею Кармелюківського куреня Армії УНР, потім потрапила в полон до червоних, а тепер, скориставшись нагодою, наважилась на втечу. -Ред.).

Примчали сотні й почали ладнатися до атаки. Не вистачало тільки кулеметної ватаги, яка вогнем мала підготувати атаку. Не було де розгорнутись, аби вдарити із крил. Наліво — село, а праворуч — багно. Для полку Чорних витворилась огидна ситуація… Але сміливі завжди мають щастя! Зліва почулося "гікання" — то дончаки [і кубанці] Фролова пішли в атаку… Не зосталися в тилу й Чорні, які з криком "Слава!" вдарили із фронту. Ворожа кіннота не прийняла удару, почала тікати, залишаючи свою піхоту, по якій пройшлися Чорні.

У цей час праворуч, від лісу, по нас відкрили гарматний вогонь. Пізніше виявилося, що то були "гостинці" від гармашів [3-ї] Залізної дивізії, яким, видно, повилазило… Це примусило полк податись уліво, що дало можливість ворожій кінноті врятуватись від остаточного знищення. Гнали кінноту до Збруча, а там, сховавшись за свої гармати, вона більше не показувалася. Знову- 115-й і 116-й совєтські полки.

Полк здобув 4 кулемети "Максим" на тачанках із кіньми, 32 верхових коней і одного полоненого. "Фроловці" взяли з 200 полонених, більшість яких була поранена списами, що мали тільки Чорні. Решта [Окремої] кінної дивізії у бою не зволила взяти участі.

Полк залишився у сторожовій охороні. Ночували в с. Суходіл. Увесь день 26 липня полк простояв у селі. Патрулі стежили за ворогом, який поводився надзвичайно спокійно — як видно, втратив охоту лізти на цей бік. У полудень сотня, що чатувала на горбах, почала дрочити ворога, а саме робити муштру. Ворог відкрив гарматний вогонь, на який відповіла наша батарея, і то так влучно, що примусила ворожу батарею двічі міняти позицію. По 3-й годині полк отримав наказ: всю кінну дивізію змінює піхота Запорозької дивізії.

Нас прийшов змінювати Наливайківський курінь у складі 22 козаків при трьох старшинах і одному кулеметі… Полк Чорних у той час нараховував до 300 шабель при 20 кулеметах, і для його зміни прийшло замало піхоти. Правда, піхота Запорожців — відважна, і це не вперше їй було тримати такий відтинок. Ми теж мали багато вітру в голові, але жоден з нас не згодився би без коней лишитися на такому відтинку.

Змінившись, полк рушив до с. Жилинці, що за 4 кілометри від Озерян.

27 липня дивізія одержала наказ перейти в с. Базар, де мала розташуватися. Дивізія — в армійському резерві. Добре мати брата командарма, бо з одного відпочинку на другий… Чорні до таких вигод не звикли.

На фронті — густа гарматна стрілянина, особливо в напрямку м. Чорткова.

30 липня до полку прибула делегація кінного полку Максима Залізняка — шукати поради. Від делегатів я довідався, що командир дивізії усунув двох командирів їхнього полку, а тепер призначив і третього, який, скинувши з посад усіх старих командирів сотень, призначив нових, котрі прибули з армії Денікіна. Обурені старшини й козаки вибрали делегацію, яка і приїхала до Чорних.

Не хотів я сам вирішувати це питання, тож наказав зібратись усім старшинам. Провадив старшинські збори поручник [Карліс] Броже. Збори, хоч це і незаконно, ухвалили підтримати Залізняків. Усі ми знали про симпатії полковника [Івана] Омеляновича-Павленка до Денікіна, до якого він перейшов минулого року, та якимсь дивом знову вернувся (в листопаді 1919 року, будучи хворим на тиф, потрапив у полон до денікінців; вилікувавшись, перейшов до них на службу: очолював 3-й лінійний козацький полк Кубанської армії, яка входила до Збройних сил Півдня Росії під командуванням А. Денікіна. — Ред.).

Крім того, на зборах обговорювався наказ у справі подачі реєстраційних карток до комісії, яка мала перевіряти ранги старшин, а також їхню певність із національного боку.

Старшин наказ обурив, бо комісія і весь штаб дивізії, на їхній погляд, складалися з людей невідомого минулого, натомість старшини полку служили в Українській армії із самого початку її існування, і тепер їх збиралися перевіряти. "Не час провіряти і не цим людям", — була постанова. Цю ухвалу я відвіз особисто до штабу дивізії.

31липня о 9-й годині до полку прибув командир дивізії. Усі зібрались у будинку священика. Командир дивізії говорив довго, з його промови виходило, що старшини мусять відкликати свою постанову, бо інакше він дає справі законний шлях, а також відмовляється від керування дивізією. Після ще деяких пояснень командира дивізії старшини погодилися забрати постанову, але за умови, що буде змінено склад комісії, бо найбільше нервувало старшин, що їхню певність із національного боку перевірятиме вчорашній ворог — денікінець. На прощання командир дивізії сказав, що головою комісії призначає мене, що старшин задовольнило.

Парад під час боїв

З серпня о 5-й ранку дивізія рушила на м. Бучач, лишивши обози на місці. В авангарді йшов полк Чорних. Перед с. Трибухівці роз'їздом полку зловлено 4 червоних, які везли хліб і різні продукти. Від них довідалися, що у Трибухівці стоять 115-й і 116-й совєтські кінні полки.

Полк [Чорних запорожців] рушив на Трибухівці й там від селян довідався, що червона кіннота ще вранці пішла на Бучач. Дочекавшись штабу дивізії, полк попрямував на Бучач, аби догнати ворога. Як завше, спізнилися, бо у штабі дивізії задовго оцінювали сили ворога, який тим часом на рисях відійшов.

Наш роз'їзд у Бучачі потрапив під обстріл кулеметів і відступив. Спробував я, але мене теж обстріляли. Всім було відомо, що в Бучачі наші піші частини, але, як видно, навіть за річкою піхота боїться кінноти. Дивізія скупчилась під горою, бо на гору не можна було носа виткнути.

Я таки пробував далі укласти "перемир'я". Під вогнем кулемета проскочив із сурмачем до перших хат передмістя Бучача. Добравшись, від будинку до будинку, до самої річки Стрипи, наказав сурмачеві грати "відбій". Як видно, піхота не зналася на сигналах, бо першими ж стрілами вбила коня під сурмачем. Уже спішений, почав він грати "Ще не вмерла Україна", але піхота і в це не повірила.

Довелося вертатися ні з чим до дивізії. Там попалася мені на очі сестра-жалібниця 3-го полку [Віра], яку відразу втягнув на коня одного з козаків і — галопом на річку. Запропонував сестричці, аби [вилізла з-за будинку і] виголосила там "промову"…

Ця сестра декілька днів тому була взята в полон від большевиків і нічого не втрачала, коли би знову до них потрапила (можливо, Петро Дяченко несправедливий у ставленні до цієї жінки. — Ред.).

За кілька хвилин уже мали "перемир'я". Виявилося, що це Запорожці.

З кількома козаками я переплив Стрипу й порозумівся з командиром Запорозької бригади, який не хотів вірити, що це свої, бо ще менше години тому відбивав наступ червоної кінноти.

Роз'їзд полку, пущений за ворожою кіннотою, доповів, що ворог пішов на с. Базар. А в Базарі — командарм і табори дивізії. їм загрожував полон.

Командир дивізії зібрав командирів полків і запитав ради. Всі погоджувалися, що треба рятувати, але нікому не хотілося гнати поморених коней, а треба було зробити кілометрів 50–60. Запропонував я відібрати з кожного полку по 20 козаків на кращих конях і одному з командирів полків вести цей відділ на відсіч. Жоден із командирів полків не хотів їхати, довелося їхати мені як ініціаторові цієї пропозиції. Пересів на свіжого коня, яких щонайменше два водили в поводах мої ординарці (бо втоми я не знав — аби тільки кінь свіжий), і на чолі відділу із 60 шабель при 5 легких кулеметах рушив доганяти большевиків.

Не доходячи до Базара, зустріли ворожий роз'їзд, що панічно втік, але двох ми піймали. Від них довідалися, що ні обоз, ні командарм у полон не потрапили.

У Базарі наших уже не було. Селяни сказали, що тут билися наші пластуни з ворожою піхотою і пластуни взяли полонених та кулемет.

Довідавшись про напрямок, в якому рушили командарм і наші табори, збірна сотня поспішила навздогін.

Перейшовши вночі р. Стрипу, сотня заночувала в полі, пустивши коні пастись у конюшину. Тут зі мною сталася пригода. Ліг, як і всі козаки, на купі висушеної конюшини і заснув сном праведника. Перед світанком наробив я крику, який, мабуть, чути було на пару кілометрів. Збіглися козаки, аби рятувати свого командира. Зброю тримали напоготові. Виявилося, що під час сну миша мені залізла за пазуху і бігала по грудях, шукаючи виходу. Зброя була не потрібна. Козаки жартували, що нарешті командир Чорних хоч чогось боїться…

Перед світанком варта хотіла затримати якийсь роз'їзд, але він, давши кілька стрілів, утік. По тривозі всі посідлали коней і пришикувались до бою. Висланий патруль доповів, що підходить кіннота силою до 100 шабель. Сотні їй рушила назустріч. Коні відпочили, а козаки як перемиті — у всіх свербіли руки… Але побитися не вдалося, новий звіт патруля: це не ворог, а командарм з конвоєм. Перше його запитання було:

— А ви чого тут?

Був приємно здивований, коли почув, що сотня ходила йому на допомогу.

Подякувавши всім нам, командарм рушив далі.

Сотня пішла до свого табору, який мав стояти в с. Сороках.

Табори розташувались, і я відпустив козаків до їхніх сотенних возів, аби погодували коней і самі щось під'їли та о 12-й були готові до подальшого Маршу. Наші табори відзначились, бо взяли кулемет на тачанці з добрими ніш. ми і трьох Москалів.

4 серпня. На фронті спокій. Спека страшенна.

Другого дня по обіді почалася рушнична перестрілка. Ворог зайняв старі окопи по той бік річки Стрипи і обстрілював місто з кулеметів, а по деякому часі й гармат. Увечері стрілянина стихла. Привезли з обозу хліб, консерви II інші продукти. Все це вперше отримано з польського постачання.

6 серпня о 3-й годині ранку почався наступ ворога на всьому фронті. Кулеметна та рушнична стрілянина залунала в повітрі. Спочатку туман не давав бачити ворога, але за деякий час він зник, і почали свою працю з обох боків гармати. Наша піхота перейшла в контратаку — й ворог почав відходити на Трибухівці.

Увечері [Окрема] кінна дивізія рушила по шляху на с. Олешу. Опівночі підійшли до с. Ковалівка, що за 3 км від Монастириськи, де і розташувались. У сторожовій охороні — Чорний полк.

Три дні простояли спокійно, і тільки 9 серпня виникла тривога. Вся дивізія вирушила на східній бік Ковалівки. Простоявши зо три години, повернулася. Виявилося, що ворог натиснув на Запорозьку дивізію, але та власними силами ліквідувала прорив.

11 серпня Чорний полк перейшов у с. Бариш. На фронті — незначна гарматна стрілянина. Постій був дуже поганий, бо село спалене за Світової війни, люди живуть у землянках. Фуражу і хліба за жодні гроші дістати не можна. Люди й коні голодні. Командир дивізії виїхав до штабу армії, залишивши мене заступником.

Дня 12 серпня пізно ввечері вся дивізія перейшла до с. Ковалівки, де й розташувалася.

14 серпня на фронті спокій. Весь Чорний полк на навчанні в кінному ладі. У штабі полку засідає комісія під моїм головуванням — маємо перевірити дійсні ранги старшин.

Наступного дня стало відомо про приїзд Головного отамана Петлюри. Опівдні вся дивізія вишикувалася на майдані. Петлюра приїхав машиною. Був задоволений виглядом козаків і, подякувавши за службу, казав відпустити полки.

16 серпня о 5-й годині дивізію підняли по тривозі. За кілька хвилин Чорний полк галопував на місце збірки.

Вночі ворог непомітно перейшов р. Стрипу й атакував с. Олешу, де стояв штаб 1-ї Запорозької бригади. Штаб і 1-й курінь вирвалися тільки з душами. Підоспів Мазепинський курінь і атакував червону кінноту. Нерішучість заступника командира дивізії [Павла] Триліського дала можливість ворожій кінноті спокійно перейти Стрипу і з'єднатися зі своєю піхотою. Переслідувати ворога пішла 3-тя сотня, а полк повернувся в Ковалівку. Знову треба було сідлати, бо мали приїхати командарм і якісь румунські офіцери…

Розпочався військовий парад, проходження полків… До 18 серпня наша піхота в безупинних боях, а дивізія парадує…

Відступ до Дністра

У той час Кінна армія Будьонного, тиснучи війська Південного польського фронту, просувається на Львів, а 16 серпня, форсуючи Західний Буг між Камінкою (нині м. Кам'янка-Бузька. — Ред.) і Буськом, з'являється в околицях Львова. Значні відділи цієї кінноти 18-го і 19 серпня форсують Дністер і переривають залізничні лінії Львів — Стрий — Станіславів, таким чином нищать зв'язок Української армії із 6-ю польською армією. В таких обставинах, маючи у глибокому запіллі ворожу кінноту, Українська армія в ніч з 18-го на 19 серпня починає відступ з лінії Стрипи за Дністер. Зв'язок з польською армією налагоджується з допомогою літаків.

18 серпня о 9-й вечора Чорний полк одержав наказ вирушити на с. Товстобаби (тепер с. Високе. — Ред.). Шлях ішов лісом. Темно як у могилі. Дорога неможлива. Скрізь рови, річки з попсутими мостами, а до того ще й болото. Тільки і чути команду: "Під ноги!", але все одно щохвилини хтось обривався і разом з конем падав у воду, а точніше, в болото.

Переїхавши річку Золоту Липу, дивізія стала на двогодинний відпочинок у с. Товстобаби, після чого рушила далі й о 4-й годині ранку стала на спочинок у с. Кіньчаки.

19 серпня — Спаса. Населення святить яблука і груші. 1-ша сотня Чорного полку вислана в роз'їзд на м. Підгайці, звідки її ворог двічі вибивав, але Контратаками сотня поверталась. О 7-й вечора згідно з наказом штабу армії дивізія вирушила на м. Галич. Ніч темна, переходи робити трудно.

О 10-й годині вечора дивізія стала в Галичі. Тут одержали наказ затриматися. Стали на майдані. Козаки розклали багаття і грілися, бо ніч холодна. З обозу привезли два пуди сала, яке одразу поділили між сотнями.

Увесь час шляхом проходили обози польської армії. Козаки, які перший раз бачили польське військо, весь час жартували з нього, щоб не тікали до "лису"…

У польському обозі повно гусей, курей і свиней. Видно, що все це не купувалось. Козачата за своїм звичаєм почали полювати на все, що погано лежало на польських возах. Тільки і чути "пся крев" та сміх козаків, коли вдалося щось потягнути. Цілу ніч простояли на майдані біля вогнищ. Тільки вранці квартир'єри розвели сотні на спочинок у м. Галичі.

Ранок 20 серпня кидався чудовий. Козаки майже не спали, бо піхота розпочала бій, який було дуже добре видно, і всі приглядалися з цікавістю.

О 10-й ранку прийшов наказ сідлати і вирушати на збірне місце. Дивізія ішла на Ходорів, щоб допомогти Полякам. Командира дивізії не було, він поїхав до штабу армії. Дивізію провадив полковник Триліський. Чорний полк ішов в авангарді. Дорогою часто траплялися польські відділи по 20–30 люду, які при нашому наближенні підносили руки вгору і піддавалися, вважаючи нас за большевиків. Від них забирали зброю і пускали на чотири вітри…

У тому часі сильний відділ Кінної армії Будьонного прорвався на тили Польської армії в районі Ходорова. В дорозі зустріли ми роз'їзд ворожої кінноти числом у 50–60 шабель, який майже весь їхав на селянських підводах, маючи коні в поводах. Зловили з півдесятка цих оригінальних кіннотників. З їхніх слів довідалися, що належать до кінної дивізії "Червоного козацтва". Червона дивізія сама себе підставила під удари української кінноти, бо два полки ворожої дивізії стояли на лівому березі Дністра, а два — на правому. Коні у них помучені, ледве ходять… Два полки, що на одному боці з нашою кіннотою, мали до 500 шабель.

Запропонував я командирові дивізії атакувати ворожу кінноту, бо все говорило про удачу. Полковник Триліський спочатку погодився, але, пройшовши кілька кілометрів, як видно під впливом свого штабу, втратив дух і почав відговорюватись, що невідомо, чи полонені Москалі кажуть правду. Тоді я попросив дозволу ударити одним своїм полком, бо марно було чекати кращого моменту, але Триліський і в цьому відмовив.

Уся дивізія стала на спочинок під лісом, майже біля самої залізниці, куди невдовзі під'їхав й український панцерний потяг "Кармелюк". Поговоривши з командиром панцерки, який погоджувався підтримати кінноту, я знову почав намовляти командира дивізії, який замість відповіді зібрав нараду. Командири полків висловилися проти атаки, назвавши цей проект божевільним. Мене прорвало: я назвав їх боягузами, дісталося і штабові дивізії, сформованому здебільшого з тих, хто був з армії Денікіна.

["Майже до вечора вагався полковник Триліський і, так не набравшись відваги, наказав повертати назад… Між іншим, цей полковник за Світової війни вважався одним з найхоробріших старшин. Мимоволі дехто жалкував, що немає полковника Омеляновича-Павленка", — таку думку висловив Борис Монкевич].

Таким чином, дивізія, не виконавши завдання, мусіла вертатися. Майже всю ніч провели у зворотній дорозі і тільки на ранок дійшли до містечка Більшівці, що за 5 кілометрів від Галича. Спочивши, дивізія вирушила до Галича, де дістала наказ розташуватись у с. Комарів. Чорний полк — на варті та в роз'їздах.

22 серпня мусів я виїхати до обозу 2-го порядку, щоб приборкати свої немуштрові частини, які з жиру бісилися ["які допускалися грабунків", — уточнив Борис Монкевич].

На південь від Галича цілий день чути було стрілянину — як рушничну, так і кулеметну. Вранці 23 серпня дивізія отримала наказ відходити в напрямі Станіславова. Виявилося, що большевики знову прорвали фронт польських військ біля Маріямполя. Через це весь фронт мусів відступати. До сотень, що були в роз'їздах, вислано зв'язкових з наказом повертатись і йти дорогою на Станіславів.

24 серпня в 11-й годині ранку полк Чорних прийшов до с. Ямниця, де й розташувався. Почався дощ, і зробилося страшне болото. Козаки засумували — в кожного поставало питання, як довго і куди відступатимемо. Ходили чутки, що наше командування вело переговори з Румунами, щоб у найгіршому випадку відступити на їхню територію. Але це нікого не радувало, бо більшість старих Чорних запорожців ще в 1919 році при переході Запорозького корпусу через Бесарабію спробували, чим пахне ця країна, і кожен волів "куди завгодно, щоб тільки не до Циганів".

Пізно ввечері прибули сотні з убезпечення. Наслідки мого перебування В таборі були очевидні — більше як 50 козаків повернулися до сотень.

У цей час 3-й кінний полк [Михайла] Фролова розбив ґуральню у Станіславові, як видно, і Чорні їм помагали, бо ще в дорозі зустрів двох п'яних козаків, що на списові везли поміж кіньми відро спирту до полку. Наказав Я цей спирт вилити їм за комір (Петро Дяченко побив козаків шаблею майже до півсмерті, стверджував Борис Монкевич. -Ред.).

Вночі не обійшлось без тривоги. ["Кулеметники, перепившись, почали стріляти з кулемета. Вартовий старшина наказав грати тривогу, і тут виявилося, що майже ціла дивізія п'яна", — з'ясував причину тривоги Борис Монкевич].

24 серпня весь день простояли в Ямниці. Дощ нарешті перестав, день зробився ясний та соняшний. На фронті незначна стрілянина.

В цей день Українська армія закінчує обсаду Дністра від румунського Кордону до міста Єзуполя і далі по р. Бистриці через Станіславів до Надвірної. Армія ніби замкнула себе у трикутнику, маючи тільки територіальний звязок із Румунією.

25 серпня о годині 10-й ранку дивізія рушила через Станіславів на Тисменицю, де і розташувалася. В місті стояли частини Київської дивізії.

26 серпня до полку приєдналися табори 1-го і 2-го порядку. Разом з ними прибули і сурмачі, яких я вирішив тримати при полку, але не було для них коней. Я наказав забрати коней у всіх "таборитів" — і вже за годину сурмачі вправлялись на конях.

В Українській армії тільки Чорний полк мав своїх сурмачів, майже всі вони — фахівці ще з російської армії.

Бої на р. Дністер

О 3-й годині [Окрема кінна] дивізія вирушила на м. Нижнів, куди були вислані квартир'єри. Не дійшли ми ще до Нижнева, як прибув командир дивізії. Від нього довідалися, що Нижнів вщерть заповнений військом і для нас там місця немає.

Довго чекали в полі на зміну наказу, нарешті маємо перейти до села Братишева. Прийшли, і тут виявилося, що в селі розмістилася Київська дивізія. Довелося розташуватись у полі. Мало кому це подобалося, бо ночі настали холодні та й земля ще не обсохла після дощів. Лаючись і одночасно жартуючи, козачата, нагодувавши коней, лягли спати.

27 серпня о 4-й ранку Українська армія перейшла в наступ. На фронті чути густу стрілянину. Київська дивізія вже форсувала Дністер. Десь перед полуднем дістали наказ вирушити на Нижнів, куди за годину і прийшли. Розташувалися на майдані.

Командира дивізії викликали до штабу армії. Повернувшись, наказав готуватися до зустрічі командарма. Вистроївшись, дивізія чекала на приїзд. Нарешті він показався на своєму сивенькому коникові, чистокровному арабові зі стайні князя Сангушка, між іншим мій подарунок. Не встиг ще командарм привітатись із полками, як показалось авто, а в ньому — Головний отаман і двоє польських генералів.

Привітавшись із полками, Головний отаман обійшов по фронту, став посередині й наказав командирам полків зголоситись. Під'їхали. Стали. Чекали, що почне дякувати, але замість цього почули, що "козаки граблять польські маєтки", беруть сіно й овес і не платять, що про це мало не весь світ знає… Більш як 10 хвилин продовжувалася "прочуханка". ["Команданти то блідли, то червоніли", — описував Борис Монкевич]. Нарешті скінчив і, відпустивши командирів полків, наказав, щоб у боях командири полків ішли попереду… Всі мовчки повернулись і від'їхали, один тільки я не витримав:

— Я ще, пане отамане, ззаду не ходив, і мене підганяти не треба!

По тому на теж місце викликано по козакові з кожної сотні, їм Головний отаман повторив те саме. Один із козаків Чорного полку запитав, а чим же годувати коней, бо ми можемо бути голодні, але кінь повинен отримати свій овес і сіно, а звідки це брати? Головний отаман нічого не відповів, а знову повторив, що він вимагає, "аби грабунки припинилися".

Козаки і старшини Чорного полку останній раз одержали утримання ще в Зимовому поході в м. Голованівську, і то із продажу спирту і цукру, а не зі скарбниці. ["Одяг і взуття мали тільки те, яке діставали в полонених та забитих", — засвідчував Борис Монкевич]. Отже, як хочеш воювати, то мусиш і сам з'їсти, і коня прогодувати, а звідки все це брати? Чому Головний отаман не приборкає своїх грабіжників, які в нього під руками, — інтендантів та кооператорів? Чому з козака, що взяв в'язку сіна від поміщика Поляка, зробив грабіжника і до того ж ще привіз двох польських генералів, аби були свідками нашої ганьби…

Відпустивши козаків, Головний отаман наказав пройти церемоніальним маршем. Під оркестр Чорного полку рушила вся дивізія попри Головного отамана просто до Дністра, де гриміли вже від ранку гармати. Всі їхали злі як чорти і були певні, що цей бій буде невдалим. ["Весь цей парад якийсь панок зняв кінематографічним апаратом", — зауважив Борис Монкевич].

Перейшовши Дністер, лівим берегом пішли в напрямку Галича. Ворог відступив.

Заночували в с. Устя-Зелене. 28 серпня о 5-й годині ранку дивізія рушила далі. В передній сторожі — 2-й полк Максима Залізняка. Пройшовши кілька кілометрів, передня сторожа наткнулася на ворожу піхоту, що відступала. До самих Більшівців 2-й полк не міг дати ради тій піхоті. Я кілька разів під'їздив до командира дивізії із проханням, аби дозволив зайняти місце 2-го полку. Командир дивізії не дозволив, бо знав, що Чорні виріжуть піхоту, й то швидко. ["Всі знали натуру Дяченка. Спокійний, поки не чує стрілянини, а почувши її, вже не дасть себе вдержати", — таку оцінку командиру Чорних дав Борис Монкевич].

Інші командири полків заздрили боєздатності Чорних, не бракувало цього й командирові дивізії [Іванові Омеляновичу-Павленку].

Так дійшли до м. Більшівці, що біля Галича. 2-й полк рушив слідом за ворожою піхотою, а дивізія стала на спочинок. Не минуло й години, як у тому напрямку, куди пішов 2-й полк, почалася рушнична й кулеметна стрілянина. Невдовзі стало видно козаків 2-го полку, що кар'єром тікали до димнії.. Тепер уже сам командир дивізії закликав мене та наказав з куренем довідатися, що сталося…

На чолі свого 1-го куреня галопом погнався до 2-го полку.

З ним трапилася така історія. Виїхавши на шлях, що йшов на Галич, ПОЛК став на спочинок, виславши забезпечення в напрямі Галича. Всі поснули. В цей час большевицька колона, що відступала під натиском Запорожців, наткнулася на сплячих і всіх переколола, а 2-й полк почастувала кулеметним і рушничним вогнем, змусивши його тікати.

Під'їхав я до командира 2-го полку [Костя Смовського] і домовився, що атакуємо разом ворожу піхоту. Гаслом до атаки мала бути густа стрілянина, Я мав ІЗ куренем відрізати наступ, а 2-й полк — ударити з тилу.

На краю Більшівців затримав курінь, а сам із почтом виїхав наперед. Майже під самим носом ішла ворожа піхота силою до 500 багнетів. Яке ж тут правдиве козаче серце витримає, щоб не зачепити? Наказав 1-й сотні спішитись і городами вивів її на край села. Заторохкотіли "Люїси", а козаки зблизька почали гатити з рушниць, бо віддаль до ворога була 50 — 100 метрів. Ворог не сподівався нападу і почав у безладі тікати. Надбігла і спішена 2-га сотня, яка теж відкрила вогонь. Наказав сурмити: "Коноводи, коні!" По пару хвилинах прискакали коноводи почту. Не чекаючи на коней своїх сотень (бо я був певний, що мої козачата від мене не відстануть), кинувся в атаку. За мною пішло 12 вершників, бо решта ще не мали коней, коноводи не почули сигналу.

Ворог розпочав страшну стрілянину, але надаремно, бо ми вже доскочили і врубались у саму гущу… Серед ворога постала неймовірна паніка. Стрілянина зменшилася, бо ми були майже всередині натовпу, якому не шкодували ударів шаблями, роздаючи їх направо й наліво. В той час, як я перехилився вправо, аби дістати якогось "чубарика", був поранений у ліву ногу і злетів з коня… [Опинився] майже серед ворожої піхоти, яка обминала мене, хоч стояв я тільки з голою шаблею. Підскочив старшина 1-ї сотні поручник [Микола] Радзієвський і запропонував свого коня. Наказав зловити мою Юзьку, що вже сама верталась. Під'їхали підхорунжий [Микита] Кирієвський і козак [Микита] Борсук, які злізли з коней і взяли мене під руки, аби вивести з бою. Ворожа піхота відбігла на певну віддаль і відкрила по нас вогонь, але була настільки деморалізована нападом кінноти, що їхня стрілянина не робила жодної шкоди.

Під вогнем більш як десятьох кулеметів та рушничним група із трьох людей із кіньми на поводах пройшла пару сотень кроків і жодному навіть шапки не збили… Вже лишилося недалеко до села, як засвистіли гарматні стрільна. Стріляла ворожа чотиригарматна батарея сальвами. По першій сальві гранати перелетіли і розірвалися за селом. Друга сальва вже була добра, гранати рвалися в пару метрах від нас, але кривди нам не зробили. Третя сальва повалила нас на землю. По ній вибіг Кирієвський з перебитою рукою, а Борсук, мов безтямний, плентався за ним, бо був поранений у голову і контужений. Залишився я сам… З великим трудом підвівся на ноги і спостеріг, що моя черкеска вся в лахманах (тут: у дірках. ~Ред.), від піхов на шаблю залишився тільки ремінь, а до того прострілена нога якась не моя, бо п'ята стала спереду, а пальці позаду.

В цей час Москалі почали наступ. Сотні [Чорних] відкрили вогонь із кулеметів і рушниць через мою голову. Нова сальва гранат розірвалась навколо мене — і я знову на землі.

Спинивши наступ ворога, поодинокі козачата почали вискакувати на допомогу і навіть припровадили мою Юзьку, але не було ради, бо я з перебитою ногою не міг сісти на коня. На одній нозі, під страшним вогнем, дострибав до стодоли і тільки оперся об неї, як нова серія гранат розірвалася навколо стодоли. Козаки кинулись на поміч, але це коштувало нових двох поранених. ["Всі якось втратили голову. Всі розпоряджались, всі наказували, а користі жодної. Нарешті почувся сильний голос пораненого команданта, аби кулеметники відбили ворога", — писав Борис Монкевич].

Москалі знову рушили в наступ, та вогонь наших "Люїсів" і рушничні сальви примусили їх сховатися за залізничний насип…

Коли відбили атаку, я наказав принести довгу драбину, яку вимостили сіном, покрили буркою. ["Сам, без нічиєї помочі, він сів на драбину і, взявши перебиту ногу обома руками, поклав на щаблі", — зазначав Борис Монкевич].

Імпровізовані ноші прив'язали до стремен двох коней. У моїх юках знайшлася чиста сорочка, яку подерли на шмаття, і ветеринарний фельдшер зробив перев'язку. Перед відходом наказав командирові куреня триматися до приходу 2-го куреня.

Коней із драбиною в руках вели два козаки, а один тримав ногу, аби не спадала з вузької драбини, але пару разів таки не втримав і нога спадала, що викликало пекельний біль. ["Полковник увесь час скреготав зубами, але водночас і жартував", — додавав Борис Монкевич].

Тільки вийшли за село, як показався 2-й курінь на чолі з сотником [Віктором] Дяченком, моїм братом. Увесь курінь був певний, що то вже несуть труп їхнього командира, і всі втішились, коли довідались, що я тільки поранений. Діставши наказ іти на допомогу 1-му куреневі, 2-й курінь галопом рушив на Більшівці, а драбину зі мною повезли далі.

Полк перейняв поручник Броже, мій заступник. Броже, за національністю Латиш, одного випуску військової школи зі мною, якого я під Проскуровом підібрав по його хворобі на тиф. Довший час поручник Броже їздив за полком і аж у Зимовому поході став командиром 2-го куреня, а по підході сотника Божка — моїм заступником. Добрий старшина, але не знав української мови, з чим не мирилися козаки.

2-й курінь відразу ув'язався в бій. Під'їхала наша батарея і відкрила вогонь. Чорні кілька разів кидалися в атаку в кінному шикові, чим примусили порога до відступу по шляху Бурштин — Рогатин. Батарея цільними стрілами десяткувала ворожі ряди, а кулемети сотника [Степана] Самійленка докінчили справу. Полонені (всього з 10 люду) на допиті зізналися, що це билася майже вся 41-ша піша совєтська дивізія у складі до 500 багнетів, при 20 кулеметах і 4 гарматах. Бій коштував нам 14 поранених й одного убитого — загинув козак 2-ї сотні Олекса Пиріг. Коней поранено 12.

Де ж подівся 2-й кінний полк Максима Залізняка, з командиром якого, Костем Смовським, ми домовилися про спільну атаку на ворожу піхоту, а сигналом до атаки мала бути густа стрілянина. (Кость Смовський стверджував, що він такої згоди не давав, хоч Петро Дяченко до нього і звертався. — Ред.). Як видно, стрілянина була аж загуста, що Смовський не дотримав слова, а втік, аби не наразити своєї персони… Дотримання слова зобов'язує старшину, а його верифікаційна комісія під моїм головуванням за такого не визнала, і він, видно, про це пригадав…

Поранених відвезли до Галича і далі до Станіславова, куди і прибули на другий день. Військові шпиталі переповнені. Хорунжий [Василь] М'якота, висланий мною наперед, вишукав приватний пологовий будинок, у якому було для всіх місце, бо я хотів бути зі своїми козаками. Переїзд через місто на наших драбинах викликав сенсацію, бо такого способу транспортування поранених тут не знали.

Професор Домбровський, якого викликали з військового шпиталю, заопікувався нами. По черзі брали до операційного покою. Я відмовився від усипляння і, закусивши губи, витримав операцію, а за мною пішли й решта поранених. Найтяжче поранений козак Галайденко — у груди, з розтрощеною лопаткою — без стогону переніс півгодинну операцію.

Професор Домбровський дивувався витримці козаків, підкреслюючи, що це в його практиці перший випадок такого гарту.

Того ж таки дня відвідав нас генерал [Михайло] Омелянович-Павленко. Довідавшись, що залікування треба платити, і то досить солоно, залишив 5000 марок. Другого дня почалося паломництво цікавих, і серед них, як це не дивно, делегацій з Української польової жандармерії.

Пізно ввечері привезли пораненого генерала [Миколу] Яшниченка, якого прийняв до своєї кімнати. У шпиталі всім нам давали по 100 грамів горілки. Більшість Чорних не пила, з чого втішився генерал, бо зумів випити за всіх нас.

За декілька днів мені у шпиталі вже не лежалось і я виїхав на прогулянку своїм повозом. У дорозі мої жеребці понесли і вивернули фаетон до рову. Повернувшись, промовчав, і лише по трьох тижнях, як знімали гіпс, професор Домбровський ствердив, що поранена нога коротша на 8 см. Запропонував зламати і заново скласти… На запитання, як довго ще маю лежати, почув, що найменше місяць. Тоді я подякував професорові, зазначивши, що на той світ прийду із коротшою ногою, а за тиждень я вже буду на фронті. Слова дотримав, бо точно за 28 днів від поранення виїхав зі шпиталю до полку.

А тим часом полк Чорних запорожців продовжував перебувати у складі [Окремої] кінної дивізії, яка й далі уникала битви повним складом і топталась між Галичем і Більшівцями.

4 вересня полк отримав наказ по армії, в якому згадується про бій 28 серпня. Висловлювалась подяка всій дивізії, мовби вона брала участь, а особливо Чорним запорожцям, їхньому командирові полковникові Дяченкові, а також командирові батареї поручнику Лазареві, який під ворожим вогнем з відкритої позиції нищив ворога. Справді, мав полк доброго командира батареї: дивитись на його стрілянину було естетичним задоволенням. Витриманий, холоднокровний, ні одного набою не тратив після пристрілки. Поручник [Іван] Лазар був Галичанином із вищою освітою.

Вранці 6 вересня дивізія вирушила до с. Мартинова, де була переправа на поромах через Дністер. Чорний полк прикривав відступ. Переправа пройшла спокійно. Розташувались у с. Сівка (тепер с. Сівка-Войнилівська. -Ред.).

Поручник Броже, тимчасовий командир полку, подав рапорт про звільнення його з армії, а в керування полком вступив поручник Балицький.

Після мого поранення полк Чорних запорожців став пасинком у дивізії, ним затикали всі дірки. З ар'єргарду- в авангард, а найгірше, що від полку весь час ішли роз'їзди і патрулі, що зменшувало кількість шабель, через що полк до бою не виступав у повному складі, а цього в полку не любили.

Першими запротестували у свій спосіб козаки — десятками виїздили до табору, прикидаючись хворими. При дивізії лишилося менше сотні козаків, що і змусило Броже подати прохання про звільнення. Поручника Броже викликали до штабу армії, де справу розглянув особисто командарм, який обіцяв забрати Чорний полк з [Окремої] кінної дивізії та перевести до Запорозької.

9 вересня цілий день лив дощ. У літньому одязі всі мерзли. Прийшов наказ, що полк Чорних запорожців повертають до Запорозької дивізії, а на зміну йому приходить полк Кінних запорожців.

10 вересня о 6-й вечора полк Чорних запорожців вишикувався біля штабу дивізії. Полковник [Іван] Омелянович-Павленко дякував полкові за бойову працю і бажав йому й надалі підтримувати свою бойову славу…

Три місяці пробув полк у складі Окремої кінної дивізії і в її складі слави не здобув. Дивізія налічувала до 800 шабель, 50 тяжких кулеметів і 6 гармат Чорного полку. За цей час дивізію ані разу не було повним складом кинуто до бою, а переважно полками і до того ж у різних напрямках. На лінії Ушиці — безглузда втеча перед 115-м і 116-м полками ворожої кінноти, яку потому погнали (рятуючи гармати) 3-й і Чорний полки, а тим часом штаб ДИВІЗІЇ із 2-м кінним полком тікали далі. Над Дністром — стопроцентна можні шість знищити кінну бригаду з армії [Семена] Будьонного. Над Збручем У с Товстеньке, де майже носом штаб уткнувся у ворожу кінноту, бо йшов без розвідки, не заатакував цілістю, а до того була можливість, викидаючи 2-й і 3-й полки на крила, що дозволило б Чорному полкові, не ламаючи тинів, поїхати за лінію решти полків і атакувати ворожу кінноту за підтримки своїх 18 кулеметів. Під Більшівцями з невідомих причин [командир дивізії] не дозволив мені атакувати ворожу піхоту всім полком, а пустив один курінь і до того ж без важких кулеметів. Після мого поранення начеб спеціально обезсилював Чорний полк, висилаючи половину, а то і дві третини в роз'їзди і на патрулі, а з рештою полків топтався на місці. Під таким командуванням важко було здобути славу.

Повернення Чорних до Запорозької дивізії

Полк вирушив понад Дністром у напрямку Галича. Заночував у с. Залук-ва, передмісті м. Галича. Цілий день 11 вересня на фронті — незначна гарматна й рушнична стрілянина. Погода — похмура, осіння. Прибув поручник Броже і прийняв полк — у штабі армії не дали йому звільнення зі служби.

Вранці 12 вересня полк вирушив через Галич до Єзуполя, куди пересунули вже Запорозьку дивізію. В Галичі — повно Поляків, які прибули в той же день. Не доїжджаючи до Єзуполя, в полі, на залізничному шляху, зустріли ми поїзд командарма, який затримав полк, привітав козаків і тут же, в полі, з вагонів свого потяга видав козакам і старшинам по комплектові американського одягу і парі білизни…

Сам Дідусь, як називали козаки командарма, усміхаючись, ходив між козацтвом, провадив жартівливу розмову і дивився, як вони тут же, в полі, переодягались у новий одяг. Коли вже всі переодягайсь, поїзд командарма рушив далі. Козаки проводжали його гучним "Слава!". Полк попрямував далі й у с. Ганнусівці змінив 4-й кінний полк Київської дивізії.

13 вересня о 10-й годині ранку за наказом штабу дивізії полк вирушив до села Милування, куди прибув о 1-й годині ночі. Шлях під час маршу був такий огидний, що нагадав козакам партизанщину. Вузька доріжка, кущі, болото гальмували рух полку.

14 вересня о 4-й годині ранку отримали наказ негайно прибути до Нижнева. В цей день, як видно було з наказу, Українська армія мала розпочати загальний наступ. Полк на рисях, аби не спізнитись, вирушив до Нижнева, куди і дістався о 6-й годині ранку. Оскільки не всі частини отримали своєчасно наказ, наступ відкладено.

У Нижневі скупчено багато війська: Запорозька, 6-та [Січова] стрілецька і Волинська дивізії. Полк Чорних запорожців розташувався в полі при в'їзді до Нижнева. Настала темна і холодна ніч. Навколо зловісна тиша — всі чекають ранку. Між козацтвом тільки й балачки про майбутній наступ. Усі жалкують, що немає полковника Дяченка.

Загальний наступ Української армії

О 4-й годині ранку 15 вересня почався наступ на всьому фронті Української армії. Армія форсує Дністер у трьох місцях: Єзупіль, Нижнів і Городниця. Без шуму і стрілу першою перейшла нижнівський міст Волинська дивізія, а за нею 6-та стрілецька дивізія. Зайняли позиції під горами, що ланцюгом тягнуться по лівому березі Дністра.

На світанку ворог помітив рух наших частин і почав бити з важких гармат по переправі. У відповідь шість українських батарей, розташованих на правому березі Дністра, відкрили ураганний вогонь. Ворог одразу замовк і почав спішно відходити.

Чорні запорожці риссю проскочили міст і пішли понад Дністром у напрямку села Луки, одночасно висилаючи 3-тю сотню в роз'їзд у напрямі на Монастириська — по осі маршу 6-ї дивізії. 4-та сотня пішла на прикриття власної батареї, яку згідно з наказом віддали в розпорядження 6-ї дивізії. Знову полк розділили, залишився один курінь, який під командою поручника Броже повів розвідку, бо вже битися не було з ким…

До с. Луки поручник Броже дійшов без зв'язку з ворогом, а в селі після короткого бою захопив 54 полонених і кілька тисяч рушничних набоїв. Більшість полонених — татари, чуваші, трохи українців. Усі вони були лихо одягнуті й голодні. Траплялися між ними й молоді хлопці. Жалілися, що їх примусово мобілізували. Українців відіслали до пластунського куреня.

16 вересня полк згідно з наказом штабу дивізії вирушив до Монастириськи і разом зі штабом пішли шляхом на Бучач. Під вечір затрималися в С. Озеряни, де зустріли піхоту Запорозької дивізії. Про ворога не чути.

17 вересня о 5-й ранку полк рушив на Бучач. Погода — тепла, ясна. Населення з цікавістю дивилося на частини, що вступали. Не затримуючись у Бучачі, полк із піснями пішов шляхом на Теребовлю, виславши чоловий і боковий роз'їзди. Ворога не видно.

У с. Могильниці затрималися на двогодинний відпочинок. О 6-й годині і вечора перейшли р. Серет і розташувалися ночувати в с. Залав'є, що за 2 км. від Теребовлі. Ворог зник, він на всьому фронті панічно тікає і, напевно, зупиниться тільки за Збручем.

"О 6-й вранці полк вирушив на Скалат через с. Іваньки, де мав години на спочинок, — розповідав Борис Монкевич. — Не доїжджаючи міста Гримайлова, праворуч помітили біля с. Елеонорівки куряву. В далековид було нидію обоз та кінноту, а ближче 4 вершники, що втікали у напрямку Гримайлова.

Зі штабу дивізії мали відомості, що у Хоросткові Волинська дивізія мала бій з ворогом, котрий тікав на м. Гримайлів і міг появитися на задах полку. Тому командант полку розсипав полк у лаву і повів у наступ. Гармати стали на позиції і відкрили вогонь по обозах і кінноті. Але, коли підійшли ближче, побачили, що то Волинська дивізія, котра гнала ворога із Хоросткова. 4 кінних волинців гналося за чотирма комуністами, двох з яких піймали Чорні. Це були агенти вознесенської чрезвичайки з Херсонщини, яких тут же розстріляли. Після цього полк перейшов через містечко Гримайлів і розташувався на ночівлю в с. Глібові, виставивши заставу і роз'їзди на Скалат.

Від Окремої кінної дивізії одержано вісті, що ворог у кількості 1600 табель має перейти у протинаступ з боку Тернополя. Це було відомо з оперативних ворожих наказів, захоплених у Теребовлі разом зі штабом 41 совєтської дивізії. Полк напоготові"].

Операції над Збручем

19 вересня о 4-й годині ранку полк вирушив на Тарноруду, яка була вже за Збручем. У Тарноруді отримано наказ зробити наскок на станцію Війтівці.

Під Війтівцями полк наткнувся на ворожу піхоту і табори. Розсипалися в лаву й атакували. Піхоту, яка чинила спротив, перерубали, а понад півсотні взято в полон. Це був армійський етап, що відходив на Проскурів. У той час до станції з боку Волочиська підійшли чотири ворожі потяги. Кулеметний вогонь затримав перший потяг, але надійшли ще три і, відстрілюючись, прорвалися на Проскурів.

На станції Війтівці здобуто чотири важкі кулемети і багато рушниць. В обозі знайшлося кілька діжок оселедців, яких козаки не іли кілька років. Ділили оселедці — пропустили ворожі потяги. Пізно вночі полк вирушив до с. Курінки (тепер у складі с. Куровечка. — Ред.), де й заночував.

20 вересня о 6-й годині ранку полк, вийшовши із с. Курінки, зайняв позицію перед залізницею Волочиськ — Проскурів. Запорозька дивізія тримала фронт на північ від полку. 2-й курінь із сотником [Віктором] Дяченком пішов на станцію Війтівці із завданням зірвати залізничний шлях.

О 8-й годині піхота Запорозької дивізії повела наступ на Волочиськ. Невдовзі з того напрямку почулася гарматна і рушнична стрілянина. З боку Волочиська показався ворожий бронепотяг. 2-й курінь ще не встиг зірвати шляху, і ворожий бронепотяг прорвався на повному ходу, обстрілюючи розташування полку з чотирьох гармат. Тим часом Запорозька дивізія вдерлася до Волочиська, але під натиском ворожої піхоти залишила місто і почала відходити.

У вечірні години полк [Чорних] отримав наказ відійти до с. Федірки, де стояв штаб Запорозької дивізії. Там отримав додатковий наказ перейти в с. Голохвости (тепер у складі с. Поляни. — Ред.), зайняти переправу на Мазурських хуторах і на 21 вересня почати наступ на Волочиськ. Усі гармати дивізії повинні були переправитися в Голохвостах через р. Збруч і з південного боку допомогти своїм вогнем здобути Волочиськ.

Поручник Броже о 9-й вечора вислав уперед 4-ту сотню, аби зайняла переправу на Мазурських хуторах. З цією сотнею пішла 2-га батарея полку під командою сотника [Дмитра] Ґонти. Пішли в напрямку с. Неміренці. Роз'їзд 4-ї сотні, входячи в село, наткнувся на кількох озброєних, що сиділи на колодках і вели розмову із селянами. На запитання, з якого вони полку, відповіли:

— Першого червоного козацтва.

Роз'їзд обстріляв їх і втік до сотні. Тієї миті гармати в'їхали до села, в якому було повно ворожої кінноти. Зупинилися в нерішучості, а потім звернули на польову доріжку, що вела до с. Голохвости. Невдовзі ворожий кулемет відкрив вогонь по гармашах. Йому відповів батарейний кулемет. За 10–15 хвилин полк в'їхав у Неміренці, ворог його зустрів кулеметним і рушничним вогнем. Полк на рисях проскочив греблю й полями пішов на Канівку, залишивши позаду кулеметну сотню та обози. Ворожа піхота із криками "ура!" кинулася на обоз. 3-тя сотня, яка була у прикритті, відкрила з коней вогонь, що дало змогу таборам і тачанкам повернутися і кар'єром гнати на с. Федірки, а звідтіль на Тарноруду. Ворожу кінноту стримувала наша 3-тя сотня.

Опівночі батарея прибула до с. Канівки. Глуха ніч. Переправи через р. Збруч і тут немає. Сотник Ґонта вирішив їхати на Тарноруду дорогою понад Збручем. Усіх морив сон, бо вже четверту добу не спали. Не доходячи з півкілометра до Тарноруди, при спускові з крутого схилу гори, через те що їздові дрімали, звалилася гармата, яка потягла за собою коней і людей. У непроглядній темноті тільки й було чути брязкіт падаючої гармати та крики козаків. Здавалося, що гармата придушила всіх. Кинулися рятувати, та виявилося, що цілі й коні, й люди. Зламався тільки дишель та погнулася скринька. Годині о 2-й батарея прийшла до Тарноруди, де з'єдналась із полком.

21 вересня від самого ранку під особистим керуванням командира димілії [Андрія Гулого] почали будувати міст через Збруч. Різали телеграфні стовпи, зривали дошки з підлоги розбитого будинку. Праця кипіла. До полудня був спокій. Спочатку показалися ворожі роз'їзди, а далі — наступ значних сил ворожої піхоти. Батарея стала на позицію і надзвичайно влучним вогнем затримала наступ, не даючи ворожим лавам зробити і кроку вперед.

Ворога затримували до 5-ї години пополудні, аби був готовий міст. Першими переправилися табори, гармати, за ними почала входити до села й піхота Запорозької дивізії.

Полк Чорних увесь час стояв напоготові на північному краю Тарноруди. Коли ворожа піхота досить близько підійшла до містечка, Чорні під проводом поручника Броже із криком "Слава!" пішли в атаку. Замиготіли шаблі, замайоріли на списах прапорці. Ворожа піхота кинулася тікати, але її наздогнали і почали рубати. Чоловік до 200 порубано, а більше сотні потрапило в полон. У цей час з'явилася ворожа кіннота, силою до 300 шабель, але не наважилася атакувати Чорних.

Коли полк повертався із трофеями, то піхота кричала: "Слава Чорним запорожцям!" Визнання власної піхоти — для кіннотників найкраща нагорода.

Полк відійшов до Тарноруди і, перейшовши о 8-й вечора Збруч, розташувався в с. Турівка.

22 вересня полк відпочиває, на фронті — незначна гарматна та рушнична стрілянина. Міст, збудований із такими зусиллями, піхота (запорозька. — Ред.) спалила. Надвечір помічено підхід ворожих сил до с. Мала Лука. Ніч минула напружено. Очікували наступу.

Наступного дня — відпочинок. Полк — у резерві. Перед полуднем повернувся до полку пластунський курінь — понад 200 багнетів. Враження курінь справляв дуже гарне. Люди добре одягнені й муштру знали, як видно, хорунжі [Гриць] Плужник, [Гнат] Стеценко і Черняїв часу не дармували. До куреня прилучили кілька десятків червоних, забраних у полон 21 вересня.

Пластунський курінь сформовано ще в Зимовому поході з полонених. Кадрами стали старшини і козаки Чорного полку, які щось "прошкробали", але переважно за малу дбайливість про коня. Натомість командир куреня хорунжий Плужник і його заступник хорунжий Стеценко, а також командир 1-ї сотні хорунжий Черняїв, прекрасні старшини, із вчорашніх комунарів зуміли зробити частину, гідну носити назву пластунів Чорного полку. Щоправда, пластуни часом забувалися і в наступі кричали "Дайош Варшаву!", бо так їх навчили в совєтських частинах, але не було випадку дезертирства чи переходу до ворога. Не раз їх атакувала ворожа кіннота, але вони завше відбивалися. Якось перед світанком верталася сотня хорунжого Стеценка з ар'єргарду і була атакована кіннотою, яка із криком "ура!" вже майже доходила до сотні, що перебувала в марші. Зустрінута цільними сальвами, мусила занехаяти подальшу атаку. Вислані патрулі ствердили, що то фроловці (3-й кінний полк Армії УНР, складений із донців та кубанців. — Ред.). Ця атака коштувала їм понад 20 убитих і поранених. Від того часу вже фроловці навчилися кричати "Слава!".

24 вересня о 7-й годині ранку Запорозька дивізія і полк Чорних вирушили через міст, що знову побудували. Переїхавши через Тарноруду, полк пішов у напрямку с. Немиринці. Не доходячи до с. Немиринці, зустріли ворожу кінноту й обоз, які відкрили кулеметний вогонь по Чорних, але, коли наша батарея стала на позицію й залила їх вогнем, ворожа кіннота втекла.

Полк зайняв Немиринці. Відпочивав тут до 5-ї години дня, після чого вирушив далі. Заночував у с. Гелетинці.

Захоплення Проскурова

25 вересня о 5-й годині полк вирушив із с. Гелетинці в напрямку Проскурова. Вже в дорозі було вислано від 3-ї сотні роз'їзд під командою хорунжого [Івана] Бубона, який за кілька годин привів 21 полоненого. Всі вони — роздягнені, босі, голодні, бліді, але, скуті залізною дисципліною комісарів, воюють. О 3-й годині дня полк наблизився до Проскурова, відкіля було чути гарматну стрілянину. Пізніше довідалися, що там, як завше, на одному місці товклася Окрема кінна дивізія. [Борис Монкевич цей епізод нисвітлив так: "Пізніше виявилось, що там зав'язала бійку Окрема кінна дивізія, але їй не давали ходу чотири ворожі бронепотяги"].

Наші батареї стали на позицію і відкрили вогонь по ворожих бронепотягах.

1-й курінь пішов на станцію Гречани, 2-й — на центр міста. Пластунів кинуто на станцію. Скорим кроком, а навіть бігом, пластуни кинулися вперед- попри те що ворог відкрив по них сильний гарматний вогонь. За півгодини бравурною атакою пластуни опанували станцію. Ворожі бронепотяги поспішно відійшли на Деражню.

У місті населення вітало Запорожців квітами. Вже пізно, десь о 8-й вечора, розташувалися на нічліг у с. Заріччя, виставивши забезпечення на Лісові Гринівці й Олешин. Ніч минула спокійно. 26 вересня вранці згідно і наказом полк зайняв села Лісові Гринівці й Олешин, де й розташувалася охорона лівого крила армії. [Борис Монкевич додав: "В час прибуття 2-ГО куреня до Лісових Гринівців за 4 версти в с. Пашківці стояв ворожий кінний полк у 140 шабель, який зараз же відступив, очевидно довідавшись про наступ Чорних. З боку Проскурова цілий час було чути гарматну стрілянину. Погода сонячна і тепла"].

На Старокостянтинів

27 вересня в післяполудневі години прибув 1-й курінь. Полк у повному складі згідно з наказом вирушив на Старокостянтинів. Кінні сотні, кулеметна сотня, дві батареї і пластунський курінь йшли довгою колоною і на вечір прибули до села Михайлівці, що за 15 км від Старокостянтинова. Тут заночували. В напрямку Красилова і Кузьмина вислано роз'їзди, котрі повернулися о 3-й ночі й доповіли, що ворога там немає, а за відомостями селян, у Старокостянтинові — поляки.

28 вересня о 7-й годині ранку ми мали вирушати далі, але випадок сплутав усі плани. Козак 2-ї сотні, зв'язковий при штабі дивізії, прибув до полку о 1-й ночі й доповів оперативному ад'ютантові сотнику Бугарину, що дорогою загубив наказ на 28 вересня. Бугарин не послав одразу другого зв'язкового до штабу, а залишивши вирішення справи до ранку, і тепер у штабі полку всі сиділи і розводили руками. Що робити?

Скликали до штабу полку командирів сотень. Майже всі висловилися за те, щоб повернутися до Проскурова, але командир гарматного куреня поручник Лазар зауважив, що це безглуздя, не виконавши попереднього наказу, не знаючи напевно, хто є у Старокостянтинові, повертати назад. Вирішили послати до Старокостянтинова в роз'їзд 5-ту сотню, а до штабу дивізії — новий зв'язок за наказом. Старшини на відправі згадували полковника Дяченка, бо щось подібне при ньому не могло статися. Розпустив Броже свій штаб.

Надійшов вечір, а зв'язку із Проскурова немає. О 6-й годині вечора до Проскурова вислано ще двох козаків. О 9-й вони повернулися і повідомили, що від селян взнали, що с. Пашківці зайняте ворожою кіннотою до 500 шабель, а ворожі стежі — за 5–6 км від Западинців. Відтак, швидше за все, Проскурів наші частини залишили і полк відрізаний від своїх.

Негайно вислано сильні роз'їзди на Проскурів (це треба було зробити одразу) і на Красилів. Виставлено застави. Полк напоготові. Повернулася 5-та сотня, що зайняла м. Старокостянтинів без бою. Населення щиро вітало козаків і закидало їх квітами. Цього ж вечора до полку прибув зв'язок від 6-ї польської дивізії, що опанувала станцію Шепетівку.

29 вересня о 5-й ранку із Красилова повернувся роз'їзд і повідомив, що там нікого немає. Заграли сідлання і збірку. Полк вирушив дорогою на Проскурів, Броже не витримав нервово…

Не доходячи до Заруддя, зустріли свій роз'їзд, який повертався з Проскурова. Від нього довідалися, що штаб Лівої групи [Армії УНР] стоїть у Проскурові, а штаб Запорозької дивізії — в містечку Меджибожі. Ці відомості всіх дуже потішили.

Полк повертає назад до Западинців і через Моломолинці — на Меджибіж. У селі Волосівці, куди полк прибув о 4-й пополудні й розташувався на відпочинок, одержав з дивізії відомості, що ворог у великій кількості гуртується в с. Шурубкове, намагаючись вибити запорожців з Меджибожа.

Спочивши з півгодини, полк риссю рушив у наскок на с. Шурубкове. Не доїжджаючи 2 км до села, гармати стали на позицію, пластунський курінь розгорнувся вздовж р. Бужок, 2-й курінь пішов чолово, а перший мав обійти з лівого крила. Як видно, ворог не чекав нападу з цього боку, бо гармати і далі стріляли по Меджибожі.

Кінні і пластунські сотні вільно підійшли до самого села. Відкрили вогонь наші батареї, після чого сотні з криком "Слава!" пішли в атаку. Для ворога це стало такою великою несподіванкою, що він одразу розгубився. Його обози у страшенній паніці загатили головну вулицю села. Піхота метушилася поміж возами і розгублено кудись стріляла. Все тікало, куди очі бачать. Такої паніки полк давно не бачив, і як це не дивно, але козаки майже не рубали, а з реготом били по спинах ворожу піхоту.

Внаслідок цієї атаки полк забрав у полон понад 300 чоловік, обоз із різним майном, близько 100 візків і 5 возів гарматних набоїв. Переслідуючи ворога, що тікав на Летичів, 2-га сотня хорунжого [Федора] Редьки і сотня І Бориса] Андрущенка захопили в полон гармату з кіньми і їздовими, кулемет "Максим" та 6 легких кулеметів.

На нічліг полк повернув у с. Волосівці.

Летичівські бої

30 вересня о 3-й годині дня згідно з наказом штабу дивізії полк [Чорних запорожців] вирушив у напрямку Летичева вслід за ворогом. В 11-й годині вечора прибули до с. Щедрова (с. Шедрів, тепер у складі Летичева. -Ред.), ЩО на Бузі за 3 км від Летичева. Ворог, попаливши всі мости, на східному боці річки виставив застави. Відразу почалася кулеметна стрілянина з обох боків і продовжувалася цілу ніч. Полк розташувався в селі, залишивши обози в полі за селом. У забезпеченні — пластунська сотня.

1 жовтня о 6-й годині ранку Чорні намагалися перейти річку Буг, але Невдало. До самого пізнього вечора не вгавала рушнична і кулеметна стрілянина. Не стихали цілий день і гармати. Гармаші Чорного полку стріляли мало, заощаджуючи амуніцію. Натомість ворог випустив по селу, де розташувалися Чорні, понад 300 набоїв. О 9-й годині вечора полк за наказом штабу дивізії, залишивши застави на переправах, перейшов до с. Горбасів, де став на спочинок.

Втрати полку за день: поранено командира 1-ї сотні пластунського куреня хорунжого [Гната] Стеценка і двох козаків його сотні, вбито козака [Афона] Бабія.

2 жовтня стояли в Горбасові. Погода чудова. На фронті спокій. Тільки на південь, десь далеко, чутно гарматну стрілянину.

О 10-й годині вислано роз'їзди до Новокостянтинова і далі — на цілу низку сіл. Пополудні на наказ штабу дивізії полк у повному складі вирушив до с. Терлівка. Полк і пластунський курінь увійшли до села, а батареї стали на позицію на південному краю Терлівки. Полк прийшов вчасно — ворог густими лавами розпочав наступ.

Батареї не гаючись відкрили по ворожій лаві вогонь гранатами французького зразка, які так добре рвалися, що червоні мусили залишити горбки і податися назад. Пішли в наступ пластуни, зайнявши горби, які звільнив ворог. Натомість уся кіннота Чорних просунулася балкою від Терлівки до горбів, риссю вискочила на узгір'я, розгорнулася в лаву і з криком "Слава!" кинулася в атаку.

Ворожа піхота намагалася відбити атаку кулеметним вогнем, але атака Чорних була така бравурна, що ворог не витримав і почав тікати. Захоплено в полон двох ротних командирів, понад 200 червоноармійців; до сотні вбито і поранено. Здобуто багато рушниць і 3 важкі кулемети. Полк повернуся до Терлівки ночувати, а батареї — до с. Рудні.

3 жовтня. На фронті — незначна гарматна і рушнична стрілянина. Полк відпочивав.

О 4-й годині полк із пластунами і 1-ю бригадою Запорожців, яка тим часом підійшла до Терлівки, рушили в наступ на Летичів. Майже одночасно ворожа піхота контратакувала в напрямку на Терлівку з наміром захопити переправу на р. Вовк і відрізати частини, які пішли на Летичів. Намір був слушний, але його ударемнили батареї Чорного полку, які вже стояли на позиції на схід від Терлівки. Своїм барабанним вогнем змусили ворожу піхоту до безладного відступу.

У той час під Летичевом кипів бій. Ворог чинив жорстокий опір, але до 7-ї години вечора мусив віддати м. Летичів і відійти на с. Вербка. Темрява припинила переслідування.

Полк заночував у Залетичівці (тепер у складі Летичева. — Ред.) разом із пластунами, батареї — у Терлівці. Вночі застава зловила червоноармійця, що їхав до групи військ, яка вчора билася під Летичевом, віз їй наказ далі не відступати. Над ранок 4 жовтня наш роз'їзд зловив трьох ворожих вершників, що теж везли наказ, такого змісту: "Сьогодні ранком, що б там не було, попровадити наступ, забрати Летичів і відновити старі позиції". Сили ворога — до двох тисяч піхоти і до 500 кінноти.

Штаб [Запорозької] дивізії, діставши в руки ці документи, не встиг зробити відповідних розпоряджень, як ворог уже почав наступ. У першу чергу червоні почали велику гарматну підготовку. Наші батареї не відповідали, бо не встигли на позицію. Після гарматного обстрілу вийшли густі лави ворожої піхоти і до 300 шабель червоної кінноти. Крім того, Москалі значними силами лівим крилом знову намагалися відрізати Запорожців від переправи.

Коли частини [Запорозької] дивізії залишили вже Летичів, батареї Чорного полку відкрили вогонь із шести гармат та примусили червону піхоту тікати з передмістя Залетичівки. Дивізійні батареї [Семена] Лощенка чомусь мовчали. Відступали далі, бо на нашому правому крилі ворог загрожував обходом, а жодна наша батарея не дивилася в той бік.

Піхота відходила в повному порядку. Наші гармати знялися з позиції лише тоді, коли вже вся піхота перейшла на лівий берег. Останніми перейшли сотні пластунського куреня і, відразу розгорнувшись у лаву, не дали змоги Москалям перебратися на лівий берег річки.

Тим часом гармати Чорного полку кар'єром проїхали до лісу, що на захід від с. Рудня, де, ставши на позицію, обстріляли червоним кінноту, що колоною підходила до с. Терлівка. Ворог поза р. Вовк не посунувся. Полк до самого вечора стояв у лісі, а на ніч відійшов до р. Розсоха, де й заночував. Пластуни і наші гармати стали в с. Лисогірка.

5 жовтня полк розташувався в с. Розсохи. О 7-й годині ранку батареї виїхали на позицію на північний захід від с. Рудня.

Гостро відчуваєвся брак гарматних і рушничних набоїв. Із цього приполу дивізія не може наступати. Провіанту і фуражу теж немає. Ніч застана всіх на тих самих місцях.

Вранці 6 жовтня вислано роз'їзди на лівий берег річки Буг. На фронті весь день спокій, час від часу — невелика кулеметна і рушнична стрілянина. Ворог займав панівні висоти уздовж Запорожців. У бік Деражні весь день чути велику гарматну стрілянину.

7 жовтня, як і в попередній день, частини стоять на своїх місцях. Під вечір ворог обстріляв гарматним вогнем села Рудня, Заволоки (тепер у складі Летичева. — Ред.) і Горбасів.

8 жовтня серед Запорозьких частин почався голод, бо постачання нічого не давало. П'ятий день стоїмо на одному місці, й селяни вже не мають змоги прогодувати по 7–8 козаків в одній хаті.

Весь день спокій. О 6-й годині вечора, писав у своїх споминах поручник Гриць Іванюта, до обсерваційного пункту гарматного куреня під'їхав командир полку [Петро] Дяченко, який саме повертався зі шпиталю. Його супроводжували сотник Бутарин, сотник [Віктор] Дяченко та з десяток ординарців. Полковник Дяченко зупинив свій повіз біля обсерваційного пункту, де його вітав із приїздом командир куреня поручник Лазар і старшини-гарматники. Полковник щиро подякував за службу і прохав передати подяку теж і козакам. Вигляд він мав цілком здоровий, тримав себе по-старому — весело і впевнено, чого не можна було сподіватися після такого тяжкого поранення.

Пристрасть моя до стріляння виявилася і тут. Помітивши на ворожому боці вогнище (як видно, комунари грілися), наказав я поручнику [Іванові] Лазару, щоб погрів у свій спосіб. Коротка команда — і з далекого укриття обізвалися дві гармати — розрив гранат — і вогнища немає. Задоволений, поїхав далі.

9 жовтня на фронті спокій. У Розсохах брак фуражу. Фуражири із сотень їздять за десятки кілометрів по сіно. Вівса вже третій день немає. 10 жовтня о 1-й годині ночі дивізія, залишивши на переправах піший курінь і технічну сотню, вирушила до с. Суслівці, звідки мала форсувати р. Буг. Рух розпочався у призначений час, але відбувався дуже повільно. Щокілька кроків ставали й уперто стояли. Холод — усі померзли. Прибули до Суслівців і зайняли позиції. Була вже 10-та година. Полк і пластунський курінь — у резерві. Батареї — на позиції.

Форсувати переправу мали 1-ша і 2-га піші бригади. На правому березі Бугу ворожа застава займала позицію на західному краю села. З обсерваційного пункту гарматного куреня на високому березі добре видно, як червоні залягли в ямках, метушилися і носили солому до своїх окопів, як видно, готувалися до оборони.

Наші батареї почали перестрілку, а потім справжню [артилерійську] підготовку. Чорний дим навис над садком і селом. Бідні "чубарики" не знали куди подітися. Нарешті, піднявшись з окопів, щосили побігли до хат, але й там клалися гранати чудовим вахлярем (віялом. — Ред.). Випущено до 150 набоїв.

Мосту немає, є тільки брід, але і його ворог переплутав колючим дротом і розкосами (розпірки, дерев'яні бруси. — Ред.). Бій продовжувався до 5-ї вечора. Форсування не вдалося, бо піхота Запорозької дивізії не провела своєчасно розвідку, а форсувала всліпу. Надвечір 1-ша сотня пластунів і 1-га батарея перейшли до с. Чапля, а полк — до с. Івонинці.

11 жовтня о 5-й годині пополудні до штабу пластунського куреня прибув зв'язок від польської ударної групи, що підійшла до Новокостянтинова із завданням форсувати Буг і вийти на Хмільник і Жмеринку, щоб допомогти Українській армії рушити вперед. У цей час на відтинку нашої 6-ї стрілецької дивізії червоні вели жорстокі атаки. Там уже розпочався бій. Горіли села, що по Бугу. Дим хмарою закрив частину неба.

12 жовтня із самого ранку на фронті — жвава гарматна і кулеметна стрілянина. О 1-й годині дня ворог перейшов у наступ. Запорозькі час тини були відтягнуті від річки в села на віддаль 4–5 км. Це використа ла ворожа піхота. Форсувавши Буг у селах Щедрів, Суслівці та Полівці, червоні посунулися в напрямку с. Чапля, де стояли пластунський курінь і обидві наші батареї. Для ліквідації наступу кинуто Чорних запорожців із с. Івонинці.

Батареї, що встигли стати на позиції, вогнем змусили ворожу піхоту в паніці тікати за Буг, добре викупавши її в осінній воді. Полк пішов уздовж Бугу на Суслівці, Копитинці, де захопив понад 150 полонених, що не встигли перейти р. Буг. Полк і пластунський курінь у с. Копитинці перейшли брід і переслідували ворога. Ввечері полк повернувся назад і заночував у с. Суслівці. У цьому бою отримав поранення хорунжий Неживий із 1-ї сотні і троє козаків.

13 жовтня о 2-й годині дня полк відійшов на стоянку в с. Івонинці. Пластуни і гармати повернулися в с. Чапля. Надвечір рознеслася звістка, що Поляки відступили від Новокостянтинова під натиском великих ворожих сил. Багато говорять про можливість перемир'я поляків із совєтами. У вечірніх годинах Поляки відійшли і стали позаду наших частин. Москалі далі Новокостянтинова не пішли.

14 жовтня. Весь день спокій.

15 жовтня. О 5-й годині ранку полк Чорних у повному складі на наказ штабу дивізії вирушив до с. Рудня. Цього дня мав розпочатися наступ. Уночі до с. Чапля підійшла польська кавалерія, що повинна була розпочати наступ і форсувати Буг у Суслівцях і Попівцях. Гармати Чорного полку стали на позицію під с. Горбасів, а полк із пластунами — в с. Рудня як резерв дивізії. Форсували річку обидві бригади Запорозької дивізії. Підтримали наступ обидві наші батареї: влучними пострілами вони збили ворожу батарею, яка знялася з позиції і кар'єром утекла.

В 11-й годині полк і пластуни перейшли річку біля с. Терлівка й пішли на Летичів. Зайшовши на тили Летичева, змусили ворога до відступу. Захопили 6 коней, 2 тачанки з кулеметами "Максим", 27 полонених і комісарський екіпаж. Втрати полку за день — тяжко поранений козак 3-ї сотні. Полк і пластуни залишилися в Летичеві, гармати — в с. Рудня.

16 жовтня о 6-й годині батареї із с. Рудня вирушили через Терлівку до с. Козачки, де стояла 2-га бригада. На той час під Летичевом розпочався бій. Тріщали кулемети, гриміли гармати. 1-ша бригада пішла в наступ. 2-га бригада, не дійшовши до с. Війтівці (тепер Грушківці. -Ред.), зупинилася на горбах (висоті "72". -Ред.), бо не знала, що діється з 1-ю бригадою під Летичевом, а там варилося як у казані.

Поляки вже другий день трималися пасивно. Червоні, користуючись цим, стягнули проти Летичева резерви і пішли в контрнаступ, підсилені чотирма гарматами. Попри те що ворога було в 3–4 рази більше, Запорожці кидалися з одного боку у другий, відбиваючи атаки. Вихід ворожої піхоти на тили 2-ї бригади змусив Запорожців до відступу. Полк, пластуни і батареї стали в с. Горбасів.

17 жовтня. О 6-й годині ранку червоні почали наступ силою до 500 багнетів при чотирьох гарматах на переправу під с. Терлівка. Обсерватора з батареї Чорних виставлено запізно, тож ворог без перешкод пройшов горби (висота "72". -Ред.). Вже на переправі його зустріли сильним кулеметним вогнем, згодом і гарматним, що змусило ворожу піхоту з великими втратами відійти до Терлівки. О 4-й годині полк одержав наказ штабу дивізії разом з батареями перейти до с. Рудня, звідки мав розпочати наступ разом із частинами дивізії.

[Далі розповів Борис Монкевич: "Весь день ворог маячів на східних височинах від села Терлівка. О 2-й годині дня батерія Чорних надумала розбити жидівську синагогу в м. Летичеві, де у вікні стояв ворожий кулемет і не дав з могили козакам підходить до села Заволоки. Але з випущених 23 набоїв тільки 2 розірвалося.

О 4-й годині полк одержав наказ штабу дивізії, щоб разом з батареєю негайно вирушити на позиції села Рудня, де мав розпочати наступ разом з частинами дивізії"].

18 жовтня. Цілу ніч падав дощ. О 6-й годині ранку розпочався загальний наступ Запорожців з Летичева і Терлівки на села Козачки, Варинка (тепер с. Варенка. -Ред.) і Війтівці. Полк — у резерві.

Москалі скупчили всі свої сили проти 2-ї бригади: густі лави до 500 людей піхоти при двох гарматах. Зразу ворог чинив сильний опір, але під вогнем шести гармат Чорного полку зламався. Постріли були такі влучні, що червона піхота не знала де подітися. Ворожі гармати, не давши ні одного пострілу, знялися з позиції і втекли. Тим часом Чорний полк із резерву підходив до Війтівців, які червоні залишили після невеликої стрілянини. У Війтівцях від полонених ми довідалися, що Москалі гуртуються в с. Багринівці.

Уже смеркалося, коли полк вирушив до Багринівців. Патрулі донесли, що червоні не мають забезпечення, а від селян довідалися, що в селі багато обозу і до півтори тисячі піхоти. Висланий наперед пластунський курінь гусаком увійшов у село, і козаки тихо, без гамору взялися ловити зустрічних червоноармійців. Пластуни заходили в хати і витягали розташованих там комунарів. Так дійшли до хати їхнього командира. Подивившись у вікна, що робиться в хаті, пластуни рушили до дверей. У той час із дверей вийшов комісар, його одразу схопили за руки, але він не розумів, до кого втрапив, — очевидячки, гадав, що це червоноармійці хочуть із ним розправитися, бо почав проситися:

— Таваріщі, за што? Я же вєрой і правдой служил вам!

Почувши рух у сінях, вискочив і командир з пістолетом у руках, але пластуни вистрелили і він впав. Як за сигналом, пластуни відкрили кулеметний і рушничний вогонь уздовж вулиць. "Слава!" струсонуло повітря. Чорні запорожці влетіли в село і почали рубати ворога, що втікав. У страшній паніці ворог розбігся по городах, залишаючи велику здобич.

Захоплено понад 300 полонених, майже винятково пластунами, які цілу ніч полювали по садках і городах, 100 возів з різним провіантом, гурт худоби та інше майно.

Утрати полку: вбито двох козаків, одного поранено.

Пластунський курінь на 80–90 % складався з полонених большевиків, серед яких було багато, що не знали нашої мови. Запорожці нарікали, що, полюючи по клунях і садках, не могли розібратися, де пластун, а де чужий, бо всі говорили московською.

Виграному бою в Багринівцях треба завдячувати пластунському куреневі з його командиром поручником [Грицем] Плужником. Плужник, старий Болбочанівець, вступив до кінної сотні 2-го Запорозького полку разом зі мною. В російській армії — підстаршина-кіннотник. На старшинській посаді — від Лозової. Пластунську сотню прийняв у Зимовому поході. З трьох десятків люду за короткий час зробив добру частину.

При зустрічі з Плужником я все питав:

— Грицю, коли вже наші комунари заведуть вас до своїх?

А тоді додавав:

— Я маю багато вітру в голові, але вашою рванню (у той час вони були босі й обідрані) не хотів би командувати.

Плужник тільки посміхався і робив своє.

Кожне днювання, а навіть звичайний відпочинок не обходилися без навчань. Навчив курінь ходити скорим кроком, і в маршах він не відставав від полку.

В бою під Багринівцями пластуни мали понад 300 багнетів і шість важких кулеметів, що майже дорівнювало складові Запорозької бригади.

Перемир'я

По всьому українсько-польському [протибільшовицькому] фронті — від Дністра до Німана — [оголошено] перемир'я від 12-ї години ночі з 18-го на 19 жовтня. Зранку ворог прислав делегацію до штабу дивізії з метою встановити нейтральну зону. Головою делегації був якийсь Прокопійчук. У штабі відповіли, що на це не мають жодних інструкцій. Делегація від'їхала ні з чим.

На фронті спокій, жодного пострілу. Погода ясна, соняшна, вранці приморозки.

20 жовтня. О 6-й годині ранку полк Чорних запорожців розташувався в с. Голенищеве. Опівдні до штабу полку приїхали три червоноармійці, які возили якийсь пакет до штабу дивізії, а тепер, їдучи через розташування полку, просили їх провести. Одягнуті дуже погано, і, як оповідали, для цього випадку їм дали ще й кращий одяг. Козаки наперебій вели з ними балачки. Які тільки питання не ставилися! Врешті цих послів нагодували і відправили до своїх.

День минув спокійно. Перемир'я встановлено до 24.00 9 листопада.

22 жовтня вдень із боку ворога чути гарматні постріли. То повстанці давали про себе знати, даремно вичікуючи на наближення українського фронту.

Пластунський курінь веде навчання в полі. Кінні сотні роз'їхалися на мобілізацію в Старокостянтинівський повіт. Залишилися тільки пластунський і гарматний курені.

23 жовтня отримано відомості, що в Літинському повіті, частину якого окупував ворог, вибухнуло повстання. Повстало 13 сіл. Большевики жорстоко з ними розправилися — попалили села і розстріляли сотні людей. З болем слухали козаки гарматні постріли, що лунали в запіллі ворога.

Нарешті і я вже в полку. Наслідки поранення досить тяжкі. Ліва нога на 8 см коротша за праву. Ходив, спираючись на палицю. Вправляюся в кінній їзді, що завдає несамовитого болю, але з часом звикну. Нарешті навів лад у наших таборах, зменшивши їх наполовину.

На 9 листопада склад полку був приблизно такий: 76 старшин, 1130 козаків.

Бойовий склад полку: 5 кінних сотень — 380 шабель; кулеметна сотня -12 важких кулеметів; гарматний курінь — 6 гармат; пластунський курінь -400 багнетів; кулеметна пластунська сотня — 8 важких кулеметів; чота санітарна — лікар [Олександра] Азарова; чота ветеринарна-лікар поручник Чупляк; чота господарська — поручник [Михайло] Токар; полковий оркестр — хорунжий Малиновський.

За час перемир'я коні і люди відпочили й набралися сил.

Останні бої полку Чорних запорожців

11 і 12 листопада (8–9 листопада. — Ред.) полк стояв у с. Клопотівці. Козацтво нудилося і раз у раз зверталося до старшин із запитанням: а чи скоро в наступ? Отримавши відповідь, що скоро, завзято поправляли свої шапки і йшли до своїх коней.

Нарешті рознісся в повітрі звук сурми. Грали "сідлання". Козацтво кинулося сідлати коней.

З'єднавшись із пластунами під марш полкового оркестру, полк вирушив у напрямку сіл Овсяники та Дубова. Довгим шнуром тягнувся полк по дорозі. Попереду штаб полку, а далі сотні кінні, пластуни, гармати. У всіх обличчя веселі, в очах горіла завзятість. Гра сурмачів навіювала на душу якусь солодку тугу.

Минули с. Овсяники. Наближалися до с. Дубова, куди вже долинав гуркіт гарматних вибухів. Це частини Запорозької дивізії билися з ворогом.

Коли вже стемніло, в'їхали в с. Петрані. Тут виділено 2-й курінь під командою сотника [Віктора] Дяченка, який і рушив дорогою на Курилівці.

Курінь із місця помчав риссю, висилаючи наперед патруль із восьми козаків. Патруль, увігнавшись у Курилівці, потрапив в оточення ворожої кінноти. Вже вхопили коня командира патруля за повід, однак він, роздаючи удари шаблею направо і наліво, рвонув через ворожі ряди, а за ним й увесь патруль. Командир патруля підхорунжий Мазур мав порубану гвинтівку і був легко поранений шаблею в руку.

2-й курінь розсипався в лаву і з криком "Слава!" кинувся в наступ, але вогонь важких кулеметів змусив його відійти.

Полк затримався в с. Петрані, готуючись зранку до наступу на Курилівці. Вранці 13 листопада (тут і далі можливі неточності в датах. — Ред.) сурми н кінноті і свистки у пластунів оголосили збірку. Пластуни вийшли в поле, розсипалися в лаву і повели наступ на Курилівці, маючи на лівому крилі 1 — й курінь із поручником Броже, який мав завдання вийти на тили ворожої оборони в Курилівцях. Наступ пластунів підтримали наші гармати. В резерві — 2-й курінь сотника [Віктора] Дяченка. Большевики відкрили стрілянину по наступаючих, і на всьому фронті заклекотіло як у пеклі.

Уже під Курилівцями пластуни піднялися і з голосним "Слава!" пішли на багнети. Ворожа піхота почала кидати зброю і піддаватися, але в цей момент червона кіннота атакувала пластунів. Настав критичний момент, ніс, на щастя, я мав під руками 2-й курінь, який і кинув проти ворожої кінноти. Завдяки цьому пластуни змогли відійти, втративши одного вбитим і 13 пораненими.

Ворожа кіннота контратаку нашого 2-го куреня прийняла. Зав'язалася рукопашна битва. Перевага в кількості була на боці ворога, і 2-й курінь мусив відійти. Шкода, що поручник Броже заглибоко пішов в обхід і вчасно не вдарив по тилах ворога, бо була змога помірятися силами із совєтським "героєм" [Григорієм] Котовським, бригаду якого мали перед собою. На вечір полк відійшов у груповий резерв до містечка Буцні.

День 15 листопада минув спокійно. О 6-й вечора — тривога. Полк пішов на допомогу Запорозькій піхоті, яка відходила під натиском на Буцні, але за 2 км від містечка сама зупинила ворога.

У той час прибув гонець зі штабу з наказом, щоб полк Чорних запорожців ішов на з'єднання з козачою дивізією осавула Яковлєва. Полк, не гаючи часу, вирушив. Дивізія Яковлєва — це колишні частини денікінських військ, які потрапили до Польщі й були інтерновані. Поляки їх озброїли і кинули проти [Семена] Будьонного під Замостям.

Коли було укладено угоду між українським урядом і російським комітетом, дивізія Яковлєва вирушила на злуку з Українським військом як автономна частина. Вона складалася з таких частин: Вовчанський драгунський полк — 350 шабель; полк донських козаків — 250 шабель; полк терських козаків — 150 шабель; батарея чотиригарматного складу. По прилученні Чорного полку — понад тисячу шабель. Наші пластуни й одна батарея тим часом залишилися при Запорожцях.

16 листопада полк з'єднався з дивізією Яковлєва. Дивізія мала завдання прорвати фронт і вдарити на тили ворога в районі с. Стара Гута. Передові частини підійшли до Старої Гути, розсипалися в лаву, і зав'язався бій, в якому взяли участь гармати з батареї сотника [Дмитра] Ґонти.

Нарешті прийшла черга і на наш полк, що був у резерві. Проскочивши залізницю, ми розвернулися в лаву і пішли в наступ, як завше, бравурно. Фронт було прорвано, але ворог не здавався, скерувавши вогонь трьох гармат проти Чорного полку, до того ж із тилу з'явився ворожий бронепотяг, який всю силу вогню скерував на батарею сотника Ґонти, що стояла на відкритій позиції.

Між бронепотягом і двома гарматами Чорного полку почалася боротьба не на життя, а на смерть. Ураганний вогонь ворога змусив одну гармату змінити позицію, а від другої відігнав обслугу. При гарматі зосталося двоє людей: хорунжий [Дмитро] Головко і ройовий Голємбовський. Попри те що навколо рвалися гранати і шрапнелі, вони продовжували змагатися з ворожим бронепотягом. Нарешті один з набоїв вцілив у паротяг і той вибухнув.

Ворожий бронепотяг взято завдяки великій хоробрості цих двох лицарів. Він називався "Красноармеец". На ньому було 6 гармат, 16 кулеметів і багацько набоїв.

Ворога розбито. Полк Чорних, захопивши до сотні полонених, пішов на Деражню, де призначено збірку дивізії. Деражню боронив Котовський. Зв'язаний чолово Яковлівцями, поспішно покинув Деражню, бо довідався про наступ Чорного полку з півдня. Ми захопили табори, полонених і майже весь духовий оркестр Котовського. На бронепотязі знайшли оперативні накази, серед яких і "Характеристика Української Армії". Віддаючи належне українській піхоті, в якої єдиний мінус — мала кількість, ворог характеризує нашу кавалерію: згадавши мимохідь Окрему кінну дивізію, перейшов він до Чорношличників: кількість — 600 шабель, що творять бригаду, якою командує Петро Дяченко. Чорношличників неможливо несподівано атакувати — ні з тилу, ні з флангів. Вони легко перегруповуються і завжди самі атакують, навіть більші сили. Кращої оцінки не дав би і власний командарм.

Накази переслав до штабу групи, якою на той час командував генерал-хорунжий [Андрій] Гулий-Гуленко.

Заночували в м. Деражня. Від полонених довідалися, що до нашого лівого флангу підходить 6-та Залізна совєтська дивізія. На нараді в осавула Яковлєва вироблено план подальших дій:

1. Повернутися на лінію піхоти Запорозької дивізії, з командиром якої домовитися, що 17 листопада дивізія перейде до оборони, а в той час Яковлєв з Чорним полком атакуватимуть 6-ту совєтську дивізію на марші, розіб'ють її і відкинуть на північ, де вже нею "опікуватимуться" поляки.

2.18 листопада після перегрупування почнемо наступ уздовж фронту з півночі на південь. До 20 листопада фронт як такий не існуватиме. Дорога до повстанців буде відкрита.

План сміливий і реальний. Сміливі мають щастя!

Перед світанком дивізія рушила до с. Копачів (Козачки? — Ред.), де в той час стояв штаб Запорозької дивізії, якою командував генерал-хорунжий [Гаврило] Базильський. Осавул Яковлєв разом зі мною прибув до штабу. Після короткого інформування командира дивізії про наш план Яковлєв запитав Базильського, чи згодиться він затриматися на дотеперішній лінії до вечора.

Генерал Базильський відповів, що має наказ розпочати відступ сьогодні о 9-й годині і цей наказ виконає. Втрутився в розмову і я: просто благав, щоб Запорожці затрималися хоча би до полудня, бо був певний, що цього часу вистачить, щоб відкинути 6-ту совєтську дивізію.

На це ми почули відповідь:

— Не вам, мальчішкам, учить мене, старого генерала.

Базильського всього два місяці як підвищили до генерала. І він вже старий Базильського підвищено до генерал-хорунжого 5 жовтня 1920 р. -Ред.).

Вийшли з нічим. По дорозі Яковлєв тільки й зазначив, що був упевнений, що українські генерали мудріші від російських, а тепер бачить, що помилився. В подальшій розмові з Яковлєвим я запропонував, щоб фронт зайняли і утримали до вечора мої пластуни, які кількістю і якістю дорівнюють Запорожцям, а до того ще і стоять у дивізійному резерві. Яковлєв не погодився і дав команду відступати.

Чи можна було здійснити мій план?

60-та совєтська піхотна дивізія, як зізнавалися полонені, нараховувала 2500 багнетів. Атакована в марші, вона би не чинила великого опору, як взагалі тодішня піхота.

Від Летичева до Дністра совєтська піхота в тяжких боях з українськими дивізіями тільки на відтинку нашої 3-ї [Залізної] дивізії мала успіх. Поява понад 1000 шабель на тилах і безпосередня загроза флангів викликали б паніку, що дало би змогу за короткий час зіштовхнути ворога у Дністер. Совєтська кіннота на нашому фронті розкинута: 115-й і 116-й полки на нашому правому крилі прорвали фронт і вже гуляли в запіллі. Бригада [Сергія] Байлова (Байла. — Ред.) теж прорвала фронт і пішла на Проскурів. Котовський, відкинутий нами, — на Жмеринку. Залишалася ворожа піхота, досить численна, бо поповнена під час перемир'я, але вона панічно боялася нашої кінноти. Все свідчило про повний успіх. А тим часом Українська армія почала безладний відступ перед тими кількома сотнями ворожої кінноти, які загрожували нашим штабам.

18 листопада полк Чорних запорожців у складі дивізії Яковлєва рушив на Проскурів. По дорозі довідалися, що у Проскурові — ворожа кіннота. Полки, отримавши свої напрями, повели наступ на Проскурів. Чорний полк пішов полями, щоб відрізати ворога з півдня. Ранок був мрячний, за тридцять кроків нічого не було видно, що і дало змогу Байлову (Байлу. — Ред.) вискочити з наших кліщів. Ворожа кіннота залишила Проскурів і відійшла на південь.

Після недовгого відпочинку полк у хвості дивізії рушив далі й зупинився на ніч у с. Груживиці (тепер с. Грузевиця. — Ред.). Від 17 листопада не маємо жодних зв'язків зі штабом армії. 19 листопада вирушили на Чорний Острів, перейшли його і зупинилися в с. Зелена. Вислав я на всі сторони патрулі, щоб розшукати піхоту Чорних.

20 листопада полк мав разом з дивізією Яковлєва рушати на Волочиськ, коли на схід від с. Зелена почулася гостра кулеметна і рушнична стрілянина. Патрулі повідомили, що то наступає ворожа кіннота, а наша піхота обороняється. Показалися перші втікачі, і серед них — Аллочка, "кохання" полковника [Івана] Дубового. На нараді командирів полків, яка відбулася у штабі Яковлєва, він зазначив: "Я більш не воюю, нєт целі!" Нам, Чорним, уже з ним було не по дорозі, а тому я вирішив повернути своє військо на схід, аби рятувати свою піхоту. Розсипав сотні в лаву, і вони пішли на ворожу кінноту, яка майоріла на горизонті.

Перейшли через оборонну лінію та атакували ворога. Ворожа кіннота, як завжди, не прийняла удару і почала відходити. Від полонених довідалися, що це наш старий знайомий Котовський. Перечекавши з годину, щоб дати змогу своїй піхоті відірватися, тихим кроком рушив за нею на Волочиськ.

Наближався Збруч. Сумно і тяжко було покидати рідну землю, зрошену кров'ю стількох козаків, та йти до сусідів.

Чого ми відходимо, чого йдемо до поляків, від кого тікаємо? Ці питання ставили козаки своїм командирам сотень, а ті вже — командиру полку. А той їхав мовчки, похнюпившись, бо і сам не знав, що коїться.

Був вихід: повернути на схід і йти до повстанців, але прокляте поранення, через яке я із гріхом навпіл сидів на коні, підказувало: треба йти за Збруч. Таки не годився я в командири (партизанського загону!

Минули місто, спустилися до річки. Крига вкрила Збруч. Тупіт коней по мосту відбивався в голові. Переїжджаючи Збруч, кожен кидав прощальний погляд на той бік. Поляки стояли і байдуже дивилися на драму, що розігрувалася перед ними. Полк по шосе виходив із Підволочиська і тут складав зброю.

[Борис Монкевич звернув увагу на таке: "Коли розляглася стрілянина біля мосту, козацтво навіть не поцікавилося, що то за стрілянина, а понуро тихим кроком посувалося вперед. Прийшли відомості, що більшовики відрізали обози Чорного полку, які їхали ззаду. Та це було байдуже для кожного, найдорожче втрачено, а обози… Кожний козак, покривши поцілунком рушницю, не дивлячись, кидав її у той бік, де стояли поляки, втирав рукою сльозу, що мимоволі набігала на очі"].

Здавши рушниці, Чорні рушили далі. Зупинилися серед поля. Козаки стояли юрбою і ждали наказу. Не чути жартів, сміху. Мороз міцнішав. Під ранок розташувалися в сусідньому селі.

21,22,23 і 24 листопада минули в марші до Старого Скалату. Нез'ясоване становище полку породжувало багато балачок. Одні казали, що полк має стати разом з Яковлівцями на кордоні, інші — що поїдемо до таборів. У Старому Скалаті стояли до 28 листопада. В той день полк перейшов до с. Чернилів Руський, де розташувався Мазепинський полк. Це була перша зустріч і частинами армії після переходу Збруча.

Тут простояли до 9 грудня, а тоді перейшли в с. Малий Ходачків.

13 грудня полк перейшов у с. Шляхтинці. Тут розігрався останній акт у житті полку, бо в козаків відібрали найдорожче: вірних друзів — коней, які ділили всі їхні невигоди і труди під час тяжкої запеклої боротьби, які не раз виносили з рук неминучої смерті, які протягом трирічної війни не раз були поранені ворожими кулями.

Драматичні сцени розігралися під час здачі коней. Одні цілували коней, прощаючись навіки. Інші кусали собі губи, аби стримати сльози на очах. Треті відверталися або передавали комусь повід, щоб не бачити, як його кінь перейде до чужинця. ["Кожний козак наче сиротою залишився", — написав Борис Монкевич].

Незабаром полк у повному складі виїхав до табору полонених у Пикуличах під Перемишлем.

Почалися довгі роки інтернування, а потім еміграції.

Підсумки

У Зимовому поході, а потім у складі регулярної армії кінний полк Чорних запорожців славними перемогами над ворогом, і то в найбільш тяжких обставинах (бо майже завжди покладався на власні сили), виказав високу бойову вартість, патріотичність, хоробрість і військовий досвід своїх старшин. Велику роль відігравало і значення традиції, яка споювала цю різнорідну масу людей у цілість.

Від першого дня Зимового походу до 20 листопада 1920 р. полк здобув 13 гармат, 8 скриньок з набоями, 27 важких кулеметів, 400 возів з різним військовим майном, 500 коней і бронепотяг із 6 гарматами та 16 кулеметами.

Понад 2500 полонених, у п'ять разів більше, ніж склад полку, а порубаних не було вже кому рахувати.

Полк Чорних запорожців — не єдиний кінний полк такої вартості, майже ні в чому не поступались кінні полки: Мазепинськии полк Волинської дивізії, Донський полк [Михайла] Фролова [3-ї] Залізної дивізії, 4-й полк Київської дивізії і 6-й полк 6-ї [Січової] дивізії. Добрі полки увійшли до складу Окремої кінної дивізії. Після перемир'я підійшла російська дивізія Яковлєва.

Разом у складі Української армії [на початок листопада 1920 р.] було майже 3000 шабель, точніше: Чорний полк — 380 шабель; Мазепинськии полк — 350 шабель; 3-й кінний полк — 300 шабель; 4-й кінний полк -250 шабель; 6-й кінний полк-150 шабель; Окрема кінна дивізія — 700 шабель; дивізія Яковлєва — 750 шабель. Разом — 2880 шабель.

А які сили мав ворог? Бригада Котовського — до 500 шабель, бригада Байлова (Байла. -Ред.) — до 400 шабель; 115-й і 116-й полки — до 400 шабель. Разом -1330 шабель.

Ми мали подвійну перевагу в кількості і були не гіршої якості, але чомусь ворожа кіннота загнала наші штаби, а разом з ними і нас за Збруч.

Чому?!

У споминах з того часу всю вину покладають на переважаючі сили ворога. Так, ворожа піхота кількістю переважала, але була вона низької вартості — це була юрба, яку в наступ гнали комісари.

Вирішувала в той час кіннота. Прорив кінної армії Будьонного змусив поляків до відступу з Києва, вихід на наші тили 115-го і 116-го полків і бригади Байлова загнав нас за Збруч.

Чи був якийсь вихід у той час для нас? Чи могло статися інакше?

Завішення зброї застало нас на лінії Яруга — Ялтушків — Літин. 14-ту совєтську армію ми вже розгромили і для руху вперед майже не було перешкод. Ще кілька днів — і в наших руках опинилися би залізничні вузли Жмеринка і Вапнярка, які мали стратегічне значення.

У Ризі розпочалася конференція між Польщею і'совєтами. На вимогу останніх до складу делегації не допущено представників українського уряду. Наші союзники з тим погодилися.

Перед Українською армією постала дилема: або скласти зброю, або власними силами провадити подальшу боротьбу з Москвою. Про складення зброї у частинах ніхто й не думав — лишалася подальша боротьба.

Передбачаючи, що Ризька конференція закінчиться укладанням миру, наш старший командний склад прийшов до думки атакувати червоних, поки вони не привели себе до боєздатності. Ця думка знайшла підтримку в командарма [Михайла Омеляновича-Павленка], і він дає наказ про перехід у загальний наступ на 1 листопада, не чекаючи кінця перемир'я.

Фронтові частини сприйняли цей наказ радісно. Дивізії приготувалися до наступу, але за кілька годин до атаки прийшов наказ такого змісту: Наступ у дні 1 листопада відкладається з огляду на політичні обставини" (цей наказ дав Симон Петлюра на вимогу поляків. — Ред.). Виконуючи це розпорядження, наше командування передало ініціативу в руки червоних. Для нас лишалася тільки оборона.

У той час ми тримали фронт від Могилева до Літина — це майже 120 км. Через брак сил Українська армія не могла утримувати суцільної лінії фронту, тільки опорні пункти — села. Відстань між нами сягала часто до 15 кілометрів. За цими ділянками могли наглядати тільки стежі.

Мінусом переходу до оборони став і брак амуніції. Армійські запаси було цілковито вичерпано. Напередодні наступу червоних стрілець мав до 50 набоїв, кулемет — 2000–3000 і на гармату до 100 набоїв. Маючи такий запас, наша піхота в обороні проти ворожої кінноти була майже беззахисною. Перехід до оборони — явне самогубство. Який же вихід був для нас? І чи був? Так. І під руками.

Під час перемир'я треба було стягнути всі кінні полки, сформувавши кінний корпус з майже 3000 шабель прекрасної кінноти, протиставитись якій міг тільки Будьонний зі своєю Кінною армією, а він був далеко — на фронті проти Врангеля.

Завдання кінного корпусу — атакувати 14-ту совєтську армію і знищити її. Випровадити власну піхоту на лінію ріки Буг, що могла би послужити першою натуральною позицією для зупинки. Виконати рейд кінним корпусом на Козятин — Жмеринку, знищивши ці залізничні вузли. Це б затримало пересування ворожих резервів на фронт. Підпорядкувати повстанські загони, влити їх у піші дивізії і таким чином подвоїти, а то і потроїти кількість нашої піхоти.

Наступ розпочати не пізніше 1 листопада — щоб зірвати мирні переговори в Ризі. На нашого "союзника", який і так нас зрадив, не зважати.

Посідання терену від Збруча до Бугу набирало великого значення для Української армії, бо забезпечувало її харчуванням і поповненням людьми. Багато цукроварень на зайнятому терені із сотнями тисяч пудів цукру дали би змогу дістати з Румунії і Польщі все необхідне для української армії і населення. Наш народ мав уже досить соціалістичної дурійки і охоче би відгукнувся на заклик до мобілізації.

Підтягнення резервів і формування ударної групи, яка могла би протиставитися нашій армії, при тому балагані, який панував у совєтських тилах, могло би реалізуватися за місяць. За належного використання прекрасної української кінноти як же інакше виглядала би наша боротьба з Москвою.

Матеріали, якими я послуговувався при написанні: мої спогади та нотатки поручника [Гриця] Іванюти, упорядковані сотником [Борисом] Монкевичем ("Зимовий похід і бої полку у складі регулярної армії") — Завдяки цим матеріалам і ласкавій допомозі сотника Монкевича могли з'явитися ці мої спомини.

ДОКУМЕНТИ

№ 1

Відкритий лист полковника Петра Болбочана від 26 січня 1919 р.

Отаманові Петлюрі, членам Директорії, Прем'єр-міністру,

Начальнику Генерального Штабу, Голові Національного Союзу,

Голові партії Самостійників і копії до відома Отаманові Грекову,

Коновальцеві, полкам дивізії, в часописи українські й російські

Я просив, аби хто-небудь до мене зайшов, аби запитати про мою "зраду" ТИ мої "злочинства". Але видно, що всім Вам сором мені у вічі дивитися, бо український уряд всі свої помилки рішив звалити на мою шию, аби я за всіх під повідав — як зрадник і злочинець, а признатися в цім ніхто не хоче… Всі ми замість того, аби покарати винних за самочинний мій арешт, санкціонуєте його і тим даєте право щирим авантюристам (Волох, Вірко, Ковтун, Махно, [Василь] Тютюнник і т. д.) продовжувати своє Каїнове діло.

За що я заарештований? Я прохаю відповіді! Може, за те, що вже 16 місяців активно борюся за права самостійної України? Може, за те, що зумів збудувати міцну кадрову військову частину і зумів оборонити її як від посягнень безталанного міністерства Ц. Ради Голубовича? Може, за те я заарештований, що в час гетьманського режиму не боявся дати місце-приют розформованим Січовим Стрільцям? Може, за те, що по першому заклику [Директорії] я рішив судьбу повстання? [Може, за мої гучні побіди? — Це речення з іншого варіанта листа. — Ред.]

Може, за те, що я говорив і передбачав, що після повстання буде анархія, і вимагав організованості, а не соціялістичної демагогії, і не боявся це ИМу вічі казати? Може, за те, що я, коли був у Києві у грудні 1918 р., відверто сказав Вам, що своїми силами не зможу утримати Лівобережну Україну, а вимагав для цього хоч 4 полки галичан, нарешті, хоч щонебудь просив. Цю допомогу ви обіцяли через два тижні, а деякі частини негайно. Я сподівався, що допомога буде дійсно надіслана, і чекав її, та пройшов майже місяць, допомоги не було, а події розвивалися швидким темпом. Мої люди вибились з сил, не могли на ногах триматися від безперестанних боїв, а також і морально були підірвані.

А може, за те я заарештований, що один раз дав зрозуміти, що ті нові люди, котрі засіли в Генеральному Штабі, по більшості фендрики, а не фахівці, а такі як [Василь] Тютюнник — то просто інтриган і головно нечесний чоловік, бо якби він був чоловік чесний, то будучи молодим старшиною, мало знаючи військову справу, та ще старшина не Генштабу, а він став всім заправляти і все не на користь Україні, а на користь своєї душевної (дешевої. — Ред.) натури, за нього самі за себе кажуть його розпорядження в Полтаві…

Що всі ви робили? Може, скажете, організували в тилу армії? Ні, ви не тільки самі не організували армії, а руйнували армію, руйнували дисципліну. Мало того, старалися паралізувати діяльність моїх Запорозьких частин і всякими способами провокували моє чесне ім'я в Києві і скрізь… Може, за те я заарештований, що, коли я побачив, що Київ не хоче вислухати мене і відмахнувся від мене, як від назойливої мухи в той час, [коли] я підкреслював страшну небезпеку повстання для України, вимагав кинути балачки і провадити діло?

Я знаю, що Києву (Директорії. — Ред.) це було не по нутру. Знаю, що всі зі мною згоджувалися про тверду владу, але боялися відверто про це сказати, окрім Січових Стрільців, але їх тоді теж не слухали, бо, бачите, це буде проти демократичних і розгнузданих принципів, бо, бачите, це всіх діячів може скомпрометувати в очах народу і вони, бідні, можуть свої посади загубити, — а ще проще, діячі наші, може, просто нездатні керувати і діло робити, а тільки [можуть] балачками займатися…

В останній час перед здачею Полтави, коли я побачив, що мої частини абсолютно вже не здатні, я відверто сказав в докладі Петлюрі, що без допомоги Антанти України вже ми не спасемо, а одночасно пропонував організувати армію дійсну, а не в такім напрямку, як пропонували Осецький, [Василь] Тютюнник і К°!

Скажіть, будь ласка, що ви зробили доброго для України за весь час? Скажіть, чи було хоч одне ваше розпорядження з самого початку повстання проти Гетьмана, котре мало би метою організувати армію, а не популяризацію ваших особистих імен і не руйнувало б армію, з чим я боровся увесь час?

Скажіть, прошу вас, щиро, чи задумувалися ви над тим, що Україна пропадає і що зараз треба зробити, аби спасти її? Ви видали деклярацію, може, цим ви спасли Україну?

Бідна Україна, ми боремося з більшовиками, весь культурний світ піднімається на боротьбу з ними, а український новоповсталий уряд йде назустріч більшовизмові і більшовикам! Ви не хочете уявити, що це для України кошмар!

Мене весь час провокували, що я реакціонер, контрреволюціонер, зрадник і всяка така штука, але ніхто з цих добродіїв не задається питанням, що я військовий чоловік, та ніхто не захоче відповісти мені, що накажете робити [мені] у той час, коли вся країна на військовім стані. Якої лінії триматися?

Мене обвинувачували, що я розганяв селянський з'їзд, — де, скажіть?

Мене обвинувачували в погромах, протижидівських тенденціях, прохаю Вас, добродії "влади", укажіть мені зараз такі і такі средства, котрими абсолютно можна було би переродити українця в його відношенню до жидів… У мене сили не було відповідати за всіх українців, але погромів [я] все-таки не допустив!

Давно я почував, що проти мене Київ щось затіває, але останній час я рішив їхати до Києва, виявити становище і просити звільнити мене з посади, о чім просив по дроту отамана Петлюру ще з Полтави, але він не захотів вислухати мій доклад до кінця.

22 січня 1919 р. я мав їхати до Києва, а о 5 годині ранку 25.1. я був арештований Волохом, який грав [у] дудку з [Василем] Тютюнником, Вірком, Осецьким і К°. Після арешту я не хотів кровопролиття і не дозволив 1-й дивізії йти на Волоха, не хотілося губити людей, бо діло й так було загублено. Всі мої пляни по організації, над котрими я працював зі старшинами Генерального Штабу, дійсно відповідаючими своєму призначенню як фахівців, ВСІ ці пляни зруйновані, і все паде на нуль…

Мене привезли до Києва як злочинця — за що? Чого ви не судили мене за всі мої побіди? Місяць назад, трохи навіть більш, мені лунало по Києву гучне "слава". Ачого зараз кричите мені "ганьба"? Може, не хватає сміливости, може, сором… Наберіться хоробрости, "самостійники", начинайте, давайте тон!..

Нарешті, я запитую Вас: хто з Вас кращий від мене, хай той кине в мене камінь перший! Хто з вас більше діла зробив, а не говорив тільки за його?

Я маю право на негайну свободу, я маю право на виїзд з України — я за-I чумні цього, вимагаю цього, бо я ні в чому не винуватий, а навпаки, ви всі винуваті, бо ви не можете розібратися в самих простих життєвих питаннях, лізете в міністри, отамани, лізете в керівники великої держави, лізете в законодавці, замість того аби бути вам самими звичайними урядовцями і писарцями. Ви зовсім не думаєте про те, що маса зараз тільки тішиться вашими демагогічними викриками, та і то вже [не] вірить вам і хоче скинути вас. Зараз уже є звичка і досвід!

А в повіти і губернії кого ви посилаєте? Таких, як і ви самі, а як де-небудь попадеться людина порядна і працьовита, ви спішите замінити таких!

Подивіться, що уявляють ваші повітові комісари і коменданти. Подібні на Вас, більшість такі, як ви.

В час повстання я вам казав: не ламайте адміністративного старого апарату, міняйте тільки головних невідповідних керівників. Ви не згоджувалися, ви сліпі були і тільки твердили, що все, напоминавше гетьманське, повинно мусить згинути… Бо Вам необхідний був пожар.

Перед повстанням я боявся, аби [після] не повторилося ще більше безладдя, котре було при Центральній Раді і міністерстві Голубовича. Не казали ви всі, [що] цього вже не буде, ми вже навчені? Хіба навчені? Ой, багато ще треба вас вчити.

Ви, організатори республіканської армії, хочете бути розумнішими від усього світу. О ні, добродії Осецькі і Тютюнники і К°, а коли[сь] були і Жуковські, тільки дурень думкою тішився, і навіть більшовики кинули той шлях, на якім ви думали йти, але, правда, не виходить нічого.

Краще би вам не братися за не своє діло. Україна повинна перед цілим світом червоніти за свій такий уряд, котрий очевидячки веде до загибелі.

На одній нараді представників Полтавщини і Харківщини в Полтаві один із авторитетних представників українського громадянства, звертаючись у бік с.-р. (соціал-революціонерів. -Ред.), сказав: "Подивіться, що з себе уявляють міністри. Як не кретин, то падлец". Так буде до тої пори, поки всі ви, громадянські представники, не скажете: "Я перше всього українець, а потім вже партійний діяч, потім [вже] хоч готен-готської партії".

Я осібно скінчив, вимагаю для себе свободи, я її заслужив! Ви мусите мене випустити, але все-таки працювати з вами більшу не буду — не по дорозі нам!

Отаман Петро Болбочан

26.1.1919 року. Київ, готель "Континенталь".

Батьківщина (Торонто). -Ч. 1. - 1972. - 8 січня.

№ 2

Відкритий лист полковника Петра Болбочана від 10 лютого 1919 р.

Отаманові Петлюрі, членам Директорії, Прем'єр-міністрові, Начальникові Генерального Штабу, Голові Національного Союзу, Голові партії самостійників, Командирові Осадного Корпусу і копії — отаманові Грекову, отаманові Шаповалові, полковникам Республіканської Дивізії і в часописи українські і російські

Необхідність примушує мене додати декілька слів до свого першого відкритого листа.

Вам, панове, відомо, що я сидів арештований в номері 22 готелю "Континенталь". Весь цей час (від 24 до 31 січня включно) я добивався кого-небудь бачити з наших військових або загальних керівників, щоб запитати, за що я був арештований. Ніхто не хотів зайти до мене, всі боялися, бо ніхто не міг відповісти на моє запитання: за що? Один військовий міністр отаман Греков не боявся зайти до мене і запитати: "За що ви заарештовані?"

Отаманові Грекову завсіди вірили і віримо.

Звертався я до отамана Петлюри кілька разів, один — надіслав йому листа — ніякої відповіді, і прийняти мене він теж не захотів, а зайти до мене не було чого і думати, не дивлячись на те, що Петлюра жив рядом з моїм номером через стіну (№ 21). Всі, до кого би я не звертався, відповідали: нема дома, зайнятий і т. п. (Коновалець, Мельник, Петлюра, Чайківський). В той час, за малою виключністю, головними керівниками армії були "фендрики", до котрих тяжче було добитися, ніж перед тим до Гетьмана Скоропадського. Ну не хотів Петлюра мене прийняти, хай буде так, бо я "зрадник", але він не хотів прийняти навіть мою дружину, коли вона хотіла вияснити, у кого має шукати права відносно розбійничого трусу, зробленого у неї січовиками у Києві; вони ограбили все, що у неї було. Трус був по ордеру старшини Чайківського.

Пане Отамане Петлюро! Я весь час молився на Вас, я навіть забув Ваш наказ по армії, котрий Ви видали в грудні 1917 р. і котрим Ви надовго знищили молоду Українську Армію та підірвали в неї національну ідею. Я не хотів згадувати про цей наказ, я думав, що життя Вас перемінило, однак и помилився. Тепер, коли Ви не хочете оцінити обставин і не хочете вірити, що Україні загрожує страшна небезпека, я можу сказати, що у Вас було щире бажання створити тільки "Ореол Петлюри", а не "Ореол України", і аби цей ореол не пропав, Ви рішили всю свою вину скинути на Болбочана.

Не вірю я більшій кількосте Ваших співробітників і деяким з тих, котрі стоять тепер на чолі Республіки. Тепер такий час, коли хата горить, а хто хоче вогонь гасити тим, що буде дути на вогонь, той вже не діяч, той є або хлопчак, або авантюрист, або кретин, або підлець. Ви окружили себе "єзуїтами" і інтриганами, котрі строго проводять необхідну їм тактику.

Прошу Вас, пане Отамане Петлюро, скажіть по щирости, що корисного Ви робите для Армії? Коли я сидів в "Континенталі" заарештований, я серцем відчував, що Армією правлять ті дрібні авантюристи, ті фендрики, ті інтригани, котрі окружають Вас. Ви ж в їх руках є простою маріонеткою.

За весь час перебування в Києві ні я, ні представники від Республіканської (Запорозької. -Ред.) Дивізії не могли виявити причини мого арешту, тільки всі від мене і представників Республіканської Дивізії тікали, навіть говорити боялися, бо ніхто не міг відповісти на запитання — "за що я заарештований?"

Отаман Петлюра казав: "Слідство покаже". Значить, мене арештували для чогось, а слідством вже будуть вишукувати яку-небудь причину.

А все-таки, за що я заарештований? Весь час я продовжував запитувати, бо, бачите, я сподівався, що находжуся у правовій державі та все-таки при владі найдуться порядні люди. Але багато Україні прийдеться ще пережити, поки вийде Вона на правовий шлях.

Один з добродіїв-фендриків, окружуючих пана Петлюру, п. Чайківський, висловився, що мене обвинувачують в тім, що колись-то, прощаючись з мадам N. (жінкою бувшого флігель-ад'ютанта)… поцілував її руку. Безумовно, пане Чайківський, обвинувачення дуже важне, і слава Богу, що про це не довідалася Верховна слідча комісія, а то зараз підняла би світове діло.

Так-то так, пане Чайківський, а все-таки зробили ганебний трус з Вашого наказу на квартирі, де були речі моєї дружини, а ордер був підписаний Вами. А Ви відрікаєтеся! Безумовно, так і треба, але уявіть собі, що Ви знайшли якісь компрометуючі мене документи або ті самі 120 мільйонів; як Ви думаєте, чи Ви тоді теж відрікались би? Тепер же тільки й треба відрікатися, казати, що трус був самочинний, і бути задоволеним тим, що ограбували мою квартиру і взяли не тільки те, що складало цінність, що збиралось у мене і дружини роками, але навіть фамільне наше добро забрали, котре для Вас зовсім не має ніякої ціни, напр. портрети, листи, старі документи, стару зброю і т. інше. Ви забрали у моєї дружини останні гроші, ви забрали у неї одежу, різні речі, всю мою зброю, навіть ту одежу, котру ви не взяли, ви її пірвали… Все це теж було необхідне для "політичного моменту"?

Трус Ваш був подібний до набігу розбійників.

Тепер Ви кажете, що трус був самочинний, і цим Ви себе ще більше компрометуєте. А міліція? А протокол під час трусу, а самий законний з Вашим підписом ордер?

Пане Чайківський і К°! Чого Ви шукали у мене і взагалі чого Вам від мене треба?

Ви всі боялися, що буде чоловік, котрий не зможе стерпіти авантюристів і кар'єристів.

Директорія від мого діла відмахнулася — то справа військова, кажуть вони. А голова Директорії пан Винниченко сказав: "Отаман Болбочан не є винуватим, але його штаб складений з росіян, контрреволюціонерів і всяких там злочинців, а Болбочан же, як людина слабохарактерна, попав під вплив штабу". І багато дечого говорилося на [Трудовому] Конгресі.

Пане Винниченко, мого штабу Ви не знаєте, не знають його і всі ті, котрі обвинувачують його й мене. Ви не знаєте, що в моїм штабі були дійсні фахівці, чесні працівники на користь України, котрі працювали під постійним моїм впливом, і працювали не балачками, як Ви.

Якого ж характеру я, про це краще всього говорить моя активна боротьба на протязі 16 місяців.

Але замість того, щоби вести безпідставні балачки, Вам, пане Винниченко, як голові Директорії, слід би було спочатку розібрати моє діло, а бодай хоч трохи познайомитися з ним. Добре було би і мене допитати, це треба було зробити, бо я займав високу посаду, — і лише після цього виступати на Конгресі хоч з будь-яким матеріялом, а не з провокаційними чутками.

Я гадаю, що авторитет і обов'язок людини, займаючої найвище місце и державі, вимагають завсіди бути державною людиною, стояти на правовім ґрунті. А може, так хотіли товариші-фендрики.

Просив я, щоби мене пустили за кордон, бо чого ж сидіти на Україні, коли права нігде не найти, а всім заправляють люди, з котрими неможливо працювати.

Мене відправили до Галичини, чого ж це так? Отаман Коновалець і старшина Чайківський кажуть, що сучасний політичний момент вимагає цього.

Слухайте, ми не діти, і подібних дурниць не слід казати.

"А що партії скажуть?" — говорить п. Чайківський.

Мені соромно за людей, котрі такі дурниці кажуть; це можуть говорити люди, яким мій арешт дійсно був необхідний.

Знаю, що всім дуже хотілося обвинуватити мене за мій відхід від Харкова і Полтави. Я цього якраз чекав. Але ж Ви побоялися про це навіть питання підняти, і то з двох причин: перше всього Ви всі почували себе страшенно винуватими в цій справі і боялися над собою суду, а по-друге, межи Вами навіть не було дійсно військових людей, котрі зуміли би оцінити бойову ситуацію (може, Тютюнник, а може, Фендрик?) і зуміли би збудувати проти мене обвинувачення. Навіть коли б я був винен, то прошу експертів дійсно військових розібратись на підставі всіх документів та доказів свідків.

Слухайте, Ви всі, у кого була влада в Києві! (Я в такій формі звертаюся, бо неможливо було розібрати, хто править краєм, а розпоряджалися тоді різні люди, особливо "фендрики"). Вам було необхідно писати про мене всі ті брудні видумки, котрі появилися в Київських часописах? Якщо це не Ви писали, то чому ж Ви не заборонили писати мерзоту таку? А може, скажете, що і це було необхідно для політичного моменту?

Ну добре, а Національний Союз? Ви є краса і гордість Української Республіки. А чи не цікавило Вас, членів Національного Союзу, що той Болбочан, котрого Ви недавно гучно вітали, заарештований як зрадник і злодій? Ні, не зацікавило? Не прийшло Вам на думку, що розвінчувати своїх героїв є позор і для тих, що це робить.

А, я розумію! Я Вам був потрібний раніш, а не тепер, коли Вам здається, що влада вже є вся у Ваших руках. Розкішно, а що ж самостійники? В чім Ви, мудреці, обвинувачуєте мене і за що секретар партії (Андрущенко) погрожував перед представниками Республіканської Дивізії: "Ми його засудимо, він понесе сувору кару"?

Слухайте, самостійники, за що? Може, в кар'єризмі мене обвинувачуєте? Чи, може, в тім, що я щиро весь час підтримував партію Самостійників і не боявся цього і в Гетьманські часи?

Нагадайте тепер самі про все, особливо хай пригадають всі ті, котрі зараз більш всього нападають на мене. Багато про Вас, самостійників, не буду писати, бо мені сором за партію.

А тепер звертаюся взагалі до всіх Вас, стоячих на чолі Держави. Ви мусите мене реабілітувати — це являється питанням чести Вашої. Ви мусите дати мені право виїхати за кордон. Ви своїми провокаторськими випадами підірвали мої сили, як фізичні, так і моральні, і служити я уже не можу, про що і рапорт подаю в одставку, а крім цього, я особливо з Вами служити не буду. Для мене необхідно, аби я бачив, що на чолі Українського Уряду стоять люди практичні, фахівці, чесні, розумні, а не фендрики, авантюристи, інтригани, провокатори. Необхідно, аби я бачив, що ті люди поведуть Україну до щастя, порядку і слави, а не до сорому…

А може, скажете, в армії треба служить? В якій армії? В тій, де дивізіями, корпусами і арміями керують фендрики, Волох і К° та інші? Ні, цього не може бути! Ви утвердили Волоха командиром корпусу після того, як він сам оголосив себе командиром корпусу і командуючим армією.

А Ви знаєте, що краще би зробили, якби командиром корпусу Запорозького призначили не Волоха, а Махна. Але тепер ще можна поправити діло і призначити "батька Махна" помічником до "батька Волоха" — буде розкішний корпус. Ви думаєте, що "батько Махно" є гірший від "батька Волоха"? Запевняю Вас, що навіть Махно багато кращий і більш військовий чоловік, ніж Волох.

Можна запросити до праці ще Шинкаря, Григорієва, Вірка, а тут ще і [Василь] Тютюнник з Волохом — невеличка, але тепла кумпанія.

Нагадую Вам і запитаю Вас, хто з Вас хотів уявити дійсне становище України, хто з Вас задумувався над тим, яка доля чекає Україну? Ніхто! Ви всьому світові оголосили війну. Ви чепурилися перед Антантою — і погрожували їй війною. Ви абсолютно не хотіли з Антантою рахуватися, а на що Ви спиралися, на яку силу? На "товаришів", на Волоха, на фендриків, на геніальних українських Гінденбургів і Людендорфів (Осецький, Тютюнник і К°)?

Як Ви подивилися на мене, як я одверто требував згоди з Антантою й негайної допомоги французькими військами. Я ніякої відповіді на свій доклад Петлюрі і Директорії не одержав. Ви думали тільки над всякими сортами соціалізації, Ви думали і думаєте над тим, як найкраще і найдовше зруйнувати Україну.

Ви особливо багато працюєте і думаєте над тим, аби не розсердити і догодити Вашим московським товаришам-більшовикам, аби не показатися в їх очах противодемократичними. Ви не бачите того, що цим плодите на Україні таких же товаришів-більшовиків, і не бачите того, що через більшовизм ведете Україну до "єдиної Росії".

Ви вважаєте мене зрадником і за те, що я стояв за негайну згоду з Антантою, настоював просити у французів допомоги — все одно без цього не обійтися, але чим скоріше, тим буде краще. Але Ви всі не маєте громадянської відваги про це відверто сказати, Ви боїтеся проводити тверду владу, порядок, право і через те збудувати сильну Українську Державу. Всього цього Ви боїтеся, бо тоді треба працювати, бо це, бачите, не демократично, а то, що Україна від тої занадто великої демократичности буде покрита пожаром, анархією і може зовсім згоріти, — Вам байдуже…

А коли наступить уже зовсім тяжкий час, будете тікати за кордон. Нарешті, можу тільки подякувати Вам за ту "нагороду", котру я получив від Вас за 16 місяців активної праці. І требую від Вас реабілітації свойого чесного імени, требую повернення грошей, речей і зброї, забраних у дружини моєї і у мене.

Отаман Петро Болбочан.

10 лютого 1919 р., м. Станиславів, отель "Уніон".

З архіву полковника Петра Содоля-Зілинського. Текст листа переписав сотник Степан Цап із брошури Осипа Назарука "Про Книгу Голубину", опублікованої у Львові. Лист оприлюднила також газета "Батьківщина" (Торонто) — Ч. 20. - 1970. - 28 листопада.

№ 3

Лист полковників Запорозької групи військ Дієвої Армії УНР до державного інспектора М. Гавришка від 7 червня 1919 р.

Державному Інспектору Запорожської групи

Зібрання полковників Запорожської групи

Військ Української Народньої Республіки

Ми, полковники полків Запоріжської Групи, рахуючись с сучасним військовим становіщем, настрієм козаків і настрієм селян тих сел, які ми проходили при наступі, сьогодні, зібравшись усі вкупі і згоді, порішили: Задля підняття нашої військової бойової мощі нашій групі необхідна об'єднаність всіх наших подій у персоні одної відомої, військово-освіченої людини, яка б безпосередньо, без політики, направляла наші частини у бій з смертельним ворогом України "Комуніей" і иншими ворогами Самостійної України.

Ми, військові люде, політичних справ у сучасний тяжкий мент України не визнаєм, а рахуючись з тим, що перш за усього треба звільнить Україну від грабіжників, а потім рішати свої домашні справи, від Уряду Української Народньої Республіки рішуче вимагаєм, аби на нашу групу був негайно призначений от. Болбочан — людина чисто військова.

Це наше вимагання ми будемо підтримувати усіма мающимися в наших руках засобами.

Підписали: Отаман Л., помішник отамана, полковник N і шість полковників полків1.

З оригіналом згідно:

Підпис.

Печатка: державний інспектор Запорожської групи М. Гавришко.

7Л/І.1919 року.

11 липня 1921 р. часопис "Українське слово" (Берлін) вперше опублікував це звернення. У примітці зазначалось: "Це звернення підписали: Отаман 2-ї (7-і) [Юрій] Осмоловськии, т. в. о. помічника отамана 2-ї Запорізької дивізії полковник [Павло] Зельницький, полковник 1-го Окремого Кінно-Республіканського полку [Петро] Дяченко, полковник 1-го пішого Республіканського полку [Віктор] Мальцев, полковник 2-го_пішого Мазепинського полку [Іван] Дубовий, полковник 3-го пішого Наливайківського полку [Микола] Пирогів, полковник 2-го пішого Богунівського полку [Дем'ян] Цирулик".

Сідак В., Осташко Т., Вронська Т. Полковник Петро Болбочан. Трагедія українського державника. — Київ: Темпора, 2004; та вказаний там документ: ЦДАВО України. — Ф. 2279. — Оп. 1. — Спр. 3. — Арк. 17. Копія.

№ 4

Лист командирів полків Запорозької групи до уряду УНР від 15 червня 1919 р.

Лист полковників Запорізької групи військ Дієвої армії УНР до Уряду УНР

Від 15 червня 1919 р. Д[ієва] армія

Ми, Запорожці, по старому історичному звичаю обібрали (обрали. -Ред.) нашим командуючим нашого старого запорожця отамана Болбочана, якого від нас в м. Кременчузі вирвано було без жадного пояснення причин.

Коли в Кременчузі заарештовали отамана Болбочана, ми спокійно чекали правдивого суду, якого і досі не було, й отаман Болбочан замість повернення його до запорожців, де він так багато працював над збудованням військової дисципліни і боєвої міцности, якої ви маєте змогу бути свідком, зараз одержав призначення в Італію. Коли ми висловили свої бажання і тверду волю про повернення атамана Болбочана до запорожських військ, над нашими старими традиціями запорожців надглумилися: юрба п'яних розбишак ввірвалась в будинок розположення запорожців і захватала нашого старого запорожця.

Певне розуміння загальних державних справ утримало нас від кровопролиття.

З біллю на серцю та ненавистю до тих кол, що руйнували Україну і досі продовжують цю руйнацію, ми виступаємо вперед, щоби бити нашого порога грабіжника, давши Вам повну змогу опам'ятатися.

Ми доказали, що дисципліноване військо проти уряду не йшло і не піде. Ми доказали, що із-за персональних справ пролиття крові не бажаємо. Болбочана обвинувачують ніби-то у виступах проти уряду; ні з його, ні з нашого боку цього не було, та й немає жадної для цього рації, тому що ми твердо упевнені, що сам уряд довго так працювати не зможе, а тому зазначаємо, що життя отамана Болбочана рахуємо під персональною відповідальністю членів уряду У.Н.Р. Тому ми заявляємо, що наше запоріжське вінсько стоїть за збудовання міцної держави, яка б захистила людність її від зовнішніх оточуючих ворогів. В цей час політика якої-небудь окремої партії чи особи, як правої, так лівої, бути не може. Вся людність України мусить приняти діяльну участь у великій будівничій праці, а тому отамана Болбочана ніхто не має права одірвати від нас, бо він є наш старий працьовник, людина освічена і заплямованість його честі не доказана.

Хай буде над ним самий гострий контроль, але працю продовжувати він мусить і повинен, що своїми підписами стверджуємо. Підписи сторонців (прихильників)[1]. Всі ті ж командири, що й перше. З первописью згідно: Запорожського війська полковник Гавришко Микола.

Українське слово (Берлін). - 1921. - 1 липня.

№ 5

Наказ командарма Михайла Омеляновича-Павленка від 11 січня 1920 р.

Наказ Командуючому Волинською дівізіею і Командіру полку Чорних Запоріжців

11/11920 р.

13 год. 13 хв., с. Рогова.

Мапа 3 в одному д.

І. Обстановка: Сьогодня 11/112 г. ЗО хв. одержано донесення від 6-го загону і Київської дівізіі про те, що в с. Дзензелівка находиться 1-й Богунський полк Таращанської дівізії, складом до 300 душ при 4-х гарматах і невеликій кількосте кінноти, люди в полку: жиди, россіяне і невелика кількість українців. Козаки цего полку заявляють, що битись з нами вони не будуть, але агітатори жиди-комуністи на мітінгові виставляють Волоха своїм приятелем, а нас, Петлюрівців, звуть бандами.

II. Загальне завдання: Зважаючи на те, що урядом Россійськоі Федеративної республіки і урядом Укр. Н. Р. ведуться переговори про налагодження взаімовідносин між обома республіками, Командуючому Киівською

групою наказано передать командіру бойового участка червоної арміі припинити рух підлеглих йому відділів в райони, заняти військами У.Н.Р., а саме: на південь від желізниці Цвіткове — Христинівка — Вапнярка. Не приняття Командуванням Червоної Арміі вище зазначеноі пропозіціи буде рахуватися мною як відновлення озброенної боротьби між республіками зо всіма випливаючіми із цього наслідками. Желізнича лінія Христинівка — Цвіткове — Вапнярка лічиться тимчасово демаркаційною лінією.

Київська група займає окремими відділами Бабанка — Касановка (Косенівка. -Ред.) — Талянки (Тальянки. — Ред.) і є приготованою до дачи належного опіру при посуванню ворога.

Частични завдання.

Волинські [й] Збірній дівізіі пересилається до відома.

Полку Чорних Запоріжців в відміну оперативного наказу ч. 14 с 11/1 перейти 12 січня в с. Сеньки, прислав зв'язок до Штабу Арміі в с. Текуче.

Підписани: Командуючий Армією У.Н.Р. Отаман Ом. Павленко. Начальник Штабу Полковник Долуд.

Певно: Начальник оперативного відділу Сотник Слободян. Ч.114/оп.

Доценко О. Зимовий похід (6.ХІІ.1919 — 6.У.1920). — Варшава: Праці Українського наукового інституту, 1932. — С. 50.

№ 6

Наказ командира Запорозької дивізії Андрія Гулого-Гуленка від 28 березня 1920 р.

Наказ по Запоріжській Збірній дивізії ч. 13

28 березня 1920 р.

с. Бурсалово

По муштровій частині

§ 1

В ніч з 24 на 25 березня б. р. о год. 1 ворожа 45 піша дівізія в кількости 300 багнетів, 50 шабель і при 3-х гарматах несподівано напала на с. Ємилівку, де були розташовані Штаб дівізіі і Кінний Запоріжський полк.

Темна ніч і не досить пильна охорона дала можливість ворогові ввійти в село і відкрити вогонь по вулицям. Штаб дівізіі і кінний Запоріжський полк вийшли, і полковник Литвиненко негайно вислав розвідку, котра виявила, що ворог господарює в селі, забірає наші обози, старшин і козаків, котрі не встигли своєчасно покинути село.

О 5 годині ранку дівізія перейшла в контрнаступ з метою захопити с. Ємилівку і виручити своіх товаришів. В атаці приймали участь: піший Запоріжський полк, батерея і одна сотня полку Чорних Запоріжців; кінний Запоріжський полк залишився в дівізійному резерві. Завдання захоплення с. Ємилівки не було виконано, але рішучий наступ Запоріжців прикував ворога до зайнятого їм району і дав можливість армії спокійно перейти в инший район.

Цей епізод показав, що охоронна служба досі не налагоджена і важність іі досі не зрозуміла для тих, котрі свій спочинок приносять и на офіру спочинку цілих частин. Командірам частин наказую персонально провірять правильність несення варти.

Про самий бій можу зазначити слідуючий факт: сотня Чорних Запоріжців, котра була послана в тил ворогові в напрямку ст. Ємилів[ка], виконала, по докладу командіра полку, своє завдання, але цей маневр не зробив бажаного впливу на ворога. Командір кінної сотні повинен був мати кавалерійське око і, бачучи, що його обхід не робить вражіння, мусив прийняти одно з трьох рішень: 1) не заходячи глибоко в тил ворогові, атакувати його ліве крило; 2) з тилу атакувати ворога; 3) улаштувати стрілянину в ворожому тилу. Це не було зроблено і було однією з причин того, що піший полк не міг виконати свого завдання. Взагалі зазначаю, що кавалерійські начальники повинні мати ініціативу більш, чим инші начальники, і не боятися иноді провадити цілі операції на свій страх (гарний приклад цього — другий нальот Чорних Запоріжців на Богопіль), пам'ятаючи тільки загальну мету та загальний плян операції і своєчасно повідомляючи вищих начальників про своє рішення.

Бій 25-го березня б. р. вписав нову сторінку в славетню історію Запоріжського війська. Рішуча атака пішого полку з мінімальною кількістю набоїв; козацька смерть 2 курінних і поранення ідного; батарея Чорних Запоріжців працювала під рушничним і кулеметним вогнем в 800 кроках від ворожої лави; козак пішого полку, котрий верхи підвозив набої до самої лави під ворожим вогнем; атака кінного Запоріжського полку в случний мент, як раз тоді, коли ворожа кіннота переслідувала піший полк і дівізії загрожував катастрофичний відступ в паніці; кулеметчик пішого полку, котрий, бачучи, що коні кулемета загрузли в болоті, не покинув кулемета, а відкрив вогонь на 200–300 кроків, піддержавши цім атаку кінного полку.

Ця кількість героїв в одному бою показує, що може зробити український козак, котрій знає, за що він бореться, знає, що діло його праве, і перемога буде на боці того народу, котрий бореться за свою волю і має таких славетних синів.

В Ваших очах, Запоріжці, в порядку, в котрому Ви спокійно відходили під вогнем, я бачив віру в перемогу. Нехай же ця віра, смерть та кров Ваших старшин та козаків не пропадуть марно, а піднесуть Ваш дух для продовження борьби за волю Нещасної Батьківщини.

Не губіть свого лицарського хисту, бережіть віру в свої сили; знайте, що нарід наш дійсно з Нами, що ми бачили в цьому ж бою, і скоро буде перемога, скоро "усміхнеться заплакана мати".

Вічна пам'ять павшим козацькою смертю!

Слава Героям Емилівського бою!

Командірам частин наказую якнайскорое представити реєстри забитих і ранених і найбільш відважних в цьому бою старшин і козаків для представлення їх командарму, аби були нагороджені живі та забеспечені родини павших за Україну.

§ 3

Висловлюю щиру подяку козакам 4 сотні полку Чорних Запоріжців Піндюрі Івану, Корсуну Антіну і Чмураку Ільку, котрі, будучи в зв'язку при Штабу Армії, не дивлячись на часту зміну обстановки, неблагоприятну погоду, на величезні марші, своєчасно доставляли всі накази Командарма до Штадіву.

Дякую командіру полку і командіру 4 сотні за вихованність таких козаків, на котріх можна завше покластися в тяжки хвилини.

§ 4

§§ 2 і 3 з цього наказу прочитати во всіх сотнях, батеріях та ватагах.

Орігінал підписали:

Комдів Запоріжської Отаман Гулий і наштадів, полковник Крат.

З орігіналом згідно:

Начальник загального відділу чотарь (підпис).

Доценко О. Зимовий похід (6.ХІІ.1919 — 6.У.1920). — Варшава: Праці Українського наукового інституту, 1932. — С. 153–154.

№ 7

Наказ командарма Михайла Омеляновича-Павленка від 19 квітня 1920 р.

Наказ по військам армії Укр. Нар. Респ., ч. 18

19 квітня 1920 р. Д[ієва] Армія. По муштровій частині. "Слава Украіні"

§ 1

17 квітня упертим боєм цілої Арміі взято м. Вознесенськ. В самім бою, не дивлючись на майже повну відсутність набоів, Армія виявила повну велич і розуміння ваги хвилі і осягнула вповні дану ій ціль. Всі часті виконали покладені на них завдання.

Треба підкреслити завзяту атаку кінноти для підтримання своєї піхоти.

Величезна військова здобич є нагородою муштровому козацтву за сю славну побіду.

Здобуті військові трофеї дают можливість значно збільшити ряди нашої арміі озброенним козацтвом.

Хай цей день буде нагородою нашому козацтву за довгий, тяжкий і славний похід.

Слава і подяка Рідного Краю Отаманам дівізій, Командіру кінної бригади, полковникам, старшинам і козацтву.

§ 2

Разом з тим мушу зазначити про присутність в наших рядах окремих недостойних осіб, здатних лише до грабунків.

Козацтво! В тяжкій, святій боротьбі, віддаючи своє життя за волю Українського Наріду, ми бороним його честь і гідність.

Наша честь — це найсвятійше, що має кожний козак, і іі мусимо всим козацьким колом охороняти.

В наших рядах, рядах будови Республіки, не мусить бути того, що плямує іі ім'я, бо святе діло визволення України потрібуе чистих рук.

§ 3

Рішуче забороняю начальникам приймати в свої частини старшин і козаків без відповідного, указаного в законі, шляху. Незаконним шляхом користуються лише ті особи, які в більшості випадків мусять понести кару за свої вчинки.

Право перевода до командірів окремих частин включно належить Комдивам.

Підтвержую, що коні, сідла і збруя мусять рахуватись в списках частин і при переводах лишаються власністью послідньої.

Всім частям арміі на похвалу, а то подяку за службу Украіні відповідати: "Слава Украіні".

Командуючий Армією військ У.Н.Р. Отаман Ом. — Павленко. Т. В. О. Начальника Штабу, Полковник Долуд.

Доценко О. Зимовий похід (6.ХІІ.1919 — 6.V. 1920). — Варшава: Праці Українського наукового інституту, 1932. — С. 170.

№ 8

Наказ командарма Михайла Омеляновича-Павленка від 27 квітня 1920 р.

Приказ Полку Чорних Зал. і Полк. Пшоннику

(З вер. в 1 дм.) 27-ІХ-20 р. с. Познанка

I.Обстановка: Прибувший Старшинський зв'язок від Галичан подав слідуюче:

ціла бувша Галицька армія повстала проти комуністів і шукає сполуки з нашою армією.

25/ІУ по умовленному терміну Галичани займають ст. Вапнярку, м. Винницю, залізницю до Козятина і м. Київ, де налічується Галицького гарнізону понад 5000 багнетів.

II.Загальне завдання: Наша Армія до ЗО/ІУ скупчується в районі на північний схід від ст. Вапнярка для установлення зв'язку з Галичанами і місцевими укр. силами, для нанесення рішучого удару в тил і флянку ворога.

III.Частні завдання:

1) Полку Чорних Зап. прискорить акцію на ст. Бірзула і прескоренними маршами іти через села: Фарната, що на захід від Балти, Попова Гребля, Торканівка і Верхівка, де буде чекати зв'язок в місцевого панотця.

Полковн. Пшоннику по акціі в районі ст. Бірзула інтенсивно провадити організацію військових сил повіту і тримати безпосередньо тісний зв'язок з Штабом Армії для одержання дальніших деректив.

Пунктами зв'язку є: Ольгополь, Верхівка.

Орігінал підписав Командуючий Арміей У.Н.Р. Отаман Омельянович-Павленко.

З оригіналом згідно:

Начальник Штабу Арміі полковник Долуд.

Надсилається Комполкам Чорних Запор, і Полк. Пшоннику.

Ч. 235.

Доценко О. Зимовий похід (6.ХІІ.1919 — 6.У.1920). — Варшава: Праці Українського наукового інституту, 1932. — С. 187–188.

№ 9

Уривок з доповіді політичного референта уряду УНР Василя Совенка від 4 червня 1920 р.

Доклад Головному отаману Військ Української Народньої Республіки Симону Петлюра та Голові Ради Народніх Міністрів

Цікаво було відмітити боі у м. Ставище Полку Чорних Запоріжців з добровольцями. В с. Ставище виступила одна сотня для освітлення місцевости. З цею сотнею відправився і я разом з Полковником Дьяченко і на власні очі наблюдав, як билися славні Чорні Запоріжці з переважаючим кількосте) ворогом.

У м. Ставище був розташований Штаб генерала [Миколи] Бредова і сам Бредов. Несподіваний і смілий наскок сотні Чорних Запоріжців під непосредственним керуванням самого Командіра полку Полковника Дьяченко, ворог за які небудь десять филин був на половину перерубаний, на половину обезброєний і захоплений в полон. В полон чуть не попався сам генерал Бредов, спася тілько дякуючи погоді туманній і через те, що був розташований на ісході села по дорозі на Умань, йому удалося утикти на автомобілі. Захоплено було: вся стража Київського повіту на чолі з Начальником стражі і часть Стражі Сквирського повіту, багато ріжного майна, кулемети і набоі.

Настілько добровольці не сподівалися такого швидкого наскоку на Ставище, що коли приходилося брати в полон, то не знали, як нас називати:

чи то ми є комуністи, чи махновці, чи хто другі, і трудно було упевнити іх в тім, що ми є частина арміі У.Н.Р.

Тілько коли доставили іх в Штаб арміі, там вони упевнилися, що мають діло з армією У.Н.Р. Откровенно говорили, що у них уже офіційно було об'явлено, що арміі У.Н.Р. нема, вона розбита і що сам Головний Отаман забитий.

Полоненних я сам перепроваджував до Штабу і захоронив ім життя з метою використати для агітаціі, аби* вони пішли по своїм частинам і наробили там ще білшоі паніки і щоб скорійше розбігалася і решта дробровольчоі (Добровольчої, -Ред.) арміі. Ця операція в деякій мірі удалася. В арміі Денікіна почалася агітація в наш бік, і було установлено, що цілі частини демонстративно відказувалися битися з нИми. З такими частинами, звичайно, добровольче командування поступало суворо, включно до розстрілу цілих десятків старшин і козаків […]

З уманського раіону розташовання я вирушив з ударною групою, Полком Чорних Запоріжців, в раіон Балтського повіту, де я провадив повстання проти комунистів прошлим літом, для підготовчої праці і для ліквідації ворога в раіоні Балта — Ананьів — Бірзула — Голта.

24 грудня по ст. ст. я прибув до Голованівська. Командір полку Чорних Запоріжців зразу ж пішов преслідувати ворога, який утікав на м. Богопіль — Голта, я занявся політичною і організаційною справою в районі Голованівська. Настільно панично відступали добровольці, свідчить факт залишення цілим телеграфного зв'язку з Одесою і цілим раіоном.

Це дало міні змогу в короткий час перевести свої завдання — скликати представників волостей і сел для інформації і налагодить організаційну працю до повстання.

Власне, приходилося відродити те, що було мною закладено ще в прошлім годі літом. Прошлогодня праця не пройшла даремно. Місцевий ватажок І Семен] Заболотний, не дивлячись на ріжні утиски з боку добровольців і провокаційну працю з боку комуністів, перевів операції по визволенню та очистці Балтського повіту від добровольців успішно.

Влада добровольців трималася лише кілько днів, а стража примушена була сидіти лише в м. Балта, не показуючи і носа на повіт […]

Закінчивши свою працю, приєднався до полку Чорних Запоріжців.

Успіхи полку Чорних Запоріжців величезні.

Ворог був настигнутий коло с. с. Липовеньки та Пушкове, на половину був перерубаний, частина утикла до Богополя, частина забрана в полон, Як розказують селяне, ворог настілько панично утікав, що офицери кидали зброю, своіх жінок і, вирвавши у селян-підводчиків коні, сідали верхи і утікали хто куди попав.

Коло цих сел захоплено вилика кількість обозу, всіх жінок, які іхали (не досчиталися тілько губернаторші), багато награбованого майна у селян добровольцями. Між річами приходилось находити части туалету актріс. В той день переслідування ворога далі для нашого полку було не можливе, бо сильна гряз настілько змучила коні, що коні поприставали, і докінчення операцій на Богопіль — Голту було відкладено до другого дня, що дало командуванню добровольчого отряду, який стояв в Голті, змогу взяти в руки свій отряд і навіть виставить застави в наш бік.

В Голті були вже стянуті великі сили ворога, переважно кіннота, і для Полку Чорних запоріжців, маюче зтомлених людей і коней, було не по силам, але йому допомогли селяне, і ворог був збитий. Ворожі застави були перерубані, а частини панично утікли в Голту, а з Голти на Вознесенск, але по дорозі були перепинені селянами і примушені були залишитися в Голті. Позаяк в бою під Богопілям (Богополем. — Ред.) ворог оказував опір і нашою контррозвідкою було установлено, що в Богопіллі (Богополі. — Ред.) і в Голті розташовані частини і ті, які знущалися над нашими хорими козаками в Жашкові Таращанського повіту, в полон нікого не брали. Результат бійки для нас гарний — потер не було людьми, ранено двоє коней […].

В[асиль] СОВЕНКО, політичний Референт У.Н.Р. при Запоріжському війську, старшина. 4 Червня 1920 року. м. Вінниця на Поділю.

Доценко О. Зимовий похід (6.ХІІ.1919 — б. У.1920). — Варшава: Праці Українського наукового інституту, 1932. — С. 6–8.

№ 10

Копія наказу командира полку Чорних запорожців Петра Дяченка від 20 червня 1920 р.

Наказ по кінному полку Чорних Запорожців Ч. 33, 20 червня 1920 року

По муштровій частині

Вартовий по полку — хорунжий Мороз. Вартова сотня — третя.

§ 1

Козаків першої сотні Кавку Івана та Кемпу Лавра, не занесених в налічний склад полку, занести в реєстри полку, сотні на всі види грошового та харчового задоволення і рахувати їх поступившими на службу до полку першого — з 15, а другого з 11 Лютого цього року.

Підстава: рапорт сотенного ч. 40.

§ 2

Самовільно відлучившихся і до цього часу не повернувшихся козаків першої сотні Буряка Дмитра та Шіфанчишина Левка рахувати втікачами; виключити з реєстрів полку, сотні, усіх видів грошового та харчового задоволення з 14 цього Червня.

Підстава: рапорт сотенного ч. 41.

§ 3

Прибувших на службу до полку козаків Моспана Волидимера з більшовицького полону і Домбровського Павла з м. Ямпіля призначаю в кулеметну ватагу; занести в реєстри полку, ватаги, на всі види грошового та харчового задоволення першого з 3, а другого з 8 Червня цього року.

Підстава: рапорт сотенного ч. 93 і 94.

Оригінал підписав: Командір полку, Полковник Д'яченко.

З оригіналом згідно:

Адютант полку

Хорунжий Мякота (підпис).

Список лицарів Залізного хреста 1-ї Запорозької дивізії та 1-го кінного полку Чорних запорожців

Ч. Ранг або стать Прізвище та ім'я з. ч. ордена 1 Полковник Дубовий Іван 28 2 Полковник Литвининко Іван 29 3 Полковник Дяченко Петро 30 4 Сотник Савосько Іван 33 5 Хорунжий Філоненко Іван 34 6 Сотник Герасимів Микола 35 7 Сотник Корніїв Василь 36 8 Сотник Євтушенко Михайло 37 9 Сотник Андрущенко Клим 38 10 Сотник Чуб Олекса 39 11 Сопіик Пустовійт Омелян 40 12 Сотник Петрусь Яків 41 13 Хорунжий Крамп Кость 42 14 Хорунжий Харченко Петро 43 15 Хорунжий Луценко Павло 44 16 Хорунжий Полінчук Олекса 45 17 Хорунжий Донцов Микола 46 18 Чотар Варніцькій Леонид 47 19 Хорунжий Масний Михайло 48 20 Сотник Колодочко Йосип 49 21 Чотар Кожуєнко Антін 50 22 Хорунжий Науменко Степан 51 23 Чотар Григоренко Олекса 52 24 сотник Генсуровській Олекса 53 25 " Рідченко Володимир 54 26 " Болдарєв Олександр 55 27 хорун. Плужник Гриць 56 28 " Редько Федір 57 29 " Зуб Іван 58 30 " Богаєвський Олександр 59 31 сотник Саміґіленко Степан 60 32 хорун. Стеценко Гнат 61 33 " Назарівській Петро 62 34 чотар Токар Михайло 63 35 хорун. Пасонів Борис 64 36 " Гаєвській Федір 65 37 " Ключко Михайло 66 38 " Колісниченко Олекса 67 39 " Помазан Петро 68 40 сотник Андрущенко Петро 69 41 " Нестеренко Євген 70 42 хорун. Артем'їв Олександр 71 43 " Орловській Олекса 72 44 ніде гар. Заїць Василь 73 45 " Козленко Іван 74 46 урядон. Горбанович Володимир 75 47 підстар. Орловській Павло 76 48 " Ферик (?) Клементій 77 49 " Сторож Федір 78 50 " Калмиків Кирило 79 51 Вітковській Михайло 80 52 " Бредіхін Семен 81 53 козак Дівніч Володимир 82 54 підстар. Сінільник Михайло 83 55 " Оленко Семен 84 56 " Бойко Яків 85 57 " Болдаревській Кирило 86 58 " Вовк Андрій 87 59 " Понічавко (?) Никифір 88 60 козак Харченко Павло 89 61 підстар. Чудик Авксентій 90 62 " Григорій Микола 91 63 " Кошовий Василь 92 64 " Мейса Яків 93 65 " Семенюк Олексій 94 66 " Хрипун Левко 95 67 " Шевченко Дмитро 96 68 " Ганака Андрій 97 69 козак Жердя Федір 98 70 " Богдан Василій 99 71 " Чаніжний Павло 100 72 " Андрущенко Василь 101 73 " Соловей Кирило 102 74 " Москаленко Петро 103 75 " Савченко Опанас 104 76 " Колісник Олекса 105 77 " Грищенко Семен 106 78 " Кролівець Іван 107 79 " Похменко Ларіон 108 80 " Підскальний Федір 109 81 підстар. Вітвіцькій Семен ПО 82 " Мілюта Степан 111 83 " Шотіепко Сергій 112 84 " Милюк Федір 113 85 " Липській Гриць 114 86 " Лазарко Олекса 115 87 " Діректор Гриць 116 88 " Інащепко Ігор 117 89 " Влазко Андрій 118 90 урядов. Проскурничий 119 91 " Мезенців Микола 120 92 підст. Басюк Микола 121 93 Якименко Данило 122 94 " Осмачків Андрій 123 95 " Фатіев Олександр 124 96 козак Наталуха Василь 125 97 " Чорний Сергій 126 98 " Майборода Дмитро 127 99 " Мулявка Корній 128 209 " Сінько Яків 129 210 " Ковтун Ілія 700 211 козак Гапчук Павло 701 212 " Хворостяний Ярема 702 213 " Шпурик Юхим 703 214 " Дорофієв Михайло 704 215 Кравченко Іван 705 216 Залудім Кучіїма 706 217 " Грибанів Андрій 707 218 " Ромашки Петро 708 219 козак. Рамко Василь 709 220 " Махновській Петро 710 221 козак Гармата Тиміш 711 222 " Копілко Харитон 712 223 " Заїць Іван 713 224 " Промило Яким 714 225 " Гулько Яків 715 226 " Ошпнепко Микола 716 227 " Кінько Демид 717 228 " Німанюк Василь 718 229 четар. Кружилко Нестір 719 230 козак Гуменюк Яків 720 231 " Макосін Андрій 721 232 " Бекерошіч Йосип 722 233 " Ладан Василій 723 234 " Дудник Кирило 724 235 " Машіжін Володимир 725 236 " Радчепко 726 237 підстар. Мельник Омелян 727 238 " Мотогун Антін 728 239 " Ізерестонецький Микола 729 240 козак Кеба Яків 730 241 " Дашконський Іван 731 242 " Фертяк Петро 732 243 " Сусь Михайло 733 244 підстар. Книраюк Охрим 734 245 козак Бряденко Петро 735 246 " Звіряка Никифор 736 247 " Ковбаса Микола 737 248 " Морським Юхим 738 249 хорун. Ковальчук Охрім 739 250 " Губарін Юрко 740 251 підстар. Зочопів Кость 741 252 козак Галич Сава 742 253 " Кадленко Авксен 743 254 " Гордієнко Гриць 744 255 " Заріцький Митрофан 745 256 " Шаповал Іван 746 257 " Севастинів Володимир 747 258 хорун. Неділко Михайло 748 259 " Мачепенко Іван 749 260 " Шубін Олександр 750 261 сищик Шарін Микола 751 262 підстар. Кукбанюк Іван 752 263 " Зігфрід Фрідріх 753 264 " Кравешко Данило 754 265 Сухіна Арсеній 755 266 " Кулик Гнат 756 267 " Вороній Гриць 758 268 Кослоглодів Гриць 757 269 козак Шпилений Михайло 759 270 Ковальчук Михайло 761 271 Маринець Олекса 760 272 підстар. Старенький Андрій 762 273 хорун. Миронів Сергій 763 274 " Заїка Петро 764 275 " Ванюта Гриць 765 276 " Букоен Іван 766 277 " Ярошенко Іван 768 278 " Маюта Митрофан 767 279 " Ярошенко Ілько 769 280 Осадній Аркадіїі 770 281 чотар Мінін Степан 771 282 хорун. Счопенко Семен 772 283 " Клименко Петро 773 284 " Нешик Михайло 774 285 " Печніанло Никон 775 286 чотар Корпініко Семен 776 287 " Гриценко 777 288 підстар. Мороч Михайло 778 289 Арнаута Олександр 779 290 урядов. Бублик Федір 780 291 козак Галаінда Андрій 781 292 " Хайла Іван 782 293 Шумтецький Дмитро 783 294 " Тимченко Пилип 784 295 " Карпенко Федір 785 296 підстар. Ниндюра Іван 786 297 " Ґонгар Трохим 787 298 " Інида Семен 788 299 козак Хмеленко Семен 7X9 300 Гуляїв Павло 790 301 Чернець Іван 791 302 Арнокликів Петро 792 303 " Неїло Іуда 793 304 Цюцюрман Іван 794 305 " Ткачук Петро 795 306 Корсунів Антін 796 307 " Лук'яненко Іван 797 308 " Коваленко Яким 798 309 " Бунпа Василь 799 310 підстар. Оникіенко Роман 800 311 " Паропиків Павло 801 312 " Іванюк Степан 802 313 " Ярмак Захар 803 314 Пасько Іван 804 315 Терещепко Трохим 805 316 '' Семепіп Василій 806 317 " Росін Василій 807 318 '' Бутаковській Филип 808 319 " Переведенець Андрій 809 320 '' Химочка Яків 810 321 " Рокіс Михайло 811 322 '' Коваленко Василій 812 323 " Букшим Ларіон 813 324 '' Пасічніченко Тихон 814 325 " Войтович Тиміш 815 326 '' Титарів Макар 816 327 " Лук'янчук Тимко 817 328 '' Лепеха Антін 818 329 " Литвинеико Гриць 819 330 '' Бардаків Василь 820 331 " Панасюк Петро 821 332 '' Пшеничний Даніїло 822 333 " Токар Іван 833 334 '' Мороз Алгол 834 335 " Гук Фадій 835

СПОМИНИ УЧАСНИКІВ ВИЗВОЛЬНОЇ БОРОТЬБИ

Полковник П. Болбочан (Останній акт життя)

Григорій МАКАРЕНКО,

брат члена Директорії Андрія Макаренка

Уряд У.Н.Р. доходив кінця: не було набоїв, одягів, ліків, і сам він перебував у залізничім ваґоні у Тернополі. В Тернополі ухвалено післати мойого брата до Чех, щоб закупив що можливо. Брат взяв у дорогу й мене. На другий день ми були в Станиславові. Брат мав справи до Національної Ради і мусів бачитись з політичними діячами, які відбували засідання. Засідання затягнулось допізна, а нам переказали, щоб не чекати. Ми пішли з братовою на вечерю до ресторану "Одеса" (давніше "Австрія", а тепер "Варшава").

Елегантний ресторан з прегарною орхестрою, гарно одягненою публикою не нагадував, що переживаємо траґедію народу! В ресторані, за окремим столом, одиноко, задумавшись, сидів [Петро] Болбочан, коло ніг лежав його пес. Мені зразу кинулося в очі знайоме обличчя, бо я мав зустрічі і балачки з Болбочаном в Полтаві, але, що це дійсно полковник, мене впевняла і братова, бо він бував у них в Київі.

З братовою ми умовились запросити Болбочана до свого столика на скляночку кави. Я підійшов до нього, і він зразу пізнав мене; пригадали собі полтавські події і поділились пережитими вражіннями і перейшли до нашого стола. Я не знав, що він без діла і навіть "на вигнанню", це я дізнався потім з його балачок.

Я звернувся до нього: "Пане отамане! Як же ви сидите в ресторані, слухаєте музики, нічого не робите, а на фронті всяка військова людина цінна, а ви були б золотом під теперішню хвилю, за вами — щастя і успіхи. Пригадайте Полтавщину, Чернігівщину, Херсонщину — [та ж] Болбочан — орел України! Я кріпко вірю, що ви вивели б нас з цього кута державної смерти". В такому тоні мовила до його й братова.

Він задумався й довго не відповідав, а далі схвильовано каже: "Мене не хотять партійники, а найбільше от. Петлюра, звуть мене авантурником, лагодять якийсь суд наді мною, в таких обставинах нема можливосте працювати, тим паче у війську".

— Що було, те минуло! — [кажу йому]. — Я піду до Петлюри, просити за вас, він Полтавець, земляк. Він добре знайомий мені ще з Київського з'їзду земських діячів України, я постараюсь доказати вашу необхідність в армії. Я ходив теж і за полковника Кудрявцева, і вийшло добре, його теж держали далеко від армії без діла, а чи ви маєте гірші заслуги перед Україною, як Кудрявцев?

