«Подорож «Пройдисвіта»»

Синові Олександру присвячується

Добре все-таки влітку в бабці Соні. Саме про це думав Сашко, який вчора приїхав у село з гамірного Києва. Та хіба не буде добре, коли вже зраночку на другий день він зі своїми друзями прямував рибалити на озеро. Навіть не з друзями, а зі справжніми друзяками — песиком неймовірної породи з американським ім’ячком Боба та звичайним українським котом Ваською. Боба біг попереду і з дуже поважним виглядом обнюхував стежку. Та хоч як він не намагався стримувати свою радість, його хвіст безперестанку метелявся із боку на бік, раз у раз струшуючи росу з високої трави, і цим самим видавав Бобине несамовите захоплення мандрівкою. Васька статечно чвалав позаду Сашка, мружив очі на вихиляси Бобиного хвоста і весь час щось тихенько муркотів собі під ніс. Мабуть, не розумів, навіщо потрібен собака на такому важливому та смачному культурному заході, як риболовля.

Незабаром перед рибалками розступились кущі верболозу і вони вийшли на берег чарівно-затишного ставу, який виник на місці колишнього глиняного кар’єру. Мешканці довколишніх сіл гучно йменували його Озером — ймовірно, за чисту проточну воду й розкішну риболовлю.

Сашко швиденько розмотав волосінь, налаштував на гачок колобочок хліба і закинув вудку в Озеро. Боба тим часом зручно вмостився у ногах Сашка і почав пильно слідкувати за поплавком. Васька гордо пройшов повз Бобу і з нахабно-діловим виглядом почав дряпатись на старий пеньок, який стояв біля берега, наполовину занурений у воду.

Пеньки дуже не люблять, коли по них повзають кігтясті котяри. Тому за мить частина пенька підступно відламалась, і Васька, який саме за неї тримався, із розпачливим вереском шубовснув у воду. Підводний кіт — це дуже небезпечне та страшне видовище. Побачивши його, декілька романтичних жаб втратили свідомість, а рибна громада щодуху кинулася на глибину.

Боба зловтішно вищирив зуби, а Сашко невдоволено зауважив мокрісінькому та замуленому Васькові, котрий ракетою вилетів на берег:

— Василю, я вважаю, що рибу краще вудкою ловити, а не дурнувато стрибаючи в багнюку. Ти ж і мене, і рибу до смерті наполохав!

— Вибачте на слові, та мене дурним диким котом не налякаєш, а вудкою у вас ще гірше виходить, — почувся раптом з води насмішкуватий голос.