«Політ завдовжки в життя»

Політ завдовжки в життя (fb2) - Політ завдовжки в життя 922K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Алекс Грей

Алекс Грей ПОЛІТ ЗАВДОВЖКИ В ЖИТТЯ

1

Напевно, я ніколи не звикну літати на літаках. І, начебто, не боюся літати, але відчуття під час польоту таке, наче мене не просто відірвали від землі, а розірвали нитку, яка зв'язує мене з землею. Я перестаю отримувати підживлення енергії від землі під ногами. Це, напевно, від того, що я не люблю того, що не можу контролювати. Хоча, сам процес польотів на літаках на висоті десяти тисячі метрів — це досить прикольна річ. Особливо зліт, коли практично за кілька секунд місто стає маленьким, немов іграшковим, дороги перетворюються в тоненькі смужки, що розділяють площину на різнокольорові квадрати. Але найбільше мене підкорив вигляд Ейфелевої вежі з висоти польоту. На зв'язці ключів у мене висить невеликий брелок-макет Ейфелевої вежі. І ось, коли ми пролітали над Парижем, я побачив цю вежу. Тоді я побачив її вперше, вона була маленька, наче іграшкова. Я дістав з кишені ключі з брелоком і порівняв їх. Вони мало чим відрізнялися, навіть за розміром вони були схожі. І ось перше враження від Ейфелевої вежі так і закріпилося в моїй пам'яті. Тепер вона для мене маленька, оточена яскравою зеленню і іграшковими будинками. Пізніше, я багато разів бував біля неї, піднімався на саму гору, але все одно сприймаю її такою, якою побачив її тоді з ілюмінатора літака.

Цього разу літак набрав висоту, зробив розворот над Парижем і ми швидко поринули в густі хмари. Ейфелева вежа лише на кілька хвилин промайнула вдалині і зникла під товстим шаром сірих осінніх французьких хмар.

Мої друзі кажуть, що найприємніший момент у польотах — це коли бортпровідниці розносять їжу та випивку. А мене це бісить, тому що я люблю спати в літаках або просто читати. А коли я сплю, читаю або дивлюся фільми, то стюардеси, що ходять туди-сюди мене просто дратують.

— Прошу вибачення, що побажаєте? — я лише заплющив очі, і це були найгірші слова, які я міг тільки почути, сидячи в цьому кріслі. Я вирішив прикинутися сплячим і не реагувати.

— Ви що будете пити? Віскі, Бурбон або Шампанське? — це був вже інший голос, чоловічий, і належав він явно не бортпровідниці, і я відкрив очі. Наді мною практично нависало сто вісімдесят сантиметрів ідеальної французької жіночої фігури, обтягнутої уніформою вишневого кольору, з ідеально білими зубами в ореолі непристойно червоних губ, і все це завершувалося волоссям платинового кольору, зібраним у звичайний дитячий хвіст.

— Це Ви мене зараз питали? — видавив з себе я, намагаючись поєднати вид цієї стюардеси з голосом, який я щойно почув.

Червоні губи витягнулися в ще більш широкій посмішці, оголюючи зуби нереально-білого фарфорового кольору.

— Ні, це вже я Вас питав, просто мені здалося, що Ви сильно нервували при зльоті, і зараз Вам не завадило би чого-небудь випити. — я так був захоплений злетом над Парижем, що навіть не помітив свого сусіда по кріслу. Зліва від мене сидів звичайний чоловік моїх років, в руках він тримав вже майже порожню склянку з рідиною жовтого кольору. — А ще я подумав, що Ви не говорите французькою і вирішив Вам допомогти з перекладом. — сказав він, посміхаючись.

— Ну, гаразд, — звернувся я вже до бортпровідниці французькою, що, схоже, засмутило мого сусіда, — А у Вас є шампанське, але, бажано, «брют»?

— Ні, у нас лише напівсолодке. Але воно дуже смачне, справжнє французьке. — відповіла бортпровідниця.

— А ось у мене є як раз «брют», — зрадів мій сусід і, попорпавшись в своєму кейсі, витяг звідти пляшку «Dom Pérignon».

— Як Ви її пронесли на борт? — здивувалася стюардеса і насупила брови, що зробило її смішною.

— А я завжди проношу на борт шампанське і п'ю його, повертаючись з Парижу, тому що Париж без шампанського — не Париж. Будете з нами?

— Ви що? Я ж на роботі. І за правилами, я повинна заборонити Вам розпивати спиртні напої під час польоту.

— А якщо без правил? — посміхнувся сусід і прошепотів. — А якщо без правил, то Ви просто настільки чарівні, що Вам зовсім не пасує бути суворою та злою. Ви, краще, принесіть нам келихи.

— Добре, — на неї так повпливав комплімент, що вона знову посміхнулася, оголивши всі свої зуби, потім нахилилася до нас і прошепотіла, — Тільки щоб ніхто не бачив. Тим паче, що сьогодні є привід…

— Який ще привід? — запитав я.

— Ну, є привід, яка різниця, пийте, але я вам не дозволяла, якщо що.

— Звичайно, ніхто нічого і не помітить.

Він розлив в принесені келихи шампанське, сунув один мені в руку і сказав:

— А ви не знаєте, про який привід вона говорила? Ні, ну тоді за Париж. І за Вас!

— За мене? А чого це за мене? — здивувався я. — Ми ж навіть не знайомі.

— Тож, давайте знайомитись, хоча… — Він зробив ковток і прижмурив очі.

— Що, хоча?

— Хоча, ми вже знайомі. Трохи. Ну, точніше, я то з Вами добре знайомий… Ви ж, Антон, так? А, ось, Ви мене, напевно, не пам'ятаєте.

— Тож Ви нагадайте. — відповів я.

— Ну, я минулого року робив з Вами інтерв'ю. Точніше, інтерв'ю у Вас брала наша співробітниця з журналу, а я його писав, і в журналі воно вийшло вже під моїм ім'ям. Ви тоді з концертом в Токіо виступали.

— То, Ви з журналу «Музика світу»? Ви, Нік… Зараз згадаю… Нік Челерман? Вірно?

— Вірно! Згадали. Ми з Вами розмовляли телефоном і вносили правки в текст. А, взагалі-то, я Микола та прізвище моє зовсім не Челерман.

— Микола? Ну, Нік… Микола — це зрозуміло. А чому Челерман?

— Челерман від слова cello. Це англійською — віолончель. Я в дитинстві марив музикою, у мене одразу підкошувалися ноги, коли я чув віолончель. Але з музикою в мене не склалося, а мрія стати віолончелістом залишилась. Ось, я і вирішив ну хоч якось себе з'єднати з «челей», з віолончеллю, тобто.

— А чому у Вас з музикою не склалося? — зацікавився я.

— Та, як Вам сказати. Музика мені подобалась, але я займався плаванням. Я мріяв стати чемпіоном, але мені не давалися найважчих кілька сотих часток секунд. І я тренувався, тренувався, потім, вечорами, замість уроків я вмикав платівки або касети з класичною музикою і слухав. А місця, де було чутно віолончель, я прокручував багато разів. Але спорт був для мене в ті часи усім. Пройшли роки, я досяг деяких результатів, досить непоганих, але якось при розвороті я травмував кисть правої руки, і мені наклали гіпс. Потім виявилося, що кістки на пальцях не так зрослися, мені їх знову ламали, потім вони знову зросталися… Коротше, зі спортом мені довелося зав'язати. У той же час я зрозумів, що втратив я і свій шанс стати музикантом. Хоча, на той час я вже дозрів, щоб піти для початку в музичну студію. Але з моєю рукою про музику довелося забути, і я пішов в журналісти. Проте, так як я знав про музику практично все, то я став музичним журналістом. Пишу про музику і про музикантів. — він допив своє шампанське і знову налив повну склянку.

— Цікава історія…

— Ви щойно так сказали цю фразу… Ну, буцімто, у Вас теж була або є якась історія, пов'язана з музикою і з Вами. Чи я помиляюсь?

— Ну, як Вам сказати. В кожної людини є якась своя історія, а можливо, і не одна… Просто спорт і музика не так часто переплітаються в долі однієї і тієї ж людини…

— Тоді, може, розповісте?

— Та, це довга історія.

— А, нам і летіти ще кілька годин, та й шампанського у мене не одна пляшка. — він посміхнувся і декілька разів ніжно постукав по своєму кейсу.

— Ну, я навіть не знаю, чи варто Вам розповідати. Це просто звичайне життя звичайного чотирнадцятирічного хлопця.

— О-го! — вигукнув він. — Он, аж звідки тягнуться коріння Вашої історії… Але мені, насправді, дуже цікаво послухати. Якщо Ви захочете, щоб я написав потім цю історію, я напишу, якщо скажете «НІ», то я не буду нічого ніде опубліковувати.

— Ні, писати не треба і опубліковувати також не треба. Просто, це, як я вже говорив, звичайна історія звичайного пацана часів кінця епохи Радянського Союзу.

— Тож, я наливаю і слухаю, а Ви розповідайте. — він розлив залишки шампанського по келихах, повернувся до мене і почав слухати.

2

Мені тоді було років чотирнадцять. Я був звичайним пацаном, як і всі, ганяв у дворі футбол, лазив по деревах, в сусідських приватних будинках ми крали сливи, яблука і груші. Хоча, ні, я був не зовсім звичайним. Я був найзапеклішим бешкетником. Це правда. Розбиті в школі вікна, хокейні матчі в шкільних коридорах, пожежі в підвалах і потопи в під'їздах. Мене б давно вигнали зі школи, якщо б не одне «АЛЕ». Вчився я дуже непогано. Вчитися я, правда, не хотів, уроки прогулював, а ті, що ні прогулював, ті зривав. Вчителі і директор школи плакали, коли я з'являвся в класі, але зробити нічого не могли, бо, коли приходив час контрольних та іспитів, то я все здавав практично «на відмінно». А, крім цього, я дуже добре грав у хокей. У нас у дворі в хокей грав майже кожний, а в ті часи, як Ви пам’ятаєте, в нашій країні в хокей грали практично всі, це була ера хокею, хокейна, так би мовити, була лихоманка. Ну, от і в нас у дворі постійно заливали каток, і всі наші хлопці з району влаштовували турніри. Якось з'явився мужик, такий статний, в пальто, явно не з місцевих. Він кілька вечорів приходив і дивився, як ми граємо. Він сильно виділявся з натовпу, бо на тлі наших роботяг виглядав аж занадто рафіновано. Якось в один з вечорів, після того, як ми закінчили грати, він підійшов до нас і запропонував займатися у нього в секції. Як виявилося, він був директором спортивної школи з хокею. Ну, хто б відмовився від такого? Ось, і на наступний день ми вже отримували форму в районному палаці спорту. Це була мрія кожного пацана з нашої дворової команди. І ця мрія почала збуватися. Ми не вірили, що ми ось так от просто станемо відомими хокеїстами. Нам заздрило все місто, в школі нас поважали і навіть старшокласники віталися з нами за руку. І це настільки нас розслабило, що вчитися ми перестали взагалі. Оцінки стали ще гіршими, а поведінка взагалі впала до нуля. Тренер нас лякав, що вижене усіх, але ми розуміли, що ми найкращі і тому не боялися нічого. Після тренувань ми часто влаштовували бійки і розбірки, так як нас боялися всі, а ми не могли цим не скористатися. Коротше, ми були самими справжнісінькими розбишаками. І ось так я ріс, серед крутих спортсменів, добірних бешкетників в звичайному СРСР-івськом дворі і середньостатистичної школі.

Одного разу, на початку третьої чверті, відразу після новорічних свят, до нас в клас перевелася одна дівчинка. Батько її були військовий і, як тоді було прийнято, всі військові мігрували по країні. Їх дружини змінювали роботи і квартири, а діти міняли школи. Їм доводилося вливатися в нові колективи, знайомитися з новими однокласниками, сусідами, заводити нових друзів. Ну, все, як зазвичай буває у людей, що часто змінюють місце проживання. Звали цю дівчину Інга. Родом вони були з Прибалтики. Товариською вона не була, вчилася добре, друзів у неї теж було небагато, навіть практично зовсім не було друзів. Та й зовні вона була далеко не красунею. Але щось у ній було таке, що я не міг відразу зрозуміти. Дівчата у нас ділилися на дві категорії: ті, з якими ми дружили і ті, яких, як зараз модно говорити, ми «тролили». З Інгою ж дружити особливо не хотілося, але і докучати її і знущатися над нею у нас причин особливо не було. Тому, вона відразу потрапила в категорію «сірих мишок». Коротше, в нашому цинічному класі її просто серйозно ніхто не сприймав. Так ми потихеньку і довчалися цей навчальний рік, тренування, школа, дискотеки, тусовки у дворі, дрібні бійки. Незважаючи на наш ще далеко не зрілий вік, ми собі дозволяли, звичайно, багато. Єдине, на що у нас було табу — так це на цигарки, алкоголь і на крадіжки. Ми ніколи не брали чужого, не крали речей, і не крали грошей. Ми могли обтрусити чужу яблуню і відібрати у сусідського хлопчака велосипед, чисто покататися, але ми ніколи не відбирали речі назовсім. Дільничний нас дуже любив, любив настільки, що ми всі стояли на обліку в дитячій кімнаті міліції.

Одного разу, в однієї нашої однокласниці Ритки був День народження. У класі у нас заведено було так, що всі свята, пікніки, тусовки, дискотеки ми проводили завжди разом. Ніхто ніколи не був відсутній без поважної причини. І ось ми зібралися у Рити, були всі. Майже все. Не було тільки Інги. Ми трохи почекали, потім викинули жереб, хто піде до неї додому і приведе її. Такий був у нас клас. Жереб упав на мене. Жила вона неподалік, на третьому поверсі триповерхового будинку. Вікна її кімнати виходили на алею, на якій росли старі липи. Я не наважився відразу йти до неї і дзвонити в двері, а вирішив перевірити обстановку ззовні. Я без зайвих зусиль виліз на липу на рівень її вікон і побачив Інгу. Вона сиділа в своїй кімнаті, при світлі, вікно було не зашторене. І сиділа вона за фортепіано. Ми вчилися вже кілька місяців, а так і не знали про неї практично нічого, не знали, хто її батьки, чим вона любить займатися, не знали ми і те, що вона займається музикою. Музикою в нашому класі серйозно займалася лише Ритка. На гітарах, що правда, грали практично всі хлопці, але професійних музикантів, окрім Рити, серед нас не було. Вона ходила в музичну школу, чим дуже сильно пишалася. Але, так, як грала Інга, то було незрівнянно з грою Ритки. Я сидів на дереві і мені не хотілося злазити. Я просто слухав. У класичній музиці я не розумів зовсім нічого, але те, що я почув, в подальшому перевернуло моє життя. Це вже пізніше я дізнався, що це були «Пори року» Вівальді.

Повернувся я на свято з досить великим запізненням, сказав, що двері мені відкрила її мама і повідомила, що Інга прихворіла. Потім я сказав, що по дорозі назад мені довелося змиватися від дільничного, бо ж він нам суворо заборонив тинятись вечорами по вулицях. Напевно, більшість з наших мені повірили. Але не повірила лише Рита. Це я зрозумів по її погляду. Ритка вже тоді мала до мене певні почуття, ми жили в одному під'їзді і разом ходили до школи і зі школи. Вона приходила до нас на тренування, а ми всім класом деколи відвідували її концерти. Одним словом, всі були впевнені, що ми з Риткою зустрічаємося. Та, напевно, і вона теж так думала.

Щоб розрядити обстановку я попросив Риту зіграти щось на піаніно. Вона з радістю погодилася і зіграла спочатку «Болеро» Равеля, а потім вона грала «Синій іній…» і щось з репертуару «Абба» Загалом, вечір вдався. Але в ту ніч я не міг заснути. Так ніхто і не зрозумів тоді, що я просто обдурив їх, пошкодувавши Інгу. А я практично регулярно почав видератись на дерево, щоб подивитися і послухати, як грає Інга. Я сам і не помітив, як це заняття стало для мене практично нав'язливою ідеєю. Я ходив сюди як на роботу, але боявся, щоб мене ніхто не помітив. В загальному, цей час збігався з часом закінчення тренувань. Відразу після катка — на дерево і слухати Баха, Ліста, Вівальді, Моцарта… Я сам собі дивувався, але відповіді на питання «Чому я це роблю?» у мене не було. Я не знав тоді, що мене більше притягувало — ця світловолоса дівчинка або її музика.

Одного разу на вихідних ми зібралися в похід на річку. Ми часто виїжджали з класом на пікніки. Брали намети, гітару, казанки, бадмінтон, коротше, все, що було потрібно для активного та різноманітного відпочинку. Поїхала тоді з нами і Інга. Хтось грав в карти, хтось в шахи, хтось усамітнився в лісі на старому поваленому дереві, інші ж сиділи біля вогнища і співали під гітару пісні. Традиційно ми співали бардівські пісні Висоцького, Галича чи Мітяєва. Співати і підспівувати намагалися всі. Я непомітно стежив за Інгою, але вона просто слухала і не підспівувала. Вона не могла не знати цих пісень, так як сама займалася музикою, але чому вона не співала, мені було не зрозуміло. І ось, після чергової пісні вона сказала:

— Навіщо так сильно товкти по струнах? І взагалі, навіщо так кричати? Адже, в оригіналі ці пісні звучать по іншому, їх співають, а ви не чуєте один одного, а тільки кричите.

— А ти, типу, знаєш як треба? Можливо, ти ще зможеш сама нам показати, як це робиться? — не роздумуючи, відповіла Ритка. Усі мовчали. — Ні, ти скажи, раз критикуєш, то, напевно, знаєш, як треба співати і грати.

— Ну, я не дуже вмію грати на гітарі, це не мій інструмент, але я можу спробувати. Що вам заграти? — спокійно сказала Інга.

— Так, хоча б, Макара заграй. — підтримав Інгу Денис.

— Макара, в сенсі, Макаревича, чи що? — перепитала Інга.

— Ну, так, його. Наприклад, «За тих, хто в морі».

— Добре, я спробую, — Інга взяла гітару, посмикала струни, підлаштувала інструмент і заграла. Легко і невимушено, неначе грала сама «Машина часу». А потім вона заспівала:

«Ты помнишь, как всё начиналось Всё было впервые и вновь. Как строили лодки и лодки звались Вера, Надежда, Любовь…»

Вона співала, а всі слухали, відкривши роти. Всі були у шоці. Коли вона закінчила грати, навколо висіла тиша, лише було чути тріск багаття. Я знав її таємницю, знав про її заняття музикою, але навіть я був здивований і вражений. Кожен в ту хвилину думав про щось своє, думав і мовчав. Я зловив погляд Ритки, вона дивилася на мене. У темряві я не міг розібрати виразу її обличчя, її очей, але вона точно хотіла тоді щось сказати. Тоді мені здалося, що вона все зрозуміла і мені доведеться щось вигадувати і виправдовуватися. Але в ту мить мені було все одно. Треба було якось виходити з положення, якось розрядити обстановку, і я промовив:

— Прикольно, особисто мені сподобалося. А що ти ще вмієш? Кажуть, у вас в Прибалтиці більше фірмової музики слухають, ніж у нас. Чим ти нас зможеш здивувати? — спробував я сказати якомога більш невимушено. Тоді я ще не зовсім усвідомлював, що після моїх вечорів, проведених на дереві під звуки Моцарта, настав сьогодні новий етап в моєму житті.

— Ну, мені дуже подобається «Бітлз». Ви чули таку групу? — Інга обвела всіх поглядом.

— Звичайно, чули. — промовила Ритка, підкидаючи в багаття сухі гілки. — Мені тато з Болгарії привіз подвійну платівку «Вечір важкого дня». Гарна музика, тільки там все англійською, а з нашої англійкою взагалі важко щось зрозуміти, крім London is the capital…

Як і було заведено, всі засміялися, оцінивши Ритин жарт. Але хтось все ж вигукнув з темряви:

— Тож, візьми і злабай що небудь з цих «Бітлз», або як їх там, а ми послухаємо. А потім ти нам перекладеш.

— Та там особливо і нема чого перекладати. У них всі пісні про кохання, про те, що йти по життю потрібно, коли рука в руці, що навіть увечері після важкого дня не треба забувати, що є хтось, хто чекає на тебе і думає про тебе, про те, що любов не купиш за гроші, про те, що хтось думає про когось вісім днів на тиждень, про те, що і Норвезький ліс теж може зберігати в собі таємниці, про те, що десь хтось чекає когось, про те, що ще вчора всі проблеми були іншими… Тексти у них прості, але дуже душевні…

І вона знову заграла. Грала вона невідому нам всім, окрім Ритки, але заїжджену на всіх модних і провінційних західних радіостанціях Yesterday. І знову була тиша, коли вона завершила грати. Цього разу мовчала навіть Рита. Це була якась магія. Ніч, річка, вогнище, гітара і «Бітлз»… Потім вона грала ще й ще, і ніхто не наважувався перебити її чи зупинити. Майже вранці, коли частина народу просто тупо позасинала біля тліючого багаття, Інга сказала:

— Ну, все, друзі, давайте, може, спати? А то скоро ранок, та й якось прохолодно вже. — Вона відставила гітару, встала, втягнула голову в плечі від холоду і так невимушено сказала «На добраніч», що відразу захотілося, щоб ця ніч ніколи не закінчувалася, а тривала вічно. Я лежав у своєму наметі і не міг заснути, з розмов в сусідніх наметах, я зрозумів, що всі сьогодні обговорюють лише Інгу. Та й правильно. Про що ще можна було говорити і думати в таку чарівну ніч. Напевно, в ту саму ніч біля річки, біля багаття, в наметі, під зірками я і почав змінюватися. Я тоді почав усвідомлювати, що світ набагато ширший, що він виходить за рамки нашого двору, нашої школи, нашого району, нашого льодового палацу спорту. Світ взагалі не такий, яким ми його сприймали до цього. Виявляється, що суть зовсім не в новому мопеді, не в крутій дівчині, з якою ти танцюєш на дискотеці, не в медалях і не в кубках. Виявилося, що те, що було в нас під носом, ми не помічали. Після тієї ночі знайомства з «Бітлз», їх пісні тепер завжди супроводжують мене, де б я не був. Обов'язково в моєму плеєрі є папка з «Бітлз», і в машині є диск, тому що є моменти, без яких людина просто не може існувати.

Приїхавши додому, я пішов до бібліотеки і почав шукати в молодіжних журналах інформацію про «Бітлз». Все, що мені вдалося знайти — це маленькі статті в «Комсомолці» і кілька інтерв'ю з учасниками гурту в популярному тоді журналі «Ровесник». Звідти ж я дізнався, що виявляється, вже кілька років, як був убитий Джон Леннон, лідер і творець цієї групи. З бібліотеки я попрямував на ринок. Завдяки зв'язкам, мені вдалося роздобути декілька платівок «Бітлз», тут же мені порадили і «Ролінг Стоунз». Я витратив практично всі гроші, які збирав на фірмову ключку і на фірмовий хокейний шолом. Ось так я і став меломаном. Я крутив платівки ночами, замість дворових тусовок, я тепер міг годинами сидіти перед програвачем і записувати російськими буквами тексти пісень:

«Єстедей…

О май трабл Сімс фару вей…»

Було смішно, англійська у нас в школі котирувалася нижче фізкультури, тому трійки нам ставили лише за те, що ми просто приходили на уроки. Згодом я роздобув стареньку гітару за десять рублів, друзі намалювали мені п'ять головних акордів, і я почав освоювати новий для себе напрямок. Цих акордів мені ніяк не вистачало, щоб наближено зіграти хоча б одну бітлівську пісню. Мені нічого не залишалося, як звернутися до професіоналів. А таких я знав тільки двох: Риту і Інгу. До Рити я підійти з таким проханням просто не міг, так як вона б мене просто підняла на сміх, такого крутого, кращого хокеїста і головного розбишаку двору, а до Інги я не міг підійти, тому що… ну просто не міг підійти і все.

3

— Та-а-а-к… Історія. — промовив Нік. — Тобто, Ви хочете сказати, що тоді почалося Ваше трансформування з розбишаки в пай-хлопчика?

— Та ні, пай-хлопчиком там і не пахло. Я і надалі псував всім нерви, і надалі тусив з друзями, так само ходив на тренування, причому регулярно. Єдине, що додалося в моєму житті, так це маленький секрет, яким я тоді ще не міг поділитися ні з ким. Це була музика. Я настільки захопився гітарою, що весь вільний час витрачав на свої репетиції, якщо це можна було так назвати. Але мені не вистачало вчителя. Я не хотів грати аби що, не хотів просто співати пісні, спів мене як раз взагалі не надихав. Мені подобалося просто грати. І мені дуже хотілося зіграти вівальдівський «Шторм». Але, як Ви самі розумієте, це було нереально. Я намагався підібрати на слух, так як нот я не знав, та й не мав, але нічого у мене так і не вийшло.

— Слухайте, у мене є ще пляшечка шампанського, правда трохи простіша, ніж попередня, Ви ж не проти? Просто у мене таке відчуття, що далі буде ще цікавіше. Треба підігріти трохи нерви. — і він дістав з кейса ще одну пляшку шампанського. — Тільки стюардесі нічого не кажіть, бо вона нас висадить прямо тут.

— Висадить? Так ми, начебто на літаку. — пожартував я.

— А Ви її бачили? Така і на ходу літака може висадити.

— А мені здалося, що вона мила і доброзичлива. — не відступав я.

— Та, вони всі милі, на те вони і стюардеси. Інакше, вона би продавала шаурму на вокзалі. Гаразд, жартую я, жартую. — він посміхнувся і почав відкорковувати пляшку. — Одного разу у мене була історія. До речі, теж з шампанським. Як Ви розумієте, шампанське — це напій обраних, його не п'ють плебеї, тому і закорковують його так, щоб лише люди з інтелектом змогли відкоркувати його безболісно.

— То, що це за історія? — зацікавився я.

– Історія… — він розплився в нереальній посмішці. — Та, я, як згадаю, то мною починає тіпати. Від сміху. Ну, гаразд, слухайте. Летіли ми якось з Лондона. Ну, досвід у мене великий з екстреної доставки шампанського на борт літака. Відповідно, як і в цей раз, тоді я проніс із собою кілька пляшок. Три ми випили без проблем, навіть стюардеси не помітили, а от з четвертою не склалося. Тільки я почав відкорковувати пляшку, відкрутив дріт, як ніжний голос повідомив, що ми підлітаємо і необхідно пристебнути ремені. Саме в цей момент корок і вистрілив. Стюардеса звалилася на підлогу в проході і накрила руками голову. З заднього ряду на нас накинулися два здоровенних чоловіка, як потім виявилося, це була служба безпеки польоту. Ми сиділи в наручниках, нам щось кричали, а ми і без того слабо розуміли англійську, та ще й після трьох пляшок шампанського… Ну, Ви самі розумієте. Нас обшукали, відібрали цю пляшку, та й відпустили, що правда, вже після того як ми сіли, точніше приземлилися. Так що, тепер я це роблю з ретельною обережністю, особливо, коли ми в повітрі.

Він знову налив повні келихи, сховав під сидіння пляшку і промовив:

— А я так і не навчився ні на чому грати. Після тієї травми, я просто категорично для себе вирішив не брати жодного інструменту в руки. Саме тому мені і цікава ваша історія. Ну що, за Вас?

— Ні, давайте краще за музику. — запропонував я.

— А, давайте за музику, я не проти.

Ми випили і знову замовкли. Я заплющив очі. Перед очима у мене був повний зал Паризької консерваторії. Глядачі сиділи і дивилися прямо на мене, а я грав той самий «Шторм». Це було лише кілька годин тому, а відчуття реальності ніяк не проходили. Музика продовжувала звучати всередині мене. І, хоча я розумів, що це лише віддзеркалення моєї підсвідомості, мені здавалося, що я перебуваю зараз не в літаку, а залі консерваторії.

— Гарне шампанське, так?

— Що? А, так, непогане.

— А Ви, як мені здалося, кудись провалилися.

— Та, так, втомився трохи, ось і відключився.

— Але я Вам не дам спати, бо це буде зовсім не по-товариськи так покинути на півдорозі свою життєву історію. — він знову посміхнувся. Його чарівна усмішка спонукала до подальшої розмови, та й мені, якщо чесно, було приємно згадувати ті часи.

