«Дафніс і Хлоя»

Лонг.

Дафніс і Хлоя

Полюючи на о. Лесбосі1, у гаю німф я побачив картину, гарнішої од якої мені не доводилось оглядати. На ній, оцій картині було зображено любовну повість. Чудовий гай: багато в ньому дерев, квітів, вологи. Джерело щедро живить вологою і квіти, і дерева. Та над усе ця картина приваблювала очі мистецьким виконанням, а ще вражала доля закоханих. Про неї знали скрізь в околиці, і багато чужинців приходило сюди: одні помолитись німфам, інші — оглянути картину, на якій було намальовано жінок, що родять дітей; інші ж у пелюшки їх сповивають; далі немовлята — між отарою овець, які їх годують; пастухи знаходять цих дітей, потім молода пара, обнявшись, присягається у вірності; зображено напад морських піратів і вторгнення ворогів. Бачив я ще й інші речі, також любовні, які викликали в мене подив і бажання з’явити їх у повісті. Я знайшов людину, яка пояснила зміст картини, і тоді написав чотири книжки, присвятивши їх Ероту2, німфам3 і Панові4. Вони, ці книжки, для людей — милий набуток, який лікуватиме їхні хвороби, у журбі стануть втіхою, у коханні — солодким спомином і повчанням для тих, хто не мав любові. Ніхто ж не втік і не втече від Ерота, поки існує краса та дивляться очі, а нам нехай бог дасть розум здоровий, щоб описати цю любовну історію інших людей.

КНИГА І

На Лесбосі є місто Мітилена, велике й прекрасне, покраяне каналами, у які котить свої води море, воно прикрашене мостами з тесаного білого каменю; можна подумати, що бачиш перед собою не місто, а острів. Від того міста, Мітилени, на відстані близько двохсот стадіїв5 простягались поля багатої людини — чудовий маєток: гори, повні дичини, пшениценосні ниви, пагорби, укриті виноградом, пасовиська для худоби, а море хвилями набігало на дрібненький пісок широкого берега.

Саме на цьому полі один із козопасів, на ім'я Ламон, пасучи стадо, знайшов дитя, яке годувала коза. Тут був дрімучий ліс, і кущі терня, переплетені плющем, і м'яка трава, на якій це дитя лежало. Сюди часто прибігала коза, залишаючи своє козенятко. Надовго зникала, бо затримувалася тут при дитині. Ламон не раз спостерігав походеньки кози, бо школа йому стало залишеного козеняти, і ось якось, саме опівдні, йдучи слідами кози, побачив, як вона обережно розставила ноги над дитям, щоб не пошкодити його ратицями, а дитя, начебто з материнських персів, ссало молоко. Пастух, очевидно, цим був уражений і, підійшовши близько, знайшов величенького й гарного хлопчика в пелюшках, значно кращих, ніж це буває у підкидьків, а саме: пурпурний плащик, на ньому золота брошка й маленький меч із ручкою із слонової кістки.

Спочатку пастух хотів узяти тільки розпізнавальні речі, зовсім не турбуючись про дитину, але тут йому стало соромно від того, що коза людяніша за нього, почекав до ночі й приніс своїй жінці Мірталі оце все: і розпізнавальні речі, і хлопчика, і навіть козу привів. Коли ж жінка здивовано запитала, чи й кози народжують дітей, він їй усе розповів: як знайшов дитину, як коза її годувала, як йому стало соромно залишати хлопчика на погибель. З Ламоном Міртала погодилась, і вони визнали дитя за своє, усе, що було при ньому, заховали й віддали його козі, щоб годувала; а щоб ім'я хлопчика було подібним до пастуших, вирішили назвати його Дафнісом.

Згодом, через два роки, пастух на ім'я Дріас, пасучи стадо на сусідніх полях, натрапив на подібну знахідку й подібне побачив. Тут, у великій скелі був грот німф, усередині просторий, а ззовні округлий. У ньому стояли вирізьблені з каменю статуї німф, ноги їхні — босі, а руки аж до плечей голі, розпущене волосся спадало на плечі, на талії — пояски, усмішка в очах — так виглядало, ніби вони танцювали. Вхід до гроту був посередині великої скелі. Із джерела спадала струмочком вода, тому перед гротом зеленів привабливий лужок, на якому росла ніжна травичка, щедро зрошувана вологою. Тут-таки лежали дійниці та флейти, сирінги6 й сопілки — жертовні дарунки старших пастухів.

Саме до цього храму німф часто забігала вівця, що недавно народила ягнятко, отож не раз у Дріаса виникала думка: вівця, мабуть, пропала. Тому він, щоб її блудячу покарати й навернути до порядку, зробив петлю із зеленої гілки й поставив біля скелі — хотів там вівцю зловити. Дріас, прийшовши сюди, побачив дивовижу: вівця, як людина, давала своє вим'я, повне молока, дитині, а дитина спокійно, без плачу, шукала той чи інший сосок чистим і радісним ротиком, а коли вона досита напилася, вівця облизала язиком її личко. То була дівчинка. Біля неї лежали пелюшки та розпізнавальні речі: вигаптована золотом пов'язка, золотисті сандалії, золоті браслети.

Дріас узяв цю знахідку як щось божественне і, навчившись від вівці бути милосердним та любити дитину, підняв її на руки, поклав розпізнавальні речі до торбини й почав молитися німфам, аби щасливо виховати дитя, яке шукало їхньої опіки. Коли ж настала пора гнати отару додому з пасовиська, повернувся до своєї господи й розповів дружині все, що він бачив, показав знахідку й прохав, щоб вона цю дівчинку вважала своєю дочкою та годувала як свою власну. Напа, — так звалася його дружина, — стала матір'ю дівчинці й полюбила її, начебто побоювалася, щоби вівця не подужала її своєю любов'ю, а щоб вірили їй, Напі, назвала дівчинку пастушим ім'ям Хлоя7. Росли ці дітки дуже скоро, а врода їхня була набагато більша, ніж буває це в сільських дітей. А коли хлопчикові виповнилося п'ятнадцять років, дівчинка була на два роки молодша, то в ту ж таки ніч Дріас і Ламон побачили сон. А приснилося їм, що німфи з гроту, де було джерело й де Дріас знайшов дівчинку, віддавали Дафніса та Хлою якомусь прекрасному й лукавому хлопчакові, у якого були крильця вище рамен і, крім того, маленький лук зі стрілами. Цей хлопчик торкнувся обох молодят однією і тією ж стрілою та повелів, щоб відтоді разом пасли отару: він — кози, а вона — вівці.

Дріас і Ламон, побачивши такий сон, зажурилися, адже ж їхні діти мали бути пастухами кіз і овець, хоч розпізнавальні речі віщували їм кращу долю. Тому малим давали ліпшу їжу, навчали грамоти й усього, що на селі вважалося гарним; гадали, що діти мають слухатися богів, прозірливість яких їх урятувала. Дріас і Ламон розповіли один одному свій сон, принесли офіру крилатому хлопчакові з гроту німф, імені якого назвати не могли. Після того послали їх доглядати отари, навчивши перед тим усього: як треба пасти до полудня, як удень, коли докучає спека, коли гнати до водопою, а коли — до кошари, яких тварин підганяти посохом, а яких — тільки голосом. Діти раділи, що їх наділили великою владою, й полюбили своїх кіз та овець сильніше, ніж це, звичайно, водиться у пастухів: дівчина ж бо завдячувала своїм порятунком вівці, а хлопець пам'ятав, що його, підкидька, вигодувала коза.

Настав початок весни, позацвітали всюди квіти: у лісах, на лугах, на пагорбах. Уже чулося дзижчання бджіл і щебетання співучих птахів, радісно пострибувала молода худібка. Ягнята бігали на пагорбах, на луках дзижчали бджоли, у гущавині співали пташки. Саме в цю чудову весняну пору молоді та повні сили діти наслідували все, що бачили й чули. Слухаючи, як співають пташки, самі співали, бачачи ягнят, що гуляли, самі підскакували; наслідуючи бджіл, збирали квіти, чіпляли собі на груди або ж плели віночки та відносили їх німфам.

Усе вони робили разом, бо ж пасли свої стада близько одне від одного. Часто Дафніс збирав докупи овець, що розбрелися далеко, часто Хлоя зганяла кізок зі скель, які не боялися залізти так високо, іноді одне з них пильнувало отару овець та стадо кіз, коли інше бавилося, а всі їхні ігри були пастуші й дитячі. Вона збирала стебла очерету та плела з них пастки для цвіркунів і, зайнята такою працею, забувала про овець. Він же вирізував ніжні очеретини й, проколовши в колінцях, з'єднував їх м'яким воском та вигравав на них аж до ночі. Часом Дафніс і Хлоя ділилися молоком, вином. їжа, яку приносили з дому, була їхньою спільною власністю. Скоріше можна було побачити овець, що відокремились від кіз, ніж Дафніса без Хлої.

Коли вони так забавлялись, Ерот придумав для них нову турботу: вовчиця, яка годувала вовченят, не раз забирала чужих овець із близьких полів, бо ж багато потребувала їжі, щоб вигодувати своїх дітей. Тоді вночі збіглися селяни й викопали ями, на сажень завширшки та на чотири завглибшки. Землю рознесли далеко й розсипали навкруги. Зверху над ямами поклали сухе довге паліччя і присипали трохи землею, яка залишилась. Місце було таким, як і раніше, отож навіть заєць, коли по ньому пробігатиме, не поломить паліччя, що було крихкіше од соломи, і переконається, що тут якась хитра видумка. Хоч вони викопали багато таких ям і на горах, і в долинах, проте не пощастило їм зловити вовчицю, яка відчувала, де ті пастки зроблено. Тому чимало кіз і овець пропало, завалившись у ями, та й Дафніс ледве не загинув у такій копанці.

Якось два завзятих цапи зчепилися в бійці. Раптом від сильнішого удару в одного відламався ріг, і він, підскочивши від болю, кинувся втікати, а переможець помчав за ним, не даючи йому спокою. Жаль стало Дафнісу, коли побачив зламаний ріг та рану в цапа, отож, схопивши палицю та пастушу ґирлиґу, побіг за напасником. Коли один утікав, а другий, розгнівавшись, гнався за ним, не мали вони часу дивитися під ноги, й обидва попадали в яму: перший цап, а за ним Дафніс. Саме це й урятувало Дафніса, бо він, падаючи, гепнув на цапа. Гірко заплакав у ямі, чекаючи, щоби хтось його витягнув звідти. Хлоя ж, побачивши таке лихо, підбігла до копанки й, переконавшись, що Дафніс живий, почала кликати волопаса із сусідніх полів, а той, прибігши, шукав довгого шнура, щоб витягнути Дафніса з ями, але не знайшов. Тоді Хлоя розв'язала свій пояс і подала волопасу; вони обоє, ставши над ямою, потягли Дафніса, а він, тримаючись руками за пояса, піднімався вгору. За ним витягли нещасного цапа, що поранив собі обидва роги: ось яка кара зустріла його за напасництво. Тут-таки, вдячні, віддали цапа волопасу, щоб приніс його в жертву за порятунок, а між собою домовилися, що вдома, коли б хтось помітив утрату, скажуть, що цапа загризли вовки. Самі ж, повернувшись, розглядали своїх овець і кіз, а коли побачили, що й кози, і вівці пасуться спокійно, посідали на дубовій колоді й почали роздивлятися, чи Дафніс часом, падаючи, не поранив собі якоїсь частини тіла, але не знайшли ні рани, ні слідів крові, тільки волосся та й усе тіло було в болоті та пилюці. Хлопець вирішив помитися, перш ніж Ламон і Міртала довідаються про нещасний випадок.

Дафніс і Хлоя пішли разом до гроту німф. Тут хлопець зняв хітон і пастушу торбину й дав їх Хлої, а сам, ставши у воді джерела, вимив волосся й тіло. У нього було буйне чорняве волосся, а тіло так засмагло на сонці, що, здавалося, тінь від волосся падала на нього. Хлоя дивилася на Дафніса, і він здавався їй прекрасним, а що раніше не бачила його таким, подумала, що купіль йому принесла красу. Коли ж дівчина змивала бруд із його плечей, відчула ніжність його шкіри й тут-таки непомітно торкалася своєї, щоб випробувати, чи її тіло делікатніше. По тому — а вже наближався вечір — вони погнали стада додому, і Хлоя нічого так не бажала, як знову глянути на Дафніса, коли він купається.

Наступного дня уже на пасовиську Дафніс, присівши під улюбленим дубом, грав на сирінзі, стежачи водночас за козами, які полягали й начебто слухали його пісні. Хлоя ж присіла біля нього й поглядала на своїх овець, але частіше кидала очима на Дафніса. І знову, коли він грав на сирінзі, здався їй прегарним, і цю красу вона приписала музиці. Отож, коли хлопець закінчив грати, вона взяла сирінгу — з'явилась у неї думка, що, може, і вона стане гак само гарною. Опісля дівчина намовила його, щоб він ще раз скупався, і вона, коли він мився, торкалася до нього, а відійшовши, вихваляла його красу, — ця похвала стала початком кохання. Вона не розуміла, що з нею діється, адже була ще молоденька дівчинка, яка виросла на селі й не чула навіть такого ймення, як Ерот. Туга тривожила її душу: вона не могла стримати сліз і часто говорила про Дафніса. Немилою стала для неї їжа, по ночах не спала, не турбувалась про череду, сміялася або ж плакала, засне й тут-таки зривається зі сну. Личко її то блідло, то вкривалося рум'янцем. Навіть корова не поводиться так, коли її кусають ґедзі. А якось була вона сама й тоді з її вуст вирвалися такі слова: «Ось я хворію, але не знаю, що це хвороба. Відчуваю біль, а рани не бачу. Сумно мені, хоч жодна овечка моя не пропала. Пломінь пече мене, хоч сиджу в густій тіні. Скільки мене колючок кололо, а я не плакала. Скільки бджоли жалили мене, я це переносила, а це, що мучить зараз моє серце, жорстокіше від усього. Дафніс прекрасний, та й квіти чудові, мило виграє його сирінга, та й соловейки чарівно співають, але ні до чого все це. О, хай би я стала його сирінгою, щоб він віддавав мені своє дихання! Хай би я стала кізкою, аби мене пас! О недобра водо! Ти тільки Дафніса зробила гарним, а я дарма купалася. Кінець приходить мені, милі німфи, і ви вже не врятуєте дівчини, що виросла біля вас. Хто вам принесе віночки, коли мене не стане? Хто годуватиме нещасних ягнят? Хто піклуватися буде моїм цвіркуном невгамовним? Його я ледве зловила, щоб він приспівував мені до сну поблизу гроту, а зараз не можу заснути через Дафніса — ні до чого мені його цвірінькання!»

Отакі її страждання, така була її мова, і в тім шукала вона слова «Ерот». Однак Доркон-волопас, який витяг Дафніса та цапа з ями, юнак із пушком на бороді, який уже знав імення та справи Еротові, раптом від першого дня закохався у Хлою. А коли пломінь кохання з кожним днем сильніше розпалювався в його душі, він, нехтуючи Дафнісом як хлопчиком, постановив досягти своєї мети або подарунками, або ж силою. Зараз приніс Дафнісу та Хлої перші подарунки: йому пастушу сирінгу з дев'яти очеретин, з'єднаних міддю замість воску, а їй шкуру з оленятка, розмальовану в такі барви, як у вакханок8. Відтоді Доркон вважався Дафнісовим другом, проте щонайменше турбувався про нього, а Хлої щодня приносив свіжий сир, віночок із квітів, а то й гарненьке яблуко. Якось приніс їй молоде телятко, золоченого кубка й молоденьких гірських пташенят. Вона ж ще не відала любовних хитрощів і радо приймала подарунки, а ще більше раділа від того, що мала чим обдаровувати Дафніса, який також уже пізнав справи Еротові, і тут між ним і Дорконом виникла суперечка, хто з них кращий. Суддею мала стати Хлоя, а нагородою переможцю — поцілунок Хлоїн. Перший промовив Доркон:

«Я, дівчино, більший від Дафніса, я — волопас, а він пасе тільки кіз; я настільки сильніший від нього, наскільки воли сильніші кіз. Я білий, наче молоко, та золотоволосий, як улітку поле перед жнивами, мене вигодувала мати, а не дикий звір. Дафніс же малий і без зарості, як жінка, і чорний, ніби вовк. Він пасе кіз і від них має запах страшний. Він такий бідний, що не може прогодувати навіть собаки. Ходить чутка, що коза годувала його своїм молоком, отож він зовсім не відрізняється від козенят». Таке й подібне до того говорив Доркон.

На те Дафніс відповів йому: «Мене коза вигодувала, як колись і Зевса9. Пасу я кіз, і вони ростуть більші, ніж твої корови. Я зовсім не пахну погано, як і Пан, що також є цапом. У мене вдосталь сиру, печеного хліба, білого вина, а це і є майно багатих селян. Я гладенький на обличчі, як Діоніс10, а темний, як гіацинт. Сильніший же Діоніс від сатирів11, а гіацинт від білих лілей. А ти, Дорконе, рудий, як лис, і бородатий, як цап, і білий, як міщанка. Коли захочеш когось поцілувати, то мене поцілуєш в уста, а його в щетину бороди. Пам'ятай, дівчино, що тебе вигодувала овечка, але ти прекрасна».

Хлоя не могла стриматися: раділа від похвали й, давно прагнучи поцілувати Дафніса, підскочила до нього й поцілувала, хоч невміло, просто, проте змогла розпалити в його душі пломінь кохання, Доркон ІЗ болем у серці відійшов від них і шукав іншого шляху до любові. Л Дафніс, начебто Хлоя не поцілувала, а вкусила, раптом спохмурнів і зітхав без упину, його серце сильно билося в грудях, дивитися прагнув тільки на Хлою, а, споглядаючи, обливався рум'янцем. Тоді вперше з подивом помітив, що волосся її русяве, що очі в неї великі, голубі, щоки біліші, ніж козяче молоко; начебто вперше розкрилися його очі, а до того був сліпий. Тож не брав із собою їжі, хіба тільки трошки покуштувати; не пив, хіба тільки скроплював уста з необхідності; став мовчазний, хоч до того був балакливий та невгомонний, мов цвіркун; зараз сидів нерухомо, хоч був непосидющий, як кози. Тепер не дбав про своє стадо, залишив сирінгу, лице його стало блідіше, ніж трава влітку. Розмовляти міг лише з однією Хлоєю, а коли залишався без неї, то говорив сам собі:

«Що наробив мені поцілунок Хлої? Вуста в неї ніжніші, ніж пелюстки троянди, солодші від меду, поцілунок мучить сильніше, ніж бджолине жало. Часто я цілував козенят, часто — молоденьких ягнят і телятко оте від Доркона, але цей поцілунок інший. Дух у грудях запирає, серце б'ється, наче хоче вискочити, душа завмирає, а я знову хочу цілувати. О нещасна перемого! О дивна хворобо, імення якої мені невідоме. Чи, може, Хлоя випила якусь отруту перед поцілунком? Тож чому не померла? Ось солов'ї виспівують, а моя сирінга мовчить. Ось козенята стрибають, а я сиджу. А як цвітуть квіти! Я ж не в силі плести віночків! Уже розцвіли фіалки та гіацинти, а Дафніс в'яне. Чи ж Доркон здаватиметься вродливішим від мене?»

Такі муки терпів прекрасний Дафніс і таке говорив, скуштувавши вперше і слів, і дій Еротових. А Доркон-волопас, закоханий у Хлою, підстерігши Дріаса, коли той садив виноградну лозу, приніс йому декілька пишних сирів і подарував, наче був йому давнім приятелем ще відтоді, коли сам пас отару. З такого почав свою мову й між іншим — кинув кілька слів і про Хлоїне заміжжя. Якби взяв її за жінку, то дав би, — так обіцяв, — багато подарунків: пару волів до плуга, чотири рої бджіл, п'ятдесят молодих яблуньок, шкіру бика на взуття, телятко-річняк, що вже не потребує молока; отож Дріас, заворожений подарунками, ледве не погодився на одруження. Однак, розміркувавши, що дівчина достойна кращого жениха, і, побоявшись, щоб не впасти в щось непоправне, коли про це стане відомо, не погодився на весілля, просив вибачити й відмовився від подарунків.

Отак удруге підвела Доркона надія, та позбувся він дарма добреньких сирів, тоді задумав силою здобути Хлою, коли буде вона сама. Він, підстерігши, що молодята щодня женуть стадо до водопою позмінно, то Дафніс, а то Хлоя, задумав хитрість, гідну пастуха. Узявши велику вовчу шкуру, — саме з того вовка, якого вбив колись бик, захищаючи корів, — натягнув її на себе від ніг до плечей, передні лапи на руки, а задні — на ноги аж до п'ят, а вовчою пащею прикрив голову, як гопліт шоломом. Потім, визвірившись якнайстрашніше, заховався біля джерела, з якого вівці та кози пили воду після паші. Джерело було в долинці, навкруги позаростало аканфом, ожиною, невисоким ялівцем і терням: там легко міг зробити засідку навіть справжній вовк. Затаївшись там, Доркон чекав години водопою і мав великі надії налякати Хлою своїм виглядом та схопити її у свої лаписька.

Небагато минуло часу, і Хлоя пригнала стада до джерела, залишивши Дафніса, який рвав зелене листя, щоб догодувати цапів після пасовиська. За козами та вівцями бігли собаки, як сторожа, і носами винюхували навкруги, тож нюхом викрили Доркона, коли він ворухнувся, щоб напасти на дівчину, і кинулися на нього, як на вовка, голосно гавкаючи. Вони кусали за шкіру, оточивши його, аж поки волопас не піднявся зі страху. Соромно стало йому, і заліг він тихенько в гущавині, поки шкура була йому захистом, адже побоювався, що його впізнають. Коли Хлоя, перелякана ще відтоді, коли вперше глянула на нього, почала кликати Дафніса на допомогу, а собаки, стягнувши з Доркона шкуру, кусали тіло, то він, гірко заплакавши, попросив допомоги у Хлої та Дафніса, що прибіг сюди. Обидва заспокоїли собак звичними для них словами, а покусаного на плечах і стегнах Доркона відвели до джерела, обмили рани там, де були сліди зубів, і помастили свіжим ликом в'яза, пожувавши його перед тим. А тому що не знали підступних любовних вибриків, вважали таку витівку Доркона з вовчою шкурою пастушим жартом і зовсім не гнівалися на нього, а навпаки — потішали, провівши трохи, а тоді відпустили його додому.

Доркон, що уникнув небезпеки й урятувався не з вовчої, як кажуть, а з собачої пащі, лікував свої рани, а Дафніс і Хлоя мали аж до ночі великий клопіт, щоб позбирати кіз та овець, бо ж, перелякані вовчою шкурою і збентежені гавканням собак, одні позалазили на скелі, а інші погналися аж до моря. І хоч їх привчили слухатися голосу та гри сирінги, йти на їхній поклик, збиратися на плескання руками, вони тоді все забули зі страху. Тож шукали їх по слідах, як зайців, і врешті-решт позаганяли до кошар. Тієї ночі Дафніс і Хлоя спали глибоким сном, бо втома була для них ліками від любовних страждань. Коли ж настав день, знову відчули такий самий біль. Коли бачилися, раділи, розставалися — сумували, страждали, чогось бажали, але не знали, чого хочуть. Знали лише одно: його погубив поцілунок, а її — купання.

Пломінь їхнього кохання підсилювала сама пора року. Наближався кінець весни, починалося літо: усе розцвіло, на деревах — плодів без ліку, на нивах — хліба, приємно цвіркотіли цикади, долинав солодкий аромат запашних фруктів і радісне мекання кіз та овець. Здавалося, співають ріки, пливучи спокійно, подув вітрів виграє на соснових гілках, від любовної туги опадають на землю яблука, і сонце, любитель краси, роздягає усіх.

Зачарований усім тим Дафніс ішов до ріки: тут він або купався, або ловив рибу, що виблискувала у воді, та багато пив, немовби хотів згасити вогонь у грудях. Хлоя ж після доїння кіз та овець мала багато роботи, щоб поставити молоко, аби зсілося, бо ж їй докучали страшні мухи й кусали, коли їх відганяла. По тому вмивала личко, увінчувала голову сосновим віночком, накидала на себе оленячий кожушок, наливала в горщечки вина й молока, аби мати що пити з Дафнісом.

Опівдні очі їхні захоплювалися новим видовищем: дівчина, дивлячись на голого Дафніса, була зачарована його красою й журилася, що не може знайти в нього жодної вади. Дафніс, побачивши її в оленячому кожушку та в сосновім віночку, коли подавала йому горщечки, подумав, що уздрів якусь німфу з гроту. Знімав цей віночок із її голівки, цілував і увінчував свою голову, а вона, коли він голий купався, одягалася в його одяг, поцілувавши перед тим. Іноді одне на одного кидали яблука, розплітали та прикрашували взаємно собі волосся. (їй його волосся здавалося чорним, як мирта, а йому її личко було подібне до яблука, бо ж було біло-рожеве. Він навчав її грати на сирінзі, і тільки починала дути, забирав у неї сирінгу й сам водив устами по очеретинах. Коли здавалося йому, що вона помилялася, то він, виправляючи її помилки, пристрасно цілував Хлою через сирінгу.

Одного разу вдень Дафніс вигравав на сирінзі, а стада спокійно відпочивали в тіні. Хлоя ж раптом задрімала. Він, спостерігши це та відклавши сирінгу, оглядав її усю ненаситним зором, не боячись зовсім, і водночас тихесенько шептав: «Які-то очі сплять! Як пахнуть ці устонька! Так не пахнуть ні яблука, ні кущики троянд. Та боюся цілувати. Поцілунок гризе серце та, як молодий медовий напій, зводить з глузду Стримаюся з поцілунком, щоб не розбудити її. О цвіркотливі цикади! Своїм цвіркотінням не даєте їй спати. Та й у цапів, що б'ються, тріщать роги. О вовки, боязливіші від лисиць, чому ж не схопите їх!»

Коли так він говорив, цикада, утікаючи від ластівки, яка хотіла її зловити, упала на груди Хлої під одяг. Ластівка, переслідуючи цикаду, не змогла її знайти, але, пролітаючи близько, торкнулася крилом личка дівчини, а вона, не знаючи, що сталося, закричала голосно й пробудилася зі сну, але тут-таки, спостерігши ластівку, яка літала близенько, й Дафніса, що сміявся з її переляку, забула свій страх і протирала очі, що злипалися ще зі сну. І цикада затріскотіла з пазухи, начебто той, хто шукає захисту, хоче подякувати за порятунок. Тоді Хлоя знову голосно зойкнула, а Дафніс, засміявшись, не згубив нагоди й, всунувши руку між перса, витягнув гарну цикаду, яка навіть у його руці не замовкла. Хлоя ж, уздрівши цикаду, узяла її в руки й, поцілувавши, назад пустила, так само цвіркотливу, у пазуху.

Іншим разом лісова горлиця принесла їм утіху своєю піснею. А коли Хлоя захотіла знати, що вона виспівує, то Дафніс, повчаючи, розповів їй усім відому казку: «Була собі, дівчинко, така, як ти, прекрасна дівчина, яка пасла стадо корів у лісі. Була вона співуча, і корови раділи з її пісень, так що не було потреби підганяти їх ні пастушим посохом, ні батогом. Бувало, сяде під сосною, увінчана сосновою гілочкою, та й оспівує Пана й Пітис12, а корови, почувши її голос, зупинялися. Недалеко від неї хлопець пас корови, сам гарний і співучий, як ця дівчина. Він співав, викликаючи її на змагання, а голос у нього був сильніший, ніж у дорослого, і приємніший, ніж у хлопчини. Тож вісім найкращих корів принадив своїм співом. Сумно стало дівчині, бо втратила частину свого стада й зазнала поразки у співі. Тому вона попросила богів, щоб її перетворили у пташку раніше, ніж повернеться додому. Боги послухали й зробили її пташкою, що, як ця дівчина, живе в горах і співає. Та ще й сьогодні виспівує, сповіщаючи нещастя, адже ж шукає своїх корів, що розбрелися».

Такі радощі принесло їм літо. Восени, коли дозрів виноград, тірійські пірати13 припливли на маленькому судні, щоб не прийняли їх за чужинців, прибули до цих полів, вийшли на сушу в панцирах та з мечами, знищили країну й забрали все, що потрапило до рук: пахуче вино, чимало пшениці, вощину з медом, кілька биків із череди Доркона. Захопили також Дафніса, що сумний блукав понад морем, бо Хлоя, як дівчина, пізніше виганяла на пасовисько вівці Дріаса зі страху перед зарозумілими пастухами. Коли пірати побачили такого рослявого та вродливого хлопця, кращого за все, що вони взяли на полях, більше не турбувалися ні про кіз, ні про овець, ні про інші поля, а забрали Дафніса на судно: він почав плакати, не знаючи, що робити, та кликав голосно Хлою. Пірати ж, відв'язавши канати й взявши до рук весла, відплили в море. Хлоя саме тоді виганяла отару й несла Дафнісу, як дарунок, нову сирінгу. Побачивши, що його кози розбрелися, і, почувши голос Дафніса, який кликав її щораз голосніше, залишила овець, кинула сирінгу та й побігла до Доркона просити допомоги.

Доркон лежав, тяжко побитий піратами, ледве дихав, увесь у крові. Коли побачив Хлою, у серці знову зажевріла маленька іскринка давнього кохання, і він промовив: «Хлоє, я скоро помру. Мене побили безбожні пірати, як вола, коли я захищав своїх корів. Порятуй себе й Дафніса, помстися за мене та знищ їх. Я привчив своїх корів, щоб вони йшли на голос сирінги й ловили її звуки, якщо пасуться навіть далеко. Іди, візьми сирінгу й заграй ту пісню, яку колись Дафніс навчився від мене, а ти від нього. Про все інше потурбується моя сирінга й корови, що залишилися. Дарую тобі цю сирінгу, на якій я не раз перемагав у змаганнях і волопасів, і козопасів. За це поцілуй мене ще живого, а як помру, заплач. Коли ж побачиш, що хтось інший пасе мою череду, згадай про мене».

Доркон, мовивши такі слова й поцілувавши дівчину востаннє, віддав душу разом із поцілунком і з тими словами. Хлоя, узявши сирінгу, приклала до вуст і заграла так голосно, як тільки могла. Корови на судні, почувши й пізнавши пісню, замукали й скочили в море. Від раптових стрибків судно нахилилося на один бік, і від падіння корів вода в морі розгойдалася, і судно від бурхливих хвиль затонуло. Хто був на судні, стрибнув у море, хоч не в усіх була надія на порятунок. Пірати були обтяжені мечами, одягнені в панцирі, покриті лускою, а їхні кнеміди14 досягали до середини гомілок, Дафніс же був босий, як пас на пасовиську худобу, напівголий, адже стояла тоді спекотна пора. Саме їх, піратів, зброя швидко потягла у глибінь. Дафніс легко скинув свій одяг, бо плавав він погано — досі доводилося плавати тільки в річках. А тут необхідність підказала, що йому робити, поплив поміж корів і, схопившись за роги двох із них руками, поплив спокійно й без труднощів, начебто їхав на возі (корова плаває так, як жодна людина, поступається тільки водяним птахам і рибам. Корова не може загинути у воді, поки не промокнуть ратиці й не повідпадають. Про це свідчать аж до сьогодні численні місця у морі, названі «воловими переправами»)..

Отак урятувався Дафніс, уникаючи всупереч надії двох небезпек: розбою і загибелі судна. Вийшовши з води, знайшов на березі Хлою, яка й сміялася, і плакала. Він пригорнув її до грудей і запитав, чому грала на сирінзі. Вона все йому розповіла: і про втечу до Доркона, і про навчання худоби, і як велів їй грати Доркон, і що він помер, тільки соромилася сказати про поцілунок. Вони вирішили віддати шану Дорконові й разом із близькими побажали його поховати. Насипали нещасному добродієві могилу, насадили біля неї плодоносних дерев і повісили на їхніх гілках перші здобутки своєї праці: для жертвоприношення принесли молока, видушили з винограду сік і поламали чимало сирінг. Почулося тужливе мукання худоби, яка бігала сюди-туди, налякавшись. Козопаси та вівчарі говорили, що це був плач худоби за мертвим волопасом.

Після Дорконового похорону Хлоя, завівши Дафніса до гроту німф, обмила його15 і саме тоді вперше у присутності

Дафніса помила своє біле, блискуче й гарне тіло, отож після купелі воно не могло не стати принадніше.

Потім, назбиравши квітів, які росли на ту пору, увінчали статуї німф, а сирінгу Доркона, як офіру, повісили на скелі. По тому пішли поглянути на кіз та овець. Тварини лежали, не паслися, навіть не мекали, але, вважаю, сумували — не було біля них Дафніса та Хлої. Коли ж Дафніс і Хлоя з'явилися і, як звичайно, крикнули та заграли на сирінзі, то вівці зараз же піднялися й почали пастися, а кози стали стрибати та брикатися, мовби раділи, що врятувався їхній милий пастух. Та не радів Дафніс: він побачив Хлою голою й уперше пізнав її сховану красу. Тож щось мучило його серце, немовби з'їв отруту; часто зітхав, ніби хтось гнався за ним; знову дихання у нього зупиняється, начебто втомився недавнім бігом. Йому здалася ота купіль страшніша за море, у нього ще трималася думка, що душа його серед піратів, він же молодий, простодушний і зовсім не знає розбійницького мистецтва Ерота.

КНИГА II

Уже осінь розцвіла в повній своїй красі, надходив час збирання винограду, тож на полях працювали всі. Один рихтував чавильні преси, інший чистив бочки, ще інший плів кошики. Одному потрібен був ніж для обрізування винограду, інший знаходив каменя, щоб чавити сік із винограду, а ще інший шукав сухих гілляк, без кори, на смолоскипи, щоб уночі при світлі можна було носити виноградний сік із поля додому. Також Дафніс і Хлоя перестали турбуватися про овець і кіз і подавали одне одному допомогу, як уміли. Він носив у кошиках виноградні грона, чавив їх у чавильних пресах і зливав сік у бочки. Хлоя готувала їжу робітникам, давала їм пити старіше вино й збирала грона з нижчих виноградних кущів. На Лесбосі взагалі виноградні кущі низькі, угору не ростуть і не пнуться по деревах, а спускають донизу гілки і в'ються, наче плющ; навіть дитина могла б дістати грона, якби її руки не були зв'язані пелюшками.

На святі Діоніса в день народження вина, як звичайно буває, жінки з сусідніх сіл, запрошені на допомогу, скоса поглядали на Дафніса та вихваляли його, заявляючи, що він вродою подібний до Діоніса, а сміливіші навіть цілували, тягли до себе — це засмучувало Хлою. Хлопці ж при чавильних пресах кидали Хлої розмаїті слова, стрибали біля неї, немов сатири біля вакханки, і кожен радо хотів би стати овечкою, яку б вона пасла. Тоді Хлоя раділа, а Дафніс сумував. Отож, обоє бажали, щоби скоро прийшов кінець збиранню винограду й вони повернулися у свої звичні місця, де замість дикого крику могли слухати звуки сирінги або мекання своїх отар.

Згодом, через кілька днів, коли зібрали виноград і наповнили бочки виноградним соком, відпала потреба в робочих руках. Тоді Дафніс і Хлоя вигнали свої отари на пасовисько й, з радістю вклонившись німфам, принесли їм виноградні гілки як першу офіру Вони й раніше не проходили мимо німф байдуже, але завжди, коли гнали худібку на пасовисько, молилися їм, а коли з пасовиська, — схиляли перед ними голови. Постійно щось приносили німфам: чи якусь квітку, чи фрукт, чи зелену гілку, чи горнятко молока. За це пізніше мали від богинь нагороду. А тоді, після збирання винограду, Дафніс і Хлоя, начебто собаки, спущені з прив'язі, стрибали, грали на сирінзі, співали й навіть мекали разом із козами та вівцями.

Коли Дафніс і Хлоя отак раділи, до них підійшов старий дід у кожусі, на ногах мав просте селянське взуття, зі старенькою пастушою торбиною на плечах і, підсівши до них, промовив: «Любі діти, я, старий Філет, часто оспівував оцих німф, не раз грав на сирінзі Панові, голос моєї сирінги управляв не одною чередою корів. Зараз я прийшов до вас повідомити, що бачив, і сповістити, що почув. Є у мене сад, виплеканий власними руками. Його я обробляю, відколи перестав пасти худобу через старість. Усе в ньому є, що пори року приносять: навесні — троянди, лілеї, гіацинти та двох сортів фіалки; улітку — мак, дикі груші та всякі яблука. Зараз — виноград, фіги, гранати й зелений мирт. У садку вранці збираються зграї птахів: одні поживитись, інші співають — багато в ньому росте дерев, усюди тінь і з трьох джерел витікає вода. Забери огорожу — подумаєш, що це гай.

Коли я сьогодні, десь серед дня, зайшов туди, побачив під гранатами та миртами хлопця, який тримав у руці мирт та фанати, а сам білий, як молоко, волосся золотисто-русяве, ніби вогонь, а чистенький, немовби щойно покупався. Стояв сам, голий, і забавлявся, паче у власному саду збирав плоди. Я підскочив, щоб його зловити, бо ж побоювався, аби він, утікаючи, не поламав деревця граната та мирта. Він спритно й легко почав утікати то за кущами троянд, то ховався на грядках маку, наче маленька куріпка. Часто доводилося мені, хоча й нелегко було, бігти за молодими козенятами, що втікали від мене, не раз намучився, ганяючи за маленькими телятами, але це була особлива істота, яку годі зловити. А коли я, стара людина, утомився, то, обпершись на костур і водночас дбаючи, щоби він не втік, запитав, чий він, чи когось із сусідів і чого хоче, ламаючи чужий сад. Він не відповів, а стоячи близько, всміхнувся дуже мило, кинув на мене миртами і, — сам не знаю чому, — затуманив так мою душу, що я більше не міг на нього гніватися. Тут я просив його, щоб не боявся, підійшов ближче до мене; я поклявся миртами, що не триматиму його, дам яблук і гранат, дозволю завжди збирати плоди та зривати квіти, якщо він мене поцілує.

У цю мить хлопець голосно розсміявся й заговорив таким голосом, якого не знає ні ластівка, ні соловейко, ні лебідь, коли стає такий старий, як я: «Мені, Філете, зовсім не важко тебе поцілувати. Я більше прагну, щоб мене цілували, ніж ти — стати молодим, але розміркуй, чи такий подарунок підходить для твого віку. Старість тобі не допоможе, і після поцілунку почнеш мене переслідувати. Мене не може зловити ні яструб, ні орел, ні інший птах, бистріший від них. Я ж бо не дитина, хоча виглядаю як дитя. Я старший від Кроноса16 й від усякого часу. Знаю, що й ти молодим пас отам на луках, свою отару, що розходилася далеко. Тоді я сидів біля тебе, а ти, закоханий в Амарілліду, грав на сирінзі під тими буками. Ти мене не бачив, хоч я стояв біля дівчини, її я тобі віддав, і тепер маєш від неї синів — добрих волопасів і хліборобів. Зараз я стережу Дафніса та Хлою. Коли зведу їх уранці разом, то йду у твій сад, тішуся квітами та кущами й купаюся у джерелах. Тому такі прекрасні ростуть квіти й дерева, які я зрошую своєю купіллю. А тепер оглянься наокруж, чи є десь зламана рослинка, чи зірвано хоч один плід, чи потоптано хоч одну квіточку, чи скаламучено воду в джерелах, — тож будь здоров, чоловіче, якому одному з людей на старість пощастило побачити цього хлопчака».

Так сказавши, він, наче молоденький соловейко, скочив на мирти й крізь листя стрибав з гілки па гілку аж до вершка. Тоді я помітив у нього крильця вище рамен і лук між крилами й лопатками, але через мить уже не бачив ні його риштунків, ні самого. Коли недаремно виросло в мене оце сиве волосся і коли, старіючися, мій розум не ослаб, то скажу, діти, що вас присвячено Еротові й Ерот опікується вами».

Дафніс і Хлоя зраділи, слухаючи, начебто якусь казку, цю розповідь й розпитували, хто такий оцей Ерот: чи це хлопець, чи птах, і яку має силу. Філет продовжив свою мову: «Ерот — бог. Він і молодий, і вродливий, і крилатий. Тому тішиться молодістю, женеться за красою, дає крила душам. Влада його більша, ніж у Зевса. Він володіє усіма першоосновами, володіє зорями, навіть має владу над подібними собі богами, якої у вас немає над вівцями та козами. Усі квіти — це творіння Еротові, рослини — теж витвір його рук. За його велінням течуть ріки та дують вітри. Бачив я любовне прагнення бика: він ревів, начебто його ґедзь кусав. Спостерігав я також, як цап із любовною пристрастю ходив усюди за козою. Сам я був молодий і кохав Амарілліду. Тоді забував про їжу, пити не хотілось, не брав мене сон. Душа страждала, билося серце, по тілі розходився холод. Я кричав, начебто мене били, мовчав, як мертвий, кидався в річку, немовби горів. Кликав на допомогу Пана, який кохав Пітис. Я хвалив Ехо17, бо ж вона разом зі мною називала ім'я Амарілліди. Поламав я усі сирінги, тому що на їхній голос ішли лише корови, а не приводили до мене Амарілліди. Проти кохання немає ліків: ні таких, які п'ють, ні таких, які можна їсти, ні таких, про які співають у піснях-заклинаннях...

Отакі повчання дав їм Філет і відійшов, узявши від них кілька сирів і козенятко з маленькими ріжками. Вони ж залишилися самі, почувши вперше тоді Еротове ймення. Тож їхні душі охопило шалене кохання, й вони, позаганявши до кошар уночі свої стада до того, що почули від Філета, докинули такі слова: «Закохані терплять муки, і ми страждаємо, вони все занедбують, і ми занедбуємо, вони не можуть спати, і ми тепер це переживаємо. Здається, пломінь їх пече, і ми палаємо вогнем; бажають себе бачити, тому й ми молимося, аби скоріше настав день. Очевидно, це і є кохання. Ми кохаємо одне одного, не знаючи, що воно — кохання і чи нас кохають. Бо чому 6 ми відчували муки? Чому ми шукаємо одне одного? Правду сказав нам Філет. Цей хлопчик із саду з'явився й нашим батькам уві сні й велів, щоб ми разом пасли отари. Як же зловити цього хлопця? Він маленький і може втекти. А в який спосіб його уникнути? У нього крила, і він зловить кожного. Треба, мабуть, просити допомоги в німф. Але ж Пан не допоміг Філету, що кохав Амарілліду. Тож треба шукати ліки, про які казав Філет, а саме: поцілунок, обійми, ще й третій — лежати голими на землі. Холодно, але витримаємо, як витримував Філет».

Таку науку вони отримали цієї ночі. Уранці, тільки настав день, вигнали отари на пасовисько й, тільки побачились, почали цілуватися, чого вони досі не робили, та пристрасно обніматися. Із третім — лежати голим — поки що зволікали, бо ж це було надто сміливим для дівчини та й для козопаса. Знову настала безсонна ніч, багато роздумували та докоряли собі за те, що пропустили вдень. «Ми цілувалися, — у кожного була думка, — та жодної з того користі. Ми обнімалися, і нічого більше нам із того. Тож хіба залишилися тільки одні ліки від кохання — лягти разом. Треба ще і їх спробувати. Напевно в тому є щось краще, ніж у поцілунку».

Після таких міркувань, як звичайно, снились їм любовні сни: поцілунки, обійми й, чого вдень не робили, те робили вві сні — лежали голими разом. Уранці, тільки настав день, піднялися після таких снів сміливіше й гнали стада, поспішаючи, щоби цілуватися, і, зустрівшись, усміхалися, а ось з тим третім у них не виходило. Дафніс не відважувався сказати про це, ні Хлоя не хотіла бути першою, а допоміг їм випадок.

Посідали вони під дубом одне біля одного і, пробувавши вже радощів поцілунку, ненаситно запрагнули іншої розкоші. Обіймалися й пристрасно поцілувалися. Коли ж Дафніс, обнімаючи Хлою, пригорнув її сильніше, вона лягла на бік, а він зробив так само — не хотів переривати поцілунку. Отак пізнали вони те, що бачили вві сні — лежали довго, наче зв'язані. Не знаючи, щодалі, і вважаючи, що це вершина любовної розкоші, даремно провели отак більшу частину дня, розійшлися й, ненавидячи ніч, погнали свої отари додому Можливо, вони зробили б щось справжнє, якщо б жахливий крик не пролунав над усією околицею.

Багаті юнаки з Мітимни18, які захотіли з винятковою розкішшю обставити збирання винограду, спустивши на воду мале судно й посадивши на ньому до весел домашніх, поплили біля приморських мітіленських полів. Тут були гарні затоки біля берегів, що красувались чудовими будівлями, вигідні пляжі, гаї, парки: одні — витвір природи, інші — творіння людського мистецтва, словом, прекрасне місце для розваг. Тож вони плили собі, вряди-годи наближаючись до берега, але нічого поганого не чинили, веселили свої душі розмаїтими розвагами: з високих скель ловили рибу вудками, прив'язавши тоненькі нитки до очеретин, а по тому за допомогою собак ганяли зайців, які втікали від крику до виноградників. Ловили також птахів сітками — диких гусей, качок, дрохв; це задоволення давало їм користь — їжу для столу. Коли ж чогось не вистачало, брали те в селян, викидаючи більше оболів, ніж воно було варте. А потребували вони хліба, вина та даху, бо ж, здавалося їм, небезпечно плавати по морю осінньої пори. Тому й судно витягли, остерігаючись, на сушу — передбачалася непевна ніч.

Саме тоді один селянин, не маючи шнура, щоб витягнути камінь, яким, звичайно, видушують сік із винограду, бо старий порвався, потайки зійшов до моря, добрався до судна, яке ніхто не сторожив, забрав канати й, принісши додому, використав їх у своїй потребі. Даремно вранці мітимнійські юнаки шукали канатів, ніхто не признався у крадіжці, тож, докоривши господарям, відпливли. Подолавши тридцять стадіїв, прибули до полів, на яких проживали Дафніс і Хлоя, бо ж здавалося їм, що ця місцевість чудова для полювання на зайців. Тут вони, не маючи каната, узяли довге зелене пруття, скрутили його як канат і прив'язали до берега судно за вершок керми. Опісля випустили собак, щоби нюшили дичину, і розставили сіті на стежинах, які облюбували зайці. Собаки, бігаючи, своїм гавканням налякали кіз, які, залишивши узвишшя, побігли до моря. Не знайшовши на піску нічого їстивного, відважніші підійшли до судна і з'їли зелене пруття, яким було прив'язано судно.

Раптом на морі знялася хвиля від вітру, що подув із гір. Відплив швидко забрав відв'язане судно й заніс далеко в море. Спостерігши це, мітимнійці, одні біжучи до моря, а інші збираючи собак, учинили крик, так що жителі з близьких поселень, почувши, позбігалися сюди. Та годі було зарадити. Сильний вітер із нестримною швидкістю відносив судно разом із течією. Тож мітимнійці, утративши немалі здобутки, шукали пастуха кіз і, знайшовши Дафніса, роздягни його та били, а один із них узяв собачу мотузку і зігнув хлопцю руки, щоб зв'язати. Дафніс кричав, коли його били, просив допомоги в селян, а особливо в Ламона та Дріаса, які, хоч були старі, ще мали силу й загартовані селянською працею руки. Вони виступили на захист хлопця й вимагали, щоб справедливо розглянути те, що сталося.

Усі погодилися і суддею посадили волопаса Філета. Адже він був найстарший із присутніх і славився по селах особливою правдивістю. Першими промовляли мітимнійці, ясно й коротко, бо ж мали суддею волопаса: «Ми прибули, — сказали вони, — до цих полів, бо хотіли тут полювати. Своє судно, прив'язавши зеленим пруттям, залишили на березі, а самі за допомогою собак шукали дичини. А кози отого хлопця прибігли до моря й, з'ївши пруття, відв'язали тим самим наше судно. Ти ж бачив, як його понесло море. А скільки, гадаєш, на ньому було добра? Який там гине одяг! Які собачі прикраси! Скільки грошей! За них можна було б купити всі оті ваші поля. Саме за них думаємо забрати оцього хлопця, негідного козопаса, що, наче мореплавець, пасе свої кози біля моря».

Такі звинувачення висунули мітимнійці. Дафнісові стало погано після побоїв, але, спостерігши, що наближається Хлоя, не зважав ні на що й так промовив: «Я пасу кози, як годиться. Ще ніколи жоден сусід та й узагалі ніхто не скаржився, що моя коза або паслася у чийомусь саду, або потоптала молодий виноград. А ось ці погані мисливці мають невчених лихих собак, які, бігаючи сюди й туди, своїм гавканням зігнали кіз із пагорбів та долин до моря, наче вовки. Кози з'їли пруття, бо на піску не було ні трави, ні конюшини, ні тим'яну, а судно загинуло від вітру та моря — це справа бурі, а не кіз. Вони заявляють, що на судні були гроші та одяг, а хто, хоч трохи маючи здорового глузду, повірить, щоб для судна з таким багатством замість каната вживано пруття?»

Після цих слів Дафніс заплакав і викликав у селян велике співчуття, так що Філет, як суддя, присягнув на Пана й німф, що Дафніс зовсім невинний, ані його кози, а тільки море та вітер, над якими є інші су/їді. Проте тими словами Філет не переконав мітимнійців. Вони, розгнівані, кинулися на Дафніса, схопили й хотіли зв'язати. Тут селяни, не стримавшись, підскочили до них, наче шпаки чи галки, і швидко відібрали Дафніса, що й сам боровся з ними. Селяни побили їх киями, змусили до втечі й зупинилися не раніше, аж поки не прогнали їх на чужі поля.

Коли селяни гналися за мітимнійцями, Хлоя спокійно завела Дафніса до гроту німф, обмила обличчя, бо ж хтось ударом розбив йому до крові носа. Далі вийняла зі своєї торбини шматок хліба та скибку сиру, дала йому поїсти, а потім уже, коли Дафніс підкріпився, подарувала йому зі своїх медових уст солодкий, як мед, поцілунок.

Тоді Дафніс заледве уникнув біди. Справа тим не закінчилася. Мітимнійці ледве повернулися додому, йшли пішки, а не на судні, замість радощів отримали рани. Тож скликали збори громадян і, взявши до рук благальні галузки, вимагали помсти. Правди на зборах не сказали, бо побоювалися, щоб із них не сміялися, адже ж великих страждань зазнали від пастухів. Громадяни звинувачували мітиленців у тому, що ті захопили судно та пограбували майно, наче на війні, а юнакам повірили, бо бачили їхні рани й признали слушність у тому, щоб юнаки з найкращих домів міста помстилися мітиленцям. Тож постановили піти війною без оголошення проти мітиленців і дали наказ стратегу напасти на них із десятьма суднами — небезпечно було довіряти морю великий флот, адже ж наближалася зима.

Стратег19 наступного дня разом із озброєними воїнами поплив до мітиленських приморських полів. Забрав у них багато овець, збіжжя, вина (щойно закінчилося збирання винограду) та чимало людей, які тут працювали. Приплив він і до полів Дафніса та Хлої, вийшов на сушу й захопив усе, що потрапило під руки. Дафніс того дня не пас кіз, а ходив до лісу зривати зелене листя, аби взимку було чим годувати козенят. Уздрівши згори напад, заховався у дуплі спорохнявілого бука. Хлоя ж була біля овець і, помітивши погоню, утекла до гроту німф, під їхню опіку, і благала, щоб вони з божою допомогою змилосердилися над нею та над її отарою. Та це не допомогло. Мітимнійці осквернили статуї німф, погнали отару та повели Хлою, б'ючи різками, наче козу чи вівцю.

Вони награбували повні судна всякої здобичі, не захотіли пливти далі, а повернулися додому, злякавшись і зими, і ворогів. Вітер затих, тому пливли вони звідсіля на веслах. Дафніс, коли все заспокоїлося, збіг у долину, де пас череду та отару, але не побачив ні кіз, ні овець і не знайшов Хлої, — скрізь було порожньо, тільки поламана лежала сирінга, якою насолоджувалася Хлоя, — тож кричав і галасував тужливо, побіг під дуб, під яким звичайно вони разом сиділи, знову шукав її біля моря, у гроті німф, куди вона втекла від погоні. Тут упав на землю і, злослов'ячи, зневажав німф, начебто за зраду «У вас, — кричав він, — схопили Хлою, а ви на це спокійно дивилися! Вона вам плела віночки, приносила офіру з першого молока й оцю сирінгу вам подарувала! Вовк не забрав у мене жодної кози, а вороги погнали всю череду разом із пастушкою! З кіз поздирають шкури, овець повбивають, а Хлоя залишиться жити в місті! Як я піду до батька та матері без кіз і без Хлої? Що буду без них робити? Нема мені що пасти! Лежати тут буду, чекаючи смерті або нової війни! Чи ж і ти, Хлоє, те саме переживаєш? Чи ти згадуєш ці поля, німфи й мене? Чи можуть порадувати тебе кози й вівці, захоплені разом з тобою?»

Після цих слів глибокий сон звільнив його від сліз та журби. А приснилися йому три німфи, вродливі, гарні жінки, напіводягнені та босі, з розпущеним волоссям, зовсім подібні до своїх статуй. Спочатку, здавалося, виявили до Дафніса прихильність, а потім найстарша, бажаючи його підняти на дусі, промовила: «Не смій, Дафнісе, докоряти нам. Хлоя нам ближче, ніж тобі. Коли вона була ще дитям, ми змилосердилися над нею й годували, коли лежала в цьому гроті. У неї нема нічого спільного з цими полями та з вівцями Ламона. Проте й зараз ми подбали про те, щоб вона в Мітимні не стала рабинею, ні частиною воєнної здобичі. Ми й того Пана, що стоїть отам високо, під сосною, якого ви ніколи навіть квітами не вшанували, тож і його ми просили, щоб допоміг Хлої. Адже він краще розуміється на військовій справі, ніж ми, часто залишав поля і провів багато воєн; він і для мітимнійців стане завзятим ворогом. Не муч себе, а встань і з'явись на очі Ламону та Мірталі, бо ж і вони, прибиті горем, також думають, що ти став часткою грабежу. Завтра повернеться до тебе Хлоя разом із козами та вінцями й будете разом їх масти, разом грати на сирінзі, а про все інше подбає Ерот».

Дафніс, побачивши та почувши таке, пробудився зі сну й заплакав із радості й туги, став на коліна перед статуями німф і пообіцяв принести в жертву найкращу овечку за порятунок Хлої. Тут же побіг до сосни, під якою стояла статуя Пана, козлоногого та з рогами на голові, в одній руці тримав він сирінгу, а в другій цапа, що скаче; став перед ним на коліна, молився за Хлою і пообіцяв, що пожертвує йому цапа. Уже сонце схилилося до заходу, коли він перестав плакати та молитися, зібрав листя, яке назбирав, і пішов додому, де втішив Ламона та всіх своїх, наповнив їхні страждання утіхою, повечеряв і ліг спати. Ще вночі молився та плакав, благаючи, щоб німфи послали сон, або щоб прискорили день, коли мав побачити Хлою. З усіх ночей оця була найдовша, а сталося тоді ось що.

Стратег мітимнійців, тільки відплив звідси на десять стадіїв, захотів дати своїм утомленим воїнам трохи відпочити. Коли ж доплив до пагорба, що півколом, наче місяць, виступав у море й утворював спокійніше місце, ніж будь-яка гавань, то саме тут поставив на якір свої судна досить далеко від берега, щоб жодного з них ніхто не міг пошкодити, і дозволив своїм людям розважатися. Вони ж, маючи достатньо награбованого, пили, забавлялися, відзначаючи щось подібне до свята перемоги. Під кінець дня, коли вже смеркало й свято в теміні ночі почало втихати, зовсім несподівано всім здалося, що вся земля запалала вогнем, почулися сплески весел, начебто наближався величезний флот. Хтось гукнув: «До зброї!» Другий кликав стратега, третій упав поранений і лежав, мов мертвий. Усе виглядало, як нічна битва, але ворогів не було видно.

Після ночі настав день, ще жахливіший, ніж попередня ніч. У кіз та цапів Дафніса з'явився на рогах розцвілий плющ, а барани та вівці Хлої завили, як вовки. Тут і дівчина прийшла в сосновому віночку. А в морі діялися нечувані дива. Якорі, коли їх намагалися підняти, залишилися на дні, ламалися весла, коли їх занурювали у воду, щоб гребти, і дельфіни стрибали та розбивали кріплення суден, ударяючи хвостами по них, а над долішніми скелями пагорба почувся голос сирінги, але він не приносив нікому втіхи, як це було звичайно, а кожного, хто його чув, лякав, наче військова сурма. Тож заметушилися на суднах, кинулися до зброї та й почали кликати ворогів, але їх не було видно, тому знову почали молитися, щоб настала ніч, ніби вона мала принести їм спокій.

Усі, у кого лишився здоровий глузд, розумів усе, що діялось, а саме: привиддя та звуки — це справа Панова, який розгнівався на моряків, але ніхто не знав причини гніву, адже жодне святилище Панове не було зруйноване. Тільки серед дня, не без божої волі, стратег уві сні побачив Пана, який таке йому сказав: «О, ви зі всіх найбезбожніші та найнечестивіші! Яке безглуздя наштовхнуло вас на це? Ви принесли війну в моє миле село, забрали корів, кіз, овець, які були під моєю опікою, відірвали від вівтарів дівчину, з якої Ерот хоче створити казку. Ви осквернили німф, що дивилися на вас, і мене, Пана. З такою здобиччю ви ніколи не побачите Мітимни та не уникнете голосу цієї сирінги, яка несе вам неспокій. Усіх вас пущу під воду, й ви станете поживою рибі, якщо якнайскоріше не віддасте німфам Хлою і її отару, кіз і овець. Стань і виведи на сушу дівчину разом із усім, про що сказав. Тоді тобі та їй покажу шлях додому».

Бріаксис — так звався стратег — із переляку скочив і, скликавши керманичів суден, дав наказ — якнайскоріше розшукати серед полонених Хлою. Вони скоро знайшли її й привели до стратега. Вона була в сосновому віночку. Коли стратег по віночку пізнав, що це та сама, яку бачив уві сні, посадив її на своє судно й відвіз на берег. Дівчина, тільки ступила на землю, почула із скель голос сирінги, але не військовий, страшний, а пастуший, який кличе стадо на пасовисько. Тут-таки за нею по трапу побігли вівці, зовсім не ковзали їхні ратиці, а кози йшли сміливо, бо звикли лазити по скелях.

Тварини оточили Хлою і рухами та меканням виявляли радість. Кози ж, вівці та корови інших пастухів залишилися на судні, бо їх не кликала жодна сирінга. Усі вважали це дивом і вихваляли Пана, коли тим часом сталося на морі та суші щось нечуване. Судна мітимнійців почали плисти раніше, ніж піднято якорі, а з води виринув дельфін і поплив перед судном стратега20, начебто вказував йому шлях. А кіз і овець покликав особливо милий голос сирінги, але ніхто не бачив того, хто грав, отож кози та вівці пішли собі й скубали траву, насолоджуючись піснею.

Прийшла пора, коли вдруге виганяють стадо на пасовисько. Дафніс із високої сторожки помітив отару та Хлою, тут же гукнув: «О німфи! О Пане!» І побіг у долину, схопив Хлою в обійми й упав, зомлівши. Ледве повернула йому життя Хлоя, зігріваючи поцілунками та обіймами, а коли він опритомнів, відвела його під улюблений дуб. Сівши на пеньку, Дафніс розпитував її, як вона втекла з рук ворогів. Тоді розповіла все: про плющ на козиних рогах, про виття овець, про соснову гілку, що увінчувала її голову, про вогонь на землі, про морський гул, про подвійну гру сирінги, воєнну та мирну, про нічні страховиська й, нарешті, про те, як її повела пісня по дорозі, якої вона зовсім не знала.

Саме в цю мить Дафніс згадав свій сон, що його послали німфи й упізнав у сказаному Хлоєю вчинки Пана, їх він бачив і чув, коли думав, що помре, і коли німфи повернули йому життя. Тут хлопець послав Хлою до Дріаса та Ламона, щоб принесла все необхідне для жертвоприношення. Сам вибрав найкращу козу й, увінчавши її плющем, щоб виглядала такою, якою бачили її вороги, виливши на роги молоко, приніс у жертву: зняв з неї шкуру та підвісив у гроті, як жертовний дарунок німфам.

Коли підійшла Хлоя зі своїми, тоді запалили багаття, частину м'яса спекли, а частину зварили, віддали німфам, як годилося, вилили повний глечик молодого вина, Дафніс зробив із листя ложе й, сівши на ньому, їв, пив, забавлявся, поглядаючи водночас на стадо, щоб часом не напав вовк і не погосподарив, як ворог. Тут вони на честь німф почали співати пісень, що їх творили давні пастухи. Тільки надійшла ніч, полягали спати на полі, а вранці згадали ще й Пана. Вибравши цапа, провідника стада, увінчали його сосновим віночком і підвели під сосну, де стояла статуя бога. Тут, виливши вино на жертву, прославляли його. Знявши шкуру з цапа, м'ясо зварили та спекли й поклали в листі на лузі, шкіру ж з рогами повісили на сосні напроти статуї — пастуша офіра пастушому богу. Дали Панові також частку м'яса і з великого кратера вилили жертовне вино. Хлоя співала, а Дафніс грав на сирінзі.

Опісля, прилігши, їли. Раптом перед ними з'явився волопас Філет, який ніс для Пана віночки та грона винограду на гілках із листям. Його супроводжував наймолодший син Тітир, жвавий золотокосий хлопчак, з білим личком та синіми очима; він біг за батьком, стрибаючи, як козеня. Усі піднялися й разом із Філетом пішли вшановувати Пана: на волоссі сосни повісили гілки з виноградними гронами, після чого посідали близько один до одного й попросили Філета бути їхнім гостем. Старші пили вино й багато говорили: як пасли корів, кіз та овець у своїй молодості, скільки разів уникнули грабіжницьких нападів піратів, хтось згадав, як убив вовка, інший стверджував, що тільки Пан краще грає на сирінзі від нього, — це сказав Філет, який любив попишатися.

Тоді Дафніс і Хлоя уклінно попросили його, щоб він їм передав щось зі свого мистецтва, і зараз, на цьому святі бога, заграв на сирінзі. Філет відмовлявся, заявляючи, що в нього коротке дихання, проте взяв у Дафніса сирінгу. Вона була замала для його великого мистецтва, така маленька, що тільки хлоп'ячі вуста могли на ній грати. Тому він послав Тітира за своєю сирінгою, бо ж його садиба була звідси на відстані десяти стадіїв. Син скинув плаща й побіг голий, як оленятко. А Ламон у цей час розповів їм казку про сирінгу, а цю казку йому оповідав один сицилійський козопас, за що в нагороду отримав козу та сирінгу.

«Ось ця сирінга, — промовив Ламон, — музичний інструмент, не завжди була інструментом, але колись була гарною дівчиною з чудовим голосом. Вона пасла кози, забавлялася з німфами, співала так, як і зараз. Коли вона пасла, забавлялася та співала, підійшов до неї Пан і почав просити, заявляючи, що він її бажає мати, а за те пообіцяв, що всі кози будуть народжувати близнят. Вона посміялася з його любові та сказала, що не хоче мати коханця, який є ні цапом, ні людиною. Пан задумав узяти її силою. Сирінга стала тікати від нього та від його сили, добігла до очерету, щоб заховатись, і тут провалилася у болото. Пан, розгнівавшись, почав різати очерет, але не знайшов дівчини. Тоді пізнав він муки кохання й вигадав цей інструмент: нерівні очеретини з'єднав воском, бо ж і нерівною була їхня любов, і так з гарної дівчини постала дзвінка сирінга».

Коли Ламон закінчив розповідати казку, Філет похвалив його, підкреслюючи, що його казка солодша, ніж пісня. Тим часом надійшов Тітир, принісши батькову сирінгу — великий інструмент із довгих очеретин, з'єднаних не тільки воском, а й скріплених мідними кільцями. Так хіба мала виглядати сирінга, яку змайстрував Пан. Філет встав, сів просто на підвищенні й попробував, чи сирінга добре пропускає повітря. Коли ж переконався, що повітря проходить вільно, подув сильно, як молодий, і зазвучала сирінга, аж можна було подумати, що слухаєш багатьох гравців. Через мить послабив силу голосу й заграв пісню набагато приємнішу, начебто хотів показати все мистецтво пастушої музики, а далі грав так, що й коровам сподобалося, приємно було козам, і вівці охоче слухали таку пісню. Весела була його пісня для овець, могутня для корів, а для кіз дзвінка, мовби одна сирінга наслідувала голос усіх сирінг.

Усі мовчки лежали, насолоджуючись грою. Урешті Дріас, піднявшись, попросив заграти якусь діонісійську пісню, яку грають під час збирання винограду, а сам почав танцювати. Ось він збирає дозрілі виноградні грона й носить їх у кошиках, ось видушує сік, далі наповнює бочки соком, урешті п'є молоде вино, — так, наслідуючи мімікою усі дії, витанцьовував Дріас — створювалося враження, наче бачиш виноградники, і преси, і бочки, і Дріаса, що справді п'є вино.

Коли ж цей третій старий, отак прославившись своїм танцем, поцілував Дафніса й Хлою, вони схопилися з місця, аби танцем віддячити Ламону за казку. Дафніс, танцюючи, наслідував Пана, а Хлоя Сирінгу. Він просив, переконував її, а вона безтурботно сміялася. Він гнався за нею, бігаючи навшпиньки, якби з'являв Панові ратиці, а вона вдавала, ніби втомилася утечею. Потім Хлоя заховалася в лісі, як Сирінга в болоті. Тоді Дафніс узяв велику Філетову сирінгу та печально заграв, наче співав про кохання, потім ніжно, мовби просив, далі привабливо, начебто шукав Хлою, так що Філет здивувався і підійшов до Дафніса, поцілував міцно й подарував йому свою сирінгу, попросивши, аби колись, у майбутньому, передав її такому ж достойному спадкоємцеві.

Хлопець свою маленьку сирінгу пожертвував Панові, поцілував Хлою, немовби вона справді повернулася з того місця, куди втекла, і погнав череду й отару додому, виграючи на сирінзі. Надходила ніч, тож і Хлоя зібрала свою отару звуком сирінги. Кози йшли близько овець, а Дафніс біля Хлої — милувалися вони одне одним до ночі й домовилися, що завтра виженуть худібку раніше, і так вранці й учинили. На світанку прибули на пасовисько, спочатку привітали німф, опісля Пана, й посідали під дубом, і грали на сирінзі, далі цілувалися, обнімалися, лягали одне біля одного, більше нічого не робили. Потім повставали, подумали про їжу, напилися вина, змішавши його з молоком.

Усе це додало їм сміливості, спалахнув пломінь кохання; вони почали сперечатися, хто з них міцніше кохає, і присягали на вірність. Дафніс, підійшовши до сосни, присягав на Пана, що не може прожити без Хлої жодного дня, а вона у гроті німф клялася німфам, що разом із Дафнісом хоче жити й померти. Але для Хлої, як дівчини, цього було замало, тому вона, залишивши грот, вимагала від Дафніса ще одної присяги: «Дафнісе, — заявила, — бог Пан кохає, але невірним є: він кохав Пітис, кохав Сирінгу, ніколи не перестає тривожити дріад і німф, які стережуть овечок. Якщо ти порушиш присягу, то він тебе не покарає, хоч би у тебе більше було жінок, ніж очеретин у сирінзі. Присягни мені на це стадо, на ту козу, яка тебе вигодувала, що не залишиш Хлої, якщо вона буде тобі вірна. Коли ж Хлоя вчинить з тобою несправедливо, утікай від неї, зненавидь та вбий її».

Дафніса тішило те, що йому не довіряють. Він став серед стада, однією рукою тримав козу, а другою цапа й присягав, що кохатиме, поки вона кохає його. Якщо ж вона захоче іншого, не Дафніса, тоді він скоріше себе вб'є, ніж її. Вона зраділа й, як дівчина, повірила його словам, адже, будучи пастушкою, вважала, що кози й вівці — божества вівчарів та козопасів.

КНИГА III

У цей час мітиленці довідалися про напад десяти суден: якісь люди прибули з полів до міста й повідомили про грабіж. Тож, вважаючи непростимою таку шкоду, вчинену мітимнійцями, постановили якнайскоріше вирушити війною проти них. Виставили три тисячі важкоозброєної піхоти й п'ятсот вершників, яких повів стратег Гіппас сушею, бо в зимову пору не довіряли морю.

Стратег під час походу не пустошив полів, не забирав худоби пастухів, ні майна селян: він дотримувався думки, що такі дії пласти їй для грабіжника, а не для стратега. Швидко він вів своє військо прямо на місто, щоб напасти в момент, коли ще не виставлено охорони біля брам. А як йому залишилося до міста близько ста стадіїв, вийшов назустріч йому вісник із проханням миру. Мітимнійці довідалися від полонених, що мітиленці зовсім нічого не знали про те, що сталося, а пастухи й селяни самі розправилися із зарозумілими юнаками. Тож вони, мітимнійці, шкодують, що так зухвало, а не розсудливо повелися щодо сусіднього міста зараз вони хочуть повернути награбоване й відновити добрі стосунки на суші й на морі.

Гіппас, як стратег, мав необмежені повноваження, проте вислав до мітиленців вісника, а сам, очікуючи з міста розпорядження, розбив табір за десять стадіїв від Мітимни. Через два дні прибув його вісник з наказом відібрати здобич, не чинити шкоди й повертати додому, адже коли вибір між війною і миром, корисніше вибрати мир. Тож як несподівано виникла війна між мітимнійцями та мітиленцями, так скоро й закінчилася.

Настала зима. Для Дафніса та Хлої вона була гірша, ніж війна. Раптом випав сніг і завіяв усі шляхи та позакривав селян у хатах. З гір котилися води бурхливих потоків, а долини вкрилися льодом. Дерева схилили крони, не видно було землі, хіба тільки біля джерел та потоків. Ніхто не виганяв худоби на пасовисько, ні сам не виходив за двері, а розпалював вогонь, і, тільки півні заспівають, одні починали крутити шнури, інші чесати козячу вовну, а ще інші придумували пастки на птахів. Зараз треба було забезпечити рогату худобу в стайнях сіном, овець і кіз у кошарах — листям, свиней у хлівах — жолуддям та буковими горіхами.

Хлібороби та пастухи раділи з такого вимушеного домашнього життя, адже могли відпочити від праці, з'їсти спокійно їжу, виспатися. Зима здавалася їм приємнішою від літа та осені, ба навіть і від весни. Але Хлоя та Дафніс, згадуючи залишені розкоші — поцілунки, обійми й ті хвилини, коли разом споживали їжу, тепер проводили безсонні, повні туги ночі й чекали весняної пори, як воскресіння від смерті. Зараз у них викликала муки кожна річ: коли брали до рук пастушу торбину, з якої їли, чи побачили горнятко, з якого пили, чи сирінгу, що валялася без уваги, — оцей дарунок кохання. Вони молилися німфам і Панові, щоб їх звільнили від таких мук і щоб їм і стадам нарешті засвітило сонце; просили також, щоб знайти якийсь спосіб побачення. Хлоя була зовсім безпорадна та безпомічна. За нею вслід ходила її названа мати й повчала, як чесати вовну, як крутити веретено, і нагадувала про заміжжя. А Дафніс, що не мав ніякої роботи й був винахідливіший од дівчини, аби побачити Хлою, придумав таку хитрість.

Перед садибою Дріаса, біля входу на подвір'я, росло два великих мирти та плющ. Мирти росли один біля одного, а плющ між ними, обвиваючи їх своїми гілками-вусами, мов виноград, так що з густого листя утворилося щось подібне до гроту. З гілок плюща звисали великі ягоди, наче виноградні грона. Сюди зліталися зграї зимових птахів, які ніде не могли знайти поживи: безліч різних дроздів, горлиць, шпаків та інший пташиний рід, що їсть плющові ягоди. Дафніс вибрався ніби на полювання цих птахів, наповнивши торбу медовими тістечками, а на доказ своїх намірів узяв клей і сильця. Його шлях дорівнював десяти стадіям. По пухкому снігу дуже важко було йти, але любов скрізь знайде шлях і пройде крізь вогонь, воду та скіфську зиму.

Дафніс побіг до садиби Дріаса, обтрусив сніг із ніг, поставив сильця, намастив клеєм довгі галузки, сів і чекав заодно птахів і Хлою. Птахів назліталося багато, досить їх наловив, так що чимало мав роботи, щоб їх позбирати, повбивати й обдерти пір'я. Та ніхто не виходив на подвір'я, ні чоловік, ні жінка, ані домашній птах — усі, замкнувшись у хаті, сиділи біля вогню. Сумно стало Дафнісу, немовби він прийшов сюди при несприятливих знаменнях. Утім, придумає хіба щось, постукає в двері, знайде хіба якийсь відповідний привід і, можливо, скаже отак:

Я прийшов по вогонь!

Хіба ж немає ближчих сусідів?

Я прийшов просити хліба!

Але ж у торбі повно їжі!

Вина попрошу!

Але ж ти вчора чи позавчора цідив його!

Вовк гнався за мною!

Та де ж ті вовчі сліди?

Я прийшов сюди, щоб ловити птахів!

Тож уже наловив, чому не йдеш додому?

Я хотів би побачити Хлою!

— І це він говорить батькові та матері дівчини!

Помітивши недоладність у своєму задумі, врешті сказав сам до себе: «Та нічого підозрілого непомітно в цьому, проте краще мовчати. З Хлоєю зустрінуся навесні, бо не суджено мені її побачити взимку». Так розмірковуючи й забравши птахів, які зловив, хотів Повертатися додому, та тут сталося таке, що можна подумати: над ним змилосердився Ерот.

Дріас зі своїми сидів біля столу. Уже розділили м'ясо, поклали хліб, змішали вино в глечику. У ту мить одна з вівчарок, спостерігай, що ніхто не пильнує її, схопила шматок м'яса й утекла за двері. Дріас, розсердившись (а це була його частка м'яса), схопив костура й погнався за нею по слідах, як пес. Так добіг він аж до того плюща, де побачив Дафніса, який свою здобич уже поклав на плечі й збирався йти. Тут Дріас, забувши про м'ясо й собаку, вигукнув: «Здоров, хлопче!» і, обнявши й поцілувавши, завів додому. Коли Дафніс і Хлоя зустрілися, то ледве не попадали на землю, але, зібравши всі сили, заспокоїлися й, вітаючись, поцілувалися. Це додало їм снаги, тому не попадали на землю.

Отже, Дафніс, який уже втратив надію, і Хлою побачив, і поцілував її. Зараз він сидів біля вогнища і знімав із плечей торбу з горлицями та дроздами й, кладучи на стіл, розповідав, що сидження вдома втомлює його, тому й вибрався на полювання, а також про те, як він сильцями та клеєм наловив птахів, які шукали поживи на миртах і плющі. Усі хвалили його й просили їсти те, що їм залишив собака. Хлої ж веліли наливати вино. Вона радо наливала всім, а Дафнісу — останньому, начебто гнівалася за те, що він, прийшовши сюди, хотів повернутися, не побачивши її. Перед тим, як подати йому кубок, сама трошки надпила. Він же, відчуваючи спрагу, пив поволі, щоб, не поспішаючи, продовжити собі приємність.

Скоро на столі не стало ні хліба, ні м'яса, але всі сиділи, розпитуючи про Мірталу й Ламона, які вважалися щасливими, бо мали на старості літ такого опікуна, як Дафніс. Він радів, що це почула Хлоя. Його затримали в себе, бо завтра мали приносити жертву Діонісу. Дафніс із радості за те ледве не став на коліна перед ними, ніби перед Діонісом. Зараз же вийняв із торбини медові тістечка й птахів, як зловив, і з них приготували вечерю. Поставивши новий кратер вина на стіл, запалили новий вогонь. А коли незабаром стемніло, посідали за стіл, повечеряли, й розповідали казки, співали, а після усього пішли спати: Хлоя з матір'ю, а Дафніс з Дріасом. Хлоя нічим іншим не втішала себе, лише тим, що завтра цілий день бачитиме Дафніса, а він насолоджувався вимріяною радістю, убачаючи щастя у тому, що спить із Хлоїним батьком. Він обнімав Дріаса, поцілував кілька разів, бо ж уві сні здавалося йому, що цілує Хлою.

Наступного дня ударив нестерпний мороз і подув пекучий північний вітер. Пастухи, вставши, принесли Діонісу в жертву річного цапа, розклали вогонь і приготували сніданок. Коли Напа пекла хліб, а Дріас м'ясо, Дафніс і Хлоя, скориставшись із вільного часу, вийшли на подвір'я, де ріс плющ. Тут поставили сильця й намастили клеєм віття. Наловили багато птахів. Була нагода й поцілуватися, і поговорити про кохання.

Заради тебе, Хлоє, я сюди й прийшов!

Знаю про це, Дафнісе.

Тобі віддаю оцих бідних дроздів.

Чим же я є для тебе?

Пам'ятай завжди про мене.

Пам'ятатиму, бо ж присягала колись німфам у їхньому гроті, до якого скоро підемо, тільки розтане сніг.

Але ж, Хлоє, його так багато, що побоююся, аби я раніше, ніж він, не розтав.

Не занепадай духом, Дафнісе, сонце пригріває.

Хай, Хлоє, воно стане таким гарячим, як моє серце!

Жартуєш і неправду кажеш.

Ні, клянуся козами, на які колись присягнув за твоїм велінням.

Хлоя відповідала Дафнісу, як Ехо. їх покликали служниці Напи, й вони повернулися із здобиччю набагато більшою, ніж учорашня. Виливши з глечика вино як офіру, увінчали голови вінками з плющу, сіли їсти. Коли ж досить насміялися й наспівалися, прийшла пора Дафнісу повертатися додому. Тож наклали йому повну торбину хліба та м'яса, веліли віднести Ламону й Мірталі горлиць та дроздів і передати, що вони можуть ловити собі птахів поки зима, і поки будуть ягоди на плющі. Хлопець пішов, поцілувавши спочатку всіх, а Хлою останньою, щоб її поцілунок залишився на його вустах. По тому він ще не раз тими дорогами приходив, вигадуючи всілякі хитрощі, так що зима не була для них без любовних радощів.

Настала весна, сніг розтав, виглянула земля. А коли луги вкрилися квітами, пастухи повиганяли стада на пасовиська, раніше інших Дафніс і Хлоя, тому що служили у видатніших пастухів. Зараз же вони прибігли до німф, до їхнього гроту, а звідси до Пана під сосну, а вже опісля до дуба, під яким сіли, пасли й цілувалися, збирали квіти на вінки для богів. Квіти щойно з'явилися із землі: їх кликали до життя зефір і тепло сонця. Проте зібрали фіалок, нарцисів, конвалій — перших весняних квітів. Ними увінчали статуї богинь і принесли в жертву свіже козяче та овече молоко. По тому грали на сирінзі, немовби хотіли заохотити солов'їв до співу. Солов'ї відгукнулися із кущів і заспівали про Ітис, після довгої мовчанки таки згадали пісню про неї...

Недалеко від них жив сусід, селянин, що посідав власний ґрунт, на ім'я Хроміс, літня людина, а жінку мав із міста, молоду, гарну і вродливішу від сільських, а звалася вона Лікеніон. Спостерігши, що Дафніс кожного дня жене кіз на пасовисько, а ввечері з пасовиська, задумала здобути його прихильність подарунками й зробити своїм коханцем. Якось застала його самого, подарувала йому сирінгу, вощину з медом, оленячу торбину, але стрималася щось сказати про його любов до Хлої, хоча здогадувалася й підозрювала про його особливі стосунки з Хлоєю, примічаючи, як вони доходять згоди знаками, як усміхаються одне до одного.

Одного ранку Лікеніон сказала чоловікові, що йде до сусідки, яка має родити, а насправді пішла до Дафніса та Хлої і біля них заховалася потайки в кущах. Отож непомічена почула всю їхню розмову й все побачила, що вони робили. Не залишився поза її увагою і плач Дафніса, тож поспівчувала бідним молодятам. Вважаючи, що саме тепер трапилася подвійна нагода — їм допомогти й собі зробити приємність, задумала такий підступ.

Наступного дня знову сказала чоловікові, що йде відвідати ту жінку, яка має родити, а пішла прямо під дуб, де сиділи Дафніс і Хлоя, удавала дуже схвильовану й промовила: «Поможи мені, Дафнісе, у моїй біді. Із двадцяти моїх гусей найкращу схопив орел, але що важка, не зміг її підняти на скелю до свого гнізда, а упав у цей ліс на долині. Тож ти, клянуся німфами й оцим Паном , піди зі мною до лісу (я сама боюся) й порятуй мою гуску й не дай, щоб моє майно зазнало втрати. А може, і вб'єш самого орла, щоб не забирав у вас ягнят і козенят. Кілька овець тим часом стерегтиме Хлоя. Твої кози добре знають її, адже ж вона завжди пасе з тобою».

Дафніс, нічого не підозрюючи, зараз же встав і, взявши кий, пішов за Лікеніон. Вона відвела його якнайдалі від Хлої. Коли вже були в густому лісі, вона сказала йому сісти біля джерела й тут же промовила: «Дафнісе, ти любиш Хлою. Про це я довідалася уночі від німф. Уві сні вони розповідали мені про твої учорашні сльози й веліли, щоб я тобі допомогла й навчила, як треба чинити під час кохання».

Дафніс із радощів не знав, що робити: він був сільським хлопцем, молодим закоханим козопасом, тож упав до ніг Лікеніон і просив якнайскоріше навчити його цього мистецтва, за допомогою якого чинив би з Хлоєю усе, що побажав би. Гадаючи, що це є щось велике та божественне, сказав, що дасть їй козенятко й добрі сири із жирного молока, а навіть козу Тоді Лікеніон переконалася в ще більшій наївності козопаса, ніж гадала, і почала його навчати....

Після навчання Лікеніон відійшла, далі в ліс, начебто шукала гуску, а Дафніс роздумував над її словами... Він вийшов з лісу й пішов туди, де сиділа Хлоя й плела з фіалок віночок. Дафніс сказав їй неправду, що вирвав із кігтів орла гуску, після чого, обнявши, поцілував Хлою так пристрасно, як недавно цілував Лікеніон. Це їй не могло пошкодити. Дівчина поклала йому на голову віночок й поцілувала його волосся, краще від фіалок, вийняла з торбини трохи фігового повидла й кілька скибок хліба та й дала йому їсти. Тільки він укусив, вона вирвала у нього хліб і сама їла, як молоде пташеня.

Коли вони отак їли, а ще більше цілувалися, ніж їли, побачили рибацьке судно, що пливло неподалік од берега. Не було вітру, стояла тиша й, здавалося, що рибалки взялися за весла й веслували, щоб щойно зловлену рибу завезти свіжою до міста якомусь багачеві. А що чинять, звичайно, моряки, щоб полегшити собі важку працю біля весел, те робили й оті рибалки: один давав команду, співаючи матроську пісню, а всі інші однодушно, хором, у відповідний час приспівували йому. Коли вони так робили у відкритому морі, їхні голоси лунали в безмежному просторі, а як поминули скелю та в'їхали в місяцеподібну гавань, то їхній спів почувся сильніше і ясно розійшлася ритмічна пісня їхнього керманича, адже затока врізувалась у рівнину глибоко й, приймаючи кожен звук, наслідувала тих, хто подавав голос, віддаючи його назад, як Ехо: отак як сплеск весел, так подвійно чувся і спів моряків. Приємно було слухати: голос із суші стихав настільки пізніше, наскільки пізніше долинав голос із моря.

Дафніс, знаючи, як воно виходить, звернув увагу на море й радів, побачивши, як судно пролітало по хвилях швидше, ніж птах. Він намагався зберегти в пам'яті хоч деякі з пісень, щоб опісля заграти їх на сирінзі. Хлоя ж, яка вперше слухала відлуння Ехо, поглядала на море, де співали моряки, або ж знову повертала зір у бік лісу, шукаючи очима тих, хто відповідав. Коли ж судно пропливло мимо, то тут, у затоці, настала тиша, й Хлоя запитала Дафніса, чи й там за скелею є інше море, чи й там пливе інше судно, чи там інші матроси співають разом такі ж пісні й разом замовкають. Дафніс солодко усміхнувся, а ще солодше поцілував Хлою, зняв із голови фіалковий віночок, віддав його Хлої і почав розповідати їй казку про Ехо, випросивши як плату за розповідь десять поцілунків.

«Рід німф, — мовив Дафніс, — розмаїтий, моя дівчино: є німфи джерел, німфи дерев і німфи, що проживають у болотистих місцевостях. Усі вони гарні та співучі. Дочкою однієї такої німфи була Ехо, що народилася від смертного батька, тому сама була смертна, була вродлива, бо гарною була її мати, її виховували німфи, а музи вчили гри на сирінзі, на лютні, співу в супроводі ліри та кіфари й різних пісень, так що коли досягла зрілого віку, разом із німфами водила хороводи, а з музами співала пісень. Уникала всього чоловічого роду: чи то був чоловік, чи бог, а любила тільки дівочість. Пан гнівався на неї за те, що вона так гарно співає, а він не може тішитися її красою, тому наслав на козопасів та вівчарів божевілля, й вони, як собаки або вовки, розірвали її, а частини тіла, що ще співали, розкидали по всій землі. Мати Земля, доброзичлива до німф, заховала їх у своєму лоні, й вони зберегли дар співу, і з волі муз видають голос, і наслідують усе, як і ця німфа колись: богів, і людей, і звірів, і всілякі інструменти. Вони наслідують також гру Пана на сирінзі, а він, почувши відлуння гри, підскакує й біжить у гори не тому, щоб зловити ту, котра любить, а щоб довідатися, хто той таємничий учень».

Коли Дафніс розповів Хлої таку казку, дівчина дала йому не десять поцілунків, а набагато більше. Ехо повторила все, начебто засвідчувала, що він казав правду.

Сонце з кожним днем пригрівало сильніше, минула весна, настало літо. До Дафніса та Хлої прийшли нові, літні радощі. Він плавав у річках, вона купалася у джерелах, він грав на сирінзі, змагаючись із шумом сосен, вона виспівувала, вступаючи у змагання із соловейками. Вони разом полювали на гомінких коників-стрибунців, ловили сюркітливих цикад, збирали квіти, із дерев трусили плоди та їли їх...

Того літа біля Хлої крутилося чимало женихів. Зусібіч приходили до Дріаса просити Хлоїної руки. Одні приносили подарунки, інші багато обіцяли. Напа, засліплена успіхом дочки, радила чоловікові видати Хлою заміж і не тримати вдома дівчини, яка сама скоро, пасучи овець, втратить дівочість і візьме собі за чоловіка когось із пастухів за яблука чи за троянди. Краще хай вона буде хазяйкою удома, а багаті подарунки вони візьмуть і збережуть для свого сина (недавно в них народився син). Іноді Дріас схилявся до такої думки, бо ж йому за Хлою давали більше подарунків, ніж за просту пастушку. Але він змінював погляд, бо дівчина достойна кращого чоловіка із хліборобів, а якщо він зможе відшукати справжніх батьків, то вони будуть щасливі. Тож зволікав з відповіддю і вряди-годи складав немалі подарунки. Хлоя, довідавшись про це, дуже сумувала й таїла перед Дафнісом, не бажаючи принести йому прикрощів. Коли ж він наполегливо просив і розпитував її, бо ж більше сумував не відаючи, ніж би про це знав, вона розповіла йому все про женихів: і про те, що їх багато, й що кожен багатий, і що Напа наполягає, щоб видати її заміж, і що Дріас не заперечує, але відклав справу до збирання винограду.

Почувши такі слова, Дафніс схвилювався, почав плакати й, сівши на землю, заявив, що помре, коли Хлоя не буде більше пасти з ним. І помре не тільки він, а поздихають і кози після смерті пастуха. Потім встав, заспокоївся, бо ж прийшла йому в голову думка, що зможе переконати Хлоїного батька і стане в ряд женихів, сподіваючись, що всіх переможе. Одне його лише турбувало: Ламон був небагатий. Це ослаблювало його сподівання. Та все-таки вирішив свататися, і Хлоя з цим погодилася. Однак не посмів про це сказати Ламонові; про своє кохання розповів Мірталі й при тому кинув кілька слів про одруження. Уночі Міртала повторила все Ламонові. Той сприйняв таке повідомлення не зовсім радо й розсердився, сказавши: як можна видавати пастушу дочку за хлопця, якому розпізнавальні речі віщують чудову долю. Дафніс, коли знайде своїх родичів, зробить їх вільними й хазяїнами більших маєтків. Міртала ж, побоюючись, щоб закоханий Дафніс, втративши надію на одруження, не зробив собі чогось поганого, подала йому інші причини відмови. «Ми бідні, сину, — так промовила, — тому потребуємо невістки, яка б принесла нам добре віно, а ті багаті й хочуть багатих зятів. Іди, переконай Хлою, а вона батька, щоби він не вимагав багато й видав за тебе Хлою, адже ж і вона тебе кохає і напевно хоче спати з гарним хлопцем, хоч і бідним, а не з багатою мавпою».

Міртала ніколи не сподівалася, що Дріас погодиться, маючи багатших женихів, але гадала, що в такий спосіб вона прекрасно висловилася щодо одруження, й Дафніс не зможе спростувати її слів. Не маючи надій виконати вимог Дріаса, Дафніс учинив так, як, звичайно, зробив би кожен убогий коханець: плакав і голосно кликав на допомогу німф. А вони йому з'явилися уві сні в такому самому вигляді, як, бувало, раніше снилися. Найстарша з них сказала: «Про одруження Хлої думає інший бог. Ми тобі дамо подарунки, якими з'єднаєш собі Дріаса. Судно мітимнійських юнаків, прив'язь якого з'їли недавно твої кози, того самого дня вітер відніс далеко в море, а вночі морський вітер розбурхав море й пригнав його знову до берега, кинув на скелі, й судно розбилося, й пропало багато речей, що були на ньому. Прибій викинув на берег мішок з трьома тисячами драхм22, який десь там лежить прикритий морською травою біля здохлого дельфіна. Саме тому сюди не заходить жоден мандрівник, обминаючи запах гнилизни. А ти піди, візьми й, принісши, дай. Цього вистачить, щоб не виглядати бідним. Трохи пізніше й ти станеш заможним».

Так сказавши, німфи зникли разом із ніччю. Коли ж настав день, радий Дафніс, уставши після сну, вигнав своє стадо на пасовисько, як тільки міг раненько. Поцілувавши Хлою й поклонившись німфам, побіг до моря, начебто купатися. Ішов по піщаному узбережжю близько того місця, шукаючи трьох тисяч драхм. З тим не мав великих клопотів, бо йому вказував шлях неприємний запах залишеного та зогнилого дельфіна. Отож, користуючись цим запахом, як провідником, він скоро прибув туди, а там, скинувши траву, знайшов повний мішок срібла. Піднявши його та сховавши у своїй пастушій торбі, подякував німфам і морю, відійшов, вважаючи відтоді море за набагато миліше, ніж сушу, адже воно допомогло йому в одруженні з Хлоєю.

Маючи три тисячі драхм, Дафніс не зволікав довго, бо тепер вважав себе багатшим не тільки від місцевих селян, а й від усіх людей. Тут же пішов до Хлої, розповів свій сон, показав мішок і велів пасти стада, поки він не повернеться, а сам щосили побіг до Дріаса. Той саме молотив пшеницю разом із Напою, й Дафніс без зволікання заговорив сміливо про одруження. «Дай мені, — мовив, — Хлою за жінку. Я умію прекрасно грати на сирінзі, обрізувати виноградну лозу й обкопувати дерева. Крім того, навчився орати землю й віяти збіжжя на вітрі. А як пасу стадо пильно, то свідком того може бути Хлоя. Було в мене п'ятдесят кіз, а зараз у два рази більше. Я вигодував чудових великих цапів, а раніше мусили ми водити кіз до чужих. Я молодий і добрий ваш сусід. Мене вигодувала коза, а Хлою вівця. Наскільки я перевищую інших женихів, настільки й дам більше дарунків за неї. Вони вам дадуть кіз, овець і пару паршивих волів, трохи збіжжя, яким не можна нагодувати й півня, а я вам дам три тисячі драхм. Тільки щоб про це ніхто не знав, навіть мій батько Ламон». Тут же він віддав гроші, й обнявши, поцілував Дріаса.

Дріас і Напа не сподівались цього, бо ніколи не бачили стільки грошей, зараз пообіцяли віддати Хлою й переконати Ламона. Напа, залишившись із Дафнісом, ганяла по колу корів і молотила далі пшеницю широкими колесами візка. Дріас заховав мішок там, де лежали розпізнавальні речі, і побіг швидко до Ламона й Міртали, щоб у них, — а таке ніколи не траплялося, — просити, аби їхній син став мужем його дочки. Застав їх при вимірюванні ячменю, причому подружжя нарікало, очищуючи зерно від полови, що менше його повернеться, ніж посіяли насіння. Дріас додав, що й у них так само, й усі погодилися: скрізь чути схожі нарікання; тут-таки Дріас просив для Дафніса Хлою, заявляючи, що хоч інші обіцяють багато, він нічого не візьме, а навіть від себе дасть Ламону подарунки. Дафніс і Хлоя виховувалися разом, укупі пасли кіз та овець, кохають одне одного, так що їх не розлучити. Зараз вони вже такого віку, що можуть разом жити. Таке й тому подібне говорив Дріас, начебто ці три тисячі мали стати нагородою за те, що він їх хоче переконати. Ламон не міг тепер захищатися убогістю, — він не натякав на це, — ні молодістю Дафніса, що був уже дорослий, але не хотів казати й правди, що він, Дафніс, нерівня для такого подружжя. Однак через мить, трохи помовчавши, так відповів:

«Справедливо чините, шануючи більше сусідів, ніж людей, що живуть далі від нас, і не вважаєте багатство кращим за чесну убогість. Хай вас благословить за це Пан і також німфи! Я й сам бажаю цього подружжя. Я був би нерозсудливим, щоб, будучи старим і потребуючи міцної руки до роботи, не захотів би мати дружби з вашим домом — це для нас велике щастя! Хлоя вродлива й чудова дівчина, із добрим серцем, і вона нам бажана! Але я слуга й не є володарем своєї долі, тож мушу просити хазяїна, щоб дав згоду. Тому відкладімо весілля до осені. Саме тоді, як кажуть люди, що прибули до нас із міста, він до нас приїде. Отож восени наші діти стануть чоловіком і жінкою, а зараз нехай любляться, як брат із сестрою. Знай тільки, Дріасе, ти прагнеш мати зятя кращого, ніж ми, прості люди!» Ось таке промовивши, поцілував його й дав напитися. Була вже середина дня, як Ламон відпровадив Дріаса в дорогу в доброму настрої.

Дріас не без уваги вислухав останнє слово Ламона; ідучи, він розмірковував, ким може стати Дафніс: «Його вигодувала коза, тож ним піклуються боги. Він гарний і зовсім не подібний до кирпатого старого й до лисої баби. Десь узяв три тисячі! Стільки звичайний козопас навіть горіхів не має! А, може, його хтось підкинув, як Хлою? Чи його Ламон знайшов, як я Хлою? Чи ж і при ньому лежали подібні розпізнавальні речі? Якщо це так, о мій володарю Пане, о любі німфи, то скоро він знайде своїх і довідається про таємницю Хлої». Так роздумував Дріас і мріяв, аж поки не прийшов до стодоли, де Дафніс п нетерпінням чекав звістки, заспокоїв його, назвавши зятем, і повідомив, то весілля відкладено до осені, і подав знак рукою, що Хлоя належатиме тільки Дафнісу.

Дафніс не пив нічого, не їв, а швидше, ніж думка, полетів до Хлої. Знайшов її, коли доїла овець і робила сир. Він радісно повідомив про весілля. Відтоді цілував її, не ховаючись, як жінку, і ділив з нею працю. Збирав до дійниць молоко, розкладав сир, щоб сох, приводив телят і козенят до маток. Коли все залагодили, тоді обоє йшли купатися, їли, пили та ходили, шукаючи стиглих фруктів. Удосталь було того всього, що приносить літо: багато груш, диких і садових, безліч яблук — одні вже попадали на землю, інші ще висіли на гілках. Ті, які на землі, приємніше пахли, а барви тих, що на деревах, більше чарували людське око. Одні пахли вином, інші блищали, мов золото. З одного дерева вже зірвано яблука; на ньому немає ні плодів, ні листя. Голе і гілля, тільки на вершечку висить величеньке й прекрасне яблуко, а пахне приємніше інших. Той, хто зривав яблука, боявся вилізти так високо або забув зірвати його. Мабуть, такий чудовий плід зумисно зберігається для закоханого пастуха.

Дафніс, уздрівши яблуко, зараз же поліз на дерево, щоб зірвати його, але Хлоя забороняла. Він одначе не зважав на її заборону. Вона розгнівалася, бо він не слухав її, і пішла до худібки. Дафніс виліз на дерево, зірвав яблуко й поніс його як подарунок Хлої. Хоч Хлоя гнівалася, він, проте, сказав їй таке слово: «Дівчино! Це яблуко виростили чарівні Гори23. Воно виросло на гарному дереві під проміннями сонця. Зберегла його сама Доля! Як же, дивлячись на нього, можна дозволити, щоб воно саме впало на землю й щоб худоба, пасучись, розтоптала його, або вуж, повзаючи, отруїв, або просто час знищив його, це яблуко, яке притягає зір і чарує кожного. Таке яблуко колись як нагороду краси отримала Афродіта. Тож і я дарую тобі його як нагороду за перемогу. Подібні навіть судді: той був пастух, а я козопас». Після цих слів поклав плід їй у пазуху. Хлоя, коли Дафніс підійшов, поцілувала його, гак що Дафніс не пошкодував, що відважився вилізти на таке високе дерево: він отримав поцілунок набагато дорожчий, ніж золоте яблуко.

КНИГА IV

Із Мітилени до Ламона прибув один із рабів його хазяїна й сповістив, що їхній хазяїн прибуде сюди перед збиранням винограду, аби самому переконатися, чи напад мітимнійців не завдав якоїсь шкоди його полям. Літо вже закінчувалося, наближалася осінь. Ламон узявся за роботу й упорядковував усе гак, щоб хазяїн під час перебування бачив лише те, що приносило б йому задоволення. Тож почистив джерела, аби вода в них була чиста, повиносив гній із подвір'я, щоб не розходився всюди неприємний запах, упорядкував сад: хотів бачити його привабливим.

Сад цей був особливо гарний, зовсім як царський. Він простягався на пагорбі завдовжки в одну стадію, а завширшки на чотири плетри24, тож мав вигляд довгого поля. Росли в ньому різні дерева: яблуні, мирти, груші, гранати, а також морви та маслини. В іншому місці виноградна лоза, піднявшись на яблуні та груші, звисала додолу, так що здавалося, начебто гілля змагалося у вирощуванні плодів. Крім фруктових дерев, були тут ще кипариси, лаври, платани й сосни. На них скрізь замість винограду вився плющ і його великі темні ягоди нагадували виноградні грона. Посеред саду росли фруктові дерева; їх захищали інші, а далі навкруги — не фруктові, які утворювали ніби огорожу, споруджену людськими руками. Та й огорожа тут була: обійстя оточував невисокий мур. Увесь сад було розділено на частини. Дерева росли на певній, визначеній відстані. Угорі гілля лежало одне на одному й листя спліталося так, що здавалося штучним те, що було творінням природи.

Пишалися там ще й клумби з квітами: одні родила земля, а інші насаджували. Троянди, гіацинти та лілеї вирощували людські руки, а фіалки, нарциси, куряча сліпота були плодами самої землі. У саду влітку слалася тінь, навесні — квіти, восени збирали фрукти. Кожна пора мала свою привабливість.

За садом простягалася миловидна рівнина, на якій завжди побачиш пастухів, а далі — чудове море, по якому плавали судна. Саме такий краєвид надавав саду ще більше чару. А там, де довжина та ширина сходилися в центрі, стояв храм Діоніса й жертовник. Біля жертовника ріс плющ, а по стінах храму пнулася виноградна лоза. Стіни розмальовані; на малюнках зображено діонісівський міф, а саме: Семелу25 що народжує Діоніса, сплячу Аріадну26, Лікурга в кайданах27, Панфея, якого роздирають живцем. Було там намальовано ще й переможених індів та перетворених у дельфінів тірреиців28. На картині можна було побачити сатирів, що збирають виноград, вакханок у хороводі, не забули й про Пана. Він сидить на скелі й грає на сирінзі, водночас награваючи й сатирам, що збирають виноградні грона, і вакханкам, які завели хоровод. Ось такий був цей сад.

Ламон приділив йому особливу увагу: обрізав сухе гілля, підняв із землі виноградну лозу, поклав вінок на статую Діоніса, попідливав водою квіти. Тут було джерело, яке знайшов Дафніс. Воно давало воду тільки квітам і називалося ім'ям Дафніса. Ламон звелів Дафнісу відгодувати якнайкраще кіз, бо хазяїн після довгої відсутності захоче на них подивитися. Дафніс був упевнений, що заслужить похвали, адже ж він подвоїв кількість кіз, і вовк не вкрав жодної — усі виглядали тлустішими від овець. Бажаючи заради одруження привернути доброзичливість хазяїна, усю свою увагу та старання віддавав череді, виганяв її ранесенько, а приганяв додому пізно ввечері. Два рази на день гнав її до водопою, вишукував щонайкращі пасовиська, потурбувався про нові діжки, придбав чимало дійниць та більших плетянок для сушіння сиру. Він так завзято піклувався, що навіть роги козам понамащував і вовну вичесав. Це було, здавалося, священне Панове стадо. Хлоя йому щиро допомагала: вона менше дбала про овець, а більше часу віддавала козам. Отож у Дафніса з'явилася думка, що саме завдяки Хлої вони стали такі показні.

У цей час, коли всі готувалися до зустрічі хазяїна, з міста прибув ще один посланець і привіз наказ — якнайскоріше розпочати збирання винограду. Сам він (так говорив про себе посланець) мав тут залишитися аж доти, поки молоде вино не зіллють у бочки. Тільки тоді повернеться він до міста, аби привезти сюди хазяїна, тобто на кінець збирання винограду. Евдрома («добрий бігун» — так називався цей посланець, бо його заняття — бігати) радо прийняли й зараз же розпочали збирати виноград, носили його до чавильних пресів, молоде вино зливали в бочки, а найзріліші грона обрізували разом із гілками, щоб ті, хто приїде з міста, мали уявлення про збирання винограду та його радощі.

Коли Евдром збирався повернутися до міста, Дафніс дав йому різні подарунки, які тільки може дати козопас: твердо видушений сир, молоденьке козеня, білу густоволосисту козячу шкуру, яку взимку, звичайно, носить посланець-бігун. Посланець зрадів, поцілував Дафніса і пообіцяв, що замовить кілька добрих слів за нього в хазяїна. Після того відійшов із доброзичливим серцем до всіх.

Схвильований Дафніс і далі пас худобу разом із Хлоєю. Та й вона побоювалася за Дафніса, адже він, сільський хлопець, який звик бачити лише кіз, гори, селян і Хлою, уперше мав зустрітися зі своїм хазяїном, ім'я якого почув також уперше. Вона непокоїлася, як саме пройде ця зустріч; її душа тривожилася ще й через весілля, чи не залишиться воно нездійсненим маревом. Тож їхні поцілунки були нескінченні, а обійми такі, начебто вони, Дафніс і Хлоя, зрослися докупи. Але в поцілунках відчувалася тривога, а в обіймах — непевність, ніби побоювалися хазяїна, що вже прибув, або хотіли сховатися від нього. А трапилося їм таке нещастя. Один волопас, Лампіс, людина зарозуміла, задумав також свататися до Хлої і уже поприносив Дріасу подарунки, щоб отримати від нього згоду на одруження. Він збагнув: коли хазяїн дасть згоду, Дафніс одружиться з Хлоєю, отож знайшов спосіб настроїти хазяїна проти них. Лампіс знав, що хазяїн дуже любить свій сад, тож вирішив, наскільки змога, знищити та сплюндрувати його. Вирубати дерева — годі, бо шум розкриє його злочин. Тому напав на квіти, щоб їх знищити. Потайки вночі, перелізши через огорожу, одні квіти повиривав із корінням, інші поламав, а решту потоптав ногами, як свиня, та тихенько непомічений утік.

Наступного дня вранці Ламон вийшов у сад, щоб підлити квіти водою з джерела. Раптом уздрів: усі клумби знищено. Це міг зробити не якийсь розбійник, а тільки ворог. Він із горя роздер свій плащ і, голосно закричавши, звернувся до богів, так що Міртала покинула роботу й прибігла сюди, Дафніс чимдуж пригнав, залишивши кіз. Глянули вони на квіти, закричали та довго плакали-ридали.

Даремно було тужити за квітами. Вони плакали тому, що боялися хазяїна. Тут заридав би й чужинець, якби побачив щось подібне. Квітник утратив красу, а потоптана земля перетворилася у багно. Квіти, яких злочинець не зачепив, розцвіли, сяяли; та й ті, що лежали на землі, були чудові. На них сідали бджілки, а їхнє невгомонне дзижчання нагадувало скорботні скарги. Ламон із розпачу ледве говорив: «О мої троянди! Як вас сплюндровано! О мої фіалочки! Як вас потоптано! Ох, мої гіацинти та нарциси! Вас повиривала із землі жорстока людина! Настане весна, ви не покажетеся з-під землі. Прийде літо, ви не зацвітете. Восени ніхто не увінчає свої скроні віночками з вас! Навіть ти, володарю Діонісе, не змилосердився над ними, тими квітами, біля яких живеш і постійно бачиш їх! З них я часто плів віночок для тебе й приносив тобі радість! Як же, як тепер покажу сад своєму хазяїнові? Що він скаже, побачивши його? Дасть наказ повісити мене, старого, на сосні, як Марсія29, й разом зі мною, можливо, ще Дафніса, вважаючи, що цей сад знищили його кози!»

По тих словах потекли з очей Ламона ще гарячіші сльози. Тепер усі оплакували не квіти, а себе. Плакала Хлоя, бо Дафніса повісять, й молилася, щоб хазяїн ніколи не приїжджав. Цілий день від страждань дівчина не знаходила собі місця: усе їй здавалося, що Дафніса катують канчуками.

Пізно ввечері з'явився Евдром і повідомив, що старий хазяїн приїде через три дні, а син його — завтра. Отож почали розважати над тим, що сталося, й притягнули до спільної ради Евдрома. Він доброзичливо ставився до Дафніса й порадив, щоб спочатку розповісти про все молодому хазяїну, навіть пообіцяв, що сам скаже кілька слів на їхній захист, тому що має певний вплив на молодого хазяїна, як його «молочний» брат. Так і зробили наступного дня.

Астил30, син хазяїна, прибув верхи, а з ним і його нахлібник, також на коні. Перший був голобородий, а другий — Гнафон, — так він називався, — уже давно голив бороду. Ламон, а з ним і Міртала й Дафніс упали до ніг молодому хазяїну й благали, щоби він змилосердився над нещасним старим і виступив на захист невинного перед гнівом батька. Ламон усе розповів докладно. Астил змилувався над ними, а коли зайшов до саду і побачив знищені квіти, заявив, що сам поговорить про це з батьком, а вину зверне на коней, які нібито сполохалися й поламали частину квітів, деякі потоптали, а решту повиривали з корінням. Після того Ламон і Мір гала побажали йому всіх благ, а Дафніс приніс подарунки: козенята, сир, птахів із пташенятами, виноградні грона на гілках, а також чимало яблук. Між подарунками було й ароматне лесбійське вино, яке вважалося одним із найкращих.

Астил похвалив подарунки й влаштував полювання на зайців; він був багатий юнак, звик до розкоші, тож приїхав сюди, щоб тут, на селі, знайти свіжі розваги. Гнафон же — зовсім інша людина: знав тільки їсти, пити до нестями, а після оп'яніння — любовно втішатися. У нього мали значення тільки губа, живіт і те, що нижче живота. Він уважно приглядався до Дафніса, що приніс подарунки. Гнафон від природи мав потяг до хлопців, тому постановив привабити цього гарного хлопця, якого в місті не знайти, й гадав, що легко його переконає, як козопаса. Маючи таке на думці, він не пішов з Астилом на полювання, а подався на пасовисько, де Дафніс пас кози, ніби хотів подивитися на них, а справді — помилуватися Дафнісом. Прагнучи звабити хлопця, він вихваляв кіз, просив Дафніса заграти на сирінзі пастушу пісеньку й додав ще, що він усе може й подбає про звільнення Дафніса...

Коли прибув хазяїн Діонісофан із дружиною Клеаристою, уся садиба наповнилася криком тварин, слуг, чоловіків та жінок. Гнафон готував свою любовну промову. Діонісофан — літня людина, хоча був уже майже сивий, проте врода не полишала його, сила дозволяла йому змагатися з молодими, багатства мав стільки, як ніхто інший у місті, а чесністю мало хто дорівнював йому. Першого дня після прибуття склав жертви богам — опікунам полів: Деметрі31, Діонісові, Панові, німфам. Для присутніх поставив кратер вина, а в наступні дні оглядав господарство Ламона. Побачивши зорані поля, виноградні лози доглянуті та сад у всій своїй красі, — про квіти Астил повідомив раніше й узяв вину на себе, — хазяїн був дуже радий, похвалив Ламона та пообіцяв йому волю. Після того пішов до стада, щоби подивитися на кіз і козопаса.

Така метушня налякала Хлою, й вона втекла до лісу Дафніс же стояв, одягнений у ворсистий козячий кожушок, з його плечей звисала нова торбина, в одній руці тримав віддушений сир, а в другій маленьке козенятко. Якщо Аполлон колись, будучи на службі у Лаомедонта32, пас його корови, то він виглядав саме так, як тоді Дафніс. Сам він не міг видавити з себе ні слова, а весь спаленілий, опустивши очі, подавав подарунки. За нього кілька слів сказав Ламон: «Ось, хазяїне, пастух твоїх кіз. Ти дав мені пасти п'ятдесят кіз і двох цапів, а він виплекав сто кіз і десять цапів. Бачиш, які вони тлусті, з густою вовною і непошкодженими рогами. Він навчив їх і музики: почують голос його сирінги — роблять усе».

При цій розмові була присутня Клеариста. Вона сама захотіла переконатися у тому, що він сказав, і веліла, щоб Дафніс заграв козам, як звичайно грає на сирінзі. За це пообіцяла хітон, хлену33 та сандалії. Дафніс розсадив усіх півколом, як у театрі, а сам став під дубом і, вийнявши з торбини сирінгу, спочатку легко подув. Тут кози зупинилися та підняли голови. Тоді заграв пісню, яка кличе на пашу. Зараз же кози опустили голови донизу й почали пастися. Опісля, коли видобув приємні тони, кози зібралися докупи й полягали. Далі заграв різко, й вони, наче перед вовком, утекли до лісу. Через мить зазвучала принадна пісня, кози вийшли з гущавини й побігли до нього. Не часто можна побачити домашніх слуг, які б так покірно слухали розпоряджень хазяїна. Усі дивувалися, а передусім Клеариста; вона пообіцяла подарунки Дафнісу, такому гарному та музикальному козопасу. Тоді вернулися до господи, сіли снідати й послали Дафнісу частину своєї їжі.

Дафніс їв разом із Хлоєю, радів, куштуючи міські страви, й мав добру надію, що випросить у хазяїв дозвіл на одруження.

Саме тоді Гнафон, що теж був біля стада, знову загорівся любов'ю до Дафніса: без нього, вважав, життя зовсім нічого не варте. Тому підстерігай Астила, коли той прогулювався у саду, завів його до храму Діоніса й почав цілувати руки та ноги. Коли ж Астил запитав, чому він це робить, і велів розповісти все, пообіцявши допомогу, тоді Гнафон процідив: «Мій хазяїне, Гнафон гине. Він, що донині любив тільки твій стіл, що раніше присягав, що немає нічого кращого, ніж старе вино; він, якому твої кухарі здавалися ліпшими мітиленської молоді, тепер вважає гарним тільки одного-однісінького Дафніса. Не торкнуся я твоєї розкішної їжі, яка щодня готується: м'яса, риб, солодких тістечок. Я з приємністю став би козою, щоб могти їсти траву та листя, слухати сирінгу Дафніса й пастися під його опікою. Ти порятуй свого Гнафона та здолай непереможну любов, а якщо ні, присягаю на свого бога, візьму ножа й, наповнивши живота їжею, уб'ю себе перед дверима Дафніса. Тоді вже не будеш кликати "Гнафоньку", як ти завжди робив, звичайно, жартома».

Великодушний юнак не міг перенести Плафонового плачу, який цілував йому ноги, бо ж знав добре, що воно — любовні страждання. Пообіцяв попросити батька, аби той забрав Дафніса до міста й зробив його для себе слугою, а для Гнафона — коханцем. Зараз Астил, бажаючи трохи підбадьорити Гнафона, з усмішкою на вустах запитав, чи не соромно цілуватися з сином Ламона й добиватися, щоб полежати з тим хлопцем, який пасе кози. При цих словах Астил зробив трагічно-скривлену міну, немовби від неприємного запаху кози.

Гнафон, який навчився при столах розпусних марнотратників усіх любовних казок, не без мети виступив на свій та Дафніса захист, промовивши: «Хто кохає, мій хазяїне, то про такі речі не дбає. Він, у якому б тільки тілі знайшов красу, покоряється їй. Тому-то дехто любить рослини, потоки або дикого звіра. Чи ж не заслуговує милосердя той, хто відчуває у душі боязнь перед своїм коханим. Я люблю тіло раба, а красу вільної людини. Чи ж не помічаєш: його волосся подібне до гіацинта? Під бровами сяють очі, наче дорогоцінний камінь у золотій оправі. Лице його рум'янцями вкрилося, а зуби біліють, як слонова кістка. Який же із коханців не бажав би його поцілунків? Коли я покохав пастуха, то я наслідую богів. Пастухом був Анхіз34, проте його кохала Афродіта. Кози пас Бранх35, але Аполлон його цілував. Пастухом був теж Ганімед36, однак Зевс забрав його собі. Ми не нехтуємо хлопцем, якого, як ти бачив, слухають кози, ніби закохані. Тож якщо на землі ще залишається така краса, то будьмо вдячні орлам Зевса». Після цих слів Астил усміхнувся сердечно й висловив думку, що кохання робить з кожної людини великого софіста, й обіцяв при нагоді поговорити з батьком про Дафніса.

Цю розмову почув Евдром, який заховався у садку. Він полюбив Дафніса за його добре серце й обурювався, що така краса має стати жертвою такому пиякові, як Гнафон, отож зараз же розповів усе Дафнісу та Ламону. Переляканий Дафніс постановив або втекти разом із Хлоєю, або померти. Ламон викликав Мірталу за садибу й сповістив: «Біда, ми пропали, дружино моя! Настала пора відкрити нашу таємницю. Нехай ми позбудемося кіз і всього іншого, а я, клянуся Паном і німфами, хоч би мав, як кажуть, стати волом у хліві, не можу більше мовчати про справжню долю Дафніса. Я розповім усе: як я знайшов його, залишеного в діброві, нагадаю, як його годувала коза, й покажу все те, що знайшов разом із дитям. Хай бачить негідник Гнафон, який він є і кого любить. Тож підготуй розпізнавальні речі, щоби були в мене під рукою». Отак обміркувавши все, вони повернулися до хати.

Астил тим часом зайшов до свого батька, який відпочивав, і попросив його забрати Дафніса до міста, бо для сільських робіт шкода такого гарного хлопця, а під Гнафоновим наглядом він скоро може навчитися міських манер. Батько радо погодився й послав за Ламоном і Мірталою, щоб сповістити їм цю приємну новину, а саме: Дафніс у майбутньому буде обслуговувати Астила, а їм за одного Дафніса дасть двох козопасів. Тут збіглися слуги й висловили радість з того, що матимуть такого вродливого приятеля. Ламон же, попросивши слова, почав говорити: «Вислухай, володарю наш, усю правду від старої людини. Присягаю на Пана та німф, скажу всю правду. Я — не батько Дафнісові, та й Міртала не мала щастя бути його матір'ю. Інші батьки підкинули це дитя, бо, мабуть, у них були ще старші діти. Я його знайшов у діброві, а годувала його одна з моїх кіз, яку я, коли вона здохла, закопав біля саду: я її любив за материнську турботу. Разом із дитям я знайшов розпізнавальні речі, які, признаюся, зберіг донині. Вони свідчать про кращу долю дитини, ніж наша. Я не маю нічого проти того, щоб Дафніс був слугою Астила: гарний слуга прекрасного й доброго хазяїна. Та не можу уявити собі, що він стане предметом зневаги ось такого Гнафона, який хоче забрати його до Мітилени й зробити з нього свого коханця». Сказавши таке, Ламон замовк і облився слізьми. Тут зухвалий Гнафон схопився з місця і почав погрожувати йому нагайкою. Але Діонісофан, зворушений словами Ламона, кинув на Гнафона гострий погляд і наказав замовкнути. Тут-таки, звернувшись до Ламона, почав розпитувати й велів говорити лише правду, а не вигадувати казок, щоб затримати свого сина. Ламон стояв уперто на своєму, присягав на всіх богів і навіть віддавав себе на тортури, якщо він говорить неправду.

Діонісофан почав роздумувати над сказаним разом із Клеаристою, що сиділа поруч: «Чому б то Ламон мав говорити неправду, адже ж візьме за одного аж два козо паси? Як же він, селянин, міг таке вигадати? Не можна повірити, щоб у такого діда й такої літньої жінки міг народитися такий вродливий син! Мабуть, зараз не варто більше розмірковувати про це, а краще оглянути розпізнавальні речі, чи справді вони свідчать про славне та благородне Дафнісове походження».

Міртала пішла й принесла всі речі, збережені в старій торбині. Перший на них поглянув Діонісофан і, уздрівши пурпуровий плащик, золоту брошку та маленький меч з ручкою із слонової кістки, заволав: «О всемогутній Зевсе!» і велів дружині оглянути їх, а вона, тільки кинула оком, крикнула: «О милі Мойри! Чи ж не оці речі ми поклали нашій дитині? Чи ж не послали ми Софросину, щоб віднесла дитя на ці поля? Не інакше було, а саме так! Милий чоловіче, це наше дитя: Дафніс — твій син і це він пас батьківські кози». Коли вона ще говорила, Діонісофан цілував розпізнавальні речі й плакав від надмірної радості.

Астил, довідавшись, що він брат Дафніса, одягнувся у плащ і побіг у сад, бажаючи першим поцілувати його. Дафніс, спостерігши Астила, що біг з багатьма людьми й кликав «Дафнісе!», думав, що він задумав його забрати, тому чимдуж побіг до моря й тут, кинувши сирінгу та торбину, хотів стрибнути в море з високої скелі. І могло б статися нечуване нещастя! Дафніса були б знайшли мертвим, коли б Астил не закричав знову: «Стій, Дафнісе, не бійся! Я — твій брат, а твої хазяї — це твої батьки. Щойно нам Ламон розповів про козу й показав розпізнавальні речі. Обернися та глянь, які раді та веселі вони сюди прийшли. Та поцілуй же мене першого! Присягаю на німф, що кажу правду».

Після присяги Дафніс зупинився, почекав Астила, який уже добігав до нього, і вони поцілувалися. У цю мить прибігли інші: слуги, служниці, сам батько, а за ним мати. Усі його обнімали, цілували, раділи та плакали. Дафніс особливо люб'язно обнімав батька та матір, начебто знав їх давно. Він так горнувся до них, що не хотів їх покидати й на хвилину. Рідна кров скоро викликає довір'я. Він на мить забув про Хлою. Коли всі повернулися додому Дафніс одягнувся у коштовний одяг, присів біля батька й слухав його розповідь.

«Одружився я, мої діти, замолоду», — почав Діонісофан. «Незабаром я думав, що я щасливий батько. Спочатку народився син, а за ним — дочка, а третій — Астил. Я міркую собі: моя родина досить велика, тому четверту дитину, коли народилася, я велів викинути, а ті речі поклав не як розпізнавальні, а як такі, що даються у могилу. Та доля вирішила інакше. Старший син і дочка померли одного дня і від однієї хвороби. Тебе врятувала божественна прозорливість, щоб у нас на старість була підпора. Не пам'ятай мені злого, що я вчинив; це сталося не з моєї волі. І ти, Астиле, не журися, що візьмеш частину замість усього майна, адже ж немає кращого маєтку для розумної людини, як брат. Тож любіть один одного, бо своїм багатством можете змагатися з царями. Я вам залишу великий земельний наділ, багато добрих слуг, золото, срібло і все, що вважається багатством у заможних людей. Проте застерігаю, що оце поле, Ламона з Мартілою та кози, які він пас, — усе віддаю Дафнісу».

Ще батько не закінчив, як Дафніс підскочив і вигукнув: «Добре, тату, що ти мені нагадав про це. Піду й пожену кози до водопою. Десь вони, відчуваючи спрагу, чекають на мою сирінгу, а я тут сиджу». Усі люб'язно усміхнулися з того, що він, ставши хазяїном, ще хоче бути козопасом, і тут же послали слугу, аби заопікувався козами. Самі принесли жертву Зевсу-спасителю і улаштували учту. На цю учту не прийшов Гнафон. Він просидів день і ніч у храмі Діоніса, як людина, яка просить захисту.

Швидко розлетілася чутка, що Діонісофан знайшов сина й що Дафніс із козопаса став хазяїном цих полів. Раненько збіглися люди з усіх сторін: одні, щоб повеселитися разом із Дафнісом, а інші принесли подарунки його батькові; серед них перший прибіг опікун Хлої Дріас.

Дафніс затримав усіх, щоб разом з ними повеселитися. Розпочалася урочиста учта. Приготували досить вина, усілякого печива, птицю, поросят та медівників. Спочатку принесли жертву польовим божествам. Тоді Дафніс зібрав свої пастуші скарби й пожертвував богам: Діонісу — пастушу торбину та кожушок, Пану — сирінгу та флейту, німфам — пастуший посох та горнята-близнята своєї роботи. Його теперішнє житія було набагато приємніше, ніж невідоме багатство, тому з очей його котилися сльози, коли прощався з усім. А перш, ніж повісити у гроті горнята-близнята, він ще раз надоїв у них молока; перед тим як повісити кожушок, ще раз його одягнув, ще раз заграв на сирінзі й уже тоді поклав її Панові. Усі ці речі він поцілував, поговорив із козами та цапами. Усіх кликав по імені. Тоді напився води з джерела, як це, звичайно, робив він разом із Хлоєю, але про кохання не згадував, а чекав нагоди.

У цей час, коли Дафніс заходився біля жертв, із Хлоєю діялося щось неймовірне: вона сиділа біля овець, плакала та, як це буває у таких випадках, нарікала на милого: «Забув про мене Дафніс. Зараз уже думає про багату жінку. Чому ж то я веліла йому присягати на кіз, а не на німф? Він же залишив їх, як і Хлою! Навіть коли приносив жертви німфам і Панові, не побажав побачити Хлою! Він, мабуть, уже знайшов у своєї матері служниць, вродливіших за мене! Прощай! Я жити не буду!»

Коли так говорила, роздумуючи про все, раптом волопас Лампіс з кількома селянами схопив її, гадаючи, що Дафніс уже з нею не ожениться, а Дріас полюбить його, її несли, а вона кричала та плакала. Хтось, що бачив цю картину, сповістив Напі, а Напа Дріасу, Дріас зараз же передав Дафнісу. Той не смів сказати про це батькові; схвильований, не знав, що робити, подався до саду та гірко заплакав: «О нещасна знахідко! Краще було б мені залишитися пастухом! Наскільки щасливіше я жив би, як раб! Тоді міг би бачити Хлою, цілувати її! А зараз Лампіс забрав та заніс до себе. Настане ніч, і він ляже разом із нею. Я ж п'ю та веселюся! Даремна була моя присяга на кози та німфи!»

Ті Дафнісові слова почув Гнафон, що затаївся в саду. Прийшла нагода, — подумав, — примиритися з ним. Тож узяв кількох хлопців Астила, пішов до Дріаса, щоб той завів його до Лампісової садиби. Вони швидко туди подалися. Лампіс саме вносив Хлою до хати. Гнафон вирвав її з рук Лампіса, а селян побив києм. Хотів зв'язати самого Лампіса й забрати з собою, але той зумів утекти. Здійснивши такий подвиг, повернувся з Хлоєю уночі. Діонісофан уже відпочивав, а Дафніс сидів у саду й плакав. Гнафон привів йому Хлою, тут-таки розповів усю цю історію та й просив, аби Дафніс не пам'ятав нічого поганого: він буде його вірним слугою. Крім того, попросив, щоб Дафніс не відганяв його від столу, — інакше він загине з голоду. Дафніс, уздрівши Хлою, із радощів обняв її та виправдовувався перед нею за свою неуважність, а Гнафону за його добродійство вибачив колишню провину

Дафніс і Хлоя, порадившись, постановили не говорити про весілля. Вони будуть зустрічатися потайки, а про своє кохання Дафніс розповість матері. Та Дріас не погодився з ними і заявив, що сам розкаже все батькові, пообіцявши при тому, що переконає його. Уранці, тільки почало світати, Дріас узяв торбину з розпізнавальними речами й пішов до Діонісофана та Клеарісти, які в цей час сиділи в садку. Тут були також Астил і Дафніс. Коли стало тихо, старий Дріас почав розповідати: «Мене, як і свого часу Ламона, необхідність змушує розкрити ще одну таємницю. Хлою я не народив і не вигодував. У неї інші батьки, а вигодувала її вівця в гроті німф. Я це спостерігав своїми очима, а, дивлячись, дивувався, тому й вигодував її. Свідки цього — її краса, не подібна до сільської. Про це засвідчують ще розпізнавальні речі: таких коштовностей немає в пастухів. Погляньте самі й відшукайте батьків дівчини. Вона напевно буде гідною Дафніса».

Ці слова ні Дріас не кинув на вітер, ні Діонісофан не пропустив мимо вух: глянувши на Дафніса й помітивши його бліде обличчя та сльози, зрозумів, що він закохався. Побоюючись радше за власного сина, ніж за чужу дівчину, Діонісофан детально роздумував над словами Дріаса. А коли принесли розпізнавальні речі, а саме: золотисті сандалії, пов'язку та браслети, він, оглянувши їх, покликав Хлою та попросив, щоб не хвилювалася. Чоловік у неї уже є, а незабаром знайде вона ще й батька та матір. Клеариста завела її до хати й одягла, як майбутню невістку. Діонісофан, піднявшись, запитав Дафніса, чи Хлоя ще дівчина. Той заприсягнув, що між ними, крім поцілунків і клятви у вірності, більше не було нічого. Тоді, задоволений таким запевненням, запросив їх до столу. Тут можна було побачити, що таке врода, коли їй додати прикрас. Хлоя, одягнена в коштовний одяг, з укладеною зачіскою, з личком, щойно вмитим, здавалася усім настільки вродливою, що Дафніс заледве її пізнав. Зараз кожен і без розпізнавальних речей присягнув би, що Дріас не може бути батьком цієї дівчини. На учті були й Дріас, і Напа, а Ламон із Мірталою лежали разом з ними на тапчані, як гості. У наступні дні приносили в жертву тварин, вино. Хлоя пожертвувала богам свої речі: сирінгу, пастушу торбину, кожушок, горнята-близнята. Вона теж налила вина до джерела в гроті, адже ж тут виховувалася й часто купалася в його водах. Навіть поклала на могилу вівці віночок — так велів Дріас — і ще раз заграла на сирінзі своїй отарі, заграла їм і німфам помолилася, щоб могла розшукати своїх батьків, достойних її одруження з Дафнісом.

Коли закінчилися святкові забави на селі, усі постановили повернутися до міста й шукати батьків Хлої, аби не зволікати з весіллям. Рано-вранці все було готове до від'їзду. Дріасу дали ще три тисячі драхм, а Ламон отримав половину врожаю з полів і виноградників, подарували йому кіз із пастухами, чотири пари волів і одяг на зиму, а його жінці волю. Тоді вирушили до Мітилени на конях і возах із нечуваною пишністю. До міста прибули вночі, так що ніхто із співгромадян їх не помітив.

На світанку перед їхніми дверима зібралася юрба чоловіків і жінок. Чоловіки раділи разом із Діонісофаном, що віднайшов сина, часто споглядаючи на його вроду, а жінки зичили щастя Клеаристі, яка разом із сином привезла собі ще й невістку. Вони з подивом дивилися на Хлою, адже ж важко було знайти навіть у місті таку красуню. Усе місто тільки й говорило про Дафніса та Хлою, казали, що це буде щасливе подружжя. Просили богів, аби тільки походження дівчини було достойне її краси. Не одна жінка молилася, щоб боги саме її оголосили матір'ю такої вродливої дівчини.

Діонісофану, коли він після довгих роздумів заснув глибоким сном, приснилися німфи, які просили Ерота, щоб він врешті-решт погодився на одруження Дафніса з Хлоєю. Тоді Ерот звільнив тятиву лука, поклав його біля сагайдака та наказав, аби Діонісофан запросив на учту всіх найзнатніших мітиленських громадян. Коли наповнять останній кубок вина, тоді хай покажуть кожному розпізнавальні речі, знайдені разом із маленькою Хлоєю, а після того вже заспівають весільної пісні. Ось таке побачив і почув уві сні Діонісофан.

Уранці, прокинувшись, велів готувати розкішну учту: подати на стіл все, що родить земля, що дає море, озера та ріки, та запросити в гості найзнатніших мітиленців. Коли настала ніч і наповнили останній кубок, із якого виливають вино як офіру Гермесові, слуга вніс на срібній таці розпізнавальні речі, носив їх довкруг столу та всім показував. Та ніхто не пізнавав, аж Мегакл, якому старечий вік дозволив зайняти місце найвище за столом, тільки глянув, зараз пізнав і голосно, як молодий, вигукнув: «Що ж це я бачу? Що з тобою сталося, донечко? Ти ще жива? Чи, може, якийсь пастух знайшов оці речі випадково? Прошу тебе, Діонісофане, скажи мені! Звідки в тебе оці розпізнавальні речі моєї дитини? Не заздри мені, що і я, так як ти Дафніса, знайду свою дочку!»

Діонісофан велів йому розповісти про обставини, за яких викинув дитя. Мегакл почав розповідь, не знижуючи зовсім тону: «Донедавна я був бідний. Усе своє майно я витратив на влаштування видовищ та будівництво кораблів37. Саме тоді народилася дочка. Я не хотів виховувати її у нужді, тож, поклавши біля неї у пелюшки оці розпізнавальні речі, викинув, знаючи, що знайдеться чимало людей, які бажають стати батьками в такий спосіб. Заніс я її до гроту німф і довірив їм. Відтоді пливло до мене щодня багатство, але не було в мене спадкоємця. Не мав я щастя стати вдруге батьком. Боги немовби поглузували наді мною, послали вночі сон, у якому зголосили, що вівця зробить мене батьком».

Тут Діонісофан вигукнув ще голосніше, ніж перед тим Мегакл, вибіг і за мить привів Хлою у коштовному одязі, й так промовив: «Цю ось дитину ти викинув, тому її вигодувала для тебе вівця під опікою богів, як коза Дафніса для мене. Візьми розпізнавальні речі та дочку, а, взявши, віддай Дафнісу за дружину. Обох ми викинули, обох і знайшли, обома опікувалися Пан, німфи та Ерот».

Мегакл похвалив його слова, послав по свою дружину Роду, а Хлою притиснув до грудей. Усі залишилися тут, у Діонісофана, переночувати, бо Дафніс присягав, що нікому не дасть забрати Хлою, навіть самому батькові.

Уранці Дафніс і Хлоя постановили повернутися назад на село. Вони посилалися на те, що не зможуть звикнути до міського способу життя, та й батькам хотілося влаштувати весілля за всіми пастушими звичаями. Коли прибули до господи Ламона, привели Дріаса до Мегакла, а Напу до Роди, і почали готуватися до весільної учти. Батько передав Хлою Дафнісу біля статуй німф, яким разом з іншими речами приніс у жертву й розпізнавальні предмети, а Дріасу додали стільки драхм, скільки не вистачало до десяти тисяч.

День був чудовий. Діонісофан наказав зробити з зеленого листя настил перед грогом, покликав усіх людей із села й там щедро їх частував. Сюди прибули Ламон із Мірталою, Дріас із Напою, родичі Доркона, Філет із дітьми, Хроміс із Лікеніон, прийшов навіть Лампіс, якому все вибачили. Учта була проста, селянська. Один виспівував пісню, яку співають на жнивах, інший розповідав дотепні жарти, як це буває, звичайно, на збиранні винограду, Філет грав на сирінзі, Лампіс на флейті, Дріас і Ламон витанцьовували, а Хлоя з Дафнісом цілувалися.

Недалеко від них паслися кози, начебто й вони були учасниками цього весільного свята. Це не сподобалося людям із міста. Дафніс кликав кожну козу по імені, давав їй зелене листя, брав за роги й цілував. Так вони жили не тільки тоді, а й пізніше: майже до кінця літ своїх вели пастуший спосіб життя, шануючи богів, німф, Пана та Ерота. Щороку збільшувалися їхні стадо кіз і отара овець. Найприємнішою їжею для них були фрукти та молоко. Коли народився в них син, то віддали його козі, аби годувала, а дочку, яка народилася після сина, годувала вівця. Сина назвали Філопіменом38, а дочку Агелою39. Тут вони вели пастуше життя аж до старості. Також оздобили грот німф, поставили нові статуї та спорудили вівтар Ероту-пастуху. Пан отримав житло: замість сосни — маленький храм, і назвали його Паном-воїном. Це все вони зробили пізніше й давали усьому свої назви. А тоді після весільної учти, коли настала ніч, відвели Дафніса з Хлоєю до кімнати молодих. Коли їх проводжали, то одні грали на сирінгах, інші на лютнях, частина несла весільні смолоскипи. А коли підійшли до дверей, заспівали різкими й гострими голосами, ніби не співали весільної пісні, а роздирали землю тризубом. Дафніс і Хлоя полягали, роздягнувшись, цілувалися, обіймалися усю ніч і не спали, як сови. Дафніс тепер здійснив те, чого навчила його Лікеніон. Тоді вперше Хлоя пізнала, що те, що діялося під лісом, було тільки дитячою забавою двох пастушків.

Переклад Віталія Маслюка

ПРИМІТКИ

Лонг. Дафніс і Хлоя

Лесбос — острів в Егейському морі біля берегів Малої Азії.

Ерот — бог кохання, син Афродіти, його зображували у вигляді пустотливого хлопчика з крильцями, луком і стрілами, якими він ранив серця закоханих.

Німфи — божества, які є втіленням сил природи. Розрізняли німф гірських (ореади), річкових (наяди), лісових (дріади) та ін.

Пан — бог лісів і пасовиськ, покровитель пастухів, зображувався як чоловік з бородою, цапиними ногами й рогами.

КНИГА І

Стадія — те саме, що стадій (старовинна одиниця виміру віддалі, яка дорівнює приблизно 180-230 м.).

Сирінга — сопілка, улюблений музичний інструмент пастухів, символ пастушого життя.

Хлоя — це ім'я сприймається як пастуше, мабуть, тому, що давньогрецькою мовою «хлоє» означає «свіжу зелень, молоді паростки».

Вакханки — жінки-супутниці бога Діоніса-Вакха, бога вина й веселощів, їх зображували напівроздягненими, у накидках зі шкур диких звірів і обвитим виноградом жезлом у руці.

Зевс — у давньогрецькій міфології верховний бог. Його батьком був Кронос, який пожирав своїх дітей. Щоб урятувати Зевса, його мати Рея сховала сина в печері на острові Криті, де його вигодувала молоком коза Амалтея.

Діоніс — бог виноробства, покровитель виноградарів і виноробів. Вважався також покровителем театрального мистецтва.

Сатири — у давньогрецькій міфології лісові божества, що супроводжували Діоніса. Зображувалися напівлюдьми-напівкозлами.

Пітис - дівчина, яку покохав Пан, була перетворена в сосну (з грец. ріtys — «сосна»).

Тірійські пірати — фінікійці-мореплавці, які грабували кораблі в Егейському морі.

Кнеміди — металеві обладунки, які захищали гомілки давньогрецьких воїнів.

«Після Дорконового похорону Хлоя, запровадивши Дафніса до гроту німф, обмила його...» — згідно зі звичаєм: після похорону всі присутні повинні були здійснити обряд омивання, що символізувало очищення від дотику до покійника.

КНИГА II

«...я старший від Кроноса...» — ці слова Ерота символізують одвічну силу любові, яка має владу навіть над богами.

Ехо — міф про Ехо розповідається в III книзі роману «Дафніс і Хлоя».

Мітинма — місто на острові Лесбосі.

Стратег — у Стародавній Греції воєначальник, якого вибирали народні збори.

«...з води виринув дельфін і поплив перед судном стратега, начебто вказував йому шлях...» — давні греки вважали дельфінів розумними істотами й друзями людей.

КНИГА III

Ітис — син фракійського царя Терея і Прокни, був убитий матір'ю, яка так помстилася чоловікові за те, що він зґвалтував її сестру Філомелу.

Драхма — давньогрецька срібна монета. 3000 драхм — достатньо значна сума.

Гори — помічниці Зевса, богині пір року.

КНИГА IV

Плетр — 31 метр, одна шоста стадії.

Семела — фіванська царівна, коханка Зевса й мати Діоніса.

Аріадна — дочка критського царя Міноса, яка допомогла героєві Тезею вбити чудовисько Мінотавра. Після того втекла з ним на острів Наксос, де герой покинув її сплячою. Такою побачив Аріадну бог Діоніс і одружився з нею.

Лікург — цар Фракії, який не шанував бога Діоніса, забороняв святкування на його честь, за що був покараний богом.

«...переможених індів та перетворених у дельфінів тірренців» — у міфах розповідається про поширення культу Діоніса в Індії; за міфом бог Діоніс потрапив на корабель тірренських піратів, які прийняли його за звичайного юнака й вирішили продати в рабство. Бог Діоніс помстився за таку наругу, перетворивши мореплавців у дельфінів. Тірренія, або Втрурія — місцевість в Італії.

Марсій — божество, супутник Діоніса, який підібрав кинуту богинею Афродітою флейту й викликав на музичне змагання бога Аполлона. За таку зухвалість бог зідрав із Марсія шкіру й підвісив її на дереві, при звуках флейти вона починала рухатися.

Астил — ім'я, яке походить від слова «азіу» — місто, і, вочевидь, характеризуй героя як манірного городянина.

Деметра — богиня землеробства, родючості, покровителька землеробів.

Лаомедонттроянський цар, батько Пріама, у якого деякий час Аполлон, покараний за вбивство, пас корів.

Хлена ~ широкий плащ, який одягали поверх хітона.

Анхіз — брат троянського царя Пріама, у якого закохалась Афродіга, коли той пас череду. Пізніше вона народила від нього героя Енея.

Бранх — улюбленець Аполлона, який наділив його даром пророцтва.

Ганімед - син Пріама, який за наказом Зевса був викрадений орлом на Олімп, де став виночерпієм богів.

«...усе своє майно я витратив на влаштування видовищ та будівництво кораблів...» — багаті громадяни мали почесні обов'язки: за свій кошт вони влаштовували торжества, а також фінансували будівництво військових кораблів, утримання їхніх екіпажів.

Філопімен - з грец. «той, хто любить пастухів».

39 Агела — з грец. «стадо».

Примітки уклав Василь Зварич

Оглавление