«Українські казки»

Українські казки (fb2) - Українські казки 4292K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Автор неизвестен -- Народные сказки

УКРАЇНСЬКІ КАЗКИ

Як цап хизувався перед бараном

Якось узимку ходить баран містечком і збирає сіно, що порозтрушувалося з возів. На ґанку лежить цап і гріється на сонці. Цап побачив барана, та й давай глузувати, сміятися з нього:

— Гей ти, опудало-мужичище! Убрався в кожушище та насилу повертаєшся, як той ведмідь. Ось подивись, який я прудкий та жвавий в легенькому сурдуті.

— Мені добре і в кожусі, дарма що я опудало, — каже баран.

— А дивись, баране, який я гарний в сурдуті та як мені легко танцювати, — каже цап та скік із місця. Зіп'явся на задні ноги, передні задер вгору та мах на один бік головою. Круть на другий бік рогами. Верть хвостиком. Зігнув шию дугою, ще й борідкою потряс.

Баран витріщив очі на цапа й каже:

— Постривай лишень, ось прийде вечір та вдарить мороз, тоді побачимо, кому з нас краще.

Сонце зайшло. На небі стали червоні стовпи. З-за лісу виглянув страшний мороз із очима. Як дмухне холодом… Лід затріщав, неначе хто з рушниці вистрілив. У лісі дерево залущало! Дмухнув мороз на барана. Баранові байдуже: тепло йому в кожусі.

Як скрутить мороз цапа, — цап аж підскочив, неначе його хто окропом ошпарив.

— Гей ти, лапище-мужичище! — кричить цап барану. — Скидай швидше кожуха, хай я трохи погріюсь!

— Чи то можна, щоб такий пан та вбрався в простий кожух? — каже баран.

Тоді цап заходився просити барана:

— Ой, братику, баранчику, голубчику! Не видержу, бо дуже дошкуляє! Таки-так, неначе ножами ріже по шкурі та голками шпигає. Я хоч притулюсь до твого кожуха та хоч боки погрію!

— Та йди вже, чваньку, грійся, — каже баран. — Я знаю, що не з добра пан у жупані ходить, а того, що свити не має. Та це, бач, не вперше, коли сурдут коло кожуха боки гріє.

Гай гай

Жив собі бідний чоловік. Мав одного сина — статечного й робітного хлопця, та й сам не сидів склавши руки. Але бідність не могли вони подужати і тому жили у скруті.

— Агов, батьку, досить із мене!.. Піду я у світ, і будете видіти, що знайду ліпшу долю.

І хлопець зібрався в далеку дорогу. Батько провів його аж за поле. А там починався великий лісище. Попрощався чоловік із сином і тяжко зітхнув:

— Та чи побачу ще тебе? Гай-гай!

Як вимовив це слово, з'явився коло нього якийсь чоловік. Чорний-чорнезний і страшно паскудний! Каже:

— Я тут!

— А ми не кликали тебе, — відповідає батько.

— Я не глухий, чув, як ти крикнув: «Гайгай!»

— То я зі своїм сином прощався: «Гай-гай, — кажу, — чи побачу я ще тебе, сину, за свого життя?»

— Ну, — каже чорний чоловік, — щоб ти знав: я головний серед усіх нечистих, і звуть мене Гайгай. Коли ти вимовив це слово, я подумав, що ти мене кличеш.

І Гайгай уже намірився було йти геть. А потім щось собі надумав, повернувся і спитав чолов'ягу:

— А куди ти виряджаєш сина, що аж сюди прийшов з ним прощатися?

— Іде у світ на заробітки, бо вдома така скрута, що не можемо дати собі ради.

— А чи пустиш сина служити до мене? Тяжкої роботи він мати не буде, але біду відігнати годен: можете забагатіти.

Батько налякався: до проводиря нечистої сили відпустити єдиного сина? Але тут сам хлопець слівце докинув:

— Я, батьку беруся!

Гайгай поплескав його по плечу:

— Такого легеня мені й треба! Я зроблю з нього царя! А ти, старий, щоб не знав біди, візьми оці гроші.

І дав батькові мішок золота.

Чорний-чорнезний чоловік із хлопцем миттю щез. А батько, геть зажурений, вернувся додому. Проте чого сумувати: жити вже є з чого, з голоду не вмре!

А що сталося з сином? Гайгай поніс його в далекий незнайомий край. Завів хлопця до свого палацу, до пишної кімнати, й наказує:

— Тут і будеш жити. Я ж говорив, що в мене не тяжка робота. Будеш собі в кімнаті сидіти, їсти й пити, чого душа забажає. Але виходити не смій; ні митися, ні стригтися, ні голитися тобі не дозволяю. Якщо витримаєш рік, по твоїй заслузі тобі заплачу. Чи згоден?

— Згоден.

Гайгай замкнув двері, й хлопець лишився в кімнаті один.

Так перебув він рік. За той час обріс і став дуже брудним. З'явився Гайгай.

— Вірно ти служив. Можемо з тобою вже розрахуватися. Але я просив би зостатися ще на один рік.

— Та добре вже, зостануся, — погодився хлопець.

Витерпів він і другий рік. Тоді Гайгай умовив його, щоб побув і третій.

Так хлопець три роки жив у нечистоті. Зробився з нього здоровенний хлопчище, тільки страшно подертий і такий нечистий, що аж почорнів.

— Такого відданого слуги, — каже дідько, — у мене ще не було. Тому не хочу тобі віддячити звичайною платою. Маю дяку тебе оженити. Даєш свою згоду?

— Як на мене, то добре було би. Лиш хто піде за мене — такого немитого і оброслого?

— То не твоя жура. Ти візьмеш царівну і станеш багачем. Але, коли будеш уже сам собі паном, даси мені три задачі, які б я не міг виконати. Інакше пропадете — і ти, і твоя жінка!

— Хай буде!

Нечистий на радощах аж підскочив:

— Ну, тоді готуйся. Ідемо сватати.

— Так оце — неодягнений, нечистий?

— Так, слухайся мене…

Сіли вони у бричку і рушили в путь. Спинилися аж перед високими царськими палатами. Гайгай, вбраний у срібло-злото, пішов до царя. Привітався й каже:

— У мене є син. Я прийшов за нього сватати царівну!

А в царя на відданні були аж три доньки.

— Я дуже радий, — сказав цар сватачеві. — Але таке вже це діло, хай кожна з дівчат відповість: любить чи не любить того легеня.

Цар закликав дочок і розповів, що прийшов сватач.

— А де молодий? — питають дівчата.

— Там, у бричці. Йдіть і подивіться…

Наперед вибігла старша. Заглянула у бричку а там сидить хлопчище — страшний, волохатий, одягнений у дрантя.

Вернулася до палацу й каже:

— Я його не хочу.

Побігла середуща, але і їй не сподобався хлопець.

— Ну, бачиш, — каже цар, — твого сина не хочуть дівчата.

— А може, ще полюбиться третій?

— Хай іде, погляне, бо я своїх дочок силою не буду віддавати.

Побігла й наймолодша. Хлопець сидить у бричці вже якийсь засмучений. Оглянула царівна його з одного боку, з другого… «Хлопець ніби непоганий, тільки б обчистити!» — подумала про себе. Повернулася до батька і сказала:

— Непоганий молодий, мені подобається.

— От бачиш, — засміявся до царя Гай-гай, — будемо сватами.

Сіли за стіл домовлятися, коли весілля. Гайгай довго не засиджувався, швидко відкланявся і вернувся з хлопцем до свого палацу. А вдома говорить:

— Наймолодша із царевих дочок засватана за тебе. Подобається?

— Так!

— Тепер три дні будеш тільки купатися.

Коли хлопець вийшов із триденної купелі, став такий красивий леґінь, що любо було глянути на нього.

А як убрався у парадний одяг, всі почали казати, що такого хлопця пошукати треба!

— Тепер можемо їхати до царя на весілля.

Повезли з собою і музик, покликали високих гостей — з'явилися до царя з великою пишнотою.

А старшим царевим донькам не терпиться глянути у бричку. «Ану, який? — думають собі про нареченого. — Хоч посміються усі з нього!» Відхилилися дверцята, й вийшов такий леґінь, що старша із жалю аж зомліла. А середуща миттю схопилася за голову: од такого красеня відмовилася! Під вечір скочила у воду і втопилася. А за середущою і старша…

— Ну, — шепоче хлопцеві нечистий, — дві душі вже мої, і то твоя заслуга! А скоро і третя — твоя наречена — дістанеться мені.

Але хлопець тільки засміявся. Думає собі: «Пропав би ти, дідьку, я ж тобі найду такі завдання, що голову об них поламаєш!».

Смуток запанував у царських палатах: дві доньки загинули. Цар схилився на край столу сльози закапали з очей. Але треба весілля справляти, коли вже почали. А як відгуляли, Гайгай посадив молодих у бричку і відвіз до себе.

— Ну, — говорить хлопцеві, — живи з жінкою в палаці — пануй над моїми землями! А через три роки я прийду. За той час мусиш придумати такі три завдання, які я б не міг виконати.

І щез, наче крізь землю провалився.

Хлопець почав царювати. Добре йому велося, але час швидко минав. Промайнули три роки, і Гайгай — мовби з неба впав:

— Ну, легеню, час: давай таке завдання, яке було б мені не під силу.

Хлопець сушив собі голову, сушив, та й придумав. Каже:

— Постав мені за одну ніч палац із чистого срібла-золота, і щоб до палацу вів кришталевий міст із височенними стовпами, а на тих стовпах золоті пташки співали.

Гайгай хитро посміхнувся і згинув. Хлопець тішився з того, що вигадав нездійсниму річ. А треба сказати, що жінці він не зізнався, яку оказію має з нечистим.

Рано повставали цар із царицею, та й не впізнають, де знаходяться: замість старого палацу — золота палата, від неї до царського двору веде чудовий кришталевий міст із високими стовпами, а на стовпах пташки золоті співають.

Не знає хлопець — чи радіти, чи журитися.

А нечистий знову перед ним:

— Ну, початок є! Нічого ти не виграв. Давай другу роботу.

Хлопець каже йому сердито:

— Усі гори у царстві за одну ніч мусиш розрівняти, з них золото, срібло й каміння знести сюди в купу! А на тому місці, де стояли гори, хай зеленіє засіяне поле!

— Ще тяжче завдання, — сміється Гай-гай. — Та не біда, щось будемо робити.

Рано встають цар із царицею і бачать: гори десь пропали, навколо палацу лежать купи золота, срібла і каміння; а там, де стояли гори, поле зеленіє.

Тепер хлопець злякався. Дідько виконав такі тяжкі завдання! Тільки одне зосталося — і доведеться душу занапастити.

— Чого ти такий смутний та невеселий? — стривожилася жінка. — Така краса сталася, а ти не радієш!

Що робити? Довелося їй розказати про угоду із Гай гаєм.

— Зосталося останнє завдання. Якщо і те нечистий виконає, нам буде кінець!

Жінка подумала і каже:

— Знаєш що? Сховайся. А як прийде сюди Гайгай, я з ним поговорю!

З'явився нечистий і питає:

— Де молодий цар?

— Та він чогось нині дуже задуманий, пішов на прогулянку. До вечора, може, й не повернеться. Якщо вам щось треба, скажіть, я зроблю.

— Дай нову роботу — мушу її зробити ще сьогодні.

І молода жінка, довго не розмірковуючи, вирвала кучеряву волосинку зі своєї пишної зачіски:

— Бачите цю волосинку? Треба її вирівняти. Мусить стати пряма, як стріла!

Гайгай засміявся. Взяв волосинку за два кінці й легенько натяг:

— Готова робота. Пряма волосинка.

— Ану лиш відпустіть її!

Відпустив нечистий, а волосинка ще більше скрутилася.

— Треба, щоб стала рівна!

Гайгай пробував усяко, але нічого не виходило. Коли добряче намучився, вдарив себе рукою по лобі й каже:

— Та я ж бачив, як ковалі залізо наперед нагріють, а тоді вирівнюють!

І всунув волосинку у вогонь. А та — звісна річ! — зашкварчала й лишила по собі кульку попелу.

— Такий ти силач?! — сміється з дідька жінка. — Тоненьку волосинку — і не зміг вирівняти. Забирайся з хати!

Гайгай, як побачив, що програв, вдарився об землю і розсипався на порох. І миттю воскресли ті сестри, що втопилися.

— Ну, ходи сюди, — покликала жінка чоловіка. — Третє завдання нас порятувало. І запам'ятай: прислів'я про жінок, що у них довге волосся, а розум короткий, неправильно вигадане.

І відтоді вони добре жили.

Біла Челядина

Був собі цар. Він мав три сина і три дочки.

Як цар умирав, наказав:

— Слухайте моєї волі, хлопці. Як хто буде дівчат сватати, то ви їх віддавайте.

Умер цар. Минув рік чи два. І от якось полягали брати і сестри спати. А надворі вітер віяв, і хтось стукав у вікно: «Вийди надвір». Ніхто не хотів надвір виходити — лише найменший брат вийшов. А то прийшов жених Вітер. Каже він:

— Дай за мене старшу сестру.

Найменший брат пішов до хати, взяв старшу сестру за руку вивів її і віддав Вітрові за жінку А як віддавав, зняв із її пальця собі на пам'ять перстень.

Опівночі світив місяць і гуділа надворі завірюха. І знов хтось постукав у вікно: «Вийди надвір». І знов ніхто не схотів виходити, лише найменший брат вийшов. А то прийшов жених Місяць. Каже він:

— Дай за мене середущу сестру.

Нічого робити — треба батькову волю виконувати. Пішов найменший брат до хати, взяв середущу сестру за руку, вивів її і віддав Місяцеві за жінку. А як віддавав, зняв собі на пам'ять перстень.

Настав ранок. І заходилося сонце гріти-припікати. Раптом почувся надворі голос: «Вийди надвір». Знову вийшов найменший брат.

А то прийшов жених Сонце та й каже:

— Дай за мене свою меншу сестру.

Пішов найменший брат до хати, взяв меншу сестру за руку, вивів її і віддав Сонцеві за жінку. І як віддавав, зняв собі на пам'ять перстень.

Повставали старші брати — сестер нема, нема кому їсти варити. Розсердилися старші на меншого і давай його колошматити — чого, мовляв, дівчат заміж повіддавав? Образився найменший брат та й вирішив покинути їх, податися у мандри світом.

Ось іде він, іде, аж дивиться — граються хлопці палицями.

— Дозвольте, і я з вами буду гратися, — каже царевич.

Став він із ними гратися. А тут саме по дорозі баба нагодилася — йшла собі та несла дзбанки з водою. Найменший брат кинув палицю і — трісь! — влучив у дзбанки. Ті розлетілися на друзки, а баба спересердя каже:

— Аби ти тоді оженився, синку, коли Білу Челядину знайдеш!

Нічого робити — мусив наймолодший брат податися на пошуки Білої Челядини. Кого не зустріне, в усіх питає:

— Де знайти Білу Челядину?

Ніхто не знав. Аж якось трапився царевичу старий дідок, та й каже:

— Є в цім краю вербова долина. У ту долину Біла Челядина приходить щодня, щоб поспати опівдні. А коло неї рушниця, хорт і сокіл.

Знайшов царевич ту долину. Біла Челядина собі спала, а хлопець тим часом тихенько забрав рушницю, хорта й сокола. А тоді збудив дівчину:

— Уставай! — каже.

Біла Челядина встала, побачила, що нема рушниці, хорта й сокола, подивилася на царевича і сказала:

— Ти переміг. Я буду твоя жона.

І така була вона гарна, що у світі кращої не знайдеш!

Узяв царевич її за жінку. Кожного місяця Біла Челядина носила кудись по чотири калачі. І як ішла, то все казала чоловікові: «Щоб ти не дивився до того хліва, що золотою колодкою замкнений».

Але царевичу страх як цікаво було, що ж у тому хліві. Узяв він якось та й відімкнув. А в тім хліві був страшний змій, закований дванадцятьма обручами. Подивився змій хижим оком і каже наймолодшому братові:

— Паничу-царевичу, дай мені штоф вина і три хліби.

Дав йому царевич штоф вина і три хліби. Як випив змій вино і з'їв три хліби, повернулася до нього чверть сили, й лопнули три обручі.

— Паничу-царевичу, дай мені штоф вина і чотири хліби.

Дав йому царевич штоф вина і чотири хліби. Як випив змій ще штоф вина і з'їв чотири хліби, повернулася ще чверть сили і лопнуло п'ять обручів.

— Дай мені ще штоф і три хліби.

Той бере й дає. І як випив змій те вино, як з'їв той хліб, повернулася до нього вся сила, він надувся страшенно, і всі обручі полопали.

А Біла Челядина якраз поверталася додому. Змій здійнявся в небо, схопив жінку недалеко від хати й поніс далеко-далеко. І як ніс її змій, вона крикнула чоловікові:

— Будеш мене шукати в Золотих горах, у Скляних дворах!

Нічого робити — йде царевич у ті Золоті гори, Скляні двори шукати, жінку свою визволяти.

Ішов-ішов, притомився і сів коло криниці спочити. Прийшла якась дівчина воду набирати. Дивиться чоловік — аж то дочка його старшої сестри. Попросив він води напитися, а як напився, то кинув дівчині у воду перстень старшої сестри. Приходить дочка додому й каже:

— Якийсь чоловік кинув мені у воду перстень.

Мати подивилася і впізнала свій перстень.

— Приклич того чоловіка сюди, — сказала мати.

Він прийшов, а сестра каже:

— Агов, брате, скільки літ не виділися, скільки літ не зналися. Чула я про тебе, що ти оженився.

— Оженився, та й жінки не маю, — каже брат. Зажурився він та й питає в сестри: — Твій чоловік — Вітер. Може, йому відомо, де ті Золоті гори, Скляні двори, куди змій мою жінку відніс?

— Спитай його. Але ж лягай зараз під корито, бо як прийде Вітер, то розвіє тебе на попіл.

Щойно чоловік послухався і ліг під корито, як грюкнули двері — зайшов Вітер до хати.

— Ох, чую, прісна душа тут є! Але прісна — не прісна, а ти, жінко, давай їсти.

Дала жінка йому їсти та й питає:

— Чоловіче, якби котрий мій брат з'явився, що б ти йому зробив?

— Якби старший, розвіяв би його на попіл, якби середущий, розвіяв би його на попіл. А якби менший, прийняв би його, як великого гостя.

Сестра далі веде:

— Менший тут.

— Ану, покажи його.

Вона показала, а Вітер каже:

— Агов, скільки літ не виділися, скільки літ не зналися. Чув я, що ти женився.

— Воно то так, Вітре, проте в мене вкрали жінку. Чи ж не відаєш ти, де ті Золоті гори, Скляні двори, куди змій мою жінку відніс?

А вітер каже:

— Не відаю. Але ж зажди — нехай добре повечеряємо, а тоді видно буде.

Посадив його Вітер за стіл та добре прийняв. І каже потім:

— Я йду спитаю своє птаство.

Скликав Вітер своє птаство і спитав. Сказали, що не знають.

Довелося прощатися. Дала сестра братові на дорогу хліба, сала, і пішов він далі шукати. Ішов, ішов, заморився і сів біля другої криниці спочити. Коли це приходить по воду дівчинка. Дивиться чоловік — аж то дочка середущої сестри.

— Дай мені напитися води, — попросив він. Дівчина дала напитися, а він кинув їй у воду перстень середущої сестри.

Приходить дівчина додому та й каже:

— Мамо, якийсь чоловік кинув мені перстень у воду.

Мати подивилася і впізнала перстень.

— Іди поклич того чоловіка сюди.

Приходить брат.

— Агов, брате, скільки літ не виділися, скільки літ не зналися. Чула я про тебе, що ти оженився.

— Оженився, та жінки не маю. Змій вкрав її у мене. Казала вона, щоб я шукав її у Золотих горах, Скляних дворах. Чи ти не відаєш, де ті Золоті гори, Скляні двори? Твій чоловік — Місяць, він скрізь світить. Спитай його, чи він не знає.

А сестра каже:

— Добре, але ти сховайся під корито, бо як він прийде, то спече тебе, не спитавши, хто такий.

Приходить додому Місяць.

— Чую, є у хаті прісна душа! Але прісна — не прісна, а ти, жінко, давай їсти.

Дала жінка Місяцеві їсти та й питає:

— Якби котрий брат мій з'явився, що б ти йому зробив?

— Якби старший — я б його спік, якби середущий, я б його спік, а якби менший, за великого гостя прийняв би.

А жінка каже:

— Та менший тут і є.

— Ану, покажися, — наказує Місяць.

Брат показався.

— Агов, скільки літ не виділися, скільки літ не зналися. Чув я, що ти женився.

— Оженився, та й жінки не маю. Відніс її змій у Золоті гори, Скляні двори. Чи ти не відаєш, де та земля?

А Місяць каже:

— Давай спершу поїмо, а тоді будемо думку гадати.

Та й посадив його за стіл вечеряти. А потім пішов Місяць і скликав усе своє птаство: сказали — не знають.

Довелося прощатися. Дала середуща сестра братові на дорогу хліба, сала, і він пішов далі. Ішов, ішов і знову сів коло криниці спочивати. Аж дивиться — прийшов до тої криниці хлопець, син меншої сестри. Набрав хлопець води, а чоловік просить:

— Дай мені напитися.

Той дав. Чоловік напився і кинув до цебра[1] перстень своєї меншої сестри. Прийшов хлопець додому і сказав мамі:

— Якийсь чоловік напився води і кинув мені перстень.

Подивилася вона — її перстень.

— Іди приклич його сюди, — сказала вона синові.

Прийшов менший брат, а вона й каже:

— Агов, брате, скільки літ не виділися, скільки літ не зналися. Чула я про тебе, що ти оженився.

— Оженився, та й жінки не маю — змій забрав. Казала, щоб я шукав її у Золотих горах, Скляних дворах. Твій чоловік — Сонце; він усе освічує, то чи не бачив він, де Золоті гори, Скляні двори?

— Треба його спитати. А ти лягай під корито, щоб він тебе не спік одразу, як прийде.

Приходить Сонце і каже:

— Чую, прісна душа тут є. Але прісна — не прісна, а ти, жінко, давай їсти.

Жінка поставила перед ним страву й питає:

— Якби котрий брат мій з'явився, що б ти йому зробив?

— Якби старший, я б його спалив, якби середущий, я б його спалив, а якби менший, за великого гостя би прийняв.

Тоді вона й не криється:

— Та менший тут є.

— Ану, покажися, — каже Сонце. Брат показався.

— Агов, скільки літ не виділися, скільки літ не зналися. Чув я, що ти женився.

— Оженився, та й жінки не маю — змій забрав. Казала, щоб я шукав її в Золотих горах, Скляних дворах. Ти скрізь світиш, то чи не відаєш, де ті Золоті гори, Скляні двори?

— Сідай за стіл. Повечеряємо, а тоді я спитаю свого птаства. Може, воно знає.

Пішов Сонце питати своє птаство, а воно каже:

— Не знаємо. Але ззаду летить орел, він знає, де Золоті гори, Скляні двори.

Прилетів орел. Сонце каже:

— Візьми цього чоловіка і покажи йому, де Золоті гори, Скляні двори.

І сказав орел царевичу:

— Візьми два відра яловичого м'яса і дві пляшки води. Коли я буду підійматися дуже високо, дай мені води, а коли буду спускатися низько, дай м'яса.

Летять вони. А недалеко від Золотих гір була річка. Орел питає:

— Перелетіли ми річку?

— Ні ще.

Орел далі летить. І знову питає:

— Перелетіли ми річку?

— Перелетіли, — каже царевич. Тоді спустив його орел на землю та й полетів назад. Глянув царевич, і раптом бачить, що річки вони ще не перелетіли. Опинився він ще на цім боці. А коло самої річки б'ються хлопці.

— Хлопці, — питає царевич, — за що ви б'єтеся?

— За татове добро.

— А яке це добро?

— Це така палиця, що як нею махнеш, вода в річці розійдеться на боки. І така шапка, в якій тебе ніхто бачити не буде. І такі черевики, що можна йти по воді й мокрий не будеш. Отаке татове добро.

— Давайте, хлопці, я вас розсуджу, — каже царевич. — Дайте мені всі речі. Я вберуся в них, перейду річку і кину все на тім боці. Котрий перший із вас спроможеться це добро дістати, тому воно і залишиться.

Почухали хлопці потилиці, віддали царевичу батьків спадок. А він річку перейшов, та їхнє добро не кинув, а пішов із ним далі, до Золотих гір, Скляних дворів.

Дістався він до Скляних дворів, аж бачить, що там грається малий хлопчик. То був його син. Царевич мав при собі золоте яблучко. Вийняв він його, дав дитині й сказав:

— Тримай і скажи мамі, що це від твого батька.

Прийшла дитина до хати, дала матері яблуко й каже:

— Мамо, це від мого батька.

— А де ж він?

— Тут він був.

Жінка озирнулася — нема нікого. А царевич стояв у чарівній шапці, й того був невидимий.

— Покажися, де ти, — просить вона. Царевич скинув шапку, і жінка побачила його. Зраділа, обійняла, та й почали радитися, як змія подолати (його саме вдома не було).

Царевич каже жінці:

— Спитай змія, де його душа.

Жінка пообіцяла розпитати й швиденько заховала чоловіка. І саме вчасно — бо тут прилетів змій. Жінка дала вечеряти, а тоді ніби ненароком і питає його:

— Скажи, де твоя душа?

— Моя душа у віникові.

Узяла жінка віник, позолотила його і давай замітати. Бачить — нема душі у віникові. Знову питає вона змія:

— Скажи правду, де твоя душа?

— Моя душа в барана в рогах.

Позолотила вона баранові роги. Баран рогами буцався, позолота злетіла, а баранові хоч би що. Питає жінка знову:

— Скажи мені, як воно насправді: де твоя душа?

І розказав їй змій усе, як було:

— Є скеля, а в скелі — коза, а в козі — моя душа. Та коза виходить раз на день, шовкової трави хапне тричі й назад входить у скелю.

Розказала все це жінка своєму чоловікові, той зрадів. Узяв булаву, пішов до скелі й став чекати, коли ж коза вийде. Вийшла коза, хапнула три рази трави і втекла. Не встиг царевич її зловити. Так само було і на другий день. А на третій наловчився він — лиш коза вийшла, хапнула раз трави, а він махнув булавою і вбив її. Тут із кози вискакує заєць. Царевич убив і зайця. А із зайця вилітає качка. Пристрелив чоловік і качку. А з качки випадає яйце. Царевич підхопив яйце у руки, та й бачить: змій летить! Царевич із розмаху кинув яйце об землю, воно розбилося, і змій одразу сконав.

А царевич забрав свою жінку й сина, поїхав до палацу і жив з ними до кінця.

Казка про Лугая

Колись у далеку давнину жили собі чоловік та жінка. У них був син, який дуже любив битися. Через це в їхній хаті завжди була сварка. Якось приходить до них одна баба та й каже:

— Ваш хлопець бився з моїм сином. Зробіть щось з ним, покарайте його.

Тато налаяв хлопця. А мама збоку й каже:

— Аби ти, сину, так бився, як Лугай у полі.

Хлопець і задумався: що то за Лугай, хто він такий?

Довго думав, ходив та думав, врешті й вирішив: «Коли мама так сказали, піду я геть від них. Може, того Лугая знайду».

От і пішов він. Ходив світами, сто країв обійшов. У тих мандрах минуло багато часу.

Одного разу іде хлопець степом, дивиться: спить чоловік, а коло нього — шабля. Хлопець шаблю підняв, думає: «Відітну голову то буду мати шаблю». Але потому міркує: «Чого ж я буду рубати голову, коли не знаю, хто це…»

Ліг він коло чоловіка та й заснув.

А то був сам Лугай. Лугай пробудився, дивиться — коло нього хлопець спить. Він хапнув шаблю — хотів відрубати голову. Потому подумав: «Ні, чого ж я рубатиму, не розібравшись, хто це…» Розбудив хлопця та й каже:

— Ти хто такий, хлопчино?

— Я такий і такий-то, — відповідає хлопець. — Мені заповіли, аби я так бився, як Лугай у полі. От я й шукаю — хто він такий, той Лугай? Ходжу, ходжу і ніде не можу його знайти.

А Лугай каже:

— Ось ти й знайшов мене. Я є сам Лугай. Я б'юся з дванадцятьма чортами вже купу років. Б'юся за свою королеву що вони її вкрали в мене. Уже дванадцять років не можу дванадцятого чорта вбити.

Хлопець каже:

— Давайте я вам допоможу.

— А ти не боїшся?

— Чого ж мені боятися?

Лугай дав йому шаблю. Хлопець і питає:

— А коли з ними битися?

Лугай відповідає:

— Скоро дванадцята година. Ось тоді вони надлетять сюди.

Коли й справді: о дванадцятій годині летить дванадцятеро чортів — і до хлопця. Він повертається в один бік, у другий — рубає чортів своєю чарівною шаблею. Вбиває одинадцятьох, а дванадцятий — тікати. Хлопець каже Лугаєві:

— Біжімо за ним!

Побігли. Старший Лугай лишився ззаду а молодший Лугай біжить попереду. Вже доганяє чорта — аж там велика чорна прірва.

Чорт — туди!.. Але хлопець був спритніший і все ж таки відрубав чортові голову. Тоді й думає: «А що ж далі робити? Мабуть, мушу лізти в цю прірву: недаремно ж чорт рвався туди».

Заліз у прірву. Пішов собі, роздивляється. Іде далеко, іде довго. Дивиться, аж велика печера, а в печері сидить дівчина. Він і питає:

— Хто ти така?

А вона:

— Я королева донька. Мене вкрали чорти у мого коханого Лугая.

Хлопець каже:

— От я й Лугай.

— Неправда, — відповідає дівчина. — Мій Лугай старший за тебе.

А хлопець:

— Ходи зі мною.

— Ні, — каже дівчина. — Я не піду з тобою. Піду лише зі своїм Лугаєм.

— Лугай послав мене за тобою, — переконує хлопець.

Вона й погодилась. Пішли. Вийшли на світ та й ідуть до Лугая. Лугай побачив їх і біжить назустріч. Падає хлопцеві в ноги і каже:

— Віддай мені її.

А хлопець:

— Я ж тільки вам її привів.

Лугай забрав свою дівчину і каже:

— Я знаю для тебе ще кращу наречену і також королівну. Допоможу тобі її роздобути.

І пішли вони в степ, спинилися. Лугай підняв руки догори і крикнув:

— Чорти! Лугай в полі війни хоче!

Дав хлопцеві чарівну шаблю, а сам пішов. Залишився хлопець самий. Стало йому страшнувато. От приходить дванадцята година. Дивиться: летять дванадцять чортів, і всі дуже розлючені — летять просто на нього. Він шаблею в один бік, в другий — одинадцятьом голови відтяв, а дванадцятий тікає. Хлопець за ним та за ним. Можна було би зрубати голову, але чогось не зрубав. Дивиться, куди чорт утікатиме. Аж той — у печеру. Він за ним. Там вогонь — хлопець у вогонь, далі вода — хлопець у воду, там морок заступає дорогу — він через морок. За чортом, за чортом… Так добігає на той світ і аж там стинає чортові голову.

