«Таємниця затоки Здохлого кита»

Володимир Михановський Таємниця затоки Здохлого кита

Матч епохи

До фіналу «Добрі вовки» й «Бородаті хлопчики» прийшли, як кажіть, голобля до голоблі. Вони мали не тільки однакову кількість очок, але й – досить рідкісний у футбольній практиці випадок – однакове співвідношення забитих і пропущених м’ячів.

Від завтрашньої зустрічі залежало все. Переможці здобували платинові медалі, лаврові вінки (одинадцять таких вінків привіз учора до столиці спеціальний літак). На чемпіонів чекав двадцятихвилиннчй прийом у президента і слава національних героїв.

Від самого раннього ранку групами й поодинці на стадіон посунули глядачі. Виразно жестикулюючи, уболівальники обговорювали шанси тієї й тієї команди. Газети запевняли, що на фінальний матч уболівальники з’їхались і злетілися буквально з усієї планети. Можливо, газети, як завше, дещо перебільшували. В усякому разі, люду й справді було багато. Новий стадіон на двісті п’ятдесят тисяч чоловік не міг вмістити і п’ятої частини всіх охочих попасти на це цікаве видовисько. Можна було, звісна річ, стежити за ходом боротьби й дома, біля екрана телевізора. Але це, як відомо, далеко не те. Кортіло подивитися зблизька справжнє спортивне змагання майстрів найвищого класу.

Роботи-поліцаї, допомагаючи собі замашними гумовими кийками, підтримували порядок на вулицях, що прилягали до стадіону. Ідоли в формених мундирах походжали тротуарами, байдуже годуючи духопеликами всіх, хто, як їм здавалося, порушив порядок. Ті уболівальники, що підігріли себе віскі чи джином, намагались триматися від ідолів подалі. З власного досвіду вони знали: роботи-поліцаї куди гірші й нещадніші за звичайних охоронців порядку, хоч і ті були далеко не ангели.

«Матч епохи» супроводжувався нечуваним ажіотажем у ділових сферах. Річ у тім, що за спиною кожної команди стояли могутні угрупування трестів і монополій. Вони билися об заклад, ставлячи і на «Добрих вовків» і на «Бородатих хлопчиків» величезні суми. За висловом одного із спортивних коментаторів, «гроші, кинуті на бочку, могли б скласти купу, котра своєю вершиною сягнула б Місяця».

На «Бородатих хлопчиків» ставила, зокрема, всемогутня «Уестерн компані», що її не без підстав вважали за державу в державі. Сотні електронних машин невтомно лічили й перелічували всі можливі варіанти гри. При цьому на шальку уявних терезів кидали, здавалося б, найдрібніші факти, скажімо, те, що центр нападу «бородатих» юнацькі роки прожив у дядини на Атлантичному узбережжі, а центр захисту команди «вовків» в дитинстві хворів на свинку…

Та ось врешті настала урочиста хвилина. Всі, кому поталанило дістати квитка чи прошмигнути на стадіон «зайцями», сяк-так розташувалися на трибунах. На поле, обнесене колючим дротом та ровом із водою, жваво вибігли гравці обох команд. Груди й спину кожного «вовка» прикрашало зображення вишкіреної пащі звіра, котрий дав назву команді. «Бородаті хлопчики» були у своїй традиційній білосніжній формі. Суддя, сидячи в броньованому маніпуляторі, позирнув на секундомір, і над завмерлим стадіоном срібно засюрчав свисток…

«Вовки» зразу ж кинулися в атаку. Вони штурмували розгорнутим фронтом. Особливо небезпечним здавався форвард «вовків», новоявлена двадцятилітня зірка. Він з однаковим успіхом бив і лівою і правою, а фінтив так, що всі, хто уболівав за «Добрих вовків», тільки кректали блаженно та захоплено. Цей високий і прудкий хлопець зовсім заступав свого супротивника. «Бородаті» стали в глухий захист. Вони відверто грали «на відбій». Трибуни обурено зашуміли. Кілька круглих предметів, од яких відгонило тухлятиною, описавши правильні параболи, опустились там, де з’юрмилося найбільше білих футболок.

Президент «Уестерн компані» сидів на трибуні для почесних гостей блідий і похмурий. Поряд з ним був тренер «бородатих» (він щойно прибіг сюди) та якийсь набасурманений чоловік з високим чолом. Тренер щось швидко казав, час од часу розводячи руками. Президент кілька хвилин непорушно слухав його, а потім розмахнувся і зробив жест, що здалеку підозріло видавався звичайнісіньким ляпасом. Відтак він вигукнув якесь коротке слово. З кривою посмішкою тренер вискочив з-під скляного козирка й побіг униз підбадьорювати своїх зів’ялих вихованців. Президент компанії тим часом віддав якесь розпорядження своєму сусідові. Похмурий чоловік ствердно хитнув головою і зник.

А напруження на полі весь час зростало. «Бородаті хлопчики» трохи оговтались після першого натиску «Добрих вовків» і кілька разів переходили в контратаку. Тепер гострі ситуації виникали то коло одних, то коло інших воріт. На чотирнадцятій хвилині центрфорвард «Добрих вовків», хитро обвівши двох захисників, вийшов сам на сам із воротарем. Той необачно кинувся вперед, і ворота лишились порожні. Трибуни завмерли, очікуючи на гол. Прославлений центрфорвард завжди був надзвичайно цілкий. Але цього разу удар його виявився і кволий, і неточний. М’яч, зрізавшись із ноги, повільно викотився за лицьову лінію. Стадіон затопила хвиля обурення. А «бородаті» кинулися в контратаку.

– Вперед, хлопчики! – заволав тренер.

Кілька точних пасів, і ось уже лівий нападаючий «бородатих» виходить на ворота. Удар!… Дуже слабкий. Однак м’яч вислизнув із воротаревих рук і вкотився в сітку. Гол!

Трибуни вибухнули захопленням і водночас обуренням. Уболівальники «бородатих» обнімали один одного. Навіть президент «Уестерн компані» мляво заплескав у долоні. Поряд із ним знов сидів похмурий чоловік із високим чолом. Підклавши під себе спортивну валізку, він весь час нервово крутив у руках паличку, щедро інкрустовану сріблом.

Не минуло її хвилини, як «вовки» сквитали м’яч. Із рахунком 1:1 команди пішли на відпочинок.

У роздягальні «вовків» було повно люду. Роблено кашлянувши, славнозвісний центрфорвард поскаржився:

– Розумієте, хлопці, тільки я намірився бити по м’ячеві, а в обличчя мені мовби невидимою подушкою хто. Ну, я й розгубився.

– Знаємо ми цю подушку! – мовив Боб Дзвіниця, центр захисту. – Її звуть Маріанна, вона абсолютно реальна і навіть помацати її можна…

– Не треба було вихилятися на танцюльках цілий вечір.

– Розпорошив свою силу! – загукали з усіх боків.

– Та ну вас! – оприскливо сказав центрфорвард, постогнуючи під руками зразу трьох масажистів. – Я серйозно, а їм хихоньки…

В другому таймі пристрасті дійшли апогею. Тут і знадобився судді його кібернетичний маніпулятор. Розумна машина, спритно обминаючи гравців, металась по полю за м’ячем, і суддя в її прозорій кабіні почував себе досить безпечно.

Тепер обидві команди були па висоті. Блискучі фінти, карколомні комбінації змінювали одна одну з калейдоскопічною швидкістю.

На кінець зустрічі визначилась перевага «Добрих вовків». Вони атакували завзятіше, били по воротах суперників частіше. Але їхні удари весь час були або неточні, або зовсім несильні. Білі футболки з’юрмилися біля власних воріт. Стадіон шаленів. Кілька відчайдушних уболівальників метнулись на поле. Та кийки роботів-полісменів швиденько остудили їхні гарячі голови.

Аж ось м’яч підхопив один із захисників «бородатих». До нього кинувся хтось із «вовків», але послизнувся і впав. Те саме спіткало й другого «вовка», котрий спробував виправити помилку партнера. Захисник без перешкод подолав усе поле. Підбадьорюваний заглушливим ревінням і вигуками уболівальників, він, мов вихор, мчав на ворота «Добрих вовків». Воротар замість того, щоб кинутись уперед і спробувати зняти м’яча з ноги «бородатого», закляк у воротях, розчепіривши руки. Внаслідок цього несильно пробитий м’яч опинився в сітці.

Так із рахунком 2:1 на користь «Бородатих хлопчиків» закінчилася ця історична зустріч.

Похмілля

Протягом усієї ночі величезне місто не спало. До самісінького ранку на вулицях вили сирени швидкої допомоги. По країні прокотилася хвиля самогубств. Дрібні клерки й службовці компаній, що програли на поразці «Добрих вовків» своє жалюгідне майно і всі заощадження, з усіх можливих засобів переставитись у потойбічний світ обирали, на їхню думку, найзручніший: щільно зачинивши па кухні вікна й двері, вони відкривали кран газової плити. Як правило, медична допомога прибувала надто пізно. Та, погодьтеся, все це дріб’язки проти тієї обставини, що «Уестерн компані» поклала у свої броньовані сейфи чотирнадцять мільйонів чистоганом. Далебі, непогані дивіденди. І здобуто їх у рекордно короткий строк – за два тайми по сорок п’ять хвилин кожен! Щоправда, аби спрямувати події в потрібне русло, довелося піти на певні затрати.

Але про них знає усього кілька чоловік з керівної верхівки компанії.

Протягом тижня – а це немало! – сенсаційний футбольний двобій був у центрі уваги газет, радіо й телебачення. А потім зринули нові події, і про «матч епохи» стали потроху забувати.

Таємниця затоки Здохлого кита

Та не могло примиритися з програшем могутнє угрупування, що протистояло «Уестерн компані».

Агенти більше ніж десяти бюро розшуку за неабияку винагороду розгорнули якнайактивнішу діяльність. Вони намагались віднайти в проведенні матчу яку-небудь каверзу. Прямих доказів про зловживання у них не було. Хіба що плутане зізнання центрфорварда «Добрих вовків» про невидиму подушку, котра завадила йому «всунути» неминучий гол. Але це могло бути звичайнісінькою химерою.

Те саме, правда, міг сказати і воротар. Однак він з обачності тримав язика за зубами. По-перше, не хотів, щоб його здійняли на глузи. А потім побоювався, як би не продали якому-небудь другорядному клубові чи просто не вигнали. Центрфорвард – інша річ. Він національна зірка й може дозволити собі будь-яке колінце.

Без зайвого галасу було ретельно допитано всіх працівників стадіону. Але все це не дало ніяких наслідків. Марна була й перевірка поля.

Та якраз у цей час сталася одна непримітна подія. Хвилі затоки Здохлого кита (затока широкою підковою вторглася в місто) викинули на гранітний парапет пристані труп чоловіка. Поміж десятків інших самогубців він лишився б непомічений, тим паче що в кишені піджака потопельника лежала записка із застереженням нікого у вбивстві не звинувачувати. Але подеколи в житті фатальну роль починає відігравати простий, буденний випадок…

Детектив Ніколь Адамс, котрий був на службі в супротивників «Уестерн компані», випадково зайшов до одного з міських моргів. Невідомо чому, але його увагу привернув труп, викинутий хвилями затоки Здохлого кита. Адамс дивився на дебелого, гарно одягнутого чоловіка її напружено думав: «Де я його бачив?» Те, що цей суб’єкт зустрічається йому не вперше, Адамс не мав ніякого сумніву. І раптом він згадав бурхливий стадіон, почесну трибуну, ненависне лице президента «Уестерн компані» й поряд із президентом кремезну постать ось цього, високочолого…

Бюро розшуку поклало будь-що з’ясувати, ким був покійний. Зробити це було нелегко, бо ніяких документів, окрім записки, в кишенях самогубця не виявилось.

Отже всі надії тепер були пов’язані із запискою. Написано її на аркушику, поспіхом вирваному з блокнота. Папір вищого гатунку. Продавав такі блокноти тільки один фірмений магазин. Та оскільки цей факт іще ні про що не свідчив, бюро розшуку придумало хитрий хід. У газетах вмістили об’яву, де було зазначено прикмети потопельника й сповіщалося, нібито при ньому знайдено велику суму грошей. На закінчення об’ява пропонувала тим, хто знає покійного, з’явитися в морг, щоб упізнати труп, а також заявити про своє право на одержання грошей.

Рибка клюнула

Наступного дня до приймальні моргу зайшов респектабельний джентльмен. Він зіслався на об’яву в газеті й став вимагати, щоб йому видали труп. Гроші його не цікавлять, сказав він.

– А в яких ви стосунках із покійним? – запитав служитель моргу, заздалегідь проінструктований детективами

– Я його давній приятель, – пояснив прибулий. – Хочу поховати покійного в нашому родинному склепі.

– Де працював ваш знайомий? – запитав служитель.

– Що це, допит? – роздратовано вигукнув джентльмен.

– Що ви! Це дрібна, але неминуча формальність.

– А як на мене, абсолютно зайва. Ви дали оголошення – я прийшов. Що вам іще треба?

– Ми повинні з’ясувати у найзагальніших рисах усе, що стосується особи покійного.

– Я не маю наміру інформувати вас.

– Дуже жаль, – вкрадливо сказав служитель. – Але в такому разі я не зможу вам віддати тіло.

– Стривайте, – враз полагіднішав незнайомець. – Ви, я бачу, ділова людина. Чи не так? – Він дістав із бокової кишені конверт і поклав перед служителем. – Тут рівно тисяча. Гадаю, досить?

– Що ви, сер! – сказав служитель. – Адже це підкуп, до того ж при виконанні службових обов’язків.

– Ну й дивак же ви. Скажете – видали тіло людині, що відгукнулась на об’яву. На вулиці мене чекає машина. Давайте «вантаж» – і по всьому…

Служитель потягся до відеофона – джентльмена треба було негайно затримати. Але черговий детектив, як на те, кудись відлучився.

Тим часом незнайомець, збагнувши, що його чекає, стрімголов вибіг із приймальні…

За кілька хвилин про цей випадок було сповіщено в бюро розшуку.

– За всіма ознаками, – звертаючись до своїх агентів, сказав шеф, – сліди ведуть в Уестерн. Детектива № 7, що проморгав здобич, навряд чи ми погладимо по голівці. А зараз більше пильності, хлопчики. Високочолий, дарма що мертвий, комусь потрібен.

Сліди ведуть в Уестерн

Через два дні по тому в морг прийшла скромно одягнена жінка з заплаканим обличчям.

– Я з приводу об’яви, – сказала вона і простягла служителеві вирізку з газети.

– Чого ж ви хочете, місіс?

– Де він? – видихнула жінка. В очах у неї було стільки непідробленого горя, що служитель, нічого не питаючи, підвів її до рефрижератора і розсунув шторки екрана. Жінка розпачливо окинула поглядом непорушні, вкриті памороззю тіла.

– Майкл! – крізь сльози покликала вона.

– Даруйте, місіс, – сказав служитель, коли жінка трохи заспокоїлась. – Ким ви йому доводитесь?

– Хто його вбив? – відповіла запитанням на запитання жінка. – Ви чуєте, хто його вбив?

– Заспокойтеся, місіс… Його ніхто не вбивав. Він утопився… Сам. Розумієте?

– Ні, неправда. Це неправда! – сльози на очах у жінки висохли, а голос дзвенів. – Майкла вбито, я знаю. Він заважав комусь, і його прибрали з дороги.

– Але кому це було потрібно?

– Звідки мені знати. Мабуть, його хазяї. Але… – жінка затнулась, – я не знаю вас.

– Можете бути відверті, місіс. Повірте, я ваш щирий доброзичливець.

Служитель моргу провів жінку до бюро розшуку, а там вона розповіла все, що знала.

Вони з Майклом жили на півдні, в невеличкому провінціальному містечку. Майкл працював інженером у науково-дослідній лабораторії. Зводити кінці з кінцями було нелегко – начальство чомусь не симпатизувало Майклові і платило йому за роботу досить мало. А потім у них народилась дитина, і жити стало ще важче. В наукових колах Майкл користувався чималим авторитетом. Тому невдовзі він дістав звабне запрошення перейти на роботу в компанію Уестерн. Компанія зацікавилась його роботами по дослідженню біострумів головного мозку і запропонувала місце начальника лабораторії з солідним утриманням, але за однієї умови: цілковита секретність усіх досліджень. Йому навіть додому заборонили писати. Одначе Майкл тихцем переслав туди кілька листів.

– Про віщо ж він писав? – спитав начальник бюро розшуку.

– Спочатку Майкл повідомляв, що непогано влаштувався і сподівається умовити свого шефа, аби той дозволив приїхати нам із сином до нього. Трохи переказав грошей. Другого листа я дістала за півтора місяця по тому. В ньому було куди менше оптимізму. Майкл писав, що приїхати нам поки не можна, і благав не впадати в розпач. «Я одержу досить грошей, як закінчу роботу, – сповіщав він, – а потім виїду звідсіля, і ми втрьох зможемо жити забезпечено».

– Скажіть, – перебив начальник бюро розшуку, – а ваш Майкл ніколи не писав, яку роботу йому доводилось виконувати в Уестерні?

– Ні, сер, що ви! Майкл був надзвичайно чесний, він не дозволив би собі… Адже він дав підписку… Хоча ні… В одному з листів щось було… Тільки я не пам’ятаю точно. Загалом над чимось таким, що пов’язане з біострумами.

– Листи у вас?

– На жаль, ні… Щойно я прочитала це, – жінка показала на вирізку з газети, – то зразу ж приїхала сюди й зупинилася в готелі. До мене в номер незабаром завітав якийсь чоловік. Він відрекомендувався приятелем і співробітником Майкла. Незнайомець сказав, що для виявлення винуватця смерті мого чоловіка йому потрібні всі Майклові листи…

– І ви віддали? – скрикнув шеф.

– Ні, спочатку я не повірила. Та він показав мені своє службове посвідчення співробітника лабораторії біострумів «Уестерн компані». І тоді я вдовольнила його прохання.

– Чи не могли б ви описати зовнішність цього візитера? – попросив шеф.

– О, я впізнала б його між тисяч людей! – пристрасно сказала жінка. – Він був такий люб’язний, статечний, так співчував моєму горю… Чимось навіть скидався на Майкла.

– А чи не могли б ви назвати щось характерне в його зовнішності?

– Характерне? – жінка замислилась. – Та, мабуть, ні. Хіба брови в нього надзвичайно густі… Коли він хмурнів, вони зливались в одну лінію.

– Он як! – сказав шеф. – Дякую вам, місіс. Ви стали нам у великій пригоді.

– А як же Майкл? – запитала жінка, підводячись. – Ви відшукаєте його вбивць?

– Обов’язково, місіс.

– Запевняю вас, він не міг накласти на себе руки. Майкл так любив мене й сина… Весь час мріяв про майбутнє… Це все проклятий Уестерн… Я знаю.

«Уестерн компані»

Про могутню компанію Уестерн ходила недобра слава. І для цього були підстави.

Зовні все видавалося респектабельним. Акції фірми мали високий курс. А в дні, коли починало пахнути війною, їхня цінність зростала ще більше. Причина тут була проста: левина частка замовлень військового відомства діставалась Уестерну.

Компанія виробляла найрозмаїтішу продукцію – від звичайних магнітних черевиків для космічних туристів до засекречених кібернетичних систем, про які із простих смертних ніхто нічого до пуття не знав.

Баляндрасили різне. Казали, зокрема, що в біостатах Уестерна виховуються білкові потвори, котрим зовсім не властива жалісливість. У самому нібито зародку такого страхіття запрограмовано певне завдання («запрограмоване відтіля, з Центру»,– додавали пошепки, не забуваючи довкола озирнутися). Після цього потвора, якій конструктори Уестерна могли надати будь-якої зовнішності, з тупою впертістю просувалась до покладеної перед нею мети.

Скажімо, система прибирала форму пацюка. Ви ні за що не відрізнили б її од живого гризуна. Тим часом механічний звірок міг успішно виконати якнайскладніше завдання. Йому могли, наприклад, доручити висадити в повітря судно, що на ньому контрабандою перевозили героїн чи марихуану, або пробратися на якийсь секретний завод конкурентної компанії і вивести з ладу унікальне устаткування.

В цьому місці розповіді слухачі, як правило, висловлювали своє недовір’я.

– Ну, це вже занадто! – казали вони. – Пустити на дно ціле судно через якусь там дрібницю.

Але оповідач наводив переконливі аргументи.

– Наркотики, – казав він, – зараз одне з найбільших національних лих. Це визнав сам президент. А потім, подумаєш – судно! Паршива контрабандистська фелюга. Хто на неї зважатиме?…

За свідченням «очевидців» і «посвячених осіб», події розгортаються зовсім просто. Кібернетичний пацюк пантрує на свою здобич де-небудь на пристані. Він ретельно нишпорить по всіх пакгаузах, поспіль залазить у трюми яхт, моторок, трансатлантичних суден. Це прокляте створіння чудово орієнтується в будь-якій стихії і коли надибає те, чого шукає, в ньому спрацьовує ядерний детонатор…

За компанією, якщо вірити чуткам, було чимало й інших гріхів. Але всі вони спливали безкарно. Та це й не дивно.

«Уестерн компані» являла собою типову інституцію, породжену панівною в країні системою. Кілька десятків монополій прибрали до рук стерно влади. В кожної монополії була своя, чітко окреслена сфера впливу. Проте, незважаючи на це, вони люто конкурували між собою.

В боротьбі за прибутки компанії не гребували ніякими засобами. Підкуп, шантаж, навіть убивство – ніщо не могло зупинити верховодів, коли йшлося про дивіденди.

Але зовні… О, зовні все було добропорядно. Зустрічі акціонерів, бенкети, велемовні тости підпорядковувались тому, щоб засвідчити наявність у країні доброчинності й повної гармонії. Фасад мав цілком пристойний вигляд…

Справа ускладнюється

Поступово шеф бюро розшуку впевнився, що Високочолого (таке прізвисько дали Майклові Кардінгу в спеціально заведеній на нього справі) було втоплено і його вбивство – діло рук «Уестерн компані». Але це треба було підкріпити незаперечними фактами. Крім того, вгадувався певний зв’язок між загадковим убивством Кардінга і програшем «Добрих вовків». Якби тільки вдалось усе це переконливо довести! Кругленька б сума тоді перепала йому від хазяїна! А шана, а кар’єра! І діло, здається, не стоїть на місці. Кілька годин тому його вірні дойди вистежили в місті джентльмена з бровами, що зрослися на переніссі. Тепер підозрілого суб’єкта вони не спускають з очей.

– До вас відвідувачка, шеф! – повідомив черговий робот, вайлувата статура котрого ледве протиснулась у двері кабінету.

– Хто така?

– Називає себе дружиною Майкла Кардінга. Відвідує вас удруге. Психічний стан пригнічений. Вага брутто зменшилась проти того, якою була за першого візиту, на…

– Пропусти її сюди! – перебив шеф.

Зайшовши до кабінету, дружина Кардінга простягла шефові невеличкий аркушик паперу.

– Ось, – сказала вона. – Я перегорнула всі свої папери й виявила Майклову записку. Адже вас цікавить його почерк?

– Так, так! – шеф майже вихопив у неї папірець, пробіг очима текст. Записка не містила в собі нічого суттєвого. Просто Майкл сповіщав своїй дружині, що затримається в лабораторії години на дві-три. Однак зміст у даному випадку не мав ніякого значення…

Шеф негайно викликав чергового робота й наказав однести записку в лабораторію графології. Він майже не сумнівався, що заповіт, знайдений у портсигарі потопельника, написано ким завгодно, тільки не Майклом Кардінгом. Одначе ці сподівання не справдились. Обидві записки, як засвідчила лабораторія, написано тією самою рукою, більше того – однією авторучкою і навіть одним чорнилом.

– Ви можете поручитися за висновки? – грізно запитав шеф старшого графолога, викликавши його по відеофону.

– Головою, як завше! – почулося у відповідь.

Отже, виходило, що Майкл Кардінг сам кинувся в каламутні хвилі затоки Здохлого кита. Але чому? Можливо, його шантажували? Чи він боявся якогось викриття, пов’язаного з махінаціями «Уестерн компані»? Знайти відповідь на ці запитання мав допомогти ланцюжок, першою ланкою в якому був джентльмен з бровами, що зрослися на переніссі.

Дрібниця руйнує всі плани

– Непогано придумано! – захоплено сказав детектив, на прізвище Флетчер, розглядаючи маленьку тьмяну бляшку в десятицентову монету. – І є наслідки?

– Ще б пак! – вигукнув Джон Варвар (у бюро розшуку кожен детектив мав прізвисько). – Такі таємниці випливають, що ого-го! Буває потім, під час допиту, в нього шанобливо питають: «Пробачте, добродію, чи не казали ви того-то й того-то?» – «Що ви, що ви! Та ніколи й на думці не мав!» – відповідає. Ну, тут ми й умикаємо каскадний підсилювач із цією самою бляшкою. Можеш уявити, як тетеріє в такій ситуації бідолаха. Якось один дивак – беркиць із стільця і готовий… Розрив серця. Ну, тому, вважай, пощастило. Все одно не поминув би електричного стільця.

– Чому? – запитав Флетчер, уважно слухаючи товариша по ремеслу.

– Підривний елемент, – махнув рукою Варвар. – Проти президента виступав. Сподівався – у власній квартирі можна робити це безкарно. А бляшка його й підвела.

– Сила!

– Ще б пак. Ти, Флете, молодий іще. Отож дивися та вчись.

– А вона не впаде? – запитав Флетчер, вертаючи Джонові бляшку.

– Прилипає до чого завгодно, починаючи з габардину до сталі і скла.

– А зняти її легко?

– Мов пушинку.

Варвар визирнув з темного під’їзду, і лице йому враз мовби скам’яніло.

– Йде, – прошепотів він. – Тепер мотай на вуса.

Похитуючись з боку на бік, мов п’яний, що силкується довести всім свою тверезість, Джон Варвар вибрів із під’їзду і попростував назустріч чоловікові з зарослим переніссям. Той щойно вийшов із дверей банку, де перебував хвилин сорок.

– Да-даруйте, м-містер, – сказав Варвар, – збивши на потилицю свого потертого капелюха. – Чи немає у вас запалити?

Джентльмен клацнув портсигаром. Джон подався уперед, але похитнувся і, змахнувши руками, схопив джентльмена за полу піджака.

– О, п-прошу вибачити! – вишкірив зуби детектив. – Сьогодні добряче гойдає.

Він узяв цигарку, подякував і, погойдуючись, побрів од джентльмена геть.

– Чиста робота! – тільки й сказав Флетчер, коли за кілька хвилин у під’їзді знову з’явився його напарник.

– Завтра ми знімемо з нього бляшку, – підморгнув Джон, – і в нас буде запис усього того, що виголошував цей шановний містер та його співрозмовники протягом доби…

Тим часом шановний містер, що вийшов із банку, крокував собі по центральній авеню. Двічі він озирнувся, але нічого підозрілого не виявив. Протягом останніх днів містеру не раз здавалося, що за ним стежать. Проте, мабуть, щоразу це було марення збудженої уяви. Та й кому б це заманулося стежити за ним? Може, те діло випливло?… Але ж він упорав його чисто – ніяких доказів. Тепер тільки йому відомі всі пікантні подробиці… Чи не зацікавлений хто-небудь прибрати його? Проте ні. Сам президент «Уестерн компані» обіцяв йому своє покровительство. А втім… Од цих всесильних магнатів усього можна сподіватися. Поки ти потрібен, тебе зустрічають солоденькою усмішечкою і симпатичними аркушиками з чекової книжки. А потім, коли зробив послугу… Ні, мабуть, треба ладнатися в дорогу. І що швидше, то краще. Гроші він переказав до одного з європейських банків. Отже засиджуватись тут нічого.

Завернувши за ріг вулиці, містер іще раз злодійкувато озирнувся, потім квапливо сів у чорний «Лінкольн», грюкнув дверцятами і зразу розвинув велику швидкість.

Похмуре громаддя хмарочосів поступово змінилося фешенебельними особняками. Кожна з цих споруд являла собою чудо архітектурного мистецтва. Вузькі стрілчасті вікна змінювались широкими венеціанськими, мармур – алюмінієм і надмодним нейтритом. Хоч осінній падолист був у розпалі, листя на пластиковій дорозі лежало мало: цю вулицю не тільки разів з десять на день підмітали, але й щоранку драїли гарячою водою. До речі, вулиця була позбавлена тротуарів. Це мало свідчити за те, що тутешні мешканці воліють не ходити, а їздити. Тут жила фінансово-промислова еліта країни.

Коло помаранчевого на колір особняка «Лінкольн» різко загальмував. Містер вийшов із машини й повернув до фігурної огорожі. Він знав, що поки простує до фіртки, всю його статуру пильно обмацують з різних боків десятки фотоелементів і локаторів. Усі дані надходять до лічильно-обчислювального приладу, з’єднаного з електронним мозком, а відтіля вже, якщо випадок сумнівний або не обумовлений програмою, – в кабінет самого господаря, президента «Уестерн компані».

Хвіртка неохоче пропустила містера і зразу ж зачинилася за ним. «Тікати, швидше тікати звідсіля», – казав собі містер, ідучи гудроновою доріжкою, обіч якої стояли підстрижені газони…

Бесіда з президентом Уестерна затяглася. Містер навіть спітнів од нервового напруження. Та він був задоволений, що наполіг на своєму. Тепер, здається, все. Сьогодні об одинадцятій вечора на лайнері «Санта-Клаус» він подасться світ за очі. Містер виткнувся з вікна «Лінкольна», і в обличчя йому дихнув гарячий вітер. «Ну й тепла ж осінь у столиці! – подумав він. – Може, скупатися?» Містер не хотів собі в цьому зізнаватись, але його чомусь весь час тягло до затоки Здохлого кита.

Підігнавши «Лінкольн» до самої смуги міського пляжу, містер швидко роздягся в машині й ступив до води. Він досить довго стояв над прибоєм, вдивляючись у нього, немовби хотів щось розгледіти. Потім рішуче кинувся у воду й поплив. Форкаючи, як морж, він дістався буя, тримаючись за слизький ланцюг, перепочив.

Коли ж містер повернув голову в бік берега, «Лінкольна» на місці не виявилось…

Історія знає немало випадків, коли якась дрібничка руйнувала великі наміри чи, навпаки, давала поштовх грандіозним подіям. Видатний полководець дістав нежить, і бій було програно, як кажуть шахісти, в кращій позиції. Імператорові заманулося розважитись – і внаслідок цього величезне місто охоплював во-юнь. Таких прикладів історія знає безліч.

Власне, і пропажа «Лінкольна» ламала всі плани містера з зарослим переніссям. Тільки-но він вибрьохав на берег, як довкола нього став збиратися натовп. Високий на зріст поліцай (цього разу, як виняток, – представник роду людського, а не кібернетичного) витяг блокнота і став складати протокола. Час од часу він грізно зиркав на охочих до сенсацій обивателів і просив їх розійтися. Було видно, що його співчуття на боці потерпілого. Аж тут до представника влади підійшов якийсь миршавий чоловічок у сірому костюмі і щось шепнув на вухо. Полісмен умить змінив тон. Він по рації викликав поліцейську машину і грубо вштовхнув туди потерпілого.

– Чи ба! – сказав він загрозливо. – А ще овечкою прикидається. Давай швидше, негіднику!

Після того як машина від’їхала, натовп розійшовся, і на пляжі знову стало зовсім порожньо.

Довгі руки компанії

– Ваше розпорядження виконано! – доповів агент. – Машину вкрадено, а Жуль у камері. Ну, просто індик обскубаний, – додав він, посміхаючись.

– Чудово! – пробуркотів президент Уестерна. – Гадаю, це зробить його згодливішим.

– Взятися за нього?

– Так. Тільки не перестарайтесь. Годині о двадцятій доставте його до мене.

– Слухаю! Ще одне…

– Ну?

– Він… як би сказати… Ну, одне слово, він голий.

– Одягніть. Тільки без усяких там витребеньок: скромність прикрашує людину.

Агент запопадливо посміхнувся і вийшов із кабінету.

Поважний містер невпізнанно змінився. Кілька годин тому він бесідував з босом ввічливо, але не без почуття власної гідності. Тоді він шанобливо, проте твердо відхилив пропозицію президента компанії. Тепер же до кабінету було досить безцеремонно приведено суб’єкта в смугастій тюремній робі. Щоки в нього були землисті, голова закустрана. Все лице вкривали синці, а чоло прикрашала велика гуля.

– Сідайте, Жуль, – запропонував люб’язно президент. – Боюся, що мої молодці дещо перестаралися.

– Дякую, – відповів Жуль. – Я вам неабияк зобов’язаний…

– Дрібниці, – махнув рукою президент. – Які можуть бути рахунки між давніми друзями! А ми лишаємось друзями попри всі неприємності, чи не так? До речі, дозволю собі нагадати, що саме компанія врятувала вашу дорогоцінну особу від одного крісла, що в народі зветься електричним…

Жуль мовчав.

– Майте на увазі, – вів далі президент, полишивши ввічливий тон, – те, що було, – тільки квіточки. Я просто надав вам невеличку можливість упевнитися: в нас немає бажання церемонитись. Ви думали втекти від нас? Йолоп! Та я довідався про ваші операції в банкові раніше, ніж ви встигли вийти з цього закладу. Ну, досить! Сподіваюся, що, незважаючи на невеличке непорозуміння, ми, одначе, знайдемо з вами спільну мову…

За півгодини з особняка, похитуючись, вийшла людина. Якусь мить постоявши, вона рушила гудроновою алеєю і, поминувши хвіртку, що автоматично розчинилась перед нею, побрела вулицею.

Дивовижна крадіжка

В поліцейській дільниці одного з районів міста було вчинено дивовижну крадіжку. Конфісковані дорогоцінності, гроші й навіть дефіцитні променеві відмикачі сейфів – усе лишилось незаймане. Зникла тільки одежа.

Зухвалий злодій усе обставив зі знанням справи: він мав рукавички, аби не лишити сліду від пальців, узуванка його була, очевидно, змазана якоюсь рідиною, що перешкоджала собаці взяти слід, а сторожовим роботам було кинуто по жмутку паклі, просякнутої алкалоїдом, який запаморочливо діяв на електронний мозок.

– Ну й безглузда крадіжка! – не переставав обурюватися заступник начальника дільниці. – Затратити стільки праці, вдатися до таких засобів перестороги і взяти мізерію!

– Хіба мало божевільних у цьому місті, – флегматично зронив начальник. – Їм би звиватись у гамівній сорочці, а вони ходять на волі, та ще й роблять свій бізнес…

Приблизно так само наслідки операції Флетчера (а костюм містера з зарослим переніссям викрав не хто інший як він) оцінив шеф бюро розшуку. Правда, його здивував інший бік цієї історії.

– Божевільний, – сказав він, – нащо ти приволік весь костюм? Досить було самої бляшки.

– Дуже ж бо я хвилювався, – виправдовувавсь Флетчер, переступаючи з ноги на ногу. – Ніяк не міг її, кляту, намацати. Отож прихопив із цим ганчір’ям.

Коли всі вікна було задраєно і черговий робот зачинив за собою двері, начальник бюро з радісним хвилюванням увімкнув у підсилювальну систему бляшку – технічне чудо, на яке він поклав мало не третину свого капіталу.

Вадою бляшки було те, що записувала вона все поспіль, і подеколи годинами доводилось вислуховувати всілякі нісенітниці на кшталт нудних інтимів клієнта з дружиною.

Ось і тепер початок був зовсім нецікавий. Шеф невдовзі навіть куняти став під монотонне потріскування розрядів та короткі пустопорожні фрази. І раптом він аж підскочив: у кімнаті зазвучав голос президента «Уестерн компані».

– Технічно все лишається як і раніше, – казав той. – Від вас, любий Жуль, ми чекаємо тільки одного: керівництва.

– Але послухайте… – В голосі президентового співрозмовника почулися запопадливі нотки. – Ми ж домовлялися з вами заздалегідь, що після цього… е-е… досліду я буду вільний. Тепер усе обертається інакше.

– Вашу безпеку я гарантую, – холодно заперечив президент.

Слухаючи подальшу розмову, начальник бюро розшуку з досадою пересвідчився, що йдеться про щось досить добре відоме обом співрозмовникам, але зовсім для нього незбагненне. Звичайно, все це підтверджувало безпосередній зв’язок між Жулем та президентом Уестерна. Але яка від того втіха!… Аж раптом містер Жуль в суперечці з президентом сказав:

– А ви скільки заробили на «бородатих»?

Шеф подався вперед, до болю в пальцях стис бильця крісла.

– Правильно, компанія дещо на цьому мала, – по паузі сказав Жулеві президент. – Але й нам ці «хлопчики» влетіли в копієчку.

Далі знов розмова торкнулася чеків, якихось недоплачених сум, біострумів…

Начальник бюро розшуку натис кнопку виклику.

– Джона Варвара, – кинув він роботові, що майже зразу появився в дверях.

Нечутно, мов привид, робот зник.

Шеф вважав Джона Варвара одним із найдосвідченіших своїх детективів і часто радився з ним з приводу найкаверзніших питань.

Коли Варвар з’явився на виклик, начальник бюро коротко переказав йому зміст записів, зроблених на бляшці.

– Як бачите, – на закінчення сказав він, – ви недарма прилаштували цю штуковину до піджака того суб’єкта. Гадаю, його треба взяти. До нього тягнуться всі ниточки.

– Але зробити це варто якнайделікатніше.

– Для цього, Джоні, я й викликав вас, – довірливо сказав шеф. – Успіх операції дасть нам… Ну, ви самі розумієте. На карту поставлено все… Одне слово, кого ви візьмете з собою?

Джон подумав.

– Флетчера, – нарешті сказав він.

– Що ж, не заперечую. Витрати хай вас не бентежать…

Операція

Жуль з’явився в Уестерні недавно, десь рік тому. Правлінню компанії зразу ж припала до душі його надзвичайна здатність влаштовувати різні темні справи.

Вершити їх Жулеві допомагали невичерпна винахідливість, жорстокість, певна обізнаність у техніці й ціла вервечка інших якостей, котрі навряд чи можна вважати за позитивні.

Вершиною Жулевої діяльності була, звичайно, афера з «Добрими вовками». Мабуть, тільки його диявольська уява могла породити такий план.

Коли Жуль виклав свою ідею президентові, той захоплено поплескав його по плечі й вигукнув:

– Ну й голова! Либонь, давно за нею зашморг скучив. З таким обдаруванням, Жуль, ви можете стати одним із найповажніших бізнесменів. Якщо, звісне діло, по дорозі вам не доведеться присісти на електричний стілець… Що вам треба, аби успішно здійснити свій задум?

– Гроші.

– Це ви одержите. Щодо винагороди ми теж домовились.

– І після цього я буду вільний?

– Як вітер.

– Я пристаю на вашу умову.

– Отже, – сказав президент компанії, – ви негайно вилітаєте на південь, до того, як його?…

– Майкла Кардінга, – підказав Жуль.

– Так, так. А без нього й справді не обійтися?

– Він єдиний, хто може в даному випадку стати нам у пригоді, – сказав Жуль.

І це була правда.

Молодий маловідомий учений, дещо дивакуватий, непокірний (його й начальство за це недолюблювало), спромігся за досить короткий час свого перебування в Уестерні створити феноменальний апарат трансформації біострумів, який і було використано під час матчу «Добрих вовків» і «Бородатих хлопчиків»…

Після того, як Майкл Кардінг зробив своє діло, в Уестерні стали вважати його зайвим. Це не значить, що Кардінга не можна було експлуатувати далі. Навпаки – роботи йому знайшлось би чимало. Але річ у тім, що останнім часом Майкл дозволив собі кілька зухвалих випадів проти можновладної верхівки компанії. Про це запопадливо доповіли правлінню численні інформатори, штатні й добровільні. Керівні боси знали, що в даному випадку заткнути рота чеком не вдасться, і кінець кінцем, аби не ризикувати, поклали прибрати Кардінга.

Цю делікатну операцію доручили Жулеві, й він виконав її бездоганно. За день до смерті підпоєний Кардінг жартома навіть заповіт написав…

І ось тепер Жуль летить на захід, аби виконати ще одне делікатне доручення. Крізь ілюмінатор літака видно далеку землю… Господи, як він не хотів братися за це діло. Але вибору не лишалося, й так за кілька останніх днів він мало не наклав головою. Ну та після цього він уже зав’яже…

Коли літак приземлився і Жуль з невеличким саквояжем зійшов на бетоновану доріжку аеродрому, до нього, відтіснивши всіх своїх конкурентів, підскочив таксист. Він підхопив Жулеву ношу й догідливо сказав:

– Мій вертоліт до ваших послуг, містер.

Жуль сів у зручне крісло, назвав потрібну йому адресу, і сріблястий метелик здійнявся в небо.

Дорогою Жуль відчув, що його нездоланно хилить на сон. Він хотів був щось сказати пілотові, та голова безсило впала йому на груди, і Жуль сповз із сидіння на м’який пластик підлоги…

– Приймай гостя, Флете, – сказав довготелесий пілот. Він ухопив за комір свого непритомного пасажира і потяг до люка.

– Обережно, бо виведеш його з ладу достроково, – посміхнувся чоловік, що стояв на землі, коло викинутого з вертольота трапу.

Завіса піднімається

Начальник бюро розшуку був вельми задоволений. І, слід сказати, не без підстав.

Допит Жуля, проведений під випромінювачем, здатним паралізовувати волю, дав такі цікаві наслідки, що охороняти будинок, де велося розслідування, було виділено додаткові пікети детективів. Хтозна-як, але «Уестерн компані» дізналася, до чиїх рук попав Жуль, і підозрілі особи вешталися довкола бюро розшуку, як собаки біля різні.

Шеф кілька разів діставав через пошту й відеофон спокусливі пропозиції з боку ворожої компанії, але лишився непідкупним: не міг же він зрадити тих, хто платив йому незрівнянно більше.

На Флетчера, котрий уперше спостерігав допит під випромінювачем, ця картина справила гнітюче враження. Довго по тому стояла в нього перед очима кругла кімната, затоплена густо-фіалковим світлом, сірі, як у мерців, обличчя його колег і напівроздягнений Жуль у глибокій прострації. Кінцівки і груди йому було оперезано чорними провідниками, що тяглися до апарата, мов змії. На виголену маківку падав з випромінювача вузенький сніп променів. Жуль відповідав на поставлені запитання невиразно, млявим глухим голосом. Але робот-дешифрувальник одразу ж «перекладав» усе на звичайну мову, правда, зовсім без емоцій.

Протягом перших же годин допиту з’ясувалося он що. Перед Майклом Кардінгом і його натхненником Жулем стояло завдання – будь-якою ціною послабити команду «Добрих вовків». Підписавши вигідний контракт, Кардінг самовіддано взявся за діло і невдовзі знайшов досить мудрий варіант конструктивного розв’язання Жулевої ідеї. До речі, ідея ця полягала в тому, аби сконструювати прилад, що міг би на відстані впливати на нервову систему гравців. З цією метою знадобилися записи біострумів головного мозку всіх одинадцяти «Добрих вовків». За велику винагороду потрібні виміри зробив протягом кількох ночей лікар команди. Він і не підозрював, що за цим криється. А втім, це його мало цікавило. Лікареві сказали, що записи біострумів потрібні науці, і за роботу непогано заплатили.

Коли прилад Майкла Кардінга було викінчено, його розмістили в невеличкому двоповерховому флігелі на одному з численних монтажних майданчиків «Уестерн компані». Лишалося зробити апарат портативним. Але це вже була, як кажуть, суто технічна проблема. На допомогу стали штучні білкові клітини, зугарні записувати інформацію, мікроелементи та інший арсенал наукових засобів.

Кінець кінцем апарат вліз у пласку спортивну валізку. В ньому був біорефрактор, що випромінював енергію потрібної частоти, та інформація про біоструми кожного із гравців команди «Добрі вовки». Важливу роль відігравала інкрустована сріблом палиця з круглою головкою. Кожен завиток інкрустації відповідав певному гравцеві команди. Інакше кажучи, футболістів опрацьовували індивідуально. Досить було натиснути, скажімо, на срібне гроно винограду – і центра нападу «вовків» пронизував сніп біоструменів. Футболіст ставав вайлуватий, самохіть уповільнював біг, навіть не помічаючи цього. Чіткість координацій у нього притуплялася, і м’яч, посланий напевно вперед, опинявся зовсім не там, де йому належало б бути…

Судовий процес був грандіозний. Газети таврували тих, хто вносить у спорт огидний дух технічного втручання. На лаві підсудних сидів Жуль, на якого впали всі гріхи компанії. Про тузів Уестерна в жодній із статей не згадували. Власники газет знали, які довгі лабети в могутньої компанії. Та незважаючи на це, фірма зазнала великих збитків, і матеріальних, і моральних. Блискучі фейєрверки промов адвокатів інколи ненароком освітлювали найзлочинніші моменти в діяльності «Уестерн компані».

Процес мав величезний громадський резонанс. Більшість визначних босів з «Уестерн компані» на чергових виборах було забалотовано.

Чорнила, виляпаного хронікерами на замітки й репортажі, цілком стало б на те, щоб ним замість води наповнити затоку Здохлого кита…

Оглавление