Через два дні по тому в морг прийшла скромно одягнена жінка з заплаканим обличчям.
– Я з приводу об’яви, – сказала вона і простягла служителеві вирізку з газети.
– Чого ж ви хочете, місіс?
– Де він? – видихнула жінка. В очах у неї було стільки непідробленого горя, що служитель, нічого не питаючи, підвів її до рефрижератора і розсунув шторки екрана. Жінка розпачливо окинула поглядом непорушні, вкриті памороззю тіла.
– Майкл! – крізь сльози покликала вона.
– Даруйте, місіс, – сказав служитель, коли жінка трохи заспокоїлась. – Ким ви йому доводитесь?
– Хто його вбив? – відповіла запитанням на запитання жінка. – Ви чуєте, хто його вбив?
– Заспокойтеся, місіс… Його ніхто не вбивав. Він утопився… Сам. Розумієте?
– Ні, неправда. Це неправда! – сльози на очах у жінки висохли, а голос дзвенів. – Майкла вбито, я знаю. Він заважав комусь, і його прибрали з дороги.
– Але кому це було потрібно?
– Звідки мені знати. Мабуть, його хазяї. Але… – жінка затнулась, – я не знаю вас.
– Можете бути відверті, місіс. Повірте, я ваш щирий доброзичливець.
Служитель моргу провів жінку до бюро розшуку, а там вона розповіла все, що знала.
Вони з Майклом жили на півдні, в невеличкому провінціальному містечку. Майкл працював інженером у науково-дослідній лабораторії. Зводити кінці з кінцями було нелегко – начальство чомусь не симпатизувало Майклові і платило йому за роботу досить мало. А потім у них народилась дитина, і жити стало ще важче. В наукових колах Майкл користувався чималим авторитетом. Тому невдовзі він дістав звабне запрошення перейти на роботу в компанію Уестерн. Компанія зацікавилась його роботами по дослідженню біострумів головного мозку і запропонувала місце начальника лабораторії з солідним утриманням, але за однієї умови: цілковита секретність усіх досліджень. Йому навіть додому заборонили писати. Одначе Майкл тихцем переслав туди кілька листів.
– Про віщо ж він писав? – спитав начальник бюро розшуку.
– Спочатку Майкл повідомляв, що непогано влаштувався і сподівається умовити свого шефа, аби той дозволив приїхати нам із сином до нього. Трохи переказав грошей. Другого листа я дістала за півтора місяця по тому. В ньому було куди менше оптимізму. Майкл писав, що приїхати нам поки не можна, і благав не впадати в розпач. «Я одержу досить грошей, як закінчу роботу, – сповіщав він, – а потім виїду звідсіля, і ми втрьох зможемо жити забезпечено».
Комментарии к книге «Таємниця затоки Здохлого кита», Владимир Наумович Михановский
Всего 0 комментариев