«Шепіт на вітрі»

Колись дуже давно за бляшаною повіткою, потойбіч від Чорного пня жили собі дід і хлопчик. Діда звали горбань Мик, а хлопчика — Пітер.

Мешкали вони в хижі з деревної кори, у якій було два вікна й димохід. Довкола ріс такий густий ліс, що собаці не було де крутнути хвостом або навіть гавкнути.

У хижі два стільці, стіл і два ліжка — ото й усі меблі. Було там і вогнище, де над вугіллям на ланцюгу висів почорнілий од кіптяви казанок. По стінах на кілках причаїлися вуздечки та сідла. На стіні висіла фотографія вершника на баскому коні. На тому коні сидів сам горбань Мик. Була в хижі й полиця, де стояли лише дві книжки — одна про коней, друга про прекрасних принцес. У кроквах над ліжками жили опосуми, а під підлогою бандикути.

Горбань Мик був найвидатніший у світі вершник. Він міг стояти на коні, який гарцював, лежати на коні, який гарцював, і випити дві склянки чаю, сидячи на коні, коли той гарцював. Він їздив верхи на конях, які стрибали так високо, що можна було черпати капелюхом зірки. Він їздив верхи на конях, які мчали так швидко, що губили своє тавро. Він їздив верхи на білих конях, на чорних конях, на плямистих конях, але жоден з них ніколи не міг його скинути. Їздити верхи навчив Пітера горбань Мик.

У Пітера був білий поні, який басував швидше за вітер. Гарний, як птах, він мчав, мов на крилах. Коли лісами сунули страшні грози, а хмари в шаленому вирі накочувались одна на одну з мечами-блискавицями, Пітер скакав крізь бурю, сягаючи кожного спалаху блискавки. Білий поні закидав голову й іржав назустріч вітрові. Його довгий хвіст і грива маяли, мов стяги, і він ніс Пітера крізь зливу так стрімко, що і кінь, і вершник лишалися сухісінькими. Поні так легко торкався копитами землі, що на своєму шляху в лісі не зачіпав жодної квітки і не збивав навіть крапель, які наче намисто прикрашали кожну травинку.

Одного разу південний вітер закричав:

— Гей, хлопчино на білому поні, що сягає блискавок, зупинись! Хочу тобі щось сказати. — Його голос гуркотів, як грім. Він вийшов із бурі, загорнувся в шати з хмар і сів на колоду. Цей дідуган з довгою сивою бородою, на якій виблискували краплі дощу, мав променисті очі дитини.