Балачка затяглась більш як 2 години, і нарешті ми умовились, що полковник прибуде на другий день в 5-ій годині вечера на помешкання брата.

Справа наша з поїздкою до Чех не здійснилась, було вже запізно їхати. На другий день, в назначеній годині, дійсно прибув Болбочан. Провели вечір на всяких пригадках; полковник любив оповідати пригоди війни, споминав геройські вчинки своїх козаків та старшин.

По вечері йшла балачка про приїзд його до Тернополя, брат запевнив полк. Болбочана словом, що справа його про поворот до війська вийде на добре, що от. Петлюру він "переломить" своїми доказами, що він не такий злий на полковника, як він собі думає. При кінці розмови Болбочан дав слово приїхати до Тернополя, де стояв уряд.

Днів через три я уже бачив Болбочана коло ваґонів в Тернополі. Він побував у брата, в знайомих військових, був гарно настроєний, сміявся, що ми так довоювались, що тільки й маємо української землі, що під вагонами уряду…

Одного вечера він зайшов до нас дуже невеселий, розказав, що був у отамана Петлюри, що прийняв його от. Петлюра чемно, а навіть сердечно, мовив, що давно чекає на його… бо тільки він один може виконати важне доручення — поїхати за полоненими до Італії, а на фронті він мало буде корисним, бо тепер буде зараз переформування відділів, а коли поверне з Італії з полоненими, то обійме команду якоюсь частиною війська на фронті. Видно було, що йому хотілось зараз бути на фронті, коло тих, що ділили його славу військову, коло своїх побратимів запоріжців. Я зрозумів його смуток!

Я був у от. Петлюри, він теж мене впевняв, що Болбочан найліпше прислужиться батьківщині, коли поїде до Італії за полоненими.

Я знав раніш, що кандидатами на поїздку до Італії є Голубович (був. премієр за Центральної Ради) і Генерал Осецькии, і мають попертя: один — партії с-р, а другий — військових, і що балачки про поїздку Болбочана — це лише балаканина і проволока часу.

Зрозумів Болбочана, що переговори в Станиславові і вся розмова його там мала підстави. Я мав важні справи і мусів виїхати з Тернополя близче до фронту.

Пройшло багато днів, і я по службовим справам приїхав до тодішнього постою уряду в Чорний Острів. Знайомий старшина запитав мене, чи не приїхав я дивитись на "розстріл" Болбочана, що відбудеться о 8-й годині вечера і що вже викопана яма…

Здивований, я запитав його — якого Болбочана? Як сталося? За віщо? Він розказував мені про якусь зраду, відозву, Гавришка, що Чоботарів привіз його закованим…

Він кріпко вірив, що Болбочан не зрадить Української Держави, а хіба що малі люди звели з ним свої порахунки, шукали його і найшли, за що причепитись. Мені стало важко. Обняв мене смуток, бо і я був завинив, намовивши полк. Болбочана повернутись до війська.

Була вже 5 година, оставалось до кари смерти Болбочана 3 години. Що ж робити? Чим і як допомогти? На от. Петлюру не було надій, бо він дипльоматично виїхав на фронт і не вернеться скоро. Смертний присуд, як я довідався, підписав ґен. Осецькии, тому я пішов до нього. По дорозі зустрів п. Осецьку в товаристві ґенерала [Миколи] Юнакова і став благати їх допустити мене до ґенерала, що моя справ розходиться про життя Болбочана, що кара смерти є помилкою та порахунком ворогів, партійників, або Москалів… Але на всі мої мольби п. Осецька не сказала, де перебуває ґен. Осецькии і де його можливо найти…

Я вернувся до брата і поставив питання так: як Болбочан буде розстріляний сьогодні, то я теж покінчу з собою, ми є співвинні у цьому ганебному вбивстві, що намовили його прибути до уряду. Неможливо, щоб Болбочан був розстріляний! Роби що хочеш, ти маєш якусь владу, за щось відповідаєш! Брат порадив "востаннє" звернутись до міністра юстиції А. М.

Лівицького та просити його ратунку для Болбочана. Через декілька хвилин я був у Лівицького. Лівицький, мій товариш по Полтавському Губернському Земству, приняв мене чемно, порадив закликати й міністра премієра Б. Мартоса, щоб зробити нараду з членом Директорії Макаренком.

Я був уже трохи втішений, бо Лівицький і Мартос Полтавці і вони не дадуть забити популярного на Полтавщині Болбочана.

Нарада 3-ох постановила припинити кару смерти і зробити нове слідство.

Цього ж вечера почалось слідство, новий допит Болбочана. Я пішов туди, де був замкнений Болбочан, і побачив його на колінах. Він істерично кричав: "Моя дружино, донечко, мої рідні, дорогі, спасайте мене!"

Мої нерви не видержали, я сам розплакався, як ніколи в життю, і відійшов від нього. А крики його, мольби і молитви летіли все дужче і дужче…

Слідство його доручено було вести членові по особо важним справам при Полтавському Окружному Судові Лихопой-Башевському, який при українському урядові [У.Н.Р.] займав якусь військову посаду в роді заступника міністра.

По переслуханню Болбочана я підійшов до Лихопоя і запитав його, як слідство.

Нічєво новава нє гаваріт, а так, напускаєт сімуляцию, моліться, крічіт, все то нє может помочь дєлу, должен понєсті кару, может бить, смерті і нє будєт.

Кричали б і ви, пане слідчий, коли б над вашою шиєю висіла мотузка, — відповів я, — знаю, що то за крик! Бо я сам був засуджений німецьким військовим судом в Полтаві на кару смерти.

Він обіцяв мене повідомити про кінцевий хід слідства.

Лихопой-Башевський — високий судовий царський урядовець, відомий україножер в Полтаві, здається, що кожнього борця за волю України, за її самостійність він засудив би на кару смерти. При Скоропадському він був "фаховець" по розв'язці демократичних українських установ.

Так не знайшовши нічого "протидержавного" в справах Полтавського Повітового Земства, він знайшов великий злочин Управи: 50 цеглин куплено до земської школи членом Управи без колегіальної постанови Управи, і тому діяльність земства застановив. Дуже дивно, як цей ворог демократичного і національного руху, цей злочинець нашого відродження міг займати високу відповідальну посаду і судити українського героя! Тільки спасаючи себе від большевиків, цей ворог пристав до Українців, щоб шкодити нам!

По справам праці я з Чорного Острова від'їхав до Проскурова і не міг уже стежити за справою Болбочана.

Я дізнався, що 28 червня забили Болбочана! Страшні річі розказують: що його добили прикладами, коли він упав на коліна. Останні слова були: "Донечко моя, ратуй мене!"

За Кам'янцем-Подільським є перша стація — Балин. Там спочиває його тіло. Його поклонники насипали могилу, обгородили, насадили квітів…[2]

Будучи в канцелярії Директорії в Кам'янці-Подільському, мені показав брат письмо до члена Директорії [Андрія] Макаренка, яким правом він припинив кару смерти над Болбочаном 12 червня 1919 р., з вимогою дати негайне пояснення. Підписаний був: Одрина, міністр.

Я довго хоронив цей документ, бо він був для мене дивний! Одрина по фаху б. лікар — людина гуманітарної професії; як цей оборонець життя людини міг бажати крови — смерти насильної над чоловіком! Дивний цей лідер с.-р., жадний на кров, та ще й заслуженого вояка!

Йшли гіркі часи нашого перебування в Кам'янці-Подільському: Денікінці підходили вже близько, за один перехід могли зліквідувати нас.

Я зустрів на вулиці Кам'янця П. Лихопоя-Башевського, веселого, щасливого, він підійшов до мене і мовив:

Знаєте, я єду до своіх, будєт Рассія вєлікая, всє народи будут вмєстє, харашо будєт всєм, как і прєждє; ну что сказать в Полтавє вашим дочкам?

Дочкам нічого не кажіть, а Полтаві скажіть, що ви приймали участь в убійстві вірного сина України — Болбочана!

— Что дєлать, вєдь нє мнє адному хатєлось, чтоби Болбочан нє жил…

Я не став слухати далі — відійшов від нього.

Лихопой-Башевський поїхав до "своїх".

Так погиб цей славний герой нашого визвольного руху! Тяжкий мені цей спогад!

Борислав, 1930 р.

Літопис Червоної Калини. — 1930. — Ч. 7–8.- Липень — серпень. — С. 10–11.

Вступ Українських Військ до Київа 31 серпня 1919 р

Василь ЧАБАНІВСЬКИЙ,

полковник Генерального штабу Армії УНР

Наближався кінець серпня 1919 року. З'єднані українські армії побідним маршем підходили до Київа. Недалеко вже блестіли осяяні сонцем золоті хрести київських церков. Наступ на Київ провадився з двох напрямків: 1-й Галицький корпус Генерала Кравса йшов по шосі Житомир — Київ. Запорожська Група в команді отамана [Володимира] Сальського — по шляху Біла Церква, далі на південь від дороги Васильків — Київ.

ЗО серпня штаб Запорожської Групи був у Василькові й одержав відомости, що наші передові частини вже під Київом, а большевики спішно тікають з Київа. На другий день було наказано урочистий вступ наших військ у Золотоверхий.

Штаб Запорожської групи теж збирався до Київа і виїхав туди на другий день ранком. Командуючий групою зі своїм начальником штабу полковником [Віктором] Кущем вирушили трохи раніш, а я затримався у Василькові, здається, у справах зв'язку і о год. 9 ранку бричкою, разом з отаманом [Олександром] Загродським, вирушив по пісчаному шляху з Василькова до Київа.

О год. 13 ми під'їхали до Київа з боку Деміївки. Радісно було на душі! Це ж ми в'їзджаємо до столиці України, її серця! Коні ніби відчували нашу радість і веселіше самі затупотіли по кам'яному шляху; ми спустилися з гори і в'їхали у самий Київ. Наш настрій, здавалося, поділяли йдучі нам назустріч улицею люди і, побачивши нас, весело всміхалися, ніби до своїх близьких знайомих.

В'їхавши на Велику Володимирську вулицю, ми пропустили повз себе кілька авт, що проїзджали вперед і назад; в них було по кілька людей, переважно в студентських кашкетах, з рушницями в руках. На наш запит "хто це?" нам пояснили, що це самооборона міста. Мені ця "самооборона" здавалася підозрілою, і я не помилявся.

Ми направилися до пасажирського двірця, де командир ґрупи призначив збірний пункт. З вигляду Фундукліївської вулиці можна було пізнати, що місто готується до урочистосте. На бальконах повивішувано килими й прапори, між ними були й російські, хоч дуже ріденько. Під'їхавши до двірця, ми побачили силу народу, що товпився біля нього, наповняв коридори, почекальні. Тут я зустрів і бувшого нашого військового міністра [Григорія] Сиротенка. В почекальні 1-ї кляси застав я майже ввесь штаб ґрупи з командиром ґрупи і начальником штабу. Тут я довідався, що вирішено урочисто ввійти в Київ і що штаб ґрупи піде в голові тих наддніпрянських частин, що мають входити. Тут же я почув, що частини Добровольчої російської армії вже вдерлися на Печерське через Ланцюговий міст, кудою їх пропустили галицькі частини; залізничний же міст тримають наддніпрянські частини й нікого не пропускають.

За кілька хвилин біля двірця показалися два вершники Добровольчої армії; вони позлізали з коней, стали осторонь і роздивлялися, що тут робиться. Ці добровольці постояли деякий час, посідали на коней і спокійно собі від'їхали. Не було сумніву, що то були розвідники, але їх ніхто не затримав. На мій запит, як поводитися з добровольцями, дістав відповідь начальника штабу, що "згідно з директивами зверху, ми мусимо сутичок з ними оминати".

Збираємося до урочистого входу до Київа, чекаємо тільки підходу дивізії [Юрія] Осмоловського, яка о год. 4 пополудні почала втягувалися в Київ.

Одержавши відомосте, що дивізія вже входить, командир ґрупи наказав сідати на коней і їхати до пам'ятника князю (графу. — Ред.) Бобринському. Біля пам'ятника всі ми позлазили з коней і чекали на підхід дивізії, яка незабаром і підійшла.

Ми рушили. Спереду їхав командир ґрупи отаман [Володимир] Сальський зі штабом і державним інспектором [Петром] Дерещуком, за ними — кінна сотня Чорношличників, далі йшла дивізія отамана Осмоловського. Йдемо Бібіковським бульваром. По дорозі котиться товпа народу, все висипало на вулицю: жінки, діти, мужчини, і майже всі з квітами. Стільки квітів я ніколи не бачив! Квіти давали в руки старшинам і козакам, квіти кидали під ноги коням. Шлях був усипаний квітами!..

Був веселий настрій, але незабаром він змінився… На розі Володимирської вулиці під'їхав до нас старшина, без сумніву галичанин, і доповів командуючому групою, що на міській ратуші денікинці повісили свій трьохкольоровий прапор рядом з українським; що біля думи на Хрещатику зібрався величезний натовп та йдуть сварки між українцями й москалями.

Ми виїхали на Фундукліївську вулицю й спустилися вниз до Хрещатика. Тут зустрів нас величезний натовп народу, що сунув нам назустріч.

Кілька осіб підійшло до отамана Сальського і оповідало про нахабство москалів. Ми разом з цим натовпом рушили вперед до ратуші. Якась сестра-жалібниця підійшла до отамана Сальського, взяла його коня за уздечку і повела по Хрещатику до ратуші. Це була ґрупа українців. Друга ґрупа українців стояла біля ратуші і, очевидно, очікувала нашого підходу. Там далі, від Купецького саду, підійшла ще юрба, то були москалі. Ось ми вже недалеко ратуші, проти цукорні Семадені. Тут стоїть великанська впрост юрба! На ратуші маячать наш прапор і прапор московський. По команді отамана Сальського похід зупинився. "Перед московським прапором не будемо парадувати!" — додав отаман Сальський.

До отамана Сальського підійшов якийсь пан (як я пізніше довідався, це був міський голова Рябцов) і переконував отамана, що московський прапор не шкодить, бо до Київа ввійшли разом і українські, і російські війська. Натовп, що оточував штаб ґрупи, голосно домагався, щоб московський прапор було знято. Рябцов не переконав. Отаман Сальський викликав сотника Божка, начальника свого конвою з кінного полку Чорношличників, і наказав йому зірвати московській прапор. Сотник Божко з кількома козаками під'їхав до самої ратуші; один із козаків зліз із коня і пішов у будинок, решта скерували рушниці на балькон, з якого враз усі втікли. Все затихло. За яку хвилину показався на бальконі козак. Тріснуло держално, і московський прапор зірвано. Зірваний прапор козак кинув уділ, де його схопив сотник Божко. Далі він, тримаючи прапор у правій, високо піднесеній руці, кинувся — що витягне кінь — до чола кольони, яка рушила вперед, як тільки московського прапора не стало. Раптово спинивши коня, що він аж сів на задні ноги, сотник Божко з усієї сили кинув прапор під ноги коневі отамана Сальського. В цей момент зліва і справа вискочили з натовпу дві пані, схопили кинутий прапор та розстелили його поперек вулиці, і через нього пройшов першим кінь отамана Сальського, а далі всі, що йшли за ним.

В юрбі зчинився страшний галас. З одного боку — нестримана втіха, з другого — протест. З одного боку співають "Ще не вмерла Україна", а з другого — "Боже, царя храні"…

Коли чоло кольони пройшло Інститутську вулицю, з дому біржі, що на розі вулиць Інститутської і Хрещатика, біля якого проїздив отаман Сальський, зненацька роздався стріл — не то з мушкета, не то з револьверу. Куля просвистіла біля голови отамана. Отаман Сальський наказав зараз же дізнатися, хто стріляв. Викрилося, що це "туземці" (місцеві мусульмани), які організували самоохорону міста; пояснили, що це стріл випадковий.

Зараз же після цього розляглися стріли згори — з Інститутської вулиці та з Купецького саду — здовж Хрещатиком. Юрба кинулась до брам. З подвір'я ратуші в бік Купецького саду проноситься біля нас кілька вершників з мушкетами й револьверами в руках; вони, опередивши голову нашої кольони, дали кілька стрілів у наш бік. Штаб з отаманом Сальським на чолі з копита понісся їм навздогін. Підчас цього руху тут же, недалеко від ратуші, мій кінь посковзнувся, впав і придушив мені ногу. Коли я підвівся, то наш штаб повертався вже назад від Купецького саду хідником (тротуаром. — Ред.), що по стороні ратуші. Хрещатик опустів. Я прилучився до штабу, і ми поза ратушею піднялися на гору і виїхали на вулицю Велику Володимирську. Десь унизу торохкотів кулемет і чути було стріли. Над нашими головами пролетіло гарматне стрільно і десь далі, на Печерському, вибухло; за ним друге… третє… Почалося! Але незабаром все стихло.

Сонце заходило. З Великої Володимирської вулиці післано кількох людей на Хрещатик пішки, щоб переказали частинам зібратися в кінці Великої Васильківської вулиці, де її перетинає залізниця. Ми виїхали на Басарабку і потім по Великій Васильківській вулиці — за Київ, на збірний пункт. Вже споночіло.

От так закінчився урочистий день і урочистий вступ у свою столицю з'єднаного українського війська!

За Державність. Матеріали до Історії Війська Українського. — Варшава: Українське воєнно-історичне товариство, 1938. — Збірник 8. — С. 152–154.

Чорношличник Немирівський

Вже другий тиждень йшли гарячі бої на лінії ріки Буг зі змінним щастєм. Противник одержував заєдно підкріплення і, заохочений хвилевими успіхами, намагався проломити опір, спихаючи криловими ударами українські частини на захід, до т. зв. трикутника смерти.

Останні дні осени добігали кінця. Хоч погода дописувала, то студені ночі, брак відповідного одягу та ліків для хорих до решти десяткували армію. Тиф не вгавав ні на хвилину. Противно, він набирав якоїсь винищуючої сили і косив стрілецькі ряди безпощадно. Куди не глянь, все хорі та трупи, все лежить покотом.

Сумно було дивитись на це жниво смерти. Жах збирав на саму гадку, що дальше буде.

їхали гармати без людий, мандрували осідлані коні без їздців, а піхотні полки змаліли на сотні. Тягнулось так все і ледви плентало ногами.

Тільки повні обози воліклися по українськім чорноземі та скрипіли жалісно колеса. І не везли вони тягарів воєнних, ані припасів для війська. Везли військо на возах: хворих, розгарячкованих, жовтих, як глина, стрільців.

На кожнім постою скидувано з возів нових мерців. Завалювано трупами придорожні ями, що значили шлях смертного походу.

Та всі участники цієї трагедії не прив'язували вже ваги до нічого, ані до життя, ані до смерти.

Збайдужів усякий. Кожний жив хвилею, не звертаючи уваги, що діється. Знав, що як не нині, то завтра… Все одно коли: день скорше чи пізніще.

Із тим більшим подивом можна було глядіти на тодішнє командування і на стрільців. Одні й другі сповнювали свій вояцький обов'язок гідно і чесно до останку. Без шепоту, без докору, без нарікань.

До останнього живого і до останньої хвилі. Телефони, служба, звіти, накази — не переводились.

Кожний з тим більшим самовідреченням сповнював доручене йому діло, а почуття від повід альности та надмір праці, при тім небезпека вдержували всякого при життю, напружували нерви, давали ціль жити бодай хвилею, коли вже не доставало надій остаточного виходу. Частини галицькі, а то 1 бригада стояла тоді фронтом на північний схід, сягаючи лівим крилом містечка Ладижина, направо лучили до залізничого шляху, що провадив на Зятківці.

Поміж гал. частинами а придніпрянською групою було вільне місце, охоронюване тільки малими заставами. На одній такій заставі стояло 5 стрільців. Вони відстрілювались від ворога та маркували обсаду. Аж раз якось під вечір наскочила на них денікінська стежа і двох стрільців поранила, одного вбила та перейшла на другий бік.

Ненадійно над'їхав тоді козак чорношличник з приказом до дивізії. Побачив, що діється, кинувся на ворога, кількох убив і сам з двома добутими кіньми та одним полоненим повернув до дивізії.

Історичний Калєндар-Альманах Червоної Калини на 1926 рік. — Львів — Київ: Накладом в-ва "Червона Калина", 1925, - Сторінку не зазначено.

Спогади

І в келії неначе в Січи Братерство славне ожива.

Тарас Шевченко, "Чернець"

Валентин СІМ'ЯНЦІВ (СІМЯНЦІВ, СІМЯНЦЕВ), бунчужний 3-ї сотні 1-го кінного полку Чорних запорожців, скульптор

Бачу їх, побратимів своїх: уладу, в поході, в бою й на відпочинку. В усіх тих веселих і тяжких хвилинах, якими повне було життя тоді.

У перші роки після нашої війни, у польських таборах, часом верталися до того, що ось недавно було, і сподівалися продовження початого.

Але судилося інакше — розбрелися по світах. Та хоч куди кого закинула доля, ми шукали один одного і знаходили. І знову верталися до спогадів, до бувальщини, та вірили, що знову покличе Україна.

Віками так ведеться, що вояки радо згадують ті дні, коли в січах бували вони. Бо почеснішого нема нічого на світі, як бути вояком і захищати чи виборювати свою Батьківщину.

У полку Чорних запорожців

Одного вечора зустріли ми якось хлопців з нашої [Богданівської] сотні [2-го кінного полку Івана Литвиненка], що були призначені до іншого відділу. Тепер вони — в полку Чорних запорожців. Розповідали, яке добре життя вони там мають. Добрі коні, а хлопці-побратими — золоті душі. Старшини і козаки живуть дружно. На кожному шапка з чорним шликом. Розказували про командира — батька Дяченка. Підносили його просто до небес: перший іде в атаку, з козаками жартує, до кожного завжди знає, що сказати. Знав у своєму полку кожного козака і коня. І всюди, куди не прийде, його вітають із радістю. Піхота цілої армії радіє, як побачить Чорних, — бо то прийшла "амба" большевикам.

Про це ми вже давно чули. А почувши від своїх хлопців, хотіли зразу їхати до полку Чорних запорожців, але більш помірковані охолоджували, бо за самовільний перехід з частини в частину карали, навіть можна було попасти під польовий суд, де загрожував розстріл. Збиралися втікати, але знали, що так чи інакше знайдуть і покарають. Але одного разу приїхав сам [сотник] Соловйов і забрав нас. І так попали ми в Перший кінний Чорних запорожців полк.

Але без суду не обійшлося. Допити провадив теперішній генерал, а тоді полковник, [Михайло] Крат. Сотню лишили тимчасово в Чорному полку. Справа, хоч і тягнулася, але нашу сотню таки залишили в полку Чорних запорожців — стала вона 3-ю. Та хоч і стали ми Чорними, але все пам'ятали і не забули, що ми таки Богданівці й залишимося ними назавжди.

Як переходили Дніпро

Була люта зима. Вже знали, що Дніпро близько, що простуємо на Лівобережжя. А більшість сотні були Лівобережці, й [серед них] багато полтавчан. Недаремно й пісня сотенна була: "Видко шляхи Полтавськії". Скільки почувань вкладали полтавчани, виводячи перше речення, яке, власне, й було для них причиною принадної сили в цій пісні! А ми, не полтавчани, підкорені, подолані їхнім галушництвом, надривали свої горлянки [разом] з ними, маючи перед очима кожний свою "Полтаву".

Останній перехід перед Дніпром. Ночуємо в селі, відпочинок і приготування для переходу Славути. Головне — перекувати коні на гострі шипи.

Настрій у сотні урочисто-святковий. Шукали голок: латали, пришивали; змащували зброю, чистили сідла і всілякі ремінчики.

Ранком вирушили до Дніпра. Рівна, біла, широчезна долина, лівий берег трохи вищий. Тільки кущі показували, де власне береги, в яких відпочиває під білою, пухнатою ковдрою Дніпро.

Були в сотні й такі, що знали цю місцевість і, показуючи на якісь дерева чи кущі, із захопленням та довго оповідали, як вони якраз отам колись щось робили. І це все тоді набирало неабиякого значення.

А Славуту ми переходили, ведучи коней за поводи.

Голованівське

Була ніч. Наша сотня під'їхала під залізні ворота якоїсь установи, захищеної високим і міцним муром. Напевно, це були касарні та канцелярія військового начальника.

Хочеться тут пригадати і заслужену подяку віддати місцевим людям, нашим дядечкам, які добровільно й безкорисно брали на себе завдання і блискуче його виконували як провідники. Провідники знали всі стежки-доріжки. І без них неможливо було дістатися за фронт ворога, в саму середину міста, як у цьому випадку.

Через ґрати воріт було видно немалу ватру і біля неї червоноармійців. Ватра горіла неспокійно — так, що тяжко було роздивитися, скільки їх там і що роблять. Від воріт ліворуч у дворі — будинок. Це касарні й канцелярія.

Декілька спішених старшин і козаків оглядали двір через ґрати воріт, а решта сотні під покровом ночі стояла далі від воріт. Тут уже і наш кулемет всунув свою шию між ґрати.

Сотник Соловйов каже Терешкові й мені перелізти чавунні ворота і спробувати підійти якнайближче до ватри і розглянутися, не перешкоджаючи поки що "товаришам" продовжувати те, чим вони тепер зайняті.

Перелізли ми ворота. Підійшли до ватри. Смалять кабана. Червоноармійці навколо стоять і радять, де ще треба підсмалити, цілком зайняті своєю роботою. Постояли, послухали, їм не заважаємо. Робимо кожен своє. Навпроти ватри вхід до будинку, до якого входило і виходило багато червоноармійців. Хоч і ніч, а такий рух. Праворуч ген у пітьмі — двір, заставлений військовими возами. Завернули за ріг, [бачимо] другі ворота у двір. Вартовий з рушницею — на воротах, проходить отвір воріт то сюди, то туди.

Як на ніч, побачили ніби досить, та й почули — в будинку гуло як у вулику.

Коли поверталися від других воріт, на Терешка хтось налетів, вилаявши його:

— Чого тут плентаєшся під ногами?

А Терешко, малий як пацан, на те відповів сердито:

— А тобі повилазило? Не бачиш?!

І те "не бачиш" сказав так, ніби йому було шкода, що большевик не бачить нас і що йому повилазило.

Ми ходили по дворі на віддалі один від одного, тільки переглядувалися та говорили на мигах. Уже дорогою до своїх перевіряли, хто що побачив і почув, — була повна згода.

А головне, вартовий на воротях — один, а решта тішиться смаленим кабаном. У "вулик" не заглядали — гуде спокійно. Вікна будинку сильно освітлені. З двору високо до вікон і всередину не видно.

Терешко випросив собі, що вартового "зніме" він. Я не заперечував, бо то був його фах. Ланцюжком попід вікна, але вже з боку майдану, здається мені, що то був майдан, підійшли ми до воріт.

Терешко почекав, поки вартовий підійде до нього… І вже не пішов він назад.

Тут до воріт під'їжджає підвода. Червоноармієць, що був на возі з рушницею, тихо "пішов" не своїми ногами до знятого вартового біля воріт. А другий, без рушниці, виявився полоненим козаком, взявся допомагати складати те, що було на возі: вже засмаленого кабана, бочку самогону і якусь їжу.

Оддали ми нашому козакові обидві рушниці та й казали бігти чимдужче до своїх, бо він казав, що є ще полонені. А решту, мовляв, зараз зрозумієш.

Гасло до бою подали передні, від воріт із майдану. І вжили, хто що міг зручніше: передні відкрили вогонь від воріт до двору — миготіли тіні до возів; ті, що попід вікнами, кидали гранати до касарень; ті, що лишилися на місці, через залізні ворота кропили з кулеметів двір і другий бік будинку.

Касарні наші… Але що в них по гранатах?

Напевно, большевики готувалися до свого якогось свята. Бо, крім кабанів і горілки, було ще в касарнях багато печива, багато всяких солодких хрунделиків. З касарень забрали ми всі печатки і папери — вони інколи ставали дуже у пригоді (це розказували, я там не був).

Навколо виставлено нашу варту- охорона від несподіванки. І от на одну таку варту налетів на коні, мабуть, якийсь їхній комісар-начальство з лайкою:

— Что за безобразіє! — сварив.

Ясно, взяв наших за своїх.

Зсадили його з коника, а в полон у таких випадках не беруть.

Витрусили в нього дуже дорогий портсигар з барельєфом "Ранок у лісі" з відомого образу [художника] Шишкіна.

Тягав Ванька, потягли і Ваньку.

Вознесенське

Декілька днів швидких переходів із малими спочинками наблизили нас до Вознесенського й відірвали від большевиків, що наступали були нам на п'яти. Казали, що ми виграли один день для операцій під Вознесенським.

Загально ми знали дуже багато: що піхота без набоїв, гармашам нічим стріляти, а в нас і набоїв не було, коні і всі ми перетомлені, що позаду на нас насідають червоні, а перед нами наїжена, добре озброєна залога міста. І знали також, що у Вознесенському повно всілякого військового майна.

Все зводилося до одного — знести вознесенську перешкоду або загинути. І не одному там комусь чи якійсь частині, а всій нашій армії.

Усі це знали, [хоч] про це ніхто не говорив.

І був останній наказ. Два параграфи з нього запам'ятав. Казали, що на світанку наші гармати випустять на ворога свої останні набої і після цього гасла все піде вперед. А за цим — запевнення про цілковиту перемогу над ворогом.

Далі: хто не встигне переправитися через Буг сьогодні, має пробиватися нижче через річку десь 15–20 верст, а там, із другого боку, ті, що встигнуть пробитися, чекатимуть. Перше всім подобалося, а ось оте друге, можливість нашого "розрізання", встромило мені кілочок неповної віри в перемогу — і це мені псувало настрій.

А от ми вже й під самісіньким Вознесенським. Полк став у балці. З тої балки Вознесенського не видно.

Сотник наказав, щоб усі склали набої на купу, — бідно!

Перерахували й по-рівному поділили на кожного. Я мав вісім, а припало мені, як і всім, три. Спішили нас, і пішли ми займати свою ділянку на фронті. Три набої на рушницю, а в піхоті, казали, і по три не мають, от і воюй! Наказано насадити багнети на рушниці — ніби компенсація за набої.

Залягли на ораному полі, на м'яку, вже і заскороджену пахучу землицю. Лежу, розтягнувшись у всю ширину і довжину, приємно, а чую: сон змага. От-от засну: тиша, ніби нікого ніде нема, всі умови до спання — м'яко, тепло й тихо.

Та ось десь далеченько від нас — паку, пак, пак… І за хвилю заграв фронт із другого боку- і праворуч, і ліворуч. Зовсім близько проти нас — густа лава ворога. Куди не глянеш, виблискують постріли. Кулі високо тюкають.

— Тю на те! Таж довгий фронт…

Наші не відповідали большевиками, і вони перестали стріляти. Видно, однобічна розвага їх не бавила.

Я таки чи заснув, чи тільки на хвилю забувся і чув, як знімали нас із фронту, але відразу не встав. Але за хвилю переміг себе й догнав наших.

Перед світанком знову нас зняли із фронту й відвели до балочки — сховали. А вже як почало трохи світати, побачили ми, що весь полк наш у балочці й гармати наші теж тут.

Рухи біля гармат — то заправляють свої останні набої гармаші, щоб дати гасло.

Гукнули гармати, і помалу посунули ми на конях, уже розгорнуті в лаву, з долини на горбок. Спереду густа рушнична й кулеметна стрілянина. Б'ють їхні гармати, але по комусь, хто за нами. А там нікого немає.

Тихенько посуваємося вперед. Уже майже на зломі терену. От-от підемо в атаку, їздці не спускають очей з командира, ждуть команди. Тепер уже можна говорити. І все надолужує довгу мовчанку — гомонить, перегукується, прочищає горлянки. Готується до важливого моменту, коли всі аж надриватимуться, намагаючись перевершити один одного в чудовому, зворушливому кличу: "Слава!"

Налетить, заглушить усе, як грім ударить наше "Слава!",

Старшина зі штабу під'їхав до сотника Соловйова — передає, видно, наказ.

Сотник Соловйов під'їхав до правого флангу нашої сотні, відділив щось трохи більше як десять чоловік і наказав зв'язатися з Київською групою [Юрка] Тютюнника і сповістити, що Запорожці пішли вперед. Кінець цього наказу дослухали, коли вже Запорожці стрясали небо й землю непереможним "Слава!",

Чулися ми покривдженими долею, бачили як летіли коні, виблискували шаблі.

Під'їжджали ми поволі, не спускаючи очей із фронту, [бачили] як наші врізалися у ворожі лави. Бачили, як вони фронт зім'яли. Ми пізнавали окремих вершників.

— І чого Андрія поперло туди? — хтось вигукував.

Видно було, як [Андрій] Лепеха проскочив фронт і, зробивши коло, вже завертав коня в гущу метушливого змішаного фронту. Бачили, як з Кукли зіскочив Степан.

— Що він робить?!

А він узяв рушницю за люфу і почав гатити прикладом, як довбнею. Сокрушав!

А за хвилю горб сховав картину бою. Жаль було, що ми там не були — ремствували.

З горбка спускалися до якогось присілку. Бачимо, як наш дозор став, а за хвилю коротенький разок на нас [пальнули] з кулемета, пристрілюються [червоні]. Пішли в атаку: не було часу роздумувати. Збилися на малому місточку біля млина. На місточку стояв покинутий червоними "Максим", а по вулиці тікало декілька червоних.

Вони не втекли.

Але виглядало на паніку — вони могли знати більше, як ми тоді. Набої забрали, а "Максим", хоч як було шкода, знищили і кинули у воду.

Їдемо далі. Тихо на фронті. Значить, наші упоралися скоренько.

Виїхали до дальшого присілку. Криниця, журавель, корито. Коні тягнуться до води. Поїмо. Жадібно п'ють воду і коні, і люди. Скоренько підтягають хлопці попруги, оглядають коні. Передихнули — треба далі їхати. Аж дядьки щось показують: виходило по-їхньому, що далі їхати не можна. А як кличемо дядька або котрийсь із нас хоче під'їхати до нього ближче, дядько зникає. Безумовно, ворог близько, і то дуже близько.

З воріт вибігла молодиця. Жінка схопила першого, що трапився їй, за стремено і з плачем:

— Дорогенькі, голуб'ята рідненькі. Стійте! Не їдьте! Вертайте!

— Тіточко, кажіть, що там? — питаємо.

— Отам, зразу за селом, багато большевиків.

— Як багато?

— Дуже багато, там склади.

Підійшли нарешті й дядьки. І от про що ми довідалися. Із села забрали большевики всі підводи. І зі складів, що є ось тут, усе вивозять. Декому з дядьків пощастило втекти. А головне, ми довідалися, що на воротях стоїть варта з кулеметом, а військо — всередині.

Старший говорить, що не наше завдання туди лізти, бо вже були такі гарячі, щоб вдарити на склади.

Тітка стоїть осторонь і благально дивиться на нас.

Повернулася розвідка і донесла, що у складах великий рух. Багато підвід уже навантажено, а багато ще вантажать. Видно військових, але не вкупі, а бігають сюди-туди. На воротах — кулемет, спрямований на дорогу, що нам нею їхати. Біля кулемета зауважено одного вояка, але біля воріт — будка і, можливо, там решта обслуги кулемета.

Під'їхали ми попід огорожею складів під самісінькі ворота. Виринули якраз перед кулеметом. Чи були в будці большевики, чи ні, ми не бачили, а той, що стояв біля кулемета, почав тікати, як тільки почув "Слава!". Кулемет обернули, вкотили трохи далі до подвір'я й пустили стрічку. Все відразу забігало й ринуло від нас.

Стріляти можна було тільки вгору.

Ворога ніде не видко. Котимо кулемета вперед: трохи стрілів і — вперед.

Кинулись ми робити порядок в обозі. Дядьки радо допомагали. Відбирали спершу підводи з набоями, гранатами та набоями до гармат. Лишили двох чи трьох на охорону і порядкування. Треба виконувати наказ.

Послано хлопців подивитися, що робиться з того боку складів, побачили, як розтягненою купою тікали червоні через поле до міста. Щоб "підбадьорити" їх, послали їм декілька черг із кулемета, щоб і не озиралися на той кулемет, що лишили й на других воротях.

Забрало нам це хвилин 15–20. Готові їдемо далі шукати Київську групу.

— Спасибі, тіточко! Та й вам, люди, теж дякуємо.

Тепер перед нами чисте поле. Наїхали на окопчики, такі маленькі, що ледь сховати голову, вислані соломою, за напрямком видно — большевицькі. Далі натрапили на окопчики наших — такі самі, тільки без соломи.

Безладна рідка стрілянина десь у напрямку міста.

Коли їхали повз окопчики, говорили про тих, хто спав чи не спав у них цієї ночі. За таке діло можна й не одну ніч полежати без соломи. Так засилали ми привіт нашій піхоті.

Їдемо якийсь час, нікого не видно. Аж бачимо — рівнобіжно з нами, але ближче до міста швидко наближається кавалькада, чоловік двадцять, а то й більше. Ми, зрозуміло, — в лаву; тепер уже нас менше десяти. А вони ідуть хоч би що. Ми показуємо гасло: тричі рушниця прямовисно догори, і вони так само відповідають, але коней не стримують. Але ж нарешті як відчіпне послали нам двох чоловік. Зв'язалися. Штаб отамана [Юрка] Тютюнника спішить до міста, до Вознесенського.

Наш звіт лише підтвердив те, про що вони й так доміркувалися. Дістали ми й від них якесь повідомлення і поспішили до своїх, щоб почути, як воно було. Та і їхали ми не з порожніми руками: три кулемети зняли, склади забрали. Але знали, що ніхто в сотні з нами не хотів би мінятися, та й ми признавали за ними першість.

Знайшли ми свою сотню під залізничним мостом — чекали черги на перехід через Буг.

В обозі, який ми здобули, знайшлася скринька з одеколоном. І всі тепер поливали один одного цією пахучою водичкою, кропили й коней. Нарешті став такий сморід, що й коні чхали.

Радощам не було кінця. І кожному хотілося розказати, що він недаремно прожив той день, що він щось зробив для свята нашої армії.

І хоч згадували про передбачений наказом випадок: у разі невдачі шукати з'єднання зі своїми десь нижче на річці, та вже з усмішкою. А Буг — таки велика річка. Ходив я її привітати — погладив її, попестив.

Швидкі й великі хвилі ходили по ній у той день, із гребенів своїх посилаючи нам грайливі викрутаси, що миготіли на сонці білими хусточками привітів.

Розказували, що деякі частини переправлялися поромом. І пором потопився — і Буг захотів жертви від нас.

Перевозили ми коней через залізничний міст. Мудей так обережно ставив свої елегантні копитця на нову для нього дорогу. Спершу пробував, чи не провалиться. Легко постукавши по дошці, аж тоді ставив на повне копито свою ногу.

У Вознесенському ми відпочивали, може, днів зо три. Михайло Р., Василь Коваленко і я дістали квартиру в аптекаря — із завданням не допускати самовільного забирання ліків. Вартувати аптеку. На ліки попит був. Та і спирт притягував багатьох. Таких доводилося випроваджувати з аптеки.

Звичайно "пацієнти" жалілися на біль у шлунку, голови чи попереку. Таким пропонували тут-таки зажити хіни, рицини (касторка. — Ред.), знали наперед, що відмовлятимуться. Траплялися такі "сором'язливі", що ковтали хінін, лаялися, а от на рицину охотників зовсім не знайшлося. Всі хотіли спирту — універсального ліку. Були й такі "тяжко хорі", що вже десь "підлікувалися", — ті без балачок "летіли". Звичайно, один із нас постійно був в аптеці, але спершу не втручався в розмову клієнта з аптекарем і тільки у випадку потреби вживав відповідних заходів.

Ліки видавалися тільки на урядові вимоги з відповідними підписами і печатками. Брали полкові й цивільні шпиталі.

На прощання аптекар допитувався, що ми хочемо за службу.

Нічого не сміємо хотіти й брати, — казали ми.

А все ж я б хотів чимсь віддячити, — тримав аптекар на своєму.

Хтось попрохав щось із білизни, хтось сказав про простирало — захотілося ще хоч кілька ночей поспати на білому, а потім, розуміється, проміняти на курку. Я заявився за білими хустками — дуже любив устромляти носа до білої хустини.

А все ж, коли відходили і прощалися, дістали пляшку спирту. І я зауважив тоді: в жида ніколи не дістанеш горілки, поки в нього в хаті. Допитувався:

— Чому?

І відповідь була:

— Ну, знаєте, вип'є чоловік і зовсім інший може стати. От ви все добре робили, а якби випили? Хто то знає. І чому я сам собі маю біду викликати?

За весь Зимовий похід не було такого радісного дня, як той, коли здобули Вознесенське.

Це було 15 квітня [1920 року].

А за три тижні ми вже були знов у сформованій нашій армії.

Ми знали, що йдемо на з'єднання з нею.

Тульчин

Перед самим Тульчином сотник Соловйов заборонив мені сідлати мого Мудея. Ще із Синюхи, коли через обставини довго не знімав сідла, Мудей мав ранку, спочатку з горошину. Я прорізав пітник сідла та їздив далі. Ранка то загоювалась, то відкривалася знову. Перед тим була з копійку й уже затяглася ніжною рожевою шкірою. Та Мудей, дурний, почухав і зубами здер шкіру — тепер був поганий струп.

Мав я ще одного коня, та його заїздив юнак-піхотинець, що зголосився до нашої сотні. Я позичив йому коня, а він напоїв гарячого.

Намагався просити сотника. Та він заборонив сідлати Мудея… І сказав:

— Он стоїть Азор, сідлайте його.

Азор — це була любов і гордість [Захара] Ярмака. І дивно мені було, чому Ярмак лишив Азора, коли з усього видно, що Тульчин буде "гарячим". А на "гаряче" всі брали ліпші коні, хто мав два.

— Пане сотнику, та мене Ярмак уб'є, як, борони Боже, що станеться з конем, — кажу сотнику Соловйову.

А він мені:

— Я наказую.

Після цього "наказую" вже балачок не могло бути. Так мені це не подобалося, хоч і сидіти в обозі зовсім не хотілося.

Посідлав я Азора. На моє щастя, чи нещастя, Ярмака послали кудись поза сотню. Поки що я "щасливо" приєднався до сотні.

А кінь непоганий. Перший раз я сидів на ньому. Але куди йому до Мудея!

Хлопці крутили головами, а я розводив руками. Це було нове в сотні: до сотника Соловйова всі старшини респектували власність козака й таких наказів не давали.

Поручника [Василя] Шенгура, Гриця Українця, Михайла Р., [Андрія] Звоника, Шапара, Терешка і мене (декого я забув), неповний десяток, послали як передню стежу в містечко Тульчин.

Ранок. їдемо. Розглядаємося. Гриць і я на сотню кроків попереду. Чекаємо з-за кожної хати, з кожного кута "привітання". Нам же належить і перший "гостинець".

Перед нами майдан. Стали. Під'їхала стежа. З вулиці, що входить до майдану із протилежного боку, перебігають червоні та зникають за хатами.

— Вперед! Слава! — спереду поручник Шенгур, а за ним ми ріденькою лавою кар'єром вилетіли на середину майдану.

Густим рушничним вогнем зустріли нас червоні. Впали Звоник і його кінь, а ми одприснули за хати: праворуч ті, кому ближче туди, відкіль приїхали, а ми троє — ліворуч, туди, де зникали большевики. Нам ближче до тих хат, але лишатися за іншими ніяк не можна було. Сховані за хату, дивимося, як кроплять червоні майдан уже і з кулемета. Звоник і його кінь лежать нерухомо.

Поза хатами дісталися навпроти вулиці, що нею в'їхали на майдан. Понасували шапки, попригиналися до коней і… щасливо перебігли до своїх.

А вже підходила піхота. Зав'язався бій. Наші піхотинці вибили червоних із майдану й погнали.

Ми йшли за піхотою, Звоник ще говорив. Мав чотири кулі в собі. За всіх нас дістав. Багато куль отримав і його кінь. Правду кажуть: на фронті не сміє ніхто чимсь від других відрізнятися. А Звоник був великий і на малому коні, та ще й рідкої масті: білий з рудими великими плямами.

І хоч казали ми Звоникові "до побачення" і "не журись", та до вечора він не дожив.

Надійшла наша сотня. Всі разом забезпечуємо правий фланг піхоти.

Нараз між нами й піхотою (в неї на флангу й трохи в запіллі) вскочив більший відділ нашої піхоти. Тепер нас більше, й червоноармійців зімняли враз. Шапару куля розбила чашку на коліні, під Балакшієм упав кінь.

Ще триває метушня. Зганяють полонених до гурту. Бій ще не кінчився — дехто з червоних відстрілюється. Раптом бачу: за мого коня ховається большевик і лементує:

— Та ти, Терешко, сказився, таж мене большевики, хворого на тиф, забрали в полон! Валентине, хіба ж не пізнаєш мене?!

— Зарубаю зрадника! — реве Терешко.

Я одразу впізнав нашого кашовара.

Тепер стояли наші коні рядом, бо я схопив поводи й осадив Терешкового коня.

Шабля тільки повітря рубнула. Терешко реве:

— Зарубаю!

Кашовар скиглить.

Бій ще не кінчився. Впіймав я Терешка за горлянку та й давлю та до нього говорю:

— Сказився, бій ще не кінчився, а ти що? — мусів щось говорити.

А кухар нам обом коні тримає за поводи. Дивлюсь: Терешко закліпав очима. Попустив йому трохи горлянку.

— Пусти, і тебе зарубаю, — ще нахваляється, та голос уже був не той.

Після того далі ми посувалися без перешкод, мабуть, по головній вулиці аж до кінця містечка. Тут, за останніми хатами, чоловік сімдесят червоних зустріли нас рушничним вогнем, густеньким-таки. Гарматні стрільна вибухали вліво від нас і трохи спереду. Наші, виходило, погнали червоних. "А це, що нас стримує, - прикриття їхнього флангу", — так міркували.

Ворожа піхота, відстрілюючись, вийшла за містечко й зайняла обабіч дороги канаву, обсаджену деревами. Червоним добре, дуже добре. Нам погано. Спроба наблизитися не вдалася. Необережний наскок — і з сотні чи лишиться хоч "відгук невиразний".

— І бачить око, та шаблею не дістанеш, — жартували хлопці.

І навіть червоного командира хвалили, що з револьвером у руці наводив порядок у тому їхньому ланцюгу, що, позгинавшись, тікав канавою.

Коли ми наблизились, відстрілювалися густо, але не вціляли. Тікали швидко, але ми на конях не відставали.

Ми бахкали скоріше, щоб було більше гамірно. Не їхати ж нам, склавши руки на кульбаки (сідла. -Ред.). То наближаємося, то відскакуємо. І отак грали "в кота й мишки" аж до великого саду, що праворуч приліпився до шляху. Сад той і сховав їх від нас.

Частина сотні, чоловік десять, спішилась і пішла через садок шукати ворога. А в садку на протилежному його кінці, біля шляху-хата. Попрямували, спішені, до хати. Большевиків ніде не видно. Підійшли під самісіньку хату. А далі попід стіну, попід стіну, обережненько, та й біля рогу хати, що крив двір.

Перший Василь Коваленко, за ним Терешко, за Терешком я, а далі вже решта притулилися спинами до стіни. Двір Василь тільки бачить і то тільки заглядає туди й передає:

— Двір повний, мабуть, усі тут. П'ють воду. Засапані, перелякані. Деякі сидять на пеньках, решта купою біля відер з водою.

Задні сповіщають: сотня на шляху, під'їжджає до хати.

— Підженемо їх, — подає старший команду, і, створивши лаву праворуч від рогу хати, ми випустили по декілька набоїв.

До канави вони вже не дісталися — на шляху була сотня. І вискочили із двору в поле. Та й далеко не втекли.

Після того розгорнутою лавою пішла сотня, праворуч від шляху вперед.

Видно було нам, як ліворуч від шляху повів сотник Бурба свою 4-ту сотню в атаку — легко, гарно, як на параді, бравурно.

Ще далі зліва, мабуть, билася піхота. Багато стрілянини. Туди ж били й гармати. Нам двом, правофланговим, передали по лаві: посуватися праворуч і вперед, переглянути терен за зломом місцевості.

Тепер біля мене був козак не нашої сотні, той, що мав півброви чорної, а півброви білої, але й не наш Стрільченко, що теж таку брову мав.

Проїхавши пару сотень кроків (сотню ми вже не бачили), зустріли нашого командира полку [Петра Дяченка] з козаком Вовком. Зголосилися до командира полку і сказали, чого ми тут. Тепер уже ми, четверо, стояли за зломом терену, що спускався лагідно до рівчака чи річечки, береги якої поросли деревами та кущами.

Зовсім близько від нас, за тою річкою, бачимо: швидко маршують чоловік зо двадцять піхоти в уніформах школи червоних курсантів. Атакувати через потік неможливо. Знімає полковник Дяченко карабін, і ми теж за його прикладом, та й стрільнули в тих курсантів.

Умить їхній відділ став. І як на вправах: один шерег стоячи, другий із коліна, й чути було:

— Плі!

В Азора — куля у стегні. Біло-чорному коневі куля повибивала зуби. Полковникові декілька куль пробило бурку. Зіпсували одяг і Вовкові. Курсантам було, видно, дуже "ніколи", й, на наше щастя, другого "плі" не було. Та й ми на перший момент забули про наші рушниці.

Азор стрибав на трьох. Другий кінь спустив голову: в нього весь час текла кров з рота. Полковник Дяченко наказав нам відійти в запілля.

Переходили ми те, за хатою, побойовище. Лежало все. Поодалік лежав і їхній командир. Він боронився до останнього набою, навіть Андрієві Лепесі, що насідав на нього, вже порожнім револьвером намагався розбити голову.

Але…

Піднялась одна голова.

— Дабєйтє, таваріщі, -ледь вимовила і впала знов.

Все ж один був живий… і лишився живий.

На шляху нам дали партію полонених, щоб довели в запілля. Забрали. Довели. Здали до більшого гурту.

Тульчин наш. Зметена ще одна перешкода.

Спаслося тільки те, що мало час втекти.

Бій затих.

Ті, що переслідували ворога, збиралися по частинах.

І отут налетів на мене сотник Соловйов, обвинувачуючи мене в утечі з поля бою.

А чого ж він не вислав другої пари, щоб мала зв'язок з нами, коли ми сховалися в терені? Так робиться завжди. І звідкіля ж я знав, що в сотні не знають, що з нами сталося. Та й полковник Дяченко знав, чого ми там, і знав, що робить, коли відсилав до обозу.

До чого доводить сліпа ненависть. І тільки щаслива нагода, присутність там у той час полковника Дяченка, спасла мене й Соловйова від лиха. Він уже розмахнувся, щоб мене вдарити, а я витяг револьвер. У цей час став між нами полковник Дяченко.

Отже, ненавидів мене сотник Соловйов. І не тільки мене: були ми, оті "старі козаки", й інтелігентніша частина сотні йому занозою в його поганому неукраїнському серці.

Декілька днів хлопці Ярмака втішали, розважали. А я довго не смів йому й на очі показатися.

Азора й мішок цукру лишили в одного господаря, щоб доглядів коня. Його рана не була тяжка, але стояти чи лежати він мусів.

І потім ще довго, й в Юнацькій школі, куди ми з Ярмаком були призначені, аж до 1923 року, згадували наших коней.

Ярмак бачив і моє горе, коли мій Мудей упав, і простив мені цей мій не мій гріх.

А далі?

Було й далі.

Перший табір у Польщі для інтернованих був для нашого полку — ой сумні ж Пикуличі біля Перемишля. Холодні, голодні, за високими дротами. Але й там молодість співала пісні.

Я мав грижу ще із Січеслава. Там ми збирали покинуті гармати, і при накочуванні на вагони я оступився. Тепер війни тимчасово (ми вірили тоді і ще довго потім) немає. Якраз час зашити роздертий живіт. Часом грижа при їзді перешкоджала — так ніби хто в живіт ножем пхне. Зробили операцію в Перемишлі у військовому шпиталі. А потім причепилася жовтянка.

Коли вже ходив увесь жовтий, як цитрина, якось затримався біля купки реконвалесцентів. Стояли там у гурті й мирно говорили: наші, поляки й большевики. Вояки згадували про дні, коли, де і як розбивали один одному голови.

Став і слухаю. Бачу, а до мене пильно приглядається один з того гурту большевик. Підходить ближче й ще більше приглядається. Вже всі дивляться тільки на нас. Балачки урвалися. І мені дивно, що знайшов той у мені.

Он! Бєзусловно он, — уже зовсім біля мого обличчя тяжко вимовив червоний.

Я то я, а що далі? — не знаючи, що сказати на те, промовив я.

А Тульчін забил?

Тульчин забути не забув, але нащо це?

І тут він розказав перебіг атаки біля тої хати, після того, як пили вони воду, й закінчив:

— Прасіл тєбя дабіть… нє дабіл… а тєпєрь какрєшето.

Багато дір у тілі показував і перерізаний шаблею язик. Тому так погано говорив.

Вищерблений череп полатали платиновою пластинкою. Все зрослося та загоїлось.

Кому на роду написано висіти, не втопиться.

Надійка з Качківки

Качківка — це село на Поділлі, недалеко містечка Ямпіль…

Було то невдовзі чи, може, і зараз же по повороті із Зимового походу, коли з недалекої Писарівки ми виїхали на фронт. Сільце це, Качківка, лежить у балці, в таких густих садках, що, дивлячись із горбів, тільки де-не-де можна побачити білу стіну будови. Мабуть, якась річечка тече через село, бо пригадую чимало містків по вулицях. Навколо балки і оподалік — ліски.

Уже тижнів зо два усталився фронт біля Качківки. Створився усталений порядок: увечері ми наступали, большевики на ніч лишали нам Качківку, а самі йшли до недалекого лісу чи й поза той ліс, бо далі того лісу ми їх і не ганяли. Як вони було вскочили в ліс, бій кінчався. Ранком большевицька піхота наступала, і ми на день віддавали їм Качківку, — так ніби вели на пашу коней.

У большевиків була причина не спати в селі. Качківка — село вороже їм, неподалік його оперував повстанський відділ. Я того отамана з його штабом бачив, але прізвища не пригадую. Ми ж залишали Качківку, бо кінноті битися в селі незручно. Виходили на західні горби за село, де прийняли би бій, та большевики за село не показували носа.

Раненько, поснідавши та посідавши на коні, ми, звичайно, чекали на "запрошення" вийти в поле, яке нам большевики посилали, рушничним та кулеметним вогнем, іноді (мабуть, для глухих) ще й гупали гармати. За Качківкою наш полк Чорних запорожців розсипався в лаву і чекав, щоб большевики вийшли в поле. І завжди чекав марно. На "провокації" большевики не впіймалися. Постоявши деякий час, відходили ми далі від села, розташувавшись десь у балці, та й ждали вечора.

Большевики після кожного відходу лишали в селі купи друкованого паперу пропаганди і газет. Спершу ми те читали, а потім осточортіло вичитувати ту саму січку, пережовану на всі лади. Книжки, які хто мав по торбах у сідлах, давно вже прочитано. Від коней не можна було відходити, бо цілий день — у поготівлі. Тільки й розваги, що інколи кудись пошлють у розвідку чи зв'язок.

Щоденне повторювання наступу "на ту саму нугу", видно, знуджувало сотника та інших старшин. І сотник передавав вести наступ комусь із козаків, часто тому, хто перший попався на очі. Так один наступ вів наймолодший козак у сотні Шкет. І все йому йшло як по маслу.

Усі вже мали свої місця. Перебігали спішеною лавою від одного становища до другого. Піднімався кожен, біг і залягав у свою дучку (ямку. — Ред.). Й ото так аж до першої хати. А потім уже наступали через двори, сади та огородини.

Мав я своє місце в одному дворі за кам'яним плотом, витяг один камінь — і вже стрільниця. Звичайно, вбігши в село, на цих становищах найдовше затримувалися. Кожен мав пристрілений ріг будови або якесь дерево і завжди міг завдяки дядькам перевірити, як прицільно стріляв.

Господар двору, де я мав стрільницю, він і його родина ховалися в сінях, лежачи на підлозі.

Дядько, коли я, не маючи цілі, переставав стріляти, інколи, а потім і щодня, розпитував щось або оповідав мені. І такя познайомився з родиною: господар, дружина і дівчинка. А далі й діставав щось з'їсти і напитися — вони клали біля моєї стрільниці, знаючи, що в полі ми часто не мали цілий день нічого до уст.

Господар відбув усю Світову війну в окопах, мав добрий досвід і завжди казав мені, що з-за каменя недобре стріляти. Я це і сам знав, але кращої позиції, з широким оглядом, не було.

Якось я знайшов свою бійницю, місце у плоті, гарно обложену товстими дернинами, а під рушницю вставлений грубий кусень дерева.

Господар на моє здивування і подяку сам ніби теж здивувався:

— Та то, мабуть, діти гралися.

— Добрі діти, гарні діти, — дякував я дядькові. Потім бувала команда:

— Вперед!

Це вже, коли показувалася большевицька лава в полі на протилежному боці села. Перебігали ми вже який раз славну Качківку, щоб поганяти большевиків трохи в полі.

Одного разу застав я біля стрільниці дівчинку господарів, років дванадцяти. Лежала мала Надійка, притулившись до кам'яного плоту. Вже хотів казати, аби тікала звідтіль, та стримався. Все ж хоч височенько, але кулі літали.

Стріляю та слухаю. Оповідає, що тато і мама в полі, повернуться додому, аж як не будуть стріляти. А вона принесла мені їсти — зварені яйця.

— А як же я лупатиму те яєчко, коли мені треба стріляти?

То нічого, мовляв, вона, Надійка, лупатиме, мачатиме в сіль та даватиме мені кусати. І хліба теж можу діставати від неї. І молока вона дасть.

Лежить вздовж плоту, бовтає ніжками в повітрі і запевняє, що зовсім не страшно…

І дуже хотіла б хоч раз стрільнути.

Тато так багато оповідали про війну. А їй так хочеться стрільнути — ну хоч трішечки, тільки один-однісінький разик. А очка так просять: "Дайте!", а ручка тягнеться до рушниці.

І пригадалося мені тоді, коли ми з ще в той час меншою, як Надійка, сестрою Лесею, а мені було не більше, як Надійці тепер, стріляли з пістолі, що я її зробив. І як Леся раділа, коли бухнуло, як вся, бувало, розчервоніла, скакала, плескала в долоні і все просила:

Ще раз, ще раз! Стріляй! Перемогла, може, не так Надійка, як Леся. Кажу:

На, бери! Стріляй, але тримай міцно-міцно в рамені рушницю. А Надійка вже знає:

— А оте там потягти, — показує на спуск.

І вже рушниця в Надійки. Хочу притримати.

— Ні, сама, сама! — проситься.

І бахнула!

Мало не кинула рушницю, ніби не вірячи, що то рушниця відбила.

— Штовхається?

І сама тре щічку, рамено.

А очка повні сліз: чи радості, чи болю. Чи, може, і того, і другого.

— Ну як, забила большевика? — питаю.

— А вони наших скільки он там, за селом, повбивали.

Умовилися ми з Надійною, що ніхто про це наше стріляння не знатиме. Вона, мабуть, тата боялася.

І вже коли в наступні дні я перебігав двір, а Надійка було вистромляла голівку з-за тата, підморгувала мені, мовляв: "Воювали!"

Терешко знає, що робить

Ще лишився добрий кусень дня, як вигнали ми большевиків із Качківки. В той день ми поспішали. Коли вже коноводи підвели коней і сотня ладналася, щоб з піснями ввійти всередину села, Терешко вискочив із лави, нікого не спитавши і нікому нічого не сказавши. Його кінь щосили погнав у бік большевиків.

У сотні замішання!

Хтось навіть бовкнув, щоб догнати його кулею. Але Терешко — старий козак, його в сотні дуже добре знали.

— Сказився Терешко, — хтось сказав, і стало легше.

Хоч щось та сказано. Ніби виправдано Терешка.

А Терешко то поринав у садках, то вискакував десь на вулиці і знову ховався від нашого зору. Всі слідкували за ним очима. Аж бачимо: тікає через поле піхотинець-большевик. Як його вгледіли очі Терешка між деревами чи десь на вулиці?

Догнав його Терешко і… дістав добре від пана сотника. Але ніяк не міг зрозуміти за що.

Коли ми вже між собою казали йому, що гріхи його величезні, бо покинув лаву без дозволу, зробив замішання в сотні, та ще й на фронті, ризикував без дозволу своїм життям і конем і ще якісь там порушення законів.

Терешко слухав і нарешті послав наставників до всіх чортів. Мовляв, у них, у кулеметній ватазі, було інакше.

І сів карбувати ще одну зарубку на карабіні.

Бо ще одна зарубка для нього була щось більше, "як дурні теревені".

Большевики повбивали всю Терешкову родину, навіть маленького братика, що був у колисці, закололи багнетом. І Терешко визначив собі якусь порцію для відплати і дуже боявся, що "не доробить"…

Смерть сотенного Бурби

Цей спомин невеселий, але почуваю обов'язок написати його на згадку про славної пам'яті Гриця Бурбу, командира 4-ї сотні Чорних запорожців кінного полку.

Де то було, на жаль, не пригадую. Але це знає напевно наш командир полку, тепер Генерального штабу генерал П. Дяченко (трагедія сталася біля с. Кетроси, тепер Довжок Ямпільського району Вінницької області. — Ред.).

Наш полк було скупчено перед не то річкою, не то глибоким яром. Проти нас, на другому боці тієї теренової перешкоди, стояли в полі, на горбках, большевицькі частини, як потім довідалися, кіннота Котовського — старі знайомі.

Через ту річку чи яр був місток, перед ним ми й зупинилися.

Наш командир сотні Соловйов покликав мене і сказав їхати за ним. Попрямували ми через місток в напрямку ворога. До нас приєднався командир 4-ї сотні Гриць Бурба. Яке завдання — мені не сказали, мабуть, ближче роздивитися терен.

Терен за містком у напрямку ворога легенько, а потім круто піднімався. Велика вигода для ворога і зовсім навпаки для нас — на випадок атаки.

Їдемо у трійку. Навколо тихо. Котовському, мабуть, дуже хотілося, щоб ми виїхали на його бік.

Сотники — трохи спереду, а я, ніби ординарець, якісь там кроки за начальством.

Гриць Бурба, коли вже були під'їхали до терену, що стрімко підіймався, повернув коня і їхав по горизонталі, віддаляючись від наших, оглядаючи терен праворуч. Сотник Соловйов різав горизонталі прямовісно і таким робом наближався до ворога.

Мені ніхто нічого не казав, я міг вибрати їхати за ким схочу, але що тут вибереш? їду та й думаю: "Чого сотника Соловйова несе на ворога? Що там хоче побачити?" Здавалося мені, що сотник Бурба їде розумніше і побачить більше терену. Так я опинився між двома сотниками, не поспішаючи за своїм і не женучись за Бурбою.

Нараз на переломі терену показалися вершники і по нас заторохкотіли кулемети. Сипали-кропили густенько.

Сотник Соловйов повернув на місці коня і галопом від'їхав до наших. Сотник Бурба теж повернув коня і попрямував до містка. Я погнав ніби навперейми сотникові Бурбі, бо тепер він був трохи спереду мене. Коли я вже був зовсім близько від нього, він похилився в сідлі наперед, а потім став хилитися на бік. Його кінь шарпнувся від мене, і сотник Бурба скотився на поле. Я бачив, як з лоба струмочками текла кров. Поле заливала кіннота ворога, наші стримували наступ кулеметами. І завернули ворога.

Прискочив я до того містка, що за ним наші. А полковник П. Дяченко — на мене:

— Чому лишив сотника Бурбу?

Сказав, щоб я вертався і забрав сотника.

— Пішки повернуся, бо з конем я там нічого не зроблю, пане полковнику, або коня мого там кину.

Мабуть, і полковник зрозумів, що я сам там зроблю, як ледве стримую Мудея, який жаром бою занадто переймався і не стояв на місці. Крутився, виривався.

Виділили тачанку з кулеметом і ще двох кінних. Я погнав наперед. Уже скочив з коня, нахилився над сотником Бурбою. З чола, із двох дірочок, текла кров. Куля пройшла череп наскрізь, на межі волосся і вище очей. Сотник був мертвий. Оглядаюся за тачанкою. Не доїхали і повернули всі, і ті кінні. Ворог заливав поле уже більшими силами. Ледь проскочив я ще до своїх. Не знаю, чи обходили вони нас, але ми відступили.

І ще скажу, що потім розказували, а чого я не бачив.

У нас було, може, з десяток полонених большевицьких старшин і комісарів. Нарядили селянина з листом до Котовського, що за тіло сотника Бурби наші оддадуть їм усіх комісарів і старшин живих, а як ні, то розстріляють.

Та мертвого сотника Бурбу вони не повернули. Бо, як оповідали селяни, вони його так пошматували, що не могли дати нам свідоцтва свого нелюдського вчинку з мертвим.

Я бачив Головного отамана

Незабаром, як ми вернулися із Зимового походу, [Головний отаман Симон Петлюра і] польські генерали робили перегляд нашого полку Чорних запорожців. Кінні сотні, курінь піхоти-пластунів (ми звали їх пузолазами"), гармаші й кулеметники розгорнулись у співдії — як на фронті.

Саме того дня я вперше побачив пана Головного отамана Симона Петлюру. Наша сотня стояла вздовж дороги розгорнутим фронтом, а пан отаман зі своїм штабом ішов від козака до козака і кожного щось питав. Загартовані в боях козаки спокійно, без збентеження дивились на пана отамана, а декому він і руку подавав.

Мій сусід із правого боку був полтавцем, ще і прізвище в нього — Прилуцький. Зрадів пан отаман своєму землякові, перекинувся з ним кількома словами і навіть подав руку.

— А ви звідкіля? — питає мене.

— З Харківщини, з Великого Бурлука, — відповідаю.

Але моя відповідь не зробила враження на пана отамана, і він не подав мені руки. Жаль мені стало, не так себе, як нашої славної слободи, звідки я родом. Хіба наш Великий Бурлук не славний, а Харківщина гірша за Полтавщину? Але, побачивши, що він і не всім полтавцям подає руку, легше стало на серці.

„Виглядав тоді Головний отаман дуже втомлено і якось по-цивільному. Його обличчя, як мені здавалося, було дуже сумне.

Як правду сказати, то про велич і значення Симона Петлюри я довідався аж на еміграції. Ми воювали і мало знали, хто там у нас "нагорі". А шкода, що нам так мало говорили про наших провідників. Коли нас називали "Петлюрівцями", тоді не всім козакам та назва подобалася, але мовчали. Ми були більше задоволені, як нас звали козаками української армії.

Перегляд полку Чорних запорожців викликав у польських старшин вдоволення, навіть здивування. Ми йшли в наступ, розсипались у бойову лаву, а від нашого "Слава!" небо й земля здригалися. Особливо приголомшила поляків співдія гармат із лавою кіннотників. Гармати миттю появлялись перед лавою кіннотників, стріляли, гармаші знову клали їх на передки і, обганяючи лаву, били по ворогу, як на фронті.

Парад справді відбувався близько фронту, й гук наших гарматних пострілів зливався з канонадою на фронті, що викликало в поляків ще більше враження.

Лучинець

Гарний літній день. Стоїмо не по хатах, а на вулиці в поготівлі. Кожен тримається своєї сотні, свого коня. Ми вже довгими годинами — в поготівлі. Перед нами, не так далеко, фронт.

По тому, як ліниво б'ють гармати, сонно строчать кулемети і недружно б'є піхота, видно, що день буде ні до чого. Сонливість фронту передавалась і на резерви, себто на нас. А ще до того — спека. Припікає сонечко, а повітря не поворухнеться. Запорошені садки, бур'яни — все аж посивіло. Наганяє на сон. Обважніло все, мов набрякло. Аж над вечір заграв фронт. Трохи розворушилося. Але, видно, "зварили кашу" без нас.

Уже смеркає, а поготівля триває. Хай би вже щось робилося: або на фронт, або по хатах, або кудись їхати. І якого біса стовбичити на вулиці?

Новина! Викликають охочих на добрих конях. Збиратися у 2-й сотні. Охочих багато, та начальство перебирає, переціджує. Проскочили ми з Терешком і ще хтось. Небагато нас відрядили в розпорядження командира 2-ї сотні Федора Редьки.

Сотенний Редька мав славу дуже хороброго командира, а з цим мав і любов та пошану у вояцтва. На фронті для пошани, любові, авторитету — інша міра: тільки хоробрість притягає підлеглих до командира. А хоробрість майже ніколи не буває чеснотою самотньою, з нею дружать і товариськість, і турбота про підлеглих. Сотенний все це мав.

Федора Редьку не пошлють на якесь мале діло, мабуть, буде якась ліпша "забава".

Редька процідив нас, залишив чоловік із двадцять. Коли вже зовсім стемніло, ми вирушили в напрямку фронту. Про людей не казатиму, але коні — один в один підібрано.

Небагато проїхавши, зустріли ар'єргард нашої піхоти, що відходила. Довідалися, що сталося щось небуденне. Большевики не скоро забудуть той день.

Незабаром звернули ми з дороги в поле. Тут побачили те, про що неясно чули: поле густо вкрите побитими кіньми й людьми. Ще багато з них цілком не затихли. Приймали нас за своїх, щось просили. Треба було об'їжджати купи тіл, коні хропіли, шарахалися.

Переїхавши поле, ми опинилися в садках чи левадах. Наказ: спішитися! Тут, як і завжди, бурмотіння під ніс, бо коноводи сподівалися на бій, а тепер тримай коней. Але наказ є наказ. А хіба в коноводах лишають гірших? Ніколи!

Майже переполовиненим відділом піхотою пішли ми далі. Дерева гарно ховали нас. Ніким не зауважені, підійшли до першої хати головної вулиці. У селі гамірно, видно, що повно війська. Перелізли пліт і вже ми в садку. Розглядаємося. Хата величенька, від вулиці теж садок. Двір. Від вулиці і пліт.

Останні хати в бік ворога завжди залишаються для застави.

У наш бік проїхав відділ кінноти, чоловік із тридцять.

Але ось до двору, де ми так добре розташувалися, заїхало декілька кінних. З балачок зрозуміли, що це начальство.

Стоїмо ми собі за плотом, на пару кроків від них, усе чуємо та ще й нарікаємо, що не все видно. Сотенний Редька робить зауваги до їхніх розмов, аж весело в нас за плотом.

Під'їхала застава: тачанка з кулеметом і чоловік тридцять піших. Зупинились на дворі й на вулиці. Ставлять кулемет, розділяють варту.

А оте начальство, що приїхало раніше, жадає ліхтаря. Принесли ліхтаря, і нам видніше. Хтось диктує, а хтось пише донесення. Донесення приблизно такого змісту: "Зломивши переважаючі сили ворога, що зазнав великих втрат, переслідуємо його. Підрахунок полонених і трофеїв ще не виготовлено. Згідно з наказом Лучинець зайнято". Далі дата, година і все таке, чим рапорти кінчаються.

Ми вже давно приготували ручні гранати. Сотенний Редька нас поділив: трьох лишив біля себе, а решту поставив біля плота проти кулемета і варти на вулиці.

Коли рапорт був готовий, ад'ютант каже:

— Падпіші, таваріщ!

І назвав його, те начальство. А сотник Редька з-за плоту:

— То вже ні, не на те ми сюди їхали!

— Слава!!!

І пустили ми на ліхтар гранати. Те ж зробили й ті, що були біля плота.

Рвалися вони, вибухав вогонь! Послали по три гранати, а по дві лишили.

Не поспішаючи перелізли пліт і кроком пішли до коней. А сотенний Редька почав оповідати веселі анекдоти, потім й інші підтримали.

За нами піднято таку стрілянину, що хлопці жартували, що це перешкоджає слухати дотепи.

І знову ми біля коней. Коноводи із заздрістю розпитують.

А сотенний Редька (ото він!) наказав вести коні в поводі. Пройшовши добрий кусень дороги, посадив відділ на коні, й далі поїхали кроком, хоч ворог підняв тривогу і на головній дорозі вже був сильний рух. А нам що — хай собі казяться!

Згодом довідалися, що в Лучинці нещодавно стояв 1-й піший курінь Низових запорожців. Називали їх Низові, або Недайкашівці — від прізвища їхнього командира [Василя] Недайкаші. Були то хлопці, як і їхній командир, переважно із Глодос та довколишніх сіл. їхній командир учився з моїм братом Олексою, і прізвище Недайкаша я чув ще дома. Курінь був славний у нашій армії — його знали всі! Знали й большевики.

Низові мали відомості, що великий відділ большевицької кінноти рухається на Лучинець.

Починали глодосяни як повстанці-партизани. І способи воювати по-партизанському завжди застосовували, де тільки хоч трохи можна було. Хоч кажуть, що один у полі не воїн, та до Низових це прикласти не можна, бо Низові були повним запереченням цього твердження. Билися вони добре і гуртом, і поодинці — кожен із них був бойовою одиницею і сам собі командир.

Недайкашівці дуже добре використали особливості села. Лучинець простягався вздовж головної дороги, а кінці його садками (може, там і хати були) творили велику підкову, задніми шипами обернуту до нас, дорога перетинала по осі симетрії цю підкову.

Позаховувавши піхоту по садках та поза плотами, Низові пустили большевицьку кінноту пройти село, увійти в оту підкову, а потім відкрили вогонь. Усе, що увійшло в село і виїхало за село в підкову, вирватися не мало куди. Били з рушниць, били з кулеметів; били з боків, били ззаду.

Ми ж ото цілий день чекали, що большевики прорвуться через Лучинець, а Низові упоралися з ними і без нас.

Слава їм!

Багринівці

Багринівці — більша оселя, містечко на Поділлі. Стояли ми в ньому кілька разів і знали добре — і вулиці, і стежки через садки, і польові дороги з містечка. Знали не як свою кишеню, але орієнтувалися легко.

У той час ми так гнали большевиків, що вони, як тоді казали, мали зовсім "гайку розкручену", або "рвали когті" без затримки.

Ми були далеко в запіллі ворога. Підходячи до Багринівців, бачили, як по дорозі рівнобіжно з нами пересувається чималий кінний відділ червоних. Ми їхали так, що на них дивилися по сонцю, видно було червоний прапор спереду та відблиски сонця на списах. Мабуть, якби добре крикнув, то почули б, а напевно почули б, якби Андрій Лепеха свиснув. От свистав, аж у вухах дзвонило!

Вони поспішали, а нам їх займати не було нащо. Ми мали важливіше завдання: викурити їх із Багринівців. Згідно з відомостями, в Багринівцях було їх три до чотири тисячі: піхота, гармати, кіннота.

Полк Чорних запорожців підходив до Багринівців під вечір. Саме люди верталися з поля до дому. Всі дороги, стежки з поля до містечка ще перед приходом полку обсадили козаки, що стояли в цій частині містечка. Людей, що ішли з поля додому, зводили до стодоли, туди ж потрапляв і той, хто чомусь увечері виходив з містечка.

Багринівчани часто пізнавали "своїх хлопців", себто тих, що в них уже були постоєм. Виходили інколи цікаві балачки. Молодиця каже:

— Я піду до тієї стодоли, а ти, Степане, біжи подоїти корову — напевно, реве.

Дівка просить козака заскочити до хати і переказати, щоб дома не турбувалися.

Було й таке, що дівчата "погрожували":

— Почекай, почекай… — це тим, що раніше залицялися, тепер їх вели "під арешт".

У стодолі зібралося багатенько люду, було так гамірно, що варта просила, щоб хоч трохи тихіше, а то в Багринівцях почують. Назагал старші розуміли, що так мусить бути, а молоді хлопці хоч і нетерпеливилися, та не хотіли засмучувати нас, своїх же таки хлопців, а дітвора як дітвора, всім цікавилася, були й охочі помогти.

Уже зовсім стемніло. Можна було починати, та чекали на пластунів — піший курінь нашого полку ("пузолазів"). А вони десь забарилися.

Наша сотня спішена, становища зайняла за декілька сотень кроків по головній вулиці, поприлипавши до плотів. Ховалася попід деревами і виловлювала червоноармійців, що вешталися вулицею.

І хоч був наказ не заходити у двори чи хати, все ж знайшлися такі, що витягай з хати комісара із "супругою", а запряжені коні з усім барахлом на двох возах перевезли в наше розташування.

У другому місці, обмінявшись револьверними пострілами, витягай з хати якусь більшу рибку.

На вулиці весело, ще здоровенний большевик, а рушницю десь лишив.

— Куда ідьош, товаріщ?

— Нясу хлєб в звяно, — відповів кацаписько.

— Пайдьош с намі?

— Не магу, хлєб ждут таваріщі.

Побачивши, що наші вже "весь хлєб" розібрали, здивовано каже:

— Да што ви, братци?

Більшість спротиву не робили, широко роззявляли рота і, не розуміючи "в чом дєло", йшли слухняно за містечко. Хто ж багато розпитував і конче хотів знати "в чом дєло", тому стуляли пащеку. Головне, що все було тихо.

А ждали ми на заставу, яку мусіли червоні виставити в наш бік. Ми знали, що багато залежить від того, як зуміємо заставу забрати. Мусить бути без стрілу, нишком, бо в хатах повно большевиків.

Торохтять вози: їдуть у наш бік. Оце і може бути ота довгоочікувана застава. Вона й була. її начальник застави все торочив:

— Нє панімаю! Кто пріказал?

Коли почув лоскіт шаблі під горлянкою, замовк.

Вулиця заповнювалася нашими пластунами і спішеними сотнями. Першими йшли козаки з ручними кулеметами.

На гасло впала стрілянина. Всі стріляли якнайбільше, але вгору. Стріляли і бігли вперед до майдану, що в центрі містечка, стрясаючи повітря нашим могутнім "Слава!".

Майдан — перша лінія, яку ми мали зайняти і далі не йти, аж до наказу. Зовсім без спротиву досягай майдану. І тепер стріляли по цілях. На майдані смалили кабанів, чи що. Було декілька ватр. Перебігаючи повз них, в освітлених просторах бачили ціль.

Все, що з переляку тікало в наш бік, ішло до полону.

Червоні втекли у страшній паніці, як не все, то багато залишаючи всякого воєнного припасу.

"І коні реготали!"

Був наш Чорних запорожців полк у рейді. Рейди — це "фах" нашого полку. Ми любили ці "прогулянки" ворожим запіллям. Ризик, що "відріжуть" і не дадуть вернутися до своїх, винагороджувався напругою і різноманітністю забави. Наслідком рейдів була дезорієнтація ворога, послаблення фронтового і взагалі опору, загальне падіння бойового духу, ми так наганяли страх на червоних, що у них "одкручувалася гайка". О! Оце правильно: "одкручувалась гайка". Нас же радував сам ризик і почуття переваги над ворогом!

Досвід такого роду боротьби в нас був чималий — та й Зимовий похід був рейдом, тільки тривав 5 місяців. А ці рейди — коротенькі. Але того дня ми все ж далеченько залізли в запілля червоних — фронту не чути.

Довідалися наші, що на залізничному шляху курсує броневик. А може, нашим завданням і було впіймати цю "рибку"…

Залізниця проходила між лісами.

Місцевість, де ми очікували бронепотяг, — легко хвилястий терен, який вкривали ріденькі переліски, ніби левади. Гарне місце вибрали наші: і полк сховано, і розгорнутися до бою можна.

Наш невеличкий відділ висунувся трохи ближче до залізниці. Стояли ми так, що добре бачили нашу батарею на краю переліску. На батареї все як "вдома" — вешталися люди біля гармат, без поспіху, повагом.

Тривале стояння на місці викликало нудьгу. Шукали очима хоч чогось незвичайного. Нараз, ніби одганяючи нудьгу, затріскотіли кулемети, і то так близько, що аж дерева захиталися. В той же час один за одним пролунали гарматні постріли. Вибухи стрілен показували близьку-близеньку ціль. Ось так несподівано під носом заварилося!

Кулемети тріщали з боку большевиків, гармата била наша.

Все посунуло вперед. Не посунуло, а полетіло!

Дерева розступилися і сховалися за нас.

На відкритому просторі, на залізничному невисокому насипі стояв зсунутий на бік, незграбно піднявши зад, паротяг. Ніби бегемот, похнюпив голову, смертельно ранений. А за ним — порозсовані зиґзаґом вагони. Панцерник-бронепотяг ("Красноармєєц". -Ред.) — не щось там, а "черепаха".

Не вперше нам ходити і на бронепотяг у кінному ладі.

"Слава! Слава! Слава!" заглушило кулемети і гармати.

Большевики кидали зброю і піднімали руки.

Що для козака радісніше, як перемога!

Через увесь потяг, величезними літерами, на сміх людям, "пишався" напис: "Вперед без страха і сомнений". Непогане гасло — як привітання нам.

Велика риба впіймалася!

Почали вибирати "начинку" з тої "риби", головне — набої і зброю. А вже як винесли величезний червоний прапор, та ще з тим написом… Ясало (гуркотіло, салютувало, сміялося. — Ред.) все. І коні реготали!

Під тим прапором ми і докінчили наш рейд, щасливо перевізши його через фронт до наших. Ото трофей!

Полк не ховався під чужий прапор… Ні! Ми все мали спереду наш чорний з гаслом "Україна або смерть!".

Хто спричинився до такої швидкої і "безкровної" перемоги?

Один-єдиний чоловік-людина, що в потрібний час залишилася на своєму місці. Був це сотник Д. Г., командир батареї. Не знаю, де він, тут (у СІЛА. -Ред.) не чув про нього. Коли броневик обстріляв із кулеметів нашу батарею (з гармат не міг, бо батарея стояла занадто близько), тоді біля гармат був він тільки сам. Гармаші, коли снаряди зовсім близько лягають, переносять це спокійно, але рушничних чи й кулеметних куль побоюються.

Виходить, не всі! Принаймні сотник Д. Г. звик і до куль. Попавши в джміляне дзижчання, сотник по цівці навів гармату і перше ж стрільно всадив під паротяг, а далі вже бив, бив і збив, аж ми вскочили між батареєю та броневиком.

Тоді воював по нашому боці проти червоних генерал Перемикін (підпорядковувався Борисові Савінкову. -Ред.), командував він якимсь більшим Геднанням. За той чин генерал Перемикін нагородив нашого сотника високою нагородою Святого Юрія Переможця.

У нас хрестів не давали — тільки ставили, і то не завжди.

Джерела

Сімянцев В. Роки козакування, 1917–1923 (спогади). — Філадельфія, 1976. -С. 247–249, 257–260, 263–264, 268–270, 276–278,308 — 311, 318–319.

Сім'янців В. В Зимовому поході // За Державність. Матеріали до Історії Війська Українського. — Торонто: Український воєнно-історичний інститут, 1964. -Збірник 10. — С. 119.

Сім'янців В. В Зимовому поході // За Державність. Матеріали до Історії Війська Українського. — Торонто: Український воєнно-історичний інститут, 1964. -Збірник 11. — С. 206–207, 216–221.

Сім'янців В. Тульчин //У 50-річчя Зимового походу Армії УНР. — Нью-Йорк, 1973.-С. 213–217.

На світлині — Валентин Сім'янців. Публікується вперше. З оригіналу.

"Мали славу нещадних і непримиренних"

Никифор АВРАМЕНКО, ад'ютант 2-го Запорозького полку

Чорношличники мали на собі все чорне. Жупани, широкі штани, шлики. Носили на голові оселедці. До полону не здавались, бились одчайдушно. Мали славу нещадних і непримиренних. Носили оселедці ще гайдамаки, хоробрі та одчайдушні. Тепер вони були по боці червоних.

У полку [Чорних запорожців] були дуже добрі старшини та козаки. Були й такі, що поганили всю частину, розбишаки та грабіжники. Люди, що, крім непогамовної одваги, готові на найнебезпечніше діло, стратили з почуттям страху все інше людське, добре.

Коли з одним з таких мав розмову Дяченко, мусив мати в руці пістоль.

Переважали бойовитість і надійна бойова готовність.

Полк тепер був невеликий, до бою ставало 150 шабель, 10 кулеметів на тачанках, дві гармати. Разом з обозом, лікарем, санітарами, хворими та пораненими було трохи більше 300.

Дисципліна досить добра. Сам Дяченко трохи дивився крізь пальці, Божко підтягав.

У сотнях Бурби, Броже та в батареї Черніцина дисципліна була добра. Не було там тих "одчаяних".

Нестор Галайденко

Їдемо на Бобринець, повітове місто на Херсонщині. Є надія роздобути амуніції та всякого військового припасу. Розвідка донесла про великі військові магазини (склади. -Ред.) в тім місті та порівняно невеликий гарнізон. Командує якийсь Рак.

До Бобринця недалеко… Як водиться, маю виконувати обов'язки коменданта міста. В моїй команді — десять кінних та з п'ятнадцять піших. Усі озброєні та мають по 5–6 патронів.

На світанку Черніцин ударив з гармати, над містом розірвалася шрапнель, Литвиненко понісся на станцію, Дяченко вдарив на місто із правого боку, Дубовий, розвернувши піхоту в лаву, заатакував зі сходу. Кіннота мала висунутися за місто, щоб забезпечитись від можливого нападу червоних з боку залізниці або тракту. Заскочена залога боронилася коротко і зникла.

Піхота вийшла на край міста, зоставивши курінь республіканців у моє розпорядження. Захоплено великі магазини різних продуктів та сотні возів. У панцерній касі знайдено два мішки грошей, срібний маленький кинжальчик і золотий жіночий годинник із трьома маленькими діамантами. В місті ми мали стояти добу. Викликав до себе представників усіх інституцій та казав скласти іменні списки з означенням сімейних та нежонатих службовців. Також викликав представників жидівського кагалу.

Тим часом хорунжий Отрішко (Отрешко-Арський. -Ред.) видавав з магазинів продукти частинам. Забрав я його од мазепинців, став він моєю правою рукою.

Більше двохсот возів нагружено цукром, рисом, різною крупою, борошном, салом, сіллю, кільканадцятьома мішками правдивого кофе. За списками видано урядовцям по мішкові цукру, рису, каш, муки та сала. Нежонаті дістали втроє менше. Всім виплачено трьохмісячну платню.

Двоє старші віком жиди прийшли оглядаючись. Казав їм сісти та бути спокійними. Просили не обижати своїх одноплеменців, бо були вже випадки грабунку. Зараз вислав зв'язкового до Корніїва посилити патрулі, витіснити за місто чорношличників, арештувати і довести в комендатуру бешкетників, хто б не був.

Жидам сказав, що грабіжники будуть покарані сурово, аж до розстрілу. За порядок можуть бути спокійними. На кагал дістануть по 10 мішків цукру і рису, по 20 мішків каші і муки, бочку олії та мішок кофе. Нехай і кагал нам допоможе в міру своїх можливостей — білизною, взуттям, а може, милом.

Вечором принесено 20 пар черевиків, 50 пар білизни і кілька брусків мила. Дістали обіцяне і були дуже задоволені, я також. Од поштовців прийшов швець, взяв міру, а ранком приніс гарні чоботи. Мої порядно зносилися. Залізничники принесли замшеве убрання, новесенький наган з 50 патронами, а пізніше ще з 1000 патронів до рушниць. Дістали мішок кишмишу, хоча було того мало. Забувся пригадати про масу сушених овочів та фруктів, вони також пішли на вози, приділені службовцям і жидам.

Трапилося бути свідком неприємного, дуже прикрого випадку. Із трьома козаками поїхав глянути, як орудує Отрішко, побалакати з Корніївим, подивитися на вулиці.

Отрішко показав себе добрим господарем. Спокійна праця і порядок. Хто що діставав — квотував і од'їжджав. Придані в поміч 10 козаків та підстаршина працювали чітко і жваво. Всі вони були раді білизні й черевикам.

Так їдучи, побачили ми Чорношличника на коні, а перед ним — жида з налигачем на шиї. Прискоривши коней, зараз догнали Чорного. Цього типа пам'ятаю.

— Стій! Що тут робиш, чому не в полку?

Той кинув на мене злий погляд, смикнув налигач — скоріше!

— Злазь із коня, пусти налигач! Чорний повернув карабін у мій бік.

— Проїжджайте далі, не ваше діло!

Купка людей стала, дивиться — патруль здалека йде сюди. Взяла мене лютість, вихопив нагана.

— Пусти налигач, бо вб'ю!

Хлопці кинулися, схопили: один за вуздечку, другий за карабін.

— Злазь! А ви ідіть додому, — крикнув до переляканого жида.

— Гаспадін товариш! Не убівайте його!

— Марш звідціля!

Жид зник. Чорного роззброїли, одібрали коня. Саме підійшов патруль.

— Як звешся?

— Нестір Галайденко, — відповідає сміло.

— Давно в полку? — Рік.

— Знаєш, на що заслужив? Яку пляму кидаєш на всіх нас?

— Батько наказав мені їхать і дещо добуть. Добув би, та ви перешкодили. (Чорношличники звали Дяченка батьком.)

— Лягай тут!

Мовчки ліг, не просився. Мовчав, коли на голий зад впало 25 нагаїв і з посинілого полопаного тіла полилася кров.

— Тепер іди шукай свого батька.

Галайденко глянув на мене, а злоба і ненависть у погляді — пекельні. У бандита забрано коня і зброю.

При першій зустрічі Дяченко категорично потребував вернути коня і зброю та гірко нарікав за покалічення бойового козака "за якогось жида".

— От що, Петре! Маєш у себе Бурбу, Плужника, Броже, Черніцина, добрих свого імені достойних старшин. Маєш хороших порядних козаків, котрих знаю давно або тепер пізнав: Толька, Перепелицю, Якименка, Пшеничного, Кузя, Ромця. А єсть і такі, як Галайденко. Коли трапиться подібний випадок, як тепер, буду розстрілювать. Кінь і зброя віддані достойнішим, а коли Нестор Галайденко такий бойовий, то добуде, як зад виліче. Про тебе і Чорних іде не зовсім добра слава.

— Ну, добре. Нехай буде так. Кому іншому не зійшло б.

Потім додав іншим голосом:

Всі в нас дивуються, що Нестір попав на свого. Попри все, це один з найодважніших козаків. Притому такий, що я сам, коли з ним говорю, маю пістоль одбезпечений! Ти, одначе, остерігайся!

Немає страху. Балакать нам не прийдеться. А попадеться на подібному вчинку — застрелю як пса; не мене, а його попередь.

— Тю! Ти якийсь жидівський оборонець.

— Хай і так буде. Вони тоже люди, а обижають їх хто хоче.

— Справжній жидівський батько!

— Рахуйся зі словами, Петре, та заглянь глибше у своє сумління.

На тім кінчилась розмова і моє відношення приязні до Петра Дяченка. За мною осталось насмішливе "жидівський батько". Це мене не ображало.

У споминах Никифор Авраменко зазначає, що, коли отримав тяжке поранення, ним щиро заопікувався Петро Дяченко, все зробивши, щоб врятувати йому життя, а Нестор Галайденко… вкрив пораненого своєю буркою, що особливо вразило Никифора Авраменка.

"Doskonale!"

Всі групи скупчено за Збручем… Шикуємось до перегляду всіма силами, що прийшли з України, а прийшло понад 12000, із запасом зброї, амуніції і харчів.

Вигляд зовнішній не відповідав вишколенню, нічого не мав з виглядом регулярних частин. Вся маса була подібна до колишніх турецьких башибузуків. Убрання та обув'я трохи почищене, підлатане і різноманітне, свідчило про нашу бідність. Ніяково було виступати перед союзниками, а виступить і показати себе треба гідно.

Налягли на муштру, поставу, вираз обличчя. Бідні, але горді, не приблуди, а гідні союзники, прийшли як рівні.

Коли настав день показати себе перед своїм і чужим вищим командуванням, вишикувалось 7000 піхоти, 1200 шабель кінноти, 50 гармат, сотні кулеметів. Оркестр блищить золотом одполірованих труб.

Показалася група кінних, падає команда, завмерла піхота з рушницями, викинутими догори, блиснули і опустились вниз шаблі. Спереду — поряд з [Михайлом] Омеляновичем-Павленком — польський генерал, за ними — оточення, командири груп, вищі польські офіцери.

Проїжджають, вітаються з частинами, вертаються, і на правім боці шляху група стала на вищім місті, зсідаючи з коней. Командири груп зайняли свої місця, команду подає [Юрко] Тютюнник.

Оркестр грає марш. Перша рушає запорозька піхота, куренями по двадцять двійних рядів. Спереду [Андрій] Гулий, [Михайло] Крат, [Семен] Скрипка, за ними — [Іван] Дубовий, [Іван] Савосько, я, а далі — по черзі курені, за ними — на тачанках кулемети по чотири в ряд.

Біля групи, яка приймає марш, повертають Гулий і Дубовий із проводжаючими, пропускаємо полк. За нами — піхота волинців і київців у такому самому порядку.

Маширують усі добре, ряди вирівняні, крок твердий, певний. Вишколена регулярна піхота! Якби не різне убрання та взуття. Що ж? Сам командуючий у свиті, хоч при боці — дорогоцінна шабля на золотій портупеї.

Як же різниться виглядом польська група, в гарній уніформі, у сріблі!

У повнолицьому генералі пізнаю Івашкевича, поповнів помітно.

За піхотою рушили по шестеро кінні полки.

Першим пройшов риссю Мазепинський полк Волинської групи під полковником [Олександром] Недзведським, невеликим, окоренкуватим (невисоким, але кремезним. — Ред.), на рослому золотистому іноходцеві. Шапки з жовтими верхами одного крою та однакове, хоч і зношене вбрання придавали вигляд регулярної частини. Не можна було нічого закинуть посадці та рівнянню. Добре вимуштрував Недзведський своїх 300 кіннотників!

Литвиненко свої 150 шабель провів гірше. Дивуватися немає чого, це ж недавня піхота на конях, та і сам командир не дуже вмів орудувати шаблею, звик до "кислиці" (кислиці розводити — скиглити. — Ред.).

Кінний полк київців — 400 шабель — мав досвідчених кіннотників-фронтовиків, промаширував краще мазепинців.

Останніми йшли чорношличники із пластунами на возах і своєю батареєю. Дяченко мав свій стиль. Мав тепер з 500 шабель, а їхали по 10 у ряд. Кажуть, обіцяв тому, хто скривить ряд, всипать у зад 25. Мав і добрих старшин. Командири сотень старались вишколить козаків, щоб показатися найкраще.

Дійсно, їхали гарно. Трохи розбійне обличчя Дяченка повернуте направо, прибрало вираз якоїсь лютості. Командуючий крикнув: "Атакуйте вліво ворога на взгір'ю!"

Дяченко закрутив над головою шаблею, протяг вліво. Сотні повернули за ним, розвертаючись у лави, з возів позіскакували пластуни, побігли за кіннотою собачою риссю, у стременах стали численні льюїсисти, тачанки полетіли на крила.

Черніцин вискочив за пластунами, з'їхав у долинку, а за хвилю гармати знято з передків, повернуто в бік "ворога".

У куряві зникло 50 пластунів, підіпруть вони кінних, займуть здобуту позицію. Гарматний постріл — і над взгір'ям зависла хмарка шрапнелі. Показова атака кінноти зробила своє враження!

Чулось:

— Оозкопаїе! Рузгпіе! (Досконало! Чудово!)

Генерал по-своєму:

— Замєчатєльно.

Вихром пронеслись шість гармат кінної артилерії Алмазова. Без закиду проїхали риссю батареї груп. Частини верталися на свої квартири. Знали, що ці оглядини були зроблені перед виступом на фронт.

Авраменко Н. Спомини запорожця. — Київ: Темпора, 2007. — С. 320, 332–335,349-350.

"Перемога або смерть!"

Лавро КЕМПЕ,

козак полку Чорних запорожців

Емблемою-відзнакою Першого кінного Чорних запорожців полку був чорний прапор, на ньому- череп смерті із двома перехресними кістками під черепом. На списах кіннотників — чорні прапорці. Ця відзнака символу смерті була і на шапках-мазепинках із чорними шликами. Девіз полку — "Перемога або смерть". Носієм цього кредо був у першу чергу наш командир, полковник Петро Дяченко. Козацтво без застережень у цьому його наслідувало. Поява чорношличників перед ворогом сіяла переполох і втечу, а кого досягала козацька шабля чи спис — востаннє бачив череп смерті. Не було пардону ворогам, як не чекав пардону чорношличник. Про це добре знали як червоні, так і білі вороги. Поява чорних списів, сіючи жах у лавах ворожих, удесятеро скріплювала сили наших знеможених частин, і перемога у великій більшості була за нами.

Не знаю, як і відколи воно сталося, що ми, чорношличники, кликали свого полковника, Петра Дяченка, "батьком", не тільки ми, молодики, а й багато старших за нього козаків, хоч він мав тоді ледве чи 27–28 років (під час Зимового походу П. Дяченку виповнилося 25 років. -Ред.). Ні крихітки суворості: м'який голос, а в поведінці — йому притаманна щира довірливість і безпосередність. Мабуть, його саможертовність і посвята вояка з'єднали до нього пошану і респект. Коли ж була потреба, він міг дати відчути свою тверду руку командира.

Постать полковника Петра Дяченка в моїй духовій пам'яті поєднується із двома історичними нашими героями, а саме [Іваном Богуном та] кошовим Іваном Сірком із "Савур-могили", — коли полковник П. Дяченко виїздив на коні на котрусь із херсонських могил, вдивляючись у степ, як також і з незабутньої атаки в бою за Вознесенське.

Діялося це раннім ранком весняного квітневого дня 1920 року (15 квітня. — Ред.). Він лежав хворий на тиф у критому фургоні… Команду полком перебрав поручник [Карліс] Броже. Скупчення наших військ обстрілювали червоні з гармат і кулеметів із двох бронепотягів залізничного шляху м. Вознесенського. Лавою — за підтримки сильного кулеметного вогню — наступала школа червоних командирів у силі 250 бійців.

Наша піхота через брак набоїв мовчить — залягла, чекаючи ворога, щоб кинутись в атаку на багнети… Пару днів перед тим кіннота віддала всі набої піхоті, залишаючи собі по 3–5 штук (як казали, для себе), але вони вистріляні напередодні…

Наш бойовий одчайдух Петро Первухин ходить між кіннотниками і благає [дати] хоч по пару патронів до кулеметів. Він учора вистріляв усі: залігши у скирті соломи, підпустив ворожу лаву на приціл і розстріляв її… [Чути] його слізне благання:

— Хлопці, дайте! Дайте хоч по одному! Я їх, сучих синів, — у могилу! А то мій кулемет, клятий, як нема набоїв, — не стріляє!

Дві сотні чорношличників повів був поручник Броже в атаку та мусів повернутись під сильним вогнем бронепотягів і кулеметного вогню лави школи червоних командирів. Один козак 3-ї сотні на прізвище, здається, Бандура — співак, сміхун, улюбленець полку — тяжко поранений, куля засіла в черепі над лобом… Із жалю за ним нас пройняло нестямною жагою відплати… Повідомили про це хворого командира. І ось він з допомогою двох козаків злазить із воза та каже подати коня… За допомогою козаків сідає і, не маючи сили витягти шаблю, мовчки підніс руку і чвалом подався вперед.

Козацтво мов вихор за ним. У цей час наш гармаш останніми двома набоями знешкоджує один бронепотяг, а другий — подався за закрут.

Лава червоних командирів не стямилась, як наша кіннота, наче шуліки, влетіла, проскочивши лаву і з середини, і з боків, і розпочала криваве весілля…

Наймолодший із трьох братів Галайденків, мій ровесник, Нестор, оббризканий кров'ю, витирає шаблю. На запит побратимів, скільки поклав голів, скромно, з усміхненим обличчям, схожим на дівоче, відповідає:

— А хто його знає. Рахував до 18, а далі надокучило!

Ця одчайдушна атака Чорних запорожців на чолі зі своїм командиром відкрила дорогу до Вознесенського. Свідками нашої перемоги — щоб переказати своїм — залишилося поле, вкрите, наче снопами, відділом школи червоних командирів. Живим з них ніхто не лишився.

Треба визнати: вмирали вони з вояцьким завзяттям. Потім, по всьому, козаки на руках поклали хворого командира на віз спочивати й видужувати… Відтоді він у моїй пам'яті поєднується з кошовим Сірком.

Коли ж дивлюся на картину М[иколи] Івасюка "Богун під Берестечком", перед моїми очима постає майже тотожна картина бою влітку [28 серпня] 1920 року під Бурштином. Тоді був тяжко поранений наш командир полковник П. Дяченко. Я був між тими, що виносили його, пораненого, з поля бою. Атака була через торфовище і сіножаті, порізані ровами для спливу води. За цією рівниною проти нас яких кілометр-півтора гостинцем панічно відступає ворог. У ровах при гостинці кулеметним та гарматним вогнем червоні прикривають свій відступ.

Полк Чорних запорожців має завдання фланговою атакою перейняти тих, що відступають, і не дати можливості втекти ворожому обозові, повному зброї та іншого військового приладдя, якого нам дошкульно бракує. Наш командир полку з піднятою шаблею, не оглядаючись, мчить на своєму бистроногому коні…

Його кінь легко бере перешкоди через рови. Не всі коні нашої кінноти брали перешкоди, тому мала кількість козаків, яких коні були треновані, встигали за своїм полковником. Ворог (від нас уже яких півкілометра) панічно втікає і посилено відстрілюється. А полковник П. Дяченко сам уже недалеко гостинця мчить на ворога…

Раптом бачимо — він упав з коня… Кінь із розгону далі галопує у сторону ворога. Нас декілька, чиї коні найпрудкіші, доскочили до свого полковника… Один із козаків, здається Варвянський чи Микита Кирієвський, соловейко полку із профілем [Миколи] Гоголя, погнався за конем і на віддалі сотні метрів від червоних ловить його…

Ворожі кулеметники, напевно, бачили наше замішання, [але] перестали стріляти, рятуючись утечею, а одна серія їхнього кулемета могла зробити з нас купу трупів — ми ж були як на долоні… Нас, козаків, було, може, з вісім, спішимо, беремо командира на руки і виносимо з поля бою, я веду за поводи вільних коней спішених козаків…

Недалеко від пагорбка, за яким ми могли би бути невидимі ворогам, падає з гуком вороже стрільно — на який метр-два від самої середини нашої групи… Я, ведучи коней за поводи, був декілька метрів позаду… Курява і дим закрили перед моїми очима групу з командиром. Моїх коней і мене обсипало грудками землі. Серце тьохнуло… Думаю: "Оце і по всьому…"

Пилюка розсівається, бачу: всі лежать… Підходжу — раптом усі встають, беруть на руки командира… Він, попри поранення (розторощення стегнової кістки), посміхається й каже:

— А дулю!

Таким був цей новітній запорожець, полковник Петро Дяченко.

Та на цьому пригоди того дня не скінчилися. Принесли ми пораненого командира до першої із краю нової хати під зеленою бляхою і поклали під грушею, що росла біля клуні проти хати. Один із козаків у ногах біля командира розправляє покриття, решта відійшли мовчки і сіли на призьбі під хатою, чекаючи на санітарний фургон.

За кілька хвилин козак, що лишився при раненому полковникові, кличе нас помогти перенести його в тінь від груші, бо йому сонце б'є в очі… По кругу стовбура пересовуємо його в тінь і відходимо на старе місце під хатою. Раптом чуємо завивання в наш бік ворожої гранати. З досвіду кожний відчув, що стрільно впаде десь близько — або за нами, або перед нами…

І ось: вюу-чах!..

Граната вривається під корінь груші…

Мить жаського чекання…

Груша затріпотіла якось смертельно…

Але хвилина-друга минає — довгі як вічність, а вибуху немає.

Граната не вибухла…

Лише при корені стовбура завирував жмут землі та трісок деревини.

Граната не вибухла в яких півметра від голови нашого командира.

Лише землею і трісками притрусило обличчя.

Майже в тому місці, де попередньо лежала голова полковника П. Дяченка, — ямка і розкидана свіжа земля…

Ми кинулись до нього…

— Бачите, хлопці, - каже він, — ворог стріляє, та Бог кулі носить… Видко, Богові потрібний ще живий козак на його рідній землі…

Над'їхала санітарка… Ми обережно поклали його на фургон… В усіх блищали в очах сльози…

Він, блідий, обвів нас очима… і ми почули:

— Хлопці, будьте козаками!

Санітарка рушила до шпиталю у сторону Станіславова.

Кемтге Л. У п'ятдесятиріччя Першого зимового походу. Спогади учасника чорношличника про свого Світлої Пам'яті командира 1-го кінного Чорних запорожців полку полковника Петра Дяченка //У 50-річчя Зимового походу Армії УНР. — Нью-Йорк, 1973. — С. 163–165.

Під Вознесенськом

Петро ПЕРВУХИН, чотовий кулеметної ватаги полку Чорних запорожців

Коли відзначаємо 50-річчя вимаршу Армії УНР в Зимовий Похід і нашим палким побратимським привітом вітаємо всіх його учасників, мимоволі приходить на думку хорунжий Полку Чорних Запорожців Петро Первухин, що нині перебуває в далекій від нас Австралії, тримає з нами контакт та час від часу нагадує себе своєю громадською роботою.

До 17 року життя, як пише він, він "насолоджувався пахощами лук і липових лісків Харківщини", а потім із своїм другом Симоном Рідним помандрував на Київ, щоб там увімкнутися в лави тих борців, що розпочали боротьбу за волю України. Із захопленням згадує він про своє перебування в Кінному Полку ім. Гордієнка під командою ген. В. Петрова, у Харківському Слобідському Коші отамана [Івана] Кобзи та в Полку Чорних Запорожців генерала П. Дяченка, в лавах якого відбув він наступ на Київ 1919 року і Зимовий Похід.

Спогад хор. П. Первухина про ті часи — "Мій життєпис" — чекає на свою чергу бути видрукуваним на сторінках "Дороговказу", а сьогодні, у 50-ті роковини вимаршу Армії УНР в Зимовий Похід, подаємо тут маленький фрагмент про взяття Вознесенська:

"А тепер… про перемогу під Вознесенськом. Ви добре знаєте, що, вирушаючи в Зимовий Похід, ми не мали амуніції. Яка то радість бувала, коли хтось під час походу міг роздобути якийсь десяток набоїв до рушниці. І от… перемога! Прибігаємо під містечко, а там цілі гори набоїв, новенькі кулемети, новенькі машинки до набивання стрічок… Тепер уявіть собі картину: козаки прибігають та від радости не знають, що мають робити. Один упав на коліна і обіймає кулемет та плаче як мала дитина. Інші падають на коліна, підіймають руки вгору, до Бога, плачуть з радости та моляться. А ще інші кидають шапками угору та із слізьми на очах складають Провидінню подяку. А були й такі, що, обладувавшись набоями, кричали:

— Тепер ходіть! Хоч із самим чортом, не то що із Троцьким, дамо собі раду!

Інші регочуться як непритомні. Цієї картини не можу описати, бо і сам з радости не знав, що роблю. Напевно, коли б мій батько тоді побачив мене, то сказав би:

— О Боже, здуріла дитина!

Цю картину я бачу перед собою як учора, хоч уже минуло від того часу близько півстоліття. Частенько про це згадую, і старому сльози починають текти із очей, як тоді…"

Як подає ген. М. Крат у статті "Лунали дзвони і гармати" ("Бюлетень СБУВ", ч. 4,1960), у Бознесенську було захоплено 2 мільйони рушничних набоїв, 32 тисячі гарматних, 28 гармат, 5000 рушниць, 4 кулемети.

Дороговказ: орган вояцької думки і чину (Торонто). -1969. -Жовтень — грудень. — Ч. 26 (45). — С. 7–8.

Вапнярська операція

Михайло КРАТ, генерал-поручник Армії УНР

Прорив Армії УНР під ст. Вапнярка на з'єднання з польсько-українським фронтом є останнім епізодом героїчного Зимового походу в запілля ворога України.

В останніх днях квітня 1920 р. Армія УНР у команді генерала Михайла Омеляновича-Павленка посувалася з району Піщана — Ольгопіль до району Тульчин-Вапнярка. ЗО квітня вона зосередилася в районі Тростянця, й тоді ж, після наради у штабі армії, вирішено було прориватися на з'єднання з польсько-українським фронтом: Запорозькій дивізії — в районі Тульчина, Київській — у районі ст. Вапнярка і Волинській — у районі ст. Крижопіль. Галицьку кінну бригаду отамана [Едмувда] Шепаровича призначено в армійський резерв.

Я в той час був начальником штабу Запорозької дивізії. Я не знав докладно розміщення ворожих частин у цих районах, бо агентурна розвідка, треба правду сказати, була не на висоті свого призначення; штаб армії теж докладних інформацій не подав. Тому в мене склалось вражіння, що операцію прориву не було ґрунтовно опрацьовано, але настрій був такий чудовий і віра в перемогу була така міцна, що думка козаків не зупинялася над питанням, де ворог і скільки його є.

Всю увагу запорожці скерували до Тульчина, який треба захопити, щоб з ним дістати заслужену нашими трудами славу і відпочинок по п'яти місяцях безупинного бою й надзвичайного напруження моральних і фізичних сил. 1 травня ввечері, із заходом сонця, Запорозька дивізія переходила залізницю Вапнярка — Христинівка біля КирнасІвки. На переїзді стояло кілька вагонів, до яких галичани грузили паливо. Як же вони були раді, побачивши нас! Які сердешні були їхні привітання! Яка радість світилася в їхніх очах!

— Ми чули, що ви десь недалеко, але не няли віри, що то є правда, Але ж, дякувати Богові, знову побачилися!

Галичан ми прилучили до себе І перейшли в село Кирнасівка, де стали на вулиці, не розходячись по хатах до часу отримання певних інформацій про ворога: від галичан ми довідалися, що тут же, за залізницею, починається сфера ворожих резервів і тилових установ. Дуже радувало мене, що нас, очевидно, ніхто не чекав — ні людність, ні ворог. Це було великим шансом на успіх, лише поставав сумнів, чи встигнемо ми продержатися скритно до ранку: за 6 верст від нас, в с. Одаївка (с. Одаї. — Ред.), стояли штаби бригад, парки і шпиталі ворога; Тульчин займали ворожі резерви; Білоусівка, Війтівка, Вапнярка, Журавлівка — всі ці села аж кишіли большевиками. Поляки — або на ст. Юрківка, або на ст. Юліямпіль. Так казали селяни, що везли меляс із Кирнасівської цукроварні.

Ситуація була дуже цікава й надзвичайна: ми опинилися від ворога на дистанції гарматного стрілу, але мусіли починати операцію вранці 2 травня разом з Київцями і Волинцями. За що б то не стало треба було сховатися від большевиків на ніч з 1 на 2 травня. Було виставлено охорону на всі сторони з наказом: 1) нікого не випускати Із села; 2) якщо хтось буде входити в село, то без галасу, й у всякому разі без стрілу, затримувати й надсилати до штабу дивізії.

Виставивши охоронну частину, розмістилися в селі на спочинок, але в повному бойовому поготівлі, а начальники частин зібралися у штабі дивізії на нараду.

Командири були настроєні дуже нервово, і нарада довший час не могла переходити нормально: справді-бо тяжко було знайти рішення в такій ситуації. Під час наради приїхав отаман повстанців [Ананій] Волинець і доповів командирові дивізії отаманові [Андрієві] Гулому про свій відділ, що находиться десь [докладно не пам'ятаю) на північний схід від Тульчина й чекає на його, отамана Гулого, накази. Сам же він, отаман Волинець, приїхав особисто для нав'язання зв'язку з армією. Тим часом я вже розібрався в мапі, в обстановці; пригадав собі місцевість, бо вона була мені знайома — тут я бився з денікінцями, командуючи 8-м пішим Чорноморським полком у 1919 році, - й забрав слово.

Подавши оцінку місцевості, найбільшу вагу я уділив несподіваності атаки й підкреслив, що Тульчин не можна атакувати з півдня, не атакуючи одночасно, або навіть дещо вчасніше, м. Кинашів, бо інакше з Кинашева ворог міг би нас атакувати у крило і цим нам пошкодити. На підставі цих міркувань, вислухавши ще й полковника [Івана] Дубового, що теж подав оцінку місцевості на північ і захід від Тульчина (так само на підставі минулих боїв у цьому районі), я виступив з конкретною пропозицією: о 5-й год. ранку розпочати бій-операцію по внутрішнім операційним лініям, себто одночасно атакувати несподівано всі села, що їх займає ворог.

Понеже (оскільки. -Ред.) інших пропозицій не було, а ніхто не висловився проти мого плану, то й вийшов наказ, поки що словесний, такого змісту:

Сотні Кінно-запорозького полку (частину полку з командиром полковником І. Литвиненком було призначено в дивізійний резерв) атакувати й захопити села Одаївка, Федорівка, Дрянка (Дранка. -Ред.), Свинокривда, Тимонівка (Тиманівка. -Ред.) й Липівка, після того вислати розвідку на ст. Вапнярка й увійти у зв'язок з Київською дивізією.

Повстанчому єлисаветському відділові отамана [Герасима] Нестеренка-[Орла] очистити від ворога с. с. Білоусівку й Війтівку, після того атакувати ст. Журавлівку і теж увійти у зв'язок із Київською дивізією, яка буде провадити бої за ст. Вапнярка.

Пішому Запорозькому полкові, підтриманому батареєю полку Чорних запорожців, атакувати Кинашів, захопити його й атакувати м. Тульчин зі сходу, після чого продовжувати наступ аж до заняття західнього краю лісу, що на захід від Тульчина, там привести себе до порядку й бути готовим до бою.

Полкові Чорних запорожців, підтриманому батареєю Окремого кінно-гірського дивізіону (озброєною гірськими гарматами, а тому рухливою), атакувати м. Тульчин із півдня й переслідувати ворога на північ; увійти у зв'язок з отаманом [Ананієм] Волинцем.

Повстанчому відділові отамана Волинця атакувати село Нестерварку, після того увійти у зв'язок з частинами дивізії.

Під час наради почувся десь поблизу стріл. Всі ми, що були на нараді, вискочили на подвір'я, гадаючи, що охорона цим стрілом попереджує про небезпеку, але хутко виявилося, що то якийсь недисциплінований козак забив комуніста, що заблукав до села. Нарада скінчилася спокійно. На ніч дивізія стояла в с. с. Кирнасівка й Антопіль. Полковникові Дубовому наказано охороняти шлях із Тульчина, але так, щоб його не зауважив ворог.

Після вечері отаман [Андрій] Гулий-[Гуленко] і політичний референт Василь Совенко полягали спати, а я зібрав старшин штабу дивізії Енгельмана, Мамонтова і Пустовійта й почав диктувати оперативний наказ, в якому розвинув обговорений на нараді план бою.

Після відходу старшин і розіслання наказу по частинах я міг би спочинути, але не міг улежати, встав і знову взяв мапу: я старався передбачити можливі несподіванки і найбільш імовірний перебіг бою. Диспозицію складав у надії, що вдасться розпочати бій несподівано для ворога й прикути його до місць постою. А як це не вдасться і ворог зустріне нас підготованим або сам нас заатакує? Це давало б йому шанси до перемоги, бо наша дивізія була числено значно слабша від ворога і ми її ще й поділили на кілька груп, на початку бою майже цілком самостійних. Досить було б ворогові навіть без перегрупування розбити хоч одну з колон дивізії і розвинути успіх далі, щоби примусити всю дивізію до відходу, і то дуже тяжкого, бо із загроженими крилами й тилом. Цей відступ Запорожців відкрив би тили Київської й Волинської дивізій, а тоді операція скінчилася би, безперечно, невдачею, якщо не катастрофою.

З другого боку, розміщення ворожих частин та установ таке, що вдарити всією дивізією в одному якомусь пункті було неможливо, бо прийшлося би не тільки провадити, а й починати бій, маючи загрожені крила й тил. Тому й прийшло до рішення атакувати ворога на всіх його становиськах у стрефі (зоні. — Ред.) бою Запорожців рівночасно, ділаючи по внутрішніх операційних лініях. Такий бій можна провадити, маючи значний резерв, але дивізія була чисельно так мала, що виділити його не могла й мусіла обмежитися резервом у складі двох сотень кінних Запорожців.

Так у думках про останній день Зимового походу провів я ніч з 1 на 2 травня.

Світало. Перехрестився, збудив отамана і штаб. За кілька хвилин ми виїхали із села й рушили в Антопіль. Ще вночі полковник Дубовий надіслав до штабу відібрані від большевицького комісара папери — це той комісар, який віз гроші до Тульчина і якого захопили Запорожці. В його паперах були ріжні накази, донесення, представлення до ордена "Красного знамени" тощо. Я уважно переглянув ці документи і з них довідався, що москалі навіть і не передбачають нашої появи в районі Тульчин — Вапнярка.

Біля Антополя Алмазівці напували коней. Селяни з Тульчина й Кинашева гнали на пасовисько худобу. Большевики спали, певно стомлені святкуванням "первого мая", — ні большевики, ні селяни не знали, що ось тут, в якихось 600 кроках, ми готуємось до бою.

У ліску на північ від Антополя зосередився піший Запорозький полк; за лісом стала батарея Чорних запорожців. Тихо, навіть без балачок, лежали запорозькі лави. Тільки я був зденервований, бо сотник Чернишин (тут і далі: Черніцин. -Ред.), командир батареї, ніяк не міг зрозуміти, що він може стріляти без обсерваційного пункту, бо від нього в огню вимагається тільки навести паніку в Кинашеві, а ворог тут же, ось — за горою.

Нарешті все було готове, тобто поступили донесення від командирів усіх поодиноких груп, що вони зайняли вихідне становище. На мій наказ (отаман Гулий був з Чорними вліво від нас) сотник Чернишин подав команду; два гарматні стріли… гук "Слава!"… і Запорожці за кілька хвилин уже внизу й господарюють у Кинашеві.

Я вискочив на горбок і побачив як на долоні цілу місцевість. На непосідланих конях метушилися по селу червоноармійці; баби кричали. Безладні стріли й галас поміж москалями покривалися громовим "Слава!" Запорожців. Кинашів взято. Запорожці б'ють ворога; чимало ловлять ворожих коней, сідають на них і, простуючи на захід, усе змітають на своєму шляху.

Тим часом почулася безладна стрілянина в Тульчині. Ворог, почувши стрілянину й галас у Кинашеві, не міг ставити правильного опору, але все ж зустрів Чорних на вузьких вулицях містечка кулями. Різко зазвучали гармати Алмазівців. Чорні вибили большевиків із Тульчина, женуть їх, переслідують у місті й поза містом.

Коли я під'їхав до цвинтаря, де стояли отаман [Андрій] Гулий, полковник [Іван] Литвиненко і [Олекса] Алмазов, — у Тульчині вже панувала тиша, а за ним маячили поодинокі постаті Чорних запорожців і, здається, Гайдамаків. Кінні Запорожці й повстанці Нестеренка теж виконали добре своє завдання, бо з тилу нас ніхто не непокоїв, і тільки в початку бою в районі Білоусівка було чути коротку стрільбу. Один із большевицьких кулеметів вирвався з Кинашева і, стріляючи навколо, кинувся кудись на схід від Антополя. Сотник Севастіянів погнався за ним. Кулемета не дігнав, але зарубав двох червоноармійців і придбав собі чудового білого коня.

Сонце вже було високо, було близько 9 год., коли з лісу, що на північний схід від Нестерварки, з'явилися густі лави, очевидно повстанців отамана Волинця, що почав атаку замість 5-ї аж о 9-й годині. Лави наступали на Нестерварку. Незабаром почулася стрілянина між Чорними і ними; ця стрілянина здалася нам дивною. Отаман Гулий послав роз'їзд, але й роз'їзд обстріляли. Лави насувалися все ближче, вели вогонь по Тульчину, і то такий інтенсивний, що і в отамана Гулого, і у мене постав сумнів, чи то справді є Волинець. Не треба забувати, що ми вели бій на ближніх тилах ворога, який легко міг зняти частини із фронту й надіслати їх проти нас.

Лави підійшли вже близько, вже тільки р. Сельниця розділяла нас і їх. Якщо то ворог і якщо повстанці Нестеренка ще не захопили Журавлівки, то наше становище, а особливо пішого Запорозького полку, могло стати критичним. Тому отаман Гулий, вважаючи, що зробив усе, щоб показати захоплення нами Тульчина й Кинашева, наказав кулеметам Кінно-гірського дивізіону (командир сотник Гришко) відкрити вогонь. Тоді лави почали спішно відходити за гору і незабаром сховалися за нею.

За якихсь півгодини з боку Антополя прибув роз'їзд Волинця з донесенням, що обстріляні нами лави належать до загону Волинця. Дяка Богові, що непорозуміння це обійшлося без втрат, але після цього випадку мене вже трудно переконати, що навіть партизанську війну можна вести домашніми засобами і на чолі відділів ставити осіб без військової освіти, маючи надію тільки на їхній патріотизм і природній військовий хист: спізнитися на чотири години до бою без поважних причин і тим спізненням стримати майже на годину цілу операцію — то є злочин.

Отаман Гулий наказав Волинцеві стати в резерві дивізії на південь від Тульчина, а сам зі мною і штабом поїхав у місто.

Завжди приємно вступати до міста, яке тільки що захоплено з боєм, але в Тульчин було особливо приємно в'їжджати, бо містечко абсолютно боєм не ушкоджено. Назустріч нам вели полонених; зустрічалися поранені Чорні запорожці, які із запалом оповідали про свою завзяту атаку. Біля мосту зустріли велику юрбу козаків, що з галасом провадили тягарове авто, захоплене в Тульчині. В цей мент у сяйві промінів сонця, якраз над нашими головами, з'явився польський аероплан, який ніби нарочито (навмисно. — Ред.) прилетів до нас, щоб додати нам сили в останніх боях після 5-місячної мандрівки по Україні.

— Польський аероплан! Аероплан! Фронт близько! Слава! — полетіли вгору шапки.

Ми вітали цього першого вісника фронту, бо саме слово "фронт" мало ' для нас таке чарівне значіння, як для Колумбових моряків слово "земля".

Отаман Гулий, бойовий і хоробрий старшина, при всіх своїх позитивних рисах, мав одну велику хибу: надзвичайне зацікавлення трофеями. І на цей раз, ще не зорієнтувавшись у ситуації, ще не привівши частин до порядку, не віддавши взагалі ніяких наказів оперативного змісту, він зараз же почав розпитувати, де та яке залишили большевики майно.

Десь була шкіра, й посилається її розшукувати. Мене шкіра в той час цікавила мало, бо я передбачав — та й тяжко було не передбачати — прихід большевицьких частин із фронту, а тому я з ординарцем Підвисоцьким поїхав у Нестерварку, щоб упевнитись, чи там є яка застава, яка б охороняла нас із півночі.

Застави не було. Коли я повернувся до міста, щоб видати відповідні зарядження, отаман Гулий кудись збирався їхати; екіпажем (здається, оглядати шкіру, яку таки відшукали), але в цей час почулася сильна гарматна стрілянина з боку Журавлівки і над нами почали рватися шрапнелі.

Штаб знову сів на коней і вирушив до піших Запорожців, що були в найбільш небезпечному місці і від яких не поступало ніякого донесення. Не доїжджаючи до східньої околиці Тульчина, зустріли ми полковника Дубового, який доповів, що ще не встигнув привести полк до порядку після вуличного бою, як його обстріляно з лісу гарматним вогнем.

Полковник гадав, що йому не вдасться легко вибити ворога з лісу, згідно з диспозицією, бо треба було б вести атаку з яру, а тому він стратив час на допровадження полку до порядку. Безперечно, він мав повну рацію, але, на мій погляд, піші Запорожці могли б виконати диспозицію, якби не розбрелися були по містечку після його захоплення замість далі переслідувати ворога. На плечах ворога легко було опанувати вихід із міста й зайняти ліс. Цей ліс міг стати нашим опорним пунктом. Але не судилося, і навпаки — він став місцем концентрації ворожих сил і в деякій мірі вихідним пунктом для його контратаки, яку вже підготовлювала ворожа артилерія.

Як виявилося незабаром, большевики кинули проти Запорозької дивізії сили такі значні, що втримати їх наступ було б однаково не під силу, а завдання виконати демонстраційний наступ з метою притягнути на себе головні сили ворога було виконано блискуче (тому затримання піших Запорожців у Тульчині не відіграло великого значіння, але факт залишається фактом: було зроблено тактичну помилку. Цим не хочу образити хоробрий полк і його досвідченого в боях командира: не помиляється той, хто нічого не робить).

Отаман Гулий видав наказ залишити місто без бою (не вистарчало сил для його оборони) та зайняти позицію на південь фронтом на захід. Передбачалося, що наша артилерія не дасть можливості ворогові зайняти Тульчин, а повстанці Волинця так зміцнять наші сили, що ми зможемо перейти в контрнаступ, але в напрямку на Журавлівку, забезпечивши своє праве крило: успіх, сполучений із захопленням Вапнярки Київцями, дав би в результаті виконання загального завдання прориву, але не в напрямі на північ, а на захід (приблизно на Могилів).

Повторюю, що Запорожці, згідно із засадами тактики, не знали, що їх завданням було демонструвати.

Штаб знову повернувся до цвинтаря, де Кінно-гірський дивізіон своїми гарматами, кулеметами і кінною сотнею вже біля години здержував ворога, який дебоширив із лісу.

Незабаром із міста появилась колона пішого полку, яка чомусь простувала по шляху на Кирнасівку. Я поїхав до неї й завернув її. Полковник Дубовий пояснив, що колона направлена до Антополя згідно з наказом, переданим якимсь козаком; що це був за козак — я й досі не знаю, але гадаю, що словесний наказ було невірно передано, в чому вже мушу визнати винуватим себе, бо треба було наказ написати, чого я не зробив, покладаючи велику вагу на швидкий вихід з міста.

Полк знову розвернувся й зайняв позицію на висотах на південь від Тульчина, фронтом на захід.

Незабаром підійшли й Чорні запорожці. Полковник Дяченко доповів, що з півночі в напрямі на Тульчин посуваються великі сили ворога, і з передовими їхніми частинами він мав бій. Полк дістав наказ стати в яру, за лівим флангом дивізії.

Близько год. 14 з'явився отаман Нестеренко і доповів, що біля ст. Журавлівка його зустріли великі сили ворога й розбили. — Я навіть не знаю, де мої повстанці, - сказав він. Тим часом надійшов отаман Волинець зі своїми повстанцями і став у яру за пішим полком біля великого шляху Тульчин — Кирнасівка. Тоді я ще раз пожалкував, що він не вийшов своєчасно на Нестерварку. Мабуть, це дало б змогу полковнику Дяченкові затриматись на північ від Тульчина і ми були б повними господарями в околиці, займаючи всі командні висоти.

З лісу ворог не показувався, стриманий нашим гарматним і кулеметним вогнем; все було готове до наступу, але отаман Гулий ще не рішався, бо не мав ніяких відомостей про хід бою під Вапняркою ні від Тютюнника (Київська дивізія), ні зі штабу армії. Я послав туди вже декілька донесень, але ординарці не поверталися.

Близько год. 16 ворог відкрив сильний вогонь із важких гармат від півночі; ми почали зазнавати втрат. Боротись із міцною артилерією ворога своїми 4-ма гарматами ми не могли, шанцевого інструменту, щоб закріпитися на своїх позиціях, не мали, а тому прийшлося відходити.

Отаман Гулий, видавши наказ про відступ, поїхав до Волинця, справедливо чекаючи удару ворога на наші крила й бажаючи бути на загроженому пункті.

Залишившись за нього на його місці (командира дивізії), я дав наказ Чорному полкові вислати міцний пост із кулеметами на схід до Білоусівки і зайняти ліс, бо передбачав можливість переслідування нас ворогом. За праве крило я був спокійний, бо там був отаман Гулий; завжди в найнебезпечніших місцях, герой тоді, коли все готове піддатися паніці, він умів робити героями тих, хто був безпосередньо біля нього. Тепер він був на правому крилі, а тому я звернув свою увагу на ліве крило. Діставши донесення, що Чорні вже вирушили до лісу, я зарядив відхід Кінно-гірського дивізіону на рисях із займаної позиції за ліс, де знову належало стати на позицію. Дивізіон знявся без втрат, але пішому полкові прийшлось відходити під таким вогнем, що всякий порядок було загублено.

Саме тоді, коли я під'їхав до Чорних запорожців, ворог почав міцно обстрілювати ліс. Луна від вибухів зміцнювала гук. У цей час біля лісу опинився загін повстанців з Бершаді, який підійшов з тилу. Йому я наказав зайняти позицію біля Білоусівських хуторів, а пішому полкові відходити до Федорівки. Тут же, в лісі, опинилися всі величезні обози дивізії, що в паніці поривалися тікати з Кирнасівки кудись на захід. Вдалося привести їх до порядку й направити теж до Федорівки. Нарешті ліс звільнився від пішого полку й обозів. Кінно-гірський дивізіон я теж спрямував у Федорівну, незабаром зняв і бершадських повстанців, залишивши в лісі, в ар'єргарді, Чорних запорожців, з якими й сам залишився. Стрільна ворожої артилерії вибухали десь наліво. Незабаром, коли все в лісі заспокоїлося, і тільки артилерія нас непокоїла, приїхали отаман Гулий і зв'язковий старшина з Київської дивізії. Виявилося, що отаман Тютюнник ще не розпочав рішучої атаки на Вапнярку, а тим часом уже наближався вечір. Тоді вирішено зібрати дивізію до Федорівки. Отаман Гулий зараз по приїзді до цього села виїхав у штаб армії.

Ситуація була критична: Запорожці були втомлені боєм, Київці і Волинці ще до цього часу успіху не мали, ворог великими силами, знятими із фронту, загрожував нам з півночі. Навіть якби поляки перейшли в наступ і примусили большевиків до відходу, то нас би змели большевицькі маси.

Завдання мінялося: треба було не робити вже прориву ворожого фронту, а шукати можливості зійти з тилових шляхів ворога. Так само зрозумів ситуацію і штаб армії, а тому вже близько 22-ї години дивізія дістала наказ рушити на Шарапанівку і прориватися просто на захід. Київська дивізія вночі мусіла рішучо атакувати ст. Вапнярка, а Волинська — ст. Крижопіль. Вирядження штабом армії сотника [Семена] Лощенка як зв'язок до поляків було завчасне, — він сидів у нас у штабі і песимістично дивився на майбутнє. Мені теж було нерадісно в цей вечір так гарно початого дня. А все ж непереломна воля отамана М. Омеляновича-Павленка зуміла, як завжди, вивести армію навіть і з цієї, здавалося, безвихідної критичної ситуації.

Близько 1-ї години, в ясну місячну ніч, дивізія, виділивши Запорозький кінний полк в армійський резерв, вирушила на Шарапанівку й прибула туди вдосвіта 3 травня. Так закінчився перший день бою. В той час як Запорожці провадили бої під Тульчином, Київська дивізія чомусь не рішалась атакувати ст. Вапнярку, але ще 2 травня 3-й кінний полк було вислано на ріг лісу, що на південь від села Крижопіль (все, що стосується дій Київської дивізії і 3-го Кінного полку, подаю зі слів полковника Олександра Вишнівського. -М.К.).

Близько полудня 2 травня, себто коли Тульчин взяли Запорожці, почався відхід большевицьких обозів з півночі; частина цих обозів потрапила до рук 3-го кінного полку. В ніч із 2 на 3 травня Київська дивізія (отаман Тютюнник) з боєм захопила ст. Вапнярку, там до її рук дісталося величезне майно й, здається, ешелон штабу 14-ї совєтської дивізії. Не затримуючись на станції, дивізія перейшла залізницю і, виславши відділ на с. Кисличку (мабуть, як бічний загін), маршувала на с. Антопіль, де ночував з 2 на З травня кінний полк. З травня, вранці, цей полк зробив напад на большевицький обоз, що проходив через с. Марківку.

Тим часом Запорозька дивізія пройшла с. Шарапанівку й наближалася до залізниці Вапнярка — Бірзула (тепер м. Котовськ. — Ред.). Там вона через помилку мала сутичку з Наддніпрянською сотнею (сотника Євсієва) Галицької кінної бригади, при якій перебував командувач армії зі штабом. Після короткої перестрілки сотня продовжувала рух на захід, а дивізія перейшла залізницю і без сутички з ворогом дійшла до м. Княжопіль. Тепер, на підставі оповідань [під]полковника [Андріана] Марущенка-[Богданівського], постараюсь описати діяльність Волинської дивізії.

Ніч з 1 на 2 травня дивізія (отаман Олександр Загродський) ночувала в лісі, що на захід від м. Жабокрич. Від 4-ї до 12-ї години дивізія вела бої із броньовиками, що прикривали ворожі ешелони, які відходили зі ст. Вапнярка на Рудницю під впливом бою під Тульчином і нападу повстанців Нестеренка на ст. Журавлівку (все, що стосується Волинської дивізії, подаю зі слів [під] полковника Марущенка-Богданівського. — М. К). Перешкодити відходу не вдалося. З 12-ї до 18-ї год. тривав гарматний бій, а о 24-й год. дивізія перейшла в рішучий наступ і захопила ст. Крижопіль враз із 2 гарматами й великою здобиччю. Але недовго Волинці господарювали на станції, бо незабаром їх вибили звідси броньовики, а о 3 — 4-й годині 3 травня подана з півночі ешелонами большевицька піхота повела наступ. Наступ було відбито, але частину дивізії, послану в обхід атакуючого ворога, заатакували большевики, що відходили з Вапнярки. Ця частина дивізії відійшла з великими втратами й загубила одну гармату. Бій припинився. Большевики міцно займали станцію Крижопіль, а Волинці зайняли вичікувальне становище на схід від неї.

Близько 10 год. розвідка Запорожців викрила, що з боку Крижополя насуваються броньовики. Дивізію було заховано в лісі, що на південний схід від м. Княжопіль. Батарея Алмазівців і кулемети пішого полку стали на позицію біля лісу в кущах, а технічний курінь сотника Герасимова (вправного й відважного сапера, героя Крюківського бою в 1919 р.) було надіслано до підриву залізниці.

Броньовики йшли дуже помалу, а як підійшли до будки (сотник Герасимів не встиг підірвати залізницю), гармати й кулемети відкрили вогонь. Броньовики відповідали, але одне із перших стрілен Алмазівців трапило в перший броньовик і тим примусило обох до втечі чимскоріше на Крижопіль. Дивізія негайно рушила за ними слідом, а в цей момент зліва почулася стрілянина — то Волинці знову перейшли в наступ. На цей раз ворог не ставив жадного опору, й станцію зайняли Волинці й Запорожці — прекрасний приклад підтримки частин і чудової орієнтації без наказу вищого начальства!

Приблизно за півгодини отаман Гулий наказав звільнити станцію, бо з півдня нібито знову надходили броньовики. Наказ було поспішно виконано, але броньовики не надійшли: вони, очевидно, відійшли на Бірзулу. Тим часом Київська дивізія вела тяжкі бої вже не з обозами, а з авангардом ворога, який почав відходити із фронту. Піхота Київців прийняла бій під селом Кисличкою, зазнала великих втрат, але затримала ворога й дала можливість дивізії приготовитись до бою.

3-й кінний полк, що тоді був у Марківці, рушив на стріли, але застав дивізію вже в марші з Антополя в Савчинці. В лісі між цими селами знову розгорівся бій, і тут відзначилася піхота Київської дивізії, відбиваючи завзяті атаки ворожої кінноти. Коли колона дивізії проходила попід самим лісом, її було обстріляно справа кулеметним вогнем з дистанції 600–800 кроків, отаман [Михайло] Омелянович-Павленко йшов пішки на чолі 3-го кінного полку, він показав рукою напрямок і видав команду: — Третій полк, в атаку!

Полк із місця понісся, блиснули шаблі, залунало "Слава!", ворог сховався до лісу, а колона продовжувала марш.

Ворожий авангард, що вів бої з дивізією, не переслідував її, а зараз же, по зайняттю Антополя, звернув на Марківку й далі на М'ясківку. 3-й кінний полк зайняв Антопіль, де перебув ніч із 3 на 4 травня. Запорозькі обози ще під час бою з броньовиками було скеровано на М'ясківку, яка вважалася місцем безпечним, бо на північ від неї знаходилась десь (докладно не було відомо, де саме) Київська дивізія. Але при наближенню до М'ясківки обози зустрілися з большевиками, які тільки що мали бій з Київцями. Все, що було живого в обозі — з рушницями й без них, — розсипалось у лаву й чекало наступу, але ворог не атакував, а спішно пройшов через М'ясківку на Гарячківку (вже пізніше виявилося, що то був головний напрям відступаючих ворожих колон).

Запорозька дивізія розмістилась у М'ясківці. Отаман Гулий виїхав до отамана Омеляновича-Павленка (зв'язок зі штабом армії було встановлено), а я, навіть не поївши, ліг спати, бо був страшенно змучений двома безсонними ночами. Скільки я проспав, не знаю. Збудив мене полковник Яшниченко, бо большевики обстрілювали М'ясківку. Коли я одягнувся і вийшов на вулицю, перед хатою вже вишикувалися зв'язки на чолі з енергійним хорунжим Пруглом. Я розіслав словесний наказ (бо не мав часу писати й боявся випустити частини з рук): "Всім витягуватися із села тими шляхами, якими прийшли сюди!" Отаман Гулий ще не встиг виїхати з містечка, як почув стрілянину й повернувся до дивізії. Над нами рвалися шрапнелі, але частини спокійно залишили містечко.

Насунула ніч. Місяць ще не зійшов, і у двох кроках не було нічого видно, тому частини по виході з містечка більш-менш стали в порядку готовності до бою, але не переходили до будь-яких акцій. Москалі теж не непокоїли нас, а незабаром і зовсім припинили вогонь по М'ясківці.

Як зійшов місяць, вислано було розвідку пішого полку до містечка. Вона хутко вернулася, обстріляна рушничним і кулеметним вогнем. Очевидно, большевики виставили охорону в наш бік на час переходу їхніх частин із фронту через М'ясківку на Гарячківку й далі. Я висловив цю свою думку отаманові й радив вночі не вв'язуватися в бій, чекати дня, коли, може, матимемо змогу пошарпати червоних, що відступали. Але отаманові Гулому порада моя не подобалась, і він поїхав кудись наперед. Я зі штабом залишився позаду, за горбком, зліз із коня, намотав повід на руку й заснув. Але ненадовго. Раптом справа, з яру, почулася кулеметна стрілянина, й хоч кулі летіли високо над нашими головами, але кілька кінних не витримало несподіванки й рвонуло в запілля, а за ними й мій штаб. Хутко, однак, вдалося все привести до порядку, стрілянина теж довго не тривала.

Приїхав отаман Гулий і оповів, що якась частина большевиків нарвалася на кінну сотню Алмазівців, що охороняла яр на нашому правому крилі, але, зустрінута нашим кулеметним вогнем, відійшла. Знову піша розвідка пішла в містечко. На цей раз вона доходила аж до центру містечка й від мешканців довідалась, що москалі подалися на Гарячківку.

Ці відомості ще більше мене впевнили в тому, що ми стоїмо на головному шляху відходу ворога, але, прийнявши до уваги малу чисельність наших сил порівняно з ворожими і втому як людей, так і коней, я знову пропонував отаманові до ранку не вступати до містечка, а отаборитися десь поблизу й тримати містечко під своїм наглядом. Так і було зроблено. Дивізія спокійно переночувала в якійсь слобідці.

Вранці 4 травня, десь близько 5-ї год., знову почулася стрільба, а наша охорона донесла, що большевики великими силами сунуть на М'ясківку з боку Марківки. Отримавши ці відомості, я побіг до отамана Гулого (він ночував осібно), але побачив його вже на коні. Він наказав мені вислати розвідку на М'ясківку й чекати наказу, а сам з ординарцем поїхав кудись у бік М'ясківки.

Соромно признатись, але мушу: цей епізод бою під М'ясківкою — Вільшанкою для мене й досі не ясний. Партизанське серце отамана Гулого піддалося спокусі пошарпати ворожі сили, і він з кіннотою кинувся за ними, не попередивши мене про це, так що я, властиво, й не знав, де саме стоять чи б'ються частини дивізії. Усі мої старання увійти з ними у зв'язок не мали успіху. Тільки Кінно-гірський дивізіон вийшов із села і чекав наказів. До нього прилучився і я з кількома старшинами та козаками штабу дивізії, але нічого не розпочинав, бо чекав з'ясування ситуації.

Раптом перед нами появилася Галицька кінна бригада Шепаровича, яка вилетіла кар'єром на гору; стала, вирівнялась, блиснула шаблями і знову зникла під горою з наших очей, обстріляна ворожою артилерією. Близько 7–8 год. до мене прибув післанець від отамана Гулого і привіз словесний наказ: переслідувати ворога, що відходив на Вільшанку. Він оповів, що отаман Гулий з кінного сотнею Алмазівців і поодинокими козаками різних частин наскочив на хвіст колони, що простувала на Гарячківку, відтяв частину цієї колони й погнав її на Вільшанку.

Переслідувати ворога, на виконання наказу командира дивізії, я міг тільки гарматним вогнем, бо кінноти та й взагалі частин дивізії у своєму розпорядженні не мав. Кінно-гірська батарея кар'єром понеслася на нову позицію; я був з нею. Перед нами відкрився чудовий образ бою! Хмари большевицьких возів і піхоти в безладді тікали по дорозі, а кілька кіннотників гналися за ними, настигали й рубали. Алмазівці своїм вогнем ще більше зміцнювали паніку ворога. Батарея змінювала свою позицію, може, з десять разів, несучись кар'єром по зораних полях. Вже позаду нас лишилася Джугастра, Слобода Шляхецька. Якийсь большевицький кулемет відкрив вогонь по отаманові Гулому з хутора, що був зліва від дороги, але через кілька хвилин, бачачи, що на нього не звертають уваги, знявся також і теж почав тікати на південь.

Отаман Гулий кілька разів надсилав накази, щоб батарея не відставала, але коні вже були так змучені, що далі рухатись не було як — батарея зробилася би зовсім не здатною до бою і маршу. Тому я, на свою відповідальність, згодився, щоб Алмазівці припинили переслідування, а полковник Алмазов дав мені за це шматок курки, який я з'їв з великою насолодою і аж тоді пригадав, що не їв ще з вечора 2 травня.

Незабаром все стихло. Я розіслав своїх зв'язкових, щоб шукали частини й передали наказ знову стати в М'ясківці, де й бути в бойовому поготівлі та очікувати появи нових ворожих колон з півночі. Сам я з кількома старшинами та козаками штабу залишився при дорозі, щоб діждатися можливості зв'язатися з отаманом Гулим, а для кращої орієнтації поставив коло себе прапор. Повз нас проїхало багато козаків, яких ми скеровували до М'ясківки. Приємно було дивитися на них, такі вони були веселі після вдалого бою!

У полудень я довідався, що отаман Гулий є в Джугастрі, і поїхав до нього. Там ми помилися, поснідали й возом, щоб дати коням відпочинок, повернулися до М'ясківки. Почувши, що в одному приватному домі в М'ясківці нібито стоїть штаб Мазепинського кінного полку Волинської дивізії, пішов я туди, щоб дізнатися, що діється у Волинців, бо з вечора 2 травня ми не діставали ніяких наказів і ні від кого не мали інформацій про загальний хід операцій.

Дійсно, побачився я зі старшинами Мазепинського полку, але вони не могли сказати мені, де їхній полк. Гостинний господар запросив мене до чаю, і я з приємністю згодився. Цей господар дуже обурювався, що ми вчора без бою звільнили містечко. Я вияснив йому ситуацію і попередив, що таке може ще повторитися — містечко будемо ще кілька разів звільняти й займати аж до часу, коли частини польсько-українського фронту займуть його.

Тим часом прийшов наказ від отамана [Михайла] Омеляновича-Павленка, щоб дивізія йшла кудись на північ (докладно не пам'ятаю, але, здається, в Теклівку). Я подякував господареві й хотів іти з тим наказом до отамана Гулого, але тільки що вийшов з хати, як почув стрілянину біля самого містечка на горі. Коли я прибіг до штабу дивізії, мене вже чекав повстанець від Нестеренка (вони знову ввечері 2 травня зібралися) з донесенням, що велика кінна колона ворога наступає з лісу, що між Савчинцями й Антополем. Я наказав дивізії збиратися при виході з містечка на Гарячківську дорогу. Цей наказ було виконано дуже хутко, й незабаром штаб стояв на горі біля якоїсь поміщицької садиби. За горою стали батареї Алмазова й Чорних запорожців; полки розташувалися поблизу них.

Вся місцевість була перед нами як на долоні. Дійсно, з лісу насувалась чорна хмара кінноти. Вліво від нас маячили кінні лави, чиї не знати; звідти було чути рушничні стріли. Дорога на Вільшанку чорніла від колон чи обозів — розпізнати було тяжко. В цей час, поки ми розглядалися навкруги й намагалися відгадати ситуацію, зліва, з гори, на нас налетів переляканий обоз Волинської дивізії. Вдалося його зупинити з пістолями в руках; обозники були такі перелякані, що навіть не могли пояснити, хто йде по Вільшанській дорозі і що то за лава на горі, зліва від нас.

Обоз цей зняв страшенну куряву й тим звернув на нас увагу ворожої колони, що наступала з лісу, і по фільварку відкрили вогонь шість ворожих гармат, з якими нам боротися було не під силу. Піший полк сховався під кам'яними будовами фільварку, а командири частин зібралися біля отамана Гулого, чекаючи на наказ. Становище було скрутне і настрій не бадьорий, бо важкі стрільна рвалися дуже близько, а з облич козаків я бачив, що як зараз не видати будь-якого наказу, то все зірветься в світ за очі й паніки тоді не оминути.

Отаман Гулий хотів піти згідно з наказом отамана Омеляновича-Павленка й спитав мене, в якому це напрямку. Я показав на большевицьку колону біля лісу.

— Тьфу, чорт, що ж робити!

Я порадив якнайхутчіш вийти на Вільшанський шлях. Якщо там ворог, то прориватися на Ямпіль, якщо свої — буде видко, що робити далі. Полковник Дубовий і полковник Алмазов з цим погодилися, отаман Гулий теж. Зараз же я вислав полк Чорних запорожців і наказав: — Якщо на Вільшанському шляху був би ворог — атакувати його, якщо свої — увійти з ними у зв'язок і надіслати донесення.

Батареї повернули свої гармати на Вільшанський шлях і приготувалися до підтримки Чорних. Піший полк в одну хвилину вибіг із двору й вишикувався внизу за горою. Чорні рушили клусом — згідно з наказом. Штаб дивізії теж мав намір прилучитися до них, щоб скоріше вийти з-під вогню ворожої артилерії, але я зупинив його і слідкував за Чорними. Ситуація знову була критична, і якби на Вільшанському шляху був ворог, а не наші, нам було б несолодко. Чорні вже близько; ось відокремилось двоє, під'їхали, розмовляють, їдуть кроком назад. Полк теж кроком витягнувся на гору й змішався з військами й обозами на шляху. — Дяка Богові, наші!

Знялися батареї, згорнулася в колону піхота, і дивізія рушила. В цей час, на наше щастя, знялася страшенна хуртовина, маскуючи наш марш. Стовпи піску закрутилися в повітрі, вдарив грім, і Господь Бог надіслав на поле бою страшенний дощ. Большевики припинили вогонь, і ми спокійно дісталися до дороги на Вільшанку. Там, на цій дорозі, був повний хаос: обози й частини всіх дивізій, вози, гармати, баби, піші, кінні, полонені; все це поволі сунуло на південь, без усякого ладу, займаючи цілу дорогу без дотримання дистанції чи інтервалів.

Голова дивізії все ж таки знайшла якусь перерву в цьому потоці людей і возів і ввійшла туди. Коли задні підтягнулись, рушили далі, лишивши сотню на місці з наказом не дозволяти обозам та частинам інших дивізій розривати колону Запорожців. Вже було темно, коли до нас приїхав ординарець отамана [Михайла] Омеляновича-Павленка з наказом: "Всій армії зосереджуватися в селі Вільшанка і навколо нього".

Я доповів отаманові Гулому, що, на мою думку, наказ не є раціональний: Командарм змучений триденним боєм і, певно, тому тільки й видав його, але ми не маємо права цей наказ виконати, бо не виключений нічний напад ворога. Якщо вся армія, стомлена до краю, зосередиться в одному місці, то досить нападу навіть одного ескадрону, щоб викликати загальну паніку. Я пропонував командирові дивізії не виконувати наказу й заночувати в с. Вербка, про що надіслати донесення в штаб армії.

— Ми будемо недалеко від решти армії; якщо ворог наскочить на Вільшанку, ми спокійно приготуємось до бою і допоможемо вільшанській залозі. Якщо напад буде на нас — то вона допоможе нам.

Отаман Гулий згодився і зупинив колону біля криниці, обсадженої вербами. То було роздоріжжя на Вербку й Вільшанку. Поки дивізія підтягнулась, а старшини штабів армії та дивізій сортували колону по дивізіях та полках, у колоні Запорожців все полягло на землю і заснуло. За якийсь час, по отриманню донесення, що дивізія зібралася, було передано командирам полків бути на поготівлі до бою, і дивізія рушила далі на Вербку.

Кінний запорозький полк, що знову прилучився до дивізії, виставив сторожову охорону; дивізія зайняла Вербку, й за якихось півгодини все вже спало мертвим сном, змучене фізично й морально триденним боєм.

Вранці, добре виспавшись, пішов я до отамана Гулого, який привітав мене так:

— Ваші стратегічні міркування про необхідність нам стати не у Вільшанці, а у Вербці справдилися наполовину. Якби ми були з армією, то не спали б так спокійно, як спали тут, але армії ми все ж таки не допомогли!

Я не зрозумів слів отамана й спитав, що сталося. Виявилося, що вночі хтось наскочив на Вільшанку; була безладна стрілянина, наші в темряві змішалися з большевиками; скінчилося все гаразд, навіть кілька сотень большевицьких возів і полонених взяли наші. Про подробиці подій у Вільшанці писати я не можу, бо пишу тільки про те, що сам бачив або чув або чого був свідком чи учасником.

Пригадую, що вночі хтось мене будив, а полковник Алмазов оповідав, що до нього прибіг якийсь галичанин з донесенням про бій у Вільшанці, але ні я, ні він [полковник Алмазов] не могли перебороти сон і втому.

Цікаво, чому кінні Запорожці не вчинили сполоху, адже ж вони виставляли охорону? Мабуть, і охорона наша спала в ту ніч, останню ніч Зимового походу!

Вранці 5 травня дивізія згідно з наказом перейшла в с. Качківку, де полонила кілька відсталих большевиків і коней. Пам'ятаю, що Запорозький полк, призвичаївшись за 5 місяців походу виставляти охорону на всі сторони, виставив пости в бік Ямполя і доніс про це у штаб дивізії. Командир полку був дуже радий, коли я сказав йому, що Ямпіль — наше запілля.

Вапнярською операцією скінчився славетний Зимовий похід.

Ввечері 5 травня до штабу армії прибув роз'їзд від дивізії полк. О. Удовиченка, що її сформовано в районі Могилева — Кам'янця. Той час належить уважати вже за початок регулярної боротьби з московськими большевиками в 1920 році.

Крат М. Вапнярська операція (спогад) // У 50-річчя Зимового походу Армії УНР. — Нью-Йорк, 1973. — С. 196–210.

Про Чорних

Михайло ОМЕЛЯНОВИЧ-ПАВЛЕНКО, командувач Української армії

Про Чорних запорожців треба говорити окремо: багато писалося та оповідалося про них недоброго, а чимало й гарного (командир полку полковник Дяченко; строєвий помішник — полковник Броже).

Де стався який бешкет — Чорні; славне військове діло — вони ж. Багато вони приносили клопоту всьому командному складові, включно до Командарма.

Наколи б це була звичайна бандитська група, що їх у свій час блукало по Україні чимало під високими назвиськами — куренів Ґонти, Залізняка, Трясила, Наливайка і т. ін., то напевно Чорних спіткала б така ж доля, як і тих, себто роззброєння.

Рідко яка частина в армії могла похвалитися такими бойовими трофеями, як Чорні, - десятки великих і малих гармат, сотні кулеметів, тисячі бранців, про обози й згадувати не приходиться. Ніде не було більше забитих та поранених у боях, як серед Чорних. Полковник Дяченко сам не раз був поранений.

Усі пам'ятають святочний в'їзд раненого полковника Дяченка з трьома одночасно з ним раненими козаками до Станіславова; все місто милувалося тоді цим почесним походом: гарно виглядали ранені, що з люльками в зубах лежали на ношах, ще гарніш — ескорт козаків у типово-національному вбранню з могутніми чубами, із загальним кольоритом борців, що тільки-тільки покинули бойовище.

Пам'ятаю я оповідання лікарів і сестер-жалібниць у Станіславові, що дивувались нечуваній терплячості Чорних: "Таких залізних людей ми ще не бачили", — говорила мені старша сестра-жалібниця (полька. -Ред.).

Перше моє персональне знайомство з полком було в бою під Старокостянтиновом (в листопаді 1919 р. в боях проти московських добровольців), коли я на власні очі бачив, як полковник Дяченко з невеликою сотнею летів визволяти свою гармату, що вела бій із панцерником (сотникЧорниця).

Це був правдивий виліт соколів. Козаки в усьому чорному, з летючими в повітрі довгими шликами викликали серед ворога переполох.

Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. На Україні, 1917–1918. Українсько-польська війна. На Україні, 1919. Зимовий похід. 1920. — Київ: Планета людей, 2002. — С. 419–420.

В гостях у Чорношличників

Отаманові П. Дяченкові,

командірові полка Чорношлишників, —

на згадку в альбом

Володимир ЛЕВИЦЬКИЙ, хорунжий УГА, сотник Армії УНР, протопресвітер

На українському Сході ще тоді гриміли весело-радісно наші гармати. Була це наявна ознака нашої сили й потуги, існування власної держави. Смертоносне, гаряче залізо гармат рвалося в кусочки й, розсипаючися, застекляло чорноморські степи та низи й височини України трупами червоного наїздника з Евразії. У супровід цієї чарівної музики клекотіли милозвучно наші скоростріли, спомагані сальвами рушничного вогню. Так, хто був довгий час на фронті, цей знає гаразд ділання цієї оркестри на людські нерви, особливо коли наша музика була горою над ворожою.

Роззвірені (озвірілі. -Ред.) орди монголо-московської навали котилися, обезсилені, взад.

Скажено шаліли вони і благородною кров'ю наших батьків і матерей і їхніх дітей значили свій відворот з глибини України. Горіли страшним полум'ям наші села, а нагарбане добро — дорібок українського селянина й робітника — везли московські кочовники на голодну Московію. Вони програли соромно (якщо можна про сором у них говорити) свою ставку брехливо-облудних кличів про всесвітнє братерство, рівність і любов. На такий цинізм хіба єдина монгольська раса спроможна. Вже тоді й наші доморослі ліваки-політикани відреклися були порозуміння та спілки з "братнім" московським робітником і селянином.

Пізнє було це каяття!

Отаман Чорношличників був славний, бойовий парень (козак. — Ред.). Бувало, коли Українські з'єдинені Армії гналися шаленим вихром на Золотоверху столицю Соборної України, щоб її відбити від червоних москалів, чи пізніше йшли наші герої на кривавий герць з царськими золотопогонниками, Отаман Чорношличників був усе зі своїми геройськими хлопцями впереді. У мент найгрізнішого положення на нашому фронті, коли здавалося, що годі стримати навалу клятої Москви, з'являлися Чорношлишники як правдиві спасителі. Вмить розпускав Отаман свою кінницю, а високо вгору піднесені, криві шаблюки рубали безпощадно ворога-наїздника. Тільки пошум лопотіння чорних шликів на українському вітрі та гомінкий оклик "Слава!" доходили до наших вух.

Приглушений крик передсмертної розпуки ворога був для нас милою прелюдією до нашого свята побіди, бо це була самооборона власного існування.

Я мав особливе щастя стояти з нашими хлопцями частіше біля Чорношличників. А вже липень 1920 р. оставив у моїй душі незабутність до цих наших братів.

Озвірені (озвірілі. — Ред.) банди кінниці Буденного навалою сунулися на наші західні землі. Українська Армія була тоді єдина, що стримувала останніми зусиллями ворога, десятикратно чисельного. Союзники втікали соромно — без боїв, оставляючи нас через ніч 20 — ЗО км впереді без зв'язку на крилах (Союзники-поляки втікали ганебно — без боїв, залишаючи нас вночі, вириваючись вперед на 20 — ЗО км, залишаючи нас без зв'язку на крилах. -Ред.).

Під Васильківцями, на галицькій землі, рішили москалі з лівого крила знищити нашу Армію. їхній прорив на сьомій бригаді був для неї страшним нещастям. Ми загнули ліве крило, готові на оборону до останнього козака, бо іншого виходу не було.

Втім, зашуміла з наших задів якась кінниця, ми були певні, що прорив поглибився і ворог уже взаді нас атакує. Але як радісно забилося серце, коли ми [побачили, що це] наші любі герої та, вдаривши на москаля ззаду, справили їм червоний бенкет у Лисянці.

Отамана пізнав я ще у поході на Київ, випадково, на фронті, коли ми відбивали спільно протинаступ червоних москалів. Наша балачка І спільні думки-погляди на організацію нашої сильної Армії, яка рядила б на Україні на місце голопупих наших партійників, з'єдинили нас обох на довший час. Він просив мене колись прибути у гостину. На фронті не було нам до цього.

Щойно після Києва сповнилося це, коли ми стояли на відпочинку. Я найшов його у с. Київці та з товаришами відвідав його полк.

Музика грає нам назустріч. Ясна, місячна нічка на Великій Україні. Тоді ще було радісно, весело на нашій любій Україні. Село співає, гомінко гуторять та сміються голосно дівчата з козаками. Отаман прохає нас до вечері. Правдиве Запоріжжя. На сіні, на землі, перед стодолою, застали ми багато застелені різними ідами дорогі коверці (килими. -Ред.). Засіли. Поплили привітання, гостювання, але все по запорізькому звичаю, навіть без вилок і ножів, тільки ложкою та руками їли. Цієї щиросердечної розмови при вечері аж до вчасного ранку не можу ніколи забути.

Які це милі, товариські бойові хлопці були. 1 такими красувалася наша Армія, але короткозорі, тупоумні партійники у верхах прогайнували добрий час І розложили вояцькі ряди.

На прощанні прохав нас Отаман загостити до нього обов'язково на Різдво. Однак його святкувати на своїй вольній землі вже більше не довелося.

Згадай, дорогий Отамане, минулий, чарівний час!

Мрій на чужині про поворот нашого Різдва, бо наші спільні думки не пропадуть. Вони викрешуть новий вогонь серед наших наслідників, створять нове Різдво, родження й сповнення Великої Ідеї, за яку стільки Чорношличників упало на полі бою з червоною і білою Москвою. Тоді і ми підемо нашим славним шляхом, але вже до повної побІди!

Я жду, Отамане, відвідати Тебе і Твій полк славних Чорношличників — на це наше обіцяне Різдво!

Новий час. — 1936. - 6 січня.

Атака Чорношличників під Товстеньким

Дмитро ҐОНТА, командир 2-ї батареї полку Чорних запорожців

О год. б рано виїздимо з комендантом 7-го гарматного полку з містечка Пробіжна на фронт у напрямку Збруча. На фронті спокій. Приїздимо до батерії пор. Сгера, яка стоїть в ліску на південь від с. с. Товстеньке — Кривеньке.

Нараз за цими селами піднялась густа рушнична та кулеметна стрілянина. Лишаємо коней ординарцям, а самі виходимо на край лісу, щоб зорієнтуватися в ситуації. І бачимо, як наша піхота відходить якраз на ці села, а за ними густими лавами сунуть большевики.

Батерія відкриває вогонь по ворогу, і особливо по тачанках з кулеметами, які вискакують наперед своєї піхоти, обертаються і засипають наших козаків густим вогнем. Наші частини, виснажені вкрай довгими боями, завзято відбиваються від ворога. Але перед переважаючими силами ворога, добре вивінуваного (тут: спорядженого. -Ред.) в амуніцію, якої у нас брак, мусять крок за кроком відходити, залишаючи рідну землю на поталу ворогам.

Большевики наступають, якийсь відділ обходить ліве крило нашої піхоти і зненацька строчить у бік між нашими частинами, які уже й так здесятковані, постає паніка.

Щоб підтримати настрій піхоти, полковник Л. наказує мені взяти одну гармату на передок і, вискочивши на поле, якнайближче до нашої піхоти, відкрити вогонь по ворогу.

— Коня! — кричу.

Прилітаю до батерії, беру одну гармату і чвалом простую по полю в напрямку с. Товстеньке, з якого вже відходить наша піхота, а підсуваються большевики. Село лежить у балці, так що обстріл через село добрий.

"Товариші" побачили гармату і зачали обстрілювати нас густим вогнем з кулеметів.

Командую:

— Наліво кругом! З передка!

І прямою наводкою зачинаю розстрілювати большевицькі лави, вибираючи в першу чергу тачанки. Хоч тактика каже стріляти по піхоті шрапнелями, я стріляю ґранатами, бо ґранат робить багато гуку і часто паралізує ворожий намір. Та, здається, не випустив ще й десяти набоїв, коли дивлюсь — зліва від нас з'являється якась кіннота. Вмент повертаю гармату наліво і — "Вогонь!", бо певен, що ворожа.

Яке ж було моє здивовання, а разом з ним і жах, коли за пару секунд бачу чорний прапор і шлики. Жах тому, що ґранат полетів у їх бік.

— Чорношличники! — закричали з радістю козаки.

І цей раз з'явились вони як із-під землі, неждані, але такі бажані в цей тяжкий мент.

За хвилину блиснули шаблі, могутній крик "Слава!" вирвався майже з тисячі грудей, виструнились коні козацькі, а ворогів охопив жах, бо побачили страшний для них чорний прапор.

Ще почулося пару поодиноких стрілів, та і вони замовкли, тільки чути було якийсь гомін, неначе надходила велика буря. Запрацювала біла зброя — шабля козацька. Купалося Поділля в крові наїзників.

Хоч "товариші" знали, що пощади нема, все ж падали навколішки, підносячи руки догори, та просили її.

Затихла буря, лише де-не-де ще ганяли козаки утікаючих "товаришів" по полях, докінчуючи своє діло.

Під'їздить до мене комендант полку, наказує хорунжому Ш. вести гармату до батерії, а ми рушаємо в бік Збруча до с. Сидорова. Переїхавши село Товстеньке, догонюємо Чорних, які вже їдуть стрункими рядами також туди, виславши наперід одну сотню.

Трапом (тут: узбіччям. — Ред.) обгонюємо полк. Чути веселі розмови козаків, жарти, таке вражіння, що не сталося нічого надзвичайного. Говорять про кобилу козака Бомби (це так прозвали козака першої сотні, чорнявого, присадкуватого флегматика, який переважно перший вривався у ворожі лави).

Так, так! — каже козак, що їде поруч з ним, — пригадую, як вона носила в атаку того маляра, що приїздив нас малювати і їздив на ній, як ти, Бомба, був ранений.

А як же це було? — сміючись питає Бомба.

Та як стояли ми в с. Б., то Дідусь (М. Омелянович-Павленко. -Ред.) прислав маляра [Василя Перебийноса] малювати з Чорних патрети, намалював "батька", старшин деяких, Микиту [Кирієвського]; "батько" дав йому твою [кобилу] Харитину, щоб він їздив, поки буде у нас, а тут якось "товариші" прорвались, сурмач грає тривогу, вилетіли ми сідлати, батько вихопився на Каську (Юзьку. — Ред.), хватає списа і наперед, ми за ним, а маляр видряпався на Харитину і за нами. Вискочили за село, тут по нас і сипнули з машинок. Харитина закусила вудила і пре в атаку. Маляр бачить, що непереливки, бо ж зброї немає, тільки якась скринька через плече, а Харитина таскає. Він тоді — коміть головою (стрімголов. -Ред.) в якусь канаву, а Харитина сама з нами ходила до атаки. Сміху було, як повернувся до села, бо перше думали, що його десь ранило або забило, шукали по полю, а він пішки повернувся до села.

Рівняємося із прапором полку, на якому напис: з одного боку — кістяк і "Україна або смерть", а на другому Тризуб і "1-ший кінний полк Чорних запорожців"; напереді — веселий і жартівливий полковник П. Дяченко.

Розповідає, що як прискочили до большевицьких лав, то перше, що кинулося в очі, це руда грубезна баба, сестра большевицька, яка підбадьорювала цю банду, щоб боронилась, та блиснула Бомбина шабля і баба присіла.

Тепер полк іде до Сидорова, а потім чвалом під Гусятин, бо там також прорив, мусимо туди поспіти, може, також справимо "товаришам" весілля. Тут обійшлося щасливо, ранено тілько двох коней, а братва вся ціла, до того дістали у презенті від "червоних" три тачанки з кіньми і два вози набоїв, яких у нас так бракує. В'їздимо до села. Селяни зустрічають нас зі сльозами на очах, бо оце сьогодні вони уперше побачили большевиків, які себе уже вспіли добре дати взнаки.

Літопис Червоної Калини. — 1936. — Ч. 12. — С. 20.

Кінний бій під Сидоровом

Іван ЦАПКО, підполковник Армії УНР

По відступі польських військ на Північному фронті під тиском Червоної армії аж до р. Вісли і під Варшаву на початку липня 1920 р. українська армія продовжувала вперто боронити свій відтинок фронту, успішно стримуючи ворога, що наступав. Врешті з 14 липня українське військо зайняло позиції на правому, західньому, березі р. Збруч — від Дністра до Гусятина.

Українська армія і тут успішно відбиває всі ворожі атаки. Паралізуються всі настирливі спроби ворога форсувати р. Збруч з метою, очевидно, прорватися в запілля, відкривши шлях червоній кінноті, що скупчувалася в поважних силах перед фронтом для остаточного розбиття української армії. Дуже сильні бої провадились у районі Шидлівці — Сидорів, де ворог підтягнув значні сили піхоти та кінноти й майже кожного дня наступав на Збруч, переходячи не раз річку.

Відтинок фронту проти цих большевицьких сил займала 3-тя стрілецька Залізна дивізія під командою генерала Олександра Удовиченка. Ця дивізія своїми контратаками не тільки паралізувала, а й відкидала ворога знову за Збруч. Ці бої витримувала Залізна дивізія, зазнаючи поважних утрат забитими та пораненими, але ворог мав теж великі втрати. Особливо дошкульними були атаки ворожої кінноти, проти якої при 3-й Залізній дивізії не було відповідно більших кінних сил.

Між іншим, враховуючи ситуацію на цьому бойовому відтинку, польське командування, як допомогу і для зміцнення фронту 3-ї Залізної дивізії, було надіслало зі своєї резерви піхоту — етапні курені. Стався теж випадок, що в одній атаці ворожа кіннота, наскочивши на один із цих польських куренів, майже повністю його вирубала.

Ворожі сили, що наступали на фронті Залізної дивізії, скупчені попередньо на лівому, східньому, березі Збруча, мали близько чотирьох полків піхоти, Окрему бригаду кінноти та ще один кінний відділ, можливо дивізіон або полк.

З огляду на загрозливу ситуацію на цьому відтинку боїв з наказу командарма для ліквідації ворожої кінноти туди було спішно перекинено з армійської резерви Окрему кінну дивізію, якій поставлено завдання з допомогою кінноти 3-ї Залізної дивізії знищити ворога.

Окрема кінна дивізія на той час мала в своєму складі такі частини: кінний полк Чорних Запорозьців, 1-й кінний Лубенський ім. Максима Залізняка полк, 3-й кінний Чигиринський полк та Окремий кінний курінь ім. Івана Сірка (разом до 1200 шабель) та Кінно-гірський гарматний дивізіон.

Штаб Окремої кінної дивізії своєчасно отримав відомості про ситуацію від командира 3-ї Залізної дивізії. Наперед до с. Кривенького був висланий старшинський роз'їзд. Коло 8 год. ранку 25 липня колона Окремої кінної дивізії на чолі з командиром генералом Іваном Омеляновичем-Павленком і штабом підходила зі сходу до с. Кривенького.

Чути було сильну стрілянину від Збруча і тут же, трохи нижче, спереду села. Цього ранку ворог у складі трьох полків 123-ї пішої бригади намагався збити зі своїх становищ частини 3-ї Залізної дивізії, що ставили рішучий спротив, нищачи ворога, але все ж большевикам пощастило захопити Сидорів. Зараз же після цього на українську піхоту, що відходила в напрямку на с. Кривеньке, блискавичною атакою кинулась большевицька кінна бригада. 3-й кінний полк та інші кінні сотні 3-ї Залізної дивізії теж відходили перед переважаючими силами ворожої кінноти.

Командир Окремої кінної дивізії зі штабом під'їхав до вітряка коло шляху, а кінний полк Чорних Запорозьців, що йшов чоловим (насправді останнім. -Ред.) у дивізійній колоні, якраз підходив до того місця, де зупинився штаб дивізії.

Майже весь простір до Збруча було досить добре видно. І тут усі при штабі Окремої кінної дивізії побачили, що прямо із протилежного невеликого бугра, на віддалі яких 300–400 кроків, у цей бік із криком "ура" летіла в атаку група большевицької кінноти, близько 400 шабель, бо вони зауважили якусь українську кінноту, напевно наш старшинський роз'їзд, що був спереду дивізії. Всієї ж Окремої кінної дивізії ще не було їм видно, бо вона підходила з-за бугра через с. Кривеньке.

Глянувши вперед, командир дивізії генерал І. Омелянович-Павленко крикнув до полковника Олекси Алмазова (що був при штабі): "Тимчасово прийміть команду!", а сам на чолі свого конвою до ЗО козаків та з їхнім командиром підхорунжим Сулейманом, вихопивши шаблю, кинувся назустріч червоним і, доскочивши до ворога, почав рубати за всіма правилами, в чому був великий мистець.

У цей же час полковник Алмазов дає наказ полковникові Дяченкові з полком Чорних Запорозьців іти з місця в атаку, щоб знищити цей кінний відділ червоних та підтримати комдива.

Полковник Петро Дяченко кількома стрибками свого бойового вороного вискочив наперед, повернувся в сідлі й скомандував: "Чорні!.. Шаблі геть! Списи до бою! В атаку… за мною!" — й понісся кар'єром, вихопивши шаблю. А Чорні, на скаку розгортаючись до бою на смерть, як і на прапорі їхньому написано, рвонули так, що цокотом копит та лоскотом збитих грудок землі й ворожу стрілянину заглушили. Зараз же з розгону врубались Запорозьці, випереджаючи свого командира полку, й почали "розносити" на шаблях ворога.

Між іншим, за полковником П. Дяченком пролітав коло вітряка в атаку на чолі якоїсь сотні сотник Віктор Дяченко, брат полковника, старшина високого зросту, в якого ворожа куля, певно, перебила путлицю від лівого стремена, і сотник, поклавшись на коня, з шаблею в руці галопував на. рубку ворогів, часом черкаючи лівою ногою по ріллі.

Враз було скінчено з цим кінним відділом червоних. До сотні їх порубали Чорні шлики, а решта кинулась назад. Генерал І. Омелянович-Павленко з конвоєм повернувся до вітряка із закривавленою шаблею.

Там же стався один характерний епізод, а саме: коли Чорні Запорозьці прямо з дивізійної колони, що підходила до вітряка на околиці с. Кривенького, пішли в атаку, з протилежного ворожого боку, через їхні лави, верхи на коні чвалала якась жінка. З вигляду молода дівчина, в білій блузі й чорній спідниці. Сиділа на коні по-мужеськи й, проїжджаючи з боку колону Окремої кінної дивізії, кричала: "Де курінь ім. Кармелюка?.."

Ніхто зі старшин та козаків такого куреня не знав і не міг відповісти, де б він мав бути. Так та дівчина й проїхала без перешкод у запілля. Пізніше один сотник оповідав командирові 4-го кінного Ніжинського полку, що ця особа на ім'я Віра таки була медичною сестрою в українському курені імені Кармелюка. її були захопили в полон большевики і примушували працювати на фронті. Під с. Кривеньким вона, користаючись із бойової метушні, скочила на першого, що підвернувся, коня й під кулями щасливо втекла від большевиків до українського війська.

Та ось до штабу Окремої кінної дивізії під'їхав один старшина з кількома козаками від командира 3-го кінного полку Залізної дивізії полковника Михайла Фролова з повідомленням, де міститься його полк і про те, що 3-тя Залізна дивізія відходить зараз у цьому напрямку (на с. Кривеньке) під захист української кінноти (Окремої кінної дивізії).

Кінна артилерія полковника Алмазова бере під обстріл ворожі кінні лави й піхотні розстрільні. Під схвальні вигуки кінноти ("О, гармати наперед!") виїхали ще дві батерії. Малі гірські гармати поскакали, як жаби по ріллі, і вже опинилися за кущами, лише чути вигуки команди хоробрих гарматних старшин:

— Два набої… Перебіжний вогонь!

Влучні гранати розривають ворожі групи, а шрапнелі їх покривають.

Потрібна швидка, рішуча дія, бо у великій небезпеці опинилася уславлена піхота Залізної дивізії, тиснена ворожою кіннотою. Під командою генерала (тоді полковника. — Ред.) І. Омеляновича-Павленка, окрім своєї Окремої кінної дивізії, була ще кіннота 3-ї Залізної дивізії, разом близько 1000 шабель.

Командир Окремої кінної дивізії дає наказ двом полкам (1-му кінному Лубенському і 3-му кінному Чигиринському) на швидкому алюрі перейти праворуч від с. Кривенького, з тим щоб вийти на ліве крило большевицької кінноти.

Кінний полк Чорних Запорозьців веде наступ в чоло червоної кінної бригади, в той же час кінний полк Залізної дивізії полковника Фролова переходить в атаку із правого крила большевицьких сил. Командир Окремої кінної дивізії з резервою (Окремим кінним куренем ім. Івана Сірка) йде за Лубенцями й Чигиринцями.

Терен, на якому в цей день розвинулись бойові операції нашої кінноти, виглядав так: правий, західній, берег річки Збруча при самій річці був порослий невеликим лісом і чагарниками. Простір між Шидлівцями, Сидоровом та Кривеньким — це бугриста долина, частинно під збіжжям. На південний схід від села Кривенького, аж до шляху й залізниці, що йшли з Копичинець на Гусятин, був перелісок та чагарники. Цей терен сприяв атакам кінноти. Далі точно оцінена загальна ситуація й відповідні розпорядження командира Окремої кінної дивізії дали позитивні наслідки.

Коло години 10-ї вліво від с. Кривенького враз припинилася стрілянина й залунало могутнє "Слава!". Чути лише гарматні вибухи. Потім ще сильніше чути "Слава!". Це полковник П. Дяченко повів полк Чорних Запорозьців в атаку.

Ще далі залунало "Слава!", "Ура!" і знову "Слава!" враз із густою кулеметною стріляниною. Там під прикриттям кулеметного вогню кінна група полковника Фролова, обійшовши праве крило червоної кінної бригади, пішла в атаку.

Коли підходили Лубенський і Чигиринський полки на визначене їм для атаки місце, Чигиринський полк, який ішов спереду, большевики зустріли вогнем. Полк спішив дві сотні й кулеметну сотню й відкрив теж сильний вогонь по ворогові. Червоні заметушились і стали поволі відходити.

Прибувши саме в цей час, командир дивізії кидає ці два полки в рішучу атаку на ліве крило ворога. Замайоріли червоні башлики нашого козацтва, заблищали на сонці сотні шабель. З бойовим покриком "За Україну! Слава!" у весь мах коней доскакують козаки до червоних лав, дехто вже й поміж ними. Почалася рубанка…

Червона кіннота, вкриваючи поле зарубаними й пораненими, кинулась у паніці відступати до Сидорова, очевидно шукаючи прикриття у своєї піхоти. Командир Окремої кінної дивізії із кінним куренем "Сірків" сам пішов в обхід большевицької піхоти під Сидорів.

Під Сидоровом залягли в розстрільнях та легких шанцях частини 123-ї пішої бриґади. Наша кіннота, йдучи на хвості решток ворожої кінної бриґади, вривається в большевицькі розстрільні й починає сікти піхоту. Майже одночасно Окремий кінний курінь ім. Івана Сірка, що був надійшов з півдня, між Сидоровом і становищами частин 123-ї бриґади бере їх під вогонь своїх кулеметів, а потім кидається в атаку, дорубуючи піших і кінних.

Як наслідок цих бойових операцій дня 25 липня до 11 години ранку Окрема кінна дивізія вщент розгромила ворога. Було знищено всю ворожу кінноту і два полки піхоти 123-ї пішої бриґади разом із командирами тих полків. Командир большевицької кінної бриґади був забитий. На ньому в польовій ташці (сумці) було знайдено посвідку ще з царських часів, що то був ротмістр 10-го гусарського Інґерманландського полку. А політичний комісар тієї бриґади, оточений козаками у фільварку коло Сидорова, на заклик здатися застрілився.

Було захоплено 34 кулемети, 3 польові гармати, коні й усе військове майно червоних та з 11 санітарних возів (тачанок) з медикаментами й медичними сестрами.

Окрема кінна дивізія втратила 2 козаків забитими, було поранених 33 козаків і 3 старшин.

У цьому кінному бою брало участь до 2500 шабель з обидвох боків.

Після бою командир Окремої кінної дивізії дав наказ командирові 1-го кінного Лубенського полку пройти з полком під м. Гусятин на Збручі, зайняти побережжя з нашого, західнього, боку р. Збруча й стежити за можливим там ворогом до відклику.

В короткому часі сотник А. Голуб доніс, що зі своїм полком спокійно зайняв крайні будинки Гусятина й надіслав стежі по березі в обидва боки. На протилежному березі і в Гусятині присутности ворога не було виявлено.

Штаб Окремої кінної дивізії з генералом І. Омеляновичем-Павленком розташувався під лісом на південь від Сидорова, щоб відпочити перед збором всієї Окремої кінної дивізії і новим походом.

Командирам частин, а з ними і полковникові М. Фролову, що при були до штабу, комдив, вислухавши звіти, висловив подяку за славетні бойові дії й блискучу перемогу над ворогом в цьому класичному бою кінноти.

За Державність. Матеріали до Історії Війська Українського. — Торонто: Український воєнно-історичний інститут, 1964. — Збірник 10. — С. 204–209.

Нічний наступ Чорних запорожців на с. Багринівці

Борис МОНКЕВИЧ, сотник Армії УНР

Сімнадцять день змагалась Запорозька дивізія за м. Летичів, то форсуючи р. Буг, то відходячи назад, то знову здобуваючи місто. Події мінялися, як у калейдоскопі, й на кінець 18 жовтня 1920 р. ворог остаточно був зламаний і Запорожці попрямували далі, на Літин. В авангарді дивізії йшов 1-й кінний полк Чорних запорожців під командою поручника [Карліса] Броже, який заступав раненого в боях на Дністрі полковника [Петра] Дяченка.

Поручник Броже!.. Де він тепер, цей хоробрий латиш, цей благородний лицар-чужинець, який бився в наших рядах за визволення України з лабет червоної Москви. Говорять, що він тепер є начальником повіту в своїй вільній і незалежній Латвії і, напевно, так добре тепер керує повітом, як колись керував полком Чорних запорожців (був начальником поліційних дільниць. -Ред.).

Похідним маршем ішов полк шляхом на Літин у полковій колоні. Головну похідну заставу провадив поручник [Олекса] Сім'янців на три четверті кілометра перед колоною. Поминувши село Війтівці, командант полку отримав донесення від начальника головної похідної застави, що на обрії зауважено довжелезну валку, яка теж рухалася в напрямку на Літин. У далековид можна було розгледіти, як доповідав начальник застави, що це або піхота на возах, або обоз, або те й друге разом.

Командант полку поручник Броже наказав вивести заставу в закриття, а для догляду за валкою виставити спішений бекет (пікет. — Ред.). Полк затримався в селі підгодувати коней.

Теплий ясний день ранньої осені завершував своє існування і сонце вже закінчувало свою денну дорогу, коли командант 3-ї сотні хорунжий [Іван] Бубон дістав від командира полку наказ вирушити на село Багринівці, що було попереду по шляху на Літин, і з'ясувати, хто його займає, причому попереджувалося, аби рух провадити скрито, не битими дорогами, а манівцями.

В одній хвилі 40 шабель на чолі з хорунжим Бубоном і поручником Сім'янцівим вирушило, маскуючись, на Багринівці. Не пройшло й години, як сотня, захована в темряві вечора, вже під'їжджала до села.

Попереду зарисувалися на тлі неба хати величезного подільського розлогого села, почулося брехання собак, крики домашньої худоби й запахло димом. На початку села, як видно, теслярі будували хату чи стодолу.

— Чи є хто в селі?

Та оце недавно ввійшли якісь більшовицькі частини з обозом, артилерією і кулеметами, — відповідає дядько.

— Чи багато? Стереотипна відповідь:

— Та дуже багато.

Селян притримали, аби не ходили в село, хоча вони й запевняли, що нікому ні про що не скажуть. По з'ясуванні ситуації командант сотні вислав донесення до полку, а сотні наказав увійти у вуличку, в якій більшовиків не було. Частина козаків спішилась, а частина з коней не злазила. Шаблі й рушниці були в поготівлі.

Спішені з-за рогу вулиці наглядали, що робиться в сусідній вулиці. З селянських розмов можна було з'ясувати, що до села прийшла щонайменше бригада й що самі селяни косим оком дивляться на більшовиків. Може, через яких три чверті години, коли вже добре стемніло, прибув цілий полк та став на кінці села зараз за 3-ю сотнею. Тепер ціла 3-тя сотня спішилась і скупчилась за рогом вулички. Козакам видко було, як червоноармійці спокійно ходили без зброї по вулицях. Внедовзі почулося характерне тарахкотіння тачанки, за якою йшли озброєних 8-10 більшовиків, а попереду біг, видко, якийсь жидок, бо семітським акцентом прокричав, доїжджаючи до вулиці, де стояли козаки:

— А вот здєсь, таваріщі, помєстітса застава.

Козаки за рогом причаїлися і, мабуть, перестали дихати; коли ж більшовицька кавалькада порівнялася з ними, була без галасу й крику оточена козаками. Більшовики буквально остовпіли, в першу мить не розуміючи, що сталося, а коли зрозуміли, то їх, делікатно показуючи на зброю, попрохали вести себе як можна найспокійніше. Вони без протесту погодилися, і їх всіх до одного відвезли назад по полку.

Не встигли козаки сплавити перших полонених, аж зирк — йде ще громада, але без зброї. Напрямок тримає на хати, що напроти вулички. Козаки стоять і слідкують, що далі буде. Червоноармійці зайшли в хати і за хвилину вийшли, навантажені свіжим, ще гарячим хлібом. Тепер козаки вискакують, без слова оточують і тиснуть у свій бік більшовиків.

— Таваріщі, да вєдь наша рота нє в том направленії, куда ви нас тянєтє?! — кричать, протестують "таваріщі", показуючи у протилежний бік.

Але вкінці розібрали свою фатальну помилку й тихенько, похнюпившись, понесли хліб до полку.

Положення команданта полку було досить трудне. Темнота взагалі до крайності утруднює орієнтацію, керування, зв'язок і робить людей вражливими і сприятливими до паніки. Ніч особливо сильно утруднює ділання (дії. — Ред.) кінноти, а тим більше в селі. Але чисельна перевага в нічних діланнях тратить своє значення, а моральний стан війська грає величезну роль, й завдяки цим двом прикметам нічного бою можна було сподіватися й бути певним за успіх.

Тому що тяжкість бою лягає виключно на піхоту, треба було кінноту спішити. Далі командант полку наказав, аби 3-тя сотня без галасу йшла по хатах і забирала більшовиків. За нею мали йти пластуни й частина полку. Перед тим було умовлено, що гаслом буде "Слава!" й при першому стрілі, який виникне при цьому, робити якнайбільше галасу, а вся піхота відкриє стрілянину зі всіх рушниць і кулеметів.

Не гаючись, 3-тя сотня рушили по хатах і почала витягати переляканих комуністів.

Сотня поділилася на групи по 3–4 людей. Кожна група, вибравши собі район, тихенько входила у двір, а потім у сіни. Раптом відчиняються двері до хати — й у дверях показуються з наставленими рушницями козаки.

— Руки догори! — гремить голос, і комуністи, як маріонетки, витягають руки догори з ложками, бо якраз сиділи за вечерею.

Зброя, як звичайно буває, в кутку, наліво коло рогачів або направо коло мисника. Ця німа сцена продовжується недовго, бо червоних виводили, передавали взад (тим, хто був позаду. -Ред.) і йшли до слідуючої хати. Так обійшли козаки вже досить багато хат, аж нарешті, як то кажуть, нарвалися. А причиною тому були коні.

Входить одна група козаків у двір, а тут коло воза прив'язано кілька коней… Чудових верхових коней… Козаки, замісць того щоби йти до хати, кинулися до коней. Кожному закортіло мати доброго, гарного коня. Підбігли до коней, почалася метушня. Видно, в хаті почули, бо раптом відчиняються двері й у світлі хатнього вогню в цілий зріст стає темна фігура і грізно кричить:

— Кто там? Стрелять буду!

Але погрози своєї виконати не встиг. Один з козакш приложився до рушниці — гукнув стріл, і більшовик покотився в сіни. Гулкою луною прокотився цей стріл у тиші осінньої ночі, й, мов у відповідь йому, відразу озвались сотні рушниць і десятки кулеметів. Це кіннота й піхота відкрили умовлений вогонь. Козаки за коні — й драла з подвір'я.

Почалося щось страшне. Залізна какофонія продовжувалася недовго, бо піші й кінні Запорожці з криком "Слава!" кинулися вперед у вулиці, забираючи й убиваючи ворога, який попадався під руку. Крик, вереск і тріскотня стояли над селом, що волосся ставало догори. Темнота ночі ще збільшувала всю грізність і невмолимість моменту. Звичайно, більшовики, почувши цей концерт, поспішили якнайхутчіше втекти за село. Більшість утекла городами.

В одній хаті захопили комбрига, а на подвір'ю — тачанку з кіньми. Для його ескорти посадили одного козака до візника, одного рядом з ним, а третій, кінний, їхав за тачанкою. І все-таки комбриг утік, та ще й через нього загинув козак, що їхав позаду. А сталося це тому, що вулицю пробігли козаки дуже скоро, всіх більшовиків, очевидно, не виловивши. І от якийсь із більшовицького командного складу, видно, не згубив голови. Зібрав навколо себе невеликий відділ з рушницями й перерізав вулицю в тилу Запорожців, залягаючи поперек неї. Коли ескорта з комбригом під'їхала до цієї лави, відтіля почувся запит:

— Кто там?!

— Слава! — відповіли козаки умовленим гаслом.

І в цей мент блиснуло огневою стрічкою впоперек вулиці й гримнуло дві сальви. Козак, що їхав за тачанкою, одразу злетів, забитий, з коня. Останнім двом довелося втікати, а комбриг з цим самим відділом вуличками втік до своїх.

Тим часом кіннота й піхота трьома вулицями вийшла на великий майдан, який замикав широкий став. Тут, за греблею, але вже в полі, чути було голоси ворожої команди, яка збирала піхоту. Але за греблею була вона невразлива, бо стріли Запорожців їх не досягали. Направо від ставу, вверх, послано розвідку, котра небавом донесла, що за хатами, по тім боці на вигоні, чути рух, голоси і вигуки. Команданти запевняли своїх червоноармійців, що "пєтлюровцев" небагато, і взагалі намовляли йти в наступ на село. Але в "таваріщів" мало було охоти йти до села, відки їх тільки що вибили.

З того приводу, що поночі дуже тяжко було орієнтуватися в селі, тим більше що ніхто не знав ні села, ні околиць, а по-друге, решта села за ставом зовсім була нерушена Запорожцями, бо просто не ризикували його займати, маючи позаду став і за греблею більшовицьку піхоту, — командант полку наказав залишити село й відійти у висхідне положення.

За деякий час полк відійшов, залишаючи в селі як заставу 3-тю сотню. Сотня розташувалася в хатах, виставивши стійки й виславши роз'їзди. Цілу ніч застава була в поготівлі, не випускаючи з рук рушниць. Над ранком з'ясовано, що в Багринівцях уже нікого немає. Більшовики відійшли на Літин.

Нащо ви, чортові діти, випустили живого комбрига! — гукав командант сотні до ескорти. — От, бач, хотілося похвастати перед штабом армії, що впіймали таку велику і важну птицю, а птиця-то і втекла.

Ми його ще впіймаємо, не журіться, пане сотнику, — відповідали козаки.

Та я в цьому й не сумніваюся, — казав сотник, усміхаючись.

У цей мент прийшло повідомлення від штабу полку, що з 12 год. ночі 18 на 19 жовтня установлено завішення зброї (перемир'я. -Ред.~) на цілому фронті з більшовиками — від Дністра до Німану.

Наслідки нічного наскоку Чорних запорожців на Багринівці були досить показові. Окрім відкинення ворога, майже без втрат з боку Запорожців, аж до Літина, полк захопив багато полонених, кілька кулеметів, масу рушниць, гурт худоби й величезний, у 100 фір, обоз із майном. Крім того, полк набув значну кількість верхових коней, що було найціннішим для нього.

Втрати полку — 2 козаки забиті й один поранений. Багато полонених одразу попросилося, щоби їх прийняти до полку. Прийняли тільки українців і татар, яких залічили до пластунського куреня.

Монкевич Б. Нічний наступ Чорних запорожців на с. Багринівці //Літопис Червоної Калини. -1933. — Ч. 10. — С. 14–16.

Неповний список старшин і козаків 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР

АЗАРОВА Олександра. Сестра-жалібниця і лікар полку Чорних запорожців, належала до санітарної чоти немуштрової сотні.

АКУЛІЧ Семен. Козак немуштрової сотні полку Чорних запорожців. АНДРІЄЦИН Петро. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців. АНДРІЇВ Петро. Козак 3-ї сотні полку Чорних запорожців. АНДРУЩЕНКО Борис. Козак, згодом командир 4-ї сотні полку Чорних запорожців.

АПОСТОЛ Андрій. Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців. АРТЮШЕНКО Юрій Митрофанович (15.04.1899, с. Котельва Харківської губ., нині райцентр Полтавської обл. — 15.02.1990, Чикаго, СІЛА). Військовий і громадсько-політичний діяч, журналіст; член Ради Українського військового клубу ім. гетьмана Павла Полуботка (1917), хорунжий 2-го Запорозького полку 1-ї Запорозької дивізії і полку Чорних запорожців, заступник голови Українського національного об'єднання, редактор "Українського вісника" (1937–1940).

Організатор 1-ї української сотні в Житомирі. Після незаконного арешту полковника Петра Болбочана на знак протесту покинув "регулярне" військо і пішов у повстанці. Один із засновників Легії українських націоналістів, що постала в Подебрадах 1925 року. Випускник Української господарської академії в Подебрадах. Член ОУН. 1934 року на вимогу польської влади уряд ЧСР відмовив йому у праві проживання. Жив у Німеччині, Румунії, Болгарії, Туреччині, Греції, Італії, знову в Німеччині, де нарешті 1937 року легалізувався. Від 1950 р. — у США. Співпрацював із різними українськими виданнями ("Самостійна Україна", "Українське слово", "Новий шлях", "Свобода" та "Наш клич"). 1966 року в Чикаґо вийшли його спогади "Події і Люди на моєму шляху боротьби за Державу. 1917–1966". Військове звання — сотник Армії УНР (з 1.6.1921; підвищений 1961), майор.

АРТЮШКОВ Іван. Козак 4-ї сотні полку Чорних запорожців.

БАБАН Грицько. Козак немуштрової сотні полку Чорних запорожців.

БАБІЙ Афон (? -1.10.1920, с. Щедрова, тепер Летичівського р-ну Хмельницької обл.). Козак полку Чорних запорожців. Загинув у бою проти більшовиків.

БАКАЛО Анатоль. Чотовий ординарної чоти та бунчужний полку Чорних запорожців. Поранений 18 травня 1920 р. у бою з котовцями під с. Кетроси.

БАКЛАНІВ Степан. Козак 3-ї сотні полку Чорних запорожців.

БАЛАКЛИЙ (БАЛАКШІЙ?) Іван. Козак 3-ї сотні полку Чорних запорожців.

БАЛАКОВ Грицько. Козак пластунської сотні полку Чорних запорожців.

БАЛИЦЬКИЙ Левко Миколайович (2.08.1893, с. Богопіль Балтського пов. Подільської губ., тепер м. Первомайськ Миколаївської обл. — після 10.08.1921). Військовий діяч; старшина Запорозького кінного полку імені Костя Гордієнка (03.1918), командир 1-го куреня полку Чорних запорожців, в. о. командира полку Чорних запорожців (09.1920). Військові звання-поручник російської армії, підполковник Армії УНР. Учасник Кримської операції військ УНР. У кінному дивізіоні ім. П. Болбочана із січня 1919 року.

БАНДОВСЬКИЙ Василь. Козак кулеметної ватаги полку Чорних запорожців.

БАНДУРА Олекса (? - 15.04.1920, м. Вознесенськ, тепер Миколаївської обл.). Козак полку Чорних запорожців. Загинув у бою проти більшовиків.

БАРАНІЙ Яків. Козак немуштрової сотні полку Чорних запорожців.

БАРАШЕТИН Павло. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців. БАРДАКІВ Василь. Козак 3-ї сотні полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

БАСЮК Микола. Чотовий 2-ї сотні полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

БАЧИНСЬКИЙ Микола. Козак немуштрової сотні полку Чорних запорожців.

БЕНЗИК (БЕНЗІК, БЕНДЗІК) Михайло. Хорунжий 2-ї чоти кінної сотні 2-го Запорозького полку та полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

БИБІЧ Іван. Козак немуштрової сотні полку Чорних запорожців.

БІЛАНЮК Мартин. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців.

БІЛЕНЬКИЙ Андрій. Козак 1-ї сотні полку Чорних запорожців.

БІЛІНСЬКИЙ Дем'ян. Козак 1-ї сотні полку Чорних запорожців.

БЛАГО (БЛАГОВ) Іван. Військовий урядовець, командир кінної сотні 2-го Запорозького полку.

БЛОЩАНЕВИЧ Микола. Начальник штабу Київської дивізії. Сотник Армії УНР.

БОГАЄВСЬКИЙ Олександр. Командир 1-ї сотні дивізіону ім. Петра Болбочана та 1-ї сотні полку Чорних запорожців (1919). Лицар Залізного хреста Армії УНР. Військове звання — хорунжий Армії УНР.

БОГОВІНОВ Панас. Козак 1-ї сотні полку Чорних запорожців.

БОЖЕДАЙ Леонід. Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців.

БОЖКО. Ад'ютант оперативного відділу 2-ї Запорозької дивізії, заступник командира і т. в. о. командира Окремого кінного партизанського дивізіону ім. П. Болбочана, заступник командира полку Чорних запорожців. Служив у Дагестанському полку Дикої дивізії. Георгіївський кавалер. 31 серпня 1919 р. зірвав у Києві російський прапор і кинув під ноги коневі Володимира Сальського. Військові звання — ротмістр російської армії, підполковник Армії УНР.

БОНДАР Трохим. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців.

БОРОДАВКА Йосип. Козак 3-ї сотні полку Чорних запорожців.

БОРСУК (БУРСУК) Олександр. Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

БОРСУК Микита. Козак полку Чорних запорожців. Поранений у голову та контужений у бою 28 серпня 1920 р. під с. Більшівці, під Галичем.

БРОЖЕ Карліс Яніс (12.11.1887, м. Буртнек, Латвія -1941?). Командир 2-го куреня полку Чорних запорожців, заступник і т. в. о. командира полку Чорних запорожців (у час лікування Петра Дяченка).

Латиш. Закінчив учительський інститут. Навчався в Оренбурзькій школі прапорщиків в одному взводі з Петром Дяченком, закінчив її 19 січня 1916 року. Учасник 1-го Зимового походу Армії УНР. "Добрий старшина, але не знав української мови, з чим не мирилися козаки". 23 грудня 1920 року виїхав на батьківщину. З 10 квітня 1921 р. служив у латвійській поліції керівником дільниць. 6 липня 1940 р., після окупації Латвії червоною Москвою, звільнився з поліції за власним бажанням. Арештований і, очевидно, страчений. Військове звання — поручник російської армії, підполковник (?) Армії УНР.

БУБЛИК Федір (Федот). Козак немуштрової сотні полку Чорних запорожців. Урядовець. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

БУБОН (БУБЕН) Іван. Бунчужний 3-ї сотні полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР. Військове звання — хорунжий Армії УНР.

БУГАЙ Михайло. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців.

БУГАРИН (БУГАРІН). Ад'ютант командира полку Чорних запорожців. Військове звання — сотник Армії УНР.

БУДУЛАК Грицько. Козак пластунської сотні полку Чорних запорожців.

БУЛИГА Василь. Козак кулеметної ватаги полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

БУЛЬКА Василь. Санітар немуштрової сотні полку Чорних запорожців.

БУРБАГриць (? -18.05.1920, с. Кетроси, тепер с. ДовжокЯмпільського р-ну Вінницької обл.). Чотовий, згодом командир 4-ї сотні полку Чорних запорожців (1919). Командир імпровізованого бронепотяга кінної сотні Петра Дяченка (2-га половина грудня 1918 р.); військове звання-сотник Армії УНР. Лицар Залізного хреста Армії УНР. Загинув у бою з котовцями.

БУРЯК Дмитро. Козак 1-ї сотні полку Чорних запорожців. Як втікача виключено зі складу полку з 14 червня 1920 р. (наказ по кінному полку Чорних запорожців ч. 33 від 20 червня 1920 р.).

БУШАНСЬКИЙ Филимон. Козак 3-ї сотні полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР. Старший десятник Українського легіону самооборони (в роки 2-ї Світової війни).

ВАРІВАНСЬКИЙ (ВАРВАНСЬКИЙ?) Грицько. Бунчужний 1-ї сотні полку Чорних запорожців.

ВАСИЛЕНКО. Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців.

ВАСИЛЬКЕВИЧ Іван. Гуртовий немуштрової сотні полку Чорних запорожців.

ВАСІЛЬ Василь. Козак 3-ї сотні полку Чорних запорожців. ВЕЛИКОРОТ Микола. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців. ВІТВЩЕНКО Іван. Козак пластунської сотні полку Чорних запорожців. ВІЦКЕ Едуард (? — після 3.11.1957). Поручник полку Чорних запорожців. На еміграції у Бразилії.

ВЛАСЕНКО Спиридон. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців. ВОВК Семен. Бунчужний 2-ї сотні полку Чорних запорожців. ВОВК Созонт. Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців. ВОЙТКО Тихон. Козак 4-ї сотні полку Чорних запорожців. ВОЙТОВИЧ Грицько. Козак немуштрової сотні полку Чорних запорожців. ВОЙЦЕПОВСЬКИЙ Теодор. Козак немуштрової сотні полку Чорних запорожців.

ВОРОНІКОВ Петро. Козак 3-ї сотні полку Чорних запорожців.

ГАЄВСЬКИЙ Левко. Хорунжий полку Чорних запорожців.

ГАЄВСЬКИЙ Хведір (Федір). Бунчужний кінної сотні 2-го Запорозького полку. Військове звання — хорунжий полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ГАЛАЙДА Андрій. Козак і комірник кулеметної ватаги полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ГАЛАЙДЕНКО Левко. Козак 1-ї сотні полку Чорних запорожців.

ГАЛАЙДЕНКО Нестор. Козак 1-ї сотні полку Чорних запорожців.

ГАЛАЙДЕНКО Степан. Козак 1-ї сотні полку Чорних запорожців.

ГАЛЬКОВСЬКИЙ Василь. Козак немуштрової сотні полку Чорних запорожців.

ГАНДВІЄНКО Артем. Козак пластунської сотні полку Чорних запорожців.

ГАНДРУШИНА Ганна. Сестра-жалібниця полку Чорних запорожців. Належала до немуштрової сотні.

250

ГЕРАСИМЕНКО Володимир (1893, Київ, за ін. дан. Катеринославщина -24.04.1975, Буффало, США). Військовий діяч; командир сотні російської армії (під час Першої світової війни, Західний фронт), командир сотні, ескадрону Гордієнківського кінного полку, 6-го кінного козачого ім. Костя Гордієнка куреня 6-ї Січової стрілецької дивізії (1920), кінного полку 6-ї Січової стрілецької дивізії, старшина полку Чорних запорожців, командувач Української народної самооборони (кущові відділи самооборони УПА в роки Другої світової війни); військові звання-поручник російської (царської-) армії, сотник Армії УНР (1920), генерал-хорунжий (підвищений урядом УНР в екзилі).

Закінчив гімназію у Києві та піхотне юнкерське училище. В українській армії — з грудня 1917 р. Поранений у бою під м. Чечельник (березень 1919). Учасник травневого (1920) походу на Київ. Відзначився в обороні Замостя (Польща) у серпні 1920 р. Після інтернування жив на Волині. Згодом — на еміграції в США. Похований на цвинтарі Святого Матвія в м. Буффало. ГЕЦЬ Дмитро. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців. ГЛАДУН Іван. Козак 1-ї сотні полку Чорних запорожців. ГНАСЮК Юрко. Старший санітар полку Чорних запорожців. Належав до немуштрової сотні.

ГНЕБЕДЕНКО Ісак. Козак 3-ї сотні полку Чорних запорожців. ГНИДА Сергій. Козак 4-ї сотні полку Чорних запорожців. Згодом бунчужний. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ГОВОРУН Василь. Козак кулеметної ватаги полку Чорних запорожців.

ГОЛИК Микола. Козак 1-ї сотні полку Чорних запорожців. ГОЛЄМБОВСЬКИЙ. Ройовий полку Чорних запорожців. Гармаш. Виявив героїзм у бою 16 листопада 1920 року проти бронепотяга "Красноармеец". Разом з хорунжим Головком підбили його в нерівному бою, завдяки чому Чорні захопили бронепотяг, який мав на озброєнні 6 гармат, 16 кулеметів і багато набоїв.

ГОЛІМБОВСЬКИЙ Вихтор (Віктор). Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців. Очевидно, Віктор Голімбовський та ройовий Голємбовський — одна й та ж особа.

ГОЛОВАТЕНКО Манолій (Емануїл). Завідувач зброєю кулеметної ватаги полку Чорних запорожців.

ГОЛОВКО Дмитро. Чотовий гарматної сотні полку Чорних запорожців. Військове звання — хорунжий Армії УНР. Виявив героїзм у бою 16 листопада 1920 р. проти бронепотяга "Красноармеец". Разом з хорунжим Голємбовським підбив його в нерівному бою, завдяки чому Чорні захопили бронепотяг, на озброєнні якого було 6 гармат, 16 кулеметів і багато набоїв. Його прізвище фігурує у списку поранених і хворих, яких залишили на лікування, й тих, хто загинув під час Зимового походу. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ГОЛУБ Петро. Ветеринарний фельдшер полку Чорних запорожців. Належав до немуштрової сотні.

ҐОНТАР Семен. Козак 4-ї сотні полку Чорних запорожців.

ҐОНТАР Трохим. Козак 4-ї сотні полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ГОНЧАР Гнат. Козак кулеметної ватаги полку Чорних запорожців. ГОНЧАРІВ. Сотник полку Чорних запорожців.

ГОРАЧЕВИЧ Василь. Ройовий кулеметної ватаги полку Чорних запорожців. ГОРБАТЮК Андрій. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців. ГОРОМА Іван. Козак ординарної чоти полку Чорних запорожців. ГРЕНЬ Іван. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців. ГРИЦАЙ Кузьма. Козак 1-ї сотні полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ГРИШКО Іван. Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ГРОМОВИЙ Прокіп. Козак пластунської сотні полку Чорних запорожців. ГУЗАНІВ Андрій. Козак немуштрової сотні полку Чорних запорожців. ГУЛАК Іван. Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців. ГУЛІКА Лазар. Козак пластунської сотні полку Чорних запорожців. ГУЛЬКО Василь. Козак пластунської сотні полку Чорних запорожців. ГУРАЙ Петро. Козак немуштрової сотні полку Чорних запорожців. ГУРИН (ГУРІН) Грицько. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців.

ГОНГА Дмитро. Командир 2-ї батареї полку Чорних запорожців, бандурист. Військове звання — сотник Армії УНР. Навчався гри на бандурі у кобзаря Антона Митяя та Костя Місевича. В міжвоєнний період виступав у Галичині та Польщі у складі тріо бандуристів разом з Костем Місевичем та Данилом Щербиною. Чимало зробив для популяризації бандури в Галичині та на Волині. Після війни опинився в Мюнхені, а потім поселився у Філадельфії у США. Автор споминів.

ДАЦЕНКО Іван. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців.

ДЕМИДКО Яків. Козак пластунської сотні полку Чорних запорожців.

ДЕНИСЕНКО Іван. Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців.

ДЕРЕВ'ЯНКО Іван. Заступник командира імпровізованого бронепотяга кінної сотні Петра Дяченка (2-га половина грудня 1918 р.). Військове звання — хорунжий Армії УНР.

ДЕРИК Іван. Козак немуштрової сотні полку Чорних запорожців.

ДЖУРА Митрофан. Козак кулеметної ватаги полку Чорних запорожців.

ДЗВОНИК (ЗВОНИК) Андрій (? - 3.05.1920, м. Тульчин, тепер Вінницької обл.). Козак 3-ї сотні полку Чорних запорожців. Загинув у бою проти більшовиків, отримавши 4 поранення. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ДЗЮБАК Ларик. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців.

ДМИТРЕНКО Дмитро. Козак пластунської сотні полку Чорних запорожців.

ДМИТРИК Іван. Козак немуштрової сотні полку Чорних запорожців.

ДМИТРІЄНКО Дмитро. Козак пластунської сотні полку Чорних запорожців.

ДНІВЕРУК Юхим. Козак 1-ї сотні полку Чорних запорожців.

ДОБРОВОЛЬСЬКИЙ Гаврило. Значковий полку Чорних запорожців.

ДОБУНДЯК Іван. Козак пластунської сотні полку Чорних запорожців.

ДОБХАНСЬКИЙ Гаврило. Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців.

ДОВГИЙ Прокіп. Козак, згодом підстаршина ординарної чоти полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ДОЛДА Йосип. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців.

ДОЛЯНИН Яким. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців.

ДОМБРОВСЬКИЙ Павло (? м. Ямпіль, тепер Вінницької обл. — ?). Козак кулеметної ватаги полку Чорних запорожців. Зараховано до особового складу полку 8 червня 1920 р. (наказ по кінному полку Чорних запорожців ч. 33 від 20 червня 1920 р.).

ДОРОШЕНКО Михайло. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців.

ДУБИНА Іван (? Лохвицький пов. Полтавської губ. -12.12.1919, с. Ставище, тепер смт Київської обл.). Бунчужний полку Чорних запорожців. За оцінкою Петра Дяченка, один з найкращих козаків полку. Загинув у бою з денікінцями.

ДУБОВИЙ. Сотник полку Чорних запорожців.

ДУБИНЕЦЬ Микола. Козак пластунської сотні полку Чорних запорожців.

ДУДЕК Іван. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців.

ДУДНИК Олександр. Козак кулеметної ватаги полку Чорних запорожців.

ДУСЬКО Микола (1.12.1898, Полтавщина-3.05.1969, Монреаль, Канада). Військовий і громадський діяч; козак 2-го Запорозького полку Петра Болбочана (поч. 1918), Окремого кінного партизанського дивізіону імені П. Болбочана та полку Чорних запорожців, член 1-ї станиці Союзу бувших українських вояків; військове звання — підхорунжий Армії УНР. Учасник походу запорожців під проводом Петра Болбочана на Крим. Учасник Першого зимового походу. Лицар Залізного хреста Армії УНР. Хоробрий вояк, зразковий громадянин.

ДЯЧЕНКО Віктор Гаврилович (14.04.1892, с. Березова Лука Миргородського пов. Полтавської губ., тепер Гадяцького р-ну Полтавської обл. -26.04.1971, Козацький хутір біля Лейк Дженева, Вісконсин, США). Військовий діяч; рядовий 10-го гусарського Інгерманландського полку (з 8.08.1914), прапорщик 13-го Фінляндського стрілецького полку (1.09.1915), 10-го гусарського Інгерманландського полку, старшина 33-го Охтирського полку Армії Української Держави (1918), командир Окремого куреня Республіканського війська (м. Ромни, листопад 1918), курінний полку Чорних запорожців, Військовий отаман Українського вільного козацтва (1967–1971); військове звання — штаб-ротмістр російської армії, сотник (від 2.02.1918), підполковник Армії УНР.

Брат Петра Дяченка. Закінчив реальну школу в м. Ромни на Полтавщині (1913) та Віденську військову школу. Звільнений у запас російської армії 12 лютого 1918 року. Мобілізований урядом Гетьмана України на службу до 33-го Охтирського полку. 1919 року- організатор повстанського руху на Полтавщині. З приходом Денікіна був проти волі мобілізований у Добровольчу армію, з якої втік і пробрався до Польщі, де на початку січня 1920 р. був інтернований і відправлений до табору Ланцут. Наприкінці квітня 1920 року відправлений на фронт до кінного полку Чорних запорожців Армії УНР. Член Союзу гетьманців-державників (на еміграції).

ДЯЧЕНКО Петро Гаврилович (30.01.1895, с. Березова Лука Миргородського пов. Полтавської губ., тепер Гадяцького р-ну Полтавської обл. -23.04.1965, м. Філадельфія, США). Командир полку Чорних запорожців. Див. докладніше на початку книги.

ДЯЧУН Семен. Козак немуштрової сотні полку Чорних запорожців.

ЄВЧЕНКО Сергій. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців.

ЖУЧЕНКО Василь. Козак 1-ї сотні полку Чорних запорожців.

ЗАБОЛОТНИЙ Сергій. Козак 3-ї сотні полку Чорних запорожців.

ЗАДЕРЕЙ Яків. Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців.

ЗАЇЦЬ Павло. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців.

ЗАКРЕМСЬКИЙ Микола. Козак немуштрової сотні полку Чорних запорожців.

ЗАМУР'ЇВ Олекса. Козак кулеметної ватаги полку Чорних запорожців.

ЗАНУДА. Козак полку Чорних запорожців. Кубанець.

ЗАРИЦЬКИЙ Ювхим. Козак немуштової сотні полку Чорних запорожців.

ЗАРУШИНСЬКИЙ Стах. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців.

ЗАСТАВНЮК Карпо. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців.

ЗАХАРЧЕНКО Андрій. Козак 4-ї сотні полку Чорних запорожців.

ЗВАРИЧ Дмитро. Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців.

ЗЕЛЕНСЬКИЙ. Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців.

ЗІЛИНСЬКИЙ. Сотник полку Чорних запорожців. Військове звання — хорунжий Армії УНР.

ЗІНЕНКО Хведір. Комірник немуштрової сотні полку Чорних запорожців.

ЗІНЬКО Ілько (? - 18.05.1920, с. Кетроси, тепер с. Довжок Ямпільського р-ну Вінницької обл.). Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців. Загинув у бою з котовцями.

ЗЛЕНКО Федір. Козак 1-ї сотні полку Чорних запорожців. ЗУБ Іван. Хорунжий Окремого кінного партизанського дивізіону імені П. Болбочана та командир 3-ї сотні полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ІВАНІВ Андрій (1901, Харківщина — 1.06.1974, Канада). Військовий і громадський діяч; козак кулеметної ватаги полку Чорних запорожців, вояк дивізії "Галичина", член Союзу бувших вояків. Військове звання — хорунжий Армії УНР (1920). Лицар Залізного хреста, Хреста Симона Петлюри і Воєнного хреста Армії УНР. На еміграції у Польщі, Німеччині, Італії, Великобританії і Канаді.

ІВАНЮТА Гриць. Хорунжий, згодом поручник полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР. Автор спогадів.

ІВАСЮК Степан. Чотовий 3-ї сотні полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ІСТРОТОВ Петро. Козак 1-ї сотні полку Чорних запорожців. ІСЬКО Петро. Козак кулеметної ватаги полку Чорних запорожців. ІЩЕНКО Антон. Козак немуштрової сотні полку Чорних запорожців. КАВКАІван. Козак 1-ї сотні полку Чорних запорожців (з 15.02.1920; наказ по кінному полку Чорних запорожців ч. 33 від 20 червня 1920 р.). КАДОМЕЦЬ Хведір. Козак 1-ї сотні полку Чорних запорожців. КАМЕНЧУК Віктор. Козак немуштрової сотні полку Чорних запорожців. КАЛАШНИКОВ (? -13.11.1920, с. Курилівці, тепер Жмеринського р-ну Вінницької обл.). Козак полку Чорних запорожців. Загинув у бою проти червоних. Похований 14 листопада у м. Буцні Летичівського району. КАРАВАН Йосип. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців. КАРМАНЕЦЬКИЙ Хведір. Бунчужний пластунської сотні полку Чорних запорожців.

КАЮГА Митрофан. Бунчужний 4-ї сотні полку Чорних запорожців. Поранений 17 травня 1920 р. у груди у бою за с. Кетроси (тепер с. Довжок Ямпільського р-ну Вінницької обл.).

КЕМПЕ Лавро (22.08.1901, с. Володарка Київської губ., тепер смт Київської обл. — 27.01.1981). Військовий, режисер, актор; козак 1-ї сотні полку Чорних запорожців (з 11.02.1920; наказ по кінному полку Чорних запорожців ч. 33 від 20 червня 1920 р.). "Наймолодший воїн Армії УНР… один з організаторів повстанських частин у Таращанщині, учасник Першого зимового походу у рядах кінного полку Чорних Запоріжців. У міжвоєнних роках у Галичині та на еміграції в Австрії і Канаді був видатним актором та режисером".

КЕНДИШ Іван. Козак 4-ї сотні полку Чорних запорожців. КЕРСЕВСЬКИЙ Микола. Козак 1-ї сотні полку Чорних запорожців.

КИРИЛЮК Хведір. Козак 3-ї сотні полку Чорних запорожців.

КИРИЧЕНКО Павло. Козак 1-ї сотні полку Чорних запорожців.

КИРИЧОК (КІРІЧОК) Сергій (23.09.1895–1940, Варшава). Військовий діяч, інженер; поручник кінного полку Чорних запорожців; військове звання — поручник Армії УНР. Студент філософського факультету Варшавського університету (із 05.1922) та Української господарської академії в Подєбрадах. Інженер шляхів і мостів.

КИРІЄВСЬКИЙ Микита. Козак, згодом підхорунжий 1-ї сотні полку Чорних запорожців. Тричі поранений, зокрема в руку 28 серпня 1920 р. в бою під селом Більшівці, під Галичем.

КЛИМЕНКО Петро. Бунчужний чоти ординарців полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР. Військове звання — хорунжий Армії УНР.

КЛИМЧУК Павло. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців.

КЛЮЧКО (КЛЯЧКО) Михайло (? Кубань — 1.08.1965, Сан-Пауло, Бразилія). Хорунжий полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР. Військове звання — сотник Армії УНР. На еміграції — в Польщі, Франції та Бразилії (з 1929 р.).

КОБУС Яків. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців.

КОБЯК Андрій. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців.

КОВАЛЕНКО Василь. Козак (хорунжий?) 3-ї сотні полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

КОВАЛЬ Дмитро. Козак 4-ї сотні полку Чорних запорожців.

КОВАЛЬЧУК Михайло. Козак полку Чорних запорожців. Поранений у бою проти більшовиків під с. Вільшанка 10 травня 1920 року. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

КОВБАСА (КОВБАСЕНКО) Михайло. Інструктор кулеметної ватаги полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

КОЗЕРНАК Грицько. Чотовий немуштрової сотні полку Чорних запорожців.

КОЗІРИЦЬКИЙ Грицько. Козак немуштрової сотні полку Чорних запорожців.

КОЗЮК Іван. Козак 4-ї сотні полку Чорних запорожців.

КОЛИХАНЬ Андрій. Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

КОЛІСНИК Олекса. Поручник полку Чорних запорожців.

КОЛОДЕНКО Іван. Козак 4-ї сотні полку Чорних запорожців.

КОЛОМІЄЦЬ Василь. Козак полку Чорних запорожців.

КОЛЯДА. Гармаш полку Чорних запорожців. Поранений 7 вересня 1920 р. в бою проти більшовиків під с. Сівка, тепер с. Сівка-Войнилівська Калуського р-ну Івано-Франківської області.

КОНДРАТЮК Лук'ян. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців. КОРАК Іван. Козак кулеметної ватаги полку Чорних запорожців. КОРЖ. Поручник Армії УНР.

КОРНІВ Петро. Козак пластунської сотні полку Чорних запорожців. КОРНІЄНКО Степан. Козак пластунської сотні полку Чорних запорожців.

КОРОВІН Іван. Козак пластунської сотні полку Чорних запорожців. КОРОЛЬКО (КОРОЛЬКОВ) Гриць. Козак полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

КОРОЛЬКО (КОРОЛЬКОВ) Петро. Козак полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР. Один з братів, Гриць чи Петро, загинув 23 березня 1920 р. в бою проти більшовиків під с. Ємилівка, тепер Голованівського району Кіровоградської області. Він же — "старий болбочанівець". КОРСУН Андрій. Козак 4-ї сотні полку Чорних запорожців. КОРСУН Антін. Козак 4-ї сотні полку Чорних запорожців. У наказі № 13 по Запорозькій дивізії від 28 березня 1920 р. Андрій Гулий-Гуленко і начальник штабу Михайло Крат висловили подяку Антону Корсуну за те, що він, попри тяжкі умови Ємилівського бою, вчасно доставляв всі накази командарма до штабу дивізії. Отаман Запорозької дивізії Гулий подякував і Петрові Дяченку та командиру 4-ї сотні за виховання козаків, на яких "можна завше покластися в тяжкі хвилини". Лицар Залізного хреста Армії УНР. КОТІВ Омелько. Ройовий 4-ї сотні полку Чорних запорожців. КРАВЧЕНКО Хведір. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців. КРЕЧЕТ. Старшина полку Чорних запорожців. Артист і режисер. На початку 1920-х рр. у Польщі в таборах для інтернованих організував театр. КРИВЕЦЬКИЙ Петро. Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців. КРИВКО (? - 7.09.1920, с. Сівка, тепер с. Сівка-Войнилівська Калузького р-ну Івано-Франківської обл.). Гармаш полку Чорних запорожців. Загинув під час бою з більшовиками від передчасного розриву гарматного стрільна. КРИВЧЕНКО Іван. Козак пластунської сотні полку Чорних запорожців. КРУТІЙЧУК Павло. Козак чоти ординарців полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

КСАНГОР Микола. Козак 3-ї сотні полку Чорних запорожців. КУБРАК Марко. Козак пластунської сотні полку Чорних запорожців. КУЗЕВ Дмитро. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців. КУКШІН Ларіон. Чотовий 3-ї сотні полку Чорних запорожців. КУРЛІЖЕНКО Іван. Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців. КУТАНЬ Микола. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців. КУЧЕРЕНКО Омелько. Козак 3-ї сотні полку Чорних запорожців. КУШНІР Андрій. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців.

ЛАЗАР Іван (? Галичина — 23.04.1967, Філадельфія). Командир батареї полку Чорних запорожців (1920). Здобув вищу освіту, доктор. "Мав полк доброго командира батареї, дивитись на його стрілянину було естетичним задоволенням. Витриманий, холоднокровний, ні одного стрілу не тратив після пристрілки". Військові звання — старшина Галицької армії, поручник Армії УНР. Похований на Українському кладовищі на Факс Чейлі.

ЛАЗАРЕВСЬКИЙ. Хорунжий 2-го Запорозького полку.

ЛЕВКОВ Грицько. Козак пластунської сотні полку Чорних запорожців.

ЛЕПЕХА Андрій. Козак 3-ї сотні полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ЛИНИК Тодос. Козак пластунської сотні полку Чорних запорожців.

ЛИСИЙ Порфир. Козак 1-ї сотні полку Чорних запорожців.

ЛОКОТІЄВСЬКИЙ Володимир. Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців.

ЛОКОТІЄВСЬКИЙ Петро. Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців.

ЛОТВІНЕНКО Іван. Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців.

ЛУКАШЕНКО Петро. Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців,

ЛУК'ЯНЕНКО Іван. Козак 4-ї сотні полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ЛУК'ЯНЧУК Тимко. Козак 3-ї сотні полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ЛЮБЧЕНКО Пантелей. Козак кулеметної ватаги полку Чорних запорожців.

МАГОГА Митрофан. Бунчужний 4-ї сотні полісу Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

МАЗУР. Підхорунжий полку Чорних запорожців.

МАЙБОРОДА Дмитро. Козак 4-ї сотні полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

МАЙКО Петро. Козак 3-ї сотні полку Чорних запорожців.

МАКАРІВ Грицько. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців.

МАЛИНОВСЬКИЙ. Командир полкового оркестру полку Чорних запорожців. Прізвище хорунжого Малиновського (Маляновського) Олександра, лицаря Залізного хреста Армії УНР, фігурує у списку поранених і хворих, яких залишили на лікування, й тих, хто загинув під час Зимового походу. Військове звання — хорунжий Армії УНР.

МАЛИНІ Андрій. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців.

МАНЧЕНКО Петро. Козак 1-ї сотні полку Чорних запорожців.

МАРТОС Іван. Козак пластунської сотні полку Чорних запорожців.

МАСИЛЯНЕЦЬ. Козак чоти ординарців полку Чорних запорожців.

МАХНО. Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців.

МАЦЬКО Іван. Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців.

МАЩЕНКО Іван. Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

МЕЗЕНЦІВ Микола. Підхорунжий полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

МЕЛЬНИК Грицько. Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців.

МЕЛЬНИЧЕНКО Петро. Козак кулеметної ватаги полку Чорних запорожців.

МЕНГУР Іван. Фуражир немуштрової сотні полку Чорних запорожців.

МИЗІН Степан. Чотовий полку Чорних запорожців; військове звання-значковий Армії УНР. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

МИЛАНЧУК Іван. Писар немуштрової сотні полку Чорних запорожців.

МИЛІЩУК Василь. Чотовий кулеметної ватаги полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

МИХАЛКІН Петро. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців.

МИШЕЛОВКА Сергій. Козак полку Чорних запорожців.

МОРОЗ Антін (Антип). Козак 3-ї сотні полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

МОРОЗ Сергій. Хорунжий полку Чорних запорожців (1920). Лицар Залізного хреста Армії УНР.

МОСІН Хведір. Козак чоти ординарців полку Чорних запорожців.

МОСПАН Володимир. Козак кулеметної ватаги полку Чорних запорожців. Після повернення з більшовицького полону зараховано до особового складу полку із 3 червня 1920 р. (наказ по кінному полку Чорних запорожців ч. 33 від 20 червня 1920 р.).

МОСЮК Василь. Козак немуштрової сотні полку Чорних запорожців.

МУЛЯВКА Корній. Козак ординарної чоти полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

МУЛЯЄВ Павло. Козак 4-ї сотні полку Чорних запорожців.

М'ЯКОТА (МЯКОТА, МАКОТА) Василь. Ад'ютант Окремого кінного дивізіону ім. Петра Болбочана та полку Чорних запорожців. Військове звання — хорунжий Армії УНР. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

НАДКОВСЬКИЙ Ходос. Козак пластунської сотні полку Чорних запорожців.

НАЗАРЕВСЬКИЙ Петро. Хорунжий полку Чорних запорожців (1919–1920). Лицар Залізного хреста Армії УНР.

НАЗАРЕНКО. Хорунжий полку Чорних запорожців.

НАЗАРІВ Василь. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців.

НАСОНІВ Борис. Хорунжий полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

НЕДІЛЬЧЕНКО. Козак полку Чорних запорожців.

НЕДОРІЧЕНКО Іван. Козак 3-ї сотні полку Чорних запорожців.

НЕДРИГАЙЛО. Командир 2-ї сотні Окремого кінного партизанського дивізіону ім. Петра Болбочана та полку Чорних запорожців. Військове звання — хорунжий Армії УНР.

НЕЖИВИЙ. Хорунжий 1-ї сотні полку Чорних запорожців. 12 жовтня 1920 р. поранено неподалік с. Копитинці, що біля Летичева

НЕЇЛО Іуда. Козак 4-ї сотні полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

НЕКРАСЕНКО Степан. Козак пластунської сотні полку Чорних запорожців.

НЕМЕРОВСЬКИЙ Хведір. Козак кулеметної ватаги полку Чорних запорожців.

НЕСТЕРЕНКО Євген. Хорунжий Окремого кінного партизанського дивізіону ім. Петра Болбочана, сотник полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

НЕЧИТАЙЛО (НЕЧИТАЛО) Никон. Хорунжий (сотник) полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

НЕСТІРОВСЬКИЙ Грицько. Козак кулеметної ватаги полку Чорних запорожців.

НИКИФОРІВ Яків. Козак кулеметної ватаги полку Чорних запорожців.

НІЧЕК Василь. Ройовий 4-ї сотні полку Чорних запорожців. НОВАКІВСЬКИЙ. Осавул полку Чорних запорожців. Військове звання — сотник Армії УНР.

НОГАЄВСЬКИЙ. Командир 1-ї сотні 2-го Запорозького полку. Військове звання — хорунжий Армії УНР

ОКШЕВСЬКИЙ Іван. Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців.

ОЛЕКСАНДРІВ Борис. Козак кулеметної ватаги полку Чорних запорожців.

ОЛЕКСІЇВ Олекса. Чотовий 4-ї сотні полку Чорних запорожців.

ОЛІЙНИК Леон. Козак пластунської сотні полку Чорних запорожців.

ОЛХЯН Іван. Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців.

ОЛЬХОВСЬКИЙ Денис. Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців.

ОЛЬХОВСЬКИЙ Іван. Козак 1-ї сотні полку Чорних запорожців.

ОСАДЧИЙ Аркадій. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ОСАДЧИЙ Михайло. Козак пластунської сотні полку Чорних запорожців.

ОСЬМАЧКІВ (ОСМАЧКІВ) Андрій (Арефта?) (? - 15.04.1944, Німеччина). Підстаршина 1-ї сотні полку Чорних запорожців, вояк протипанцерної бригади "Вільна Україна", чи дивізії "Галичина"). Лицар Залізного хреста Армії УНР. Похований у Нойгамері.

ОТРЕШКО-АРСЬКИЙ Андрій. Хорунжий полку Чорних запорожців (1919–1920).

ОТРЕШКО-АРСЬКИЙ Микола. Хорунжий полку Чорних запорожців (1919–1920) та 1-ї сотні 1-го кінного ім. Максима Залізняка полку, старшина 1-ї дивізії УНА (1945).

ОХРІМЕНКО (ОХРИМЕНКО) Мирон. Козак пластунської сотні полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ОЧКОВСЬКИЙ Гордій. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців.

ПАВЛОВСЬКИЙ. Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців.

ПАЛАМАРЧУК Антон. Козак немуштрової сотні полку Чорних запорожців.

ПАЛАМАРЧУК Радивон. Козак кулеметної ватаги полку Чорних запорожців.

ПАЛИНЕЦЬКИЙ Кость. Козак пластунської сотні полку Чорних запорожців.

ПАНАСЮК Павло. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців.

ПАНАСЮК Петро. Козак 3-ї сотні полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ПАНЧЕНКО Іван. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців.

ПАСІЧНИК Дмитро. Козак 1-ї сотні полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ПАСЬКО Іван. Козак 3-ї сотні полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР. Валентин Сім'янців називає його у спогадах Андрієм.

ПЕНДЮРА (ПІНДЮРА) Іван. Чотовий 4-ї сотні полку Чорних запорожців. У наказі № 13 по Запорозькій дивізії від 28 березня 1920 р. Андрій Гулий-Гуленко і начальник штабу Михайло Крат висловили подяку Іванові Піндюрі за те, що він, попри тяжкі умови ємилівського бою, вчасно доставляв всі накази командарма до штабу дивізії. Отаман Запорозької дивізії Гулий подякував і Петрові Дяченку та командиру 4-ї сотні за виховання козаків, на яких "можна завше покластися в тяжкі хвилини".

ПЕРВУХИН (ПЕРВУХІН) Петро (? Харківщина — після 1969). Чотовий кулеметної ватаги полку Чорних запорожців. Воював також у складі Слобідського коша Вільного козацтва Івана Кобзи та 1-го кінного полку імені Костя Гордієнка. Учасник Першого зимового походу Армії УНР. На еміграції в Польщі та Австралії.

ПЕРЕВЕДЕНЕЦЬ Андрій. Козак 3-ї сотні полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ПЕРЕПЕЛИЦЯ. Козак полку Чорних запорожців.

ПИЛИПИШИН Дем'ян. Козак кулеметної ватаги полку Чорних запорожців.

ПИРІГ Грицько. Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців.

ПИРІГ Олекса (? Київська губ. — 28.08.1920, с. Більшівці, неподалік м. Галича). Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців. Загинув у бою проти червоних.

ПИРІГ Семен. Козак полку Чорних запорожців. Приєднався разом із двома братами і батьком до полку під час Зимового походу. Мав на той час 17 років.

ПИСАРЕНКО Сергій. Козак пластунської сотні полку Чорних запорожців.

ПЛАКСІЙ Михайло. Козак немуштрової сотні полку Чорних запорожців.

ПЛУЖНИК Гриць. Козак кінної сотні 2-го Запорозького полку (1918), хорунжий Окремого кінного партизанського дивізіону ім. П. Болбочана, командир пластунської сотні (1919) і пластунського куреня полку Чорних запорожців (1920). "Старий болбочанівець". Вступив до кінної сотні 2-го Запорозького полку разом з Петром Дяченком у Полтаві наприкінці березня 1918 року. Лицар Залізного хреста Армії УНР. Військове звання — поручник Армії УНР.

ПОВОРОЗНИК. Хорунжий полку Чорних запорожців (1919–1920).

ПОЛІЩУК Іван. Козак кулеметної ватаги полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ПРИЛУЦЬКИЙ Павло. Козак 3-ї сотні полку Чорних запорожців. Родом з Полтавщини.

ПРИСЯЖНИЙ Іван (18.10.1892, Слобідська Україна — 3.04.1965, Буффало, США). Козак полку Чорних запорожців. Учасник Першого зимового походу.

ПРОКОФ'ЄВА (ПРОКОФІЄВА) Олена. Сестра-жалібниця немуштрової сотні полку Чорних запорожців.

ПРОСОЛ Олександр. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців.

ПРОЦЕНКО Іван. Козак 1-ї сотні полку Чорних запорожців.

ПШЕНИШНИИ Гаврило. Козак кулеметної ватаги полку Чорних запорожців.

ПШЕНИШНИЙ Данило. Козак кулеметної ватаги полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

РАДЗІЄВСЬКИЙ Микола. Значковий (поручник) 1-ї сотні полку Чорних запорожців.

РАСИЧ. Козак полку Чорних запорожців.

РЕДЬКА (РЕДЬКО) Федір. Хорунжий полку Чорних запорожців (1919–1920). Лицар Залізного хреста Армії УНР. Петро Дяченко дав йому таку оцінку: "Болбочанівець… Добрий організатор. Сотня була в нього закохана, бо своєю хоробрістю імпонував усім".

РЕМІНЕЦЬ Павло. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців.

РИМАРЕНКО-ЛИМАРЕНКО. Сотник полку Чорних запорожців. Військове звання — полковник Армії УНР.

РИМСЬКИЙ-КОРСАКІВ. Командир кінної сотні 2-го Запорозького полку (від початку квітня 1918 р.), командир Окремого кінного дивізіону ім. Петра Болбочана. Військове звання — значковий Армії УНР.

РІЗНИК Антін. Козак немуштрової сотні полку Чорних запорожців.

РОГАЦЬКИЙ Михайло. Козак 1-ї сотні полку Чорних запорожців.

РОДЗІЄВСЬКИЙ. Старшина 1-ї сотні полку Чорних запорожців.

РОМАНЧУК Володимир. Козак немуштрової сотні полку Чорних запорожців.

РОМЕНСЬКИЙ Кость. Хорунжий полку Чорних запорожців. Його прізвище фігурує у списку поранених і хворих, яких залишили на лікування, й тих, хто загинув під час Зимового походу. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

РОНІС Михайло. Козак 3-ї сотні полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

РОСОГ (РОСІЧ?) Василь. Козак 3-ї сотні полку Чорних запорожців.

РУДИК Зінько. Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців.

САБАДІЯ Грицько. Козак 1-ї сотні полку Чорних запорожців.

САВЕНКО Олекса (? - 15.05.1920, с. Кетроси, тепер с. Довжок Ямпільського р-ну Вінницької обл.). Козак 1-ї сотні полку Чорних запорожців. Загинув у бою проти червоних. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

САГАЙДА Ілько. Козак чоти ординарців полку Чорних запорожців.

САДКОВСЬКИЙ Петро. Козак пластунської сотні полку Чорних запорожців.

САЛОГУБ Андрій. Козак 3-ї сотні полку Чорних запорожців.

САМІЙЛЕНКО Іван. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців.

САМІЙЛЕНКО Степан. Сотник кулеметної сотні полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

САНДУРСЬКИЙ Дмитро. Козак кулеметної ватаги полку Чорних запорожців.

САРАХМАНІВ М. Військовий діяч; поручник Окремої збірної козачої бригади Яковлєва (у складі Лівої групи Армії УНР, 1920) та кінного полку Чорних запорожців.

СИМОНЕНКО Марко. Юний козак полку чорних запорожців.

СИНЬКО Іван. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців.

СИСУН. Командир 3-ї чоти кінної сотні 2-го Запорозького полку. Військове звання — хорунжий Армії УНР.

СИТНИК Яків. Козак 1-ї сотні полку Чорних запорожців.

СІДЮК Іван. Козак пластунської сотні полку Чорних запорожців.

СІКС Борис. Чотовий 4-ї сотні полку Чорних запорожців.

СІМ'ЯНЦІВ (СІМЯНЦІВ, СІМЯНЦЕВ) Валентин Іванович (24.04.1899, слобода Великий Бурлук Вовчанського пов. Харківської губ., тепер райцентр Харківської обл. — 15.02.1992, Філадельфія, США). Військовий, інженер-гідротєхнік, скульптор; козак 2-їчоти кінної сотні Богданівського пішого полку, бунчужний 3-ї кінної сотні ("Богданівської") полку Чорних запорожців; військове звання — сотник Армії УНР (підвищений у повоєнні роки).

Закінчив Великобурлуцьку 2-класну школу (1911), Великобурлуцьку вчительську семінарію (1914), Липковатівськус.-г. школу (1918). В українській армії з 1918 року: служив за часів Центральної Ради, Української Держави та Директорії. Основна служба пройшла в 2-й чоті кінної сотні Богданівського пішого полку Запорозької дивізії та полку Чорних запорожців. Учасник Першого зимового походу. Лицар Залізного хреста Армії УНР. 1920 року інтернований у Польщі. Навчався в Спільній юнацькій школі (1921–1923). 1923 року нелегально перейшов кордон до ЧСР. Закінчив матуральні курси при Українському громадському комітеті (1924) та Українську господарську академію (Подєбради, 20 серпня 1929 р.; дипломний проект захистив з успіхом дуже добрим). На еміграції — в Польщі, Чехословаччині, Німеччині та США (з 1949). Автор спогадів: "Спогади богданівця" (Нью-Йорк: Червона Калина, 1963), "В Зимовому поході" (За Державність: Матеріали до Історії Війська Українського. — Торонто, 1964.-36.10.-С. 108–128; 36.11. -1966. — С. 206–227), "Студентські часи. Спогад" (Вашінгтон, 1973), "Роки козакування, 1917–1923 (спогади)" (Філадельфія, 1976), "Інженер емігрант у Чехо-Словаччині" (Буенос-Айрес — Філадельфія: в-во Юліяна Середяка, 1978) та інших праць у журналах "Тризуб", "Вісті комбатанта", "Дороговказ" та ін. Похований на Українському православному кладовищі Св. Андрія в Бавнд-Бруці (Нью-Джерсі, США).

СІМ'ЯНЦІВ Олекса Іванович (9.03.1893, слобода Великий Бурлук Вовчанського пов. Харківської губ., тепер райцентр Харківської обл. — 21.12.1963, Нью-Арк). Військовий і громадський діяч, вчитель, інженер-гідротєхнік; значковий (поручник) полку Чорних запорожців; військове звання — поручник Армії УНР.

Народився в сім'ї безземельного селянина. Закінчив 2-класну школу (1910) та Олександрійську вчительську семінарію (1914). "Того ж року був мобілізований москвинами і відправлений на службу до Петербурга", де служив в Лейбгвардійському Павлівському полку. Закінчив 3-тю Петергофську школу прапорщиків (150.2.1916). Наприкінці 1916 р. відправлений в дієву армію. На фронті пробув до кінця 1917 року. Нагороджений орденами Св. Анни і Святого Володимира. "Наприкінці 1917 р. приїхав додому, а весною в квітні (8 квітня) вступив добровільно в Українську армію, в якій і був весь час без перерви, аж до інтернування армії поляками року 1920 листопаду 22". Перебував у таборах у Пикуличах, Вадовицях, Стржалкові. "На початку липня року 1922 втік від ляхів до Чехословацької республіки з метою продовжувати освіту". Закінчив матуральні курси (20.07.1923) та Українську господарську академію (Подєбради, 16.06.1928). "Взірцевий член ОБВУА". Похований на Українському православному цвинтарі Св. Андрія в Бавнд-Бруці (США).

СІНЬКО Яків. Козак чоти ординарців полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

СКУБРІЇВ Олександр. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців.

СКУЛЬСЬКИЙ Михайло. Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців.

СЛИЦЬКИЙ Ларіон. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців.

СЛЮНЬКО (? - 23.03.1920, с. Ємилівка, нині Голованівського р-ну Кіровоградської обл.). Козак полку Чорних запорожців. "Старий Болбочанівець". Загинув у бою з більшовиками.

СМИРНОВ Левко. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців.

СМОЛЯРЧУК. Козак полку Чорних запорожців. Поранений у бою проти більшовиків під с. Вільшанка 10 травня 1920 року.

СМОРЖОВ. Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців.

СНІГУРСЬКИЙ Павло. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців.

СОГАЙДУЛА Софім. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців.

СОКИРНИЙ Сергій. Козак пластунської сотні полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

СОКОЛОВСЬКИЙ (? -10.05.1920, м. Ямпіль Вінницької обл.). Козак полку Чорних запорожців. Смертельно поранений у бою проти більшовиків біля с. Вільшанка, тепер Крижопільського р-ну Вінницької області.

СОЛОВЙОВ. Сотник 2-го кінного полку та полку Чорних запорожців. Був нетовариський. Валентин Сім'янців у споминах пише, що Соловйов мав "погане, неукраїнське серце". У таборі для інтернованих у Польщі застрелив старшину, який висловив йому у вічі сумнів щодо його старшинського рангу.

СОЛЯНИК Василь. Ройовий кулеметної ватаги полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

СОРОКІН Сергій. Козак кулеметної ватаги полку Чорних запорожців.

СТАНІСЛАВСЬКИЙ. Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців.

СТАРЧЕВСЬКИЙ. Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців.

СТАРЧЕНКО Іван (6.08.1900, м. Золочів, тепер райцентр Харківської обл. -20.02.1932, Львівська обл.). Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців. Військове звання — хорунжий Армії УНР. Народився в родині полковника російської армії. Закінчив Полтавський кадетський корпус. Учасник 1-го Зимового походу. Закінчив Юнацьку школу в Кам'янці-Подільському (1920). Від 1923 р. працював на Бабино-Томахівській цукроварні біля Рівного. Помер у санаторії. На його похороні від імені української еміграції промовляв старшина Армії УНР скульптор Сергій Литвиненко.

СТЕЦЕНКО Василь. Козак кулеметної ватаги полку Чорних запорожців.

СТЕЦЕНКО Гнат. Хорунжий Окремого кінного партизанського дивізіону ім. П. Болбочана. Заступник командира, командир 1-ї сотні пластунського куреня. Поранений 1 жовтня 1920 р. біля с. Щедрова, тепер Летичівського району Хмельницької області. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

СТРИЖАНЮК Микита. Козак 3-ї сотні полку Чорних запорожців.

СТРІЛЬЧЕНКО Йосип. Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

СУМАРОКІВ Павло Федорович (30.05.1893 -19.05.1975). Військовий та громадський діяч; старшина полку Чорних запорожців, командир 6-ї роти 30-го полку дивізії "Галичина"; військові звання — поручник російської армії, підполковник Армії УНР.

СУХОРУКИЙ Аркадій. Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців.

СЯСЗЕРОН Хведір. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців.

ТАТАРЕНКО Василь. Козак пластунської сотні полку Чорних запорожців.

ТЕРЕЩЕНКО Трохим. Козак 3-ї сотні полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ТЕРНАВСЬКИЙ (ТАРНАВСЬКИЙ) Карпо. Козак 1-ї сотні полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ТИХОНІВ Іван. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ТКАЧУК Петро. Козак 4-ї сотні полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ТОКАР Михайло. Господарський старшина полку Чорних запорожців. Військове звання — поручник Армії УНР. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ТОСЯК Іван. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців.

ТРЕГУБЕНКО Василь. Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ТРІЩ Федько. Козак немуштрової сотні полку Чорних запорожців.

ТУР Олександр. Козак кулеметної ватаги полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

УКРАЇНЕЦЬ Грицько. Козак 3-ї сотні полку Чорних запорожців.

УКРАЇНЕЦЬ Іван. Козак немуштрової сотні полку Чорних запорожців.

УЛЕНЮК Гнат. Козак 4-ї сотні полку Чорних запорожців.

УШКОВСЬКА Софія. Сестра-жалібниця полку Чорних запорожців. Належала до немуштрової сотні.

ФАТІЄВ Олександр. Козак кулеметної ватаги полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ХАРЧЕНКО Микола. Козак чоти ординарців полку Чорних запорожців. ХАРЧЕНКО Павло. Козак 4-ї сотні полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ХВИЛЯ. Хорунжий полку Чорних запорожців.

ХИМОЧКА Яків. Козак 3-ї сотні полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ХГЛЬКО Савка. Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ХМЕЛЕВСЬКИЙ Степан. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців.

ХМЕЛЕНКО Гриць (1897, хут. Хмарин біля м. Лозової Катеринославської губ., тепер Дніпропетровської обл. — 4.09.1920, с. Медуха, тепер Галицького р-ну Івано-Франківської обл.). Військовий діяч; молодший старшина полку імені Петра Дорошенка, командир Богдано-Дорошенківського куреня 1-ї Запорозької дивізії, хорунжий 3-ї сотні ("Богданівської", "Богдано-Дорошенківської") полку Чорних запорожців. Загинув у бою проти червоних. Похований 6 вересня в Івано-Франківську на Меморіальному цвинтарі за Івано-Франківським державним музично-драматичним театром ім. Івана Франка. Його прізвище, поруч з іншими, зазначено на меморіальній плиті в капличці.

ХМЕЛЕНКО (ХМИЛЕНКО) Семен. Козак 4-ї сотні полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ХОЛДУН Іван. Козак кулеметної ватаги полку Чорних запорожців.

ХОМІВ Іван. Козак немуштрової сотні полку Чорних запорожців.

ХОТОЦЬКИЙ Роман. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців.

ЦАПОВСЬКИЙ Іван. Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців.

ЦИМБАЛЮК Василь. Фуражир кулеметної ватаги полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ЧЕВЕРДА Микола. Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців.

ЧЕПАК Михайло. Козак кулеметної ватаги полку Чорних запорожців.

ЧЕРЕМИСІВ Іван. Козак 1-ї сотні полку Чорних запорожців.

ЧЕРНЕЦЬ Іван. Козак 4-ї сотні полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ЧЕРНИШ Омелько. Сотник 2-го Запорозького полку, пізніше полку

Чорних запорожців.

ЧЕРНІЦИН. Командир батареї полку Чорних запорожців. Носив окуляри.

ЧЕРНЯЇВ. Командир господарчої чоти Окремого кінного партизанського дивізіону ім. Петра Болбочана. Командир 1-ї сотні куреня пластунів полку Чорних запорожців. Військове звання — хорунжий Армії УНР.

ЧИЖ Михайло. Козак немуштрової сотні полку Чорних запорожців.

ЧМУРАК Ілько. Козак 4-ї сотні полку Чорних запорожців. У наказі № 13 по Запорозькій дивізії від 28 березня 1920 р. Андрій Гулий-Гуленко і начальник штабу Михайло Крат висловили подяку Ількові Чмураку за те, що він, попри тяжкі умови ємилівського бою, вчасно доставляв всі накази командарма до штабу дивізії. Отаман Запорозької дивізії Гулий подякував і Петрові Дяченку та командиру 4-ї сотні за виховання козаків, на яких "можна завше покластися в тяжкі хвилини".

ЧОРНИЦЯ. Командир батареї полку Чорних запорожців. Військове звання — хорунжий Армії УНР.

ЧУДОВ Тихон. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців. Поранений 7 вересня 1920 р. в бою проти більшовиків під с. Сівка (тепер с. Сівка-Войнилівська Калуського р-ну Івано-Франківської обл.).

ЧУПЛЯК. Ветеринарний лікар полку Чорних запорожців. Військове звання — поручник Армії УНР.

ШАПАР Іван. Козак полку Чорних запорожців. На початку травня 1920 р. поранений у бою за Тульчин. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ГЛАРУДА Олександр (1901, с. Шишаки Полтавської губ., тепер райцентр Полтавської обл. -15.01.1970, Торонто, Канада). Козак Вільного козацтва, Богданівського куреня, 3-го Запорозького ім. гетьмана Богдана Хмельницького полку, Окремого кінного дивізіону ім. Петра Болбочана та повстанського загону Ананія Волинця. Навчався в Миргородській гімназії. Учасник Першої світової війни. Служив на Балтійському флоті. Учасник Лютневої революції. Організатор Вільного козацтва в Шишаках. На еміграції в Польщі, Чехо-Словаччині та Канаді. Член Союзу бувших українських вояків, як зазначали друзі, "дисциплінований, активний і жертовний". Нагороджений Хрестом Симона Петлюри і Воєнним хрестом. У роки Другої світової війни повернувся на Полтавщину, працював у поліції. Похований із вояцькими почестями.

ШЕВЦОВ Фрол. Козак немуштрової сотні полку Чорних запорожців. ШЕВЧЕНКО Борис (21.05.1896? - 13.12.1966, Чикаґо). Командир 1-ї чоти кінної сотні 2-го Запорозького полку, командир 1-ї сотні Окремого кінного партизанського дивізіону ім. П. Болбочана. Військове звання — сотник Армії УНР. Учасник Першого зимового походу. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ШЕЛЕСТ Іван. Козак чоти ординарців полку Чорних запорожців.

ШЕНГУР Василь. Хорунжий (поручник?) полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ШИФАНЧИШИН (ШІФАНЧИШИН) Левко. Козак 1-ї сотні полку Чорних запорожців. Як втікача виключено зі складу полку з 14 червня 1920 р. (наказ по кінному полку Чорних запорожців ч. 33 від 20 червня 1920 р.).

ШКНИРЯ Володимир. Козак чоти ординарців полку Чорних запорожців.

ШПАК Микола. Козак кулеметної ватаги полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ШПИЧКА Терентій. Козак кулеметної ватаги полку Чорних запорожців.

ШУЛЬГА Іван. Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців.

ЩАДЬКО Олекса. Бунчужний немуштрової сотні полку Чорних запорожців.

ЩЕРБАК Петро. Козак 3-ї сотні полку Чорних запорожців. Пропав безвісти. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ЩЕРБИНА. Командир кулеметної чоти Окремого кінного партизанського дивізіону ім. Петра Болбочана і кулеметної сотні полку Чорних запорожців. Військове звання — хорунжий Армії УНР.

ЩУПИЦЯ Тиміш. Козак немуштрової сотні полку Чорних запорожців.

ЯКИМЕНКО Данило. Чотовий кулеметної ватаги полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ЯМЛЕНКО Михайло. Бунчужний полку Чорних запорожців.

ЯРЕМЕНКО Прокіп. Козак ординарної чоти полку Чорних запорожців.

ЯРМАК Захар. Козак 3-ї сотні полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ЯРОШЕНКО Іван. Козак кулеметної ватаги та бунчужний полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ЯРОШЕНКО Ілько. Козак ординарної чоти полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ЯРЧЕНКО Михайло. Козак гарматної сотні полку Чорних запорожців. Лицар Залізного хреста Армії УНР.

ЯСИНСЬКИЙ Сергій. Козак 2-ї сотні полку Чорних запорожців.

ЯСНИЦЬКИЙ Андрій. Козак 1-ї сотні полку Чорних запорожців.

Роман КОВАЛЬ, Сергій КОВАЛЕНКО

Трагедія села Березова Лука на Полтавщині

Антін КУЩИНСЬКИЙ,

старшина Армії УНР, редактор журналу "Українське козацтво"

Вже скоро мине сорок років від того часу, коли за побуту в "Д.П." таборі в Міттенвальді в Німеччині зустрівся я й щиро сприятелювався з одним земляком з рідної мені Полтавщини. Був це старший чоловік, український патріот, високоосвічена й ідейна людина. Він ще недавно тоді вирвався з-під совєтського "райського" життя, переживши такі тяжкі обставини, серед яких міг загубити не лише життя, але перед тим… і душу. Фізично він був підірваний на здоров'ю, але душу свою зберіг незламною в найкращих людських чеснотах. Любив оповідати про минуле. У своїх спогадах він, як на телевізійній стрічці, показував епізоди з життя, які бачив або був їх учасником у минулому, починаючи від часів відродження України 1917–1918 років та кінчаючи роками під московською окупацією.

Ті спогади торкалися його рідного села Березова Лука Миргородського повіту на Полтавщині. Він не тільки оповідав живою мовою, але, на мою спонуку, часом брався занотовувати окремі епізоди, як більш яскраві й цікавіші, на папері. Але тяжіла над ним та психоза, що налягає на багатьох колишніх підсовєтських громадян: він боявся переслідування з боку невідомих большевицьких агентів, які, мовляв, можуть помститись не лише над ним, але й над його рідними, що лишилися через збіг обставин і далі перебувати на теренах СССР. Кажу, що це була в ньому постійна тривога і під її впливом він несподівано нищив те, що був написав. Мої дружні намагання впливати на нього, щоб він того не робив, а зберігав свої рукописи для кращих часів, щоб їх колись опублікувати, не мали успіхів. А він мав таку свіжу пам'ять, що навіть склав два списки прізвищ мешканців села Березова Лука: один список "Загиблих за волю України", а другий список "Померлих від голоду". На моє прохання, щоб колись увіковічити на сторінках преси імена загиблих, автор тих списків із трудом погодився передати мені на збереження ті матеріяли до "кращих часів", але під умовою на слово чести, яке я йому дав, ніколи при публікації тих списків не називати їх автора.

Згодом відбулося переселення таборян за океан. Мій земляк перелетів до Америки і у скорому часі там, на волі, без страху за переслідування, помер. Я ж подався до Парагваю, щойно пізніше перенісся до Чикаґо у ЗСА. Ось і тепер, розглядаючи свої архівні матеріяли, вже пожовклі, що вже і папір розпадається, ті два списки загиблих селян Березової Луки, і подаю їх до преси так, як їх занотував св. п. їх автор, імени якого, як обіцяв, не подаю.

Список жителів с. Березова Лука, які загинули в боротьбі за Україну

ШИЯН Іван, син місцевих селян, козацького роду, загинув за самостійність у 1919 році під совєтами. Як людина був кришталево-чистої душі, висококультурний і всебічно освічений. Організував у селі "Просвіту". Був головним лікарем сільської лікарні. Брав участь у виставах аматорського гуртка. Користався великою пошаною й авторитетом серед селян. Невідомо як був замучений. Був кинутий у криницю. Все село брало участь в похоронах його і разом з ним убитої дружини.

Дружина ШИЯНОВА, з дому БАКАЛО, була вчителькою двоклясової школи. Невідомо як була замучена і вкинута в полі у криницю. Як свідома українка, читала селянам книжки у "Просвіті", де була бібліотекаркою, також брала участь у аматорських виставах.

КОНОВАЛЕНКО Йосип, фельдшер, син місцевих селян козацького роду. Також був замордований під совєтами в 1919 році і вкинутий також у криницю. Був відомий як "антисоціяліст". Усе село ховало разом в одній могилі чотирьох вкинутих у криницю.

ШАМРАЙ Іван, студент, син місцевих селян-козаків, свідомий українець, був знайдений замученим і вкинутим у криницю із трьома попередньо згаданими жертвами червоної Москви.

ГАНУС Олександр, селянин, козацького роду, служив у Гетьманській варті. В березні 1919 р. в Миргороді під совєтами був посічений шаблями: йому відрубано вуха, ніс, вирізано пас на спині, перерубано руку, був дострілений у мішку. Загинув по дорозі з тюрми на жидівський цвинтар у Миргороді. Записано зі слів організатора переносу тіла забитого із жидівського цвинтаря на православний і його поховання.

ГАНУС Микола, селянин-козак із Березової Луки. В 1922 р. в березні під совєтами був задавлений під Гадячем. Він тоді віз священика з Березової Луки до Гадяча. Священик зник безвісті, але був знайдений задавленим через два тижні, на другий день Великодня. Кінь і віз пропали. Село поховало загиблих на третій день Великодніх свят.

КЛИМЕНКО (ХИРНИЙ) Іван, писар сільської управи. В жовтні чи листопаді 1918 року в полі між хутором Лихопілля і селом Остапівка їхав у справі мобілізації до українського війська і був застрілений з карабіна. Все село ховало покійного.

Далі складач цього списку подав лише прізвища загиблих за державну волю України в селі Березова Лука, а саме:

Олексенко, Шептун Феодосій, Оченаш Степан, Єчко Грицько, Тараненко Федір, Оченаш Михайло, Ранюк Йосип, Ранюк (Захарків), Новицький Федір, Шириколава Мусій, Шириколава Іван, Єщенко Трохим, Оченаш Самсон, Кирій Антон, Пузь Левко, Шиян Степан, Лазур Митрофан, Шиян Андрій, Филонич Василь, Курочка Василь, Шиян, Курочка Федір, Курочка Степан, Ранюк Яким, Іванько Йосип, Фуґоль Гаврило, Филонко Яків, Курочка Іван, Филонич Ярина, Волошин Кирило, Шульга, Гаранусенко Віктор, Кулинич Микита, Кулинич Іван, Кулинич, Кузьменко Іван, Єщенко Пилип, Єщенко Іван, Шептун Петро, Коноваленко Іван, Шиян Карпо, Лисенко Микола, Пугач Степан, Курика Василь, Черкас Кирило, Гордусь Павло, Ванда Степан, Рула Микола, Єщенко Андрій, Лапенко Василь, Ранюк Грицько, Польща Степан, Рахуба Михайло, Оченаш Микола, Лапенко Пилип. Разом шістьдесят три особи. Вічна їм Пам'ять!

Кущинський А. Загибель села Березова Лука на Полтавщині // Вісник. -1983.-№ 4.

Спомин про генерала-хорунжого Петра Дяченка

Роман ПЕТРЕНКО, член ОУН, учасник українського підпілля

Серед західноукраїнської молоді у міжвоєнних роках спостерігався особливий потяг до зброї. Може, тому, що ми були народились у бурхливі роки Першої світової війни й у дитячих роках ще були помітні її сліди — стара зброя, окопи, вояцькі шоломи, все це входило до наших забав. А дитяча уява буяла далеко поза реальністю. Ми бачили себе в боях, які почали наші батьки, ми знали про Зимові походи та горіли вогнем піти їхніми слідами.

Польська держава накладала свою волю на наш запал. Заборона на всі парамілітарні організації привела нас до підпільного Пласту і ОУН. "Здобудеш або згинеш!" стало нашим девізом.

Час від часу проникали на Волинь одиниці з інтернованої в Тарнові чи Каліші Армії УНР. Нічого героїчного в їхніх постатях ми не зауважували. Були тепер це вчителі, бухгалтери, кооперативні працівники, яким удалось висмикнутися з табору. Тільки часом підслуховували уривки розмов про минулі бої, перемоги й поразки…

Студентські роки провів я у Варшаві, куди українців допускали легше, ніж до інших університетських міст у Польщі. Там, у соборі Св. Марії Магдалини на Празі (так звалась ця частина Варшави) побачив колишніх українських вояків. Вони, контрактові старшини польської армії, тримали себе безпосередньо, щиро і гідно. З одним з них — тодішнім майором Петром Дяченком — судилося мені зустрічатись багато разів. Його тверда українська свідомість, людяність і відвага не раз рятували мені та іншим життя. Високий, стрункий, припадав трохи на ногу внаслідок інвалідства. Він любив жартувати:

— Вчіться, хлопці, то будете добрими вояками. Війна дурнів не любить. Від дівчат тримайтесь здалека, а горілку пийте, бо то козацька справа. Тільки глядіть, розуму не пропивайте.

Під час Німецько-польської війни в 1939 р. полковник Дяченко був ранений у боях над Німаном. Разом з іншими старшинами польської армії (близько 1000 чол.) був інтернований у Литві, пізніше перевезений до табору старшин під Кенігсбергом.

Розпочавши війну із СССР у 1941 р., німці в короткому часі окупували всі українські землі. Вже з перших днів війни стало ясно, що різниці між червоним окупантом, що відійшов, і брунатним, що прийшов, нема. Українців трактовано як нижчу расу, рабів. Арешти, розстріли, вішання, спалення цілих сіл вимагало рішучих дій! І ми взяли до рук зброю.

Початки організації підпільної армії були винятково складні. Бракувало старшин, підстарший, зброї, амуніції, лікарів, медикаментів і багато ще іншого, необхідного для ведення військових дій. Одначе підпільна армія росла, захоплювала й підіймала до боротьби населення. Спочатку це були поодинокі самооборонні відділи, які, зливаючись, створили легендарну Українську повстанську армію, керовану проводом ОУН.

Почалися розшуки знавців військової справи серед українських військовиків, що служили в чужих діючих арміях. Так натрапили на слід полковника Петра Дяченка в Холмі. Тому що я був з ним особисто знайомий з Варшави, мені доручено з ним зустрітись і вести розмови.

Я здавав собі справу з того, що співпраця з підпіллям для нього була небезпечною, але він погодився на таку зустріч, що відбувалась в одному з сіл Холмщини, а дальше на Володимирщині і Ковельщині.

У підпілля полковник не міг іти з огляду на його фізичний стан. Натомість він радо дав згоду співпрацювати з підпіллям і допомагати чим зможе. До його штабу було приділено спеціяльного зв'язкового, через якого ми були з полковником у повсякчасному контакті (зв'язковим цим був друг "Медвідь" — Михайло Лебідь. Походив із Волині. Помер у 1973 р. в США. Похований у Бавнд-Бруці).

У важливіших справах я бував особисто в Холмі й гостював у полковника. Там я зустрів паню Олену, що з часом стала його дружиною. Коли полковник захотів оглянути "Ліс" (як він казав), його возили до "Республіки на Вовчаку" під Володимиром, де його з почестями приймали і де він був захоплений вишколом і доброю бойовою поставою відділів УПА.

Найбільше допоміг полковник Дяченко документами. Він постачав німецькі військові документи "іп Ьіапко", давав вказівки, як і де ними послуговуватися. З ними можна було вільно пересуватись у терені в будь-якому напрямку. З часом підпільні майстри дуже вдало такі документи підробляли.

З визначніших поїздок з цими документи пригадую поїздки кур'єрів до Львова, Кракова, Відня, Праги і Братислави. Одного разу, коли попросили ще документи для певних людей на виїзд до Італії, полковник обурився, кажучи:

— Люди добрі, майте ж якусь совість. Ви думаєте, що я міністер Райху?

Одначе потрібні документи вистарався.

На його листові рекомендації я їздив з його заступником, майором Павлом Каліновським, до Президента УНР А. М. Лівицького до Варшави в кінці 1943 року. Я був уповноважений говорити з ним про військові кадри для УПА; іншим разом відвідали Президента УНР члени УГВР у м. Ляску коло Лодзі, де він перебував у маєтку полковника Куниці.

Крім документів, полковник Дяченко передав для УПА через свої відомі тільки йому джерела певну кількість зброї (зокрема, короткої і гранат).

У період боїв за м. Ковель на Волині курінь УПА Лисого мав труднощі пробитися згідно із вказівками штабу УПА за фронтову лінію в совєтське запілля, але за допомогою полковника курінь виконав наказ.

Ковельщина, фактично ціла долина річки Стохід, була так насичена військовими з'єднаннями, що в терені важко було пересуватись. Порвані були всі зв'язки. Полковник, маючи свій транспорт, кілька разів, наражуючи своє життя, допоміг в районі Матієва наладнати зв'язок із запіллям і відділами УПА. При тому передав до УПА чергову кількість зброї. При передачі зброї в підпілля "пропав" і один кулемет з його власної охорони, за який він був особисто відповідальний.

"Старий", так ми його називали поза очі, був дуже вражений, навіть ображений. Я обіцяв йому, що цю справу розслідуємо і зброю повернемо. Кулемета, очевидно, "не вдалося" віднайти.

З часом відносини між нами знову покращали, і при першому побаченні полковник сказав мені:

— Знаєте, друже Омельку, за крадіж вояком навіть барахла у воєнний час карають розстрілом, але коли вояк краде зброю, то видно, що вона йому дуже потрібна. Нехай уже воно так і присохне.

Пригадую й таку подію. На вулицях Холма німці за допомогою [наших] землячків арештували двох підпільників, яких з Рівненщини перекинено на Холмщину. У них знайдено нелегальну літературу. І в цій справі допоміг полковник Дяченко. На його свідчення, що цих людей він знає, і на його поруку їх звільнено.

В околицях м. Дивина на Ковельщині фронт затримався на річці Прип'яті. Зв'язком донесли, що там прийшов поранений із-за фронту й потребує негайної допомоги. Був це провідник округи "Малий" (Окружний провідник Юнацтва ОУН Сарненщини. -Ред.). Ним зайнявся полковник Дяченко, влаштував його в німецькому шпиталі, де йому оперували ногу (вийняли кулю), і він з часом прийшов до здоров'я та зв'язком відійшов у терен Сарненщини в 1944 році.

Винятково прислужився підпіллю полковник Дяченко, коли уможливив вишколити підпільні кадри радистів. Це було його велике ризико, бо він знав, що ці люди ніколи німцям служити не будуть, одначе дав згоду й усю відповідальність взяв на себе. Одинадцять осіб успішно закінчили цей вишкіл і одного дня вернулись у підпілля продовжувати протинімецьку боротьбу. У зв'язну з цим полковник Дяченко мав великі неприємності, мало не наклав головою. Але війна добігала кінця, штаб полковника Дяченка було розв'язано і наш зв'язок перервався.

У березні 1945 р. німецький уряд визнав Український національний комітет у Німеччині єдиним представником українського народу й дав згоду на створення Української національної армії (УНА). Комітет цей очолив ген. П. Шандрук. Після проголошення Деклярації у цій справі розпочалося формування Протипанцерної бригади "Вільна Україна", командиром якої генерал [Павло] Шандрук назначив полковника Дяченка. Цю військову частину заприсяжено генералом Шандруком як 2-гу дивізію УНА, сформовано [її] в Німеку під Берліном і з часом перенесено в Чехословаччину до м. Ґляц.

У протипанцерній бригаді, як згадує полковник Дяченко, "вирізнялась у другому курені 4-та сотня УПА, бо кадрами її були 32 упісти, які долучилися до бригади в р-ні Ґляца".

У квітні 1945 р. з доручення УГВР я був призначений зв'язковим до генерала Шандрука. На його наказ я два рази відвідав протипанцерну бригаду в м. Ґляцу. Це була моя чергова зустріч з полковником Дяченком. Вітав він мене радо. Я передав йому усний наказ від генерала Шандрука, щоб він старався зберегти бригаду й уникав боїв, враховуючи, що це військове з'єднання було лише у процесі формування. На це полковник Дяченко досить різко мені відповів своєю улюбленою поговіркою:

— Пес їм морду лизав! Добре їм радити і наказувати — дайте мені наказ на письмі. Я не сам, зі мною армія, і я в такій ситуації, що мене завтра можуть відіслати на любий відтинок фронту.

Мав я також зустріч з упівцями і їх командиром. У розмові з ними я пригадав їм про наше ставлення до німців і вказав, що їхнє перебування у бригаді слід розуміти припадковим і перехідним, одночасно уникати всяких фронтових дій.

Полковник Дяченко згадує у своїх споминах про бойові дії бригади, яку 15 квітня 1945 р. кинуто на фронт: "Тут уже почався клопіт із сотнею УПА (неофіційна назва. -Ред.), яка, замість [йти] на тили ворожі, продерлася на власні і над вечір другого дня знайшлася в 20 км від фронту. Командир сотні виправдовувався тим, що не може поборювати совєтські танки, "бо там можуть бути українці"! Припертий командиром бригади, признався, що має наказ "друга Омелька" за ніяку ціну не встрявати у бій". Це, одначе, повторилося вдруге. В боях 2 травня, як згадує полковник Дяченко, "всі сотні знайшлися на своїх місцях, бракувало тільки 4-ї [сотні] УПА, яка, як видно, виконуючи наказ свого провідника, дезертирувала".

Прийшов кінець війни. Втрата на війні двох дорослих синів з першого подружжя гнітила генерала. Та ласкава доля, що з'єднала його в буремних днях з п. Оленою, послала йому останню радість — малого Петруся.

З виїздом до США життя старого вояка замкнулося в вузькому колі родини, більше часу присвячував синові та дружині Олені. Займався плеканням квітів, зокрема любив троянди, та фотографією.

Почав писати спомини.

О-ко [Петренко Р.] Спомин про ген. — хор. Петра Дяченка //Вісті комбатанта (Торонто). - 1985. -Ч. 2. — С. 74–78.

Чорні запорожці під час Другої світової війни

Микола САРМА-СОКОЛОВСЬКИЙ, кобзар

…Одного дня до мене, як бандуриста, прийшли двоє, за своєю статурою — справжні запорожці! Один був Олександр Шаруда, другий — Іван Клименко. Вони ще гімназистами пішли до військових частин Петлюри і служили в Чорних запорожцях, якими командував славнозвісний полковник Дяченко. Шаруда та Клименко пробули на еміграції 23 роки. А коли вибухнула Друга світова війна, вони перейшли кордон, як казали, "на зелений пашпорт". Зразу опинилися в Києві, а трохи ігізніїше — в рідній Полтаві, де колись навчалися в гімназії (О. Шаруда навчався у Миргородській гімназії. — Ред.). Повернутися в рідне село, де жили їхні родичі, вони не наважились, бо в лісах крилися совітські партизани.

Шаруда і Клименко не сиділи в Полтаві згорнувши руки, а організували українську поліцію, яку очолив начальник Петро Чуй, що прибув з Галичини. Шаруда став начальником політичного відділу, а Клименко — кримінального. Обидва не любили німців, як і совітів. Вони приходили до мене щодня послухати як бандуриста. Коли я виконував "Думу про Мазепу", ці два колишні чорношличники гірко плакали. Я з ними побратався навіки. Вони мені розповідали про життя емЬгрантів, про мельниківцш, бандерівцш та гетьманців, називаючи себе останніми. Дуже вихваляли гетьманича Данила Скоропадського. Дорікали бандерівцям за їхнє вбивство Сціборського та Сеника, за якими слізно плакали. Кілька разів я бачив у поліції, в кабінеті Шаруди, Степана Скрипника, майбутнього єпископа й патріарха УАПЦ Мстислава…

Сарма-Соколовський М. Моя причетність до ОУН. — Б. р.: Київ — Торонто: видання журналу "Самостійна Україна".

Слідами батьків (Уривок)

Василь ВЕРИГА, підхорунжий дивізії "Галичина", історик

Майже рівночасно з Дивізією на територію Словенії прибув також і волинський Український Легіон Самооборони (УЛС), зорганізований із українських повстанців на Волині. "Його завданням була боротьба із большевицькими партизанами та оборона українського населення перед нападами польських банд, які у співпраці з большевиками грабували і палили українські села і мордували українських селян"[3]. Осінню 1944 р. командування УЛС договорилося з німцями про спільну боротьбу проти совєтської і польської партизанки і діставало від німців деяку матеріяльну допомогу.

З відступом фронту на захід відійшов і УЛС, продовжуючи боротьбу з большевизмом, тому німецьке командування сприяло їхньому виїзду до Австрії.

УЛС розташувався в селах Шпільфельд, Обершварц і Унтершварц коло Марібору. Під кінець Лютого почалися переговори з командуванням УЛС про прилучення його до Дивізії "Галичина". Але між УЛС і Дивізією була одна засаднича різниця: там тільки однострої були німецькі, але під кожним іншим оглядом це була українська військова одиниця, з українськими старшинами та українською командною мовою. Натомість у Дивізії "її штаб, як рівно ж і більшість командування по складових одиницях знаходилися в німецьких руках. Було там під сучасну пору чимало й рядових німців по різних відділах, і все це складалося на те, що хоч Дивізія і називалася українською, то українці там голосу великого не мали"[4]. Переговори про включення УЛС до Дивізії означали ліквідацію Легіону як окремої військової одиниці. З уваги на це були чималі труднощі психологічного порядку, які стояли на перешкоді такому об'єднанню.

Остаточно в першій половині квітня до Дивізії включили волинський Український Легіон Самооборони, який складався із чотирьох сотень силою до 600 осіб під командою полковника Петра Дяченка, колишнього старшини Армії УНР, а останньо контрактовим старшиною польської армії. Одначе німецьке командування Дивізії не приділило весь Легіон повністю до котрогось із полків, а розподілило чотами по полках Дивізії, незважаючи на те що в них команда була українська. Частина з них попала до 30-го полку, і їх зразу ж таки розподілили по сотнях.

До 5-ї сотні 30-го полку була приділена одна чота під командою чотового Ярослава Обиченка, що нараховувала тоді 43 вояки. Цю чоту послано майже негайно на розвіди поміж фронтові лінії у село Мільдорф[5].

Верига В. Слідами батьків. Нариси історії 30-го полку дивізії "Галичина"- 1-ї дивізії Української національної армії. -Львів: Братство колишніх вояків 1-ї УД УНА, 2002. — С. 186–187.

Протипанцерна бригада "Вільна Україна"

Петро ДЯЧЕНКО, Генерального штабу генерал-поручник

Протипанцерна бригада була однією з частин Української національної армії. її формування почато 22 лютого 1945 р. з наказу СС Фюрунґс-Гавптамту в порозумінні з генералом П. Шандруком.

Звідки взято її рядовий і підстаршинський склад? У Берліні в той час протипожежні відділи складалися на 85 % з українців, з-поміж яких і було доручено взяти 500 людей для формування куреня майбутньої бригади. До її формування викликано полковника генерального штабу Петра Дяченка, що в тому часі командував 3-м українським пішим полком. [Петро Дяченко] 21 лютого прибув до Берліна разом зі своїм ад'ютантом поручником [Володимиром] Гладичем. Серед пожежників виявилося доволі багато підстаршин із совєтської армії, натомість старшин майже не було.

22 лютого полковник Дяченко в товаристві німецького капітана приїхав до одного із протипожежних відділів. На площі вишикувалися понад 500 пожежників. У короткій промові полковник Дяченко з'ясував ціль свого приїзду і запропонував усім, що бажають битися в рядах Української національної армії проти червоних москалів, виступити… Як на команду виступили всі 500 людей. Аби не руйнувати відділу, дозволено взяти тільки 75 людей. Тими щасливцями були краяни полковника Дяченка, полтавці з Миргородщини. Майже те саме повторювалося й в інших відділах. Усі мали вже досить німців (німці вже всім далися взнаки. — Ред.), і всі хотіли служити у власній армії.

25 лютого 1945 р. відділ у 500 осіб з Берліна був перевезений до міста Німека, яких 40 кілометрів на захід від Берліна, на подальше формування і вишкіл. Тут і було сформовано 1-й курінь бригади у складі 3-х мисливських сотень, підстаршинської сотні, кулеметної, мінометної і господарчої чот. Сотня складалася з 5-ти мисливських роїв, в кожному рої — 21 особа. Командиром роя мав бути старшина або підстаршина зі старшинськими правами та двоє заступників. Таку організацію накинули німці на взір їхніх протипанцерних частин, і [була вона] подібна до організації парашутних відділів.

З першого-таки дня відчувався великий брак старшин, навіть на пости командирів сотень, не кажучи вже про обсаду роїв. На командира вишкільної сотні призначено поручника Гладича, на решту сотень — поліційні старшини, прекрасні муштровики, але не обізнані зі службою в полі. На чотах — вогневі підстаршини.

Майже з першого дня навчань відчувалася потреба про роблення з командирами сотень і з командирами вогневих чот їхніх програм. Ці відправи займали багато часу, але вже по пару днях старшини розуміли свого командира, а він їх…

Наприкінці лютого з Берліна стали прибувати дезертири з пожежних відділів, з яких взялися формувати 2-й курінь.

1-й курінь мав на озброєнні штурмові кріси, на жаль, для 2-го куреня не стало тої прекрасної зброї, і [його вояки] були озброєні звичайними крісами. Кулеметники мали два важкі кулемети, мінометники — два міномети.

28 [лютого] бригаду відвідав генерал Шандрук, який від нас прийняв присягу на вірність Україні. Після присяги курені продефілювали перед генералом, сотні рушили на вправи. Того теж дня на спеціальне запрошення приїхали бандуристи [Григорія] Китастого, які вечором дали концерт. Козакам бригади сподобався марш "Україна", і вже другого дня вишкільна сотня поручника Гладича співала, підкреслюючи слова:

Бий до останнього свого набою, За Україну поляж головою!

Перед виїздом генерал Шандрук вказав на цілу низку недотягнень у вишколі, так наче за неповну неділю можна би було з колишніх поліцистів, а потім пожежників зробити військо…

Другого дня по присязі приїхав німецький генерал, якому під руки попалася вишкільна сотня Гладича, з якою він пробув майже до полудня. Від нього довідались, що чогось подібного він не бачив від 1941 року і що він, старий вояк, відпочив, спостерігаючи за муштрою сотні. От бачите: для свого — самі недотягнення, а чужий не має слів признання (не знаходить слів, щоб висловити своє захоплення. -Ред.).

З квітня 1945 р. бригаду завантажено в ешелони і підвезено ближче до фронту, до міста Ґляц (тепер м. Клодзко у Польщі. — Ред.). Під час переїзду до штабу бригади прикомандировано німців — капітана і двох підстарший, які зі свого приділу (купе. — Ред.) у вагоні не виходили і не втручались до жодних справ. Ще в Німеку до бригади почали прибувати старшини із Праги, яких надсилав генерал [Павло] Шандрук, — переважно старі емігранти, — від полковника Дацька — із совєтської армії та масово — протипожежники з Берліна.

У Ґляцу, як і в Німеку, курені вишколювалися за програмою, складеною полковником Дяченком. Німці до справ вишколу не втручалися. Тут же перевів докладну інспекцію обох куренів генерал граф [Гіацинт] фон Штрахвіц, якому, власне, підлягали всі такі бригади. Генерал Штрахвіц знайшов наш вишкіл достатнім і наказав сформувати моторизовану сотню (для якої невдовзі прислав мотоцикли) і бути готовими до виїзду на фронт. Поповнення, яке надходило із Праги, здебільшого не відповідало бригаді. Старшини — старі емігранти — після пару навіть не форсованих вправ хворіли, і їх доводилося відсилати назад. З молодняка 16–17 років вибиралися сильніші фізично, а решту — до Праги. З новоприбулих з Берліна та молодняка із Праги сформовано 3-й курінь. Бригада в той час налічувала до 2000 людей.

12 квітня бригада мала такий склад: командир бригади — полковник Дяченко, ад'ютант — поручник Юрків, командир 1-го куреня — сотник Фурс, командир 1-ї сотні — хорунжий [Володимир] Гончарук, командир 2-ї сотні — хорунжий Максименко, командир 3-ї — хорунжий Дмитренко, старшина для доручень — сотник Арсенів, командир 2-го куреня — поручник [Володимир] Гладич, старшина для доручень — хорунжий Матківський, командир 4-ї сотні — Кириленко, командир 5-ї сотні — невідомий, командир 6-ї сотні — Федоренко, командир 3-го куреня — поручник Старовійт, командир вогневого куреня — не подано, командир мотосотні — хорунжий Іваненко, господарчий відділ — хорунжий Яременко, чота жандармів — сотник Сокальський, чота санітарна — німець-лікар і 6 сестер-українок.

Начальником штабу призначено поручника [Василя] Татарського, який майже два тижні блукав по Німеччині, а до бригади не знайшов дороги.

Майже 100 % бригади складалися з охотників, що були приготовані до найважчих завдань. Як правило, вік стрільців не переходив 23 років. Сотні складалися за принципом земляцтва, наприклад: до 1-ї сотні належали Миргородці, до 2-ї — Лубенці, 3-тя сотня — Чернигівці. Були рої, що складалися не тільки із земляків, але й дуже часто споріднених поміж собою. До своїх відділів вони ставилися з великою любов'ю і кожне завдання намагалися виконувати якнайкраще. Бригада, майже зовсім незалежна у стадії вишколу від німців, стрільцям імпонувала, а постійні похвали на інспекціях приймали як заслужені. Звідти й народилась віра у своїх командирів.

Особливо добре був дібраний 1-й курінь, він був і найкраще вишколений, у 2-му курені вирізнялась 4-та сотня, так звана УПА, бо кадрами були 32 упісти, які долучилися до бригади в районі Ґляца.

15 квітня бригаду зібрано по тривозі, завантажено у три ешелони та відправлено на фронт. У першому транспорті від'їхали штаб бригади, 1-й курінь та мотосотня. Ввечері того ж дня, не доїжджаючи 12 кілометрів до Бавцена (серболужицьке місто Будишин. -Ред.), транспорт було обстріляно кулеметним і гарматним вогнем. За наказом командира бригади 1-й курінь прямо з вагонів пішов у наступ і відкинув ворожі патрулі за перші висоти. Відомості були, що Бавцен оточено, але він борониться.

Майже перед самим виїздом на фронт до бригади було приділено 4 старшини Вермахту — всі з німецьких протипанцерних частин. При штабі залишився майор Мартін. Офіційно вони звалися зв'язковими і як такі не втручалися до вишколу, а пізніше, вже на фронті, - й до бойових наказів. Взагалі зі своїми німцями бригада не мала клопоту, бо навіть за такими дрібницями, як горілка, мусіли звертатись до командира бригади, бо без його підпису не могли отримати з магазину.

Завданням бригади було втримати зайняті позиції і не допустити до розширення прориву. Бригада ввійшла до складу корпусу "Герман Ґерінґ". Упродовж ночі стежі устійнили перебіг фронту ворога й пов'язались із сусідами. Бригада двома куренями зайняла становища, 3-й був у резерві. Ворог тримався пасивно, і тільки час від часу його танки гарматним вогнем обстрілювали район розташування бригади.

17 квітня бригада отримала наказ сильними відділами повести розвідку в напрямку Бавцена і пов'язатись із німцями, що боронилися в оточеному місті. Завдання це було доручене 4-й сотні УПА (неофіційна назва. -Ред.), мотопатрулям і 2-й сотні. Його виконав патруль 2-ї сотні, яка, знищивши два танки Т-34, прорвалася в Бавцен, з якого припровадила двох німців із "фольксштурму", що обороняли місто.

Тут уже почався клопіт із "сотнею УПА", яка, замість [йти] на тили ворожі, продерлася на власні і над вечір другого дня знайшлася в 20 км від фронту. Командир сотні виправдовувався тим, що не може поборювати совєтські танки, "бо там можуть бути українці"! Припертий командиром бригади, признався, що має наказ "друга Омелька" за будь-яку ціну не встрявати в бій. На перший раз дарувалось, із попередженням, що як ще щось подібне повториться, то буде без суду розстріляний… Бідний хлопчина, бо опинився в ситуації без виходу, бо мав аж двох командирів і не знав, чиї накази виконувати…

22 квітня ввечері 3-тя сотня з наказу командира куреня сотника Фурса перейшла в наступ, виперла ворога з його становищ та зайняла залізничну станцію. Взято 12 полонених і, що головне, вагон з тютюном.

23 квітня бригада двома своїми куренями, долаючи незначний спротив ворога, просунулася на 5 км вперед і затрималась, не доходячи до автобану Дрезден — Бавцен. Як і раніше, висимо в повітрі, не маючи безпосереднього зв'язку з німецькими частинами.

У наступі патрулі мотосотні оточили з півтора десятка ворожих піхотинців, які по короткій стрілянині покидали зброю, а їхній командир утік до пивниці і на пропозицію скласти зброю відповідав стрілами з автомата. Над'їхав командир бригади, який наказав взяти живого… Кинуто дві сльозоточивих гранати — не допомогло, душився без повітря, але відповідав стрілами; щойно дві зачепних перервали забаву. Шкода, що цей герой був грузином за національністю: всі груди в орденах — від "Леніна" до "Слави" включно.

27 квітня патрулі, вислані попереднього дня, доповіли, що на передпіллі — великий рух. Шосейний шлях, що веде з Бавцена на Дрезден, заповнений відступаючою піхотою й обозами.

На світанку того ж дня на відтинок 1-го куреня прибув командир бригади та з власної ініціативи наказав наступ 2-й і 3-й сотням. Наступ цей заламався в кулеметному і мінометному вогні ворога, що перейшов навіть до протинаступу, прорвав оборонну лінію 1-ї сотні й почав виходити на тили бригади. Десь перед 8-ю годиною від штабу бригади прийшло донесення, що ворог загрожує вже безпосередньо штабові.

Командир бригади наказав командирам куренів триматись далі, а сам своїм "фольскваґеном" бічними дорогами і полями дістався до штабу. Зібравши всіх, що були під руками, включно до штабовиків і німецьких шоферів (до бригади вже було приділено дві німецьких автоколони), з тією збираниною перейшов у контрнаступ, який провадив особисто, не злазячи з авта. Залишивши понад ЗО забитих, ворог почав відступати, густо застелюючи поле трупами.

По виході на лінію власних сотень, щоб не дати ворогові опам'ятатись, командир бригади наказав перейти в наступ 5-й і 6-й сотням, який провадив особисто поручник Гладич. Ворог не витримав цієї бравурної атаки і почав здаватися. Майже тоді ж, із власної ініціативи, перейшла в наступ і 2-га сотня. Майже все передпілля забіліло простиралами, а то й сорочками, які червоні підносили на багнетах. Пробували комісари і командири червоних стріляти у своїх людей, але всі були знищені ними.

До 11-ї години вранці бригада мала вже такі трофеї: понад 300 полонених рядовиків, 10 офіцерів, переважно молодших лейтенантів, командира дивізії полковника Лілевського, 4 гармати протипанцерні, 5 полкових мінометів, з 20 кулеметів, велику кількість гарматної і рушничної амуніції і понад 200 пар коней з возами, навантаженими різним військовим майном.

Повністю розбито 19-й піший полк 7-ї польської дивізії, у складі якої -25 — 30 % неполяків, і командний склад від командира сотні й вище — не-поляки. Були серед полонених і наші землячки, щось до 50 людей, які ще того ж таки дня увійшли до складу бригади.

Завданням того полку було прикрити відступ дивізії з-під Бавцена. Причиною масової здачі в полон стала неможливість відвороту. Патрулі й частина 1-ї сотні, що лишилися на тилах ворога, з лісків і забудувань вогнем "штурмґеверів" не давали можливості відступу ворожим частинам. Одночасно з нашим наступом над'їхали 6 німецьких "квочок" (автоматичні 37 мм гарматки на опанцерених автах), які значною мірою спричинилися до розбиття 7-го полку (або йдеться про 19-й полк, або про 7-му дивізію. -Ред.).

Після полудня того ж таки дня приїхав до штабу бригади командир [парашутно-танкового] корпусу [Терман Ґерінг" Вільгельм Шмальц] і особисто причепив командирові бригади Залізний хрест, наказавши подати список старшин і козаків для відзначень.

Командир корпусу виявився дуже милим "старшим паном", який сам запросився до нас на вечерю, щоб краще запізнатися з нами. Його цікавила частина, яка на 8-му році війни ще хоче воювати. Майже до капітуляції був нашим щоденним гостем. Завдяки йому невдовзі бригада була злюзована (замінена. — Ред.) і відійшла за Ельбу, що хоч частково нас урятувало. Багато допоміг нами сфабрикований наказ від генерала Шандрука, аби бригада йшла на злуку з 1-ю дивізією.

Пополудні почали прибувати полонені та підвозити трофеї. Привезли і пораненого командира ворожої дивізії. Одягнутий у польську уніформу. Ще на фронті відмовився від перев'язки, те саме зробив і при штабі.

Надійшов командир бригади і заговорив з ним польською — відповів російською, польської мови майже не знав. Запропонував йому горшку, а знаючи, що совєти не визнають чарок, налляв до склянки. Випивши, подякував і попросив ще півсклянки. А тепер хай роблять перев'язку. Котрийсь із наших автоматників добре проїхався, бо дві кулі мав у ногах і три в ребрах.

Не хотів спочатку вірити, що його полк розбили наших три сотні, які зовсім не мали важкої зброї. Майже до вечора проговорив з нашим командиром бригади та цікавився, що ми робимо з полоненими. На запитання полковника Дяченка "а якби я до вас попав у полон?" [відповів]:

— Краще не будемо про це говорити…

Наступного дня був відісланий до штабу корпусу, а перед тим просився, аби його лишити при бригаді та не відсилати до німців. У бригаді розпочався рух, вогневий курінь нарешті має зброю, дістали коні. 2-й курінь озброївся совєтськими автоматами. В сотнях набралися певності і минув страх перед большевиками. Гірше від цього стало німцям, бо не було ночі без випадку, на оклик "стій, гасло!" німці відповідали стрілами, а черга з нашого автомата майже завше була цільною… Відтинок бригади був обставлений таблицями, якими заборонялось німцям нічний рух у районі бригади.

2 травня з наказу корпусу бригада перейшла в наступ. Зламала легкий опір, вийшла на визначену лінію. Всі сотні знайшлися на своїх місцях, бракувало тільки 4-ї "УПА", яка, як видно виконуючи накази свого провідника, дезертирувала. Розіслані стежі мотосотні знайшли її в 16 км від штабу бригади на власних тилах. Відчуваючи скорий кінець війни, командир бригади боронив командира сотні перед німцями, які жадали віддати його під суд, який, звичайно, виніс би присуд на розстріл. Тим провідником був священик, який взявся не за своє діло.

5 травня командира бригади було викликано до штабу корпусу, в якому командир, "наш" старший пан, поінформував, що на його особисте прохання командувач фронтом дав дозвіл бригаді відійти на лінію ріки Ельби і далі йти на з'єднання з дивізією "Галичина". Бригада в той час була частково моторизована, вогневий курінь — на кінній тязі, а решта мусіла йти на піхоту.

Вечором бригаду злюзувала (змінила. -Ред.) німецька змоторизована частина. Майже одночасно на північ від нас почалася гарматна підготовка, і то такої сили, що не чути було нормальної розмови — треба було кричати. На північ від Дрездена совєти проривали фронт у напрямку на Прагу.

По цілонічному маршу і по пару годинах відпочинку бригада рушила далі, аби вийти на захід до ріки Ельби. В пополудневих годинах налетіли совєтські штурмовики, які бортовою зброєю унеможливили дальший марш. Серед наших були вбиті і ранені, багато коней побито.

7 травня у вечірніх годинах бригада осягнула лінію Ельби в районі Тетчена. Міст ушкоджений совєтськими літаками. Вислано патрулі шукати в тому районі переправи. В Чехах — повстання: обеззброюють німців. Донесення від стеж: Авсіґ у руках чеських повстанців. Бригада повертає знову на Тетчен. Німці кидають зброю. При мості на Ельбі командир бригади видає наказ, аби сотнями, а де не можна, то роями або поодинці прориватись до американців. Пробиватися до Ваймара. Йти зі зброєю як можна довго.

Вже в ранніх годинах 8 травня стало відомо, що бригаду оточено.

На всіх дорогах, що провадили на Прагу, посувалися совєтські танки і моторизована піхота. Командира бригади, що виїхав зі стежею мотосотні вперед, відтято від бригади.

Від німців ми довідалися про цілковиту капітуляцію Німеччини. Становище, в якому опинилася бригада, майже безнадійне. Треба було пройти понад 200 кілометрів тереном, зайнятим совєтами, з них половину Судетами, з чеським населенням, яке ворожо ставилось до всіх у німецьких уніформах. Що найгірше — ніхто не знав, де є американці…

На всіх дорогах видко було десятки тисяч німців, яких вели на схід, між ними — пов'язаних колючим дротом, зі спеціальною вартою, — то провадили наших або калмиків (калмики теж воювали на боці Вермахту. — Ред.). Залишалося вночі бездоріжжям пробиратися на захід.

Нарешті границя американська. Великі тисячі чекають на відкриття границі, що має наступити після прибуття совєтської місії. Уночі стрілянина з кулеметів — то американці затримують нетерпеливих. Є серед них ранені і забиті. Нарешті і цей фільтр за нами. 25–30 % стану бригади знайшлися на тилах американців, решта дісталася до совєтської неволі або згинула.

За своє коротке існування (неповних три місяці) бригада вироблялась на добру частину. Були, правда, недотягнення, які з часом вдалося би усунути, але все покривали молодечий запал і жертовність. Вишколювались і билися за Україну. Представлені до нагородження німецькими Залізними хрестами в більшості відмовлялись, просячи бойових українських нагород. Хотіли носити свої відзнаки, а не чужі.

Не хотіли вірити, що по 30-літнім існуванню Української армії не маємо бойових нагород і відзнак. Доводилося переконувати, що з часом німецькі хрести будуть замінені на свої. Не було своїх правильників, користувались чужими — знову потіхою було, що десь під Берліном засідає комісія з 1-ї дивізії, яка невдовзі видасть підручник служби польової та муштрової.

Доводилось у штабі від початку і до кінця імпровізувати. З нашою непідготовленістю соромно було перед своїми і чужинцями, бо таки не мали нічого свого, і так, здається, є і по сьогоднішній день.

Вісті комбатанта (Торонто — Нью-Йорк). -1972. — Ч. 4 (60). — С. 8 -16.

Дещо про бригаду "Вільна Україна"

Володимир ГОНЧАРУК,

командир 1-ї сотні протипанцерної бригади "Вільна Україна"

Ця військова формація під командою полковника Петра Дяченка називалась "1-ша Українська протипанцирна танкова бригада "Вільна Україна". Багато відомостей про цю бригаду немає, тому що більшість її бійців не змогли переправитись через річку Ельбу і попали в більшовицький полон. Автор цієї статті був ад'ютантом бриґади, хоч мав тільки ступінь поручника. Про цю бригаду є коротка згадка у книжці [Тараса] Бульби-Боровця "Армія без держави".

Бригада "родилася" в Берліні в місяці лютому 1945 року. Добровольців до бриґади не бракувало, бо більшовики наближались до Берліна, через що багато робітників з України масово голосились у ряди бриґади.

В місті Радеберґ біля Дрездена зібрались рештки українських частин, і незабаром їх відіслано до Дрездена, де замість до української армії попали до РОА генерала [Андрія] Власова. За порадою деяких німецьких старшин ми приготували списки українських вояків (320 осіб) і вдались до Берліну, де мав би перебувати штаб УНА.

Добираючись до готелю "Кант", відкриваю двері й бачу багато цивільних, що мене дуже занепокоїло. Дижурний старшина, також у цивільному одягу, зголосив мене до генерала [Павла] Шандрука. Відкривають мені двері, і я бачу за столом "цивільного" генерала, котрому я зголосив приїзд 320 вояків. Генерал просив вибачення, що немає однострою, і заявив, що однострої скоро будуть пошиті, що й сталося. Незабаром принесли нам перекуску, і я дістав від генерала Шандрука признання та похвалу за проведену акцію.

Нас примістили в бараках, в околиці Берлін-Ґрінав (Рудоверштрассе). До штабу я заходив досить часто, у штабі було гамірно, та найголоснішим був отаман Бульба. У штабі я довідався про створення Українського національного комітету та що генерал Шандрук очолює цей Комітет.

Одного дня до наших бараків прибуло кілька наших старшин, усіх вояків вистроїли перед бараками, один із старшин прочитав нам Деклярацію Національного комітету, а потім ми склали присягу на вірність Україні. Після цього сформовано з нас дві групи: до першої отаман Бульба підібрав своїх хлопців, і ця група від'їхала на Судети. З тою групою поїхав і сотник Сачківський. Друга група творила бриґаду полковника Дяченка, її відіслано до міста Ґляц на Шленську. Ми розмістились у модерних, дуже чистих касарнях. Тут і народився штаб бригади: начальником штабу був поручник Царинник, колишній старшина Червоної армії; ад'ютантом був поручник Юрків із колишньої УГА; був ще штабовий писар і жінка-машиністка. Там і не могли обійтись без мого знання німецької мови.

Скоро бригада начисляла 1200 бійців. До бригади приділено двох старшин у ранзі майора. Майор із Вермахта був дуже аґресивний і пробував якнайскорше вислати бриґаду на фронт. СС-старшина, більш людяний, радить Дяченкові не спішити на фронт, але нав'язати контакт з дивізією "Галичина". З дивізією тримали зв'язок через кур'єрів; генерал Шандрук також не радить спішитися на фронт.

Внаслідок критичної ситуації на фронтах бриґаду таки кинено у бої. Озброєні тільки в легку зброю, ідемо поїздом у напрямі міста Бауцен, де й попадаємо під обстріл більшовиків, котрі вже вспіли зайняти Бауцен. Ми скоро пішли в протинаступ, здобули від більшовиків місто, але потерпіли великі втрати. Саме тоді полковник Дяченко назначує мене ад'ютантом бриґади, а поручника Юркова — начальником обозу. Обоз нам був тоді необхідним, бо іншого транспорту ми не мали. Вози та коні здобули ми від червоних, а навіть від німців, калмиків та узбеків, котрі вже не хотіли воювати. Тоді ми мали великий запас харчів, цигарок і горілки. Незабаром нас посилають здобувати Ґерлітц-Льобау, акцією командував славний Отто Скорцені. Акція закінчилася дуже успішно, ми здобули багато зброї і взяли багато полонених.

На другий день після цієї акції приїхав до нас німецький генерал [командир парашутно-танкового корпусу "Герман Герінг" Вільгельм Шмальц] і відзначив полковника Дяченка Залізним хрестом, а про успіх бриґади згадано у спеціяльному повідомленні. Нас знову післали на відпочинок, та ми з нього не скористали, бо проголошено капітуляцію.

Червоні далі бомбардували нас і перешкоджали в переправі через Ельбу. Полковник Дяченко дав наказ бриґаді триматися разом, а сам зі мною, шофером і приятелькою Оленою їде легковою машиною в напрямі Тешен-Боденбах, щоби знайти місце переправи цілої бриґади. їхали ми цілу ніч і доїхали до міста Ауссіґ. У місті вже є чеська поліція, чехи ставляться до нас дуже ввічливо і радять нам лишатися на Чехах. Даємо чехам у дарунок кілька автоматів і ґранат і від'їздимо далі на захід. У місті дуже багато німецького війська та зброї. Скоро голосники в місті повідомляють, що до міста входять московські танки. Велика паніка. Ми втікаємо з міста так далеко, як можна було. Пакуємо харчі в наплечники і рушаємо в ліс. У лісі повно вояків. Заходять у ліс і червоноармійці за воєнними трофеями. Тоді полковник Дяченко попрощався зі своїм Залізним хрестом і пістолею.

В лісі ми віднайшли вояка з нашої бриґади Михайла Заблоцького, раненого в руку. Пані Олена зробила йому перев'язку рани. В дальшій мандрівці нам перешкодили чеські поліцисти; полковник Дяченко з панею Оленою втекли до ліса, я із Заблоцьким здалися на волю чехів. Я сказав чехам, що я румун, показав їм румунський документ із фотографією. Чехи нас відпустили, тільки радили мандрувати дорогою, а не лісом, бо там стріляють. Ми пішли просто дорогою, і я повчав Заблоцького, що ми обидва румуни та що я знаю російську мову. На дорозі ми зустріли п'ятьох червоноармійців на роверах, котрі говорили по-українському. Ми почастували їх цигарками, а на прощання один із них сказав нам:

— Йдіть щасливо в путь, може, ще колись разом битимемо Сталіна.

Незадовго ми натрапили на одного "остарбайтера", котрий нас ограбував. Ідемо далі, а там на возі сидить молоденький солдатик з автоматом і кричить до мене:

— Штіфель, камерад! — і показує на мої чоботи. Я відповідаю йому по-українськи:

— Бери чоботи у німця, а не у свого земляка!

Це помогло, й чоботи були врятовані. Коли солдатик від'їхав, я зняв чоботи і взув старі черевики, одягнув цивільні штани та сорочку, а всі військові речі вложив у наплечник.

Перед нами видно якесь місто, німці туди не йдуть, бо при вході стоять озброєні "остарбайтери" і кілька чеських поліцистів, обшукують за зброєю і всіх ограбовують до сорочки. Мене знова врятували румунські документи, чеські поліцисти відправили нас на команду. На команді Заблоцькому зробили перев'язку, нагодували нас і почали нам виповняти папери на поворот у Румунію. Я попросив чехів, щоби мені й Заблоцькому виставили квитки до німецького Ваймару, де на мене чекає мій брат, а раненим Заблоцьким я мушу опікуватися.

Довго допитував нас обидвох чеський комісар, потім виставив нам документи до Ваймара. Це діялося в місті Біліна. Приїхали ми вночі до міста Хемцін, і по дорозі я знищив усі військові документи. На другий день вранці дозволено всім виходити з вагонів, і на станції голосник безнастанно голосив, щоб росіяни, українці, поляки та інші верталися додому. Інформували також, з якої станції відходять поїзди на Київ, Варшаву і т. д. Заблоцький намовляв мене вертатись додому, бо йому дуже докучала рука. Не знаю, що робити, аж несподівано підходить до нас якась дуже обідрана людина та каже нам: "Ходіть зі мною!" Придивляюсь і пізнаю сотника полевоїжандармерії нашої бригади Сокальського. Каже, що він тут уже кілька днів, живе в розбитому домі в підвалі, де є багато картоплі. Ми подалися за ним і в хаті застали ще одного стрільця нашої частини — Кравченка.

Від цього міста всього за кілька кілометрів починається американська зона. Одного дня ми замішались поміж бельгійських робітників і перейшли до американців. Вантажними автами перевезли нас американці в місцевість Рейт бай Вердав, у колишній табір французьких полонених. Усіх нас поставили рядами на подвір'ю, і кожний із нас мусів покласти перед собою свої всі речі та скинути сорочку. Шукали за СС-сами. Коли знаходили СС-са, віддавали його неграм, котрі лінчували нещасливців, потім усіх полонених реєстрували.

Нас, чотирьох українців, не реєструють, а американський чиновник каже нам, що поїдемо "на родіну". З тої халепи врятував нас американський капітан-українець; він дуже довго говорив зі мною, потім наказав чиновникові зареєструвати нас. На звільнення з полону ми довго не чекали. Привезли нас американці до Ваймара та звільнили. За годину я вже розмовляв з полковником Дяченком. У Ваймарі списав я звіт із фронтових операцій нашої бригади і передав його генералові [Михайлові] Садовському. Кілька разів стрічався я в Канаді з генералом Садовським, але про мій звіт він чомусь не згадав.

З Ваймара я поїхав у Ганновер, а потім Білеффелд, де зустрінув поручника Я. Стрийського. Мандруючи по діпівських таборах (табори для переміщених осіб, тобто втікачів із СССР. — Ред.), я віднайшов сотника Сокальського, поручника Юрківа; в Авсбурзі зустрів хорунжого Дмитренка, підстаршину Хохулу; Заблоцький стрінув у Мюнхені поручника Гладиша; в Новому Ульмі проживав полковник Дяченко із дружиною Оленою; там проживав і сотник Сачківський. З Нового Ульма я поїхав з полковником Дяченком на його "Січ", в околиці Авсбурґу; там він мав відділ шибайголовів, котрі заготовляли паливо для американської армії, гнали самогонку та раділи життям. Обмінявшись із полковником Дяченком сувенірами, ми розійшлись.

Через мого доброго приятеля і приятеля генерала Шандрука я мав зустріч з генералом в одному з мюнхенських ресторанів. Генерал Шандрук дуже радів, як довідався від мене, що поручник Стрийський живе в Білеффелді; Стрийський був у штабі генерала Шандрука, й саме йому генерал доручив вивезти з Берліна військовий архів та інші цінні речі. На жаль, Стрийський не міг вивезти нічого з Берліна.

Вісті комбатанта (Торонто — Нью-Йорк). - 1988. — Ч. 5–6 (157–158). -С.64–66.

На світлині — юні українці, вояки 1-ї дивізії УНА. З оригіналу. Публікується вперше.

Генерал-хорунжий Петро Дяченко

Петро САМУТИН,

Генерального штабу генерал-хорунжий

23 квітня 1965 року на 70-му році життя залишив лави Новітніх Запорожців один з найкращих їх репрезентантів Ген. Шт. генерал-хорунжий св. пам. Петро Дяченко.

Народився він ЗО січня 1895 року в с. Березова Лука Миргородського повіту на Полтавщині. Тлінні останки його спочили на Українському Національному Цвинтарі в Південному Баунд-Бруці в США. Там 1 травня 1965 року кинули на його домовину грудку землі дружина, син, найближча родина та побратими зброї.

Перша світова війна застає молодого юнака в стінах Миргородської Реальної Школи, після закінчення якої вступає він до Оренбурзької Козачої кінної старшинської Школи. Кінчає школу і відразу ж їде на фронт.

Уже в перших днях революції 1917 року він залишає ряди Російської Армії та спішить до Українського Війська, де на початках своєї служби займає становище бунчужного кінної сотні в групі полковника [Петра] Болбочана. З бігом часу стає він командиром тієї сотні, а пізніше — і командиром полку. Полк приймає назву "Полк Чорних Запорожців", або, як його називали, "Полк Чорношличників". Організаційно полк входив до складу Запорозького Корпусу, а в році 1920 — до складу 1-ї Запорозької Дивізії.

Як командир полку він виховує підлеглих на традиціях Запорозької Січі й ніколи від тих традицій не відступає. Особиста його відвага — подиву гідна. Він завжди сміливо дивився у вічі смерті, зажди сам шукав ворога та б'є його, де тільки зустрічав на своєму шляху. У відношенні до своїх підлеглих був аж занадто вимогливим, але сам завжди служив їм прикладом. Той, хто старався ухилитися від вимог свого командира, довго в лавах Чорних не затримувався.

Не було, здається, бою, у якому б Чорношличники не брали участи та не виходили переможцями. І він, як отой капітан, що в разі катастрофи останній сходить зі свого командного містка, завжди останнім відходив із поля бою.

Полк Чорношличників був улюбленою частиною св. пам. Головного Отамана Симона Петлюри (сумнівне твердження. -Ред.). Де тільки з'являлась загроза, там Головний Отаман кидав полк Чорних Запорожців, і вони рятували положення. Хто не бачив атаки Чорних, той не може собі уявити і відчути тої стихійности тиску їхніх списів і шабель. Тому не дивно, що жоден ворог не витримував атаки Чорних.

У першому Зимовому поході полк Чорношличників на чолі зі своїм командиром бере уділ в повному складі. Його чин у цьому поході — подиву гідний. У бою за місто Тульчин на Уманщині (Брацлавського повіту Подільської губернії. -Ред.) з білими (червоними. — Ред.) москалями, що були у великій перевазі, св. пам. генерал П. Дяченко показав не тільки свою особисту надзвичайну відвагу, але і класичний приклад повного заскочення ворога та цілком нову тактику бою української кінноти. В цьому поході полк Чорношличників прорвався аж на лівий берег Дніпра та дійшов до міста Золотоноші на Полтавщині. І всі ці бойові чини полк завдячував своєму командирові, яким був св. пам. ген. П. Дяченко. Тяжко ранений у 1920 році в бою з москалями, він не кінчив повного лікування, але передчасно вернувся до своїх Чорношличників, без яких буквально не міг жити.

Опинившись у Польщі як інтернований, ген. П. Дяченко вживає всіх заходів, щоб улаштувати своїх козаків та старшин на працю і тим створити для них кращі умови життя, хоч у той час і він сам працював як звичайний робітник. І тут, на еміграції і в біді, покійний генерал показав себе як Новітній Запорожець.

У1927 р. з наказу Головної Команди Армії УНР ген. П. Дяченко вступає до Польського Війська як контрактовий старшина та проходить службу в 1-му і 2-му Полках Шволежерів.

1934 року закінчив він Вищу Військову Школу в Варшаві.

Війна Польщі з Німеччиною застає ген. П. Дяченка на Польсько-Литовському прикордонні, в м. Сувалки. Тут бився він до останнього дня, перейшов зі своєю частиною Литовський кордон і був інтернований.

Звільнившись з інтернування, повертається знову до Польщі, де і застає його 2-га Світова війна. Настав довгожданий час, постала Українська Національна Армія, у якій його призначено на становище командира Протипанцерної Бригади, а пізніше — командира 2-ої Дивізії УНА.

Св. пам. ген. П. Дяченко належав до тих Новітніх Запорожців, що завжди шукали часу і місця, де б могли вони бити ворогів України.

У пам'яті своїх зверхників і підлеглих залишиться він як один з найкращих командирів і вояків відродженої української кінноти. її роль у Визвольній боротьбі він добре розумів і завжди вмів використати її рухливість. Був добрим організатором і тактиком. Пройшов добрий стаж як старшина Генерального Штабу. Але зла доля не судила йому показати всіх своїх здібностей — як визначного оператора і командира великого з'єднання рідної кінноти…

Спи спокійно, дорогий генерале, друже, земляче і побратиме! Хай Земля Вашингтона буде Тобі легкою, а пам'ять про Тебе хай залишиться в наших серцях вічною!..

Самутин П. Генерал-хорунжий Петро Дяченко // Дороговказ: орган вояцької думки і чину (Торонто). -1965. -Липень — серпень. — Ч. 7 (26). — С. 13–14.

Відійшов на вічний спочинок генерал Петро Дяченко

Макар КАПЛИСТИИ,

сотник Армії УНР, лицар Залізного хреста

Відійшов на вічний спочинок генерал Петро Дяченко

23 квітня 1965 року обірвався життєвий шлях хороброго лицаря, учасника збройної боротьби 1917–1921 років Петра Дяченка.

Українська громада, вояцькі організації та організована молодь Філадельфії гідно відпровадили на вічний спочинок Покійника. Похороном заопікувався Громадський Комітет на чолі з представником Відділу УККА Петром Ґенґалом і представниками від Християнського Руху др. М. Ценком, від ОбВУА побратим М. Олексевич, від ІУД УНА побр. В. Забродський, від Т-ва був. вояків УПА імени Т. Чупринки побр. М. Ковальчин, від Суспільної Опіки п. Марія Величко.

Дня 30.04.1965 р. о годині 8-ій вечора Високопреосвященіший Митрополит Іоан в сослуженні 6-х священиків відправив панахиду та попрощав Покійника. Панахида відбулася в церкві Св. Покрови при численній участі громадянства, вояцтва і молоді. Почесну варту тримали вояки і молодь із прапорами ОбВУА, І УД УНА, Пласту, ОДУМ і СУМ.

Лицарі Залізного Хреста склали бойові відзнаки Армії УНР і накрили тіло китайкою. На другий день рано, о годині 9-й настоятель о. Царик в асисті священиків відправив похоронну Службу Божу, а опісля тіло Покійника відпроваджено на цвинтар у Баунд-Бруці.

Архиєпископ Мстислав попрощав генерала, довершив похоронних молитов і відпровадив тіло на місце спочинку. У похороні взяло участь понад двісті осіб. Оточили могилу старі й молодші вояки-побратими, очолювані ген. П. Шандруком, ген. А. Валійським і ген. В. Герасименком. Зустрілися тут сивоволосі полковники і молодші старшини та козаки. Попроїдали Покійника: ген. П. Шандрук від вояцтва Армії УНР і від побратимів І УД УНА, від Головної Управи ОбВУА — д-р І. Козак, від лицарів Залізного Хреста — ген. [Володимир] Герасименко, від Головної Управи був. вояків УПА — побр. Ковальчин, від старшин і козаків Полку Чорних Запорожців — побр. В. Сім'янців, від Союзу Ветеранів Українського Резистансу-побр. Поліщук і від вояків з Клівленду — побр. Макогон.

Достойні пані приготовили трапезу-поминки. Владика Мстислав поблагословив трапезу та поділився споминами з молодечих літ Покійника, що був близьким земляком Владики.

Генерал П. Шандрук відчитав лист Керівника Військового Ресорту УНР ген. Вовка. В листі було признання великих боєвих заслуг Покійника та вислів глибокого співчуття Дружині й Родині.

От. Царик поділився враженнями з останніх днів життя генерала.

Отаман Бульба поділився споминами, як Покійник організував штаб УПА на Волині й Поліссю 1941 року.

Невістка інж. Лідія Дяченко відчитала вірш Ванчицького, присвячений Покійникові.

Побратим Дем'янчук висловив побажання, щоб були зібрані та збережені матеріяли та пам'ятки про Покійника.

Керівник і впорядник похоронних відправ і процесій побр. В. Забродський підкреслив велику популярність генерала, організовану участь вояцтва, молоді і громадянства в похороні, а при цьому звернув увагу присутніх на твердий військовий характер, патріотизм, хоробрість і фаховість військовика, чим особливо відзначався Покійник.

Го лова К-ту П. Ґенґало, який провадив і був господарем поминок, склав подяку за похоронні відправи Високопр. Митрополитові Іоанові, Владиці Мстиславові, настоятелеві о. Царикові та всім священикам, що взяли участь у похороні. Далі подякував генералам, старшинам і воякам та молоді, а також громадянству. Щире слово подяки впало на адресу пань, що приготовили трапезу. За труд і переведення похорону Голові та всім членам Комітету належиться щире визнання і подяка.

Автор цих рядків звертається до сина і внука Покійного з гарячим проханням гордо та гідно зберігати вояцькі традиції та добре ім'я роду Дяченків.

Каплистий М. Відійшов на вічний спочинок генерал Петро Дяченко // Дороговказ: орган вояцької думки і чину (Торонто). - 1965. — Березень — червень. — Ч. 5–6 (24–25). — С. 24–25.

Ті, що відійшли…

Ларіон КРИЛОВЕЦЬКИИ,

козак кінної сотні Вільного козацтва Катеринославщини

Дня 23-го квітня 1965 р. відійшов у вічність після довгої і важкої недуги у Філадельфії, Па.

ПЕТРО ДЯЧЕНКО

генштабу ген. — хор. Армії УНР, б[увший] визначний учасник Визвольної боротьби України, лицар Ордену Залізного Хреста, б. командир полку Чорних Запорожців, учасник-командир Першого Зимового Походу, а в часі Другої світової війни призначений на командира II Української Дивізії УНА.

Покійний народився ЗО січня 1895 р. в Березовій Луці на Полтавщині. Після закінчення середньої школи вступив до служби в б. російській царській армії. Закінчивши Військову Школу, служив у тій армії старшиною та брав у тому характері участь у Першій світовій війні. Після революції 1917 року вступив добровольцем до українського війська та як бойовий старшина перебув в рядах Дієвої Армії всю кампанію. По війні служив контрактовим старшиною в польській армії та закінчив Вищу Військову Школу у Варшаві.

Його похорон був доказом пошани і симпатії, якою покійний Генерал втішався в українських військовиків та в широких кругах громадянства.

Його тлінні останки були зложені найперше в церкві Св. Покрови у Філадельфії, де напередодні похорону митрополит УПЦ в ЗДА Іван Теодорович у сослуженні численного духовенства відслужив Парастас. Наступного дня, 1 травня 1965 р., труну з тлінними останками перевезено до Савт Бавнд-Бруку та внесено до тамошньої Церкви св. Ап [постола] Андрія.

Архієпископ Мстислав в асисті духовенства відправив похоронний обряд та сказав прощальну проповідь. За козацьким звичаєм тіло Померлого було вкрито червоною китайкою. В поході йшли, між іншими, три генерали: [Павло] Шандрук, [Аркадій] Валійський і [Володимир] Герасименко та багато кол. вояків різних ранґ. Зараз за труною пор. Михайло (Матвій. -Ред.) Суржко, зодягнений в однострій Армії УНР, ніс прапор та відзнаки Генерала.

Над відкритою могилою прощали покійного: ген. — штабу ген. Павло Шандрук від УНА та найближчих побратимів, д-р Іван Козак від Головної Управи ОбВУА, ген. Герасименко від Лицарів Залізного Хреста, Михайло Ковальчин від Головної Управи Товариства б. Вояків УПА, мистець Валентин Сімянців від Чорних Запорожців, Ілярій Поліщук від СВУР, Іван Макогон та інші. Під час традиційних поминок промовляли архієпископ Мстислав, о. Царик, Т. Бульба-Боровець, Михайло Дем'янчук і інші.

Невістка Покійного пані Лідія Дяченко прорецитувала вірш, написаний у пошану Генерала з приводу його смерти.

Відспівано стрілецьку пісню "Видиш, брате мій".

Влаштуванням похорону займався окремий Комітет, складений з таких громадян м. Філадельфії: пані М. Величко, П. Ґенґала, М. Алексевича, В. Заброцького, М. Ковальчика та М. Ценка.

Вісті комбатанта (Нью-Йорк). - 1965. — Ч. 2 (18). — С. 63.

Бойовий орел української кінноти (Пам'яти генерала Петра Дяченка)

Лев ШАНКОВСЬКИИ,

хорунжий УГА, підпоручник Армії УНР, історик

Смерть генерала Дяченка, командира Чорного запорозького кінного полку в роки Визвольної війни 1918–1920 рр. та командира 2-ї дивізії УНА в 1945 році, була несподіванкою для вояцької братії у Філадельфії. Ще так недавно учасники І зимового походу гостили сл. пам. Генерала із Дружиною на своїй зустрічі й слухали його доповіді про участь Чорного кінного полку в цій операції, що вкрила Армію УНР заслуженою славою. Ніщо не віщувало тоді близької смерти сл. пам. Генерала, що на цій зустрічі, як і завжди, блистів своїмнеспожитим (невичерпним. — Ред.) гумором, таким притаманним для його кавалерійської вдачі. Але проминуло декілька тижнів і не стало між живими генерала Дяченка. Він відійшов до останнього звіту у Всевишнього, може, й передчасно, але з "послужним списком", що ставить його в ряди найвизначніших полководців новітньої української воєнної історії. На спогад про цю останню зустріч із сл. пам. Генералом залишилася спільна знимка, яку просимо опублікувати.

З генералом Дяченком зійшов у могилу нащадок старого козацького роду, якого предки вміли орудувати шаблею й не цуралися вживати її у народній потребі. На Полтавщині, де молодий старшина, поручник Дяченко творив свою кінну частину десь під кінець 1918 року, живими були ще козацькі традиції у наші дні, і не можна дивуватися, що створена поручником Дяченком кінна частина, яка з часом розгорнулася в кінний полк, набрала вигляду і характеру кінної частини старої козацької армії Гетьманщини.

Коли ви зустрічали Чорний полк на історичних побойовищах Правобережжя, де колись проходили загони отамана Морозенка чи Кривоноса, ви могли дивуватися, що модерна кіннотна частина зберігає вигляд, тактику, побут і звичаї колишньої козацької кінноти. Але, придивившись до новітніх Чорношличників, ми мусіли-таки визнати це явище за закономірне, бо у військовій справі передовсім не можна йти проти традицій. їх треба знати і плекати, а також вміло сполучати з тим новим, що народжується, прагне жити й мати майбутнє. Полковник Дяченко старі козацькі традиції знав і розумів і на них створив та розбудував свій кінний полк, з яким пройшов славний бойовий шлях у рядах відродженої української армії і записав у її історії справді блискучі карти.

Офіційна назва цього визначного полку була 1-й Чорний запорозький кінний полк. На жаль, в українській армії, що творилася здебільшого стихійно, не прикладали великого значення впорядкованому реєстрові полків, і тому щодо "першості" Чорного полку можна сумніватися. Насправді першим кінним полком української армії був полк Кінних гайдамаків імені кошового отамана Костя Гордієнка, що його створив генерал [Всеволод] Петрів на Західному фронті, з ним пробився в Україну і брав участь у рядах Запорозької дивізії у першій кампанії проти большевиків. Але в час творення Чорного полку Гордієнківський полк не існував. Його місце в Запорозькому корпусі зайняв Чорний полк, але його логічно треба було назвати "другим", залишаючи місце в реєстрі кінноти для Гордієнківського полку, що міг кожночасно відновитися.

З боку допитливих осіб може висунутися питання, чому полк названо Чорним, бо його назва "Запорозький" через приналежність до Запорозького корпусу є зрозуміла. Отож в арміях І Світової війни назвою чи краскою "чорний" означали ударні частини, тобто частини високої бойової якості. Ударні батальйони російської армії мали чорні відзнаки, штурмові батальйони австрійської армії — таку ж емблему, і чорною вилогою під тризубом на шапці визначався, наприклад, курінь смерті УСС.

Кінний полк полковника Дяченка бажав теж бути ударним, і це позначилось у його назві та його відзнаках. І справді, Чорний полк був ударним продовж усього свого існування — завдяки сполученню старих і нових традицій, такому важливому в доцільній організації війська.

Поза цією модерною ударністю чорношличники полковника Дяченка таки дійсно нагадували своїх предків, козацьких кіннотників із загонів Мрозовицького-Морозенка чи Кривоноса. Вони уподібнювалися до них перш за все своїм виглядом. Ось голений лоб, з якого звисає козацький оселедець, — це не тільки стара традиція, але і засіб для збільшення боєздатності в сучасну пору. З оселедцем полону немає; большевицькі вороги придумували для власників оселедців особливі тортури, знаючи, що їх власники належать до "отборньїх частей Петлюри". Далі: на голові козацька шапка з довжелезним козацьким шликом, для командного складу обрамованим срібними чи золотими нашивками. Коли донські козаки деморалізували противника своїми окликами в атаці "кли, кли, кли" (коли!), то вже сам вигляд атакуючих чорношличників з розвіяними на вітрі шликами викликав у ворога переляк.

— Шликі наступают! — кричали вороги і гнали навтікача, навіть не думаючи про спротив, а за ними неслося грімке "Слава" і галайкання "шликів", можливо перейняте їхніми предками у степових народів.

Жупан і шаравари, що їх випускали на чоботи, доповнювали парадний однострій Чорношличників, причому козацький жупан мав на кінці рукавів чорні вилоги в трикутній формі, що для підстарший і старшин були оточені відзнаками ступня на французький лад.

Це так було в 1919 році, і треба сказати, що тоді зобов'язуюча система відзнак ступенів на рукавах була багато краща за відзнаки ступенів на комірі, прийняті в Армії УНР у 1920 році. Окремі ступені відзначалися петлицями, що оточували нарукавні вилоги, з яких горішня творила коло, але хай тепер скаже мені хтось, за якою системою? Які були краски родів зброї, скільки петлиць і яких було на рукаві хорунжого, сотника чи полковника? Відповідні документи, щоб могли цю систему вияснити, пропали або зберігаються в большевицьких архівах, а мемуаристи про неї не написали ні одного слова. У результаті ми знаємо систему відзнак ступня УГА або систему відзнак ступня Армії УНР у 1920 р., але не знаємо її з 1919 року, коли військовим міністром був генерал Всеволод Петрів, що мусів видати якийсь наказ із цього приводу. Гадаю, що недостача пояснення систем відзнак 1914 року в нашій мемуарній літературі є нашим занедбанням, яке треба якнайскоріше надолужити, щоб не створювати непотрібних люк (прогалин. -Ред.), які стануть морокою для майбутніх істориків.

Внутрішнє життя Чорного кінного полку теж нагадувало старі зразки. Була в Чорному полку залізна дисципліна, але тільки в бою та службі; поза нею панувало між старшинами й козаками побратимство, що навіть часами вироджувалось у панібратство. Позначалось це свобідною поведінкою козацтва в товаристві старшин, спільною участю в розвагах, у різних юнацьких витівках чи навіть нешкідливих бешкетах. Над усім цим старшував добрий і вибачливий "батько" — полковник Дяченко, що з батьківським зрозумінням ставився до дещо розгуканих своїх дітей, якщо вони в сьому гулянні не переступали меж дозволеного. Але горе було й біда, коли "батько" зі зрозумілих чи незрозумілих причин впадав у лють, — тоді й старшинам, і козакам однаково перепадало на горіхи. Тоді кожний старався щезнути якось "батькові" з очей і зашитись по мишачих норах, щоб перечекати лихо і не наразитись на лайку, а то й гірше.

Але цей страх перед розлюченим "батьком" ніяк не поменшував у "дітей" їхньої любові до нього: кожен знав, що в бою чи службі "батько" завжди буде першим і подбає за себе тільки тоді, коли подбав уже за цілий полк. Не думаю, щоб у загоні Кривоноса чи Морозенка стосунки між старшиною та козацтвом укладались якось інакше.

Очевидно, внутрішня спаяність Чорних мала велике значення для бойової вартості полку. Про боєздатність Чорношличників ходили легенди, а легенди мало відбігали від дійсності. Для нас, галицьких "уланів" з 1-ї Кінної бригади УГА, що в поході на Київ 1919 року були часто сусідами Чорного полку на фронті, Чорношличники були неперевершеним зразком, прикладом, вартим для наслідування. "Оселедці" (так ми називали своїх наддніпрянських бойових друзів з Чорного полку) були вишколеними кіннотниками і вміли воювати в кінному та пішому ладі. Вони відзначались особливою відвагою, погордою смерті, вмінням постояти за друзі свої у потребі, а при цьому були ще й чудовими вершниками, вміли орудувати вогнепальною й холодною зброєю, знали чимало хитрощів і трюків з арсеналу кіннотників степових народів і кавказьких джигітів. У результаті Чорний запорозький кінний полк став прекрасним, бойовим полком, що не знав поразки на полі бою. Це були справді бойові орли української кінноти, і між ними перший бойовий орел — командир полку, полковник Дяченко, справжній невмирущий козак-характерник наших днів, що цю свою ознаку успадкував по своїх славних козацьких предках.

І справді, від свого постання в перші місяці другої совєтської інвазії на Україну в 1918 році аж до похмурого дня в листопаді 1920 року, коли Чорний полк вийшов зі своїм командиром під розгорнутими прапорами на інтернацію до недавнього віроломного "союзника", Чорний запорозький кінний полк полковника Дяченка в бою переможеним не був. Цю обставину якось довелося мені нагадати внукові сл. пам. Генерала, активному діячеві українського студентського руху в Філадельфії. Немає де правди діти, але молодь у СПІА має деякі претензії до старшої генерації за те, що вона, мовляв, "мала неповторний шанс", але проґавила його, "програвши двічі". А коли "програла", то й не дуже може служити прикладом для молоді. Довелося нагадати симпатичному юнакові, що його дідусь ніколи нічого не програв, ні тоді, коли очолював Чорний кінний полк, ні тоді, коли очолював 2-гу дивізію УНА, що виросла з Протипанцерної бригади УВВ під його командою — частини, що била більшовиків навіть тоді, коли Третього рейху не було вже кому боронити…

Полковник Дяченко і його частини перед ворогом ніколи не тікали; навпаки — різні вороги й переможці тікали перед ним. Про те, "хто" і "чому" програв, судитиме ще історія, але на цьому суді полковник Дяченко може бути тільки за свідка, а не за обвинуваченого…

Ось такий були Чорний кінний полк і його незрівняний командир, полковник Дяченко. Історії цього полку не думаю передавати, бо для неї численні матеріали існують у нашій мемуарній літературі, зокрема і спогади полковника Дяченка, друковані колись на сторінках філадельфійської "Америки". У цьому місці бажаю тільки нагадати певні факти, відомі здебільшого з літератури, й зробити відповідні висновки, що стосуються головно ролі кінноти у Визвольній війні 1918 — 1920-х років.

Приклад Чорного кінного полку, що його характеристику старались ми навести у статті, присвяченій пам'яті одного із творців і керівників української кінноти, переконує нас, що українська армія диспонувала прекрасними кіннотними полками, зокрема наддніпрянськими. Остаточно реєстр наддніпрянських кінних полків нараховував 10 полків, причому 6 кінних полків перебувало постійно у складі стрілецьких дивізій, а 4 полки (Лубенський, 2-й Запорозький, Чернігівський та Ніжинський) творили Окрему кінну дивізію, що була сформована в 1920 році (тоді впродовж короткого часу до неї входив і Чорний кінний полк).

УГА мала три кінні полки, при чому один з них перебував у складі І Галицького корпусу, а два, об'єднані в І Кінну бригаду УГА, перебували в складі III Галицького корпусу. Крім цих кінних полків, були ще кінні сотні й дивізіони у складі стрілецьких дивізій і бригад.

Таким чином, так би мовити, стратегічна кіннота нараховувала 13 кінних полків. Кіннота ця диспонувала прекрасним командним складом, зокрема колишніми генералами російської армії, як [Микола] Єлчанінов-молодший, [Сергій] Кульжинський, [Микола] Янчевський, або молодшими, що вже набували командний стаж в українській армії. Серед останніх слід назвати командира Окремої кінної дивізії генерала [Івана] Омеляновича-Павленка-молодшого та командирів полків [Петра] Дяченка, [Олександра] Вишнівського, [Дмитра] Жупінаса, [Олексу] Царенка, [Олександра] Недзвецького, [Федора] Грибовського, [Семена] Лощенка, [Леоніда] Ступницького (згодом шефа штабу УПА-Північ) та інших. Були і штабовці, що прекрасно розуміли кіннотну справу: генерал [Всеволод] Петрів, полковник [Юрій] Отмарштейн та інші.

Чи, беручи це все до уваги, українська кіннота виконала свою роль у Визвольній війні? На жаль, ні, бо українське командування не розуміло ролі кінноти в революційній війні на великих просторах. Воно не мало правильної концепції ведення такої війни і у своєму стратегічному мисленні йшло по лінії найменшого опору, пристосовуючи до війни пережиті концепції позиційної війни довгими й закостенілими фронтами з пересадною (надмірною. — Ред.) увагою на крила цих фронтів та на забезпечення їхнього тилу. Поскільки фронти, як ось у поході на Київ, зависали фактично в повітрі, кінноту зосереджувано на флангах фронту для забезпечення його від різних несподіванок. Ось до чого зведено роль кінноти в українській армії.

У цьому місці не можу відмовитися від ствердження, що носіями цієї неправильної концепції ведення Визвольної війни були головно німецькі штабові офіцери в УГА. Це вони надавали пересадне значення регулярним арміям та веденій такими арміями позиційній війні і не розуміли крайньої непридатності їх вжитку в революційних умовах боротьби. З цієї причини вони недооцінювали Армію УНР, але значно перецінювали силу й "регулярність" денікінської армії. Насправді Добрармія не мала ні тієї сили, ні тієї "регулярності", що їй приписували німецькі штабовці. Ще й досі робиться якось страшно, коли думаєш, що долю Києва 31 серпня [1919 р.] вирішили німці: в Добрармії генерали Бредов, Штессель і Штакельберґ, а в українській армії — генерал [Антін] Кравс.

Я далекий, щоб обвинувачувати в чомусь німецьких офіцерів УГА. Це були переважно галицькі німці або німці, що проходили військову службу в галицьких полках. Вони чесно й віддано, за невеликими винятками (підполковник Бем), боролись за Українську державність і для цієї боротьби склали свою жертву. Ми стверджуємо тільки їхнє нерозуміння умов боротьби на Наддніпрянщині, зокрема у штабових старшин, і стверджуємо, що ними були зроблені засадничі помилки, що виникали з їхнього нерозуміння. Тим часом під впливом цих старшин перебували військові штаби, зокрема на вирішальних фронтах. Походом на Київ керувала армійська група генерала Кравса, що на її чолі стояв генерал-німець, а шефом штабу був штабовець-німець.

І сьогодні не можна позбутися враження, що український генерал на чолі цієї армійської групи краще б дав раду з походом на Київ, ніж дав її генерал Кравс зі своїм шефом штабу майором Льобковіцом. Останній залишив нам прецікавий матеріал — свої спогади (II том збірника УГА Микитюка), з яких прекрасно видно, як мало розумів, що довкола нього діється, шеф штабу армійської групи, яка оперувала на вирішальному фронті силою 40000 багнетів та шабель.

Сама стратегічна концепція походу на Київ в літі 1919 року в нашій літературі (й окремих доповідях) прекрасно скритикована фахівцем — генералом Аркадієм Валійським, і до неї ледве чи можна щось додати. В цьому місці бажаю поділитися враженнями колишнього учасника, щоб глянути на сам похід з долу, з точки зору звичайного вояка.

Отже, всі дивізії і бригади об'єднаних українських армій посувалися в напрямі на Київ рівним фронтом — під шнурок. Коли якась дивізія чи бригада залишилася позаду, цілий фронт затримувався і чекав на тих, що запізнилися. В останній фазі під Києвом фронт затримався на рокові (фатальні. — Ред.) 4 дні (25–29 серпня), бо якісь там бригади І корпусу УГА залишилися в тилу.

Чотириденна затримка мала катастрофічні наслідки для об'єднаних армій, бо дозволила денікінським військам наблизитися до самого Києва. Денікінці просувалися на Лівобережжі майже без спротиву з боку більшовиків, які всі свої сили кинули проти об'єднаних українських армій. Ось, наприклад, місто Переяслав зайняла кінна розвідка 7 дивізії Добрармії у складі 20 вояків, бо Переяслав з більшовицького боку ніхто не обороняв.

Армійська група генерала Кравса посувалася на Київ вирівняним фронтом, у центрі якого були дві бригади III корпусу УГА, ліворуч від них — бригади І корпусу УГА і праворуч — Запорозький корпус. Крила цього фронту охоронялись кінними частинами: праве крило нашою, або Запорозькою кінною бригадою, ліва — кінним полком І корпусу УГА. Не було випадку, щоб ці кінні частини забігали далеко перед фронт, хоча би з метою розвідки, вони служили винятково для охорони крил, дарма що, по суті, й не було цих крил перед ким охороняти, зокрема правого крила. Направо від армійської групи генерала Кравса була порожнеча, і тільки десь за 120 км від нас уздовж залізничної лінії Христинівка — Цвіткове посувалася група отамана Юрка Тютюнника (5-та і 12-та селянські дивізії), а ще десь далі, по залізничній лінії Знам'янка — Бобринська, йшла 2-га Терська пластунська бригада генерала Хозова, авангард якої з бронепотягом з'явився 21.VIII на ст. Цвіткове, а 24.VIII — під Білою Церквою. Терські пластуни входили до складу II корпусу Добрармії під командою генерала Ірманова, в складі якого було 7 козачих пластунських батальйонів, 6 козачих кінних полків, декілька козачих та 2 "добровольчі" гарматні батареї і дивізіон бронепотягів. Але в серпні з цього складу відійшла на Харківський фронт 1-ша Кавказька кінна дивізія, і на фронті дій української армії залишилися тільки 2-га Терська пластунська бригада, Кубансько-терська пластунська бригада полковника Цибульського та Сводна (Зведена. — Ред.) кінно-козача бригада генерала Склярова. Це й були всі сили Добрармії на цьому відтинку, а майорові Льобковіцові ввижались цілі армії, що могли принести українській армії загибель, якщо з ними не договоритись за всяку ціну… Ось так у поході на Київ на правому крилі на зміну перебувала 1-га Кінна бригада УГА або Запорозька кінна бригада, або коли не на цьому правому крилі, то в резерві армійської групи. Про те, щоб використати існуючу кінноту для інших цілей, ніхто не думав. А було цієї кінноти у складі армійської групи генерала Кравса аж 5 полків. Це була на той час значна сила, яку можна було вжити для виконання завдань стратегічного характеру. Для цього, щоб мати уяву про цю силу, слід сказати, що в ній було приблизно 2000 шабель, при 40 кулеметах, 6 гарматах (Алмазовський дивізіон, що завжди співпрацював з Чорними запорожцями полковника Дяченка), не рахуючи кінно-гарматної батареї у складі 6-ї бригади УГА.

На той час кінна група такого складу могла виконати важливі завдання стратегічного характеру, наприклад розгром тилу 12-ї більшовицької армії, що обороняла Київ, або створення перешкоди для його планової евакуації. У цьому місці я вже не кажу, що така група могла перешкодити і виконанню планів Добрармії, отже, могла спричинити засадничі зміни в розвитку стратегічної ситуації.

Історія більшовицької І Кінної армії доказує нам, що можна осягнути ініціативою, енергією й рішучістю навіть із дуже скромних початків, і тому думка, що українська 1-ша кінна армія з 5 полків кінноти армійської групи генерала Кравса, посилена піхотою, що швидко пересувалась на возах, та кінною артилерією, могла би осягнути значні успіхи, слушна.

Вихід у повстанський район Трипілля (отаман Зелений) і далі на Лівобережжя — в райони чи повстанські республіки Ангела, Мордалевича, Струка (Юліан Мордалевич тпа Ілько Струк діяли на Правобережжі. -Ред.) й інших — міг би відкрити для нашої кінної армії необмежені можливості й неповторні шанси вирішення боротьби за Київ цілком у нашу користь.

На жаль, цих можливостей і шансів не бачили відповідальні за операцію німецькі керівники і штабовці армійської групи генерала Кравса, що не розуміли значення кінноти взагалі (в австрійській армії під кінець війни її значення було в системі збройних сил зведене внівець; кінноту вживали (використовували. — Ред.) для ведення близької розвідки піхотних частин у пригожих умовах), а значення кінноти для рухової війни на значних просторах, зокрема, [не бачили] і тому цю можливість проґавили.

Ще в Галичині [на посаді шефа штабу Галицької армії] полковник [Євген] Мишківський пропагував свою концепцію швидкої, рухової війни з оляками, веденої легкими й кінними загонами, але з огляду на опір колишніх австрійських штабовців такої концепції провести не міг і мусів уступити зі становища шефа штабу Галицької армії.

В епоху [походу] об'єднаних армій на Київ концепції такої, мабуть, ніхто й не запропонував або про те ми не знаємо (виразним прихильником рухової війни був командир Запорозького корпусу генерал [Володимир] Сальський).

У кожному разі, досвід війни у Східній Європі вказує на численні приклади успішності далеких рейдів: 1) Рейд отамана Юрка Тютюнника із групою колишніх григор'євців на об'єднання з українською армією в червні — липні 1919 року, рейд з великими обозами понад 400 км відбувся з повним успіхом; 2) Донськокозачий рейд генерала Мамонтова в серпні — вересні 1919 року; 3) Рейд Якіра у вересні 1919 року на об'єднання з 12-ю більшовицькою армією з-під Одеси під Житомир; 4) Рейд Махна в запіллі Добрармії у вересні — жовтні 1919 року — від Умані по Маріуполь, і врешті 3) Перший зимовий похід Армії УНР від грудня 1919-го по травень 1920 року-може, найвеличніший приклад з усіх наведених. Але цим рейдом командував український генерал, генерал Омелянович-Павленко-старший, маючи за шефа штабу такого досвідченого рейдовика, як полковник [Андрій] Долуд, і таких досвідчених партизанських командирів, як [Андрій] Гулий-Гуленко чи Юрко Тютюнник. У поході на Київ такі українські генерали, як [Михайло] Омелянович-Павленко, [Петро] Єрошевич, [Сергій] Дядюша, [Олександр] Греків та інші, могли в керівництві операціями і для концепційної думки більше дати, ніж дала німецька пара Кравс — Льобковіц, цілком певно, не зі злої волі, але просто з нерозуміння ситуації, серед якої довелося їм діяти на чолі значної військової сили у війні за українську державність.

Ці критичні зауваження у статті, присвяченій генералу Дяченкові, не були написані для того, щоб комусь зробити прикрість або для абстрактних розважань на тему, щоби то було, якби було було. Проте аналіз минулого потрібний, щоб знайти дороговкази для майбутнього, і від цього обов'язку не можемо ухилитись ми, учасники Визвольної війни українського народу. Коли ж цей аналіз з'явився у статті, присвяченій пам'яті визначного українського полководця наших днів, то сталося те тому, що сл. пам. Генерал залюбки таким аналізом займався і пристрасно про різні справи нашого недавнього воєнного минулого дискутував (думки про недооцінку вищим українським командуванням ролі кінноти у війні висловлював й Петро Дяченко у спогадах "Чорні запорожці", вважаючи це чи не головною причиною нашої поразки. — Ред.).

Хай же і ці рядки нашого критичного аналізу будуть даниною для його вояцьких пристрастей, які він виявив і як командир полку й дивізії українських армій, і як учасник протибольшевицького партизанського руху, і як громадянин-вояк, якому дорожчим понад усе були справи українських збройних сил, від участі в яких він не цурався ніколи згідно із традиціями свого старого козацького роду. І ми віримо, що пам'ять про незабутнього "батька" Чорних шликів житиме вічно там, де творитиметься українська збройна сила, і його славний полк, Чорний запорозький кінний полк, буде ще введений з почесними правами у реєстри відновленої української армії, в якій житиме вічно з пам'яттю про свого першого командира — справжнього бойового орла української кінноти.

Вісті. Орган військово-політичної думки Крайової управи Братства колишніх вояків ІУД УНА в Німеччині. - 1965. — Ч. 119. — Листопад. — С. 100–103.

Замітка до статті проф. Шанковського про ген. П, Дяченка

Валентин СІМ'ЯНЦІВ,

бунчужний 3-ї сотні полку Чорних запорожців

Упорядковуючи писемну спадщину бл. пам. Ген. штаб ген. — хорунжого Петра Дяченка, бувшого командира полку Чорних Запорожців, натрапив я на статтю п. проф. Лева Шанковського — "Вісті", ч. 119 — під заголовком "Бойовий орел української кінноти (Пам'яти Генерала Петра Дяченка)".

Автор пише: "З боку допитливих осіб може висунутися питання, чому полк називали "Чорним", бо його назва "Запорозький" через приналежність до Запорозького Корпусу є зрозуміла (корпусу вже тоді не було, була Запорозька дивізія. — В. С). Отож в арміях І Світової війни назвою чи краскою "чорний" означали ударні частини, тобто частини високої бойової якости. Ударні батальйони російської армії мали чорні відзнаки, штурмові батальйони австрійської армії — таку ж емблему, і чорною вилогою під тризубом на шапці визначався, наприклад, курінь смерти УСС. Кінний полк полковника Дяченка бажав бути теж ударним, і це позначилось у його назві та його відзнаках. І справді, Чорний полк був ударним упродовж усього свого існування, що й було сполученням старих і нових традицій, таким важливим в доцільній організації війська".

Засадничо згоджуюся щодо думок, висловлених Шановним автором, щодо пробоєвости полку Чорних запорожців і його окремого значення в українській армії. Але назву свою — Чорні — [полк] взяв, не взоруючись на ударні чи штурмові батальйони інших армій (і все ж не треба забувати, що П. Дяченко у вересні 1917 р. командував батальйоном смерті російської армії Тимчасового уряду, відтак саме звідси і йде, очевидно, ота назва. -Ред.).

У полку Чорних запорожців говорилося про Чорних гусарів, Гусарів смерті. Перші були в російській армії, другі — в німецькій. Із такими назвами були гусари в інших арміях. Гусари у старовину — це легка кіннота, і в історії військ згадується десь у кінці XV і на початку XVI століття в мадярській армії та ще в тих часах говориться про хорватів гусар. У нас легка кіннота мала би бути з далекої давнини, бо монголи і принесли на європейські терени взірці легкої кінноти.

Вся кіннота російської армії була формована з українських полків десь із середини XVII століття. Вичерпно переконливо пише про це Нестор Король у своїй праці "Українське козацтво — родоначальник кінного війська Московії-Росії". Після 96 сторінки цієї праці уведено назви кінних полків російської армії. Усі полки носять назви українських міст із часів заснування, а 37 з них зберегли ці назви ще до 1917 роду, як, наприклад, Сумський, Павлоградський, Єлисаветградський і т. д. А Лубенський кінний полк був один час і в українській армії.

Назва "Чорних" у російській армії давалася за бойові відзначення, і таке відзначення мав, наприклад, Олександрівський полк гусарів.

Гусари мали дуже мальовничі уніформи: жовті, сині, червоні й чорні. Особливо ошатно-пишні були даламани-ментіки — верхній одяг на плечі, багато розшитий шнурами. І в Чорному Запорозькому полку носили оті даламани, але мало хто мав. Добре пригадую сотника Бурбу, який мав даламана. Але всякі сумніви щодо взорування на ударні чи штурмові батальйони розвіє фотографія у книзі "Українська еміграція", виданій Симоном Наріжним в Празі, таблиця № 27, фотознімок 83, де генерал Михайло Омелянович-Павленко в колі старшин, а між ними і полковник Петро Дяченко в гусарському даламані. Фотокартка зроблена в таборі Пікуличи в 1920 році. Та й прапор нашого полку був чорний, сріблястим об шитий. З одного боку було нашите гасло "Україна або смерть", а під ним навхрест дві гомілки і череп над ними.

Вісті. Орган військово-політичної думки Крайової управи Братства колишніх вояків ІУД УНА в Німеччині. - 1967. — Ч. 126. — С. 95. На світлині — Валентин Сім'янців. Публікується вперше.

До Хвальної Редакції журналу "Вісті Комбатанта"

Володимир ГЛАДИЧ, майор,

командир 2-го куреня і начальник штабу потипанцерної бригади "Вільна Україна"

Ласкаво прошу помістити у Вашому цінному журналі наступне вияснення.

В ч. 4–5 "Вісті Комбатанта", мабуть, з недогляду Вш. Редакції, яка напевно має всі вірні відомості про всі бойові частини УНАрмії, лист до Редакції, поміщений на стор. 89, про те, що Окрема Протипанцерна Бригада "Вільна Україна" мала німецьку назву і не мала над собою українського командування.

Я, як б[увший] Начальник Штабу тієї Бригади, вияснюю:

Бригаду було сформовано з полонених українців, б. вояків совєтської армії, та з допоміжних поліційних батальйонів. Приймалося виключно колишніх вояків, причому підстаршинам і старшинам на місці роблено короткі усні іспити. Знаю те тому, що я належав до комісії набору від першого дня організування Бригади. В Бригаді було до 80 % придніпрянців.

Бригада ніколи не мала німецької назви, бо з німцями жодних зносин не мала, аж до часу прибуття на фронт в Чехії.

Під час організаційно-вишкільного (Німек) і вишкільного (Ґляц) періодів Бригаду підпорядковано виключно Командуючому УНА генералові. Шандрукові, який в організаційно-вишкільному часі (майже 6 тижнів) в Німеку відвідав Бригаду 3 рази.

Генерал П. Шандрук призначив командиром Бригади Генерального Штабу полковника П. Дяченка.

Етат (бюджет. -Ред.) Бригади уклав полк. П. Дяченко, а затвердив його ген. П. Шандрук.

Бригада складалася з 3-ох куренів штурмової піхоти, батереї тяжкої протипанцерної зброї, резервного куреня, зв'язкової сотні, сотні саперів, санітарних, господарських та інших частин, разом біля 3900 осіб.

8 квітня 45 р. Бригада склала присягу, яку уклав Генерал П. Шандрук, на вірність українському народові і українській державі. Під час промови до Бригади Генерал П. Шандрук підкреслив, що, мовляв, честь Вам, бо Ви є перша бойова частина УНА, яка складає присягу на вірність Україні! Під час того святкування гостювала у нас Капеля Бандуристів ім. Т. Г. Шевченка під керівництвом маєстра Гр. Китастого.

Присягу перевів о. Митрат Ф. Білецький.

При Бригаді чи в Бригаді не було жодного німця, навіть зв'язкового, одного разу з ген. П. Шандруком приїжджав до Бригади німецький полковник Л. Вольф, щоб перевірити забезпечення Бригади харчами. Харчі до Бригади довозилися німецьким транспортом, але розподіляли їх виключно наші старшини. Крім того, команда впоряду та бойових вправ подавалась лише в українській мові.

Для листування зі Штабом УНА вживалося українського штампу "Штаб Окремої Протипанцерної Бригади УНА", і тому мені здавалося, що кожному старшині зі стажем є відомо, що Окрема Бригада рівняється Дивізії!

Бригада перенесла свої справоздання до Штабу УНА, і я часто, навіть кілька разів в тижні, зголошувався особисто в різних справах у Штабі УНА.

Внаслідок заходів ген. П. Шандрука Бригаду було приділено до Групи Армій Нім. Середнього Фронту, яким командував Фельдмаршал Шернер, а безпосередньо — до Панцерного Корпусу Генерала Графа фон Штрахвіца, і там Бригаду в повній мірі забезпечено технічними матеріялами.

Так само під час перебування Бригади на фронті до неї не було приділено жодних німецьких зв'язкових, бо командири куренів і сотень та всі старшини на відповідальних становищах бездоганно говорили німецькою мовою.

А дальше, 27 квітня 45 р., Бригаду було введено в тяжкі бої на Бавцен проти червоних сил, який (Бавцен) наша Бригада відбила. Пізніше перекинено наші частини на північ проти комуністичної польської Дивізії імені Косцюшки, якій ми завдали великих втрат, беручи сотні вояків в полон, добуваючи маси зброї та різного воєнного добра, проломивши фронт і просуваючись вперід, при порівнюючи малих втратах. Та сусідні німецькі частини, морально вже заломані, почали відступати і довелось давати наказ відступу.

Перед нашою Бригадою ворог був розбитий, не був в силі нас переслідувати, і відступ був майже без втрат. Змучені боями, безсонням і відступом, приступили до будування нових оборонних становищ. Полковник Дяченко виїхав по виклику до Штабу Корпусу, і якраз в час його неприсутносте проголошено капітуляцію Німеччини.

Німці панічно кидали зброю. Штаб Бригади дав наказ частинами відступати на захід, в напрямі до ріки Ельби. В той час наш Штаб ще мав точні інформації про рух ворожих сил. Всім командирам частин переслано точні інформації про ситуацію.

Відмарш на захід був дуже тяжкий, хоч ворог нас не переслідував. Він старався всі там військові частини окружити і не допустити вислинутись з їхніх рук. Тому, щоб сповільнити наш відступ і віддячитись за Дивізію Косцюшки, большевицькі літаки, ескадра за ескадрою, низькими полетами на протязі цілого дня шматували наше помучене вояцтво. Там Бригада понесла 60 % знищення в людях і матеріялі. Ніч була спокійна, і по короткому відпочинкові дальше форсованим маршем відходили ми на захід. Треба було занятися раненими і вбитими. При тому вже тут багато вояків зникло; перебираючись в реквізоване у німців цивільне вбрання, вони губилися серед населення.

В 4-ій годині ранком ще наші санітарні вози (це все, що нам залишилось) переїхали з раненими через Ельбу. Коли ж наші частини-розбитки добились туди вже о 8-ій годині ранку, то всі мости вже були обставлені большевиками. Ми є в окруженні!

Скрившись у глибоких лісах, ми провели розвідку над Ельбою і на підставі зібраних інформацій рішили залишки Бригади розділити на групи по кілька осіб (один, що знає німецьку мову), і самостійно кожна група мала пробитись до американців. Я особисто відійшов з останньою групою.

Багатьох большевики виловили, багатьох розстріляли, напевно сотні заслані в табори. Частина дісталась до Баварії. Там вояки Бригади не тільки що вдержували між собою зв'язок, але взаїмно допомагали собі пролазити різні "скринінги" (перевірки. -Ред.). Включилися активно в роботу Військового Центру при ЗП УГВР, а після того працювали в різних військових референтурах військовими референтами та інструкторами на різних військових вишколах. А дальше вояки Окремої Протипанцерної Бригади виїхали до Австралії, Аргентини і Америки та включилися активно в інші наші комбатантські організації.

Під час часу перебування Бригади в резерві Панцерного Корпусу Полковник П. Дяченко одержав наказ від Генерала Шандрука перейменувати Бригаду на 2-гу Українську Дивізію. Наказ був відчитаний під час вечірнього апелю в сотнях. Мені відомо, що Ген. П. Шандрук особисто таємно наказав Полковникові П. Дяченку використати всі можливості і не втягатися в бій та при першій нагоді відтягти цілу частину на захід, але, на жаль, такої можливости не було.

Підготовано вже багато цікавого матеріалу про 2-гу УД УНА, дальше його підготовляємо, і в свій час появиться все друком. А коли йде про зв'язок з Командиром, який у 1965 році відійшов у вічність, фізично це прямо неможливо! Багато з нас майже що кілька тижнів відвідуємо Його могилу на Цвинтарі-Пам'ятникові в Бавнд-Брук і складаємо Йому наш салют!

Не хочеться вірити, що п. бунчужний Городиський, який не мав нічого спільного з 2-ю УД УНА, так з легкої руки не тільки ображує почуття вояків цеї Дивізії, але й міною знавця відбирає право бути 2-й УД УНА тим, чим вона насправді була.

Вісті комбатанта (Торонто — Нью-Йорк). - 1971. — Ч. 5 (55). -С. 73–76.

Звернення оргкомітету побудови пам'ятника Петрові Дяченку

Звернення

23 квітня 1965 року в Філадельфії (США) після тяжкої недуги відійшов у кращий світ св. пам. Генштабу генерал-хорунжий Петро ДЯЧЕНКО, лицар Залізного Хреста, Хреста Симона Петлюри та Воєнного Хреста.

Хто ж не знав генерала Дяченка? Як командир Полку Чорних Запорожців, або т. зв. Чорношлишників, він враз із своїм Полком в Історію Українського відродженого Війська вписав найкращі сторінки. Гідно репрезентував нашу славну кінноту. Не відбулося ні одного бою, у якому б Полк Чорних Запорожців не брав уділу та не вийшов переможно. У кожній акції командира Петра Дяченка бачили на чолі свого Полку. Всю Визвольну боротьбу Петро Дяченко провів у перших лавах на фронті. Тяжко ранений у боях з москалями, не залишив він лав славної кінноти і по видужанні з цілим запалом продовжував боротьбу, ставши знову на чолі Чорних. В боротьбі з Москвою згинули і його два старші сини, котрих він виховував як українських патріотів. Ніколи не дбав про своє особисте життя. До Америки прибув в уже старшому віці і міг заробляти лише на денний прожиток. Залишив по собі дружину і молодого сина.

Сьогодні на могилі св. пам. Петра Дяченка стоїть лише маленький дерев'яний хрестик, в той час як поруч його могили стоять величаві пам'ятники нашим воякам і громадянам. Пошана до наших заслужених вояків, опіка над їх могилами має велике виховне значення і для прийдешніх поколінь.

Для увіковічнення пам'яти св. пам. генерала Петра Дяченка створено Комітет, що поставив собі за ціль зібрати відповідні фонди та поставити скромний пам'ятник на його могилі на Українському Православному Цвинтарі в Бавнд-Бруку. Початки цієї праці вже зроблені, започаткував їх вояк Полку Чорних Запорожців інж. Валентин СІМЯНЦЕВ, зробивши погруддя св. пам. генерала Петра Дяченка. Проект пам'ятника погодився виконати інж. О. ТИМОШЕНКО. Залишається поміч за вояками нашої Армії, за вояками чинної боротьби всіх періодів за волю нашого народу. Тому звертаємося цією дорогою до всіх комбатантських організацій, до всіх наших побратимів та жертвенних громадян допомогти створеному Комітетові належно вив'язатися із його завдань. Всі пожертви просимо надсилати на адресу:

Diachenko Memorial Fund Comm., Selfreliance F.C.U., 239 S. Broadway St.,

Baltimore, Md., 21231, USA/

Уповноваженим на Канаду є пполк. І. Липовецький, і тому всі пожертви з Канади просимо слати на адресу: I.Lypowetckyj, 179 Dowling Ave., Toronto 3, Ont., Canada

Прізвища всіх жертводавців будуть проголошені в щоденнику "Свобода" (США) і в журналі "Дороговказ" (Канада). Листування у всіх справах Комітету провадить генерал Петро Самутин, його адреса P.Samutyn, 6008 Саrter Ave., baltimore, Md., 21214, U.S.A.

Комітет: Петро Самутин, Марія Величко, Валентин Сімянцев, Василь Біловець, І. Липовецький — Канада.

Дороговказ: орган вояцької думки і чину (Торонто). -1966. — Вересень — грудень. — Ч. 13 (32). — С. ЗО.

Посвячення пам'ятника

Валентин СІМЯНЦЕВ,

бунчужний 3-ї сотні полку Чорних запорожців, скульптор

12 жовтня 1968 р. на Українському православному цвинтарі в Бавнд-Бруку відбулося урочисте посвячення пам'ятника на могилі св. пам. Ген. Штабу генерал-поручника Петра Дяченка.

У цій урочистості взяла участь численна громада кол. вояків, приятелів і знайомих Покійного та його ближча і дальша родина.

Чин посвячення перевів Високопреосвященний Архієпископ Мстислав у сослуженні митр, протоієрея Миколи Земляченка та прот. Павла Фалька. Дякував і керував хором проф. І. Паливода.

Над могилою виголосив промову Владика Мстислав. Показуючи на новопосвячений пам'ятник, він підкреслив, що громада може багато зробити, коли в ній знайдуться люди, що громадським справам присвятять час і працю. При цьому Владика нагадав, що на сумлінні колишніх вояків лежить ще не виконаний обов'язок перед славною пам'яттю вояків, що поховані на цьому цвинтарі, на могилах яких сьогодні стоять ще тільки тимчасові дерев'яні хрести. Зворушив Владика сумління присутніх, і хай ці його слова передаються далі до вояцької громади.

Після відправи на цвинтарі, на запрошення вдови, пані Олени Дяченко, і сина Петра — сержанта Американського Летунства, "в'єтнамця", присутні зібралися на тризну, яку очолив Владика Мстислав. У своїй промові він розвинув далі думку про потребу та обов'язок вояцтва і громади заопікуватися могилами колишніх вояків та закликав присутніх скласти пожертви на цю шляхетну ціль.

Ген. П. Самутин, як голова Комітету будови пам'ятника, привітавши присутніх, у своїй промові торкнувся постання Комітету і його праці, а також дав характеристику особи покійного Командира легендарного Полку Чорних Запорожців, що у своєму чині виріс, щоб належати цілій нації.

Інж. І. Крамаренко, промовляючи в імені Державного Центру УНР, і д-р сот. І. Козак, що заступав Головну Управу ОбВУА, у своїх промовах торкнулися чину і посвяти Покійного як вояка і полководця.

Представник Б-ва Броди-Лев п. Гр. Яремчук, віддаючи пошану Покійному, закликав присутніх до пожертв на упорядкування могил тих вояків, що не мали ні рідні, ні близьких їм осіб, а лише нас, побратимів — колишніх вояків. Збірка, яку після цієї промови перевів побратим Негребецький, дала 150 долярів.

Пані Олена Сердюк склала слово пошани від Союзу Українок Америки. Член К-ту В. Сімянцев у своїй промові підкреслив жертвенність і безкорисність інж. О. Тимошенка і проф. П. Мегика, які використали свій досвід і всі можливості, щоб надати пам'ятникові високомистецького змісту, достойного того, хто під ним спочиває.

На закінченні трапези після молитви-подяки пані Олена Дяченко в імені Родини зложила подяку Владиці, панотцям, Комітетові, а також усім присутнім за участь у цій урочистості та за щирі слова признання і згадки про Покійного.

Сімянцев В. Посвячення пам'ятника//Дороговказ: орган вояцької думки і чину (Торонто). - 1965. -Жовтень — грудень. — Ч. 22 (41). — С. 15–16.

Запорожець

Пам'яті запорожця В. Дяченка

26 квітня о годині 11-й і ЗО хвилин, 1971 р., у власній хаті, на своєму хутірцеві — зимовому Келлі Ровд Лейк Женева, США, з волі Всевишнього Творця відійшов від нас у вічність наш дорогий Побратим, б. к-р куреня Кінного полку Чорних Запоріжців 1-ї Запорозької Дивізії Української Армії підполковник Віктор Дяченко.

Народився 27 березня Року Божого 1892 на Полтавщині. Примхлива доля хотіла, щоб бл. пам. побратим Віктор мав своїм безпосереднім зверхником свого молодшого брата Петра, який був командиром цього полку. Обидва рідні брати були подібні до себе своїм зовнішнім виглядом: високі, стрункі як тополі, біляві з карими очима, на рідкість у білявих людей, і навіть голосом. Але в усьому іншому це були два протилежні бігуни, де на кожному "інші моди, звичаї й обичаї".

Побратим Віктор — це взірцевий кадровий старшина-лицар з характерною винахідливістю, добрий виховник кінноти, старшина високої моралі, що вмів це все непомітно прищеплювати своїм молодшим старшинам і козакам свого куреня, яким довелося йому командувати.

Побратим, молодший його брат Петро, к-р полку на той час, — це прудкий гірський потік, до того дуже бурхливий під час повені, грізний і страшний, що так гармонізувало зі страшними, бурхливими подіями нашої боротьби за державу… Своєю вдачею, чинами побр. Петро Дяченко нагадував нам у ті часи людину з давно минулої воєнної історії з часів австрійської цісаревої Марії-Терези, к-ра полку "Пандурів", мадяра полковника барона Тренка. Тренк і його полк мали подібний одяг як і полк Чорних Запоріжців, з тією різницею, що полк пандурів мав одяг і шапки зі шликами червоної, а Чорні Запоріжці — чорної барви, що віщувала страх тому, проти кого він наступав…

Бурхлива, непосидюща натура полковника Тренка кидала його майже до всіх європейських армій — австрійської, московської, прусської, а в кінці — французької, де під час революції поклав свою голову під ніж гільотини.

Така ж вдача була і полковника Петра Дяченка, бо теж вела його аж до чотирьох армій — московської імператорської, потім української, польської — в найбільш елітарну польську частину шваліжерів (шволежерів. — Ред.), а наприкінці — в німецьку, у протитанкову бригаду… Та теж посивіла голівонька Петра залишилася на його плечах, бо так було угодно Богові, і він, з часом прибувши до Америки, оселився у Філадельфії, бо там вже жив його побратим з Чорного полку сотник [Дмитро] Ґонта. За пару років відпочинку після бурхливих пригод помер 23.4.1965 р. і був похований на Українському православному цвинтарі в Бавнд-Бруку, Н. Дж., залишивши дружину і сина.

Його брат Віктор — це була друга сторона медалі. Старшина високих моральних якостей, що виховувався в рамках непорушної чесноти, вірности складеній обітниці і бачив у цьому головне значення війни і боротьби. Він шанував і любив своїх підлеглих, знайомих і ближче знайомих йому людей… Був дуже скромною людиною і чемний у поводженні з людьми. Коли, знеохочений життям у таборах ДП, б. командарм Українських Армій ген. Михайло Омельянович-Павленко виїздив з Нового Ульму н. Дунаєм до Франції, підполк. Віктор Дяченко з честю відвіз його автом ще з одним старшиною, підполк. В. Т. (очевидно, Василем Татарським. — Ред.). Так випровадило наше еміграційне суспільство свого командарма.

Тяжко хворий на шлункову недугу, побр. Віктор переїхав з родиною до Америки і оселився в Чикаґо. Як член Союзу Гетьманців-Державників став членом 7-го Відділу Гетьманської Організації. Останні роки свого життя виконував також обов'язки Військового отамана Українського Козацтва на еміграції.

Інженер комунікацій, фахівець по будівлі мостів, деякий час працював у своєму фахові. Та не довго. Хвороба шлунку, операції, цілковите виснаження — це все змусило побратима Віктора відійти на спочинок. Щоб не дихати нездоровим чікаґівським повітрям, купив собі маленький хутірець, де надіявся ще прожити з сином і дружиною серед природи, яку дуже любив… Та все це тривало недовго. У своєму листі в жовтні місяці минулого року писав: "Падає з дерева листя аж під хату; відмітаю його, та не знаю, чи дочекаюся наступного падолиста та чи не покличе мене раніше до себе Творець Неба і Землі…" І таки не дочекався! Відійшов у безповоротний шлях, залишивши у великому жалю і нестерпному болю свою Дружину Оленку, сина Юрка з онуками та своїх побратимів, яких шанував і любив своїм щирим вояцьким серцем.

Похоронний обряд виконав протопресвітер о. Федір Білецький з Чикаґо 28 квітня 1971 р. Похований на місцевому цвинтарі Лейк Женева.

Вічна Тобі, Побратиме Вікторе, Пам'ять! Вічна Слава! Бо Ти віддавав своє життя за Український Нарід! За Державу!

Вівторок, 4 травня 1971 р.

Батьківщина. — 1971. -12 червня.

На світлині — Віктор ДЯЧЕНКО (ліворуч) та Антін КУЩИНСЬКИЙ, редактор журналу "Українське козацтво". Копія.

Хорунжий Авдрій Іванів (1901–1974)

Генеральна Управа СБУВ, пполк. 3. ШКУРУШЙ — Комендант

1 червня ц. р. (1974 р. — Ред.) у незвичайному випадку згинув хор. Андрій Іванів. Покійний народився на Харківщині. На початку 1918 р. вступив до Української Армії, до полку Чорних Запоріжців і в складі його перебув всю Визвольну Боротьбу 1918–1920 років, був учасником 1-го Зимового Походу. У1920 р. був підвищений до ранґи хорунжого, а згодом нагороджений Орденом Залізного Хреста, Хрестом Симона Петлюри і Воєнним Хрестом. У листопаді 1920 р. перейшов з усією Українською Армією на інтернацію до Польщі, а в 1922 р. з цілим полком виїхав на роботи до Варшави, де і перебував аж до Другої світової війни. Тут одружився з панною Михайлиною, яка народила донечку Татяна.

Під час 2-ї Світової війни вступив до 1-ї УД УНА, в якій перебув аж до закінчення війни, а згодом був в Італії, в таборі Ріміні, з цілою родиною, бо дружина і дочка були медсестрами у Дивізії. У1947 р. переїхали до Англії, а в 1959 році з цілою родиною до Канади, де відразу включився в українське громадське життя. У1963 р. на постійно оселилися в Ошаві, де працював в ґаражі як автомеханік. Був членом 12-ї Станиці СБУВояків. Дочка Татяна є одружена з о. Рост. Панченком, священиком УГПЦеркви в Канаді.

У похоронних відправах взяло участь 6 священиків на чолі з о. мит. прот. Д. Фотієм. Домовина була покрита українським прапором, при якій стояла почесна варта побратимів по зброї з організаційними прапорами. Над могилою прощав Покійного від СБУВояків майор Д. Сачківський.

Після похорону відбулася трапеза, на якій промовляв мит. прот. В. Федак. В імені родини о. прот. Р. Панченко зложив усім подяку.

Дружині Покійного і його родині складаємо наші щиросердечні співчуття.

Вісті комбатанта (Торонто — Нью-Йорк). - 1974. — Ч. 5 — С. 94.

На свіжу могилу В. Гладича

Володимир ГЛАДИЧ, начальник

штабу протипанцерної бригади "Вільна Україна"

Іван БУРТИК

Сумна вістка, мов чорний ворон, облетіла всі громади, що 4 вересня цього року (1993 р. -Ред.) в ранніх годинах відійшов у вічність довголітній голова Об'єднання 2-ї Дивізії УНА св. п. Володимир Гладич. Ще одна втрата, ще одна опущена стійка, якої не легко буде заступити.

Через свою скромну вдачу, мабуть, небагато людей знало, скільки труду та пожертв поклав Покійний для побудови та збереження української ідентичности в боротьбі нашого народу за незалежність. Хоч він діждався дня Волі рідного краю, та все ж не судилося йому побачити наші національні прапори в столиці Києві та у Львові, за які він змагався ціле життя.

Вже від юних літ заповіти та ідеї ОУН були його наснагою і моттом через цілий його трудолюбний шлях, аж до самої смерти. З першим приходом більшовиків він подався на Захід, де по короткому часі в похідних групах під командою Романа Шухевича повертається в Україну, щоб принести українському народові сподівану волю. Замість волі за антинімецьку діяльність потрапляє в мадярську тюрму, з якої по довшому часі чудом дістався на волю. Пізніше, за посередництвом організаційного зв'язку, покійний вступив у ряди протипанцерної бригади "Вільна Україна" під командуванням ген. П. Дяченка, який призначив його своїм ад'ютантом, а пізніше шефом штабу. Тут він запізнався і одружився з Дорою, яка залишилася вірною супругою, а пізніше й опікункою аж до самого кінця його життя. Напередодні закінчення війни, коли вся Европа вірила, що її кінець буде початком нового конфлікту між двома ідеологічно ворожими потугами світу, а з тим прийде нова потреба знову захищати інтереси свого народу, за кордонами нашої батьківщини було понад два мільйони українського вояцтва та цивільної молоді…

12 березня 1945 р. осягнено від німців автономію Української Держави, право творити свій уряд та армію. Голова новоствореного Українського Національного Комітету та рівночасно головнокомандуючий Українською Національною Армією ген. — поручник П. Шандрук з початком березня вже переназвав бригаду "Вільна Україна" на 2-гу Дивізію УНА під командою ген. П. Дяченка, а покійний майор став шефом штабу. На цім відповідальнім пості, як пише в своїх споминах ген. П. Шандрук, покійний вив'язався суперлятивно (найкраще. -Ред.).

Всі намагання ген. Шандрука вдержати довше 2-гу Дивізію в запіллю були даремні, бо зараз після святочної присяги 28 березня на прапор та вірність Україні, вже в початках квітня, 1-шу бригаду під командою ген. П. Дяченка було відправлено на Східній фронт під Бавцен, а 2-гу бригаду під командою майора Пітелея — на Бранденбург. Згадую про це тому, що наші історики ще й досі не спромоглися заповнити порожні сторінки цього розділу нашої історії. Про долю не тільки декількох тисяч вояків 2-ї Дивізії, але також і десятків тисяч нашого вояцтва з різних формацій, а саме: УВВ, Бригади [Павла] Терещенка, наших юнаків у протилетунській обороні, нашого вояцтва в формаціях генерала Власова та різних німецьких частинах, розділених на чоти, сотні, батальйони, а в інших випадках полки. Хтось із наших істориків повинен взятися за дослідження і вивести долю цих вояків на денне світло.

В боях під Бавценом виказав велике знання техніки та стратегії і майор Володимир Гладич, вславившись признаним геройством. Згодом, після розбиття більшовицької Костюшківської Дивізії, здобуто багато трофеїв та реманенту, а разом з тим і велике число полонених, з яких майже сотня зголосилась добровільно в ряди 2-ї Дивізії. Недовго по цій перемозі на Дивізію прийшла велика поразка.

Тиснену великим з'єднаннями маршала Конєва, 2-гу Дивізію УНА було розбито. Після того вояки малими відділами пробивалися з ворожого запілля 100 кілометрів до ріки Ельби, щоб дістатися на Захід. Між тими щасливцями був також майор Гладич.

2-га Дивізія зброї не склала. Декотрі її частини після поразки були порозкидувані, й вона не мала вже змоги бодай частиною перейти в аліянтський полон. Уцілілі вояки 2-ї Дивізії УНА старалися перейти на цивільний статус. Жити було важко, помочі не було не тільки від чужих, але і свої люди не хотіли дати притулку.

Були важкі, сірі еміграційні початки. Згодом майор В. Гладич став на пості в терені організаційного ОУН. Він створює в таборах ДП молодечі організації, допомагає творити школи та організовує допомогу воякам УПА в Україні.

З переїздом до Америки, крім важкої праці та родинних обов'язків, його діяльність у громадській праці ще більше зростає. Згодом при Станиці 1-ї Дивізії УНА в Нюарку він стає співзасновником та кількаразовим головою Дивізійної Капелі Бандуристів.

В 1971 році, з великими перешкодами, він зорганізував 7 станицю 2-ї Дивізії УНА. На цьому пості він пробув аж до 1991 року, а З'їзд іменував його першим почесним головою Об'єднання — на все його життя.

Крім згаданих обов'язків, покійний був довголітнім головою відділу ООЧСУ в Перт-Амбой, членом Головної Управи ООЧСУ в Ню Йорку, членом Крайової Ради і Екзекутиви УККА та членом Координаційної Ради УККА в Ню Джерзі. Він є відомий широким кругам з його великої жертвенности. Був він взірцевим чоловіком та добрим і люблячим батьком.

Церкви, школи та різні товариства дошкульно відчують втрату цього великого філянтропа. Він був велетнем духа і наснаги, безмірної любови до свого народу і Батьківщини. Він відійшов від нас на 75-му році свого трудолюбного життя.

Наше Об'єднання дошкульно відчує цю велику втрату, як також відчує і вся українська спільнота. Під час похорону можна було побачити болючу втрату не тільки в його родини, але також і на обличчях його друзів, сивоволосих побратимів-вояків 2-ї Дивізії та друзів з УПА, що востаннє прийшли прощати свого незабутнього друга.

Прощальні слова були від проводу ОУН, від голови Об'єднання 2-ї Дивізії УНА, від Головної Управи ООЧСУ та представника Товариства УПА. Всі представники підкреслювали значення та вагомість праці покійного та болючу втрату для всієї української громади.

Зібране вояцтво 2-ї Дивізії та УПА з найбільшою дбайливістю та пошаною перенесли свого друга до могили на вічний спочинок на Український Цвинтар у Бавнд-Бруку, Ню Джерзі.

Троє друзів із Крайової Управи зняли з домовини національний прапор і з великою почестю передали його дружині Дорі, біля якої стояли всі три його донечки та маленька внучка.

Свобода. -1993. - 4 лютого. — Ч. 23.

1939–1945. Сумні роки…

Роман КОВАЛЬ

Хотів би, щоб фронтовики, українці з діда-прадіда, сприйняли цю статтю не як виклик, а як роздуми над трагічною долею нашого народу. Хто зна, може серед читачів цього розділу є й бойові побратими мого батька — Миколи Федотовича П'явка (Коваля), кавалера кількох орденів, зокрема Вітчизняної війни І і II ст., та багатьох медалей ("За відвагу", "За бойові заслуги", "За взяття Відня" та ін.); інваліда "ВВВ" 3 групи, що отримав на фронтах Другої світової війни сім поранень.

Володимир Яворівський в інтерв'ю газеті "Говорить і показує Україна" (№ 26 /2325/, 20 червня 2002 р.) під назвою "Яка вона, правда, про минулу війну…" виголосив прописні істини, які, на жаль, ще не стали банальними для багатьох наших співвітчизників. Ось вони.

СССР — імперська держава російського народу — співтворець, точніше, "співзапалювач" Другої світової війни, а отже, і всіх нещасть, які вона принесла для десятків мільйонів людей.

Саме ця держава 1939 року — на спілку з "німецькими фашистами" — напала на Польщу і, розгромивши, поділила її.

Саме совєтська держава того ж таки 1939-го напала на Фінляндію, і хоч поламала собі зуби, та все ж захопила частину фінських земель.

Саме СССР у 1940 р. в спілці з Адольфом ГІтлером знищив державність Естонії, Латвії і Литви.

Саме Совєтський Союз у 1941 р. планував продовжити свій похід на "гнилий" Захід, щоб здійснити параноїдальну мрію російського народу — побудувати державу від Владивостока до Ла-Маншу.

Плекав свої параноїдальні мрії й Адольф Гітлср. Він і випередив Йосипа Сталіна. Завдавши першим удар по совєтських частинах, які скопичилися біля кордону (нового, німецько-совєтського) в очікуванні наказу "визволяти Європу".

Ці прості істини, точніше, Історичні факти не хоче сприймати частина ветеранів "ВВВ". Бо в них забирають те, що було опорою їхнього духовного життя. Справді, людям, які повірили у свою визвольну місію, важко на схилку віку змиритися з фактом, що вони виявилися окупантами, ординцями, яких жахався весь культурний світ. І тікав від них світ за очі.

Мій батько, Микола Коваль, офіцер окупаційної армії, розповідав мені, ще дитині, як вразили його залишені (напередодні вступу совєтської армії) австрійцями охайні будинки — з усім скарбом, у чистоті і порядку. І що робили з цими осередками культури солдати-"визволителі"… На все життя закарбувалася батькова розповідь про те, як у 1945 р. у Відні він, гвардії капітан, командир розвідки полку, побачив на вулиці вщент п'яного московського офіцера, який, розстібнувши ширінку, на ходу, перепрошую, сцяв на тротуар, повертаючи свій ординнородний орган то ліворуч, то праворуч. Моєму батькові, вихідцю з українського села Гореничі, за такі вияви російської культури стало невимовно соромно — як-не-як вони були офіцерами однієї армії. На очах шокованих віденців Микола Коваль затяг ординця в перший-ліпший під'їзд і пістолетом завдав йому нищівного удару в скроню, залишивши напризволяще — не знати чи живим — цього "визволителя" на долівці — у крові й сечі…

У цій жахливій війні український народ втратив мільйони синів і дочок, а держави своєї не здобув. За державу українську боролася лише частина нашого народу: Поліська Січ Тараса Бульби-Боровця, Українська повстанська армія, Український легіон самооборони, дивізія "Галичина", Окрема протипанцерна бригада "Вільна Україна" та деякі інші збройні формації. Мільйони ж наших земляків, мобілізованих до Червоної армії, йшли у бій проти німців не з метою здобути Українську державу, вони йшли у бій "За Родіну, за Сталіна!".

І тут зовсім не має підстав для кепкувань…

Величезна трагедія українського народу — віддавати своїх кращих синів на поталу московському різникові… Для того, щоб зберегти антилюдяний режим Сталіна — Берії. Щоб той і далі тримав український та інші неросійські народи у московському ярмі…

9 травня 1945 р. український народ своєї державності не здобув і навіть не задекларував. Цей день став великим святом російського народу, який у боротьбі проти іншого імперського хижака — німецького — відстояв свою державність, свою імперію. Тому для росіян ця — запланована спочатку як імперіалістична — війна стала — завдяки облудній московській пропаганді — Великою Вітчизняною. Але для нас, українців, для інших поневолених народів СССР ця війна Великою Вітчизняною не була і не могла бути: наша земля стала ареною для протиборства двох тоталітарних режимів імперських націй — німецької та російської, які билися між собою за право володіти українською землею і працелюбним народом, що проживав на ній.

Тому впровадження визначення "Велика Вітчизняна війна" в масову свідомість "народів СССР" (і російського, і поневолених ним у різні часи інших народів) є цинічним єзуїтством совєтських пропагандистів та політкомісарів історіографії.

Як знавець історії Визвольних змагань українського народу в 1917 -1920-х роках, хотів би зазначити, що фарисейство совєтсько-російської історіографії існувало від часів т. зв. встановлення совєтської влади (насправді диктатури чужинців): уже в 1920-ті роки були введені в обіг дефініції "громадянська війна" і "герой громадянської війни". Перша приховувала факт окупації Української Народної Республіки. Стосовно ж другої… Якби це справді була громадянська війна, то для її переможців визначення "герої" не підходить, бо героїв у братовбивстві не може бути. Ця проста істина чомусь досі не зрозуміла багатьом моїм землякам.

Чому? Та тому, що російські більшовики створили геніальну систему зомбування поневолених народів, які й досі — навіть після формального проголошення незалежності своїх держав — продовжують жити в полоні ідеологем своїх поневолювачів.

І ветеран Другої світової війни, українець за походженням, чомусь досі пишається, наприклад, своєю участю у совєтсько-фінській війні 1939 року. Хоча виникає питання: що ти, друже, робив там, у замерзлих болотах Карелії? Чи на Далекому Сході, воюючи проти японців — союзників німців?

Невже і там, на берегах Тихого океану, ти захищав Україну, її державність? Чи не за ката проливав ти кров козацьку?

Петро Дяченко в роки Другої світової війни співпрацював з українським антинімецьким підпіллям, постачав зброю і документи ОУН і УПА, створив дві бойові формації українського народу — волинський Український легіон самооборони та протипанцерну бригаду "Вільна Україна". Попри немолодий вік та тяжкі наслідки поранень на фронтах Першої світової і Визвольних змагань 1917 — 1920-х років, він спромігся організувати українців у сильний кулак — щоб захистити Батьківщину.

Петро Дяченко знову програв, але, скажіть, що він не зробив, щоб захистити нашу Батьківщину?!

Мій батько міг зустрітися з Петром Дяченком на фронтах Другої світової війни. Вони могли стріляти один в одного. Могли й обнятися. Бо батько мій розумів несправедливість війни, яку у спілці з Гітлером розпочала Москва. І ніколи не вважав совєтську армію визволителькою народів.

2002–2010 рр.

На світлині — Микола П'ЯВКО-КОВАЛЬ, гвардії капітан совєтської армії, батько упорядника книги. З оригіналу.

У Пикуличах вшановано борців за волю України

Щороку до міста Перемишль, що нині в Польщі, з'їжджаються українці вшанувати борців за волю України. На Пикулицькому українському військовому цвинтарі, що на околиці Перемишля, поховано дві тисячі українських вояків, серед них і Чорних запорожців.

Уперту неділю після Зелених свят в українських храмах Перемишля служать поминальну літургію по вояках Армії УНР. У неділю ЗО травня 2010 ро: ку в Українському кафедральному соборі УГКЦ у Перемишлі літургію провів архієпископ, митрополит Іван Мартиняк. Правили й у інших православних храмах. Після літургії з кожного храму хресною ходою українці підійшли до межі Перемишля, де зустрілись, а тоді під супровід Львівського військового зразкового духового оркестру під керівництвом полковника Миколи Орача всі разом попрямували в Пикуличі на цвинтар. На чолі великої колони несли хрест із хоругвами, майоріли й синьо-жовті прапори.

Співорганізаторами дійства стали Чорні запорожці з Перемишля. До них долучилися козаки і козачки Козацького стрілецького братства (Львів і Луцьк), козаки з Прикарпатської Січі Українського козацтва зі Львова та їхні побратими з Черкащини та Кіровоградщини. Найчисленнішою громадою приїхали депортовані краяни, об'єднані в товариство "Надсяння". Вшанували полеглих і представники влади зі Львова, Івано-Франківська, Тернополя, Самбора та Києва.

По полеглих воїнах тужив тулумбас Чорних запорожців, люди клали до хреста вінки та квіти, члени ОУН разом з козаками стали в почесну варту.

"Ще не вмерла України ні слава, ні воля" під супровід оркестру співала вся українська громада.

Соломія ІСЬКІВ, Козацьке стрілецьке братство

НАРИСИ

Борис Монкевич. Військовий та історик

"Майже 200 літ Україна не творила своєї військової історії… Нам не світило сонце Австерліцу, не краяла серця чорна розпука Ватерлоо і не палали лиця ганьбою Седану. Од Мазепи українська нація наче спала, не переживаючи тих зворушень і катастроф, які навідують кожну самостійну державу і дають їй як би новий імпульс, нову енергію…" — так починає свою книгу "Слідами новітніх запорожців. Похід Болбочана на Крим" сотник Армії УНР Борис Монкевич.

І ось 1917 року сталося. Одразу після Лютневої революції почало стихійно формуватись Вільне козацтво. Виявилося, що "войовничість уславленого Війська Запорозького жила в нащадках". Століття неволі не знищили в народі військового духу. І це засвідчило здатність українців до самостійного державного життя.

Книга Монкевича "Слідами новітніх запорожців…" — про славу української зброї, а якщо конкретніше — про звитяжний шлях Війська Запорозького нової доби від Сарн на Волині до Харкова — через Житомир, Київ, Лубни, Ромодан, Полтаву, а потім на Крим і звільнення його від більшовиків. Важливо, що Борис Монкевич пройшов цей шлях зі зброєю в руках, а отже, його спогади особливо вагомі.

Борис Монкевич народився 25 березня 1896 р. в с. Баговиці Кам'янецького повіту Подільської губернії в родині Григорія Степановича Монкевича та Параски Іллівни Мельник (у дівоцтві). До 1910 року жив у Кам'янці-Подільському, а потім переїхав до свого дядька в Одесу. 1915 року закінчив там реальну школу, а наступного року — Одеську військову школу. В 1916–1917 рр. прапорщик Монкевич перебував у дієвій армії на фронтах Першої світової війни.

"(У) 1917 році після революції, - стверджував він у своєму "Списі життя", — (я) перейшов на службу в Українську Армію і прийняв діяльну участь в її організації". Був старшиною першого полку української армії — 1-го козацького ім. гетьмана Богдана Хмельницького.

Борис Монкевич — учасник оборони Києва в січні 1918 року, зокрема і відомого бою під Кругами…

Коли до влади прийшов Гетьман України Павло Скоропадський, хорунжий Монкевич не покинув служби в Українському війську.

Подальша його доля пов'язана з 4-м Запорозьким ім. гетьмана Богдана Хмельницького полком 1-ї Запорозької дивізії Запорозького корпусу. У складі його він пройшов великий бойовий шлях, весь час перебуваючи на передовій. За бойові заслуги Монкевича було підвищено до рангу сотника. Взяв він участь і в Першому зимовому поході Армії УНР по тилах Добровольчої та Красної армії (грудень 1919 — травень 1920).

У листопаді 1920 р. Монкевича разом з іншими було інтерновано в Пйотркуві-Трибунальському (Польща). Цікаво, що в цьому таборі перебував і сотник (згодом видатний український поет) Євген Маланюк, який редагував двотижневик Армії УНР "На хвилях життя". Напевно, що Борис Монкевич був одним із читачів цього часопису.

1921 року йому вдалося звільнитися з табору. Рік навчався на математичному факультеті Варшавського університету, потім на архітектурному факультеті Варшавської політехніки. Та серед польської молоді запорожець, очевидно, почувався не зовсім затишно. Його весь час тягнуло до своїх.

Довідавшись, що в Подєбрадах (Чехо-Словаччина) відкрилась Українська господарська академія, в якій навчались переважно вояки Армії УНР, Монкевич вирішує змінити навчальний заклад. У червні 1924 р. він звертається до керівництва академії із проханням прийняти його на лісовий відділ агрономічно-лісового факультету. Очевидно, йому відмовили, бо "Особисту справу Бориса Монкевича" почали 27 червня, а завершили вже 14 липня 1924 року…

У цей час Борис Монкевич пише низку спогадів. Перша відома його публікація з'явилась у "Календарі Червоної Калини на 1923 р.". Називалась вона "Крути: з давно пережитого". Наступні, відомі мені, публікації виходять вже 1927 року в журналі "Табор", що видавався у Варшаві, - "Слідами запорожців (про Окрему запорозьку дивізію)" та "Піонери Українського війська". 1928 року у Львові виходить його надзвичайно цінна книга "Слідами новітніх запорожців…". У ній автор із позицій військового фахівця детально описує десятки переможних боїв, у яких брали участь запорожці Петра Болбочана. Цінними є й історичні документи та фотографії, опубліковані в додатках, зокрема "Короткий список старшин запорожців" та "Список лицарів Залізного хреста" (який ми публікуємо в цій книзі).

Наступного, 1929, року у Львові Борис Монкевич видає нову свою книгу — "Чорні Запорожці: Зимовий похід й остання кампанія Чорних Запорожців" (значну її частину в 1950-х роках з дозволу автора використав Петро Дяченко у своїх спогадах "Чорні запорожці").

Крім цього, Монкевич опублікував ще такі статті: "Бій під Кругами", "Дещо про співпрацю панцирних авт під час оборони Києва в січні 1918 р.", "Із днів змагання (уривок з воєнних спогадів)", "Слідами новітніх запорожців: Запорозький корпус. 1918 р.", "Організація регулярної армії Української Держави 1918 р.", "Оборона Катеринослава (уривок зі споминів)", "З останніх днів боротьби".

Запитаймо себе: а що ми читали з цих публікацій?..

Отак ми знаємо історію Визвольних змагань свого народу…

У передмові видавництва до другого видання споминів "Слідами новітніх запорожців. Похід Болбочана на Крим" (Нью-Йорк: Т-во запорожців ім. полковника Петра Болбочана, 1956) зазначено: "Шалений гін тогочасної молоді до козацької Традиції самочинно створив у 1917 році Військо і намітив покозачення цілої України з територіальними полками. Ця Ідея навіть охопила загал і так горіла, що лякала ворогів. Але Провід був сліпий і глухий… Провід боявся проявів козацького духу, жахався українських "Наполеонів", Гетьманів і не перебирав… засобами, щоб тільки забезпечити себе перед уявленою загрозою. Тому свідомо й несвідомо плентався (він) у хвості за гаслами однодумців — нових володарів упавшої російської імперії. В таких обставинах обезголовлений нарід мусів загубити національну дорогу й піти манівцями… Це була трагедія народу, котрого пробуджені національно-козацькі почування загнано в русло інтернаціональної ріки…"

Борис Монкевич написав ще і другу частину своїх спогадів про видатного українського воєначальника під назвою "Боротьба Болбочана за Лівобережжя. Смерть полковника Болбочана". Та, як виглядає, не знайшлося видавця. І цей рукопис, напевно, втрачений. Як би там не було, а Борис Монкевич усе зробив, щоб історична пам'ять нашого народу не переривалася.

Пам'ятаймо його — і за кров пролиту в обороні нашої Вітчизни, і за те, що доніс до нас пам'ять про полковника Болбочана та його славних запорожців.

Роман КОВАЛЬ

Джерела

За Державність. Матеріяли до Історії Війська Українського. — Варшава, 1937. — Збірник 7. — С. 104 А.

Колянчук О. Увічнення нескорених. Українські військові меморіали 20 -30-х рр. XX ст. у Польщі. — С. 75.

Монкевич Б. Слідами новітніх запорожців. Похід Болбочана на Крим. — Нью-Йорк, 1956. — С. 4–5.

Українська революція і державність (1917–1920 рр.). — Київ, 2001. -С. 342, 351, 364, 365, 441, 444, 523, 541.

Особиста справа Бориса Монкевича. ІДДАВО України, ф. 3795 с, оп. 1, спр. 1584, арк. 1–8.

На світлині — Борис МОНКЕВИЧ. Копія.

Олександр Шаруда, бунчужний Чорних

Олександр Шаруда народився 1901 року в с. Шишаках на Полтавщині у старокозацькій родині. Ще малим любив слухати оповідання дідуся про походи козаків на турків і ляхів. Ці розповіді закарбувалися в його пам'яті, напевно, й викликали бажання самому стати, як виросте, козаком, захисником Батьківщини. Мрії ці дуже швидко здійснились…

Миргородську гімназію Сашко не закінчив її, бо п'ятнадцятилітнім хлопцем утік на фронт. 1916 року, потайки від батьків, переповнений бажання боротися з німцями, вирушив до Петрограда. Військову службу почав на Балтійському флоті та згодом перейшов до одного з петроградських полків, у складі якого в лютому 1917 р. став учасником революції.

Повернувшись у рідні Шишаки, Сашко взявся за просвітянську роботу. Допомагав і дядькові Юстиму організовувати Вільне козацтво. А коли наприкінці березня 1918 року до його села несподівано завітав Богданівськии курінь, Сашко вирішив стати до його лав, ще й товаришів намовив. На цей раз родину про своє рішення сповістив. Батько відповів:

— Якщо йдещ за нашу справу, то благословляю. Якщо ж, не дай Боже, підеш проти свого народу, то забудь, що в тебе був батько.

"Батько поклав на мене хрест, а мама повісила на шию маленьку ікону Божої Матері, - згадував Олександр Шаруда. — То була остання моя розмова з ним і останнє побачення. Його заповіт я все життя зберігав у серці і ніколи, навіть при найтяжчих обставинах, не забував і не забуду до кінця мого життя".

Так сімнадцятилітній хлопець став козаком-богданівцем. Разом з ним пішов до війська й дядько Юстим. їхня частина вирушила на Полтаву. Вибивши з неї більшовиків, стали на переформування, адже командир Запорозької дивізії Зураб Натієв віддав наказ розгорнути Богданівський курінь у 3-й Запорозький ім. гетьмана Богдана Хмельницького полк. "Цим усунено несправедливе становище Українського Уряду до цього полку, якого Уряд не хотів ніяк реставрувати".

Несподівано дядько Юстим, який приглядав за небожем, отримав окреме завдання від командира і мусив повертатися для його виконання додому. Прощаючись, сказав:

— Можливо, Сашко, нам не доведеться зустрінутися на цьому світі. Ідеш на святе діло, благословляю тебе. Стій твердо, борися проти всіх, хто посягне на нашу дорогу Батьківщину. Пам'ятай, що ти син України і нащадок козаків, які клали голови за свої землі, народ і права. Бережи себе, будь розважний, а коли зайде потреба, то зложи свою голову за праве діло…

Голову за правеє діло поклав сам Юстим — він загинув від ворожої кулі в 1920-х роках…

Тепло попрощавшись, глянули один на одного востаннє та й розійшлися навіки. Юнак залишився без родинної опіки. З квітня він у складі кінного відділу Богданівського полку через Іскрівку, Кочубеївку і Диканьку попрямував на Харків. Полк перебував у резерві і з огляду на успішну акцію передових сил не потребував брати в ній участі — "не вигружався з вагонів аж до самого Харкова".

Під Білгородом, що на кордоні України і Росії, богданівці зустрілися з кінною сотнею 2-го Запорозького полку, що, як і вони, входила до складу Запорозької дивізії Зураба Натієва. Серед козацтва сотні Сашко зустрів гімназійних товаришів. Вони й підбили його перейти до їхньої частини. Разом із друзями Шаруда охороняв кордони Української Держави.

Напередодні присяги на вірність гетьманові та Українській Державі, яка мала відбутися в Харкові, поручник Петро Дяченко з 2-ї чоти кінної сотні та його помічник Дубина скликали на станції мітинг. Петро Дяченко закликав козаків не присягати гетьманові. Майже 200 вояків, у тому числі й Олександр Шаруда, підтримали поручника Дяченка. "У той час пригадав я слова дядька Юстима і подякував Богові, що направив мене на добрий шлях", — зазначав Олександр Шаруда.

Попри це, бунтівників з армії не виставили. Петро Дяченко, Іван Дубина, Олександр Шаруда та інші продовжували захищати кордони нашої держави.

Після антигетьманського перевороту, в січні 1919 р., кінну сотню Римського-Корсакова було розгорнено в Окремий кінний партизанський дивізіон ім. Петра Болбочана, а тоді і в полк. Через хворобу його командира Римського-Корсакова Петро Болбочан доручив полк Петрові Дяченку.

Після того як 22 січня Омелян Волох з наказу Петлюри арештував Петра Болбочана, багато старшин уже не вірили в успіх української справи, дехто з них покинув українське військо і помандрував на Дон шукати долі в Добровольчій армії. Одним з них був і Римський-Корсаків. Про це у своїх споминах пише Петро Дяченко.

Бунчужний Олександр Шаруда теж написав спогади про свою участь у Визвольній війні, але їх досі не опубліковано, окрім маленького уривка в журналі "Дороговказ". Навіть невідомо, чи збереглися вони. Завдяки Ларіону Липовецькому знаємо лише, що Олександр Шаруда побував у денікінському полоні, а тоді ще й у полоні у Волоха. Випало полтавцеві ще й вдавати із себе червоноармійця в Таращанській дивізії. Та невдовзі він таки потрапив до своїх, у лави загону подільського отамана Ананія Волинця…

Після поразки Визвольних змагань юний ветеран опинився в Польщі, у вадовицькому таборі для інтернованих, звідки втік до Чехо-Словаччини, де проживав до початку Другої світової війни. Очевидно, на той час він вже був членом ОУН, бо виконував "різні функції з доручення Проводу ОУН". Був арештований гестапо, але врешті вийшов на волю. Наприкінці війни, напередодні приходу Красної армії, вирушив на захід. Опинився аж у Канаді, в Торонто. Тут став членом ветеранської організації — Союзу бувших українських вояків, — дисциплінованим, активним і жертовним, як зазначали друзі.

За вірну службу Україні еміграційний уряд нагородив бунчужного Олександра Шаруду Хрестом Симона Петлюри і Воєнним хрестом.

Зустріч Нового 1970 року була останньою у його житті. Вже 17 січня 5-та станиця Союзу бувших українських вояків відпровадила тіло товариша на вічний спочинок. Поховали його з вояцькими почестями.

Над могилою, вкритою вінками і квітами, прощальне слово виголосив голова Генеральної управи СБУВ підполковник Ларіон Липовецький. "У житті часто буває так, — промовив він, — що довгими роками живемо спільним громадським життям, належимо до одної організації, працюємо для одної ідеї, а один одного не знаємо. Так, як це було колись на фронті: не питали побратима, якої він віри, яких він поглядів, бо на це не було ні часу, ні потреби, бо одному Богові молилися і одного спільного ворога мали перед собою. Якби покійний побратим О. Шаруда не залишив по собі свій широкий і вартісний життєпис, який нам було передано вже після його смерти, то залишився б він у нашій пам'яті як прикладний, активний і жертовний побратим, забираючи із собою в могилу незнане нам своє багате, тяжке і високоідейне минуле. Над свіжою могилою св. пам. О. Шаруди низько хилимо наші чола".

Виконуючи обов'язок перед покійним товаришем, побратими помістили в журналі "Дороговказ" "перший уривок із спогадів про його тяжкий вояцький шлях". Сподівалися продовжити публікацію, та наміри лишилися намірами.

Яка доля рукопису? Мабуть, лежить, покрившись шаром пилу, в родинному архіві чи архіві журналу "Дороговказ", який давно вже припинив своє існування. Як знайти ці цінні спогади бунчужного Армії УНР?

Роман КОВАЛЬ

Джерела

Дороговказ: орган вояцької думки і чину. — Торонто, 1966. — Січень — березень. — Ч. 9 (28). — С. 27.

Л-кий І. (Липовецький І.) Бунчужний Олександер Шаруда//Дороговказ: орган вояцької думки і чину. — Торонто, 1970. — Січень — березень. — Ч. 27(46). -С. 20–21.

Монкевич Б. Слідами новітніх запорожців. Похід Болбочана на Крим. — Нью-Йорк, 1956. — С. 70.

Шаруда О. Від богданівців до Чорних запорожців (уривок із життєпису) //Дороговказ: орган вояцької думки і чину. — Торонто, 1970. — Січень — березень. — Ч. 27 (46). — С. 8.

На світлині — Олександр ШАРУДА. Копія.

"Гриць не боявся смерті"

Гортаючи справи архіву Української господарської академії в м. Подєбрадах, знайшов я роботу студента агрономічно-лісового факультету Максима Ломацького "Вспомин про смерть командира Богдано-Дорошенківського куреня 1-ї Запорозької дивізії".

Цей "Вспомин…" є хвилюючою розповіддю про героїчне життя хорунжого 3-ї ("Богданівської", або "Богдано-Дорошенківської") сотні полку Чорних запорожців Гриця Хмеленка, народженого на хуторі Хмарин біля м. Лозової на Катеринославщині 1897 року. Ось уривок цієї розповіді:

"…Гриць не боявся смерти.

— Що значить моя кров, маленького чоловіка, порівнюючи з морем крови, пролитої за Україну? — говорив він.

І дійсно він готовий був на смерть щохвилини.

До неї був готовий уже давно.

Зараз по закінченню гімназії у своїм ріднім місті Лозовій на Катеринославщині року 1915 його було покликано на Світову війну, на цю безглузду бойню народів, де потоками текла і українська кров за інтереси свого ката. Своїм чутким серцем Гриць відчув цю велику кривду, відчув її ще гостріше тоді, коли був на Галицькому фронті і бачив перед собою "ворога" — того ж рідного йому по мові, по звичаю, по крові галичанина.

Боліло серце Гриця, коли горіли українські села, коли голосили на рідній йому мові українські жінки та діти. В його душі росла тоді ненависть до тих, хто викликав цей жах…

Як звільнитися 40-мільйонному українському народові від рук катів?..

"Боротьба, збройна боротьба до загину, кров за кров", — вирішив він…

Не довго довелось і чекати. Насупились хмари і над московським катом. Вдарив грім революції, спаливши царат, затряслася російська в'язниця народів, прокинулася з 300-літньої неволі й Україна та стала кликати дітей своїх, щоб розірвати невільницькі пута. Полетів на цей поклик і Гриць, і вже в липні місяці року 1917 бачимо його в славному полку імени Гетьмана Дорошенка, де він енергійно працює по організації Українського війська, а пізніше відверто вийшов на боротьбу з московським катом, що переодягнувся в червону шкуру. "І полилася сторіками кров у синє море" дітей України, тепер вже за свою власну волю, за свої власні інтереси…"

Останній бій Гриць Хмеленко прийняв у Галичині 4 вересня 1920 р. під Медухою, родинним селом сотника УСС Дмитра Вітовського.

"Лава за лавою підступали москалі. Градом куль засипали їх оборонці наших позицій, і ворожі лави, як хвилі, зустрінувши опір, відходили назад, то знову набігали. Гриць як вихор літав з одного кінця своєї позиції на другий, давав відповідні розпорядження та, підбадьорюючи козаків, слідкував за полем бою. А поле ревіло, як пекло.

Ворог, збільшивши інтенсивність вогню, пустив свіжі резерви, і наша лава, стомлена кількаденними боями, крок за кроком стала відходити. Ззаду було село, а далі — холодні хвилі Дністра.

— Краще вмерти тут всім, як перепливати Дністер, — крикнув Гриць, вискочивши вперед куреня.

Як електричний пруд пройшов по лаві, залунало "Слава!", і, напруживши останні сили, курінь пішов на багнети… Не витримали москалі цього раптового переходу від відступу до атаки і покотились назад.

— Слава! Слава! — кричав Гриць, біжучи попереду. — Тікають… тіка…

Гостра ворожа куля, врізавшись у голову, не дала докінчити останнього слова, червона кров залила його очі. Відлетіла його шляхетна душа. Не стало дорогого життя для України, воно було віддано за перемогу…

Сумно неслися згуки похоронного маршу 6 вересня в м. Станіславові, відбивалися кроки по камінню його вулиць сотня Богдано-Дорошенківців, що прийшла віддати останню шану своєму батькові і провадити його до місця вічного спочинку. Болюче відбилася остання сальва в серцях тих, хто його любив та поважав, і запалила в них жагу помсти за його кров. Прийняла українська земля свій дорогий скарб та заховала його глибоко в своїх грудях".

Хто ж він, автор цієї зворушливої розповіді про Гриця Хмеленка?

Народився Максим Ломацький 11 серпня 1896 р. в м. Барі Могилівського повіту на Поділлі в родині Івана та Марії Ломацьких. Закінчив початкову школу ім. О. Пушкіна в Барі та 7 класів Барського реального училища (в 1916 році). Тоді ж поступив на хімічний відділ Варшавського політехнічного інституту, звідки в жовтні 1916 року його призвали до російського війська, відправивши до школи прапорщиків. По її закінченні призначили в 468-й піший Наримськии полк. На Південно-Західному фронті пробув до січня 1918 року.

Після демобілізації з російської армії зголосився до армії української: у березні 1918 р. вступив до Київської інструкторської школи старшин, яку закінчив у квітні того ж року. Призначений служити в 10-й Проскурівський полк.

"У листопаді 1918 р., - писав Максим Ломацький у своєму "Життєписі", — [я] вступив по власному бажанню в 1 п. Січових Стрільців, де пробув до листопада 1919 року, приймаючи участь в боротьбі з москалями за визволення України".

З лав української армії Максим вибув через тиф. Товариші, відступаючи, залишили його у шпиталі. Лікувався він аж до наступу "польсько-українських військ". "У травні 1920 року, — пише Максим далі, - [я] знову вступив в армію У.Н.Р. до Богданівського куреня 1-ї Запорозької дивізії, в складі якої приймав участь во всіх походах та бійках з москалями, і по відвороті армій У.Н.Р. інтернован[ий] Польською владою в листопаді 1920 року…"

8 березня 1922 р. Департамент політичної інформації Міністерства внутрішніх справ уряду УНР видав посвідчення сотнику Максиму Ломацькому в тому, що він "за час служби в Українській Армії… і понині нічим компрометуючим себе не заплямував і до союзників Української Народної Республіки відносився лояльно".

Бажаючи продовжити навчання у вищих школах за кордоном, сотник Максим Ломацький 1922 року звільняється зі служби в Українській армії у безтермінову відпустку.

1 квітня 1923 р. він просить зарахувати його студентом на агрономічний відділ агрономічно-лісового факультету Української господарської академії…

Скінчив її 4 травня 1928 року: дипломну працю виконав "дуже добре", а "дипломний іспит склав з успіхом дуже добрим". І виїхав у Словаччину, де працював у державній установі.

Впроваджував меліоративні проекти, будував дамби. Брав участь у житті української еміграції…

Помер у травні 1943 року від сухот.

Нехай пам'ять про чорношличника Гриця Хмеленка та його побратима Максима Ломацького назавжди залишиться в наших серцях.

Роман КОВАЛЬ

Джерела

Особиста справа студента агрономічно-лісового відділу Максима Ломацького. ЦДАВО України, ф. 3795 с, оп. 1, спр. 1424, арк. 1 — 22.

Ломацький М. Вспомин про смерть командира Богдано-Дорошенківського куріня 1-ї Запорожської дивізії. ЦДАВОВУ, ф. 3795, оп. 5, спр. 99, арк. 1–7.

На світлині — похорон хорунжого полку Чорних запорожців Гриця Хмеленка. Командарм Михайло ОМЕЛЯНОВИЧ-ПАВЛЕНКО (з рукою на перев'язі), Олександр ЗАГРОДСЬКИЙ, командир 2-ї Волинської дивізії (у центрі) та священик полку ім. гетьмана Петра Дорошенка Павло ПАЩЕВСЬКИЙ Стримає хрест). Станіславів, 6 вересня 1920 р. Копія.

Свято на колоцвинтарній вулиці

Вересень 1920 року. "Війська наші щасливо посувались вперед, лишаючи позад себе великі простори, — згадував козак українського війська Дмитро Ігнатенко. — Майже з-під самих Карпат почався наступ, а тепер минули вже Дністер, Стрипу і чекали, чи скоро покажеться Збруч. Ворог утікав, і вже декілька днів [ми] не мали з ним жадних сутичок. Сама природа ніби вітала наш прихід і помагала в цьому щасливому рухові.

Дні були сухі й ясні, а осіннє сонце силкувалось дати якнайбільше тепла і взагалі піддержати той веселий і бадьорий настрій, з яким маршувало військо.

Здавалося, що довгий шлях не впливає на козацтво. Оповідали про події минулих днів, а також намагались заглянути в будуччину та передбачити її. Кожний бажав якнайскорше [пробитися] вперед і вперед — до самого серця Вкраїни… Ось і Збруч… Це той самий Збруч, що безліч разів переходили його в обидва боки в залежності від успіху чи неуспіху військових подій".

Хоч і річку в деяких місцях, здавалося, можна перескочити конем, та її береги були заболочені. Траплялись і кручі. Тож не поспішаючи перейшли Збруч вбрід і увійшли в містечко Тарноруда[6]. Щоправда, декілька хат містечка вже вросли і в західний берег Збруча, з якого козацтво форсувало річку.

Обидві частини Тарноруди ще недавно з'єднував дерев'яний місток. Тепер його заміняла кладка, що лежала на обгорілих стовпах старого містка.

Спочинок! Лише інженерна частина під проводом командира Запорозької дивізії Андрія Гулого-Гуленка мусила братися за сокири — хочеш не хочеш, а відбудувати міст для переходу головних сил треба.

Була неділя. Тишу чудового ранку порушував лише цокіт сокир. Та ось чати доповіли, що неподалік зауважено ворога. Поводиться він неспокійно.

По обіді ген-ген на далекій могилі з'явилось кілька вершників — більшовицька розвідка. Що вони хочуть?!

Відповідь прийшла швидко — з-за гори несподівано виринула довжелезна більшовицька лава. Рухалась тихо. Червоних було так багато, що сама думка про бій із ними в полі здавалась недоречною. Треба відступити за річку. А місток ще не закінчено.

Оборонці Тарноруди засипали червоних кулями, але ті вперто посувалися вперед, півколом оточуючи містечко.

Запорожці відступали до містка, який гарячково намагалася добудувати інженерна частина. Ставало очевидним, що надія на міст не виправдається. Це першим зрозумів командир — полковник Микола Гавришко.

— Назад шляху нема! — закричав він. — Так вперед, у контратаку! Дати шлях для Чорних!

Вістка про присутність у нашому стані непереможного кінного полку Чорних запорожців підбадьорила багатьох. Уже без вагання козаки повернулись обличчям до ворога.

Хтось крикнув:

— Слава!

— Сла-ва-а!.. Сла-ва-а-а! — підхопили інші й рвучко кинулись уперед.

Червоні в цей час вже були за 60–80 кроків від кремезного муру, який обгороджував цвинтар, що лежав на околиці містечка.

Опанування муром було питанням життя і смерті. Це розумів кожний, хто щодуху біг назустріч ворожій лаві. Козацькі серця, здавалося, вискакували з грудей.

Ще крок… два — і цвинтарний мур стає українською оборонною лінією.

Визирнувши з-за камінної огорожі, побачили зовсім поруч червоноармійців. їхня увага була зосереджена на іншій цілі: більшовик-кулеметник строчив уздовж колоцвинтарної вулиці, не випускаючи Чорношличників у поле.

Несподівано для червоних із-за муру в їхній бік полетіли бджолині рої куль. Мить — і вжалений кулеметник падає з тачанки. Перелякані коні зриваються з місця, а за ними ~ і червона лава.

— Сла-ва-а-а! — заревли козаки і люто кинулись на більшовицьку зграю.

Люто, як дикі звірі, шугнули на свою здобич.

А із села вже як шуліки летіли Чорні…

Дмитру не вірилося, що перемогу здобуто, але вбиті й поранені більшовики та купки полонених, яких звідусіль гнали козаки, свідчили про це.

Невдовзі полонених через добудований міст було відправлено в запілля — на правий берег Збруча.

Роман КОВАЛЬ

Біографічна довідка на автора спомину

ІГНАТЕНКО Дмитро Андрійович (25.10.1895, с. Карпилівка Прилуцького пов. Полтавської губ., тепер Срібнянського р-ну Чернігівської обл. — після 20.6.1928). Козак Армії УНР, інженер-лісівник.

Народився в сім'ї хліборобів. Закінчив сільську початкову школу (1906) та вищу початкову чотирикласну. Від більшовицької мобілізації ухилився, а від денікінської врятуватися не вдалося. З відділом генерала Миколи Бредова потрапив до польських таборів (Щипйорно), де вступив до українського збірного відділу та перевівся до Ланцута. Учасник боїв проти більшовиків (1920). Того ж року знову інтернований поляками. В липні 1922 р. втік із табору до Чехо-Словаччини. 1923 року закінчив матуральні курси при УГА, а 1928 року — Українську господарську академію. Спогад "Вересень року 1920" написав на початку 1920-х років.

Джерела

Ігнатенко Д. Вересень року 1920. ЦДАВО України, ф. 3795, оп. 5, спр. 78, арк. 585–589.

Особова справа студента Дмитра Ігнатенка. ЦДАВО України, ф. 3795 с, оп. 1, спр. 1145, арк. 15,15 зв.

На світлині — Роман КОВАЛЬ на колоцвинтарній вулиці. Село Тарноруда, Липень 2007 року. Фотографія Романа Беднарчика.

Юрій Артюшенко, хорунжий полку Чорних запорожців

1966 року в Чикаґо вийшла книга хорунжого полку Чорних запорожців Юрія Артюшенка — "Події і Люди на моєму шляху боротьби за державу. 1917–1966". У червні він вислав книгу кубанцеві Василеві Проході, з яким колись навчався в Українській господарській академії в Подєбрадах. Зробив і дарчий напис: "В. Панові колезі-інженерові В. Проході на спогад нашої боротьби за державу".

Якось без ентузіазму зустрів цей подарунок кубанець, хоч і переконався, що сотник об'єктивно описав події, учасником яких був. Але деякі висновки були Проході не до шмиги. Він їх вважав "пропагандивно-агітаційними".

Прочитавши книгу, Василь Прохода взявся писати рецензію. "Таких, як Артюшенко, були тисячі в українській армії і десятки тисяч серед повстанців, — писав він. — Вони всі не з якогось примусу, але щиро чи то зі свідомого переконання, чи підсвідомо-інтуїтивного стремління не мріяли, не займались словесними суперечками, а діяли, боролись, здобували і… втрачали. Чому? Бо із правдивого шляху, який указала інтуїція національного пробудження 1917 року, вони збивались на манівці розумових пересвідчень чужої мудрості. Характерним для збройної визвольної боротьби України 1917–1922 років є те, що вона не мала власного національного плану та керівників, яким мало бути властиве передбачення наслідків кожного чину та стратегічне почуття… Весь визвольний рух відбувався з індивідуальної ініціативи його учасників… При цьому виявлялись надзвичайна відважність та самопожертва для загального добра. Борці діяли поза межами болю, силою духу перемагали всі фізичні перешкоди і здобували, але лише тимчасово, бо не були об'єднані у своїй чинности та підпорядковані розумному проводові, який сам підпорядкувався б національно-державній традиції, яка витворилася в історичному культурному розвитку нації".

Не сказав Василь Прохода, чи був той "розумний провід, який сам підпорядкувався б національно-державній традиції". І що робити, коли цей запаморочений чужими вченнями "провід" від початку боровся з українськими збройними формаціями, які творилися "знизу" на основі національної традиції? Мова і про Вільне козацтво, і Запорозький корпус полковника Петра Болбочана, і Запорозьку Січ Юхима Божка, і полк Чорних запорожців Петра Дяченка. Всі вони постали в обороні козацько-національних традицій, які соціалістичні керівники висміювали і водночас боялися…

Руйнівна політика "проводу ворохобників" і призвела до руйнації українського війська. Так, після арешту улюбленого командира полковника Болбочана почали розходитися запорожці, серед них і Юрко Артюшенко…

Юрій Митрофанович Артюшенко народився 15 квітня 1899 року в селі Котельва Харківської губернії (нині Полтавська область). Служив у російській армії, зокрема в 4-му запасному полку, який 1917 року базувався в Житомирі. Чоловік він був національно свідомий. Недаремно ж став соратником Миколи Міхновського. Як член Ради Українського військового клубу ім. гетьмана Павла Полуботка Юрій організував 1-шу українську сотню в Житомирі. В 1918–1919 роках воював у Запорозькій дивізії, але після арешту полковника Петра Болбочана, під командуванням якого бився у смертельній січі за Україну, на знак протесту покинув "регулярне" військо і пішов у повстанці.

Юрій Артюшенко у своїй книзі писав: "На тлі козацької героїчної духовності виростав самобутній національно-суспільний індивідуалізм, що був побудником усіх тодішніх повстанських починів на Лівобережжі… той індивідуалізм був тим животворчим джерелом, з якого випливали всі повстанські рухи в Україні, а соціальні проблеми були в них тільки мінливим підложжям. Бо хоч соціально-політично й ідеологічно національно-революційні рухи не завжди були пов'язані в одно й організаційно не творили цілості, але все для них спільним джерелом сили були козацькі традиції. Власне, в обороні цих традицій ці рухи виростали ідейно, соціально й політично і ставали могутнім живим протиставленням усім чужим силам, що були запереченням отого національно-історичного їх джерела". Василь Прохода погоджувався з цим висновком.

До армії Юрко все ж повернувся, разом з нею й опинився в неволі в Каліші. Неспокійна натура козака-повстанця не могла змиритися зі скнінням у таборі. Й Артюшенко почав співпрацю з Українською військовою організацією, яка боролась проти поляків, що зрадили союзників-українців, засадивши їх за дроти. Не раз переходив він польський кордон, переносив нелегальну літературу, організовував таємні зустрічі, виконував інші завдання. Врешті його затримали та відправили назад до табору.

Артюшенко у своєму житті зробив дуже прикрий вчинок: він завдав образи заслуженому українському діячеві Сергію Шелухину, сенатору Української Держави, — давши ляща. На сторінках книги спогадів Артюшенко, зрозуміло, намагався себе виправдати, мовляв, Сергій Шелухин на сторінках газети "Народна воля" написав, що УВО є "організацією провокаторів".

Василь Прохода в рецензії на книгу Артюшенка зауважив, що провокатори в середовищі УВО таки були. Серед них кубанець називає "більшовицького агента" Леоніда Костаріва та "польського агента" Топольського. Кидає тяжкі обвинувачення Василь Прохода й на Петра Кожевниківа, хоч і досі ніхто не довів його причетності до контррозвідки якоїсь країни.

1925 року Артюшенко разом з Миколою Сціборським та іншими однодумцями організували в Подєбрадах Легію українських націоналістів. Коли виникло питання про організаційне вітання, схоже на те, що саме Юрій Артюшенко запропонував використати вітання чорношличників: "Слава Україні!" — "Козакам слава!". Пропозицію товариство прийняло, але з уточненням — відповідати треба було: "Героям слава!"

І до ЛУНу Прохода ставився з упередженням, бо "подєбрадські націоналісти" стреміли до диктатури, а він залишався переконаним демократом із соціалістичними поглядами — хоч наочно вже переконався, до якої катастрофи довели соціал-демократи і соціалісти-революціонери Україну, впроваджуючи демократичні засади навіть у військо, яке знемагало в смертельній боротьбі на кількох фронтах. Невже чужонаціональну диктатуру можна побороти демократичними методами? Невже проти грубої сили досить благих намірів?..

У Подєбрадах Юрій Артюшенко не тільки займався громадською діяльністю, а й навчався в господарській академії. У рецензії на його спогади Прохода зазначав, що в академії вояки Армії УНР "набували нової зброї — знання на національно-культурній ниві. Всі вони були націоналістами, що визнавали пройдений шлях Армії УНР правдивим". Поки був живий Петлюра, всі вони "вважали себе вояками Армії УНР в безтерміновій відпустці.." Коли ж його вбили, козаки і старшини почали гуртуватися у товариства колишніх вояків Армії УНР.

1929 року у Відні відбувся Перший конгрес (установчий) ОУН, одним із фундаторів якої стала Легія українських націоналістів. Так Артюшенко став членом Організації українських націоналістів… 1934 року на вимогу польської влади уряд Чехо-Словаччини відмовив йому у праві проживання. Розпочалися мандрівки по світу в пошуках сталого притулку. Побував він у Німеччині, Румунії, Болгарії, Туреччині, Греції, Італії, знову в Німеччині, де 1937 року нарешті вдалося легалізуватися. Тут активно включився в роботу Українського національного об'єднання, до якого належав і Василь Прохода. Артюшенко став членом Головної управи, а тоді й заступником голови УНО Тимоша Омельченка. У 1937–1940 роках редагував "Український вісник".

1950 року Артюшенко переїхав до Сполучених Штатів. Багато років співпрацював із різними українськими виданнями ("Самостійна Україна", "Українське слово", "Новий шлях", "Свобода" та "Наш клич"). 1966 року вийшли його спогади "Події і Люди на моєму шляху боротьби за Державу. 1917–1966". У них сотник Армії УНР висловив думку, що Визвольна боротьба, попри несприятливі обставини і "низьку національно-державну зрілість провідної верстви та мас", започаткувала "нову еру, в якій національно-державні традиції нашої доби стали основою дальшої тяглости історично-національно-державної думки й національно-державного чину".

Високо цінуючи свою приналежність до Армії УНР, сотник Артюшенко зазначав, що "перед старими кадрами Української Армії ще багато роботи, яку ніхто за них не зробить".

Хоч Василь Прохода і вважав, що Юрій Артюшенко не раз ішов манівцями, все ж наголошував, що "всі шляхи і навіть манівці можуть привести до Києва не лише безпосередньо, але й через Рим та Єрусалим, коли по них йти з дотриманням правди, з почуттям власної національної гідності, зі взаємним довір'ям і пошаною та з певним національно-державним розумом…"

Роман КОВАЛЬ

Джерела

Артюшенко Ю. Події і Люди на моєму шляху боротьби за Державу. 1917–1966. — На чужині, 1966. — С. 71.

Липовецький І. Інженер Юрій Артюшенко //Бюлетень Союзу Бувших Українських Вояків у Канаді (Торонто). - 1962. — Ч. 13. — Жовтень — грудень.-С. 25.

Лист В. X. Проходи з до Л. Ю. Биковського від 12 липня 1966 року.

Прохода В. Про книжку Юрія Артюшенка "Події і Люди на моєму шляху боротьби за Державу. 1917–1966". — На чужині, 1966. — На правах рукопису. — С. 1, 5, 7.

На світлині — Юрій АРТЮШЕНКО. Копія.

Романтик Валентин Сім'янців

"Коли в кого серце тужить за людиною, — нехай іде на війну: там він скорше, як деінде, знайде людей…" — так починаються спогади Валентина Сім'янціва, козака 2-ї чоти кінної сотні Богданівського полку, пізніше — 3-ї сотні полку Чорних запорожців.

"Наша сотня, — розповідав Сім'янців, — це була велика родина, і коли говорити про побратимство, то в нашій сотні це почуття знайшло майже завершення".

3-тя сотня ділилася на "квартири" — по 4–6 чоловік. Кожна з них мала свої особливості: в одній гуртувалися невтомні співаки, в іншій — ті, що "занадто не цуралися" прекрасної статі, а в третій — ті, що завжди лізли вперед…

Звичайно "квартира" мала старшого. Його ніхто не обирав, він ставав лідером само собою — без голосувань та інтриг. Ці люди були моральними авторитетами і "загальним сумлінням сотні".

Такою совістю в "квартирі" Валентина Сім'янціва був Іван Пасько. Коли після бою чи переходу вечеряли, він завжди головував за столом. Був Іван талановитим промовцем, тож і до кожної чарки вмів приговорювати. Пасько завжди пропонував випити першу чарку герою дня — тому, хто першим врізався у ворожу лаву, здобув кулемет чи знищив кількох ворогів.

Герою кричали "Слава!", а він мусив у деталях розповісти, "як воно було". Товариші щиро раділи успіхові один одного. Якщо за день ніхто особливо не відзначився, то першу чарку випивав Іван.

Траплялося, що Пасько когось обносив. "Це була кара, страшна кара", її мало хто чекав — своєчасно "змивався із квартири". З'являвся лише тоді, коли подвигом відновлював свою репутацію. А тоді вже отримував від старшого першу чарку — і все забувалося.

Одного разу двоє хлопців із "квартири" Сім'янціва під час атаки затрималися за кущами. Це помітили товариші. На вечерю хлопці вже не прийшли…

Невдовзі штаб послав їх із донесеннями. Під час виконання завдання вони втрапили в халепу, з якої вийшли героями: розігнали близько 20 червоних, які були їх оточили. Під час короткого бою вбили чотирьох напасників. До сотні повернулися з трофеями: чотири шаблі, чотири рушниці, два револьвери, двоє коней із сідлами та розбитий бінокль. Один із хлопців, Яків, все бідкався, що під час сутички прострелив бінокль, "але перша чарка загоїла цей жаль" і помирила їх із товаришами. Лише тепер вони пояснили, чому спізнилися до тієї злощасної атаки: не потрапили одразу на брід. Тепер їм охоче повірили.

Першу чарку часто пив Андрій Переведенець. Він уславився тим, що ніколи не кидав на полі бою пораненого чи вбитого товариша, а завжди виносив його, та ще й сердився, коли хтось мішався до того, намагаючись допомогти. Це була його, Переведенця, робота.

Щоб заробити першу чарку, відчайдухи йшли на різноманітні ризики, які називали забавками. Так, під час відходу частини, дочекавшись, коли відступить і ар'єргард, вони маскувалися (звичайно за останньою хатою) і чекали, коли червоні вилізуть на цей край села. Несподіваний наскок на більшовицький роз'їзд, черга з кулемета, іноді кілька гранат — і дужі коні виносять їх на безпечну відстань.

"Чи повірив би я тоді (та й тепер), — писав на еміграції Валентин Сімянців, — що може бути на світі краще, як у нашій сотні?"

Справді, кожний Чорношличник готовий був усе віддати, аби тільки лишитися серед товаришів.

Козакування у 3-й сотні Чорного полку багатьом дало "на решту життя радість прожитого"…

1948 року Сім'янців часто зустрічався з генерал-полковником Михайлом Омеляновичем-Павленком. Не раз згадували про Зимовий похід. На прохання колишнього командарма і почав писати Валентин Сім'янців спогади про Зимовий похід.

Писав — і перед ним знову оживали побратими. Встав із могили Андрій Звоник, який під час звільнення Тульчина на початку травня 1920 року отримав чотири кулі — "за всіх нас дістав". Встали богданівці Расич, Гриць Українець, Шапар, Терешко, Балакшій, Ярмак, хорунжий Бубон, поручник Шенгур, встали й інші товариші, обтрушуючи землю… І сотенний 4-ї сотні полку Чорних запорожців Бурба, який водив своїх козаків в атаку легко і бравурно.

Згадав Валентин і медсестру Анет із відділу поворотного тифу, яка сховала його зброю і одяг — щоб більшовикам не дісталися. І лікарів Шапіро та Чекардековича з Тираспольського військового шпиталю, які намагалися повернути Валентина з того світу. І медсестру Марію з відділу плямистого тифу, з якою подружилися, а як стало легше, то й кохалися…

А як забути Филимона Бушанського, який врятував йому життя в Умані в січні 1920 року? Чи справедливого та дотепного Івана Паська?

Грюкав чобітьми у пам'ять і червоний командир Тираспольського охоронного батальйону Аґєєв. Він мав "вигляд не так командирський, як кацапський, — писав Валентин у "Спогадах богданівця", — [і] часто розсвічував огонь ненависти в [моїх] очах, і ніж… сам розкривався в кишені". Пригадав Валентин і більшовицькі облави на залізничних станціях, і немилосердну лайку червоних, й оте: "Всє ви, сволочі, патєрялі дакумєнти".

Споминав вдячно і добру, хоч і язикату, тітку Настю з-під Козятина, яка віддала йому стільки тепла своєї душі… ("Тіточко Насте! Оце, пишучи, пересилаю вам через океан мою щиру подяку і не забуду Вашої доброти ніколи").

Пригадав слобожанець і вдову, в якої зупинився з товаришами на нічліг, та її чотирьох дочок, які всі, разом із матір'ю, навчилися стріляти з обріза — щоб оборонити себе від напасників.

Згадував і балакучу Сару, з якою, обійнявшись (щоб не замерзнути), їхали у Бердичів на відкритій платформі товарняка. І вона, в холод, розстібнула свій кожушок, і пригорнула його, завошивленого, до себе — лиш би не задубів на морозі.

А хіба забудеш сповненого надій богданівця, з яким шукали рідну частину восени 1919 року? Юнак, незважаючи на трагічний стан рідного війська, був повний надій і не захотів повертатися додому, хоч і минав рідні околиці.

Дістав із пам'яті Сім'янців і дорогий образ товариша — Юрія Городянина-Лісовського (Юрія Горліса-Горського), який випросив у нього липову посвідку про звільнення В. Сімянціва з 45-ї совєтської дивізії, а потім використав її, влаштувавшись на роботу в міліцію в Кам'янці — щоб виконати завдання отамана полку гайдамаків Холодного Яру… І двоюрідного брата Юрія — командира Богданівського полку Армії УНР Павла Городянина.

Перед очима поставав і товариш Степан, який під Вознесенськом, зіскочивши з кобили Кукли та узявши рушницю за люфу, гатив прикладом, як довбнею, по більшовицьких головах.

Згадав Валентин і заприсяження з цілуванням шаблі — він поклявся виконувати накази свого командира Соловйова, навіть коли вони будуть звернені проти нього самого, лиш би не проти України…

І бачив Валентин, як гладив колись в Одесі Чорне море, а згодом Дністер, а давно-давно — свій рідний ставок Ришитьково та річку дитинства Бурлук, а ще — Буг… Такий у нього був звичай: пестити хвилі українських річок і мріяти. А Дніпро у Києві він гладив "з особливою гордістю й почуттям приєднання до української вічності"…

А як забути радісне тепло, яке розливалося по тілу, коли чув, як селяни Волині та Київщини лаяли більшовиків?!

Валентин Сім'янців писав, ніби розглядаючи "старий альбом із пожовклими, вилинялими фотографіями". Хоч вони зберегли "тільки тінь дорогих облич", все ж зворушували до глибини душі. Найбільше хвилювало, що "того вже ніколи не пережити. Вже не підемо в огонь один за одного. Вже не поділимося з товаришем своїми останніми набоями, щоб і він мав теж чим захиститися".

Не раз згадував Валентин і своїх друзів-коней — гарячого Дончака і англо-араба Ерота, найкращого коня в Богданівській сотні, з білою зіркою й у білих панчішках. Був він прекрасно виїжджений, розумний, з "усіма гарними прикметами його шляхетної раси". Обидва були з гарячою кров'ю і не раз давали Валентину відчути, "як лоскоче вітер у шаленому бігу". Обидва "вміли відчути екстазу і радість боротьби". Обидва загинули в боях. Ерот — під Тирасполем ще 1919 року…

Після них була шкапина, ім'я якої Валентин навіть не згадував. А потім появився Мудей, кінь невичерпної витривалості, який навіть при малому фуражі, "а іноді лише на одній водиці", творив дива… І він згинув від більшовицької кулі — в Бурштині влітку 1920 року.

Валентин — "із крови і кости кіннотник" — пізнав радість дружби з конем відповідної йому вдачі. З добрим конем зростає певність себе, казав він, "а з нею — і повага" в товаристві. А без коня гріш ціна козакові в базарний день. Так стверджував Валентин Сім'янців, із походження селянин, якого покозачила Українська революція.

"І чим би я виправдав своє життя, — писав уже на еміграції (через 40 років після подій) В. Сім'янців, — коли б добра доля не дала мені того козакування".

І це стверджував зрілий майстер-митець, відомий в українській еміграції скульптор!

"Віками так ведеться, що вояки радо згадують ті дні, коли в січах бували вони… Бо й почеснішого нема нічого на світі, як бути вояком і захищати чи виборювати свою Батьківщину", — писав Валентин Сім'янців у своїх спогадах "У Зимовому поході".

Писав — і знову, і знову перед його внутрішнім зором — і нашим також! — оживали побратими. Он Іван Пасько, який чомусь носив не шапку з голубими шликами, як всі богданівці, а кашкет Лубенського полку, з жовтим низом і блакитним верхом. А ось Филимон Бушанський несподівано навів рушницю на дезертира Івана Михайловича, який погрожував застрелити Сім'янцІва.

— Ти, камфора, положи рушницю! — коротко кинув Бушанський із кутка.

Филимон "не любив жартувати — це добре знали всі. Знав це й Іван Михайлович". Тож і поволі опустив рушницю додолу. Хто зна, може, саме завдяки богданівцю Бушанському зберігся цілий пласт спогадів про Визвольні змагання, адже він урятував Валентина Сім'янцІва. А той зберіг нам пам'ять про Національно-визвольну боротьбу. І того ж богданівця Бушанського… І Павла Городянина. І…

Своїми руками цей шляхетний син України збудував собі пам'ятник — і вояцьким життям, і скульптурними творами, і книгами, які донесли до нас пам'ять і правду про Визвольні змагання та її героїв.

Вічна слава українським романтикам!

Джерела

Сімянцев В. Роки козакування, 1917–1923 (спогади). — Філадельфія, 1976. — С. 93, 96, 97,137,199.

Сімянців В. Спогади богданівця. — Нью-Йорк: Червона Калина, 1963. -С. 5–9,11, 68, 108.

Сім'янців В. В Зимовому поході //За Державність. Матеріяли до Історії Війська Українського. — Торонто, 1964. — Т. 10. — С. 116, 117.

Сім'янців В. В Зимовому поході (продовження) //За Державність. Матеріяли до Історії Війська Українського. — Торонто, 1964. — Т. 11. — С. 206.

На світлині — Валентин СІМ'ЯНЦІВ. Публікується вперше. З оригіналу.

Про Петра Дяченка та його козацтво

У бою під Картушином 1-й курінь втратив понад 50 % свого складу — забитими і раненими. Найболючішою втратою полку було поранення сотника Зілинського, найхоробрішого старшини полку, що свого часу в Криму форсував Сиваш.

Кінна чота відвезла забитих і ранених до Воронка, де мав відбутися похорон, в яких взяв участь німецький генерал дивізії, якому був підпорядкований і наш полк.

Під час похорону Німець зробив перегляд решток 1-го куреня, а також нашої чоти, якій подякував за бій, а для мене знайшов і в нашій мові слова: "Ві кращій офіцер, дякую!"

Зі спогадів П. Дяченка "Чорні запорожці"

Великий героїзм і мужність виказала 2-га сотня дивізіону на чолі з неустрашимим поручником Дяченком в боях під Лозовою і Павлоградом проти переважаючих банд Махна, а також у боях під Люботином проти московських большовиків.

Зі спогадів Бориса Монкевича "Чорні запорожці"

Переглянувши сотні [кінного партизанського дивізіону Петра Дяченка], полковник [Петро Болбочан] зазначив, що царська гвардія не виглядала краще.

Зі спогадів П. Дяченка "Чорні запорожці"

Як завжди, штаб у нашому полку [на чолі з Петром Дяченком] "замітав сліди", себто відходив останній!

Валентин Сім'янців, бунчужний 3-ї сотні полку Чорних запорожців

Полк Чорних запорожців був однією з найкращих і найбільш боєздатних формацій Українського війська в часи Визвольних змагань 1918 — 1920-х рр. Був він пострахом усіх ворогів молодої української державності, включно з її деструктивними елементами.

Редакція філадельфійської газети "Америка"

Бій кінноти в районі Лозової проти Махновців та наведення "порядку" в здеморалізованих частинах мали велике значення в першу чергу для мене, бо до того часу, як у бувшій російській, так і українській арміях, я ходив на поводах. Найбільшим і найчастішим завданням була розвідка, і час від часу бій у вимірі сотенних операцій. Випущений полковником Болбочаном на ширші води, я легко освоївся з новою роллю командира дивізіону, а невдовзі й командира полку.

Зі спогадів П. Дяченка "Чорні запорожці"

Рухливий, дуже енергійний та спритний, дуже добре орієнтується в ситуації під час практичного командування частиною. Амбітний і дуже охочий до праці, має великий кавалерійський темперамент. Дуже сильний, фізично витривалий, дуже точний і сумлінний виконавець. Командує полком із великим досвідом і знанням справи, що поєднується з великою кмітливістю та винахідливістю. Щоправда, губиться в питаннях вищого тактичного рівня, не виявляє ні методи мислення, ані особливих здібностей — скоріше практик, ніж теоретик. Позитивно впливає на підвладних, радше завдяки особистому прикладу наполегливої та сумлінної праці, аніж своїм педагогічним здібностям.

Командир кавалерійської бригади "Сувалки" полковник Рудольф Крешер

Чорношличники були неперевершеним зразком, прикладом, вартим для наслідування. "Оселедці" (так ми називали своїх наддніпрянських бойових друзів з Чорного полку)… відзначались особливою відвагою, погордою смерті, вмінням постояти за друзі свої у потребі… Чорний запорозький кінний полк був прекрасним, бойовим полком, що не знав поразки на полі бою. Це були справді бойові орли української кінноти, і між ними перший бойовий орел — командир полку, полковник Дяченко, справжній невмирущий козак-характерник наших днів, що цю свою ознаку успадкував по своїх славних козацьких предках… Він відійшов до останнього звіту у Всевишнього, може, й передчасно, але з "послужним списком", що ставить його в ряди найвизначніших полководців новітньої української воєнної історії.

Лев Шанковський, старшина УНА іАрміїУНР, історик

Він (Петро Дяченко) був взірцем лицаря для живих, таким же залишиться і для нащадків.

Олена Дяченко, Валентин Сім'янців

На світлині — чорношличник. Копія.

Такими вони були!

25 років служив Петро Дяченко у різних арміях, із них 13 років — на фронтах різних воєн. Відбував службу в царській армії, військах Тимчасового уряду та Центральної Ради, Збройних силах Української Держави Павла Скоропадського, в Армії УНР, у Війську Польському, в УПА "Поліська Січ" отамана Тараса Бульби-Боровця, Вермахті та Українській національній армії. Дев'ять армій! А ще допомагав УПА- зброєю, документами, вишколом… По війні співпрацював з військовою розвідкою США.

Петро Дяченко пройшов дві світові війни та дві національно-визвольні епопеї. За подвиги його було нагороджено відзнаками чотирьох армій: російської, української, польської та німецької…

Попри сотні боїв, в яких він брав безпосередню участь, доля його вберегла. А от двох синів на фронтах Другої світової він втратив: Юрія та Олеся.

Дивно, але автор загалом змістовної статті про Петра Дяченка А. Руккас чомусь не зміг однозначно оцінити діяльність цього вірного сина України. Пана Руккаса схвилювала співпраця легендарного українського командира з німцями, зокрема його участь у бойових діях проти поляків, або, як зазначив дослідник, проти "своїх колишніх друзів та колег". Добродій Руккас розцінив це як "безпринципність" Петра Дяченка, а відтак його постать в українській історії вважає "неоднозначною".

Суперечливе мислення демонструє київський історик, підтверджуючи тезу, що сума знань не завжди поєднується зі здатністю робити адекватні висновки.

Невже А. Руккас не розуміє, що "колеги поляки" Петра Дяченка в 1930-х роках та в час Другої світової війни були союзниками червоного тирана Й. Сталіна і ворогами України? Невже забув, що саме поляки 1920 року зрадили Українську Народну Республіку, розділивши її з червоними росіянами по Збручу, а в 1920 — 1930-х роках відзначилися нелюдською жорстокістю до українського населення Гуцульщини, Галичини, Лемківщини, Холмщини та Підляшшя? А в часи Другої світової війни хіба не поляки люто боролись проти Української повстанської армії, на прапорах якої світилося гасло української державності, та місцевого населення, яке підтримувало народних месників? Невже і роль УПА в українській історії добродій Руккас оцінює "неоднозначно" — бо ж ця збройна формація, як і Петро Дяченко, теж воювала проти окупантів-поляків?

На чиєму боці виступають такі дослідники? Якими очима дивляться вони на героїчно-трагічну історію нашого народу? Очима її сусідів?

Як би не було, та нікому не вдасться забруднити імена славних воїнів нашої Батьківщини. Вони повернулися в нашу свідомість на баских конях і з чорними прапорцями на списах. Такими вони були! І черепи та кістки на їхніх чорних знаменах означали тільки одне: "Україна або смерть!"

І згадується картина, гідна пензля і пера великих митців. Степ під Вознесенськом. Гудуть гармати більшовицького панцерника. Напівпритомний командир, у тифозній гарячці, з великим зусиллям, за допомогою козаків, сідає на коня і, не маючи сили витягти шаблю, підносить руку та, ледь тримаючись у сідлі, починає смертельну атаку на школу червоних командирів…

А Нестор Галайденко?! Оббризканий ворожою кров'ю козак із дівочим обличчям, сором'язливо усміхаючись, на питання, скільки голів поклав у бою, каже: "А хто його знає?.. Рахував до 18 — а далі надокучило!.."

Я й зараз бачу цю прекрасну посмішку!

Таке не забувається… Але ж ми забули…

Вічна слава козакам і старшинам полку Чорних запорожців та їхньому легендарному командирові Петрові Дяченку!

Роман КОВАЛЬ

На світлині — відтворений прапор полку Чорних запорожців Армії УНР.

ФОТОДОКУМЕНТИ

Петро БОЛБОЧАН. Копія.

Кримська група Петра Болбочана. Хортиця, квітень 1918 р. Копія.

Павло'ШАНДРУК, учасник походу на Крим під проводом полковника Петра Болбочана. Копія.

Олександр ЛІҐНАУ, генеральний хорунжий Армії Українського Держави. 17 листопада 1918 р. його арештував Петро Дяченко. Копія.

Віктор МАЛЕЦЬ (МАЛЬЦЕВ), полковник 1-го пішого Республіканського полку. Виступив на захист Петра Болбочана. Копія.

Лев ШАНКОВСЬКИИ, підхорунжий УГА, підпоручник Армії УНР, історик, автор спомину про Петра Дяченка. Копія.

Старшини 3-го Гайдамацького полку 1-ї Запорозької дивізії. Копія.

Кіннотник-болбочанівець. Копія.

Дмитро КУПЧАК, кіннотник Кримської групи полк. П. Болбочана. Мелітополь, кін. квітня, 1918 р. Копія.

Іван ЦАПКО, старшина Окремої кінної дивізії, автор спомину "Кінний бій під Сидоровим". Копія.

Старшини полку Чорних запорожців. Копія. 367

Бунчужний 3-ї сотні 1-го Лубенського кінного ім. Максима Залізняка полку Йосип ЗІЛИНСЬКИЙ з чотовим цієї сотні. Копія.

Юхим БОЖКО, отаман Запорозької Січі Заліщики, квітень 1919 р. Копія. "

Запорозька Січ Юхима Божка після переходу через Румунію. Заліщики, квітень 1919 р, Копія.

Старшина Запорозької Січі Юхима Божка (попереду з кинджалом) та директор учительської семінарії у Заліщиках Осип Маковей (праворуч від отамана). В першому ряді другий праворуч — отаман кінного куреня Запорозької Січі Олександр Недзведський. Заліщики, 17 квітня 1919 р. З оригіналу.

Михайло ОМЕЛЯНОВИЧ-ПАВЛЕНКО, командарм Першого зимового походу Армії УНР. Копія.

Андрій ГУЛИИ-ГУЛЕНКО, командир 1-ї Запорозької дивізії під час Першого зимового походу Армії УНР. Копія.

Андрій ДОЛУД, начальник штабу Першого зимового походу Армії УНР. Копія.

Михайло КРАГ, начальник штабу 1-ї Запорозької дивізії під час Першого зимового походу Армії УНР. 1920 р. Копія.

Олекса АЛМАЗІВ, командир кінно-гарматного дивізіону час Першого зимового походу Армії УНР. Копія.

Олександр ВИШНІВСЬКИЙ, підкомандир 3-го кінного полку Армії УНР. Копія.

Кость СМОВСЬКИЙ, командир 2-го Лубенського кінного ім. Максима Залізняка полку Окремої кінної дивізії. Копія.

Іван ЛИТВИНЕНКО, командир Збірного запорозького кінного полку під час Першого зимового походу. Копія.

Кінна атака в Зимовому поході. Малюнок Леоніда Перфецького. Акварель, 20х 26 см. Копія.

'Грудень 1919 р. Перед Різдвом. Гордієнківці по дорозі в околиці м. Умані після здобуття Ставища Запорозькою групою від денікінців.

Олійна картина хорунжого Теодора Грінченка". Копія.

Листівка "Новітні самураї — вояки Армії Української Народної Республіки в Зимовому поході. 6.12.1919 р. — 6.05.1920 р. Виконав артист-маляр Дмитро Поторока". З оригіналу.

Іван ДУБОВИЙ, командир Збірної запорозької пішої бригади під час Першого зимового походу Армії УНР. Копія.

Олександр УДОВИЧЕНКО, командир 3-ї Залізної дивізії. З оригіналу. Публікується вперше.

Левко БАЛИЦЬКИЙ, курінний полку Чорних запорожців. Серпень 1920 р. Малюнок Василя Перебийноса. Копія.

Карліс БРОЖЕ, помічник командира полку Чорних запорожців. Серпень 1920 р. Малюнок Василя Перебийноса. Копія.

Хорунжий 6-ї Запорозької бригади КОБИЛЯЦЬКИЙ, представлений за героїзм у бою під Коропцем до звання сотника. Серпень 1920 р. Малюнок Василя Перебийноса. Копія.

Поручник ШКУРАТ. Серпень 1920 р. Малюнок Василя Перебийноса. Копія.

Микита КИРІЄВСЬКИЙ, підхорунжий 1-ї сотні полку Чорних запорожців. Серпень 1920 р. Малюнок Василя Перебийноса. Копія.

Петро ДЯЧЕНКО, поранений у бою під с. Більшівці 18 серпня 1920 р. Малюнок Василя Перебийноса. Копія.

Марко СИМОНЕНКО, козак полку Чорних запорожців. Серпень 1920 р. Малюнок Василя Перебийноса. Копія.

Петро КЛИМЕНКО, хорунжий полку Чорних запорожців. Серпень 1920 р. Малюнок Василя Перебийноса. Копія.

Микола МЕЗЕНЦІВ, підхорунжий полку Чорних запорожців. З оригіналу. Публікується вперше.

Михайло ФРОЛОВ, командир 3-го кінного полку 3-ї Залізної дивізії. Копія.

Конвой Михайла Омеляновича-Павленка. В центрі з дитиною Петро Шейко, ліворуч Олександр Рожко-Орлянський, праворуч Петро Шостаківський.

Польща, 20 грудня 1920 р. З оригіналу. Публікується вперше.

Старшини конвою командарма Михайла Омеляновича-Павленка. Зліва направо:

старшини конвою командувача Дієвої армії УНР — сотник Петро Шостаківський, командир 1-ї чоти хорунжий Олександр Рожко-Орлянський, командир 2-ї чоти Микола Самойлович, Петро Шейко, Микола Водзинський. Село Кидайлівка, Галичина, грудень 1920 р. З оригіналу.

М. САРАХМАНІВ, поручник полку Чорних запорожців. Копія.

Старшини конвою командарма Михайла Омеляновича-Павленка. Сотник Петро Шостаківський і хорунжий Олександр Рожко-Орлянський. На звороті фотографії напис: "На добру пам'ять Миколі від Петра і Олександра. 29.12.1920". З оригіналу. Публікується вперше.

Іван ОМЕЛЯНОВИЧ-ПАВЛЕНКО, командир Окремої кінної дивізії Армії УНР. Копія.

Дмитро ҐОНТА, командир 2-ї батареї полку Чорних запорожців. Автор споминів. Копія. Хор полку Чорних запорожців у Пикуличах. Грудень 1920 р. Копія.

Іван ОМЕЛЯНОВИЧ-ПАВЛЕНКО (3-й ліворуч) перед нагородженням Залізними хрестами учасників Першого зимового походу. Праворуч Дмитро ЖУПІНАС, командир 2-го кінного Запорозького полку. Вадовиці, 21 грудня 1920 р. З оригіналу. Публікується вперше.

Хор полку Чорних запорожців у Пикуличах. Грудень 1920 р. Копія.

Олекса СІМЯНЦІВ, поручник полку Чорних запорожців. Копія.

Чорношличники Микола МЕЗЕНЦІВ та Манолій ГОЛОВАТЕНКО. Галичина, 22 вересня 1920 р. З оригіналу.

Микола ОТРЕШКО-АРСЬКИЙ, хорунжий полку Чорних запорожців. Копія.

Старшини Запорозької бригади. Сидять зліва направо: полковник Андрущенко, лицар Залізного хреста; підполковник Іван Савосько, лицар Залізного хреста; командир бригади Іван Дубовий, лицар Залізного хреста; полковник Дмитро Переверзів, сотник Дмитро Федорів, лицар Залізного хреста. Стоять зліва направо: сотник Мойсеєнко, поручник Баланівський, полковник Яків Петрусь, лицар Залізного хреста; сотник Іван Філоненко, лицар Залізного хреста, сотник Сікач, підполковник Генріх Романовський, поручник Цебро-Дубровський, сотник Дмитро Стопкевич. Польща, 2 грудня 1920 р. Копія.

Старшини 1-ї Запорозької стрілецької бригади 1-ї Запорозької дивізії. 1. Командир бригади полковник Іван Дубовий. 2. Начальник штабу 1-ї Запорозької дивізії підполковник Іван Савосько. 3. Кулеметник поручник Кожушко (згодом інженер). 4. Сотник Микола Рогальський (Мазепинськии курінь). 5. Командир Мазепинського куреня Генріх Романовський. 6. Помічник командира Мазепинського куреня сотник Осьмак. 7. Начальник постачання 1-ї Запорозької бригади. 8. Поручник Петро Іващенко. 9. Сотник Дмитро Федорів (Республіканський курінь). 10. Хорунжий Василь Заяць, командир Республіканського куреня. 11. Сотник Лугиня, командир сотні Наливайківського куреня. 12. Сотник Чуб, командир сотні Наливайківського куреня. 13. Сотник Клим Андрущенко, командир Наливайківського куреня. 14. Сотник Микола Письменний, начальник штабу Наливайківського куреня. Вздовж стіни стоять старшини Наливайківського куреня. Вадовиці, Польща, 20 квітня 1921 р. З оригіналу. Публікується вперше

Пам'ятник воякам Армії УНР, що померли в таборах для інтернованих у Каліші та Щепйорно. Згсгеріогпо, 1923 р. З оригіналу.

Пам'ятник воякам Армії УНР, що померли в таборах у Каліші та Щепйорно. Згсгеріогпо, 10 жовтня 1923 р. З оригіналу. Публікується вперше.

Василь ЧАБАНІВСЬКИИ, начальник штабу 4-ї Сірої бригади 2-ї Волинської дивізії, автор спомину про вступ Чорних запорожців до Києва 31 серпня 1919 р. Копія.

Юрко ТЮТЮННИК у ролі генерала-хорунжого Юрка Тютюнника. Кадр із фільму "ПКП". 1926 р.

Ларіон СЕСЬ, сотник Армії УНР, учасник походу на Крим під проводом Петра Болбочана. Першим увірвався до Сімферополя. Копія.

Сергій КИРИЧОК, поручник полку Чорних запорожців. Копія.

Михайло КРАТ, начальник штабу 1-ї Запорозької дивізії, із дружиною Євдокією, учасницею Першого зимового походу Армії УНР, та дочкою Ніною. Бронвіце, Польща, 1925 р. З оригіналу. Публікується вперше.

Лавро КЕМПЕ, козак 1-ї сотні полку Чорних запорожців. Копія.

Олександр ПЛІТАС, дивізійний лікар під час Першого зимового походу, лицар Залізного хреста, лікар Української господарської академії в Подєбрадах. Копія.

Віктор ДЯЧЕНКО, курінний полку Чорних запорожців, старший брат Петра Дяченка. З оригіналу.

Юрко Петрович ДЯЧЕНКО, в роки Другої світової війни — хорунжий Українського легіону самооборони. Польща, поч. 1930-х рр. З оригіналу. Публікується вперше.

Студенти Української господарської академії в Подєбрадах — козаки і старшини Запорозької дивізії. Праворуч стоїть Валентин Сім'янців. Копія.

Управа Української студентської громади. Зліва направо сидять Микола Єрмолаїв, Микола Левицький, Сергій Киричок, поручник полку Чорних запорожців. Стоять К. Балас і Євген Чехович. Варшава, 1920-ті рр. Копія.

1-й полк шволежерів Війська Польського, де служив Петро Дяченко. Під Варшавою, серпень 1929 р. Копія.

1-й полк шволежерів. Посвята. Варшава, 1932 р. Копія.

1-й полк шволежерів бере участь у параді. Варшава, грудень 1931 р. Копія.

Хлопці з дивізії Галичини 3 оригіналу. Публікується вперше.

Чота дивізії "Галичина". З оригіналу. Публікується вперше.

Повернення православного собору українцям Холмщиии в час, коли Петро Дяченко очолював поліцію м. Холма. Холм, 1940 р. З оригіналу. Публікується вперше.

Українські ветерани знову готові до бою. Другий ліворуч ймовірно, Петро ДЯЧЕНКО. Поч. 1940-х рр. Копія. '

Михайло ОМЕЛЯНОВИЧ-ПАВЛЕНКО, командувач УГА і Армії УНР, серед старшин дивізії "Галичина". Лєшани, 26 вересня 1943 р. З оригіналу.

Важкогарматний дивізіон дивізії "Галичина" на позиції. З оригіналу.

Анатоль ЗАБУІДЬКИИ, років одинадцять, родом з Куп'янська на Харківщині. Після 9 місяців перебування з німецькими моряками на Чорному морі поїхав з німецьким ескортом та українськими добровольцями до Гаиделяґру. Батька Анатоля большевики вивезли, а матір убили. Про долю своєї шестилітньої сестрички він нічого не знав. Львів, 1943 р. З оригіналу.

Окружний провідник юнацтва. ОУН Сарненщини "МАЛИЙ", якому Петро Дяченко врятував життя. Копія.

Оверко ГОНЧАРЕНКО, старшина Армії УНР та дивізії "Галичина". Копія.

Віктор МАЛЕЦЬ, полковник 1-го пішого Республіканського полку Армії УНР, офіцер дивізії "Галичина". Копія.

Микола ПАЛІЄНКО, старшина Окремого кінно-гірського гарматного дивізіону Армії УНР, командир важкогарматного дивізіону дивізії "Галичина". Копія.

Порфирій СИЛЕНКО, начальник штабу Окремої кінної дивізії Армії УНР, начальник постачання дивізії "Галичина". З оригіналу.

Павло ШАНДРУК, командувач Української національної армії. Копія.

Василь ВЕРИГА, підхорунжий дивізії "Галичина", історик. Копія.

Павло ШАНДРУК. Копія.

Бандурист Григорій КИТАСТИЙ, який виступав перед вояками протипанцерної бригади "Вільна Україна". Копія.

Андрій ДОЛУД, начальник штабу Першого зимовоі'о походу. Новий Ульм, 2 квітня 1946 р. З оригіналу. Публікується вперше.

Медсестри волинського Українського легіону самооборони Петра Дяченка. Фравгайм, Югославія, березень 1945 р. З оригіналу.

Михайло КРАГ, начальник штабу 1-ї Запорозької дивізії, начальник штао; 1-ї Української дивізії УНА з дружиною Євдокією. 1945 р. (1946 р.?). Копія.

Михайло ОМЕЛЯНОВИЧ-ПАВЛЕНКО вітає сотника Ор… (?). Табір для переміщених осіб. Діллінген, Німеччина, 1947 р. З оригіналу. Публікується вперше.

Парад після вручення відзнак Союзу українських комбатантів. Діллінген Німеччина, 1947 р. З оригіналу. Публікується вперше.

Свято 22 січня. Відділ Союзу українських ветеранів. Новий Ульм, Німеччина, 1949 р. З оригіналу. Публікується вперше.

Українські ветерани на вулицях чужого міста. Німеччина, кінець 1940-х рр. З оригіналу. Публікується вперше.

Михайло Омелянович-Павленко. Бюст роботи Валентина Сім'янціва.

Похорон Михайла Омеляновича-Павленка. Париж, кін. травня 1952 р. Копія.

Михайло ОМЕЛЯНОВИЧ-ПАВЛЕНКО та Валентин СІМ'ЯНЦІВ. Німеччина, 25 квітня 1949 р. Копія.

Могила Михайла Омеляновича-Павленка. Копія.

Петро СОДОЛЬ, син запорожця, американський вояк. Копія

Поручник полку Чорних запорожців Едуард ВІЦКЕ на варті українського прапору біля пам'ятника Незалежності. Сан-Пауло, Бразилія, З листопада 1957 р. З оригіналу. Публікується вперше.

"Діти Запорожців ніколи не забудуть криваві змагання своїх батьків". Копії.

Запорожці на святі лояльності. Нью-Йорк, 1955 р. Копія.

Кость СМОВСЬКИЙ, командир 2-го Лубенського кінного їм. Максима Залізняка полку Окремої кінної дивізії. Міннеаполіс. 1955 р. З оригіналу. Публікується вперше

Олександр ВИШНІВСЬКИИ, командир 3-го кінного полку, бойовий побратим Петра Дяченка. Копія.

Борис ШЕВЧЕНКО, командир 1-ї сотні Окремого кінного партизанського дивізіону ім. П. Болбочана. Копія.

Микола ДУСЬКО, підхорунжий полку Чорних запорожців. З оригіналу. Публікується вперше.

Олекса СІМ'ЯНЦІВ, поручник Чорних запорожців. Копія.

Андрій ДОЛУД, начальник штабу Першого зимового походу Армії УНР. Копія.

Сергій ГНИДА, козак 4-ї сотні полку Чорних запорожців. Копія.

Юрій АРТЮШЕНКО, хорунжий полку Чорних запорожців. Копія.

Іван ОМЕЛЯНОВИЧ-ПАВЛЕНКО, командир Окремої кінної дивізії.З оригіналу.

Вдовиці. Праворуч Фатима ОМЕЛЯНОВИЧ-ПАВЛЕНКО. З оригіналу. Публікується вперше.

Церква Святого Андрія Первозванного. Бавнд-Брук, США. Листівка. З оригіналу.

Іван ОМЕЛЯНОВИЧ-ПАВЛЕНКО в домовині. З оригіналу. Публікується вперше.

Могила Івана ОМЕЛЯНОВИЧА-ПАВЛЕНКА та його дружини Фатими. З оригіналу.

Фатима ОМЕЛЯНОВИЧ-ПАВЛЕНКО (в жалобі), праворуч Петро ОЛЕКСІЄНКО.

Вокзал м. Денвера, США. Перед відправленням тіла І.Омеляновича-Павленка в Бавнд-Брук. З оригіналу. Публікується вперше.

Похорон Петра ДЯЧЕНКА. Йдуть Павло ШАНДРУК із дружиною, Данилом ЛИМАРЕНКОМ та Борисом БАРВІНСЬКИМ. З оригіналу. Публікується вперше.

Бюст Петра Дяченка в майстерні. Копія.

Петро ДЯЧЕНКО напередодні вічності. Копія.

Петро ДЯЧЕНКО в домовині. 28 квітня 1965 р. З оригіналу. Публікується вперше.

Пам'ятник на могилі Петра Дяченка посвячено 12 жовтня 1968 р. Копія.

Бюст Петра Дяченка виконав Валентин Сім'янців. Копія.

Останній образ художника Василя Перебийноса. Копія. Публікується вперше.

Автор образів чорношличників Василь ПЕРЕБИИНІС із дружиною Тетяною. Ковентрі, 7 грудня 1951 р. З оригіналу. Публікується вперше.

Тетяна ПЕРЕБИИНІС прощається з чоловіком. Лондон, 19 листопада 1966 р. З оригіналу. Публікується вперше.

Стара гвардія Армії УНР. Ліворуч Іван ЮСУПОБ. Німеччина, 2 вересня 1966 р. З оригіналу. Публікується вперше.

Онуки українських вояків. Копія.

Микола ОТРЕШКО-АРСЬКИЙ, хорунжий полку Чорних запорожців. Копія.

Павло СУМАРОКІВ, старшина полку Чорних запорожців. Копія.

Старшини Армії УНР М. Дацьківський, Ларіон Криловецькии, Іван Винник, Михайло Петруняк, Іван (?) Бабич, Іван (?) Стецькович, Володимир Смородський. З оригіналу. Публікується вперше.

Українські козаки під час антикомуністичної демонстрації. 21 вересня 1975 р. Нью-Йорк. Копія.

Юрій Вікторович ДЯЧЕНКО, значковий Українського вільного козацтва, племінник Петра Дяченка. Копія.

Володимир ГЕРАСИМЕНКО, старшина полку Чорних запорожців, командувач Українського легіону самооборони, генерал-хорунжий Армії УНР. Копія.

Радомир Валентинович СІМЯНЦЕВ і Роман КОВАЛЬ. Подєбради, грудень 2007 р.

Могила Валентина Сім'янціва.

Нагороди Валентина Сім'янціва. 427

Вшанування Петра та Віктора Дяченків у їхньому родинному селі. Березова Лука, 28 червня 2008 р.

Вшанування полеглих вояків. Пикуличі. ЗО травня 2010 р.

Вшанування Петра та Віктора Дяченкіь їхньому родинному селі. Березова Лука, 28 черня 2008 р.

Біля хати Петра Дяченка. Березова Лука, 2009 р. Зліва направо — Олександр Стець, Мирослав Цимбалко, Роман Коваль, Броніслава Косшська, Роман Боровик.

Ростуть козаки, а з ними і надія.

Новітні Чорні запорожці

Dulce et dekorum est pro patria mori — Славно і почесно померти за свою Батьківщину.

Горацій

Задум відродити полк Чорних запорожців виник у грудні 2004 р. в Перемишлі (тепер Польща). Місце невипадкове — адже після розриву договору Юзефа Пілсудського із Симоном Петлюрою саме біля Перемишля, в с. Пикуличі, в таборі для інтернованих перебував полк Чорних запорожців.

Першими побачили послідовників Чорних запорожців жителі м. Корсуня-Шевченківського, що на Черкащині. Сталося це 23 серпня 2006 року. З того часу Чорні взяли участь у багатьох патріотичних заходах, зокрема, у святкуванні Дня Прапора, Дня Незалежності, Дня Конституції, Героїв Круг, Покрови, 350-ліття Конотопської битви, щорічних зустрічах на Пикулицьких могилах, у Холодному Яру, в урочищі Чорний Ворон на Кіровоградщині.

Окрім того, зустрічалися з учнями та вчителями Березолуцької школи на Полтавщині, студентами Полтавського педінституту ім. В. Короленка, учнями та вчителями Черкаського технікуму та ін., встановили меморіальну дошку біля родинної садиби чорношличників Петра і Віктора Дяченків у с. Березова Лука.

На батьківщині сотенного УПА Мирослава Симчича-"Кривоноса", в селі Вижній Березів, встановили таблички з назвою — вулиця Кривоноса.

Чорні запорожці заснували Фонд, який почав доброчинну діяльність із видання книги спогадів генерала-поручника Армії УНР Петра Дяченка.

Чорні запорожці тісно співпрацюють з Історичним клубом "Холодний Яр" та іншими національно-патріотичними організаціями, зокрема тими, що у своїй праці спираються на традиції Визвольної боротьби українського народу за свою незалежність — такі організації виникли в Луцьку та Харкові.

Новітні Чорні запорожці проживають на Закерзонні, в Києві, Харкові, Київській та Черкаській областях.

Олександр СТЕЦЬ

Роман Боровик, 0038 095-14-82-990,sotnyk.romam@gmail.com Олександр Стець, 0038 050-81-09-778, a.stec@op.pl

Щиро дякую за допомогу

Тарасові БЕДНАРЧИКУ, Миколі ВЛАДЗІМІРСЬКОМУ, Олегові ГОРБАЧЕНКУ, Тамарі ЗДОРОВЕЦЬКІЙ, Соломії ІСЬКІВ, Владиславу КАРПЕНКУ, Сергієві КОВАЛЕНКУ, Миколі КРАТУ, Сергієві КУЛЄШ, Наталці КУЧМІ, Олені ЛУК'ЯНЧУК, Богданові МАЦІВУ, Сергієві МУЗИЧУКУ, Леонідові МУСІ, Євгенові ПІНАКУ, Теобальду ПОЛУБОТКУ-СВИЩЕНКУ, Миколі ПОСІВНИЧУ, Юрію РАНЮКУ, Вікторові РОГУ, В'ячеславові СТЕЛЬБИЦЬКОМУ, Едуарду СТРАНАДКУ, Андрієві УСАЧУ, Костеві ЧЕРЕМСЬКОМУ та Юрію ЮЗИЧУ.

Згадуємо із вдячністю старшин Армії УНР

Бориса МОНКЕВИЧА та Гриця ІВАНЮТУ, які допомогли Петрові Дяченку в написанні спогадів

Книга вийшла коштом Фонду "Чорні запорожці"

Дякуємо мистецькій агенції "Наш формат" за сприяння

Фотографії із збірок старшин Армії УНР

Федора (Теодора) ГРІНЧЕНКА, Петра ОЛЕКСІЄНКА, Петра ПЕТРЕНКА,

вояка 1-ї дивізії УНА Богдана МАЦІВА,

зі збірок Романа КОВАЛЯ, Віктора РОГА,

Юрія ТИМОШЕНКА, Юрка ЮЗИЧА,

а також Центрального державного кінофотофоноархіву України

ім. Г. С. Пшеничного та Центрального державного архіву вищих органів влади і управління.

Використано фотографії із журналу "Дороговказ", "Літопису Червоної Калини", історичного календаря-альманаха "Червона Калина".

На 6-й і 9-й сторінках — чорношличники художника Богдана Піргача.

Передплати газету "Незборима нація"!

"Незборима нація" — газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. її можна передплатити у будь-якому відділені пошти: передплатний індекс — 33545. Передплатіть "І Іе. чбориму націю" і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких випиши.

НЕЗБОРИМА НАЦІЯ

Адреса в Інтернеті — htth://nezboryma-naciya.org.ua

Науково-популярне видання

Дяченко Петро Гаврилович ЧОРНІ ЗАПОРОЖЦІ

Мемуари

Науковий редактор Сергій Коваленко

Технічний редактор Галина Купренюк

Коректор Надія Овчарук

Макет Євгена Коваля

Видавництво "Стікс"

Свідоцтво про внесення суб'єкта видавничої справи до Державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції

Серія ДК № 2918 від 31.07.2007.

ТОВ "Стікс", 04073, м. Київ, просп. Московський, 16, офіс 216.

Свідоцтво про внесення до Державного реєстру суб'єктів видавничої справи

ДК № 2918 від 31.07.2007.

Тел, (044)390-17-29; факс: (044)390-17-28

e-mail: pidkova56@mail.ru

Віддруковано на ДП "Державна картографічна фабрика",

Україна, 21100, м. Вінниця, вул. 600-річчя, буд. 19.

Свідоцтво серія ДК 869 від 26.03.2002 р.

Формат 60x841/16. Умови, друк. арк. 26,13. Наклад 1500 пр. (1-й запуск 1-1000). Зам. 10147.

Історичний клуб "Холодний Яр":

03049, Київ, вул. Курська, 20, кв. 14, тел./факс 242-47-38.

E-mail: koval_r@ukr.net

kovalromanl @ gmail.com

Дяченко П. Г.

Д 99 Чорні запорожці: Мемуари. — Київ: Стікс, 2010. - 448 с.

ISBN — 978-966-2401-00-4 ISBN — 978-966-96849-6-7 (Т. 5)

У книжці йдеться про 1-й кінний полк Чорних запорожців Армії УНР та продовження боротьби проти більшовиків у роки Другої світової війни.

УДК 94(477)"1918–1920" ББК 84.4УКР6

Примітки

1

Підписи поставили отаман 2-ї (7-ї) Запорозької дивізії Юрій Осмоловський, т. в. о. помічника отамана 2-ї (7-ї) Запорозької дивізії полковник Павло Зельницький, командир 1-го Окремого Кінно-Республіканського полку Петро Дяченко, командир 1-го пішого Республіканського полку Віктор Мальцев, командир 2-го пішого Мазепинського полку Іван Дубовий, командир 3-го пішого Наливайківського полку Микола Пирогів, командир 2-го пішого Богунівського полку Дем'ян Цирулик.

(обратно)

2

Примітка редакції "Літопису Червоної Калини": "Редакторові Черв. Калини довелось літом 1920 р. побувати в Балині. Він шукав за могилою Болбочана і випадково довідався, де вона. Біля будки залізничної на оболоні був ледви знак, що там когось закопано. Стояв похилений хрестик з дощини, на якій була бляшка з видіркуваним числом".

(обратно)

3

Гірняк К. Український Легіон Самооборони; причинки до історії. -Торонто: Накладом Старшин і Вояків Легіону, 1966. — С. 20.

(обратно)

4

Гірняк К. Вказана книга. — С. 50.

(обратно)

5

Кость Гірняк називає волинський Український легіон самооборони "добірною національною військовою одиницею", саме так можна й оцінити полк Чорних запорожців. — Ред.

(обратно)

6

Тепер село Волочиського району Хмельницької області.

(обратно)

Оглавление

Я жив з ним в одну епоху

Книга про зухвалу силу наших дідів

Коротка біографія Петра Дяченка, генерал-поручника Армії УНР

Зауваги упорядника

ЧОРНІ ЗАПОРОЖЦІ Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР

  З партизанів у регулярну армію

  Бої на Чернігівщині

  Протигетьманське повстання

  Бої болбочанівської кінноти в районі Лозової

  Дивізіон ім. Петра Болбочана

  "Петлюрівська гвардія"

  "Блиск моєї шаблі був сигналом закінчення балачки"

  У Румунії

  Галичани дивуються

  Трагедія полковника Болбочана

  "Шкода було крові в обороні такого уряду"

  На Київ

  Ціна парадів Петлюри

  Молоді ветерани з ясними очима

  Зимовий похід

  Зустріч Різдва

  Відновлення боротьби з червоними

  Бій під Смілою

  Перехід на Лівобережжя, захоплення Золотоноші

  Поворот на Правобережжя і похід на захід

  Захоплення Голованівська

  Бій під Хащуватим, захоплення Гайворона і під'їзд до Бершаді

  Повернення до Голованівська і виступ у бік Богополя

  Бій під Наливайками

  Захоплення ст. Плетений Ташлик

  Марш на Долинську і Вознесенськ

  Здобуття Вознесенська

  "Звичайно, ми порубали їх"

  Бої під Бірзулою і Тульчином

  Бої під М'ясківкою і з'єднання з регулярною армією

  Бої у складі регулярної армії

  Бої під Кетросами

  Загибель хорунжого Бурби

  Перший відступ за Збруч

  Червона кіннота — наші старі знайомі: 115-й і 116-й полки

  Бої на р. Збруч

  Парад під час боїв

  Відступ до Дністра

  Бої на р. Дністер

  Повернення Чорних до Запорозької дивізії

  Загальний наступ Української армії

  Операції над Збручем

  Захоплення Проскурова

  На Старокостянтинів

  Летичівські бої

  Перемир'я

  Останні бої полку Чорних запорожців

  Чи можна було здійснити мій план?

  Підсумки

ДОКУМЕНТИ

  Список лицарів Залізного хреста 1-ї Запорозької дивізії та 1-го кінного полку Чорних запорожців

СПОМИНИ УЧАСНИКІВ ВИЗВОЛЬНОЇ БОРОТЬБИ

  Полковник П. Болбочан (Останній акт життя)

  Вступ Українських Військ до Київа 31 серпня 1919 р

  Чорношличник Немирівський

  Спогади

  "Мали славу нещадних і непримиренних"

  "Перемога або смерть!"

  Під Вознесенськом

  Вапнярська операція

  Про Чорних

  В гостях у Чорношличників

  Атака Чорношличників під Товстеньким

  Кінний бій під Сидоровом

  Нічний наступ Чорних запорожців на с. Багринівці

  Неповний список старшин і козаків 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР

  Трагедія села Березова Лука на Полтавщині

  Спомин про генерала-хорунжого Петра Дяченка

  Чорні запорожці під час Другої світової війни

  Слідами батьків (Уривок)

  Протипанцерна бригада "Вільна Україна"

  Дещо про бригаду "Вільна Україна"

  Генерал-хорунжий Петро Дяченко

  Відійшов на вічний спочинок генерал Петро Дяченко

  Ті, що відійшли…

  Бойовий орел української кінноти (Пам'яти генерала Петра Дяченка)

  Замітка до статті проф. Шанковського про ген. П, Дяченка

  До Хвальної Редакції журналу "Вісті Комбатанта"

  Звернення оргкомітету побудови пам'ятника Петрові Дяченку

  Посвячення пам'ятника

  Запорожець

  Хорунжий Авдрій Іванів (1901–1974)

  На свіжу могилу В. Гладича

  1939–1945. Сумні роки…

  У Пикуличах вшановано борців за волю України

НАРИСИ

  Борис Монкевич. Військовий та історик

  Олександр Шаруда, бунчужний Чорних

  "Гриць не боявся смерті"

  Свято на колоцвинтарній вулиці

  Юрій Артюшенко, хорунжий полку Чорних запорожців

  Романтик Валентин Сім'янців

  Про Петра Дяченка та його козацтво

  Такими вони були!

ФОТОДОКУМЕНТИ

Новітні Чорні запорожці

Щиро дякую за допомогу

Реклама на сайте