«Язиката Хвеська»

Язиката Хвеська (fb2) - Язиката Хвеська (Фієста) 890K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Андрей Анатольевич Кокотюха

Андрій Кокотюха ЯЗИКАТА ХВЕСЬКА Авантюрно-кримінальна комедія

Серія перша Жіноче тіло

0

На сутулих плечах худого лисого типчика теліпалася фірмова футболка з написом: «Паркувальний сервіс».

Опустивши скло, Немирович втупив у паркувальника погляд з категорії «як ви всі мене дістали». Якійсь час чоловіки мовчки їли один одного очима. Нарешті Немирович не витримав першим:

— Ну?

— Тут паркуватися не можна, — сутулий типчик навіть не нахилився до вікна. Говорив, дивлячись на порушника правил паркування згори вниз. Та відчуваючи від цього помітне задоволення.

— А ось же теж машини стоять, — Немирович спробував вирішити непотрібну їм зараз проблему шляхом мирних переговорів.

Ще раз змірявши презирливим поглядом спочатку старі «Жигулі», потім — одяг одного з мешканців цієї древньої машини, паркувальний типчик зітхнув. Усім своїм виглядом доводячи: ну не розуміють люди, куди заїхали, чиє місце зайняли і про що їм, лохам убогим, тут узагалі намагаються втовкти.

— Нехай стоять, — він вирішив обмежитися цим поясненням, і далі зробив рукою жест, яким зазвичай відганяють набридливих мух. Зітхнув і Немирович.

Йому не хотілося виходити з салону. Тим більше — не хотілося починати доводити цьому нікчемному типчику його, сутулого типчика, неправоту. Та він упізнав цього паркувальника. Та й взагалі — знав усю глибину натури подібних персонажів. Тому, так само зітхнувши, скосив винуватий погляд на колегу за кермом. Передав йому ноутбук, який тримав на колінах і динаміки якого вимкнув, щойно паркувальник наблизився на ту відстань, з котрої цей звук можна було почути. А тоді смикнув за ручку і вийшов із машини, відразу занурившись у липневу спеку.

Правда, в законопаченій зсередини машини сиділося ще гірше. Оперативна необхідність вимагала повної звукоізоляції, і напарники упрівали в салоні «Жигулів» уже другу годину — кондиціонер тут не передбачили. Тому спека за тридцять все ж таки переносилася на свіжому повітрі якось простіше, ніж у задушній машині. Авто перетворилося навіть не на міні-сауну, а на міні-пекарню. Всередині якої, до всього, оперативна необхідність вимагала обходитися без води: як припре сечовий міхур, доведеться або залишити пост, або терпіти, або, як часто роблять професійні снайпери в засідці, дзюрити під себе. Жоден із трьох варіантів не був можливим.

Але так само неможливо було допустити, аби просто поруч із об'єктом тебе викрили через якогось недоумка, який уявив себе головним збирачем податків за паркування у радіусі квадратного кілометра вулиці.

Випроставшись і розправивши плечі, Немирович тепер дивився типчику просто в очі.

— Значить, ми теж постоїмо, — промовив він, і перш, ніж паркувальник почав поволі розуміти, з ким має справу, Немирович навіть не заговорив, а доповів сутулому: — Так. Юрій Перегуда. Кличка — Скелет. Засуджений на п'ять років за співучасть у збройному пограбуванні. Ходка перша. Попервах видавав себе за крутого, бо пішов у складі організованої злочинної групи. Але коли всі дізналися, що Скелет лише стояв на шухері, та й то втік і сховався в дитячому будиночку на майданчику, всю крутизну з нього збили. Більше того, зловили Скелета, можна сказати, по запаху: у тому дитячому будиночку з ним із переляку одна вонюча біда трапилася. І Скелет погодився тут же здати всіх своїх подільників, тільки б ніхто не дізнався про цю дитячу несподіванку на дитячому майданчику. Через це отримав на суді по самому мінімуму. А звільнився Скелет достроково. Офіційно — за зразкову поведінку. Неофіційно — бо зразково стукав начальнику оперативної частини колонії. Суворого, до речі, режиму. Я знаю, кому належить ось ця територія, — Немирович обвів рукою вулицю. — Цікаво, Скелете, а він, ну, хазяїн усього цього шматка вулиці, знає, кого взяв на роботу в свою структуру? Чого вилупився, Скелет? Йому про твої відвідини колонії суворого, наголошую, режиму точно відомо. Такий факт бірграфії для нього — найкраща характеристика-рекомендація. Цікаво, чи знає він, як саме ти, Скелет, у ту колонію потрапив і чим там займався у вільний від виправних робіт час. Мені треба представлятися?

За час, поки Немирович викладав цю коротку повчальну людську історію, плечі паркувальника піднялися, опинившись на одному рівні з маківкою. Ось так у нього відбувався процес, визначений поняттям «втягнути голову в плечі».

— Ми можемо тут стояти, Скелет? — поцікавився Немирович.

Той кивнув.

— Я відповіді не почув.

— Можете…

— Я знав це від самого початку. Тому і припаркувався саме тут. Радий, що тепер і ти, Скелет, це знаєш. Іди, он ще машина під'їхала. Така, як треба. Побрязкай біля неї своїми кістками. Там тобі за паркування заплатять.

Скелет кивнув і, не піднімаючи голови, почовгав геть.

А Немирович повернувся в салон. Вмостившись на сидінні, знову підняв скло. Колега передав йому ноутбук, звук знову ввімкнули.

На моніторі увесь цей час бігала хвиляста лінія, яка сторонньому оку виглядала схожою на кардіограму серця. Тільки в машині сиділи не лікарі-кардіологи.

У задушному салоні знову почувся чоловічий голос:

— … вже коли після всього приїхали до мене, вона каже: «Давай у песика і сучку пограємо». Прикинь — у песика і сучку? Я такого ще не бачив, скільки живу і кобил запрягаю…

— А я такого ще не чув, — прокоментував Данченко, напарник Немировича.

— Що там уже було? — поцікавився той.

— Хрін його зна… Контора ж, — Данченко легенько стукнув по ноутбуку пучками пальців, — пише. Потім прокрутимо наново, хлопці у відділі обіржуться. Я не про це: ще не чув ніколи, аби мужик мужику про свої сексуальні пригоди з бабою сорок шосту хвилину без перерви триндів. Наш об'єкт так що, слухає і того… лисого свого ганяє? Не перебив же ні разу.

— … коротше, фантазія в неї, Сьомо, охріненна! Відразу видно — артисткою була…

— Я б, знаєш, ще трохи — і сам почав би цю артистку шукати, — зітхнув Данченко.

— Спочатку, каже, буде стриптиз. Такий, як Кім Бесінджер робила. Знаєш, Сьомо, хто така Кім Бесінджер? Я коли на п'ятому курсі вчився, як раз відеосалони в моду ввійшли. Це коли в тебе є відак, кінці в комітеті комсомолу, який здасть в оренду якусь «ленінську кімнату» в якійсь общазі, кінці на ринку, де заграничні фільми переписують, вже на російську мову гугнявим голосом дубльовані, і кінці в рекеті, який тебе не чіпає, за те, що ти в «ленінській кімнаті» гуртожитку, який на їхній території стоїть, крутиш студентам і солдатам з найближчої військової частини американські бойовики і кіна про секс за один радянський рубель із рила…

Напарники перезирнулися. Вони обоє пам'ятали ті часи, але так і не могли зрозуміти, чому один чоловік без перерви розповідає іншому про свої вчорашні сексуальні пригоди з молодою дружиною неназваної жодного разу третьої особи, перемежаючи докладний опис інтимних позицій різноманітними, абсолютно позбавленими логіки монологами. А інший, банкір Семен Котовський, той, чиї телефонні розмови оперативники управління по боротьбі з організованою злочинністю прослуховували, насилу вибивши для цього спеціальну техніку, жодного разу не перебив співбесідника, уважно слухаючи.

— Якщо це секс по телефону, то, їй-Богу, збочений, — прокоментував Данченко.

— Ага. Я не вірю, що двоє живих людей можуть один із одним таке робити, — в тон йому відповів Немирович.

— А я не вірю, що мужик мужику може скоро як годину триндіти про це по мобільному телефону.

— Якщо для нього такій яскравий сексуальний фестиваль уперше в житті — може, — авторитетно заявив Немирович, чия дружина не підозрювала навіть про третину згаданих у підслуханій і старанно записаній розповіді витинанок.

— … фільм як раз такий був, дуже модний у салонах. «Дев'ять з половиною тижнів називається». Мікі Рурк там Кім Бесінджер спочатку червоним перцем годував, а потім, ги-ги, іншим перцем. Теж червоним, ги-ги… Ну, і там знаменита сцена була, коли вона роздягається під Джо Кокера. Знаєш Джо Кокера, Сьома?

— Я знаю, — буркнув Данченко. — У барі, знаєш, є там один бар, у центрі, за стійкою працює. Бармен, інформатор мій, на Джо Кокера відгукується. Музичне училище колись закінчив, по класу барабана.

— Чого саме барабана? — запитав Немирович, аби підтримати розмову.

— Батько в нього — професор консерваторії. Хотів, аби донька музичну освіту отримала. А народився син. Татові бажання не помінялися, ну син і став барабанщиком. Потім якось барабани вкрав, хотів продати, попався, ну і став професійним стукачем.

— В принципі, за освітою людина працює, — погодився Немирович. — Коли вже вони про песика і сучку почнуть? Бо про відеосалони і Джо Кокера дістало вже. Цікаво, самого Котовського це триндіння ще не задовбало?

Самого Котовського це триндіння ще не задовбало.

Може, банкірові справді набридла б уся ця телефонна сповідь. Може, навпаки, він би отримував від таких історій якесь незрозуміле пересічній людині задоволення, пускаючи слину. Тільки весь фокус був у тому, що банкір Семен Котовський її не слухав.

Як і домовлено з товаришем, котрий був у курсі всіх справ, той подзвонив на безлімітний телефон банкіра зі свого телефону, розмови з якого теж не обмежувалися в часі. Про те, що за ним віднедавна пильно стежать правоохоронці, Котовський навіть не підозрював, а знав напевне. Так само він не мав жодних сумнівів, що вони прослуховують його офісний, домашній та мобільний телефони.

Через те, відповівши на дзвінок товариша, банкір просто поклав телефон на шкіряний диван у своєму робочому кабінеті. А сам тим часом запнув жалюзі на вікнах. Узяв інший мобільник, зовсім дешевий, куплений секретаркою за його завданням сьогодні вранці. І поки працівники зовнішнього спостереження насолоджувалися позбавленим жодного змісту монологом, який, безперечно, чули і записували, Котовський відійшов у куток, набрав знайомий номер і привітався.

У відповідь так само почув привітання, сухе та ділове.

— Цей телефон випадковий. Коли ми поговоримо, я його викину.

— Аналогічно, — відповів співбесідник. — Але, Семене, давай не довіряти випадковим телефонам абсолютно всі секрети. Коротко і по суті. Скільки лимонів треба?

— Для початку — один кілограм. Якщо все піде добре — поставку повторимо і подвоїмо. Коли готувати?

— Як усе буде добре — три тижні. Все буде погано — місяць. Хто привезе? Поставка серйозна.

— Без імен.

— Згоден. Але — той самий експедитор?

— Так.

— Де?

— А ось тут я пропоную всіх натягнути, — промовив співбесідник, задоволений своєю хитромудрістю. — У кіно показують і в книжках пишуть: подібні речі робляться на міських околицях, у лісах, на звалищах чи біля недобудованих будинків. Тим більше, що наші маленькі друзі підозрюють про вантаж і експедитора. Значить, пастимуть в першу чергу традиційні місця зустрічей. А ми зробимо навпаки: нахабно передамо вантаж у самому центрі міста. З місцем я саме визначаюся, часу в нас поки що досить.

Запала коротка мовчанка — Котовський переварював інформацію.

— Це справді буде нахабство, — промовив нарешті він.

— На цьому і виграємо. Все, до дзвінка.

— До дзвінка. За такою ж схемою.

Роз'єднавшись, банкір тут же набрав ще один номер.

— Ну? — запитав коротко.

— Все в порядку. Як і було задумано, — почулося у відповідь. — Скелет підійшов до «Жигуля», його звідти нагнали. Скелет не знав, що ми почепили йому мікрофона. Тому я тут особисто послухав його розмову з ментами. Ті перці в машині його впізнали і, до речі, я сам дізнався про Скелета багато цікавого. На основі почутого я б його звільнив, із «вовчим квитком».

— Твої проблеми.

— І звільню! Буду я ще тримати на роботі серунів, які ховаються для таких справ по дитячим будиночкам біля пісочниць!

— Звільняй, — кадрові питання співбесідника Котовського не обходили, він ще свої не всі до кінця вирішив. — Значить, мене таки пасуть сьогодні?

— І пасуть, і слухають. Думають, придурки, що їхні подерті «Жигулі» не кидаються в очі на стоянці поруч із вашим офісом.

— Ясно, вони ж стандартами мислять, — погодився Котовський, подумки похваливши свого партнера за далекоглядність: міліція справді йде по шаблону, тому переграти її — запросто. Добре, я поїхав.

Завершивши розмову і взагалі вимкнувши цей телефон, Котовський поклав його в кишеню піджака. Потім глянув на телефон, який далі лежав на шкірі дивану, в очах майнула зацікавленість. Обережно, ніби сапер — міну, банкір узяв трубку, приклав до вуха.

— …ну, а потім вона каже: правила такі. Ти песик, а я…

— Добре, песику, потім договориш, — перервав його банкір, хоча йому насправді було цікаво послухати, якими ж байками товариш розважав увесь цей час ментів у «Жигулях». — У мене зустріч зараз, звиняй, я виходжу.

— Він виходить, — коротко доповів Данченко по рації і з сумом подивися на монітор портативного комп'ютера, на якому завмерла крива зупиненої розмови. — На самому цікавому місці, бляха-муха!

— Нічого. Звідки дзвонили, зафіксували? — діловито запитав Немирович.

— Не просто зафіксували — вистачило часу навіть встановити абонента. Маркус Марк Йосипович, власник…

— Та всі знають, хто такий Маркус! — відмахнувся Немирович. — Ніколи б не подумав, що він оце таке виробляє з дружинами близьких друзів. Такий наче солідний дядько, донька в ізраїльській армії служить. Думаєш, це може бути компрою на шановного Марка Йосиповича?

Данченко похитав головою.

— Я тобі розкажу, як у молодості товк оту саму Кім Бесінджер, яка приїздила в Київ інкогніто. Й попалася мені п'яна, коли я ще патрульним ходив після школи міліції. За пару пістонів я її відпустив.

— Що, правда? — Немирович глянув на напарника з повагою.

— Сон мені такий снився, — клацнув язиком Данченко. — Ось і Маркус наш в разі чого скаже: сон Котовському розказував.

Раптом він напружився, ввімкнув рацію.

— Так, увага, приймайте вантаж, виїхав!

— Приймайте вантаж, виїхав! — почули в машині спостереження і відразу побачили, як джип Семена Котовського вирулив з двору, де знаходився службовий вхід до банку. Саме через ці непримітні з вулиці двері останнім часом любив приходити до свого офісу банкір.

Джип, не порушуючи правил дорожнього руху, вирулив з тихої вулиці, де розташувався банк, на центральну, далі посунув у бік дніпровської набережної. Міліцейська наружка рушила за об'єктом, тримаючись на передбаченій інструкціями відстані. Тим часом паралельним курсом рухалася ще одна оперативна машина — через деякий час вона прийме Котовського в колег поведе далі, поставивши до відома про свій маршрут третю машину.

Так, міняючи один одного, оперативники пасли Семене Котовського вже другий тиждень. Правда, без жодного результату. Але краще не говорити про це Шаленому Майору.

Якійсь час нічого не відбувалося.

— Він зупиняється на набережній, — доповів раптом оперативник, який вів машину. — Виходить.

Джип банкіра зупинився на набережній біля бровки тротуару.

Семен Котовський, як був, у піджаку, вийшов, прогулочним кроком наблизився до парапету, обперся об нього ліктями, дістав з кишені пачку цигарок, закурив. Сонце палило нещадно, та піджака банкір не знімав. У салоні джипу, а також всюди, де він бував по справах, постійно працювали кондиціонери. Йому навіть часом ставало прохолодно.

Провівши байдужим поглядом прогулочний теплохід і заодно згадавши, що через кризу доведеться відкласти покупку нової яхти, як він пообіцяв коханці, минулорічній Міс Чернігів, ще перед цим Новим роком, Котовський докурив до фільтра і жбурнув бичок під ноги.

— Добрий день, — почулося поруч за хвилину.

Здивовано повернувшись, банкір побачив поруч із собою чемного хлопчика років дванадцяти.

— Добрий день, — повторив він.

На жебрака хлопчисько зовсім не схожий. Навпаки — вдягнений акуратно, та й на вигляд — миле домашнє дитя. Сам Семен Котовський теж колись таким був, і лишався позитивним відмінником та переможцем шкільних і республіканських математичних олімпіад, аж поки не зайнявся продажем палених джинсів сільським ковбоям до заводського гуртожитку — страшно подумати! — тридцять п'ять років тому.

— Що?

— Добрий день, — утретє нагадав хлопчина.

— А… Мабуть, так, — погодився банкір.

— Мама казала, що не можна кидати сміття на землю, — хлопчик показав пальцем на недопалок біля черевика Котовського.

— Твоя мама — двірничка? — поцікавився той.

— Чому двірничка? — не зрозумів юний поборник чистих вулиць. — Вона вчителька.

— Тоді вибач, — картинно розвів руками банкір. — Ми колеги, виходить. У мене теж була вчителька. Колись, давно. Я її не слухав, замість уроків джинсами торгував.

— У вас був фірмовий магазин?

— Коли я вчився в школі, синку, ні в кого не було магазинів.

— А де ж ви продавали джинси?

— Запитай краще, де я їх брав, — на цю тему банкір Котовський навіть хотів писати мемуари, уже і писаку знайшов, котрий все це запише на диктофон з його слів і опрацює, а потім подумав — ну його, ще не час. — Чого вона вчителька, мама твоя?

— Математики.

— Ось замість математики я джинсами й торгував. Біжи, вітання мамі.

Проте йти геть хлопчина не поспішав. І банкір нахилився, демонстративно підняв двома пальцями бичок, елегантним щиглем послав його в дніпровську воду. Син математички, очевидно, задоволений своїми успіхами на ниві боротьби за збереження чистоти української столиці, повернувся і з почуттям виконаного обов'язку пішов геть, у бік «МакДональдсу».

Рука банкіра пірнула в кишеню піджака. Слідом за недопалком у Дніпро полетів непотрібний уже дешевий мобільник.

— Він щось витягнув із кишені і кинув у воду! — повідомив оперативник по рації з машини спостереження.

— Що саме? — протріскотіло з динаміка.

— Не знаю, — розгубився оперативник. — Предмет. Я місце запам'ятав, навіть сфотографували тут…

— І що, на те місце водолазів викликати? — роздратовано тріснув динамік. — Передавайте об'єкт другому номеру і дуйте на базу. На сьогодні, думаю, все.

На сьогодні — все.

Зазвичай по робочих справах Котовський їздив на джипі з водієм. Коля Бережний, банкірів водій, шефа прекрасно розумів: частенько зустрічі та переговори відбувалися під акомпанемент віскі, коньяку, джину та інших дорогих алкогольних напоїв. Сідати за кермо датим після недавно введених нових штрафів не ризикувала навіть персона зі статусом Котовського.

По-перше, як пояснив сам шеф, тепер, як і раніше, можна було заткнути даїшника купюрою і їхати далі, не затримуючись більше хвилини біля жодного з постів. Проте апетити патрульних зросли в кілька разів, і шеф, людина з вищою економічною освітою, на звичайному калькуляторі елементарно порахував: він може потроїти суму хабара без особливих фінансових втрат для себе. Тільки даїшникам це вийде занадто жирно: адже нічого більшого, ніж робили до ведення підвищених штрафів, вони далі не роблять. Банкір просто не хотів платити більше за ту саму послугу.

По-друге, водій Коля знав — шефа вже давненько пасуть. Тому прекрасно розумів його небажання давати міліції зайвий привід затримувати себе.

Через те шеф використовував транспорт під настрій. Міг викликати машину до себе під будинок. Міг приїхати до офісу на своїй, а там пересісти на джип, а потім, під кінець дня — навпаки. А якщо таки доведеться десь ковтнути чогось міцного, лишав своє авто на паркові і запрягав Колю на цілу ніч: якщо шеф протягом дня підпивав, його під вечір тягнуло кудись на гулі.

Цього спекотного дня Котовський обійшовся без алкоголю, тож пересів на свою машину, наказав Колі помити джип, хоча той виявився під вечір лише трошки запорошеним, і поїхав. Бережний же лишився драїти машину.

За цим зайняттям його і застав Шалений Майор.

Але спочатку з'явився не він.

З двох боків, наче тіні ворогів у американських коміксах, на Колю насунулися Немирович із Данченком, зі знанням справи взяли водія в «коробочку», легко скрутили йому руки і поклали обличчям униз на капот щойно помитого, вологого ще хазяйського джипу. Ані оперативники, ані сам Коля не випустили при цьому ані пари з вуст. Хіба Бережний зойкнув — надто сильно викрутив йому Немирович ліву руку.

А потім з-за машини, тримаючи руки в кишенях джинсів, із неквапністю фатуму виступив майор міліції Петро Швидкий, якого навіть ненароджені діти всіх кримінальних злочинців світу будуть знати як Шаленого Майора. Бо коли цей затятий і фанатичний борець зі світовим злом помре, як належить усім смертним, покоління злочинців передаватимуть одне одному легенду про того, хто народився для боротьби з безсмертною мафією і помер, так і не подолавши її. Проте шкоди за свого життя таки завдав багато, хоча й супергероєм не був — лише простим смертним міліцейським майором.

Свого начальника Немирович і Данченко зрозуміли з півслова: швиденько випростали полоненого і поставили його перед майором. Виплюнувши недокурену цигарку Колі під ноги, Швидкий витяг руки з кишень, схрестив їх на грудях, почав хитатися з п'ятки на носок. Палкий прихильник каналу «Animal Planet», Коля Бережний знав: так кобра готується до смертельної атаки.

— Ти як себе поводиш? — запитав майор тоном, який не віщував нічого хорошого.

— А як я себе поводжу? — Коля не придурювався — він справді не розумів, чим прогнівив Шаленого Майора.

— Ти себе неправильно ведеш, Коля, — пояснив той. — А з нас двох тільки я маю право поводитися неправильно. І я повівся неправильно, Миколо. Через мою неправильну поведінку ти поки гуляєш на волі. Не буває так, аби двоє дорослих людей могли безкарно поводити себе неправильно. Я правий, Миколо? Не чую тебе!

Швидкий гаркнув так, що мимоволі здригнулися Немирович із Данченком, хоча обоє прекрасно знали свого начальника та його манеру боротися зі світовою злочинністю.

— Я не…, — почав був Бережний.

— А я — так! — перебив його Шалений Майор. — Спочатку ти подаєш громадянину Китаю пістолет із пластмасовими кулями, якими він стріляє в око громадянину Камбоджі на базарі під мостом на Шулявці. Громадянин Камбоджі позбавився ока, але громадянин Китаю після цього має зуб на продавця зброї. Він думав, Миколо, що ти продаєш йому бойовий пістолет. З бойовими, Миколо, патронами. Бо жовтий чоловік хотів не поранити, а застрелити чорного чоловіка. Міліція закриває очі на твою незаконну торгівлю зброєю лише тому, що я з усіх сил переконую, кого треба: Микола Бережний, водій Семена Котовського — мій агент. І зливає про свого шефа потрібну інформацію. Бо Семен Котовський, у свою чергу, знаходиться в оперативній розробці управління боротьби з організованою злочинністю. І я, Миколо, довів усім, кому треба це доводити: мати особистого шофера Котовського своїм агентом — це круто, це дуже важливо. Хоча посадити тебе за незаконну торгівлю зброєю — теж круто. Але ми закриваємо на це очі. А ти?

— Що — я? — бовкнув Коля, аби зовсім не мовчати.

— Нічого ти! — Шалений Майор підійшов до нього впритул. — Реально — нічого! Ти возив сьогодні шефа до набережної, він виходив із машини, викинув щось у річку — і я не знаю, що саме! Ти за кого нас тут усіх маєш, Миколо? Може, тобі взагалі здається, що ти нас тут усіх маєш?

Замахнувшись, Швидкий не сильно, швидше для профілактики, буцнув водія міцним кулаком у живіт. Той заскавчав. Йому не було аж надто боляче, проте, маючи справу з Шаленим Майором досить тривалий час, Бережний уже знав: тому подобається, коли його бояться.

— Все зрозумів, Миколо?

Той мовчки кивнув.

— А я не все, — раптом зітхнув Швидкий. — Не розумію я, Миколо, на якого хріна ти зв'язався з китайцями і продав їм отой пістолет за двісті баксів? Тобі що, шеф мало платить? Сказав би йому, не посоромився б. А так маєш проблеми. До речі, ти ще можеш поговорити з ним про підвишку. Поки я його не посадив.

— Я його посаджу, — затято повторив майор Швидкий.

Аби показати всю невідворотність покарання, яке так чи інакше понесе світове зло в особі банкіра Котовського, він роздушив недопалок об дно попільнички з такою силою, що скло попільниці перетнула тоненька тріщина.

— Знаєш, скільки в мене ось таких попільничок, які ти, Петя, переміг у боротьбі з організованою злочинністю? — поцікавився Павло Шалига, теж майор, ровесник Швидкого і такий самий борець зі злочинністю.

Тільки, на відміну від свого колеги, боровся Шалига з нею пасивно, швидше виконуючи свою роботу, ніж рятуючи світ. Ні, він не збирався йти з карного розшуку, хотів дотягнути до законної пенсії, до якої лишилося не та уже багато, отримати грамоту і належний кожному офіцерові міліції, якого почесно проводжають на пенсію, наручний годинник, після чого поспати вдома якій-небудь тиждень, а потім… На «потім» Павло Шалига вже мав нормальну пропозицію від нормального бізнесмена, який чомусь не збирався розорятися в часи, коли всі тільки й говорять, що про фінансову скруту. І він, Павло Шалига, зі своїм на той час двадцятип'ятирічним досвідом роботи в карному розшуку, цілком зможе забезпечити бізнесменові належну охорону його бізнесу.

Петрові Швидкому він цього не казав. Все одно сам дізнається, вони разом нап'ються на його, Шалиги, першу зарплату, Швидкий назве колишнього колегу ланцюговим псом олігархічного криміналу, після чого… Краще не думати, як почне діяти затятий борець зі світовим злом після цього.

Тому Шалига налив ще по одній.

— А я його все одно дістану! — вів своє Швидкий, грюкнувши кулаком по столу.

На кухню зазирнула звикла до візитів Шаленого Майора дружина Шалиги — вона теж не могла дочекатися, коли її чоловік нарешті вийде у відставку і почне працювати на серйозного бізнесмена, а не на несерйозну державу.

— Знову бандитів ловиш, Петя? Тихіше лови, бо там «Ментівські війни», серіал такий. Три.

— Кого — три? — не зрозумів Швидкий.

— «Ментівські війни», кажу, три. Ну, три, три, дійшло? Як «Міцний горішок»: один, два, три, чотири. Ти телевізор взагалі не дивишся?

Тамара, перша і єдина дружина начальника відділу карного розшуку майора Павла Шалиги, пишалася тим, що по телевізору дивиться лише фільми та серіали про успіхи російських та американських правоохоронців. А також — правоохоронців інших країн, в яких знімають кіно про успіхи тамтешніх правоохоронців.

Поки Шалений Майор переварював отриману інформацію, жінка повернулася до свого серіалу, щільніше прикривши двері на кухню. Скориставшись тимчасовим спокоєм, Шалига налив ще по одній.

— Може хоч скажеш, як ти збираєшся закрутити йому хобот?

Коли треба було говорити про методи позбавленої будь-яких компромісів боротьби з організованою злочинністю, майор Швидкий ставав на диво спокійний. Навіть припиняв трощити попільниці, бити посуд та ламати меблі.

— Дістану. Є, Пашо, оперативна інформація: дуже скоро відбудеться спроба відмити через банк Котовського здоровенну суму, отриману наркоторгівцями від торгівлі, сам розумієш, наркотиками. Для цього один спеціальний кур'єр передасть іншому спеціальному кур'єру крупну суму готівкою. Може — мільйон. Баксів, сам розумієш. Може — два. Не суть, — Швидкий відсунув пальцем наповнену чарку. — Потім це бабло легалізують і розкидають по різним рахункам у певні банки. Схему пояснювати тобі довго, ти ж не маєш справу з сучасною злочинністю…

— Ага, — погодився Шалига. — Я більше по вбивцях-маніяках. Я несучасний мент, Петя.

— Ти головне зрозумій: мені треба вичислити місце передачі цих грошей.

— Мільйона? — уточнив Шалига.

— Може, двох, — знизав плечима Швидкий. — Для цього я зараз і закрутив оперативну комбінацію. І не одну, Пашо. Ти знаєш, що таке оперативна комбінація?

— Знаю. Особливо одна є, хороша. З трьох пальців, хіба ні?

Майор міліції Павло Шалига скрутив майору міліції Петрові Швидкому дулю.

— Чого ти мені дулі крутиш? — здивувався той.

— Це — типовий результат більшості оперативних комбінацій у нашому ментівському житті, — філософські зазначив Шалига і поспішив заспокоїти товариша: — Тому давай, Петя, за те, аби і в нашому житті траплялися винятки.

1

У окремому кабінеті затишного заміського ресторану того вечора теж наливали і випивали.

Тільки привід, який зібрав купу народу довкола наперед замовленого столика, був набагато радіснішим, можна навіть сказати — святковішим, ніж у двох битих життям міліцейських майорів.

Керував пістрявою галасливою компанією високий молодик у окулярах а-ля Джон Леннон, хоча з легендарним «бітлом» у нього не було нічого спільного. Навпаки, він послідовно критикував легендарного музиканта. Зокрема, часто говорив: «Бітлз» розпалися, бо Леннон втратив свою ідентичність, взявши після весілля з Йоко друге ім'я, ставши Джоном Оно Ленноном. Тоді як новоспечена дружина «бітла» так не вчинила, не ставши, в свою чергу, Йоко Джоном Оно, тому й живе досі. Знаходилися ті, хто з ним погоджувався…

Цю та інші свої думки, названі «думками проти течії», молодик у круглих окулярах сідлав здебільшого тоді, коли напивався.

Напивався цей достойний молодий чоловік досить часто. Що, по-перше, красномовно свідчило про його вік: не той, у якому відчувається виснаженість організму алкоголем, але й не той, який вимагає від людини його професії наслідувати так званій богемній моді та переходити з алкоголю на наркотики. Відповідно, по-друге, звичка до частого вживання алкогольних напоїв різної міцності, і при цьому — досить пристойний зовнішній вигляд, богемний, але не бомжеський, доводили причетність молодика в круглих окулярах до легіону творчої інтелігенції.

Молодик у круглих окулярах був головним режисером, художнім керівником і навіть одним із провідних акторів незалежного і, як він сам визначав, неакадемічного театру «Виклик». А зараз довкола столу в окремому кабінеті затишного заміського ресторану зібралися майже всі основні актори цього театру.

Плюс журналіст Максим Бойко. Заради якого колектив, власне, тут і забрався.

— Так, я попрошу накапати кожному в свою тару! — закликав він на правах керівника і самопризначеного тамади. — Значить, тепер зробили театральний жест, взяли інструменти в руки і випили ще раз за Макса. Старий, ти навіть не уявляєш собі…

— Слухай, може — ну його? — кволо запитав герой вечора.

— Його — це кого?

— Мене. В смислі, ну мене зовсім… Бо я справді нічого особливого не зробив, і взагалі…

— Взагалі, старий, за такі речі гроші беруть! — перебив його молодик у круглих окулярах. — Тому візьми хоча б свою румку і послухай мої щирі, позбавлені неприродного пафосу слова безмежної вдячності, яку ми всі тут присутні…

— Взагалі, Ксюх, за такі речі гроші беруть!

Погляд, яким пронизала Ірина Бойко свого чоловіка, міг би пропалити в людському тілі дірку, наче описаний письменником Толстим тепловий промінь, випущений з гіперболоїду інженера Гаріна. Але не пропалив: Максим лежав на їхньому подружньому ліжку і чмокав губами у міцному п'яному сні.

Чоловік пообіцяв, що вони сходять у кіно на останній сеанс. Недавно йому стукнуло тридцять, і він, само собою, не міг уже застати тих часів, коли молоді люди проводили романтичні вечори, мацаючи один одного на останньому ряду малого залу заштатного кінотеатру. Не зважаючи при цьому ані на перипетії маркізи Анжеліки на її тернистому шляху в Версаль, ані на акробатичні вправи Зорро в чорній масці, ані на крокодилоподібних мешканців якого-небудь іноземного Острова Чудовиськ. Проте ці благословенні часи пережили його батьки, їх застав навіть максимів старший брат, тому Бойко так розписав Ірині всі переваги романтичного вечора на останньому ряду найближчого до їхнього будинку кінотеатру, що вона не встояла — вирішила саме так відсвяткувати третю річницю їхнього знайомства.

Максимові в більшості випадків вдавалося умовити її на якесь ідіотське безумство. Вона була певна: Бойкові треба працювати рекламщиком і писати тексти, які б рекламували засушених кальмарів, хрусткі кукурудзяні палички чи фасовану тараньку. Ці та інші продукти купували б лише заради рекламних оповідань — Максим розповідав і придумував усе так красиво й складно, що в це хотілося вірити. Ось такий його талант привабив Ірину.

Але чоловік і далі працював рядовим кореспондентом жовтої газети з дурнуватою назвою «Фокус-плюс» і, здається, отримував від роботи моральне задоволення. Бо від тих грошей, які йому платили, діставати матеріальне задоволення нормальна людина не могла. І ця обставина, як не дивно, заспокоювала Ірину: якщо вона досі живе з Максимом, значить, тримає їх разом не матеріальна, а духовна складова шлюбу.

Ірина Бойко працювала секретаркою в офісі середньої паршивості і була впевнена, що не втратить роботу. Вона прекрасно знала — ефектна білявка роботу офісної секретарки не втратить навіть у гірші, ніж тепер, часи. Бо її обличчя — це обличчя офісу.

До офісу, де можна побачити красиву білявку, частіше заходять потенційні клієнти.

— Бог із ним, із кіном, Ксюх, ще сходимо! — заперечила Ірина подрузі, кинула на щасливого п'яного чоловіка черговий лютий погляд, і, тримаючи трубку мобільника біля вуха, вийшла з спальні, говорячи на ходу: — Хоча я вже собі планувала, тільки ну його… Розумієш, тут інше: йому поляну накривали. По-ля-ну! З водкою! Вона чогось коштує. Значить, гроші все одно витрачені. Отже, міг, гадюка така, баблом узяти! Знаєш, скільки такі послуги коштують? Ні, це послуги, Ксюх, послуги!

У праведному гніві Ірина не звернула увагу, як уві сні Максим перевернувся на інший бік. Тіло його в результаті трошки посунулося до краю ліжка.

А тим часом Ірина, виливши душу подрузі Ксені, на кухні поставила чайник на газ і, відчуваючи велику потребу продовжити сповідь, набрала номер подруги Каті. З усіма своїми подружками, яких було не менше десятка, Ірина Бойко мала одного мобільного оператора і могла базікати всередині стільникової мережі безкоштовно. Ну, нехай майже безкоштовно.

— Розумієш, Катюх, — пояснювала вона на десятій хвилині розмови, вимикаючи по ходу плакання в дівчачу жилетку вогонь під чайником і заварюючи собі на ніч зеленого чайку з м'ятою, — коли він про оцей свій подвиг, ну, за який його накачали в кабаку, говорив — у нього очі палали! Чесно тобі скажу, тітко — вони в нього так світяться, коли ми з ним цей-во… Ну, ти розумієш, про що я… Ага! Оргазм у нього від цього діла! Та не від цього, йолки зелені! Від того! Добре, добре, слухай, зараз…

Поки Ірина жалілася подрузі Каті на чоловіка, той, ворочаючись на ліжку, підкотися до краю ще ближче. Сонна посмішка зійшла з губ. Максим тихенько застогнав.

А Ірина, допивши в розмові з подругою Катериною одну чашку чаю, тут же заварила собі ще і набрала номер подруги Тетяни. Виклавши їй за п'ять хвилин те, що переповідала Ксені п'ятнадцять, а Каті, відповідно, десять, вона відразу перейшла до суті справи:

— Тобі, Танюх, усе стане ясно з півслова, бо тебе твій по театрах водить. Значить, познайомився мій Бойко з одними акторами. Початківці, незалежний театр «Виклик». Ага, чула! І з якого приводу? О! Що і треба було довести! Правильно, ставлять вони «Калігулу». Як написано в анонсі, за мотивами класичного фільму, знятого на змовлення журналу «Плейбой» і забороненого в Радянському Союзі. Ти бачила так званий класичний фільм? Я теж не бачила. Тому і вистави провалюються: ніхто з тих, хто готовий сьогодні заплатити за квиток у театр «Виклик», поняття не має, чому це так круто — бути забороненим у Радянському Союзі. Правильно, ми з тобою там народилися, тільки я мало що пригадую. Черги за макаронами, горілкою, цигарками і шкарпетками… Ну, не важливо, головне, Танюх — всі на на Віктюка йдуть. А, ти в курсі. Навіть знаєш, чому йдуть? Казав мені Бойко — його наче у Львові заборонили. Так це не так давно і було, я навіть у газетах читала. Коли Віктюка заборонили, а коли — «Калігулу». Коротше, не в тому справа: Бойко мій вирішив цим «викликам» допомогти, бо вони, Танюх, бач, люди хороші! — Ірина перелила заварений чай у кухоль із написом «ІРА» і, пояснивши свої дії необхідністю зняти нервовий стрес, полізла в шафку по шоколадку, далі підтримуючи розмову: — Правильно, я теж так думаю. Хороша людина — не професія…

Виливши душу третій подрузі, Ірина вирішила прийняти ванну, додавши в воду спеціальну заспокійливу олійку. Таке своєрідне заспокійливе їй презентувала подружка Настя. Взявши баночку і згадавши про ту, хто зробив цей подарунок, Ірина пустила воду, розвела в ній ароматну олійку, а потім тут же, в ванній кімнаті, не стрималася — швидко набрала Настин номер.

У спальні Максим вже зсунувся практично на край ліжка. Поганий сон, який змушував стогнати, здимів, поступившись місцем черговому приємному сновидінню. Губи сплячого знову розтягнулися в широкій посмішці. Він навіть щось пробуркотів, та Ірина все одно не чула — тепер історію уважно слухала на тому боці Настя.

— Читала, кажеш? Так я тобі, подруго, зараз очі на оце прочитане відкрию! Коротше, Бойко в своїй газеті пише статтю. Ту, яку ти читала. Точно: виставу молодого незалежного українського театру «Виклик» заборонив особисто президент України Віктор Ющенко! Мовляв, вистава не відповідає поняттям про українську моральність та духовність! Звичайно, не забороняв! Президенту по фігу! Йому болить Трипільська культура, розбудова козацької столиці і Юля на прем'єрській посаді! Навіть спростування не було: хто серйозно сприймає їхню газетку? Вони ж її самі жовтою називають, хоча народу подобається! Ніхто нічого не спростовував, на це і розрахунок був. Тепер, після подібних статейок, що б хто не сказав — все піде в одну топку: душать, мовляв, свободу творчості різні консерваторі и не признаються, козли! Їхній редактор за скандал взагалі бабусю продасть! І свою, і чужу, Настюх, аби ти не сумнівалася! Там у них інтерв'ю з Білим Чаклуном придумали. Чаклуном, білим. Допомагає в кар'єрному зростанні, бізнесі та особистому житті, ага. Тепер у них у редакції телефон не замовкає, а начальство довольне… Ти теж дзвонила?

Якійсь час Ірина слухала, не бажаючи вірити, що її розумна та розважлива подружка теж могла купитися на статтю про Білого Чаклуна. Не просто клюнути — навіть виконувати всі рекомендації, котрі неіснуючий чаклун давав у вигаданому трьома журналюгами по п'яні інтерв'ю. Далі, без жодного ентузіазму, закінчила свою історію, розказану вже четвертий раз за вечір. Ентузіазму не було, бо, дізнавшись, що Настя купилася на Білого Чаклуна, Ірина вкотре втратила віру в здатність людей мислити розумно. А заодно з тихою радістю переконалася: все ж таки в неї геніальний чоловік, раз люди вірять усьому, що він придумає і видасть за правду.

— Словом, цих калігул відразу на телебачення, в прямий ефір. Запитують про скандал: правда, мовляв, що вас президент заборонив? Ті не відмовляються, уточнюють хіба — сам президент поки що не заперечив цю інформацію, ми, мовляв, не віримо, що він, це можуть бути його клерки, Секретаріат, Комісія з питань захисту моралі… Є в нас така, на неї будь-що валити можна… Коротше, почалося все це десь півроку тому. З того часу у «Виклику» аншлаги, гастролі і заграничні фестивалі! Бабло сиплеться, а мій хоч би сотню зелену взяв! Ага, ось сьогодні на цю сотню і накачали, наче барбоса!

… Вже коли Ірина лежала в ванні з заплющеними очима, писнув телефон, який вона завжди тримала біля себе, де б не була. Глянувши, хто дзвонить, утомленим голосом відповіла:

— Ага, Олю, привіт, сонечко… Хто тобі сказав? Ясно… Про Білого Чаклуна — правда. Тобто, не правда. Ну, правда, що це брехня… Коротше… Сама заплуталася… Ага, і не тільки це… Слухай, я вже не можу з ним… Давно кажу: бери за такі штуки процент від прибутку, ти маєш повне моральне право! А він, Олюнь, знаєш, що заявляє? Я не буду так низько падати!

У спальні Максим Бойко нарешті скотився з ліжка на підлогу.

2

Усю глибину свого падіння Макс відчув, як це завжди буває, вранці.

Спочатку прокинувся на підлозі і не відразу зрозумів, де знаходиться і чому ліжко, на яке він вкладався в тумані, таке велике і таке тверде. Потім, коли прозрів та підкорив Говерлу власного ліжка, не намацав з відповідного боку дружини. Вона розмістилася в великій кімнаті на дивані, а це, як правило, означало не просто «я ображена», а ще гірше — «ти будеш вибачатися». Ага, налякала їжака: для Максима Бойка вибачатися давно стало частиною професійного обов'язку.

Адже тижня не минало, аби він чи хтось із його колег не писав офіційне вибачення за публікацію тих чи інших неперевірених фактів.

Усі, хто робив щоденну газету «Фокус-плюс», від редактора до прибиральниці, знали: газетні матеріали, факти в яких старанно перевірені, мало кого цікавлять. До того ж на нормальну перевірку фактів потрібні, по-хорошому, тижні, як не місяці, а то й взагалі —роки. Чого газета, яка, не зважаючи на фінансові проблеми земної кулі, виходить п'ять разів на тиждень, вперто іменуючись при цьому щоденною, дозволити собі просто не могла.

Тому, написавши, що з зоопарку втекла мавпа, залізла в перше-ліпше прочинене вікно, вкрала хазяйські гроші, а потім намагалася купити собі банан, на чому і була спіймана, «Фокус-плюс» нічим не ризикував. У подібних випадках діяла випробувана роками редакційна політика.

Спочатку автор статті заявляє — мавпа могла не тікати з зоопарку, або, коли точніше, тікати не з зоопарку.

Очевидно, говорив далі автор статті, примат дременув від олігарха, який купив його для забави в свій домашній зоопарк, і з приходом кризи вирішив оптимізувати свої витрати. Тобто, перестав витрачатися на тварин з домашнього зоопарку і випустив їх. Звісно, переконаний автор статті, жоден олігарх не признається, що це від нього втекла макака. А стосовно зоопарку — вибачте, помилка вийшла. В газеті ж не написано, з якого саме зоопарку. І добре, раз ви в Київському міському зоопарку вже перерахували всіх мавп, переконавшись, що всі на місці.

Тепер: гроші вкрали з квартири пенсіонерки Товстоп'ят Тамари Іванівни. Адресу, за якою вона проживає, кореспондент газети, на свій жаль і сором, не зафіксував. Мавпу з гаманцем біля ятки з бананами бачили свідки Семенюк Юрій та Калашникова Тетяна, ось тут написано. Вони назвали кореспондентові свої імена-прізвища, навіть дали коротенькі інтерв'ю. Де їх самих можна знайти? Пардон, очевидці не лишили своїх координат. Вони не зобов'язані так робити, спробуйте, якщо хочете, знайти їх через службу довідки. Не хочете? Прапор вам у руки…

На фото в газеті — людина з мавпою на руках. Звати цього прекрасного чоловіка Костюк Микола Миколайович. Він теж не лишив своїх даних, просто прийшов у редакцію з мавпою, розказав, де і за яких обставин зловив її, дозволив себе сфотографувати. За що купили, шановні, за те і продаємо.

Треба вибачитись? Дуже треба? Офіційно? Що написати: вибачте, з Київського міського зоопарку мавпи не тікали? Нема проблем, напишемо. І писали, бо насправді тепер уже не має значення, звідки втекла ця нещасна мавпа. Бо головне зроблено — попередній номер, із пригодами мавпи-втікачки в київських кам'яних джунглях, розкупили весь. Хіба не заради такого результату працюють щоденні газети?

І всієї-то справи: запросити в редакцію хлопця, який фотографує всіх бажаючих із мавпою на Хрещатику, заплатити йому трошки більше, ніж він бере за один знімок, а потім на комп'ютері за допомогою спеціальної програмки підрихтувати його писок, аби він сам себе не впізнав.

Отже, приходила в редакцію людина з мавпою? А як же, свідків — ціла редакція, включно з прибиральницею. Чи правда все, що ця людина сказала? Тут уже самі вирішуйте, шановні читачі. Тікала, не тікала, крала гаманець, не крала, хотіла купити банани, не хотіла — історія, написана в газеті, проти людей, які в неї не вірять.

Ми маємо право писати. Ви маєте право не вірити.

На цьому, власне, і трималися високі тиражі газети «Фокус-плюс». І Максима Бойка неофіційно вважали одним із головних брехунів у редакції. Причому не просто брехунів: він міг так вигадати, що в сказане чи написане ним вірилося нехай не відразу, зате — без обмовок.

До речі, затія з втечею мавпи — його ідея.

За це йому платили гроші. А значить, своїх вигадок Максим не соромився. Він же, кінець кінцем, не винуватий, що люди навіть якщо не вірять в його байки, все одно читають їх і слухають. І не так уже все погано: все одно є категорія громадян, яка готова сприйняти подібні анекдоти за чисту монету.

Для чого далеко ходити: Білий Чаклун. Інтерв'ю з ним було плодом колективної праці, кожен з трьох кореспондентів написав по частинці того надзвичайно резонансного інтерв'ю, і тепер всі троє намагалися без потреби не затримуватися біля столу редакційної секретарки Валі Заєць.

Адже це вона вже третій тиждень левову частину робочого дня спілкується з усіма бажаючими отримати адресу чи хоча б телефон Білого Чаклуна.

— З приводу Білого Чаклуна дзвоніть після одинадцятої, — звично відтарабанила в трубку Валя Заєць і, не бажаючи продовжувати безпредметну розмову, роздратовано кинула трубку.

Офіс редакції газети «Фокус-плюс» займав цій здоровенний поверх якогось науково-дослідного інституту. Працівники інституту, ущільнені подібними офісами з п'яти поверхів, на яких всі вони зручно мешкали до проголошення Україною державної незалежності, на один, де навіть після величезного скорочення вміщалися по двоє за одним робочим столом, тихо ненавиділи орендаторів.

Це, зокрема, проявлялося в тому, що тутешній електрик за мовчазною згодою аборигенів час від часу вирубав на орендованих поверхах світло, і два рази на місяць акуратно стопорив ліфт, яким було обладнане старе інститутське приміщення. Причому цей партизан намагався робити так, аби в ліфті хтось застрягав, і завжди досягав своєї високої мети. Після кожної диверсії електрик із почуттям виконаного обов'язку зникав години на дві в надрах кабінетів, залишених за інститутом, а вдячні українські вчені періодично наливали йому водки чи, як пощастить, коньяку всякий раз, коли борець із буржуями так робив.

Але орендарі стояли на смерть: вартість оренди цього приміщення, навіть зростаючи в умовах фінансової нестабільності, все одно лишалася достатньо низькою порівняно з іншими подібними приміщеннями. Пояснювалося це місцем розташування інституту: не просто на лівому березі Києва, а взагалі — в чорта на рогах.

Зате в розташуванні саме редакційного офісу більшість рядових кореспондентів, до числа яких належав і Максим Бойко, бачили кілька суттєвих переваг. Перша — дістатися сюди з особистою скаргою або на свого сусіду, або на київську владу, або — на міліцейське свавілля, або взагалі — на якогось журналіста, котрий щось не так написав, міг тільки затятий фанатик. Яких було дуже мало навіть серед читачів «Фокусу-плюс». У такому незручному географічному розташуванні був і мінус — не маючи часу пертися до редакції, затяті міські божевільні починали активно дзвонити, чим часто доводили Валю Заєць до стану істерики, після чого вона ставила телефон у режим факсу, аби пару годин спокійно попрацювати. Друга перевага — щоденна з'ява в офісі через марне витрачання часу на дорогу від кореспондентів не вимагалася. Через те вони збиралися на робочих місцях по понеділках, п'ятницях і в день зарплати незалежно від того, на якій день тижня він припадав. Решту часу рухалися за вільним графіком, виходячи у вільне плавання.

Сьогодні, на горе, був понеділок.

На Максимове горе: замість лікуватися після вчорашніх посиденьок із акторами вдома, він мусив спочатку пхати себе під душ, потім — в таку спеку, обливаючись законним похмільним потом, пертися через усе місце на роботу, та ще й на міському транспорті. Поглянувши на себе в дзеркало, Бойко зрозумів — за кермо він нині не ризикне сісти. Він взагалі останнім часом не ризикував сідати за кермо — його старенький автомобіль на київських вулицях більшість водіїв перестали вважати за рівного собі. Та є в цьому і позитив: можна частіше випити пива, не озираючись на дорожній патруль.

Що Бойко і робив під співчутливими та повними розуміння поглядами Кості та Сєви.

Величезне приміщення, де до проголошення Україною державної незалежності проводилися якісь наукові досліди, було розгороджено на невеличкі закапелки, кожний з яких був розрахований на трьох редакційних працівників. Закапелок Максима Бойка, який він ділив із Костею Бабкіним та Сєвою Присяжним, знаходився як раз біля рецепції, за якою отаборилася Валя Заєць. Зважаючи на те, що це вони втрьох вигадали Білого Чаклуна, з'ясування стосунків із секретаркою стали звичним явищем — зі свого місця вона могла, не піднімаючи сідничок, лаятися з ними.

— Бабкін, коли це скінчиться? — до Валиної люті додавався розпач.

— Ніколи, Заєць, — відповів той, не зводячи очей з Бойка. — Чоловіче похмілля — воно вічне. Коло обіг бодуна в природі: сьогодні в Макса, завтра в мене, післязавтра…

— До чого тут ваш будун? Ваше похмілля, хлопчики — ваші проблеми. Я про вашого Білого Чаклуна.

— А що таке, Заєць? Він, між іншим, не тільки наш із мужиками. Він — спільний. Хіба премію ми не разом пропили?

— Премію не кожен тиждень видають. А це, — вона кивнула на телефонний апарат — триває вже двадцять перший день! Я готова вже заплатити, чесне слово, аби тільки ці хворі перестали дзвонити сюда навіть з віддалених українських селищ!

— Це, Заєць, означає, що газету, в якій ти працюєш, читають люди навіть у віддалених українських селищах. Правда, Сєва?

Сєва, який так само не зводив очей з Бойка, мовчки кивнув. Тим часом Максим, впоравшись, нарешті, з пляшкою темного пива, обережно поставив спорожнену тару в порожню коробку з-під ксероксового паперу, прилаштовану під кошик для сміття. Після чого блаженно видихнув:

— Уф-ф-ф! — а тоді урочисто промовив: — Раз!

З-під свого робочого столу Сєва Присяжний так само урочисто, наче скарби нації, витягнув дві спорожнені пляшки з-під пива:

— А тут — два і три!

— Залік! — до трьох пляшок Бабкін додав ще одну. — Парне число!

— О! — зрадів Бойко. — Непогано тиждень починається!

Секретарка Валя Заєць дивилася на трійцю з презирством. Ця компашка давно завела дивну гру. По понеділках всі вони тягнули пивце після бурхливо проведеного вікенду. Проте чоловіки не домовлялися, скільки пляшок пива кожен з них споживе на ранок. Допивши кожен своє пиво, вони потім хвалилися кількістю спорожнених пляшок і, головне, рахували їх. Якщо кількість виходила в сумі непарною, тиждень, на жаль, обіцяв бути поганим. А коли навпаки, сума складалася парно — цей тиждень пройде успішно.

Фокус у тому, що здебільшого так воно і траплялося. Якщо не для всієї трійці, то для когось із них персонально — так точно.

Перехопивши роздратований погляд Валі Заєць, Бабкін грайливо підморгнув секретарці:

— І тьотя Галя наша буде сьогодні в хорошому настрої. Це вже немало.

Редакційна прибиральниця тьотя Галя, яку боялася навіть тутешня служба охорони, не часто бувала в доброму гуморі. За чутками, прибиральницею вона працювала чи не в четвертому поколінні. Хтось обмовився, ніби її прабабуся прибирала в київській Опері, і, зокрема, в той день, коли там застрелили російського прем'єра Петра Столипіна. Бабуся ж наче від малих нігтів мила кабінети ЦК Комуністичної партії України, влаштувавши туди ж свою доньку, тьоті Галину маму. А та, в свою чергу, користуючись зв'язками, посприяла кар'єрному зростанню своєї доньки Галини: влаштувала її прибиральницею в Комітет Державної Безпеки.

Перед цим тьотя Галя прибиралася в кабінеті ідеологічного працівника ЦК Леоніда Кравчука, де нахапалася інформації, переважно — негативної, про інтелігенцію, її звичаї, сексуальну орієнтацію та погляди. Прибирання кабінетів КДБ і фрагменти розмов, які вона ловила, лише переконало прибиральницю в тому, що інтелігенція — це лайно будь-якої нації. Згодом вона десь почула, що в своїх висновках одинокою не була: колись дуже давно подібна думка прийшла в голову Володимиру Ульянову-Леніну, вождеві світового пролетаріату. Вождь навіть не полінувався записати свою думку, і вона, таким чином, увійшла до повного зібрання його творів.

Хоча ці томи, та ще й перекладені українською мовою, стояли чи не в кожному кабінеті, якій доводилося прибирати прибиральницям кількох поколінь, жодного з них тьотя Галя не прочитала. Між іншим, їх взагалі ніхто не читав: тьотя Галя особисто щотижня витирала з повного зібрання творів сірий кабінетний пил, яким воно, повне зібрання, припадало. Проте сам зовнішній вигляд червоних книжечок справляв солідне враження. Людина, яка стільки написала і чиї висловлювання занесені в такі томиська, вже лише за одне це варта поваги.

Чого тьотя Галя не могла сказати про цю саму інтелігенцію, з якою їй довелося працювати після проголошення Україною державної незалежності. Спочатку вона опинилася в коридорах інституту, який дуже швидко став колишнім і де за роботу чомусь вперто не платили. Потім — у редакції, де за роботу платили, проте ні в що її не ставили. Тут плювали на підлогу, ходили по помитому в брудних черевиках, лишали десь по глухих закапелках використані презервативи, курили всюди попри існуючу заборону курити будь-де, кидали сміття повз смітники, залишали після редакційних п'янок недоїдки, словом — робили все, аби ускладнити тьоті Галі роботу. Не кажучи вже про те, що ця інтелігенція часом лишала після себе в сортирі… Тому колектив «Фокусу-плюс» прибиральниця ненавиділа, і лише порожні пляшки, придатні для здавання, могли служити для декого з інтелігенції своєрідною індульгенцією.

— Тільки не треба знову про те, що ви п'єте пиво на роботі тільки для того, аби задобрити прибиральницю порожніми пляшками! — відмахнулася Валя Заєць, хоча сама потерпала від агресивної тьоті Галі. — Благодійники хрІнові!

— Поясню, Заєць, у сто двадцять перше і не в останнє, — зітхнув Сєва. — Поки прибиральниця тьотя Галя має змогу збирати по редакції порожні пляшки, які можна здати, вона не буде ходити до Рога і просити, аби він підняв їх зарплату…

Прізвище редактора «Фокусу-плюс» було Ріг. Популярний редакційний каламбур звучав так: «Ріг уперся рогом».

— А поки вона не буде просити в Рога підвищення зарплати, — продовжив одну з улюблених тем Бабкін, — в нього буде хороший настрій. Це означає, що він не вимагатиме від нас подвигу, котрий допоможе підняти тираж газети «Фокус-плюс»…

— І поки він не буде вимагати від нас усіх, наголошую на цьому — усіх — подвигу, — закінчив трошки ожилий Бойко, — нам не доведеться знову вигадувати Білого Чаклуна. Який твоїми, Заєць, стараннями змінює свої контактні телефони щотижня. І залишає їх лише в відділі соціальних проблем, де когось застати після одинадцятої вже не реально. Бо твоє «після одинадцятої» стосується і дванадцятої, і першої, і другої години дня. Правильно, Заєць?

Валя печально глянула на трійцю, зітхнула:

— Неправильно. Неправильно тому, що саме це у нас і вважається правильним.

Вона хотіла розвинути тему, та її перервав черговий телефонний дзвінок.

— Бачите? — дівчина тицьнула пальцем на апарат. — Ось не буду більше трубки брати! Візьму весь оцей телефон, — вона поклала руку на апарат, — і кину комусь із вас у дюндель!

Налаштована Валя Заєць була по-вовчому, через це трійця вирішила швиденько відступити.

— Брек! — виставив перед собою руки Максим. — Один момент —і всі твої проблеми з Білим Чаклуном ми на сьогодні вирішимо.

— Легким порухом руки, — додав Сєва.

Працювати зовсім не хотілося, а заспокоїти Валю Заєць таки треба. Адже, навіть якщо виникне потреба працювати, вона своїм бурчанням не сприятиме створенню робочої обстановки. Тому компанія подалася в протилежний кінець приміщення, де примостилися дівчата, чий відділ займався виключно соціальними проблемами.

Провівши трійцю незадоволеним поглядом. Валя якійсь час послухала телефонний дзвінок, переконалася — справді шукають Білого Чаклуна. Бо інші люди по інших справах так довго і наполегливо не дзвонять. А тоді, вкотре пояснивши, де і коли можна застати Білого Чаклуна, підвелася і пішла в коридор, де вже півроку стояв кавовий автомат.

Кавовий автомат зовсім не цікавив дівчата з відділу соціальних проблем.

На відміну від решти працівників «Фокусу-плюс», дівчата з «соціального» відділу старанно економили на походах до кавового автомату. У їхньому закутку стояв чайник, щодня хтось із них приносив випічку, більше їм у житті нічого не треба. Ось і зраз вони, заливши окропом розчинну каву, запивали нею кекси.

Ці троє дівчат займалися здебільшого тим, що приймали дзвінки громадян, терпляче вислуховували історію про чергову невиплачену пенсію або протікаючу стелю. Тоді записували номери телефонів тих, від кого, на думку скаржника, залежить оперативне вирішення тієї чи іншої проблеми. Іноді по черзі намагалися додзвонитися за цими номерами, і якщо вдавалося — представлялися і запитували, коли перестане текти стеля в квартирі за названою адресою. Отримавши відповідь на зразок: «Це не в нашій компетенції», дівчата писали статті наступного змісту: у квартирі пенсіонерки Прокопенко вже третій місяць тече дах, а бездушний чиновник Комаров не бажає брати на себе відповідальність за таке неподобство. Якщо їм щастило, і редакційний фотограф був вільним, дівчата давали йому адресу пенсіонерки, аби він сфотографував її на фоні протікаючої стелі.

На цьому участь преси у вирішенні соціальних проблем громадян завершувалася.

— Як із понеділка народ? — поцікавився Максим. — Скільки ображених?

— Вже четверо, — відповіла, прожувавши, Люда Марусенко. — Пенсіонери. Ті, в кого нема сьогодні бажання йти зранку по своїх районних поліклініках і ставати в черги, аби їм тиск поміряли.

— На що скаржаться громадяни України? — Сєва, наче так і треба, підхопив кекс і відкусив половину. Ніхто з дівчат нічого йому не сказав: справді, так і треба…

— Двоє — на ЖЕК. Дах тече, а в ЖЕКу бюрократи не чухаються, — пояснила Оля Ольжич. — Бери ще, це я сама пекла.

Замість Сєви пропозицією охоче скористався Максим.

— Ай-ай-ай! — театрально зображуючи гнів, вигукнув він. — Бюрократи! Негідники! Найманці Москви! Хіба заради цих бюрократів ми мерзли на Майдані, а, мужики? Дякую за кексик, Оль. Що у вас там іще?

— Дитячий майданчик біля одного будинку не ремонтують, — озвалася Світлана Мудрик. — І оце останній раз подзвонила тітонька. Заявила, що в країні бардак, а ми нічого не робимо.

— А хто робить? — поцікавився Сєва, прожувавши другий шматок кексу.

— Ніхто нічого не робить, — сказала Світлана.

— Ага, — кивнув Бойко. — Бардак, значить. А хто конкретно винен, тітонька не сказала?

— Бойко, тобі зранку теж нема чого робити, як і стареньким київським пенсіонерам? — запитала Оля Ольжич.

— Тут, Оль, питання серйозне, — промовив Максим. — Глобальне, можна сказати. Чого конкретно вона хотіла? Когось взути за бардак?

— Аби наша газета написала, коли буде порядок, — пояснила Світлана.

— Через місяць, — упевнено заявив Бабкін.

— Що — через місяць? — не зрозуміла Люда Марусенко.

— Порядок буде через місяць. Так і кажіть їй та всім іншим, хто дзвонить. За місяць багато чого може статися.

Дівчата дружно знизали плечима.

— Пенсіонери залишали якісь телефони своїх кривдників? — запитав Бойко. — Особливо мене цікавлять координати отих бездушних ЖЕКів. Взагалі дуже добре було б, аби ці громадяни лишили телефони начальників, куди повинні подзвонити з редакції газети і навести порядки.

Люда Марусенко мовчки підсунула йому клаптик паперу. Бойко не помилився: в дев'яти випадках із десяти всі, хто скаржиться «соціальному відділу» на неподобства, мають та охоче дають телефони тих, хто у цих неподобствах винен.

Переписавши номери, Бойко кивнув колегам, і вони з почуттям виконаного обов'язку повернулися до рецепції, де вже примостилася Валя Заєць із кавою.

— На! — Максим урочисто простягнув їй папірець.

— Що це таке?

— Номери телефонів Білого Чаклуна. Оновлені. Можеш відразу два дати, можеш по черзі, аби мати запас міцності. Днів десять протягнути зможеш, — пояснив він.

— Дякую, — ущипливо всміхнулася секретарка. — Хотіла б так само тобі допомогти, але…, — вона картинно розвела руками. — Тільки що бачила нашого очкарика Гогу. Летів, наче футбольний м'яч. Тьотя Галя з туалету вигнала.

Колеги завмерли, посмішки поволі сповзли з їхніх облич.

— Люди, біда…, — нарешті вичавив із себе Сєва.

— А перед цим, — продовжила дівчина забивати цвяхи в труну кожного з творців Білого Чаклуна, — тьотя Галя зловила шефа в коридорі. Як ви думаєте, про що наша почесна прибиральниця запитала Рога і якою була його відповідь?

— Оп-па! — Бабкін опустився на стілець.

— Виставляйте пляшки на коридор! — розпорядився Бойко. — Він знову відмовився підвищувати тьоті Галі зарплату!

Та пізно — Валентин Семенович Ріг уже влетів до офісу, сильно хряснувши за собою дверима, не зупиняючись, кинув на ходу:

— Ви всі мені потрібні. Зараз же, — і зник у надрах кабінету, так само хлопнувши дверима.

Тепер Валя Заєць переможно дивилася на винуватців її порушеного вже три тижні спокою.

— Думаю, зараз вам буде! — вона красномовно потерла пучку великого пальця об пучку вказівного, і цей відомий жест зовсім не означав, що всім трьом перепаде якась копійка. Навпаки: цілком можливо, після розмови з тьотею Галею шеф захоче трошки спустошити гаманець одного з них. Якщо гаманцем трясне не вся дотепна компанія.

— Пристебніть ремені безпеки…, — це все, на що спромігся Максим Бойко.

3

Жінок у редакторському кабінеті в даний момент не було. Тому шеф дозволив собі послабити ремінь на одну дірку, випускаючи на волю пузце, яке цей сорокашестирічний чоловік по мірі можливостей намагався ховати при жінках та сторонніх.

Троє журналістів, викликані ним на термінову розмову, навпаки, були йому мало не рідні. Саме тому їм діставалося найбільше керівних пістонів: хто кого любить, той того й лупить. І насправді чергова спроба прибиральниці вибити собі більшу зарплатню стала не головною причиною, а останньою краплею, котра переповнила чашу його понеділкового терпіння.

— Значить, мужчини, ситуація в нас є блядською, як сказав колись перший спікер українського парламенту Іван Степанович Плющ, — почав Ріг. — Навіть якщо Іван Степанович Плющ ніколи нічого такого не говорив, цю унікальну фразу треба було вигадати і приписати йому.

Заклавши руки за спину, шеф почав міряти кроками невеличкий кабінет. Бойко, Бабкін і Присяжний, вмостившись на диванчику в кутку, мов горобці, мовчали і слухали: якщо Рога перебивати, то навіть якщо нічого серйозного не сталося, так можна лише спровокувати серйозну проблему.

— Я не збираюся нічого казати вам, мужчини, про легендарного Білого Чаклуна. Хоча деякі речі починають уже виходити за, так би мовити, рамочки. Бойко, ось скажи мені, будь ласка: чому Білому Чаклуну на минулому тижні дзвонили по службовому телефону дільничного інспектора міліції на Оболоні?

Бабкін з Присяжним, які від самого початку були в курсі цієї історії, не стрималися — реготнули. Бойко теж скривив рота в посмішці, хоча прекрасно розумів: шеф сьогодні не в гуморі.

— Максиме Степановичу, — підкреслено ввічливо, навіть єлейно запитав Ріг, зупинившись біля столу і спершись на нього кулаками. — Я зізнаюся перед колективом: ідея з Білим Чаклуном допомогла збільшити тираж нашої газети на десять тисяч примірників лише в Київському регіоні! — він підніс вгору пальця, багатозначно націлив його в стелю. — Дані по всій Україні мені ще не давали. Так, за цю ідею всі її автори, тобто — ви, отримали невеличкі грошові премії. Але — на Бога! — редакторський кулак вкарбувався в поверхню стола і, здається, цей звук пролунав далеко за межі кабінету. — На Бога, Бойко, для чого було давати тим, хто хоче поспілкуватися з Білим Чаклуном та отримати в від нього допомогу в кризовий період, телефон дільничного інспектора міліції! Він виявився не таким дурним, провів розслідування і поскаржився на нашу газету своєму начальству! В мене вже була з цього приводу розмова… не буду казати, з ким! Бо вам усім страшно стане.

Навіть в такій драматичній ситуації троє підлеглих не могли стримати короткий синхронний смішок.

— Смішно вам? — Ріг стишив голос. — Пожартували? Від нас вимагають спростування!

Редакторський кулак знову влупив по столу.

— Хіба вперше? — обережно вклинився в розмову Максим.

— Тут інша ситуація, Бойко. Я насилу переконав… не буду казати, кого, що це помилково переплутана одна цифра в номері телефону. І це уточнення ми дамо в газеті найближчим часом.

— Вибачте, — кахикнув Бабкін. — Ми надрукуємо в газеті правильний номер Білого Чаклуна? Тираж знову виросте, хіба ні?

Ріг відмахнувся від нього.

— Чому так сталося, Бойко? Як у цій історії опинився працівник міліції?

Максим зітхнув.

— На цього дільничного скаржилася купа народу. Є лист, під яким підписалося тридцять дві особи. Бере хабарі, покриває торговців наркотиками на прилеглій території, заплющує очі на притони. Грубий, часто його бачили при виконанні нетверезим. Писати статтю — безперспективно. Ви ж знаєте, толку від цього не буде зовсім. Ми порадилися ось, із народом, — Бойко зробив жест у бік колег, шукаючи підтримки, — і вирішили: дати його телефон тим, хто виловлює Білого Чаклуна — єдине, чим ми можемо допомогти в цій ситуації.

Ріг відштовхнувся від столу, знову почав намотувати кола по кабінету.

— Значить так, народні месники, — повів він. — До вашого відома: за чотири дні йому дзвонило сорок вісім чоловік. Питали, чи можна поговорити з Білим Чаклуном. Думаю, з усіх досить. Це невдалий жарт, Бойко, і за нашою діючою системою я штрафую весь ваш відділ. На суму, яку ви отримали в якості премії.

Можна лише визнати правоту Валі Заєць: система штрафів, запроваджених шефом, діяла ось уже більше року, і незгодні могли просто звільнитися. Чого ніхто робити не поспішав — настали часи, коли втрачене робоче місце важко повернути.

— Правильно, — кивнув Стас. — Гроші повертаються в сім'ю.

— До речі, про гроші, — поміняв тему Ріг. — Від нас, мужчини, вимагають нових сенсацій. Білий Чаклун — це добре, але за ці три тижні читацьку увагу серйозно привернула тільки стаття Максима Бойка про мавпу-втікачку. І то, скажу вам, не на довго. Значить, нам зараз потрібна нова сенсація, яка б, до всього іншого, виступила противагою Білому Чаклуну. Від того, що люди дзвонять сюди і його шукають, нам жодної фінансової вигоди. До того ж, — багатозначно промовив редактор, — не треба пояснювати, хто наш власник. І що він може, пояснючи своє рішення економічною кризою, в один момент зменшити фінансування. Що призведе до скорочень, люди втратять роботу, а все через кого?

Спіймавши погляд Рога на собі, Сєва Присяжний знизав плечима.

— Через некомпетентних працівників, які не здатні знайти сенсацію! — урочисто промовив шеф. — Такі працівники, як правило, скорочуються першими. Все ясно? Ідеї є, мужчини?

Запалу тишу порушив невпевнений голос Бабкіна.

— Може, той… Ну, Чорний Чаклун до нас тепер завітає… І скаже: все, що говорив Білий Чаклун — мутотень…

— Досить чаклунів, — відрізав Ріг. — Згодні?

Троє дружно кивнули.

— Я радий, що ви мене правильно зрозуміли, — задоволено сказав редактор. — Взагалі, я вам ускладнюю вам завдання. Про інопланетян на Лисій горі, Бабкін, писати дуже просто. Відтепер, панове, мені потрібна ілюстрація до кожного матеріалу.

— Так стаття про інопланетян же з фотографією, — спробував захистити плоди своєї розумової діяльності Бабкін.

— Там що, сфотографовані інопланетяни на Лисій горі? Там, Бабкін, фото якогось місцевого дядька, який за сто грамів і пиріжок бачив зелених чоловічків і дозволив себе з цього приводу сфоткати. Признайся чесно, і не мені — собі: халтура. Нормальна ілюстрація повинна підбиратися від сьогодні ось за яким таким принципом. Пишемо про інопланетян — їх і фотографуємо. Оптимізація наповнення газети, всім ясно? Присяжний, хлопчика з хвостом — твоя робота?

— Моя, — не без гордості відповів Сєва.

— Не маю нічого проти, — кивнув Ріг. — Але якщо наступного разу писатимеш про дівчинку з рогами — вказуй хоча б приблизну адресу та вік цієї дівчинки. І, головне, давай фото не її бабусі, а самого феномена. В смислі, самої дівчинки. Її роги — крупно. Є?

— Є, — зітхнув Сєва.

— Тепер — знову до тебе, Бабкін. Ти готував статтю про тітоньку, в якої сусіда — вовкулака?

— Визнаю свою провину, — погодився Костянтин.

— Провина твоя, Бабкін, в тому, що ілюструєш ти цю статтю фотографією собаки цієї тітоньки, яка гавкає на двері перевертня. Мені ж потрібне фото самого перевертня. Бажано — в процесі перетворення людини на вовка. Нехай весь буде нормальним, тільки одна рука чи нога — звірячою лапою. Крім того, мені потрібна розмова з самим перевертнем, а не тільки з його сусідкою.

— Та розмова — не проблема, — потер підборіддя Бабкін. — Ось тільки хто захоче позувати вовкулаком? Можна, звичайно, взяти ліве чоловіче фото, людську голову прибрати, вовчу поставити, тільки ж ми всі розуміємо — надто явна підробка.

— Добре, що в нашій газеті такі тямущі працівники, — задоволено кивнув Ріг. — Раз розмієте проблему — вирішуйте її. Я даю вам повну свободу дій. Все, всі вільні.

Коли журналісти вже підходили до дверей кабінету, за спинами почулася фраза, сказана шефом ніби між іншим, та насправді, як всі зрозуміли, саме заради того, аби промовити її, Ріг і закликав усю компанію до себе.

— До речі, невеличке уточнення: вбивчу сенсацію власник нашої газети хоче прочитати на її сторінках ще до кінця цього тижня.

Всі троє повернулися. До подібного повороту жоден з них не готувався. Бо насправді це була більш страшна новина, ніж штраф: кожен із товаришів насправді готовий був заплатити ще один штраф, тільки б на підготовку сенсації їм давали більше часу.

— А якщо не прочитає? — обережно поцікавився Максим.

— Цієї неділі наш хазяїн летить за кордон. Буде назад за три тижні. І якщо до п'ятниці підписати відомості на нащу з вами зарплату, в наступний понеділок ми її отримаємо. У суботу, а тим більше — в день відльоту він такими дурницями, як підписання відомостей, займатися не буде. Треба пояснювати, від чого залежить, встигне він підписати потрібні нам папери чи ні?

Максим Бойко зробив глибокий вдих і повільно видихнув, подумки рахуючи в цей час до десяти — так учив знайомий психолог. У Кості Бабкіна смикнулося ліве віко. Сєва Присяжний не стримався — гикнув.

— Це… типу… шантаж… якйсь, — вичавив він із себе.

— Це ринкова економіка, колеги. Антикризова ринкова економіка, я б сказав, — задоволено посміхнувся шеф. — Чекаю з геніальними ідеями вже сьогодні.

— Це — гайки, колеги.

Єдиним місцем, придатним для термінового і всебічного обговорення критичної ситуації, традиційно виявився редакційний туалет. Примостившись біля підвіконня, товариші нервово курили, струшуючи попіл у порожню бляшанку з-під розчинної кави, яку свого часу викинули дівчата з «соціального» відділу, а Бабкін підібрав і притяг у сортир, пристосувавши під попільничку.

Історія світової цивілізації не знає жодного випадку, коли ранком у понеділок мозок людини працює і готовий народити корисні рятівні ідеї. Цей спекотний липневий ранок не був винятком. Лишалося хіба що оцінювати своє безнадійне становище.

— Гайки, — погодися з Сєвою Бабкін, подумав і додав: — Хріново.

— Це ще м'яко сказано, — буркнув Присяжний.

— Понеділок, — Максим відчував, як вранішнє похмілля після пережитого стресу швидко випаровується, хоча легше від цього не ставало.

— Для чого ти, правда, Макс, і правда народ на того мента нацькував? — роздратовано поцікавився Бабкін.

— Ви ще придумайте зараз, що це я в усьому винен. І почніть вимагати, аби я за кожного з вас цей довбаний штраф заплатив! Хоча, — він криво посміхнувся, — є один спосіб… Спрацює на всі сто. Ми нічого не робимо, власник газети не підписує відомості, нам не виплачують зарплату і Рогові не буде з чого вирахувати наші штрафи.

— Дуже смішно, — очі Сєви зовсім не сміялися. — Тільки поясниш потім усе це моїй жінці сам, ага?

— Хоре гавкатися, мужики, — Бабкін зробив глибоку затяжку, випустив густий струмінь диму за вікно в липневу спеку. — Не було б історії з цим ментом, щось би інше випливло. Тираж газети падає незалежно від того, що про нас думають усі дільничні держави Україна разом узяті. Причому — не тільки в нас така ситуація. Значить, нас із вами хоч як би нагнули, прикриваючись необхідністю під час кризи працювати за межею власних можливостей.

Його житейські роздуми перервала поява в чоловічому туалеті прибиральниці тьоті Галі. Швабру вона тримала в правій руці напереваги, наче маючи намір атакувати цим своєрідним списом першого, хто трапиться на її шляху. Порожнє цинкове відро гриміло в другій руці. Змірявши ненависним поглядом компанію біля підвіконня, вона пожбурила відро в куток. За ним полетіла швабра. Від гуркоту Максим поморщився — не любив, коли цинковим відром гримлять об кахляну підлогу.

— А якби ми тут зараз пісяли, тьоть Галь? — дратівливо запитав Бабкін. — Там, на дверях, все ж таки літера «М» намальована…

— Тому ви всі тут на букву «ме»! — гаркнула прибиральниця, сперши руки в округлі боки. — Мені сюди що — стукати?

— Тьоть Галь, ми все знаємо: ви маєте право сидіти в присутності англійської королеви, — відмахнувся від неї Максим.

— Як на мене — всі ви тут на «ме»! — повторила прибиральниця. — Ме-ме-ме! Інтелігенція! Все, я пішла заяву писать! Хвате з мене і вас, і вашого «ме»! І побачу я, інтелігенція, як ви отут, у вашому «ме», будете кожний після себе вимивати своє «ге»! У вас тут одна нормальна людина на всю контору — Володька Смик, фотограф ваший! А знаєш, чого?

— Чого? — Бойка справді зацікавили критерії, за якими потомственна прибиральниця визначає нормальність людини.

— А того, шо він із села! Від землі людина! Завжди біля нього смітник чистий! А за вами всім кожен день прибирати треба!

— Знаєте, тьоть Галь, — обережно подав голос Сєва. — Вам взагалі-то гроші платять за те, що ви після нас смітники вичищаєте…

— Розумний дуже! — осадила його прибиральниця, крутнулася на п'яті і залишила приміщення «чоловічого клубу».

На якійсь час запанувала тиша, яку порушив Костя Бабкін.

— Звільняється вона. Гадом буду — звільняється.

— Аби ж то, — зітхнув Сєва. — Вона раз на два місяці обов'язково звільняється.

— Цей раз, схоже, до кінця піде, — вів своє Бабкін. — Вона відрами ось так не завжди кидається. Я її тільки раз такою бачив. Пам'ятаєте, вона колись швабру свою так шукала? Волала на весь коридор, — кинувши недопалок у попільницю, Костя розпрямив спину і, старанно імітуючи верескливий глос прибиральниці, прокричав: — Куди відісрали швабру, інтелігенція, мать вашу так! Тільки шо я її тут бачила — а тепер уже нема! — знову заговоривши своїм голосом, він закінчив: — Ну, а тоді як вгилить відром об стіну — воно на млинець ледь не перетворилося… Сила ж у людини, я вам скажу… Я потім якось попробував, — він безнадійно махнув рукою і витяг нову сигарету.

— Слухайте, а що, фотограф наш — він і правда не смітить? — запитав Присяжний.

— Смітить, — гойднув головою Бабкін, розминаючи сигарету пальцями. — Він своє сміття постійно в чужі смітники кидає. Гамбургери в нашому колективі тільки він і жере. А упаковки від них кругом накидані. Бач, мужики, як просто сподобатися нашій прибиральниці.

— Я тобі, Кость, більше скажу: дуже важливо це — подобатися прибиральниці! Скажи, Макс? Е, ти чого?

Тепер і Бабкін звернув увагу: Бойко завмер на місці, втупившись у одну, тільки йому видиму точку, і, здавалося, нічого довкола себе е чув і не бачив.

— Тебе так тьотя Галя налякала? — Сєва помахав рукою перед Максимовим обличчям.

Бойко кліпнув очима, якось дивно глянув спочатку на Присяжного, потім — на Бабкіна.

— А правда — де швабра тоді щезла? Знайшли?

— Слухай, чувак, далась тобі та швабра!

— Знайшли чи ні? — вів своє Максим.

— От чесно — хрін його знає! — признався Бабкін. — Чого тебе раптом на швабрі переклинило?

— Як ти сказав: її бачили — і тепер її нема. Але її бачили, правильно? — запитав Бойко.

— Гори вона вогнем, та швабра! — роздратований Бабкін так сильно стиснув пальці, що переламав сигарету і, плюнувши спересердя, пожбурив уламки за вікно.

— А я знаю, — тепер обличчя Максима Бойка сяяло так, наче він щойно знайшов, де Україні брати альтернативне російському газу паливо.

— Що знаєш? Де швабра?

— До чого тут швабра! Гори вона вогнем, Бабкін! Я просто знаю!

— Ну, не знаю, не знаю…

Свою ідею Бойко розказав шефові спочатку раз, потім — ще раз, тепер зупиняючись більше на деталях. Ріг обидва рази слухав, не перебиваючи, лише ставлячи короткі уточнюючі запитання. Та, зрозумівши загалом суть Максимової пропозиції, все одно не готовий був прийняти якесь конкретне рішення.

— Поки що я бачу в тому, що ти придумав, лише ризик, — нарешті сформулював шеф свою думку з приводу почутого.

— Ризик є. Тільки в нашій ситуації зведений до мінімуму. Просто треба ще раз усе прорахувати…

— Я не рахуй, Бойко, а неправдивий виклик міліції — це злочин. Знаєш, що за це буває?

— Навіть у нашій державі, правоохоронні органи якої діють у більшості випадків не в правовому полі, провину треба доводити, — зараз Максим заспокоював швидше себе, ніж Рога, хоча був згодний з ним на сто один процент. — Ось хай доведуть спочатку. З інопланетянами на Лисій горі ми теж ризикували. А тут буде фотографія. Те, на що ви вказували нам дві години тому. Буде доказ, розумієте? Серіал резонансних публікацій на задану тему я вам гарантую. Інвестор буде задоволений.

— Та я розумію, розумію, — Ріг підвівся з-за столу, поміряв кроками кабінет, і пройшовшись так разів зо три, повернувся в редакторське крісло, відкинувся на його високу спинку: — Фотограф не погодиться. Ось де наше слабке місце.

— Чого це він не погодиться? Преміальний фонд у нас же є? — шеф ствердно кивнув. — Ну, ось і потрусіть ним. Думаю, в нинішніх умовах за сто додаткових баксів ви його умовите. А тьоті Галі і півсотні вистачить. Тільки їй краще дати в доларах, швидше подіє.

Ріг відмахнувся.

— А! З нею ж треба щось вирішувати… Бо звільниться — і що? Це тільки ми пишемо про безробіття. Насправді прибиральницям не досвистишся… Вона бере за горло. Ти береш за горло. Інвестор бере за горло. Всі ви берете мене за горло!

І Ріг красномовно стиснув себе обома руками за горло, театрально викотивши очі і навіть висунувши на мить кінчик червоного язика.

— Так результат же, Валентине Семеновичу! Окупиться ж!

— Слухай, не треба мене вмовляти! — Ріг потарабанив пальцями по краєчку столу. — Добре, — натиснувши кнопку внутрішнього зв'язку на телефонному апараті і почувши Валине: «Так», редактор розпорядився: — Зайчику, де в нас фотограф, Смик? Знайди його, давай сюди, — і, відключившись, підсумував: — Сам усе йому все поясниш.

Валя Заєць за кілька хвилин застромила голову до кабінету.

— Валентине Семеновичу, він застряг.

— Хто? — не зрозумів Ріг.

— Смик. Виявляється. Вже двадцять хвилин у ліфті сидить, між поверхами.

— Хтось щось робить? — шеф запитав про всяк випадок, бо знав — ситуація безнадійна.

— Там шукають за електриком. Ви ж знаєте…

— Знаю! — відмахнувся Ріг. — Добре, витягайте його і хай до мене йде. Тільки, — констатував він, коли за секретаркою закрилися двері, — тепер Смик години за дві до нормального стану повернеться. В смислі, придатного для отримання такої інформації. Займіться чимось, Бойко, ага?

— Ясно, — покірно відповів Максим.

4

Ясно, що, визволений з полону, фотограф справді довго не міг говорити ні на які теми, крім бажання зловити падлючого електрика, нагодувати проносним і заблокувати в кабіні ліфта між третім та четвертим поверхами.

Через те план порятунку своїх зарплат йому вдалося викласти лише по обіді. Потім фотограф ще довгенько вагався, і йому для переконливості навіть роздобули в юридичному відділі Кримінальний кодекс. Де не знайшлося жодної статті, яку б він своїми діями свідомо чи несвідомо порушив. Цей аргумент послабив його позиції, та все ж не зруйнував остаточно. Тоді Ріг застосував останній засіб: видав Смикові з представницького фонду сто доларів. Пообіцявши потім, коли все пройде успішно, видати ще стільки ж.

Але за ці дві сотні «зелених» Ріг взяв з Володі Смика слово: той попрацює на совість, викладеться по максимуму і йтиме до кінця. Чим би це йому не загрожувало. Більше того: просто в кабінеті Смик написав розписку, яка зобов'язувала його не розголошувати цієї історії, і для страховки навіть погодився написати заяву про звільнення.

Якщо Смик не витримає ймовірного тиску і заговорить, він постраждає від своєї балакучості першим.

Коли про все домовилися остаточно, на промислову зону вже поволі опускався задушний липневий вечір. І взагалі, сьогодні, в понеділок, краще таких певних, хоча й ризикованих справ не починати. Вівторок же — нормальний день.

Ранком у вівторок біля захаращеного скверика, розташованого недалеко від редакції «Фокусу-плюс», зупинилася міліцейська машина з мигалкою на даху.

Фотограф Володя Смик побіг їй назустріч, махаючи руками. Увесь цей час, всі п'ятнадцять хвилин, які минули від моменту, коли він повідомив про пригоду, до появи правоохоронців, він товкся тут, при дорозі. Навмисне тримаючись від скверу подалі — його алібі на ці п'ятнадцять хвилин мусило бути залізним та непробивним.

Місце розташування скверу без цього зіграло на боці Смика: якби пригода, про яку повідомив Володя, сталася десь в іншому місці, міліція напевне нагодилася б швидше. А так сюди, до чорта на роги, треба ще вправитися доїхати. Таким чином, Смик мав додаткову фору по часу.

— Сюди, сюди! — заволав він — Я тут!

З машини вибігли троє оперативників. Всі вони здалися Смикові схожими один на одного: приблизно одного зросту, приблизно одного віку, приблизно однаково вдягнені: не дивлячись на спеку, всі троє — в легеньких піджаках, під якими окреслювалися пістолетні кобури. Один із них, той, хто біг трошки попереду інших, навіть майнув за викот піджака рукою, та, видно, в останній момент передумав — замість табельної зброї витяг посвідчення, з ходу тицьнув ним фотографу під ніс, аж той сахнувся.

— Капітан Середа, карний розшук! Хто міліцію викликав?

— Я, — чесно признався Смик і в свою чергу поліз у задню кишеню штанів — там лежало його редакційне посвідчення.

Поки капітан крутив документ у руках, з іншого боку підкотила ще одна машина, цього разу — патрульна «канарка». З неї вивергнулися міцні хлопці у бронежилетах та з автоматами. Їх теж було троє, і вони тут же оточили скверик по периметру, хижо водячи по колу лиховісними автоматними дулами.

— Що у вас тут сталося? — суворо запитав капітан Середа, повертаючи Смикові посвідчення. — Я нічого не бачу.

Аби зайвий раз переконатися, що очі не обдурюють його, капітан покрутив головою. Його колеги так само нічого кримінального не бачили. Патрульним із автоматами, готовими до ведення прицільного вогню, так само не було в кого стріляти.

— Я й сам нічого не бачу, — покірно визнав Володя Смик. — Дивина якась. Схоже, тіло хтось забрав.

— Яке тіло? — визвірився капітан Середа, маючи цілком законні підстави вважати, що його тут мають за дебіла. — Не морочте мені голову, давайте по порядку! Нас викликали на труп!

— Ось вам труп, — хвилювання Смика не повинно було викликати ні в кого підозри. — Ось, дивіться!

Фотограф зробив крок убік, до свого кофра, який стояв трохи осторонь на землі. Простягнув руку, намагаючись відкрити його.

— Назад! — рявкнув один з автоматників, пересмикнувши затвор і націливши зброю на кофр.

Інший автоматник навів «Калашников» на самого Смика. Його руки мимоволі поповзли догори, він тільки пробелькотів:

— Там у мене докази… Я вам покажу…

— Відставити! — наказав капітан Середа, і автомати опустилися. — Сань, відкрий ти! Що там треба дістати? — запитав він у Смика.

— Фотоапарат…, — у роті фотографа зрадницьки пересохло.

Інший оперативник, той самий Саньок, обережно наблизився до кофра, наче у його надрах справді ховали зброю або цокала бомба сповільненої дії. Відкинув кришку, переконався — там справді лише апаратура, вийняв фотокамеру і простягнув Смикові. Той, витерши піт з обличчя, а потім вологі від поту руки — об штани, жестом підкликав капітана Середу до себе. За ним підійшли інші оперативники, скупчилися довкола Володі.

Натискаючи на потрібні кнопки, Смик видобув з пам'яті цифрового апарата знімки, зроблені, як свідчив установлений завчасно покажчик дати і часу зйомки, сьогодні, о дев'ятій годині сорок п'ять хвилин ранку. Капітан Середа навіть глянув на циферблата наручного годинника, перевіряючи час.

Якщо вірити даті та часу, які відобразилися в правому нижньому кутку зробленої фотографії, двадцять хвилин тому тут, у скверику, під оцими ось кущами, лежала мертва жінка.

Те, що це саме жінка, причому — не зовсім молода, сумнівів не було: фотограф зафіксував задерту вище колін спідницю і ноги, взуті в босоніжки. Вірніше, одна взута, права. З лівої босоніжок спав. Обличчя жінки розгледіти неможливо: довкола голови розтеклася величенька темно-червона калюжа. Кров повністю залила лице нещасної.

— Що це таке?

Тицяючи пальцем у дисплей, на якому відобразився знімок, капітан Середа, який бачив за своє міліцейське життя стільки мертвих тіл, що, покладені один на однин, вони могли б скластися в досить високий пагорб, прекрасно розумів — чоловік, який викликав міліцію, справді сфотографував людину, померлу насильницькою смертю. Він звик довіряти своїм очам бувалого оперативника і не мав підстав не вірити тому, що бачив на фотографії. Більше того: цей фотограф не розгубився і клацнув закривавлене тіло тричі, обійшовши з усіх боків.

Проте на цьому місці вже нікого не було.

Це капітан Середа теж бачив зараз на власні очі і теж довіряв своїм очам.

— Що це? — з тихим гнівом у голосі повторив він.

— Ну як…, — трошки розгубився Смик. — Труп. Жіночий. Розумієте, ми сюдою на — роботу ходимо. Ось так, через сквер, коротше. Ну, не те щоб дуже, але самі бачите, в якій задниці працюємо…, — він показав рукою в бік будівлі інституту. — Тому зрізати метрів двісті завжди приємно. Он там я працюю, будь ласка, ось мої документи. В мене це професійне, розумієте? Іду, бачу — під кущем хтось лежить. Підійшов, нахилився — труп!

— Що професійне? — не зрозумів Середа.

— Миттєва реакція. Репортерська, розумієте? Спочатку про роботу думаю. Ну, матеріал для кримінальної хроніки…

— Знаю вашу газету, — капітан повернув Володі посвідчення. — Погана вона. Сенсацій шукаєте. Людей забавляти.

Капітан озирнувся до колег за підтримкою. Та оперативники і автоматники стояли півколом, нічого не розуміли і, судячи з їхнього вигляду, готові були просто зараз порвати того, хто їх сюди висвистав.

— А як же? — тепер фотограф тримався більш впевнено. — У кожного своя робота, господа. Значить, фото трупа я зробив. Тоді по мобільник, в міліцію дзвонити. Хап — а він, бляха, розрядився. Ось він, дивіться! — Смик тицьнув під носа капітанові свій телефон, який дійсно показував, що батарея розрядилася. — Забув поставити на зарядку, заморочився вчора, роботи багато. Ось у кофрі зарядний пристрій, збирався на роботі втикнути в розетку, все як треба…

— Я знаю, що треба робити для того, аби зарядити мобільник, — перебив капітан, і тон його не віщував нічого доброго. — Далі.

— Ну, значить, я побіг до найближчого автомата. Он там він, — Володя кивнув кудись за спини міліціонерів. — Можете перевірити. «Нуль два» набрав, а тепер же порядок цифр помінявся, якось інакше треба набирати, я і забув зовсім. Коротше, вдуплив я швидко, таки добився до міліції, але час все ж таки пройшов. Я потім туди, до трупа, і не повертався. Аби, знаєте, не топтатися на місці скоєня злочину. І без того потоптався… І ось тепер, бачте, трупа нема. Був, — Смик знову підсунуву фотоапарат капітанові, — і вже нема!

Досвідчений опер Середа потроху починав розуміти: хтось із присутніх тут явно починає бути схожим на ідіота. І капітанові міліції зовсім не подобалося, що цим «хтосем» може виявитися він сам.

— І ви нікого не додумалися поставити тут поруч? — гаркнув він. — Грамотний же чоловік, на місці пригоди топтатися не хочете. А тут так протупили. Чи попросити когось, випадкового перехожого якого-небудь, аби викликав нас, поки ви тут постоїте?

— Слухайте сюди! — Смик зайняв глуху борону. — Я не кожен день трупи знаходжу! Я взагалі покійників боюся! І детективів не люблю!

— До чого тут…, — капітан навіть позадкував.

— До того! — Смик зробив крок у його бік. — Розгубився я, хіба не ясно? Жінка, вся в крові, лежить на землі, не ворушиться!

— Так розгубився, що сфоткати встиг? — відчувши, що помітно втрачає контроль ад ситуацією, капітан Середа відсунув убік політеси.

— Професійні рефлекси, кажу ж вам! Спочатку — миттєва реакція, тільки потім — розгубленість і переляк! — випалив Володя. — Ось у вас же, капітане, є якісь рефлексии? Точно є, точно!

— Показав би я тобі зараз усі свої рефлекси! — скреготнув зубами Середа. — Так, добре… Нічого доброго, звичайно, але — добре. Зараз твої, гм, ваші покази запишуть. — він повернувся корпусом до хлопців з опергрупи: — Вперед, починаємо! Якщо тут лежав труп, тут мусять залишитися хоча б сліди крові. Взагалі…

І раптом сталося те, що дало капітанові Середі та й решті працівникам міліції, які прибули на місце пригоди, зрозуміти: контроль над дурною ситуацією вони втрачають остаточно і безповоротно.

— О-опс! — вигукнув хтось із оперів.

До скверика підкотив і, скреготнувши гальмами, зупинився мікроавтобус із емблемою популярного телевізійного каналу на борту. З іншого боку підкотив легковик, пикрашений логотипом іншого, не менш поплярного телеканалу. З обох машин почали дружно десантуватися люди з телекамерами та мікрофонами.

— Назад! — крикнув один із автоматників, наставляючи зброю на телевізійників, але, побачивши націлену на себе камеру, вирішив за краще не заїдатися і відступити.

— А це що таке? — гаркнув Середа і в останній момент стримався, аби не згребти Володю Смика в оберемок.

Той про всяк випадок відійшов від небезпечного капітана на безпечну відстань.

— Теж рефлекси, — спробував виправдатися він, криво посміхнувшись. — Мало що ви можете зі мною тут зробити… Я ж спочатку шефу дзенькнув. Очевидно, це він подбав про підмогу. Я навіть подумати не міг, що закривавлені трупи можуть зникати…

— У Києві просто з місця вбивства зникають закривавлені трупи!

Такою фразою в прямому ефірі почала вечірній випуск новин ведуча популярного каналу. Знаючи, що на неї дивляться мільйони, ведуча в студії витримала коротку театральну паузу, насолоджуючись сама собою та ефектом від сказаного, і продовжила:

— Так, у всякому разі, заявляє чоловік, який, ідучи сьогодні вранці на роботу, наткнувся на тіло жінки. Потерпіла не подавала ознак життя і була закривавлена. Свідком скоєного злочину виявився фотограф популярної газети «Фокус плюс» Володимир Смик…

За цією фразою протягом дня стояла велика купа застережень. Адже фактично телевізійники зараз у прямому ефірі порушували неписані, але обов'язкові для дотримання правила гри. Ці правила, передбачали, зокрема, що по телевізору в сюжетах не вимовляють назв друкованих та Інтернет-видань. Виняток передбачений лише тоді, коли в телеефірі йде пряма, відповідним чином оплачена реклама даного видання. Інший випадок: якщо з людиною, про яку йдеться в сюжеті чи програмі, щось сталося. Наприклад, перерізало поїздом на рейках. У такому випадку можна закрити очі на те, що з телеекранів прозвучить, ким і де працював загиблий.

Те ж саме стосувалося і газет. Якщо журналіст брав інтерв'ю у популярного шоумена, він не мав права під страхом публічної кастрації згадувати, на якому саме телеканалі виходить шоу, яке зробило гостя редакції знаменитим. Не біда, що читачі без того знають, обличчям якого каналу є той чи інший персонаж. Головне — аби назва каналу не була надрукована і згадана в газеті безкоштовно.

Проте в ситуації, що склалася, телевізійники, котрим потрібна була сенсація для вечірніх новин, змушені були зробити виняток. Адже без фотографій, зроблених Смиком, вся історія про зниклий жіночий труп втрачала будь-який смисл. Ну а Володя стояв на смерть: або телерепортери кажуть, звідки отримали інформацію і називають газету, в якій будуть опубліковані подробиці історії блукаючого жіночого трупа, або він не надає доказів правдивості цієї історії. Причому про ексклюзив у цьому випадку не йшлося: півдесятка телеканалів уже виявили бажання розказати своїм глядачам про ходячого трупа, і редактор «Фокусу-плюс» Валентин Ріг дозволив Смикові надавати її безкоштовно і в різні боки, без жодних обмежень.

Гра того вартувала: під вечір вівторка про газету «Фокус-плюс» почули мільйони, і були всі підстави підозрювати, що більшість з них у середу зранку шукатимуть свіжий випуск «Фокусу-плюс» у газетних кіосках та взагалі — всюди, де продаються газети.

— Професійний репортер спрацював оперативно, — говорила ведуча, відчуваючи, що кожне її слово ловлять мільйони пар вух. — Спочатку він зробив кілька фотографій, а вже потім побіг викликати міліцію. З мобільного телефону він це зробити не міг: не помітив, як трубка розрядилася. Поки свідок шукав телефон-автомат і дзвонив, минуло близько двадцяти хвилин. За цей час тіло встигло безслідно зникнути. Докладніше — в репортажі наших кореспондентів.

Серед мільйонів пар очей, які це дивилися, і мільйонів пар вух, які це слухали, були очі і вуха майора Павла Шалиги.

Випуск новин від дивився не вдома, разом з вірною дружиною Тамарою, а в кабінеті начальника київської міліції. Скоро повернутися додому начальнику «вбивчого» відділу карного розшуку цього вівторка не світило: справу про безслідно зниклий жіночий труп передали з районного відділу в Головне управління.

5

На ранок, коли вийшов свіжий номер «Фокусу-плюс» із статтею, під якою стояв підпис Максима Бойка, в Києві тільки і говорили про мандрівні жіночі трупи.

Редакція газети обіцяла тримати своїх читачів у курсі справи, щодня висвітлюючи процес пошуку зниклого жіночого трупа. Стаття на першій шпальті була проілюстрована двома фотографіями. На першій закривавлене жіноче тіло лежало під кущами, і день та час, коли зроблений знімок, були обведені жирною лінією. Поруч — інша фотографія: те ж саме місце, тільки вже порожнє. Час і дата, обведені жирним, не лишали навіть у скептиків жодних сумнівів: через двадцять хвилин після того, як Смик зробив фотографії, труп зник, не залишивши сліду.

— Хочу зазначити, — з розстановкою читав начальник міліції вголос уривок із статті, — що теоретично можна запідозрити в справі про зниклий жіночий труп якусь каверзу. Проте час, зазначений на фотографіях, вірніше — різниця в часі досить красномовна. В мікрорайоні, де сталася пригода, міліція з'явилася не так швидко. Добре, що вона наспіла, як каже наш фотограф, протягом п'ятнадцяти хвилин. За цей час хтось теоретично міг відтягнути труп: адже Володимира Смика поруч із місцем пригоди не були. Та в такому разі на траві лишилися б сліди волочіння тіла. І тим більше — сліди щонайменше двох сильних людей та автомобільних протекторів. Аби підняти тіло і швидко забрати його геть, потрібні двоє сильних чоловіків і машина.

Опустивши газету, начальник міліції глянув на Шалигу, що сидів навпроти і терпляче слухав.

— Усе правильно?

— Так і є, — визнав Шалига. — Мені потім доповів Середа, я читав протоколи огляду… Не натоптано. Товкся там хіба фотограф, і то — не особливо натоптав. Що є, то є.

Кивнувши, начальник міліції повернувся до читання вголос:

— Якщо припустити, що сам фотограф відтягнув труп подалі, на це б у нього теж пішло більше часу, ніж минуло між виявленням жіночого трупа та його безслідним зникненням. Та й на одязі Володимира Смика неодмінно залишилися б часточки крові, — він знову глянув поверх сторінки на Шалигу: — Були?

Той похитав головою.

— А на землі чи що там… на траві?

— Нічого, — констатував майор. — Жодних слідів. Є якісь дрібні часточки крові. Аналіз уже зробили: людська, третя група, резус позитивний.

— Значить, жіночий труп піднявся сам і полетів на небо?

— Ви з самі розумієте, що це ідіотизм, — твердо промовив Шалига.

— Ідіотизм, — кивнув начальник міліції. — І ми виглядаємо в ньому головними ідіотами. Читаю підзаголовок ще раз: «З нашою міліцією бояться мати справу не тільки живі, а й мертві». А заголовок чого вартий: «По Києву блукає жіночий труп». Подобається?

— Ні, — коротко відповів Шалига.

Начальник міліції акуратно згорнув газету і раптом не втримався — роздратовано жбурнув її в куток.

— Що фотограф? Трусили його?

— А нічого фотограф! — розвів руками Шалига. — Стоїть на своєму: ішов, побачив, зробив фото. Мобілка справді була розряджена, перевіряли. Дзвінок у міліцію дійсно надійшов з того самого телефону-автомата, який вказав Смик. Редактор цього безобразія, — майор кивнув на кинути газету, — підтверджує: телебачення викликав, аби підстрахувати свого працівника. Ще таким наглим тоном заявив: мовляв, знаю я вас, ментів. Заберете його, закриєте в камері, почнете гумові кийки в зад устромляти — до ранку зізнається, що це він жінку убив. А заодно — і Максима Курочкіна два роки тому.

— До чого тут Максим Курочкін? — не зрозумів начальник.

Весною позаминулого року просто в дворі суду невідомий снайпер справді застрелив російського бізнесмена Максима Курочкіна, якого підозрювали у організації міжнародних злочинів. Убивцю, між іншим, так і не знайшли.

— Не знаю. Ріг так сказав, — пояснив Шалига.

— Якій Ріг?

— Редактор цих усіх фокусів. Головний фокусник, мать його! А вчора ввечері ось цей красунчик прибігав, дайте, дядьку міліціонер, коментар.

Майор витягнув з бокової кишені сорочки прямокутник візитки, простягнув начальнику. Той взяв двома пальцями, прочитав:

— Бойко Максим. Кореспондент. Та ще й спеціальний. «Фокус плюс», щоденна газета. Твою мать! — він різким жестом послав візитку через стіл Шализі. — Можеш пояснити, майоре, що відбувається?

А відбувалося щось уже подібне до масового психозу.

Під вечір середи міліцейське керівництво прийняло рішення офіційно заявити про фальсифікації, до яких вдається редакція газети «Фокус-плюс». Це було помилкою: речник міліцейського Главку не зміг пояснити, в чому саме полягають фальсифікації. Наступного дня пенсіонери на лавочках уголос читали уривок із чергової статті Максима Бойка:

— Приховуючи існування трупів, які безслідно зникають, наша міліція готова піти далі: офіційно заявити, що злочинності в Києві як такої нема. Хоча насправді вже третій день наша славна міліція не може з'ясувати, куди ж подівся жіночий труп, котрий зник просто серед білого дня. Як ми вже писали, тіло випадково виявив наш фотокореспондент і зробив фотографію. Вже під вечір того ж дня працівники міліції відмовилися коментувати ситуацію. Яких заходів вони живають для розслідування цього злочину, поки що так само не відомо.

Усю першу половину дня столичні пенсіонерки та пенсіонерки інших українських міст, куди доходить газета «Фокус-плюс», обговорювали погану роботу міліції, згадували такі самі випадки, розповідали казки про лиховісних мертвяків, а під обід дружно поспішили до телевізорів — подивитися денний випуск телевізійних новин.

Вродлива репортерка, стоячи з мікрофоном на тому самому місці, звідки втік жіночий труп, сміливо говорила просто на камеру, звертаючись до мільйонів українців:

— З того часу, коли ось звідси, з цього занедбаного, але затишного київського скверика втік закривавлений труп, минуло вже два дні. Але відповідь керівництва столичного МУВС однозначна: поки не буде знайдене тіло, прокуратура не може порушити кримінальну справу. Тобто, в життя втілюється відомий сценарій «Немає тіла — немає справи». Але це, на жаль, це означає лише одне: непрофесійність нашої міліції і небажання працювати. Дивно, що фотографію наші правоохоронці не вважають за доказ того, що закривавлене тіло справді було знайдене. Свідчення очевидця злочину, київського фоторепортера Володимира Смика, правоохоронці взагалі ігнорують.

На ранок п'ятниці у Інтернеті запрацював новий сайт під назвою ZOMBY.NET, на якому швидко почали вивішуватися як стаття Бойка, так і коментарі до неї. В основному коментатори виливали відра віртуальних помиїв на міліцію, пропонували веселі картинки з серії «Полювання на живих трупів» і навіть обіцяли незабаром запустити комп'ютерну іграшку, в якій Мент спробує зловити Зомбі, а Зомбі, в свою чергу, тікатиме від Мента.

Оскільки у четвер традиційно оновлювалися репертуари київських кінотеатрів, то фільми жахів, навіть ті, які вже давно пройшли, не просто повернулися, а й попри існуючу заборону почали демонструватися на денних сеансах.

У п'ятницю вийшов черговий номер «Фокусу-плюс», де Максим Бойко розповідав, як міліцейські чиновники, до яких він дзвонив, просячи хоч щось сказати про зниклий жіночий труп, не бажали з ним говорити, а один навіть послав його за відомою адресою, яка складається з трьох літер.

Він навіть назвав прізвище на посаду хама в погонах: начальник відділу особливо тяжких злочинів майор Павло Шалига.

— Я його послав, — визнав начальник відділу особливо тяжких злочинів майор Павло Шалига. — Якби він поруч був — дістав би від мене в рило. Я б відповів потім, але цей Бойко точно вмився кривавими соплями.

Начальник міліції, не дивлячись на підлеглого, крутив на поверхні стола кулькову ручку довкола осі. Здавалося, він поринув у цей важливий процес по саму маківку і йому від цього було дуже комфортно. Шалига прекрасно розумів: начальнику зовсім нема про що говорити. Йому теж не було що сказати, але і гратися в «Хто кого перемовчить» теж не хотілося. Хоча б тому, що це — не по уставу і зовсім не відповідає правилам субординації.

— Писати ми їм не заборонимо, — мовив він.

Начальник кивнув, далі граючись ручкою.

— А пишуть вони все правильно, — вів далі Шалига. — Тіла нема — діла нема. Факт, що труп під кущем таки лежав, не може бути юридичною підставою для порушення по факту скоєння особливо тяжкого злочина кримінальної справи. Прокуратура з нас сміється.

Начальник підвів на майора очі.

— З нас, Петя, навіть негри під мостом на Шулявці сміються.

Під мостом неподалік від заводу «Більшовик», поруч із станцією метро «Шулявська», давно і міцно отаборилися чорношкірі, тримаючи там свій базарчик, торгуючи взуттям та одягом, але переважно — секунд-хендом. Часом відбивалися від зграйки скінхедів, часом гасили пожежі, регулярно платили всі можливі і неможливі штрафи та хабарі, терпіли гуркіт над головою, але трималися за цей плацдарм, мов захисники обложеного Сталінграду — за знаменитий, описаний у легендах, книжках та шкільних підручниках «будинок Павлова».

Те, що відбувалося від вівторка довкола історії зі зниклим жіночим трупом, негрів відверто забавляло.

Вони навіть відмовилися платити якісь невеличкі, але обов'язкові гроші міліцейському патрулю, причому один так і сказав ламаною російською мовою: «З ходячих трупів збирайте!» Звісно, по естафеті про цей небувалий інцидент переповіли в міліцейський Главк, і тепер начальник міліції підозрював: про опущений неграми патруль донесли вже міністру Луценку.

— Китайці теж, — підтримав розмову Шалига. — Особливо ті, які тримають базар на Дарниці.

— Маленький Китай?

— Так точно.

Начальник міліцію знову покрутив ручку по столу, тоді взяв її обома руками, міцно стиснув за кінці.

— Я, Пашо, від середи раком стою знаєш де? — майор кивнув. — І буду стояти, Пашо. Бо ця газетка нас усіх раком поставила, а їй за це нічого не буде. Знаєш, хто її в парламенті прикриває? — майор знову кивнув. — Отак. Там є певні політичні сили. Їм вигідно, аби зараз міліцію в грязюці валяли. А розгрібати все це, Пашо, повинен ти! — натиснувши обома руками, начальник міліції переламав ручку навпіл. — давай ще раз від самого початку. Труп був чи все ж таки не було?

— Не знаю, — чесно признався Шалига. — Хоча кров була. Не багато, але свіжа, не засохла.

— Тоді я інакше запитаю: тіло було?

— Було. Є фотографія. Наші специ кажуть — не підробка.

— Тоді куди це тіло могло зникнути? Може бути, що фотограф знайшов не труп, а лише тяжко поранену людину. Людина ця — жертва нападу, викрадення, її, врешті решт, могли катувати і недомучити, — начальник міліції сам розумів, що говорить не те, але припущення далі лилися на Шалигу нестримним вже потоком. — Коротше, жертва могла рухатися. Фотограф цього не знав, а вона — могла! Навіть припустимо таке, що їй, жертві, вистачило п'ятнадцяти хвилин, аби забратися геть… Але: куди закривавлена людина могла подітися? — він ляснув долонею по столу. — Як далеко могла піти? Чому її ніхто не бачив? Чому нема слідів? Чому ніхто не може знайти закривавлене тіло, чорт забирай! — крапку в його монолозі поставив гуркіт кулака об поверхню стола.

Шалига далі мовчав.

Начальник міліції і без нього прекрасно знав: за ці дні перевірені відомості про жінок, які пішли з дому і не повернулися. Заодно з'ясувалося: дві третини оголошених у розшук уже давно вдома, помирилися з тими, з ким посварилися, ось тільки міліцію повідомити про це чомусь ніхто не потурбувався. Але десятки автоматично закритих справ про зникнення живих, як з'ясувалося, жінок не тішили на фоні зниклої в невідомому напрямку та невідомим способом мертвої жінки.

Ще начальник міліції по великому секрету дізнався: якщо протягом кількох наступних днів масова істерія журналістів довкола ходячого трупа не припиниться, з цього приводу зберуть спеціальне засідання Верховної Ради. Комусь доведеться давати пояснення — і явно не начальнику міліції. І комусь доведеться прощатися з посадою — і явно не міністру внутрішніх справ.

Павло Шалига нічим не міг допомогти. Весь його професійний досвід натикався на глуху стіну містики. Майор сам не раз за ці дні виїздив у той проклятий сквер, і на власні очі бачив: там особливо нема де сховатися. Пустирище. Заморожений через економічну кризу будівельний об'єкт, який навіть не охороняється, тому його облюбували для літньої резиденції місцеві бомжі. Далі — похмура промзона і цей, щоб його розірвало, довбаний інститут. У якому отаборилися хитруни з «Фокусу-плюс». Значить, навіть якби тяжко поранена людина теоретично захотіла зникнути, за такий короткий проміжок часу вона фізично не змогла б відповзти кудись подалі від людських очей.

У п'ятницю під вечір майор Шалига, на рахунку якого — десятки особисто розкритих убивств, змушений був визнати не лише свою поразку, а й взагалі — поразку всієї київської міліції.

А в той самий час у кабінеті головного редактора найпопулярнішої вже кілька днів газети «Фокус-плюс» святкували повну і беззаперечну перемогу розуму над змістом.

Щедро набулькавши коньяку в високу чарку, з яких звичайно п'ють горілку, Ріг простягнув її Максиму Бойку, підсунув шоколадку, хлюпнув собі не так щедро, бо лікарі зробили йому останнє китайське попередження, і урочисто промовив:

— Ну, Максиме Степановичу, що я тобі скажу. Поки що інвестор задоволений. Відомості на зарплату підписав і навіть дав «добро» видати автору ідеї невеличку премію. Вона дорівнює сумі штрафу, яку ти повинен був заплатити за історію з Білим Чаклуном і отим дільничним. Тому штраф твій анулюється. За це і вип'ємо.

Начальник і підлеглий випили, зажували шоколадкою, і Ріг тут же, без довгою паузи, налив Бойкові ще. Цього разу — майже по вінця, собі ж лише трошки поновив.

— Ну, Максиме Степановичу, що я тобі ще скажу, — повів він далі. — За ці кілька днів, що ми з номера в номер даємо розвиток історії про зниклий труп, висуваємо різні версії, і головне — на всіх підставах звинувачуємо ненависну народом міліцію в некомпетентності, тираж газети зріс. По Києву — більше, по регіонах — не так, але все одно — це показник. Це означає, що працювати моя команда може, якщо захоче. Давай за те, аби частіше хотілося!

Бойко кивнув, випив, але не до дна, і жестом зупинив Рога, коли той взявся наливати йому чергову порцію. У вівторок ввечері він остаточно помирився з Іркою, мир був тоді ж підписаний на ліжку, і наступні дні до цього мирного договору лише інтенсивно додавалися нові пункти. Відчуваючи, що вдячний шеф краще накачає його коньяком, який він до того ж сам не купує, а отримує в якості презенту від різних важливих ділових відвідувачів, аніж розщедриться на грошову винагороду, Бойко відчув небезпеку не втриматися. Це означає чергове повернення додому на рогах і відновлення військових дій з дружиною.

— Наші люди тільки такі історії і жеруть, — сказав Максим, аби п'янка хоч чимось нагадувала розмову.

— Мене інше хвилює, — Ріг капнув собі в чарку. — У кожної історії повинен бути кінець. Фінал. Як ми цю будемо закінчувати?

— А все придумано без нас, — заспокоїв шефа Бойко. — Як то кажуть, самим життям. Сьогодні п'ятниця. У суботу на неділю традиційно нічого не відбувається. Наша газета, між іншим, теж не виходить. У понеділок нашим читачам захочеться чогось нового і, як правило, не такого жорсткого. Вихідні дають нам природну фору. Забудеться.

— Зовсім? — недовірливо запитав Ріг.

— Не зовсім, — погодився Максим. — Та якщо про Юлю Тимошенко не писати в газетах тиждень, увага від неї відволічеться сама по собі. Такі закони нашого ринку і ви, Валентине Семеновичу, краще за мене це знаєте. Буває лише те, про що пишуть у газетах.

— І все ж таки, — Ріг замислено покрутив чарку в руці, — що робити з жіночим трупом? Ми його все ж таки знайдемо чи історія потрапить у розряд нерозгаданих загадок?

— Знайти було б краще, — погодився Бойко. — Але, самі розумієте, нам потрібен для цього справжній труп. Навіть пояснювати нічого не треба. Спочатку був — тепер нема. І навпаки: спочатку не було — тепер є.

— Ех, є в мене один кандидат, вірніше — кандидатка, — мрійливо промовив Ріг. — Такий трупачок би був, прости, Господи, що скажу, — він перехрестився і випив.

Допив свій коньяк і Максим, на закличний редакторів жест з жалем, але все ж таки твердо похитав головою.

— Добре, подумаємо. Може ти й правий… Навіть швидше за все правий: розсмокчеться, перетреться все. Тільки б тепер у нас десь не протекло. Надто багато народу про деталі знає.

— Всі вони зацікавлені мовчати, — заспокоїв його Бойко. — Особливо — я.

6

— Ну, чого мовчиш?

Тонкі пальці Ірини м'яко пестили Максима по грудях, пальчик по черзі обвів колом кожен сосок, і перед тим, як зробити це, жінка наслинила пальця. Бойко лежав на спині, заплющивши очі, і не поспішав подавати ознак життя.

Підвівшись на лікті, Ірина дмухнула чоловікові в обличчя.

— Угу-у-у…, — подав він голос.

— Спиш? — тихо запитала вона, наперед знаючи відповідь.

— Ага-а-а…, — протягнув Максим.

— Ти безсовісний.

— Чого-о-о?

— Бо не хочеш поговорити, після того, як отримав своє, — Ірина стиснула пальцями його правий сосок.

— Моє… Є-є-є…

— А я серйозно, Максику. Запитатися хочу.

Тепер він розплющив очі і, простягнувши руку, намацав вимикач і ввімкнув нічник у вигляді каченяти Дональда. Спальня освітилася тьмяним рожевим світлом.

— Ну, що таке.

— Що у вас там за чергова сенсація? Сам пишеш, мені ні про щ не розказуєш. Це правда, що від міліції трупи тікають?

— Еге-е-е-е…, — протягнув Максим, думаючи зараз зовсім не про втечу жіночого трупа, а про живу, теплу, м'яку і красиву жінку, яка лежить поруч, з якою він десять хвилин тому займався сексом і сподівався, що на сьогодні це не буде останній раз.

— Ну, не спи, алло! — Ірина легенько ляснула його по щоці.

— Не сплю, — розслаблено протягнув Максим. — Але дуже хочу.

— Так це правда чи ні? — від того, що її природну жіночу цікавість не задовольнили, Ірина починала потроху дратуватися.

— А ти про що? Я дуже хочу, це — правда.

— Поки ти мені все про того трупа-втікача не розкажеш, можен ні на що не розраховувати!

Ірина сіла на ліжку, сперлася спиною об спинку і прикрилася ковдрою. У цих жестах читалася образа.

— Слухай, Ір, ну це все не серйозно. Ти цьому віриш?

— Весь Київ вірить!

— Весь Київ у що завгодно повірить. У Білого ж Чаклуна повірили? Повірили…

— Так що, — Ірина інтимно нахилилася до Максима, — з жіночим трупом така сама розводка, як із Білим Чаклуном?

— Навіть краща! — Максим теж сів на ліжку, гордо розправив плечі.

Випитий коньяк ще грав у нього в голові. Шалений секс розслабив. Перспектива повторення взагалі стирала будь-які застереження. Зараз, трошки, зовсім трошки п'яний, щасливий і гордий за себе, Бойко взагалі нічого не боявся. З рештою, дружина має знати, який у неї розумний та винахідливий чоловік.

— Там усе з прибиральниці почалося, тьоті Галі, — почав він, захоплюючись із кожною фразою. — Мегера ще та. Звільняюся, каже, бо зарплата в неї, бач, мала. Та й нам зарплатою пригрозили: мовляв, тираж падає, не буде сенсації — не буде зарплати в понеділок. Тут іще тьотя Галя зі своєю шваброю. Бачила, каже, тільки що бачила — і вже нема! Ну…

— … ну, і ти прикинь, Ксюх, з трупом такий самий принцип діє! Його бачили, але його нема! Ну от нема і все! Що вони зробили, знаєш?

Максим, розказавши Ірині все, провівши другий бурхливий сексуальний раунд і остаточно виснажившись, уже спав і бачив кольорові сни. А Ірина, навпаки, від почутого втратила бажання спати. Накинувши халат і зачинившись у ванній, вона пустила воду, додала заспокійливого екстракту на основі морської солі, і, зовсім не боячись розбудити подружку, тут же, в ванній, набрала її номер.

Ірину розпирало. Інформація текла з неї, мов струмінь гарячої води з крану.

— Це, Ксюх, тільки мій Макс міг таке нагадючити! Що вони роблять, можеш уявити? А ти спробуй, уяви. Вони дали прибиральниці тьоті Галі п'ятдесят баксів. Вона у вівторок рано лягла під кущами. Їй залили голову томатним соком. За це вона, правда, ще грошей захотіла, але потім із начальством якось домовилися. Бо, як Макс казав, на той момент їй самій сподобалося гратися! Чому? Бо це ментів дурити! Їхня тьотя Галя довго в кадебе прибиральницею працювала, стала за переконанням справжньою чекісткою, а чекісти, Ксюх, ментів ненавидять. Прибиральниця була довольна, як слон! Далі так: Вова Смик, фотохудожник їхній, клацнув жінку під кущем і ментів викликав! Поки вони їхали, тьотя Галя сік обтерла, підвелася і швиденько пішла. Там же поруч Костя Бабкін, ну, знаєш, той придурок, з яким Катя наша колись розвелася… Ага, так він там поруч товкся, заради загальної справи пальця врізав і накапав на травичку. Аби було щось схоже на кров. Ну, ти оцінила!

Побовтавши в воді рукою, Ірина закрутила кран.

— Ось так легким порухом рухи «Фокус-плюс» їхній став центровою газетою. Правильно, Ксюх, ніколи не читай газет. Ага, і «ящика» не дивись! А що міліція? Заяви нема, трупа нема, а раз так — то і справи нема. Тут же головне — сенсація, жирна, жорстка, з кров'ю. Чим не правдивіше виглядає історія, тим швидше в неї вірять. Ніхто не підкопається. Кому воно треба? Сама знаєш, що не кожен день у нас цунамі, землетруси та інопланетяни. А люди хочуть, щоб така хрінь кожен день була. Тільки десь, із кимось, не в них і не з ними. Правильно, дурять людей, Ксюхо, дурять. Зате — як! Я від свого чоловіка просто ух! Знаєш, коли ми тільки почали зустрічатися, він ще не таке вигадував…

Закінчивши звітувати подрузі Ксенії, Іра Бойко скинула халат, залізла в ванну, млосно потягнулася в гарячій воді і не стрималася — набрала номер подруги Каті.

А потім — подруги Тані.

А далі — подруги Олі.

— Звідки інформація? — запитав майор Шалига.

— Сорока на хвості принесла, — про всяк випадок ухилився від прямої відповіді капітан Середа.

Про всяк випадок — бо не хотів без потреби здавати навіть начальству свої джерела інформації. Кожне таке джерело для будь-якого оперативного працівника було воістину золотим.

Шалига замислено постукав кінчиком кулькової ручки по столу. За час, поки Середа розповідав суть газетярської махінації, про яку дізнався невідомо від кого, невідомо як, він устиг намалювати на аркуші паперу череп та перехрещені кістки — старий піратський герб, «Веселий Роджер». Все, що зараз виклав капітан, виглядало так само неймовірно, як і, власне, історія зниклого жіночого трупа. Проте, хоч Середа і не підтвердив слова свого секретного агента жодним реальним доказом, оперативна чуйка підказувала майору Шализі: саме так все і відбулося. Бо інакших пояснень тому, що закрутилося довкола пригоди зі зниклим жіночим трупом, досвідчений сищик просто не бачив.

— Я цю сороку знаю? — поцікавився майор.

— Навряд.

Шалига акуратно згорнув малюнок з піратською емблемою, так само акуратно розірвав його навпіл, потім — ще раз. Клаптики полетіли в пластмасовий кошик для сміття.

— Значить, так, — промовив він. — Знайди цю сороку і попроси, аби вона забралася з міста. На місяць, не менше. Разом зі своїм хвостом. Ясно?

— Не дуже… Це потрібна сорока… Дуже корисна, скрекоче по ділу…

— Або так, або я цю сороку сам знайду. І закрию в такій клітці, з якої вона ніколи не вилетить. І перетвориться там на півника, — для чогось додав Шалига. — Тепер усе ясно?

— Так точно.

Реакція Середи не сподобалася Шализі. Ображений підлеглий — міна сповільненої дії.

— Я поясню, капітане. А ти послухай і заховай свої психи в кишеню, — майор зібрався з думками: — Я, капітане, не хочу, аби про те, що ти мені зараз повідав, скрекотів увесь Київ. Я розберуся з журналюгою сам. І він у мене букви забуде. Вірніше, не так: спочатку сам напише, як усе було, а вже потім нехай абетку забуває. Розумієш, поки що оці новини з сорочого хвоста вартують не більше, ніж їхня історія про ходячій труп. Згоден? — Середа промовчав. — Не згоден, але все одно так є. Якщо піднімати хвилю зараз, буде тільки гірше. Міліція дозволила себе надурити, і перший в черзі лохів — капітан Середа. Тепер згоден?

Трошки подумавши, капітан ствердно кивнув.

— Спочатку він признається. Потім ми по закону закрутимо цій газетці хобот. Так чи ні?

— Так точно, — тепер Середа відповідав більш упевнено і чітко.

— Тому сороку свою, капітане, з Києва все ж таки забери. Хай про цю справу взагалі не скрегоче. Поки діємо не офіційно. Щойно будуть результати — такого млина закрутимо, мало не буде. Фокусникам із цього довбаного «Фокуса» я свою фокуси покажу… Їм сподобається.

Розуміючи, чого від нього зараз чекає ображений в кращих почуттях капітан, Шалига змовницьки підморгнув йому:

— Без помічника мені, ясна річ, не впоратися. Розвалимо писаку вдвох, капітане?

— Мені б його тільки за горло потримати, — кровожерлива посмішка оголила зуби Середи, вкриті жовтавим нальотом зуби затятого курця.

Шалига зняв трубку телефону.

Цей понеділок, на відміну від минулого, для нього особисто починався дуже добре.

А Максим Бойко, варячи собі на кухні ранкову каву, теж не чекав від цього понеділка нічого поганого.

Навпаки — обіцяна і чесно зароблена зарплата мусила бути ще до обіду. Це раз. Оскільки він постарався на минулому тижні, та ще й як постарався, шеф дозволив його мозку працювати в економному режимі. Тепер нехай стараються інші працівники, зокрема — Бабкін із Присяжним. Хтось із них обіцяв роздобути справжню фотографію вовкулаки, і тепер Максим готувався смакувати Тиждень Вовкулаки, який з не меншим успіхом замінить у їхній газети Тиждень Блукаючого Трупа.

Під кухонною стелею працював спеціально примантачений туди маленький плаский телевізор. Вимкнувши вогонь під кавоваркою, Максим залив шматочки сала, які вже шкварчали на сковороді, двома яйцями. Щедро посолив, притрусив перцем, подумав — додав жмутик свіжої зелені.

На екрані начальник кримінальної поліції з якогось безкінного американського ранкового серіалу віддавав наказ оточити будинок, у якому засів терорист.

— Обережно, джентльмени! — суворо попередив людяний офіцер. — Цей тип дуже небезпечний і може прикритися Сарою, як щитом.

— Невже він візьме свою коханку в заручниці, сер? — недовірливо запитав якійсь молодий негр у цивільному, поправляючи при цьому краватку.

— Ці люди не знають кохання, агенте Джексон! — відрубав людяний офіцер.

Яєчня з салом підсмажилася. Максим переклав її на тарілку, сів за стіл, намастив хліб маслом, поклав зверху шматочок сиру. Його сніданок готовий.

— Ми готові, сер! — тим часом доповів хтось по рації американському поліцейському.

— О'кей, хлопці, почали! — наказав той голосом дуже знайомого Максимові київського актора.

Озброєні поліцейські в бронежилетах обережно потягнулися сходами вгору, до квартири, де сидів, ще нічого не підозрюючи, небезпечний терорист.

— Почали!

Отримавши наказ капітана Середи, який сидів у машині, група захоплення спецпідрозділу «Беркут» у плямистих камуфляжах швидко зникла в під'їзді. Пенсіонерок, які за звичкою розташувалися на довколишніх лавочках, міліціонери в цивільному, показавши посвідчення, наполегливо попросили поки що забратися геть, далі від гріха. Бабці, послухавшись ввічливих молодих людей, швиденько забігли в квартири і зайняли кращі місця біля вікон. Ті, чиї вікна не виходили на двір, попросилися до тих квартир, звідки можна було стежити за розвитком подій, які вони бачили тільки в кіно.

Тим часом на сходах спецназу трапилася літня жінка, яка спускалася на двір. Побачивши гурт озброєних кремезних чоловіків у бронежилетах та чорних масках із прорізями для очей і рота, жіночка ледь не зомліла. Вона навіть збиралася крикнути, та боєць, який рухався першим, виявився досвідченим. Передбачивши можливість дочасного викриття, він блискавично підхопив бабцю, притиснув до стіни, однією рукою затиснув їй рота. З переляку стара міцно заплющила очі, а коли розплющила, відчула — в неї майже зовсім відібрало мову. Боєць приклав пальця до своїх губів.

Старенька кивнула.

Боєць забрав долоню з її рота.

Старенька скрикнула і спробувала вкусити його за палець.

Група захоплення завмерла — операція опинилася під загрозою зриву.

На екрані захоплення відбулося блискавично і благополучно.

Дівчина Сара саме виходила з ванної, коли поліцейські проникли в квартиру. Вона зойкнула, терорист, як був, у самих трусах, підхопився, кинувся з пістолетом до вікна, але в вікно вже влітали супермени, які спускалися на линвах із даху.

Звісно, терорист стрельнув кілька разів, навіть легко поранив одного з поліцейських. Але його вправно скрутили.

— Для тебе все закінчилося, Саро, — заспокоїв перелякану дівчину офіцер.

Задоволений тим, що Сару врятували, а терориста знешкодили, Бойко відсунув порожню тарілку і взявся до кави. Жіночого зойку сусідки на своєму сходовому майданчику Максим не почув.

— Тихо, — одними губами прошепотів боєць до переляканої сусідки. — Де ви живете?

Жінка кивнула на свої двері.

— Зайдіть і будьте там, — наказав «беркутівець» і для чогось додав: — Ми не до вас.

Бабця знову кивнула, позадкувала і повернулася до себе, трошки повозившись із замком у своїх дверях. Спецназівець незадоволено глянув на годинник — вони збилися з графіка майже на хвилину. Непорядок.

— Порядок, — промовив Бойко сам до себе, допиваючи каву.

Поки снідав, напій трошки охолонув. Максим не любив дуже гарячої, вона постійно обпікала йому піднебіння.

Поставивши посуд у мийку, він одним оком глянув, як американська поліція дійшла висновку, що заарештований ними чоловік — зовсім не той злочинець, на кого вони старанно полювали. Вирішив, що менти кругом ідіоти, і пустив воду.

Спочатку йому здалося — це від повороту крана так загуркотіло в коридорі.

А вже наступної миті Максим Бойко нічого не розумів — якійсь вихор жбурнув його на підлогу обличчям донизу, рука, хруснувши в суглобі, заломилася назад міцним професійним рухом, друга рука теж опинилася за спиною, зап'ястки скували кайданками. Він спробував підняти голову, та на потилицю сильно надавила чиясь нога, взута в берц із рифленою підошвою.

— Працює «Беркут»! Всім лежати! — почулося над головою.

Потім той самий вихор підхопив Максима, поволік. Перед очима застрибали сходи.

Ясна річ, ані бійці спецназу, ані сам Максим не могли бачити, як сусідка, котру так перелякала поява камуфляжних суперменів, обережно визирнула з своєї квартири, коли їхні кроки на сходах стихли.

А тоді, зачинивши двері, старенька погортала свій потертий записничок, знайшла потрібний номер і зняла телефонну трубку.

7

Завершити свою операцію майор Шалига планував у кабінеті капітана Середи.

Привозити полоненого в міліцейський Главк поки що було ризиковано. Шалига був на сто відсотків упевненим: ота «сорока», котра наскрекотіла колезі з районного відділу цю інформацію, не брехала. Проте досвідчений сискар, який знається не лише на справі розшуку вбивць, звичайних та психопатів, але й на апаратному політесі, так само розумів: без реальних доказів тягнути журналюгу на остаточну розправу не варто.

Бо що в нього є на цю годину? Нічим не підтверджена версія банальної журналістської провокації. Мета якої — не стільки кидання тіні на міліцію, скільки спроба збільшити популярність своєю газети і, відповідно, змусити ласих до подібних сенсацій громадян активніше її купувати. Мети своєї журналісти досягли. І не в останню чергу — через непопулярність міліції в народі. Адже історія про зниклий з місця пригоди жіночий труп не лише сенсація як така, не лише факт для жовтої преси, а й непряме підтвердження недієздатності правоохоронних органів.

Таким чином, за логікою парадоксу, звинувачення конкретної «акули пера», ось цього прикутого зараз до батареї Максима Бойка, негайно сприйметься як спроба міліції захистити честь мундиру. Насправді сама схема, що її, за відомостями невідомої «сороки», вигадав та втілив у життя Бойко, виглядала доволі абсурдно, аби відразу сприйнятися за правду. Через те потрібні докази.

В Україні головним незаперечним доказом скоєння людиною того чи іншого злочину вважається не сукупність речових доказів та висновків експертизи. У девяти випадках із десяти достатньо, аби підозрюваний сам підписав зізнання. І бажано, аби процес написання покаянної відбувався подалі від Головного управління київської міліції. Для таких справ цілком підходить звичайний районний відділ.

Але Павло Шалига не підозрював, а якщо й підозрював, то не надавав цим підозрам особливого значення, що прикутий до батареї журналіст Максим Бойко теж прекрасно знав усі міліцейські розклади.

Звісно, той не відразу зрозумів, що з ним відбувається. Та коли його привезли сюди, прикували до труби парового опалення, і Шалига офіційно представився йому, Максим провів у голові елементарні математичні дії. Після чого зрозумів: хтось десь проколовся. Свідомо, не свідомо — тепер не має значення. Головне — триматися до останнього. Бо навряд чи в начальника відділу по розриттю особливо тяжких злочинів Головного управляння внутрішніх справ міста Києва, до якого сам Максим подзвонив у минулий четвер, просив коментаря і нарвався на матюкливу тираду, має проти нього щось серйозніше за чутки.

Тому, налаштувавшись брати полоненого журналюгу на понт і все ж таки маючи надію, що не доведеться застосовувати до нього більш серйозні методи залякування, Петро Шалига навіть не підозрював про те, що Максим Бойко розкусив його маневр. І вирішив тягнути волину до останнього, теж потай маючи велику надію — від словесного залякування до практичних дій майор не перейде.

Надто вже багато пояснень потім доведеться давати. І складніше відбитися від звинувачень у зведенні з журналістами, котрі писали про разючу міліцейську некомпетентність, елементарних рахунків.

Середа як хазяїн кабінету сидів за столом і поки що странно робив вигляд: усе, що відбувається тут, його не стосується. А Шалига, походивши трошки по периметру кабінету, нависнув над полоненим, заклав руки за спину, глянув на Бойка згори вниз, не стримався — таки відважив копняка середньої сили. Лише для того, аби нахабний журналюга відчув: може бути сильніше та болючіше.

— Як бачиш, — промивив Шалига, — усе те, що ви, писаки, строчите про методи дізнання в міліції, дуже схоже на правду. І зараз ти це маєш змогу перевірити на собі. Ви ж, журналісти, дуже любите перевіряти на собі якісь речі, а потім писати про це в свої газети.

Максим нервував і навіть, чого вже там, боявся. Тільки ще більше, ніж цього майора, він боявся, що про халепу, в яку він вскочив, ніхто не знає і найближчим часом не дізнається. А значить, хоч він і готовий триматися до кінця, точно невідомо, коли кавалерія примчить йому на допомогу.

— Ну, наручниками до батареї, начальнику, це справді пошлятина. Як у нас кажуть, попса галімая! Криза жанру, начальнику, стара схема, нуль фантазії.

Отримавши наступного копняка такої ж сили, поморщився і вирішив більше не дражнити гусей. Він показав характер, далі треба лише його тримати.

До Ірини Бойко на мобільний сусідка змогла додзвонитися лише через півгодини після того, як спецназівці завезли ї чоловіка в невідомому напрямку.

Весь цей час Іра обговорювала з колегами якісь чисто жіночі проблеми, примостившись біля жіночої вбиральні в кінці коридору. Там у них давно функціонувало щось на зразок жіночого клубу. Коли залишений на столі телефон почав розриватися вчетверте за півгодини, єдиний чоловік у їхньому кабінеті, який, звісно, не був членом «жіночого клубу», отже сумлінно страждав за своїм комп'ютером, не витримав. Насправді йому, чоловікові, було комфортніше, коли жінки не ляпали язиками в нього над головою, а тренували їх біля жіночого туалету. І якби ще телефон не розривався, було б зовсім добре. Отже, коли Ірина трубка ожила в четвертий раз, чоловік роздратовано визирнув з кабінету і прокричав на весь коридор:

— Бойко! Ірина! Тут мобілка волає!

— Саш, принеси сюди! — почулося у відповідь.

— Ще чого, — пробурчав той, кого назвали Сашею.

Тоді повернувся, взяв телефон і підніс його Ірині.

Саме простягав руку, коли мобільник озвався в п'ятий раз.

— Ірочко, це сусідка ваша. Яка під вами, — почула вона в трубці переляканий голос. — Тут таке було… Ірочко, вам додому зараз треба.

Нічого не пояснивши, на тому боці поклали трубку. Ірина якійсь час дивилася на телефон, тоді обвела дивним поглядом приятельок.

— Що там таке? — поцікавилася одна.

— Поки не знаю, — чесно відповіла Ірина.

— Я, мабуть, чогось не знаю, — промовив Шалига, відступив від Максима на крок, через плече запитав Середу: — Клієнт у нас судимий раніше?

— Здається, ні, — почулося у відповідь. — Тільки це недовго виправити.

— Так судимий чи ні? — тепер питання адресувалося полоненому.

— Вам же сказали, начальнику…, — почав Бойко.

— О! — Шалига багатозначно підніс пальця догори. — Оце ось твоє — «начальнику». Чесні громадяни так до міліції не звертаються.

— А я в кіно чув, — пояснив Максим. — Ми ж тут, як я розумію, кіно якесь знімаємо?

Шалига зітхнув, ніби мав справу з дитиною, якій дуже важко пояснити, чому вночі стає темно, і ця темрява не може настати серед білого дня.

— Не знаю про кіно. Але поки що, синку, ти тут нам цирк на дроті влаштовуєш. Ти, щеня, або не до кінця все зрозумів, або дурніший, ніж я думав! — він нахилився до полоненого, сперся руками об коліна. — З тобою тут не граються, понятно? І наручники з батареєю — тільки початок. Хочеш знати, що далі буде?

— Хочу, — відповівши так, Бойко зовсім не брехав.

— То слухай, — Шалига намагався говорити спокійно, навіть буденно, ніби подібні діяння для нього та капітана Середи — сірі будні. — Я хоч і не поважаю з деяких пір вашого брата журналіста, проте зовсім не хочу ось так прямо виставляти всіх твоїх колег брехунами. До чого я веду? А ось до чого: зараз я тобі підтверджу: те, що пишуть у газетах та показують по телевізору про недозволені методи дізнання в міліції — чиста правда. Навіть більше тобюі скажу: в тебе є унікальна нагода дізнатися, наскільки відверто і чесно твої колеги розповідають обуреній громадськості про садизм у міліцейський кабінетах. Спочатку, Бойко, ми з тобою пограємося в слоника. Слоник, ау, де ти там?

Шалига розпрямився і повернувся до Середи. Той кивнув і театральним жестом вийняв звідкісь з-під столу протигаз, показує його Бойку. Шалига потер руки і підійшов до капітана. Бойко не спускав із нього очей.

«Лякають, а мені не страшно», — повторював він про себе цю фразу, наче мантру. І розумів: зараз він обдурює сам себе.

Аби відпроситися, Ірині Бойко не довелося, як у більшості випадків, обдурювати шефа, вигадуючи якісь неймовірні причини.

Вона чесно призналася: подзвонила сусідка, сказала — вдома проблеми, які — сама не знаю. Отримавши «добро», ракетою вилетіла з офісу, зловила перше-ліпше таксі і вже за двадцять хвилин була вдома.

Побачивши зірвані з петель двері, лиш прихилені до дверної пройми, і сусідку, котра чесно охороняла потрощену квартиру, Ірина навіть не знайшла в собі сили перелякатися по-справжньому. Якби в хаті було справді щось цінне, заради чого вартувало ось так брати її штурмом, тоді так, тоді є від чого впадати у відчай. Та жінка правда не розуміла, для чого і кому все це треба. Тому, відхиливши двері, обережно зазирнула в середину власної квартири, потім наважилася зайти.

Цікава сусідка тьотя Поля на правах помічниці посунула слідом.

Зовсім трошки часу знадобилося Ірині, аби переконатися — тайфун не зачепив ані зали, ані спальні. Прйшовся він лише по кухні, залишився після себе перекинутий стіл, розбиту чашку та поламану табуретку. Значить, єдина цінність, заради якої хтось озброєні люди вірвалися в їхнє житло — це її чоловік Максим.

Переконавшись, що хатній телефонний апарат цілий, Іра під пильним наглядом сусідки набрала потрібний номер.

— Алло, міліція? Нашу квартиру пограбували… Ну, намагалися пограбувати, — сказала вона в трубку.

— Намагалися чи пограбували? — діловито запитав чоловічий голос.

— Яка різниця? Напад відбувся, двері потрощені, факт порушення є. Все одно міліцію викликати треба.

— Треба, — поголдився невидимий співбесідник. — Зараз приїде міліція, адреса у вас яка.

Іра продиктувала черговому їхню домашню адресу. Те, що вона почула за мить, не вкладалося в жодні логічні рамки.

— Нічого страшного у вас там не сталося.

— Е-е-е, тобто, як це…

— Отак це! Все у вас в порядку, не морочте голову. Бо дивіться, громадянко, за ложнийй виклик і вас ще притягнемо, мало не буде.

Коли Іра вийшла зі ступору і спробувала щось сказати, у вухо їй вже гули короткі гудки.

— Так не буває, — сказала вона, дивлячись на себе в дзеркало вбудованої шафи для одягу. — Так не буває. Не робиться ж так…

— Робиться це так, — Шалига продовжував свій лікнеп. — Спочатку ми уявляємо себе на уроці цивільної оборони. Умовний противник застосував газову атаку. Дана команда: «Гази!». Середа, для кого дана команда?

Середа швидко і вправно натягнув на голову протигаз.

Шалига любовно, з якоюсь особливою ніжністю провів долонею правиці по гладенькій гумі на його голові. Не стримавшись, відтягнув середнім пальцем лівої середнього пальця правої і влупив по обтягнутій гумою маківці лункого репана.

— Потім, Бойко, отак береться шланг і отак перетискається.

Ліва рука справді взялася за гофрований шланг, переламала гофровану гуму навпіл, сильно стисла заламане місце.

— Дихати клієнт не може, — сказав він, киваючи на Середу.

Той справді дуже швидко почав смикати головою, махати руками, та Шалига не поспішав припиняти демонстрацію.

— У кращому випадку клієнт за якійсь час втрачає свідомість. У гіршому — починає туди блювати.

Глянувши на Середу, який уже смикав його за руку, Шалига відпустив шланг. Капітан відразу закашлявся, стягнув «слоника» з голови, почав швидко і хрипко дихати.

— Ось так, Бойко, повторюється кілька разів. Поки затриманий не признається. Або поки не набридне хазяїну слоника. Слоників у нас викликають, якщо треба знайти винних, скажімо, в убивстві принцеси Діани.

— І багатьох розкололи? — обережно поцікавився Максим зі свого місця.

— Поки що десятеро осіб призналося в співучасті, — цілком серйозно відповів Шалига. — Ну, як, не вражає?

— Чого ж, вражає, — визнав Максим. — Тільки коли Діана загинула, я вчився на другому курсі Інституту журналістики. У нас саме семестр почався, так що в мене купа свідків, котрі в разі чого підтвердять моє алібі.

— Нехай так, — легко погодився Шалига, розуміючи, що полонений прийняв його гру і поуи що не веде своєї. — Тоді, після слоника, витягаємо з загашника інші причандали. Всякі різні подарунки. Ось, наприклад, звичайний тобі, на перший погляд, гумовий кийок…

Середа спокійно витяг гумову палицю, демонстративно постукаю нею своїй лівій долоні. Максим стежив за цим процесом, мов зачарований. Але раптом Середа, різко й коротко замахнувшись, влупив кийком по краю столу. Максим не стримався — здригнувся і навіть гикнув від несподіванки.

На цьому несподіванки не закінчилися. З ящика столу Середа витягнув упаковку дешевих китайських презервативів і демонстративно витяг звідти один пакетик. Жестом фокусника розірвав його, видобуваючи перевірений електронікою одноразовий виріб із латексу.

Максим Бойко здогадався, що йому покажуть зараз.

А Ірина Бойко навіть не здогадувалася, що їй треба зараз робити.

Сусідка видзвонила свого сина, той пошаманив з дверима, якось почепив їх назад, та все одно сказав — міняти треба. І двері, і замок — лишатися спати в квартирі з такими дверями і зовсім без замка ризиковано в наш час, коли злодії утюжать квартири в пошуках будь-якої здобичі: країна переживає еномомічні труднощі, згодиться все.

Погодившись з сусідчиним сином, Ірина розшукала в Інтернеті якісь телефони, витратила час, шукаючи тих, хто терміново поміняє їй двері та замки, нарешті знайшла, почула, скільки це коштує і тільки тепер усвідомила весь масштаб трагедії.

Безвихідь вимагала від Ірини погоджуватися на все, хоча логіка радила торгуватися і збивати ціни зажерливих майстрів. Проте зараз її хвилювала не лише не можливість зачинити квартиру — Ірина ламала голову, як вирахувати місце знаходження чоловіка.

Максима повезли в невідомому напрямку. Міліція, судячи по всьому, в курсі цих справ, тому й не вважає за потрібне сіпатися. З одного боку, це добре: принаймні, він хоча б живий. З іншого — хто знає: міліція може і вбити, про такі випадки останнім часом багато говорять по телевізору.

Прийшли майстри лагодити двері, а Іра далі не знала, куди стукати і кому дзвонити, аби відшукався Максим.

Максим теж дуже хотів, аби його швидше знайшли.

Бо після фокусу з гумовим кийком та китайським презервативом Шалига і Середа показали йому ще багато різних цікавинок. Дивлячись на гору мотлоху, викладеного на столі, Бойко зловив себе на думці, що навіть не уявляв, яку кількість звичайних та звичних, на перших погляд, предметів можна при бажанні використовувати не за прямим призначенням. Заодно усвідомив: люди планети Земля за весь час існування цивілізації винайшли насправді дуже мало речей, які при бажанні не можна було б застосувати проти самої людини.

Зокрема, які б неможливо було засунути в один із отворів людського тіла.

— Ну, досить із тебе? — голосом утомленого педагога поцікавився Петро Шалига. — Чи ще пару таємниць слідства розкрити?

Максимові дуже хотілося, аби його зовнішній спокій не виглядав надто штучним.

А Шалига з Середою, в свою чергу, ніяк не могли дотумкати, чому в погляді та взагалі — всій поведінці їхнього полоненого помічається не очікуваний переляк, а неприхована цікавість.

— Не розумію, чого нашу міліцію лають за відсутність професіоналізму, — якомога бадьоріше відповів Бойко. — З таким арсеналом, як оце у вас, убивство Кеннеді розкрити запросто, не те що принцеси Діани.

«А міцні горішки не тільки в американському кіні бувають, мать його за ногу», — зробив Шамлига невтішний для себе висновок.

— Ти думав! — відповів він у тон полоненому. — До цього скоро теж дійде. Ми тут нерозкриті злочини двадцятого століття за двадцять чотири години розкриваємо. Скажи, Середа? — капітан мовчки кивнув. — Ну, а поки що, Бойко, мене особисто цікавить свіженький злочин початку двадцять першого століття. Який нібито був скоєний у Києві минулого вівторка.

Знову наблизившись до Максима, Шалига нахилився над ним, очі дивилися в очі.

— Куди ж жіночий труп зі скверика дівся? Той самий, про якій ти в своїй газетці цілу епопею написав. Вірніше, кого ви там під виглядом трупа на землю поклали? Кому за п'ятдесят баксів голову томатним соком залили? Хто свого пальця врізав, аби натуральної крові капнути? Бачиш, я все знаю, масовики-затійники довбані!

«Він справді все знає! — стрельнуло в Максимовій голові, холодний піт зрадницькі тік по обличчю. — Але чи вірить цей Шалига сам у те, що зараз каже? Були б докази та свідки — так довго не вошкався б. Не розповідав би коротку історію виникнення міліцейських тортур. Відразу витяг би всі тузи з рукавів. Знати — то таке, головне — довести».

— Дуже цікава історія, — вичавив із себе Бойко. — Це ви хочете згодувати громадськості? Самі облажалися, а тепер…

— Заткнися і слухай мене! — рявкнув Шалига, якому вже почали набридати ці ігрища. — У нас знаєш, як буває? «Мента» тобі ще простять. «Мусора» — ніколи в житті. І ти особисто, Максим Бойко, нас усіх у смітті виваляв! Мене, он Середу, начальника мого, коротше — всіх! Тому зараз, поки не почалося, ти напишеш всю цю історію на папірці. Ще й підпишешся.

— А коли почнеться? — виравалося в полоненого.

— Теж напишеш. Тільки вже після того, як закінчиться, не раніше. Причому писати будеш, наче радянський партизан, який здійснює останній у своєму партизанському житті подвиг: долаючи шалений нелюдський біль у всьому тілі.

— Я злякався, — признався Максим після короткої паузи.

Дивно: прозвучало це так, що майор Шалига полоненому не повірив.

— Це ти ще не лякався, — відповів він. — Не доводь до гріха, синку, їй-Богу, не доводь.

Максим зробив спробу хоч якось дати про себе знати зовнішньому світові.

— Я можу подзвонити комусь?

— Адвокату? — презирливо запитав Шалига. — Це не з нашого кіна.

— Хіба в Україні затриманий не має права на один телефонний дзвінок?

— Затриманий — має, — погодився Шалига. — Тільки не твоєму випадку. Офіційно тебе ніхто не затримував. Значить, синку, відомостей про те, що такий собі Бойко Максим десь сидить, теж нема. Признаєшся — оформимо твоє затримання офіційно. Адвокату подзвониш, жінці подзвониш, аби запасні шкарпетки несла. А я тобі сам особисто піцу замовлю. Навіть коньяку дам — не скоро ж потім знадобиться. Ну, як?

Максим заплющив очі. Часу на роздуми не було, та й думки купи не трималися. Але щойно він переконався в правильності своїх підозр: нічого в Шалиги нема. Тисне, лякає, на понт бере. Значить, є поки що лише його слово проти слова Бойка. Якого, до речі, полонений ще не сказав.

Він розплющив очі, зустрівся поглядом із своїм мучителем. Згадав, як у школі директор залишив усіх після уроків і три години намагався дізнатися, хто написав про нього матюкливого віршика на стінці шкільної вбиральні. Згадав також, що ані колективні, ані індивідуальні бесіди в сусідньому класі не допомогли — однокласники стояли один за одного на смерть.

— Не знаю, як вам удалося придумати таке дивне пояснення історії зі зниклим трупом, — промовив Максим. — Тільки кримінальної справи у вас нема. Бо немає трупа. Ви його не знайшли. Тіла нема — діла нема, правильно? Ну, а раз нема справи, значить нема підстав звинувачувати когось у її фальсифікаціях. Нема чого фальсифікувати, правильно?

Шалига мовчав. Мовчав і Середа. Обоє, не змовляючись, зрозуміли: журналюга читає їхні думки і робить ті висновки, яких вони обоє боялися.

— Те, що в газеті написано, ще нічого не означає, — Бойко накручував себе і ставав дедалі сміливішим. — Там, у моїх статтях, нікого конкретно винним не названо. Жодних прізвищ, крім прізвищ тих, хто або дав пояснення з приводу зниклого жіночого трупа, або відмовився таке пояснення давати. До суду ця історія не дійде. Тому краще вам без скандалу мене відпустити. Полякали — буде. Можу пообіцяти — про труп, який не може знайти міліція, більше не писатимуть. Тема вже себе вичерпала. Я все сказав.

Шалига не витримав — копнув полоненого знову, тепер уже сильніше.

Зробив це, бо його переповнювала безсила лють.

Нічого не кажучи, він кивнув Середі і вийшов з кабінету. Капітан, красномовно чиркнувши по своєму горлу великим пальцем, вийшов слідом за майором, щільно причинивши двері.

Максим видихнув. Він ще не знав, чи переміг, та був собою задоволений — він боровся. Вільною рукою витер з обличчя липкий піт і почав зважувати свої шанси на порятунок.

Витягнувши з нагрудної кишені сорочк зіжмакану паперову серветку, Шалига витер спітніле від задухи та напруги обличчя.

— Що скажеш?

— Не таких ламали, — буркнув Середа. — Зняти штанці, піднести кийка до дірочки в жопі — відразу іншої заспіває.

— Випадок не той, — Шалига пульнув зіжмаканою серветкою в кошик для сміття і промазав. — Ти ж знаєш, що журналюга правий. Він сам мусить розколотися. Без того, аби пхати йому в зад кийок у кондомі. Бо поки що в нас у активі — тільки усні народні казки твоєї сороки. Писати про те, що ми, менти дурні — не кримінальний злочин. Навіть не адміністративне правопорушення. От якби він тебе персонально ідіотом назвав, тоді це наклеп, образа честі й гідності, привід для порушення справи. А так…

Шалига безнадійно махнув рукою і закурив.

— Вони ж міліцію туди викликали. Мене, — Середа вдарив себе кулаком у груди. — Ложний виклик, свідоме введення правоохоронців у оману…

— Все правильно! — перебив його Шалига. — Тільки вони кажуть — труп був! Це зафіксовано на фотографії! Сліди крові ти там знайшов! Де склад злочину? Формально — нема! Де кримінальна справа, порушена по факту вбивства? Нема кримінальної справи! Що лишається? Почитали люди щось там у газетці. Хтось наче бачив жіночий труп, який потім зник у невідомому напрямку. Байка? Байка, одна з сотень тисяч газетних шняг. Про неї вже за пару днів забудуть, можеш мені повірити. Ну, вздрючив я тебе. Мені вставили звідти, — майор кивнув на стелю. — Перший раз хіба?

Середа злодійкувато роззирнувся. В коридорі нікого не було.

— А якщо ми його і правда того… Слоником, кийком у жопу, ще там щось…

— Не заперечую. І як офіцер міліції, і як людина, — признався Петро Шалига. — Але ж у такому разі Бойко рано чи пізно зможе спілкуватися з зовнішнім світом. Мовчати не буде, піде ва-банк. Ось тоді вже точно не відмиєшся. Тут не тільки перевищення повноважень — взагалі корупцію пришиють. Бачиш, що кругом робиться? Тільки попадися, відразу собак на себе назбираєш…

— Та бачу ж…, — Середа сплюнув собі під ноги, розтер слину, від надлишку нереалізованої негативної енергії лупонув кулаком об стіну, скривився. — Так що з ним робимо?

Шалига мовчки докурив, жбурнув недопалок у смітник і теж промазав.

— Хай поки з мавпами в тебе посидить, — вирішив він. — Там видно буде.

Обоє розуміли: часу, аби розкрутити журналіста, в них лишилося максимум до вечора.

8

У камері попереднього ув'язнення їх сиділо п'ятеро.

Одиночна камера малася в наявності, навіть дві. Проте звільнити жодну з них не виявлялося можливим. У одній сидів ексгібіціоніст, любитель показувати свої причандали дітям у скверику, якого міліція району ловила місяць, а спіймали в результаті самі батьки. Одиночку поруч із ним займав дрібний злодюжка, який крав шоколадки в супермаркетах, мінімаркетах, і взагалі — всюди, де тільки ці солодощі бачив. Коли його нарешті скрутили, то з'ясувалося: злодюжка до всього ще й пасивний гомосексуаліст. Він сам просив не кидати його в загальну камеру до, як він сам висловився, брутальних волохатих тварин. Демонстратора власних причандалів теж не можна було закривати в загальну камеру — у кількох її мешканців точно є діти того віку, якій так подобався збоченцю. Що з ним зроблять до ранку, можна було лише уявляти.

Зводити ж у одну камеру «блакитного» і статевого збоченця теж не хотілося — ці фрукти треба зберігати окремо. Саджати ж до когось із них журналіста Петро Шалига навіть при всій своїй величезній особистій неприязні до нього в останній момент не ризикнув.

Тому за Максимом Бойком у результаті зачинилися важкі двері загальної камери.

Спочатку до нового сусіди арештанти поставилися байдуже. Тим більше, що Максим, стримано привітавшись, зайняв місце на брудних загальних нарах біля самої стіни, притулився до неї і завмер. До подібної поведінки тутешні мешканці звикли, тому просто вирішили не чіпати людину. Так уже заведено: захоче — сам розкаже.

За пару годин з камери на допит висмикнули худого неголеного чоловіка.

А коли він повернувся, Максим відразу відчув — щось змінилося.

Він не міг пояснити природу своїх відчуттів. Тільки зрозумів: неголений, судячи з усього, не вперше і не в двадцяте потрапив у тюрму. Для нього тут усе знайоме, можна навіть сказати — рідне. Нічого тут не могло ані здивувати неголеного арештанта, ані схвилювати.

Тим не менше, погляд, яким він зміряв нового співкамерника, був сповненим неприхованої поваги до новачка.

Ще за годину неголений, цикнувши на якогось арештанта, відігнав його в протилежний бік камери, а сам примостився біля Максима.

— Гнат, — без зайвих передмов простягнув він Бойку суху міцну руку, яку той машинально потис. — Називають мене так. За паспортом я Гнатюк, тільки паспорт людину не робить. Людину вчинки роблять. Діла її, значить.

Максим не починав розмови, розуміючи — не за тим неголений Гнат підсів до нього, аби просто згаяти час на пусті балачки.

— Ти, я так краєм вуха почув, ще той баклан, — вів далі Гнат. — Іншим краєм вуха почув, ти хороший вчинок зробив. «Погонів» до печінок дістав.

— Вони тобі самі це сказали? — поцікавився Бойко.

— Не знаю, за кого ти мене маєш, салабон. Але якщо зараз скажеш, що я ментівська квочка, відірву бейци. За такі слова це ще по-християнські.

Максим вирішив — краще мовчати і слухати.

— І фарами своїми мене не просвічуй, — додав неголений Гнат. — Все в порядку. Що ти зробив ментам — не знаю і знати не хочу. Але вони на тебе злі. Значить, нормальні люди з тобою дружити будуть. Слухай далі — я до кінця дня звідси вийду. Третя доба затримання як раз закінчиться. За ці три доби вони нічого на мене не знайшли. Випускати треба — закон. Здається мені, тобі з волі допомога потрібна.

— Припустімо, — промовив Максим.

— Кажи номер. Вийду, дзенькну, кому треба, привіт передам.

«Чим я ризикую? — подумав Бойко. — Скажімо, Шалига хоче знати, з ким я шукатиму зв'язку? Так я ж не кримінальник, всі мої можливі контакти йому точно вже відомі. Чи можуть бути відомі при бажанні. Отже, я нікого не підставлю. Тим більше, що я й не збираюся називати цьому Гнату чийсь інший телефон, крім Ірчиного. Ні, старий, це не пастка, це — шанс».

— Скільки? — запитав коротко.

— Я не заробляти прийшов, — у тоні Гната бренькнула образа. — Ти щось таке ментам зробив, від чого їм погано. Їм погано — мені харашо. Вони мої вороги. Ворог мого ворога мені друг. Кажи телефон, не думай про погане.

— Запам'ятаєш?

— На раз-два-три!

Від телефонних дзвінків Іра Бойко за цей день втомилася.

Але всякий раз хапала трубку, чекаючи — раптом озветься без сліду зниклий чоловік. Та всякий раз це були або Сєва Присяжний, або Костя Бабкін, яким вона рокаала про пригоду ще вдень і які тепер регулярно дзвонили їй, аби обмінятися новинами.

Власне, новин як таких не було. Обоє Максимових приятелів активно долучилися до розшуку. За їхніми словами, підключили навіть їхнього шефа Рога з його можливостями. Тільки результат лишився нульовим: відомостей про місце перебування її чоловіка до пізнього вечора так і не з'явилося.

Та близько дев'ятої, коли Ірина втратила будь-яку надію, озвалася мобілка. На дисплеї висвітився незнайомий номер.

А на її: «Так, слухаю!» відповів незнайомий чоловічий голос.

Уже за годину після того, як Ірина поговорила з незнайомцем, із таксі, яке зупинилося біля районного відділення міліції, вийшло неземне створіння.

Принаймні, так здалося черговим міліціонерам. Стіни казеної установи бачили всяке, окрім ефектної доглянутої білявки, нафарбованої може і надмірно як на смак цивільного товариства, проте на смак працівників української міліції — в самий раз.

Біле волосся з платиновим відтінком лежало на майже оголений плечах, рівно засмаглих та ідеально круглих. Ноги, не сухі цурпалки, в міру повні та картинно стрункі, робили ще стрункішими туфлі на тонкому високому підборі. А смілива міні-спідниця, як на смак глядачів, взагалі виявилася тут зайвою. Офіцери та сержати, які стали свідками появи цього божества, не знали, до чого прикипати очима: до нижнього краю спідниці чи до сміливого, навіть хуліганського декольте. Причому груди під майже прозорою кофтиною нічого не підтримувало, вони нахабно напинали матерію.

Команди не було — всі, хто сидів у черговій частині о цій вечірній порі, дружно підвелися назустріч відвідувачці.

— Вибачаюся, панове офіцери, я сюди потрапила? Це міліція? — поцікавилася гостя.

— М-м-міліція, — промукав черговий з погонами старшого лейтенанта.

— Тоді я до вас, міліція, — гостя підійшла зовсім близько, і від доступності цих ніг і цих грудей всі глядачі остаточно втратили мову. — Мені сказали, що десь тут мій чоловік. У тюрмі сидить.

«Цікаво, в кого з наших вурок така ляля-жінка», — подумав старший лейтенант, а вголос промовив:

— У нас не тюрма взагалі-то…, — і не стримався. — Кому це так щастить із дружиною?

— Подивіться — Бойко Максим, — просто відповіла гостя і повела плечима так, що груди мимоволі настовбурчилися ще більше.

Але Іра навіть уявити не могла, що прізвище її чоловіка, сказате тут уголос, трошки приведе шокованих її ефектною появою міліціонерів до тями.

Тим не менше, вона, з урахуванням почутого від незнайомця, який назвався Гнатом, обрала правильну тактику поведінки. У черговій частині насторожилися. Проте виконувати суворі інструкції майора з Главку, і брехати цій гості, що таких затриманих тут нема, теж ніхто не наважився.

— Зараз перевіримо, — по можливості сухо і діловито відповів черговий.

На щастя, майор Шалига саме поїхав кудись по термінових справах. Тому старший лейтенант прийняв Соломонове рішення — він зняв трубку і подзвонив капітану Середі.

Нехай сам розбирається. Зробити послугу такій жінці офіцер вважав своїм першим обов'язком.

Підходячи до кабінету капітана Середи, Павло Шалига почув з-за дверей сміх.

Коли бути точним — два сміхи. Вірніше, два варіанти сміху: густий чоловічий і дзвінкий жіночий.

Смикнувши двері, він зрозумів, що програв. Як би там зараз не повернулася ситуація, капітан Середа вже був нейтралізований. Господар кабінету сидів навіть не зі свого боку службового столу, а зручно, зовсім по-домашному вмостився навпроти гості, ефектної білявки в такій міні-спідниці і з таким декольте, від вигляду яких навіть зразковому сім'янину Павлові Шализі стало не по собі.

Офіцер і білявка пили коньяк, заїдали конфіскованим у «блакитного» злодюжки шоколадом і вели явно задушевну розмову. З появою Шалиги капітан навіть не підвівся, як прийнято при появі старшого за званням, та ще й працівника Главку. Він остаточно розслабився, і Шалига насилу стримався, аби не зірвати на ньому свій праведний гнів.

— Драстуйте, — посміхнувшись одними губами, він простягнув білявці руку, та ледь торкнулася її своїми наманікюреними пальчиками, і навіть від такого легенького дотику через тіло майора пробіг електричний розряд. — Значить, ви маєте відношення до затриманого Максима Бойка?

Ірина кліпнула ляльковими очима.

— Він по паспорту мій рідний чоловік, товаришу начальник. І я прийшла його забрать. Ось, Віктор Вікторович каже, що він тут сидить.

Розпашілий від коньяку та хтивості Середа розвів руками. Шалига міцніше стиснув зуби: з цим козлом він ще поговорить.

— А як ви дізналися, що він саме тут, можна поцікавитись?

— Дуже просто, — знову кліпнула очима Іра. — Об'їздила на таксі райвідділ за райвідділом. Кругом питалася.

— Скільки встигли обшукати?

— Оцей — останній. Точно як у кіно: останній шанс, і він мій! — Іра троши подалася вперед, зробила круглі очі і навіть облизнула кінчиком язика пухкі губи.

Шалига визнав: аби така ляля запитала в нього, де її чоловік, він теж не довго б тримався.

— Ви самі додумалися так робити чи підказав хто?

— Подруга, — пояснила Ірина. — Вона так постійно свого алкана шукає. Знаєте, дуже часто знаходить його на вокзалі. Він там у міліції спить, його навіть уже протоколом не оформлюють. Кажуть, забирайте, бо…

— Ваш чоловік теж алкоголік? — перебив Шалига.

— Та ви що! — щиро обурилася Іра. — Хіба б я з таким жила? Просто робота така: може випити трошки і влізти в якусь пригоду.

— Я повідомив Ірину, гм, Григорівну, що її чоловік справді перебував у нетверезому стані, коли його сюди доставили, — швиденько втрутився Середа. — Тому не міг скзати, хто він такий. А документів при ньому не було. Тому ми й чекаємо, поки він протряхне. Ми ж не можемо тримати тут людину і приховувати цей факт. Так само я як офіцер міліції не маю права приховувати від дружини затриманого, що затриманий не зник без вісті, а знаходиться у нас, у безпечному, можна сказати, місці…

«Хоч тут викрутився, легенда залізна», — спробував заспокоїти себе Шалига.

— Ну, так я б забрала його і посадила б під домашній арешт, — перехопила ініціативу Ірина. — Ось ваш колега сказав — треба заплатити штраф. І я готова, раз треба.

«Цікаво, звідки ти гроші витягати будеш — практично ж гола», — мало не бовкнув Шалига, та замість цього повернув голову до розімлілого Середи.

— У нас є підстави тримати затриманого Бойка в камері?

Підстави, які були, після появи цієї блондинки зовсім не годяться. Її разом із Бойком не закриєш, і якщо його не випустити тепер, ця лялька точно піде далі по начальству.

Причому — в такому ж вигляді.

А начальство — теж люди. І Шалига, і Середа розуміли це, навіть не радячись.

— Нехай зробить вологе прибирання в камері — і до побачення, — милостиво махнув рукою капітан. — На перший раз, так би мовити. Трудотерапія.

— Почекайте, будь ласка, внизу, — звернувся Шалига до Ірини. — Повернемо вам вашу дорогоцінність!

— Заходьте ще! — вирвалося в капітана Середи.

Коли за білявкою зачинилися двері, Павло Шалига мовчки налив собі коньяку в склянку, на якій залишилися відбитки її помади, махом вилив алкоголь у себе, хукнув на долоню. Читати лекцію Середі він не збирався — все одно ситуація з Бойком чим далі, тим більше виглядала тупиковою.

— Єдине, що ми можемо — це набити йому морду без протоколу, — подав голос Середа. — І сказати, що так і було.

— Аби він справді признався і справа набула б розголосу, пальцями показували б на нас обох, — Шалига сів на стілець, який щойно обтирала своїми сідничками дружина Бойка, і закурив. — Так усе це справді скоро забудеться. Я наводив довідки: «Фокус-плюс» утратив до зниклого жіночого трупа інтерес. Один анекдот не можна розказувати два тижні підряд.

— Це вони сказали?

— Це я тобі від себе говорю, — Шалига знову налив собі і капітанові. — Тим більше, що годину тому мої хлопці накрили одну серйозну бандитську групу. Я пообіцяв, що «Фокус-плюс» напише про це першим. Все, до кінця тижня тема забудеться.

— І жінка його вчасно прийшла, — вставив Середа.

— Слину підбери! — прикрикнув Шалига. — Поплив тут… До речі, про камеру, яку треба мити — це серйозно?

— А що! — вигукнув Середа. — Не просто ж так його відпускати? Швабру в зуби і вперед!

— Давай, сам керуй процесом, — випивши, Шалига підвівся. — Я цього Бойка бачити більше не хочу. Навіть у страшних снах.

— А жінку його? — ляпнув Середа.

— З язиком обережно, — попередив Шалига. — Дивися: сам швабру візьмеш.

— У них там швабри нема, ти прикинь? Довелося оце все мити руками!

Ірина і Максим вмостилися вдвох у ванну, наповнену гарячою водою та піною. Глянувши на його розчепірені руки, Іра зітхнула і чмокнула по черзі кожну долоню.

— Мій ти бідненький… Нічого пояснити не хочеш, навіть тепер?

Під фразою «тепер» вона мала на увазі їхні дії відразу після того, як обоє нарешті переступили поріг квартири і зачинилися зсередини на новий замок. Спочатку не встигли дістатися до спальні. Потім, коли таки дісталися, подружнього ліжка їм виявилося замало.

— Мені б самому хто пояснив, — Бойко легенько хлюпнув на дружину водою. — Так чи інакше, вони вже самі, мабуть, зрозуміли, що забрали не того. І думали, як це краще викрутити. А тут ти вчасно нагодилася. Ось вони і сплели павутину брехні, яка влаштувала всіх і дозволила обом сторонам конфлікту зберегти обличчя.

— І все ж таки — за що тебе? — не відставала Ірина. — Це ж не просто так, коли хапають прямо на вулиці. Знали, куди йдуть, увірвалися в хату. Сусідка казала — ціла міліцейська операція. Невже і такі помилки бувають?

— Ти навіть собі не уявляєш, — сказав Максим. — Думаю, сьогодні все сталося через чийсь надто довгий язик.

— Ти про кого? — щиро поцікавилася Ірина.

— Поки сам не знаю. Ось доберуся завтра до редакції, там і розберемося, хто це в нас така хвеська язиката.

Аби зовсім припинити неприємну йому зараз розмову, Максим нахилився, знайшов губи дружини і торкнувся їх своїми.

… У ванній кімнаті в них давненько нічого не було…

Серія друга Американський негр

0

Майор міліції Петро Швидкий, якого навіть ненароджені діти всіх кримінальних злочинців світу будуть знати як Шаленого Майора, мовчки переводив погляд з опера на прізвище Немирович на його напарника, опера на прізвище Данченко.

Хвилину тому він звелів обом замовкнути. Поспішаючи швидше доповісти останні новини, отримані під час спостереження за банкіром Семеном Котовським, вони то говорили хором, то разом замовкали, розуміючи, що перебивають один одного, то знову починали і знову — в унісон. Так нічого і не зрозумівши, Шалений Майор грюкнув кулаком по столу, наказав підлеглим заткатися, і тепер визначався, кому ж із них дати можливість викласти все толково, розважливо і неквапно.

Зупинивши після нетривалих коливань свій вибір на Немировичі, майор Швидкий жестом дав йому знак починати з початку.

— Коля сказав, що не знає, як це розуміти, — видав Немирович.

— Це ти з кінця починаєш, — скреготнув зубами Швидкий. — Висновки я сам зроблю, коли ви не можете. Давай так: Микола Бережний, водій Котовського, завербований нами в якості агента, сьогодні вранці… Я сам твого кота за яйця тягнути повинен?

— Якого кота? — Немирович не зажди розумів свого безпосереднього начальника.

Пояснення цьому було досить просте: останніми тижнями Шалений Майор буквально заганяв людей, вимагаючи цілодобового спостереження за об'єктом і регулярного прослуховування його телефонних розмов.

Останнє нічого не дало, хоча Швидкий якимось дивом вибив собі спеціальну техніку, причому — на досить тривалий час. Проте ні про що суттєве та важливе Нетудимак не говорив. Навпаки, поводився з мобільним, стаціонарним офісним та стаціонарним домашнім телефонами досить дивно. Наприклад, на минулому тижні замовив собі послугу «Секс по телефону», і чергові оперативники п'ятнадцять хвилин слухали, як жіночий голос верзе якісь еротичні дурниці, від яких теоретично хтось повинен збудитися, а насправді обом оперативникам на четвертій хвилині стало просто нудно.

Данченко припустив, що в такий спосіб Котовський цілком може отримувати зашифровану інформацію, використовуючи телефонну сексуальну службу в якості безпечного каналу зв'язку. Від банкіра можна було чекати якої завгодно каверзи, тому Швидкий про всяк випадок дав завдання встановити за номером телефону адресу, навідатися туди і дізнатися, що там насправді відбувається.

Витративши на це добу, Немирович із Данченком у результаті накрили якусь приватну квартиру, де цілодобово по черзі чергували біля багатоканального телефону три групи жінок. Працювали вони добу через три, наймолодшій виявилося сорок шість, найстаршій — шістдесят два.

Вона, до речі, користувалася в клієнтів найбільшим попитом — її тут знали під іменем Стелла. Насправді ж звали її Галина Василівна Сторчак, і років двадцять тому вона працювала на радіо, начитуючи добре поставленим голосом вистави для циклу програм «Театр перед мікрофоном». Для неї спілкування з клієнтами секс-служби було не стільки задоволенням, скільки роботою, яку вона, професійна актриса, робила дуже сумлінно. Хоча загалом Галині Василівні подобалося, що чоловіки не бачать її і уявляють собі томну цицькату красуню, зображену на рекламному флаєрі цієї служби.

Зрозумівши, що час витрачений даремно, Швидкий, не покладаючи вже великих надій на прослушку, зосередився на результатах зовнішнього спостереження і, головне, інформації, яку зливав Коля Бережний.

— Забули про кота, — махнув рукою Шалений Майор. — Помовч трохи. Давай, ти Данченко, тільки внятно.

— Значить, так, — опер зосередився і заговорив, старанно добираючи слова. — Сьогодні, у вівторок, чотирнадцятого липня, по дорозі в офіс Семен Котовський звелів своєму водієві зупинити машину і підібрав якогось чоловіка. Чоловік стояв на узбіччі. Він не махав рукою, взагалі — не подавав жодних знаків для того, аби його хтось спеціально впізнавав. З чого Коля робить висновок, із яким ми погоджуємося: наш об'єкт знав цього чоловіка в обличчя, знав, де він стоятиме, а отже — був якимось чином попереджений про цю зустріч. По жодному з телефонів, які знаходяться на технічному контролі, Котовський про подібну зустріч ні з ким не домовлявся. З чого роблю висновок: він або користувався лівим телефоном, або посилав комусь чи отримав від когось sms-повідомлення. Читати есемески ми поки що не маємо технічної можливості.

Слухаючи цей рапорт, Петро Швидкий вкотре за останні тижні зловив себе на думці, вірніше — на двох: або він сам запрацювався і зовсім не розуміє, що відбувається і в чому суть доповідей підлеглих, або працювати доводиться з повними ідіотами, від яких він сам, Шалений Майор, поступово заражається ідіотизмом. Він хотів перепитати Данченка, чи розуміє той, про що зараз взагалі говорить, та, трошки подумавши, вирішив не загостряти і без того критичну ситуацію.

Тим часом Данченко рапортував далі:

— У машині пасажир нічого не говорив. Хто він такий — наш агент сказати не може, бо ніколи раніше його не бачив. Так вони приїхали на Поділ, де Котовський наказав зупинитися в районі Контрактової площі. Коли Коля зупинив машину, шеф звелів йому вийти і попити кока-колу. Коля зробив це неохоче, бо в салоні працював кондиціонер, а на вулиці — страшенна спека…

— Ближче до теми, — нагадав Швидкий, побоюючись, як би опер не почав докладно говорити, в якому кіоску Коля купляв кока-колу і скільки за неї заплатив.

— Значить, поки наш агент пив кока-колу, Котовський про щось переговорив із своїм пасажиром. Розмова тривала менше п'яти хвилин, після чого незнайомий чоловік вийшов і змішався з натовпом на самій площі. Хлопці з наружки чесно намагалися його простежити, але або вони проклацали, або той вміло відірвався. Що може означати дві речі. Перша — Котовський знає, що його пасуть і попередив свого співбесідника, аби той вжив заходів. Друга — Котовський не знає, що його пасуть, просто і він сам, і його контакти вживають заходи безпеки про всяк випадок.

— Дуже мудрий висновок, — гмикнув Швидкий. — Чим все скінчилося?

— Коля зрозумів, що вже досить пити кока-колу, — сказав Данченко. — Тому й повернувся назад. Саме тоді, коли він сідав за кермо, Нетудимак сказав комусь у мобільний: «Через два тижні», і заховав трубку в кишеню.

Шалений Майор глянув на Немировича, даючи зрозуміти — тепер його черга.

— Кому дзвонив Котовський — зафіксувати не встигли, — пояснив той. — Розмова вийшла дуже короткою, навіть не розмова — повідомлення. Але повідомлення досить важливе. З цього роблю висновок, який суперечить попереднім висновкам колеги, — Немирович скосив на Данченка. — Котовський не підозрює, що його трубка — на прослушці. Інакше не скористався б нею, аби повідомити важливу інформацію.

Зрозумівши, що більше від підлеглих нічого не добитися, Шалений Майор відкинувся на спинку стільця і замислено побарабанив пучками пальців по краю столу. Якщо відкинути полову, відомості, принесені оперативниками, насправді були досить цінними.

Нетудимак до чогось серйозно готується.

Не інакше, як це «щось» — та сама передача грошової готівки, яка осяде на легальних рахунках банку і відмиється через них від усіх ознак свого явно кримінального походження.

Іншої операції Семен Котовський не готував.

Більше того: гроші ці повине передати посередник, котрий зв'язує банк Нетудимака і потужний наркокартель. Таким чином, зв'язок банкіра і наркоторгівців у разі перехоплення кур'єрів і зриву операції буде доведений. Що дасть можливість Шаленому Майору нарешті закрити банкіра всерйоз і надовго.

Отже, до операції, на яку затятий борець із злочинністю давно чекав, лишилося, коли вірити Котовському, два тижні.

— Два тижні, — промовив сам до себе Семен Котовський, дивлячись з вікна свого кабінету на Київ, який о цій порі року потопав у зелені і потерпав від спеки.

За два тижні почнеться фінансова операція, яка не просто допоможе його банкові триматися на плаву і почувати себе комфортно в час, коли більшість банків стогне від кризи і просить допомоги в держави. Вона знову відновить процес, на якійсь час втрачений: колообіг грошей у природі. Це буде його перший мільйон у цьому сезоні, який непомітно для оточуючих, пройшовши всі потрібні кола, подвоїться, потроїться, словом — почне рости і пухнути. Він, Семен Котовський, уже до вересня зможе трошки розтермосити ринок нерухомості, почавши активно скуповувати дешеві квартири через підставну фірму, яка належить йому особисто. А потім, потримавши ці квартири, він почне потроху гратися з цінами, задавати їм тон, з рештою — регулювати. І буде не так, як вимагатиме ринок, а так, як захочеться йому, Семенові Котовському.

Що там казати — надлишок грошей у складні для економіки часи грамотна людина завжди може використати собі в прибуток.

— Два тижні, — повторив він.

Постукавши, до кабінету зазирнула секретарка. Повертати голову, аби переконатися в цьому, не треба: банкір упізнав її по парфумах. Сам вибирав, сам дарував.

— Ну? — запитав він.

— Вибачте, але сказали — це терміново.

— Поклади на стіл.

Котовський знав, що секретарка зайшла з пакетом, який у офіс доставив кур'єр дві хвилини тому. Банкір навіть знав, що у цьому пакеті.

Процокавши каблучками, секретарка перетнула кабінет, лишила пакунок на шефовому столі і вийшла. Коли двері за нею зачинилися, банкір підійшов до столу, взяв пакет, розгорнув його. Там була коробочка, в ній — дешевий мобільник. Настільки дешевий, що Семен Котовський уже забув про існування таких моделей. Ввімкнувши телефон і, оперуючи стрілочками, зайшовши в меню, вибрав розділ «Контакти». Як і очікувалося, там був забитий один-єдиний телефонний номер.

Натиснувши кнопку, банкір викликав на зв'язок абонента. Почувши відповідь, привітався. І так само отримав привітання, як завжди — сухе і ділове.

— Лінія не прослуховується, — нагадав співбесідник. — Але, Семене, все одно давай не довіряти випадковим телефонам абсолютно всі секрети. Коротко і по суті.

— Коли коротко — то план працює. Як я і здогадувався, мій водій Микола — міліцейська квочка.

— Перевірено? На шпигуноманію не страждаєш?

— Сам довго не вірив. Але сумнівів уже немає. Тому сьогодні я вже злив через нього інформація про те, що через два тижні повинно відбутися дещо важливе. Тепер менти на низькому старті.

— Правильно. Ти не перемудрив там? Дивись, часто таке буває — шифруєшся так, що в результаті сам себе намахуєш…

— Це геніальна комбінація! — не без гордості промовив Котовський. — Нехай менти чистять зброю та пір'ячко, нехай морально готуються брати мене за зябра. Напередодні «дня Ікс» Микола випадково довідається про час та місце проведення операції. Що саме відбуватиметься — ніхто далі не знатиме. Раз мене пасуть, значить готуються до того, що Нетудимак зібрався серйозну справу замутити. Тому міліція підніметься в ружьйо. Але сюрпрайз у тому, що засідка, яку вони старанно влаштують, чекатиме зовсім не там, де все справді відбудеться. Поки вони підтягнуть свою кінноту до місця, названого моїм водієм-стукачем, ми тим часом спокійно, без зайвого хіпіжу, провернемо оборудку практично в них під носом. Так, як ти і пропонував. Хай потім миють зади після начальницьких пістончиків.

— Логічно, — схвалив банкірів співбесідник. — Простенько, навіть без особливого смаку, зате — ефектно. Майже як обухом по голові. Ну, а після цього що думаєте робити з водієм? Закопаєте чи втопите?

— Втопити, закопати, спалити і попіл розвіяти — один чорт душа піде на небо! — реготнув Котовський. — Тільки хай стукач поживе. Бо якщо я накажу Колю грохнути, менти точно допруть — розкрив я його. А так просто вижену. Доколупаюся до чогось — і викину.

— Не будеш проти, якщо я його підберу? Корисно мати десь біля себе стукача, знати, що він стукач, і так само морочити лягавим голови.

— Запросто! Вважай, домовилися. Ну, все, відбій.

Закінчивши розмову, Котовський витер номер з пам'яті телефону, покрутив непотрібну вже трубку в руці, тоді жбурнув її в смітник. За нею полетіла зіжмакана коробка.

Вмостившись за робочим столом, він вирішив знову розважитись: набрав із стаціонарного офісного телефону службу «Секс по телефону», люб'язно погодився, аби йому передзвонили, і з задоволенням уявив, як міліцейські оперативники зараз слухають цей жіночий еротичний монолог, підвиваючи від збудження. П'ятнадцяти хвилин їм і цього разу досить.

Коли приємний грудний жіночий голос почав свою еротичну моновиставу, Котовський потер руки. Навіть хай лягаві будуть сто разів хитромудрими — ніколи їм його не перемудрити і не дістати.

— Цього мудака мені вже не дістати, — признався майор Павло Шалига майорові Петру Швидкому.

Друзі зустрілися на обіді в барі неподалік від міліцейського Главку. Тут навіть о цій порі не буває надто людно. Народ підтягується переважно ближче до вечора, причому ціни, проставлені в прейскуранті, передбачали — сюди ходять не дешеві алкаші. Викладаючи за горілку, коньяк, віскі чи текілу серйозні гроші, ці серйозні люди мали право розпускати тут язики більше, ніж будь-де. Адже вважалося: ніхто зайвий та надто випадковий сюди не зайде.

Цим користався бармен на прізвисько Джо Кокер, який вважав себе людиною без віку. Дещиця правди в цьом була: ніхто не міг впевнено сказати, скільки років цьому завжди гладенько вибритому, ідеально підстриженому, білозубому та напрасованому чоловікові. Навряд чи менше, ніж двадцять п'ять, але точно не більше сорока.

Правда, дехто з міліцейських оперів при бажанні міг зазирнути в його особисту справу і точно сказати, скільки насправді живе на світі цей вічно молодий чоловік. Справа в тому, що час відчасу він зливав певну інформацію до управління по боротьбі з організованою злочинністю. Зокрема, був на оперативному зв'язку у опера Данченка, хоча про цей факт біографії бармена знало кілька колег опера. Тому часом просили Данченка поділитися «барабаном», за що потім проставлялися Данченку в цьому ж барі, де міліцейські оперативники мали неофіційну знижку.

Власне, через це Швидкий іноді запрошував сюди Шалигу. Посидіти в затишному барі, в центральній частині Києва, та ще й заплатити менше — від такої спокуси відмовлятися не хотілося.

Саме сьогодні, у вівторок, Павло Шалига, випивши двісті грамів коньяку і запивши їх чашечкою «американо», скаржився Павлові Швидкому на свою вчорашню поразку із поганим журналюгою Максимом Біланом.

— Головне, Петя, я ж знаю — він винуватий! Усе було саме так, як нашептали… А посадити сцикуна не можу, хоч ти трісни!

— Аналогічна фігня, — погодився Швидкий. — Я тобі ще коли казав: є досконалі в нас закони. Ось не відмінили б смертну кару, так цей твій писака дужу добре подумав, перш ніж фармазонити в своїй газетці. Я ж читав, до речі…

— Не ти один, — гірко відповів Шалига. — Але що я зроблю, коли вчора справді було легше відпустити його разом з його солоденькою жінкою!

— Чому легше?

— А тому легше, Петю, що за інших обставин я по-любому підставлявся! Послухати ж все збоку, всю оту історію з прибиральницкю і томатним соком — ну бредятина, повна бредятина! Навіть якщо мені повірять, все одно реготатимуть: ось, мовляв, як преса ментів опускає! Вони, тобто — ми з тобою, Петю, такі дебіли, на всякі анекдоти кримінальні справи заводять. Ну, коротше, передбачив я нездоровий гармидер. Ще по п'ятесят?

— Пригощу, як хочеш. Сам поки що ні, від цієї чарки — сухий закон, — попередив Шалений Майор.

— Чого це раптом?

— Бо, Пашо, я, здається, свого банкіра скоро таки прищемлю.

— Іди ти! — Шалига вмів щиро порадіти за друга.

— Зуб даю, — Швидкий закопилив верхню губу, чиркнув себе кінчиком нігтя по краєчку зуба. — Якщо все піде без збоїв у системі, за два тижні я його накрию. А до того часу — як у чекіста: твереза голова і таке інше.

— Ну, за це я вип'ю.

Зробивши знак бармену, майор Шалига дочекався, поки той принесе йому коньяк, взяв бокал, урочисто гойднув ним:

— Бажаю тобі, Петя, таки закрутити своєму банкірові його поганий хобот! Погнали!

Не дивлячись на вчорашню поразку і необхідність цілий сьогоднішній ранок пояснювати доводити начальству, що від сьогодні «Фокус-плюс» припиняє писати про зниклі жіночі трупи, Шалига після коньяку відчув: життя не таке вже й погане.

1

Максим Бойко, навпаки, зрозумів — погані дні не завжди випадають на понеділки.

Взагалі, шкода від понеділків дещо перебільшена. Принаймні, сьогодні, у вівторок, він з'явився на роботу щасливим від усвідомлення думки, що може з'явитися на роботу, хоча мав учора реальну можливість переночувати у смердючій задушній камері з гратами на вікнах. Проте, щойно він потрапив на очі Валі Заєць, та не без злорадства промовила:

— А ось і третій…

— Ти про що? — не зрозумів Максим.

— Ні про що, жертва міліцейської сваволі. Давайте, ноги в руки — і до шефа. Він усіх вас трьох хоче бачити, всі тільки вашу величність і чекали.

Справді, Костя Бабкін і Сєва Присяжний уже тупцяли під дверима редакторського кабінету. Бойко сподівався перед заходом хоча б порадитися з колегами, але Заєць, очевидно випереджаючи його наміри, швиденько помудрувала з кнопками на телефоні і доповіла:

— Валентине Степановичу, вже комплект!

Тут же Ріг широко розчахнув перед трійцею двері, і нічого не лишалося, як зайти і приготуватися до серйозних розборок.

Коли всі розсілися, шеф традиційно пройшовся по кабінету і так само традиційно почав:

— Значить, мужчини, ситуація в нас є блядською, як сказав колись перший спікер українського парламенту Іван Степанович Плющ, — почав Ріг. — Навіть якщо Іван Степанович Плющ ніколи нічого такого не говорив, цю унікальну фразу треба було вигадати і приписати йому. Розумієте, що відбувається?

— Не зовсім, — признався Бабкін, хоча і він, і всі решта підозрювали, до чого веде Ріг — про свої вчорашні пригоди Максим уже встиг докладно розповісти їм по телефону.

— Зараз стане ясно, — Ріг зупинився біля столу, сперся на його поверхню кулаками. — Я визнаю, що ідея Максима Степановича Бойка спрацювала ефективно. Тираж газети справді зріс. Власник задоволений.

— Ну, так переможців же не судять, — нагадав Сєва.

— Правильно, — погодився Ріг. — Тільки ми сьогодні, на жаль, не переможці. А хочете знати, хто справжній переможець? Тьотя Галя наша!

Приятелі перезирнулися.

— Як це…, — почав Бабкін.

— Так це! — шеф не дав йому договорити. — Я скажу, що відбулося, і висновки робіть самі. Бо я свої зробив, скажу пізніше. Значить, учора ввечері до мене увірвалася наша улюблена тьотя Галя, почесна прибиральниця України.

— Є таке звання? — уточнив Максим.

— Для неї придумають, — промовив Бабкін. — Давно пора.

— Не смішно, — зауважив Ріг. — Отже, тьотя Галя сказала мені наступне: їй подзвонили з міліції і попередили, що там усе відомо. Зокрема, відомо, як вона погодилася за сто доларів позувати фотографу, залившись томатним соком. І в будь-який момент її посадять.

— От вовки! — вирвалося в Сєви.

— Це вона вас на понт узяла, — зробив висновок Бабкін. — Ніхто з нас не зацікавлений здавати інформацію в міліцію.

— Тим не менше, так тьотя Галя заявила: в міліції все знають, сідати в тюрму на старості років вона не має бажання. Звісно, сказала вона, це можуть бути міліцейські штучки. Вона не довіряє міліцейським штучкам. Тому повелася, як член нашого дружнього колективу — послала шантажиста подалі.

— Вона здорово це робить, — зауважив Сєва.

— Але, — шеф багатозначно підніс пальця вгору, — прийшла вчора і поставила мене перед фактом: якщо їй не підвищать зарплату і особисто я не складу документа, який зобов'яже мене тримати її на роботі навіть якщо скоротять всіх працівників редакції, вона, тьотя Галя, таки підтвердить міліції факт своєї участі в провокації. Якою цілком можна вважати історію зі зниклим жіночим трупом.

— От відьма! — вирвалося в Бабкіна. — Вона ж вас розвела на м'якушці!

Ріг зітхнув.

— Так чи інакше, прибиральниця не лишила мені виходу. Все через те, що я дозволив включити цю особу в розроблену тобою, Бойко, геніальну схему. Після чого схема відразу перестала бути геніальною.

Редактор знову почав походжати по кабінету, не припиняючи при цьому говорити:

— Всі ви мали змогу прорахувати подібний розвиток подій. Ніхто з вас цього не зробив. Я мушу піти на крок, від якого титанічними зусиллями втримувався цілий рік — підвищити заробітну платню прибиральниці до рівня зарплати кореспондента. Це вона сама так сказала. А це означає, мужчини, — шеф зупинився навпроти трійці, яка принишкла на дивані, — що за рахунок підвищення ставки прибиральниці будуть скорочені ваші зарплати. До речі, одна деталь: тьотя Галя заявила, що віднині митиме чоловічий туалет, коли захоче. Все одно вигнати її за це я не маю права. Тому, шановні колеги, вам доведеться або брати на себе цей труд по черзі, або звільнятися.

— Буду звільнятися!

Бабкін був налаштований рішуче, але Сєва з Максимом знали: так само рішуче їхній колега буває налаштований приблизно один раз на два місяці. Вогнище непокори спалахує в ньому весь час, що він працював у «Фокусі-плюс», і, як правило, довго не горіло. Колеги знали правила цієї гри і сумлінно їх дотримувалися: зараз налаштованого звільнятися Бабкіна треба почати заспокоювати та вмовляти залишитися. Як правило, він бере свої наміри назад.

— Шеф же сам сказав, що пожартував, — Присяжний легенько ляснув товариша по плечу. — Ми злякалися, йому це сподобалося, відтанув трошки…

— З рештою, за ті гроші, які тут тепер платитимуть прибиральниці, можна колись і справді туалет помити, — піддакнув йому Бойко. — Абсолютно безпечно, спокійно і ніхто сенсацій не вимагає.

— Стосовно тебе, Макс, він говорив серйозно, — нагадав Бабкін.

А ось це — правда. Оштрафувавши працівників і полякавши їх перспективою освоїти вдячну професію прибиральниці, Ріг поставив Максима Бойко перед несподіваним фактом: тому доведеться піти в відпустку. За власний рахунок. А якщо прийняти до уваги, що власний рахунок журналіста Максима Бойко складав тільки ту суму, яка після вирахування суми штрафу залишилася від зарплати, то особисто для нього найближчі перспективи виглядали абсолютно невтішними.

— Перестраховка, — бадьоро пояснив Максим, хоча навіть йому самому власна показна бадьорість видалася огидною. — Ну, раптом справді менти захочуть дати цій справі якійсь хід. Ріг усе звалить на мене. Мене не буде на робочому місці — у відпустці за власний рахунок. Маю право. Підписку про невиїзд я теж не давав, тому звалив зі спекотного Києва — теж маю право. Потопчуться менти, потикаються — а там нові проблеми в них намалюються.

— Ти справді звалювати зібрався? — поцікавився Бабкін. — Ляжеш на дно, мов підводний човен? Аби не запеленгували?

— Не знаю, — відмахнувся Максим. — Ще не придумав. Мене інше хвилює: той майор міліцейський точно, до коми, весь розклад знав. Аби сам прорахував, у деталях би точно помилився. А тут наче з листка читав.

— Значить, хтось таки злив їм усю твою схему, — Сєва не запитував — промовив це в впевнено, без тіні сумніву.

— Нашу схему, — поправив його Максим.

— Придумав ти, — уточнив Бабкін. — Нам чужої слави не треба.

Бойко зміряв його довгим поглядом. Прочитавши у його очах небажані для себе висновки, той надто поспішно, як здалося Максимові, відмахнувся від них:

— Навіть не думай, чувак! Нам воно не вигідно! Мені — так точно!

— І мені! — поквапився підписатися під цим твердженням Присяжний. — Ріг навряд чи, Смик — тим більше, його першого за фальсифікацію доказів загребуть в разі чого. Лишається, — він витримав театральну паузу, — тьотя Галя. Почесна прибиральниця України.

— Справді є таке звання? — вдруге за сьогодні уточнив Максим.

— Для неї придумають, — промовив Бабкін. — Давно пора! Мужики, це ж тільки їй, старій чекістці, вигідно! Он вона як піднялася!

— Чому ж тоді ми досі тут, а не разом із Максом у камері? — поцікавився Сєва.

— Тому, братику, що вона знає, як правильно людей здавати. Анонімно! — тепер Бабкін говорив упевнено. — Дивіться: вона ментам зерно сумніву закинула, більше нічого. Його до справи не підшиєш, так само, як фотку трупа без самого трупа…

— Трупа теж не підшиєш, — зауважив Максим.

— Це я образно, фігурально! — Бабкін заводився, вже збувши про своє непереборне бажання звільнятися. — Дивіться, комбінація наступна: тьотя Галя скидає весь розклад міліції, але доказів жодних не лишає. Бо в такому разі сама за співучасть піде. Міліція дзвонить нашому Рогові, а він, як відомо, вміє впиратися рогом: брехня це все, ваші спроби відбілитися! Будете тиснути, ми в газеті цю хріновину напишемо. І ви, українські правоохоронці, знову в какашках. Могло таке бути?

Сєва з Максимом дружно кивнули. Вони знали, як саме їхній шеф може поперти на тих, хто намагається перти на нього. Бабкін продовжив з таким захопленням, наче переповідав приятелям сюжет нового детективу:

— Отак! Далі аферистка тьотя Галя знову робить хід — приходить до Рога і починає його шантажувати. Бо вона, зуб даю, точно знає — йому з міліції вже дзвонили. І Ріг хоч і відбився від них, але знервований і на взводі. Ось так наша шановна прибиральниця і рибку з'їла, і…

Другу частину відомої приказки Бабкін в останній момент вирішив не озвучувати. Надто вже буквально і брутально вона могла прозвучати. Але колеги і так усе зрозуміли.

— Згоден, — промовив Бойко.

Він справді повірив цій версії — в світлі останніх подій інших кандидатів на язикату хвеську ані в нього, ані в колег просто не було.

— Ми можемо щось зробити? — запитав Сєва.

— Тільки відзначити нашу поразку, — розвів руками Максим.

— Тобі добре, — зітхнув Бабкін. — Тебе у відпустку виперли. А мені ще фотографію вовкулаки шукати.

У Бойка завжди була приготована купа аргументів на користь того, що пити пиво корисніше, ніж працювати. Особливо коли результатом твоєї праці повинна стати фотографія вовкулаки чи чергова вигадана для зацікавлення читачів байка. Він саме збирався викласти кілька цих аргументів, та з думки його збив дзвінок мобільного телефону.

Витяг трубку з кишені, глянув на дисплей.

«Коля» — висвітилося на ньому.

2

Прізвище Колі було Зубок.

Колись вони вчилися на одному курсі, дивилися одні фільми, сперечалися до ранку на одні й ті самі теми, мучилися по великих святах однаковим похміллям і навіть бігали за одними дівчатами. Та потім життя розвело друзів. Максим уписався в новий газетний проект, а Коля несподівано навіть для себе повернувся додому, на Полтавщину, де теж встряв у новий газетний проект, тільки з відвертим політичним присмаком.

Коли Коля Зубок наївся провінційної політики, аж у горлі стояло, вороття назад із провінції вже не було. Він одружився, зробив двох дітей, заробив, висвітлюючи провінційне політичне життя, на окрему хату, розлучився, обріс знайомствами. Тепер, ставши головним редактором провінційної газети «Наше життя», Коля Зубок далі не розумів, для чого йому все це колись було потрібно. Тим не менше, щось змінити в своєму житті вже не міг, і тішив себе тим, що як редактор газети «Наше життя» входить у двадцятку найвідоміших людей свого провінційного міста.

До Києва редактор «Нашого життя» навідувався досить часто, вирішував тут якісь безкінечні питання, причому всякий раз займався переважно тим, що шукав можливості відмінити результат, заради якого налітав на Київ і своїх київських друзів попереднього разу. Скажімо, в березні Коля Зубок збирав якісь документи, опублікувавши які на сторінках газети «Наше життя», можна було надовго посадити лідера місцевого осередку Партії регіонів за махінації із землею. Успішно впоравшись із завданням, Коля Зубок уже в травні гасав Києвом, шукаючи факти, які доводять абсолютну непричетність цієї людини до згаданих махінацій із землею: чоловік перейшов із Партії регіонів до місцевого ж осередку Блоку Юлії Тимошенко.

Словом, життя у Колі Зубка було активним і насиченим.

Уже за пару годин після його з'яви на обрій Максим зустрів старого друга і тягнув із ним пиво в Гідропарку. Бойко традиційно хотів заплатити, знаючи, що за тією ж традицією Зубок розрахується сам.

— То, кажеш, нудно у вас там, на Полтавщині? — ввічливо запитав Максим, хоча настрої Полтавщини його в цей момент дуже мало обходили.

— Ага, — визнав Зубок. — Оце Гоголь хіба що рятує. Микола Васильович. Двісті років йому, так висвітлюємо кожен тиждень. То там з цього приводу гуляють, то там — конференція, то хтось із депутатів приїде… Тільки Гоголь не вічний, на жаль, — Зубок зітхнув. — Не те, що ваш Білий Чаклун.

— А що Білий Чаклун? — не зрозумів Бойко.

— Ну як же! — Коля зробив серйозний ковток пива. — Ти ж сам дав відмашку, забув хіба?

— Яку відмашку?

— Що можна передруковувати інтерв'ю з ним, яке в вашій газеті. А наша газета, Макс, не те що ваша — її весь район читає. В кожну хату приносять. Правда, вашу теж читають, і вийшла нестиковочка… Коротше, закинули нам, що ми інтерв'ю у вас передерли.

— Так це ж правда, — Максим далі нічого не розумів.

— Правда, — погодився Зубок. — Тільки ж я написав, що Білий Чаклун погодився поговорити тільки з нашим кореспондентом. Бо він сам із Полтавщини родом…

— Хто? Ваш кореспондент?

— Та Білий Чаклун же… Полтавщина — містична Батьківщина великого містика Миколи Гоголя і все таке…

Нарешті до Максима Бойка дійшла вся глибинна суть вчинку Миколи.

— Ми хіба так домовлялися?

— Ми ніяк не домовлялися! — поспішив нагадати другові Зубок. — Все одно це ніколи б не випливло! Хто в Києві читає «Наше життя»? Ніхто б тут і не побачив! Мені довелося говорити, що це ваша газета в нас передрукувала, — трошки помовчавши, він ще ковтнув пива і додав: — Гм, без дозволу… А він, ну, власник наш, якій гроші на газету дає, відразу захотів з вашим «Фокусом-плюс» судитися. Давай, каже, з цих київських халявщиків бабла зрубаємо…

Бойко пожував губами, наче кролик, намагаючись зрозуміти, на що це все може кінець кінцем перетворитися.

— Ти, значить, — промовив він після важкої паузи, — приперся сюди і витягнув мене на пиво, аби це сказати?

Максим навіть уявити собі не міг, які проблеми почнуться не лише в нього, а й у всіх «батьків» Білого Чаклуна, щойно дядьки з Полтавщини вирішать судитися з редактором Рогом. Тимчасовим відстороненням від роботи під виглядом відпустки за власний рахунок тут не обійдеться. Навіть звільнитися, випереджаючи події — не порятунок. Краще звільнитися і відразу зникнути.

Бажано — всією компанією і бажано — на рік.

— Нє-нє-нє! — ніби читаючи його думки, квапливо виставив перед собою руки Коля, причому в правій руці він далі тримав пластиковий стакан із пивом, і від надто різкого руху воно вихлюпнулося через край, заливши не лише залишки шашлику, а й Максимове коліно. — Я ж сам тут підставляюся, ти що! Викрутився, не сци, ніхто ні з ким судитися не буде!

— Як же ти викрутився? — Бойко після вже почутого чекав ще більшої подлянки.

— Дуже просто: бабло перемогло зло!

Сповнений власної значимості, Зубок двома ковтками допив пиво, але залитий шашлик вирішив не доїдати — надто вже огидно він тепер виглядав.

— Ти заплатив, аби твій хазяїн до суду не ходив? — підозріло запитав Максим.

— У нас тепер у редакції — анонімна громадська приймальня Білого Чаклуна, — зараз Зубок виглядав утіленням світової скромності. — Це я такий бізнес-проект підкинув. Пояснив, що ви тут, у Києві, до подібного не дотумкаєте.

— І до чого ж ми не дотумкаємо? — відчувши помітне полегшення, Бойкові тепер стало справді цікаво, якій же благородній справі служить на Полтавщині їхнє воістину чарівне дітище.

— Значить, Макс, схема така, — підсунувшись до нього ближче, Коля чомусь стишив голос: — Ми відкрили певний рахунок. Кожен, хто хоче отримати пораду від Білого Чаклуна, може не дзвонити в редакцію і не морочити людям голову, а написати йому листа. Потім перерахувати на зазначений рахунок мінімум десять гривень. Можа, звичайно, більше, але не менше. У нас, тобто, в Білого Чаклуна, чіткої такси нема. Уявляєш — Білий Чаклун і прейскурант! Відразу недобре запідозрять…

— А так — нічого?

— Так — нічого! Навпаки: для народу десять гривень за пораду Білого Чаклуна — не гроші. Тому по двадцять листів на день приходить, а в понеділок, коли люди за вихідні більше часу знаходять і на роздуми, і на писанину, взагалі менше півсотні ніколи не було. Тепер рахуй: вартість кожного листа — десятка. Десять листів — сотня. Сотня листів — тисяча. Білий Чаклун, даючи анонімні поради, приносить газеті стільки ж грошей, скільки передплата. Кількість листів, які лжна особа може написати Білому Чаклуну, не обмежена. Ну, як тобі?

Тепер Максим знову замислився, жуючи губами. Масштаб мислення людей на Полтавщині починав справді вражати.

— Ну… А хто відповідає на листи?

— Всі по черзі. У нас уже чергування налагодилося. На минулому тижні я був, — зізнався Коля. — Прикинь, я одній тітці порадив прикласти до лоба її сина свіжий номер нашої газети. Син у неї, бач, алкоголік, бізнес пропив. Лікарі не допомагають, та він до них і не ходить. Я й відписую: мовляв, Білий Чаклун зарядив спеціально для лікування алкоголіків третю сторінку.

— І як?

— Після того вона дзвонила мені як редактору, кричал в трубку: «Все пройшло!» Вона коли синові почала до лоба газету тулити, він, бач, вирішив, що в матері зовсім дах потік. Злякався за неї і різко пити кинув! Просто в неї на очах водку з пляшки в каналізацію вилив!

— Завжди так щастить? Ну, не били вас іще за неправильні поради?

— За десятку дива ніхто не чекає! — філософські промовив Коля. — Ми теж моніторинг проводимо. Загалом працює п'ятдесят на п'ятдесят, але поскаржився тільки один. У дядька свиню вкрали, Білий Чаклун йому відповідає — він не міліція, а той образився… Словом, так і живемо. Ясно?

— Все з вами ясно, — махнув рукою Бойко. — Дурите ви там людей…

— А ви не дурите! — парирував Зубок. — Аби люди в це не хотіли вірити, їх би ніхто не обдурив. І розказав я тобі всю цю карусель із нашим представництвом Білого Чаклуна, Макс, не даремно. Не за тим приїхав. Справа є. На мільйон.

— Чого?

— Чого — «чого»?

— Мільйон — чого? Полтавських галушок?

— Дуже смішно, — буркнув Зубок, для чогось роззирнувся і знову перейшов на конспіративний тон: — Мені, Макс, американець потрібен. Чи інший іноземець.

— О! — вигукнув Бойко, ляснувши себе по мокрому від пива коліну. — Американець? А, наприклад, росіянин в Україні — це іноземець? У вас на Полтавщині їх нема?

— Постався серйозно, — тон Зубка справді свідчив про серйозність його намірів щодо пошуків американця.

Наступних двадцять хвилин Коля Зубок справді говорив дуже серйозно, хоча і плутано.

Насправді він хотів, аби Максим все зрозумів якнайкраще, тому вдавався в деталі, від чого сам починав плутатися і доводилося знову починати з початку. Бойку це набридло, але в тому, що намагався довести до його розуміння Микола, він задницею відчув золоту жилу.

Тому, жестом зупинивши потік свідомості, що ним фонтанував Зубок, Максим навіть не сказав — звелів:

— Тепер знову все з початку. Тільки я запитую, а ти відповідаєш.

— Ага, — кивнув Коля на знак згоди.

— Значить, раніше ваша газета «Наше життя» залежала від того, дадуть політики грошей чи ні. Так?

— Так. Хто фінансував, того і трибуна.

— За цей час вам вдалося розкрутити газетку, зробити її загальнолюдською, і ви відходите від прямого обслуговування місцевих політиків. Вірно?

Зубок мовчки кивнув.

— Через те останнім часом основний інвестор вашої газети «Наше життя» — місцева будівельна фірма. Директора якої звати Григорій Боженко, правильно?

— Президента, — уточнив Коля. — Я ж тобі говорив.

— В смислі? — Максим збився з думки. — Якого президента? До чого тут президент?

— Боженко — не директор, і тим більше — не голова, а президент. Бо директор — це на заводі. А голова — в колгоспі. У солідної фірми — президент.

— Нехай так, — зітхнув Максим. — Цей ваш президент Боженко на короткій нозі з вашим мером, правильно? Чи мер у вас теж президент?

— Ні. Мер у нас — мер. У нього статус вищий, ніж у президента. Мер Чортів.

Останнє слово Зубок проговорив, роблячи наголос на першому складі. Та Максим все одно не зовсім його зрозумів.

— Мер чортів? — він наголосив на другому складі. — Яких ще чортІв? Мер усіх чортів?

— Вимкни дурня, — сухо порадив Коля, не маючи жодного бажання жартувати. — Прізвище таке в нашого мера. Ілля Іванович Чортів, — він старанно наголосив на першому складі прізвища. — Мер нашого міста. Другий раз обирається. Друга каденція, як кажуть.

— Нехай собі, — ця інформація лише свідчила, що мер Ілля Чортів був у своїй вотчині достатньо сильною людиною, аби утриматися в кріслі міського голови і міцно тримати все місто. — Коротше, від цього чортового мера залежить, кому віддати тендер на будівництво в вашому місті великого розважального центру. Претендує на отримання цього тендеру пан Григорій Боженко, правильно?

— Так точно.

— Скільки ж у вас там населення?

— П'ятдесят чотири тисячі, — не без гордості мовив Зубок, і відчувши, що на київського жителя Бойка ця цифра належного враження не справила, тут же скоромовкою додав: — Це закруглено. І без заробітчан. До нас же на заробітки приїздять. Робота є ніби…

— Для чого вам розважальний центр? Я цього так і не вкурив…

— Розважатися. А для чого розважальні центри? Мер хоче, — Коля розвів руками. — Хоче, щоб такий був, як у Києві. Щоб кінотеатр, більярд, кеглі там всякі. Окремо — стриптиз, а як же!

— Стриптизерки до вас на заробітки поїдуть? — уточнив Максим.

— А чого ти шкіришся? Між іншим, це не проституція, все матиме, чувак, чітку межу! І робоче місце для талановитої людини, між іншим! У нас і чоловічий стриптиз планується…

— Нехай спочатку центр зведуть, — осадив його Бойко.

— Нехай, — погодився Зубок. — Головне — щоб люди з Києва до нас їхали. Подумаєш — двісті з гаком кілометрів! Якщо все піде, в перспективі мер обіцяє потрусити інвесторів і трасу від нас до Києва зробити. Європейського рівня, між іншим. І пустити спеціальні рейсові маршрутки.

— Маршрут «Київ — Стриптиз»? Із пункту А до пункту Б?

— А чого відразу так грубо?

— Грубо — але правда, — відрубав Бойко. — Скажи, у вас що там — вибори скоро? Під це діло хтось хоче на розважальному центрі добре ім'я собі заробити?

— Чому відразу вибори? У нас бізнес уже не прив'язується до політики, — горда заява Зубка, тим не менше, дала Максимові зрозуміти — той сам не вірить у те, що говорить. — Просто дехто може гроші дати. Є серйозні інвестиційні перспективи. У Чортіва там ще своя частка буде…

— З цього треба було й починати. Я, між іншим, так і зрозумів… Коротше, планів громаддя, перспектива є, проект вигідний. І твій Боженко дуже хоче цей тендер на зведення розважального центру отримати, — тепер Бойко підходив до головного: — Аби гарантовано виграти право та можливість будувати саме цей об'єкт, твій грошодавець Боженко хоче заручитися підтримкою когось із столиці.

— Ага.

— І підтримати ідею мусить не просто «хтось», а важливі бонзи. Які готові поручитися за Боженка і підтвердити: Київ, столицю України, цей проект зацікавить, якщо саме він, Григорій Боженко, буде займатися будівництвом.

— Так точно! — вигукнув Зубок, радий, нарешті, що його товариш розібрався в суті питання. — У нас же, в провінції, як: коли з Києва солідні люди приїздять і когось підтримують навіть на словах, це завжди дуже важливо. Хто — не має значення. Політики, бізнесмени, артисти, головне — київські.

— Ну, а іноземець для солідності потрібен, — уточнив Максим. — Типу, міжнародна підписка в твого інвестора є.

— Так ти, старий, точно все січеш! У нас же іноземець, особливо якщо воно зі справжньої Америки, більше важить, ніж навіть депутат Верховної Ради! — зрозумівши з виразу Максимового обличчя, що тут він дісно трохи загнув, Зубок кахикнув і виправився: — Ну, нехай так само, як депутат… Але за умови, що він не росіянин, не поляк і тим більше — не білорус. Німець, француз, а ще краще — американець. Приїдуть вони, значить. Міжнародним складом, гм… Надують перед Чортівим щоки. А привезе їх наш Гриша Боженко…

— Підписку свою солідну покаже. Групу підтримки представить. Ну, а раз у нього така солідна столична підписка, Чортів йому і тендер віддасть, — зробив остаточний висновок Максим. — Треба, коротше, баки вашому меру забити і при цьому не поколотися. Правильно?

— А за це Боженко всім нам, учасникам цієї рекламної акції, обіцяє цифру, яку я тобі написав на бумажці, — тут же додав Коля Зубок.

Справді, суму він написав, і Максим тут же з метою конспірації розірвав папірчик на шматочки. Кількість нулів, які стяли після двозначної цифри, на перший погляд здавалася не такою вже великою. Тим більше, що передбачалося поділити її на всіх учасників вистави.

Але навіть після розумного розподілу гонорару він, Максим Бойко, отримував на руки суму в американських доларах, яка дозволяла йому не просто пережити штрафи, накладені на нього Рогом.

Він навіть міг собі дозволити продовжити відпустку за власний рахунок, поїхати з Іркою на пару тижнів кудись за кордон, зробити деякі покупки, які він давненько відкладав, зважаючи на фінансові негаразди, і після того гроші ще навіть залишаться.

Для невідомого йому президента будівельної фірми з Полтавщини Григорія Боженка гра, котра передбачала витрачання такої суми, коштувала свічок. Але і Максима, і всіх, кого він, вписавшись у цю авантюру, міг затягти разом із собою, навіть частина цієї суми могла б реально виручити в нинішні скрутні фінансові часи.

— А не обдурить? — про всяк випадок перепитав Бойко.

— Як діло вигорить — не обдурить, — запевнив Зубок. — Нормальний мужик, я його знаю. Фінт із Білим Чаклуном йому сподобався, тому він мені і довірився. Бач, послав на розвідку. Навіть представницькі дав, аби я тут потрібним людей пляшки ставив. За них, до речі, все оце, — Коля широким жестом показав на залитий пивом недоїдений шашлик, який киснув на паперових тарілочках.

— Він, Боженко твій, правда думає, що в Києві такі справи досі за пляшку робляться?

— Перестань уже, Макс! — скривився Коля. — Ми ж ще питання з іноземцем не вирішили!

Бойко якось дивно подивився на старого товариша, навіть схилив голову набік.

Зараз мозок його працював на максимальних обертах, і рішення прийшло в голову саме собою, навіть швидше, ніж Максим усвідомив — це саме те рішення, яке ідеально підходить Зубку.

— Тобі негр потрібен, — промовив він.

— Який негр?

— Чорний. На крайняк — коричневий. Можна мулат, але краще — натуральний, чистокровний, африканський.

— На фіга? — Коля далі не розмів всієї геніальності Максимової ідеї.

— Поясню пізніше. Твою проблему ми зараз форсуємо. Давай, переміщаємося звідси кудись у затінок, а я поки потрібних людей підтягну. До речі, ти казав, у тебе десь тут бусик з водієм?

— Ну! Боженко виділив, фірма віників не в'яже…

— Так скомандую водилі, хай підбере моїх колег. Зараз скажу, де.

Максим витягнув телефон і набрав номер Кості Бабкіна.

3

Поки водій забрав Костю Бабкіна з Сєвою Присяжним, поки ті дісталися до Гідропарку, поки познайомилися з Колею Зубком, поки випили, і цього разу пивом не обійшлося, нарешті — поки новоприбулі усвідомили суть справи, збігло добрячих три години. Та й спекотний липневий київський вівторок почав поволі рухатися до свого завершення.

Фокус із негром тільки на перший погляд виглядав абсурдним, наївним і таким, який не має жодних підстав для успішного втілення та реалізації всіх бізнес-планів Григорія Боженка.

Звісно, погодився Коля з Максимом, у Києві чи, наприклад, Харкові або Донецьку чи Одесі реалізувати таку ідею досить складно. До темношкірих у великих містав уже давно звикли. Проте в містечку на Полтавщині негрів ще досі сприймають як стовідсоткових іноземців. Бо темношкірі мешканці планети Земля не живуть у містечках Полтавщини, Чернігівщини, взагалі — не освоюють українських містечок, осідаючи переважно в великих містах.

На цьому Максим Бойко і вирішив зробити свій основний розрахунок.

Він почав із того, що під поняттям «іноземна мова» наші люди, особливо — в невеликих містах, розуміють насамперед мову англійську. Проте сьогодні вже не кожен, хто вільно володіє іноземною мовою, легко зійде за іноземця. За одним винятком: якщо людина, котра говорить англійською, справді схожа на стовідсоткового іноземця.

Таким чином, логічно міркував Максим Бойко, негр — саме той іноземець, який потрібен Зубку. Ніхто навіть не запідозрить його в підтасовці фактів та грі крапленими картами. Адже більшість негрів, де б вони не жили, чудово володіє англійською мовою.

Отже, звідки б цей негр не був справді родом, його завжди можна видати за громадянина Америки.

Чому саме Америки? Бо коли хтось десь говорить про багату країну, перше, що приходить в голову — це Америка.

За умовами поставленої перед Зубком задачі, підтримати бізнесмена з Полтавщини Григорія Боженка повинен, крім інших, американець. Не просто американець, а багатий американець.

І тут, сам того не знаючи, на допомогу Максиму Бойку прийшли колишній український президент Леонід Кучма, діючий голова української держави Віктор Ющенко і новообраний президент Сполучних Штатів Барак Обама.

Якщо слідувати стереотипам мислення, за яким живе переважна більшість людей, і не лише — в Україні, той, хто опинився навіть при маленькій владі, дає трошки цією влади в першу чергу своїм родичам, кумам, друзям, землякам. Бойку стукнуло лише тридцять років, і як для свого віку йому пощастило благополучно оминути все, що навіть віддалено нагадувало політичне життя. Проте він досить щільно спілкувався з Колею Зубком, а той, його одноліток, свого часу досить глибоко загруз не просто в політику, а в провінційну політику. Як він сам пояснював, працювати журналістом у провінції і не мати стосунку до політики — все одно, що тримати свиней і принципово відмовлятися від м'яса, тримаючи поросят за домашніх тварин, наприклад, морських свинок. Причому у провінційній політиці діячі завжди знають про все набагато більше, ніж навіть у політиці столичній.

Та навіть не треба вгрузати в політику так глибоко, аби розуміти: свого часу Кучма перетягнув за собою в Київ із Дніпропетровська, де він керував заводом стратегічного значення, купу народу. Створивши, таким чином, легендарний «дніпропетровський клан» із політиків та бізнесменів.

Коли його змінив на посаді Ющенко, високі крісла та захмарні політичні й бізнесові бонуси отримали в першу чергу його куми та земляки.

Значить, користуючись цією самою логікою, незабаром в Америці темношкірі американці будуть користуватися значно більшою владою і будуть мати необмежені можливості: адже головою цієї супердержави більшість голосів обрала темношкірого, народженого в Кенії чоловіка.

Ось чому, думаючи, як би певніше допомогти інвестору Зубка і, відповідно, самому Зубку, а заодно і собі, Максима Бойка, одного з кращих спеціалістів по геніальних журналістських «фішках», миттєво осяяло: треба знайти в Києві негра і представити його меру Чортіву земляком американського президента.

Причому — подвійним земляком. Громадянином США, народженим колись у Африці. Багатим американцем, який тепер, з приходом до влади свого земляка, отримав у себе в Америці значно більші можливості.

Україна давно дружить з Америкою і хоче постійно зміцнювати стосунки.

Тому американський негр, солідний бізнесмен, наближений до американського президента, свого славетного земляка, якщо навіть узагалі — не родича, і приїхав сюди, в Україну, шукати нових можливостей для ведення свого бізнесу.

Чому б такому бізнесменові з далекої Америки не підтримати починання мера невеликого містечка на Полтавщині?

Чому б йому не відвідати містечко на один день, прийнявши запрошення місцевого бізнесмена Григорія Боженка?

Ось така складна мозаїка утворилася в голові Максима Бойка. І тепер він розкрив перед Колею Зубком та своїми товаришами, які так само сточили на подібних казках усі зуби, всі свої карти.

Він хотів почути, що це — геніальний план, тому що дотепер таких ходів ще ніхто не робив.

— Геніальний план, — погодився Костя Бабкін.

— Головне — дотепер таких ходів ніхто не робив, — піддакнув колезі Сєва Присяжний.

— Прокотить? — вкотре перепитав Максим Бойко, розливаючи рештки коньяку по пластмасових стаканчиках.

— Один раз проскочимо, це сто пудів, — запевнив його Бабкін. — Повторити навряд чи вдасться. Слухай, Коль, а ваш Чортів справді такий? Ну, в смислі, купиться на подібні фокуси?

— Саме на подібні й купиться, — кивнув Зубок. — А Боженко — того взагалі мало цікавить, яким способом тендер отримати. Він розуміє, що я йому тут так швидко справжніх, реальних перців не добуду. Тут, мужики, головне — швидко діяти. Приїхали вдень, туману напустили, шороху навели, копоті дали, побухали — і назад галопом. Від самого цього факту Чортів охрініє, тут його Боженко тепленьким і візьме. Головне — тендер виграти, роботу почати. Насправді Чортіву по барабану, кому об'єкт віддати, ось це й погано. Купити ж тендер неможливо: наш Чортів свого часу вже так хабарів набрався, що просто нема куди складати. Може, він і брав би… Але ж самі знаєте, яка тепер компанія міліцейська по викриттю хабарників. Хтось здасть, попадеться наш Чортів, усіх чортів на нього повісять… За всю батьківщину Миколи Гоголя хомут тягтиме… Нє, справа, мужики, вірна. Ризик мінімальний, гроші фірма платить.

Максим вирішив устрявати в гру. Адже саме зараз робити йому особливо не було чого. Влітку в Києві навіть для журналіста «Фокусу-плюс» наставав мертвий сезон, ти більше, якщо цей журналіст відправлений у відпустку за власний рахунок.

У Бабкіна з Присяжним теж азартно світилися очі. Свою роль грало і те, що діяти треба за межами Києва, де їх точно ніхто не знає і ніколи потім не знайде. Але реально останнє слово тут мав Костя Бабкін.

Бо Максим і висмикнув його лише тому, що Бабкін — єдиний, в кого був знайомий негр.

Причому не просто знайомий: африканець вважав себе зобов'язаним журналісту.

— Бабкін його на роботу влаштував, — пояснив Сєва.

— Ти не перекручуй фактів, Сєвич, — поправив Костя. — Просто в нього, в Марселя цього, певні проблеми з бізнесом виникли. Чомусь менти саме до нього приколупалися, хоча на базарі під Шулявським мостом таких, як Марсель, десятки. Ну, я колись написав у нашій газеті статейку, називалася: «З джунглів Конго у джунглі Києва». Класна, до речі, статейка вийшла, дам тобі, Коль, колись почитати…

— Коротше, — знетерпелився Зубок.

— Коротше, Марсель тут учився, закохався в когось, одружився. Вдома, в Конго, йому ловити нема чого. Батьки в халупі живуть, йому в нас краще. На кого вчився, тепер не важливо. Факт той, що почав Марсель займатися дрібним бізнесом, аби сім'ю прогодувати. Ну, і на нього якось наїхали. Будку спалили, самого в ментовці відковбасили… Словом, він у нашу газету подзвонив, поскаржився. Мені дівчатка з соціального відділу телефончик підкинули, бо самі не хотіли ним займатися. Я, значить, знаю кількох людей, туди-сюди, темку розкрутив… Свого бізнесу в Марселя далі нема, зате його взяли на роботу, він там, під мостом, місцевою знаменитістю став. Розумієш, так у нього все спалили і окремо працювати не дали б, а так працює з земляками на паях та ще ментів, які його торбили, мало не вздрючили за расизм. Це я до того, Коль, що Марсель тепер мій дружбан чи щось типу того…

— Годиться? — запитав Максим.

— А він того… справжній? — для чогось поцікавився Зубок.

Колеги багатозначно перезирнулися.

— Можеш пальця послинити, — серйозно відповів Бабкін. — І потерти його об щоку. Правда, Марсель не з Кенії, а із Конго, це я тобі нагадую. В Америці взагалі не був. Тільки там такі ж самі, можеш мені повірити — я в Штатах побував, — і для чогось додав: — Двоє дітей у нього. Тільки живе з жінкою на квартирі — теща такого зятя не прийняла.

— Расові забобони, — вставив Сєва.

— Жарти жартами, а цей Марсель краще, ніж зулус, — зауважив Бойко, відчуваючи, що алкоголю йому на сьогодні вже досить, хоча після вчорашніх пригод Ірка навряд чи щось йому закине через коньячно-пивні випари. — Значить, мужчини, виходить у нас, як і було задумано, солідна міжнародна делегація. Бабкін, зможеш умовити свого Марселя назватися пану Чортіву сином американського мільйонера?

— Чого ж сином? — озвався Сєва. — Мілко плаваєш. Давай уже відразу мільйонером.

— Ти бачив хоч одного негра-мільйонера? — Максим усім корпусом розвернувся до нього.

— Майкл Джексон, — спокійно відповів Присяжний. — Або Едді Мерфі. Чому Марсель не може бути власником одного з найбільших у Америці реперських клубів?

— Прокинься, Сєвич! — Бойко не мав жодного бажання жартувати. — На мільйонера він точно не потягне. Сином краще. Син багатого чорного тата, який приїхав сюди наводити якісь бізнес-кінці. Займається індустрією розваг, йєс?

Дивним чином усе відразу зрослося. Легенда тепер виглядала абсолютно правдоподібною.

— Так само, народ, як ми не тягнемо на народних депутатів, — вів далі Максим. — А ось помічниками запросто проскочимо. Знаєш, скільки в одного депутата помічників? І в кожного депутата є бізнес-інтереси. Значить, двоє помічників народних депутатів, журналіст відомої газети і син американського мільйонера, можливо навіть друга американського президента. Годиться така компанія?

4

Компанія ще добру годину не могла досягти остаточної згоди.

Якщо Сєві Присяжному навіть лестило видати себе за помічника народного депутата, причому — абсолютно все одно, від якої партії, то Костя Бабкін заявив: він не хоче, аби його навіть у маленькому містечку на Полтавщині і навіть один день вважали помічником депутата Верховної Ради України.

— Чому б тобі, Макс, не прикинутися наближеним до політики? — дещо агресивно запитав він. — Сєвичу все одно!

— А мені не все одно! — пішов на принцип Максим.

— Так і мені не все одно!

— Зате ти три місяці писав їм промови і програми. Значить, в разі чого зможеш народ відповідними фразочками завантажити, — не здавався Максим.

— Сам знаєш, я тоді за хату по кредиту був винен, — виправдовувався Бабкін дещо агресивно. — У виборчому штабі добре платили, і головне — не читали цих промов з програмами! Бо я передирав їх у конкурентів, а конкуренти, в свою чергу, потім передирали в нас! Ніхто ж насправді не збирався цього всього виконувати!

— Бачиш! Я навіть такого досвіду шарованки населення не маю! — Бойко стояв на своєму.

— Добре, — спокійно мовив Бабкін. — А чий Марсель?

— Тобто?

— Ну, без кого справа не вигорить? Без Марселя!

— Справа не вигорить для всіх! — втрутився Сєва. — Через твої дурні принципи, Бабкін, ми бабки зараз втрачаємо!

— А чого це — мої дурні принципи? У Бойка що, принципи розумніші?

Справа могла закінчитися, толком не почавшись. Розуміючи це, Зубок із добродушною розважливістю, характерною для мешканців Полтавщини, включився у розмову і легко помирив колег.

— Мужики… Костя, Макс… Якщо в Боженка це діло з моєю допомогою вигорить, він буде вічним спонсором газети. Я своє і без того матиму.

— І що? — підозріло глянув на нього Бабкін.

— А те, що я готовий з кимось поділитися належним мені гонораром. З тим, хто буде менш упертим і готовим до конструктивного діалогу.

— Просто Соломонове рішення! — розвів руками Максим. — Тільки врахуйте: я, мужчини, навіть за додаткову плату не погоджуся грати роль помічника народного депутата.

— Ну а мені, щоб ти знав, зайві гроші зайвими не будуть! — у тоні Бабкіна агресивність помінялася на поважність. — Я промови і програми, між іншим, теж за спеціальне бабло струячив… Коротше, мене абсолютно влаштовує такий правильний підхід!

— Це не зовсім чесно, — озвався Сєва. — Костику, ти ж тільки що залишив людину без живих грошей…

— Зате ми з Марселем забезпечимо йому безбідне майбутнє, чесний ти наш! — швидко парирував Бабкін.

Він уже зрозумів, що занадто нахабно поводиться по відношенню до чужих грошей. Навіть трошки протверезів від такого розуміння. Та відігравати все назад йому не дозволяли, знову ж таки, гонор і гордість.

— До речі, про твого легендарного Марселя, — згадав Максим. — Йому що, платити не треба? Навіть якщо ти його в оренду береш…

— Та ладно! — протягнув Бабкін. — Цей чувак мені взагалі до смерті винен!

— До чиєї? Твоєї? — уточнив Бойко.

— Слухай, ти щось сьогодні аж надто до слів чіпляєшся! — тепер Костя знову зайняв агресивну позицію. — Дивися: негра з-під Шулявського мосту прийматимуть на Полтавщині, як сина американського мільйонера. Нагодують, напоять, причому останнє Марсель дуже любить. До того ж протриматися доведеться максимум до вечора, так, Миколо? — Зубом ствердно кивнув. — І за ці всі радощі йому ще платити треба?

Із тиші, яка запала після цих слів, Бабкін зробив висновок — не всі його доводи подобаються товариству, яке, між іншим, підписалося на спільну з ним аферу. Тому вирішив відіграти назад.

— Ну, раз ви вважаєте… Баксів сто Марселю виділимо… Чи двісті… Скинемося…

— Ніхто скидатися не буде! — відрізав Бойко. — Зі свого підвищеного гонорару виділяй негрові стільки, скільки вважаєш за потрібне. Але врахуй — якщо ти його обділиш, або навіть не так — він вирішить, що ти його нажухав, у нас почнуться серйозні проблеми. Чого далеко ходити? Сьогодні вранці вистава за участю тьоті Галі тебе нічому не навчила?

— До чого тут…

— До того! Візьме тебе цей мавр одного дня за горло своїми чорними ручиськами і так, між іншим, поцікавиться: а чи молився ти на ніч, Костянтине?

Дискусія погрожувала зайти в нікуди. Зубок відчував це дуже гостро, але не мав ані права, ані можливості втручатися в розборки незнайомої йому компанії. Хто знає — раптом у цих київських журналюг так прийнято, зубами все один у одного вигризати. Проте Сєва Присяжний, так само відчувши, що розмова починає ходити по кільцю, рішуче простягнув руку, взяв недопиту пляшку коньяку, хлюпнув Кості й Максимові і зауважив:

— Ви, мужчини, спочатку ці гроші заробіть. А для цього, Бойко, мало все придумати. Якщо ти, Бабкін, з Марселем своїм не домовишся, доведеться або іншого негритоса шукати, або — інший план.

Його зауваження виявилися як ніколи вчасними. Враз почервонівши від власної значимості, Бабкін махом вихлюпнув у себе коньяк, зажував напій криво відламаним шматком шоколадки і підвівся, перекинувши при цьому пастмасовий стілець, на якому сидів.

— Так чого сидимо тоді? По конях! Базар під Шулявським мостом скоро буде розходитися!

Базар базаром, він справді прокидався і засинав за власним режимом. А ось компанія змовників розійшлася не скоро.

Негр Марсель виявився на диво компанійським хлопцем, легко погодився зганяти з Бабкіним та його друзями на Полтавщину, поїсти-попити там за рахунок спонсора, і головне — постаратися в більшості випадків краще жувати, аніж говорити. Новоспечену угоду вже добрече заведені коньяком журналісти вирішили негайно обмити, і тепер, уже взявши темношкірого Марселя на борт, вирішили продовжити культпохід по питних закладах.

Одначе саме Марсель як єдиний поки що тверезий з усіх присутніх попередив — хоч в Україні нема режиму апартеїду, не в кожному нормальному питному закладі будуть раді такому відвідувачу, як він. Свої слова відразу підкріпив прикладом: якось у кафе, куди вони з другом-китайцем зайшли просто випити соку, до них причепилася компанія, яка, на диво, теж пила безалкогольні напої. Коли бармен нарешті викликав міліцію, з'ясувалося, що компанія, з якою зчепилися іноземці, належала до якогось радикального націонал-патріотичного угрупування, де на алкоголь і наркотики накладено суворе табу. Звичаї там настільки суворі, що того з членів, кого зловлять бодай із пляшкою пива, здають у міліцейський відділок як алкоголіка. Ну а якщо, не дай Боже, когось запідозрять у вживанні наркотиків, додому до підозрюваного приходять працівники відділу по боротьбі з незаконним обігом наркотиків — його домашню адресу вчорашні однопартійці повідомляють по анонімній телефонній лінії, куди громадяни можуть дзвонити і здавати наркоторгівців.

Само собою, репутація в патріотів була бездоганною. Африканця з китайцем забрали до відділку і не випускали до тих пір, поки їх не викупили земляки. Так що зайвий раз в потенційно небезпечних місцях Марсель відмовився. Через брак іншого виходу Бойко запросив компанію до себе додому.

Пересувалися вони на таксі. З тактичних міркувань Зубок відправив водія разом із бусиком до його київських родичів. Хоча вони і діяли в інтересах Боженка, а водій працював на Боженка, все одно зайвих подробиць знати не мусив навіть замовник. Коля не був певен, що його інвестор, навіть маючи велике бажаня виграти тендер і готовність іти до кінця та не гребувати будь-якими методами, крім, звичайно, відвертого криміналу, нормально поставиться до того, що у ролі американського багатія виступає чорношкірий торговеь секонд-хендом з-під Шулявського мосту. Через те Зубок мусив трусити гаманцем, витрачаючи на таксі більшу половину своєї представницької суми.

Іра Бойко, хоч і попереджена, що чоловік везе додому гостей, все ж таки здивувалася, побачивши в не зовсім уже тверезій чоловічій компанії негра. Та після серії компліментів на свою адресу трошки поміняла своє ставлення до ситуації, і вже під вечір охоче підспівувала роздрібненому чоловічому хору, який врізнобій тягнув «Ой, чий то кінь стоїть», «Стюардесса по имени Жанна» і «На поле танки грохотали». Потім, коли компанія, нарешті, розійшлася, Ірина категоричним тоном почала вимагати від Максима бодай загальних пояснень, куди це вони всією гоп-компанією, включаючи негра, зібралися завтра з самого ранку. Максим, згідно домовленостей зберігаючи таємницю, обмежився тим, що побіцяв дружині дуже її здивувати вже до кінця тижня. Причому сюрприз буде неабияк приємним. І все ж атки не витримав — натякнув на можливість за кілька тижнів змотатися за кордон і відтягнутися там, ні в чому собі не відмовляючи.

А щоб заінтригована Ірка не тягнула з нього все до кінця, Бойко підхопив її на руки і поніс у спальню — закріпити майбутній успіх абсолютн надійної справи.

5

У тому, що їхня абсолютно надійна справа навіть серйозніша, ніж припускав Максим, стало ясно вже наступного ранку. В той самий час, коли бусик із київською групою підтримки підприємця Григорія Боженка під'їхав до пам'ятного знаку на трасі, від якого починалося потрібне їм містечко.

Напередодні Коля Зубок подзвонив йому та довго й плутано доповідав, кого вдалося вбовтати на групу підтримки. Причому основний ухил робив не на американця Марселя, а на те, що в Києві в середині липня важко знйти когось більш серйознішого за помічників народних депутатів. У результаті Боженко зрозумів: умовити навіть дві праві руки двох відомих політиків вартувало його посланцеві неабияких зусиль. Ну а негр Мерсель — це взагалі несподіваний успіх, американський друг того самого депутата, якого представляє Костянтин Петрович Бабкін.

Так що Костя, не дивлячись на спеку, мусив одягнути відповідний статусу костюм, який узяв напрокат у фірмі ніби на весілля і який мусив здати таким, як брав. Бо інакше доведеться платити повну вартість костюма. Сєва Присяжний дозволив собі вдягнутися більш демократично: хоч і почепив дорогу краватку на шию, але поїхав без піджака, лише в білій сорочці з короткими рукавами. Власне, так і повинно було бути: Сєва представляв демократичного політика, Бабкін — політика-консерватора.

Найскладніше було вдягнути Марселя. Виявляється, жоден із учасників операції, включаючи Миколу Зубка, навіть приблизно не уявляв собі, що носять тепер сини чорношкірих американських мільйонерів. Марсель теж не міг допомогти, і тоді Максим запропонував вихід — нехай той вдягнеться просто і акуратно. Нормальні мільйонери, а тим більше — діти нормальних мільйонерів, ніколи не стануть хизуватися багатством і шикувати, привертаючи до себе увагу. Звісно, одяг потрібен новий і бажано — не з базару.

Грошей на шопінг ні в кого не було. Довелося просити водія, аби той позичив у своїх київських родичів. Той лише поцікавився, коли борг повернуть і, головне, хто повертатиме. Зубок пообіцяв особисто залагодити це питання, якщо водій підтвердить Боженку: гроші витрачені на ресторан, а взагалі виділених шефом представницьких за київськими цінами просто не вистачило. Водій поцікавився, чи може він під це діло назвати шефові трошки більшу суму, аби теж мати хоч трошки собі зверху. «Тільки не наглій», — зітхнув Зубок. Після чого водій таки роздобув у родичів потрібну суму, а Зубок раненько перед дорогою завів Марселя у гламурний бутік і дуже попросив дівчину одягнути свого чорного друга скромно, але зі смаком.

Ось при такому параді вся компанія підїхала до знаку в'їзду до міста, перед яким їх уже чекали.

Сама назва міста та його герб, прилаштований на викладеному з цегли прямокутнику, були помітно вимиті та навіть освіжені фарбою. Зубок стиха поділився з гостями своєю підозрою: Чортів, мабуть, вночі вигнав якихось комунальників на роботи з облагородження міської атрибутики та геральдики. Бабкін відразу згадав історію про Львів, помитий шампунем з нагоди приїзду Генерального секретаря ЦК КПРС Михайла Горбачова.

— Національна традиція, — відповів на це Микола. — Думаю, це лише початок.

Тим часом бусик зупинився. По дорозі водій подзвонив Боженку, сказав, коли приблизно будуть на місці, і під цей самий час підігнали урочисту делегацію для зустрічі високих гостей. З великого автобуса, який маячив під деревом, струмочком витікли дівчатка молодшого шкільного віку в українському національному вбранні. За ними посунуло кілька дорослих. За прикидками Бойка, серед них були представники середньої ланки місцевого начальства і батьки якоїсь дитини або кількох.

Усю дорогу вчорашні гуляки обливалися потом. Зубок дуже просив не починати похмелятися по дорозі і дотерпіти, пообіцявши, що під вечір усім набридне не тільки їсти, але й пити. Проте сонце сьогодні пекло якось по-особливому немилосердно, тож витримати кілька годин у дорозі хоча б без крижаної мінералки було неможливо.

Найкраще почував себе Марсель: його пристойно вдягнули, від спеки не страждав та й випив порівняно з іншими напередодні не так уже й багато. Зате четверо журналістів вливали в себе мінеральну воду так спрагло і в таких кількостях, що вже відразу за Києвом усіх можна було викручувати, мов свіжовипрану білизну. Отже, вигляд уся компанія мала досить пожмаканий. Вони зовні абсолютно не відповідали загальним уявленням свідомого люду про солідних помічників впливових українських державних діячів.

— Вивантажуйтесь, — тяжко видихнув Зубок. — Це все до вас.

— Тоді хай Марсель першим іде! — порадив Бабкін. — Давай, Батончику, ти ж всю увагу на себе перетягнеш!

Ще вчора ввечері всі дізналися: Костя називає свого темношкірого приятеля Бетончиком, проводячи аналогію з батончиками «Марс». А назву батончиків, відповідно, асоціював із іменем Марселя. Той не ображався, бо взагалі за своєю природою був людиною добродушною.

Поцікавившись у Зубка, як себе треба вести і що робити, новоспечений син американського мільйонера вийшов на повітря, яке досить умовно можна було обізвати свіжим. Задуха поза салоном бусика стояла така сама, як у його жерлі. За Марселем, тяжко дихаючи, вибралися Бабкін з Присяжним. Зубок і Бойко, чиї ролі в обраній виставі взагалі були скромними та другорядними, трималися на задньому плані.

Поки гості виходили, дівчатка в національних костюмах встигли вишикуватися в рядок. Одна з них, тримаючи двома руками коровай із прилаштованою в його центрі дерев'яною солонкою, несміливо рушила назустріч Марселю. Той, в свою чергу, зробив кілька кроків до дівчинки. Побачивши, що темношкірий не стоїть на місці. А наближається, дівчинка зупинилася і шморгнула носом.

«Ще кілька секунд — і вона побіжить назад», — стрельнуло в голову Бойка, тож він швиденько розпорядився голосним шепотом:

— Не стій стовпом, блін! Бери хліб-сіль! Сєва, зробіть там щось!

Присяжний зрозумів ситуацію по-своєму і, ступивши півкроку вперед, підштовхнув Марселя в спину.

Поштовх вийшов надто різким. Та якби Марсель цього чекав, зміг би втриматися на ногах. А так, втративши рівновагу, син американського мільйонера похилився вперед. Простягнув руки. Намагаючись утриматися, схопився за дівчинку з короваєм — жодної іншої точки опори в радіусі одного метра не виявилося.

Дівчинка, яка теж подібного не чекала, швиденько витягнула руки з короваєм перед собою, одночасно вручаючи хліб-сіль гостеві і прикриваючись від нього.

Марсель машинально стиснув коровай обом руками за краї. Дівчинка відразу забрала руки, вважаючи свою місію виконаною. Тепер Марсель хитався вже з короваєм і в наступну долю секунди міг на очах у всіх заорати носом у придорожну пилюку разом із ритуальним дарунком.

Проте Сєва з Бабкіним, так само блискавично оцінивши ситуацію, зробили по одному синхронному кроку, спритно підхопили Марселя під руки і, смикнувши його за лікті, повернули в вертикальне становище.

У цей самий час місцевий фотограф зробив знімок: двоє гостей тримають під руки третього, який, у свою чергу, вчепився в краї короваю мертвою хваткою. З боку це виглядало, наче двоє здорових тримають інваліда. Або, що більш відповідало ситуації, що двоє братів-слов'ян не дають упасти сильно п'яному негрові.

Запалу тишу не порушувало нічого: машини, ніби змовившись, саме в цей момент трасою туди-сюди не їхали, пташки не співали.

— Пускайте його! — так само пошепки вигукнув Максим, розуміючи — щось відбувається не зовсім так, як мусить.

Сєва з Бабкіним розтиснули пальці, звільнивши лікті Марселя. Почесний гість, скориставшись нагодою, нарешті почав виконувати необхідний ритуал — відламав засмажену скоринку від хлібини, вмочив її в сіль, кинув до рота, прожував, передав коровай Бабкіну, окремо солонку — Присяжному. А тоді в якомусь невідомому пориві широким кроком подолав відстань між собою та дівчинкою, підхопив її на руки і поцілував.

Дівчинка в національному українському вбранні нарешті дала волю справжнім почуттям — задригала ногами так, що з лівої ноги злетів білий сандалик, і заплакала в голос.

Вирішивши — вона боїться впасти, Мерсель замість того, аби поставити дівчинку на ноги, стиснув її своїми ручиськами ще сильніше.

Дівчинка заверещала так, наче побачила павука в кутку над своїм ліжком.

— Постав її! — не стримався Бойко.

Почувши це, хтось із дорослих так само не стримався — реготнув.

Марсель нарешті поставив дівчинку на тверду землю. Вона крутнулася дзигою і побігла до гурту. Та назустріч їй, розсунувши ряд інших дівчаток, виступила сувора жінка, дуже схожа на типового директора школи, нахилилася до переляканої, щось їй коротко наказала. Після чого дівча витерло сльози, повернулося і так дзвінко, як могло, вигукнуло:

— Ласкаво просимо, дорогі гості, на нашу прекрасну Полтавщину!

Очевидно, ця фраза заздалегіть служила командою: не встигла дівчинка замовкнути, як на диво стрункий хор решти дівчаток затягнув арію Наталки-Полтавки з однойменної опери Івана Котляревського. Дівчачий хор обмежився одним куплетом, гості чемно поплескали в долоні, і нарешті офіційна частина зустрічі закруглилася.

Дорослі повели дівчаток до автобуса, по дорозі заспокоюючи потерпілу, а до гурту приїжджих підійшов чоловік середніх років, коротко стрижений і, так само не зважаючи на спеку, офіційно вдягнений. Хоча з усіх присутніх тут йому костюм пасував найменше — чоловікам із зовнішністю виконробів офіційно-діловий стиль одягу взагалі не пасує.

— Григорій Боженко, — той, заради кого все закрутилося, по черзі потиснув гостям руки, починаючи з Марселя. — Ну, хлопці, як доїхали?

— А чого? Нормально доїхали, — відповів за всіх Зубок. — Пісень співали…

— Так, народ у нас любить поспівати. — пояснив Боженко синові американського мільйонера так, наче вибачався перед негром за всю Україну. — Нічого, ще поспіваємо, ввечері, — і вже до Зубка: — Там Чортів таку діяльність розгортає — мама дорогая! Так, люди, давайте, значить, хто у нас є хто.

— Костянтин Бабкін, — назвався Костя і, подумавши, додав: — Петрович.

— Костянтин Петрович Бабкін, помічник народного депутата…, — включився Зубок. — Ну, я вам казав по телефону, кого саме, тільки ж просили не афішувати, гм…

— Та воно понятно, що просили. Нікому не скажу, але сам знаю. Не поб'ємося, всі ми українці.

Боженко перевів погляд на Присяжного.

— Це ось Всеволод Присяжний, — представив Зубок.

— А по-батькові? — поцікавився Григорій.

— Це зайве, — поважно відповів той. — Ми в партії за демократичні форми спілкування. Можна просто Сєва.

— Це у вашого шефа брат — віце-президент компанії «Релакс-фуд»? — поцікавися Боженко, хоча прекрасно знав відповідь. — Мережа мультиплексів та ресторанів швидкого харчування в Києві, Харкові, Донецьку, Єнакієвому…

Присяжний кахикнув. Як раз цього він не знав. Не вистачало, аби цей місцевий будівельний магнат був знайомий з кимось із родичів того бісового політика. Тоді все, капець, місія Штірліца провалилась, толком і не розпочавшись. Зробивши вигляд, що розмову в цьому напрямку вести не вартує, принаймі — при всіх, він красномовно скосував на Бабкіна, котрий формально працював на політичного опонента його нібито шефа, і багатозначно промовив:

— Подивимось, подивимось, що у вас тут за планів громадьйо…

— Поговоримо, поговоримо! — в тон йому відповів Боженко.

Далі він пересунув свій погляд виконроба на Максима, який виглядав на фоні решти гостей абсолютно непрезентабельно — старенькі, хоча й чисті джинси, стоптані кросівки та футболка із зображенням чиєїсь перекривленої пики.

— Це — Максим Бойко! — поспішив представити друга Зубок. — Я ж говорив вам, провідний київський журналіст. Той самий, пише в спеціалізовані видання про перспективи розвитку…

— Пише собі — хай пише, — як людина, фінансово причетна до засобів масової інформації в своєму регіоні, Боженко ставився до журналістів без симпатії, але з повагою: люди, яких він мало шанує, все одно роблять справу, без якої навіть йому не обійтися. — Ви пишете, так сказать. Ми, значить, читаємо.

Коротко потиснувши Максимову правицю, Боженко націлив свій погляд виконроба на головного члена групи підтримки. Всі відчули — зараз їхня «темна конячка» пройде перше серйозне випробування.

— Ну, і наш гість із міста Чикаго, — офіційним голосом представив Зубок. — Марсель Вашингтон, член ради директорів…

— Правильно казати — Уошингтон…, — встряв Бойко.

Боженко глипнув на нього, на короткий час замислився про щось важливе, птім кивнув, ніби досягнувши згоду з самим собою.

— Хоч Вашингтон, хоч Нью-Йорк. Хоч Уошингтон, хоч Уньюйорк. У нас тут по простому. В нас всі директори, всі один одному радять, і всі — добренні члени! Я — Гриша, Грицько, коротше!

Він стиснув праву руку Марселя, сильно труснув її, потім узяв його ліву руку своєї лівою, так само тряхнув, потім одночасно смикнув за обидві руки, при цьому не зводячи з обличчя Марселя свого фірмового погляду виконроба.

— Приємо, хлопці! Так, тепер гайда, гайда! Вйо, бо дощ, як кажуть! Там чекають уже!

— Там — це де? — поцікавився Бабкін, коли вони нарешті повернулися в свій бусик.

— Не знаю, — знизав плечима Коля. — Там…, — він непевно махнув рукою перед собою.

Бойко підсунувся до приятеля зовсім близько і одними губами, аби випадово не почув водій, промовив:

— Чого це тебе так понесло?

— Ти про що? — не зрозумів Зубок.

— Про Чикаго. Чому Марсель — із Чикаго?

— Вирвалося…, — Зубок знову знизав плечима. — Так… Просто… Хіба не все одно, звідки він з Америки? Думаєш, у нас тут хтось покаже на карті оте їхнє Чикаго?

Максим замовк — крити не було чим. Єдине, чого йому хотілося зараз, крім чергового кухля холодної води — аби вони всі в якійсь момент не почали перегравати.

А ось господарі міста, готуючись до зустрічі двох помічників депутатів Верховної Ради України і одного сина американського мільйонера, чий батько, за чутками, наближений до самого Барака Обами, явно перегравали.

Коли невеличкий кортеж в'їхав до цетру містечка і зупинився біля будівлі мерії, грянув духовий оркестр. Музиканти розташувалися на величезних сходах, побудованих, очевидно, в ті часи, коли сьогоднішня будівля з гучною назвою «мерія» була ще рядовим міским виконавчим комітетом. Стиль цієї забудови хтось мудрий обізвав «брежнєвським ампіром». Порівняно зі «сталінським ампіром» він виглядав помпезно та убого. Але якщо за часів правління Леоніда Брежнєва так виглядали всі офіційні забудови хоч у Росії, хоч в Україні, хоч у Молдавії, то навіть помпезна архітектурна убогість мусила мати своє стильове визначення.

Перпендикулярно до будинку мерії та оркестру, який викомарював козацький марш, так само вишикувалися дівчатка в українському національному вбранні з обремками квітів. За ними маячили дорослі, офіційно вдягнені та напружені. Одна дівчинка тримала на вишитому рушнику коровай із сільничкою по центру хлібини.

— Уже ж хліб-сіль були…, — вирвалося в Бойка. — Не перестараються?

— Там, на дорозі, устрічали дівчатка зі школи номер два, — пояснив Коля. — А ось ці — з ліцею номер один. Комерційного. Мерова сестра — директорка школи, а мерова жінка — директорка ліцею. Це політика, старий.

— Ну?

— Гну! — невміння старого друга давати оцінку подібним серйозним ситуаціям починала дратувати Зубка. — Баби між собою мало не побилися в кабінеті Чортіва! Як раз тоді, коли вирішували, дівчатка з якого навчального закладу будуть гостей зустрічать. Бач, консенсус знайшли: біля в'їзду в місто хліб-сіль дає школа, тут, біля мерії — ліцей. Ясно тепер? Тоді вперед!

Гості знову вибралися з автобуса. Дівчинка з хлібиною поспішила до Марселя. Пам'ятаючи невеличкий конфуз, той запитально глянув на Бабкіна. В свою чергу, Костя теж не хотів брати на себе відповідальність за повторний конфуз, тож штовхнув ліктем Бойка. Зрозумівши з його міміки — треба щось робити, Максим смикнув за лікоть Зубка. Тим часом дівчинка з короваєм уже наблизилася до гостей майже впритул і чекала, поки в неї заберуть важку хлібину.

— Бери, — розпорядився Коля.

Марсель відламав скоринку, вмосив у сіль, пожував, прийняв хлібину і відразу відступив убік. Дівчинка сміливо зробила несподіваний для дитини в українському національному вбранні реверанс, після чого, сповнена достоїнства, повернулася до гурту, гордо тримаючи голову. Коровай Марсль передав по ланцюжку, в результаті хлібина опинилася у водія, який прилаштував її в салон поруч із попереднім короваєм.

Тепер, коли з останніми урочистими формальносями було покінчено, музика замовкла і на передній план висунувся чоловік, дже схожий на бригадира передової тракторної бригади, на якого вдягнули костюм, куплений у центральному універмазі столичного міста. Гості правильно зрозуміли — з ними йшла знайомитися перша особа міста, міський голова.

— Як той казав, ласкаво просимо, назад не виносимо! Значить, оце наші гості, ага! — «бригадир» по черзі потиснув усім руки, скоромовкою промовляючи: — Чортів. Чортів. Ілля Іванович.

Біля Масреля «людина-бригадир» затрималася трошки довше.

— Ілля Іванович Чортів, міський голова.

На передній план висунувся Григорій Боженко, «людина-виконроб».

— Це, Івановичу, містер… Коротше, Марсель Вашингтон. Як американська столиця.

— Уошингтон, — поспішно виправив Зубок.

Про таке прізвище для сина американського мільйонера компанія домовилася ще вчора. Марсель навіть сам його вибрав, захопившись у якійсь певний момент грою. Але Зубок вцю хвилину зловив себе на думці: насправді ж він не знає, яке прізвище носить Марсель.

— Хай як кому зручно, — відмахнувся Чортів і прямо запитав у темношкірого гостя: — Не родич?

— Кому? — втрутився Боженко.

— А я хіба до тебе, Грицько, говорю? — мер навіть не повернув голови в бік «виконроба».

— Він усе розуміє, тільки говорить не тойво…, — прийшов на виручку Зубок.

— Головне, аби все розумів, — промовив Чортів і уточнив Марселю своє питання: — Президенту американському не родич?

Марсель, не витримуючи такого блискавичного напору, глянув на Бабкіна. Той зробив півкроку вперед.

— Ви якого президента маєте на увазі? Джорджа Вашингтона чи…

— Його, — кивнув Чортів. — То як, Марсель, Вашингтону не родич? Тому, на честь кого місто називається. Ну, американське, столиця ваша, де всі президенти сидять.

Бабкін кахикнув.

— Джордж Вашингтон, шановний Іллє Івановичу — той самий президент, зображений на купюрі достоїнством у один долар США. Ви хочете знати, чи не родич містер Уошингтон американському президентові Джорджу Вашингтону?

— Ну да, — відповів мер і додав: — Як той казав.

— Розумієте… Як би це пояснити… Джордж Вашингтон був білим. Але в Америці давно покінчено з расизмом. Про що яскраво свідчать результати останніх президентських виборів у цій країні. Тому з огляду на вимоги політкоректності не буде помилкою вважати, що наш Марсель може бути причетним до давнього роду тих самих Вашингтонів. До того ж мішані шлюби в Америці не рідкість.

— Ага, значить, — промовив Чортів.

Вся компанія дивилася на Бабкіна, роззявивши роти. Але навіть сам Бабкін не чекав від себе такої глибокої за змістом тиради. Причому тирада ця помітно вразила Іллю Івановича Чортіва — його нижня щелепа теж трошки опустилася донизу.

— Ну, значить, розібралися, як той казав, — промовив він, аби якось виборсатися з цих генеалогоічних нетрів. — Словом, товариство, програма в нас така. Зараз невеличка робоча нарада, послухаєте, чим наше місто живе, як той казав. Потім поїдемо в ліцей і в другу школу. Там теж не дуже довго, бо треба ще містом проїхатися. Заїдемо на арматурний завод, значить. Потім подивимося пам'ятник Шевченку, — якщо попереднє оголошення стосувалося всіх присутніх, то тепер мер знову звернувся персонально до Марселя. — У нас, знаєте, в Україні так само пам'ять шанують, як у Америці. Своїх геніїв шанують теж, і вони теж на наших грошах є. У вас у Америці поетів на грошах друкують?

— Тільки президентів, — поквапився відповісти за нього Бабкін. Марсель лише ствердно кивнув.

— О, бач, а у нас друкують! — Чортів витягнув з кишені гаманця, витяг дві купюри. — Диви, оце на сотці старого зразка — старий Шевченко, а на новішій — молодий Тарас.

Хазяйновито заховавши гаманця назад, мер знову звернувся до всіх.

— Ну, а потім — неофіційна частина, там заодно і поговоримо, скільки тієї ночі…

Бойко кахикнув і почав тупцяти на місці. Ночувати в їхні плни не входил, і максим відчув — ось він, перший невеличкий збій у чітко продуманому плані. Але те ж саме відчув і Боженко. Розуміючи, як це небезпечно — віддавати свою групу підтримки на поталу Чортіву в ситуації, яка до середини ночі вийде з-під будь-якого контролю, він нагадав:

— Івановичу, гості на ніч не лишаються… Будній день, в усіх справи…

— Ось ти і простежиш, аби вони нормально на Київ поїхали! — тицьнув на нього пальцем мер, знову повернувся до гостей. — То як, приймається план?

— Якщо тільки все оперативненько, — з поважною діловитістю промовив Бабкін. — Бо в нас, знаєте…

— Знаю, — сказав Чортів. — У нас те саме. Так шо, господа, як той казав, поїхали-погнали?

6

Від того, як вони поїхали-погнали, в Максима Бойка під кінець дня лишилися в голові лише якісь окремі фрагменти.

… Ось уся компанія сидить у актовому залі мерії, де розташувався весь керівний апарат. Чортів завів звітну промову хвилин на сорок, із якої Бойко запам'ятав лише чільну фразу: «…плануємо залучити в наше місто тих інвесторів, у тому числі — з-за кордону, які зрозуміють перспективи, що відкриває тут перед ними ця наша, як той казав, терра інкогніта разом із табулою расою, бо відносно недалеке географічне розташування від столиці…»

… Ось уся компанія піднялася в приймальню мера, де на секретарчиному столі, забравши з нього комп'ютерний монітор і телефонний апарат, розклали по тарілочках бутерброди з ікрою, порізану ковбасу, сир, цукерки, а в центрі столу щільно поставили чаки з коньяком….

… Ось у актовому залі ліцею номер один гості розсілися в першому ряду поруч із мером, а на сцені дівчатка в українському народному вбранні водять хоровод і співають народних пісень. Потім одна з них, та сама, яка підносила хліб-сіль біля мерії, заспівала арію Наталки з опери Івана Котляревського «Наталка Полтавка». Поруч із мером сиділа його дружина, директор цього ліцею, яка здалася старшому за колег Кості Бабкіну схожою на парторга часів розквіту брежнєвського застою. Жінка гордо дивилася то на своїх вихованиць, то на чоловіка. Сам же мер задоволено кивав у такт співу. Коли все закінчилося, завіса закрилася, аби потім під оплески знову роз'їхатися. Дівчатка за цей час уже звідкись взяли квіти, по невидимому сигналу збігли вниз і подарували по букету всім, хто сидів у першому ряду. Дружина мера після того піднялася на сцену і закликала:

— А тепер давайте подякуємо нашим талановитим дівчаткам і їхній виховательці, керівнику студії духовного розвитку Чортів Оксані Іллівні!

І цю мить Максим добре запам'ятав, адже саме тоді він, як і всі інші гості, вперше побачив її. Бо на сцену під чемні оплески випливла натуральна білявка з великими грудьми, проте на цьому чесноти закінчилися. В неї був задовгий ніс, криві ноги вгадувалися навіть під довгою спідницею. Одне око помітно косило. А коли жінка, якій з однаковим успіхом можна було дати як двадцять п'ять, так і тридцять п'ять років, заговорила, дякуючи у відповідь, всі почули — вона, до всього іншого, гаркавить та шепелявить.

— Родичка? — тихо запитав Максим у Колі.

— Дочка, — так само тихо відповів Зубок. — Проблема мера номер раз. Оксану Іллівну заміж ніхто не бере, навіть при тому, що тато — цілий мер.

— Ти ж наче поки холостяк у нас, — нагадав Максим. — Давай, вперед, усі проблеми вирішиш, для чого тобі тоді інвестор…

— Я стільки не вип'ю, ти що, — віджартувався Коля фразою зі старого анекдота.

… Потім — бутерброди під коньяк у кабінеті директорки ліцею…

… Наступний фрагмент — актовий зал школи номер два. Там дівчата в бальних сукнях плавали у вальсі з хлопцями в смокінгах. Гості так само сиділи в першому ряду, але тепер біля мера сиділа не рідна жінка, а рідна сестра — директорка школи. Зубок мимохідь пояснив Бойку, що бальні танці в цій школі — головна фішка. Вже третій рік міцеві танцюристи вважаються першими в області на різних конкурсах. І, наголосив Коля з якимось особливим нажимом, колектив на чолі з директором школи дуже хоче показати себе за кордоном.

Наприклад, у Америці.

Після цих слів Максимові стало недобре. І цей стан посилився, коли він помітив, з яким задоволенням Марсель дивиться на бальні танці. І з якою не менш помітною втіхою мер міста та його сестра дивляться на задоволеного бальними танцями місцевих школярів сина американського мільйонера…

…Ось обід, накритий у їдальні школи номер два. Всі сидять за зсунутими і накритими скатертиною столами, тепер пляшки коньяку перемішані з горілчаними…

… Ось — вечір у міському парку. Вся компанія вже впевнено перебуває в середній стадії алкогольного сп'яніння. Так і невідомо, хто запропонував гостям поїхати сюди і покласти всі подаровані протягом дня квіти до пам'ятника Тарасу Шевченку, але ініціатива була дружно підхоплена. Тут же, біля пам'ятника, швиденько випили ще по одній. Цей момент Максим закарбував, бо саме тоді вдруге побачив її — Оксана Чортів, донька міського голови, впевнено обнімала за талію Марселя, сина американського мільйонера, і охоче фотографувалася з ним як на колективних знімках, так і в індивідуальному порядку. Той не особливо заперечував, обіймаючи грудасту білявку за плечі…

— Це, як той казав, наш голоний спонсор! — нетверезо заявив міський голова, обнімаючи за плечі товстого дядька, якому краватка пасувала ще менше, ніж самому Чортіву.

Все це відбувалося пізно ввечері в невеличкому приміському ресторанчику «Тин», який дійсно був огороджений по периметру справжнісіньким тином. Тут Максим оговтався остаточно, і тепер перестав фіксувати довколишній світ фрагментарно, зосередившись нарешті на цілісному сприйнятті довкілля. До речі, саме в цей момент Зубок повідомив: ресторан «Тин» знаходиться на приватній території, і коли поважні гості заходять сюди, а господар більше нікого не чекає, крізь тин пропускається електричний струм.

— Тату, тепер уже так не кажуть, — делікатно поправила батька Оксана.

— О! Ну, доцю, вже звиняй, забув! Значить, нехай це буде не наш головний спонсор, а меценат нашого ліцею! — він дал обіймав товстуна. — Широкої души людина! Василь Макуха, головний тут у нас по різним залізобетонним конструкціям. У нього все таке міцне, хе-хе, як залізо і бетон!

При цих словах Чортів стиснув руку в кулак, демонструючи, наскільки в бізнесмена Макухи все міцне.

— А це, значить, Марсель у нас… Колега твій, Васю, американський бізнесмен…

— Це батько в нього…, — спробував пояснити Боженко.

— Ну чого ти, Грицько, перебиваєш оце старших! — перервав його мер. — Знаєш, як той казав: який батько, такий син! Батько, значить, мільйонер, ну і син, значить, такий… Мовчи мені!

Відпустивши Макуху, міський голова тут же обійняв іншого чоловіка. Цей не був товстуном, у нього просто випирало пузце на фоні загалом міцненької козацької статури.

— А це в нас, значить, міністр оборони! Отак! Знайомся, Марсель, це наш воєнком, воєнний комісар! Цілий полковник, як той казав! Аніфанов Микола Микитович, а це ось…

Поки відбувалося чергове представлення сина американського мільонера місцевій еліті, Максим стривожено прошепотів до Миколи:

— Ми не того? Не переграємо?

— Спокійно, селяни…, — стан сп'яніння додав Зубкові куражу. — Бачиш, у людей свято. До них політики і американці приїхали. Оно, Боженко цвіте і пахне, бо всі бачать, які в нього друзі в Києві і Америці!

Справді, Боженко виглядав абсолютно щасливим. Він ходив за мером, наче прив'язаний, і постійно крутився під ногами в його доньки Оксани. Вона ні на крок не відставала від Марселя, якого, в свою чергу, ані на крок не відпускав від себе її батько. Сам Марсель галантно тримав Оксану Чортів під руку.

Тим часом мер обійняв і відрекомендував наступного.

— А це у нас моя міліція мене береже! Начальник міліції Гліб Жеглов, ха-ха!

— Що, правда Гліб Жеглов? — здивувався Бабкін.

— Це я так із ним жартую, — пояснив мер. — Звуть його справді Гліб Георгійович. Тільки не Жеглов, а Товкач, — він зробив наголос на останньому складі прізвища.

Начальник міліції, привітавшись з усіма гостями по колу, назввся кожному, наголошуючи, навпаки, на першому складі свого прізвища:

— Товкач. Товкач. Товкач. Товкач.

— Між іншим, коли треба — чорта в ступі під землею знайде. Сам, — мер багатозначно підніс пальця догори і коротко обійнявся зі ще одним чоловіком. — А це ось наш, як той казав, сьогоднішній господар, Рикалов Антон Антонович. Цей весь «Тин» і все, що під тином — його. Він чесно сплачує податки, правда, Георгійович?

— Треба в податківців питать, — коротко відповів начальник міліції.

— А чого питать? — Чортів ляснув Рикалова по плечу. — Раз працює — значить, платить!

Власник ресторану «Тин» зовні дуже нагадував кримінального авторитета десятирічної давнини, яких дуже часто грає в російських серіалах актор Ігор Ліфанов. Зубок ніби прочитав Максимові думки, промовив тихо:

— Це — наш головний бандит. Тільки він уже давно не бандит. Колись кіоски в місті контролював. Потім міський базар у карти виграв. Ну, тепер ось котролює, крім базару, кілька ресторацій і сауни…

— І всі вони відкрито дружать? Мер, воєнком, головний мент, колишній бандит?

— А чого ти дивуєшся? Не воювати ж їм… У одному місті живуть, одну справу роблять. Знаєш, як Товкач начальником міліції став?

Приятелі зупинилися, аби трошки відстати від гурту.

— Значить, Товкач замом начальника був. А колишній начальник міліції почав забагато хотіти від Антона. Антон, ясно, платив, тільки начальник у якійсь момент зажрався. Ну, Рикалов одного разу тому начальнику хабаря зеленого заслав. А потім із його ж подачі ті, кому треба, про це дізналися.

— Підстава? — уточнив Бойко.

— Класична! — голос Колі звучав гордо. — Заловили колишнього начальника на гарячому. Тільки чомусь не посадили. Я чув краєм вуха, була домовленість — його не чіпають, він тихенько з міста линяє, а Товкач у його крісло сідає. І всіх наш Товкач зараз влаштовує. Його чотири роки вже не міняли, прикинь?

— Н-да, стабільність тут у вас, — зітхнув Максим. — Кину все, переберуся сюди. Рикалов офіціантом візьме?

— Вирішимо питання, — серйозно відповів Зубок.

Всі питання, як колективні, так і приватні, почали вирішуватися вже після третьої чарки.

Тут, у вихорі тостів, Бойко знову почав сприймати дійсність лише яскравими фрагментами.

… Ось Оксана Чортів про щось щебече з Марселем, підливаючи йому коньяку. При цьому її рука поводить себе під столом чимдалі, тим сміливіше. Марсель не заперечує ні проти чого, тільки киваючи, мов китайський бовдур…

… Ось почалися танці під магнітофон. Марсель і Оксана Чортів, забувши про все і ні на кого не звертаючи увагу, вистрибують у центрі кола танцюристів, мов два молоденьких цапки: один — смолисто-чорний, інший — яскраво-білий. Танцюють, правда, не всі: начальник міліції Товкач і воєнком Аніфанов, прилаштувавшись у кутку столу, випивають і говорять про якісь серйозні речі, час відчасу смикаючи один одного за рукави піджаків…

… Ось Рикалов і Товкач уже біля барної стійки, мирно випивають і ведуть дуже мирну розмову. Тим часом грає повільна музика: група «Лісоповал» зі своїм хітом «А белый лебедь на пруду качает павшую звезду». Оксана Чортів буквально прилипла до Марселя, і навіть п'яному оку помітно — ще трохи, і ця пара почне цілуватися взасос…

… Ось ресторанна зала здригається від гуркотіння улюбленої мелодії всіх часів, народів та ресторанів «Сім сорок», під яку зазвичай виконують танок із хустинкою. Всі учасники дійства тримаються за руки і стрибають по колу, один, із хустинкою в руці, танцює в середині кола, і робить вибір — кого хоче поцілувати, перед тим і махає хусткою. Відмовлятися не можна. Обраний теж виходить у коло, якійсь час пара пляше, тоді хустинка розстілається на підлозі, на неї обидва танцюристи стають колінами, цілуються, а потім свій вибір уже робить той чи та, кого вже обрали раніше. Партнер же знову повертається до гурту. Коли хустинка перейшла до Чортіва, він гоголем пройшовся з нею по колу, махнув нею перед своєю донькою. Оксана вибігла в коло, швидко цмокнула батька, схопила хустинку і майже відразу висмикнула в коло Марселя. Коли обоє стали на коліна на розстелену хустинку, Оксана Чортів уже без сорому та обмовок буквально впилася йому в губи.

… Ось усі знову за столом. Нестрункій п'яний хор виводить «Ой, чий то кінь стоїть». Правда, єдності між співаками нема: частина людей вперто виконує «Ой, на горі два дубки». Дивно, але така різниця в смаках не заважає нікому доспівати до кінця ту пісню, яку кожен із співаків обрав…

… Ось воєнком Аніфанов обнімається з Марселем і вимагає, аби їх сфотографували разом. Але коли виринає чоловік із фотоапаратом, Оксана виштовхує воєнкома з кадру і почуває позувати з Марселем. Воєнком намагається втиснутися третім. За столом тим часом знаходять спільну мову і дружно гаркають: «Розпрягайте, хлопці, коней»…

… Ось начальник міліції хоче подарувати Мерселю свою краватку…

Максим не помітив, коли і куди зникли з-за столу мер міста і власник ресторану.

Мер міста і власник ресторану зачинилися в кабінеті Рикалова.

Якби на них зараз хтось глянув збоку, не повірив би, що один із них цілий день тільки те й робить, що піднімає тости і випиває, а другий за вечірнім столом не відставав від начальника міліції та воєнкома. Обоє виглядали дуже тверезими і дуже серйозними. Обоє тримали в руках склянки, на півтори пальця, як у американському кіно про гангстерів, наповненому бурштинового кольору віскі. Сама ж пляшка віскі, з якої наливав хазяїн кабінету, стояла посеред столу, між чоловіками.

Саме так — між чоловіками.

Скинувши непотрібні папаери на підлогу, Чортів і Рикалов примостилися просто на столі.

— У мене молодша донька — студентка, — говорив Антон Рикалов. — Я її сам хотів у Америку відправляти. І тут — такий випадок. Гріх втрачати, Івановичу.

— А я тут — мер, — тримався свого Ілля Чортів. — Навіть у твоєму кабінеті і на твоєму столі — все одно мер. Це я його тобі в кабак привіз.

— А я, — Рикалов сьорбнув віскі, — перестану в бюджет перераховувати стільки, скільки перераховую зараз. Знаєш, що буде, коли я дам команду не перераховувати тобі в міській бюджет? Зберу кількох очкариків, вони так усе порахують, щ ти побачиш, Івановичу. Як по моєму бізнесу вдарила світова економічна криза.

— А у мене, — Чортів теж зробив ковток, — донька в дівках засиділася. Бачиш сам — діти вже познайомились і подружились.

— А моя молодша донька англійську мову знає! — виклав черговового козиря Рикалов.

— А моя з ним без мови — язиком говорити буде! — у Чортіва теж були козирі в цій грі. — І своїм язичком швидше з ним порозуміється, ніж твоя з ним — своєю англійською мовою!

— А моя молодша — молодша за твою! — не здавався Рикалов.

— А я — мер! — все одно Чортів тримав козирного туза в цій грі. — І все, як той казав!

— ДА?

— ДА!

Як людина, котра виграла свого часу в карти міський базар, Рикалов визнав — бити козирного туза можна тільки джокером, але джокера в цій колоді нема.

— Нехай, — здався він, проте остаточно зброю не склав. — У такому разі — сам знаєш, як такі справи робляться! Згоден?

— По руках. Скільки?

— Цього разу тариф подвійний, — Рикалов допив свій віскі. — Враховуючи критичний вік твоєї доці, критичні обставини і економічну кризу загалом.

Чортів покрутив свою склянку в руці. Йому раптом стало чомусь шкода Рикалова — адже вони від самого початку грали не на рівних.

— Може, в нього, Марселя цього, який брат є? — безнадійно запитав він. — Будемо родичами…

— А ми хіба чужі? — наїжачився Рикалов.

— Тоді чого ж ти, раз такий свій, подвійний тариф мені виставляєш? Криза в нього, шмиза в нього…

— Ну і хрін із тобою, — махнув рукою Рикалов. — Давай по звичайному!

Чоловіки в несподіваному пориві ніжності обнялися і поцілувалися.

Могло здатися, що Коля Зубок обнімає і цілує Максима Бойка.

Насправді біля ресторану, на подвір'ї, Зубок термосив товариша, який вийшов подихати і не помітив, як закуняв, присівши біля стіни і притулившись до неї спиною. Так Микола, протверезівши від переляку, знайшов його і почав смикати, виводячи з алкогольної нірвани.

Нарешті Бойко розтулив повіки і глянув на Зубка каламутним поглядом.

— У-у-у…, — прогудів він.

— Макс, ти говорити можеш? — тривожно запитав Коля.

— Угу, — почулося у відповідь.

— А слухати? — не вгавав Зубок.

— Угу.

— А думати? Тільки головою, а не жопою?

— Нє-а…, — чесно признався Максим. — Я вже все придумав.

Зубок голосно гикнув.

— Думай знову. Тільки головою. У нас у всіх проблема.

— У нашої з тобою країни, чувак, останніх триста років взагалі одні проблеми…

— Уф-ф-ф! — видихнув Зубок, обдавши приятеля перегаром, і з наступним видихом повідомив: Чортів Рикалову нашого… вашого негра — продав!

Глибинна суть сказаного не хотіла доходити до Максима.

— У рабство? — запитав байдуже.

— У зяті! — Зубок готовий був кричати від розпачу. — Ти можеш послухати чи ні?

— Говори, — так само байдуже кивнув Максим. — Тільки зрозумілими словами. І простіше. Хто кого кому продав?

Зубок про всяк випадок роззирнувся довкола — раптом у темряві хтось ховається і підслуховує їх.

— Мені тільки що Боженко п'яний похвастався! А йому — сам мер! Молодець, каже, Гриша, зятя мені з Америки привіз! Тепер, значить, проси, чого хочеш…

Потроху до Бойка починала доходити суть катастрофи.

— З якої Америки? Якого зятя?

— З мальованої Америки! — Микола ледь не плакав. — Ми ж їм сказали, що цей Марсель — син американського мільйонера.

— І вони… вони справді купилися?

Як би Максим не напився, він уже цілком усвідомлював: ситуація, яка склалася, мало чим відрізняється від результату, якого домагається кожен журналіст, причому — не лише «жовтих» засобів масової інформації.

Всі хочуть, аби їм вірили.

Між іншим, хочуть цього не тільки журналісти. Політики теж наввипередки змагаються за людську віру. Навіть письменники-фантасти, вигадуючи пригоди на інших планетах. Хочуть, аби в ці пригоди і ці планети хтось, крім них самих, щиро повірив.

Отже, і мер міста, і Григорій Боженко, якого не посвячували в подробиці всієї цієї операції, і бувалий у бувальцях бандит Рикалов повірили: негр Марсель, продавець секунд-хенду з-під Шулявського мосту — син американського мільйонера, який на короткій нозі з американським президентом, темношкірим Бараком Обамою.

— Значить, купилися? — повторив Максим.

— А ти думав? Ми ж так і хотіли, аби вони повірили! Бачив, як оте опудало, Проня ця Прокопівна, на негра запала? Отож! У Рикалова теж донька, тільки молодша за Чортіву і красивіша. Бандит холостого американця вже їй пригледів у чоловіки. Дарма, що кольоровий. Головне — американець.

— Ми їм…, — Бойко проковтнув невидимий комок, — Ми їм хіба сказали, що Мерсель холостий?

— Вони не питали, чи він жонатий, — пояснив Зубок. — Подробиць Боженко не знає, але загалом ситуація виглядає так: Чортів Рикалову відступного заплатив, щось біля півлимона «зелених».

— П'ятсот тисяч доларів за негра? — Бойко тільки тепер зрозумів, як це — коли очі лізуть на лоба.

— За сина американського мільйонера, — уточнив Зубок. — За право одружити його на своїй Оксані. Ну, не відразу заплатив і не все — готівкою. Думаю, вірніше… Словом, Боженко думає: Рикалов дасть Чортіву тисяч сто готівкою, а на решту суми частину свого бізнесу йому чи комусь із його великої рідні передасть. А Боженку, відповідно, тендер дає, як він і хотів. Той, звичайно, від радості кип'ятком пісяє. Обіцяв за годину гонорар нам… вам віддати. Заробили чесно. Оксана вже до весілля готується і в Америку чемодани пакує.

— Прямо зараз почала пакувати?

— Ну, це я образно… Фігурально…

Марсель, за відомостями Бойка, знімав однокімнатну квартиру разом із дружиною і навіть не мав українського громадянства. Якщо про це все дізнаються Чортів з Рикаловим, фігурально висловлюватися вже нікому не доведеться. З ними всіма, включаючи Колю Зубка, вчинять конкретно, реально і — без жодних перебільшень! — страшно.

Навіть уявляти не хочеться, що зроблять з ними мер, начальник міліції і колишній бандит, об'єднавши зусилля.

Максим подивився на годинник, відчуваючи, як алкоголь вивітрюється після всього почутого навіть у липневу вечірню задуху.

— Так, — промовив він рішуче, тоді повторив: — Так. Як раз нуль-нуль, нуль-нуль. З боєм годинника Попелюшка тікає з балу від прекрасного принца, бо карета перетвориться на гарбуза, коні — на щурів, а розкішне плаття — на лахміття. По конях! Командуй, Коля!

Завершення цього довгого дня так само фіксувалося Максимом певними короткими фрагментами.

… Ось воєнком Аніфанов і начальник міліції Товкач ведуть під руки помічника депутата Костю Бабкіна. За ними самотужки пересувається помічник народного депутата Сєва Присяжний. Вони горлають на чотири голоси пісню, причому — кожен свою.

… Ось Григорій Боженко одночасно, двома руками, обіймає Бойка і Зубка, щиро та захоплено дякуючи…

… Ось Оксана біля автобусу востаннє палко цілує Марселя в губи…

… Ось Рикалов пхає в салон автобуса плетений кошик, із якого визирають горлечка від пляшок шампанського, горілки й коньяку….

… Ось Марсель спить і мило посміхається уві сні, плямкаючи губами…

… Ось кожен із приятелів, перед тим, як теж закуняти, бере свою частку зароблених доларів і ховає подалі від сторонніх очей…

Але тепер не алкоголь заважав Максимові сприймати реальність як цілісну картину: мозок працював шалено, коліщатка крутилися, Бойко запустив його на всю потужність, шукаючи виходу.

Вихід знайшовся рано, коли Бойко, дочекавшись, поки Ірина щезне на роботу, аби уникнути зайвих розборок на тему: «Скільки можна пити, мудак?», виповз із стогоном з ліжка, потеліпав до ванної кімнати, постояв під душем, зварив собі кави і вмостився перед телевізором, від нічого робити перемикаючи канали.

На вісімнадцятій хвилині подібних страждань Максим натрапив на той самий американський серіал, від перегляду якого не далі як тиждень тому відірвав малоприємний візит бійців міліцейського спецпідрозділу. Він уже хотів клацнути далі, але раптом щось у сюжеті привернуло його увагу.

Чергові терористи викрали людину і вимагають за неї викуп.

Додивившись до кінця, Максим випив ще кави, остаточно прочистивши собі мізки, а після того набрав номер Колі Зубка.

— Слухай і не перебивай, старичок, — промовив він, боячись, як би проста до геніальності ідея не вилетіла з голови. — Ідея ось яка…

На тому боці дроту Коля Зубок, вислухавши приятеля, перелякався ще більше, ніж учора пізно ввечері в ресторані: адже тепер йому доводиться розрулювати все самому. І хоча, за великим рахунком, усе це було справедливо — сам закрутив, сам і розкручуй, — все ж таки Зубок перепитав, аби точніше зрозуміти хід своїй подальших дій:

— Ану, повтори ще разок…

— Повтори, що ти сказав, — глухим голосом не попросив — звелів Антон Рикалов.

У кабінеті міського голови вони зачинилися втрьох: сам Чортів, Рикалов і Зубок. У останнього зуб на зуб не попадав від неприхованого страху — кожен із цих двох міг одним рухом руки стерти його, редактора газети «Наше життя», на пральний порошок.

Але Бойко подарував йому хоча б маленьку надію врятуватися, тому Зубок повторив, затинаючись:

— Ну, значить, Марселя Вашингтона викрали невідомі. Вимагають викуп. Наказали не дзвонити в міліцію, в жодному разі не повідомляти американське посольство. Попросили тільки прямий контакт із його батьком… американським… Ну, наче все…

— Звідки інформація? — спитав Рикалов.

По суті, Микола повторював усе по третьому колу персонально для нього. Спочатку він усе розповів Чортіву, той негайно викликав до себе в кабінет ділового партнера, і коли Рикалов примчав, Зубок виклав йому все.

— Максим… той журналіст, що з нами приїздив… Він Марселя до себе ночувати забрав, бо не хотів у такому стані самого пускати… Вчора ж усі хороші такі поїхали…

— У нього охорони не було? — недовірливо запитав Рикалов. — Син мільйонера — без охорони?

— Не знаю… Він же сюди без охорони приїхав… У приватних справах, інакше б тато відстежив, знаєте, як вони там своїм синкам руки в'яжуть, пересуватися вільно не дають…

— Скільки вимагають? — у Рикалова прокинувся професійний рекетирський інтерес.

— Не знаю я… Мені Макс дзвонив із автомата, каже — з домашнього та мобільного боїться, можуть слухати. І говорив коротко.

— Як Марселя викрали? Як узагалі все це сталося? — не вгавав Чортів. — Що там у них у Києві взагалі робиться?

— Та не знаю я! — у щирості Зубка не виникало жодних сумнівів, і обоє, мер і бандит, це бачили.

— Добре…, — промовив Рикалов. — Нічого доброго, але… Чому Бойко твій саме тобі подзвонив?

— Ну як… Ми ж разом тут були… І потім, він сам розгублений…

Чортів грюкнув кулаком по столу.

— Не треба було його відпускати! Ось чуло моє серце! — він знову грюкнув. — Або хоча б сказати Товкачу, щоб машину міліцейську до самого Києва в супровід дав!

— Ми б так само вирішили проблему. З транспортом, з охороною. І що тепер? — він глянув на мера.

— Що тепер? — запитав Чортів у Зубка.

— Не знаю, — чесно відповів той.

— Ти нічого не знаєш! — безнадійно махнув рукою Рикалов. — Значить, так: я спробую свої київські зв'язки підняти. Хоча, якщо від серйозних людей була команда нікого не підключати…

— Як той казав, часи вже тепер не бандитські, нє? — мовив Чортів. — Не будуть же Марсельку різати на шматки… Для чого серйозним людям міжнародний скандал, тим більше — з Америкою. І бабла багато не запросять. Думаю, розуміють — краще трошки, зате надійно…

Рикалов подивися на мера — і той відразу замовк. Тепер дві пари очей дивилися на Колю Зубка.

— Не затримую, — сухо сказав міський голова тоном бригадира передової тракторної бригади.

Коли Зубок швидко вийшов з кабінету, щільно причинивши за собою двері, Чортів побарабанив по столу товстими пальцями, замислено і одночасно — з надією глянув на співбесідника.

— Ми можемо щось зробити?

— Для кого? Для негра, якого вкрали якісь київські відморозки, чи для тебе — ти ж, типу, зятя втратив…

— Якщо ми з тобою, дядьку, витягнемо сина американського мільйонера з задниці чи де він там сидить, він, а заодно — і татусик його, будуть нам із тобою зобов'язані, хіба не так? — Рикалов кивнув на знак згоди. — Значить, на моїй Оксані цей Марсель одружиться автоматично. Ну і твою меншу вже якось прилаштуємо. Коротше, візьмемо Америку і нагнемо її, хіба не так?

Антон Рикалов кивнув, витягнув із кишені мобільник.

— Це сталося не на нашій з тобою території, Івановичу, — з жалем промовив він. — Ось де головний головняк. Але спробую щось вирішити. Свисну декому, хай послухають-понюхають по столиці…

7

Максимові Бойку того вечора довелося слухати занудні нотації дружини.

Повернувшись із роботи, вона побачила чоловіка вдома, у спортивних штанях і капцях на босу ногу, в кріслі перед телевізором. Між кріслом і телевізором стояв скляний журнальний столик, на столику — почата пляшка коньяку і чарка. Поруч, просто на столику, лежала купка апельсинових шкірок — Бойко ласував цитрусовими під «Закарпатський».

Якби він учора не приперся глупої ночі на рогах, Ірина Бойко ще б промовчала. Якби сам на сам із пляшкою Бойко не сидів уже другу добу, вона б навіть запитала, що святкуємо і приєдналася. У тому, що чоловік тепер святкує, а не переповнений скорботою, було видно із його розслабленої та абсолютно задоволеної пики.

Саме ця пика і вивела Ірину Бойко з себе: скинувши туфлю, вона прицілилася і метнула нею, цілячись у пляшку і влучивши. Не закоркована пляшка повалилася на підлогу, коньяк вилився на паркет.

— Дура! — гаркнув Бойко і рибкою пірнув з крісла на підлогу, намагаючись врятувати хоч щось із пляшки.

Друга туфля, спрямована йому в голову, пролетіла над маківкою.

— Ти чого, ідіотка! — рявкнув Максим, визираючи з-за крісла.

— А ти чого, придурок! — крикнула навзаєм Ірина. — Скільки вже це терпіти?

— Що — «це»? От скажи, що — «це»?

— Бухалово твоє, алкоголік! То він з артистами, то купу народу в хату затягує разом із чорним бомжом, тепер — просто так! Тихо сам із собою!

— Твій побутовий расизм, Ірино Миколаївно, в європейській державі, якою намагається стати Україна, абсолютно не доречний! — спробував пом'якшити ситуацію Бойко.

— Ага! А твій, значить, побутовий алкоголізм — це нормальне явище в європейській державі? Взагалі, ти не був на роботі ці дні. Знаєш, як зараз, у кризові часи, важко її знайти і легко втратити?

— А ти знаєш, — Максим звівся на ноги, стискаючи в руці пляшку з решками коньяку, — що позавчора той, кого ти так гонорово обізвала чорним бомжем, наштовхнув мене на одну геніальну ідею? Яка вчора була успішно реалізована, а сьогодні, коли ситуація мало не вийшла з-під контролю, ось ця голова, — він постукав себе по лобі, — придумала, як врятуватися. І ситуація не просто розрулилася, Ірино Миколаївно: переможець таки отримав усе!

— Куди знову вляпався? — підозріло запитала Ірина. — Що ти там отримав і кого переміг?

Максим не поспішав. Театрально налив собі «Закарпатського». Демонстративно випив, жестом показавши дружині, що п'є за її здоров'я. А потім підійшов до книжкової шафи, під супровід маршу, який вибринькував губами, витяг стареньке видання «Хатинки дядька Тома», звідти — білий довгастий конверт.

Купюри з портретом американського президента Беждаміна Франкліна він тримав у руці віялом. Потім неквапом розклав їх на столику, відсунувши пляшку і взагалі скинувши на підлогу апельнинві шкоринки.

— Скільки тут? — вичавила з себе Ірина, хоча насправді першим запитанням у тких випадках мусить бути: «Де ти взяв?»

За дві години, лежачі в ванні, повній запашної піни, подружжя Бойків допивало просто з горлечка «Закарпатський».

Спочатку Максим підніс горлечко до губів Ірини, потім вона притулила пляшку до чоловікових вуст. Згадавши його розповідь, зокрема — уявивши, як Марсель цілується з воєнкомом Аніфановим, Ірина не витримала — вкотре за цей час вибухнула істеричним сміхом.

— Ну, а що тоді? Коли той чортів мер виторгував собі зятя в друга-бандита?

— Ось тоді, Ірко, справді нависла реальна загроза. Нам усім могли вкрутитися гайки. І тоді я, — Максим ляснув себе по лобі долонею, — придумав, ніби нашого негра вкрали. Витримав добу, навіть трошки більше. Сьогодні після обіду подзвонив туди і пояснив: усе хокей. Батько-мільйонер без скандалу переказав потрібну суму на якійсь рахунок, Марселя відпустили. Хто його викрадав — невідомо, мільйонер не хотів утягувати в історію правоохоронні органи. Американські б він ще втягнув, а ось наші, українські, гм… На це купилися: з нашими ментами і навіть з нашою службою безпеки ніхто навіть у нас мати справу не хоче. Не те що людина з-за океану. Коротше, без шуму все вирішили, бо викрадачі запросили толерантну суму. Саме для того, аби все без шуму і вирішити.

— Знаєш, — визнала Ірина, — я б сама в це на раз повірила…

— Ще не такому вірять, — погодився Максим. — Тепер тато, значить, заховав свого Марселя в посольстві. А завтра синок разом із ним повертається назад до Америки. Всі контакти з ним обмежені, так що нехай дочка мера, пані Оксана Чортіва, лупить своєю білявою головою об стінку!

— Е, я теж білявка! — Іра дала чоловікові жартівливого легенького щигля. — Слухай, а ну як вона, Оксана ця, сюди прискаче? В посольство, наприклад…

— Ага! Так її американці в посольство і пустили! Навіть її тато Чортів це розуміє. Знаєш, яка там, у американському посольстві, зараз ситуація? Вони всі терористів бояться уже восьмий рік. А ця Оксана страшніша за будь-якого терориста!

— Слухай, — Оксана повернулася в ванні, вмощуючись зручніше. — Невже ось так вони й купляться?

— В них варіантів нема, — впевнено промовив Максим. — Перевірити цю всю шнягу все одно неможливо. Зате ми з тобою за чесно розказану сказку заробили енну кількість мертвих американських президентів. Я вже перевірив через Інтернет, там є антикризові пропозиції в туроператорів. Гарячі путівки куди захочеш. До речі, куди ти хочеш?

— Куди нам гроші дозволяють?

— Треба подумати. Тільки раніше, ніж за два тижні, нічого не буде. Нормально?

— Чудово! — Іра повернулася, аби чмокнути чоловіка в ніс. — Можна навіть через три. Поки на роботі утрясу, поки путівки, поки новий купальник, те, се…

— Краще вибратися швидше, — серйозно сказав Максим. — Думаю, історія з отим жінчим трупом як раз уляжеться, треба буде повертатися до роботи. Куди ж ми можемо поїхати з тобою, давай прикинемо, — він теж умостився зручніше. — Ну, значить…

— … ну, значить, Ксюх, так вони цих провінційних лохів і розвели, — закінчила захоплюючу розповідь Ірина.

Максим, провівши третій за цей вечір бурхливий сексуальний раунд і остаточно вибившись із сил, уже спав і бачив кольорові сни. А Ірина, як завжди в таких випадках, зовсім утратила бажання спати. Накинувши халат і заваривши собі трав'яного чаю на кухні, вона щільно причинила кухонні двері, і, зовсім не боячись розбудити подружку, тут же, з кухні, набрала її номер.

Ірину перло від щастя та бажання похвалитися чоловіком, який заробляє нормальні гроші лише головою. Інформація текла з неї, мов бурхливий чистий потік гірської річки.

Закінчивши звітувати подрузі Ксенії, Іра Бойко налила ще чайку, витягла шоколадку — її в хвилини радісного збудження завжди тягнуло на солодке, щільніше закуталася в халат, хоча липневий вечір таки видався задушним, потягнулася і не стрималася — набрала номер подруги Каті.

А потім — подруги Тані.

А далі — подруги Олі.

Так вона закінчувала вечір п'ятниці.

Суботнім вечором, рівно за добу, у своєму робочому кабінеті Антон Рикалов мовчки слухав, що йому говорять по телефону.

Людина дзвонила з Києва, видала зібрану інформацію, і Рикалов попросив повторити її навіть не один раз, а двічі: йому вперто не хотілося вірити в почуте. Проте людина, яка роздобула ці відомості, користувалася в Рикалова повною довірою. Так само, як і її джерел інформації, витоки яких Рикалов не знав і не хотів знати. Бо його, Рикалова, це абсолютно не стосується.

На відміну від того, що він зараз почув: це все стосувалося Антона Рикалова і його ділової репутації в рідному місті напряму.

Єдине, про що він попросив і знав — його прохання виконають: тримати все в секреті. Бо якщо інформація про те, що він, Антон Рикалов — дешевий провінційний лох, піде гуляти далі, дуже скоро його не лише засміють. Аби просто засміяли, було б ще півбіди. Та з ним можуть перестати мати справу серйозні люди. Більше того: з часом знйдуться бажаючи повторити подібне.

Антон Рикалов пообіцяв співбесіднику: «Буду винен», і на тому боці дроту знали: Рикалов своєму слову хазяїн. Патякати ніхто не збирається, та й сам Рикалов не мав особливого бажання виносити свою дурість на люди.

Але покарати винуватців треба. Причому не вбивати. Навпаки: ці шаромижники повинні жити довго і кожен наступний день їхнього довгого життя мусить нагадувати їм про припущену один раз помилку.

Для початку треба знайти цього… як його… Колю Зубка…

8

— А, здоров, здоров! — відповів Максим. Почувши в трубці голос Колі Зубка.

Бойко саме виходив із офісу однієї туристичної фірми, тримаючи купу буклетів і флаєрів, де у кольорах розписувалися всі гарячі пропозиції за більш ніж доступними цінами. Вдома їм із Іркою буде з чого вибирати.

— Ну, є якісь новини? — голос Зубка звучав якось напружено, і Максим його розумів: напевне, виписав йому Чортів чортів. Та нічого: домовлялися вони з Боженкм про тендер, а не з мером — про зятя.

— Ну, новини… Полетів наш Уошингтон — джуніор до своєї Америки і більше сюди його батько не пустить. Він, узагалі, як я бачу, з вітром у голові, ага. Тому все так і склалося в нас… Так і передай своїм, задно — вітання вд мене своєму інвестору. Як треба що — хай звертається. Можемо, між іншим, мер вашому реально зятя знайти. Попрацюю свахою, чого ж. Домовляйся за бакшиш — і вперед!

— Ну, це все добре…, — здається, Зубка трохи попустило. — В нас усе по-старому. Я чого дзвоню: Гриша ще в одну тему пропонує вписатися. Йому дуже сподобалося…

— Знову тендер? Старий, два рази розказувати один і той самий анекдот про американського негра-мільйонера ніхто не буде.

— Та ясно. Тому треба щось нове придумати. Тільки не по телефону. Можеш приїхати сам сюди? Сьогодні? Маршрутки ходять регулярно навіть по неділях. Аванс отримаєш, Боженко вже тобі довіряє. Раз-два, туди-назад, вирішимо всі питання, по сто грам, і до роботи. Як?

— Може, завтра? — поцікавився Максим. — Неділя сьогодні. Я Ірині обяцяв те, се… Завтра понеділок, нормальний день для великих починань. Ага?

— Нехай так, — легко погодився Коля. — Гайда з самого раночку, маяснеш, ми зустрінемо. Є?

— Є, — кивнув Бойко.

— І той… Макс… Поки нікому нічого, добре? Раптом не домовимося чи ще там щось…

— Добре, добре, комерційна таємниця, — заспокоїв його Бойко. — Давай, до завтра. До понеділка.

Він, дотримуючись даної щойно обіцянки, нічого не сказав ні Ірині, ані Бабкіну, ані Присяжному. Перебував Максим у прекрасному настрої, і не чекав найближчим часом жодних неприємностей.

Між тим неприємності почалися відразу, щойно Бойко виліз із черева задушливої маршрутки на маленькому, не перебудованому з часів Радянської України, автовокзалі.

Побачивши Зубка, він привітно махнув йому рукою. Микола махнув у відповідь, але якось не надто впевнено і радісно.

Зробивши кілька кроків і дійшовши майже до середини автовокзального майдану, Максим раптом опинився затиснутим між двома похмурими амбалами в цивільному.

— Громадянин Бойко? — запитав один.

— Ну? — відповів той, шукаючи очима приятеля і не знаходячи — Зубок ніби розчинився в тутешній пилюці.

— Вам доведеться пройти з нами, — промовив амбал.

— Куди? — Бойко знав наперед — відповіді не отримає.

— Іди краще сам, бо понесемо, — добрим голосом порадив інший амбал. — А це гірше.

— Чому гірше, коли несуть? — бовкнув Бойко.

— Бо на ношах понесемо. — пояснив той. — Воруши копитами, чмо київське.

«Яке ти добре — чмо полтавське», — подумав Максим, та не сказав уголос — цілком справедливо вирішив поберегти язика.

Ще зрозумів — влип.

Та на скільки серйозно влип — дійшло лише в похмурому приміщенні з мурованими стінами та гратчастим вікном.

Куди його привезли, Максим не знав. У машині спритно накинули наволочку на голову, зняли її вже тут, у казематі. І то не відразу, а після того, як жбурнули, мов мішок картоплі, на підлогу і міцними копняками змусили повзти до стіни. Там заломили руку, провели якісь маніпуляції, зап'ясток обхопив сталевий браслет наручників. Друга їх половина наглухо приторочила полоненого до труби парового опалення.

Коли наволочку зісмикнули та Максим звик до тьмяного світла, вгледів навпроти себе недавнього знайомого — начальника місцевої міліції Гліба Георгійовича Товкача. В дальньому кутку, спершись плечем об стіну, розташувався ще один знайомий — Антон Рикалов. І Максим не знав, кого з них треба зараз більше боятися.

Зате знав одне: не далі як тиждень тому він опинився в такій самій ситуації. Ну, нехай приблизно такій самій, дуже схожій. Розібратися в ній він зможе по ходу, а врятуватися — якщо, так, як і минулого разу, буде триматися до останнього. Правда, в цих умовах доведеться, мабуть, негратися в партизана на допиті, а спробувати повторити подвиг героїв останньої війни в режимі реального часу.

Це лякало найбільше. Героєм Максим Бойко зараз бути не хотів. Але жертвою — так само. Через те приготувався до двобою.

— О, привіт! — вичавив він із себе посмішку. — Старі знайомі! Чого це ви так граєтеся? Це ж не смішно, люди добрі…

— А ми тут, хлопче, всі люди серйозні, — промовив Товкач. — І зовсім не добрі. Навіть зовсім без почуття гумору, робота в нас така. Це ти тут із дружеком своїм жартувати надумав. Серйозних людей, які твоїх жртів е розуміють, із пантелику збивати.

— Слухайте, давайте розберемося…

Спроба почати хоч якісь переговори тут же зарубалася на корню.

— Не перебивай старших! — гаркнув Товкач. — Ми і розбираємося. Вже кілька днів розбираємося. І розібралися. Всі твої придумки з американським негром, його викраденням і чудесним порятунком нам уже відомі. Так що працювати ми тут, у провінції, досить добре вміємо. Ситуйовина, значитьця, з «плюсами» і «мінусами». Спочатку «плюси», — начальник міліції почав загинати пальці. — Їх мало, але вони є. Перший «плюс» Оксана Іллівна Чортів, якій завдано моральної травми, нічого не знає. Навіть не усвідомлює, наскільки сильна ця сама моральна травма. Вона просто тужить за тим, у кого закохалася з першого погляду і кому, як ми всі тут бачили, сподобалася вона. Тобто, Оксана знає, що її коханого вкрали бандити. Що його атец заплатив викуп. І що той назавжди полетів до Америки з нашої лихої країни. Коротше, кіно без хепі-енду. Поплаче і перестане, вона не перший раз за великим коханням тужить. Зате дівчина не знатиме, що з неї поглумилися. І не буде знати, хто, що теж можна вважати «плюсом».

— Та вона тут ні до чого, Оксана ваша! — вигукнув Максим.

— Охоче вірю, — спокійно кивнув Товкач. — Далі — ще один «плюс». У тебе, синок, є чудова можливість признатися просто тут, як ти допомагав невідомим тобі бандюкам у організації викрадення американського громадянина.

Тільки тепер до Бойка почав доходити весь жах становища, в якому він опинився.

— Е, ви що! Яке викрадення! Нічого собі струя!

Рикалов відліпвся від стіни.

Карбуючи кроки, підійшов до Максима.

Замахнувшись, влупив йому болючого копняка, потім — ще одного, ще, ще. Рикалов ніби буцяв футбольного м'яча. Нарешті, обмежившись шостим копняком, він так само мовчки повернувся на своє місце. Бойко потішив його, старанно кричучи — бив Рикалов справді боляче, та ці крики навряд чи хтось колись почує. Лише луна відбивала їх від мурованих стінок каземату.

— Чого він? — запитав полонений.

— Він без настрою, — пояснив Товкач. — Зрозумій його правильно. В пана Рикалова із мером нашого міста була певна домовленість. Яку через обставини, про які не знає Оксана Іллівна, довелося розірвати. Це ж усе бізнес, синок. А ти в цей бізнес наплював. Ти його, синок, обговняв…

— Так давайте нормально поговоримо! Я грші поверну! — вирвалося в Максима.

— Кому? — щиро здивувався начальник міліції. — Ти ни мені, ні панові Рикалові, ні навіть меру нашому ні копійки не винен. Твої дружки теж ні до чого. Бо, за перевіреною інформацією, це ти все придумав. І потім, — наголосив Товкач, — з тобою, синок, поки що нормально говорять. Навіть дуже нормально. Якщо ти напишеш зізнання, ми тобі тут, спокійно, оформляємо справу. І термін покарання призначаємо.

— Без суду і слідства? — вирвалося в Максима.

— Чому? Зі слідством і судом. Справа буде, свідки, потерпілі, все, як треба. Розумієш, синок, у нас тут, через кілька камер, сидять двоє кончених наркоманів, які захотіли викрасти людину і збити в родичів викуп. Тебе вони готові назвати організатором та ідейним натхненником. Бо вони, синок, своїми головами до такого не дотумкають. Ти ж — людина головата. Підеш ти, синок, як керівник злочинної групи. І дадуть тобі на всю котушку. Тебе треба на якійсь час від суспільства ізолювати. Бо ти, синок, небезпечний тип.

Нахилившись до полоненого, Товкач лагідно промовив:

— Відморозок ти, синок. Гірший за відморозка.

— Давайте, я все поясню…, — відчай просто рвався з середини Максима.

— Пізніше, — зупинив потік відчаю Товкач. — Тепер я тобі про «мінуси» скажу. Якщо ти відмовляєшся тут, спокійно в усьому признаватися і цілим та неушкодженим за деякий час сісти на нашу лаву підсудних, я віддаю тебе ось цьому дяді, — він кивнув бік Рикалова. — Ти з ним уже знайомий, правда? Значить, віддаю — і забуваю про твоє існування. Не зовсім. На одну добу, або на дві. Потім згадаю — є такий Максим Бойко. Тобі, синок, насправді однієї доби спілкування з друзями пана Рикалова з головою вистачить. Знаєш, у у чому ти признаєшся, погостювавши в нього добу? Покажу тобі цілу купа нерозкритих злочинів. Там і на сексуальному грунті є. Можеш забути про історію з негром, її справді не було. Тобі її прощають. Зате після доби, яку ти проведеш в гостях у оцього дяді, я тобі букет реальних справ подарую. Ти підпишеш усі папери, які тобі підсунуть, тремтячою рукою. Дряпаючи язик об вибиті зуби. Потім ляжеш у лікарню, де будуть лікувати все, що тобі поламають. Але лікуватимуть погано — в нас ґвалтівників не дуже люблять. Деякі тілесні ушкодження не загояться до кінця твого життя. Бачиш, скільки «мінусів»?

Холодний страх скував тіло полоненого твердою кригою.

— Ви це що… серйозно? — вичавив він із себе.

— Я ж казав уже — в нас із почуттям гумору погано. Зате кодне слово — кремінь. Пообіцяли — зробили. Тут ніхто не заступиться. В цьому місті, синок, ми хазяї.

Бойко ковтнув слину. Жодних думок у голові не було, вперше за багато років він відчув порожнечу не лише під черепною коробкою, а й взагалі в середині себе. Тепер він здвався собі не людиною, а лише тілесною оболонкою.

— Я можу подумати? — тихо запитав він.

Товкач і Рикалов перезирнулися.

— Такі рішення швидко не приймаються, — погодився Рикалов. — Все ж таки про його подільші років десять життя йдеться. Тому, Георгійовичу, хай воно посидить тут до ранку. Аби рішення стало більш виваженим. Раніше проситися буде — не треба слухати. Справді, покисне тут добу, все як слід обдумає.

— Розумно, — погодився Товкач. — Бач, синку, цей дядько досвідчена людина. Він добре знає, які рішення приймаються в кімнатах із гратами на вікнах.

Мучителі вийшли.

Зачинилися двері, повернувся кілька разів ключ у замку. Щось брязнуло ззовні. Бойко залишився сам і тепер гостро усвідомив: він же нікому не сказав, куди збирається.

Ось тепер виходу точно не було. Навіть при бажанні ніхто не знатиме, де він.

— Де він? — у відчаї крикнула в трубку Ірина.

Впадати в відчай було від чого. Годинник показував дев'яту вечора, а від чоловіка, який з самого ранку подвся кудись в хорошому настрої, не було ні слуху, ні духу. На телефонні дзвінки не відповідав, абонент «Макс» знаходився поза зоною досяжності. Де ця зона. Іра Бойк навіть уявити не могла.

Тому, коли задзвонив домашній телефон, і в трубці почувся голос Колі Зубка, вона відразу зрозуміла — це новини або від чоловіка, або про чоловіка.

— Проблеми в Макса, — почулося у відповідь. — Я не можу довго говорити, але в двох словах ось таке…

— Що таке? — роздратовано запитав майор Павло Шалига.

Годинник на руці показував половин десятого вечора, він саме під'їжджав до свого будинку, думав про дві пляшки пива в холодильнику, які так розрадять його під кінець цього спекотного понеділка. І зовсім не хотів, аби його турбувала та хвойда, дружина, гори він вогнем, журналюги Максима Бойка. Якого він відпустив і дуже про це шкодував.

Та злитися Шалига міг в даній ситуації тільки на себе.

Це ж він сам дав Ірині Бойко візитівку зі своїми телефонними номерами, в том числі — мобільним. Дав, бо був певен: після всього, що трапилося, родина Бойків на його обрії більше не з'явиться.

— У Максима знову проблеми, — співбесідниця мало не плакала, причому досвідчений у всьому, що стосується розмов із потерпілими, майор Шалига відчував: заплаче вона будь-якої миті.

— Та він у вас ходяча проблема! — буркнув, аби щось відповісти.

— А може стати не ходячою!

Тепер Шалига почув справжню жіночу істерику.

Рука машинально крутнула кермо, розвертаючи машину буквально в ста метрах від свого будинку.

Уміє ж цей ідіот у історії влазити… Головне: всіх інших утягувати.

9

— От уміє ваш чоловік у історії влазити! — повторив майор Шалига, вислухавши все до кінця.

— Вибиратися не навчився, — покірно промовила Іра. — Що тепер робити?

— Нічого! — Шалига справді був роздратований. — Горбатого могила виправить!

Слово «могила» викликало нову хвилю жіночої істерики.

— Не треба! — вигукнула Ірина.

— Ясно, що не треба.

Насправді в цю хвилину майор Шалига намагався домовитися сам із собою і не міг. Бо, з одного боку, він, офіцер міліції, якого, як не крути, опустив цей поганий писарчук Бойко, має повне право не втручатися в те, що відбувається. Адже він, Шалига, не зміг з різних причин накрутити Бойкові хобот. Тому журналюга продовжив свої погані ігрища, загрався остаточно і тепер йому з повним на те правом загорнуть хобот позбавлені гальмів люди. В певних моментах більш первісні за способом мисленя та дії, ніж навіть у дикуватому Києві. Та якщо глянути на все це під іншим кутом зору, нахабного хитруна Бойка не просто відшмагають ременем по голій задниці. Аби все звелося до такого профілактичного покарання, Шалига навіть сам випросив би ременя і стьобнув кілька разів, та ще й хорошим чоловічим відтягом.

Одначе невідомий йому Коля Зубок ризикнув подзвонити Ірині і сказати: її чоловіком займається не лише тамтешня міліція в особі начальника. Там підключився якійсь місцевий ділок із явно кримінальним минулим. І не надто вже й прихованим кримінальним сьогоденням. Власне, це його репутація постраждала від невинних, на перший погляд, жартів Бойка.

Це означає: якщо він, майор Шалига, нічого не робитиме для порятунку Бойка, від журналіста може нічого не лишитися. Він не міг дозволити собі, аби з його відома і при його бездіяльності скалічили людину. Нехай навіть це Максим Бойко, через чиї фокуси він, майор Шалига, мав величезні проблеми і вони, до речі. не до кінця вирішені.

Саме тому про участь Шалиги у цій рятувальній операції ніхто сторонній знати не повинен.

— Коротше, спробую приватним порядком, поки не почалося…, — сказав він.

— Що почалося? — препитала Іра.

— Це приказка така є… Ваш чоловік, Ірино, будь-кого до білого каління доведе. Тому, поки пожежі нема, зроблю пару дзвінків. Я в тамошній міліції нікого не знаю, але система одна, люди в ній завжди є, невідомих солдат у нас не буває.

Вислухавши матюкливі тиради від кількох колег, Шалига вже протягом наступних двадцяти хвилин дізнався, хто з Головного управління свого часу вчився з Глібом Гергійовичем Товкачем, чиє прізвище може бути для нього авторитетним настільки, що він піде на поступки, а ще за півгодини з'ясував, що собою являє Антон Рикалов.

Таки треба витягати звідти Бойка, вирішив Шалига.

Заслужив цей придурок кари. Тільки не такої страшної.

— Поїхали, — мовив до Ірини, яка весь цей час мовчки стежила за ним і слухала уривчасті телефонні розмови. — Зараз, тільки жінку свою попереджу — і поїдемо.

— Куди?

— Туди! Ну, ви себе в порядок якось приведіть… Так, як тоді за чоловіком і міліцію примчали. Ви в мене, Ірино, будете як артилерія…

— Тобто?

— Красива жінка, тим більше — натуральна білявка, завжди секретна зброя.

— Хіба…

— А то! Проти неї навіть чоловік з гранатометом не встоїть, бо чоловік, розумієте? Ох і повезло ж вашому чоловікові з жоною! — розуміючи, що відходить від теми і дає волю особистим відчуттям, Шалига діловито розпорядився: — Десять хвилин на збори вам вистачить?

— Вистачить вам десять хвилин на прийняття рішення? — суворо запитав майор Шалига у Товкача.

Двом розумний та бувалим у бувальцях людям, котрим на початку другої ночі показали серйозне міліцейське посвідчення, а потім коротко виклали стуть справи, десяти хвилин на роздуми цілком вистачало. Ось тільки рішення, яке вони мусили прийняти, жодного з них не влаштовувало.

— Чого ти визвірився на мене? — роздратовано кинув Рикалову начальник міліції. — Я ж не знав, що у київських колег до нашого хлопчика оперативний інтерес! То-то він так борзо тримався! Добре хоч, що ти його відразу із собою не забрав, хоч не попсували його твої ці…

— Ми можемо якось розрулити ситуацію? — глухо запитав Рикалов, розуміючи — бодатися з київським міліцейським майором, який примчав серед ночі та ще з такою розкішною бабою в якості групи підтримки, він не в силах.

— Вважай, це тобі київський карний розшук у писок наплював, — похмуро відповів Товкач.

— А тобі — нє?

— А мені, до твого відома, постійно хтось плює. Чи в писок, чи в борщ, різниці нема. Я все одно своє місце займаю.

— Займаєш, — погодився Рикалов. — Поки я цього хочу.

У глибині душі Гліб Товкач усвідомлював: правий Рикалов. При його та Чортіва бажанні він зі свого місця швиденько полетить кудись у область, ніби-то на підвищення, а насправді — на посаду, яка нікому не потрібна і нічого в міліцейському табелі про ранги не важить. Та в нього теж був свій козир.

— Слухай, Рикалов, мене: я так добре тебе знаю, що тобі вигідно, аби мене на моєму місці ніхто не займав! А Чортіву — тим більше! Так що, дядьку, давай по-хорошому! Я теж хочу цього Бойка придушити. Але йому, по-моєму, вже без того все зрозуміло.

— Ти хочеш сказати, що хлопчик більше не буде?

— А ти хочеш сказати: розхитав оцю гойдалку, аби хлопчиків поганих виховувати? Скажи краще, що тебе жаба задавила — не вийшло з Чортіва чогось на свою кишеню отримати.

Повітря в кабінеті Товкача розкочегарилося до критичної риски, і начальник міліції першим вирішив спустити пару.

— Все, Антоне. Давай закриємо тему, добре? В мене тут інша ідея, компенсація, так би мовити…

— Кому? Нам?

— Чортіву. Значить, Гриша Боженко ніби як нормальний мужик. Іванович навіть не знає, що мільйонер — липовий. Він далі журиться — не вберегли, донька без зятя в котрий раз… Коротше, для чого нам із тобою заважати Гриші Боженку його бізнес робити? Мені навіть сподобалося, як оті пацани Чортіва нашого розвели…

— Вони нас із тобою розвели, — буркнув Рикалов.

— Погодься: матеріально ніхто не постраждав, — примирливо сказав Товкач. — Те, що ми з тобою тут закрутили з цим Бойком — компенсація моральної шкоди. І якби мер наш дорогий хай не підняв, мовляв, зятя в дитини забрали, та ще й американського, ти б пальцем не поворухнув і своїм дружбанам у Київ не дзвонив би. Та чи не так?

Рикалов мовчки кивнув. Він визнавав правоту начальника міліції, хоча ця правота в даному випадку була не його правдою.

— Значить, лишається нам забезпечити Чортіва зятем, — переможно мовив Товкач, і Рикалов щиро здивувався, як це мент усе так несподівано викрутив. — До того ж хтось таки справді мусить бути покараним за всі клопоти, завдані нам із тобою. Хто ж витягнув сюди цього Бойка разом із його негром?

Скупий на емоції Рикалов, миттю прорахувавши, до чого веде Товкач, не стримався, що бувало з ним украй рідко.

— Геніально! Гадом буду — геніально!

— Значить, — переможно завершив Товкач, — редактор нашої популярної міської газети Коля Зубок, чоловік молодий і не одружений, запропонує руку і серце Оксані Чортів, доньці мера, першій дівці нашого міста. Якщо він цього не зробить, тоді мер нашого міста дізнається, як насправді виглядає ситуація з американським негром. Ти, Антоне, порадиш переглянути рішення по тендеру і поміняти його. Інвестор газети «Наше життя» опиниться в прольоті. Йому дадуть зрозуміти, хто в цьому винен. Як думаєш, це Колі Зубку треба?

— Геніально! — повторив Рикалов. — Думаю, Колі Зубку простіше породичатися з мером. Тим більше, мер знає його з хорошої сторони. А Оксана буде втішена. То як, гуляємо на весіллі?

Так, у кабінеті начальника міліції липневої ночі були закладені основи для існування нової міцної української сім'ї.

А того ж таки липневого ранку інша українська сім'я проходила серйозне випробування на міцність.

Коли Максима вивели з міліції, зняли наручники і передали Шализі, він не сказав ані слова. Зате майор коротко і ясно пояснив йом деякі речі. Зрозмівши їх глибинну суть, Бойко вмостився на задньому сидінні його машини поруч із Ірою і подружжя мовчало весь час, поки їхали до Києва.

Та коли, подякувавши рятівникові, піднялися в квартиру і зачинили двері, Максим дав волю почуттям та праведному гніву.

— Отак, значить, у нас все відбувається! — кричав він, міряючи кроками велику кімнату. — А я тут думаю, хто ж це в нас така хвеська язиката! Тобі, виходить, і слова сказати не можна! Відраз язиком своїм дурним ля-ля-ля!

— Ти чого…, — спробувала боронитися Ірина.

— Того! Мені майор сказав: запитав у тебе, звідки ці козли могли про все дізнатися, ну ти йому і ляпнула — поджружкам похвалился! Ті Києвом рознесли, а в Києва, блін, вуха здоровенні! На Борщагівці чхнеш, а на Троєщині тобі «на здоров'я» скажуть! Це вже не перший раз таке, тільки я чогось не міг подумати на рідну жінку! Язика собі відкуси!

— А ти з задницю себе вкуси, гадина! — перейшла в наступ Ірина. — Це ти замість «дякую», морда твоя погана! Якби не я, ти б зараз гнив знаєш де!

— Та якби не твій язик поганий, як б туди, де мало не зогнив, не потрапив би ніколи! І взагалі — бач, вирядилася! — тільки тепер Максим звернув спеціальну увагу на зовнішній вигляд дружини. — Лягавий цей, Шалига, що — за «спасибі» весь цей час мене відпускає і витягає?

Зрозумівши, до чого веде чоловік, Ірина аж почервоніла від праведного гніву. Чого-чого, а такого від Максима вона не чекала.

— Ти на що це натякаєш? Ах ти ж скотина така! Ти на що натякаєш?!

Невідомо, як далеко б зайшла їхня сварка цього разу, якби в неї не втрутився телефонний дзвінок.

Максим вилаявся і зірвав трубку з важеля.

— Слухаю! Кому робити нема чого!

— Це я слухаю! — почулося в трубці. — Вже півгодини вас слухаю! Дайте доспати нормально, в нас тут діти! І нам на роботу! Якщо зараз не припините волати — міліцію викличу! Так і знайте, все!

Хто з сусідів це був, Максим зопалу не розібрав — кинув трубку, та сваритися далі вже розхотілося. Як, власне, і вибачатися: все ж таки Ірина своїм язиком створила йому проблеми. З яких вибрався хоч і не без її участі, проте все одно — дивом.

Тепер спливли з пам'яті інші подібні випадки, коли дружина не могла стримати свого язика за зубами. Не такі, звичайно, серйозні, але все одно — мало приємні. Якщо почати зараз усі ці випадки перераховувати і пригадувати…

Нема для кого: Ірина, голосно грюкнувши дверима, зачинилася в спальні.

Сьогодні він точн спатиме на дивані в залі — це раз. Завтра, мабуть, теж — це два. Поїздка за кордон під загрозою зриву, Ірка може піти на принцип і відмовитися — це три. Взагалі, коли їй щось потрапить під хвіст…

Словом, Ірина станнім часом почала погрожувати розлученням. Це — чотири.

— Та пішли ви всі…, — крізь зуби промовив Максим.

Більше нічого йому не лишалося.

Серія третя Мільйон у сумці

0

Майор міліції Петро Швидкий, якого навіть через сто років кримінальні злочинці планети Земля будуть згадувати як Шаленого Майора, подивився спочатку на опера Немировича, тоді — на Данченка, його незмінного напарника.

Вірніше, його погляд блукав не стільки по операх, скільки стрибав із кулака на кулак. Доповідаючи останні новини з переднього краю боротьби із банкіром Семеном Котовським, організатором кримінальних схем для успішного відмивання мільйонів, отриманих від незаконного обігу наркотиків, обидва оперативники стиснули правиці в кулаки. Цей жест красномовно показував, де саме в оперів відтепер знаходиться і Котовський, і вся його шайка-лійка.

Надиханий прикладом та ентузіазмом підлеглих, Шалений Майор і собі мимоволі стиснув руки в кулаки. Спочатку — праву, ввігнавши нігті в долоні, потім — ліву.

— Значить, кажете, отут він у нас? — Швидкий підніс кулаки на рівень грудей.

— Так точно! — Немирович і Данченко не стрималися — стукнули один одного кулаком об кулак, наче підлітки, мавпуючи негрів-реперів.

— Повторимо ще раз, — Шалига розтиснув лівий кулак, хлопнув правим кулаком у розчепірену долоню, тоді, видно, зачудувавшись звуком, повторив так іще кілька разів. — Те, до чого ми вже давно готуємося, відбудеться завтра вдень.

— Не просто вдень — серед білого дня, рівно о дванадцятій нуль-нуль, — уточнив Немирович.

— Це в них фішка така: серед білого дня мільйонами ворочати, — пояснив Данченко. — Принаймні, я так собі зрозумів.

— Знущаються, падлюки, — додав Немирович. — Зовсім уже страх загубили.

— Отже, завтра рівно о дванадцятій нул-нуль спеціальний кур'єр, якого ми не знаємо, передасть іншому спеціальному кур'єру, якого ми теж не знаємо, крупну суму готівкою, — підсумував Швидкий. — Очевидно, це буде мільйон доларів США. Далі цей лимон легалізують, розкидавши по різним рахункам у певні відділення банку, який належить Котовському. Ще раз, мужики — інформація перевірена?

— Сто пудів, — кивнув Немирович. — Коля, особистий водій Котовського, маякнув. Як домовлялися, він же наш штірліц у ворожому тилу. На сороковому кілометрі Житомирської траси кемпінг є. Ресторан, сауна, окремі номери…

— Бордельєро, коротше, — вставив Данченко. — Ми заклад пробили через колег по області. Ще той гадючник. Контролює його такий собі Муса. Його персону теж встановили. У дев'яностих роках трошки постріляв, потім, коли прийшла пора брати за зябра, дуже вчасно кудись зник на кілька років. Повернувся, коли всіх основних бандитів або посадили, або постріляли. Тепер у Муси охоронна фірма, надає послуги тільки дуже важливим персонам. Словом, повне досьє на нього вже готове…

— Чув я про Мусу! — відмахнувся Шалений Майор. — Це ви, молодь, про нього лише в архівних папірцях читали. У Муси, аби ви знали, особлива прикмета є.

— Там не написано, — зауважив Данченко.

— Ясно, що не написано! — реготнув Швидкий. — Це ж вам не половина вуха підстрелена чи там шрам на щоці… Той, кого називають Мусою — паталогічно жорстока особа. Натуральний садист, отримує задоволення, катуючи людей. Особливо не пощастить жінкам, які потраплять в коло його професійних інтересів. Ох! — майор азартно потер руки. — Заловити б мені його на гарячому! Знаєте, по скількох нерозкритих справах проходить цей Муса? — Швидкий замовк, щось складаючи в голові. — Сам точно буде?

— Коля каже — ніби так.

— Хоче, значить, процес проконтролювати… До речі, відомості про Мусу — точні? Нічого не плутаєте?

— Це ім'я називав Котовський, — пояснив Немирович. — Коля почув…

— Переплутати нічого не міг? Чи недочути?

— Мене там не було, — знизав плечима Немирович. — Тільки ж Коля наш такий переляканий — навряд чи збреше.

Швидкий знову потер руки.

— Ну, все складається так, як у народних казках із хорошим кінцем! В одному місці Котовський, Муса, до якого купа питань, і два кур'єри з купою грошей явно кримінального походження. Значить, впізнати ми їх не зможемо все ж таки?

Оперативники перезирнулися і розвели руками.

— Вибачте, товаришу майор. Цього наш агент не знає.

— Не горе, — заспокоюючи швидше сам себе, ніж підлеглих, промовив Швидкий. — О дванадцятій нуль дна по моїй команді беремо всіх, хто буде в тому кемпінгу. Оточимо територію — комар не пролетить. І там уже розберемося.

Шалений Майор був готовий до вирішального бою. Лишалося дочекатися завтрашнього дня.

Банкір Семен Котовський теж був готовий до бою.

Правда, завтрішня операція була для нього не вирішальною, а лише початковим етапом. Тенета він розставив акуратно, і був задоволений сам собою: так тонко злив своєму водієві, ментівському стукачеві Миколі, потрібну йому інформацію, що той у якійсь момент навіть не міг приховати радощів. Хоча і старався з усієї сили вдавати, ніби йому не цікаво, про що шеф говорить по телефону. Треба віддати Миколі належне: якби Котовський не мав достатньо доказів, що його особистий водій насправді — засланий міліцейський козачок, він навіть не відзначив би особливої зацікавленості з його боку. Микола хоч і не професіонал, але все одно діяв досить акуратно як на дилетанта.

Постукавши, до кабінету зазирнула секретарка. Цього разу вона скористалася новими парфумами, які він презентував їй, повернувшись кілька днів тому з Італії. Вирішив, що секретарці пора поміняти запах, і тепер знову переконався — не помилився з вибором.

— Ну? — традиційно по-діловому запитав він.

— Вибачте, але тут кур'єр доставив терміновий пакунок.

— Поклади.

Каблучки секретарки процокали через весь кабінет до столу. Поклавши пакунок, дівчина посміхнулася шефові і процокала до виходу. У пакунку банкір традиційно знайшов дешевий мобільник, ввімкнувши телефон і, оперуючи стрілочками, зайшовши в меню, вибрав розділ «Контакти». Як завжди, там значився один-єдиний телефонний номер.

Натиснув кнопку. Пішов виклик. Почувся знайомий голос.

— Ну, як наші справи?

— Менти клюнули. Все в порядку. Думаю, завтра на них чекатиме чи не найбільше розчарування в поточному році.

— Ти впевнений, що вони дійсно клюнули?

— Микола, сучий син, уже доповів усе, що треба, тому, кому треба. Люди Муси. Які зайнялися цією справою, очей із скотини не спускали.

— Після цього куди його подінеш?

— Миколу? А нехай поки попрацює, — настрій у Котовського був на диво хороший. — Як водієм я ним задоволений. Розумієш, прибрати його відразу після провалу ментів означає відкрити карти. Так вони зрозуміють — я їх розкрив і просто граюся. Значить, вирішать поміняти тактику. І хер його знає, що вони там ще надумають. Так же можуть подумати, що я в останній момент із якихось причин поміняв плани. До речі, згодую їхньому штірліцу цю інформацію. Так можна ще трошки погратися. Годиться?

— Згоден, — трошки подумавши, відповів співбесідник. — Варить у тебе голова, Сьома. Тепер про місце справжньої зустрічі. Там же, тоді ж?

— Змінити не можна! — відповів банкір. — Як я собі й планував: рівно у той самий час, але — просто в них під носом! У самому центрі Києва! Поки Швидкий з компанією ловитиме комарів на сороковому кілометрі Житомирської траси, ми все проведемо чотко!

При цих словах банкір не стримався — реготнув.

1

А ось Максимові Бойку було зовсім не до сміху.

Після тієї нічної пригоди, яка закінчилася грандіозною сваркою, його особисте життя стрімко котилося під укіс. Зупинити процес Максим не міг — сам котився слідом, так само стрімко, і не було на ані ради, ані розради.

Подружжя не розмовляло вже третій день. Спали Максим з Іриною в різних кімнатах. Причому, повертаючись щовечора з роботи, дружина демонстративно зачинялася в спальні і вичікувала, поки чоловік засне. А точніше — відключиться: всі ці дні Максим не заливався коньяком, благо зароблених неправедним шляхом грошей ні його, ні його приятелів провінційний бандит Рикалов не позбавив. З чого б це йому забирати в них гроші, які йому, Рикалову, погоди не зроблять і навіть не потягнуть в якості компенсацію за нібито завдані моральні збитки… Ну а підприємець Боженко, який ці гроші заплатив, загалом лишився у виграші.

Ось тільки не радували вже Максима ці гроші.

Спроба помиритися з Іркою вже наступного ранку нічого не дала. Тоді він зірвався: кінець кінцем, він їй нічого поганого не зробив. Навпаки, крутиться, як може. Своїми талантами гроші заробляє. Навіть зібрався за кордон її везти, ось уже путівки оформляються… А вона чим віддячує? Мете своїм язиком, мов помелом, по всьому Києву. Ще й так мете, що далеко за місто луна відбивається. Один раз через дурний бабський язик його ледь тутешні менти не скалічили, не минуло й тижня — через той же язичок його взагалі викрали, ще трошки — на шматки б прорізали. І це тільки свіжі спогади. А як покопатися — скільки ще таких випадків згадати можна, на які він навіть уваги не звертав… Просто хоч не кажи їй нічого!

Та спроба згадати Ірчиному язикові всі його гріхи виявилися марними. Спочатку вона нагадала — це вона, саме вона протягом останнього часу врятувала його, буквально за шкірку з неприємностей витягла. Потім точно вказала те місце, куди він, Максим, може заснути оті легендарні путівки. Бо нікуди вона з ним їхати не збирається, тому що він — падлюка, скотина, потвора, мудак, козел, баран, свиня, дебіл, мавпа, гнида, ще раз козел, ще раз мудак, муфлон, ще раз падло і взагалі… Що взагалі — не сказала, жбурнула чашку з залишками кави об стіну, а Максим, коли вона пішла, хряснувши дверима, лишився збирати скалки.

Адже він, на відміну від дружини, тимчасово не працює. І хто знає — раптом його взагалі звільнять. Чорна смуга, яка почалася в його житті, мусить бути повноцінною. Чорною аж до густоти.

Хоча почалася ця смуга все ж таки через дурний бабський язик!

І вона ще щось із себе корчить…

Гроші в нього були, на роботу поспішати не треба. Максим Бойко сходив по коньяк і спілкування з пляшкою тривало вже третій день.

Прокинувшись черговий раз уранці в лункій порожній квартирі, він, стогнучи від похмілля, перевірив жінчині речі. Поки що всі на місці. Та краєм вуха він почув крізь туман, як Ірка з кимось із подруг по телефону обговорювала варіант переїзду. Поки, звісно, тимчасово, але далі видно буде…

Вона ще й робить його винним!

Спересердя плюнувши собі під босі ноги, Бойко поплентався до дзеркала, глянув на себе і побачене йому не сподобалося. Все, мужчина, треба брати себе в руки. Тільки взяти можна, а ось утримати — хріна з два: руки дрібно трусилися.

Цього дня на видалася на диво хороша погода. Спека кудись відійшла, втомлене сонцем місто розраджував легенький свіжий вітерець. Погода кликала до себе, і Бойко зрозумів — сидіти в чотирьох стінах і жлуктити коньяк, старанно пропиваючи весь зароблений гонорар, йому вже не хочеться.

Треба пройтися. Прогулятися хоча б до центру. Подумати про свої скорботні справи. З рештою, знайти якісь вихід: йому справді не хотілося втрачати Ірину, нехай навіть у неї шаленство язику. Кінець кінцем, хочеться трошки вийти в люди, посміхнутися їх, отримати посмішку у відповідь.

Та й коньяку з кавою, до речі, випити в пристойному закладі. Не все ж наливатися на власній кухні під супровід «Радіо Шансон».

— Вибачте, а можете ввімкнути «Радіо Шансон»?

Бармен подивися на Бойка поглядом людини, яка щонайменше десять останніх років не спілкувалася ні з ким, окрім п'яних придурків. Хоча аж таким п'яним о цій порі дня Максим себе ще не вважав. Але той факт, що він заговорив до бармена і почав чогось від нього вимагати, іншими словами — почав доколупуватися до сторонньої людини, красномовно говорив сам за себе: Бойко вже захопився алкоголем, і в цьому стані здебільшого ставав підкреслено ввічливим занудою.

Якби Максима запитали, чому він зайшов саме сюди, в цей бар, він не зміг би відповісти толком. Швидше за все, він просто вирішив погуляти містом і подумати про різні скорботні речі. Думки працювали лише в одному напрямку, і в цих думках фігурував майор Павло Шалига, чи то злий його геній, чи навпаки — добрий. Адже спочатку хотів розтерти журналіста об лінолеум, а потім висмикнув із полону, хоча міг би допомогти колегам із Полтавщини.

Працював Шалига, як знав Максим, у Головному управлінні внутрішніх справ міста Києва. Ось чому ноги мимоволі понесли його туди. Принаймні, так пояснив Бойко свою появу в околицях резиденції Шалиги. На ходу він уже встиг випити дві пляшки пива, і коли побачив, куди загуляв, здивувався сам із себе. Викинув спорожнену пляшку в смітник і погодився — пивом душу не обдуриш.

Пішовши геть від похмурої, як йому тепер здавалося, будівлі, Бойко за кілька кварталів знайшов ось цей бар і, не довго думаючи, зайшов. Тут було прохолодно, тихо, грала музика, здається навіть він упізнав характерну хрипкуватість Джо Кокера, і головне — в усьому барі нікого, крім бармена за стійкою, не було.

Замовивши коньяк з кавою і зручно вмостившись за барною стійкою, Максим знечів'я почав роздивлятися бармена. І зловив себе на думці: зараз він намагається вгадати, скільки з цьому гладенько поголеному, випрасуваному і акуратно підстриженому бармену років. Не менше двадцяти п'яти, це сто пудів. Та навряд чи більше сорока.

— «Шансон» тут не слухають, — нарешті відповів бармен.

Після чого Бойко вирішив називати його про себе не інакше, як Джо Кокер, навіть не здогадуючись, як точно він угадав тутешнє барменові прізвисько.

— Та тут же нікого зараз нема, — вперся Максим. — Нікому не заважатиме.

— Мені заважатиме, — коротко відповів Джо Кокер.

— А ви знаєте, що клієнт завжди правий? — поцікавився Бойко.

— А ви знаєте, що тут не дискотека? І нема музичного автомату, аби виконувати музичні замовлення клієнтів.

— Тоді ще сто грамів коньяку, — миролюбно промовив Максим і підсунув до нього пузатий бокальчик.

Джо Кокер зміряв його уважним поглядом.

— Це, звичайно, не моя справа, — сказав нарешті він.

— Що — «це»? — не зрозумів Максим.

— Ваші проблеми. Чомусь у першій половині дня люди останнім часом почали заходити до барів із поганим настроєм, а вечорами настрій не стає кращим.

— Ви філософ? — вирвалося в Бойка.

— Я — бармен, — пояснив той. — А ви клієнт, ви платите. Нема проблем, я наллю вам сто грамів коньяку, — він трошки помовчав, а тоді додав: — Тільки, по-моєму, вам уже досить.

— Вам шкода?

— Мені нічого не шкода. Просто такий момент, — Джо Кокер змовницьки нахилився до Бойка. — Тут ментовка зовсім поруч. Тому довкола від них чорно. Дуже люблять п'яних забирати, а вам воно треба?

Після такого попередження Максим проникся до цього бармена несподіваною симпатією.

— Мені треба ще сто грамів коньяку, — вперся він. — І послухати «Владимирский централ».

— Мені правда легше налити, — визнав Джо Кокер і за мить Максим отримав свій коньяк.

— Собі теж налийте, — сказав Бойко. — Я тут через те, що не хочу пити вдома і не хочу пити сам. Лікарі називають це алкоголізмом. Я правильно сказав?

— Ви правильно сказали, — кивнув бармен. — Але, на жаль, я не п'ю на роботі. Хоча в кінці робочого дня я міг би зробити виняток і дозволити собі якусь чарку-другу. Зараз же нема навіть полудня.

Справді — годинник показував одинадцяту п'ятдесят.

— Одинадцята п'ятдесят. Як там? — запитав у рації майор Петро Швидкий.

— Поки що все в порядку, — про шурхотіла рація у відповідь, і якби Шалений Майор не знав, що з ним на зв'язку Немирович, ніколи б не розпізнав спотвореного радіохвилями голосу.

— Об'єкти є на місці?

— Нема. Ані Банкіра, ані Космонавта.

Банкіром, ясна річ, оперативники зашифрували Семена Котовського. Яке кодове ім'я дати його спільнику на прізвисько Муса, вони не знали. Довго ламали голови, і тут Данченко запропонував наректи його Космонавтом. Коли Швидкий здивовано запитав, чому саме космонавтом, а н, наприклад, марсіанином, отримав ще біль несподіване пояснення: виявляється, Данченко ще пам'ятав такого радянського космонавта — Мусу Манарова. Не маючи, чим крити, Швидкий пристав на подібний аргумент. Так Муса, сам того не знаючи, став Космонавтом.

І якби він, цей самий Муса, якимось чином дізнався, що сищики нарекли його саме так, то повірив би в існування телепатії. Адже чоловік на прізвисько Муса в дитинстві мав нездійснену мрію — стати космонавтом і полетіти в космос, як Юрій Гагарін або індус Ракіш Шарма. Був колись і такий підкорювач космічних просторів. Та не склалося…

— Може, кур'єри вже там, просто ми їх не знаємо, — припустив Шалений Майор.

— Може й так, — погодилася рація.

— А наша солодка парочка з'явиться рівно о дванадцятій. З боєм годинника, так би мовити.

Швидкому дуже хотілося в це вірити. Бо коли за десять хвилин до призначеного початку операції основні фігуранти не виринали на обрії, це могло означати початок збоїв у старанно складеній програмі. Скреготнувши зубами від напруження, майор глянув на годинник.

Одинадцята п'ятдесят п'ять.

Об одинадцятій п'ятдесят, практично під акомпанемент фрази бармена, до прохолодного приміщення бару зайшов ще один відвідувач.

Це був молодий хлопець, котрий старанно поголив свій череп. Або таким чином боровся зі спекою, або просто вважав лисий череп частиною свого іміджу. Так само, як зелені армійські штани з безліччю кишень та блискавок, відкриті сандалети, камуфляжну футболку навипуск і темні окуляри. Окуляри він зняв лівою рукою, бо права стискала прямокутну і досить об'ємну спортивну сумку. Швидко оглянувши приміщення і переконавшись, що крім бармена і явно підпилого клієнта тут більше нікого нема, лисий пройшов до одного з центральних столиків, запхав сумку носаком під стіл і примостився на стільці.

— Можна одну еспресо? — голосно попросив він.

— Так, звичайно, — відповів Джо Кокер.

— А мені ще коньяку, — промовив Максим.

— Почекайте, — терпляче відповів бармен. — Бачте, у мене клієнт.

— А я хто? — трошки образився Бойко.

— Ми з вами вже познайомились, — бармен говорив до нього, наче до малої дитини. — Тепер я хочу приділити увагу новому клієнту.

— А мені?

Поки вони гарикалися, час невпинно рухався, спливло ще п'ять хвилин, і об одинадцятій п'ятдесят п'ять до бару зайшов ще один відвідувач.

Зовнішність у нього не була такою яскравою і прикметною, як у того лисого камуфляжника. Правда, кидалася в очі нехай легенька, та все ж таки — куртка, яку хлопець, трошки старший за голомозого, накинув поверх білої футболки, не зважаючи на спекотну липневу погоду.

Бармен, байдуже зиркнувши на нового відвідувача, повернувся спиною до залу, заходився чаклувати біля кавового автомату.

Випитий десять хвилин тому коньяк додався до випитих раніше порцій, змішався з ранковим пивом, це все спонукало старі дріжджі Максимового організму грати і бродити. Настрій не поліпшився, хоча легше йому таки стало. І бар, і бармен, і відвідувачі почали набувати трошки розпливчастих контурів, а самого Бойка легенький шторм почав погойдувати на круглому стільчику біля стійки.

Хлопець у куртці присів за столик, який стояв навпроти столика, окупованого лисим.

Вони зміряли один одного настороженими поглядами.

Годинник показував рівно дванадцяту.

— Дванадцята, — коротко сказав Швидкий рації. — Що там?

— Нічого, — про шурхотіло у відповідь. — Банкір і Космонавт так і не намалювалися.

— Хрін з ними. Що всередині?

— Людей небагато. Поки тихо, підозрілих контактів не помічено.

— Які, твою мать, підозрілі контакти? Що кур'єри повинні — паролями там обмінюватися чи в сортирі ховатися?

Швидкий і сам розумів — відбувається щось не те. Вірніше, не відбувається зовсім нічого, і це майора тільки напружувало. Але давати відбій бійцям спец підрозділу, які вже на низькому старті і чекають сигналу, він не хотів та й, за великим рахунком, не мав морального права.

З рештою, подумав він, не так важливо, що Котовський і Муса з якихось причин вирішили поміняти свої плани і не приїхати сюди, до місця зустрічі, особисто. Все одно відмінити свою операцію вони не могли так само, як і він — свою. Брати всіх, хто в кемпінгу. Перевірити документи, обшукати, ордером запаслися заздалегідь. Швидкість і натиск, ніхто нічого не зрозуміє, миттєво вирахують кур'єрів, візьмуть їх за хобот, як сказав би друг Швидкого, майор Шалига, трусонуть, як слід…

Нікуди ви, пане Котовський, від нас уже не дінетеся.

— Готовність — шістдесят секунд, — скомандував Шалений Майор, витягнув пістолет, зняв його з запобіжника.

«Ну, з Богом», — промовив він сам до себе подумки.

Зараз почнеться.

У те, що почалося буквально за якусь хвилину, Максим Бойко не зміг і не захотів вірити.

Йому і в голову не могло прийти, що ось такі речі, сотні разів бачені в кіно, здатні відбуватися серед білого дня в центрі Києва просто в нього на очах. Причому він так і не зрозумів, з якого це дива лисий, котрий весь час після появи хлопця в куртці, свердлив його очима. А тоді раптом сіпнув руку за спину, задер камуфляжну футболку і висмикнув з-за паска зелених армійських штанів пістолет.

Максимові з нетверезих очей навіть здалося, що він так грається.

Та коли одночасно хлопець у куртці так само сягнув рукою за спину, рвучко задер куртку і так само витяг з-за спини пістолет, Бойкові стало не до жартів. Не можуть двоє дорослих людей ось так гратися іграшками.

Бармен все ще стояв до них спиною — автомат саме завершував процес готування кави.

Все відбувалося так швидко, що Джо Кокер навіть не встиг обернутися.

Відвідувачі завмерли, націливши один на одного стволи своїх пістолетів. Здається. Вони не звертали увагу на присутніх і не збиралися зважати на них. Далі той, що в куртці, виплюнув коротке:

— Давай! Повільно!

— Спокійно! — так само відповів йому лисий. — Нормально все!

Тепер уже бармен почув їх і повернувся.

Зреагував миттєво — щучкою пірнув під прикриття стійки.

Озброєні відвідувачі не звернули на його порятунок жодної уваги. Їх цікавили лише власні, не зрозумілі стороннім справи та страхи. Лисий, не опускаючи зброї та не зводячи очей з хлопця в куртці, повільно потягнувся розчепіреною рукою до своєї спортивної сумки, підняв її, поставив на стілець порч із собою.

Приклад бармена надихнув і Максима. Нехай з запізненням на кілька секунд, але він теж вирішив поділі від гріха лягти на підлогу.

Бойко ковзнув зі стільця.

Стан середнього алкогольного сп'яніння не додав йому зграбності. Замість того, аби повільно опуститися на підлогу, він, забравши руки зі стійки, за яку, власне, і тримався увесь цей час, на мить втратив рівновагу. Тому замість сповзти неакуратно, мов набитий різним шматтям мішок, упав, зваливши заодно і круглий стілець, який виявився не пригвинченим до підлоги.

Різкий звук від падіння чогось важкого змусив і без того напружених супротивників здригнутися і повернути голови в бік, звідки, як їм здалося, могла йти загроза.

Але одночасно спрацювали інстинкти: вказівні пальці обох синхронно натиснули на спускові гачки.

Зброю один від одного противники не відвели.

Два постріли злилися в один. Кулі звалили зі стільців на підлогу обох клієнтів.

Падаючи, голомозий зачепив стілець, на якому стояла спортивна сумка. Вона з'їхала на підлогу, навіть трошки ковзнула вперед по гладенькій поверхні викладеної кахляною плиткою підлоги.

Все відбулося за якихось тридцять секунд, не довше. Запанувала тиша. В тиші надривався хрипуватим голосом Джо Кокер. А палкий шанувальник цього співака лежав нерухомо під стійкою, боячись висунутися. У нього в барі ніхто ніколи не стріляв.

Максим теж лежав на підлозі обличчям донизу.

У такому самому положенні лежали на підлозі ресторану в заміському кемпінгу всі відвідувачі, а також менеджер, офіціанти, навіть кухарі.

Між ними ходили, хижо водячи стволами автоматів, спецназівці з чорними масками на обличчях. По залу, службових приміщеннях, готельних номерах і навіть по сауні бродили сищики в цивільному. Майор Петро Швидкий, який командував усією операцією, готовий був визнати: він привів людей туди, не знати куди, і тепер вони шукають те, не знати що.

Затримані дві проститутки і їхні клієнти, котрі чомусь захотіли відпочити в сауні з дівчатками саме серед білого дня. Причому жоден із затриманих чоловіків не просив відпустити їх чи хоча б тримати все це в таємниці: один розлучений, другий — взагалі не жонатий, один — київський бізнесмен, другий — його друг із Донецька.

Ще затриманий відомий політик, який проводив тут дозвілля з коханкою, відправивши законну дружину за кордон. Але цей теж не піддався паніці, просто поцікавився, хто командує всім цим бардаком, а потім спокійно сказав Швидкому: «Ви ж сюди маски-шоу загнали не для того, щоб мене шукати. Значить, я можу не хвилюватися і не хвилювати ваше керівництво, правда?»

Правда, погодився Швидкий. І слова депутата — правда, і про бардак — теж правда. Бо ні в кого з затриманих не було при собі навіть тисячі доларів чи євро, хіба пару тисяч гривень знайшли в депутата і по три тисячі — в бізнесменів, любителів солоденьких дівчаток.

Якби кур'єри справді були тут, у кемпінгу, і якби дійсно збиралися передати один одному велику суму грошей, вони б не встигли так швидко позбутися їх чи хоча б заховати.

Значить, десь помилка. Якщо не гірше.

У цей самий час Максим теж боявся, аби не сталося нічого гіршого за те, що вже сталося.

Він обережно підняв голову.

Над головою щось заворушилося. Глянувши туди, Бойко побачив, як бармен, виткнувшись з-за стійки, гарячково шукає телефон. Трубку радіотелефону Максим помітив на лівому краю стійки, вона лежала окремо від бази, бо бармен саме з кимось розмовляв, коли він зайшов у цей, грім його побий, тихий бар.

Рука Джо Кокера ковзала по поверхні стійки. Наткнулася на трубку і за інерцією скинула її на підлогу. Стукнувшись об твердий кахель, трубка потрощилася. Принаймні, відскочила якась кришка, випав прямокутний акумулятор на коротких дротиках.

Бармен зпересердя вилаявся і поліз у кишеню по мобільник. Треба терміново викликати міліцію.

Тим часом Максим, керований одночасно невідомою силою, людською цікавістю і професійним журналістським інтересом, підповз на кілька метрів уперед, до спортивної сумки. Глянув на противників — не ворушаться, стікають кров'ю. Від вигляду крові Бойка пересмикнула, та нетверезий стан все ж таки пом'якшив гостроту сприйняття і додав куражу.

Джо Кокер, в свою чергу, не міг рівно стояти на ногах. Вони зрадницьки тремтіли, він присів на підлогу з того боку стійки і через те не бачив маніпуляцій Максима.

А той смикнув блискавку, розстібаючи сумку.

На нього глянуло намальоване на прямокутному зеленому папірці обличчя американського президента Бенджаміна Франкліна. Таких «бенджамінів» виявилася повна сумка, перетягнуті гумкою пачки «президентів» наповнювали її нутрощі, причому той, хто пакував, не відзначався акуратністю і бодай шанобливим ставленням до американської національної валюти — покидав у сумку ці пачки абияк.

Бармен з того боку стійки нарешті набрав потрібний номер, викрикнув у трубку:

— Міліція! Ало, міліція!

Саме цей заклик і вивів Максима зі ступору остаточно.

Далі він діяв блискавично: рвучко застебнув блискавку, скочив на ноги, підхопив сумку і прожогом вилетів з бару. Якби він ще був не таким п'яним і, головне, якби знаходився тут свій робочий час, діяв би напевне інакше: дав знати в редакцію, що став свідком такої пригоди, викликав би сюди фотографа, дочекався міліцію, охоче дав свідчення, а вже наступного дня газета «Фокус плюс» на першій сторінці друкувала б сенсаційний матеріал свого, поза сумнівом, кращого кореспондента. Який примудрився опинитися в потрібний час у потрібному місці.

А не навпаки, не там і не тоді, коли треба, як оце зараз.

На вулиці Максим зупинив перше-ліпше таксі, мало не кинувшись під колеса. Не торгуючись, назвав адресу, вчасно зупинившись і не сказавши свою, а вказавши номер будинку на паралельній вулиці. І з полегшенням видихнув лише тоді, коли машина вивезла його звідси.

Вже за сорок хвилин він, для чогось щільно засмикнувши завіси на вікнах великої кімнати, вивернув вміст спортивної сумки просто на підлогу.

Не повірив своїм очам. Навіть узяв один брикетик доларів, понюхав і для чогось полизькав кінчиком язика.

Тоді почав рахувати так нагло впалий на голову скарб.

2

А на голову начальника відділу з розкриття особливо тяжких злочинів майора Павла Шалиги впало не тільки подвійне убивство, скоєне до того ж буквально на очах у його секретного інформатора на прізвисько Джо Кокер.

Проблема навіть не в тому, що ці двоє постріляли один одного з доброго дива просто в центрі міста, та ще й в кількох кварталах від головного міліцейського управління. Всяке буває. Не так давно патруль затримав одного депутата Верховної Ради, який, будучи абсолютно тверезим, справляв малу фізіологічну потребу просто під стінами власне Верховної Ради України. Цим він хотів висловити своє справжнє ставлення до українського парламенту, законів, які ним ухвалюються, та корупції і кумівства, котрі в ньому квітнуть буйним квітом. Скориставшись недоторканістю, депутат вийшов сухим із води, отримавши в політичних опонентів прізвисько Сцикун і не надто цим переймаючись: в парламенті депутати взагалі не добирали виразів, звертаючись один до одного.

Проблема в іншому: буквально за кілька хвилин до того, як Шализі подзвонив переляканий бармен, майор закінчив розмову з майором Швидким. І Шалений Майор сказав: зірвалася в нього з якихось причин старанно підготована операція по перехопленню кримінальних кур'єрів. Про цю операцію другі колега йому давно всі вуха продзижчав, а вчора вони навіть пили за успіх операції.

За гримасою долю, пили тут-таки, в цьому барі, будь він не ладен!

Тому Шалига мимоволі опинився в курсі подробиць операції Швидкого. І тепер, коли дивне вбивство поставило весь Главк на вуха, Шалига вже до третьої години мав установочні дані на двох недоумків, які, коли вірити бармену, один одного з добрго дива постріляли.

Пробити їх виявилося не складно. Перший — Артур Лисий. Лисий — не кликуха, а оригінальне прізвище, записане в паспорті. Просто сам Лисий намагався відпвідати своєму прізвищу, тому і почав брити голову до дзеркального блиску. Другий — Сергій Покотило, працівик приватної охоронної фірми. І ось саме цей Лисий давно працює на такого собі Мусу. А фірма, де значиться Покотило, надає охоронні послуги банку Семена Котовського.

І Муса, і Котовський були неодноразово згадані вчора Шаленим Майором.

Люди Муси, за його словами, будуть забезпечувати передачу тих самих грошей з боку партнера Нетудимака. А люди, які працюють на банкіра, ці гроші від людей Муси приймуть.

Накресливши на клаптику паперу якусь тільки йому одному зрозумілу схему з геометричними фігурами, які з'єднують між собою стрілочки, досвідчений подібних обчисленнях Шалига міг дати руку на відсіч: саме тут, у центрі міста, в барі, практично під носом у керівництва столичної міліції, і мусила відбутися запланована злочинцями операція. Швидкого просто якимось чином збили з пантелику, відволікли його увагу на заміський кемпінг, куди він стягнув, без перебільшення, потужні міліцейські сили. При бажанні Шалига міг довести: у той самий час в околицях бару причаїлися бійці в машинах, котрі мусили забезпечувати прикриття обох кур'єрів: кожна сторона — свого. Ніхто просто не передбачав, що цих двох треба було рятувати один він одного.

Та всі розумові екзерсиси та висновки втрачали смисл без головного: грошей.

Бармен бачив у Лисого спортивну сумку. Коли все почалося і закрутилося, він, ясна річ, не стежив за нею. А коли подзвонив у міліцію і визирнув з-за стійки, вже не було ані сумки, ані ще одного свідка пригоди — якогось клієнта, який зайшов сюди хвилин за тридцять до появи парочки кур'єрів і почав поволі напиватися. Досвідчений бармен Джо Кокер стикався з подібними типами відвідувачів: цей заливав якусь депресію і точно не був схожий на спільника когось із злочинців.

Метким виявився невідомий п'яничка. Швидко сумці нозі приробив.

Так чи інакше, а майор Швидкий повинен знати про це. Нехай розгребе свої сьогоднішні проблеми, бо на його дії вже кілька людей, включаючи директора кемпінгу, подали усні скарги, і до кінця дня обіцяли занести письмові.

Все одно за сьогодні ніхто вже не в силах поміняти ситуацію.

Банкір Семен Котовський так не думав.

Коли йому доповіли про несподівану пригоду в барі, він негайно звелів припинити всі розмови навіть по секретному телефону, номер якого точно не прослуховувався і на який йому подзвонили з неприємними новинами. Потім він з цього ж таки телефону набрав Мусу, який, виявляється, теж усе вже знав. Вони домовилися про термінову зустріч, і на неї банкір поїхав на іншій машині, залишивши стукача Колю в офісі. З того, що сталося сьогодні, банкір розумів — гратися в шпигунів досить, бо тут справа надто серйозна.

Чоловік на прізвисько Муса чекав на компаньйона в наперед обумовленому місці. Це була маленька затишна сауна, яка обслуговувала винятково дуже важливих клієнтів і навіть не значилася в переліку київських саун, які можна знайти по оголошеннях. Чому невисокому, сутулому, схожому зовні на молодого самця-орангутанга чоловікові дали прізвисько Муса, банкір Котовський не знав і не хотів. Він чув дещо про його жахливу репутацію, і коли партнер повідомив, що зі свого боку бере посередником людей Муси, не заперечував. Тому що заперечувати проти кандидатури Муси вже означало нажити собі ворога в його особі.

Але зараз, побачивши, що навіть така людина-орангутанг, як Муса, може виглядати розгублено, Котовський вирішив спробувати перекласти всю відповідальність за інцидент на нього. Тому, привітавшись, відразу почав із заяви:

— Знаєш, Муса, давай ми не будемо зараз тут мірятися, в кого піпіська більша. Правильно?

Муса знав, з якою повагою ставиться той, хто найняв його, до банкіра. Сам він, у свою чергу, поважав свого наймача. Тому лише з поваги до нього вирішив дозволити Нетудимаку триматися ось так борзо, навіть вирішив називати його на «ви».

— Ви це до чого? — спокійно запитав він.

— Ні до чого! — спокій людини-орангутанга дещо заспокоїв і банкіра. — Це я так образно говорю. Пропоную не займатися дурнею і не розбиратися тепер, хто з нас кого кинути хотів. І, головне, звідки взявся той дебіл, який злиняв разом із моїм баблом…

Про невідомого, котрий поцупив сумку, він уже знав через свої альтернативні джерела в міліції.

— Я вас, звичайно, дуже поважаю, — мовив Муса. — Але бабло, якому хтось приставив ноги, ще не було вашим.

— Тобто, — негайно парирував банкір. — ти хочеш сказати, що воно було твоїм?

— Ні, — спокійно пояснив Муса. — Я не хочу цього сказати. Хазяїн у моїй присутності перерахував гроші. Я склав їх у сумку. Потім передав сумку Лисому. Справа не була аж такою складною: посередник забезпечує передачу грошей представнику іншої сторони, причому кандидатура посередника погоджена обома сторонами.

Котовський криво посміхнувся.

— Значить, для тебе мільйон доларів — це проста справа?

— Е-е, я не так сказав…, — виправився Муса. — Справа серйозна. Але не настільки, аби могла зірватися в будь-який момент. Лисий нервував. Ваша людина, мабуть, теж. Бо все ж таки центр міста, міліція поруч. Нарешті, вибачте за відвертість, у подібних ситуаціях всі учасники процесу бояться бути кинутими іншою стороною. Словом, хлопці насправді діяли правильно. Просто небо було проти нас. Якби там не опинився невідомо хто, випадковий свідок, усе було б або набагато краще, або набагато гірше.

— Поясни. Наприклад, що могло б бути в такій ситуації доброго?

— Хтось із наших міг, підкреслюю — міг встигнути побувати в тому барі до появи ментів і врятувати гроші. Чорт уже з ними, з кур'єрами.

У банкіровій голові крутилися десятки комбінацій, котрі дозволяли Мусі кинути обидві зацікавлені сторони. Та досвідчений махінатор уже бачив: швидше за все Муса таки тут ні до чого. Справді, він міг намовити свого Лисого до певних дій. Та навряд чи він міг домовитися про щось із Покотилом, його, Котовського, представником. Виходить, справді обоє надто нервували…

— Так, а який же, по-твоєму, гірший варіант міг спрацювати?

— Сумку, якій напакований один мільйон доларів, могли забрати самі менти, які приїхали на місце. І ось тоді ми б ці гроші точно втратили.

— А зараз? Хіба ні? — здивувався Котовський.

— Ні, — впевнено відповіла людина-орангутанг. — Сумка з мільйоном випадкової людини. Яку реально вирахувати і я спробую це зробити. Так я доведу вам обом, панове, що зовсім не мав намір кинути вас. Я поставлю на вуха весь Київ. Мої вуха слухатимуть кожну шпаринку: адже миша, яка сховалася з такою сумою, обов'язково десь прошарудить. І ось тоді я витягну цю мишу за хвоста з нори. Вам відома моя репутація? Ви можете уявити, що я зроблю з цією хитрою мишею?

Рішення Муса прийняв відразу, щойно дізнався про пригоду. Він вірно здогадався: його так чи інакше можуть звинуватити у спробі кинути партнерів на мільйон доларів. І тепер він тішився, стежачи за реакцією банкіра. Адже той напевне знав, як саме він, Муса, любить чинити з тими, хто всього лиш не вибачився, випадково штовхнувши його на вулиці.

А Семенові Котовському справа вже не здавалася такою аж безнадійною.

Чого не можна було з упевненістю сказати про Петра Швидкого.

Шалений Майор зібрав під вечір усю свою групу. На той час він, звісно, вже знав усі подробиці пригоди в барі, встиг послати туди Немировича з Данченком, ті вкотре за день допитали Джо Кокера, нічого нового не почули і, не бачачи нічого кращого, накатали своєму начальнику доповідну, долучивши до неї власноручні пояснення бармена. Настрій у Швидкого від цього аж ніяк не поліпшився, проте він до вечора вже взяв себе в руки, перекреслив ранковий програш, чітко сформулював свої думки і тепер викладав їх присутнім, підбивши підсумок пройденому етапу роботи.

— Значить, колеги, коротко про наші безнадійні справи, — говорив він. — Почнемо знову від початку. Пункт перший, — Швикий намалював у повітрі одиницю. — За оперативною інформацією, цими днями банкір Котовський повинен був отримати крупну суму готівкою у баксах. Схема дуже проста: той, хто передає йому ці гроші, згодом бере в його ж банку цілком легальний кредит. Причому, щоб не викликати підозри в часи загальної кризи, кредит береться підставними особами, а сума розбивається на частини. До того ж кожна позика повинна була оформитися на підставі купи паперів, як щось термінове, конче необхідне, мало не ексклюзивне. Кого цікавлять подробиці схеми, птім можуть лишитися, я намалюю, — Шалений Майор кахикнув. — А потім, через деякий час, ті самі позичальники повертають у банк позичені гроші, з відсотками. Звісно, це вже зовсім інші гроші, які треба так само відмити. Відбувається своєрідний колообіг кримінальних грошей у банківській природі. І ця схема відмивання «чорних» грошей працює вже досить давно та успішно. З цим усе ясно, сподіваюсь?

Відповіддю було мовчання. Майор продовжив.

— Друге, — тепер його палець намалював двійку, — Нам повідомляють про місце зустрічі кур'єрів. Так само ми дізнаємося, що посередником у цій делікатній справі став такий собі Муса, якого давно треба вже взяти за хобот, — тут Швидкий не втримався — вживу люблену приказку свого друга Шалиги. — Але у вказаному місці в зазначений час нічого не відбулося. Зате в той самий час, прямо тут, в центрі міста, буквально під носом у міліції, застрелено довірену особу Муси і довірену особу Котовського. Значить, нас розвели на рівному місці, аби передача грошей відбулася без проблем. Отже, злочинці знають або підозрюють, що поруч із ними є наші очі та вуха. Питання є?

— Взагалі-то це нормально, коли вони перестраховуються або підстраховуються, — озвався Немирович.

— Згоден, — кивнув Швидкий. — І це питання зараз повинно хвилювати нас найменше. Розшифрували вони нас чи просто вирішили про всяк випадок напудрити, для власного спокою — про це потім. Нас цікавить третє, — палець вивів у повітрі контури цифри «3»: — З місця злочину зникла велика спортивна сумка. Її бачив бармен і, очевидно, в ній була та сама крупна сума грошей. Забрала сумку випадкова людина чи планувався кидок — поки не має значення. Цей крадій нас, за великим рахунком, не цікавить. Тут головне — персонаж цей напевне цікавить Котовського, і особливо — Мусу. Їм дуже хочеться, я вам зуб даю, знайти втрачені гроші і показово покарати того, хто на них зазіхнув. Значить, пропажу будуть шукати. Думаю, в сумці лежало не менше мільйона.

— Доларів чи євро? — вирішив для чогось уточнити Данченко.

— Яка різниця? Мільйон — це мільйон. Не гаманець із десяткою. Коли починають активно шукати мільйон, бакси це чи єрики — не суть, завжди піднімається шум. Ось на цей шум, хлопчики, ми і будемо їх усіх ловити, — Шалений Майор азартно потер руки. — Де почнеться шум — туди нам треба летіти алюром. Тому підняти на вуха всю агентуру. Не спускати очей з Котовського. Мусу пасти вдень і ночі. Живою силою і технікою нам допоможуть. Контакти з тими, хто був задіяний у розробці банкіра до цієї хвилини, поки що припинити! Все, я готовий слухати ваші запитання.

Ось так, вивівши з гри, серед інших, свого агента — водія Миколу, майор Швидкий, сам того не розуміючи, врятував йому життя.

Тим часом Максим Бойко реальну загрозу своєму життю так до кінця і не усвідомив.

Зате зрозумів інше: факт володіння купою грошей, по суті — скарбом, який налічує один мільйон доларів США, не лише п'янить, а й навпаки — витвережує. Хміль випарувався з нього остаточно вже тоді, коли він перераховував купюри в останній, сотій пачці. Сто перетягнутих гумками цеглинок по десять тисяч доларів у кожній. Це все належало йому. Це послана вищими силами нагорода за всі страждання останнього часу.

Та разом із тим у тверезу голову почали приходити тверезі думки. І першою, ясна річ, була така: від Ірини мільйон доларів не приховаєш. Таємниця можна берегти від усього світу, тільки не від рідної дружини. Яку Максим навіть попри всі прикрощі останніх тижнів усе ж таки любив. Була б вона випадковою коханкою — гори все вогнем, не треба їй нічого знати.

Проте за час, що Максим знав свою жінку, він так само розумів — перевиховати її не вдасться. Вже сама необхідність тримати язика за зубами змусить її проговоритися швидше, ніж це траплялося з нею звичайно. Тоді як Бойкові менше за все хотілося, аби весь Київ знав про те, що в нього є мільйон доларів і за яких обставин він цей мільйон роздобув.

Із замисленим виглядом Бойко почав неквапом кидати пачки доларів одну за одною в сумку.

Казати не можна, не говорити — теж.

Що робити?

Коли всередині зникає остання пачка, вираз Максимового обличчя вже змінився. Розгубленість поступилася місцем зосередженості.

Він уже знав, що робити. З Іриною треба терміново миритися, спробувати поговорити з нею по-людські вже після замирення, і, значить, замирення повинна бути… скажемо так… не зовсім звичайне.

Не зовсім звичайне…

Гроші для того, аби влаштувати Ірині воістину казковий вечір, у нього тепер були. Звичайно, тоді мільйон уже не буде повноцінним мільйоном, та краще витратити якусь частину на власну безпеку, аніж втратити все.

У тому, що від примирення з Іркою залежить і його, і навіть її особиста безпека, Максим Бойко вже не мав жодних сумнівів.

Застебнувши сумку, він швиденько підхопив табуретку, дістався до антресолів, повикидав із них коробки, забиті барахлом невідомого призначення, сховав там сумку, щільніше підсунувши її до стіни. Потім поставив коробки на місце, перевів подих, вмостився у кріслі і взяв мобільник.

Не міг згадати потрібний номер відразу. Пошукав серед купи подарованих йому за роки візиток, знайшов потрібну, набрав номер.

— Привіт, це я. Впізнав? Ага, не впізнав, багатим буду. Макс Бойко. Ось бачиш, таки буду багатим… Слухай, мені потрібна допомога. Нічого серйозного, але… все ж таки серйозно. З дружиною погавкався. Ні, «ну її на фіг» — не той формат. Хочу зберегти сім'ю, в нас і так розлучень забагато… Ага, так слухай…

3

Цей вечір у родині Бойків почався так само, як кілька попередніх вечорів.

Повернувшись з роботи досить пізно, Ірина застала свого чоловіка Максима помітно тверезим, хоча все інше було те саме: диван і ввімкнений телевізор. Краєм ока побачила і краєм вуха почула — там, у новинах, показували і розповідали, як столична міліція невідомо з якого дива налетіла на заміський кемпінг, залучивши до цього ще й озброєний автоматами спецзагін.

Максим спробував привітатися, навіть квапливо підхопився, намагаючись влучити ногами в капці. Та Ірина традиційно ігнорувала його. Демонстративно хряснула кухонними дверима, побачила на столі полумисок із свіжим салатом — видно, Бойко так підлизується, салатику їй накришив. Їй хотілося салату, та Ірина, тримаючи характер, переставила його зі столу в холодильник, перекусила на швидку руку принесеним із собою йогуртом, випила зеленого чаю, взяла яблуко і мовчки пройшла в спальню.

Там, завалившись на ліжко, Ірина якійсь час дивилася в стелю, відганяючи від себе думки на кшталт «так далі тягнутися не може», а потім вирішила пошукати розради і поради в жіночих журналах: стопочка цього тоненького і пухкого глянцу чекала на неї на тумбочці з ї боку подружнього ліжка. Хоча саме поняття «подружнє ліжко» за останнім дні втратило пряме значення.

Перекотившись на живіт, Ірина взяла перший згори журнал, не дивлячись на назву. Перегорнула. Там радили при розлученні забирати в чоловіка квартиру і машину, не претендуючи при цьому на матеріальну компенсацію. Гроші, писали в журналі, в стосунках між чоловіком і жінкою не головне. Якщо чоловік, писали в журналі, відбувся, то лише завдяки жінці, яка була весь час поруч із ним. Автомобіль і квартира — ось складові успіху, а не зароблені гроші. Значить, писали в журналі, чоловік, якщо він — справжній чоловік, завжди залишить колишній дружині квартиру і автомобіль. Бо якщо він — чоловік, який відбувся один раз, він відбудеться ще раз, заробивши собі на нову квартиру і новий автомобіль.

У Максима не було машини. Взагалі-то була, але її не можна вважати автомобілем успішної людини. Значить, як давав зрозуміти журнал, її чоловік Бойко не відбувся. Або — відбувся не до кінця. Ірина взяла наступний журнал.

Там писали, що сучасній жінці комфортно лише поряд із лідером. Бо лідеру, в свою чергу, комфортно лише порч із сучасною жінкою. Але в новому тисячолітті жінки почали завойовувати лідерські позиції в усіх суспільних інституціях. Отже, соціальні акценти змістилися. І тепер сучасна жінка-лідер сама повинна бути ковалем свого щастя. Своєрідним продовженням теми стала розповідь про першу в Україні жінку-коваля, вміщена на наступній сторінці. Ровесниця Іриної матері, в чистому фартуху і з кувалдою в руках, яка посміхалася фотографу нафарбованими губами, її чомусь не привабила.

Відклавши і цей журнал, Іра потягнулася за третім, так і не вирішивши для себе, заговорити до чоловіка першою, дозволити йому заговорити з собою, не говорити з ним взагалі і, як радить одна з численних подружок, взагалі подавати на розлучення — без мужиків навіть краще.

Саме в цю мить у двері спальні обережно постукали. Не дочекавшись відповіді, Максим зазирнув усередину.

— Привіт, — промовив він. — Ти тут?

«Ніби сам не бачиш, козел», — подумала Ірина, хоча тут же вирішила: «козлити» його, мабуть, досить.

— Ні, — відповіла коротко. — Я там.

— Де — «там»? — не зрозумів Максим.

— Там. Куди ти мене послав сьогодні зранку. Похмільним язиком.

«Про язик уже хто б говорив», — майнуло в Максимовій голові, але вголос сказав:

— Слухай, Ір, ну давай вже не будемо…

— А ми і не будемо, — Ірина перегорнула сторінку, демонструючи всім своїм виглядом, що чоловік відволікає її від важливої справи. — Тепер мені нарешті стало ясно з тобою все. Як ти до мене ставишся, за кого ти мене маєш — все, коротше. І не треба тільки знову вантажити, що я сама в чомусь там винна.

— Раз уже ти сама почала, то…

Ірина не дала йому договорити:

— Я почала — я і закінчу! І розмову цю дурну безкінечну, і взагалі — ВСЕ!

— Ти про що? — підозріло запитав Бойко, заходячи в спальню.

— Про те саме! — Ірина різко і роздратовано відкинула від себе журнал, який тримала в руці, а потім скинула на підлогу решту глянцю. — Про те саме! Ти ніколи не дозволяв собі навіть думати про мене ТАК, як говорив уголос усі ці дні! Наче не я витягла його два рази з такої задниці, в яку…

— В яку загнала своїм же довгим язиком! — таки не стримався Максим.

— Ти глянь, він знову за своє! Знаєш, що? — Ірина сіла на ліжку, роззирнулася. — Знаєш, що? — нічого, крім стопки жіночих журналів, їй на очі не потрапляло. — Знаєш, що? Ось що!

Спочатку в Максима полетіло кілька журналів. Потім — подушка, за нею — ще одна. Все це Бойко ледь встигав відбивати руками. Але коли дружина замахнулася останнім журналом із колишньої стопки, він опанував себе, згадав, для чого прийшов, і виставив перед собою руки:

— Стоп, стоп! Ірко, стоп! Давай миритися!

Рука Ірини застигла в повітрі. Потім повільно опустилася. «Чоловік робить перший крок», — майнуло в голові. У таких випадках жіночі журнали радять давати чоловікам шанс.

— Що-що?

— З миром прийшов я, о жінко! Не правий я був, зрозумів це за довгі ці дні! — невідомо з якого переляку Бойко почав невміло, зате — щиро намагатися наслідувати віршований розмір, яким писали свої поетичні твори давньогрецькі митці. — Провину свою я готовий загладити, жінко!

Ірина, не знайома з віршованими розмірами, популярними в Давній Греції, була щиро і, ніде правди діти, приємно здивована чоловіковою поведінкою.

— Це щось нове у наших із тобою стосунках, Бойко. Ти вибачаєшся, цілу промову приготував… Тільки ти не думай, що я тобі вже повірила…

— Можеш не вірити, — зітхнув Максим. — Послухай і сама виріши. У нас завтра що? Субота? Значить, завтра я запрошую тебе в одне цікаве місце. На вікенд. Думаю, тобі там сподобається.

Ірина подивилася на нього з підозрою.

— Слухай, чоловіче, ти ж наче тимчасово без роботи…

— Я тимчасово не ходжу на роботу, сонце, — уточнив Максим. — А це різні речі.

Жіноча цікавість змусила Ірину забути про сварку.

— А за які гроші ми будемо вікендитися? За ті. Які ти хотів на якісь там путівки витратити?

— Ти, значить, не передумала їхати за кордон? — обережно запитав Бойко.

— Я ще не вирішила, чи йти з тобою кудись завтра, — Ірина все ж таки вирішила тримати чоловіка на певній відстані, аби зрозумів, нарешті, хто тут приймає остаточні рішення. — Так звідки гроші?

— Скарб знайшов!

Сказав — і завмер, чекаючи на реакцію.

— Знаєш, що? — втомлено сказала Ірина. — Іди в баню! Брехло!

Поки що реакція дружини Максима влаштовувала.

— Баня там теж є, — пояснив він. Сауна. Ще — номер «люкс» для закоханих, сауна входить у вартість послуг. До того ж романтична вечеря, приємна музика і лісове повітря. Мир?

Ірина уважно подивилася на чоловіка зі свого місця.

— Для закоханих, кажеш… А ми, типу, ще закохані?

— Завтра в нас буде день, аби перевірити це, — пояснив Бойко. — Сьогодні ж я далі сплю на дивані. Добраніч, налаштовуйся на завтра.

Пославши їй повітряний цілунок, Бойко вийшов і щільно причинив за собою двері. Ірина якійсь час посиділа, дивлячись на вчинений розгардіяш, тоді покрутила пальцем біля скроні, так і не пояснивши собі, кому адресує цей відомий жест, і почала збирати журнали та подушки.

Цікаво, як же сильно захоче її здивувати Максим.

Згадавши якусь пораду з жіночого журналу, Ірина вирішила принципово налаштувати себе на те, аби нічому не дивуватися. Хай старається, все одно нічого не вийде.

4

Недооцінила себе Ірина Бойко — все ж таки здивувалася.

На ранок Максим пояснив: збиратися треба ближче до обіду, причому речей з собою не брати жодних, крім зубних щіток та інших вкрай необхідних інтимних дрібничок. У результаті всі ці дрібнички легко помістилися в чоловікову сумку, а Ірина за звичкою прихопила з собою жіночу сумочку. Вдягатися теж слід простіше, порадив чоловік, адже їдуть вони за місто.

Ну, це ще нічого.

А ось коли подружжя ось так, по простому, вийшло з під'їзду, наче по команді з-за рогу викотив і підкотив до них величезний, до блиску вимитий чорний джип.

Максим спокійно, наче робив так щодня. Підійшов до машини і відчинив дверцята, як міг галантно запросив Ірину:

— Карету подано, принцесо!

Ірина не відразу наважилася залізти всередину цього прекрасного чудовиська. Та зсередини її підбадьорив чоловічий голос:

— Ласкаво просимо, пані Ірино! Сідайте, будь ласка!

І на довершення всього в салоні заграв бадьорий марш.

Під звуки цього маршу з під'їзду вийшла сусідка — та сама, яку кілька тижнів тому так налякали міліцейські спецназівці в чорних масках. Побачивши Бойків біля нереально величезної машини, вона вклякла на місці, в неї навіть відібрало мову. Помітивши глядача, Ірина не стрималася — крикнула сусідці:

— Добрий день, тьоть Поль!

Сусідка не відповіла — лише кивнула. На її очах подружжя Бойків, спочатку — дружина, потім — чоловік, зникли всередині «джипу». Дверцята зачинилися, машина повільно розвертається виїхала з двору.

У салоні, зручно вмостившись на обтягнутих шкірою сидіннях, Ірина опанувала себе, перехопивши задоволений Максимів погляд. «Ха, теж мені! — подумала вона. — Замовив десь джипа, оплата згідно антикризового прейскуранту… Ні, приємно, звичайно, але якщо він думав аж так здивувати чи вразити — обійдеться».

Вже за пару годин Ірин Бойко поміняла свою думку.

Як називається це справді затишне місце — вона не знала, не спитала і, трошки освоївшись, уже не хотіла. Для себе вона вирішила: нехай воно називається малесеньким Раєм. Таким собі окремо взятим райським куточком. Довкола розкинувся сосновий ліс, в залі ресторану, куди вони спустилися, грала жива музика. Велике світло під стелею не горіло: на кожному столику стояла невеличка лампа і підсвічник, зроблений під ампір. Ірина помітила: ніхто з відвідувачів лампою не користується, всюди палахкотять свічки.

Живий вогонь, жива музика.

Навіть у часи, коли вони з Максимом познайомилися і він таки намагався влаштувати для неї якісь оригінальний вечір, про подібну розкіш — побути серед лісу в затишку при свічках — вона навіть не мріяла. Хоча жіночі журнали писали: кожна жінка заслуговує на таке свято. І бажано не раз у житті, а раз на тиждень. Причому не обов'язково шукати щедрого чоловіка. Який би влаштував таке свято: сучасна активна жінка цілком здатна зробити це для себе сама.

Побачивши, куди їх привіз джип, Ірина розсердилася на Максима: в такому чудовому місці не ходять у джинсах та простеньких футболках і блузках. Той нічого не відповів, і дуже швидко Ірина зрозуміла, чому: в номері — «люкс», який призначався їхній парі, на них уже чекали елегантний чоловічий костюм і, що найбільше потішило Іру, вечірня сукня. Бойко пояснив: можна не вдягати, якщо не сподобається, і він костюм не вдягне — жаркувато. Та Ірина негайно приміряла сукню, переконалася — це її розмір, і наполягла, аби Максим вдягнув хоча б брюки та сорочку з коротким рукавом, краваткою і піджаком справді можна пожертвувати.

Поцікавилася, звідки тут знають її розмір. Почула у відповідь: він подзвонив і сказав по телефону. А звідки ж він знає, запитала Ірина. Виявляється, Максим дзвонив якійсь із її подружок, з якою дружина ходить по магазинах, пояснив, що хоче зробити жінці сюрприз, ось вона і сказала. Який саме сюрприз — не пояснив. «Правильно зробив», — подумала Ірина.

Коли подружжя Бойків повечеряли, випивши при цьому пляшку грузинського вина, Ірина, нарешті, визнала:

— Все дуже класно, Максиме. І якщо ти всякий раз, образивши мене, будеш у такий спосіб просити пробачення, то я тобі дозволяю посилати мене, куди завгодно, десь так раз на місяць.

— Правда? — посміхнувся Бойко.

— Правда. — відповіла його дружина.

— Тоді давай за це вип'ємо. Замовити ще вина?

— Мабуть…, — Ірина повела плечима. — Коли чесно, я не зовсім знаю, як треба себе поводити…

— Тобто?

— Я ж не так часто буваю в подібних райських куточках. Може, тут якісь особливі правила…

— Я теж не часто буваю в таких райських куточках. — посміхнувся Максим. — Але кажу тобі: якоїсь спеціальної поведінки від тебе тут ніхто не чекає. Звісно, не треба бити посуд і голосно матюкатися…

— Хто це б'є посуд і голосно матюкається? — підозріло запитала Іра.

— Це я так… Взагалі… Може, потанцюємо?

Ірина подалася вперед, аби опинитися до чоловіка ближче.

— Знаєш… Вибач, що нагадую… Але тюремні камери на тебе і твої манери вплинули явно позитивно.

— Якщо такі місця на когось впливають позитивно, — заважив Максим.

— А справді — запроси мене танцювати…, — ця ідея сподобалася Ірині. — Ми ж сто років не танцювали… Тільки крім нас тут, здається, ніхто не танцює…

— Значить, покажемо приклад іншим.

Бойко витер губи серветкою, підвівся, підійшов до Ірини, кивнув і простягнув руку. Вона взяла його руку в свою, відповіла посмішкою на посмішку і підвелася.

Але потанцювати в них не вийшло.

Не встигли вони зробити кількох кроків у бік відритого майданчику в середині ресторанної зали, як шлях їм заступили двоє чоловіків. Один носив окуляри в тонкій оправі, обличчя другого прикрашала мушкетерська борідка. Обидва якщо і випили, то дужу-дуже трошки.

— Добрий вечір! — привітався чоловік із борідкою.

— Добрий-добрий, — відповів Максим. — Проблеми?

Ірина помітила, як раптом напружився її чоловік. Ще не розуміючи, чим може загрожувати їм ця зустріч, вона інстинктивно притулилася до Бойка.

— Жодних проблем, — поспішив заспокоїти їх чоловік із борідкою.

— Вибачте, що втручаємося в вашу інтимність, — додав чоловік у окулярах. — Тільки в нас тут виникла суперечка. І нам потрібна стороння людина.

— Для чого? — сторожко запитав Максим.

— Незалежний експерт, — чоловік з борідкою простягнув йому руку. — Саша.

Тим часом чоловік у окулярах підхопив руку Ірини, торкнувся її губами, і молода жінка мимоволі відзначила: вони в очкарика досить м'які.

— Артем.

— Максим, — назвався Бойко. — Це — моя дружина Іра. А що…

— Не бійтеся, люди, нічого кримінального, — розвіяв його сумніви Артем. — Просто розсудіть одну нашу суперечку. Для цього треба вийти на двір.

— Люди, це лише десять хвилин, — додав Саша. — Ну? З нас при будь-якому вирішенні проблеми пляшка такого самого вина.

Він дав щигля пляшці, вже спорожненій Бойками.

Максим глянув на Ірину. Вона знизала плечима. Кінець кінцем, тут не таке місце і не така атмосфера, аби їх обох з доброго переляку втягували в якусь аферу.

— На вулиці, мабуть, комарі, — сказала Ірина.

— Це єдине, що вас хвилює? — здивувався Саша. — Я готовий ганяти від вас комарів до кінця свого життя, ось тільки ваш шановний чоловік навряд чи дозвлить…

— Комарів ганяти — легко! — посміхнувся Бойко.

Ірина вбила чергового комара на щоці. Довкола вже поволі сутеніло. Стояла тиша, пахло сосною.

Нові знайомі завели Максима з Іриною кудись за будинок, з тильної сторони. Саша видобув із кишені свого піджака апельсин, підкинув його на долоні.

— Ситуація, друзі, проста, як оцей апельсин, — він увігнав у шкоринку фрукта наманікюрені нігті, почав його чистити. — Мій друг Артем рік тому приїхав сюди вперше. Він святкував якусь урочисту подію. Не пам'ятаю, чи дружина пішла від нього, чи він — від неї, результат все одно один — мій друг Артем напився до стану, до якого ділові люди зазвичай не дозволять собі напиватися. Ось у такому стані мій друг Антон вилив десь тут, — Саша обвів рукою довкола, — пляшку дорогого коньяку. Вилив. Під дерево.

— Якого коньяку? — вирвалося в Максима.

— Французького. Справжнього. «Корвуазьє». Чи правильно — «Курвуазьє»?

— Тобі аби все про курву, — буркнув Артем.

— Для чого він це зробив? — не зрозуміла Ірина.

— Аби я, Ірочко, знав, — чесно признався Артем. — Повірте мені, в такому стані я міг начудити набагато більше і серйозніше. Що, власне, вже кілька разів мало місце.

— Але, друзі, дурість та дивацтво мого друга Артема полягає не в тому, що він вилив пляшку коньяку на землю, — пояснив Саша. — Навіть не в тому. Що він забув це місце. А в тому, що він переконує мне: пляшка пустила коріння.

За той час, поки говорив, він дочистив апельсин. Шкоринки зсипав у кишеню свого піджака. Сам апельсин розламав, простягнув кілька скибок Ірині, кілька — Максиму, решту розділив із Артемом навпіл, відправив свою частку до рота і смачно заплямкав.

Сутінки спустилися вже достатньо для того, аби максим не міг чітко розгладіти виразу облич цих дивних незнайомців.

— Я зрозумів, — промовив він нарешті. — Ви або зараз п'яні, мужики, або були п'яні рік тому.

— Мені, до речі. така поведінка дуже знайома. — додала Іра.

Артем прожував свою частину апельсина, витер губи тильним боком руки.

— Молоді люди, я не бачу в цьому нічого дивного. Рік тому, звісно, ми були ще які гарні. Але сьогодні мені стукнула в голову одна цікава думка. Ви чули про такого поета Булата Окуджаву? Він виконував свої пісні під супровід гітари…

— Про Окуджаву всі чули, — відповів Бойко дещо ображено. — Мої батьки, наприклад, його часто слухали… Навіть часом співали на кухні, коли в нас гості збиралися.

— А мої — ні, — вставила Ірина. — Хоча я теж знаю, хто такий був Булат Окуджава. Тільки до чого ви його зара всує згадали?

— В нього, Іро, пісня така була — про кісточку винограду, яку треба закопати в землю і з неї виросте лоза. Що там виноград: картоплину закопай — виросте клубень. З будь-якого зернятка може за рік вирости пагінець, трава крізь асфальт пробивається! Невже з вилитої пляшки коньяку в землі нічого не лишиться?

— А ви, значить, переконані — повинно лишитися?

Ірина завелася. Тепер їй уже не здавалося — вона була просто впевнена, що ці двоє граються з ними в якісь свої ігри. Ось тільки просто порозважатися, причому — в такий дивний спосіб, Саша з Антоном навряд чи хочуть. Та грошей із них з Максимом вони збивати так само не збиралися. В те, що дорослі люди можуть бути аж такими диваками, Іра Бойко повірити не могла.

— Тому ми тут, — промивив Саша. — Мій друг Артем, з усього видно, знає щось таке, про що ми з вами навіть не здогадуємося. Коли мій друг Артем хоче отримати підтвердження своїм знанням, він не зупиниться. Тому йому потрібні свідки. Незалежні, зовсім незнайомі нам люди. Ви, Іра з Максимом, такими людьми є. Ми ж з вами вперше бачимося. Ми жодним чином не залежимо один від одного. Більше того — здається, ви налаштовані до мого дрга Артема і його фантазій скептично, якщо не сказати — вороже.

— Вороже — навряд, — сказав Максим. — А ось скептично — це правда. Якби я сам не чудив по пьяній лавочці, зараз би розвернувся і пішов.

— Тому, — урочисто промовив Артем, — зараз Саша сходить у машин, принесе саперну лопатку, а хтось із вас, молоді люди, просто копне під будь-яким деревом. Бо, як відомо, я забув, де саме здобрив землю. Саша — особа зацікавлена. Нам же достатньо трьох спроб, згода?

Максим з Ірою перезирнулися.

— Цікаво, на який результат ви сподіваєтеся? — запитав Бойко.

— Незалежно від результату ви заробите на свій стіл пляшку хорошого грузинського вина, лише колупнувши кілька разів лопаткою, — парирував Саша і, наче наперед знаючи результат, розвернувся і зник у сутінках.

Чекаючи його, всі троє учасників дивного експерименту мовчали. За цей час Іра з Максимом устигли зжувати свої частинки апельсина. Артем же взагалі відвернувся від них, закурив і, здається, заглибився сам у себе, поринув у власний внутрішній світ. Той світ, у якому розлитий коньяк пускав коріння і запросто давав урожай.

Чекати Сашу, якого Ірина вже встигла подумки прозвати Мушкетером, довелося справді недовго. Він повернувся з невеличкою саперною лопаткою, яку врочисто простягнув Максимові зі словами:

— Пліз, сер! Переходяща червона лопатка! Вперед, і покінчимо з чим!

Знизавши плечима, Бойко покрутив лопаку в руці, простягнув її Ірині:

— Може, ти?

— Це глупство, — промвила вона. — Невже ти не розумієш, що тут відбувається ідіотизм. А ми, беручи в цьому участь, самі стаємо ідіотами.

— До вашого відома, Іро, — зауважив Артем, — одне зі значень слова «ідіот», котре має, між іншим, латинське коріння — «своєрідний». Тобто, інший, не такий, як усі. Не будьте такими, як усі, Ірино. Не ставайте схожою на загальну сіру масу. Вперед!

Дивно, але цей аргумент чомусь переконав Іру Бойко. Озброївшись лопаткою, вона зробил кілька кроків, підійшла до наближчого до себе дерева, повернулася до чоловіків.

— Тут?

— Де хочеш, — відповів Максим. — Можеш тут, можеш поруч, а можеш узагалі он там, він показав рукою у бік сосни, чий стовбур виглядав товщам за інші.

Трошки повагавшись, Ірина підійшла саме до цього стовбура. Нахилилася. Встромила лопату в землю. Копнула раз, другий, третій…

На четвертий раз вістря лопати наштовхнулося на щось тверде.

Грунт у лісі зазвичай піщаний, копався легко. Тому Ірина, не докладаючи особливих зусиль, обкопала свою знахідку. Потім нахилилася. Рука намчала целофан. Потягнула — целофан пішов угору досить легко, і ось уже Ірина тримала в руці пакет. Усередині угадувалися контури скляної пляшки.

Чоловіки, навіть у сутінках помітивши, як вона щось знайшла, не змовляючись, кинулися до Ірини. Артем буквально висмикнув з її руки поліетиленовий пакет з написом «BOSS». Обтрусивши землю, він засунув у пакет руку і з переможним вигуком витягнув пляшку.

— Нічого собі! — вигукнула Ірина. — А якби я не з того боку копала? Чи не під тим деревом?

— Але ж копала ти з того боку і там, де треба, — парирував Бойко. — Що там у нас? Золото інків?

Артем тим часом придивився до знахідки і розчаровано пурхнув.

— Слухайте, це якесь дешеве бренді! Я ж виливав французький коньяк!

— Або той коньяк все ж таки виявився підробленим, зробленим із дешевого бренді, або хтось інший вилив тут дешеве бренді, або цю пляшку тут просто закопали, — зробив висновок Саша. — Причому — ти сам і закопав, а потім затіяв усю цю каламуть.

— Мені теж так здається, — промовив Максим.

— Ха! — реготнув Антон. — Для чого, по-вашому, я це зробив? Між іншим, не я місце вказав, дівчина сама його обрала. Навіть, друзі, це ваш спільний вибір. Чоловік порадив, жінка зробила. Хоча мені здається — тут під кожним деревом можна знайти пляшку. Тільки кожен шукатиме свою…

— Під кожним, кажете?

Ірина побачила, як відразу завівся її чоловік. Вона сама не знала, як до подібної пригоди ставитися. З одного боку, так не буває. З іншого — їхні нові знайомі справді нічого не робили для того, аби підказати, де копати треба, а де — ні.

Бойко взяв у неї лопатку, підійшов до сусіднього дерева, хотів копати там, але потім сзунувся ліворуч і заходився поратися біля суіднього з тією сосною стовбура.

Цього разу йому він копав, поки не вирив невеличку ямку. Нічого не знайшовши, перемістився до протилежного боку стовбура, і тут на нього вже чекала удача: знайшов пляшку, правда — без пакета. І горілки. Нехай дорогої, але все ж таки — не французький коньяк. Причому в запалі Бойко так тицьнув у неї вістрям лопати, що відбив горлечко — спиртний напій витікав у ямку.

— Бачиш, аварію зробив…, — почав бідкатися Саша.

— Нічого, — спокійно промовив Артем. — Нова виросте. Бачите, моя теорія дає таки самі сходи, як і ось цей алкоголь. Ну, будемо мій коньяк шукати чи ви вже переконалися, що я правий?

Максим кинув розбиту пляшку назад у ямку, загріб її ногою.

— Якщо це фокус, то поясніть, у чому він, — почала вимагати Ірина.

— Я теж не розумію, де тут жарти, — признався Бойко. — Але точно знаю, що хтось із присутніх винен нам пляшку грузинського вина. Чи ви пропонуєте зараз пошукати під деревами, може, вона десь раптом проросла?

— Нічого я не пропоную, — сказав Артем. — Может, звичайно, копнути ще під будь-яким деревом. Тільки зверніть увагу: я не казав і не скажу, під яким треба. Хоча своєму другові Саші я довів усе, що хотів.

— Ви справді задоволені? — запитала Іра в Саші-Мушкетера.

— Я нічого не втратив, а значить — задоволений, — кивнув той. — Ми, здається, своїми дурницями перервали ваш намір потанцювати? Дякуємо, можете повертатися до своїх справ, відпочивайте. Пляшка грузинського вина чекатиме на вашому столі. Мій друг Артем потурбується, правда?

— Якщо я можу довзолити собі просто полити коьяком під сосною, значить, обіцяна пляшка таки чекатиме на вас, — відповів Артем.

Укотре за цей час знизавши плечима, Іра першою пішла назад до ресторану. Максим наздогнав її, дружина взяла його під руку, і вони вдвох зайшли до зали як раз під класичний джазовий мотив — «Маленьку квітку» Сіднея Беше.

Коли музиканти закінчили грати, Максим тихо мовив Ірині: «Лишайся тут» і попросив їх повторити «Маленьку квітку» Сіднея Беше.

Тепер, крім них, у залі ніхто не танцював. Дружина поклала голову чоловікові на плече, намагаючись пригадати, коли вони ось так повільно кружляли останній раз. Але замість цього з голови не виходила недавня «солодка парочка».

— Дивні вони якісь, — сказала Ірина.

— Хто? — не зрозумів Максим, але тут же здогадався: — А-а, ці… Чого тут дивного — звичайні підгулялі крутелики.

— Для кого вони цю виставу влаштували, ніяк у толк не візьму… Чи ми так схожі збоку на двох лохів, яких отак легко розвести?

— Поки що нас із тобою ні на чому не розвели, — цілком справедливо відзначив Бойко. — Навпаки, он уже офіціант нам пляшку на стіл поставив. Не хочу загосрювати на цьому увагу… Але знаєш, скільки вона коштує, тим більше — тут?

— Їм для чогось потрібі були глядачі! — вперто вела своє Ірина, навіть танцювати припинила, і тепер вони стояли і дивилися один на одного під музику. — Цими глядачами стали саме ми. Може, — вона раптом озирнулася в бік їхнього столика, — вони так ненав'язливо підсунули нам отруєне вино?

— Ти серйозно?

— А як же! Слухай, раптом ці бандити, ну, з Полтавщини, тебе в такий спосіб дістати хочуть? І мене заодно?

— Не мели дурні…

— Не дурня! — тепер Ірина налаштувала себе досить серйозно. — Я не питиму того вина. І тобі не раджу. Взагалі… Не подобаються мені чимось ті двоє коміків. Наче в кіно… Як Пьєр Рішар і Депардьє.

— Ну, припустімо, Депардьє не комік, а друг президента нашої держави. В президента нашої держави не може бути друзів-коміків…

— Тоді як Нікулін, Віцин і Моргунов!

— Наших Саші і Артема було двоє…

— Ну тебе, з тобою не цікаво! — Ірина напівжартома легенько відштовхнула чоловіка від себе. — Як клоуни Бім та Бом, годиться?

— Приймається! Ми танцюємо чи йдемо?

Музика тим часом закінчилася, і в подружжя Бойків не лишилося вибору. Підвівши дружину під руку до столика, Максим блазнювато вклонився.

— У нас на шкільних танцях такий був порядок: звідки взяв дєвушку, туди її назад і постав.

— Зовсім не уявляю тебе на таких танцях, — Ірина роззирнулася і Максим навіть у напівтемряві залу помітив — вона раптом стривожилася.

— Що сталося? — запитав швидко.

— Нічого… Бачиш?

— Що — «бачиш»?

— Вірніше — не бачиш?

— Бачиш, не бачиш… Кого?

— Наших Біма з Бомом. Вони так і не повернулися сюди.

Мимоволі Максим теж глянув у різні боки. Справді, Саші з Артемом у залі не помічался.

— То й що? Пішли люди по своїх справах… Побавилися в невідомі нам ігри — і пішли. Може…

Та він не договорив. Бо враз перехопив погляд Ірини. А та, в свою чергу, дивилася на стильно одягнутого чоловіка біля барної стійки. Той так само не зводив із неї очей, явно помітив, що жінка вловила його погляд і тепер дивиться на нього, і зовсім не приховував своєї зацікавленості.

Навпаки: щойно на нього звернув увагу Бойко, стильний відклеївся від стійки і рішуче перетнув зал, прямуючи просто до них.

— Добрий вам вечір. Вибачте, що порушую ваш тет-а-тет.

У незнайомця виявився на диво приємний голос, хоча Ірині здалося — в разі чого цим приємним голосом незнайомець може віддати жорсткі накази і не дуже приємні розпорядження.

— Нічого, — підтримав розмову Максим. — Ви за цей вечір не перший.

— В смислі — не перший? — трошки загальмував стильний.

— Це я так, думки уголос. Присядьте, — запросив вин, сідаючи сам і подаючи приклад дружині. — Що привело вас до нашого скромного столика?

Іра і стильний незнайомець присіли за столик одночасно.

— Почну відразу, не буду довго крутити, — промовив гість. — Моє прізвище Комаровський.

— Дуже приємно. А моє — Бойко, — в тон йому відповів Максим.

— І все? — стильний не приховував подиву.

— Чому все? Звати мене Максимом, це — Ірина, моя дружина. А що ще вас цікавить?

— Мабуть, ви не зовсім розумієте. Це моя провина, я не назвав свого імені. Артур Комаровський…

Почувши це, Ірина не стрималася — зойкнула і закрила рота долонею. Вже від самого прізвища їй стало трошки млосно, хоча вона була свідома того, що Комаровський — досить поширене прізвище. Он однокурсник у неї був Комаровській. В їхній школі вчилося аж два Комаровських, причому родичами вони не були. Але Артур Комаровський лише один. І усвідомивши це в повній мірі, Ірина знову не стримала зойку.

— Ти чого? — здивовано глянв на дружину Максим.

— Усе нормально, — жестом заспокоїв його новий знайомий. — Жінки, які читають жіночі глянцеві журнали, дуже швидко розуміють ситуацію.

Максим мусив визнати — його жінка справді регулярно і уважно читала жіночі глянцеві журнали. Кількома з них наіть кидалася в нього не далі як учора ввечері.

— Яку ситуацію? — все ж таки вирішив точнити він.

— Макс, — прошепотіла Ірина. — Макс, це той самий Артур Комаровський.

— Який «той самий»? — з боку було помітно, як у Бойка поступово уривався терпець. — Я, правда, чогось не розумію.

Комаровський зітхнув, у в цьому зітхання було втілення всієї світової скорботи: мовляв, є ж іще на світі такі бевзі, котрим його ім'я та прізвище нічого не говорять.

— Студія «Комар», — терпляче пояснив він — Ні з чим не переплутаєш — дуже просто.

— Агенція фотомоделей, Макс! — вигукнула Іра. — Я тобі вдома покажу купу журналів, де є їхні фотосесії! Це ж кузня зірок фешн-бізнесу! Ви, правда, той самий?

Хоча журналіст Бойко і розумів значення цих словосполучень, глибинна сутність їх для нього лишался загадкою. Яку, між іншим, Максим і не збирався найближчим часом розгадувати. Але якщо воно так діє на жінок…

— Не просто той самий — я той, хто вам потрібен! — заявив між тим Комаровський. — Ви, Ірино, я так розумію, знаєте мої роботи…

Їхня розмова почала набувати надто вже довірливого характеру. Хоча ще кілька хвилин тому жінка підзрювала двох випадкових знайомих у спробі фізичного усунення її чоловіка.

— Е, що відбувається? — підніс голос Максим.

Ірина відмахнулася від нього, наче від набридливої мухи.

— Мені дуже подобається «Віднесені вітром» і «Королева Марго»! Які потрясні там плаття! — вона повернулася до Бойка всім корпусом: — Макс, агенція «Комар» робить фотосесії на теми відомих класичних романів та фільмів! Ну, я ж тобі показувала!

— Ага, було щось таке, — невпевнено відповів той. — Я ж не по таких речах…

Від Ірини не сховався винуватий погляд, який її не просунутий у жіночих глянцево-журнальних справах чоловік кинув на Комаровського.

— Та ясно, я не ображаюся, — благодушно махнув рукой новий знайомий. — Ми працюємо з жінками і насамперед для жінок. Тому, раз додаткових поясень не треба, переходжу відразу до справи. Зараз, у даний момент, ми готуємо нову серію — «Анжеліка і король». Мені здається, Інно…

— Ірино…, — машинально поправила його жінка.

— Вибачте, Іро, мені здається, що сьогодні тут я знайшов Анжеліку. Ви розумієте, про кого я?

Ірині Бойко здалося, що зараз під її ногами розверзнеться підлога.

— Бойко…, — прошепотіла вона.

— Що?

— Бойко…

— Ну!

— Бойко, вщипни мене!

Максим перевів погляд із Ірини на Артура Комаровського.

— Слухайте, що відбувається? Чом я повинен її щипати?

— Можете не щипати, — знизав плечима Комаровський. — Але повірте моєму досвіду — помиляюся я не так же й часто. А в нинішні часи взагалі не маю права на помилку. Отже, Максиме, я готовий за кілька днів підписувати з вашою дружиною контракт. У моїй новій фотосесії Інга…

— Ірина…

— Ірина постане в образі маркізи Анжеліки Сансе де Монте-Лу, згодом — графині де Пейрак. Мені здається, їй пасуватиме і цей образ, і плаття, які будуть його підкреслювати.

Бойко бачив. Як дружині остаточно паморочилося в голові від несподіваного жіночого щастя.

— Слухайте, це…, — від надлишку почуттів вона задихалася. — Ну… Я ж ніколи…

— В цьому — основна ідея, — спокійно і діловито пояснив Комаровський. — Ви — та сама Анжеліка з Монте-Лу, яка ніколи не була при королівському дворі. Від розгубленості до впевненої величі, ось така задумка. Розгубленість у вас вийде, а велич з'явиться, повірте професіоналові. Аби не витрачати часу, я хочу на секунду вкрасти вас у чоловіка.

Демонструючи абсолютну серйозність намірів, Артур Комаровський підвівся і з усією властивою йому галантністю простягув Ірині руку. Слово «вкрасти» помітно збентежило її, вона глянула на чоловіка, шукаючи порятунку, і порятунок не забарився — Максим теж підвівся, сподіваючись, що у тьмяному інтимному світлі залу змій-спокуник із шоу-бізнесу помітить всю суворість його погляду.

— Для чого це? — поцікавися він, даючи зрозуміти — без його дозволу ніхто нікого не вкраде, а дозвіл на викрадення він давати не збирається. — Куди?

— Там, — кивнув Комаровський кудись у дальній куток, — є окремі кабінети. В одному з них сидять люди, причетні до мого проекту. Я хочу просто зараз показати їм діамант, який я знайшов у цьому місці. Вашу дружину, Максиме, це вона діамант, — уточнив він тоном, який означає «пояснюю для особливо тупих». — До речі, молоді люди, там є жінка, яка погодилася втілити в цьому проекті образ королеви-матірі. В класичному сюжеті Анн і Сержа Голон такого персонажа не було. Але я сам собі класика, ви ж мене розумієте?

Аби не здаватися абсолютним бевзем, Бойко кивнув. Насправді він опинився у дуже невигідній позиції: жодної з книжок про пригоди маркізи Анжеліки Максим не читав, навіть кіноепопею за їх мотивами ловив лише уривками по телевізору. Так що висхідного матеріалу не знав абсолютно і не дуже-то й хотів.

Тим часом Артур Комаровський уже форсував події на всіх обертах.

— Три секунди, Максиме! Якщо вона схвалить мій вибір, вважайте — все! Контракт у вашої дружині в сумочці! Знаєте, скільки за це платять?

Бойко не знав. Зате Ірина точно здогадувалася, який шанс у жодному разі не можна втрачати. Вона рішуче піднялася, і, вже повністю довіряючи новому знайомому, під розгубленим поглядом Бойка впевнено взяла Комаровського під руку. Під супровід живої музики стильний митець і білявка в ефектній сукні пройшли через весь зал до до VIP — кабінеті і зникає за дверима одного з них.

У цей самий час решта відвідувачів ресторану далі відпочивали, навіть не підозрюючи, які пристрасті тут і зараз розгоряються.

Аби хоч чимось себе зайняти, Бойко підійшов до бару, замовиви собі сто грамів горілки і, не спускаючи очей дверей VIP-кабінету, сьорбнув з чарки.

Ірини не було хвилин п'ять. За цей час Бойко примудрився розтягнути сто грам на три ковтки. Нарешті вона вийшла, покрутила головою, шукаючи чоловіка, помітила, підійшла до стійки. Коли наблизилася впритул, Максим побачив, як палахкотять її очі.

Бойко жодного разу не писав у «Фокусі-плюс» про людей, які зустрілися з інопланетянами. Цю ниву благодатно орав Сєва Присяжний. Отже, Максим жодного разу не бачив свідків приземлення чи, навпаки, відльоту марсіан або мешканців інших планет Сонячної системи. А значить, не міг описати виразу облич ціх людей. Але, побачивши вираз обличчя Ірини, він відразу зрозумів, що ці обличчя можуть виражати.

Одночасно подив, безмежне щастя і сумнів у справжності всього побаченого.

— Ну? — тільки й спромігся вичавити з себе Максим.

— А? — Ірина ніби не чула.

Бойко провів перед її обличчям рукою раз — потім другий, клацнув пальцями:

— Гей, ало? Ти де там?

— А-а-а…, — Ірина нарешті наче прокинулася, ніби вийшла з якогось гіпнотичного трансу. — Такого не буває, Макс.

— Чого не буває? — не зрозумів той.

— Такого не буває… Щоб за один звичайний вечір стільки всього… Ті клоуни, Бім і Бом, з їхніми пророслими пляшками, повний ідіотизм… Потім Артур Комаровський, сам Артур Комаровський… І нарешті… Знаєш, хто там з ними сидить? Із ким я, Ірка Бойко, в дівоцтві — Супруненко, буду в одній студії фотографуватися?

— Значить, ти вже готова фотографуватися? І прямо там контракт підписала?

— Контракт — пізніше, зі мною зв'яжуться. Бойко… Максику… Там Алла Пугачова!

А ось так виглядає німа сцена.

— Де Алла Пугачова? — перепитав Бойко.

— Там, — Ірина показала пальцем на кабінетик, з якого щойно вийшла. — Вона приїхала в Київ спеціально для переговорів. Про її приїзд не знає ніхто, тим більше — журналісти, проект тримається в секреті! Великий секрет Комаровського! Я буду позувати фотографу в одній студії з Пугачовою. Ми будемо в одному кадрі, Максику!

Аби якось прийти до тями, Бойко замовив ще сто горілки, цього разу перехилив одним махом.

— Значить, так, — промовив він, акуратно поставивши чарку на стійку. — Я зараз розплачуся, і пішли звідси. Досить на сьогодні приємних сюрпризів і цікавих знайомств.

— Макс, — Ірина, здвалось, далі лишалася в паралельному світі. — Він мені подзвонить.

— Хто?

— Артур Комаровський.

«Дожене і ще раз подзвонить», — мало не вирвалося в Бойка. та він учасно стримався: не хотів сваритися.

— Макс, я бачила Пугачову!

«А я Леніна. В гробу», — ледь не зірвалося з кінчика його язика, та замість цього Бойко сказав:

— Взагалі, на нас ще сауна чекає.

І не тільки сауна.

На них, розімлілих і розпарених, чекало широченне ліжко, про яке Ірина давно мріяла, та навіть якби мала змогу купити його, все одно б не купила: його ж треба не просто спробувати вмістити в їхній спальні, а й спробувати занести до їхньої квартири. Для цього потрібно зробити спробу заперти таке ліжко в пасажирський ліфт, бо вантажного в їхньому будинку не передбачено проектом. Словом, чим так мучитися, краще з таким не заводитися.

Коли потім, після всього, Ірина притулила голову в чоловіка на плечі, а Максим відсторонено пестив її волосся, дружина проговорила:

— Як думаєш, мені варто міняти роботу?

— Для чого?

— Контракт із «Комаром» — це серйозно, — Ірина заворочалася, вмощуючись зручніше. — Ти навіть не розумієш, наскілки серйозно. Уявляєш, я — в шоу-бізнесі!

— Не уявляю, — чесно признався Бойко.

— Побачиш: фотосесії, проекти, пропозиції… Мої дівки луснуть від заздрощів! Бач, яка в тебе дружина золота!

— Просто безцінна, — погодився Бойко. — Правда, в контракці все одно напишуть суму…

Іра жартома стукнула його кулачком.

— Касторка ти, Бойко…

— Не знаю, що там з Комаровським цим у тебе вийде, — розмірковував далі Максим: — Але на роботу і правда можеш, мабуть, не ходити. Незалежно від контаркту.

Наставав головний момент — момент існити. Бойко напружився, сподіваючись, що розслаблена Ірина цього стану не помітить та не відчує. Схоже, надії справдовувалися.

— Не треба тобі робота, — повторив він. — Хіба в Комарвського в агенції час від часу. Для розваги.

— Це ще чому?

— Дружини мільйонерів у всіх країнах світу не працюють. Хіба розважаються, позуючи для журналів.

Ірина підвелася на лікті. Потім сіла.

— Хто дружина мільйонера?

Максим Бойко зітхнув — пора.

— Мабуть, день сьогодні такий — день сюрпризів. Я насправді запросив тебе сюди не лише помиритися, хоча мир між нами — для мене, Іро, головне, — його голос звучав урочисто. — Я хотів скзати тобі цю новину у відповідній обстановці. Я не знав, що все так співпаде… Ну, що один вечір принесе стільки сюпризів. Мій сюрприз у порівнянні з пригодами цього вечора спрді дрібничка.

Ірина мовчала. Вон просто не знала, що гворити і чи треба щось говорити.

— Коли я сказав тобі про знайдений скарб, я не жартував. Я справді знайшов скарб, Ірино. Я знайшов мільйон.

Нижня щелепа Іри Бойко попри її волі повільно опустилася.

Простягнувши руку. Максим легенько закрив ї рота.

— Тільки відразу прошу тебе про дві речі, кицю. В світлі останніх подій. Про які я навіть згадувати не хочу… Будь розумна, добре?

Ірина, не знаючи, що відповісти, просто кивнул, погоджуючись: дурними тепер точно бути не треба.

— По-перше, кицю, не розпитуй мене, де я знайшов скарб і за яких обставин. Головне — він є, такими речами не жартують, і я тобі обов'язково цей мільйон покажу. Хай пройде якійсь час. Друге і головне, — Максим глибоко вдихнув і видихнув разом із повітрям: — Нікому. Нічого. Не кажи. Постарайся, Іро. Хоч деякий час. Зможеш?

Ірина Бойко змогла тримати язика за зубами.

Більше того — вона буквально виконала чоловікове прохання: нікому нічого не казала деякий час. Бо дві години — дійсно «деякий час». За ці дві години вона встигла прийти до тями, знайти в холодильнику пляшку шампанського, випити з чоловіком по келиху, ще раз зробити секс, а потім Максим повернувся на бік і заснув.

Ще якійсь час після того, як він рівно засопів, Ірина лежала на спині, дивлячись у стелю.

Та після всього, що сталося сьогодні, починаючи від величезного чорного джипу і закінчуючи приголомшливою новиною про скарб, жінку буквально розпирало.

Спати вона не могла. Підхопилася. Накинула легенький халатик, перейшла в іншу кімнату «люксу», підхопила зі столу недопиту пляшку шампанського, ковтнула просто з горлечка. А тоді знайшла в сумочці свій мобільний і набрала перший номер.

— Ало, Ксюх? Ти не спиш? Жива там? Так зараз помреш: я тепер мільйонерка! Натуральна! Тільки постарайся поки що нікому нічого, бо сама розумієш…

Про зустріч із Комаровським, а тим більше — з самою Аллою Пугачовою. Ірина поки що вирішила дійсно промовчати. Тим більше, що навіть ці події згасали в порівнянні з диким Максимовим везінням, яке буває лише раз у житті і з її, Ірини, принципово новим соціальним статусом.

Закінчивши звітувати подрузі Ксенії, Іра Бойко випила ще шампанського, взяла цукерки з коробки— в хвилини радісного збудження її знову потягнуло на солодке. Навстіж відчинивши балконні двері, аби пустити запах нічного соснового лісу, вона, як це завжди бувало, не стрималася — набрала номер подруги Каті.

А потім — подруги Тані.

А далі — подруги Олі.

Так вона закінчувала цей шалений, шалений, шалений вечір.

Через два дні, вранці, коли Ірина. Цмокнувши чоловіка-мільйонера в щоку, побігла на роботу, а він, поснідавши, пив каву під традиційний ранковий поліцейський серіал, у двері подзвонили.

Дзвінок відірвав Максима не від перегляду драматичного епізоду, в якому бандити розшифрували пліцейського, котрий працював під прикриттям, і тепер збираються катувати, а він, у свою чергу, сподівається викрутитися. Долею хороброго «хорошого хлопця» Бойко абсолютно не переймався: такі спритники завжди викручуються. Та ще, якщо пощастить, переведуть стрілки на когось іншого, як правило на свого головного ворога. Ні, Максим думав про те, наскільки він переконав Ірину не тріпти язиком на всі боки.

Поки що йому здавался — таки переконав. Бо дружина навіть не насідала, аби показав скарб, як обіцяв. Навпаки, погодлася сумлінно і терпляче чекати свого часу. Натомість дзвінка від Артура Комаровського чекала ой як нетерпляче, і Бойко вже починав побоюватися, як би його активна дружина не почала штурм офісу цього самого «Комара».

Ось від чого відволік Максима вранішній дзвінок.

Тримаючи чашку з недопитою кавою, він підійшов і відчинив.

Чоловіка, який постав у дверях, Бойко раніше ніколи не бачив. З першого погляду гість здався йому дуже схожим на орангутанга в людському одязі. Гість крім того був нижчим за Бойка на голову, тому глядів на нього з-під низького покатного лоба.

— Здрастуйте, — спокійно, навіть приязно, наскільки можуть бути приязними орангутанги, притався незнайомець. — Ви — Максим Бойко? Я вгадав?

— Вгадали, — кивнув той. — Є такий. Я тут живу.

— Я взагалі люблю вгадувати, — промовив гість. — Удома ще хтось є? Крім вас ще тут хтось живе?

— А ви вгадайте, — запропонував Максим.

— Хулі гадати, коли я можу глянути.

Однією рукою орангутанг вийняв з Максимової руки чайку. Іншою сильно штовхнув у груди.

Бойко не встиг ані злякатися, ані здивуватися: незномець уже зайшов усередину, а за ним — де не взялися ще четверо людиноподібних приматів такої самої похмурої зовнішності. Статура кожного з них яскраво свідчила про відсутність інтелекту, наявність величезної фізичної сили і бажання швиденько її застосувати до першого-ліпшого нещасливця.

Людина-орангутанг, очевидно, старший в цій зграї, різким рухом вихлюпнув залишки кави в обличчя полоненому.

Хтось із його підлеглих зачинив двері.

— Мене називають Муса, — преставилася людина-орангутанг.

У кухні з телевізора хтось закричав.

— Ви робите велику помилку, джентльмени!

5

— Мужики, а ви не помилилися?

Все, що відбувался з ним зараз, Максим уже десь бачив. Причому учасником цих подій був сам: свіжий синець на обличчі, поставлений для профілактики, треба арового опалення і наручники, якими його до труби пристебнули. Одна тільки обмовочка: відбувалося це все не десь у запльованому ментовському кабінеті чи тюремній камері провінційного міліцейського управління, а в його власній квартирі.

У його домі, який за всіма правилами повинен бути його ж неприступною фортецею.

Говорячи до Муси, Бойко розумів — ці людиноподібні не помилилися. Вони прийшли за вірною адресою. Проте це зовсім не означало, що їхній полонений повинен це визнати і взагалі здатися на милість переможця. Надія врятуватися все ж таки була, причому — не така вже примарна. Хоча доводилося ризикувати так, як він ще жодного разу в своєму житті не ризикував.

Навіть секс із проституткою без презерватива, який мав місце років сім тому, не видавався вже таким великим ризиком.

У плані порятунку, вибудуваному Бойком, було чимало слабких місць. Тим не менше, план склався, іншого просто не було, лишалося тільки триматися і сподіватися а власну винахідливість та Божу допомогу.

— Це добре, що в тебе телевізор працює, — Муса не звернув на полоненого увагу. — Ми ще зараз другий включимо. І музику. Я бачу, в тебе нормальна підбірка музики тут є. — лаписька людини-орангутанга перетасували диски з фонотеки Бойків. — Сусіди о такій порі на голосну музику і голосний телевізор не реагують. Зате якщо ти верещиш, наче різаний, точно ментів викличуть. Для чого нам тут менти, Максим Бойко? Ми без ментів розберемося.

— Я не збираюся верещати, — озвався з підлоги Максим.

— Це поки тебе не ріжуть, баранчику. М'ясник, — не повертаючи голови, звелів Муса, — покажи покажи баранчику свого ножичка.

Примат, кого назвали М'ясником, виступив наперед, дістав з-за пазухи здоровенного армійського тесака із зазубреним лезом і махнув рукою.

Вж-ж-жик! Вж-ж-жик! Вж-ж-жик!

Велетенське, як здалося полоненому, лезо зі свистом розсікло повітря просто перед його обличчям, у якихось трьох сантиметрах від очей. Це було страшно, і Бойко не соромився боятися за власні очі і взагалі — за власне життя: примружився з переляку.

— Ану, роззяв баньки, жаба! — рикнув Муса, супроводжуючи свій наказ болісним копняком. — Глянь на цей ножик уважно! Вивчи його, кожну зазубринку запам'ятай! Подружися з ним, баран! Бо коли тобі почнуть відрізати ним вухо, ти пошкодуєш, що не подружився: друзів цей ножик не чіпає. Правда. М'ясник?

Той прогуркотів щось на знк згоди. Ножик справді мав якусь гіпнотичну силу: Бойко прикипів до моторошного леза очима.

— Мужики…

— Мужики в колгоспі, — нагадав М'ясник.

— Ну, не знаю, як вас назвати… Коротше, чого вам треба?

Муса знову копнув полоненого — для профілактики.

— Ти конкретно запитуєш, жаба. Я конкретно відповідаю: один мільйон баксів. У такій спортивній сумці. Хоча сумку можеш лишити собі. Це бонус такий.

— Де я візьму? Ви точно помилилися!

Максим сподівався, що це прозвучить щиро. Хоча знав: поки йому ніхто не збирався вірити.

— Часу дуже мало, — Муса сказав це, навіть не глянувши на годинник. — Пацани, починайте шукати тут. Кругом. Дозволяю ламати все, що бачите. А якщо після цього нічого не знайдете, везіть сюди його бабу. Пако, — він знову не повернув голови до того, з ким говорив: — Ти ж бачив його бабу, Пако?

— Ага, — відповів примат, названий на іспанський манер Пако.

І хтиво облизнув губи. Раз, другий, третій. А тоді взагалі висолопив язика і поводив ним, лизькаючи невидиме морозиво.

До Максимового страху додалася непереборна огида.

— Бач, це наш Пако, — похвалився Муса. — У нього не все з головою добре. Пакові досить і того, що голова в нього взагалі є. Правда, Пако?

Тепер він повернувся, звертаючись до підлеглого, і той ствердно кивнув, навіть видав філософське:

— Поки башка є — ти живеш. А жити прикольно.

— О! За нашим Пако записувати треба. Ну, а поки що йому записали діагноз там, де треба. З таким діагнозом, ясна річ, на зоні не тримають. Правозахисники втрутилися, захистили права нашого доброго Пако. Випустили його по амністії. Правда, його б і так випустили — за Януковича на тих знаменитих виборах проголосував. А сидів він у нас, аби ти знав, за сексуальні злочини. Може, тебе, як всякого журналюгу, подробиці зацікавлять?

— Та нічого мене, бляха-муха, не цікавить! Крім того, аби ви розібралися швиденько і дали мені спокій!

— В чому розібралися? — поцікавився Муса.

— Що я — не той, хто вам потрібен, йолки-палки!

— А звідки ти знаєш, баранчику, хто нам узагалі потрібен?

Запала мовчанка, яку порушив сам же людина-орангутанг.

— Так, цей упертий поц мені вже набрид. Зараз він не буде таким упертим. Рашпиль, мотай до його баби, в той офіс, знаєш? — примат, якого назвали Рашпилем, ствердно кивнув. — Вези її сюди. М'ясник, дуй з ним. Погнали, раз-два!

Примати, як справжні солдати, кинулися викнувати наказ старшого.

Максим приречено завмер — почалася найгірша частина плану.

Тим часом Пако, побачивши на полиці в шафі фотографію Ірини Бойко в рамці, дурнувато зареготав, і цей звук лише збоченець міг назвати нормальним людським сміхом. Потім пхнув голу руку крізь скло, замість того, аби відчинити дверцята шафи, при цьому навіть не зойкнув від болю: просто слизав потворним язиком кров. Так, закривавленою рукою, взяв фото, легко розламав рамку, витягнув і почав уважно і зосереджено роздивлятися. Кров з порізу мастила фотографію.

Бойко відвернувся. Муса знову копнув його.

— Ти дивись, баранчику. Уважно дивись — шоу тільки починається. Ти можеш закінчити його просто зараз, сказавши мені, де гроші. Чи тобі, як всякому журналюзі, це все цікаво? Рубрика «Випробувано на собі», ага?

— Робіть, що хочете! — ці слова далися Максимові важко. — Все одно я вас не зупиню. Не знаю, як.

— Все ти знаєш, — тон мучителя став на дивл мирним. — Одне речення мені скажи. Про мільйон доларів у спортивній сумці — і ми підемо.

Максим нічого не відповів. Припинити цю гру можна хоч зараз, але в такому разі її краще взагалі бло не починати. Свій вибір Бойко вже зробив, і єдине, що його зараз хвилювало — навіть не доля Ірини, з якою, він був певен, нічого не встигне статися.

Його хвилювало, чи не вийде ситуація з-під його контролю і чи не вирішить цей орангутанг Муса вбити обох.

Просто так. Про всяк випадок.

Але полонений заспокоював себе тим, що в такому разі взагалі не треба виходити з дому: раптом на голову впаде цеглина, шалений водій на повному ходу заїде на тротуар і зіб'є всіх, хто йтиме по ньому чи літак упаде просто з неба прямо на нього.

— Я тобі, Максим Бойко, навіть пропозицію зроблю. Від себе, аби ти швидше думав, — Муса справді поміняв тон, тепер говорив абсолютно примирливо. — Особі, що знайшла скарб, належать невеличка сума. Не двадцять п'ять відсотків, звісно, але на тисяч десять можеш розраховувати. За збереження, так би мовити. Або навіть двадцять. Думай, баранчику: на рівному місці двадцять тисяч. Але. — він наголосив він, — це лише в разі добровільної видачі скрбу. Бо коли далі будеш таким упертим, гроші тобі не знадобляться. Навіть на ліки: мертвим ліки не потрібні.

Бойко проковтнув невидиму грудку, що утворилася в горлі.

— Мені страшно, — він зараз говорив чисту правду. — Я не герой по життю, не герой… Все б віддав, навіть до того, як ти послав цих мавп по мою жінку… Але, — він знову ковтув, — у мене нема того, що ви шукаєте. Ось це — для мене найстрашніше.

Він чекав нового удару.

Та замість того Муса відступив на середину кімнати, помовчав, дивлячись, як сонячні промені гуляють по стінах, тоді махнув рукою:

— Все. Дістав. Починайте!

Тепер він обвів помешкання чіпким поглядом.

Зупинив його на антресолях. Тицьнув пальцем.

— Мені здається, треба пошукати там. Такі лохи те бабло, яке здається їм аж надто великим, ховають або в книги, або за книгами. Сто пачок по десять тисяч баксів за книжками не розтикаєш. А там — можна. Скажи, Дебілик? — він глянув на четвертого примата.

— Моє прізвище — Білик, — нагадав той, і Бойку не без підстав здалося: його так завжди називають і він завжди виправляє, хоча на це всі плювати хотіли.

— Дякую, що нагадав, Дебіли, — підтвердив Муса висновки полоненого. — Пако, чого встали? Поклади фотку, тобі скоро живу привезуть! Вперед, за батьківщину!

Білик-Дебілик взяв стільця. Став на нього. Розчахнув дверцята антресолів. Побачив під зав'язку всякого барахла.

Максим прикипів до нього поглядом.

Голосно говорив телевізор.

Дотягнувшись до першої коробки з барахлом, Білик-Дебілик одним різким рухом скинув її на підлогу.

Помітивши, як напружився Максим, Муса задоволено кивнув.

По телевізору почався рекламний блок — пропонували виграти мільйон.

Пако копнув коробку з такою силою, що вона розламалася, і почав старанно топтатися по старих книжках, які повипали звідти. Бойко сам не знав, для чого він їх туди склав і що збирався робити з «Прапороносцями» Гончара, «Молодою гвардією» Фадеєва і особливо — зі «Що робити?» Чернишевського. Хоча назва роману зараз здалася Максимові як ніколи актуальною.

Білик-Дебілик тим часом скинув на підлогу другу коробку, потім — третю, останню.

За ними була стіна.

Запалу тишу далі порушували лише рекламні салогани з телевізора.

Помацавши в глибині антресолів рукою, ніби справді намагаючись знайти там сумку, повну грошей, Білик-Дебілик мовчки зістрибнув на підлогу, копняком перевернв стілець.

Обшук під супровід телевізора продовжився.

А Муса вирішив усе ж таки викликати сюди Котовського. Якщо вони нічого не знайдуть, нехай це станеться в його присутності.

Тим часом Іра Бойко намагалася зрозуміти, чого від неї треба чоловікові з грубими рисами обличчя, зовні схожому на поверхню якогось майстрового інструмента.

Коли вони робили ремонт і вона спілкувалася з майстрами, один із них сказав: «Тут, хазяєчко, треба рашпильком почухати», — показав їй отой самий рашпиль. Так, рашпиль — ось що нагадало їй це обличчя. А ще — типаж вишибали, розтиражований знятими в Росії бандитськими телесеріалами, які так полюбляв її тато. Сама його присутність такого типа в декораціях буржуазного офісу вже виглядала чимось аномальним. Та й дівчата-колеги здивованими поглядами обмінюються, нічого собі в Ірки знайомі…

— Вам точно мене? — про всяк випадок уточнила Ірина, хоча на весь офіс тільки вона одна відгукуваляся на Іру Бойко.

Обличчя відвідувача розтягнулося в посмішці, яка мусила, мабуть, заспокоїти молоду жінку, та замість цього зробила цього типа ще більше схожим на гобліна.

— Та вас же… Чоловік просив негайно приїхати додому. Там у нього неприємності.

Ось тут Іра повірила: якщо від імені Максима приходять такі гобліни, значить, він справді вскочив у щось недобре.

Вона далі не знала нічого про місце, де знаходиться хвалений скарб. Та щось підказало їй: неприємності в чоловіка напряму пов'язані з цією історією.

— Чому він сам не подзвонив? І ви хто взагалі?

— Давайте в коридорі поговоримо, ага?

У словах гобліна був смисл. При багатьох парах вух Ірина не хотіла дізнаватися жодних подробиць. Тому вийшла за незнайомцем, причинила за собою двері.

Вони відійшли до вікна. Посмішка далі не сходила с посіченого писку гобліна.

— Я, значить, його друг, коротше, — кострубато пояснив він. — Отакий собі друг, значить. Той самий старий друг, який кращий за нових двох! Той самий друг, якому дзвонять, коли хочуть виграти перший мільйон…, — посмішка сповзла з його обличчя. — Це я так пробую жартувати.

— У вас не виходить, — відказала Ірина.

— Нехай. — зизав плечима Рашпиль. — Дзвонити вам Максим не має можливості. І не хоче. Там таке закрутилося…

— Чому не може? Що закрутилося? — недобрі відчуття підсилилися. — Ви мене лякаєте…

— Ні, сонечко, ще не лякаю.

Тон його швидко помінявся. В порожньому коридорі слова прозвучали лиховісно. Раптом стало холодно, по Іриній спині побігли мурашки.

— Значить, так, слухай мене і роби, як кажуть, — Рашпиль стишив голос. — Краще тобі швиденько зібратися і просто поїхати зі мною до себе додому.

Це викрадення, подумалося Ірині. І жахливо те, що відбувається воно, викрадення, так буденно, серед білого дня, в офісі, повному людей.

— А якщо я…

— Кричати не треба, — випередив її Рашпиль. — Будь-який різкий рух з твого боку — і тоді в твого чоловіка почнуться справжні проблеми.

Іра глянула на наручний годиник.

Мозок працював на повних обертах.

Вона зрозуміла — у неї тільки один шанс, і за хвилину цього шансу не буде. До того ж сам Бог велів скористатися цим шансом: адже в коридор вони вийшли не на десять хвилин раніше, а саме зараз.

Вийди вони на десять хвилин раніше — і шансу б не було.

— Я все зрозуміла, — мовила вона. — Тільки мені треба в туалет. Можна?

Рашпиль простягнув руку долонею догори:

— Сюди.

— Пісяти сюди? — здивувалася Ірина.

— Мобільник сюди клади. І можеш іти, тільки швиденько. Часу мало.

«В мене — ще менше», — подумала Іра, а вголос сказала:

— Телефон у сумочці. Сумочка — в офісі, — і додала квапливо: — Можете обшукати!

Рашпиль уже встиг обмацати поглядом свою бранку. Коротка спідниця, тоненька блузка. Жодної кишені. Спека на вулиці, є такі дівки — взагалі майже голі ходять. Ні, вирішив він, нема в неї телефону.

— Вали.

Рашпиль не боявся, що Ірина спробує втекти — офіс на п'ятому поверсі. Та й попереджена про участь чоловіка, не ризикне.

Тут він вірно вгадав.

І хоча насправді Рашпиль знав у цьому житті дуже мало, одного він навіть при бажанні знати не міг — про звички Наталки Кузової з тутешньої бухгалтерії.

А ось Іра Бойко знала її дивні звички. Та й весь офіс знав: Наталка Кузова з якоюсь незрозумілою математичністю ставилася до часу. Вона в один і той самий час прокидалася, снідала в певний проміжок часу, не раніше і не пізніше, навіть сексом із чоловіком займалася в один і той самий час. Причому — через день і не більше одинадцяти хвилин на добу. Наталка Кузова підрахувала, що це виходить сто шістдесят п'ять хвилин на місяць, якщо в цей графік внести поправку на традиційні «жіночі дні».

У такому житті по годинах та хвилинах Наталя Кузова вбачала ознаку стабільності.

Та зараз Ірину ряувала не періодичність та тривалість, із якою колега по роботі займається сексом. Головне. Що рівно сім хвилин тому вона вийшла на традиційний щогодинний перекур, і курить вона в жіночому туалеті рівно десять хвилин. Отже, весь офіс, крім цього гобліна, знав, де зараз Наталя Кузова і коли вона звідти вийде. До того ж він не бачив, як вона туди заходила. А перевірити, чи є хто в жіночій вбиральні, навіть такій тип навряд чи наважиться.

Дві з половиною хвилини. Той випадок, коли треба стежити за секундною стрілкою.

Ірина зайшла в туалет, побачила колегу на її традиційному місці — біля вікна, і, не вдаючись у подробиці, не підійшла — підбігла до неї:

— Слухай, Наташ, я все потім поясню, а зараз виручай!

Кузова запитально підняла брову.

— Можна, я швиденько передзвоню з твого мобільного? Я говоритиму рівно одну хвилину…

Наталка нічого не спитала — просто витягла з кишені джинсів телефон, лиш нагадала:

— Не забувай: на розмови зі співробітницями я можу витратили лише півтори години на тиждень. Так що коли захочеш поговорити про свої проблеми — подумай, як витратити на патяки менше часу…

До дивацтв Кузової звик весь офіс. Шкідливими ці дивацтва не були. Її навіть перестли обговорювати і почали з нею та її розписаним часом рахуватися.

Іра схопила телефон. Номер майора Шалиги після останніх пригод вона знала напам'ять. Палець забігав по кнопках.

— Ало, це Іра Бойко! У нас дещо сталося! Не перебивайте! По-моєму, мене зараз викрадають, а Максима вже викрали! Мене везуть додому! Зробіть щось! Все!

Завершивши розмову, вона повернула телефон власниці.

— Це… гм… ну… я так одного придурка розігрую!

— Цей світ здурів, — Наталя зробила затяжку. — Витрачають час чорт знає на що…

Та час грав зараз неабияку роль.

Ірина повинна була вийти з цим гобліном так швидко, аби він не встиг помітити, що в жіночому туалті ще хотось був. Раніше, ніж за півтори хвилини, Наталя звідси не вийде.

«Хай живуть всі людські принципи на світі!», — пронеслося в Іриній голові.

Їй вдалося вкластися в дев'яносто секунд.

Рашпиль зовсім не здивувався її квапливості.

Чого не скажеш про майора Павла Шалигу.

Він був певен — родина Бой ків після останнього випадку заспокоїться і назавжди залишить його в спокої. І, що найбільш прикро, він не міг, не мав права зараз послати Ірину Бойко з її попередженями туди, куди одна половина людста щодня посилає іншу. І той, кого не послали сьогодні, буде неодмінно посланий завтра.

Навряд чи вона зараз подзвонила, аби пожартувати. Видно, її, чорти б його взяли, чоловік знову вступив у якусь смердючу купу. Та й слово «викрадення» не дуже подобалося досвідченому сищику.

Він підсунув до себе телефонний апарат.

— Шалига. Так. Надійшла інформація про викрадення людини… Правильно ти все розумієш: почнемо щось робити, якщо вона підтвердиться. Я на зв'язку. Пиши: Бойко, Ірина…, адреса…

А в цей самий час до кабінету майора Петра Швидкого влетів захеканий опер Немирович.

— Коротше… Той…

— Сядь, — розпорядився Шалений Майор.

— Нє… Значить, той… Наружка наша доповіла: об'єкт терміново кудись зірвався. Грамотно діяв, сучий син — вперше за весь час, поки щого водять, намагався від «хвоста» відірватися. Тільки наші його там обклали — він навіть не про все знає…

— Багато тексту! Ну? Куди він рвонув?

— Так той… відірвався… Кажу ж, грамотно спрацював…

Швидкий грюкнув кудаком по столу, і його намір розламати стіл навпіл був неприхованим.

— Грамотно, кажеш? І ти оце прибіг мені доповісти, що Котовський грамотно відірвався від наружного стеження?

— Та ні…

— Не відірвався?

— Відірвався, — визнав Немирович. — Тільки наші його знову пришили, хе-хе… Словом, ще одна група пасла Мусу. Той хоч і відривався. Але не так грамотно. Він взагалі якось менш обережний. Значить, кілька годин тому Муса і четверо четверо його довбодятлів вже скоро як сто двадцять хвилин сидять в одній адресі. І наші фіксують в тому районі нездорову движуху, шеф.

Немирович перевів подих і тепер доповідав чітко та зрозуміло.

— О дев'ятій сорок п'ятеро гоблінів з Мусою на чолі зайшли в під'їзд одного будинку. О десятій двадцять двоє вийшли. Об одинадцятій десять вони повернулися, привезли з собою молоду жінку, яскраву блондинку. І вже хвилин двадцять щось там роблять…

— Де — «там»?

— Шеф, наші швиденько пошустрили по сусідах і дізналися: в підїзді живе лише одна яскрава блондинка потрібного нам віку. У квартирі, яку їм вказали, прописані Бойко Максим Степанович та Бойко Ірина Григорівна. По всьому, ця комашка для чогось зачинилася саме в тій квартирі. Поки що імена і прізвища цих пасажирів ні про що не говорять. Але поки наші це все дізнавалися, біля того будинку виринув наш банкір! Вистрибнув із машини, забіг у той самий під'їзд!

Швидкий мовчки підвівся, витяг з сейфу наплічну кобуру з вкладеним туди пістолетом.

— По конях, мужики.

— Не поспішимо, як минулий раз? — спробував застрегти Немирович.

— Минулого разу в нас була інформація, отримана від сторонньої людини, — промовив Шалений Майор. — Тепер же ми вийшли на цю компанію самі. Вони вже кілька днів шукають зниклий мільйон, і не дарма раненько з'їхалися в одне місце. Та в хлопчиків Муси при собі зараз точно стволи є! Беремо за незаконне зберігання, решту — за компанію, а потім головне — все це розкрутити і дотиснути. Треба щось пояснювати?

6

Кому-кому, а Ірі Бойко нічого пояснювати не треба було.

Побачиши прикутого до батареї Максима і повний розгром у квартирі, вона остаточно зрозуміла: йдеться про той самий скарб. Ці потвори, інакше їх не назвеш, шукають гроші, судячи по всьому, не знайшли їх і тепер налаштовані дуже серйозно.

Вона не знала, чи повірив їй Шалига. Дуже хочеться, аби повірив. А якщо повірив — то як швидко наспіє допомога. Бо ці страшні непрохані гості виглядали так, що сумнівів не лишалося: вбити можуть в будь-який момент. Шалига може приїхати вже до трупів.

— Боже! — тільки й вирвалося в неї.

— Пако! — радісно вигукнув Рашпиль. — Дивися, старий кого я тобі привіз! Подобається?

Він виштовхав полонянку на середину кімнати.

Посмішка, яка враз розпливлася на Паковій пиці, налякала Ірину більше, ніж поява людини, схожої на рашпиль. В десять разів більше, ніж почута в сім років від бабусі казка про вурдалака. В сто разів більше, ніж миша, яка шурхотіла якось цілу ніч на кухні київської «хрущовки», яку вона студенткою знімала за шалені, як їй тоді здавалося, гроші. В тисячу разів більше, ніж перспектива залишитися неодруженою після першої серйозної сварки з майбутнім чоловіком Максимом за тиждень до весілля — він тоді грюкнув дверима і його не було цілу ніч.

Пако зробив крок до обіцяного йому ласого шматка.

— Вже можна? — з виразом дитини, яка просить чупа-чупс, запитав він у Муси.

— НАЗАД! — не стримався — рвонувся на своєму короткому ланцюгу Максим.

Муса вдоволено глянув на полоненого, потім — на Пако, який уже знаходився на низькому старті.

— Почекай, — зупинив він хтивця. — Ми запитаємо про це в нашого гостинного господаря.

Підійшовши до Максима впритул, Муса нахилився, згріб правицею його підборіддя, стиснув міцно, глянув просто у вічі.

— Як ти нам скажеш, баранчику? Що краще: різати тебе на очах у твоєї красуні-дружини чи віддати цю твою ляльку нашому Карабасу-Барабасу? Як швидше умовити тебе віддти нам золотий ключик, Буратіно дерев'яний?

— Макс, — озвалася Ірина слабким голосом. — Макс, про що вони говорять?

— Я не знаю, — помовив Максим. — Вони прийшли і шукають якісь гроші. Скажи їм, що вони помилилися, і вони підуть.

Останні сумніви Іри розвіялися: вони справді шукають той скарб, який знайшов Максим. До речі, вона справді не знала, де він знайшов ці гроші і де ці гроші тепер. Значить, врятувати їх обох і віддати цим людиноподібним їхній мільйон вона не може, інакше зробила б це, щойно побачила Пако та його посмішку.

Вона готова була віддати всі скарби світу, аби ця потвора навіть не намагалася наблизитися і просто вийшла б з квартири.

— Ні, лялько, ми нікуди не підемо без наших грошей, — Муса пустив максима, повернувся до Ірини. — Твій мужик дуже дурний. Він готовий віддати тебе на обід нашому другу Пако, аби не повертати нам мільйона! Ти з ним згодна? Цікаво, що, які пекельні муки люди готові терпіти всього лише за мільйон баксів?

Усе. З неї досить.

— Максиме, ВІДДАЙ ЇМ ГРОШІ! Якщо це їхні — віддай! Ти що, не бачиш, що робиться?

Зараз вона перекрикувала навіть телевізор.

Після короткої паузи Муса заплескав у долоні.

— Ну, нарешті! Хоч хтось визнав, що гроші десь таки є, і що ці гроші — чужі. Наші, — він тицьнув пальцем себе в груди. — А то «нема», «не знаю»… Зовсім не цікаві слова. Слухай, лялечко, може доведи справу до кінця? Сказала, що гроші є, покажи, де вони заховані. Обіцяю — з вами нічого не буде. Хочете поясню, чому?

Ірина активно закивала. Максим далі мовчав.

— В міліцію ви не побіжите, — впевнено сказав Муса. — Що ви їм скажете, на що поскаржетеся? Дяді менти, в нас погані хлопці мільйон доларів забрали, які ми в них украли… До того ж ви не знаєте про нас нічого. Кінець кінцем, сьогодні вже не часи моєї молодості, коли братва не лишала свідків. Крові я не хочу, зайвої крові, а ви в цій історії — люди, погодьтся, зайві. Так що давай — і розбіглися.

Ірина розгублено глянула на прикутого до батареї чоловіка.

— Так я не знаю… Чуєш, Макс, все буде нормально. Вони обіцяють і я вірю. Де гроші? Віддай, Макс, віддай їм. Хіба не бачиш…

— А ти хіба не бачиш?

Іра вражено замовкла.

Бо не до неї звертався зараз Бойко — до людини-орангутанга. А далі звернувся до всієї компанії:

— ВИ ХІБА НЕ БАЧИТЕ?

Розібратися в тому, хто що бачить і хто чого не бачить, зашкодив дзвінок у двері.

— Бачите? — почув Шалений Майор голос Немировича у тріскучому динаміку рації.

Спершу Швидкий не повірив, що потрібний їм під'їзд пасуть якісь двоє в непоказній запиленій старенькій «шкоді».

Коли група захоплення висунулся нарешті на позиції, він уже збирався віддавати команду починати операцію. Та раптом Немирович дав сигнал — підходи до підїзду або охороняються додатковими бійцями, або намалювалася невідома поки що третя сила, яка теж зацікавлена в їхніх «клієнтах».

— Бачу, — відповів він, і справді вже переконався — з'явилися додаткові проблеми.

— Як діємо? — потріщала рація.

— Поки що себе не виявляти. Чекати команди. Перевірити обережно, що то за клієнти.

Оперативні «Жигулі», форпост Немировича з Данченком, були припарковані поруч із дитячим майданчиком.

Тим часом один із пасажирів непоказної запиленої старенької «шкоди» так само доповідав по рації:

— Схоже, тут справді якась война починається. Движняк явно нездоровий. Що робимо?

— Не виявляйте себе, — скомандував своїм операм майор Шалига. — Чекайте команди. В разі виникнення нештатної ситуації дійте згідно обставин. Постараюся прокачати цих, які сидять у «Жигулях», біля пісочниці.

Сказавши так, один оперативник вийшов зі «шкоди», демонстративно похлопав себе по кишенях, потім неквапом перетнув двір від скверику біля будинку, де прилаштувалася їхня машина, до пісочниці. Наблизившись, постукав у вікно, зсередини скло опустили.

— Здоров, мужики, — приязно кивнув опер. — Товариш не курить, у мене цігарки вийшли, а тут район якісь лівий — купити нема де. Не виручите на пару цигарок?

Немирович, до якого звернувся опер, мовчки простягув йому пачку.

— Бери вже дві, — розщедрився він.

Оперативник витяг пару цигарок, подякував, прикурив від запропонованої запальнички.

— Не треба тут курити! — не стрималася Іра.

Але банкір Котовський плювати на всякі заборони хотів. Сьогодні — навіть на заборони лікарів щодо тютюну і алкоголю: сигарета потрібна зараз, як ніколи, аби спокійно розібратися з усім цим дурдомом. Та й випити б не завдило, ось тільки в цій поганій хаті нічого не було, крім батареї порожніх пляшок з-під коньяк на кухні, а флягу з віскі Котовський необачно лишив у бардачк своєї машини.

— Ще раз, — звернувся він до Муси, ігноруючи прикутого до батареї хазяїна квартири. — І вимкни «ящик», голова гуде.

— Він каже, що в цієї баби не всі вдома, — повторив той. — А баба, звісно, заперечує. І каже, що її чоловік справді знайшов гроші. Один мільйон доларів…

Тим часом Білик-Дебілик виконав наказ банкіра — телевізор замовк.

— Чому не два? — втрутився зі свого місця Максим. — Ні, ти поясни, Іро, чому не два? Два більше, ніж один! Але менше за три! Чому не три мільйони?

— Закрий рота, мудак! — зірвалася на крик Іра. — На мене тобі плювати! Тобі начхати, що ці потвори хочуть зімною зробити! Може, тоді приємно буде дивитися на це?

— Мені на тебе зараз дивитися неприємно! — крикнув у відповідь Бойко. — І тим більше неприємно, що про твої проблеми дізналися ці потвори, а не лікарі!

— Ах, лікарі! — Ірина стиснула кулачки. — Значить, лікарі?

— Бачиш, до чого твої фантазії привели? — не вгавав Бойко.

— Та я табе зараз…

Тепер для Ірини існував лише чоловік, який смертельно образив її в присутності ціх жахливих типів. Як раз на них вона і не зважала. Пошукала, чим би кинути в Бойка, нахилилася за першим-ліпшим предметом, розкиданим по підлозі. І злригнлася від викрику Муси:

— ЗАМОВКНІТЬ! ОБОЄ!

Глянула Іра на людину-орангутанга — і остовпіла.

Ще ніхто і ніколи в житті не наставляв на неї пістолет. Другий ствол Рашпиль націлив на Максима.

— Тепер так: кожен з вас відкриває рота тоді, коли я звелю, — промовив Муса. — Якщо згодні, кивніть.

Полонені кивнули. Максим — відразу, Ірина — трошки подумавши: навіть у такій ситуації небажання, аби їй хтось затикав рота, почало переважувати навіть страх перед Пако, з лиця якого не сходила жахлива хтива посмішка.

— Кажи, лялько, — Муса зробив пістолетом диригентський жест.

— Мій чоловік знайшов скарб, — слухняно повторила Ірина. — Він сам сказав мені про це два дні тому. Де він ці гроші знайшов і де вони зараз, я не маю жодного уявлення. Після того, як він вам їх поверне, я розлучаюся з цим…

— Досить, — перервав її Котовський. — Тепер послухаємо чоловіка.

Максим зітхнув. Під стволом пістолета справді почуваєшся незатишно.

— Запитайте в неї, чи бачила вона ці гроші.

— Ти їх бачила, лялько? — спитав Муса.

— Ні, — призналася Ірина. — Я їх не бачила. Але він сам казав…

— Тихо! — прикрикнув банкір. — Нехай він далі пояснює.

— Розумієте, останнім часом не лише в країні, а й в усьому світі відчувається певна соціальна напруга. Люди часто видають бажане за дійсне, і…

— Коротше! — перебив Котовський. — Без статей і лекцій про міжнародне становище.

— Якщо коротше, то нехай Ірина сама вам розкаже, де, коли і за яких обставин вона почула від мене про той мільйон. Нехай розкаже, особливо про те, як усе це було! Печи, Ірко, їм свої пиріжки, печи! Я цю історію вже чув, але не дмав, що вона сама настільки в усе повірить. Бач, кохана, до чого твій язик…

— Рота закрий! — знову зірвалася Ірина, і тепер її вже не лякав навіть пістолет.

— Вона права, — промовив банкір. — Ми з дівчиною вийдемо в іншу кімнату, і там вона розкаже все, що знає. Розкажете? — він вирішив перейти на «ви».

— Запросто! — відповіла Ірина. — Нехай знає! Тепер я на вашому боці, правда: заберіть у нього мільйон, і не буде в цього козла ні мільйона, ні дружини!

Гордо піднявши голову, вона прослідувала в спальню. За нею, заховавши пістолет, посунув Муса. Останнім з кімнати вийшов Котовський. Максим почув, як грюкнули двері спальні.

Почалося.

Тепер, коли його рідна жінка в такому стані, за її щирість та відвертість він був спокійний.

— Можете бути з нами абсолютно щирою та відвертою, Ірино Григорівно, — промовив Котовський, вмощуючись біля неї на краєчку ліжка. — Чоловік же зрадив вас заради купи якихось папірців. Дайте нам докази того, що він знайшов гроші, і ми вирвемо їх у нього. А ви при цьому не постраждаєте. Добро?

Ірина Бойко кивнула.

— Отже, почнемо з початку, — сказав Котовський. — Значить, два дні тому ваш чоловік признався вам, що знайшов гроші. За яких обставин це було? Ось так прокинувся і признався?

— Ні. Розумієте, — тут Іра трошки знітилася, — ми перед цим посварилися… Ну, і він запросив мене в одне місце, ніби, знаєте, на знак примирення. Роматична обстановка, все таке…

— Сюди? — Муса показав їй рекламний буклет, знайдений на тумбочці серед купи глянцевих журналів.

— Сюди, — підтвердила Ірина.

— Ви там його взяли? Буклет…

— Ні…, — тепер вона справді пригадала: ця яскрава рекламка вже була тут, принаймні, вона навіть думала, що непогно було б колись у цьому буржуйському місці відпочити. — Не знаю… Може, з журналу випала. Знаєте, влітку в глянцеві журнали вкладають такі штуки. Вони ж запаяні в целофан, ось вони і не випадають…

— Хто запаяний у целофан? — перепитав банкір.

— Журнали, — повторила Іра і додала для чогось: — Жіночі журнали. Для жінок.

— У кожному номері — жіноча мрія, — прочитав Муса на обкладинці одного з них, потім жбурнув його на підлогу. — Все ж таки мрія… І як же вна здійснилася?

— Коротше, так: два дні тому по обіді ми зібралися, вийшли з дому і за нами приїхав великий чорний джип, — почала свою оповідь Ірина.

— Карету, значить, подано, — відкоментував Нетудимак.

— Яку карету? Ага, схоже на те, — погодилася Ірина. — Ми сіли…

— І в джипі чоловік сказав вам про гроші?

— Ні, пізніше. Спочатку ми приїхали, потім в номері на нас чекав одяг…

— Ви голі в джипі їхали? — уточнив Муса.

— Кажі ж вам — приїхали ми туди по-простому, а там уже в номері все було. Вечірня сукня, костюм…

— Коротше, карета привезла Попелюшку на бал, — знову втрутився Котовський, в якого ледь-ледь зажевріла підозра: а цей хлопець, чоловік білявки, не такий вже й неправий…

— Схоже на це, — повгодилася Іра.

— І в такій обстановці він сказав вам про гроші?

— Ні, ви що, — Ірина вже захопилася спогадами з дуже недалекого минулого. — Потім ми спустилися вечеряти і познайомилися заодно з двома типами, справжні клоуни. Ну, як Бім і Бом. Один розказав, як вилив під сосну коньяк із пляшки, і виришив за рік перевірити, чи коньяк не пустив коріння, уявляєте? Пішли ми з ними в ліс, Максим копнів заелю і спраді викопав пляшку! Тільки не коньяку французького, як мусило бути, а бренді якогось…

Банкір і людина-орангутанг перезирнулися.

— Замість коньяку в землі виросло бренді? — перепитав Котовський. — І викопували все це два клоуни, Бім і Бом?

— Ні, викопував чоловік, — спокійно сказала Іра. — Клоунам потрібен був незалежний експерт. Тільки вони не те щоб клоуни…, — вона раптом замовкла: хто ці двоє, вони тоді так і не дізналися: — Вони… Саша і Артем…

— Клоуни Бім і Бом, які зовсім не клоуни, а Саша і Артем, полили землю коньяком, а виросло бренді. І то через рік, — підбив підсумок банкір. — Я правильно вас зрозумів?

— Там ще горілка була, — пробелькотіла Ірина, відчуваючи, що її заносить кудись не туди, при тому, що говорить вона чисту правду.

— Ага. Ще пляшка горілки від коньяку виросла, — сказавши це, Муса так само зловив себе на думці: хтось із присутніх таки не дружить із головою.

— Після цього ритуалу чоловік сказав вам про гроші? — банкір уже не посміхася і дивився на молоду жінку, як лікар — на безнадійного пацієнта.

— Ні, — невпевнено промовила Ірина, все ж таки бажаючи довести історію до кінця: — Потім ми танцювали, до нас підійшов Артур Комаровський, той самий, з агентства «Комар», знаєте?

— Чув. Фірма відома, — відповів банкір. — Підійшов — і…?

— І запропонував мені стати моделлю для його нової фотосесії… «Анжеліка і король» називається… Я буду Анжелікою…

— А королем хто? — поцікавився Муса.

— Про короля не знаю… Королевою буде сама Алла Пугачова. Нас навіть познайомили, — тільки тепер до Ірии почало доходити, як усе це виглядає, якщо історію про вечір виконаних бажань переповісти ось так, слово в слово.

— Значить, Алла Пугачова, — повторив Котовський. — Після того, як ви викопували з землі бренді, яке виросло з коньяку, під керівництвом двох клоунів, які не клоуни, вам зробив пропозицію керівник однієї з найвідоміших агенцій Києва. Він познайомив вас із Аллою Пугачовою, вона запросто візьме участь в фотосесії Комаровського разом із вами. Ну, Ірино Григорівно, — тепер його голос був підкреслено лагідним, — що ще відбулося того фантастичного вечора?

— Максим сказав, що знайшов мільйон доларів.

Тепер Іра сама в це не зовсім вірила.

А тим часом на вулиці випадкові перехожі теж не вірили своїм очам.

Бо просто перед ними розгорталася сцена з типового американського бойовика.

З одного боку до будинку підїхав мікроавтобус, із якого швидким ланцюжком вистрибнули бійці міліцейського спецназу в камуфляжі з чорними півмасками на обличчях. Побачивши їх, оперативники в запиленій «шкоді» хотіли вистрибнути назустріч, аби розібратися в ситуації, але двері їхньої машини з обох боків заблокували чоловіки в цивільному, наствивши на пасажирів пістолети. Тим ного не лишалося, як підняти руки.

Одночасно з іншого боку скрипнув гальмами чорний бус із емблемою спецпідрозділу «Беркут» на борту. Бус вивергнув озброєних бійців, які кинулися оточувати будинок з іншого боку, а оперативики з відділу майора Шалиги вже оточували «Жиглі» біля пісочниці, де сиділи Немирович із Данченком.

У цей самий момент на даху будинку з'явилися супергерої в камуфляжі і почали спускати вниз приготовані мотузки, збираючись штурмувати квартиру через вікно і виручати всіх, кого, за попередньою інформацією, тримають там заручниках.

Коли, нарешті, в полі зору один одного з'явилися майор Петро Швидкий і майор Павло Шалига, непорозумінням швидко поклали край: тепер уже це була їхня спільна операція.

А ось у квартирі Бойків непорозуміння лише починалися.

Звелівши Ірині сидіти в спальні, а Мусі — стерегти її і не давати розкривати рота, Котовський повернувся в кімнату, зміряв Максима уважним поглядом, поцікавився:

— Давно це в неї?

— Як почали про кризу говорити, — спокійно пояснив Бойко. — Вона все вам розказала? І про джип, і про клоунів, і про Аллу Пугачову, і про мільйон заодно? Бачу — розказала…

— Отже, всього цього не було, ти хочеш сказати?

— А ви хочете сказати, що таке буває? Причому — в один день? Ви ж розумієте: жінці якогось свята хочеться. Мене тим більше вже скоро другий тиждень як у відпустку за власний рахунок відправили…

— Бачу. По кількості випитого, — промовив банкір і замислено потер підборіддя: — Значить, фантазії, кажеш? Які вона видає за реальність?

— Ну, — зрадів Максим. — Нарешті до вас дійшло! Ще аби мовчала, а то ж язик бабський — помело. Язиката хвеська, інакше не скажеш. Де, кому і що ляпала, що аж до вас дійшло, тепер не простежиш. Розумію, буває таке, мільйон загубили, ви ж люди серйозні…

— Ми дуже серйозні люди, — не дав йому договорити банкір. — Тому підійдемо до справи серйозно. Її бредятину перевіряти не будемо. Ми тебе, Бойко, перевіримо. Є одна людина… Свідок… Вона бачила того, хто приробив нашому мільйону ноги. І дуже добре запам'ятала.

Максим знову напружився.

— Я дам команду, і свідка привезуть сюди, — Котовський дивився полоненому просто в очі. — Якщо він тебе не впізнає, ми підемо звідси. Вибач, моральних збитків не відшкодуємо…

— Та ладно…, — протягнув Бойко.

— Ну. А якщо впізнає…

Не договорив Семен Котовський.

Не встиг.

З веселим брязкотом розлетілося вікно, і через нього до кімнати влетіли троє бійців у камуфляжі. Двоє інших тим самим шляхом увірвалися в спальню, почувся крим Ірини, і в ту саму мить озброєні спецназівці ввалилися до квартири через двері, зносячи їх із петель.

Муса і його людиноподібні не встигають навіть спробувати опиратися — наступної миті вся компанія, включно з Семеном Котовським, лежала на підлозі обличчями донизу, по ним тупцяли важкі спецназівські черевики-берци, руки її крутили й сковували, обеззброюють, кладуть на підлогу обличчям донизу, сковують руки кайданками.

За цим дійством із великим задоволенням споглядали майор Швидкий і майор Шалига.

7

— Значить так, — сказав майор Шалига, подивившись спочатку на Максима Бойка, потім — на Ірину Бойко. — Ваша родина сидить мені глибоко в печінках. Дуже глибоко, глибше, ніж ота Маріїнська впадина чи як її там…

— Маріанська, — виправив Максим.

День, який став найважчим для нього за все не таке вже й довге життя, добігав кінця. Спочатку їх обох завезли в лікарню, аби переконатися, що обоє цілі, не ушкоджені, що синець абсолютно безпечний і підстав для госпіталізації нема. Ірині намагалися вколоти якесь заспокійливе, тільки вона рішуче відмовилася, погодилася тільки котнути кілька таблеток, після чого їх шлях лежав не потрощеної квартири, а в Головне міліцейське управління, де вже потирали руки Швидкий із Шалигою.

Після кількох годин усних пояснень і написання двох письмових питань до потерпілих все одно лишлося більше, ніж відповідей. Та запитувати не поспішали: розвели чоловіка з дружиною по різних кабінетах і ще кільа годин тримали так, аж поки, нарешті, не завели назад до кабінету Шалиги, де вже чекав на обох і Шалений Майор.

— Нехай хоч марсіанська, — зітхнув Шалига. — Суть не в тому. Ось тут ти, Бойко, пишеш: невідомі тобі злочинці увірвалися в квартиру, били тебе, погрожували зґвалтувати дружину в тебе на очах і вимагали один мільйон доларів. У тебе що, є мільйон доларів?

— Ми ж не перший день знайомі, — посміхнувся Бойко. — Ви, товаришу майор, на мене не так давно ціле досьє зібрали. Схожий я на підпільного мільйонера?

— Підпільні мільйонери, Бойко, як раз на мільйонерів і не схожі, — повчально мовив Шалига. — До затриманих у нас вої рахунки. Особливо ось у майора, — він кивнув на Швидкого. — Він давно хоче закрутити їм хоботи. Ось тільки тут одна загогулина. Малесенька, — він показав краєчок свого нігтя. — Зовсім мала. Кілька днів тому в центрі Києва сталося дивне подвійне убивство. Подробиці вам обом ні до чого, але, за оперативною інформацією, в одного з убитих справді була при собі спортивна сумка, а в сумці — один мільйон доларів. Ці ваші мучителі шукали свої гроші, вийшли на тебе. Бойко. А від тебе чекати можна всього, що завгодно. Якби твоя жінка не дала мені маячок, вас би все одно врятували — ось товариш майор би постарався. Але все одно питання про зниклий мільйон лишється відкритим.

Максим подивився на Ірину. Та відвернулася.

— Ви теж хочете грошей? — перепитав Бойко. — Слухайте, здається, це питаня ми закрили з тими бандитами буквально за кілька секунд до вашої появи…

— Не зовсім закрили, — вступив у розмову Шалений Майор.

— Тобто? — Максим здивовано глянув на нього.

— Свідчення затриманих, Семена Котовського і Ростислава Мусафірова на прізвисько Муса, ми порівняли з, гм, сповіддю вашої дружини, — Швидкий виклав на стіл тоненький стосик списаних аркушів. — Виглядає все до досить дивно і не надто переконливо. Чорний джип, вечурня сукня, клоуни, які не клоуни, пророслі в землі пляшки, пропозиція від такої собі агенції «Комар», про яку навіть у нас в міліції чули, Алла Пугачова власною персоною і, нарешті, мільйон доларів. Якого ви, Ірино, в очі не бачили. Чоловік ваш заявляє: це — плід вашої уяви. Правда?

— Не знаю, — почулося у відповідь, але якось дуже тихо.

— Не чую. Ще раз.

— Не знаю, — промовила Ірина, тепер — голосніше.

— А ще раз?

— НЕ ЗНАЮ! НЕ ЗНАЮ! НЕ ЗНАЮ!

Вихлюпнувши з себе всі емоції. Ірина знову замовкла і принишкла.

— Зате, Ірино Григорівно, ми все знаємо. Бо за цей час мої хлопці кожне ваш слово перевірили. Почнемо від самого початку.

Жестом фокусника майор Швидкий витягнув із чемоданчика, який до цього чекав своєї черги на підлозі біля столу, звичайну паперову теку.

— Отже, ви, Ірино, заявляєте, що два дні тому, вісімнадцятого липня, за вами заїхав чорний джип, номурів якого не пам'ятаєте. Водія не розгледіли, з салону вас запросили сідати. Все це відбулся на очах сусідки, яку ви назвали тьотя Поля. Вірно?

Іра кивнула.

Швидкий витягнув з теки перший аркуш.

— Ось протокол допиту Поліни Іванівни Біленко, пенсіонерки, що проживає в цьому ж будинку і в цьому ж під'їзді, тільки двома поверхами нижче. За її словами, в день, про який ідеться, тобто — вісімнадцятого липня, вона погано себе почувала. Прийняла ліки від тиску і взагалі не виходила з дому. Тому ніякого джипа, що нібито заїжджав за подружжям Бойко, з яким вона підтримує добрі стосунки, не бачила. Ось, підписалася власноручно.

Ірина пробігла очима протокол, поклала аркуш назад, промовчала.

— Продовжимо, — Швидкий витяг наступний аркуш. — Ось довідка: в указаному вами заміському елітному готельно-відпочинковому комплексі «Затишок» вісімнадцятого липня жоден із «люксів» не був замовлений та заброньований на прізвище Бойко. Згоден, забронювати номер можна під будь-яким прізвищем. Але фотографії подружжя Бойко, тобто, ваші, Ірино, і вашого чоловіка були пред'явлені для впізнання працівникам «Затишку». Вас ніхто не впізнав.

— Значить, — промовила Ірина сама до себе, — нас там не було…

— Не факт, — вступив у розмову Шалига. — Якщо ваш геніальний чоловік справді знайшов таку суму грошей і вирішив задурити всім голови, аби збити зі сліду, йому нічого не коштувало підкупити сусідку, аби мовчала, і щедро заплатити працівникам «Затишку» за те, щоб вони вас не згадали. Там оберігають приватність грошовитих клієнтів. Але є інші обставини. Давай далі, Петре.

Швидкий витяг наступний аркуш.

— Ідіотський папірець, але іншого в даній ситуації не отримаєш. Тут — протокол, яким засвідчується: мої опери копали під соснами в дворі «Затишку», і жодних пляшок під жодною з них не знайшли. Навіть більше того: жодних слідів того, що там недавно копалися в землі, теж нема. Крім того, що оцих ваших Біма з Бомом звати Саша і Артем, ви, Ірино Григорівно, нічого додати не можете. Поїхали далі? — до купки протоколів додався ще один: — Пана Артура Комаровського в «Затишку» добре знають. Він справді там частий гість. Але вісімнадцятого липня власник агенції «Комар» не міг бути в «Затишку». Його взагалі нема в Україні: вже другий місяць Комаровський за кордоном. Відень, Париж, Варшава, отаке. Як сказали в його агенції, повернеться за тиждень. І тепер — найцікавіше, громадянко Бойко. Про Аллу Пугачову.

Ірина благально подивилася на Максима. Той демонстративно відвернувся, хоча в ці хвилини ненавидів сам себе: з кутиків очей дружини текли сльози.

— Максе…, — пробелькотіла вона. — Ну я ж бачила там Пугачову…

— Де «там»? — холодно відповів Бойко. — В снах чи в паралельній реальності?

Швидкий виклав з теки станній аркуш.

— Цю довідку отримати було найважче. Бо з Москви. Але ось, копія факсу, отриманого півгодини тому: вісімнадцятого липня у співачки Алли Пугачової відбувся концерт у місті Нюрнберг, у Німеччині. Вона там укотре прощається зі сценою. Не було Алли Борисівни ні в Києві, ні в Москві. Її слухали колишні радянські громадяни в Нюрнберзі, в найбільшому концертному залі. Ось так, Ірино Григорівно, — і тут Шалений Майор не витримав, ревнув так, що, здалося, стіни здригнулися, опустивши при цьому кулаки на стіл з усього маху: — Якою хернею доводиться страждати через вашу дурість!

Ірина вже не стримувала сліз. Вона ридала в голос, ховаючи обличчя в долоні. З бойка цього виявилося вже досить: не стримався, погладив дружину по плечу, потім рвучко пригорнув до себе.

— Все, все, — заговорив тихо. — Заспокойся, сонечко, тихо, тихо… Зараз поїдемо додому, будемо порядки наводити…

Шалига та Швидкий перезираються.

— Ні, молоді люди. Це ще не все, — загадково проговорив Шалига.

Не випусаючи дружиу з обіймів, Бойко подивився на офіцерів міліції.

— Тобто — не все?

— А отак! Бо лишилося первірити одну маленьку деталь, — Шалига стежив за Максимовою реакцією. — Ти, Бойко, звичайно клієнт особливий, у цьому я вже не раз переконався. Казанок тебе нормально варить. За великим рахунком, ти міг це все чудово обставити, тим більше — маючи шалені гроші на руках і таке ж саме шалене бажання їх зберегти. Та не врахував тилише одного: знайшов ти ці гроші в такому місці… Там моя людина працює, моя, січеш? Чорта в ступі обдурить, мене не ризикне. Це мій агент. У ментів досить велика агентура, в різних місцях. Ця людина, мій агент, бачила того, хто опинився не в той час і не в тому місці. І готова впізнати цього щасливця… чи нещасливця.

По звершенні цієї тиради настала черга Шалиги робити правицею жести фокусника. Вийшовши з-за столу, він навіть не пройшов — протанцював до дверей, розчахнув їх широко, ледь не вигукнув: «Але-гоп». Стримався, просто запросив:

— Заходь.

До кабінту яксь невпевнено спочатку зазирнув, потім — зайшов бармен на прізвисько Джо Кокер.

Максим ще міцніше притиснув до себе Ірину.

— Пойнятих поки не запрошую. Треба буде — знайдемо, — сказав Шалига. — Ну, впізнаєте один одного? Бачилися? Де, коли, за яких обставин?

Серце Бойка шалено калаталося. В скронях стукало.

Відповідати треба негайно — незнайму людину впізнають, тобто, не впізнають, з першого погляду. Другого не дано.

— Ні, — заявив Максим Бойко.

І тут же всі пристні почули фразу Джо Кокера:

— Ні. Вперше бачу. У барменів професійа пам'ять, я б пригадав, якби…

«Все, — пронеслося в Максимовій голові. — Ось тепер — усе».

День, нарешті, закінчився.

Майор Павло Шалига признався чесно спочатку собі, а потім удома — дружині: Максима Бойка, коли діяти по уму, давно треба ізолювати від суспільства: за систематичне введення в оману правоохоронних органів. І пообіцяв спочатку дружині, потім — сам собі: перетнуться його шлях і шлях Бойка ще раз — придумає, як його посадити, і посадить. Ніхто не врятує.

Майор Петро Швидкий, навпаки, не переймався подружжям Бойків і їхніми стосунками з Шалигою. В нього нині випав щасливий день: Семен Котовський сидить у камері, намагажться пояснити, якого дідька робив у чужій квартирі в компанії бандитів, котрі силою увірвалися в квартиру, прикували хазяїна до батареї, вимагали з нього нереальну суму грошей, перевернули все догори низом і наагалися зґвалтувати дружину хазяїна. Останній пункт подобався Шаленому Майору найбільше: тепер банкіра можна тримати ще й за співучасть у спробі зґвалтування. Поки він відбрикується, Муса дає такі свідчення, що навіть як там лише половина правда, сяде не лише Котовський: як співучасники сядуть його адвокати і ще купа народу. Між іншим, Муса собі волосся на голові рве від того, що так по-дурному попався: повівся на бабські побрехеньки та фантазії. Навіть не стримвся — пожалів Максима: мучається з такої жінкою чоловік…

Ну, а сам мученик…

Додаткові матеріали

Вирізані епізоди, що не ввійшли в фільм

У окремому кабінеті затишного заміського ресторану того вечора знову наливали і випивали.

Привід, який зібрав купу народу довкола наперед замовленого столика, був дещо несподіваним. Пістрявою галасливою компанією традиційно керував високий молодик у окулярах а-ля Джон Леннон, котрий, як ви, мабуть, пам'ятаєте, з легендарним «бітлом» у нього не було нічого спільного.

Максим Бойко вже встиг познайомити його, художнього керівника незалежного театру «Виклик», і весь акторський склад цього колективу з дружиною Іриною, яка сьогодні, як, власне, весь час, відколи закінчилася міліцейсько-бандитська історія з вигаданим мільйоном, поводила себе на диво тихо і спокійно. Правда, з деякими з цих акторів вона була вже знайома. Ось тільки бачила їх у ролях та образах.

Саша і Артем синхронно поцілували їй один праву, інший — ліву руку. Мушкетерської борідки в Саші вже не було, хоча окуляри Артема виявилися не бутафорськими. Правда, той, кого Іра знала, як Артема, насправді був Сашею, і навпаки — Саша за паспортом був Артемом.

— Насправді їх дражнять не Бім і Бом, а Бетмен і Робін, — пояснив Бойко дружині. — Хоча клоунські псевдоніми їм пасували б справді більше.

Той, кого Іра знала як Артура Комаровського, насправді виявився Юрою Хитровим. Добре, що справжній Комаровський — людина не публічна, в телевізорі не часто виринає. Іра визнала це: багато чувши про нього і знаючи його фотосесії, на вулиці б серед інших не впізнала, сто відсотків. Тільки на цьому і виїхали.

Сиділа за столом і Алла Пугачова. При тьмяному світлі, те ще й на відстані, важко розгледіти, що це — тільки дуже схожа і старанно загримована під неї жінка, приятелька Юри Хитрова з київського Театру двійників. Він переконував: коли напівтемно — Філя Кіркоров переплутає. Коли Ірина ввічливо запитала, чи вже таке було, всі дружно засміялися.

І все одно цього вечора колектив «Виклику» зібрався тут знову заради того, аби вшанувати Максима Бойка.

— Так, я попрошу накапати кожному в свою тару! — закликав молодик у круглих окулярах на правах керівника і самопризначеного тамади. — Значить, тепер зробили театральний жест, взяли інструменти в руки і випили ще раз за Макса. Старий, ти навіть не уявляєш собі…

— Слухай, може — ну його? — кволо запитав герой вечора.

— Його — це кого?

— Мене. Я справді нічого особливого не зробив, і взагалі…

— Чувак, ти написав класний сценарій! Не знаю, знаю, кого ти справді хотів розіграти, але за такі гроші, які ти нам поклав, ми готові наступні твої ідеї втілювати в життя безкоштовно… Ну, майже…

Коли всі випили і почали закушувати, Іра, вже трошки розслабившись, пробубоніла:

— Все ж таки з Комаровським і отим контрактом ти вчинив жорстоко… по відношенню до мене…

— Вибач, але попереджати тебе про ці та інші речі я не мав права. Інакше б ти, на відміну від цих хлопців, свою роль не зіграла, як слід. Язик твій, Ірко, все одно ворог твій. Іншого способу захиститися від цього ворога в мене не було. Не хочу казати дурних слів про те, що ось тобі, мовляв, наука, але…

— Ну і мовчи, — насправді Ірина розуміла: ображатися на чоловіка — то святе, але тут ображатися доводиться лише на себе. — Скажи краще, чого це все тобі коштувало.

— Бюджет постановки досить солідний, — Максим почав загинати пальці: — Гонорар тьоті Полі за те, щоб вона вчасно вийшла з дому і побачила джип, а потім — за те, аби вона його ніколи в житті не бачила. Гонорар бармену, том самому Джо Кокеру. Цей найбільше боявся, бо, виявляється, має справу з міліцією. Та потім признався — на них у нього давненько виріс зуб, тому погодився не впізнати мене. У тому «Затишку» пішло найбільше грошей: сам він чогось коштує, та ще й з кожним, хто не повинен нас бачити, індивідуальна розмова під супровід конверту з доларами. Ну і, ясно, гонорар акторам.

Ірина Бойко налила собі соку.

— Значить, ти прорахував усе наперед?

— Я просто підстрахувався. Бо, вибач, уже стикався з руйнівною дією твого язичка, хвесько ти моя золота.

— Я все розумію, Макс…, тихо промовила вона, наче сама до себе. — Ми ще поговоримо про це. Тільки одне скажи, останнє… гроші, отой мільйон, чи що там від нього лишилося… таки справжній? Він є? Де він?

Максим нахилився до Ірини, прошепотів на вухо одними губами:

— А ти нікому не скажеш?

На робочому столі в кабінеті майора Павла Шалиги задзвонив телефон.

Не відриваючись від перегляду своїх паперів, він зняв трубку, підніс її до вуха.

Якійсь час послухав. Потім, насилу стримуючи лють, промовив:

— Білого Чаклуна посадили. Так, посадили. Довічно. За зґвалтування та людожерство. Нема за що.

За півгодини після того, як Шалига поклав трубку, телефон знову ожив.

2006–2009 рр.

Київ

Оглавление

Серія перша Жіноче тіло

  0

  1

  2

  3

  4

  5

  6

  7

  8

Серія друга Американський негр

  0

  1

  2

  3

  4

  5

  6

  7

  8

  9

Серія третя Мільйон у сумці

  0

  1

  2

  3

  4

  5

  6

  7

Додаткові матеріали Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg