«Подорож «Пройдисвіта»»

Подорож «Пройдисвіта» (fb2) - Подорож «Пройдисвіта» 1800K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Сергій Волошин

Волошин С. М Подорож «Пройдисвіта»

Синові Олександру присвячується

1. Подарунок Карасика-Опанасика

Добре все-таки влітку в бабці Соні. Саме про це думав Сашко, який вчора приїхав у село з гамірного Києва. Та хіба не буде добре, коли вже зраночку на другий день він зі своїми друзями прямував рибалити на озеро. Навіть не з друзями, а зі справжніми друзяками — песиком неймовірної породи з американським ім’ячком Боба та звичайним українським котом Ваською. Боба біг попереду і з дуже поважним виглядом обнюхував стежку. Та хоч як він не намагався стримувати свою радість, його хвіст безперестанку метелявся із боку на бік, раз у раз струшуючи росу з високої трави, і цим самим видавав Бобине несамовите захоплення мандрівкою. Васька статечно чвалав позаду Сашка, мружив очі на вихиляси Бобиного хвоста і весь час щось тихенько муркотів собі під ніс. Мабуть, не розумів, навіщо потрібен собака на такому важливому та смачному культурному заході, як риболовля.

Незабаром перед рибалками розступились кущі верболозу і вони вийшли на берег чарівно-затишного ставу, який виник на місці колишнього глиняного кар’єру. Мешканці довколишніх сіл гучно йменували його Озером — ймовірно, за чисту проточну воду й розкішну риболовлю.

Сашко швиденько розмотав волосінь, налаштував на гачок колобочок хліба і закинув вудку в Озеро. Боба тим часом зручно вмостився у ногах Сашка і почав пильно слідкувати за поплавком. Васька гордо пройшов повз Бобу і з нахабно-діловим виглядом почав дряпатись на старий пеньок, який стояв біля берега, наполовину занурений у воду.

Пеньки дуже не люблять, коли по них повзають кігтясті котяри. Тому за мить частина пенька підступно відламалась, і Васька, який саме за неї тримався, із розпачливим вереском шубовснув у воду. Підводний кіт — це дуже небезпечне та страшне видовище. Побачивши його, декілька романтичних жаб втратили свідомість, а рибна громада щодуху кинулася на глибину.

Боба зловтішно вищирив зуби, а Сашко невдоволено зауважив мокрісінькому та замуленому Васькові, котрий ракетою вилетів на берег:

— Василю, я вважаю, що рибу краще вудкою ловити, а не дурнувато стрибаючи в багнюку. Ти ж і мене, і рибу до смерті наполохав!

— Вибачте на слові, та мене дурним диким котом не налякаєш, а вудкою у вас ще гірше виходить, — почувся раптом з води насмішкуватий голос.

— Мовчав би вже, карасюка глиниста, — похмуро нявкнув Васька, кровожерливо дивлячись на карася, який висунув голову з води і завів цю розмову.

— Мене, між іншим, Карасик-Опанасик звуть, — озвався той. — Не треба цих грубих прізвиськ із глини.

Сашко завмер і отетеріло спостерігав за досить-таки незвичною бесідою кота з карасем. Потім він потрусив головою, почистив вуха і обережно скосив очі на Бобу.

— Не переживай, я також можу що-небудь по-людськи затарабанити, — озвався той, висунув язик і віддано захитав хвостом.

Сашко кілька разів судомно ковтнув повітря і спантеличено прошепотів:

— Бобо! Васька! Ви що, розмовляєте?

— Ага… А те, що оця злиденна та нахабна карасюка знущається над нами, тебе вже не дивує? — муркнув у відповідь Васька і почав ображено вибивати з хвоста якихось водяних жучків.

Сашко муркнув, впустив вудку, сів на землю і, вдивляючись у радісно усміхненого Карасика-Опанасика, промовив:

— Так можна тихесенько-тихесенько, але безповоротно з’їхати з глузду!

— Е ні, — стривожено озвався карасик. — Я приплив не для того, щоб ти тут із розуму катався туди-сюди.

—  І все-таки няв. Бобо, давай поб'ємось об заклад, хто з нас першим його з’їсть? — хитро занявчав Васька, хвостом показуючи на карасика. У того від обурення плавники встали дибки.

Тут Сашко трохи отямився і суворо цикнув на сповненого смачними надіями Ваську:

— Я тебе скоріше з’їм. Ще не вистачало, аби ми тут балакучими карасями снідали! А ти, — звернувся він до карасика, який трохи заспокоївся, — поясни, з якого дива ти говориш і взагалі чого від нас хочеш? Чомусь мені здається, що гачок тобі не сподобався!

— Дякую тобі, Сашко, на доброму слові, бо вже хотів утікати від оцих кошлатих рибожерів. До речі, — карасик кивнув на поплавок вудки, що тихо колихався поміж ледь помітними хвилями, — хліб у вас якийсь не дуже свіжий, та й гачок міг би бути хоча б трохи менший.

Почувши таку заяву, Васька швиденько витяг вудку з води, окинув її швидким поглядом й розчаровано свиснув — на вудці не було ні хліба, ні гачка. Сашко ще раз протер очі і попрохав Ваську не хапати вудку і не свистіти при цьому, бо він ще не звик до таких просунутих котів. Вони знову обернулись до карасика.

— Так-от, — сказав карасик, помітивши, що вся увага прикута до нього, — мені, тобто нам, потрібно, щоб ви на тракторі проїхались нашим озером і вигнали злого Муляку-Замуляку.

— Няв, — обізвався Васька. — То це просто божевільний карась. Він думає, що трактори їздять по воді. Кажу вам, браття, для всіх нас буде краще запустити цього карасика до наших животів — хай там трішечки поїздить, навіть без трактора.

— Васько! Брате мій новоявлений, дай тобі Боже здоров’я! Для початку я зараз тебе у воду кину, щоб ти знову трошки охолов, а потім додому прожену, — розізлився Сашко. — Опанасику, продовжуй, будь ласка, тільки намагайся не говорити чудернацьких речей, раз ти вже розмовляєш.

Карасик вороже глипнув на Ваську і розпочав оповідати свою майже казкову історію.

— Донедавна всі жителі озера насолоджувались чистою водою, яку нам постачали підземні джерела. Все було добре, спокійно, і лише Щука-Злюка інколи приносила неприємності. Мирні жителі гуртом боронились від неї та її братчиків-волоцюг і майже завжди перемагали. Таке собі звичайне озерне життя. Однак одного дня обвалився берег ставу-кар’єру, і треба ж було так статися, щоб саме в тому обвалі жило чудовисько Муляка-Замуляка. Зараз воно замулило майже всі джерела і хоче замулити повністю все Озеро. Біля одного з уцілілих джерел зібрались всі мирні жителі, а біля іншого — Щука-Злюка та її бандюгани. Щука-Злюка знайшла спільну мову з Мулякою-Замулякою, і вони домовились частину мирян знищити, а частину тримати в рабстві та годувати ними водних розбійників. Тепер ці ворожі сили збираються замулити все Озеро і залишити лише одне джерело для Щуки-Злюки. А мирні жителі вмиратимуть від поганої води, в якій неможливо жити, — гірко зітхнув Карасик-Опанасик.

— А що ж я можу для вас зробити? — здивувався Сашко.

— Няв, — подивувався Васька.

— Гав, — здивувався Боба.

— Ти можеш, — з глибоким переконанням відповів Опанасик. — Наш цар, В’юн Чотирнадцятий, каже, що тільки людина може нам допомогти і врятувати наш озерний народ від злої Щуки-Злюки. Ти ж людина?

— Так, я людина, щоправда, маленька. Але… що я все-таки можу зробити?

— Я думаю: спочатку нам треба всім разом податися до В’юна Чотирнадцятого і там все вирішити, — запропонував Опанасик.

— Няв, — втрутився Васька. — Смачний мій Карасику, невже ти думаєш, що ми можемо ходити під водою?

Опанасик тільки-но розкрив рота, щоб відповісти, як раптом на Озері здійнялись бурхливі хвилі й із них з’явилась велетенська щука. Опанасик знову насторожився і з переляку стрибнув на берег, прямісінько у відерце Сашкові. Щука рвонула за ним, але не зуміла спіймати карасика в повітрі. Натомість вона клацнула зубами і відкусила кілька вусів у Васьки, який був до води найближче. Кіт дико заверещав, стрибнув на три метри вгору і також плюхнувся у відерце. Щука ще раз люто клацнула зубами і зникла у воді Озера.

— Гав, — сказав Боба Васькові, який виліз із відерця і трусився, як листок. — То ти не тільки під водою ходиш, ти й літати вмієш?

— Якби тебе такий крокодил хотів з’їсти, ти також швиденько навчився б, — похмуро відповів Вася. — Ніколи не думав, що не я рибу їстиму, а вона — мене.

— Якби ти бачив Щуку-Злюку, ти взагалі сюди не ходив би. Це був лише один із її вояків, — озвався Опанасик із відерця.

— Мамо, кицько моя рідна, — сказав Васька, викручуючи хвоста, — невже Щука-Злюка ще жахливіша?

— Навіть дивитися страшно, — сумно підтвердив Опанасик. — І все-таки випустіть мене назад в Озеро, бо щось мені у відрі не дуже подобається.

— Зате мені ти там дуже навіть подобаєшся, — Васька радо вищирив зуби.

Карасик знову насторожився, але швидко заспокоївся, бо Сашко взяв його до рук і пустив у воду.

— Але все-таки, як нам дістатися до В’юна Чотирнадцятого? — запитав Сашко.

— Няв! Може, буде краще, якщо ми зовсім не підемо? — благально промуркотів Васька.

— Гав! Якщо ти не помітив, то тебе взагалі сюди ніхто не кликав, — нагадав Васькові Боба.

— Тихіше, — нетерпляче цикнув на них Сашко, — дайте послухати.

— Справа в тім, — сказав Опанасик, — що Рак-Мастак зробив всюдихід з назвою «Пройдисвіт». Всюдихід тому, що він може рухатись де завгодно: по воді, під водою, на землі, під землею і навіть у повітрі, — із цими словами він показав на дивну бляшанку сріблястого кольору, на яку раніше ніхто не звертав уваги. Зовні вона була схожа на дві з’єднаних між собою тарілочки. Верхня тарілочка була прозорою, напевно, щоб крізь неї можна було дивитися навкруги. В середині прозорої тарілочки можна було побачити щось схоже на кермо і маленькі крісельця.

— Який чудовий човник, — сказав Вася і зачудовано взяв його в лапи. — Та сюди навіть половинка мого хвоста не пролізе, не те, що ми всі. Невже ти, карасику, думав, що люди такі маленькі?

— Не турбуйся, — відказав Опанасик, — влізеш, якщо захочеш. Так ви згодні чи ні?

Васька і Боба задерли голови на Сашка. Той трішки поміркував і відповів:

— Сьогодні так багато дивовиж, що мені хочеться знати, чим все це закінчиться. А значить, ми згодні. Кажи, Опанасику, як використовувати цей всюдихід?

— Дуже просто, — сказав Опанасик і пірнув під воду. За хвилину він випірнув, тримаючи в роті якийсь вузлик. — Візьміть ці пігулки і проковтніть по одній. Не лякайтесь, але ви станете зовсім маленькими. Глядіть лишень, не згубіть їх, бо вони також зменшаться. А щоб стати великими, вам потрібно буде знову проковтнути по одній пігулці.

— Няв! Ну і дива, ніколи такого не бачив, — муркнув Васька, обережно взяв у карасика вузлик і передав його Сашкові. — Може, все-таки не будемо? — з надією спитав він у хлопчика.

— Васько, ну будь же ти козаком, — підбадьорив його Сашко.

— Ні, котом краще, — муркнув Васька і загріб лапою кілька пігулок.

— Ну що ж, давайте спробуємо, — скомандував Сашко, і всі троє скуштували свої пігулки.

Враз їх обгорнуло незвичайним димом, і за хвилину вони опинилися у якомусь лісі на березі моря.

— Няв, а про цей ліс ми не домовлялися, — скрикнув Васька. Нявкнув і зразу ж настовбурчив шерсть із переляку: крізь дивні дерева повзла здоровенна гусінь завбільшки в кілька зв’язаних між собою величезних бочок.

Не встиг він нявкнути і з цього приводу, як повз них, страшно гупаючи, прострибав неймовірний коник-стрибунець, заввишки він був як справжній кінь.

— Няв, це нас в країну велетнів занесло? — прошепотів Васька.

— Гав, дурню, хіба ти забув? Це ж бо ми в траві на березі Озера, тільки дуже маленькі, — озвався Боба.

Сашко тим часом рішуче попрямував до води в пошуках «Пройдисвіта».

— Швидше біжіть сюди, допоки нас хто-небудь не з’їв, — гукнув він.

— Точно, — почувся голос Карасика-Опанасика, який став тепер схожий на невеличкого кораблика.

Боба і Васька також чимдуж мчали до берега. Боба біг мовчки, а Васька весь час щось гірко муркотів собі у вуса.

— Що ти там нявчиш? — не витримав Боба, коли вони вибігли на берег, неподалік місця, де колихався на хвилях досить великий всюдихід «Пройдисвіт».

— Няв, ніколи не думав, що бути тарганом так страшно. Так і чекай, що якийсь пес тебе зжере.

— Гав! Котяри також можуть з’їсти, тож дивись, аби хтось із твоїх пухнастих друзяк сюди не навідався. Вони ж не здогадуються, що ти не дуже смачний.

— А чого це він не дуже смачний? — зацікавився Сашко.

— Бо весь час якийсь кислий, невдоволений, от кров і псується, гірко-кислою робиться.

— Няв! Це я мушу радіти, що мною може поснідати якийсь здоровенний карасище? — муркнув Васька скоса, з острахом поглядаючи на Карасика-Опанасика.

— Дуже ти мені потрібен. Ще бракувало, щоб шерсть поміж зубів застрягла, — засміявся Опанасик.

— Няв, мамо-кицько, до чого я дожився, — крадькома витираючи хвостом непрошені сльози, схлипнув Васька.

— Годі вам теревенити, мерщій до «Пройдисвіта», — не витримав Сашко.

Він перший добрався до всюдихода, відкрив люк і всівся за кермо.

— Хто не встигне, я не винен, на березі зачекаєте.

Боба прожогом кинувся у воду і поплив до човна, Васька ж нерішуче потоптався на березі, обережно пробуючи воду лапками.

— Мамко-кицько, я ж не водоплавний тарган. Я води боюся! — заскиглив Васька.

Раптом у нього за спиною клацнули чиїсь зуби і почулося неймовірно голосне сопіння.

З переляку Васька підскочив і в повітрі розвернувся. На нього зі страхітливою вишкіреною пащекою летів велетенський щур, схожий на жахливого волохатого динозавра. У Васьки очі вмить перетворились на блюдця, хвіст закрутився, як у гелікоптера, і він, майже не торкаючись води, в одну мить домчав до «Пройдисвіта». Заскочивши всередину, кіт захлопнув за собою люк і щосили тягнув його на себе, начебто монстр міг прорватися у човен. На його щастя, щур у цей день був якийсь неводоплавний. Невдоволено здійнявши хвостом смерч пилюги, він крутнувся на місці і з моторошним ревінням зник у хащах велетенської трави. Та Васька цього не зауважив: він продовжував несамовито тягти люк на себе. Боба підійшов до хвостатого товариша і з величезним зусиллям віддер того від люка.

— Заспокойся: немає твого пацючка, — вгамовував його песик. — А ще казав, що води боїшся!

— Няв! Скажу — не повіриш, — важко дихаючи, промуркотів Васька. — Мене, такого гарного кота, ледь якась паскудна щуряка не зжерла.

— Не все ж тобі їх їсти, — єхидно гавкнув Боба і подався до Сашка, котрий щось уважно розглядав на пульті керування. Васька тяжко зітхнув і теж сів поряд.

— Щуки їдять, карасі можуть пожувати, щур і той палко бажає бідним котиком поснідати. Мамко-кицько, що мені, нещасному, робити? — схлипуючи собі під ніс, муркотів котик, сподіваючись розчулити як не Бобу, то хоч Сашка.

Проте Сашкові було не до котячих стогонів, він уважно вивчав систему управління «Пройдисвіта».

Виявляється, Рак-Мастак зробив всюдихід таким чином, що екіпаж «Пройдисвіта» дуже добре чув зовнішні звуки, тому Карасик-Опанасик міг вільно спілкуватися з друзями. І зараз він, кружляючи навколо «Пройдисвіта», розповідав Сашкові, що означають кнопки біля керма.

— Стрілка ↑ («Вперед») означає рух вперед. Чим дужче тиснеш, тим швидше рухаєшся. Стрілка ↓ («Назад») означає рух назад. А стрілки ← («Ліворуч») і → («Праворуч») означають відповідно рух ліворуч і праворуч. Зручна педаль знизу — це гальмо. Кнопка, на якій зображена кулька, дозволяє стріляти. Для цього в «Пройдисвіта» є гарматка та різні снаряди. Не бійся, — карасик випередив Сашкові запитання, — це не смертельні кульки, вони б’ють боляче, але не вбивають. Просто ці нахабні озерні бандюгани так звикли безперешкодно грабувати, що не чекають супротиву і до смішного бояться болю.

— Якщо у вас є така потужна зброя, чому ж ви самі не впораєтеся із ними? — здивувався Сашко.

— їх надто багато, — зітхнув карасик. — А тепер ще й це чудовисько… без вашої допомоги нам не обійтися.

— Ну, тоді не будемо гаяти час. Показуй дорогу.

— Отже, вперед! — скомандував Карасик-Опанасик і поплив углиб Озера. — їдемо прямо до В’юна Чотирнадцятого.

2. Карасик-Опанасик загубився

«Пройдисвіт» потихеньку зрушив із місця та поплив за своїм провідником.

Треба сказати, що Рак-Мастак старався із усіх сил, коли робив свій всюдихід, і той вийшов напрочуд гарним. Безвідмовно слухався кожного поруху Сашка. «Пройдисвіт» плив у товщі води Озера, і перед очима друзів відкривався дивовижний підводний світ зі своїми незвичайними жителями. Мандрівники зачудовано дивились на зграї риб, кожна з яких здавалася триметровою акулою. Насправді ж це були малесенькі рибки, яких повно в будь-якому озері чи ставку. Просто корабель друзів та й самі вони були дуже маленькими.

— Няв! — раптом вигукнув Васька. — Тут навіть триметрові крокодили є!

Він тицьнув лапою на чудовисько, яке пропливало поряд із «Пройдисвітом» і справді було схоже на крокодила. Чудовисько почуло крик Васьки, зупинилось і… покрутило кігтем біля виска.

— Це ж тритон, — засміявся Карасик-Опанасик. — Тритон Жовтопузенко. Йому не подобається, коли його називають крокодильчиком.

Тритон Жовтопузенко так образився, що показав наостанок свого величезного роздвоєного язика і зник у безодні Озера.

— Няв, — сказав Васька, — ну нічого собі крокодильчик! І як тепер до Озера ходити?! — його шерсть аж настовбурчилась від переляку.

— Гав, чого ти всього боїшся! — не витримав Боба. — Дивись, зуби свої порозбиваєш, і човен розвалиться від твого тремтіння.

— Добре, що ти в нас такий сміливий, — огризнувся Васька. — Поганяли б тебе пацюки по озеру, знав би!

Боба хотів був щось відповісти, однак тут його обірвав Карасик-Опанасик:

— Обережно, зараз будемо пропливати біля володінь П’явки-Гризавки, і тому я збільшу швидкість. Не дуже хочеться, щоб якась п’явка випила мою кров. Ви ж тільки дивіться не відставайте, бо загубитесь.

Після цих слів Карасик-Опанасик поплив значно швидше. Сашко також сильніше тиснув кнопку «Вперед». Вода за «Пройдисвітом» забулькотіла, розлякуючи риб.

Зненацька на шляху «Пройдисвіта» з’явилась величезна п’явка. Помітивши напівпрозорий човен і, мабуть, вирішивши, що то якась смачна риба, вона роззявила свою пащеку, засвітила червоними очицями і кинулася назустріч. Загальмувати на такій швидкості Сашко не встиг. Бац! — і п’явка враз прилипла до «Пройдисвіта». Своєю пащекою вона присмокталася до переднього скла всюдихода.

— Няв, гав, ого! — закричали друзі від несподіванки. Васька з переляку заліз під стілець, і той почав часто-часто витанцьовувати. Боба схопив свій стілець і замахнувся на п’явку, намагаючись її злякати. Та вона і не думала боятися. Більше того, здавалося, вона щосили намагалася прогризти «Пройдисвіта». Гризавка навіть зробила спробу обхопити човен всім тілом, проте всюдихід плив дуже швидко, і тому більша частина тіла п’явки тріпотіла у воді, як прапор на сильному вітрі.

Сашко також на мить оторопів перед таким нахабним ворогом, але вже за секунду в голову йому прийшла блискуча ідея. Він щосили натиснув на гальма, і «Пройдисвіт» зупинився як стій. Від несподіванки Васька і Боба разом зі стільцями розплющились об переднє скло всюдихода. П’явка також не була готова до такого екстреного гальмування — її просто відірвало від «Пройдисвіта» і відкинуло далеко вперед. Тим часом Сашко відкрив шалену стрілянину по п’явці.

Кілька куль боляче вліпились їй у живіт, і п’явка отетеріла від того, як швидко вона з лютого нападника перетворилась на жалюгідну жертву. На неї ще ніхто й ніколи так боляче не нападав, тому вона з украй спантеличеним виглядом почала всіляко ухилятись від граду куль, що сипались із «Пройдисвіта». Куль було так багато, що спочатку тіло п’явки від неймовірних ухилянь стало подібним до вісімки, потім перетворилося на дві вісімки, і нарешті їй пощастило зав’язатись у міцний морський вузол. Сашко аж стрілянину припинив через здивування від таких небачених викрутасів. Зав’язана вузликом п’явка втратила свою плавучість і, ошелешено борсаючись, почала безладно падати на дно. Ще мить — і вона зникла в глибині.

Сашко витер піт із чола і глянув на своїх помічників, які без руху лежали перед склом.

— Няв, — нарешті озвався Васька. — Хто знає: я ще живий?

— Якщо говориш, значить, живий, — заспокоїв його Сашко.

— Ніколи не думав, що перетворюватись на млинець так боляче, — знову муркнув Васька, всіма силами намагаючись розчепити хвіст і задні лапи.

— Гав, — подав голос Боба. — А де наша п’явочка?

— Вона щось забула на дні, — відповів Сашко. — Мене більше хвилює, куди це ми з нею заїхали.

І точно, вони так захопилися боротьбою з п’явкою, що зовсім не помітили, як втратили Карасика-Опанасика з поля зору та запливли невідомо куди.

— Карасику! Карасику! — почав гукати Сашко. Але у відповідь стояла мертва тиша. Через деякий час почало темніти і вода ставала все більш каламутною.

— Няв! Мамко-кицько, — заскиглив Васька, — здається мені, що ми ліземо просто в пащу до Муляки-Замуляки!

— Гав! Мовчи, а то накаркаєш, — гримнув на нього Боба.

— Чи ж я тобі ворона, щоб каркати?! — здивувався Васька.

Він ще хотів був щось додати, та раптом на човен впала велетенська тінь. Це гігантська Щука-Злюка стрімко прошелестіла поряд. Здалося, що поряд з ними рухається величезна стіна. Човен з мандрівниками хвилею відкинуло вбік, але, на щастя, Щука-Злюка не звернула на нього уваги. Мабуть, подумала, що то якийсь жук несмачний метляється.

— Няв! Мамко-кицько, Бобо, ти бачив коли-небудь підводні потяги? — прошепотів Васька, боячись, щоб його не почула Щука-Злюка.

— Гав! Така з’їсть і навіть не помітить, — також чомусь прошепотів Боба.

— Здається мені, що треба звідси тікати, — сказав Сашко. — Одне лише питання — куди, навкруги така мряка.

Справді, навколо всюдихода булькала каламуть, і було зовсім не зрозуміло, де знаходиться чиста вода.

— Гав! — озвався Боба. — Пропоную весь час пливти прямо, допоки не допливемо до берега. Там ми розвернемося, і може, якщо пощастить, у когось нормального запитаємо, де їхній король, цей славнозвісний В’юн Чотирнадцятий.

— Це слушна думка, — погодився Сашко. — Головне, аби нас не проковтнув хтось у цій каламуті. Тому краще збільшу швидкість — так безпечніше.

3. Жабенція і компанія

Через деякий час зовсім стемніло. «Пройдисвіт» стрілою мчав через мрячну каламуть, намагаючись вирватися із її обіймів.

— Няв! — озвався Васька після тривалого мовчання. — Якщо ми з такою швидкістю вріжемося у берег, то перелякаємо там всіх кротів. А самі на цей раз справді станемо млинчиками разом із «Пройдисвітом».

— Гав! Все одно це краще, ніж біфштекс для Щуки-Злюки, — заспокоїв його Боба.

Врешті-решт всюдихід почав вириватися на світлу воду, і мандрівники повеселішали. Васька з цієї нагоди навіть виліз із-під стільця.

І раптом — БУХ! Здалося, «Пройдисвіт» із усього розмаху врізався в щось велике і… живе. Це живе виявилось гігантською зеленою істотою. Вона плавала в озері, зіткнулась із всюдиходом мандрівників і мимоволі осідлала його.

«Пройдисвіта» добряче струсонуло, через що Боба і Васька разом зі стільцями граціозно підстрибнули до стелі. Добре, що Сашко після сутички з п’явкою був готовий до всіляких несподіванок. Він встиг міцно вчепитися за кермо та почати плавно зменшувати швидкість. Йому не дуже заважало навіть відчайдушне репетування істоти, яка безпорадно вовтузилась зверху на всюдиході:

— Кватуйте, кватуйте, кватуйте!

Нарешті «Пройдисвіт» зупинився, і несподівана пасажирка з розпачливим стогоном сповзла у воду. Швиденько відпливши від всюдихода, вона з острахом повернула голову назад. Тільки тепер мандрівники змогли роздивитись, що це дуже велика — як на їхній маленький тепер зріст, — але звичайнісінька озерна жаба. Більше того, довкола ще зібралося із добрий десяток таких добряче збільшених жаб. Неподалік виднівся берег, порослий велетенськими заростями комишу. Наступила тиша.

Обережно відриваючи себе від стільця, Васька тихесенько запитав у Боби:

— Ти часом не знаєш: жаби котів їдять?

— Боюсь, що і собак також, — прошепотів у відповідь Боба.

— Вибачте, що так трапилось, — звернувся тим часом Сашко до велетенської жаби, яку вони катали на човні. — Ми не хотіли вас налякати.

Тут всі жаби раптом голосно зарахкали своєю жаб’ячою мовою. Вона була схожа на людську, тільки перший склад будь-якого слова був «Ква».

Тому якщо потрібно сказати «Добрий день», то по-жаб’ячому це звучить так: «Квабрий кваень!» Через це мандрівники просто нічого не могли зрозуміти. Нарешті жаби трохи притихли, а двоє з них кудись швиденько попливли.

— Кване квазуміємо, — сказала головна жаба, трохи заспокоївшись. — Квакайте!

Васька, почувши це, штурхнув у бік Бобу і сказав:

— Чув? Квакай!

— Так я і квакаю, — відповів Боба, зрозумівши, що жаби просять почекати.

— Так ти голосно квакай, щоб усі чули, — наполягав Васька.

— Квамовчи, тьху ти, помовчи, — обірвав його Сашко, помітивши, що дві жаби щосили тягнуть до човна жабу-ропуху, а та впирається. Нарешті ропуху кинули на величезний листок латаття, і вона трохи заспокоїлась. Потім повернулась до човна і, голосно плямкаючи губами, спитала:

— Ви хто?

Ропуха була така негарна і вся у страшнючих бородавках. Мандрівники були впевнені, що в неї з рота мають вилітати якісь страшні звуки. Тому вони дуже здивувались, почувши мелодійний голос і людську мову. Після невеличкої паузи хлопець назвався і представив своїх супутників:

— Мене звуть Сашко, а це мої друзі — Боба і Вася.

Васька, почувши, що він Вася, вигнув спину, розпушив хвоста і підкрутив собі вуса.

— Ми зустрілись із Карасиком-Опанасиком, він дав нам цей човен і просив допомогти перемогти Муляку-Замуляку. Але в каламутній воді ми загубили один одного і ось натрапили на цих чудових зеленушок.

Жаба-ропуха на витонченій жаб’ячій мові переквакотіла почуте жабам, які оточили «Пройдисвіта». Ті, збуджено перебиваючи одна одну, голосно заквакали у відповідь.

— Ми, тобто вони, — продовжила українською жаба-ропуха і кивнула на жаб, — чули, що в Карасії з’явився Муляка-Замуляка, але він нам зовсім не заважає. А от Щука-Злюка нам не до вподоби. І якщо ви такі чемні, що попросили вибачення у Жабенції за те, що її налякали, — вона кивнула на знайому їм жабу, — ми можемо вам допомогти. Що вам треба?

— Вибачте, як вас звуть? — спитав Сашко.

— Ропуха-Муха, — гордо відповіла жаба і невдоволено поглянула на Ваську, який пирхнув, почувши таке ім’я. Боба шарпонув Ваську за хвіст, і той відразу став серйозним.

— Шановна Ропухо-Мухо! Розкажіть, де ми і де та Карасія, про яку ви згадували, — попросив Сашко. — Так ви що, не знаєте, де ви? — здивувалась Ропуха-Муха.

Мандрівники дружно захитали головами.

— Ну що ж, — зітхнула Ропуха-Муха. — Якщо вам ваш друг карась цього не розповів, тоді доведеться мені.

— Вибачте, — пояснив Сашко, — він не встиг.

— Добре, добре. Слухайте ж. Наше озеро поділено на три королівства: Жабію, Карасію і Тритонію. Карасія знаходиться посередині, а Жабія і Тритонія по обидва боки. Королівства не сваряться між собою, але намагаються жити самостійно. В Карасії король В’юн Чотирнадцятий, у нас — королева Жаберина Велика, а в Тритонії — цар Тритон-Хитрон. Отож ви зараз в Жабії, і щоб потрапити назад до Карасії, маєте направлятись туди, звідки припливли.

— А іншого шляху немає? Бо там плаває Щука-Злюка, і нам дуже не хочеться, щоб вона нами поласувала, — поцікавився Васька.

— Я вас розумію, — промовила Ропуха-Муха. — Інша дорога є, але для цього вам треба перепливти половину Жабії і половину Тритонії. Але тут є певна заковика. Щоб плавати Жабією, вам треба отримати дозвіл самої Жаберини Великої. Інакше вас радісно запхають у каламуть.

— Ну що ж, запитаємо в Жаберини, — знизав плечима Сашко.

— Тільки хочу вас попередити, — озвалась Ропуха-Муха, — ви маєте сподобатись Жаберині, інакше вас можуть навіть з’їсти. Правда, це в найгіршому випадку. А так майте на увазі, настрій у неї зараз поганий. Голова болить.

— Так я і думав, — остаточно впав духом Васька, — жаби таки їдять котів.

— Ну що ж, — зітхнув Сашко, — я не бачу особливої різниці, хто нас з’їсть, Щука-злюка чи Жаберина Велика. Та все ж, може, ми їй все-таки сподобаємося, он Васька який гарненький. Тим більше, що Щуці-Злюці ми точно не полюбимося.

На це Васька невдоволено хмикнув і хотів щось відповісти, але тут увагу всіх привернув шум, який наближався від берега. Жаби повернулись на шум і завмерли. Навіть Ропуха-Муха, незважаючи на своє опецькувате тіло, швиденько розвернулася. Мандрівники також поглянули в той бік. На великому зеленому постаменті, у сріблястому кріслі, зробленому з мушлі, сиділа величезна темно-зелена жаба в золотій короні. Постамент, схоже, з коштовного дерева, штовхали дві величезні жаби. Позаду пливла зграя жаб, вочевидь, свита.

— О, її і шукати не треба! Ось вона, Жаберина, точно велика, — гавкнув Боба.

—  І настрій у неї якийсь котожерний, — зауважив Васька, глянувши в холодні та сердиті очі Жаберини.

Незабаром Жаберина підпливла ближче і зупинилася. Всі жаби замовкли, а Ропуха-Муха з переляку неначе зменшилась. Жаби обережно відпливли від човна мандрівників, на який поглядала Жаберина. Від того погляду і Сашкові, і його друзям стало моторошно: нічого доброго він не віщував. Васька навіть подумав, що Щука-Злюка далеко, а Жаберина — ось вона. І вже їсть, щоправда, поки тільки очима.

Зненацька на Озеро впала велетенська тінь і здійнявся несамовитий вітер. Жаби, які сиділи на величезних листках латаття, покотились сторчма головою, всі інші безтямно поплигали хто куди. Довкола все спустошіло, а самотня, всіма забута Жаберина безпорадно вовтузилася на своєму троні і хрипло кричала в пустоту: «Кваможіть!»

За кілька секунд, праворуч і ліворуч від човна, з остовпілими від несподіванки мандрівниками, із страхітливим гуркотом шубовснули у воду два здоровенні стовпи. «Пройдисвіт» шалено захитало на хвилі, а його екіпаж впереміш зі стільцями посипались на дно всюдихода. Скочивши на ноги, перелякані друзі побачили перед собою багатоповерховий живий будинок на двох величних колонах.

Насправді це був звичайний журавель, який прилетів у Жабію поласувати свіженькою жаб’ятинкою. Помітивши розкішну та безпорадну Жаберину Велику, він задоволено клацнув страшнючим дзьобом і хвацько схопив її за задню ногу. За мить він швиргонув нещасну Жаберину високо вгору і широко розтулив рота, щоб вона впала йому прямісінько в горлянку. У відчаї Васька і Боба закрили лапами очі, щоб не бачити, як вперше і востаннє літає Жаберина…

Проте Сашко швидко отямився від несподіванки і дуже вчасно вистрілив прямо під ногу журавлю. Вибух снаряду здійняв приголомшливий стовп води, який з ніг до голови обілляв жабоїда. Той від несподіванки перелякано смикнувся у бік. Жаберина шубовтнулась у воду, щасливо оминувши кровожерливо розчепірений дзьоб і видерши кілька пір’їн перекошеним від страху ротом. За мить вона з головою занурилась у мул на дні.

Сашко зробив ще кілька пострілів, чим остаточно шокував журавля. Авжеж, той ще ніколи не бачив звичайного стріляючого всюдихода. Птах тепер ображено клацнув дзьобом, змахнув крилами і швиденько забрався геть від цього дивного та небезпечного місця.

Боба і Васька наважились відкрити очі.

— Бідна жабка! — заскиглив Васька. — Не встигла нам допомогти. Хай би вже перед цим і пожувала нас трішечки. То й що, ми не горді.

Цієї миті Жаберина Велика випірнула з води, заліплена мулом та з пір’ям у роті.

— Ти диви! — ошелешено прошепотів Боба. — Такого журавля заколошкала!

— А хто ж тепер діточок людям носити буде? — знову засмутився Васька.

— Тобі, Васька, не вгодиш! — засміявся Сашко. — Усіх тобі шкода!

— Звісно, шкода, — відповів Васька. — Я ж добре знаю, як це погано, коли тебе постійно хочуть зжерти або хоча б гризнути.

Жаби, помітивши, що небезпека минула, гуртом кинулися до своєї королеви, обережно підняли її на лапи, допровадили до трону. Знайома мандрівникам Жабенція віднайшла в мулі корону і, запопадливо згинаючись, віддала її Жаберині Великій.

Жаберина спочатку вдумливо жувала мул із пір’ям, а потім кілька хвилин щось гнівно виговорювала своїм слугам. Повернувшись через деякий час до мандрівників, вона заговорила справжньою людською мовою.

— Дякую вам за спасіння. Віднині всі жаби Жабії ваші слуги. Будь-яке ваше прохання буде виконуватись безвідмовно. Просіть, чого ви хочете.

— Ну, спочатку нам… — почав був Васька.

— Помовч, — гавкнув Боба і наступив тому на хвіст. — Теж мені рятувальник знайшовся.

Васька насилу двома лапами витяг свого хвоста з-під Боби і ображено надувся.

— Справа в тому, що ми заблукали, — почав Сашко і розповів Жаберині про все, що з ними трапилось. Він згадав і Карасика-Опанасика, і Щуку-Злюку, і мутну воду, і насамкінець попрохав дати їм Жабенцію, аби та провела їх у Тритонію.

— Добре, — погодилася Жаберина, — вона не тільки доведе вас до Тритонії, а й познайомить з моїм двоюрідним братом, царем Тритоном-Хитроном. А щоб він напевне вам допоміг, візьміть наш родинний медальйон.

При цьому Жаберина махнула рукою, і один зі слуг кинувся до «Пройдисвіта», тримаючи в руках золотий медальйон. Сашко обережно взяв його. Там була зображена Жаберина, яка палко обіймає величезного тритона.

— Цей медальйон допоможе вам у Тритонії. І крім того, він магічний: може виконати будь-яке ваше побажання, однак після цього відразу перетвориться на звичайнісіньку мушлю. Пам’ятайте про це і використовуйте його лише за крайньої потреби.

— Дякую вам, високоповажна Жаберино Велика, — схилив голову Сашко.

Жаберина Велика зі своєю свитою відпливла, а знайома друзям Жабенція залишилась біля човна і міцно тримала листок латаття із Ропухою-Мухою. Ропуха-Муха про щось з нею сперечалась, а потім звернулася до мандрівників:

— Жабенція просить, щоб ви не розказували її подругам, що вона розуміє людську мову і вміє нею розмовляти. Жаби не дуже люблять людей і підозріло дивляться на тих, хто спілкується із ними. А Жабенція дуже цікава та допитлива, і у свій час навчилась від мене вашої мови.

— До речі, — поцікавився Сашко, — а звідки ти вмієш говорити по-нашому, по-людськи?

— Колись давно я жила в живому куточку в школі. Там і навчилась. Одному хлопчику-школярику стало шкода мене в неволі, і він приніс мене сюди. Правда, він не знав, що я живу на суші, і кинув мене в озеро. Я ледь не втопилася, але була врятована моїми озерними двоюрідними сестрами. Відтоді живу з ними і час від часу працюю перекладачем. А крім людської мови знаю ще мишачу, вужину, їжачу, яких я навчилася у живому куточку.

— О, то ти справжній поліврот! — вигукнув Васька, а Сашко голосно розсміявся:

— Васька, знову ти все переплутав, не поліврот, а поліглот, — поправив він кота й продовжив, звертаючись до Ропухи-Мухи, — передай Жабенції, хай пливе до Тритонії, а ми будемо слідувати за нею. А спілкуватись із нею будемо тільки наодинці.

Жабенція радо кивнула головою і попливла вздовж берега.

— До побачення! — крикнув Сашко Ропусі-Мусі і швиденько закрив люк всюдихода. Коли мандрівники попливли за Жабенцією, Ропуха-Муха ще довго дивилась їм услід.

4. Дорога в Тритонію

Жабенція пливла дуже швидко. Вона розуміла, що чим швидше вони рухаються, тим менше шансів зустріти Щуку-Злюку або її поплічників. Сашко, Васька і Боба мовчки спостерігали за своїм провідником.

— Няв! Сподіваюсь, що мої пригоди вже закінчились, — муркнув Васька. — Зараз знайдемо цього Опанаса, виженемо Муляку-Замуляку — і додому. Так вже хочеться подалі від води.

— Гав! А я, коли згадаю Щуку-Злюку, то мені здається, що наші пригоди лише починаються.

Тільки-но він це сказав, як Жабенція вистрибнула з води високо вгору. Від несподіванки Сашко стрімко спрямував всюдихід на поверхню води. Васька знову залетів під стілець, затягнувши на цей раз із собою Бобу.

Тим часом Жабенція підпливла до «Пройдисвіта» і схвильовано вигукнула:

— Кватам кварепаха квастрягла!

Від хвилювання вона забула про необхідність розмовляти людською мовою. Однак Сашко розуміюче кивнув головою, спустив всюдихід під воду і дуже обережно підплив до того місця, де стрибала Жабенція.

— Няв, — прошепотів Васька, — що це ще за «кварепаха квастрягла». Бобо, як ти думаєш, таке чудовисько котів їсть?

Боба, невдоволено потираючи голову, яку щойно вдарив об стілець, знизав плечима.

Через кілька секунд мандрівники нарешті побачили таємничу «кварепаху квастряглу» — це була велетенська черепаха. Лапою вона зачепилась за чудернацьку рослину і ніяк не могла визволитись. Видно було, що бідака вже довго бореться із цією напастю, і сили її покидають. Однак попри втому вона створювала такі потужні хвилі, що всюдихід мандрівників сильно хитало. Внаслідок цього стільці їздили по всьому «Пройдисвіту», а Васька тільки те й робив, що втікав від них. Боба завбачливо заліз на пульт управління всюдихода, де надокучливі стільці не могли його дістати.

Черепаха незграбно повернулась до мандрівників і щось розпачливо пролопотіла.

— Няв, пливемо звідси. Ми цій горі зі зміїною головою нічим не зможемо допомогти, а стільці нас повбивають.

— Гав, а мені її шкода. Тільки що ж робити?

— Я знаю, що робити, — впевнено сказав Сашко. — Навіщо нам гармата, якщо ми нею не користуємось? — він повернув гармату і почав цілитися.

— Няв, — здогадався Васька, — ти хочеш її пристрелити, щоб не мучилась? І ми будемо їсти черепаховий суп?

— Та ти справжнісінький безжалісний черепахоїд! — обурився Боба. — Як ти можеш так казати, коли беззахисна тварина потрапила в пастку?

— Нічого собі беззахисна, — наполягав Васька, — тонни зо дві, не менше!

— Замовкніть, бо заважаєте, — озвався Сашко і зробив постріл.

Від несподіванки Боба заплющив очі, а Васька радісно муркнув:

— Я ж казав!..

Постріл виявився влучним. Снаряд поцілив у рослину, розніс її вщент і звільнив бідну «маленьку» тваринку.

— Мабуть, супу не буде, — муркнув Васька і про всяк випадок заліз під стілець.

Черепаха стрімко вистрибнула на поверхню Озера і почала жадібно хапати повітря. Сашко відплив трохи вбік, хоча особливо великих хвиль не було. Жабенція, яка все це спостерігала, радісно заплескала лапами.

Нарешті черепаха повернулась до мандрівників і голосно мовила:

— Дякую вам за моє спасіння. Хто ви такі? Схожі на людей і собак, але такі маленькі.

— Няв, на котів ми також схожі, — образився Васька, і всі розсміялись.

Після того як Сашко вже вкотре розповів історію наших мандрівників, він поцікавився, як звати черепаху і де вона навчилася розмовляти.

— Мене звати Озерія де Лугія де Калюжія де Болотія де Жабія дель Тортілія, або просто Лія. Щоб ви знали, черепахи дуже довго живуть і тому дуже розумні. Ми вміємо розмовляти всіма мовами, а тим паче людською.

— А котячою також зумієш? — здивовано муркнув Васька.

— Звичайно, — нявкнула у відповідь Лія. Від цього нявку заклало у вухах, і Боба осудливо похитав головою.

— Правильно, — перелякано погодився із ним Васька. — Ліє, гавкати не треба!

— Ну гаразд, — сказав Сашко, коли побачив, як Жабенція нетерпляче озирається навкруги. — Будемо рухатися далі.

— Звичайно, — погодилась Лія, — але я хочу вам віддячити. Колись дуже давно я спілкувалась на наукові теми з інопланетянами.

— Боже милий! — нявкнув Васька. — Вони таки є! Зелененькі, мабуть, були, еге ж?

— Ні, взагалі-то вони були як тіні. Але мова не про це. Вони мені подарували піщинки гіперпростору. Це такі малесенькі прилади, які дозволяють миттєво опинятися там, куди долетить ваша думка. Варто лишень зосередитись, куди хочеш потрапити, взяти в руку піщинку — і ти вже там. Тільки пам’ятайте, одна піщинка розрахована на три стрибки в просторі.

— А ти вже ними користувалася? — спитав Сашко.

Тут нашим мандрівникам здалося, що Лія трішечки почервоніла, точніше позеленіла. Бо ж не може червоніти зелене обличчя черепахи.

— Так, — сказала Лія і опустила очі додолу. — Пробувала. Але весь час опинялась у нашому озері. Я намагалася думати про якісь інші місця, та в останню мить згадувала, які смачні корінці очерету в Карасії, і відразу ж туди вертала. Дуже вже я ці корінчики люблю, — замріяно зітхнула Лія, і знову трішечки позеленіла.

— Ага, розумію, — радісно та голосно занявкав Васька. — Я, мабуть, у норі із жирними мишами опинився б.

— Заспокойся, — гавкнув на нього Боба, — тобі зараз із мишами краще не зустрічатися — з’їдять, як останнього таргана.

— Правильно, — засмутився Васька, — все у світі перевернулось: миші котів їдять і не давляться.

— Так ось вам піщинка, — Лія дістала з-під панцира добрячу каменюку фіолетового кольору, всередині якої горіло зелене світло.

— Нічого собі піщинка, — обурився Васька, — кілограмів на десять тягне.

— Я ж не винна, що ви такі маленькі, — почала виправдовуватись Лія.

— Та де ж ми її подінемо? — запитав Васька в Сашка. Потім поглянув на Бобу і якось дивно блиснув очима. — Хіба Бобку викинемо?

Боба від такого нахабства аж сів, правда, Васькові на хвіст. Васька заверещав:

— Сашко, бачиш, не поміщається, точно треба викидати, бо всі без хвостів залишимось!

— А що, і в мене вже хвіст є? — запитав Сашко і серйозно промовив: — Ну все, досить усіх викидати. Піднімаємось на поверхню, завантажуємо цю піщинку й уперед. Вона займе не дуже багато місця, але користі в майбутньому отримаємо чимало. Я, наприклад, у Крим хотів би швиденько злітати. Дякуємо тобі, Ліє, за цей подарунок.

Мандрівники піднялись на поверхню озера, відкрили люк. Свіже повітря увірвалося у всюдихід. Піщинку швиденько завантажили, при цьому Васька був украй незадоволений, оскільки піщинка була дуже тверда.

— Хоч би вже Бобою підстелити, — муркотів він собі під ніс. Але тут у нього перед носом з’явився Бобин кулак, і Васька завбачливо замовк.

Мандрівники сердечно попрощалися із Лією і знову вирушили в дорогу. Жабенція на радощах так швидко пливла, що Сашко ледь встигав за нею.

Це тривало довго. Васька почав куняти, у Сашка також почали злипатися очі, і він попросив Бобу підмінити його за штурвалом. Боба робив це вперше, тому хвилювався. Він не завжди правильно натискав кнопки «праворуч», «ліворуч», «уперед», і через це човен постійно кидало в різні боки. Одного разу він ледь не врізався в якийсь корінь. Добре, що хоч Сашко, у якого від такої їзди сон як рукою зняло, в останню мить встиг виправити помилку.

— Нічого, нічого, — заспокоював зніяковілого Бобу Сашко, — навчишся, будеш мені достойною заміною.

5. Тритон-Батон на сторожі

Через півгодини руху Боба освоївся за пультом управління і навіть дозволив собі збільшити швидкість руху. Жабенція задоволено квакнула і також прискорилась.

Аж раптом на неї немов вихор налетів. Боба розгубився. Сашко знову ледве встиг натиснути на гальма. «Пройдисвіт» різко зупинився. Поки Васька знову повільно сповзав із лобового скла, Сашко з Бобою здивувались, чому кіт мовчить, хоча в таких випадках від його репету закладало вуха. З’ясувалось, що в польоті його хвіст заліпив йому рот, а Васька, на свою біду, клацнув зубами. Тепер на очах у нього застигли сльози болю, він ображено сопів, виймаючи шматочки шерсті з зубів. Мовчав, але своїм виглядом давав зрозуміти, що чекає пояснень.

Проте Сашко і Боба не менше хотіли знати, що відбувається. Більше того, в них аж роти повідкривались від побаченої картини. Васька нарешті вирішив і собі поглянути туди, куди був прикутий погляд його друзів.

…Жабенцію міцно тримали за лапи двоє крокодилів. Третій крокодил приставляв їй до шиї справжнісінький спис. Жабенція боялася навіть поворухнутися. Ще двоє крокодилів підпливли до човна наших мандрівників і втупились їм у вічі, постукуючи списами по склу всюдихода. У Васьки шерсть стала дибки від такого видовища. Один крокодил щось запитально вигукнув незрозумілою мовою і знову ще сильніше стукнув по склу.

— Може вріжемо по них гарматою, — прошепотів Васька, від шерсті якого аж іскри сипались. — Щоб скло, гадюки, не псували.

— А Жабенція? — похмуро відізвався Боба. — Вони ж її і вбити можуть.

У цю мить шалено збурена вода відкинула вбік мандрівників і їхніх нападників. «Пройдисвіта» так хитануло, що Васька з диким зойком знову зашурхотів у свій куток. Щось велике і блискуче буквально змело одного з крокодилів, він шкереберть покотився убік.

Крокодили притьмом кинули Жабенцію з мандрівниками і швидко встали спинами один до одного, вороже наставивши списи на всі боки. У Жабенції очі стали настільки великими, що було боляче на неї дивитись. Та на неї ніхто і не дивився — всі погляди були прикуті до величезного судака. Саме він вчинив цю несамовиту атаку на крокодилів. Судаку не сподобався власний промах, і він, люто клацаючи пащекою, готувався до нової атаки.

Сашко негайно розвернув «Пройдисвіта». Судак зовсім не зважав на якийсь там неїстівний всюдихід, його увага зосередилась на зграї крокодилів зі списами. Щиро кажучи, списи порівняно із судаком виглядали, як малесенькі сірнички. Очі судака наливались кров’ю, а крокодили зі списами виглядали якось блідо. Кожному з них дуже хотілось втекти, але вони розуміли, що поодинці взагалі будуть беззахисними.

Судачище збурив воду потужними плавниками і кинувся на своїх жертв. Проте Сашко не гаяв часу і вистрелив у нього найбільшим снарядом. Снаряд розірвався просто на лобі в судака. Від несподіванки та болю судак аж підскочив. Сашко зробив ще один постріл, і цього разу йому вдалося відірвати в нападника добрий шмат хвоста. Це остаточно приголомшило бандита, і він, різко загальмувавши, щодуху чкурнув геть.

Вода заспокоїлась, Жабенція зробила менші очі і підпливла до човна. Крокодили напружено вглядалися навсібіч, але від судака й слід схолов.

Через кілька хвилин старший серед крокодилів (він найбільш нахабно стукав у вікно «Пройдисвіта») підплив до всюдихода. Його помічники також наблизились якомога ближче і стали півколом перед човном. Старший щось схвильовано заговорив до Жабенції, вона посміхнулась і сказала мандрівникам:

— Капітан тритонської гвардії Тритон-Батон висловлює вам подяку за порятунок тритонського прикордонного загону від зубів Судака-Розбишаки. Про ваш вчинок він хоче повідомити самого царя Тритонії Тритона-Хитрона.

— Овва, — вигукнув Васька, — то це нам тритончики скло видряпували? Значить, ми в Тритонії.

— Правильно, — сказала Жабенція, — ми з вами перетнули кордон Тритонії, і прикордонники-тритони вважали нас за порушників кордону.

Тритон-Батон знову щось сказав. «Як добре, що з нами Жабенція, яка розуміє мову тритонів», — подумав Сашко. Батон говорив довго і Жабенція уважно його слухала. І чим більше він говорив, тим більш стривоженою виглядала Жабенція.

— Ой, не подобається це мені, — зітхнув Боба.

— Ха, — обізвався Васька, — мені тут усе не подобається, не тільки ці дракончики зі списами.

— Помовчіть-но, — обізвався Сашко, — Жабенція буде говорити.

— Кепські наші справи, — почала Жабенція. — Муляка-Замуляка псує воду в Карасії та Жабурії, а Щука-Злюка вирішила розправитись із Тритонією. Її солдати напали на Тритонію, бо це найменше озерне королівство. До війська Щуки-Злюки приєднались загони Окуня-Злокуня та кілька банд судаків. Прикордонні загони збирають усіх дорослих тритонів до свого війська, а їхні сім’ї відправляють до Жабурії. Стан тритонських військ ганебний. Вони вже програли дві битви зі Щукою-Злюкою і втратили майже всю територію свого королівства. Залишилась лише невелика смуга на кордоні з Жабурією. Все інше вже під владою Щуки-Злюки.

— Почекай-но, — схопився Васька, — ти хочеш сказати, що дорога в Карасію тепер переповнена щучими військами?

— Саме так і є, — кивнула Жабенція. — Тому Тритон-Батон пропонує нам повертатись і сподіватись на диво.

— А він куди збирається? — запитав Сашко, помітивши, що тритони вишикувались один за одним.

— Він зараз пливе до палацу Тритона-Хитрона. Там збирається військо тритонів, і, мабуть, буде остання для тритонів битва зі щуками та їхніми поплічниками.

— Чому остання? — здивувався Боба.

— Вони не вірять, що можна перемогти Щуку-Злюку, але й здаватись не хочуть, — сумно відповіла Жабенція.

— Я також щось сумніваюсь, — одказав Васька. — Давай, Сашку, попливли назад, а там щось придумаємо.

— Передай Тритону-Батону, — рішуче заявив Сашко, — що ми пливемо разом із ними.

У Жабенції від цих слів кумедно відвисла щелепа. Натомість у Васьки шерсть стала дибки, він відкрив рота для відчайдушного крику — і негайно отримав добрячого стусана від Боби, який страшенною гримасою наказав йому мовчати.

— Передавай, передавай, — підтвердив Сашко і озирнувся на своїх товаришів. Васька радісно шкірив зуби, скоса зиркаючи на Бобу.

Жабенція швидко заговорила по-тритонськи. Батон та його супутники спочатку також здивувалися, але потім знизали плечима і щось відповіли їй. Жабенція підпливла до «Пройдисвіта» і сказала:

— Вони дякують за таке рішення і не заперечують, щоб ви пливли з ними. Тільки запитують, чи ви розумієте, що можете там загинути? — Жабенція промовчала і тоді, гірко зітхнувши, додала: — Точніше, точно загинете.

Васька стрепенувся і знову хотів щось неправильне сказати, проте лише зашипів від болю. То Боба, безхмарно посміхаючись, танцював на його хвості.

— Ну, то ми ще побачимо, як воно вийде, — відповів Сашко. — Жабенція, а ти як?

Жабенція озирнулась довкола, важко зітхнула і промовила:

— Добратись додому живою в мене шансів майже немає. Вижити усім нам також буде важко. Але гуртом якось і помирати веселіше. Попливу з вами. Що мені, нещасній жабці, робити? Та й Васька мені подобається, він такий… такий… такий пухнастенький…

Васька від цих слів ледь втримався на лапах, шерсть знову стала дибки, затріщала й засяяла електричним сяйвом. Сашка з Бобою добряче трусонуло струмом, але вони радісно засміялись.

Тритони рушили вперед, за ними — Жабенція, «Пройдисвіт» з нашими мандрівниками прилаштувався у хвості цього невеличкого загону.

— Васька, дивись, щоб ззаду нас ніхто не захопив зненацька, — скомандував Сашко.

Васька був дуже радий цій команді, бо не хотів, аби друзі бачили, як він ніяковіє від слів Жабенції. Одійшовши в задню частину всюдиходу, він нарешті зміг сказати все, що думає про їхнє рішення їхати на битву зі Щукою-Злюкою. Щоправда, говорив він це тихенько і єдине, що долетіло до друзів, було трагічне запитання: «Яких котів більше люблять щуки — в сметані чи під соусом?».

6. У палаці Тритона-Хитрона

Через деякий час почали з’являтися інші загони тритонів, і незабаром мандрівники рухались у цілій колоні воїнів. Дуже багато тритонів були поранені, але вони вперто пливли на захист своєї столиці. Дехто насторожено поглядав на «Пройдисвіта», через що Тритону-Батону доводилось особливо допитливих і агресивних відганяти різкими командами.

Для Васьки вже не було потреби спостерігати, що робиться позаду. Всюди були тритони, і від їхніх червоних очиць котові робилось недобре. Він усівся поруч з Бобою і крадькома поглядав на зелену спину Жабенції. Всі напружено мовчали.

І ось нарешті перед ними з’явився вхід до палацу Тритона-Хитрона. Це був досить вузький канал, по обидва боки якого височіли величезні старі пеньки, що колись упали в озеро. Більшість тритонів розташовувались у цьому каналі і лише дехто з них рухався вперед до палацу. «Пройдисвіт» також плив до царя.

Зненацька дорогу їм заступив загін приблизно з тридцяти великих тритонів. Начальник наказав Тритону-Батону зупинитись, і вони почали щось жваво обговорювати, раз у раз поглядаючи на «Пройдисвіта».

— Хто це такі? — запитав Сашко Жабенцію, яка  притислася до всюдихода.

— Особиста охорона Тритона-Хитрона, — відповіла Жабенція. — Це найбільші тритони озера. Їхнє завдання — не допустити загибелі царя.

Тим часом переговори Тритона-Батона з охоронцями закінчились, і він наблизився до всюдихода. Жабенція взялася перекладати:

— Начальник особистої охорони царя здивований, що коти стали такими маленькими, але він дякує їм за бажання допомогти. Поки охоронці повідомлять Тритона-Хитрона, вам пропонують почекати його рішення тут.

Жабенція знову лукаво глянула на Ваську.

У того настовбурчилась шерсть, і він поспішив углиб «Пройдисвіта».

— Добре, зачекаємо, — погодився Сашко, — а заразом розпитай, що це за троси тримають пеньки навколо цієї долини.

Жабенція спитала про це Тритона-Батона. Той подивився вгору, посміхнувся і почав розповідь. Говорив він досить швидко, і Жабенція ледь встигала перекладати.

Колись давно на березі озера стояло дві старезні верби. Якось їх зламав буревій, і від них залишилось два величезні пеньки. Згодом вода розмила берег, і вони загрожували впасти на дно озера — саме там, де був вхід до палацу Тритона-Хитрона. Аби запобігти цьому, тритони домовилися із бобрами, що ті закріплять пеньки величезними тросами. Зараз увесь загін тритонів щоденно пильнує за тим, щоб ніхто не торкався тих тросів, бо тоді пеньки впадуть і закриють всю долину.

— Цікаво, — замислено сказав Сашко.

— Страшно, — підтвердив Васька, — а раптом вони впадуть саме зараз, і на мою гарненьку спинку…

— Не впадуть, — запевнила його Жабенція, — троси витримували навіть найнесамовитіші шторми.

Тим часом з’явився начальник охорони і грізно покликав до себе Тритона-Батона. За кілька секунд Тритон-Батон знову підплив до мандрівників.

— Тритон-Хитрон чекає на вас, — переклала Жабенція. — Ви йдіть, — додала вона від себе, — а я тут почекаю, бо вже колись бачила Хитрона. Досі погано сплю. Крім того, за переказами, він чудово розмовляє людською мовою.

Від цих слів у наших мандрівників похололо всередині, але робити було нічого, і вони направились за охоронцями.

Тритон-Батон також залишився разом із Жабенцією. Видно було, що він зовсім не горить бажанням бачити свого володаря.

Всюдихід мандрівників плив за охоронцями і швидко потрапив на велику галявину, яку зусібіч охороняли озброєні тритони. З протилежного боку галявини, в крутому березі, виднівся вхід до палацу, про що свідчила величезна блискуча корона над входом.

— Невже вона із золота? — прошепотів Васька. — От би мені таку на горище, — він штовхнув Бобу в бік, — уявляєш? Цар котів — Василь Перший.

— Швидше цар телепнів, — зашипів Боба, який від поштовху Васьки вдарився зубами об стінку всюдихода.

— Та ти ще будеш у мене на прийом проситися, — настовбурчився Васька, який уже уявив себе королем.

— Ану, тихо, — засичав на них Сашко, — дивіться, щоб нас зараз справжній король не загриз.

Брама до палацу розчинилась, і всюдихід ледь втиснувся у вузький прохід. Охоронці Тритона-Хитрона залишились позаду, але в них не було ніякої потреби, адже мало в кого стало б сміливості самому напасти на царя тритонів у його лігвищі. Наші мандрівники поглянули на нього, і все зрозуміли.

На величезному троні з блискучого каміння сидів справжнісінький дракон із червоними очищами. Від його погляду Сашко інстинктивно натиснув на гальма. На Ваську взагалі було жаль дивитися — він просто закляк від переляку.

Тритон-Хитрон розкрив пащеку і промовив:

— Ласкаво просимо, захисники! — і посміхнувся (хоча Васька потім казав: «вищирив зубиська»).

— Ги, — гавкнув Боба, і від цього «ги» стало дуже моторошно.

— А от мені не смішно, — рикнув Тритон-Хитрон, і від цього рику мандрівники перетворились на їжаків з настовбурченою шерстю та волоссям.

Сашко ж, на відміну від друзів, збагнув, що Тритон-Хитрон не поважає боягузів. Зібравши всю свою волю в кулак, він випалив:

— Я знаю, як перемогти Щуку-Злюку! Я…

Зненацька щось сильно гупнуло, навіть Тритон-Хитрон трохи здригнувся. Проте нічого страшного не сталося, просто Васька знепритомнів. Боба кинувся до нього і почав хвостом бити його по морді. Навіть без свідомості це дуже не сподобалося Васьці, він відкрив очі і клацнув зубами. Боба ледь встиг вихопити хвоста, і Васькові дісталося лише кілька шерстинок.

— Цікаво, — протягнув Тритон-Хитрон. — Навіть я цього не знаю, а така малявка, як ти, знає. Ти хоч бачив коли-небудь воїнів-щук? Вони ж здатні тебе, наприклад, проковтнути і не помітити.

Васька скривився, як середа на п’ятницю, бо його аж ніяк не влаштовувала перспектива бути поглинутим.

— Може, це сон, — жалібно проскиглив Васька і почав із надією дерти себе пазурами.

— Перестань, — ласкаво попросив його Боба, — не калічся завчасно.

— А я і не збираюся битися зі Щукою-Злюкою у відкритому двобої, — продовжував тим часом Сашко. — Вона тільки цього і чекає. Хоче розважитися полюванням на вас і одночасно гарно попоїсти. Я пропоную взяти її хитрістю. Не дарма ж ви Хитрон.

Тритон-Хитрон знову «вищирив зубиська». Було видно, що він, як і всі інші володарі, полюбляє лестощі.

— Продовжуй! — звелів цар і ще зручніше вмостився на своєму троні.

— Насправді все дуже просто, — відповів Сашко. — Треба військо Щуки-Злюки заманити у вашу долину і скинути на нього ваші пеньочки, вагою з тонну кожен.

— Цікаво, — знову замислено протягнув Тритон-Хитрон. — Що таке тонна?

— Тисяча кілограмів, — автоматично відповів Сашко, але відразу ж збагнув, що і про кілограми Тритон-Хитрон не має уявлення. — Ну, це означає — дуже важкі, — виправився він, не знаючи, з чим би порівняти тонну, щоб Хитрон зрозумів.

— Ду-у-уже важкі, — муркнув Васька, пригадавши, як минулого літа йому на хвіст впав мішок із цементом.

— Добре, — сказав Тритон-Хитрон після деяких роздумів. — А як я потім потраплю до свого замку?

— Якщо ми не переможемо Щуку-Злюку, то вам замок точно буде не потрібен, — Сашко тепер вже посміхався. — А так що-небудь придумаєте.

— Правильно, — погодився Тритон-Хитрон, — і посміхнувся на всі свої страшні зубиська. — Ви і Ваша ідея мені подобаєтесь, — він підморгнув Васьці, який від тієї посмішки ледь не скам’янів. — Особливо той, маленький і хвостатенький, — і тритон ще раз широко посміхнувся.

У цей момент у залі звідкілясь узявся ще один тритон. Він, згинаючись і кланяючись, підійшов до Тритона-Хитрона і злякано щось прошепотів. Хитрон відразу спохмурнів.

— Ну ось, — звернувся він до мандрівників і так блиснув очима, що Васька знову закляк, — поки ми тут розмовляли, банди Щуки-Злюки пішли в атаку. Ваш план застарів.

У Васьки шерсть настовбурчилась, і з усіх боків посипались іскри. Боба спочатку гавкнув із переляку, а потім засоромився і почав хвостом підмітати підлогу. Сашко напружено мовчав. У залі запала мертва тиша.

— Дозвольте все-таки спробувати з пеньками, — звернувся Сашко до Тритона-Хитрона.

— Спробувати можна, — приречено хитнув головою Тритон-Хитрон, — та тільки хто ж троси розв’яже? їх навіки майстрували.

— То мій клопіт, пане королю, — рішуче відповів Сашко, — лишень дозвольте.

— А що залишається робити? Дозволяю. Та й мені самому пора на битву. Негоже королю втікати.

Брама позаду мандрівників з гуркотом відчинилась. Сашко різко розвернув всюдихід, і той стрілою вилетів із палацу. Від несподіванки Васька з Бобою перемішались в одну купу і впали до задньої стінки «Пройдисвіта». За ними поважно виплив Тритон-Хитрон. На галявині перед палацом вишикувалась гвардія й охорона тритонського царя. Вони практично не звертали уваги на всюдихід мандрівників, зате войовничими звуками привітали свого володаря.

— Уперед! — скомандував Тритон-Хитрон, й еліта його королівства рушила за ним. Всюдихід із мандрівниками плив трохи осторонь.

Уже через кілька хвилин їм назустріч вискочив натовп тритонів та тритончиків. З розпачливими криками вони привітали свого короля і розступилися. Це були ті, хто не встиг перебратися у Карасію.

— Завести їх до палацу, — гримнув Тритон-Хитрон. І кілька охоронців швидко впорядкували натовп, і той організовано посунув до палацу.

7. Битва зі щуками

Військо продовжувало свій шлях. За кілька хвилин вони були в каналі. Перед ними відкрилась панорама грандіозної битви.

Тритони люто відбивали атаку за атакою хижаків, проте щук, судаків та окунів менше не ставало. Величезні бандити розмірами переважали тритонів, били їх хвостами та шматували величезними щелепами. Тритони невеликими групками нападали на окремих щук і проколювали їх списами. Вода закаламутилась і подекуди почервоніла. На дні валялись та стогнали поранені вояки з обох боків. Однак постраждалих тритонів було набагато більше, ніж їхніх супротивників. Мало-помалу військо тритонів змушене було відступити.

Васька від споглядання бою весь вкрився іскрами. У Боби хвіст став дибки, а вуха щільно притиснулися до голови. Гвардія та охорона Тритона-Хитрона настовбурчилась списами.

Сашко тим часом уважно розглядав пеньки.

— Треба ще трішки протриматись і заманити повністю військо Щуки-Злюки в канал, — звернувся Сашко до короля. — А ми спробуємо перерубати троси. Тільки дивіться, щоб самі не потрапили під пеньки.

— Зрозумів, — відповів Тритон-Хитрон. — Як тільки ми поволі відступимо до тієї скали, то від неї раптово тікатимемо до палацу. Про це сповістить вам Тритон-Батон. Тільки ж перерубайте троси, а то щуки зроблять з нас струдлі з м’ясом.

— Та не хочу я їсти, — з переляку бовкнув Васька.

— Головне, що щуки хочуть, — вишкірився на нього Боба і покрутив пазурем біля скроні.

— Замовкніть і тримайтеся, — гаркнув на них Сашко та спрямував човен вертикально вгору.

Боба з Ваською прилипли до підлоги. Обернувшись, Васька встиг розгледіти як охоронці, гвардія та сам Тритон-Хитрон кинулися на допомогу своїм товаришам, які билися із навалою Щуки-Злюки.

Троси, що тримали пеньки, вже ніхто не охороняв. Точніше, майже ніхто: друзі помітили Жабенцію в тому місці, де всі троси сходились до одного, який, власне, і тримав усі пеньки. В руках у Жабенції було два списи, і вона войовничо ними розмахувала.

— Ой, — вигукнула Жабенція, — це ви. А я вже думала, що це щука пливе мене зжерти. Як же я вас люблю!

Жабенція із розгону поцілувала «Пройдисвіта» якраз у те місце, де був Васька. Від цього Васька не лише сипнув іскрами, а й змінив колір хутра на червоний. Жабенція попливла за ними, продовжуючи цілувати всюдихід. Васька від цього трагічного видовища мовчки заліз у куток і тихо там іскрився.

— Та почекай же ти, — не витримав Сашко і дав різкий хід назад.

Жабенція з жалем відірвалась від човна.

— Відповідай швидше, де охорона? — крикнув до неї Сашко.

— Щойно почався наступ тих бандюг, Тритон-Батон наказав направити охоронців на поле битви, а самій захищати цей стратегічний трос. Що я і робила. Вже й помирати зібралась, коли вас побачила. Думала, що це щука срібляста, а то ви на «Пройдисвіті». Боже мій, як же я вас люблю!

Жабенція знову кинулась до човна. Сашко різко відплив убік і грізно насупив брови.

— Стою, стою, — заспокійливо підняла лапи Жабенція.

— Тримайся подалі, — скомандував їй Сашко. — Васька, Боба, заряджайте гармату найбільшими снарядами.

Друзі швиденько кинулися виконувати наказ, і то дуже вчасно. Позаду «Пройдисвіта» з’явився весь закривавлений Тритон-Батон. Він підняв лапу і махнув всюдиходу. Сашко навів гармату на ціль.

— Щука!! — раптом заверещав Васька, аж у вухах заклало.

Величезна щука з червоними очищами з’явилася біля Тритона-Батона. Вона хижо посміхнулась і розкрила свою страхітливу пащеку, щоб з’їсти Батона. Сашко блискавично розвернув всюдихід і вистрелив із гармати. Снаряд поцілив просто в пащу звірині і, пустивши сніп іскор від її зубів, зник у горлянці. Щука захлопнула рота, і на її пиці застиг вираз невимовного здивування: вона ще ніколи не ковтала снарядів. За секунду чудовисько зрозуміло, що це вкрай несмачно: снаряд вибухнув усередині бандитки і змусив її падати на дно.

Проте друзі цього вже не бачили. Сашко знову розвернув «Пройдисвіт» до тросів і серією пострілів намагався розбити його. Та дарма: бобри справді зробили його дуже міцним. Вибухи від снарядів закаламутили все довкола, і друзі не помітили судака, який непомітно підкрався до Жабенції. Бідна жабка заціпеніла від жаху і покірно чекала своєї гіркої години. Не минути їй смерті…

Бах! — влучний постріл нарешті перервав головний трос, пеньки з неймовірним гуркотом почали падати в долину. Менші троси лускали, валилися підпори, стукалися й ламалися пеньки. Гармидер стояв неймовірний! Залишки троса заліпили межи очі ошелешеному судакові й потягли непритомного бандюгу в прірву.

Сашко розвернув всюдихід і спрямував його до каналу, щоб подивитись, що там діється. Проте, як друзі не намагалися, розгледіти щось у каламуті було неможливо. Пеньки підняли зі споду весь мул та бруд, і мряка заважала бачити, навіть коли Сашко ввімкнув ліхтар.

Нарешті течія прозорої чистої води потроху змила каламуть, і в «Пройдисвіті» залунали радісні вигуки. Мандрівники побачили хоча й добряче пошматоване, але живе військо тритонів, яке оточило переляканих щук і судаків. Бандити покірно стояли під списами і всім своїм виглядом виказували повну сумирність.

Мандрівники спрямували свій човен вниз до групи охоронців Тритона-Хитрона. Ті зустріли їх захопленими вигуками і розступились. На камені сидів Тритон-Хитрон із перев’язаною лапою. Він радісно шкірився до мандрівників:

— Вітаю вас із перемогою. Все вийшло так, як ви задумали. Ось там, — він показав на величезні пеньки, що повністю завалили долину, — військо Щуки-Злюки. З нього вціліло бодай кілька бандитів, яких ми вже взяли в полон.

В цей момент біля всюдихода з’явилась Жабенція, яка почала його ніжно гладити. Шерсть у Васьки знову почала червоніти.

— Я її розумію, — засміявся Тритон-Хитрон, — я вас також полюбив усім серцем.

— Тільки не треба нас цілувати, — раптом озвався Боба. — А то ще «Пройдисвіт» прогризете.

— Та ні, — продовжував веселитись Хитрон, — я всюдиходів не їм. Сашко, я ось що хочу вам запропонувати — будьте моїм маршалом. А ваші друзі хай будуть генералами.

Васька з Бобою від цих слів умить виструнчились і розпушили хвости.

— Та, ні, — у свою чергу засміявся Сашко, — мені ще тільки котів-генералів на подвір’ї не вистачало. Васька поки що рядовий, а вже скільки клопоту від нього!

Васька насупився і хотів щось нявкнути, але Сашко жестом велів йому замовкнути.

— Якщо серйозно, — продовжував Сашко, — то дякую за довіру. В нас багато ще справ з порятунку Озера. Все-таки ми пливемо в Карасію, де на нас чекає Карасик-Опанасик. Та й Щука-Злюка ще не переможена остаточно. І Муляка-Замуляка бешкетує. Тож вибачайте, ваша величносте, ми попливемо далі. Але прохання в нас є. Там, нагорі, потребує допомоги поранений Тритон-Батон, який приніс звістку від вас. Та й Жабенція їсти, мабуть, хоче після того, як самовіддано обсмоктала наш всюдихід.

— Без питань, — відповів Тритон-Хитрон, — всі ваші побажання будуть невідкладно виконані. Але все-таки шкода, що не захотіли стати генералами, лампаси вам пасували б.

— Нічого, — заспокоїв його Васька, — я до вас, може, ще й приїду, — тут він раптом замовк, бо отримав від Боби добрячого штурхана по ребрах.

— Сашко, ти все правильно говориш, — обізвалась Жабенція, — тільки ніколи мені роз’їдатись, я з вами пливу. З вами якось надійніше.

Вона зиркнула на Хитрона, якому не сподобалися її слова, і низенько йому вклонилася.

— Вибачте, ваша тритонська величносте, але ж це правда.

— Добре, — втрутився в розмову Сашко, — попливли з нами, люба жабко. Тільки благаю, припини обсмоктувати нашого човна, а то Васька скоро від зміни кольорів на хамелеона перетвориться.

Усі весело засміялися, а Васька в котрий раз вкрився іскрами.

Зрештою мандрівники попрощалися з Тритоном-Хитроном і його підданими, а потім разом із Жабенцією вирушили нарешті в Карасію. Загін тритонів провів їх до кордонів Тритонії, і там вони остаточно розпрощалися. «Пройдисвіт» рушив далі, а тритони поспішили назад до столиці. Після зустрічі з військами Щуки-Злюки в них було дуже багато роботи.

8. Дорога в Карасію

Деякий час мандрівники пливли без будь-яких пригод. Сашко з Бобою помінялися місцями, і тепер Боба впевнено вів човен. Васька причаївся у своєму куточку і щось тихенько муркотів. Жабенція впевнено пливла попереду.

Раптом Жабенція заборсалась в якихось тросах. Боба від несподіванки дуже різко загальмував. Васька, як завжди, вліпився мордочкою у переднє скло «Пройдисвіта» і повільно з’їжджав із нього додолу. Це йому дуже не подобалось, а от Сашкові і Бобі не подобалось те, що вони бачили перед собою. Виявилось, що їхня вірна Жабенція із розгону влетіла в рибальські тенета. З кожним рухом вона все сильніше застрягала в них і тепер з німим благанням дивилась на своїх друзів.

— Ніколи не бачив, як жаб сітками ловлять, — здивовано промуркотів Васька. — Хіба вони такі ж смачні, як риба?

— Мовчи, дурню, — лихо гавкнув Боба, — сітка не вибирає, кого вбивати, а нівечить підряд все живе.

— Біднесенька моя Жабенція, — простогнав Васька, — як же я буду без тебе?

— Що робити? — вголос розмірковував Сашко. — Стріляти ми не можемо, раптом влучимо в Жабенцію. Таранити сітку теж небезпечно: можна пошкодити наш всюдихід. Залишається одне, — вирішив хлопчик, — треба виходити назовні. Підпливти до Жабенції і обережно перерізати сітку. Ось тільки хто це зробить?

— Я, — раптом вигукнув Васька, а його шерсть настовбурчилась та порожевіла.

— Ти знаєш, як це складно? — запитав Сашко.

— Ні, краще мені цього не знати, — обізвався Васька, — бо я і без цього воду так люблю, що просто жах.

— Ну що ж, тоді будемо вдягати водолазний костюм, — скомандував Сашко.

— Костюм? — пішов іскрами Васька. — Може, ще краватку в’язати будете? Навіщо мені костюм.

— А ти що, вже під водою вмієш дихати, як жабка? — нахабно посміхаючись, поцікавився Боба.

— Давай натягуй швидше, а то твоя Жабенція скоро задихнеться, — заклопотано сказав Сашко, дістаючи водолазний костюм із сховища корисних речей «Пройдисвіта».

— Не така вона вже й моя, — муркнув Васька, але швидко кинувся одягатись.

За декілька хвилин Васька був повністю одягнений у водолазний костюм. Проблема була тільки з хвостом, оскільки для цього гарненького смугастенького шматочка не було передбачено окремої деталі. Та Боба, насмішкувато коментуючи досягнення водоплавних котів, запхав хвоста просто всередину костюма.

Одягнувшись, Васька зайшов у спеціальну виштовхувальну кабіну всюдихода і щільно причинив за собою двері. Боба натиснув кнопку, і кота викинуло у воду. Зорієнтувавшись, він незграбно поплив до Жабенції, яка з переляку ще кілька разів рвонулася і остаточно заплуталася у сітці.

У Васьки в лапах були великі ножиці, якими він почав енергійно різати сітку. За кілька хвилин Жабенцію вивільнили. Щоправда, Васька побоявся різати сітку біля шиї Жабенції, щоб її не поранити, і в результаті у Жабенції на шиї опинилось оригінальне намисто.

— Нічого страшного, залишиться на згадку, — сказала з цього приводу Жабенція, — та воно наче й красиво.

— Погана ця краса, — заперечив Сашко, — ну ж бо, Васька, покажи цим горе-рибалкам, пошматуй їм сітку.

Васька неначе підводний тигр кинувся на сітку, щосили клацаючи ножицями. Сашко навіть «Пройдисвіта» відвів у бік, щоб Васька його не порізав. Жабенція також завбачливо відпливла подалі. Через деякий час від рибальської сітки залишилось лише дрантя.

— Оце так! — присвиснув Боба. — Рибалки довго будуть думати-гадати, що це за звір-риба завелася в Озері.

— Нічого, — одказав Сашко, — може, злякаються і не будуть тепер нівечити природу.

А Жабенція наблизилась до Васьки, погладила його лапками і тихенько сказала:

— Квакую, тобто дякую, — і міцно поцілувала його в маску.

Тут навіть Боба зніяковіло відвернувся. Васька не тільки почервонів, як варений рак, а й пустив цілий феєрверк іскор, незважаючи на те, що перебував під водою.

Він обережно вивільнився із обіймів жаби і поспішив у всюдихід. Коли Васька зняв водолазний костюм, Боба лукаво глянув на нього і запитав у Сашка:

— Сашо, а ти часто бачив, як коти з жабами цілуються?

Васька спочатку замахнувся на Бобу, але потім посміхнувся і зупинився. Ситуація справді виглядала кумедною. За мить усі разом від душі реготали.

9. У палаці В’юна Чотирнадцятого

Віддихавшись від сміху, мандрівники рушили в дорогу. Невдовзі їм назустріч вилетіло п’ять карасів. Один із них мав чудернацький вигляд — його луска сяяла білими і золотистими смугами. Здаля він був схожий на матроса.

Сашко підплив ближче і зупинився. Чудернацький карасик відірвався від своїх товаришів, розпушив плавники і промовив:

— Добридень, Сашко і компанія. Ми зачекалися вас, бо слава про ваші подвиги вже давно дійшла до нашого царства.

— Як тебе звуть і звідки ти про нас знаєш? — здивовано спитав Сашко.

— Мене звати Карасик-Матросик, — відповів карасик і гнівно поглянув на Ваську, який почав сміятись із його імені.

Сашкові стало незручно за невихованого кота, який, до речі, і сам був смугастим.

— Дуже приємно, — озвався хлопчик, — мене звуть Сашком, цього гарненького собачку Бобою, а це Васько-Смугасько.

Тепер уже Карасик-Матросик посміхався: він зрозумів Сашкову хитрість. Васька від несподіванки розпушив був шерсть і хотів щось заперечити, але промовчав під нищівним поглядом Сашка.

— Правда, інколи цього Смугастика називають просто Васька, особливо коли він не насміхається із інших, — продовжив хлопчик.

— Добре, добре, мене часто зустрічають усмішками, і я вже майже звик до цього, — заспокійливо мовив карасик.

Васька щось пробурмотів, але було видно, що він теж не гнівається.

— Повернімось до справ, — сказав Карасик-Матросик. — Я радий вітати вас на території Карасії. Мені доручено супроводжувати вас до нашого царя В’юна Чотирнадцятого.

— Слава Богу, нарешті ця вода скоро скінчиться, — муркнув Васька.

— Добре, карасику, веди нас, — сказав Сашко, і «Пройдисвіт» почав рухатись за Матросиком та його друзями. Жабенція мовчки пливла між ними.

Відтепер мандрівники рухались значно швидше. Кожен виконував своє завдання — Сашко кермував, Боба йому допомагав, а Васька спостерігав за тим, що робилося позаду.

Через деякий час їм все частіше почали зустрічатися табунці карасів. Всі радо рухали плавниками і помахували хвостиками.

— Вперше бачу карасів, таких радих моїй появі, — муркнув Васька. — Зазвичай вони втікають, як навіжені.

— Може, вони підозрюють, що цього разу ти їх не намагатимешся з’їсти? — лукаво посміхнувся Боба.

— Швидше вони мене хвостом уб’ють, — муркнув Васька, скоса поглядаючи на тих карасів, що були утричі більшими від нього.

— Ану помовчіть трішки, — втрутився у розмову Сашко. — Не вистачало ще, щоб ви обговорювали вигляд цих карасів на пательні.

— Я й так можу… тобто міг… тобто більше не можу, — знічено замуркотів Васька під пронизливим поглядом Сашка.

Незабаром мандрівники впливли в Карасеград. Це було велике, глибоке місце під крутим берегом озера, де знаходилась нора В’юна Чотирнадцятого. Навкруги було безліч карасів, лящів, в’юнів, які з усіх боків підморгували прибульцям. Від цього підморгування шерсть у Васьки знову розпушилася і заіскрилася.

— Привіт, мої дорогенькі, — радо вигукнув Карасик-Опанасик, який буквально підлетів до човна, — ми вже вас дочекатися не можемо.

— Не повіриш, ми були трішки зайняті, — відповів йому Сашко.

— Та годі виправдовуватись, — розсміявся Карасик-Опанасик, — все озеро вже знає про вашу перемогу над щуками. Ви в нас тепер герої, особливо отой кіт. Ніколи ще в історії жоден з котів не ставав героєм у карасів!

Васька тільки фиркнув у відповідь.

— Ходімо швидше, — продовжував Карасик-Опанасик. — їхня величність В’юн Чотирнадцятий чекає на вас. Вперед за мною.

Друзі рушили за Карасиком-Опанасиком. Карасик-Матросик помахав їм услід плавниками. Вигляд у нього був дещо засмучений. Мабуть, також хотів потрапити до короля.

Однак це було не просто. Вхід до нори охороняли добірні раки, які своїми клешнями могли перекусити будь-кого, хоча б і якусь дурнувату щуку.

Крім восьми раків, які загороджували прохід, на друзів очікував Рак-Генерак, командир рачиної гвардії. Побачивши Карасика-Опанасика, він так голосно й радо клацнув своїми клешнями, що Сашко ледь не впустив керма. Боба від несподіванки підскочив, а Васька за звичкою пішов іскрами. І було від чого — Генерак був набагато більший за всюдихід і настільки страшний, що у друзів перехопило подих.

— Добре, що в-в-він н-н-нам д-д-друг, — прошепотів Васька.

— Ти впевнений? — поцікавився Боба.

— Вітаю вас! — здавалося, це грім загуркотів в озері. Навіть у Боби вуха стали дибки від привітання Генерака. — Король чекає, ідіть за мною, — прогуркотів ще раз Генерак.

Він махнув клешнею — і раки-гвардійці шанобливо розступилися. Всі вісім рачиних ніг урочисто погупали до нори. За ним обережно попливли рядочком всюдихід друзів, Карасик-Опанасик і двоє гвардійців. Інші раки негайно загородили вхід.

За п’ять хвилин друзі опинились у просторій норі, викладеній блискучими камінцями. Посеред нори стояв величезний трон зі старезного дерева. На ньому, згорнувшись кільцями, спочивав величезний в’юн із сивими вусами, що діставали аж до підлоги. Він був таким великим, що Боба з Ваською аж заклякли. Та й Сашко відчув холодок по спині.

Човен мандрівників зупинився у центрі, Генерак шанобливо схилився у поклоні. Карасик-Опанасик теж застиг у шанобливій позі. Біля В’юна крутилась рибка в окулярах і блокнотиком під плавничком. Вона кілька разів обережненько торкнулася В’юна.

— Ваша Величносте! Ваша Величносте! — тихенько шурхотіла вона.

Нарешті В’юн здригнувся, розліпив очі, жовті й холодні, і запитально втупився у мандрівників. Від холодного погляду друзі немовби перетворились на кам’яні скульптури.

— Хто це такі? — людською мовою прогримів голос короля.

Від гучного реву всі аж здригнулися, а Генерак повільно відповз убік від мандрівників.

Сашко намагався щось сказати, але язик прилип до зубів.

— Ваша величносте, — подала голос рибка, — це люди, яких знайшов Опанасик. Вони побили Щуку-Злюку, а також вміють керувати трактором.

— Це також людина, Маронко? — гримнув король, і його величезний хвіст миттєво розгорнувся й тицьнув у бік Васьки.

У гробовій тиші щось дзвінко впало. Сашко чомусь здогадався, що то Васьчина щелепа. Від Васьки залишились лише очі, сам він аж зменшився і принишк.

— Ні, ваша величносте, то котяра Васька, але він на нашому боці, — прошепотіла Маронка.

— Ото часи настали, — зітхнув В’юн, — ми з котами заодно. А колись, мабуть, його дід хотів поласувати мною. Та справедливість є, зараз я більший за нього в тридцять разів. До речі, Маронко, ти яких котів більше любиш — під соусом чи в сметані?

— Няв, — жалібно зойкнув Васька і беркицьнувся на підлогу без тями.

Король стрілою підлетів до всюдихода мандрівників і, хижо посміхаючись, декілька секунд розглядав непритомного кота.

Сашко з Бобою просто отетеріли, побачивши прямо перед собою здоровенну королівську пику. Сашкова рука механічно поповзла до кнопки гармати. Король помітив цей рух і дмухнув на хлопчика. Незважаючи на те, що Сашка захищало потужне скло, він із переляку відскочив назад. Боба, навпаки, з диким гарчанням стрибнув на скло. Тут уже король від несподіванки відскочив убік. А потім оглушливо зареготав. Від того реготу поступово почали оживати Генерак та Карасик-Опанасик, котрі вклякли посеред залу.

— Жартую я, жартую, — відсміявшись, сказав В’юн, — просто треба ж було нагадати цьому котярі давню історію. Я тоді також добре перелякався.

— Вибачте, ваша величносте, — озвався Сашко, — не розумію, чому Щука-Злюка так довго бешкетувала в Озері. Ви б з нею пожартували так кілька разів, і вона сама на берег вискочила б.

Тут уже засміялися всі разом. Навіть Генерак розтягнув свою пащу в якусь подобу посмішки. Від сміху трохи очуняв Васька.

— Я вже в соусі? — жалібно спитав він Бобу.

— Ні, пішли за сметаною, — відповів той, і Васька знову гримнувся на підлогу.

— Боба, не жартуй так, — засоромив друга Сашко, — бо він скоро нам підлогу головою проб’є.

Боба схилився над Ваською і почав посилено дмухати на нього. Тим часом В’юн повернувся на трон і зручно на ньому всівся.

— Ну що ж, шановні, — озвався він за хвилинку, — облишмо жарти. Я справді до нестями радий, що хоч хтось прищучив хвіст щуці.

Васька почав приходити до тями, однак Боба, про всяк випадок, продовжував притримувати його голову. В’юн лукаво глянув на Ваську і злегка йому підморгнув. Кіт знову закотив очі під лоба.

— Так-от, — продовжував В’юн, — ви сильно полегшили всім нам життя, надававши духопеликів Щуці-Злюці. Однак до перемоги ще далеко, бо причина не в Щуці-Злюці, а в її хазяїні Муляці-Замуляці. Карасик-Опанасик пояснив вам, як ми хочемо знищити цю напасть?

— Пояснити то пояснив, — знизав плечима Сашко, — однак я ніколи не водив трактор, та ще й під водою.

— Невже? — здивувався В’юн. — А я думав, що всі люди їздять на тракторах. Що ж робити?

— Може, ми тоді попливемо собі додому? — з надією запропонував Васька, і відразу ж отримав по вухах від Боби. — За що? — обурився кіт.

— За пропозицію, — похмуро відповів Боба.

Запала тиша, Сашко почервонів. Йому було незручно, що він не виправдав надій короля.

Хлопчик крадькома поглянув на своїх товаришів і твердо промовив.

— Я не вмію водити трактор, однак якщо на ньому хтось їздив, значить, і я зможу.

— Під водою на ньому не їздили, — промовив Васька, відповзаючи подалі від Боби.

— Та годі тобі, — махнув рукою Сашко. — Ваша величносте, а як нам побачити цей знаменитий трактор?

— Він недалеко від лігвища Муляки-Замуляки. Я навіть думаю, що це він створив Замуляку, коли падав до нашого царства.

— Оце влипли, — прошепотів Васька, а В’юн знову посміхнувся і підморгнув котові, в якого шерсть стала дибки.

— Я чомусь вірив, що ви, не зважаючи на деяких котяр, не залишите нас у біді, тому зібрав команду найвідданіших жителів озера, які погодились вам допомагати. З деякими з них ви вже знайомі і знаєте, на що вони здатні. Інші… також гарні хлопці.

В’юн ще раз посміхнувся і кивнув Моронці. Моронка зникла, і через кілька секунд до залу впливли Карасик-Опанасик, Тритон-Батон, Жабенція, Жук-Плавунець, рак, черепаха і вуж.

— Знайомтеся. Це Рак-Мастак.

Рак-Мастак скреготнув клешнями і розвів на різні боки свої довгі вуса.

— Це Плавунець-Хитрунець.

Жук розтяг свої щелепи у посмішці, яка не на жарт налякала Ваську. У Боби шерсть також застрекотіла електрикою.

— Це Черепаха-Вовтузяка.

Черепаха витягнула свою зміїну шию і підморгнула товаришам.

—  І нарешті Вуж-Чимдуж.

Вуж у відповідь показав свого роздвоєного язика.

В’юн ще раз оглянув свою команду, задоволено хмикнув і продовжив:

— Я думаю, вам з ними легко буде зруйнувати палац Муляки-Замуляки.

— Поки ще легко не було, — муркнув похмуро Васька, але зразу ж замовк, отримавши болючого стусана Бобиним хвостом.

— Так-от, кожен із команди має своє завдання. Зараз я не буду про це розказувати, бо вже зовсім немає часу. Пора в дорогу. Карасик-Опанасик вас проведе, а загін охоронців очолить Тритон-Батон. Які будуть запитання? — поцікавився В’юн.

— Чому ви думаєте, що ми зможемо завести трактор під водою? Це ж неможливо, — обережно запитав Сашко.

Васька на знак згоди так енергійно захитав головою, аж Боба злякався, що вона обірветься.

— Неможливо — це те, що я з вами розмовляю, — із усмішкою відповів В’юн. — А трактор — це звичайна машина, яку ви здатні перемогти.

— Щось я сумніваюся, — протяжно вимовив Боба.

— Не треба сумніватися, а треба старатися, — мовив В’юн. І додав дуже серйозним голосом: — Від вас залежить життя наших королівств. Якщо Замуляка переможе, то вона й Щуку-Злюку не пожаліє, не те що нас. Пам’ятайте про це.

Сашко гірко зітхнув і відповів:

— Ми будемо старатися.

10. Битва зi Замулякою

Через деякий час команда рятувальників Озера рушила в похід. Попереду плив карасик. Біля нього кілька тритонів зі списами, потім Тритон-Батон. Всередині колони розташувалися Тритон-Батон, Черепаха-Вовтузяка і всюдихід мандрівників. Вуж-Чимдуж плив позаду човна, за ним — загін озброєних тритонів. Жук Плавунець-Хитрунець не займав якогось окремого місця, а постійно кружляв навколо колони. При цьому він дуже смішно настовбурчував свої вусики-антени.

Васька з великим інтересом спостерігав саме за плавунцем, оскільки за іншими спостерігати було нудно. Втім, через деякий час він обурився:

— Мені вже шия болить видивлятися за цим хитруном, і чого ото він так ганяє?

— Заспокойся, навіщо він тобі здався? — ліниво гавкнув Боба.

— Справді, навіщо? — підтримав друга Сашко.

— А раптом він шпигун, — нявкнув Васька, — і спеціально крутиться, аби легше було втекти від нас?

Цей нахабний нявк почули всі мандрівники. Бійці-тритони залишились незворушними, Карасик-Опанасик посміхнувся, а Рак-Мастак гучно ляпнув хвостом. Плавунець-Хитрунець покрутив біля голови лапкою, що дуже обурило Ваську.

— Він ще й дурнем мене виставляє, — остаточно утвердився у своїх підозрах Васька. — Точно шпигуняка щукова.

— Заспокойся, пухнастику, — обізвалась Жабенція, — він наш розвідник. За допомогою своїх антен він обстежує середовище навколо нас значно далі, ніж це можна зробити будь-якими гострими очима. Бандитів-щук він відчує набагато швидше, ніж вони побачать нас. Поки він із нами, ми в безпеці, а кружляє тому, що має з усіх боків відчувати наближення ворогів. Зрозумів?

Якби Васька міг червоніти, то став би схожим на калину, а так він лише опустив очі додолу і муркнув розгублено:

— Ага…

— Класно, — гавкнув Боба, — мені б такі антени. Я б Жучку першим знаходив би.

— Яку Жучку? — в один голос запитали Сашко, Васька і Жабенція.

Тут вже Бобі довелося мінятись кольорами.

— Та так, просто сказав, — зніяковів він.

— Ха, знаю я її, вреднюку, — аж заляскотів Васька. — Це ота симпатичненька руда собацюра, що мене весь час по деревах ганяє?

—  І зовсім вона не собацюра, — огризнувся Боба. — Сам ти кошак злісний.

— Ага, ось ти як! — настовбурчився Васька.

— Увага! — перебила Жабенція кривавий конфлікт. — Плавунець-Хитрунець щось відчув.

І дійсно, Хитрунець застиг на одному місці і напружено вдивлявся в одну точку. За кілька секунд він щось затріскотів по-жучачому. Жабенція уважно його слухала і хитала головою.

— Він відчув кілька зграй щук та окунів, що рухаються разом, — нарешті почала говорити Жабенція. — Здається, вони рухаються туди ж, куди й ми.

— Він може сказати, скільки їх? — стривожено запитав Тритон-Батон.

Жабенція почала щось кумедно стрекотіти до Хитрунця. Той хитнув головою і застрекотів у відповідь.

— Точно сказати не може, але не менше п’ятдесяти, — переклала Жабенція.

— Ми не прорвемося, — похмуро сказав Карасик-Опанасик, Тритон-Батон ствердно хитнув головою. Запала неприємна тиша.

— Може, вони просто так собі гуляють, — з надією муркнув Васька.

— Ага, — відповів Опанасик, — у найбезрибнішому місці озера. Там же нікого і нічого немає, крім того трактора.

— Мабуть, їх хтось попередив про нашу подорож, — зауважив Сашко.

— Знову ви про шпигунів починаєте? — невдоволено рикнув Тритон-Батон.

Цієї миті роздалось різке сичання. Сашко і Боба здригнулись, а Васька за звичаєм гримнувся зі стільчика. Проте шаленіти не було причини — це в розмову втрутився Вуж-Чимдуж. І знову в ролі перекладача виступила Жабенція, правда, при цьому вона стала блідо-зеленою і намагалась не дивитися на вужа.

— А я чув, що вужі жаб їдять, — співчутливо прошепотів Васька, поки Жабенція вела перемовини.

— Це добрий вуж, він лише котярами харчується, — «заспокоїв» його Боба.

—  І від собаки не відмовиться, особливо такого вгодованого, — огризнувся Васька, відтягнувши шерсть на загривку Боби.

Нарешті Вуж-Чимдуж замовк і Жабенція переклала:

— Пан Чимдуж пропонує обдурити бандитів, — слово «пан» вона вимовила з великою повагою. — Для цього нам необхідно розділитись. Ватага озброєних тритонів хай попливе до трактора навпростець, а всі інші звернуть у бік, підпливуть звідти та спробують завести трактор.

— Мої воїни не знають дороги, — озвався Тритон-Батон.

— Карасик-Опанасик зможе їм пояснити, — відповів Сашко. — Я думаю, що це дуже непоганий план. Хоча я все-таки просив би відправити одного тритончика за підмогою.

Тритон-Батон погодився із цією пропозицією. Він вибрав найпрудкішого воїна і наказав щосили пливти до В’юна Чотирнадцятого. Решта воїнів-тритонів уважно вислухали Опанасика, і зрештою загін тритонів на чолі з Тритоном-Батоном рушив вперед. Карасик-Опанасик, Рак-Мастак, Черепаха-Вовтузяка, Жабенція, Вуж-Чимдуж та екіпаж «Пройдисвіта» повернули ліворуч. Плавунець-Хитрунець продовжував пливти попереду, петляючи довкола друзів. Здавалось, його вусики-антени аж тремтять від напруги.

Мандрівники пливли в повній тиші. Вода ставала все чорнішою і бруднішою.

— До трактора залишилось зовсім трохи, — повідомив Карасик-Опанасик.

Плавунець-Хитрунець раптом щось схвильовано пробулькав Жабенції. Вона негайно повідомила друзям:

— Загін Тритона-Батона почав бій зі Щукою-Злюкою та її бандитами.

— Мамко-кицько, — заскиглив Васька. — Здається мені, що він довго не протримається.

— Помовч, — гавкнув Боба. — Це й дурню зрозуміло.

— Швидше, швидше друзі, — вигукнув Опанасик, і мандрівники буквально стрибнули вперед.

Стало зовсім темно, та невдовзі екіпаж «Пройдисвіта» помітив чорний силует, що нагадував великий черевик.

— Скажи чесно, — Васька штовхнув Бобу в бік, — ти точно думаєш, що ця калоша кудись може їхати?

—  Ііу, їздила вона ж колись, — невдоволено буркнув Боба, який також здавався дещо розгубленим.

— Годі базікати, — озвався Сашко, — і так на душі млосно. Опанасику, який у нас план?

— План простий, — сказав захеканий Опанасик, — ми готуємо трактор, а ви чавите Замуляку. Тільки швидше, я вас прошу. Тритончика дуже шкода, чує моє серце, ось-ось Щука-Злюка прорве його заслін, а там і нам буде непереливки.

— Та що ж робити з цією калошею? — розпачливо нявкнув Васька, вдивляючись в те, що друзі називали трактором.

— Плавунець-Хитрунець, швиденько ставай і пильнуй Злюку, — тим часом командував Опанасик. Жук махнув лапкою і нашорошив свої антени.

— Вовтузяко, покажи клас! Розжени шмарклі Замуляки, — звернувся до черепахи Опанасик. Та у відповідь посміхнулась (від посмішки на її зміїному обличчі у Васьки хвіст умить розпушився) і з розгону вліпилася у бік «калоші»-трактора.

Друзі одразу зрозуміли, чому її називають вовтузякою, Вона справді вовтузилась на тракторі і таким чином очищала його, здіймаючи мул на всі боки. За кілька хвилин друзі навіть помітили, що колись трактор був червоного кольору. Правда, все навкруги тепер було заляпано грязюкою.

— Добре, що ми в «Пройдисвіті», — муркнув Васька, — інакше довелося б до лисого стригтись, аби мулу позбавитись.

— Чимдуж, тепер твоя робота, — гукнув Карасик-Опанасик, випльовуючи мул з рота. Сам він був повністю чорний, лише очі блищали та плавники залишились світлими.

— Ти карасів-негрів бачив? — поцікавився Васька у Боби.

— Ти краще дивись, що Чимдуж робить, — гавкнув у відповідь Боба.

Вуж-Чимдуж заліз у невелику шпарину в кабіні трактора і хвостом намагався відкрити дверцята. При цьому він згортався у вузлики, вісімки, квадрати, страшенно роздувався (Васька аж очі прикрив із переляку), але ручка дверей і не думала піддаватись.

— Що робити, — розпачливо крикнув Карасик-Опанасик, — зараз нас щуки зжеруть!

— Попроси, щоб він прив’язався до ручки дверей, — рішуче промовив Сашко, — а потім ми його потягнемо.

— Ти хотів сказати, розірвемо, — мугикнув Боба.

— А що, є якісь інші пропозиції? — звернувся до присутніх Сашко.

Опанасик почав щось обережно говорити вужу, той енергійно захитав головою і заметляв хвостом зробив вузлик на ручці дверей. Потім він знову через шпарину виповз назовні і кинувся до «Пройдисвіта». Сашко скерував всюдихід на нього. Вуж обмотався навколо всюдихода, його голова опинилася біля Васьки і підморгнула оком. Васька від такого вияву дружби перебіг в інший бік всюдихода.

— Ну, тримайся, друже-вуже, — прошепотів Сашко і обережно почав рухати всюдихід.

Тіло Чимдужа натягнулося струною. «Пройдисвіт» зупинився і силувався рушити далі. Почувся хрускіт, і всіх охопив жах, коли зрозуміли, що це хрускотять кістки Чимдужа. По склу всюдихода скотилася сльоза, яку вуж не зміг стримати. Васька заплющив очі, Сашко, здається, закам’янів від напруги. І тут тріснуло! «Пройдисвіт» різко рвонув уперед, Васька з Бобою влипли в задню стінку всюдихода. Сашко лише кінчиками пальців зумів зачепитися за кермо. Підтягнувшись, він різко натис на гальма. Тепер Васька з Бобою влипли в переднє скло і мовчки сповзали на підлогу. Запала тиша.

— Ну, хто дивитиметься назад? — похмуро запитав Сашко.

— Не я, — озвався Васька. — Я і звичайних вужів боюся, не те що пошматованих на ганчір’я.

— Я також боюсь, — буркнув Боба.

Тут пролунав стукіт в обшивку «Пройдисвіта». Троє друзів здригнулися і повільно, з острахом повернулись на гуркіт. Через скло їм посміхався Вуж-Чимдуж.

— Ура! — закричали друзі і кинулися до нього, забувши, що їх відділяє скло.

Поряд з Чимдужем посміхався Карасик-Опанасик.

— Скло поб’єте, рятувальнички, — лукаво сказав карасик, — краще лізьте в кабіну.

Тільки тепер друзі помітили, що кабіна трактора відчинена, і в ній господарює Рак-Мастак. Біля нього нетерпляче плавала Жабенція і лапкою запрошувала друзів до себе.

Тут Плавунець-Хитрунець із неймовірною швидкістю підлетів до Жабенції і щось проторохтів як з кулемета. Жабенція почала втрачати колір, а потім зовсім зблідла…

— Що робити! — нарешті вигукнула вона. — До нас наближається зграя щук та окунів.

Ворогів ще було не видно, та Опанасик озирнувся по боках і розпачливо промовив:

— Нам кінець… І королівствам теж.

— Е, ні, ми ще повпираємося, — озвався Сашко. — Слухай мою команду: всі в кабіну!

Коли небезпека поряд, то всі робляться слухняними, тож повторювати двічі не довелося. Черепаха-Вовтузяка, Вуж-Чимдуж, Карасик-Опанасик та «Пройдисвіт» прожогом кинулися в кабіну трактора, досить простору, аби всі спокійно в ній помістились. Останнім заплив Жук-Плавунець, ледь встиг: до трактора стрімко наближались величезні рибини з вищиреними пащами.

— Вуже-братику! — закричав Сашко. Від його крику Васька з Бобою але підскочили. Та і вуж все зрозумів без перекладу. Він блискавкою метнувся до дверцят кабіни, зав’язав хвіст у вузлик на ручці і щосили потягнув двері на себе. Вони зачинились так швидко, що щуки та окуняки не встигли загальмувати і з усього маху врізались пиками в скло дверей. Скло пішло тріщинами, але не розбилось. Більше того, воно надійно стерло нахабні посмішки у нападників.

— Мамко-кицько! Ну і пики! Ну і зубиська! — вигукнув нажаханий Васька.

— Скоро ти, котяро, із цими зубками познайомишся впритул, — загримкотіло знадвору.

Виявилося, що це гримкотів найбільший окунь, на голові якого була величезна кількість шрамів.

— Сам Окуняк-Вовкулак навідався, — знічено сказав Опанасик, — кепські наші справи. Добре, що хоч у кабіні сидимо.

— Ще ми побачимо, у кого це кепські справи, — одізвався Сашко.

— Справді, чого це ми рознюнялись, — квакнула Жабенція. — Давай-но, Сашко, заводь цю машинерію.

— Зараз я пригадаю, як це робить дід Микола. Але що там пригадувати. Жабенціє, перекладай всім мої команди.

Тим часом вороги прибували. Вовкулак разом з кількома величезними щуками радилися про щось. Оте «щось» дуже не подобалося Васьці, і він аж стрибав від нетерпіння почути, коли нарешті запрацює трактор.

— Хай Вуж-Чимдуж натисне на ту кнопку, — звернувся Сашко до Жабенції і показав прожектором на велику кнопку посеред передньої частини кабіни. Жабенція переклала, і вуж хвостом щосили натиснув кнопку. Та вона не піддалася. Тоді на допомогу вужу прийшов Рак-Мастак, який те саме намагався зробити своєю клешнею.

І знову невдача. Друзі в «Пройдисвіті» захвилювалися, Васька з острахом глянув на окунів і щук, які щирили свої зуби за склом кабіни.

— Відійдіть убік, — скомандував Сашко, і навів гармату на кнопку.

— Ти що?! — закричав Опанасик. — Ми ж вибухнемо!

— Не хвилюйся, любий мій карасику, — відповів Сашко. — Зробимо це спеціальним снарядом, без пороху, він лише добре вріже по цій кнопці.

— А якщо ти не поцілиш? — переляканим голосом запитала Жабенція.

— Тоді стережіться, бо шматок заліза відскочить і літатиме кабіною, — промовив Сашко, старанно прицілюючись.

Кіт із псом принишкли на підлозі трактора.

— А в нас ти не поцілиш? — остерігся Васька.

— Не нявчи під руку, — відмахнувся Сашко і вистрелив.

Почувся страшенний гуркіт, і кабіна задрижала — трактор завівся. Кусок заліза таки відскочив, але нікого не зачепив.

— Ну й дива, — зітхнув з полегшенням Сашко. — Щиро кажучи, я й не думав, що трактор може працювати під водою.

— Не дивуйся, у свій час я його удосконалив, всі щілини заліпив і він більше схожий на підводний човен, — відповів Рак-Мастак. — Це вже потім я не зміг сюди приходити, бо з’явилась Замуляка та щуки.

— До речі, про щук, — втрутився Опанасик. — Дивіться, які в них пришелепуваті пики.

Авжеж, вороги навкруг зовсім не чекали такого розвитку подій. Вони збились в купу і з острахом спостерігали за заведеним трактором.

— Так, щоб рухатись, дід Микола натискав педаль газу та тягнув важіль руху, — промовив Сашко. — Тому я займусь важелем, а Чимдуж та Рак-Мастак повинні справитися із педаллю. От тільки куди прямувати?

— Це не питання, — радо квакнула Жабенція. — Нам Плавунець-Хитрунець давно показує, куди треба рухатись.

Сашко «Пройдисвітом» натиснув на важіль руху, Вуж-Чимдуж наліг на педаль газу, і трактор здригнувся, поволі повернувся і зі скреготом посунув уперед. Здійнявся несамовитий мул.

— А де щупаки? — здивовано запитав Васька.

— Де ж ти їх знайдеш тепер, — розсміявся Опанасик, — проти трактора вони не попруть.

Усі пасажири трактора вдивлялися вперед, намагаючись хоч що-небудь розгледіти.

— Це тільки я нічого не бачу, — муркнув Васька, — чи це всі посліпли?

— Плавунець не може осліпнути, — заспокоїв його Опанасик.

— Щось не вірю я йому, — хмуро вимовив Васька.

Плавунець позирнув на Ваську і щось сердито пробулькав. Жабенція переклала:

— Він просить Сашка, щоб той заліпив рота Васьці, і повідомляє, що щуки кинулись вглиб Озера. А Муляка-Замуляка посилає на наш трактор цілі хвилі різної бридоти-грязюки. Плавунець також питає, чи встоїть трактор під таким натиском?

— Встоїть, — переконливо сказав Рак-Мастак. — Він ще не використав і половини своєї потужності. Гарна машина, — додав він і зворушливо поплескав хвостом по підлозі.

— А він що, нашу мову розуміє? — ніяково запитав Васька у Жабенції, з соромом згадавши слова плавунця про заліплення рота.

— На твій писок глянеш — і все без слів зрозуміло, — озвався Боба, — кислий весь час.

Васька знічено замовк. Трактор впевнено рухався до Муляки-Замуляки. Через деякий час мандрівники почули страшезний рик.

— А оце ми вже близько! — радісно застукав хвостом Рак-Мастак. — І газу, газу!

Чимдуж дав газу. Незважаючи на супротив бридоти, трактор рвонув уперед і з розгону вліпився в неймовірну каламуть. Навісне виття позакладало вуха. У Плавунця-Хитрунця вусики-антени аж обм’якли від такого крику.

— Замуляка!!! — панічно заверещав Васька і тицьнув лапою на чудовисько, яке наближалось до «Пройдисвіта». Крізь каламуть виднілась величезна, схожа на восьминога чорно-коричнева істота із потворною рваною пащекою та безжалісними жовтими очиськами. Численні щупальці Муляки-Замуляки безупинно рухались, дико вищали і хижо скалились гнилими зеленими зубами. Екіпаж трактора оторопіло дивився на наближення ворога.

— На таран! — голосним криком сполотнілий Сашко вирвав друзів із моторошного заціпеніння. «Пройдисвіт» сильніше вперся у важіль руху трактора, а Рак-Мастак і ошелешений Вуж-Чимдуж щосили притисли педаль газу.

— Ура! Ква! Дззз! — відчайдушно загорлали Черепаха-Вовтузяка, Жабенція та Плавунець-Хитрунець. Карасик-Опанасик часто-часто залопотів хвостом, а Васька та Боба з настовбурченими загривками вклякли біля Сашка.

Бабах! Кабіну трактора струсонуло від страшенного удару.

— Та вона плюється, нікчема! — обурено занявчав Васька, показуючи на скло кабіни, яке взялось тріщинами. По ньому повільно сповзав чималий шмат бридкої чорно-зеленої твані.

— Де в цій грязюці виховання, — осудливо хитнув головою Боба та відлетів углиб всюдихода через наступний плювок розлюченого чудовиська.

За мить шматки твані почали безперервно гамселити по трактору. Від цієї напасті він трусився й підкидався раз у раз, безпорадно тріщало скло, та жалісно вгиналося залізо кабіни.

— Ще трішки! Тримайтесь! — заволав Сашко, щосили намагаючись утримати «Пройдисвіта» на важелі руху трактора. Черепаха-Вовтузяка для надійності газування бебехнулась на Рака-Мастака, котрий притискав Вужа-Чимдужа до педалі газу. Вуж здавлено крекнув та мовчки вирячив очі. Трактор вперто рухався вперед і майже досяг чудовиська.

Муляка-Замуляка кинула безрезультатне плювання та з пекельним ревищем стрибнула просто на підводний трактор. Потворні щупальця, несамовито звиваючись, моторошно заскреготіли пазурами об залізо та скло. У кабіні стало зовсім темно.

— Ківш запускайте! — закричав Рак-Мастак із-під черепахи.

— Як? — засичала від болю Жабенція, зачепившись в темноті об щось металеве.

Тим часом щупальця Муляки-Замуляки розлючено шарпонули двері кабіни, й ті вітрилом вигнулись назовні. Через щілини почав сочитись смердючий зелений слиз. Чудовисько переможно заревло.

— Маленький важіль! Важіль тягни! — шалено загорлав Карасик-Опанасик. — Ти ж на ньому висиш!

Перелякана Жабенція судомно тріпонулась на залізяці, але та навіть не ворухнулась.

— Пропали… — Васька жалісно шморгнув носом. Аж тут вужиний хвіст зі свистом обплів лапи Жабенції і згріб її додолу.

— Кватуйте!! — нещасна жабка вирішила, що. Муляка-Замуляка пробрався в кабіну — і їй смерть. Вона намертво вчепилася у важіль управління ковшем і потягла його за собою.

Ківш трактора стрімко загуркотів угору та збив із кабіни спантеличену Муляку-Замуляку. Позбавившись спротиву ворога, трактор рвонувся вперед і зненацька вперся у величезний камінь. Сашко ледь втримав «Пройдисвіт» на важелі руху, зате Вовтузяка, Мастак і Чимдуж скотилися із педалі газу на підлогу. Через каламуть виднілась здоровенна каменюка, вкрита бридкими змієподібними водоростями. Це її так люто боронила Муляка-Замуляка.

— Під ним джерело! — Мастак першим отямився від падіння. — Треба зрушити камінь! Давай!

Слова рака потонули у божевільному ревищі. До них скаженими стрибками наближалась страшенно люта Муляка-Замуляка. Жабенція, Рак-Мастак, Вуж-Чимдуж, Черепаха-Вовтузяка і навіть Плавунець-Хитрунець одночасно стрибнули на педаль газу.

— Мамко-кицько! — видихнув Васька, спостерігаючи за відчайдушним польотом потворно вищиреного чудовиська з хижо виставленими страхітливими щупальцями. — Не встигнемо! Кінець!

У цей момент камінь здригнувся і подався під невпинним натиском трактора. Струмінь джерельної води з-під каменя шмагонув змієподібні водорості і щосили вперіщив по Муляці-Замуляці. Жахливий рик чудовиська враз змінився на голосне нещасне скавучання, чиста вода відривала від нього цілі шматки, страховисько тануло на очах. Втративши половину бридких щупалець, зі скаліченою пащекою і розбитим оком, маленька Муляка-Замуляка панічно зникла в темних глибинах Озера.

Запала тиша. За мить сам трактор обмило чистою та свіжою джерельною водою.

— Ура!! — закричав Опанасик. — Перемога! Чисті джерела!

Радості присутніх у кабіні не було меж. Рак-Мастак стукав хвостом, Опанасик як навіжений гасав кабіною, Жабенція на весь голос рахкала, вуж заплітався у вузли й розплітався знову.

— Дивіться, няв, дивіться! — загукав Васька, вказуючи на світлу воду навколо.

На ній радо плавала незліченна армія тритонів та карасів.

— Відкривай двері, — крикнув Сашко черепасі.

Черепаха-Вовтузяка з войовничим гиком ударила панциром по ручці кабіни. Друзі буквально висипались назовні.

Раптом війська почали шикуватись, це прибули володарі всіх озерних країн: В’юн Чотирнадцятий, Тритон-Хитрон та Жаберина Велика. Вони сиділи на величезних мушлях, оздоблених камінням, які тягли на собі чималі равлики. Від цієї величі у Васьки знову зашурхотіла шерсть.

— Від імені королівств Озера, — озвався В’юн Чотирнадцятий, — висловлюю вам вдячність за безстрашне побиття Замуляки!

Військо захоплено завихляло хвостами, аж вода закипіла. В’юн підняв вгору плавник, і галас припинився.

— Завдяки вам, Сашко, Боба і Васька, ми, володарі Озера, зрозуміли, що необхідно створити вічний союз наших королівств. Тільки так ми зможемо перемогти всіляких щук та їхніх посіпак. Сьогодні ми підписали договір про дружбу. Крім того, ми вас титулуємо почесними мешканцями Озера. Віднині будь-яка мирна рибина, тритон чи жаба, зустрівши вас, будуть вам допомагати.

Відтак усі троє правителів підняли вгору лапи (щоправда, у в’юна це був плавник). Вода навколо знову зашуміла, а коли радість трохи вгамувалась, В’юн продовжив:

— А зараз ми запрошуємо вас на наш карнавал чистої води.

Сашко притулив руку до серця, вклонився й урочисто відповів:

— Дякуємо вам, правителі Озера. Ваші слова і ваше запрошення — величезна честь для нас. Але є маленьке «але»… Бабця Соня буде переживати, де ми поділися, а нам не хочеться її хвилювати. Ми обов’язково до вас прийдемо. Можливо, наступного року, на святкування річниці перемоги. А зараз у нас тільки одне прохання — допоможіть нам знайти дорогу додому.

— Ну що ж, — зітхнув В’юн Чотирнадцятий, — шкода, але силувати не будемо. Дякуємо вам ще раз. Додому вас проведе знайомий вам Карасик-Опанасик із загоном Тритона-Батона.

В’юн плеснув хвостом, і перед «Пройдисвітом» з’явилися знайомі тритони, які вишикувались разом із Опанасиком.

Опанасик кивнув хвостом Сашкові, той ще раз прокричав: «Прощавайте!», і «Пройдисвіт» рушив за провідником. Всі присутні з неймовірними почестями проводжали наших друзів. Васьці здалося, що Жабенція навіть плаче, дивлячись на нього. Він так знітився, що ледь не зав’язав вузлом свого хвоста.

Опанасик, напевне, поспішав на карнавал, і тому плив дуже швидко. Цьому всіляко сприяла прозора вода очищеного Озера, і гарний, святковий настрій.

Через деякий час показався знайомий берег. Опанасик визирнув із води подивитись, чи немає на березі диких тварин, які могли б з легкістю проковтнути наших мандрівників.

— Все чисто, — сказав він, — виходьте на берег і швиденько ковтайте збільшувальні пігулки.

«Пройдисвіт» вилетів на пісок. Щоправда, піщинки були більш схожі на каміння. Ще раз озирнулися навколо, дістали подарунок П’явки-Відьм’явки і вийшли нагору.

Не встиг Васька закрити двері «Пройдисвіта», як почувся неймовірний гуркіт і з трав’яного лісу вискочив волохатий динозавр.

— Ой, лишенько! — перелякався Карасик-Опанасик. — Це ж Щуряка-Злодіяка.

Тепер і друзі розгледіли, що то не динозавр, а величезний щур.

— Ковтайте пігулки! — не розгубився Сашко.

Щуряка летів як навіжений. Від стукоту його лап аж вуха позакладало, його очі наливались кров’ю, і голосно капала слина із величезної пащеки. Та враз підлі кулінарні сподівання щура розсипалися, маска радості злетіла з пики, очі вилізли з орбіт, та всі чотири лапи почали шалено гальмувати.

— Няв! — хвацько крикнув Васька і ринувся на Щура, збільшуючись на очах. У того від несподіванки замакітрилося в голові. Він збирався добре пообідати, а тепер сам невідворотно перетворювався на обід.

Боба і Сашко також збільшилися й підтримали товариша:

— Лови його, лови!!!

Щур із диким писком підстрибнув, крутнувся в повітрі й щосили дременув у траву. Васька висів у нього на спині. За мить обидва зникли в заростях, почувся лемент, стогін, тріск, і наразі все стихло…

Через кілька хвилин із трави вийшов Васька із щурячим хвостом у зубах.

— Ти що, вже його з’їв? — здивувався Боба.

Васька сердито глипнув на нього й виплюнув хвоста на пісок. Опанасик, який спостерігав за всім із безпечної відстані, булькнув під воду. Натомість Тритон-Батон виповз на берег до хвоста і обережно його понюхав. Потім, із надією поглянувши на друзів, пірнув у воду.

— Утік, — знічено пояснив Васька. — Встиг залізти в нору. Лише хвоста відірвав.

— Не переживай, — відповів Сашко. — Я чув, що пацюки несмачні.

— А що ж тепер їсти? — похмуро запитав Васька, і тишком зиркнув на карасика, у якого моментально настовбурчились плавники. — Це ж тепер друзі, а друзів не їдять.

— Кинь цю звичку — жерти когось, а хвоста подаруй тритонам, — сказав Боба. — Бачу, він їм подобається.

І справді, тритони, ласо облизуючись, позирали на хвіст. Васька схопив його і жбурнув в Озеро:

— Беріть, будете Щуку-Злюку ним лякати або холодець зробите.

— Карасику-Опанасику, тритончики, друзі, дякуємо вам за все. «Пройдисвіта» ми візьмемо із собою, а ви бережіть своє Озеро, — Сашко схвильовано помахав рукою тритонам та карасику.

— Це вам спасибі. Приходьте на наступний карнавал, — Опанасик з тритонами високо вистрибнули з води і, як справжнісінькі дельфіни, попливли на своє свято.

— …Сашко! — почулось здалеку. Це бабця Соня шукала свого онука. Сашко хутко поклав в кишеню «Пройдисвіта» із піщинкою гіперпростору, чарівні пігулки, зібрав свою вудку, і мандрівники швиденько рушили додому.

— Не знаєш, чому Злюка залишилась живою? — Васька штурхонув Бобу.

— Щоб карасі не спали, — відповів той і побіг поруч із Сашком.

Оглавление

Волошин С. М Подорож «Пройдисвіта»

  1. Подарунок Карасика-Опанасика

  2. Карасик-Опанасик загубився

  3. Жабенція і компанія

  4. Дорога в Тритонію

  5. Тритон-Батон на сторожі

  6. У палаці Тритона-Хитрона

  7. Битва зі щуками

  8. Дорога в Карасію

  9. У палаці В’юна Чотирнадцятого

  10. Битва зi Замулякою Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg