«Три хрестики Аліє»

Історія, яку я розповім вам, сталася чотири віки тому. Вона обросла легендами, як камінь обростає мохом. Дійсність переплелася зі здогадками, правда ж затерлася до дірок, немов стара скатертина. А може, то була й не справжня історія, а всього-на-всього казка, вигадана опівнічною порою одною з шахеризад кримського хана…

Метушливе приморське місто захлиналося від пилу й літньої спеки. У порту по-татарськи лаялися рибалки, а з невільницького ринку долинало жалісне голосіння й крики торговців. Кафа[1] жила своїм звичним життям – життям покірного васала Османської Порти та найбільшого ринку рабів у всьому Кримському Ханстві. Це пишне та багате місто гомоніло десятками мов, шуміло морським прибоєм і майоріло тисячею кольорів, які лише можна було собі уявити. Завзятий генуезець із запалом обговорював справу з не менш завзятим арабом, а високий русявий поляк, загубившись посеред ринкової площі, марно намагався знайти в натовпі своїх товаришів. Кючюк-Істанбул, або Маленький Стамбул, як часто називали це місто, вабив до себе вільних шукачів пригод і легкого заробітку. Декому щастило – вони виїздили звідси вже багатими, інші ж так і залишалися довіку товктися на базарах серед запахів риби, спецій і поту від людських тіл.

За метушнею довкола спостерігав байдужий погляд ледь розкосих очей, що мружились, зустрічаючись із палючим сонячним промінням. Самі лишень очі визирали з-під яскравих кармазинових[2] шовків, що з голови до п’ят огортали тендітну постать маленької татарки. Тонка випещена рука висунулася з-під розшитого золотом халата та вказівним пальцем покликала старого євнуха.

Дочка правителя Кафи, османського намісника Халіль-бея, користувалася особливими привілеями. Їй пощастило народитися від третьої дружини бея, єдиної жінки, котра принесла йому шлюбних дітей, і єдиної, яку він, навіть через двадцять п’ять років після першої зустрічі, обожнював.