«Тюрма»

— Послухайте-но, Протягом всіх п’яти років, що ми тут живемо, пістолет лежав у шухляді нічного столика… Щовечора, роздягаючись, я викладаю туди ключі, гаманець, портсигар, запальничку, чекову книжку й дрібні гроші… Я до того звик бачити пістолет на місці, що навіть уваги на нього не звертав…

— А відсутність його не здивувала б вас?

— Мабуть, ні, — сказав Ален, подумавши. — Кілька разів траплялося, що він забивався в самий куточок…

— Коли ви востаннє бачили дружину?

— З нею щось трапилось?

— Ви снідали разом?

— Ні, я був зайнятий версткою і на ходу з'їв кілька бутербродів.

— А вона не дзвонила вам часом протягом дня?

— Ні.

Ален змушений був подумати, бо Мур-мур часто дзвонила йому.

— А ви їй?

— Удень вона рідко буває вдома. Вона працює. Журналістка і… Але, даруйте, до чого всі ці запитання?

— Хай краще мій шеф скаже вам про це. Чи не будете ви такі ласкаві супроводити мене на набережну Орфевр?

— Ви впевнені, що з моєю дружиною…

— Її не вбито і не поранено.

Так само чемно й несміливо поліцейський попрямував до дверей. Ален, не роздумуючи, пішов за ним.

Вони не стали викликати загайний ліфт, а зійшли сходами, устеленими товстим плюшем. На кожній площадці вікно було прикрашене різноколірними вітражами, за модою, що панувала в 1900 році.

— Гадаю, ваша дружина теж має машину?

— Авжеж. Невеличке авто. Воно стоїть зараз біля будинку.

На порозі обидва стали, не наважуючись виходити під дощ.

— Як ви сюди дісталися?

— На метро.

— А що, коли я вас підвезу?

— Даруйте мені. Тут же ноги ніде простягнути.

Ален гнав за звичкою. В одному місці навіть вискочив на червоне світло.

— Пробачте…

— Нічого. Вуличний рух — не моя справа.

— Заїхати на подвір'я?

— Як хочете.

Інспектор висунувся з вікна й щось сказав двом вартовим.

— Моя дружина тут?

— Мабуть.

Навіщо запитувати людину, яка однаково нічого не відповість? За кілька хвилин він потрапить до комісара, з яким, безперечно, знайомий, бо майже з усіма він не раз зустрічався.

Не спитавши, куди йти, Ален збіг широкими сходами і став на другому поверсі.

— Либонь, тут?

У довгому, погано освітленому коридорі жодної душі. Двері обабіч зачинено. Тільки старий сторож із срібним ланцюжком на шиї і масивною бляхою на грудях сидів за столом, покритим, як більярд, зеленим сукном.