«Човен розпачу»

Ригору Бородуліну

Жив собі років чотириста тому в білоруському місті Рогачові небагатий, але доброго роду дворянин Гервасій Виливаха.[1]

Був він із коліна Давойнів, з клану Мечів, а якого герба — за давністю літ забулося. Усієї маєтності в нього було — замок-розвалюха, кілька коней Мафусаїлового віку, лати, меч та ще шахова дошка, але зате був багатий на друзів і не обділений жіночою увагою.

Собою був напрочуд вродливий і лагідний, а поведінки найгіршої. Джигун, зальотник, пияк, задирака, забіяка, бабій несамовитий. Не було на всій білоруській землі подібного на нього. Ляхи таких називають «завалідрога», а ми, люди роду кривицького, «одірвиріг», бо колись, кажуть, такі в самого Люципера ріг силоміць одірвали і зробили з нього келих для пиття. Води наллєш — і силою самого рога робиться горілка. Я гадаю — це байки.

І друзі в нього були відповідні. Андрій Горбатий із Брачиславичів, Кирик Болобан із Гультяїв, Галляш Весна зі Свинчуковичів та ще Іра Франтичек, за труди на службі наділений селом Мазурики, родом богемець, але п'янюга й облесник жінок — на трьох білорусів.

Тільки й усієї роботи в них було, що волочитися по корчмах і шинкарках та довколишніх замках, коли господаря нема вдома, пити вино, як Дніпро п'є Друць, та бренькати на лютнях і кімвалах безбожні пісні.

Якось жили. Ставили й берегли діди та прадіди мед і вино — і випити його за одне життя було важкувато навіть Виливасі. В лісах була жива закуска, козулі й тури. На болотах бекаси, табунці крижнів, кулики, шилохвости. В ріках судаки, каліки, або балаби,[2] соми, подусти, язі та головні, лящі та білизна, рибці, устірка, свині водяні, стерлядка та щупаки.

І з іншим якось обходились. У той час Могильов із Рогачовим навіть у Москву поставляли готовий одяг. Кравців було — греблю гати, так що штани, чуги та плащі обходились дешево.

Наберуть горілки, поїдуть у луги, вепра вб'ють, на ловах печуть дичину та пісні горлають — от і все їхнє богослужіння панові Богу за те, що дав їм життя.