Якщо спиш просто неба, ніч не здається такою темною.
Прочитане в давній книзі.Хто ми? Спитай зорю, спитай хвилю, спитай бурю, спитай вітер, спитай небо, спитай землю — землю страждання і землю улюблену — хто ми? Ми — Земля.
Напис, вибитий у древньому храмі народу майя. Метелик, який не хотів відлітатиГолос у слухавці був старечий, деренчливий. Геть вицвілий, вивітрений часом голос.
— Пане… Не знаю, як вас називати…
— Можна й не називати. Кажіть, — приохочував я.
— Ви пишете, правда?
— Пописую щось.
— А я малюю. Все життя малюю. Щось удається, щось не дуже. Не буду хвалитися, най люди кажуть. На те в них очі. Ми, художники, промовляємо барвою… — слова його, як і голос, були теж безбарвні. Слова маляра. — Я вас упізнав на світлині в книжці… Ви вже інший на позір, але головне в рисах залишилося. Те, що художники вихоплюють одразу в обличчях, за що чіпляються оком. Розумієте?
— Розумію, — згодився я, хоча направду не розумів, про що йдеться.
— Ні, я вас не малював… Але я малював старого. Того діда, що був тоді з вами. Там, на горі, під розложистим горіхом. Ви варили з яблук сироп.
— Мед. Яблучний мед.
— Може. Не знаю. Та я не про це. Про того старого… Хто він був?
— Хто? Я й досі цього не знаю.
— Як? Ви ж пишете про нього.
— Пишу, щоб зрозуміти. Але так доконечно й не збагнув, хто він був.
Комментарии к книге «Світован. Штудії під небесним шатром», Мирослав Иванович Дочинец
Всего 0 комментариев