Ходить по тому світу, ходить, а довкола все якесь не таке, як на цім світі. От прийшов він в одне місце, дивиться, а там стоїть великий палац із кількома дивними дверима. Хлопець відчинив одні двері — звідти вогонь. Він зачинив. Відчинив другі — звідти людські голови котяться. Відчинив треті — там жіноче волосся… Багато страхіть показувалося йому в тих дверях, аж доходить він до дванадцятих. Заглядає у щілину — бачить: сидить там дівчина, прикована на двох ланцюгах. Він і каже:

— Я прийшов, щоб визволити тебе.

Дівчина питає:

— А ти хто?

— Я Лугай, — відповідає він.

Дівчина каже:

— Я тебе не знаю, але тікай звідси, доки не прилетіли чорти.

— Уже я чортів подолав, — відповідає хлопець.

А дівчина:

— Тут ще гірші страхіття є. Тут живуть дванадцятеро зміїв. Вони тебе вб'ють.

— А ти не знаєш, де вони тепер?

— Пішли битися з кимось у степ.

Хлопець і думає: «Це, певно, зі мною».

— А коли вони мають повернутися?

— Вони, перш ніж іти назад, кидають з лісу свою булаву, — каже дівчина.

Хлопець позачиняв усі двері, пішов до полонянки. Хотів відкувати її з ланцюгів, але вона не дозволила:

— Не треба, — каже, — бо й мене вб'ють.

Чекають вони, чекають. Коли це через якийсь час чують: у подвір'я влетіла булава. Хлопець вискочив надвір і завернув булаву назад у ліс.

Наймолодший змій крикнув:

— Хлопці, проти нашої сили хтось є!

Кинулися змії додому. Прилітають, аж усе зачинено, тільки двері до темниці, де дівчина сидить, відхилені. Менший змій скочив досередини, а хлопець з-за дверей — чвах! — відтяв голову — і на бік. Другий зайшов — відтяв. Далі третій, четвертий… Так усім голови повідтинав.

Дівчина каже:

— Отепер ми вільні.

Вийшли вони надвір і бачать, що коло палацу росте яблунька. Яблука на ній такі, яких хлопець ще зроду не бачив. Дівчина й каже:

— Ану, зірви яблуко.

Він зірвав.

— Переріж надвоє.

Він перерізав.

— Кинь через себе.

Він кинув, і палацу не стало.

— Бери в кишеню.

Він узяв.

— А тепер пішли, — каже дівчина.

Ідуть вони, йдуть, вийшли на цей світ. Серед степу хлопець каже:

— Отут нам би жити.

— Ні, — відказує дівчина, — тут недобре. Підемо далі.

Знову йдуть. Дійшли аж над море. А там такі гарні причали, кораблі…

— Отут би жити, — каже дівчина. — Море рибку викидає, всілякі кораблі припливають.

— Та й справді, — каже хлопець. — Але де ми тут жити будемо?

— А ти витягни яблуко з кишені, — каже вона.

Хлопець вийняв.

— Кинь через себе.

Він кинув, і там, де яблуко впало, став пишний палац. Почали вони в ньому жити.

Кораблі приходили з різних країн. Якось жінка й каже:

— Чоловіче, глянь, то приплив корабель від мого тата!

От і добре. Прийняли вони гостей та передали з ними записку, що живуть вони там-то й там — нехай батько до них приїде в гості.

Посланці сповістили батька. Старий зрадів, але наказує:

— Вертайтеся до них і забирайте їх сюди.

Припливли посли, передають батькову волю.

А молодий Лугай відповідає:

— Як йому задалеко до мене, то і мені до нього. Коли тато не приїхав до рідної доньки, котра була пропала навіки, то і я не поїду.

Жінка злякалася:

— Тато розгнівається на нас.

А Л угай:

— Я не боюся нікого!

Посли повернулися додому розповіли батькові про зятеві слова. Той розгнівався, наказав зібрати військо і вбити зятя.

Поїхали вони. Припливають, військо вискочило з корабля, почало стріляти. Лугай вийшов — в один бік шаблею махнув, у другий… а в третій уже не було чого махати. Залишилося з цілого війська дві-три душі. Вони й повернулися з кораблем.

Старий, коли почув, ще більше розлютився. Зібрався і йде до Ліктибороди, найстаршого над чортами:

— Як уб'єш мого зятя, забереш мою доньку собі за жінку, — просить старий, — а я буду замітати у вас коло хати. Лишень убий мого зятя.

— Добре, — каже Ліктиборода. — Мені твого зятя нема що бити…

На цьому й порішили.

А тим часом Лугаєва жінка застерігає:

— Лугаю, на тебе йде Ліктиборода з чортами. Тут ти пропав.

— Так, — каже Лугай, — тепер я і справді пропав, та боронитися буду.

Сім днів бився Лугай із чортами. Нарізав їх такі купи, що гори стали навкруги. Нарешті так знесилився, що мусив зайти до хати. Каже до жінки:

— Клич Ліктибороду, нехай іде мене вбивати.

Жінка вийшла надвір.

— Іди вбивай, — каже. — Він більше не може битися.

Ліктиборода зайшов до хати. Лугай ще тримав шаблю: махнув нею, але шабля випала йому з рук. Ліктиборода скочив до жінки.

— Ти хочеш, аби він мене вбив? — питає.

— Ні, — каже. — Іди рубай його, але тільки один раз. Відрубай голову, а над тілом не знущайся, бо не піду з тобою.

Ліктиборода відрубав Лугаєві голову, забрав жінку на корабель і поплив назад. Стали вони собі жити, і старий з ними.

Тим часом Лугаєва мама довідалася від людей, що її син був великим сміливцем і загинув. Пішла вона його шукати. Іде, іде, іде.

Дні й ночі йде. Бог його знає, скільки вона отак мандрувала, аж якось бачить у степу: біжать чорти і сперечаються між собою. Один другого по обличчю — пах-пах-пах! А той другий каже: «Ти чого б'єшся?!» А перший лише шаблею — чвах! Відтяв голову. Третій каже: «Що ти зробив?» Підбіг, притулив голову, зірвав якусь травичку, приклав до шиї. Той чорт ожив, і вони побігли далі.

Мама й собі тої травички зірвала. Нарешті прийшла до палацу. Заходить, а син лежить неживий. Вона притулила голову до тіла, приклала травичку до шиї. Син і пробудився:

— Ох, як я довго спав.

Відтак почав усе згадувати, а згадавши, й каже:

— Ви, мамо, лишайтеся тут, а я піду шукати свою жінку.

Пішов до причалу, сів на корабель і поплив до тестя. Припливає до його королівства, шукає, де той мешкає. Ходить лісами, вже й зголоднів. Бачить: яблунька росте. Зірвав собі яблуко, з'їв. Коли мацає свою голову а на ній роги виросли — такі, як в оленя. Хоче йти, а роги не дають — за дерева чіпляються. Але якось боком-скоком, сяк-так перейшов ліс, вийшов на галявину, а там грушка росте. Він й собі думає: «З'їм ще й цієї грушки. Може, вмру. Бо з рогами я й так вже нікуди не дінуся…»

Як він ту грушку з'їв, так ті роги й відпали. Хлопець зрадів. Повернувся до яблуньки, зірвав із неї яблук, потім до грушки підійшов і з неї плодів набрав.

Доходить до міста, до тестевого палацу, де жив Ліктиборода з його жінкою. Набрав у кошик яблук, ходить під вікнами та й кричить:

— Купуйте яблука, купуйте яблука!

Жінка подивилася з вікна й упізнала його. Збігла вниз та й запитує:

— Це ти, Лугаю?

Він каже:

— Я. Тікай зі мною.

— Не можна мені втікати, — каже вона. — Ліктиборода все одно дожене і вб'є. Треба так зробити, аби його самого зі світу звести.

Лугай і каже:

— Ти купи в мене ці яблука, але сама їх не їж. Загадай зробити великий бенкет і скажи, що ти купила святих яблук. Нехай всі разом їх покуштують.

Жінка так і зробила. Скликали сусідніх королів і вельмож, а тоді вона подала до столу фрукти та й каже, що то святі яблука. Гості їх покуштували — і в усіх них повиростали пишні роги. Почали вони кричати та грозитися… Ліктиборода з рожищами бігає палацом і не знає, що робити; в його доньки роги заросли в стіну і вона не може й поворухнутись. Ще й жінка дуже захворіла (це вони так з Лугаєм домовилися) і просить:

— Певно, я буду вмирати, то признайся мені, чоловіченьку, хоч перед смертю: звідки в тебе така сила і чи можна її здолати?

Ліктиборода не хоче казати, але жінка просить та й просить. Врешті признався:

— Моя сила, — каже, — у дванадцятій горі, в золотій дірі. Гора раз на рік відкривається — моя сила показується.

А Лугай тим часом переодягнувся на ворожбита і ходить під вікнами, викрикуючи:

— Я вмію лікувати, я вмію лікувати.

Ліктиборода почув та й кличе його:

— Як вилікуєш нас усіх і мою жінку — віддам пів королівства, а ні — то вб'ю тебе.

Лугай зайшов до палацу, порізав грушок, дав усім покуштувати — роги й повідпадали.

Та Ліктиборода й далі сам не свій від горя: жінка от-от помре.

— Я вилікую твою жінку, — каже Лугай. — Нехай лише п'ять днів до її покоїв ніхто не заходить.

Домовилися.

Лугай побув п'ять днів зі своєю жінкою, про все в неї розпитався. Через п'ять днів виходять. Жінка вже весела, здорова. Ліктиборода на радощах питає Лугая:

— Що тобі дати, чоловіче, за те, що ти нас усіх врятував?

— Нічого не хочу, — відповідає Лугай. — Лиш дай мені пару добрих коней і на рік їсти. Я собі й поїду.

На то й пристали. Лугай зібрався в дорогу попрощався з жінкою й поїхав.

Їде, їде, через півроку добирається до тої гори, а там три орли — стережуть гору й нікого до неї не підпускають. Ті орли дуже голодні, бо Ліктиборода за своїми клопотами забув їх годувати.

Один орел спустився до Лугая — хотів його з'їсти. А Лугай каже:

— Не їж мене, орле. Я прийшов у Ліктибороди силу забрати.

— Ми тебе не пустимо, а тут-таки вб'ємо, — кажуть орли.

— Ні, — каже чоловік, — краще вбийте моїх коней, бо я мушу помститися Ліктибороді. Він колись переміг мене й жінку в мене вкрав.

— А ти вб'єш його? — питаються.

— Уб'ю, — каже Лугай.

— Тоді добре, — каже один із орлів. — Я беру коня і пораджуся з товаришами.

Вхопив коня, злетів на гору. Там орли коня роздерли, з'їли. Порадилися.

Злітає один орел до Лугая та й каже:

— Через три дні гора буде відкриватися. Як зайдеш туди — не барися, бо гора швидко закривається.

Узяв орел чоловіка на плечі, виніс на гору. Через три дні гора відкрилася. Звідти видно стало золотий стіл із золотою шухлядою. Лугай скочив туди, висунув ту шухляду, а там — скринька. Він ухопив її — і назад. Все ж трохи припізнився: гора відтяла йому п'яту. Орли поплювали йому на ногу, п'ята й загоїлася. Хлопець каже орлам:

— Летіть зі мною. Як розправлюся з Ліктибородою, будете жити в мене.

Сам сів на коня, що лишився цілий, і їде… їде, їде, і так йому кортить дізнатися — що ж у тій скриньці? Не втерпів — відкрив її, дивиться — а там дванадцять шершнів. Один із них просунув голову в щілину, а Лугай і відітнув її накривкою. Вже лиш одинадцять шершнів, далі десять, дев'ять…

Ліктиборода відчув, що слабшає. Почав кричати:

— Жінко, я захворів!

Жінка й рада. Думає собі: «Дістався нарешті мій Лугай до твоєї сили».

Доки Лугай доїхав додому, в скриньці залишився лише один шершень, Ліктиборода вже ні рукою, ні ногою не може ворухнути. Прийшов до нього Лугай, чортяка в нього й просить:

— Лиши мені хоч трохи сили. Я буду служити тобі.

— Ні, — каже Лугай, — з господарством свого тестя я і сам упораюсь, — і відрубав Ліктибороді голову. Тіло спалили, позамітали, а самі залишилися жити на тому королівстві.

Золотий черевичок

Були собі чоловік та жінка, і мали вони дочку. Мати була гарна, а дочка ще краща. Ледве вибилося дівча у підлітки, аж горе спіткало — мати лежить при смерті. Коли мама вмирала, покликала до себе дочку, та й каже їй нишком:

— На тобі, доню, це зернятко, та нікому не кажи, що в тебе воно є. А як прийде тобі лихо, посади його, то виросте з нього верба яра. І що тільки тобі треба буде, все ця верба тобі дасть.

От поховав чоловік жінку, погорював-пожурився. А тоді знов оженився на вдові. І була в тієї вдови своя дочка.

Як то часто буває, баба свою дочку жалує, а дідову зненавиділа так, що й просвітку їй не стало. Бабина ж дочка така лінива, така ледача: ні до холодної води не береться, все б сиділа, склавши руки. А дідова дочка роботяща та добра дитина, і що не дай їй робити, і скільки не дай — чисто все зробить.

Та що з того, коли нічим бабі вона догодити не може. Хоч як гарно зробить, а баба все її лає, а то й межи плечі стусана дасть, чи таки й зовсім добре попоб'є. За роботою та за тими штурханцями ніколи дівчині й угору глянути, ніколи й причепурити себе, сорочку вишити. А що було в неї пошите ще за материного часу, своїй дочці баба позабирала. Ходить, бідолашна, в такому рам'ї, що й люди сміються. Мовчки терпить усе те бідна дівчина, тільки поплаче нишком, а лиха баба ще більше лютує, що вона мовчить, ще гірше над нею коверзує й так усе визирає, до чого б ще прискіпатися. А нема до чого — дівчина все робить на совість.

От баба й надумала.

— Жени, — каже, — ледащо, бичка пасти! Та на тобі круг прядива, щоб ти його й зім'яла, і потіпала, і спряла, і помотала, і зіткала, і побілила, і полотно додому принесла! Та гляди: не зробиш, то й жива не будеш!

Узяла дівчина те прядиво, погнала бичка пасти. Бичок пасеться, а вона плаче: де ж таке видано, щоб усе те за день зробити? А далі й згадала: «Є ж у мене зернятко від матінки!».

От і посадила його дівчина на леваді, полила, а сама сіла та й знову плаче. Плакала, плакала, та й не зчулася, як заснула. Прокидається — аж із того зернятка гарна верба яра виросла, а під вербою криничка, і вода в ній чиста, як сльоза. Підійшла дівчина до верби та й каже:

— Вербо яра, відчинися! Ганна-панна йде.

От верба й відчинилася, а відтіля так панни й вилинули:

— Панно наша мила, панно наша люба, що скажеш робити?

Дівчина й каже:

— От вам круг прядива: треба його зім'яти, й потіпати, і потрясти, і помотати, і полотно з нього зіткати, і побілити.

— Панно наша мила, панно наша люба, зараз буде.

Та й назад усі у вербу.

От допасла дівчина до вечора, та знов до верби:

— Вербо яра, відчинися! Ганна-панна йде.

Верба відчинилася, і звідти панни виносять їй тонке полотно — таке біле та гоже, хоч зараз сорочки ший. Узяла дівчина полотно, пригнала бичка додому, віддає бабі роботу. А та аж зубами заскреготіла, як побачила, проте нічим не могла допекти — завдання ж бо виконане.

А наступного дня баба свою дочку послала бичка пасти та й каже:

— На тобі, донечко, мичку: спрядеш — то спрядеш, а не спрядеш, то й так принесеш.

Погнала бабина дочка пасти бичка, а мичку закинула. Увечері повернулася і каже:

— Голова в мене, мамо, так боліла, що я її звести не годна була.

— Ну, дарма, доню, ляж та відпочинь!

От діждали вони неділі. Баба свою дочку причепурила і веде до церкви, а на дідову гримає:

— Топи, ледащо, нетіпахо! Щоб ти й витопила, і обідати наварила, і прибрала, ще з цього полотна й сорочку пошила, поки ми вернемося з церкви. Та гляди: не зробиш, то й жива не будеш!

От пішла баба з дочкою до церкви, а дівчина швиденько витопила, обідати наварила, в хаті поприбирала, тоді побігла на леваду до верби й каже:

— Вербо яра, відчинися! Ганна-панна йде.

Верба відчинилась, а відтіля панни так і вилинули.

— Панно наша мила, панно наша люба, що скажеш робити?

— Треба з цього полотна, поки мачуха із церкви прийде, сорочку пошити. Та ще й дайте мені вбратися — хочу і собі до церкви поїхати.

Ті зараз кинулись, убрали її пишно, а на ніжки маленькі золоті черевички вбули. Тут і коні під'їхали — сіла дівчина і поїхала до церкви.

Як увійшла в церкву, так церкву й осяяла. Люди аж нестямляться з дива: «Чи воно князівна, чи королівна? Ще такої не бачили!» А на той час князенко в церкві був. Як угледів, то й очей уже відвести не сила від неї… Щойно відправа скінчилася, дівчина перша з церкви вийшла, сіла, поїхала. Під'їхала до верби, верба відчинилася, вона поскидала все з себе, знову наділа своє рам'я, пошиту сорочку взяла… Коні у вербу в'їхали, зачинилася верба, а дівчина пішла до хати, сіла і виглядає бабу з церкви.

Прийшла мачуха із донькою і давай до бідолашної чіплятися.

— А що, наварила?

— Наварила.

— А сорочку пошила?

— І сорочку пошила.

Подивилась баба, нічого не сказала, тільки плечима здвигнула.

— Давай обідати!

Посідали обідати та й почали розказувати, яку-то вони панночку в церкві бачили — як сонце гарну… Що аж князенко і молитись забув та на неї дивився.

— А на кого вона схожа? — питає дівчина. — Може, на мене?

Бабина дочка в сміх, а баба відрізала:

— Ач, нетіпаха, грубниця погана, до кого рівнятися здумала!

От діждали й другої неділі. Знову дід із бабою та з бабиною дочкою до церкви подалися, а дівчині звеліла баба топити та й ще якусь роботу загадала. Та впоралась швиденько й до верби кинулася:

— Вербо яра, відчинися! Ганна-панна йде.

Відчинилася верба, а з неї панни так і вилинули.

— Панно наша люба, панно наша мила, що скажеш робити?

Вона їм знову загадала ту роботу, яку мачуха докинула, а сама вбралася до церкви, в золоті черевички взулася й поїхала.

Коли князенко вже там… Вона як увійшла, то знову церкву осяяла. Люди торопіють: «Боже, яка краса! Хто ж це?» Ніхто не знає, а князенко й очей не відведе… Скінчилася відправа — дівчина перша вийшла. Приїхала, пишне убрання поскидала, своє рам'я наділа, сіла та й дожидає з церкви.

Повернулася сім'я з церкви, посідали всі обідати і знову розказують за ту панну.

— Князенко гарний, а вона ще краща.

— А може, вона на мене схожа? — Ганна питається.

Бабина дочка регоче, а баба лютує — трохи не б'є дівчини… Не знає вже, що б їй і робила, — так зненавиділа.

А князенко тим часом усе вивідує: хто та панна? Ніхто не знає. Раду радить він із приятелями, як би його дізнатися. От один хлопець і каже:

— А я знаю, як довідатися.

— Як? — питається князенко.

— На тому місці, де красуня стає, смоли підлити, — черевички й пристануть.

Так і зробили. Приїхала Ганна-панна на третю неділю до церкви, стала. А князенко з панами так і пильнують, так і пильнують… Кінчається відправа, хоче вона йти, — не може рушити з місця. Рвонулася дівчина, таки зірвалась, а один черевичок і зостався. Утекла додому. Приїхала, убралася знов у своє рам'я та й сидить.

Приходять усі з церкви, та як стали розказувати!

— Такий, — кажуть, — маленький черевичок, що й ноги такої нема, щоб на неї прийшовся по мірці.

— А може, на мою прийдеться? — допитується дівчина.

Баба як розлютується, як почне її лаяти! І дочка бабина приєдналася:

— Оце так нетіпаха! Оце грубниця! Тільки в попелі гребеться, ноги, як колоди, а до кого рівняється!

Побила бідолашну баба та й з хати прогнала.

А князенко скрізь розпитується: хто золотий черевичок загубив? Ніхто не знає. Що його робити? А той парубок, що порадив про смолу знову каже князенкові:

— А я знаю, як її знайти.

— Як? — питає князенко. — Кажи!

— Послати людей по всіх усюдах міряти черевичок: на чию ногу прийдеться по мірці, то буде вона, вродлива панна.

Так і зробили — пішли черевичок міряти. Пішли спершу по князях, тоді по панах. Як же всім дівчатам хотілося, щоб черевичок по мірці був, аби князенкові за жінку стати! Ні, не приходиться! Пішли тоді по купцях — ні! По міщанах — ні!.. Треба йти по мужиках. Пішли.

Ходять та й міряють, та й міряють — усе нема і нема. От заходять і в ту хату, де дідова і бабина дочка були. А баба ще здалека людей побачила, та промуркотіла до своєї дочки:

— Мий, доню, швидше ніжки, бо йдуть черевичок міряти!

А на дідову гаркнула:

— А ти, нечупаро, задрипанко, грубниця погана, геть мені зараз на піч, щоб і не видно тебе було!

Та й заховала її.

Прийшли посланці.

— Здорові будьте!

— Дай боже доброго здоров'я.

— Чи є у вас дівчата?

— Є у мене дочка, — каже баба. — Доню! Доню! Біжи сюди, давай ніжку, золотий черевичок міряти! От люба дитина, ніжки біленькі!

Почали міряти, — ні, не підходить їй золотий черевичок.

— Та ти дуженько, доню, стромляй ніжку, вона влізе! — баба доньку вмовляє.

Стромляла-стромляла — де там!

А дідова дочка дивиться з печі.

— А то ж яка дівчина у вас на печі? — питається посланець.

— Та то ледащиця, грубниця, нетіпаха!.. — говорить баба, та на дівчину: — Ти чого вилізла, задрипанко, сказано тобі: сиди тихо!

— Ні, бабо, а хай вона сюди йде! Злазь, дівчино!

Злізла вона, стали черевичок міряти — враз так і прийшовся.

— Ну, бабо, — кажуть вони, — мусимо цю дівчину із собою взяти.

— Оце лихо! Де ж таки видано, щоб таке опудало та князенкові за дружину було! Чи то ж годиться?! Я не пущу!

— Не перечте, бабо, таки візьмемо!

Баба верещить: та вона така, та вона сяка!.. Та вона з попелу не вилазить, та на ній сорочки ніколи білої нема…

Але ті не слухають.

А дівчина каже:

— Заждіть трохи, піду приберуся!

Вибігла вона з хаті й мерщій до левади:

— Вербо яра, відчинися! Ганна-панна йде!

Як відчинилася верба, а з неї панни так і вилинули. Убрали дівчину, причепурили. Помчала вона назад до хати. Увійшла — й все довкола осяяла… Так люди й поторопіли.

— Дай, — каже, — взую і другий свій черевичок.

Тут уже всі зрозуміли, що Ганна — та панна, що до церкви їздила. Посадили її у бричку, поїхали до палацу. Швидко й весілля відбули. А верба з криничкою пішла в землю та й знов у князенковому саду вийшла.

Чабанець

Був собі чабанець, та такий, що ще змалку все вівці пас, більш нічого й не знав. От раз і випав йому з неба камінь — не простий, восьмипудовий. То він було все грається тим каменем. Бувало, причепить його до батога та підкине вгору, а сам спати ляже на цілий день; прокинеться — аж ось і камінь летить, та як упаде, то аж у землю і вгрузне. А коли раптом покине серед степу сіряк[2] і тим каменем привалить, то навіть три чоловіки, або й більше, зрушити не годні. Мати було його лає:

— Що ти, як дурний, тягаєшся з тою каменюкою? Ще надірвешся!

А йому й байдуже: катає та й катає той камінь.

Аж сталася якось біда. У тій землі правив цар, і одного дня до його столиці став підступати змій. Величезні камені вергає, з них палац собі будує та ще й вимагає, щоб той цар за нього свою дочку оддав. Цар перелякався, давай засилати гінців у всі кінці, чи не знайдеться де такий богатир, щоб того змія знищив? По всьому царству їздили гінці, шукали сміливця, а той все не знаходився. Аж той чабанець почув про царську грамоту та й похвалився:

— Я б того змія, — каже, — батогом забив.

Він, може, сказав на глум, а люди взяли на ум, донесли цареві до вуха. Ось цар і вимагає, щоб чабанець до нього прийшов. Куди від царя подінешся? Довелося йти.

Приступив чабанець до царя, цар подививсь, що він такий малий та непоказаний, і каже:

— Не впораєшся ти! Молодий ще дуже.

— Нічого, — каже чабанець. — Візьмуся я до цієї роботи.

Узявся за гуж — не кажи, що не дуж. Але ж дав чабанцю цар два полки солдатів на поміч. Чабанець вийшов до тих солдатів та як скомандував, то неначе він уже років двадцять у війську служив. Тоді цар тільки руками сплеснув.

От, не доходячи кількоро верст до змієвого палацу, покинув чабанець свої полки і наказав:

— Дивіться ж, як із труби змієвого палацу піде дим, то я його побив, а як полум'я — то він мене.

Покинув собі військо, а сам і пішов. А той змій і справді був сильний: за версту нікого до себе не підпускав, вогненним подихом на попіл розвіював. От як забачив змій чабанця, миттю дмухнув вогнем — аж ні, на тому і волосинка не зворухнулася.

— Ну, — питає змій, — за чим, добрий молодцю, прийшов до мене? Будемо битися, чи миритися?

— Не з тим добрий молодець ходить, щоб миритися, а з тим, аби битися.

Змій подивився на нього й каже:

— Та ти малий ще, піди три роки погуляй, а тоді й приходь.

— Ні, — мовив чабанець, — я вже гуляв.

— А чим ти, — питає змій, — мене будеш бити?

— А оцим батогом.

У чабанця був батіг, із цілої волячої шкури сплетений, і той камінь на кінці прив'язаний.

— Ну, — каже змій, — тоді бий мене!

— Ні, бий ти мене перший.

Дістав змій меч на три сажні залізний, як ударив чабанця ним, так меч на шматки і розколовся.

— Тримайся, — каже чабанець, — тепер моя черга бити.

Як шмагоне його тим камінцем — тут змій на долівці розпластавсь і дим пішов у трубу.

Військо раде, музиканти грають, співаки співають, цар чабанця стрічає, бере зараз під руку, веде у палац. Щоб віддячити рятівникові, віддав цар за нього дочку, побудував їм палац, живуть собі молодята.

А інші царі почали розбалакувати: як так можна, щоб свою рідну дочку та оддати заміж за чабана! Цареві вже і самому шкода, знову грамоти він посилає: чи не найдеться де такий богатир, щоб того чабанця міг убити. Скоро і найшлося двоє. От спорядив їх цар, і пішли вони до того чабанця. Прийшли, він і питає:

— З чим, добрі молодці, прийшли? Будемо битися чи миритися?

— Авжеж, — кажуть, — битися.

От один як ударить через ліве плече, так меч і розколовся. А другий як ударить навхрест через праве — тільки сорочку перерубав. Тоді чабанець підвівся, узяв їх обох, як здавив докупи, так маслаки з них і посипались. Набрав він тоді тих маслаків у кулаки, та так йому досадно на царя стало. Пішов зять до тестя і не величає, а прямо каже:

— А що, бачиш це? Таке й тобі буде!

Тоді й перестав цар його чіпати. Жив собі чабанець зі своєю дружиною та й горя не знав. Може, й досі живуть.

Три брати і кицька

Жили колись на світі чоловік та жінка. Вони мали трьох синів — Іванка, Штефанка й Романка. Коли сини підросли, чоловік сказав жінці:

— Ану спечи паляницю Іванкові. Най іде у світ — може, десь знайде свою долю.

Жінка спекла паляницю, поклала хлопцеві в торбинку і сказала:

— Щасливої дороги, синку! Йди у світ, але не будь там довго. Знайди хоч трошки гаразду й вертайся додому, бо нам сумно без тебе.

— Добре, мамо, я скоро вернуся.

Пішов Іванко. Йшов день, два, три. На четвертий день дуже змучився. Сів собі на камінь, витягнув із торби паляницю й почав їсти. Звідкись прийшла до нього біла кицька і нявчить жалібно.

— Няв-няв-няв…

— Чого тобі, кицько? — спитав хлопець. — Їсти захотіла?

— Няв-няв-няв…

— На, мені не жаль паляниці. Бач, яку велику спекла мати.

Кицька з'їла шматок паляниці й питає Іванка:

— Куди йдеш, легеню?

Парубок здивувався:

— Де це ти навчилася по-нашому?

— Живу між вами все життя, то й навчилася, — відповіла кицька. — Куди, питаю, йдеш?

— Іду служби шукати.

— Служи у мене.

Іванко знову витріщив очі:

— Яка в тебе робота?

— А мишей ловити! Як зловиш золоту мишу то дам тобі великий подарунок.

— Така робота не для мене. Я вмію орати, сіяти, молотити. Якби в селі дізналися, що я в кицьки наймався ловити мишей, то ні одна дівчина не вийшла б за мене.

— Послужи мені хоч трошки, Йванку — вмовляла кицька.

І хлопець дав згоду:

— Коли так гарно просиш, хай буде.

Кицька повела Йванка до великого палацу. Брама відчинилася, і він увійшов на велике подвір'я. Брама зачинилася за ним, а кицька — шусть, сховалася в дірку. Іванко бачить, що палац із самого золота і срібла. А довкола зелена травичка, квіти розквітли. Раптом перед ним стала золота миша, така блискуча, що не міг дивитися на неї. Довкола миші бігали срібні мишенята. Вони йому нічого не казали, і Йванко їх не чіпав. Дістав із торби паляницю та й сів їсти. Золота миша озвалася:

— А я теж голодна.

— Мені не жаль паляниці, мишко, — відповів Іванко і кинув їй шматок.

Минула ніч. Уранці знову з'явилася кицька. Іванко їй і каже:

— Шукай собі, ґаздинько, кота, бо ловити мишей — не моє ремесло.

— Послужи ще одну ніч, — просила його кицька.

— Не можу, бо вже з'їв усю паляницю. Треба вертатися додому.

Кицька насипала йому до торби срібла й сказала:

— Нікому не кажи ні слова про те, що бачив.

— Добре, кицько, не скажу.

Іванко повернувся додому.

Того самого дня, коли він вернувся, чоловік сказав жінці:

— Спечи дві паляниці, і най Штефанко йде у світ шукати гараздів.

Жінка спекла дві паляниці, поклала синові в торбину і сказала:

— Іди у світ, Штефанку, але не будь там довго, бо нам сумно без тебе.

— Не журіться, мамо, я скоро вернуся.

Пішов Штефанко. Йшов один день, другий, третій… У дорозі змучився і дуже зголоднів. Сів коло кринички, витягнув із торби паляницю й почав їсти. Раптом чує:

— Няв-няв-няв…

— А ти звідки взялася тут? — зрадів хлопець кішці. — Що, сапаєш у полі та їсти захотіла? Мені не жаль паляниці. На, трохи поїж.

Кицька з'їла шматок його паляниці й спитала:

— Куди йдеш, легеню?

— Іду у світ служби шукати.

— То наймися в мене.

— А що робити в тебе? — здивувався хлопець.

— Будеш мишей ловити.

— Е ні, це мені не пасує. Повернуся — люди скажуть, що я той леґінь, який шукає легкої роботи.

— Ти послужи у мене хоч дві ночі. Я тобі добре заплачу.

— Дві ночі можу послужити.

Кицька наказала, щоб він зловив їй золоту мишу, і повела Штефанка до великого палацу. Брама відчинилася, а потім закрилася. Кицька ж ніби здиміла — геть щезла.

Штефанко ходить по двору, щипає паляницю. Коли дивиться — а перед ним золота миша зі своїми срібними мишенятами.

— Дай мені кавальчик паляниці, — попросила мишка.

— Мені не шкода паляниці, але ти так блищиш, аж очі болять. Ти з чистого золота?

— Із чистого, Штефанку.

— Ти, мабуть, дуже дорога.

— Дуже, легеню, — відповіла мишка.

Минув ще один день. Штефанко поділився із золотою мишкою й другою паляницею.

Прийшла біла кицька:

— Няв-няв-няв… Ти зловив мені золоту мишу?

— Ні, мишей ловити — не моє ремесло. Це ти можеш зробити сама. Відчини браму піду додому, бо вже з'їв паляниці.

Кицька насипала йому до торби срібла й попросила:

— Нікому не кажи, де ти був і що бачив.

— Буду мовчати, як риба, — пообіцяв хлопець.

Вернувся він додому, а батько каже матері:

— Спечи, жінко, аж три паляниці, та най іде Романко у світ шукати гараздів.

Жінка спекла три паляниці, поклала в торбину і сказала наймолодшому:

— Іди у світ, Романку, але не будь там довго, бо нам сумно без тебе.

— Не сумуйте, мамо, незабаром повернуся, — відповів їй син і подався у світ.

Ішов день, другий, третій. Четвертого дня вийшов Романко на широке поле і сів коло кринички. Витягнув із торби паляницю й почав їсти. Раптом звідкись прийшла до нього біла кицька.

— Няв-няв-няв…

— Чого тобі, кицько? — спитав хлопець. — Їсти захотіла? На, мені не жаль паляниці, — відламав скибку і дав кицьці.

Кицька з'їла скибку паляниці й питає Романка:

— Куди йдеш, Романку?

— У світ.

— Чого?

— Служби шукати.

— Служи у мене.

— А що в тебе робити?

— Як зловиш мені золоту мишу і принесеш живою або мертвою, я тобі віддячу.

Хлопець почухав потилицю:

— Хоч мишей ловити — не моє ремесло, але два-три дні зможу послужити.

Романко поклав у пазуху камінь і пішов за кицькою, яка повела його до великого палацу. Брама відчинилася, і він увійшов на велике подвір'я.

Кицька несподівано зникла. Там, де вона стояла, ніби з-під землі зродилася золота миша зі своїми срібними мишенятами. Романко спочатку дивився на ту мишу й нічого не сказав, а відтак розсердився:

— Якого дідька ти ходиш довкола мене?

— Ходжу, бо я тебе не боюся, — відповіла мишка.

Хлопець розсердився ще дужче і дістав камінь із пазухи. Прицілився і кинув у мишу.

Та підскочила, упала і більше не вставала. І от диво: миша зникла, а на її місці з'явилася дівчина — така гарна, як квітка. Вона сказала:

— Дякую, Романку, що врятував мене від миші-чарівниці. То вона обернула мене, найгарнішу на світі царівну, в білу кицьку. Чари тривали доти, дока вона була жива. Що хочеш за те, що визволив мене?

— Хочу, аби ти стала моєю жінкою, — відповів Романко.

Дівчина дала йому свої обидві руки, й пішли до палацу. І там справили велике весілля.

Вовчок-товчок

Жив собі вовчок, що звався товчок. І був він чемним та слухняним, доки не побачив навколишнього світу. Ось як це було.

Одного разу стара вовчиця пішла в ліс подивитися, чи добре ростуть зайчики. А дітям наказала, щоб тихо сиділи в норі.

Вовчок-товчок залишився вдома з маленькими сестричками. Полежав на постелі, погрався із сестричками, а потім йому стало нудно і він вирішив вилізти з нори. Перед ним відкрився світ, якого він ніколи не бачив, — величезні ліси, високі гори, небо та сонце. Здивувався вовчок: таке чудо навкруги, така краса!

Не послухав вовчок наказу своєї матері й вирішив вийти роздивитися світ. Та й не міг він бути чемним і слухняним, бо народився розбишакою. Дарма тягли його назад сестрички — виповз із нори. Але недалеко він устиг зайти — у густому лісі серед кущів ліщини хтось ухопив його за шию. І переляканий вовчок знов опинився в темній норі. Це стара вовчиця, що поверталася з лісу, понесла розбишаку додому.

Відтоді мати дуже пильно дивилася за сином. І коли виводила своїх вовченят, аби побавитися з ними на галявині й аби їхні очі помалу звикали до сонячного світла, навіть тоді одним оком вона дивилася на вовчка-товчка, а другого ока було досить на п'ятеро інших вовченят. Розбишаці не сиділося на місці — він лише й чекав нагоди втекти від матері-вовчиці. А мати боялася випустити малого у світ, доки він не знатиме всі світські науки.

І почала вовчиця вчити своїх дітей.

Найперше відучила від молока, бо для таких великих вовченят у лісі є м'ясо. Спіймала вона мишу і дає дітям. А вони ніяк не зрозуміють, що то за їжа така — не тече, як добре молочко, а потрібно її роздирати. Але коли раз, два покуштували вовченята свіженького тепленького м'яса — вже й самі просили в матері такої їжі.

Принесла вовчиця зайчика. Як зраділи вовченята! Вони клацали зубами, гарчали й шматували смачненьку зайчатину. А найголоднішим був вовчок-товчок. Він найперший від усіх упивався зубами в найкращий шматок. А невдовзі так оволодів тим ремеслом, що мати-вовчиця могла його вводити в інші науки. І одного разу повела вовчка-товчка на перше полювання.

Неподалік за хащею було широке поле, а там пас отару малий вівчарик. Вовчиця вчила вовчика, як треба підкрадатися до овець: іти проти вітру, аби собаки не почули, від кущика до кущика, аби ніхто не помітив, а потім тихенько чекати, коли вівчар задрімає чи бодай заплющить очі. Тоді вхопити крайню вівцю або барана — і чимдуж тікати.

Вовчок-товчок зробив усе, як вона навчила. Він крутився біля отари, аж доки не вхопив ягнятко. А коли загавкали пси, вовчок-товчок був уже далеко.

Молодий вівчарик після того почав краще доглядати овець. Тепер він чекав на вовка. Але надумав для забави підманути село. І почав кричати з усієї сили:

— Вовк! Вовк! Допоможіть!

Збіглися люди. Хто з вилами, хто з граблями — а вовка нема. А хлопчинка радіє, що йому вдалося обдурити все село.

А вовчок-товчок це все бачив, бо сидів неподалік у кущах. І коли селяни сердиті пішли геть, вибіг із кущів і вхопив ягня.

Дарма тепер вівчарик звав на допомогу — ніхто йому не вірив і не озирався.

А вовчок сміявся:

— Походив малий брехач!

Він уже знав усі світські науки, і мати-вовчиця сказала:

— Іди, синку, на свою дорогу — спробувати щастя. Але розум завжди май на місці.

Іде вовчок у світ через гори, ліси. І дуже він зголоднів. Зустрічає лисицю-сестрицю: вона сидить на санях і поганяє батогом запряжену корівку. Подивився вовчок на корову — і аж слинки йому потекли. І каже він лисиці:

— Ану, сестричко, повези й мене.

— Не можу, сани поламаються, — відказує лисиця.

— То я покладу хоч одну ногу.

І лисиця дозволила йому покласти одну ногу. Але сани відразу затріщали.

— Ой, чуєш, братику? Ти поламаєш мені сани! — крикнула лисиця.

— Та то мої кості тріщать — такий я голодний, — відповів вовчок-товчок.

— Добре, сідай на сани.

Та щойно він сів — сани затріщали й поламалися.

Лисиця репетує:

— Що я тобі казала? Тепер мені полагодь сани!

Вовчок узяв сокиру, та ще більше розламав лисиці сани.

— Що ти робиш, дурню? — розсердилася лисиця. — Давай сюди сокиру, я піду зрубаю якесь дерево: тут треба заново майструвати. А ти хоч корівку мені постережи.

— Добре, добре! — зрадів вовчок, а в самого аж слинки течуть. — Я її постережу!

Тільки-но лисиця відійшла, як він роздер корову. Добряче наївся і втік. Лисиця тягне дерево і ще здалеку питає:

— Стережеш корову?

Та ніхто не відзивається. А коли вона підійшла й побачила, що зробив розбишака, то тільки вхопилася за голову.

А вовчок-товчок уже собі й думає: «Раз я саму лисицю зумів перехитрити, то вже можу сміливо рушати у світ!»

Вийшов він на дорогу, яка вела в село. Бачить, їде господар малим возиком. А возик на кам'яній дорозі так підкидає, що з нього щось упало. Вовчок придивився — а то солонина.

— Оце щастя: поласує моє черево ще й солониною! — думає вовчок. А далі міркує: — Тільки солонина, видно, солона. І мені захочеться пити. Побіжу я зараз до потічка і добре нап'юся!

Побіг вовчок напитися, а тим часом чоловік помітив, що загубив шматок солонини, зупинився і забрав той шматок. Вовчок-товчок повернувся — а солонини вже нема. Він заревів:

— Оце я дурень! Хто ж наперед п'є воду а потім їсть?!

Іде він далі — аж бачить: край дороги вгодований вепр.

«Ой, у цього добра солонина! Лише як її дістати?» — думає вовчок.

— Доброго дня, веприку!

— І тобі, псу, доброго! — відповідає вепр.

Вовчок-товчок розсердився:

— Як ти смієш звати мене псом, коли я справжнісінький вовк?

— Ой, та ти не сердься. Я тебе не впізнав.

— Добре, — був готовий помиритися вовчок. — Але ти дай шматок солонини — щоб черево поласувало.

А вепр відказує:

— Знаєш, вовчику, що? Моя солонина вже стара, тверда. Краще сідай мені на спину, і я понесу тебе до стада, де пасуться молоденькі свині. Там тобі буде з чого вибрати.

Вовчок зрадів і сів на спину вепра. А той приніс його в село і почав кувікати.

— Чого чи кувікаєш, веприку? — питає вовчок.

— Аби збіглися всі свині з малими поросятами! — хитрує старий вепр.

Аж тут збіглися — тільки не свині з поросятами, а селяни з дітьми. Як почали вони вовчика товкти — хто вилами, хто ціпом, а хто кочергою. Так і став він вовчком-товчком навіки.

Ледве добіг до лісу. Ліг він там перепочити і думає:

«Ой, ще я не дуже розумний. От і старий дурний вепр мене перехитрив!».

Блукає вовчок лісом, а черево від голоду аж до попереку прилипло.

Раз іде йому назустріч чоловік. Вовчок-товчок перегородив йому дорогу та й каже:

— А я тебе з'їм!

— Добре, добре, — каже чоловік. — Дай лише кину палицю, аби не була тобі на заваді.

Вовчок-товчок спинився і чекає, доки той викине свою палицю. А чоловік задув у палицю і плюнув вогнем — вовчок, на щастя, устиг прихилитися, тільки шерсть йому на хребті обпалило. А тоді так чкурнув, що тільки листя за ним здійнялося. А чоловік — слідом.

Край лісу орав оранку бідний селянин. Вовчок — просто до нього:

— Чоловіче добрий, сховай мене десь. Я тобі віддячу.

У борозні лежав порожній міх, і селянин заховав вовка туди.

Ловець вискочив на поле — а вовчка нема. І повернувся в ліс.

Селянин випустив розбишаку, а той накинувся на нього:

— Тепер я тебе з'їм!

— Отака твоя дяка за те, що я врятував тебе від ловця? — питає вовка орач.

— Заховав не заховав, а я тебе з'їм! — гарчить вовчок-товчок. — Бо ти мене у селі побив.

— Я тебе ніколи ще не бачив! — дивується бідний селянин.

— Бачив не бачив — мушу тебе з'їсти, бо я зголоднів!

Тут із лісу вибігла лисиця:

— Що у вас за сварка?

— Де це таке видано? — каже чоловік. — Я його сховав від ловця, а він грозиться мене з'їсти. Лисичко-сестричко, будь нам за суддю.

А лисиця каже біднякові:

— Я не можу вас чесно розсудити, поки не побачу, як ти ховав братика-вовчика.

— Покажи їй, — мовив розбишака і заліз у мішок.

А чоловік мішок зав'язав і почав товкти дурного вовчика! Лисиця сміється, а вовчок благає:

— Пусти мене, добрий чоловіче! Ой, пусти!

— Та як тебе пустити, коли ти хочеш мене з'їсти? — каже бідний селянин.

— Ніколи вже не буду гострити зуби на м'ясо, лише пусти!

І чоловік випустив вовчка. Побіг він по борозні. Але такий голодний, що ноги самі тягнуть у село. Прийшов до крайньої хати, а на дворі господиня годує порося. Вовчок сів під плотом і дивиться на поросятко, аж слина тече. Але на двір іти боїться.

Думає собі: «Коли ще раз люди позбігаються з ціпами та вилами, то ноги мене не винесуть».

Господиня зайшла в хату, а порося влізло в корито та й ну хлебтати помиї. Тобі вовчок швидко змудрував:

— Помиї — то вода, а у воді — риба. Я не давав обіцянки, що не їстиму риби.

Скочив він у двір, вхопив із корита порося і побіг у ліс. А коли наївся, погладив собі черево і каже:

— Біда навчить розуму!

Та й казці кінець.

Вовк, їжак і лисиця

Що за дивина, — сказав вовк, угледівши їжака, котрий лежав, згорнувшись у клубок, обставлений довкола шпичаками, як ножами. — Він не схожий на жодне живе створіння! Це постраховисько і ганьба для всього лісу!

— А він таки благословить свою потворність, — сказала лисиця, — вона спасає його від твоїх зубів.

Який розум старший: вроджений чи навчений?

Якось два мудреці засперечалися, який розум старший: навчений чи вроджений?

— Давайте, — каже один, — перевіримо. Хай народ нас розсудить.

Зібралися люди. Мудрець, що стояв за навчений розум, дав кішці тримати свічку, аби він міг читати книжку. Люди кажуть:

— Навчений розум старший.

Другий мудрець пустив мишку. Кицька як побачила — випустила свічку і побігла ловити мишку. Люди кажуть:

— Вроджений розум старший.

І я кажу: вроджений розум старший. Дурня вчи — не вчи, а він дурнем і зостанеться. А хто вчиться, хай не думає, що він учений. Бо того, що ми не знаємо, більше того, що ми знаємо.

Язиката Хвеська

Нема гірше од того чоловіка, що не вміє язика за зубами вдержати! А найбільше лихо з жінками. Тільки що почує — одразу задзвонить по всьому селу: «Ой кумасю ріднесенька, що я чула! Та тільки глядіть, нікому не кажіть, бо це таке, що нікому знати не можна! Це я тільки вам!» І почала! А кума почула — і мерщій давай розказувати другій кумі, а та — третій, а третя — п'ятій, десятій, і так уже всі знають про те, чого нікому знати не треба.

Були собі чоловік і жінка. Петро і Хвеська. І всім гарна була би Хвеська — от тільки на язик швидка. Що не скаже їй чоловік — усе своїм довгим язиком розплеще. Просто хоч нічого їй не кажи! Уже її чоловік і прохав, і вмовляв, і сердився — ніщо не допомагає.

Раз поїхав Петро орати і виорав скарб. І думає собі: «Як дізнається панський економ, то відніме гроші. А довідається неминуче, бо від Хвеськи нічого не сховаєш, вона по всьому селу рознесе. Що ж його робити?»

Думав, думав, бідолаха, та й надумав. «Треба, — каже собі, — відучити жінку од такої поганої звички. Та й гроші щоб не пропали».

Узяв він ті гроші, привіз їх додому, заховав, а жінці нічого не каже. А другого дня Петро гайнув на базар. Купив там трохи не лантух бубликів та застреленого зайця. Вертаючись із базару, пішов до річки, витягнув із ятерів та із верші рибу, а зайця вкинув у вершу.

Тоді рибу ту одніс у ліс і порозкидав попід кущами, а бублики взяв та й почіпляв на грушу що на краю лісу стояла. Повернувся додому пообідав із жінкою та й каже їй:

— Жінко, а ходімо в ліс, пошукаємо, чи не приткнулась там риба, то позбираємо!

А Хвеська каже:

— Що це ти, чоловіче, здурів, чи що? Хіба ж буває у лісі риба?

— Авжеж, буває, — каже Петро. — Здається, сьогодні йшла низом рибна хмара, ліс зачепила, то ми й назбираємо улову. А ходімо лишень!

Хвеська не повірила, а все ж пішла. Приходять у ліс, а там то під одним кущем, то під іншим лежить риба. Петро тоді й каже:

— А що, Хвесько, хіба не казав я тобі?

— Оце диво! — говорить жінка. — І родилася, і хрестилася, а такого дива не бачила!

— Ну, добре, — каже Петро, — ходімо тепер до річки, подивимося, чи не піймався часом заєць у ятір або вершу?

— Тю на тебе, чоловіче! Чи ти не здурів? — дивується Хвеська. — Де ж таке видано, щоб зайці у верші ловились?

— Еге, не видано! Ти й риби в лісі не бачила — а є ж! Ходімо лиш! — каже він.

Пішли… Виходять на узлісся, а там стоїть груша, а на ній бубликів так рясно, що аж віття гнеться. Хвеська і кричить:

— Чоловіче, чоловіче! Чи бачиш? — бублики на груші!

— Та бачу, — відповідає чоловік, — то й що з того?

— Та як же так: бублики на груші! Хіба ж бублики ростуть на груші?

— Звісно, не ростуть, — каже він. — Але то, мабуть, бублична хмара йшла та зачепила ліс — оце й зосталися бублики.

— Давай же, чоловіче, струшувати!

Струсили і йдуть до річки. Витяг чоловік ятір — нема нічого, витяг другий — нема. Тоді витягає вершу — аж у ній заєць.

— Ох ти ж, моя ненько! — аж скрикнула Хвеська. — Заєць у верші! І родилась, і хрестилась, а такого не бачила!

— Хіба ж це дивина, що не бачила? — каже Петро. — Не бачила, то побачиш! Ходімо лиш додому, а то вже пізно.

Позабирали вони все та й пішли. Приходять додому, жінка й почала:

— І що то, чоловіче, за день такий! І родилась, і хрестилась, ніколи такого не бачила: риба в лісі, заєць у верші, бублики на груші!

— Це ще нічого, — каже Петро, — і не такі дива бувають. От я сьогодні гроші знайшов.

— Та ну?!

— Їй-бо, знайшов!

— А де ж вони, чоловіче?

— Та ось! — і витягає скарб.

— Отепер же, чоловіче, ми будемо багаті!

— Будемо, — каже чоловік, — та не дуже. Бо як панський економ довідається, то відразу ж одніме.

— А як же він довідається? — каже жінка. — Я нікому не скажу!

— Гляди ж мені, жінко, не кажи, бо буде нам лихо. Та не кажи нікому й про те, що ми в річці та в лісі познаходили, бо люди як довідаються, відразу здогадаються: то знак, що я гроші знайшов.

— Добре, — каже Хвеська, — нікому у світі не скажу!

А вже надвечір на селі чути галас.

— Чоловіче, я піду подивлюся, що там таке, — проситься Хвеська.

— Ет, не дивись та не слухай поганого, — каже Петро.

А Хвеська:

— Та ну-бо, Петрику, голубчику, ріднесенький, скажи, що то за галас!

— Та то, — каже чоловік, — наш економ покрав у пана ковбаси, то тепер його по селу водять та ковбасами б'ють, щоб більше не крав!

Чоловік це собі для сміху вигадав, а жінка вже й повірила.

— Ох, лишечко! Побіжу я до куми Меланки та розкажу! — так і схопилася Хвеська з місця.

— Не ходи, краще сиди вдома! — наказує Петро. — Хіба ти не знаєш нашого економа? Він як довідається, що ти про нього таке розказувала, то й тебе, й мене з'їсть.

Хвеська послухалась і не пішла. Терпить вона, терпить. Мовчить день, другий, а далі таки не втерпіла — і побігла до куми Меланки. Прибігла, «добридень» сказала, сіла і мовчить — хочеться сказати, та боїться.

А далі каже:

— Горе на світі убогому, хоч би й нам. Хотіла справити собі нові чоботи до свята, та нема за що.

А кума Меланка й собі:

— Що правда, то правда, кумасю!..

А Хвеська не дає їй доказати, та знову за своє:

— Ну, та, може, Бог дасть, скоро не будемо вбогі…

— Як це так? — питає кума Меланка, а сама вже й вуха нашорошила.

— Ох, кумасю, не знаю, як і сказать…

— Та кажіть-бо, кажіть, — умовляє кума Меланка.

— Та не знаю, як і казати, бо це діло таке, що нікому, нікому не велів чоловік ні словечком прохопитися!

— Ох, ненько! Та хіба ж я така? Та я все одно, що стіна! — запевняє кума Меланка.

— Ну, кумасю, — каже Хвеська, — це я вже тільки вам, та глядіть же — нікому-нікому!

Та й розказує пошепки про ті гроші.

Тільки Хвеська з хати, а кума Меланка за свиту та до куми Пріськи:

— Ох, кумасю, чи ви чули?..

А кума Пріська пішла до куми Горпини, а та — до куми Явдохи. Отак уже все село про Петрові гроші гомонить.

Саме того дня Петро посварився за щось із Хвеською і добряче на неї нагримав. А вона тоді:

— Стривай же ти, такий-сякий! Коли так, то матимеш!..

І побігла роздзвонила по всьому селу, що чоловік її налаяв і трохи не бив, і що він гроші знайшов, і що він ховається з ними, і все…

День чи два проминуло — і вже кличуть Петра до економа. А той на нього як накинеться:

— Кажи, такий-сякий, ти знайшов гроші?

— Ні, — каже Петро, — не знаходив.

— Як же не знаходив? Та ж твоя жінка каже, що знаходив!

— А що моя жінка каже? Моя жінка не сповна розуму, то вона чого й на світі нема, наплете!

— А покликати сюди жінку! — каже економ.

От приводять Хвеську. Економ питається:

— Знайшов твій чоловік гроші?

— Знайшов, паночку, знайшов!

— Ну що, — питається тоді економ у Петра, — бачиш?

— Та що ж, — каже той, — вона чого тільки не наплете! А ви краще спитайте її, коли це було.

— А коли це було? — допитується економ.

— Еге! Коли! Саме тоді, як ми ходили в ліс по рибу та під кожним кущем рибу збирали.

— А що далі скажеш? — питається Петро.

— Еге, що! Тепер уже не одберешся! Саме тоді й було, як ми рибу в лісі збирали, і бублична хмара йшла, і ми в лісі бубликів натрусили, і у вершу заєць упіймався.

— Ото слухайте, пане, що вона плете, — каже Петро. — Нехай вона ще розкаже до пуття, коли і як те було.

— Еге, коли і як! Саме тоді, як увечері вас, милостивий пане, по селу водили…

— А чого ж мене по селу водили? — питається економ.

— Та того, що вас ковбасами били, які ви у пана покрали…

Економ як закричить:

— Ах ти така-сяка! Як ти смієш таке казати?! Візьміть її та дайте доброго хльосту, щоб казна-чого не базікала!

Тут Петро заступився і почав просити, щоб Хвеську відпустили, бо вона не сповна розуму.

Економ подумав, подумав — і справді дурна, — та й відпустив її.

Ідуть удвох Хвеська з Петром. Він сміється собі у вуса, а вона носа похнюпила. Прийшли додому, а жінка в плач:

— Так ти, — бідкається, — мене підвів!

— Хвесько, жінко моя люба! — каже Петро. — Не я тебе підвів, ти сама себе підвела! От не ляпай ніколи по-дурному язиком, то нічого й не буде. А тепер не сердься, та давай помиримося.

Ото й помирились. А Хвеська бачить, що багато балакати — лихо, та й прикрутила собі язика.

Як баба чорта дурила

Зосталась жінка удовою і вже зостарілась. Сидить і журиться. Та, горюючи, й каже:

— Хоч би сам чорт прийшов та виорав мені ниву.

А чорт почув, перекинувся на чоловіка, до неї в хату зайшов та й каже:

— Здорова будь, бабо!

А вона йому:

— Здоров!

— Я чув, що ти клопочешся, що нема кому ниву виорати?

— Клопочусь, — каже баба.

— То я тобі виорю.

Заходився той чорт і виорав ниву. А тоді питає в баби:

— А що ми посіємо?

Баба каже:

— Посіємо моркву. Морква добре росте, а бадилля ще більше.

Чорт не знав, що з моркви їсти, думав, що бадилля. Баба його й питає:

— Як же ми будемо ділитися?

— Ділитися, — каже чорт, — будемо так: те, що зверху, — мені, а тобі — коріння.

Баба тільки усміхнулась і дума собі: «Добре!»

От насіяли, як годиться, вродила морква. Чорт забрав бадилля і приносить додому. Його чорти-товариші й кажуть:

— А каже, що розумний. Де ж ти розумний, в біса? Тебе і баба обманула. Було б тобі те брати, що в землі, а їй віддати те, що зверху.

Чорт і каже:

— От на другий рік я її обдурю.

На другий рік виорав чорт бабі ниву та й питає її:

— Що посіємо?

— Мак, — каже баба.

Чорт старається, поливає мак. Бадилля росте велике, а маківки ще більші. Поспів мак. Баба й питає:

— А як ми будемо ділитися?

— Мені те, що в землі, а тобі — що зверху.

Баба позрізувала собі маківки, а чорт бадилля зв'язав і поніс додому.

Чорти його знову соромлять. А він розсердився і каже:

— Піду сякої-такої віри бабу вб'ю!

Приходить до баби, а вона й питає:

— Чого ти прийшов?

— Я тебе, бабо, вбити хочу.

Баба йому й каже:

— Е, чорте бісової віри, ти здоровий, може, й справді мене вб'єш. А треба битися по правилах.

— Як, — питає чорт, — по правилах?

— Візьми вила, а я візьму качалку, та підемо у хлів битися.

Увійшли вони у хлів битися. Чорт зачепився за бантину вилами, бо вони були довгі, а баба де влучить у чорта, там і б'є.

Чорт тоді проситься:

— Бабо, голубонько, на тобі вила, а мені дай качалку, та ходімо надвір битися.

Оддав чорт бабі вила, а сам узяв качалку і пішли вони надвір битися.

Чорт махає качалкою кругом себе, а баба його вилами штурхає. Чорт бачить, що біда, та й дав драла!

Прибіг додому, а з нього сміються і геть проганяють: де ж таке видано, що баба два рази чорта обманула, а на третій ще й побила!

Тоді зібрався чорт і пішов собі геть.

Ходив, ходив голодний днів зо три. Зайшов у степ, а там чоловік пеньки корчує. Чорт перекинувся на чоловіка та й каже:

— Здоров, добродію! Чи даси мені хоч повечеряти, як я тобі поможу пеньки корчувати?

— Дам, — каже чоловік.

Чорт так узявся за роботу, що до вечора геть усі пеньки викорчував.

Приїжджає чоловік із чортом додому зайшли в хату. Жінка насипала борщу ріже хліб.

А діти кажуть:

— І я їсти хочу і я їсти хочу!

А той чоловік спересердя і каже:

— Чорта з'їжте!

Чорт перелякався — і з хати! Ото пообідав!

Козаки і смерть

Ішли два козаки степом, надибали дерево й сіли в холодку. Один на бандурці награє, а другий слухає. Коли один і каже:

— Ой, братику, біда! Смерть іде!

— Ну, то що? — каже другий.

— Та вона ж нас постинає! Тікаймо!

— Е, ні, брате, не подобає козакам утікати! Та й спека он яка чортяча, не дуже-то й підбіжиш! Будемо вже сидіть. Один раз мати на світ народила, один раз і помирати!

— Якщо так, то й так!

Сидять вони. Підійшла Смерть, та й каже:

— Оце добре, що я вас, волоцюг, спіткала. Годі вам гуляти та розкошувати, у шовкових жупанах ходити та мед-вино пити. Ось я вас зі світу зжену, косою голови постинаю!

— Стинай, — каже один козак, — на то твоя сила й воля! Тільки дай мені, милостива пані, перед смертю люльку покурити!

— Ну, — каже Смерть, — коли ти мене милостивою панею назвав, то вже кури собі!

Вийняв козак люльку та як закурив! А тютюн добрячий, міцний! Як пішов од нього дух та дим, то Смерть аж набік одійшла.

— Оце, — каже, — який поганий дух! Як це ти таку погань куриш?

— Та що ж, — каже козак, — так мені суджено!

Як розійшовся дим та дух, Смерть знову приступила.

— Ну, — каже, — покурив, тепер я вас обох постинаю!

— Стривай, милостива пані! Дозволь і мені перед смертю табаки понюхати! — каже другий.

— Нюхай, — каже Смерть, — та знай мою добрість.

Вийняв той козак табаку, бере понюшку а сам думає, як би йому зробити так, щоб і Смерть понюхала!..

Нюхнув на один бік, нюхнув на другий, крекнув, бо табака була міцна, що аж у носі крутило.

— А що ж воно, добре? — питає Смерть.

— Та як кому! — каже козак.

— Ану, дай спробувати! — просить Смерть.

— На, милостива пані!

Як нюхнула Смерть, як закрутило їй у носі, як чхне вона — аж косу впустила!

— Цур же йому, — каже, — яке погане! Ще поганіше, ніж той дим! І як це ти таке паскудство вживаєш?!

— Отак, як бачиш! — каже козак. — Мучуся цілий вік, бо так уже мені пороблено чи наслано — Бог його знає! Мушу терпіти!..

— А! — каже Смерть. — Коли так, не буду ж я вас косою стинати! То не штука — вмерти та й годі, а от ти чхай ще п'ятдесят літ.

Ось так і визволилися козаки від наглої смерті.

Рак-неборак і його вірна жінка

Було це тоді, як раки вміли свистати.

