«Три хрестики Аліє»

Три хрестики Аліє (fb2) - Три хрестики Аліє 1214K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Наталия Довгопол

Наталія Довгопол Три хрестики Аліє

Історія, яку я розповім вам, сталася чотири віки тому. Вона обросла легендами, як камінь обростає мохом. Дійсність переплелася зі здогадками, правда ж затерлася до дірок, немов стара скатертина. А може, то була й не справжня історія, а всього-на-всього казка, вигадана опівнічною порою одною з шахеризад кримського хана…

Метушливе приморське місто захлиналося від пилу й літньої спеки. У порту по-татарськи лаялися рибалки, а з невільницького ринку долинало жалісне голосіння й крики торговців. Кафа[1] жила своїм звичним життям – життям покірного васала Османської Порти та найбільшого ринку рабів у всьому Кримському Ханстві. Це пишне та багате місто гомоніло десятками мов, шуміло морським прибоєм і майоріло тисячею кольорів, які лише можна було собі уявити. Завзятий генуезець із запалом обговорював справу з не менш завзятим арабом, а високий русявий поляк, загубившись посеред ринкової площі, марно намагався знайти в натовпі своїх товаришів. Кючюк-Істанбул, або Маленький Стамбул, як часто називали це місто, вабив до себе вільних шукачів пригод і легкого заробітку. Декому щастило – вони виїздили звідси вже багатими, інші ж так і залишалися довіку товктися на базарах серед запахів риби, спецій і поту від людських тіл.

За метушнею довкола спостерігав байдужий погляд ледь розкосих очей, що мружились, зустрічаючись із палючим сонячним промінням. Самі лишень очі визирали з-під яскравих кармазинових[2] шовків, що з голови до п’ят огортали тендітну постать маленької татарки. Тонка випещена рука висунулася з-під розшитого золотом халата та вказівним пальцем покликала старого євнуха.

Дочка правителя Кафи, османського намісника Халіль-бея, користувалася особливими привілеями. Їй пощастило народитися від третьої дружини бея, єдиної жінки, котра принесла йому шлюбних дітей, і єдиної, яку він, навіть через двадцять п’ять років після першої зустрічі, обожнював.

Юнка мала нечувані, як для доньки такого вельможі, привілеї: час від часу їй дозволялося полишати гарем у супроводі одного з двох приставлених до неї євнухів, що ревно охороняли свою господиню та готові були виконати будь-яку забаганку сімнадцятилітньої Аліє Ханим лише за помахом руки. Як-от зараз.

– Слухаю вас, о зірко на кримському небосхилі! – звернувся до неї євнух, посміхаючись надщербленим ротом, у якому бракувало одного зуба.

– Я знудилась. У цьому місті не відбувається нічого вартого моєї уваги, – байдужим голосом сказала Аліє.

А далі, хитрувато всміхнувшись одними лиш очима, що визирали з-під покривал, продовжила:

– Чула я від служниць, що у батьковій в’язниці тримають якусь особливу панну з Польського королівства…

– Так, ясна моя господине, її захопили під час минулого набігу десь у Роксоланії[3], – покірно опустив голову євнух, зводячи до купи й без того густі брови. – Уже з місяць тримають. Вона дочка якогось пана-шляхтича їхнього, вочевидь, небідного, тож скоро за нею приїдуть із великим викупом.

– Я хочу подивитися на неї, Ельнуре, – владним тоном наказала Аліє.

– Навіщо це вам, моя весняна квіточко? – збентежився євнух, і розгублена посмішка розповзлася його круглим зморшкуватим обличчям. – Батечко ваш, нехай дарує Аллах йому довге правління, сваритимуться…

– То й нехай, – спокійно знизала плечима Аліє.

За мить її котячі очі знову звузилися до двох тонесеньких щілинок, у яких заграли веселі бісики.

– Відведи мене до неї. Я хочу подивитися, яка вона – ота шляхетна панянка.

– Ну, добре, золотосяйна пташечко… але ненадовго, згода?

Ельнур, нещасний самотній євнух, що з малих літ і до своєї старості служив у гаремі бея, по-батьківськи любив Аліє. Він не міг відмовити жодному її бажанню, тож і цього разу, незважаючи на дивне прохання, погодився й рушив уперед, кличучи дочку правителя за собою. Йдучи лабіринтом мощених вулиць, які зміями вилися вгору-вниз між мечетями, грецькими церквами й палацами центральної, франкської, частини міста, вони незчулися, як опинилися в Біруні, майже біля самих стін фортеці. Тут, у низеньких хатках, мешкали робітники, торговці й музиканти. Саме тут, між вірменською майстернею та мечеттю Енічери Халіл, розташовувалась в’язниця, на верхньому поверсі якої, у чистих і добре обставлених світлицях, тримали особливо важливих полонених.

Вартові лише покірно схилили голови, впізнавши євнуха з гарему правителя та одразу збагнувши, хто його супутниця. Аліє Ханим примружилася й м’якою, ледь чутною ходою попрямувала за Ельнуром. Вузькі сходи привели незваних гостей у довгу галерею, де за ґратованими дверима, мов птахи в золочених клітках, на оксамитових подушках тужили полонені.

Перекинувшись кількома словами з вартовим, Ельнур указав на потрібну кімнату-клітку. Дівчина підійшла до майстерно оздобленої кованої ґратниці й зазирнула всередину.

За низеньким укритим італійським гобеленом столиком, на розкішних килимах, сиділи дві молоді жінки, убрані по-європейськи: в білосніжні колись сорочки з мережаними манжетами та важкі сукні з темної парчі.

– Ота, що в темно-синьому з золотом, – то пані, а у чорному – її служниця, – шепнув Ельнур, але Аліє відсторонила його, жестом наказавши відійти.

Помітивши татарку, жінки підвели очі.

– Чого витріщилась? – підійшла до ґрат пані в темно-синій сукні та з викликом задерла вгору підборіддя, від чого її досить миловиде обличчя набуло неприємних рис. – Ніколи не бачила шляхтянок? То дивись, дивись! Я знаю, чому в вашому брудному кримському курнику жінок ховають у гареми й кутають у це ганчір’я! Ні, не тому, що бояться ділитися з перехожими тою красою неземною, а тому що соромно кому-небудь показати ваші страхітливі обличчя! Чи не так, курво малолітня?!

Панна говорила польською. Її пересохлі тонкі губи тремтіли від гніву, а в голубих очах жевріли ненависть і страх.

– Мені завжди було цікаво, – заговорила Аліє гарною українською з ледь відчутною східною інтонацією, – чи гідно поведе себе справжня шляхтянка в негідних її умовах?

Голос Аліє лився спокійно й рівно. Панна здивовано відсахнулася, переглядаючись зі своєю компаньйонкою.

Чадра закривали обличчя нежданої гості, але очі її сміялися. Ні, вони насміхалися! А це неможливо було стерпіти!

– Як вас звати, панночки? – Аліє зробила наголос на останньому слові. – Звідкіля ви? – тепер і в її голосі зазвучала ледь помітна, але така колюча насмішка. – Я достатньо розумію польську, говоріть!

– Хіба я маю відповідати тобі? – презирливо гмикнула панна, закопилюючи губу й змахуючи з обличчя біляве пасмо, що вибилося з високої зачіски. Вона вже оговталась від здивування, і до неї повернувся її попередній зверхній вираз обличчя та жорсткий неприємний тон. Висока й худорлява, зі скривленими вустами та довгим тонким носом, вона нагадала Аліє прадавню руську богиню Мару із тих майже забутих легенд, які розповідала мама.

– Мою панну звати Агнешка Почаповська, вона дочка луцького єпископа Єроніма Почаповського, – несподівано втрутилась служниця, у відчаї припадаючи до ґрат. Маленька й проворна, вона заступила свою господиню і всім своїм перебільшено нещасним виглядом намагалася виправити необережність Агнешки. Її тонкі брови підскочили угору, а на простуватому обличчі колишньої селянки відобразилися всі жалі світу. – Моє ім’я Беата… Нас захопили татари, коли ми їхали від нареченого моєї панни додому, до Луцька. Допоможи нам, ясна пані! – змовницьки прошепотіла наостанок вона.

– Допомогти вам не можу, – не стишуючи голосу відповіла Аліє. Її очі вже не сміялися, погляд зробився серйозним і важким, без тіні насмішки.

– Але не бійтеся, – продовжила дівчина, – за вас дадуть гарний викуп, і невдовзі ви повернетеся додому.

– Слава Пресвятій Діві! – кинулася хреститися Беата.

Агнешка ж відійшла до малесенького віконечка, роблячи вигляд, що їй байдуже.

Тиша стала гнітючою. Татарка ще трохи постояла, неприкрито роздивляючись Беату, яка від радощів розплакалася, а потім махнула рукою Ельнуру, і вони разом попрямували до сходів, залишаючи панянок наодинці з їхньою лихою долею.

– Пані! Панночко! – окликнув хтось Аліє в кінці галереї дещо охриплим чоловічим голосом. – Благаю, пані, підійди до мене!

Аліє зустрілася поглядом з Ельнуром. Той заперечно похитав головою, суворо зводячи брови.

– Хто це? – запитала дівчина татарською.

– Козак. Звичайний козак.

– Якщо він звичайний козак, то чому знаходиться тут, а не на галерах? – примружилась Аліє. – За нього теж даватимуть викуп?

– Його присудили до страти. Пам’ятаєте, я говорив вам про вчорашнє повстання на галері, під час якого ледь не загинув ваш брат, Махмуд-ага? Нехай Аллах дарує йому довгих літ! Оце і є той молодик, який підняв повстання. І це він мало не вбив нашого дорогого Махмуда-агу, бодай скоріше загоюються його рани. Але коли брат ваш упав роззброєний, цей козак пощадив його, вчинивши дуже шляхетно, тому Халіль-бей вирішив надати йому останні почесті.

– Пані, благаю! – чоловік крикнув іще раз, і Аліє, більше не вагаючись, пішла на голос.

– Якщо мій батько виявляє повагу до цього козака, то я також мушу.

За ґратованими дверима стояв високий чоловік. Довге волосся спадало на плечі, борода брудними пасмами, перемішаними з запеченою кров’ю, звисала з підборіддя, а під очима від утоми набрякли мішки. І лише сірі очі світилися двома вогнями на засмаглому й покритому пилом обличчі в’язня. Попри ті очі, у яких іще спалахували іскри молодості, Аліє здалося, що йому вже за тридцять, а може, навіть за сорок років.

– І що ж це за почесті! – звернулася вона до Ельнура. – Невже він поводився недостатньо достойно, щоб йому навіть не дали змоги поголитися чи залікувати рани?

– Його вимиють перед стратою…

– Пані! – очі чоловіка горіли бунтівним вогнем, незримою силою притягуючи погляд Аліє.

Ельнур хотів було відвести дівчину назад, але вона йому не дозволила, помахом руки наказавши зачекати на неї осторонь.

– Пані чи, певно… панночка розмовляє українською! Яке щастя! Можливо, ти така ж бранка, як і я, а може, ти янгол у людській подобі… я ні про що тебе не питатиму, і не проситиму нічого, за що тобі могло б докоряти сумління. Лише поговори зі мною і…

– Я не бранка, і вже напевно не янгол, – перебила його Аліє, стримуючи незнайоме раніше збентеження.

Вона підійшла так близько до ґрат, що Ельнуру довелося завбачливо вхопити її за плече, але дівчина відкинула руку євнуха та продовжила далі уважно роздивлятися полоненого.

– Учора ти, з волі Аллаха, пощадив мого брата, наступного правителя Кафи Махмуда-агу.

– О, то ти й справді татарка? – чоловік примружився, вдивляючись у обличчя Аліє через перевиту ґратницю. – Та ще й така вельможна! Але твоя шкіра здається надто світлою, хоча очі й справді трошки розкосі, татарські… Ясна панна має надзвичайно гарні очі!

Аліє зніяковіла й укрилася рум’янцем під чадрою. Вона мала б розгніватися за такі зухвалі слова, які не заведено говорити дочці бея, але натомість лише розгубилась.

– А звідки так добре знаєш нашу мову? – продовжував чоловік.

– Моя матір українка. Вона навчила.

Бранець посміхнувся, а потім якось дивно поглянув на Аліє та запитав:

– А як інші? Їм вдалось втекти? Можливо, ти чула?

Дівчина похитала головою.

– Усі загинули, – тихо відповіла вона.

– Отже, усе марно… – чоловік відвів погляд і кілька секунд дивився в одну точку. – Земля їм пухом і царствіє небесне!

В’язень зовсім перемінився на вид; його очі на мить зробилися тьмяними, ніби життя залишило їх. Перехрестившись, він зірвав із себе натільний хрестик і через отвір у ґратах простягнув Аліє.

– Можливо, Господь Бог покарає мене за це, але він все бачить, він знає, що не зрікаюсь я його… Як би я бажав, щоби по смерті прах мій упокоївся на рідній землі!.. Але не така в мене доля, – його голос зривався й переходив на шепіт. – Знаю, що не маю права простити, але все ж попрошу. Якщо коли-небудь якась християнська душа їхатиме до українських земель, нехай передасть це Марії Кушнірці, матері Лукаша… вона мешкає в Києві на Подолі…

– А Лукаш – це ти?

– Я, – чоловік сумно посміхнувся, і Аліє здалося, що він значно молодший, ніж їй подумалося спершу.

Чомусь це спостереження видалось їй важливим. А ще важливішим було те, що ця людина зі світлими очима скоро мусила померти.

– Обіцяю, що передам твого хрестика, Лукаше! – пошепки сказала вона, примушуючи себе відійти від ґрат.

Не обертаючись, Аліє Ханим попрямувала сходами вниз, за всю дорогу додому не зронивши жодного слова.

Казка перша Принцеса Татарії

Того вечора море було спокійним, ніби гладінь дзеркала. Ледь гойдалися на хвилях легенькі ялики, непорушно стояли оголені щогли галер.

Аліє завжди любила спокійне море. Вона йшла на скелі, що височіли за міськими мурами, де ніхто не міг її побачити, знімала з обличчя чадру та годинами спостерігала за ледь помітними гребінцями зеленавих хвиль, підставивши обличчя вечірньому бризу.

Але сьогодні спокійне море дратувало її. Підібгавши ноги, дівчина за звичкою сіла на ще тепле від денної спеки каміння, але цього разу воно виявилось надто твердим, а захід сонця – надто млявим. Сьогодні їй хотілося шторму!

Аліє опустила руку в торбинку, яка висіла на поясі, та дістала звідти затерту срібну монету. Довго тримала її в руці, ніби наважуючись на щось, а потім раптово підкинула.

– Один, два… Три!

Монета підлетіла угору і, голосно дзенькнувши об кам’яну кладку, повернулася догори тильним боком.

Ледь помітна посмішка промайнула на устах дівчини й одразу ж зникла.

Аліє одягла чадру, поправила оксамитову феску й відкинула з обличчя дрібні косички, ховаючи їх під покривало. Стрімким рухом вона звелася на ноги, так і не дочекавшись останніх променів сонця.

Обережно спустившись донизу, дівчина кивнула євнухові і, оминаючи похмуру сторожу та крикливих міських торговців, неквапно попрямувала до сералю Халіль-бея.

– Дивачка, – почула вона за своєю спиною перешіптування вартових, але не озирнулася. Їй не було діла до думки плебсу.

Халіль-бей саме закінчив трапезу. Він струсив крихти з прикрашеного вигадливими візерунками халата, прикрикнув на служниць і вже збирався покинути обідню залу, аж у кімнаті з’явилася огорнена в барвисті шовки дівчина. Зовсім маленька й тендітна Аліє ледь діставала високому хану до плечей.

– Що ти робиш так пізно на чоловічій половині, дитя? Тобі вже час спати, – Халіль-бей злегка торкнувся вустами лоба доньки. Його голос прозвучав суворо, але на грізному й змарнілому від давньої шлункової хвороби обличчі бея відобразилася ніжність.

Жінкам знатних татарських родин не вільно було покидати жіночої частини сералю – гарему та без запрошення заходити до чоловіків. Однак Аліє неодноразово вдавалася до таких витівок – вона знала, що їй, любій донечці турецького намісника, ще й не таке зійде з рук.

– Я не можу заснути, ясночолий мій батечку.

Аліє покірно опустила очі та міцно стисла руки в кулаках.

– У чому справа, радість моя? – бей взяв Аліє за руку та повів до низького дивану, покритого темними оксамитовими покривалами, одним лиш жестом виганяючи з кімнати всіх слуг. – Сідай, коли ти вже прийшла, то я тобі дещо розкажу.

Дівчина здивовано підвела очі і слухняно сіла.

– Ну, розповідай, що сталося.

Аліє глибоко зітхнула, вдихаючи запахи плодових ефірних олій, якими обкурювалася світлиця.

– Той козак у в’язниці… Лукаш… Мені євнухи про нього всілякі небилиці розповідали.

– А, той зірвиголова, який ледь не вбив твого брата! – Халіль-бей засміявся й одразу посерйознішав. – І що ти хотіла про нього знати? Чому він удостоївся честі бути гостем у моїй в’язниці?

Аліє ствердно кивнула, зробивши вигляд, що їй нічого про це не відомо.

– Він був рабом на галері, що припливла в наш порт із Константинополя. Учора вночі цей чоловік підняв бунт. Але втекти не вдалося нікому, а цього хлопця… як його?

– Лукаша?

– Так, Лукаша… Його ми повісимо в неділю на площі.

– Що ж він такого зробив, щоб після скоєння настільки тяжкого злочину заслужити особливі почесті перед смертю? – Аліє дивилася на батька широко розплющеними наївними очима, вдаючи, що вперше чує історію козака. Вона здавалася врівноваженою, але всередині вирувала буря.

– Твій брат разом із яничарами кинувся ловити утікачів. Махмуда поранили – і він упав на землю обеззброєний. Той хлопець, що ти його називаєш Лукашем, міг добити його одним ударом шаблі, але він не став позбавляти життя беззахисного.

– І за свою доброту він поплатиться головою, – протягла Аліє. – Але ж це несправедливо! Він зберіг життя нашому дорогому Махмуду-азі, тож тепер ви маєте зберегти життя йому!

– Тебе надто цікавить цей бунтар, – холодно відрізав Халіль-бей. – Вочевидь, ти вже подорослішала достатньо, щоб цікавитися чоловіками. Про це я і хотів з тобою поговорити.

Халіль-бей налив вина і вмостився зручніше. Аліє затамувала подих, ще сильніше впиваючись довгими пофарбованими хною нігтями в свою долоню.

– Я мав би вже давно видати тебе заміж, та все ніяк не можу зважитися.

– Бо це означає, що я назавжди залишу ваш дім?.. – сльози виступили на очах дівчини, але вона не дозволила їм скотитися вниз. Дочка бея ніколи не плаче.

– Я шукав для тебе найкращого чоловіка, – досить холодно відповів батько. – Але й це теж, – ніби між іншим кинув він.

– Тобі вже скоро вісімнадцять, – продовжував Халіль-бей, потягуючи солодкий дим від люльки, – незабаром ти перетворишся на стару дівку, перестарка, і ніхто тебе не захоче брати, тому треба поквапитися з заміжжям.

Халіль-бей замовк на хвилину, вибиваючи свою люльку й неспішно наповнюючи її свіжим тютюном. У повітрі дужче запахло вишнею.

– За декілька днів до нас приїдуть посли від хана Джанібенд Гирея. Він якраз шукає собі четверту дружину.

– Ви віддаєте мене заміж… за кримського хана? – у Аліє перехопило подих. Вона ще не вирішила, сміятися їй з цієї звістки чи плакати.

– Так, краща трояндо мого саду, я даю тобі можливість стати могутньою правителькою Криму.

– Але…

Халіль-бей похитав головою.

– Ти розумна дівчинка й знаєш, що Кафа разом із іншими південними містами знаходиться в підпорядкуванні двох володарів: моєму як намісника Османської Порти, і турецького султана особисто. Але північні міста мають свого власного намісника – хана із роду Гиреїв і свою державу – Кримське Ханство, що дедалі менше бажає залежати від султана. Бачиш, останнім часом стосунки між ханом Джанібенд Гиреєм та Мурадом ІV, нашим великим султаном, хай продовжить Аллах його дні, досить напружені. І не безпідставно. Адже такі вдалі походи козацького гетьмана Дорошенка на Стамбул та провінції підкріплюють мрію про можливість Кримського Ханства зовсім відділитися від Порти. Розумієш?

Аліє ствердно кивнула.

– І якщо це станеться, – продовжував Халіль-бей, – то ми хочемо бути друзями з кримським ханом… Аліє, ти маєш пам’ятати, що ти зі знатного роду. Це честь – поріднитися з онуками славетного Чингіз-Хана, і далеко не кожна родовита татарка отримує таку можливість!

– Так, батьку, – покірно схилила голову Aліє Ханим, не маючи що сказати у відповідь і ледь стримуючи зрадницькі сльози. – Дозвольте, я піду поділюся радістю з матінкою?

– Добраніч, ластівко мого сералю!

Халіль-бей простягнув для поцілунку свою руку та задоволений попрямував у свої покої. Аліє ж із важким серцем і міцно стиснутими кулаками пішла до гарему.

Фатьма була в своїх покоях. Напівлежачи на розстелених на долівці килимах, вона вишивала срібними нитками білосніжну чадру, підсвічену мерехтливими відблисками масляної лампи.

– Не інакше мені весільну хустку готуєш, – похмуро сказала Аліє, розташовуючись поруч на подушках.

Красива зніжена жінка, байдуже що в літах, прибрала з лоба неслухняне русяве пасмо та загадково посміхнулася.

– А хіба не час тебе заміж віддавати? Засиділася ти в дівках, до того зараз саме випала слушна нагода.

Голос Фатьми лився так спокійно й рівномірно, ніби дзюрчання повноводного струмка. Та й уся вона була спокійною та врівноваженою, із м’якими рисами обличчя, яке майже не ворушилося, коли жінка говорила, тонкими пальцями, що жодної миті не відривалися від вишивання, і навіть застиглим поглядом, у якому, однак, ще можна було вловити іскру життя.

Цей удаваний спокій дратував Аліє ще сильніше. Ба, більше – вона згадала свій полуденний візит до шляхтянок і з жахом усвідомила, що стає відчутно схожою на матір.

– То ти все знаєш про цього старого Гирея, у гаремі якого я проживу решту свого життя? – спитала вона роздратовано, уже не стримуючи свій гнів.

– Гарем хана – це не в’язниця. Так, порядки в нього більш суворі, ніж у нашому домі. Його дружини не ходять купувати крам на ринок. Їм не дозволено гуляти містом наодинці та заводити розмови з ким заманеться. Але в них є безліч інших розваг і привілеїв! Пам’ятаєш, сестра Гизи Гірея сама приймала послів? О, звичайно, невеликі шанси, що ти народиш хану спадкоємця, – у нього вже п’ятеро синів, – але навіть четверта дружина може стати шиєю хана і крутити, куди завгодно! Я ж теж колись була лише рабинею…

– Четверта дружина?! І це говориш мені ти! Мамо! Ти, яка народилася в краю, де дівчата самі сватаються до хлопців… Це ж ти розповідала мені про те, які вільні в Україні жінки, горді, незалежні від чоловіків…

– Але їм і працювати доводиться на рівні з чоловіками! – несподівано різко заперечила Фатьма, ніби прокидаючись від сну. – Ти оточена служницями, рабинями, які слідкують за кожним помахом твоєї руки, задовольняють кожну твою примху. Ти ніколи не знала, що таке заробляти на власний шматок хліба, ніколи не відчувала справжнього голоду чи холоду! Я люблю ті місця, де я народилась, – пом’якшала раптом вона, – зелені ліси, яких я не бачу тут, золотисті поля, усміхнених людей… О, така поезія! Але тут я – Ханим, мати спадкоємця великого бея, а ким, ким я була би зараз в Україні?

Аліє стисла пальці так, що нігті знову боляче впилися в долоні. Але вона не помічала болю.

– Я завжди думала, ти хочеш повернутися додому…

– Я давно спустилася з небес на землю, люба моя Алієчко. Та і… немає до кого повертатись.

– Ти мені так ніколи й не розповідала про своє життя…

– Бо ніц нема чого розповідати! – раптом відрізала Фатьма. – Один монастир.

Дівчина повільно встала.

– На добраніч, – кинула вона матері, залишаючи її покої, і похмуро попленталась до своєї кімнати.

У дитинстві Аліє не боялась нічого. Певно, успадкувала батьківський характер. Не боялася морозів, які зрідка, але залітали в ці краї, бігаючи по гарему босоніж увесь рік. Не боялася павуків, які так і пильнували, щоб сплести павутиння над її ліжечком. Не боялася заговорювати з чужими людьми, і більш того, ніколи не боялася свого тата, від одного імені якого тремтіла вся Кафа. Вона ніколи не боялася бути замкненою в чужому гаремі й змушеною підкорятися єдиному своєму господарю – чоловікові. Не боялася, бо ніколи не могла повірити, що таке коли-небудь станеться.

Зараз, скрутившись калачиком на шовковій постелі, Аліє відчувала тисячі холодних мурашок, які бігали по руках і ногах.

Не боїться смерті той, хто про неї не думає, або певен, що Аллах змилостивиться та забере до себе. Аліє ж почала думати, й уперше в житті вона по-справжньому злякалась. Опинитися в чотирьох стінах чужого сералю – хіба це не рівноцінно смерті? І чи врятує там її Аллах?

Зрозуміло, дочку бея змалечку готували до думки, що колись вона стане дружиною знатного вельможі, залишить рідний дім, а можливо, і рідне місто… То чому зараз було особливо важко з цим змиритися? Слова, які колись геть не мали ваги, тепер набули значення. І чому їй так небайдужа доля Лукаша, якого вона навіть і розгледіти не зуміла?

Сон ніяк не йшов. Аромати жасмину та дикої троянди, що долинали з відчиненого в сад вікна, наповнювали кімнату. Це був запах юності та любощів, який не раз підбурював шукачів пригод і не давав закоханим спати ночами.

Аліє підвелася. Небувала раніше думка промайнула в її голові. Вона запалила свічку та кинулася до скриньки, у якій під замком лежав найцінніший скарб – дивом збережений хрестик її матері, подарований їй ще в підлітковому віці. Аліє колись нанизала його на срібний ланцюжок, віддавши таким чином шану позеленілому від часу мідному розп’яттю. Відтепер на цьому ланцюжку висіло вже два хрестики.

– Зейнеб! – гукнула служницю вона, прочиняючи двері. – Зейнеб, розплети мої коси!

Особиста служниця була в дочки бея змалечку. Спершу – покірна літня черкеска, потім норовлива, але вправна полька, а кілька тижнів тому бей подарував дочці ще одну рабиню – родом із Русі. У гаремі, коли жінка зреклася своєї віри, їй дали нове ім’я – Зейнеб.

– Зейнеб! Ти що, не чуєш? Прочисть нарешті вуха!

– Пробач, панночко, – залепетала Зейнеб, відкладаючи своє шиття. – Я задумалась.

– І про що ж ти думала?

– Це не важливо, Аліє Ханим…

Зейнеб, висока білявка з великими, широко розкритими, мов у телички, очима, взялась розплітати тоненькі косички, у які було заплетене волосся Аліє. Від них на брунатному волоссі татарки залишалися дрібні хвильки, як це іноді буває на морі. Дочка бея поглядала то на себе, то на служницю в коштовне люстерко, привезене батьком з Венеції, напружено щось обмірковуючи.

– Не треба так супитися, панночко, бо дочасно з’являться зморшки… – лагідно сказала Зейнеб, погладжуючи по голові Аліє. – Панночка така гарна.

Вони дивилися одна на одну в свічадо – невелика тендітна татарка, із круглим обличчям, високими вольовими вилицями й ледь розкосими очима, у яких поблискували войовничі іскри, і вища від неї на голову грудаста русинка, яка ніколи в житті не сміла нікому заперечити, маючи звичку часто-часто опускати очі долі.

– А скажи-но, я схожа на русинку? – запитала Аліє не зводячи з Зейнеб погляду.

– Дуже! Панночка дуже схожа на матір! Та й нині в племені роксолан, як ви нас називаєте, у дітей частенько зустрічаються розкосі очі й маленький зріст…

Аліє насупилася ще більше й спитала:

– А тебе як звали на батьківщині?

– Мариною звали, – усміхнулась служниця, ніяковіючи й укриваючись рум’янцем від несподіваного запитання.

– Мою маму звали Христиною… Тільки тепер вона вже майже не згадує дім. А раніше мама хотіла, щоб і я виросла русинкою, а не татаркою. Учила мене всьому: звичаям, іграм, пісням… Щоправда, про мамине життя я не знаю майже нічого, лишень що вона жила при Густинському монастирі… Марино, а ти… ти би хотіла повернутися додому? – раптом збуджено запитала Аліє, хапаючи служницю за руки.

– Понад усе на світі! – не розмірковуючи й миті, вигукнула Марина, аж раптом схаменулася, прикривши рукою рот. – Тобто… мені тут добре… з вами…

– Не криви душею, – обірвала її незграбні спроби підлеститись Аліє. – У тебе ж там залишились батьки, може, і коханий…

Служниця кивнула.

– Лише батьки… Коханого, Панасика мого, вбили татари, коли налетіли на наше село…

Тепер Аліє опустила очі долі, та за мить посміхнулася й по-змовницькому підморгнула.

– А якби я запропонувала тобі… – татарка перейшла на шепіт і проговорила Марині на самісіньке вухо, – тікати зі мною до України?

– Панночка… насміхається наді мною?

Аліє похитала головою.

Марина на мить полишила свою роботу та недовірливо покосилася на Аліє.

– Дорога дуже довга, – нарешті сказала вона. – І небезпечна.

– То так ти хочеш повернутися на батьківщину? Ти краще будеш прислуговувати в гаремі, ніж принаймні спробуєш ще раз побачити своїх рідних?!

– Це було б самогубством, – коротко відрізала Марина. Її наївний телячий погляд раптом став холодним й осмисленим.

– Ти не розумієш… Я все продумала. Ми поїдемо не самі.

– Ми..?

– Так! – ледь не викрикнула Аліє, і трохи тихіше продовжила: – Я вирішила тікати звідси. Нехай я не спроможна звільнити Лукаша, але я можу втекти сама й передати його послання матері! Ти поїдеш разом зі мною? Ми поїдемо в Україну, розумієш? – Аліє збуджено затрусила служницю за плече, а та лише важко зітхнула, безперестанку кліпаючи своїми великими очима.

– Я не… Я не знаю… Хто такий цей Лукаш?

У двері зненацька постукали.

– Хто ще там? – нервово кинула Аліє.

Марина підійшла до дверей й безшумно їх відчинила.

На порозі стояв Махмуд, він був старшим братом Аліє, котрий покинув гарем, коли дівчині було лише шість років. Втомлені очі – сині, як у матері, – бліда шкіра та нетверда хода свідчили, що він нездоровий. Проте Махмуд намагався триматися прямо, гордо здіймаючи вгору вольове підборіддя.

– Доброго вечора, сестричко, – похмуро привітався він татарською.

Підхопившись із крісла, Аліє Ханим схилилася в поклоні, ховаючи за розплетеним волоссям очі, у яких дедалі більше розгорався недобрий вогонь.

– Як твоє здоров’я, добрий мій брате?

– Було б набагато краще, якби ти мене не засмучувала, – холодно дорікнув Махмуд. – Скажи мені, люба сестричко, ти ходила до того ув’язненого козака, який мене ледь не вбив?

– Я ходила дивитися на польську шляхтянку, на її вбрання й манери, – усе ще не підводячи голови, якомога спокійніше відповіла дівчина та відвернула обличчя від світла лампадки.

Махмуд повів бровою.

– Якщо хочеш, я тобі з походу сотню таких сукенок, розшитих золотом і перлами, привезу! Тільки скажи – я ж усе заради тебе зроблю! Але навіщо ти просила батька за того бісового козака?! – мало не викрикнув Махмуд-ага, переходячи на українську. Це була мова їхньої матері, якою вони часто спілкувалися дітьми.

– Я… Мені зробилося шкода його… він же подарував тобі життя!

– Якби не він, то ніякого бунту на галері не сталося б! Нехай ми й вирізали їх усіх до одного, але й вони нам завдали клопоту. А найголовніше – раби тепер знають, що це можливо. Бо чутки, як бачиш, швидко розходяться.

Не дивлячись більше на сестру, Махмуд опустився в крісло. Його погляд був похмурим, він видавав занепокоєння, а опущені долі куточки губ – неприховану злість.

Аліє Ханим схилила голову ще нижче.

– Подаруй мені свого пістоля, – несподівано попросила вона.

– Навіщо? – Махмуд здивувався, але несвідомо потягнувся за пістолем, якого разом із шаблею завжди носив при собі.

– Ти ж казав, що все для мене зробиш, от і перевіряю. Вважай, що це моя примха, добрий мій Махмуде-ага.

– Добре. Тримай, – витончений пістоль зі срібним гравіруванням ліг на стіл.

– А ще порохівницю, набої та кресало.

– Кого ти стріляти надумала? – здивовано підняв брови Махмуд, зиркаючи з-під лоба на дівчину.

– Поштових голубів, – видавила з себе посмішку Аліє.

Виконуючи забаганку супутниці своїх дитячих ігор, усього на півтора року молодшої сестри, Махмуд залишив на столі мішечок із кулями, порохівницю та кресало. Тьмяне світло лампади відводило погляд досвідченого в бою, проте нечутливого до дівочих переживань воїна від розчервонілого обличчя Аліє. Хоча дівчина була певна, що й при денному світлі брат не помітив би переміни в ній. Із сумом та якоюсь незрозумілою тугою Аліє раптом усвідомила, що, крім норм поведінки, прописаних шаріатом, і кровних вуз, між нею та братами нічого більше не існувало.

Два дні минули для Аліє, ніби в мареві. Та мимолітна зустріч із Лукашем ніби додала їй мужності, пробудила від довгого сну, змусила замислитися й ризикнути. Уперше Аліє брехала батьку та матері, уперше порушила заповіді Аллаха… У її житті з’явився новий бог. Чи, може, він був із нею від народження. Вирощена християнкою в мусульманській країні, Аліє завжди мала двох богів, але тепер їй хотілося надати перевагу богу її матері. Богу Лукаша…

У її голові визрів чіткий, як їй здавалося, задум. Вона вже знала, як на світанку непомітно вийти з гарему, де на них із Мариною будуть чекати коні, приведені підкупленим конюхом, і де вони мають «випадково» зустрітися з польськими делегатами.

Через свою служницю Аліє легко купила в работорговців два комплекти жіночого одягу, який зазвичай носять русинки, а у своїх євнухів, ніби для втіхи, випросила пару овечих кожухів, тих, що вдягають татарські пастухи, які на час нальотів на північні землі перетворюються на воїнів, щоби хоч якось прогодувати сім’ю.

– Панночко, це так небезпечно… – безперестанку повторювала Марина, а втім, виконуючи всі доручення своєї господині. Кілька разів вона навіть ледь не обмовилась Фатьмі та старому євнухові. Марина дуже боялася.

На противагу служниці Аліє, відчуваючи неабияке збудження, була непохитна в своєму рішенні. У її уяві все йшло гладенько, як по маслу. Приставши до польських послів під виглядом біглих бранок, вони з ескортом поїдуть на Уманщину, у маленьке село Цибулів, до родичів Марини. У селі Аліє приймуть за Маринину подругу, сироту, якій нікуди вертатися після неволі. Там вона й зостанеться. Можливо, вийде заміж за якогось красеня-панича, а можливо, подасться подорожувати далі, на Захід, і на власні очі побачить, як видувається венеційське шкло, і як плетуться бельгійські мережані комірці.

Але більше за далекі краї Аліє марила Україною. Казковими вишневими садками, сніговими заметами й святочними вечорницями, про які так багато розповідала мама. І коли думка про незворотність – про те, що це назавжди, і що вона більше ніколи не повернеться додому й не назветься дочкою великого бея, – приходила в її гарячу голову, примушуючи здригатися від усвідомлення фатальності свого вчинку, дівчина проганяла її геть, знову й знову уявляючи ідилічну картину майбутнього, яку сама собі намалювала.

Такі рідні раніше вулички Кафи здавалися сірими й пустими, а море, шепіт якого завжди любила слухати дівчина, навіювало на неї лише тужливий смуток – воно, як і раніше, було спокійним і тихим. Штиль ніяк не хотів змінюватися бурею, а серце прагнуло змін.

Одного ранку ці зміни настали. Дзвінкою монетою Аліє підкупила сторожу, умовивши випустити її з гарему без євнухів і обіцяючи повернутися до світанку. Ніхто в сералі не смів суперечити Аліє. Думка про те, як батько покарає нещасних сторожових, коли дізнається про її втечу, не виходила з голови, однак Аліє готова була йти на жертви: легко відмовлятися від того, про що ти вже ніколи не почуєш та й не згадаєш.

Неподалік від палацових мурів стояв старий араб із двома жеребцями в повній збруї. Забравши гроші, він ще довго мовчки дивився вслід утікачкам, осудливо хитаючи головою.

Дві вершниці виїхали з міста, лиш тільки на небі з’явилася заграва від перших променів, прямуючи в напрямку Єскі-Кирим[4] і обцілованих вітрами Агармиських гір. Аліє востаннє озирнулися на башти міського муру, розуміючи, що більше ніколи не повернеться назад, і з силою пришпорила свого коня.

Дівчата, вдягнені в просторі українські сорочки під низ і барвисті корсетки, накинули зверху татарські кожухи з овечого хутра, а на ноги вдягли прості конопляні шаровари. На голові в кожної була гостроноса хутряна шапка, яка робила їх схожими на татарських чи караїмських селян. Зашиті в халяви жовтих сап'янових чобіт, тихенько брязкали золоті монети, пара коштовних каблучок і інкрустований гранатами браслет – все, що вийшло зібрати непомітно від матері та її служниць. За поясом Аліє висіли привезений братом зі Стамбулу кинджал і подарований ним же пістоль. Міська сторожа навіть не окликнула вершниць. Усе справді йшло, мов по маслу.

Роблячи лиш тимчасові привали й оминаючи погляди зустрічних подорожніх, дівчата спинилися по-справжньому перепочити лише під вечір, діставшись до передгір’я Агармишу, найсхіднішого гірського хребта Криму.

– Кажуть, тут неподалік є печера змія, який виходить з неї ночами й краде в людей вівці, – пошепки сказала Аліє, ніби боячись, що її хтось почує.

Дивні обтесані вітрами скелі гострими піками височіли неподалік.

– А якщо придивитися уважніше до скель, то в кожній горі можна побачити обриси людей у них заточених.

Забобонний холодок пробіг спиною Марини, і вона, поспішно перехрестившись, одразу відвела погляд від гірських вершин.

– Тут так моторошно. Пам’ятаю ці скелі – мене повз них вели татари з ясиром… Були б ми зараз у Кафі, саме починали би вечеряти. Учора на кухню привезли дичини…

Аліє лише скоса зиркнула на свою супутницю, але промовчала. Її дратувала слабкість Марини, особливо через те, що вона й сама вже не надто раділа своєму задуму.

Вибравши місце на невисокій яйлі, звідки добре проглядалася дорога, дівчата стриножили коней, а самі розляглися просто на траві під покровом кизилу та інших невисоких чагарників.

– Тут і заночуємо. А завтра вдягнемо жіночі строї та почнемо виглядати поляків. Вони точно проходитимуть цією дорогою найближчими днями, – намагалася якомога впевненіше говорити Аліє. – А далі – Ор-Капи[5], Дике Поле й уже Україна!

– Сутеніє… Тут стає моторошно. Панночка боїться диких вепрів?

– О цій порі року вони не становлять загрози для людини.

– А ведмеді? – недовірливо покосилась Марина.

– Хіба що косулі. Ти що, боїшся косуль, дурненька? – підняла свою служницю на сміх дочка бея, намагаючись виглядати відважною.

Та Аліє теж було лячно. Навіть зізнатись у цьому самій собі їй бракувало сміливості. Кожен крок у протилежний від дому бік давався їй важче за попередній. Із кожним кроком кров у скронях пульсувала сильніше.

– Я знаю ці місця. Мене сюди брав на полювання батько, – щоб заспокоїти не так Марину, як себе, сказала Аліє.

Це було два роки тому. Жоден із двох законних синів бея не зміг поїхати на традиційне для їхньої сім’ї полювання, і замість сина батько взяв із собою зовсім юну дочку. Але тоді вона ночувала в розкішному шатрі, оточена слугами й охоронцями… Тоді вона почувалася не гірше, ніж на ліжку вдома. Зараз же дівчина здригалася від найменшого подиху вітру, проте вона твердо вирішила бути сильною.

– Умієш розпалювати вогнище? – татарка простягнула Марині кресало. – Тримай. Не думала, що влітку в горах аж так холодно! – закутуючись у кожух сказала вона. – Сподіваюсь, пан Зборовський не забариться…

Та ледь дівчина черкнула кресалом, як під горою пронісся загін гарно вбраних, вишколених татарських воїнів. Аліє завмерла й жестом наказала Марині зробити теж саме. Батько відправив на її розшуки своїх кращих людей! Звісно, як вона могла не подумати про таке! Дівчата принишкли. Так і не розпаливши вогнище й тулячись близенько одна до одної, вони нарешті заснули, гріючись лише думкою про те, що вже зранку мають зустрітися з послом.

Аліє бачила польського посла, пана Самуїла Зборовського, сина знаменитого запорізького гетьмана, ще в Кафі. Він прибув у місто вчора вранці, повечеряв з Халіль-беєм та мав коротку зустріч із турецькими чиновниками. Нехай крихкий, але мир між Річчю Посполитою та Портою вселяв у пана надію, що кримчаки дотримають слова й відпустять Агнешку Почаповську, доньку єпископа Луцького та наречену київського земського судді Івана Аксака. Саме він, багатий удівець, що зовсім нещодавно поховав свою першу дружину, не пошкодував ніяких коштів, надсилаючи до Криму надійного посланця Зборовського зі щедрим викупом за молоду наречену. Одна з одалісок Халіль-бея почула від євнуха, що Аксак віком був за шістдесят, мав п’ятьох дітей, величезні статки та був божевільно закоханий в панну Агнешку.

Не звичні до холодних гірських світанків, дівчата прокинулись рано. Одяг змок від роси, каміння неприємно впивалося в спини. Переодягнувшись у строї русинок, покривши голови хустками та трохи зігрівшись, дівчата поснідали хлібом із сиром – тим, що лишилося від учорашніх запасів. Із боку дороги важко було побачити, що робиться за чагарниками нагорі, зате з їхньої схованки дорога проглядалася чудово.

Тільки по воду довелося б спускатися униз – туди, де заховане між травами й камінням, било джерело. Саме через джерело та яйлу над дорогою Аліє обрала це місце для чекання.

Вони вже майже цілий день чатували на поляків. Шляхом шумною ватагою проходили караїмські селяни, проїздив турецький роз’їзд, і час від часу майоріли поодинокі вершники в гостроверхих шапках. Ще кілька разів з’являлися воїни Халіль-бея. Але потрібних людей все не було.

– Правда, у нас все буде добре? – питала Марина.

– Так, так! – посміхалася їй у відповідь Аліє. – Тобі бракує терпіння! Уже скоро, треба лише почекати!

Сонце починало опускатися за гори.

– Харчі закінчилися, – із жалем зауважила Марина, віддаючи своїй господині останній шматок татарської перепічки-катлами.

Про запаси їжі Аліє й зовсім забула, коли планувала подорож. Добре, хоч Марина поцупила дещо з гаремного столу. Вода в маленьких шкіряних бурдюках теж виходила на кінець.

– Треба набрати води. І коней напоїти не завадило б.

Марина змучилась від неробства. Звикла до постійної праці, вона не могла довго сидіти, склавши руки.

– Я спущуся, – нарешті вирішила покинути пост колишня рабиня і, захопивши тару, зникла між розлогих кримських сосен та каміння.

Пронизливий крик, що долинув з-під скелі, примусив Аліє двома руками вхопитися за пістоля. Крик належав Марині, Аліє впізнала її дзвінкий високий голос. Та й кому б іще кричати серед цих диких гір?

Дівчина підбігла до краю скелі. На дорозі стояли двоє татар. Один із них тримав Марину ззаду, заламуючи за спиною руки, а другий, уже пробирався руками під її сорочку.

Постріл пролунав несподівано. Горами пішла луна, сповіщаючи диких кіз про небезпеку.

Аліє тремтячими руками вже забивала новий заряд пороху. Татарин лежав, розпластавшись на землі. У голові кривавою плямою багряніла пробита кулею дірка. Аліє добре стріляла. Це була одна із забаганок, на яку Халіль-бей заплющував очі.

Другий нападник здригнувся, але дівчину з рук не випустив. Його розкосі очі розгледіли чорний силует Аліє на тлі ще світлого неба, й крива усмішка майнула його обличчям.

– Р-роксолани, – процідив татарин крізь зуби й різко сплюнув. – А щоб вас..! Шайтан!

Лезо зблиснуло в його правиці, і на засмаглій шиї Марини з’явилася тоненька цівочка крові. Без жодного звуку дівчина опустилася на дорогу, а поряд, здіймаючи куряву, уже вискакував на коня татарин.

Другий постріл пролунав запізно. Це була лише невдала спроба вилити свою злість, марно витрачаючи дорогоцінний порох.

Руки в Аліє тряслися. Піт виступив на лобі й великими холодними горошинами покотився донизу. Уперше в житті дівчини смерть пройшла так близько. Уперше Аліє сама зробила вибір і забрала чиєсь, нехай і таке нікчемне, але життя.

Похитуючись і тримаючись за скелі, дівчина спустилась з гори.

– Зейнеб! Мариночко… – вона торкнулася щоки дівчини, перевернула її голову і здригнулася.

На Аліє дивилися байдужі скляні очі, колись такі гарні й світлі, які іще хвилину тому благали її про поміч. Кров заливала красиве й сильне тіло Марини, яке так завчасно позбавили душі. Від того виду в Аліє запаморочилося в голові й підступала нудота.

– Виходить, що це я й тебе вбила… Усе через мене…

Татарка примусила себе доторкнутися до дівчини іще раз. Вона закрила очі, щоб їх не виклювали ворони, і відступила на крок. Потім стрімко повернулася та витягла з-під закривавленої сорочки колишньої служниці грубо відлитий мідний хрестик, зриваючи його з тонкого мотузочка.

Аліє не раз бачила смерть. Знесилені бранці помирали просто на вулицях міста, не дійшовши кілька кроків до невільничого ринку, так і не ставши рабами. Смерть поставала перед її очима під час бунту – Аліє доводилося бачити закривавлених яничар, які шепотіли останні слова й простягали до неї руки. Смерть була всюди, коли ще маленькою, Аліє разом з усім гаремом тікала з захопленої козаками палаючої Кафи… Але ця смерть була інакшою. Вперше смерть постала перед нею такою безвихідною, такою конечною. Марина мусила стати для неї сестрою, провідницею в нове життя. Вони мріяли разом, вірили в щасливий кінець, «у тихі води, ясні зорі», про які так часто розповідала мама, але доля не питала – вона давала, натомість забираючи.

Не дозволяючи собі плакати, дівчина попрямувала до свого стриноженого коня, звиклого до пострілів і загартованого в татарських набігах, що стояв трохи осторонь і мирно скуб пожовклу траву.

– Омаре, конику, от ми й лишилися удвох, – тихо прошепотіла вона, із жаром обіймаючи низенького гнідого жеребця з розкішною чорною гривою.

Не зважаючи на такого ж стриноженого жеребця Марини й облізлу кобилу, на якій приїхав мертвий нині татарин, що продовжувала стояти на дорозі, ніби чекаючи, що її господар зараз зведеться на ноги й відведе її на водопій, Аліє заскочила в сідло й одразу погнала Омара в галоп. Більше за все зараз їй хотілося залишити ці страхітливі скелі й ніколи-ніколи більше не повертатися до підніжжя сивої гори Аграмиш.

«Напевно, тепер одна із скель стане схожою на Марину», – майнуло в голові татарки, й вона трухнула головою, яка тепер назавжди позбулася чадри, щоб відігнати від себе важкі думки.

