«Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.»

Щоправда, не в ту, коли він рубав московські голови, а тоді, коли викликав спогади про свої подвиги, коли тихо клав на папір слова, які ось-ось дійдуть і до тебе, шановний читачу.

1959–1965-ті- це роки нашого спільного буття: він уже доходив до останньої межі, а я тільки починав до неї свій шлях.

Пригадую, десь тоді, 1965 року, я подивився в Горлівці свій перший фільм про індіанців з Гойком Мітичем у головній ролі. Захоплений гордими індіанцями, які відважно захищали рідну землю, я повертався із сеансу не кроком, а підскакував, імітуючи їзду верхи, і "стріляв з пальця", ніби з револьвера, потім підключав другу руку і вже "стріляв із рушниці". Я і зараз бачу свій "героїчний рейд" з кінотеатру додому, на Інститутську, ЗО.

А Петро Дяченко вже дописував свої останні рядки в далекій Америці, дописував, не знаючи, чи колись його спомини про героїчне минуле нашої Батьківщини дійдуть до тих, кому він їх адресував.

Дві війни провів Петро Дяченко проти більшовицької Росії, надавав їй стільки чортів, що міг би тішитися на схилку років, що не змарнував свого життя. Але… Але ж переміг не він, а московське розбійне військо.

Петро Дяченко закінчував своє життя, а СССР набирав сил і погрожував Америці ядерною війною, 10 квітня 1965р мені виповнилося 6 років, мене вже готували до школи, звісно російської, бо останню українську закрили в сусідній Микитіпці кілька літ тому-і це був один із наслідків поразки Армії Української Народної Республіки. А 23 квітня 1965р. у чужій Філадельфії помер Петро Дяченко…

Спілкувалися і на подвір'ї його хати, яка дивом збереглася у с. Березова Лука, що на Полтавщині І в хаті витав його дух. Разом з його послідовниками, Чорними запорожцями з Перемишля, встановили ми по Дяченковому дворищі меморіальну плиту на його честь. Встановили урочисто, разом із земляками, козацтвом, кобзарями. Радісна подія сталася 28 червня 2009 р., в День Конституції України, держави, яку він виборював для нас.

Особливо багато було дітей.

І цю книгу готую насамперед для них, дітей Березової Луки, діти Полтавщини — Миргорода, Решетилівки, Котельви, Шишаків, Лохвиці та інших полтавських міст і сіл, адже саме звідси походить чимало т лаків і старшин полку Чорних запорожців.