«Микола Міхновський: Життя і Слово»

Мабуть, кожен, хто взяв у руки цю книгу, прагне знати справжню історію українського народу. В кого такого бажання немає, — той пройде своєю увагою не тільки мимо цієї праці, а й сотень інших. Знання історії не дає миттєвих дивідендів, не гарантує належності до інтелектуальної еліти. Історична наука не стала ще в сучасній Україні ні засобом консолідації нації, ні умовою її самоствердження у світовому міждержавному устрої. Дехто із філософів узагалі почав говорити про відсутність будь–якої перспективи світової історії, про «кліоцид» (С. Кримський). Відчуваючи непошанованість історичного знання, багато хто із читачів поставить сакраментальне запитання: а чи потрібна вона, власне, ота історична правда? Не одне покоління українців (радянського періоду) прожило без неї. І що з того? Політики певного штибу кажуть, що ми перемогли у війні, індустріалізувались, опанували космос… Інші стверджують, що «з нами Бог і Росія», що українська мова не може бути єдиною державною мовою в державі Україна… Лише в нашій країні (і це на початку XXI ст.!) немає належного вшанування героїв, що віддали життя за Україну: де могили Є. Коновальця, С. Бандери, Я. Стецька, усіх героїв Крут? Розмови про створення українського Інституту національної пам'яті зайшли в глухий кут. Календар офіційних і державних свят в Україні залишився радянським або ж російсько–православним. А назви вулиць і міст? Стає очевидним, що зусиль поодиноких патріотично налаштованих істориків замало. Вихід у світ найблискучіших історичних монографій не в змозі зрушити гігантську масу суспільно–історичних стереотипів і фальшивих міфів. Пора будити національно–історичну пам'ять всього багатомільйонного українського народу. Слід крок за кроком, крихта за крихтою збирати розрізнені сторінки нашої історії, збирати воєдино славний пантеон героїв українського народу. Історики мають дати адекватну відповідь на виклик, що його висуває сьогодення. Актуальними є ті постаті в історії, імена тих, хто справді боровся за Україну незалежну, не йшов на компроміси автономістсько–федералістського типу чи квазідержавності у формі радянської союзної республіки. Найважче повернути до справжньої історії тих велетнів українського народу, чиї імена не влаштовували ні їх сучасників, що стали жертвами конформізму, ні нащадків, що поспішно відхрещувались від всього національного.