Та нічого не виходило. Сумління черв’ячком підточувало душу. Бездоганно продуманий план Аліє, такий довершений, немов італійський вітраж, зненацька почав тріскатися. Марина була тією ниточкою, за яку Аліє учепилася, місточком між остогидлим домом і омріяною новою батьківщиною. Аж раптом ниточка обірвалася, а в кисеті лежало уже три хрестики.

Аліє зупинила загнаного коня лише на спуску з гір. Вона пригляділа прикриту кизилом галявину, зійшла на землю й лише тоді, заховавшись під пологом кущів, дозволила собі розридатися. Уперше за останні десять років.

Коли хлопчакам із родовитих сімей виповнюється сім років, їх забирають з-під материнської опіки гарему. Знатні кримчаки віддають своїх синів на виховання черкесам, серед яких обов’язково знайдуться родичі. Живучи з кочівниками, хлопчики вчаться мистецтву війни.

Коли ж дівчаткам виповнюється сім років, матері починають готувати їх до одруження, навчають доглядати за собою та догоджати чоловікові.

Коли Аліє минуло сім і вона зрозуміла, що приречена жити в гаремі й ніколи більше не гратиметься з братами – Махмудом і Яфаром, які один за одним залишили жіночу половину сераля, вона пообіцяла собі, що ніколи більше не плакатиме. Вона мала вирости такою ж відважною, як її брати, як батько, котрий після розлуки із синами з кожним днем все сильніше прив’язувався до своєї єдиної дочки, потураючи її забаганкам. Аж до сімнадцяти років…

«Не можна плакати, інакше твої карі оченята будуть тьмяними й негарними», – казала їй мама.

«Не плач. Твої брати ж не плачуть», – рівняв її на своїх синів батько.

«Не плач…» – крутилося у голові в Аліє. – «Випущена стріла не повертається. Я мушу довести це до кінця. Я повинна потрапити на Україну».

Легкий ридван, непристосований до гірських доріг Таврії, розхитувало й підкидало на кожному камені. Загін із тридцяти вершників-козаків і невеликий татарський роз’їзд, що тримався осторонь, супроводжували цей запряжений четвіркою низькорослих татарських коней екіпаж. На встелених яскравими килимами сидіннях розташувалася білява панна зі своєю служницею.

– Як почуваєшся, панно Агнешко? – схилився в поклоні один із вершників, убраний по-похідному, але значно вишуканіше й дорожче за своїх супутників, проїжджаючи повз відкрите вікно ридвана.

– Ця дорога зводить мене з розуму! – жалісно скривила носа дівчина. – Вже не можу дочекатися, коли ми пересядемо на корабель.

– Не зовсім корабель, ясна панно, – ніби виправдовуючись потупив погляд вершник. – Ми пересядемо на козацький човен, тільки лиш проїдемо пороги. У цих диких краях і пристойного судна не знайти. Та ти не турбуйся – для тебе, милостива панно, ми створимо найкращі кондиції!

– Сподіваюся, бо від цієї дороги мене нудить!

Вершник ще раз шанобливо вклонився і від’їхав.

– Скільки нам ще їхати до Перекопу?

– Півтора дні, пане Зборовський, – відповів козацький ватажок, поважний чолов’яга з понівеченим хворобою обличчям, який очолював процесію.

Шляхтич насупився й кивнув.

– А до Запоріжжя?

– Не менше тижня.

– Лиш би кляті татари дотримали обіцянку, – сказав він крізь зуби, кинувши погляд на роз’їзд розкішно вдягнених татар. Це був загін, який Халіль-бей направив супроводжувати польських делегатів до Січі.

Козак насупився й нічого не відповів, а лише окинув недовірливим оком кримських супроводжуючих.

– Святий Боже, ти мене налякала! – натягнув повіддя Зборовський.

Мало не під копита коня кинулася дівчина. На вигляд це була русинка – по-русинськи вдягнена, світлолиця, з брунатним волоссям, заплетеним у довгу, перевиту голубою стрічкою косу. Лише зросту дівчина була маленького, як буває в татар, і ледь розкосі очі двома темними вуглинками горіли на круглому лиці.

– Що ти за таке бісове дівча?! – скричав пан Самуїл Зборовський польською.

Аліє перелякано мовчала, підшукуючи слова, які уперто не приходили в голову. Процесія з’явилася для неї несподівано, з-за гори, тож вона ледь устигла зметикувати й зістрибнути зі свого жеребця, одразу по тому кинувшись під ноги самому Зборовському, якого розпізнала по одежі.

– Хто ти й звідкіля? – вже лагідніше українською спитав козацький отаман.

– Я бранка. Роксолана. Утікачка з татарського полону. Ви ж мене тут не кинете? – тремтячим голосом розіграла вона спектакль, боязко покосившись на татар, що стояли поодаль.

– А чи це не твоя подруга там на дорозі з перерізаним горлом лежала? – суворо продовжував Зборовський.

– Моя, – опустила очі долі Аліє.

Вона товклася на місці оточена суровими вершниками, не знаючи куди подіти руки й як приховати рум’янець, який з’явився на її щоках від сорому – благородна татарка не звикла ось так просто розмовляти зі сторонніми чоловіками. Та ще й коли мова зайшла про Марину…

– Ми разом тікали від одного аги, – продовжувала дівчина. – Я в нього цілих п’ять років прослужила, він мав би вже скоро відпустити мене на волю… а тоді він збіднів і вирішив продати мене в Бахчисарай, якомусь реміснику. І Маринку…

Сльози знову потекли з очей Аліє. Їй справді стало дуже жаль себе, вона щосили намагалася забути правду й сама майже повірила в історію, яку напередодні придумала.

– Ми поховали її. По-християнськи, – сказав козак, спішуючись.

Він був велетенського зросту. Зовнішність його здавалася потворною: одна сторона лиця була ніби піднята угору, а друга – злегка опущена донизу. Здавалося, ніби одним куточком губ він увесь час посміхався, а іншим – плакав.

– Мене можеш звати дядько Василь Перебийнога. А тебе-то як звати? – запитав козацький ватажок. У його голосі відчувалося співчуття до дівчини.

– Христина, – без запинки випалила Аліє. – Мене звати Христина. Візьміть мене з собою!

– Щось руки в тебе надто випещені, – примружився пан Зборовський. – Не такі руки в служниць.

– Одні служниці для роботи, а інші для кохання, – випалила вона, і одразу ж пожалкувала – погляди чоловіків миттєво змінилися.

– А родичі в тебе десь є? Звідки ти сама? – продовжив дядько Василь, заповнюючи незручну паузу.

– Із Уманщини.

– Ну, то нам по дорозі! Ми до Києва їдемо. Візьмемо її з собою, вельмишановний пане, га?

Гори лишилися далеко позаду, а ще далі залишилися всі сто чотирнадцять башт величної Кафи. Степ тріпотів зеленою ковилою й пахнув налитими соком літніми травами. Степ мав аромат свободи.

Аліє милувалася безкраїми просторами, про які раніше доводилось лише чути, небаченими досі полохливими сайгаками, маленькими метушливими бабаками й перепілками, із їх нескінченним «піть-пітьом».

Вона їхала верхи на своєму гнідому Омарові, а іноді, коли дуже втомлювалася, пересідала на козли до дядька Івана, старого глухуватого козака, який керував ридваном і більше за всіх шкодував Аліє.

Добре до неї ставився й отаман, козак Василь Перебийнога. Він одразу пригрозив іншим козакам, щоб ніхто не смів чіпати дівчину, тож вони трималися від неї поодаль і навіть не заводили з нею балачок. Часом дехто з них дозволяв собі жарти, від яких вуха мусульманської дівчини вкривались багрянцем, але отаман добре приглядав за своїми хлопцями. «Ні краплі горілки й жодної баби, поки ви на службі», – повторював він їм.

– А що, коли ослухаються? Що їм буде? – якось поцікавилася Аліє.

– Висічемо різками й виженемо під три чорти. Ну, якщо покається, то може й не виженемо… Якби то на Січі сталося, посадили б у холодну, а потім усім гуртом вирішували, що робить.

На щастя Аліє, татари трималися особняком. Та й хіба могли вони впізнати в переляканій русинці свою колишню горду панну, яка до того ж, постійно ховала своє обличчя під чадрою?

Пан Зборовський скоро збайдужів до появи дівчати, а от панночки в ридвані, колишні знайомиці Аліє, із цікавістю поглядали на втікачку, але з екіпажу майже зовсім не виходили та з дівчиною розмов не заводили. Вони взагалі ні з ким, крім пана Самуїла Зборовського, не розмовляли. Щоразу, як Аліє доводилося бачити панянок, Агнешка гордо здіймала угору й без того довгий ніс, а Беата робила вигляд, що єдина річ, яка цікавить її в житті, – це служба своїй господині. Панянки навіть не припускали, що їх супроводжує їхня недавня гостя, а Аліє чомусь робилось від цього весело, і вона потроху знову поверталася до свого звичного несмішливого настрою. Надія на успіх своєї кампанії знову вселилася в серце дівчини, і вона, примушуючи себе не думати про те, що відбувається нині в її рідній Кафі – як побиваються за нею батько з матір’ю, як бісяться брати, і як ведуть до страти Лукаша – намагалася радіти довгоочікуваній свободі. Радість була тьмяною, вона не мала омріяного смаку, але віра в жаданий рай була всім, що в неї залишалося.

Коли проїхали Перекоп, пан Зборовський із полегшенням зітхнув.

– Слава Пресвятій Діві, що хоч з Криму нас випустили!

Він покосився на татарський загін, який незмінно тримався поодаль, і підкрутив рудий вус.

– А що, хіба ти, пане Зборовський, не вірив Халіль-бею? – устряла в розмову Аліє, яка саме їхала поруч.

– Халіль-бей такий самий лицемір і брехун, як і всі татари!

– Не правда! – палко скрикнула Аліє.

Десяток голів здивовано повернулися в бік втікачки, яка аж розчервонілася від раптового гніву. Тоді вона отямилася й одразу спробувала взяти себе в руки.

– Марина… Вона майже рік служила в Халіль-бея. Казала, що він чесна й благородна людина.

– Аякже! – гмикнув пан, презирливо кривлячи губи. – Всі вони такі, коли їм вигідно! Благородні, тьху! Зупиняємося тут!

Вершники спішилися, пан Зборовський особисто відчинив двері ридвану й супроводив жінок за кущі, щоб справити природню потребу.

– Це лише мені він нагадує рудого таргана? – пошепки запитала Аліє у Василя. – Коли я дивлюся на нього, у роті з’являється такий неприємний присмак, що аж хочеться сплюнути.

– Певно, не так погано тобі жилося в татар, якщо ти їх аж так захищаєш, – посміхнувся до Аліє козак. Його дивакувате пошрамоване обличчя, всіяне глибокими зморшками та прикрите широчезними вусами, було повернуте до сонця, ніби він намагався зловити останні теплі промені дня, що минав.

– Зі мною гідно поводилися, – гордо підняла гостре підборіддя угору дівчина. – А що тут такого? Хіба всі татари погані? Невже ви теж, дядьку, так думаєте?

– Звичайно, ні, – Василь лагідно погладив Аліє по голові. – Сідай сюди, будемо розпалювати багаття, я тобі розкажу, що я думаю.

Він узявся за сухі трісочки, черкнув кресалом, і помалу на гілочках затанцювали золотаві язички полум’я. Спершу маленькі, ледь помітні, але чим більше Василь підкидав галузок, тим більшало багаття.

– Хай там хлопці варять кашу, – кивнув він на козаків, які вже ставили на сусіднє вогнище великий казан, – а ми з тобою запаримо всім запашних трав. У Криму вони особливо цілющі.

Василь розв’язав мішечок і звідти пахнуло чебрецем, лавандою та ще чимось зовсім незнайомим.

– Знаєш, був у мене колись товариш-татарин. Прибився до нас у поході на Крим – його соратники пораненого кинули, а я пожалів, підібрав, вилікував. Молодий такий хлопчина. Зробив його своїм джурою – то кращого й вірнішого товариша ніколи й не мав. Бач, не кров робить людину людиною.

– А що з ним стало?

– Минулої зими такі морози стояли! А він листа з Січі на Полтаву передавав. Знайшли його аж як сніги танути почали.

– Як шкода, – зітхнула Аліє, здригнувшись. – А ви, дядьку, як козаком стали? – вона зверталася до Василя на «ви», наче той і справді був її родичем. Василю це подобалось, тож він сумно посміхнувся й стягнув із голови шапку, із-під якої визирнув довжелезний оселедець.

– Та як? – почухав потилицю козак, по-змовницьки підморгуючи Аліє, як зазвичай дорослі підморгують малим дітям, коли розказують небилиці чи жартують. – Жив я сиротою у місті Ніжині. Кажуть люди, як бур’ян попід двором. Був на службі в мельника, потім у кушніра, а тоді узяв та й утік від них усіх на Січ.

– Утекли в пошуках пригод?

– Утік, бо вирішив, що маю знайти місце, яке зможу назвати домом. От і вся казка!

– То як, знайшли?

– Знайшов! – хитрувато усміхнувся Василь, підводячи обидві руки угору й здіймаючи очі до неба. – Чим тобі не дім?

– Шкода зрештою, що дівчат не беруть у козаки! – зітхнула Аліє. – Знаєте, дядьку, я дуже влучно стріляю!

Василь посміхнувся своєю таємничою посмішкою й підморгнув:

– Ач яка, спритна! Побачимо, що скажеш завтра, коли зустрінешся з дніпровською мошкарою!

Дівчина пропустила це повз вуха. Повечерявши й випивши гарячого відвару з трав, Аліє вмостилася на козлах ридвана, де було відведене для неї місце, й укрившись кожухом, заснула, так і не дорахувавши зірки.

Із самого ранку сонце почало несамовито пригрівати. Тепер дорога йшла вздовж Дніпра, й на обід замість остогидлої вже пісної житньої соломахи козаки приготували смачну юшку.

– Гарно як! – говорила Аліє глухому Івану, милуючись розливами Дніпра.

– Так, жарко сьогодні, – кивав головою у відповідь добряк Іван.

Але до денної спеки дівчина була звична – вона весь день могла проводити на сонці. Найгірше ж почалося після його заходу. Нічна волога й вранішня мряка стали для Аліє справжнім випробуванням. Та значно більшою напастю виявились комарі.

Комарі на Дніпрі були страшним лихом. Варто було лише лягти спати з відкритим обличчям – і зранку людину вже не можна було впізнати за комариними укусами.

Для панни, її служниці та пана Зборовського робили особливі намети: кожного вечора вбивали в землю низенькі кілочки, укриваючи їх пологом. Жіночий намет накривали турецькими килимами, намет пана – дрібною сіткою. Прості козаки сяк-так куталися в кожухи та натягували на обличчя шапки.

Першої ж ночі на річці Аліє попередили, щоби береглася. І справді, варто було лише на кілька кроків відійти від багаття, як міріади маленьких комашок обсідали бідолашну жертву в пошуках крові. Комарі прокушували одежу, їхні тонкі носики легко проникали крізь вовняну хустку, якою намагалася захистити своє обличчя Аліє. Кожна ніч перетворювалась на нескінченну боротьбу з комахами та холодом, і тільки вранці Аліє, умостившись на ридвані, на який вона все частіше міняла своє сідло, й підставивши опухлі щоки ранішньому сонцю, нарешті поринала в важкий сон, час від часу прокидаючись від криків козаків, скрипу зустрічних чумацьких возів та атак набридливих мошок, які приходили на зміну комарам удень.

Нарешті вдалині перед подорожніми забіліли хатинки, укриті солом’яними дахами й обсаджені садками. Вони приїхали до зимівника – слободи, де селилися жонаті козаки, ремісники й купці. Тут була своя церква й січова школа, тож зимівник був цілим присічовим містечком. Була тут і своя корчма, кімнати якої були заздалегідь підготовані для вельмишановного панства. Велетень Василь про щось перешепнувся з євреєм-корчмарем, і той указав Аліє на приземкуваті двері, за якими була крихітна, але затишна кімната. Тепер солом’яний лежак в тісній хаті з заскленими вікнами здавалося Аліє королівськими палатами.

На радощах, дівчина обійняла Василя й гаряче йому подякувала.

– Відпочивай! – лагідно сказав він. – А ми з паном переправимося на Січ, домовлятися про човни.

– То ми завтра попливемо?! – у захваті скрикнула Аліє.

– Як Бог дасть, – посміхнувся Василь.

Але Бог не дав. Зранку козакам знову веліли сідлати коней й ладнати ридван. Виспавшись і відпочивши за ніч, із гарним передчуттям нового, Аліє прокинулась у чудовому настрої. Вона босоніж вибігла надвір, умилася й взялася спостерігати за метушнею довкола: за дочкою корчмаря, яка співала, дістаючи з криниці воду, за старими козаками, які жартуючи й заливаючись гучним реготом проходили шляхом, за мельником, який підморгнув їй, проїжджаючи повз на своїй скрипучій підводі.

Дівчині здалося, що люди тут усі, як один, веселі, щасливі. У слободі немає панів, знала вона, немає рабів… Отак вона виглядає, свобода?

Наказ сідлати коней вивів Аліє з задуми, але зовсім не припав їй до душі.

– А як же козацькі чайки? – жалісно, зовсім по-дитячому закопилила губу дівчина, звертаючись до Василя. – Я так хотіла бодай здаля побачити Січ!

– А нечистий би їх побрав! Гордість може зробити з людини лицаря, а може чванливого гусака!

Презирливий погляд, кинутий в бік пана Зборовського все прояснив.

– Чекайте, лише заберу свої речі з кімнати, – спохватилася раптом Аліє.

Лише зараз вона збагнула, що стоїть зовсім боса, а чоботи лишилися лежати під лавою. Кинулася до них, але взуття уже ніде не було.

– Чоботи мої! – заголосила вона, підбігаючи до корчмаря. – Хтось заходив до мене в кімнату, доки мене не було?

– Та хіба ж мені знати? – мляво відповів корчмар. – Треба було за своїм добром дивиться, а не ґав ловити.

– То це ти взяв? – ледь не з кулаками накинулася на корчмаря Аліє.

– Помалу, дитино! – стиснув її лікоть Василь. – Ну, не дорахувалася ти чобіт, що ж тепер поробиш? Будемо в місті – купимо тобі нові.

– Дядьку, ви не розумієте, – Аліє відвела Василя в бік і щось шепнула.

– Овва, оце ти дала маху, Христе! – вигукнув він, отетеріло чухаючи потилицю він. – Ти недогляділа чоботи з коштовностями?

Для годиться, Василь ще попитав людей та пошарудів під лавами, але коні вже були запряжені, а ридван готовий до дороги. Він просто розвів руками, сумно похитуючи головою.

Їхали мовчки. Лишившись без гроша за душею, Аліє відмовлялася вірити в те, що сталося. Ніби сновида, вона ледь трималася в своєму сідлі. За ті коштовності можна було б купити цілий маєток або безтурботно жити в місті кілька років. Незчулася, як на виїзді з хутору в неї закрутилася голова й вона грудкою вниз упала з Омара.

Розплющивши очі, Аліє розгледіла трьох дівчат у барвистих хустках, які схилилися над нею, омиваючи обличчя водою. Дівчата несли з собою граблі та сапки, вони саме йшли в поле, коли побачили Аліє, яка падала непритомною.

За звичкою, Аліє їхала останньою, тож ніхто з її супутників не зауважив її падіння.

Аліє мовчки прийняла горнятко води й жадібно припала до нього. Аж раптом, на одній із дівчат вона помітила свої жовті сап’янці.

– Звідкіля в тебе ці чоботи? – схопила дівчину за руку вона.

– А тобі яке діло? – фиркнула на те дівчина.

– Бо у мене зранку пропали такі самі, – указуючи на свої босі й вимазані болотом ноги сказала Аліє.

Узута в жовті чоботи дівчина зашарілася, але зухвало відповіла:

– Мені коханий подарував!

– А чим доведеш, що вони твої? – не відступалася Аліє, зводячись на ноги.

Куди й поділася вся її млявість.

– Чого це я маю тобі щось доводити? – закинула вгору гостре підборіддя дівчина й вище підіймаючи свою сапку.

Сама себе не тямлячи, Аліє вихопила з-за поясу кинджал, і з силою полоснула ним по лівому сап’янцю. Золоті монети посипалися на траву, щедро зрошені кров’ю, що струменіла з порізаної долоні Аліє. Але вона не відчувала болю й не мала часу розмірковувати. Доки дівчата приходили до тями, вона хутко згребла все багатство в оберемок і закинула собі в торбу.

– Ану, стій! – закричала дівчина в сап'янцях, намагаючись вхопити Аліє за ногу, але та вже заскочила на вірного Омара і чимдуж погнала його уперед.

І вона знову їхала, ніби нічого й не сталося. На неї знову чекали розбиті дощами й кінськими копитами дороги, тріскіт коліс ридвана та цокання підков.

– На той берег Дніпра переправимося вже в Черкасах! – кинув своїм козак Василь.

Колона прямувала на північ. Татарський загін давно залишив їх, від чого Аліє не було ані сумно, ані, навпаки, радісно. «Якось байдуже», – подумала вона й жахнулася сама з себе. Певно, просто втомилася, й утома притупила її почуття. Та раптом дівчина зловила себе на думці, що вона з якоюсь незрозумілою їй самій тугою оглядала круті дніпровські схили, мальовничі скелі й пороги, які де-не-де траплялися в цій місцині. Десь там, за порогами, зеленів острів Хортиця, на якому в давнину князь Дмитро Вишневецький заклав першу Запорізьку Січ… Чому зараз більше за все Аліє хотілося хоча б одним оком подивитися на неї? Певно, там, за порогами, у козацькому коші, уже й забули про існування козака Лукаша. Але в Києві на нього все ще чекає його мама… І раптом вона згадала свій сон, яскравий, ніби й справді яв. Уві сні до неї приходив Лукаш. Та не такий, якого вона бачила у в’язниці —зовсім інший: ошатно по-козацьки вбраний, чисто поголений та усміхнений. Він казав їй щось, але вона була не спроможна згадати ні слова. Серце забилось сильніше, й у грудях боляче защеміло. Аліє розім’яла затерплі руки, ніби струшуючи з себе ману. Якби не Лукаш, вона не б відважилася на таку авантюру, а та коротка зустріч вселила в неї віру, що кожна людина вільна обирати свою долю. Аліє обрала.

«Треба їхати одразу до Києва!», – вирішила дівчина, й на душі потепліло від думки, що все іде саме так, як повинно.

Татарка торкнулася грудей, й пальцями намацала в’язанку хрестиків, приховану під глухим коміром сорочки. Один із них колись належав Лукашеві. Аліє покрутила його в руці, міцно стиснула й знову заховала під сорочку, подалі від сторонніх поглядів.

Розбудив Аліє дрібний дощ. Всю дорогу мандрівникам щастило – було спекотно, але принаймні сухо. А такий-от дощ, зазвичай, затягується надовго…

Та всупереч прикметам, негода не затрималася, і до ранку мряка минула, лишивши по собі калюжі та мокрий одяг. Проте пересуватися довелося повільніше – панна Агнешка сповістила, що через вологість у неї почалася застуда, а під час швидкої їзди, коли ридван підстрибує на вибоїнах, у неї, бачте, починається кашель.

Так і їхали – помалу-помалу, поки по обіді не зробили зупинку. Сонце знову пекло нещадно, і тепер у панни почалася мігрень. Вона не виходила з ридвану, лише передавала повідомлення через свою служницю.

Така повільна їзда пригнічувала, тож обідали всі мовчки, майже без слів.

– Піду до Дніпра, скупаюся, – сказала Аліє Василю.

– Не затримуйся! – попередив її той, вказуючи на дорогу, що нескінченною змією звивалась попереду.

Аліє спустилася до води, вибрала найгустіші верболози, й роздягнувшись до сорочки, залізла в воду.

Невдовзі вона помітила, що до неї приєдналися. До води підходила Беата з таким же наміром освіжитися в Дніпрі.

Раніше Беата завжди трималася Агнешки, від якої Аліє намагалася бути чимдалі. Не подобалась їй панянка-полька, і Аліє ніяк не могла побороти в собі це почуття. А от до Беати вона ставилася байдуже. Схоже, що й Беата не виявляла жодного інтересу до татарки. До сьогодні.

Аліє саме виходила з води, як Беата зібралася пірнути. Мокра сорочка тісно облягала тіло татарки, уже геть нічого й не прикриваючи, безсоромно виказуючи всі таємниці, навіть ті, які дівчина ховала в себе за пазухою.

– Чекай-но, а чого це в тебе три хрестики? – зупинилася біля Аліє Беата. – Ти що, язичниця якась?

– Це?.. Ой, це мій товариш, полонений… просив передати на батьківщину, – одразу знітившись пробурмотала Аліє.

Беата насупилася, нібито щось пригадуючи.

– Зажди, а чи не той це товариш, який у в’язниці біля нас замкнений був? Якийсь козачок-бунтар… То була така захоплююча розмова! Невже..? – Беата уважно вдивлялася в обличчя Аліє. Так уважно й напружено, що зморшки, які вже помалу з’являлися навколо Беатиних очей, подовшали вдвічі. Дівчина спробувала відвести погляд, але колишня бранка безцеремонно взяла її за підборіддя.

– Ти і є та сама знатна татарка! Я впізнала твій голос і ці безсоромні очі! – переможно ледь не викрикнула Беата.

– Будь ласка, благаю, не кажи нікому! – приклала руки до грудей, прикриваючи свої хрестики, Аліє.

– О, не казати! А ти попрохай мене гарненько! На коліна-от стань!

Миттєво обличчя татарки, таке перелякане й нещасне до того, змінило свій вираз. На коліна Аліє ставала лише перед Богом. Нехай вона спала на землі, нехай їла одну лише пісну кашу й сухарі – її пращури в походах чинили так само, і в цьому не було нічого принизливого чи не гідного. Але ставати на коліна, та ще й перед якоюсь пихатою служницею!

– Ну, що ти, нікчемне створіння, іще й вагаєшся? – насмішкою прозвучав голос Беати.

– То й розказуй! Усім розказуй! – гаряче випалила Аліє. – Тобі все рівно ніхто не повірить!

– Любонько, панна Агнешка повірить! А отже, повірить і пан Зборовський. До речі, ти не знаєш, скільки грошей заплатить за твоє життя твій татарський батечко?

Аліє стисла кулаки й до скреготу зціпила зуби.

Вона опустилася. Спершу на одне коліно, потім на обидва.

– Ну, благай! – владним голосом наказала Беата.

Її очі аж сяяли від насолоди. Такий погляд – жадібний і самовдоволений – бував у її братів, коли вони поверталися з полювання зі своїми мисливськими трофеями.

– Дівчата, нам уже час їхати! – почувся десь із-за верб сердитий голос Василя. – Ви такі жваві, що нам так і за місяць не доїхати!

Ніби пробуджена зі сну, Аліє спритно звелася на ноги й, поспіхом накинувши на себе одежину, побігла на голос козака.

– Ми вже, ми зараз! – радісно закричала вона йому в відповідь.

Дерев’яний відмежований ровом замок височів над нічним Дніпром. На воді ще жевріла сонячна доріжка, але де-не-де вже мерехтіли засвічені вартові вогні, на баштах перегукувалася сторожа. Подорожні нарешті прибули до Черкас – звідси козаки повернуть назад, на Січ, а панну Агнешку супроводжуватиме далі до Києва загін вишколених вояків, висланий Іваном Аксаком. Цей загін уже три дні чекав на неї у місті. Сам пан земський суддя Аксак мав виїхати назустріч нареченій, але його затримали в Києві якісь невідкладні справи. «Та й вік уже не той», – не без злорадства подумала Аліє, згадуючи, що Іван Аксак майже утричі старший за панну. Проте, дбайливий наречений приклав чималі зусилля, щоб у Черкасах, у маєтку його приятелів князів Вишневецьких, на Агнешку Почапівську чекала розкішна гостина.

Козакам же готували хоча й менш вишукану, проте щедру вечерю. Василя серед них не було. Його ще зранку покликав до себе Зборовський, відсипав золотих монет за службу й наказав терміново вертати на Січ. Аліє так і не збагнула, у чому справа. Василь Перебийнога поспішно попрощався з нею, по-батьківськи поцілував у чоло й наказав бути розумницею, що б не сталося. Від тих слів по тілу Аліє пробігли дрижаки. Дівчина міцно обійняла козацького ватажка, розуміючи, що це їхня остання зустріч, а потім, їдучи дорогою, міцніше притискалася до крупу Омара, єдиного рідного створіння серед цієї колони чужинців, намагаючись не помічати криві погляди, які час від часу кидали на неї пані та її служниця.

Маєток князів Вишневецьких розташувався неподалік Черкаського замку, за частоколом якого, з’єднане з ним мурованим містком, розкинулось місто, що ледь-ледь ще проглядалося в сутінках. Аліє здалося, ніби вона розгледіла обриси мінарету й мечеті. Василь казав, буцімто місто заснували п’ятигірські черкеси, і що тут досі живе багато мусульман, навіть серед шляхетного стану.

Човни, на яких вони переправлялися, наблизилися до берега. Іззаду, під наглядом козаків, підпливали коні. Подорожні зійшли на сушу й попрямували до маєтку Вишневецьких – просторої кам’яниці, що гостинно приймала новоприбулих розчиненими дверима. І хоча вони приїхали вже поночі, але Аліє встигла розгледіти високого й широкоплечого пана Костянтина Вишневецького, який разом із пані вийшов назустріч гостям. Тут же поруч крутилося двійко світловолосих кучерявих хлопчиків, років десяти-дванадцяти, котрі неслухняно вибігли з дому в самих спідніх сорочках, аби одним оком подивитися на колишніх татарських бранок і запорізьких козаків.

Агнешка разом із Беатою одразу ж перейшли під опіку пані Вишневецької. Зітхання, обійми, медові слова – і жінки вже опинилися всередині кам’яниці.

Козаків пустили відпочивати до величезного напіввідкритого сінника, наказавши видати кожному по чверті кварти горілки й гарно нагодувати.

Зборовський тим часом перекидався офіційними фразами з Вишневецьким, улесливо нахвалюючи білявих хлопчаків, які все вертілися навколо.

– Гей, малеча! Ідіть до пана учителя! Уласе! – гукнув Вишневецький. – Уласе, та де тебе чорти носили! Чому діти надворі в одних сорочках о такій порі бігають? Займи дітей чимось, щоб не крутилися під ногами та не заважали!

– Додатковий урок музики? Чи почитати їм Вергілія на ніч? – рівним і якимось відстороненим голосом відповів учитель, який до цього мовчки стояв на ганку, байдуже спостерігаючи за метушнею.

– Роби, як знаєш, аби людьми виросли, – поплескав по плечу одного з них Костянтин Вишневецький. – Як під Вергілія краще засинатимуть, і я не чутиму їхніх зойків – читай Вергілія.

Поки вчитель намагався зібрати докупи дітей і переконати їх, що «Енеїда» латиною – найкраща казка на ніч, Вишневецький продовжував, на цей раз звертаючись до Зборовського.

– А це що за дівка? – вказав він на Аліє.

– Підібрали в Криму. Колишня бранка, втікачка. Напросилася з нами до Києва.

– Ну, іди дівко, лягай у стайні. Он там! На соломі виспишся. Нехай хтось із челяді дасть тобі їсти. Фенько! – крикнув він служниці, мовчки вказуючи на Аліє й одразу втрачаючи до неї будь-який інтерес.

Татарка ледь помітно вклонилася. Вона підібрала мішечок зі своїми небагатими пожитками, на дні якого, дбайливо огорнена тканиною, лежала пригоршня золотих монет, і чим скоріше пішла до стайні, де вже жував сіно її Омар. «Козаки сьогодні нап’ються…», – із острахом подумала вона. Ніч обіцяла бути чарівною.

Аліє любила коней, але щоб ночувати в конюшні!.. Її ніс, звиклий до ніжних ароматів жасмину та лаванди, чи принаймні запаху степових трав, кривився, вдихаючи сморід стайні.

Солома теж було несвіжою – від неї тхнуло вологістю та легкою гниллю.

– Серед літа вони могли б вам, коники, і частіше міняти солому, або… застелити сіном, – сказала вона ніби до коней, але насправді Аліє просто необхідно було з кимось поговорити, бодай навіть із кіньми.

За зачиненими дверима було чути протяжні пісні козаків. «У них там, мабуть, і солома свіжа, і їжа пристойна», – зітхнула Аліє, поглядаючи на свій ледь надпитий кухоль кислого молока й кусень хліба, що принесла їй мовчазна похмура Фенька. – «Не кажучи вже про панну та Зборовського…»

Сяк-так скрутившись на соломі й накрившись своїм кожухом, Аліє зробила ще кілька ковтків молока, надкусила зачерствілу скоринку й примусила себе все це проковтнути.

«Ось лишень дістануся до Києва, тоді..». Але татарка ніколи не закінчувала цю думку, бо й сама не знала, що буде тоді. Київ уявлявся їй якимось дивовижним краєм, прихистком, що захистить її від несправедливості світу.

Приборкуючи свої думки та марення, Аліє скрутилася калачиком на соломі й спробувала заснути. Але сон під вигуки козаків і хитросплетіння власних мрій і страхів ніяк не приходив.

Натомість, чим голоснішими були вигуки козаків, тим неспокійніше робилося на душі в Аліє. Тепер у голову лізли розповіді Василя: про козака Дмитра, який утік на Січ після того, як до смерті забив свого сусіда просто в корчмі; про старого Івана Московита, який, коли вип’є, домагається всіх жінок без розбору; про Олексу Безрідного й Грицька Вибийноса, які не знали міри в пияцтві. Ці зірвиголови зараз гуляли за стіною, а поряд не було ні Василя, ні жодної живої душі, здатної захистити її. А про неї ж всі говорили як про «нечесну[6]», називали «татарською курвою», навіть коли були тверезі. А тепер із горілкою і без дядька Василя страшно уявити, що може трапитися. Почуваючись безмежно нещасною, Аліє лежала горілиць, примушуючи себе заплющити очі й перестати боятися.

Раптом у двері ледь чутно постукали.

Кров у жилах дівчини захолола, а серце на мить завмерло. Якщо підпилі козаки вирішили розважитися й згадали про втікачку з Татарії, за яку тепер нікому заступитися…

Двері скрипнули і одразу ж зачинилися. До стайні хтось увійшов. Одразу збагнула, що гість прийшов сам. Та й заходив дуже тихо, навшпиньках, ще й навіщось постукав у двері так ввічливо, ніби боявся порушити спокій дівчини. Злодій би не стукав.

Аліє, яка звикла до темряви, що ледь-ледь освічувалася місячним сяйвом через вузеньке віконце, розгледіла обриси середнього зросту чоловіка, убраного в короткий жупан і штани. Шапки на голові чоловік не мав, натомість довге волосся було зібрано на потилиці в хвіст. Аліє не бажала ризикувати. Рука її стискала рукоять кривого кинджала, а сама вона затаїлася й чекала.

– Дівчинко, ти тут? Ге-ей, дівчинко! – тихенько окликнув приємний молодий голос, який вона вже чула сьогодні на княжому дворі. – Мене звати Уласом. Я мандрівний дяк, учитель при синах Вишневецького.

Нарешті очі нічного відвідувача призвичаїлись до темряви, і серед обрисів коней, які тихенько пофиркували й топталися на місцях, він розгледів фігуру Аліє, яка щомиті, наче дика кішка, готова була кинутися з ножем на незваного гостя.

– Я прийшов тобі допомогти. Ти в небезпеці, – тихо, але завзято заговорив він, тоном людини, яка знає все на світі. – Ця ляшка, що приїхала з тобою… Як там її?

– Агнешка, – ледь чутно прошепотіла Аліє.

– Ага, вона. Так от, ця Агнешка Вишневецьким про тебе говорила. Такі небилиці розказувала, що навіть я зацікавився й спинився послухати.

– Що вона казала? – ледь не викрикнула Аліє, забувши всі перестороги.

– Тихіше. Ти сядь краще. І коней не лякай. От і я тут біля тебе сяду, – сказав він, умощуючись поруч. – Казала ця паняночка, що ти – дочка татарського бея. І що бей той, на ймення Халіль, прислав тебе розвідати, як тут на Вкраїні справи ведуться. Бо планує він набіг великий – Київ, як колись його славний предок Батий, підкорити хоче…

– Але я не… – почала Аліє, проте Улас її перебив на півслові.

– Завтра вранці тебе відведуть на допит, і хто знає, чим це закінчиться, бо тут із такими підлими татарами, як ти, довго не панькаються…

– Та я не… – знову почала було Аліє, але спинилася. – Я… Я не бажаю нікому зла! Я просто втікаю від кримчаків. Я колишня бранка, я… Я їду додому! – знову ледь не скрикнула Аліє, підхоплюючись із місця, але Улас ухопив її за руки й потягнув униз, знову саджаючи поряд із собою.

– Тихо будь! – шикнув на неї він. – Думаєш, якби я вірив цій вертихвістці, то прийшов би сюди? Я знаю, що це несправедливі звинувачення.

– І як ти можеш знати? – насторожилася Аліє, змірюючи його поглядом розкосих кошачих очей.

– А ти поглянь на себе в люстерко – ну яка із тебе розвідувачка? Ти налякана, аж тремтиш. До того ж… Я, ну зовсім випадково, підслухав розмову Агнешки зі своєю служницею, – повеселілим голосом сказав Улас. – Схоже, ти їй чимось дуже не догодила.

– Про що говорили ці підлі…? – очі Аліє загорілися гнівним вогнем, а рука ще сильніше стиснула кинджал.

– Та яка зараз різниця! Слухай, збирай пожитки й сідлай коня. Виїдеш за кілька годин, коли всі заснуть.

– А куди я поїду?

– Ну, ти ж кудись їхала?

– Я… їхала до Києва.

– Ні, до Києва тобі зараз не можна, – легенько потер кінчик свого вуха Улас. – Можеш ненароком натрапити на Агнешку – вона тобі точно не спустить цієї витівки.

– А до Цибулева далеко?

– Це той, що поблизу Умані? Та ні, півтора-два дні шляху, якщо верхи. Виїдеш через південні ворота та поїдеш на захід. Тобто… у протилежний бік від того, де сходитиме сонце.

– Я знаю, що таке захід, – образилась Аліє.

Улас гмикнув і посміхнувся:

– А з виду не скажеш!

Він майже нечутно вийшов, залишаючи Аліє в компанії коней і слабкого місячного світла.

– Пане Артемію, голубе сизокрилий, іди-но обідати! – поставивши руки в боки, солоденьким, але вимогливим голоском погукала червонощока служниця Гапочка. – Годі вже пустувати, так і борщ прохолоне!

Вона жалісно звела докупи густі брови й поманила пана рукою, відверто показуючи всій челяді своє особливе положення в його домі.

Але пан не поспішав. Він саме стояв на подвір'ї, заховавшись від сонця під розлогою яблунею, і спостерігав за незнайомою дівчиною, яка напувала коня в ставку.

Маєток пана Артемія Сестринського, немолодого вже вдівця, що страх яким охочим був до жіночої статі, розташувався на пагорбі. Той пагорб місцеві звикли називати Панською горою, бо то була найвища точка села Сестринці, і звідти чудово проглядалась вся місцина.

Пан лише махнув рукою на заклики Гапочки, що стала червоною, наче хустка, котрою вона покривала голову, та звернувся до свого конюха, підкручуючи вус.

– А піди подивись-но, що то за дівка напуває коня з мого ставка. Якщо вона справді така гарна зблизька, як мені здається здалеку, то веди її сюди. Якась вона не наша, бачу, не сільська. Кажи їй: пан гнівається, коли з його ставка без дозволу воду беруть. Але, кажи, якщо впадеш у ноги пану – він все пробачить.

Конюх кивнув вкритою сивиною головою та нетвердим кроком старого п’яниці попрямував до дівчини. За якусь мить вони обоє вже стояли перед шляхтичем.

– Це вельможний пан Сестринський, – уклонився йому в ноги старий конюх. У нього не було половини зубів, тому мова його звучала дуже смішно, особливо ж укупі з комічними поклонами. – Оце так йому кланяйся, як я, і він тебе не покарає.

Гостя дивилася на поклони трохи розгублено, ледь стримуючи посмішку, але бити чолом перед паном не поспішала.

– Христина, – протягнула руку для привітання вона.

Дівчина бачила, що саме так вітаються між собою козаки, тож знітившись, вона не знайшла нічого кращого, ніж простягнути руку. Аліє Ханим не буде падати в ноги першому зустрічному!

Тепер настав час дивуватися панові. Він уже не знав, чи має потиснути цю протягнену тендітну ручку, чи радше поцілувати її. Перед ним стояла дівчина в звичайному обтріпаному сільському строї, з виснаженим обличчям і обвітреною шкірою, але з поставою й грацією королівни. Вона нібито просила, але насправді наказувала.

Врешті пан Сестринський зважився і, ледь потиснувши простягнену руку, запросив дівчину пообідати з ним.

Христина-Аліє, яка з учорашнього вечора крихти в роті не мала, зараз дуже хотіла їсти.

– Із радістю, милостивий пане! – погодилась вона.

Вручивши вуздечку конюхові, Аліє попрохала води, щоб умитися й вимити руки, чим дуже здивувала господаря, і ще більше розгнівила й без того ревниву Гапочку.

Поки дівчина вмивалася, шляхтич зацікавлено розглядав свою гостю, силкуючись зрозуміти, ким би вона могла бути. Через її пошарпаний одяг він ніяк не міг припустити, що перед ним дівчина шляхетного роду, але походження і манери не приховати ані дорожнім пилом, що осів на обличчі та волоссі, ані порваною на рукавах сорочкою. Тож Сестринський вирішив діяти обережно.

Коли вони сіли до столу, і до носа долинули запахи страв, Аліє ледь не втратила свідомість: уже близько двох тижнів вона їла лише похідну їжу та тільки те, що варили козаки й чим годували найнижчу челядь.

Але звикнути до панських наїдків виявилось не легше, ніж до соломахи та пшоняної каші. Пісний борщ, тушкована квасоля, кислюча квашена капуста – усе було дивним і незвичним на смак. Аліє знала, що зараз Петрівський піст, вона мовчки їла все, що було на столі, але їй страшенно хотілося просто шматок смаженого м’яса. Такого, як готували в домі її батька…

Та зануритися в думки про дім їй не вдалося. Пану Сестринському не сиділося на місці від цікавості.

– То ти чия будеш? – нарешті сказав він, коли дівчина відклала ложку.

– Своя власна, – закинула гарненьку голову Христина.

Їй лестила увага Сестринського. До того ж, уперше за тривалий час вона відчула себе колишньою Аліє Ханим, якій самій колись вклонялася в ноги вся Кафа.

– Якого роду-племені?

– Простого, – не думаючи довго відповіла дівчина.

– А з якого села? Чи, може, із міста?

– Із Черкас, а їду в Цибулів, до хворої бабусі.

– Ов-ва! І дуже хвора твоя бабусенька?

– Дуже!

– І що, геть нема кому у всьому Цибулеві її догледіти?

– Геть нікому!

– Біда-біда! Бо я хотів запропонувати тобі в мене лишитися… на службі. Я би тобі добре платив. Гляди, через рік-два, уже й бабцю до себе забрала б. Що їй одній у себе в селі робити?

– Я б із радістю, вельможний пане, але не можу. Маю до хворої якнайшвидше їхати. А як вона видужає, то я дорогою назад і до тебе заїду. Згода?

– Е, ні. Як не захочеш по-доброму зостатися – силою примушу! – раптом став дибки господар.

Таке привітне й навіть приємне до цього обличчя господаря раптом укрилося червоними плямами. Його рот перекосився в страшній гротескній гримасі, а кулак з важким ударом опустився на стіл.

– Ти коня з мого ставка напувала? – гримнув він без тіні люб’язності. – Напувала! За столом моїм панським їла? Їла! От і відпрацюєш!

У Аліє затремтіли руки. Дівчина нарешті зрозуміла, що весь цей час гралася з вогнем, а тепер розпалила страшну пожежу. Як вона раніше не здогадалася, що пани не запрошують на бенкет просто так!

– Паночку, та що ти таке вигадав? – почувся за спиною в пана тоненький голосок. – Там же в неї бабця помирає! Нехай поховає бідолаху й повернеться, бо не по-християнськи це…

– Стули пельку, бісова баба! Тебе спитатися забув! Та з чого ти взяла, що бабця помирає? Так, підхопила нежить на вітрі, та й годі. Чи я не правий? – підвищив тон шляхтич, згори-вниз поглядаючи на маленьку татарку.

Єдиною перепоною між ними був стіл. Але хіба така дрібниця може стати на заваді сильному й здоровому чоловікові, охопленому жагою?

– Гапко, зачини двері й залиш нас! – гаркнув на служницю він.

«Пропала я, нерозважлива», – сказала про себе Аліє, уявляючи на собі масні руки й хтиві губи пана. Правиця вже намацала на поясі кинджал і приготувалася пустити його в хід за першої ж нагоди, коли раптово до обідньої зали хтось шумно ввірвався.

– Уласе! – радісно вирвалося у дівчини.

Юнак, вбраний у той самий легкий жупан (сірий і затертий, як було видно при денному світлі) і заправлені в руді сап’янці вузькі сині штани, стояв посеред кімнати, переминаючись з ноги на ногу.

– О, панно Христино, невже я тебе наздогнав?! Яка приємна несподіванка! Боже помогай! – одразу привітався він і ледь помітно підморгнув Аліє.

– Ти що за один?! – гримнув на нього шляхтич, зовсім збитий із пантелику.

– Пане Артемію Сестринський? Це ти?

– Я! – роздратовано відповів Сестринський. Його й без того пухлі губи тепер були вип’ячені вперед, а щоки роздуті від невдоволення.

– Не гнівайся! Бо їду з Черкас і маю для тебе повідомлення від самого гетьмана! – випалив на одному диханні розпашілий Улас.

– Від самого Дорошенка? І що цей пройдисвіт хоче мені сказать?

– Він… Він велів… – Улас ніби зам’явся, пригадуючи. – Велів привіт тобі передати. От!

– І все?

– І ще – щоб ти на Січ збирався, – дурнувата посмішка розцвіла на обличчі Уласа, і він іще раз, уже відкрито, підморгнув Aліє.

– На Січ? Та що я там забув! Уже шість років не був на Січі і про те не жалкую! – розгнівано сповістив присутніх пан.

– Ну, як собі знаєш! Моя справа передати. А ти міг би, пане, мене і до столу запросити, – ображено закопилив губу Улас. – Але то нічого, я не гордий! Я ж тутечки проїздом, до пані Анни Корецької їду. До речі, скажу тобі пане шляхтичу, як своєму січовому товаришу, сердиться на тебе ясновельможна пані Анна. Досі сердиться через той випадок на полюванні…

Сестринський ще більше насупився.

– Січовому товаришу? Тьху, здалась мені ваша Січ! А тебе я взагалі вперше бачу! – ледь чутно пробурмотів він.

Але усміхнений Улас зробив вигляд, що нічого не почув і натхненно продовжив, звертаючись уже до Аліє.

– А на тебе, ясновельможна княжна Христино, Анна Корецька сердитиметься ще більше! Навіщо ти сама, без свити, без охорони до неї поїхала!

При слові «княжна» Сестринський ледь не вдавився власною слиною. Він закашлявся, але його співрозмовники на те не зважали.

– Уласе, ну навіщо ти це говориш! – удавано розгнівалася новоявлена «княжна» Христина-Аліє, зметикувавши, що й до чого, й уже тисячу разів подумки подякувавши Уласу. – Якщо всі довідаються, хто я насправді, то буде й мені, і пані Анні непереливки! Доброчесний пан Сестринський нікому ж не скаже, що бачив мене? – суворо поглянула на господаря Аліє.

Той лише гаряче захитав головою.

– Із тобою тут чемно поводилися, ясна княжна Христино?

– Про це не турбуйся! Пан Артемій дуже гарно мене прийняв, обідом ось нагодував! – запевнила Уласа Аліє, скоса поглянувши на Сестринського, який тепер сам ніяково топтався на місці.

– Дозволь тебе супроводжувати до дому Анни Корецької, ясна пані, благаю! Тоді моє сумління буде чистим! – ледь не кинувся їй в ноги Улас. – А дорогою назад я знову заїду до тебе, товаришу Артемію, і ми разом поїдемо на Січ!

– То нам вже час рушати, – поспіхом сказала дівчина, спостерігаючи, як при слові «товариш» очі Сестринського наливаються кров’ю. – Дякую за гостинність! – солодко посміхнулася вона господарю й по-королівськи махнула на прощання рукою.

На цих словах обоє гостей без перешкод вийшли з будинку, стягуючи зі столу кілька пиріжків із капустою, заскочили на услужливо приведених коней, і поїхали геть, далі на захід.

– А хто така ця Анна Корецька? – заливаючись сміхом спитала Аліє, коли вони від’їхали вже досить далеко від панського маєтку.

– О, така вельможна пані! Покровителька Сестринського. Це вона йому землі подарувала й шляхтичем зробила. А раніше ж був собі звичайний козак – Артемом Забийцвяхом називався.

– Забийцвяхом? – ще дужче розсміялася Аліє.

– Саме так! Тож на Анну Сестринський мало не молиться, як на святий лик Богоматері, – картинно звів руки до неба Улас, не відпускаючи повіддя. – Та нещодавно на полюванні він замість зайця підстрелив улюбленого хорта своєї покровительки. Ох, і боїться він тепер її немилості!

– Оце так лицар! Гарно ж ми його навколо пальця обвели! Так гарно! – ніяк не могла натішитись Аліє, аж підстрибуючи в сідлі. – Про гетьмана ти теж вигадав?

– Звичайно! Добре, що пані Вишневецька велика шанувальниця кумедних історій і достовірних чуток, – у очах Уласа також блищали смішливі вогники. Схоже, що нещодавня витівка його теж потішила, хоча й не здавалася нічим надзвичайним.

– Чекай-но… – ураз посерйознішала Аліє. – А чого-то ти за мною ув’язався? Чого вдома не сиділося? Як у Сестринського з’явився?…

– Так я в справі їду. До Кам’янця, – нітрохи не знітившись відповів хлопець. – Отак їду шляхом, їду, аж раптом люди з усіх усюд набігають й кричать, плачуть: пане учителю, так і так, треба дівку нерозумну з біди витягати!

Аліє насупилася. На її лобі з’явилася зморшка, а брови звелися майже в одну суцільну лінію, від чого її по-дитячому миле личко враз подорослішало на кілька років.

– Що це за казочка така? Яка тобі з того вигода? – суворо запитала дівчина, зупиняючи свого Омара.

– Та ти не бійся! – розсміявся Улас, поглядаючи на недовірливий вираз обличчя Аліє. – І пальцем тебе не торкнуся! Мені того не треба.

Пустивши свого коня риссю, він лише кинув Аліє:

– Спробуй, дожени!

Подумавши хвильку та зваживши слова Уласа, Аліє погнала Омара слідом.

Замість мальовничих озер і боліт із дикими качками та лебедями дедалі частіше з’являлися кольорові латки полів, розмежовані рядками поодиноких дерев, а часом навіть маленькими лісочками. У одному з них біля села з таємничою назвою Шпола вершники вирішили заночувати. Вони відійшли якомога далі від дороги й пустили коней пастися, а самі розбрелися в пошуках хмизу.

Поволі спускалися сутінки, але денного світла вистачало, щоб татарка нарешті могла уважно розгледіти свого рятівника.

Улас був середнього зросту, худорлявий. На його видовженому обличчі дивовижним чином поєднувалися тонкі чуттєві губи, вузькі вилиці, покриті багряним рум’янцем, як це буває в молоденьких дівчат, і завеликий, як на смак Аліє, м’ясистий ніс. Ні вусів, ні бороди, нібито Улас був ще зовсім юнаком.

– Чому в тебе волосся так дивно, якось по-італійськи, зачесане? – запитала Аліє, коли вони розпалювали вогнище.

Його волосся було зібране ззаду в короткий хвіст, спереду ж – коротко обстрижене. Аліє хотілося довідатися більше про цю загадкову людину, але на відверту розмову вона більше не зважувалася.

– Це по-німецьки! – гордо підняв голову Улас і розсміявся. – Знаєш, я – людина науки. Я ж маю відрізнятися від посполитих, щоби мене здалеку бачили й кланялися: доброго раночку, пане вчителю! – театрально вклонився він, знімаючи з голови уявну шапку.

– І що? Невже це всі вчителі такі благородні, як ти, пане вчителю? – у тон йому заговорила Аліє.

– На жаль, – трагічно опустив голову він, – я недостойний представник спудейського братства і благородних речей із роду не чинив. Натомість постійно потрапляю в різні історійки – оце як з тобою. Шкода мені тебе стало, та й годі.

Улас нанизав на шпичку хліб і сало та простягнув Аліє.

– Тримай, будемо смажити.

– Але ж зараз піст… – слабеньким голосом сказала вона, дивлячись на шматочки свинини. Хотілося додати ще щось про нечисту тварину, але Аліє стрималась.

– От, хотів перевірити, чи ти не татарська розвідувачка бува, чи їси свинину, а ти, бач, постом криєш, – усміхнувся Улас. – Але іншої їжі в мене немає, – розвів руками він і передав Аліє шпичку.

Та потримала її в руках, але потім відклала. Козаки, з якими мандрувала Аліє, на її щастя, кашу приправляли олією. А зараз сама думка про сало викликала в неї відразу.

– От я, наприклад, вихований іудеями, які дуже любили сало і ніколи не постилися, – продовжував він. – А, знаєш, на заході наука говорить, що Бог, сотворивши землю та людину, дозволив їй жити так, як їй заманеться. Мені таке вчення до вподоби.

– Це значить, що немає заборон, а отже, немає й гріхів?

– Щось таке, – кивнув Улас. – То що, розкажеш, хто ти така?

– А тобі правду розказати, чи як усім? – примружилась Аліє.

Улас примружився у відповідь.

– А дай відгадаю! Ніяка ти не бранка і не розвідувачка. Поглянь на себе: ти ж зовсім беззахисна, життя геть не знаєш! А що говориш якось по-східному й витончена така, наче князівна, то… я тут схильний вірити цій крикливій вороні Агнешці. Мабуть, ти якась татарська принцеса, чи як вони у вас там називаються?

– Щось таке, – усміхнулась Аліє. – Я майже принцеса, бо заручена з Джанібад-Гиреем.

– Із ханом Татарії? – присвиснув Улас. – Хай мені грець! Певно, ти справді з дуже знатного роду.

Дівчина кивнула.

– То чого ж ти тут, а не в гаремі Гирея?

– Повертаю взяте у борг.

Аліє дістала з-за пазухи срібний ланцюжок з трьома хрестиками.

– Це загублені душі. Ось цю звали Лукашем, – показала перше розп’яття дівчина. – Ось ця була Мариною. А це, – вказала вона на останній хрестик, – душа моєї матері й моя душа.

– Твоя мати була русинкою?

Аліє кивнула, опускаючи очі.

– А тебе як звати по-татарськи?

– Аліє Ханим.

– Краще я називатиму тебе Христею, бо й не вимовлю такого, – засміявся Улас. – А-лі-є, – передражнив він.

– А ти? Я про тебе теж нічого не знаю, окрім того, що ти учитель дітей Вишневецьких, – пропустила повз вуха його кривляння Аліє.

– Я мандрівний дяк. Це так у нас називають вчителів-студентів, які переходять від сім’ї до сім’ї й навчають панських дітей.

– І чому навчають?

– Граматиці, логіці, риториці, філософії, латині, грецькій, геометрії й астрономії. Ну, іще й музиці!

– І ти усе це знаєш? – жахнулася Аліє.

– Не все, але непогано вдаю, що знаю! – весело відповів він.

– А родина?

– Я сирота.

– Я тепер теж… Напевно, всі рідні мене вже зреклися, – дівчина понуро потупилася, ледь чутно зітхаючи. – Але нічого. Приїду до Києва – почну нове життя.

– Хай щастить! – підморгнув Улас. – А сало й смалець в новому житті їстимеш?

Аліє покривила своїм кирпатим носом і дістала з торби панського пиріжка.

– Хай краще в мене завжди буде піст, – сказала вона.

Аліє розбудила пісенька. Тихенька сумна мелодія, що її насвистував, умиваючись, Улас. Він був замислений і зовсім невеселий. А на небі тим часом вже жевріли перші промені, пробиваючись між дерев. Благословлялося на день, і ранок огортав галявину пухнастим туманом.

– Змерзла? – обернувся на неї хлопець.

Аліє заперечливо похитала головою, протираючи сонні очі.

– Наступну ніч проведемо в корчмі, маю знайомого корчмаря в Умані – задешево приютить.

– Та я звикла вже надворі ночувати, – знизала плечима дівчина, ледь посміхаючись. – Навіть подобається. Лише б комарів не було, – скривилася вона.

Улас кивнув і посміхнувся у відповідь.

Від тієї посмішки на душі стало тепліше. «Хороший він», – подумала Аліє, розчісуючи довге волосся й заплітаючи його в дві тугі коси, як це робили місцеві дівчата.

Зранку довго не сиділи: перекусили хлібом з водою, пригоршнею лісових суниць та й узялися сідлати коней. Улас поспішав у своїх справах, про які ніяк не хотів розповідати Аліє. Та вона й не дуже розпитувала – їде з нею, оберігає, дорогу вказує, то й добре.

Ближче до полудня, коли сонце піднялося угору й почало нещадно пекти голови, вершники зупинилися на пасовиську за якимось забутим Богом і людьми хутірцем. Хлопчик-пастушок продав їм глечик молока на обід, і Аліє нарешті переборола свій страх невідомого й просто насолоджувалась відпочинком. Улас дрімав у тіні розлогої придорожньої яблуні, коли його сон порушив козак, що зупинився біля них. Перше, що Аліє помітила, це був глибокий шрам через усе обличчя, який, однак, не псував його красивого з правильними рисами обличчя. «Обличчя героя», – майнуло в голові Аліє. Вона мимоволі посміхнулася новоприбулому й трохи далі відсунулася від Уласа. Вершник тим часом зліз зі змиленого коня та попросив ковток води чи молока.

– Звідкись тікаєш? – хитрувато поглянув на козака Улас.

– Їду до Умані, сповістити пана сотника про татар.

– Татар?

– Османському султану не до вподоби припало, що Дорошенко зі своїми козаками його землі прибережні розоряє, он у Кафі по поверненню такий погром вчинив, що ой-ой! А султан хутенько відправив на Україну кримську татарву, щоб гетьману помститися. Я їх аж під Корсунем бачив, вони так далеко давно не заходили!

При згадці про Кафу, Аліє здригнулася, але не виказала цього. Лише вловила короткий співчутливий погляд Уласа.

Віддихавшись, козак, ніби хизуючись перед Аліє, хвацько перетягнув на один бік шапку, виставляючи на огляд величезну золоту сережку, скочив на коня та махнув рукою:

– Дасть Бог, ще зустрінемось! Стережіться татар!

Аліє з Уласом знову перезирнулися.

– Знаєш, як татари на наші села набігають? – стишено запитав Улас, коли козак знак із виду. Таким голосом дорослі діти розказують молодшим страшні історії на ніч.

– Розбиваються на загони по сто чоловік і розходяться в різні кінці, а потім з ясиром і награбованим майном знову збираються в умовленому місці.

– Знаю, – не моргнувши оком відповіла Аліє.

Кутик рота Уласа злегка підскочив угору:

– Ти розумна татарка, впевнений, що більшість ваших дівчат про такі стратегічні маневри й не здогадується.

Аліє вирішила образитися.

– Я дочка бея, наречена кримського хана!

Посмішка Уласа стала ще ширшою.

– Якщо ти так цим пишаєшся, то чого досі не в гаремі у Джанібек-Гирея?

Дівчина стиснула губи, але нічого не відповіла. «Ну, постривай же, Уласе, я тобі ще згадаю твої насмішки!», – заграла в ній блакитна батьківська кров. Знову розмовляти з юнаком вона почала лише в корчмі в Умані.

Умань була першим містечком, яке Аліє вдалося більш-менш розгледіти, відчути його ремісничий і торговий дух. Щоправда, була субота, тож усі поспішали чимскоріше закінчити роботу й нарешті йти відпочивати.

Мощеними вулицями походжали доглянуті, червонощокі, убрані в легенькі свитки й жупани міщанки. Але тут само, поруч, на сходах дерев’яної церкви, сиділи з простягнутою рукою міські каліки-жебраки, від яких тхнуло нечистотами.

– Нам сюди, – кивнув Улас, коли вони проїздили повз великий дерев’яний зруб з навстіж відчиненими дверима.

Всередині корчми було людно. Переважну більшість відвідувачів, що сиділи за масивними дубовими столами, становили чоловіки, хоч Аліє помітила й кількох молодиць у білих намітках. Окрім неї самої, дівчат у корчмі не було. Запах браги, підсилений літньою спекою, викликав у татарки приступ нудоти. Чоловіки з інтересом поглядали на юнку, яка опинилася в такому непристойному для неї місці, і знову Аліє відчула себе голою під їхніми поглядами, мріючи про свою колишню чадру.

– Нам навіть сісти ніде, – ухопила Уласа за плече Аліє. – Може, ходімо звідси?

– Невже тобі не хочеться їсти?

– Хочеться, але ж…

Хлопець взяв її за руку та попрямував просто до корчмаря, аж раптом хтось їх окликнув.

– Егей, сідайте до мене, добрі люди! – почувся знайомий голос. – Ви зі мною ділилися їжею, а я з вами – лавою. Казав же, Бог дасть – зустрінемось!

Це був той самий пошрамований козак, якого подорожні зранку поїли молоком.

– Як там татари? Сповістив пана сотника, товаришу запорожцю? – привітно запитав Улас.

– Авжеж, сповістив! Кляті бусурмани! Благо, в Умані стіни товсті, таку фортецю їм не взяти.

– То ти за стінами ховаєшся?

– Та Господь з тобою, щоби я, сотні раз січений шаблями й битий кулями, од якихось кримчаків ховався! – зачванився козак. – Я три ночі не спав і майже не їв нічого. Наберуся сил – і одразу в похід!

Улас гмикнув, та не відповів. Він кинув на лаву шапку, зняв свого жупана й мовчки пішов до корчмаря.

– Якийсь він у тебе недовірливий. Та й сам на війну не спішить, – покрутив вуса козак. – Наречений?

– Не доведи Боже! – сміючись відповіла татарка. Їй було ніяково за Уласа, який замість того, щоби бути вдячним цьому чоловікові, одразу ж почав доймати його своїми колючими жартами.

– А мене Данилом звати, до речі, – оживився козак.

– Христина, – махнула татарка темними віями, а в її карих очах відбилося полум’я свічки.

– А той?

– Улас. Мій… дівер.

– Добре, а то я вже подумав, як такому страхолюду впіймалась така чарівна голубка!

Дівчина ніяково посміхнулась. Їй лестила Данилова увага, а той натомість відкрито розглядав маленьку татарку, накручуючи на палець рудуватого вуса.

Аліє не помітила, як корчмар шепнув щось Уласу на вухо, як той збліднув, а замість відповіді мовчки перехрестився, до крові закусуючи губу.

– Куліш, – поставив на стіл велику миску каші він, відсторонено дивлячись на присутніх.

Аліє взялася за ложку й одразу почала жадібно їсти, забувши, чому її вчили протягом останніх сімнадцяти років у гаремі, і зрідка зиркаючи то на Данила, який неквапно попивав брагу, не зводячи очей із дівчини, то на Уласа, який, на її здивування, майже не торкався довгоочікуваної їжі. Утамувавши голод, Аліє витерла рукавом обличчя.

– Як добре, коли не хочеться їсти, – звернулась вона до Уласа. – Дякую!

– Смачно?

– Дуже!

– От бачиш, тих свинячих шкварок і не чутно в каші, – тихенько й якось похмуро сказав він.

– Я-яких шкварок?

– Корчмар – німець, лютеранин. Він не постує і завжди всі каші лише салом заправляє.

– Чому ти мені не сказав? – прошепотіла Аліє, гнівно зводячи брови.

– Тоді б ти лишилася голодною. А так – швидше звикнеш до думки, що на Україні тобі доведеться їсти свиней.

– Мене зараз знудить! – Аліє прикрила рот рукою та стрімко вибігла із корчми.

– Що з нею, що ти їй сказав? – насторожився Данило, який не збагнув суті розмови.

– Дівчата, – багатозначно розвів руками Улас.

Двома ковтками допивши брагу, чоловіки вийшли на вулицю. Аліє сиділа на лаві, обійнявши руками коліна.

– Гей, маленька синичко, цей вражий син тебе образив? – звернувся до неї Данило.

– Образив.

Аліє закопилила губу і з-під лоба глянула на Уласа.

– Ще й як образив! – додала вона, дивлячись уже на Данила і шукаючи підтримки.

– Та годі вже тобі, розбещене дівча, – не витримав Улас. – Ніби я невідомо-що тобі скоїв! Ходімо нагору, я домовився про кімнату.

На мить затримавшись, Данило відійшов трохи убік, набив свіжим тютюном люльку та театрально знизав плечима, підморгуючи дівчині.

Аліє ще трохи посиділа й урешті попленталась слідом за Уласом.

– Ще побачимося, синичко! – підморгнув їй козак. – Раптом він знову буде тебе ображати – клич, завше прийду на поміч.

– Христю, ти ідеш? – почувся роздратований голос Уласа.

– Та іду вже! – буркнула вона, знімаючись із місця й ніби мимоволі даруючи Данилу посмішку одних лиш очей і кінчиків уст.

Старий німець-корчмар відвів подорожніх вузькими сходами на другий поверх – у дерев’яну надбудову, де розташовувались гостьові кімнаті.

У кімнаті була лише широка лава, накрита тканим коцом, завішене фіранкою вікно з видом на подвір’я та підвіконня, на якому стояв огарок свічки. Ще один коц лежав просто на дерев’яній долівці.

– Що за запах? – вередливо покрутила носом Аліє. – У стайні Вишневецьких і то приємніше пахнуло!

Улас не відповів. Він скинув лише свиту і, підклавши її під голову та простягнувши ноги, розлігся на ряднині, уступаючи дівчині лаву. Після чого, діставши з торби записника й заточений шматочок вугілля, він почав швидко щось писати.

Аліє стала біля вікна та взялася розглядати, що коїться в надвечірньому місті перед корчмою. Невдовзі її погляд затримався на Данилові, який сидів із чоловіками надворі. Помітивши її, той привітно махнув рукою. Аліє зніяковіла, укриваючись рум’янцем, і махнула у відповідь. На обличчі татарки засяяла посмішка.

– Христино, – підняв брову Улас, спостерігаючи за Аліє. – На твоєму місці я би з ним не грався. Тримайся від нього чимдалі.

– Та хіба я щось робила! – ураз стала на свій захист Аліє.

– Він говорить тобі грубі лестощі, а ти смієшся. Звичайно, тепер він думає, що ти легковажна.

– Нічого він не думає! – випалила Аліє. – Він хороша, благородна людина, а ти… Ти просто не бачиш цього через… ревнощі!

Улас здивовано підняв брови й дивно так посміхнувся.

– Так-так, зізнайся, ти просто мене ревнуєш! – стояла на своєму Аліє.

– Не ображайся, але ти мене зовсім не приваблюєш, – не скидаючи тієї дивної здивованої посмішки сказав Улас, повертаючись до свого паперу.

Аліє гмикнула.

– Авжеж, звичайно, – якось відсторонено сказала вона та знову повернулася до вікна.

Улас прокинувся від того, що йому наснився поганий сон. Він потрусив головою, намагаючись прогнати нав’язливі думки.

Надворі ледь-ледь благословлялося на день, і коли його очі звикли до темряви, а розум остаточно прокинувся, хлопець помітив, що його сусідка зникла.

Погане передчуття, навіяне сном, не залишало його. Поспіхом накинувши свитку, Улас залишив кімнату.

У корчмі внизу ще сиділо кілька нетверезих чоловіків. Ганс, син корчмаря та давній знайомий Уласа, куняв за причілком, готовий у будь-яку мить налити ще пива пізньому (чи вже ранньому?) відвідувачу.

– Gutten morgen! – жваво привітався Улас.

Ганс прокинувся та посміхнувся. Його обличчя вкривало густе руде ластовиння, від чого Ганс здавався ще добродушнішим, ніж був насправді (що загалом, як давно вже відмітив Улас, не притаманно тутешнім німцям).

– Доброго ранку! – відповів Ганс.

– Ти не бачив мою супутницю, чорняву таку… – спитав німецькою Улас.

– Чверть години, як вона спустилася вниз, зустріла тут свого знайомого козака й пішла з ним кудись у садочок, – весело підморгуючи сповістив корчмар.

– Із Данилом? Тим, що зі шрамом? – від хвилювання Улас знову заговорив українською.

– Ага, його так звали, – підтримав розмову один із чоловіків за столом. – Шрам страшенний такий… І сережка у вусі. Ромська. Золота!

– Панове-добродії, треба виручати дурне дівча!

– А як на мене, вона цілком знала, куди йшла…

– Хлопці, гайда зі мною, поки не пізно! Будьте ж чоловіками! – ледь не гримнув на них розчервонілий Улас.

Улас стрімко вибіг із корчми. Почухавши свої чуби й покрутивши вуса, мужчини з неохотою нетвердим кроком попрямували за ним. Та почувши пронизливий дівочий крик, вони швидко протверезіли й уже побігли на голос слідом за Уласом.

Кілька метких ударів дужих рук, і ґвалтівник лежав на животі, не в змозі підвестися. Він тихенько скиглив від болю, а один із чоловіків уже в’язав шматком мотузка його руки.

Аліє, прикриваючи рукою розбиту губу та притримуючи розпанахану сорочку, кинулася на шию Уласу.

– Уласе, пробач мені! Дякую тобі, миленький! Дякую тобі, Уласе! – сльози котилися з великих, сповнених жаху очей Аліє, а серце калатало в грудях, ніби поривалося вирватися й тікати геть з цього місця. – Я так злякалася, братику мій, соколику мій! Я тепер завжди тебе слухатися буду!

Аліє повисла в хлопця на шиї, але той раптом відсторонився. Він несильно узяв татарку за зап’ясток й зазирнув в її розширені від переляку очі.

– Тут наші дороги розходяться, серденько: тобі в Цибулів, мені в Кам’янець на Поділля. Бережи себе, бо шкода буде, якщо через свою легковажність пропадеш намарно.

Аліє хотіла було знову образитись і заперечити, вона вже закопилила губу й надула щоки, але слова її застрягли в горлі. Вона раптом осягнула, про що говорив Улас і як він говорив.

Злість, жаль і якесь дивне почуття втрати заповнили її душу. Невже він це серйозно? Отак покине її на півдорозі?

– Уласе, ти такий хороший… – несподівано для себе сказала вона, переборюючи образу й підлещуючись до хлопця.

Але юнак лише міцніше стиснув зуби.

– Тут же недалеко… Тобі зовсім невеликий гак зробити доведеться…

– Мені треба поспішати. Чорт мене напоумив із тобою зв’язатися, лише час марную. А ти… Не втрачай голови й завжди будь насторожі. Шануйся, то я буду впевненим, що не дарма з тобою возився.

– Я проведу тебе! – скрикнула Аліє, раптом розуміючи, що має змогу віддячити людині, яка тричі рятувала її честь, а може, і життя. – Я принесу твої речі, а ти чекай на мене в стайні!

Вона побігла, а Улас похмуро побрів сідлати свого коня.

Аліє не забарилася. Віддавши торбу з пожитками, дівчина простягнула Уласу долоню, на який золотом виблискував невеликий перстень, привезений нею з дому.

– Це на згадку про мене. Камінь – то чорний агат. Його привезли з Індії. Індуси вірять, що агат дарує спокій і душевну рівновагу.

Улас на цей раз не посміхнувся. Здавалося, у нього просто не лишилося на це сил.

– Дякую, – одними губами прошепотів він. – Прощавай, Принцесо Татарії!

Казка друга Татарська бранка

Аліє любила дощ. Могла годинами спостерігати за тим, як крапельки зі стукотом врізаються в скло її вікна, потім скочуються донизу. Це завжди заспокоювало її бунтівну душу.

От і зараз вона уявила, що сидить біля теплої грубки, на м’яких пухових подушках, перебираючи струни свого улюбленого торбана. Та це не допомогло, а лише посилило відчай. Сьогодні вона вже тричі прокляла воду, що без упину лилася з неба, затікала за комір, засліплювала, холодними путами сковувала все її тендітне тіло, яке мерзло навіть за сонячної погоди.

«Мокрі дощу не бояться», – згадала приказку, яку колись почула від матері, Аліє. Але й вона лише розпалила гнів і роздратування. Зовсім знесилена, дівчина умовляла Омара рухатися хоч якось, аби лиш не стояти на місці, тим паче, що з дороги вона збилася. Уже півдня, як вершниця проїхала Монастирище й повинна була вже давно дістатися Цибулева. Та й Омар пручався, ніби розуміючи безглуздість цього походу, але все ж повільно рухався вперед, не здужаючи відмовити своїй господині.

Ліс ніяк не закінчувався. Навіть якщо дорогою й траплялися поодинокі хутори, заховані між дерев, за стіною дощу їх неможливо було розгледіти.

Вже починало сутеніти, і Аліє зовсім піддалася відчаю, аж прямо під копита Омара кинувся чоловік. Кінь від несподіванки став дибки, ледь не скинувши з себе вершницю. Мокра вуздечка змією ковзнула в долоні, але в останню мить дівчина її утримала.

– Лишенько! – крикнув чоловік Аліє, відстрибуючи вбік. – Баба верхи геть їздити не уміє! Так і вбити християнську душу недовго!

– Так ти дивися, куди ідеш! – огризнулась у відповідь дівчина, натягуючи повіддя й лагідно потріпуючи загривок Омара. – Я й так коника кроком пускаю – на ваших дорогах сам чорт ногу зламає!

– На наших дорогах? А ти звідки така пані знайшлася, що й до доріг наших незвична?

– А це не твоя справа! – різко відповіла Аліє, і вже хотіла їхати далі, однак вчасно схаменулася та вже м’якше спитала: – Дядьку, а село тут недалеко є?

– А я куди по-твоєму йду в таку горобину ніч? – хитро примружився той. – Додому від кума вертаюся! Я на оцих виселках живу.

– То там можна десь заночувати?

– Можна й в мене. Та не бійся, – махнув рукою чоловік, помітивши її вагання. – У мене вдома жінка і дві дівчати. Такі ж малі й дурні, як оце ти!

Аліє пропустила останні слова повз вуха. Надто хотілося тепла й прихистку від нестерпного дощу.

Хата дядька, який так вдало підвернувся під Омарові копита, виявилася справді дуже близько. Тьмяне світло лучини дозволило Аліє розгледіти обриси багатого, як для селянського дому, убранства хати та трьох жінок, що схилилися над кужелем. Жінки говорили мало, нічого не розпитували й, здавалося, цілковито корилися волі свого господаря. Вони були вдягнені скромно, без жодних прикрас, натомість круглий животик господаря був пов’язаний сріблотканим слуцьким поясом. Господар, дядько Хведір, сміявся й жартував увесь вечір, був привітним до своєї гості, хоча час від часу й гримав на дружину.

Та Аліє не слухала пусті теревені Хведора, вона була надто виснажена. Довгождане тепло печі й яка-не-яка їжа ненадовго повернули дівчину до життя й одразу подарували сон, дарма що на твердій хатній лаві. Останнє, про що подумала Аліє, засинаючи, чому такий небідний господар скупиться на свічки для своїх доньок?

Зранку Аліє встала вже зовсім засвітла. Ні в хаті, ні в дворі нікого не було, тож дівчина неспішно умилася, заплела волосся в дві коси, що діставали тепер їй майже до пояса, й наготувала свою торбину. Дівчина саме зібралася зайти в повітку, де учора лишила Омара, але тут назустріч їй вийшов хлопчик років семи.

– А ти та дівка, що в господаря ночувала? – сказав хлопчина, дивлячись на неї ясно-голубими, як ранішнє небо, очима.

Татарка зміряла дитину поглядом. Схоже, це був хлопчик-челядинець на службі в її добродія. Вона злегка кивнула й сказала призабутим господарським тоном:

– Мені треба коника забрати. Виведи-но його та осідлай.

– А коника немає, – двійко невинних дитячих очей так само ясно дивилися на Аліє, яка заклякла від такої новини.

Думаючи, що дитина жартує, Аліє перепитала веселим голосом:

– Як немає? А де ж він?

– Господар на торг сьогодні повів.

– На торг? – задихаючись від здивування й несподіваної люті викрикнула Аліє. – Та за яким правом…?!

– Господар сказав, що це плата за вечерю й ночівлю.

– Цілий кінь? Та це відбірний татарський жеребець, за нього можна було б півроку в твого господаря жити! Де це бісове торжище?

– Господар попереджав, що ти гніватимешся, – трохи налякано відступив назад хлопчина, – але велів передати тобі торбу: тут паляниця й кусень сала. Ось, на! – хлопчина протягнув Аліє перелатану сіру торбу, на дні якої лежало щось важке. – І ще, пан Хведір, просив переказатитобі «гарної дороги»!

– Що ж мені робити? – до самої себе розгублено проговорила Аліє.

Вона мала б знайти господаря, відібрати у нього вірного коника, нехай би й через війта чи старосту, але… Вона не мала жодних документів. Вона могла виявися збіднілою шляхтянкою, а могла й біглою селянкою. Ніхто її тут не знав, ніхто на її користь не свідчив би.

– Я… зовсім збилася зі шляху. Далеко до Цибулева? – знесилено опустила руки Христина.

– Та мабуть, до вечора дійдеш. Верхи було би хутчіше! Зачекай, ти забула торбу з харчем!

– Нехай лишає собі! Я не собака, щоб його об’їдками снідати.

Плентаючись розмитою дощем дорогою, збиваючись зі шляху, змучена голодом і спрагою, Аліє заночувала в копиці сіна на сіножаті. Цілу ніч вона чула шурхіт мишей і пугикання сов, а поряд не було жодної живої душі, щоб захистити її.

Так і не зімкнувши за всю ніч очей, ледь зійшло сонце, Аліє продовжила свій шлях. Знову накрапав дрібний дощ, її ноги замерзли й знесилено волочилися стежкою. Одяг, що й так перетворився в дрантя, тепер звисав мокрим ганчір’ям, дратуючи все більше з кожним кроком. Іти допомагала лиш надія. Надія на те, що скоро весь жах скінчиться, скоро вона буде вдома…

– Ґаздине, а до Цибулева далеко? – змученим і охриплим від нежитю голосом спитала вона молодицю, що їхала назустріч на старій іржавій підводі.

– Так гиндечки й він, – кивнула головою молодиця, вказуючи на село, що розкинулося в долині. – А ти до кого?

– До Бондарів, Тараса й Секлети…

– То це тобі, ладо, на ту крайню вулицю, що попід лісочком, тут рукою подати!

– Невже я вдома?.. – сама до себе сказала Аліє, але жінка її почула.

– Звісно! Нема кращого світу, як рідна хата! – засміялась вона, і на душі в Аліє стало тепло-тепло. Над землею сходило сонце її нового життя.

Аліє бігла довгою галерею, оздобленою ліпними завитками й персидськими килимами. У голові встигла майнути думка: «Де б то такій красі було взятися у забутому Богом селі?»

Вона бігла, оминаючи утомлену тітку Секлету в почорнілій від пилу й бруду сорочці, похмурого дядька Тараса, із наточеною сокирою в руці, зморщену та беззубу бабу Оксану, а далі… Осторонь стояла Агнешка, сиплючи прокльонами, сміючись безбарвним сміхом розкішної фаянсової ляльки. «Дивись, дивись на себе, красуне заморська!» – зло шепотіла вона, протягуючи обрамлене золотом свічадо. Аліє побачила своє відображення. Її руки, порізані серпом і колоссям, кровоточили, бруд під нігтями на ногах уже не відмивався. Волосся злиплося від поту й засмоктаними патлами звисало на опечені сонцем плечі. Але то все було б байдуже, якби не біль. Біль, що пронизував усе тіло, не дозволяв повернутися, пробудитися…

Третіх півнів дівчина зустріла, як довгожданих вісників ранку. Уже котру ніч Аліє не спала. Дрімала й бачила перед очима один і той самий жах. Вже вкотре вона прокидалася з третіми півнями, коли надворі ледь світало. Так і не відпочивши за ніч, вона бралася розтоплювати піч.

Це був її звичний день. Звичний жахливий день…

Минув місяць від того часу, як Аліє постукала в двері хатини Марининих батьків. Біленька, розписана маками хата у мріях її здавалася раєм, але дівчинку дуже скоро повернули з неба на землю.

Старий добряк Тарас та сварлива Секлета, яка тримала чоловіка коло свого пояса, вже давно оплакали смерть дочки. Тож своїми напіввигаданими кримськими історіями Аліє лише розворушила рану, що була уже затягнулася. Крім Марини, господарі мали ще п’ятьох дітей, але живими лишилися тільки двоє: старша дочка Мотря, видана заміж у сусіднє село, і малий шестирічний Олесик – непосидючий, але кмітливий і м’якосердий, як батько. Ще була стара баба Санька, чиясь чи то мати, чи то хрещена. Баба вже давно не мала зубів, але каші їла за двох, а працювати в полі вже не могла.

Тож жила сім’я бідно, робочих рук бракувало, і вони згодилися залишити в себе «подруженьку Марини», мозолистими пальцями беручи з тендітних Христининих долонь доньчиного хрестика.

На Петропавлівку сім’я збиралася до церкви. Віконця вибіленої напередодні хати були прикрашені вишитими рушниками, подвір’я прибране, худоба попорана – це Аліє вже кілька годин була на ногах, хоч тільки розвиднювалось.

– Оце ти так звечора вікна помила? – провела пальцем по склу Секлета. – Ну хто так миє! Трясця твоїй матері, наче в тебе рук немає! Поялозила – тільки бруд розвела!

– Секлето, не сварилась би сьогодні! Чого гнівити Господа в празник? – заступився за Аліє дядько Тарас.

– А як на неї не лаятися, як ні до чого в неї руки не стоять? Одно – вишиває вправно! Ох, як усі свята святкувать, то не буде кому робити, казала моя тітка, Царствіє їй Небесне! Явилася дармоїдка!

Аліє в черговий раз стерпіла образу. Вона вдала, що дуже зайнята, переплітаючи косу єдиною стрічкою, яка лишилася в неї ще з Кафи. Усі привезені з Криму гроші й скарби, які всю дорогу вона ретельно зберігала, Аліє одразу ж віддала новій сім’ї. Коштовності були передані в храм, де по Марині відслужили панахидку, а золоті дукачі одразу ж зникли, надійно заховані господарською рукою Секлети.

Уже вийшли надвір, і Олесик, наздоганяючи Аліє, міцно вчепився в її руку, коли за тином пройшла зграйка дівчат. Усі в святкових сорочках, намистах, голови покриті кращими хустками та вінками з різнотрав’я – свято ж.

– Йой, дивись, які розцяцьковані йдуть! – кивнула головою в бік вулиці Секлета.

Її кругле молодяве обличчя раптом зробилося мрійливим. Вона коротко зітхнула, ніби згадуючи свою юність, і стрімко повернулася до татарки.

– Христе, ходи з ними, – владним тоном наказала вона. – У нас на Петропавлівку дівчата до церкви разом вирушають і до пані на поклін заходять.

– Вони не приймають мене до своєї громади, – холодним голосом озвалася Аліє.

– Дурниці! Тебе що, за руку відвести? От уже, звалилася на мою нещасну голову! Давай-давай, хутко, а то що сусіди скажуть? Стільки часу в нашому селі живеш, а все людей сторонишся… То звичай такий! Зви-чай! Ми ж не бусурмани, у нас звичаї є!

Аліє лише зітхнула, вирішивши хоч сьогодні не суперечити новій матері, і покірно попленталася за гуртом. Дівчата, як завжди, зробили вигляд, що не помічають її. Вони наспівували святкову співанку, плескаючи долонями в такт, доки не дісталися до панського двору.

«Святий Петро за плугом ходить, святий Павло волоньки водить!..» – затягнули перед вікнами дівчата, і незабаром на порозі панської хати з’явилася пані Софія.

Аліє багато про неї чула від Секлети, але ніколи не бачила, бо Софія частенько нездужала й у сільську церкву не ходила. Казали, що її чоловік, немолодий уже шляхтич пан Оліфер Загородній, який, не маючи власних земель, орендував Цибулів у дідича, Яна Вишневецького, побудував їй маленьку капличку в своїй садибі. Але не від великої любові, а щоб вона вдома під замком сиділа, бо, за його словами, її, таку молоду й вродливу, могли б викрасти якісь заїжджі паничі навіть дорогою в храм.

Пані справді була гарною. Більш за те, вона була прекрасною. Її обличчя здалося Аліє обличчям грецької статуї, яку вона раніше бачила на центральному ринку Кафи. Таке ж правильне, біле й витончене, таке ж застигле й незворушне. Коштовні сережки, ледь прикриті шовком напівпрозорої намітки, поблискували у вухах, а на довгій лебединій шиї холодними іскрами поблискував коштовний хрестик.

– Із Петропавлівкою, ясновельможна! Ой ясно, ясно, де ясне сонце сходить, а ще ясніше, де наша пані ходить… – знову затягли дівчата.

Софія байдуже спостерігала за дійством. Коли співи скінчилися, вона кивнула юнкам і коротко подякувала за кошик із яблуками й квітковий вінок, залишений біля її ніг. Дівчата у відповідь низенько схилили голови. Ледь помітно посміхнувшись – так вимучено, ніби сама вона ніколи б до цього не опустилася, якби не нав’язаний звичай, – вона роздала дівчатам по дрібній монеті, і квапливо зникла всередині покоїв. Її яскраво-сині очі, що так і приковували до себе увагу, лишилися холодними й байдужими.

– Але ж і гарна, бісова пані! – присвиснув хтось за спиною Аліє.

– А яка горда! Наче вона – сама королева! – підтримав другий голос.

– І така нещасна, – мимоволі прошепотіла Аліє, та за мить помітила десяток поглядів, які недобре по ній ковзнули, і поспішила відійти на кілька кроків назад.

– Та таких щасливих, як вона, тут на десять миль не знайдеш! – гмикнув хтось із дівчат. – Вона ж володарка всього тут!

Аліє сталоніяково. Але вона відповіла:

– Я знала одну таку пані, дружину турецького бея. Дуже гарну й дуже нещасну, – сухо сказала дівчина. – Одягалася в такі шовки, що ви бодай схожих у житті ніколи не побачите! Мала все! Але очі ніколи не обманюють…

– Ач, яка ти розумна, безрідна обідранко! Може, тобі хочеться зайняти її місце? – закинула одна зі старших дівчат, Параскева. Через її густі чорні брови й пронизливі темно-карі очі в її обличчі було щось відьмацьке. – Щоби до пана в ліжко, га? Але затям, за твоїм лахміттям навіть милесенького личка не розгледіти!

– А що зганьбила себе там, у своїх Татаріях, то посоромилась би вже між людей хрещених і праведних жити! – докинула русява дівчина ліворуч.

Аліє стисла кулаки. Стисла, відвела очі й мовчки попрямувала до церкви.

– Підстилка турецька!

– Шльондра!

А тоді Фекла, отаманка гурту, завела співанку. Її підхопили інші дівчата, і в спину Аліє пролунали веселі рядки:

– Ой ти дівчино, семиліточко, Давалася вперше, моя квіточко! Черепочки збирала, коло поцьки чіпляла. Черепочки брязкотять, Хлопці дуже хотять!

«Заздрять мені… Заздрять, так само, як заздрять пані… Бо я – на щастя – не така, як вони!» – утішала себе Аліє, прагнучи якнайшвидше дістатися церкви.

Та дорогу до храму знову перегородили. Все було значно гірше – попереду був гурт хлопців.

– Христю, чого на вулицю не ходиш? – заговорив до неї один, кучерявий юнак зі смішними пухнастими вусами, що рудуватим пушком ледь пробивалися над верхньою губою.

– Відчепися, – різко відмахнулась від нього Аліє.

Задравши підборіддя вгору, дівчина спробувала пройти повз, але це виявилося не так просто.

– І чо’ це ти така гонорова, наче царівна яка чи королівна? – узяв її за рукав Микита, хлопець із її вулиці, якого дівчина частенько бачила по сусідству.

Микита був справжнім ведмедем – великим і незграбним, із близько посадженими очима, пухлими щоками й густими кучерями.

Аліє грубо вивільнилась.

– Гей-гей, шануй! А що, у Криму всі дівчата курвляться?

Аліє, не зволікаючи, відвісила йому ляпаса, але Микита перейняв її руку, до болю здавивши зап’ястя.

– За що ви мене так ненавидите? – прошипіла вона, дивлячись хлопцю просто в вічі.

– Ми? – Микита здивовано підняв одну брову, відпускаючи руку дівчини. – Може, ти не помітила, але це ти дивишся на всіх згори вниз.

Аліє відвернулася й потерла руку.

– Дозвольте пройти, панове-лицарі! – зробила наголос на останніх двох словах вона, виконуючи комічний реверанс.

Хлопці розступилися, а Микита лиш несхвально похитав головою, ще більше роздуваючи свої й без того повні щоки.

Вітер пустотливо грався розплетеними косами. Від старого дуба, під яким сиділа Аліє, проглядалося мало не все село. Той дуб ріс на пагорбі за яром, до якого ніколи не ходили сільські люди через якісь забобони, тож дівчина не боялася, що хтось порушить її усамітнення. Вона знайшла цю схованку кілька тижнів тому, коли ходила в ліс за хмизом. Це була єдина радість – із настанням сутінок, коли вся робота пороблена, названі батько з матір’ю вкладаються спати, а молодь збирається танцювати на «вулицю», заховатися від усіх, втекти від цікавих очей, настанов, прокльонів і шепотіння за спиною, і тихенько сидіти, опираючись на міцний стовбур священного дерева.

Аліє була самотня. Вона почувалася такою самотньою й нікому не потрібною, як ніколи в житті. Вдома, у Кафі, у неї принаймні була мама, вірні євнухи, батько й брати, які любили розмовляти з кмітливою сестрою. Як же вона за ними скучила! Усередині було пусто – їй бракувало власного дому. Та що там, вдома рідною була навіть земля! А ця омріяна у снах Україна була холодною й непривітною до малої татарки. Хотілося назад, до втраченого назавжди дому. Аліє щодуху картала себе за те, що не розуміла цього раніше.

Шелест трави відволік дівчину від солодких думок про далекий і недосяжний тепер дім.

Чиясь тінь майнула в сутінках, під чиїмись ногами затріщали сухі гілки, і дівчина побачила чиїсь обриси. Тонкий стан пані Софії був убраний у темно-синій, гаптований сріблом жупан, її голова замотана в білосніжну хустку, що легенько тріпотіла на вітрі.

«Вона така ж самотня, як я. Певно, також тут від людей ховається», – подумала Аліє. Дівчина підвелася й, зібравши всю свою мужність, повільно підійшла до пані, щоб ненароком не налякати її.

Побачивши Аліє, Софія так і лишилася непорушною. Тільки одна брова, що поповзла була вгору, видала її подив.

– Ти не тутешня, певно? Не боїшся прокляття? – заклала руки за спину Софія.

Усі її рухи були виваженими та плавними, а голос звучав в’яло й без жодних почуттів. Обличчя ж застигло в нерухомій гримасі – кутики вуст опустилися донизу, а довжелезні вії майже повністю закрили її сині очі.

– Ні, пані, не тутешня, – знічено відповіла Аліє, намагаючись говорити так само тихо й неспішно, як Софія. – А про прокляття я нічого певного не знаю. Чула лише, що називають цю місцину Чортів яр.

– Колись на село набігли татари, – таємниче й дещо насмішкувато сказала пані. – Люди порозбігалися хто куди, а всіх, хто був у цьому яру, нападники захопили в полон.

Чи то від спогадів про татар, чи то від жалю за селян, Аліє схлипнула. А що, як повернутися додому з татарами? Розказати їм, хто вона насправді, попросити забрати з собою… «От, якби стався татарський набіг!» – подумала вона й сама жахнулася своїх думок. Негідно таке уявляти. Та й лишилася невиконана справа – біля самого серця висів Лукашів хрестик, а Аліє дотримувалася обіцянок.

– А мені мама розповідала, що в давнину наші предки молилися таким старезним дубам, – опанувала себе Аліє й заговорила рівним і спокійним голос, у такт пані.

– Це вони над тобою так сміялися на Петра й Павла, бідненька дівчинко? – перемінила тему Софія.

– Так… Милостива пані, – схилила голову в поклоні Аліє.

Байдуже, нібито просто вбиваючи час, Софія розпитувала далі:

– За що вони так?

– Я була в татарському полоні, – завела звичну казку Аліє. – Із самого малечку прислужувала в домі Халіль-бея в Кафі.

– Скільки ж тобі років?

– Сімнадцять.

– Мені тебе шкода. У тобі є щось… шляхетне, – наголошуючи останнє слово сказала вона. – Ці собачі діти зацькують тебе. Вони ж голодранці, недолюдки… О-о, поглянь тільки на свої руки! – дещо оживилася пані, уважно розглядаючи Аліє. – Та в тебе руки, мов у справжньої княгині. Такі тонесенькі пальчики… І ти їх та-ак глядиш? Що це за порізи? Мозолі?

– Я жито жала, пані. І квасолю лущила учора, – ніби виправдовуючись, відповіла дівчина, ховаючи руки під потріпану запаску.

Їй раптом зробилося соромно й за свою перелатану сорочку, й за єдину хустку – подарунок місцевої попаді, й за стоптані ще за дорогу з Криму черевики.

– Ні, ні, тобі не можна серед них! – несподівано підвищила голос пані, і її мармурове обличчя нарешті ожило, вії злетіли вгору, відкриваючи величезні, сповнені праведного гніву й обурення очі.

Лише тепер Аліє повірила в те, що Софії справді не байдужа її доля. Вона ковтнула слину, силкуючись розправити згорблені за останні півтора місяці плечі.

– Вони ж грубі й неотесані, а ти, ти ж… Ти ж, напевно, читала якісь книжки? – Ти письменна? Може, грала на якомусь благородному інструменті, там, у Татаріях?

– Так, пані, на торбані. Умію й на лютні…

– Божечки! – плеснула руками Софія. – Ти просто мусиш мені заграти! – голос пані тепер звучав жваво й упевнено, а в блиску її холодних синіх очей читався наказ. – Завтра по обіді чекатиму на тебе в моїй садибі!

– Але я маю бути в полі…

– Віднині ніякого поля! Я буду платити тобі по шелягу на місяць, як будеш прислужувати біля мене.

Щастя Аліє не було меж. Вона, дочка бея, готова була цілувати поли одягу цієї жінки за таку надзвичайну милість! Нарешті, вона ходитиме панськими палатами, годинами розмовлятиме з витонченою пані Софією, гратиме на лютні й забуде про тяжку господарську працю. Аліє радісно бігла до хати, уявляючи, як завтра оголосить Секлеті, що більше не піде з нею в поле.

Маленький Олесик тужливим поглядом провів свою нову сестру, почухав кучеряву голівку й поплентався в поле за батьками. Аліє байдуже махнула йому на прощання й сама до себе знизала плечима. Усе рівно він їй не брат, дарма що прикипів до неї. Але вона не зобов’язана глядіти чужих дітей, у неї тепер є значно приємніші справи.

Аліє не поспішала – вона вже втретє переплітала косу й уп’яте уявляла, як тепер позаздрять їй сільські дівчата. Софія права щодо них, стверджуючи, що в них немає нічого людського. Нерозумні, неосвічені, вони не можуть зрозуміти тонкої душі пані, а тим паче, ніколи не збагнуть її саму.

Дівчина ще раз поглянула на своє відображення в до блиску натертій мідній мисці. Поспішати справді не було куди. Пані рано не встають – міркувала вона, і думка її поверталася до кімнат гарему, де завжди відчувався дух лінощів та неробства. Вона була щаслива повернутися до колишнього безтурботного життя.

Панські палати виявилися скромнішими від гаремних палат, але Аліє здавалося, що вона потрапила в казку. Бути навіть не служницею, а компаньйонкою пані нині здавалося їй понад те, про що можна було мріяти. Два тижні в панських покоях минули за кілька днів.

Розваг у пані Софії було небагато. Дітей їй Бог не дав. Із дому вона виходила рідко, натомість чоловік її, пан Оліфер, постійно від’їздив кудись у справах. Той пан Оліфер полюбляв пограти в карти чи кості, програвав при цьому великі статки, а тоді приходив додому п’яним і, як перешіптувалися покоївки, частенько бив свою дружину.

До рукоділля Софія хисту не мала. Та й бажання теж. Гарно співала, але зовсім бездарно грала на лютні. Читати вона не любила, хіба що любовну лірику чи записки мандрівників. Особливо ж її увагу привертали ті місця, де йшлося про двірські врочистості й чудні машинерії, проте латиною Софія володіла геть погано, лиш руською та трохи польською, тож читати доводилося Аліє.

Пані все дивувалася, як Аліє так гарно читає – і українською, і польською, і латиною, навіть трохи італійською.

– Мене мама навчила, – одного разу під вечір зізналася дівчина, якій приємно було хизуватися своїми вміннями.

– І ким була твоя мама? – булонаступне запитання.

– Звичайною селянкою, – знизали плечима Аліє й при згадці про матір її серце боляче защеміло.

– Ну, я чула, що ці козáчки з малих літ грамотні, що й латинські літери знають, але щоб так вільно говорити по-латинськи! Ти певна, що твоя мама не шляхетного роду була? – Софія затарабанила кінчиками пальців по столу й неспішно поклала до рота родзинку.

Аліє лише згідно кивнула. Вона взялася за вишивання, та під пильним і недовірливим поглядом Софії нитка одразу заплуталася між пальцями.

Зітхнувши, дівчина припинила марні спроби розплутати шовк, тож блідо-рожева лілея, що розквітала на рукаві сорочки, так і залишилася без останньої пелюстки.

– Моя мама замолоду пішла в монастир, – вирішила розповісти те, що знала про свою матір Аліє. – Там вона й вивчилася всіляким наукам.

– Монастир православний чи католицький? – несподівано зацікавилася деталями пані.

– Православний. У Густині…

– Ну, тоді латини вона зовсім не там навчилася, – тоном університетського доцента, яким так часто говорять і старі досвідчені свахи, і баби-повитухи, сказала Софія. – То що було далі?

– Далі… Татарський набіг. Її забрали в ясир.

– Ти що, народилася там? – жахнулася Софія, наголошуючи на останньому слові. Її й без того високі брови поповзли вгору – на цей раз уже обидві. – То твій батько… татарин?

– Так, – ніяково опустила очі додолу Аліє й зашарілася. Софія знову її присоромила.

– Нещасна, – кинулася обіймати її Софія. – Це ж ти все своє життя провела між цими поганцями бусурманами!

– Ну… Вони не такі вже й погані, – спробувала захистити свою сім’ю Аліє.

Вона хотіла було розказати все: про свого дорогого батька Халіль-бея, про Кафу, про братів і про свого нареченого Джанібед-Гирея, від якого з радістю утекла – та Софія її вже не слухала. Давши волю почуттям, вона жалісно зводила брови й схлипувала, ніби її тіло раптом зайняла якась інша душа.

– Бідне, нещасне дитя! Я маю щось зробити для тебе… Скажи мені, чого ти бажаєш?

Аліє замовкла на півслові. Думка про те, що Софії не потрібна правда, майнула в її голові й боляче віддалася в самому серці. У вигаданому ляльковому світі пані Софії татарка повинна лишатися «нещасним дитям», про яке вона би дбала, якому шила би нові сукні й співала колискові, але аж ніяк не рівнею собі. Хіба благородна шляхтянка стерпіла би якусь татарську принцесу в своєму маєтку?..

– Я мушу… – Аліє запнулася. – Мені треба дістатися до Києва, – несподівано для себе випалила вона.

– І чого б це? – у черговий раз здивувалася Софія, і її губи самі по собі склалися бантиком, а щоки надулися.

Вона щиро сподівалася, що мова піде про розкішне вбрання чи нові книги для їхньої бібліотеки.

– Це таємниця, – не мала сили більше говорити правду Аліє.

– Таємниця? Від мене? – ледь не викрикнула пані, і її обличчя залилося багрянцем. – Після всього, що я для тебе зробила?!

Та Аліє вчасно зупинила грозу:

– Ні, ні! Я лише хотіла попросити тебе, милостива моя пані, берегти її заради мене й нікому не розповідати.

– Ну, звісно! – заспокоїлася Софія й знову, ніби за помахом чарівної палички, зробилася схожою на древню статую. Вона нарешті відійшла від Аліє й вмостилася в кріслі. – Хіба я схожа на ту, що буде розбалакувати чужі таємниці?

Смиренно опустивши очі, Аліє знову взяла до рук шитво, відтягуючи час, щоб вигадати нову історію. Та нічого путнього в голову не приходило, тож дівчина сказала перше, що спало на думку:

– У мене є коханий.

– Коханий? – аж підстрибнула на місці Софія.

Її обличчя знову оживилося, й вона вмостилася зручніше на своєму розлогому кріслі.

– Його звати Лукаш. Він… козацький сотник. Ні, уже полковник! Хоча й дуже молодий…

– Вродливий?

– Надзвичайно!

– А він тебе любить?

– Казав, що любить.

– То чого ви ще не одружилися? Він, певно, бідний, як церковна миша? – іронічно скривила вуста Софія.

– Ну… Зустрілися ми в Кафі. Я допомогла йому втекти з полону, – удала, що не розчула останню репліку своєї пані Аліє, підводячись із місця. – А потім мені теж вдалося втекти, – усе натхненніше продовжувала вона, походжаючи по світлиці. – Лукаш пообіцяв чекати на мене в Києві, але замість Києва я потрапила сюди…

– О, яка історія! – захоплено заплескала в долоні Софія. – То, кажеш, він чекає на тебе в Києві?

– Не знаю, – знизала плечима Аліє. – Так багато часу минуло – ціла вічність! Із дня нашої зустрічі минуло… еее… три роки! Може, він уже мене забув?

– Тебе? Таку красуню? Ну, що ти! Знаєш, що ми зробимо? – замислилася пані Софія, і її погляд став мрійливим. – Я маю родичів у Києві. Вдова мого брата, земля йому пухом, мешкає в Верхньому місті. І хоча брат мій уже кілька років як спочив, я зрідка відвідую мою любу Серафину з дітками. Саме збиралася завітати до неї в гості тижнів за два. Можу взяти тебе з собою.

– О, як би я цього хотіла! – вигукнула дівчина, і сама не знала радіти з того чи плакати.

Образ Лукаша переслідував її, постійно повертаючись в її думки. На її душу ліг гіркий осад – вона заплуталася в власній брехні, але вже розучилася казати правду.

Того вечора додому Аліє поверталася затемна. На безлюдних вуличках було тихо, лиш де-не-де чувся собачий гавкіт та шурхіт трави на узбіччі – то проповзали їжаки чи миші.

Молодий місяць сріблястим серпом виблискував на небі. Неначе юний пастушок, оточений вівцями-зірками, він спочивав на своєму тоненькому лівому боці, освітлюючи дорогу до хати. Аліє не вперше поверталася так пізно додому на самоті, але зараз їй чомусь було моторошно й незатишно. І нібито на підтвердження цих страхів, з-за її спини долинули важкі кроки. Озирнувшись, дівчина побачила темну постать, яка рухалася за нею, стрімко наближаючись. Не встигла Аліє злякатися по-справжньому, як постать підійшла ближче.

– Привіт, Христе, то як тобі ведеться в нашої пані? – запитав знайомий голос. Це знову був Микита.

– А тобі яка до того справа? – насуплено відрізала Аліє, прискорюючи крок.

– Та невелика. Просто проводжу тебе додому, та й думаю: не мовчати ж усю дорогу?

Аліє закопилила губи.

– Та вже ж краще, ніж із вами, – так само холодно проговорила вона.

– О, бач, у тебе й чемерка[7] нова, – продовжував Микита, ніби грубі слова дівчини його зовсім не доймали. – А що ти в неї робиш?

У голосі хлопця не було насмішки. Аліє недовірливо покосилася на Микиту, але очей не підвела.

– Те, що добре вмію, – нарешті відповіла вона. На цей раз спокійно, без злості. – Читаю їй латинські книги, розказую історії всілякі вечорами, пишу за неї листи якимсь родичам…

– О, то ти вчена! Мабуть, тобі нелегко було серед нас, – сказав її супутник, і в голосі його Аліє почула співчуття. Від хлопця повіяло несподіваним теплом, і їй так сильно-сильно захотілося опинитися під захистом його дужих рук.

Аліє згідно кивнула.

Широкоплечий ведмідь, удвічі більший за тендітну татарку, пахнув свіжоскошеною травою й молоком. Аліє нарешті підвела на нього очі, силкуючись розгледіти вираз на обличчі хлопця, але для цього забракло світла, тож вона знову опустила очі на дорогу й згідно кивнула. Дівчина пам’ятала його широке обвітрене обличчя з пухлими щоками, невеликими карими очима та з першим пушком вусів над верхньою губою. Раніше воно здавалося їй неприємним. Утім як і все тут.

– Мені справді було серед вас дуже нелегко, – за мить додала вона.

– Так ти ж ніколи нам про себе не розказувала.

– А хіба ви б мене слухали? – сухо відрізала вона.

– А хіба ти намагалася?

Далі вони йшли мовчки, кожен занурений у свої думки. Аж раптом Микита заговорив.

– Знаєш, я би слухав тебе, скільки стало б життя.

– Ти знову смієшся наді мною? – серйозно відповіла Аліє, спиняючись.

– Я ніколи над тобою не сміявся. І іншим не дозволяв.

Аліє вірила. Їй хотілося вірити – уся її спрагла душа тягнулася до цього грубого, як вона раніше казала, неосвіченого селянина.

– Розкажи про себе, – лагідно сказав Микита, обережно, ніби ненароком, торкаючись її плеча, від чого по всьому тілу, мов від блискавки, пробіг гарячий вогонь.

– Пізно вже, – відсторонилася Аліє, ледь стримуючи несподіване бажання опинитися в обіймах парубка. – Але завтра… Завтра я звільнюся раніше.

– Буду виглядати тебе ввечері, – зрадів Микита, і навіть при слабкому світлі зірок і місяця дівчина зуміла розгледіти, як заблищали його очі.

– А в неділю перед церквою будуть танці. Я би привів тебе в нашу громаду, якби ти забажала…

– Я… – Аліє зволікала, згадуючи чорні очі Параскеви. – Я з радістю! – нарешті відповіла вона, посміхаючись.

Дівчина лише зараз помітила, що вони вже минули Микитин двір і тепер стояли під її хатою. Запахло матіолою й любистком.

Аліє махнула рукою на прощання й зайшла в хату, скрипнувши дверима. Укладаючись спати на своїй звичній дерев’яній лаві й засинаючи під хропіння дядька Тараса, вона уявляла, як Микита досі стоїть під її вікнами, як назавтра розказуватиме про неї товаришам. Знову й знову думками поверталася вона до кучерявого Микити, аж поки сон остаточно не зморив її.

Наступний ранок виявився напрочуд гарним, а можливо, Аліє просто здавалося, що й пташки щебечуть якось радісніше і троянди в саду пишніше розпустилися. Поробивши всю хатню роботу й попоравши худобу, баба Санька сіла лущити квасолю, Олесику наказали пасти гусей, батьки подалися на панський лан, а Аліє попрямувала до пані в садибу. Проходячи повз Микитин двір, вона ніби ненароком зазирнула за ворота – а що, коли Микита теж її виглядає?

Наспівуючи жартівливу пісеньку, Аліє ввійшла в покої до пані. Та саме прокинулася, і служниці несли їй воду з травами для умивання.

– Щось сталося? – підняла брови Софія. – Ти, моя рибонько, така радісна сьогодні!

– Ах, пані… А як воно буває, коли… Тобі хтось дуже подобається? – випалила вона, начисто забувши їхню вчорашню розмову.

– Овва, скоро до маленької Христі покличуть сватів? Тільки-от хто буде нареченим – Лукаш, чи цей новий пан? – ніби жартома сказала Софія, по-змовницьки примружуючись.

Аліє не почула насмішки.

– Зовсім не пан… Мій сусід, Микита.

– Голодранець? То Лукаш, то Микита…

– Лукаш – це інше!

– Ой, облиш це. Ти, голубко, ліпшого варта. Маю знайти тобі гідного нареченого. Бо ці… та вони й любити-то не вміють!

Аліє образили такі слова, але вона стиснула зуби й зробила вигляд, що не почула.

– А ти колись була закохана? – перевела розмову дівчина.

– Закохана? Я заміжня жінка. Я не можу про таке думати.

– А твій чоловік? Ти ж його не любиш. Його ніколи не буває поруч… І він… Б’є тебе…

– Досить! – обірвала її Софія. – Так він показує свою любов і чоловіче піклування.

Запала мовчанка. І хтозна скільки б тривала ця тиша, якби в світлицю не увірвався задиханий Василько, голова панської сторожі. Низенький, худий і вертлявий, він не виглядав на свої тридцять п’ять, які нещодавно йому виповнилися.

– Там… Пан… Комарницький, ясна пані! – задихаючись видихнув він. – Із цілим військовим загоном! Каже, прийшов до нашого пана за боргом, а як не віддамо, то село спалить.

– Але пана немає вдома! Ти йому говорив?

– Говорив! І слухати не хоче! Каже: «У вас же пані є»!

За мить Софія перемінилася. Вона ніби виросла на дві голови. У її очах пробудився войовничий вогонь, що дрімав і ніколи раніше, на пам’яті Аліє, не показував себе. Дівчина здивовано відзначила, що тепер це була справжня Діана, яка виступала на захист своєї домівки. Героїчні історії, про які вони з пані читали в книгах, пішли Софії на користь.

– Одягніть мене в парадну сукню! – махнула вона служницям. – А ти, Васильку, знайди старосту й збирай ополчення. Хай зберуться всі, хто може зброю в руках тримати. Але нишком, без дзвонів і галасу, щоби Комарницький не здогадався, що ми так легко не здаємося.

Кмітливий Василько зник за дверима, а служниці взялися за панський гардероб: дістали зі скрині важке плаття із криваво-червоного оксамиту, сережки зі справжніми морськими перлами, прикрашений страусовим пір’ям берет і начищені черевички.

За якусь чверть години умілі служниці зробили неможливе – пані Софія, яка щойно піднялася з ліжка, виглядала, буцімто кілька годин ретельно готувалася до зустрічі з гостями.

– Принесіть шаблю мого чоловіка! – наказала вона, голосом досвідченої воїтельки. – Не личить на таку зустріч з’являтися без зброї!

Тим часом на панський двір висипало зо двадцять вершників. Усі, як на підбір, у парадних строях, гостроверхих, опушених хутром шапках, зі зброєю в руках – видно, що люди військового стану й не вперше тримають зброю в руках.

– Ясновельможна пані Софія, – звернувся до новоявленої Діани їхній ватажок, Єжи Комарницький, тільки лиш жінка постала на ґанку. – Я невимовно жалкую, що порушую твій дорогоцінний спокій, але твій чоловік винен мені сорок п’ять дукатів, і я прийшов забрати своє.

– Мого чоловіка немає вдома. Він гостює в свого брата в Городищі.

– Якось він довго гостює. Панове, – звернувся він до свого загону, – а ви би гостювали цілий тиждень деінде, якби вдома була така дружина?

Вершники засміялися, кидаючи непристойні погляди на пані Софію.

Вона ж стояла в дверях, випрямившись у повний зріст і, мов стародавня амазонка, поклавши правицю на ефес шаблі. Вона чекала вістей від Василька.

– Я не розпоряджаюся коштами чоловіка. Доведеться тобі почекати на його повернення ще кілька днів. Хай лише він приїде, я перекажу, що ти, пане Єжи, запитував про борг.

– Ні, пані-голубонько! Не буде по-твоєму! Або шукай гроші зараз, або спалимо твоє село! – заскреготав зубами він.

– Отже, ти мені погрожуєш? – холодно відчеканила Софія. А суду ти, пане, не боїшся? Уявляєш, який сором програти суд жінці?

– О, чого я не боюся, то це суду! – засміявся Комарницький, погладжуючи ріденькі руді вуса. – А жінкам, – підморгнув він, – я не програю ніколи.

Доки пан Єжи гарцював на своєму жеребці, до Софії тихенько підійшов Василько.

– Усі чекають твого знаку, вельможна.

– Зараз буде їм знак, – усміхнулася Софія, поглядаючи в бік огорожі, за якою зібралися чоловіки зі зброєю напоготові.

Аліє також визирнула з дому. Вона стала позаду пані та нишком покосилася на ополчення. У перших рядах вона впізнала високого й широкоплечого Микиту. Свого Микиту, як мимоволі подумала вона.

Комарницький зрозумів, що на нього чекає теплий прийом, але з місця не зрушив. Натомість він затримав свій погляд на Аліє і, не зводячи з неї очей, проговорив до Софії.

– Я відстрочу борг твоєму панові, якщо віддаси мені свою служницю. Оту! – пальцем указав він на татарку.

Тепер Аліє згадала, де раніше бачила Єжи. Коли пан Оліфер ще був удома, цей шляхтич приходив до них обідати разом з іншими вельможами. Вона запам’ятала його вертляві очі, що дивились з-під насуплених густих брів, і невеликий шрам на губі – пам’ятку про сутичку з козаками. На коні він здавався вищим, бо насправді зростом був під стать Аліє. Певно, тому верхи на коні він почувався впевненіше, ніж на своїх двох.

Того дня Софія мала необачність просити Аліє зіграти кілька кантів. Пан Комарницький очей не зводив з маленької татарки, яка так легковажно посміхалася йому, а потім одразу ж про нього забула. Утім, Єжи не забув.

– Відкупатися від тебе своїми людьми? Та я краще помру, ніж піду на таку підлість.

– Спалити маєток! – миттю пролунав радісний голос Комарницького, якому тільки цього й треба було. Він був упевнений, що сьогодні забере своє.

Грянули постріли, загорілася покрита соломою комора й відчинилися ворота, за якими чекали свого часу прості селяни із вилами й косами, де-не-де гнутими шаблями й старими козацькими мушкетами.

Перший порив дівчини – тікати! Ховатися в будинку, не датися Комарницькому ні за що. Аліє відчула, як чиясь рука ухопила її лікоть й потягла всередину дому. Опинившись за важкими дубовими дверима, Софія тягнула Аліє далі.

– Треба тебе заховати, – сказала вона, – і якнайдалі.

Біжучи за Софією всередину палат, Аліє чула крики й постріли, відчувала дим, що заходив через розкриті вікна. Аж раптом вона вивільнила свою руку й зупинилася, мов укопана.

– Я маю припинити це. Маю вийти до них… Я ж можу врятувати…

– Не говори дурниць! – цикнула на неї Софія. – Ходи до кімнати й сиди нишком! Краще помолімося за них. Попросімо Бога дати сили нашим вірним захисникам.

Повернувшись до образу Богоматері, Софія стала навколішки й набожно склала руки. Обличчя її не виражало жодних почуттів, неначе сама жінка перетворилася на ікону.

Аліє так не могла. Вона хотіла бігти до сусідньої кімнати, щоб припасти вікна, але від дверей уже валив дим. Тоді, упавши на ліжко, татарка накрила голову хусткою, що трапилась під руку, і теж почала з жаром молитися.

Скільки тривала сутичка, Аліє так і не дізналася. Їй здавалося, що минули години до того часу, як до них у світлицю, кульгаючи прибіг змилений Василько. Його парадний жупан був зовсім розірваний, а з правиці текла цівка крові.

– Що там? – миттю підвелася пані.

– Ми прогнали цих вражих дітей! Щоб у них горло пір’ям поросло! – очі Василька, знудьгованого по війні, горіли диким вогнем.

– Які наші втрати?

– Спалено панську комору, зруйнований ґанок будинку. Троє наших поранені важко, двоє мертві…

– Мертві? – із очей Аліє мимохіть закапали сльози. – Як мертві? Хто?

– Старий дід Прокіп Кушнерівський і підліський той хлопець, Микита Іванченко.

– О ні! – одними губами прошепотіла Аліє. – Чому Микита?!. – Хотілося кричати й плакати, але дівчина з усієї сили стримала себе.

Вона стрімголов вибігла на подвір’я. Люди гасили вогонь, що то там, то тут ще займався від поривів вітру. Деякі лежали просто на густому спориші, не маючи змоги підвестися через рани, і тихенько стогнали, а дехто лежав мовчки – їм уже не боліло.

У голові паморочилося. На м’яких ногах пройшовши по кривавій траві, Аліє опинилася біля Микити. Вона опустилася перед ним навколішки й припала до порубаного тіла, чи того, що від нього лишили вороги. Усе воно було залите багрянцем, а на обличчі, неначе зроблені зі скла, застигли ясні карі очі.

– Ну чому ти? Чому ти? – шепотіла вона, не дбаючи про кров, що залишалася на її руках, одежі, обличчі.

– Гарний хлопець був. Але такі помирають першими, – задумливо проговорив за її спиною Василько. – Відважний, він першим кинувся просто на Комарницького. От і отримав…

– А це ти його вбила! – почувся над вухом інший голос, жіночий. – Ти би могла піти з Комарницьким, могла нас усіх врятувати!

То була Параскева. Її очі горіли гнівом, і здавалося, вона готова була власноруч задушити маленьку татарку.

– Але ти навіть не думала про це, хіба не так? Ти не знаєш, як це – жертвувати. Куди ж тобі знати!

Слова Параскеви боляче впивалися в серце, але це була правда – Аліє могла урятувати Микиту, але в неї забракло відважності. Вона постійно боялася.

Повернувшись до хати, Аліє сіла за стіл і обняла голову руками. У домі ніхто не розмовляв. Секлета подала вечерю, до якої дівчині не було діла. Лише стара Санька щось проказала своїм беззубим ротом зрозумілою лиш їй самій мовою, і дядько Тарас погладив Аліє по голові, приговорюючи: «Не вини себе. Що минуло, того вже не вернеш».

Сім’я укладалася спати, коли Олесик, який теж мовчав весь час, піддавшись загальному настрою, раптом порушив тишу.

– Тату, а правда, що Микита любив Христю? Сусідські хлопчики кажуть, що він би кинувся на пана, навіть якби той із Христиної волі забрав її.

– Не мели дурниць, – відрізала Секлета. Аліє ж нарешті розридалася.

У її душі щось болісно ламалось.

Тужливий плач, схожий на голосіння за померлими, лунав від церкви. Та це були вже не плакальниці – ті відголосили своє. Ішов другий день, як мертві тіла були покладені в освячену землю, а рани потроху починали загоюватися.

Співав-голосив сивий кобзар, перебираючи струни своєї супутниці-кобзи та жалібно тягнучи складену ним самим думу. Він сидів на порозі церкви, поклавши перед собою відкриту торбу для милостині. У селі його бачили вперше, тож навколо діда зібрався чималий натовп тих, хто зі сходом сонця піднявся на церковну службу. Усі зачаровано слухали.

– Чекай, чекай-но! – розпихав натовп ліктями сільський сопілкар, Марко Безбатченко. – А ти, добродію, у цеху нашому уманському не записаний, дукачі в скриньку не кладеш, ото й не грай біля церкви в світлий празник неділі!

Не ворухнувшись, кобзар продовжував грати, співуче розказуючи про сумну долю полонених козаків, лише брови його ледь помітно підскочили. З-під тих густих посріблених брів мандрівний музика обережно позиркував то на чоловіка, що вчинив ґвалт, то на своїх слухачів, які невдоволено шикнули на Марка. А той, м’язистий і довгов’язий, дочекавшись лише, як кобзар доспіває, підійшов до нього й схопив за комір потріпаної свитки.

– Забирай свою бринчалку та й увесь забирайся звідси геть! Чули всі? На моєму боці – закон!

Марко з силою штовхнув діда. Кобзар відкинувся назад, боляче вдарившись ліктем об церковний поріг, але кобзу із рук не випустив. Селяни мовчали, невдоволено суплячи обличчя й відводячи очі. Вони перешіптувалися між собою, але вголос ніхто стати на захист кобзаря не наважувався. Сопілкар гордо пройшов повз присутніх, повторюючи лише своє: «Закон є закон!»

Кобзар звівся на ноги. Вірніше, на одну ногу, бо другої в нього не було. Щоб утримати рівновагу, правицею він обперся на різьблений дрючок, а лівою рукою з брязкотом закинув на плече кобзу.

– А де твоя нога, діду? – раптом запитав дитячий голос просто над вухом Аліє, яка з подивом і співчуттям спостерігала за розіграною щойно драмою.

Той голос ніби розбудив дівчину, виводячи її з задуми. Мить тому вона, мов зачарована, слухала кобзаря, і музика торкалася її розірваного серця, ніби коштовні ліки, лягаючи на рани. А тепер мовчки дивилася, як якийсь довгов’язий нікчема забирав у неї єдину розраду. Та ще й так грубо!

– У турків зосталася. На Дунаї, – весело підморгнув старець, чомусь дивлячись просто в вічі Аліє.

Він нахилився донизу, намагаючись зібрати розсипані долі дрібні монети.

– Султан турецький, Осман, розважався – дивився, як полонених козаків катували. Та не просто дивився! Сам стояв на одному березі, пострілюючи з мушкета на другий, де й проходила кривава розправа. Мені в ногу влучив. А моєму катові, яничару, у голову. Я стікав кров’ю, тож бусурмани прийняли мене за мертвого. Чудом урятувався разом із жменькою таких самих щасливих, як я. Та нога за тиждень почала гнисти – довелося її відтяти. Отак-от, паняночко, в бусурманському полоні жити, – завершив він, знову поглядаючи на Аліє.

– О, якраз вона знає, чим пахнуть бусурмани! – засміявся хтось із молодиць.

– А, правда, що вони всі, як один, обрізані? – насмішкувато крикнув рудоволосий Дем’ян, колишній приятель Микити.

– Панночка була в турецькому полоні? – зупинився на півкроці від церкви старець.

– Та яка вона вже панночка! – баба Орися, маленька гостроноса дружина мельника, сама вилізла на церковний ґанок і стала на місці кобзаря. – Через неї мало все село не спалили! Хлопців наших безецники порубали! Лихом вона нам на голову звалилася! І один Бог зна’, що вона там в панських покоях витворяє, як такі нелюди-комарницькі за нею приїздять! Ще, гляди, розведе зарази гишпанської на все село!

Більше Аліє терпіти не могла. У два кроки вона опинилася біля підніжжя ґанку і, не придумавши нічого ліпшого, плюнула бабі Орисі під ноги.

Баба побагровіла, а селяни затамували подих.

– О, вона ще й на церкву плює, кримчушка! Бусурманка! – підняла лемент Орися, бризкаючи слиною на всі боки. – Дивіться, дивіться, добрі люди! Певно, схрестилася вже віри праведної!..

Хотілося відповісти, але слова застрявали в горлі. Та й що тут скажеш? Аліє не мала більше сил боротися. Їй стало нестерпно боляче, а від несправедливості хотілося кричати.

Тим часом дужа рука дядька Тараса потягнула її від церкви, подалі від розпашілого люду, що не бажав вступитися за каліку-кобзаря, проте готовий був ставати на захист скривдженої Орисі й приниженої честі святої церкви.

– Дурне дівча! – гнівно крикнув Тарас. Таким Аліє його ще ніколи не бачила.

– Дядьку…

– Мовчи! Усім-то ти приносиш нещастя!

– Я…

– Іди до річки, умийся водою й заспокойся, а тоді вже до церкви приходь, як навчишся поводити себе, як слід!

– Але вони перші почали…

Тепер і дядько Тарас відвернувся. Відвернувся і без жалю пішов геть, залишаючи свою названу дочку самісіньку на краю села, наодинці із величезною діркою в душі, що з кожною хвилиною розросталася, погрожуючи перетворитися в прірву. Куди іти, коли всі навкруги враз зробилися ворогам? Перша думка – тікати світ за очі. Хоч до Києва, хоч прямісінько в монастир. Та хіба ж не шукатимуть її панові пахолки й не судитимуть потім як біглу селянку? Єдине спасіння – іти до пані Софії та, падаючи в ноги, молити чимскоріш виписати документи і відвезти її, Аліє, до Києва, подалі від цього остогидлого життя!

Дівчина чимдуж побігла до двору пані, але перед самою огорожею, жалюгідним тином, який зостався від колишньої величі подвір’я, стишила хід, а потім і зовсім зупинилася, ніби якась потойбічна сила тримала її ноги, не пускаючи з місця.

Картина, яка відкрилася перед нею, не просто насторожувала – вона вселяла жах! Погоріла панська садиба, оточена прокопченим вишневим садом, завжди така спокійна й неметушлива, зараз була сповнена челяддю та криками. Один із челядинців саме виносив велике покривало, усе у плямах свіжозапеченої червоної крові. На чолі в Аліє з’явилася глибока зморшка, що упоперек перетнула її відкритий лоб, а очі зробилися вже не карими, а чорними. «Якщо там знову цей Комарницький… Я готова», – подумки сказала вона й примусила себе рухатися далі.

Підійшовши ближче, Аліє зустріла кухарку пані, Стефанію, здоровенну бабу з подзьобаним віспою рожевим обличчям. Раніше вони частенько перемовлялися на різні пусті теми, тож Аліє одразу попрямувала до жінки.

– Пан убив пані! Задушив, а потім порізав її тіло ножем, Ірод такий, – говорила вона без особливого співчуття одному з панових пахолків, зовсім молоденькому хлопчині, якого Аліє бачила тут лише кілька разів.

– За що її так?.. – одними губами промовила Аліє, утручаючись в розмову.

Жах застиг у її очах, а від жалю перехопило дихання. От тільки Аліє тоді ще не розуміла, кого їй жаль більше – Софію чи себе.

– Зраджувала йому, сучка така, – байдуже махнула Стефа. – Учора вночі пан повернувся від брата. Виїхав тверезим, а поки доїхав, кажуть, уже був таким, як треба. П’яниця проклятущий на нашу голову! – сплюнула баба.

– То просто сп’яна її задушив? – запитав пахолок, жваво цікавлячись останніми новинами.

– А хто їх знає! Байдуже, що заявився серед ночі – ба, навіть у потьмах розгледів він ту розруху, що після пожежі зосталася. Та й принадився челядь розпитувати. А всі як почнуть язики чесати! Одно «Комарницький» кажуть! Любов, бачте, Комарницькому розум затьмарила. А до кого та любов захмелілий пан розбирати не став. Пішов у палати до Софії і цілісіньку ніч там пробув. Ох, і заливалася ж криком пані!.. А зранку знову напився й виїхав із села. Ще на самісінькому світанку! Ми у світлицю, а там Софія наша вже холодна лежить.

– Та-ак, наша пані була красунею, що їй товстопузий недолюдок, – сказав хтось із селян, що поступово переходили від церкви до панського дому, міняючи декорації й акторів несподівано пересиченої подіями недільної драми. – То й не дивно, що їй любові на стороні схотілося…

Аліє відчула як тремтять її руки, а в горлі пересохло, ніби зроду там не було й краплі води. Вона набрала повні груди повітря й, зібравши докупи рештки волі, примусила себе підійти ближче та нишком зазирнути в відкрите вікно. Пані Софія лежала на лаві, серед гобеленів й шовкових простирадл. Ні, на лаві лежало бліде скалічене тіло – вже не пані, а вкрита синцями й кривавими ранами лялька. Аліє відсахнулася від вікна, переводячи погляд на односельців. Вони вже втратили інтерес до дівчини, у них з’явилася нова забавка! Господи, та вони навіть забули, що Комарницький приїздив у село зовсім не через пані, а через неї, Христину…

Так нагло зірвана в церкві служба не дуже засмутила ні богомольців, ні панотця, який із перебільшено жалібним виглядом саме заходив до панської садиби, широко розмахуючи кадилом і таємно радіючи, що скоро отримає щедрі золоті за поховальну службу. Це ж не холопів, либонь, хоронити!

Аліє здалося, що смерть Софії для селян була скоріше полегшенням, ніж трагедією. Та й справді, чого їм сумувати? Ніхто не любив її, нікому не було діла, чи знаходиться вона в своїх чисто вбраних покоях, чи десь у пеклі. А ще, ніхто не сумнівався, що не буде ні слідства, ні суду, а в панському маєтку скоро з’явиться нова пані, молода вдова Євдокія Незвана з сусіднього села, про що вже шепталися покоївки пані.

Бігти звідси! Єдина думка крутилася в голові Аліє, але відчай важкою пеленою застеляв очі та залізними кайданами приковував до землі ноги, відбираючи в дівчини рештки волі. «Господи, за що?» – пошепки заблагала Аліє, продовжуючи стояти серед переповненої людьми садиби, і лише зараз вона зрозуміла, що більше за всіх жаліє себе. Вона звела руки вгору й одразу ж опустила. Аліє не могла молитися. Вона вже не знала, до якого Господа мала надійти молитва, хто мав пожаліти, прихистити її, чужинку на своїй землі?

Ледь стримуючи сльози, ховаючи очі від людей, дівчина примусила себе вийти за ворота, аж раптом погляд її упав на одноногого старця, який був тут як тут, супроводжуючи людський потік від церкви. Дід стояв трохи осторонь, спираючись на дерев’яну ногу та свою різьблену палицю, відсторонено спостерігаючи за безтолковою метушнею і щось тихенько насвистуючи під вуса.

– Дядьку… Дідусю, візьми мене з собою, – тихо сказала Аліє, схилившись до самого вуха старця.

Старець ніби не чув і не помічав дівчини.

– Дідусю! – вже голосніше сказала вона, але той навіть голови не повернув.

– Якщо хочеш іти – іди, – раптом сказав він, ніби прокинувшись від сну. – Саме слушна мить. Треба іти зараз, поки панові пахолки та й сам пан-убивця зайняті іншими справами. Але пам’ятай, що як упіймають, то з таким лихо-господарем невідомо, чи жива зостанешся.

– То можна з тобою?

– Е, я тобі ні до чого. У нас дороги різні, – зморщив і без того зморшкуватого лоба кобзар.

– Я ж сама пропаду… А мені хоча б на дорогу до Києва вийти…

Старець не відповів. Він забив люльку й повільно сплюнув.

– То можна? – благально склала руки Аліє, а на її очах з’явилися краплі вологи.

– А, грець з тобою. Зустрінемось на вигоні, на південному шляху. Та не барися! Їжу візьми, одежину якусь, грошенят, якщо маєш, та подбай, щоби вдома не прохопилась!

Серед хмар заблищав тоненький і непевний, але промінь. Аліє розгледіла його навіть цього хмарного ранку. Той сонячний промінь означав «все буде добре». У цю мить Аліє Ханим уже не сумнівалася, бо їй дуже треба було хоч би в щось повірити.

Минув день, проведений у дорозі, а за ним настала холодна ніч. Ще на світанку дід розбудив Аліє, наказуючи збиратися в дорогу. Та насилу підвелася з копиці сіна, у якій довелося ночувати, струсила з себе сухі травинки і мовчки попленталася за старим.

– Підвезти? – гукнув їм якийсь чолов’яга на возі, що саме проїздив повз подорожніх.

Дід уважно вгледівся в обличчя чоловіка, ніби перевіряючи, і згідно кивнув. Дуже скоро вони вже сходили з підводи біля самих воріт Умані.

Аліє вдруге була у цьому місті. Дорогою дівчина силкувалася розгледіти знайомі вулиці й будинки. Їй так хотілося повернути час назад, до того місця, коли вони розлучилися з Уласом, коли все тільки починалося, а серце ще було сповнене надії. Та вулиці були незнайомими й непривітними.

Дзвони пробили полудень. День видався похмурим, і здавалося, що от-от почне накрапати дощ. Аліє хотілося побігти, обігнати дощову хмару й якнайшвидше дістатися прихистку – вона відвикла ночувати просто неба, й тепер їй хотілося даху над головою й хоча б на мить знову відчути себе в безпеці. Але одноногий дід насилу шкандибав, тож доводилося лише покірно йти слідом. Дівчина не нарікала – вона була вдячна кобзареві, якого лагідно називала дідусем, але він обтяжував Аліє, ніби сповільнюючи темп її нового, вільного від Цибулева й усіх його мешканців, життя. До того ж дідусь був дивакуватим.

– У мене більше немає імені, – сказав він, коли Аліє запитала, як його називати. – Я, як бур’ян при дорозі, – всі знають, який він із виду, але ніхто не знає назви.

Діставшись до корчми й устигнувши підмокнути під дрібним сірим дощем, подорожні сіли в самому кутку просторої, уставленої столами й лавами зали і замовили поїсти. Аліє мала кілька монет, що їх минулого тижня виплатила Софія і які вдалося приховати від названої матері, тож можна було розраховувати нехай на небагатий, але обід.

Корчма відрізнялась від тієї, де господарював німець. Тут було неприбрано й дуже темно, але корчмар виявився таким широким душею й добродушним, що Аліє одразу змирилася з усіма недоліками. Старець пішов «понюхати тютюну», як казав він, коли треба було справити природню потребу, а Аліє лишилася сидіти за столом одна. Раптом із сінних дверей з’явилася молодиця. гарно й чисто вбрана, усміхнена, із лукавим поглядом, що одразу не припав Аліє до душі.

– А ти, бачу, не місцева? – сказала вона, закурюючи тонку довгу люльку й підсідаючи ближче до дівчини.

Аліє спромоглася розгледіти її немолоде, але все ще гарне обличчя. Жінка говорила тихо, проте впевнено й солодко, ніби збиралася пригостити дівчину великодніми пасками.

Татарка кивнула у відповідь, з надією поглядаючи в бік корчмаря, але той кудись зник, і вони лишилися сам на сам у пустій залі.

– І куди це ти зі старцем ідеш? – продовжувала молодиця, по-кошачому мружачись.

– Оце вже моя власна справа, – із натиском відрізала Аліє. Їй ця розмова зовсім не подобалася.

– А розраховуватися за обід чим будеш?

– Та вже ж грішми!

– А як гроші скінчаться?

– Зароблю ще, – буркнула Аліє розгнівано.

– Любонько, про це я тобі й говорю, – медовим голосом повела далі молодиця. – У нас тут троє дівчат мешкає, але для тебе теж ліжечко з периною знайдеться.

– Так зразу й з периною? – передражнила незнайомку Аліє. – І не треба на мене диміти своєю люлькою, у мене від диму кашель починається!

Аліє говорила сміливо, але насправді їй робилося страшно. У жінки навпроти зло блиснули очі, але голос і далі лився м’яко й спокійно, нібито вона говорила з малою дитиною.

– Будеш купатися в шовках, не гірше королівни…

– Гей, хвойдо лукава, ану відійди від дівчати! – раптом громом пролунав голос діда. – А то зараз своєю кобзою зроблю тобі на голові велику ґулю!

Жінка негарно вилаялась, але відійшла, гнівно поглядаючи то на діда, то на Аліє.

Від старого й немічного дідугана, якого ще вчора принижували на очах усього села, татарка такого не очікувала.

– Дякую, що вступився за мене, – тремтячим голосом прошепотіла Аліє, коли молодиця нарешті вийшла. – Хто вона така?

– Жінка продажна. А ти не збагнула?

Аліє похитала головою.

– То… Вона хотіла, щоб і я..? – татарка запнулася. Не таким вона бачила своє нове мандрівне життя.

– Головне – не втрачай голови. Гляди, ти дівка не дурна! – заспокоїв її дід, жартівливо хитаючи пальцем. – Світ широкий – знайдеться й для тебе якесь пристойне діло, не все ж зо мною куряву по шляхам здіймати. Гей, корчмарю! – крикнув він уже сердито. – Ти що, крізь землю провалився? Принеси нам чогось попоїсти й не пускай сюди більше своїх кучерявих крутихвісток!

За мить у дверях з’явилися усміхнений корчмар і зморшкувата жінка-подавальниця. Зала знову зробилася схожою на звичайну корчму, а страхи Аліє відступили перед запахом їжі.

– Він не хоче говорити, вражий син?

– Робить вигляд, що не знає нашої мови, ясновельможний, – зігнувся в низькому поклоні пахолок.

Той, кого назвали ясновельможним, покрутив вуса й різким рухом натягнув на голову підбиту куницею шапку.

– Ну, нічого, у Кам’янці заговорить! Коли його катуватимуть залізом, то з радістю заговорить!

– А що, як він справді не розуміє, ясновельможний пане? – не підіймаючи голови, лише зиркаючи з-під лоба на свого господаря, запитав слуга. – Або ж він із благородних? Такі легко не здаються.

– Ти говориш про татар, дурний Олешко, про дикунів! Забудь про слова «честь» і «благородство», коли перед тобою розбійник! – гупнув кулаком по столу ясновельможний.

Олешко нарешті сяк-так випрямився та спокійно продовжив:

– Нам із тобою, пане Адаме, треба пересвідчитися. Є в мене думка одна… Пройдусь я до корчмаря, може, справа й вигорить.

Адам Калиновський, вінницький староста, знову підкрутив вус. Його люди впіймали вночі кількох татар із ватаги, яка пограбувала його родовий маєток. Адамів батько, покійний уже генерал землі подільської Валентій-Олександр, мав велику колекцію старожитностей, а серед них золоту чашу зі святого Єрусалиму. Були підозри, що набіг татар саме на маєток Калиновських був не випадковим, та й реліквія, укупі десятком інших рідкісних старовинних речей, зникла після набігу. Мають татари звичку розбігатися щоразу після нападу та вже невеликими загонами повертатися у Крим зі здобиччю. Та цього разу їм не пощастило. Іще на виїзді з Вінниці татар наздогнав загін реєстрових козаків. Усіх перебили, але одна ватага, на чолі з цим гордяком-татарином, що здавалося, попри молодість, був у них за старшого, утекла далі. Упіймали їх тільки тут, біля Умані. Сам пан Адам командував загоном. Але й у цих татар не знайшли скарбів. Певно, встигли закопати їх десь у лісі… Так думав собі пан Адам, умощуючись зручніше в кріслі й забиваючи люльку. Польовим табором стояти він не звик, корчма була для нього затісною, тож Калиновський зі своїми людьми розташувався в маєтку панів Замойських, скориставшись їхньою гостинністю, поки господарів не було вдома. Думки в нього були прості – завтра зранку вирушити на захід і, оминаючи Вінницю, де на нього чекала дружина й шестеро дітей, поїхати в Кам’янець під приводом довозу полоненого до найнадійнішої в’язниці Поділля. У дійсності ж пан Адам збирався навідатися в гості до своєї молодої коханки, Гелени Струсь, яка доводилася йому двоюрідною сестрою.

У корчмі було пусто. Чи то пак посеред робочого дня в жнива тут знаходився лиш підстаркуватий корчмар, що саме застилав новою соломою долівку, товста баба-подавальниця і ще двійко людей, які засіли в самому кутку біля вікна й мовчки їли з однієї миски кислий борщ. Олешко аж скривився від його запаху, проходячи всередину корчми.

Олешко був середнім на зріст, худорлявим і жвавим, на його обличчі майже весь час грала посмішка – такі люди всюди могли зійти за своїх і вдало цим користувалися. Молодий чоловік хутко зняв із голови свою зелену з жовтими відворотами шапку й звернувся просто до корчмаря, який одразу ж відповів йому такою самою широкою посмішкою.

– А скажи-но мені, добродію корчмарю, у вас татари в місті є?

– Чого ж не бути! – радо відгукнувся той. – Ціла вулиця татарська є.

– І що, мається серед них хто чесний?

– Та всі чесні, добродію. Живуть вони в своєму куті, коней розводять. Гарні в них коні – на всю округу знамениті! Люди собі, як люди, дарма що Аллаху моляться. Лишіть кілька монет, то я зараз посильного за кращими з них пошлю…

– А нашу руську мову знають? – не звертаючи уваги на останні слова корчмаря продовжував Олешко. – На службу до пана Калиновського товмачем хтось би пішов?

– Як шукаєте гарного товмача, візьміть ось цю дівчину! – почувся голос із закутку, у якому обідали борщем двоє незнайомців.

– Дівчину?

Олешко звузив очі й уважніше пригледівся до несподіваних співбесідників. Першим він розгледів старого діда, без ноги й у поношеному лахмітті. Поруч із ним на лаві спочивала кобза, а навпроти сиділо гарненьке дівча на виданні, яке при дідових словах лише захитало головою.

– Що ти, дідусю, я не піду з ним! – дзвінко почала вона. У її очах загорілися боязкі вогники, і вона, суплячи тонкі брови, зробила вигляд, що відвернулася, нишком поглядаючи на Олешка.

– Підеш. Усе ж краще, як по світу даремно вештатися. Вона ж, пане-добродію, бранкою в татар була, то їхню мову гарно вивчила, – не зважаючи на її протести продовжував дід.

– Бігла?

– Та хіба що з татарського полону бігла. Повернулася в рідне село, а повертатися не було вже до кого, от і забрав її з собою з жалю. Та краще б вона на панів працювала, ніж таке життя бездомне й безталанне мати!

– Татарську знаєш? – заговорив Олешко уже до дівчини, що сиділа, зціпивши зуби.

– Як рідну, – похмуро відповіла вона, все ще поглядаючи на нього з-під лоба.

– А турецьку?

– Достатньо, щоб зрозуміти, про що йде мова.

– То, може, ще якісь мови знаєш? – хитро подивився на неї примруженими очима Олешко.

– Розумію польську, – кинула вона. – І латину.

Олешко та старець здивовано переглянулися.

– А латину ти звідки знаєш?

Аліє зрозуміла, що бовкнула зайве, але зразу ж поспішила виправитися:

– У татарській сім’ї, де я жила, хлопчиків учили латини… А я приятелювала з учителем, італійцем. От він мене й навчив…

Олешко замислено почухав укрите рідкою щетиною підборіддя.

– Італійцем, кажеш… А що, думка… гарна! – роздивляючись Аліє з голови до ніг сказав нарешті він. – Гарна! Ходи зі мною. Будемо говорити з паном!

Обпікшись на молоці, на воду дуєш. Так і Аліє, щойно ледь не втрапивши в халепу з повіями, боялася згоджуватися на щось іще. Але тут дід наполягав.

– Підеш, дізнаєшся, що до чого, та й даси людям відповідь. А я тебе тут почекаю. Як робота не до вподоби буде, то поведу тебе далі манівцями блукати.

Аліє пішла, вирішивши послухатися діда: спершу лише глянути, а там буде видно.

Дорогою люб’язний Олешко намагався про щось теревенити, ніби ненароком випитуючи більше про дівчину, але та мовчала і лише хитала головою, іноді відповідаючи щось на кшталт «добре», «бувало» й «ну, не знаю».

Панський маєток, до якого її привели, навіював погані спогади. Усе, що намагалася забути про пані Софію та Микиту, раптом знову нагадало про себе. Варто було лиш ступити на мармурові сходи ґанку з витонченою ліпниною перил та кованими дверима, як перед очима поставали жахливі картини останнього тижня, що сталися в іншому такому маєткові.

Трохи загаявшись біля дверей, Аліє опанувала себе, і твердим кроком увійшла до зали.

– І оця краса стане нашою найпершою розвідувачкою? – зависоким, непритаманним чоловікам голосом проговорив пан Адам Калиновський, коли Олешко доповів йому про Аліє.

Із першого ж погляду він нагадав дівчині Сестринського – такого ж кругленького, із вузьким лобом і притупленим поглядом маленьких хтивих очиць. Тільки цей пан був на голову вищим Сестринського, і від того здавався поважнішим. Проте писклявий голос усе псував, і Аліє ледь стрималася, щоб не засміятися.

– Саме так, пане! Спершу вона вдаватиме, що не знає татарської, буде носити в’язням їсти й слухати їхні розмови. А потім нібито зізнається, що сама напівтатарка, твоя бранка. Буцімто ти, пане Адаме, її мучиш і тримаєш тут силою. Вона пообіцяє допомогти полоненим утекти, а за те проситиме розказати їй про заховані скарби.

– Ой, як прекрасно! – плеснув у долоні Калиновський, голосно прицмокнувши обвітреними губами. – То нам треба ще й «справжнього» товмача, щоб уже напевне ввести цього негідника в оману!

– Уже, пане! Двоє татар чекають на твої накази надворі.

– Що ж, влаштуємо маленький допит цьому милому чорнявому хлопчині! А потім наша голубонька піде його утішати, – знову прицмокнув губами пан Адам і несподівано залився дзвінким сміхом.

Аліє не сподобалися ані погляд пана, ані його прицмокування, ані план Олешка. Залишивши панські покої, вона поспішила умитися, щоб швидше позбутися бруду, який, здавалося, налип на неї з голови до ніг. Олешкові дівчина сказала, що повернеться ввечері, а сама вирішила не повертатися – радше знайти діда й продовжувати з ним свій шлях до Києва. Але на неї чекала несподіванка: у корчмі кобзаря вже не було. Корчмар підморгнув Аліє й весело повідомив, що старий за все розплатився й велів «переказати дівці, щоб тримала голову на холоді».

– Невже він мене залишив? – уголос подумала Аліє.

– Ти, панночко, завжди можеш зостатися працювати в нас, – тихенько шепнув їй корчмар, самовдоволено надуваючи свої повні щоки.

– Оце вже ні! – відрізала вона і, голосно стукнувши дверима, вийшла геть.

Аліє не тішило те, чого від неї вимагали Олешко з паном, але чи ж краще йти одній до Києва з кількома мідяками за душею? А тут платили золотом – вже зранку в її руці опинилися два золотих.

– Це тобі завдаток, щоб знала, що пан на винагороду не скупиться, – пояснив Олешко й гордо стряхнув своєю кучерявою головою. – Нашого татарина вже допитували й випробовували залізом, та марно. Мовчить, як риба. Але ж ти така гарнесенька! – Олешко облизав губи, ніби наслідуючи пана. – Тобі він напевно все розкаже. То повтори, що тобі треба зробити?

– Прикинутися служницею й дізнатися про вкрадені реліквії, – завчено відповіла Аліє.

– Але ти повинна поставитися до цього з душею! – ледь не проспівав Олешко. – Це ж ціле мистецтво! Чула про те-атр?

Дівчина кивнула. Вона взяла з рук хлопця корзину з їжею та неспішно попрямувала до темниці, у якій тримали полоненого татарина.

За ніч вона вже встигла багато передумати, підготувати собі нову легенду, вигадати слова – для неї стало звичним прикидатися кимось іншим, але щойно перед Аліє розчинилися двері, вона завмерла, мов зачарована. Денне світло, що потрапляло у в’язницю з високого ґратованого вікна, освітило знайомий профіль: злегка гачкуватий ніс, вольове підборіддя, широкі плечі… Перед Аліє сидів її брат – син намісника турецького султана й бея Кафи Махмуд-ага.

Він не дивився у її бік, а щось писав по-турецьки довгою соломинкою на запиленій підлозі.

Прийшовши до тями й злякавшись сторонніх очей і вух, які могли за ними спостерігати, Аліє на крок наблизилася до брата, силкуючись прочитати напис, і безшумно поставила на підлогу корзину.

– Твій обід, Махмуде-ага, – майже одними губами сказала вона, але татарин почув.

Він стрімко підняв голову, його очі округлилися. Аліє навіть здалося, що в них майнула радість. Нібито перед нею постав не мужній молодий воїн, а її наляканий семирічний братик, що хотів пригорнутися до сестри. Та мана зійшла – Махмуд майже одразу опустив очі долі й знову взявся за свій напис. Погляд його тепер був холодним, навіть льодяним.

– Пишеш вірші? – співчутливо запитала Аліє татарською, нарешті розібравши напис з-за його плеча. Вона не знала, що казати. Менш за все їй хотілося зустріти власного брата за таких обставин.

– То ти тут прислуговуєш? – запитав він у відповідь, не здіймаючи на неї голови.

– Не зовсім… – почала було Аліє, але злякалася бути підслуханою місцевими товмачами, тому вирішила поки що нічого зайвого не казати.

Та й зрештою що з того? Вона справді перетворилася на служницю, і від цієї думки в грудях болісно защеміло. Аліє помітила презирливу усмішку на обличчі брата. Їй навіть здалося, що вона чує його думки: із люду в бруд…

– Іди звідси. Не хочу тебе бачити, – із огидою сказав він, відвертаючись.

На очах Аліє забриніли сльози, але вона стрималася, щоб не заплакати. Колись їй не дозволялося плакати в присутності чоловіків, а з того часу, як вона покинула дім, було виплакано ціле море сліз.

Дівчина стрімко вийшла. Сторожа зачинила за нею двері, а нагорі вже чекав Олешко.

– Ну, що?! – одразу запитав він, переминаючи з ноги на ногу.

– Нічого, – знизала плечима Аліє, намагаючись не видати свого хвилювання. – Він не схотів розмовляти. Дізналася лише його ім'я. Його звати… Усейн. Усейн-Ага.

– О, і то хліб! Ми навіть цього не змогли з триклятого бузувіра витягти!

– Я зроблю все, що зможу, аби вивідати його таємницю. Але мені потрібен час.

– Буде в тебе час. Тиждень, доки приїдемо до Кам’янця.

– А що там?

– А там його ще трохи помучать і скарають на горло, – весело відповів Олешко.

Товмачі-татари залишилися в Умані. Там само залишилися й полонені татари – усі, окрім Махмуда. Його везли до Кам’янця під наглядом двох десятків озброєних найманців й у супроводі Калиновського, Олешка й Аліє. Олешкові так подобалася його власна вигадка з підставною служницею, що він, мов курка з яйцем, носився з Аліє, слідкуючи за її зручностями й заробітною платнею. Для нього вся ця пригода видавалася веселою грою, із якої він за будь-яких обставин отримає зиск.

Махмуд із Аліє не розмовляв, утім, як і раніше з іншими полоненими татарами та зі своїми катами. Проте він продовжував писати метафоричні вірші на будь-якій принагідній й придатній для цього поверхні. Хоч поет із Махмуда видався посередній, Аліє пояснювала Олешкові, що тими віршами в’язень намагається передати їй послання. Але оскільки дуже боїться чужих очей і вух, зашифровує все в алегоричні образи й алюзії, які їй дуже важко розібрати, тому вона з нетерпінням чекає Кам’янця, де в тюремній камері вони зможуть зостатися з татарином наодинці. Олешко не знав, що таке алегорії чи алюзії, але пояснення йому було до вподоби. Щовечора він випитував у Аліє все, навіть найменші подробиці, а вдень давав їй спокій, тож вона мала достатньо часу на роздуми про визволення Махмуда. Дівчина й на мить не сумнівалася, що чинить правильно, плануючи втечу, адже полонений – її брат. Навіть якщо через нього загинув Лукаш, після того, як урятував йому життя…

Але як? Яким чином влаштувати втечу? Вартові день і ніч чатували біля воза, до якого був прикутий Махмуд. Підкупити вартових вона не мала чим, та й навряд чи вони погодилися б на зраду – Калиновський грошей для своїх бійців не шкодував. Перерізати їм поночі горло подарованим Махмудом кинджалом? У Аліє забракло б духу.

Серпень погодою не тішив. Починалася рання осінь, повсюдно вчувалися аромати чорнобривців та стиглих яблук. Сильні пориви вітру разом із пилюкою розносили ці пахощі шляхом, час від часу наганяючи грозові хмари й перетворюючи дорогу на місиво з глини та багна.

Махмуд, прикутий і зацькований, їхав на підводі як каторжник, мокнучи під дощем й мерзнучи на пронизливому вітрі. У його сестри ж був власний кінь із пишною гривою та дорогою збруєю, дорожній плащ з відлогою та золоті монети в поясному мішечку. Але щоразу, як Аліє кидала погляд на брата, її серце опускалося в п’яти, їй здавалося, що це вона сама їде на скрипучій підводі – розтоптана й принижена, готова до страти, але відчайдушно зберігаючи таємницю своїх товаришів. Проте, вона заздрила своєму братові. Принаймні, його честь і гідність іще не зламали. На відміну від її власних…

На щастя, Калиновський, який першого ж дня виявив жвавий інтерес до Аліє, захворів гарячкою. Його везли в закритому ридвані, і дівчина була вдячна Аллаху та всім богам на світі, що Махмуд-ага принаймні не бачить, як пан прилюдно чіпляється до його сестри.

До Кам’янця вони в’їздили поночі. Великий віз ритмічно стукав по мощеним камінням вулицям, а коні радісно цокотали підковами, передчуваючи довгожданий відпочинок. У повітрі пахло солодкуватим димом, певно, хтось нещодавно палив бур’яни. Безвітряної ночі дим вистелявся на дні каньйонів, над річкою, і білим маревом огортав все оточене урвищами місто. Повний місяць саме вийшов із-за хмар та повис над поважними мурами та величними баштами кам’янецької фортеці.

– Ми їдемо в замок? – запитала Аліє одного з найманців, Захарія, із яким встигла потоваришувати в дорозі.

– А куди ж іще везти в’язня? – весело знизав плечима той.

Йому не терпілося якнайшвидше закінчити службу й поїхати додому, щоб обійняти молоду дружину, а Аліє з жахом дивилася на височенні мури, за якими тепер буде ув’язнений її брат.

«Сьогодні треба виспатися, а думати буду завтра…» – казала до себе Аліє, бездумно спостерігаючи, як її брата ведуть до похмурого підземелля однієї з башт.

– Ходи, – кивнув їй Олешко, – поселишся з челяддю, зараз-от Феодора покаже тобі покої. Це наша гостя, Федоро, влаштуй її гарненько!

Літня вірменка повела Аліє коридорами, і невдовзі дівчина вже спала на ліжку в невеличкій, як їй поночі здалося, кімнаті, де було чисто, сухо й пахло якимись осінніми квітами. Про Махмуда вона остаточно вирішила подумати завтра.

Зранку в сон Аліє прокралася пісенька. Простеньку співанку виконував цілий хор – наполовину з крилатих янголів, а наполовину з рогатих чортів, яких часто зображують в храмах на фресках Страшного Суду. Аліє чітко розбирала слова, хоч як нечасто таке бувало в снах:

На дорозі калюжа, Моя мила нездужа. А як музику зачує, То біс у неї танцює!

Розплющивши очі, вона побачила перед собою дівчину – високу на зріст, вродливу, дарма що все обличчя обсипане ластовинням, котра заплітала своє густе темно-русе волосся у довгу, майже до колін косу, а в її велетенських каро-золотистих очах грали живі бісики. Це вона голосно й бадьоро наспівувала пісню, незважаючи на те, що за вікном лише почало розвиднюватися.

– А ти хто? – запитала Аліє, підводячись і поправляючи розтріпане волосся. Лише зараз вона помітила друге ліжко в іншому кутку довгої й вузької кімнати, у якій опинилася.

– Катруся, – відкрито посміхнулася їй дівчина, і Аліє помітила надщерблений передній зуб. – А ти?

– Тобі не сказали? Я Христина. Мене поселили вчора сюди…

– Це нічого, вони часто так роблять. Ніхто бідну Катрусю не попереджає, ніхто про неї не думає… Тому Катруся дбає про себе сама, – весело підморгнула дівчина.

– Я тут ненадовго. Мабуть, – додала після короткої паузи Аліє.

– Як не ти, то хтось інший. Я тут на службі. Працюю на кухні. А ще я сирота. От пан Анжей і поселив мене в замку, бо мачуха зовсім зі світу зжити хотіла!

Катруся була з тих людей, які посміхаються знайомим при зустрічі, але й після розставання усмішка ще довго не сходить із їхніх вуст. «Дурепа якась, здається, вона й смерті з косою зрадіє», – роздратовано подумала Аліє. Балакуча Катруся її дратувала, але треба було дізнатися якнайбільше, тож уголос вона сказала:

– Хто такий пан Анжей?

– Хіба не знаєш? Анжей Ґурський, каштелян наш. Не чула?

– Чула, – випрямилася на ліжку Аліє. – Це в його домі спинився мій пан, Адам Калиновський.

– Такий набитий шкварками індик? – розсміялася господиня кімнати.

Її сміх нагадував брязкіт срібних дзвіночків, і Аліє не втрималася й засміялася разом із нею.

– Хочеш печивце? – запропонувала Катруся, протягуючи половинку медового коника.

Аліє простягла було руку, але Катруся, ніби граючись, підняла печиво вгору.

– Але за це купи мені на ярмарку стрічок! Бо мене з кухні сьогодні до ночі не відпустять, через той триклятий завтрашній бал. А мені на завтра вкрай потрібні нові стрічки!

Дівчина поклала на стіл «коника» і пару дрібних монету.

– Вибереш найгарніших! – зі змовницькою посмішкою сказала Катруся вже в дверях, нібито вони були подругами все життя. – І намиста, якщо гроші лишаться, купи!

Аліє зосталася на самоті. Надворі вже було зовсім світло й спати перехотілося. Швидко вдягнувшись та заплівши коси, Аліє взяла зі столу печиво й згребла докупи дрібні монети. Вона ніколи в житті не бувала на ярмарках, до того ж, так давно мріяла про теплий, підбитий хутром жупан! Нібито прокинувшись від важкого сну, сьогодні вона вирішила зробити щось лише для себе.

Місто почало готуватися до ярмарку задовго до приїзду Аліє. Містяни ніби жили однією думкою про очікувану подію, тож іще за тиждень до початку тільки й мови було, що про гарний виторг та звичні ярмаркові розваги – інші теми зникли з ужитку. Сварки й ворожнеча раптом перестали посідати будь-яке місце в головах кам’янчан, адже на найближчі кілька днів усім доведеться змінити свій звичний устрій життя: торгувати, купувати, зустрічати старих приятелів і щовечора веселитися у шинку.

Довгожданий ярмарок припав на ясний та погожий день. Листя кленів, що вже потроху починало наливатися золотом, поблискувало в останніх теплих променях сонця, що саме визирнуло з-за пагорбів. Тисячі павутинок, сповіщаючи про близький прихід бабиного літа, кружляли в повітрі, чіпляючись за спини, плечі та обличчя ярмаркувальників.

Аліє захоплено роздивлялася різнобарвні стрічки й цехові герби, які майоріли повсюди, дослуховувалася до закликів скоморохів-комедіянтів. Скрізь яскравими плямами виднілися то шовкові вінчики на головах дівчат, прикрашені живими квітами, то білосніжні намітки молодиць, а подекуди й оксамитові капелюхи за італійською модою й вишукані звиті буклі. Вона проходила між рядами, роздивляючись яскравий крам – шкіри та хутра, блискучі намиста та срібні прикраси, вдихаючи знайомий аромат турецьких прянощів. Нарешті в Аліє знову з’явилися власні гроші, ніхто їх більше не смів відібрати, тож вона могла купити собі нові черевички, теплу свитку, омріяний жупан!.. Та перед тим як витрачати свої дукачі, Аліє вирішила обійти всі ряди, що розкинулися ген від костьолу й до ратуші. Усі метушились й торгувались, хизуючись своїми найліпшими убраннями. Броварі зраночку наливали в кухлі пиво й медовуху, стара єврейка тягла заїжджих поселян за рукави, намагаючись збути гору поношеного одягу, ковалі за сусідніми лотками пропонували такі ненависні дівчині серпи, коси й лопати. Тут-таки продавали й перепродували скотину, крикливих курчат та індиків, і ще крикливіших довгошиїх гусей. Цигани привели сюди цілий табун коней, яких розмістили в спеціально зробленій для такої оказії загороді. Поруч господині з криками й лайками збували капусту й ріпу, яблука й чечевицю. Повсюди чувся дух цибулі, що так гарно вродила цього літа.

Аліє купила собі свіжих бубликів й попрямувала назад до одежі та краму, як на мить їй здалося, що серед натовпу майнуло обличчя Уласа. «Примарилось?» – подумала Аліє, вдивляючись у обличчя ярмаркових покупців. Але обличчя майнуло знову. Той самий великий ніс, тонкі губи, хитруваті сірі очі. У грудях защеміло, і Аліє вже готова була окликнути товариша, але… біда була лиш у тім, що Улас був убраний в жіночий одяг. Поверх зібраної під горлом сорочки були вдягнені скромна синя корсетка, залатана кілька разів спідниця та біла попередниця; голову ж покривала вицвіла руда хустка.

Дівчина як дві краплі води нагадувала Уласа. Ті ж дещо незграбні рухи, ледь згорблені плечі, той самий насмішкуватий вираз обличчя…

– Уласе! – не втрималась Аліє, хапаючи дівчину за рукав.

Від несподіванки та впустила на землю корзинку з крамом і коржиками, що розсипалися прямісінько під ноги перехожих.

– Уласе, це ти? – прошепотіла Аліє. – Чому ти в жіночому вбранні? Це і є та таємна справа, задля якої ти їхав до Кам’янця?

Жінка першу мить здивовано дивилася на Аліє, ніби не розуміючи, про що та говорить.

– Ти мене сплутала… Із моїм братом, – холодно відрізала молодиця.

– Не знала, що в Уласа є сестра-близнюк…

– Та може, ти й зовсім нічого про нього не знаєш, – жінка нарешті вирвала свій рукав із завмерлих пальців Аліє. – Відчепися вже від мене, вперше тебе бачу! Гляди, що ти накоїла! – указала на розсипаний товар вона.

– А Улас у місті, добродійко? Мені конче треба з ним зустрітися!

– Він у Кракові, у короля. Повернеться не скоро, – буркнула незнайомка й загубилася серед ярмаркової суєти.

Сходи виявилися дуже крутими, і Аліє доводилося триматися за поручні, щоб втримати рівновагу. Вона спускалася у в’язницю до брата розкішно одягнена, ніби прагла щось йому довести. Зустріч із сестрою Уласа вибила її із рівноваги, і Аліє весь час нервово покусувала нижню губу, аж доки не відчула на ній солоний присмак крові.

– Я не просто служниця, якщо для тебе це матиме хоч якесь значення, – тихо сказала Аліє татарською, ввійшовши в темницю. Пахнуло вологістю й пліснявою. Тьмяно поблискував маленький каганець в її руці та мерехтів ліхтар вартового на вході, непевно освітлюючи її обличчя. – Мене найняли й приставили до тебе, щоб вивідати, куди ти заховав реліквії Калиновських. Скажи їм – і вони не будуть тебе мучити.

Махмуд мовчав. Він сидів на купі прілої соломи й ледь чутно стогнав.

– Тебе катували сьогодні? – із жахом у голосі спитала вона, кинувшись до нього ближче. – Я можу чимось зарадити?

– Забирайся геть! Не хочу тебе бачити! – крізь зуби процідив в’язень.

– Я не змогла звільнити тебе дорогою сюди. Чи ж зможу зараз? Я просто не знаю як, – схлипнула вона, виходячи за двері, а їй услід почулося лише зле сипіння: «З-забирайся!»

– Христино! Це все мені? – захоплено вигукнула Катруся, приміряючи нові коралі й чудернацької форми мідні сережки.

– Ну то як, подобається? – запитала її Аліє, не встаючи з ліжка. Вона намагалася, щоб її голос звучав бадьоро, але на серці миші шкребли.

Аліє повернулася в кімнату одразу після візиту до брата і до самого вечора вже й не змогла змусити себе підвестися з постелі. Їй знову було неймовірно шкода когось, проте Аліє не знала, кого ж більше – брата чи себе.

– Ще б пак, подобається! – щасливо вигукнула Катруся, шукаючи своє відображення в вікні й нещадно руйнуючи своїм дзвінким голосом меланхолію татарки. – Але тих грошей, що я лишила, на це б не вистачило, чи не так?

– О, не переймайся. Це мій подарунок, – спокійно відповіла Аліє й вимучено посміхнулася. Аліє не вважала Катрусю своєю подругою, але їй так захотілося зробити щось приємне бодай комусь.

– Ге-ей, – підійшла до неї Катруся й підсіла на краєчок ліжка. – Чого ти така невесела?

– Дурниці. Голова болить.

– А хочеш потрапити завтра на бал? – по-змовницьки посміхнулася Катруся.

– Я? Мене ж не запрошували.

– Нічого! Мене теж ніколи не запрошують, але я не вмію пропускати такі визначні події! У мого патрона, пана Анжея, завтра іменини. Я готую на свято їжу. Але під кінець, коли всі гості вже добряче вип’ють, я збираюся зайти до зали та затанцювати з якимось паничем кільканадцять їхніх шляхетних танців!

Катруся схопилася з ліжка й зробила вигляд, ніби танцює в парі з кавалером і робить до нього глибокий реверанс.

Аліє зааплодувала й нарешті посміхнулася по-справжньому.

– Ти на таке зважуєшся? – усе ще недовірливо запитала вона.

– А чому б і ні? Та я! Та мене..! – щоки Катрусі пашіли рум’янцем, а білі зуби прикрашали відкриту, хай навіть надщерблену, посмішку. – Мене ж півміста знає! А я натомість знаю стільки їхніх таємниць!

Катруся закотила очі, а далі, підійшовши ближче до ліжка Аліє, зашепотіла:

– Я знаю, із ким проводить ночі твій Калиновський, знаю, скільки грошей у цехових скриньках шевців і музикантів, знаю навіть таємні виходи з фортеці!

– Справді! – ледь не викрикнула Аліє з такою радістю, що сама злякалася, чи не викрила себе. Та Катрусі це видалося лише безумовним визнанням її талантів.

Аліє ж відкашлялася і, підвівшись із ліжка та легенько примруживши очі, продовжила:

– А не брешеш, що чорний хід із фортеці знаєш?

– Ось хрест! – палко відповіла дівчина, перехрестившись.

– А мені казали, що тут немає таємних ходів, – заманювала Катрусю в свою пастку татарка. – А якщо й є, то знає їх хіба що каштелян…

– А от і неправда! Я знаю цілих два!

– А покажеш? Я нікому не скажу! – заблагала Аліє, проклинаючи себе за чергову брехню. – Це ж так цікаво – справжня таємниця!

– Ну, добре! – Катрусю не довелося довго вмовляти. – Але за це ти маєш піти зі мною завтра на бал!

– З превеликою втіхою! – у тон Катрусі защебетала Аліє, обіймаючи свою сусідку й скидаючи зі своєї душі важенний камінь. Тепер, знаючи про чорний хід, буде значно легше влаштувати втечу!

Велика зала зі стрілкуватими вікнами, високими, розписаними фантастичними птахами склепіннями та чудернацькою ліпниною на стелі була освітлена сотнями свічок. Запахи вишуканих страв, приправлених гвоздикою й шафраном, що долинали з кухні, змішувались з ароматами парфумів, якими за новою модою щедро скроплювали себе жінки.

Аліє стояла за дверима, що вели на кухню. Смачно повечерявши панськими стравами, якими її пригощала Катруся, й випивши для хоробрості склянку молодого червоного вина, вона збиралася вийти до зали, знайти собі затишний куточок і з нього спостерігати за подіями навколо. Катруся легенько, але наполегливо підштовхнула її за лікоть.

– Ходімо, вже самий час. Пани повечеряли, випили й зараз зібралися грати в кості й танцювати.

У своїй лазурово-синій сукні з відкладним мережаним комірцем Катруся здавалася справжньою панянкою. Її коси, примхливо перевиті новенькими стрічками, були викладені за останньою модою, і вся вона виглядала дорого й велично. Аліє знала, що це – лише бутафорія, що плаття вона шила сама з обрізків, які назбирала у знайомого шевця, що замість коштовного каміння в її сережки вставлені шматочки смальти, а волосся перевите стрічками вартістю пару грошів. Та незважаючи на це, поруч із нею Аліє в своїх, хоч і нових, проте менш розкішних шатах, виглядала зовсім простенько. Дві її русі коси, прикрашені скромними візерунчастими стрічками, спадали на новий, кольору стиглої вишні жупан. Їй було в ньому спекотно серед задушливої зали з розпашілими тілами й безліччю свічок, але зняти його Аліє не сміла, бо це була найдорожча й найвишуканіша річ у її гардеробі.

Катруся потягла дівчину за собою, але зненацька зникла, розчинившись серед гостей. Аліє, ніяковіючи, примусила себе пройти через всю залу, знайшовши собі прихисток у кутку біля відкритого вікна, подалі від світла й галасу. Був час, коли вона з гордо піднятою головою проходилася й залами палацу, і людними вулицями. Що ж тепер вона не могла знайти собі місця, почуваючись злодійкою-лисицею, яка таємно пробирається в господарський курник, щоби просто помилуватися новими курочками? Дівчина набрала повні груди повітря й уявила, що вона – Аліє Ханим, яка вийшла прогулятися вуличками Кафи. Вона може спостерігати, але не втручатися. Від цієї думки зробилося легше. Аліє широко розкрила очі і, уявивши себе лише сторонньою спостерігачкою, уже без сорому розглядала чудернацькі вбрання шляхтичів й дослухалася до їхніх розмов. Музики, що грали капелою, саме стихли, тож до слуху Аліє долинало тепер багато цікавих речей.

Усе зібрання зовсім не походило на вечері в домі покійної пані Софії, де гості навіть ніколи не танцювали – тут був блиск і розкіш, витончені розмови й напускна вченість. Підстрижені «під макітру» спудеї все намагалися виголосити кожен свій панегірик на герб Ґурських, а незаміжні панянки та їхні матері чатували на багатих нежонатих юнаків.

У натовпі Аліє розгледіла й пана Калиновського – уже майже здорового після недавньої хвороби. Він теж помітив дівчину, і його погляд примусив Аліє здригнутися. Так поглядає на свою здобич кішка, коли вона знає, що пташка вже не втече з її лап. Щоправда, поруч з Адамом Калиновським трималася Гелена Струсь, тож Аліє не поспішала пускатися навтіки – пан Калиновський і так знає, де її потім знайти, а зараз їй хотілося насолодитися першим у своєму житті балом. Нехай навіть зі свого кутка.

Раптом Аліє розгледіла Катрусю. Її за плече тримав кремезний шляхтич із довгими, покритими ранньою сивиною вусами. Шапка його сповзла на бік, а розкішно розшитий кунтуш був облитий чимось червоним.

– А ти що тут робиш?! – голосно вигукнув він. – Ти ж – кухарка! Та й більше того, як там про тебе люди кажуть? Ні жінка, ні дівка, так – людська поговірка!

Катруся спробувала пручатися, щоб звільнитися з рук пана, але той міцно тримав її. Усі навколо мовчки розступилися, здивовано спостерігаючи за сценою.

– Той, хто так говорить про дочку Єви, мабуть, сам не одного гріха за душею має, – зненацька на всю залу пролунав розмірений голос. Трошки хриплуватий, але від того не менш приємний, – подумала Аліє, про себе дякуючи несподіваному захисникові честі її сусідки.

Тепер панство повернуло голови в інший бік, із цікавістю шукаючи гострого на язик сміливця. Це був смаглявий молодий чоловік, невисокий, але гарно складений, із великими сірими очима, ледь прикритими темними кучерями, що вибилися з зібраного на загривку хвоста. На противагу ряженому в різнобарвні тканини натовпу, чоловік був убраний скромно й дещо похмуро – у все чорне. Лише білий комірець під саме горло виділявся на його темному вбранні, і на перев’язі від короткої рапіри поблискувало коштовне каміння.

Аліє стояла на віддалі від незнайомця, але й звідти змогла запримітити його незвичайну зовнішність і особливу манеру триматися. Здавалося, що цей чоловік дивився на всіх присутніх згори вниз.

– Жидам слова не давали! – мов ножем, відрізав шляхтич. – Що за провінційна мода – за панський стіл усяку челядь садовити!

– Добряче нализався! – почали перешіптуватися за спинами.

– Та пан Можарчук завше такий! Йому пить не можна – від краплі пива п’яніє. А пан пив біленьку… – вже сміливіше заговорили в натовпі.

– У моєму домі правила встановлювати мені і мені вирішувати, кого за стіл садовити й на іменини кликати! – пролунав розкотистий бас десь за спинами. То у залу ввійшов сам пан Анжей Ґурський, якого тривалий час ніде не було видно.

Господар балу, високий дебелий бородань із пронизливим поглядом і трохи викривленим носом підійшов до Можарчука й із усього розмаху вперіщив йому розкритою долонею по обличчю, що той від несподіванки аж повалився на землю, не втримуючись на п’яних ногах.

– Піди проспися, пане-шляхтичу! А назавтра вже явишся до мене з уклоном просити пробачення. Але я ще подумаю, чи матиму його прийняти.

– Ти, пане Анжею, чого зі мною, як з холопом поводишся? – підвівся задирака, потрясаючи кулаком. – От я тебе зараз!.. – Можарчук сам замахнувся, але його ноги вдруге підкосилися, тож він знову важко повалився на підлогу.

Пан Анжей кивнув своїм козакам, котрі давно вже стояли напоготові, і ті миттю винесли п’яного буяна геть, відпочивати в сусідні покої.

Що сталося з Можарчуком далі, Аліє так і не дізналася, вона одразу втратила будь-який інтерес до того вельможі. Тепер її думки займав красень з великими сірими очима. Із усієї розмови було ясно, що він не шляхтич, але й не збирався поступатися шляхті нічим. Побачивши вільне крісло, Аліє вмостилася зручніше й продовжила спостерігати.

Тепер її невинне заняття набуло нового сенсу – слідкувати за таємничим чоловіком виявилося значно цікавіше, ніж просто бездумно оглядати гостей. Ось він заговорив зі схожою на гуску підстаркуватою пані в величезній намітці з тонкого серпанку. А ось його затулили танцюючі пари – дві схожих між собою дівчати в німецьких сукенках незграбно підстрибували не в такт музиці, наслідуючи відточені й плавні рухи своїх значно вміліших кавалерів. А ось і незнайомець уже танцює з «гускою». Вона просто з’їдає його поглядом, а він апатично дивиться крізь свою пару, повторюючи завчені рухи повільної алеманди. І жодного зайвого поруху, жодної зайвої емоції.

Аліє прикипіла поглядом до чоловіка. Він був прекрасним, але холодним і відстороненим. До нього хотілось доторкнутися, вимолити його посмішку, чи принаймні погляд.

Ось він уже розмовляє з товстою пані в дорогій оксамитовій сукні й кумедному капелюсі з величезним пером. Пані улесливо йому посміхається, змовницьки підморгуючи, ніби їх ніхто не бачить, бере за руки. Він дивиться на неї байдуже, але тактовно відповідає, схиляючи голову й механічно цілуючи руки. А потім і зовсім зникає від погляду татарки за гравцями в кості й шахи.

Однак, перед тим як випустити незнайомця з-під свого нагляду, Аліє звернула увагу на його повіки. Вони були злегка червонуваті, а самі очі поблискували нездоровим тьмяним вогнем. Такі самі очі вона бачила в молодих яничарів, які виходили з турецької бані. Ельнур казав тоді, що це дія опію – так дарують собі щастя ті, хто не може дістати його інакше.

– Хто цей пан у чорному? – запитала Аліє в Катрусі, яка ніби з-під землі виринула поруч.

– Лікар пана Ґурського. Його звати Адріян. Думаю, один із кращих лікарів Подільської України, – сказала вона й зашарілася.

– Ти теж підпала під його чари? – насмішкувато кинула Аліє, хоча їй самій було не до жартів.

– Та що ти! Якби він принаймні помітив мене, я була б така щаслива, така щаслива!..

– Але ж він помітив! Він заступився за тебе, коли всі присутні мовчали…

– Ні, це не те! Так учинив би кожен благородний чоловік на його місці.

«Небагато ж у залі благородних…» – подумала Аліє, але її балакуча сусідка продовжувала:

– От якби він запросив мене потанцювати чи прогулятися з ним під зорями… – мрійливо завела Катруся. – Ох, я б не дала йому заснути! – зі сміхом підморгнула вона. – Але він помічає лише багатих удів та тих пань, які могли б забезпечити йому корисних друзів і становище в суспільстві. До речі, він юдей, але християнин. Кажуть, перехрестився заради служби в пана Ґурського.

– Тож він справді не шляхетського роду?

– Та де! Тільки мріє! Зате в Надуванському університеті цілий рік навчався!

– Падуанському, – інстинктивно виправила Аліє.

– Та мені байдуже, – зітхнула Катруся, ніжно поглядаючи в його бік.

Лише Катруся відійшла, до Аліє причепився якийсь школяр в маскарадному костюмі тубільця. Його обличчя було вимащене сажею, а крислатий, модний у Європі капелюх, прикрашало різнокольорове куряче пір’я.

– Панянка воліє танцювати? – зірваним голосом просипів він.

Розгублена Аліє швидко замотала головою, відмовляючись від танців, та юнак ніяк не хотів давати їй спокій. Тоді Аліє, удаючи, що погано себе почуває, залишила залу.

Вийшовши на вулицю й вдихнувши свіже повітря, дівчина зітхнула. Безтурботне життя залишилося за порогом палацу. А там, де видніються шпилі й башти фортеці, можливо, саме зараз, доки вона розважається, стікає кров’ю її ув’язнений брат. Здавалося, що бал був лише сном. Спостерігати за людьми було так легко, так цікаво, але чи ж могла Аліє вічно бути самим лише спостерігачем, пливучи за течією подій? Тепер кожної миті її життя доводилося робити вибір, і вона з жалем це розуміла.

Нарешті дівчина почала повільно спускатися вниз із високого портику палацу, але пройшовши лише кілька кроків, Аліє відчула на собі чийсь уважний погляд. Вона озирнулася. Біля розчинених вхідних дверей стояв Адріян. Непорушно завмерши, він пронизував Аліє поглядом своїх затуманених сірих очей, ніби намагався прочитати, що в неї на душі.

Аліє заклякла. Вона не знала, як себе поводити, що говорити, що думати… Її невимовно тягло до цього таємничого чоловіка! Тож вони так і стояли – Аліє внизу сходів, чоловік нагорі, – витріщаючись одне на одного.

– Я не дуже добре почуваюся, – знічено пробурмотала Аліє, нарешті порушуючи тишу. – А ти?

– Я теж, – злегка кивнув головою Адріян. – Отже, між нами є дещо спільне.

Аліє лише похитала головою.

– Боюсь, не так багато, як хотілося б.

– Мені чи тобі?

Аліє несміло посміхнулася, але чоловік, всупереч її очікуванням, посміхнувся у відповідь. Уперше за весь вечір дівчина побачила Адріяна усміхненим.

– На добраніч, – переборюючи несподіване бажання тікати разом з чорнявим незнайомцем на край світу, видавила з себе татарка.

– Мене звати Адріян Львів’янин. А тебе?

Адріян, не зводячи з неї погляду, неспішно спускався донизу. Така самовпевненість роздратувала Аліє, хоча водночас саме це її й приваблювало в своєму новому знайомому.

– Христина, – ледь загаявшись відповіла вона, подаючи руку.

Замість того, щоб поцілувати, Адріян потис простягнуту руку, що неабияк здивувало і навіть зентежило її.

– Я проведу тебе.

Це не було запитання, тож Аліє лише легенько знизала плечима й пішла в бік фортеці. Адріян попрямував слідом.

– Ти не місцева, я бачу. Давно в місті?

– Лише другий день…

– О, а я тут уже два роки! – несподівано з запалом проговорив він, і туман у його очах ніби розвіявся. – Кам’янець прекрасне місто! Я міг би показати тобі його.

– Я тут зовсім ненадовго, – почала було вона. Більше всього на світі зараз їй хотілося якнайдовше лишитися з цим чоловіком, але його таємничість лякала. А ще страшніше було закохатися й забути про свій обов’язок.

– Тоді потрібно зустрітися просто завтра зранку! Я лікар, тож якщо твоєю відмовкою буде погане самопочуття – я тим паче матиму за свій обов’язок прийти.

Навіть серед ночі Аліє розгледіла бездоганно рівні білосніжні зуби чоловіка. Він посміхався до неї! Це все було настільки нереально, що Аліє не мала сил пручатися.

– Добре. Завтра о десятій біля воріт фортеці, – сказала вона таким тоном, ніби давала розпорядження слугам, і сама злякалася свого голосу. Вона намагалася звучати впевнено, а натомість вийшло владно.

– Домовилися, – зняв перед нею капелюха Адріян. – Із нетерпінням чекатиму, моя панночко!

«Дивно», – думала вона, зоставшись на самоті. – «Чому я? Чим же я заслужила таку увагу цього серцеїда? І як це все недоречно!»

Такі невчасні переживання закрадалися в душу юнки. Вони проникали в груди й відлунювали солодким щемом десь унизу живота. Це було не так, як з Микитою, і зовсім не так, як з Лукашем. Цього разу вона не мала жодних ніжних почуттів. Все, що її переповнювало, було лише бажанням. Якимось дивним, тваринним бажанням, від якого здригалося все її тіло.

Аліє сіла на лаву й поклала руки собі на коліна – кінчики пальців тремтіли, ніби налякані пташки. Вона до болю впилася нігтями в коліна, і якби не дві спідниці, що створювали бодай невелику, але перешкоду, то на нозі лишилися б сліди її нігтиків. Перед очима весь час стояв той самий образ – таємничий і жаданий усіма, і вона не могла примусити себе думати про будь-що інше.

Нарешті Аліє підвелася, зачинила всі вікна, опустила фіранки й переконалась, що двері зачинені на засув. Катрусі все ще не було, але Аліє її сьогодні й не чекала. Умившись й перевдягнувшись у чисту сорочку, вона опинилася в ліжку з єдиним усвідомленим бажанням – скоріше забутися.

Та жаданий сон прийшов лише опівночі й замість полегшення приніс на ранок ще один головний біль. Тієї ночі їй знову наснився живий Лукаш.

Вартові, за своєю звичкою, привітали Аліє добродушним, але сороміцьким жартом. Вона вже навчилася не надавати їхнім словам значення, тож у відповідь лише криво всміхнулася й проговорила:

– І вам доброго ранку!

– Христе, там на тебе чекає твій патрон! – завбачливо кинув їй один із хлопців, коли вона вже піднімалася нагору, погодувавши в’язня.

Недобре передчуття, яке гнітило Аліє весь ранок, справдилося. Вона ковтнула слину та вдячно кивнула – попереджена, а отже – озброєна.

– Ну то як там наш татарин поживає? – повільно розтягуючи звуки в словах звернувся до неї Калиновський. Одужавши, він виглядав усе ще виснаженим, але його голос тепер звучав нижче й не так кумедно, як напередодні.

– Пане Адаме, як чудово, що ти зайшов! – ледь не підбігла до нього Аліє, силкуючись зобразити радість. – А наш добродій нарешті зі мною заговорив про те, що нас цікавить!

– Ох, цей витівник Усейн! Чи як там його?

– Махмуд, – упевнено відповіла Аліє. – Його звати Махмуд. Спершу він мені не довіряв, тому назвався чужим іменем і писав усілякі дурниці, щоб збити нас з пантелику. Але сьогодні він зізнався!

– Що? Що він сказав? – у Калиновського загорілись очі. Від нього тхнуло вчорашнім перегаром, і Аліє взагалі дивувалася, як він так твердо стоїть на ногах після пиятики на балу.

– Сказав, що реліквії досі в твоєму маєтку! – переможно сказала Аліє. – Вони заховали їх десь на подвір’ї, щоб потім той із них, хто зостанеться живим, повернувся, коли ти втратиш обачністьі залишиш палац.

– Якось це не дуже переконливо, – задумливо взяв себе за вус Калиновський. – Та втім, хто їх татар розбере! Все одно в четвер його повісять – я вже про все домовився, – широко всміхнувся пан Адам, і Аліє помітила, що йому бракує кількох кутніх зубів.

– Але ж його вже не будуть катувати? – намагалася не видати свого занепокоєння Аліє.

– Як не будуть? Бу-дуть! – знову солодко розтягнув слова пан. – А як же ми по-твоєму дізнаємося, чи не збрехав він тобі? Завжди все треба перевіряти двічі! Чи ти не згодна?

– Згодна, милостивий мій пане, – покірно схилила голову вона. – Шкода, не довго ще тобі служити…

– Як, недовго? А хіба ти не мусиш поїхати разом зі мною у маєток і відшукати реліквії? Хто ж, окрім тебе, тепер зможе їх знайти?

Калиновський по-батьківськи поклав руку на щоку дівчини, зазираючи їй у вічі. На мить затримавшись на обличчі, його рука повільно поповзла донизу, торкаючись беззахисно оголеної шиї Аліє, плеча й зупинившись на її грудях.

– Бачив тебе вчора на балу. Тобі личитиме намисто з перлів.

У дівчини перехопило дихання. Тієї миті вона ладна була перегризти горлянку хтивому негіднику, але почуття обов’язку перед братом стримали її перший порив. Якщо вона зірветься зараз, то так і не зможе врятувати Махмуда. Знав би він, яке приниження вона терпить заради нього!

Калиновський відвів руку, нарешті збагнувши, що стоїть на відкритому плацу фортеці.

– Я можу йти? – несміливо запитала Аліє, відступаючи на крок назад.

– Іди, дитя моє! – сказав Калиновський, важко переводячи подих.

Дівчина розвернулася й швидким кроком попрямувала до воріт, за якими її мав уже чекати Адріян. Вона відчувала себе брудною, їй хотілося опинитися у великих ночвах, наповнених теплою лавандовою водою, і проспати там увесь день, усе життя… Але побачивши на мосту Адріяна, Аліє вирішила, що тепла купіль і сон заждуть до вечора.

Вони проходилися вулицями міста. Першого дня після ярмарку вулиці були безлюднішими, ніж звичайно. Біля воріт Кафедрального Собору куняли каліки, підставивши сонцю пропиті обличчя. Де-не-де господині розвішували білизну, пробігали зграйки дітей і проїздили поодинокі ридвани.

Міщани, які проходили повз них, чемно віталися, на що Адріян знімав свого голландського капелюха у вигляді зрізаного конуса з вузькими полями і коротко кивав у відповідь. Він, як і напередодні, був одягнений у чорне. Щоправда, цього разу зовсім просто, без жодних прикрас. Хіба що через плече його був перекинутий короткий і так само чорний плащ, а на простій шкіряній перев’язі висіла вчорашня тонка рапіра.

До перехожих Адріяну було байдуже. Він завів розмову про погоду, що перескочила на погані дороги й сільську бідноту. Несподівано для обох мова зайшла про управління державою. Адріян здивувався, що його супутниця не вперше чує ідеї Платона й Демокріта, і його очі, що з учорашнього вечора горіли дивним вогнем, нині просто палали.

– Ще древні говорили про те, що всі люди рівні між собою. Так, не всі можуть правити державою, але й не всі можуть лікувати, – із запалом говорив Адріян. – Якби кожен займався тим, чим був одарований від Бога, то люди жили би щасливо вже на цьому світі, а не чекали того.

– Та хіба не Бог вирішує, що один народився князем, а інший – жебраком?

– Якби то він вирішував, то всі князі, як один, були би чесними й благородними.

– А всі жебраки підлими, – завершила його думку Аліє.

– Саме так, – кивнув Адріян. – Знаєш, чому я ношу одне чорне? Я перейняв це в італійців.

– Одежу?

– Не просто одежу. Філософію! У Італії відроджуються ідеї Сенеки, ідеї стоїків: скромність і простота зовнішня повинна підкреслювати красу духовну…

Аліє уважно слухала, злегка примруживши очі. Усе, сказане Адріяном сьогодні, аж ніяк не в’язалося з тим, як він поводився вчора.

– «Як є раки на обід, в меду плавати не слід» – каже нам мудрець.

– Це хтось із древніх?

– Та де! Лазар Прокопович. Чула про такого?

Аліє похитала головою й знічено посміхнулася, ніби не знати цього Прокоповича було те ж саме, що не читати Гомера.

Чоловік помітив її збентеження та продовжив у жартівливому тоні:

– Схоже панянка давно не читала сучасних книжок!

Раптом щасливий вираз його обличчя змінився гіркою гримасою.

– Ти когось зустрів? – прослідкувала за його поглядом Аліє.

– Так, – одними губами відповів він. – Бачиш он-ту дівчину?

Посеред майдану, здійнявши обличчя до неба, стояла молодява жінка. Її довге волосся русими хвилями вкривало все тіло, неприкрите більше нічим.

Вони підійшли ближче. Аліє все хотіла запитати, хто вона, але відчувала перед жінкою якийсь незрозумілий жах, і язик її прилип до піднебіння, а очі округлилися.

– Лівіє, – тихенько сказав він, але жінка не реагувала.

Вона була висока – на голову вища від Адріяна. Її шкіра, ніжна й випещена, здавалася такою білою, ніби вона ніколи раніше не підставляли її сонячному промінню. Від жінки пахло приємними парфумами. «Такі виробляють хіба що в Туреччині чи Італії», – подумала Аліє.

Раптом жінка опустила голову, і татарка зустрілася з нею поглядом. Від цього Аліє стало ще моторошніше, ніж раніше, – у погляді жінки не було нічого. Аліє відсахнулася, скрикнувши від несподіванки.

Лікар обережно відсторонив свою супутницю й заговорив знову:

– Лівіє, це Адріян. Як почуваєшся? Як мама? Лівіє, упізнаєш мене?

Жінка нарешті поглянула на Адріяна. Зненацька в її очах заблищали веселі вогники, і вона розсміялася низьким хриплуватим голосом.

– Я Ева. Е-ва! Чому ніхто не запам’ятає? От і ти, Михайлику, не можеш.

– Я Адріян, твій лікар. А тебе звати Лівія. Ходімо, відведу тебе додому.

Його голос звучав заспокійливо та м’яко, але жінка раптом накинулася на нього, намагаючись роздряпати йому обличчя. Адріян ухопив її за руку, але одразу ж відчув її гострі зуби у себе на правиці. Укусивши його, пані вивільнилася, збираючись знову напасти. Її довге волосся розметалося по плечах, золотистими латами огортаючи тіло. Та за мить жінка знову заціпеніла, а занесена рука безвільно опустилася донизу.

– Це ти, Дьйордь? – її очі знову стали пустими, а погляд – спрямованим кудись у вічність.

– Так, Ево, – вирішив не суперечити їй Анжей.

– Хто така Ева? Я Жужанна. Відведи мене додому.

– Добре, Жужанно.

Адріян тихо зітхнув і обережно взяв її під руку, попросивши Аліє почекати на нього. Через деякий час він повернувся.

– Вона що, одержима дияволом? – боязко прошепотіла Аліє, коли вони знову пішли вниз вулицею. Жахливий пустий погляд досі стояв перед її очима.

– Багато хто так думає. Щонеділі приходить священик читати над нею молитви. Уже кілька разів проводили обряди екзорцизму.

– І як?

– Як бачиш, – знизав плечима Адріян. – Вона хвора, Христино. Цю хворобу Авіценна назвав «джунун муфрит». Це означає «сильне божевілля». Цю жінку потрібно лікувати, а до неї ставляться, як до блаженної чи одержимої.

– Що з нею сталося?

– Лівія Хатвані зі знатного угорського роду. У її сім’ї є власний замок десь у Карпатських горах. У юності Лівія покохала пастуха й спробувала з ним утекти, але коханців упіймали, а його вбили просто на очах Лівії.

– Що за жорстокість!

– Дівчину зачинили в замку, тож вона, на самоті зі своїми думками, почала повільно божеволіти. Сюди її привезли, коли збагнули, що накоїли. Збагнули, що їй потрібна допомога. Але було запізно. Тепер вона не впізнає близьких. Лівія забула навіть власне ім’я. Іноді вона називає себе Жужанною – це коли вона спокійна й байдужа до всього. А коли в ній прокидається бажання помсти, вона стає Евою.

– Це так жахливо й так несправедливо! – ледь не вигукнула Аліє, хапаючи Адріяна за руку. Їй так стало шкода нещасну жінку, що вона зовсім забула про пристойності, і про те, що вони з Адріяном лише вчора познайомилися.

– Так, дуже несправедливо… – Адріян утримав її руку в своїй. – Але скільки в світі є людей, які б воліли бути кимось іншим? А вона щомиті може стати тією, ким їй заманеться, і щиро вірить у своє перевтілення.

Ці слова Аліє не сподобались. Вони були надто про неї саму, а дівчині хотілося принаймні сьогодні забути про своє подвійне життя. Їй хотілося нарешті перестати брехати й стати хоч ким-небудь цілісним.

– Чому так спохмурніла, панночко ясна? – запитав Адріян, коли вони спустилися сходами до самої води. – Невже панна Лівія настільки зіпсувала тобі настрій?

Аліє лише похитала головою. Вона сіла на услужливо розстелений на траві Адріянів плащ і потупила зір. Адріян дістав люльку і, ставши ближче до води, узявся її набивати.

– Ти такий хороший, – раптом сказала Аліє. – Лікар. Допомагаєш людям… Я спостерігала за тобою вчора – ті всі пані-шляхтянки вилися біля тебе, наче дикий виноград. Навіщо тобі я? Заради забави? Ти не схожий на людину, яка шукає забави. Бути подругою я тобі теж не зможу, я скоро поїду звідси… Та й не варта я тебе. Я, наче Лівія, щодня міняю свою личину та вже сама забула, як виглядає моє обличчя.

Адріян здивовано повернув голову. Його очі, очі людини, яка страждає меланхолією, зробилися вологими, а його обличчя раптом набуло натхненного виразу. Чоловік присів біля Аліє, обійняв її за плечі й ніжно поцілував. Потім відсторонився, ніби чекаючи, чи не відвісить йому дівчина ляпаса, і поцілував знову – сильно й пристрасно, збурюючи в грудях Аліє ціле море невідомих раніше почуттів.

– Навіщо це? – сказала Аліє, нарешті відсторонюючись сама. – Ти не відповів.

– Це й була відповідь. Я закохався, Христино. Уперше й востаннє в житті.

– Закохався? – вона підвела на нього великі очі, кольору бурштину, що золотими іскрами грали на сонці. – За тиждень мене тут уже не буде. То що ти робитимеш зі своєю любов’ю?

– Це звучить жорстоко. Не думав, що ти можеш бути жорстокою.

– Можу. Я всім приношу самі лише нещастя, – із натиском проказала дівчина. Несподівано для неї самої у її душі прокинувся хтось обачний і розважливий.

– Я поїду з тобою, куди б ти не подалася, і яку б маску не одягла! – палко проговорив Адріян. – Мені байдуже, хто ти. Я прийму будь-яку!

Аліє гірко всміхнулась, хитаючи головою. Вона вдивлялася в палаючі очі Адріяна й твердо запитала:

– І ти здатен заради мене на зраду свого покровителя?

– Що ти задумала? – ледь зіщулився чоловік.

– Відповідай.

– Так. Заради тебе я згоден на все.

– Добре. Тоді мені потрібна буде твоя допомога.

Наступного ранку сонця на небі вже не було. Його затуляли важкі сірі хмари, пухнастим куполом нависаючи над містом. Аліє, як звичайно, приносила братові сніданок. Він мовчки сидів у своєму кутку, навіть не підводячи на неї очей. Жалюгідний, брудний і зацькований, Махмуд і близько не був схожим на блискучого воїна, знатного агу. Без жодного слова Аліє поставила миску на підлогу й вийшла.

Учорашня розмова з Адріяном давала їй надію, хоча дівчина й досі не була певна, що чинить правильно. Татарка розказала Адріяну лише те, що їй здавалося, він має знати. Розказала, що Махмуд її брат, і що вона мусить звільнити його з полону. Адріян не питав про подробиці. Узагалі, він ні про що більше не розпитував. Його цікавило лише розташування в’язниці, кількість вартових та потаємні ходи з замку, які жартома показала дівчині легковірна Катруся.

Адріян пообіцяв дістати ліки, від яких людина міцно засинає. Ці ліки треба було підсипати в питво сторожі, а коли вартові заснуть, забрати в них ключі й вивести Махмуда через потаємний тунель.

Аліє довго осмислювала події минулого дня. Думки про Адріяна бентежили її, але вона щоразу питала себе, чи можна довіряти людині, яка вже на другий день знайомства обіцяє звернути заради тебе гори, ні про що не питає й поводиться, щонайменше, нерозважливо. От і зараз, виходячи за межі фортеці, вона думала, чи не розкаже Адріян про її задум Ґурському чи – ще гірше – Калиновському, чи він і справді готовий допомогти.

У місто Аліє вибралася за нитками для вишивання. Рукоділля заспокоювало її, переносило в інший світ – світ дивовижних тварин і чудернацьких квітів. І вона прикрашала вишивкою все, що мала: рукава й поли спідньої сорочки, шовкові стрічки, запаски, свій новий багряний жупан і навіть Катрусину корсетку на знак удячності.

Накупивши ниток, Аліє вже зібралася повертатися у фортецю й братися за улюблену справу, коли побачила Адріяна. Вочевидь, він був заклопотаний і швидким кроком ішов по вулиці – незмінно убраний у чорне.

Довго не розмірковуючи, дівчина підбігла до нього й ухопила за рукав.

– Боже помогай, – сказала з несміливою посмішкою вона.

– Ох, це ти! – обличчя Адріяна просіяло. – Радий бачити тебе так скоро, радосте моя!

Адріян поцілував її в щоку, але Аліє відсторонилася.

– То ти дістав? – змовницьки прошепотіла вона, відсторонюючись від зайвих думок і зосереджуючись на головному.

Саме йду до жінки, яка ці сонні краплі робить.

– То можна я з тобою?

Але Адріян незгідно похитав головою.

– Тобі краще не ходити зі мною. Навіщо зайві підозри?

– Але ж ти казав, що ця жінка – твоя подруга. То вона нікому не скаже! Будь ласка, – благально склала руки Аліє, і її погляд зробився ангельсько-печальним. – Я місця собі не знаходжу! Дозволь, я піду з тобою!

– Бісове дівча, – з лагідним докором сказав Адріян. – Добре, ходімо вже разом!

Із неба накрапав дрібний дощ. Навіть не дощ і не туман огортали місто, а мряка, яка буває восени. Сонце вже повернуло на зиму, тож погоди стояли похмурі, хоч на календарі й було ще літо.

Так далеко від фортеці Аліє ще ніколи не заходила. Вони ішли вузькими, посипаними дрібним камінням доріжками в бік Руської брами, помежи крихітних вірменських будиночків із несподівано високими мурованими парканами, що розташувалися понад самим урвищем.

– А ось колишній гарем якогось знатного турецького вельможі, – указав на величну, обвиту диким виноградом будівлю, Адріян. – У давнину тут у підземеллях, кажуть, була в’язниця для особливо непокірних бранок.

Аліє мимоволі здригнулася.

– Що там зараз?

– Мешкає один заможний турок. Торгує на базарі тканинами, платить бургомістру непогане мито.

– І гарем тримає?

– Перевіримо?

– Ні, ні, мені зовсім не цікаво! – запевнила Аліє.

Ледь не єдина річ, яку Аліє розказала про себе, що вона була напівтатарка, а в підземеллях фортеці несправедливо ув’язнений її рідний брат. Ця напівправда робила їх хоч трохи ближчими, але дівчина все рівно почувала себе огидно.

– А далеко нам ще йти? – змінила тему вона.

Хижка, яку вони шукали, притулилася одним боком до самого муру. Одразу за нею виднілась галерея з вузенькими бійницями. Схоже було, що в будиночок неодноразово влучали з ворожих мушкетів і пушок, коли місто змінювало чергового господаря.

Дощ саме припустив, і маленька глиняна мазанка справила на Аліє ще жалюгідніше враження.

– А ця жінка… Вона знахарка? – сказала Аліє, замешкуючись.

– Я би не називав її так, – Адріян посміхнувся й у його голосі почулася несподівана ніжність. – Скоріше… аптекарка, якщо можна так казати про жінок. Бо вона все робить по-науковому, а не спираючись на якісь забобони, як це зазвичай роблять всілякі баби-повитухи. І жодної дохлої кішки! – сміючись заспокоїв він Аліє.

Та кивнула, збираючись рушити далі, але Адріян продовжував:

– Вона дуже розумна й талановита особа. Якби вона була чоловіком, то вже зробилася б першим аптекарем на все місто. Вона тобі сподобається, от побачиш!

– Буду рада знайомству, – не дуже впевнено відповіла Аліє, із деяким острахом відкриваючи двері старої хижі.

Всередині було напівтемно. Тьмяне денне світло ледь-ледь пробивалося через вузенькі віконечка, освітлюючи довгий стіл, заставлений склянками й мисками з різноманітними сумішами. Промені падали на завішені травами пошарпані стіни й викривали силует молодої жінки, яка схилилася над якимось рукоділлям.

Аліє вистачило одного погляду на жінку, щоб упізнати в ній ту, котра нещодавно назвалася їй Уляною. Голову жінки покривала та ж сама руда хустка, кінчики якої стирчали зверху, нагадуючи роги, на плечі ж був накинутий сірий чепрак, протертий на рукавах та поїдений міллю. Жінка здивовано підвела голову, ніби не чекала гостей, і з іще більшим подивом перевела погляд із Адріяна на Аліє.

– О, так ось для кого ти замовив сонне зілля, – поволі проговорила вона, звертаючись до Адріяна й вже потім знову потім повертаючись до дівчини: – Дай же я тебе роздивлюся.

Жінка встала й підійшла ближче, обпалюючи Аліє недобрим поглядом, від якого тіло татарки покрилося сиротами.

– Це Уляна, – м’яко сказав Адріян, ніби нічого не відбувалося. – А це – Христина, про яку я розповідав тобі.

– Ми зустрічалися, – видавила з себе Аліє, почуваючись, як Івасик-Телесик на гостині у Баби Яги. – А від Уласа нічого не чути?

– Я ж говорила – ні-чо-го! – огризнулась Уляна, повертаючись до столу й чітким рухом переливаючи якусь прозору рідину з горнятка в склянку.

– Гей, будь ввічливою з нашою гостею! – нарешті приструнив її Адріян. – Хто такий цей Улас?

– Її брат-близнюк, я зустріла його дорогою сюди. Він тричі рятував мої життя й честь…

– Уляно? – здивувався Адріян, підходячи ближче до жінки й розвертаючи її обличчям до світла. – І як давно ти маєш брата-близнюка? Та звідкіля він узагалі міг у тебе взятися!

Усе обличчя Уляни покрилось рум’янцем, проте вона швидко опанувала себе й відповіла впевненим голосом:

– Це дівча сплутало мене з кимось, тож я їй просто підіграла.

– Тоді звідки у тебе цей перстень? – не вгамовувалась Аліє, підвищуючи голос і вказуючи на безіменний палець Уляни. Великий чорний агат мерехтів у слабкому денному світлі.

Та Уляна не відповіла, бо з лежанки на печі раптом долинуло тихе шарудіння, звідти визирнула чорнява голівка з великими допитливими очима.

– Дитину розбудила! – буркнула жінка, поспішно беручи малого заспаного хлопчика на руки.

– Це Бенедикт, мій хрещеник, – мовчки забрав у неї трирічне дитя Адріян, гордо піднімаючи хлопчика вгору на витягнутих руках.

Малий засміявся й проговорив щось своєю, зрозумілою лише йому одному, мовою.

– Ну, тримай, – протягнула склянку з настоянкою гостям Уляна. – Це сильний сонний відвар. Не зловживай ним, бо у великій кількості може стати смертельною отрутою. Лише кілька крапель… І я навіть не хочу знати, навіщо він тобі, – пропалила вона поглядом Аліє.

Татарка тремтячими руками взяла пляшечку й потягнулась до кишені.

– Ось, це все, що цінного в мене є, – протягнула кілька монет вона.

– Лиши собі, вони тобі ще знадобляться, – відрізала Уляна, забираючи сина в Адріяна. – Вам час іти, любі мої гості!

Бенедикт потягнув маленькі рученята до Адріяна, і белькочучи щось по-своєму, похнюплено дивися, як той виходить.

– Ти поводишся дивно сьогодні, – уже біля самих дверей сказав Адріян. – І що це за нісенітниця з братом-близнюком? Візьми! – він поклав на вікно кілька мідних монет. – Це за відвар.

Аліє вийшла з хати з дивним відчуттям. Тут щось було не так, Уляна ламала комедію про Уласа саме тоді, коли той був їй так потрібен! Так, їй потрібен був друг, потрібен був Улас – єдина людина, якій дівчина за весь час своєї затяжної пригоди, не могла й не хотіла брехати…

– Пробач її, – почав було Адріян. – Вона зазвичай така привітна, а зараз – наче підмінили, вовком дивиться…

– А ти знаєш, звідки в Уляни той перстень з агатом? – із запалом спитала Аліє, на півслові перебиваючи свого супутника.

– Вона привезла його зі своєї останньої мандрівки. Уляна робила ліки для шпиталю в Черкасах. Сказала, що врятувала якійсь шляхетній панні життя, і та нагородила її. А що?

– Шляхетній пані, кажеш? – хитрувата усмішка раптом осяяла обличчя Аліє. – Зачекай хвильку, добре? – вказала Адріяну на лаву біля хати вона. – Я зараз!

Дівчина стрімко розвернулася й без стукоту знову зайшла всередину.

Уляна причісувала Бенедикта та щось тихенько йому нашіптувала.

– Чого повернулася? – холодно відрізала жінка, прибираючи з лоба неслухняне пасмо, яке вибилася було з-під хустки.

Аліє так і завмерла на порозі, ніби вкопана, не в змозі підібрати потрібних слів.

– Ну?

– Твій перстень…

– Який ще перстень? – роздратовано заговорила Уляна, не дивлячись у бік татарки, діловито наливаючи сину молока.

– Той, що був у тебе на руці, – тихо сказала Аліє, розглядаючи тонкі пальці Уляни, на яких уже не було жодних перстнів.

– Чекай! – раптом осміліла вона. – А цей шрам на правому зап’ясті! Улас мав такий самий – це його ще в дитинстві вкусив собака! Господи, що ж це за дешевий фарс!

– І це ти будеш говорити мені про дешеві фарси, Аліє? – холодно відрізала Уляна, підводячи нарешті на неї очі.

У повітрі повисла мовчанка. Навіть Бенедикт завмер, відчуваючи недобре.

– Ти справді… Улас? – очі Аліє зробилися круглими, а сама вона ледь вистояла на ватяних ногах. – То хто ти насправді – чоловік чи жінка?..

На очі Аліє викотилися сльози. Вона відчувала себе обманутою, проте водночас їй дуже хотілося кинутися на шию тому, хто за три короткі дні зумів стати для неї найліпшим другом.

Уляна прикрила очі й важко опустилася на лаву. Її обличчя раптом видалося Аліє втомленим і змученим, але навіть попри його грубі й непропорційні риси, приємним.

– Мені потрібно було годувати сина. А жінку-аптекарку чи жінку-вчительку поважні пани ніколи би не взяли на роботу.

Обпершись об стіну, Аліє кивнула.

– Ми можемо поговорити? Мені стільки треба тобі розказати! Так тебе бракувало… – майже одними губами сказала Аліє.

– Не зараз… Можливо, потім. Не говори Адріану про моє перевтілення в Уласа, прошу, – благально глянула на неї жінка.

– Чому? – щиро здивувалася Аліє, кліпаючи великими ясними очима.

– Соромно, – тихо сказала Уляна, погладжуючи Бенедикта по кучерявій голівці.

Аліє пішла.

– Що ти їй сказала? – покосився на неї Адріян.

– Та нічого, пусте… А ти давно знаєш Уляну?

Адріян на мить замислився, ніби підраховуючи в голові.

– Усе своє життя, – посміхнувся він.

До страти лишалося три дні, але Махмуда так катували, що Аліє була непевна, що він протягне ще бодай скільки. Утеча була запланована вже на сьогоднішню ніч. Тремтячим голосом Аліє сповістила про це брату, але той тільки сплюнув. Кривавою слиною.

– Що ж то за цінні реліквії, за які ти ладен терпіти такі муки! – не втрималася наостанок вона і в’їдливо кинула. – Якась чаша Грааля?

– А якби й так! – хижо огризнувся їй у відповідь брат. Його голос був зовсім охриплим, і він насилу відкривав рот, щоби вимовляти слова.

Аліє знизала плечима, ледь чутно зітхаючи.

– Ми з тобою виросли на одних і тих самих казках, але кожен із нас обрав ті, яким хотів вірити.

Дівчина залишила паляницю й вийшла. У м’якій здобі був захований кинджал – той самий, який колись привіз їй зі Стамбула Махмуд і який вона раніше завжди носила при собі. Протриматися би до вечора…

Дівчина швидко вийшла з підземелля башти, бажаючи опинитися якнайдалі звідси, але нагорі на неї знову чекав відвідувач. На цей раз – Олешко.

– Звісно, я очікував більшого від тебе, – по-панськи сказав пахолок. – Що ти зможеш переконати цього упертого татарського осла все нам розказати, а не бовтати всілякі нісенітниці про вірші та панське подвір’я. Утім, на нього чекає заслужена кара, а тобі, за твою службу, наш вельможний пан Калиновський теж передав обіцяну винагороду.

Олешко поклав Аліє в долоню жменю монет, затримуючи її руку значно довше, ніж треба було.

– Він хотів би бачити тебе особисто. У себе. Зараз, – лукаво зазирнув їй у вічі Олешко, викликавши цим миттєву відразу дівчини.

– Але я зараз не можу, – почала було протестувати Аліє.

– Чому це? У тебе тут є ще якісь справи, окрім служби пану? Ходімо, він зупинився в палаці пана-каштеляна Адама Ґурського. Утім, ти знаєш туди дорогу, чи не так? – натякнув на її нещодавній візит на бал челядинець.

Вони мовчки йшли по бруківці. Аліє все сподівалася зустріти хоч когось знайомого – Адріяна, Катрусю, самого пана Ґурського, аби лише не йти зараз до ненависного Адама. Чому зараз? За день її вже тут не буде, тож чому саме сьогодні?!

Потупившись і безсило стиснувши на жупані кулаки, вона насилу волокла за собою ноги, котрі раптом зробилися важкими. Коліна крутило через зміну погоди, голова розколювалася навпіл. Знову збиралося на дощ.

– Бачив тебе учора разом із тим лікарем. Як його? Такий красивий увесь, загадковий, – зненацька заговорив Олешко.

Дівчина насторожилася, але нічого не відповіла. Учора після відвідин Уляни Адріян провів її до самих воріт фортеці. Аліє тоді зауважила, що коли вона, звільнивши брата, щезне, Адріян може опинитися в небезпеці через знайомство з нею.

«То я утечу з тобою», – спокійно сказав він, ніби все вже давно вирішив. Серце дівчини йойкнуло. Це було так приємно і водночас так лячно. Попри незрозумілий їй фізичний потяг до цього чоловіка й щиру вдячність за його допомогу, Аліє відчувала деякий острах. Його показна скромність, різкі переміни настрою й ця раптова закоханість лякали її. Та чи мала вона право вибирати?

– Той лікар, знаєш як заробляє собі… еее… додаткові грошенята? – продовжив Олешко, не перестаючи посміхатися.

Вони минули кафедральний собор, і Аліє нишком поглянула на статую Пресвятої Діви, що прикрашала вхідну браму. Вона подумки попросила в Богоматері порятунку, усім своїм єством не бажаючи чути правду з Олешкових уст і інтуїтивно відчуваючи, що він не бреше.

– Прекрасний темноокий юнак забавляє старих пань. Гарна розвага, правда ж? – тепер Олешко сміявся. Йому подобалося спостерігати за виразом обличчя Аліє: спершу таким мученицько-нещасним, а після його останніх слів – розлюченим.

Він ніколи не бачив дівчину такою, і це здалося йому кумедним.

– Та що мені з того? – ледь не крикнула на нього Аліє, і сама злякалася свого голосу. – Схоже, що я теж скоро стану промишлятиподібним. Чи не того мене викликав до себе наш милостивий пан? – вона іронічно наголосила на двох останніх словах і зробила комічний реверанс. Її обличчя ще пашіло від гніву на Олешка, на пана й на Адріяна, про діяльність якого вона й так здогадувалася, але боялася собі зізнатися. Із її очей полетіли іскри.

– Ти така гарненька зараз! – прицмокнув Олешко. – Так би й з’їв би! Ох, і пощастило ж пану!

Із цими словами він відкрив для Аліє двері чорного ходу палацу Ґурських. Дівчина більше не проронила ні слова. Вона б ні за що не стала так принижуватися за шматок хліба, але ціною було життя її брата, і вона не мала права відступати.

Зайшовши всередину, Аліє здалося, що перед самим їхнім носом, хтось шмигнув убік. Вона не звернула жодної уваги на сторонні очі, змирившись із новою роллю, яку для неї відводили. Яке їй тепер діло до того, що про неї скажуть? Говорили й не таке!

Кімната, у якій чекав на Аліє пан, була невеликою, але багато вбраною. На стінах висіли ткані килими з гербовими знаками, а поруч – голови оленів із золоченими рогами. У комині, облицьованому розмальованими кахлями, горіли дрова. «Лише дурень запалює свічку вдень», – згадала татарську приказку Аліє. – «Біднесенький, замерз серед літа», – в’їдливо подумала вона й жахнулася своїх думок. Лише два місяці тому дівчина сама би наказала розпалити в комині вогонь, навіть якби надворі стояла спека, лише через те, що то була її прерогатива. За нею було право володіти й повелівати. Тепер наказувати міг оцей одутлий пан, який згорбившись сидів за письмовим столом і неспішно щось записував у велику книгу.

Калиновський не зразу підвів на неї очі. Погляд був масним і задоволеним, адже він знав, що Аліє прийде й вже нікуди звідси не подінеться. От тільки не здогадувався про справжню причину цього вчинку.

Олешко миттю зник, і Аліє залишилася одна стояти посеред кімнати, нервово перебираючи ґудзики на придбаному за кошт Калиновського жупані.

– Знаєш, чому я тебе покликав? – не підводячись з-за столу сказав пан.

Аліє знала, але похитала головою.

– Хочу запропонувати тобі… – Калиновський дбайливо підбирав слова, але в нього це не дуже виходило. – Утім ти знаєш, про що я кажу. Ти маєш залишитися при моїй особі довше. Ти кмітлива, гарна, тобі можна давати… Особливі доручення. А так як ти бігла… – зробив багатозначну паузу він, – то вибору в тебе, серденько, немає.

Він нарешті підвівся й неквапно обійшов навколо неї.

– Тобі казали, що ти, люба моя, – красуня! – сказав він, підходячи до Аліє з-заду й накриваючи своїми величезними долонями її руки, що досі міцно трималися за ґудзики жупана, ніби руки потопельниці за рятівну соломинку.

Одним різким рухом Калиновський розвів ці самі руки і ґудзики горохом розсипалися по підлозі. Жаль, що їх було лиши три, подумала Аліє, бажаючи віддалити неминуче. Багряна вовняна тканина важко упала на підлогу. «За все в житті доводиться віддавати ціну», – подумала вона. Невдовзі слідом за жупаном унизу опинилася блідо-рожева корсетка, вишита лиштвою запаска, спідниця… Аліє стояла нерухомо, потупивши очі, на які наверталися зрадницькі сльози.

Залишивши так дівчину, Калиновський відійшов до свого столу й прискіпливо, згори донизу, оглянув свою нову коханку. Конопляна сорочка була тонким, але все ж захистом.

– То як, готова ти служити мені? – вкрадливим голосом запитав пан Адам.

Аліє хотілося вибігти геть, але вона, зібравши всю свою волю в кулак, стримала себе.

– Звісно, пане, я буду рада служити тобі й далі. Вірою й правдою… – тепер на останньому слові наголосила вона, дивуючись, як рівно й глухо пролунав її голос. Ніби то говорила не вона, а навчена нею лялька.

– Добре! – радо прошепотів Калиновський, не зводячи з неї очей. На його обличчі виступив піт, і він почав стягувати з себе барвистий кунтуш.

– Тепер – знімай сорочечку. Сама, сама, люба, – підбадьорив її Калиновський, опираючись на стіл.

Руки не слухалися Аліє, але вона примусила їх не тремтіти. Вона розв’язала стрічку, яка з’єднувала горловину сорочки, і повільно зняла її через верх.

– А тепер підійди до мене, дитя, – якомога лагідніше промовив Калиновський.

Ніби уві сні, Аліє повільно підійшла до пана Адама. Той теж не поспішав. Він провів одним лише вказівним пальцем по її плечі, грудям, опускаючись нижче й нижче. Аліє міцно заплющила очі, намагаючись ні про що не думати й нічого не відчувати.

Несподівано за закритими дверима почувся стуків упевнених кроків, і одразу ж хтось затарабанив у двері й увірвався, не чекаючи відповіді.

– Пане Калиновський! Ой, а я не до речі? – у кімнату вихором залетіла… Уляна.

У Аліє запаморочилося в голові. Виникло відчуття, що схожий сон вона вже колись бачила.

– Чого тобі? – буркнув Калиновський, відриваючи руку від стегна своєї наймички.

– Мене Адріан прислав, лікар пана Анжея. Він непокоїться здоров’ям твоєї милості, бо навкруги серед шляхтичів починається епідемія двірської хвороби[8].

– А до чого тут я? – сердито відрізав Калиновський.

Зважаючи на оголену Аліє й розпашіле обличчя пана, це прозвучало дивно.

– Я нічого такого про тебе не думаю, милостивий пане! Я принесла зілля, яке не лікує, але запобігає можливому зараженню, – підморгнула Уляна. – До речі, – жінка понизила голос і нахилилася до самого вуха пана, хоча Аліє все ще могла розібрати кожне слово, – якщо, пане, маєш справу з цією дівкою, тобі просто необхідно його прийняти!

Калиновський миттю зблід і покрився холодним потом, а Уляна продовжила, промовляючи вже голосно до Аліє:

– Рибонько, сподіваюся ти приймаєш ті ліки, що тобі надіслав пан лікар? Бо, гляди, ніс відвалиться, чого варте тоді буде твоє гарненьке личко без носа? – зловісний смішок злетів із її уст, а Аліє готова була провалитися під землю від такого сорому й розцілувати Уляну за її вигадку одночасно.

– Яка паскуда! – раптом закричав на Аліє Калиновський, несамовитим голосом. – І ти збиралася мене спокусити? – він міцно стиснув підборіддя Аліє, а потім сильно ударив її об кам’яну стіну.

Аліє впала на долівку, прикриваючись руками.

– Забирайся звідси! – кинув у неї спідницею пан. – І щоб я тебе тут більше не бачив!

Дівчина поспішно накинула сорочку й, зібравши докупи речі, так у одному спідньому й вибігла з кімнати.

– Та вона вже майже долікувалася, – добродушно заспокоїла Калиновського Уляна. – За пару тижнів буде, як новенька!

Не гаючи більше часу, Уляна вклонилася й вибігла слідом за Аліє.

Татарка чекала Уляну на виході з палацу.

– То мені знову тобі подякувати? – запитала вона, змучено посміхаючись.

– Можеш і подякувати! Але на цей раз, повір мені, справді вийшло випадково. Почула вашу розмову з цим кирпатим, як його?

– Олешко, – механічно відповіла Аліє. – А минулого?

– Ну… минулого разу… не зовсім випадково, – широко всміхнулася жінка.

– Розкажи мені все, благаю, Уляно! Я, можливо, завтра загину, а ти, чи не єдина людина, якій справді було не байдуже. Я хочу зрозуміти..!

– Ходімо, принцесо, – кивнула Уляна, і на її вустах нарешті заграла та сама глузлива посмішка, яка так часто з’являлася в Уласа під час їхньої короткої подорожі. – Знайдемо тихе місце, і я розкажу тобі одну сльозливу історійку!

За чверть години вони вже сиділи на березі Дністра з двома пригоршнями гарбузового насіння, яке Аліє прийняла з великою вдячністю. Уляна порадила терміново щось з’їсти, щоб заспокоїтися, і тепер вони дружно лускали висушені жовтуваті насінини, не знаючи, із чого почати розмову.

Першою заговорила Уляна.

– Моя історія довга. Ти готова слухати?

Аліє згідно нахилила голову. Насіння допомагало, і вона почувала себе вже краще. Дівчина відкинулася на траву, заклавши одну руку під голову, й допитливо поглянула на Уляну.

– Мені було вісім, коли я лишилася без батьків, – почала та. – Уся моя сім’я померла від моровиці, що пройшлась нашим краєм. Я тоді жила у Львові – великому красивому місті на захід звідси… Родина в мене була незаможна, але батька в місті поважали – він був дуже гарним гончарем. Лікар, що відвідував моїх батьків, коли вони хворіли, пожалів мене після їхньої смерті. Він думав, я теж захворію та не виживу, але я вдалася дуже жадібною до життя. Він взяв мене до себе, та в нього самого було восьмеро дітей, тож невдовзі пан лікар віддав мене на службу знайомому аптекарю, якому саме потрібні були помічники.

Хорошим чоловіком був аптекар… Його звали Йосип Шпільман. Він не лише давав мені дрібні доручення, але й навчав усіляким лікарським премудростям. Він виховував мене разом зі своїм сином та дочкою, ледь не силоміць примушуючи вчитися разом з ними грамоті, арифметиці й латині. Світла йому пам’ять…

– Юдей? І виховував тебе, як рідну?

– Так. Він постійно повторював, що знання, якими він володів, і все його майно, йому не належить, і всім треба ділитися зі спраглими. А я була дуже спраглою до знань, тому він і лишив мене при собі. «Свічку під корець не кладуть ніколи – як умієш що – іншим дай до школи»[9]. Коли загинула його єдина дочка, він ще більше до мене прикипів. А от дружина його, Клара, не любила мене, лише терпіла. Зрідка вона підіймала на мене руку, але на мій захист ставав пан Шпільман, а згодом і Давид, мій названий брат.

Уляна важко зітхнула.

– Давид… Граючись, він розбивав дівочі серця, навіть не помічаючи цього. Гарний, розумний, ще й заможний – прекрасна дівоча мрія, дарма що жид. Не раз мені самій доводилося втішати його гарненьких подруг і розповідати їм, що нічого не вдієш, Давид шукає лише мимолітних розваг.

Не варто й говорити, що на мене як на жінку син мого господаря не звертав жодної уваги. Наділив же Бог красою…

Останні слова прозвучали гірко. Уляна вдивлялася в річкове плесо, але бачила перед собою нещасну дівчинку-підлітка, кривеньку качечку, та красивого байдужого Давида. Аліє ніколи не знала, як це – бути негарною, проте добре знала, що означало бути нелюбою. Вона відвела погляд і тихо зітхнула.

– Насправді, – продовжувала Уляна якимось відстороненим голосом, – до мене Давид ставився навіть краще, ніж до рідної сестри, і мені цього було достатньо.

Одного разу ми до пізньої ночі зосталися в аптеці та вирішили там заночувати, бо надворі мела страшна хурделиця. Було дуже холодно, а дров майже не лишилось. Ми кидали в грубу останні полінця, і щоб не заснути й не замерзнути, розмовляли усю ніч, побравшись за руки. Ми відкрили одне одному всі найпотаємніші куточки душі, поділились мріями та страхами… А потім… раптом так вийшло, що Давид мене поцілував. Ну, і не тільки…

– Ви з ним затим пошлюбилися? – затамувавши подих одними губами прошепотіла Аліє.

– Та де… То була його помилка. І моя… Я не повинна була піддаватися спокусі… Уранці ми прокинулись, ніби нічого не сталося, але… Давид тримався від мене на відстані. Ми не лише не розмовляли про те, що сталося, а й взагалі перестали розмовляти. Так, самі лише буденні речі, без яких неможливе існування двох людей під одним дахом.

Я не витримувала такого напруження. А коли дізналася, що вагітна, я сама обрізала собі волосся, одяглася в стару одежину Йосипа, що залежувалась в скринях, і пішла світ за очі.

Я їхала до своєї єдиної тітки сюди, у Кам’янець. Знаєш, я ж збиралася таємно позбавитися дитини, попросити грошей на навчання й під виглядом хлопця вступити до краківського університету, щоб вивчати медицину. Аліє, дівчинко, я була просто, як ти! Чого я тільки не натерпілась дорогою від Львова до Кам’янця! Це була моя перша самостійна мандрівка, я нічого не тямила, розкидалася заощадженими за довгі роки роботи грішми. А прийшовши в Кам’янець…

Уляна замовкла. Їй було важко говорити, і Аліє навіть здалося, що вона вперше це все комусь розказує.

– Тітка була моєю далекою родичкою. Ми не бачилися з нею з самого дитинства, але вона прихистила мене й усе випитала. Її чоловік, заможний колись купець, напередодні помер, і вона лишилася самотньою, без дітей і будь-якої рідні, заробляючи шитвом одежі для благородних панянок. Вона умовила мене залишити дитину…

Зайвих грошей, звісно, не водилося – треба було годувати сина й викинути з голови мрії про навчання. Так я зосталася в Кам’янці. Але роботи ніякої знайти собі не могла. Я пробувала робити ліки – у мене це завжди добре виходило, але потім пішов про мене поговір, нібито я відьма. Син однієї шляхтянки, якому я робила ліки від пропасниці, помер. Вона звинуватила мене у навмисній ворожбі, наговорила такого! Буцімто я жаб на роздоріжжі зариваю, свічку в церкві якось «по-бісівськи» ставлю, шнур від великого дзвона обрізаю… Такі дурниці! Мене засудили, і я цілу добу пролежала пластом на холодній кам’яній підлозі храму, після того як мене прилюдно висікли канчуками. Повернулася додому я зовсім хворою, у мене ледь не сталося зараження крові… Я не мала жодного покровителя й вирішила так більше не ризикувати.

Колись хтось із львівських студентів розказав мені, як вони заробляють гроші, працюючи в багатих сім’ях час від часу учителями – мандрівними дяками. От я і спробувала, перекинувшись чоловіком.

– Це було складно?

– Та вже ж не легко! Мій обман одразу ледь не розкрили. Але я вчилася на своїх помилках, і мені все більше вдавалося вести себе по-чоловічому.

Скоро я влаштувалася на службу, потім знайшла нову. Із кожним разом я їхала все далі й далі від дому – спершу Хмільник, потім Брацлав… Вишневецькі були моєю четвертою сім’єю. Я збиралася пробути в них до кінця літа…

– А чому ти тоді поїхала за мною?

– Такий кумедний збіг обставин, – невесело всміхнулася Уляна. Її очі зовсім не сміялися. – Того ж дня, як ти звалилася на мою голову, я зустріла Одарку Скопелиху, пралю, що жила просто навпроти моєї тітки. Вона мала якихось родичів в Черкасах, от і приїхала… Звісно, я не могла не розпитати її, як там тітка й Бенедикт. Питаю, а вона як почне ридати! Тітка при смерті твоя, каже… От я того дня й узяла ноги в руки та помчала в Кам’янець. Дорогою вирішила нагнати тебе – дуже шкода зробилося, подумала, що пропадеш сама. Згадала себе… Я розпитувала людей на шляху, вони й підказали, що ти до пана Сестринського на обід завітала.

– Я тоді ще зовсім нерозумною була! – посміхнулася Аліє.

– А наче зараз у тебе розуму побільшало? – розсміялась у відповідь Уляна. Цього разу вже щиро.

Аліє зробила вигляд, ніби пропустила ті слова повз вуха.

– То як твоя тітка? – запитала вона.

– Уманський корчмар… Пам’ятаєш старого німця? Переказав, що моя тітка померла, а за Бенедиктом його хрещений батько наглядає.

– Господи! – жахнулася Аліє та відчула, як червоніє, згадуючи події тієї ночі. – Така звістка, а тут ще й я… Я себе так нікчемно поводила! Не дивно, що ти тепер не хотіла мене й бачити…

– Пусте. Минулося, – тихо відповіла Уляна.

– Але ти сказала – хрещений батько… Як ви познайомилися з Адріяном? Він говорив, що ви знайомі з дитинства…

– Адріян і є Давид.

Дівчина заплющила очі, збираючись з думками.

– Тобто ви… Тобто Бенедикт…

– Через два з гаком роки він знайшов мене, – продовжувала Уляна. – Ми знову почали товаришувати, ніби нічого й не сталося. Розумієш, Давид, як і я, завжди прагнув неможливого. Він же ці два роки вчився в Падуї! Приїхав вже не аптекарем – велів називати його лікарем! Сам Анжей Ґурський, наш каштелян, запропонував йому працювати при своїй особі, але за умови, якщо Давид визнає Ісуса сином Божим. Давиду було все одно – він визнав би Богом хоч чорта, аби вибитися в люди! Уявляєш, він відрікся від свого імені, віри, своєї сім’ї! Але ті люди, до яких він так прагнув, однаково його не приймали.

Аліє глитнула слину. Здавалося, Уляна розказувала про неї саму. Але жінка продовжувала:

– Він не міг цього збагнути. Як це йому – освіченому, талановитому, красивому – весь час указували на його місце якість неотесані, грубі шляхтичі з родовим гербом на дверях палацу. І він мстився панам-шляхтичам.

– Із їхніми дружинами?

Уляна кивнула.

– Уляно… А мені здалося, чи він… курить опій?

Жінка кивнула.

– Це почалося нещодавно. Давид зневірився, утратив сенс життя. Він зрозумів, що ніколи не здійметься на бажану вершину…

– Але ж він лікар! Я бачила, як він ставиться до своїх хворих, як він співчуває, дбає про них! – із запалом сказала Аліє, підводячись. – Хіба не в цьому його призначення?

– Він честолюбець. І що би він не казав про своїх стоїків і Сенеку – він буде щасливим, лише коли матиме найкраще.

– Чи ж буде? – похитала головою Аліє.

– Після зустрічі з тобою, – якось ніяково сказала Уляна, – Давид запевнив мене, що покинув…

Дрібні мурашки пробігли спиною Аліє.

– Ти його досі любиш?

– Що ти, – сумно посміхнулася Уляна й відвела погляд. – Стільки часу минуло. Він мені як брат.

– То чому ж ти так вишкірилася на мене, коли я прийшла за ліками? Хіба лише тому, що досі на мене ображалася через той випадок в Умані?

– Я лише захищала свій світ. Давид…. Називатимемо його тепер Адріян… казав, що ви разом їдете до Києва. Мені не хотілося його втрачати. Але… – Уляна злегка потисла руку Аліє й знову продовжила: – Нехай краще ти, наївна моя татарочко, зробиш його щасливим, аніж дурман опію чи багаті підстаркуваті шляхтянки.

Годинник на міській площі пробив десять. Уже стемніло, але в дворі фортеці горіли смолоскипи. Аліє розминулася з Катрусею в дверях своєї кімнатки.

– Ти що, знову на побачення? – підморгнула їй Катруся.

«Добре, що вона не здогадується, із ким саме я ходила на те побачення. Вона б мене вже зі світу зжила», – подумала про свою зустріч із Адріяном татарка. А в голос якомога веселіше відповіла:

– Я спробую повернутися не пізно!

Свої скромні пожитки Аліє вже зібрала в клунок і ще засвітло передала Адріяну. Той повинен був чекати її з трьома запряженими кіньми на виході з показаного Катрусею підземного ходу, що вів за міські мури. У неї в руках був лише великий глек.

– А що це ти несеш? – раптом озирнулася на свою сусідку Катруся.

– Узвар, – одразу зніяковіла Аліє. В узварі було замішане сонне зілля.

– А куди це ти його несеш? – не відставала та.

– Вирішила пригостити моїх товаришів, які на сторожі в’язниці стоять. Ти ж знаєш, я поїду звідси з паном Калиновським уже за кілька днів. Хотілося зробити їм щось приємне. Не все ж їм воду пити!

– То чого ти мені не хочеш зробити приємне? – дзвінко засміялася Катруся, підставляючи своє горнятко.

Аліє наливала узвар, намагаючись посміхатися, але серце в грудях так сильно калатало, ніби дзвони перед великодньою службою. Їй здавалося, що Катруся от-от почує стукіт її серця й запідозрить недобре. А що як вона, Аліє, налила забагато зілля? Або навпаки, замало, і вся сторожа прокинеться, коли не слід?

Катруся зробила великий ковток.

– Такий-собі узвар, – скривилася вона. – Але пити можна.

Не встигла вона поставити горнятко на стіл, як її тіло обм’якло, й дівчина повільно опустилася на підлогу.

Аліє одразу припала до Катрусиних грудей, але почувши слабке дихання, заспокоїлась. Перетягнувши дівчину на ліжко, Аліє ще раз оглянула кімнату в пошуках своїх забутих речей і загасила каганець.

Татарці пощастило, що великий загін, який зазвичай квартирується в фортеці, цими днями був у роз’їзді. Фортеця й удень перебувала майже порожньою, а надвечір тут і зовсім нікого не залишалося, тільки поодинока сторожа, приставлена до в’язнів у башті й підземеллі, та вартові на єдиних воротах.

Підвал, у якому тримали Махмуда, мав окремий вхід знадвору. Щоб дійти до того місця, де починався тунель із замку, потрібно було пройти половину освітленого смолоскипами подвір’я. Аліє сторожко озирнулася й почала спускатися у підвал. Побачивши знайоме обличчя, вартові радісно з нею привіталася, змірюючи однак допитливими поглядами. Уночі Махмуда стерегли два найманці, і сьогодні це були Захарій, якого вона пам’ятала ще з Умані, та Іванко Лісовик, зовсім молодий хлопчина, що лише втретє ніс варту.

– Чого це ти до нас так пізно? – підняв брови Захарій.

Дівчина спробувала посміхнутися.

– А я вам дещо принесла! Гостинець! Мене на кухні пригостили – тут цілий глек узвару! Ми з Катрусею стільки за ніч не вип’ємо, а він до ранку може вже й скиснути.

– О, яка ти в нас молодець! – сказав Захарій, забувши про будь-які підозри й наповнюючи свій великий дерев’яний кухоль. – Іване, питимеш?

– Та ні, щось не хочеться, – сказав хлопець, повільно потягуючи люльку.

Аліє кинуло в жар. Якщо Захарій засне на очах у Іванка, то її задум одразу розкриється.

– Іванко, ти мене ріжеш без ножа, – ніжним голосом промовила вона, швидко наповнюючи ще один кухоль.

Вона підійшла до хлопця й миттю вмостилася в нього на колінах.

– Я ж для тебе принесла, дурнику! – потріпала його світлі кучері вона.

І поки здивований Захарій відпивав ковток, а знічений Іванко не знав, куди подіти руки й очі, Аліє сама влила в рот вартовому принесений узвар.

За кілька хвилин чоловіки вже мирно спали на своїх місцях, а Аліє, важко дихаючи, нишпорила на поясі в Захарія в пошуках ключа.

Намацавши зв’язку, дівчина обережно зняла пояс і якомога тихіше, усе ще остерігаючись, стягнула всі дев’ять ключів. Вона швидко знайшла потрібні двері й потрібний ключ – ще під час першого візиту сюди їй розказали про зазубрини – мітки, кількість яких вказувала на номер камери. До дверей в’язниці Махмуда підходив п’ятий. Ключ легко провернувся, і з темряви визирнув її брат, тримаючи напоготові кинджал.

Не встиг Махмуд вийти, як Захарій поворухнувся, голосно при цьому зітхаючи. За мить татарин підскочив до вартового й одним відточеним рухом перерізав йому горло. Аліє закрила рот руками, щоб не закричати.

– Навіщо? – ледь видавила з себе вона. – Він же спав!

– Цей чолов’яга завжди мене дратував, – крізь зуби процідив Махмуд, поглядаючи на Іванка.

Але Аліє вже стояла біля юного вартового, закриваючи його собою.

– Не чіпай його! – гаркнула вона, вишкірившись, мов дика кішка.

Махмуд лише вишкірився у відповідь і різко сплюнув.

– Допоможи краще зняти з цього-от штани, поки вони ще не вимазалися кров’ю!

Татарин почав знімати з убитого одяг, а Аліє не могла примусити себе допомогти брату, хоч бачила, що той насилу рухається від недавніх катувань і побоїв. Натягнувши штани Захарія й накинувши на плечі його жупан, Махмуд мовчки пошкутильгав до виходу. Тут лише Аліє отямилася й, обігнавши його на вузьких сходах, пішла першою.

Подвір’я було безлюдним, і Аліє дякувала за це Богу, благаючи обійтися сьогодні без інших даремних смертей. На грудях тихенько подзвонював украдений у Катрусі ключик від чорного ходу.

На виході з фортеці віяв легенький вітерець, спокушаючи Махмуда вдихнути на повні груди такої несподіваної свободи. На віддалі стояв Адріян з кіньми.

– Ти повернешся за тими реліквіями? – тихо запитала Аліє.

– Не твоя це справа! – відрізав брат, підходячи до коня. – Прощавай. Сподіваюся, наші шляхи більше не перетнуться. Не хочу тебе знати.

– Ти вважаєш за велику честь рятувати твоє життя, чи не так? – Аліє зробила уклін, торкаючись кінчиками пальців голови, грудей і живота. – Того козака, що пощадив тебе, засудили до страти. То, може, і мене уб’єш за те, що врятувала тебе? Моїм власним кинджалом?

– Ти осоромила наш дім. Ти заслуговуєш на смерть, але спершу ти помучишся. Ти будеш служити панам, які самі мали б прислуговувати тобі! – Махмуд метнув гострий погляд на сестру й на Адріяна, що відчуженим видом стояв трохи поодаль, але чув кожне слово розмови.

Аліє не відповіла. Їй зробилося так гірко, що вона ледь втримала сльози, які наверталися на очі.

– Перекажи мамі…

Махмуд похитав головою й через зціплені зуби сказав:

– Хай ліпше думають, що ти мертва.

Він зі злістю жбурнув кинджал на дорогу та зник у темряві, а Аліє упала на траву й розридалася. Адріян за мить уже сидів біля неї, обіймаючи за плечі.

– Ти виконала свій обов’язок. Нам час, допоки сторожа не кинулася.

Аліє раптом підвела на нього очі. Мокрі від сліз, вони здавалися ще більшими й зовсім бездонними.

– Спершу заїдьмо до Уляни! – відчеканила вона.

– Навіщо? Я вже попрощався з нею. А нам треба скоріше тікати звідси! Не можна повертатися назад у місто!

– Так треба! – взяла його за плечі Аліє й стрімко підвелася. – Хутчіше!

Накинувши плащі й гостроверхі шапки, які Адріян спеціально замовив у знайомого кравця, і зробивши великий гак навколо фортеці, вони знову заїхали в міські ворота.

– Хто там? – гукнули вартові.

– Посланці до пана Адама Ґурського, – миттю відповіла Аліє, не дозволяючи Адріяну бодай відкрити рота.

– Дівчина? – здивувався один.

– Маю послання від ясновельможного пана польного гетьмана! – випалили вона. – Ви ж не хочете, щоб через вашу підозрілість до жіночого племені у всього міста були неприємності?

Тон, яким говорила Аліє, був достатньо переконливим.

– Матвію, супроводжуй пані до нашого вельможного!

– Немає потреби, – кинула Аліє, риссю проскакуючи через ворота й зникаючи за рогом.

Адріян мовчки прослідував за нею, нічого не питаючи. Зупинилися вони лише неподалік дому Уляни.

– Звідси пішки й навшпиньках, щоб не привертати уваги сусідів, – наказав Адріян, і за кілька хвилин вони вже стукали в двері низенької хатинки.

– Ви збожеволіли?! – Уляна запалила свічку, швидко впускаючи гостей усередину.

Адріян лише здивовано знизав плечима, одним лиш поглядом вказуючи на Аліє, а та без сил опустилася на лаву.

– Далі я поїду одна, – сказала вона, не піднімаючи очей.

– Що ти говориш, Христино?! – кинувся до неї Адріян, але вона його відсторонила.

– Мене звати Аліє, – ледь не зриваючись на крик відрізала дівчина. – Так просто: А-лі-є. Це означає «вища», «піднесена». Я дочка татарського бея й полоненої русинки. Я сама не знаю, що роблю на Україні, але схоже, що я послана сюди самим дияволом, щоби нівечити всім життя!

Дівчина підвелася й заміряла кроками маленьку кімнату. Від шуму прокинувся Бенедикт. Він визирнув з-під ковдри й уважно спостерігав за Аліє своїми жвавими допитливими оченятами.

– А це – Уляна, – продовжила сповідь татарка, – яка видавала себе за мандрівного дяка Уласа, бо в неї маленька дитина, яку треба за щось годувати й одягати.

Уляна закрила обличчя руками, ховаючись від приголомшеного погляду Адріяна.

– Так, Адріяне, до недавнього часу, перед тим як ти почав допомагати їй і замовляти в неї ліки, вона місяцями мешкала далеко від свого сина у багатих паничів, видаючи себе за чоловіка!

Тепер очі Аліє горіли праведним гнівом. Уляна підняла голову, безмовно благаючи Аліє припинити, але марно. Вона продовжувала, і ніхто не наважився суперечити їй.

– А ось це – Давид, – лагідно подивилася на чоловіка вона. – Він іудей. Був іудеєм, доки не зрікся свого роду, щоби прислужитися якомусь вельможі й одного разу отримати шляхетство. Він – талановитий лікар, але просто дарувати людям життя йому замало! Він честолюбець і хоче мати власний герб, титул і маєток. І для цього ладен іти будь-яким шляхом. Чи не так, Адріяне?

– Ти ріжеш мене без ножа! – викрикнув Адріян. – До чого ти це все?..

– А це – Бенедикт, – вела далі Аліє, не звертаючи жодної уваги на протести.

Дівчина підійшла до ліжечка й взяла малого на руки. Той, сонно потираючи оченята, слухняно вмостився на колінах Аліє.

– Наш маленький Бенедикт… син Уляни й Адріяна.

Адріян заперечно захитав головою.

– Він справді мій син – хрещений! – із жаром випалив він.

– Кого ти намагаєшся обдурити? Та в нього твої очі, волосся, твоє обличчя! Ти ж… Ти зневажаєш жінок, я бачила, я спостерігала! Про Уляну ж говориш як про кращого друга! А вона…

Аліє вручила Бенедикта розгубленому Адріяну, а сама сіла на лаву поряд з Уляною, обіймаючи її за плечі.

– Вона досі любить тебе, як і три, п’ять, двадцять років тому!

Усі замовкли. Уляна залилася густим рум’янцем і знову заховала голову в долонях. Адріян дивився то на неї, то на Аліє, то на малого Бенедикта, який принишк у нього на руках, і не міг зрозуміти, звідки це дівча, яке він взяв під свою опіку, знає такі неймовірні речі.

– Ти маєш лишитися тут. Я поїду сама, – сказала вона й уперше за тривалий час у її голосі забриніли владні нотки.

Де й поділася нещасна загублена дівчинка з заплаканим обличчям.

– Господи, та ти ж знову вляпаєшся в якусь халепу, навіть не доїхавши до Києва… – почала було Уляна, але Аліє її перебила:

– Я не пропаду! Я вже подорослішала, Уляночко! Щось придумаю! Я видаватиму себе за шляхтянку, що їде на постриг в монастир. Чи, може, я дала обітницю Святій Діві, що сама здійсню паломництво до її святинь. Усі повірять! – гаряче заговорила Аліє. – Я не можу прирікати Адріяна на вигнання через мого… брата, – раптом гірко сказала вона, і весь її запал кудись щез. – Я не маю права вас розлучати, – тихо, ледь не пошепки сказала вона, окидаючи присутніх поглядом. – Та й недоречно це якось – мені брати шлюб з Адріяном, бо його серце все одно належатиме тобі, а той, хто сниться мені, усе одно мертвий…

Адріян підійшов до Аліє й поцілував її у чоло.

– Ти ще краща, ніж я думав, – ледь помітно посміхнувся він. Його руки тремтіли, а завше горда пряма спина згорбилася, ніби від невидимого важкого мішка. – Уляно, чи правда те, що сказала ця дівчинка?

Жінка лише кивнула, не підводячи очей.

– Чому ж ти мені брехала? Чому не сказала?! Ні про дитину, ні про твої заробітки?

– Я…

Аліє здивовано дивилася, як з очей Уляни потекли великі блискучі сльози. Раніше вона не могла б і уявити, як ця сильна жінка плаче.

– Я піду… – ніяково прошепотіла Аліє.

Адріян не ворухнувся. Він, ніби зачарований, дивився на Бенедикта, який заснув у нього на руках.

Натомість озвалася Уляна.

– Зажди! – гукнула вона, витираючи непрохані сльози. – А ти й справді подорослішала… Але якщо вже вирішила їхати сама, то будемо вчитися на моїх помилках.

Передосінні садки пахли стиглими яблуками. Аліє так закортіло зупинитися, проїжджаючи повз дерева, що аж гнулися від важких, налитих соком плодів, але вона примусила себе їхати далі, не зупиняючись. Спішилася, лише коли просто перед нею виїхав військовий роз’їзд.

– Хлопче, а ти куди їдеш? – заговорив до неї ватажок, середніх літ чоловік із охайно підстриженою світлою бородою.

– Листа везу до пана Ханенка, що в Києві.

– А покажи!

– Та ось! – Аліє дістала з-за пазухи складеного папірчика з сургучевою печаткою.

Намагаючись приховати тремтіння пальців, вона заховала руки за спину, байдуже роздивляючись збрую на конях роз’їзду. Здавалося, серце от-от зупиниться.

– Як звати? Звідки їдеш?

– Звати Іваном, а листа везу від однієї пані з-під Кам’янця, яка би дуже не хотіла, щоб про неї дізналися, – змовницьки підморгнула командуючому вона.

– Ох, від таких пань тільки клопоти потім зайві! – відповів на те чолов’яга. – Ну, обережніше будь, Іване, а то цими дорогами татарин-головоріз вештається.

– Що за татарин?

– Та учора втік із в’язниці. Із самої кам’янецької фортеці!

– А як же він звідти утік? Кажуть, утекти звідтіля взагалі неможливо!

– Дівчина допомогла. Певно, вона з ним утекла, бо й сліду від неї в Кам’янці не лишилося.

– Отакої! – «Іван» почухав потилицю, його шапка повільна сповзла й показала підстрижене під макітру волосся. – Ну, удалих вам пошуків!

– І тобі Бог помагай! – добродушно відповіли чоловіки.

Казка третя Відьма з київських гір

День видався сонячний. Люди виходили з темряви костьолу і мружилися від яскравого сонця. Стара пані йшла під руку з високим, уже немолодим, засмаглим шляхтичем. Обоє вбрані скромно, як і належить ревним католикам, але милостиню роздавали щедро, не шкодуючи грошей.

– Так давно не було сонця, – скрипучим голосом озвалася до свого супутника пані, – та нарешті Геліос осідлав свою золотосяйну колісницю!

– Осідлати можна коня, та аж ніяк не колісницю, мамо, – похмуро відповів їй шляхтич.

– У дощову погоду мене хилить на сон, – пропускаючи повз вуха його слова, безтурботно продовжувала старенька. – І коліна судома зводить. А зараз так гарно, так гарно… Це чудотворний лик робить дива! Добра ця справа – ти і монастир побудував, і ікону святу привіз… Вона ще не одне чудо явить – пом’яни мої слова! Холопи мають тебе щодня благословляти за твої добрі діяння…

– Ясновельможний пане, – окликнув шляхтича товстий чоловік, вдягнений розкішно, по-панськи.

Він ішов за ним від самого костьолу, але все не наважувався підійти.

– Прошу твою милість пробачити мене… Я Соболь, Тимофій Соболь, зем’янин із Кам’янця…

Шляхтич намагався залишатися суворим і сповненим божеської благодаті після молитви, але не зміг втриматися від щасливої посмішки.

– Слава Ісусу Xристу! – привітання прозвучало, наче вигук, – чоловік зробив наголос на слові «cлава», а в очах сяйнула надія якнайшвидше передати маму під опіку когось із челядинців і нарешті відволіктися від розмов про судоми та чудеса бернардинів. – Чим заслужив таку честь? Ти приїхав подивитися на мій новий монастир?

– Пане Януше, монастир ще кращий, ніж його описували! Прекрасний, прекрасний костьол! Я чув про твоє щасливе звільнення з татарського полону, про обіцянку побудувати Храм Божий, якщо ноги твої знову топтатимуть руську землю. І ось – чесний пан завжди виконує свої обіцянки!

– Та все ж, для чого ти приїхав аж сюди, у Бердичів, пане Соболе? – допитувався Януш, бачачи, що Соболь нервує.

– Як сказати… – гість переминав із ноги на ногу й ледь чутно забубонів собі під ніс: – Я бачив… бачив її…

– Кого – її? – закляк на місці пан Януш.

– Ту, кого ви з сім'єю вже оплакали.

– Господи! Христину? – тьмяні очі шістдесятирічного шляхтича спалахнули молодецьким вогнем. – Присягнись!

Соболь квапливо перехрестився, і все повторював:

– Я бачив її…

– Бачив де?

– У Кам’янці, у пана Анжея Ґурського на балу.

– Сьогодні ж велю сідлати коней! – викрикнув Януш Тишкевич, один із найбільших магнатів Київщини й Житомирщини, майбутній каштелян київський, поборник татар і ревний католик.

У Київ Аліє в’їздила поночі, але місто не спало. Ворота, прикрашені цеховими значками й пучками чорнобривців, були відчинені, а вартові весело запитали, чому вона спізнилася на свято. Від них несло горілкою та цибулею.

– Та мені не до свята, шановні, – відсторонилася Аліє.

Вона вже перебралася в жіноче вбрання, і на ній й знову був улюблений жупан із новими ґудзиками та квітчаста спідниця, підперезана вишитою запаскою. Але стрижене поспіхом брунатне волосся тепер довелося ховати під шовкову хустку.

– Я шукаю Марію Кушнірку, мати Лукаша. Вона десь на Подолі мешкає.

– Поділ – це там, – указала напрямок сторожа. – Іди на вогні й музику. Краще б і нам там витанцьовувати, а не тут на Жидівських воротах стирчати.

– А що за свято таке?

– Тю, та Семена ж сьогодні. Женіння свічки. Усі цехи ремісничі святкують, а з ними й усе місто.

Феєрверки, якими спалахувало небо, освітлювали київські гори – круті пагорби, розкидані по всій окрузі. У прохолодному повітрі пахло порохом і яблуками. Аліє їхала дуже обережно, щоб не зачепити підпилих перехожих, але й не надто повільно, аби встигнути туди, звідки лунали відзвуки свята. Доки всі не розійшлися, шансів знайти потрібну жінку, розпитуючи людей, було більше.

Заїхавши по Верхньому валу на широку ринкову площу, Аліє була вимушена спішитися. Так багато людей, які п’ють, танцюють і веселяться в одному місці, вона ще не бачила. Помітивши дерев’яну табличку з написом «Шинок Подільський», Аліє залишила на конов’язі свого жеребця й зайшла всередину. Людей тут майже не було – сьогодні всі святкували просто на базарній площі, а шинкарка, висока, ледь згорблена молодиця з видовженим, мов у кобили обличчям, виносила їм на вулицю пиво й меди.

– Шинкарочко! – улесливо заговорила Аліє. – Я шукаю одну жінку, її звати Марія Кушнірка.

Шинкарка зупинилася й голосно поставила на стіл тацю з повними пивними кухлями. Одну лиш мить вона здивовано оглядала Аліє, а потім знову взяла до рук підноса й промимрила:

– А тобі чого від неї треба?

– Хочу одну річ віддати, яка її синові, Лукашеві, належала.

– Чекай тут, – хриплим голосом наказала «кобиляча голова», як її подумки вже прозвала Аліє, і зникла за порогом.

Минуло зовсім мало часу, як шинкарка повернулася, а за нею, важко дихаючи, човгала товста приземкувата баба. Миловидне обличчя баби перетинало кілька глибоких зморшок, так що Аліє при світлі свічок не одразу вдалося визначити її вік.

– Ну, – сказала вона, наблизившись до Аліє. – Я – Марія Кушнірка.

Жінка завмерла в очікуванні, зводячи разом на диво тонкі й високі брови та поставивши руки в боки.

Дівчині зробилося ніяково. Її пальці самі по собі почали колупати дерев’яну ніжку стола. Шинок тим часом наповнювався новими молодицями, що з цікавістю розглядали Аліє, тримаючись трохи осторонь.

– Твій син… Лукаш… – несміло почала вона, зустрівшись із суворим поглядом баби. – Він потрапив у полон до татар, деякий час був рабом на галері, але біля берегів Кафи підняв козаків на бунт. Поводив себе дуже мужньо та відважно, але був страчений…

Аліє не розуміла. Кожне слово давалось їй дуже тяжко. А мати Лукаша, замість того, щоб розридатися чи схлипнути за сином, продовжувала дивитися їй прямісінько в очі, і на додачу – презирливо шкіритися.

– Давай уже його скоріш сюди! Ах, щоб тобі щастя не було, підла сучко! – раптом випалила вона, насилу стримуючись, щоб не вчепитися Аліє в коси.

– Кого? – дівчина відступила під натиском рук дебелої жінки.

– Хрестика! Бодай тобі лиха година, шльондро! – Марія наодмаш ударила Аліє по обличчю. – Відьма!

– Та що ти робиш, жінко? Я ж… Він же… – нічого не розуміючи залепетала Аліє.

– Давай сюди, сказала!

Дівчина покірно зняла з шиї заздалегідь повішений на окрему мотузочку олов’яний хрестик.

– Мені про тебе, бісова бусурманка, все шляхетна панна розказала!

– Невже… Агнешка..? – безсило прошепотіла татарка, не в змозі повірити людській підлості.

– Вона-вона! Та що ж ви стоїте, добрі люди! Ось та бузувірка, що мого сина розуму лишила! Зачаклувала, відьма поганська, хрестик, мамин хрестик – найдорожче – дурманом відібрала!

Не встигла Аліє й півслова вставити, як ніби з-під землі виросли дівчата, молодиці та старезні баби. Хтось вп’явся ззаду за хустку, боляче відтягуючи голову назад; хтось кігтями роздряпав обличчя, розірвав сорочку, обілляв бурячихою квітчасту спідницю… Аліє не змогла знайти в собі сили опиратися – вона просто підкорилася потоку людських рук, який нівечив її тіло; підкорилася людям, які так підло плювали в душу. Це був удар, якого вона найменше очікувала.

– Мамо-о… – лише встигла простогнати вона, звертаючись чи то до своєї, чи то до Лукашевої матері, і навкруги запала темрява.

Вона вже не чула, як сміялися п’яні молодиці, як нахвалювали Марію й проклинали її саму.

– У холодну її! – крикнула якась молодичка своєму чоловіку, що саме поспішав розібратися, що тут діється.

Довго розбиратися не стали. Кинули в холодну, судить постановили зранку, та й пішли святкувати далі.

Коли до Аліє повернулась свідомість, вона була вже певна, що знаходиться на тому світі. Вірогідно, у пеклі, бо кожен порух тіла віддавав болем у кістках і м’язах. Вона спробувала підвестися з холодної долівки, але в боку щось боляче хруснуло, тож дівчина лиш важко зітхнула від безпомічності й знову розпласталася на підлозі.

У ямі було сиро й темно. «Хоч би в цьому пеклі не водились щури…», – подумала Аліє, намагаючись стерти брудним подолом сорочки патьоки запеченої крові зі свого обличчя. Потрібно було зайняти руки, щоб хоч якось відігнати важкі думки.

Тепер у неї був час на роздуми. Багато часу.

«Припустимо, я жива», – міркувала Аліє. – «Але що наплела про мене Агнешка, щоб на мене чекав такий прийом? І хоча я ще жива, проте смерть прийде незабаром. Чи від синців, чи від бруду в моїй крові, чи від вогнища, запаленого добрими людьми навмисно для мене. І кому тепер молитися? Аллаху? Чи Ісусу?!» Аліє торкнулася шиї, шукаючи свій оберіг, але ланцюжок із маминим хрестиком щез. Певно, ті баби з прокльонами й міцними кулаками вирішили забрати в дівчини все до остатку: спершу мрію, потім надію, а скоро й життя.

Загублена в плутанині думок, Аліє задрімала. Це був важкий сон хворої, радше схожий на марення, від яких кидало то в гарячку, то в холод.

Голоси, що долинули зверху, здалися дівчині черговими примарами. Чиїсь руки підняли її й обережно вийняли з ями, ставлячи на землю. Хтось тихо зашептався, і Аліє змусила себе розплющити очі.

Її обступили чоловіки. Татарці здалося, що їх зібралося більше двох десятків, і всі дивилися на неї, розглядаючи крізь розхристаний жупан і порвану сорочку її вкрите синцями й ранами тіло, присвічуючи свічками й лампадками.

Вона почала втрачати свідомість, коли чиїсь теплі руки підтримали її, і голос, давно забутий голос, що зрідка ще приходив до неї у снах, прокрався у свідомість:

– Господи, що ж вони з нею, бідолашною, зробили…

Вольовим зусиллям Аліє знову широко розплющила очі й підвела голову. Цього просто не могло бути! Без бороди, вимитий і гарно вдягнений, перед нею стояв Лукаш. Вона впізнала його за одним лише голосом й пронизливим поглядом, якого ні в кого більше не зустрічала. Охайно поголений, із тоненькими вусами над верхньою губою, він справді виявився значно молодшим, ніж їй колись здалося, майже її однолітком.

– А я… Принесла твій хрестик, – знічено посміхаючись розбитими губами, сказала Аліє.

Вона стояла, опираючись на Лукаша, який тримав її під лікті, щомиті готовий підхопити дівчину на руки, і розгублено, великими від подиву очима, дивився на свою давню знайому.

– Бідна! – прошепотів він лагідно. – Невже ти кинула дім, сім’ю лише для того, щоб виконати дану мені обіцянку?.. – Лукаш провів рукою по брудному волоссю, по набряклій заплаканій щоці, стираючи з неї криваві сліди.

Невідомі раніше почуття огортали теплою хвилею, ноги здіймалися над землею й робилося гаряче від єдиного дотику. Куди й поділися біль і страх смерті? Голова йшла обертом чи то від слабості, чи то від цього нового відчуття. Лукаш – живий! Ось він стоїть перед нею, із плоті й крові. А може, вона справді померла й зустріла його душу на тому світі?

– Як я завинив перед тобою! Це ж ти? Ти – та сама татарська панна, що приходила до мене? Аліє, так? Тебе звати Аліє?

– Звали, – похмуро кивнула дівчина та ледь стрималась, щоб не розридатися просто в нього на грудях.

Він пам’ятав її ім’я! Цього просто не могло статися насправді!

– А тебе ж мали стратити? Невже..? – її серце захололо у здогадці, що це батько виконав останнє прохання свої доньки.

– Сагайдачний ходив походом на Константинополь, а дорогою заскочив на невільницький ринок і в тюрму Кафи. За день до страти, люба Аліє Ханим.

Ноги дівчини підкосилися, а в голові запаморочилося. Калейдоскопом пронеслися події літа, і така чітка мозаїка її минулого розпливлася шматочками вицвілої смальти.

«Але тепер я знайшла його і ні за що не відпущу», – останнє, що подумала вона, непритомніючи в обіймах Лукаша.

Сни, неспокійні, тривожні, важким туманом кутали голову. Аліє примушувала себе спати, її змучене розбите тіло прагнуло спокою, але розум перевертав минуле, заглядав у майбутнє, перетрушував усе страхами, та все ж лишав ледь помітний промінчик надії.

Ось вона в ямі. Її засипає першим снігом, вона замерзає, забивається в куток і провалюється в прірву… Летить над запорозькими степами, разом зі зграями диких качок й міріадами комарів, що пищать їй щось на вухо своєю таємничою комариною мовою. Ось їхні слова стають чіткішими, і Аліє вже може розібрати: «Живу в Києві на горах, кладу хрест в головах; з ким вінчатись, з ким заручатись, з тим і за руку держатись…»

Моторошний шепіт луною гримів у голові татарки. Вона з силою розплющила очі, і побачила перед собою дівчину. Aліє здалося, що таких гарних дівчат вона ще зроду не бачила – струнка, засмагла й темноволоса, із блиском величезних зеленавих очей. Правильні риси обличчя дівчини псував лиш її хижий яструбиний погляд. За мить вона зникла, і Аліє вже не знала, чи справді бачила ту красуню, чи просто примарилося, що хтось стоїть над її головою, шепочучи недобрі слова.

Аліє зрештою переміг сон. Вона знову забула про все на світі й прокинулася лише від того, що поряд забряжчали миски й глечики.

– Оклигала нарешті? – скоса зиркнула на неї Марія. – Ти вже два дні спиш, ми тут думали, чи не віддала Богу душу, бува.

Дівчина мовчала. Їй хотілося пити, губи потріскалися й почорніли від крові, що на них запеклася, але просити пити у цієї жінки? Краще справді віддати Богові душу, ніж таке.

– А ти, крихітко, зіронько ясна, не розлежуйся, – навмисно солодким голосом продовжувала говорити Марія, на диво легко переносячи по хаті своє масивне тіло. – Бери ноги в руки, вузлика на плечі та й іди собі. Тобі тут не раді. Лукаш, до твого відома, – понизила голос жінка, – має наречену, купчанку. За її придане пів-Києва та ще два хутори купити можна. А красива яка, статна – тобі до неї, курдуплику маленький, не рівнятися.

– Так то вона приходила..?

– Приходила? Та чого б це. На щастя, Меланка в тітки в Чернігові зараз гостює.

– І ніхто до мене не приходив?

– Нікого, крім мене й Лукаша тут не було, хіба що стара Дарина, баба-знахарка, двічі ходила, бо думали, що до ранку не протягнеш. Ач, яка хирлявенька!

– Наснилося, мабуть…

Дівчина спробувала підвестися, але як і напередодні, не змогла. Вона лише закашлялась і знову без сил відкинулась на лежанку, розглядаючи мальовані глечики на полицях, що межували з коштовною венеційською майолікою й обрамленими золотом іконами. Вочевидь, сім’я не бідувала.

– Ви не турбуйтеся, – чомусь заговорила Аліє до Лукашевої мами на «ви», як заведено звертатися до рідної матері. – Я піду… Я ж не знала, що він… Що Лукаш живий. І, тим паче… не знала, що він заручений. Я не хотіла втручатися в його життя…

– Бідна дитиночко! – Марія підійшла й погладила Аліє по голові, співчутливо складаючи докупи повні губи, та раптом з переміною в голосі додала: – Як же ти хочеш, щоб я тобі повірила, зміюко ти така!

Зненацька її рука вчепилася в розтріпані коси дівчини, а у очах загорівся недобрий вогонь. Аліє зойкнула, і Марія, ніби оговтавшись, зробила над собою зусилля, щоб все ж відвести руку. Утім, її обличчя аж пашіло неудаваною ненавистю.

Аліє лежала непорушно. Жах застиг в її очах, вона була не здатна не те що захистити себе, а поворухнутися чи промовити бодай слово. Вона не розуміла – за що? Люди такі несправедливі, невдячні! Аліє просто заплющила очі й міцно зціпила зуби. Така собі мучениця, думалося їй, – покорилася, підставляє другу щоку… Ніби це вона все життя була християнкою, а не ці невірні люди, що так пишаються своєю праведністю! Але ні – Аліє буде боротися за своє життя, інакше – навіщо Господь дарував їй його? Так марно вона свій дар не витратить. Якщо золото впало в бруд, від того воно ще не зробилося міддю, говорив колись її батько.

Аліє міцно заплющила й знову розплющила очі.

– Води, – тихо сказала вона.

Тихо, але владно. Вона вже не благала. У неї не лишилася сил принижуватись перед цією жінкою, яку колись уявляла мало не святою.

Марія, що вже було заходилася поратися біля печі, повела бровою, але не сказала нічого. Налила їй одне горнятко води й друге – борщу.

– Швидше одужаєш – швидше заберешся з мого дому, – пояснила свою щедрість вона.

До вечора нічого не змінилося. Лукаш так і не з’явився, Марія поралася по хаті, а Аліє мовчки лежала в постелі, розмірковуючи над своїм життям.

Відьма, чаклунка… У немилості в людей, заради яких вона наважалася змінити все своє життя… І це вона – дочка бея, якому не сором було зрівнятися з найбільш вельможним шляхтичем і поріднитися з татарським ханом… Вона подолала цей шлях від Кафи до Києва, втративши свою родину, дім, свого Бога… і що ж вона, Аліє Ханим, отримала натомість?! Ледь не до смерті забита людьми, самотня. Усі лише й чекали, як скористатися з її такої очевидної наївності, щоб мати собі з цього зиск. Обурення в душі дівчини наростало. Скільки разів уже розтоптували її честь, скільки болю вона натерпілася! І все марно – нікому не потрібна була її допомога, як і вона сама. Але гордість лишилася, і ця гордість говорила їй тікати звідси й більше не давати цій злій жінці приводу для радості.

Аліє дочекалася, поки Марія нарешті вийшла по воду, і підвелася, хоча тіло її ще пекельно боліло, а груди здавлював сухий кашель. Ні, тут вона більше не зостанеться! У неї лишилася остання можливість – останній хрестик. Лишався тільки монастир. Можливо, він і стане завершенням її подорожі, пристановищем, де вона знайде довгожданий спокій?

Дівчина встала з ліжка. На ній була нова полотняна сорочка. А її особисті речі, випрані, зашиті й охайно складені, лежали на припічку. Тут же була її торбинка з небагатими пожитками й деякими грішми, що лишалися в неї з Кам’янця.

Раптом Аліє згадала про ланцюжок з останнім хрестиком. Вона мимоволі потягнулася до грудей і намацала там знайоме розп’яття, що колись належало її матері. Хтось дбайливо повісив хрестика їй на шию, поки вона була непритомна, омив її, одягнув нову сорочку. Можливо, Лукаш справді дбав про неї, наказавши матері доглядати за дівчиною? Але в нього була наречена. Це слово без ножа краяло серце Аліє. Чи в праві вона була боротися з нею? Лукаш ніколи не належав їй, але з того часу, як Аліє прийняла його хрестик, дівчина відчувала на собі частинку його душі. Тепер цю частинку забрали, час відпустити чоловіка на волю. Її притулок – монастир.

Умившись, Аліє дістала з торби гребінь і сяк-так зачесала волосся. Попри підбите око й розпухле обличчя, чомусь саме обрізаних кіс зараз зробилося шкода найбільше. Поспішно одягнувшись, зап'явши хустку та прихопивши свої речі, Аліє нишком вийшла з хати.

Дівчина дивилася на верхівки святої Софії, ніби чекаючи на знак, але золоті бані, як і напередодні, радісно виблискували на сонці, що останніми теплими променями зігрівало багатостраждальну землю. Вона стояла, готова щомиті бігти світ за очі з цього оманливого міста, аж раптом в її голову прийшла рятівна думка. На очі Аліє потрапили черниці – кілька жінок у літах, що поверталися зі служби в Софійському соборі.

– Сестрички, любі, заждіть, зачекайте! – крикнула вона через увесь майдан, підбігаючи, скільки було сил до схимниць.

– Боже помагай! – у один голос сказали черниці. – Чим можемо тобі прислужитися, дорога сестро?

– Мені конче потрібно у Густинський монастир! Знаєте, як туди потрапити? Я іду з самого Кам’янця, щоб віддати останню шану своїй матері…

– Царство їй небесне! – осінили себе хресним знаменням монахині.

Аліє мимоволі здригнулась від тих слів. Проте нічого кращого в голову не приходило, тож вона опустила очі долі й ледь помітно зітхнула. Усе, що вона знала про свою матір, і про що могла б іще дізнатися, крилося там, у Густинському монастирі, і тепер якась невідома сила вела її саме туди. Та й чи великий у неї лишався вибір?

– Густинський, кажеш? Це ж Свято-Троїцький монастир, що під Прилуками, – заговорила одна черниця, розглядаючи великий синець під оком Аліє та набряклу губу й поглядаючи на інших. – Наша паніматка казала, що в Лаврі мешкають паломники з дівочого монастиря в Путивлі. А Густиня майже в них на шляху. Може, тобі пошукати тих схимниць? Підете разом, із охороною, що каштелян приставляє, а там – повернеш на собі на Прилуки!

Аліє пішла, вдячно прихиливши голову, а черниці ще деякий час стояли й журливо дивилися їй слідом.

– Боже помогай, дитя! – нарешті кинула одна з них, малюючи в повітрі хрест, ніби намагаючись уберегти від минулого та неминучого.

Панна Агнешка лютувала.

– То, кажеш, вона в місті?

– Так, пані, – відповіла Беата. – Сама її бачила. Все пройшло, як я й передбачала – вона знайшла ту пришелепкувату Марію. Баба та, довго не думаючи, разом із іншими молодицями, що вже були гарно на підпитку, ледь не до смерті забила нашу татарочку. Потім підійшов якийсь службовець із магістрату, відняв татарку, але жінки наполягли, щоб він кинув її в холодну, а вже зранку розібратися, хто в чім завинив. Вона би там до ранку і здохла вже, якби не той козак, Лукаш.

– А він звідки там взявся?

– Та, прийшов забрати матір додому! Дурна Марія все йому й розбовкала!

– О, то дівчинка зустріла свого старого приятеля! І що він?

– Витягнув її, звелів відвезти до себе до хати, а матері наказав про неї дбати, як про рідну дочку!

– Гм, нашу татарочку там швиденько зі світу зживуть! – усміхнулася Агнешка. – І мати, і її майбутня невістка. Чула, що краля Меланія сама з чортами ночами знається!

– Так би воно й так, але вилетіла наша голубка! Певно, одразу відчула, що їй в тому домі не раді.

– Утекла?! І де ж її тепер шукати?

– Мої хлопці сьогодні розпитали людей на воротах. Кажуть, зранку якась купка черниць у супроводі міських охоронців попрямували до Ніжина. Із ними були й послушниці, одна з яких дуже походила на нашу татарочку. І лице все таке жалюгідне, підбитеньке.

– Он як! Ну що ж, я свого вдруге не впущу! Немає нічого солодшого за помсту! – хижо скривила губи Агнешка й поспішила в сусідню кімнату, де саме відпочивав її чоловік, земський суддя Іван Аксак.

Красені козаки на випещених конях час від часу кидали погляди то на двійко гарненьких юних черниць, що шарілися й знічено відводили погляди, то на їхніх старших, але ще доволі молодих сестер-наставниць з Харлампіївого монастиря в Путивлі. Не оминали вони увагою й Аліє, змучену й хвору, в латаній одежі, із погаслим поглядом, але навіть тоді вродливу. Їй підморгували, намагалися заговорити, пропонували взяти на коня, але вона воліла взагалі їх не помічати. Рани на тілі загоювалися, але душа з кожним днем боліла все більше.

Дівчина повільно пленталася дорогою, не зважаючи ні на що навкруги. Аліє вже не вірила нікому. Обманюють всі. Зраджують одне одного, вдають, що люблять і дбають, та зрештою думають лиш про спасіння власної шкури. Навіть Улас (чи як тепер його-її називати?), якому Аліє вірила всією душею, обманював її. А чого лиш вартували чорна подяка Лукаша та його доброї матері… Та й вона сама жила в суцільній брехні. Лише її мама була щирою, коли казала, що немає в Україні щастя.

Раптом у їхній розмірений і спокійний паломницький поїзд ввірвалися крики й гам. Два вершники примчали з Києва. Вчинивши серед паломників справжній ґвалт, вони назвалися слугами пана Аксака, земського судді.

– Чи знаєте, що серед вас злочинниця? – сказав один з прибульців.

– Як, злочинниця? – здивувались черниці.

– Над нею має бути суд, вона крадійка… – продовжував вершник.

– І відьма, із тих, хто влаштовують служби нечистому на Лисій горі, – додав інший.

– Хто ж вона? Хто?! – знову зашуміли паломниці та козаки, переглядаючись.

– А ось ця дівка, що називає себе Христиною, – посланець вказав пальцем на Аліє, і вона впізнала у ньому слугу Агнешки, що їхав з ними з Криму. – Крім того, вона ще й бігла. Ця селянка Шумлянських, що з Волині. Маю наказ забрати її для вчинення суду.

– Не правда! Це наклеп! Я нічого не крала! Я – не відьма! – у відчаї випалила Аліє, але люди лише розступилися, дозволяючи вершнику під’їхати ближче. – І я ніколи не служила Шумлянським! Я вільна! – задихаючись викрикнула Аліє зненацька усвідомлюючи, що свобода – це єдине, що вона до цього часу мала. Свобода та яке-не-яке життя.

– Ти поїдеш із нами назад, до Києва, та потанеш перед судом, – відчеканив посланець.

– Люди добрі, – зі сльозами на очах простягла руки вона, – сестрички, братики-козаченьки, врятуйте! Це панна Агнешка Шумлянська хоче зі світу мене звести… Дивіться, це через неї у мене обличчя побите й синці по всьому тілу!

Тут втрутився старший серед козаків.

– Та що тут казати, закон є закон. А грамоту ти маєш, шановний пане посланцю?

– А як же без грамоти, ось, – простягнув руку з папером вершник.

На грамоті й справді стояла печатка каштеляна. Козак повернув посланцю папера й легко вклонився.

– Все по-писаному. Забирайте дівчину до суду.

– Паночку… – почала було Аліє, але другий вершник вже зістрибнув із коня й поспішив зв’язати їй руки мотузкою.

Він посадив Аліє верхи перед собою, і вона розуміла, що супроти зброї й паперів із печатками її слова безсилі. Вона замовкла. Сльози, що знову були навернулися на очі, висохли. «Вже досить, виплакала!» – подумала вона. Агнешка буде ламати її гордість, але вона – дочка бея, а не проста наймичка, вона не здасться й не буде просити пробачення чи молити про ласку.

Черниці набожно хрестилися, козаки відводили очі, але більше Аліє благати про поміч їх не стала. Вона розправила плечі й високо підняла підборіддя, хоча в самої голова йшла обертом. І ось на коні сиділо вже не жалюгідне заплакане дівча, а горда панна, нехай у облатках і з підбитим оком, але Аліє зміряла всіх таким зверхнім поглядом, що навіть її тюремники раптом подивилися на неї зовсім інакше.

Повага до гордівниці читалася в очах служак, що пройшли не одну війну й уміли цінувати витримку та хоробрість, тож усю дорогу вони не сміли промовити до неї жодного слова, аж поки їхній шлях не перегородив невеликий загін із десяти душ.

Це були козаки, які квартирували в місті. Один із слуг Агнешки впізнав знайомого й зупинився, щоб привітатися, але зустрівшись із холодними поглядами вершників, замовк на півслові.

– Щось сталося, панове-лицарі? – натомість обережно сказав він. – Що це за застава така, ніби ви на татар чатуєте?

– Не на татар. Гірше, – почувся голос у відповідь, і ватажок козаків на буланому коні виїхав наперед. – На своїх. На тих, хто кров невинну пролити збирається, чи й того негідніше – посміятися над чесною дівчиною.

Аліє, у очах якої досі тьмарилося, і яка не могла розгледіти обличчя козака, стрепенулася від того голосу.

– Відпусти дівчинку – подарую тобі життя, – суворо наказав той самий знайомий голос.

Лукаш на витягненій руці тримав шаблю. Оточені півколом, вершники на мить завмерли, отетеріло витріщаючи очі, але цієї миті Христині вистачило, щоб зістрибнути з крупа коня. Вона впала на нетверді ноги й миттю відкотилася якнайдалі від кінських копит. Тіло пронизав біль, у вухах задзвеніло.

– Он яке дівча Лукаш собі приглядів! – гулко сказав хтось із козаків, наближаючись з зарядженим пістолем до викрадачів.

У той час, як посланців судді, що й не думали захищатись, взяли в тісну облогу, ватажок козаків підскочив до Христини й звів її на ноги.

– Не забилася? – турботливо спитав Лукаш.

Вона похитала головою:

– Зовсім ні…

У неї боліло все: нога, яку вона мало не підвернула, руки, передавлені мотузкою, тріснуте ребро, але вона примусила себе підвести голову й подивитися на Лукаша так, буцімто він зробив послугу самій цариці.

– Добре, що встигли засвітла, – сказав Лукаш, спішуючись. – Гарний двір, правда ж?

Аліє згідно кивнула. За воротами відкривалося просторе, поросле густим споришем подвір’я. Посередині, оточена вишнями, стояла охайна біленька хатка з мальованими вікнами, а навколо розмістилися господарські приміщення – клуня, стайня, курник, а трохи далі виднівся дах захованого в землю льоху.

Загавкав собака, сповіщаючи господарів про пізніх гостей, із хати долинули голоси, і нарешті на ґанок вийшов сам господар – товстий козак із оселедцем і довжелезними вусами.

– О, товаришу, голубчику! – радісно озвався до них господар. – Оце так несподіванка! Думав, що аж на Січі тебе побачу!

– Та ми в Густиню їдемо. Треба десь ніч переночувати, от я і згадав про тебе.

– Вірно згадав!

Друзі обійнялися, а тоді господар добродушно кивнув Аліє.

– І тобі добривечір, рибонько! Це ж, певно, твоя наречена, про яку я стільки гарного чув?

– Ні, ні, це… – Лукаш знітився, підбираючи слова. – Моя товаришка. Христиною звати. Маю допомогти дівчині в біді.

Ніби не було нічого образливого в словах Лукаша, але в Аліє від тих слів усередині все похололо. «Товаришка», звісно. Та хіба вона могла бодай мріяти про більше?

Але думок своїх Аліє не видала.

– Добрий вечір, пане писарю!

– Та що ти так прямо – «пане писарю»! Ти зви мене просто Степаном Чорним. Заходьмо хутенько в дім, бо ми саме вечеряємо! Уся сім’я зібралася – дочка з зятем приїхали, онуків понапривозили! У хаті місця зовсім не лишилося. Тож я вас можу, хіба що на горищі в сіні покласти. Але же… Не наречена вона тобі, кажеш? Якщо хочете – Христину на горищі, а тебе в хліву покладемо. Ночі вже холодні.

– А ти будеш почуватися зручно поруч зі мною? – звернувся до Аліє Лукаш.

– Ні, – відповіла дівчина. – Але поруч із тобою я буду почуватися безпечніше, – зробивши над собою зусилля, усміхнулася вона.

Родина Степана виявилася справді великою й дуже дружньою. Аліє було чому позаздрити, бо такого в її житті ніколи не було. Про себе дівчина розповідала мало, та й ніхто не розпитував, задовольнились поясненням Лукаша. Після того, як він звільнив дівчину від людей Агнешки, Лукаш пообіцяв супроводжувати її в монастир, щоб віддати паніматці-настоятельці останнього хрестика. Вони їхали пліч-о-пліч, і Аліє почувалася майже щасливою. А тепер, коли прийшов час вкладатися спати, дівчина не знала, чи радіти, чи боятися. Серце татарки божевільно калатало, коли вони обоє залазили на дерев’яне горище над повіткою.

Місця було мало, проте достатньо, щоб розстелити ряднину й вмоститися на різних її краях. Аліє приминала навколо себе сіно, щоб не плуталося в волоссі й не лізло в очі, а тим часом Лукаш, підклавши руку під голову й перевернувшись на бік, спостерігав за нею.

– Ти, певно, подобаєшся всім чоловікам.

– Тому що я гарненька? – серце мало не вискочило з грудей, але Аліє вдала байдужість.

Вона лише хитрувато примружила очі, вмощуючись навпроти нього й також підкладаючи руку під голову.

– Не лише тому. Ти велична й недосяжна… наче мрія.

– І що ж іще? – із цікавістю запитала Аліє.

– Ти не з тих, хто ховається по закутках, тремтячи від найменшого шуму. Я ціную відважних людей. І ще – ти щира. А таке нині рідко зустрінеш, не те, що в шляхтянки чи дочки бея, а в простої селянки.

Аліє лише посміхнулася й перевернулася на спину, ледь відвернувши голову від Лукаша. Через напівприкриті двері горища проглядались зірки, тож Аліє поспішила приховати вологий блиск в очах. Лукаш того не зрозумів.

– Вибач, якщо сказав зайве. Часом язик мені служить дурну службу, бо весь час говорю, що думаю. Як тоді… Яке право я мав просити тебе передати цього хрестика? Через мене…

– Ти мені снився, – несподівано зізналася Аліє, не відводячи очей від клаптика зоряного неба. – Ти приходив до мене й просив, щоб я приїхала до твоєї матері. Я вважала тебе мертвим і іноді плакала ночами тому, що так і не змогла тебе урятувати.

– Аліє… Ти тремтиш.

Лукаш підсунувся ближче й, поклавши руку під голову дівчини, міцно її обійняв. Аліє притиснулась до нього, неспроможна промовити й слова. Та й слова вже були не потрібні.

Зранку Лукаш прокинувся, коли сонце вже починало припікати. Аліє поруч не було, але знадвору долинав її веселий сміх.

Швиденько зібравшись, хлопець спустився на подвір’я, посеред якого був поставлений стіл, за яким уже розмістилася вся рідня полкового писаря Степана Чорного.

– …А я озиваюся: «Уласе!» А вона мені у відповідь: Я – Уляна. Ти мене сплутала з моїм братом-близнюком!..

Тепер сміялися всі присутні, доки не помітили Лукаша.

– О, а ти рання пташка, я бачу! – озвався до хлопця Степан. – А Христина нам тут небилиці всілякі розповідає. Вона, виявляється, дочка татарського бея, і звати її Аліє. Ти знав? – усе ще сміючись, сказав пан писар, але Лукаш лиш похмуро кивнув.

– Маю щось тобі сказати, – покликав він Аліє, і вони вдвох відійшли до криниці.

– Навіщо ти їм все розказуєш? Це може бути для тебе небезпечно.

– Вони мені все рівно не вірять, – розвела руками Аліє. – Утім, ти ж сам сказав, що людям подобається щирість – то що, хіба я маю приховувати, хто я?

– У розумних межах – так.

– А от ти мені краще з усією щирістю скажи, чому ти тут зі мною, а не зі своєю нареченою? Вона ж гарніша за мене. Та й багатша. І що ти робитимеш, як відведеш мене в монастир? Вона повірить, коли ти повернешся і щиро їй про все розкажеш?

– Гей! Та що з тобою зранку?

– Я поставила тобі запитання.

– Я… Я не люблю її. Це материна воля, не моя. Я… теж не спав ночами, згадуючи про тебе. Знаєш, я…

Лукаш запнувся, відводячи погляд і червоніючи.

– Я би волів прожити своє життя з тобою, – зрештою випалив він.

– Он як… – тепер Аліє відвела очі. – Ти ж мене не знаєш. Ти не знаєш, через що я пройшла, доки знайшла тебе, скільки людей через мене загинуло, скільки нещасть я принесла…

– Ми зараз снідаємо, сідлаємо коней, відвозимо хрестик твоєї мами в Густиню, а потім повертаємося сюди й граємо весілля. Згода?

Аліє мовчала, опустивши голову.

– Миколко, – гукнув Лукаш до Степанового меншого сина. – Моїм дружбою на весіллі будеш?

– Та звісно! – крикнув у відповідь Миколка. – А треба, ми й дружку до пари підшукаємо. Аби наречена була! – підморгнув він.

– То як, наречена є? – нахилився до Аліє Лукаш.

– Є, – ледь чутно промовила дівчина. – Але ми нізащо не житимемо в твоєї мами!

Лукаш посміхався. Його погляд пронизував її наскрізь, а очі горіли таким незвичайним, не баченим нею до цього часу вогнем, що Аліє кидало то в жар, то в холод, хотілося провалитися під землю й водночас – злетіти в небо. Вона не знала, куди подітися від того погляду, ніяково відводила очі, про себе жалілася на сильний вітер і запилену дорогу, хоча понад усе в світі їй хотілося отак їхати й їхати обіч одне одного, все життя, вічно…

Синці сходили вдвічі швидше, ніби під владою якихось невідомих чар.

Аліє розказала Лукашу все. Від першої зустрічі до останньої своєї думки про нього. Вона відчувала його губи на своїх, коли вони зупинялися на відпочинок, відчувала тепло його рук, і їй здавалося, що життя до нього було всього лише примарою.

Та дорога мусила скінчитися. Мури монастиря, жінки в чорних та білих рясах, монастирський сад із запашними сливами й перестиглими грушами – це привело Аліє до тями. Сьогодні вона мусила скінчити розпочате, щоб потім, звільнившись від обітниць, вступити в своє нове життя.

Лукаш допоміг їй злізти з коня. Він торкався її, мов коштовної порцелянової ляльки, ніби вона й досі була розкішною дочкою бея, а не обірванкою із засаленим волоссям, що соломою стирчало з-під потріпаної хустки. І Аліє нарешті була щасливою.

– Втомилася, серденько?

– Що ти, я не втомилася, – скривила душею вона, ледь втримуючись на ногах.

Від виду монастиря, у якому жила її мама, де думала зостатися вона сама, дівчині чомусь зробилося моторошно.

– Треба знайти паніматку-настоятельку й поставити крапку в цій історії, – швидко сказала вона, цілуючи Лукаша. – Зачекаєш тут? Я швидко.

Масивні ворота надбрамної церкви були відчинені. Аліє зайшла на монастирське подвір’я й одразу ж запитала привітну послушницю, що копалася в квітнику:

– Як мені побачитися з пані настоятелькою?

– Через он ту галерею. Далі перші двері ліворуч, а там спитаєш мати Лукерію!

Гаряче подякувавши, Аліє помчалася по галереї, тримаючи напоготові маминого хрестика, уже мріючи про власний дім над Дніпром, дітей, що будуть схожими на Лукаша…

Паніматка була в себе в келії.

– Як, кажеш, тебе звати? – відірвавшись від паперів, підвела на неї очі настоятелька.

Це була висока жінка з гордою поставою та пронизуючим до кісток поглядом.

– Аліє. Маму мою звали Христиною. Її забрали татари під час набігу.

– Христина… Пам’ятаю її. Я тоді була звичайною інокенею, ми з нею товаришували.

– Розкажіть мені про матір, паніматко!

– Вона була… – Лукерія замислилася, ніби згадуючи. – Дуже схожою на тебе! Дивлюся на твоє миле личко й неначе бачу її перед собою. Утім… Ходімо зі мною, дещо тобі про неї розкажу.

Настоятелька встала з-за столу, але дівчина її зупинила.

– Ось, – протягнула вона хрестика, якого все тримала в долоні. – Це хрестик моєї матері. Вона віддала його мені, щоб я не забувала, де моє коріння.

Мати Лукерія уважно й ніби оцінюючи поглянула на хрестик, а потім і на саму Аліє.

– То ти народилася в полоні?

– Ну, я би це полоном не назвала, паніматко…

Та взяла хрестика й, мов цінну реліквію, поклала собі на стіл. Потім вона підійшла до дверей і ще раз запропонувала Аліє прогулятися.

Дівчині зробилося ніяково і від того припрошування, і від погляду Лукерії, але відмовитися вона не наважилась. Та й дуже кортіло дізнатися щось нове про маму. Тим часом мати-настоятелька шепнула щось служці, яку зустріла на галереї й, широко посміхнувшись, повела Аліє в сад.

– Ти така ж відважна, як і вона, якщо приїхала сюди з самого Криму. Я не помиляюся?

– Саме так, – згідно схилила голову дівчина.

– Вона була такою гордою, такою незламною, – зітхнула Лукерія. – Як же вона винесла полон?

– Моя мама стала дружиною бея Кафи, – скинула вгору підборіддя Аліє. – Третьою дружиною, але матір’ю спадкоємця!

– О! – щиро здивувалася Лукерія. – Справді, Христина звикла, щоби все було по-її…

– А як вона жила до того, як потрапила в монастир? – нарешті відважилася запитати Аліє. – Мама ніколи не говорила про це й забороняла нам її розпитувати.

– Тоді і я, дитя, не маю права тобі відповідати, – зітхнула Лукерія та якось дивно подивилася на дівчину, підводячи її до виходу.

– Але чому? – ледь не скрикнула Аліє.

Вони вийшли за монастирські ворота. Лукаш, як і раніше, тримав коней за повіддя, але тепер його оточував десяток по-козацьки вбраних молодиків.

Коли Аліє з’явилася у воротах, вони всі як один обернули до неї голови, а Лукаш підскочив до коханої, на ходу оголюючи шаблю. Чоловіки миттю відреагували, оголивши свою зброю у відповідь. Серце в грудях Аліє завмерло.

– Не бійся їх, – упівголоса сказала паніматка. – Вони відвезуть тебе до того, хто має право розказати тобі більше про твою маму.

– Панночко, у нас наказ, – втрутився ватажок, шанобливо знімаючи перед нею шапку. – Ти поїдеш з нами до Житомира.

– Наказ? Від кого? Мене в чомусь звинувачують?

– Зовсім ні, панночко, – схилив голову він, – але в нас наказ від пана Тишкевича відвезти тебе до його дому, якщо ти з’явишся тут! Ми вже більше тижня на тебе чекаємо, сподіваючись на твою появу.

– Та хто такий цей пан Тишкевич?! – не витримала Аліє.

– Твій дід, – спокійно озвалася мати Лукерія. – Хтось доповів милостивому пану Тишкевичу, що бачив його дочку, Христину, у Кам’янці. Вони прийняли тебе за твою матір, Аліє. Ти на неї дуже схожа.

Аліє не знала, що говорити, про що питати. Вона підійшла до свого коня, але ватажок козаків вказав на критий ридван, що стояв трохи осторонь. Аліє обвела чоловіка й ридван важким поглядом і все ж осідлала свого коня.

– Христино, – Лукаш підійшов до неї, ховаючи в піхви шаблю. – Ти знала, що твій дід – Тишкевич?

Аліє лише похитала головою.

– Януш Тишкевич, я так розумію? – звернувся він до ватажка.

Той згідно кивнув. Лукаш присвиснув.

– То ти князівського роду, панночко! Уявляєш обличчя моєї матері, якби вона дізналася про це того злощасного дня?

Аліє мимоволі зловісно всміхнулася. Посміхнувся й він і, відвішуючи низький уклін, із легкою іронію додав:

– Дозволь тебе супроводжувати, моя ясна пані!

– Він поїде за нами, – не зволікаючи віддала наказ своїм новим підлеглим Аліє, начебто й не було цих кількох місяців, коли вона не віддавала накази.

Ті мовчки кивнули, і процесія поїхала назад, на захід, до Житомира.

Чисельні свічки, запалені в світлиці, перетворювали темну ніч на день. Вогонь розганяв темряву від портретів шляхтичів і шляхтянок, князів і княгинь, зібраних на аскетично білих стінах світлиці. Але крім білих стін тут не було нічого, що нагадувало про скромність – дорогі оббиті оксамитом й устелені хутрами крісла, столик із філігранно вирізьбленими з червоного дерева ніжками, увінчаний мармуровою плитою, срібний посуд, чари з вином, яким пригощали хіба що іноземців, небачені Аліє навіть в часи свого дитинства фрукти… Вражена багатим убранством, дівчина, завмираючим серцем, чекала того, хто нарешті відкриє перед нею завісу таємниці.

Її запросили всередину, Лукашу ж дали зрозуміти, що краще зачекати надворі. Дорога була довгою, але вони заганяли коней, щоб чимскоріше дістатися Житомира.

За весь шлях Аліє з Лукашем говорили мало, почуваючи себе незручно в оточенні людей Тишкевича. Аліє все розпитувала їх про свою родину, але вони поводили себе стримано й воліли з нею зовсім не розмовляти.

Чому мама не казала, що вона князівського роду? Дівчина не могла позбавитись почуття, що від неї досі щось приховують. Щось важливе й таємниче, щось, що може примусити її повернути назад і тікати світ за очі. Але вона не могла втекти, не дізнавшись правду.

Нарешті двері безшумно відчинилися й у кімнаті з’явилася стара пані в супроводі двох служниць. Вона виглядала зовсім немічно, але все одно намагалася рівно тримати спину й пересуватися без допомоги своїх помічниць, спираючись на костур.

– То це ти, Христино? – скрипучим голосом проговорила вона, торкаючись зморшкуватими пальцями щоки дівчини.

Сліди побоїв на обличчі Аліє вже зійшли, нова сукня, яку придбали їй для зустрічі з родичами, робила її схожою на справжню шляхтянку. Вона дійсно дуже походила на жінку, зображену на одному з портретів.

– Ні, пані. Христина – моя мама, – покірно схилила голову в поклоні дівчина.

– Ох, і завдала ж нам клопоту ця Христина! – не змінившись в голосі сказала пані. – Я – княгиня Софія Заславська-Тишкевич, твоя прабабка.

Княгиня Заславська! Аліє здригнулася. Вона присіла на одне коліно, цілуючи перстень на руці Софії, а всередині вирувала буря – чому мама їй ніколи про це не говорила?!

– Ваша світлість, розкажіть мені про маму, благаю! – гаряче попросила в неї Аліє, не підводячись з коліна.

– Завдала ж нам клопоту ця Христина, – знову повторила княгиня.

Її погляд був неначе затуманений, а на обличчі не відобразилося жодного почуття.

– Вона була неслухняною дитиною. Увесь час пропадала, то за своїми книгами, а то ще гірше – стріляла з лука, їздила верхи, нібито не існувало інших, більш достойних жіночих занять. Коли Христині виповнилось дванадцять, ми віддали її заміж за Андрія Массальського. Батько Андрія був старим Янушевим військовим другом, тож наша єдна голубка змалку була обіцяна йому. У тринадцять років Христина вже народила йому первістка. Сина…

– Сина? – стрепенулася Аліє.

Вона й без того сиділа, мов на голках, а тут ще й мамин син… Її брат!

– Його звати Станіслав, – продовжувала Софія так, наче говорила про буденні речі з давньою знайомою чи навіть своєю покоївкою. – Радість і надія наша.

Аліє на мить здалося, що старій пані байдуже з ким розмовляти та про що розповідати, аби тільки її слухали. Вона тепер напівлежала в кріслі, примруживши очі, і всім своїм виглядом показувала, хто в цьому домі голова.

– За півроку… чи, може, за рік? Хто вже пам’ятає… після народження Станіслава Христина втекла з молодим козаком, цим лайдаком, який служив у її чоловіка.

– Що?!

– Вона зникла. Про неї ніхто нічого не знав. Пізніше ми почули, що Христину бачили в дівочому монастирі в Густині, вона збиралася прийняти постриг. Мабуть, покинув її той козачок. Холопам, серденько, довіряти не можна!

Ми вирішили простити бідолашну й послали за нею людей. Та наші люди приїхали запізно – на монастирські землі вчинили набіг татари. Христина саме була за мурами, бо ходила в місто за лікарем для однієї з сестер. Нам сказали, що її забрали кримчаки.

Аліє сховала обличчя в долоні. Уся розповідь здавалася такою нісенітницею, однак, водночас усе сходилось.

Усе, що вона знала від мами про її юність було пов’язане з монастирем. Мама ніколи й словом не обмовилась ні про шляхетну родину, ні про чоловіка й сина, ні про козака…

– А, може, він загинув?

– Хто? – спохватилася стара княгиня, що ненароком задрімала.

– Той козак.

– Та хтозна. Я певна, що покинув її заради якоїсь чорнобровішої. Чи на Січ пішов, а свекруха намірилася її зі світу зжити. От і подалась, небога, в монастир. Хіба ж ми теє знаємо?

Сказавши це, стара закрехтіла й, знявши з шиї дзвіночок, голосно задзвеніла ним, хоча служниця стояла лиш за два кроки від неї.

– Відведи мене в покої. Час уже спати, пізно, – сказала вона служниці, коли та, мов дресирована мавпочка, підбігла на дзвін.

– А що робити з панночкою? – тихо запитала в княгині служниця.

– Як що робити? Хай Януша дожидається. Або хай спати лягає. Або хай вимиється, бо сам чорт не знає, на кого вона схожа.

Лишившись на самоті, Аліє знову закрила очі руками й довго так сиділа непорушно. Тихий стукіт примусив дівчину підняти голову. У очах не було жодної сльозинки. У них було пусто, ніби хтось вийняв душу з тіла, що полонило її. Усе, у що вона вірила з дитинства, було брехнею. Чи знала вона свою маму? Із ким прожила все своє життя?

Аліє дивилася перед собою й нічого не бачила. Стара жінка, ключниця пана, зовсім зморшкувата й згорблена, із покритою білим очіпком головою, близько-близько підійшла до дівчини. Від неї запахло липовим цвітом, і Аліє її присутність несподівано заспокоювала.

– Вони убили його, – прошепотіла старенька.

– Кого? – від несподіванки Аліє стрепенулася, але вже знала відповідь.

– Козака, що смів полюбити твою матір. Одразу, як дізналися. Не могли стерпіти такої ганьби.

– Як це сталося? – перехопило подих у Аліє.

– Спершу твій дід, Януш, спалив увесь хутір, звідки той козак був родом. Він шукав коханців, а їх там вже не було. Він мордував хуторян, але ніхто не бажав видавати, куди вони подалися. Та у кожному світі, дитя, знаходиться свій іуда… Пан Тишкевич знайшов їх… Але Христина більше сюди не повернулася.

– Вона втекла від нього в монастир, – продовжила Аліє.

Старенька сумно кивнула, поклавши руки на плечі дівчині.

– Ох, дитино..! Аби лишень не сталося того самого і з твоїм козаком, який там, надворі, не знаходить собі місця…

– Лукаш! Зовсім забула про нього! Я зараз вийду! Ні… – раптом отямилася Аліє. – Краще, поклич його сюди.

Ключниця кинула на Аліє допитливий погляд, ніби намагаючись прочитати її думки.

– У цій сім’ї не можна любити. Ой, дитино, не можна…

– Аліє! Серце моє! – кинувся Лукаш до дівчини. – Ну нарешті! Думав, ти вже забула про мене, не пройшла свої мідні труби! Ти вже зустрічалася з родичами? Заплутана історійка, га?

Лукаш підморгнув і хотів обійняти, але натомість, відчувши несподіваний холод із боку дівчини, взяв її легенько за підборіддя й повернув обличчям до світла. Полум’я свічки ледь-ледь освітило лице Аліє. Воно було льодяним і незворушним, рішучим, як у покійної пані Софії перед тим злощасним боєм.

– Ну-ну, серденько, ти ж маєш бути щасливою?

– Я щаслива, – відрізала дівчина.

– О, то, може, ти, завидна наречена, тепер будеш щасливою й без мене?

– Ти правильно все зрозумів, Лукаше, – голос Аліє звучав рівно та спокійно, крижинки виблискували в її темних очах. – Тобі немає місця в моєму новому світі. Повертайся до своєї матері. Бери шлюб із Меланкою. Прощай.

Кивком голови Аліє вказала на двері й відвернулася, збираючись залишити кімнату з протилежного боку, але Лукаш зловив її за руку.

– Гей, панночко! Ти ж їх не знаєш! Може, вони й не сім’я тобі зовсім!.. Тоді давай утечемо! Оселимось за Січчю, як і хотіли, побудуємо власний світ!

– Відпусти. Іди собі, – ледь чутно прошепотіла вона, вириваючись із рук Лукаша. – Не сумнівайся, вони – моя справжня сім’я. Вони попіклуються про мене.

Лукаш не міг повірити тому, що бачив і чув. Він уперто відмовлявся вірити.

– Але ж ти подолала весь цей шлях не заради них! Ти зробила це заради мене!

– Заради себе, – холодно відповіла Аліє. – Я все роблю лише заради себе. Ти мене не знаєш. Я не здатна на самопожертву. Іди й ніколи більше не вертайся! Ти мені не рівня. Тобі не місце тут.

Аліє проковтнула гіркий клубок, що здавлював горло, і відвернулась, стрімко виходячи з кімнати й залишаючи Лукаша на самоті зі своїм розпачем.

Час тягнувся довго. Дні за днями проходили за вікном, а осінь із убраної в золото молодиці перетворювалась на зморшкувату стару. Земля прагла снігу, але снігу не було. Аліє щодня годинами просиджувала біля вікна, вишиваючи в очікуванні білого марева, якого майже ніколи не бачила в себе в Криму. Але снігу не було, як і не було радості. Замкнена в жіночій половині, ніби в гаремі, вона бездумно ходила панськими палатами, неспроможна примусити себе робити що-небудь окрім вишивання, щодня вислуховувала жалі своєї бабки-княгині, плітки покоївок і завивання вітру, котрий ніяк не вщухав. Неділя була відведена для служби в костьолі, на яку родина їхала разом на оббитому пурпуровим оксамитом ридвані.

Щотижня дід привозив нових і нових кавалерів. Знущання над женихами стало улюбленою, та власне, і єдиною розвагою Аліє.

– Раджу тобі, пане Білосвитко, їсти більше редьки, – казала вона товстому юнакові з сусіднього маєтку. – Якщо кожен день з’їдатимеш пучок редьки натщесерце, то швиденько схуднеш і за якісь півроку будеш якраз мені під стать!

– А ти, панночко, обіцяєш за півроку ні за кого іншого заміж не вийти? – недовірливо питав він.

– Та хіба я схожа на дівчину, яка б сміялася з такого поважного приводу як шлюб?

Або ще бавилася вона зі старим паном Галятовичем: усе в нього подарунки випрошувала – то сережки, то опанчу дорогу, а потім одягала в ті речі своїх прислужниць, коли пан заходив до них на гостину.

Її дід, вельможний шляхтич Януш Тишкевич, бував вдома зрідка, здебільшого по неділях та у свята. Він дуже зрадів появі Аліє, але за всіма справами ніяк не міг частіше приїздити додому, до Житомира. Пан Януш справив на неї гарне враження – він був суворим зі своїми підданими, але добрим до неї. Але Аліє знала, що ніколи не пробачить йому того, що він зробив із мамою.

– Вибери собі нареченого, інакше виберу я! – кожного тижня погрожував їй дідусь, але вона падала йому в ноги й слізно молила не віддавати поки нікому її, таку молоду, бо вона ж лише щойно знайшла нарешті свою сім’ю й зовсім не хотіла з нею розлучатися. Все, що працювало колись із батьком, працювало тепер і з дідом. Дід розчулювався, що все частіше ставалося з ним на старості літ, і пробачав усі насмішки над сватами й сусідами, але продовжував щонеділі водити в дім вельможних чоловіків – може, котрийсь і полюбиться.

Та Аліє знала, що не полюбиться. У своїй уяві вона вже тисячу разів одружила Лукаша з його нареченою, образ якої ніяк не стирався з її пам'яті; у молодят з’явилися діти й велика садиба над Дніпром. Аліє не сміла уявляти нічого іншого. І разом з тим, кожного разу, визираючи в вікно, вона очікувала побачити його. Ось він стоїть, як і того проклятого дня, чекаючи на Аліє. Довіряючи їй!

Вона не могла собі простити. Тоді, попрощавшись із Лукашем, Аліє душила в собі сльози, не годна навіть дихати. Вона рятувала його, розриваючи навпіл серця – його та своє. Дуже боліло всередині, й цей біль ніяк не вщухав. Але того вечора вона знову заборонила собі плакати.

Нарешті випав сніг. Холодний і колючий, але такий бажаний. Це мало б бути хоч якоюсь розрадою в остогидлій золотій клітці! Але панночка не помічала свого довгоочікуваного чуда. Із самого ранку Аліє ніби підмінили. Вона веліла покоївкам розшукати ключницю. Ту саму, яка розкрила їй очі на Тишкевичів першого дня. Баба Варвара Ковальчиха добре ворожила й розбиралася в сновидіннях, а Аліє наснився дуже дивний сон. Він був таким яскравим, що дівчина не сумнівалася – це був знак, який треба було конче зрозуміти.

– Бабо Варваро, а що, коли сниться, як у тебе стріляють?

– О, се значить чекай гостей з минулого, – не задумуючись відповіла ключниця.

– Он як… – серце Аліє стрепенулося, і вона підбігла до вікна, бажаючи перевірити, чи не приїхав раптом той, кого вона чекала більше від усіх на світі.

Дівчина визирнула надвір і вражено заклякла на місці, а потім зі злістю затягнула фіранки.

– Бабусю, мій сон здійснився!

– Хто ж то приїхав, голубонько?

– Той, кого я воліла би ніколи більше не зустрічати! – крізь зціплені зуби процідила вона. – Це Пан Комарницький з-під Умані. Він приніс мені стільки лиха… Його руки по лікоть у невинній крові.

– Це ж пан, певно, на оглядини приїхав, панночко Аліє, – змовницьки підморгнула Аліє старенька.

– Ти права, бабусю! – раптом підбадьорилась Аліє. – Улаштуємо йому благословенну гостину!

Аліє наказала служницям знайти для неї якесь простеньке вбрання. Уся челядь, котрої в домі було забагато, любила Аліє, бо дівчина ставилася до них зовсім інакше, ніж пан Януш чи стара княгиня. Вона зверталася до них, ніби вся челядь була їй рівнею, котрій не наказують, а просять.

Служниці кинулися виконувати наказ панночки, приносячи свій власний одяг. Аліє огляділася й обрала простеньку сорочку з дуже глибоким вирізом і яскраву корсетку, що високо піднімала її груди. Її волосся вже достатньо відросло, щоб заплести його ззаду в колосок й заквітчати простими паперовими квітами. Челядинки дивувалися, але виконували всі її забаганки.

– Слухайте уважно! Нині поводьтеся зі мною, ніби я, така ж челядь, як і ви.

– Але як можна, панночко! – почали заперечувати жінки.

– Можна! Я добре знаю, що таке служба, – підморгнула вона. – І попіклуйтеся про те, щоби приїжджий пан застав мене в світлиці одну. Та що б ненадовго, – погрозила пальцем вона, сміючись, і служниці все зрозуміли.

Пана Комарницького вела до зали Павлина, молоденька круглолиця служниця, що віднедавна працювала в Тишкевичів. Вона мило з ним щебетала й припрошувала пригоститися марципанами. Інші служебки навмисно відволікли Януша й стару пані, твердячи їм про якісь нагальні справи, тож Комарницький осмілів без нагляду господаря й уже двічі ущипнув Павлину за розлогі стегна. Захоплений повнотілою Павлиною, Єжи Комарницький не зразу помітив Аліє, що сиділа в кутку, тримаючи в руках лютню. Тоді Павлина повернулася до татарки й твердим голосом з легким роздратуванням наказала їй:

– Заграй щось для пана, Христе! Чи він так і буде чекати на господарів у тиші?

Аліє покірно схилила голову, ніби не впізнаючи Комарницького, і почала грати, наспівуючи ті самі канти, які співала колись у маєтку Загородніх. Пана Єжи немов блискавкою ударило. Він миттєво втратив усякий інтерес до Павлини, грубо крикнувши їй:

– Ходи-но, принеси мені ще вина!

Коли Павлина покірно зникла за дверима, пан підійшов до Аліє і, ставши просто над нею, щасливо вишкірився, відчуваючи себе вже майже переможцем. Навіть його руді вуса від радості підскочили вгору.

– Пам’ятаєш мене, Христино? – пихато сказав він, потираючи каблучку на пальці.

Аліє припинила грати й підвела на нього бурштинові очі.

– Звісно, – спокійно відповіла вона, поглядаючи на Єжи знизу вгору. – Ти той негідник, який намагався спалити Цибулів. Ти той, через якого загинули люди, які були мені дорогі. Як же я можу не впізнати розбійника й убивцю?

Одразу по цих словах пролунав ляпас. Аліє приклала руку до свої щоки, але продовжувала з викликом дивитися на Комарницького.

– Ти – нікчема, – сказала вона, розтягуючи кожен звук, насолоджуючись тим, як обличчя Комарницького заливається фарбою. – Я знаю, що ти приїхав сюди свататися до панночки Аліє, але вона ніколи за тебе не вийде! Я розкажу їй про всі твої гріхи! Ти не гідний називатися шляхтичем!

Лютня зі дзвоном упала на підлогу. Комарницький схопив татарку на волосся й, сильно потягнувши на себе, повалив на підлогу. Він боляче вдарив її ногою в живіт так, що вона аж закричала від болю.

– Отак тобі, с-стерво! Отримай своє! Звикай, бо тільки так і слід поводитися з такими, як ти! – він знову боляче відтягнув її за коси, повертаючи до себе обличчям. – Коли я одружуся на цій Аліє, ти будеш повзати, молити пощади, але я… я відріжу тобі язика за такі слова!

– Як ти смієш?! – почувся за спиною в Комарницького здивований і, водночас, розлючений голос пана Януша.

Комарницький здригнувся, але косу Аліє з рук не випустив.

– Твоя служниця мала необачність піддати сумніву моє добре ім’я, звести на мене наклеп! Їй потрібно негайно дати канчуків!

За мить кулак Януша до болю врізався в ніс безталанного Комарницького. Бризнула кров, а сам Комарницький ледь втримавшись на ногах, здивовано відпустив волосся дівчини. За мить Януш уже тримав його за комір жупана та зло цідив крізь зуби:

– Ти усвідомлюєш, нікчемний холопе, що щойно підняв руку на мою внучку, Аліє Христину Тишкевич! Бачу, що ні! Чекай-чекай, зараз я дам тобі зрозуміти, що кожен, хто торкнеться до неї бодай пальцем, дуже скоро про це пожалкує!

Нещасний Комарницький переводив погляд то на Януша, то на побиту ним дівчину, якій Павлина допомагала підводитися з підлоги. Його очі округлилися, і він зміг лише промимрити:

– Я не знав… Я думав…

– Наступного разу, пане Комарницький, думай головою! – прошипіла Аліє, поправляючи розтріпане волосся. – Дідусю, ти бачив, що він зі мною скоїв? Ти ж не залишиш його без покарання?!

– Не смію залишити, люба моя, не смію. Готуйте канчуки!

– А як же суд? – заскиглив Комарницький.

– Я – Януш Тишкевич, я сам собі суд, – огризнувся той, передаючи Комарницького своїм пахолкам.

Помста не принесла бажаної насолоди. Кілька приємних миттєвостей Аліє все ж отримала, але минулого було вже не повернути.

Проте, ця несподівана зустріч принесла свої плоди – вона примусила Аліє відчути давно забутий смак життя. Щось усередині прокинулося й бажало вирватися на волю. Цей світ багатих і вельможних із власними законами й умовностями, власними правилами й обмеженнями, зробився для неї замаленьким. Необхідно було міняти правила, або ж вчитися отримувати вигоду зі свого положення.

Тепер Аліє все більше брала до рук книги, ба, навіть сама намагалася писати. Вона все ближче сходилася з челяддю й не соромилася прилюдно жартувати з ними, обіймати й називати їх своїми товаришами. Старий конюх Войцех привів їй коника, один в один схожого на Омара, і тепер дівчина годинами вовтузилася біля свого жеребця, нерідко таємно залишаючи панське подвір’я.

Але все одно після такого насиченого подіями літа їй здавалося, що вона просто марнує свій час. Шалено бракувало чогось. Чи когось.

Одного вечора, заклеївши сургучем аркуш паперу, вона покликала до себе Лазаря – сина своєї покоївки Степаниди. Лазар мав не більше п’ятнадцяти літ і був без тями закоханим у Аліє. Ніхто їй про це не говорив, але дівчата такі речі відчувають. Саме тому її вибір зупинився на юнакові – більше нікому панночка довіряти не хотіла.

– Візьми цього листа, – наказала йому Аліє. – Його треба відвезти до Кам’янця, віддати особисто в руки лікаря пана Ґурського, Адріяна Львів’янина, або його помічниці, Уляни.

– Ти занедужала? Тобі потрібен лікар, панночко? – збентежився Лазар.

Аліє похитала головою.

– Мені потрібен друг, – сумно відповіла вона.

– Я можу бути твоїм другом! – гордо вип’ятив груди юнак, поблискуючи небесно-синіми очима.

– І я дуже це ціную!

Аліє посміхнулася. Світлий худорлявий хлопчина був ладним на все заради неї, але від того вона почувалася лише гірше, відсилаючи його так далеко. Аліє пам’ятала, що вона всім приносить нещастя, але вдіяти з собою нічого не могла. Вона закусила губу й іще раз уважно подивилася на Лазаря, нібито вивчаючи його, від чого той залився багрянцем.

– Відвези листа. І ось цей перстень, – дістала Аліє перстень зі своїм новим гербом – гербом Тишкевичів – короною над зображенням переможеного мусульманського півмісяця.

Вони повинні приїхати. Вони неодмінно приїдуть і розрадять.

– Де та бісова дівчина?! – лаялася на челядь стара княгиня.

Служки стояли в рядочок, понуривши голови. Було вже за північ, як пані Софія зненацька ввійшла до світлиці Аліє й не знайшла її в покоях. Учинивши лемент, луна від якого могла долинути до самого Києва, княгиня підняла зі сну увесь дім. Одразу були скликані всі слуги, але ті лиш знизували плечима, вдаючи, що не знають, у чому річ.

– Що це сталося зі старою, що вона раптом серед ночі згадала про правнучку? – шепнула Павлина іншим і одразу замовкла під гнівним поглядом пані.

Ключниця Варвара, покоївки Павлина та Степанида, кухарка Ольга – усі покірно вислуховували нарікання старої, на мигах змовившись ні за які погрози не видавати свою юну покровительку. Один лиш конюх Войцех задумливо походжав світлицею й нарешті сказав.

– Спокійно вкладайся спати, ясновельможна пані, я привезу панночку додому до перших півнів.

– Ага, то ти таки знаєш, де вона! – скрипучим переможним голосом закричала княгиня. – Е-е, ні, готуй сани – ти відвезеш мене саму до цієї пройдисвітки!

Служниці змірили Войцеха таким поглядом, нібито він зрадив рідну маму чи свою вітчизну.

– Пан Януш приїздить на світанку, – тихо сказав він жінкам, проходячи повз них. – Краще б дівчаті сьогодні було лишитися вдома.

Надворі вже починало капати зі стріх, під ногами з’являлися калюжі, а сани застрягали в болоті. Шляху було майже не видно, бо свічний ліхтарик видався не спроможним боротися з густою нічною темрявою. Нарешті Войцех зупинив коней біля великої дерев’яної хати на самому краю Житомира. З-за прочинених дверей долинала весела музика й крики, у вікнах палахкотіли свічки.

– Зачекай на мене тут, ясновельможна, повернуся за мить із нашою дівчинкою.

– Оце вже ні! – де й узялися сили в старої пані, яка хвацько злізла з санчат і зашкутильгала до дверей хати на своїх двох. – Господи, боже милостивий, послав же ти мені дитя! Де ж це видано, люди добрії, щоб шляхетна панна до простолюду на досвітки[10] подавалася!

Відкривши двері, княгиня так і завмерла на порозі, не спроможна більше вимовити й слова. Її шляхетна правнучка витанцьовувала з якимось вусатим парубком просто на широкій лаві. Навколо гамірно тішилася молодь, плескаючи в долоні й підспівуючи музикантам.

Лише помітивши княгиню, музики перестали грати, а юнаки й дівчата заклякли на місці. Сама ж Аліє, розпашіла й п’яна від танцю, не одразу збагнула, що за гостя з’явилася в хаті.

– Молодь міряється силами, хто кого перетанцює, – поспішила пояснити юрка вдова-господарка. – Нічого непристойного!

– Це для вас, чернь, нічого непристойного! – заскрипіла зубами княгиня. – Щоб моя онука, мов дикунка, робила вихиляси з якимись холопами! Та краще монастир!

Аліє витерла піт з лоба й на цих словах завмерла, ніби вкопана. Звісно, монастир! Це так почесно й так безпечно для якоїсь вигаданої сімейної честі!

– Невдячна! Після всього, що я для тебе зробила!

Аліє заплющила очі. Їй здавалося, вона зараз вибухне. Від сорому за свою родичку, від гнівних слів, що розпирали її зсередини й хотіли вирватися на волю, від почуття несправедливості й нерівності світу. Але вона згадала ту, найпершу розповідь ключниці Варвари й примусила себе замовчати.

Так, не проронивши жодного слова, вона доїхала до самого дому, слухаючи безперервний тріскіт і докори прабабки.

А за кілька годин справді приїхав Януш. До Аліє було приставлено охорону з трьох стрільців. Їй заборонялося залишати будинок із будь-якого приводу без дозволу на те діда. Тепер було гірше, ніж у гаремі хана – золота клітка зачинилась на замок. Життя знову зробилося рівномірним, розважним і буденним. Безпросвітним, як думала Аліє. А Лазар так і не повертався…

Після приїзду Януша минув лише тиждень, та для Аліє він видався місяцем. Сувора сніжна зима змінювалася на весну, збуджуючи десь глибоко в душі сподівання на щасливі зміни й у житті, але дівчина вже втратила віру. Усе знову зробилося байдужим. Походжаючи залами величезного палацу, гуляючи вуличками міста, чуючи за спиною пересуди міщан чи проводячи години в дідовій бібліотеці, вона почувалася чужинкою в неналежному їй світі. Ще більш чужою, ніж була до того. Аліє уперто відмовлялася відвідувати сусідніх панів і пані, які все припрошували до свого гурту, хоча давно вже за очі прозвали її дикункою. Міська молодь, завбачивши дівчину в супроводі стрільців, а то й самого пана Януша, воліла триматися якнайдалі.

Була субота, за столом зібралася шляхта з усіх околиць, щоб відсвяткувати Сорок мучеників. Аж раптом посеред тієї урочистої вечері з цілим натовпом поважних гостей, у дверях з’явився несподіваний гість.

– Станіслав! – сплеснула долонями бабця, й не встала – зістрибнула – зі свого стільця, аби обійняти його.

Убраний у парадний військовий стрій, із перекинутою через плече леопардовою шкурою та гордо піднятою головою в залу зайшов красень Станіслав. Він зняв опушену вовчим хутром й прикрашену фазановим пір’ям шапку та поклонився перед дідом, прабабкою та гостями. Русявий і засмаглий, із такими ж пронизливими темними очима, як у Аліє та її рідних братів, і тонкими рисами загартованого в бою обличчя.

– Ідеал лицаря! – вигукнула пані Білоцерківська, яка мітила Станіслава собі в зяті.

– Боже, який красень! – і собі бовкнула Павлина.

– Повернувся з королівської служби, – поважно зашепотіли пани за столом.

Тим часом Станіслав поцілував руку радісного діда й обійняв княгиню. Його одразу ж посадовили праворуч від Януша, на місце, яке до цього займала Аліє. На дівчину новоприбулий гість не звертав жодної уваги, незважаючи на те, що вони сиділи пліч-о-пліч. Коли ж Януш намагався заговорити про неї, Станіслав переводив розмову й відрізав собі новий шматок м’яса з шафраном.

Після вечері заграли запрошені музики. Але танців, як водилося в маєтку Тишкевичів, ніколи не влаштовували. Гості розійшлись по залі, заводячи поважні розмови й сідаючи грати в карти. Пані Білоцерківська взяла Аліє під руку, але та прудко вивернулась, поквапливо залишаючи гостей під приводом головного болю.

Аліє пішла у свою улюблену синю вітальню та, влаштувавшись зручніше в кріслі, бездумно задивилася у вікно. Їй не хотілося ані остогидлого натовпу, ані зустрічей зі Станіславом. Ця людина вселяла в неї безпричинний страх і роздратування.

Але зустрічі хотів Станіслав. Він ввійшов у вітальню й зупинився перед дівчиною.

– Люди називають тебе моєю сестрою. Але навіть якщо ти справді дочка тієї жінки – я ніколи не назву себе твоїм братом.

Дивлячись просто у вічі Станіславу, Аліє перевела подих і ледь помітно посміхнулася. Вона не підвелася з крісла, а навпаки – ще зручніше вмостилася на ньому впівоберта до свого гостя.

– Я повною мірою заплатила за гріхи нашої матері. І продовжую платити. Від мене відрікся брат, із яким я виросла, то чого ж я маю чекати, що брат, якого бачу вперше в житті, буде мене любити?

– Тебе обвинувачують у влаштуванні втечі татарина, якого засудили до страти в Кам’янці. А ще – у відьомстві. Кажуть, що ти причарувала якогось козака в Києві, – виразно промовив кожне слово Станіслав.

Аліє лише ширше посміхнулася. Вона знала, що така поведінка дратує звиклого до покірності й нарочитої поваги Станіслава Массальського, але навіть і не думала змінити тон. Аліє говорила неспішно й ледь насмішкувато.

– Так, я згодна з першим обвинуваченням. Я справді врятувала від смерті сина нашої з тобою матері. А щодо другого… – вона раптом посерйознішала, продовжуючи: – Так, мабуть, теж згодна.

За мить гірка усмішка знову з’явилась на її устах.

– То я можу віддати тебе під суд за обидва твої гріхи, – все ще спокійно сказав чоловік, але обличчя його наливалося кров’ю.

– Так, якщо не боїшся заплямувати честь свого роду, – відрізала Аліє. – Нашого роду. Я все ж таки Аліє Тишкевич, не забувай.

– Та звідки я знаю, що ти справді нашого роду, що ти не самозванка?! – не витримав нарешті Станіслав, вибухаючи.

Аліє похитала головою.

– Я теж не знаю. Це вони, – кивком голови вказала на двері в бенкетну залу дівчина, – вдають, що знають. Я не просилася під крило вельможних Тишкевичів, мене привезли сюди майже силоміць. Я – дочка Халіля, бея Кафи, намісника турецького султана в Криму, – на цих словах вона підвелася й стала перед Станіславом. Така низенька в порівнянні з ним, але така тверда й спокійна, що той навіть відступив на крок назад.

Дівчина зітхнула:

– Іншу частину моєї історії розказали за мене. І твоє право – вірити, чи ні.

– Це не їм я не вірю. Я не довіряю тобі. Жодного слова правди! А хоч би ти й була з роду Тишкевичів, я ніколи тебе не прийму. Але в тебе є один вихід, як уникнути суду. Ти маєш вийти заміж, за кого скажу.

– Ні.

Її відповідь прозвучала суворо й упевнено.

– Жаль тебе розчаровувати, соколе, але я не збираюся заміж.

Станіслав побагровів ще більше. Він не був готовий до такого супротиву й здавалося, із його очей зараз мали посипатися іскри.

– Ти зробиш те, що я накажу, інакше я зживу тебе зі світу, – крізь зуби процідив він.

– Можеш зробити це просто зараз, – Аліє незворушно протягнула йому свій кинджал.

Той самий турецький кинджал, який увесь час тримала при собі.

– Хіба ж девізом Тишкевичів не є «nec aspera terrent»? Труднощі нас не лякають, чи не так? Убий мене.

Вихопивши з рук сестри ніж, Станіслав уже готовий був ударити в навмисне підставлені дівчиною груди, але крик позаду примусив його спохватитися. Кричала Степанида, яка спостерігала за всім з-за напіввідкритих дверей. Коли Станіслав обернувся на неї, вона налякано прикрила рот руками й вибігла з кімнати. Він же з люттю перевів погляд на незворушну Аліє, потім на кинджал і з такою силою жбурнув його об підлогу, що аж тріснула мармурова плита.

Із приїздом Станіслава все змінилося. Дівчині більше не влаштовували оглядини й за її спиною чекали якогось вельможного гостя з Литви, із яким Станіслав вирішив поріднитися.

Дід відсторонювався від Аліє, а коли вона заводила розмову, що не хоче іти за людину, якої навіть не знає, він відповідав:

– А за кого підеш? Ти вже вдосталь розважилася, час прислужитися своїй сім’ї.

– Я хочу вийти з любові!

– Дурниці! Любов до добра не доводить! Чи ти хочеш, як твоя мама, закінчити в монастирі?

– О ні, моя мама скінчила в золотій клітці! А я – покінчу з собою!

– Краще піди помолися за спасіння душі. І готуйся, завтра приїде наречений. Маєш бути чемною!

Пан Голембійовський зі Жмуді приїхав у неділю, одразу по церковній службі. Він виявився молодшим, ніж уявляла собі Аліє, вищим і тупішим. Густаву Голембійовському було під сорок, він виявився високим і худим, як тичка, що не відповідало його віку та статусу, адже кожен шляхтич мусив демонструвати своє здоров’я і достаток великим животом.

Схоже, він був дуже дружнім зі Станіславом, якому обіцяв у подарунок великі землі й протекцію в сеймі.

Пан Густав перебував у захваті від Аліє. Він говорив високими фразами, нахвалюючи чесноти дівчини, яка мовчки сиділа за столом, колупаючи гуску з яблуками в своїй тарілці.

– То ти говориш латиною, квіточко моя? – звернувся нарешті й до неї Густав.

– Homo homіnі lupus est[11], – схилила голову в поклоні вона.

– О, чудесно! – вигукнув її наречений, і Аліє збагнула, що він не зрозумів жодного слова.

– Я ще й влучно стріляю, – широко посміхнулася йому Аліє, але одразу ж зойкнула від болісного штовхана, який отримала від Станіслава під столом.

– Так, Аліє має багато талантів! – сказав він, переводячи розмову.

На цьому її знайомство з Густавом скінчилася. Дівчина знала, що їй готують весільну сукню, але відмовилася брати в цьому бодай яку-небудь участь. Служниці робили все за своїми уподобаннями та на свій страх і ризик, але вони розуміли Аліє, намагаючись якнайменше нагадувати їй про трикляте весілля. Скоро панночка поїде кудись у далеку Жмудь, що поставала в уяві челяді суцільними лісами й болотами, дикими й безлюдними. А сама наречена навіть не бажала нічого уявляти.

До весілля лишалося всього кілька днів. Починали приїздити родичі, будинок заповнився людьми, пустими й гамірливими. До того ж, скоро повинна була прибути й таємнича наречена Станіслава – якась молода вдова з Києва.

Усі ці дні Густав не переставав нахвалювати Аліє, а та воліла мовчати й коритися волі діда, хоча й помічала, як зневажливо той ставиться до простакуватого Голембійовського.

Вечоріло, усі гості зібралися навколо столу на вечерю, але нареченого все не було. Він поїхав до Києва за весільними подарунками, та вже давно мав повернутися.

– Що ж це він так забарився? – непокоїлася якась далека родичка Аліє, імені якої вона навіть не намагалася запам’ятати.

У всіх бурчало в животах, але за стіл ніхто без веління Януша сідати не смів.

Нарешті знадвору долинув стукіт кінських копит. Усі гості полегшено зітхнули й висипали на подвір’я зустрічати жениха.

Але Густав не поспішав виходити. Його обличчя було ще білішим, ніж звичайно. Здавалося, він осунувся й постаршав ще на десяток років.

– Що сталося? – понуро запитав Януш.

– Мене упіймали розбійники! – криком відповів Густав. Його руки досі трусилися. – Вони змусили мене пообіцяти віддати їм найдорожче в обмін на моє життя і… – він ковтнув слину, – мою честь. Я… Я пообіцяв, що зроблю, як вони хочуть…

– І що ж вони захотіли? – кинувся до товариша Станіслав.

– Вони… Ці розбійники сказали, що заберуть мою наречену, панночку Аліє…

Дівчина отетеріла. Вона так і завмерла на порозі з роззявленим ротом.

– Але ж я не річ, яку можна просто так віддавати! – ледь не викрикнула Аліє, коли до неї повернулася мова.

– Ні, не бувати цьому! Панну Аліє Тишкевич ми не віддаватимемо, – постановив Януш.

– А як же честь моя? Вони примусили мене присягнути достоїнством шляхетським, я тепер назад слова свої не візьму!

– А де ж твоя честь була, пане Голембійовський, коли ти власну наречену розбійникам у рабство віддавав, своє життя рятуючи? Честь! – відчеканила Аліє. – То тепер скажіть, шляхетні люди, чим ви кращі від татар, про яких ви з такою відразою говорите? Чим ви кращі за тих, хто продають своїх невільників і ховають жінок у гареми? Чи чесно було замордувати власну дочку так, що вона від вас, дідусю, відреклася й жодним словом ніколи не згадувала? Славний рід Тишкевичів, що вибудуваний на крові й ненависті своєї ж рідні!

Аліє в розпачі побігла в свої покої. То її хотіли відіслати зі старим нудним нареченим подалі в Литву, тепер її віддадуть розбійникам… Аліє згадалися покійна пані Софія та її жорстокий чоловік, згадався козак Данило, котрий ґвалт їй чинив, масні губи пана Сестринського, руки Калиновського… Згадалися Уляна й Адріян, щиросердний Микита, що пожертвував заради неї життям, і Лукаш, який, певно, ніколи їй не пробачить…

У таких роздумах вона заснула. Сни тієї ночі були важкі й неспокійні. Їй здавалося, вона знову сидить у холодній, а над нею розмахує широкими крильми зграя воронів, під ногами з’являються змії, дихати стає все важче й важче…

– Панночко! Панночко, прокиньтеся!

Біля її ліжка стояв Лазар, тримаючи в руках свічку.

– Панночко, треба тікати! Ми не дамо тебе розбійникам!

– Тікати? – спросоння Аліє не розуміла, що відбувається. – Лазаре! Ти повернувся! Чому ж тебе не було так довго? Ти передав листа!

– Так-так, мене на цілих два тижні затримала хвороба… Але то пусте! Твої друзі обіцяли приїхати, одразу як зможуть, але про це не зараз… Зараз треба тікати!

– Тікати… Але куди?

– У мене є бабка в Києві. Ми до неї поїдемо! Вдягайся хутчіше, панночко!

Але Аліє лише захитала головою. Вона остаточно прокинулася й сіла на ліжку. У животі бурчало, нагадуючи про пропущену вечерю. У кімнаті було темно й холодно – безнадійно.

– Від них не втечеш, – сумно сказала дівчина. – Вони ж не пошкодують тебе, Лазарю! А я вже втомилася бігати, ховатися. Будь що буде.

– Але… – на очах у хлопця ледь помітно забриніли сльози. – Невже ти так просто підкоришся? Отак будеш чекати, поки за тобою прийдуть розбійники?

– Наш пан збирає ополчення. Не бійся, хлопчику, мене захистять! – заспокоювала його Аліє, сама на вірячи в свої слова. – А втім… Чим ці розбійники гірші за Голембійовського?

Похнюплений Лазар смиренно вийшов з кімнати, а знадвору почулися голоси панських пахолків, що заступали на варту.

Зранку Аліє розбудила баба Варвара.

– Уставай, панночко, горлечко моя, за тобою приїхали!

– Хто? Розбійники?

– Ой, навіть не знаю, що то за розбійники такі! Цілий загін вояків, кажуть, у місто заїхав! І всі на конях, у празникових шатах, зі стягами… сурмлять у труби, ніби на свято якесь зібралися!

Варвара допомогла дівчині одягнутися, принесла жбан холодної води для умивання, заплела волосся. На допомогу прийшли й інші служниці, і незабаром Аліє вже стояла, вбрана в блакитну тафтову сукню, увінчана розшитою бісером стрічкою та листям барвінку.

– Мов до шлюбу зібрали, – поглянувши на себе в люстерко похмуро сказала Аліє, накидаючи на плечі підбитий хутром плащ. – Що ж, зустрінемо дорогих гостей по-панськи!

Чекати довелося недовго. Скоро на подвір’ї залунали звуки труб і барабанів, замайоріла корогва й чітким строєм, під уважними поглядами Янушевих пахолків із зарядженими мушкетами наготові, проїхали святково вбрані козаки.

Аліє визирнула у вікно й заклякла – попереду їхав Лукаш. Її Лукаш! У шитому золотом кунтуші, із високим пір’ям у прикрашеному дорогоцінним камінням плюмажі.

– Вельмишановне панство! – звучним голосом звернувся він до Януша, Станіслава й Густава, спішуючись і знімаючи шапку. – Я, Лука Підгорецький, прийшов забрати те, що мені було обіцяно паном Голембійовським.

– Та як ти смієш сюди з'являтися! Ми можемо засудити тебе за розбійницький напад на нашого ясновельможного пана Голембійовського, холопе! – вигукнув Станіслав. – Або ж скарати тебе за твою витівку на горло[12] просто зараз! У Тишкевичів суд короткий!

– Так, я вже чув про таке, – лише куточком губ усміхнувся Лукаш і одразу посерйознішав. – Я пробачу тобі, пане Станіславе, образу. Але лише тому, що ти брат дівчини, до якої я приїхав свататися. Не холоп я, а шляхтич, хоч і безземельний. Не маю я нічого, окрім ось цієї шляхетської грамотки та доброї козацької хоругви, яка вірно мені служить. Не як злодій приїхав до вас, а як син до батька. Та як не віддасте Аліє за мене з доброї волі, то гріш – ціна слову шляхетському, пропала навіки ваша панська честь!

– Пся крев! Не річ вона, щоб її отак віддавали! – заговорив словами Аліє Станіслав.

– То давайте спитаємо в самої панночки, чи згодна вона, – вступив до розмови пан Януш. – Якщо погодиться – віддамо, якщо ж ні – лишиться при нас. Ми ж не бусурмани, щоб людьми торгувати?

Лукаш згідно кивнув, а на обличчі Януша з’явилася задоволена посмішка. Аліє завжди відмовляє сватам, хіба ж може бути інакше й цього разу, та ще й за таких обставин?

– Кличте панянку! – наказав служницям, які стояли на ґанку, він.

Серафима наввипередки з Павлиною побігли до жіночих палат, а Лукаш важко зітхнув. Він знову уявив себе в синій вітальні, де холодний голос Аліє говорив йому забиратися геть. Морозець пробіг по шкірі в очікуванні слів, задля яких він пройшов такий шлях, підставляючи свою голову під плаху.

Коли Аліє з’явилася в дверях, всі затамували подих. Такою гарною, дорого вбраною, уквітчаною Лукаш не бачив її ще ніколи. Але холодні сині кольори її вбрання й незворушне обличчя краяли його серце без ножа.

Аліє обвела поглядом усіх присутніх, навіть не спиняючись на Лукашеві, легенько вклонилася батьку та гостям і, скромно опустивши очі, тихо сказала.

– Я не можу ставити під сумнів честь пана Голембійовського чи мого діда, ясновельможного пана Януша Тишкевича. Я мушу покорися небесній волі… – вона схилила голову перед Лукашем і зробила кілька кроків йому назустріч.

Цього було достатньо, щоб серце Лукаша, яке на мить заклякло, знову забилося. Юнак підскочив до неї та нестямно, хоч цього й не схвалювали присутні на подвір’ї шляхтичі, стиснув дівчину в обіймах.

– Я знала, що ти за мною приїдеш, – прошепотіла йому на вухо Аліє.

– Я намагався повірити твоїм словам, але так і не зміг, – гаряче прошепотів у відповідь він. – І пообіцяв собі знайти шлях, щоб бути разом.

– Але… звідки у тебе шляхетська грамота, пане… Підгірський? – узяла з його рук документ вона. – Щоправда, я знаю одну людину, яка добре вміє підробляти папери…

– От сама в неї й запитай! – указав на свій ескорт він.

Дівчина поглянула в той бік, куди вказував Лукаш і ледь не закричала від радості. Відвертаючи обличчя від шляхтичів, але вже не стримуючи себе, вона широко посміхнулася. Поодаль від козаків верхи на гарцюючих конях вимальовувалися дві знайомі постаті – обидві вбрані в чорне чоловіче вбрання. Зустрівшись поглядами з Аліє, Адріян і Уляна привітно помахали руками. Аліє відмітила, що ніколи ще Уляна не виглядала такою красивою, як зараз.

– Думаєш, у нас все вийде? – боязко поглядаючи на почервонілого від люті Станіслава сказала Аліє.

– Можливо, це не остання перешкода на нашому шляху… – відповів Лукаш, дивлячись їй просто у вічі. – Але заради таких митей, як зараз, я готовий ще тисячу разів сходити в пекло й назад!

Його останні слова потонули в звуках труб і барабанів, якими поспішали привітати молодят козаки, але Аліє все зрозуміла й без слів. Вона вдихнула повні груди свіжого передвесняного повітря й підставила обличчя сонцю.

– Я теж, – прошепотіла вона, краєм ока помічаючи нову гостю, що з почтом в’їздила на подвір’я.

Її серце забилося ще сильніше, але посмішка не зійшла з обличчя, лише в очах заграли бісики.

– Навіть, якщо наречена мого брата – Агнешка Почапівська, – закінчила вона, ховаючи обличчя за широкими плечима Лукаша.

Примечания

1

Сучасна Феодосія.

(обратно)

2

Малиново-червоного кольору.

(обратно)

3

Роксоланія – давня турецька назва України.

(обратно)

4

Старий Крим.

(обратно)

5

Перекоп.

(обратно)

6

Та, що втратила цноту до заміжжя.

(обратно)

7

Легка верхня одежа.

(обратно)

8

Двірська хвороба – сифіліс.

(обратно)

9

Уривок вірша Матвія Стрийковського, пер. В.Шевчук.

(обратно)

10

Досвітки – гуляння неодруженої молоді, що поєднувалося з жіночим заняттям рукоділлям.

(обратно)

11

(лат) Людина людині вовк.

(обратно)

12

На смерть.

(обратно)

Оглавление

Казка перша Принцеса Татарії

Казка друга Татарська бранка

Казка третя Відьма з київських гір Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg