Колись село Голоско не було з багатих. Сама природа подбала, щоб людям жилося без меду — густі ліси і кам’янисті пагорби не дозволяли розкинутися колосистим нивам, а тому одразу за селом жовтіли великі клаптики поля, які визволили з каміння. Таких клаптиків було багато, а до найвіддаленіших треба було йти навіть годину.
Один такий наділ мала і бідна вдова, що жила під лісом з малою дочкою. Жінка важко працювала в наймах, а дівчинка поралася в городі та доглядала курей, качок. Надійшла пора, коли треба вже збіжжя збирати. На щастя вродило так буйно, як ніколи. Усе село тішилося з того. Тільки бідній вдові було не до втіхи, бо зненацька розхворілася і мусіла злягти.
— Що ж воно буде з нашим збіжжям? — журилася вдова, дивлячись, як усі в селі радісно збирають врожай і возять до дворів пишні снопи.
— Не бідкайтесь, мамо, — озвалася раптом мала. — Я й сама впораюся.
— Та куди ж тобі такій малій? Ти й серпа ніколи не тримала в руках.
— А от і тримала. Я ж серпом кропиву жала для курей!
— Ет, зрівняла… Скільки там тої кропиви. Ох-ох-ох… Може, хтось із сусідів змилосердиться, то поможе. Але мусять наперед на свому полі закінчити, а потім ще й змолотити, бо погода непевна. Нині парить, а завтра, дивися, і злива хлюпне. Тим часом зерно й висипеться…
— А от я спробую, яка з мене жниця — сказала дівчинка і, взявши серпа та збанок молока з хлібом, подалася в поле.
Зерно вже починало осипатися. Ще день-два і пізно буде жати.
— Не піду звідси, доки всього не вижну, — пообіцяла собі дівчинка і взялася до роботи.
Але малі ручки не звикли до тяжкої праці, а худенька спинка скоро заболіла. Дівчинка час від часу випростовувалася, щоб перепочити. Ось уже й сонце закотилося і почало сутеніти. Уже ані душі в полі не видно. Одна дівчинка — жне, а до кінця ще дуже далеко. Руки втомилися так, що вона й не чує їх, мов задеревіли, а ноги не слухають, підкошуються під нею, і не раз поколола голі колінця об гостру стерню.
— Ніхто мені не поможе, — заплакала вона. — Хіба темная нічка.
А тут саме повз неї проходила Серпнева Ніч — висока темноволоса пані в розкішній синій, мов нічне небо, сукні.
— О, то ти і вночі працюєш? — здивувалася вона. — Багато чого я бачила на цім світі. Бачила, як уночі гуляють чи крадуть, але щоб ниву жали — такого я не бачила. Та ще хто жне — отаке мацьопство?
Комментарии к книге «Легенди Львова», Юрій Винничук
Всего 0 комментариев