Жили дід та баба, а в них було три доньки — одна краща за іншу. Якось баба сказала найстаршій:

— Ану, візьми коновку[3] та принеси води.

Дочка взяла коновку, зачерпнула з кринички води і хотіла вже йти, але рак-неборак — хап за коновку й не пускає. Дівчина у крик:

— Пусти мене, раче-небораче!

— Не пущу мусиш бути моєю жінкою.

— Ніколи у світі не буду я жінкою клишоногого рака!

І рак-неборак потягнув її у воду.

Баба чекала-чекала старшої доньки, а потім каже середущій:

— Старша десь пропала. Візьми другу коновку та принеси води, бо треба обід варити.

Середуща пішла. Зачерпнула води, але не встигла витягнути, бо рак-неборак — хап за коновку й не пускає.

— Пусти мене, раче-небораче, бо мама буде сварити. Обід треба варити.

— Як підеш за мене, то пущу…

— Ні, я вийду за гарного хлопця, а не за якогось кривоногого рака!

Рак-неборак — сіп її, й дівчина впала у криницю.

Баба вже розсердилася:

— Ач, які вони ледащиці! Видно, там заснули.

Найменша дочка й каже:

— Я піду, мамо, і принесу води.

— Іди, але не сиди там довго.

Пішла менша дочка до криниці, зачерпнула води. А рак-неборак схопив за коновку і не відпускає. Дівчина закричала:

— Ти що, сказився! Ану відпусти, бо мені тут ніколи сидіти!

Рак-неборак відповів:

— Як підеш за мене — відпущу, а як ні — то ні.

— За тебе? А ти будеш мене вірно любити?

— Буду, дівчино!

— Добре. Я вийду за тебе, але скажи, де мої сестри.

— Он вони на толоці рвуть собі косиці.

Дівчина глянула туди — а сестри справді на толоці збирають квіточки.

— Коли приїхати сватати? — спитав рак-неборак.

— У неділю. Наготуємось і будемо чекати.

Молодша донька забрала сестер і пішла додому. Покликала маму і сказала їй на вухо:

— Рак-неборак прийде мене сватати. Я обіцяла стати його жінкою.

— Хай приходить, — відповіла мати.

Настала неділя. На вулиці зібралися люди, бо хотіли побачити, як рак-неборак буде танцювати. Ще такого не було! Чекають-чекають, а жениха нема. Почали вони сміятися:

— У рака-неборака криві ноги. Та ще він задкує — пішов, певно, у другий бік.

Аж раптом земля загуділа і з'явилися парубки на конях. Перед ними на білому коні їхав пишно вбраний красень.

Зраділа тоді молодша донька.

Зліз із білого коня парубок, зайшли вони в хату і посідали за столи. Та й засватали найменшу дочку. А потому молодий і каже нареченій:

— Я маю бути раком іще один рік і три місяці. Чи будеш ти мене чекати так довго?

Молода відповіла:

— Так, буду чекати.

Сів тоді молодий на коня — і тільки курява за ним знялася.

Рак-неборак не забував своєї жінки. Кожного вечора приповзав він до хати, скидав із себе шкаралупу і ставав людиною. Жінка не могла ним натішитися. Але одного разу він сказав:

— Я, жінко, трохи засну, а ти слухай. Як під вікном рак три рази свисне, то розбуди мене…

— Поспи, чоловіче, я буду добре пильнувати.

Жінка не спала — прислухалася до кожного шерхоту. Раптом почула свист. Почав її сон морити, але вона не піддавалася. Минуло трохи часу — хтось свиснув два рази. А жінку ще більше хилить до сну. Поклала вона голову на подушку, біля чоловіка, та й заснула. А коли під вікном хтось свиснув три рази — жінка не почула.

Уже й сонце зійшло, пташки заспівали. Чоловік прокинувся, убрався у шкаралупу і сказав:

— Що ж ти наробила? Тепер шукай мене по світу — може, знайдеш.

Поповз рак-неборак до кринички, пірнув у воду й більше не приходив.

Засумувала молодиця. А одного дня й каже своїй матері:

— Злагодьте мені, мамо, торбину з харчами — піду я шукати свого чоловіка.

Зібралася жінка в дорогу, попрощалася й пішла світ за очі. Ішла один день, другий… Цілий місяць ішла і питала, чи хто бачив її чоловіка, але ніхто його не бачив. Якось серед широкого поля зустріла вона старого-престарого діда. Розповіла йому про свою біду й попросила поради.

А дід відповів:

— Це може сказати лише Місяць. Він уночі дивиться на землю і знає, де що діється.

— Я його спитаю! — каже молодиця.

— Та він тобі нічого не скаже. Треба спитати його матір.

— А де її знайти?

— Підеш цією стежкою до Синьої гори. На тій горі є хатина. Там і живе Місяцева мати.

Пішла жінка до Синьої гори, стала під хатою і стукає в шибку.

— Хто там?

— Це я, прийшла до матері Місяця просити допомоги.

Двері відчинилися. Молодиця увійшла і поцілувала господині руку. А сльоза, що впала на руку старої, запекла вогнем. І мати Місяця сказала:

— Ой, видно, в тебе, молодице, велике горе.

Вона все розповіла.

— Добре, жіночко, — мовила мати місяця. — На ранок син повернеться додому, і я запитаю його про твого чоловіка.

Дала вона жінці повечеряти і сховала на ніч — накрила коритом під лавкою.

Коли розвидніло, прийшов Місяць додому. Переступив поріг і каже:

— Мамо, а чому тут людським духом пахне?

— То тобі здається, сину. Мабуть, набрався по світу.

Місяць поїв та й лягає спати. А мати питає:

— Ти бачив, сину, жінку рака-неборака? Вона, бідна, блукає по світу і шукає свого чоловіка. Чи знаєш, де він?

— Не знаю, мамо. Жінку може понести до нього хіба тільки Вітер.

Місяць заснув, а його мати підняла корито і каже до жінки:

— Підеш, молодичко, до матері Вітру. Стара Вітриха — добра жінка і тобі допоможе. Вона живе на другій горі.

Прийшла молодиця до матері Вітру. Поклонилася низенько і припала до її руки. А коли цілувала, то упала сльоза і обпекла господині руку.

— Ой, видно, молодице, у тебе на серці якийсь великий біль.

Жінка розповіла про свою тугу. Вітриха зітхнула. Накрила молодицю під лавою коритом і стала чекати свого сина Вітра. Довго його не було — десь блукав світом. Як набігався й охляв, привіявся додому. Сів він за стіл, а мати й каже:

— Бідна жінка рака-неборака залишилася одна. Ходить по світу і шукає свого чоловіка, та ніяк не може знайти. Ти не знаєш, де він може бути?

— Знаю, мамо. Якби молодиця була десь поблизу, то я б її поніс до рака-неборака.

— Вона — осьдечки!

І стара Вітриха підняла корито.

Молодиця поклонилася Вітрові. Той закінчив вечеряти і сказав:

— Виходь на подвір'я і сідай мені на плечі.

Сіла молодиця Вітрові на плечі та й полетіли вони. Летіли, летіли й нарешті долетіли до високого замку.

А рак-неборак повзав у саду який був обгороджений залізним парканом. Молодиця кинулася до нього і заплакала… Рак-неборак обійняв її і теж заплакав від радості.

У тому золотому замку царював старий змій. Коли він усе те побачив із вікна, то тріснув від люті. Тоді рак-неборак назавжди зробився чоловіком. Поселився він із жінкою в золотому замку, і там вони довго жили-поживали, ніякого лиха не знали.

Козак Мамарига

Козак Мамарига служив у багачів двадцять п'ять років, заробив три мідні гроші та й пішов у путь-дорогу куди очі світять. Іде він дорогою, іде і зустрічає парубка.

— Добридень, парубче! — каже.

— Добрий день і вам! — відповідає той. — А хто ви такий є?

— Я козак Мамарига, служив у багачів двадцять п'ять років, заробив три мідні гроші та йду, куди очі світять. А ти хто?

— А я, — каже парубок, — наймитував у одного пана, та як косив жито, то знайшов у полі торбинку-волосянку, таку, що сама дає їсти й пити. А пан дізнався про цю торбинку і наказав мене побити, а торбинку відібрати. Тільки я торбинку забрав і утік.

— І де ж торбинка?

— Розбійники в лісі напали й відняли!

— То ходімо разом, будеш мені за брата.

Пішли вони удвох. Ідуть собі, ідуть, зустрічають другого парубка.

— Добридень, парубче! — кажуть.

— День добрий і вам, — відказує той. — А хто ви такі є?

— Я козак Мамарига, це мій побратим. А ти хто?

— А я, — каже парубок, — наймитував у одного пана, та як рубав у лісі дрова, то знайшов на дереві торбинку-дротянку, таку, що сама будь-яку роботу зробить. А пан дізнався про цю торбинку й наказав мене побити, а торбинку відібрати. Я не став чекати та й утік.

— А де ж торбинка?

— Розбійники в лісі напали й відняли!

— Ходімо з нами, будеш нам за брата.

Пішли вони далі. Ідуть, ідуть, та й зустрічають третього парубка.

— Добридень, парубче!

— Добридень і вам! Хто ви такі?

— Я козак Мамарига, це мої побратими. А ти хто?

— А я, — каже третій парубок, — наймитував у одного пана, та як пас коней, то знайшов у лузі чоботи такі, що поверх води ходять. А пан дізнався і хотів мене побити, а чоботи відняти, то я й утік.

— І де ж ті чоботи?

— Розбійники в лісі напали і відняли.

— Ходімо з нами, будеш нам за брата.

Пішли вони вчотирьох. Де хліба випросять, де на роботу за харчі стануть — так і йдуть. Дійшли до якогось роздоріжжя, де чотири дороги розходяться. Подивився козак Мамарига й каже:

— Тут, брати мої, треба нам розійтися. Є в мене три мідні гроші, беріть собі кожен по грошу, та хто на яку сторону хоче, туди й ідіть. А мені яка дорога зостанеться, така й буде.

Дав він їм кожному по мідному грошу попрощалися вони й розійшлися — той на ту дорогу а той на ту… Пішов далі козак Мамарига сам-один. І ходив по світу довго — аж три роки. Ішов він якось великим лісом, та й вийшов на широку галявину.

Коли дивиться — чотири чоловіки один із одним б'ються.

— Добридень, — каже, — люди добрі, а за що це ви б'єтесь?

А вони відповідають:

— Та ось є в нас торбинка-волосянка, що сама дає їсти й пити, торбинка-дротянка, що будь-яку роботу сама робить, та чоботи, що по воді ходять. А ще є в нас кінь Гивер. Так отой каже, що я візьму оте, а отой каже, що і я візьму те — ніяк не поділимось, того й б'ємося.

«Еге, — думає козак Мамарига, — це, значить, ті самі розбійники. Ну, заждіть же, я вас помирю!» А сам говорить:

— Чи згодні ви послухати мене, козака Мамаригу? Ніхто краще не розсудить вас, як я.

— Згодні, — кажуть розбійники, — помири нас, козаче Мамариго!

— Отак зробіть, — каже він. — Покладіть отут біля мене торбинку-волосянку, торбинку-дротянку, чоботи, і коня Гивера біля мене поставте, а самі йдіть на кінець галявини. Тоді я махну рукою, а ви й біжіть усі разом: хто перший прибіжить, той бере, що найбільш до вподоби, потім другий собі візьме, далі й третій, а вже четвертому — те, що зостанеться.

Побігли вони на той кінець галявини, а козак Мамарига не став часу гаяти — вмить торбинки на плечі закинув, чоботи взув і на коня Гивера скочив.

— Гей, козаче, — питає кінь Гивер, — як тебе нести — чи поверх дерева, чи поверх очерету?

— Неси поверх дерева! — говорить козак Мамарига.

Як піднявся кінь понад деревами — розбійники це побачили, біжать назад, та де вже їм коня Гивера наздогнати!

А козак Мамарига від'їхав далеченько тим конем та й думає: «Треба мені моїх побратимів шукати та їм їхнє майно повернути, що колись розбійники відняли. Віддам їм торбинки, волосяну й дротяну, і чоботи, а вже кінь Гивер мені зостанеться». І поїхав по світу їх шукати.

Довго там чи хутко, а приїжджає він якось до багатого двору. Просить води напитися, коли це виходить із хати господар і питає:

— А хто ти є і куди їдеш?

— Я, — каже, — козак Мамарига. Їду шукати моїх побратимів.

Зрадів той чоловік, кинувся до нього:

— Та я ж і є твій побратим, що колись торбинку-волосянку знайшов і від пана втік!

— Отож я й привіз тобі твою торбинку-волосянку! — каже козак Мамарига.

Тут побратим бере його за руки. Веде до хати. Садить до столу, подають йому їсти й пити. Козак Мамарига дістає торбинку-волосянку та й дає йому.

— Ні, — каже побратим, — не візьму я в тебе торбинку, нехай вона твоя буде. Мені ж отой твій мідний гріш щастя приніс, я тепер забагатів і живу в повному достатку.

Погостював козак Мамарига у свого побратима днів зо три, а тоді попрощався з ним і далі поїхав — ще двох побратимів шукати.

Чи довго, чи хутко, а приїздить він до ще багатшого двору. Виходить господар — а то другий побратим, що колись торбинку-дротянку знайшов та від пана втік! Ну, й цей козака Мамаригу з пошаною зустрів, а від торбинки-дротянки відмовився:

— Я, — каже, — із твого мідного гроша тоді забагатів і живу тепер у повному достатку. Нехай торбинка твоя буде.

Погостював козак Мамарига і в цього, та й поїхав третього шукати. Їздив, їздив по світу і ось приїхав до багатого двору, ще багатшого за перші двори. Вийшов назустріч господар — а то третій побратим! Прийняв і він козака Мамаригу з пошаною, а від чобіт відмовився.

— У мене, — каже, — від твого мідного гроша достаток пішов, то мені тепер ті чоботи не потрібні — нащо мені поверх води ходити? А тобі вони, може, в пригоді стануть.

Попрощався козак Мамарига і з цим побратимом та й поїхав собі далі по світу мандрувати, щастя-долі шукати. Їздить та й їздить, поки втомиться, а тоді спиниться десь при дорозі й торбинку-дротянку дістає:

— Торбиночко-дротяночко, став мені шатро!

Виходять тут із торбинки слуги, вмить шатро поставлять, а самі знов у торбинку сховаються. Козак Мамарига тоді торбинку-волосянку розшморгує:

— Торбиночко-волосяночко, дай мені їсти й пити!

Ураз де не візьметься стіл, на столі наїдки, напитки різні — їж, пий донесхочу. Ось коли козак Мамалига вже ситий, тоді тільки скаже:

— Торбочко, уберись!

Усе й прибереться знову в торбу, як і не було.

Отак мандрував козак Мамарига та, мандруючи, й приїхав у чужу землю. І почув тут від людей, що є на цій землі король, а в короля проти палацу стоїть столітній дуб, а під тим дубом лежить скарб незліченний. І оголосив король: хто того дуба зрубає, коріння викорчує і скарб дістане, то він тому півкоролівства подарує і дочку свою заміж віддасть. Та тільки хто не брався, нікому не під силу того дуба зрубати.

Почув про те козак Мамарига і вирішив:

— Що ж, спробуємо зрубати!

Подався він до королівського палацу та й оповістився, що приїхав, мовляв, дуба рубати. Вийшов до нього король.

— Хто такий? — питає.

— Я, — каже, — козак Мамарига, можу тобі скарб з-під дуба дістати.

— Ну, — каже король, — як дуба зрубаєш і скарб дістанеш, то я тобі півкоролівства подарую і дочку мою, королівну, за тебе віддам. Та як не зробиш те за ніч — твоя голова з пліч!

От настала ніч. Козак Мамарига пішов до того дуба, розшморгнув торбинку-дротянку:

— Торбиночко-дротяночко, зрубай дуба. Коріння викорчуй, скарб дістань!

Тут вийшли з торбинки слуги, взялися до роботи. А козак Мамарига ліг собі осторонь і спочиває. Ще й півночі не пройшло, а вже дуб зрубаний, коріння викорчуване і скарб на землі лежить. А слуги знов у торбинці поховалися.

Королю не спиться, не терпиться. Встав він удосвіта, вийшов на ґанок та так і оторопів: нема у дворі дуба — вже зрубаний, а там, де він стояв, — тільки яма глибока, і стоять край тої ями великі скрині ковані, а в них золото, самоцвіти — скарб незліченний.

Прокидається тут козак Мамарига, підходить до ґанку.

— Ось, — каже, — давно вже все зроблено!

— Справді, зроблено, — радіє король. — Бери тепер за себе мою дочку!

А королівна вередує, не хоче:

— Чого це я маю за простого козака йти?

— Нічого не вдієш, — каже король, — треба йти.

Узялися тут весілля гуляти. Вже й відгуляли. Відписує король козакові Мамаризі півкоролівства. А козак Мамарига каже:

— Що мені півкоролівства?! У вас королівство мале, відпишіть мені все, а половини я не хочу!

— Не хочеш, то воля твоя, — каже король, — а тільки другої половини я не дам!

Виводить тоді козак Мамарига із конюшні свого коня Гивера, бере жінку за руку.

— Бувайте здорові, — каже. — Коли не хочете відписувати усього королівства, то я поїду з жінкою в іншу землю.

Сідає він на коня і жінку саджає.

— Як тебе нести? — питає кінь Гивер.

— Неси поверх дерева!

Поніс кінь Гивер, тільки курява знялася. Несе добу, несе другу, заніс аж до Чорного моря. Помчав понад Чорним морем — уже й землі ніде навколо не видно, скрізь тільки хвилі ходять. Коли ось — камінь серед моря. Спустилися вони на той камінь відпочити. Козак Мамарига знімає з плеча торбу-волосянку.

— Торбиночко-волосяночко, дай нам їсти й пити!

Тут враз де не взявся стіл: наїдки, напитки на столі — та такі пишні, що королівна й у свого батька таких не бачила. Напилися, наїлися.

— Торбиночко-волосяночко, уберись!

Усе прибралося вмить, наче й не було. Полягали вони тоді на камені спати. Заснув козак Мамарига міцно, а його жінка тишком-нишком встала, обидві торбинки заховала та до коня Гивера. Тільки ногу в стремено поставила, а кінь одразу й питає:

— Куди тебе нести?

— Неси, — каже, — до мого батька!

І поніс її кінь — тільки й бачили!

Виспався козак Мамарига, прокинувся, коли дивиться — нема ні коня, ні жінки, ні торбинки-волосянки, ані дротянки. Тільки чоботи лежать.

— Е, — каже він, — як чоботи тут, то ще козак Мамарига не загине!

Узув він чоботи та й пішов поверх води. Ішов, ішов, аж дві доби мандрував. Перейшов через море. Іде далі суходолом. Схотілося йому їсти. Бачить — стоїть кущ вишневий із ягодами. Козак Мамарига вирвав ягідку, кинув у рот — і враз виріс у нього на голові величезний ріг. Вирвав другу ягідку, кинув у рот — виріс другий ріг.

— Гай-гай, — каже він, — як же мені з такими рогами жити?!

Коли дивиться — стоїть другий кущ, і на цьому теж ягід рясно.

— А що, — каже собі, — може, й цих ягід покуштувати? Вже ж гірше не буде.

Вирвав із того куща ягідку, з'їв — і спав один ріг. Вирвав другу, з'їв — другий ріг спав. Нарвав він ягід із одного й із іншого куща, та й пішов у те королівство, де була його жінка.

Як став підходити, сяк-так перебрався, щоб не впізнали, й подався до королівського ґанку Став, та й гукає:

— Ягоди! Ягоди!

Королівна почула та й посилає служницю:

— Піди, подивись, що воно за ягоди. У нас ще цвітуть, а десь, видно, вже поспіли.

Служниця вийшла і питає:

— Чи добрі ягоди і чи дорогі?

— Добрі та дорогі, — каже козак Мамарига.

— По чому?

— По срібному карбованцю ягідка!

Служниця пішла, розповіла королівні. Королівна дала їй півсотні карбованців.

— На, — каже, — купи мені тих ягід.

Козак Мамарига гроші взяв, ягоди віддав, а сам геть подався. От бере королівна ягідку й кидає в рот, та відразу й другу, теж у рот, — і раптом виросли в неї на голові два величезні роги. Кинулася королівна до дзеркала, глянула — та як закричить із переляку! Збіглися слуги, прибіг король, вжахнувся.

— Що це таке? Що ти їла?

А вона плаче й про ягоди розповідає.

— Не може того бути, — каже король, — щоб від ягід таке сталося. Ану, де ті ягоди?

Узяв та й кинув і собі в рот ягоди. Тут зразу і в нього роги виросли! Злякався король, розгнівався, наказав швидше бігти та схопити того чоловіка, що ягоди продавав. Побігли солдати шукати, та нікого не знайшли. Що ж тепер робити? Як королю й королівні з такими рогами жити?!

Скликає король лікарів та знахарів, щоб оті роги зігнати. Поприїздили лікарі та знахарі з усього королівства. Подивились-подивились, нічого не вдіють: не спадають роги! Посилає король гінців по чужих землях, оголошує: хто зможе роги зігнати, тому він усе своє королівство відпише, аби тільки йому з дочкою такої бридоти позбутися. Поприїздили лікарі й із чужих земель, та як не мудрували, чим не мазали — нічого не вдіють…

Королівна плаче-розливається, король лютує, а народ глузує та сердиться: «Нащо нам король із рогами? Не хочемо такого короля!».

От приходить козак Мамарига до короля.

— Добридень, — каже, — тестенько, може, я вам допоможу?

— Ой зятенько, допоможи! — каже король. — Відпишу тобі все королівство, аби такого лиха позбутися!

— Гаразд! — каже козак Мамарига і дає йому дві ягідки з того другого куща. Тільки проковтнув їх король — вмить роги спали. А королівна плаче, благає:

— Чоловіче мій любий, дай же й мені!

— Ні, — каже козак Мамарига, — тобі не дам. Де ти мого коня Гивера діла?

— Живий твій кінь, у стайні стоїть. Пожалій мене, дай ягідку!

— А торбинки, волосянка та дротянка, де?

— Цілі твої торбинки, у спальні на цвяшку висять. Порятуй мене!

— А не будеш мене більше кидати?

— Не буду до віка вічного!

Тут бере козак Мамарига ягідку і кидає королівні в рот — миттю один ріг спав. Вкинув другу — другий ріг спав. І стала королівна така, як була.

— Ну дивись, щоб ти знала, як чоловіка шанувати!

Почали вони тут радіти… Відписав король козакові Мамаризі усе королівство, і живуть вони в тому королівстві багаті та щасливі: торбинка-волосянка кожному їсти-пити дає, а дротянка будь-яку роботу робить.

Як молдаванин Чорта переспіває

Здибався чорт із молдаванином і каже:

— Давай спробуємо, хто кого переспіває. Ти співай, а я буду нести тебе на плечах. А поки я буду співати, ти будеш мене нести. І побачимо, хто довше співатиме.

— Ні, — каже молдаванин, — давай ти вперед співай, а потому я.

Чорт сів на молдаванина, їде й співає. А пісня довга-довга. Молдаванин несе, а чорт усе їде та співає. Але кожній пісні приходить кінець. Закінчилася й чортова пісня. Зліз він із молдаванина. А той каже:

— Тепер я буду співати, а ти неси мене.

Сів молдаванин на чорта і співає, але співає без слів: «Галя-ляй, галя-ляй!..» І так без кінця. Чорт носить, а молдаванин усе: «Галя-ляй, галя-ляй!» Чорт уже втомився, а молдаванин ніяк не перестане. Чорт питає:

— Ти скоро закінчиш?

— Ні, не скоро, — каже молдаванин і далі галяляйкає. Чорт уже не має більше сил носити. Розсердився він, та як кине молдаванином об землю, аж у того защіпки на сорочці лопнули. І відтоді у молдаванина сорочка не застебнута.

Святий Петро і п'яниця

У давні часи ходив Бог із Петром і Павлом по землі. Ішли вони дорогою. Дивляться, біжить скажений пес. Петро каже:

— Господи, пес скажений! Покусає нас.

— Ні, Петре, то в нього зуби болять. Того він роззявив рота і так заслинився, — каже Бог.

Ідуть вони далі, а їм назустріч суне п'яний. А Петро каже:

— Господи, іде п'яний чоловік, він може впасти.

А Бог Петрові відповідає:

— Це не п'яний. Це скажений, Петре.

П'яний проходив повз них і почав чіплятися, але Бог відвернув його.

І прямує Бог просто до того п'яного ночувати. Заходять вони до хати. А хазяїна нема, лише його жінка.

— Добрий вечір.

— Добрий вечір.

— Прийміть нас на ніч.

— Нема де. Та й чоловіка нема вдома.

— На землі нам постелите, та й будемо спати, — каже Бог.

Винесла вона їм соломи, постелила, та й сплять вони. Коли приходить той п'яний.

— А це хто тут спить?

— Та попросилися люди переночувати, — каже йому жінка.

— От я їх зараз переночую!

Пішов п'яний надвір, узяв бука, вернувся та й почав бити Петра. Б'є його та й б'є. Набив добряче і пішов собі. А Петро каже Богові:

— Господи, лягайте ви вже скраю, а я ляжу посередині, бо він прийде і знову буде мене бити.

Помінялися вони місцями. А п'яний заходить та й каже:

— Я вже бив цього крайнього, зараз середнього буду бити.

Та й знову починає бити Петра. Набив його вдруге і вийшов надвір.

Петро каже:

— Павле, лягай ти всередині, а я з того краю, бо він прийде й доконає мене.

Помінялися вони з Павлом місцями, а п'яний заходить знову та й каже:

— Ну, вже бив я цього крайнього й середнього. То ще того крайнього наб'ю й ляжу спати.

Та приступає до Петра третій раз і знову його лупцює.

Встають Бог, Петро і Павло раненько, рушають далі в дорогу. І запитує Бог Петра:

— Ну що, Петре, хто скажений: пес чи той п'яний?

— П'яний. Бо він мене так набив три рази, що все життя буду пам'ятати.

Іван Музика

Були собі два брати. Один бідний, а другий багатий. Бідний все служив у багатого. Одного разу пішов бідний на поле, а там чорт сидить. Вириває чорт на полі бідного брата пшеницю і насаджує багатому.

— Ти що робиш?! — крикнув бідний брат.

— Я саджу пшеницю твоєму брату, бо я його щастя.

Вхопив бідняк чорта і почав його лупцювати. Чорт кричить, проситься.

— Ти скажи мені, де моє щастя, — каже бідний брат, — тоді пущу тебе.

— Добре, скажу.

І повів його чорт у ліс. Привів до великого дупла, а в тім дуплі сидить музика і грає на скрипці.

— Оце твоє щастя, — каже чорт.

Ухопив бідняк своє щастя і ну давати йому лупня!

— То як же так! Ти моє щастя, а я так бідую?!

Музика почав проситися.

— На тобі, — каже, — цю скрипку. І це буде твоє щастя.

Узяв бідняк скрипку, прийшов додому, забрав жінку й дітей та й пішов у світ. Оглядається назад, а за ним біжать його злидні. А він і каже злидням:

— Як же ви так ідете? Отакі обдерті — мені соромно за вас. Треба вас у щось заховати, щоб люди не бачили.

— Добре, — кажуть злидні.

Вийняв бідняк великий скляний дзбан та й каже:

— Залазьте мерщій у цей дзбан.

Злидні залізли всередину, а бідняк закрив їх там та закопав у землю під мостом. І пішов собі з сім'єю далі.

Прийшов він до одного пана. Пан і питає:

— Хто ти?

— Іван Музика.

— То добре. У мене якраз музикантів нема, то будеш за музику.

Як почав Іван Музика грати — всі танцюють і не можуть зупинитися.

— Заплатіть, то перестану, — каже Іван Музика.

Платять Іванові, й він перестає грати. І тим добре заробляє. А пан подивився на це діло, позаздрив і вирішив Івана збутися. Каже йому пан:

— Я даю тобі хату. Іди туди й живи.

— Добре.

Прийшов Іван Музика до тієї хати, а там старий чорт живе. Старий та ще й до того кривий. Каже Іванові чорт:

— Можеш зі мною жити. Але знай, що тут є одне місце, на яке ти не маєш ступати.

І показав йому чорт кутик коло печі, де було те місце.

— Добре, — погодився Іван Музика.

А через якийсь час каже йому чорт:

— Почалася війна. Хоч я старий і кривий, але на війну мені треба. Іду на війну. Як не повернуся за три роки, то розкопай місце коло печі, де я сидів, і те, що там знайдеш, буде твоє.

Чекав Музика чорта рік, чекав два. Минуло й три роки. А чорта нема. Розкопав Іван місце коло печі й знайшов там повний чавун золота. За те золото купив Іван панський дім і все майно того пана, який йому заздрив.

Тепер у Івана були великі поля. Хто не їде, питає:

— Чиє це поле?

— Івана Музики.

І багатий брат Івана не раз чув про Музику, але ніколи не думав, що то його брат. Одного разу жінка багатого брата каже:

— Давай поїдемо до того бідолахи, брата твого. Він у нас стільки робив, стільки мучився. Кажуть люди, що бачили його в такому-то селі.

— Чого ми туди поїдемо? — каже багач. — Він же голий і босий. Він не має чим нас приймати.

— То візьмемо якогось борошна трохи й ще чогось, та завеземо йому. У нього така велика сім'я.

— Ну, добре, — сказав чоловік.

І поїхали вони до Івана. Приїхали в те село та й питають:

— Де тут Іван живе?

— Який Іван?

— Іван-бідняк.

— Нема в нас такого. У нас лиш один Іван — Іван Музика.

А жінка й каже:

— Як лиш один Іван у селі, то це і є твій брат. Їдьмо до нього.

Приїжджають вони на подвір'я Івана Музики. Багач як глянув на те подвір'я, то й злякався.

— Жінко, ти здуріла, чи що? Та це ж панський дім! Де ж бідолаха може в такому домі жити!

— А може, він тут за слугу? — каже жінка.

Прочинилася брама, і вони в'їхали на подвір'я. Вибігли слуги, випрягли коней і забрали їх кудись. Забрали й воза. А багач каже жінці:

— От бачиш, уже й коней наших нема, уже й воза нема. А що з нами самими буде? Тут же пан живе. Він нам дасть!

Завели їх у той дім. Виходить до них господар. Глянули — так і є, брат! Здивувалися вони, але нічого не кажуть.

Посадив їх Іван за стіл, а на столі — їсти й пити, чого лише душа бажає. Сидить багач, пригощається та все думає: «І де бідняк такого багатства набрав?» І таки не витримав та й питає:

— Іване, звідки ти такого багатства набрав?

— Потім скажу.

— Ні, ти зараз скажи.

— Я свої злидні у дзбані під мостом закопав. Там вони й зараз сидять.

Як почув це багач, то вже не міг усидіти на місці. «Не має він бути таким паном. Я все був багатий, а він бідний. То хай так і далі буде», — подумав брат-багач та й каже:

— Їдьмо, жінко, додому.

Жінка хотіла ще трохи погостювати, але чоловік напосів: їдьмо та й їдьмо. І поїхали вони. Приїжджають до того мосту, де злидні закопані.

Розкопав багач те місце, витяг посудину й випустив усі злидні. А злидні зразу почіплялися до нього. Багач і каже:

— Що ви, дурні, чи що? Ідіть до мого брата. Він же вас закопав, а я вас випустив. Він багатий, у нього є що взяти.

А злидні йому:

— Він коли бідний був, та й то зміг закопати нас. А тепер він багатий, то як до нього приступиш?

Та й подалися злидні за багачем і прийшли аж до його хазяйства. Скоро те хазяйство геть-чисто пропало: то кінь загине, то корова, то злодії щось украдуть. Так і зробився багач бідняком — за те, що хотів братові зло заподіяти.

Чарівна квітка

Є така трава, що цвіте о дванадцятій годині ночі. Росте вона в лісі. Хто знайде той цвіт і вирве, усе на світі буде знати.

Один чоловік пішов із волами в поле орати. Там він і заночував. А поле було під лісом. Під вечір пустив чоловік волів пастися, а сам ліг і заснув. А злодії вкрали волів. Чоловік прокинувся і подумав, що воли пішли в ліс. Зайшов він у ліс і ходить, шукає худобу.

Недовго ходив він і надибав ту квітку. Зачепив чоловік її ногою, стебло зламалося, і квітка застряла за постіл. А чоловік того і не помітив. Але вже знав, хто вкрав волів і куди пішов, — тому він бігом помчав за своїми волами.

Доки квітка трималася постола, він знав усе про волів. А як квітка відпала, він знову нічого не знає. І здивувався чоловік: «Як же це так? Я все знав про воли, а тепер нічого не знаю».

Прийшов він додому без волів. Розказав, що з ним трапилося, а знаючі люди йому і кажуть: «Ти, видно, натрапив на квітку, що цвіте опівночі».

Знають люди, що цвіте та квітка, але яка вона, ніхто не відає.

А той чоловік так і залишився без волів.

Двісті слів брехні

Було собі три брати. Поїхали вони у далеку дорогу. Набрали їсти й пити, тютюну й вогню. Заїхали брати у великий ліс. Надвечір зупинилися, попоїли, попили і спати лягли. Рано встали і поїхали далі. А лісові кінця нема. І настала ніч. І ніч, і ніч, а дня все нема. Питає старший брат:

— Що, браття, будемо робити? Вогонь кінчається, а нам ще треба їхати й їхати.

І тут раптом помітили брати у лісі вогник.

— Ти старший, — кажуть, — іди на той вогник і принеси нам вогню.

Пішов старший брат Василь до вогню — аж там дванадцятиголовий змій гріється. Хлопець привітався та й просить вогню.

— Скажи на двісті слів брехню, то дам вогню. А як знайду в тій брехні хоч одне слово правди, здеру з тебе пас шкіри, присиплю попелом і натру ячмінною половою.

— Скажу брехню: скакав пес на свиню.

— Це правда, — каже змій. Та й здер зі старшого брата пас шкіри, посипав те місце попелом і натер ячмінною половою. — Іди геть!

Повертається Василько своїх братів, плечі болять, але їм не признається. І каже середущому братові:

— Іди, Петре, ти. Може, тобі дасть, бо мені не хоче давати.

А Петро каже:

— Крутіть мені сто цигарок, щоб я прикурював від одної до другої і доніс вогонь.

Скрутили йому сто цигарок, поклав він їх у пазуху, пішов до змія і просить вогню.

— Скажи мені на двісті слів брехню, то дам вогню, — каже змій. — А як знайду в тій брехні хоч одне слово правди, здеру з тебе пас шкіри, присиплю те місце попелом і натру ячмінною половою.

— Яку ж тобі сказати брехню? Скакав пес на свиню.

А змій каже:

— Це правда.

І здер із хлопця пас шкіри, посипав те місце попелом, натер ячмінною половою і прогнав.

Прийшов Петро до братів і не признається, що йому перепало від змія. Каже меншому братові Іванові:

— Іди, Іване, може, тобі змій дасть вогню, бо мені не хоче.

— Докручуйте мені ще сто цигарок, — каже Іван.

Іде Іван лісом на той вогонь. Не дійшов, ліг та й заснув. Пробудився — недалеко жевріє вогник. Приходить Іван до того вогника, а там страшний дванадцятиголовий змій гріється біля вогню. Сердитий, що його вже два рази потривожили. Іван тихенько навшпиньках заходить іззаду, з-за плечей.

— Добрий вечір, поганий змію!

Змій злякався, скочив на вогонь і попікся.

— Чого хочеш, парубче? — сердито питає змій.

— Дай вогню.

— Скажи на двісті слів брехню, то дам вогню. А як знайду в тій брехні хоч одне слово правди, то здеру з тебе пас шкіри, присиплю попелом і натру ячмінною половою. Ще й сильно натру, бо ти мене налякав.

— А як я скажу двісті слів, і ти скажеш, що то брехня, то що буде?

— Здереш із мене пас шкіри, присиплеш те місце попелом, натреш ячмінною половою, закуриш і підеш, — каже змій.

Починає Іван свою брехню казати:

— Як я женився, то мій батько народився, а мама зі мною тяжка ходила. Мама захотіла шпаків, на рожнах печених, попід хвостами начасничених. Я народився і став на порозі. А шпаки летять на рожнах. Я за тими шпаками, та залетіли ми в ліс. Шпаки залетіли в дупло, а дірки нема. Я пхаю голову, пхаю ногу, пхаю палець — не лізе. А я звився, як пес, та й заліз увесь. І я голий, розперезаний, набрав повну пазуху шпаків. Та сюди, та туди — не годен вилізти. Добре, що я здогадливий був. Недалеко жив лісник, я пішов до нього позичити сокиру щоб вирубатися з дупла. А лісник каже:

— Моя сокира скоро має народити сокиренят.

— Дядьку лісник, будьте добрі, визвольте мене з біди. Може, вона при мені не народить. А я ж таки голий, розперезаний, повна пазуха шпаків.

Дає мені лісник сокиру, іду я до того дупла і вирубуюся з нього. Вирубався і виліз. І кинув сокиру на землю. А вона народила сім сокиренят. Я голий, розперезаний, повна пазуха шпаків, беру сокиренята в поділ і несу до лісника. «Нате, дядьку лісник. Будете бити, чи будете сварити, ваша сокира народила сім сокиренят». Але лісник був добрий чоловік і подарував мені одне сокиреня. Я голий, розперезаний, повна пазуха шпаків, затикаю сокиреня за пояс і йду. Куди я йду? Іду до попа. Собі шлюб годити і батька хрестити, бо вже мій батько народився. Я голий, розперезаний, повна пазуха шпаків ще й за поясом сокира. Не подумайте чого поганого!

От іду я по одній долині, а там лежить здохла біла кобила. Сів я на ту кобилу їду так, що й поїздом не доженеш. Та кобила — трюх-трюх, трюх-трюх, а сокира за поясом — цюк-цюк, цюк-цюк. Перерубала кобилу наполовину. Я на голові поїхав, а зад ірже ззаду. Добре, що я такий здогадливий.

А я голий, розперезаний, повна пазуха шпаків, ще й за поясом сокира. Не подумайте чого поганого!

Дивлюся, верба. Рубаю вербу, затесую кілок, збиваю кобилу докупи на вербовий кілок і їду далі. Доїхав аж до попа на подвір'я. Зайшов до попа в хату, а тим часом вербовий кілок виріс із кобили аж до самого неба.

— Чого хочеш? — питає піп.

— Собі шлюб годити і батька охрестити.

А попові кури по тій вербі на небо повилазили. Піп каже:

— Поки ти мені не зженеш кури із неба на землю, говорити із тобою не буду.

Хочу — не хочу, а мушу. Голий, розперезаний, повна пазуха шпаків, ще й за поясом сокира, не подумайте чого поганого, лізу я по тій вербі на небо кури зганяти. Підліз аж до самого неба — а там дірка. Я за небо вчепився, а кобила поступилася, і я лишився між небом і землею. Повісився, як павук на павутині. «Тут я й пропав», — думаю. То добре, що я такий здогадливий був. Закинув ногу на небо та й виліз. Я ж таки голий, розперезаний, повна пазуха шпаків, ще й за поясом сокира. Не подумайте чого поганого!

Зайшов я на небі в лівий куточок і знайшов дванадцять боженят. А ті боженята молотять горохвяну солому за ячмінну полову. Так молотять, що аж курява стоїть. Я дивився, дивився та й до них причепився. І почав по-своєму молотити. Так молотив, що заробив на небі дванадцять кілограмів ячмінної полови. Бо я голий, розперезаний, повна пазуха шпаків, ще й за поясом сокира. Не подумайте чого поганого!

Стою я та й думаю, що з цією половою робити. Перевесло скрутити і на землю спуститися. Кручу те перевесло. Таке міцне, що чіпляйте до чого хочете, — не порветься. Спускаюся я тим перевеслом із неба на землю. До половини вистачило перевесла, а від половини до землі не вистачає. Тут би я й пропав. Та добре, що я такий здогадливий був. Зверху урву, а знизу доточую. Отак і спустився.

А змій питає:

— Що ж ти іще бачив на небі?

— Бачив свого батька і твого батька.

— А що ж мій батько робить? — питає змій.

— А возить на собі мого.

— Брешеш, — каже змій.

А Іван каже:

— Цього мені й треба!

Та як здер зі змія пас шкіри і посипав його попелом та натер ячмінною половою. А тоді взяв вогню та й пішов собі. Приніс своїм братам вогонь та й каже:

— Грійтеся, дорогі браття!

Перстень від змії

В одному селі жила бідна жінка, і мала вона сина Івана. Посилає вона сина купити хліба. Іде Іван і дивиться: хлопці тягнуть у ліс пса. Іван каже:

— Хлопці, куди ви його тягнете? Продайте мені цього пса.

Віддає він їм гроші і вертається додому без хліба, але з псом. Мати і починає сварити його:

— Що ти, Іване, думаєш! Я тебе послала за хлібом, а ти мені псів водиш.

Посилає його мати за хлібом другий раз. А він дивиться: несуть хлопці кота.

— Куди ви його, хлопці, несете? — питає.

— Несемо його в ліс, бо він не годен мишей ловити.

— Продайте його мені.

І купив у них того кота. Приносить його додому, а мати сварить:

— Що ж ти приводиш мені то псів, то котів? У нас і так нема чого їсти, а тут ще й їх годуй.

— Нічого, мамо, хай у нас будуть песик і котик.

Посилає мати Івана третій раз за хлібом. А він дивиться, хлопці б'ють гадюку. Він їм кричить:

— Не вбивайте, я куплю її у вас!

І забрав собі ту гадюку. Годував її рік. І гадюка так виросла, що вже могла його везти. І ось каже йому гадюка:

— Сідай на мене, поїдемо до моєї матері. Вона тобі дасть, що захочеш. Буде тобі давати гроші, золото, але ти нічого не бери, лиш кажи, хай дасть золотий перстень.

Приїхали вони до старої змії, а вона й питає:

— Що тобі, Іване, дати за те, що врятував мою дочку?

Пропонує стара змія хлопцеві золото, гроші, а він нічого не хоче, лиш золотий перстень. Стара змія віддала йому перстень і пояснила, як ним користуватися:

— Із правої руки перекинь на ліву, і що задумаєш, то зразу буде. І нікому про цей перстень не кажи.

Узяв Іван той перстень і думає: «Моя мама так бідно живе. Треба зробити, щоб у нас був добрий палац». Перекинув він перстень із правої руки на ліву, і відразу де не взявся палац і велике хазяйство. Що хочеш там було: коні, свині, кури, гуси. Уже Іван із мамою добре живуть.

Якось пішла чутка, що цар має віддавати дочку. Та й вирішив Іван до неї посвататися. А цар дав йому завдання:

— Якщо зробиш точно такі чобітки, як у моєї дочки, то піде за тебе, а як не зробиш, відрубаю тобі голову.

Приходить Іван додому, перекинув перстень із правої руки на ліву — є чобітки, як у царівни. Віднесла їх мама царівні. Подивився цар — чобітки, як викапані!

— Ну що ж, — каже, — раз таке діло, то віддам за нього дочку. Але хай виконає ще одну роботу: хай зробить точно таке плаття, як у моєї дочки. Щоб було шите й не шите, краяне й не краяне. То буде весільне плаття.

Іван узяв перстень, перекинув із правої руки на ліву, і з'явилося точно таке плаття, як у царівни. Цар побачив і каже:

— Віддам за нього дочку, але хай ще зробить дзеркальний шлях від мого палацу до церкви. А повз дорогу з обох боків щоб росли дерева. І щоб коли молоді йшли до шлюбу, дерева ті цвіли, а коли молоді поберуться і вертатимуться з церкви, щоб дерева вже вродили.

Іван перекинув перстень із руки на руку, і все те збулося.

Подумав цар і каже до дочки:

— Це щось не те. Як будеш із ним жити, то вивідай, що до чого. Не своїм розумом він усе це робить.

Одружилися молодята, відгуляли пишне весілля та й почали жити і хазяйнувати. Питає одного разу жінка:

— Що ти маєш, Іване, такого, що в тебе все так добре виходить?

Іван довго не хотів признаватися, але жінка не відступалася, і він розповів про перстень. Узяла вона той перстень, коли чоловік спав, перекинула із правої руки на ліву і зачарувала Івана у стовп. А сама поїхала додому.

А пес каже котові:

— Ходімо відвідаємо Івана, побачимо, як він там живе.

Приходять, а Іван у стовпі. Зажурилися пес і кіт, не знають, де шукати господаря. Ходили вони, ходили, і кіт почув, що у стовпі ніби хтось говорить. Видряпався кіт на стовп, заліз до Івана, а Іван каже:

— Вирятував я вас із біди, вирятуйте й ви мене!

Та й розказав, як усе було.

Вирушили кіт із псом до царівни за перснем. Ішли вони полями, лісами, горами й дійшли до моря. Кіт сів на пса, і пес поплив. Перепливли вони море і добралися до того палацу, де жила царівна. Кіт заходить туди, а царівна саме вмивається. Кіт ухопив перстень, вибіг до пса і побігли вони до моря. Прибігли, кіт сів на пса і попливли. А перстень у кота в роті. Пливли вони, пливли, кіт і каже псові:

— Пливи швидше.

А перстень упав із рота і пішов на дно.

Вийшли вони на берег і думають: «Що робити?» Та й надумали. Почали ловити й бити жаб. А одна жаба, найстарша поміж ними, каже:

— Не бийте, я вам що хочете зроблю.

— Нам нічого не треба, — кажуть кіт і пес, — лише дістань нам із морського дна перстень.

— Зараз буде, — каже жаба.

Та й дає завдання всім жабам, щоб шукали на дні морському перстень. Жаби знайшли його і віддали котові. Кіт і пес узяли перстень і побігли до Івана. А Іван узяв перстень, перекинув із руки на руку — і стовп розвалився. Вийшов Іван зі стовпа, перекинув перстень із правої руки на ліву і зачарував царівну в такий самий стовп, як вона його зачарувала. А сам оженився на такій бідній дівчині, як він сам колись був.

Подарунки Вітра

Були собі дід і баба, і дуже бідно вони жили. Свариться баба з дідом:

— Відколи я вийшла за тебе заміж, то все бідуємо і бідуємо. І все через тебе.

Мав дід трохи грошей, і взяв він собі за ті гроші гектар поля на рік. І посіяв на тім полі пшеницю.

Ходить дід у поле, дивиться — гарна пшениця росте. Каже дід бабі:

— Добре нам тепер буде, матимемо свій хліб.

Прийшов він раз на поле, подивився: пшеницю вже можна жати. Нагострив дід серпи, назавтра готується іти з бабою жати. А вночі здійнялася буря з градом, і град побив дідові всю пшеницю. Приходить дід із поля і каже:

— Бабо, побив град нашу пшеницю.

А баба ще гірше свариться з дідом:

— Треба було жати вчора, треба було позавчора!

Набридло це дідові, покинув він бабу та й пішов.

Ішов, ішов, та й зайшов у ліс. І побачив у лісі хатку. Заходить у хатку, а там сидить якась баба. Привітався він, а баба й питає:

— Куди, чоловіче добрий, ідеш?

А він розказує, що баба свариться з ним за пшеницю:

— Виросла нам гарна пшениця, а вночі здійнялася буря з градом і всю побила.

— І в людей побив град?

— Ні, лиш мій гектар побив.

Баба й каже:

— Мої сини — Вітри. Котрийсь із них зробив це. Прийдуть додому, спитаю їх.

Приходить старший син, баба й питає його, а він каже:

— Ні, я в тій стороні не був.

Приходить другий син, питає стара і його. І другий каже, що не був у тій стороні. Приходить третій. Мати спитала його, а він засміявся та й каже:

— Так, це я зробив. Але я тобі, діду, допоможу. На оцю скатерку. Як простелиш її, то що схочеш тобі буде. І їсти, і пити — всього доволі.

Дід узяв скатерку й пішов.

За день він додому не дійшов. Довелося ночувати у корчмі. А корчмар каже йому:

— Діду, це корчма, тут усе дають лиш за гроші. Це не те, що у вуйка якогось переночувати і повечеряти задурно.

— Мені нічого не треба, у мене все є, — каже дід. Та бере застеляє стіл скатеркою, і з'явилося на тій скатерці їсти й пити, що хочеш. Сів із дідом і корчмар за стіл, сіла й корчмарева жінка. Наїлися, напилися. А корчмар усе хоче напоїти діда.

Напився дід і лягає спати. А корчмар зняв чарівну скатерку зі столу заховав її, а на стіл поклав іншу. Устав дід рано, взяв скатерку і пішов додому.

Баба побачила діда і знову свариться з ним. А дід їй каже:

— Мовчи, бабо, тепер ми заживемо.

І постелив дід скатерку. А на скатерці нічого нема. Баба ще гірше свариться:

— То ти ще й обманюєш мене?!

Думає дід: «Що ж це зробилося зі скатеркою? То, мабуть, Вітер обдурив мене». І пішов дід знову до Вітра. А Вітер каже:

— Діду, як ти загубив мою скатерку, то дам тобі гаманець. Будеш мати з нього грошей, скільки хочеш. Лиш спорожниш його, а він уже знову повний.

Дід узяв того гаманця і пішов додому.

За день дід не міг дійти додому і знову зайшов до корчмаря. Той зустрів його як старого знайомого. Посадив діда за стіл, п'ють вони, їдять. Корчмар і запитує:

— Покажіть, діду, ще якісь чудеса. Що у вас є цікавого?

А дід виймає гаманець і показує корчмареві. Спорожнив гаманець на стіл — купа золота! Поклав гаманець у кишеню, тоді витягає, спорожняє — знову купа золота.

Напоїв діда корчмар. Дід заснув, а корчмар витягнув із дідової кишені гаманець, а в кишеню поклав інший.

Устав дід рано і пішов додому. А жінка його знову свариться. Дід і каже:

— Бабо, тепер ми будемо добре жити до самої смерті.

Витягає дід гаманець, витрушує на стіл — нічого нема. А баба ще гірше свариться.

— Другий раз мене обманюєш!

Іде дід знову до Вітра. І скаржиться:

— Не слухає мене гаманець, нема в нім більше грошей.

А Вітер знає, що діється, лиш не каже дідові нічого. Усміхнувся він і сказав:

— Даю тобі, діду, ще оцю сумку. Як захочеш бачити, що в ній є, то відкрий її і крикни: «Два з сумки!» А як не захочеш більше бачити тих двох, то крикни: «Два в сумку!» — і закрий сумку.

Вийшов дід і йде додому. І захотілося йому побачити, що є в сумці. Відкрив він сумку і каже: «Два з сумки!» Як вийшли два з сумки, як почали діда молотити! Пригадав дід, що Вітер казав. «Два в сумку!» — крикнув він, і тих два лишили його і пішли в сумку. Дід закрив сумку і пішов далі. І прийшов знову до того корчмаря. Зрадів корчмар: «О, старий знайомий прийшов!» Та садить діда за стіл. Наїлися вони, напилися. А корчмар запитує:

— Ану, діду, що за чудеса в тебе є? Показуй.

Дід і каже:

— Два з сумки!

Як вийшли два з сумки! Як почали корчмаря бити, як почали молотити!

Корчмар кричить:

— Жінко! Віддай дідові його скатерку й гаманець, хай він мене лишить живого!

Забрав дід скатерку й гаманець.

— Два в сумку! — крикнув він, закрив сумку і пішов.

Приходить дід додому, а баба знову свариться. Дід думає: «За те, бабо, що ти зі мною стільки сваришся, провчу я тебе». Та й відкрив сумку:

— Два з сумки!

Як вийшли два з сумки, як зловили бабу! Б'ють, аж порох летить! Побачив дід, що вже досить бабі, й крикнув:

— Два в сумку!

Та бере скатерку, застеляє стіл. А на столі, що лише на світі буває, — їж і пий. Сіли вони з бабою за стіл.

А дід був доброю людиною. Каже він бабі:

— Бабо, іди запроси до нас у гості й сусідів.

Запросила баба сусідів, і сусіди наїлися й напилися, скільки хотіли й чого хотіли.

Ось і почув пан, що в діда є такі чудеса: скатерка й гаманець. Приїхав він бричкою до діда, зайшов до хати:

— Здрастуй, діду!

— Здрастуйте.

— Чув я, діду, що в тебе чудесна скатерка є.

— Еге, — каже дід, — є.

Простелив дід скатерку. А пан зроду не бачив таких напоїв і наїдків. Сів пан із дідом і бабою за стіл, наївся, напився, чого тільки хотів, а потому питає діда:

— Де ж твій чудесний гаманець?

Показує дід і гаманець. А пан подивився та й каже дідові:

— Цю скатерку й цей гаманець я забираю собі.

Дід почав просити пана:

— Я старий, баба стара, як же ми будемо без цього жити? Не беріть, прошу вас.

А пан не хоче й слухати. Побачив дід, що не впросить, та й каже:

— У мене ще одна дивовижа є.

Та відкрив сумку і крикнув:

— Два з сумки! Рахуйте панові кості!

Як вискочили два з сумки, як почали гамселити пана! Пан кричить не своїм голосом:

— Не треба мені нічого! Лишіть мене тільки живого!

А дід мовчить — хай ще пана помолотять. Аж тоді, як побачив, що вже достатньо провчили, крикнув:

— Два в сумку!

І закрив сумку.

Поїхав пан, а дід із бабою лишилися. І жили вони добре, поки не вмерли. І самі їли-пили, і сусідів годували. І більше баба з дідом не сварилася.

Зачарована дівчинка

Були собі чоловік та жінка, і мали вони лиш одну дочку. Вони її дуже любили. А жили вони під лісом. Одного разу дівчинка зайшла в ліс і заблудилася. І захотіла вона пити. Пішла шукати, де б напитися, і натрапила на таку воду що як вип'єш, то перекинешся на якусь дичину Напилася дівчинка тої води і перекинулася в зайця. Тато й мама шукають дочку один день, шукають другий — нема. Пішов тоді батько по бабах-ворожках. І одна бабка сказала йому:

— Твоя дитина стала зайцем. Якби вона знала, що там недалеко є друга річка, і випила води з тої річки, то стала б знову дівчиною.

А батько був мисливцем. І від того дня він зайців не вбивав. Боявся, що вб'є свою дитину.

А дівчинка, що перекинулася на зайця, блукала, блукала по лісі і потрапила до лісника. У нього були діти. От вони зайчика і впіймали. Принесли до хати і граються з ним. Лісникова жінка і зраділа, що є дітям така забава. Увечері лягли всі спати, і чує лісникова жінка, що заєць грається з ляльками, колише їх: «А-а-а, а-а-а».

Устала рано лісникова жінка та й каже:

— Цей заєць говорить людським голосом і сам колише ляльок.

А лісник вірить і не вірить. Але одного разу і він уночі почув, що зайчик говорить. Устав лісник та й каже:

— Зайчику, дай мені води.

Зайчик приніс і подав.

А в тих краях жив цар, і в нього був син. Почув царів син, що у лісника є такий дивовижний заєць, та й каже цареві:

— Тату, я піду до лісника, щоб подивитися на того зайця. Кажуть, він усе, як людина, розуміє. Хай лісник дасть мені того зайчика.

А цар каже:

— То йди і візьми собі. А як лісник не схоче віддати, то я пошлю стражу, і вона силою візьме.

Прийшов царів син до лісника, а лісник зрозумів, у чому справа, і випустив зайчика надвір. А зайчик заховався в капусту.

Царів син каже:

— У вас є такий зайчик, що розуміє все, як людина. Я візьму його у вас.

— У мене був такий зайчик, але я випустив його надвір, і він утік, — сказав лісник.

Вийшли вони надвір, шукають. А зайчик не втерпів і почав гризти капусту. Царів син це почув і впіймав його. Приніс він зайчика додому і нікуди не відпускає від себе. Куди йде царів син — усе на руках зайчика тримає.

Довго жив зайчик у царя. Одного разу взяв його царів син на прогулянку в ліс. І трапився їм дорогою мисливець, тато дівчинки, що перекинулася на зайчика. А з мисливцем було три пси. Зайчик як побачив мисливця, відразу побіг до нього, і собак не злякався. Скочив йому на руки — упізнав заєць тата. Царський син кличе зайчика до себе, а той не йде. Став тоді царський син із мисливцем сваритися.

— Це мій зайчик, — каже царський син.

— Ні, це моя дочка, — каже мисливець.

І розказав мисливець царському синові, як його дочка напилася чарівної води і перекинулася на зайця. А царів син каже:

— Пусти його на землю. Як піде до тебе, то візьмеш ти, а як до мене, то я.

Мисливець пустив зайчика на землю, а той знову скочив йому на руки. Узяв тоді мисливець зайця й вирішив напоїти з річечки, про яку баба-ворожка казала. Напився зайчик і знову став дівчинкою. І була вона вже набагато старшою, ніж тоді, коли перекинулася на зайця.

Привів мисливець дочку додому і робить свято на честь того, що знайшлася дочка. Запросив він багато людей. Прийшов і царів син.

А дівчина була дуже гарна. Як побачив її царський син, то зразу полюбив. Посадив їх хазяїн за столом поруч. А царів син хотів пересвідчитись, чи то вона була зайцем.

— Чого ти найбільше боїшся? — питає він.

— Собаки, — засміялася дівчина.

— А кого найбільше любиш?

— Тата.

Тоді царів син і повірив, що то вона була зайчиком.

І вирішив він узяти дівчину за дружину. Прийшов до царя та й каже:

— Тату, я хочу одружитися з тією дівчиною, що була в нас зайцем. Як не візьму її за дружину, то ніколи вже женитися не буду.

Цар дозволив, і зробили весілля. І живуть вони, може, й сьогодні.

Покотигорошок

Були собі три брати: Розбийскала, Перевернигора і Покотигорошок. Пішли вони всі три на полювання. Йшли собі, скільки йшли, та все лісом, і надибали хатку. Ніхто в тій хатці не живе, двері побиті, піч повалена. Покотигорошок каже:

— Браття, а давайте будемо тут жити.

Узялися вони до роботи і все в хатці полагодили.

— А тепер давайте, хлопці, підемо на полювання, — каже Покотигорошок.

Пішли вони всі разом, вбили зо два зайці. А на другий день встають рано, і каже Покотигорошок:

— Давайте зробимо так: хай двоє йдуть на полювання, а один лишається варити їсти.

І лишився варити їсти Розбийскала. Наварив він їсти, прибрав у хаті й ліг собі спочивати. Коли приходить до їхньої хати дід Кокоть — борода на локоть, сам на п'ядь, борода на дві.

— Відчини двері!

Розбийскала відчинив.

— Пересади через поріг!

Розбийскала пересадив.

— Давай їсти!

— Нема що.

— Як немає? Ти наварив, давай їсти.

А Розбийскала не дає.

— То йдемо на Залізний тік боротися, — каже дід Кокоть.

Приходять вони на Залізний тік і починають боротися. Розбийскала діда сюди — не може кинути. Він діда туди — не може кинути! А дід ним як замахне! Та як кине об землю!

Та ловить Розбийскалу за крижі, здирає пас із крижів, натирає обдерте місце землею і йде до хати. Усе з горшків повиїдав, горшки поперевертав і пішов геть.

Зайшов до хати Розбийскала, почав удруге їсти варити. Прийшли брати з полювання.

— Зварив їсти?

— Зварив.

— То давай.

Розбийскала дістав їжу з печі, подає братам, а Покотигорошок питає:

— Чого воно таке гаряче? Ти не міг раніше зварити?

А Розбийскала не признається, що з ним сталося.

Наїлися вони, полягали спати. А рано Перевернигора каже:

— Я лишаюся, а ви йдіть на полювання.

Пішли брати, а він нарубав дров, наварив м'яса, позамітав у хаті, ліг собі на лавку та й лежить. Коли чує, щось у двері гупає. А то дід Кокоть — борода на локоть, сам на п'ядь, борода на дві. Кричить йому дід:

— Відчини двері!

Перевернигора відчинив.

— Пересади через поріг!

Перевернигора пересадив.

— Давай їсти!

— Нема.

— Як нема?! Пішли на Залізний тік боротися.

Пішли вони на Залізний тік. Махнув Перевернигора дідом в один бік — не може кинути, махнув у другий бік — не може. А дід ним як замахне та як гепне об землю! Та здирає Перевернигорі із крижів пас шкіри, натирає обдерте місце землею і лишає його там. А сам пішов у хату, усе поз'їдав, горшки поперевертав і пішов геть.

Прийшов Перевернигора, помив горшки і зварив новий обід. Приходять із полювання брати, дає він їм їсти. А їжа гаряча, як і вчора. Та Перевернигора не признається, що з ним сталося.

Лягли вони спочивати. Рано встають, і Покотигорошок каже:

— Ви йдіть на полювання, а я лишаюся дома.

Наварив він їсти, позамітав у хаті, ліг та й лежить. Коли чує, щось гупає у двері.

— Відчини!

— Відчини собі, як хочеш.

Відчинило воно двері.

— Пересади через поріг!

— Перелазь собі.

Перелізло воно через поріг. А то дід Кокоть — борода на локоть, сам на п'ядь, борода на дві.

— Давай їсти!

— Нема.

— Дай хоч покуштувати.

— Нема.

— Дай хоч понюхати.

— Нема.

— То йдемо на Залізний тік боротися, — каже дід Кокоть.

— Ідемо, — каже Покотигорошок.

Бере Покотигорошок сокиру, витісує собі клин. Бере той клин, сокиру і йде за дідом на Залізний тік боротися.

Як дід Кокоть Покотигорошком гепне, той аж на коліно впав. Як замахне Покотигорошок дідом, той аж по кісточки заліз у землю. Ловить він діда за бороду, веде до пенька, розколює той пеньок, закладає туди бороду, забиває клина і залишає діда, припнутого до пенька. А сам іде додому. Прийшов, ліг собі на лавку й лежить.

Брати приходять із полювання, приносять по зайцеві й питають Покотигорошка:

— Чи ти що варив?

— Варив.

— То давай.

Дає він їм їсти, і не таке гаряче, як вони йому давали. З'їли брати обід та й питають Покотигорошка:

— А чи з тобою нічого не трапилося, поки нас не було?

— Ні. А що з вами трапилося?

— Ой, таке трапилося!

Піднімають вони сорочки і показують йому: в одного здертий пас шкіри і в другого.

— А з тобою таки нічого не трапилося? — знову питають брати Покотигорошка.

— Нічого, — піднімає він сорочку.

Дивляться брати — нічого не здерто з нього.

Тоді Покотигорошок каже:

— Ану, ходімо зі мною. Побачите, що я зробив.

Приходять брати туди, де був пеньок, а там лиш яма. Вирвав дід бородою пеньок та й потягнув.

Ідуть вони лісом по сліду. І прийшли до великої діри, що вела під землю. По сліду було видно, що дід потягнув пеньок туди. «Що будемо робити?» — думають браття. Один і каже:

— Давайте зробимо вірьовку і спустимося в ту діру.

Розбийскала приніс сокиру, зрубали вони липу, надерли личчя і сплели вірьовку. Покотигорошок каже:

— То котрий спускається? Ти, Розбийскала, чи ти, Перевернигора? — та ні той не хоче, ні той.

— Як ви боїтеся, то полізу я. Але що буду звідти казати, щоб усе робили, — наказує тоді Покотигорошок.

Обв'язався Покотигорошок тією вірьовкою, і брати спустили його в діру. Спустився він, пройшов трохи, аж бачить: кімната, а в ній три дівчини.

— Звідки ти взявся? — питають дівчата. — Як прийде дід Кокоть, то він тебе вб'є.

— Нічого мені не буде, — каже Покотигорошок. — А ви давно тут живете?

— Давно. Дід Кокоть нас половив і затягнув у цю діру. Якби хто нас вивів на білий світ, ми б не знали як дякувати.

— То ходіть зі мною, — каже Покотигорошок.

Приходять вони всі четверо до діри. Покотигорошок сіпає за вірьовку і кричить:

— Ви є, хлопці?!

— Є!

Прив'язав він одну дівчину до вірьовки і гукає:

— Тягніть! Розбийскала, це тобі жінка!

Витягли її браття і знову спустили вірьовку.

В'яже Покотигорошок другу дівчину.

— Перевернигора, це тобі жінка. Тягніть!

Потягнули вони, а Покотигорошок із третьою дівчиною зостався внизу. А як опустили знову вірьовку, він прив'язує дівчину:

— А це мені жінка! Тягніть!

Витягнули й третю. Тоді прив'язується він сам.

— Тягніть мене!

А брати побачили, що третя дівчина найвродливіша, підтягнули Покотигорошка трохи та й пустили вірьовку. Упав Покотигорошок назад у ту яму.

Іде він попід землею, іде, аж бачить — гора. На горі гніздо, а в тому гнізді — четверо пташенят. А тут почався вогняний дощ. Як побачив Покотигорошок, що йде такий дощ, поліз на ту гору і накрив пташенят. Попік його трохи вогняний дощ, але пташенята зосталися живі й здорові. Коли дощ перестав, вони йому кажуть:

— Сховайся, бо як наша мама прилетить, вона тебе з'їсть.

Сів він під горою та й сидить. Чекає, що ж то прилетить. Прилетіла мати пташенят і питає їх:

— Був такий вогняний дощ, а ви живі. Хто вас врятував?

— Був дядько, накрив нас, — кажуть пташенята. А вона питає:

— Куди ж той дядько пішов?

Пташенята і показали, в який бік пішов Покотигорошок.

А мати пташенят була кометою. Полетіла вона за Покотигорошком і знайшла його під горою. І каже йому:

— Пташенята — це мої діти. Що ти хочеш за те, що врятував їх?

А він відповідає:

— Нічого не хочу, мені аби на білий світ вибратися.

— Я тебе вивезу, — каже комета, — але мені по дорозі треба багато їсти. Он пасеться стадо корів. Заріж одну корову і поклади м'ясо на мене. А на другий бік поклади бочку води. Коли я поверну до тебе голову, дай мені кусень м'яса і горня води. Як усе буде готове, я тебе повезу.

Зарубав Покотигорошок корову, склав на комету м'ясо, поклав на неї бочку з водою, та й полетіли вони.

Летіли вони, летіли. А Покотигорошок усе давав кометі то м'яса, то води. Але м'ясо закінчилося, зосталася тільки вода. Комета повертає до Покотигорошка голову, а він каже:

— Уже нема більше м'яса.

— Як нема м'яса, то ми впадемо, бо в мене більше немає сили летіти.

Тоді він відрізав шматок м'яса від своєї литки і дав кометі. Вона з'їла, запила водою і вивезла Покотигорошка на світ Божий. А тоді й каже:

— Скільки я їла м'яса, а такого доброго ще не куштувала, як це останнє, що ти мені дав.

— Воно то добре, — каже Покотигорошок, — але я відрізав його від своєї ноги.

Та й показує їй те місце, де було відрізане м'ясо. А комета виплюнула те м'ясо, і воно відразу приросло на своє місце.

Розпрощався Покотигорошок з кометою і пішов. Приходить він до свого села. А там хлопчик пасе свині. Він питає хлопчика:

— Чий ти?

— Мого батька звати Покотигорошок. А моя мама служить у мого дядька.

Зайшов Покотигорошок до Розбийскали, а там його жінка служить наймичкою. А брат побачив Покотигорошка, та й не знає, що робити, так здивувався.

— Нащо ви мене кинули? — спитав Покотигорошок.

— Та то вірьовка обірвалася, — почав брехати Розбийскала.

Покотигорошок нічого не сказав йому. Тільки забрав свою жінку сина і пішов із ними геть. Знайшли вони хатку і лишилися там жити. Може, ще й тепер живуть.

Грубий Іванко

Був собі чоловік. І мав він три сини. Самого меншого сина звали Грубий Іванко. Іде якось старий на ярмарок, а Іванко каже:

— Візьми, тату, й мене.

— Чого ж ти туди поїдеш? У тебе ж грошей нема, — каже батько.

— Будуть, — відповідає Іванко.

Їдуть вони шляхом, переїжджають мурований міст. А назустріч їм везе візник сивим конем бочку з водою. І такий той кінь худий! Скочив Іванко з воза і до того візника:

— Продай коня. Що ти хочеш за нього?

— Три рублі, — каже візник.

— Тату, дайте три рублі, — просить Іванко.

А батько йому каже:

— Я не маю грошей.

Тут їде якийсь чоловік. Іванко тоді до нього:

— Позичте три рублі.

Батько і думає собі: «Що то буде? Він уже в чужих людей грошей просить». А той чоловік виймає з кишені три рублі і дає Іванкові. Заплатив Іванко візникові й забрав коня.

Веде Іванко коня додому. І каже йому кінь:

— Іванку, правим вухом влізь, а лівим вилізь.

Вліз Іванко правим коневим вухом, а лівим виліз. І таку силу в собі почув, якої ще ніколи не мав.

Приходить він із конем додому, завів його у стайню, нагодував і вичистив. А батько приїжджає з ярмарку і бідкається:

— Що ти, Іванку, наробив! Ти позичив у чужого чоловіка гроші, а як їх віддавати?

— Ви не журіться, — каже Іванко. — Я сам маю розрахуватися.

А йому тоді ще не було й семи років.

Устають вони рано, а Іванко каже татові:

— Їдьмо до царя — дочку сватати.

— Що ти надумав! — каже батько. — Хочеш, щоб цар усю нашу сім'ю знищив?

— Ви не журіться. Я маю за це сам відбуватися.

А брати кажуть:

— Як отакий Іванко їде, то чого ж нам не їхати?

І поїхали всі три.

Їдуть вони, їдуть і приїхали до якоїсь хати. Коло хати — стайня. Заводять вони туди коней. Бачать: є овес, сіно — дають коням їсти. Заходять у хату. А в хаті на столах є що їсти, є що й пити. От вони й повечеряли.

— Будемо тут жити, — каже Іванко, — але тут повинен хтось бути.

А недалеко від тої хати стояв залізний міст. Іванко і каже старшому братові:

— Василю, ти йдеш цю ніч вартувати на міст. Але дивися, щоб не заснув, бо тоді ми пропали.

Пішов Василь вартувати, а Іванко трохи полежав, а перед дванадцятою годиною взяв під пахву півня і пішов на міст. Приходить, а брат спить. Ходить Іванко по мості. Коли це закукурікав півень. Подивився Іванко — летить змій на три голови і на три верстви вогнем палить. Долітає змій до моста — кінь під ним спотикається.

— Стій, коню, не спотикайся, на мене і на себе смерті не сподівайся. Понад нас більшої сили нема, — каже змій коневі. — Кажуть, що є на світі Грубий Іванко, але він до семи літ не дійшов, до нас битися не прийшов.

Тут виходить Іванко. Змій і говорить:

— Здоров, Грубий Іванку. За чим прийшов: битися чи миритися?

— Добрий молодець ніколи не йде за тим, щоб миритися, а щоб тільки битися.

Змій каже:

— То підемо битися на Залізний тік.

В'яже змій коня, і йдуть вони на Залізний тік битися. Як замахне змій Іванком — Іванко лиш похилився. Як замахне Іванко змієм — змій на коліна! Як замахне змій Іванком ще раз — Іванко на коліна! А Іванко як кинув змія — змій на плечі впав! Іванко відрубав йому дві голови, а одна ще лишилася. Змій хотів піднятися, та Іванко відрубав йому й третю голову. А тоді повідрізав з усіх трьох голів язики і забрав їх. А одну змієву голову прикотив до брата, який ще спав. А змієвого коня узяв за повід, завів у стайню, а сам пішов спати.

Василь на мості спохватився рано — біля нього голова змія. Він ту голову під пахву і йде до братів.

— Чи ви бачите? Дивіться, що я вбив!

А Іванко підняв голову з подушки й каже:

— То добре, як убив. Лягай спати.

На другий вечір посилає Іванко на міст середущого брата.

— Тільки не спи, — каже, — бо ми пропадемо, як ти заснеш.

Пішов середущий брат вартувати на міст Ходить, ходить, але близько дванадцятої години зморив його сон. Ліг він і заснув. А Іванко півня під пахву, шаблю через плече і йде до мосту. А тут півень закукурікав. Летить змій на шість голів і на шість верств вогнем палить. Аж поруччя мосту почервоніли від того вогню. І тут кінь під змієм спіткнувся. А змій каже:

— Стій, коню, не спотикайся. На мене й на себе смерті не сподівайся. Понад нас більшої сили нема. Кажуть, що є на світі Грубий Іванко, але він ще до семи літ не дійшов і до нас битися не прийшов.

Іванко виходить із-під моста, а змій каже:

— Добрий день, Грубий Іванку!

— Добрий день, нечиста сило, невидюща твар!

— За чим ти, Груби Іванку, прийшов: битися чи миритися?

— Добрий молодець не йде за тим, щоб миритися, а щоб тільки битися.

— То пішли на Залізний тік боротися, — говорить змій.

В'яже змій коня, і йдуть вони боротися.

Як замахне змій Іванком — лиш трошки Іванка похилив. А Іванко як замахне змієм — нахилився змій, але не впав. Змій як замахне Іванком — по кісточки Іванко в землю заліз. А Іванко як замахне змієм — вище колін загнав змія в землю! І стяв йому три голови. Змій як замахне Іванком — по коліна Іванко в землю заліз. А Іванко замахнув змієм останній раз — загнав його в землю до пояса і стяв решту голів.

Вирізав він з усіх змієвих голів язики і забрав їх. Одну голову змія підкотив до сплячого брата, а решту затягнув під міст. Відв'язав Іванко змієвого коня, взяв півня під пахву і пішов собі. А брат і далі спить коло моста. Прив'язав Іванко коня у стайні та й ліг спати.

Розвидніло, прокинувся брат коло моста, а біля нього — змієва голова. Він ту голову взяв під пахву і приніс до братів:

— А дивіться, що я приніс!

— Добре, що не спав, — говорить Іванко.

Перебули вони той день до вечора, і каже Іванко:

— Хлопці, а тепер мені пора вартувати.

Чіпляє він нагайку на кілок у стіні й говорить братам:

— Як буде сильно гудіти і вітер віяти, то щоб ви надвір не виходили, а як із моєї нагайки буде кров текти, то щоб випустили мого коня. Дивіться, щоб не заспали і коня відв'язали.

Повечеряли вони. Іванко — півня під руку шаблю через плече і йде до моста вартувати. Ходить він, ходить. Півень лиш закукурікав, летить змій на дванадцять голів і на дванадцять верств вогнем палить. Як долітав, то кінь лиш трохи зігнув ногу. Змій говорить:

— Стій, коню, не спотикайся, на мене й на себе смерті не сподівайся. Понад нас більшої сили на світі нема. Кажуть, що є Грубий Іванко, але він до семи літ не дійшов, до нас битися не прийшов.

Іванко виходить, а змій йому:

— Здрастуй, Грубий Іванку!

— Здрастуй, нечиста сило, невидюща твар.

— За чим, Грубий Іванку, прийшов: битися чи миритися?

— Добрий молодець не йде ніколи за тим, щоб миритися, а щоб тільки битися, — каже Іванко.

В'яже змій коня, і йдуть вони на Залізний тік боротися. Як замахне змій Іванком — по кісточки загнав його в землю. А Іванко як махне змієм — теж по кісточки! Змій Іванком як замахне — вище кісточок! Іванко як замахне змієм — загнав його по коліна в землю і стяв три голови. А змій раз! — і прилизав хвостом ті голови. Та як махнув Іванком — вище колін загнав! Бачить Іванко — біда! Та знову змія по коліна загнав і стяв йому три голови. А змій махнув хвостом — і знову прилизав їх.

Стомився Іванко. Коли бачить — летить його кінь! Іванко тоді як махнув змієм — і по пояс його в землю! Що зітне три голови, то кінь їх копитами відіб'є. І змій не має як їх прилизати. Так стяв усі дванадцять голів, а кінь відбив їх копитами. Сів Іванко, відпочив, а тоді повідрізав язики з усіх дванадцяти голів, забрав ті язики і змієвого коня та й пішов до братів.

Прийшов Іванко, прив'язав коня, заходить у хату, а браття сплять. Він і каже:

— Добре ви спите — так спите, що я трохи не загинув. Я ж вам говорив коня пустити, а ви не пустили.

Тоді показує їм Іванко, де натекло крові з його нагайки, показує, де кінь сам відірвався.

— Що ж ви доброго зробили? — питає Іванко братів.

— Ми теж билися, — кажуть брати, — ми принесли по одній змієвій голові.

— А що ж у тих головах? — питає Іванко. — Ви ж принесли голови без язиків.

Подивилися брати — нема язиків. Тоді Іванко викладає на стіл двадцять один язик.

— Бачите, ви спали, поки я воював. Ходімо зі мною до моста.

Повів він братів тоді до моста і показав убитих зміїв.

Приходять вони назад. Іванко відв'язує коней. Дає старшому братові коня від змія на шість голів, а середущому дає того, що від змія на три голови:

— А коня, на котрому їхав дванадцятиголовий змій, дайте тому чоловікові, в котрого я позичив три рублі. Але дайте, бо я приїду і все перевірю. Повертайтеся додому, а я сяду на свого коня і поїду до царя його дочку сватати.

Їде Іванко, і каже йому кінь:

— Іванку, у праве вухо влізь, а в ліве вилізь.

Як вліз Іванко коневі у праве вухо, а лівим виліз, то такий сильний став і гарний, що й у світі такого більше нема.

Їде він далі і зустрічає по дорозі чоловіка. Привіталися вони, чоловік і питає:

— Куди, хлопче, їдеш?

— До царя дочку сватати.

— Бери й мене з собою.

— А хто ж ти?

— Я — Мороз. А ти хто?

— Я — Грубий Іванко. То їдьмо разом, їдуть вони удвох: то один їде, а другий іде, то другий сідає на коня. І здибують вони ще одного чоловіка.

— Куди, люди, йдете?

— До царя дочку сватати.

— А хто ви будете?

— Я — Грубий Іванко. А це — Мороз. А ти хто?

— Я — Вітер. Беріть і мене з собою.

— То ходімо.

Ідуть вони далі й зустрічають ще одного чоловіка.

— Куди, люди, йдете?

— До царя дочку сватати.

— А хто ви будете?

— Я — Грубий Іванко. А це — Мороз і Вітер. А ти хто?

— Я — Стрілець. Беріть і мене з собою.

— То ходімо.

Ідуть вони, йдуть і знову зустрічають чоловіка.

— Куди, люди, йдете?

— До царя дочку сватати.

— А хто ви будете?

— Я — Грубий Іванко. А це — Мороз, Вітер і Стрілець. А ти хто?

— Я — Голод. Беріть і мене з собою.

— То ходімо.

Ідуть вони далі, й побачили лан капусти. А довкола капусти ходить чоловік зі спутаними ногами.

— Добрий день!

— Добрий день! Куди, люди, йдете?

— До царя дочку сватати.

— А хто ж ваш молодий?

— Я, Грубий Іванко. А це мої товариші: Мороз, Вітер, Стрілець і Голод. А чого ти спутаний?

— Бо як ідуть зайці в капусту, то я спутаний якраз добре їх доганяю.

— А як тебе звати?

— Сторож. Беріть мене із собою.

— То й ходімо.

Прийшли вони всі до царя. Вийшла царська прислуга, побачила їх коло брами та й запитує:

— Що ви, люди, хочете?

— Ми прийшли царську дочку сватати.

— Котрий же ваш молодий? — питають їх.

— От він, Грубий Іванко.

А Іванко — красень, а не хлопець!

Прислуга доповіла цареві. Цар вийшов, подивився та й каже:

— А це що за страховища? Коня в них заберіть, а їх усіх у Залізну кузню! Та напаліть кузню, щоб вони всі погоріли.

Заперли їх у кузню і так напалили, що залізні сіни почервоніли. Іванко, Сторож і Голод аж мліють від того жару. А Мороз і Вітер говорять:

— Хлопці, ви ще до дня будете замерзати.

Та як потисне Мороз, а Вітер як повіє, і стіни кузні з червоних стали синіми. Ще раз потиснув Мороз і ще раз повіяв Вітер — стіни білі зробились, аж інеєм вкрилися. Замерзають вони всі, б'ють у стіни ногами і кричать: «Ґвалт!» Приходить прислуга до царя зі скаргою:

— Вони у стіни б'ють, «ґвалт!» кричать, що замерзають.

Цар каже:

— Що це за люди такі? Випускайте їх. Зарубайте дванадцять корів, спечіть дванадцять печей хліба і привезіть дванадцять бочок води. Занесіть усе це в кузню, а тоді заведіть їх усіх туди і закрийте знов. Як за ніч усе це не з'їдять, на ранок — голови з пліч.

Занесли все у кузню і заперли їх там. «От тепер нам смерть. Як ми стільки з'їмо?» — думають вони. А Голод каже:

— Хлопці, ви наїдайтеся з вечора, бо до ранку дуже захочете їсти.

Сіли вони, попоїли добре і полягали спати. А Голод як узявся, то з'їв усе наварене й напечене, випив усю воду і навіть кістки пообгризав, тільки тріски з них лишилися.

Цар встає рано і каже прислузі:

— Ану, ідіть подивіться на них.

Пішла прислуга. А вони так б'ють у залізні стіни, що аж кузня трясеться, і кричать: «їсти!» Приходить прислуга до царя, розповідає про все, а він і каже:

— Та не може такого бути.

Пішов туди сам цар. Подивився — лиш тріски від кісток валяються. І каже цар:

— Є в мене баба, дуже бистра. Як хтось із вас принесе з нею разом води, то віддам свою дочку. А як відстане — голова з пліч.

А Іванко запитує:

— Хто із нас піде по воду?

— Я піду, — каже Капустяний Сторож.

А до криниці було дуже далеко. Бере Сторож відра і бере баба, і йдуть вони по воду. Набрали води і повертаються. А Іванко, Мороз, Голод і Стрілець посідали та й чекають. Несли, несли воду, а баба каже:

— Що нам, синку, цар! Сідаймо спочинемо.

Сіли вони спочивати. Сторож ліг та й заснув. Лиш руку одну задер. А баба відра вхопила і пішла. Іванко каже:

— Нема Сторожа, пропали ми.

— Зараз він прокинеться, — говорить Стрілець.

Та як прицілився, та як пустив стрілу, то так Сторожеві в пальця на руці й поцілив. Той прокинувся, порвав пута на ногах та як побіг, то догнав бабу та ще й лишив її на півкілометра позаду.

Тоді цар сказав:

— Видно, що цей Іванко буде наш зять.

Царівна вийшла, привіталася і повела Іванка до хати. Зайшли й свати. Цар запросив усіх на весілля. І я там був, і їв, і пив, по бороді текло, а в роті сухо було.

Ангел у службі на землі

Одного разу сталося так, що ангел згрішив перед Богом, а пан Бог спустив його з неба на землю, аби покутував гріх цілий рік. Тоді ангел перекинувся хлопцем, прийшов до одного господаря і найнявся в нього служити. Та так добре робить, що господар не може надивуватися. Що господар загадає — то ангел уже наперед робить.

От уже скоро й рік служби скінчиться, а хлопець ні разу за той час не засміявся. Одної неділі каже господар до нього:

— Запрягай, небоже, воли, та поїдемо до міста.

Запряг хлопець воли, набрав їм паші, посідали вони з господарем на віз та й їдуть.

Їдуть вони коло церкви, а там якраз служба Божа правиться. Хлопець тоді скочив із воза, як набрав каміння та як почав кидати у вікна церкви, — господар дивиться і не знає, що йому казати. Проминули вони церкву і їдуть коло корчми. А хлопець скинув капелюха і хреститься. Господар тільки дивиться і мовчить, їдуть вони далі. Приїхали до міста — дав хлопець волам їсти, а господар пішов десь у справах.

Увечері повернувся господар і каже:

— Запрягай воли, бо будемо їхати додому.

Хлопець запряг воли, коли дивиться — гончарі так б'ються горшками, що курява здіймається. А він тоді як почне сміятися, що господар аж здивувався. Приїхали вони додому, випріг хлопець воли, загнав до стайні, дав волам їсти та й заходить до хати. А господар його й питається:

— Скажи мені, небоже, правду. Як ми їхали до міста, нащо ти кидав у церкву камінням?

А хлопець і каже:

— Як я не мав кидати камінням, коли тоді в церкві правилася служба Божа, а нечистий сидів на вікні й натягав волову шкіру зубами, бо вже не мав де писати тих людей, що в церкві говорять та дрімають, як служба Божа правиться.

І знов господар питається:

— А коло корчми нащо ти скинув капелюх і хрестився?

Каже хлопець:

— Там була купка людей, які радилися, як би образ святого Миколая змалювати. А я скинув капелюх і просив Бога, аби їм пан Бог допоміг.

І знов питається господар:

— Ти в мене служив цілий рік і ніколи не засміявся. А чого ж ти тоді сміявся, коли гончарі билися горшками?

А хлопець каже:

— То так було: один гончар украв у другого гончаря горня, і почали вони горшки бити. А я з того сміявся, що земля з землею та за землю б'ється.

І відразу по тому, як скінчив бесіду, хлопець щез. Повернувся він на небо та й став знову ангелом.

Дід, баба і вовк-колядник

Жили собі дід та баба. І жили вони не в селі, а в дрімучому лісі. От прийшло Різдво. Дід і баба приготувалися та й ждуть колядників. Ждали вони, ждали, — ніхто до них не йде: хата далеко від села. І зажурилися старі. Раптом хтось стукає. Дід і баба зраділи, до вікна біжать. Аж чують:

— Дозвольте поколядувати!

Дід і баба в один голос:

— Колядуйте!

Раптом грубий вовчий голос каже:

—  А в діда, діда, перша ягничка, Друга теличка, Третя баба, Давай, діду, ягничку!

Дід каже, що не дам, баба каже, що не дам: «Вона в нас одна».

Вовк як почав стукати, грюкати у вікна і в двері, аж хата трясеться! Кричить вовк лютим голосом:

— Давай, бо й тебе з'їм!

Що було робити дідові? Узяв та й вивів ягничку.

Узяв вовк ягничку та й поніс її в ліс. З'їв вовк ягничку і знову приходить колядувати. Підходить до вікна і гукає:

— Дозвольте колядувати!

Дід відповідає:

— Нема чого давати!

А вовк стукає, грюкає, добивається:

— Дозвольте, бо й вас з'їм!

Дід каже:

— Колядуй!

Вовк знову колядує:

—  А в діда, діда перша ягничка, Друга теличка, Третя баба, Давай, діду, теличку!

Дід плаче, баба плаче, а вовк стукає, грюкає. Що було дідові робити? Узяв та й віддав теличку.

Вовк забрав теличку і поніс у ліс. Їв, їв, не наївся. Вернувся знову до діда. І знову питає:

— Дозвольте колядувати!

Дід відповідає:

— Нема чого давати!

Вовк почав стукати, ламати двері, ось-ось влізе в хату. Дід злякався і дозволив.

Вовк колядує:

—  А в діда, діда перша ягничка, Друга теличка, Третя баба, Давай, діду, бабу!

Дід каже:

— Не дам.

Вовк кричить:

— Давай, бо й тебе з'їм, хату поламаю!

Попрощався дід із бабою, заплакав. Зав'язалася баба великою хусткою, узяв її вовк на спину та й поніс.

Приніс до того місця, де лежала недоїдена теличка, посадив бабу на пеньок, а сам став доїдати теличку.

Баба сидить на пеньку і шепоче:

— Рости, рости, пеньку, вгору!

Вовк питає:

— Що ти кажеш?

— Та кажу, щоб ти швидше їв та й мене з'їв.

І знову баба каже:

— Рости, рости, пеньку, вгору!

Доїв вовк теличку, не наївся — хотів уже й бабу з'їсти. Аж дивиться — баба високо на пеньку сидить. Вовк розсердився, почав гризти пеньок. Поламав собі зуби і пішов до коваля, щоб вставити залізні.

Баба сидить на пеньку і каже:

— Рости, рости, пеньку, вниз!

Пеньок зробився низенький, баба скочила і пішла. Іде, іде баба лісом, вже втомилася. Аж дивиться: стоїть хатка, зроблена з сиру та масла. Колодка до дверей також зроблена з сиру та масла. Баба відірвала колодку та з'їла, а сама увійшла в хату. І в хаті все зроблено із сиру та масла.

Баба виколупала з груби сиру та масла, наїлася і залізла під корито, яке стояло посеред хати, та й сидить собі. Коли це приходять господарі — дикі кози. Ввійшли та й питають:

— Хто був у нашій хаті? Хто поламав грубу?

Їм ніхто не відповідає.

Подоїлися кози, позаліплювали грубу і полягали спати. На другий день пішли вони пастися, а цапа залишили сторожувати.

Баба сидить під коритом і шепче:

— Спи, спи, цапуньку, на одне очко і на друге!

Цап заснув. Баба вилізла з-під корита, наїлася сиру і знову сховалася.

Прийшли вечором кози, набили цапа, що не встеріг хатки, подоїлися, позаліплювали дірки і полягали спати. А вдень залишили цапа з трьома очима.

Баба сидить під коритом і шепче:

— Спи, спи, цапуньку, на одне очко і на друге!

Цап заснув на два, а на третє дивиться. Баба тільки вилізла, хотіла виколупати сиру й масла, а цап бабу вхопив за рукав і держить.

Прийшли кози і хотіли бабу побити. Але вона відпросилася, сказала, що буде їм вірно служити.

Вона все робила в хаті, а кози йшли пастися і залишали одного цапа стерегти, щоб баба не втекла. Потім звикли кози до баби і перестали за нею стежити.

Баба і воду носила, і траву рвала, і хату підмітала.

Добре було козам із бабою жити. Але сумувала баба без діда. І от одного разу, коли кози пішли пастися, баба наколупала сиру та масла в хустку і пішла до діда.

Приходить вона до діда, залізла на горище і сидить над діркою. Дід наварив каші, сів у сінях на порозі та й їсть. Баба взяла грудку масла і вкинула в кашу. Дід подумав, що то щось погане впало, і вилив кашу у відерце. Ще трохи каші лишилося в горщику. Вилив дід ту кашу, що лишилася, у миску і знову їсть. Баба знову взяла і кинула в миску кусок масла. Дід почав їсти, бо більше нема. Але розкуштував, що каша добра, то з'їв ще й ту з відерця. Баба тоді каже:

— Дідусю, зніми мене!

Дід зрадів, зняв бабу з горища. І стали вони дружно поживати, добра наживати.

В'юнець-молодець

Був собі колись в'юнець-молодець. Та що ж тут поробиш, коли був він справжнісінький в'юн. У самому багні пробував, бо ні його батько, ані його дід зроду й не випливали на чистовину. Вони увесь вік крутилися у мулі та в багні.

Але якось одного разу в'юнець-молодець, бавлячись, просунувся на чистовину та так зрадів!.. Бо він хоч і болотний, а багно, бач, вже і йому наскучило. Аж гульк — а вже й щука тут; пащу роззявила, наче ворота. В'юн круть-верть, туди-сюди — і нікуди втікати! От-от опиниться у щучиних воротах на її зубищах, та й згине без сповіді!

— Агов, щуко!.. Ну й оказія! — запищав в'юнець веселенько, хоч зі страху аж шкурка на хвостикові облазить.

Щука вирячила очища, не закриваючи своєї пащі. Глянув в'юн на її зубища — невже ж таки пропадати без сповіді?

— Чи ти давно сповідалася?

Щука ще більше роззявила пащу…

— А може, ти ще й не пробувала зроду? — засміявся в'юн.

— Ні!

І аж ротом плямкнула… Так їй ніяково стало від того, що вона ще не сповідалася.

— То, може, хочеш зараз сповідатися?

— Авжеж! — прохарчала щука знехотя, хоч у самої очища так і запалали — коли б то мерщій висповідатися.

— Пливи ж за мною, та гляди, поспішай, а то не встигнемо.

Пливе в'юн, не озирається. Ну що ж його робити? А у хвостику так і холоне. Що, коли щука здогадається і спересердя цап не!

— Чи скоро? — харчить ззаду щука. — Бо їсти аж-аж!

— Та натщесерце ж і сповідаються.

Щука поглядає на ситеньке тільце в'юна та думкою багатіє. Як-то вона наоповідається добре, по саме горло, скільки влізе, а тоді візьме в'юна і проковтне на закуску!.. Аж слину в неї вода зносить… Сповідатися, певно, смачно! Як же вона такого не куштувала зроду? Одним словом, щуці здавалося, що сповідатися — це обідати абощо.

Коли раптом на шляху трапився ятір! В'юн туди — та шасть у дірочку! Так і вислизнув. Щука за ним сунеться-сунеться, та в ліску лобом буць! Аж ятір похитнувся!

— Чим же тут сповідатися? — захарчала щука.

— Перше, добродійко, покайся, а на сповідь рибалка тебе витягне.

— Тісно, їсти хочу! Пусти, або сам хоч ходи сюди! — заголосила вона, поглядаючи на ситеньке тільце в'юна.

— Покайся, покайся! Нагрішила немало! — проговорив в'юнець-молодець та чкурнув чимдуж до рідного багна. — Нехай йому грець із чистовиною! Поки всіх щук не потягнуть до сповіді — без гострих зубів туди й не потикайся!

Та й зарився в самий мул.

Хитрий півень

Півень, тріпочучи крилами, злетів на пліт і почав на все горло кукурікати. Із сусіднього ліска підкралася до нього лисичка.

— День добрий! — гукнула вона. — Почула, як ти гарно кукурікаєш. Чудовий в тебе голос. Тільки не знаю, чи вмієш ти так співати, як співав твій батько.

— А як же співав мій батько?

— Він на одній нозі стрибав по плоту і, заплющивши одне око, так гарно кукурікав, що й ну…

— І я зможу! — сказав півень, випрямився, заплющив око і почав кукурікати.

— А чи зможеш ти стояти на одній нозі й, заплющивши очі, співати?

— Зможу! — крикнув півень.

Та тільки заплющив він очі, як лисиця підскочила і схопила його.

Понесла лисиця півня в ліс і хотіла вже їсти, а він каже:

— Твоя мати так не робила!

— А як же вона робила? — спитала лисиця.

— Схопивши півня, вона, перш ніж його з'їсти, мала звичку співати.

— Я вся вдалася в матір! — промовила лисиця. Заплющивши очі, вона почала щось белькотіти.

А півень тільки цього й чекав: змахнув крилами, злетів і сів на дерево.

— Ось тобі й маєш, півень мене перехитрив, — облизавшись, промовила лисиця, зітхнула і голодна подалася в ліс.

Як соловейко чоловіка розуму навчив

Один чоловік піймав соловейка і хотів його з'їсти. А соловейко й каже до нього:

— Ні, ти мною не наїсися, чоловіче. Краще відпусти мене, і я тебе навчу трьох речей, які тобі у великій пригоді стануть.

Чоловік пообіцяв відпустити, якщо той добре скаже.

І каже соловейко:

— Ніде того не їж, що не годиться. Ніде того не шкодуй, чого вже не можна повернути. Ніколи балачкам, що не схожі на правду, не вір.

Почувши це, чоловік відпустив соловейка.

А соловейко хотів довідатись, чи навчився той чоловік його ради. Полетів угору і каже до нього:

— О-о-о! Зле зробив, що мене пустив! Якби ти знав, який я скарб у собі маю, ніколи не пустив би мене! Бо в мені є дорога і велика перлина. Якби ти її дістав, зараз би багатим зробився.

Почувши це, чоловік дуже засмутився, підскочив угору до соловейка і просив, щоб він повернувся до нього.

Тоді соловейко каже:

— Тепер я дізнався, що ти дурний чоловік. Усі мої поради пішли марно. Ти шкодуєш за тим, що вже не може повернутись. Ти повірив балачці, що не схожа на правду! Дивися, який я маленький. Де ж у мені може вміститися перлина?

Та й полетів собі.

Кому зозуля накувала?

Було собі два чоловіки: Тарас і Кузьма. Жили вони сусідами. У кожного був гарний садок і город, що межували поміж собою. От якось по весні був ясний теплий день. Повиходили обидва сусіди у садок погрітися на осонні, потинялися садочком та й полягали під сонцем. Один ліг і, щоб геть зовсім байдики не бити, дме собі потроху у квітку на огірковій огудині, що якраз трапилася під ніс.

Другий ліг навзнаки, позирає собі в небо та думку гадає; а далі давай лічити ластівок, що так собі й снують попід небесами — от-от черкнуть крилом хмару. Став чоловік гадати, як це ластівка може літати так прудко і так звивисто, а не так, як ото ворона або галка — прямо та тихо?

Довго вони так лежали собі мовчки, не чуючи один одного, як звідки не візьмися зозуля — прилетіла та й сіла на вербі, якраз на межі, й почала кувати. От і є нова забавка! Зараз і той, і другий запитали у зозулі:

— Зозуленько, зозуленько, скільки я літ житиму на світі?

Накувала зозуля аж п'ятдесят раз. Зраділи обидва, що так довго їм жити, і біжить мерщій кожен до сусіди похвалитись — а вони, бач, жили собі гарно, по-сусідськи товаришували, — та й зустрілися Тарас із Кузьмою на межі.

— Кузьмо, агов Кузьмо! Чи чув, скільки мені зозуля накувала?

— Та чув, Тарасе! — озвався сусід. — Тільки то вона не тобі, а мені накувала.

— Ні, мені, Кузьмо!

Почали вони сперечатись, а далі пішли до отамана, щоб розсудив їх. Зібрав отаман громаду і почав розпитуватись: де сиділа зозуля, і кому кувала, і чия то верба, що зозуля сиділа? Та й з'ясувалося, що кожен був хазяїн половини верби. Давай міряти гілля — і гілля рівне, якраз порівну на обидва боки!

Давай копати вербу, викопали, поміряли коріння — і коріння порівну! Як його розсудити? От отаман і каже:

— Тепер хтозна, кому зозуля кувала! Ідіть до пана сотника — хіба він вас розбере.

Пішли до пана сотника. От сотник вислухав наперед Кузьму, взяв у нього карбованець. А потім вислухав Тараса, взяв і у нього карбованець. А тоді й каже:

— От бач, Кузьмо, і ти, Тарасе, зозуля не тобі, не йому кувала, а мені. Ідіть собі з Богом та не сваріться.

— Бач, — каже Кузьма, — як пан сотник розібрав діло!

— Еге, на те він і пан сотник, що розумніший за нас із тобою і отамана з громадою, — відповідає Тарас.

Пішли вони і більше не сварилися.

Явдоха-святоха

Був собі чоловік та жінка. Жінку звали Явдохою.

От вона й каже чоловікові:

— Знаєш що, чоловіче?

— А що? — відказує чоловік.

— Ти вже роби, а я не буду.

— Чому?

— А тому, — говорить жінка, — що я Явдоха-святоха, тож мені гріх буде робити, і люди з мене сміятимуться.

— То й не роби, — сказав чоловік.

От і робить сам, сердешний, як віл. А вона все сидить на печі. І до того досиділась, що й сорочки на хребті немає ні в неї, ні в чоловіка. Аж покликав брат його молотити. Чоловік і каже жінці:

— Кличе мене брат молотити до себе, та не знаю, що робити? Чи йти?

— Та йди! — відказує Явдоха-святоха. — Тільки скажи своєму братові, нехай він не дає грошей, а дасть сорочку мені, бо бач, саме руб'я лишилось.

— Добре, — каже чоловік і пішов.

Прийшов він до брата, став молотити і скільки разів хотів сказати, яку платню хоче, та посоромився. Ну, домолотив до вечора, а ввечері багатий брат радиться з жінкою, що дати за допомогу.

— Дамо йому гуску, нехай поживляться, а то вони бідні, у них нічого немає, — радить жінка.

— То дамо, — погодився чоловік.

От повечеряв бідний брат, подякував. Багатий брат і каже:

— На ж тобі гуску за те, що молотив. Спасибі, що послухав, братику. Прийди ще й завтра.

— Добре, — каже вбогий. Попрощався і пішов додому.

А жінка дожидалася під вікном, поки чоловік прийде і принесе сорочку. От іде чоловік. Побачила жінка — чоловік несе щось, подумала, що сорочку. От Явдоха-святоха скоренько з себе все поскидала — та в піч, а сама сидить. А чоловік приніс гуску в сіни і став годувати. Явдоха ждала-ждала та й гукає:

— Та неси вже, чоловіче, чого так довго там!

— Та це гуска, — одказує той.

— Нічого, що вузька, я надіну, — каже жінка.

— Та це гуска, — каже той.

— Нічого, що вузька, я надіну, бо я все те попалила, — гне своєї Явдоха-святоха.

Ото дуже чоловік розсердився та й кинув гуску в хату.

— Тю, дурний! — каже жінка. — Ти б так і сказав, що гуска, а то дурить.

На другий день іде чоловік знову до брата, а жінка приказує:

— Гляди ж, чоловіче, попроси в брата сорочку для мене, може, дасть.

— Добре, — відказав чоловік і пішов.

От розказав чоловік братові все, а брат і питає:

— Як же ти кажеш, коли приходиш додому, братику?

— А так кажу: «Жінко, відчини».

— Ну, добре, — сказав багатий брат. — Іди ж молотити, братику.

Пішов Явдошин чоловік на тік, а його брат убрався, взяв сорочку і пішов до Явдохи-святохи. Прийшов та й каже:

— Жінко, відчини.

А вона думала, що чоловік, пішла відчинила. Дивиться — аж ні. Вона в хату та на піч.

— Не тікай, жінко, — каже чоловіків брат. — Мене сам Бог прислав. Як тебе звуть?

— Явдоха-святоха.

А він і каже:

— Бач як! А я Іван Хреститель — гріхам одпуститель.

Та взяв лозину і як зачав хрестити:

— А роби! Не лежи! Не гуляй!

Дав їй прочухана та наостанку й каже:

— Гляди ж мені, пряди і все роби, бо другий раз як прийду, то знову наб'ю.

От пішов Іван Хреститель додому, тільки дав Явдосі-святосі сорочку. Дуже Явдоха зраділа, наділа сорочку, побігла до сусіда, позичила веретено, гребінь, днище. Прийшла додому і давай прясти, аж веретено хурчить. Приходить увечері чоловік та й каже:

— Жінко, відчини.

А Явдоха:

— Та відчиняй сам, рук не маєш, чи що?

Відчинив чоловік, увійшов у хату та й сам собі не вірить.

— Що це з тобою, жінко, сталось?

— Е, мовчи, чоловіче, — відказала Явдоха. — Бач, Бог довідався, що я нічого не роблю, та прислав Івана Хрестителя, а той як зачав мене хрестити, то ледве живу пустив. Ще й казав: як не буду робити, то другий раз знову прийде.

Од того дня Явдоха такою хазяйкою зробилася невсипущою — на все село знаною. І живуть вони собі, багатіють — оберемком воду носять, коромислом дрова возять.

Про морського півня

Було чи не було, а жив собі в сімдесят сьомій країні бідний чоловік. Хата в нього була стара, аж в землю запала, і ніхто ніколи не хотів до неї заходити. А в хаті тій тільки й достатку, що багато дітей.

Каже син Іван одного разу батькові:

— Піду я, батьку, в білий світ. Може, дещо зароблю.

Згодилися батько й мати. Зібрався син і пішов. Прийшов до того міста, де жив цар. Довго шукав роботи, а потім найнявся мішки з борошном переносити.

Напрацювався Іван, увечері купив собі булку й кусок ковбаси, сів під царським палацом і їсть. Дивиться царева дочка на парубка, як той смачно їсть, дивиться, а далі сходить вниз, щоб ближче подивитися на нього. А парубок був дуже красивий, такого красеня царева дочка ще ніколи не бачила.

Пройшла царівна біля Івана, випустила з рук сто срібних на землю, обережно, щоб парубок не помітив, і пішла собі далі. А Іван побачив ті гроші, взяв їх і знову пішов носити мішки. Ті гроші Іван послав додому й радіє, що домашнім не доведеться голодувати.

Так сталося і на другий день, і на третій.

На четвертий день царева донька каже батькові:

— Тату, я вам щось скажу.

— Що, донечко?

— Тут є один парубок, і, якщо він не буде моїм, я загублю себе.

— А де той парубок?

Сказала донька, де Іван носить мішки з борошном. Пішов цар на те місце і велів Івана арештувати й замурувати так, щоб той не міг ні сидіти, ні стояти, ні лежати. Коли мулярі це робили, царева донька дала їм багато грошей, щоб залишили в стіні отвір, крізь який вона могла б парубкові подавати їжу.

Носить царська донька Іванові їжу день, другий, носить довгий час. Живе Іван в тому мурі.

Одного разу Поганин прислав батькові царівни три палиці. А палиці ті були однакової товщини, як в одному, так і в другому кінці. Та й поставив Поганин таку умову: якщо цар не впізнає і не визначить, котрий кінець палиці важчий і товстіший, він погубить цілу його державу, так що на її місці тільки вода залишиться.

Закликав цар майстрів, мудреців, міністрів — просить, щоб розгадали загадку. Та ніхто з мудрих людей загадки розгадати не може. Приносить царівна бідному чоловіку їжу, засмучена, зажурена.

— Що з тобою сталося? — питає Іван.

— Ой горе, Поганин хоче погубити нашу державу.

І розповіла царівна Івану про Поганинового листа.

— Шкода людей! — відповідає Іван. — Та не журися. Іди додому і лягай спати. Вранці, коли встанеш, скажи батькові, що тобі приснився сон: треба налити воду в корито й кинути палиці в воду. Котрий кінець палиці буде глибше поринати, той і є товстішим і важчим.

Так і вчинила дівчина. Лягла в ліжко, виспалася, а вранці каже батькові:

— Тату, мені приснилося, як можна розгадати загадку Поганина. Налийте до корита води і опускайте палиці на воду.

Налили води до корита, опустили палиці на воду. І сталося так, як говорив парубок: товстіший кінець пішов до дна. Зрадів цар, звелів запечатати палиці й послати разом із відповіддю назад Поганину.

Розізлився Поганин, діставши таку посилку. Прислав цареві троє коней, затягнутих чорним полотном. Цареві треба було впізнати, якої вони масті. А не впізнає — тільки вода залишиться на місці його царства.

Прочитав цар того листа і розіслав послів по всій державі, щоб знайти таких мудреців, які ладні були би розгадали загадку. Та хто не приходив, не міг впізнати, якої коні масті.

Понесла царська дочка Івану обід.

— Чого ти так сумуєш? — питає Іван.

— Як мені не журитися, коли Поганин прислав моєму батькові трьох лошаків. Ніхто не може впізнати, якої вони масті, й коли батько не дасть відповіді, Поганин погубить нашу державу.

— Шкода губити народ! Іди додому, лягай спати. А коли пробудишся, скажи батькові, що ти можеш розгадати загадку. В одно корито набери пшениці, в друге — вівса, в третє — проса. Котре лоша піде до пшениці — буде чорної масті, те, що прийде до вівса, — гнідої, те, що підійде до проса, — сірої масті.

Повернулася дівчина, лягла спати. Вранці розповідає батькові, що їй приснилося. Так все і зробили, як вона сказала. І знову цар розгадав загадку Поганина.

Ще дужче розізлився Поганин і надіслав такого листа: завтра, коли він буде обідати і нестиме виделку до уст, цар повинен вистрілити, та так, щоб вибити ту виделочку йому з руки. Коли не виб'є, то Поганин погубить всю державу.

Понесла дівчина парубкові обід.

— Що ти засмучена, зажурена? — питає Іван.

— Як мені не журитися, коли Поганин наказав, щоб йому завтра в обідню пору вибили виделку з руки. Усі думають, як це зробити, й ніхто не знає! А Поганин загрожує знищити нашу державу.

— Тут уже без мене не обійдеться! Іди додому й скажи батькові, щоб розмурував мене.

Нічого цар не міг вчинити. Послав він мулярів, щоб розібрати мур, та так, щоб на парубка й пилинка не впала. Потім сам приніс парубкові одяг, бо той на ньому зовсім зітлів.

Хлопець каже цареві:

— Дайте мені гармату й снаряд.

Дали парубкові гармату й снаряд. Покликав парубок царя і царівну. Дивляться вони в далекогляд і бачать: Поганин саме сідає обідати. В мить, коли він ніс до рота виделку, парубок вистрілив із гармати. Снаряд потрапив до руки Поганина і розбив півпалати. Почав Поганин того чоловіка шукати, що стріляв із гармати. Шукав, шукав, та знайти не зміг. І написав Поганин листа цареві, щоб прислав того стрільця до нього на обід. Коли не пришле, знищить усю державу.

Питає цар Івана:

— Чи підеш, Іване, в гості до Поганина?

— Піду! — каже Іван. — Тільки дайте мені дванадцять таких парубків, як і я, щоб були всі одного росту, одного обличчя.

— Іди, вибирай поміж моїми вояками! — каже цар.

Пішов Іван між вояків, вибрав дванадцять таких, як він сам, і каже їм:

— Коли прийдемо до Поганина, то всі йому поклонимося. Він буде запрошувати старшого сісти. Ми візьмемо стілець, розламаємо його й скажемо, що сідати не будемо, бо ми всі старші. Коли Поганин буде частувати нас з одної склянки, ми візьмемо склянку, розіб'ємо і скажемо, що ми не п'ємо з одної склянки, бо ми всі старші.

Прийшли парубки до Поганина, вклонилися йому. Дивиться той і не може впізнати, хто з них старший. Подає стілець і каже:

— Хто між вами старший — сідай!

Розламали парубки стілець, посідали кожний на свій кусок й кажуть:

— Ми всі старші.

Подає Поганин склянку вина й каже:

— Хто між вами старший — пий!

Парубки розбили склянку й кажуть:

— Ми всі старші.

Так і не зміг впізнати Поганин, хто з них старший. Розсердився і послав парубків спати до комори.

А сестра Поганина каже братові, що вона впізнає старшого. Пішла вона увечері до парубків у комору й каже одному:

— Коли скажеш, що ти старший, я тебе поцілую.

— Скажу, тільки поцілуй! — відповів парубок.

На світанку сестра Поганина пішла з комори. Встав парубок, дивиться, а в нього на ґудзику написано: «Старший». Взяв Іван крейду й кожному парубку написав на ґудзику: «Старший».

Дивиться вранці Поганин і бачить, що в кожного парубка на ґудзику написано: «Старший». Розізлився він і кричить:

— Та хто з вас старший, відрубай мені голову!

Кинувся Іван до Поганина, вихопив шаблю, розмахнувся — і покотилася Поганинова голова. Заволодів Іван Поганиновою державою і повернувся до свого царя. Каже йому цар:

— А тепер справимо весілля! Віддаю за тебе свою дочку!

— Ні, зараз я іду до морського півня розуму набиратися, а весілля справимо потім, коли повернуся! — відповів Іван.

Іде Іван світом, іде. Ніч застала його коло млина. Вирішив він тут переночувати. А в млині жили дід із бабою, їх дочка, собака і кішка. Проситься Іван на ніч, а його питають:

— Ти куди йдеш?

— До морського півня.

— То запитай у того півня, чому ми ріжемо телицю, печемо хліб, все з'їдаємо й залишаємося голодні?

— Спитаю! — відповідає Іван.

Переночував Іван у мельника і вранці пішов далі. Йде, йде і приходить до одної хати. Дивиться, а в хаті дванадцять прекрасних дівчат.

— Куди ти йдеш, славний парубче? — питають дівчата.

— Іду до морського півня.

— То запитай його, чому ми, дванадцять прекрасних дівчат, не можемо вийти заміж?

— Спитаю!

Іде Іван далі. Бачить, в одному саду стоїть груша, під грушею дванадцять панів. Усі вони дивляться на грушу й чогось чекають.

— Куди ти йдеш, парубче? — питають у Івана.

— Іду до морського півня.

— Спитай, добрий парубче, коли ця груша вродить срібні плоди.

— Спитаю! — відповів парубок.

Іде він і бачить — на узліссі чоловік заганяє пташку в дупло.

— Куди ти йдеш, парубче? — питає чоловік.

— Іду до морського півня.

— Спитай його, коли я цю пташку зажену в дупло.

— Спитаю! — відповів парубок.

Прийшов нарешті Іван до морського півня. Дивиться, аж тут і сестра Поганина. А морського півня саме не було вдома. Поки він прийшов, парубок встиг із сестрою Поганина про все домовитись. Як тільки півень з'явився, сестра Поганина смикнула перо з морського півня і кинула Іванові під ліжко.

Прокинувся морський півень і питає:

— Чого ти смикаєш мої пера?

— Та як не смикати, коли мені таке страшне приснилося.

— А що тобі приснилося?

— Снилося мені, що там і там є млин, а в тому млині живуть дід, баба, дівчина, собака і кішка. Напечуть вони хліба, заріжуть телицю, а все голодні.

— Вони завжди будуть голодні, бо ні псові, ні кішці не дають їсти. А коли б нагодували пса і кішку, то й самі були б ситі! — відповідає півень.

Коли морський півень заснув, сестра Поганина знову смикнула перо з його хвоста.

— Чому ти не даєш мені спокійно спати?

— Та як тобі дати спокій, коли мені таке страшне снилося.

— А що тобі снилося?

— Там і там є дванадцять дівчат. Усі вони дуже гарні, та жодна з них не може заміж вийти.

— Вони ніколи не вийдуть заміж, бо, коли метуть хату, сміття кидають сонцю в очі. Коли б сміття кидали на захід, відразу вийшли б.

Знову заснув морський півень. Та раптом Іван висмикнув перо.

Півень прокинувся, побачив Івана й давай сваритися:

— Чому ти мені не даєш спати?

— Та як тобі дати спати, коли мені таке страшне сниться.

— А що тобі сниться?

— Сниться, що під грушею стоять пани. Є їх дванадцять. Ті пани чекають, коли груша вродить срібні плоди.

— Груша ніколи не вродить срібних плодів. Бо під нею закопаний срібний казанок, в тому казанку — гроші. Коли б того казанка викопати, гроші роздати бідним, груша знову почала б родити.

Тільки заснув морський півень, як Іван знову висмикнув перо з його хвоста. Розізлився півень і питає Івана, чому він не дає йому спокійно спати.

— Та як тобі дати спокій, коли мені таке страшне сниться.

— А що тобі сниться?

— Мені сниться, що на одному узліссі чоловік заганяє в дупло птаха і ніяк не може загнати.

— Той чоловік ніколи пташку в дупло не зажене. Бо забив він свого товариша й тепер хоче знову загнати в нього душу.

Встав тоді Іван і пішов у зворотний путь. Приходить до чоловіка на узліссі. Чоловік і питає його:

— Що сказав морський півень?

— Казав, що ти ніколи не заженеш пташку в дупло, бо ти забив свого товариша.

Гірко заридав чоловік і упав на землю.

Приходить парубок до панів, що стоять під грушею.

— Що сказав морський півень?

— Беріть лопати, розкопуйте під грушею землю.

Узяли вони лопати, почали розкопувати. Викопали із землі казанок із грошима. Коли роздали гроші бідним, груша розвилася й вродила срібні плоди. Дають пани парубкові гроші за те, що він послужив їм, та парубок грошей не бере.

Прийшов Іван до дванадцяти дівчат і тут заночував. Вранці, коли всі прокинулися, почав учити їх, як вимітати хату. Не встигли дівчата вимести сміття, як з'явилися дванадцять сватачів. Дівчата дають парубкові гроші за добру пораду, але він грошей не бере.

Нарешті прийшов Іван до того млина, де ночував колись. Зустріли його дідусь із бабусею й питають:

— Що сказав морський півень?

Нічого не сказав парубок, тільки взяв хліб і м'ясо, нагодував пса і кішку. І відразу старий, стара й донька стали такими ситими, що навіть по шматку м'яса не змогли з'їсти.

Потім, на якийсь день, прийшов Іван до царя. Справили весілля, і став Іван жити зі своєю дружиною. Живуть вони й досі, коли не померли.

Дідова дочка й бабина дочка

Були собі дід та баба, і мали вони дочку. Ото чи довго пожила баба, чи ні, та й задумала вмерти; а як умирала, то своєму чоловікові сказала:

— Як умру, чоловіче, а ти будеш женитися, то гляди — не бери тої удови, що біля нас живе з дочкою, бо вона тобі буде жінкою, а нашій дитині не буде матір'ю!

— Добре, — відказав чоловік, — не буду брати ніякої, і женитися не буду.

Поховав дід бабу та й живе собі сам. А трохи згодом ішов раз селом та й зайшов до тієї удови, що жінка не веліла її брати. То чоловік казав: «Не буду женитися ні з якою», — а то й забув, що казав, забіг, побалакав і удову до себе просив жити. Тоді вдова з великих радощів і сказала:

— Я вже давно цього ждала!

От вона усю худобу забрала і помандрувала з дочкою жити до діда. Ото живуть усі вкупі — дідова дочка й бабина. Дуже баба не любила дідової дочки — все лає її та гризе.

Оце було як підуть дівчата на досвітки, то дідова дочка пряде, а бабина знай цілу ніч гуляє з хлопцями та крутиться. І не раз так бувало, що, гарцюючи, і мички попалить.

А йдуть вони додому вранці та дійдуть до перелазу, — то й каже бабина дочка до дідової дочки:

— Дай, — каже, — мені пряжу, сестрице, я подержу, поки ти перелізеш.

— Добре, — каже, — сестрице, на!

Поки дідова дочка перелазить, бабина дочка, узявши пряжу, побіжить додому і матері набреше, що дідова дочка з хлопцями цілу ніч гуляла і мички попалила.

— А я пряла і додому поспішала. Бачте, мамочко, яка вона ледача!

От дідова дочка прийде додому, то мачуха й почне її бити і дідові виказувати:

— Твоя дитина ледащо — не хоче робити, а ти не хочеш учити!

Що вже мачуха не робила, як не знущалась, що дідові не наговорювала, а тій дідовій дочці все байдуже: робить собі мовчки. Дуже було досадно бабі з дочкою дивитись, що дід свою дочку жалує, і почали вони вдвох радитися, як би дідову дочку витурити з дому, щоб її не було!

Ото й почала баба дідові гризти голову:

— Твоя дитина ледащо: не хоче нічого робити, тільки гуляє та спить, а ти ще її жалуєш. Ти б лучче, ніж мав би жалувати, то б віддав у найми її де-небудь, може, було би із неї хоч щось!

— Куди ж я віддам її в найми? — каже дід.

— Та веди, куди хочеш, а щоб вона вдома не була!

Ото так докучила баба своїми речами дідові, аж до живих печінок допекла, бо щодня одно товкла: «Веди!» — та й годі. Нічого було робити дідові: треба вести, хоч і шкода рідну кровиночку.

Зібралися вони і пішли. І зайшли у великий ліс. Дочка дідові й каже:

— Верніться, тату, додому, я й сама піду десь найду собі службу.

— Добре, — каже дід.

Попрощався дід і вернувсь, а дівчина пішла собі.

Ото йде вона та йде дуже великим лісом, коли стоїть яблунька, і так заросла бур'яном, що й не видно її. Каже яблунька:

— Дівонько-голубонько, обчисти мене, обполи мене — я тобі у великій пригоді стану!

Дідова дочка закотила рукави, обполола, обчистила яблуньку і пісочком обсипала; яблунька подякувала, дівчина й пішла далі.

Схотілось дівчині пити. Вона підійшла до криниці, а криничка їй говорить:

— Дівонько-голубонько, вичисти мене, прибери мене, — я тобі у великій пригоді стану!

Дівчина вичистила, прибрала і пісочком обсипала; криничка їй подякувала, — вона й пішла далі.

Коли біжить такий поганий собака та й каже:

— Дівонько-голубонько, обчисти мене, оббери мене — я тобі у великій пригоді стану!

Дівчина заходилась, обчистила, обібрала реп'яхи… Собака сказав:

— Спасибі, дівонько!

І пішла дівчина далі.

Коли стоїть піч — й така облупана, що дивитися страшно, а біля неї глина лежить. І каже та піч:

— Дівонько-голубонько, обчисти мене, обмаж мене — я тобі у великій пригоді стану!

Дівчина замісила глину, полізла у піч, обчистила, обмазала; піч їй подякувала, а дівчина пішла далі.

Іде та йде, — а на зустріч її жінка та й каже:

— Здрастуй, дівчино!

Дівчина відказала їй:

— Доброго здоров'я!

— Куди ти йдеш, дівчино? — поспитала жінка.

А дівчина й каже:

— Іду, тіточко, щоб де найнятися.

— Наймись у мене, — сказала жінка.

— Добре, — відказала дівчина, — наймусь.

— У мене, — каже жінка, — невелике діло, аби ти вміла зробити те, що я скажу.

— А чому ж не зумію? — каже дівчина. — Раз мені покажете, а вдруге і сама знатиму.

Ото прийшли додому, де та жінка живе. Жінка й каже:

— Ось що, дівчино: оце тобі казани, то ти рано й увечері нагрій окропу, вилий у корито і борошенця туди всип, і замішай, тільки гляди мені, щоб не гаряче було, тільки тепленьке. Та не бійся, що б не бачила, що б не чула, — стань на порозі, двічі свисни, то до тебе позлазяться гадюки, ящірки і всякий звір. Ти нагодуй їх, то вони й порозлазяться, куди кому треба.

Дівчина сказала:

— Добре, так буду робити, як ви мене навчили.

Увечері дівчина хутенько затопила піч, приставила окропу, нагріла трохи, повиливала в корито, борошенця туди всипала й замішала. Стала на порозі, двічі свиснула, — як почали повзти гадюки, ящірки, жаби і всякий звір! Та кожне до корита, понаїдались усі й порозлазились.

І так цілий рік дідова дочка там служила і робила те, що їй хазяйка казала, а як скінчився рік, то та жінка й каже дівчині:

— Ось що, дівчино: оце вже сьогодні рік, як ти в мене. Коли хочеш, то й другий будь, а не хочеш, то як хочеш: ти мені добре робила, спасибі тобі.

Дівчина подякувала хазяйці за хліб, за сіль, за все і сказала:

— Хочу додому, спасибі вам!

Хазяйка їй каже:

— Піди ж вибери якого хочеш коня й воза.

А сама наготувала повнісіньку скриню всякого добра, дала їй і випровадила з лісу. Тоді попрощалися, жінка вернулась додому, а дівчина поїхала собі.

Їде дідова дочка повз ту піч, що вона мазала, коли гляне — аж повнісінька піч пиріжків. От піч і каже:

— Дівонько-голубонько, на тобі оці пиріжки за те, що ти мене прибрала, — спасибі тобі!

Дівчина подякувала, і тільки що під'їхала, а пиріжки так і пороснули у возик; піч заслонилась, а дівчина поїхала далі.

Їде та їде, коли дивиться — аж біжить собака і несе намисто добре, товсте та гарне, та ще й шліфоване. Як тільки прибіг до возика, та й каже:

— На тобі, дівонько-голубонько, за те, що ти мені у великій пригоді стала!

Дівчина взяла, подякувала і поїхала далі, радіючи.

От їде — і так їй схотілося пити! Вона й подумала: «Заїду до тієї кринички, що я чистила, то, може, там нап'юсь». Ото заїхала, дивиться — повнісінька криничка води, аж через верх ллється, а біля неї стоїть золоте барильце й кухлик. І каже криничка:

— Напийсь, собі набери барильце й кухлик візьми!

Стала та дівчина пити — аж то не вода, а вино, і таке добре, що й зроду такого не пила. Набрала вона повнісіньке барильце додому та й кухлика не забула. І поїхала далі.

Коли стоїть яблунька — і така хороша, що не можна й сказати: на ній яблучка срібні та золоті, і рясно-рясно! От яблунька і каже:

— Дівонько-голубонько, на тобі ці яблучка за те, що ти мене обчистила, обполола.

Дівчина сказала: «Спасибі!» — та під'їхала під яблуньку, а яблучка так і покотилися у возик.

Приїхала та дівчина додому і гукає:

— Ідіть, тату, забирайте добро!

Вийшов дід із хати, дивиться — аж дочка його. Він зрадів, побіг до неї та й каже:

— Де ж ти, дочко, була?

— Служила, тату, — каже дочка. — Зносьте добро!

А добра ж — повнісінький віз, іще й намисто товсте! Стали зносити — то те гарне, а те — ще краще!

Побачила баба, що стільки дідова дочка навезла всякої всячини, і напосіла на діда:

— Веди та й веди і мою дитину, куди свою водив!

Ото як докучила дідові, щодня це кажучи, — сказано, заздрість бабу взяла, — то він і сказав:

— Нехай збирається, поведу.

Попрощались, і пішов дід з бабиною дочкою.

Зайшли у ліс, дід і каже:

— Іди ти, дочко, а я вернусь додому.

— Добре, — відказала бабина дочка.

І розійшлися: дівчина у ліс пішла, а батько додому.

Іде бабина дочка великим лісом, коли стоїть у бур'яні яблунька та й каже:

— Дівонько-голубонько, обчисти мене, обполи мене, то я тобі у великій пригоді стану!

Дівчина відказала:

— Оце буду я руки мазати. Ніколи мені!

Іде бабина дочка далі, коли стоїть криничка, така зарощена, та й каже:

— Дівонько-голубонько, вичисти мене, прибери мене — я тобі у великій пригоді стану!

— Оце лиха година! Мені треба йти скоренько, — сказала та дівчина й пішла далі.

Ото йде повз ту піч, а піч і каже:

— Дівонько-голубонько, обчисти мене, обмаж мене — я тобі у великій пригоді стану!

— Та нехай тебе лиха година маже, не буду я мазати! — сказала бабина дочка, дуже розсердилась і пішла далі.

Коли це біжить собака — такий поганий, що гидко й глянути, — та й каже:

— Дівонько-голубонько, обчисти мене, оббери мене — я тобі у великій пригоді стану!

Дівчина поглянула та й каже:

— Оце буду я об такого поганого пса руки бруднити! — і пішла бабина дочка далі, лаючись.

Зустрічає її та сама жінка, що дідова дочка у неї служила, та й каже:

— Здорова була, дівчино!

Дівчина відказала їй:

— Доброго здоров'я, тіточко!

— Куди ти йдеш, дівчино? — запитала жінка.

А дівчина й каже:

— Іду, тіточко, щоб де найнятися.

— Наймись у мене, — сказала жінка.

— Добре, — відказала дівчина, — наймусь. А яке ж у вас діло?

— У мене, — каже жінка, — невелике діло, аби ти вміла зробити те, що я скажу.

— А чому ж не зумію? — каже дівчина. — Раз мені покажете, а вдруге і сама знатиму.

Ото прийшли додому, де та жінка живе. Жінка й каже:

— Ось що, дівчино: оце тобі казани, то ти рано й увечері нагрій окропу, щоб не гаряче було, тільки тепленьке; вилий у корито і замішай борошном. Та не бійся, щоб не бачила, щоб не чула, — стань на порозі, двічі свисни, то до тебе позлазяться гадюки, ящірки і всякий звір. Ти нагодуй їх, вони й порозлазяться, куди кому треба. Зумієш так зробити?

— Зумію, — відказала дівчина.

Увечері дівчина затопила піч, приставила окропу, та як закипіли казани у ключ, — мов грім загримів, бо казани великі були, — тоді бабина дочка набрала борошна мірку туди всипала й замішала не пійло, а лемішку. Стала на порозі, двічі свиснула, — як почали злазитися гадюки, ящірки, жаби і всякий звір, та кожне до корита — як ухватить та й ошпариться. І так усі чисто попеклись. Тоді бабина дочка бачить, що всі понаїдались, попадали і не встають, пішла до хазяйки та й каже:

— Що це у вас така чудна скотина: наїлись і полягали, та й не встають?

— Як — не встають? — крикнула хазяйка з ляку та стрімголов на двір.

Побачила, що неживі, ухватилась за голову та у крик:

— Ой Боже мій! Що ти наробила? Ти їх попекла!

Лаяла і плакала жінка, та нічого не помогло. Потім поскладала печеню в скриню і замкнула; а як скінчився бабиній дочці рік, то вона все те ганчірками пригнітила й дала коня шолудивого, воза поламаного, поставила скриню з гадюками печеними і випровадила з лісу.

Поїхала бабина дочка додому та й не знає, що матері везе. Їде, радіючи, що в неї буде те, що в дідової дочки є.

Коли дивиться — аж біжить собака і несе намисто добре, ще й шліфоване. Кинулась дівчина за тим собакою, щоб відняти намисто, а собака й каже:

— Е, дівонько-голубонько, не хотіла мені у пригоді стати, — не будеш від мене намисто брати!

От доїздить вона до тієї печі, що мазати не схотіла, коли гляне — аж повнісінька піч пиріжків.

«Ну, — думає, — візьму пиріжків матері на гостинець!»

Тільки злізла з воза, а піч закрилася й каже:

— Е, дівонько-голубонько, не хотіла мене прибрати, не будеш і пиріжків брати!

Доїздить до тієї кринички, і дуже їй схотілося пити. Дивиться — а вода з кринички так і ллється. Вона туди стрімголов кинулась, а криничка закрилась і каже:

— Е, дівонько-голубонько, не хотіла мені у пригоді стати — мене причепурити, то не будеш і води пити!

Заплакала дівчина та й поїхала далі.

Ото доїздить до яблуньки, а на ній так рясно яблук, що аж листя не видно, та такі гарні — срібні та золоті. От вона й каже собі: «Піду хоч яблучок струшу, матері гостинця привезу». А яблунька і каже:

— Е, дівонько-голубонько, не хотіла мене прибрати, — не будеш з мене і яблучок зривати!

Заплакала бабина дочка та й поїхала далі.

Ото приїхала у двір до батька і гукає:

— Ідіть, тату, забирайте добро!

Дід і баба вибігли з хати, дивляться — аж дочка приїхала. Дуже обоє зраділи, увели її в хату, унесли й скриню. А як відчинили, подивилися — аж там самі попечені жаби й гадюки! Дід із бабою в крик:

— Дочко, що це таке?

Тоді бабина дочка стала розказувати, що їй було, а баба з дідом слухають; а як розказала вона все те, то баба й сказала:

— Мабуть, твоя така доля, що куди не підеш, то золоті верби ростуть! Сиди лучче дома та не рипайся, бо та добра привезла, а ти гадюк! Іще добре, що хоч жива прийшла!

Отак вони собі живуть і хліб жують. Дідова дочка пішла заміж, а бабина й досі дівує та гордує.

Хліб і золото

Пекли якось у пекарні хліб. А одна паляниця схопилася і покотилася дорогою. Прикотилася до воріт одного пана. Почала у двері стукати й говорити:

— Прийміть мене до себе! Усі будете ситі!

— У нас і калачів досить! — каже пан.

Хлібина покотилася далі. Докотилася вона на край села, до хати бідняка. Надворі бавилися діти. Побачили її, вхопили в обійми і радо занесли до хати. Тут же діти почали краяти ножем та їсти. З'їли майже всю, залишився тільки окраєць. А з окрайця виросла нова хлібина. І так у хаті бідного був хліб, і не було більше голоду.

Одного разу з високої гори відірвалося золото. Покотилося золото і зупинилося перед хатою бідняка. Стукає у двері й просить, щоб його прийняли. Вийшов бідняк, подивився і каже:

— У нас тепер є що їсти, нам тебе не треба.

Покотилося золото далі й зупинилося перед панським палацом. Прийняв його пан. Але з того часу діти пана почали погано вчитися в школі, панська земля перестала родити, худобина — множитися, а слуга що не робив — усе було погано.

Не стало в пана хліба. Як не шкодував, а взяв кусень золота і поніс до бідняка, щоб поміняти на хліб. Бідняк не взяв золота, але відрізав половину хлібини панові, половину залишив собі. З окрайця у бідняка виросла нова хлібина. З окрайця у пана хлібина не виросла…

Срібні воли

В одного бідного чоловіка був син. Він разом із батьком обробляв поле, що межувало з панським. Якось ціле літо хлопець працював у людей, заробив грошей і купив воли.

Завидно стало панові, що такі бідняки мають власну худобину.

Одного разу старий вигнав волів на пашу й заснув. Воли зайшли на панське поле й там пасуться. Пан приїхав, старого набив, а воли забрав і не віддає.

Каже батько:

— Бачиш, сину, якого я клопоту наробив. Пан воли не віддасть, і ми вже нічого не зробимо.

А син до батька:

— Нічого. Ще прийде такий час, що і я пана з маєтком розв'яжу. А тепер піду шукати якої служби. Зароблю гроші, куплю інші воли і повернуся.

Зібрався він у дорогу. Йшов так кільканадцять днів. Зайшов він у великий дрімучий ліс. Мандрував, мандрував і знайшов велику галявину. А на галявині паслося двісті срібних волів.

Підходить він ближче, а коло волів сидить старенький дід і курить люльку.

Привітався хлопець, а старий питає:

— Куди йдеш, синку?

— Іду, дідуню, служби шукати.

— А чого тобі служити?

— Мушу, дідуню, бо мали ми пару волів, але зайшли вони на панське пасовище, пан їх забрав та ще й тата добре набив. Може, приймете мене пасти череду за пару волів?

— Не треба мені наймита. Вибирай собі найкращі воли, впрягай у віз, бери плуг, борону і їдь трохи далі. Там побачиш велике поле. Обори його навколо. Хто би тебе не просив щось зробити або дати — не слухай, роби своє.

Вибрав собі хлопець волів, запряг у воза, подякував дідові та й поїхав. Доїхав до великого поля. Лиш почав орати, побачив чоловіка, що лежить біля хліба і просить дати йому хліба. Оре хлопець далі, аж над водою лежить чоловік і просить води. Оборав його, а далі бачить вогонь, а біля вогню ще один чоловік лежить і крізь сльози просить його підсунути ближче, бо дуже замерз. Як минув цього, то побачив ще одного — лежав біля купи грошей і просив грошей.

Оборав хлопець поле і приїхав до старого пастуха, а той і каже:

— Їдь додому, а як доробишся, то воли приженеш.

Приїхав додому, а пан якось проїжджав, побачив срібні воли й сон утратив. Думав, думав, як би ті воли видурити, та нічого не придумав і вирішив порадитися з війтом.

Каже війт:

— Треба дати хлопцеві таку роботу, аби він її не виконав, а воли схудли.

— Є така робота, — зрадів пан. — Я скажу йому, хай за день виоре сто гектарів лану, вивезе насіння волами і засіє.

Покликали хлопця і кажуть:

— Якщо те і те зробиш, воли будуть твої, а ні — то заберемо, а тебе стратимо.

Приходить засмучений хлопець до волів, а вони кажуть:

— Не журися. Ми знаємо, що пан загадав. Запрягай нас, і поїдемо.

Під'їхав хлопець під панську комору, накидали йому на воза сяк-так мішків, сів він зверху, а пан сміється:

— І з місця не рушить!

Та хлопець гейкнув на волів, і вони тихенько поїхали, наче і не по землі котився віз.

А пан своє далі веде:

— Він усі мішки порозсипає.

Але хлопець виїхав на поле, впріг воли в плуг і оре. Починає одну скибу а за нею двадцять лягає, одразу поле волочиться, пшениця сіється — і так до обіду він з усім впорався.

Приїхав до пана і каже:

— Роботу я виконав.

Пан виїхав, подивився — все до ладу зроблено. Але подумав: «Уже воли, напевне, схуднуть, якщо стільки виорали».

На другий день пан побачив срібних волів, а вони ще кращими стали.

Пішов пан до війта, і радяться, яку ще роботу загадати.

Каже пан:

— Над Чорним морем є гора. Накажемо ту гору перевезти на другий бік моря. Хлопець заїде в море, утопить срібних волів і сам утоне.

Кличуть хлопця й наказують:

— Їдь над Чорне море і перевези гору з цього боку на другий. Як виконаєш — житимеш, а ні — без голови залишишся.

Приходить хлопець додому, сумний-пресумний.

Воли й кажуть йому:

— Не сумуй. Виконали вже одне завдання і це виконаємо. Запрягай нас і поїдемо.

Приїхали під ту гору, а вона аж хмар сягає.

Кажуть воли:

— Нічого не думай. Бери лопату і кидай глину на віз.

Узяв хлопець раз лопатою — третини гори нема, вдруге — менше половини залишилося, а за третім разом вся гора була на возі.

Приїхав він до моря. Воли зупинилися, тричі дмухнули на воду — море розійшлося, а посередині зробилася суха дорога. Переїхав хлопець на другий бік, там скинув гору за трьома разами і рушив додому. Як був на другому боці, воли знову дмухнули, і море стало як море.

По дорозі хлопець завернув до панського маєтку і сказав панові, що все зроблено. Пан вискочив і каже до кучера:

— Запрягай коней, поїдемо дивитися.

Приїхали на берег моря, де гора стояла, а там лише яма, зате по той бік гора небо підпирає.

Приїжджає сердитий пан до війта і каже:

— Перевіз хлопець гору, і нічого волам не хибить. Ще кращі, як були.

Міркують обидва, що придумати, нарешті пан і каже:

— У мене багато лісу. Хай він за добу вирубає його і серед моря побудує дерев'яний палац.

Як почув хлопець панський наказ, знову зажурився. Пішов на пораду до волів, бо не віриться йому, що й таке можна зробити.

— Не бійся, зробимо, — кажуть воли. — Бери лишень сокиру й пилку.

Узяв хлопець сокиру й пилку і рушив до панського лісу.

Воли кажуть:

— Зарізуй пилку, зарубуй сокиру, а сам стань збоку і дивись, як буде дерево падати і тягатися.

Не встиг хлопець покласти на воза дві дровини, а віз уже повний. Сів він зверху, і воли поїхали. Приїхали до моря, воли дмухнули по три рази — і стала суша. Посеред моря віз розвантажився, а воли кажуть:

— Зарубай сокиру в дерево і скажи, аби через п'ять годин тут палац був, а сам іди на берег і лягай спати.

Зробив хлопець, що воли порадили:

— Щоб через п'ять годин тут палац стояв, — сказав.

Воли теж пішли на берег відпочивати. Хлопець забився між них, аби тепліше було, але боїться заснути.

Кажуть воли:

— Спи, як буде палац готовий — розбудимо.

Ліг він і спить. Як виріс будинок, воли його розбудили і кажуть:

— Іди оглянь палац і забери ключі від нього для пана.

Пішов хлопець, забрав ключі й повертається додому.

Здивувався пан, бо замків йому не видавав, а він ключі привіз.

Біжить до кучера і каже:

— Запрягай коней, поїдемо подивитися на палац.

Приїхав пан до берега і аж забувся з дива. Довкола вода, а там, де будинок стоїть, — суша. Є і в'їзд, і виїзд.

Зайшов пан досередини, оглянув кімнати і хвалиться:

— Ось тепер я заживу. З усього світу до мене пани будуть з'їжджати ся.

Але все ж пана болить, що хлопець має срібні воли.

Приїхав до війта і каже:

— Уже не знаю, що з ним робити. Побудував палац серед моря.

А війт на те:

— Знаєте що, пане, скажемо йому, аби відвіз нас до пекла, бо хочемо подивитися, чи добре там наші родичі живуть. Туди далеко, воли бігтимуть і здохнуть.

Кличе пан парубка:

— Ти вже все зробив, але ще мусиш одне завдання виконати. Як відвезеш нас до пекла, то дістанеш подарунок, а ні, то стратимо тебе.

— Дайте подумати.

— Думай до завтра.

Пішов хлопець до волів, а воли кажуть:

— Ти вже сам можеш здогадатися, куди їх відвезти. Лише скажи панові, аби він на тебе маєток записав.

Думав хлопець усю ніч, а вранці приходить до пана і каже:

— Я вас відвезу до пекла, але підпишіть договір, що маєток моїм буде. А якщо не довезу, то можете мене стратити.

Закликав пан війта, пішли вони в окрему кімнату, і пан каже:

— Ми договір складемо, а по дорозі його вб'ємо, волів срібних заберемо і так розв'яжемося з напасником.

Погодилися, склали договір. Хлопець під'їхав волами, посадив пана, війта, і виїхали вони на дорогу.

— Швидше, хлопче, — наказує пан. — Сьогодні маємо бути там.

Як свиснув парубок на волів, то лише вітер завіявся. Війт із паном тримаються, щоб не впасти з воза, поворухнутися не сміють.

Через якийсь час вони вже були на тому місці, де колись зорав собі парубок поле.

Не встиг він оглянутись, а вісім чортів уже тут як тут.

Кажуть вони:

— Добре, що ти їх привіз. Нам таких треба.

Узяли чорти пана і війта на вила і прямо в смолу киплячу кинули.

Повертає хлопець до старенького пастуха, випрягає волів.

— Уже доробився, синку? — питає дід.

— Доробився, дідусю.

Погомоніли вони, а коли настала пора прощатися, парубок питає:

— Дідуню, коли я оборював поле, то бачив людей. Один лежав біля хліба і просив хліба, другий — біля води і просив води, третій — біля вогню, і було йому холодно, а четвертий мав гору багатства і просив грошей.

— То все пани, синку, такі ж, як ті, що ти возив. Перший мав гори хліба, але коли бідні голодували, він нікому ніколи не давав. Другий жалів навіть води, коли на його полі працювали у спеку. Той, що біля вогню лежав, і було йому холодно, мав свій ліс, але він карав людей, якщо когось спіймає із в'язкою в своєму лісі. Той, що лежав коло грошей і просив грошей, ніколи жебракам не давав милостині й не позичав, лише грабував бідних. То дивися, у тебе буде всього досить, але якщо хтось до тебе зайде і чогось попросить, то щоб ти ніколи не шкодував дати.

Та й казці кінець.

Біда

Жив собі багатий піп, і мав він лише одного сина. Той змалку нічого не робив. Коли підріс син, віддав його піп до школи. Прийшов час — оженив сина. А після батькової смерті той залишився на його парафії.

Ось одного разу молодий піп подумав: «Люди говорять, що їм біда. А я зріс, оженився, попом став і жодної біди на світі не знаю!»

Наказав він слузі закопати на тракті стовп і на ньому написав з одного боку версту, а з другого прибив таблицю. На таблиці написав, що в житті жодної біди не знав.

Їхав тим трактом цар. Дивиться: з одного боку стовпа написано версту, а з другого — таблиця прибита. Каже він фурманові:[4]

— Піди-но прочитай!

Скочив той з карети, пішов і читає вголос. Цар послухав, щось записав і поїхав.

Приїхав цар додому і затребував до себе попа. Але то було не так швидко: може, через місяць, може, через два приїжджає піп до царя.

— Здорові були, ваша величносте!

— Здоров! — відповідає цар. — Ну, що скажеш?

— Не знаю, чого ваша величність мене викликали.

Цар тоді каже:

— Ти зріс, оженився і жодної біди не знав?

— Так, ваша величносте.

— Як же це?

Піп розповів, що його батько був дуже багатий, і при ньому він ніякої біди не знав. Коли ж помер, усе багатство йому залишив і попом зробив — теж лиха не довелося скуштувати.

Розгнівався тоді цар і каже:

— Я царством керую, чому ж я біду знаю?.. Ну, загадаю тобі три загадки. Якщо відгадаєш, то буде тобі прощено, а не відгадаєш — голова злетить із плечей!

І дав йому цар строку три доби, щоб відгадав:

— Чи вище до небес, чи в землю глибше? Скільки на небі зірок? Що цар думає?

Пішов піп додому. Сидить він і думає, але нічого не може надумати, як ці загадки розгадати. Прийшов строк іти до царя давати відповіді.

Приходить піп до царського двору, дивиться: стоїть на варті солдат. Питає він його, чи є цар. І такий сумний на вигляд. Той солдат дивиться, що піп сумує, і питає про причину.

— Що тобі казати, — відповідає піп, — адже однаково ти мені нічим не допоможеш!

Та все ж таки розповів солдатові, навіщо цар його викликав і які загадки загадав. Тоді солдат каже:

— Скидайте, панотче, свій одяг, вбирайтеся в мій і стійте на моєму місці. А я піду до царя загадки відгадувати.

Приходить солдат до царя, привітався.

— Ну що, відгадав загадки? — запитує цар.

— Відгадав, — каже солдат.

Цар питає:

— Ну, скажи, чи вище до небес, чи глибше вниз у землю?

— Ні, ваша величність, вниз глибше.

— Чому ж?

— Бо мої дід і прадід, батько й мати, брат і сестри як пішли туди, то й досі їх нема. А в небесах, коли б'ють у барабани, то все чути.

— Ну, а скажи, скільки зірок на небі?

Переодягнений солдат витягає з торби купу вовни, настриженої у вівці, й каже:

— Ось стільки, прошу глянути, ваша імператорська величносте.

Цар питає:

— А ти вірно полічив?

— Прошу перевірити! — відповідає той.

— Ну, а тепер скажи мені, що я думаю?

— Ви думаєте, що я піп, а я — солдат.

— А піп де?

— На моє місце став!

Дав тоді цар солдатові відставку, а піп служив на його місці, поки не відслужив строк.

Чарівна книжечка

Жив колись у давні часи бідний чоловік із жінкою. І був у них один син. Жили вони бідно, а освіти на той час у селі зовсім не було. Чоловік усе казав жінці: «От аби віддати сина до школи, щоби він умів писати, умів читати. Легше би йому жилося». Але чоловік цього не дочекався, бо захворів і помер. А жінка із сином лишилася.

Коли синові виповнилося сім років, жінка подумала: «Піду в місто, пошукаю школи і дам його туди на рік-два, щоб він трохи повчився. Аби міг читати й писати». Пішли вони з сином у місто, ходили, питали кожного, чи не знає, де школа, і ніхто не міг їм сказати. Проходили весь день і вечір і ні з чим пішли додому. Коли вони вийшли за місто в поле, здибав їх пан і питає:

— Куди це ви ходили?

А жінка й каже:

— Ходили ми шукати школу, та ніде її не знайшли.

Пан тоді й каже:

— Я — директор школи. Якщо хочете, заберу хлопця з собою і він буде вчитися.

Жінка погодилася, віддала сина, а сама пішла додому. Пан узяв хлопця за руку, і вони повернулися в місто.

Коли пан і хлопчик лишилися удвох, пан сказав:

— Сідай мені на плечі, я буду тебе нести.

Хлопчик сів, і вони здійнялися в повітря. Довго вони летіли, а коли приземлилися, то навколо була тільки одна пустеля. Ішли вони, йшли, і нарешті перед ними з'явилася маленька хатка. Зайшли вони до хати, а там було одне маленьке ліжко, столик, крісло і дві великі скрині. Одна порожня, а друга повна маленьких книжечок. І сказав пан хлопчикові:

— Ти будеш перекладати книжечки з цієї повної скрині в цю порожню. І цієї роботи тобі вистачить на цілий рік.

Потім лишив пан на столі на один раз поїсти і каже:

— Оце тобі буде вся школа. А через рік я прийду.

Сказав пан так і пішов, а хлопця зачинив.

Лишився хлопець сам і почав боятися. Думає: «Поїм і ляжу спати». З'їв він усе те, що на столі було, і ліг спати. А коли прокинувся, на столі знову стояло на один раз поїсти. Як він ще раз поїв і ліг спати, знову була на столі та сама їжа. Хлопець подумав собі: «Це добре».

І призвичаївся він там. Побачив, що їсти є що, в хаті тепло, і взявся до роботи — почав перекладати книжечки. Так перекладав їх цілий рік, а коли скінчив перекладати, закрив скриню, і рік скінчився. Прийшов тоді до хлопця пан.

Лишив йому пан знову на один раз поїсти і сказав знову перекладати книжечки назад у ту саму скриню. А тоді замкнув хлопчика і пішов собі.

А коли вже другий рік кінчався і хлопець закінчував перекладати книжки, одну книжку він ніяк не міг помістити, ніяк не міг заперти скриню. Подивився у вікно — аж там пан йде. Подумав собі хлопчик: «Пан скаже, що я погано перекладав. Той раз було добре, а тепер недобре». І він сховав ту книжечку в кишеню.

Зайшов пан до хати і каже:

— Ну що ж, ти свою роботу вже зробив. Ходімо, я зараз віднесу тебе на те місце, де забрав від твоєї мами.

Як сказав, так і зробив. За якусь мить вони вже були на тому місці, де пан забрав хлопчика від мами. І пішов хлопець дорогою додому.

А мати кілька разів ходила до міста, та ніде не могла знайти школу і думала вже, що ніколи більше сина не побачить. А тут дивиться — син іде додому. Зраділа вона, почала розпитувати, де він був, що бачив. Та що міг сказати хлопець, коли нічого не бачив?

Із того часу син із мамою стали разом жити і заробляти на їжу. Мама брала роботу додому і дома пряла. А син, як підріс, ходив до багачів і робив у них тяжкі роботи.

Одного разу зимою лишився хлопець сам удома, а в хаті було дуже холодно. Став він і думає: «Доки ми будемо так бідувати? Я ще небагато прожив, а вже так набідувався». І згадав він, що колись був у пана і перекладав книжечки з повної скрині в порожню. А ще згадав, що він сховав у кишеню маленьку книжечку. Знайшов її, відкрив і побачив портрет пана, в якого служив два роки.

І раптом той пан до нього із книжки заговорив. Хлопець почув людський голос, злякався і закрив книжку. А голос чути й далі:

— …Ти не бійся мене, ти в мене служив два роки і зробив велике діло. Тепер я буду служити тобі до смерті. Що тобі треба, відкрий книжку і попроси в мене. Всі твої бажання буде виконано.

Хлопець подумав і сказав:

— Я б хотів, щоб у мене в хаті було тепло.

І відразу в хаті зробилося тепло. Тоді хлопець відкрив книжку знову і каже:

— Тепер я хочу щоб на столі було що їсти.

І на столі з'явилося все, чого душа бажає.

А в ту пору прийшла хлопцева мати. Побачила вона, що в хаті так тепло, і говорить:

— Ти, напевно, всі дрова спалив. Як тепер я буду варити обід?

А він і каже:

— Мамо, відсьогодні ви вже ні про дрова не будете думати, ні про їжу. Сідаймо до столу та будемо обідати.

Мама як уздріла, що на столі так багато усіляких наїдків, то здивувалася і питає:

— Звідкіля ти це все маєш? Може, де вкрав?

А хлопець і говорить:

— Ми й красти ніколи не підемо, та їсти будемо мати.

І з того часу стали вони в достатках жити.

Отак вони жили, жили собі, й надумав хлопець женитися. І вирішив він свататися до царівни. Мати злякалася:

— Що ти, сину, собі думаєш! Як ми підемо до царя сватати його дочку, коли їм не рівня?

А син каже:

— Ви зачекайте, я вийду надвір. А як вернуся, то вам скажу, можемо сватати царську дочку чи ні.

Вийшов він надвір, відкрив свою книжечку а вона й каже:

— Що господар просить?

Хлопець питає:

— Можу я в царя сватати дочку чи не можу?

А книжка говорить:

— Можеш сватати, коли хочеш. Ми всі цареві бажання виконаємо.

На другий день пішла мати до царя сватати дочку. Йшла вона довго, цілих два тижні. Прийшла нарешті до царського палацу та й каже цареві:

— Найясніший царю, хочу просити вас, щоб ви свою дочку віддали за мого сина заміж.

А цар питає:

— Скільки ж ти йшла сюди до мене пішки?

— Два тижні, — сказала вона.

— Через два тижні щоб ти пригнала моїй дочці сто лисів на шубу. Щоб вона мала в чому їхати вінчатися. А не приженеш, то й тебе покараю, й твого сина. Будеш знати, як сватати царську дочку.

Думає собі жінка: «Оце вже доведеться зі світом прощатися. Як я виконаю таке завдання?»

Прийшла вона додому, розповіла все синові, а він і каже:

— Лягайте, мамо, спати і ні про що не думайте. Все буде зроблено.

А на другий день попросив хлопець чарівну книжечку, і вмить на подвір'ї з'явилося сто лисів, запряжених у візок. Сіла жінка та й поїхала до царя. А лиси так швидко мчали, що через півдня вже були в палаці. Побачив цар, що пригнала жінка сто лисів, та й дає їй ще одне завдання:

— Два тижні тобі треба додому йти. А на другий день після двох тижнів щоб такі самі палаци у твого сина були, як у мене. І щоб була така дорога, аби я відкрив вікно, і твій син відкрив вікно, і ми один другого бачили.

Прийшла жінка додому, розказала все синові, а він і каже:

— Ви лягайте спочивати з дороги, а я все зроблю.

Лягла жінка спати, а хлопець вийшов надвір і відкрив чарівну книжечку. Книжечка й питає:

— Що господар бажає?

Розповів хлопець про цареву забаганку а книжка каже:

— На ранок усе буде зроблене, а ти лягай спати.

Прокинулися зранку мати з сином — а вони вже в пишних палацах. Відкрив хлопець вікно і побачив царя, а цар побачив хлопця. Зрадів тоді цар, що має такого заможного зятя, та й погодився віддати свою дочку. Відгуляли вони весілля та й жили в достатку. Може, й досі живуть.

Примітки

1

Цебро — тут конічна, переважно дерев'яна посудина з дужкою, призначена для носіння і зберігання води та іншої рідини; велике відро. — Прим. уклад. (тут і далі).

(обратно)

2

Сіряк — тут старовинний верхній довгополий одяг із грубого сукна.

(обратно)

3

Коновка — те саме, що відро.

(обратно)

4

Фурман — візник.

(обратно)

Оглавление

Як цап хизувався перед бараном

Гай гай

Біла Челядина

Казка про Лугая

Золотий черевичок

Чабанець

Три брати і кицька

Вовчок-товчок

Вовк, їжак і лисиця

Який розум старший: вроджений чи навчений?

Язиката Хвеська

Як баба чорта дурила

Козаки і смерть

Рак-неборак і його вірна жінка

Козак Мамарига

Як молдаванин Чорта переспіває

Святий Петро і п'яниця

Іван Музика

Чарівна квітка

Двісті слів брехні

Перстень від змії

Подарунки Вітра

Зачарована дівчинка

Покотигорошок

Грубий Іванко

Ангел у службі на землі

Дід, баба і вовк-колядник

В'юнець-молодець

Хитрий півень

Як соловейко чоловіка розуму навчив

Кому зозуля накувала?

Явдоха-святоха

Про морського півня

Дідова дочка й бабина дочка

Хліб і золото

Срібні воли

Біда

Чарівна книжечка Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg