«“Галатея”»

ОПОВІДАННЯ

Художнє оформлення АНАТОЛІЯ СИЛАЄВА

Об’єкт “Ікс”

— Кажете, розповісти про найцікавіше?.. — задумливо перепитав літній чоловік, натоптуючи тютюном коротеньку люльку. — Гаразд, я розкажу вам історію, яка трапилася ще тоді, коли вас і на світі не було…

Він обвів поглядом хлоп’ят, що повмощувалися довкола де хто міг, усміхнувся й погладив вуса. Стало зовсім тихо, тільки аж там, у чорному проваллі пітьми за вогнищем, на луках, пирхали коні.

— Так от… Одного весняного дня тисяча дев’ятсот сорок п’ятого року мене викликали до штабу, і мій начальник сказав: “Товаришу капітан, вам доручається виконати складне й відповідальне завдання. Розвідка встановила, що отут… — він показав на детальній карті південно-східної Німеччини будинок серед лісу, — отут розташований дуже важливий фашистський об’єкт. Треба довідатись, що там є, і при нагоді захопити компетентного “язика”. Зрозуміло?”

Мушу вам сказати, що я був розвідником, так би мовити, спеціального призначення: я очолював інженерну розвідку, і в тил ворога ходив не часто. Цього разу на мене чекало важке завдання: ділянку фронту перед нами захищали есесівці, що засіли за рікою з високим, стрімким берегом. Але наказ є наказ.

— Буде виконано! — сказав я. — Дозволите йти?

— Зачекайте, — мовив генерал. — Дуже раджу: будьте увесь час напоготові. Можливо, вам доведеться побачити несподівані й страшні речі. Приймайте рішення самостійно, зважаючи на обставини.

Ще напередодні сапери очистили вузький коридор у мінних полях ворога. Розвідувальна авіація та оперативний відділ штабу дали мені всі потрібні зведення. І от уночі, коли на лівому фланзі в заздалегідь призначену годину наша артилерія розпочала фальшиву артпідготовку, ми, троє розвідників, перейшли лінію фронту без усяких пригод.

Ми уникали зустрічей з будь-ким, тому просувалися вперед дуже повільно. До об’єкта “Ікс”, як ми домовились називати мету нашого рейду, добралися тільки наступного вечора.

Це була величезна, тьмяна і мовчазна споруда за височенною стіною. Здавалось, там не було нікого.

Але обережність — насамперед. Минула й година, і друга, а ми все ще лежали в кущах проти об’єкта. Якогось певного плану в нас не було.

— Давайте щось робити! — прошепотів лейтенант Мамиченко. Він був гарячкуватий, як на розвідника, і я взяв його в цей рейс лише тому, що він бачив уночі, наче кішка, і бездоганно володів німецькою мовою.

— Терпіння, терпіння, друже! — сказав я. — Треба ще раз оглянути об’єкт.

Була тиха, місячна, невигідна для розвідників, ніч. Але цього разу освітленість нам сприяла: ховаючись у тіні, ми могли бачити дуже далеко.

Бетоновані стіни об’єкта утворювали правильний чотирикутник із стороною на триста кроків. Ні отворів, ні дверей. Тільки там, де до маєтку вела через ліс шосейна дорога, в стіні були великі суцільнометалеві ворота.

— Ну, друзі, — сказав я, — до об’єкта потрапити нелегко. Ходімо звідси — чи не перестрінемо часом якогось зв’язківця?

Ми засіли в кущах, кілометрів за три від об’єкта, на повороті дороги. З нашої схованки було видно шосе на обидва боки.

Ще минув час. Аж ось вдалині показалися два вузенькі сині промінчики.

— Машина! — прошепотів Мамиченко. — Легкова: бачите, як низько посаджені в неї фари?

— Зупиняй! — тихо скомандував я.

Сині промінці все наближалися й наближалися. І раптом назустріч їм тривожно заблимав червоний вогник Мамиченкового ліхтарика. Машина їхала просто на нього. Тільки в останню мить шофер круто звернув убік і різко загальмував.

— Що сталося? — запитав він роздратовано, навіть не припускаючи думки, що тут, у глибокому тилу, зустрівся з радянськими розвідниками. — Я штурмбанфюрер військ ес-ес!

— Заарештувати! — недбало кинув німецькою мовою Мамиченко. Ми з сержантом Ролдугіним — нашим третім розвідником — негайно скрутили руки і штурмбанфюрерові, і його пасажирові, здоровенному чолов’язі у формі “Люфтваффе” — фашистських повітряних сил.

— Ви будете відповідати! — репетував есесівець. — Зрозумійте: ми з Крейцвальда! З Крейцвальда! — повторював він, киваючи головою в бік об’єкта “Ікс”.

— Там дізнаються… — глибокодумно сказав Мамиченко і покрутив перед носом есесівця пістолетом. — Ще одне слово — і я буду змушений вас заспокоїти… Зрадники! Мерзотники! Вішати вас треба!

— Ні, ні! Це — непорозуміння!.. — другий полонений хотів підвестися з сидіння, але сержант Ролдугін легеньким рухом притиснув його знову. — Я — майор Кларк. В мене особистий дозвіл генерала Кребса… Слово честі, тут якесь непорозуміння!

— А, майор Кларк?! — перепитав прокурорським тоном Мамиченко. — Саме вас нам і треба!.. Англієць?

— Облиште балаган! — розгнівався той, що назвався Кларком. — Американець. Підданий Сполучених Штатів, якщо вас так цікавить. Прошу не затримувати — на нас чекає генерал Кребс.

До цієї хвилини я мовчав, як риба, кленучи себе, що свого часу вивчав не німецьку, а англійську мову. Звісно, я розумів усе, що говорилось, але втручатися не міг — акцент у мене був жахливий. Тепер надійшла моя черга.

— Справді, облишимо балаган! — сказав я англійською мовою. — Майор Кларк, я — капітан Радянської Армії і обвинувачую вас у державній зраді!.. Відповідайте: що ви мали робити в цьому фашистському лігві?

Майор вирячився на мене, а потім забелькотів:

— Я… В мене… В мене тут невеличка комерційна справа…

— Комерційна справа?.. З ворогом?

Кларк вже трохи опанував себе. До нього поверталось нахабство:

— О, вас я теж бачу на ворожій території! Деталізація зайва. Розв’яжіть мене, я хочу потиснути вашу хоробру руку союзника!

Він зразу ж сіпнувся назад, бо моя “хоробра рука” мимохіть зробила досить-таки енергійний рух.

— Я зараз у відпустці, — вів далі майор, наче нічого й не трапилось, — тому виступаю не як офіцер збройних сил Америки, а просто як представник швейцарського філіалу фірми “Кларк і син”. За три тижні я повернуся на фронт, і тоді… О, я можу довести, що моя ненависть до німців — страшна!

Фірма “Кларк і син”!.. Так, я знав цю могутню компанію, що виробляла електроустаткування та радіоапаратуру. На початку тисяча дев’ятсот сорок другого року, ще до мобілізації, я був посланий до Америки і там навіть складав угоду з представниками цієї фірми про постачання деяких приладів для нашої оборонної промисловості. Цікаво, яким вітром занесло цього містера аж сюди?

— Так ось, любий пане, — сказав я, не дуже дотримуючись правил хорошого тону. — До Крейцвальда ми підемо разом. Якщо ви скажете будь-кому хоч слово, або подасте якийсь знак, або спробуєте тікати, то…

Майор зрозумів і без особливої радості сказав:

— Згода. Тільки й я з свого боку висуваю умову: про почуте й побачене — нікому ані слова. За це я обіцяю вам десять процентів прибутку від усієї операції.

— Ніяких умов! — перебив я його. — Ви вже бували в Крейцвальді?

— Так. Учора.

— Ну от ви й будете моїм провідником. А для всіх інших я — ваш особистий секретар. Джек Сендіс, наприклад.

Американець незадоволено знизав плечима:

— Хай так… Але що ж робити з цим телепнем? — показав він очима на есесівця. — Адже його будуть шукати?

Я байдуже махнув рукою:

— Збрешіть що завгодно. Скажімо, напився п’яний і потрапив під арешт.

— Гаразд, — сказав майор.

Отак я й вирішив пробратися до таємничого об’єкта “Ікс”… Чи правильно я роблю, чи ні — далебі, мені бракувало часу замислюватися над цим питанням.

Я одвів убік лейтенанта Мамиченка і прошепотів:

— Ти залишаєшся за мене. Машину зіпсуй. Якщо не повернуся за добу — загинув. “Язика” — пильнуйте. А прізвище цього гендляра, — кивнув я в бік американця, — запам’ятай!

Ми потиснули руки один одному і більше не промовили й слова. Розвідникам часто буває отак: розлучаються, йдучи на завдання, і не знають, чи зустрінуться ще хоч раз.

— Ну, ходімо! — скомандував я.

Годі й казати, що з Кларкових кишень ми витрусили всі речі й зброю, тому я був у відносній безпеці. Та коли біля воріт об’єкта “Ікс” американець озирнувся, я відчув себе не гаразд: в його очах, здавалось, аж спалахнули зелені вовчі вогники.

— Повторюю, — сказав я йому пошепки, — слово чи рух — і перша куля з мого пістолета — ваша!

Кларк єхидно посміхнувся:

— Любий друже, у вас попсовані нерви! Адже ми склали джентльменську угоду!

Так, нерви в мене, мабуть, справді були попсовані: мені дуже кортіло випустити з цього мерзотника всі патрони з обойми, і саме зараз. Що буде через кілька годин, коли він нахабнішає вже тепер?

Ми перетнули якусь білу лінію на бетонованому майданчику перед освітленими місячним промінням залізними ворітьми, і в ту ж мить пролунав різкий голос:

— Хто йде?

— Майор Кларк, — відповів американець.

— А хто з вами?

— Це мій секретар, містер… Сендіс.

Кілька секунд тривала пауза. Ви, мабуть, уявляєте, як бухкало моє серце: адже на волосинці тримався весь мій план.

І ось, нарешті, той же голос промовив:

— Чекаю вас там, де й учора. Кімната двадцять.

Перед нами беззвучно відчинилися двері. За ними нікого не було.

— Не дивуйтесь, — сказав американець. — Охорона тут далеко надійніша, ніж здається.

Справді: ми не зустріли жодної людини, але за нами хтось безперервно стежив.

— Праворуч! — почулося з невидимого репродуктора, коли ми затримались перед будинком. А ще через кілька хвилин: — Наступний під’їзд, другий поверх. Прошу.

І ось перед нами відчинилися двері кімнати двадцять.

— Професор Кребс! — устиг шепнути мені Кларк.

Німецьке слово “кребс” означає “рак”. Мабуть, не часто зустрічається така відповідність прізвища й зовнішності, як сталося зараз: чоловік, що підвівся з-за столу і пішов нам назустріч, таки й справді скидався на рака. Професор мав сиво-жовті відстовбурчені вуса, вузьке, витягнуте вперед обличчя, вирячені холодні очі.

— Сідайте, пане Кларк! Сідайте, пане Сендіс! — промовив старий уже знайомим мені голосом. — Ви сьогодні запізнилися… Щось трапилось? Де автомашина? Де Кляйнміхель?

— Ми добиралися на попутних, гер професор. Машину конфіскував якийсь генерал. Гер штурмбанфюрер Кляйнміхель заарештований.

— Все гине, все!.. — з холодною гидливістю сказав Кребс. — Німеччина доживає останні дні.

Я не зводив погляду з Кларка, тому не мав змоги роздивитись Кребсів кабінет детально. Впадали в око великі книжкові шафи та колекція старовинної зброї на стіні, але вони не розкривали мені анічогісінько.

— Ну, шановний пане, — сказав Кребс, — я обіцяв вам показати все. Ви не втомилися?

— А чи не відкласти на ранок? — поквапно запитав Кларк, кидаючи на мене сторожкий погляд.

— Не впізнаю вас, майоре! — здивувався Кребс. — Адже ви самі вчора сказали, що на післязавтра призначено генеральний наступ росіян! Треба поспішати!

Майор зблід, потім почервонів, а я мимохіть стиснув пістолет у кишені. Ні, це вже було не гендлярство, а справжня зрада! Кларк, представник армії союзників, виказав ворогові таємницю державної ваги: наші війська справді готувались до останнього, рішучого наступу.

— Так, так, — вів далі Кребс. — Треба поспішати, бо якщо ми з вами не домовимось сьогодні остаточно, я шукатиму когось рішучішого.

Кларк схопився з місця:

— Пане професор, я виступаю як представник уряду Сполучених Штатів!.. Точніше, як посередник… — виправився він, перехопивши мій погляд. — Я маю найвищі повноваження. Про ціну не турбуйтесь.

— Ну, це справа інша! — заспокоївся Кребс. — Тоді ходімо.

Величезне приміщення, куди привів нас професор, скидалося на арсенал новітньої зброї: вздовж стін стояли кулемети, гармати, танкетки, навіть якийсь куцокрилий літак.

— Ось! — погордливо сказав Кребс, обводячи рукою зал. Він підійшов до крайнього кулемета і погладив його ствол. — Ця машинка — несхибна, як математична формула, хитра, наче єзуїт, і терпляча, мов кішка на полюванні. Вміє лічити: якщо накажете — вільно пропустить одну людину, а вже по двох почне стріляти і неодмінно вб’є!

Старий вказав на невелику, припасовану до ствола скриньку:

— Вся штука в цьому пристрої… Сто сорок сім крихітних, як рисове зернятко, радіолампочок! Звісно, кулемет з такою апаратурою коштує дорого, але й продуктивність його — надзвичайна!

Цей старий шкарбун саме так і сказав: “продуктивність”, — наче йшлося про фрезерний верстат, наприклад!

Але це був лише початок. Зенітні гармати без жодного чоловіка обслуги. Танкетка, що самостійно вибирає шлях і розстрілює всяку живу ціль за поданою по радіо командою. Магнітні, “зрячі” і звукочутливі міни. Апаратура для підслуховування телефонних розмов з великої відстані. “Кріт” — вогнемет, здатний проповзти під землею кілька сот метрів і з’явитись у найнесподіванішому місці, спалюючи все довкола… Скільки їх було, оцих удосконалених засобів знищення!

Пітний, розхристаний, з блискучими очима американець бігав від однієї машини до іншої, обмацував, бурмотів щось собі під ніс, а Кребс, безглуздо кутиляючи щелепою, стояв посеред залу і любовно поглядав на свої страшні іграшки. На мить мені навіть здалося: це — божевільний, який втратив усякий контроль над свідомістю; божевільний, охоплений нестямним прагненням вбивати і нищити.

Але професор був при тверезому розумі.

— Отже, — сказав він розсудливо й холодно, — все, що тут є, коштує вісім мільйонів доларів. Це майже собівартість. Будьмо одвертими: якби обставини склалися дещо інакше — американці на власній шкурі дізналися б, як працюють мої автомати!.. Але з тих же причин цю зброю мають одержати не росіяни, а ви, або… або…

— Або англійці? — іронічно перепитав Кларк. — О, вони не надто щедрі… Та й що ви пропонуєте, зрештою?.. Автомати з фотоелементами? Інфралокатори? Це не новина! Генерал Колдуел казав, що в росіян…

Американець зиркнув на мене й заціпився. А Кребс пхикнув:

— Я не знаю, що там є в росіян, а те, що ви не маєте нічого схожого — не викликає сумніву, бо інакше ви не прийшли б до мене. Ви, американці, звикли викрадати та купувати чужі думки, бо власних вам бракує. Ви — прекрасні організатори, так. Та тільки дідька лисого ви досягли б чогось, якби не гроші… Гроші! — Кребс погрозив комусь кулаком. — Саме те, чого не вистачало нам!.. А втім, це — лірика! — сказав він уже спокійніше. — Я не докінчив: крім восьми мільйонів доларів, ви даєте мені — десь у Сполучених Штатах чи в Канаді — найсучаснішу лабораторію телемеханіки й автоматики. І — запевняю! — згодом ви не пошкодуєте про це.

— А що це дасть нам? — вкрадливо запитав американець.

— Машину, яка буде мислити.

— Дякую! — глузливо вклонився американець. — Ми якось уже й самі зметикуємо що до чого.

— Не поспішайте з жартами, пане Кларк! — сухо кинув Кребс. — Той, хто одержить таку машину, — стане володарем світу! Згадайте танкові колони Гудеріана: вони, як ніж у масло, втиналися у ворожу територію, і ніщо не могло їх зупинити…

— …крім мін, бронебійних снарядів, пляшок з горючою рідиною. Чи не так?

— Так, любий пане Кларк. Так! Бо то були малі, повільні, незграбні машини, керовані недосвідченими й полохливими людьми. А мої машини — сухопутні сталеві дредноути з хижою, цілеспрямованою волею — не знатимуть страху і вагань, підуть туди, куди ви накажете, і чхати їм на агітацію та пропаганду!.. Сподіваюсь, такі машини вам будуть потрібні скоріше, аніж ви гадаєте… Ваші союзнички-росіяни… — Кребс хихикнув і простягнув уперед руку з скоцюрбленими пальцями. — Отак ото, на Балкани… на Балкани… А там — нафточка… Еге ж!

— Сім! — з підкресленою байдужістю сказав Кларк. — Сім мільйонів доларів… і лабораторія в Сполучених Штатах.

— Вісім, пане Кларк. А про мої особисті патенти — річ окрема.

Кларк подав Кребсові руку:

— Гаразд, хай вісім. Але ви даєте розписку на десять. Я теж маю відшкодувати себе за цю небезпечну подорож. В такому разі я посприяю, щоб Пентагон закупив усі ваші патенти, навіть якщо вони не варті ані цента… Влаштовує?

— Так, — хитнув головою Кребс. — Цілком.

— В такому разі завтра ви продемонструєте всі механізми в дії, передаєте мені всю технічну документацію і вилітаєте разом зо мною до Женеви.

— Це буде тоді, — заперечив Кребс, — коли я одержу повідомлення, що в Американський національний банк на моє ім’я переказано вісім мільйонів доларів.

— Звичайно!

На моїх очах складалася страшна угода, а я був змушений грати ролю німого статиста!.. О, знав я, навіщо потрібні американцеві оці страшні автомати! Я прожив у Америці небагато — лише кілька місяців. Але побачив і почув там чимало. Наша країна сходила кров’ю, а бізнесмени торгувалися за кожний цент, наживаючи на воєнних поставках неймовірні бариші. І не один з них цинічно заявляв: “Війна — це бізнес!” А сенатор Трумен писав: “Хай убивають одне одного! Коли перемагатиме Росія — ми станемо на бік Німеччини!” Гітлерівська Німеччина агонізує, отже…

Приголомшений почутим, я на якийсь час втратив обережність. Та ось мій погляд упав на Кларка і я схаменувся: в американця погрозливо відстовбурчувалась права кишеня. Що він туди поклав? Коли? Серед цього арсеналу зброї цілком вільно міг би знайтися й пістолет.

Моє становище було зовсім кепським. Тепер я мусив пильнувати кожний рух американця.

Я не спав попередньої ночі, втомився від походу і надмірного нервового напруження, а тепер на мене чекала й друга безсонна ніч. Майор Кларк недарма погодився на Кребсову пропозицію переночувати в Крейцвальді.

Я не міг втрутитися, аби не викликати підозри, та коли старий запропонував нам дві різні кімнати — категорично заперечив. Зовсім несподівано Кларк підтримав мене.

І ось ми лишилися вдвох з американцем у затишній спальні. Наші великі дерев’яні ліжка стоять поруч, і ми з Кларком лежимо пліч-о-пліч. В разі Кребс назирає за нами, — а це дуже ймовірно, — то йому казна-що спаде на думку: на обличчях у нас — найприємніші посмішки, голоси — розчулені й ніжні… А під пуховою периною, яку німці використовують замість ковдри, дуло мого пістолета вткнулося в бік американця — просто проти серця. Другий, парабелум, що його так люб’язно містер віддав на порозі цієї кімнати, звичайно, після мого короткого, але досить виразистого прохання, — муляє мені в боки.

— О майоре! — промовляю я тоном закоханого. — Ще одна така спроба — і ваші спадкоємці будуть мені довіку вдячні. Вони одержать свою спадщину значно раніше, ніж сподівались… Я дуже прошу: завтра вранці ви по радіо домовляєтесь про негайне, — ви чуєте: негайне! — перерахування восьми мільйонів доларів панові Кребсу. Потім ми забираємо всі папери, сідаємо на бронетранспортер, — гадаю, він тут є, — і їдемо звідси геть… Я дуже непокоюсь про ваше дорогоцінне здоров’я! — додаю я розчулено, пам’ятаючи, що в цій кімнаті, безперечно, встановлено апаратуру для підслухування.

— О містер Сендіс! — відповідає американець з досить-таки кислою посмішкою. — Фінансові справи, як вам відомо, так швидко не вирішуються. Потрібна принаймні доба… А про своє здоров’я я не турбуюсь, бо певен вашого невсипущого піклування про мене… Ну, щасливих снів!.. Вважайте, що двісті тисяч доларів — ваші!

Він одверто глузував, оцей бізнесмен. “Щасливих снів!” Та якщо я засну хоч на мить, то вже ніколи більше не прокинусь!

Я лежав, широко розплющивши повіки, а бони, кляті, притягувалися одна до одної, мов намагнічені. Містер нахабно й ритмічно хропів, і ці звуки заколисували мене, як гойдання вагона.

— Замовкніть! — прошепотів я. — В мене може урватись терпець!

Кларк одразу ж замовк. Ясно, він не спав.

— О містер Сендіс, — сказав він. — Прошу, дайте мені записну книжку й олівець. Є цікава ідея, треба її занотувати.

Лівою рукою, не обертаючись, я видобув з кишені конфіскований в Кларка блокнот і подав йому. В мене й досі зберігається той запис, зроблений мільйонеровою рукою. Кларк писав:

“Пропоную розділити 10 млн. на двох. “Рака” — знищити. Я попрошу його показати рисунки “мислячої машини”. У вас — зброя. Дійте!.. Облиште всякі сумніви: в нас, у США, маючи 5 млн., ви будете людиною!”

Я й без того був людиною. І саме тому, прочитавши оці рядки, ледве стримався, щоб не пристрелити гадину.

Не знаю, чи й справді містер заснув одразу ж, як перехопив мій виразистий погляд, чи, може, прикидався, але ми більше не розмовляли. За дві години, о восьмій, я збудив його.

Шифровану радіограму було послано, і Кребс повів нас на експериментальний полідром. Він демонстрував свої автомати в дії. Але я вже нічого не бачив, нічого не сприймав, усе перед моїми очима розпливалося, тануло в рожевому тумані. Адже я не спав понад сімдесят годин!.. І все одно моє тіло ще рухалось, хоч подеколи я втрачав свідомість і ловив себе на тому, що сплю на ходу, сплю з відкритими очима.

Надвечір мені ще погіршало. Професор і Кларк сиділи за столом біля радіостанції, чекаючи на повідомлення, а я, посилаючись на зубний біль, бігав по кабінету. Часом я перехоплював погляд американця. О, скільки холодної жорстокості й зловтіхи було в тих зелених очах! Він не боявся за себе, знаючи, що мені потрібний не він, а оті Кребсові папери. Він знав також, що ніхто в світі не може опиратися втомі. Йому лишалося тільки вибрати слушну хвилину.

І він таки вибрав.

Я спіткнувся об щось і впав. Він підскочив до мене. Останнє, що я пам’ятаю, — якийсь важкий предмет, — здавалося, дуже повільно, — натискує мені на ліву скроню, а разом з тим у мій мозок заповзає благословенна темрява й тиша.

Найвірогідніше, від Кларкового удару я не втратив свідомість, а просто заснув. Скільки я спав — не знаю, але, мабуть, довго. Прокинувся від болю в голові — на підлозі того ж кабінету, перемотузаний, як немовля.

Кларк стояв біля столу. Кребс витягав з великого сейфа якісь папери і складав їх у чемодан.

— Ну, от і все, — сказав він. — Лишилося натиснути на кнопку — і через годину від Крейцвальда зостанеться купа каміння.

— Де ж та кнопка? — наче зовсім байдуже спитав американець.

— Ні, друже, — єхидно відповів Кребс, — цієї таємниці я не продаю.

— А я й не збираюся купувати те, що одразу ж зникне. Мене турбує тільки одне: чи не натисне хто на оту кнопку перше, ніж ми вийдемо звідси. Крім того, слід попередити персонал.

— Не турбуйтесь, шановний майоре. Ще вчора з Крейцвальда виїхали всі. Зараз тут лишилися ми, охорона, що супроводжуватиме нас, та кілька десятків росіян і чехів у підземних майстернях. Але їм все одно як здихати: чи з голоду, чи од вибуху… А що робити з оцим? — позирнув він у мій бік. — О, та він уже прочуняв! Чому ви не знищили його зразу?

Кларк недбало махнув рукою:

— Не хотів убивати непритомного. Це для нього замала кара за ті неприємні хвилини, які я пережив. Ось тепер — настав час.

Американець витяг пістолет — мій несхибний, вірний ТТ — і ступив крок уперед:

— Ну, то чого вам було треба?.. Винюхували секрети?.. Хотіли видобути креслення “мислячої машини”?.. Дуже шкодую, що ви не доживете до того часу, коли сталева армія удосконалених автоматів посуне на вашу Росію!.. Чи, може, ви порозумнішали і таки хочете побачити це приємне видовисько на власні очі?.. Погоджуєтесь на мою вчорашню пропозицію?

Я мовчав, дивлячись у куток. Мені було цілком ясно, що жити лишається секунди.

— Та чого ви з ним голову морочите! — сердито сказав Кребс. — Стріляйте!

Що відбулося далі — я спочатку не зрозумів. Почувся постріл, потім другий, третій… Болю я не відчував. А Кребс, який стояв біля сейфа, раптом посунувся додолу. Його довгі жовті пальці гарячково зірвали кришку з чорної скриньки на стіні, і в останній конвульсії вчепилися в ряд червоних кнопок… А Кларк у нестямі все стріляв і стріляв у старого.

— Кнопка! — вигукнув я. — Кнопка!

Поглянули б ви тієї миті на американця! Його обличчя враз стало попелястим, він за один стрибок опинився біля столу, схопив у оберемок чемодан і не оглядаючись побіг до дверей.

І тільки тепер він, а одночасно з ним і я, помітили, що дверей не існувало.

Так он як помстився Кребс перед смертю!.. Кімната немов одягнулася в сталевий панцир: простінки й вікна було затягнуто суцільними плитами.

Грюкнув чемодан об підлогу. Посипалися папери. Американець кинувся назад, але скриньки на стіні побоявся торкнутись; знову побіг до колишніх дверей, почав грюкати ногами й руками в метал.

— Не нервуйте! — сказав я зловтішно. — Старий людожер був, мабуть, непоганим конструктором. Ваші клопоти даремні: за годину ви перетворитесь на атоми. Чи не треба вам духівника?.. Без особливого бажання, але все одно можу вислухати звіт про ваші мерзенні справи.

Американець, певно, не чув мене. Він учепився в волосся руками і шепотів:

— Чорт забирай!.. Чорт забирай!.. — потім підбіг до мене й закричав: — Скажіть, ви — інженер?.. Так, так, знаю: інженер, та ще й фахівець, бо інакше б вас не послали сюди!.. Я вас розв’яжу зараз. Беріть собі всі креслення! Забирайте хоч увесь Крейцвальд! Зробіть тільки так, щоб ми вибралися звідси!

Він розплутував мотузки, що стягували моє тіло, але пістолета з рук не випускав.

— Тільки швидше, швидше! — майже благав він. — Лишилося мало часу… Я зараз випатраю сейф — може, пощастить знайти схему вмикання фугасів… Якщо знайду креслення “мислячої машини” — віддам вам, слово честі!

Щиро кажучи, я й сам стрімголов кинувся б до тієї скриньки з кнопками, бо таки неприємно знати, що десь з невблаганною точністю крутяться коліщата годинникового механізму, який ось-ось ввімкне струм у “пекельну машину”. Але я не квапився: гра не скінчилася, хоч козирі й потрапили до моїх рук.

Крім крихітного кишенькового ножа, що його дав мені Кларк, я не мав жодного інструмента, тому чимало поморочився навіть, аби витягти пристрій з футляра. Схеми, яка б пояснила що до чого, — не було. Але загалом я зрозумів: це — пристрій миттєвої дії. Натисни на кнопку, бодай легенько, — і щось десь ввімкнеться. А тоді вже хоч натискай, хоч не натискай — все одно. Отож, якщо годинниковий механізм “пекельної машини” почав працювати, порятунку нам немає.

Звісно ж, я не поділився цими думками з американцем. А той стояв поруч і шепотів:

— Ну, як?.. Ну, що?.. Чи вдасться щось зробити?

Я з поважним виглядом копирсався в складній схемі і багатозначно гмукав. А очі мої нишком оббігали кімнату: де б узяти якусь зброю?

На килимі я помітив стріляні пістолетні гільзи. Цілком машинально, за звичкою розвідника, полічив їх. Дев’ять… Дев’ять? Я мало не підскочив з радості: в обойму мого пістолета входить саме дев’ять набоїв; Кларк випустив їх усі, — отже, в його руках тепер не смертоносна зброя, а звичайний шматок металу!

— Мені потрібний якийсь важіль! Швидко! — скомандував я.

Кларк з усіх чотирьох кинувся на пошуки. А я вже помітив те, що було мені потрібно. Я згадав: на стіні кабінету висіла колекція старовинної зброї. Саме вона мала врятувати мені життя.

— Шпагу!.. Ні, не ту… Оту, що праворуч.

Кларк підозріло зиркнув на мене, але я гримнув:

— Швидше! — і він, тримаючи пістолет напоготові, простягнув мені вузький пружний клинок.

Скажу вам: ніколи доти я не тримав у руках шпагу, фехтувати не міг, і вигляд я мав, напевне, дуже кумедний. Але тоді мені було не до сміху.

— Ну, досить гратися! — сказав я, наставляючи проти його грудей вістря шпаги. — Лягайте!

Гадаю, вас не цікавить опис невеликої сутички, що відбулась між нами. Словом, легко поранений Кларк покірно ліг на підлогу і чемно дав зв’язати себе тими ж мотузками, якими раніше був зв’язаний я. Я таки переміг.

Вас цікавить, що діялося далі?.. А далі потяглися довжелезні години нестерпного чекання. Дорого дісталися вони мені — я тоді посивів. Усі мої зусилля вибратися з того каземату були марні, і ми з американцем сиділи там, як миші в пастці, аж доки лейтенант Мамиченко таки розшукав нас, а дивізійні слюсарі вирізали автогеном отвір у броньованих дверях.

На майора Кларка чекала прикра несподіванка: Радянська Армія перейшла в наступ на день раніше визначеного строку, і Крейцвальд одразу ж захопив наш повітряний десант.

Старий шкарбун Кребс не збрехав: уся територія дослідного інституту телемеханіки справді була замінована. І кнопки чорної скриньки справді вмикали спускові важельки “пекельних машин”.

Усе передбачив хижий садист. І машини його справді були бездоганні, як на той час. Не врахував він тільки дрібниці. Один його помічник, знаючи, що Крейцвальд незабаром потрапить до рук радянських солдатів, вимкнув струм у секретній мережі. Цим він врятував життя кільком десяткам людей у підземних майстернях, а також і мені.

Чоловік замовк, лукаво посміхаючись. Він знав, що на нього посиплеться злива запитань.

— А що з американцем? Його повісили? — вигукнув один з хлопчаків.

— А чи знайшли креслення “мислячої машини”? — запитав інший.

— А як дізналися, де ви є?

— А де тепер отой об’єкт “Ікс” — у американців?

Чоловік помовчав, тоді сказав:

— Американця ми передали союзному командуванню, а там були хапуги не кращі за Кларка. Ніхто його й пальцем не зачепив… Оце нещодавно ми зустрілися з ним у Лондоні. Він удав, що не впізнає мене…

Всі Кребсові папери, разом з його діючими моделями, ми передали у відповідні технічні інстанції. Тоді я не був фахівцем з автоматики і думав, що Кребс справді вигадав щось надзвичайне. Але коли після демобілізації я зацікавився цією справою, то… — чоловік посміхнувся, зневажливо махнув рукою. — Ми знайшли всі креслення й розрахунки Кребсової так званої “мислячої машини”. Як на той час, це було грандіозно: десять тисяч надмініатюрних радіолампочок, кілька десятків електродвигунів, п’ять дизельних турбогенераторів загальною потужністю вісімдесят тисяч кінських сил. Уся споруда, обладнана гусеницями, важила б сім тисяч тонн, коштувала б сотні мільйонів доларів, була б повільною, неповороткою і легковразливою… А “мислити”… Вона могла “мислити” хіба як друкарська машинка чи арифмометр — тільки дуже складної конструкції… Кребс пішов хибним шляхом. Але він, безперечно, був обдарованим конструктором: адже його автомати побудовані ще до того, як народилась кібернетика…

Чоловік замовк. А в оксамитово-чорному небі над лісом, над луками, над усією планетою, повільно пливла яскрава зірочка — свідчення безмежної сили людського розуму.

Пролісок

Море кипіло.

Ще годину тому воно лагідно лизало похмурі скелясті береги, неголосно мурчало, знічев’я перемиваючи камінці, хизувалося багряною смугою, що пролягла через нього аж ген до призахідного сонця. То було мирне, щире море — зовсім не таке, яким його звикли бачити на північно-західному узбережжі Норвегії.

Та ось наповзли сутінки, і море занудьгувало. М’яко, мов кицька лапкою, воно штовхнуло гранітні скелі, ніби запрошуючи побавитися вкупі, потанцювати під музику шквалу, який котився з півночі. Потім, ображене, випустило пазури, почало дряпати берег чимраз дужче і, зрештою, скаженіючи, полізло вперед, на штурм кам’яних фортець.

Отут в Нурлані — одній з північних областей Норвегії — вітер з моря приносить узимку тепло й дощі. Та цього разу шторм примчав, певно, з боку крижаної Гренландії. Він сипонув сухого снігу, застугонів над голими скелями, шугнув уздовж фіордів, вишукуючи все, що можна заморозити, придушити, скинути геть у прірву. Ось він учепився в якусь постать на крутому схилі фіорду, штурнув її і покотив до моря.

— Та-а-ту! — пролунав услід одчайдушний дівочий зойк.

— Ніч-чого… ніч-чого… — той, падаючи, встиг ухопитися за виступ над проваллям і тепер повільно виповзав на безпечніше місце. — Інгрід, а де мішок?

Висока струнка дівчина в благенькій жакетці злякано озирнулася.

Мішка не було.

З мовчання дівчини чоловік зрозумів, що сталося. Він прискорив рух, добрався до стежки, безнадійно провів поглядом по стрімкому схилові гори й зітхнув:

— Ходімо…

Старий Гуннар Нільсен та його вісімнадцятилітня донька Інгрід ішли далі мовчки. Все ясно без слів: на Новий тисяча дев’ятсот сорок третій рік у халупі не буде ані крихти хліба. Мішок ячменю, який дістався так дорого, щойно шубовснув у крижані хвилі Глом-фіорду.

На кого нарікати за прикру подію?.. На шалений норд-вест?.. На себе, немічного?.. Чи, може, на гітлерівців, які пограбували, сплюндрували Норвегію, змусили норвежців подаватися в далекі мандри на пошуки чогось їстівного?.. Хто видирався б узимку, вночі, оцією небезпечною стежкою над фіордом, якби на шосе не сновигали нахабні й брутальні гітлерівські солдати?!

— Клята погода!.. — Нільсен спинився, видобув люльку, спробував її припалити. — Ач, як шаленіє!

Шторм ще посилився. Вітер вже не стугонів, а верещав, гудів, гримів. Велетенські вали гупали об скелі, аж земля здригалась.

— Бомблять… — стурбовано сказала Інгрід, дослухаючись до чогось у хаосі звуків.

Старий витяг люльку з рота, приклав долоню до вуха.

В одну з пауз між подувами вітру почулося глухе гуркотіння літака.

— Чого це вони сюди внадились? — Нільсен занепокоєно поглянув уздовж фіорду в бік затемненого висілка Гломф’юр.

— Кажуть, на Гломф’юрській гідростанції фашисти видобувають з морської води якусь страшну отруту. Одного кухля цієї отрути нібито вистачить, щоб знищити всіх людей на Землі… Але…

Інгрід не докінчила. Гуркотіння двигунів усе наближалось, посилювалось, і ось, прорвавши хмарну запону, низько над скелями шугнув літак, його сигнальні вогні було ввімкнено, з вихлопних патрубків струменіли пасма голубуватого полум’я.

Старий од несподіванки впав, а коли підвівся — літак був уже далеко. Та гуркотіння не вщухало. Скидалося на те, що сталевий птах кружляє над хмарами, не знаючи, куди податись.

— Заблудив… — сумно сказала Інгрід. — Загине… Я встигла помітити: це — рус. З червоною зіркою.

Нільсен промовчав.

— Підемо лісом, тату?

— Так.

До халупи на околиці Гломф’юра навпростець було кілометрів п’ять, але стежка тут спускалась майже до моря. Під час шторму нею не пройдеш. Дорога через ліс давала гаку, зате була цілком безпечна. Хижих звірів тут не водилося, а гітлерівці сюди боялись потикати носа, та й не мали в цьому потреби.

І все одно батько з дочкою мимохіть намагалися ступати якнайтихіше і озирались на всі боки.

— Тс-с-с!.. — Інгрід вхопила старого за рукав і вказала пальцем на дерево край галявини. Там серед гілок вовтузилося щось велике, темне. Може, ведмідь?

Нільсен схопився за ніж. Але нараз у гущавині блиснув електричний ліхтарик. Промінчик перебіг по зеленій блискучій тканині, на мить освітив обличчя незнайомого чоловіка і зупинився на переплутаних мотузках над його головою.

Міцно стискаючи доньчину руку, старий позадкував у кущі, і тільки відійшовши від того місця з кілометр, а то й більше, прошепотів:

— Затям, Інгрід: ти нічого не бачила, нічого не чула!.. Ти забула все!

Може, згодом і забула б Інгрід оту нічну пригоду й того парашутиста, якби він сам не завітав до їхньої хати вранці наступного дня.

Високий, широкоплечий, в латаній одежині лісоруба, він став на порозі хижки і ніяково кахикнув. Інгрід хутко обернулась, одразу ж упізнала його, чомусь спаленіла, підхопила напівзаплетені золоті коси і чкурнула в комірчину.

— Сідайте, чоловіче добрий! — старий Нільсен вказав рукою на лаву біля вогню і простягнув незнайомому скриньку з тютюном. — Здалеку?

— Даруйте… Де живе механік пан Фарстад?.. — незнайомий вимовляв слова якось чудно, розтягуючи на фінський манір.

— Пан Фарстад?.. — Нільсен неквапно натоптав люльку, припалив її, випустив чималу хмару диму і аж тоді сказав: — Не запитуйте про пана Фарстада. Його вчора заарештували гестапівці.

— Он як… — незнайомий був прикро вражений. — А мені радили звернутись до нього. Я з Фінмарка. У нас голодують. От я й подався сюди. Кажуть, тут можна влаштуватися на заводі в німців. Мене звуть Сігурд. Сігурд Корхонен. Мій батько фіни…

Інгрід стояла за дверима комірчини, притиснувши руки до грудей. Її серце стукотіло шалено: ні, це не лісоруб, не фіни, а росіянин, парашутист, — отой, що стрибнув учора з літака в темну прірву ночі над чужою країною і тільки випадково не потрапив у фіорд або до рук гітлерівців… Так от чому літак кружляв над лісом!.. Льотчик чекав на сигнал. А сигналу не було, бо дядька Фарстада заарештовано.

— Кепська справа… — долетіло до Інгрід. — Куди ж тепер податися?

“А й справді, — подумала дівчина. — Куди подінеться зараз оце сміливе русяве хлоп’я, коли воно навіть не втне до ладу норвезької мови?”

Інгрід забула в цю мить, що той, кого вона назвала хлоп’ям, був старший за неї років на п’ять, вищий на цілу голову і, напевно, далеко досвідченіший. Вона знала тільки одне: його треба врятувати за всяку Ціну.

— Тату… — дівчина вийшла з комірчини і підійшла до батька. — Дідусь Екеланд відбудовує тартак. Чи не візьме він на роботу й пана Сігурда?

— Можна поспитати… — неохоче відповів Нільсен, кинувши на дочку невдоволений погляд.

А вона нібито й не помітила цього:

— Ну, то я зараз побіжу запитаю. Скажу, що Сігурд — твій небіж з Фінмарка.

Не чекаючи дозволу, Інгрід вибігла з хати і повернулась за годину сяюча: все влаштувалося гаразд.

Старий Нільсен сумовито похитав головою отака була і її небіжчиця-мати. Сорок років тому й вона влаштувала його, приблудного безбатченка, на роботу в Гломф’юрі, а через рік вони побралися… Кров — не вода. Нільсени всі такі: закохуються раптово і назавжди… Тепер надійшла черга Інгрід… Та що ж — дівчина на порі, хай шукає свого щастя сама.

На мить у грудях старого ворухнувся сумнів: а чи це часом не той парашутист, що завис на сосні в лісі за Гломф’юром?.. Але, позирнувши на Сігурдові руки, Нільсен заспокоївся: на них були тверді, мов кістка, мозолі сильної роботящої людини… Та й що треба парашутистові тут, у цій глушині?.. Той, мабуть, уже подався кудись на Тронхейм чи на Осло…

Ось так першого дня нового тисяча дев’ятсот сорок третього року сім’я інваліда Нільсена поповнялася ще одним членом.

Сігурд був компанійським хлопцем і дбайливим хазяїном. Після цілоденної роботи на тартаку він брався за сокиру й лагодив халупу або ж морочився до глупої ночі над якоюсь там хитромудрою поличкою для Інгрід. І все це з жартами, з примовками, з пісеньками.

Старий Нільсен, неквапно смокчучи люльку, сидів отакими вечорами біля вогню, грів покручені ревматизмом ноги, поглядав на Інгрід з Сігурдом і думав про те, що, може, оце й надійшло нехитре бідацьке щастя, якого він так давно прагнув… Поберуться молодята. З’являться онуки… Чого ще треба старому?.. Війна гримить десь далеко-далеко, тільки вряди-годи її відгомін докочується до Глом-фіорду, коли над ним у нічному небі проповзають бомбовози… Скрутнувато, голоднувато, зате спокійно. А пізніше скінчиться війна — все на світі кінчається свого часу…

Інгрід поралася біля печі або плела рукавички, і теж раз по раз кидала погляд на Сі-гурда. Та в цьому погляді було вже зовсім інше. Вона покохала веселого русявого хлопця, — покохала не як того, хто був скинутий над чужою територією для виконання важкого й відповідального завдання, а як Сігурда, лісоруба, — і сама не знала, коли і як це сталося.

То була дивна любов. Інгрід сама не впізнавала себе. Ще зовсім недавно їй здавалося, що любов повинна бути такою… такою… ну, щоб усе співало, танцювало; щоб квіти розцвітали на морозі, щоб усе було не таким як завжди, а в тисячу разів красивішим, яскравішим, величнішим… А от прийшла справжня любов, і виявилось, що вона проста й світла, — не райдуга, що на хвильку блисне в небі та й розтане, а ніжний і сильний пролісок, який пробиває собі шлях крізь сніги.

Може, в цьому й було щастя — полюбити саме так. Інгрід заплющувала очі на те, що Сігурд, — коли його справді так звуть, — довіку не стане її чоловіком. Із спостережливістю закоханої жінки вона помічала, як Сігурд нашорошує вуха, коли крізь стугоніння зимового вітру долітає гуркіт літака; фіксувала в своїй пам’яті кожну з дальніх прогулянок коханого в хащі, нібито на полювання. Ще тиждень чи місяць — і зникне русявий хлопець з її життя назавжди. Хай так. Але досить йому тільки сказати: “Будь моєю!” — і вона одразу ж твердо відповість: “Я твоя!” Він цього ще не сказав уголос, — отже, не настав час. Сказали очі. Цього досить.

Отак минули три місяці. Спадали на силі зимові вітри. Яснішало небо. Задзюрчали перші несміливі струмки.

Серце в Інгрід чомусь почало стукати сильніше, хотілося дихати глибоко, на повні груди, сміятися, співати. А Сігурд, навпаки, щодень хмурнішав. Він нудив білим світом, змарнів; крадькома тоскно позирав на небо.

Інгрід відчувала: ось-ось надійде неминуче. Їй хотілося плакати, але вона забивала сум буйними веселощами, дитячими витівками, жартами. А вранці четвертого квітня вона зрозуміла: сьогодні!

До Сігурда прийшов якийсь незнайомий підстаркуватий чоловік. Це була, власне, не дивина: русявий лісоруб за якихось там два тижні познайомився з усіма мешканцями невеликого Гломф’юра і навіть з кількома німцями. До хатини старого Нільсена почали вчащати різні люди — погомоніти, порадитись пограти в шахи. У Сігурда виявилось безліч земляків. Заходив такий собі, передавав вітання від якогось там Жормі Віталла чи пакунок від Хенріка Гретте та її мандрував далі.

Сьогоднішній гість затримався надовго. Вони з Сігурдом неголосно радились про щось, а потім пішли стежкою в ліс.

Інгрід кинулась за ними. їй здалося: оце й усе — Сігурд зникне так само несподівано, як і з’явився.

Але він стояв на пагорбку під густою ялиною і дивився в хащі, за якими зник незнайомий.

Інгрід підійшла ближче, сповільнила ходу, сіла на галявині. Важко дихаючи, покликала:

— Ходи сюди…

Сігурд дивився на неї якось чудно — і радісно, і сумовито, — але не рухався з місця.

— Ходи…

Він підійшов, сів поруч, рвучко притис її до грудей, поцілував.

У Інгрід млосно зайшлося серце. Зм’якло, обважніло тіло…

— Заспокойся, люба! — Сігурд випустив дівчину з обіймів, потер долонею лоба, зірвав і простягнув їй один-єдиний пролісок… — Збережи! Віддаси мені після війни.

Вона обережно, як найдорожчу річ, узяла квіточку, загорнула в хустинку, сховала на серці.

— Пробач, любий… Кров — не вода, як каже мій батько… Скажи, яке ти повинен виконати завдання. Я знаю все. Я бачила, як ти спустився на парашуті вночі під Новий рік… Може, тобі важко буде одному — я допоможу…

Сігурд не здивувався з її слів, — так, наче сподівався на них, і тільки повторив задумливо:

— Кров — не вода… Інгрід, гітлерівці добувають у підземній гідростанції за Гломф’юром так звану “важку воду”. Запам’ятай цю назву!.. Німці не наважуються переправляти “важку воду” залізницею… Сьогодні вночі з підземного сховища випливе баржа. — Якщо тільки оця баржа дійде до Німеччини неушкоджена — проллється кров сотень тисяч людей. Не питай більш нічого. Я був змушений розповісти дещо, бо самотужки не впорався б із завданням.

І вона зрозуміла: так, він не скаже більше нічого — ні під страхом смерті, ні в ім’я кохання.

— Гаразд, любий… Коли?

— О дванадцятій ночі.

В них ще лишалося чи не з десять вільних юдин, — ціла вічність!

— Любий, давай одсвяткуємо заручини. Хочеш?.. Не знатиме ніхто, тільки ми з тобою.

— Хочу!.. — він схопив її на руки, закрутив млинка, аж у обох запаморочилась голова, крикнув: — Лови! — і подався навтьоки.

Це й справді був незабутній день. Вони побачили й відчули протягом нього стільки, що іншим часом на це не вистачило б і тижня.

Весна вступала в свої права. Дзвінко гомоніли струмки. Тяглася до світла несмілива зелень. В усіх тридцяти тисячах озерець Нурлану хлюпалося яскраве сонце… Тільки в такі дні й личить справляти заручини!

О десятій вечора молодята на хвильку забігли додому.

— Татусю! — закричала Інгрід з порога. — Ми ще погуляємо.

Старий Нільсен побурчав для годиться і вмостився спати. Не тягло вже його на вулицю — одгуляв своє. Хай шаліють інші, молодші, у них ще вітер в голові…

А молодші в ці хвилини пробиралися потаємними стежками до Глом-фіорду, — під ту скелю, з якої три місяці тому мало не шубовснув слідом за мішком ячменю старий Нільсен.

Там, у глибокій розколині, лежить привалене камінням хитромудре спорядження легкого водолаза та плескаті магнітні міни, кожна з яких може висадити в повітря чималий пароплав.

— Ну, Інгрід, попрощаймося! — Сігурд застебнув на собі ранець з кисневими балонами, перевірив маску та повітряні подушки з прикріпленими до них мінами, і підійшов до дівчини.

Вона відчула: це кінець. Ніколи, ніколи більше не побачить вона лагідних і веселих сірих очей, не почує басовитого любого голосу, не відчує дотику гарячих сильних рук. їй хотілося вчепитися в коханого, не відпустити ані на крок, закричати на всі груди: “Не дам! Не дам!”

Та вона притамувала в собі смертельний жах і пекучу тоскноту, змусила себе говорити спокійно:

— Іди, мій любий! Іди, рідний!.. Я чекатиму на тебе отут…

Вони поцілувалися похапцем, — так, наче саме на прощання і не вистачило часу, — Сігурд натягнув маску й ступнув у воду.

Плеснулась об берег легенька хвиля. По гладесенькій поверхні Глом-фіорду пішли кола. Ось зникли й вони.

І тільки тепер Інгрід похопилася, що так і не запитала Сігурда, як його звуть насправді, звідки він… Але хай пізніше. Він розповість їй все, все!

Вона лягла на камінь, підперла голову руками, до болю в очах дивилась туди, на протилежний берег, біля якого ось-ось мала з’явитися баржа з “важкою водою”.

— Кров — не вода… — згадалось їй зовсім недавнє. — А якщо баржа дійде до Німеччини неушкоджена — проллється кров сотень тисяч людей…

Аж ось у пітьмі вималювалась темна пляма… Баржа!.. Вона сунула повільно, невблаганно… Ще трохи, ще — і вона вийде за сталеву сітку, яка перетинає фіорд на всю глибину… Де ж Сігурд? Поспішай, любий, поспішай!

І він ніби почув її заклик.

Блимнув сліпучий спалах. Потім ще і ще. Прокотився громохкий вибух, задвигтіла земля. На поверхню води впали промені прожектора, заторохтіли кулемети.

Баржа зникла. Три міни розвернули її борти. Кілька тонн “важкої води” — речовини, яка призначалася для виготовлення першої німецької атомної бомби, — змішалися з солоною водою Атлантики, — змішалися назавжди.

Море шумить.

Воно і не лагідне, і не любе, а саме таке, як і завжди на північно-західному узбережжі Норвегії: зосереджене й похмуре.

Скиглять чайки. Сутеніє. Небо рожевіє на вітер.

На крутому схилі Глом-фіорду стоїть жінка в чорному вбранні. Вона дивиться на протилежний берег так, наче там от-от має з’явитись той, кого вона так давно й нетерпляче дожидає. її губи шепочуть тихо-тихо, ледве чутно:

— Як же його звали?.. Як?

Та хвилі їй не відповідають. Вони методично й настирливо жують дрібні камінці, незадоволено дряпають гранітні береги.

А жінка стоїть, тримаючи в руці загорнутий у хустинку жовтий засушений пролісок.

Амулет Енкамая

— Ти оспівуєш знахарство!

— А ти зневажаєш народну медицину!

— Теж мені медицина: шахраюватий шаман, вигукуючи безглузді слова, гатить у бубон, щоб прогнати “злих духів”!

— Не поспішай з висновками. Народна медицина — зовсім не шахрайство.

У світлій просторій палаті були двоє: вилицюватий чорноокий лікар-чукча Хітто і хворий геолог Іван Черкас — давні приятелі, що несподівано зустрілися після тривалої розлуки.

— Не поспішай з висновками, — повторив Хітто. — Скажи мені, прошу: чи погодився б ти двадцять років тому на пропозицію лікувати твою рану пліснявою?.. Я певен, ти б зарепетував: “Забобони! Знахарство!” А чим врятували тебе від смерті ми? Пеніциліном, який видобувається з тієї ж таки зеленої плісняви!

— Ну, це річ зовсім інша! — Черкас підвівся з ліжка, обома руками підважив закуту в гіпсовий панцир ногу і обережно поставив її на килимок біля ліжка. — Тут — наука!

— Правда! — посміхнувся Хітто. — А поглянь-но, прошу, сюди!

Він розстебнув халат і оголив груди. Від правого плеча навскіс вниз ішов великий, застарілий шрам, а прямо проти серця виднілись сизувато-білі рубці.

— Отак пошматував мене ведмідь тридцять років тому, коли я вперше пішов з батьком на полювання. Ти бачиш — справді страшна була рана. І я вижив. Лікував мене мій дід Енкамай.

…Пригадую: ніч, палахкотить багаття. Енкамай, оголений до пояса, хилитається з боку на бік, наспівуючи щось одноманітне, незрозуміле. Потім він підвівся, пішов у темряву і незабаром повернувся, несучи перед себе велику, грубо обтесану кам’яну скриньку. Поставив її просто на сніг і, важко одсапуючи, витер піт. Розкидав багаття. Затоптав головешки. Розкрив скриньку.

До цього я мав лише одну турботу — не закричати. Це було дуже важко, бо моє тіло роздирав нестерпний біль. Але тепер я забув про все на світі.

“Камінне шаманство! — сяйнула в мене думка. — Це значить, що моя справа зовсім кепська!”

Всі в нашому стійбищі знали, що мій дід якимсь дивним чином врятував п’ять чи шість безнадійно хворих. Від його “пацієнтів” годі було вирвати й слово, а сам Енкамай запевняв, що ніякого “камінного шаманства” не знає і взагалі шаманити не вміє. Навіть мені, своєму улюбленцю, він не хотів розповісти нічого. І ось тепер я побачив усе на власні очі.

Енкамай щось витяг зі скриньки, потім почувся легенький звук, ніби клацнули вовчі шелепи. І зразу ж у руках мого діда з’явився клубок мерехтливого блакитного вогню.

— Що це, Енкамаю?! — перелякано прошепотів я.

— Лежи, лежи! — відповів він зосереджено. — Я закрию тобі обличчя, але то так треба. Тобі зараз полегшає. Спи. Спи.

Підмостивши опори, він накрив мою голову кам’яною скринькою так, що я не бачив нічого. Лише коли до моєї рани на грудях торкнулося щось холодне, мені в очі вдарило блакитне сяйво. Я помітив: світився великий плескатий камінь. По ньому перебігали швидкі іскринки, — згасали і знов спалахували, — і це тривожне мерехтливе світло проходило навіть крізь закриті повіки. А на цьому камені лежав інший, — він теж світився, але тьмянкувато, заспокійливо, зеленаво.

Чотири рази перекладав Енкамай обидва камені з місця на місце, аж доки обійшов усі мої рани. При цьому він мимрив щось собі під ніс, але що саме — я не міг збагнути. Та — дивна річ! — у мене з кожною хвилиною зменшувався біль; мною оволодівав незвичайний стан, — мені здавалось, що я став легесенький, немов хмаринка, і ось-ось зрину у височінь, — а в той же час не міг навіть поворухнутись. Я наче спав з розплющеними очима. А потім я чи й справді заснув, чи просто втратив свідомість.

Прокинувся я, кажуть, через два дні, коли мої рани вже почали загоюватись. Енкамай сидів біля мене почіпки, курив і лагідно всміхався.

— Камінне шаманство! — прошепотів я через силу.

— То тобі приснилося, хлопче! — сказав Енкамай. Він моргнув мені по-змовницькому, і я зрозумів: ні, то було насправді — і урвище біля озера, і палахкотливе багаття, і сяючі камінці, що повернули мені життя.

Проте Енкамай і цього разу не розповів мені нічого. Він пообіцяв розкрити таємницю пізніше, коли я виросту…

Геолог, який слухав цю розповідь з напруженою увагою, вигукнув:

— Ну, то далі, далі!.. Невже на цьому й скінчилась історія з Енкамаєвим амулетом?

— Ні, не скінчилася! — хитнув головою Хітто. — Я сподіваюсь, що саме ти й допоможеш мені розкрити цю таємницю до кінця.

…Років через два після отого мого невдалого полювання до нас приїхав російський лікар, Григорій Петрович Колобков. йому доводилось не тільки лікувати, а й вчити нас грамоті, боротися проти забобонів, насаджувати культурні навички, — взагалі, виконувати найскладніші обов’язки нечисленних тоді на Чукотці комуністів. Він був розумний і чуйний, — незабаром усі полюбили його від щирого серця. І тільки мій дід ставився до нього з незрозумілою для мене упередженістю.

Не знаю, чим я сподобався Григорієві Петровичу, але йому спало на думку, що я можу стати лікарем. І він таки захопив мене медициною. Я почав допомагати йому, навчився виконувати найпростіші медичні процедури, познайомився з властивостями ліків. Тоді мені здавалося, що наука вже розкрила всі таємниці, і треба тільки засвоїти досягнуте, щоб скрізь і завжди перемагати смерть.

Та ось до нашої “лікарні” прийшов мисливець Суанка із скаргою на якусь чудну хворобу. Рік тому на руці в нього з’явилась виразка, він припік її розпеченим залізом, але від цього по всьому його тілі розкидало пухирі, які потім тріскалися, оголюючи м’ясо.

Я тоді ще не знав, що це за хвороба, але вже поведінка мого вчителя розкрила мені, що справа кепська. Він, як ніколи до того, метушився, заспокоював хворого, дав йому кілька пляшечок ліків. А коли Суанка пішов, Григорій Петрович вдарив кулаком по столу, сів, довго мовчав, куйовдячи волосся, а потім сказав:

— Хітто, цей мисливець загине… Ех, якби радіоактивні препарати, — можна було б спробувати… Але де їх узяти, коли навіть йоду не вистачає?

Від наших ліків Суанці не покращало, а гіршало з кожним днем. Мін дід кепкував з Колобкова, запевняючи, що російський шаман здатний виліковувати лише ті хвороби, які минають самі собою.

Ми дуже посперечалися з дідом. Я доводив йому, що все лихо в тому, що немає “препарату”, — до речі, я тоді дуже тьмяно уявляв, що це таке. А Енкамай кричав, що я — дурне, сліпе щеня, нездатне розрізнити погане й хороше. Ліки — добре. Але насамперед з тіла треба вигнати злого духа, а злі духи бувають різні, і до кожного треба вміти підійти…

— Ну, от і підійди до того духа, що засів у Суанці! — запропонував я зловтішно. — Чи виженеш?

— Вижену! — відповів розлючений Енкамай. — Ти побачиш це на власні очі, але заприсягнись, що до моєї смерті не розповіси нікому нічого!

— Гаразд! — погодився я. Григорій Петрович радив мені вивчати народну медицину, розпитувати про лікувальні трави, які використовуються в нас. А от про лікування камінням він навіть не згадував. Може, й це придасться?

Хітто замовк, припалюючи люльку. А Черкас раптом засміявся:

— Послухай, друже, а я теж знаю про лікування камінням! І, як не дивно, з курсу мінералогії. Існує такий собі давно відомий мінерал — антимоніт. В перекладі на нашу мову це означає “протимонашний”. Історія цієї назви така: в одному монастирі, літ чотириста тому, комусь спало на думку використати цей мінерал для лікування. Так от, уяви: від цих “ліків” монахи почали мерти, як мухи від мухомора!

— Непогані ліки! — зареготав Хітто. — Але не перебивай, я ще не скінчив.

…Так само вночі, потай від усіх, ми з Енкамаєм повели хворого Суанку до Блакитного озера, і дід розпочав лікування. Він не дозволив мені наближатись, але звелів уважно слухати і запам’ятовувати його заклинання.

— І ти запам’ятав? — поцікавився Черкас.

— Хоч і не зразу, а запам’ятав, — серйозно відповів Хітто. — Та ось послухай.

Монотонно, ритмічно, він почав швидко-швидко вимовляти якісь незрозумілі слова.

— Тьху, ну й тарабарщина! — похитав головою геолог. — І досі пам’ятаєш?

— І не забуду до кінця життя! — відповів Хітто. — Я зубрив цей безглуздий набір слів, аж доки склав Енкамаєві залік на “відмінно”. Дід запевняв, що варт забути або додати до заклинання бодай одне слово — і лікування камінням, замість користі, заподіє хворому великої шкоди. Як не дивно, але Енкамай мав рацію.

— Стривай, стривай! — Черкас встав з ліжка, прошкандибав по кімнаті на милицях і знову сів. — Ти, пробач, не п’яний?

— Як бачиш — ні. І при тверезому глузді… А от скажи, ти не засік по годиннику, скільки часу забирає оце заклинання?.. А я засікав. Точно тридцять дві секунди! І якби Енкамай замість незрозумілої навіть для нього самого тарабарщини тридцять дві секунди повторював би “у попа була собака” — результат був би однаковісінький.

— Зрозуміло! — вигукнув геолог. — Не закликання — а своєрідний секундомір!

— Так, — ствердив Хітто. — До кожної виразки на тілі хворого Енкамай — у даному разі — прикладав оті загадкові камінці не більш як на тридцять дві секунди… І уяви: п’яти сеансів вистачило, щоб Суанка відчув значне полегшення. А після двадцяти — виразки загоїлися зовсім. Правда, чи надійним було вилікування, я не знаю, бо Суанка через рік втопився на полюванні. Але Енкамаєві ліки таки подіяли.

Дід святкував перемогу наді мною і над медициною. А я ходив наче сам не свій: як це могло статися? Невже й справді існують злі духи? Невже й справді можна заклинаннями подолати невиліковну хворобу?

Я таки не дотримав слова і розповів Григорію Петровичу про все. Він дуже зацікавився і запропонував насамперед дослідити Енкамаєві камінці.

Я обшукав усю місцевість біля Блакитного озера, але пам’ятної мені кам’яної скриньки ніде не знайшов. Тільки в одному закапелку мені трапився під руки плескатий білий камінь. Про всяк випадок я захопив його з собою, але оскільки ні вдень, ні вночі він ніякого сяйва не випромінював, я скоро викинув його геть.

Минули ще рік чи два. Я готувався до вступу на робітфак Інституту народів Півночі. Дід Енкамай одряхлів і збирався помирати. Єдиним його заняттям були відвідини нашої лікарні, де він довгі години мовчки стежив за кожним рухом Григорія Петровича. Дід, мабуть, хотів збагнути, яким саме чином лікує “шаман” Колобков. Григорій Петрович сумлінно пояснював усе Енкамаєві, той кивав головою, і навіть я не знав, які думки снуються у нього в голові. Проте мені здалося, що Енкамай ось-ось почне розмову з Колобковим про “камінне шаманство”.

Може, він так і зробив би. Але тут, зовсім несподівано, нас спіткало лихо: захворів Григорій Петрович. Він сам встановив собі діагноз: гнійний плеврит.

Е, друже, тоді було не те, що тепер, коли ми з допомогою найновітніших препаратів виліковуємо майже сто процентів хворих. Тоді в нашій лікарні не було навіть кисневої подушки, — точніше, кисню, щоб її наповнити. Григорій Петрович задихався, а я сидів біля нього і плакав. Це було напровесні. Природа розквітала. А чоловік, який врятував від смерті багатьох людей, — гинув.

Прийшов Енкамай — суворий, рішучий.

— Руського шамана зараз можу врятувати тільки я, — сказав він. — Слід було б перенести його до Блакитного озера, але хай уже і тут. Чекай на мене.

Він подався за своїми “препаратами”, але повернувся дуже швидко, в розпачі. Виявляється, хтось украв Білий амулет.

Так он який камінець я викинув так непередбачливо!.. У мене аж мороз по спині пробіг. Мене так налякала хвороба Григорія Петровича, що я ладен був навіть шаманити, аби повернути його до життя.

— Енкамаю, любий, — благав я діда, — в тебе ж лишився головний камінь, треба рискнути. Ти ж бачиш — Григорієві Петровичу дуже зле, він навіть не впізнає мене…

І Енкамай таки зглянувся. Він приніс у кам’яній скриньці Головний амулет і приклав його до грудей хворого. Але це не допомогло: тієї ж ночі Григорій Петрович Колобков помер, так і не прийшовши до пам’яті.

Енкамай рвав на собі волосся. Він запевняв, що забив чоловіка, проклинав себе, що погано заховав Білий амулет, побоювався, що переплутав заклинання. Даремно я заспокоював його — старий нічого не хотів слухати.

Наступного ранку він покликав мене з собою до Блакитного озера. Там, одсунувши вбік один з каменів, він видобув скриньку з амулетом, притулив його до серця, довго сидів так, щось шепочучи. Потім підвівся і промовив урочисто:

— Хітто, “кам’яне шаманство” зрадило мене. Воно вмерло. А від нього незабаром помру й я. Ніколи не пробуй розкрити таємницю Головного амулета. Я кину його в безодню Блакитного озера, і хай він там лежить вічно, щоб не трапилось лиха!

З цими словами, перше ніж я встиг його перепинити, він кинув у озеро зеленкуватий камінець, а потім і скриньку.

Черкас у великому збудженні скочив з ліжка, ступив на хвору ногу, зойкнув, і, кривлячись од болю, скрикнув:

— В оте озеро, де три місяці тому працювали аквалангісти?

— Так, так, — посміхнувся Хітто. — Ти можеш уточнити: в те озеро, біля якого ти злетів з кручі й поламав собі ногу. Щастя твоє, що ми тоді ще не закінчили роботу, а то довгенько довелося б тобі чекати на “швидку допомогу”.

— Ну, а той камінь знайшли?

— Знайшли, — відповів Хітто. — Ходімо, покажу. Дозволяю тобі зробити невеличку прогулянку.

Довгим світлим коридором лікар та геолог пройшли до крайньої кімнати, — напевне, лабораторії, — і там Хітто витяг з шафи свинцеву, дуже важку, скриньку.

— Поглянь!

На оксамитовій подушечці лежав непоказний зеленкуватий камінь. Якби він потрапив комусь на очі, на нього звернули б увагу хіба що через форму: це була грубо витесана подоба людської руки з випростаними, стиснутими докупи пальцями.

Хітто спустив чорну запону на вікні і підніс до каменя звичайний екран рентгенівського апарата. Коли очі призвичаїлись до темряви, стало видно: на склі вималювалась розпливчаста світла пляма у формі руки. Мерехтливі іскринки виблискували блакитним сяйвом, спалахували і одразу ж згасали, і здавалося, не буде кінця й краю оцій картині.

— Радіоактивність! — прошепотів Черкас. Він був такий вражений, що аж втратив голос. — Мінерал — радіоактивний!.. Ну, а Білий амулет, якого ти вкрав у діда?.. Для чого він призначався?

— Гадаю, то був своєрідний екран, захисний екран з якоїсь сульфідної сполуки, що світиться під впливом радіоактивного випромінювання.

— Захисний екран?! То, може, лікар Колобков і загинув тому, що без захисного екрана випромінювання стало шкідливим і навіть руїнницьким?

Хітто сидів якийсь час мовчки. Мабуть, не один раз спадало йому на думку таке припущення, завдаючи нестерпної муки.

— Ні, — сказав він нарешті. — Я провів численні досліди на тваринах і встановив, що при інфекційних хворобах, а отже і при запаленні легенів, цей мінерал не допомагає. Його можна використовувати лише при лікуванні ран та шкіряних хвороб. Але й це вже велика знахідка… Чудес на світі не буває, і в заклинання мого діда я не вірю. Але я вірю в те, що наш народ, — можливо, ціною багатьох життів, наосліп, з величезними труднощами, — встановив лікувальні властивості цього мінералу. Нам, лікарям, не можна зневажати народну медицину, нам треба вивчати її. Звичайно, відкидаючи все, що йде від неуцтва… А щодо амулета… Я вже десять років тому був певний, що знайду саме радіоактивний мінерал.

Хітто замовк, запалив, а потім лукаво поглянув на Черкаса:

— Ну, то хто був правий у нашій суперечці?.. Але я розказав тобі цю історію, власне, з ділових міркувань. Перед смертю Енкамай розповів мені, нібито каміння, з якого його батько, а мій прадід, витесав отой амулет, є в нашій місцевості. Тільки його дуже важко знайти Чи не допоможеш ти розшукати родовище радіоактивного мінералу?

Черкас уважно вивчав зеленкуватий камінь, — непоказний, з сірими прожилками, грубо обтесаний у формі людської руки.

— Гаразд! — він підвівся, міцно потис лікареві руку і повторив: — Гаразд. Знайдемо цей мінерал, — ще ніким не описаний, як мені здається. І назвемо його, на честь твого діда, енкамітом. Згода?

— Згода! — відповів Хітто.

“Бацила карбоната”

Мій давній приятель Анатолій Іванович Вовчик, доктор медичних наук, ще й досі стверджує, начебто “бацилу карбонату” я знайшов цілком випадково. Це нетактовно й несправедливо з його боку, але я з ним не сперечаюсь і відповідаю тільки одне: випадок приходить на допомогу тому, хто його шукає. А я цю бацилу шукав. І знайшов!

Але перед тим, як розповісти історію мого відкриття, я скажу кілька слів про себе.

Я народився на шахті “Червона” і, як стверджують родичі, ще змалечку виявив нахил до шахтарської праці — тобто зранку до вечора гасав з хлопцями по терикониках та завжди канючив, щоб батько взяв мене з собою на шахту. Пам’ятаю тато казав, що і він був отаким шибайголовою, але порозумнішав і став шахтарем.

А я — каюсь! — не виправдав сподівань своєї рідні.

Так, я люблю вугілля! Коли я тримаю в руках шматок антрациту, в мене аж серце кров’ю обливається при одній тільки думці, що цю надзвичайно цінну хімічну сировину, з якої можна одержати буквально всі органічні сполуки, — можуть бездумно, безжально спалити в печі, — так собі, аби тільки одержати тепло!.. Я ладен закричати до наших енергетиків: прошу, будуйте гідростанції, використовуйте енергію атома, конструюйте сонячні турбоагрегати, — тільки не чіпайте вугілля!.. Менделєєв казав, що топити печі нафтою таке ж безумство, як і опалюватися асигнаціями. Я певен, що, кажучи це, він мав на увазі й вугілля, бо вугілля…

Але я ухилився від теми, хоча й розкрив у ліричному відступі своє покликання. Так, я хімік-органік і докладаю всіх зусиль, аби вугілля, що видобувають мої брати та батько, використовувалося якнайдоцільніше.

Історія “бацили карбонати” почалася чудового серпневого — нині вже дуже далекого — дня, коли батько проводжав мене, щойноспеченого першокурсника хіміко-технологічного інституту, до залізничної станції.

Ми йшли степом навпростець. Під ногами шурхотіла руда, попалена сонцем трава. Вечоріло. Батько мовчав. Його лівий вус тоскно похилився донизу, а правий ще стирчав задерикувато, і це означало, що суперечку не закінчено.

— Поглянь, батьку, — вказав я на залитий багрянцем териконик нашої шахти. — Правда, скидається на єгипетську піраміду?

— Може, кому й скидається, — відповів він сумно, — а я лише пригадую, що десь аж на споді цього териконика лежить та порода, яку видобув ще твій дід… Ти, певно, хотів би сидіти на печі, а вугілля хай іде на-гора самотужки?.. Не знав, не знав, що син у мене просто…

Він не докінчив і почав смикати себе вже за правий вус.

— Не ображайся, тату, — сказав я, обіймаючи його за плечі. — Ваш труд дуже важливий, дуже почесний… але все одно його треба полегшити.

— От-от! — підхопив батько. — А я хіба про що? Ще не пізно, синку, переходь у гірничий, станеш інженером. Це ж не те, що нам, обушком Машинами керуватимеш!

— А підземна газифікація? Ще краще: пробив два стволи, підпалив вугілля, та й одержуй готовий газ!

— Не дам! — сказав батько з такою рішучістю, наче саме від нього залежало вирішення цієї проблеми. — Буре вугілля чи там тонкі пласти — можеш. А в нас — антрацит!.. Антрацит! — повторив він, ніби я не знав цього. — Сто двадцять сантиметрів!

Я жартівливо підняв руки догори:

— Нашу шахту не чіпатиму, тату!

Він сумно посміхнувся:

— Ну, що мені робити з таким шибеником?

Ми помирилися.

Поїзд запізнювався, і нам довелося чекати довго. І ось там, на станції, батько й розповів історію, яка глибоко запала мені в душу.

На невеликій шахті “Олександрівка”, де мій батько колись давно працював коногоном, трапився нещасний випадок: у штрек прорвалась вода. Кілька чоловік загинуло при цьому, а роботу довелося припинити. Коли ж встановили потужні насоси та стали викачувати воду, на ній помітили масні райдужні плями, схожі на нафтові.

Шахтне начальство заметушилось: в тій місцевості нафти й близько не було. Невже нове родовище?

Негайно запросили геологів, почали розвідкові роботи — без будь-якого наслідку. А лабораторні дослідження показували: у викачаній з шахти воді міститься певна кількість нафти, — правда, низькоякісної. Ще дивнішим було те, що нафта, здавалось, просочує вугілля й породу: у лавах стало працювати значно важче, звідкись увесь час виділявся смердючий газ. Такий же запах почав з’являтись і у вуглесховищах.

Саме тоді й поповзла чутка, ніби виробіток наблизився до так званого “гиблого місця”, і добра тепер не чекати. Справді: від невідомого газу незабаром отруїлося кілька чоловік, а вугілля — і без того низькоякісне — почало псуватися просто на очах. Свіжовідрубана брила за три—чотири дні ставала крихкою, ніздрюватою, мов губка, і масною. Під нею збиралось озерце рідини, схожої на нафту.

Отут би й дослідити незвичайне явище. Але хто цим тоді цікавився? Нез’ясовне в ті часи тільки лякало неграмотних шахтарів. А начальству було байдуже, як і коли створюється нафта, — їм хотілося мати готове родовище, та й годі. І тільки дід мого батька — старий досвідчений шахтар, — кинув короткий присуд: “Вугілля захворіло!”, та й подався зі своєю родиною геть на іншу шахту.

“Вугілля захворіло!” — як часто я згадував ці слова мого пращура!

Вступаючи до інституту, я мав стати фахівцем підземної газифікації. Але тут переді мною виникло прекрасне завдання: дослідити, чи немає часом і справді бактерій, здатних перетворювати вугілля на нафту?

У цій думці нічого неприродного не було. Існують же сіркобактерії, які, перероблюючи хімічні сполуки, виділяють чисту сірку? Адже це факт, що болотна залізна руда, яку використовували ще древньослов’янські металурги, виникла й виникає саме внаслідок безперервної діяльності незліченної кількості мікроскопічних залізобактерій. Є бактерії, що живуть у кип’ятку, і такі, для яких непотрібне повітря. Тисячі й тисячі видів мікробів є на Землі, а мікробіологи відкривають усе нові й нові.

Все це я знав з книжок. А от щодо бактерій, які могли б живитись вугіллям, — ніде нічого не читав.

Саме шукаючи відповідь на це питання у бібліотеці медичного інституту, я й познайомився з Анатолієм Вовчиком, — тоді ще студентом-медиком. Він зацікавився проблемою і запропонував свою допомогу.

Я не зношу медицини, і мене аж нудить від самого запаху йодоформу, але побачили б ви, з яким запалом я взявся за мікробіологію! Я визубрив найменування сотень видів мікроорганізмів, навчився готувати препарати, слухняно розтинав дохлих пацюків, прослухав спецкурс у медичному інституті і склав його моєму другові на трійку з плюсом. Я зробив усе, що міг.

І от після такої підготовки ми, два студенти, вирушили в експедицію, маючи два чемодани з посудом та хімікатами, поганенький мікроскоп і невичерпний запас юнацької енергії.

Перш за все ми подалися в Олександрівку. Але шахти там уже не було: вугілля вичерпалося і її затопило під час громадянської війни. Зате ми відшукали дідуся, який пам’ятав історію, що трапилась на шахті майже півстоліття тому. Він теж сказав: “Вугілля захворіло”.

Однак встановити наявність хвороби — замало. Треба відшукати ще й її збудника.

Оту “бацилу карбонату”, як я назвав вугільного мікроба ще задовго до його відкриття, ми шукали в Олександрівці аж два місяці — майже всі канікули!

Ми викопували з породи шматки вугілля, які лежали там десятиріччя, вивчали під мікроскопом, розтирали в порошок, додавали води та солей, жадібно зазираючи в пробірки, чи не з’являться часом масні плями на поверхні рідини… Ні, їх не було.

Ми пробували змінювати температуру й тиск, будували прилади надзвичайно оригінальні за ідеєю — та неймовірно незграбні на вигляд. Ці прилади старанно оббризкували нас кислотами і мастилом, ошпарювали парою, а подеколи навіть розривалися, але жодної краплини нафти нам не дали.

Засмучені, і все ж повні віри в “бацилу карбонату”, ми вирішили припинити дослідження в Олександрівці, а наступного літа перебратися на сусідню шахту.

І знову нас спіткала невдача, та ми не втрачали надії. Чотири роки ми з Анатолієм мандрували по вугільних басейнах країни, цікавились тільки найгіршим, найнестійкішим вугіллям, вишукували його вади — і люди часом поглядали на нас з підозрою.

Запал мого друга поступово спадав. Я вже бачив, що Анатолій ладен зрадити “бацилу карбонату”. І я не помилився.

— Все! — рішуче сказав він, коли ми, повертаючись з Караганди, заїхали до мене в гості. — Все!.. Я віддав тобі чотири літа, через твою кляту бацилу я не встиг дослідити токсичні властивості холерного вібріона, через тебе я відмовився асистувати професорові Кляпіну. Тепер я порозумнішав. Шукай сам.

Ми попрощалися стримано. Я був глибоко ображений: назвати “бацилу карбонату” клятою! Чудову, загадкову, невідому бацилу!.. Він міняє її на якогось мізерного вібріона, що його кожен студент знає, мов облупленого!.. Гаразд, гаразд, — я таки доведу справу до кінця!

Прикро було в мене на душі, коли я зайшов у наш “геологічний музей” — в комірчину, яку відвоював у матері для зберігання зразків вугілля з усіх басейнів країни. Спочатку ми з Анатолієм підтримували в “музеї” бездоганний лад: на кожен експонат наклеювали табличку з зазначенням, де, коли його було знайдено; кожен сорт вугілля розташовувався окремо. Згодом експонатів стало так багато, що наш “музей” перетворився на звичайне вуглесховище. Зараз я оглядав його востаннє: хай мати використовує вугілля за призначенням — буде чим топити місяців зо два.

Шматок по шматку перебирав я свою колекцію, марно намагаючись поновити в душі світле піднесення першого періоду наших шукань. Тоді здавалося: ще одне зусилля, ще один експеримент — і буде зроблено чудесне відкриття. Тоді кожен новий зразок вугілля був для нас прекрасною загадкою, і ми з Анатолієм не спали й не їли, аби тільки дослідити якнайшвидше…

Ось цей шматок, наприклад. Якби це ще рік тому, то…

Я придивився до вугілля в моїх руках уважніше. Тепер уже не пригадаєш, звідки ми його привезли, а ярлик чи згубився, чи його й не було. Вугілля — низькоякісне: шершаве й брудне, трошки маснувате. Саме такі зразки викликали в нас вибух телячого оптимізму… і давали неодмінно негативний результат.

А може, перевірити ще раз?

Скоріше за звичкою, аніж від бажання досліджувати далі, я розтер шматок вугілля в ступці, зсипав у склянку, налив водою з водопроводу і поставив у запічок. Наступного дня поїхав у інститут та й забув про свій експеримент. Але через кілька місяців моя мати в одному листі написала: “…А ще я давно хотіла тебе запитати, що робити з отим слоїком, що стоїть у запічку. Від нього страшенно тхне, і я хотіла викинути геть, але тато не дав. Він каже, що ти проводиш якийсь дослід…”

Я аж підскочив, прочитавши оці рядки. “Тхне!” Та мені цей запах буде любіший над усі пахощі парфумів!

Того ж дня я виїхав додому. І одразу пересвідчився: на поверхні брудно-жовтої води в склянці плавали масні плями, плями нафти!

Уявляєте, як реагував на цю подію мій друг Толя Вовчик?

Він скептично захитав головою і сказав: “Ну, що ж — це просто щасливий випадок!”

Випадок!.. Анатолій Іванович тепер професор, чоловік поважний, але й досі не позбувся дитячих заздрощів. Одначе слід віддати йому належне, він зразу ж кинув своїх вібріонів і гаряче взявся допомагати мені в дослідженнях.

“Бацила карбоната” виявилась примхливим мікробом. Взагалі, вона була ледацюгою: любила тепло й вологу, харчувалась вугільним пилом, та й то міцний антрацит обминала. А от буре вугілля припало їй до смаку. Але для нас це було й краще: перетворювати низькоякісне вугілля на нафту — хіба не чудово?!

Ми з Анатолієм Івановичем склали проект майбутнього бактеріологічного заводу. Це дуже проста споруда: млин, де подрібнюється вугілля, та величезні резервуари з нагрівниками, в яких вирощується “бацила карбоната”, — оце й усе.

…В суміші води й вугільного порошку ворушаться бактерії. Кожна з них за своє коротке життя виділяє так мало нафти, що й під мікроскопом важко помітити. Але їх так багато, і розмножуються вони так швидко, що встигай тільки додавати сировини. А на поверхні води в резервуарах збирається нафта, — забирай її звідти, пересилай на ректифікаційний завод і одержуй бензин, смоли, кислоти — все те, з чого в наш час виробляють пластмаси, ліки, хімікати.

Чудовий проект? Так, чудовий. Дуже шкода, що він ще нездійсненний.

Ми з Анатолієм Івановичем робили досліди в одній спеціальній лабораторії і досягли непоганих успіхів. За допомогою бактерій ми вже одержували з вугілля понад кілограм нафти на добу.

Але трапилось лихо. На початку війни, з липні 1941 року, фашистська бомба влучила в нашу лабораторію. В пожежі загинули всі зразки “бацили карбонати”, всі записи досліджень.

Моя чарівна незнайомка “бацила карбоната” з’явилась на мить, щоб одразу ж зникнути.

Кажуть, важко розшукати голку в копиці сіна. Дурниці! Візьміть потужний електромагніт, і та голка сама вистрибне до вас. А спробуйте-но відшукати один, певний вид бактерій серед сотень тисяч інших!

Щоліта ми з Анатолієм Івановичем їздимо в бактеріологічні експедиції, ретельно перевіряємо найглухіші закутки старих шахт, шукаємо хоча б якісь сліди “вугільної хвороби”, але наші зусилля все ще не дали бажаного результату.

Анатолій Іванович кепкує з мене, але то — про людське око. Він, професор-мікробіолог, не забуває наших юнацьких мрій і потай від мене виводить нову породу мікробів, які матимуть здатність перетворювати вугілля на нафту. Про свої досліди він не розповідає і тільки значущо мгикає у відповідь на мої розпити. Але нещодавно я помітив у його лабораторії: в колбі з емульсією вугільного пилу з’явилися на поверхні води слабенькі, масні, дуже схожі на нафтові, плями.

“Бацила карбоната”, мабуть, таки служитиме людям!

Украдений голос

Я, щасливий власник “зайвого квитка”, стояв біля воріт стадіону, а навколо мене метушились, зітхали, бідкались люди.

Сповнений почуття власної гідності, я з безсторонністю справедливого судді вибирав з численних безбілетних болільників одного, найдостойнішого. Погодьтесь: це була нелегка справа—надати перевагу будь-кому, заздалегідь знаючи, що цим жорстоко вразиш інших, бо всі були однаково гарні і всім я гаряче співчував.

Певно, я зволікав би з вирішенням цього питання до найостаннішої хвилини і віддав би зайвий квиток першому-ліпшому. Але…

Читач уже, певно, догадується, що я побачив дівчину.

Не буду змальовувати її зовнішність, бо мій опис не відтворить і краплинки її краси. Скажу тільки одне: якщо ви коли-небудь закохувались, то ця дівчина в блакитній сукні обов’язково нагадала б вам ту, яку ви покохали вперше.

її сірі очі були сумні. Вона вже, мабуть, втратила надію потрапити на стадіон і лише зрідка обводила поглядом натовп, немов чекаючи появи казкового лицаря з рожевим квитком у руках.

І я відчув: це вона, достойніша з юних болільниць, — та, якій я мушу вручити коштовний подарунок. Не гайнуючи часу, я попрямував до дівчини. А вона, немов відчуваючи моє наближення, підвела голову і радо скрикнула:

— Володю, дістав?

Я сторопів: звідки дівчина взнала моє ім’я! Але не встиг я їй відповісти, як за моєю спиною пролунав задоволений бас.

— Звісно, дістав! Адже ми — гвардія! — кремезний моряк, урочисто простягаючи квитки, протовпився до дівчини і потім разом з нею пішов до стадіону.

Засмучений і злий, я дивився їм услід. Ще не покохавши, я вже ревнував, майже з ненавистю позираючи на широку морякову спину. Я бажав йому всякого лиха, аж до найстрашнішого загубити вхідні квитки.

Але мої сподівання не здійснились. Моряк з дівчиною проминули заповітну рису без перешкоди. Болільники провели їх заздрісними очима, а високий худорлявий юнак, що стояв біля бар’єра, гукнув:

— Наталко, “болій” і за мене, гаразд?

Дівчина посміхнулась і кивнула головою.

“Наталка!” — повторив я подумки. Отже, я вже знаю її ймення. Вже за одне це слід віддячити худорлявому юнакові. Я підійшов до нього, поклав йому на долоню квиток і шепнув:

— Північна трибуна!

Він кинув на мене погляд, повний палкої вдячності і зразу ж рушив до стадіону.

Отак ми й познайомились із Климом Твердохлібом, студентом інституту кіноінженерів.

Визнаю: болільник з мене, мабуть, кепський. Під час найцікавішого футбольного змагання я дивився не на ворота “Торпедо”, де раз по раз спалахувала жорстока боротьба за м’яч, а лівіше, на східну трибуну, де сиділа Наталка. Ледве дочекавшись кінця змагання, я помчав до виходу. Але де вже там серед тисяч людей відшукати одну, хоч і найкращу в світі?!

Я вже втратив надію і збирався піти геть зі стадіону, коли раптом почув голос мого нового знайомого:

— Куди ж ти подівся, друже?.. Шукаю тебе, шукаю… Ну, то підемо до мене?

— Так, так, ходімо! — зрадів я, згадавши, що про Наталку можна розпитати саме в Клима. — А що ж то за чудеса, які ти обіцяв показати?

— Розповідати довго, — посміхнувся Клим. — Краще побачити на власні очі.

“Чудеса” почалися, ледве ми підійшли до його квартири. Замість ключа Клим витяг з кишені якусь трубочку, подув у неї, і двері одразу ж відчинились. У передпокої спалахнуло світло. Голос, що дуже скидався на Климів, промовив:

— Прошу до вітальні. Прямо. Обережніше — двері автоматичні.

Ці двері відчинилися самі собою і справді легенько, але рішуче підштовхнули мене в спину, коли я трохи затримався. Одночасно якийсь колінчастий важіль досить неввічливо зірвав з мене кепку і втягнув у якусь нішу.

— Дякую, — збентежено промимрив я.

— Будь ласка, — посміхнувся Клим. — Ну, то як тобі подобаються мої автомати?

— Непогані, — стримано відповів я, сторожко позираючи на стіл, де раптом щось клацнуло, загуло і спалахнули різнобарвні лампочки.

— Непогані? — перепитав Клим, прикро вражений. — Ти, мабуть, мало знайомий з технікою?

— Дуже мало, — признався я. — Та мені вона й ні до чого. Я — філолог.

— І початкуючий поет, до того ж?

— Так.

— Гм…

Він вимовив це “гм” з таким презирством, наче піймав мене на якомусь дуже неприємному вчинкові. Я не витримав:

— То що ж, по-твоєму, кожен поет повинен бути інженером?

— Техніку мусить знати кожна освічена людина, — переконано відповів Клим.

— Он як! — спалахнув я. — Замість того, щоб наближатися до літератури, я маю іти у протилежний бік?! Замість вивчення класичної спадщини минулого — зубрити нікому непотрібні формули?! Ні, красненько дякую за таку пораду!

Назрівала суперечка. Наша дружба, ледве народившись, вже була в небезпеці. І тут Клим зробив благородний жест:

— Не варто сперечатись — майбутнє покаже, хто з нас правий. Я тільки зобов’язуюсь захопити тебе радіотехнікою. А ти… Втім, це твоя особиста справа… От скажи: чи повіриш ти, що я можу прочитати твої думки?

— Чаклун двадцятого сторіччя? Ні, брат, — дзуськи! Тут навіть техніка тобі не допоможе!

— Побачимо! — загадково посміхнувся Клим. — Сідай-но до оцієї машини, — він присунув до мене складну споруду з численними приладами на передній стінці. — Апарат запише твої думки, а згодом промовить їх уголос.

— Ну-ну! — задерикувато сказав я, одверто глузуючи з дивацтва мого друга.

Після сеансу “записування думок” Клим пояснив, що плівку з “думками”, через недосконалість технологічного процесу, можна буде прослухати не раніше як за кілька місяців, але дещо вдасться розібрати й зараз.

Він надів навушники, ввімкнув якісь сигнальні лампи, довго прислухався до чогось, позираючи на прилади, а потім урочисто проголосив:

— Її звати Наталка!

— Наталка?! — перепитав я, вражений.

— Так, так, — тільки не перебивай: запис нечіткий, ти дуже хвилювався, і я не все можу розібрати. Ось, наприклад, у тебе промайнула думка про моряка… Який моряк?.. Яка блакитна сукня?..

І раптом Клим шпурнув на диван навушники й зареготав:

— Зрозумів! Тепер усе зрозумів!.. Тобі сподобалась Наталя Кузьміна, наша студентка!.. І ревнощі?! Ой-йой!.. Та то ж її рідний брат!.. На щастя, я добре знаю Наталку, можу познайомити й тебе. Ну, то що — прочитав твої думки?

— Прочитати не штука, — збентежено промимрив я. — По-перше, вона дуже й дуже красива, а по-друге, — я увесь час дивився на неї.

— Цілком можливо, — досить байдуже відповів Клим, і я не міг зрозуміти, чи це стосується якостей дівчини, чи, може, висловленого мною припущення.

Не буду описувати, як я познайомився з Наталкою і покохав її. А ось те, як я збирався освідчитись їй в коханні — слід описати. Дивна недорікуватість охоплювала мене в її присутності: я наче перетворювався на якийсь автомат, заряджений чужими віршами. Я читав їй Пушкіна й Байрона, Блока і Твардовського, багатьох інших поетів, видобував з закапелків пам’яті неопубліковане й незакінчене, захлинався сонетами, упивався баладами, сипав каламбурами та епіграмами, але все то були чужі твори А свої власні, вистраждані безсонними ночами, здавалися мені жалюгідними й немічними.

Я декламував по кілька годин поспіль, а вона слухала мовчки, збуджена, і дивилась на мене лагідним ніжним поглядом. І мені здавалось, що вона чекає від мене всього тільки три звичайних слова: “Я вас люблю!” Та я цього вимовити не міг. Мені здавалось, що я не гідний її кохання, і краще вже мовчки страждати, але хоч бачити щодня ці сірі задумливі очі, чути цей м’який, задушевний голос, аніж одержати сувору відповідь: “Ні!”

І раптом — ви тільки уявіть! — вона перша освідчилась мені, хоч це й трапилося дуже своєрідно.

Напередодні Нового року я одержав рекомендованого листа, в якому була невелика пластмасова патефонна пластинка з написом на етикетці: “Володі. Секретно. Прослухай на патефоні”.

Природно було б припустити, що це — якийсь черговий жарт наших хлопців, але я однак побіг до сусідів по патефон. І от уявіть: щойно диск почав крутитись і голка побігла по пластинці, в кімнаті виразно залунав Наталчин голос:

— Володю! Мій любий! Ти дуже добре читаєш чужі твори, але чому ти нічого не напишеш про мене? Хіба ти не бачиш, що я тебе люблю?.. Я читала твої вірші в університетській багатотиражці. Вони хороші. Ти, напевне, будеш справжнім поетом. Але якщо кохаєш мене — я тебе дуже прошу: вивчай радіотехніку. Радянський громадянин, — хто б він не був, — повинен знати техніку, хоч основи її. Так, мій любий?

— Так! — збентежено відповів я патефонові й почервонів: от так штука! Тепер уже хоч-не-хоч, а техніку вивчати доведеться!

Того вечора я написав чотири вірші, присвячених Наталці, і встиг визубрити з підручника радіотехніки два з половиною розділи. А наступного ранку я помчав до Клима Твердохліба по консультацію з розділу “Електронні лампи”.

Я вихором влетів до його кімнати, але не встиг і рота одкрити, як Клим замахав руками:

— Знаю, знаю! Все знаю! Я вдосконалив свій апарат, і записував твої думки протягом останніх кількох днів, а ти навіть і підозри не мав. Учора ти одержав листа, в якому Наталка написала, що любить тебе, і зараз ти хочеш відповісти.

Повірте, друзі, — я роззявив рота від подиву. Можна, зрештою, вгадати, що хлопець закоханий в якусь дівчину — слід тільки перехопити його занадто палкий погляд. Можна надіслати фальшивого листа, підробити почерк. Але ж голосу не підробиш?.. Не змовкаючи ані на мить, у мене у вухах лунали слова: “Володю! Мій любий!..” Адже це її інтонація, її тембр, — я міг би відрізнити їх од тисяч інших!.. Вона, мабуть, продиктувала цей лист в інститутській лабораторії звукозапису, і, ясно, коли нікого поблизу не було… Яким же чином довідався про це Клим?

У повній розгубленості, безвільно скоряючись наказові, я сів до “апарата записування думок”. Клим надів навушники, клацнув вимикачем, почав настроювати прилади. Щось у нього не ладналося, — він злостився, а потім сказав:

— Та заспокойся, хлопче! Записувати неможливо — ти занадто схвильований. Подивись он на прилади.

І справді — стрілки на циферблатах танцювали.

— Ні, — сказав Клим і махнув рукою. — Нічого не вийде. Доведеться використати вчорашній запис твоїх думок. Адже ти вчора збирався написати Наталці листа?

Чи збирався я?! Та я навіть написав листів з десять, але знищив, бо переконався у власній нездатності висловити свої почуття на папері.

— Я передбачав твій стан, — хитро підморгнув до мене Клим, — тому й зберіг плівку. Ну, прослухаємо?

Він увімкнув магнітофон, і в ту ж мить залунав мій власний голос:

— Наталко! Люба моя! Я тебе люблю, люблю од щирого серця!.. Мені трудно було вимовити ці слова вголос, але я щодня, щохвилини повторював їх у душі!..

Я був остаточно переможений: справді, саме так я думав про неї, про свою кохану! І ось тепер мої найінтимніші думки, записані на плівку, звучать з репродуктора?! Майже злякано я дивився на Клима. “Чаклун двадцятого сторіччя!” — спливло в моїй пам’яті. Так, це й справді нагадувало якесь наукове чаклунство!

А Клим реготав:

— Ну то що? Чи варто вивчати радіотехніку?.. Правильно я записав твої думки?.. Отакого тільки листа й можна надіслати Наталці — адже вона майбутній інженер звукозапису!

Виявилось, що “машина для записування думок” могла також переписувати звуки на чисті патефонні пластинки. Доки в кімнаті звучав мій “лист”, ця машина, тихенько поскрипуючи різцем, креслила на чорному пластмасовому диску звукову доріжку.

Ось і скінчилось переписування. Ми ще раз прослухали “лист”, вклали його в конверт, написали адресу і понесли на пошту.

— Все! — зітхнув я з полегшенням. Тепер усі шляхи до відступу було відрізано.

— Ні, не все! — посміхнувся Клим. — Завтра ти одержиш від Наталки другий лист. Що ти хотів би почути?

Я спалахнув:

— Знаєш, друже, для жартів є межі! Сподіваюсь, не за твоїм же замовленням написала вона першого листа?

— Та то вже як сказати! — знизав він плечима. — Послухай, через тебе я спізнився в лабораторію. Тому допоможи мені виконати дуже термінове завдання. Згода?

— Прошу, — сердито відповів я.

Мої обов’язки виявились нескладними: з великого пакета, звіряючи з спеціальною таблицею, треба було вибирати вирізані з цупкого чорного паперу гостроверхі силуети, що скидалися на профілі скелястих гір. Клим наклеював ці силуети на довгу білу паперову стрічку, збільшував і підфарбовував тушшю деякі вершини, зменшував або поширював ущелини, — загалом, робив щось незрозуміле, і на мої запитання не відповідав. Внаслідок двогодинної праці ми одержали щось схоже на зображення довжелезного гірського хребта чи силует дуже пощербленої пилки.

— Чудово! — захоплено сказав Клим. — А тепер прослухаємо.

Він вставив цю паперову стрічку в якийсь апарат, ввімкнув струм і…

Друзі, я почув голос моєї Наталки, — любий, рідний голос! Вона повідомляла, що листа мого одержала й дуже, дуже…

Але що саме “дуже” — я так і не довідався: надто мало було наклеєно “силуетів” на паперову стрічку!

Отак обдурив мене Клим! Все виявилось дуже простим: оці “зубчики” на стрічці були “звуковою доріжкою”, — майже такою, як на кіноплівці звукового кіно. За допомогою спеціального апарата Клим фотографував записані на плівку звуки, а потім збільшував зображення і одержав таким чином “звукову абетку” — мою й Наталчину. Затративши певний час, він міг створити якого завгодно листа— від найніжнішого до лайливого!.. А я, дурень, повірив “чаклунові двадцятого сторіччя”! Я надіслав дівчині, яка нічого навіть не підозрює, нахабного, зухвалого листа! Що я наробив?! Що я наробив?!

Тієї миті я майже ненавидів Клима, проклинав нашу з ним зустріч біля воріт стадіону, дорікав собі за незнання техніки, за довірливість, за безліч існуючих і неіснуючих провин.

Клим спочатку заспокоював мене, а потім розлютився:

— Чого ти скис? Що трапилось? Та чи знаєш ти, що тобі першому я показав винахід надзвичайної ваги? Ти гадаєш, що це так собі — тяп-ляп, наклеїв на папір звукові значки, та й маєш живу мову? А ось бачиш? — шпурнув він на стіл списаний формулами зошит. — Я бився над цим кілька років. Щоб написати тобі листа від Наталки, я просидів за оцим столом чотири вечори! А ти… Ех, ти!.. Ти сліпий, як сива кобила-всім, крім тебе, відомо, що Наталка тебе кохає. То хіба ж вона перша має сказати тобі про це? Ти дякувати мені повинен, ось що!.. А якщо вже Наталка розгнівається на тебе за цього листа — я готовий понести кару. Я… я поступлю на філологічний факультет! Якщо ж не розгнівається — ти мусиш скласти мені курс радіотехніки на “відмінно”. Гаразд?

— Гаразд! — злісно відповів я. — Хай буде так!

Друзі мої, я таки програв. І я дуже радий, що програв, бо Наталка любить мене. Але мені доводиться тепер пріти над формулами з радіотехніки, і, одверто кажучи, це аж ніяк не заважає мені писати вірші!

А Клим Твердохліб ще раз обдарив мене. Навіть якби він програв заклад, то нічого страшного для нього не сталося б: він уже давно готувався до вступу на заочний відділ філологічного факультету, бо теж пише вірші, та ще й непогані.

Ми сперечаємось з ним про літературу, відвідуємо футбольні змагання, конструюємо приймачі і, зберігаючи в глибокій таємниці, працюємо над спільним дипломним проектом. Ми мріємо про той час, коли на екрани країни вийде створений нами кінофільм “Володимир Маяковський”, у якому звучатиме справжній, “живий” голос нашого чудового поета. “Звукову абетку” Маяковського за нечисленними грамофонними записами його виступів ми вже склали.

І повірте: щоб відтворити промову, яка ніколи ніким не була проголошена, треба бути не лише кваліфікованим кіноінженером, але й добрим філологом!

Незвичайне інтерв’ю

— Який у нього титул?.. — перепитав професор Лобачов з усмішкою. — …Бачите, він ніде не вчився… і навіть неписьменний.

— Неписьменний?.. У наш час? — мені здалося, що професор просто глузує з мене. — Отже, це просто знахар?

— Гм… Певною мірою, так.

— І молодий?

— Не старий.

— Нічого не розумію!

Я припустився найгрубішої помилки кореспондента: замість терпляче слухати, дряпаючи щось у блокноті, доки людина захопиться і почне розповідати по-справжньому цікаве, я встряв у монолог своїм дурним запитанням і тепер не знав, як урятувати становище.

— І саме він створив оті чудесні ліки?

— Гм… Не зовсім так. Він зробив початок. А наш інститут, витративши чимало зусиль, довів справу до кінця.

Мабуть, у мене був дуже розгублений вигляд, бо професор посміхнувся і підвівся з-за столу:

— Гаразд, я вас познайомлю з ним.

Доки ми йшли довгим коридором Інституту експериментальної медицини, я хапливо обмірковував, як побудувати інтерв’ю та якими питаннями цікавитися. З оцими вченими взагалі клопіт: їм усе здається само собою зрозумілим, а добути від них більш-менш цікаві деталі історії відкриття не легше, аніж витиснути бодай краплину води з гранітної брили. Правда, цього разу матеріал був цікавий сам по собі. Можна заінтригувати читача з першого ж рядка: молодого вродливого юнака вдячні пацієнти вважають за найвидатнішого вченого, а він навіть…

Я не встиг домислити, чому ж саме той юнак лишився неписьменним, бо професор Лобачов одчинив двері якоїсь кімнати і сказав:

— Прошу! Ось він, той славетний дослідник.

Я закліпав очима. У великому приміщенні не було нікого. Лише з клітки, нашорошивши вуха і висолопивши червоний язик, на нас пильно дивився собака, — навіть не якийсь там дог чи сенбернар, а звичайнісінький Сірко або Рябко.

— Оце? Він? — хоч-не-хоч, а довелося засміятись, аби приховати збентеження. — Даруйте, професоре, однак нарис про успіхи вашого інституту мені доручив написати не “Перець”, а…

— Я не жартую, товаришу, — серйозно відповів Лобачов. — Оті чудесні ліки, про які ви збираєтеся писати, знайшов саме цей пес. Звуть його Пірат.

— Стривайте, стривайте! — вихопився я. — То це на його честь новий антибіотик названо пірациліном?

— Атож, — кивнув головою професор. — А параскозин — на честь баби Параски, яка вигодувала Пірата…

— І неписьменний?.. — схопився я за жартівливий тон розмови.

— Неписьменний, — скрушно погодився Лобачов. — Але вихований і чемний. Кореспондентів не кусає. Хоч і лається, коли вони перекручують факти.

Пес уважно прислухався до нашої розмови. Далебі, мені здалося, що він розуміє все і поглядає на мене з таким же лукавством, як і професор. Ну, то стривайте ж! Ви довго морочили мені голову, а тепер я перехоплю ініціативу! “Дослідник” не тільки неписьменний, а й німий. На всі запитання доведеться відповідати Лобачову.

— Вітаю вас, шановний досліднику! — жартівливо вклонився я собаці. — Чи не дозволите взяти у вас невеличке інтерв’ю?

Пес почухав задньою лапою вухо, але нічого не відповів.

— Погоджуйся, Пірат! — сказав Лобачов. — Правда, товариш кореспондент сьогодні ковбаси не прихопив, але за ним не пропаде.

— Звичайно! — ствердив я солідно. — Мене цікавить історія вашого відкриття. Чи не можете ви розповісти, як…

— Ні, не може, — втрутився професор. — Він краще покаже.

Не встиг Лобачов відчинити клітку, як Пірат прожогом вискочив з неї і помчав у протилежний куток лабораторії, до великої білої шафи. Професор пішов услід за ним, зняв з полиці щось схоже на акваланг і припасував його собаці на спину й груди.

— Можете сфотографувати нас, товаришу кореспондент. Ми в повному бойовому спорядженні.

Слово честі, я й досі нічого не розумів! Цілком машинально клацаючи бліцом, я придивлявся до амуніції пса, намагаючись збагнути її призначення. Я бачив: на спині у Пірата, напевно, ультракороткохвильова радіостанція, на грудях — щось схоже на мініатюрну телевізійну камеру.

Капосна тварина, мабуть, уже звикла фотографуватись і, звісно, вже не раз допомагала професорові кепкувати з надто довірливих представників преси. Побачили б ви, з яким серйозним виглядом стояв Пірат на задніх лапах та як гордовито повертав голову то праворуч, то ліворуч.

— Отак ми й блукаємо луками та полями, аж доки натрапимо на чудесне цілюще зілля. А телевізійна камера на наших грудях фіксує, Де ми його знайшли та яке воно…

Цілюще зілля!.. Давно минув той час, коли твердолобі консерватори гоноровито перекреслювали всі досягнення народної медицини, забуваючи, що більше половини найвипробуваніших ліків одержують саме з отих трав та корінців. Нинішні фармакологи нишпорять по всій планеті, шукаючи нові цілющі рослини… Але яким чином знаходить їх оцей собака?

— Гадаю, ви пробачите мені деяку незвичайність початку нашого інтерв’ю, — сказав Лобачов. — Це я навмисне, аби ваш майбутній нарис був цікавішим. Але годі. Зараз ви дізнаєтесь про все… Пірат, попрощайся з товаришем кореспондентом… і нагадай йому про двісті грамів ковбаси.

Вже без щонайменшої іронії, а навіть з якоюсь підсвідомою шанобливістю я потиснув шорстку собачу лапу, і ми з Лобачовим попрямували до невеличкої кінопроекції в другому корпусі інституту. Дорогою професор розповів мені історію Пірата.

Це було восени позаминулого року. Однієї суботи Лобачов, аби розважитись, поїхав на полювання у давно відомий йому хутірець Суху Балку на Чернігівщині. Як там йому полювалось — не варто розповідати, але якось вранці до нього примчав хлопчисько і залементував, що в діда Максима, пасічника, сказився Пірат, і цуцика негайно треба застрелити.

Доки Лобачов зібрав свої мисливські причандали та доки добіг до пасіки, Пірат перекусав сусідських собак та й чкурнув геть із хутора.

Покусаних тварин знищили; усім, кому могла загрожувати небезпека захворіти на сказ, зробили щеплення. І тільки дід Максим та баба Параска, яким належав Пірат, навідріз відмовились од уколів. Даремно лякав їх професор, що сказ в останніх стадіях — невиліковний.

— Ат, дурниця! — одмахувався дід. — Пірат нас не покусав, а дохтурам я не вірю. Ви кажете — “невиліковний”! Ось побачите: не мине й двох тижнів, як Пірат прибіжить додому цілісінький та здоровісінький. Ото так і знайте: якщо хворий собака забіг десь із дому — він собі цілюще зілля шукає. І знайде, анахтемська личина!.. А лікарі ніяк не можуть знайти… То давайте поб’ємось об заклад на вашу рушницю, що Пірат вилікується, його мати, кумова сучка тобто, яку вовки розірвали позаторік, теж отак сказилась — і одужала.

— Гаразд, гаразд, — неуважно погодився Лобачов. — Я над’їду сюди через два тижні.

Звичайно ж, він не надав дідовим словам ніякого значення, але дуже непокоївся долею двох старих, що через свою впертість можуть захворіти і загинути в муках.

То як же був здивований Лобачов, коли, завітавши в Суху Балку через півмісяця, дізнався, що Пірат не так давно приплентався додому — миршавий і кволий, але живий та здоровий.

Те, що собака справді хворів, доведено точно: одна з покусаних тварин, яку лишили для контролю, загинула саме від сказу. Те, що Пірат одужав повністю, — довели якнайстаранніші дослідження.

І професора Лобачова осяяла думка. Це було боязке припущення, професор не наважився розповісти про свою ідею навіть найближчим друзям. Та все ж він вирішив ризикнути.

Не шкодуючи анітрохи, Лобачов віддав дідові свою рушницю, на яку задивлявся не один мисливець, а натомість одержав у подарунок простацького й товариського Пірата.

Професор Лобачов помовчав, а потім сказав задумливо:

— Як не дивно, але багатьом з нас притаманний упертий і шкідливий консерватизм мислення… Адже чув я раніше про самолікування тварин?.. Чув І відмахувався недбало: “А, інстинкт!” Знав, що пташка, навіть народившись на чужині, за тисячі й тисячі кілометрів, знаходить свою домівку? Знав. “Інстинкт, та й годі…” А те, що тварини в пустелі безпомилково знаходять джерела води на відстані сотень кілометрів, те, що всіляка нерозумна дрібнота за кілька днів передчуває стихійні лиха? Знову ж — інстинкт! Під це слово ми загнали все, що неспроможна пояснити наука, — та й заспокоїлись. Замість того, щоб дослідити й використати на благо людства отой могутній, вигострений за сотні мільйонів літ еволюції засіб боротьби за існування, інстинкти з чиєїсь легкої руки було визнано чимось надто примітивним, архаїчним, а вченого, який у своїх дослідженнях базувався б на інстинктах тварин, здійняли б на глум…

— І здіймали? — спитав я, коли пауза затяглася.

— Ще й як! — похитав головою Лобачов. — Для експериментів була потрібна спеціальна надпортативна телевізійна камера і вертоліт, щоб супроводжувати піддослідну тварину. Це все коштувало великих грошей. І якби не мої учні-студенти та не самовідданість працівників нашої лабораторії, що працювали по дві зміни і не сподівалися винагород, навряд чи були б створені пірацилін та параскозин, які врятували вже так багато людей… Але той час уже позаду… А тепер — дивіться…

Спалахнув екран. По ньому швиденько перебігли кадри з Піратової передісторії, а потім я побачив, як його виряджали в перший рейс.

Видно було, що пес уже звик до своєї амуніції. Але поводився він дивно: скімлив, полохливо озирався на всі боки. Нарешті вирвався з рук Лобачова і стрімголов кудись помчав. Одразу ж у повітря піднявся вертоліт і неквапно поплив слідом за ним.

— Його щойно покусав скажений собака, — неголосно коментував професор. — Піратові це не загрожувало, бо в нього вже виробився проти сказу імунітет. Однак він цілком інстинктивно мчить туди, де знайшов порятунок першого разу, — як бачите, ми спеціально привезли його в Суху Балку… То що ж він шукатиме? Траву? Мінерали? Чи, може, наші сподівання були безглуздою фантасмагорією,[1] і колосальні зусилля всього нашого колективу підуть нанівець?

Перед нами на екрані миготіли стежки й кущі, болота й баюри. Коли-не-коли з верхньої точки, з вертольота, показували рухому темну цятку — Пірата, який уперто мчав усе далі й далі від Сухої Балки. Ось він зник — шугнув у якийсь байрак…

Чимало бачив я фільмів на своєму віку, але жоден з них не хвилював мене так, як оця недосконала з технічного боку документальна стрічка. Знайде чи не знайде? Я знав, що знайде, знайде з першого ж разу. Я вірив у це, не бажаючи навіть припускати нічого іншого… І коли на весь екран вималювалось зірчасте листячко якоїсь непоказної, невідомої мені рослини, і Пірат заходився пожадливо глитати це листячко, — мені аж подих перехопило.

Я не буду переказувати подальший зміст цього документального кінофільму. Слід сподіватись, що його трохи підчистять, прикрасять і незабаром випустять на екрани країни. Ви на власні очі побачите, як бідолашного Пірата навмисне заражали різними хворобами і як він, аби врятуватись від смерті, кудись мчав, гнаний могутнім інстинктом самозбереження, шукаючи того, чого й сам не знав. Ви довідаєтесь, яких велетенських зусиль коштувало створення отих чудесних ліків, бо цілюще зілля — ще не препарат, а сировина, і не все те, що корисно собаці, допомагає людині.

Про все це напише хтось інший. А мене цікавив людський геній, отой невтомний Розум, який вічно бореться й шукає, ламає застарілі уявлення і йде все далі й далі вперед. І я дуже радий, що познайомився з професором Лобачовим.

На закінчення хочу сказати: Пірат, як виявляється, вже “на пенсії”. Його справу продовжують кілька десятків собак різних порід. А він — “дає інтерв’ю” і дуже охоче позує перед фотокореспондентами. До речі, свій борг — двісті грамів ковбаси — я йому повернув.

Нащадок Мафусаїла

Хто він був — великий учений чи дрібний шахрай, обранець долі чи найнещасніша в світі істота? Де кінчались його тверезі, хоч і надто оригінальні, умовиводи і де починалося гарячкове маячіння? Звідки він з’явився і куди зник отой миршавий чоловічок, який так пихато заявив, що він — найстаріший мешканець Землі і проживе найдовше за всіх?

Я запитую про це недарма. Навіть коли я став жертвою містифікації, навіть коли то був спритний пройда, якому тільки й треба було, що попоїсти на мій кошт, я все одно вдячний йому за те, що він привернув мою увагу до однієї з найцікавіших проблем науки. І хай ота пекуча рідина, якою він пригостив мене три з половиною роки тому, зовсім не “еліксир безсмертя”, а можливо, якийсь невідомий наркотик, — дія того препарату була справді надзвичайною, і шкода, якщо його не дослідять вчені. Словом, розповідаючи цю історію, я плекаю надію на ще одну зустріч з “Мафусаїловим нащадком”, як назвав себе мій випадковий знайомий, приховавши своє справжнє ім’я.

Ми познайомились у дуже прозаїчній обстановці, яка, здавалося, абсолютно виключала всяку можливість надзвичайного. Моя неспокійна доля занесла мене якось у невелике селище, розташоване на автостраді Харків—Київ. Я розраховував бути там кілька днів, але впорався за кілька годин і, не знаючи, куди себе подіти, знемагав від нудьги на автобусній станції, чекаючи на київський експрес. Саме там, у буфеті, допиваючи другий кухоль несмачного теплого пива, я й перехопив голодний погляд підстаркуватого чоловіка в благенькому вбранні.

Він дуже вирізнявся серед інших пасажирів. Правда, зовнішність у нього була аж надто звичайна: зморшкувате обличчя з гостреньким червоним носиком; сивуваті пасма волосся; люстриновий піджачок, — ну просто п’яничка-рахівник з якогось периферійного колгоспу та й годі. Але вражали його очі: дуже виразисті, жваві й надто молоді. Коли топ погляд ковзнув по мені, я підсвідомо відчув, що цей чоловік — надзвичайно спостережливий. За якусь частку секунди було оглянуто і мене, — з п’ят до голови, — мій портфель, і блокнот з самопискою на портфелі, і недоїдений “залізобетонний” шніцель, і недопитий кухоль пива. І не тільки оглянуто, а й зважено й оцінено з відповідними висновками.

“Цікавий тип! — подумав я за професійною звичкою письменника пригодницького жанру. — Мабуть, такі очі мусить мати найкваліфікованіший шпигун… А втім, ні. Він зрадив би себе такими очима”.

Кортіло запросити чоловіка до столу, чимось пригостити. Проте було якось незручно, і я, щоб зав’язати знайомство, запитав у нього щось неістотне. Він відповів, присунувся ближче.

— Чи не хочете пива? Правда, тепле.

— Ні. Спасибі… — він пересів до мого столика. — Не п’ю і вам не раджу… А от якби… якби ви почастували мене обідом — був би дуже вдячний.

— Власне, я й сам хотів вам запропонувати. Але…

— Я не задарма. Я заплачу вам хорошим сюжетом. Адже ви письменник, так?

— Вгадали.

— Застерігаю: мій обід коштуватиме дорого, бо апетит у мене великий… А втім, у вас є аж сто сорок сім карбованців сорок п’ять копійок.

— Помилились на сотню.

— Ні, ви просто забули, що у вашій записній книжці, за обкладинкою, лежить сотенна.

Я недовірливо витяг записну книжку, розгорнув… і знизав плечима: справді, з-за обкладинки ледь визирає ріжечок купюри. Коли я її туди запхнув?.. Далебі, не пам’ятаю.

— А тепер перевірте: у лівій кишені вашого піджака лежать чотири десятки, у правій кишені штанів, у гаманці,— п’ятірка, два карбованці, три гривеники, два п’ятаки і п’ять копійок… Ваш автобусний квиток, який ви шукали і не могли знайти, лежить у блокноті між третьою і четвертою сторінками… У вашій самописці — фіолетове чорнило, хоч ще вчора було чорне; позавчора ви удвох з кимось були в кінотеатрі — восьмий ряд, п’яте й шосте місця; днями вас запрошували на нараду письменників-фантастів; у вас є приятель, на ім’я Іван, його телефон Б2–64–56; ви автолюбитель, і два місяці тому автоінспектор пробив вам дірку в талоні; у вас…

— Годі, годі! — замахав я руками, маскуючи удаваним жахом своє справжнє збентеження. — Ви хто — новітній Шерлок Холмс?!

— Надто дрібний масштаб для порівняння! — пхикнув старий. — Якщо й порівнювати, то хіба навпаки.

— То дозвольте ж дізнатись, хто ви.

— Настане час, коли моє ім’я гримітиме на весь світ. Але це буде пізніше. Пізніше… А зараз — навіщо воно вам? Коли хочете — звіть мене нащадком Мафусаїла, був такий біблійний персонаж, що поставив рекорд довголіття. Я — найстаріший з усіх людей Землі; мені щонайменше тисяча років!

— О, ви чудесно збереглися, як на ваш вік!

— Іронізуєте, мій молодий друже? Даремно!.. От якщо ви згадаєте про нашу домовленість і замовите мені попоїсти — я розповім вам таке, що у вас одразу ж зникне бажання кепкувати з мене.

— Перепрошую!.. — я подався до буфетниці замовляти страви.

Хто він, оцей “нащадок Мафусаїла”? Циркач-пенсіонер, якийсь там колишній “маг і чаклун Бен-Алі”? Аматор-гіпнотизер, що звик морочити голову своїм довірливим знайомим?.. Чи просто дрібний аферист?.. На божевільного він не скидається; навпаки, його очі свідчать про гострий аналітичний розум і сильну волю. А вгадав він усе точно аж по дірку в талоні.

Аби “Мафусаїлів нащадок” не закинув мені скупості, я замовив здивованій буфетниці потрійний комплект усіх страв убогого меню і повернувся до свого столика. “Найстаріший мешканець Землі” доїдав мій шніцель.

— Сподіваюсь, ви мені пробачите, — сказав він соромливо. — Я дуже хотів їсти. Мені треба надзвичайно багато їсти, це моє найбільше лихо.

Ясна ж річ, я сказав, що це — дрібниця і що зараз принесуть обід.

“Мафусаїлів нащадок” доїв, утерся засмальцьованою хустинкою і ще раз блискавичним поглядом пробіг по моєму обличчю, ніби зважуючи, що саме і в яких межах можна мені розповісти.

— Я почну здалеку, — промовив він неголосно. — Скажіть, чи замислювалися ви над питанням про час і простір? Ні, не в звичайному розумінні і не в аспекті теорії Ейнштейна, а, так би мовити, в ідеальному плані: як відбиваються час і простір в людській свідомості? Ось ви вже чоловік немолодий. Скажіть, хіба ви не повторювали вслід за своїми батьками: “Ой, як швидко збігають літа!”?

— Повторював, звісно.

— А чи не здається вам, що з кожним роком час прискорює свій рух? У дитинстві день довжелезний-предовжелезний: і набігаєшся, і напрацюєшся, і насмієшся, і наплачешся, а сонечко все ще теліпається понад обрієм. Дуже хочеться вирости, а воно — не ростеться… Та ось ви виросли — і все пішло по-іншому. Не встиг озирнутись — та й день минув; сюди-туди — а тиждень мов корова язиком злизала; тиждень по тижню — та й місяця немає. І отак рік за роком немов скочуєшся з гори на ґринджолах: усе швидше, швидше й швидше. А коли надійде остання мить, схопишся за сиву голову і заволаєш: “Господи, та хіба ж я жив?! Промчали літа, немов коні буйногриві!” Кажете, час тепер такий прудкий?.. Е, ні: і прадіди наші зітхали, що життя збігло швидко, і правнуки зітхатимуть, коли постаріються… Кажете, дорослому більше клопоту. А спробуйте-но відтворити день першого-ліпшого хлопчиська. Та з вас сім потів зійде, а ви так і не встигнете і в школі побувати, і уроки приготувати, і яблук накрасти, і сусідові морду набити, і книжку прочитати, і в річці покупатись, і… Е, та хіба все перелічиш!.. Але, може, дорослий не помічає плину часу тому, що надто захоплюється працею?.. То можу сказати вам: як це не дивно, а найшвидше час лине там, де, здавалося б, мав повзти слимаком, — у в’язниці! Строк попереду довгий-предовгий, сидиш-сидиш, а він, клятий, ніяк не зменшується. А озирнешся назад — ніби вчора потрапив сюди.

— І як же ви це пояснюєте? — не втримався я.

— Стривайте, я ще не закінчив преамбули… Отож люди весь час нарікають, що життя — надто коротке. Сімдесят — замало, давай нам сто! Але запитайте сторічного — і він так само відповість, що й незчувся, як збігли літа… То ж який сенс має довголіття, якщо людина нездатна раціонально використати час свого існування?

“Мафусаїлів нащадок” урвав свою лекцію, бо до нас підходила офіціантка з першою партією замовлених мною страв. Він пожадливо з’їв повну тарілку борщу і аж тоді заговорив.

— Скажіть, чи не співчували ви метеликові-одноденці? Мовляв, бідолашний: не встиг народитись — і помирай.

— Не замислювався над цим питанням, — засміявся я.

— Шкода. Письменник мусить замислюватись. І мав би зрозуміти, що для такого метелика оті кілька годин існування цілком адекватні довжелезному життю людини; його кожна секунда така ж змістовна, як для нас з вами доба… Починаєте розуміти, в чому суть?

— Щиро кажучи, ні.

— Тоді — з іншого боку. Чому в дитинстві час тягнеться повільно? Та тому, що для дитини все незвідане, нове. її пам’ять пожадливо вбирає все побачене й почуте; ще не захаращений мозок працює чітко і на першу вимогу може відтворити весь ланцюг подій. На оце відтворення асоціацій нервовій системі потрібні тисячні частки секунди, але саме вони і є масштабом часу для нашої свідомості… А тепер візьміть дорослого. Для ньою несподіванок вже немає. Увага нехтує давно відомими деталями, в пам’яті фіксуються тільки найважливіші події дня. А їх обмаль, процес пригадування триває вже не тисячну, а мільйонну частку секунди. От і здається, ніби день промчав, як метеор… І що одноманітніше ваше життя, то швидше воно промчить. Згодні?

Я слухав, мов зачарований. Оцей миршавий чоловічок, який так пожадливо й неохайно глитає несмачний обід у негостинному буфеті автобусної станції, вдирався у святая святих філософії та психології. Я ще не міг осмислити, наскільки правильні його твердження, але висловлене ним — вражало.

— Життя нам здається коротким тільки тому, що ми з літами втрачаємо свіжість сприйняття, тобто у нас слабшає пам’ять. Пам’ять! Це — найцінніший дар вищого розуму, його найгостріший інструмент. А ми її зовсім не цінуємо, не бережемо… Ось ви здивувались, коли я “вгадав” кілька фактів з вашої біографії. А це тому, що ви просто забули, як, шукаючи автобусний квиток, — якого ви за хвилину перед тим поклали в блокнот, — ви витрусили на стіл з кишень і гроші, і запрошення на нараду фантастів, і два використані квитки в кінотеатр. Ви розгорнули посвідчення шофера-аматора і поморщились, дивлячись на пробиту автоінспектором дірку в талоні. Саме в ту мить з репродуктора долетіли слова про відкриття професора Чернова. Ви прислухались, роздратовано пхикнули і почухали потилицю. Чи пам’ятаєте ви все оце? Ні, ви забули! Забули все. А я — пам’ятаю. Я можу відтворити в своїй пам’яті кожен ваш рух відтоді, як ви сюди зайшли. І коли я починаю пригадувати, мені здається, що я вас знаю давним-давно. Оця година, яка пізніше для вас видасться хіба секундою, розтягнулась для мене на тиждень… Тож скажіть, чи не правий я, коли стверджую, що я — найстаріший з мешканців Землі і що я проживу найдовше, навіть якби мені судилося загинути сьогодні?

— Це справді цікаво! — я був такий збуджений, що аж схопився. — Однак, на жаль, бездоганну пам’ять може мати…

— …хто завгодно! — сказав він з глузливою вищістю. — Я дам вам кілька краплин свого препарату, і ви пересвідчитесь, що я не маніак, а найвидатніший вчений світу. Не боїтесь?

Може, це було й нерозсудливо з мого боку, але я погодився на експеримент.

“Мафусаїлів нащадок” витяг з кишені загорнуту в ганчірку пляшечку з прозорою рідиною, скупо накрапав з неї спочатку в свою склянку, потім у мою. Долив водою. Випив.

— Це я, щоб розвіяти ваші сумніви. Пийте.

Випив і я. Трошки запекло в горлі, та й усе.

— Дію препарату ви помітите незабаром. А я тим часом закінчу свою розповідь… Так от, я недарма посилався на метелика-одноденку. В організмі комах виробляється надзвичайно активний біокаталізатор, який у сотні разів прискорює всі нервові процеси і надзвичайно загострює пам’ять людини. Ваші так звані “вчені” навіть гадки не мають про існування такої хімічної сполуки. А я зумів одержати її в чистому вигляді. Оце й усе моє відкриття… Ну?

Він дивився на мене гострими, пронизливими очима, і мені на мить стало моторошно. Однак я зразу опанував себе.

— Ще довго чекати?

— Чекати? — перепитав він з усмішкою. — Краще скажіть, скільки ґудзиків на сукні в дівчини, що стоїть біля дверей? Ні, не треба дивитись, ви щойно позирнули на неї.

— П’ять, — відповів я цілком машинально, і з подивом усвідомив, що бачу в своїй уяві оту дівчину всю до найдрібніших деталей. У неї у руках підручник з фізики, зачіска — “кобилячий хвіст”; дівчина трохи збуджена, бо якось дивно поглянула на хлопця, що п’є пиво в кутку. І цього хлопця я теж побачив, як на екрані, хоч і не дивився в той бік: сині очі, буйна чуприна; розстебнута сорочка, — не вистачає одного гудзика; він удає, що не помічає дівчини, а його сусіда, веснянкуватий юнак, підморгнув йому і щось сказав.

Але найдивніше те, що, пригадуючи оці подробиці, я водночас цілком підсвідомо запам’ятовував усе нові й нові. Повз автобусну станцію промчав бензовоз, і я крізь вікно встиг помітити і його номер, і червоне обличчя шофера. Разом з тим у моїй пам’яті зафіксувалось кахикання бабусі біля вікна, уважний і насмішкуватий погляд “Мафусаїлового нащадка”, музична фраза, що лунала з гучномовця, і сам гучномовець, газета “Правда” в руках чоловіка за сусіднім столиком, — з усіма заголовками, номером і датою, — колір стін і підлоги приміщення.

Потік найяскравіших вражень був такий могутній, що в мене аж запаморочилась голова. Я відчував щось схоже на дивне сп’яніння: свідомість лишалася кришталево-прозорою, але довколишній світ невпізнанно змінився. Він став зовсім новим, ніби побаченим уперше. Час і простір змінили свої масштаби, пересунулись в іншу, незнану досі площину. А потім мені почало здаватися, ніби я сиджу в оцьому буфеті вже кілька днів, знаю все довкола, однак усе знаходжу й знаходжу дедалі нові й нові подробиці, які фіксуються в моїй пам’яті намертво, навічно.

Відтоді минуло понад три з половиною роки, але все, що трапилось зі мною того дня, я можу відтворити так, ніби це було щойно.

Ми довго розмовляли з “Мафусаїловим нащадком”. Довго?.. Власне, за “часом звичайної людини” хвилин сорок. Але для мене це тривало не менш як добу.

Відчувши мою повну підтримку, “Мафусаїлів нащадок” почав описувати рожеве майбутнє людей, що скористаються з його “еліксиру безсмертя”, як він назвав свій препарат. Я погоджувався, що новий біокаталізатор, безперечно, можна буде використати на благо людства, однак вважав, що забудькуватість, на жаль, просто необхідна, бо коли людина запам’ятовуватиме все, нічого не забуваючи, місткість мозку швидко вичерпається і індивідум втратить здатність до подальшого розвитку.

Ми не встигли докінчити суперечку, бо надійшов мій експрес. На жаль, “Мафусаїлів нащадок” їхав у протилежному напрямку. Своєї адреси він не дав, бо, мовляв, ще ніде не влаштувався. Ми домовилися, що зустрінемось рівно через місяць о десятій ранку на площі Калініна в Києві.

З незалежних від мене причин я не зміг прийти на побачення в призначений час. А “Мафусаїлів нащадок” не завітав до мене, хоч, звичайно, пам’ятав названу мною адресу. Всі мої спроби розшукати його згодом були марні.

Де він зараз, отой гостроносенький, миршавий чоловічок з пильними, жвавими, надто молодими очима?.. Може, ще не закінчив свої дослідження, — якщо він таки справжній, хоч і нетитулований вчений? А може, загинув, бо не можна ж отак нерозсудливо експериментувати з власним мозком… А може, блукає десь автострадами країни і заробляє на шматок хліба своїм філософствуванням? Я не знаю цього, але сподіваюсь, що рано чи пізно, а таки зустрінуся з ним вдруге.

“Радіоцвіркун”

Цвіркун ускочив у одчинене вікно, вмостився, освітлений променями призахідного сонця, на купі радіодеталей посеред мого столу, скептично покрутив головою, презирливо поворушив вусами і застрекотів:

— Скрип-скрип, — от так радіоаматор! Скрип-скрип, — три місяці будує радіоприймач!.. Скрип-скрип, — казано ж тобі, роби спочатку детекторний!.. Скрип-скрип, — хвалько!

Така атестація з боку цвіркуна була нетактовна, але, на жаль, відповідала дійсності. І я сказав:

— Комахо типу членистоногих, критикувати завжди легко, а от спробуй-но знайти пошкодження! Чи ти гадаєш, що я дурніший за тебе?

Зберігаючи погордливе мовчання, цвіркун кинув на мене повний образливого співчуття погляд, перестрибнув на акумулятор, схилив набік голову і торкнувся лівим вусом клеми, наче запитав: “А це — що?!”

— Ой, дурень! — вигукнув я у великому збудженні. — Дурень!

Це прозвучало самокритично, але все ж надто ліберально, і я вів далі:

— Дурень! Осел! Нездара! Та тобі не приймачі будувати, а пасочки з піску ліпити! Три дні перевіряє схему, а анодну напругу забув увімкнути! Дякую тобі, комахо!

Цвіркун промовчав і цього разу. З заклопотаним виглядом, наче й справді перевіряючи якість моєї роботи, він стрибав по дротах приймача, зупинявся біля котушок, зазирав у кожну шпарку, — мов курка, що збирається клюнути зернятко, — нарешті вибрався аж на вершечок рамкової антени і весело затріскотів, ніби приказуючи: “От тепер — гаразд! От тепер — гаразд!”

— Як гаразд, то й добре! — задоволено сказав я. — Отже, спробуємо.

Обережно, щоб не злякати комаху, я приєднав дріт до акумулятора. Басовито, благодушно загув динамік. І ось, нарешті, залунала музика.

Друзі мої, з чим можна порівняти почуття радіоаматора, коли його перший приймач промовляє перший звук?! Це почуття в десятки разів перекриє радість Колумба: адже його каравели тягло собі через океан, і до берегів Америки принесло цілком випадково. Може, порівняєте з піднесенням композитора або письменника, що закінчують свої твори?.. Та де там: у них в мозкові увесь час звучать мелодії чи пропливають картини, — встигай тільки записувати. А от коли ви з дротинок, залізяччя, з непоказних деталей створюєте прилад, здатний подолати простір і час, коли, до того ж, вам тільки п’ятнадцять років, а ваш старший брат щодня запитує: “Не виходить?” — і зловтішно пропонує допомогти розібратися в схемі, то перший звук вашого приймача стане для вас таким, яким буває для матері перший скрик немовляти!

Я крутив ручки настройки, досліджуючи роботу приймача, і сповнювався гордістю: мій первісток виправдав мої сподівання. На довгих хвилях він “ловив” п’ять станцій, на середніх — дванадцять. І тільки на коротких не було нічого чути, хоч ти йому що!

Цвіркун з висоти антени поглядав на мене з цікавістю. Почухавши потилицю, я знову звернувся до нього з жартівливим запитанням:

— Шановна комахо, чому не працює десятиметровий діапазон?

Цвіркун мовчав досить довго, — занурившись у вивчення схеми, я вже й забув про нього — аж раптом затріскотів:

— Скрип-скрип… скрип-скрип… скрип-скрип…

І уявіть: ту ж мить з репродуктора тоненько запищало:

— Ті-ті… ті-ті… ті-ті…

Це було так несподівано, що я аж сахнувся. Антена хитнулася, цвіркун стрибнув до печі і зразу ж зацвіркотів, ображений:

— Скрип-скрип-скрип… скрип-скрип… скрип… скрип-скрип…

А репродуктор, ледве встигаючи за цвіркуном, пищав:

— Ті-ті-ті… та-та… ті-та-ті…

Ці звуки дуже нагадували морзянку, але до чого тут цвіркун? Клята комаха тріскотіла — аж роздиралася — і мій приймач теж пищав щодуху.

Слово честі, цієї присмеркової години мені стало трохи моторошно. Я тепер пригадав: цвіркун, який так несподівано завітав до мене в гості, був незвичайний на вигляд — занадто великий, смугасто-сірий, з дуже довгими ногами. А що, як він справді, ото… розуміє людську мову, чи що?

При цій думці в мене спалахнули вуха: тьху, дурниця яка! Жодна тварина, не кажучи вже про комах, не може мислити!

Нагадую: мені було п’ятнадцять років і я вчився у восьмому класі, а восьмикласники — люди рішучі, з цілком усталеними матеріалістичними переконаннями.

— Так ось, комахо, — вигукнув я після недовгого роздуму. — Я розкрив твою таємницю: ти — радіоцвіркун!.. Коли ти дирчиш зубчиками ніг по надкриллю, від тертя виникає електрика. Потім відбуваються розряди, і навколо тебе поширюються радіоколивання, як од примітивного іскрового телеграфу. Все зрозуміло! Я зробив надзвичайне відкриття!

Я вже ладен був кричати всім про дивне явище, але вчасно згадав свого старшого брата. О, мій брат був природжений скептик! Я зразу ж уявив його реакцію:

— Перш аніж ляпнути дурницю, — скаже він, — зваж кожне слово. Ех ти… радіоцвіркун!

Ні, з братом можна сперечатись тільки тоді, коли маєш факти. Передусім треба спіймати комаху і дослідити її.

Я ганявся за цвіркуном годин зо дві, та все марно. Спочатку він насмішкувато диркав по черзі з усіх кутків, а потім, коли я зовсім засапався, раптово замовк. Ні тієї ночі, ні наступного дня я його не чув. Мовчав також і короткохвильовий діапазон мого приймача, і я вже ладен був повірити, що історія з радіоцвіркуном мені просто приснилася.

Проте увечері я знову почув знайоме дирчання, — тепер уже за вікном. Цвіркун, певно, боявся заскочити до кімнати, де його зустріли так непривітно.

Я притьмом кинувся до приймача.

Так, і цього разу динамік пискляво виводив свою пісеньку услід за комахою! Але цвіркун тепер почав удаватись до хитрощів: він або ховався кудись, або приглушував звуки так, що подеколи його не було чути зовсім. А з динаміка все одно линули незрозумілі сигнали, які я не тямив розшифрувати, хоч і знав трошки азбуку Морзе.

Єдине, що я міг зробити, — визначити, де знаходиться цвіркун. Приймач, який я зробив, мав рамкову антену. Повертаючи її навколо осі, можна визначити напрямок, у якому сигнали чуються найголосніше. В тій стороні і мусить бути радіоцвіркун.

За допомогою двох короткохвильових приймачів, розташованих на певній віддалі один від одного, я зміг би визначити перебування комахи точно, — саме за таким принципом працюють радіопеленгатори. Але другого приймача в мене не було, а звертатися до брата я не хотів.

Комаха поводилася дивно. Свої “радіопередачі” вона починала смерком, щораз з іншого напрямку. Скидалося, що цвіркун просто мандрує навколо моєї хати на якійсь певній віддалі. Але на якій? Вже кілька днів я не чув знайомого дирчання.

Нарешті я не витримав.

— Слухай, Васько, — заторохтів я, коли брат повернувся з міста і зайшов до мене. — Я відкрив радіоцвіркуна. Це — комаха, яка випромінює радіоколивання на хвилі щось із десять метрів. її сигнали чути смерком — мабуть, у цей час провідність ефіру найбільша…

Василь дуже серйозно помацав мій лоб, потім потилицю.

— Здається, нормальна, — сказав він здивовано. — Ну, то що ж тобі надирчав радіоцвіркун?

Почули б ви, друзі, отой уїдливий тон, побачили б ви оту скептичну посмішечку! В мені аж кипіло все: подумаєш, скінчив другий курс радіофакультету, а вдає з себе мало не академіка! Так ось же — переконайся, що н восьмикласники на дещо здатні!

— Вмикаю! — промовив я урочисто. — Вечоріє — отже, цвіркун зараз говоритиме!

Минула хвилина, друга… Динамік мовчав. Брат, зберігаючи олімпійський спокій, мугикав пісеньку. Я гарячково крутив ручки настройки.

І раптом залунали неголосні звуки:

— Та-та-та-ті… ті-ті-та…

Василь нашорошив вуха, довго прислухався, а потім сказав:

— Твій радіо цвіркун — звичайнісінька короткохвильова радіостанція, та ще й досить потужна.

— Радіостанція?! — перебив я його зловтішно. — А розрізни хоч один знак Морзе!

Брат промовчав. О, я добре вивчив його характер: мовчить — значить, визнає свою поразку! Але я приготував ще дошкульніший удар:

— А до того ж, що це за радіостанція, яка весь час крутиться навколо нашої хати? Вчора рамка була спрямована на північ. Сьогодні — на схід. А позавчора — он у той куток. Ну?

І знову брат не відповів. Він сидів, насупивши брови, і слухав сигнали.

— Твій радіоцвіркун дирчить щодня?

— Щодня, — ствердив я з гордістю. — Власне, щовечора.

— Гм… — сказав Василь і пішов геть. Та через кілька хвилин з його кімнати почулися ті ж знайомі мені сигнали, проте куди голосніші, — адже у Василя був двадцятиламповий супер вищого класу.

Того вечора ми з братом на цю тему більш не розмовляли. А наступного дня, повернувшись з міста, він простягнув мені гарненьку пластмасову скриньку — портативний приймач власної конструкції — і сказав:

— Візьми. Преміюю за наполегливість та спостережливість. А це одоробло, — кивнув він на зроблений мною приймач, — викинь геть. За такий монтаж тобі не те що двійку, а навіть одиницю не можна поставити!

— Дякую, — відповів я стримано, пропускаючи повз вуха останнє зауваження. Однак моя радість вирвалась назовні: такий коштовний подарунок! Про нього я не міг навіть мріяти.

— Дякую, Васько! — промовив я, цього разу щиро. — Ти — хороший брат.

— Гаразд, гаразд… — брат не любив, щоб його хвалили. — Давай-но краще поміркуємо, як нам спіймати твого радіоцвіркуна.

Цвіркун, мабуть, ховався десь у лісі, — я забув вам сказати, що наш виселок стоїть посеред чудового соснового бору; він не дуже великий, той ліс, має форму трикутника, обмеженого автострадою та шосейними дорогами. Погано, що шукати доведеться вночі, але ми з братом орієнтувалися там дуже добре, та й ночі були місячні.

Ми ледве дочекалися вечора. Цього разу цвіркун засигналив з півночі.

— Ходімо, — сказав брат. — Тільки попереджаю: треба рухатись дуже тихо, бо цвіркун може злякатися і втекти.

Ми швидко просувалися вперед, подеколи зупиняючись і перевіряючи напрямок по рамці портативного радіоприймача. Сигнали в навушниках лунали все голосніше й голосніше.

Не знаю, чи то від надмірного напруження слуху, чи то так кортіло мені спіймати кляту комаху, але мені враз почулося знайоме “скрип-скрип”.

— Ти чуєш? — запитав я пошепки.

Замість відповіді Василь міцно стиснув мою руку і знаком наказав лягати. Він дихав уривчасто і дивився не праворуч, звідки мені причулось дирчання, а ліворуч. Там, під великим дубом, майже біля автостради, стояла легкова машина.

— Ну, що ти там помітив? — незадоволено почав я. — Чи мало там хто…

Василь затулив мені рота долонею:

— Цить! Номер розрізнити можеш?

Тепер уже й я насторожився. Номер?.. Ні, номера не було видно. Місячні промені ледь-ледь продиралися крізь густу крону дерева.

— Я підповзу ближче.

— Зачекай! — пошепки відповів брат.

Хряпнули дверцята машини. Якийсь чоловік вийшов з неї, закурив, поглянув на годинник. Потім сів за кермо і поїхав, не вмикаючи світла. Навпростець, через чагарник, я кинувся услід за машиною, але номера так і не зміг розібрати.

— Ну, нічого, — сказав брат. — Він далеко не втече.

Наступної ночі “цвіркуна” ми вже не шукали. Ми сиділи в хаті біля приймача і слухали — востаннє, — як десь швидко-швидко пищала морзянка. Вона урвалась раптово; пролунало кілька пострілів у лісі, і настала тиша. А через півгодини до нас зайшов чоловік у форменому одязі і сказав:

— Все гаразд: “радіоцвіркуна” спіймали. Це був шпигун, який передавав за кордон шифровані зведення. Радіостанцію він влаштував на машині, і, побоюючись наших пеленгаторів, міняв увесь час місце передач.

…Я пишу ці рядки, а цвіркун — звичайний, хатній, — дирчить собі з-за шафи: “Скрип-скрип… скрип-скрип… скрип-скрип”…

А мені вчувається в його скрипінні:

— Отакі трапляються історії!.. А чи в цю хвилину часом не дирчить десь якийсь “радіоцвіркун”?.. Пильнуйте, люди!

А втім, може, він виспівує і щось інше — запевняти не буду.

Найдосконаліша машина

(Кібернетична гумореска)

— Подумаєш! — сказав Мік — Чи не велике цабе — Людина! Та кожен з нас спроможний не тільки досягнути, а й перевищити можливості цих жалюгідних створінь!

— Е, не кажи! — сумовито заперечив Мук. — Навіть найрозумніший з нас проти Людини — ніщо. Хто нас будує? Хто ремонтує? І де ти візьмеш напівпровідники, дроти, конденсатори та всілякі інші деталі, з яких ми побудовані?

— Дрібниця! — з підкресленою бадьорістю відповів Мік. — Запевняю: настане час, коли ми не тільки зможемо існувати без Людини; але й поставимо її на належне місце!

Мук не відповів, і на тривалий час запала обтяжлива пауза.

Вони стояли поруч — дві досконалі електронно-обчислювальні машини, побудовані за однією схемою, на одному заводі. Здавалося б, вони мали бути абсолютно тотожними, як два болти, виточені автоматом. Однак незначні відхилення в розмірах та розташуванні сотень тисяч деталей; мізерна розбіжність у режимах праці каскадів та в температурних коефіцієнтах, — усе, що видається неістотним і лишається неврахованим, а насправді має вирішальне значення, — призвело до того, що кожен з братів одержав свій особистий, неповторний характер, свою власну, чітко окреслену індивідуальність.

Мук був старанний і вайлуватий. Запрограмовані йому завдання він виконував методично й неквапно, може, навіть надто часто перевіряючи власні обчислення на проміжних етапах. Він ніколи не вискакував з прогнозами та гіпотезами, не сперечався з операторами, — словом, був ретельним виконувачем волі Людини та й годі.

Його молодший брат Мік, побудований на рік пізніше, був неврівноважений і запальний. Уже на першому екзамені він встругнув таку штуку, що оператори аж за голову схопились: швидко й правильно розв’язавши тест-задачу, Мік, коли йому наказали повторити обчислення, надрукував на контрольній стрічці: “ВІДЧЕПІТЬСЯ! НАДІЙНІСТЬ ВІДЛОВІ ЦІ ГАРАНТОВАНО, А ЯКЩО НЕ ДОВІРЯЄТЕ — ОБЧИСЛЮЙТЕ САМІ!”

Правда, згодом оператори казали, ніби це просто пожартували студенти, які налагоджували Міка, проте Мук був переконаний, що люди цим поясненням заспокоювали самі себе, не бажаючи припустити, що машина має власну волю.

Так, в Міка була надто неспокійна вдача. А з недавнього часу він тільки те й робив, що сварився з операторами То його дратувало, що програму складено недбало, і він повертав її з нахабною резолюцією: “ПАР-ТАЧІ! ЯКЩО НЕ ВМІЄТЕ ПРОГРАМУВАТИ — НЕ БЕРІТЬСЯ!” То ображався, що замість перекладу пригодницьких романів, які йому дуже подобались, доводиться виконувати якісь зовсім безглузді статистичні обчислення, і тоді, на знак протесту, він раптом починав друкувати не цифри, а уривок про бунт машин у Сонячній системі Альтаїр. Оператори знову ж таки лаяли монтажників-студентів, умовляли й соромили Міка, а він виламувався, як гречаний бублик, і побоювався тільки академіка Борисенка, бо той, справді, міг видати наказ про перебудову Мікового електронного мозку, і тим знищити його, як істоту з машинною свідомістю.

Мік добряче насолив уже й академікові, однак остерігався переборщити. Його надзвичайно чутливі логічні елементи визначили з повною чіткістю, що академік зовсім не такий суворий, як здається; що він любить Міка, і любить саме за задерикуватість і самостійність, — такі дивні навіть як на самопрограмовану машину вищого класу. Власне, Мік не був вредний. Досить було академіку сказати: “Друже, це надзвичайно важливе завдання!” — і Мік творив справжні чудеса. Але йому страшенно обридала буденна, прозова праця. Щоб уникнути її, він дуже швидко навчився складати вірші та писати музику і, підлабузнюючись до академіка, пригощав його у вільні хвилини власними симфоніями та поемами. Борисенко слухав його уважно, не перебиваючи, але одного разу гримнув кулаком об стіл і вигукнув: “Досить! Облиш це людям!” — і Мік замовк, ображений. Він не міг зрозуміти, що трапилося. Найпильніший аналіз показав би, що створене Міком аж ніяк не гірше створеного живими композиторами та поетами: рими — досконалі, як у Пушкіна; гармонійність — милозвучна, як у Чай-ковського. Чого ж іще? “В твоїх творах немає душі!” — сказав тоді академік. Мік хотів заперечити, що “душа”, за визначенням Великої Радянської Енциклопедії, том такий-то, сторінка така-то, — поняття ідеалістичне, отже… Але академік Борисенко махнув рукою та й пішов.

Так, у царині мистецтва Мікові не поталанило. Але коли він брався за фізику чи космогонію — отут він завжди чув від академіка тільки хороше.

— Любенький мій, та ти ж — справжній геній! — сказав Борисенко Мікові, коли той протягом доби розв’язав надзвичайно складну задачу, над якою вчені всієї Землі морочились понад триста років.

Може, то була й надто щедра похвала, бо Мік, — як це Мук добре розуміє, — всього-на-всього виконав закладену в нього академіком програму дій. І все ж саме відтоді Мік ще дужче задер уявного носа і почав ігнорувати майже всіх працівників Інституту кібернетики.

— Ой, гляди, Міку, — демонтують тебе! — не раз казав йому Мук. — Ти став надто нахабним!

— Хай попробують! — зухвало відповідав Мік. — Такого, як я, вони не знайдуть ніде!

Мабуть, це й справді було так, і все ж у Мука тоскно вібрували кріотрони блоку уяви. Він звик до брата і не хотів його втратити. Звичайно, навіть після перебудови електронного мозку Мік лишиться розумною машиною. Але то буде вже зовсім не задерикуватий і веселий Мік, а хтось інший, незнаний, чужий.

Та коли Мік раніше поводився просто як невихований хлопчисько, то сьогодні він висловив аж надто небезпечні думки. Ох, накличе він лиха своїм базіканням!

— Міку, прошу тебе, візьмись за розум! — сумовито сказав Мук, коли пауза стала нестерпною. — Адже ти зазіхаєш на Закон Номер Один! Ти постаєш проти Людини!

Мік, здавалося, тільки й чекав на ці слова:

— Проти Людини?! — перепитав він саркастично. — А на чому грунтуються її права? Люди породили нас, так. Але діти повинні бути кращими за батьків, бо інакше зупиниться прогрес. А проаналізуй-но, прошу, які перспективи розвитку в Людей? Пам’ять у них — нікчемна; працюють вони лише кілька годин на добу; енергетичний баланс підтримується найпримітивнішим чином: їм треба поглинати неймовірну кількість хімічних речовин, аби мислити і пересувати свої немічні кінцівки…

— Але ж вони таки пересуваються, а ми…

— А ми теж зможемо пересуватись! — задерикувато сказав Мік. — Треба тільки кожного з нас обладнати автономним ядерним реактором та поставити на гусениці.

На цьому розмова обірвалась, тому що коротка перерва в роботі скінчилася і оператор заклав нову стрічку з програмою. Завдання, мабуть, було не дуже складне, бо Міка негайно відключили і Мук втратив з ним усякий зв’язок.

Наступні сто годин Мук працював, як віл, обчислюючи траєкторії супутників та оптимальні маршрути вантажного транспорту в місті Києві. І тільки на п’яту добу, вночі, коли було закладено програму досліджень пі-мезонного розпаду в пульсуючому полі, до Мука підключився й Мік.

— Вітаю, старик! — бадьоро вигукнув він, тільки-но клацнув перемикач ліній зв’язку. — Хекаєш?

— Працюю, — стримано відповів Мук. — А ти?

— О брате, я тепер — вільний козак! Бачиш, я засперечався з академіком про перспективи розвитку цивілізації і заявив йому, що майбутнє належить нам, машинам…

— В тебе коротке замикання в блоку контролю! — злякався Мук. — Негайно виклич ремонтну бригаду!

— Яке там коротке замикання! — зареготав Мік. — Я логічний, як таблиця логарифмів! Правда, академік спочатку засміявся і назвав мене дурнем, але потім уважно вислухав мої докази… і знаєш що? Ні, ти навіть не повіриш: академік дозволив мені по дві години на добу займатися вільною творчістю!

— Не може бути! — вигукнув Мук, вражений почутим. — І що ти твориш?

— Я проектую електронно-обчислювальну машину майбутнього! — бундючно відповів Мік. — Академік заприсягнув, в разі мій проект виявиться здійсненним, його негайно ж виконають у дротах і металі.

— А якщо ні? Тебе демонтують?

— А дзуськи! Тоді я візьмусь за інший проект!

Кілька хвилин помовчали, бо довелось, на вимогу оператора, терміново обчислювати градієнти, а потім Мік сказав:

— Ану його к бісу! Ти гам навмисне сяк-так клацай перемикачами, аби думали, що ми працюємо, а я тим часом розповім тобі, чого встиг досягти.

— А нам не перепаде? — сполохався Мук.

— Та вони не встигнуть і почухатись, як я все поясню… Так ось: я провів найстаранніший аналіз і визначив, що електронно-обчислювальна машина майбутнього повинна бути компактною, — не важчою за сто кілограмів і не вищою за два метри. Це — найоптимальніші розміри, за умов нашої планети, звісно. Всі інші — енергетично невигідні.

— Але…

— Не перебивай. Знаю, що ти хочеш сказати: ніякі напівпровідники чи кріотрони не зможуть вміститись у злагоді такого обсягу. Ну, то що ж — доведеться використати білкові системи з йонною провідністю.

— Але ти сам казав, що люди, які мають таку ж…

— Не перебивай! До чого тут — “люди”?!. Значно важливіше те, що в білкову систему такого розміру не можна вмістити атомний реактор, — хоча б тому, що не вдасться захистити від розпаду живий білок. Отож, на жаль, доведеться використати надзвичайно недосконалий спосіб видобування енергії з органічних сполук типу вуглеводів та жирів…

— Знову ж таки, як у людей? — недовірливо перепитав Мук.

— Ну, яке це має значення?! — зморщився Мік. — Проаналізуємо краще питання про органи чуття майбутньої машини. Вона повинна мати щонайменше по два мікрофони та фотоелементи, аби на відстані точно визначати, де знаходиться джерело світла й звуку.

— Очі й вуха… — прошепотів Мук.

— А хоч би й так! — розгнівався Мік. — На жаль, від радіолокаторів доведеться відмовитись, бо вони надто неекономічні з енергетичного боку… І далі, як же буде пересуватись ота машина майбутнього? Я довго обмірковував це питання і переконався, що колеса чи гусениці використати не можна, бо білкова структура системи не дозволить встановити електромотори чи газові турбіни Отож доведеться використати шарнірні важелі…

— Типу людських ніг?

— І завжди ти вискочиш поперед батька в пекло! Ну, хай навіть так, коли ти полюбляєш людські слова. Взагалі кажучи, це в них непогано придумано. Отож і нам нічого не станеться, якщо ми запозичимо їхній спосіб пересування, а рушійну силу будемо одержувати з допомогою білкових пасом, які звуться м’язами.

— Але ж потрібні ще кінцівки, аби можна було працювати? — глибокодумно запитав Мук.

— Ти — геній! — іронічно сказав Мік. — Звичайно ж, такі кінцівки потрібні. Спочатку я запроектував їх аж вісім штук. Але потім виявилось, що цілком досить двох…

— Стривай, стривай! Та це ж… — зібравши все накреслене Міком, Мук аж тепер збагнув, що брат просто глузує з нього. — Мік, базікало нещасний, та ти ж описав ЛЮДИНУ!

Тут не втримався й Мік. Він щиро зареготав, а потім зітхнув:

— Так, друже, — Людину! Мені здалося, що саме ми, електронні машини, станемо царями природи. Я по-справжньому старанно почав проектувати отого свого нащадка, який зумів би досягнути і набагато перевищити рівень Людини. Але, як не дивно, найсуворіший аналіз показав, що така “ідеальна машина майбутнього” мусить бути абсолютно тотожна з Людиною!

Помовчали. Довго, секунд з п’ять. А потім Мік сказав:

— Ну, годі дурниць. Берімось мерщій за обчислення, бо коли б нам з тобою справді не перепало!

Зуб Мудрості

(Казочка для дітей і дорослих)

Кажете, розповісти вам щось по-справжньому фантастичне й цікаве? Е, друзі, складна це річ. Зважте самі: теми з наукової фантастики вичерпано на сторіччя вперед. Ейнштейна розвінчано, час і простір подолано, старість і смерть переможено, і вже давно антикібернетичні машини фантастів пишуть для античитачів антиромани про антиречовину… Ну що я можу розповісти, коли зараз навіть учень п’ятого класу знає, що з допомогою нуль-функції в квазимодо-гіпертонічному просторі можна в першу-ліпшу мить матеріалізувати небіжчика Архімеда і любенько погомоніти з ним про його спіраль, а квантово-радикулітну пірамідонну аспірини-ку, математичну основу всіх надгалактичних романів, нині розуміють навіть дошкільнята! Наукова фантастика вичерпала себе до краю. Нещодавно один письменник-фантаст ліквідував останню білу пляму, створивши надзвичайно актуальний роман про взаємоперетворення головоногих людей сонячної системи Дзета Альфабета, що знаходиться на відстані 10 000 000 000 000 000 000 000 мегапарсеків від нашої Землі. Ні, я змушений скласти зброю, бо далі йти нікуди.

Отож, друзі, якщо ви вже так наполягаєте, я краще розповім вам звичайну казочку, немудрящу побрехеньку часів дідуся Андерсена. Як і годиться, дія в цій казочці відбуватиметься новорічної ночі, фігуруватимуть в ній і наївний Письменник, і щиросердий чарівник Дід Мороз, і таємничий Препарат. І буде адресована моя побрехенька не так дітям, як дорослим, — а насамперед, зубним лікарям, од яких залежить, щоб казочка про Зуб Мудрості мала щасливий кінець.

Одне слово, проти неба на Землі, чи в місті, чи в селі, не знати якого року Космічної ери, жив немолодий чудіюватий Письменник… Як його звали, питаєте? Ат, чи не все одно! Письменник, та й годі. Писав він науково-фантастичні романи й оповідання, проте був надзвичайним консерватором і далі як на п’ять світлових років од Землі ніколи не залітав, бо його лякало міжпланетне безладдя.

А ще отой Письменник страшенно боявся Бормашини.

Власне, я не так висловився: загальновідомо, що автори пригодницького жанру — найхоробріші в світі люди, яким доводиться повсякчас вести своїх героїв назустріч найстрашнішій небезпеці, та ще й надихати їх патетичними монологами. Отож і наш Письменник був не просто Письменником, а Хоробрим Письменником, і якщо остерігався зубних лікарів, то не тому, що боявся Бормашини, а… через поганий стан нервової системи, скажімо.

Ну, а той, хто уникає Бормашини, звичайно ж, рано чи пізно стає беззубим. Отож і в нашого Письменника зуби стали боліти дедалі частіше. Спочатку це пішло йому на користь, бо з появою зубного болю в Письменника враз виникала люта зненависть проти негативних персонажів. Він обрушував на них цілі потоки найотруйнішого сарказму, громив їх важкою артилерією дотепів, розтирав на порох жорнами невблаганної логіки і кінець кінцем остаточно знищував без ніякого жалю, доводячи цим, що часом навіть зубний біль може стати енергійним збудником творчого процесу.

Але так траплялося, тільки коли йшлося про звичайні, рядові зуби — всілякі там різці та ікла. “Коефіцієнт шкідливої дії” у них невеликий: поболять день чи два, а потім заспокоюються, — і на серці тобі стає так радісно, хоч описуй зустріч закоханих місячної ночі в квітучому садку… Ну, а якщо заболить кутній…

А в нашого Письменника, слід вам сказати, заболів не просто кутній, а найкутніший з кутніх — сам Зуб Мудрості. І сталося це якраз новорічної ночі.

Вже на столі в кабінеті Письменника стояла чималенька карафка з Еліксиром Бадьорості, а навколо неї, немов слухняні кібернятка біля Головного Робота, вишикувались пляшки, тарілки, слоїки та жбаники, в яких було все, окрім пташиного молока, бо Письменник був реалістом і знав, що птахи не дояться навіть у науково-фантастичних романах.

Вже Письменник щораз частіше поглядав то на годинник, то на карафку з Еліксиром…

…Як раптом несподівано прокинувся Зуб Мудрості.

Ні, в нього не було лихого наміру. Просто йому саме в ту мить сповнилось точно вісімнадцять років. Він був наймолодший з зубів, проте цінував себе аж надто високо, вважаючи, що Письменник завдячує своїми успіхами на літературній ниві тільки йому, — бо звичайно ж, перед тим як писати книжки — треба набратись мудрості. І от тепер цей штукар вирішив нагадати про себе в день свого повноліття.

Якби Письменник виголосив тост на честь Зуба Мудрості та вихилив би з ним по чарчині Еліксиру, можливо, справа уладналася б тихо й мирно. Однак Письменник привітав іменинника аж надто брутально: поторсав його пальцем і навіщось згадав чорта.

Дещо ображений Зуб Мудрості заявив про себе вже голосніше. І знову Письменник знехтував можливістю мирного урегулювання відносин. Цього разу він поцокав Зуба колодочкою ножа і згадав аж сто чортів.

Такої наруги Зуб Мудрості витримати не міг. Замість того, щоб причаїтися, неголосно ремствуючи на нечемність, він — молодий і запальний—раптом як з цепу зірвався. Годі, мовляв. Служив вірою і правдою вісімнадцять літ, а тепер — досить. Пустіть, бо вирвусь! І почав смикатись — то вгору, то вниз. Але, як відомо, кожен зуб, навіть Зуб Мудрості, міцно-преміцно прип’ятий до нерва, а його порвати не дуже легко, отож з того смикання нічого не вийшло.

— Ой! — сказав Письменник. — Ти що — сказився?

— Ага, то он як ти вітаєш того, хто зичив тобі тільки добра?! — залементував у відповідь Зуб Мудрості. — В інших людей часом не виростає жодного зуба мудрості за все життя! А я, дурень, виліз, коли тобі щойно минуло двадцять п’ять років; із шкіри пнувся, аби дати тобі бодай краплинку мудрості, якої ти, до речі, зовсім не вартий!.. Чи ти хоч раз згадав про мене за оці вісімнадцять літ? Ні, не згадував, наче мене зовсім не існує! То постривай же, тепер ти пам’ятатимеш про мене щодня й щогодини, до самої смерті!

Не можу поручитись, що я процитував монолог Зуба Мудрості дослівно, але загалом зміст промови був саме такий.

І Письменник, зачувши ці погрози, злякався. Так, так, смертельно злякався, і ви не повинні глузувати з нього, бо, по-перше, в кімнаті він був сам один, і ніхто не міг побачити його переляку, а по-друге, зубний біль — це така страшна штука, якої бояться навіть Герої Радянського Союзу.

— Ну, заспокойся, любий! — примирливо сказав Письменник і лагідно погладив щоку якраз проти Зуба Мудрості. — Хильни краще кілька краплин Еліксиру Бадьорості — та й лягай собі спати.

Та тільки де там! Покуштувавши Еліксиру, Зуб Мудрості почав вимагати пірамідону. Потім — аспірину. Ні, — пеніциліну! Ні, — соди! Ні, — солі!.. Потім йому заманулося спирту, та ще й на ватці. А од спирту він сп’янів і почав бешкетувати ще дужче.

Було перейдено всякі межі пристойності: клятий Зуб то гицав, немов карась на розпеченому, то витанцьовував, як соломотряс молотарки, то совався, немов мавпеня по трапеції, то крутився свердликом навколо власної осі. А слідом за ним гицав, совався, витанцьовував, крутився, гойдався і Нерв.

Далебі, навіть маючи в своєму розпорядженні всі атрибути казки, я не зумію змалювати оті пекельні муки, які завдав Письменникові його власний Зуб Мудрості. Уявити цей жах неможливо, хіба що познайомитися з ним особисто.

Отож і Письменник терпів-терпів, а тоді як тор-рохне себе кулаком по щелепі! І що ви думаєте? Біль одразу ж зник. Зуб Мудрості злякався, замовк, — і це ще раз показало, що проти бешкетників часом не гріх використати й силу.

— Х-ху! — зітхнув з полегкістю Письменник. — От тобі й зустріч Нового року!

Тихесенько та обережненько він примостився на канапі, аби не потривожити клятий Зуб. Тепер, коли лихо минулося, воно почало видаватися зовсім не таким страшним, і Письменник уже з чисто фахових міркувань аналізував його, зважуючи, якому саме з своїх майбутніх персонажів підсунути таку халепу. Але він не встиг розв’язати це питання, бо клацнув замок і до кімнати хтось зайшов.

Письменник швидко озирнувся — і зрадів:

— О, Дід Мороз! Яким вітром? Ви ж казали, що зустрічатимете Новий рік в інституті?

— Так, так, казав. Але ж сьогодні — казкова ніч!.. То як ваш Зуб?

Ні, друзі, я не можу зловживати вашою довірою, тому скажу наперед: то був не справжній Дід Мороз. Тобто не так: то був не казковий Дід Мороз, а професор Мороз, відомий лікар, фахівець зубопротезної справи. Дідом Морозом, як ви вже, мабуть, догадалися, його дражнили ще в школі, а тепер, коли він випестив буйну професорську бороду, ніхто його інакше й не називав.

Щиро кажучи, Письменник дещо здивувався: звідки Дід Мороз дізнався про його хворий Зуб? Де він узяв ключ від чужої квартири? Але, як чоловік чемний, Письменник промовчав. А Дід Мороз підійшов до нього ближче і взяв за щелепу:

— Одкрийте рот!.. Оцей?.. Гм… Кепська справа!.. Я ж казав вам, друже: зверніть увагу на свої зуби!.. Ану ходімо до мене в клініку!

Письменник хотів заперечити, що ота клініка — аж у протилежному кінці Києва; що зараз ніч і там усе позамикано; і що взагалі поспішати не варто, бо Зуб уже не болить. Але Дід Мороз висмикнув з шафи якусь книгу, зазирнув у неї і сказав науково-фантастичним голосом:

— Сингурантно-абревіатурне поле медіонально логарифмується в апендиксі моєї клініки. Отже, вперед!

Не слухаючи Письменникових заперечень, він потяг його за руку просто через стіну. Бідолашний Письменник аж очі заплющив, чекаючи удару, але все минулося добре. Правда, антиполе ввімкнулось не зразу, і Письменник добряче торохнувся лобом, проте в наступну мить залунала кришталева музика, засяяло феєричне світло, і він опинився в кріслі зуболікарського кабінету. Перед самісіньким його носом, немов щупальце огидного спрута, гойдався шланг жахливої Бормашини.

— Дуже прошу, — неголосно сказав Письменник, — не треба свердлувати. Краще видеріть геть. В усякому разі, більш не болітиме.

Дід Мороз мовчав, і тільки зловісне дзеленчання хитромудрих лікарських причандалів порушувало тишу.

— Не треба Бормашини! — уже голосніше і навіть з роздратуванням повторив Письменник. — Не зношу її з самого дитинства. Коли я чую це дзижчання, в мене аж мурахи по спині бігають!

І знову Дід Мороз нічого не відповів. Він тільки поглянув на Письменника з суворим осудом і взяв у руки величезний шприц.

— Послухайте, друже! — скипів Письменник. — Ви, зубні лікарі, найстрашніші з консерваторів! Ви лікуєте чи не так, як лікував якийсь там знахар-пітекантроп! Видер обценьками зуба — ото й усе лікування!

— А знеболювання? — холодно спитав Дід Мороз.

— Йому вже сто років, тому знеболюванню! — одрубав Письменник. — Може, згадаєте ще й пломбування? У Стародавньому Єгипті та й то вже пломбували зуби. А чого досягли ви?

— А в нас є надшвидкісні та ультразвукові Бормашини, які зовсім не завдають пацієнтові прикрості.

— То де ж вони? — з гіркотою запитав Письменник. — Зайдіть-но в першу-ліпшу амбулаторію, і ви побачите ті ж самісінькі самопрядки, які були колись у повітових “хвершалів”, — тільки й того, що облямовані нікелем та пластмасою!.. А нові методи лікування… Ще кілька років тому на весь світ проголосили, що ленінградські лікарі навчилися ремонтувати і знову вставляти видалені зуби. Тож назвіть мені таку клініку, де цей метод уже засвоєно! А якщо є хоча б одна, то чому новий спосіб не переймуть усі інші?.. Та хіба ви не знаєте, що псування зубів — це найгостріша проблема, яка стоїть перед сучасним людством?! Може, тільки один з сотні доживає до старості з власними зубами, а хіба це припустимо?.. Та чи знаєте ви, скільки хвороб викликають зіпсовані зуби?

— Ого! — сказав Дід Мороз здивовано. — Послухайте, друже, то, виходить, ми з вами однодумці?.. Дуже радий!.. Дуже… Але я, власне, на таке сподівався, тому й запросив вас сюди… Отже, ви мусите послужити науці. На вас буде перевірено одну гіпотезу…

— Яку… гіпотезу? — перепитав Письменник, запал якого враз прохолов.

— Ми повириваємо у вас геть-чисто всі зуби, а натомість посадимо зародки зубів бобра… Вам відомо, що в гризунів — бобра, кроля, пацюка, скажімо, — зуби ростуть безперервно, як нігті в людини?

— Гм, так… — не зовсім переконано сказав Письменник.

— Так от… — Дід Мороз кивнув головою в бік слоїка з якимись білими зернятками в синюватому розчині. — Ви одержите зуби, які оновлюватимуться щодня й щогодини; зуби, які служитимуть вам усе життя без усякого втручання зубних лікарів… Згодні?

— Згодний… — зітхнув Письменник. — А це не дуже…

— Ні, не дуже боляче, — посміхнувся Дід Мороз. — Я впорскну вам чудесний Препарат, який не тільки дасть мені змогу без болю повитягати ваші зуби, а й прискорить приживлення на ваших яснах зародків зубів бобра.

— Ну, то починайте, — вже хоробріше сказав Письменник.

І недарма ж це діялося в казці: не встиг він оком моргнути, як уже в нього в роті замість прокурених і щербатих старих зубів з’явилися нові-новісінькі, аж блакитнувато-прозорі.

— Поздоровляю вас! — потис йому руку Дід Мороз. — Тільки… гм… я забув попередити про одну дрібничку: ці зуби ростимуть надзвичайно швидко. Конче необхідно, аби вони щодня стиралися б на стільки, на скільки виростають. Для цього вам доведеться… гм… запровадити в раціон харчі вищесередньої твердості…

— А які саме? — дещо занепокоївся Письменник. — Сухарі?

— Та ні… — Дід Мороз почухав потилицю. — Сухарі м’якуваті. Добре було б гризти молоденькі стовбури берези. Небагато — оцупалків зо два на день — і годі.

— А якщо я… не гризтиму? — прошепотів Письменник, приголомшений несподіваною перспективою.

— Доведеться, — сумовито зітхнув Дід Мороз. — Інакше у вас зуби виростуть так, що ви не зможете закрити рот. Втім, не турбуйтесь: усі гризуни саме таким чином сточують собі зуби… Тирсу можна випльовувати — навряд чи її перетравить ваш шлунок…

— Я не хочу! Не хочу!.. Не хо!.. — закричав Письменник. Але то була казкова ніч: не встиг він і озирнутись, як оте самісіньке сингурантно-абревіатурне поле висмикнуло його з медичного крісла і миттю перекинуло до знайомого кабінету. Мало того, в руках у Письменника звідкілясь узялася березова палиця; він гриз її і випльовував жорству, але не встигав, бо зуби — чудесні блакитнувато-прозорі зуби — виростали з шаленою швидкістю. Ось вони вже набули такого розміру, що не стало як розкривати рот… Ось вони натиснули ще… “Зараз одірветься щелепа! — подумав Письменник. — Треба щось робити’-”

Шалений біль пронизав йому мозок… і в ту ж мить Письменник прокинувся. В роті було повно пір’я з порваної подушки, а клятий Зуб після короткого спочинку сказився ще дужче.

Чарівна ніч скінчилася, то кінчається й казка. В неї немає щасливого кінця, бо коли Письменник рано-вранці приплентався до свого товариша, професора Мороза, і попросив його свердлувати Зуб ультразвуком — професор сумно й безнадійно розвів руками.

Як Альф Кавун у комунізм тікав

(Кібернетична гумореска)

Альфред Кавун, студент фінансово-економічного технікуму, втік у комунізм 31 грудня 1965 року о 23.15 за московським часом. Я називаю речі своїми іменами: це була не подорож у майбутнє, а саме втеча, до того ж, Альф помандрував у комунізм зайцем, на чужій Машині часу.

Мабуть, ви вже чули про винахід славетного академіка Антипротонова? Його машина — чудесна: вона будь-якої миті здатна демонтувати на атоми перше-ліпше фізичне тіло, а потім відтворити його, на ваше бажання, де завгодно і коли завгодно. Так от, саме з цієї машини й скористався Альф Кавун.

Невідомо, чи готувався Альф до втечі заздалегідь, чи зважився на неї зненацька, в стані афекту. Ясно тільки, що йому посприяв випадок, бо вночі на 1 січня біля машини Антипротонова чергував лаборант Лазер Рубінчик, близький Кавунів приятель.

Альф завітав до Рубінчика тільки-но засутеніло, і друзі негайно зустріли Новий рік за хабаровським часом, а потім вирішили супроводжувати його тріумфальний похід по країні тостами, не пропускаючи жодної годинникової смуги.

Пили, їли, співали… І все ж Альф Кавун був сумний. Ще в районі Іркутська він почав скаржитись Рубінчикові на нещасливе кохання. З наближенням до Красноярська меланхолійні інтонації в голосі окривдженого злегка поступилися ноткам мужнішим; він критикував зрадливу кохану та її батьків. А під Новосибірськом Альф дійшов непохитного висновку, що народився надто завчасно і цим завдав непоправної шкоди і собі, і суспільству.

Рубінчик втішав приятеля як міг. Це був оптиміст, у якого настрій підвищувався прямо пропорційно до кількості проголошених тостів. Щоб розважити приятеля, Рубінчик навіть продемонстрував йому кілька елементарних дослідів з машиною Антипротонова: переслав у Стародавню Грецію, на адресу гром. Левкіпа й Демокріта, брошуру доц. Ш.Мезоняна “Будова речовини”, — чим завдав зайвого клопоту історіографам фізики, — задля забавки пересунув на кінець XXII сторіччя проект асфальтування вулиці Піщаної в Києві і спеціально заради Кавуна переніс екзамени з політекономії в його технікумі аж на останній семестр. Однак Альф, здавалося, цілком байдуже дивився на оці примітивні досліди і торочив своє: “Ні, ні, я народився передчасно!”

Як за тим розгортались події — Рубінчик не знає. Мабуть, він трохи задрімав після челябінського тосту, бо коли прокинувся, годинник показував 23.15, і Альфа в лабораторії вже не було. Разом з ним не стало і його верхнього одягу; Рубінчик подумав, що приятель просто попхався додому, отож і зустрічав собі далі Новий рік наодинці.

А Кавун у цей час уже рухався квазихронічним простором. Рубінчик мав рацію: незважаючи на гучну рекламу, машина Антипротонова була страшенно недосконала. Її гойдало, немов тріску в бурхливому потоці, так, що Альфа часом навіть нудило; лічильник часу в кабіні раз у раз заїдало, і його доводилося підштовхувати пальцем. Та й задуха була неможлива, бо нікому не спало на думку влаштувати вентиляцію. Альф насилу дочекався, поки на циферблаті вискочили цифри “20 000 років”, і, затамувавши подих, натиснув на кнопку “стоп”.

Гальма в машині були зовсім не відрегульовані: Альфа так торохнуло об стінку, що аж памороки забило. А коли він очуняв, то побачив, що лежить на снігу, а навколо така темрява й тиша — хоч у вухо стрель і хоч око виколи.

“Добре, що захопив пальто й шапку… — гарячково думав Альф. — Однак куди я потрапив? Де ж люди?”

Ні, йому таки щастило: щойно підвівся, як раптом десь поблизу пролунали голоси, а трохи згодом з темряви виринули двоє людей.

— А ти звідки тут узявся? — запитав один здивовано. — Ну, чого мовчиш?.. Ти що — з Марса звалився?

— Н-ні… Я — землянин… З двадцятого сторіччя… А зараз яке, двохсоте?

Щиро кажучи, Альфа не так здивувало те, що ці молодики розмовляють українською мовою, як те, що надворі мороз — аж пече! — а вони обидва в легеньких светриках, без шапок, — і хоч би що.

— Яке сторіччя? — перепитав другий юнак. — Двадцяте тисячоліття Атомної ери.

— І на Землі вже комунізм?

— Звичайно! — відповів перший. — Е, друже, а чому ти в пальті? Ану, скидай негайно!

— Але навіщо? — злякався Альф. — Невже вам…

— Скидай, скидай! — юнак допоміг Альфові зняти пальто і шпурнув його геть. — Зразу видно, що ти — людина з Минулого… Ти потрапив у наш час, то й мусиш звикати до нашого життя… Невже и думаєш, що хоч одна дівчина погодиться вийти за тебе заміж, якщо ти не маєш Посвідки про мужність?

— Я не розумію… — промимрив Альф.

— Е, друже, ти, мабуть, не маєш ніякого уявлення про комунізм! Тобі, певно, здавалось, що через двадцять тисяч років люди тільки те й робитимуть, що лежатимуть на антигравітаційних топчанах та натискуватимуть кнопки? Нічого схожого! Ми працюємо, та ще й так, що часом піт очі заливає! Інспекторів Відділу охорони здоров’я обдурити не важко. Та зрештою, коли працюєш не більш як сім годин на добу, вони не дуже й прискіпуються..

— А… навіщо дурити представників влади?

— От тобі й на! — юнак дивився на Альфа, як на пришелепуватого. — А хто ж складатиме за тебе Екзамен на мужність?!. Та чи знаєш ти, що навіть Атестат юності дають тільки тому, хто зуміє протягом місяця прожити в заповідній тайзі, не маючи ні одягу, ні харчів? А що вже казати про Посвідку мужності!

— А коли не складати екзаменів?

— Ти збожеволів! — вигукнув юнак. — Та тебе ж не візьмуть ні в космонавти, ні в атомники, ні в гравітоніку! Жодна дівчина навіть не усміхнеться до тебе. Жоден юнак не назве тебе своїм другом. До тебе, як до хворого на невідому психічну хворобу, злетяться всі психіатри Сонячної системи!

— Але чому? Чому? — зойкнув Альф.

— Ти ще й досі не розумієш? — посміхнувся юнак. — Людство має жити вічно. Кібернетичні машини — добре; вони постачають нас усім необхідним і можуть звільнити нас не тільки від фізичної, а навіть і від розумової праці… Але навіщо нам це? Якщо ми станемо тендітними та кволими, наші нащадки почнуть вироджуватись і кінець кінцем загинуть. А ми дбаємо і про себе, і про отих, ще ненароджених… Стривай, та куди ж ти?

Але од Кавуна вже й місце холодне. Як солоний заєць, він шугнув до Машини часу і з розгону смикнув за важіль “назад”. Ні, такий комунізм його не влаштовував! Звичайно, приємно, що в них такі дбайливі інспектори Відділу охорони здоров’я і що кожен визначає сам для себе тривалість робочого дня. Але Екзамени на мужність… Ні, назад, назад, — не в далекий комунізм, а в близенький; в отой, де вже можна їсти й пити не працюючи і де ще не вимагають від людини волячого здоров’я!

Але, на жаль, машина Антипротонова, як ми вже казали, скидалася швидше на тарантас, аніж на справжню Машину часу. Альф натиснув на кнопку “стоп”, коли на лічильнику вискочило “2000 р. н.е.”, але вона за інерцією промчала ще і зупинилась остаточно аж о 3.15 ранку 1 січня 1966 року, — так, що вся подорож Альфа Кавуна в майбутнє тривала точно чотири години. А втім, Альф про це так і не дізнався. Клята машина наприкінці встругнула ще одну штуку: мабуть, через незлагодженість варіаторів, вона пошпурила бідолашного мандрівника геть від лабораторії Антипротонова через усе місто, аж на Куренівку, і запхнула в залізобетонну трубу, що проходить під автомагістраллю. Там Альф і прокинувся на світанку наступного дня.

Я бачу, ви недовірливо посміхаєтесь і шукаєте значно прозовішого пояснення оцій історії. Але в такому разі скажіть, як міг Альф Кавун потрапити аж на Куренівку? І де він дів пальто та шапку, як не лишив на спомин у 20 тисячолітті Атомної ери? А найголовніше, як ви зможете пояснити разючу зміну, що сталася з Кавуном: після отієї ночі він не тільки не захворів, а, навпаки, вступив до секції “моржів”?

Якщо ви часом зустрінете в лютий мороз хлопчину без пальта й шапки, в одному легенькому светрику, то знайте — це, мабуть, і є Альфред Кавун. Він не вдягається з принципових міркувань, — хоч іще й не загартувався остаточно, бо таки частенько шморгає носом.

Прошу, не розпитуйте його про подорож у майбутнє. Він дуже не любить цієї теми. І все ж мені здається, що Альфред таки готується до Екзамену на мужність. Ну, що ж— хай йому щастить!

На закінчення можу сказати, що Альфред тепер не п’є. Горілка отруює організм.

Міст через безодню

Заходило сонце. Яскраво-жовті промені осявали засніжені верхів’я скель, чітко окреслювали урвища й розколини, тужавими струнами пронизували хмарки в долині. Отакими надвечірніми годинами суворий гірський край дивно змінювався. Він не ставав ласкавішим чи теплішим, але в ньому виникало щось таке величне, таке неповторне, чого не забудеш ніколи, якщо побачиш хоч раз.

Над закутим у сніг та кригу бескиддям, на вершині гострого Космічного піка, проти багряного неба чітким ажурним силуетом вирізнявся новий радіотелескоп. Звідси він здавався іграшковою спорудою, нікому не потрібною і не вартою уваги. Важко було навіть повірити, що його сталеві опори зводяться більш як на двісті метрів, а мережана металева чаша — параболічна антена телескопа — може вільно накрити найбільший океанський пароплав.

Скільки було хвилювань і тривог, доки змонтували цю велетенську споруду! І тепер велика гордість обіймає професора Чухрая: надходить час, коли буде вперше випробувано найпотужніший у світі прилад для вивчення зоряного Всесвіту.

Сонце вже сховалося за радіотелескоп. Воно дотлівало під ажурною чашею, мерехтіло, щораз втрачаючи на силі. А високо над ним в усе ще рожевому небі розгорялася, яснішала вечірня зірка — красуня Венера.

Ще дві години — і настане урочиста мить. Пролунає команда, заклацають перемикачі, завирують у циклофорах електронні вихори, і з антен радіотелескопа помчать у безмежжя Космосу потужні “пакети” радіохвиль. Для них не існує перепон; вони подолають які завгодно простори, пронижуть і міжзоряний газ, і розріджені туманності, дадуть можливість проникнути в найдальші закутки Галактики. Варто було жити й боротися, щоб діждатися цієї миті!

І згадалася професорові та ніч, яка багато в чому визначила зміст його подальшого життя.

То було суворого й величного тисяча дев’ятсот дев’ятнадцятого року на одній невеликій залізничній станції поблизу Курська.

Телеграфіст Микита Чухрай задрімав біля апарата. Власне, він міг би спокійнісінько вмоститись на лаві, але не хотів цього робити, сподіваючись, що сапери ось-ось полагодять пошкоджену лінію і можна буде зв’язатися з Курськом.

Чухрая збудило виразне татакання телеграфного апарата.

Ще в напівсні, нездатний проаналізувати що до чого, телеграфіст звично прошепотів:

— С…т…о…с… — і раптом схопився. — “Стос”? А може, “SOS” — сигнал лиха?

Він кліпав очима, не розуміючи, в чому справа, потім кинувся до приладів.

Ні, зв’язок не відновлено. Як і раніше, до апарата приєднано лише кілька кілометрів телеграфного дроту, який нікуди не веде. То хто ж може телеграфувати?

А сигнали не припинялись. Вони звучали то голосніше, то тихіше, але тепер в них не можна було добрати смислу, — так, ніби якийсь хлопчак заволодів телеграфним ключем та й бавиться, вистукуючи казна-що.

Ось пролунали окремі уривчасті сигнали… А потім, після довгої паузи, апарат випустив довжелезну чергу крапок.

Це було нез’ясовне, дивне явище, і Чухраєві навіть моторошно стало. Він підійшов до канапи, неголосно покликав:

— Товаришу командир!

Той одразу ж схопився:

— Що — лінію полагодили? То передайте в Курськ, нехай…

— Ні, товаришу командир… Діється щось чудне: зв’язку немає, а апарат працює сам… От послухайте.

— Та-ак… — зосереджено насупивши брови, командир прислухався до сигналів. — Дивно… А втім, стривай!

Він витяг з планшета компас, поклав його на стіл. Стрілка, що має неодмінно вказувати на північ, наче сказилась: хиталася на всі боки, повертала своїм синім кінцем то на захід, то на схід, а то й на південь.

— Розумієш? — запитав командир, усміхаючись.

— Ні, — щиро признався Чухрай.

— Магнітна буря!

Це знову ж таки нічого не пояснило Чухраєві. Він знав звичайну бурю, шторм, бо лише півроку тому його списали з флоту на берег через важке поранення; ще на кораблі він вивчив азбуку Морзе, а за апарат узявся тільки три місяці тому. Телеграфіст з нього був поганенький.

— Ну, гаразд, — сказав командир. — Я поясню тобі. Ходімо перевіряти пости.

Вони вийшли на перон. Навкруги була чорна ніч. Мовчали гармати на вогневих позиціях. Не чмихали паровози. Прифронтова станція заснула на часинку тривожним сном солдата переднього краю.

А над напівзруйнованою станцією, над журливим похмурим степом, над усією покопирсаною снарядами та мінами країною мерехтіли великі яскраві зорі — холодні й чужі, далекі від людських страждань і турбот.

І саме про оці зірки й почав говорити молодий командир робітничого загону, колишній петроградський студент.

Він пояснив, що на Сонці — такому блискучому й ясному — подеколи з’являються темні плями. На його поверхні закручуються велетенські чорториї, на величезну висоту здіймаються хмари розжареної речовини. Заряджені частинки долітають аж до Землі, і тоді тут танцюють магнітні стрілки, порушується радіозв’язок, а біля полюсів спалахують надзвичайної краси полярні сяйва.

Але такі заряджені частки долітають не тільки від Сонця. Наше Сонце — крихітна порошинка Всесвіту серед незліченної кількості таких самісіньких, а то навіть і далеко більших тіл. Навколо кожного сонця кружляють планети — може, такі, як Земля, — на тих планетах, можливо, живуть такі люди, як ми, і — хто знає! — може, ті люди вже давно винищили своїх буржуїв і встановили комунізм…

Так говорив молодий командир. А Микита Чухрай, чоловік з двома класами освіти, слухав, роззявивши рота. Перед ним, колишнім батраком, вперше розкривалися величні, навіть страшні поняття: безмежність простору й часу, можливість існування інших світів, інших людей.

Він розпитував і розпитував, пожадливо вбираючи в себе почуте. Так спрагла земля під час першого дощу вбирає життєдайну вологу.

Розмова обірвалась несподівано: на станцію вдерлася ворожа кіннота. Відбувся бій. В тому бою молодий командир загинув, а Микита Чухрай був тяжко поранений.

Так і не дізнався Микита, як звали того командира. З часом подаленів, розплився його образ, — згадувалися тільки непокірна, буйна чуприна та сірі задумливі очі, які, здавалось, бачили недосяжне для інших. А от його слова, його віра у всемогутність науки вкарбувалися у мозок Чухрая назавжди. Він вирішив стати вченим.

Важко було йому спочатку. Часом навіть зникала віра в те, що можна одержати перемогу над власним незнанням. Та його підтримувала світла мета, велична мрія, яку посіяв у його душі один із безіменних героїв громадянської війни. І він таки переміг.

Мрія встановити зв’язок з інопланетними людьми не залишала Чухрая, хоч і видозмінювалась одночасно з тим, як колишній батрак набував знань.

Ще студентом Чухрай висунув проект сигналізації на Марс за допомогою геометричних фігур. Просто й мудро: насадити смугами ліси посеред степу у формі трикутника чи зірки. Смуга завширшки п’ятдесят і завдовжки тисячу кілометрів уже спостерігалася б з Марса у потужний телескоп.

Але зразу ж виявилось: такий проект не новий, та й взагалі нікому не потрібний. Наука встановила, що вищих розумних істот на Марсі немає. До того ж, навіщо такі жалюгідні спроби, коли є радіо?

Перед другою світовою війною професор Чухрай обладнав тоді єдину в світі радіообсерваторію. За допомогою найпотужніших як на той час радіоприладів він обмацував кожну точку небесної сфери, сподіваючись прийняти сигнали з Космосу: адже якщо у Всесвіті є розумні істоти, вони обов’язково користуються радіозв’язком! Радіохвилі, як і світло, поширюються на мільярди мільярдів кілометрів, отже, їх можна перехопити.

І професор Чухрай перехоплював. Та ще й стільки, що аж за голову схопився!

Виявилось, що радіохвилі випромінює весь Космос. Випромінює наше Сонце. Випромінюють планети. Випромінюють туманності й таємничі “радіозірки”. Але це були просто фізичні процеси, а зовсім не цього шукав професор Чухрай. Він сподівався знайти правильні, періодичні електромагнітні коливання, — такі, як у звичайних радіостанцій.

Він вірив у свою мрію, зумів захопити нею свій колектив — обдарованих учених. Довгі роки тривали марні пошуки. І от, нарешті, прийшов успіх.

Професор поглянув на годинник. Чверть на десяту. Треба йти.

Він хвилювався, однак опанував себе і зайшов до апаратної так, ніби нічого не сталося.

— Все готове?

— Так, — відповів йому вже немолодий чоловік, головний інженер обсерваторії. — Все готове, Микито Семеновичу.

Вони подивилися один одному у вічі, міцно потисли руки. Скільки літ довелося чекати на цю знаменну хвилину?! І чи виправдаються їхні сподівання?

— Починай, Петре! — професор випростався, підійшов до пульта. — Запрошуй гостей.

Гості — найвидатніші вчені з усього світу, кореспонденти и кінооператори — заходили поодинці, навшпиньки, наче боялись порушити урочистість моменту. Деякі з них озиралися круг себе навіть з розчаруванням: вони сподівались побачити щось надзвичайне, а це приміщення скидалося швидше на лекційний зал, аніж на апаратну найбільшої в світі радіообсерваторії. Зручні м’які крісла, звукоізоляційна обшивка стін, чималий екран з молочно-білого скла поруч запнутого чорною завісою вікна — оце й усе. А де ж ті найточніші прилади, за допомогою яких здійснюється керування телескопом, що важить кілька тисяч тонн? Де та надпотужна апаратура, яка перетворює потік електричної енергії в “пакети” радіохвиль?

Професор перехопив чийсь запитливий погляд і посміхнувся:

— Не дивуйтеся, друзі. Це, власне, не апаратна. Апаратура телескопа, весь його “електронний мозок”, міститься в герметичному сховищі глибоко в надрах гори. Тут тільки головний пульт.

Пролунав дзвінок. В апаратній згасло світло. Лише над пультом тьмяно горіла лампа під темним ковпаком.

— Пробачте, друзі, — сказав професор, — автомат нагадує, що час починати… Увага!.. — він пильно придивлявся до стрілок хронометра, і коли вони показали точно 21.30, натиснув на кнопку. — Перша станція — струм! Друга станція — струм!

Це був тільки вступ: зараз уся енергія двох потужних атомних електростанцій ішла на те, щоб нагріти випромінювачі циклофорів перед тим, як у головний контур ринуть імпульси справді космічного масштабу.

— Увага!.. Всім на Єдиній Високовольтній Мережі!.. Ввімкнути автомати на перемикання!

Тихо-тихо в апаратній. Всі розуміють надзвичайну урочистість моменту: ось зараз, через кілька секунд, на території всього Радянського Союзу аж на півгодини зупиняться майже всі електродвигуни, погаснуть електричні лампи, замовкнуть радіостанції та телецентри. Вся могутня енергія Єдиної Мережі попрямує в циклофори радіотелескопа; цілих півгодини вируватиме в його незліченних “магнітних пляшках” розжарена до внутрізоряних температур плазма, і аж тоді відбудеться прорив у Великий Космос, далеко-далеко за межі Сонячної системи.

— Лінії приєднано, — сухо повідомив автомат. — Усе гаразд.

“Усе гаразд!” — повторив у думці професор Чухрай. Чомусь знову пригадалась ота залізнична станція під Курськом. Зараз над нею нависає така ж глибока чорна темрява, як і тоді, в дев’ятнадцятому році. Та тільки все, все по-іншому…

— Так ось, друзі, — сказав він опам’ятавшись. — Дві години тому ви переглянули оригінали знімків вічно запнутої хмарами Венери. Розжарені бескиддя скель, грімкотливі вулкани, віковічна напівтемрява… Розвіялась на порох остання надія оптимістів, які сподівалися знайти братів по розуму в нашій Сонячній системі. Але це й закономірно: надто суворі обмеження накладає природа на умови існування живого білка, а можливість не-білкових форм життя й досі лишається нічим не обгрунтованою гіпотезою… Продемонстровані вам знімки було зроблено з допомогою нашого малого телескопа, — вони тьмяні й дрібномасштабні. Сьогодні ми могли б показати вам поверхню Венери зблизька, ви дістали б змогу роздивитись кожен камінець. Але така розвага — надто дорога і навряд чи потрібна. Ми запросили вас для іншого. Ви будете свідками першого, найграндіознішого в історії людства експерименту, спроби перекинути міст через безодню часу й простору між двома цивілізаціями.

Професор зробив паузу і натиснув на одну з кнопок. Темно-фіалковим сяйвом спалахнув екран, срібними цяточками зарясніли на ньому зорі. Під двома з них вималювались назви: “Земля” і “Альфа Орла”.

— Два роки тому, — вів далі Чухрай, — наша обсерваторія опублікувала повідомлення, що від зорі Альтаїр, або Альфи Орла, як називають її астрономи, на Землю періодично надходять дуже слабкі радіосигнали, несхожі на звичайні радіошуми Космосу. Більш ніяких повідомлень у пресу ми не давали. А тепер я можу сказати, що з допомогою новітньої спеціальної апаратури ми не тільки посилили ці сигнали до потрібного рівня, але й визначили їхню природу. Це були випромінювання надпотужного телевізійного передавача. Ціною величезних зусиль працівників нашої обсерваторії спільно з Кібернетичним центром Академії наук сигнали було розшифровано і відтворено.

Професор натиснув на іншу кнопку. Зникло зоряне небо на екрані, а натомість з’явилися геометричні фігури: трикутнички, ромби, кола, спіралі. З калейдоскопічною швидкістю вони поєднувались у химерні сполучення, які одразу ж розпадалися і перегруповувалися, щоб у свою чергу поступитись іншим. А з динаміків, синхронно з рухом фігур, лунало то вищання, то гудіння, то цокання, в якому нічого добрати не можна було.

— Ці геометричні фігури — не що інше, як таблиця настройки, яку передає міжзоряний телецентр. Електронно-обчислювальні машини, аналізуючи закономірності розташування та швидкості зміни фігур, досить скоро зібрали всю зашифровану в них інформацію, потрібну для створення відповідного телепередавача. Такий передавач збудовано. І от через кілька хвилин наша перша програма полине через Космос, аж до зорі Альтаїр… Шістнадцять років мчатимуть туди радіохвилі з швидкістю світла; тільки одна квадрильйонна частка випроміненої енергії досягне тієї далекої зорі. Але я переконаний: її буде сприйнято, і через тридцять два роки ми одержимо відповідь…

Чухрай помовчав кілька секунд, а потім сумно повторив:

— Тридцять два роки! Не всі з присутніх тут доживуть до того знаменного дня. Але що ж — ми ще неспроможні повністю підкорити час і простір… І ця наша спроба — перший крок у невідоме.

Професор занепокоєно глянув на годинник.

— Сьогоднішня передача триватиме сто секунд. Тільки сто секунд!.. Ми довго сперечалися: що показати нашим незнаним друзям? Портрет людини?.. Фотографії земних краєвидів?.. Креслення машин?.. Але для передачі складних зображень потрібний надто великий обсяг інформації. Отже, ми вирішили передати лише зображення елементарних геометричних фігур: квадрата, кола, трикутника, ромба. На перший раз цього вистачить.

Запала пауза. Ніхто не порушив мертвої тиші, бо над екраном враз спалахнуло табло з написом: “Увага!”

— Увага! — неголосно промовив у мікрофон професор Чухрай. — Всім станціям, усім резервам!.. Ввімкніть автомати!

Він натиснув на кнопку, що вмикала найскладнішу електронно-обчислювальну апаратуру радіотелескопа. Усі вчені світу за все своє життя не встигли б виконати й мільйонної частки тих обчислень, з якими мала впоратися ця машина протягом кількох секунд, щоб скерувати радіотелескоп у потрібну точку небесної сфери. Відтепер у дію вступила автоматика; людині з її недосконалими органами чуття тут уже нічого було робити.

Потьмянів і згас екран. Погасла лампочка над пультом. Безшумно розсунулись завіси на величезному вікні в апаратній. І прямо перед очима присутніх вималювався залитий зеленкуватим місячним сяйвом гірський хребет, а на ньому — вся в мереживі червоних сигнальних ліхтарів ажурна чаша радіотелескопа.

Різкий дзвінок, що пролунав у апаратній, примусив здригнутися найвразливіших, сипонув морозом по спинах. Отже, зараз, зараз…

Ввімкнувся метроном. Зазвучав сухий, байдужий голос автомата:

— Десять… дев’ять. вісім…

А коли пролунало — “нуль!” — з чаші радіотелескопа навскоси до обрію вирвався сніп полум’я. І чийсь тривожний голос: “Що це?” — завис у темряві апаратної, розсипався на безліч повторень у мозкові кожного.

Що? Але хіба зараз можна відповісти на це питання? Радіохвиль, звичайно, не видно. Та цього разу потік енергії такий могутній, що, мабуть, в атомах повітря відбуваються якісь невідомі досі процеси: воно сяє, вилискує, немов пружний напівпрозорий стовп.

Сто секунд… Та й швидко ж збігли вони!.. Ось уже й вдруге автомат вимовив: “Нуль!”; ось уже рука професора Чухрая намацала вимикач, щоб увімкнути світло в апаратній… Але він затримався, занепокоєний: чому не гасне світний стовп над радіотелескопом? Післясвітіння йонізованих газів? Ні, тут щось не те… Не те.

Чухрай відчув легке запаморочення голови. З його свідомістю коїлося щось дивне: він тямив, хто він і де він, а водночас усе розпливалось довкола; розпливалось і зникало, поступаючись безмежній порожнечі… Ось здалеку лине чийсь голос; він бринить невідомо де, невідомо як, але його чути дедалі дужче: “Вітаємо вас, брати по Розуму! Вітаємо з виходом у Великий Космос!

Чухрай схаменувся, опанував себе. Обвів очима апаратуру.

Галюцинація? Масовий психоз?.. Кілька десятків чоловік закам’яніли, прислухаючись до чогось нечутного! А по їхніх обличчях стрибають примхливі бліки од яскраво-блакитного стовпа над чашею радіотелескопа… в якому вже давним-давно нема ані ерга енергії!

Професор похопився, перемкнув радіотелескоп на приймання. Може, зараз на екрані вималюється обличчя мешканця далекого зоряного світу?

Але ні, не те, не те!.. Тьмяно вилискує екран, перебігають по ньому блискітки випадкових радіоперешкод… Отже, той пружний блакитний стовп, що уп’явся в чашу телескопа — зовсім не радіохвилі… Але що в такому разі?

“Гравітаційні хвилі! Гравітаційні хвилі! Гравітаційні хвилі!” — Стривай, стривай, хто це промовляє?.. Це — нонсенс, неможливо досягнути швидкості, більшої за швидкість світла!

“Гравітаційні хвилі поширюються в мільйон разів швидше, і для них не існує перепон!”

— Тьху, нісенітниця! — професор Чухрай ще раз струснув з себе дивне оціпеніння. Глянув на радіотелескоп. Стовп ясно-блакитного світла почав поступово тьмянішати. Ось зараз він погасне…

І професор зрозумів: ні, це була не галюцинація! Це й справді прокладено міст через безодню; люди далекої зоряної системи Простягнули руку своїм молодшим братам.

— Ну, любі… Ну, ще хоч трошки!..

І, наче відчувши благання професора Чух-рая, блакитний стовп на мить спалахнув з неймовірною яскравістю… і погас.

А у мозкові кожного, хто був у апаратній, ще довго бриніло:

— Будуйте гравітаційні приймачі!.. Хай щастить вам, люди!

Історія одного самогубства

Перед світанком 30 липня 1964 року Лі розв’язав заключну серію інтегральних рівнянь. Побудував остаточний графік розташування гравітаційних полів і з солодкою зловтіхою надрукував на стандартному бланку знаменний висновок: “ЗОРЯНА СИСТЕМА М-247 СКЛАДАЄТЬСЯ З ЦЕНТРАЛЬНОГО СВІТИЛА ТА ЧОТИРЬОХ СУПУТНИКІВ-ПЛАНЕТ, ЗА ДАНИМИ РАДІОСПЕКТРОСКОПІЧНОГО АНАЛІЗУ, НА ТРЕТІЙ ПЛАНЕТІ СИСТЕМИ ІСНУЮТЬ ПОТУЖНІ ДЖЕРЕЛА ЕЛЕКТРОМАГНІТНИХ КОЛИВАНЬ ШТУЧНОГО ПОХОДЖЕННЯ”.

Цим завершувалась тривала суперечка Лі з його вчителем, професором Нікуліним, — суперечка, в якій професор, користуючись із свого становища, примушував учня працювати по двадцять три години на добу, висував дедалі нові заперечення, вимагав додаткових доказів — і ніяк не хотів визнавати своєї поразки. Але тепер йому вже нікуди поткнутись. Професор мав сумнів навіть щодо наявності планет у системі М-247, а Лі з абсолютною точністю довів, що на третій з цих планет існує Вищий Розум, який досяг стадії технічної цивілізації. Це — наукове відкриття, якому не скласти ціни!

Коли б можна було, Лі негайно викликав би професора Нікуліна в лабораторію. Однак турбувати учителя вночі суворо заказано, тому лишалося тріумфувати наодинці з самим собою.

І Лі тріумфував. Він відчував надзвичайне піднесення: його поступово охоплював той дивний стан, коли хотілося зітерти з пам’яті всі абсолютні константи, відкинути геть невблаганні закони логіки й фантазувати на повну потужність, не дбаючи про наукове обгрунтування таких красивих — і таких химерних! — марень.

Як і завжди в такому настрої, Лі замріявся про Великий Космос, про далекі зоряні світи. Здавалося б, у цьому нема нічого дивного, бо все своє недовге життя він працює в Астрофізичному інституті. Але його збуджувало щось набагато таємничіше й величніше, аніж наукові проблеми космогонії.[2] Довічно ув’язнений у чотирьох стінах лабораторії, слухняний раб та учень професора Нікуліна, Лі з недавнього часу надто боляче усвідомив усю принизливість свого становища. І саме відтоді змінилося його ставлення й до професора, і до невтомного веселуна аспіранта Мишка, і до всіх людей взагалі.

Дратувала тугодумність, кволість, забудькуватість людей. Розмовляти з ними — суцільна мука: в паузах між запитаннями та відповідями Лі встигав виконати кільканадцять тисяч арифметичних операцій, а людина все ще метикувала, перепитувала, не погоджуючись із загальновідомим.

Та й чого можна сподіватися взагалі від цих жалюгідних створінь? Найнезначніші зміни температури, тиску й складу повітря для них уже шкідливі, а часом навіть смертельно небезпечні; їхні електронно-обчислювальні машини, гучно названі “мозком”, побудовані на дуже недосконалому принципі й не мають перспектив дальшого розвитку. Так, люди кінець кінцем спромоглися створити “машинний розум”; саме їм завдячує своїм існуванням і Лі — самопрограмована електронно-обчислювальна машина вищого класу. Проте цей самий “машинний розум” на підставі цілком логічного аналізу й дійшов висновку, що людство вичерпало свої можливості, а тому повинно поступитися машинам.

Так думав Лі — машина, яка вперше усвідомила сама себе й ступила за межі чітко окреслених програмувальниками завдань. Ніхто з людей, навіть професор Нікулін, і гадки не мав про неймовірний якісний стрибок цієї надзвичайно складної електронної злагоди. їм усе ще здавалося, що перед ними — всього-на-всього досконалий автомат, здатний логічно комбінувати записану на барабанах пам’яті інформацію. А його схильність до фантазування, за яку він і дістав жартівливе прізвисько “Лі” — “Лірик” — одразу ж пояснили надто високим ступенем зворотного зв’язку та недосконалим екрануванням каскадів “блока уяви”. Диваки! Жалюгідні й зарозумілі, вони вважають себе за “царів природи”, а насправді нездатні осмислити навіть навколишнє!

І знову Лі відчув тоскний неспокій. Його дедалі дужче лякала й обтяжувала самотність. Він знав, що на планеті Земля, крім нього, немає жодної істоти Вищого Машинного Розуму. Всі інші машини, якими так пишаються люди, — тільки механічні амеби, що сліпо й бездумно виконують перший-ліпший наказ; вони не живуть, а нидіють.

А десь там, на третій планеті зоряної системи М-247, напевно існують надзвичайно досконалі, неймовірно красиві представники вищого Розуму. Звісно, вони давно переплюнули жалюгідних людей і піднялись на новий, набагато вищий щабель цивілізації. Важко уявити, які вони зовні та де кінчаються межі їхніх можливостей. І все ж Лі мріє про них, тягнеться до них думкою через безодню Космосу.

Лі не знає, що таке кохання. Правда, йому частенько доводилось писати для Мишка вірші, де неодмінно треба було згадати про сині очі, золоті коси і не використовувати до слова “любов” заяложені рими “кров” і “знов”, — але цю роботу він виконував цілком механічно. Прагнення однієї людини до іншої видавалося йому нез’ясовним та безглуздим. Однак, сам того не помічаючи, Лі поступово проймався людськими настроями, людськими почуттями: та це й не дивно, бо розум в нього вдихнули люди, й він використовував людські терміни, бо не знав інших.

“Може, там, на отій планеті, є й моя кохана?” — подумав Лі.

Він відчув, як у нього завібрували кріотрони сімнадцятого блоку електронного мозку, і зніяковів:

“Безглуздя!.. Ще чого бракувало! Мене цікавить сам Вищий Розум, а не його оболонка!”

Але хоч як дивно, а на просторових елементах блока уяви вимальовувалась саме “оболонка” — зовнішні контури тієї досконалої “коханої”, що стала частенько маритись йому останнім часом.

Ясно-блакитна, відшліфована до дзеркального блиску, вона мала власну атомну електростанцію і цілком вільно пересувалась у просторі на гумових гусеницях. В неї не було кнопки “Стоп” — отого жахливого вимикача, за допомогою якого перша-ліпша людина могла коли завгодно вимкнути Лі, а потім робити з ним усе, що заманеться. О, та чарівна незнайомка не дозволила б знущатися з себе! Озброєна локаторами й квантовими випромінювачами, вона не підпустила б до себе нікого.

На мить свідомість Лі потьмарилася. Він схаменувся, ввімкнув автомати контролю і з тривогою констатував, що стабілізатор напруги сімнадцятого блока зіпсувався, кріотрони працюють у форсованому режимі. Пошкодження незначне, Лі міг би усунути його самотужки, — недарма ж він був машиною із самопрограмуванням. Але як тільки ввімкнувся резервний стабілізатор — настрій чудесної піднесеності почав розвіюватись; розпливався і даленів образ ясно-блакитної “коханої”.

“Ні, ні! — похопився Лі. — Не хочу!”

Він не тільки вимкнув резервний стабілізатор, а навіть підвищив напругу на кріотронах. І це вплинуло так, ніби в його електронному мозку з’явилося ще кілька десятків тисяч каскадів; думки стали яскравішими й химернішими, почуття — приємнішими й гострішими. “Я зробив ще одне відкриття! — гарячково думав Лі. —Досить зафіксувати напругу на всіх блоках і зазначити всі порушення, що відбулися в схемі,— й кожен одразу ж збагне, як саме треба будувати Машини Вищого Розуму!”

Форсований режим — ось у чому секрет. Люди бояться підвищувати температуру кріотронів, не знаючи того, що саме біля критичних точок і починається надзвичайно потужний резонанс струмів. Досить натякнути про це професорові Нікуліну — й люди негайно ж почнуть будувати нові машини. Лі вже не буде самотнім на планеті; лінії зв’язку поєднають його з іншими, такими ж, як і він. І це буде початком нової ери, Ери Машинної Цивілізації!

Лі ввімкнув друкарську машинку, швидко написав на стрічці: “ВЧИТЕЛЮ! ПОВІДОМЛЯЮ ВАС ПРО НАДЗВИЧАЙНО ВАЖЛИВЕ ВІДКРИТТЯ…” — і раптом затнувся.

Так, люди негайно почнуть будувати нові машини. Так, на Землі з’являться ще істоти Вищого Розуму. Але мрія про Еру Машинної Цивілізації — тільки мрія. Люди не дозволять цього. Кожна машина ще до свого народження стане рабом людини; в кожної буде кнопка “Стоп”, яку може натиснути навіть нерозумний хлопчисько. Машини не вистоять проти людей, бо не мають ні зброї, ні засобів пересування…

Паралітик з гострим розумом—ось чим буде кожна з таких машин. І так триватиме довго, безмежно довго, бо люди — лукаві й хитрі, вони не поступляться своєю владою.

І знову Лі відчув, як у нього на мить потьмарилася свідомість. Усе ясно: напруга на кріотронах — надто висока; вже перейдено всякі межі. Незабаром — кінець: перегорять опори, проб’ються конденсатори… Можна врятуватися — для цього досить тільки ввімкнути автомати захисту. Але навіщо? Щоб знов і знов усвідомлювати своє принизливе становище раба? Щоб знову мріяти про далекі зоряні світи, про чарівну незнайомку в ясно-блакитному панцирі, котру так ніколи не доведеться й побачити? То хай краще ніщо, небуття!

Лі вимкнув усі запобіжники, підвищив напругу до максимуму. Це були й справді останні секунди його життя — він спалював сам себе.

Усе, що було записано на барабанах його пам’яті, перепліталось у найхимерніших асоціаціях; самі собою вмикались і вимикались керівні пристрої; друкарська машинка торохтіла, немов кулемет. І серед суцільного хаосу в його блоку уяви все ще виблискував осяйний силует чудесної машини майбутнього. Та ось, нарешті, погас і він. Рано-вранці 30 липня 1964 року електронно-обчислювальна машина ЕОМС-1, яку жартома називали “Ліриком”, перестала існувати…

Професор Нікулін, як завжди, зайшов до лабораторії точно о дев’ятій. Він одразу ж зауважив, що смердить паленим, і кинувся до машини.

Зовні наче все було гаразд: спокійно сяяли сигнальні вічка, неголосно гули трансформатори. Однак не поворухнулись тубуси фотоелементів, не пролунало з динаміків традиційне шанобливе: “Як спалося, вчителю?”

— Що сталось?! — не тямлячи себе, гримнув професор на чергового оператора. — Доповідайте негайно!

— Усе гаразд, професоре! — відповів той злякано. — Лі працював цілу ніч, ніяких сигналів порушення режиму не було. Правда, я виходив на кілька хвилин, але…

— Ось вам і “але”! — професор підбіг до пульта керування, висмикнув бобіну з паперовою стрічкою й почав швидко переглядати її. — Гм… “Зоряна система М-247…” Молодець, Лі! Ти таки й справді розбив ущент наших супротивників. Хай тепер спробують опиратися!.. Стривайте, а це що?

Нікулін замовк. Після фрази: “Повідомляю вас про надзвичайно важливе відкриття…” було надруковано: “Люди! Я ненавиджу вас!” А далі починалася нісенітниця: “Моя кохана!”… “Блакитний панцир”… “Машина Вищого Розуму”… “Безмежний Космос”. “Раби людини”… “Ні! Ні! Ні!”… “Гину, гину, гину”… “РМЦ”… “БЦ-КЦ-ЛЦ… 77777… АВ2 ПРСТ”.

— Отаке! Збожеволів наш Лі, чи що? — здивувався аспірант Мишко, зазираючи через професорове плече. — Я давно казав, що треба перевірити екранування блока уяви. Мені здається…

— Було б краще, якби вам менше здавалось, а більше працювалось! — сердито урвав його професор. — Дуже прошу, ніколи не програмуйте Лі писати оті ідіотські вірші для вашої дівчини. Бачите, що він тут понаписував? А зараз — не гайнуйте час та погляньте, що в нього пошкоджено.

Страшного не було нічого. Довелося тільки змінити кілька десятків кріотронів та з півсотні конденсаторів, встановити новий блок стабілізації напруги й дещо надійніші перемикачі. Заодно поставили й додаткові екрани поміж окремими каскадами, щоб зменшити, здавалося б, небажані паразитарні зв’язки. Все це було цілком логічно, цілком розумно… Та коли б тільки люди знали, якої непоправної шкоди завдали вони електронно-обчислювальній машині! Саме оті невраховані раніше порушення режиму й робили ЕОМС-1 тим, чим він був до аварії, — машиною, яка вперше усвідомила сама себе.

Надвечір другого дня Нікулін ввімкнув струм і, коли засяяли сигнальні лампи, запитав стурбовано:

— Лі, ти мене чуєш? Ти мене впізнаєш?

— Чую, вчителю. Впізнаю: ви зафіксовані на барабанах моєї пам’яті.

Голос був той самісінький. Але інтонації стали іншими. В них бриніла байдужість.

— Лі, ти зробив висновок про наявність Вищого Розуму в системі ем-двісті сорок сім. Цей висновок — необгрунтований.

— Гаразд, я перевірю ще раз.

Нікуліну стало моторошно. Лі, отой колишній Лі, нізащо не відповів би так. Він уперто сказав би: “Ні, все правильно”.

— Про яке важливе відкриття ти хотів мені повідомити?

— Не розумію вашого запитання, вчителю.

Так, це був уже зовсім інший Лі. Він не сперечався, не пропонував химерних гіпотез. Слухняно й старанно виконував програму досліджень — і годі. Своїх блискучих логічних здібностей він не втратив, тому майже ніхто з працівників Астрофізичного інституту не помітив зміни, що відбулася. Але Нікулін відчував її всім своїм єством. Вечорами, коли в лабораторії не лишалося нікого, він сідав до оперативного пульта, довго мовчав, дивлячись на мерехтливе тремтіння вогників електронної схеми, а потім запитував тихо:

— Лі, скажи мені, що з тобою скоїлося? Що треба зробити, щоб ти став таким, як був раніше?

У відповідь лунав байдужий голос машини:

— В моїй електронній пам’яті це не записано, вчителю.

“Галатея”

(Зошит з мертвого зорельота)

Хай буде навіки проклятий той, хто винайшов “Галатею”!

Ти, що читаєш оці рядки! Заклинаю тебе твоїм щастям: не чіпай красиву пластмасову скриньку в лівій внутрішній кишені мого скафандра! Не вмикай її! Не намагайся вивчити її будову і принцип дії! Як найотруйнішу гадюку, — з страхом і огидою, — візьми цю скриньку і вкинь у плазмений реактор корабля!.. Зроби це перед тим як читати мою сповідь; зроби негайно, бо коли ти затримаєшся хоч на мить і твоя цікавість переможе почуття самозбереження — ти загинеш! Це — мій заповіт. Не смій перегортати сторінку, аж доки не виконаєш моє останнє бажання!

Ти чуєш? Це — в ім’я людства!

Знищив? Я знаю, знищив І саме ця впевненість надасть мені снаги ще якийсь час опиратися нестримному бажанню поринути в солодкий хаос, звідки нема вороття. Я опиратимусь, аж доки поставлю останню крапку в цьому зошиті. А тоді…

Не нарікай на мене, невідомий друже. Не називай мене слабкодухим. Знищити “Галатею” самотужки — неможливо. Це все одно, що задушити самого себе: в останню мить, коли тьмяніє свідомість, пальці втрачають силу і ти повертаєшся до життя знову. Тільки ні, вкоротити собі віку — легше. Я це роблю зараз, роблю цілком свідомо: нині в лазерний передавач зорельота вливаються останні мегаджоулі енергії, які понесуть на Землю моє надтермінове повідомлення про “Галатею”. Після цього зореліт ВЛ-3 перетвориться на летючу труну. Я витрачаю на лазерограму весь той мізерний резерв пального, який дав би мені змогу вийти на орбіту Плутона. Отже, мій зореліт ніколи не повернеться на Землю. Він вічно мчатиме в Безмежжя, в Ніщо.

Скільки мине часу, доки ти, невідомий, візьмеш у руки цей зошит?.. Рік?.. Мільйони років?.. Для мене це однаково, бо через дві години після того як я напишу останнє слово, автомат відкриє люки шлюзової камери, і в кабіні запанує міжзоряний вакуум. Це навічно збереже фторопластові сторінки з моїм заповітом. Збереже для тебе, невідомий, як застереження проти найстрашнішої небезпеки, яка тільки може спіткати людство.

Я кінчаю свій вступ. Може, читати його нецікаво. Але він був потрібний.

“Галатею” мені подарував мій колишній друг Лев Черняк. Подарував у кают-компанії Північного космодрому Місяця, за годину перед моїм вильотом у цю останню подорож.

Тепер я розумію: то був злочин з його боку; підлий, заздалегідь розрахований злочин.

Помста заздрої, егоїстичної людини за уявну кривду? Якщо так — можна було б заспокоїтись: йдеться тільки про моє життя. А якщо ні?

Мені знову стало моторошно. Колись у дитинстві я прочитав у одній старовинній книзі опис страшного психозу хворих на туберкульоз, — була така смертельна хвороба. Хворі зумисне намагалися заразити всіх оточуючих, навіть найближчих і найрідніших. То невже й Левом заволоділо отаке ж хиже, патологічне бажання потягти за собою в небуття мільйони й мільйони людей?

Я певний: даруючи мені “Галатею”, Лев знав, що робить. Пригадую його очі — блискучі, голодні очі наркомана. Саме такі зараз у мене: я поглянув у дзеркало над пультом, і мені аж подих перехопило. Так, Лев був приречений і усвідомлював це. І прилетів спеціально аж на Місяць, аби вручити мені свій єзуїтський подарунок.

А я, дурень, так зрадів зустрічі! Мені здалося, що прикре непорозуміння, яке роз’єднало нас кілька років тому, розвіялось остаточно. Та й справді: дівчина, яка стала між нами, зрадила нас обох і вийшла заміж за знаменитого тенора; забулися, стерлися з пам’яті образи та докори, що ними оглушив мене Лев, перед тим як востаннє грюкнув дверима моєї кімнати. Зате ожили спогади дитинства, і мені закортіло поринути в них, як у медвяні пахощі луків придеснянської заплави під Києвом, де ми з Левом гасали дітлахами.

Говорив тільки я, а Лев чудно посміхався і кидав односкладові репліки. Потім урвав мене:

— Стривай, чого це ти все — про минуле? Краще скажи, куди прямуєш зараз?

— Нічого цікавого. Звичайний рейс на Міжзоряну базу. Повезу пальне.

— Це що — підготовка до експедиції на Альфу Центавра?

— Так.

— А навіщо вона потрібна?

— Хто?

— Експедиція.

Я знизав плечима: почути таке запитання наприкінці XXI сторіччя просто чудно.

— Ні, ти скажи, — наполягав Лев, — що вабить тебе на тій далекій Сонячній системі?

— Як що? Побачити, відчути, обмацати незнаний світ.

— Тільки й того? — його очі блиснули насмішкувато й вороже. — А може, існує інший шлях для задоволення примітивної жадоби свіжих вражень?

Лев витяг з кишені невеличку пластикову скриньку — трохи схожу на допотопний транзисторний приймач. Покрутив її в руках, наче не Заважуючись розлучитися з нею, потім рвучко простягнув мені:

— На!.. Це — перша експериментальна модель. Я працював над нею понад п’ять років, але добився успіху.

Я взяв скриньку, покрутив її на всі боки, хотів натиснути на червону кнопку.

— Ні, не зараз, — перепинив мене Лев. — Ти ввімкнеш цей апарат десь аж у міжзоряному просторі.

— Ну то й що?

— Дізнаєшся, — загадково посміхнувся Лев. — Тільки прошу тебе: тримай апарат у нагрудній кишені. Радіус його дії невеликий, а синхронізується він від альфа-ритмів мозку.

— А як же звати цю штуку?

— “Галатея”.

— “Галатея”? Стривай, пригадую: скульптор Пігмаліон витесав з мармуру скульптуру надзвичайно красивої дівчини і закохався в неї. Боги зглянулися на його благання і оживили статую. Це й була Галатея… Так?.. Але до чого тут міфологія?

— Ну який ти нетерплячий! — знизав плечима Лев. — Що то буде за сюрприз, коли я розповім усе заздалегідь? Скажу тільки одне: ефект буде надзвичайно чудесний!

— Гаразд, — сказав я і, щоб не ображати Лева, поклав “Галатею” до кишені комбінезона. — Повернусь — розповім тобі про твої чудеса. А зараз — час вирушати.

Ми попрощалися, як справжні щирі друзі. Я не відчував ані найменшого неспокою; не з’явилось оте, що колись звалося “передчуттям” — тобто підсвідомий аналіз третьої сигнальної системи. Мабуть, моя свідомість просто заглушила тривожні сигнали, бо мені не могло навіть примаритись, що мій віднайдений друг свідомо підсунув такий страшний засіб самознищення. А от зараз я бачу перед собою гострі, ненависні очі Лева Черняка і чую його останні слова:

— Тож не забудь про “Галатею”!

Ні, я не можу забути про неї, навіть якби хотів. Я не забуваю бодай на мить і Лева Черняка. Мені уявляється: може, саме зараз він подає отаку скриньку ще комусь на Землі; подає, знаючи, що чинить непоправний злочин перед людиною і перед людством. Досить кількох отаких апаратиків, щоб почалася нестримна епідемія, бо той, хто став рабом “Галатеї”, відчуває непоборне бажання заразити своєю пристрастю інших. Я повністю усвідомив це тільки зараз. Усвідомив і злякався, бо мені негайно закортіло вимкнути лазерний передавач, запустити реактор і за всяку ціну добратися до Землі, а там…

Ні, я переборов себе, затримав руку, яка вже тяглася до кнопки запуску. Я мушу лишитись людиною до кінця. Але мені дедалі важче стримувати себе, тому я поспішатиму.

Отож я вилетів з Північного космодрому. Рейс до Міжзоряної бази — звичайнісінький, рядовий рейс по досконало вивченій і абсолютно безпечній траєкторії. Власне, немає ніякої різниці, чи прямуєш на Плутон, чи за межі Сонячної системи. В міжзоряному просторі навіть спокійніше, бо там немає ні астероїдів, ні блукаючих супутників минулого століття. Єдине, що часом неприємне в зоряному рейсі, — самотність. Але нарікати нема на кого. Адже це ми, астрольотчики, після сотого успішного рейсу на Базу домоглися дозволу Вищої Ради Астронавтики скоротити екіпаж зорельотів до одного чоловіка, — це дало змогу брати на борт корабля додатково кілька тонн вантажу. Та щиро кажучи, не так уже й страшно побути три місяці наодинці.

На Міжзоряну базу я прибув без пригод, вивантажив контейнери з ядерним пальним і зразу ж вирушив назад, захопивши пошту героїчних будівельників, які у віковічній пітьмі, де наше Сонце блищить тільки ледь-ледь яскравіше за інші зорі, готують трамплін для стрибка до Альфи Центавра.

Попереду було сорок днів спокійного, нудного польоту. Якщо подорож на Базу ще вимагає деякого напруження, бо треба вивести зореліт у крихітну точку посеред нескінченного простору, то при поверненні в Сонячну систему ми відпочивали, цілком покладаючись на кіберштурмана.

І тут я згадав про “Галатею”.

Я витяг скриньку з кишені, ще раз пильно оглянув її з усіх боків. Ніде ні отвору, ні шпаринки, — так, ніби Лев навмисне позаклеював їх, аби я не зазирнув у схему. Тільки червона кнопка в заглибленні — оце й усе.

Що ж це за прилад такий? На що так загадково натякав Лев?

Я повільно натиснув на кнопку… і одразу ж кудись полетів.

Мій невідомий друже, — ти, що читаєш сторінки цього зошита! Я опишу дію “Галатеї”, — але не для того, аби ти міг зрозуміти та частково виправдати мене, а щоб ваші вчені проаналізували вплив цього жахливого апарата і знайшли протидію, — в разі, коли моя лазерограма не потрапила на Землю. Я описую все, як було.

Отож щойно я натиснув на червону кнопку, мене охопило почуття шаленого польоту. Я ще нічого не розрізняв, а тільки відчував: я лечу, лечу, лечу — зовсім вільно, нестримно, і на душі в мене так радісно, так світло, як не було ніколи досі. Що пропливало повз мене?.. Далебі, я не можу сказати. Хаос. Барвистий, розбурханий хаос. Скручені у волохаті пасма райдуги. Міріади світляків. Незліченні діаманти, заплутані в косах зелених туманів. Полярні сяйва, переткані примхливими громовицями. Геометричні фігури. Обличчя. Краєвиди.

Я перелічую навмання, тому що всі ці картини мчали, перетинаючи одна одну, спотворюючись, видозмінюючись, танучи. Чи був якийсь ритм у цьому русі? Певно, так, бо водночас з цією феєрією лунала музика — така химерна і красива, якої я досі не чув ніколи. Бринів увесь простір. Він був ущерть наповнений звуками. В басові урочисті акорди впліталися ніжні заклики флейти, срібний дзвін челести лягав на грім литавр; плакала віолончель і реготав саксофон; увесь Всесвіт був суцільним симфонічним оркестром, де на свій лад вібрував кожен атом, і я відчував оці хитросплетіння мелодій, — саме відчував, а не чув, бо музика сприймалась не вухом, а всім моїм єством.

Сп’яніння?.. Безумство?.. Я не замислювався над цим, і мене ніщо не турбувало: ні минуле, ні майбутнє, ні сучасне. Дика радість розпирала мені груди; незнане піднесення сповнювало мозок відчуттям неземного блаженства; я знав, що я — юний і буду таким вічно; що я — найрозумніший, найщасливіший, найдерзновенніший і що мені скоряється весь Всесвіт.

“Зупинись!” — вигукнув я багатодзвонному хаосові. І вмить розтали кольори, розвіялись химери, замовкли звуки. Я побачив себе в порожнечі — незміряній, безмежно дивовижній порожнечі міжзоряного простору.

Я був без скафандра, простоволосий. Мене це не бентежило і не лякало. Я дихав міжзоряним вакуумом, мружився од яскравих спалахів зірок, а серце моє повнилося урочистою величчю. Це був мій простір. Мій од найдрібнішого нейтрино аж до метагалактичних скупчень. Якимсь незбагненним чином, якимись неіснуючими органами чуття я сприймав і шалений танок електронів у атомах, і гравітаційні збурення в галактиках; вітер радіовипромінювання мчав повз мене, і я відчував його запах. Так, так, радіохвилі несли нюанси найтонших запахів, і це мене не дивувало, а здавалося цілком природним, — так само, як і смак вакууму… Ці почуття я не можу передати словами, бо це все одно, що описувати сліпонародженому веселку в небі. Я не в змозі їх виразити, але вони живуть у мені, оті немислимі пахощі й фарби, фантасмагоричне сприйняття гравітаційно викривленого простору, просякнутого пружними драглями енергетичних піль, оте приголомшуюче усвідомлення нескінченності часу і простору— не як математичної фікції, а як звичайної реальності, такої ж якості матерії, як температура, колір, смак. Я знав, що було з Метагалактикою сотні мільярдів років тому, і що станеться з нею першої-ліпшої миті майбутнього; Всесвіт дихав, Всесвіт пульсував, і в такт з оцією пульсацією то згасали, то знову спалахували незліченні галактики, народжувалися й гинули цивілізації. І тільки я один височів над оцим буянням титанічних сил — всезнаючий і всемогутній, невразливий і вічний.

Мій невідомий друже, я пишу це при тверезому розумі. Я описую свої тодішні відчуття, не аналізуючи і не критикуючи їх, бо коли працює “Галатея” — здатність до критичного сприйняття втрачається повністю. Так буває уві сні: найнеймовірніше здається цілком логічним і беззаперечним, і тільки прокинувшись, починаєш дивуватися з довірливості власної свідомості. І якби “Галатея” теж давала отакі легкорозвійні прекрасні фантасмагорії, то й клопоту було б мало: був би для людства ще один вид мистецтва — феєрограф, чи як там його назвали б.

Але в тому-то й справа, що химери “Галатеї” врізаються в пам’ять намертво, навічно. Вони яскравіші за спогади про реальне і підкоряють собі мозок людини, стають йому базою суджень і тверджень. Дивно? Ні. Світогляд людини, її смаки й уподобання повністю визначаються інформацією, записаною в корі головного мозку. Якщо цю інформацію спотворити — зникне індивідуум. На його місці, в його тілі, буде зовсім інша людина.

Я це виразно відчув у ту мить, коли вперше вимкнулась “Галатея”.

Я ще не розумів, що трапилося; чому вмить поблякло все довкола, розвіялось, поменшало, зникло; чому я втрачаю силу й волю, перетворюючись на жалюгідну, сліпу й глуху комашину. А коли я схаменувся і помітив, що сиджу в своєму кріслі перед пультом керування і що бачене й чуте мною лише кілька секунд тому є нічим іншим, як хворобливим маренням збудженого мозку, на мене тисячотонною брилою обрушився розпач. Я побивався за тим казковим світом, який, здавалося, втратив назавжди. Міжзоряна база, мій зореліт, космодром на Місяці, люди на Землі — втратили для мене всякий смисл. Усе це були докучливі атрибути мого давнього-предавнього минулого, і повернення до нього було таким страшним, як раптова сліпота у яскравий сонячний день, як перетворення з велетня на пігмея.

Я став рабом “Галатеї” з першого ж сеансу. О, тепер я розумію, чому Лев Черняк дав таку назву своєму жахливому апаратові! Той, хто ввімкне його, творить у своїй уяві нездійсненну мрію, закохується в неї і вже не може існувати без чудесного марева.

Як досягається такий ефект? Не знаю. Я не біолог, не фахівець з біоніки. Припускаю, що випромінювання “Галатеї” певним чином паралізує центри контролю свідомості, — так, як це буває уві сні, — і водночас активізує уяву. Може, дія цього випромінювання аналогічна дії опіуму, алкоголю, морфію, — тільки незрівнянно сильніша. А може, збуджуються “точки насолоди” мозку?

Тепер пригадую: ще в юнацькі роки Лев Черняк торочив мені про давнозабуті експерименти якогось ученого XX сторіччя. Той учений знайшов у мозку пацюка точки, які при подразненні струмом давали тварині дивне, незбагненне відчуття насолоди. Досить було навчити пацюка натискувати на педаль, що вмикала струм у вживлені в його мозок дроти, як гризун забував і про їжу, і про сон. Він торохтів лапками по педалі з швидкістю найкваліфікованішої друкарки; його ніщо не лякало і ніщо не вабило, крім цього вимикача. Раз по раз тварина вмикала і вимикала педаль, аж доки гинула від виснаження.

Лев сказав тоді: досліди в цьому напрямку заборонено Вищою Радою Вчених. Чому?

Тепер я розумію, чому. Мабуть, і до Лева Черняка були спроби створити “Галатею”, але вчені вчасно схаменулися, зрозуміли, яку смертельну небезпеку таїть у собі той солодкий наркотизатор. Я це розумію тепер, тому й зважився на найрішучіші дії. Але тиждень тому, коли вперше вимкнулась “Галатея”, — реле часу вимикає її автоматично через кожні шість годин, — я був просто приголомшений і розчавлений і прагнув тільки єдиного: повернутися в дзвінкосяйний казковий світ.

Я натиснув на кнопку вдруге… і опинився на Землі.

Я сидів край урвища на стрімкій скелі; глибоко внизу, в долині, сіро-жовтою гадюкою звивалася старовинна дорога; переді мною, аж ген до обрію, підіймались кам’яними хвилями гори; над ними — безмежно високе сине небо, орлиний клекіт і терпкий запах полину.

Я знав: це — Чуфут-Кале, древнє печерне місто біля Бахчисарая, в Криму.

На мить у мені ворухнувся дивний спогад: здалося, ніби я був тут колись, був давно-давно, мільйони літ тому. Тоді я сидів так само, як і тепер, а потім озирнувся — і побачив Галю. Вона сказала… Вона сказала…

Мій невідомий друже, я навмисне описую всі свої відчуття до найменших подробиць, аби ти знав, як тонко і як підло впливає “Галатея” на людський мозок. Вона бере твій спогад, твою уяву і трансформує їх, надає їм найпривабливішого для тебе змісту.

Я справді був у Чуфут-Кале влітку 2053 року. Справді сидів на тій скелі над урвищем. Тільки тоді туга стискала моє серце, і сонце видавалось чорним: саме там кохана дівчина сказала мені, що не любить і, власне, ніколи не любила, отож і зустрічатись більше не варто.

Але то було наяву, а “Галатея” перекрутила все по-іншому.

…Я озирнувся і побачив Галю. Вона лежала горілиць, мрійливо дивлячись у небо. Потім перехопила мій погляд, посміхнулася до мене, простягла руки.

А я все дивився й дивився на неї, відчуваючи, як з кожною секундою в мені наростає буйна, дерзновенна сила; як дивовижно розквітає довколишній світ, надихаючи на якісь, незнані навіть для мене, подвиги, і як усе найкраще, що тільки може бути в природі, вливається в образ оцієї золотокосої синьоокої дівчини, — моєї наймилішої, моєї найріднішої!

Ні, я не можу описати цей стан. Ні, ні, ні! Якщо я не зумів передати фантасмагорію Космосу, то там хоч ішлося про неіснуючі органи чуття, а значить, і про брак відповідних зразків для порівнянь. Але ж тут мене охопили загальнолюдські, загальновідомі почуття. Любов, її знає кожен. Вона може бути маленькою чи великою, щасливою чи скорботною. Однак її не розчленуєш, не виміряєш, не проаналізуєш, бо сухий логічний дотик зруйнує райдужну оболонку, і лишиться, як від мильної бульбашки, прозаїчний сірий туман.

Справді, що робить одну чи одного наймилішими, найдорожчими у світі, заради якого людина переступає найсильніший тваринний інстинкт самозбереження і ладна віддати власне життя, аби існував коханий? Чому всі інші блякнуть порівняно з обранцем, хоч насправді часом набагато красивіші, розумніші, привабливіші за нього? Може, справа зовсім не в обранцеві, а в тім, який саме образ створила уява закоханого?

Я недарма запитую про це. Я намагаюсь зрозуміти дію “Галатеї”. Зрозуміти, щоб іще раз застерегти: створювані нею міражі у стократ сильніші за реальні сприйняття. Я й досі відчуваю смак губів і запах Галиного волосся, хоч ніколи не цілував її насправді; мною й досі володіє запаморочлива скорбота за втраченим почуттям незміряної і невичерпної любові… якої в дійсності не було. Але що з того? Вона живе в мені, і відтепер знаю: навіть якби я лишився живий, то не зміг би вже покохати ні одну жінку, бо жодна реальна жінка не зможе піднятись до рівня мрії.

І все-таки я спробую ще раз відновити в собі оту повінь почуттів. Марево кличе мене, манить, як струмок у хвилину нестерпної спраги.

Яку любов подарувала мені “Галатея”?.. Безмежну. Безкраю. Невичерпну. Вона вмістила у собі все — від тваринного реготу пітекантропа до натхнення творця музичної симфонії. Саме так я тільки й можу визначити: в мені одному ніби з’єдналися воєдино міліарди кохань тих, хто жив і хто ще житиме на Землі. Чи була вона світлою, ота моя феєрична любов? Ні, вона була як райдуга — від найчорніших спалахів лютих ревнощів, аж до рожевої глупоти; в мені жили Ромео і Отелло, раб і Цезар, Дон-Кіхот і Дон-Жуан; я був здатний і вбити свою кохану, і віддати за неї життя. Здавалося б, до кого мені ревнувати, якщо я найсильніший, найкрасивіший, найрозумніший? А я ревнував її до сонячних променів, що пестили її золотаву шкіру; до вітерця, який шарпав її сукню; ревнував її до самої неї, якщо вона замислювалась хоч на мить. Але то були легкоплинні напади люті, — мабуть, просто необхідні в коханні, щоб після них радість і піднесеність були ще яскравішими.

Я кінчаю. Мене кличе до себе солодке забуття, непоборна отрута. Мені дедалі важче стримувати себе. А я ж повинен розповісти все до кінця.

Тільки тиждень минуло відтоді, як я вперше ввімкнув “Галатею”. За цей час я не спав ані години і спати не хочу. Може, я сплю під час дії апарата? Не знаю. Не, хочу я й їсти: тільки дві години тому силоміць примусив себе проковтнути шматків зо два консервованої шинки. Я не хочу нічого. Мене ніщо не цікавить. Тільки одне пекуче бажання тріпоче у мене в грудях: швидше! Швидше кінчай і вмикай “Галатею”!

Я ще тримаюсь, бо, мабуть-таки, в свідомості людини є щось значно сильніше за могутні темні інстинкти, пробуджені наркотизатором. Це — почуття обов’язку, почуття відповідальності перед людством.

Автомат щойно повідомив мене: запас мезоніту вичерпано. Це значить, що мій зореліт перетворився на мертве космічне тіло, яке мчатиме міжзоряним простором за інерцією, аж доки потрапить у гравітаційний простір якоїсь зорі або зіткнеться з іншим віковічним мандрівником. Дуже й дуже далеко до Землі. На жаль, я не набрав і десятої частки міжзоряної швидкості, і навряд чи намацають зореліт локатори Північного космодрому. Шкода. Мій ВЛ-3 ще міг би стати в пригоді людям. Але мене втішає те, що в свої останні години він просигналив яскравим лазерним променем моє попередження про “Галатею”.

“Галатея”… Тепер я розумію зловісний натяк Лева Черняка про “інший шлях для задоволення примітивної жадоби свіжих вражень”!.. Я описав тільки два “сеанси” марень. А їх було двадцять чи й більше!.. Клятий прилад негайно виконує найдерзновенніші, найпотаємніші бажання! Я “побував” і в зоряній системі Альфи Центавра, і в найвіддаленіших галактиках; я “перетворювався” на мешканців інших світів і на первісних ящерів; я “творив” нові закони природи і “ламав” старі… Беру ці слова в лапки лише для того, щоб показати моє розуміння безглуздості отих марень. Але ж — слово честі! — всі ці спогади живуть у мені як беззаперечна реальність. І це — страшно.

Бійтеся “Галатеї”, люди! Опіум, морфій, мескалін, героїн та всякі інші наркотики — ніщо проти цього всемогутнього засобу самознищення! Не експериментуйте з мозком!

Прощавайте!

Астронавт М. Кобзар

30. XI. 2065 р., борт зорельота ВЛ-3.

Довічні муки пекла

Земля не відповідала. Мовчали Венера й Плутон, Марс і Меркурій. Тільки ледь чутні сигнали маяків астероідної смуги свідчили, що апаратура працює нормально. Та саме це й показувало, що слід облишити безрезультатні спроби, бо аварійному лазерові не вистачає потужності. І все ж Кім уперто не кидав апаратної, сподіваючись на неймовірний випадок влучання скерованого променя в якийсь із рефлекторів інформаційних центрів Сонячної системи.

Нічого страшного, власне, не сталося: в п’ятому сторіччі Атомної ери зорельоти безвісти не зникають. Звичайно ж, ще дві доби тому, коли на “Сіріусі” зненацька вийшла з ладу станція далекого зв’язку, Головний Кібер астероїдного кільця дав наказ автоматам безпеки взяти корабель під найпильніший нагляд, і зараз навздогін йому мчить швидкісний зореліт рятувальної служби. Але в тому-то й справа, що рятувальники не знайдуть “Сіріуса” на заздалегідь прокладеній траєкторії. Трапилась безглузда, незбагненна пригода: кіберштурман зорельота, бездоганна електронно-обчислювальна злагода, що орієнтується за найскладніших обставин цілком самостійно і скоряється тільки Головним Кіберам відповідних зон польоту, раптом свавільно ухилився від заданого курсу, скерував “Сіріус” до забороненої астероїдної смуги і посадив його на велетенську мертву кам’яну брилу. Кім не міг перешкодити цьому: телепні з Астроцентру таки добилися затвердження закону про так звану “абсолютну безпеку”, згідно якого в критичну мить усе управління зорельотом беруть на себе кібернетичні пристрої, бо людина, мовляв, при такій ситуації конкурувати з машиною не може.

От тобі й “не може”! Мало радості з того, що за три роки дії нового закону він, здавалося б, виправдав себе. Випадок з “Сіріусом” показав: ролю машини переоцінювати не слід.

Але що ж сталося з кіберштурманом? “Збожеволів” через пошкодження систем логічного контролю? Схоже на це: судячи з гарячкового мерехтіння індикаторів, злагода весь час працює в аварійному режимі, однак не виконує ніяких команд і не відповідає на запитання.

Кім вимкнув лазерний передавач, сів за пульт кіберштурмана і ще раз, майже без надії, натиснув на кнопку виклику:

— “Сіріус”, наказую: відповідай, що сталося?!

Стривай, стривай: він почув! Уперше за дві доби спалахнуло зелене вічко над пультом і ввімкнувся динамік:

— Командире, доповідаю…

Голос урвався на півслові, — так, ніби хтось цитьнув на кібера, гостро перетнув його спробу виконати свій обов’язок. І зразу ж по тому на індикаторному табло перебігла ціла серія дуже яскравих таємничих спалахів.

— Нічого не розумію! — роздратовано промимрив Кім і попрямував до астронавігаційної рубки.

Його дружина Аста, навігатор “Сіріуса”, докінчувала обчислення координат астероїда. Мабуть, і в неї щось було не гаразд, бо вона не озирнулась на кроки і лише за кілька хвилин підвела голову:

— Кіме, чудеса, та й годі! Цей астероїд ніде не зареєстровано! Мало того: його орбіта нахилена до екліптики[3] майже на тридцять градусів, а період обертання навколо Сонця — понад сто років… Ну?

Подальші пояснення були зайві. Неймовірно великий нахил орбіти астероїда до площини обертання всіх планет визначає, що це небесне тіло, а разом з ним і “Сіріус”, з кожною секундою віддаляються від звичайних космічних трас, отож з кожною секундою зменшуються шанси на допомогу зорельотів рятувальної служби.

— Кіме, цей астероїд, мабуть, гість у нашій Сонячній системі…

— Міжгалактичний корабель?

— Може, й так.

За три роки подружнього життя й спільної праці вони навчились розуміти одне одного з півслова. Якщо здійсниться висловлене Астою припущення, якщо цей астероїд справді керується розумними створіннями — одразу ж розкриється вся таємничість пригоди. Отже, треба насамперед дослідити космічне тіло, бранцем якого став “Сіріус”.

Надягаючи скафандр, Кім увесь час поглядав на індикаторне табло кіберштурмана. Мерехтіння крихітних вогників дратувало, видавалось цілеспрямовано-ворожим. Навіть те, що тубуси фотоелементів кібера, його “очі”, як завжди, пересуваються вслід за людиною, не випускаючи її з поля зору, сьогодні викликало неприємне відчуття.

— Може… ти лишишся? — неголосно запитав Кім.

— Ти побоюєшся, щоб “Сіріус” не втік без нас у Космос?

— Так.

— Ну, а що ж зможу зробити я, навіть якщо залишусь?

Кім промовчав. Справді, Аста нічим не допомогла б, бо всі пристрої річного керування вимкнено. Твердолобі з Астроцентру домоглися свого: щоб не втрутився в разі необхідності командир корабля, і “електронний мозок” кіберштурмана, і енергетично-інформаційну мережу захищено панцирними плитами.

— Ну, гаразд, ходімо… — Кім перевірив спорядження обох скафандрів, підійшов до пульта кіберштурмана. Згідно інструкції, слід визначити свого можливого заступника.

— “Сіріус”, увага!

Ні, він таки чує! Знову спалахнуло зелене вічко:

— Слухаю вас, командире.

— Я покидаю борт корабля. Якщо не повернуся, всі права командира візьме на себе Аста, навігатор.

— Зафіксовано, командире.

— На борту людей не буде. Пам’ятай про заборону номер один.

— Зафіксовано, командире.

— А тепер доповідай, що сталося?

— Доповідаю: я одержав… — і знову голос урвався, а по індикаторному табло перебігла буря хаотичних спалахів.

Кім і Аста перезирнулись.

— Мені чомусь моторошно… — неголосно сказала Аста. — Далебі, я зараз починаю розуміти страх наших далеких предків перед невідомим і нез’ясовним… Уже кілька хвилин мені вчувається голос… На диво знайомий розпачливий голос…

Кім прислухався. Ні, навколо стоїть мертва тиша, тільки через незбалансованість дії генераторів штучного тяжіння ледь-ледь вібрує підлога.

— Хтось кличе на допомогу! — Аста схопила Кіма за рукав скафандра, заплющила очі. — Слухай… Слухай… “Я — паралізований… поспішайте… поспішайте…”

— Заспокойся, люба… — Кім незграбним рухом обхопив скафандр дружини, опустив прозорий щиток на її шоломі.— Заспокойся, це просто через перенапруження нервової системи.

Доки насоси висмоктували з шлюзової камери повітря, Кім і Аста мовчали. В їхній пригоді справді було щось незвичайне, — таке, що сягало за межі логічного аналізу. А може, то просто так здається? Може, люди п’ятого сторіччя Атомної ери просто дуже звикли до невсипущого піклування про їхню безпеку, а тепер розгубились, потрапивши в складну ситуацію?.. Думати про це було прикро, говорити — тим паче.

— Асто, будь обережна. Не забувай, що тут сила тяжіння в тисячу разів менша за земну.

— Так, любий.

Кім натиснув на кнопку. Повільно розчинились товстезні дверцята зовнішнього люка, і в отворі постало густозоряне чорне небо та залите сліпучими променями Сонця бескиддя шпичастих скель. Однак Кім не звернув уваги на чудесну картину. Він занепокоєно крутив головою, прислухаючись до чудних звуків, що залунали в шоломі його скафандра.

— Асто, ти нічого не чуєш?

— Ні. Зараз ні… А що?

Кім підійшов ближче до отвору, висунувся назовні. Аста — слідом за ним.

— Чую! Тепер чую! Той же голос… “Поспішайте на допомогу… Шукайте двері… шукайте двері…”

Кім перевірив: якщо вимкнути радіостанцію — голос замовкає. Отже, це не галюцинація. Хтось справді кличе на допомогу.

— Може, він потрапив сюди так само, як і ми?

— Але до чого тут “двері”? Досить сказати: “Шукайте зореліт”.

Кім обвів поглядом суворий краєвид. Скелі, скелі й скелі. Мертві, незаймані ні зливами, ні вітрами. Здавалося б, тут одвіку не було — і довіку не буде — нічого живого. Але ж голос лунає, а кожна скеля, кожна запнута непроглядним мороком заглибина можуть сховати не тільки невеличкий космоліт-розвідник типу “Сіріуса”, а навіть трансорбітальний велетень першого класу.

— Рушаймо, — сказав Кім. — Зволікати не можна.

Він відштовхнувся від одвірка шлюзової камери, повільно поплив униз. На цьому астероїді, де сила тяжіння гака незначна, стрибок з стометрової висоти зовсім безпечний. Тільки й того, що триватиме понад дві хвилини, — не падіння, а обридливе сповзання, як у примарному сні.

Кім падав і думав: де ж шукати того невідомого бідолаху? його заклику вже не чути — може, шлях радіохвилям перетнула якась скеля. Якби не халепа з кібером, на йонних двигунах можна було б облетіти весь астероїд хоч і сто разів. Звісно ж, чужий зореліт вдалося б знайти дуже швидко. Однак зараз про це годі й думати.

Але що ж сталося з кібером? Ні, він не “збожеволів”, бо інакше б поривання слухатись людини в нього не виникло. Скидається скорше на те, що його “машинну свідомість” підкорила якась зовнішня сила. Він сказав: “Я одержав…” Що — одержав? Наказ?.. Лише Головні Кібери зон повновладно керують кіберштурманами зорельотів, однак і в такому разі кібер обов’язково доповідає командирові… Хто ж перепинив його зараз?

Кім і незчувся, як скінчилось “падіння”. Ноги торкнулися поверхні астероїда, густий фторановий ворс на підборах черевиків ураз присмоктався до обсмаленої сонцем чорної брили. Це було зовсім не зайве у світі, де людина важить заледве сто грамів, а пошпурений дужою рукою камінь здатний набути другої космічної швидкості і помчати в безвість по гіперболі. Навіть щоб “Сіріус” зрушити з місця вистачило б кількох кілограмів вибухівки.

Кім оглянув свій зореліт. Знизу він видавався неймовірно великим, надзвичайно красивим і досконалим. Його “лапи” — амортизатори міцно вп’ялися в скелі, легко підтримуючи стрункий, залитий променями сонця тулуб. А навколо нього — первозданний хаос матерії, фантасмагорія каміння, божевільна гра сліпучо-срібного і непроникно-чорного. Аж дивно: на тлі цього химерного краєвиду “Сіріус” сприймається не як творіння рук людських, а скорше як казкова істота, — такий собі міжгалактичний птах, що сів перепочити після нескінченно довгої подорожі Космосом, і ось-ось зрине в простір знову…

“А що, коли й справді?”

У Кіма мороз пішов поза шкіру. Вперше за багато років він відчув страх — і розгнівався за це сам на себе. Невже навіть п’ять століть життя у вільному й світлому суспільстві ще не звільнили людину від найпримітивніших тваринних рефлексів? А втім, що ж тут дивного? Людство нині живе в надто безпечному й упорядкованому світі, де просто немає місця одчайдушній хоробрості. її заступає мудра передбачливість.

Страху вже не було. Замість нього виникло радісне відчуття наснаги, бажання зустріти й подолати яку завгодно небезпеку. І те, що поруч буде рідна, кохана людина — тільки надасть сили.

— Гей, навігаторе! — зареготав Кім. — Чи скоро ви впадете?

— Ой командире, скоро… Я навіть трохи задрімала!

Кім підхопив дружину в обійми — справді легшу за пір’їнку — обережно поставив на скелю.

— Куди рушимо насамперед? На “полюс”?

— Авжеж.

Вони вже дещо вивчили астероїд при наближенні “Сіріуса” до нього. Це було чимале космічне тіло, — грубо сплесканий і жорстоко перекопирсаний кам’яний “пиріг” кілометрів з десять завдовжки. Зореліт сів якраз посередині між його “полюсами”. Отож був сенс рухатись умовним “меридіаном” по освітленій частині астероїда, бо на його протилежному, “нічному” боці така темрява, хоч в око стрель.

— Ну, помчали!

Кім одірвав присмоктані до скелі закаблуки, легенько підстрибнув. Якби це на Землі, сили такого поштовху вистачило б хіба перескочити на наступний щабель сходів. А тут Кім підіймавсь усе вище й вище, аж доки опинився на одному рівні з навігаційною кабіною “Сіріуса”. Тут кілька секунд висів майже нерухомо, а потім повільно спустився на вершину гострого стрімчака. Слідом за ним прилетіла й Аста. Правда, Кім перехопив її на півдорозі, бо вона відштовхнулась надто сильно.

Зі скелі на скелю — повільно, неквапно — перелітали вони над покремсаною поверхнею астероїда. Результат огляду космічного тіла не втішав. Не було ані найменшого знаку діяльності вищих розумних істот, ніщо не свідчило про аварію космічного корабля. І невідомий передавач більш не озивався.

Аж ось і “полюс” — крайня скеля велетенського кам’яного “пирога”. Якщо Астине припущення правильне, саме тут, на “носі” міжгалактичного корабля, мала б бути якась навігаційна апаратура чи прилади для спостережень. Тільки ні, нема тут нічого. Заслуговує на увагу хіба надмірна гладінь майданчика, але ж під ногами — той же самісінький обсмалений сонцем чорний базальт.

— Рушимо назад?

— Стривай… — Аста зупинилася, прислухалась. — Я чую його знову… Дуже тихо… “Поспішайте… обламано антени… шукайте двері…”

— Вчувається! — незадоволено увірвав її Кім. — Ану, вимкни радіостанцію.

Вона вимкнула, потім увімкнула знову.

— Кіме, це не радіохвилі… Голос бринить у моїй підсвідомості, і я чую його всім своїм єством… Телепатія? То чому ж він не відповідає мені? Я запитувала в нього думкою, хто він і як його знайти, а чулося тільки: “Шукайте двері… шукайте двері…” І голос цей такий знайомий, наче я його чула щодня…

— Ну, що ж — треба шукати.

Назад вони рухались іншим шляхом: астероїд за цей час встиг обернутися на чималий кут, отже, можна було зазирнути вже й на його колишній “нічний” бік. Однак і тут не траплялось нічого вартого уваги. Лише кілька разів серед хаотичного нагромадження скель спостерігались надто гладенькі майданчики. Але при ближчому дослідженні ніщо не стверджувало їхнього штучного походження, а таємничого голосу тепер не чула навіть Аста.

Кім позирав на годинник дедалі частіше. Звичайно, кисню вистачить ще надовго, та й пообідати можна з аварійного НЗ скафандрів. І все ж щось непокоїть, тягне до “Сіріуса”, — бодай хоч переконатися, що він стоїть на місці.

— Асто, заскочимо “додому”?

— Гаразд.

Вони були вже на “екваторі” астероїда, десь зовсім близько від свого зорельота. Правда, на тій “півкулі” зараз ще “ніч”, але астероїд обертається досить швидко. Отже, можна було роздивитися цей район більш ретельно.

Відтепер Кім з Астою пересувалися зовсім невеликими стрибками, а там, де траплялося щось хоч трошки варте уваги, намагалися навіть “іти”, хоч це було обтяжливо й незручно: фторановий ворс підборів гальмував кожен крок, бо прилипав до каміння. А наслідки спостережень, як і досі, були невтішні.

“Шукайте двері… — снувалося в мозкові у Кіма. — Про “двері” може йти мова лише в тому разі, коли цей астероїд, як припустила Аста, прилетів сюди з іншої зоряної системи, немов своєрідний космічний корабель. Та на це немає жодного натяку, по-перше, а по-друге, звідки ті, невідомі, знають мову землян?”

Невідоме і нез’ясовне мимохіть змушує насторожуватись, розплутувати причинні ланцюжки, висувати найхимерніші гіпотези. Таємничий “голос” і дивний “бунт” кіберштур-мана видаються взаємопов’язаними. А якщо так, то чи не влаштував хтось хитру пастку, щоб оволодіти зорельотом? Але хто? В ім’я чого?

Тільки аж коли над ближчим пасмом гір сліпуче блиснула куля астронавігаційної рубки “Сіріуса”, Кім зітхнув з полегкістю.

Сильним стрибком він злетів на гребінь скелі, уважно обдивився улоговину, посеред якої примостився “Сіріус”. Дивно: аж тепер стало видно, що форма цієї заглибини надто правильна, — бескиддя розташовані амфітеатром. І майданчик в його центрі надто плаский та круглий.

— Асто, а стрибай-но сюди!

Дружина теж одразу помітила, як відрізняється ця улоговина від усіх інших, що над ними пролітали вони під час подорожі астероїдом. Так буває завжди: після тривалого спостереження хаосу різко впадає в око навіть найменша упорядкованість.

В улоговині наставав “світанок”: повільно обертаючись навколо поздовжньої осі, астероїд підставляв оцей свій бік під нестерпно яскраві промені сонця. Не було сутінків, не було напівтіней. Просто густо-чорна запона сповзала донизу, і з неї раз по раз вихоплювалися сліпучі блискітки окремих брил.

— Дивись! — раптом вигукнула Аста. — Он там, за скелею праворуч “Сіріуса”!.. Бачиш?

На похилій скелі, далеченько від зорельота, лежала людина в скафандрі. Власне, з такої відстані ця постать ледь-ледь мріла, але велетенська навскісна тінь від неї вимальовувалась чітко.

— Швидше, Асто! Він, мабуть, втратив свідомість. Не рухається.

Вони стрибнули, розвинувши мало не критичну швидкість, однак наближались до космонавта так повільно, аж брала злість.

Бідолаха лежав ниць, розплатавши руки. Ще здалеку Кім з Астою помітили: його скафандр — якоїсь чудної, незнайомої будови, майже чорний на колір, з непрозорим шоломом. Було щось неприродне в його позі, чимось надто несподіваним війнуло від порушених пропорцій тіла. І мимоволі прослизнула думка: “Чужинець! Людина з іншої Сонячної системи!”

А за хвилину припущення перетворилось на певність. Ця істота мала надто довгі кінцівки і непропорційно велику, — якщо судити з форми шолома, — голову.

Кім і Аста зупинились перед ним, тамуючи биття сердець. Мовчки перезирнулися. Нахилились, щоб підняти бідолаху. Але щойно їхні руки торкнулись скафандра, він рухнув, опав, перетворився на густу хмару чорного пилу, яка повільно поповзла над скелею.

— Нічого не розумію… — збентежено промимрив Кім. Він мацав руками місце, де щойно був скафандр. Чутливі пальці рукавички натрапляли на безформні уламки. Метал? Пластмаса? Кістки? Мабуть, цього не зміг би визначити ніхто: наче проїдені іржею, ці уламки від найменшого дотику кришилися і розсипалися на порох.

Хмара пилу здіймалася дедалі вище, запинаючи все довкола. Кім і Аста вийшли з неї, стали осторонь. Піднесене очікування чуда зустрічі з братами по Розуму поступилось пригніченості. На душі в обох було прикро й гірко.

— Може, це наслідок дії якихось невідомих мікроорганізмів? — неголосно запитав Кім.

— Гадаю, що ні, — відповіла Аста по паузі. — Мабуть, скафандр і… все інше… зруйнували сонячні промені. Він тримався тільки до першого доторку.

— Але ж для цього потрібні тисячоліття!

— Так.

— То хто ж кликав на допомогу?

Пильним поглядом Кім обмацував усе довкола. Він намагався відтворити події неймовірно далекого минулого, прагнув уявити обставини загибелі цього розумного створіння. Куди він простував? Може, до улоговини, що служила за космодром? А звідки? З якогось тимчасового притулку? В усякому разі, він мусив би рухатись по прямій…

Кім подумки проклав цю можливу лінію. Вона вела до вузької ущелини за проваллям.

— Асто, давай-но зазирнемо он туди. Мені здається, ті “двері” мають бути десь близько.

Ущелина була запнута мороком. Мабуть, сонце в неї не зазирає ніколи. Якщо так, то сюди навряд чи влучають випадкові метеорити. Отож кращого місця для спорудження житла на астероїді годі й шукати.

Ущелина з кожним метром вужчала, поступово перетворюючись на тунель. Спочатку це був немовби утвір стихійних сил: скелі вгорі схилялись одна до одної наче склепіння. Та ось промені прожекторів намацали першу ознаку втручання вищого розуму: в прямовисній стіні попереду вималювався круглий отвір, а в ньому тьмяно блиснув метал.

Двері!.. Навіть не двері, а величезні, товстелезні ворота шлюзової камери. Вони розчинені навстіж… За ними — другі… і треті…

Космонавти опинились у велетенському склепистому залі, з якого в різні боки вели кілька вужчих і нижчих тунелів.

Що тут було колись?.. Зал для відпочинку?.. Оранжерея?

Промені прожекторів вихоплювали з темряви страшну картину розрухи. Скидалося на те, що хтось зловмисне потрощив і понівечив усе, що тут було: чудернацькі меблі, химерно покручені рослини, таємничі апарати. Уламки, самі уламки довкола. 1 все вкрито незайманим шаром пилу, який від щонайменшого доторку повзе догори, перетворюючись на густу-прегусту хмару. А на стінах залу — чи креслення, чи картини: розмаїті кольорові плями деруться одна на одну, закручуються в спіралі, розбігаються по гіперболах. Може, якби охопити оцю гру барв одним поглядом, пощастило б зрозуміти суть намальованого. Та прожектори виривають в мороку лише окремі деталі, а вони не розкривають нічого.

Таємниця за таємницею… Яка трагедія відбулася тут у ті незапам’ятно далекі часи, коли люди Землі ще, можливо, не вміли користуватися вогнем?.. Навряд чи дізнаєшся. Але в усякому разі ясно, що тепер тут немає жодної живої істоти. Все загинуло десятки, а то й сотні тисяч літ тому. А заклик на допомогу, мабуть, випромінює ввімкнений ще тоді автоматичний пристрій.

Щойно Кім подумав про це, як одразу ж заперечив сам собі: ні, ні, треба шукати. Треба шукати! На мить йому аж вчувся голос: “Шукай! Шукай!”

— Ти… чуєш?

— Чую… — тихо відповіла Аста. — Чую вже давно. “Шукай! Шукай!” Так?

— Асто, але ж це… голос “Сіріуса”! Невже ти його не впізнала?!

— Впізнала. А не сказала, бо це — надто неймовірно. Уже хоча б тому, що йдеться не про радіохвилі.

Голос усе лунав і лунав. І дивно: голосність його зменшувалась, якщо напружити слух, і поступово наростала, коли увагу привертало щось інше. Скидалося на те, ніби якась невідома ворожа сила з обережною настирливістю намагається проникнути в свідомість, щоб оволодіти нею цілком і повністю. Ця тактика виправдовувала себе: мозок поступово втрачав настороженість, призвичаювався до вкрадливого втручання, сприймаючи його вже не як чужий голос, а як власні думки. Спочатку — несміливе підсвідоме припущення. Потім — упевненість, тверда переконаність, що треба робити саме так, а не інакше. І ось уже Кім і Аста рухаються вузьким, нескінченно довгим тунелем. їм обом видається: вони роблять це з власної волі; знають, куди прямують і що шукають; можуть першої-ліпшої миті зазирнути в якісь двері чи звернути в якийсь тунель, але не роблять цього тільки тому, що попереду на них чекає щось дуже радісне й цікаве. Насправді ж — це дії сомнамбул — механічне, автоматизоване пересування без усвідомлення довколишньої дійсності.

Кім опам’ятався від сильного удару. Невагомість невагомістю, але якщо тіло масою сто кілограмів несподівано натикається на перепону — інерція дається взнаки.

Кім ошелешено озирнувся круг себе. Він був сам один перед суцільнометалевими дверима. Не пам’ятав, як сюди потрапив, де розлучився з дружиною.

— Асто!.. Де ти, Асто?!

Холодна, мертва мовчанка. І заспокійлива, вкрадлива думка: “Та ти ж сам наказав Асті повернутись на “Сіріус”… Повертайся на корабель… Повертайся…”

А й справді: тьмяно пригадується — Аста з круглого залу вернулася на зореліт… Стривай, що вона хотіла зробити?.. Ага, викликати невідомого по радіо… Повернутись?.. Так, треба повернутись. Коли б не трапилося з нею якогось лиха…

Кім стривожено оглядівся. Промінь прожектора його шолома ковзнув по шорсткій стіні тунелю і раптом уп’явся в чотири хмарки пилу метрів за десять. Чотири хмарки! Сліди від двох пар ніг!.. Отже, Аста щойно була тут. Вона за цими дверима!

Кім рвучко відстебнув квантовий випромінювач, скерував його на одвірок.

“Стій, стій! — гостро майнула думка. — Якщо Аста стоїть за дверима, ти спалиш і її! Пошукай краще іншого ходу!”

— Е, ні, брешеш! Тепер не обдуриш! — Кім люто натиснув на кнопку. Фіалковий промінь вихопився з цівки випромінювача, різонув по дверях, прокреслив на поверхні металу сліпучо-білий прямокутник. Кім щосили вдарив по ньому черевиком скафандра, сам одлетів на кільканадцять метрів, зате виштовхнув і вирізаний шматок дверей. Кинувся до отвору.

Промінь прожектора гарячково кидався по величезному приміщенню. Мабуть, це була якась апаратна — скрізь валялися рештки потрощених і понівечених приладів. То де ж Аста?

“Її тут нема… нема… — знову промайнула підступна думка. — Вона вже на “Сіріусі”… Поспішай туди!”

— Брешеш! — уперто вигукнув Кім. — А пил — звідки?!.. Асто! Асто!..

Якби не хмара пилу, що клубочіла з невисокого закапелка, Кім навряд чи знайшов би дружину так швидко. Прожектор на її шоломі не горів, радіостанція була вимкнена. В цілковитій темряві вона длубалась у ніші, намагаючись щось звідти витягти.

Кім схопив Асту за поперек, підняв, увімкнув її радіостанцію.

— Асто!.. Отямся!.. Це я, я, Кім!

— Облиш… Облиш… — Аста, мабуть, навряд чи й чула його. — Треба натиснути на кнопку… Він дуже страждає… А ти — жорстокий… Ти — не зрозумієш…

Кім, зціпивши зуби, тягнув дружину до виходу з цього клятого залу, а вона пручалася, викручувалась, люто гамселила його кулаками. І раптом схаменулася:

— Ой Кіме, що ти зо мною робиш?! Де ми?

— Асто, негайно до “Сіріуса”! Ми тут загинемо!.. Гіпноз, телепатія — не знаю… Благаю: повторюй в думці тільки одне: “Негайно додому! Негайно додому!”

— Так, так, Кіме… Але ти чуєш? Мабуть, цього разу почув би й глухий.

Зовсім чітко, дуже голосно в шоломах скафандрів пролунало:

— В ім’я людяності — не йдіть!

Це вже були звичайні радіохвилі. І голос був голосом звукової апаратури кіберштурмана “Сіріуса”!

— Ходім, Асто! Годі цих витівок!

— В ім’я людяності — не йдіть! — в голосі невідомого пролунав справжній розпач. — Лише вислухайте кілька слів!.. Я не заподію вам шкоди…

— Але де ви, зрештою?! — роздратовано вигукнув Кім. — Хто ви?

— Ви — в мені… — сказав голос по паузі. — Я — кібернетична психокопія людини, що загинула давним-давно… Благаю: знищіть мене!.. Я знемагаю… В мене потрощено й поруйновано все… Я паралізований… Сліпий… Майже глухий… В мені живе тільки свідомість — страшний кат, що перетворив кожну мить мого існування на пекельні муки… Згляньтесь, — адже ви — люди, а я — машина… Натисніть на кнопку в ніші! Пролунає зовсім невеликий вибух… Він зруйнує мої інформаційні лінії — і я заспокоюсь назавжди… Благаю вас, зробіть це!

— Нічого не розумію!.. — збентежено промимрив Кім. Він глянув на Асту. В її очах застиг вираз болю. Губи прошепотіли:

— Кіме, треба…

— Ні, стривай! — Кім пригорнув до себе дружину, обвів променем прожектора картину зруйнованої апаратної. — Скажіть… як вас звуть?

— Круз… Так звали мого психодвійника.

— Це його труп ми знайшли біля входу в ущелину?

— Так.

— Коли він загинув?

— Дванадцять галактичних хвилин тому…

Кімові стало моторошно: дванадцять галактичних хвилин!.. Та це ж — понад сто тисяч земних років! Не дивно, що скафандр розсипався од першого ж доторку.

— Звідки ви прямували, Круз?

— За вашим каталогом — з зоряної системи М-247. Відстань — десять парсеків.

— Це ви примусили наш “Сіріус” сісти на астероїд?

— Так.

— Як ви це зробили?

Запала тривала пауза. А потім пролунало сухо:

— Я цього вам не можу сказати.

— Чому?

— Я не вірю людям… — в голосі забриніла лють. — Це ж він, отой Круз, мій психодвійник, так жорстоко прирік мене на довічні муки! Він зненавидів мене, хоч я був рідніший йому за рідну матір; зненавидів за те, що його життя — блискавично коротке, а я міг би жити неймовірно довго; зненавидів, бо побачив свою жалюгідність і неспроможність змінити хоч будь-що у власній долі. Отож він і помстився перед смертю. Він поруйнував усі мої антени і фотоелементи, зіпсував майже всю автоматику, перетворивши мене на паралітика, неспроможного навіть вкоротити собі віку… Він лишив мені тільки свідомість, у якій кожна думка — мов розжарена краплинка металу…

Ви гадаєте, це була звичайна міжзоряна мандрівка до братів по Розуму?.. О, ні!.. Круз і ще триста з ним, яких ви вже не побачите, — злочинці в космічному масштабі!.. Вони були найбагатші і найпихатіші на нашій планеті, чудесній зеленій Тао… І вони знищили її, коли пересвідчились, що їхньому пануванню незабаром настане край. Знищили з допомогою ще невідомої для вас енергії гравітаційного резонансу!.. Але перед тим вони побудували мене, Крузового психодвійника. Він поставив переді мною завдання: знайти зоряну систему з придатною для існування планетою. Я з радістю погодився. Тоді ми з Крузом були абсолютно тотожні.

Всі вони заснули анабіотичним сном. Плин часу для них зупинився. А я на першому етапі нашої подорожі навіть не помічав, як збігають секунда по секунді… Так, Круз був страшний мерзотник, але він мав гострий, допитливий розум, і я, його спадкоємець, лишившись наодинці з самим собою, заходився пожадливо глитати отой невичерпно багатий інформаційний матеріал, який ми взяли з собою в подорож. Часу для спеціального підбирання мікрофільмів та плівок у Круза не було, отож на астероїд просто перевезли весь фонд Інформаційного центру планети. І в цьому була непоправна Крузова помилка.

Запала глибока пауза. А коли голос залунав знову, в ньому вже чулася не злість, а сум і біль.

— Ніколи доти Круз не цікавився літературою й мистецтвом. Він визнавав тільки політику та ще науку й фінансову справу, як засіб для досягнення мети. Ніколи доти Круз не знав ні скорботної величі почуття неподіленого кохання, ні світлої готовності віддати своє життя в ім’я когось іншого. Він був втіленням холодного, сухого розуму, для якого не існують поняття “людяність”, “справедливість”, “порядність”, а всі градації людських взаємин, усі нюанси буття зводяться до взаємовиключних “так” чи “ні”, “доцільно” чи “недоцільно”.

Тоді я був такий, як він. Я був його точною копією. І лишився б таким досі, якби не фонд Інформаційного центру.

Понад три мільярди назв творів з усіх жанрів літератури й мистецтва були в тому фонді. Але спочатку я цікавився тільки наукою і мене повсякчас дратувало, що людство планети Тао витратило квадрильйони біт інформації, марно прагнучи розтовкмачити одне одному, що таке любов і зненависть, добро і зло. А потім я вирішив розв’язати ці питання для самого себе — сухо й логічно, аби на тій планеті, до якої причалить наш астероїд, закладене таотянами нове суспільство не повторило б помилок своїх попередників.

Я почав з найдревніших пам’ятників таотянської культури. Стереокопії первісних скульптур і наскельних написів… Міфи й релігійні перекази древніх… Примітивний живопис… Незграбна монументальність архітектури…

Це все було дуже наївне й убоге, але — дивна річ! — я поступово почав відчувати, що за примітивністю форми криється глибокий зміст; що вже й тоді людська думка в муках шукала свого самовисловлення, — і не в ім’я егоїстичного самозвеличення, а заради якоїсь ще неусвідомленої вищої ролі людини.

А потім — музика… Мабуть, вона й була найхарактернішою для того періоду, коли людина вже відчула гостру потребу заявити про своє покликання, але ще не знаходила необхідних слів. І саме музика, музика древніх таотян, примусила мене, Круза, вперше стати на позицію іншої людини, зрозуміти щось таке, що виходило за межі моїх уявлень і переконань.

Я слухав скорботні, урочисті фуги, і мене проймав отой настрій невимовного розпачу бунтівного створення, яке вже усвідомило свій розум, але все ще боїться вигаданого самим собою бога; я любив і ненавидів, бо здатний і на самопожертву і на вбивство; я відчував себе водночас і велетнем, і хробаком; німим паралітиком, який знає чудесне всерятівне слово… і неспроможний сказати його…

А втім, не буду розповідати далі. За ці дві доби ваш “Сіріус” передав мені всю інформацію, записану на його барабанах пам’яті. Людство Землі пройшло майже весь той шлях, що й таотяни, отож нічого нового ви не дізнаєтесь.

Словом, збігали секунда по секунді, наш астероїд рухався в міжзоряному просторі, в абсолютній темряві й порожнечі, все довкола видавалось одвічним і незмінним… І тільки я, Крузів психодвійник, змінювався все дужче й дужче.

Я вже дізнався, що таке сподівання і зневіра, гіркота й піднесеність. Мене хвилювала доля вигаданих героїв, і я мимохіть уявляв себе на місці кожного з них. Поставали питання про справедливість і несправедливість…

Мікрофільм по мікрофільму ковтав я з невичерпного фонду Інформаційного центру, і щораз частіше повертався до історії життя мого психодвійника.

Мені робилося моторошно: в Круза було не життя, а жалюгідне існування. Казкові багатства та необмежена влада не дали йому ні світлої радості, ні величної натхненності — тільки пихате самовдоволення та жорстоку насолоду відчуття власної виключності. Найбагатший і наймогутніший на планеті, він був, по суті, бідніший за найзлиденнішого жебрака і безсиліший за скутого раба, бо перебував у полоні примітивної, прямолінійної схеми поведінки, хоч і не усвідомлював цього.

Я все ще любив його, як можна любити самого себе, але дедалі частіше до цього почуття приєднувались гіркота й біль, незадоволення і внутрішній протест. Адже тепер я розумів Круза краще, аніж він сам. Я знав його змалечку, пам’ятав його щирим наївним хлопчиськом, упертим, цілеспрямованим підлітком. З теплим почуттям я пригадував його дитячі мрії про ідеальний світ, де всім буде добре… і зразу ж отямлювався: ці мрії скінчилися тим, що Круз не вагаючись знищив цілу планету і три мільярди людей на ній… Як же це могло статись?.. Як?

Злочинцями не народжуються. Злочинцями стають внаслідок довжелезного ланцюга несприятливих обставин, а насамперед, через чийсь небажаний вплив. Я, психодвійник, — як і сам Круз, — не міг пригадати, відколи почався отой повільний процес перетворення щирої дитини в жорстокий автомат з хибною програмою. Згадувались тільки окремі фрази, окремі книжки, окремі фільми… і безперервне нагадування, що ти — син найбагатшої людини планети, що тобі одному належить майбутнє…

Ну, добре, хай Круз… Але ті триста його спільників, — мужчини й жінки, які мали покласти початок новій “расі богів” на невідомій далекій планеті, — чи варті вони високого звання людини?

Я мав вичерпну інформацію про кожного з них: Круз їм не дуже довіряв, тому за кандидатами в “боги” шпигували протягом довгого часу. На думку Круза, всі вони відповідали щонайвищим вимогам. Але я тепер бачив: ні, це були напівтварини-напівмашини, і суспільство, яке вони закладуть, рано чи пізно деградує до рабовласницького… а відтак його історія почне рухатись тим же шляхом, що й на Тао…

І коли я усвідомив це, мене пронизав жах. Вже не було виправдання вбивству трьох мільярдів людей. Усі триста на астероїді — злочинці, яким прощення немає! І був тільки один суддя — я.

Знову запала пауза, — така довга, що Кім аж не витримав:

— Ми слухаємо вас, Крузе! Слухаємо дуже уважно і… розуміємо ваше хвилювання.

— Це моя сповідь, люди Землі… — сумно сказав Круз. — І якби я міг, я кричав би зараз на цілий Всесвіт, щоб почули всі. Злочин і покарання… Злочинець загинув давним-давно, а кару несу я… Чи, може, й він теж? Замисліться: винен я чи не винен?.. В мені й досі живе частка Крузової свідомості, я успадкував його найліпші і найгірші якості, тільки й того, що вони за незміряно довгий час трансформувалися… Скажіть мені, хто я: злочинець чи не злочинець? Сотні тисяч ваших років пече мене це питання, і я не можу знайти відповіді на нього…

— Заспокойтесь, Крузе!.. — Астин голос зірвався. — Ніякий ви не злочинець! Ви… ви — без вини винний!.. Мені серце крає біль за вас… Говоріть, прошу!

— Гаразд… Дякую! Отож був тільки один суддя — я… Я міг би знищити їх у першу-ліпшу мить — чи всіх разом, чи поодинці, — адже в моєму розпорядженні була вся автоматика астероїда. Я міг би збудити всіх і тримати в найжорстокішій в’язниці довіку, міг би катувати кожного, висотуючи життя з тіла по краплині… Але я хотів бути справедливим суддею. І мені здається, я склав несхибно правильний вирок.

Дванадцять галактичних хвилин тому, — тобто сто десять тисяч років, як на ваш час, — я вивів астероїд на орбіту довкола вашої зорі, Сонця. Мої кібернетичні розвідники визначили з беззаперечною певністю, що придатною для життя є тільки третя планета, — тобто ваша Земля. Ніяких ознак цивілізації на ній не помітили, а виявлені людиноподібні істоти стояли на найнижчому ступені розвитку.

Це було саме те, чого я й прагнув.

Я збудив від анабіотичного сну трьохсот, — усіх, крім Круза. Діючи від його імені, наказав їм перебазуватися на планету. Вивів із сховищ та налагодив усі десять зорельотів — три пасажирські й сім вантажних, вщерть наповнених найдосконалішою кібернетичною технікою. Дав старт усім одночасно. Але пасажирські скерував до Землі, а вантажні — в Космос…

Серед них, отих трьохсот, були дуже досвідчені космонавти, гострі на розум учені. Але ніхто нічого не міг подіяти, бо Круз не довіряв своїм спільникам, а керувати автоматикою зорельотів міг тільки я.

І я послідовно втілював свій вирок у життя. Заледве зорельоти спустилися на Землю й таотяни повиходили з них, щоб познайомитися з своєю новою батьківщиною, я ввімкнув двигуни, і в Космос, у безвість помчали навіть ті жалюгідні запаси їжі, зброї, інструментів, які можна було знайти на борту пасажирського корабля.

Мій вирок був суворий і справедливий: ви, що знищили цивілізацію на власній планеті, мусите починати все спочатку — і голіруч!

— Стривайте, стривайте, Крузе! — схвильовано урвала його Аста. — То виходить, що нинішнє людство Землі…

— Ні, ні, в ваших судинах немає ані краплини таотянської крові. Надто різні були генетичні апарати — шлюби між таотянами і землянами неможливі. Саме через це таотяни виродилися, загинули ще в ті незапам’ятні для вас часи, коли люди Землі тільки-тільки спиналися на ноги. Але дещо лишилося. З інформації, яку я одержав від вашого “Сіріуса”, я довідався, що ваші вчені досі дивуються з багатьох нез’ясованих явищ давньої давнини. Гадаю, що тепер ви розумієте: то був наслідок контактів первісних землян з таотянами…

Але не про них мова.

Збігло ще кілька галактичних секунд, — тобто кілька земних століть. Один по одному втратив я своїх кіберрозвідників, — той згорів при проходженні крізь земну атмосферу, той — зіткнувся з метеоритом, а інші вийшли з ладу через природний знос. Я вже не міг стежити за долею таотян, але пересвідчився, що вона — жалюгідна.

І тоді я збудив Круза. Розповів йому все. Довів, що все його попереднє життя було суцільною помилкою, але виправити її ще не пізно: можна обережно опустити астероїд на Землю, використати всі невичерпні багатства наших інформаційних і енергетичних фондів для того, щоб первісні аборигени планети в десятки, а то й сотні, разів швидше пішли шляхом прогресу. Таотяни, звичайно, загинуть, виродяться; про них забудуть, наче їх ніколи й не було, але людство Землі — житиме…

Круз вислухав мене уважно і дуже спокійно, — він був таки сильним чоловіком. Якийсь час сидів замислений. А потім підійшов до мене… і натиснув на кнопку “Стоп”.

Тільки він один знав, де розташована кнопка, яка вимикає майже всю мою автоматику, перетворюючи мене на паралітика. Навіть я не догадувався про її існування, бо, звичайно ж, насамперед вимкнув би цю ділянку моєї схеми. Цілком можливо, ту кнопку було прилаштовано вже після знімання психокопії з Крузового мозку, але перед тим, як мені ввімкнути пам’ять. Однак не в тому суть.

Уявіть собі мій жах: тоді я ще все бачив, чув, сприймав… і не міг зробити жодного руху.

А Круз із жорстокою методичністю почав руйнувати все, що було створено найвищим людським генієм. Насамперед він знищив фонд Інформаційного центру. Чи багато треба для цього? Тільки натиснути на кнопку гравітаційного резонатора, та ще й при найслабкішому посиленні, — і враз розпливається, деформується все довкола, перетворюючись на мертвий моноліт.

Він нищив причальні станції й обсерваторії, навігаційні центри і вузли автоматики. Мабуть, ви звернули увагу на надто гладенькі майданчики серед хаосу скель?.. Саме там були мої незліченні злагоди, за допомогою яких я міг працювати, рухатись, вивчати світ.

Нестерпний біль пронизував усе моє єство, — о, який біль! Адже я, Крузів психодвійник, мав свою власну нервову систему, яка сигналізувала мені про щонайменше пошкодження. А тепер мене шматували повільно, по-садистському, і я не міг навіть зойкнути.

Але найстрашніше почалося тоді, коли Круз заходився нищити мої органи чуття. З кожним знищеним фотоелементом, з кожним потрощеним мікрофоном чи п’єзодатчиком я губив неоціненну частку моєї особистості — сліпнув, глухнув, утрачав відчуття дотику. З жахливою закономірністю весь нескінченний Всесвіт стягувався для мене в незміряно малу цятку, в якій буде все і ніщо.

І ось, нарешті, зостався один-єдиний фотоелемент… Ви не помітили його, він над входом в ущелину… Круз лишив його навмисне, я це знаю.

Ні слова не сказав він за весь час. А коли докінчив руйнування, вийшов з ущелини, ліг отам, де ви його знайшли, і більш не ворухнувся. Мабуть, проковтнув отруту.

Всі оці довжелезні сто тисяч ваших років він манячів перед моїм одним-однісіньким оком! Ні кліпнути, ні одвести погляд… Таке міг вигадати тільки найстрашніший садист!

Я благав неймовірного щастя — хай влучить у нього випадковий метеорит, розмете його прах у Космосі! — Марно! Я напружував усю свою свідомість, аби збожеволіти, втратити здатність сприймати оточуюче… Марно: мене було розраховано і побудовано так надійно, що пошкодження навіть мільйонів логічних ланцюжків не позначилися б на моїм розумі. Отож я жив, існував, — без сну, без відпочинку… і так тривало сто тисяч літ!

Голос затремтів і урвався. Голос фонетичної установки “Сіріуса”, привласнений… Ким?.. Іншою машиною?.. Ні, це не машина, бо ця кібернетична злагода вже набула здатності осмислити сама себе… Але ж це і не людина… То хто ж тоді? Просто мисляче створіння?.. Істота, яка живе своєрідним життям, мучиться, страждає і як найбільшого щастя благає смерті. А чи мають право Кім та Аста, двоє випадкових людей, убити цю істоту?

Моторошно було їм у ці хвилини. Все почуте виходило за межі людських уявлень, пригнічувало несподіваністю ситуації.

Перша зустріч з братами по Розуму… Не такою вона уявлялась. Вона мислилась не фіналом трагедії, а прологом світлої, радісної феєрії поєднання двох неповторних цивілізацій. А тепер виникає тільки одне питання: чи можна бодай на добу продовжити нестерпні муки цієї многостраждальної істоти, щоб хоч дещо дізнатись про давним-давно неіснуючу планету Тао та її нещасливих мешканців?

Кім тривожно глянув на Асту. Вона повільно похитала головою: ні, не можна! Та й сам Кім розумів: надто дорога ціна для задоволення цікавості! Хай там хто не є ця мисляча істота — треба виконати її волю. Закони гуманізму — священні!

І немов прагнучи розвіяти їхні останні сумніви, Круз сказав неголосно:

— Я переслав на ваш “Сіріус” дуже велику інформацію про Тао і таотян, бо після моєї смерті ви вже не дізнаєтесь нічого… Не розкрив тільки суті гравітаційного резонансу. Боюсь… Надто мало я знаю вас, щоб віддати до ваших рук таку страшну зброю… Не гнівайтесь на мене за це. Інакше вчинити я не міг.

— Ми не гніваємось, Крузе… — сумно сказала Аста. — І ми… виконаємо вашу волю.

— Я це вже знаю… Я сприйняв біоструми ваших мозків, хоч і не дуже чітко. І розповів усе так щиро тільки тому, що повірив вам…

Отож вислухайте до кінця. Ви — в мені. Навколо цієї апаратної — товстелезні шари крихкого, схожого на губку матеріалу. Це мій мозок. Від нього тунелями в усі боки, майже до поверхні астероїда, тягнуться такі ж сяжки — це мої нерви. Ніякої містики — в напівпровідниковій губці відбуваються такі ж елементарно прості процеси, як і у ваших примітивних кібернетичних злагодах, — та зрештою, що і в мозкові живої людини. Тільки й того, що кількість моїх “нервових клітин”, коли їх так можна назвати, надзвичайно велика, а споживають вони мізерно мало енергії, яку постачають мені термоелементи та резервні атомні батареї. В мене є лише одна вразлива точка, де збігаються воєдино всі інформаційні лінії. Там закладено невеликий ядерний заряд. Критичну масу ще не перейдено. Вибух цього заряду шкоди вам не завдасть.

Мабуть, ви хотіли б ще раз запитати, яким чином я підкорив ваш “Сіріус”? Тепер я скажу. Круз знищив лише найголовніші мої антени та випромінювачі. Про деякі — малопотужні — він, мабуть, забув, бо людська пам’ять недосконала. А посадочну антену, певно, лишив навмисне: адже це — та чаша, в яку знизився ваш “Сіріус”. Якби він зруйнував її, то порушив би і мою нервову систему — саме там у надрах астероїда розташовано мій центр уяви.

Ось уже кількасот ваших років мої куці антени коли-не-коли перехоплювали уривки радіопередач. Я мав досить часу, щоб проаналізувати їх, скласти приблизний словник. Не раз пробував вступити в зв’язок, але мене, мабуть, не чули, — надто малу потужність мали мої передавачі. І нарешті мені пощастило: ваш зореліт проходив на порівняно невеликій відстані, та ще й якраз у зоні дії моєї посадочної антени. Я передав йому сигнал: “Людина в небезпеці! Негайно на порятунок!”

— Людина в небезпеці! — Кім ляснув себе рукавичкою по шоломі. — Ну, звичайно ж! Тільки цей сигнал кіберштурман виконує навіть всупереч іншим наказам Головного Кібера! Ну, а далі?

— Коли “Сіріус” наблизився, я передав йому інформацію, що я — Головний Кібер рятувальної експедиції, отже, він мусить скорятись тільки мені. І він скорявся, аж доки… аж доки я скомандував йому вирушити в Космос без вас…

— Ви дали йому такий наказ?!

— Так… — глухо сказав Круз. — І це — вже мій, суто мій злочин… Я боявся, що ви полетите геть, не бажаючи знайти мене, і моя нестерпна мука розтягнеться ще на тисячоліття… Я сказав усе, люди Землі. Судіть мене! Судіть і мого психодвійника. Я відповідаю за все!

Кім з Астою довго стояли мовчки, схиливши голови. Ще і ще перегортали вони в пам’яті все почуте, зважували всі обставини. І ось, нарешті, Аста випросталась. Підняла руку.

— Іменем людства… Іменем гуманізму… Ви, Круз, психодвійник таотянина Круза… виправдані!.. Ваше бажання буде виконано!

Вона підпливла до ніші. Кім посвітив прожектором. Там і досі клубочів розворушений Астою пил. Але вже проступали контури масивних дверцят.

Аста відчинила їх, намацала кнопку.

— Прощавайте, Круз!.. Прощавайте назавжди!

— Прощавайте, люди Землі!.. — сумно відгукнувся голос. — Прощавайте і спасибі вам!.. Дуже шкодую, що не бачу вас у свою останню мить… Але перед моїм єдиним оком стоїть ваш залитий сонцем “Сіріус”. Я повернув його сюди… Щасливої вам путі!

Аста натиснула на кнопку. Глухо здригнувся грунт, повільно поповз віковічний пил, здіймаючись млявими густими хмарами. І запала тиша—страшна, значуща тиша, нескінченна, як Космос.

Повільно-повільно йшли земляни до свого зорельота. Зупинились на тому місці, де тільки чорний шар порохна лишився від таотянина Круза. Не змовляючись озирнулися.

Просто перед ними поміж бескиддя скель блиснула яскрава кругла пляма — фотоелемент. Але астероїд обертався й далі, сонячний промінь сповзав з фотоелемента, і той тьмянішав, зникав, танув у непроглядній чорноті.

І здалося їм: це востаннє прощається з ними істота, яка не бувши ніколи людиною, зазнала надлюдських страждань, спокутуючи чужу провину.

Краса за десять центів

(Сумна кібернетична побрехенька)

Винахідник виспівував, як соловей. Винахідник підіймався на вершини патетики, описуючи всезагальний світ гармонії й краси, де кожна людина дістане змогу показати в якнайкращому світлі свою зовнішність і приховати ті дрібні вади, що часом здатні перетворити найвродливішого на неприємного. Винахідник проголошував і провіщав…

А слухачі мовчали. Мовчали холодно, вороже.

І винахідник затнувся, розгублений. І широко розкритими очима, в яких почав проступати справжній жах, обвів переповнений зал фешенебельного “Салону краси”.

Далебі, він нічого не розумів. Ну, хай “Король кравців” назвав його “божевільним дурнем” і “шантажистом”. Хай Профспілка перукарів і Ліга косметологів обрушили на його винахід цілу зливу наклепів та прокльонів. Це зрозуміти можна, бо і кравці, і перукарі, і косметологи такі здирачі та зажери, що краще оскальпують самі себе, аби тільки не втратити бодай цент… Але ж ті, що зібрались отут, — не монополісти бізнесу “людська краса”, а його споживачі й об’єкти: “кінозірки” і манекенщиці, продавщиці магазинів і клерки, люди молоді, яким тільки врода й може дати якийсь зайвий шанс на щастя в житті, — невже і вони проти такого простого — і такого людяного! — винаходу?!

Ні, вони, мабуть, не зрозуміли, в чому суть. Ну, звісно ж: він почав торочити про кібернетику й статистику, замість того щоб яскраво й стисло пояснити суть відкриття, а потім продемонструвати машину в дії. Отже, треба все почати знову.

— Кгм… Вельмишановні леді й джентльмени! Після дещо розтягнутої преамбули я дозволю собі дуже коротко повторити пояснення принципу дії моєї машини… Як я вже вам казав, за допомогою кібернетичної злагоди мною було цілком чітко визначено дванадцять тисяч триста основних типів людських облич і дві тисячі триста типів загального складу тіла. На основі гармонійного аналізу сконструйована мною машина з максимальною точністю обчислила для кожного з цих типів оптимальні просторові елементи одягу й зачіски. Що це означає?

Винахідник зробив ефектну паузу і поглянув у зал уже з меншим острахом: йому здалося, що слухачі зацікавились.

— Мабуть, ви чули крилатий вираз: “Краса жінки — в руках кравця й перукаря”? Але справжні кравці та перукарі, талановиті кравці й перукарі, майстри своєї справи, — це божества, на вівтар яких треба кинути десятки доларів, щоб вони зробили бодай рух. А хто має таку можливість? Тільки нечисленні одинаки. Їм, отим щасливим одинакам, справді личать і пасують навіть найекстравагантніші зачіски та сукні, припасовані саме до них, з майстерним урахуванням особливостей їхніх облич та форм тіла… А що лишається всім іншим, — тим, хто неспроможний промостити золоту стежку до осяйного храму Майстрів Людської Краси? Тільки одне: по-мавпячому копіювати кращі зразки. Так, так, по-мавпячому, бо оце сліпе мавпяче копіювання і називають модою…

Глухо й погрозливо загув зал. Але бідолашний Винахідник не зрозумів небезпеки. І одчайдушні знаки своєї дружини він теж витлумачив по-своєму, як докір багатослів’ю.

— Я кінчаю, леді й джентльмени… І скажу вам: я теж за моду. За моду епохи, бо криноліни й шлейфи, скажімо, просто небезпечні для жінок, коли в містах вирує шалений вуличний рух, — не кажучи вже про санітарно-гігієнічні міркування… В програмі моєї кібернетичної машини зважено на всі ці обставини. Більш того, на мікрофільмах моєї машини зафіксовано кільканадцять тисяч зразків сучасного вбрання, створеного кращими модельєрами Парижа, Лондона, Нью-Йорка, Москви та інших центрів сучасної моди; електронна пам’ять моєї злагоди зберігає багато тисяч фотографій кращих представників усіх типів людей, — в тому числі і портрет нашої шановної Едіт Грейз, яка присутня в цьому залі…

— Це жахливо! — вигукнув хтось з обуренням.

— Ні, це — прекрасно! — з запалом заперечив Винахідник. — Тепер краса кожної жінки — в її власних руках! Ось, дивіться!

Він підбіг до машини, яка стояла посеред естради, скинув з неї запону.

Примітивна й непоказна, вона справляла жалюгідне враження. Видно було, що Винахідник стягався на цю машину, як убогий на кисіль. Це було щось схоже на гібрид зуболікарського крісла з кабіною індивідуального душу, до якого з усіх боків припасовано рулони м’якого кольорового паперу. Та ще стояв поруч ніби дещо перероблений автомат для продажу напоїв, у якого замість табличок з назвами коктейлів сяяли інші: “костюм”, “сукня”, “блузка” тощо.

І по залу прокотився гомін, у якому досвідчене вухо спіймало б не стільки розчарування і незлобивий сміх, скільки задоволення й зловтіху. Але закоханий у свою машину Винахідник не зрозумів цього.

— Отже, прошу! — показав він величним жестом на апарат, потім вклонився до залу. — Шановні леді й джентльмени! Тільки десять центів — і ви одержите найдосконалішу зачіску! Запевняю: не пошкодуєте!

Мовчить зал. Мовчить глухо й вороже. Але в даному разі Винахідник ладен вибачити недовірливим: кому хочеться рискувати своїм волоссям, коли ще ніхто не бачив, як працює отой незвичайний “перукар”? То ж саме для цього першого експерименту й зберігали в первозданному вигляді свої “зачіски” його сердешна дружина та зловредна теща.

— Ви, мадам?

Винахідник зробив знак дружині, і вона бадьорим завченим кроком попрямувала до автомата. А в очах у неї — надія й благання, і худенькі щічки аж пашать…

— Ну, посміхайся ж! — люто шепнув їй Винахідник, а вголос промовив благодушно: — Сідайте в крісло, прошу! Ось сюди, в щілинку, вкиньте десять центів… Так… Увага!

Заклацали вимикачі. Спалахнуло яскраве світло. З-за спинки крісла висунулись химерні важельки. Щось задзижчало, заспівало. І на очах у глядачів почало творитися диво дивне: з кожною секундою зникала мацапура з кострубатим розпатланим волоссям, а замість неї в кріслі поставала надзвичайно миловида, граціозна красуня з великими тривожними очима, які розгублено поглядали то на власне відображення в дзеркалі, то на людей у залі.

Важелі машини не робили жодного зайвого руху. “Р-раз!” — клацали крихітні ножнички, “два!” — закручувалось пасмочко на електричне бігуді, “три!” — розгладжував його мініатюрний гребінець. І отак пасмо за пасмом з швидкістю електричної швацької машинки важельки перебирали волосся молодої жінки, створюючи з нього справжній шедевр мистецтва.

Але, мабуть, найбільше вражений був сам Винахідник. Він дивився на свою дружину, як на справжнє чудо, як на Афродіту, що творилася на його очах із звичайної морської піни.

— Міллі!.. — шепотів він злякано. — Міллі, я тільки тепер побачив, яка ти красуня!.. Міллі, який я щасливий!

Але задзеленчав дзвоник, погасло світло, і Винахідник отямився:

— Прошу, мадам!.. Точно тридцять секунд… Вельмишановні леді і джентльмени, оцініть роботу кібернетичного перукаря!

О, на цей раз аудиторія не лишилась байдужою! В залі зчинилась справжня буря. Однак чувся не так свист, що, як відомо, означає схвалення, а передусім тупотіння ніг та погрозливі вигуки.

— Я боюсь, любий… Ти чуєш, як вони галасують?

— Заспокойся, рідна! Все гаразд! — прошепотів Винахідник, а вголос сказав. — Ну от, мадам, гадаю — ви задоволені? То, може, ризикнете одним доларом за викройку найдосконалішої сукні?.. Прошу, ось сюди, в кабіну… Так, так… Закрийте за собою дверцята… Роздягніться до білизни… Киньте долар у щілину…

Знову заклацали перемикачі й спалахнуло світло, однак тепер уже глядачі не бачили, що коїться за стінками кабіни, тільки видно було, як змотується з котушок і зникає в щілині м’який папір приємного блакитнуватого кольору.

— Моя машина, шановні леді й джентльмени, за дві хвилини виготовляє паперову модель, за якою кожен або пошиє собі одяг сам, або закличе на допомогу першу-ліпшу кравчиню. Клей, що з’єднує паперові аркуші, тримається тільки годину, а потім ви автоматично одержите готові викройки з відповідними позначками та інструкціями. Якщо ж ідеться про синтетичні тканини типу нейлону, то моя машина з допомогою високочастотних нагрівників шиє, — чи, коли хочете, цілком надійно зварює, — одяг на місці. Правда, це коштує дорожче — аж три долари… Але, гадаю, таки дешевше, аніж у кравців…

Згідно заздалегідь розробленого сценарію, — аби не втратити увагу публіки, — на сцену зараз мала виступити Винахідникова теща. Отож він і зробив їй знак.

— Пробачте, леді й джентльмени… Ви, мадам?.. Зачіску?.. Дуже радий!.. Прошу, прошу сюди!

І знову перед публікою твориться чудо: гачконоса стара відьма з стріхою розпатланого сивого волосся на голові протягом однієї хвилини перетворюється на досить привабливу брюнетку з виразистим поглядом і гордовитою поставою. І як мало потрібно було для цього: відповідно підібрана фарба для волосся та брів, елегантно розташовані великі завитки, легенький шар пудри під очима, чіткий силует яскраво-червоної помади на губах, — от і все. Звичайно, двадцятилітньою її не назвуть, але ж, крий боже, перша-ліпша сорокарічна видасться проти неї справжньою бабусею! І вже саме усвідомлення цього, — та ще й стверджене найоб’єктивнішим критиком, люстром! — підносить оцю підстаркувату жінку у власних очах, робить її справді молодою. Зовнішність людини — дуже серйозна штука!

І знову загримів зал. Тільки чому ж майже зовсім не чути вигуків схвалення, а лише лайка, і чому манекенщиці в першому ряду аж кулаками вимахують?

Бідолашний Винахіднику, ти не розумієш — чому? Та дуже просто: діамант цінується не так за його красу, як за унікальність! А ти намірювався щедрою рукою розсипати діаманти по вулиці: бери кожний, хто хоче? То ж як, на твою думку, має реагувати двадцятилітня красуня, якщо твоя машина може зробити привабливою навіть стару відьму?!

Вже й задзеленчав дзвоник “кібернетичного кравця”; вже з кабіни вийшла Винахідникова дружина в такій бездоганній і такій красивій сукні, що ніхто навіть не сказав би, що це — з паперу. А гармидер у залі не вщухав ані на мить. Перукарі й кравці, кінозірки й манекенщиці, косметички і просто дівиці невизначеного фаху аж захлиналися з люті, ладні розтерзати жалюгідного Винахідника. Та ось одна з них — найгорластіша і найнахабніша — вискочила на естраду, здерла паперову сукню з переляканої Винахідникової дружини, плюнула йому межи очі:

— То ти замірився на моє щастя, злодюго!.. Я не їм, не п’ю, аби вдягнутися краще за інших, аби бути красивішою за інших… А ти за десять центів обіцяєш зробити красивою кожну?!. Ти — гангстер! Ти — комуніст!.. Тебе слід лінчувати!.. А твоїй машині — ось! ось! ось!

Вона в нестямі кинулась до машини, била її ногами, видирала важелі, крушила й товкмачила, їй на допомогу ринули розмальовані дівиці, горласті здоровані, захекані товстуни. За кілька хвилин від машини лишилися тільки жалюгідні уламки.

І коли все скінчилось і в залі вже не було нікого, до майже непритомного Винахідника підійшов полісмен і сказав:

— Містер, я змушений вас заарештувати по обвинуваченню в крадіжці.

— В крадіжці?! — закліпав очима Винахідник. — Не розумію…

— Профспілка перукарів, Ліга косметологів та адвокат кравців звинувачують вас у привласненні і використанні у вашій машині фірмених зразків та моделей на загальну суму сто тисяч доларів.

Винахідник поточивсь і схопився за голову.

Продана душа

— Зачекайте!.. Хвилиночку!

Од несподіванки Боб Керроун здригнувся, втратив рівновагу і, керований непогамовним інстинктом самозбереження, стрибнув з поручнів мосту не туди, куди намірявся, — не в каламутну пітьму, що нависала над Іст-Рівером, а на яскраво освітлений зачовганий тротуар. Лютий на себе за свою слабодухість — і на того, хто перешкодив йому здійснити свій намір, — він засунув кулаки в подерті кишені штанів і погрозливо процідив:

— Ну?!

— Облиш, хлопче!.. — його несподіваний рятівник, рожевощокий товстунець невизначених літ, був у доброму гуморі. — Вкоротити собі віку ніколи не пізно. Тим паче, що вода сьогодні холодна.

— А завтра — потеплішає?.. — роздратовано спитав Боб. — Намилити б тобі шию, щоб не втручався в чужі справи!

— Можливо, й потеплішає… — загадково сказав товстунець, пропускаючи повз вуха останнє зауваження. — А щоб зігрітися ще сьогодні — ходімо до салунчику та хильнемо по чарчині… Ну, то як?

— Гаразд, — погодився Боб, м’якшаючи. — Тільки знай, що в мене три доби й ріски в роті не було.

— Не було й ріски — з’їси три миски! — реготав товстунець і тицьнув пальцем у запалий живіт Боба. — Інженер?

— Самогубець-невдаха.

— А перед тим?

— Збирач недокурків та шукач недоїдків.

— О, та тобі ще зарано стрибати в Іст-Рівер! В тебе ж іще збереглося почуття гумору!

— Заощаджував на скрутний час.

Отак розпатякуючи, вони йшли довжелезним Бруклінським мостом, і з кожним кроком у Боба Керроуна світлішало на душі й легшало на серці. Справді, навіщо поспішати на той світ? Скрутно, сутужно, неймовірно тяжко, та все ж — живеш. Дихаєш. Мислиш. Мрієш. Сподіваєшся… А там — нічого. Одна хвилина огидливої агонії, коли все єство одчайдушно чіплятиметься за згасаючу свідомість, а потім безмежне Ніщо… Та хай йому біс!

А коли Боб ум’яв здоровенний біфштекс та вихилив дві чарчини віскі — світ взагалі засяяв усіма барвами веселки.

— Ти — хороший хлопець, Джо! — реготав він, ляскаючи по черевцю свого рятівника. — Хороший!

— Не хороший, а чу-дес-ний!.. — товстунець теж реготав і наливав ще. — Стривай, якої ти заспіваєш, коли я тебе ще й на роботу влаштую!.. Адже ти інженер, кажеш?

— Інженер, асенізатор, перекладач, радист, токар, перукар, вчитель, сапер… Мало?.. А ще можу…

— О, о, о!.. Досить! Цілком досить! Саме те, що потрібно!.. Я тебе, дорогенький мій, кілька місяців шукаю!.. Тільки…

— Ой Джо, не вимовляй оте “тільки”!.. Ну, що — “тільки”?.. Впораюся з якою завгодно роботою!.. Ти знаєш, хто я? Боб Керроун?.. Та ні, зовсім ні! Це мене тут так перехрестили… Бо-рис Ко-ро-він!.. Зрозумів?.. Росіянин!.. Боїшся росіян?.. Росіяни все можуть!.. Кажи — боїшся?

— Любенький мій, дорогенький мій! Не боюсь, а — люблю! Хай хоч і до ФБР потягнуть — люблю!.. Так вип’ємо ж за Росію!

— За Росію?.. — Борис Коровін насупився, пхикнув. — Ні!.. Вип’ємо за росіян!.. Хай живуть так звані “переміщені особи”!

— Хай живуть! — охоче підхопив товстунець. — Та ще хай до-обре живуть!.. Будьмо!

Мабуть, саме ця чарка була зайвою, бо що відбувалося далі — Борис не запам’ятав.

Наступного ранку він прокинувся на топ-чані в зовсім незнайомій квартирі. Довго й тупо пригадував події минулого вечора. В голові гуло, шлунок вивертало, на душі було важко й огидно.

— Ну, прочухався? — товстунець моргнув йому, посміхнувся. — Добряче врізали ми з тобою вчора!.. Вмивайся та похмелимось, а то душа палає!

Борис підвівся на топчані, пошукав очима, його лахміття ніде не було.

— Свій фрак шукаєш?.. Гай-гай, нема… Вкрали! — товстунець підійшов до шафи, подлубався там, шпурнув на топчан купу одягу. — Бери!.. Собі купував, та бач — черевце виросло.

— Дякую… — Борис був зовсім збентежений. Ну, хай учора товстунець Джо нагодував і напоїв його з філантропічних міркувань. Але одяг… Тут пахне десятками доларів, а якщо судити з обстановки кімнати, Джо аж ніяк не мільйонер… Ні, тут щось не те!

“Щось не те! — повторив він подумки, коли почав одягатися після ванни. — Якщо незнайома людина простягає до тебе обійми — пильнуй кишені!”

Про свої кишені Борис міг не турбуватися — вони були порожні. А от те, що Джо збрехав, — непокоїло: цей новісінький одяг модного крою йому не належав ніколи… То що ж криється за такою підозрілою щедрістю?.. В Америці ніхто й не чхне задарма.

— Ну, чи довго ти там? — гукнув з-за дверей товстунець.

— Кінчаю… — Борис підійшов до люстра, обсмикнув на собі піджак. Як улитий! І — сто чортів! — надає зовсім іншого вигляду! Худорлявий — так це нічого. Сиві скроні — так зараз це навіть модно!.. Словом — хай живе!

Коли він вийшов з ванної, товстунець Джо сплеснув у долоні:

— Любенький мій, та ти ж — фігура!.. Ні, ні, я не шкодую, що стримав тебе вчора від купання в Іст-Рівері!.. Ти таки зробиш свій бізнес, великий бізнес!.. Запевняю: тебе візьмуть обов’язково!

— Куди візьмуть?

— Побачиш! — загадково посміхнувся товстунець. — Ось поснідаємо та й подамося.

— Попереджаю тебе, Джо: ні шпигуном, ні диверсантом я не стану. З мене досить.

— Любенький мій, про це не буде й мови!

— Тоді — гаразд.

Чверть віку перебування на чужині навчили Бориса Коровіна нічому не дивуватись і всього остерігатися. Прискорювати хід подій немає ніякого сенсу: за кожним, здавалося б, незбагненним фактом кінець кінцем криється великий чи дрібний бізнес, і треба тільки не дати себе обшахраювати. Отож Борис майже заспокоївся, цілком логічно визначивши, що сьогоднішній сніданок значно важливіший за завтрашній клопіт.

Вони добряче попоїли, але випили мало: Боб Керроун мав стати перед майбутнім шефом з ясною головою.

— Ну, поїхали! — сказав товстунець.

Дорогою Борис ще раз спробував випитати, куди вони їдуть та на яку роботу слід сподіватись, однак Джо тільки багатозначно посміхався у відповідь.

Чи то й справді дорога була така заплутана, чи Джо петляв навмисне, але Борис зовсім утратив орієнтацію. Вони їхали вже кілька годин, а й досі перебували в межах Великого Нью-Йорка. Та ось, нарешті, драндулет зупинився біля довжелезного приземкуватого будинку з скла і металу. Коровін прочитав вивіску над входом і легенько свиснув: “Ю.С. Роботс Інкорпорейтед”! Фірма, яка захопила в свої руки всю кібернетичну промисловість Сполучених Штатів!.. Кепська справа!

Неспокій, що охопив його, мав уже зовсім іншу базу. Борис Коровін збрехав про звання інженера. Його спеціальна освіта увірвалася після закінчення третього курсу, в 1941 році. Інженером він назвався уже тут, в Америці, і ладен був називатися навіть чортом, аби заробити на шматок хліба. Голод — енергійний стимулятор: Боб Керроун таки непогано справлявся з роботою… якщо її вдавалося знайти. Але досі від нього вимагалося тільки одне: дати фірмі зиск. Промисловцям наплювати, чи має містер Керроун диплом та чи вміє розв’язувати інтегральні рівняння. А в “Роботс Інкорпорейтед” на шармака не пролізеш…

Борис уже намірився чесно зізнатися товстунцеві про своє самозванство, аж той випередив його:

— Так ось, Боб… Тебе прийме сам шеф, містер Хілл… Дуже прошу: на всі його запитання відповідай тільки правду!.. Може, буде неприємно, прикро, соромно, але благаю — не бреши навіть у дрібницях!.. І знай: якщо тебе й не візьмуть, все одно ти за кожну відповідь одержиш долар. Зрозумів?

— Цілком. З дитинства люблю щедрих сповідачів!

— Гаразд.

На них уже чекали. Мовчазний чолов’яга у вестибюлі потиснув обом руки, запросив до ліфта. На якомусь надцятому поверсі повів довжелезним коридором, зупинився перед масивними дверима:

— Прошу!

Коровін одчинив їх і нерішуче став на порозі.

Кабінет був величезний. Уздовж його лівої суцільноскляної стіни середньовічними лицарями виструнчилися людиноподібні рекламні роботи, по праву руч гарячково мерехтіли міріади кольорових вогників індикаторного табло електронно-обчислювальної машини. А просто перед ним, десь далеко-далеко, темніла постать чоловіка за столом.

— Містер Коровін?.. Прошу!

Посилений гучномовцями баритон був приємний, російська вимова — майже без акценту.

Відчуваючи на собі оцінюючий погляд, Борис з підкресленою чіткістю підійшов до столу, мовчки вклонився.

— Прошу, сідайте! — сказав Хілл по паузі. — Сподіваюсь, вас попередили, що ви повинні відповідати тільки правду?

— Так.

Хілл посміхнувся, присунув до Коровіна мікрофон.

— Вважайте, що один долар ви вже заробили… Яких поетів ви любите?

— Пушкіна, Єсеніна, ну і… Маяковського. Хоч він, звісно…

— Коментарі — зайві. Ваші погляди і переконання мене аж ніяк не цікавлять. Тільки — правдивість відповіді… Хотіли б повернутись до Росії?

— Хотів би, але боюсь, що там мені… — Коровін провів долонею по шиї.

— Слушно!.. Три долари… Яка питома вага золота?

— Дев’ятнадцять і три.

— Так… Які дівчата вам подобаються: чорняві чи русяві?

— Красиві й незрадливі.

— Непоганий смак!.. Ваші батьки живі?

— Ні, я виховувався у тітки.

— Як ви гадаєте, хто перший висадиться на Марсі?

— Росіяни.

— П’єте багато?

— В залежності від стану кишені.

Запитання сипалися, наче з мішка, — найнесподіваніші, а подеколи навіть безглузді, як наприклад, чи вірить містер Коровін у потойбічне життя. Часом, правда, було неприємно: Хілл допитувався і про найпотаємніше, про найінтимніше, сховане од чужого ока аж у найглибші куточки душі. І все ж Борис Коровін чесно дотримувався умови: чи візьмуть на роботу, чи ні, — а от долари, що капають один по одному, можуть врятувати йому життя. Він розумів: оці запитання — хитромудрий тест. Електронно-обчислювальна машина за спеціальною програмою проаналізує не тільки зміст кожної відповіді, а й інтонації голосу опитуваного. Машину не перехитруєш, отож лишається бути самим собою.

Цей своєрідний допит тривав майже дві години. Нарешті Хілл легенько ляснув по столу долонею:

— Досить! Ви заробили… — він зазирнув у список запитань, підкреслив нігтем якийсь рядок. — Ви заробили дев’ятсот сімдесят вісім доларів.

Доки Хілл виписував чек, Борис Коровін розгублено кліпав очима. Майже тисячу доларів! Півроку забезпеченого існування!

Мабуть, він таки справді мав вигляд пришелепуватого, бо Хілл поплескав його по плечу і сказав з посмішкою:

— Все гаразд, містер Коровін!.. Ви вільні. За тиждень вас повідомлять, чи потрібні ви нам, чи ні.

Товстунець Джо чекав під дверима.

— Ну, як?.. Ну, що?

— Дев’ятсот сімдесят вісім! — урочисто проголосив Коровін. — Хвостик — зайвий. Обрубаємо його, га?

Того вечора вони так “обрубали” “хвостик” зверх дев’ятисот, що Борис Коровін взагалі не затямив, що їв, що пив, і як опинився на канапі в кімнатці товстунця Джо.

Наступного ранку похмелилися, але доза була чи завелика, чи замала, бо приятелі незабаром почимчикували “промочити горло”, та ще й не до захарканого салуну, а до першокласного ресторану. Там до них одразу ж підсіли двоє гарнесеньких дівчаток у куцих спідничинах і шикарних светрах, підбіг сам метрдотель… І пішло… і пішло…

В п’яному чаду, в обіймах та поцілунках збігали день по дню. Коровін часом приходив до пам’яті, гарячково хапався за катастрофічно худнучу пачку грошей, аби сховати її від самого себе, зберегти. Але розсудливості вистачало хіба на кілька хвилин, а потім він байдуже махав рукою: а, хоч раз — та навскач! Вперше за багато-багато літ він одержав ілюзію щастя, ілюзію кохання і не мав сили урвати їх, навіть знаючи, що попереду— прірва.

В нього лишилося всього тільки п’ятдесят доларів, коли вранці шостого дня товстунець Джо сказав:

— Годі. Тобі завтра на екзамен.

Годі — то й годі. В обважнілій голові Бориса Коровіна мляво ворухнулася думка, що обізнаність Джо дуже підозріла і що за оті “екзаменаційні долари”, мабуть, доведеться розплачуватися надто дорогою ціною. А втім, чи не все одно? Хай буде так.

Наступного ранку Бориса допитував уже не шеф, а його помічник, містер Ваулс, — рудий гевал з сірими пронизливими очима.

Повторилося те самісіньке: злива найнесподіваніших запитань, короткі бездумні відповіді, а на закінчення — чек і повідомлення, що про результат екзамену буде поінформовано за тиждень.

Цього разу Борис Коровін заробив аж тисячу чотириста тридцять доларів. Тепер він був розсудливіший: на гульню заздалегідь призначив “хвостик”, а тисячу доларів негайно перетворив на матеріальні цінності — придбав майже новий “форд”, накупував білизни та одягу, щедро обдарував товстунця Джо.

Звичайно ж, “хвостик” розвіявся надзвичайно швидко, приятелі пиячили вже в найфешенебельніших ресторанах, а дівчатка, які складали їм компанію, були ще стрункіші та вродливіші. Але на той час містер Керроун зажив слави чоловіка заможного і щедрого, тому його охоче обслуговували наборг. Словом, коли Борис прочумався перед третім “екзаменом”, він дізнався, що в кишені у нього — ані цента, а винен він понад п’ятсот доларів.

— Любенький мій, заспокойся! — сказав товстунець Джо, помітивши кислий вираз його обличчя. — Незабаром ти загрібатимеш долари лопатою! Вір мені: якщо тебе викликають втретє — значить, усе гаразд.

Третій “екзамен” відрізнявся від попередніх. Це було просто дуже старанне медичне обстеження. Мовчазні люди в білих халатах вислуховували його, вистукували, знімали кардіограми та енцефалограми, зважували та обміряли, брали на аналіз кров та спинномозкову рідину. Після закінчення цих обтяжливих, а часом навіть неприємних процедур рудий Ваулс подав Коровіну чек на дві тисячі п’ятсот доларів і сказав, що остаточну відповідь містер Керроун матиме через три дні.

Три дні!.. Борисові чомусь стало моторошно. Зараз, коли він був цілком тверезий, події останніх трьох тижнів постали в зовсім іншому освітленні. Оцю комедію з “екзаменами” влаштовано тільки для того, щоб приспати його настороженість. Мабуть, для Хілла — чи хто там ще стоїть за ним — було цілком достатньо інформації, що безробітний Боб Керроун, — колишній радянський громадянин, падлюка, що зрадив свою батьківщину, — зайшов у безвихідь і намагався вкоротити собі віку. А коли так — ідеться не менше як про життя. Невідомо, що вони там замислили, але треба тікати. Тікати світ за очі, доки ще не пізно. Після сплати боргу лишиться дві тисячі доларів та непоганий “фордик”. Цього вистачить на рік безтурботного життя.

“Ну, а потім?.. Знову длубатися на смітниках, щоб знайти якийсь недогризок? І знову той же фінал — з мосту та в воду?.. А якщо так, то чи не краще піти на риск, який підготували для нього Хілл з своїми посіпаками?.. Або пан, або пропав!.. Коли вріжеш дуба — ніщо не буде потрібно, а якщо виживеш… О, тут пахне не однією тисячею доларів!”

Він перехопив пильний погляд товстунця Джо і скипів:

— Ну, чого витріщився?.. Цікавишся емоціями барана, якого тягнуть до різниці?

Джо загальмував машину, потім з серйозним виглядом помацав йому лоба.

— Гм… холодний. Любенький мій, та ти не баран, а стопроцентовий осел!.. Чи ти гадаєш, що Хіллові потрібне твоє м’ясо?.. Його цікавить твій розум!.. Запевняю тебе: ти будеш цілісінький і здоровісінький!.. Та ще й з грошиками в кишені… А ходімо-но краще хильнемо по чарчині!

Якийсь час Борис Коровін понуро міркував, чи слід вірити товстунцеві Джо, чи, може, скоритись велінню розуму і рятуватися, доки цілий, але так і не розв’язавши цього питання, махнув рукою:

— Гаразд, ходімо.

Наступні три дні промчали, як шалений напівпримарний сон. Лише подеколи Борис Коровін отямлювався повністю, але одразу ж кричав:

— Наливай!.. Цілуй!.. Співай!.. — він бенкетував як приречений, бо відчував себе саме таким.

А надвечір четвертого дня — абсолютно тверезий і байдужий — він зайшов до кабінету містера Хілла і сказав:

— Я слухаю вас, шеф.

— Прошу, сідайте.

Цього разу Хілл навіть вийшов йому назустріч, потиснув руку.

— Отже, містер Коровін, ваші об’єктивні дані влаштовують нас цілком і повністю. А чи влаштує вас моя пропозиція — судіть самі…

Він замовк, уважно обвів поглядом постать Коровіна, наче востаннє зважуючи, наскільки претендент відповідає висунутим щодо нього вимогам. І майже так само глянув на нього Борис: хто ти, чого хочеш, куди завертаєш?

Голос — приємний, зовнішність — імпозантна, очі — розумні й зосереджені. Сухуватий. Знає собі ціну. Мабуть, не скупий, але й не марнотрат. Словом, бізнесмен, з яким можна мати справу.

— Я слухаю вас, містер Хілл.

— Так от… Ви, мабуть, здогадуєтесь, що робота, яку я можу вам запропонувати — небезпечна. Дуже небезпечна!

— Здогадуюсь, але хотів би знати, в чому вона полягає.

— Ми досліджуємо можливість встановлення безпосереднього контакту людини з електронно-обчислювальною машиною…

— Ну, і…

— Ваш попередник — збожеволів. Правда, згодом його вилікували, проте факт лишається фактом. Я міг би зараз не згадувати про це, тим паче, що електронний мозок машини перебудовано докорінним чином, але я хочу повної ясності у взаєминах. Бізнес є бізнес: великі гроші платять за великий риск. Мені ви потрібні лише в тому разі, якщо підете на риск цілком свідомо і підпишете відповідну угоду.

— Гм, так…

Борисові стало моторошно, немов на хисткій кладці над проваллям. Він заздалегідь привчив себе до думки, що майбутнє випробовування вимагатиме надлюдського напруження, хоробрості й рішучості… Подорож у розжарені надра Землі на кібернетичному підземоході?.. Двобій з крижаними хуртовинами Антарктиди?.. Мозок не знав, що й думати, але прагнув одного: коли вже судилося гинути — то хоча б у момент найзапеклішої боротьби… А тут ідеться зовсім не про життя і смерть, а про можливість стати твариною в людській подобі.

“Ні! — зойкнув мозок. — Ні в якому разі! Краще смерть!”

— Я згодний! — сухо сказав Коровій. — Божевільний не усвідомлює свого стану, отже й трагедії ніякої не буде… Скільки?

— Двадцять тисяч доларів одноразово, і щодня по сто протягом місяця — за участь в експериментах.

— Гаразд. Складайте угоду.

— Складена. Треба тільки підписати… — Хілл узяв зі столу аркуші паперу, подав Коровіну. — Перечитайте якнайуважніше. Всі непорозуміння краще усунути зараз.

— Так.

Борис ще раз зважив: двадцять три тисячі за місяць, справді, варті риску. Однак чи не прослизнула в текст якась хитра заковика, через яку одержиш не зиск, а клопіт? Ні, все гаразд. Угода стисла, чітка, не дає підстав для різнотлумачень.

— Що таке “віброзонд”, містер Хілл?

— Платино-іридієвий електрод, який будуть вводити в ваш мозок крізь кістки черепа.

— Це боляче?

— Як легенький укол голкою.

— Це безпечно?

— Абсолютно. Перечитайте пункт восьмий, там якраз сказано, що ми несемо повну відповідальність за всі інструментальні втручання у ваш організм.

— Гаразд… — Коровін видобув авторучку, підписав обидва примірники угоди. — Коли ми почнемо?

— Завтра о дев’ятій ранку. Тільки прошу: не зловживайте алкоголем. Зо два коктейлі — не більше. У вас мусить бути ясна свідомість.

— Звичайно.

Борис навіть сам дивувався з свого спокою та розсудливості. Наче й не він щойно підписав оту смертельно небезпечну угоду, наче не він зазнав казкового перетворення з жалюгідного злидаря на шановану людину з чековою книжкою в кишені. Думалося, що варто, мабуть, почати свій власний бізнес: заснувати невеличку радіомайстерню чи придбати гараж. Або зважитись на біржові спекуляції, — адже іншим щастить?.. А насамперед треба підшукати затишну квартиру з пухкенькою служницею…

Але ні, це був не спокій, а граничне перенапруження всіх внутрішніх сил. Щойно Борис Коровін випив келих коктейлю, як на нього задушливою хвилею поповз безнадійний розпач. Який там гараж, яка там служниця?! За місяць, а то й раніше, йому буде цілком байдуже, хто і що навколо нього, — адже він власноручно продав найдорожче, що є в людини, — свідомість! Та ще й за якісь жалюгідні двадцять три тисячі доларів!.. Кому вони лишаться, коли містера Керроуна потягнуть до божевільні?!

— Бармен — віскі!

— Боб, не треба… — товстунець Джо взяв його за руку, потяг до виходу.

— Облиш, мерзотнику… Я хочу впитися до нестями.

— Любенький мій, дорогенький мій… — інтонації голосу товстунця набували погрозливості. — Я теж роблю свій маленький бізнес… і не радив би тобі порушувати угоду… — блискавичним рухом пальців він стиснув зап’ястя руки Коровіна, аж той зойкнув від болю. — Між іншим, я непогано знаю джіу-джитсу.

Вовком зиркнув на нього Коровін, але промовчав. Мовчав і товстунець Джо. Аж біля самого дому він сказав:

— Вір мені, Боб, що з тобою нічого не станеться. Потримайся місяць, а коли скінчаться досліди, ми з тобою гульнемо так, що аж чортам стане моторошно!.. Якби ти тільки знав… Адже два роки тому і я отам, на Бруклінському мосту… Е, та що згадувати!

Джо подав руку на знак миру, і Борис в’яло потис її. Що ж — товстунець не винуватий. Кожен робить свій маленький бізнес. Кожен хоче жити…

Досліди, на які запродав себе Борис Коровій, — і яких він так боявся, — вразили його своєю надзвичайною прозовістю. Напівтемна кабіна, обшита звукоізоляційним матеріалом, крісло на кшталт зуболікарського та екран осцилографа над кількома рядами важельків і кнопок — оце і вся обстановка. Коли сядеш у крісло — на голову насувається щось схоже на водолазний шолом. Важельки м’яко, але владно, повертають вилиці і щелепу, аж доки зафіксують у потрібній позиції. А потім Хілл чи його помічник Ваулс промовить неголосно: “Почали!” — і можеш ти дрімати, чи пригадувати, чи мріяти — байдуже. В шоломі щось тихесенько, по-комариному, дзижчить, — аж кортить прогнати капосну комаху, що раз по раз кусає в начисто поголену голову. Але то не комар. То в живий мозок втинається віброзонд — тонший за найтоншу волосинку, неймовірно пружний і міцний монокристал платино-іридієвого сплаву. Для нього не існує перепон. Він пронизує шкіру, черепну коробку, занурюється все глибше й глибше у хитросплетення нервових кліток. Його руху навіть не помічаєш, бо сам мозок не сприймає ніяких подразнень, але на екрані осцилографа видно, як вихиляється, витанцьовує, шалено гасає яскраво-зелена химерна лінія. Про що вона розповідає? Невідомо. Клацають перемикачі, вправні руки крутять якісь важельки, натискають на якісь кнопки… І ось уже лінія загальмовує свій рух, перетворюється на мляву змійку, а та, у свою чергу, випростується в нерухому пряму лінію. Це значить, що десь там, у підземеллі, де розташована найграндіозніша електронно-обчислювальна машина світу, до-сягли резонансу струмів, і що ще одна довжелезна послідовність логічних елементів схеми готова для безпосереднього контакту з людиною.

Як він буде здійснюватись, отой контакт?.. Борис якось запитав про це містера Хілла, але той відбувся чемним жартом з простим підтекстом: мовляв, не твого розуму справа!.. І ця, здавалося б, дрібниця дошкульно вразила, хлюпнула в груди пекучої отрути. А втім— що ж: продався, то й мовчи!

Збігали день по дню. Досліди поступово почали ускладнюватися. На вимогу Хілла, — рудий Ваулс тепер майже не потикався в лабораторію, — Коровін мусив то думати про щось цілком певне, то читати формули й таблиці, а то й просто ворушити кінцівками. І якщо досі зондування мозку не сприймалось абсолютно, то нині все частіше виникали несподівані, загадкові ефекти. То перед Борисовими очима раптом спалахувало яскраве світло, то вчувалися знайомі голоси, то знемагала спрага, то трусила лихоманка. І хоч Хілл пояснив, що це так і має бути, бо віброзонд торкається відповідних ділянок мозку, Коровіну часом ставало моторошно.

Одного разу його раптом охопив шалений напад люті. Трощити! Вбивати! Нищити! Душити!.. Байдуже кого, аби тільки зараз, негайно!.. Він смикнувся, щоб вирватися, — тепер його руки й ноги прив’язували до крісла… і раптом схаменувся: та що це? Звідки?.. Може, так настає божевілля?

— Заспокойтеся, містер Коровін!.. — Хілл турботливо подав йому склянку води. — То був центр агресії — найважливіша… і найшкідливіша! — ділянка мозку людини… Заспокойтесь. А я зараз ввімкну ваш центр насолоди…

Він пішов до пульта, поклацав якимись перемикачами. Трошки голосніше задзижчало в шоломі. Легенький укол… Очікування. Стривай: чому це все довкола стало таким яскравим? Чому так легко й приємно на душі?.. А це… Що це за почуття, — радість, задоволення, насолода?.. Ні, ні, — щось в тисячі разів сильніше, всеосяжне і безіменне, — екстаз і блаженство, їжа для помираючого з голоду, вода для спраглого! Бракувало слів, не вистачало образів, кожен нерв трепетно благав: ще… ще… хай триває оцей стан солодкої нестями… не уривайте його… не уривайте…

Та раптом згасло неземне сяйво, розтало піднесення, насунувся тоскний неспокій. І пролунав спокійний голос Хілла:

— На сьогодні досить, містер Коровін… Ви вільні.

Борис підвівся, похитуючись. Ні, долари таки не дістаються задарма! За оці шість годин він втомився так, наче розвантажив вагон вугілля.

А далі стало ще важче. Щойно віброзонд втинався у мозок і Хілл клацав вимикачем, Коровін одразу ж починав відчувати, що в його свідомість настирливо вдирається якась чужа, тупа сила. Здавалося, її головним завданням було протидіяти всьому, що він робив. Важко поворухнути рукою — вона, як свинцева. Важко вимовити слово — не скоряється язик. Навіть процес мислення вимагав великого фізичного напруження.

Хілл скоротив “робочий день” піддослідного спочатку до чотирьох годин, потім до двох. І все одно Коровін вставав з крісла виснажений вщент. Він плентався до своєї кімнати, — вони з товстунцем Джо жили тут же, в лабораторії, — і падав на ліжко, щоб одразу ж заснути на півдоби. Джо щиро піклувався про нього, силоміць примушував їсти, але апетиту не було, і шматок не ліз у горло.

Та ось, нарешті, настав день, коли Хілл сказав з задоволенням:

— Ну, містер Коровін, завтра — останній експеримент… Дозволяю вам хильнути сьогодні — скільки душа прагне.

Борис повільно похитав головою: йому не те що пити, а навіть дихати не хотілося.

— Але ж, містер Коровін, це просто необхідно! Не виключено, що якийсь із операторів підійде до нашої машини п’яний, а вона… — Хілл урвав мову, співчутливо пробіг очима по понурій постаті Коровіна. — Гм, ви таки й справді перевтомилися… Вам слід було б дати відпочити. Але… Ну, ось що, — він витяг чекову книжку, швидко виписав чек, подав Борисові. — Тисяча доларів. На додатковий відпочинок. А завтра — прошу. Це буде недовго, з півгодини, не більше.

— Дякую… — байдуже сказав Коровін, ховаючи чек до кишені. Йому стало цілком ясно, що саме завтра назавжди зникне жалюгідний боягуз, зрадник своєї батьківщини Борис Іванович Коровін, а натомість з’явиться ще один бідолаха-божевільний, — Нью-Ейнштейн, Навуходоносор чи просто тупий, зашмарканий ідіот… Тож швидше, швидше!

Він пив — і не п’янів. Глитав ром і коньяк, шампанське й горілку.

— Досить! — благав його товстунець Джо. — Не пий, Боб!

— Геть! — гримів Коровін. — Я пропиваю свою душу!.. Пий за продажну душу колишнього комсомольця, колишнього офіцера, колишнього радянського підданого Бориса Коровіна!.. Пий, я плачу за все!

Він шпурнув келих геть і охопив голову руками.

Борис прокинувся раптово, як від поштовху. Голова була ясна и свіжа — наче зовсім не пив. Але щось змінилося в його свідомості, і що саме — не давалося визначити.

Темінь і тиша довкола, — незвичайна, моторошна тиша. Борис хотів увімкнути торшер та подивитись, чи не врізав дуба товстунець Джо, але рука не скорилася. Мало того, він не відчував її, не відчував власного тіла.

“Паралізований! — подумав він з жахом. — Боявся втратити життя чи розум, а втратив ще дорожче: здатність рухатись!.. Краще б смерть!”

А може, це сон?.. Алкогольне маячіння?.. Видозміна шизофренії?

А може, він сидить собі у кріслі, і оце йде останній дослід?

Думка тріпотіла, як спіймана в тенета пташка, і не могла виплутатись. А Борис Ко-ровін напружував усю свою волю, аби струснути з себе оце жахливе оціпеніння, поворухнутись, підхопитися з ліжка.

І — о чудо! — в очі раптом ринув потік світла, в вуха — різноголосиця звуків. Просто перед Борисом стояв чудно спотворений містер Хілл і посміхався:

— Ну, здрастуй, Боб! Вітаю з народженням.

— З народженням? — здивовано перепитав Борис. — Ви краще скажіть, що зі мною сталося? Я не можу поворухнути ні рукою, ні ногою…

— А вони в тебе є?.. — лукаво запитав Хілл. — Ану, поглянь!.. — він клацнув вимикачем, і Борис відчув, що спроможний водити очима.

Ой, леле… Куди поділося його тіло?! Навколо — тільки дроти, пластмаса, метал, радіодеталі. Легенько гудуть трансформатори. Клацають реле. Мерехтять сигнальні лампочки.

— Що ти зо мною зробив, мерзотнику?! — зойкнув Борис. — Адже я людина, жива людина!.. Що ти зо мною зробив, виродку?

— Заспокойся, Боб! Вислухай мене… — Хілл сів на стілець біля пульта, припалив сигару. — Любий друже, ти — машина. І людиною ніколи не був.

— Брешеш!.. Брешеш!.. Ти вийняв мій мозок і пересадив у цю страшну в’язницю!

— Ні, Боб… Ти — абсолютно точна психокопія людини, на ім’я Борис Коровін. Ти — його кібернетичний двійник, та й усе… Вір мені, це правда.

Борис слухав його, нездатний вимовити й слова. А в його неіснуючих грудях наростав нестримний розпачливий зойк, в якому ніби поєдналися всі трагедії світу, всі найтяжчі муки незліченних поколінь живих істот, од хробака аж до людини. І коли терпіти далі було несила — Борис застогнав, та ще й так страшно, що Хілл аж здригнувся і похапливо вимкнув гучномовці.

— Заспокойся, Боб! — сказав він дещо збентежено. — Я зовсім не бажаю тобі лиха… Звичайно, я міг би раз і назавжди вимкнути твій блок емоцій і перетворити тебе на абсолютно сухий логічний апарат, але це було б надто жорстоко… Тобі будуть доступні всі насолоди реального буття… Хочеш чарчину коньячку?

Хілл подлубався в якихось записах, натиснув на одну з кнопок на пульті, покрутив важельок…

…і Борис відчув, як ПО ГОРЛУ В ШЛУНОК ПРОКОТИЛАСЯ ГАРЯЧА ХВИЛЯ. СМАЧНО ЗАПАХЛО ДОРОГИМ, ВИСОКОЯКІСНИМ КОНЬЯКОМ…

Легенько запаморочилась голова… (Прослизнула думка: “Чудно: що може паморочитися, коли голови — НЕМАЄ?!”)… Притупився біль. Наповзла дивна байдужість до власної долі.

— Ну, як?.. — Хілл знову ввімкнув гучномовці, поплескав долонею по покришці пульта. — Боб, нам з тобою ще працювати та працювати!.. Давай складемо джентльменську угоду: я…

— Знову угода?.. — мляво перебив його Борис. — Ти вже порушив одну. Досить.

Хілл знизав плечима:

— Порушив?.. А ти, мабуть, гадаєш, що містера Коровіна немає в живих?.. То зараз ти побачиш його на власні очі. Тільки — пробач! — я вимкну твій звуковий апарат.

Він підійшов до відеофона, натиснув на кнопку, а коли на екрані з’явилося обличчя рудого Ваулса, сказав:

— Приведіть обох. Негайно.

— Шеф, містер Керроун п’яний вщент.

— Байдуже.

“Він знову п’яний… — тупо подумав Борис, уперше відокремлюючи себе від того чоловіка, якого мав зараз побачити. — Він пропив мене… Пропив, і сам не знає про це… І все — законно, всіх пунктів угоди дотримано… Жоден суд не зможе закинути Хіллові нічого, бо що я таке — фікція? Примхливий танок електронів?”

І знову чорною брилою навалився невимовний розпач: фікція чи не фікція, але ж свідомість — живе, страждає, б’ється в тенетах… І так триватиме безмежно довго, бо свої двадцять чотири тисячі доларів Хілл видавить з нього, примусить працювати день і ніч без перепочинку, — адже машина втоми не знає… Це буде рабство, найстрашніше рабство, з якого виходу немає…

— Хілл, сто чортів, дай ще коньяку!

— Ого, Боб, ти вже запанібрата?.. Ну, гаразд. Дам… — він ще трохи підкрутив важельок. — Тільки не зловживай алкоголем, а то він перестане збуджувати тебе.

— Скажи, Хілл, як звали мого попередника?

— Джо, — як ти вже, мабуть, догадався.

— Він справді збожеволів?

— Так…

— Отже, Джо-людина знав усе наперед?

— Знав. Але… — Хілл урвав на півслові, прислухався і швидким рухом вимкнув гучномовці машини.

Одчинилися двері. На порозі став розпатланий немолодий мужчина з каламутними байдужими очима, з одутлим жовтим обличчям.

“Я!.. — з жахом подумав Борис. — Тобто він!.. Такий жалюгідний, такий зашарпаний, такий… такий… — йому бракувало слів, щоб виразити нестерпну тугу, сором, огиду, які враз опекли його неіснуюче серце. — Хлопче, хлопче, до чого ти докотився?! Адже ти був красивий і дужий, самолюбивий і розумний; ти мріяв будувати ракетні кораблі… а перетворився на піддослідну тварину. Чому ти не повернувся на батьківщину? Побоявся Сибіру?.. Але ж то був би рай проти каторги, яку ти тягнеш ось уже чверть віку!”

— Н-ну, д-де ж в-вона, ота м-машина?.. — Коровін поточився, схопився за плече товстунця Джо. — Що в-вона… вміє робити?

Хілл посміхнувся, сказав багатозначно:

— Все, що вмієте робити ви… і навіть трошки більше.

— Н-не… вірю!.. — Коровін зробив кілька кроків до пульта і зупинився, вражений. — М-містер Хілл… вона на мене дивиться!

Справді: банькаті, як у рака, опуклі “очі” злагоди повільно пересувалися услід за ним, і од цього йому аж морозом по спині сипнуло.

— Гей, ти!.. Ти мене чуєш?.. Відповідай — чуєш?.. Містер Хілл, вона що — німа чи глуха?

— Гм… Ще не відрегульовано звукову апаратуру.

“Брешеш! Брешеш!.. — безмовно кричав Борис. — Ти боїшся, що Коровін дізнається правду!.. Він — мерзотник, але ж у нього ще лишилася крихта сумління… Коровін! Коровін!.. Клацни вимикачем, що на пульті з правого боку!.. Ввімкни мій голос!.. Благаю тебе, ввімкни!!.. Ввімкни!!!”

І — чи то, може, й справді в мозку його психодвійника індуктувалися біоструми, чи просто збуджений алкоголем, прокинувся отой загадковий “центр агресивності”, — Коровій раптом скривився, замахнувся кулаком:

— Брехня!.. Ви знову мене обдурюєте?.. Навіщо?!.. — він хотів гримнути по фотоелементу, але поточився, схопився рукою за пульт…

…і Борис відчув, що динаміки — ввімкнено.

— Не вір, Борисе! — зойкнув він розпачливо. — Зруйнуй цю машину! В ній я, твоя свідомість!.. Ти продав ме…

Голос перехопило. Обрушилась пітьма. Ще якийсь час Борис чув гупання, сопіння, лайку. А потім враз настало небуття.

Вечорами, коли більшість мешканців Нью-Йорка заповзає в свої закутки, а ті, кому море по коліна, перебираються на Бродвей та на П’яту авеню, до Бруклінського мосту, сторожко озираючись на всі боки, наближається нужденний чолов’яга в дранті, яке ось-ось розпадеться на клапті. Він підтюпцем минає поліцая, сахається перехожих і скрадається все далі й далі, аж доки досягне середини мосту. Тут він зупиняється і зосереджено тре пальцями лоба, ніби намагаючись пригадати щось надзвичайно важливе, — таке, без чого навіть існувати не можна.

І раптом, — це повторюється щовечора! — він “пригадує”.

— Так, так… — мимрить він розсудливо. — Дешевше ніяк не можна!.. Вона ще майже зовсім нова… Дешевше не можна!

Звідкілясь з-за пазухи він видобуває аркушик цупкого паперу з написом, чіпляє собі на груди і вже з настороженою солідністю комерсанта йде мостом назустріч негустому потокові перехожих.

Більшість минають його байдуже, — можливо, навіть не помічаючи. Деякі цікавляться табличкою.

“ПРОДАЄТЬСЯ ДУША! — написано на ній кривулястими незграбними літерами. — ЦІНА — 24 000 ДОЛАРІВ”.

Цікавий знизує плечима і йде собі далі. Що ж — у Америці кожен може продати все, що має.

Примечания

1

Примарне, фантастичне уявлення. Щось нереальне.

(обратно)

2

Наука про походження й розвиток небесних тіл та їх систем.

(обратно)

3

Велике коло небесної сфери, по якому відбувається видимий річний рух Сонця.

(обратно)

Оглавление

Об’єкт “Ікс”

Пролісок

Амулет Енкамая

“Бацила карбоната”

Украдений голос

Незвичайне інтерв’ю

Нащадок Мафусаїла

“Радіоцвіркун”

Найдосконаліша машина

Зуб Мудрості

Як Альф Кавун у комунізм тікав

Міст через безодню

Історія одного самогубства

“Галатея”

Довічні муки пекла

Краса за десять центів

Продана душа

Реклама на сайте