«Таємниче полум'я цариці Лоани»

Таємниче полум'я цариці Лоани (fb2) - Таємниче полум'я цариці Лоани (пер. Юлия Викторовна Григоренко) 12362K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Умберто Эко

Умберто Еко Таємниче полум’я цариці Лоани

Частина перша НЕЩАСТЯ

1. Найлютіший місяць[1]

— А як же вас звати?

— Чекайте, крутиться на язиці...

Так усе почалося.

Я неначе прокинувся після тривалого сну, хоча й досі висів у молочнистій сіровині. Одначе я не прокинувся, а бачив сон. То було дивне марево, без жодного образу, заповнене лише звуками. Немов я не бачив, а чув голоси, які навчали мене, що я мав побачити. Вони казали мені, що я досі нічого не бачив, хіба що куриво уздовж каналів, де розчинялись обриси пейзажу: Брюґґе, я у Брюґґе, кажу, та хіба я був колись у мертвому Брюґґе? Де туман гойдається поміж веж, як ладан з ведінь? Місто сіре і скрушне, мов могила, уквітчана хризантемами, де мряка гобеленом спадає з фасадів. Душа моя висушувала віконця трамваїв, щоб потім потонути у плинному тумані ліхтарів. Імла, сестра моя цнотлива...[2]

Щільна, непроглядна імла, що огортала галас навкруги і здіймала примарні образи...[3] Врешті я опинявся у безкраїй прірві і бачив, як здійнялася невимовно височезна постать, закутана в саван, зі сліпучо-білим, як незайманий сніг, обличчям. Мене звуть Артур Ґордон Пім.

Я жував туман...[4] Примари проминали, ледь торкаючись мене, і розчинялися. Немов даремні вогники на кладовищі, вдалечині миготіли ліхтарі...

Хтось безшумно наближається до мене, немов босоніж, йде без підборів, черевиків, сандалій; штих поволоки торкається моєї щоки, ватага випивак горлає десь унизу, на краєчку порома. Порома? Це не я кажу «порома». Це голоси.

Туман тихо прослизав на маленьких котячих лапках...[5] Лишився тільки туман, мов світ розчинився у ньому.

Поза тим, розплющуючи очі, я щораз неначе бачив спалахи. Чув голоси: «Пані, насправді це зовсім не кома... Ні, на бога, не зважайте на рівні покази енцефалограми. Реакційної здатності не втрачено...»

Хтось направляв мені у вічі промінь світла, але потому знов було темно. Чув, як десь мене вкололи голкою. «От бачите, руховий рефлекс є».

Меґре йшов у такому густому тумані, що не видно було, куди ступати[6]. Туман переповнений людськими створіннями, він кишить насиченим і таємничим життям. Меґре? Елементарно, любий Ватсоне, як десять маленьких індіанців, а собака Баскервілів схороняється у тумані.

Багато незвичайних явищ указують на те, що ми входимо в невідому область океану, де відбуваються справжні чудеса. На південному обрії часто виникає широка смуга світло-сірої пари, яка то шугає стовпами вгору, то швидко переміщується зі сходу на захід або з заходу на схід, то знову розтягується в рівне пасмо — одне слово, постійно змінює обриси та барви і цим дуже нагадує північне полярне сяйво... Потім нас затягнуло у пащу водоверті, де розійшлася страшезна безодня, готова нас проковтнути.

Я чув, як навколо балакають люди, хотів заволати, сповіщаючи їх, що я тут. Навколо стояв неугавний галас, мов мене заковтнули гострозубі парубоцькі машини[7]. Я був у виправному таборі. У голові було так важко, немов на мене нап’яли залізну маску. Здавалось, я бачив блакитне світло.

— У нього асиметрія зіниць.

Мої думки були уривчастими, безсумнівно, я приходив до тями, проте не міг поворухнутися. Аби лишень я міг повернутися до тями. Я знову заснув? На кілька годин, діб, століть?

Знову все заволокло туманом, голоси у тумані, про туман. Seltsam, іт Nebel zu wandern![8] Якою це мовою? Здавалось, я пливу морем, я відчував, що берег десь поряд, та ніяк не міг його дістатися. Ніхто мене не бачив, і мене відносило відпливом.

Благаю, скажіть мені щось, прошу, торкніться мене. Я відчув на чолі чиюсь руку. Яке полегшення. Знову хтось заговорив:

— Пані, траплялися випадки, коли пацієнти раптом приходять до тями і на власних ногах йдуть геть.

Хтось надокучав мені неугавним світлом, дзенькаючи камертоном. Я почувався так, ніби мені під носа тицьнули баночку з гірчицею, а потім зубчик часнику. Земля пахне грибами[9].

Знову чиїсь голоси, але цього разу зсередини: довгі стогони пароплава, химерні попи у поволоці, що присліпом простують підтюпцем до Сан-Мікеле ін Боско[10].

Небо з попелу[11]. Поволока здіймається за річкою, поволока йде проти течії, туман кусає руки маленької продавчині сірників[12]. Перехожі, що йдуть через мости із Собачого острова[13], дивляться на бридко-нависле затягнуте імлою небо, самі огорнені туманом, неначе у повітряній кулі, що закутана у безпросвітний коричневий туман; за ним така неслася плетениця померлих душ, що я й не уявляв, як стільки встигло смерті причаститься[14]. Смердить вокзалом і кіптявою[15].

Знову світло, цього разу м’якше. Мені здалося, що крізь туман я розчув звуки шотландської волинки, котрі несе луною у вересовому гаю[16].

Можливо, я знову надовго заснув. Потім просвітлення. Здавалося, що я пливу у склянці води з анісовою настоянкою[17].

Він стояв переді мною, навіть попри те, що видавався тінню. У голові все плуталося, немов я прокинувся з перепою. Гадаю, я насилу щось пробурмотів, мов тієї хвилини вперше заговорив: «posco reposcoflagito»[18] керуються інфінітивом майбутнього часу? «Cujus regio, ejus religio»[19] — «Чия земля, того і віра»... Це Ауґсбурзький мир чи Празька дефенестрація?[20]І далі: «На апеннінській ділянці швидкісного автобану «Північ—Південь», а також від Ронкобілачіо до Барберіно дель Муджело[21] все затягло туманами...»

Він поблажливо посміхнувся: «Тепер розплющіть-но гарненько очі й спробуйте роздивитися навкруги. Розумієте, де ми?» Тепер я міг його роздивитися краще. Він був зодягнений у сорочку — як-бо ж то, чекайте, — білу. Я оглядівся і зміг поворушити головою: кімната була простою й чистою, вбрана кількома меблями світлих кольорів, я лежав у ліжку, а з руки у мене стирчала голка. Крізь зачинені жалюзі у кімнату заглядали сонячні промінчики, за вікном у повітрі грає весна, торжествуючи на полях і в хмарах[22]. Я прошепотів:

— Ми у лікарні, а ви... ви лікар. Зі мною трапилося нещастя?

— Так, трапилося, поясню потім. Та наразі ви вже при тямі. Тримайтеся. Мене звуть лікар Ґратароло. Вибачте, я поставлю вам кілька незручних питань. Скажіть, що це, скільки пальців?

— То — долоня, а то — пальці. Їх чотири. Чотири, так?

— Звісно. А скільки буде шість по шість?

— Безперечно, що тридцять шість. — Думки в голові гримкотіли, хоч приходили самі по собі: — Сума квадратів катетів дорівнює квадрату гіпотенузи.

— Дивовижно. Як я пам’ятаю, це теорема Піфагора, хоч у школі з математики я мав трійку.

— Піфагора Самосського. Основи евклідової геометрії. Розпачлива самотність паралельних прямих, котрі ніколи не перетинаються.

— Як видається, ваша пам’ять у чудовому стані. До слова, а як же вас звати?

Осьдечки я завагався. Ім’я крутилося мені на язиці. За мить я якнайпереконливіше відповів:

— Моє ім’я — Артур Ґордон Пім.

— Ні, вас не так кличуть.

— Звісно, Ґордоном Пімом звали когось іншого. Він пішов геть і більше не повернувся.

Я силкувався дійти згоди з лікарем.

— Кличте мене... Ізмаїлом?[23]

— Ні, вас звуть не Ізмаїл. Ну ж бо, напружтеся.

Однісіньке слівце. Наче в’їхати в стіну. Згадати Евкліда чи Ізмаїла мені було так само легко, як сказати «котилася торба з великого горба, а в тій торбі...» Але вимовити власне ім’я було все одно, що обернутися назад і — отакої, перед очима — стіна. Але ні, не стіна, намагався пояснити я лікареві:

— Жодних виразних завад, але щось подібне до блукання в тумані.

— Розкажіть, у якому тумані? — спитав.

— У мжичці, кілким пагорбом здіймається туман, під повівом містралю біліє шумуючи море...[24] В якому тумані?

— Не збивайте мене з пантелику, я звичайнісінький лікар. Крім того, за вікном квітень, тож я не можу вам показати туман. Сьогодні 25 квітня.

— Квітень — найлютіший місяць.

— Я не надто начитаний, та, гадаю, це цитата. До слова, можна було б ще додати, що сьогодні День визволення[25]. Знаєте, який нині рік?

— Безперечно, Америку вже відкрили...

— Не пригадаєте якоїсь дати до... до того, як ви прийшли до тями?

— Будь-яку? Тисяча дев’ятсот сорок п’ятий рік — закінчення Другої світової війни.

— Далеченько. Ні, наразі 25 квітня 1991 року. Якщо не помиляюся, ви народилися 1931-го, тож вам уже майже шістдесят.

— П’ятдесят дев’ять з половиною, якщо точно.

— Щодо математичних здібностей — усе просто фантастично. Бачите, з вами трапився, як би то мовити, нещасний випадок. Але, вітаю, ви лишилися на цьому світі. Та, очевидно, дещо таки вийшло з ладу. Така собі легка ретроградна амнезія. Не переймайтеся, зазвичай такі явища довго не тривають. Якщо ваша ласка, дайте відповідь ще на кілька питань. Ви одружений?

— Це я вас мушу питати.

— Так, одружений з однією надзвичайно привітною пані на ім’я Паола. Вона ходила за вами вдень і вночі, і лишень учора я змусив її піти додому, інакше вона б упала замертво. Зараз, коли ви прокинулися, я покличу її, але спочатку маю її підготувати. А наразі треба зробити ще кілька тестів.

— А якщо я сплутаю її з капелюхом?

— Як це?

— Якось чоловік сплутав дружину з капелюхом[26].

— А, у книжці Сакса. Відомий випадок. Бачу, ви продвинутий читач. Та це не про вас, інакше ви б уже вважали мене пічкою. Може, ви не впізнаєте її, але з капелюхом не сплутаєте. Повернімося до вашої особи. Вас звати Джамбатіста Бодоні[27]. Це вам щось нагадує?

Наразі моя пам’ять ширяла, наче планер, поміж гір і долин до неозорого обрію.

— Джамбатіста Бодоні був відомим друкарем. Та я достеменно знаю, що це не я. Таким же штабом я міг бути Наполеоном, і це було б все одно, що Бодоні.

— А чому ви згадали Наполеона?

— Бо Бодоні жив у часи Наполеона, ну, приблизно. Наполеон Бонапарт народився на Корсиці, став Першим консулом, взяв шлюб із Жозефіною, став імператором, захопив пів-Європи, зазнав поразки під Ватерлоо, віддав Богові душу 5 травня 1821 року на острові Святої Єлени, він стояв, немов непорушний, зітхнувши у передсмертний час[28].

— Мабуть, мені слід прийти до вас, прихопивши енциклопедію, та якщо мене не зраджує пам’ять, якраз вона ж бо у вас виняткова. Одначе ви пам’ятаєте все, окрім себе самого.

— Це небезпечно?

— Відверто кажучи, не надто добре. Але ви не перший, з ким трапляється щось подібне. Будемо вас виплутувати.

Лікар попрохав підняти праву руку і торкнутися кінчика носа. Я чудово тямив, що таке «праворуч» і «ніс». Точнісінько в яблучко. Але відчуття було геть нове. Коли торкаєшся пальцем носа, відчуття таке, що маєш очі на вказівному пальці й дивишся у власне обличчя. Ніс у мене є. Гратароло стукнув мене чимось на кшталт молоточка по коліну, а потім то там, то тут по ногах і ступнях. Лікарі перевіряють рефлекси. Здається, рефлекси були такими, як треба. Врешті, я став почуватися виснаженим і, мабуть, знову задрімав.

Я прокинувся на місці і пробурмотів, що почуваюся ніби на космічному кораблі, як у фільмах (Ґратароло спитав, у яких, я сказав, що в усіх підряд, а потім згадав «Стар Трек»). Вони робили незрозумілі мені речі приладами, яких я ніколи не бачив. Гадаю, вони заглядали мені в голову, на що я радо погоджувався, але, заколиханий легеньким шумовинням, час від часу засинав знову.

Пізніше (чи то наступної днини?), коли знову прийшов Ґратароло, я саме досліджував ліжко. Мацав простирадла, м’якенькі, гладесенькі, приємні на дотик; а ось ковдра була не такою приємною, бо ледь поколювала пучки на пальцях. Я обертався і бив рукою по подушці, насолоджуючись тим, як вона прогинається всередину. Я робив «шльоп-шльоп» і мав з того надзвичайну втіху. Лікар спитав, чи я спромігся встати з ліжка. З сестриччиною поміччю я встав і, попри те, що у мене голова йшла обертом, стояв на власних ногах. Відчуваючи, як ноги тиснуть на долівку, а очі зведені в небо. Отак воно, стояти на ногах, утримуючи рівновагу. Наче на натягненій нитці. Міцно стояти. Мов русалонька...

— Молодець, тепер спробуйте дійти до лазнички і почистити зуби. Там має бути зубна щітка вашої дружини.

Я відповів, що ніколи не чищу зуби чужими щітками, але лікар зауважив, що дружина — то не чужинка. У ванній я побачив свою мармизу в люстерку. Принаймні я можу бути достатньо впевненим, що це я, бо ж, здається, дзеркало відображає те, що перед ним стоїть. Бліде, змарніле обличчя, довжелезна борода й отакезні синці під очима. Та гаразд, гадки не маю, хто я такий, але, як видається, справжнісіньке чудовисько. Не хотів би я зустріти себе на незалюдненій вулиці посеред ночі. Містер Гайд. Я зауважив дві речі. Одна з них, безсумнівно, паста, а інша — щітка. Треба спочатку взятися за тюбик і вичавити трішки пасти. Дивовижне, доладне відчуття, треба робити так якомога частіше, але якоїсь миті треба зупинитися. Спочатку та біла паста чпокає, як мильна бульбашка, а потім виповзає до краплі, як le serpent que danse[29]. Ні, досить чавити пасту, бо вийде так, як у Брольо із сиром страккіно. Хто такий Брольо?

Паста пречудово пахне. «Чудово», — мовив герцог. Це веллеризм[30]. Отже, із запахами так і є: щось приємне для твого язика і піднебіння, але, звісно, відчуваємо ми запахи все ж таки язиком. Пахне м’ятою — у la hierbabuena, a las сіпсо de la tarde...[31] Я рішуче зробив те, що роблять усі в таких випадках — швидко і без зайвих роздумів. Спочатку почистив знизу вгору, потім зліва направо, а тоді увесь ряд. Кумедно відчувати, як щетина від щітки бігає поміж зубами, гадаю, відтепер і надалі я чиститиму зуби щодень. Це шалено приємно. Я й по язиці пройшовся щіткою. Перше відчуваєш щось на штиб мурашок, та, врешті, якщо тиснути не надто сильно, це приємно; і це було саме те, що треба, бо рот у мене був геть замурзаний. Тепер, як мені сказали, треба прополоскати. Наллявши у склянку води з-під крана, я набрав її до рота, весело зачудовуючись тому, як вона клекотить, а ще краще — якщо я закину голову назад і... побулькаю? Булькотіння — це добре. Я роздув щоки, а потім усе випустив. Виплюнув усе до краплі. Вшшшш... водоспадик. Губами можна виробляти все, що заманеться, вони надзвичайно слухняні. Озирнувшись, я зауважив, що Ґратароло спостерігав за мною, наче побачив на терні помаранчі, тож я спитав, чи я зробив усе, як годиться.

— Прекрасно, — відповів. Мої машинальні навички, пояснив він, на місці.

— Як видається, тут знаходиться майже нормальна людина, — зазначив я. — Звісно, якщо не зважати, що я можу бути зовсім не я.

— Ви дотепник, і це теж гарна ознака. Лягайте рівненько, ось так, я допоможу. А скажіть-но, що ви щойно робили?

— Я почистив зуби, як ви того просили.

— Певна річ. А перш ніж почистити зуби?

— Я лежав на цьому ж таки ліжку і балакав із вами. Ви сказали, що нині квітень 1991 року.

— Саме так. Короткочасна пам’ять працює. А скажіть, ви бува не запам’ятали, як звалася зубна паста?

— Ні. А мав би?

— У жодному разі. Звісно, беручи до рук тюбик, ви бачили назву пасти, та, якби ми мали зауважувати і запам’ятовувати всі подразники, які отримуємо, наша пам’ять перетворилася б на пекло. Тому вона вибіркова, відфільтровує зайве. Ви зробили достоту те, що й усі інші. Одначе спробуйте-но згадати якусь найбільш значущу річ, яка трапилася з вами, поки ви чистили зуби.

— Як я провів щіткою по язиці.

— Нащо?

— Бо язик у мене був брудний, а опісля я наче на світ народився.

— Ви помітили? Ви вибрали подію, яка безпосередньо має стосунок до ваших емоцій, бажань, ваших цілей. До вас знову повернулися емоції.

— Гарна емоція — чистити язика. Але я геть не пам’ятаю, щоб чистив його раніше.

— Це ще попереду. Бачте, пане Бодоні, я намагатимусь говорити просто, тому що, безперечно, нещасний випадок вплинув на деякі частини вашого мозку. Незважаючи на те, що кожного дня з’являється нове дослідження в галузі того, яка ділянка мозку за що відповідає, ми ще не знаємо всього, що хотіли б. А надто те, що стосується різноманітних типів пам’яті. Скажімо, якби таке сталося з вами років за десять, ми б напевно могли краще зарадити вашій халепі. Не переривайте мене, я теж у курсі, що якби це трапилось років зо сто тому, ви б уже лежали у божевільні, та й по всьому. Сьогодні нам відомо набагато більше, але недостатньо. Приміром, якби ви не заговорили, я б відразу зрозумів, яку зону мозку зачепило.

— Мовленнєву зону Брока[32].

— Чудово. Але про цю ділянку відомо вже більш як сто років. А от питання про те, де саме мозок зберігає спогади, досі лишається суперечливим, бо ж, звичайно, усім керує аж ніяк не одна ділянка. Не хочу нудити вас науковими термінами, які наробили б вам ще більшої плутанини за ту, що ви вже й так маєте в голові, — знаєте, як це, коли дантист свердлив чи пломбував вам зуб, і ви ще кілька днів продовжуєте чіпати його язиком, — та якщо я розповім вам те, що знаю, і що я не стільки переймаюся вашим гіпоталамусом, як вашими лобними долями, а як точніше, то корою правої лобної долі головного мозку, ви спробуєте помацати й там, але це геть не те, що торкатися язиком зуба, вас охопить незміренний відчай. Тож забудьте все, що я вам щойно наговорив. Окрім того, кожен мозок — особливий, і він має дивовижну здатність до пристосування, тож з плином часу може статися так, що якась інша ділянка набуде здатності виконувати ті функції, які уражена частина мозку вже виконувати не в змозі. Ви встигаєте за моєю думкою, я зрозуміло висловлююсь?

— Надзвичайно ясно, прошу, ведіть далі. Та, по-перше, чи не слід звати мене «безпам’ятним із Колленьо»?[33]

— От бачите, ви пам’ятаєте про «безпам’ятного із Колленьо», хіба це не класичний випадок? Ось лише для вас у забудькуватості немає нічого звичного, бо ви — випадок геть не класичний.

— Я б волів забути про Колленьо, але пам’ятати, де народився.

— Таке випадає рідше. Бачте, ви відразу визначили, який має вигляд тюбик із зубною пастою, але не пам’ятаєте, що маєте дружину. Насправді, запам’ятовування дня власного весілля і вигляду тюбика з пастою закладене у двох різних ділянках головного мозку. Існує кілька типів пам’яті. Одна зветься імпліцитною, завдяки їй ми запам’ятовуємо безліч речей, котрих ми навчилися: наприклад, як чистити зуби, вмикати радіо, зав’язувати краватку. Провівши експеримент із зубною щіткою, я ладен побитися об заклад, що ви не розучилися писати, а може, навіть пам’ятаєте, як кермувати машиною. Коли нам на поміч поспішає імпліцитна пам’ять, ми діємо несвідомо, машинально. А ще існує експліцитна пам’ять, завдяки якій ми напевно знаємо, що ми щось запам’ятали. Проте цей вид пам’яті є двоїстим. Це та пам’ять, яку нині здебільшого називають семантичною, вона стає нам у нагоді, коли ми закарбовуємо у пам’яті загальновідомі факти, як-от ластівка — це пташка, у пташки — крила, і що Наполеон помер тоді... власне, коли ви сказали. І саме ця пам’ять, як я встиг зауважити, у вас в абсолютному порядку, а може, їй-бо, навіть взагалі виняткова, бо бачу, що вам досить дати маленького штурханця, і з вас просто-таки вилітають, я б сказав, енциклопедичні знання і готові вислови. Але цей вид пам’яті формується першочергово, скажімо, у малят: малеча швидко вчиться розрізняти, що це — «машина», а це — «собака», таким чином формуючи загальні поняття. Тож одного разу побачивши вівчарку і почувши, що це «пес», наступного разу дитя і на лабрадора скаже «пес». Але дитині знадобиться набагато більше часу, щоб розвинути інший, наступний тип пам’яті — експліцитний, пам’ять, яку ще називають епізодичною або автобіографічною. Зауваживши, приміром, собаку, дитина не відразу згадає, що місяць тому була у бабусиному садочку і там теж бачила песика, і що саме вона бачила песика на власні очі. Саме епізодична пам’ять установлює зв’язки між тим, хто ми є в даний момент, і тим, ким ми були вчора, бо інакше, кажучи «я», ми б мали на гадці лише те, як ми наразі почуваємося, а не свої почуття аж до цієї миті, які б, як ви кажете, згубилися у тумані... ви втратили не семантичну пам’ять, а епізодичну, іншими словами, пам’ять про події власного життя. Врешті, я б сказав, що вам відомо все те, що знають й інші люди, і гадаю, що якби я попрохав вас назвати столицю Японії...

— Токіо. Вибух ядерної бомби у Хіросімі. Генерал Макартур...

— Годі, годі. Суть у тому, що ви закарбували у пам’яті все те, що колись чули чи читали, але те, що безпосередньо стосується ваших особистих переживань і емоцій — геть забули. Ви знаєте, що Наполеон зазнав нищівної поразки під Ватерлоо, але чи зможете ви розказати мені про свою матір?

— Матінка одна-єдина, матінка у нас одненька[34].

Та мами я не пам’ятаю. Безсумнівно, у мене була матуся, бо такий закон природи, але, отакої... знову скупчується туман.

— Мені зле, лікарю. Це пекло. Дайте мені що-небудь, лікарю, щоб я знову заснув.

— Звісно, я дам, адже я й так вас уже довго мучив. Влягайтеся зручніше, отак, отак. Кажу вам ще раз, таке буває, але минає. Однак треба набрати повні торби терпіння. Я попрошу принести вам що-небудь попити. Може, чайку? Ви любите чай?

— Може, так, а може, й ні[35].

Принесли чай. Підмостивши під спину подушки, медсестра всадовила мене на ліжку і поставила переді мною тацю. Жінка налила паруючого окропу у філіжанку з пакетиком усередині. «Прошу, обережно, бо обпечетесь», — мовила вона. Обережно — це як? Я принюхувався до чаю. Про мене, пахло якимсь димом. Мені схотілося спробувати, як смакує цей чай, тож я взяв чашку і відсьорбнув. Страшенно гарячий. Немов ватра, полум’я, лящі у роті. Отже, це смак гарячого чаю. Певно, так само смакує гаряча кава чи відвар ромашки, про який усі так жвавенько торочать. Тепер і я знаю, що значить «обпектися». Всі ж бо знають, що не треба чіпати вогонь, але в який мент можна торкатися водяного окропу — я не знав. Я маю пізнати, якою є межа, коли недозволене стає дозволеним. Я машинально подмухав на рідину, знову поколотив чай ложкою і лише потому наважився пити знову. Ось тепер чай був теплим і пити його стало приємно. Проте я не був певен, як саме смакує чай, а як — цукор. Тобто я, певна річ, знав, що чай мав бути терпким, а цукор — солодким, а от що де — мара його зна. Та загалом мені сподобалось. Тепер я завжди п’ю чай з цукром. Звісно, не гарячий, як окріп.

Чай приніс умиротворення і спокій, я задрімав.

Я знову прокинувся. Ймовірно, через те, що крізь сон чухав мошонку і пах. Під ковдрою я лежав геть мокрий. Пролежні? Пах увесь змокрів, але опісля кількох миттєвостей шаленого задоволення надміру енергійне потирання викликає неприємні відчуття. А ось із мошонкою — то інша справа. Обережно, не тиснучи на яєчка, ба навіть ніжненько її можна пропускати між пальцями і відчувати її зернисту, ледь волосисту шкіру. Чухати мошонку — штука приємна, свербіж зникає не відразу, а навпаки, поступово наростає, та раювання від того стає чимраз сильнішим. Задоволення є погамування всякого болю[36]. Однак свербіж — це не біль, а запрошення до пізнання насолоди. Лоскітка плоті. Обачний юнак засипає горілиць, тримаючи руки на череві, аби вві сні не впасти у нечестиве гріховодництво[37]. Дивна то річ — сверблячка. І яйця. Як ось: за рідний край і яйця віддай. Не яйцем єдиним живе чоловік.

Я розплющив очі. Побіля мене стояла пані. Вже не молодиця, на око десь п’ятдесят з гаком, коло очей усіяно дрібними зморщечками, але обличчя її було сяйливим і ще вабило погляд. Ледь посріблене волосся: так, лише кілька пасом, посвітлілих неначе навмисно. Грайливе кокетування: я не хочу, аби мене вважали дівчиною, але для своїх років я ще добре тримаю марку. Вона була гарна, та, певно, замолоду була просто красунечка. Жінка гладила мені чоло.

— Ямбо, — мовила.

— А це ще хто?

— Ти — Ямбо, так тебе ми всі називаємо. А я — Паола, твоя дружина. Вгадав?

— Ні, пані, вибач... Паоло. Мені щиро жаль. Лікар, певно, тобі вже все розповів.

— Так, розповів. Сказав, що ти не пригадуєш нічого зі свого життя, натомість чудово орієнтуєшся у життях інших. Отож, позаяк я належу до твого особистого досвіду, ти, любий мій Ямбо, забув, що ми одружені вже більш як тридцять років. Маємо дві доці, Карлу і Ніколетту, і трійко дивовижних онучків. Карла рано вийшла заміж і народила двійко діточок. Маленькому Алессандро вже п’ять, а Луці — три. І Джінджіо, тобто Джінджіокомо, синові Ніколетти, теж три рочки. Ти завжди звав їх «двоюрідні близнятка». Ти був... тобто, звичайно, ще будеш фантастичним дідом. І батьком був пречудовим.

— А чоловіком, теє, чоловіком я теж був нівроку?

Паола звела очі до неба.

— Агов, ми ще на цьому світі, хіба ні? Та, скажімо, за три десятки років у шлюбі були і злети, і падіння. Але всі завжди вважали тебе добрим чоловіком.

— Сьогодні вранці, вчора, десять літ тому[38] я у дзеркалі бачив таке опудало.

— З огляду на те, що з тобою трапилося, це — найменше лихо. Ти був, ти і досі є принадним чоловіком, твоя усмішка вражає з першого пострілу, і дехто перед нею таки не встояв. Ти сам казав, що можна противитися чому завгодно, окрім спокус.

— Пробач мені.

— Так само вибачалися ті, що запустили «розумні» ракети на Багдад, а потім ґречно просилися за те, що згубили цивільних.

— Куди, на Багдад? Не пригадаю такого у «Тисячі й одній ночі».

— Була війна у Затоці, наразі вона вже скінчилася, а може, й ні. Ірак удерся до Кувейту, а західні країни почали за Кувейт уступатися. Ти що, анічогісінько не пам’ятаєш?

— Лікар казав, що епізодична пам’ять, та, що у мене вирубилася, пов’язана з емоціями. Ймовірно, бомбування Багдада мене неабияк схвилювало.

— Ще б пак. Ти завжди був переконаним прихильником миру, і ці події тебе добряче підкосили. Дві сотні років тому Мен де Біран[39] виділив три види пам’яті: ідейна, почуттєва і пам’ять на звички. Ти пам’ятаєш ідеї та звички, але не спроможний згадати відчуття — те, що було тобі найдорожче.

— Звідки ти знаєш стільки цікавинок?

— За освітою я психолог. Та зажди хвильку. Ти сказав, що твоя пам’ять «вирубилася». Звідки ж тобі відомий цей вислів?

— Бо так кажуть.

— Звісно, але так кажуть про фліппер, китайський більярд, а ти дурієш, тобто дурів через той фліппер, як мала дитина.

— Я знаю, що таке фліппер, але гадки не маю, хто я, тямиш? У Паданській низовині тумани. До речі, ми зараз де?

— У Паданській низовині. Ми мешкаємо в Мілані, і за ясної днини з вікон нашого дому видніється туман у парку. Ти мешкаєш у Мілані, ти — букініст і маєш букіністичну крамничку.

— Наді мною висить прокляття фараона Тутанхамона. Мало, що маю прізвище Бодоні, та до всього ще й охрестили Джамбатіста. Звісно, по-іншому і бути не могло.

— Припини, все склалося якнайліпше. Поміж антикварів тебе поважають. Певна річ, ми не мільярдери, але живемо гідним життям. З моєю допомогою ти помалу одужаєш. Святий Боже, як згадаю, що ти міг би більше й не прокинутись, а ці лікарі — справжні чаклуни, з того світу тебе витягли. Любий, можна я привітаю тебе з поверненням? Видається, що ти бачиш мене вперше в житті. Та гаразд, якби я тебе зараз зустріла вперше, я б усе одно стала тобі за дружину. То як, згода?

— Ти така ласкава. Ти мені потрібна. Ти ж бо єдина людина, яка може розповісти мені, чим я жив останні тридцять років.

— Власне, тридцять п’ять. Ми познайомилися в Туринському університеті. Ти вже випускався, а я була наївною першокурсницею, що заблукала коридорами Палаццо Кампанья. Я спитала, де розташована якась аудиторія, а ти миттю вчепився і заволодів серцем беззахисної ліцеїстки. Потім одне за інше, я була ще надто юна, а пізніше ти три роки жив за кордоном. Ми зійшлися, гадаючи, що на випробний термін, а скінчилося тим, що я завагітніла, і ти, як чесний джентльмен, зі мною побрався. Ой, вибач, забула, ми були разом ще й тому, що насправді шалено кохали одне одного, і тому, що тобі кортіло стати татусем. Тримайся, татусю, я змушу тебе згадати все до цяточки, от побачиш.

— Гаразд, якщо лишень це не змова і моє ім’я насправді не Фелічіно Ґрімальделлі[40], я не ведмежатник, і ви з Ґратароло мені тут не возите попа в решеті. Хіба я знаю, може, ви агенти таємних служб і маєте на меті створити мені нову особистість, щоб послати шпигувати по той бік Берлінської стіни, як у «Досьє “Іпкресс”»[41]...

— Стіну давно знесли, а від Імперії Рад лишилася сама згадка на папері.

— Святий Ісусе, опусти на мить очі долу і глянь, що вони виробляють. Гаразд, я пожартував. Вірю. А хто такий Брольо і який стосунок він має до страккіні?

— Який ще Брольо? Страккіні — це сорт м’якого сиру, так його називають у П’ємонті, а в Мілані він зветься крешенца. А чому ти згадав цей сир?

— Мені спало це на гадку, коли я чистив зуби. Зажди. Був колись такий художник — Брольо. Малював картини, але на такі заробітки не міг звести кінці з кінцями, та працювати не бажав, казав, що має нервовий розлад. Хоча, маю підозру, що то був привід, щоб сидіти на сестриній шиї. Врешті, друзі допомогли йому знайти роботу в якійсь сироварні, що робила і продавала сири. Щодня він проходив повз величезний штабель загорнених у напівпрозорий воскований папір сирних головок і не міг устояти перед спокусою через свій невроз (принаймні так він казав), тож одну по одній він давив головку за головкою, і страккіні хлюпаючи витікав з пакетів. Після того, як він зіпсував таким чином із сотню головок, чоловіка звільнили. «У всьому винен невроз», — виправдовувався він, стверджуючи, що чавити сир — чварк — було для нього некерованою звабою. На бога, Паоло, що ж це, коли не дитячі спогади! То я не втратив згадки про своє минуле?

Паола зайшлася реготом:

— Вибач, та мені це лише щойно спало на гадку. Звісно, цю сміхоту ти знав з дитинства. Але ти так часто розповідав її, що вона стала частиною твоїх бувальщин. Тож ти повсякчас смішив своїх покупців цією історією про сир страккіні і художника, а ті потім переповідали її іншим. На жаль, ти пригадав не особистий досвід, а звичайнісіньку історію, яку повторював багацько разів, перетворивши її на загальновідомий факт, щось на кшталт «Червоного капелюшка».

— Паоло, ти стаєш для мене незамінною. Я щасливий, що маю тебе за дружину. Дякую, що ти є, Паоло.

— Божечки, ще місяць тому ти б назвав такі слова «заяложеним паскудством із телесеріалу».

— Вибач мені. Я не можу сказати нічого, що лежить мені на серці. У мене немає почуттів, самі завчені фрази.

— Бідолашечка.

— Про мене, «бідолашечка» — теж кліше.

— Йолоп, ось ти хто.

А ця Паола й справді мене кохає.

Хтозна, що впорснув мені Ґратароло, та ніч я проспав спокійно. Помалу я просинався, але, певно, ще лежав із заплющеними очима, бо чув, як Паола шепотіла, намагаючись не збудити мене:

— А чи не може це бути амнезією з психологічних причин?

— Власне, нічого не можна відкидати, — відповідав Ґратароло, — джерелом такого лиха можуть стати нестерпні переживання. Але ви вже бачили знімки, на них видно пошкодження.

Я розплющив очі й привітався. Я зауважив поряд двох жіночок і трійко діток, звичайно, для мене цілковито незнайомих, та я здогадувався, хто вони такі. Це був жах. Гаразд, жінка ще якось стерпить, але дочки, Боже, та вони ж твоя плоть і кров, а ще онучата: у них оченятка щасливо сяяли, мов сонечко, малі все силкувалися здертися на ліжко, хапали мене за руку і щебетали: «дідку, дідусю»; а я лежав колодою. Навіть туман розвіявся, мене охопило, як то зветься, «збайдужіння». Чи краще сказати «атараксія», чи як там воно зветься. Я почувався так, неначе прийшов у зоопарк і роздивляюся маленьких мавпенят чи жирафів. Певна річ, я всміхався і казав якісь теплі слова, але в душі було порожньо. Мені спало на гадку слово «вишкребений», та я не пам’ятав його значення. Тож я спитався у Паоли: на п’ємонтській говірці так кажуть, коли вичищають каструлю до лиску, а потім ще й вишкрібають її шкребком ізсередини, щоб вона стала, як нова копійка, блискучою-блискучою, як ніколи. Отже, значить, я абсолютно «вишкребений». Усі — Ґратароло, Паола, дівчата — напихали мої мізки тисячами подробиць мого життя, але вони були все одно, що поморщена, суха квасоля: каструля ходила ходором, квасоля плигала всередині, але все одно лишалася сирою, не розварюючись ані в бульйоні, ані в підливці. Ніщо не збуджувало мій апетит, не було геть нічого, що б я хотів засмакувати знову. Я сприймав усі ті речі так, немов вони були частиною чужого життя. Я пестив малят і відчував їхній дитячий запах, хоч і не міг його описати, лише знав, що цей аромат дуже ніжний. На гадку мені спало лишень: є свіжі запахи, немов дітей тіла[42]. Хоча насправді у моїй голові геть не було порожньо, в ній крутилося без ліку чужих спогадів: маркіза попишила дім о п’ятій. На пів-шляху свого земного світу Ернесто Сабато з дівчиною під руку рушає із села, Авраам родив Ісака, Ісак родив Якова, Яків родив Юду і Рокко з братами, дзвін б’є північ святу й отут я побачив маятник, на березі озера Комо сплять птахи довгокрилі, messieurs les anglais je me suis couché de bonne heure, тут створюють Італію або вбивають уже мертву людину, tu quoque aléa, солдате-втікачу зупинися ти прекрасний, браття Італії, зробімо ще одне зусилля, плуг що оре землю ще стане у нагоді, Італія готова, але не здається, битимемось у пітьмі, але скоро вечір, до серця мого троє жінок прийшли і не дише вітер, несвідомий варварський спис, до котрого простягла ти тендітну руку, не питай слова Шаленого від світла, від Альп до Пірамід подався на війну й одягнув шолома, свіжі мої слова у вечері за декілька безгрішних осмішок, завжди вільна на золотавих крилах, прощавайте гори із вод посталі, але моє ім’я — Люція, Валентино, Валентино, соловейку, Ґвідо я жадав би щоб небеса вицвіли, я знавав тремтіння зброї любові, de la musique où marchent des colombes, свіжа і світла ніч і капітан, освітлений я, о священне теля, оскільки говорить даремна річ я бачив їх у Понтиді, вже вересень з любого полину краю в інший світ, тут гнів оспівай, богине, Ахілла, сина Пелея, місячна засмага скажи мені що ти робиш, на початку земля немов застигла, Licht mehr Licht über alles, «графине, що таке життя?», котилася торба з великого горба. Імена, імена, імена, Анджело даль’Ока Б’янка, лорд Бруммель, Піндар, Флобер, Дізраелі, Реміджо Дзена, Юрський, Фатторі, Страпарола та відрадні ночі, Помпадур, Сміт енд Вессон, Роза Люксембург, Дзено Козіні, Пальма Старший, археоптерикс, Чічеруакйо, Матвій Марко Лука Іоанн, Піноккіо, Жюстіна, Марія Ґоретті, Бридку задрипу в сморіднім багні, Що дряпає собі лице руками І то підскоче, то впаде у гній, Таїс-блудниця то з її речами, остеопороз, Сен-Оноре, Бакта Екбатана Персеполіс Суза Арбела, Македонський і гордіїв вузол.

Дощем сипались на мене книжкові сторінки з енциклопедії, і я хотів відмахнутися від них, як відмахуються від рою бджіл. А поза тим, хлоп’ята цвірінькали «діду, дідусю». Я знав, що маю любити їх більше за своє життя, але не знав, кого кликати Джінджіо, а хто з них Алессандро чи Лука. Я знав усе про Олександра Великого, але не знав нічого про Алессандро маленького, мого онучка.

Я сказав, що почуваюся заслаблим і хочу спати. Вони пішли, а я розридався. Сльози були солоними. Отже, я ще мав почуття. Мав, але вони стосувалися лише однієї днини, а ті, що відійшли в минуле, вже мені не належали. Хтозна, питав я себе, чи був я колись віруючим: звісно, хай там як, а душу я вже згубив.

Наступного дня прийшла Паола, і лікар, всадовивши мене за невеличкий стіл, почав показувати мені безліч кольорових картинок. Витягаючи по одній, він питав, якого вони кольору. Тінь, тінь, тінь, червоний черевичок, тінь, тінь, тінь, який колір має він? Кольорець ліловий, кольорець рожевий, а ще — бузковий, вийди, мій любий сміливцю, не ховайся в тінь. Я відразу цілком правильно назвав перші п’ять чи шість кольорів: червоний, жовтий, зелений тощо. Звісно, я продекламував A noir, Е blanc, I rogue, U vert, O blue, voyelles, je dirais quelque jour vois naissances latentes[43], та мені спало на думку, що цей поет, чи хто б там це не написав, казав неправду. Що значить «А — чорне»? Я почувався так, ніби вперше пізнавав кольори: червоний був дуже радісним, як жовтогарячий, чи навіть потужніший, але ні — напевно, жовтий — ще жвавіший, наче світло, що враз б’є мені у вічі. А ось від зеленого я заспокоювався. Негаразди почалися, коли лікар витяг наступні картки. «Зелений», — мовив я, але Ґратароло не відступався, допитуючись, яка між ними різниця. Отакої. Паола пояснила мені, що одна картка була темно-зелена, як рожа, а інша — блідо-зелена, як зелений горошок. Рожа — це рослина з яскравими квітками, а горошок — їстівна бобова культура, що росте у продовгуватих опуклих стручках, але я жодного разу в житті не бачив ані рожі, ані горошку в стручках. Не турбуйтеся, заспокоював мене Ґратароло, мовляв, у англійській мові, наприклад, існує понад три сотні слів, якими називають кольори, але люди переважно знають назву лише щонайбільше вісьмох, бо зазвичай ми розрізняємо кольори веселки: червоний, помаранчевий, жовтий, зелений, блакитний і бузковий, але вже навіть синій і бузковий люди здебільшого розрізняють не надто добре. Для того, щоб опанувати назви всіх відтінків і добре розрізняти кольори, потрібен чималий досвід. Художник, безперечно, розуміється на кольорах краще, аніж, скажімо, таксист, якому, зрештою, досить уміти розрізняти кольори світлофора.

Ґратароло подав мені аркуш паперу і ручку. «Пишіть», — наказав він мені. Але що в біса я маю писати? Та у мене виникло таке відчуття, ніби я в житті лише те й робив, що писав. Ручка була м’якою і легко бігала по паперові. «Пишіть те, що спаде на гадку», — мовив Ґратароло.

Гадки, думки? Кохання, що полонить мої думки, розсудливість даруючи мені; розсудливість — кращий друг, вогонь — добрий друг, але поганий хазяїн; кохання в серці, вогню і кашлю від людей не сховаєш, серцю не накажеш; дай серцю волю — заведе в неволю; без волі — горе, без любові — двоє; навчить горе калачі з маком їсти; дай Боже нашому теляткові вовка з’їсти; ні Богу свічка, ні чорту кочерга; чортова дюжина.

— Напиши щось про своє життя, — мовила Паола. — Що ти робив, коли тобі було двадцять?

Я написав: «Я був двадцятирічним. Нікому не дозволю називати цей вік найкращою порою життя»[44]. Лікар спитав, що найперше мені спало на гадку, коли я прокинувся. Я написав: «Одного ранку, прокинувшись після неспокійного сну, Ґрегор Замза побачив, що обернувся на страхітливу комаху»[45].

— Може, вже вистачить, лікарю? — мовила Паола. — Не дозволяйте йому заходити надто далеко з цими асоціативними рядами, інакше він збожеволіє.

— Отакої, а чому це ви зараз вважаєте мене здоровим?

Несподівано Ґратароло випалив:

— А тепер прошу-но, не розмірковуючи, підпишіться так, ніби ви підписуєте чек.

Не розмірковуючи, я вивів на папері «ҐББодоні», дописавши наприкінці закарлючку і поставивши масну крапку над «і».

— Бачите, ваша голова не усвідомлює, але рука все знає. Це легко можна було передбачити. Що ж, дістаньмо ще один доказ. Ви казали про Наполеона. А яким він був?

— Не можу відновити у пам’яті його образ. Досить словесного опису.

Ґратароло, звернувшись до Паоли, спитав, чи я вмів малювати. Як видається, геніального художнього таланту мені бракувало, але надряпати щось на папері я був спроможний. Лікар попрохав, щоб я намалював для нього Наполеона. Тож я надряпав щось таке:

— Непогано, ви намалювали його ментальний портрет: чоловік у трикутному капелюсі, одна його рука схована під мундиром, а інша — за спиною. Тепер я покажу вам кілька зображень. Картин.

Я добре упорався: це «Мона Ліза», це «Олімпія» Мане, а це Пікассо чи дуже якісна його підробка.

— Бачите, ви можете впізнавати. Наразі давайте спробуємо із сучасними постатями.

Ще одна добірка світлин, і тут, якщо не зважати на кілька картинок, які мені нічого не нагадували, я впорався досить непогано. Я впізнав Ґрету Гарбо, Ейнштейна, Тото, Кеннеді, Моравіа, ще й розповів, хто вони такі. Ґратароло спитав, що між ними спільного. Що всі вони — відомі люди? Ні, цього не достатньо, що ще? Я вагався.

— Справа в тому, що всі вони вже померли, — відповів Іратароло.

— Невже, навіть Кеннеді з Моравіа?

— Так, Моравіа помер наприкінці минулого року, а Кеннеді вбили 1963-го в Далласі.

— Ой, бідолашні, мені дуже прикро.

— Те, що ви забули про смерть Моравіа, не дивина, вона сталася недавно, і відомості про цю подію ще не встигли закарбуватися у вашій семантичній пам’яті. Але я ніяк не втямлю, чому ви не пам’ятаєте, що Кеннеді теж помер. Це ж давня історія, навіть в енциклопедіях про це пишуть.

— Його дуже вразило вбивство Кеннеді, — мовила Паола. — Можливо, історія з Кеннеді просоталася у його особисті спогади.

Ґратароло витягнув інші світлини. На одній фотокартці було двоє: один з них був, безперечно, я — причесаний і вдягнений по-божеському, а на обличчі сяяла посмішка, перед якою неможливо було встояти, як і казала Паола. А інший був дуже привабливим добродієм, але я не знав, хто він.

— Це Джанні Лаівеллі, твій найліпший друг, — мовила Паола. — Твій шкільний товариш ще з молодших класів.

— А це хто такі? — спитав я Ґратароло, виймаючи наступний знімок. Світлині було вже багато років. Жінка мала зачіску тридцятих років і крихітно-малесенький носик ґудзичком, була вдягнена у сукню із сором’язливо-маленьким декольте. У чоловіка на голові був бездоганний проділ і, може, трохи забагато брильянтину, прикметний ніс і щиросердна усмішка. Та я їх не впізнав (може, вони були акторами? — та ні, замало ґламуру і театральності, ймовірно, вони були молодятами), але відчув, що мене неначе щось стисло під ложечкою і — не знаю, як це назвати, — легеньку нудоту.

Паола це зауважила і мовила:

— Ямбо, це твої тато і мама у день їхнього весілля.

— Вони досі живі?

— Ні, вони вже давно померли. Розбилися на машині.

— Ви збентежились, дивлячись на це фото, — почув я голос Ґратароло. — Певні образи пробуджують щось у вашій душі. Ми на правильному шляху.

— Та який там, трясця, шлях, якщо я навіть не здатен вивудити з тої бісової непроглядно-темної діри образи тата і мами! — загорлав я. — Тепер я знаю, що ці двоє людей — мої батьки, але цим спогадом наділили мене ви. Відтепер у моїй пам’яті закарбується ось ця світлина, а не вони.

— Хтозна, як часто за останні тридцять років ви згадували їх, лише завдяки тому, що споглядали це фото. Ви не думайте, що ваша пам’ять — це комірчина, в якій складені ваші спогади, і ви будь-якої миті можете вивудити звідти будь-який спомин таким, яким він закарбувався у вашій пам’яті перше, — пояснив Ґратароло. — Не хочу забивати вам голову термінами, але Спогад — це відновлення ланцюгів нейронного збудження. Припустімо, у якомусь уже знайомому вам місці з вами сталася неприємність. Тож, коли пізніше ви знову згадуватимете його, у вашому мозку відновлюватиметься первісна послідовність збудження нейронів, але відтепер додаватиметься новий компонент — нове, неприємне відчуття. Врешті, пам’ятати — означає відновлювати у пам’яті спогад, але вже разом з тими фактами, про які ми дізналися з плином часу. Це цілком нормально, так влаштована наша пам’ять. Я розповідаю вам усі ці речі для того, щоб заохотити вас до відновлення послідовностей нервового збудження, аби ви щораз не порпалися, як навіжений, у своїй пам’яті, щоб віднайти там свої спогади такими ж свіжими, якими ви їх вважали перше. Ми показали вам ваших батьків, і саме цей образ бачимо й ми самі. Для вас же ця фотокартка має стати відправним пунктом, щоб створити з неї для себе щось нове, і саме це стане особисто вашим спогадом. Запам’ятовування — це тяжка праця, а не розкошування.

— Спогади скорботні й ненастанні[46], — продекламував я, — шлейф смерті, що несемо з собою по життю...

— Пам’ятати — це гарна річ, — вів далі Ґратароло, — хтось колись сказав, що пам’ять — це щось на зразок збірної лінзи у камері-обскурі: збирає все докупи, і спогад, який виникає з цього, є прекраснішим за першооснову.

— Я хочу випалити цигарку, — рявкнув я.

— Скидається на те, що ваш організм помалу відновлює нормальну життєдіяльність. Але краще б утриматись від паління. І по приїзді додому не перебирайте з алкоголем, пийте не більше келиха за обідом. Якщо не послухаєтесь, завтра додому не відпущу.

— Ви його виписуєте? — перепитала Паола дещо спантеличено.

— Настав час підбити підсумки. Добродійко, ваш чоловік, принаймні з точки зору фізичного здоров’я, цілком самодостатня людина. Він не полетить зі сходів, якщо його відпустити.

— Лікарю, не хочу здатися зарозумілим, але якщо мені лишилася тільки ця триклятуща семантична пам’ять, що я в дідька з нею робитиму? «Мадлен Пруста», — мовив я, — «від аромату липової настоянки й пшеничного хлібця він не сидів на місці, радість відчуваючи бурливу. Знову спливали у пам’яті неділі в Комбре на гостині у тітоньки Леонії... Здається, що таки існує пам’ять членів. Кінцівки сповнені застиглих спогадів...[47] А хто ж був той інший? Ніщо не сколихне так пам’ять, як запахи й полум’я...[48]

— Ось, він знає, що я маю на увазі. Навіть науковці й досі більше довіряють письменникам, аніж власним науковим приладам. А ми з вами, любонько, працюємо майже в одній царині, тільки ви не невролог, а психолог. Я дам вам почитати кілька книг і медичних доповідей про найпоширеніші випадки, і ви зрозумієте, що не так з вашим чоловіком. Гадаю, якщо він буде поряд зі своєю родиною, знову стане до роботи, це зарадить йому значно більше, аніж перебування у нас. Одного візиту на тиждень до мене в лікарню буде цілком достатньо, і ми зможемо прослідковувати його поступ. Пане Бодоні, повертайтеся додому. Роздивляйтеся навколо, мацайте, нюхайте, читайте газети, дивіться телевізор, вийдіть на полювання за своїми споминами.

— Я спробую, але я не відчуваю ані запахів, ані смаку. І образи не виринають.

— Не факт. Заведіть щоденник і записуйте туди всі свої реакції. А потім ми над ними попрацюємо.

Отже, я почав вести щоденника.

Наступного дня я зібрав лахи. Потім ми з Паолою зійшли донизу. Виявляється, у лікарні повітря було кондиційованим, бо, лише вийшовши надвір, я вмить усвідомив, що таке сонячне тепло. Теплість весняного, ще несміливого сонечка. І сонячне світло, через яке мені довелось примружити очі. Я не міг дивитися на сонце невідривно: Soleil, soleil, faute éclatante...[49]

Коли ми наблизились до машини (зовсім мені не знайомої), Паола сказала, щоб я спробував сісти за кермо. «Залазиш, спочатку запускаєш двигун на холодну. Коли двигун усе ще працює на холодну, тиснеш на педаль газу». Я сів, мої руки і ноги відразу ж стали, як треба, наче я зроду не робив нічого іншого. Паола сіла поруч і сказала, щоб я ввімкнув першу, потім забрав ногу із щеплення і знову ледь-ледь натиснув на газ, проїхав зо два чи три метри, загальмував і заглушив двигун. Кермуючи таким чином, максимум, чим я ризикував — це заїхати у кущі, що росли тут-таки у садку. Я був молодцем. Надзвичайно собою пишався. Потім я встав з-за керма, лишивши водійське місце Паолі, і ми поїхали геть.

— І як тобі навколишній світ?

— Наразі не знаю. Кажуть, що коли коти падають на землю і забивають ніс, то потім не можуть більше відчувати запахів, але оскільки нюх у їхньому житті є надважливим чуттям, вони більше не можуть розрізняти різні речі. Так ось, я саме той кіт, що забив свого носа. Я все бачу, розумію, про що йдеться. Звісно, отам — крамниці, ось повз проїжджає велосипед, а ось росте кілька дерев... Але я не... не почуваюся у своїй тарілці, неначе я намагаюся напнути чужу кофтину.

— Кіт, що намагається носом напнути чужу кофтину. Ти б висловлювався простішими метафорами. Гаразд, розповімо про це Ґратароло, нехай він переймається, хоча воно і так мине.

Я їхав у машині, озираючись навкруги, пізнаючи різнобарв’я і багатство форм невідомого мені міста.

2. Як гомін листя шовковиці

— То куди ми їдемо зараз, Паоло?

— Додому, до нас додому.

— А тоді?

— А потім ми ввійдемо в хату, ти влаштуєшся зручненько.

— А тоді?

— Тоді ти приймеш приємний душ, поголишся і пристойно вдягнешся. Потім ми пообідаємо, а тоді... чого б ти хотів опісля?

— А ось це мене спантеличує. Я пам’ятаю все, відколи прокинувся, пам’ятаю все про Юлія Цезаря, але боюся думати про те, що буває опісля. До сьогоднішнього ранку я й не думав про те, що стається опісля. Я переймався лише тим, що було раніше, в минулому, яке я не міг пригадати. Але зараз, коли ми так близько підійшли до... чогось такого, я бачу, як усе оповило туманом не лише позаду, але й попереду. Хоча ні, попереду — то не туман, я просто почуваюся так, неначе у мене налилися ноги і я не в змозі йти далі. Наче перед стрибком.

— Стрибком?

— Так, для того, щоб плигнути, ти маєш зробити стрибок уперед, але для цього треба відійти назад і розбігтися. Якщо не повернешся назад, не стрибнеш уперед. Отож, щоб сказати, що я робитиму далі, я маю знати багато чого з того, що робив раніше. Ти збираєшся щось зробити, щоб змінити те, що було раніш. Зараз, коли ти сказала, що мені треба поголитися, я знаю, що так і є, бо, проводячи рукою по підборіддю, відчуваю, що воно колюче, тож треба зголити щетину. Так само, коли ти кажеш, нам слід пообідати, я згадую, що востаннє їв сьогодні вранці: суп, шинку і печену грушу. Розпланувати гоління чи обід — це одне, а от розпланувати своє майбутнє життя — це зовсім інша річ, розумієш? Я не розумію, що таке перспектива, бо мені бракує чогось із «ретроспективи». Що, якась тарабарщина?

— Ти маєш на увазі, що ти більше не відчуваєш, що живеш у часі. Ми невіддільні від часу, у якому живемо. Колись ти дуже любив вислови святого Августина про час. Ти завжди казав, що він — найрозумніша людина на світі. Сьогоднішні психологи з його слів також дізнаються багато корисного. Ми маємо триєдиний зв’язок з дійсністю: очікування, увага й пам’ять, і жоден з цих елементів не може існувати без інших двох. Ти не можеш звернутися до майбуття, бо втратив свою минувшину. Тож те, що тобі відомі вчинки Юлія Цезаря, не стане тобі у нагоді у пізнанні того, що ти маєш зробити сам.

Паола зауважила, що я зціпив зуби, тому змінила тему:

— Упізнаєш Мілан?

— Уперше бачу. — Та коли ми виїхали на площу, я зауважив: це Кастелло Сфорцеско[50], а ондечки далі — Домський собор, а там — «Таємна вечеря» й «Картинна галерея Брера».

— А що ти знаєш про Венецію?

— У Венеції є Великий канал, міст Ріальто, собор Сан-Марко і гондоли. Я знаю все, що зазвичай пишуть у путівниках. Навіть попри те, що я зроду не був у Венеції, а в Мілані прожив більш як тридцять років, для мене Мілан усе одно, що Венеція. Чи Відень: там є «Кунсісторішез Музеум», «Третій чоловік»[51], Гаррі Лайм, який на колесі в Пратері[52] розповідає про те, що швейцарці винайшли годинник із зозулею. Хоча брехня то все: це винахід баварців.

Ми приїхали додому. Гарне помешкання, балкони дивляться у сад. Гадаю, я справді побачив «поколихування верховіть». Правду кажуть, що природа прекрасна. Ймовірно, я заможний чоловік, адже наша квартира обставлена старовинними меблями. Я гадки не маю, куди мені йти, бо не пригадую, де у нас вітальня, а де кухня. Паола познайомила мене з Анітою, нашою хатньою робітницею з Перу. Бідолашна не знає, радіти поверненню хазяїна чи вітати мене як гостя. Метушиться, веде мене до лазнички і повсякчас торочить: Pobrecito[53] el senor Yambo, ау Jesusmaria, ось свіжі рушники, пане Ямбо.

Через колотнечу із моїм поверненням з лікарні, переїзд і першу зустріч із сонцем я аж упрів. Я понюхав під пахвами. Я не дуже переймався через те, що від мене тхнуло потом, хоча не думаю, що запах був надто сильним. Принаймні так я почувався живою істотою. За три дні до того, як Наполеон повернувся у Париж, він написав Жозефіні листа, у якому просив: «Не мийся». Цікаво, а я завжди мився, перш ніж кохатися? Звісно, я не насмілюся питати про таке Паолу, тим паче, хіба я знаю, може, коли я кохався з нею, я мився, а коли з іншими — то ні, чи навпаки. Гарненько викупавшись у душі, я неспішно поголився і попшикався лосьйоном після гоління, що мав легкий і свіжий аромат. Потім зачесався. Отак, тепер я схожий на людину. Паола показала мені шафу. Ймовірно, я полюбляв вельветові брюки, жакетки з грубого сукна, вовняні краватки пастельних тонів («блідо-зелені, смарагдові, темно-зелені» — я вже знав назви кольорів, але ще не вмів їх правильно вживати), картаті сорочки. Проте я також зауважив у шафі кілька темних костюмів: для походів на весілля та на похорон. «Ти знову гарний, як і перше», — мовила Паола, побачивши мене у зручному повсякденному одязі.

Паола провела мене довжелезним коридором, уздовж якого стояло безліч стелажів з книгами. Я дивився на обкладинки і здебільшого впізнавав їх. Тобто назви мені були знайомі: «Заручені», «Несамовитий Роланд», «Ловець у житі». Вперше я почувався, як риба у воді. Я витяг якусь книжку, але перш ніж глянути на обкладинку, правою рукою взяв її за корінець, а великим пальцем лівої швидесенько прогорнув її ззаду наперед. Мені так подобався шурхіт сторінок, що я прогорнув їх ще кілька разів. Потім спитався у Паоли, чи не покажеться мені там якийсь футболіст, що вганяє м’яча у сітку. Паола всміхнулася. Здається, у дитинстві були такі книжечки, які міль проїдала до дірок. Таке собі кіно для злидарів, де гравець на кожній новій сторінці змінював положення, і якщо прогортати книжечку достатньо швидко, складалося враження, що він біжить. Я певен, що про ці книжечки знали всі. Отже, це був не особистий спогад, а констатація факту.

Книжка, яку я взяв до рук, називалася «Батько Ґоріо» Бальзака. І не розкриваючи твору, я процитував: «Ґоріо пожертвував собою заради дочок. Здається, одна з них звалася Дельфіною. Ось у гру вступають Вогрін, тобто Коллін і честолюбний Растиньяк, Париж лише для нас двох».

— Я любив читати?

— До нестями. У тебе винятково гарна пам’ять. Ти знаєш напам’ять купу віршів.

— Власних?

— Де там. Ти завжди казав, що у твоїй макітрі не плодиться жодна рима. Казав, що письменники пишуть через те, що зневажають писанину своїх колег, тож самі беруться за перо, щоб час від часу мати що почитати.

— У мене, певно, багато книг. Перепрошую, у нас.

— Тут десь п’ять тисяч. І щоразу знаходиться якийсь телепень, що приходить і питається, скільки у тебе книг і чи ти всі їх прочитав.

— І що я зазвичай на це відповідаю?

— Кажеш, що ще не прочитав жодної, інакше нащо вони тобі тут. «Хіба ви складаєте на полицях порожні бляшанки з-під консервів? Ті п’ятдесят тисяч книг, що я вже прочитав, я вже роздав по в’язницях і лікарнях». Після такого той бовдур падає лапками догори.

— Бачу, у мене без ліку книг іноземними мовами. Мабуть, я поліглот. Вірші спадають на гадку самі по собі: «Le brouillard indolent de automne est épars...[54] Unreal city, under the brown fog of a winter dawn, — a crowd flowed over the London bridge, so many, — I had not thought death had undone so many...[55] Spätherbstnebel, kalte Träume, — überfloren Berg und Tal, — Sturm entblättert schon die Bäume — und sie schaun gespenstig kahl...[56] Mas el doctor no sabta», і наостанок, «que hoy es siempre todavia...»[57]

— Як прикметно, у трьох із чотирьох віршів говориться про туман.

— Звісно, бо я почуваюся, немов у тумані. Лише не в змозі його бачити на власні очі. Але знаю, яким його бачили інші: «Швидкоплинне сонце на вечірньому прузі, кущ мімоз у білім-білім тумані...»[58]

— Туман причаровував тебе. Ти завжди казав, що народився в тумані. Безліч разів, зустрічаючи у книжках опис туману, ти робив на полях примітки. Потім ти одна за одною роздруковував кожну цитату. Гадаю, що в твоєму кабінеті десь лежить цілісінька течка, присвячена туману. Та зажди, скоро знову все огорне туманом. Хоча Мілан уже не такий туманний: у ньому тепер надто багато світла, яке навіть уночі освітлює вітрини його крамниць. Туман проковзає лише по закутках і попід стінами будинків.

— Жовтий туман, що треться спиною об вікна, жовтий дим, що тицяє носом у шибки, вилизуючи своїм язичком закутки надвечір’я, вагається побіля застоялих водних стоків, чекає, поки спаде йому на спину чорна кіпоть димарів, і, зникаючи за рогом дому, віддається сну...[59]

— Цей уривок і я знаю. Ти завжди нарікав, що тепер туман уже не той, що в дитинстві.

— Дитинство. А чи є тут полиця, на якій я зберігаю свої дитячі книжечки?

— Вони не тут, а в Соларі, у нашому заміському будинку.

Настав час дізнатися історію будиночка в Соларі, а також моєї родини. Я народився у 1931 році, саме під час різдвяних вакацій у Соларі, бо лікарі неправильно вирахували термін. Неначе малюк-Ісус. Мамині батьки померли ще до того, як я з’явився на цьому світі, а бабуся по батьковій лінії зникла, коли мені було п’ять рочків. З нами лишився татів батько, і ми були для нього єдиним, що він мав на сьому світі. Дід був дивакуватою особистістю. У місті, що в подальшому стало мені рідним, він мав крамничку, ба навіть комору, напхом напхану старезними книжками. Це були зовсім не старожитні чи цінні примірники, котрі збираю я, а звичайні пошарпані книжечки і багацько речей дев’ятнадцятого століття. Та над усе він полюбляв подорожувати, тож частенько відбував за кордон. У той час закордонною можна було назвати подорож хіба що у Луґано чи щонайбільше у Париж або Мюнхен. Там він викуповував у вуличних торговців не лише книги, а й кіноафіші, статуетки, листівки, старі журнали. У ті часи не було так багато пошановувачів ностальгічних спогадів, як тепер, розповідала Паола, але він мав кількох пристрасних колекціонерів, а може, збирав усі ті речі для власного задоволення. Звісно, заробіток був куценький, але він мав з того втіху. А десь у двадцятих роках чоловік отримав у спадок від прадіда будиночок у Соларі. Не будинок — палац. Одне горище — як печери у Постойні[60]. Він мав також чималий шмат землі, котрий здавав орендарям, і з того непогано жив, продаючи поодинокі книжки без зайвого клопоту.

Як видається, у дитинстві я проводив чи не кожне літо у Соларі, укупі з великодніми і різдвяними канікулами, а також усіма календарними святами, і період між сорок третім і сорок п’ятим, коли ми ховалися від бомбардувань, що саме розпочалися в місті. У тій хаті й досі мають зберігатися всі дідові речі, а також мої шкільні підручники і дитячі іграшки.

— Але я не знаю, де вони ділися, бо, здається, ти не хотів їх бачити. Ти завжди дивно ставився до того будинку. Дідусь помер від горя, дізнавшись, що твої батьки розбилися на машині. Це сталося десь приблизно у той час, коли ти випускався з ліцею.

— Ким були мої батьки?

— Твій тато працював у фірмі, що займалася імпортом, з часом він став нею керувати. А твоя мама була домогосподаркою, як це личило всім взірцевим панянкам того часу. Врешті, твій батько назбирав на машину, то була «Лянча», а потім сталося нещастя. Ти ніколи багато не розповідав про цю історію. Ти саме вступав до університету, аж тут ви з Адою, твоєю сестрою, вмить втрачаєте всю свою родину.

— У мене є сестра?

— Є. Молодша. Її взяли на виховання материн брат із жінкою, адже саме вони стали вашими опікунами. Проте Ада рано вийшла заміж, їй тоді було лише вісімнадцять, — за типчика, який зразу ж таки переїхав разом з нею в Австралію. Ви бачитеся з нею дуже рідко, лише коли вона заїжджає в Італію на річницю батькової смерті. Твої дядько з тіткою продали ваш будинок у Мілані, а також майже всю землю у Соларі. За отримані від продажу кошти ти міг утримувати себе протягом навчання, але, отримавши стипендію на навчання у коледжі при університеті, ти дуже швидко відділився від родини дядька і переїхав до Турина. Відтоді ти неначе забув про Солару. І лише я, народивши Ніколетту і Карлу, змусила тебе їздити туди на літо. Адже повітря там надзвичайно корисне для дітей. Я надірвала всі сили, поки відновили те крило будинку, у якому ми наразі мешкаємо. Але ти все одно повертався туди знехотя. Хоча дівчата просто обожнюють те місце. У тому будинку минуло їхнє дитинство, тож нині вони разом з малечею проводять там увесь свій вільний час. Отож, ти приїздив туди заради дочок, лишався там на кілька днів, але навіть ногою не ступав у місце, яке вважав святилищем: у твою кімнату, яка лишилася незмінною, у батьківські покої, кімнату дідуся й бабусі, горище. В іншій частині будинку, з огляду на кількість тамтешніх кімнат, могли б мешкати три родини і навіть не підозрювали б, що там живе ще хтось. Якийсь час ти прогулювався місцевими пагорбами, а потім завжди з’являлася якась нагальна справа, що змушувала тебе повертатися до Мілана. Та тебе можна зрозуміти. Смерть батьків немов розділила твоє життя навпіл, на життя до катастрофи і після неї. Можливо, маєток у Соларі нагадував тобі про той світ, що вже безповоротно зник, тож ти зовсім обірвав з ним зв’язок. Я завжди намагалася розділити твоє сум’яття, навіть попри те, що іноді через ревнощі я починала думати, що це все лише відмовки і що ти повертаєшся до Мілана зовсім з інших причин. Та пусте, не будемо ятрити старі рани.

— Чарівлива усмішка. Але чому ти зважилася піти заміж за людину, яка сміється?

— Тому що в тебе була прекрасна усмішка, ти і мене смішив. Коли я була ще зовсім малою, я без угаву торочила про одного свого однокласника на ім’я Луїджіно. Щойно я поверталася зі школи, тільки й мови було, що Луїджіно зробив те, Луїджіно зробив се. Мама запідозрила, що він мені не байдужий, тож якось спитала, чому я так його уподобала. А тому, що Луїджіно мене файно смішить, відповіла я.

Я швидко вчуся. Я навчився розрізняти пахощі окремих домашніх страв, адже лікарняна їжа геть уся пахла однаково. Я дізнався, що коли намастити варене м’ясо гірчицею, виходить дуже смаковита річ, але разом з тим м’ясо має дуже волокнисту структуру і застрягає поміж зубами. Я вчився (згадував?), як користуватися зубочистками. Я міг пошарудіти у своїх лобних долях, вимести сміття... Паола дала мені дві марки вина на дегустацію. Спробувавши, я сказав, що друге незрівнянно краще за перше.

— Ще б пак, авжеж. Те, що ти куштував першим, — то вино, яке додають у страви, воно годиться щонайбільше для тушкування, а от друге — це «Брунелло».

— От і добре, — мовив я, — певно, що у моїй голові такий самий безлад, але моє піднебіння знається на смаках, як треба.

Цілісіньке пообіддя я обмацував усе навкруги. Згадував, як це — торкатися пальцями коньячного келиха, спостерігав за тим, як здіймається догори кавова піна у кавнику, пробував язиком мед, щоб пізнати його смак, куштував три види повидла (я надзвичайно вподобав абрикосове), проводив рукою по портьєрах у вітальні, чавив лимон, занурював руки у торбинку з манкою. Потім Паола повела мене на прогулянку. Я проводив рукою по корі дерев, почув, як шурхотить листя (то була шовковиця?) у руках, що назбирали їх[61]. Коли ми зайшли до квіткової крамнички на площі Каіролі, Паола попрохала скласти якийсь чудний букет, та навіть квіткар сказав, що такі квіти не поєднуються, але коли ми прийшли додому, я вчився розрізняти аромати різноманітних трав і квітів. «І узрів він, що все навкруги було благодать», — мовив я бадьоренько. Паола спитала, чи я відчув божественну присутність, але я зізнався, що процитував цей рядок просто так, аби цитувати. Та, безперечно, я почувався Адамом, який уперше пізнає свій райський сад. Хоча мій Адам опановував науку екстерном, але щойно я зауважив на полиці купу засобів для чищення, я враз утямив, що торкатися мого Древа Добра і Зла не слід.

Повечерявши, я вмостився у вітальні. Там стояло крісло-гойдалка, тож я інстинктивно бухнувся саме туди.

— Ти завжди сідав у це крісло, — мовила Паола, — і випивав склянку свого надвечірнього віскі. Гадаю, Ґратароло дозволив би тобі скляночку.

Паола принесла пляшку «Laphroaig» і налляла мені добрячу порцію без льоду. Перш ніж проковтнути, я посмакував віскі у роті.

— Смакота, тільки має легкий бензиновий присмак.

Паола пожвавилася:

— А знаєш, віскі почали вживати лише в повоєнні роки, на початку п’ятдесятих. Боже, спершу ж віскі смакувала лише верхівка фашистського рейху у Річчоне[62], а простим смертним — зась. А ми почали пити віскі десь років у двадцять, нечасто, звичайно, бо коштував напій недешево, але це стало чимось на кшталт ритуалу посвяти. А наші старі завжди, дивлячись на нас, питали, як можна пити щось, від чого так тхне бензином.

— Зауваж, пахощі не викликають у мене ніяких згадок про Комбре[63].

— Залежить від того, про який запах йдеться. З плином часу ти почнеш відчувати їх усі.

На журнальному столику лежала пачка «Житан», тютюн у котрих загортали в кукурудзяний папір.

Я запалив, жадібно затягнувся. Закашлявся. Я зробив ще кілька затяжок і загасив цигарку.

Розслабившись, я погойдався ще трохи, аж поки на мене не спала дрімота. Різко прокинувся від передзвону дзиґаркового маятника, мало не перекинувши пляшку з віскі. Дзиґар був просто позад мене, але перш ніж я встиг зрозуміти, що це годинник, бій скінчився, і я мовив: «Дев’ята». Я поспішив розповісти Паолі:

— Знаєш, що зі мною трапилось? Я задрімав, але мене розбудило биття дзиґаря. Перші удари я не розчув, тобто я не рахував, скільки їх було. Та щойно мені спало на думку порахувати, я відчув, що вже пробило тричі, тож я рахував «чотири, п’ять» і далі. Я усвідомив, що, сказавши чотири, далі буде п’ять, бо вже пробило тричі, не знаю як, але якимось чином я знав це напевне. Якби, почувши четвертий удар маятника, я вважав його першим, позаяк він був першим з тих, що я почув, тоді я був би певен, що зараз шоста, а не дев’ята. Гадаю, наше життя влаштоване саме так: лише викликавши у пам’яті минуле, ти можеш знати прийдешнє. Я не можу порахувати теперішній бій маятника свого життя, адже гадки не маю, скільки ударів я пропустив у минулому. Поза тим, я задрімав, бо мене протягом певного часу колисало у гойдалці. І я задрімав у певну мить, бо знав, що гойдалка заколисувала мене і раніше, а отже, був певен, що так станеться й надалі. Але якби із самого початку я не налаштувався на потрібний лад, якби почав гойдатися просто так, тоді б я не очікував, що за одним качанням буде наступне. То що, навіть для того, щоб задрімати, теж потрібно пам’ятати минуле, чи не так?

— Це зветься ефектом снігової грудки. Лавина скочується у низовину повсякчас швидше і швидше саме тому, що помалу збирає на себе сніг зі схилів. Інакше вона б не стала лавиною, а лишилась би маленькою сніговою грудочкою, яка ніколи б не скотилася вниз.

— Учора ввечері... мені було нудно, тож я почав наспівувати якусь пісеньку. Я приспівував її механічно, майже так само, як чистив зуби вранці... Я спробував згадати, звідки вона. Намагався заспівати її знову, але, щойно я почав співати її усвідомлено, мені нічого не йшло в голову, і я затих на першій же ноті. Я мугикав її досить довго, секунд зо п’ять, неначе автосигналізація чи псалом на панахиді. Отже, я гадки не мав, як співати далі, бо не пригадував попередніх акордів. Отакий я. Мене заїло на протяжній ноті, немов несправний програвач, і позаяк я не пам’ятаю початку пісні, не можу доспівати її до кінця. Я починаю запитувати себе, що я маю доспівувати і нащо. Поки я не усвідомлював своєї пісні, вона лилася сама по собі, я б сказав, з гортанної пам’яті. Де «потім» і «перше» пов’язані в єдине ціле. Я сам був довершеною піснею. Перш ніж я видавав один звук, мої голосові зв’язки вже були готові до наступного. Гадаю, саме так грають піаністи: граючи одну ноту, вони вже готують свої пальці до наступної клавіші. Не знаючи перших акордів, не заграєш останні, мелодія втрачає свою гармонійність. Лише якщо всередині нас уже лунає завершена мелодія, ми зможемо заграти пісню від початку до кінця. А моя пісня ще не завершена. Я... немов дрова, що горять у пічці. Згоряючи, вони не пам’ятають, що колись були живим стовбуром, як не могли цього пам’ятати й раніш, коли лишень їх охопило полум’я. Дрова горять, і квит. Отак і я живу у забутті.

— Гаразд, не будемо заглиблюватися у філософські роздуми, — прошепотіла Паола.

— Не будемо. А де у мене лежить «Сповідь» святого Августина?

— У тій шафі стоять енциклопедії, Біблія, Коран, твори Лао-цзи і книги з філософії.

Я попростував шукати «Сповідь». Знайшовши, віднайшов у змісті розділ, що стосується пам’яті. Певно, що я його увесь перечитав, бо, розгорнувши, побачив купу підкреслених рядків. Я блукав неозорими полями і закапелками своєї пам’яті. Коли я ходжу ними, я можу викликати з пам’яті все, що забажаю. Деякі з тих образів виринають майже миттєво, а для інших потрібне значніше зусилля волі, немов я дістаю їх із потаємних комірчин... Усі ці образи моя пам’ять зберігає у своїх незміренних печерах, у своїх потаємних і несказанних закутках, у моєму величезному палаці пам’яті я можу бачити геть усе: небо і твердь, море і, власне, себе самого... Можливості пам’яті неймовірні. Господи, її нескінченна, незміренно-складна структура вселяє майже жах. І в цьому розум, у цьому моє єство. У неозорих полях і Гротах, у бездонних печерах пам’яті, сповнених нескінченним різноманіттям речей, я зазираю до найдальшого закутка, ширяю навсібіч, і немає там зримого краю...

— Бач, Паоло, — мовив я, — ти розповіла мені про діда, про наш сільський будиночок. Ви всі намагаєтесь розповісти мені події мого життя. Але для того, щоб зібрати їх в одне і насправді заповнити ними ґроти своєї пам’яті, я маю прожити заново кожен рік свого попереднього життя. І робити це треба по-іншому. Я маю ввійти у свою печеру наодинці. Як Том Сойєр.

Не знаю, що відповіла на це Паола, позаяк я й далі гойдався у кріслі і скоро знову заснув.

Гадаю, спав я недовго, бо вже незабаром почув, як хтось дзвонить у двері. То був Джанні Лаівеллі. Ми були шкільними товаришами, як риба з водою. Увійшовши, він схвильовано, по-братньому обійняв мене, хоча вже знав, як зі мною слід поводитись.

— Не турбуйся, друже, про твоє життя я знаю більше за тебе, — сказав він. — Я переповім тобі все у найдрібніших деталях.

Я щиро подякував, але відмовився. Проте Паола взялася переповідати мені історію нашої дружби. Ми росли разом від молодшої школи аж до років у ліцеї. Потім я поїхав учитися до Турина, а Джанні — на торговельно-економічний у Мілані. Але, як видається, зв’язок ми не загубили. Я продаю старовинні книги, а він допомагає людям у сплаті чи несплаті податків. Ми розійшлися кожен по своїй доріжці, але все одно живемо, як одна велика родина. Його онуки дружать з моїми, ми завжди зустрічаємо вкупі Різдво та новорічні свята.

— Я щиро вдячний, але не треба, — кажу.

Але Джанні все не міг угамуватись. Він усе чудово пам’ятав, тож, здавалося, зовсім не помічав, що мені ці спомини непотрібні.

— А пригадуєш, як ми, щоб налякати математичку, принесли до класу мишу? Чи як ми їздили до Асті, щоб лишень побачити вистави за творами Альф’єрі, а коли поверталися, дізналися, що впав літак з гравцями «Торіно»[64], а ще якось...

— Ні ж бо, не пригадую. Але розповідай, у тебе виходить так гарно, ніби я пам’ятаю все це сам. То хто з нас був кмітливішим?

— Звісно, тобі не було рівних в італійській та філософії, а мені — у математиці. Тож бачиш, чим усе це скінчилося.

— Авжеж. Паоло, яка у мене спеціальність?

— Філологія. Ти захистив диплом на тему: «Hypnerotomachia Poliphili[65]. Навіть я не в змозі це вимовити. Потім ти поїхав до Німеччини ґрунтовно вивчати історію старовинної книги. Ти сказав, що з огляду на ім’я, яким тебе нагородили при народженні, ти просто не можеш учинити інакше. Крім того, тобі за приклад правив дід, що прожив цілісіньке життя поміж стосів старезної брудної макулатури. Повернувшись, ти взявся за бібліографічну консультацію. Спочатку ти тулився у малесенькій кімнатці, витрачаючи залишки спадку. Але з часом справи у тебе пішли вгору.

— А ти в курсі, що у твоїй колекції є книги, коштовніші за «порше»? — додав Джанні. — Береш отаку книжечку до рук і знаєш, що тримаєш у руках річ із п’ятсотрічною історією, а сторінки й досі шурхотять під пальцями, ніби щойно з друкарні.

— Поволі, поволі, — мовила Паола. — Про роботу ще наговоритесь. А наразі нехай обживеться вдома. Може, по келиху віскі з ароматом бензину?

— А чому бензину?

— А це наша з Ямбо таємна вигадка, Джанні. Ми вже починаємо творити власні таємниці.

Коли я провів Джанні до дверей, той схопив мене за руку і по-змовницьки прошепотів:

— А що, й досі не бігав до своєї красунечки Сибілли?

— Якої ще Сибілли?

Увечері на гостину в повному складі прийшли родини Карли та Ніколетти, включно з чоловіками. Цілісіньке пообіддя я грався з онуками. Вони такі тендітні, у мене вже до них дуже приязні почуття. Хоча мене це спантеличувало. Якоїсь миті я усвідомив, що без угаву їх цьомаю, обіймаю. Я відчував їхній чистий, молочно-тальковий запах, питаючи себе, що ж я роблю з цими чужими мені дітьми? Невже я педофіл? Я намагався триматися від них на відстані, але ми гралися. Дітлахи просили мене стати ведмедиком — що в дідька зазвичай робить дідусь-ведмедик? — і я, ставши на карачки, робив «р-р-р», а вони плигали по спині. А коли Лука попахкав у мене водяним пістолетом, я вирішив, що було б слушно впасти голічерева. Звісно, я ризикував радикулітом, але все пройшло «на ура». Я досі був трохи заслабкий, тож коли підіймався, у мене голова йшла обертом.

— Не роби більше так, тату, — мовила Ніколетта, — ти ж добре знаєш, що в тебе зависокий ортостатичний тиск. — Потім вона виправилась: — Ой, пробач, ти ж не знав. Але добре, тепер тобі знову про це відомо.

Ось він, черговий розділ у моїй автобіографії. Хоча ні, цей життєпис — справа чужих рук.

Я й далі розраховував на енциклопедії. Розмовляю так, немов іду, тримаючись за стіни, і несила озирнутися назад. Мої власні спогади сягають не далі як на кілька тижнів. А чужі — аж на цілісінькі віки. Кілька днів тому, увечері, спробував горіхового лікеру. І тут-таки продекламував:«Характерний присмак гіркого мигдалю». Пізніше, побачивши у парку двох поліціянтів на конях, я не втримався: «О, конику, конику, верни у рідний дім того, кому вернутись доля не веліла»[66]. Я подряпався об одвірок і, облизуючи подряпину, щоб спробувати смак власної крові, продекламував: «Я повсякчас знавав той біль життя». Припинилася злива, і я вимовив: «Дощ ущух». А якщо лягав спати у ранню годину, повторював: «Давно вже в моїх звичках ранній сон»[67].

Зазвичай я переходжу дорогу на світлофорі, але позавчора я перетнув її там, де, на око, рух був дуже спокійний. Але Паола ледь устигла мене сіпнути за лікоть, аби я не втрапив під колеса.

— Таж я порахував відстань, — озвався я, — я б устиг.

— Ні, не встиг, та автівка мчала як навіжена.

— Ну ж бо, я що, курка яка, — обурився я. — Я прекрасно знаю, в курсі, що іноді автівки зносять пішоходів. А іноді навіть курей. А щоб не наїхати, водії гальмують, і з машини виходить стовп чорного диму, і щоб вона знову поїхала, потрібно вийти і завести її заводним ключем.

Двійко добродіїв, зодягнених у плащі і великі чорні окуляри, і я поміж них, з вухами довжелезними, що сягають небес, як вуха Мео. Цікаво, звідки це марево?

Паола зиркнула на мене:

— А ти в курсі, яка у машин максимальна швидкість?

— Власне, я б сказав, десь вісімдесят за годину... Але зараз, як видається, вони мчать швидше. Очевидно, мої знання не поновлювались, відколи я отримав права.

Я вражений. Щораз, переходячи площу Каіролі, я зустрічаю негра, що чіпляється до мене, аби я купив запальничку. Паола запропонувала поїхати на велосипедну прогулянку в парк (велосипедом кермую без найменших проблем). І я знову здивувався, побачивши навколо невеличкого озерця юрбу негрів, що тарабанили у свої барабани.

— Агов, де це ми? Ми що, у Нью-Йорку? Відколи це Мілан кишить неграми?

— Ну, віднедавна, — відповіла Паола, — але ми більше не взиваємо їх «неграми», тепер на них кажуть «чорношкірі».

— А хіба є якась різниця? Торгують тут своїми запальничками, гупають у свої барабани, бо, мабуть, не мають і копійки на посиденьки у барі, чи, може, не хочуть працювати. Про мене, то ці чорношкірі такі самі жебраки, як і звичайнісінькі негри.

— Проте наразі їх треба називати саме «чорношкірими». І ти раніше так казав.

Паола зауважила, що, говорячи англійською, я помиляюся, а французькою чи німецькою — говорю досконало.

— Врешті, нічого дивного, — мовила вона. — Французьку ти вивчив ще дитиною, тому вона прилипла тобі до язика, як велосипедні педалі до ніг. А німецьку ти опанував з підручників, коли вчився в університеті. Вивчене з підручників з тебе й силою не виб’єш. А ось англійську ти вчив подорожуючи, вже через багато років. Це частина твого особистого досвіду за останні тридцять років, тож твій язик пам’ятає її уривками.

Я й досі почуваюся слабким. Мене вистачає лише на півгодинки, а потім мені хочеться трішки полежати, відпочити. Щодня ми з Паолою тепер ходили до аптеки. Міряти тиск. До всього, мені приписали дієту: треба вживати менше солі.

Я почав присвячувати час телеку. Від нього я втомлювався найменше. Бачу незнайомих мені добродіїв. Виявляється, це наш прем’єр-міністр і міністр закордонних справ, а ще — король Іспанії (а де ж подівся генерал Франко?), колишні терористи (а це ще хто такі?), що покаялися і стали на праведну путь. Зовсім не втямлю, про що вони балакають, але дізнався купу цікавих речей. Альдо Моро я пригадую. Він автор «паралельних конвергенцій»[68]. Але хто в біса його порішив? Ого, на Сільськогосподарський банк в Устиці впав літак?[69] У деяких співаків у вухах сережки — дивно, хоча начебто вони чоловіки. Мені надзвичайно подобається безкінечне «мило» про родинні трагедії у техаських кланах[70], а ще обожнюю старі фільми з Джоном Вейном[71]. А от екшени мене бентежать. Однією автоматною чергою вони вбивають усіх у кімнаті, перекидають палаючу машину, якісь типи у майках гамселять один одного, а хтось розбиває на друзки собою вікно, і всі вони каменем падають у море, разом з усім мотлохом: уламками кімнати, автівкою, склом із розтрощеного вікна. І всі ці події відбуваються за лічені секунди. Як на мене, надто швидко, у мене голова йде обертом. Але чого ж так репетувати?

Учора ввечері ми з Паолою ходили в ресторацію.

— Не метушись, тебе там знають, тому просто скажи: «Як завжди».

— Яка радість, пане Бодоні, вас так давно не було видно. Яку смакоту бажаєте сьогодні? Як зазвичай. Пан, як завжди, знається на чудовій їжі, — проспівав хазяїн ресторану. — Спагеті з мідіями, на гаряче риба на грилі, совіньйон, на солодке — печений яблучний пиріг.

Тут утрутилася Паола і заборонила мені брати ще одну порцію риби.

— Чого б це, якщо мені смакує? — допитувався я. — Ми ж можемо собі це дозволити, вона ж не статок коштує?

Паола поглянула на мене замисленим поглядом, а потім, взявши за руку, повела:

— Бач, Ямбо, у тебе збереглися всі твої машинальні навички. Ти чудово знаєш, як треба тримати ножа і виделку і як налити собі келих вина. Але існують речі, котрі ми опановуємо помалу, з власного особистого досвіду, коли дорослішаємо. Мала дитина хоче з’їсти все, що їй добре смакує, але потім у неї болить животик. Тому мало-помалу мати пояснює маляті, що треба контролювати свої імпульсивні бажання, так само, як він контролює себе, коли хоче пісяти. Так маля, яке, дай йому волю, й далі б какало у штанці і топтало б за раз стільки «Нутелли», що не обминуло б лікарняного ліжка, вчиться розуміти ту межу, після якої, навіть якщо не наївся, слід покласти ложку. Подорослішавши, він учиться зупинятися, приміром, після другого чи третього келиха вина, адже пам’ятає, що коли минулого разу перехилив цілу пляшку, не зміг заснути. Тому тобі теж треба навчитися заново правильно поводитися з їжею. Пильнуй себе, і ти навчишся за кілька днів. Хай там як, а добавки не треба.

— Ну, і на останок, певна річ, кальвадос? — підсумував хазяїн ресторації, ставлячи пиріг на стіл. Я чекав, поки Паола кивне на знак згоди. Я промовив: «Calva sans dire»[72]. Виявилося, що чоловік уже знав цю мою гру слів, а тому відповів: «Calva sans dire». Паола спитала, що мені нагадує кальвадос. Я відповів, що знаю, що він смачний, і, власне, нічого більше.

— Так, але колись, подорожуючи до Нормандії, ти ним отруївся. Але не зважай. Хай там як, а сказати «як завжди» — це чудова відмовка. Навколо купа закладів, куди можна зайти і просто сказати «мені як завжди», і тобі не буде жодних незручностей.

— Гаразд, ти вже вмієш переходити дорогу, послуговуючись світлофором, — мовила Паола, — і ти вже знаєш, як літають шляхами автівки. Тепер ти маєш піти на прогулянку сам. Погуляєш навколо замку і на площі Каіролі. На розі є крамничка, де продають морозиво, а оскільки ти млієш від морозива, вони просто-таки живуть за твій рахунок. Спробуй знову скористатися чудовим висловом «мені як завжди».

Проте, щойно я зайшов, мені навіть не довелося казати «як завжди». Продавець морозива відразу наповнив ріжок страччателлою, вершковим морозивом зі шматочками шоколаду і, пробурмотівши «ось, докторе, як завжди», подав мені морозиво. Якщо я справді полюбляв страччателлу, то я маю гарний смак — воно дивовижне. Як у тому анекдоті, що розповів Джанні про Альцґеймера. Як чудово куштувати вперше вершкове морозиво з шоколадом у шістдесят. Але найприємніше те, що ти щодня зустрічаєш купу нових людей...

Нові люди. Щойно я доїв морозиво до дна, я викинув кінчик ріжечка геть, — цікаво, чому? Та пізніше Паола мені пояснила, що це у мене така задавнена манія. У дитинстві мама казала, що ніколи не слід доїдати увесь ріжок. Денце треба викидати, бо молочник береться за кінчик своїми невимитими руками. Так було ще в ті часи, коли морозиво продавали на візках. Аж ось я зауважив жіночку, що чимчикувала у мій бік. Вона була елегантною, мала десь років під сорок і дещо нахабнуватий вираз обличчя. Мені відразу спала на думку «Дама з горностаєм». Ще здалеку жінка мені усміхнулась, тож і я нап’яв на себе свою вбивчу, як каже Паола, усмішку.

Вона підійшла і, схопивши мене за руки, вигукнула:

— Ямбо, яка несподіванка!

Та, певно, однієї вбивчої усмішки було не досить, і жінка зауважила моє спантеличення:

— Чи ти мене не впізнав, Ямбо? Невже я так постаріла? Я Ванна, Ванна...

— Ванна! А ти що не день, то розквітаєш. Справа в тому, що я щойно від окуліста. Мені закапали очі тим розчином, від якого розширюються зіниці, тож і ще кілька годин зір у мене буде неясним. То як ся має пані з горностаєм?

Напевно, я так уже називав її, бо мені здалося, що її пройняла сльоза.

— Ямбо, Ямбо... Ми зовсім утратили зв’язок. Я так хотіла побачити тебе знову, щоб сказати, що попри те, що це тривало недовго, і в цьому, може, є моя провина, для мене це назавжди найсолодший спогад. Було... чудово.

— Чудово, — мовив я з виразом обличчя людини, що згадує райський сад. Надзвичайно правдоподібна імітація. Поцілувавши мене у щоку і прошепотівши, що її номер не змінився, жінка пішла геть. Ванна. Ймовірно, цій спокусі я опиратися не зумів. «О чоловіки, які негідники!» Здається, у тому фільмі грав Де Сіка. А хай йому грець, який сенс у романах, коли ти не можеш не лише похвалитися ними перед друзями, а й навіть час від часу смакувати їх, упріваючи під ковдрою темними грозовими ночами?

Із самої першої нашої ночі, відколи я вдома, Паола заколисувала мене, гладячи рукою по голові. Мені подобалось відчувати, що вона поруч. Чи був це потяг? Врешті, поборовши сором, я спитався, чи ми ще й досі кохаємось.

— Не часто, радше за звичкою, — відповіла Паола, — А ти відчуваєш бажання?

— Не знаю, у мене ще небагацько бажань, ти ж у курсі. Та я повсякчас питаю себе, розмірковую...

— Не переймайся, спробуй заснути. Ти ще заслабкий. Крім того, я нізащо в світі не погоджуся, щоб ти кохався з ледь знайомою жінкою.

— «Пригода у “Східному експресі”».

— Чекай, чекай, ми ж не герої роману Декобра[73].

3. Може, колись і твій цвіт украдуть

Я вже вільно виходжу з дому і навчився поводитися з людьми, що вітаються зі мною на вулиці. Я розміряю усмішки, жести і вияви радості чи люб’язності відповідно до усмішок, жестів і люб’язнощів інших. Я випробував свій метод на сусідах у ліфті. «Це доводить, — як сказав я Карлі, повернувшись додому і приймаючи її вітання, — що життя у соціумі — це суцільна фікція». Карла відповіла, що через цей випадок я став цинічним. Звісно, якщо ти не вважатимеш, що все це акторство, то прострелиш собі голову.

Врешті, Паола заявила, що мені вже час на роботу.

— Ти підеш сам, побачишся з Сибіллою, зважиш, які почуття викликає в тобі твоє робоче місце. Я добре розчула, як Джанні шепотів тобі про красунечку Сибіллу.

— Хто така Сибілла?

— Вона твоя помічниця, твоя майстриня на всі руки. Останні кілька тижнів робота трималася саме на ній. Та сьогодні я їй зателефонувала. Дівчина чимось дуже пишалася, хоч я не знаю, що вона там витворила. Сибілла — прізвища не питай, бо його вимовити неможливо, — вона полячка. У Варшаві вона вивчала бібліотечну справу. Та коли правлячий режим у Польщі почав хитатися, їй удалося випросити дозвіл на навчання у Римі ще до того, як упала Берлінська стіна. Вона гарна, навіть, я б сказала, занадто, тож, певно, знайшла спосіб, щоб прихилити до себе якесь велике цабе. Хай там як, та приїхавши сюди, вона додому так і не повернулася, почавши шукати роботу тут. Чи то вона знайшла тебе, чи то навпаки, але ось уже незабаром чотири роки, як вона працює у тебе помічницею. Сьогодні вона чекає на тебе. Дівчина в курсі, що з тобою сталося, і знає, як поводитись.

Вона дала мені адресу і номер телефону в офісі. Треба йти до площі Каіролі, зійти на вулицю Данте, а потім, перед самісіньким портиком Старого ринку, завернути ліворуч, і ти на місці.

— Якщо виникнуть ускладнення, зайди в якийсь бар і зателефонуй Сибіллі чи мені. Ми викличемо пожежників. Та, гадаю, у цьому потреби не буде. Так, ще дещо. Май на увазі, що ще до того, як Сибілла вивчила італійську, ви з нею почали спілкуватися французькою. Так триває і досі. Така собі ваша спільна забавка.

На вулиці Данте таке юрбище народу, так приємно ходити поміж чужих людей і не бути зобов’язаним виявляти до них привітність. Коли знаєш, що сімдесят відсотків з них у такому ж становищі, як і ти, почуваєшся впевненіше. Десь у гущавині, може, теж є хтось, хто щойно приїхав до цього міста і почувається трохи самотнім, але намагається звикнути до нового оточення. Ось тільки різниця в тім, що я щойно втрапив на цю планету. Хтось, стоячи в одвірку кав’ярні, привітався зі мною. Жодних натяків на пишну театральну появу, я лише помахав рукою на знак вітання і спокійно подріботів геть.

Я пробрався дорогою, немов бойскаут, що дістався заповітного скарбу: на простенькій табличці на першому поверсі був напис: «Studio biblio». Певно, уява в мене була не надто буйна, хоча як же я мав написати — «Alla Bella Napoli»?[74] Я подзвонив у двері, зійшов нагору, на другому поверсі на мене чекали вже відчинені настіж двері й Сибілла на порозі.

— Bonjour, monsieur Yambo... pardon, monsieur Bodoni[75].

Наче то вона втратила пам’ять, а не я. Вона й справді була красунею. Мала довге пряме біляве волосся, що обрамляло її біленьке личко. Ані краплі макіяжу, хіба трохи підведені очі. Єдине означення, що спало мені на гадку, — солоденька (знаю, я мислю стереотипами, але саме завдяки їм я можу знаходитися поміж людей). Вона була у джинсах і одній з тих майок з написами штибу «Смайл» чи щось таке, яка сором’язливо підкреслювала її налиті молодістю груди.

Ми обоє знітилися.

— Mademoiselle Sibilla? — спитав я.

— Oui, — відповіла дівчина, похапцем додавши: — Ohui, ohui. Entrez[76].

Немов тихеньке схлипування. Ледь чутно вимовивши перше oui майже звичайним тоном, вона вмить додала слідом наступне ohui, вдихаючи повітря, від чого те слово набувало легкого горлового звучання, а потім знову видихаючи, іще раз ohui з ледь відчутними питальними інтонаціями. У всьому цьому чулося ніби дитяче зніяковіння й одночасно з тим якась зваблива сором’язливість. Вона відступилася, давши мені пройти. Я відчув солодкувато-витончені пахощі парфумів.

Якби мене спитали, як має виглядати букіністична крамничка, я б описав її, як щось подібне до того, що постало перед мої очі. Шафи з темного дерева, вщерть повні антикварних книг, важкий квадратний стіл, теж завалений старовинними книжками. У кутку — невеличкий стіл, на якому стоїть комп’ютер. З обох боків вікна з матованого скла висять кольорові мапи. У кімнаті м’яке світло від широких зелених ламп. За дверима — продовгувата вузька комора, здається, для упакування книг на продаж.

— Отож, ви — Сибілла. Чи мені звати вас мадемуазель Сибілла? Кажуть, у вас прізвище, яке дуже важко вимовити...

— Сибілла Ясноржевська, так, для італійців воно дещо складне. Але ви завжди звали мене просто Сибілла, і все.

Я вперше побачив її усмішку. Я сказав, що хочу освоїтись і поглянути на найцінніші книги з колекції.

— Там, біля дальньої стіни, — мовила дівчина і, звівшись на ноги, пішла показати мені потрібну шафу. Вона ступала тихцем, ледь торкаючись долівки своїми тенісками. Хоча, можливо, нечутними її кроки робив палає. На твоє личко, о діво юна, неначе тінь лягла священна, ледь не продекламував я вголос. Але натомість промовив:

— А хто такий Кардареллі?

— Що? — перепитала дівчина, повертаючи голову, і від того волосся її колихнулося.

— Не зважайте, — відповів я. — Краще подивимося книжки.

Гарні примірники, пахнуть давниною. Але не у всіх були вкладки на спинці з назвою книги. Я витяг із шафи одну з них. Інстинктивно розкрив на титулці, щоб глянути назву, але виявилося, що у книзі її немає. Отже, це інкунабулум в оригінальній палітурці шістнадцятого століття з бурдюка свиноматки з холодним відтиском. Я провів долонею по краях, відчуваючи тактильну насолоду. «Трішки потерті ранти». Я почав гортати сторінки, мацаючи їх пальцями, щоб відчути, чи справді вони шарудять так, як розповідав Джанні. Дійсно, шарудять. «Поля чисті і широкі. Отакої, незначні жовтуваті патьоки на сторінках у кінці, дещо підточена сигнатура, але, хвалити Бога, до тексту не дійшло. Прекрасний екземпляр». Я перейшов до колофону, знаючи, що зветься він саме так, і промовив по складах: «Venetiis mense Septembri...»[77] 1497 рік. A чи не може це бути... Я перегорнув на першу сторінку. Побачив назву: «Iamblichus de mysteriis Aegyptiorum»[78].

— Це перше видання Ямвліха у перекладі Фічіно, чи не так?

— Звісно, це перше... monsieur Бодоні. Ви пригадуєте?

— Ні, я нічого не пам’ятаю, ви б мали це знати, Сибілло. Я просто теоретично знаю, що Ямвліх у перекладі Фічіно вперше побачив світ 1497 року...

— Так, я ще маю призвичаїтись. Річ у тім, що ви страшенно пишалися цим справді прекрасним примірником. Казали, що наразі він не продається, бо їх лишилося надто мало. Що треба зачекати, поки він з’явиться на якому-небудь аукціоні чи в американських каталогах, бо ж вони дуже спритно наганяють ціни, а тоді виставимо наш примірник.

— Он як, то я дуже завбачливий і здібний підприємець.

— А я казала, що то у вас така відмовка і ви хочете трошки притримати цей примірник для себе, щоб час від часу ним милуватися. Але позаяк ви вирішили пожертвувати Ортеліусом, маю для вас гарну звістку.

— Ортеліусом... яким?

— Виданням 1606 року, зі сто шістдесят шістьома кольоровими сторінками і покажчиком. В оправленні сімнадцятого сторіччя. Ви так тішилися, що змогли придбати майже за безцінь цілісіньку бібліотеку командора Ґамбі. Нарешті, ви вирішили внести цю книжку до каталогу. Тож, поки ви... поки вам було зле, я спромоглася продати її. Книжку купив один клієнт, він новачок у цій справі і, на око, аж ніяк не бібліофіл, радше з тих людей, що вкладають гроші заради зиску, бо десь почули, що антикварні книги наразі швидко дорожчають.

— Прикро, яка книжка дарма пропала... і за скільки?

Дівчині, здається, ніяково було казати таку суму вголос, тож вона взяла клаптик паперу, написала і подала мені.

— Ми внесли цей екземпляр у каталог «за договірними цінами». Ви були не проти поторгуватись. Я заправила за примірник максимальну ціну, а той добродій, навіть не торгуючись, підписав чек і — шукай вітру в полі. Як кажуть у Мілані, «з нігтя», просто з рук.

— Нічогенький у нас розмах. Я й не здогадувався, що поточні ціни такі захмарні. Вітаю, Сибілло, і скільки нам це коштувало?

— Власне, практично ані копійки. Завдяки залишкам бібліотеки Ґамбі, ми помалу вже майже повернули собі ту суму, яку сплатили за всю колекцію, так би мовити, без бою. Я вже подбала про те, щоб кошти занесли на банківський рахунок. Але гадаю, що оскільки ціна не була зазначена у каталозі, то, якщо пан Лаівеллі нам не відмовить, ми добре зведемо свій податковий баланс.

— Отже, я з тих, хто ухиляється від сплати податків?

— Ні-ні, монсеньйор Бодоні. Ви робите все те, що й ваші колеги. Загалом ви сплачуєте все, що треба, але на певних, дуже прибуткових оборудках ви, так би мовити, «трішечки собі допомагали». А в іншому ви зразковий платник податків. На дев’яносто п’ять відсотків.

— Після такої оборудки я стану зразковим платником податків на п’ятдесят. Я десь читав, що зразковий громадянин має платити податок до останньої копійчини. — Раптом мені здалося, що мої слова принизили дівчину. — Але не зважайте, я сам побалакаю з Лаівеллі, — мовив я по-батьківськи тепло.

Отакої, «я сам про все подбаю». Тепло, по-батьківськи? Тож я відрізав майже грубо:

— А тепер залиште мене з моїми книгами.

Дівчина відійшла геть і мовчки сіла за комп’ютер.

Я роздивлявся книжки, гортав сторінки. «Божественна комедія» Данте, надрукована Бернардо Пеналі 1491 року, «Фізіогноміка» Скота 1477 року, «Чотирикнижжя» Птоломея 1484 року, «Календар Реджімонтано» 1482 року. Але в моїй колекції не бракувало книжок і з наступного століття. Приміром, ось пречудове перше видання «Нового театру» Зонка і дивовижна «Механіка» Рамеллі. Я знав напам’ять кожну з цих книг, утім, як і будь-який букініст, що з голови може прочитати кожний зі своїх каталогів, але я й гадки не мав, що володію такими цінними примірниками.

Отже, по-батьківськи... Витягаючи книги з шафи і потім ставлячи свій скарб на місце, я безперестанку думав про Сибіллу. Поза всяким сумнівом, Джанні зробив мені недвозначно лукавий натяк. Паола не казала мені про дівчину аж до останньої миті, але все ж таки вжила кілька майже дошкульних слів. Навіть попри те, що вона говорила безпристрасно. Та оте «ваша спільна забавка», «може, аж занадто гарненька»... Власне, у тих словах не було й краплі ворожості, але Паола заледве не бовкнула, що у тихій воді...

Невже ми з Сибіллою крутимо амури? Розгублене дівча зі Сходу, має до всього цікавість. Раптом зустрічає зрілого чоловіка — а на час її приїзду я був майже на чотири роки молодший, — для неї він — авторитет, ба більше — бос, його знання багато глибші за ті, що має вона сама стосовно старожитніх книг. Дівчина вчиться, ловить кожне його слово, вона від нього у захваті. А чоловік зустрів ідеальну ученицю, привабливу, здібну, яка так тремтливо схлипує «oui, oui, oui», вони працюють разом, щодня, з ранку до ночі, вони самі у цій студії, вони спільники у дрібних і не дуже trouvailles[79]. І ось одного дня вони ненароком наштовхуються одне на одного в одвірку і — гру амурів розпочато. «Але на бога, дівчинко, ти ж така молода, знайди собі когось молодшого, адже я вже в тому віці, не сприймай мене так серйозно». А вона: «Ні-ні, я вперше відчуваю щось таке, Ямбо». Щось це схоже на заяложене «мило». Гаразд, далі теж буде, як у «милі» чи у любовному романі: «Ямбо, я так тебе кохаю і вже не можу дивитися у вічі твоїй такій гарній і ласкавій дружині. У тебе двоє дочок, і ти вже маєш онуків». — «Дякую, що нагадала про те, що я вже порохнява колода». — «Ні-ні, не кажи так, у тебе більше мужності, аніж у всіх тих... кого я зустрічала. Мої однолітки видаються мені смішними, але, можливо, буде правильніше, якщо я піду». — «Чекай, ми ж можемо просто залишитися друзями і далі зустрічатися щодня». — «Але хіба ти не розумієш, що саме бачити тебе щодня мені несила, і через це ми не можемо бути друзями». — «Не кажи так, Сибілло, давай поміркуймо. Одного дня ти вже не прийдеш до студії, я зателефоную і скажу, що накладу на себе руки, а ти відповіси, щоб я не був дитиною і що tout passe[80], але потім ти перша не витримаєш і повернешся». І так триває вже чотири роки. Чи вже давно не так?

Здається, я завчив усі кліше, але не вмію ліпити з них хоч щось правдоподібне. Чи, може, ці історії саме тому такі неймовірні і такі незвичайні, що ці банальності сплітаються у них найнеймовірнішим чином і їх уже не розплутати. Але коли ти сам переживаєш цю банальність неначе вперше, сорому не відчуваєш.

Чи, може, все ж таки вся ця історія не така вже й неймовірна. Цими днями я почав думати, що не зазнаю вже жадання, але щойно я побачив її, я вмить відчув, що значить «жадати». Я маю на увазі особу, яку побачив уперше. А уявіть, що означатиме для мене бачити її щодня, ходити з нею поряд, бачити, як вона пливе навкруги, немов ступає водою. Але я, звісно, кажу це, аби не мовчати. Я б ніколи не наважився підійти першим, тим паче у тому стані, в якому я наразі перебуваю, у такій ситуації. Тим більше, якою б сволотою я тоді був, учинивши так з Паолою. Вона ж бо для мене як Непорочна Діва, навіть подумки. Чудово. Але як же дівчина?

Можливо, її почуття у розпалі. Може, вона хотіла звернутися до мене на «ти» чи просто на ім’я. Хвалити Бога, французи кажуть «ви», навіть коли лягають в одне ліжко. Може, вона хотіла кинутися мені на шию, хтозна, як вона страждала протягом усіх цих днів. Але ось явивсь я, як Ясне Сонечко: «Як ся маєте, мадемуазель Сибілло? Облиште мене з моїми книгами. Дякую, ви такі ласкаві». І дівчина розуміє, що вже ніколи не скаже мені правди. Можливо, то й на краще, їй уже час знайти собі хлопця. А як же я?

Звичайно, про те, що я зараз не при собі, записано навіть у моїй історії хвороби. То чому я сушу собі мізки? Звісно, я працюю з принадною дівчиною, а тому очевидно, що Паола гратиме роль ревнивої дружини, хоч це звичайнісінька гра між старим подружжям. А Джанні? Саме Джанні заговорив про красунечку Сибіллу. Може, це він утрачає голову через цю дівчину? Унадився ходити до студії під приводом податкової документації і робить вигляд, що захоплюється шурхотом стародавніх сторінок. Це він запав на дівчисько, а я тут — як п’яте колесо до воза. А цей Джанні, з нас же обох пісок сиплеться. Старі шкарбуни. І він хоче вкрасти, власне, вкрав жінку моєї мрії? Отакої: «Жінку моєї мрії»?

Я гадав, що мені стане сил жити поміж стількох незнайомих мені людей, але зробити це стало ще важче, відколи у моїй голові поселилися ці старечі фантазії. І мені зле вже від того, що я можу зробити боляче їй. Отже, ба як... Хоча що ж дивного в тому, що я не хочу образити свою прийомну дочку? Як дочку? Днями я вважав себе педофілом, а зараз що, виявляється, що я ще й охочий до інцесту?

Врешті, боже мій, хто ж сказав, що ми з нею кохалися? Може, то був лише поцілунок, один-однісінький поцілунок, і все. Платонічний потяг. Один зумів зрозуміти те, що відчувала інша, і навпаки, але ніхто з них двох так ніколи про це і словом більше не прохопився. Як коханці Круглого столу, ми протягом чотирьох років спали, кладучи поміж собою меч.

О, серед моїх книг є ще й «Stultifera navis»[81]. Проте, не думаю, що це перше видання, та й сам примірник не в надто гарному стані. А що це — «De proprietatibus rerum» Бартоломія Ґленвільського?[82] Все до цяточки розбите по рубриках, шкода, що вона у сучасній палітурці, стилізованій під старовину. Гаразд, повернімося до справ.

— Сибілло, а «Stultifera navis», це ж не перше видання, чи не так?

— На превеликий жаль, ні, монсеньйоре Бодоні. Наш примірник видавався Ольпе 1497 року. Перше видання теж було Ольпе, але в Базелі 1491 року. І воно німецькою: «Das Narren Shyff». А ось перше видання латиною, як наше, вийшло у 1497 році, у березні. А наш примірник, якщо ви глянете на колофон, вийшов у серпні. Між першим виданням і нашим екземпляром було ще квітневе і липневе видання. Але справа не стільки у даті видання, скільки у самому примірнику. Як бачите, він зовсім не ласий шматочок. Не скажу, що це викидний товар, але нема чим козиряти.

— Сибілло, ви така обізнана, і що б я без вас робив?

— Це ваша наука. Для того, щоб полишити Варшаву, мені довелося вдати з себе grande savante[83], але якби я не зустріла вас, то й досі була б такою ж недоучкою, якою приїхала.

Обожнювання, поклоніння. Вона намагається щось мені сказати?

Я пробурмотів: «Les amoureux fervents et les savants austères...»[84] Але я зіграю на випередження.

— Нічого, нічого, мені спав на гадку один вірш. Сибілло, треба дещо прояснити. Можливо, з часом я здамся вам цілком нормальним, але знайте, що це не так. Усе те, що сталося зі мною в минулому, геть усе, розумієте, зараз для мене немов дошка, з якої витерли всі записи губкою. Даруйте мені мою суперечливість, та все це для мене наразі немов недоторканна темінь. Ви маєте мене зрозуміти, не втрачати надії і... бути поруч. Чи я зрозуміло висловився? Про мене, цілком. Утім, до моїх слів можна поставитися двозначно.

— Не турбуйтеся, монсеньйоре Бодоні, я все розумію. Я з вами і ніде не дінуся. Я чекатиму...

А що як і справді, у тихій воді?.. Кажеш, що почекаєш, поки я прийду до тями, тобто почекаєш, як це роблять усі інші, чи почекаєш, поки я пригадаю, як було все між нами? А якщо справді нас щось пов’язувало, що ж ти робитимеш, щоб я в подальшому швидше пригадував? А чи ти від щирого серця хочеш, щоб я все пригадав, але й пальцем не поворухнеш, бо «тиха вода» — то не про тебе. Чи ти та жінка, що мовчки кохає, бо не хоче мене хвилювати? Терзаєшся, бо таким уже прекрасним створінням уродилася, але повсякчас подумки повторюєш, що це слушна нагода для того, щоб ми обоє врешті взялися за голову? І ти пожертвуєш собою, ніколи і натяком не допоможеш мені згадати, не торкнешся ненароком надвечір моєї руки, щоб я міг насолодитися своїми тістечками-мадленками? Ти, що з гордощів любовних віриш, що більш нікому, лиш тобі підвладно відкрити для мене Сезам. Що для цього тобі достатньо торкнутися білявим завитком моєї щоки, нахиляючись, аби подати мені картку. Чи сказати ще раз, майже ненароком фразу, яку я почув від тебе, коли ми зустрілись уперше, за якою всі ці чотири роки ховались наші почуття, повторюючи її, немов потайний код. Якій лише ми двоє надавали сили й змісту. І таємницю цю знаємо лише ми двоє. Як-от: «Ти прийдеш, я тебе кохаю. Це на добро. Піти, милуючись, до гаю. — Вона: «А до бюро?»[85] Та це сказав Рембо.

Що ж, спробуємо дещо прояснити.

— Сибілло, можливо, ви кличете мене монсеньйор Бодоні, бо сьогодні ми з вами немов уперше зустрілися, але ж ми працюємо з вами вже давно і звикли називати одне одного на «ти», як заведено за таких обставин. То як ви до мене зазвичай звертаєтесь?

Дівчина почервоніла, і знову почулося те чуттєве схлипування «oui, oui, oui».

— Я зазвичай зву тебе Ямбо. Ти з першого дня намагався зробити так, щоб мені було зручно.

Її очі засвітилися щирим щастям, немов у неї з душі камінь упав. Але говорити одне одному «ти» ще нічого не означає. Навіть Джанні, а ми кілька днів тому заходили у його конторку, звертається до своєї секретарки на «ти».

— Отож, — вигукнув я радісно, — будемо чинити, як раніше. Ти знаєш, що може допомогти мені чинити, як раніше.

Але про що вона подумала? Що саме означали для неї слова «чинити, як раніше»?

Повернувшись додому, я ніч не спав, а Паола гладила мені волосся. Я почувався перелюбцем, хоча не скоїв ніякого гріха. З іншого боку, турбувався я зовсім не про Паолу, а про свою особу. Я повторював собі, що вся радість від любові в тому, щоб пам’ятати, що ти кохав. Деякі люди живуть одним-єдиним спогадом. Приміром, Євгенія Ґранде[86]. А як забути про своє кохання? Але, можливо, ще гірше, коли покохав, не пам’ятаючи про це, і сумніватися, чи зазнав кохання взагалі. Та, може, я через своє марнославство не врахував іншу можливість: що я шалено закоханий і роблю їй аванси, а вона ґречно і ніжно, але рішуче дає мені відкоша. Вона лишається, бо я все-таки джентльмен, тож з того дня поводжуся так, ніби нічого не трапилось. Вона почувається комфортно у цій студії, чи не може дозволити собі втратити гарну роботу, але потай вона навіть не усвідомлює цього, та їй лестить мій учинок. Поза тим, я зачепив її жіноче марнолюбство, і вона, не зізнаючись у цьому собі самій, тішиться з того, що має наді мною певну владу, Un’allumeuse[87]. Або ще гірше: ця «тиха вода» пустила на своє дно цілісінький мій статок, змушуючи мене виконувати свої бажання. І цілком зрозуміло, що я передав усе до її рук, включно з інкасо, правом на внесення і зняття коштів з рахунків. І я, як професор Унрат[88], уже проспівав свою останню пісню, я пропаща людина, і мені було вже не втекти. Я перестав показуватися людям на очі. Хтозна, можливо, у цій недузі мій порятунок. Не все те лихо, що лихом зветься. Який я жалюгідний, як же я псую все, до чого торкаюся, може, вона ще незайманка, а я роблю з неї шльондру. Хай там як, а підозри, відступництво лише все погіршують: коли не пам’ятаєш своєї любові, не можеш знати, чи предмет твого кохання був вартий твоїх почуттів. З тою Ванною, яку я зустрів якось уранці кілька днів тому, все зрозуміло: то був явний флірт, лиш ніч чи дві, може, потім кілька сповнених відчаю днів, та й по всьому. Але в даному випадку на кону чотири роки мого життя. Ямбо, а може, ти зараз закохуєшся, може, аж до сьогодні між вами нічого не було, і саме зараз ти мчиш назустріч своїй загибелі? І лише тому, що вважаєш себе проклятим і волієш віднайти свій рай? Кажуть, бувають бовдури, які шукають забуття на денці пляшки чи вживають наркотики, звертаючись до самих себе: «О, я бідолашний, якби я лишень міг про все забути». Але я один знаю, що значить «забути». Я ж бо знаю, що забуття — то найстрашніше жахіття. Чи існує наркота, що допомагає згадати?

Може, Сибілла...

Ну ось, знову починається. Як я потай задивлюся на тебе, далеку, немов королева, постава велична, волосся незібране, й поморочиться мені в голові...[89]

Наступного ранку я взяв таксі і поїхав до Джанні в офіс. Я спитав його просто в очі, що він знає про нас із Сибіллою. Здавалося, що таке моє прохання було йому як грім посеред ясного неба:

— Але ж, Ямбо, всі ми потроху втрачаємо голову через Сибіллу: я, ти, твої колеги і навіть дехто з твоїх клієнтів. Декотрі приходять до тебе у крамничку лише для того, щоб помилуватися цією дівчиною. Але то все жарти, парубоцькі штучки. Ми по черзі беремо на кпини один одного через це. А нещодавно ми пожартували і з тобою: «Агов, здається, між вами з красунечкою Сибіллою жарко». Іноді ти сміявся й підігрував, удаючи, що між вами кипуча пристрасть, а іноді прохав припинити, кажучи, що вона могла б бути тобі за доньку. То все забавки. Тому я й спитав тебе про Сибіллу того вечора, гадав, що ти вже бачився з нею, і хотів дізнатися, яке враження вона на тебе справила.

— То я ніколи не казав тобі нічого такого про нас двох?

— А що, було щось цікавеньке?

— Не хитруй, ти ж знаєш, що я — безпам’ятний. І я приїхав, щоб дізнатися, чи я коли-небудь розповідав тобі щось такеє.

— Ні слова. До речі, про свої походеньки ти завжди мені звірявся, може, навіть, щоб я тобі позаздрив. Про Кавассі, про Ванну, про американку з лондонської книгарні, про прекрасну голландку, заради якої ти тричі навмисно літав у Амстердам, про Сильвану...

— Ну ж бо, який за мною тягнеться шлейф?

— Довжелезний. Для мене, патологічного однолюба, так аж занадто довгий. Але присягаюся, про Сибіллу ти ніколи нічого не казав. А що ти собі втовкмачив у голову? Так, учора ви зустрілись, вона була до тебе привітна, тож ти подумав, що бути поруч неї і не мати на думці нічого такого було б неможливо. Ти звичайний чоловік, і я, певна річ, не чекав, що ти зайдеш і скажеш: «Агов, а що це тут за хівря?» Крім того, жоден з нас так і не дізнався, чи має Сибілла особисте життя. Завжди привітна і готова прийти на допомогу, хто б не просив, неначе має на меті тільки йому і догодити. Іноді дівчата бувають звабливими саме тому, що не пускають бісики. Справжній крижаний сфінкс.

Ймовірно, Джанні говорив цілком відверто, але це ще нічого не означало. А якщо між мною і Сибіллою виникло щось набагато серйозніше за те, що було з іншими? Якщо вона була саме Тією, і я не зізнався навіть Джанні? Це мала бути наша з Сибіллою солодка змова.

Чи, може, все зовсім не так. Крижаний незворушний сфінкс поза роботою має особисте життя. Може, навіть зустрічається вже з кимось. Вона ідеалістка і не змішує роботу й особисті стосунки. А мене роз’їдають ревнощі до невідомого суперника. Може, колись твій цвіт украдуть, живець цнотливий, рибалчині руки тебе зірвуть, не знаючи чарів сили...

— Ямбо, я знайшла для тебе чудову «вдову», — промовила Сибілла, хитро примружуючи очі. О, вона вже поводиться зі мною невимушено, і це приємно.

— Яку ще вдову?

Дівчина пояснила мені, що у букіністів такого рівня, як я, існує декілька способів, як можна заробити, купуючи книги. Іноді просто до студії забігає якийсь простак і питає, чи вартує його книжечка якихось грошенят, і якщо так, то хоче знати ціну. І тут усе залежить від твоєї чесності, хоч, звісно, ти завжди намагаєшся підзаробити. Чи приходить певна особа, колекціонер у скруті, який, звичайно, прекрасно знає ціну свого товару, і тут ти можеш накинути щонайбільше кілька копійчин. Можна ще купувати лоти на аукціонах, і там може вийти діло, лише якщо ти один знаєш, скільки насправді коштує та книга, але ж колеги твої теж не йолопи. У цьому разі навар зовсім незначний, і заробити можна лише на дійсно дорогих екземплярах. Ще ти купуєш у своїх колег, приміром, якщо у нього є книга, до якої його клієнтура зовсім не виявляє цікавості, тож він скидає ціну, а ти купуєш, бо саме знайшов її палкого поціновувача. Врешті, існує ще стратегія стерв’ятника. Шукаєш заможні родини, велич яких занепадає. Але вони мають старовинні маєтки і запилені бібліотеки, тож ти чекаєш, поки піде на той світ старенький дідусь, чоловік чи дядечко. А спадкоємці вже не знають, куди тікати від своїх проблем, і вже розпродують старовинні меблі, коштовності, але й гадки не мають, як оцінити той книжковий стос, до якого, звісно, вони й жодного разу не заглядали. Проте «вдова» — це цілком умовний термін, бо трапляються і небожі, що хочуть щонайскоріше здихатися кількох триклятих примірників, щоб отримати на руки трохи швидких грошенят, а якщо то ще й гульвіса чи наркоман, то для нас ще й краще. Тож з’являєшся на порозі ти, на два чи три дні зачиняєшся у тому просторому похмурому сховищі, а потім вирішуєш, як тобі діяти.

Але цього разу йдеться саме про вдову. Сибілла якось дістала конфіденційну інформацію («це мої маленькі таємнички», казала вона задоволено і пустотливо), і, видається, «вдови» були моїм коником. Я попрохав Сибіллу піти зі мною, адже якби я пішов сам, ризикував би, що не впізнаю потрібну книжку. «Який у вас чудовий будинок, синьйоро». — «Так, дякую, може, трохи коньячку?» А потім — нумо порпатися в бібліотеці, bouquiner[90], browsing...[91] Сибілла нашіптувала мені правила гри. Зазвичай тобі трапляється дві чи три сотні невартісних екземплярів, ти відразу зауважуєш старі Біблії й теологічні трактати, які тут-таки йдуть на ярмарок Святого Амвросія[92], як і твори в одну дванадцяту сторінки вісімнадцятого століття, включно з «Подорожами Телемаха», книжками про утопічні мандрівки, всі оправлені в однаковісінькі палітурки, їх з руками відірвуть дизайнери з інтер’єра, які купують їх кілограмами, не відкриваючи. Потім дрібноформатні абищиці сімнадцятого століття, на зразок «Риторик до Гереннія», Цицеронів, які не вартують ані копійки та годяться хіба що для вуличних гендлярників на площі Фонтанелла Борґезе у Римі, де їх зіпхнуть удвічі дорожче реальної вартості охочим похизуватися своєю «книжечкою шістнадцятого століття». Але ти вишукуєш, порпаєшся, і овва — Цицерон, але не абиякий, а віддрукований альдійським курсивом[93], і навіть ідеальна «Нюрнберзька хроніка», Роленвік, «Велике мистецтво світла й тіні» Кірхер[94] з дивовижним гравіюванням і кількома пожовклими сторінками, що для тогочасного паперу річ незвична, навіть чарівливий Рабле, віддрукований у «Chez Jean Frédéric Bernard» 1741-го, комплектний тритомник ін-кварто з ілюстраціями Пікара, у чудовій палітурці з марокканської червоної шкіри, із золотим відтиском на кришках, із конгревним відтиском і позолотою на корінці, з форзацом із зеленого шовку з позолоченим зубцюванням, який дбайливий хазяїн обачно загорнув блакитним папером, щоб не пошкодити, саме тому на перший погляд він не справляє жодного враження. Звісно, шепотіла Сибілла, це не «Нюрнберзька хроніка», бо оправлена в сучасну палітурку, хоч і зроблена дбайливим майстром з «Riviere & Son». Фосатті з руками б відірвав — я пізніше тобі про нього розповім, він колекціонує палітурки.

Врешті, ми відібрали з десяток книг, які, якщо їх вигідно продати, потягнуть на сотню мільйонів лір, за самі лишень «Хроніки» можна отримати щонайменше п’ятдесят мільйонів. Хтозна, як ці книжки опинилися у цьому домі, адже покійний був нотаріусом і, вочевидь, скнарою, а книги були для нього лише «статус-символом», тож, певно, і купував він їх лише малим коштом. Справді цінні книги він, певно, придбав років з сорок тому, і то випадково, у часи, коли книжки викидали на смітник. Сибілла проінструктувала мене, як годиться діяти у таких випадках. Я покликав хазяйку. А надалі почувався так, ніби все життя тільки це й робив. Я повідомив жінці, що, хоча в бібліотеці було багато різноманітних екземплярів, але то все порохня. Я виклав на стіл найбільш жалюгідні, покоцані примірники, з почервонілими сторінками, плямами від вологості, прошивка розсипається, марокканська шкіра з обкладинки має такий вигляд, ніби по ній пройшлися наждачним папером, червоточини, мов мереживо.

— Погляньте-но, докторе, — додавала перцю Сибілла, — ці загибини неможливо буде вирівняти навіть під пресом.

Я згадав ярмарок Святого Амвросія.

— Пані, я навіть не певен, що зможу збути все це, але розумієте, якщо все це лишити в будинку, то витрати на зберігання злетять до небес. Я ладен заплатити п’ятдесят мільйонів доларів за всю партію.

— Ви називаєте це партією?

Але ні, п’ятдесят мільйонів за прекрасну бібліотеку, на зібрання котрої її чоловік поклав життя, видалися жінці плюндруванням пам’яті покійного. Переходимо до наступного етапу нашої стратегії.

— Отже, добродійко, власне, мене цікавлять щонайбільше ці десять. Я хочу піти вам назустріч і пропоную вам тридцять мільйонів лише за цей десяток.

Тож пані хазяйка рахує: п’ятдесят мільйонів за цілісіньку бібліотеку — це образа світлої пам’яті покійного, а от тридцять за десять примірників — це вигідно, а для решти книг вона знайде іншого букініста, щедрішого і не такого комизливого. Справу зроблено.

Ми поверталися до студії щасливі, немов двійко школярів, які щойно втнули бешкетливу витівку.

— Ми вчинили непорядно? — спитав я.

— Таж, Ямбо, так чинять усі[95]. — А вона грається цитатами не гірше за мене. — Будь-який інший антиквар дав би їй ще менше за тебе. Поза тим, ти зауважив, які в тому будинку меблі, картини, скільки срібла. У цих людей грошей — хоч греблю гати, а до книг їм нема ніякого діла. А ми працюємо заради тих пошановувачів, для кого все ж таки книги мають ціну.

І що б я робив без цієї дівчини! Водночас незворушна, хитра й ніжна, як голубка. У моїй голові знову заметушилися фантазії, знову повертаючи мене на трикляту віху минулих днів.

Та на моє щастя, візит до вдовиці мене зовсім виснажив. Тож я відразу пішов додому. Паола зауважила, що останнім часом я маю дещо потухлий вигляд, не такий жвавий, як зазвичай, швидко втомлююсь. Тому краще мені ходити до студії через день.

Я силкувався думати про інші речі.

— Сибілло, дружина каже, що я збирав цитати про туман, де вони?

— Вони були в жахливому стані, тому я помалу перенесла їх у комп’ютер. І не дякуй, я мала з того надзвичайну втіху. Ходи сюди, я покажу тобі цю течку в компі.

Я знав, що на світі є комп’ютери (як знав, що небом літають літаки). Але певна річ, я вперше мав з ним справу. Та трапилось так само, як і з велосипедом: щойно я поклав руки на клавіатуру, мої пучки самі по ній забігали.

Про туман я назбирав принаймні півтораста сторінок. Мабуть, вони й справді були мені до серця. Осьдечки «Рівнина», чи то пак «Флатландія» Ебботта. Край поділений на два окремих виміри, де живуть лише планіметричні фігури: трикутники, квадрати, багатокутники. І як же відрізнити себе одну від одної, якщо вони не спроможні бачити себе з висоти пташиного польоту і бачать лише обриси? У цьому стає у нагоді туман. «У густо затуманеному просторі об’єкти, що знаходяться, скажімо, на метровій відстані, є відчутно менш чіткими, ніж ті, що розташовані за дев’яносто п’ять сантиметрів; унаслідок цього, вдивляючись уважно і незворушно, з великою точністю можна вирізнити конфігурацію об’єктів, за якими ведеться спостереження». Щасливі ці трикутники, що, пересуваючись у поволоці, спроможні щось побачити: осьдечки шестикутник, а ось — паралелограм. Ці фігури двовимірні, але все ж таки більш талановиті за мене.

Мені здалося, що я можу процитувати з голови більшу частину цих записів.

— Але як так може бути, — пізніше допитувався я у Паоли, — якщо я забув усе, що мало до мене стосунок? Я ж самотужки створював ту добірку, вкладаючи в неї особисті почуття.

— Але це не твої спогади, — відповіла вона. — Чому ти їх записав — тому, що знав напам’ять. Вони є частиною твоїх енциклопедичних знань, як і всі інші вірші, які ти мені тут цитував першого ж дня, коли ми повернулися.

Хай там як, та я впізнавав їх з першого погляду. Добірка починалася, звісно, з уривка з Данте:

Як, поки хмарна розтає імла, Наш зір у темряві ще неглибокій Те розрізни, де досі муть була, Так ми пішли по стежці неширокій, Спускаючись у ще хмурніший край, І меншав мій обман, і ріс неспокій[96].

Д’Аннунціо гарно написав про туман у своєму «Ноктюрні»: «Хтось ступає поряд мене безшумно, ніби босоніж... Туман застилає горло, опускається до легень. Стелиться у бік Великого каналу, колихається і скупчується. Невідомість сірішає, стає легковиснішою, ховається в тінь... Поряд з будиночком антиквара несподівано розчиняється». Отакечки, антиквар, як чорна діра, те, що у неї падає, ніколи більше не виринає назовні.

А ось класичний початок «Холодного дому» Діккенса: «Туман усюди. Туман униз за річкою, спадає поміж острівців і зелених лук; туман стелиться вгору за течією, збруднілий поміж корабельних рядів, що тягнуться аж до берегів великого (брудного) міста...» Знаходжу рядки Емілі Діккінсон: «Let us go in. The fog is rising»[97].

— А я не знала Пасколі, — промовила Сибілла. — Послухай-но, як гарно...

Тепер вона стояла саме так близенько, що могла торкнутися своїми пасмами моєї щоки. Могла, але не торкнулася. Дівчина покинула говорити французькою і почала читати італійською з м’якими слов’янськими інтонаціями:

І бачу непорушні дерева у легкій поволоці, І чую, як протяжливо гуде пароплав на тому боці. Сховай, тумане тьмяний й невідчутний, Сховай і ти, диме вдосвітній, Увесь світ навкруг і Обрій той нетлінний[98].

Вона замовкла на третьому куплеті.

— Туман... gemica?

— Так, «стогне».

— А, — здавалось, дівчина зраділа, що дізналась нове слово.

Стогне туман, завиваючи чудними повівами вітру, Несамовито жбурляє засохле листя у яму ветху. Червоногрудка пірнула у дірку в сухій огорожі — вона завжди на сторожі. У тумані тривожний голос очерету бринить, А понад туманом дзвону луна летить[99].

Чудовий туман у Піранделло, і не скажеш, що сицилієць: «Туман розривається на шмаття... Побіля кожного ліхтаря виднівся ореол...» Хоча, де йому до краси міланського туману Савініо[100]: «Туман зручний... Він перетворює міста у величезні бонбоньєрки, а його мешканців — у цукати. Одягнувши каптури, ходять у тумані чоловіки й жінки. Легенький туманець застилає їм ніс і ледь відкриті вуста... Зала, подовжена безліччю дзеркал... обійнятися, досі видихаючи туман, поки туман за дверима притискається до скла, він прозористий, тактовний, безсловесний, заступницький...»

А ось про міланський туман у Вітторіо Серені:

«Туманним вечором двері розчинені настіж у пустоту, ніхто не входить і не виходить, хіба туман і крики вуличного газетяра — парадокс — «Іль Темпо ді Мілане» — алібі й благословення туману, все потаємне — приховане, суне просто на мене, забираючи від мене минуле, наче історію, наче пам’ять, двадцятий, тридцятий, тридцять третій роки, немов трамвайні номери...» [101]

Чого тут тільки немає. Ось «Король Лір»: «Най огорнена туманом, сонцем здійнятим з боліт...» А як тобі Кампана: «З розбитих червоних бастіонів, роз’ятрених туманом, нечутно линуть довгі вулички. Підступний тумановий пар посмучує баштові шпилі, довгі німі вулички, незалюднені, немов після розгрому...»[102]

Сибіллу зачарував Флобер: «За незапнутим вікном минав білястий день, удалині виднілися дерев верховіття, а ще далі, далі — луки, напівогорнені туманом, що клубочився у місячному світлі». Так само, як і Бодлер: «Будинки потопають в тумані, притулок останній приймає стражденних смерть».

Вона вимовляла чужі слова, та для мене то було, немов цюркотіння струмочка. Може, хтось украде твій цвіт...

Вона була, а от туману не було й близько. Він розтав від погляду чужого, від чужих слів. Може, колись я справді зникну за туманом, якщо Сибілла поведе мене, її рука в моїй руці...

Я вже пройшов кілька тестів у Ґратароло, в цілому він підтримав дії Паоли. Він надзвичайно схвально відгукнувся про те, що я вже майже все можу робити самотужки, навіть уникнув початкових фрустрацій.

Багато разів увечері ми (Паола, я, Джанні і дівчата) проводили час, граючи в скребл. Кажуть, то була моя улюблена гра. Я легко знаходжу слова, навіть найвигадливіші, штибу «акровірш» (чіпляючись за часточку «акро») чи «з’юґма»[103]. Я скористався двома літерами «І» та «З», що стоять на початку у віддалених одне від одного словах по вертикалі, і, почавши від першого червоного квадрата з першого горизонтального ряду, зачепив ще й другий, склавши слово емфітевзис[104]. Отже, двадцять одне очко множимо на дев’ять, додаємо п’ятдесят бонусних за використання геть усіх своїх літер. У сумі — двісті тридцять дев’ять пунктів одним махом. Джанні лютував, репетуючи: «То он ти який безпам’ятний!» Але то вистава, щоб мене підбадьорити.

Але я не тільки втратив пам’ять, можливо, я навіть живу фальшованими спогадами. Ґратароло якось прохопився, що у подібних до мого випадках дехто вигадував собі уривки з минулого, яких ніколи не було в його житті, аби тільки відчувати, що має спогади. То, може, Сибілла не спомин, а вигадка?

Треба знайти якийсь вихід. Відвідини студії стали справжнісінькими тортурами. Якось я сказав Паолі: «Робота утомлива»[105]. Я щодня, постійно бачу одні й ті самі міланські краєвиди. Можливо, мені слід податися у подорож, адже в студії справи йдуть самі по собі, а Сибілла вже готує новий каталог. Ми б могли поїхати, ну, не знаю, приміром, до Парижа.

— Париж для тебе ще надто далеко, дорога і всі ці штучки тебе виснажать. Нехай, я про все подбаю.

— Отже, до Парижа. Ні. В Москву, в Москву...

— В Москву?

— Як у Чехова. Ти ж бо знаєш, що цитування — єдині мої ліхтарі-дороговкази в тумані.

4. Самотня я містом іду...

Мені показали купу сімейних світлин, і, цілком очевидно, мені вони нічого не нагадали. З іншого боку, там були лише знімки, зроблені, відколи ми з Паолою познайомились. А дитячі фотокартки, якщо такі взагалі збереглися, певно, десь у будиночку в Соларі.

Я побалакав по телефону зі своєю сестрою, тією, що мешкає в Сіднеї. Ада як дізналася, що зі мною сталося таке нещастя, хотіла негайно прилетіти, але вона недавно перенесла досить делікатну операцію, тож наразі лікарі заборонили їй такі важкі перельоти.

Ада спробувала викликати у моїй голові які-небудь спогади, та зазнавши невдачі, розплакалась. Я попросив її, щоб, як їхатиме на гостину, привезла мені качконоса. Він житиме у нашій вітальні, проте, хоч убий, гадки не маю, навіщо. З огляду на мою обізнаність, з таким самим успіхом я міг попросити кенгуру, але, певно, я підсвідомо пам’ятаю, що вони гидять у хаті.

Удень я забігав до студії всього на кілька годин. Сибілла саме готує новий каталог, тож, певна річ, чудово орієнтується у нашій бібліографії. Я швидесенько все оглядаю, кажу, що все йде чудово, а потім вигадую, що мені треба на прийом до лікаря. Вона збентежено дивиться мені вслід. Дівчина знає, що я нездоровий, то що в цьому дивного? Чи гадає, що я її уникаю? Та хіба я можу їй зізнатися: «Знаєш, любонько моя, я не хочу, щоб ти була вигадкою, котра допомагає мені сфальшувати мою пам’ять».

Я спитався у Паоли, яких я дотримувався політичних поглядів. Не хотів би я виявити, що був, ну, скажімо, фашистом.

— Твої погляди можна назвати по-доброму демократичними, — відповіла Паола, — але то радше через інстинкт, а не через переконання. Ти завжди казав, що від політики тобі нудно, тож задля того, щоб подискутувати, називав мене «La Pasionaria»[106]. Ти немов ховався за своїми старенькими книгами від світу, що викликав у тебе страх чи зневагу. Хоча ні, я несправедлива до тебе, ти не зневажав світ, адже важливі моральні дилеми завжди запалювали у тобі почуття. Ти повсякчас підписувався під зверненнями пацифістів і тих, хто виступає проти насилля, расизм тебе надзвичайно обурював. Ти навіть підписався за закон, що забороняє вівісекцію.

— Тварин, чи не так?

— Звісно. Вівісекція людей зветься війною.

— А я що, завжди був таким, навіть... до того, як ми зустрілися?

— У дитинстві і юності ти ставився до цього дещо поверхово. Проте я ніколи не могла цього зрозуміти. У тобі завжди міцно спліталися жорсткість і цинізм. Якщо тобі приносили петицію проти смертної кари, ти підписував і посилав гроші товариству, що виступає проти наркоманії, але водночас, коли ти дізнавався, приміром, що десь у Центральній Африці під час війни між племенами загинуло десять тисяч дітей, ти знизував плечима, ніби кажучи: «що ж, світ недосконалий, і цьому не зарадиш». Ти завжди був людиною життєрадісною, любив принадних жінок, вино, гарну музику, але в мене чомусь завжди складалося враження, що це лише твоя зовнішня оболонка, що допомагає тобі сховатися. Коли нарешті тебе залишали у спокої, ти казав, що історія — це кровопролитна загадка, а створення світу — то суцільна помилка.

— Ніщо не змусить мене забути, що цей світ — творіння злостивого Бога, тінню якого я є[107].

— Чиї це слова?

— Я вже не пам’ятаю.

— Певно, щось тебе таки зацікавило. Одначе ти завжди був готовий гори звернути, якщо хтось потребував допомоги. Коли підтопило Флоренцію[108], ти визвався добровольцем і витягав з-під бруду книги з Національної бібліотеки. Отак, ти був небайдужим до малого лиха, але водночас цинічним у ставленні до великих бід.

— Гадаю, це правильно. Кожен робить те, на що спроможний. А в усьому іншому, як казав Граньйоло, винен Бог.

— Хто такий Граньйоло?

— І цього я вже не пам’ятаю, хоч колись, безперечно, знав.

Що ще я знав колись?

Якось уранці я прокинувся і, прийшовши на кухню зробити собі кави (без кофеїну), почав наспівувати «Рим, не утни дурниць сьогодні»[109]. Чому мені спала на гадку ця пісенька?

— Гарний знак, — підбадьорила мене Паола, — ти починаєш згадувати.

Отже, здається, я щодня, коли варив собі каву, наспівував пісеньку.

Тож жодної підстави в тому, що мені згадалася саме ця пісня, а не будь-яка інша, не було. Жоден аналіз на кшталт «що тобі сьогодні снилося, про що ми з тобою говорили вчора, що ти читав перед сном» не приніс хоч якихось вартих довіри пояснень. А от те, наприклад, як я натягав шкарпетки, колір сорочки, бляшанка, яку я зауважив мимохідь, змушували мою пам’ять галасливо кричати.

— Ти наспівував, — додала Паола, — лише пісні з п’ятдесятих років і ті, що були пізніше, щонайбільше — повертався до пісень з перших фестивалів у Сан-Ремо, як-от «Лети, голубко біла, лети»[110] чи «Гусочка і маки»[111]. Я ніколи не чула від тебе пісень до п’ятдесятих, жодної пісеньки сорокових, тридцятих, двадцятих.

Паола згадала «Я самотня містом іду»[112] — дуже популярну пісню повоєнних років. Навіть їй, попри те, що була ще зовсім малою, ця пісня міцно засіла у голові, бо тоді вона безугавно лунала по радіо. Звісно, мені здалося, що я її вже чув, але пісенька мене не зацікавила. Ніби мені проспівали «Casta diva», хоч, як видається, я ніколи не був ревним шанувальником опери. Це не мало нічого спільного, приміром, з «Елеанор Ріґбі»[113], «Que serà, serà, whatever will be will be»[114] чи «Sono una donna non sono una santa»[115]. Що ж до більш ранніх пісень, то Паола пояснювала мою до них байдужість тим, що вона називала «викресленням минулого».

З плином часу Паола зауважила, що я непогано знався на класичній і джазовій музиці. Я залюбки ходив на концерти, слухав програвач, але ніколи не виявляв бажання послухати музику по радіо. Щонайбільше, я слухав її як тихий музичний супровод, та й то якщо її вмикав хтось інший. Вочевидь, радіо було чимось на кшталт сільського будиночка в Соларі — відгомінням минулих часів.

Та наступного ранку, щойно прокинувшись і роблячи собі каву, я вже наспівував:

Я самотня містом іду, поміж безликою юрбою. Вона не бачить, не знає мого болю — їй байдуже усе. Коли шукаю я тебе — перше кохання бездумно втрачене мною. Тепер у мріях бачу лиш тебе і плачу за одним тобою. І відчуваю, що даремно хочу забути твоє незабутнє ім’я, Яке відкарбувала я в глибині свого єства. Тебе пізнала. І от тепер я знаю, що ти — справжня велика любов, Від якої кипить моя кров і калатає серце. Прошу, знайди мене серед юрби — і все вернеться.

Мелодія сама просилася назовні. На очах виступили сльози.

— А чому ти заспівав саме її?

— Так, заспівав, і все. Може, через те, що вона називається «Шукаючи тебе». Хто співає її, не знаю.

— Ти заступив за сорокові, — поміркувавши, сказала Паола з цікавістю.

— Не в тому річ, — відповів я, — просто у мене щось ворухнулось усередині. Неначе... Але ж про цікаву геометрію у «Флатландії»[116] ти теж читала. Так ось, ті трикутники і квадрати живуть собі у двовимірному світі й гадки не мають, що таке тривимірність, об’ємність. А тепер уяви, що хтось із нас, тривимірних, торкнеться до них згори. Бідолахи відчують щось, чого не в змозі будуть пояснити. Уяви, що прийшов хтось із чотиривимірного простору і торкнув нас ізсередини, ну, скажімо, за шлунковий сфінктер. А що б ти відчула, якби тобі хтось полоскотав сфінктер? Я б назвав це таємничим полум’ям.

— Яким таким «таємничим полум’ям»?

— Не знаю, але мені захотілося сказати саме так.

— Те ж саме ти відчув, коли побачив світлину, на якій були твої батьки?

— Власне, майже. Тобто ні. Хоча десь усередині, певно що. Майже те саме.

— А це прикметний сигнал твого мозку, Ямбо, треба звернути на нього увагу.

Вона будь-що намагалася позбавити мене цієї недуги. А я натомість, думаючи про таємниче полум’я, згадував Сибіллу.

Неділя.

— А піди-но погуляй, — мовила до мене Паола, — тобі не завадить. Лише не звертай зі знайомих вулиць. На площі Каіролі є квітковий кіоск, що не зачиняється навіть по вихідних і святах. Попроси зробити тобі гарненький весняний букетик чи купи троянд, бо в цій хаті так скорботно, як на похороні.

Я спустився на площу Каіролі, але кіоск був зачинений. Я тинявся вулицею Дайте аж до Кордузіо, потім повернув праворуч до Борса і зауважив, що по неділях тут збираються колекціонери з усього Мілана. Цілісінькою вулицею Кордузіо тягнуться лави з антикварними марками, вулиця Арморарі вщерть повна старих листівок та фігурок, а на перехресті Пасаджіо Нейтрале ніде поткнутися через торговців монетами, солдатиками, святими образами, наручними годинниками і навіть телефонними картками. Я мав би знати, що пристрасть до колекціонування збуджує. Люди ладні збирати будь-який дріб’язок, від кришечок з-під кока-коли до телефонних карток, хоч вони і не такі коштовні, як мої інкунабули. На площі Едісона, ліворуч розташувалися книжкові лави, лави зі старими газетами, а прямо були навіть кілька крамарів, що продавали різноманітний дешевий непотріб: лампадки у стилі ліберті, безперечно, підроблені, чорно-квітчасті таці, порцелянових балерин.

На одній лавці стояли чотири запаяних циліндричних контейнери, всередині котрих у якійсь водянистій речовині (формаліні?) плавали незрозумілі штуки кольору слонової кістки, зв’язані білосніжною ниткою. На будь-який смак: і округлі, і квасолеподібні. Чи то були підводні мешканці, морські огірки, шматки поліпів, вицвілі корали, а можливо, то була частина хворобливої митецької уяви в галузі тератології. Ів Танґі?[117]

Хазяїн пояснив, що то яєчка. Собачі, котячі, когутові й усіляких інших тварин, а також пари нирок і те, що знизу. Погляньте, казав мені чоловік, ці штуки належали науковій лабораторії дев’ятнадцятого століття. Сорок тисяч за один контейнер. Самі лише контейнери вартують удвічі дорожче, їм щонайменше півтора століття. Чотири по чотири — шістнадцять, а я віддам вам їх усі за сто двадцять тисяч. То що, домовились?

Я був у захваті від тих яєчок. Це була одна з тих речей, яку я не мав запам’ятовувати, як казав Ґратароло, семантичною пам’яттю, бо вони навіть не мали стосунку до мого минулого досвіду. Скажіть, хто ж бачив собачі яйця? Я маю на увазі, хто їх бачив без самого собаки, так би мовити, у чистому вигляді? Я пошарудів у кишенях, знайшовши там усього сорок тисяч. Запропонував крамареві розплатитися чеком.

— Візьму собачі.

— Недобре лишати решту, такої нагоди більше не буде.

Але на решту я не мав грошей, тож повернувся додому з собачими кругляками в кишені. Паола, побачивши придбання, зблідла:

— Це, звичайно, кумедна річ, справжній витвір мистецтва, але де ми їх поставимо? У вітальні, щоб щоразу, як ти пригощатимеш гостя кеш’ю чи асколійськими оливками, він вибльовував усе на килим? У спальні? Вибач, але я не хочу їх там бачити. Віднеси їх до студії, принаймні вони матимуть гарний вигляд на фоні якої-небудь чималенької книжки сімнадцятого століття про природничі науки.

— А я гадав, що зробив влучний постріл.

— Ти хоч усвідомлюєш, що ти єдиний чоловік у світі, єдиний на всій землі, починаючи від Адама і його нащадків, котрого жінка попрохала принести квітів, а він приніс собачі яйця.

— Якщо річ лише у цьому, то це штука для «Книги Ґіннесса». Поза тим, ти ж знаєш, я нездоровий.

— Ой, вибач, ти був і раніш несповна розуму. Чи не тому ти попросив у сестри привезти тобі качконоса? Якось ти хотів приволокти до хати гвинтокрила шістдесятих років, що коштував, як картина Матісса, а галасу від нього було, як у чорта на сковорідці.

Та зрештою Паола сказала, що знає того крамаря і що я теж мав би його пам’ятати, бо одного разу придбав у нього перше видання «Ґоґа» Папіні, ще не розрізане, в оригінальній палітурці, всього за десять тисяч. Тож наступної неділі моя жінка виявила бажання піти зі мною, сказала, що ніколи не знаєш, з чим ти повернешся, цілком можливо, що я міг би приволокти з собою яйця динозавра, і тоді довелося б ламати двері, щоб я зайшов у дім.

— Я прийшла не по марки чи телефонні картки, мене цікавлять старі журнали. Це частина нашого дитинства, — мовила Паола. А я відповів:

— То грець із ними.

Але тут я зауважив альбом про Міккі-Мауса. Я інстинктивно схопив його. Це, мабуть, був не старий екземпляр, а перевидання сімдесятих. Принаймні такий висновок можна було зробити з обкладинки і того, скільки він коштував. Я розкрив альбом посередині: так, це була копія, бо оригінальні альбоми були двокольоровими, у кольорах червоної цегли і каштанів, а цей був біло-синій.

— А звідки ти знаєш?

— Я просто знаю. Гадки не маю звідки.

— Але обкладинка є репродукцією оригіналу, поглянь на дату і на ціну. 1937-й, півтори ліри.

«Скарб Кларабелли» — грав різнокольоровий напис на обкладинці.

— Вони помилилися з деревом, — мовив я.

— Тобто?

Я поспіхом прогорнув альбом і відразу ж абсолютно точно знайшов потрібні малюнки. Але я неначе зовсім не хотів читати те, що говорили герої, немов слова у цих хмаринках були написані незнайомою мені мовою, немов вони всі були однією змазаною плямою. Я радше читав з голови.

— Бачиш, Міккі-Маус з Гораціо, користуючись старою мапою, пішли шукати скарби, заховані дідом та прадідом Кларабелли. Наввипередки із слизняком паном Сквіком і підступним Ґамбаділеньо. Коли вони прийшли на місце і поглянули в мапу, то дізналися, що потрібно відійти від великого дерева, провести лінію до маленького і поєднати їх у трикутник. Копають, копають — пусто. Копали, аж поки Міккі-Мауса не осяяло. Карта датувалася 1863 роком, тож те дерево, яке на карті позначене, як маленьке, тепер — здорове, а те, котре тоді було великим, нині уже зрубали, але, може, десь поблизу ще лишились рештки того дерева. Шукали, шукали, аж ось знайшли стовбур, тож треба переробити розрахунки. Знову взялися за лопати, і — овва — ось він, скарб, саме у тому місці.

— Але звідки ти це пам’ятаєш?

— Таж про це всі знають, хіба ні?

— Ні, не всі, — відповіла Паола збуджено, — ця інформація зберігається не в семантичній пам’яті, а в автобіографічній. Ти починаєш згадувати те, що вразило тебе, коли ти був малим! І допомогла тобі в цьому ось ця обкладинка.

— Ні, не картинка. Справа у назві: «Кларабелла».

— Rosebud[118].

Звісно, ми купили той альбом. Я цілісінький вечір читав цю оповідку, але більше нічого так і не виринуло. Я вже читав її, вона вся зберігалася у моїй голові, жодного таємничого полум’я.

— Паоло, я не зможу. Я ніколи не зайду до моєї печери пам’яті.

— Але ж ти раптом пригадав ту деталь про два дерева.

— А Пруст вважав, що їх існує три[119]. Вона паперова, паперова, як і всі книжки, якими напхана ця квартира і моя студія. У мене паперова пам’ять.

— То користуйся паперовою, оскільки від мадленок тобі користі мало. Ну, гаразд, ти не Пруст. Але й Засецький[120] ним не був і близько.

— І хто такий цей незнайомець?

— Я й забула, що мені нагадав його Ґратароло. З огляду на мою професію, я ж, звичайно, не могла обійти увагою «Загублений і віднайдений світ» — просто класичний випадок. Різниця лише в тому, що читала я його вже давним-давно і виключно з наукової цікавості. А сьогодні я прочитала цей твір більш уважно, і виявилося, що це надзвичайно цікаве чтиво, яке ковтаєш за дві години. Отже, у книжці йдеться про видатного російського нейропсихолога Лурію, що мав за пацієнта цього Засецького, якого під час Другої світової поранило осколком, спричинивши ураження його потилично-тім’яної долі лівої півкулі. Тож він так само прокинувся, але почувався у страшенному безладі, бо навіть не здатен був усвідомити розташування свого тіла у просторі. Іноді йому здавалося, що деякі частини його тіла зовсім змінилися, що голова у нього стала непропорційно великих розмірів, тіло надзвичайно малим, а замість голови — ноги.

— Як на мене, ми не надто подібні. Ноги замість голови? А замість носа що, пеніс?

— Стривай-но. У його свідомості ноги ставали головою лише час від часу. Значно гірше було у нього з пам’яттю. Вона була уривчаста, ніби хто стер її на порох, тож тобі ще поталанило. Він не тільки не пам’ятав, де народився і як звали його маму, — чоловік навіть забув грамоту. Тож Лурія взявся за його лікування і зауважив, що Засецький має залізну волю. Чоловік знову вчиться читати й писати, пише й пише без угаву. За чверть століття він занотовує не лише все те, що віднаходить у спустошених Гротах своєї пам’яті, а й те, що трапляється з ним кожного дня. Неначе його рука завдяки своїм механічним навичкам спромоглася привести до ладу все те, з чим не змогла впоратись його голова. Немов рука була розумнішою за нього самого. Та він помалу відновив усе своє життя. Ти, звісно, не в такому становищі, але ось що мене вразило: він зміг розвинути у себе паперову пам’ять[121]. І витратив на це двадцять п’ять років. А в тебе вона вже є, лишень, певно, не така. Твоя печера знаходиться у сільському будиночку. Знаєш, останнім часом я багато про це думала. Ти занадто рішуче відкараскався від свого дитинства й юності, заперши свої паперові спогади на глухий замок. Можливо, там ще зберігається щось, що зачепить тебе, коли ти підійдеш ближче. Отже, ти зробиш мені таку ласку і поїдеш до Солари. Але спочатку наодинці, бо, по-перше, наразі я не можу покинути роботу, а по-друге, ти маєш пройти через це самотужки. Через твоє далеке-далеке минуле. Якщо все буде намарно, щонайбільше ти втратиш тиждень-два, але подихаєш свіжим повітрям, воно тобі не зашкодить. Я вже телефонувала Амалії.

— А хто така Амалія — дружина Засецького?

— Авжеж, його бабуся. Я вже розповіла тобі все про Солару. Ще з часів, як твій дід був живий, там оселилися орендарі, Марія і Томазо, на прізвисько Мазулу. На той час навколо маєтку було багато землі, чимало виноградників і багацько худоби. Ти ріс на очах у Марії, і вона любила тебе від щирого серця. У них була дочка, Амалія. Вона була старша за тебе на десять років і правила тобі за старшу сестру, няньку, врешті, за всіх. Вона просто молилася на тебе. Та коли твої дядько з тіткою продали землі, а з ними і молочарню у горах, у маєтку лишився ще невеличкий виноградник, садочок, город, свинарник, кролятня і курник. Про оренду вже не йшлося, тож ти залишив усе родині Мазулу, з умовою, що вони дбатимуть про будинок. А потім і Марії з Томазо не стало, а Амалія так ніколи і не вийшла заміж, бо, відверто кажучи, не вдалася на вроду, тож і далі мешкала у маєтку, живучи з того, що продавала яйця і курей на сільському базарі; коли треба, приходить колій і коле їй льоху, двоюрідні брати-сестри допомагають збирати незначний урожай винограду. Загалом, вона не нарікає, хіба що почувається трохи самотньою, тому страшенно радіє, коли приїздять дівчата з малими. Жінці платять за все, що спожили — яйця, кури, ковбасу, окрім фруктів — «то ваше добро», каже. Вона має золоте серце, а куховарить як! От побачиш! Як дізналася, що ти приїздиш, місця собі не знаходила: «Любий панич Ямбо те, любий панич Ямбо се...»

— Панич Ямбо. Як вишукано. До речі, чому ви звете мене Ямбо?

— Для Амалії ти будеш паничем навіть на дев’ятому десятку. А чому Ямбо, то мені пояснила сама Марія. Ти сам це вигадав, коли був малим. Сказав, що тебе звати Чубатеньким Ямбо. Тож усі стали кликати тебе Ямбо.

— Чубатенький?

— Бачиш, у дитинстві в тебе був чималенький чуб. Ім’я Джамбатіста тобі було не до смаку, і зрозуміло чому. Та не будемо про паспортні оказії. Тобі нелегко було б їхати потягом, бо треба тричі пересідати, та Ніколетта поїде з тобою. Вона позбирає все, що ти позабував там на Різдво, і миттю повернеться додому, залишивши тебе у дбайливих і ласкавих руках Амалії. Вона вміє з’являтися, коли вона потрібна, і непомітно зникати, коли ти хочеш побути на самоті. П’ять років тому ми провели там телефон, тож можемо спілкуватися в будь-який час. Благаю, спробуй.

Я попросився кілька днів поміркувати. Я ж бо перший заговорив про подорож, але для того, щоб уникнути пообідніх візитів до студії. Та чи справді я хотів їх уникнути?

Я блукав лабіринтом. Куди не піди — вибір невдалий. Та й звідки я хотів піти? Чиї це слова: «Сезам, відчинись, я хочу звідси піти»[122]. Але ж я хотів увійти, як Алі-Баба. У печеру своєї пам’яті.

Моїм мукам зарадила Сибілла. Якось по обіді на неї напала нестримна гикавка, дівчина трохи зашарілася (кров розтікається, немов полум’я на личку твоєму, і світ всміхається...[123]) і, повозившись з купкою карток, які лежали поряд, випалила:

— Ти маєш знати першим. Я виходжу заміж.

— Як то заміж? — миттю спитався я, ледь стримавши: «як ти смієш!».

— Одружуюсь. Знаєш, як чоловік із жінкою обмінюються обручками, а інші їм посміхаються?

— Та ні, це я знаю, я мав на увазі... і ти залишиш мене самого?

— Та чому ж залишу? Він ще вчиться на архітектора, отже заробляє ще не так багато, тому ми обоє маємо працювати. Та й як же я тебе облишу?

Він всадив ножа йому в серце і двічі його обернув[124]. Кінець «Процесу» — так, кінець процесу.

— Я теє, хотів спитати: як давно ви зустрічаєтесь?

— Недавно. Ми познайомились лише кілька тижнів тому, ти ж знаєш, як буває. Він гарний парубок, от побачиш.

Як буває... Звичайно, можливо, раніше було багато таких «гарних парубків». Може, вона по повній скористалася моєю недугою, щоб покінчити з нестерпним становищем. Може, навіть вона кинулася на шию першому ж ліпшому. Як стрибок у темінь. У такому разі, я скривдив її двічі. Але яка сволота її скривдила? Все відбувається так, як зазвичай трапляється у таких випадках: вона зустрічає однолітка, молодого, і закохується вперше в житті... Вперше, так? Може, хтось зірве твій цвіт, йому буде щастя і радість, що не чатував...

— З мене гарний весільний подарунок.

— Ще вдосталь часу. Ми вирішили все лише вчора. Але я хочу почекати, поки ти одужаєш, тоді я зможу без докорів сумління взяти тижневу відпустку.

— Без докорів сумління. Яка тактовність.

Який запис про туман я читав останнім? Здається, «Коли ми дісталися римського вокзалу, у вечір Святої неділі, вона щезла за туманом у вагоні потяга, і мені здалося, що я втратив її назавжди, без вороття»[125].

Отже, все скінчилося саме по собі. Що б там не було між нами в минулому, тепер цього вже немає. Відтепер лише батьківські почуття.

Тепер я міг їхати. Ба навіть більше — мав. Я повідомив Паолу, що їду до Солари. Вона не тямила себе від радості:

— От побачиш, тобі буде там добре.

— Камбало, камбало, рибонько, сама собі володарка, моя жінка, цяя відьма, мною верховодить попри мою волю...[126]

— А ти підступний. За місто, за місто.

Увечері, коли ми лежали в ліжку і Паола давала мені останні настанови перед від’їздом, я почав пестити її груди, вона ніжно застогнала, і я відчув щось на кшталт жадання, але разом з тим відчуття було солодким і, може, навіть знайомим. Ми кохалися.

Вочевидь, так само, як і з чищенням зубів, моє тіло добре пам’ятало, як це робиться. Ми кохалися спокійно й неспішно. Вона кінчила першою (виявляється, так було завжди), за нею я. Втім, для мене це було наче вперше. Правду кажуть, кохатися й справді так приємно. Мене це не здивувало, але я почувався так, ніби давно про це знав розумом, а от тіло лише зараз відчуло це по-справжньому.

— Непогано, — мовив я, лягаючи голічерева, — тепер я втямив, чому це всім так подобається.

— Господи, — відповіла Паола, — до всього, я ще й дожила до того, що позбавила власного чоловіка цноти в шістдесят років.

— Краще пізно, ніж ніколи.

Але я нічого не міг із собою вдіяти. Засинаючи і тримаючи за руку свою дружину, я думав, чи з Сибіллою було б так само. Телепень, бурмотів я крізь сон, ти вже ніколи про це не дізнаєшся.

Я поїхав. Ніколетта кермувала, а я спостерігав за нею збоку. Судячи з моїх фоток шлюбного віку, Ніколетта мала мій ніс, і форма губ теж була, як у мене. Що ж, мені не впхнули плід гріха.

(У неї ледь виднівся виріз декольте, і він зауважив на грудях маленький золотий медальйон, на якому була акуратно вирізьблена літера «Я». «Боже мій, — мовив, — хто вам дав цю прикрасу?» — «Я завжди носила її, пане. Цей медальйон уже був при мені, коли мене залишили в колисці на сходах монастиря кларисинок у Сент-Обені», — відповіла дівчина. — «Це медальйон графині, твоєї матері, так?! Можливо, у тебе на лівому плечі є чотири малесеньких родимки у формі хреста?» — «Так, пане, є, але як ви можете про це знати?» — «Отже, отже, я твій батько, а ти моє дитя!» — «Батьку, батечку!» — «О ні, невинне створіння, не втрачай свідомості! Бо ми злетимо у кювет!»)

Ми з Ніколеттою їхали мовчки, але я вже зрозумів, що багатослівність не в її природі. Крім того, у ті хвилини вона, безперечно, була спантеличена, адже боялася прохопитися про щось, чого я не пригадую, тож не хотіла мене хвилювати. Тому я лише спитався, куди ми їдемо.

— Солара розташована на кордоні Ланґе і Монферрато. — відповіла вона. — Це чудова місцина, ось побачиш, татку. — Я дуже тішився, коли чув, як мене звуть «татком».

Звернувши з автошляху, спочатку ми побачили вогні, що сповіщали про недалеке місто, оповите ніччю. Може, то Турин, Асті, Александрія чи Васале? Потім ми їхали сільськими дорогами, обабіч яких на дороговказах були написані назви сіл і містечок, які мені зовсім ні про що не нагадували. Ми проїхали кілька кілометрів рівниною, потім, проминувши канаву, я здалеку зауважив блакитнуваті обриси кількох пагорбів. Раптом обриси пагорбів зникли, і я побачив перед нами великий коридор із дерев. Машина в’їхала у цей довжелезний коридор з пишнолистих дерев, мені навіть спав на думку тропічний ліс. Que те font maintenant tes ombrages et tes lacs?.[127]

Але проїхавши коридором дерев, попри те, що в мене завжди було відчуття, що ми їхали рівниною, виявилося, що ми заїхали в улоговину, над якою збоку і позад нас височіли пагорби. Ймовірно, ми в’їхали до Монферрато, постійно і непомітно їдучи вгору. Пагорби ми, певно, обминули так, що я того навіть не зауважив, тож ми вже дісталися зовсім іншого світу, світу казкового буяння молодого винограду. Ще здалеку можна було помітити маківки виноградників різної висоти. Декотрі лишень виглядали з-за незначних пагорбків, а над іншими, крутішими, височіли будівлі, церкви або великі хутори, чи щось штибу замків, які, замість того, щоб мальовничо доповнювати краєвид, різко видавалися проти неба своєю кричущою непропорційністю.

Проїхавши десь із годину поміж пагорбами, де щораз за вікном один краєвид змінювався іншим, немов ми за якусь мить проїжджали різні області, я раптом помітив дороговказ із написом «Монґарделло». Я промовив:

— Монґарделло. Далі Корсельо, Монтеваско, Кастеллетто Векьйо, Ловеццоло і наша Солара, чи не так?

— Звідки ти знаєш?

— Але ж це знають усі, — відповів я.

Та, ймовірно, про це таки знали не всі, бо де ж написано про Ловеццоло? Невже я почав проникати у свою печеру?

Частина друга ПАПЕРОВА ПАМ’ЯТЬ

5. Скарб Кларабелли

Наближаючись до місць, де пройшло моє дитинство, я ніяк не міг второпати, чому я в молодості не любив бувати в Соларі. Власне, справа не в самій Соларі, яка була трохи більшою за велике селище, в яке заледве заїжджаєш, лишаючи її в улоговині поміж виноградників та низеньких пагорбів, а в тому, який відкривався краєвид, коли їдеш нею вгору. Після безлічі крутих вузьких доріг ми виїхали на рівну польову дорогу і десь з пару кілометрів проїхали вузесеньким насипом, якого заледве ставало, щоб розминулися дві машини. По обидва боки дороги очам відкривалися зовсім різні краєвиди. Праворуч, з боку Монферріно, виднілися плавні округлі узвишшя, прикрашені рядами виноградників, які поволі ряснішали. Вони пашіли зеленню проти ясного неба, яке буває на початку літа, посеред дня, коли лютує (я це чомусь знав напевно) полуденний демон. А з іншого боку вже були помітні перші передгір’я Ланґе. Обриси пагорбів ставали грубішими і невиразнішими, немов нанизані на нитку, і тягайся один за одним, кожен з них що далі до обрію, то все чіткіше різнився відтінком, аж поки останній, що набув блідо-блакитного відтінку, не щез з очей.

Я відкривав для себе цей пейзаж уперше, але все одно було в ньому щось рідне. Я відчував, що якби стрімголов, навіжено кинувся вниз долиною, то знав би, куди ступати і в який бік бігти. У певному сенсі це було щось подібне до того, як я, покинувши лікарню, сів за кермо автівки, котра була мені зовсім незнайома. Я почувався вдома. Мене захопила якась невимовна радість, нестямне, безтурботне щастя.

Насип йшов угору, огинаючи невеличкий пагорб, який виріс просто несподівано, але ось ми проминули вуличку, що буяла кінськими каштанами, і, нарешті — рідна оселя. Ми зупинилися на чомусь на штиб надвір’я, уквітчаного пишними клумбами, а за будівлею, на невеличкому узвишші, виднівся маленький пагорб, на якому майоріло щось, що, певно, й мало бути виноградником Амалії. Наскоком визначити форму будівлі було нелегко. Перед моїми очима була монументальна основна частина будинку з величезними вікнами на першому поверсі і масивними дубовими дверима в округлій арці, над якими розташовувався балкон. Просто проти вулички я зауважив два значно менших бічних крила, скромніших, без усіляких парадних входів. Але зрозуміти, чи йде будівля вглиб, у бік пагорба, було на око неможливо. З дворища за моєю спиною півдужжям відкривався краєвид, котрий щойно так мене зачарував. Під’їзна дорога, якою ми дісталися садиби, помалу здіймалася вгору, тож вона опинилася внизу й зараз не перебивала навколишню панораму.

Втім, це враження було швидкоплинним, бо незабаром з голосними й захоплено-радісними криками з будинку вибігла жіночка, яка, судячи з відомого мені опису, не могла бути ніким іншим, як лишень Амалією. Куцонога, трохи опецькувата, невизначеного віку, як сказала Ніколетта, «десь між двадцятьма і десятим десятком». Жінка мала смагляве обличчя, що світилося нестримним щастям. Коротше, далі були пафосні вітання, цілунки, обійми, соромливі ляпи. За ними лунали емоційні вигуки, які тут-таки вона швидесенько обривала, закривши рукою рота (згадки про панича Ямбо, який робив те чи се, безкінечні «невже не вгадуєте» тощо, а Ніколетта весь цей час стояла у мене за плечима, кидаючи на жінку погамувальні погляди).

Справжнісінька круговерть, жодної хвильки на роздуми й розмірковування, заледве був час для того, щоб розібрати валізи й віднести їх у ліве крило. У ньому зазвичай мешкала Паола з дівчатами, і була також кімната для мене, хіба що я б схотів ночувати у центральній частині будинку, де ми в дитинстві мешкали з дідусем і бабусею. Відтоді вона була завжди зачиненою, немов святилище. («Знаєте, час від часу, лише іноді, я ходжу туди тільки для того, щоб прибрати пил і трохи провітрити, аби там не збиралося затхле повітря. Але я не заходжу в ті кімнати, які для мене що храм Божий»). Одначе просторі порожні кімнати на першому поверсі не зачинялися, бо там розкладали яблука, томати, а також іншу смачнющу городину, аби дозрівала й довше лишалася свіжою. І дійсно, щойно я підійшов ближче до тих кімнат, у ніс ударив різкий запах спецій, фруктів, овочів, перших, саме перших фініків, побачивши які, я не зміг устояти перед спокусою спробувати хоч один і навіть насмілився зауважити, що те дерево, як завжди, дає чудові плоди.

— Як то дерево, — репетувала Амалія, — ви ж пречудово знаєте, що то не дерево, а дерева. Ми маємо їх п’ять, одне гарніше за інше.

Пробач, Амаліє, та я став зовсім неуважним, хоча воно й не дивно, зваживши на те, скільки всього крутилося у голові панича Ямбо, — а дякуючи Амалії, там був цілісінький вир думок, та біда в тім, що одного дня наприкінці квітня вони фіть — вилетіли геть, тож мені тепер що одна фінікова пальма, що п’ять — один грець.

— А чи вже дозрів виноград? — спитав я просто так, більше для того, щоб показати свою небайдужість.

— Виноградні Грона досі малі й неналиті, немов пуп’янок в материнській утробі, хоч цього року надзвичайно тепло і все достигає значно швидше. Але сподіваймося дощів. Та у вас ще буде час помилуватися виноградними ґронами, адже ви завжди полюбляли лишатися тут аж до самісінького вересня. Пані Паола сказала, що вам трошки зле, й наказала поправити ваше здоров’ячко натуральною і здоровою їжею. Сьогодні я приготувала вашу улюблену з дитинства страву: салатик із заправкою з оливкової олії та томатів, дрібними шматочками селери і тоненько нарізаною зеленою цибулею, приправлений усіма пряними травами, що Бог послав. А ще в мене є ваш улюблений хліб з товстою скоринкою, якою ви вимочуєте підливку. І домашній молоденький півничок з мого курничка, а не з крамниці, де вони ростуть, як на дріжджах, бо їх напихають усілякою бридотою. Чи, може, ви б з’їли кролика з розмарином? То кролика? Авжеж, піду цокну в лобчик найгарнішого мого кролика, бідолашне створіннячко, та що вдієш — таке вже життя. Ой, пане, невже пані Ніколетта вже так скоро іде? Яка прикрість. Та нехай, ми тут з вами вдвох не засумуємо, ви робитимете, що схочете, я й носа не показуватиму. Хіба що принесу вам уранці філіжаночку кави з молоком, та ще покличу вас в обідню пору, як подаватиму на стіл. А в інший час я вас не потурбую, робіть, що заманеться, і ходіть, де забажаєте.

— Отже, тату, — мовила до мене Ніколетта, закидаючи в багажник лахи, які мала забрати додому, — то тільки здається, що Солара далеко від світу. За будинком побачиш стежину, що веде навпростець, оминаючи всі плутані завороти дороги, аж до селища. Потім там є трохи крутуватий спуск, схожий на широкі сходи. Ним вийдеш просто на рівнину. Чверть години туди і двадцять хвилин назад, бо доведеться йти вгору. Та ти завжди казав, що це корисно, адже добре розганяє холестерин. У селищі зможеш купити свіжу газету і цигарок, але якщо попросиш Амалію, вона принесе, бо все одно щоранку ходить туди у своїх справах і на месу. Лише пильнуй, щоб вона не плуталася, щодня пиши їй назву газети, інакше вона все забуде і цілісінький тиждень носитиме тобі один і той самий номер «Дженте» чи «Стоп». Тобі справді більш нічого не треба? Я б залюбки лишилася з тобою, але мама сказала, що тобі з твоїм старим мотлохом краще лишитися на самоті.

Ніколетта поїхала, а Амалія показала мені нашу з Паолою кімнату, що просякла пахощами лаванди. Я розклав речі, перевдягнувся у зручний одяг, який я взяв навмисно для цієї подорожі, так само, як і капці зі стоптаними підборами, які на око мали років зо двадцять, — ідеальне взуття для тих, хто живе у сільському маєтку. Потім півгодини простояв біля вікна, спостерігаючи за схилами ланґійських пагорбів.

На кухонному столі лежала газета. Вона була стара, ще з Різдва (тоді ми були тут востаннє). Я почав перечитувати її, наливаючи собі бокал мускату, що стояв у відерці з крижаною водою з криниці. Наприкінці листопада ООН дала дозвіл на використання силового методу для того, щоб вигнати іракців з Кувейту. Американці вже направили до Саудівської Аравії перше спорядження для солдат. Писали про останню спробу американців домовитися у Женеві з представниками Саддама Хусейна, щоб той скомандував своїм військам відступати. Завдяки газеті я міг пригадати декотрі події, тож я читав її з неабиякою цікавістю, як наче вперше. Раптом я згадав, що через напружений стан, пов’язаний з від’їздом, я вранці не ходив надвір. Тож я пішов до вбиральні, — слушна нагода відірватися від газети, — і з вікна побачив виноградники. У мене зароїлася думка, ба навіть прадавній поклик справити потребу в міжрядді. Поклавши газету до кишені, я, не знаю, чи то випадково, чи завдяки якомусь внутрішньому дороговказу, відчинив двері заднього входу. Дуже обережно я перейшов через город. З боку садиби був тин і, судячи з квоккання і плямкання, що звідти чулися, саме у тому місці стояв курник, крольчатня і загони для свиней. У глибині огороду я зауважив стежку, що вела до виноградників.

Амалія мала рацію: листячко на виноградній лозі ще було малесеньке, а виноградинки видавалися зовсім порожніми. Та я відчував під стоптаною підошвою грудки землі і кущики травички, розкидані міжряддям то тут, то там. Інстинктивно я почав шукати поглядом персикові дерева, але не бачив поблизу жодного. Дивно, я читав у якомусь романі, що в міжрядді, — та для того треба змалечку бігати мозолястими п’яточками босоніж, — є жовті персики, які ростуть лише у виноградній лозі. Вони репаються, коли на них ледь натиснеш великим пальцем, а кісточка з них вилітає майже сама. Ці персики чисті, немов після хімічної обробки, хіба на мить до вас прилипне товстенький біленький черв’ячок з м’якоті. Коли їси ці персики, майже не відчуваєш оксамиту їхньої шкірки, від якої тремтиш від язика до самого паху. На якусь мить я відчув тремтіння у паху.

Навколо стояла полуденна тиша, яку порушував лише спів пташок і цвіркотіння стрибунця. Я сів навпочіпки й оправився.

Silly season. Не read on, seated calm above his own rising smell[128]. Людським створінням до вподоби запах власних фекалій, але не чужих. Урешті, це частина нашого організму.

Сидячи так, я відчув прадавню насолоду. М’яка робота сфінктера в оточенні всього цього зеленого буяння викликала у мене неясні спогади з моєї минувшини. Чи це інстинкт, притаманний нашому виду? В мені так мало індивідуальності, але так багато рис, характерних усім іншим представникам виду (маю пам’ять про все людство, а не про власну особу). То, може, я просто відчував те ж саме задоволення, що й прадавній неандерталець. Певно, у нього було ще менше спогадів, ніж маю я, адже він навіть не знав, хто такий Наполеон.

Коли я скінчив свою справу, мені спало на думку, що слід, за інстинктом, скористатися звичайним листям. Але я приніс з собою газету, тому, вирвавши сторінку з програмкою (тим паче, що тій програмці вже було півроку, та й у Соларі не ловить телебачення), скористався нею.

Я звівся на ноги і поглянув на свої випорожнення. Вигляд вони мали гарний, були подібні до паруючого слимачка. Як у Борроміні[129]. Здається, з травленням у мене все чудово, адже відомо, що турбуватися треба лише тоді, коли випорожнення надто круті чи, навпаки, занадто рідкі.

Я вперше бачив свої гівенця. Бо ж у місті ти сідаєш на унітаз, а потім відразу спускаєш воду, не заглядаючи всередину. Я кажу «гівенця», бо всі інші, мабуть, теж так кажуть. Бо вони — найособистіша і єдина річ з усього, що ми маємо, яка належить лише нам. Усе інше можуть бачити чужі люди: вираз обличчя, погляд, жести. Навіть твоє оголене тіло можуть бачити чи то на пляжі, чи то на прийомі у лікаря, чи то коли ти з кимось кохаєшся. Ба навіть твої думки можуть знати чужі люди, адже зазвичай ти їх висловлюєш. Або ж вони за твоїм поглядом через твоє зніяковіння вгадують, що ти відчуваєш. Звісно, існують ще й таємні думки (про Сибіллу, приміром; хоча Джанні мене таки видав певного мірою, і хтозна, може, дівчина щось відчула підсвідомо і саме у цьому причина її заміжжя). Та загалом, навіть наші думки не приховаєш.

На відміну від гівенець. Хіба за винятком надзвичайно короткого відрізка твого життя, коли мама міняє твої підгузки. А так решту життя вони належать цілковито тобі. І оскільки цього разу мої гівенця навряд чи відрізнялися від усіх попередніх, можна сказати, що в ту мить я знову возз’єднався із собою колишнім із забутих часів, тож це був мій перший досвід, що можна було підкріпити незліченною кількістю аналогічних дій у минулому, аж до мого дитинства, коли я малим справляв свою потребу у винограднику.

Може, якби я придивився навколо уважніше, я побачив би інших моїх «слимачків» ще з далеких часів, і, правильним чином обвівши їх у трикутник, знайшов би свій скарб Кларабелли.

Тутечки я замислився. Гівенця ще важко було назвати моїм «липовим відваром», та чи міг я сподіватися, що у моїх дослідженнях я дійду до сфінктера. Щоб нагнати втрачений час, потрібна астма і аж ніяк не пронос. Астма стосується дихання, адже це віддих (хоч і дуже утруднений) душі. Але це для людей заможних, що можуть дозволити собі кімнати, оббиті корковим деревом[130]. А от злидарі в полі просто неба не випускають дух, вони випускають гівенця.

Проте я не почувався знедоленим, а навпаки — напрочуд щасливим. Відколи я прийшов до тями, таким щасливим я ще не почувався. Кажу вам, воістину незбагненні шляхи Господні, іноді вони можуть йти навіть через задній прохід.

Отже, день скінчився так. Я тинявся лівим крилом маєтку і натрапив на кімнату, як я здогадуюсь, своїх онучат (то була величезна зала з трьома вікнами, по кутках малі покинули триколісні велосипеди і ляльок, зодягнених у чоловічі костюми), у моїй спальні на комоді лежали книжки, які я, певно, поклав там, коли був тут востаннє. Нічого особливого чи цікавого. Але у старе крило я йти не наважився. Я ще мушу краще ознайомитися з місцевістю.

Я пообідав на Амалієвій кухні поміж старих рундуків для борошна, столів і стільців, які належали ще її батькам, вдихаючи пахощі, які випускав часник, підвішений на балці. Кролик був божественний, а салат узагалі вартував усієї подорожі. Я вмочував окраєць хліба в рожеву розмаринову заправку, по якій плавали маленькі олійні плямки, але вся суть була у відкритті смаку заново, а не в тому, щоб його згадати. Мені не потрібна була допомога моїх смакових рецепторів, я вже знав цей смак. Я пив, скільки душа забажає: тутешнє вино краще за всі французькі, разом узяті.

Я познайомився з усіма домашніми мешканцями: старезним облізлим псом Піппо, який, проте, як наполегливо переконувала мене Амалія, був відмінним сторожем. Поза тим, великої довіри він не викликав, адже був сліпий на одне око, старий і явно очманілий. Окрім собаки, я познайомився ще з трійком котів. Двоє з них були паршиві і відлюдькуваті, а третій був якоїсь породи штабу «чорної ангори», мав густе і м’якеньке хутро і вмів випрошувати їжу з удячністю, потираючись об мої ноги з ледь чутним звабливим муркотінням. Гадаю, я любив усіх цих тваринок (хіба не тому я підписався під законом про заборону вівісекції), але підсвідомому почуттю прихильності не накажеш. Тож я вподобав третього кота, і саме він отримував від мене найбільш ласі шматочки. Я спитав у Амалії, як звати котів, але жінка сказала, що коти до хрещеного люду не належать, на відміну від собак, а тому безіменні. Я не вгамовувався і знову спитався, чи можна назвати чорного Мату, і Амалія дозволила, якщо мені не досить звичайного «киць-киць-киць». Але, певно, подумала, що ці міські мають у голові замість мізків — цвіркунів.

А цвіркуни (справжні) зчинили надворі неймовірний галас, тож я вийшов з хати, щоб послухати їх. Я звів очі до неба, сподіваючись побачити там знайомі обриси. Сузір’я, виключно сузір’я з астрономічного атласу. Я впізнав Велику Ведмедицю, але лише як феномен, про який багато чув. Мені знадобилося пройти такий шлях, щоб урешті зрозуміти, що в енциклопедіях усе ж таки є сенс. Поверніться до interiorum hominem[131] і знайдете — «Лярусс»[132].

Подумки я сказав собі: Ямбо, ти маєш паперову пам’ять. В її основі не нейрони, а паперові сторінки. Можливо, колись з’явиться така електронна чудасія, що дасть можливість за допомогою комп’ютера подорожувати сторінками всіх без винятку книг, які колись створила людина від самого початку віків і аж дотепер. Лише одним натисканням клавіші можна буде переходити від однієї до іншої, навіть не знаючи більше, де ти і хто ти такий. І тоді всі стануть такими ж, як ти.

Тим часом, очікуючи на таке юрбище так само безталанних товаришів, я пішов спати.

Я майже провалився у сон, як тут почув, що мене хтось кличе. Він запрошував мене до вікна, нав’язливо шамкаючи «в-ш-ш-ш». Хто ж міг звати мене знадвору, вчепившись за віконниці? Я враз розчинив їх і встиг лише зауважити, як у глупу ніч тікала біляста тінь. Пізніше Амалія пояснила мені, що то був пугач. Вони полюбляють жити на горищах і у водостічних жолобах порожніх будинків, але щойно відчують, що там хтось є, враз змінюють свій прихисток. Як прикро. Але чому той пугач-втікач пробудив у мені відчуття, яке я описав Паолі, як «таємниче полум’я»? Той пугач, чи будь-який інший з його побратимів, ймовірно, були частиною мене самого. Ймовірно, вони будили мене і раніше, щораз утікаючи у непроглядну ніч. Недолугі привиди дурбецала. Дурбецала? А ось це слово я напевне дізнався не з енциклопедій. Отже, воно прийшло до мене зсередини чи з далекого дитинства.

Спав я тривожно. У якусь мить я прокинувся від сильного болю в грудях. Перше, що мені спало на думку, — це інфаркт. Адже відомо, що все починається саме так. Потім я без жодних роздумів устав і автоматично пішов шукати пакетик, у який Паола поклала мої ліки. Я випив «Маалокс». Отже, «Маалокс» — значить, у мене гастрит. Так, якщо з’їсти, що не треба, завжди починається напад гастриту. Хоча насправді я просто переїв. Паола попереджала мене, щоб я шанувався і не їв надміру. Поки вона була поруч, то стояла цербером над моєю душею, але тепер треба вчитися контролювати себе власними силами. Амалія нічим би мені не зарадила, бо за звичками сільських людей гарно попоїсти — це завжди на добро, а погано лише тоді, коли їсти немає геть нічого.

Скільком речам я ще мушу вчитися...

6. Новітній словник Мелці

Я зійшов до села. Підійматися вгору, повертаючись назад, було важкувато, але я добренько погуляв і відчув приплив сил. Добре, що я прихопив з міста кілька пачок «Житан», бо тут продають лише «Мальборо лайт». Сільський люд, що тут скажеш.

Я розповів Амалії про пугача, що прилітав уночі. Проте, коли я сказав, що птаха видалася мені привидом, жінка навіть не усміхнулася, а стала серйозною:

— Ні де бо, пугачі — гарні птахи, вони нікому не заподіють лиха. Але отам унизу, — і вона кивнула на схили ланґійських пагорбів, — от там живуть ще й відьмачки. Хто такі відьмачки? Мені навіть лячно про них говорити, але бідолашний тато завжди розповідав про них купу різних історій. Та ви не турбуйтеся, вони сюди не приходять, а лишаються там лякати неосвічених селян. Відьмачки не чіпають паничів, які принаймні знають, як змусити їх злякатися і тікати так, щоб аж волосся сторчки стояло. Відьмачки — це лихі жінки, які з’являються ночами. А якщо надворі злива чи туман, їм ще й краще, бо тоді вони немов риби у воді.

Амалія не хотіла більше про них говорити, але позаяк вона заговорила про туман, я спитав, чи часто він тут буває.

— Чи часто? Свята Маріє, та я б сказала, що аж занадто. Іноді, як визирнути з одвірка, крізь туман не видно, де починається стежина! Та що там казати, не видко навіть подвір’я, а якщо в хаті хтось є, то у вікні світиться так, немов від звичайної свічки. Навіть коли туман не підіймається до нас, звідси видно огорнені ним гори. Якийсь час узагалі нічого не розгледіти, потім неначе щось виринає з туману, чи глечик, чи обриси каплички, а потім знову все біле-білісіньке, немов низовиною хтось розлив відро з молоком. Тому, залишаючись тут у вересні, ви дуже ризикуєте, адже, окрім червня і серпня, у цих місцях увесь час стоїть туман. У низовині, там, у містечку, живе один неаполітанець, на ім’я Сальваторе, який ще років двадцять тому приїхав сюди працювати, адже ви знаєте, як бідують люди на півдні, так от він досі не призвичаївся до наших туманів. Каже, що у них на Водохрещу і то краща погода. Ви не повірите, скільки разів він звалювався у гірські струмки, губився у полі, а ми ходили шукати його вночі з ліхтарями. Та я нічого не кажу, вони, певно, добрі люди, хоч і не такі, як ми.

Навколо безлюддя мовчазне, заховане у мареві руїн. Я глянув на пустку долин: щезло й затихло геть усе живе. Тільки птахи загублені у цьому пустому, марному світі, Ще мають сили до світла летіти. Лунають то там, то тут їх дивні, дикі, але несильні крики, Між скал холодних і безликих. І тиша навкруги, мов вісниця грози. Однак на тихому безбережному сірому морі Ані брижини, ані хвилі на довгі-довгі милі. А високо в небі, немов підвішені, скелети буків сплели коряві віття-руки. Я відчуваю час розпуки.

Наразі я зрозумів, що руїни і пустки, які я давно шукав, були саме тут, залляті яскравим сонячним світлом, хоч від того не менш невидимі, бо той туман був усередині мене самого. Чи то я мушу шукати їх у тінях? Отже, час настав. Я мушу зайти до центрального крила.

Амалії я сказав, що маю зайти туди сам. Вона лише похитала головою і дала мені ключі. Схоже, у тому крилі безліч кімнат, і Амалія кожну з них тримає на замку, адже ніколи не знаєш, чи не ходить десь поблизу злодій. Отже, я взяв зв’язку ключів. Усі вони були різних розмірів, декотрі були зовсім іржавими. Значить, Амалія знає напам’ять, який ключ які двері відчиняє. Але, позаяк я пішов сам, то треба щоразу підбирати ключ до кожних окремих дверей. Вони неначе казали мені: «Як же, це тобі дуже згодиться. Досі вередуєш, як мала дитина».

Амалія, мабуть, пішла у селище ще рано-вранці. Вчора віконниці були зачинені, а зараз вони були розкриті саме настільки, аби світла в кімнатах і коридорах було якраз удосталь для того, щоб бачити, куди ступати. Та навіть незважаючи на те, що час від часу Амалія провітрювала приміщення, затхлий запах усе одно лишався. Але геть такий, як випускають старі меблі, балки на стелі, котрий буває від старих полотняних укривал на кріслах (хіба не на таких сидів Ленін?).

Хай там як, облишмо мої пригоди з відмиканням дверей, позаяк від них я почувався смертником у Алькатрасі. Сходи вели до великої зали, щось на кшталт добре вмебльованої вітальні, де стояли крісла, що точно були ще за часів Леніна. На стінах у доладних рамках висіло кілька жахливих пейзажів під дев’ятнадцяте століття, написаних олійними фарбами. Я, звичайно ж, гадки не маю про дідові художні смаки, але зі слів Паоли, він був цікавим колекціонером; проте навряд чи йому могла подобатись така мазанина. Мабуть, це родинні реліквії. Певно, хтось із моїх прадідів чи прабабусь управлявся у живописі. Поза тим, у напівтемній кімнаті ті картини здавалися просто темними плямами на стінах, тому, може, й правильно, що вони висять подалі від людського ока.

Із зали вели кілька виходів. Один з них вів на єдиний балкон з фасадного боку, на той, що над парадними дверима, а два інших — у коридори, що проходили старою частиною будівлі. Вони були широкі, похмурі і темні, а стіни вздовж усього коридора були прикрашені старими кольоровими гравюрами. У коридорі праворуч можна було побачити Imagérie d’Epinal[133], що зображали різноманітні історичні події: «Bombardement d’Alexandrie», «Siège et bombardement de Paris par les Prussiens», «Les grandes journées de la Révolution Française», «Prise de Pékin par les Alliées», а інші були іспанськими: «Los Orrelis», «Collection de monos filarmonicos», «Mundo al rêvés»[134]. А на двох гравюрах були вибиті алегоричні сходи людського життя. На першій були зображені чоловіки, а на другій — жінки. На найнижчій сходинці розташовувалась колиска і малята у підтяжках, а далі поволі-поволі, подібно до олімпійського подіуму, сходи здіймалися від прекрасних розпашілих красунь до зрілої дами. Ця сходинка була найвищою. А опісля сходинки знову поволі спускалися вниз, зображаючи на кожній сходинці п’єдесталу щодалі старших людей, аж до найнижчої сходинки, де, як за Сфінксом, стояла істота на трьох ногах: на двох покручених кістлявих кінцівках з ціпком, а поряд на неї вже чекала Смерть із косою.

Перші двері у коридорі вели до просторої старовинної кухні, де стояла величезна піч, а з каміна й досі звисав мідний посуд. Таким начинням користувалися за сивої давнини. Мабуть, воно дісталося у спадок ще від дідового прадіда. Наразі всі ці речі вже були антикваріатом. Крізь прозоре скло серванта я побачив квітчасті тарілочки, кавники, чашки для кави з молоком. Я інстинктивно почав шукати очима підставку для газет, ймовірно, був упевнений, що вона тут була. І я її знайшов. Вона висіла обабіч вікна. Зроблена з дерева, на якому випалені палаючі маки на жовтому тлі. Коли під час війни була нестача дров і вугілля, ми, певно, ховалися саме у цій кухні, бо, мабуть, вона була найтеплішим місцем у будинку. Хтозна, скільки вечорів я просидів у цій кімнаті...

Я пройшов далі, у лазничку. Вона теж була старезна. Я побачив величезну, невимовно велику ванну й криві крани, що були більше схожі на колонки. А замість зливальниці, здається, стояли чарки. Я спробував відкрити воду. По кількох потугах з крана потекла жовта гидота, яка почала прозорішати, лише коли я проточив її кілька хвилин. Унітаз і чарки чомусь нагадали мені Королівські терми кінця «отточенто».

Крім лазнички, там була ще одна кімната. Останні двері вели до просто вбраної кімнати із зеленуватими меблями, прикрашеними метеликами, і односпальним ліжком, де, обіпершись на подушку, сиділа лялька Ленчі[135]в дамському костюмі з намальованим обличчям. Це обличчя мало такий веселий вигляд, який тільки буває у полотняних ляльок, зроблених у стилі «новіченто».

Певна річ, це була кімната моєї сестри. Те ж саме засвідчили сукні, які я знайшов у шафі, хоча скидалося на те, що всі інші речі звідси повиносили, а саму кімнату зачинили назавжди. У кімнаті тхнуло сирістю.

Коридор закінчувався великою шафою, що стояла вглибині. Кімната Ади була в ньому останньою. Я відкрив шафу. Всередині ще відчувався різкий запах камфори, а на полицях лежали акуратно складені вишиті простирадла, укривала і стьобана ковдра.

Я знову пройшов коридором аж до вітальні і повернув до іншого коридору, що вів ліворуч. Стіни цього коридору прикрашали німецькі гравюри дуже акуратної роботи, «Zur Geschichte der Kostüme»[136] — так називалася серія. Чудові жінки з островів Борнео, гарні представниці Яви, китайські мандарини, слов’яни з Шибеника з такими ж довгими трубками, як і їхні вуса, неаполітанські рибалки і римські розбійники, що тримали тромбони, іспанці із Сеґовії та Аліканте. А ще там були історичні костюми: візантійських імператорів, пап і лицарів з феодальної епохи, тамплієрів, дам чотирнадцятого століття, євреїв-крамарів, королівських мушкетерів, списоносців і наполеонівських гренадерів. До кожного сюжету німецький гравіювальник підібрав відповідний парадний одяг, тому не лише багаті і впливові персонажі були обвішані коштовностями і мали при собі пістолі з розписаним арабесками руків’ям, а й найзлиденніший африканець чи звичайний простолюдин без копійки за душею на талії носили цвітасті стрічки, плащі, старі потріпані капелюхи, прикрашені пір’ям, і різнобарвні чалми.

Можливо, саме завдяки цим гравюрам, що висіли на стінах коридору майже на чесному слові й повицвітали від сонячних променів, що освітлювали їх багато років, а не пригодницьким книжечкам я вперше зрозумів те різнобарв’я й різноманіття людських рас. Може, саме ці гравюри відкрили моїм очам екзотичність світу. «Раси і народи світу», — промовив я вголос, а сам подумав про волохату вульву. Цікаво, чого б це?

Перші двері вели до їдальні, якій теж передувала вітальня. У кімнаті стояли два стилізовані під п’ятнадцяте століття буфети, з округлими і ромбовидними різнокольоровими стеклами, кілька крісел у стилі «Савонарола», неначе просто з «Вечері жартів»[137], і люстра із кованого заліза, прикріплена прямовисно до столу. Не знати чому я промовив: «Каплун та королівський суп». Пізніше я спитав Амалію, чому на столі у старій їдальні має бути «каплун і королівський суп», і що таке взагалі «каплун»? Жінка розповіла, що кожного року на Різдво, коли Господь дарував нам свою благодать на землі, на столі мав бути каплун з гостро-солодкою гірчицею, а на перше був королівський суп — маленькі жовті кульки, які вмочували в бульйон з каплуна, кастрованого півня, якого спеціально відгодовували на м’ясо, і потім ті кульки просто танули на язиці.

— Яким же смачнющим був королівський суп! І ніхто, як на гріх, не готує такої страви. Може, тому, що короля вже давно прогнали. Бідолашний, йому теж не поталанило. Хай там як, та я дуже хотіла б перекинутися слівцем із цим дуче!

— На бога, Амаліє, ніякого дуче вже немає, це знають навіть ті, хто втратив пам’ять.

— До політики мені немає ніякого діла, але я теж знаю, що якось його вже виганяли, а він усе одно повернувся. Це я вам кажу, він десь поряд, і одного дня, адже ніколи не знаєш... Хай там як, а для старого пана, вашого дідуся, хай упокоїть Господь його душу, каплун і королівський суп мали неабияке значення, інакше Різдво було не Різдво.

Каплун і королівський суп. Завдяки цій страві я згадав обриси столу, люстру, яка, певно, багато разів заливала світлом той стіл святковими вечорами наприкінці грудня. Але я не згадав, як смакує королівський суп: я згадав лише цю назву. Як у тій грі із загадками, що зветься «берсальо»: стіл треба пов’язати зі стільцем, їдальнею чи супом. Так само і мені згадався королівський суп лише через словесні асоціації.

Я відчинив двері до наступної кімнати. Це була спальня, в якій зазвичай спало подружжя, тож якусь мить я вагався, ніби то було заборонене місце. Контури меблів у напівпітьмі видалися мені величезними, а ліжко з балдахіном узагалі здавалося вівтарем. Може, це була дідова спальня, до якої і ногою ступати було не можна? Він помер у цьому ліжку — туга звела його в могилу. А чи був я присутнім у цю мить, чи попрощався з ним востаннє? Наступна кімната теж була спальнею. Але збагнути, до якого часу належали тамтешні меблі, було неможливо, якийсь псевдобарокський стиль, округлі, геть усі, в орнаментах, які були навіть на бічних стулках шафи для білизни з великим дзеркалом і на комоді. У цю мить я знову відчув те ж саме, що й тоді в лікарні, побачивши фото з весілля батьків, — стиснуло увесь шлунковий сфінктер. Таємниче полум’я. Якось я спробував пояснити це відчуття лікареві Ґратароло. Він спитався, чи було це схоже на екстрасистоли.

— Мабуть, — відповів я, — але воно супроводжується теплом, що підступає до горла.

— Тоді це не екстрасистоли, — мовив Ґратароло, — при них такого не буває.

Але раптом на мармуровій кришці невеличкого комода я зауважив маленьку книжечку, тож попростував просто до неї, бурмочучи собі під носа: «Riva la Filotea». Як же ж це, чекайте, це на діалекті, прийде, наближається... що? Мене не покидало відчуття, що ця загадка, виражена у питальній формі на п’ємонтському діалекті, «наближається, хто наближається?», la riva? sa са l’e c’la riva? (я говорив на діалекті?) Що ж там наближається? Якась філофея (фея?), тролейбус, нічний трамвай чи таємничий тельфер[138]?

Я розгорнув книжку. Почувався так, ніби скоїв блюзнірство. Вона належала міланському священикові Джузеппе Ріва і датувалася 1888 роком. Це були молитви і священні ритуали, до яких додавався перелік календарних свят і імен святих. Обкладинка вже майже відпала, а сторінки розвалювалися від першого ж дотику. Я побожно склав їх знову докупи (а через свою професію я звик шанобливо доводити до ладу старожитні книги), та зауважив, що на корінці у червоному квадраті було золотими, вже вицвілими, літерами написано «Riva la Filotea». Напевне, це чийсь молитовник, якого я не насмілювався торкатися перше, коли був малим, бо, можливо, ця книжечка з неоднозначною назвою, де автор і назва зливаються в одне, сповіщала мені про наближення загадкового електричного диліжанса з феєю всередині.

Я озирнувся і помітив з різьблених боків комода дві стулки, що відчиняються. Прожогом кинувся до них, відчуваючи, як серце виплигує з грудей, хотів відкрити ту, що була праворуч. Я озирався навсібіч, немов боявся, що хтось мене побачить. Усередині було три так само різьблених потаємних відділи, але вони були порожніми. Мене тіпало так, немов я скоїв крадіжку. Може, навіть антикварну: мені було цікаво глянути у ті сховки, ану ж у них зберігалося щось таке, що чіпати мені було зась, чи чого я не повинен був бачити, чи навпаки, що роздивлявся потайки. Тепер я майже абсолютно, немов після ґрунтовного аналізу фактів, як у детективах, був певен, що то була кімната моїх батьків, а «Філотея» — це мамин молитовник. Тож збираючись запустити руку у потаємний сховок у комоді, я міг торкнутися чогось надзвичайно особистого, може, старих листів, чи гаманця, чи купи фотокарток, які не можна було вклеювати в сімейний фотоальбом...

Але якщо то дійсно була спальня батьків, а Паола якось казала, що я народився саме в цьому домі, то це і є кімната, в якій я з’явився на світ. Хоча немає нічого дивного в тому, що не пам’ятаєш кімнати, у якій народився, але якщо протягом багатьох років тобі показували якесь місце чи кімнату, говорячи, що ти побачив світ на ось цьому величезному ліжку, на якому ти незліченно багато разів спав поміж татом і мамою, і вже відлучений від материнських грудей хотів ще раз вдихнути аромат грудей, що вигодували тебе, таке мало б лишити в моїх триклятущих лобних долях хоч якийсь слід. Але ні, навіть у цьому разі мій мозок зберіг у пам’яті лише механічні багаторазові дії, і квит. Немов знову нагадуючи мені, що, коли я, звичайно, маю таке бажання, то можу згадати, як дитя ссало материнське молоко, шукаючи ротиком грудь, але чиї то були груди, чи як пахло материнське молоко — до того зась.

То чи є сенс народжуватись, якщо потім не маєш про це жодної згадки? Але, якщо розмірковувати виключно теоретично, чи я взагалі колись народжувався? Як і про все інше, про цей факт я знаю лише із чужих слів. З того, що знаю особисто я, випливає, що я народився наприкінці квітня в лікарняній палаті. І було мені вже майже шістдесят.

«Пан Піпіно, що народився старцем, а помер дитям». Що це ще за історія? Втім, пан Піпіно народжується у капусті, вже маючи шістдесят років і чудову сиву бороду. Щодня з ним трапляються якісь пригоди і щодня він трохи молодшає. Він знову стає юнаком, потім грудним дитям і, врешті, коли лунає його перший (чи то пак останній) крик немовляти, його очі змикаються навіки. Певно, я прочитав про це в якійсь дитячій книжечці. Але ні, це неможливо. Я б забув про цю історію так само, як і про все інше. Мабуть, читав про неї років двадцять тому в якійсь історії дитячої літератури — мені ж бо було відомо геть усе про дитинство Вітторіо Альф’єрі, але я не мав і крихти спогадів про власні дитячі роки.

Хай там як, а я маю відтворити своє життя саме тут, у потемках цих довжелезних коридорів, хоч би для того, щоб померти малюком у пелюшках, врешті побачивши обличчя рідної матінки. Ой леле, а що як я відійду на той світ, перед смертю побачивши фізію огрядної вусатої, як шкільна завучка, повитухи? Як у Ґарсія Лорки.

Пройшовши в глиб коридору і проминувши скриню, що стояла під найвіддаленішим вікном, я побачив двоє дверей — одні вглиб, а інші — ліворуч. Я відчинив ті, що вели ліворуч, і опинився у химерному, просторому, просто вбраному кабінеті. У кімнаті стояв моцний стіл з червоного дерева, над яким височіла масивна зелена люстра, подібна до тих, що використовуються у Національній бібліотеці. Через двійко великих вікон з кольоровим склом кімнату заливало денне світло. Вікна дивилися на задній двір за лівим крилом будинку — найтихіший, найбільш прихований від чужих очей куточок садиби відкривав очам невимовно прекрасний, найдивовижніший краєвид з тих, що лишень можна уявити. А поміж вікон на стіні висів портрет добродія з сивими вусами, що неначе позував якомусь Надару[139] сільського масштабу. Навряд щоб цей портрет повісили тут ще за життя діда, бо як у голові достатньо клепок, то ніхто не повісить власний портрет перед носом. Батьки теж не могли цього зробити, адже дід помер після них і саме з відчаю через цю втрату. Можливо, дядько з тіткою, продавши помешкання у місті і навколишні наділи, перетворили цю кімнатчину на меморіал. Врешті, не було жодної ознаки того, що в цій кімнаті хтось жив чи працював. Голо, як у ямі.

На стінах знову ж таки висіли «Images d’Epinal» — цього разу то були солдатики у синьо-червоних мундирах: піхотинці, кірасири, драгуни, зуави.

Але найбільше мене ошелешили бібліотечні полиці, теж із червоного дерева, що оперізували кімнату вздовж стін, хоч і були практично порожніми. Лише подекуди задля годиться стояли кілька книжечок, подібно до того, як робить поганенький дизайнер, що залишає замовнику декілька книжечок, аби у того була ілюзія освіченості, і стало ще місця для лалікських ваз, африканських фетишів, срібних тарілок і кришталевих карафок. Але у цій кімнаті такого непотребу не було навіть і близько: лише старі атласи, французькі журнали на крейдяному папері, «Новітній тлумачний словник Мелці» 1905 року видання, а також словники з французької, німецької, іспанської, англійської мов. Видається малоймовірним, щоб такий книголюб і колекціонер, як дідусь, жив поміж порожніх полиць. І дійсно, на одній з поличок у посрібленій рамці стояла світлина. Певно, знімок був зроблений у кутку кімнати саме у годину, коли надвірне сонце заливало своїм промінням письмовий стіл. Дідок мав дещо скуйовджений вигляд, сидів у самій сорочці й жилеті, ледь виглядаючи з-за кіп чернеток, якими був завалений його стіл. Він сидів на тлі полиць, напхом напханих книгами, серед яких виднілися стоси безладно накиданих газет. А на долівці — ще кілька кіп, певно, то були журнали, а також купа ящиків, напханих якимось іншим макулатурним мотлохом, куди, мабуть, зібрали увесь непотріб, який шкода було викидати на смітник. Імовірно, саме таким був дідів кабінет за його життя — комірчина рятівника будь-якого паперового мотлоху, який уже давно б потрапив на смітник: трюм корабля-привида, «Летючого голландця», що перевозив забуті документальні артефакти хвилями морських просторів, де залюбки можна загубитися, заховатися у стосах і в’язках паперу. Де ж поділися всі ці скарби? Безперечно, поважні поціновувачі порядку здихалися геть усього, що перетворювало порядок на безладдя. Що, продали все першому ж лахмітнику? Чи не після цього грабунку я більше не міг бачити ці кімнати, так уперто намагаючись забути Солару? Хтозна, скільки всіляких дивовиж я разом з дідом пізнавав саме в цій кімнаті. Навіть цю, останню зачіпку, щоб урешті впіймати своє минуле за хвіст, і ту в мене поцупили...

Вийшовши з кабінету, я відчинив двері до кімнати в глибині коридору. Вона була ще меншою, але вбраною не так просто. Меблі у кімнатці були світліших тонів, ймовірно, зробив їх якийсь місцевий тесля, дещо простакуваті, але для хлопчачого помешкання — саме те, що треба. У кутку стояло невеличке ліжечко, а в самій кімнаті було багато книжкових стелажів, майже порожніх, виднілося лише кілька покинутих книжок у червоній палітурці. Посеред гарно впорядкованого письмового столу — чорна шкіряна вставка, недалечко — така сама, як у бібліотеці, зелена лампа. А на стіні, прибита парою гвіздків, висіла картинка, від якої в мені знову зажевріло таємниче полум’я. Це було щось на зразок музичної партитури чи рекламного плаката нової пластинки «Як у польоті», хоч я знав напевне, що йдеться про фільм. Я враз упізнав Джорджа Формбі[140], а радше його конячу посмішку, згадав, що співаючи він акомпанував собі на укулеле.

Я знову бачив перед очима, як він на скаженому мотоциклі з візком влітає в сінник і під ґвалт і квоккання курей вилітає з іншого боку, а полковник, що сидів поряд у візку, у руці тримає яйце. «Ось тобі великодня писаночка». А потім старезний літачок, у якому він опинився цілком помилково, падає штопором униз, потім насилу здіймається в небо, а врешті йде на віраж, що переходить у пікірування — ото сміхота, просто лопнути можна. «Я тричі його дивився, тричі поспіль, — майже горлав я. — Це найкумедніше з усіх кінів, які я бачив за життя». Я знову і знову торочив «кінів», так само неправильно відмінюючи слово, як це, певно, робили тоді. Втім, у селі досі кажуть саме так.

Безсумнівно, це була моя кімната і мій кабінет, але, окрім кількох нагадувань про це, решта була суцільною пусткою, немов у кімнаті великого поета у будинку-музеї, куди запрошують до розглядин за квитками, в якій усе відтворено достоту так, щоб ви пройнялися духом безсмертя. «Саме у цій кімнатці він склав «Осінню пісню», «Фермопільську оду», «Гондольєр, що помирає». А як же він, Великий Поет? Та його вже немає більше з нами. Він висох у двадцять три через сухоти осьдечки, просто на цьому ліжку. А погляньте на фортеп’яно, воно й досі відкрите, достоту, як він його лишив того дня, останнього на цій землі, бачите? На ньому й досі видно краплину крові, що впала з його змарнілих, зблідлих губ, коли в останню мить життя він грав «Криваву прелюдію». Ця кімнатка зберігає згадку про його коротку земну путь, те, як схилявся він над своїми вистражданими чернетками. А де ж чернетки? У бібліотеці Римської колегії, глянути на них можна лише з дозволу його діда. А де ж дід? Помер, царство душі його».

Осатанілий, я побіг коридором до вікна і, визирнувши на подвір’я, загорлав, звучи Амалію:

— Чи ж таке можливо, — лементував я, — що в моїй кімнаті немає ані моїх книг, ані іграшок, ані жодної іншої речі, що нагадувала б про моє там перебування?!

— Але ж пане Ямбо, ви жили там, коли ще вчилися в університеті! Вам тоді було років з шістнадцять-сімнадцять. І що, ви гадали, що й досі гратиметеся дитячими іграшками? І як вам таке спало на гадку тепер, півстоліття ж минуло?

— Та дарма. Але як щодо дідового кабінету? Там же, напевно, було до біса речей. Де ж вони всі поділися?

— Нагорі, на горищі, все забрали на горище. Ви пригадуєте, де у нас горище? Воно схоже на цвинтар і наганяє на мене сум, тому я піднімаюся туди лише задля того, щоб поставити блюдечка з молоком. Навіщо? Бо як трійкові наших котів закортить молочка, то вони й побіжать нагору, а мимохідь і мишенят поганяють. Це ваш дідусь вигадав. Казав, що на горищі багато книг та газет, тож треба якось мишам прочуханки давати, бо, знаєте, у селі що не роби, а вони все своє... А як ви виростали, всі речі помалу переїжджали на горище, ваші і маленької панночки, вашої сестрички. А як ваші дядько з тіткою доклалися до старого крила... звісно, моя хата скраю, але краще б вони нічого не чіпали. Та вони все перекроїли. Наказали все хламіття віднести на горище. Певна річ, що той поверх, де ви зараз стоїте, став скидатися на цвинтар, а коли ви повернулися сюди з пані Паолою, ніхто не хотів морочитися з тими кімнатами, тож ви перебралися до іншого крила. Звісно, воно не так подібне до панських шат, але з ним легше було впоратися, тож пані довела його до ладу, надавши їм божеського вигляду...

Отже, якщо я хотів, зайшовши до цього старого крила, опинитися у печері Алі-Баби, що кишить старовинними амфорами, вщерть повними золотих монет, і літаючими килимами, які самі стеляться під ноги, то ми з Паолою обоє пролетіли. Скарбниця виявилася порожньою. Може, мені варто піднятися на горище, повернутися сюди з усім тим старим мотлохом і розкласти все так, як було колись? Так, але для цього я маю знати, як було колись, — для чого ж ще я затіяв усю цю клопітню, як не для того, щоб це згадати?

Я знову пішов до дідівського кабінету і лише зараз зауважив, що в кутку на столику стоїть програвач. Не якийсь там допотопний грамофон, а нормальний програвач із вбудованими динаміками. За дизайном, десь п’ятдесятих років. На сімдесят вісім обертів. То що, дідусь, значить, слухав платівки? Певно, збирав їх так само, як і інший мотлох? Тоді де ж вони? Теж на горищі?

Я почав гортати французькі журнали. Друк розкішний, у квіткових орнаментах, кожна сторінка виконана як мініатюра, а ще — кольорові ілюстрації у стилі прерафаелітів — блідолиці пані ведуть бесіду з лицарями Святого Ґраалю. Усередині журналів — розповіді і статті, тексти, обрамлені віньєтками із плетеним лілієподібним стеблом, а поряд — світлини з жіночою модою, але вже у стилі «арт деко» — неприродно сухоребрі панянки, стрижені під хлопчиків, убрання з шифону чи з вишивкою шовком на шовку, із заниженою талією, відкритою шиєю і широким вирізом на спині. Вуста криваво-червоні, як свіжа рана, тримають довгий мундштук, випускаючи ліниві блакитнуваті димові хмаринки, пані вбрані у дамські капелюшки з вуаллю. Тодішні художники вміли передати аромат жіночої пудри.

Іноді журнали ностальгічно згадували стиль «ліберті», що лише недавно минув, досліджували те, що було в моді ще зовсім недавно, і те, що мало стати криком моди незабаром. Гадаю, легка патина минувшини надавала більшої шляхетності новинкам з цих журналів для майбутніх Єв.

Але мене більше полонили Єви далеких часів, від їхніх образів моє серце летіло навскач. І ніякого таємничого полум’я. Звичайнісінька тобі тахікардії! від ностальгії за теперішнім.

Я побачив профіль жінки з золотавими косами, ледь уловимий аромат янголятка, що зійшло з небес. Подумки я продекламував:

Твій образ — то образ болю і печалі. В руках твоїх на довжелезних стеблах Божественно бліді лілії зів’яли. Як свічки віск, розтали. Мов подих нескінченного нездоланного горя, Від пальців твоїх лине їх легкий аромат. А від яскравих шат, що ятрять душу і труять кров, Безмежно лине мука і любов[141].

На бога, я, ймовірно, бачив цей образ тисячу разів, у дитинстві, юності, молодості, може, навіть на порозі зрілості, і він викарбувався у моєму серці. Отже, я знав Сибіллу невимовно давно, а кілька місяців тому я лишень упізнав її. Але те пізнання розбудило в мені з новою силою не лише ніжність — воно стискає мені серце. Можливо, я так само почувався і тоді, коли ми з Сибіллою зустрілися вперше: я відразу поставився до неї як до предмета своєї любові, бо для мене таким предметом уже був ось цей образ. Пізніше, після свого пробудження, я приписав нашим стосункам те, чого жадав, коли ще ходив у коротких штанцях. Отже, між нами з Сибіллою не було нічого, нас поєднував лише цей образ?

А що як, окрім обличчя з цієї картинки, ніщо й ніколи не поєднувало мене з усіма жінками мого життя? Що як я лише гнався за обличчям, яке побачив колись у дідовому кабінеті? Раптом дослідження мого минулого почали набувати зовсім іншого сенсу. Це вже була не просто спроба пригадати події, що передували від’їзду із Солари, хоч про це теж треба знати, аби зрозуміти мотиви своїх учинків у подальшому, полишивши Солару. Та чи все справді саме так? Я подумки казав собі, що не слід усе перебільшувати, врешті, ти побачив образ жінки, з якою зустрівся лише вчора. Може, він нагадав тобі Сибіллу лише тому, що ця жінка теж тендітна білявка, а комусь іншому спаде на гадку, не знаю, Ґрета Гарбо чи сусідка за стіною? Може, ти, як у тому анекдоті (мені розповів його Джанні, коли почув про лікарняні тести), поведений на одному, і «теє» бачиться тобі у кожній чорнильній плямці, що тицяє під носа лікар?

Врешті, ти приїхав сюди задля того, щоб згадати діда, а в тебе тільки й думки про Сибіллу.

Я відклав журнали — роздивлюся їх потім. Мою увагу тут-таки привернув найновіший «Словник Мелці» 1905 року видання — 4260 ілюстрацій, 78 систематичних таблиць, 1050 портретів, 12 хромолітографій, видавництво «Антоніо Валларді», Мілан. Та щойно я розгорнув пожовклі сторінки, списані дрібним шрифтом (восьмим кеглем) з маленькими картинками на початку кожної статті, я відразу по пам’яті знайшов те, що шукав: тортури. Ось вони — тортури. І справді, то була цілісінька сторінка найрізноманітніших страт: зварення в олії, розп’яття, саджання задом на подушку, вщерть повну гострих залізних голок, підпечення ступнів на вогнищі, печення на грилі, закопування живцем у землю, розпечені щипці, страта на вогні, луплення шкіри живцем, копчення на вертелі над вогнем, розпилювання надвоє (жалюгідна пародія на циркове розпилювання, лишень кати бідолаху клали в ящик і величезною зубчастою пилкою дійсно розпилювали на два шматки м’яса), четвертування (те ж саме, тільки машина для четвертування, якою керували за допомогою важеля, роздирала нещасного не впоперек, а поздовж), роздирання на шмаття — покараного прив’язували до кобилячого хвоста, затискання ноги у лещата, і найнеймовірніше і найдивовижніше — саджання на палю: тоді я ще гадки не мав про ліс посаджених на палю палаючих тіл, у світлі яких полюбляв вечеряти граф Дракула. І ще багато інших страт, усього тридцять, одна вражала більше за іншу.

Страти... Проглянувши ті тортури і заплющивши очі, я міг напам’ять назвати всі підряд: тихий жах і прихований захват, що я відчував, належали мені тодішньому, а не мені теперішньому, чужому самому собі.

То скільки ж часу я провів, розглядаючи ці сторінки? Але виявилося, що навіть інші статті з картинками, подекуди кольоровими (я знаходив їх навіть не послуговуючись алфавітним покажчиком, немов ішов за пам’яттю власних пальців), були мені знайомими. Гриби, м’ясисті, а серед них найгарніші ті, що найотруйніші: мухомор золотий з поцяткованою білим червоною шляпкою, багровий пластинчастий гриб із жовтим смердючим м’ясом, білий гриб-зонтик, сатанинський гриб, отруйний гриб-боровик, м’ясиста сироїжка з капловухими краями, ніби товсті губи розпливлися в гримасі, а слідом — закам’янілі вимерлі створіння, як-от мегатерій, мастодонт, моа. Перелік музичних інструментів — сальпінґа, авлос, цитра, кіфара, сіринґа, оліфант, рамзинґа, буцина, лютня, еолова арфа, а поруч — соломонова. Прапори найнеймовірніших країн: Китай та Кохінхін, Малабар, Конго, Табор, Маратха, Нова Гранада, Сахара, Самоа, Сандвічеві острови, Волощина та Молдавія, разом з найрізноманітнішими засобами пересування: омнібус, фаетон, фіакр, ландо, двомісна карета, кеб, двоколка, диліжанс, етруська колісниця, шарабан, кабріолет, паланкін, квадриґа, башта на слоні, віз, ноші, сани, ґринджоли, конка. Вітрильники... Та я все не міг допетрати, з яких же пригодницьких романів я вивчив стільки термінів грози морських просторів: бригантина, марсель, бізань, крюйсель, бушприт, рея, швартови, фал, грот-марсель фок, крюйс-брамсель, клівер, фок-стеньга-стаксель, шкот, грот-мачта, брам-стеньга, кокпіт, румпель, фегалс, кнехт, берлина, шпангоут, надводний борт, такелаж, гафель-гік, йти в бейдевінд, йти в кільватер, сто чортів у душу боцмана, грім та дияволи, Браття Корсари, підняти брам-стеньгу, свистати всіх нагору, дати бортовий залп, травити фал, брати риф, брати на абордаж, п’ятнадцять чоловік на скриню мерця і ще пляшка рому. На інших ілюстраціях — древня зброя: булава, палиця, сокира, тесак, ятаган, кортик, палаш, алебарда, коліщатна аркебуза, бомбарда, таран, катапульта, єдиноріг та мортира. Далі — граматика геральдики: щити, шолом, батіг, корона, тримачі для щитів, девіз, пояс, стовп, перев’язь, коса перев’язь, хрест, стропило, облямівка, гербові фігури, бази, емалі чи метали, стяги з чотирма, трьома полями, з широкими смугами, стрічками, пересмугами...

Це була перша енциклопедія в моєму житті, і я, ймовірно, не випускав її з рук. Краєчки сторінок були потерті, текст покреслений, час від часу в очі впадали коментарі, зроблені на полях дитячою рукою. Здебільшого то були пояснення до незрозумілих термінів. Я затер її до дірок, перечитував знов і знов, мнучи сторінки, багато з яких уже геть повипадали.

То ось які в мене підвалини освіти! Маю надію, що не тільки, пробурмотів я, читаючи далі. До слова, наступні сторінки були найбільш покреслені:

Платон. Відом. грецьк. філос., найвідоміший філософ давнини. Учень Сократа, чию доктрину описав у своїх «Діалогах». Збирав рідкісну колекцію старожитностей. 429—347 до н. е.

Бодлер. Паризьк. поет, екстравагантний, дивакуватий, дещо штучний.

Гаразд, значить, для освіти згодяться і хисткі підвалини. Дорісши до розумової зрілості, я прочитав усього Платона. Власне, ніхто й ніколи не засвідчив мені, що Платон дійсно зібрав виняткову колекцію старожитностей. Проте якщо це дійсно правда? Що коли ця колекція була найбільшим його захопленням, а все інше він робив лише задля того, щоб заробити на скибку хліба і, власне, на це ж таки збирання. А тортури, врешті, вони й справді колись мали місце, хоч я сумніваюся, що наразі в школах їм приділяють увагу. А дарма. Треба ж бо знати, з якого тіста ми з вами, Каїнове плем’я, виліплені. Отже, я виріс, гадаючи, що все людство мерзенно злостиве, і з цим нічого не вдієш, і що життя — це книга, кожна сторінка якої сповнена лементом і люттю? Чи не тому Паола казала, що я лише знизував плечима, коли повідомляли про смерть мільйонів дітей у Африці? І саме завдячуючи «Найновішому Мелці» я почав з такою невірою ставитися до людської раси.

Я читав далі:

Шуман (Роберт). Відом. нім. композитор, написав «Рай і Пері», а також безліч симфоній і кантат тощо. 1810—1856. Клара — винятково майстерна піаністка, вдовиця попер., 1819—1896.

Отакої, та чому ж «удовиця»? Адже в 1905 році, коли укладався словник, вони обоє давно вже були перед Богом, не кажуть же, що Кальпурнія — вдовиця Юлія Цезаря? Її вважають його дружиною, дарма що та пережила імператора. То чому тоді лише Клара вдовиця? Але на бога, укладачі «Словника Мелці» прислухалися ж не лише до достовірних фактів, але й до чуток. Тож пліткували, що по смерті чоловіка (бозна, може, й до неї) у Клари були фіґлі-міґлі з Брамсом. Нумо, гляньмо на дати («Мелці», як Дельфійський оракул, прямо не каже, але й не приховує: він натякає). Коли Роберт помирає, жінці заледве виповнилося тридцять сім, і вона приречена на самотнє животіння ще на сорок років. То що ж мала робити приваблива і талановита піаністка стільки часу? Клара ввійшла в історію як удовиця, і словник «Мелці» це закарбував. Але як я дізнався, що трапилося з Кларою пізніше? Чи не ця енциклопедія спонукала мене до дослідження життя тієї «вдовиці»? Хтозна, скільки нових слів я пізнав завдяки ось цьому словничкові. Чому ж досі з моєї пам’яті з кришталево прозорою точністю, навіть попри увесь цей шарварок у моїй голові, виринають дані штибу того, що столицею Мадагаскару є Антананаріву?

Саме з цієї книги я пізнав слова й терміни, що більше скидалися на магічні замовляння: белзуїн, приподоблюватися, підлабузництво, рогата гадюка, уярмлений, догматика, галицизм, кишеньковий краб, свічадо, неприпущенний, брудота, словникарство, дитинець, попасище, фурункульозний, лада, кривоприсяжник, очепа, Адраст, Аллоброґі, Річчу, Кафірістан, Донґола, Ашурбаніпал, Філопатр...

Я гортав сторінки атласів. Декотрі з них були старезні, укладені ще до Першої світової. Африка на них була сіро-блакитного кольору, а подекуди там були підписані німецькі колонії. Певно, за своє життя я частенько унаджувався досліджувати старі атласи. Але хіба не я недавно продав Ортеліуса? Але на цих географічних картах кожне слово видавалося до болю знайомим, майже рідним, немов саме звідси починався шлях до інших, не менш небайдужих мені слів. Але що ж спільного між моїм дитинством і Німецькою Східною Африкою чи Нідерландською Індією, а тим паче із Занзібаром? Але хай там як, тут, у Соларі, кожне слово було зачіпкою до іншого. Чи пройду я цим ланцюжком до останнього, надважливого слова? І що це буде за слово? Може, «Я»?

Повернувшись знову до своєї кімнати, одне я знав напевне: в італійсько-латинському словничку Кампаніні—Карбоні слово «merda», безсумнівно, не згадувалось. А цікаво, як латиною буде «лайно»? Бо ж не горлав Нерон, гахнувши собі молотком по пальцях: «Який артист гине!». Певно, в дитинстві це було неабиякою проблемою, і загальна освіта не допомагала її розв’язати. Тому я й звертався за поміччю до нешкільних словників. У «Мелці» є «лайно» й усі спільнокореневі слівця, як-от merdaio, merdaiuolo, merdocco. «Мердокко — компрес, що накладається для видалення волосся, особливо в єврейській традиції». «Але ж і волохаті ті євреї», — напевно, думав я, прочитавши таке. І раптом мене неначе громом ударило, і я почув: «А в словнику, який я знайшов удома, написано, що потіпанка — це жінка, яка торгує сама по собі». Це котрийсь із моїх шкільних однолітків десь відкопав словник, у якому було те, чого в моєму «Мелці» точно не знайдеш. Він краєм вуха почув заборонене слово, вимовлене наполовину говіркою (певно, «потіпанка»). Ох, як довго бентежило мене оте «торгує сама по собі». Але що ж такого поганого, якщо жінка торгує без розпорядника чи, скажімо, бухгалтера? Звісно, у чванливому словнику насправді написано, що потіпанка — це жінка, яка торгує собою, але мій інформатор подумки розтлумачив це невідоме слово в єдиний доступний йому спосіб, який знав, і про що чув у власному домі: «А поглянь-но на ту потіпанку, все вона торгує по собі».

Хоч би виринуло з пам’яті яке місце чи образ однокласника. Але ні, немов існували лише фрази, словосполучення, які я десь колись вичитав. Безпочуттєве Flatus vocis[142].

Книжки у червоних палітурках навряд чи були моїми. Ймовірно, вони мені перепали від діда або дядько з тіткою принесли їх до моєї кімнати, як то кажуть, задля годиться. Це було все зібрання Жуля Верна з колекції «Хетзель», у червоній обкладинці із золотим обрізом, розмальоване із золотавим тисненням на палітурці й корінцях. Імовірно, саме на цих книжках я вчився французької, і тому я з насолодою кинувся на найнезабутніші моменти: Нед Ленд дивиться в ілюмінатор «Наутілуса» на величезного спрута, повітроплавальний апарат Робура-Завойовника, розцяцькований технологічним начинням, повітряна куля, що падає на Таємничий острів («Ми підіймаємося?» — «Ні, навпаки, ми опускаємося! Ба навіть гірше, пане Сайресе, ми падаємо!»), величезний снаряд, націлений на Місяць, Гроти в центрі Землі, Керабан та впертюх Мішель Строґофф...

Хтозна, скільки ночей я не спав через ті картинки, що повсякчас поставали на темному тлі, сповнені білуватих прогалин, накреслені непевними чорними штрихами. Світ, де немає хроматичних зон, однорідне тло, де є лише графіка, дряпання, штрихи, сліпучі полиски там, де відсутнє штрихування. Світ очима тварин, такий, яким сприймає його ’їхня сітківка. Можливо, саме так бачать навколишній світ воли, собаки чи ящірки. Світ, що можна підгледіти крізь вузесенькі шпарини жалюзі. Через ці оферти я вступав у чорно-білий світ художніх вигадок, потім відводив очі від книги і, поранений палючим сонячним промінням, знову тікав у глиб книжок, немов морське створіння, що занурюється у підводну глибочінь, де більше неможливо розрізнити барви світу. Цікаво, чи вже відзняли кольорові фільми за творами Жуля Верна? Що ж стане з вернівським світом без гравіювань, без розтушувань, які пропускають світло лише там, де гравіювальник залишив жолобки чи, навпаки, опуклості?

Дід носив оправляти й інші книги цих часів, але над усе піклувався про потерті ілюстровані обкладинки «Собору Паризької Богоматері», «Графа Монте-Крісто», «Трьох мушкетерів» та інших шедевральних творів масового романтизму.

А ось дві книги «Капітан Сатана» видавництва «Сонцоньо» італійською та французькою мовами (в оригіналі «Les ravageurs de la mer» — «Морські грабіжники») Жаколіо. Ілюстрації цілком тотожні, бозна, якою мовою я читав цю книжку. Хоча достеменно знав, що десь там є дві невимовно жахливі сцени. В одній з них лихий Надод одним ударом сокирою розрубує голову доброго Гаральда, а потім убиває ще і його сина Олафа; а на іншій Ґуттор, кат, хапає голову лиходія Надода і стискає її своїми дужими руками, аж поки мозок бідолашного не прискає до стелі. І в обох, у жертви і в ката, очі майже вилазять з орбіт.

Переважна більшість подій розгортається в укритих кригою морях, огорнених завісою північного туману. Небо має перламутровий відтінок, хоча на тлі білосніжної криги видається туманно-каламутним. Завіса сірих випарів помалу відступала, втрачаючи свій сіруватий відтінок, поволі перетворюючись на густо-молочну, вода стала надзвичайно гарячою... Дрібний-дрібний сірий пил, подібний до попелу, сиплеться на човен... З глибочини океану підіймається яскравий відблиск, магічне світло. Нестримна лавина білого попелу, крізь блискавичні зникаючі прогалини угадуються нечіткі й непевні обриси. Невимовно височезна постать, закутана в саван, зі сліпучо-білим, як незайманий сніг, обличчям. Але стривайте, це зовсім інша історія. Мої вітання, добродію Ямбо, ви маєте короткочасну пам’ять. Та хіба не ці образи явилися тобі в перші миттєвості після того, як ти прийшов до тями, і хіба не ці слова першими злетіли з твоїх вуст у лікарні? Ймовірно, це з Едґара По. Але чи не тому ці цитати з По закарбувалися у твоїй універсальній пам’яті, що ти в дитинстві бачив їх у своїх мареннях про білясте море капітана Сатани?

Я взявся читати (чи радше знову перечитувати) цю книжку, просидівши за нею до самісінького вечора. Спочатку читаючи, я ходив, потім присів і, поклавши книжку на коліна, притулившись спиною до стіни, геть забув про плин часу. Я просидів так, аж поки із забуття своїм криком мене не вивела Амалія:

— Господи, ви угробите собі очі, навіть ваша бідолашна матінка вас попереджала, чи ви забули? Боже милосердний, сьогодні ж така чудова днина, іншої годі й бажати, а ви навіть носа з горища не показуєте. Ви навіть не прийшли до мене на обід. Ну ж бо, вставайте, вже час вечеряти!

Отже, я знову повторив старий ритуал. Я був зовсім виснажений. Повечеряв, як хлоп’я, котрому ще треба рости й набиратися сил, і мене звалив сон. Паола казала, що зазвичай, перш ніж заснути, я довго читав, але цього вечора — жодної сторінки, точнісінько за матусиним наказом.

Я враз задрімав. І марив я узбережжям і хвилями південних морів, посмугованими кремом, неначе довжелезними нитками, по тарілці з ожиновим варенням.

7. Вісім днів на горищі

Що я робив останні вісім днів? Здебільшого читав, сховавшись на горищі, хоч дні у моїй свідомості перемішалися. Пригадую лишень, що читав я, як очманілий, усе підряд.

Проте я читав не все до цятки. Гортаючи деякі з книг, я немов пролітав над землею і в цьому польоті вже знав, що в них написано. Наче за одним-єдиним словом тягайся ще тисяча, немов розпускався м’ясистий пуп’янок, як у тих японських квітах, котрі кладуть у воду, щоб вони розпустилися. Ніби слова самі по собі сочилися у мою пам’ять, щоб не залишати на самотині Едіпа[143] та Ганса Касторпа[144]. А подекуди у мене в голові неначе траплялося коротке замикання й однісінький малюнок виливався у три тисячі слів. А іноді я читав помалу, насолоджуючись кожним висловом, кожним уривком, кожним розділом. Можливо, у такі миті я переживав ті ж самі емоції, яких зазнав тоді, уперше читаючи рядки, які вже давно забув.

Дарма говорити про все різноманіття таємничого полум’я, легкі напади тахікардії, про те, як несподівано до мого обличчя приливала кров — і все це через прочитані рядки. А потім за мить воно знову зникало так само швидко, як і з’являлося, поступаючись місцем чимраз новим припливам приємного тепла.

Довгі вісім днів я, нехтуючи сонячними промінчиками, сходив на горище і лишався там, аж поки сонце не опинялося на вечірньому прузі. У полудень Амалія, яка попервах неабияк лякалася, не знаходячи мене на місці, приносила мені нагору хліба й ковбаси чи сиру, пару яблук і пляшку вина. («Святий Боже, це нещасне створіння знову захиріє, і що ж тоді я скажу пані Паолі, благаю, зійдіть хоч заради мене, бо ж ви геть осліпнете!») Вся в сльозах, жінка знову полишала мене, а я, вижлуктивши геть усю пляшку до дна, сп’янілий, продовжував далі гортати сторінку за сторінкою і вже, певна річ, був неспроможний зв’язати в одне, що було перше, а що — потім. Час від часу я сходив униз, тримаючи під пахвою стос книжок, і знаходив собі прихисток деінде, аби не почуватися ув’язненим на піддашші.

Перш ніж знову зійти на горище, я телефонував додому і розповідав про свої успіхи. Паола хотіла знати, що я відчуваю, перебуваючи тут, але я поводився обачно: «Звикаю до нових місць, погода тутечки просто чарівна, тож я багато часу проводжу на свіжому повітрі, гуляю. Амалія мене просто зачарувала». Вона питалася, чи прогулявся я вже до місцевої аптеки, щоб мені виміряли тиск. «Це потрібно робити кожні два чи три дні. З такими речами, як у твоєму випадку, не жартують. Але найважливіше — щоранку і щовечора не забувати ковтати пігулки».

Мене гризли докори сумління, але, виправдовуючись професійною цікавістю, я тут-таки набирав номер студії. Сибілла досі працювала над каталогом. За два-три тижні він має піти на верстку. Вислухавши купу теплих, підбадьорливих слів, я клав слухавку.

Я досі питав себе, чи відчуваю щось до Сибілли. Дивовижно, та перші ж дні у Соларі перевернули все зовсім по-інакшому. Тепер ця золотокоса дівчина видавалася мені далеким спогадом дитинства, а от те, що я помалу пізнавав завдяки книжкам, ставало моїм теперішнім.

Амалія сказала, що на горище ведуть сходи у лівому крилі. Я враз уявив собі старі дерев’яні гвинтові сходи, але, на мій подив, сходинки виявилися виточеними з каменю і дуже зручними. І як я второпав пізніше, інакше й бути не могло, бо ж як інакше вони б знесли туди увесь той мотлох з дідового кабінету?

Наскільки я міг згадати, на горищі я ніколи не був. Та, власне, як і у льосі. Звісно, про льохи багато чого кажуть: вони бувають підземні, похмурі, сирі, там завжди холодно, і треба брати із собою свічку чи ліхтарик. Старовинні готичні романи багаті на потаємні підземелля, де похмурими криптами кружляє монах Амброзіо[145]. Природні льохи-підземелля, як печера Тома Сойєра. Загадкова сила темноти. У всіх будинках є льох, але не в усіх є горища, передусім, якщо це міський будинок з пентхаусом. Проте жодної розповіді, в якій би йшлося про горище, у світовій літературі немає. То як тоді назвати оце? Вісім днів на горищі? Так, мені пригадалася назва, але більше — ні слова.

Одначе попри те, що я не обійшов усе горище у цьому будинкові за раз, цілком зрозуміло, що воно простягається над усіма трьома крилами будівлі. Вхід знаходиться з фасадного боку, а далі піддашшя йде вглиб, де простір розбивається на стежини, розділяючи горище частково стінами, частково старими металевими стелажами чи пошарпаними комодами на своєрідні сектори, коридори безкінечного лабіринту. Пройшовши ліворуч і повернувши кілька разів урізнобіч, я вткнувся носом у вхідні двері.

Перші враження. По-перше, парко, втім, це природно, адже я під дахом. Далі світло: воно ледве просочується частково крізь слухові вікна, які можна помітити з начільного боку будівлі та які захаращені різноманітним хламіттям, що накуплене поряд. А тому вони видаються чимось на кшталт жовтуватого прошарку, у котрому безладно метушаться корпускули, а отже у навколишній темноті відбувається така сама метушня: монади, сім’я первісних атомів у броунівському русі, тільця, що рояться у безвісті, — хто ж про них писав, Лукрецій? Час від часу сонячний промінь відбивається у скельці хисткого буфета чи широкому обрамленому дзеркалі, котре, якщо глянути на нього з іншого боку, ніби прихилилося до стіни, і навколо починають стрибати сонячні зайчики. А іноді промінчики пробиваються крізь віконця верхнього світла, потьмянілі через краплі дощу, що омивали скельця знадвору, вкривши їх зашкарублими намиваннями дощу — землею, листям, — крізь які ще досі могло пробиватися сонячне проміння, лишаючи на долівці яскраво-світлі плямки.

Врешті, різноманіття барв. Завдяки горищним балкам, то тут, то там нагромадженим ящикам, картонним коробкам, залишкам розламаних комодів, на піддашші почуваєшся, як у теслярській майстерні — навколо переважають найрізноманітніші відтінки коричневого: від жовтого, як чиста нефарбована деревина, блідо-сірого відтінку клена чи темно-коричневого від облупленого лаку на комодах до кольору, слонової кістки з папірців, що вивалюються з коробок.

І якщо підземелля — це ворота пекла, то горище провіщає дещо потьмянілий рай, де у запорошеному сяйві сонця блукають привиди. Смарагдово-зелені Єлисейські Поля, у яких, однак, немає жодної зеленої цятки, а тому, потрапивши сюди, почуваєшся чи то в засохлому тропічному лісі, чи то в очеретяних хащах, чи то в занадто паркій сауні. Раптом я подумав, що не лише льохи подібні до материнської утроби з навколоплідними водами, горища теж сповнені її життєдайним, майже цілющим теплом. У цьому заллятому світлом лабіринті, де варто лишень збити кілька плиток черепиці, і опинишся просто неба, віє ароматом затхлості, затишку і безтурботності.

В іншому крилі мені вже не було так спекотно, власне, надмірне тепло більше не турбувало, тому що я очманів від можливості пізнати всього себе. Бо мій скарб Кларабелли, поза всіляким сумнівом, був захований саме в цьому місці, от тільки копати мені доведеться значно довше, та й де встромити лопату — це для мене було цілковитою загадкою.

Мені довелося обібрати чимало павутини, бо котики переймалися мишками, а от павуками ніколи не переймалася навіть Амалія. Якби я не порушив спокою цього царства, природний відбір торжествував би у цьому куточку світу й надалі. Павучки народжувалися б і помирали, їхні павутинки помалу скніли, і так тривало б довіку.

Я почав шарудіти на полицях, ризикуючи повалити додолу нагромаджені на них коробки. Вочевидь, у своїх колекційних потугах дід не гребував баночками-скляночками, особливо якщо вони були різнобарвні чи металеві. Ось розмальована жерстянка, ось коробка з-під печива «Вамар» з амурчиками на гойдалці, коробка від пігулок «Арнальді», а ось — бляшаночка з-під брильянтину «Колдінава» із золотавими бортиками і рослинним орнаментом, ось — коробочка з-під пір’їнок «Перрі», ось блискуча кришечка від олівчиків «Пресбітеро», досі рівнесенько складених за кольором, як у патронташі. Овва, а осьдечки бляшанка з-під какао «Тальмоне. Літня пара»: бабуся дбайливо пригощає усміхненого дідуся корисним напоєм. Дід — такий собі шкарбун, що зодягнений в мундир, котрим франтували ще до Великої французької революції. Несподівано я побачив у цьому літньому подружжі діда й бабу, яких заледве знав.

І ось мені втрапила до рук коробочка, на око десь кінця дев’ятнадцятого століття — шипучки «Бріоскі». Добродії помалу посьорбують з бокалів водичку, чемно принесену граційною покоївкою. Мої руки все згадали самотужки. Спочатку берете один пакуночок з білим м’якесеньким порошечком і висипаєте все до дрібки у горлечко пляшки з проточною водою. Добряче все колотите, щоб суміш стала однорідною і порошок не прилипав до горлечка. Потім черга наступного пакуночка — із зернистим, як дрібні кристалики, порошком. Цього разу сипати треба швидко, бо суміш відразу починає грати, тому треба поспіхом закрити пружинну кришечку. Далі — чекаєте на хімічне диво в тому первісному бульйоні, поки суміш перебушує, поки перестане прориватися крізь щілинки у гумовій прокладці. І от буря вщухла, шипуча вода готова до вжитку. Столова вода, дитяче шампанське, мінералка домашнього приготування. Я промовив: «Вода Віші».

Потім мої руки пробудили дещо інше: я намацав ще одну коробку. Безсумнівно, вона побачила світ пізніше попередньої. Як часто я відкривав її, перш ніж ми всі сідали за стіл. А малюнок був цілком тотожним: ті ж самі добродії посьорбують, розтягуючи насолоду, життєдайну водичку, одначе на столі непримітно стояла така сама коробочка, як та, що у мене в руках. На ній знову ж таки зображалися ті ж самі добродії, що попивають водичку біля столу, на якому стоїть така ж самісінька коробочка з добродіями, що — і без кінця-краю... Тож малим хлопчиною я завжди знав напевне, що, варто мені взяти лупу чи потужний мікроскоп, і перед моїми очима постануть інші бляшанки чи коробочки — байдуже, адже за таким самим принципом en abime — «до нескінченності» — влаштовані китайські скриньки і російські матрьошки, на котрих були б зображені цілком тотожні бляшанки чи коробочки. Безмежжя, яке пізнали дитячі оченята, перш ніж познайомилися з парадоксом Зенона[146]. Безкінечний біг за недосяжною метою, де ані черепаха, ані Ахіллес не дісталися б останньої коробочки, останнього джентльмена, останньої покоївки. Метафізики нескінченності й обчислення безкінечно малих величин ми вчимося ще в дитячі роки, тільки тоді все це ще підсвідоме. І видається чи то Безкінечним поступом, чи, навпаки, жахливим передвісником Вічного повернення, знаменням епох, що хапають одна одну за хвіст, бо, діставшись останньої коробочки, якби навіть така існувала, можливо, у тому вирі ми могли б побачити власну особу, що притискає до грудей найпершу коробочку. Бо ж чому тоді я обрав професію антиквара-букініста, як не заради того, щоб напевне знати її точку відліку: день, коли Ґуттенберґ надрукував у Майнці першу Біблію. Так ти принаймні знаєш, що до цього моменту нічого не існувало, чи, радше, існувало дещо, але зовсім інше. Знаєш, що можеш спинитися. Бо інакше ти б не старожитні книжки продавав, а розшифровував манускрипти. Ти обираєш заняття, знаючи, що воно виникло п’ять з половиною століть тому, і робиш це лише через те, що малям фантазував про нескінченність у коробочках з-під «Води Віші».

Певна річ, усе це хламіття не могло поміститися ані на піддашші, ані в дідовому кабінеті, а отже, більшість цих речей уже була в цих лабіринтах ще за часів, коли дідова студія була завалена старожитностями. Значить, саме на цьому горищі я малим хлоп’ям проводив свої дитячі розкопки, витягаючи на світ Божий забуті артефакти з часів, коли мене ще не було на білім світі. У ті далекі часи, як і тепер, я, сидячи на цьому ж горищі, винюхував своє минуле. І знову я в полоні Повторень.

Обабіч жерстяної бляшанки стояли дві картонні коробочки, вщерть повні пачками і блоками з-під цигарок. Певно, вони теж були частиною дідової колекції. І, мабуть, дідусь поклав на них чимало сил, блукаючи від одного лахмітника чи вуличного крамаря до іншого, адже в ті часи колекціонування дрібних речей було не так добре зорганізоване, як тепер. Я й гадки не мав, що були такі цигарки: «Mjin Cigarettes», «Makedonia», «Turkish Atika», «Tiedemann’s Birds Eye», «Calypso», «Cirene», «Kef Orientalske Cigaretter», «Aladdin», «Armiro Jakobstadt», «Golden West Virginia», «El Kalif Alexandria», «Stambul», «Sasja Mild Russian Blend». Чудові картинки на пачках, де намальований східний паша з одалісками, візирі — просто як на «Cigarrillos Excelsior De la Abundancia», чи з ошатними англійськими морячками у синьо-білих костюмчиках, з борідками під Георга П’ятого тощо.

А далі — інші пачки, і я немов бачив перед очима, як їх тримають у руках дами: картон кольору слонової кістки, білісінький, яку «Eva “Serraglio”». Пачки з цупкого паперу, зім’яті, покоцані, з-під цигарок, котрі смалив простолюд — «Africa» або «Le Milit» — і котрі нікому б не спало на думку зберігати, якби не добра ласка мого діда, що не гребував порпатися у чужих смітниках і колекціонувати цей непотріб для майбутніх нащадків.

Хвилин з десять я витріщався на розчавлену, роздерту жабу «Цигарки Македонія № 10», три ліри, аж поки у мене не злетіло: «Дуїліо, від «Македонії» у тебе всі пальці пожовкнуть». Я й досі зовсім не пригадував батька, лише згадав, що він палив оту «Македонію», можливо, навіть із цієї самісінької пачки, а мати лаялася через пожовклі від нікотину пальці. «Диви, жовті, як хінінові пігулки». Що ж, побачити батьків образ крізь бліду танінову тінь — не надто значний здобуток, але достатній, аби виправдати приїзд до Солари.

Мої очі не обминули коробочку поруч, її я теж упізнав, бо мене майже збив з ніг сморід дешевих парфумів. Це були перукарські календарики, які й тепер можна знайти на лотках у колекціонерів. Кілька тижнів тому я сам бачив такі на площі Кордузіо. Але ж і дорогі вони тепер, та ще так нестерпно надушені парфумами, що й через півстоліття від них тхне кокотками, кринолінами та декольте, красунями на гойдалках, ошалілими шелихвістками, східними танцівницями й єгипетськими царицями... Дамські Зачіски Давно Минулих Днів. Красуні — Талісмани Удачі. Італійські Зірки: з Марією Дені та Вітторіо Де Сіка, Її Величність Жінка, Саломея. Духмяний Альманах Стилю Ампір з Мадам Сен-Жен, Увесь Париж, «Канкан» — універсальне туалетне мило, знищує мікроби проти скорбута, малярії, сухої екземи (отакої), хтозна-чому з монограмою Наполеона. Перша картинка — імператор Наполеон отримує звістку про неймовірний винахід — мило і дозволяє ним користуватись. А ось і календарик з Д’Аннунціо. Ані крихти сорому у тих цирульників.

Я обережненько ткнувся носом — немов неочікуваний гість у забороненій павутині. Перукарські календарики могли надміру розбурхати дитячу уяву, тому, може, мені до них було зась. Могло статись навіть так, що це горище зробило свій внесок у формування моєї сексуальної свідомості.

Сонце вже припікало у горішні вікна, а я й досі не вдовольнив свою цікавість. Я вже передивився стільки речей, але жодна з них по-справжньому мені не належала. Я почав кружляти кімнатою навмання, аж ось мене привабив старий замкнений комод. Відчинивши дверцята, я побачив, що він ущерть повен іграшок.

Кілька тижнів тому я бачив, якими іграшками граються мої онуки: всі вони пластикові, і переважна більшість працює на батарейках. Коли я подарував Сандро новісінький катер, хлопчик відразу попередив, щоб я не викидав коробку з-під іграшки, адже там, напевно, є батарейка. У мої часи іграшки були дерев’яні чи жерстяні. Шаблі, гвинтівки, що стріляли пробками, невеличкий шолом часів завоювання Ефіопії, ціла армія свинцевих солдатиків, ще купа інших вояків, вироблених з крихких матеріалів: один безголовий, у іншого немає руки, а на їхньому місці стирчить голий залізний дріт, на якому колись тримались пофарбовані глиняні кінцівки. Мабуть, я день у день не полишав своїх маленьких понівечених героїв, повсякчас шукаючи з ними нових військових пригод. На жаль, у ті часи дітей мусили виховувати на культі війни.

Нижче лежали сестрині іграшки, котрих вона, либонь, отримала від мами, а та успадкувала їх від бабці (певно, тоді іграшки ще успадковували від родичів): у ляльок білі порцелянові личка, звабливі губки густо наквацяні рожевим, а щічки палають червоним, як у гарячці. Сукенки на ляльках із тонкого серпанку, оченята млявенько совають туди-сюди, а коли я потрусив одну з них, іграшка навіть промовила «мама».

Порпаючись далі, я зауважив поміж двох гвинтівок кілька надзвичайно кумедних солдатиків: виточені з дерева, рівненькі, вони були зодягнені у червоні кепі, сині гімнастерки і довгі червоні штани з жовтими лампасами, а внизу — коліщатка. Але на відміну від попередніх, ці не були схожі на вояків, радше на кумедних шалапутів з носом-картоплею. Мені спало на думку, що одного з них точно звати капітан Бараболя, з армії Чарівної Країни Достатку. Я не мав жодного сумніву, що їх звали саме так.

Врешті я дістав жерстяну жабу. Варто їй надавити на животик, і вона ледь чутно заквакає. Мені враз згадалось: «Як не хоче молочних карамельок лікаря Озімо, покажи, яка у нас є жабка». До чого тут лікар Озімо з жерстяною ропухою? Кому я її показував? Непроглядна темінь. Треба покумекати. Поки я розглядав і мацав цю жабку, мені несподівано спало на думку, що Ведмедик Анжело помирає. Що то ще за Ведмежатко Анжело?

Яким боком він стосується жерстяної жаби? У серці щось затріпотіло. Я відчував, що ця жерстяна жабка і Ведмежатко Анжело пов’язували мене з кимось. Але мою пам’ять геть висушило, тож, окрім словесних згадок, інших зачіпок у мене не лишилося. Натомість я пробурмотів рядки з віршика: «Бараболя Капітан, кроком руш — їде він сам». І знову темінь. Знову теперішнє, горіховий спокій піддашшя.

Наступного дня до мене на гостину прийшов Мату. Я саме обідав, тож хитрун враз заскочив мені на коліна, здобувши собі таким чином сирну скоринку. Вижлуктивши вже звичну на цей час пляшку вина, я поплентався тинятися деінде, аж ось на очі мені втрапили дві великі шафи. Вони стояли просто проти слухового вікна і хитались, як бідацька хижка, але якимось дивовижним чином їх утримували два клинці, завдяки яким шафи стояли більш-менш прямовисно. Щоб відчинити першу з них, мені довелось трохи попріти, позаяк я в будь-яку мить міг гепнутися голічерева, але щойно дверцята відчинилися, до моїх ніг градом посипалися книжки. Я був не в змозі спинити ту навалу. Книжки налітали на мене, немов зграя сов, кажанів, сипух, що віками були там ув’язнені, як джини у пляшці, і лишень чекали на якогось легкодуха, що подарує їм довгоочікувану свободу — і ось тепер стривай, на рятунок не чекай!

До моїх ніг падала цілісінька бібліотека (а що ще було у шафі, я намагався вловити сам, поки не впало). Ймовірно, я віднайшов сховок усього дідового непотребу з його крамнички у місті, котрої дядько з тіткою давно здихалися.

Я не міг навіть уявити, що спромігся б передивитися їх усі, але мене вже ошелешило те різноманіття, що вмить пронеслося перед моїми очима. Книжки були написані найрізноманітнішими мовами, належали до різних епох, а деякі назви не запалювали в мені не те що полум’я, ба навіть іскри, оскільки я вже знав про них, як-от купа старих російських романів. Хіба що, швидесенько пробігши очима кілька з них, я враз зауважив, якою кострубатою італійською вони були перекладені. Вочевидь, як випливало з титулки з подвійним прізвищем, перекладала їх добродійка не з російської, а з французької, бо прізвища героїв мали закінчення «іпе», як-от Myskine чи Rogozyne.

Багато з цих книжок, щойно я торкався їхніх сторінок, розсипалися на порох, немов папір, на якому вони були надруковані, пролежавши стільки десятиліть у непроглядній темряві, не витримував сонячного світла. Власне, ці книжки не витримували людського дотику, наче багато років пролежали, очікуючи на час, коли розсиплються на порох, а тому поля і куточки сторінок ніби навмисне подрібнилися на тонесенькі пластиночки.

Мені в око відразу ж упав примірник лондонівського «Мартіна їдена», тож я почав гортати сторінки, шукаючи останню фразу, немов мої пальці самі вже знали, що знайдуть там. У зеніті слави Мартін Ідей заподіює собі смерть, викинувшись з ілюмінатора трансатлантичного корабля просто у Тихий океан, і, відчуваючи, як вода поволі наповнює його легені, Мартін ніби у зблиску світла пізнав щось, можливо, сенс життя. «Але в ту мить, коли він це пізнав, він перестав пізнавати»[147].

Невже людині й справді потрібне останнє одкровення, якщо вже наступної миті вона занурюється у темноту? Це відкриття кинуло тінь на все те, що я наразі роблю. Може, мені варто спинитись, адже доля вже благословила мене забуттям. Однак початок покладено, і спинитися я вже не в змозі.

Цілісінький день я почитував уривки з різних книжок. З часом я почав усвідомлювати, що знання про великі літературні шедеври, які я вважав здобутком своєї загальнопублічної, зрілої пам’яті, насправді прийшло до мене з дитячих книжечок на кшталт «Золоті сходинки». Я впізнав вірші зі збірки «Кошик» Анджіоло Сільвіо Новаро: «Про що сповіщає дощик травневий, що тупотить лапками гусячими на череп’яних дахах і сухій городній соломі?» або «Весна, танцюючи, приходить до твоїх воріт, що вона несе в дарунок, ну ж бо відгадай — із метеликів віночки і з берізочок дзвіночки, краще не чекай...»

Чи знав тоді я, що таке солома чи берізки? Але за мить мій погляд упав на обкладинки серії з Фантомасом — «Лондонський повішений», «Червоний джміль», «Конопляна краватка», гонитви паризькими катакомбами, дівчата, що підіймаються з могил, четвертовані трупи, відрубані голови, і ось він особисто — князь злочинного світу, у чорному трико, незнищенний і невмирущий, що тривожить диявольським сміхом нічний Париж, його підземелля.

Це була серія про «Фантомаса», а осьдечки і серія «Рокамболь» — ще один геній злочинності. Я розгорнув «Лондонські таємниці» і прочитав таке:

«Від південно-західного рогу вулиці Веллклоуз-сквер йде вуличка завширшки метрів зо три. Посеред вулиці — театр, у якому кращі місця коштують дванадцять пенсів, а в партер пускають за пенс. Провідний актор — негр. Під час вистави глядачі палять і п’ють, шльондри йдуть до ложі босоніж, а в перших рядах сидять злодії».

Перед чарами злочинного світу Фантомаса і Рокамболя я не встояв, тож зачитався їхніми захоплюючими і неймовірними пригодами, що мали дещо спільне з іншим відомим злочинцем, який, однак, був людиною шляхетною — Арсеном Люпеном, і ще з одним, навіть ще шляхетнішим, надзвичайно вишуканим Бароном — злодієм з вищого світу, що цупить коштовності, вправно змінюючи зовнішність, до слова, аж надміру англосаксонську. Проте, гадаю, цим він має завдячувати якомусь італійському художнику-англофілу.

Побачивши примірник «Піноккіо» з ілюстраціями Мусіно 1911 року, я аж затремтів. Сторінки у книзі були заслинені, щедро вкриті плямами від кави з молоком. Кожний собака знає, про що йдеться у цій дитячій книжечці. Про «Піноккіо» я згадую із захватом, він справив на мене просто казкове враження, і хтозна-скільки разів я захоплено переповідав його радісним онучатам, тримаючи малих на колінах. Поза тим, я аж трусився від страху, знову гортаючи моторошні книжкові ілюстрації, виконані у двокольоровій чорно-жовтій чи чорно-зеленій гамі, що у своєму стилі «ліберті» нагадували мені буйну бороду Лялькаря, небесно-блакитне волоссячко Феї, але найстрашнішими були нічні примари — Убивці, і страшезна паща Зеленого Рибалки. І хтозна, чи не дрижав я, скрутившись калачиком грозової ночі, від того «Піноккіо». Коли через кілька тижнів я спитав у Паоли, чи не шкодить сучасним дітлахам жорстокість, яку вони бачать на екранах, жінка відповіла, що, за словами одного знайомого психолога, вона за всю свою практику не бачила дитини, наляканої сучасними фільмами. Натомість якось до неї привели маля, що до смерті перелякалося діснеївської «Білосніжки», і страху цього було неможливо позбутися.

Між іншим, роздивляючись ці жахливі картинки, я здогадався, що моє ім’я також має не менш моторошне підґрунтя. Дізнався я про це, розгорнувши «Пригоди Чуффеттіно», такого собі Ямбо[148]. Його перу також належала й купа інших дитячих страшилок у стилі «арт нуво» з похмурими пейзажами: страшні, височезні гори, на яких виступають чорні замки на чорному тлі, примарні ліси, де гуляють вовки з палаючими вогняними очима, підводні світи у стилі одомашненого і модернізованого Жуля Верна, і, власне, «Чуффеттіно: чарівний маленький хлопчина з пустотливо-веселим чубчиком, буйним чубчиком, через який він був схожий на хатній віник. Проте сам Чуффеттіно був від свого чубчика у захваті». Ось чому я з власної волі став зватись Ямбо. Та дарма, все ж таки краще, аніж ототожнювати себе з Піноккіо.

То ось яким, виявляється, було моє дитинство? Чи, може, навіть гіршим? Пошарудівши ще трохи, я виволік на світ Божий загорнений у цукровий папір і перев’язаний стрічечками стос «Ілюстрованого журналу пригод на суходолі і на морі». Цей журнал виходив щотижня, і в дідовому зібранні знайшлися номери за кілька десятиліть, видані на початку століття. І ще кілька їхніх французьких аналогів — «Дорожніх щоденників».

На обкладинках — жорстокі пруссаки, що порішили хоробрих зуавів. Але здебільшого на сторінках журналу йшлося про небачену жорстокість у заморських краях: китайці-кулі на палях, напівоголені діви, що прихилили коліна перед зловісною Радою Десяти, гірлянди відрубаних голів на контрфорсах мечетей, дітовбивство, скоєне душогубами-туарегами, що тримають в руках ятагани, тіла рабів, роздертих тиграми на шмаття. Здавалось, я знову бачив малюнок зі стратами зі свого «Мелці». Садюги-художники, ошалілі від духу суперництва, розійшлися не на жарт, зображаючи справжнісінький парад сил Зла в усіх його різновидах і формах.

Ошелешений таким художнім багатством і спекою від багатогодинного перебування на задушливому горищі, я зібрав цей стос під пахви й переніс до просторої кімнати на нижньому поверсі, де на широкому столі Амалія розклала яблука. Вже кілька днів стояла нестерпна спека, тож я подумав, що всі ті яблука просто зогнили. Але пізніше второпав, що гнилістю тхнуть не яблука на столі, а сторінки в моїх руках. Як же вони можуть тхнути сирістю, пролежавши півстоліття на сухому піддашші? Та, можливо, холодними і дощовими днинами на горищі було не настільки вже й сухо, тож саме тоді сторінки й просякли сирістю. А може, перш ніж опинитися на горищі, вони десятиліттями лежали в якомусь підвалищі, де зі стін крапала вода, і саме там їх відкопав дідусь для своєї колекції (гадаю, він також унаджувався до вдовиць). Тож ці сторінки так просякли сирістю, що, навіть пожовтівши від спекотного повітря під дахом, не втратили свого смороду. Ось лишень коли я читав про лютих чужоземців і небачену помсту, відсирілі сторінки навіювали мені думки не про жорстокість, а про волхвів та малого Ісуса. Але який стосунок я маю до волхвів, і взагалі що спільного між волхвами і лиходійством у Саргасовому морі?

Та наразі мене бентежило геть інше. Отже, якщо я й справді перечитав усі ці історії і бачив усі ці страхітливі обкладинки, як я міг повірити у те, що весна танцюючи йде до твоїх воріт... Чи, можливо, у мене була вроджена здатність відділяти різноманіття ласкавих і добрих сімейних почуттів від жорстокого гранґіньйольського світу четвертування, живолупства, палаючих вогнищ і шибениць?

Першу шафу я повністю спустошив, хоч, звісно, не міг прочитати всі ті книжки. На третій день я поліз до наступної. У ній було напхано значно менше. Книжечки на полицях стояли рядочками, немов то не дядько з тіткою поспіхом забивали трюми непотребом, якого слід позбутися, а сам дідусь складав їх дбайливою рукою. Чи я. У цій шафі стояли по-справжньому дитячі твори, і, може, це й була моя особиста бібліотека.

Я витяг із шафи всю «Бібліотеку для юнацтва» видавництва «Салані». Певна річ, я впізнав ці обкладинки і міг з голови, не витягаючи саму книжку, процитувати всі назви, так само, як я міг прочитати напам’ять усі каталоги зібрань своїх колег-букіністів чи перерахувати все, що ми забрали з бібліотеки вдовиці, до якої нещодавно навідувались. Найвідоміші твори: «Космографія» Мюнстера, «Про сенс речей і чародійства» Кампанелли, «Хлопчик з води», «Циганський спадок», «Пригоди Цвітанки Сонячної», «У країні лісових вуханів», «Підступні привиди», «Привиди Казабелли», «Розмальований візочок», «Північна вежа», «Індійський браслет», «Таємниця залізної людини», «Барлетський цирк»...

Ой, скільки ж їх. Як читатиму їх усі на горищі, занімію, як Квазімодо із «Собору Паризької Богоматері». Тож я набрав цілісінький оберемок і зійшов униз. Звісно, я б міг зачинитися у студії чи засісти у садку, але десь усередині мене заворушилося бажання дещо іншого.

Зайшовши в глиб маєтку, я завернув праворуч, туди, де перше почув свиняче рохкання і куряче квоктання. Там, у глибині крила, де мешкала Амалія, стояв точнісінько такий сморід, як і біля курей, що греблися в землі. Трохи далі виднілися свинарники і кролячі клітки.

Я зайшов до просторої кімнати на першому поверсі. Тут було повно різноманітного господарського приладдя: вила, граблі, лопати, старі чани й цеберки для білил.

У кінці крила виднівся фруктовий садок. Гілля й справді гнулося від свіжих плодів. Першою звабливою думкою було здертися на дерево і, всівшись верхи на гілку, взятися за читання. Ймовірно, змалку я робив саме таким чином, та шість десятків за плечима вимагали шануватися, тим паче, що ноги вже несли мене геть в інше місце. Поміж тієї казкової зелені я натрапив на невеличкі кам’яні сходинки, якими зійшов на округлий майданчик, оповитий заростями плюща. Просто проти входу, поряд із заростями — фонтанчик, в якому клекочучи помалу крапала вода. Дмухав легенький вітерець, а навкруги стояла мертва тиша. Присівши на кам’яний виступ, я приготувався читати. Може, щось привело мене сюди, бо я й раніше приходив з цими книгами до фонтана. Я покірно прийняв свій інстинктивний вибір і поринув у читання. Час від часу, побачивши якусь ілюстрацію, у мене перед очима виринала ціла історія. Деякі книги були оправлені обкладинками сорокових років, з назви та імені автора випливало, що вони італійські, наприклад «Таємничий фунікулер», «Саетіно, чистокровний міланський скакун». Але всі інші були переважно перекладами з французької: Б. Бернажа, М. Гударо, Е. де Сіза, Ж. Розмера, Валора, Р. Бесбра, С. Перонне, А. Брюйєра, М. Каталані — видатний парад невідомих імен, серед яких, гадаю, були й такі, чиї імена італійському видавцеві були дійсно невідомі, тож він публікував книгу просто під прізвищем. Мав дід у своєму зібранні й оригінальні видання, що з’являлися у «Bibliothèque de Suzette». Італійською ці книги перекладали десь років за десять, тож і зображали на їхніх ілюстраціях реалії не пізніш як двадцятих років.

Дитиною я вдихав старовинно-затхле повітря минувшини, та, мабуть, то було на краще. Все вкладалося у день вчорашній, і складалося враження, що казочки ті писали манірні сеньйори для шляхетних заможних панянок.

Врешті, мені почало здаватися, що все це історії на один лад. Зазвичай ішлося про троє чи четверо молодих спадкоємців шляхетного роду (невідомо чому, у таких випадках їхні батьки завжди десь подорожували), котрі приїздили разом із дядечком чи то до старовинного замку, чи то в якусь садибу і несподівано втрапляли у захопливі й загадкові пригоди, з криптами і фортечними вежами, потім, звісно, знаходили скарб, розкривали плутні капосного і підступного управителя, знаходили документ, за яким занепала шляхетна родина повертала собі майно, загарбане облудником-дядьком. І ось вам — хепі-енд, усі щасливі, дитяча хоробрість торжествує, добродушна мораль і застереження з вуст дядечків і дідусів про те, як небезпечно поводитися так легковажно, хай там які вагомі на те були причини.

У цих розповідях дія відбувалася у Франції. Це відразу ж кидалося в очі, щойно глянеш на сорочки і на підбори сільських мешканців, що фігурували у книжці. Проте перекладачі виявляли просто неймовірну винахідливість, щоб перекласти французькі назви італійською і зробити так, ніби все відбувається десь у нас, навіть незважаючи на те, що краєвиди й архітектура ясно вказують на Бретань чи Овернь.

Ще я знайшов два різні видання однієї книжки (М. Борее), але видання 1932 року називалося «Lerede di Ferlac» (і імена дійових осіб були французькими), а от на палітурці 1941 року красувалося «Ferede di Feralba», і тут головними героями були італійці. Безсумнівно, через несподіваний напад цензури чи через указівку зверху всю розповідь було італізовано.

Нарешті я знайшов пояснення, чому, коли я ввійшов до цього горища, у моїй голові закрутилося «Вісім днів на горищі» — «Otto giorni in та soffitta», — хоч пам’ятав я і оригінальний варіант («Huit jours dans un grenier»). Веселі пригоди дітей, що протягом тижня мешкають на горищі своєї вілли, ховаючи дівчинку Ніколетту, яка втекла з дому. Хтозна, чи то моя любов до горищ виникла саме завдяки цій історії, чи то я, власне, знайшов цю книжечку, тиняючись піддашшям. І чи не тому я назвав свою донечку Ніколеттою?

На горищі Ніколетта була не сама, а з котиком Мату — величним, чорним, як ніч, ангорським котом. Ось звідки ноги ростуть у мого бажання назвати і свого хвостаня Мату. На малюнках були зображені тендітні, гарно вбрані у мережані сукенки панночки, з ніжними рисами обличчя і білявим волоссям. Матусі теж були нівроку — доглянуті, з хлопчачими зачісками, у сукнях із високою талією, спідницями до колін із потрійними воланами й аристократично маленькими грудьми.

Провівши два дні біля фонтана, досиджуючи аж до заходу сонця, коли читати ставало неможливо і розгледіти можна було лише тьмяні тіні, я розмірковував над тим, що «Бібліотека для юнацтва», безсумнівно, сприяла становленню мого смаку до фантастики і пригодницької літератури, попри те, що жив я в країні, де навіть якщо автора звали іноземним ім’ям Каталані, то головних героїв обов’язково мали звати Ліліана чи Мауріціо.

Отже, це і є патріотичне виховання? Чи розумів я, що діти, яких описували, як моїх хоробрих сучасників, жили за десятки років до того, як я народився?

Насидівшись біля фонтанчика, я знову повернувся на горище, де знайшов цілий пакунок зв’язаних шпагатом журналів. Їх там було не менш як три десятки номерів (по шістдесят чентезімо кожен). То були «Пригоди Буффало Білла». І хоч вони були складені не в хронологічному порядку, через сам їхній вигляд у мене всередині все аж запалало. Буффало Білл, насупившись і погрозливо здійнявши кулаки над головою, був готовий кинутись на лиходія в червонястій сорочці, що погрожує йому пістолетом.

Я поглянув ще раз — це був одинадцятий випуск, решту я міг назвати з голови: «Маленький кур’єр», «Пригоди у лісі», «Дикун Боб», «Рабовласник дон Раміро», «Проклята садиба»... Я був украй здивований, що на обкладинках було написано «Буффало Білл — герой прерій», а на титулці — «Буффало Білд — італійський герой прерій». Звісно, мені як букіністу все було цілком зрозуміло: варто було лишень поглянути на перший випуск нової річної добірки, виданої 1942 року, де жирним чорним шрифтом красувалася примітка, що насправді Вільям Коуді звався Доменіко Томбіні і народився у Римі (втім, за дивовижним збігом обставин, наш дуче теж був римлянином, про що сором’язливо натякали, але не говорили вголос). Але якщо мені не зраджує пам’ять, то саме у 1942-му Італія вступила у війну зі СІЛА, тож це геть усе пояснювало. Видавець із флорентійського видавництва «Нербіні» надрукував обкладинки ще тоді, як Вільям Коуді ще міг спокійнісінько бути американцем, аж потім вирішили, що герої мають бути виключно італійцями. Звісно, щоб не витрачати зайвих коштів, слушним рішенням було лишити стару кольорову обкладинку, а переробити лише титульний лист.

Цікаво, подумав я, засинаючи над останнім випуском Буффало Білла, мене нашпиговували італізованими пригодами американських та французьких героїв.

Що ж, якщо так дійсно виховували дітей за диктаторського режиму, то я б сказав, що це виховання було доволі м’яким і кволим.

Ет, ні, ніяке воно було не кволе. Наступного дня мені втрапили до рук перші по-справжньому італійські пригоди — «Італійська молодь, гуртом у всьому світі» Піни Балларіо. Ілюстрації там були кольоровими, на них вигравали яскраві червоно-чорні кольори.

Кілька днів тому, побачивши в кімнаті Жуля Верна і Дюма, я відчув, ніби колись читав їх, усамітнившись на балконі. Тоді я не надав цьому жодного значення, адже то був радше короткочасний спалах, а не справжнє відчуття: дежавю. Але зараз до мене дійшло, що у цьому будинку, просто посеред дідового крила, дійсно є балкон, і ймовірно, саме там я жадібно ковтав пригоду за пригодою.

Щоб знову відчути, як це — читати на балконі, я, взявши «Італійську молодь, гуртом у всьому світі», вирішив перечитати її саме там. Я навіть зробив спробу вмоститися на перилах, подриґаги ногами, устромивши їх у щілини. Але, на жаль, не ті вже були ніжки — у щілини не пролазили. Я пікся на сонечку, аж поки небесне світило не сховалося за будинком, послабивши свій жар. Таким же палючим було сонце Андалусії, принаймні колись я думав саме так, навіть якщо дія відбувалася в Барселоні. Італійська молодь, діти сімей, що емігрували до Іспанії, приєднуються до антиреспубліканського повстання під проводом генералісимуса Франко. От лишень у моїй історії узурпаторами чомусь виступали червоні ополченці, сп’янілі від вина і крові. Усвідомивши своє фашистське покликання, діти, вдягнувшись у чорні сорочки, виходять на вуличні бої в Барселоні. Вони виносять фашистський стяг із замкненого республіканцями фашистського штабу, а потім головному герою навіть свого батька, ревного соціаліста і п’яничку, вдається перетягти на бік поплічників дуче. Певно, через таке чтиво я мав аж пашіти від гордощів. Тож чи вважав я себе частиною «Італійської молоді», чи мене причаровували маленькі парижани із творів Беранже, чи я ототожнював себе із добродієм, якого таки звали Коуді і аж ніяк не Томбіні? Хто жив у моїх дитячих мріях? «Італійська молодь» чи, може, паняночка з горища?

Повернувшись на піддашшя, я знову опинився в полоні емоцій. Перш за все, йдеться про «Острів скарбів». Звісно, я відразу впізнав назву. Вона ж бо дуже відома. Але підзабув сюжет, хіба що пам’ятав, що він став частиною мого життя. Протягом двох годин я, сп’янілий від захвату, зачитувався кожним новим розділом, але з кожним уривком я обов’язково згадував, що буде далі. Я знову повернувся до садка і, вмостившись просто на землі поміж кущів ліщини, переривав читання лиш для того, щоб запхати до рота чергову порцію горішків. Я розбивав горішок на три-чотири частини, збивав шкаралупу і висипав до рота цілісіньку жменю. Я не сидів у діжці, до якої залазив Джим, аби, нашорошивши вуха, підслухати каверзи Довготелесого Джона Сільвера, але я абсолютно впевнений, що читав цю книжку саме так: скрутившись у три погибелі й натоптуючись сухим пайком, як справжній шукач морських пригод.

Ця історія просто списана з мого життя. Прийти від трухлявих манускриптів до скарбів капітана Флінта! Врешті я не витримав і пішов за ґрапою, яку зауважив у схованці за сервантом Амалії. Тож далі пригоди відважних піратів я запивав чималенькими ковтками домашньої оковитої. П’ятнадцять чоловік на скриню мерця, йо-хо-хо, і ще пляшка рому.

А наступним моїм скарбом була «Історія Піпіно, що народився стариганом, а помер дитиною» Джуліо Джанеллі. Кілька днів тому ця історія вже виринала з моєї пам’яті, але тепер я прочитав деякі подробиці: на столику біля глиняної статуетки старого чоловічка залишили люльку, в якій був ще гарячий жар, і вона вирішила вдихнути життя в це бездушне глиняне створіння. З фігурки народився старець. «Puer senex», «Старий юнак» — частовживаний прийом в античній літературі. Наприкінці Піпіно вмирає у колисці, а феї зносять його на небеса. Хоча моя власна версія була мені більше до смаку: Піпіно приходить у світ в одній головці капусти й помирає знову ж таки у капусті. Але хай там якою була справжня історія, вона тотожна моїй власній подорожі у дитинство. Може, й я, повернувшись до витоків свого життя, розчинюся в Нічому (чи в Усьому), як старець Піпіно.

Увечері на зв’язок Вийшла Паола. Турбувалася, чому я так довго не виказую ознак життя.

— Я увесь в роботі, робота просто кипить, — відповідав я, — а за тиск не переймайся — все в нормі.

Наступного дня я знову порпався у шафі. Цього разу вона була вщерть повна романів Сальґарі[149]. Поміж цвітастих і яскравих обкладинок була одна похмура, з просто-таки лютими картинками — «Чорний корсар». Герой зображався з чорною, як у ворона, чуприною й акуратно окресленим на журливому обличчі яскраво-червоним ротом. Роман «Два тигри» про Сандокана — лютий вираз обличчя малайзійського принца, а поряд з поглядом, сповненим млості, стоїть Сурама. А ще — човни праос із Малайзійських піратів». Дідусь збирав усі видання: іспанські, французькі, німецькі переклади. .

Мені важко сказати, чи то я дійсно Щось Згадував, чи просто витягував зі своєї паперової пам’яті, позаяк про Сальґарі й сьогодні говорять на кожному розі, а відомі критики й нині друкують кілометрові статті, просякнуті ностальгічними спогадами про дитячі роки. Кілька тижнів тому я чув, як мої онучата теж горлали: «Сандокан, Сандокан» — і, гадаю, почули вони про нього з телека. Однак і не приїжджаючи до Солари, я міг би власноруч написати цілісіньку енциклопедичну статтю про Сальґарі.

Звісно, у дитинстві я жадібно ковтав ці книжки, але наразі, якщо навіть запрацювала моя особистісна пам’ять, я цього не вгадаю, адже все плутається зі спогадами суспільними. Дуже ймовірно, що ті ж самі книжки, що справили на мене незабутнє враження у дитячі роки, зараз легко дозволяли мені поринути у мій безособистісний, дорослий досвід.

За невгамовним внутрішнім покликом я пішов дочитувати майже всього Сальґарі до виноградника (та пізніше я переніс його в спальню, де й перечитував протягом наступних кількох вечорів). Поміж виноградної лози було страшенно спекотно, хоча палюче сонячне проміння загартувало мене до пустельного пекла, прерій і охоплених вогнем гаїв, до тропічних морів, де, огинаючи береги, маневрують ловці трепангів. Раз по раз, зводячи чоло, щоб витерти піт, я бачив поміж виноградної лози і віття дерев, як даленіє з-за пагорбів величезний баобаб, помбо неосяжних розмірів, на кшталт тих, у яких потопала хатинка Джиро-Батола, мочарі мангрових дерев, плоди з пальмових дерев з мучнистою м’якоттю і легким присмаком мигдалю, священну смоківницю чорних джунглів. Я майже чув музику рамзинґи, і видавалося мені, що ще мить — і з виноградних лоз вислизне чималенька льоха бабіруса, яку можна буде засмажити на вогнищі, уткнувши в землю пару покручених гілляк. О, як би я хотів, щоб якось на вечерю Амалія приготувала блачанґ — малайзійську страву, якою так пишаються малайці: суміш розтертих разом маленьких рачків та риби, яку лишають підгнивати під сонцем, а потім засолюють. Навіть сам Сальґарі називав це «бридким їдлом».

Певно, саме через такі гастрономічні нахили я, за словами Паоли, полюбляю китайську кухню. Особливо смакують мені акулячі плавці, гнізда ластівок (зібрані з гуано), морські вушка (що огидніше тхнуть ці молюски, то більше я раюю).

Проте, окрім смаковитості блачанґу, що ще зауважувала і що відчувала «Італійська молодь», читаючи Сальґарі, де зазвичай героями були чорні, а лиходіями — білі? Мерзотниками були не лише англійці, але й іспанці (як же я, певно, палко ненавидів маркіза ді Монтелімара!). Одначе, якщо у цій книжечці Чорний, Червоний та Зелений корсари були італійцями, до того ж графами Вентімілья, то інших сміливців звали Кармо, ван Штіллер і Янес де Ґомера. До португальців слід було ставитись прихильно, бо вони були трошечки фашисти. Чекайте, а хіба іспанці фашистами не були? Може, моє серце калатало, вискакуючи з грудей, через хороброго Самбільйонґа, що гатив з гармати картеччю, і мені було геть по цимбалах, на якому із Зондських островів він народився. Серед Каммамурі та Сайодани один був герой, а інший — злодюга, але ж обидва були індіанцями. Напевно, Сальґарі неабияк заплутав мої дитячі погляди на культурну антропологію.

Далі з дна шафи з’явилися на білий світ журнали і книги англійською. Багацько випусків «Стренд Меґезін», у яких було повне зібрання пригод Шерлока Холмса. Звісно, у ті часи англійської я не знав (Паола розповідала, що вивчив я її лише в юності), та, на щастя, там було чимало перекладів. Проте, на жаль, італійські видання не мали ілюстрацій, тож, мабуть, я, прочитавши переклад, шукав відповідні картинки в оригіналі «Стренду».

Я перетяг усього Холмса до дідового кабінету. Атмосфера в цій кімнаті була ненапруженою, більш подібною до тієї, яка була у кімнатці з каміном на Бейкер-стрит, де ґречні джентльмени сиділи за спокійними розмовами. Все це так різнилося з похмурими підземеллями і моторошними клоаками, якими шмигали герої французьких романів-фейлетонів. У тих нечастих випадках, коли Шерлока Холмса зображали з націленим на зловмисника пістолем, він, ледь виставивши праву ногу й руку, стояв, немов виліплена скульптором постать, з воістину джентльменською статечністю.

Я відчув майже нав’язливе, шалене бажання знову роздивитися малюнки, де Холмс, здебільшого сидячи, розмовляв із Ватсоном чи іншими персонажами: у залізничному купе, в екіпажі, перед каміном, у кріслі, вкрившись білим пледом, у кріслі-гойдалці біля столика з лампою, з якої, може, теж падало зеленувате світло, ледь відчинивши комод, чи коли стояв, читаючи листа, або розгадуючи загадкове зашифроване послання. Ті образи ніби промовляли до мене: de te fabula narratur[150]. Цим Холмсом був я: цієї самої миті він намагається розгадати і відновити послідовність давно минулих подій, про які раніше він зовсім нічого не знав. Він зачинився вдома і, можливо (хіба можна переглянути кожну сторіночку?), теж сидить на горищі. Ми обидва сидимо непорушно і, сховавшись від світу навколо, розгадуємо голі знаки. Зазвичай Холмсу вдавалося віднайти приховане подвійне дно. Але чи я на це спроможний? Принаймні перед моїми очима є приклад великого детектива.

Так само як Холмс, я був вимушений боротись із туманом. На підтвердження досить було будь-де розгорнути «Етюд у багряних тонах» або «Знак чотирьох»:

За вікном стояв вересневий вечір, десь близько сьомої. Днина була похмурою і холодною, на величне місто спустився густий і вологий туман. Тьмяні, брудного кольору хмари нависали над мокрими брудними вулицями. Уздовж Стренду замість ліхтарів проступали розмиті плями, що кидали слабкий круглястий відблиск на в’язку бруківку. Жовте світло з вітрин мерехтіло у туманному, сповненому випарів повітрі, кидаючи крізь широку залюднену вулицю понурий, викривлений відлиск. Гадаю, у тій неспинній ході облич, зажурених і радісних, виснажених і веселих, що мелькали крізь тоненькі смужки світла, було щось примарне і загадкове.

Ранок був хмарний і туманний. З дахів звисала сіро-коричнева пелена, що видавалася відображенням брудно-сірих вулиць. Мій друг був у чудовому гуморі й увесь час без угаву торочив про кремонські скрипки, а саме про те, чим відрізнялися скрипки Страдіварі від інструментів Аматі. Сам же я йшов — ні пари з вуст, позаяк негода і надзвичайно печальна справа, якою ми саме займалися, гнітили мене.

Увечері, вже вмостившись у ліжку, я вирішив для порівняння почитати «Момпрасенських тигрів» Сальґарі:

Уночі 20 грудня 1849 року, у малайзійському морі за кілька сотень миль від західного узбережжя острова Борнео, над диким островом Момпрасен, про який уже давно ходила лиха слава, як про кодло грізних піратів, лютував страшезний ураган. Небом, гнані вперед нестримним вітрюганом, немов табун неприборканих коней, шалено проносилися хмари. Чорні маси пари, безперестанно змішуючись, час від часу вивергали на зловісні фортеці нестримні зливи. Хто ж може спати у таку люту бурю на острові кровожерливих піратів?.. З одного вікна фортеці ллється світло. Стіни кімнати оббиті важким коштовним червоним сукном. Подекуди сукно дещо подерте, зім’яте і вкрите плямами, але геть усю підлогу вкривають товстелезні перські килими, що виблискують золотом... Посеред кімнати стоїть стіл з чорного ебенового дерева, з інкрустаціями з перламутру, прикрашений срібними фресками, що аж гнеться від пляшок і бокалів з найщирішого кришталю. По кутках стоять потрощені майже на друзки шафи, величезні вази, переповнені золотими браслетами, сережками, каблучками, медальйонами, тут-таки стояло безліч покручених чи розламаних культових предметів, перлів, що, безсумнівно, потрапили сюди від найкращих ловців перлів на Цейлоні, а також смарагдів, рубінів, діамантів, що, відбиваючи світло від золотої люстри на стелі, виблискували, немов сотні зірок... Посеред так незвично обставленої кімнати на старезному хирлявому стільці сидить чоловік. Рослявий, кремезний, статурний, з гордими, мужніми і жвавими рисами обличчя, незвичної краси.

Ким же був мій герой? Холмс, що під дією свого семивідсоткового кокаїну читав таємничі листи біля каміна, чи Сандокан, що роздирав собі груди, шепочучи ім’я обожнюваної ним Маріанни?

Я дозбирав інші буклетики. Вони були надруковані на дешевому папері, але я, певно, добив їх, протерши до дірок, захапавши від постійного читання й обмалювавши безліч сторінок своїми підписами, Деякі з цих книжечок майже розсипалися на окремі сторінки і дивом трималися купи, інші були поспіхом склеєні столярським клеєм чи наново оправлені в обкладинку з пакувального паперу. Звісно, це я приклався.

Перечитувати назви у мене вже не ставало сил, бо я вже просидів безмаль вісім днів. Я знав, що мав прочитати все до цятки, але скільки б часу я на це витратив? Ураховуючи, що я навчився читати, коли мав майже шість рочків, а також те, що я, мабуть, прожив серед цих паперових артефактів десь до вступу в ліцей, виходить років з десять, але аж ніяк не вісім днів, І це якщо не брати до уваги купу інших, особливо ілюстрованих, книжечок, що мені читали інші, доки я не опанував грамоту.

Якби я зміг відновити себе втраченого за цими творами, я б перетворився на Фунеса, Диво Пам’яті[151], заново пережив би кожну хвилину свого дитинства, знову почув би нічний шурхіт кожного листочка, я б згадав аромат кожної чашки латте, випитої вранці. Але це занадто. А що як лишаться самі слова, лишень слова самі по собі, і квит? Вони ще більше сплутають мої і так хворі нейрони і не пропустять електричний розряд, котрий потрібен для того, щоб урешті звільнити мої найзаповітніші, найглибші спогади? То що ж я мушу тоді робити? Ленін у білому кріслі у вітальні. А що як я помилявся із самого початку? Що як Паола теж в усьому помилялася? Не приїхавши сюди до Солари, я б лишився просто недоумком, але тепер можу повернутися звідси божевільним.

Я знову поскладав усі книжки у шафи, а потім вирішив зійти з горища. Але вже при виході зауважив купу великих ящиків, на яких рівненьким, майже каліграфічно-готичним почерком було виведено: «Сорокові», «Фашизм», «Війна». Безсумнівно, їх склав ще мій дід. А інші мали сучасніший вигляд — явно прослідковувалася рука дядечка і тітоньки, що не розбираючи поскидали навалом абищо й абикуди. Приміром, у коробки, що були напохваті: «Виноробна компанія братів Берсано», «Борсаліно», «Кампарі», «Телефункен» (хіба у Соларі було радіо?).

Одначе на те, щоб розкрити і подивитись, що міститься у тих коробках, у мене вже не стало сил. Мушу погуляти пагорбами, а сюди повернуся іншим разом. Я зовсім зморений. Може, у мене навіть підскочила температура.

Сутеніло. Почувся голос Амалії, що голосно кликала мене до вечері, сповіщаючи, що фінанцієра[152], котра смакує так, що всі пальчики оближеш, уже майже готова. Перші безформні тіні, що ховалися по піддашкових кутках, здавалось, натякали, що десь поблизу причаївся Фантомас, чекаючи, поки зможе накинутися на мене, знесиленого, зв’язати мотузкою й підвісити над глибочезним, бездонним колодязем. І щоб довести передусім собі самому, що я вже не той маленький хлопчик, до якого я так ревно повертаюсь останнім часом, я безстрашно пішов у найтемніший куток горища, аж поки запах старої плісняви не полонив мене знову. Останні призахідні промені ще зазирали до слухового вікна, тож саме туди я обережно витяг величезний ящик. Зверху кришка була акуратно обмотана пакувальним папером. Зідравши папір і відчинивши кришку, я торкнувся пальцями моху, справжнісінького моху, хоч і засохлого — завдяки такій кількості пеніциліну можна за тиждень відправити додому всіх пацієнтів «Чарівної гори» — і прощавайте назавжди проникливі розмови між Нафтою і Сеттембріні[153]. Мох був подібний до дерну, шар якого зняли з землі разом із перегноєм, завдяки чому він став схожий на ковдру. І якби її розстелити, її б стало, щоб укрити весь дідів стіл. Не знаю, з якого дива, може, завдяки вологості, що збереглася під прошарком захисного пакувального паперу, чи, може, завдячуючи багатьом зимовим місяцям, коли над піддашшям лопотів дощ, падав сніг і тарабанив град, цей мох ще зберіг своєрідний, їдкуватий і важкий запах.

Під прошарком моху, під купою кучерявих ошурків, я знайшов дещо. Обережно, помалу, щоб не пошкодити, я одне за одним витяг хатинку чи то з дерева, чи то з цупкого картону зі стріхою із спресованої соломи, обмазану різнокольоровим гіпсом. Солом’яно-дерев’яний вітряк, на якому ще й досі, поскрипуючи, крутилося колесо, і ще купу будиночків і маленьких замків із розмальованого картону. Певно, для хатинки, поставленої на якому-небудь пагорбку чи узвишші, вони правили за тло, таким чином створюючи ефект перспективи. І нарешті, загорнуті у безліч ошурків, на дні лежали фігурки. Вівчарі з ягням на плечах, мачушник, мірошник, що вів за собою двійко віслюків, селянка, що несла на голові кошик з фруктами, пара дударів, арап із двійком верблюдів і — ось вони, любі мої — Волхви, пропахчені радше цвіллю, аніж ладаном та миррою. Наостанок головні дійові особи — віслюк, віл, Йосип з Марією, малюк Христос у колисці, двоє янголів, що звели руки до неба, стужавілі в екстазі, що тривав не менше століття, золота комета, полотняний сувій, що виявився стьобаним синьо-зірчастим укривалом, залізний таз, заповнений цементом, з якого роблять річище з двома отворами для того, щоб вода затікала з одного боку і витікала з іншого. І, нарешті, річ, якою я так замилувався, що на півгодини спізнився до вечері: незвичайний пристрій, виготовлений зі скляного циліндра, з боків котрого виходили дві гумові трубки.

Справжнісінький різдвяний вертеп. Не знаю, чи бабця з дідом були людьми набожними (віруючою, мабуть, була мати, бо ж інакше навіщо їй тримати на комоді «Філотею»). Але, поза всяким сумнівом, щойно приходив різдвяний час, хтось обтрушував ошурки з цього дива, збирав усе докупи і десь унизу ставив вертеп. Здається, цей вертеп зворушив мене, і я навіть зараз відчув радість Різдвяного дива. Проте це могла бути реакція на чергову банальність. Одначе завдяки цим фігуркам перед моїми очима виникла не чергова назва чи ім’я, — це був образ. Образ, якого не було на горищі, але який, безсумнівно, треба було шукати в інших кімнатах. І видіння це було настільки живим і реальним, немов усе відбувалося просто зараз.

То чим же був для мене цей вертеп? Між Ісусом і Фантомасом, Рокамболем і «Кошиком», запліснявілими Волхвами і невірними Великого візира. На чиєму ж боці був я?

Я усвідомив, що всі ці вісім днів на горищі були марними. Я гортав сторінки книжок, які читав у шість, одинадцять чи п’ятнадцять років, і лише вряди-годи мене проймали почуття. Не так відновлюють свої спогади, не так. Пам’ять сплавлює, уточнює, перетворює — це щира правда. Але вона рідко плутає часові проміжки. Людина має абсолютно точно знати, що саме з нею трапилося сім чи десять років тому. І навіть я тепер спроможний відрізнити з-поміж вервечки днів той день, коли прокинувся у лікарні, і день, коли приїхав до Солари. Як знав і те, що між цими днями відбулося моє формування, цілковита зміна думок, порівняння досвіду. Натомість останні три тижні я всмоктував усе, неначе мала дитина, я заковтнув усе одним ковтком, на льоту, а тому почувався очманілим, ніби від якоїсь п’янкої бурди.

Тож прийшов час забути про «Велике жрання»[154] паперовим непотребом, навести лад і почати неспішно смакувати маленькими ковточками. Хто міг би розповісти мені, що я побачив і почув у вісім років, а що — у тринадцять? Я трохи помізкував, і мені спало на думку, що серед усіх тих ящиків обов’язково мають бути мої шкільні зошити. Ось у яких паперових свідків треба питати, ось хто має провести мене своїми уроками, тримаючи за руку.

За вечерею я спитав Амалію про вертеп. Дідусь — ось хто опікувався ним і для кого він мав неабияке значення. Ні-ні, він не був ревним вірянином, але вертеп був для нього чимось на кшталт того ж таки королівського супу: якщо не було різдвяного вертепу — не було Різдва. І якби він не мав онуків, то, напевне, ставив би його лише для себе. Дідусь ставав до роботи ще на початку грудня, і якщо я добре роздивлюся, то знайду на горищі всі рами і корпуси, що утримували небесне полотно, а також багато-багато маленьких ліхтариків, що прикріплювалися з внутрішнього боку і завдяки яким зірочки починали миготіти.

— Ваш дідусь робив такий чудовий вертеп, що я щоразу не могла стримати сліз. І уявіть, у річечці справді текла вода, та так добре, що одного разу річка вийшла з берегів і затопила увесь мох, що саме з’явився того року і був молодий-молодий. Так от, на ньому розпустилося безліч блакитних квіточок, і це було справді наче Диво Небесне. Навіть піп з церкви приходив, але не повірив очам своїм.

— Але як же дідові вдалося зробити так, щоб у річці дзюркотіла вода?

Амалія зашарілася, пробурмотіла щось нерозбірливе, а потім наважилася:

— Щороку після Водохрещі я допомагала збирати вертеп знов у ящик. Там і досі має бути така штука, схожа на пляшку з відбитим горлечком. Бачили? Добре. Я, звісно, не знаю, чи десь ще користуються цим пристроєм, але раніше той хитромудрий винахід, даруйте на слові, використовували для того, щоб ставити клізми. Ви знаєте, що воно таке? Чудово, тоді мені не доведеться вам це пояснювати, бо мені було б стидко. Отож вашому дідусеві й спало на думку використати пристрій для клізми (якщо, звісно, правильно повертати трубки), аби вода у річищі виходила назовні, заповнюючи річку, а потім знову стікала вниз. І скажу я вам, це було видовище у сто разів краще будь-якого кіна.

8. Коли лине голос

Просидівши вісім днів на горищі, я вирішив спуститися в селище і поміряти в аптеці тиск. Сто шістдесят — зависокий. Ґратароло, виписуючи мене з лікарні, взяв з мене міцну обіцянку, що я триматиму свій тиск у межах ста тридцяти. І сто тридцять було, коли я приїхав до Солари. Але аптекар сказав, що, оскільки я зійшов з пагорбів, дійшовши аж сюди до селища, у високому тиску не було нічого дивного. Якби я виміряв його вранці, вставши з ліжка, тиск був би нижчий. Маячня. Я знав, яким буває тиск уранці, але ж я останніми днями був неначе навіжений.

Я зателефонував Ґратароло. Лікар поцікавився, чи я виконував усі його настанови, і я був вимушений зізнатися, що тягав ящики, за обідом випивав щонайменше пляшку винця і висмалював по двадцять «житан» за день, від чого в мене не раз була тахікардія. Лікар лаявся і докоряв: «Ви ж ще не одужали, якщо ваш зиск стрибатиме до небес, нещастя може трапитися знову, і тоді все може скінчитися по-іншому». Я побожився, що буду шануватись. Ґратароло збільшив мені дозу пігулок і виписав Ще купу інших, сечогінних, щоб виходили солі.

Я попрохав Амалію, щоб вона не так сильно солила страви. Але жінка відповіла, що під час війни, щоб дістати кілограм солі, люди зі шкіри пнулися, а іноді навіть за неї правили аж кількох кролів, і коли її немає, як не крути, а нічого не зготуєш.

Тоді я почав виправдовуватись, що то мені лікар заборонив, але жінка не вгамовувалась: лікарі вже собі всі мізки провчили, таких бовдурів ще пошукати треба, гляньте-но на мене, хвалилася, лікаря за все життя й разу в очі не бачила, з ранку до ночі гарую, роблячи тисячу справ, а жодного разу навіть на поперек не скаржилася, не те що декотрі. Та пусте, я виведу її надмірну сіль зі своєю сечею.

Мені навіть довелося тимчасово забути про горище, треба було більше рухатися, відволіктися, розважитись. Я дзенькнув Джанні і, розповівши про прочитане за останні дні, спитав, чи все це йому про щось говорить. Виявилось, у нас були різні літературні смаки — у нього ж бо не було дідуся-колекціонера немодних абищиць, але все ж таки ми мали й багато спільного — почасти через те, що обмінювалися своїми книжками. Півгодини ми перевіряли ґрунтовність знань один одного, перепитуючи всілякі дрібниці, як у телевікторині. «А як звали того грека, прихвосня раджі Асама?» — «Теотокріс». — «А як було прізвище красуні Онораті, яку Чорний Корсар не смів кохати, бо дівчина була дочкою його ворога?» — «Ван Ґульд». — «А з ким взяла шлюб Далма, дочка Тремаль-Наїка?» — «Із сером Морлендом, сином Сайод-хана».

Я спробував попитати Джанні про Чуффеттіно, але ця спроба виявилася марною. Друг мій читав здебільшого комікси, і осьдечки він від душі реваншувався, засипавши мене купою різних назв. Певно, я теж читав комікси, бо деякі з назв видавалися мені знайомими: «Повітряна банда», «Блискавка проти Флаттавіона», «Міккі-Маус і чорнильна пляма», але найгарячіше я згадував Чіно і Франко. Однак на горищі від них і сліду не було. Може, дід був прихильником Фантомаса і Рокамболя, а комікси вважав шкідливим для дітей непотребом? Але ж хіба Рокамболь не те саме?

Отже, я ріс без коміксів? Спонукати мене до тривалого байдикування і присилуваного відпочинку вже не було жодного сенсу. Мене знову охопила пошукова лихоманка.

Порятувала мене Паола. Того ж таки дня перед обідом вона разом з дочками й онучатами приїхала провідати мене. Сюрприз. Моїми поодинокими дзвінками вона не вдовольнилася.

— Ми ненадовго, лише заїхали, щоб потримати тебе в обіймах. Поїдемо ще до вечері. — Потім вона пильно подивилася на мене, на око прикидаючи, скільки я завважки: — А ти округлився.

На моє щастя, завдяки відвідинам виноградника і посиденькам на балконі я не зблід, але, мабуть, трошки погладшав. Я відбрехався, що то через прекрасні Амаліїні вечері, і Паола пообіцяла дати Амалії прочуханки і все владнати. Я змовчав, що днями просиджував, згорнувшись у три погибелі, і не рухався.

— Ніщо так не зарадить, як гарна прогулянка, — скомандувала Паола, і вся наша родина попленталася до монастиря, який був аж ніякий не монастир, а невеличка капличка на верхівці пагорба і розташовувалась вона за кілька кілометрів від нас. Якщо не рахувати кілька десятків метрів наприкінці, підйом на гору був пологий, тому майже не відчутний, тож поки я переводив подих, попросив малих назбирати букет троянд і фіалок[155]. Паола гаркнула, що краще б я понюхав квітів, аніж цитувати Поета, тим паче що Леопарді, як і всі поети, прибрехав: перші троянди квітнуть уже після того, як відцвітуть фіалки, тому неможливо зібрати в один букет троянди і фіалки, спробуй на власному досвіді і переконаєшся.

Щоб показати, що я пам’ятаю не лише енциклопедичні статті, я розказав кілька історій з тих, що недавно прочитав. Діти вигарцьовували навколо мене, повитріщавши очі. Вони й гадки не мали, що бувають такі книжки.

Сандро, найстаршому, я розповів про «Острів скарбів», як, вийшовши з шинку «Адмірал Бенбоу»,я найнявся на «Еспаньйолу» з лордом Трелоні, лікарем Лівсі і капітаном Смоллеттом, та, мабуть, Сандро найбільше симпатизував Довготелесому Джону Сільверу (за його дерев’яну ногу) та мерзотнику Вену Ґану. Він захоплено кліпав очима, виглядаючи піратів за кожним кущем, і кричав: «Дідуню, ще, ще розкажи». Але більше розповідати було нічого, бо щойно скарб капітана Флінта знайшли, історія закінчувалася. Але натомість ми довго наспівували «П'ятнадцять чоловік на скриню мерця, йо-хо-хо, і ще пляшка рому».

А Джінджіо і Луці я старався переповісти всі витівки Джанніно Стоптані з «Джан Бурраскі»[156]. Потім я розповів, як тицяв палицею у вазі з ясенцем тітоньки Беттіни і як виловлював зуба дядечка Венанціо. Малеча аж падала від реготу, ба навіть у три роки вони вже щось тямили. Ніколетті з Карлою мої оповідки, либонь, теж припали до смаку, адже про «Джан Бурраскі» — сумне нагадування тих часів — я жодній з них ніколи не розповідав.

Мені здавалося, що дівчатам набагато цікавіше буде послухати про те, як я, перевдягнувшись Рокамболем, щоб зжити вчителя моїх найспритніших викрутнів, сера Вільяма, що вже осліп, але все ще лишався свідком моїх несказанних лиходійств, зваливши бідолаху додолу, встромив йому в зашийок довжелезну заточену голку, а потім мені лишалося лише стерти малесеньку плямку крові у нього під волоссям, щоб усі подумали, що з ним трапився апоплектичний напад.

Паола репетувала, що не слід дітям розповідати такі страшилки. Слава Богу, що в наш час ніхто вже не тримає в хаті заточених голок, інакше вони б випробували все це на котові. Але над усе її вразило те, що я розповідав цю історію так, неначе все це й справді трапилося саме зі мною.

— Гаразд, якщо ти дієш так, щоб розважити дітлахів, нехай, — не вгамовувалася Паола. — Це одна справа, але якщо це в тебе виходить саме по собі, тоді ти надто вживаєшся в роль, ототожнюючи себе з тими, про кого читаєш. Це вже ти запозичуєш чужі спогади, а не відновлюєш свої. Ти усвідомлюєш різницю між собою і тими героями?

— Та облиш, — кажу, — я ж безпам’ятний, а не божевільний, я це для малих!

— Хай би воно так, — відповіла Паола. — Але ж ти приїхав до Солари, щоб віднайти себе. Тебе гнітили енциклопедії, сповнені історій про Флобера, Гомера, Мандзоні, але приїхавши, ти засів за копійчану літературу. Не такий уже й крок уперед.

— Про мене, то ще й який крок, — відрізав я. — Перш за все, Стівенсон — це не копійчана література. А по-друге, чи ж я винен, що той, кого я шукаю, запихався саме копійчаною літературою, і, врешті, саме ти змусила мене приїхати сюди, побачивши, як я відреагував на комікси про скарб Кларабелли, хіба ні?

— Твоя правда, пробач. Якщо ти вважаєш, що тобі це зарадить, не зупиняйся. Але будь обачним, не зароби собі розлад шлунка тим, що читаєш.

Щоб змінити тему розмови, Паола спитала про мій тиск. Я збрехав, сказавши, що вже поміряв і показало сто тридцять. Вона так зраділа, бідолашна.

Коли ми повернулися з прогулянки, на нас чекав смачнющий підвечірок, дбайливо приготований Амалією, а також склянка свіжого лимонаду для кожного. Потім вони поїхали.

Увечері я шанувався і ліг спати з курми.

Наступного ранку я знову обійшов кімнати у старому крилі, які першого разу оглянув дуже побіжно. Коли я знову зайшов до дідової кімнати, то, хоч уже бачив її, мене охопив шанобливо-побожний страх. Як і в усіх інших тогочасних кімнатах, там теж стояв комод і гардеробна з великим дзеркалом. Відчинивши її, я був уражений. Углибині, майже заховані за одежини, що висіли у шафі й добряче тхнули задавненим нафталіном, лежало дві речі — грамофон з трубою, ще з тих, котрі треба заводити вручну, і радіо. Обидва пристрої були загорнені в журнальні шпальти. Я витяг усе. Це були сторінки з «Радіокур’єра» — видання, у якому друкували програмку на радіо. То були випуски за сорокові роки.

У грамофоні, вкрита шаром бруду, досі стояла платівка на сімдесят вісім обертів. Змочуючи хустинку слиною, я півгодини відтирав те нашарування. Пластинка називалася «Амапола». Поставивши грамофон на комоді, я завів його, і з труби почувся якийсь нерозбірливий звук. Я відразу впізнав мелодію. Що вдієш, старий інструмент уже був у стадії старечого трухлявіння. Втім, за часів мого дитинства він уже, мабуть, був музейним експонатом. Тому якщо вже я хочу послухати ретро, то треба скористатись програвачем, що стоїть у кабінеті. Але ж де взяти платівки? І знову треба було кликати Амалію на допит.

Попри те, що радіо, як і грамофон, було захищене папером, воно теж гарненько припало пилом, тож, вичищаючи його, я мав бути дуже обережним. Це був гарний зразок «Телефункена» кольору червоного дерева (ось звідки взялася коробка на горищі) з гучномовцем, укритим цупким полотном (мабуть, для покращення резонансу).

Поряд з гучномовцем розташовувалась шкала для настроювання, потьмяніла від часу, і станції вже розібрати було неможливо, а під ним — три округлі ручки. Вочевидь, радіо було лампове. Поколихавши його, я почув, як усередині щось торохтить. Зберігся навіть дріт з вилкою.

Я переніс пристрій до кабінету і, обережно поставивши його на стіл, увімкнув вилку в розетку. Це майже диво, але в ті часи речі робили на совість, тож лампочка, що світилася на панелі настроювання, хоч слабенько, але замиготіла. Однак усе інше — мовчало. Мабуть, лампи вже перегоріли. Раптом мені спало на думку, що десь, можливо, в Мілані, можна було б знайти якого-небудь пристрасного фанатика, що й досі ремонтує такі приймачі, бо має цілісіньку комірчину старих запчастин, як ті, що у своїх гаражах доводять до ладу старі автівки, використовуючи справні запчастини, придбані у перекупника древніх чортопхайок. Та потім я уявив, що сказав би мені старий електрик з притаманною простим людям розсудливістю: «Я не здирник. Послухайте, я, звичайно, можу полагодити це радіо, але ж воно передаватиме не те, що колись, а те, що крутять зараз. Тож вам дешевше купити новий приймач, а не лагодити старий». Чортів дід. Я грав у гру, в якій уже зазнав поразки із самісінького початку. Адже радіо — це тобі не антикварна книга, яку можна розкрити, де забажаєш, прочитати, що тобі треба, точнісінько в такому вигляді, як це написали п’ять століть тому. Музика, що залунала б із цього радіо, скрипіла б більше, аніж жахливий сучасний рок, чи як там його називають. Це все одно, що намагатися відчути на язиці бульбашки шипучої «Води Віші», ковтаючи із щойно купленої у супермаркеті пляшки «Сан Пеллеґріно». Ця поламана старезна коробка нагадувала мені, що разом з нею відійшли в небуття назавжди втрачені для мене звуки тієї музики. Якби я лишень міг їх відродити, немов відтопити замерзлі слова Пантаґрюеля...[157] Але якщо мою церебральну пам’ять, над якою володарює мозок, ще можна було якось відновити, то пам’ять герцьова, пам’ять радіохвиль — зникла без вороття. Солара не могла мені подарувати жодних звуків, окрім своєї оглушливої тиші.

Одначе мені лишалася сяйлива панелька з назвами радіостанцій: жовті — для хвиль середньої довжини, червоні — короткі, зелені — довгі. І назви міст, котрі я з’їдав очима, пересуваючи рухливі стрілочки і намагаючись почути незбагненні звуки чарівливого Штутгарта, Хільверсума, Риги, Таллінна. Назви, яких я ніколи не чув і котрі нагадували мені про Македонію, Турецьку Аттику, Вірджинію, Аль-Каліф та Стамбул. Що мене більше чарувало — атласи чи цей перелік міст з їхнім шепотом? Серед них були й рідні назви — Мілан, Больцано. Тихо-тихо я почав мугикати:

Як радіо лунає із Турина, Тебе чекаю в парку Валентина, Але як зміниться програма, Обережна будь, бо поряд мама. Як із Болоньї передача, Знай, мила, серце по тобі плаче. А щойно чується голос з Мілана, Тебе почую я з дна океану. Лине пісня із Сан-Ремо — Сьогодні нічку, може, разом проведемо.

І знову назви міст були лише словами, що викликали в пам’яті знову ж таки самі слова.

На око, ця машинерія побачила світ десь у тридцятих. Певна річ, що в ті часи радіо було розкішшю, тож, припускаю, з’явилося воно у моєї родини не відразу, а в якийсь певний момент, як статус-символ.

Я хотів дізнатися, що ж відбувалося з радіо у тридцятих роках, тож знову набрав номер Джанні.

Спершу Джанні заявив, що я маю платити йому відрядну плату, позаяк використовую його ще й у якості аквалангіста, що пірнає на дно за амфорами і витягує їх на світ Божий. Але потім він заговорив дуже схвильовано:

— Та, радіо... До нашої сім’ї воно дійшло лише наприкінці 1938-го. Приймачі були дорогущі. Батько працював простим робітником. Але не так, як твій батько. Він гарував у невеличкій фірмі, й зарплата в нього була незначна. В той час, як ви щоліта виїздили на вакації, ми лишалися в місті. Коли сутеніло, ми ходили цупити фрукти до міських садів, а морозиво могли дозволити собі лише раз на тиждень. Батько був мовчазним чоловіком. Якось, прийшовши додому, він тихо пообідав, а потім витяг пачку пасти і поклав на стіл. «Як же то, — спитала мама, — не неділя ж?» — «А так, — відрізав, — бо мені схотілось». Ми попоїли пасти, а потім, почухавши потилицю, батько промовив: «Маро, здається, цього місяця у нас на фірмі справи йшли вкрай добре, тож хазяїн нагородив мене тисячею лір». Мою матір неначе ошпарило, вона затулила рота руками, а потім вигукнула: «Ой, Франческо, тепер ми зможемо придбати радіо!» Ось так усе й було. У ті часи популярною була пісенька «Якби мені лишень тисячу лір зарплати». Це пісенька простого робітника, який мріяв про зарплату в тисячу лір, на яку міг би купити багато різного-різного, та ще й молоду й гарну дружиноньку. Отже, тисяча лір вважалась гарним заробітком. Може, це було навіть більше за те, скільки заробляв батько. Хай там як, але ця тисяча була чимось на кшталт неочікуваної тринадцятої зарплати. Так у нашому домі з’явилося радіо. Чекай, здається воно звалося «Фонола». Раз на тиждень по радіо передавали оперний концерт Мартіні і Россі, а іноді — комедію. Ох, Таллінн, Рига, якби й теперішні радіо були такими. А що зараз — самі цифри... Отож узимку, коли єдиною натопленою кімнатою в хаті була кухня, ми перенесли радіо туди. І тихесенько-тихесенько (бо інакше вони б покидали нас до в’язниці) слухали лондонське радіо. Отак ми й сиділи — у пітьмі, заклеївши вікна обгортковим папером і замкнувши двері. А які ж були пісні! Як повернешся і матимеш бажання, приходь, я переспіваю тобі їх всі-всі, разом з фашистськими гімнами. Знаєш, я не люблю вдаватися в ностальгічні спогади, але іноді мені хочеться фашистських гімнів, щоб знову відчути себе там, біля радіо, у напівтемній кімнаті... Як там казали в рекламі? Радіо — голос, що зачаровує.

Я попрохав Джанні зупинитись. Усе так, як ти кажеш, мовив я, але наразі моя табула раса почала забруднюватися твоїми спогадами. А я мушу сам прожити ті вечори. Хоча проживали ми, мабуть, ці вечори по-різному, адже у нього була «Фонола», а у мене — «Телефункен». Хтозна, а може, він налаштовувався на хвилю з Риги, а я — з Таллінна. Цікаво, ми й справді налаштовували приймачі на талліннську хвилю, а потім слухали естонську?

Я зійшов вниз попоїсти і, на злість лікарю Ґратароло., випив. Але лише для того, щоб забутись. Саме так: я випив, аби забутись. Я мусив забути про хвилювання останнього тижня і знову відчути бажання задрімати у полуденних тінях, простягтись на ліжку з «Момпрасемськими тиграми» в руках, які раніше не давали мені заснути далеко за північ, але останніми вечорами перетворилися на чудове снодійне. Тому я й засинав благословенним сном.

Але між тим як набрати ложку для себе і пригостити шматочком Мату, мені спала на думку проста, але надзвичайно геніальна ідея: звісно, радіо передає сучасні передачі, а от грамофон заграє те, що ви йому поставите на старих пластинках. Це ніби замерзлі слова Пантаґрюеля. Отже, щоб відчути себе у минулому і слухати радіо, як півстоліття тому, мені потрібні платівки.

— Платівки? — пробурмотіла Амалія. — Зосередьтеся краще на обіді, а не на платівках, бо все це добро стане вам поперек горла, ви потруїтесь, і вам знадобиться лікар! Платівки, платівки... Вони точно не на горищі! Коли ваші дядько з тіткою все повиносили, я саме їм допомагала. Стривайте, стривайте, вони сказали, що якщо я зноситиму платівки з кабінету на горище, можу випустити їх з рук і розсипати на сходах, отже я їх засунула... засунула... вибачте мені, та, знаєте, у мене вже пам’ять не та, хоч для мого віку це й не дивина, але ж минуло вже більш як півстоліття, і я ж не ходила всі ці п’ятдесят років з думками про платівки. Авжеж! От голова! Звісно, я запхнула їх у скриню, що стоїть у кабінеті старого пана, вашого Діда!

Фруктами я знехтував і відразу ж пішов шукати скриню. Оглядаючи її вперше, я не надав їй великого значення. Так, відчинив, подивився. Там, акуратно складені одна на одну, у захисних конвертах лежали платівки на сімдесят вісім обертів. Амалія поскладала їх безладно, там усе лежало в одній купі. Мені знадобилося півгодини, щоб перенести всі платівки на дідів стіл у кабінеті й розкласти їх у якомусь порядку на поличках бібліотеки. Певно, мій дід був поціновувачем гарної музики: я знайшов платівки Моцарта, Бетховена, оперні арії (навіть Карузо), багато платівок із записами Шопена, а також чималеньку кіпу партитур до тогочасних хітів.

Я поглянув у старий «Радіокур’єр». Джанні мав рацію. Там були надруковані тижневі програмки до оперного репертуару, комедій, кількох симфонічних концертів, радіожурналів, а решта — легка, чи, як сказали б у наш час, мелодійна музика.

Значить, мені слід переслухати ці пісні — це й було музичне оточення, в якому я ріс. Можливо, замкнувшись у кабінеті, дідусь слухав Ваґнера, а решта родини — по радіо різні пісеньки. Я вмить знайшов «Якби лишень мені платили тисячу лір зарплати» Інноченці та Сопрані. На багатьох футлярах дідусь проставляв дати, хоч незрозуміло, чи то дати появи самої пісні, чи дня, коли придбали пластинку. Але все ж таки я міг приблизно орієнтуватися, коли пісня з’явилася чи зникла з радіоефіру. Ця пісенька датувалася 1938 роком. Джанні теж добре пам’ятав, що вона з’явилася в той же час, коли його батько приніс додому «Фонолу».

Я спробував запустити пластинку. Механізм ще діяв. Гучномовець, звісно, був абиякий, але, може, то на краще, що все кавкатиме, як колись. Ось так, завдяки освітленій панельці радіоприймача, неначе він і досі був справний, до мене долітали звуки літа 1938 року:

Скромна посада мене не турбує, Щоб бути абсолютно спокійним, я працюю. Якби лишень мені платили тисячу лір зарплати, Я зміг би свої мрії реалізувати, І купував би все, а надто те, чого бажаєш ти. Якби лишень мені платили тисячу лір зарплати, Я міг би пофантазувати про заміську хатинку І молоду, ласкаву дружинку, таку, як ти. Скажу без перебільшення: Я був би найщасливішим і дуже багатим, Якби лишень мені платили тисячу лір зарплати.

Кілька днів тому я питав себе, як уживалися у моєму розділеному навпіл «я» такі різні нахили: як почувався той розгублений хлопчик під шквалом послань про славу нації, коли одночасно з тим мріяв про лондонський туман, де бився Фантомас із Сандоканом, під зливою картечного вогню, випущеного з гармати, де статечним співгромадянам Шерлока Холмса відривало то руки, то ноги. Але тепер мені спало на думку, що у той час мені пропонувався зовсім інший життєвий ідеал — непретензійний бухгалтер, що мріяв лише про тихе життя за містом з дружинонькою ніжною. Та, може, це був скоріше виняток.

Треба було розсортувати всі пластинки за датою, звичайно, якщо така була. Я маю прослухати їх у хронологічній послідовності, рік за роком, сформувавши свою свідомість відповідно до почутої колись музики.

Я, немов навіжений, перекладав пластинки, упорядковуючи спочатку про кохання: «Кохання, кохання моє, подаруй мені безліч троянд», «Маленька, ти більше не моя», «Закохана дівчинонька», «Десь храм любові серед квітів», «Вернись, вернись, люба моя», «Заграй лише мені, циганська скрипко», «Ти, музико божественна», «Мені одненьку годинку з тобою», «Квітонько лугова, пелюстки твої», потім записи оркестру Чініко Анджеліні, Піппо Барціцці, Альберто Семпріні та Ґорні Креймера, пластинки з незвичними назвами «Фоніт», «Каріш», «Голос хазяїна» з гостромордим цуценятком, що, висунувши мордочку, вслухалося в акорди з труби грамофона; і посеред усього цього я натрапив на фашистські гімни, які дід перев’язав шпагатом, неначе хотів їх зберегти чи ізолювати. Мій дідусь був фашистом? Чи, навпаки, не підтримував їх? Чи він був ні за тих, ні за інших?

Слухаючи, я занотовував ті пісні, що видавалися мені незнайомими, навіть якщо мені згадувались лише кілька слів чи їхня мелодія. Звісно, навіть я не міг не впізнати такий загальновідомий твір, як «Джовінецца»[158]. Гадаю, це був офіційний гімн будь-яких фашистських зборів, хоча я зважив той факт, що, як я абсолютно точно пригадую, він не раз лунав по радіо після «Закоханого пінгвіна», який, як зазначалося на конверті, виконувало жіноче «Тріо Лескано».

Ці три жіночі голоси здавались мені рідними. Всі троє умудрялися співати з інтервалом і в терцу, і в сексту, що мало б видатися какофонією, але було як бальзам на душу і на вуха. І поки «Італійська молодь» переконувала мене у тому, що найвище благо в світі — бути італійцем, дівчата з «Тріо Лескано» співали мені про «Голландські тюльпани».

Природа — то неповторна казка, ти лиш послухай і подивись будь ласка! Що за пейзаж, Що за міраж? Все як у мрії, як у мрії моїй... Як голова голландського сиру, округлий, В небі травневому диск місячний пливе, сріблястим промінням покриє усе. В саду тюльпани розцвіли, і чути звідусіль: тюлі, тюлі, тюльпан, тюльпан і... Співають про кохання цвіркуни, белькочуть в один голос жаби: тюлі, тюлі, тюльпан... В цих томливих чарах ти пісню радісну почуй, Що солов’ї співали: тюльпан, тюлі, тюлі, немов закохані зітхали.

Я вирішив слухати гімни і легкі пісеньки по черзі (ймовірно, так їх передавали по радіо). Отож від тюльпанів я перейшов до «Балілли» і, щойно поставив пластинку, я почав підспівувати в один голос з тріо, немов читав з голови. У гімні прославлявся хоробрий юнак (власне, як відомо з енциклопедій, Джован Баттіста Парассо, на прізвисько Балілла[159], жив у вісімнадцятому столітті, але, звісно, був ревним фашистом), що кинув каменем у австрійських окупантів, поклавши початок повстанню в Генуї.

Як свист каменя, гримить ім’я хлопчини із Порторіа, Гордий погляд, стрімка хода — безстрашний Балілла. В історію зробив величний крок — яскравий честі урок, І суть його зрозуміла нам: камінь в чоло — ворогам, щире серце — друзям. Чути поклик сурми в окопі, значить, битви пробила година. Гордості і хоробрості сповнений хлопчина, Іде далеко і невпинно — його вже не лякає смерті гільйотина. Найперше спалахнув вогонь, чорніший од ночі, а у нього гнів в душі клекоче. Ось бомба у руці і віра в серці — до перемоги юність рветься... О молодь, о молодь, ти розквіт краси, пробуджений весною, Що швидко зів’яне під гнітом війни разом з тобою. У долі гіркій твоя пісня невпинно луна За Беніто Муссоліні айя, айя, алала! У руках бомба Орсіні, і мечем терору Безстрашно відстоїмо прапора честь і ворога поборем.

Крім того, фашисти аж ніяк не цуралися терористичних актів, зокрема у моїй версії «Джовінецци» є такі слова: «У руках бомба Орсіні, і мечем терору...» Здається, Орсіні — це той добродій, що вчинив замах на Наполеона III.

У полоні музики я й не помітив, як за вікном спустилася ніч, а з подвір’я, чи, може, з садка чи з пагорбів повіяло п’янкими пахощами лаванди (а мо’, то був чебрець, базилік чи щось інше — ботаніка ніколи не була моєю сильною стороною, я ж бо з тих, кого пошли за букетом троянд, а він повернеться з собачими яйцями, — можливо, то пахло голландськими тюльпанами). Хоч це могли бути й інші квіти, з нових, що Амалія вчила мене розрізняти, — далії чи цинії.

Об’явився Мату і, муркочучи, почав тертися об мої ноги. Я зауважив серед пластинок футляр з котиком і, змінивши гімн про Баліллу, поринув у журливий котячий спів. Котику-муркотику, чому ж ти помер?

Як місяць сходить з небес і навколо все засинає, Раптом чую любе, солодке «мяу», і за котиком своїм зітхаю. Муркотику, чому ти помер? Ти смачно їв, вільно жив і ходив, куди хотів: По дахах, між салату на городі й у затишній господі. Чи вдосталь було хліба й молока тобі? Вже більше не розчиняться для тебе двері в домі. Я бачу, як гуляють дахами всі киці, твої знайомі, Вони так само без тебе самотні й сумні, І все одно закохано муркочуть тобі. Не знають, що ти не прибіжиш на поклик, мій любий котик.

Цікаво, а «баліллійці» теж наспівували «Котику-муркотику»? Так, мабуть, мені слід знову повернутися до муссолінщини. Врешті, Мату байдуже, яка пісня грає, тож, умостившись зручненько, я взяв кота на руки і, чухаючи йому за вушком і запаливши цигарку, влаштував собі full immersion[160] у войовничий світ хороброго Балілли.

Після години фашистських гімнів у моїй голові було напхом напхано патріотично-геройських рядків про жертовні атаки й зустріч зі смертю, клятв у вірності дуче аж до останньої краплі крові. Жертовник Вести нетлінним полум’ям горить, з палаючим серцем молодь, мов на крилах, летить. На надгробки і олтарі несуть смолоскипи яскраві солдати затяті та браві. І лунають присяги то тут, то там: Життя триває, плине швидко, прийдешнє провіщає нам. Байдуже нам, як будемо в неволі, нам наплювати на скрушну долю, аби народ наш сильний не знав неволі, перед лицем смерті безстрашний, на увесь світ славний, у чорних сорочках на смерть проти зла за дуче, за Імперію, айя, айя, алала. Слався, Імператоре, що світу новий закон дарував, за Рим, за нову Імперію шану тобі віддаю; покидаю я Батьківщину свою, у Абіссінію, люба Вірджиніє, йду. Я з Абіссінії любій Вірджинії викоханих сонцем палючим квітів букет принесу. Кревні простори Ніцци й Савойї, Корсики, кров’ю омитої, Мальти Риму оплот повернем, поклик свободи берегом туніським, горами й морем пронесем.

Чого ж я насправді хотів: повернути Ніццу італійцям чи тисячу лір зарплати, не знаючи, чи це багато, чи мало? Чи захоче хлоп’я, що грається у війну і солдатиків, битися за Корсику, кров’ю омиту, а не малодушничатиме, ховаючись поміж голландських тюльпанів та закоханих пінгвінів? Власне, а чи слухав я щось, окрім «Балілли», наприклад, про «Закоханого пінгвіна», читаючи «Капітана Сатану»? Чи уявляв я пінгвінів, скутих кригою в північних морях? Чи бачив я, читаючи «Навколо світу за вісімдесят днів», Філіаса Фоґа поміж степів та тюльпанів? І як уживався у моїй свідомості Рокамболь зі своєю гостро заточеною шпилькою з каменюкою, яку Джован Баттіста Перассо жбурнув в австріяків? Пісня про тюльпани з’явилася 1940-го, на самому початку війни, а отже, «Джовінеццу» я тоді теж наспівував. Але звідки я знаю, що не прочитав того ж таки «Капітана Сатану» і «Рокамболя» після 1945-го, коли про фашистські пісні вже не було й сліду?

Отже, треба будь-що відкопати мої шкільні підручники. Ось там я й знайду свою насправді першу читанку. Там кожна пісня датована абсолютно точно, тож я напевне знатиму, під які мелодії я тоді жив. Можливо, завдяки цим підручникам стане зрозумілішим, що спільного між «нам наплювати на скрушну долю» і різаниною з «Ілюстрованого журналу подорожей і пригод».

Про перепочинок не може бути й мови. Завтра ж вранці обов’язково піду на горище. З огляду на дідову методичність, він мав покласти шкільні підручники десь недалечко від дитячих книжечок. Це якщо дядько з тіткою не приклали свою безладну руку.

Наразі я вже втомився від закликів до слави й хоробрості. Я визирнув у вікно. Темні обриси пагорбів ясно виступали проти неба. Ніч була безмісячна, гаптована зорями. Чому це у мене злетів давно забутий вислів: гаптована зорями? Ймовірно, це рядки з якоїсь пісні. Я бачив небо, оспіване колись у пісні.

Я знову почав шпортатися у платівках. Вибирав усі, де хоч якось йшлося про зорі і небо. На дідовім програвачі вже можна було ставити кілька платівок одну на одну, таким штабом, щоб, коли закінчувалася одна, починала грати наступна. Немовби я сиджу біля радіо і мені не треба повертати коліщатко — радіо співає саме.

Я поставив платівки і, вмостившись на підвіконні, проти зористого неба, що нависало наді мною гаптованою ковдрою, поринув у солодку музику гидко-прекрасних пісень. Нехай тепер від цих звуків в мені щось заворушиться.

«Сьогодні уночі зірок без ліку...». «Одна лиш ніч з тобою під зоряним небом». «Говори зі мною під небом зоряним, говори любові слова, у чарах кохання для мене лиш ти одна». «Під небом Антильських островів у сяйві зорянім, де грає променем ясним кохання наше, Майлю, під небом Сінгапуру, де мрійливо-золотаві зірочки вдалині, сподобалася ти мені». «Під небом, усипаним зорями, що глядять на нас і не сплять, тебе я хочу цілувать». «Разом з тобою, чи без тебе, співаємо ми до небесних світил, чи знаєш ти, коли мені пощастить». «Місяцю, товаришу портовий, чи знаєш ти, як солодко кохати, коли не знаєш». «Венеціанська ніч, місяця промінь і ти, нічкою темною ми з тобою одні, пісеньку тихо з тобою співаєм, що ми кохаєм». «Під небом угорським, подихом смутним у безмежній любові думаю ти, моя». «Горобців не люблю, що на верхів’ях дерев щебечуть пісню свою, тиняюся мляво, туди, де неба блакить, безцільно йду...»

Але остання платівка на програвачі опинилася, мабуть, помилково. Жодного слова про небо чи зорі, лише звабливий тембр, немов грає саксофон у забутті:

«Там, на тяжі Капокабана, на тяжі Капокабана, де жінка нероздільно панує...»

Мене потривожив гуркіт мотора десь удалині. Мабуть, то долинами промчало авто. Раптом я відчув, як зрадливо закалатало серце, і вигукнув: «Це Піпетто! Неначе хтось приїхав саме тоді, коли на нього чекали, і все одно я сполохався. Що ще за Піпетто? «Це він, Піпетто», — мовив я, але це знову згадали лише мої вуста. Порожній звук. Flatus vocis, знову. Але сам я гадки не мав, хто такий Піпетто. Хоча ні, я таки знав, хто це, та біда в тім, що це знання преспокійненько спочивало собі в ураженій зоні мого бідолашного мозку.

Прекрасне поповнення для моєї «Бібліотеки для юнацтва»: «Таємниця Піпетто». Перероблений варіант якоїсь «Таємниці Лантенака»?.

Я сушив собі голову над таємницею Піпетто, а таємниці, може, й близько не було, лишень чийсь шепіт на радіохвилі темної пізньої ночі.

9. А Піппо і не знав

Минали дні (скільки їх було — п’ять, сім, десять?), спогади про котрі сплавлялися в єдине ціле. Та, може, то було й на краще, бо те, що врешті мені лишилося, було, так би мовити, квінтесенцією монтажу. Я склеював в одне непоєднувані свідчення, перекроював, зшивав чи то за тим, як просто спадало на думку, за власними емоціями, чи то за разючістю різниці. Мені лишилося геть не те, що я почув чи побачив за останні кілька днів, і навіть не те, що я міг бачити чи чути у дитинстві. Це був вигад, гіпотеза, яку я вивів у шістдесятирічному віці, силкуючись угадати, які думки могли б роїтися у моїй голові півстоліття тому. Цього замало, щоб з певністю сказати «я знаю, як це було», але достатньо, щоб знову відкопати зі старих папірусів те, що ймовірно я міг відчувати в ті часи.

Повернувшись на горище, я мав побоювання, що з моїх шкільних речей нічого не лишилося, як раптом мені в око впав ящик з написом, запечатаний клейкою стрічкою: «Ямбо у молодшій та середній школі». Був там також і ящик «Ада у молодшій та середній школі», але від сестриних спогадів мені не було жодної користі — вистачало мороки з власними.

Я не хотів прожити ще один тиждень з високим тиском. Я покликав Амалію, і ми разом перенесли коробки до дідового кабінету. Мені спало на думку, що середні і молодші роки припадали десь на 1937—1945-й, тож, зваживши, я переніс донизу й ті ящики, на яких зазначалося «Війна», «Сорокові» і «Фашизм».

Умостившись у дідовій студії, я порозкладав увесь вміст коробок по поличках. Підручники з молодших класів, книжки з географії та історії з середніх класів, а на інші полички — зошити, яких набралося чимало, і всі з моїм ім’ям, роком і класом на палітурках. Як видається, дідусь створив зібрання газет від самої Ефіопської війни і аж до історичних промов дуче про створення імперії, про проголошення війни 10 червня 1940 року і потім про всі історично важливі події, аж до дня, коли скинули бомбу на Хіросіму, і закінчення війни. Крім того, були ще листівки, маніфести, буклети, кілька журналів.

Я вирішив чинити так, як роблять історики, — використовувати перехресне порівняння свідчень епохи. Іншими словами, читаючи підручники з молодшої школи 1940—1941 років, я читав відповідні газети і, якщо мав таку можливість, слухав записи з піснями тих років.

Позаяк книжки у мене були профашистські, то треба було використовувати й аналогічні газети. Хоча всім відомо, що, скажімо, «Правда» у сталінські часи не забезпечувала ревних громадян Країни Рад правдивою інформацією. Однак я все одно мав усе проаналізувати й обміркувати. Отож, якими б пропагандистськими не були тодішні італійські газети, уважним читачам вони все одно давали змогу зрозуміти, що ж відбувається насправді. По стількох роках дідусь давав мені дуже повчальний історіографічний і водночас громадянський урок: треба вміти читати між рядків. І дідусь читав, читав, підкреслюючи не стільки заголовки, скільки примітки, коротенькі повідомлення, які можуть не впасти в око при першому читанні. У «Корр’єре делла Сера» за номером від 6—7 січня 1941 року в заголовку говорилося: «На лінії фронту у Бардіа ведуться жорстокі бої». А у воєнному бюлетені (у якому наводилися навіть такі дані, як порядковий номер і кількість збитих ворожих літаків) відчужено зазначалося, що «інші плацдарми впали після хороброго спротиву наших вояків, що завдали супротивнику значних втрат». Що це за «інші плацдарми»? З контексту було зрозуміло, що Бардіа, що в Північній Африці, впала до рук англійців. Але як і в багатьох інших номерах газет, на полях дідовою рукою було виведено червоною пастою: «КБ: впала Б., 40 000 полон». «КБ», вочевидь, розшифровувалось, як «Лондонська хвиля», а запис означав, що впала не лише Бардіа, а й сорок тисяч італійських солдат стали британськими полоненими і вимушені підкоритися ворогу. Мій дід порівнював повідомлення лондонського радіо з тим, що писали в італійських газетах. Як бачимо, «Корр’єре» не брехала, вона лише сприйняла як належне те, про що замовчувала. У тій же таки «Корр’єре делла Сера» від 6 лютого писали: «Контрнапад наших військ на північному фронті Східної Африки». Що то ще за північний фронт Східної Африки? У той час, як у минулорічних номерах газета, оповідаючи про перші наші спроби ввійти у Сомалі, що належало британцям, і Кенію, давала поряд географічні карти, щоб можна було бачити, де саме наша армія провадить переможні бої. А в цій статті про бої на північному фронті Східної Африки жодної картинки поряд не було. І лишень зазирнувши до атласу, можна було зрозуміти, що англійці вже захопили Еритрею.

Від 7 червня 1944-го «Корр’єре» надрукувала статтю з дев’яти пройнятих переможним духом колонок: «Війська союзників були зупинені на нормандському узбережжі вогневими потужностями німецької армії». Але що ж забули німецькі війська і війська союзників на нормандському узбережжі? Справа в тім, що за день до того, 6 червня, був славнозвісний D-Day, день висадки американських і англійських військ і відкриття Другого фронту в Європі. Але газета не могла написати про це загодя, тому це лише малося на гадці. Зайвим було б сказати, що фельдмаршал фон Рундстедт не дозволив заскочити себе зненацька, і саме тому все узбережжя було завалено ворожими трупами. Не скажеш, що газета писала неправду.

Я б міг і далі методично відтворювати дійсний стан речей. І все це завдяки правильному прочитанню фашистської преси, як прочитав її я, як її слід було читати і як, напевне, робили всі інші. Я встромив вилку в розетку, і панелька на радіо засвітилася. Потім увімкнув програвач і полинув назад у часі, переживаючи все заново. Звісно, я ніби проживав чуже життя.

Перший шкільний зошит. Коли я був первачком, найперше, чого вчили — писати палички. І переходили до літер абетки лише тоді, коли були спроможні каліграфічно списати цілісінький аркуш рядочками рівнесеньких паличок, одна в одну. З першого дня тренували руки і зап’ястки: у ті часи каліграфії! почерку мала неабияке значення, адже друкарські машинки були лише в офісах.

Я перейшов до «Libro della prima classe», складеної пані Марією Дзанетті, з ілюстраціями Енріко Пінокі, Державна бібліотека, рік XVI.

На першій сторінці, відразу після дифтонгів іо, іа, аіа стояло Eja! Eja! А поруч — фашистська емблема. Абетку починали вивчати з Eja! Eja! Alalà! Як я знаю, вигук цей вигадав Д’Аннунціо. Про літеру «Б» починали розповідати зі слова «Беніто», а наступна сторінка присвячувалася «Баліллі». Хоча у моєму радіо слова розбивалися зовсім на інші склади: Ьа, Ьа, Ьа, Ьасіаті ріссіпа («поцілуй мене, маленька»), І як я спромігся вивчити цю «Б», адже мій онучок Джінджіо досі плутає «б» і «в», каже «воюся» замість «боюся»?

Балілла і «вовченята». На малюнку — хлопчик у мундирі: чорній сорочці і чомусь схожому на білий патронташ з перехрещеною на череві «М». «Маріо — чоловік», — так писали у тексті.

«Вовченя». Сьогодні 24 травня. Ґуїльєрмо одягає новенький білий мундир, мундир «вовченяти»: «Татусю, я ж теж вояка дуче, правда? Стану «баліллійцем», понесу знамена, матиму рушницю, стану «авангардистом». Я теж хочу служити, як справжній вояка, стати найкращим, заслужити ордени...»

Відразу за текстом — ілюстрація, що нагадувала гравюри «Images d’Epinal» у коридорах нашого маєтку, от лишень замість французьких зуавів і кірасирів стояли дітлахи у різних формах фашистських організацій для молоді.

А навчаючи, як читається буквосполучення gl, діткам пропонували приклади mitraglia, bataglia, gagliardetto («картеч», «бій», «знамено»). Шестирічним діткам. Тим, до яких весна іде танцюючи... Однак ближче до середини букварика я таки знайшов дещо про янгола-охоронця:

Шляхом широким малятко крокує. Він і сам не знає, куди помандрує, Дитина маленька — рівнина безмежна. Та янгол малого в біді не покине, Заруку хлоп’я дбайливо вестиме.

І куди ж цей янгол мав мене завести? Чи не туди, де завивала картеч? Як мені відомо, за кілька років до того, між церквою і фашистським режимом були укладені Латеранські угоди[161], тож протягом наступних років вони мали разом виховувати маленьких «балілленят», але до всього не забувати і про янголів.

Цікаво, а я теж франтував містом у мундирі? Теж хотів поїхати до Рима і стати героєм? З мого радіо лунав військовий гімн, від якого в голові з’являлась картинка, на якій йшли парадом юнаки у чорних сорочках, але за мить вона зовсім змінювалася, і ось уже містом крокує Піппо. Хлопчина не надто обдарований Матінкою-Природою, втім, як і своєю кравчинею, бо сорочку на жилет надів. Мені згадався пес Амалії. Ось він, цей волоцюга, на морді — принижено-пригнічений вираз, на заплакані, повні слізьми очі спадають повіки, ноги вивихнуті, до того ж плоскостопі, а він беззубо і дурнувато посміхається. Але якщо він мав ноги і стопи, тоді вже це мусить бути зовсім інший Піппо; мені видалося, що він якось пов’язаний зі скарбом Кларабелли, але я не міг утямити, як саме. І що спільного між Піппо і Піппетто?

Піппо, той, про якого у пісні співається, нап’яв сорочку на жилет. Але з радіо лунало не «сорочка», а «соро-о-очка». Мабуть, це робилося для того, щоб узгодити музику й слова. У мене було таке враження, що я робив те ж саме, але в іншому контексті. Я знову переспівав «Джовінеццу», яку слухав минулого вечора, але співав я дещо по-іншому: «За Беніто і Муссоліні, ейа, ейа, алала!» Так і є, ми не співаємо «За Беніто Муссоліні», ми співаємо «За Беніто і Муссоліні». Звісно, це «і» додали, щоб пісня була милозвучнішою, щоб надати більшої сили тому Муссоліні. За Беніто і Муссоліні, нап’яв соро-о-очку на жилет.

Усмішки сиплять з вікон ательє молоді кравчині, у них на те є одна причина. Хлопчина Піппо містом гордо крокував, Наш Піппо, Піппо і не знав: Його вигляд кумедний причиною насмішок став. Пішов він на свою біду до модного кравця, Хотів, щоб той зробив із нього молодця. І знаний наш кравець вдягнув його, мов на світу кінець. Соро-о-очку на жилет надів, десь ґудзик загубив, Та швидко він зметикував і мотузком штани підперезав. На плащ він піджака нап’яв, натяг шкарпетки на черевики, Щоб всі могли його шикарний вигляд оцінити. Піппо, Піппо бідолашний і не знав, як кожен у місті з нього реготав. Та Піппо того не помічає і з серйозним видом кожного вітає, Пишається вродою своєю, як Аполлон, підстрибує, мов півень-фанфарон, І геть простує, вдаривши поклін, щоб заздрісно було усім.

Але хто ж то все-таки містом крокував, Балілла чи Піппо? І з кого увесь люд реготав? Чи могло трапитись так, що режим упізнав у Піппо легкий натяк на себе самих? Чи, може, це народна мудрість з майже дитячою просторікуватістю намагається втішити нас через щоденне словоблуддя, яке ми мусили терпіти на кожному кроці?

Жертовник Вести нетлінним полум’ям горить, З палаючим серцем молодь, мов на крилах, летить. На надгробки й олтарі несуть смолоскипи яскраві Солдати затяті та браві. І лунають присяги то тут, то там: Життя триває, плине швидко, прийдешнє провіщає нам, В бою хоч буде тяжко, та віддані ми будемо власним словам. О, дуче, дуче, тебе ми не зречемось, у вірності клянемось І за твоїм наказом оголимо шаблі всі разом! Затріпотять під небом ясним наші стяги, додаючи бійцям звитяги. Засяють обладунки античних героїв, готових до бою. О, дуче, сміливі й відважні, підемо за тобою. Бо ми — надія нового віку, ми принесемо перемоги втіху! За Італію, за нашу батьківщину і за кожну родину, Ми б’ємось кожну мить, допоки жертовник Вести горить.

Отак, думаючи про зовсім інші речі, я дійшов до сторінки про туман.

Картинка: стоїть Альберто з батьком — двійко тіней, що виступають на фоні інших тіней. Чорні й ті, й інші, пліч-о-пліч виступають проти тьмяно-сірого неба, на котрому, ледь темніші за людські тіні, видніються обриси сільських хат. У тексті писали, що в тумані люди видаються тінню. То ось яким був туман?

Хіба та небесна сірість не мала огортати людські постаті, мов молоко чи анісова настоянка? Але з мого цитатника про тумани випливало, що людські постаті не виділяються на фоні туману, а навпаки, вони ховаються за ним, змішуються з ним — завдяки туманові тіні привиджуються навіть там, де немає нічого, — і нічого там, де невдовзі виступлять тіні. Отже, мій старий шкільний підручник для молодших класів вводив мене в оману навіть щодо туману? І дійсно, текст закінчувався зверненням до сонечка, теплого, веселого сонечка, що показується з-за хмар, щоб розігнати морок туману. Мене навчали, що туман, хоч і невмолимий та невідворотний, є вкрай небажаним. Але чому мені казали, що туман — зло, коли перегодом я відчував за ним похмуру й незбагненну тугу?

Похмурий, тьмяний, затемнення. Знов і знов слова породжують лише слова. Як розповідав мені Джанні, під час війни наше місто було занурене у темряву, щоб ворожі бомбардувальники не могли нас знайти. Жодний світловий промінь не повинен був вислизнути з вікна чи щілини. А якщо все було так, тоді туман — це благословення, що, огортаючи нас собою, ховав місто під своєю ковдрою. Туман — це добро.

Звісно, читанка, що датувалася 1937 роком, не могла оповісти мені про затемнення нічого такого. У ній писалося про туман нудний, сумовитий, той, що у мжичці, кілким пагорбом здіймається, під повівом містралю біліє шумуючи море... Я погортав інші підручники, з другого, третього класу і далі, але навіть у читанці, що датувалася 1941 роком, коли війна вже почалася, власне про війну не було ані слова. Це було ще старе перевидання, у ньому ще й досі писали про Іспанську війну і завоювання Ефіопії. Про жахіття війни у шкільних підручниках говорити не годилося. Вони крали наше теперішнє, залишаючи нам святкування давно минулих перемог.

У підручнику за четвертий клас, датованому 1940—1941 роком, коли за вікном уже йшла перша осінь Другої світової війни, нам малювали картинки, що зображували наші хоробрі подвиги у часи війни першої: наші піхотинці у Карсо — жилаві, з оголеними торсами, немов римські гладіатори.

А вже на інших сторінках, задля того, щоб примирити Баліллу з янголом, були надруковані сповнені доброти й ніжності оповідки про Різдвяну ніч. Позаяк ми втратили всі колонії у Східній Африці лише наприкінці сорок першого, коли цією книжкою ще користувалися у школах, на ілюстраціях досі зображувались наші хоробрі колоніальні війська пліч-о-пліч із сомалійським дубатом[162], зодягненим у прикметний костюм, перероблений на штиб одягу місцевих жителів, яким ми лише щойно принесли цивілізацію — напівоголений, прикритий лише білою стрічкою патронташу. Нижче поетичні рядки: «Орел легіонів здіймається, і зупинить його лише Бога рука». Проте ще до лютого місяця 1941-го Сомалі вже було в руках британців. Можливо, це сталося саме тоді, як я вперше читав ці рядки. Чи знав я в той час, що насправді коїться на фронті?

Хай там як, а в цьому ж таки букварі читаю перефразовані рядки Новаро з «Кошика»: «Несамовитість бурі, прощавай! Уже й гуркіт грому відійшов у небуття! Відступає хмаровиння, залишаючи нам сяйливу небосхилу блакить. Світ від утіхи мовчить, і кожну пожурену душу, немов бальзамом, окропив безтрепетний і дружній мир».

Мир? А як же війна навкруги? А ось у підручнику п’ятого класу я знайшов розтлумачення расового різноманіття. Особлива увага була приділена євреям, зокрема, ми мали бути пильними й остерігатися «цього підступного поріддя, що змішується з чистою арійською расою, заражаючи нордичні народи непритаманною їм дріб’язковістю і жагою наживи». Ще в ящиках лежало кілька випусків журналу «На захист Раси», що почав виходити у 1938-му. Мабуть, дід усіма правдами і неправдами ховав його від мене (хоча з часом я б усе одно прочитав). Сторінки рясніли порівняннями туземців з мавпами, доповнені картинками моторошного результату зв’язків китайців з європейцями (проте до такого страхітливого відхилення здатні хіба що французи). Натомість про японців не казали нічого лихого, а от англійців таврували такими невід’ємними від їхнього єства рисами, як вроджені подвійні підборіддя у жінок і червоні, як у п’яндиг, носи. А на іншій ілюстрації красувалася пані у британській касці, котра безсоромно прикривалася лише кількома шпальтинами «Times», зібраними у балеринську пачку. Британка стояла перед дзеркалом, у якому, навпаки, відбивалося «Semit». Що ж до власне самих євреїв, то тут епітетів було — хоч греблю гати: гачкуваті носи, на обличчях — хащі, а не бороди, кривозубі, з брудними і хтивими губами, брахіцефальними черепами, вип’яченими вилицями і журливими, як у Юди Єрусалимського, очима. Ці тельбухаті спекулянти у фраках із золотим годинниковим ланцюжком на жилеті простягали свої загребущі руки на добро трудящого люду.

Гадаю, саме дід поклав поміж сторінок пропагандистську листівочку, на якій бридкий жид на тлі статуї Свободи простягав свої кривущі руки до глядача. Кожному дісталося: на іншій листівці був налиганий негр у ковбойському брилі, що обіймає своєю кігтястою клешнею Венеру Мілоську за сніжно-білу талію. Автор, мабуть, забувся, що ми проголосили війну і Греції також, тож, врешті, яке нам діло до того, що цей мерзенник лапав грецьку калічку, у котрої чоловік ходить у спідниці й черевиках з попонами.

Поряд для порівняння наводилися мужні риси справжніх представників італійської раси. А у випадку, коли, скажімо, Данте чи деякі великі полководці не мали маленьких рівненьких носів, як в описах справжніх італійців, тоді говорилося про «орлину націю». Але якщо я приміром, не вдовольнився аргументами моїх співвітчизників щодо чистої арійськості, нижче мені пропонували переконливі поетичні рядки про дуче (вольове квадратне підборіддя, тренований м’язистий торс. Карбований солдатський крок. Слово б’є, немов струмінь води водоспадної...), а також порівняння Муссоліні з Цезарем (про те, що Юлій водив у ліжко молодих легіонерів, я дізнався значно пізніше, зі сторінок енциклопедій).

Ох і красунчики були ті італійці — один в один. Красень Муссоліні, що на обкладинці «Темпо» гарцював на коні з шаблюкою наголо (і це була справжня світлина, не алегоричний шарж. То що, дуче й справді розтулював містом з шаблюкою, вийнятою з піхов?), радісно сповіщаючи про початок війни. Прекрасний, зодягнувшись у чорну сорочку, він гримів: «З ненавистю до ворога!» та «Переможемо!», так само прекрасні римські мечі, простягнені у бік Великобританії, прекрасна рука селянина, що вказує пальцем на охоплений полум’ям Лондон, і гордий вояка на тлі розвалищ Амба Аладжі, з обіцянкою «Ми повернемося!» — теж прекрасний.

Непорушна життєствердність. Ось що мені подобається. По радіо й далі лунало: «Отакенний він високий, отакенний він великий, наш пузань затанцював, захитався, застогнав, сторчголов він поскакав й рикошетом в воду впав, та за долею лихою, залишився над водою наш пузань, неначе м’яч, хоч бери та й плач».

Але найчарівнішими були панночки чистокровної італійської раси на маніфестах і в журналах: повногруді, пишнотілі — просто безвідмовні машини для дітолупства. Це на відміну від кістлявих і широкоплечих англійських міс і розбещених панянок плутократичних часів, котрі були в шані раніше. Прекрасними були також і панночки, що брали участь у змаганнях «П’ять тисяч лір за усмішку», спокусниці, що крокували рекламними плакатами, похитуючи звабливим задком, добре окресленим під так само звабливо-короткою спідничкою, поки по радіо мене невпинно переконували «Чорні очі — зваба дівоча, сині очі — палає все, але ніжки, лише ніжки — цікавіше над усе».

Ой маленька красуня, яка ж ти витівниця! Наймодніші витребеньки — завжди у твоїй скриньці, Тому, лиш носика припудривши легенько, З легкою усмішкою крокуєш ти, маленька. Завзято дріботиш ногами поміж юрбами, Серед чужих людей ти в натовпі кружляєш, Завжди веселу пісеньку співаєш і суму ти не знаєш. І як почуєш ти в юрбі, як хтось шепоче ніжно тобі Слова любові — червоніють твої щічки мармурові, А залицяльник випадковий лиш пустотливо оком кине І йде без вороття, але напевно знаю я, Що не сумуєш ти, о прекрасна радісна красуня моя! Куди ти поспішаєш, красуне на велосипеді? Мов ювеліром виточені, тендітні і стрункі ніжки твої, Швидко і завзято педалі крутили, Нездоланно мій погляд за собою манили І в моєму серці пристрасть заронили. Як випаде зустріть нам молодичку, що робимо скоріше ми? Ми чинимо, як всі чоловіки — знавці жіночої краси. Силкуємось пізнать, що там у неї з голови до п’ят. Щоб розгадать красу усіх її принад, Ми поглядом досвідченим за нею йдемо, і часто недаремно. І бачимо, що чорні очі — зваба дівоча, сині очі — палає все, Проте не зупиняємось завчасно, хитруємо ми трішки, Лише ніжки, тільки ніжки, цікавіше над усе. Як колір неба, очі блакитні всміхаються привітно, Проте до цілі йдемо непохитно, хитруємо ми трішки, Найбільше нас цікавлять ніжки, лише ніжки. Нівроку гарні очі сині, як моря незбагненні хвилі, А ще чарівний носик, кирпатий трішки, Проте найбільше нас цікавлять ніжки, лише ніжки. Абруццо золотом пашіє, як сонце гляне з небес на світанку. З квітучих долин красуні-селянки біжать спозаранку. Прекрасна селянко-царице, на хвильку спинися! Від долин квітучих фіалок тепло є в тобі, наче сонцем горять очі твої, А як солодко співаєш ти, то миру гармонія в співі твоїм, Розноситься світом, доносячи всім: «Живи тут, як хочеш ти щасливим буть!»

Прекрасними були й італійські красуні з пісень — «квітучі паняночки-селяночки», й спокусниці штибу «манесенької міланочки», що «лиш носика припудривши легенько, З легкою усмішкою крокуєш ти, маленька. Завзято дріботиш ногами поміж юрбами», чи любки на велосипеді, зразкові представниці слабкої статі, сміливі, з чудовими тендітними і стрункими ніжками.

Ну а вороги, звісно, були страховинними почварами. У тижневику «Балілла», що видавався для «Італійської фашистської молоді», друкували кольорові ілюстрації за авторством Де Сети, що у брутальних карикатурах висміювали ворога: «Король Георгець, британський царець», затрусившись «від війни, просить схованки й підмоги у міністра Черчелюги»; слідом на сцені з’являлися ще два катюги: «Страхітливий Рузвельтець і підступний Сталінько — комуняцький ведмедько».

Англійці були поганцями, бо зверталися один до одного на «ти». А от ми, ґречні італійці, за будь-яких обставин, навіть у дружньому і родинному колі маємо говорити «ви». Проте навіть та людина, що дуже побіжно знає іноземні мови, розуміє, що англійське «you» та французьке «vous» — це і є, власне, «ви». А от «Lei», як форма ввічливого звернення на «Ви», є власне італійським словом (котре щонайбільше зазнало іспанського впливу, але з дружніми нам франкістами ми на той час були як риба з водою). Поза тим, німецьке «Sie» це теж «Lei» чи «Loro», але аж ніяк не наше «Voi». Та про це — анічичирк. Та хай там як, але, можливо, саме погана обізнаність у іноземних мовах сприяла тому, що вищі чиновники знехтували ввічливим італійським звертанням «Lei» на користь «Voi». Дідусь був досить дотепним і прискіпливо збирав вирізки з газет, у котрих нас повчали, як слід тепер звертатися до рідних і друзів. Серед його добірки був навіть останній номер жіночого журналу «Lei», у якому сповіщалося, що з наступного випуску видання зватиметься «Аннабелла». Проте, поза всіляким сумнівом, назва журналу була зверненням не до гіпотетичної ідеальної читачки, — власне, виконуючи функції займенника «вона» і вказуючи, що йдеться про звернення саме до жіночої аудиторії, а не до чоловічої. Але так уже сталося, що навіть у зовсім іншій граматичній функції «Lei» стало цілковитим табу. Цікаво, чи викликало це усмішку у тодішніх читачок цього журналу? Одначе, сталося те, що сталося, і всі сприйняли це як факт.

Певна річ, не проминемо й колоніальних звабниць-негритянок. І хоча африканців здебільшого порівнювали з мавпами і зображували зовсім побитими найрізноманітнішою заразою, для спокусниць-ефіопок робили приємний виняток. На хвилях радіо лунало: «Ой смуглявеньке обличчя, ефіопська діво, чекай, сподівайся, настане година, й ми скоро прийдем, новий лад і нового Володаря тобі принесем».Те, що ще вони принесуть ефіопським дівам, ставало зрозуміло тут-таки на ілюстраціях Де Сети, того самого, що обсміював Черчелюгу-катюгу, на котрих зображувалися італійські солдати, що купують на ринку рабинь ефіопських красунь і несуть їх на пошту, перемотаних, мов посилку, щоб відправити на батьківщину — у подарунок друзям.

Проте жіночі принади ефіопок аж від самого початку завоювання оспівувались сумною і ностальгічною, вочевидь караванною, пісенькою: «Пливуть каравани у Тіґрай, пливуть до зірок, і ти знай, засяють і заблищать від любові вони».

А що ж я думав про цей водограй оптимізму? Про це мені розповідали мої зошити з першого по п’ятий клас. Варто було лише кинути оком на обкладинки, і вже проймало гордістю і переможним духом. З-поміж інших вирізнялися лише кілька палітурок з білого та цупкого паперу (вочевидь, ці зошити були найдорожчі), на котрих були портрети Великих Людей (як замріяно я дивився на загадкове й усміхнене обличчя добродія на ймення Шекспір, котре я, принаймні так видається з літер, які я пообмальовував, немов хотів запам’ятати краще чи дізнатись, що воно таке, вимовляв достоту так, як воно писалося: «Sha-ke-spe-a-re». А на решті обкладинок верхи на коні гарцював дуче, вояки у чорних сорочках кидали у ворога ручні гранати, кермувальники торпедних човнів із захватом топили ворожі кораблі, гінці з непоборним почуттям самопожертви, котрі, не зважаючи на роздроблену ворожою гранатою руку, в зубах несли повідомлення з фронту.

Учитель (але чому ж саме «учитель», а не «вчителька»?) цитував нам уривки з історичної промови Муссоліні 10 червня 1940-го, дня, коли проголосили війну, доповнені вигуками цілого моря людей, що стеклося того дня на площу Венеції:

«Вояки на морі, на землі і в повітрі! Чорні сорочки революції і війська нашого! Чоловіки і жінки Італії, Імперії і Королівства Албанії! Слухайте! Доленосна година зійшла на нашу рідну землю. Година, коли треба приймати остаточні рішення. Посли Британії та Франції вже повезли звістки про проголошення війни. (Натовп вигукує «Війна, війна!») Станьмо на поле бою з плутократичними та реакційними демократіями Заходу, що в усі часи загальмовували поступ, а іноді навіть ставили під загрозу саме існування італійського народу...

Відповідно до норм фашистської моралі, з другом маємо йти в бою до кінця. (Лунають вигуки «Дуче, дуче!») Так ми робили досі і так будемо робити й надалі — пліч-о-пліч з Німеччиною, з її дивовижними військовими силами. Перед подією вікового значення звернімося думками до Його Велич-пості короля-імператора (натовп радісними вигуками вітає Савойську династію), що, як завжди, зрозумів душу свого народу і пристав на його волю. Гучно вітаймо фюрера — керманича союзної нам Німеччини! (Почувши ім’я Гітлера, люди довго аплодують.) Пролетарська фашистська Італія втретє повстала, вона сильна, згуртована і горда, як ніколи (юрба в унісон кричить «Так!»). І лозунгу нас один, він єдиний і невідступний для кожного з нас. Він уже летить від Альп до Індійського океану, запалюючи серця: «Перемога!» І ми переможемо обов’язково». (Захоплений люд вибухнув неугавним шквалом оплесків.)

Ймовірно, саме тими днями по радіо почали передавати «Перемогти!», де особливо наголошувалось на словах Верховного:

Перемогти, перемогти, перемогти! Загартований пристрасним жаром, гримить Італії голос! Підійміться на ноги, сотники, когорти, легіони — прийшов ваш час! Наші серця палають, чекаючи на наказ, наші вуста присягають Здобути перемогу чи піти на смерть, ми розіб’ємо ворогів ущент! Ми полонені у своїй країні, але ніщо нас не зупинить! Розітнемо рабство, що нас душить, звільнімо наші змучені душі! Перемогти, перемогти, перемогти! Вперед, молодики! Ми всі кайдани поламаємо і перепони подолаємо. Переможемо в небі, в морі й на землі! І запанує ладу вища воля. Лунає на просторах: перемогти, перемогти, перемогти!

Як же я поставився до початку війни? Як до захопливої пригоди пліч-о-пліч із німецьким товаришем. Його звали Ріхард. Принаймні це ім’я 1941-го линуло з приймачів: «Товаришу Ріхард, ласкаво просимо...» У якій подобі я бачив товариша Ріхарда у ті славні роки (хоча мотив пісеньки скоріше вимагав, щоб ми співали на французький манер: «товаришу Рішар», а не «товаришу Ріхард»), нагадувала мені листівочка, де Ріхард крокував пліч-о-пліч зі своїм італійським товаришем: обидва мужні і рішучі, погляд зосереджений на переможній стрічці фінішу.

Але моє радіо вже передавало не «Товаришу Ріхард», а зовсім іншу пісню, і я вкотре переконався, що не схибив: ця пісня була німецькою, мелодія була сумна-сумна, як поховальний марш, що, здавалось, грає в унісон з незбагненним тремтінням у мене всередині. Глибоким, грубуватим і сповненим розпуки й каяття голосом жінка співала: «Vor der Kaserne, vor dem großen Tor — stand eine Laterne, Und steht sie noch davor...»

Попри те, що ця пластинка була у дідовому зібранні, у ті часи я, безсумнівно, не міг зрозуміти німецьких слів цієї пісні.

І справді, слідом залунав запис італійською мовою, що був не стільки перекладом, як радше перифразом чи адаптацією оригіналу:

Щовечора біля казармового ліхтарям все забував, на тебе чекав. Сьогодні теж чекатиму я, забуду весь світ, тільки ти, тільки я. Якщо розлучить війна нас з тобою, що станеться тоді зі мною? Коли по вуха у багні мені доведеться йти, і пливтиме воно під ногами, Я все одно всміхнуся і згадаю усе, що було між нами. І не боятимусь смерті десь на чужині, якщо ти будеш зі мною думками. З тобою, Лілі Марлен, з тобою хочу бути я. Ділі Марлен, Ділі Марлен.

У тих місцях, яких не вистачало в італійському перекладі, в оригіналі говорилося про туман. «Wenn sich die späten Nebel drehn», — і туман обкурював усе навкруги. Проте у той час я б і не зміг утямити, що зажурений голос під ліхтарем (вочевидь, моя проблема полягала лише в тому, що я не міг зрозуміти, як це можна вмикати ліхтарі, коли все місто було занурене у темряву) належав тій загадковій потіпасі, що «торгує сама по собі». Багато років по тому я прочитав у «Ліхтарі» Серджіо Корацціні[163]:

Понуро і сумно на самотній вулиці, немов ладан з кадилища огортає все під дверима блудилища, чи, може, від туману тьмяніє все так рано.

«Лілі Марлен» з’явилася незабаром після «Товариша Ріхарда». Чи то ми були більшими оптимістами, ніж німці, чи то між цими двома пісеньками сталося щось, що засмутило нашого любого товариша. Він уже вкрай утомився крокувати по вуха в багні і тепер мріє лише про те, щоб повернутися під ліхтар до Лілі Марлен. Я усвідомлював, що ці ж таки пісні могли б допомогти мені зрозуміти, що ж такого сталося, що бідолашний солдат уже мріяв не про перемогу, а про те, щоб знову припасти до ласкавих шльондриних грудей, яка журилася так само, як і її клієнти.

Після початкового захоплення люди звикли до темряви і, гадаю, до бомбардувань і голоду теж. Бо ж тоді навіщо радити маленькому «баліллійцю» в 1941-му вирощувати на власному балконі військовий городчик, якщо не для того, щоб якнайкорисніше використати навіть найменшу площу і зібрати на кілька морквин більше. А чому «Балілла» перестав отримувати звісточки від татка, що воював на фронті?

Любий таточку, пишу тобі листа, і тремтить зрадливо рука. На очі набігла сльоза, нерівні виводжу рядки, чому, зрозумієш ти. Вже так багато днів ти вдалині і не підкажеш, як тебе знайти... Та не маю права надію втрачати — пишу листи, Щоб побачити усмішку твою, потиснути руку, Переживу війну і витримаю розлуку. У мене теж своя війна: борюся я щодня за те, щоб родила земля. З дитинства і донині у вірі, шані й дисципліні землі бажаю я добра, Тому щоранку дбаю я про мій город війни, вмиваючись сльозами. Повір, сльози гордості я ллю і Бога кожен день молю, Про доленьку твою, батечку мій дорогий.

Ось так, кілька морквин задля перемоги. Поза тим, у тому ж таки зошиті я прочитав надиктовані вчителем рядки про те, що наші вороги англійці їдять п’ять разів на день. Я, мабуть, подумав, що мене теж не гірше годують: уранці кава з молоком і скибкою хліба з варенням, о десятій — другий сніданок у школі, потім обід, підвечірок і вечеря. Та, можливо, не всім поталанило, як мені, тож люди, що можуть їсти п’ять разів на день, мали б викликати ненависть і відразу у бідолах, що вимушені вирощувати на своїх балконах помідори.

Гаразд, але чому ж тоді англійці були такими сухоребрими? Чому на одній з дідових листівок з написом «Мовчіть!» зображали підступного англійця, який намагався підслухати наші військові таємниці, що їх вибовкав у шинку за чаркою необачний італійський товариш? І звідки взагалі у шинках могли взятися люди, коли всі як один похапали зброю і кинулися на фронт? Чи серед італійців завелися запроданці? Хіба у читанці писали неправду і всіх відступників не понищили після муссолінівського «Походу на Рим»?[164]

Чи не кожна сторінка кишіла свідченнями неминучої перемоги. Але, поки я гортав ті сторінки, з тарілки програвача заграла чудова, неймовірна пісня. Йшлося про останні дні нашого дивізіону, що до останньої кулі тримався в африканській пустелі, у місцині під назвою Джарабуб. Солдати померли з голоду, коли у них скінчилися запаси. Ця історія набула епічного розмаху. Коли я ще був у Мілані, за кілька тижнів до від’їзду в Солару, я бачив по телеку кольоровий фільм Деві Крокетта і Джима Боуї про опір військ, що перебувають в оточенні у форту Аламо. Ніщо так не збурює емоцій, як саги про оточену ворогом фортецю. Уявляю, як я підспівував під цю елегійну, розпачливу пісню, а в душі моїй вирували такі ж почуття, як сьогодні у маленького хлопчини, що дивиться вестерн.

Розтанув сніг, і паморозь зникла. Немає навколо туману. Поганці британці клянуть свою долю погану, Сидять десь у льосі, пастилки ковтають, Осушують пляшки і тяжко зітхають. У відчаї в мишки питають: «Чи скоро весна, нам вже додому пора?» В квітневому небі ластівок зграя летить, Та вам, британці, не пощастило у цю мить, Вам з неба на голови дощ із бомбочок летить. Торпеди наші б’ють без промаху. Тому, Британіє, програєш ти війну, а ми здобудемо звитягу. Лиха Британіє, цей квітень нам славу принесе, і ми знеславимо тебе! На північ хутко повертай, зникай безслідно, рибальський острівець, Бо вже, Британіє, чатує десь поруч на тебе кінець. Прийдешнє світле, прийдешнє краще, цей квітень для Італії найкращий! Непорушний місяць біліє в пустелі, я, немов верхи на коні, І зверху дюни башта мінарета видніється мені. А звідти чути крики, лемент, гуркіт, вибух, море крові. Вже майоріють прапори, запитую, немов у сні: То що ж то коїться, погонич, прошу, скажи мені? Ти чуєш звуки труб? Це править свято Джарабуб! Я голоду не відчуваю і крихти хліба не жадаю, Для мене досить жмені рідної землі, Полковнику, гвинтівку, свинцевих куль ти дай мені! Не треба і води, кров’ю власного серця я спрагу вгамую І смак перемоги солодкий відчую. Не віддамо ми жодного рідного метра землі, Полковнику, вогню, що нищить все, ти дай мені! Не хочу слави і похвал, за рідну землю останній подих віддам! Звідси назад немає дороги, та ми близькі до перемоги, І битимемось кожен час, хіба що смерть розлучить нас. Британії загибель розпочалася тут, у Джарабубі, Полковнику, мене не змінюй на посту, не забувай мою присягу! Я знаю, ми здобудемо звитягу!

У пісні співалося про кінець, що розпочнеться для Британії у Джарабубі, та мені на гадку спадала пісенька «Котику-муркотику, чому ти помер», адже вони обидві були реквіємом поразок. І саме про це свідчили дідові газети: незважаючи на тривалі і хоробрі бої, у тому ж таки березні сорок першого оазис Джарабуб у Кіренаїці впав. Ятрити людям душі оспівуванням власних поразок — чи не є це виявом найлютішої бездушності? А яка ж ще тогочасна пісня вселяла в нас надію? «Прийдешнє світле»! І прекрасне життя обіцяли у квітні, саме в той час, коли ми втратили Аддис-Абебу. Знаєте, зазвичай, коли кажуть «настане життя прекрасне, і жити стане краще», це значить, що наразі це життя таке паскудне, що лишається тільки сподіватися на краще. Але чому життя мало покращитися саме у квітні? Натяк на те, що тієї зими, коли ця пісня пролунала вперше, люди з надією дивилися в майбуття і сподівалися, що удача врешті повернеться до них обличчям.

Геть уся героїчна пропаганда, якою нас годували в ті дні, була просякнута болем і відчаєм. І що малося на гадці, коли у приспіві співали «Повернемося!»? Що ж це таке, коли не бажання, надія, жадання повернути собі втрачені позиції, на котрих нас знеславили?.

І коли з’явилися гімни Батальйону «М»?

У смерті відродились на життя батальйони дуне, Навесні розпочнеться бій неминучий. Леви Муссоліні нам потрібні для перемоги, Озброєні хоробрістю дуче батальйони, Що в смерті відродились на життя. Як чорний вогонь на мундирах сквадристів, червона «М» у серці палає. Без ненависті нема любові, без бою — перемоги. Дві бомби в руках, квітка у вустах. Ми бачили смерті потворне обличчя. Горить і плодить квіти земля у битві не на смерть, а на життя.

Якщо вірити дідовим записам, то цей гімн уперше з’явився 1943-го, але знову ж таки у пісні йшлося про весну за два роки по битві при Джарабубі. Але у вересні 1943-го Італія, програвши війну, підписала перемир’я. Власне, окрім образу, що несказанно мене зачарував, про «назустріч смерті з гранатами і трояндою у вустах», усе інше спонукало замислитися. Чому бій мав поновитися навесні, нащо знову його розпочинати? Отже, хто ж його зупинив? Утім, співати цей гімн ми мали з непохитною, незламною вірою у перемогу, яка врешті-решт буде за нами.

Єдиним насправді оптимістичним гімном, що лунав з радіоприймачів, була «Пісенька ниряльників»: «Сміється в обличчя її величності Смерті і самій Долі». Але слідом за цими словами в моїй голові знову виринули інші. Я вмить знайшов потрібну платівку «Панночки прекрасні, не милуйтесь морячками».

Цієї пісеньки мене точно не в школі навчили. Ймовірно, її передавали по радіо. Власне, по радіо передавали і «Пісеньку ниряльників», і заклик до дівчат не кохати морячків, утім, може, їхні мелодії лунали у різний час. Два різні світи.

У непроглядній темряві, ледь торкаючись чорно-синіх хвиль, Тихо і непомітно пропливають підводні човни! Суперники не сплять — з погордливих башт пильні очі глядять. Нападників мотори і серця проти незліченного війська! Битва морська — це життя хороброго моряка. Ось чим живе моряк далеко у відкритому грайливому морі! Сміється в обличчя її величності Смерті і самій Долі, Йде у відкрите море, штурмує нескінченні простори. Убиваючи і погребаючи кожного ворога на своєму шляху, Моряк не знає страху. Він чхає на ворога й нещастя, Бо знає, що перемога — то найбільше щастя. Хтозна, чому сьогодні, завтра, повсякчас, Морячки, дівчата кохають вас. Не знають, бідні, що між словом і ділом Пролягли безмежні морські хвилі. Морячками не милуйтесь, панночки прекрасні, Через те, через те, що будете нещасні. Шепочуть по-різному слово «кохати» І навчають вас пірнати в кохання омут, А потім кидають вас потопати в ньому, Розбиваючи дівочі мрії. Через те, через те Морячками не милуйтесь, пані милі...

Слухаєш інші пісні й думаєш, що світ розколовся на два півсвіти: з одного боку — болючі повідомлення з передової, а з іншого — неугавний оптимізм і захоплення, що нестримним потоком лилися з партитур наших оркестрів. Коли розпочалася війна в Іспанії, де італійці клали голови і за республіканців, і за франкістів, Верховний закидував нас полум’яними закликами про те, що ми маємо бути напоготові, бо на часі ще жорстокіший і ще кривавіший останній бій. Лучіана Доллівер солодко вела (знову полум’ячко зажевріло!): «Не забудь слова мої, маленька, Ти розбила моє серденько», оркестр Барціцца без угаву: «Закохане дитя, цієї ніченьки про тебе мріяв я, до серця лине голівонька твоя, ти усміхалась, це ясно бачив я», а в цей час усі в один голос затягували: «Квіточко, квітусю, коли поруч є ти, як чарівно любити мені». Влада оспівувала «панянок-селянок» і матусь-героїнь, вводячи податок на бездітність. Радіо репетувало, що ревнощі застаріли, таке безумство сьогодні вже не в моді.

То що, з початком війни слід було зачинитися вдома, зашторити фіранки, зачинити віконниці і слухати радіо? А звідти чувся тихий-тихий голос Альберто Рібальяті: «Приглуши на хвильку радіо своє, почуй, як тенькає у грудях серденько моє». Заупокійно розпочалася нова кампанія, в якій ми мали «перебити хребет Греції», а наші солдати, наче мухи, схиляли голови в багні? Ні крихти страху, бо ж не до любові, коли небо плаче дощем...

Не забудь слова мої, маленька, Ти розбила моє серденько! Як метелик, від квітки до квітки літаєш, Що таке любов, ти гадки не маєш. У перших солодких снах Народжуються перші страждання, Та то лиш твої примарні бажання. Поволі по венах тече справжнє кохання І, дійшовши серця, піснею стане. Наче сонце прекрасне, моє тендітне щастя. Тепліше за сонця проміння, що гріє сіре каміння. Ніжніше, ніж троянди пелюстка, Та подих вітру розвіятись його не змусить. Воно сили такої, що не зникне і не зів’яне, Моє справжнє нещасне кохання. Я стерегтиму його від заздрощів твоїх, