— Кажете, розповісти про найцікавіше?.. — задумливо перепитав літній чоловік, натоптуючи тютюном коротеньку люльку. — Гаразд, я розкажу вам історію, яка трапилася ще тоді, коли вас і на світі не було…
Він обвів поглядом хлоп’ят, що повмощувалися довкола де хто міг, усміхнувся й погладив вуса. Стало зовсім тихо, тільки аж там, у чорному проваллі пітьми за вогнищем, на луках, пирхали коні.
— Так от… Одного весняного дня тисяча дев’ятсот сорок п’ятого року мене викликали до штабу, і мій начальник сказав: “Товаришу капітан, вам доручається виконати складне й відповідальне завдання. Розвідка встановила, що отут… — він показав на детальній карті південно-східної Німеччини будинок серед лісу, — отут розташований дуже важливий фашистський об’єкт. Треба довідатись, що там є, і при нагоді захопити компетентного “язика”. Зрозуміло?”
Мушу вам сказати, що я був розвідником, так би мовити, спеціального призначення: я очолював інженерну розвідку, і в тил ворога ходив не часто. Цього разу на мене чекало важке завдання: ділянку фронту перед нами захищали есесівці, що засіли за рікою з високим, стрімким берегом. Але наказ є наказ.
— Буде виконано! — сказав я. — Дозволите йти?
— Зачекайте, — мовив генерал. — Дуже раджу: будьте увесь час напоготові. Можливо, вам доведеться побачити несподівані й страшні речі. Приймайте рішення самостійно, зважаючи на обставини.
Ще напередодні сапери очистили вузький коридор у мінних полях ворога. Розвідувальна авіація та оперативний відділ штабу дали мені всі потрібні зведення. І от уночі, коли на лівому фланзі в заздалегідь призначену годину наша артилерія розпочала фальшиву артпідготовку, ми, троє розвідників, перейшли лінію фронту без усяких пригод.
Ми уникали зустрічей з будь-ким, тому просувалися вперед дуже повільно. До об’єкта “Ікс”, як ми домовились називати мету нашого рейду, добралися тільки наступного вечора.
Це була величезна, тьмяна і мовчазна споруда за височенною стіною. Здавалось, там не було нікого.
Але обережність — насамперед. Минула й година, і друга, а ми все ще лежали в кущах проти об’єкта. Якогось певного плану в нас не було.
— Давайте щось робити! — прошепотів лейтенант Мамиченко. Він був гарячкуватий, як на розвідника, і я взяв його в цей рейс лише тому, що він бачив уночі, наче кішка, і бездоганно володів німецькою мовою.
Комментарии к книге «“Галатея”», Микола Дашкієв
Всего 0 комментариев