4

Настав кінець навчального року. Весна, травень, всі красиві, з букетами, дівчата в білих фартушках, ми теж при параді, всі в піджаках. Виглядали ми смішно. Піджаки на багатьох з нас висіли, так як були на кілька розмірів більше, батьківські краватки яскраво контрастували з білими бантами дівчаток, вчителі всі щасливі, що нарешті зможуть відпочити від нас три місяці. Загалом, був один суцільний позитив. Традиційно ми завжди святкували закінчення навчального року у когось на дачі. Ми намагалися не повторюватися і постійно змінювали місця, їздили на різні дачі. У цей раз вирішили їхати до Рити. Точніше, запросили туди весь наш клас її батьки, та ще й пообіцяли сюрприз.

Дача у неї відрізнялася від традиційних дач вісімдесятих років. Будинок був невеликий, але цегляний, двоповерховий, з натуральним каміном. Цього разу зібралися всі, весь наш клас. Прийшла навіть Інга, її особисто запросила Рита. Останнім часом, особливо після тієї історії на природі, Інга з Ритою практично не розмовляли. Ритка вважала особистою образою вміння Інги грати на музичних інструментах. Інзі ж спілкування з Ритою, здавалося, було зовсім не потрібне. Для чого, того разу Рита особисто запросила Інгу, для всіх так і залишилось таємницею. Але я відчував, що щось повинно було статися. І я не помилився. Ми сиділи на веранді, згадували і розповідали шкільні історії, сміялися, підколювали один одного. Батьки Рити видали нам дві пляшки «Радянського шампанського», а самі сиділи в саду зі своїми друзями — сусідами по дачі.

Була у нас в класі така гра. Ми її самі придумали. Називали ми її «Гра в правду». Суть гри була простою і в той самий час досить небезпечною і цинічною. Ми по черзі задавали один одному каверзні питання, а той, кому ставили це питання, повинен був щиро на нього відповісти. Начебто нічого такого, але було одне АЛЕ. На це ж питання повинен був дати відповідь той, хто це питання задав. І теж чесно і щиро. А так, як ми жили і дружили всі з першого класу, то приховати щось було неможливо. Ну, а якщо когось викривали в обмані або нечесності, то він повинен був виконати якесь бажання. Питання були різні. І про те, ким хто хоче стати після закінчення школи, і про те, хто коли перший раз поцілувався, і про те, хто проводжав Маринку (Свєтку, Оленку і інших) додому з дискотеки. Різні були питання.

— Ну, тепер ти мені дай відповідь. — дійшла черга і до мене. А питання мені задала Інга. Я боявся її запитань, я просто подумки молився, щоб вона не торкнулася моїх найпотаємніших секретів. — Ти любиш лазити по деревах? — спитала вона, при цьому вона, не кліпаючи очима, дивилася мені у вічі.

— Люблю. — відповів я. — Також, не відводячи очей.

– І що ти там робиш? На цих деревах. Невже звідти краще чути і краще видно?

— Набагато краще, навіть краще, ніж ти собі можеш уявити, особливо, якщо побачити і почути можна лише звідти.

— А, що, хіба немає інших способів? — не вгамовувалася Інга. Я зрозумів, що мої таємні лазіння по деревах навпроти її будинку зараз стануть загальним надбанням.

— Це, дивлячись для чого. Якщо слухати Баха, то місць і способів багато, якщо просто підглядати за дівчиною, що готується до сну, то це найкраще місце.

Тут всі засміялися, а Інга продовжувала дивитися прямо мені в очі. За кілька людей від мене сиділа Ритка і дивилася то на мене, то на Інгу. Коли сміх затих, Рита сказала:

— Або ми чогось не знаємо, або хтось чогось не договорює. А це порушує правила гри. І при чому тут взагалі Бах? Антоха, ти що, знаєш, хто такий Бах?

— Та він все вірно відповів. — випередила мене Інга, не давши мені змоги відповісти. — А тепер я відповім. Я ось також люблю лазити по деревах, чесно. Хоч я і дівчинка, і батьки мене з дитинства віддавали то на музику, то на танці, але я все одно неодноразово видералась на дерева. На деревах завжди можна знайти чудове місце, звідки видно хлопчачу роздягальню в спортивній школі. Шкода, що там в душових зафарбовані вікна.

Всі знову засміялися, окрім мене, Рити та Інги. В ту мить я зрозумів, що Ритка і Інга не розмовляли один з одним не тільки через музику, була ще якась причина.

У цей момент рипнула хвіртка, і до нашого столу підійшов батько Рити.

— А ось і обіцяний сюрприз, — сказав він, і з-за його спини вийшла Марія Петрівна, наша класна керівничка. Ми були її першим класом після університету. Відразу після закінчення універу її призначили нашим класним керівником, і ось вже чотири роки ми жили, як одна сім'я, а вона була для нас, як Мері Попінс. Ми її так і називали між собою. І хоч ми її дуже любили і поважали, але ніхто не очікував побачити її тут. Напевно, я один був радий її появі, бо з’явився шанс, що обстановка зараз трохи розрядиться.

— Ну, що ж ви замовкли? — вона присіла біля мене і взяла в руку пляшку шампанського. — Та не переживайте так, сьогодні я не ваша класна керівничка, не вчитель, тож, можете розслабитися. А щоб ви мені повірили, давайте я вам сама наллю шампанського. — і вона розлила шампанське по келихах. Але ніхто не смів навіть доторкнутися, і тоді вона сказала, — Ну, з закінченням навчального року. Вітаю вас всіх. Тепер ви всі дев’ятикласники. — встала і випила до дна. — Та не бійтеся і не переживайте, давайте відпочивати разом. І, до речі, я знаю про вашу гру і можу зіграти з вами.

— Ну, Маріє Петрівно, тримайтеся! — зашуміли всі.

— Але, я б хотіла, щоб своє питання мені поставив Антон. Ти ж не проти, Антоха? — вона повернулася до мене і схилила голову, як звичайна дівчина. І хоча їй було вже двадцять шість, вона завжди намагалася бути з нами на рівних. — Ну, то що, Антоне, я готова.

— Зате я, Маріє Петрівно, якось не готовий. — видавив з себе я.

— Та ти останнім часом завжди не готовий. Ні з мови, ні з хімії, ні з фізики, добре, хоч по літературі ще не зовсім скотився. Може б, Інга з тобою влітку позаймалася або Рита?

— Та, потрібне мені це навчання влітку, Маріє Петрівно… А ось в новому навчальному році… — я зробив паузу і подивився на своїх однокласників. — Я обіцяю, що з нового навчального року буду вчитися тільки на відмінно, і поведінка у мене буде теж відмінна! Чесне піонерське! — я встав з-за столу і віддав піонерський салют.

— Сідай, піонер. Відмінно від чого? Чи відмінно від нормального? І не ухиляється, давай, питання вже придумав? Тільки дивись, якщо запитаєш якусь гидоту, то сам на неї і будеш відповідати.

— Та не буду я про гидоту, чесно, Маріє Петрівно. Мені от цікаво просто, та й усім, напевно, теж. Чому, Маріє Петрівно, Ви сама красива жінка в школі, та й не тільки в школі, за Вами і фізрук наш, і директор бігає, а Ви все незаміжня, все сама та сама?

— Антоне! — крикнула Ритка. — Ти що, зовсім з головою не дружиш? Ти що таке питаєш у Марії Петрівни?

— А що я такого запитав? — здивувався я.

— Та нічого такого… Думати треба перед тим, як говорити щось.

— А ти знаєш, Ритулька, що правила цієї гри для всіх одні й ті самі. І, якщо людина приймає рішення грати в правду, то немає тут табу на жодні запитання. Відповідь — це справа вибору, не хочеш відповідати — виконуй бажання. Ти не переживай, зараз і до тебе дійде черга. — говорив я спокійно, але всередині у мене все кипіло. Накотилося якесь дивне тремтіння, але я не міг нічого вдіяти.

— Рито, та не хвилюйся ти так, — Марія Петрівна посміхнулася і окинула всіх поглядом. А я помітив якусь незручність, яка скувала моїх однокласників. — Та тут, дійсно, немає нічого незвичного. З фізруком ми вчилися в одному інституті, я на філології, а він на фізкультурі. Мало того, я вам відкрию одну таємницю, ми з ним провчилися десять років в одному класі. До речі, він тому і в «пед» пішов тільки заради мене. Але я тоді була захоплена зовсім іншим хлопчиком. Він був молодший за мене на три роки. І ви розумієте, що десятикласниця не могла гуляти, ходити в кіно і по дискотеках з пацаном, молодшим за неї, та ще і на три роки. Він спочатку навіть не здогадувався, що я була закохана в нього. А познайомилися ми на засіданні комітету комсомолу. Я тоді проводила засідання, як комсорг школи, а його привела до нас директриса, щоб ми з ним розібралися, бо він був страшенним розбишакою, хокеїстом, між іншим, — тут наша Мері затримала погляд на мені, — І що найстрашніше на той час, тільки не смійтеся, він ходив до школи в джинсах. Це зараз перебудова, у всіх джинси, «варенки», всі до цього звикли, а тоді у нас на стіні в комітеті комсомолу висів плакат з Дядечком Семом в циліндрі кольорів американського прапора і в джинсах. Пики тоді у всіх Дядечків Семів були однаково страхітливі, таке враження, що вони були затверджені самим генсеком компартії Радянського Союзу. А знизу плакату великими літерами було написано: «Ти прийшов до школи в штанях найбільш ймовірного нашого супротивника!» Ось за це ми і пропрацьовували таких «злісних порушників» на комітетах комсомолу. Але цей пацан поводився настільки спокійно і впевнено, відповідав на питання і говорив, що не бачить нічого поганого в звичайних бавовняних штанях блакитного кольору. Вигнати зі школи ми за таке його не могли, бо це і порушенням назвати було складно, а ось покарати могли. В комсомол, звичайно, його не прийняли, та він особливо і не засмутився, і ми відправили його прибирати, так би мовити в виховних цілях, в актовий зал. Там привезли нове піаніно і нові стільці. Після уроків я пішла подивитися, чим він там займається. В актовій залі всі стільці були розставлені, на сцені стояло новеньке піаніно, а за піаніно сидів він, цей самий двієчник. І, ви не повірите, але він грав щось класичне. Я зараз не пам'ятаю, що саме, але грав він дуже добре. Я тихенько сіла в задньому ряді і просто слухала, а він грав мелодію за мелодією. Потім у мене впала сумка, він почув, підскочив з-за інструменту і почав збиратися.

— Не бійся, — сказала я, — Краще ще пограй.

— Та ні, мені вже треба додому.

— Ти де так грати навчився?

— Ніде. Ми жили раніше в комунальній квартирі з одним музикантом і він мені дозволяв пограти трохи. Там і навчився. Хоча, як навчився? Я особливо й не вмію грати. Нот не знаю, просто на слух підбираю. — почав він виправдовуватися.

— А, пограй ще трохи, — попросила я.

— Ні, пробач, не можу, мені треба додому йти, а то батько мене вб'є.

— Як це вб'є? — здивувалася я.

— Ніяк, я піду. Стільці я розставив, піаніно теж, мені твої однокласники допомогли, але його налаштувати треба, воно не звучить так, як треба. Тож, до побачення.

— До побачення. — я не хотіла його відпускати. Хоч він був і в джинсах, але мені він сподобався. — Слухай, ми завтра запросимо спеціаліста по роялям, і це… Ну, ти, якщо захочеш, то можеш сюди приходити пограти. Але, тільки після уроків.

— Що, дійсно? Ти домовишся з організатором?

— Та я з директором домовлюся.

— Чесно? — він не вірив своїм вухам. Його очі блищали, він ніяк не міг в це повірити, а я не могла зрозуміти, що люди, яких ми вважали розбишаками і, яких серйозно не сприймали, виявлялися талановитими музикантами або художниками.

— Чесно, — сказала я. — Іди вже додому, уроки роби. І ще… Ти в джинсах більше не приходь в школу, добре?

— Я обіцяю. — сказав він і вибіг із зали.

Ось так ми і подружилися. Потім я його якось захистила від десятикласників, які намагалися його в чомусь там виховувати.

Було і ще дещо… Але вам краще цього не знати, ви ще маленькі, скажу лише, що ми почали зустрічатися. Спочатку просто гуляли парком, іноді він заглядав до мене в комітет, а потім було вже більше, Та ми й самі не помітили, як наша проста дружба переросла в справжні почуття.

Але, як завжди буває в будь-якій ситуації, тут були дві сторони медалі. З одного боку ми любили один одного, разом проводили весь вільний час, я допомагала робити йому уроки, він почав вчитися краще, а я, звичайно ж, гірше. З іншого боку, батьки і вчителі були в шоці, вони не могли зрозуміти, що зі мною відбувається, чому найрозумніша в школі дівчина, надія і приклад для всіх, без п'яти хвилин медалістка, просто перестала вчитися. Але якби вони дізналися про наші відносини, то вони б цього ніколи не зрозуміли і не прийняли, тому що я була комсомолка і відмінниця, приклад для наслідування, дівчина з пристойної і інтелігентної родини. А він був звичайним розбишакою, якого виховував один батько, бо мати їх покинула, коли йому було лише п'ять років. Був він звичайним двієчником, який мав усі шанси взагалі не закінчити школу. Тому, нам доводилося ховатися від усіх, приховувати наші почуття. А це було нереально важко. У школі ми не спілкувалися, іноді його викликали на комітет комсомолу за черговий прокол. Там ми і зустрічалися, але мені доводилося пісочити його по повній програмі, а він лише посміхався. І чим більше я його виховувала привселюдно, тим більше він веселився. Це дратувало всіх оточуючих, а я ледве стримувалася від сміху. Але все таємне рано чи пізно стає явним. Якось увечері я затрималася в комітеті комсомолу, готувала доповідь до майбутньої звітно-виборчої конференції. У школі вже нікого не залишалося, і серед цієї тиші я виразно почула знайомі мелодії. Музика лунала з актового залу. Серце у мене завмерло. Я зрозуміла, що це грає він. І, хоча у нас було табу на зустрічі в школі, я все ж таки пішла в зал. Коли я увійшла, він перестав грати і встав біля піаніно. Далі я погано пам'ятаю… Пам'ятаю лише, що ми дико цілувалися, і ми навіть не чули як відчинилися двері і хтось увійшов. Схаменулися ми лише тоді, коли в залі включилося світло. На порозі стояв директор, а ми так і завмерли, обійнявшись.

— Філімонова, швидко до мене в кабінет, — сказав директор крізь зуби, — А Ви, молодий чоловік, завтра до мене з батьками.

Я так не ридала ні до цього випадку, ані після. У директора я вислухала довгу проповідь про свою аморальність, і він пообіцяв мене прибрати з посади комсорга школи, а його взагалі перевести в іншу школу. Я благала директора не виганяти його, говорила, що нехай робить зі мною все що завгодно, тільки щоб не чіпав його. Коротше, я його вмовила. Я вам не розповім, як мені це вдалося, але його залишили в школі, мене залишили комсоргом, але директор змусив написати мене щось на зразок пояснювальної записки, де я каялася у скоєному. Але дату на цьому документі я не ставила, щоб його можна було в будь-який момент пустити в хід. В замін на це все, я взяла на себе зобов'язання розірвати з ним будь які стосунки. Це була свого роду зрада, але я не могла ризикувати його майбутнім. З наступного дня я стала його уникати, він приходив до мене в клас, іноді ночував під моїми вікнами, але я не спілкувалася з ним. Тільки одного разу вночі він заліз до мене в вікно і опинився в моїй кімнаті. Це був останній раз, коли ми спілкувалися. Я намагалася йому пояснити, що це все було помилкою, що ми різні, і що нам не по дорозі, що я старша за нього і скоро поступлю до інституту і поїду. Загалом, ми пророзмовляли майже цілу ніч, але він так нічого і не добився. Він просто встав і вийшов у вікно, це саме так виглядало. Я не дивилася, як він спустився, мені було моторошно. Я проплакала весь залишок ночі і весь ранок. На ранок батькам я сказала, що захворіла і в школу не пішла. В той день я почала курити. Я думала, що не переживу це, настільки мені було важко і погано. Але я зробила все, щоб він не дізнався, що мене просто купили тоді. І тепер я все життя живу з цим. Можливо, ми колись зустрінемося, і я розповім йому всю правду. Я думаю, що зараз я вже дозріла для правди.

Потім в мене був універ, а він після сьомого класу перевівся до спортивного інтернату, та там і закінчив десятирічку. А коли я була на третьому курсі, він поїхав поступати кудись в мореходку. Мені про це розповів директор на одній із зустрічей випускників. З того моменту ми більше ні разу не спілкувалися. Ось, напевно, чому мене не цікавлять ні фізруки, ні директори.

– І Ви, Маріє Петрівно, досі його любите і чекаєте? — спитала Ритка.

— Не знаю, багато років минуло, напевно, це була просто перша дитяча любов, як у вас зараз буває, але тепер все по-іншому, якось більш прагматично. Адже люди з віком абсолютно по-іншому дивляться на речі. Хоча, брехати не буду, почуття в будь-якому віці присутні. І, буває, зустрінеш людину, щось всередині аж стискається. Напевно, це і є любов. Зате тепер, завдяки тому хлопчику, мені чомусь більше подобаються хокеїсти і музиканти. Та ще й після закінчення школи у мене була одна душевна історія, але вам я її не розповім, поки що, по крайній мірі.

— Чому не розповісте, Маріє Петрівно? — зашуміли всі.

— Та тому, що ця історія стосується не тільки мене і того хлопця, вона безпосередньо стосується ще моєї кращої подруги. Точніше, колишньої найкращої подруги. Ось така от історія. І не питайте, все одно не розповім. — твердо завершила Мері.

— Давай, тепер ти, Антоха. — звернулася до мене Ритка.

— А ти, що, Ритко, тепер у Марії Петрівни особистий прес-секретар? — пожартував я. — Гаразд, я теж відповім, Тільки, можна я не буду розповідати про те, чому мені не подобається фізкультурник і директор.

— Слухай, оригінал, давай не з'їжджай з теми, — Марія Петрівна була невблаганна. Вона дивилася мені прямо у вічі. — Ми ж усі знаємо, що пів школи і пів спортшколи дівчат таємно страждають за тобою. Тож, розповідай, чого тебе ніколи ні з ким не видно?

— Ну, як Вам сказати, Маріє Петрівно. Ви, напевно, просто перебільшуєте. Ніхто за мною не страждає, ніхто до мене не пристає, це все Вам лише здається. Але я Вам розповім, чому мене вони в принципі не цікавлять. Справа в тому, що всі дівчата побудовані однаково. В них є ноги, потім виростають груди, а мізків так і не додається. Ви не ображайтеся, я не про вас зараз.

— Чому ж ні? — сказала Марія Петрівна, поставивши підборіддя на кулаки. В очах її загорілися якісь незвичайні іскри. — Дуже навіть про нас, у нас є і ноги, і груди, і навіть відсутність мізків.

— Ну, я не те хотів сказати. Я мав на увазі, що всіх дівчат, з якими я спілкуюся, чомусь, цікавить лише одне. Вони хочуть гуляти, вони хочуть уваги, вони хочуть ходити з кимось в кафе, деякі навіть хочуть вже подарунків. Їм хочеться дискотек і щоб їх проводжали. Вони всі, чомусь хочуть публічності відносин, ніби, якщо відносини є, то це обов'язково потрібно показати подружкам. А мене це бісить. Мені цікаві ті, хто любить спорт, рух, рок-н-рол. Я не люблю заучок і зануд, мені з ними нудно і нема про що з ними говорити. Ні, ну, я можу зустрічатися, звичайно, є цікаві дівчата… Але, я б хотів зустрічатися з такою ж, як я. Це чесно. Ви ж всі тут любите правду? Так ось це правда.

— А як же Рита? — запитала Марія Петрівна.

— А при чому тут Рита? — я подивився на Ритку і продовжив. — З Риткою ми просто з першого класу дружимо, ну, сидимо за однією партою, живемо неподалік один від одного. Так таких «риток» може бути мільйон.

— Ти взагалі, ідіот? — тихо запитала Ритка. Вона повільно встала з-за столу і зібралася йти. В останній момент вона обернулася і сказала. — Ти, реально, Антон, дебіл. Ти не розумієш, де дружба, а де вже не дружба, таких як я мільйон… Сам ти мільйон… Це таких телепнів, як ти, мільйон. Ось чому ти завжди можеш все зіпсувати? Сиділи собі, веселилися, приколювалися, так ні, потрібно знову мудрувати і псувати всім вечір.

— Друзі, та не сваріться. Антон, напевно, не те хотів сказати. Правда, Антоне? — заступилася за мене Інга, але її, схоже, ніхто не сприймав серйозно.

— Слухай, Інго, не лізь не в свою справу. — різко відповіла їй Рита.

— А чому це не мою? Чи ти думаєш, що, якщо ти сохнеш по ньому, то всі повинні зараз тут почати ридати через твоє нерозділене кохання?

— Так… — Рита стиснула кулаки і зробила глибокий подих. — Гаразд, не хочу сьогодні ні з ким сваритися, піду я покурю, хто зі мною?

— А батьки твої що скажуть? — запитав хтось із темряви.

— Стривай, Рито. — гукнула їй у слід Марія Петрівна. — Ну ось, скажи, Антоне, ти ж, начебто, нормальний хлопець. Ну, чому ти вічно намагаєшся здаватися гірше, ніж ти є насправді? Невже для тебе люди взагалі нічого не варті? Так, Рита — заучка і Інга теж, я теж була заучкою, закінчила школу з медаллю, а університет з червоним дипломом. Тож, що нам тепер, повіситися? Чи і далі жити з клеймом «ботанів», чи як ви там зараз таких називаєте? Мені просто іноді хочеться плакати, коли я бачу тебе таким. Для чого? Поясни. — Мері дивилася мені прямо в очі, впершись двома руками в стіл.

Мені хотілося щось сказати, пояснити, що я вже давно не такий, як вони думають, що це просто мій протест і виклик суспільству. Що, насправді є дівчина, від якої в мене зриває дах, через яку я не сплю ночами, але я не міг цього нікому розповісти, тому що ми з нею були абсолютно різними, у неї були тоді зовсім інші пріоритети, таких, як я, вона просто ігнорувала і зневажала. Я давно вже прийняв рішення, що я змінюся, хоча б тільки для того, щоб наблизитися до неї. Я вірив, що це можливо, але мені треба було пройти намічений шлях і в той самий час, залишатися собою хоча б зовні. Світ, який я тоді створив, світ хокею, світ нашого двору і світ нашого класу, де я був тим, ким був, ніколи б не прийняв мене таким, яким я вирішив стати. Але виходу в мене не було. Якщо я вирішив домогтися симпатії і уваги цієї дівчини, то я просто повинен був змінитися. Але цей шлях був довгим і не зовсім таким, як я спланував. Мало того, результат цих змін перевершив сам себе, одночасно, не досягнувши головної мети.

Марія Петрівна повільно випрямилася, ще подивилася на мене кілька секунд, якось з докором кивнула головою і пішла в сторону Ритки.

— Дівчата, стійте, я з вами. — це була Інга. Не промовивши в нашу сторону ані слова, вона побігла за нашої Мері Попінс і Риткою.

— Ні фіга собі, дівчатка… Вона що, взагалі з головою не дружить? — сказав хтось із темряви. — І, взагалі, хіба Інга палить? А на вигляд така правильна вся.

— Та, всі вони правильні, коли їм це вигідно, але насправді вони всі однакові.

— Слухайте, я взагалі чув, що у Інги є пацан, набагато старший за неї, він за нею якось в школу приїжджав на такому крутому мотоциклі, і я їх разом пару разів бачила під ручку в місті. Ну, він реальний байкер, весь в шкірі, в заклепках, кажуть, що він крутий в своєму районі.

— Так, я теж декілька разів бачив. Бачив, як вони в парку на лавці сиділи і пиво пили, так що не треба думати, що наша Інгуся вся така пай-дівчинка…

— Так замовкніть ви всі. Що ви тут ростринділись, як баби базарні, — крикнув я на всіх. — Думаєте, що все знаєте, що все бачили. Нема чого обговорювати людей за їх спинами. Якщо хочете щось сказати, то скажіть прямо. Ви ж всі «В правду» граєте, чого тоді як барани мовчите, коли треба, зате, як курки куткудакаєте, аби тільки правду не говорити.

— А ось ти піди, Антон, і запитай у неї, де правда, а де ні. І ми тоді подивимося, хто тут герой. Чого ти тоді Ритульці своїй не скажеш те, що нам тут говориш.

— Чуєш, ти… — я був готовий вже розбити голову цьому правдошукачеві, але щось мене зупинило в останній момент. Напевно, те, що я сам собі тоді дав слово змінюватися. І в ці мої нові плани бійка аж ніяк не входила. — Та ну вас всіх, виродки…

Я встав з-за столу і пішов шукати дівчат. Але в саду було темно. Батьки Ритки були людьми небідними і дачну ділянку мали немаленьку. Я не одразу знайшов Ритку і компанію. Я вештався садом, з веранди доносився сміх, напевно, точно обговорювали мене, але мені на це було наплювати. І раптом я почув голоси. Я причаївся за деревом і став слухати. Я знав, що підслуховувати підло, але вони говорили про мене:

— Маріє Петрівно, ну не плачте Ви, він же просто придурок. — втішала нашу Мері Ритка.

— Рито, ти ще просто маленька, хоч і п'ятнадцять років тобі. Але, повір, Антон просто може ні з того ні з сього так глибоко поранити, що ти собі навіть не уявляєш. Справа не в тім, що він називає нас «ботанами», це не прикро. Прикро те, що він при своєму розумі і інтелекті хоче бути поганим. Він вічно шукає пригод, шукає якогось конфлікту. Ми з ним вже неодноразово говорили про це, я йому намагалася пояснити, як влаштований світ, але його світ влаштований зовсім по іншому. І, схоже, змінювати він нічого не буде. Ти, Рито, ось страждаєш по ньому, а ти хоч знаєш, що у нього є дівчина? — запитала Мері.

— Як це є дівчина? Яка? Точніше, хто? — пошепки видавила з себе Ритка.

— Я точно не знаю, але я якось говорила з його батьками, і вони мені почали розповідати, що Антон постійно на тренуваннях, а після тренувань він ніби як ходить додатково займатися до мене. Я не стала його видавати, бо до мене він точно не ходить займатися, та й навіщо йому займатися, якщо він і так все знає і з усіх предметів встигає. Те, що він не хоче вчитися, то це інша справа. Я якось намагалася постежити за ним, але мені стало гидко, що я партизаню за своїм учнем, і я залишила цю справу. Але його мама розповіла мені, що після «моїх занять» він приходить додому якийсь по особливому збуджений, закривається в кімнаті і довго грає на гітарі.

— Антон? На гітарі? — здивувалася Ритка. — Не повірю, поки сама не почую. А ти чого мовчиш, подруга по нещастю? — Ритка звернулася до Інги. — Чи так і будеш стояти на піонерській відстані. Іди сюди, раз приперлася. — Інга вийшла з темряви. Я бачив лише її силует.

— А ви точно знаєте, Маріє Петрівно, що все саме так і відбувається? — запитала Інга.

– Інго? Що, і ти плачеш? Ви що, змовилися, чи що? Через те, що якийсь дебіл назвав нас заучками? — Ритка потрусила Інгу за плечі, а та не піднімала голови, а лише тихенько всхлюпувала. — А може, ти?… Короче, моя тобі порада, забий на нього.

— Маріє Петрівно, а ви також палите? — тихо запитала Інга.

— Ну так, зловживаю трошки, але вам не рекомендую.

— Я теж хочу спробувати. — видавила з себе Інга. Ритка простягнула їй цигарку, потім піднесла до обличчя Інги запалену запальничку, і я побачив у відбитому світлі заплакане обличчя Інги і неприємну посмішку Ритки. Тоді мені хотілося задушити Ритку, мене трусило всього, і я просто тихенько пішов з саду, переліз через паркан і пішки пішов у бік міста.

Я не чув, про що вони говорили, але пізніше, вже на випускному в десятому класі, Мері розповіла мені, що тоді, в ту ніч, вони з Риткою випили на двох ще пляшку шампанського, і Ритка їй сказала: «Запам'ятайте, Маріє Петрівно, Антон, все одно буде моїм, чого б мені це не коштувало». Якби я почув це тоді на дачі, то все могло б обернутися зовсім інакше, але через два роки, на випускному вечорі, коли всі думки були тільки про те, що нарешті ми стали вільними, ці слова вже не мали для мене ніякого значення. Тим паче, що з Риткою ми зустрічалися таємно, її батьки були проти наших зустрічей. А потім, на випускному вечорі ми розмовляли з Мері, і вона мені сказала одну таку річ, що я довго не міг прийти до тями. Я не вірив, що так буває, точніше, я думав, що таке буває лише в кіно, але ніяк не могло статися зі мною. Виявилося, що могло. Мері тоді мені відкрила таємницю, що з того моменту, як прийшла в наш клас, вона була закохана в мене, і їй нічого не залишалося, як тільки тихо страждати. По-перше, тому що вона була нашим класним керівником, а по-друге, що з Риткою вони були реально подружками, хоч і намагалися це від всіх приховати. Але після тієї дачної ночі, їх дружба стала надбанням всіх. Правда, клас наш вмів зберігати таємниці, тим паче, що Марію Петрівну ми дійсно любили, і неприємностей їй не бажали. Та й після тієї ночі за нашою Мері Попінс почав «запалювати» Риткін батько. Незабаром, він розлучився з її мамою, але Мері його просто відшила. Він довго ходив до школи, дарував Мері квіти, але та була непохитною. Ритка через це перестала з батьком взагалі спілкуватися, зате ще більше зблизилася з Марією Петрівною.

5

— Ну, і… історія. Треба терміново щось робити. — заметушився Нік.

— В якому сенсі, робити?

— Ну, я від ваших історій почав тверезіти, на мій погляд, шампанське тут безсиле. Але, знаєте, в чому проблема? А в тому, що я нічого окрім шампанського пити не можу. Горілка, це в моєму розумінні, — плебейський напій, так само, як і пиво. Вино, начебто і непогано, але тут, типу, треба дотримуватись етикету: червоне до м'яса, біле до риби, ну або навпаки, сир знову ж таки потрібен, а його, як зазвичай немає під рукою, віскі зараз все палене, коньяки ще паленіші, навіть вірменські і ті виготовляють в Одесі. Всі ці Бренді, Бейліси, Шерідани, Адвокати і інша нісенітниця — це все для цих… ну, Ви зрозуміли для кого, ну для тих, з нетрадиційною орієнтацією. А, ось шампанське, та ще оригінальне французьке, ну або іспанське на крайній випадок — це тема! Це ж напій богів, ну не богів, так гусарів і аристократів. А ми ж з Вами аристократи?

— Ще б пак! Звичайно, аристократи. Я граю класику, Ви про неї пишете, тому, аристократичніша за нас в цьому літаку, хіба що, моя дружина. Але вона спить і будити її не варто. Вона завжди спить в літаках. А ми ще до всього, після концерту трохи посварилися, і тому вона не захотіла сидіти поруч зі мною. Ну, і нехай собі спить, а то ще і їй доведеться шампанське наливати. — ми тихо засміялися, і Нік витяг ще одну пляшку шампанського. Я не міг зрозуміти, як в такий портфель поміщається така кількість пляшок. Але коли пролунав легкий «пшик», я прогнав ці дурні думки на задній план. Адже, яка різниця, звідки береться в літаку шампанське, важливо те, що воно тут є. З цими думками я пригубив налитий мені келих.

— Ну, так що було далі? — Нік знову відкинувся на спинку крісла і в півоберта подивився на мене. — Ні, не поспішайте, зараз розповісте, я просто ось що подумав. Адже, ось так завжди буває в житті, та й у мене так було, що хтось когось чекає, шукає, прагне, а отримує щось зовсім інше. Я ж, коли зі спорту пішов, то моя дівчина сказала, що їй інваліди не потрібні. А, я ж, зауважте, не був інвалідом, це я потім розробив руку, але ніхто і не здогадувався, що у мене травма, та й Ви зараз не побачите, навіть не зрозумієте, про яку руку йде мова. — він закотив рукави піджака і простягнув мені руки. — Ну, як? Здогадаєтеся?

— Ну, візуально не видно. — промовив я. — Але, вгадати спробувати можна. Хоча, суть то не у вгадуванні, а так дійсно нічого не видно.

— Права, і Ви маєте рацію, не видно. Але болі до сих пір переслідують мене. Особливо, при змінах погоди, при перевантаженнях. Добре, що зараз ручками писати не потрібно багато, все на компах друкуємо. Ну, та я не про це. Так ось, ми дружили з нею з п'ятого класу, а в десятому трапилася ця травма. Я на наступний день втік з лікарні, тому що мені принесли від неї записку. Там було написано щось про те, що вона не може без мене, що я повинен швидше одужати і прилетіти до неї на крилах любові. Крило у мене було одне роздроблене, але мене її лист так надихнув, що вночі я втік з лікарні, вистрибнувши з вікна другого поверху. При приземленні я невдало впав на цю руку, гіпс змістився чи навіть тріснув, я не пам'ятаю. Але зате пам'ятаю дикий пекельний біль. Кілька хвилин я лежав на траві, закусивши виступаючу частину гіпсу для того, щоб не закричати від болю. Але по трошки біль вщух, я піднявся і побіг в сторону будинку. Вранці батькам я сказав, що втік, тому що не хочу пропускати навчання, і мені треба готуватися до випускних іспитів, тим паче, що через тренування я багато пропустив. Батьки зраділи і пішли в лікарню. Там вони залагодили всі справи з моєю втечею, написали розписку і мене ніхто не чіпав. Але через те падіння з вікна, кістки в руці змістилися і, природно, зрослися не так. Але це була не найбільша біда. Моя дівчина якось сильно змінилася після мого повернення. Я почав помічати, що під приводом підготовки до іспитів, вона постійно відмовлялася від побачень і зустрічей. Ми зустрічалися все рідше, потім стали перетинатися лише в школі, а потім вона почала зустрічатися з моїм другом, який, між іншим, зайняв моє місце в команді. Ось і вийшло, що це я через неї втікав з лікарні, вистрибував з вікна, остаточно доламав собі руку, в результаті залишився без спорту, без музики і без дівчини. І, знаєте що?

— Що? — запитав я, допиваючи шампанське.

— А, нічого. Я тоді зрозумів, що нікому не можна вірити і довіряти. Що лише один випадок змінив все моє життя. І я довго думав тоді, чому все так сталося зі мною. І прийшов до висновку, що винна в цьому не жіноча невірність і не жіноча безпосередність. У всьому винна моя довірливість. З того моменту я перестав довіряти і вірити людям. Ось так то.

– І що, Ви так і не одружилися? Так і постійно один?

— Чому один? Ні, не один. Я живу з жінкою, причому з єдиною жінкою в моєму житті, ми живемо вже майже двадцять років. Вона журналіст, я ніби як теж пишу трохи. Вона про політику, я про музику. Я слухаю Вівальді, а їй плювати на всі ці віолончелі, скрипки і контрабас. Я не визнаю взагалі такого поняття, як політика, як партії. Для мене всі партії — це лайно. На мою думку, нормальні люди в партії не вступають. Нормальні люди, якщо хочуть чогось досягти, то займаються наукою, мистецтвом або спортом. До речі, Ви ніколи не помічали, хто створює імідж країні?

— Ні, ніколи не замислювався. — відповів я.

— Так ось, це не політики, не вчені і не військові. Ось ви багато знаєте вчених наших співвітчизників? Ну, або політиків. Але не тих, які зараз каламутять воду в державі, а тих, які були років десять тому чи двадцять? Ні? Ось і я не знаю. Зате, спортсменів, акторів і музикантів знають і пам'ятають усі. Коротше, вона пише про лайно, як я вважаю, про політику, а я пишу на її думку, про інше лайно, тобто про мистецтво. Але ми не заважаємо жити один одному. Ми не сваримося, багато гуляємо і багато часу проводимо разом.

— Що, зовсім не сваритеся? — здивувався я, дивлячись йому в очі. Мені хотілося побачити, збреше він чи скаже правду.

— Ні, ну що Ви… Звичайно бувають деякі розбіжності, ось, навіть сьогодні ми трохи не дійшли до консенсусу. І, знаєте, з якого приводу? Зараз розповім. Тільки спочатку давайте сюди посуд. — Нік розлив шампанське, потім підняв бокал. — За справедливість і розуміння, якого нам так бракує.

Ми цокнулись, і, хоча вийшло досить голосно, але ніхто не озирнувся, навіть не прибігла сувора стюардеса. Ми пили і мовчали. Нік дивився в ілюмінатор, хоча там нічого, окрім хмар не було видно. Тишу порушив я, мені було цікаво, через що можуть посваритися дві абсолютно різні людини.

— Нік, так Ви не розповіли про консенсус.

— Так, саме, навпаки, не про консенсус, а про його відсутність. Ось, скажіть, Ви яку каву любите?

— Ну, я взагалі кави не люблю, але якщо і п'ю, то в основному латте, щоб молока побільше було. А до чого Ви питаєте?

— Та до того, що я теж не люблю кави, а моя дорогоцінна без неї жити не може. Вчора ввечорі в ресторані ми пили каву, тому що вона так вирішила. І каже: «Давай, любий, випий сьогодні зі мною кави, щоб ми були сьогодні на одній хвилі…». Ну, я ж джентльмен, я не міг відмовити дамі. Замовила і замовила. Які проблеми? В номер ми лише прийшли, я в душ, через п'ять хвилин виходжу, а вона вже спить, ось так в коктейльній сукні, в туфлях на шпильках. Мені нічого не залишалося, як вкрити її ковдрою, попередньо знявши туфлі. Так вона навіть не прокинулася. Нічого собі, подумав я, і це після такої кількості кави? Вона спала як немовля, уві сні посміхалася і супила брови. Не знаю, що їй снилося, проте я не спав усю ніч. Ось Ви смієтеся, а мені не весело. Я ніч не спав через її каву. Сидів і писав статтю, про ваш, між іншим, концерт. Під ранок, коли дія кофеїну потихеньку послабилася, я заліз до неї під ковдру і також заснув. І все б нічого, ми нікуди не поспішали сьогодні, можна було б спати до обіду. Так ні… Вона мене будить і з претензіями, що ні хрена я не джентльмен, вчора дівчину не роздянув, до сну не підготував, а вранці замість «кави в ліжко» — лежу і хроплю. Ні, Ви уявляєте? Їй вчорашньої кави було мало. Я їй сказав, що пити каву в ліжку з немитими зубами — це поганий тон. А вона мені відповіла, що поганий тон — це спати зі мною в одному номері. Вона вилізла з-під ковдри і боса потьопала в сторону кавоварки. Так ще й там кави не виявилося. І знову я виявився винен. Ніби то я не подбав про те, щоб вранці у нас була кава. Навіть, не дивлячись на те, що ми були не вдома, а в чужому готельному номері, хоч і дорогому. Я в шоці! Чого Ви смієтеся?

— Та так, прикольно просто. Через таку фігню сваритися.

— Нічого собі, фігня. Спочатку я п'ю цю гидоту, щоб догодити коханій, потім через це лайно я не сплю цілу ніч, а на ранок я отримую «пістонів» за те, що комусь, уявіть, захотілося смакувати каву в ліжку.

— Гаразд, Нік, не заводьтесь. — ледве стримуючи сміх, я намагався його вгамувати. — А де зараз ваша дружина?

— Де, де… Он сидить перед нами через два ряди з якоюсь симпатичною жінкою.

— Аааа… Ота, в червоній сукні? — запитав я і розсміявся.

— Ну, так, вона. І, знаєте, що мене бісить найбільше в цих наших сварках? Це те, що вона спочатку плаче, а потім пише мені вірші на пошту і в смсках. І я, коли готовий її вже задушити, читаю ці її вірші і тану. А вірші у неї такі милі. Я кажу їй, навіщо тобі ця політика, краще б вірші писала для дітей, наприклад. Та ну її. Давайте, краще вип’ємо, як каже один мій знайомий, для натхнення, і Ви продовжите свою епопею.

— Давайте, наливайте. Я, сподіваюся, що це вже остання пляшка? — запитав я.

— Та, яка різниця. — Нік сховав в кейс порожню пляшку, вона задзвеніла там з раніше спустошеними раніше пляшками. — Якщо треба, то буде остання, а якщо ні, то ще знайдемо. В нас же ще дозаправка в Варшаві. — сказав він і розплився в усмішці. — Ну, за жінок, щоб їм… — він підніс келих і випив.

6

Настало літо. Наш каток закрили на місяць на ремонт, там міняли труби і холодильні установки. І, як зазвичай буває в нашій країні, цей місяць розтягнувся на три. Тренер наш поїхав спочатку в табір, а потім його запросили на літо попрацювати з якоюсь командою за кордоном. І ми залишилися одні. Я бігав кроси, займався в залі, плавав на річці. Батьки мої були зайняті на роботі, відпустки їм влітку чомусь не дали і я всі канікули провів у своєму рідному місті. Ритка з батьками поїхала на море, потім до бабусі, половина нашої компанії теж роз'їхалася хто куди. Інга теж кудись загадково зникла, а з іншими мені якось не хотілося спілкуватися. І ось, одного разу, після вечірньої пробіжки, пропливши декілька кілометрів проти течії річки, я лежав на березі і спостерігав за хмарами. Ось, що мене завжди дивувало — це хмари. Вони ніколи не бувають однаковими, чи навіть просто схожими один на одного. Вони можуть летіти з дикою швидкістю, а можуть просто висіти над тобою. І, якщо дивитися на небо, коли, начебто на тихому блакитному небі, де всі хмари зависають без руху, то здається, що нічого не змінюється. Але варто на хвилину заплющити очі, а потім знову подивитися на небо, то цих самих хмар вже не буде. Вони змінюють форму, переміщуються і знову завмирають. А потім безшумно через всю цю синьо-білу рівнину пролітає літак. Він летить так високо, що його не видно і не чутно. Залишається лише слід, білий слід, який перекреслює небо, а потім повільно розпливається, як акварельні фарби на мокрому папері, а через деякий час і сам цей слід перетворюється в хмари. Романтика, одним словом.

Так, з цими думками, я йшов через лісопосадку до міста. Назад я вирішив пройтися, бо проплив багато, і сил бігти вже не було. На грунтовій дорозі я побачив машину з відкритим капотом, а поруч з нею стояла жінка, яка нахилилась до моторного відсіку, закинувши за спину руки. Я посміхнувся і подумав: «Цікаво, а що вона там намагається побачити?». Я підійшов, став поруч і теж заглянув під капот.

– І як? Щось знайшли? — глузливо запитав я.

— Ні-і… — не повертаючи в мою сторону голови, без найменшого подиву відповіла вона. І мені відразу перехотілося приколюватися над нею.

— А що сталося? Може я зможу чимось допомогти? — вже серйозно запитав я.

— Було б непогано, звичайно, тим більше, що мої знання полягають лише в управлінні цим диво транспортом. А що сталося, я не знаю. Просто не заводиться і все.

— А хочете, я Вам відкрию одну маленьку таємницю? — запитав я.

— Звичайно, хочу, сподіваюся, буде цікаво, бо ти мене дійсно заінтригував своєю таємницею.

— Так ось, машини не заводяться лише з двох причин. Перша — це коли немає бензину, а друга — коли немає іскри. — вона випрямилась і вперше повернула в мій бік голову.

— Ну, давай, розумник, визнач кількість бензину і наявність іскри. Ключі в замку.

Я сів у машину, повернув ключ запалювання. Всі прилади засвітилися, бензин був у нормі — пів бака, але стартер не запускався. Дивно, подумав я. Мені чомусь дуже захотілося їй допомогти, не просто тому, що я такий добрий, скоріше, мені тоді просто не хотілося осоромитись і виглядати лохом.

— Так, дивно, бензин є, і іскра, я думаю, була б, якби крутив стартер. А це що за лампочка блимає? — запитав я. У той час іномарки у нас були ще дивиною. На машині мене навчив їздити мій старший друг, він уже повернувся з армії і працював на пошті водієм, розвозив і збирав кореспонденцію. Але з іномарками я зустрічався вперше. На ключі висів брелок з пультом сигналізації. На ньому теж блимала якась лампочка. — А це що за лампочка блимає? — я показав її брелок.

— Та я не знаю, це щось з сигналізацією пов'язано.

Я натиснув на кнопку, лампочка згасла, і машина завелася. Сталося диво! Я сам не очікував, що все вийде так просто, але ж вийшло! І в очах цієї жінки я тепер був справжнім героєм.

— Ні фіга собі! — вигукнула вона.

— Ні фіга собі… — відповів я їй тихо, а вголос сказав, — Та нічого складного, просто заглючила сигналка і все. Треба було лише розблокувати. Та не важливо, головне, що завелася і їде.

— Так, і то, правда. Слухай, тепер ти мій рятівник і я перед тобою в боргу. Можу я запропонувати підвезти тебе? — спитала вона, закриваючи капот.

— Ну, я навіть не знаю, — я засумнівався, було якось незручно з одного боку, з іншого боку — втома була така, що я був радий такій пропозиції. — Ну, якщо я Вам не створю додаткового клопоту…

— Та які клопоти, я ж в місто їду, і ти в місто, я так розумію, тут дорога ж одна. Тож сідай і не переживай.

Я хотів сісти на заднє сидіння, але там лежав футляр від скрипки чи зі скрипкою. І вона тоді сказала:

— Ні, сідай наперед, там скрипка і дуже дорога.

Я сів на переднє сидіння, і ми поїхали. Їхали ми повільно, дорога була погана, грунтова, машина перевалювалася з боку на бік, іноді черкала дном виступи на дорозі. Дорогою ми мовчали, а коли виїхали на трасу, вона порушила тишу і запитала:

— Ти в школі вчишся?

— Так, в Десятій.

— Ух ти! Я теж цю школу закінчувала, потім після консерваторії там на практиці була недовго учителем музики, а пізніше перейшла в музучилищє працювати і ще в музшколі маю заняття. А ти музикою не захоплюєшся? — запитала вона і подивилася на мене поверх своїх окулярів. — Бачу, що тобі не до музики, он які у тебе м'язи. Спортсмен? — вона сама мене врятувала з цією відповіддю. Мені не хотілося розмовляти про музику, але вийшло якнайкраще.

— Ну, так, хокеєм займаюся, за область граємо, обіцяли взяти в юнацьку команду країни.

— Прикольно. — вона говорила зі мною, як з рівним, не дивлячись на те, що була набагато старша за мене. — А чого ти такий серйозний і замріяний?

— Та, ось думаю про Вас.

— Про мене? Цікаво? Чого про мене можна такого думати? — спитала вона і знову подивилася на мене, продовжуючи керувати.

— Ну, думаю, як це Ви посадили в машину незнайомого хлопця, та ще й розповідаєте йому про вашу дорогу скрипку. Адже ми в лісі, Ви мене не знаєте, машина може знову заглохнути. Ви мене, що, зовсім не боїтеся?

— Ти знаєш, я якось не думала про це, чесно. Скрипка, дійсно дорога, навіть дуже. Це не «Страдіварі», звичайно, але дуже хороша. Але мені і в голову не прийшло, що ти можеш опинитися злодієм. Та й потім, що ти з нею будеш робити? Продати ти її не зможеш, вона тут же спливе, за кордон теж її ти не вивезеш, бо вона вважається антикваріатом. Та й, дивлячись на тебе… Коротше, не схожий ти на злодія. Чи я помиляюсь?

— Та ні, не помиляєтеся. Ну, добре я, а якби реально злодій би був. Він, може бути, і не продав би її, але клопоту вам би наробив би. — не вгамовувався я.

— Знаєш, так само можна думати і про те, що в будь-який момент можуть викрасти мою машину або пограбувати квартиру. Але я не хочу про це думати. Якщо постійно думати про погане, то воно і станеться. Думки, вони ж матеріальні, ти так не вважаєш?

— Ніколи не думав про це. — збрехав я, бо мені самому постійно приходили до голови такі думки. Але зараз усі мої думки були зайняті зовсім іншим. — А Ви граєте? Це ваша скрипка? — запитав я її.

— Ну так, моя, вона дісталася мені у спадок від батька, а йому від його діда, кажуть, що і дід отримав її у спадок від свого діда. Так що це наша сімейна реліквія. А ти чого цікавишся, ти ж спортом займаєшся, а музика тобі, начебто не цікава. Чи я знову помиляюся?

Я лише повів плечима, бо не знав, що відповісти. Особливого душевного тепла до музики, та ще й класичної, я не відчував, але це був єдиний спосіб зблизитися з Інгою. І тут все грало на моєму боці. Було літо, у мене було багато часу, так як тренуваннями я не був сильно зайнятий, Ритки теж не було в місті, пацани роз'їхалися хто куди. То була як раз та ситуація, коли треба було щось вирішувати, і тоді, не довго ввагаючись, я сказав:

— Ви знаєте, Ви не праві. Я дуже цікавлюся музикою, але у мене в родині ніхто ніколи не грав ні на якому інструменті. Мені навіть нема в кого запитати чи порадитися на рахунок музики. Мало того, я Вам відкрию таємницю, тільки Ви не смійтеся, добре? Так ось, я б з радістю зайнявся музикою, але мене просто не зрозуміють мої друзі з команди і хлопці з двору. Розумієте?

— Не зовсім розумію, чесно. Тобто ти соромишся того, що хочеш грати на фортепіано або на скрипці чи, припустимо, на саксофоні, так? Але це смішно, правда. З чого ти взяв, що хтось повинен з тебе сміятися. — вона говорила це, не дивлячись на мене. Ми в'їхали в місто, і почався дощ, тому вона їхала повільно і дуже зосереджено.

— Просто я їх всіх добре знаю, я сам такий. Одного нашого друга мама віддала на танці, бо в їх родині були професійні танцюристи. Так наші пацани його не просто засміяли, вони… точніше, ми просто знущалися над ним, називали його балеруном і засовували йому в портфель постійно жіночі колготки і лосини. Всім було весело, а він через це покинув танці. Це зараз я розумію, що це все було не розумно, і не було нічого смішного в цьому, але я знаю точно, що мене не зрозуміють. Хоча, якщо чесно, то мені дуже би хотілося спробувати.

— Ну, так спробуй. — спокійно промовила вона, пригальмувавши біля якоїсь будови. — Дивись, це наша музична школа. Зараз літо, канікули, тим паче, що вже вечір. Занять в школі немає, там, окрім сторожа немає нікого. Мало того, зараз, он яка злива, на вулицях порожньо, так що можеш бути впевнений, що, якщо ми зараз зайдемо до школи, то тебе взагалі ніхто не помітить. Ну, то як? Підемо? Я покажу тобі, що таке світ музики.

І я погодився. Дійсно, подумав я, що я втрачаю? Нічого. Вдома все одно нічого робити, вечорами, тим більше, сусіди не дуже люблять, коли я граю на гітарі. Та й мені було реально цікаво подивитися і послухати. У мене з'явився шанс зробити так, щоб Інга на мене звернула хоч якусь увагу. Ми пробігли під дощем ці кілька десятків метрів, я закутував скрипку в свій спортивний костюм і прикривав її парасолькою. Коли за нами зачинилися двері, ми занурилися в повну тишу. Будівля була старовинною, тут була така звукоізоляція, що дощу не було чутно взагалі. Ми пройшли коридором в бік якогось класу. На стіні висіли портрети учнів. Хтось був з інструментами, хтось на сцені, були і просто портрети. І ось серед всіх цих портретів я побачив її. Інга дивилася на мене з фотографії, посміхаючись і злегка примруживши очі. Вона сиділа за роялем в півоберта. Напевно, це було вже після виступу на якомусь концерті.

— Що, подобається? — почув я голос ззаду і здригнувся.

— Просто це моя однокласниця. — відповів я.

– Інга? Так ви знайомі? Чудова дівчинка. Розумниця і дуже працьовита. — я помітив, що при згадці про Інгу у неї різко змінився вираз обличчя, зовсім зникла посмішка.

— А я думав, що вона талановита.

— Талановита… Вона, безумовно, талановита, але… — задумливо сказала вона і теж подивилася на фотографію. — Знаєш, як говорив Август Бебель? «В кожній людині є цілий ряд здібностей і нахилів, які варто лише пробудити і розвинути, щоб вони, коли дійде до справи, показали самі чудові результати. Лише тоді людина стає справжньою людиною». А я ще вважаю, що талант є у кожного, тільки в одних він прихований, а в інших він зовні або близький до поверхні. Однім потрібні роки, щоб його розвинути, а інші витрачають на розвиток цього таланту кілька днів. Ось є у нас тут одна учениця, вона, до речі, однолітка з Інгою. Маргаритою її звуть, та ти, напевно, з нею знайомий, якщо знаєш Інгу. Так ось, Рита, дійсно дуже талановита дівчинка. Їй все легко вдається і тому вона сильно не напружується. Вона грає прекрасно, але так як грає Інга, тут не грає ніхто. Інга вкладає в кожну ноту всю свою душу, а Рита просто розпещена модними вчителями дитина. У неї вдома рояль, кращий, ніж у нас в музичній школі. Але це їй не допомогло.

— В якому сенсі, не допомогло? — мені хотілося дізнатися детальніше про життя і про відносини моїх однокласниць.

— А ти не в курсі? Декілька тижнів тому, буквально перед закінченням навчального року проходив обласний конкурс молодих виконавців. У фінал відібрали шість піаністів, але після фіналу, коли повинні були оголосити переможців, судді вирішили провести ще один фінальний тур. Туди відібрали двох — Інгу і Маргариту. Коли грала Рита, зал мовчав, а після закінчення виступу були такі овації, що я не пам'ятаю, щоб глядачі так сприймали класичну музику. Рита зіграла «Жарт» Баха. Це було чудово. Але я вболівала за Інгу. Не знаю чому, але я прикипіла до цієї дівчинки. Вона була настільки працьовита, що заслуговувала на перемогу. Я прекрасно розуміла, що після гри Рити їй буде важко, практично неможливо перемогти. І ось, до рояля вийшла Інга. Вона виглядала простенько, в звичайній чорній короткій сукні. Навіть ця сукня на тлі Ритиної виглядала бідно. Вона сіла, поклала руки на коліна і так сиділа секунд десять або двадцять. По залу пішов якийсь шепіт. Я так хвилювалася, що думала, не доживу до кінця концерту. Я, комсомолка, ніколи не бувала в церкві, молилася тоді за Інгу. І ось вона почала грати. Спочатку повільно і тихо. Я не відразу зрозуміла, що це за твір. У заявці було написано, що грати вона повинна «Турецький марш». Але це був не «Турецький марш». І лише, коли закінчився її вступний імпровіз, ми зрозуміли, що це. Це був Вівальді… Антоніо Вівальді. Мій улюблений композитор. І мої улюблені «Пори року». Так, це була «Весна. Гроза», або як зараз модно називати «Шторм». Я не можу тобі передати те, що ми всі відчули. Ця композиція в оригіналі звучить близько трьох хвилин, а Інга грала її хвилин десять або п'ятнадцять. Вона грала з такою швидкістю, що я відчула, як моя блузка прилипла до моєї спини. Це була така імпровізація, якої я ніколи не чула. Я помітила, що весь зал слухає її гру стоячи. І ось, коли вона закінчила, коли затих останній звук, в залі була повна тиша. Нарід, який знаходився в залі консерваторії, просто не розумів, що це зараз було. А потім зал вибухнув. Всі кричали «БРАВО!» І «БІС!». А Інга просто встала з-за рояля, вклонилася і пішла зі сцени. Їй аплодували дуже довго, кричали і свистіли. Сам розумієш, що для консерваторії це дуже незвично. Але так було. Судді довго не радилися, було і так все зрозуміло. І ось оголосили результати. Перше місце дали природно Інзі, а друге — Маргариті. Ні та, ні інша не вийшли на сцену за дипломами. Чому не вийшла Рита, мені було зрозуміло. Вона була настільки впевнена у своїй перемозі, що друге місце — це для неї було повне фіаско. Вона не могла так принизитись перед публікою, тому і втекла ще з середини виступу Інги, як мені потім розповіли. Але куди в той момент поділася Інга, ми не знаємо до сих пір. Ми її так і не нагородили. Вона отримала путівку на міжнародний конкурс, але ми їй цього не повідомили через її втечу. Ми не могли знайти її. Вчителі в школі сказали, що після закінчення навчального року, вона навіть не проходила літню практику. Кажуть, що у неї батько військовий і, швидше за все, вони просто кудись поїхали. Можливо, на літо, а можливо, його і перевели кудись. Але, в будь-якому випадку, ми знайдемо її. Розпочнеться навчальний рік, і вона знайдеться. Ось така історія. До речі, а ти не знаєш, де вона може бути?

— Ви знаєте, ми з нею останній раз бачилися ввечері після всіх іспитів на дачі у Рити. Після цього я її не бачив. — в той момент у мене з'явилося якесь погане передчуття щодо Інги. Я тоді не знав, що саме мене турбує, але це була справжня тривога.

— Ну добре, підемо до мене в клас, я покажу тобі свої володіння.

І ми увійшли в це царство музики. Тут всюди були розставлені пульти для нот, стояв величезний старий рояль, але інструментів тут не було.

– І що тут вчать? — запитав я.

— Це клас струнних інструментів. Не дивуйся, що тут є рояль. На цьому роялі вчилася грати я, коли мені було сім років. Ось так він тепер тут і стоїть. Його хотіли списати, бо не могли його нормально налаштувати. Колись його під час ремонту сильно намочили, а для інструменту це катастрофа. Але я його зберігаю, бо він для мене як рідний. Слухай, а давай чаю поп'ємо, а то я після дощу замерзла, та й ти теж, мені здається.

— Ну, я не проти. — сказав я, розглядаючи стенди, плакати та фотографії. Там були все незнайомі мені люди. Фотографії були старі, навіть практично вицвілі, а були і свіжі кольорові. Я дивився на ці картинки з чийогось життя, але думки мої були тільки про одне… Точніше, про одну…

Вона включила в розетку самовар, такий великий, блискучий, електричний. Тоді це було дивиною. Але поряд зі старовинним роялем чай хотілося пити саме з самовара, а не просто з чайника. Поки самовар шипів і свистів, вона кудись збігала і повернулася з підносом, на якому лежали сушки, бублики і печиво. Потім вона заварила чай і розлила його по чашках.

— Слухай, я ось, начебто педагог, але якось так недобре сталось. — вона зам'ялася, як маленька дівчинка. — Просто ми навіть не познайомилися. Тебе як звуть? Ми ж пів дня провели в одній машині, ти мене не вбив і не пограбував, а імені я твого так і не знаю.

— Я Антон. — відповів я, гріючи руки об гарячу чашку.

— Ну, а я Марина Вікторівна. Можна, просто Марина, я ж не настільки стара, як ти вважаєш?

— Ви знаєте, напевно, все-таки краще буде Марина Вікторівна, а то якось неправильно виходить, та й мені так простіше і комфортніше. — вимовив я, трохи збентежено.

— Ну, Вікторівна, так Вікторівна. Так, ти в якій школі вчишся? У Десятій? А, ну так, ти ж казав. А у мене там купа друзів і знайомих працює. Та й не тільки друзів. Хто у тебе класний керівник?

— Марія Петрівна. — відповів я.

— Марія… Петрівна? Машка? — вона якось раптово змінилася в обличчі і поставила чашку з чаєм на стіл. — Блін… Це треба ж.

— А що не так? — запитав я її.

— Та все так. Машка, ну в сенсі, Марія Петрівна — це моя однокласниця і в школі ми були кращими подругами. Потім вона поступила до педуніверситету, а я в «консу».

— А зараз, що? Ви не подруги?

— Знаєш, я не хочу зараз про це говорити, життя складна штука, десь щось хтось зробив не так або зробив все так, а хтось цього не зрозумів. Коротше, зараз ми не спілкуємося, та ми вже купу років не спілкуємося, хоча живемо в одному районі. Але воно тобі і не треба. Це наші бабські історії і заморочки. Ти ж все таки хотів про музику поговорити, ану признавайся.

Вона мене так заінтригувала історією про Мері, що ні про що інше я вже думати не міг. Але втрачати такий шанс спробувати себе в музиці мені теж не хотілося. І я сказав:

— Марино Вікторівно, а от скажіть, в моєму віці ще не пізно починати займатися?

— Ну, дивлячись для чого. Брехати не буду. Щоб стати великим, окрім таланту, ще потрібно дуже багато працювати, а для цього потрібно дуже багато часу. Окрім цього, треба очистити свій мозок від непотрібних думок, тому що музика повинна заповнювати тебе повністю. Але для того, щоб просто навчитися грати, грати непогано або навіть дуже добре, то вік ролі не грає. Тут вже все залежить від тебе. Ось ти для чого хочеш грати? Хочеш стати великим музикантом? Чи хочеш грати по весіллях і кабаках і заробляти гроші? Тут багато що залежить ще від мети.

— Вам чесно сказати? — я задумався, чи варто їй говорити зараз правду. Але вона настільки вселяла довіру, що я вирішив з нею поділитися своїми думками і переживаннями. — Розумієте… Є одна дівчина…

— Як же я відразу не здогадалася! «Шерше ля фам!» — вигукнула вона і заплескала в долоні, як маленька дівчинка від радості.

— Все, не буду Вам нічого розповідати. — у цей момент мені стало так прикро, що я вже почав шкодувати про ті миті відвертості. Я тоді подумав, що дивно, адже я ніколи ні з ким ні про що не говорив відверто. А тут мені хотілося говорити з абсолютно незнайомою мені людиною. Вона була якась не така, як всі інші люди її віку. Ось, взяти, наприклад, нашу Мері Попінс. Ми з нею і в походи разом ходили, і на уроках вона нам дозволяла більше, ніж було дозволено, і, навіть, пили разом шампанське, навіть «в правду» грали. Але, навіть тоді, на дачі, я не був з нею відвертим. Мені не хотілося їй розповідати нічого, що було пов'язано з Інгою. А тут, зараз я відчував якусь ауру правди. Тому я все-таки вирішив розповісти. — Ну гаразд, я Вам розповім, хочете, смійтеся, а хочете, ні, мені все одно.

— Та не буду я сміятися, чесно. Просто я відразу здогадалася, що справа тут в жінці, та й нічого дивного в цьому немає. Ти в свої п'ятнадцять або чотирнадцять років ще майже нічого не знаєш про життя. Але дуже скоро тобі багато що стане зрозумілим, а багато з того, про що ти дізнаєшся згодом, тебе просто шокує. Але це буде пізніше, коли ти почнеш дорослішати по-справжньому. Гаразд, все, не буду тебе перебивати. Давай розповідай. Отже, ти сказав, що є одна дівчина.

— Так, точніше, ні, не так. Є багато дівчат, які мені симпатичні, які, навіть швидше за все, мені подобаються. Та, і до мене багато хто з них має симпатію і певні почуття. Я не хочу говорити про щось велике і світле, бо ніколи не відчував таких почуттів. Великих, світлих і глибоких. Ми просто дружили, разом відпочивали, ходили на вечірки і тусовки. І, коли мої друзі вже по-справжньому зустрічалися хто з ким, то я не розумів цього, мене не тягнуло до дівчат, я завжди вважав, що жінки — це трата енергії, часу і сил. А одного разу я якось увімкнув телевізор і випадково потрапив на одну передачу, де показували десантника, який служив в Афганістані, весь такий в формі, в тільняшці, в береті. Величезні м’язи, погляд такий справжній, чоловічий. Ну, просто, мрія кожного, щоб стати таким самим, як він. І коли його запитали, чи є у нього дівчина, то він відповів, що вона йому не потрібна, він ніколи не збирається одружуватися, і ніколи не буде витрачати свій час на дітей. І в той момент він став для мене кумиром. Всі його слова і фрази я запам'ятав, і вони застрягли у мене в свідомості і підсвідомості. Потім була передача про його життя в армії, потім, про те, як він був поранений і його друзі виносили на руках з ущелини, про те, як він опинився в госпіталі. Я не дуже дивився ту передачу, навіть збирався перемкнути телевізор, як раптом ведуча з такою загадковою дитячою посмішкою говорить: «Ну ось, минуло три роки після тих подій і ми знову в гостях у нашого героя». У мене був шок. Я не міг повірити в таке. Я думав, що це все режисер придумав або взагалі, це якась помилка. Але перед камерою стояв той самий солдат, тільки в спортивному костюмі. Все такий самий накачаний, з вусами. Ну, зовсім не змінився, тільки без форми і без берета. Поруч з ним стояла його дружина, а на руках він тримав немовля. І він так посміхався, він був таким щасливим, що я зненавидів його. Ось як, скажіть, він міг так обдурити не тільки мене, а сотні, а може, й тисячі інших?

— Ну, з чого ти взяв, що він когось обманював? — вона посміхалася. Їй ця історія, особливо її друга частина, явно сподобалася. Я не міг тоді зрозуміти, чому люди радіють тому, що хтось десь одружується, а вона спокійно продовжила свою думку. — Ніхто тебе не обманював. Просто він виріс. Ти ж сам сказав, що пройшло три роки. Знаєш, що таке три роки? Це час між тим, як ти народився і тим, що ти вже вмієш бігати, стрибати, розповідати вірші, співати пісні і ще дуже багато всього. Три роки — це дуже багато. Він виріс, змінилася його життєва позиція, не тому, що він став гірше або краще. Просто він багато про що нове дізнався і багато чого усвідомив. Я ж тобі про це саме і кажу.

— Ну, так ось, — продовжував я. Я не хотів з нею зараз сперечатися, мені хотілося розповісти усю цю історію до кінця. — Подивившись цю програму, я вирішив довести, що він не правий, що жінки — це не головне в житті, принаймні, не в двадцять років і не в тридцять. У мене є важливіші справи. Я не хочу няньчити дітей в двадцять п'ять років, я хочу грати в хокей, бігати, стрибати, бути незалежним. А сім'я і діти мені не дадуть всього цього зробити, не дадуть досягти того, що я собі запланував. І, якось так склалося, що дівчата мене цікавили мало. Але, нещодавно я познайомився з однією дівчиною. Вона, з одного боку, нічим не відрізнялася від всіх інших, з іншого боку, вона була не така як всі. Я не можу Вам пояснити, що саме в ній було не так. Та я і сам не розумію, чим вона мене так вразила. Краси у неї особливої немає, одягається звичайно. Щоправда, вона змогла постояти за себе і «так як треба» зуміла відповісти нашій найкрутішій «зірці» школи. Я не знаю. Але вона ще дуже добре грає на роялі. Я лазив на дерево, спеціально щоб послухати, як вона грає. Точніше, я так думав, що лазив послухати, а потім я зрозумів, що я лазив по деревах, щоб просто подивитися на неї. Але, коли вона починала зі мною говорити, у мене включався той «десантник», який говорив: «Так навіщо вона тобі потрібна, вона ж просто отруїть тобі твоє спокійне життя!». І я робив все, щоб принизити її, образити, або просто не помічав на людях. Хоча всередині мене постійно тягнуло до неї. Коли вона була поруч, я вічно щось чудив, що ображало її, а тільки ми опинялися на відстані, то всі мої думки були лише про неї. Я і зараз постійно про неї думаю. Ось Ви мені теж її постійно нагадуєте чимось. Така розважлива і уважна. Ви вмієте слухати, а це дуже великий плюс. А тепер вона поїхала кудись… А ще, знаєте, що? Ми якось сиділи і спілкувалися, і вона сказала, що ніколи не зв'яже своє життя з таким розбишакою і нехлюєм, типу мене. Ну, ось я і прийняв рішення…

— Яке?

— Ну, як, яке? Я вирішив, що зможу наблизитися до неї, якщо теж буду займатися музикою. Можливо, вона змінить своє ставлення до мене. А тут ще й Ви опинилися на дорозі, зі своїм заглухлим лімузином. Можливо, це доля, все ж таки?

— Щодо долі нічого не можу сказати. Але я тобі, звичайно, допоможу стати музикантом, якщо ти цього хочеш. А скажи, ти з Інгою говорив на цю тему? Ти з нею говорив наодинці, без сторонніх вух, без тих, кого соромишся ти і без тих, кого, можливо, боїться вона?

— А при чому тут Інга? — мене пробило холодним потом від одного її імені. — Я ж не про Інгу Вам розповідав.

— Ой, та годі. Я, що, зовсім дурочка. Чи ти вважаєш, що я вже стара тітка і нічого не розумію в ваших юнацьких стосунках? Ну ось, скажи, ти ж про Інгу мені розповідав? Адже це вона — об'єкт твоїх переживань?

— Та ні ж… — я подивився на неї, побачив її добру посмішку і зрозумів, що вона все одно все зрозуміла, і мені немає сенсу когось тут дурити. — Ну, взагалі то, так. Це про Інгу. А як Ви здогадалися?

— Тобі чесно сказати? Я б могла сказати, що зрозуміла це по твоїх очах, по тому, як ти вимовляв її ім'я, але скажу чесно. Ми дуже дружили з Інгою. Вона настільки неординарна дівчинка, настільки талановита і працьовита, що я інших таких не зустрічала. Через це, її, звичайно тут не дуже любили. У нас навіть викладачі заздрили їй. Мене, до речі, тут також недолюблюють, але це не важливо. А ось я з нею здружилася. Дуже хороша дівчинка. Так ось, я не буду тобі брехати і щось вигадувати. Просто ми ділилися з нею багатьма таємницями. Ми любили разом гуляти на річку, любили вечорами тут пити чай, коли її батьки були на службі, а вона не хотіла залишатися вдома сама. І, ось, коли ми пили чай, ми влаштовували собі такі імпровізовані вечора відвертості. І в такі вечори вона часто розповідала мені про одного хлопчика, свого однокласника, який є розбишакою та хуліганом, але при цьому добре вчиться і краще за всіх грає в хокей… — вона посміхнулася і замовкла. Налила ще по одній повній чашці чаю і продовжила. — Знаєш, Антоне, тобі реально пощастило. У тебе закохана сама незвичайна дівчина цього міста. Правда, вона говорила, що якщо б ти, тобто він, — вона знову посміхнулася, дивлячись на мене, — Був трохи впевненішим в собі, не боявся відрізнятися від інших і вийшов би з під дурного впливу своєї подружки… А подружка, я так розумію, це…

— Ритка… Але вона не моя подружка, точніше, це вона так думає, що подружка, — почав виправдовуватися я, але зупинився. Виправдовуватися не було сенсу. Марина Вікторівна і так все знала і розуміла.

— Я так і думала. Рита. Тепер всі пазли склалися в одну картинку. — сказала вона. — Справа в тім, що Інга поїхала. Її батька знову перевели в іншу частину. Мати її хотіла залишитися тут тимчасово, щоб Інга довчилась в цій школі, та й з музикою тут у неї все почало виходити, але Інга сама наполягла, щоб вони поїхали. Тепер я розумію чому. Вона мені нічого не говорила, просто поїхала, а потім я отримала від неї листа. Хочеш, я тобі прочитаю його?

— Навіть не знаю. — ледве вимовив я. Мені хотілося вити і кричати, я стиснув кулаки так, що побіліли пальці, в голові творився якийсь сумбур, я навіть не міг в цей момент сформувати свої думки. — Адже, це вона Вам написала, а не мені.

— Розумієш, тут все про неї і про тебе… І я думаю, що вона була б не проти, щоб ти це теж прочитав. Погано, що немає тут зворотної адреси. — вона встала, підійшла до столу і дістала лист. Звичайний конверт, без зворотної адреси. Замість зворотної адреси стояв лише штамп солдатської пошти нашої військової частини. — Я все ж таки прочитаю його тобі. — І вона почала читати:

«Доброго дня, Мариночко! Ви мій єдиний справжній друг, тому пишу тільки Вам. Я ніколи нікому не скаржилася на свою долю, хоча вона мене не особливо балувала. Ви, напевно, думаєте, та що я можу знати в свої п'ятнадцять років про життя? Повірте мені, дуже багато, тому що мені довелося пережити все те, чого більшість не побачить навіть за все своє життя. Але справа навіть не в цьому. Просто так вийшло, що мені всього в житті довелося домагатися самій. При зовнішньої успішності нашої сім'ї, насправді у нас в родині все дуже погано. Так, тато — офіцер, мама — провідний економіст. Непогані посади, непогані зарплати. Але Ви не повірите, якщо я скажу, що, так як вони ненавидять мене, не ненавидять навіть бездомних кішок або собак. Вони мені кажуть постійно, що я їм зіпсувала все життя, що я їм постійно заважаю і через те, що я народилася не вчасно, вони просто перекреслили всі свої мрії. У це важко повірити, але це так. Вони ніколи мене не хотіли і ніколи мене не любили. З цим важко змиритися, але я все ж таки змирилася, звикла, принаймні, звикла не показувати людям, як мені важко і боляче. Ні, Ви, напевно, не знаєте, що таке біль. А я знаю… Я закінчила вісім класів і за цей час змінила десять шкіл. І тут Ви не уявляєте, що це таке. Це постійні переїзди, постійні вливання в нові колективи, постійна, але скрізь різна ненависть. Я намагалася розібратися, що ж зі мною не так? Чому в кожній школі мене не люблять? Так, я не красуня, але і не потвора, я добре вчуся і навчилася не вилазити попереду всіх. Але у мене немає друзів. Ну, окрім Вас, звичайно. Але я ж Вам не потрібна зі своїми проблемами, тому, я по-перше, рада, що ми знову переїжджаємо. Я так прикипіла до Вас, що, напевно, ніколи не зможу відвикнути від Вашої теплоти і ласки.

Але я не про це хотіла писати.

Приїхавши в це місто, в цю школу, у мене було передчуття, що цього разу все буде інакше. Але я опинилася в черговому колективі циніків, заздрісників і просто виродків, які отримували задоволення від того, що комусь робили боляче. Але найболючіше було від того, що цей біль я отримувала і від хлопців, і від дівчат. Це найгірший рік в моєму житті, сподіваюся, що тепер все буде по-іншому, якщо, звичайно я зумію знову жити десь.

Мене рятувала тільки музика. Ви не повірите, але в дитинстві я ненавиділа музику. У нас вдома стояв рояль, старий, облізлий, не гарний рояль. Я його боялася, він нагадував мені якогось старого монстра. Я обходила його, а маленькою взагалі ховалася в інших кімнатах. Але час минав, я дорослішала. І одного разу я почула розмову своїх батьків. Вони говорили про мене. Ніколи нікому, навіть самому лютому ворогові я б не побажала почути таке від своїх батьків. Тоді у мене почалися напади. Я задихалася, знепритомнювала. Лікарі намагалися поставити діагноз, але нічого не знаходили і відписувались лише тим, що це вікове, і що все пройде. Я дорослішала, а ці напади не проходили. І ось, якось під час чергової сварки батьків мені знову стало погано. Але вони були зайняті своїми справами, вони кричали один на одного, звинувачували один одного, а в усьому була винна я. У цей момент я зрозуміла, що ніхто мені не допоможе зараз, я думала, що наступили мої останні хвилини. Мені було так погано, що я не пам'ятаю точно деталей. Але пам'ятаю, за для того, щоб їх не чути я сіла за рояль і почала тарабанити по клавішах з усієї дурі. Батьки перелякані прибігли до мене в кімнату, дали мені заспокійливе, і я заснула. А коли прокинулася, за вікном була ніч. До ранку я не могла заснути, а лежала і думала. Плакати вже не було сил, здавалося, що сльози закінчилися назавжди. Увечері наступного дня їх сварка повторилася, і я знову сіла за рояль, але вже більш осмислено почала підбирати якісь мелодії. І мені стало легше. Відтоді, тепер постійно, як тільки батьки починали сваритися, я відкривала кришку рояля і сідала грати, так, щоб їх не було чути. Так, потрохи, я і навчилася грати. Поруч з нами жила сусідка. З нею ніхто не спілкувався, всі вважали її божевільною. Але, якось я поверталася зі школи, а вона підійшла і сказала: «Граєш ти, звичайно жахливо, та й рояль у вас — лайно. Але я можу тебе трохи підівчити…» І я почала після школи заходити до неї. Батьки були цьому тільки раді, а я все більше часу проводила у цієї жінки. Вона навчила мене і розбиратися в нотах, і техніці гри. І музика стала більшою частиною мого життя. Потім була музична школа, концерти, а потім були Ви. А ще був той концерт, той конкурс, з якого я втекла. Це був мій останній концерт, я не знаю, коли я сяду за рояль і чи сяду взагалі, так як ми переїжджаємо в інше місто. Перед концертом я запросила на виступ своїх батьків, але вони сказали, що ні я, ні моя лайнова музика їм не цікава. Я була настільки шокована і засмучена, що не пам'ятаю, як і що я грала. На сцені я знову почала задихатися і мені довелося грати і грати, імпровізувати, як можна довше. Коли вже не було сил, я закінчила грати, з останніх сил вклонилася залу і втекла. Я сиділа на задньому дворі школи і ревіла. Я бачила і чула як Ви все мене шукали, але у мене не було жодного бажання відгукуватися. В той момент я прийняла для себе одне важливе рішення. Яке? — запитаєте Ви. Для того, щоб зрозуміти, я повинна Вам розповісти ще одну історію.

Так ось, в новому класі я познайомилася з хлопцями та дівчатами. Начебто всі були нормальні, клас був дружним, що мене здивувало. Вони разом ходили в кіно, разом їздили на пікніки і на дачі, разом тікали з уроків. І, навіть, коли викликали когось в кабінет директора, то туди приходив незмінно весь клас. Але в цьому класі було дві людини, які кардинально відрізнялися від інших, чим сильно виділялися із сірої маси. Та й клас не був проти, аби визнати їх своєрідними лідерами. Між собою вони були зовсім не схожі. Він — спортсмен, хуліган, ватажок якоїсь місцевої зграї, а вона — музикант, піаніст, відмінниця, комсомолка, практично, обличчя всієї школи. І при всій цій їх різниці, вони дружили. Точніше, дружбою це назвати було важко. Але вони всюди були разом. Сиділи за однією партою, разом ходили в школу і зі школи. Всі танці і дискотеки вони так само незмінно були поруч. І все б нічого, якби не кілька «АЛЕ». Вона любила його, він був не проти цього, а мене вона ненавиділа. Але навіть, її ненависть не була такою болючою, як його байдужість. Але я все одно ще на щось сподівалася. Я все вибирала момент, щоб сказати йому про свої почуття. Але як тільки ми залишалися наодинці, він перетворювався на якогось монстра, постійно відпускав дурні жарти на мою адресу і просто знущався наді мною. Але я не сприймала це як образу, ні, мене це навіть не ображало, настільки він був мені цікавий. Але надія моя перетворилась в пил, коли він публічно і при всіх сказав, що він свою долю зв'яже тільки з тією дівчиною, яка буде такою ж, як і він. Саме ця його фраза і підштовхнула мене до прийняття одного рішення. Коли я почну здійснювати свій план, коли будуть перші результати, — я Вам обов'язково повідомлю.

Мариночка Вікторівна, Ви єдина, хто зможе мене зрозуміти, але і навіть Ви не в силах мені допомогти. Це моя доля, мій хрест, і тільки я зможу вирішити ці проблеми.

Я просто хочу сказати Вам величезне спасибі! Я завжди буду пам'ятати Вас і Вашу доброту!

Інга…»

Вона закінчила читати і замовкла. У класі настала така тиша, що, напевно, ця музична школа такої тиші не чула ніколи. Ми просто сиділи і мовчали. Кожен з нас тоді думав і переживав про своє. Не знаю, про що думала тоді Марина, але я твердо і остаточно вирішив зав'язати зі спортом і повністю віддатися музиці. Я навіть не уявляв, яке мене чекало випробування, але думки про Інгу штовхали мене на таке безглуздя.

— Марино Вікторівно. — звернувся я. Вона не реагувала, а лише дивилася у вікно, на залиті дощем вулиці, на самотній вуличний ліхтар біля школи, на повільно пропливаючі повз школу машини.

— Марино Вікторівно, — повторив я, — Ви мене чуєте?

— А? Так звісно. Ти щось хотів сказати?

— Марино Вікторівно, Ви мене вибачте, я розумію, що Ви зараз про мене думаєте. Та мені і самому гидко зараз згадувати все, що ми робили. Та я навіть сам собі огидний, чесно. Але я хочу все виправити. У мене був шанс, але я його втратив, і я просто зобов'язаний знайти її і вибачитися. Але я хочу, щоб мої вибачення були не просто на словах, я хочу закріпити їх музикою, а Ви обіцяли мені в цьому допомогти. Тож, давайте, починайте допомагати. Я трохи вмію грати на гітарі, але це не береться до уваги. Мені потрібна класика, піаніно, дудка або скрипка, я не знаю, я не розбираюся в цьому.

— Та яка дудка. — вона посміхнулася. — Дудки бувають тільки в дитячих мультиках. А тут є духові інструменти: труби, валторни, кларнети, саксофони… Але, якщо ти хочеш, щоб саме я з тобою займалася, то тобі доведеться вибирати між фортепіано і скрипкою. Але я б тобі порекомендувала скрипку.

— Скрипку? Але це ж не зовсім чоловічий інструмент. — почав чинити опір я, але вона мене зупинила.

— Не поспішай робити висновки. Всі скрипкові майстри і всі скрипалі, всі відомі музиканти і композитори минулих часів були чоловіками. Це зараз жінки емансипували і почали складати музику, а раніше такого не було. Так ось. Чому скрипка? Та тому що, у тебе вдома немає фортепіано, тут ти можеш приходити і грати скільки завгодно, але тільки після занять, а це значить, що не завжди це буде виходити. А скрипку я тобі дам додому і ти будеш собі тихенько «пиляти» гами. Можеш зі скрипкою виїжджати на природу, в ліс і там грати голосно і скільки завгодно. Я знаю в лісі хороші місця, де ніхто не заважає, я і сама часто туди їжджу пограти, до речі, сьогодні я саме з такою лісової репетиції і поверталася. Ти просто спробуй і тобі сподобається. Тим більше гітара — це ж теж струнний інструмент.

— Ну, гаразд, можна і спробувати.

— Тільки не сьогодні, добре? Уже пізно, ми всі на емоціях, нам треба відпочити, а завтра ми зустрінемося тут і одразу почнемо. — сказала вона і почала прибирати зі столу.

Наступного дня, як і домовились, ми зустрілися і одразу почалися наші заняття. Ось з того дня я і вважаю себе музикантом. Саме з того дня і почалася моя музична кар'єра. Не можу сказати, що мені давалося все легко, але з часом звуки ставали дедалі виразнішими, пальці більш слухняними, ноти вже не здавалися якимись ієрогліфами, хоча по нотах мені тоді ще було важко грати, зате мені легко давалося підбирати музику на слух. Марина мала залізні нерви і нереальну витримку. Я просто дивуюся, як вона мене витримала в те перше літо. Вечорами я приходив до школи, і ми по три, чотири години займались музикою. Я стирав пальці в кров, і, коли вже не міг затискати струни, то сідав за рояль. Потроху я освоїв і рояль, але скрипка, дійсно була чарівним інструментом. І через кілька тижнів я вже не уявляв себе без музики. Мені було наплювати, що будуть говорити про мене мої друзі, а я точно знав, що без розмов і знущань не обійдеться, і я продовжував грати. Поки було літо, моя трансформація залишалася в таємниці, але наближався вересень, почали з'їжджатися мої друзі, і повернулася з поїздки Ритка.

Одного разу, після наших традиційних занять, ми сиділи з Мариною і пили чай, розмовляли про різне, про музику, про концерти. Марина притягла з комірчини програвач і цілу купу вінілів. Вечорами ми включали якийсь концерт для скрипки з оркестром і мовчки слухали. І ось, в один з таких вечорів, двері в клас різко відчинилися. На порозі стояла Ритка. Вигляд у неї був такий розлючений, що я був впевнений — зараз буде скандал. І я не помилився.

— Так ось чим ти все літо займаєшся, — звернулася вона до мене. — А я не повірила, коли мені розповіли. Я тобі написала два десятки листів, а ти не відповів на жоден. Ну, звичайно, як же ж ти міг відповісти, якщо ти був зайнятий тут! — вона була не схожа сама на себе. Ритка, яка завжди прекрасно володіла собою, навіть в самих непередбачуваних ситуаціях, в той момент була схожа на голодного оскаженілого тигра.

— Привіт, Маргарито. — спокійно сказала Марина. — Ти присядь, випий чаю і заспокойся.

— Марино Вікторівно! Я вважала Вас нормальною, а Ви… Ну, як Ви могли? — підвищила голос Ритка.

— Що я могла? — спокійно запитала Марина.

— Ви ж доросла жінка, а зв'язалися з пацаном. Вам, що, не вистачає своїх хлопів? — Ритка вже перейшла на підвищений тон, але Марина і далі залишалася незворушною. — Ви знаєте, якщо я захочу, то Вас викинуть і з музичної школи, і з училища, і взагалі ніколи не допустять до роботи з дітьми.

— Маргарито, заспокойся і послухай мене. — сказала Марина Вікторівна, коли Ритка трохи заспокоїлась. — Послухай мене. Те, що ти можеш таке зробити, я не сумніваюся ані грама. Але я хочу, щоб ти зрозуміла одну річ, вона тобі потім стане в нагоді в житті. Я не збираюся виправдовуватися перед тобою, і не тому, що я ні в чому не винна, а тому що ти поки що НІХТО, і я взагалі не бачу сенсу обговорювати з тобою своє життя.

— Марино Вікторівно! — перервав її я. — Та що Ви таке кажете! Чому Ви не хочете сказати їй правду, сказати, що нічого між нами немає і не було, розповісти про те, чим ми тут займаємося? Для чого Ви зараз нагнічуєте обстановку? Ви, що не знаєте Ритку?

— Знаю, Антон, звичайно, знаю і дуже добре. Саме тому, не бачу жодного сенсу виправдовуватися. — і вже звертаючись до Ритки, вона промовила. — А ти, дівчинко, навчись для початку себе контролювати, навчись приймати життя таким, яким воно є. По-перше, так, як ти маєш право на свій вибір, так і будь хто інший має таке саме право вирішувати, що і як йому робити. По-друге, не треба забувати, що я трохи старша за тебе і знаю про життя теж трохи більше, ніж ти. Тож, просто заспокойся. Антон, якщо захоче, то сам тобі все розповість.

Останню фразу Ритка вже почула, коли вибігала з класу, сильно грюкнувши дверима. Я подивився на Марину і намагався зрозуміти, вона говорила зараз щиро і серйозно, чи просто хотіла поставити Риту на місце. Я мовчки взяв у руки скрипку і почав грати. Я грав те, що встиг вже вивчити, і як не дивно, звучало все досить непогано, в той раз я не збився жодного разу. Я грав, дивлячись у вікно, на згасаючий серпень, на втомлених людей, які повертаються з роботи і на тих, що відпочили, які щойно повернулися з відпусток. Я не пам'ятаю, скільки я грав. Мене ніхто не зупиняв, а я чекав, що Марина мене зупинить і скаже щось дуже важливе. І, коли я дограв «Аве Марію», я почув:

— Так ось в чому справа… — це була Рита. Виявилось, що вона не пішла, а стояла під дверима і слухала весь цей час. Я озирнувся і побачив Риту, яка сиділа поруч з Мариною Вікторівною. — Вибачте мене, Марино Вікторівно, будь ласка. Я сама не знала, що коїла, просто мені вже такого нарозповідали…

— Нічого, Рито, не переживай. Ми, баби такі, спочатку рубаємо, а потім думаємо. Але я тобі скажу одну річ, а далі ти сама думай. Нас з Антоном, дійсно, нічого не пов'язує, окрім занять музикою і вечірніх чаювань, абсолютно щирих і просто дружніх, повинна тобі сказати. Ти думаєш, для чого йому потрібна музика? Такому нехлюю і розбишаці. А все просто. Він попросив мене навчити його музиці, заради однієї дівчини.

— Марино Вікторівно! — вигукнув я. — Може, вже вистачить?

— Так, для однієї дівчини, — не звертаючи на мене жодної уваги, продовжувала Марина. — А ось хто ця дівчина — це ти сама повинна здогадатися. Це він заради неї провів все літо в музичній школі, замість того, щоб сидіти в підворіттях і смикати на гітарі струни. А ти тут влаштовуєш якісь не зрозумілі концерти. — Марина встала і пішла до виходу. — Я вас тут залишу, вам треба поговорити, я думаю, вам є багато чого сказати один одному. Клас, коли будете йти, зачините, і ключ віддасте черговому. Я йому зараз скажу, що ви репетируєте. Все, всім до зустрічі, ще побачимось. — і не чекаючи відповіді, вийшла і зачинила за собою двері.

А ми залишилися самі в класі. Ми проговорили весь вечір, потім по дорозі додому, проводжаючи Ритку, я розповів їй всю нашу з Мариною історію, про те, як ми познайомилися випадково, і як вона люб'язно витратила на мене все своє літо. Єдине, чого я не розповів тоді Риті, так це про Інгу. Та й вона про неї не згадала жодного разу.

7

Розбудила мене бортпровідниця, все така ж свіжа, з білими зубами і широкою посмішкою. Посміхаючись, як і раніше, вона легенько трусила мене за плече, і коли я розплющив очі, вона промовила:

— Ми приземлилися в Варшаві, зараз дозаправка і полетимо далі, а Ви можете пройти в транзитний термінал і зачекати там. — вона говорила так легко і спокійно, що я уявив, якби ми падали в океан, то вона б так само спокійно сказала би: «Не, хвилюйтеся, пасажири, все нормально, ми падаємо…» І знову посміхнулася би.

Сусіда мого не було, дружина теж вже вийшла, в салоні літака я залишався один. Ось, що означає, ніч не спати, а потім зловживати шампанського. Три пляшки на двох за дві години — це було круто. Саме тому я і проспав турбулентність і приземлення в Варшавському аеропорті. Я навіть був радий, що залишився один. Всі ці спогади… Ось правду кажуть, що люди до тридцяти живуть мріями, а потім спогадами.

У залі терміналу я не став шукати дружину, а пішов у кав’ярню і сів в найдальшому кутку, за колоною, щоб ніхто мене не міг потурбувати. Я сидів і просто спостерігав за людьми. Одні поспішали кудись на рейс, інші, так само, як і я, тупо чекали команди на посадку. Одні котили величезні валізи на колесах, як ніби везли з собою весь свій гардероб, а не просто їхали на курорт, інші несли маленькі спортивні сумочки, деякі були взагалі без речей, з одним ноутбуком чи, навіть, з планшетом. Цікаво виходить. Так буває і в житті. У одних величезний багаж життєвого досвіду, навчання, робота, кар'єра, спортивне життя або життя на сцені, весілля, розлучення, народження і смерть. Хтось може похвалитися медалями, дипломами, орденами, хтось нічого не має в своєму багажі, і тоді нема що згадувати людині, виходить, що життя прожите даремно, нецікаво, без емоцій. А оскільки, ми дійсно з віком живемо в основному спогадами, то таким людям і жити стає не цікаво. Хтось може вмістити все своє життя, всі свої спогади в одну маленьку коробочку, всі фотографії, відео та інші важливі файли за все життя у них можуть поміститися на одну флешку. А є й такі, яким доводиться орендувати цілі сервери, щоб зберегти лише малу частину інформації про своє життя. Мене завжди дивували люди, яким було не цікаво ходити в театр або в кіно, читати книги і дивитися фільми, не дешеві мильні серіали, а глибоко осмислені фільми. Вони не фотографують своїх дітей, вони не зустрічаються зі своїми друзями-однокласниками, не займаються спортом чи музикою. Більшість з них взагалі перестало жити в реалі, все своє життя вони перемістили в віртуал. Їм там простіше, там не потрібно бути собою, можна ж бути там і Бредом Пітом, і президентом Камбоджі одночасно. Ось і зараз, вони сидять за столами і більшість з них занурені у свої смартфони, планшети або лептопи.

— Про що задумались? — від несподіванки я мало не підстрибнув на місці. Це був Нік. Звідки він взявся і як мене знайшов, я й гадки не мав. Але доводилося змиритися з тим, що він тепер буде поруч, поки ми не прилетимо на місце.

— Вам щось замовити? — намагаючись приховати своє невдоволення, запитав я.

— Так, мені шампанського, будь ласка. — він засміявся, і мені якось стало веселіше. А, може і добре, що він з'явився, не так сумно буде, та й від спогадів трохи можна буде відпочити. — Та не переживайте, шампанського поки вистачить, я вже латте замовив. Після шампанського дуже добре допомагає, тим паче, Ви вже і виспатися встигли. — він знову засміявся і без запрошення приземлився на стілець за моїм столиком. — Так про що замислилися? Ви такий серйозний сиділи, що я не одразу Вас впізнав. А впізнав я Вас лише по футляру скрипки. Ви завжди з ним ходите?

— Так, — відповів я. — Завжди і всюди.

— Навіть, пардон, в сортир ви разом ходите? — Нік засміявся, і я посміхнувся йому у відповідь.

— Та вже досить Вам приколюватись! Просто ця скрипка мені дійсно дорога. Мало того, що вона вартує величезних грошей, так вона мені дорога ще й тому, що це була моя перша справжня скрипка. І вона завжди приносила мені удачу.

— А це не та, що була у Вашої Марини? — запитав він.

— Ні, не та. Ту вона ніколи нікому не віддасть. Це ж сімейна реліквія. Але ця скрипка теж дуже добра. — нам принесли латте. І від одного цього аромату я почав просипатись. — Слухайте, — згадав я, — так Ви ж не любите каву.

— Та це Вам, а мені ось, — в цей час офіціантка поставила на стіл чайничок з чаєм. — Ви ж не проти кави? Я знаю, що вся богема тільки і п'є каву. Смачного.

— Дякую, і Вам того ж. — відповів я і знову згадав наші вечірні чаювання з Мариною. Знову ці спогади. Я був не проти спогадів, але зараз хотілося трохи переключитися на щось інше. — Ви, ось письменник, блогер, як зараз модно говорити, у Вас, напевно, є в запасі якась цікава історія. Може, розповісте?

– Історія, кажите? Мені Ваша історія більше подобається, Ви ж мені її розповісте до кінця, я сподіваюся?

— Ну, звичайно, розповім, але пізніше, зараз Ви розкажіть щось.

— А Ви запитайте, я і розповім.

— Ну, ми ж не на допиті і не на іспиті, я не буду питати, Ви самі придумайте щось цікаве. — сказав я, відпиваючи з чашки каву. — Будь що, щось романтичне, з життя.

— З життя, кажете. Ну, гаразд, з життя в мене є кілька кумедних історій. Ось Ви що в своїй дружині цінуєте? Точніше, навіть не так. За які заслуги ваша дружина отримала право стати вашою дружиною. Тільки не кажіть мені про чисту і велику любов, я не люблю таких визначень. Адже було в ній щось таке, за що Ви з нею зв'язали своє життя. Адже було ж, по-любому.

— Ну, звичайно, було, так і є зараз, а до чого Ви питаєте? — запитав я.

— До чого питаю? Зараз зрозумієте. Я ось зі своєю пов'язав своє життя через одну дуже цікаву історію. Давно це було, ми щойно закінчили університет журналістики, були молоді і шукали пригод. У мене була дівчина, з якою ми познайомилися ще на вступних іспитах, і з тих пір були постійно разом. Нам було добре і комфортно вдвох. Ми планували спільне життя і вирішили одружитися одразу після закінчення університету. З нами на потоці навчалася одна студентка, звали її Майла, і була вона з однієї дуже маленької країни Кото. Вся ця країна — всього лише один маленький острів в океані. І ось, після закінчення університету вона запрошує нас до себе в гості, на цей острів. А країна ця, Кото, була з нами дуже дружня, і туди, на відміну від інших тропічних островів, не потрібно було віз. Ну, ми приїхали в аеропорт, а там нас чекав уже літак. Майла сказала тоді, що з квитками питання вирішене і щоб ми не переживали. З паспортами вона нам, теж допомогла, а як, я не знав тоді. І ми летіли на острів в океані святкувати закінчення університету. Острів виявився просто казковим, з пальмами, папуасами, кокосами і яскравими папугами. А батько Майли виявився ніким іншим, як прем'єр-міністром Кото. Ну і як потім з'ясувалося, ми летіли на його особистому літаку. У моєму житті не було нічого кращого, ніж ті два тижні, проведені на цьому острові.

Ми просто нічого не робили, відпочивали і розслаблялися, купалися в океані, годинами не вилазили з басейну, пили різноманітні екзотичні коктейлі та вина. Ми просто круто проводили час. І якось так вийшло, що я дуже зблизився з Майлою. І, не дивлячись на те, що практично завжди поруч була моя кохана, без п'яти хвилин дружина, я нічого не міг вдіяти з тією пристрастю, яку в мені розбудила Майла. Дивно, що ми п'ять років провчилися на одному потоці, і я не звернув на неї жодної уваги. Ми спілкувалися, зустрічалися на вечірках і на колоквіумах. Але саме пристрасть вона розбудила в мені у себе на батьківщині. Події так стрімко розвивалися, що ми перейшли ту точку неповернення, ту межу, після якої вже не було шляху назад. Ми любили один одного дико і пристрасно. Я вже не звертав уваги на свою наречену, звали її, між іншим, Оленою. З Майлою ми перестали ховатися і соромитися. І одного разу, коли батько Майли запросив нас до себе на прощальну вечерю напередодні відльоту, я остаточно втратив над собою контроль і зробив Майлі пропозицію, а у її батька попросив благословіння. Він не відповів нічого, просто сказав, що не треба квапити час, що у них на острові є звичай. Треба після пропозиції почекати місяць один без одного, а потім він знову мене запросить в гості, і ми вирішимо все остаточно, в залежності від того, в який бік хитнеться чаша терезів наших почуттів. На цьому і зупинились. Місяць я чекати, звичайно, не хотів, але вибору в мене не було. Нас знову відправили на батьківщину приватним літаком. Ми кожен день з Майлою телефонували один одному. У ті часи це було дорогим задоволенням, але я знаходив кошти і можливості, щоб хоч хвилину поговорити зі своєю коханою. З Оленою відносини у нас зіпсувалися остаточно, точніше, мене до неї не тягнуло, а вона без істерики просто повідомила мені, що я все одно буду з нею, і що я цей вибір зроблю сам і добровільно. Дні тяглися неймовірно повільно. Мені здавалося, що цей місяць не закінчиться ніколи. Одного разу ми сиділи з Оленою в кафе, намагалися базікати ні про що, але це у нас погано виходило. І тут вона сказала: «Слухай, а ти хоч знаєш, що у неї є наречений, і батько цього нареченого дуже впливова людина, може тобі щось і відрізати». Я тільки посміхнувся і нічого не відповів. Потім я провів Олену додому, і вона запросила мене на чай. «Ти не бійся, я не буду до тебе приставати, якщо ти цього не хочеш, просто посидимо, як раніше, а то полетиш на свій острів, і ми ніколи не побачимось». І я погодився. Ми знову сиділи і розмовляли. Цього разу вона намагалася мене переконати і відрадити від цієї моєї божевільної витівки. Все згадувала про нареченого Майли. «А ти звідки про її нареченого знаєш?» — запитав її я. І вона розповіла, що під час візиту на острів познайомилася з одним генералом, який на неї поклав око, він і виявився батьком нареченого. Все вірно, я настільки був захоплений Майлою, що не помічав ані генералів, ані своїх друзів. Тоді Олена взяла трубку телефону і сказала: «Не віриш, тоді я зроблю один дзвінок, а ти слухай уважно». І вона набрала номер. Після декількох секунд очікування виклику вона заговорила французькою мовою. Французька не була нашою основною мовою, тому я нічого тоді не зрозумів. Вона мило при цьому посміхнулася. Не знаю, що їй сказали у відповідь, та я й не був особливо впевнений в тому, що їй на тому кінці дроту взагалі хтось щось відповів, але вона просто сяяла. Потім поклала слухавку і мовила: «Все нормально, не переживай, ніякого весілля у вас не буде, я тобі точно кажу». Я тоді подумав, ну як вона може нам перешкодити? Тому тоді я не сприйняв її слова всерйоз.

На наступний день в новинах показали острів Кото. Як виявилося, там стався військовий переворот. Точніше, як говорилося в новинах, щоб не стався військовий переворот, одна відома країна ввела туди свої війська. Буквально через тиждень там пройшов референдум, організований все тими ж «миротворчими військами». І Кото став новим округом цієї славнозвісної країни. Там ввели нові закони, нові порядки, змінили всі телефони, коди і так далі. А крім цього запровадили там суворий візовий режим. А громадянам нашої з Вами країни туди взагалі заборонили в'їзд. Коротше, вийшло, що я ніяк не міг потрапити на Кото. Що я тільки не робив, писав листи і телеграми, ходив до Міністерства закордонних справ, робив всілякі запити. Результату ніякого не було. Тоді я думав про простий збіг і якісь непорозуміння. Я був упевнений, що просто все так співпало, і у мене навіть і думки не було, що все це було спеціально спланованою операцією. Кілька місяців я ще намагався навести контакти з Майлою, потім в якомусь журналі побачив новину про те, як дочка прем'єр-міністра Кото Майла вийшла заміж за сина якогось генерала. Це було фіналом моїх пошуків. У ті місяці зі мною поруч завжди була Олена. Так, потроху ми знову зблизилися і почали жити разом. Ні, ми не одружилися, ми просто живемо разом уже купу років. Ви думаєте, це кінець історії? Нічого подібного. Потім мені Олена розповіла всю історію в подробицях. Виявляється, коли ми були на Кото, Олена познайомилася там з генералом, міністром оборони однієї серйозної республіки. Він до неї залицявся, дарував дорогі подарунки, катав на своїй яхті, вони навіть їздили на кілька днів на якісь атоли. Вона навіть зізналася, що так хотіла мені в той момент помститися, що віддалася тоді тому генералу. Він запропонував їй руку і серце і сказав, що зробить для неї все, що вона забажає. Так ось, у цього генерала був син, і він, дійсно був нареченим тієї самої Майли. Мало того, у них навіть було заплановане весілля. Коли я попросив благословення прем'єр-міністра, той розлютився, але не подав і знаку, а відправив нас додому під приводом сезону дощів, нібито, якщо ми не полетимо на наступний день, то зависнемо тут як мінімум на три місяці. І ми погодилися. Потім був той телефонний дзвінок Олени генералу. Вона мені розповіла, що просила генерала допомогти своєму синові, так як його весілля під загрозою зриву, і, якщо він не втрутиться, то я одружуся таки з Майлою. Ну, і в кінці вона додала, що, мовляв, він же обіцяв виконати будь-яке її бажання. Я думаю, що навіть Олені не спав би на думку той план, який дозрів в голові у генерала. Коротше, той вирішив захистити Майлу від мене надійно і назавжди, і придумав версію для прем'єр-міністра Кото про нібито заздалегідь підготовлений переворот в його країні і запропонував послуги своєї армії. На наступний день на Кото висадився їх десант, потім був референдум, як я вже говорив, а потім Кото стала для нас недоступна. Майла зараз заміжня за сином генерала, який став міністром оборони Кото, я тут живу з Оленою, всі живі і щасливі. Ось така історія. Як виявляється не варто недооцінювати жінку. Вийшло, що Олена організувала цей переворот в чужій країні лише через нерозділене кохання до мене, а коріння цього перевороту тягнуться до мене. І тоді я подумав, що жінку, яка може одним дзвінком по телефону організувати переворот в країні, потрібно тримати при собі. З такою краще не жартувати. Ось так то. — закінчив він і відкинувся на спинку стільця.

— Непогана історія. — промовив я. — Більше схожа на анекдот або на казку. Чи це черговий сценарій для якогось чергового серіалу?

— Ви можете не вірити, звичайно. Але, історія на сто відсотків правдива, ну хіба що за винятком острова Кото. Але це і не важливо. Суть в могутності жінки. Якщо жінка щось замислить, то Ви її все одно не зупините. Це я Вам офіційно заявляю. Так, мало того. Це лише одна історія, а їх у мене в житті було дуже багато. Але, на даний момент поки що вистачить, можливо, я напишу книгу зі своїми історіями, а, може, і не напишу.

— Так, що це виходить? — сказав я, намагаючись повірити в те, що він розповів. — Що та жінка, яка в літаку сиділа поруч з моєю дружиною і є та сама Олена, яка організувала революцію на маленькому острові? Нічого собі…

— Ну так, це вона. Моя дружина Олена, я Вас з нею обов'язково познайомлю. А, Ви кажете, що в літаку вона сиділа поруч з Вашою дружиною? Та симпатична дама — це Ваша дружина? — здивувався Нік.

— Безумовно, а я Вам, хіба не говорив? Тоді я Вас теж познайомлю, коли її попустить.

— В якому сенсі, попустить? — перепитав Нік здивовано.

— Так ми теж трохи посварилися… три дні тому, коли летіли сюди. Вона ще і досі ображена на мене.

— Три дні тому? — здивовано вигукнув Нік і похитав головою. Три дні навіть моя б не витримала, та й три дні це багато. Жінка три дні без контролю — це небезпечно.

— Це Ваша дружина небезпечна без контролю, а моя вже ні, хоча в молодості була ще та штучка. — відповів я і оглянув зал навколо нас, намагаючись знайти свою дружину.

— Що, дружину шукаєте? Та, не переймайтеся так, я їх разом з моєю бачив в «Duty free». Так що не переживайте, не загубляться. Хоча, якщо вони в «Duty free», то може і варто переживати.

— Чого це? — запитав я.

— Ну, як чого? Там Віскі дешеве. — сказав Нік і засміявся.

Тут оголосили посадку на наш рейс, і ми потягнулися до виходу. По дорозі Нік запитав:

— А ви через що посварилися? Щось серйозне?

— Та яке там серйозне, — відповів я. — Хоча, вона вважає, що серйозне, а я взагалі не розумію в чому справа. Розповісти? Може, Ви мені щось і проясните в цій ситуації.

— Та Ви ще питаєте! — пожвавішав Нік. — Звичайно, розповідайте. Сподіваюся, буде щось інтригуюче?

— Ну, не знаю, це Вам вирішувати, інтригуюче чи ні. Ну, зрештою, прилетіли ми до Парижу три дні тому, взяли таксі, поїхали в готель, я залишився відпочивати перед репетицією, а дружина моя вирішила прогулятися Парижем, дуже вже вона любить це місто. Увечері ми домовилися зустрітися в ресторані. Я сиджу, чекаю, замовив шампанське, собі замовив дещо з італійської кухні, бо я не можу їсти їх слимаків, а дружині суші — вона їх просто обожнює. Я їй завжди кажу, що тільки пінгвіни їдять сиру рибу, а вона називає мене примітивним та неосвіченим дурнем. Ну сиджу, чекаю. І тут вона заходить в зал з супроводі адміністратора ресторану. Раптом вона зупинилася посеред залу, почала озиратися, хоча мене побачила одразу. Я теж подивився на всі боки, але нічого і нікого не помітив. Вона підійшла і сіла не навпроти мене, а поруч, на сусідній стілець. Сіла якось боком, ногу на ногу закинула. Плаття коротке, червоне, в очі кидається. Ми це плаття з нею купили в минулу поїздку до Франції. А вона сидить і так загадково на мене дивиться і каже: «О! Ти суші замовив! Який ти молодчинка!» Ну так, молодчинка, думаю, теж мені подвиг, я ж завжди їй суші замовляю, а сам не можу зрозуміти, до чого вона веде. А потім вона мені і каже: «А ти нічого не помічаєш?» Я подумав трохи, подивився на неї, потім на всі боки і кажу: «Ти що, зачіску зробила?» Вона в одну секунду змінилася в обличчі, посмішка кудись зникла, сама раптом зітхнула, повернулася до столу і сказала: «Давай вже вечеряти, чи що? Наливай своє шампанське». Я намагався якось розрядити обстановку, якісь історії розповідав, а вона не слухала, сиділа сумна, на мене навіть не дивилася. Коли доїли десерт з чаєм, вона сказала незрозумілу мені фразу: «Наф Наф, двісті євро…» Повільно встала з-за столу і пішла до виходу з ресторану. Ось з того моменту вона зі мною практично не розмовляє. При чому тут Наф Наф? Ще б про Ніф Ніфа б згадала. А чого Ви смієтеся? — я помітив посмішку на обличчі Ніка, видно було, що ця історія його явно розвеселила.

— Я Вам от що скажу, Антон. Можливо, я для Вас відкрию зараз Америку, але Naf Naf — це дуже відомий бренд французького взуття та одягу. Зараз цей бренд належить французькому концерну VIVARTE, який володіє такими брендами, як Minelli, Caroll, Kookai, і іншими відомими брендами. Так що я думаю, що Ваша дружина придбала собі «недорогі» туфельки за двісті євро, а Ви цього не зацінили. І, скажу я Вам відверто, Ви її не просто цим образили, ви її практично принизили. Для жінки ж що важливо? Три речі. Перша — це шопінг, друга — це всебічне, а ще краще світове визнання успішності покупки, а третє — це заздрість і ненависть подруг. Так що, в наступний раз, коли вона буде в тих туфлях, Ви просто зробіть їй комплімент.

— Ви зараз жартуєте? — здивувався я. — Для того, щоб зробити їй комплімент, я повинен точно знати, що саме в ТИХ туфлях вона знаходиться, а я в її гардеробі взагалі не розбираюся. У мене таке враження, що у неї дві проблеми: нема що вдягнути і нікуди складати.

— Так, це складне завдання, ну, нічого, щось придумаємо.

Ми зайшли в салон літака і сіли на свої місця. До нас одразу пристрибала наша стюардеса і поцікавилася, чи все у нас в порядку і запропонувала забрати мою скрипку в кімнату для бортпровідниць. Сказала, що там вона буде в цілковитій безпеці. Її вишнева уніформа в поєднанні з отруйно-червоними губами вселили в мене повну довіру до неї, і я віддав їй скрипку, пожартувавши, що тепер вона винна нам шампанського, відкинувся на спинку і став чекати чергового зльоту.

Після того, як ми лягли на курс і нам дозволили відстебнути ремені безпеки, до нас тихо підкралася стюардеса і поставила перед нами піднос з шампанським і трьома келихами. Ми з Ніком переглянулись, нічого не розуміючи.

— А це на честь чого? Ми, нібито не замовляли шампанського, хоча, брехати не буду, дуже люб'язно з Вашого боку. — сказав Нік і потягнувся до стюардеси, щоб поцілувати їй руку. Та розпливлася в нереальній посмішці, і, якби вона була Снігуронькою, то розтопилася би прямо тут, на стільки у неї від збентеження запалали щоки.

— Розумієте, — пошепки сказала вона, нахилившись до нас. — У мене сьогодні День народження. Дівчата пити зі мною відмовилися, бояться, кажуть, що на роботі, а я просто мушу відзначити свій День народження. А ви тут, на мій погляд, самі адекватні пасажири.

— А чого Ви в таке свято не взяли вихідний, не залишилися на землі, не пішли відсвяткувати з коханим або з друзями кудись в ресторан? — запитав я.

— Так я ж навпаки, попросилася на цей рейс…

— Сама? Добровільно? — здивувався Нік. — Дивно. Я, наприклад, завжди полюбляю з друзями так відірватись, що на ранок всім буває соромно. А Ви, Антон, як святкуєте свій День народження?

— А я теж не святкую, я намагаюся виїхати кудись подалі від усіх. Не люблю такі свята, не люблю, коли мені співають дифірамби раз на рік, приурочуючи це до Дня мого народження. Та й просто не люблю уваги до себе. Тому, я Вас, Аня, розумію і подтримую. — звернувся я до бортпровідниці. На бейджику у неї було написано «Анюта».

— Прошу пробачення, але я не Аня, а Анюта. — сказала вона чистою українською мовою, чим нас підкорила остаточно. — Так мене називала мама, потім так мене кликав мій коханий чоловік і мені подобається, коли до мене зараз так звертаються. А щодо дня народження… Я ось чула випадково, проходячи повз вас кілька разів по салону, як Ви розповідали якусь цікаву історію. — вона подивилася на мене і посміхнулася. — Так ось, Ви не проти, якщо я Вам розповім свою історію? — І вона присіла на вільне сусіднє з нами крісло.

— Звичайно, ні! — вигукнув Нік і схопив один з трьох келихів. — Тільки спочатку давайте вип'ємо за найпрекраснішу дівчину в цьому літаку! За Анюту! — і одним махом осушив весь келих.

— Дякую! Мені дуже приємно, але давайте не шуміти. А я Вам розповім, чому я сьогодні тут святкую свій День народження. Так ось, моя мама була теж бортпровідницею. Це у нас сімейне. Вона закінчила авіаційний інститут, після закінчення інституту пішла працювати стюардесою. У неї було все, і краса і епатаж, вона вміла себе показати і піднести. А через те, що вона з дитинства захоплювалася французькою музикою, то за час навчання в школі та університеті, вона досконало вивчила французьку мову. За ці вміння її і запросили працювати на міжнародних рейсах до Парижу. Тоді, в радянські часи, потрапити на таку роботу було не те що важко, а практично неможливо. Але мама була настільки красива і розумна, що в неї закохався один французький актор, дуже відомий. Я не буду називати його ім'я, щоб не компрометувати його. Вони поверталися з гастролей в Париж, а мама моя якраз працювала на цьому рейсі. Вони познайомилися, а п'ять годин в закритому просторі виявляється достатніми для того, щоб по вуха закохатися, і щоб через дев'ять місяців на світ з'явилася я. Мама мені потім розповіла всю цю історію з французом. Він тоді не просто закохався в маму, він їй прямо в літаку, під час польоту зробив пропозицію, зняв зі своєї руки перстень і подарував мамі. Ось він, до речі, цей перстень. — вона показала свою руку. На пальці дійсно був величезний золотий перстень з величезним каменем. — Так, це він, правда, мамі довелося звернутися до ювелірів, щоб зменшити трохи розмір, а потім він перейшов до мене, мама сказала, щоб я його носила, так як він завжди приносить удачу. Так ось. Під час того польоту була не тільки зароджена нова любов, не тільки було зроблено пропозицію руки і серця, але цим закоханим вистачило часу, щоб зачати мене. Так-так, не дивуйтеся, саме в літаку і саме по дорозі в Париж. Мама і надалі літала цим маршрутом, француз слав їй дорогі подарунки, вони телефонували один одному і переписувалися. Коли мама зрозуміла, що вагітна, то одразу ж йому про це повідомила. Він сказав, що треба грати весілля і влаштує він все сам. Все повинно було статися в Парижі. Після цього він не дзвонив і не писав. Мама намагалася його знайти, але його імпресаріо говорив, що він на гастролях, і його немає зараз у Франції. Мама літала до останнього, але за два місяці до пологів їй довелося піти в декрет і вона поїхала в рідне місто. Але ж віза у неї залишилася. І ось, коли вона була вже на дев'ятому місяці, вона вирішила сама полетіти до Парижу на пошуки цього француза. Знайшла вона його без особливих проблем, бо людиною він був дуже відомою. Там вона з ним поговорила про все. Виявилося, що він вже був одружений, у нього було дві доньки, і за контрактом він не міг розлучитися ще п'ять років. І якщо вона хоче, то може залишитися тут в Парижі, він все оплатить, вони будуть зустрічатися, але жити він повинен у будинку, з дружиною, бо інакше втратить все. Мама сказала, що він вже і так все втратив, зібралася і полетіла додому. По дорозі з Парижу, після дозаправки в Варшаві, ну як ми зараз, у неї почалися перейми. У салоні літака, як зазвичай буває в дешевих серіалах, чисто випадково опинився доктор-акушер. Він і прийняв у мами пологи. Ось тоді і народилася я. Так що батько мій француз, мама українка, а місце народження в свідоцтві написали Париж-Варшава. Тому, у мене не просто сьогодні день народження, сьогодні тут ще й місце мого народження. Так що, давайте, кажіть тости. — завершила розповідь вона і підняла свій келих. — Ну, я чекаю.

— Ну, що тут казати… звичайно ж, за Вас, Анюто! За те, щоб завжди в ці дні на цьому напрямку була льотна погода! І нехай завжди збуваються всі Ваші мрії! За Вас! — Нік підвівся і випив стоячи до дна.

— За Вас! — підтримав я і підвівся також.

— Дякую вам. — промовила Анюта, допиваючи своє шампанське. — І, до речі, я ж не розповіла вам ще одну річ. Мені сьогодні двадцять п'ять років виповнилося. І всі двадцять п'ять разів я святкувала в літаку, спочатку мама літала зі мною на руках до Парижу саме в цей день, потім ми літали разом, а тепер я літаю сама. Я щороку збирала гроші, щоб в цей день злітати до Парижу. Завдяки моїм коріння і французькому прізвищу, а прізвище цей француз все ж таки мені дав своє, з візами в мене проблем не було. А тепер ось я літаю сама. Я, взагалі-то зараз працюю на іншому напрямку, але в цей день щороку я прошуся саме на цей рейс. Всі знають і дозволяють мені тут, так би мовити, «попрацювати».

— Забавна історія. — посміхнувся Нік. — А, головне повчальна. Це я до того, Антон, що ми тут сидимо і розмовляємо, а наші дами з нами не те, що любов'ю позайматися, вони навіть з нами спілкуватися не хочуть. І все через каву і туфлі.

— А що за історія з туфлями? — запитала стюардеса.

— Та ось, його дружина купила собі дорогі французькі туфлі, а він цього не помітив і не оцінив. Ось, Ви образилися би, Анюто?

— Звичайно б образилася, і не просто образилася, я і вбити за таке можу.

— Жах який! — вигукнув я.

— Гаразд, ви тут відпочивайте, а я піду, все ж таки, трохи попрацюю. А Ви пийте шампанське за моє здоров'я. Якщо треба, я ще принесу, ви тільки гукніть. — вона встала і твердою ходою пішла в сторону кабіни пілотів.

– І що Ви на це скажете? — здивовано прошепотів Нік. — А я то думав, що тільки зі мною в житті бувають кумедні історії. Виявляється, що не лише на землі, але і в небі відбуваються дива. Гаразд, ми щось відволіклися від Вашої теми. На чому Ви там зупинилися? Згадуйте і продовжуйте розповідати.

8

Закінчилося літо, розпочався навчальний рік. Каток наш так і не відкрили, там були якісь проблеми з рефрижератором, не могли запустити холодоагент для штучного льоду. Тренер сказав чекати і запропонував по вихідним їздити в сусіднє місто на тренування. Спочатку ми їздили, але витрачати весь день на поїздки туди-сюди було досить нераціонально, і так потрохи наша команда розпалася. Ми так само, як і раніше збиралися у дворі, грали під гітару, але той вечір на дачі, напевно, багато що змінив у наших відносинах. Хтось перестав тусити з нами, хтось почав більше вчитися, та і, напевно, ми просто стали всі трохи дорослішими. Ми почали частіше розбиватися на пари, з'явилися інші пріоритети та інтереси. А я всерйоз зайнявся музикою. Звичайно ж, завдяки Ритці, про це одразу дізналися всі, але мене це мало хвилювало. Що цікаво, що всі мої друзі якось спокійно сприйняли цю інформацію, що сам Антон тепер не хокеїст, а звичайний скрипаль. На скрипці мені грати подобалося, я постійно вечорами ходив до музичної школи на заняття до Марини Вікторівни. З теорією мені допомагала Рита, потім ми навіть якось з нею грали дуетом, вийшло досить непогано, і вона запропонувала підготувати такий номер на шкільний концерт до Дня вчителя. Ми репетирували спочатку в школі, потім у Ритки вдома. З кожним разом ми грали все краще і краще. Якось в черговий вечір, ми як зазвичай репетирували у неї вдома, батьки її поїхали на дачу на вихідні, і ми мали повну свободу. Спочатку ми дійсно грали, грали багато і наполегливо, повторювали такт за тактом, відточували кожну нотку. Ми готували одразу кілька творів. Мені навіть самому не вірилося, що за такий короткий термін я зміг освоїти інструмент. Ще не все було ідеально в моїй грі, навіть все було далеко до ідеалу, але в дуеті з Ритою, я грав значно краще, ніж сам. Напевно, вона так позитивно впливала на мене, що я дійсно грав з кожним днем все краще і краще. Відігравши всю нашу програму, Ритка раптом сказала:

— Не хочеш сьогодні залишитися в мене? Батькі на дачі, нам ніхто не завадить. Зараз я вечерю приготую, потім кіно якесь подивимося, у мене є пару прикольних фільмів. — сказала вона, а я сумнівався, і вона бачила це. Я ще жодного разу не ночував у Ритки, мало того, я ще не провів жодної ночі у своєму житті з жінкою наодинці. — Залишайся, правда, а то мені якось ніяково. Я не люблю сама ночувати…

— Ну, гаразд, — сказав я, — я тільки додому зателефоную і попереджу.

Я зателефонував додому і сказав, що з ми друзями вирішили влаштувати невелику вечірку і я ночуватиму у них, щоб не тинятися по ночах. Мені, звичайно ж, дозволили, і я залишився у Ритки. Ми повечеряли, потім пили шампанське, яке Ритка успішно експропріювала з бару свого батька. Аж якось раптом Ритка сказала:

— Я зараз чай заварю, ти ж любиш чай, я знаю, зелений. Але я тобі заварю не просто зелений, а з жасмином. У Радянському Союзі такого не буває, це батько привіз з Югославії. Я пробувала, досить прикольний чай, чесно. — і, не чекаючи моєї відповіді, побігла на кухню заварювати чай. А я залишився в кімнаті і став перебирати відеокасети з фільмами. Ритка принесла чай, розлила по чашках, потім побачила розкладені касети і сказала:

— То це все непотріб, склади все назад. У мене є дуже класний фільм, з Міккі Рурком у головній ролі, «Дика орхідея» називається. Я сама ще не бачила, але дівчата говорили, що фільм — просто бомба. — вона підійшла до відеомагнітофона, вставила касету і натиснула на PLAY. Я не чув про такий фільм, не знав, хто такий Міккі Рурк, але не став сперечатися і вирішив подивитися, раз всі так хвалили цей фільм. Хто цей фільм бачив, той зрозуміє мене… Фільм ми, звичайно додивились і, як це зазвичай буває, заснули в одному ліжку. Але заснули ми вже під ранок… Це була наша перша ніч з Риткою. Я тоді нічого не зрозумів, та й не пам'ятаю практично нічого, і про якусь ейфорію або, навіть, екстаз мова взагалі не йшла. Я лежав з відкритими очима, крізь фіранки пробивалося недільний сонце. Судячи по світлу, вже був глибокий день. Ритка спала поруч, уві сні вона посміхалася і притискалася до мене. А я все думав не про неї. Всі мої думки були про Інгу. Я тоді думав, як би все могло бути, якби на місці Ритки зараз була Інга…

— «Как много тех, с кем можно лечь в постель, Как мало тех, с кем хочется проснуться… И утром, расставаясь улыбнуться, И помахать рукой, и улыбнуться, И целый день, волнуясь, ждать вестей…»

Це був Риткин голос, а це означало, що вона прокинулась. — Це Ахадов, мій улюблений поет. А ти будеш думати про мене весь день, Антоха? Я про тебе буду, і не тільки день, а все життя, адже тепер ми будемо завжди разом, чи не так? Ну чого ти мовчиш?

А я тільки знизав плечима і заплющив очі. Напевно, так і буде, якщо я не знайду Інгу. Але все йшло до того, що знайти її мені ставало все складніше і складніше. Тим паче, схоже було на те, що вона сама уникала зустрічі зі мною. Ці її слова нібито «…ніколи вона не зв'яже життя з бешкетником та розбишакою…» назавжди застрягли в моїй пам’яті, і постійно нагадували про це. Але я ж змінився! Мені хотілося кричати про це, аби вона почула, але вона не могла почути, як би я не кричав. Бо не було її зараз поблизу. Я думав про Інгу, а лежав в одному ліжку з абсолютно голою Риткою. Я просто лежав з заплющенми очима і намагався не чути і не бачити нічого. Я розумів, що Ритка вже не відпустить мене нікуди, і що ми, хочу я того чи ні, тепер точно будемо разом. Вона домоглася свого. А я все одно думав про Інгу, про те, як вона грала Моцарта, про те, як вона грала Бітлз, про те, як вона могла сміливо виступити проти Ритки, і про те, як вона повелася на Риткіне «підемо покуримо…» З іншого боку, думав я, Ритка — це ж не найгірший варіант. Те, що у мене до неї немає ніяких почуттів, так це не важливо. Вона була красунею, відмінницею, прекрасним музикантом і активісткою. Про неї мріяла вся наша школа і весь наш район, а вона вибрала мене. Тож, може, так і повинно було статися? Можливо, і не дарма зникла Інга, давши дорогу Ритці і нашим з нею відносинам. А ще, напевно, зовсім непогано, мати поруч з собою таку жінку, у якої батько не вилазить із закордонних поїздок.

— Ну, і чого ти мовчиш? Ти ж не спиш, я це відчуваю. — Ритка була наполегливою, і у мене не було сенсу більше прикидатися, і я розплющив очі.

Її обличчя було в десяти сантиметрах від мене, її сині-сині очі дивилися прямо на мене з якоюсь ще не знайомою мені іскоркою…

У той день ми до вечора не вилазили з ліжка. Це був день, за який я втомився більше, ніж на ковзанці, чи, навіть, більше, ніж після двадцятикілометрової пробіжки. Ввечорі, коли сили в мене вичерпалися остаточно, я вирішив збиратися додому. Ритка лежала на боці, підперши голову рукою, і дивилася як я одягаюся, потім тихо сказала:

— Будеш виходити, просто прикрий двері. — уже у під’їзді, перед тим, як зачинити двері, я почув з кімнати «Я кохаю тебе…». Я почекав секунду, зачинив двері і пішов додому.

Прийшовши додому, я хотів зателефонувати Ритці, але біля телефону лежала записка «Терміново передзвони Марині Вікторівні». І я передумав телефонувати Риті і набрав номер Марини Вікторівни.

— Ти де пропав? — одразу запитала Марина. — Ми тебе всюди шукали, а ти зник кудись. Батьки сказали, що ти у друзів, а у яких вони не знали.

— Доброго вечора, Марино Вікторівно. А навіщо Ви мене шукали? — запитав я.

— Привіт. Чого-чого… Тут, просто була у нас в школі сьогодні одна людина з консерваторії, це мій викладач. Ми з ним говорили про тебе. Я йому розповідала, що ти такий унікальний і досяг таких успіхів за якихось три-чотири місяці, а він мені не повірив, і сказав, що хоче тебе послухати, а тебе не було ніде. Так, де ти пропадав?

— Ну, Вам же сказали, що у друзів. Ми вирішили на вихідних відпочити разом. — збрехав я з роздратуванням. Чомусь мені не хотілося зараз ні з ким спілкуватися. Мені хотілося закритися в своїй кімнаті, включити якусь касету і просто відпочити від усіх, від Рити, від Марини, від батьків і, найголовніше, від себе. Після всього, що сталося вчора вночі у Рити, у мене на душі залишився якийсь неприємний осад. Я не можу сказати, що мене мучила совість, ні, це було щось зовсім інше. Я просто зрозумів, як мені по-справжньому не вистачає Інги. Мені було боляче і прикро від того, що я тоді, на дачі, не сказав того, що повинен був сказати про свої почуття. Я ненавидів себе за ту слабкість, яка взяла верх над моїми почуттями і дозволила відпустити Інгу.

— Ти чого нервовий такий? Я тебе образила чимось? — спитала Марина.

— Ні, Марино Вікторівно, Ви тут ні до чого, просто втомився. Ви знаєте, добре, що ми не перетнулися з Вашим викладачем, бо я ще не готовий показувати людям, як я граю. Я вважаю, що ще рано. А хто хоче послухати, нехай приходить на наш шкільний концерт до Дня вчителя. Ми там з Ритою гратимемо дует.

— У вас в школі концерт? І ти мовчав? Ти — редиска! — вигукнула Марина Вікторівна, вже забувши про свого консерваторного викладача. — І Ви готуєтеся без мене? Чому не попросили у мене допомоги? Хоча, я розумію…

— Ну так, все через Ритку. Я пропонував їй, щоб Ви з нами позаймались, але вона навідріз відмовилася. Не ображайтеся, Марино Вікторівно. Ну, Ви ж її знаєте, вона просто завжди така.

— Гаразд, проїхали, на концерт то хоч запросите? — запитала вона.

— Звичайно, я як раз збирався Вам сьогодні сказати, в суботу, у нас в школі. Приходьте обов'язково і можете запросити свого викладача з консерваторії, хоча я думаю, що він нічого нового тут не побачить.

Ми попрощалися, а я закрився в кімнаті, і, не вмикаючи світла, включив магнітофон. З динаміків лилися слова Елвіса Преслі:

«Love me tender, love me sweet, Never let me go. You have made my life complete, And I love you so…»

«Та що ж це таке!» — подумав я і вимкнув магнітофон. Мені не хотілося ні думати про кохання, ні читати, ні слухати пісні з такими душевними текстами. І я не помітив, як заснув.

Тиждень пролетів непомітно. Після уроків ми щодня репетирували у Ритки, поки її батьки були на роботі. Ми хотіли зробити сюрприз для всіх, тому вирішили не грати в школі. У музичній школі ми теж працювали лише над програмними завданнями. Риті я навіть не розповідав про нашу з Мариною розмову. Знаючи Риткине ставлення до Марини Вікторівни, і розуміючи, що, якби вона дізналася про те, що я розкрив наш секрет, то вона би мені таке влаштувала…

Концерт був досить довгим, виступали і молодші класи, і старші, ставили сценки, співав хор, читали вірші, навіть танцювали. Ми грали наприкінці концерту.

Грали ми добре, навіть, дуже добре. Я б навіть сказав, що так добре ми не грали ще жодного разу. По реакції залу було видно, що всім цікаво було слухати, а це головний показник для музиканта. Нам вдалося зачарувати публіку. Багато вчителів, які звикли бачити в мені зірви-голову, не могли собі навіть уявити такого, що найзапекліший шкільний розбишака грає Баха, Вагнера і Чайковського. Але так було, і потихеньку всі до цього почали звикати.

Після концерту почалася дискотека, але Рита запропонувала втекти і не залишатися ввечері в школі. Батьки її в черговий раз залишилися ночувати на дачі, і ми знову пішли до Рити додому. Всю дорогу ми мовчали. Здавалося б, що треба радіти успіху, але настрою у мене не було, та й по Ритці було видно, що її щось пригнічувало. Ми йшли погано освітленим сквером, загрібаючи ногами листя. Не знаю, про що тоді думала Рита, але мої думки були знов про Інгу. Я думав, що з часом я зможу забути її, але чим більше ми віддалялися в часі від того нашого останнього вечора на дачі, тим ставало сумніше.

— Антон. — перервала тишу Рита. — Ти мені скажи, тільки чесно. Ти мене, взагалі, як сприймаєш? Хто я для тебе?

— Рито, ну ти чого? — не піднімаючи голови, запитав я.

— Ні, ти мені просто дай відповідь, хто я для тебе? Є багато варіантів, я тобі допоможу, наприклад: просто однокласниця, подруга, з якою можна непогано провести час, тепер ще й компаньйон по дуету. А, може просто коханка? Що вибираєш?

— А інших варіантів немає?

— Слухай, ти що, знущаєшся? Я ж бачу, що я для тебе нічого не вартую. Чим би ми не займалися, в школі, на репетиціях, на пікніках чи коли просто гуляємо парком або сидимо в кафе, навіть в ліжку, ти не зі мною, ти постійно десь літаєш, про щось думаєш. Ну, ось скажи, ти ж не про мене думаєш. Антон, я також людина, мені також хочеться звичайного людського тепла. Я тільки роблю вигляд, що все добре, що мене все влаштовує в наших стосунках, але ти навіть не уявляєш, що твориться у мене на душі. Іноді мені хочеться просто волати від безсилля, іноді хочеться вистрибнути з вікна. Я ж закохалася в тебе ще в п'ятому класі, коли ви виграли першу гру серед ЖЕКів міста. Я думала, що в дванадцять років любові не буває, і що все це пройде, але нічого не пройшло. Навпаки, з кожним днем ти ставав для мене кимось особливим, я ставила тебе вище за інших. Ти навіть не уявляєш, як сильно ти відрізняєшся від інших. Бо вони ж ніхто в порівнянні з тобою. Я готова для тебе зробити все, я була готова кинути музику, коли в ту дачну ніч ти сказав такі слова.

— Які слова?

— Ну, ти ж сказав, що пов’яжеш своє життя тільки з такою ж, як і ти, а не з «заучкою» і «ботаном». Ти тоді кудись втік, та мені і не хотілося з тобою говорити деякий час, а потім ми з батьками поїхали на курорт. Я була дуже рада цьому, бо тоді я не могла перебувати поруч з тобою, таким жорстоким і цинічним. Я ціле літо думала про тебе, про те, як же змінити тебе, але вирішила змінити себе. Я вирішила зав'язати з музикою, та ще й той клятий конкурс, який виграла Інга… Ненавиджу її. Але я була не просто здивована, а шокована тим, що сказала мені тоді Марина, що ти заради мене почав займатися музикою. Спочатку я не повірила, але спілкуючись з тобою, я бачила, як ти змінюєшся. І я почала вірити в це. Всі тижні я жила в якомусь святковому світі, я думала, що, ось воно, щастя. А після того, як ми переспали, я перестала стримувати ту пружину своїх почуттів, яка готова була вибухнути в мені в будь-яку мить. Але в останні дні я помічаю, що ти знову десь, не зі мною. Тож поділись зі мною, хто вона, я ж відчуваю, що ти думаєш про неї. — останню фразу Рита сказала вже крізь сльози.

— Та ніхто, ти все собі вигадуєш. І чого це ви всі причепилися до тієї ночі на дачі. Ну, сказав те, що думав тоді. Але зараз все не так, розумієш? — намагався виправдовуватися я, але навіть я сам зрозумів, що слова мої звучать непереконливо.

— Антон. Це Марина? Скажи, я все зрозумію. Я бачила її сьогодні в залі, і вона дивилася тільки на тебе. І хто це всі? Кого ти маєш на увазі? — після невеликої паузи запитала Рита. — Про кого ти говориш? Хто це ще згадує ту ніч?

— Дурепа, ти, Ритко. — я копнув купу листя, зібрану двірниками, і прискорив крок.

— Зачекай, Антоне. — Рита наздогнала мене і смикнула за рукав, щоб я зупинився. — Зачекай, це точно не Марина?

— Та точно, до чого тут Марина. Ти ж сама прекрасно знаєш, що немає нічого у нас з Мариною, і бути не може.

— А хто? Мері наша?

— Ти що, зовсім з глузду з’їхала? Ти чого з мене робиш якогось збоченця. То Марину мені приписуєш, то Мері, чи ти думаєш, що весь світ крутиться лише навколо двох престарілих тіток?

— Ніякі вони не старі, їм ще й по тридцяти немає. Просто я бачила, як після концерту вони стояли поруч, наша Мері і Марина. Вони явно знають один одного, бо Марина сказала нашій керівничці «Привіт», а Мері подивилася на неї, постояла декілька секунд, повернулася і пішла, не сказавши ані слова. Я тобі точно кажу, що вони знайомі, і щось між ними не так. Я і подумала, що це, може, вони через тебе.

— Слухай, Рито. — я намагався говорити спокійно, але цілком ймовірно, що у мене це не дуже добре виходило. — Я тобі вже говорив купу разів. Ані Марина, ані Мері мене не цікавлять, тобі зрозуміло? Давай ми на цьому закриємо цю тему. А то мене вже починає нудити від всього цього.

Я вирвав руку з її долонь і пішов вперед, не озираючись. Я не бачив Рити, але чув її кроки і тихе схлипування. Так ми дійшли до кінця парку, не обмовившись більше ані словом. У той момент мені дуже захотілося розповісти Ритці про Інгу, але щось мене знову стримало. Я повернувся і побачив заплакане обличчя Ритки. У тьмяному світлі ліхтаря вона була ще гарніше, і мені стало шкода її. А, може, вона й права? Може, вже давно час перестати жити ілюзіями і мріями, час ставати дорослішими і починати відповідати за свої думки і вчинки?

— Ритко, підемо до тебе, ти, до речі, чай обіцяла. — я обійняв її за плечі, і ми пішли у напрямку її дому. Того вечора ми більше не поверталися до цієї розмови. Я тоді подумав, що навіть дуже добре, що Ритка так нічого і не зрозуміла щодо моїх почуттів до Інги.

Так пройшов дев'ятий клас, потім літо, а за ним і десятий, наш останній рік в цій школі. Нічого особливого не відбувалося. Я займався музикою, іноді по вихідним приходив на каток пограти в хокей, все-таки спорт не відпускав від себе. Я все частіше залишався ночувати у Ритки, а влітку ми взагалі провели половину канікул разом в Криму. Це було перше наше доросле літо, без вчителів і без батьків. Ми, практично спробували жити разом, і, начебто, у нас це навіть непогано виходило. Але, де б ми не знаходилися, на пляжі, на дискотеці, в парку або торгівельному центрі, я підсвідомо в усіх перехожих намагався впізнати Інгу. Ні, я не думав про неї, я намагався, навіть, забути її, але підсвідомість моя, на те вона і підсвідомість, що вона живе своїм життям, постійно намагалася повернути мене до тих спогадів, до тих декількох місяців, коли ми були поруч. Так, ми були поруч, але так ніколи і не були разом. Іноді, Інга мені снилася. Я не бачив уві сні її рис, але, як часто буває у снах, я точно знав, що це вона. Я хотів їй сказати, що все добре, що я чекаю на неї, що був не правий сто тисяч разів і готовий попросити у неї вибачення. І в такі моменти я, звичайно, прокидався.

Не дивлячись на те, що вісім років школи я практично не вчився, дев'ятий і десятий клас принесли мені хороші результати в атестаті. Наближалися випускні іспити і наш випускний вечір. Але, у нас з Ритою мала відбутись ще одна подія. Нас чекав дуже відповідальний концерт-конкурс молодих виконавців. Всі нас вмовляли грати сольно, але ми вирішили виступити дуетом, бо Ритка сказала, що тепер і в житті, і в музиці у нас не буде соло, і все, що ми будемо робити, ми будемо робити тільки разом. Я не чинив опору. Мені, тоді, чомусь в одну мить стало все одно, виграємо ми, чи ні. Я, навіть не думав про те, куди поступати після школи, за мене, точніше, за нас все вирішила Рита. Вона вирішила пов'язати своє життя з музикою і бачила нас тільки студентами консерваторії.

На конкурс Рита вибрала «дует для скрипки з фортепіано» Стравінського. Твір був складним, хоча нічого особливого я в ньому не бачив, але сперечатися не хотілося. Марина Вікторівна пропонувала інші твори, але Ритка лишалась при своїй думці. Хоча, думав я, яка різниця що грати, головне, як. А грати в нас виходило дуже добре. За жеребкуванням нам випало грати першими. Рита не любила грати першою, але я її заспокоював, казав, що ми і так кращі і нема чого переживати. Як я і припускав, зіграли ми ідеально, зал сприйняв нас тепло і довго не відпускав зі сцени. У фінал ми потрапили без будь-яких проблем, але якоїсь радості у нас не було. Увечері, коли ми сиділи в кафе, до нас підійшла Марина. По виразу обличчя Рити я зрозумів, що вона не дуже задоволена її появою.

— Антоне, Рито, привіт. — весело привіталась вона.

— Доброго вечора, Марино Вікторівно. — відповів я за нас двох, Ритка просто кивнула головою.

— Я ось що хотіла Вам сказати. Ну, ви і самі знаєте, що ви сьогодні були кращими, але завтра фінал. Ваші конкуренти підготували якийсь сюрприз, так що будьте готові.

— Марино Вікторівно, — сказала Рита, — а, навіщо Ви нам це говорите? Що може змінитися за ніч? Ми як вміємо грати, так і граємо, до ранку краще грати ми не станемо. Тому, не нагнітайте обстановку. — вона зробила паузу, надпила через трубочку свій коктейль і продовжила. — Як зіграємо, так і буде, зрозуміло? Чи Ви ще щось хотіли сказати, а, Марино Вікторівно?

— Рито, ну ось чому ти так? Хіба я тобі хоч колись щось зробила погано? Хіба я не сиділа з тобою ночами перед конкурсами і виступами? Ось, поясни, чому ти так з людьми? Навіть справа не в тім, що я старша за тебе, що я викладач, давай уявимо, що я просто твій ровесник, і ти мені зараз скажеш все, що тобі в мені не влаштовує. Просто, Рито, повір, вже два роки ми живемо з тобою як в різних світах. А мені не хочеться цього. Тоді, два роки тому, я думала, що це в тебе просто так проявляється перехідний вік, але зараз, коли тобі вже сімнадцять, я думаю, що ми можемо говорити на рівних. А, щоб все було по-чесному, я пропоную перейти на «ТИ». Без шампанського і «брудершафту», у вас же завтра виступ, а ось після концерту я Вас запрошую до себе додому, у мене для вас є сюрприз. Ну то як?

— Ну, я навіть не знаю, Марино Вікторівно. Якось незвично, хоча дуже приємно. — знову за нас двох відповів я, Ритка сиділа і дивилася у вікно, вдаючи, що це її це не стосується. — Марино Вікторівно, давайте я Вам зараз дещо розповім і проясню. А Рита, якщо захоче, то потім мене вб'є, якщо я скажу щось не те, ти не проти, Ритуль?

— Та, роби, як вважаєш за потрібне, тебе, хіба зупиниш? — промовила Ритка, не повертаючи голови.

— Коротше, пам'ятайте те літо, коли ми познайомилися? Коли Ритка, нібито «застукала» нас з Вами в музичній школі за чаюванням. Ви тоді намагалися їй пояснити, що ми робили насправді і чим займалися. Ми потім довго з нею говорили на цю тему. І, вона начебто все зрозуміла і повірила, але в підсвідомості або, навіть, в свідомості у неї сидить одна думка, яка псує всі наші з Вами стосунки. Вона до цих пір впевнена, що у нас з Вами роман.

— У нас з Антоном? Рито, ти що, дійсно, так думаєш? — не змогла стримати сміху Марина. — Ритко, дурненька, це правда? Ти думаєш, що ми з Анотном?…

— Ну, не роман, добре, але між вами все одно щось є, я відчуваю це і знаю. Я не можу пояснити, що саме мене турбує, але ця тривога постійно живе в мені. Якось був період, що я трохи заспокоїлась, але в минулому році на концерті у нас в школі я побачила Вас в залі, я бачила, як Ви дивилися на Антона. Так, Ви дивилися лише на нього, а на мене навіть не глянули, а потім я почула частину Вашої розмови з нашої Мері Попінс.

— З Мері Попінс? — здивовано запитала Марина. — Це хто?

— Та це наша Філімонова, ми її так прозвали ще в п'ятому класі.

— А, Машка! У сенсі, Марія Петрівна. — знову посміхнулася Марина. — Ну, я вже Антону якось розповідала, що ми з Машкою вчилися в одному класі, і були закохані в одного хлопчика. Точніше, закохані ми були в нього вже після школи. І, як це зазвичай буває у подруг, коли вони не можуть поділити коханого, вони сваряться. Ну, у нас, правда, було дещо інакше. Ми не ділили коханого. Просто, на одній із зустрічей випускників, це було років зо два після закінчення школи, я зустріла свою любов. Він поїхав вчитися одразу після випускного балу, і я його не бачила два роки. А тут він з'явився, весь такий успішний і красивий. Ми з ним танцювали практично весь вечір. Але мені треба було піти раніше з вечірки, я викликала таксі і поїхала. Вранці я подзвонила Машці, дізнатися, що ж там було ще цікавого на зустрічі, але вона вся в сльозах кричала мені в трубку, що у неї більше немає подруги, що я остання сволота і повія. Пізніше, від подруг я дізналася, що Маша всі два роки після закінчення школи активно листувалася з цим нашим однокласником, і, що він, нібито, навіть запропонував їй вийти за нього заміж. Та й зустріч випускників організувала саме Марія, і саме заради нього. Там вони і зустрілися. Але, тут з'явилася я. Я теж не бачилася з ним два роки. Але, на відміну від Марії, від вашої Мері, ми з ним зустрічалися майже два роки, коли вчилися в школі, а у Машки тоді була інша любов. Він був на три роки молодше за неї, вони намагалися приховувати свої стосунки, але про них все одно знала вся школа. Він потім теж поїхав кудись поступати і зник з нашого поля зору. Маша мені розповідала, що постійно отримує листи від свого хлопця, але я навіть не підозрювала, що це був наш однокласник, а не той, що був в неї раніше. Так ось, після того, як я пішла з тієї зустрічі, він раптом встав і сказав, що скоро одружується, що він щасливий, і запропонував випити за його наречену, хоч її і немає зараз в цьому залі. Всі пили і вітали його, крім Марії, а він раптом почав збиратися, сказав, що йому вже час їхати. А Машка намалювала собі кіно, що це ми з ним так шифруємося, що він поїхав слідом за мною, і, що тост він говорив теж про мене. Ось так я втратила подругу. Хоча, після того вечора, я жодного разу його не зустрічала, та й якось тоді, танцюючи з ним, я зрозуміла, що почуттів уже немає, що нічого вже мене не турбує. А ось з Мері ми не розмовляємо досі.

— Ну, а чому Ви не розповіли їй про це? — спитала Ритка, явно зацікавившись тією історією.

— Та я намагалася кілька разів, ось і тоді у вас в школі, після того концерту, коли ти бачила нас разом. Але вона не хоче взагалі нічого чути. Але я не з тих, хто виправдовується за те, в чому не винна. Може бути, Рито, тому і ми з тобою не поговорили по душам так, як мали би поговорити звичайні баби. Ти можеш мені вірити, можеш не вірити, але я тобі скажу лише один раз. У мене в житті зараз є чоловік, який займає весь мій внутрішній простір, і це точно не Антон. Антон, звичайно, чудовий хлопець, вірний, чесний, правдолюбивий, злегка цинічний, проте щирий. Але Антон — не мій принц і не мій лицар. Я думаю, що скоро я Вам відкрию завісу однієї таємниці. Рито, а тебе я дійсно прошу, не треба випускати злість в ту сторону, де вона не актуальна. Та і, злість, взагалі-то, завжди і всюди не актуальна. Ти просто мені повір і сама виріши, як правильно чинити, добре? — Марина закінчила свою розповідь. Я спостерігав за Ритою і за Мариною. Вони дивилися один одному у вічі і не промовляли ані слова. Раптом Ритка повільно встала, обійшла навколо столу і обійняла Марину. Це було так зворушливо і несподівано, що я ледь не вдавився своїм коктейлем.

— Вау! Дівчата! Невже кінець війні? Я просто захоплююся вами, правда. — не зміг стримати щирої радості я.

— Гаразд, молодь. — сказала Марина, після того, як Ритка випустила її зі своїх обіймів. — Я вас тут залишаю, а сама йду, не буду вам заважати, а вам є про що поговорити, я точно знаю. Я піду, до завтра.

— Марино Вікторівно. — гукнув я її. — Зачекайте секундочку, я Вас провожу. — і потім сказав уже Ритці. — Почекай мене, я зараз повернуся, мені треба сказати їй два слова.

Ритка нічого не сказала, а лише посміхнулася і прикрила очі на знак згоди. Коли ми вийшли на вулицю, я запитав:

— Марино Вікторівно. А чому Ви ні тоді, ні зараз не розповіли їй про Інгу?

— Чому? А ти сам подумай. Ви знаходитесь тут, разом, а Інга де? Ніхто не знає. Її немає вже два роки, вона не пише і не телефонує, так чому хтось повинен страждати через якогось фантома?

— Але ж, вона таки не фантом, вона реально існує, просто її зараз немає з нами. І, якщо, вона раптом повернеться? Що мені тоді накажете робити? — запитав я.

— Ну, ось коли повернеться, тоді і будеш вирішувати цю головоломку, хоча, я думаю, що відповідь на питання «Як бути?» І «Що робити?» ти знайдеш дуже швидко. Все, бувай, Антоне, моє таксі… — сказала вона і на прощання поцілувала мене в щоку. Так, по-товариськи. І я зрозумів, що це було дійсно по-товариськи.

А ввечері наступного дня ми знову з Риткою були на сцені, і знову зривали овації. Рівних нам не було і на фіналі. Ми дочекалися нагородження, отримали свої дипломи і подарунки і вирішили відзначити цю подію. Після концерту до нас підбігла Марина Вікторівна і розцілувала нас обох:

— Ви, дійсно, найкращі. Я за всю свою кар'єру не пам'ятаю такого випадку, щоб так грали. Особливо дуети. Та ви просто створені одне для одного. Вітаю! Я запрошую вас відзначити цю подію у мене вдома. Ви ж не проти?

— Звичайно, не проти, Марино Вікторівно! — вигукнула Ритка і знову полізла обійматися з Мариною. Я був не просто здивований, я був шокований такою Риткіною поведінкою. — Антон, ми ж, правда, підемо до Марини Вікторівни?

— Звичайно, Ритуль, обов'язково підемо. Тож, Марино Вікторівно, — звернувся я до Марини, — Чекайте нас в гості. А Ви не забули про обіцяний сюрприз?

— Звичайно, не забула, приходьте, буду чекати. До вечора. — сказала вона і миттю втекла кудись. А ми пішли пішки через наш парк. Тортик з кулінарії, шампанське з Риткіного домашнього бару батька, оберемок квітів, куплений у бабок на ринку, — з таким подарунковим набором ми прийшли в гості до Марини. Марина була в коктейльній червоній сукні, з величезною брошкою у вигляді віолончелі. Якби я зустрів її на вулиці в такому вбранні, то я б її і не впізнав, настільки вона тоді відрізнялася від звичної нам сірої мишки з музичної школи. Вона провела нас у вітальню, де стояло старе піаніно фірми Petrof. Воно було дуже старовинним і дуже дорогим. На відкинутій кришці стояли такі ж старі вицвілі до жовтого кольору ноти. Клавіші на цьому фортепіано були теж жовтими. Цікаво, скільки ж пальців бачили ці клавіші? — подумав я. І взагалі, скільки років цьому інструменту?

— Подобається? — почув я незнайомий чоловічий голос.

— Не знаю. — відповів я. — Я не дуже розбираюся в фортепіано, бачу тільки, що воно дуже старе і, напевно, дуже дороге. Але, в інструменті головне — це як він звучить. Хіба не так?

— Так. — відповів чоловік. Цей інструмент звучить просто унікально, це я вам як фахівець кажу. Його налаштовував найкращий майстер. Хочете зіграти? — запитав він.

— Ну, я не дуже вмію грати на фортепіано. — відповів я і глянув на Ритку. — А, ось вона може і спробувати. Не хочеш зіграти, Рит? — звернувся я вже до Рити.

— Хочу, звичайно, але це ж фортепіано Марини Вікторівни, тому без її дозволу я не сяду за інструмент. — відповіла Рита.

До кімнати увійшла Марина з величезною вазою, в яку ледве помістилися квіти, які ми принесли. Кімната була невеликою, звичайною кімнатою звичайної радянської багатоповерхівки. Марина подивилася по сторонах, шукаючи більш підходяще місце для букета, і, не знайшовши нічого вартого, поставила вазу на журнальний столик.

— Ну, про що ви тут говорили? — звертаючись одночасно до всіх, запитала Марина. — Ви вже познайомилися? Ні? Ну, тоді, увага! Я ж вам, діти мої, обіцяла сюрприз? Так ось, знайомтеся, це — мій чоловік Андрій. Андрій Павлович. Ну, як вам сюрприз? — і, не чекаючи від нас відповіді, продовжила. — А це Маргарита і Антон. Ну, ти їх заочно знаєш. — сказала вона своєму чоловікові.

Ми були трохи вражені і здивовані, але в той самий час ми раділи за нашу Марину, та й вона виглядала дуже щасливою.

— Дуже приємно, Андріє Павловичу. — я потиснув йому руку. — Марино Вікторівно, у Вас начебто не було чоловіка. — сказав я. — Коли ж Ви встигли?

— Так сьогодні і встигла. Ми сьогодні з Андрієм розписалися. Адже, знайомі ми з ним були дуже давно. Він був моїм викладачем в консерваторії, і ось ми з ним разом з того самого часу, просто сьогодні вирішили оформити наші відносини. Друзі мої, я хочу вам сказати, що так уже склалося в моєму житті, що ви мої найближчі друзі, і я хочу, щоб ви були зі мною в цей вечір, саме тому я запросила вас сьогодні до себе. Зараз ми будемо пити шампанське спочатку за ваш успіх, а потім вже за нас, ви не проти?

— Звичайно ж, не проти. — хором сказали ми і розсміялися.

— Так, але мені б хотілося ще раз послухати цих молодих людей, нехай вони зіграють, так би мовити ексклюзивно для нас. Тільки одну секундочку. — Андрій Павлович встав і вийшов з кімнати, і через хвилину повернувся зі скрипкою в руках. — На, Антоне, зіграй на цій скрипці, ти ж без інструменту прийшов, а ти, Марго, сідай за фортепіано. Давайте, молодь, зробіть молодятам подарунок.

Ритка сіла за фортепіано, а я підлаштував скрипку. Я дивився на Ритку, яка гортала старі ноти, дивився на Марину, яка, як дівчисько сіла Андрію Павловичу на коліна, і зараз вперше перед виступом, хоч це і виступом назвати було складно, я абсолютно не хвилювався. Ритка раптом закрила ноти, повернула до мене голову, і в її погляді я прочитав все, що вона хотіла мені сказати. І ми почали грати, без нот, без підготовки, просто грати. Ми грали, як і належить, марш Мендельсона. Але грали не так, як всі звикли його чути… Ритка грала так, як ніколи. Я ніколи не чув раніше вальс Мендельсона в джазовій обробці, але Ритка це зробила, і мені нічого не залишалося, як грати разом з нею. Це був чудовий експромт і незрівнянний імпровіз. Коли ми закінчили грати, Марина підбігла спочатку до Ритки, потім до мене і розцілувала нас, а Андрій Павлович аплодував нам, як на концерті.

— Це було неперевершено. — зовсім серйозно сказав він. — У мене є для вас дві новини…

Він не договорив, бо раптово у двері хтось подзвонив.

— Дивно. — здивовано сказала Марина, прямуючи в коридор, — Я нікого не чекала сьогодні.

— Марино Вікторівно, зачекайте секундочку. — Рита встала і підійшла до Марини. — Ми з Антоном також приготували для Вас сюрприз і подарунок. Ви просто не дивуйтеся, добре, ну і не ображайтеся, якщо ми щось зробили не так.

У двері знову подзвонили, і Марина пішла відчиняти. Через кілька хвилин до кімнати увійшли Марина і Мері Попінс.

— Ну, Антон, ви даєте… — ховаючи заплакані очі в букет, сказала Марина.

— А чого зразу я? Це все Ритка. Вона мене пів дня пиляла, давай, каже, їх помиримо… А що, хіба погано вийшло?

— Та ви собі навіть не уявляєте, які ви молодці. — сказала Марина, витираючи серветкою очі. — Ось це справжній подарунок! Маш…

— Марина, давай, не зараз, у тебе свято. Антон з Ритою мені все розповіли. Я така дурна, пробач мені. Наші діти, яких ми виховали, виявилися розумнішими і сильнішими духом, ніж ми, уявляєш? Скільки ж часу ми з тобою не спілкувалися? П'ять? Або шість років? Жах, просто…

— Та, це вже не важливо, скільки. Важливим є те, що все позаду, я сподіваюся. Машунь. Ви ще не знайомі, це Андрій — мій чоловік з сьогоднішнього дня, а це — моя найкраща подруга Машка. Я у неї з п'ятого класу фізику списувала, ми за однією партою сиділи. — звернулася вона до Андрія. — Точніше не так, у мене тепер дві найкращих подруги, правда, Рито?

— Звичайно, Марино Вікторівно!

— Ну, ми ж домовилися, просто Марина.

— Добре, Марино. — Ритка чомусь збентежилася і почервоніла. Але паузу перервав Андрій. Це все добре, що сьогодні стільки сюрпризів, але у мене є два сюрпризи і для наших сьогоднішніх героїв. Ви ж знаєте, Маріє, що вони сьогодні вчудили на концерті?

— Що? — здивовано запитала Мері і подивилася на нас. Ми тільки знизали плечима.

— Так вони ж виграли конкурс! Я хотів вам, молодь, сказати одну річ, але зараз, дивлячись на ваші стосунки, я переживаю, чи варто це говорити.

— Звичайно, варто. — сказала Ритка. — Правда, Антоха?

— У будь-якому випадку, якщо Ви вже почали говорити, то вже треба і завершити. — підтримав Ритку я.

— Добре, але скажу вам чесно, вам таке може і не сподобатися. Коротше. Сьогодні після конкурсу засідала наша творча колегія, були присутні ректори консерваторій, і було прийнято рішення відправити Антона на конкурс до Австрії.

Мене немов струмом пробило. Я не знав, радіти мені чи ні, я боявся подивитися на Ритку, але я знайшов в собі сили сказати:

— Це, звичайно, дуже приємно, але Ви ж знаєте, що ми граємо тільки дуетом. Все, що ми робимо — ми робимо виключно разом, тому, на конкурс їдемо або ми удвох або я взагалі нікуди не їду.

— Антон, — тихо сказала Рита, — Ти повинен поїхати. Це твій шанс, і його не можна упускати. Я знаю про цей конкурс. Там конкурс саме сольних виконавців. Скажу тобі чесно, якби вибрали мене, то я б поїхала, та я і впевнена, що ти б сам захотів, щоб я брала участь. Ти не переживай, мені не в перший раз. Я поїду з тобою і буду підтримувати тебе, хвилюватися за тебе, носити за тобою скрипку і ноти, коротше я буду з тобою всюди, просто на сцені ти будеш грати сам.

— Маргарито. — сказав Андрій Павлович. — Ти зараз поводишся, як справжнісінький і вірний друг. І я вважаю, що це правильно. Якщо в людини з'явився шанс, то не можна нехтувати цим шансом. Ну а тепер друга новина. Ну, всі готові? — і після невеликої паузи він продовжив. — Колегія також вирішила, що ви обидва практично зараховані студентами Варшавської консерваторії.

— МИ?! — вигукнула Рітка. — Я не можу в це повірити, Андрій Павлович, Ви жартуєте!

— А доведеться повірити. Чому я говорю практично, бо ще рік вам доведеться повчиться тут, на батьківщині, поки оформляться всі документи, а на другий курс ви автоматично їдете до Варшави. Ви Раді?

— Звичайно, раді, Андрій Павлович. — радісно сказав я. — Ви уявляєте, ми з Ритою сьогодні йшли через парк і обговорювали своє майбутнє. Вона сказала, що не бачить ніякої іншої альтернативи, крім як поступати до консерваторії. А тут Ви таку новину!

Це був найкращий день у моєму житті. Ми виграли конкурс, стали практично студентами консерваторії, наша Марина знайшла чоловіка і повернула собі подругу. І в решті, коли ми вже прощалися в передпокої, Андрій з Мариною зробили мені ще один подарунок. Вони подарували мені ту саму старовинну скрипку, на якій я грав у них вдома. Тепер я не розлучаюся з нею ніколи і ніде, а сама скрипка завжди нагадує мені про той вечір.

Закінчилися випускні іспити, а з ними і наша шкільна пора. Було досить сумно усвідомлювати, що десять років дитинства пролетіли так швидко. Нас всіх чекало нове доросле життя. Зі спортом у мене не склалося, мої спортивні мрії так і не здійснилися, зате я зумів досягти досить непоганих успіхів в музиці. На відміну від інших наших однокласників, ми з Риткою вважали себе вже студентами, але домовилися цю таємницю зберігати до самого кінця.

Настав випускний бал. Директор попросив нас з Ритою зіграти для батьків і для вчителів. Ми грали шкільні сльозливі вальси типу «Коли підеш зі шкільного двору…», потім на прохання завуча зіграли фрагмент з Чайковського. А потім почалися танці. Ми змогли, нарешті, забути про те, що ми музиканти, і просто занурилися в світ дискотеки. Грав тоді на випускному досить популярний у нас в місті ансамбль. Під час одного з повільних танців, коли ми з Риткою кружляли по залу, я помітив біля стіни знайомий силует. Тоді я міг дати на відсіч свою руку, бо я був впевнений на всі сто, що це був Інга. Я хотів зупинитися, але Ритка не випускала мене зі своїх обіймів. Навпаки, вона ще сильніше притулилася до мене і поклала голову мені на груди. Перестала грати музика, пари розійшлися по кутках, лише тільки ми стояли посеред залу обійнявшись. Я в дивився Інзі прямо у вічі, а вона, не відводячи погляду, дивилася на мене. Знову заграла музика, і ми знову почали танцювати. Інгу я випустив з поля зору і загубив. Після закінчення танцю, я вирвався з Риткіних обіймів і побіг в сторону, де стояла Інга, але її там не було. Я вибіг на вулицю, але і тут не було нікого. Я стояв і дивився в темряву.

Нічого не розуміючи, я повернувся в зал, пройшовши повз Ритки, намагаючись не помічати її. У залі знову звучав вальс. Хтось смикнув мене за руку, і я знову опинився в чиїхось обіймах. Це була наша Мері Попінс.

— Ти не хочеш запросити даму на вальс? — запитала Мері.

– Із задоволенням, Маріє Петрівно.

І ми танцювали. Якби мені два роки тому сказали б, що я буду танцювати вальс, я б розсміявся цьому жартівнику в лице. Але, завдяки Марині, тепер я танцюю, тепер я живу в світі музики, а всі дивляться на мене і захоплюються. Але тільки я знав, що граю я не для них, і навіть не для себе. Я грав для НЕЇ, а вона цього не чула.

— Антон, мені треба з тобою дуже серйозно поговорити. — сказала Марія Петрівна. — Але не тут. Зараз знову почнуться танці і ми з тобою поговоримо, добре?

— Добре, Маріє Петрівно. — відповів я.

Після вальсу, ми з Мері продефілювали під ручку через весь зал, і я ловив веселі погляди вчителів, батьків і своїх однокласників. Я не знав, чому вони раділи, тому, що закінчили школу, чи тому, що тепер всі стали по справжньому дорослими, чи тому, що з завтрашнього дня реально ніхто не скаже: «Чому ти знову запізнився до школи?» Вони раділи, а мені було не весело. У натовпі я зловив Риткін погляд. Його було важко не виділити серед інших, бо в її очах теж стояв якийсь смуток. Але у мене не було настрою зараз в цьому розбиратися. Почалися танці. Залишивши Мері, я знову тихенько вийшов зі школи у двір.

Я стояв і дивився на зірки, слухав цвіркунів і підставляв обличчя назустріч теплому червневому нічному бризу. А думки мої були зараз не в цьому галасливому залі, де звучав рок-н-рол і веселилися мої однокласники. Мої думки були зараз з Інгою. За два роки я вже звик до того, що її немає, і що вона вже не повернеться. Часом у мене виникало відчуття, що її і не було ніколи, що це лише плід моєї дитячої уяви. Не знаю, скільки часу я так стояв, але з роздумів мене вивела Ритка.

— Ще не набридло ховатися від усіх? — спитала вона.

— Та, я, Рит, і не ховаюся. Просто якось сумно. Стільки років разом, а зараз роз'їдуться всі хто куди, коли ще зустрінемося? А у нас же такий крутий клас був. Навіть директор говорив завжди, що такого класу, як наш, не було за всю історію нашої школи.

— Ну і що? — сказала Рита. — Все завжди колись закінчується. Пам'ятаєш, хтось із класиків сказав, що все проходить, тільки музика вічна. А у нас з тобою якраз є ця сама музика. Тому ми з тобою будемо жити вічно.

— Рит, ну що ти таке верзеш? Ну, яке вічно? Та й у мене таке відчуття, що це ми тут, у себе в місті герої-музиканти, Я вчора дивився, як грають справжні віртуози, то нам до них ще дуже далеко, навіть практично, нереально далеко. А ти кажеш вічно…

— Антон, ну і хрін з нею, з цією музикою. Головне, що ми з тобою разом, і будемо разом завжди. — тихо сказала Ритка.

— А ти хоч сама в це віриш? Що ми завжди будемо разом? Чому ти в цьому так впевнена? Я, наприклад, не знаю, що буде завтра, що буде через місяць, а ти точно впевнена в тому, що буде у тебе в житті.

— Ти, може, і не знаєш, що буде завтра, а я точно знаю, що буде через рік, через п'ять і через десять, двадцять… Антон, ти просто повір мені і все. Ти будеш щасливий, точніше, ми будемо щасливі разом, тому що у нас є не просто почуття, у нас є купа спільного.

— Ти, звичайно, маєш рацію, Ритулька. Але не в усьому. Я теж був упевнений, що ніколи і ніхто не відбере у мене хокей. І де тепер мій хокей? Де тепер моя ключка? Де мої кубки, медалі? Зате у мене є скрипка. Це дуже добре, але я не мріяв про це і ніколи не думав, що стану музикантом, що замість спорту піду вчитися в консерваторію. Я ніколи не міг подумати, що… — тут я запнувся, бо хотів сказати, що ніколи не думав, що місце Інги в моєму житті займе Рита. Хотів сказати, але знову передумав.

— Ти продовжуй, продовжуй. — сказала Ритка. — Чи ти думаєш, що я не бачила, як ти змінився в обличчі, коли побачив її? Забудь про неї, навіщо вона тобі? Вона втекла від тебе, покинула тебе, два роки взагалі не відгукувалася і не відповідала на твої листи. Хіба ти не розумієш, що ти для неї ніхто. Я тільки не можу зрозуміти, на фіга вона приперлася сюди? Хоча, розумію… Гаразд, Антон, я піду в зал, до друзів, бо вони, дійсно все роз'їдуться скоро. І ти приходь. — Ритка провела своєю долонею мені по щоці, блиснула очима і повільно пішла до школи. А я залишився стояти і дивитися на зірки.

— Я не хотіла вам заважати, але поговорити нам треба. — це був голос Марії Петрівни. — Рито, зачекай, ще не йди. — коли Ритка повернулася, Мері продовжила. — Антоне, Рито, я вам повинна сказати кілька дуже важливих речей. Ви просто слухайте і не перебивайте, добре? А то я хвилююся. Так ось. П'ять років тому я прийшла в вашу школу звичайною випускницею педінституту. І мені зразу дали ваш клас. Я відмовлялася, говорила, що у мене немає досвіду бути класоводом. Але директор наш був непохитний. І ось я стаю вашою «керівничкою». Ви були такі милі, такі наївні, і ви мені одразу сподобалися. Всі сподобалися, тому що я реально мріяла бути вчителем, я люблю дітей і люблю з ними працювати. Ми з вами з першого дня знайшли контакт, та ви й самі це все прекрасно знаєте. Йшли роки, ви росли, дорослішали, ставали розумнішими, самостійними і в той самий час цинічними. Але я все одно вас всіх любила. І що дивно, що до Антона, особливо після того, як він кілька разів потрапляв до міліції, а потім його поставили на облік в дитячу кімнату, я почала проявляти якийсь інтерес. Ти, Антоне, просто виріс швидше за інших. Твій жахливий характер, твій довгий язик, твій цинізм і, в той самий час, твій інтелект мене просто почали вибивати з колії. На Новорічній вечірці, у восьмому класі, я зрозуміла, що просто як дівчисько закохалася в тебе. Але тобі було п'ятнадцять, а мені двадцять п'ять. Я все намагалася втішати себе тим, що десять років — це зовсім небагато. Тим більше, що у мене вже був сумний досвід, де мій хлопець був молодший за мене на три роки. Але три і десять — це дуже велика різниця. Я ревіла ночами, намагалася викинути тебе з голови, але нічого не допомагало. Я бачила, що ти, Рито, теж намагаєшся зблизитися з Антоном, і мене це просто бісило. Ти ж пам'ятаєш, що в нас з тобою завжди були дуже теплі стосунки. Але в той момент я почала ненавидіти тебе. Це були не ревнощі, це була справжня ненависть, і мене це лякало ще більше. Але найстрашніше було те, що буквально кілька років тому, я втратила свою найкращу подругу, це я про Марину, ви в курсі тепер. Я розуміла, що моїй ненависті не вистачить на двох, але нічого не могла з собою вдіяти. А потім з'явилася Інга. Не знаю, чи помітила ти, Рито, як змінився Антон, коли вона з'явилася в нашому класі, але він не те що змінився, він просто почав перетворюватися з бовдура в нормального пацана. Я помітила, що не тільки Антон захопився Інгою, Інга теж страждала і сохла по тобі, Антоне. Ти хоч в курсі був? Але мене це трохи тішило. І знаєте чому? Бо в Інзі я просто не бачила суперниці. У порівнянні з Ритою, віна була сірою мишкою, я знала, що Антону така дуже швидко набридне, і він буде моїм. Але в той вечір, після закінчення восьмого класу мене запросив на дачу Ритин батько. Я не дуже хотіла їхати туди, але одна думка про те, що там я зможу побути з Антоном, поговорити з ним не про школу і не про навчання так мене заводила, що, не роздумуючи, приїхала до вас. Ну, ви пам'ятаєте той вечір. Антон сказав тоді дуже цікаву думку, що пов'яже своє життя тільки з такою ж, як і він сам. Ви не уявляєте, яка ейфорія напала на мене, адже мені стати такою як він, ну або принаймні видавати з себе таку, як він, було на багато легше, ніж тобі, Рито, і, тим більше, ніж Інзі. Але, напевно, так мало статися, що ми пішли з Ритою покурити в сад. І ти, Рито, там мені сказала, що немає на землі нічого і нікого, хто б зміг перешкодити вам з Антоном бути разом. А, якщо ти пам'ятаєш, на той час, ми з тобою якось дивно здружилися. Потім ми лежали з тобою в одному ліжку у вас на дачі, пили шампанське і плакали кожен про своє. Ти раз двісті, напевно, повторила тоді ім'я Антон, а потім заснула у мене на плечі. І тоді я для себе вирішила, що все, вистачить псувати чуже життя, що ти заслуговуєш на щастя, тим більше, що це твоє щастя. А я могла тоді зіпсувати життя і тобі, і Антону. А з Інгою вийшло якнайкраще. Вона просто сама зникла, відкривши тобі шлях до серця Антона. Ось така-то історія, діти мої. Рито, дай цигарку, а то руки трусяться.

Вони з Риткою закурили, дивлячись один одному в очі. Першою заговорила Рита.

— А знаєш, Машка, якби ти тоді сказала, що любиш Антона, то я теж все для тебе б зробила. Я б терпіла і страждала, але я би хотіла бачити тебе щасливою.

— А ви що, вже на ТИ? — здивувався я.

— Так, уяви, і давно. — сказала Мері. — Ми ж подруги. До речі, і ти, Антон, теж можеш бути зі мною на ТИ. Я вже не училка ваша, а вік — це поняття дуже відносне. Тим паче, після таких відвертих зізнань.

— Ну, не знаю, Маріє Петрівно, мені поки якось незвично. Може, з часом звикну до цієї думки.

— З часом… А ти знаєш, що таке час? Знаєш, можна прожити з однією людиною під одним дахом сто років і не знати, як його звуть, а можна в одну мить зрозуміти, що хтось тобі дуже дорогий, а можна і взагалі назавжди втратити все найдорожче.

— Це Ви зараз про що, Маріє Петрівно? — запитав я.

— Діти мої, я скажу вам одну сумну річ. Я Маринці вже розповіла. Так ось, я, так само як і вона, вийшла заміж.

— Машка!!! Та хіба ж це сумна річ! — вигукнула Ритка і полізла цілуватися до Мері.

— Сумна, Рито. І, знаєш, чому? Тому що мій чоловік — іспанець, і завтра ми летимо до Барселони, а звідти на Пальму-де-Майорку. Тому, я навіть і не знаю, коли ми тепер побачимося…

Ритка випустила з обіймів Мері, відійшла на один крок назад і сіла просто на бордюр в своїй вечірній сукні. Крізь щільно стиснуті на обличчі долоні я чув тихе схлипування. Але я нічого не міг зараз вдіяти, та й Мері теж. Я подивився на Мері. Вона, закинувши голову до зірок, тоненькою смужкою випускала в небо сизий дим. За рухами її плечей я зрозумів, що вона теж плаче.

— Ну, дівчата, ну вистачить плакати. — нічого більш оригінального я в той момент придумати не зміг. Ніхто, звичайно ж мене не чув, і ми так продовжували стояти в тиші під зірками, під червневим небом, під звуки диско і рок-н-ролу, що доносилися із залу школи. В той момент я не думав взагалі ні про що, бо мозок мій відмовлявся працювати, а всі мої зусилля йшли на стримування моїх емоцій. Ритка встала, підійшла до Мері, і вони міцно обійнялися. Я обійняв їх обох, намагаючись притиснути до себе якомога міцніше. Ми так стояли деякий час, а потім я вимовив:

— Дівчата, давайте підемо звідси, все одно нам там вже робити нічого.

Вони мовчки погодилися, і ми пішли ще по нічному місту, яке вже поступово готувалося зустріти новий день. Напевно, це був найприємніший момент тієї випускний ночі, бо зі мною під ручки йшли дві мої найулюбленіші жінки, які, до того ж, були ще й найкращими подругами. А Інга… Напевно, мали рацію і Марія Петрівна, і Ритка, коли говорили про неї. Якби вона хотіла, то вона б зробила все для того, щоб бути зі мною. А я, напевно, ще був не готовий страждати за фантомами.

9

Ми вийшли з будівлі аеропорту і зупинилися біля стоянки таксі.

— Ну і де наші дами? — запитав Нік. — Я свою після Варшави так і не бачив. Може, вона там залишилася? Так захопилася польською кавою, що пропустила свій рейс.

— Та, Ви жартівник. — сказав я, озираючись на всі боки. Дружин наших дійсно не було видно. — Але я можу Вас заспокоїти, я їх бачив в літаку перед виходом, тому у Варшаві вони точно не залишилися.

— А Ви, хіба знаєте мою дружину? — здивувався Нік.

— Та, ви ж мені її самі показували, в червоній сукні. Вона ще з моєю дружиною сиділа. Ми ж посварилися трохи, і вона сказала, що зі мною сидіти не хоче, і сіла на вільне місце, тобто поряд з вашою дружиною. Так, що я їх бачив постійно.

— Так? Дивно, а я такого не пам'ятаю. А коли це я Вам свою дружину показував? — не переставав дивуватися Нік.

— Та ще під час першої пляшки шампанського.

Ми засміялися, і Нік обійняв мене за плечі.

— Я, взагалі то, не люблю літати, але сьогодні був дуже захоплюючий політ. Ви так цікаво розповідали, а я Вас слухав, і за ці кілька годин у мене в пам'яті промайнуло все моє життя. У кожного у нас є своє життя, свої історії, і свої маленькі секрети. Вийшов сьогодні такий собі екскурс в минуле, в спогади, я б навіть сказав, що сьогодні у нас був політ завдовжки в життя.

— Красиво сказано. Політ завдовжки в життя. — сказав я. — І все ж, де наші дами?

Тут у мене в кишені завібрував телефон. Це прийшла СМСка від Рити: «Ну, скільки можна чекати? Ми чекаємо на вас в таксі. Білий «мерс» біля Макдональдса». Від серця одразу відлягло і всередині мене почала розтікатися якась тепла хвиля.

— Підемо, — сказав я Ніку. — Вони нас чекають он в тому таксі. — І я вказав йому на білий «Мерседес» з шашечками на даху.

Це був невеликий мінівен, тому ми всі сиділи в одному салоні обличчям один до одного. Першим заговорив я:

— Рито, знайомся, це Микола, або просто Нік. Пам'ятаєш, він писав статтю про нас в минулому році? А це — моя дружина Маргарита. — сказав я, вже звертаючись до Миколи.

— Маргарита? — здивовано перепитав він. Та сама Рита? А я думав, що Рита — це вигаданий герой, ну або, принаймні, Ви ім'я своєї коханої змінили. Дуже приємно. — він підвівся і поцілував Риті руку.

— Що значить, та сама? Ви що, мене обговорювали? — спитала Ритка.

— Та, не обговорювали, а просто розмовляли про мене, про тебе, про музику, про життя. — викрутився я.

— Ну, я так розумію, що Ви, Маргарито, з моєю дружиною вже познайомилися, тому представлю її Вам, Антон. Це, як Ви вже здогадалися — моя дружина, вона ж та сама Олена.

— Дуже приємно, Олена, чув про Ваші подвиги. Як казав колись Чингіз-Хан: «Міста треба брати чарівністю». Це він про Вас, напевно, говорив.

— Дякую за компліменти, Антон. — відповіла Олена, і, звертаючись до Ніка, сказала. — А ти базікало. Знаєш, що базікало — це знахідка для шпигуна.

Всі засміялися, а я, скориставшись такою невимушеною паузою, сказав Риті:

— Ритуль. А ти коли встигла нові туфлі придбати. Я, начебто, всі твої двісті пар туфель знаю, а ці мені не попадалися на очі. У будь-якому випадку, вони просто шикарні. Ось, чого в тебе ніколи не забереш, так це твого смаку.

Не даючи нічого відповісти Ритці, Нік сказав своїй дружині:

— Альона, мене сьогодні у Варшаві Антон пригощав кавою. Кажуть, що польська кава найкраща, що поляки взагалі славляться кавою, так от, у них кава — лайно. Зовсім не те, що вмієш готувати ти. І ось я для себе вирішив, що, коли приїдемо додому, я обов'язково навчуся варити справжнісіньку каву. Я навіть піду на курси баристо, якщо треба.

— Так, мужики… — сказала Ритка. — А ви вмієте викручуватися. Ну та, гаразд, ми тут порадилися трохи і вирішили пробачити вас, тож, можна було так не напружуватися з компліментами. Але нам все одно приємно, правда, Оленко?

— Та ти подивися на них, вони ж просто лапочки, ну як можна на них довго ображатися.

Так, жартуючи, ми доїхали до міста. Був ранній літній вечір, сонце ще не сховалося за дахи будинків, і від його променів, а ще й від випитого шампанського очі не могли переносити стільки яскравого світла і мені довелося одягнути свої сонцезахисні окуляри. Хотілося спати. Ми розпрощалися, але домовилися зустрітися найближчим часом. Вони поїхали на таксі далі, а ми спустилися в підземний перехід.

Літо. Вечір. Місто жило своїм життям. Хтось поспішав з роботи додому, хтось прямував до ресторану, хтось просто гуляв, відпочивав, люди були у відпустках, на канікулах, на роботі. І саме в таке скупчення різноспрямованого народу, ми і влилися з Ритою, спустившись в підземний перехід. За останні роки цей перехід переріс з простого способу переправки людей на інший бік вулиці в повноцінний маленький світ, що живе своїм підземним життям. Одні торгували, інші купували, хтось роздавав рекламки про приїзд нового цирку, хтось співав під гітару в цьому підземному царстві. Саме ця чиясь гра на гітарі і змусила мене зупинитися, коли ми проходили повз імпровізовану сцену. Знайомі акорди, знайомі ритми, а найголовніше, знайомий голос. Ні, я точно не міг сплутати цей голос ні з чиїм іншим. Я зупинився і став слухати. Рита теж стояла поруч тримаючи мене за руку. Коли пісня стихла, я почув:

— Привіт. Не очікувала тебе тут побачити.

Я озирнувся по сторонах, але нікого поруч з нами я не побачив, і зрозумів, що цей «Привіт» призначався мені. Я подивився на Риту. На обличчі її я побачив легку зневажливу посмішку. Нахиливши трохи голову і посміхаючись, вона дивилася в бік музикантів.

— Не впізнаєш? Шкода, а я тебе одразу впізнала. — промовила дівчина.

— Ви, напевно, мене з кимось плутаєте. Вибачте. — витиснув з себе я.

Я повернувся і, не чекаючи відповіді, пішов в сторону виходу. Рита йшла поруч і мовчала. З мене котився холодний піт, в горлі стояв ком, що я не міг навіть дихати. Мені здавалося, що я ось-ось задихнусь тут, в підземному переході. І я, вирвавши з Ритиної свою руку, побіг до виходу. На вулиці, глибоко вдихнувши кілька разів, мені стало трохи легше. Рита стояла поруч і дивилася кудись в інший бік. Коли вона підійшла, я не помітив.

— Підемо, Ритуль, щось я втомився, напевно, шампанського сьогодні було забагато. І ми повільно пішли вздовж торгових рядів з квітами, морозивом та пиріжками. Ми йшли мовчки кілька хвилин, а коли вийшли в парк, то Ритка сказала:

— Ти ж впізнав її.

— Кого? — спробував ухилитись від відповіді я.

— Кого. Кого… Інгу. Я ж бачила, що ти впізнав її, а чого тоді втік? Ти ж постійно думаєш про неї, постійно моделюєш зустріч з нею, ти всі ці роки тільки й живеш думками про неї. А зі мною ти ж так, для комфорту, хіба не так?

— Рит, не говори дурниць. Звичайно ж, я її впізнав, але що це змінює? Я що, повинен був кинутися до неї в обійми? Тим паче… — я хотів сказати, але до горла знову підкотив клубок.

— Тим паче, що? — ніяк не вгамовувалася Ритка. І сама відповіла на своє запитання. — Ти просто не очікував побачити Інгу в такому образі. Хіба я не права? У всіх твоїх мріях вона була принцесою, зіркою сцени, богиня рояля, а виявилося, що вона звичайна дворняжка, яка жебракує в підземному переході, граючи романси перехожим. Ні, грає і співає вона шикарно, я навіть сперечатися з цим не буду. Але ти бачив, як вона виглядає? Рвані джинси, протерта шкіряна куртка, старі стоптані кросівки. Ти не звернув увагу на її обгризені нігті? Фу! Це ж треба було так опуститися. Але вінцем всьому була банка пива, яку пустили ці горе-музиканти по колу.

— Рит, ну от скажи, звідки в тебе стільки злості і жовчі? Звідки ми знаємо, що з нею сталося? Може, у неї щось трапилося, тим більше, ти знаєш про її стосунки з батьками. Давай, зараз просто не будемо обговорювати Інгу, я тебе прошу. Просто, давай закриємо зараз цю тему, і все. — сказав я, не сповільнюючи кроку.

— Та, як скажеш. — відповіла Ритка. — Тим більше, що мені взагалі не приємно говорити про неї. Підемо, краще в номери.

Далі ми йшли мовчки. Мені не хотілося думати ні про що, хотілося просто прийти в номер, залізти в ванну і не вилазити звідти кілька годин. Але я згадав, що нас чекала в гості Марина.

— Ритко, а я тобі хіба не говорив, що нас в гості сьогодні чекає Марина? — запитав я.

— Ні, не говорив, ти ж весь день сьогодні був зайнятий шампанським. А ти хочеш до неї в гості? Просто, я так втомилася, хочу лягти на підлогу перед телеком і розслабитися. До того ж, ти знаєш, що її Андрій мене реально дратує. Він мені в консі набрид за п'ять років, так ще його і тут терпіти треба.

— Рит, ну вона ж твоя подруга. Це ти зараз так кажеш, а коли зустрінетеся, то я вас потім не зможу відірвати одну від одної. Так що зараз за тортиком і до Маринки.

Ритка не сильно опиралася, та й я знав, що вона любила Марину, як сестру, і, не дивлячись на втому, все одно була рада зустрітися з нею.

– І, до речі, — сказав я. — Ти не в курсі, які там останні новини від Машки?

— Від Мері нашої? Та я тиждень вже з нею не спілкувалася. Начебто повинна була вже народити. Зараз прийдемо і запитаємо у Маринки, вона то вже точно знає, хто там у Машки народився.

— Та, хто там міг народитися? Який-небудь Хуан Машкович народився.

— А чому одразу Хуан? — здивувалася Рита.

— Та просто так. Там же всі, як не Хуани, так Карлоси. А, давай ставки робити, як вона дитину назве?

— Давай. — Ритка зупинилася і повернула мене до себе. Наші очі зустрілися, і вона тоді сказала, дивлячись на мене, не мругаючи. — Слухай, я що хотіла… — і замовкла.

— Продовжуй. — сказав я. — Чого ти хотіла?

— А раптом у неї дівчинка народиться? А ми хлоп'ячі імена зараз придумувати будемо, тоді як? — вона повернулася, опустила очі, і повільно пішла.

— Ритко, зачекай. — гукнув я її. — Ти ж не це хотіла запитати? При чому тут імена? Говори, чого хотіла.

— Та нічого не хотіла, забий.

— Ні, так не піде, ми ж домовлялися з тобою, що у нас не буде таємниць. — я був упертим, і вона це знала, тому, мені не довелося її просити.

— Антон, а ти ніколи не думав про дітей? Я маю на увазі, про своїх дітей… Просто, мені здається, що ми втрачаємо той дорогоцінний час, який нам виділено. Я просто боюся чогось не встигнути.

— Якщо чесно, то думав. — відповів я Ритці. — Але нічого не придумав. Не ображайся, все у нас ще буде.

Далі ми йшли мовчки до самого Маринчиного будинку. Андрій Павлович, чоловік Марини був людиною заможною, і зумів за два роки побудувати будинок. Але це був навіть не будинок. Це був практично палац, а Марина була в ньому королевою. Але, коли ми увійшли через хвіртку і опинилися на акуратно викладеній бруківкою доріжці, то побачили цю «королеву», яка порпалась в саду.

— Господиня! — крикнув я. — Приймай гостей, а то ми образимося і підемо.

Марина, побачивши нас з Ритою, кинулася до нас на шию, і повисла, як маленька дитина на шиї у тата, який був місяць у відрядженні.

Потім ми цілий вечір пили чай, розмовляли про різне, дивилися фотографії і відео з нашими першими виступами. Виявилося, що Андрій нишком знімав всі наші виступи. Правда, Рита після того конкурсу, коли її не взяли до Австрії, більше жодного разу не вийшла на сцену, ну хіба що в рамках навчальної програми в консерваторії. Але вона завжди їздила зі мною, як мій особистий імпресаріо. Марина розповіла нам про Мері. Як з'ясувалося, вона все ж таки народила і дуже вдало. Її Хуан, або як його там звали, я навіть і не знав ніколи його імені, так постарався, що вона народила двійню, і назвала дітей Марго і Антоніо. Напевно, це дуже важливо десь там, на небесах, якщо твоїм ім'ям хтось називає свою дитину. Ритка відключилася прямо у вітальні на дивані, Андрій пішов спати до себе в спальню на другий поверх. А ми сиділи і розмовляли під ледве чутну музику Кейко Матсуї. Раптом Марина пошепки сказала:

— Антоне. Я тобі повинна розповісти дещо. Я думаю, що для тебе це буде важливо. Дуже добре, що Рита зараз спить. Так ось, я тут днями зустріла одну нашу спільну знайому, я впевнена, що ти знаєш, про кого я говорю.

— Ти зараз про Інгу? — запитав я, намагаючись зобразити здивування.

— Ну так, про неї. Ти знаєш, що вона повернулася в місто? Я її тепер бачу досить часто. Вона з друзями грає… — Марина зам'ялася, а я допоміг їй продовжити.

— В переході? Так, ми її теж сьогодні зустріли. Але вона мене, схоже, не впізнала. — збрехав я. Я подумав, що так буде менше якихось питань. — Ти розповідай, що вона тобі говорила. Ви ж спілкувалися?

— Так, спілкувалися, звичайно. Я зараз тобі все розповім. Коротше, вона мені розповіла всю свою історію з того самого вечора, коли ви збиралися у Рити на дачі. Я так і не зрозуміла, що там у вас сталося, але вона постійно згадувала саме той вечір, говорила, що та ніч змінила її кардинально, і розвернула на сто вісімдесят градусів. Ти взагалі знав, що вона була закохана в тебе? І не просто закохана. Як вона мені пояснила, то вона просто сходила з розуму через тебе. Причому, з самого першого дня в вашому класі. Ночами не спала, говорила, що постійно тільки про тебе і думала. А ти був весь такий неприступний, лідер в класі і в школі, герой в спорті, гроза всіх пацанів району. І вона боялася до тебе підійти і просто заговорити з тобою. А коли декілька раз спробувала до тебе підійти з якимось питанням, так ти піднімав її на сміх або ж взагалі не реагував на неї. Одним словом, мучилося дівчисько. Вона, виявляється, тебе бачила завжди, коли ти сидів на дереві перед її вікнами. Вона завжди знала, що ти там є і тому не зашторювати вікна. Вона все сподівалася, що ти виявиш до неї хоч якийсь інтерес. А потім була та дача. Вона мені коротко розповіла, що ти там її просто «опустив» перед усіма, навіть коли Рита на неї наїжджала, ти сміявся разом з усіма. Антон, ось скажи. Ти ж нормальний хлопець. Навіщо ти так з нею? Чи ти таким був з усіма, хто тобі не подобався?

— Та ти не зрозумієш мене, Марино. Це я був тоді таким, а зараз інший. Як це сталося, ти і сама знаєш. Це все завдяки тобі. Якщо чесно, то пройшло вже багато років, а я так і не навчився спокійно спати по ночах. Мене постійно мучає той факт, що я не сказав Інзі тоді найважливішого. А важливо те, що я її любив не менше, аніж вона мене. Чому так вирішила доля, щоб ми дізналися про нашу любов через багато років, коли вже нічого не можна змінити, я не знаю. Але, якби я знав про її почуття тоді, то все могло б бути інакше.

— Ти так думаєш? А, по-моєму, якби вона тобі зізналася у своїх почуттях, то ти б зробив все для того, щоб про це дізналася вся школа, а над Інгою ви б і далі знущалися. Коротше, слухай далі. Там, на дачі, вона вирішила розкрити свої карти, розповісти про свої почуття, але не тобі, а… Риті. І так вже вийшло, що вона підслухала якусь розмову Рити з Машкою про тебе. Ти знаєш, що в ту ніч вона почала курити? Так ось, вона тоді для себе вирішила, що перестане бути відмінницею, дівчинкою, яка була прикладом для всіх, зразковою ученицею, а стане навпаки, такою, якими були ви всі. Але внутрішнє протиріччя стримувало її. Вона два чи три дні не виходила з дому, прикидаючись хворою. Батьки навіть не цікавилися, що відбувається з їхньою донькою. Але потім її батьків знову перевели в якесь інше місто, на секретний полігон, і вона не могла навіть просто писати тобі листи. Від тебе вона листів теж не отримувала. Але вона вирішила, що коли закінчить школу, то обов'язково поїде від батьків і поступить в той самий інститут чи університет, що і ти, або піде робочою на той самий завод, куди і ти підеш працювати, а якщо ти будеш професійним спортсменом, то вона влаштується в вашу спортшколу звичайною прибиральницею, аби бути поруч з тобою. І, ось, через два роки, ледве закінчивши школу, а вчитися вона перестала остаточно, тим більше, що батькам її було все одно, чим займається їхня донька, вона приїхала до вас в школу на випускний. Приїхала вже зовсім іншою людиною. На той час вона вже курила і випивала з якоюсь компанією, з якою познайомилася на черговий дискотеці. З серйозною музикою вона, звичайно, зав'язала. Так, ще навчаючись в школі, вони сколотили якийсь ансамбль, типу рок-групу, грали на різних вечірках, в нічних клубах і дискотеках. А ти сам знаєш, що таке нічне клубне життя. Словом, понеслося у неї все. Тому і на навчання часу у неї не залишалося. Вона сказала мені, що була щаслива, тому що була впевнена, що саме такою ти її і приймеш. Але, побачивши тебе на випускному балі у фраку, з метеликом, танцюючого вальс з її найлютішим ворогом, як вона сказала, з Ритою, вона втратила голову. В ту ніч вона поїхала до своїх друзів, які теж щось святкували, там вона сильно напилася і вперше з кимось переспала. Вона мені сказала, що тепер їй було все одно, бо вона втратила і тебе, і музику, і своє спокійне життя, зруйнувала кар'єру музиканта, а з тим атестатом, який вона отримала, їй світила тільки дорога в саме зубожіле ПТУ. Якось вона намагалася навіть накласти на себе руки, але чи то доза таблеток була не тією, чи те снодійне було неякісним, але вона залишилася жива, правда довелося провести кілька місяців у психіатричній лікарні, куди її із задоволенням запровадили батьки. Ну, а зараз вона з друзями грає в підземному переході, тим самим заробляючи собі на життя… Якщо це, звичайно можна назвати життям. Антон, я от думаю, що ж ми за люди такі? Чому ми не помічаємо того, що відбувається навколо нас? Чому ми думаємо тільки про себе і не бачимо проблем наших друзів і близьких? Так, Антон. У цьому є і моя вина.

— А твоя вина в чому? — спитала Ритка. Я здригнувся і обернувся. Ритка не спала, а лежала, заклавши руку під голову і слухала.

— Ти не спиш, Рито? І давно ти слухаєш? — спитала Марина.

— Та яка різниця, просто я на відміну від вас, всю цю історію знаю, ну, може не у всіх деталях, але знаю, більш того, я знаю ще й таке, чого Інга тобі не розповіла і не розповість ніколи. Але і вам я цього не буду говорити. Марино, продовжуй, мені цікаво, в чому ж твоя вина?

— Моя вина… Пам'ятаєш той день, коли ти прийшла в музичну школу, а ми з Антоном після занять пили там чай. Пам'ятаєш?

— Ну. — байдуже відповіла Ритка. — Тож у вас все ж таки щось було з Антоном? Хоча, зараз це вже не важливо.

— Та ні, дурненька, нічого у нас з Антоном не було навіть близько. Просто, коли я сказала, що Антон вирішив займатися музикою, щоб підкорити серце дами, то ти відразу сприйняла це на свій рахунок, хоча я ж знала, що він говорив про Інгу. Мені треба було тобі сказати одразу, тоді, можливо, і не було б чийогось зіпсованого життя.

— Зате, можливо, було б зіпсоване моя життя. — спокійно, як ні в чому не бувало, відповіла Рита. — Чи ти за неї більше переживаєш, ніж за мене. Марино, послухай. — Ритка встала з дивана і пройшлася по кімнаті. — Я ні на кого не тримаю зла, я вже давно перестала бачити в людях ворогів. А ось Інга, та, яка була показником правильності і пристойності, бачила в мені найлютішого ворога. І це ти сказала щойно. Так, ми її «тролили», але ти ніколи не замислювалася чому? Бо вона просто сама не хотіла бути частиною нашого колективу. Вона постійно намагалася показати свою прибалтійську перевагу. Знаєш, я ще тоді, в перші місяці нашого з нею знайомства більше інших хотіла з нею подружитися. Ви ж не знаєте цього. Це я привела її в нашу музшколу, це я її запросила до себе на День народження, який вона просто проігнорувала, а Антоха, такий був добрий, що вирішив прикрити її, придумавши якусь її хворобу. Але мені зараз наплювати, що вона п'є дешеве пиво і жере кільку з банки. Але тоді мені було дуже прикро. Я, між іншим, їй першою відкрила всі свої секрети. А ти, Антошка, хоч був в курсі, що вона дуже часто приходила до мене в гості? Ні? Не в курсі? То ти ще багато чого не знаєш про неї. Але я не буду тобі розповідати, бо зараз це все вже не має ніякого сенсу. Правда, був у неї один дуже великий секрет. Я не знаю, чи в курсі ви, але одного разу, Інга запросила мене до себе в гості, і я стала свідком розмови її батьків. Вони говорили про неї. Говорили таке, що у мене по шкірі пішли мурашки. Я їй сказала: «Ти чого все це терпиш?» А вона відповіла, що у неї немає вибору. Тоді я увійшла в кімнату до її батьків і висловила їм все, що про них думала. Інга ж почала затикати мені рота, захищати їх, говорила мені, що я нічого не розумію і виштовхала мене за двері. Ось, з того моменту я не те, щоб її зненавиділа, ні, тоді вона для мене просто перестала існувати. І те, в якому стані вона зараз — це не ваша вина, а її особиста заслуга.

Ми всі мовчали. Мені не хотілося дивитися ні на Марину, ні на Риту. Я боявся побачити на обличчі Рити її коронну посмішку. Виявляється, всі все знали, що відбувалося у мене під носом, знали все про Інгу, про мене, і тільки я нічого не знав. Я повільно підвівся і підійшов до вікна. На місто потихеньку наповзали сутінки. Місто поволі занурювалося в темряву, розбавлену вогнями фар, рекламних щитів і вивісками магазинів. Думати не хотілося ні про що, але не виходило. В голову лізли різні думки про те, що так не можна, так не правильно, що повинен бути варіант, коли всім добре.

— Марино. — не відвертаючись від вікна, сказав я. — Дай свою машину.

— Он, ключі на столику в коридорі. — незворушно сказала Рита замість Марини. — Ти ж не проти, а, Марино?

— Ти вважаєш, що це буде правильно? — спитала Марина.

— Та нехай їде.

Я взяв зі столу ключі і мовчки вийшов з дому. Сидячи в машині, я дивився на помаранчеві прилади, на стрілки, літери і цифри на панелі управління. Пальцем я безладно клацав по каналах радіо. Радіо дратувало і я включив диск. Через кілька секунд тиші, салон машини наповнв звук скрипки з фортепіано. Це грали ми. Я сидів нерухомо і слухав, закривши очі. Мотора не було чутно абсолютно, але я знав, що машина заведена і варто тільки відпустити гальмо, як я поїду до своєї мрії, адже мрію ніхто ж не відміняв. Але я чогось чекав і не їхав. Повернувши голову в бік будинку, біля відкритого вікна я побачив два жіночих силуета. Рита і Марина сиділи на підвіконні, спинами до мене. Я не міг бачити виразу їхніх облич, я не знав, про що вони говорять чи просто мовчать, але я точно знав, про що вони думають.

Я заглушив двигун, виліз з машини і пішов назад до будинку…

Про автора

Нижегородов Олексій Юрійович (Алекс Грей)

Народився 29 червня 1970 року в м. Муромі Володимирської області.

Закінчив Тернопільський приладобудівний інститут і Тернопільський національний педагогічний університет за спеціальністю «Фізична культура і спорт».

Проживаю в м. Тернопіль (Україна).

Друкувався в журналі «Шкіпер», з 2008 року веду сторінку на порталі Стихи. ру і Проза. ру. У 2013–2017 роках номінований на премію «Поет року»

Оглавление

1

2

3

4

5

6

7

8

9

Про автора Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg