«Ній. Пробудження демона»

…Він був кам’яним і величезним. Усіх, хто заслужив, він карав прокляттям і смертю. Його помста обов’язково досягала мети.

За вікном сутеніло. Криваве осіннє сонце сідало за горизонт, прощальним скорботним промінням завершуючи ще один день. Здавалось на горизонті небо палало і відблиск цієї пожежі освітлюва все навколо: і лікарню, і парк довколо неї. Вікові дерева, що росли у парку скрипіли, наче жалілися, що прійшов їх час позбутись своїх пишних крон. Вони хитались, хапались оголенними гілками одне за одного, та все більше втрачали листя, яке вже почало чорніти під холодними осіннім вітром. А він співав свою тужливу пісню у віконних щілинах лікарні, бився об тоненькі шибки, зрідка кидаючи на них краплі дощу.

Районна лікарня стояла на пагорбі, оточена старовинним парком. Це була колишня дворянська садиба, яка дивом збереглася до цього часу. Хоча як ззовні, так і в середині, від розкоші не залишились нічого. Стіни та стеля були обшарпані, фасад будівлі обдерся, дах провалився в кількох місцях. У коридорах і кімнатах було похмуро і темно. Навколо будівлі також все було занедбане і забуте. Лише парк, у минулому розкішний, витримав перевірку часом, але за стільки років також втратив свою колишню велич. Особливо це відчувалось восени.

Чорні моторошні тіні від вмираючого сонця проникли через провалля вікон, і падали на стіни лікарняної палати. Темними довжелезними пальцями тіні чіплялися за кожний виступ, кожне заглиблення у стіні, все вище і вище підіймаючись у гору до стелі, де, нарешті, зливались з мороком. Коли надворі поривчастий вітер розхитував дерева в парку, тіні рухались, наче живі безтілесні істоти з потойбічного світу. Своїм божевільним танком ще більш зводячи з розуму тих, хто по своїй волі чи ні, стали заручниками існування в цій лікарні.