«Ковчег Всесвіту»

Київ

«ВЕСЕЛКА»

1995

Передмова

МИКОЛИ ЖУЛИНСЬКОГО

© Микола Руденко, 1995

© Микола Жулинський, передмова, 1995

© Олег Набока, іллюстрації, 1995.

Київ не бачив Миколу Руденка чотирнадцять років. Боляче, гірко, але тепер він — письменник і правозахисник — майже не бачить Києва. «По поверненні додому у мене, певно, від нервового потрясіння ослаб зір, — розповідає Микола Данилович. — Я дуже погано бачу єдиним раніше більш-менш зрячим оком, не впізнаю людей. А вони — мої знайомі, друзі — й ображаються, можливо, на мене: чи не загордився?»

Не соромтесь, зупиніть на вулиці цього кремезного, енергійного чоловіка у чорному береті, з густою бородою, що її час одбілив від розкішної колись чорноти. Привітайтесь — і ви побачите, як у ту ж мить на його обличчі засяє посмішка, засвітиться щирою привітністю. Затремтять-забрижаться зморшки на чолі, лагідно забринить голос…

Спілкування з Миколою Руденком — це щасливі хвилини духовного єднання. Цього чулого чоловіка не охолодили, не відчужили од людей навіть ті жахливі одинадцять літ концтаборів у Мордовії й на Уралі, заслання до Гірського Алтаю, вимушена еміграція у США.

Згадую лютий місяць 1989 року, Нью-Йорк, Українську Вільну Академію наук, де мені довелося виступити з доповіддю про Володимира Вин-ниченка. Там я вперше зустрівся з українським письменником, романи якого — «Вітер в обличчя» і «Остання шабля» — читав із захопленням. У середині сімдесятих років ці книги були вилучені з наших бібліотек.

Познайомились, і Микола Данилович запросив мене до себе додому, у невелику, затишну квартиру. З вікна висотного будинку відкривався вид на місто: різнобарв’ям міріадів вогнів світився вечірній Мангеттен. Дружина письменника, привітна Раїса Панасівна витворила на столі розкішне буйство української вечері, як-то чинять щедрі та вмілі господині у нас на Україні. І якби не панорама нью-йоркських громад, величних висотних будівель центру заокеанського міста, можна було б увірувати, що ми десь у Києві. Але Київ був далеко, і ми згадували про нього. «По арешті, — розповідав Микола Данилович, — відібрали у нас київське помешкання. Куди ж ми з дружиною після заслання мали повертатися?.. Ми просиділи у засланні ще півроку після звільнення, бо не було куди їхати, але потім таки мусили виїхати…»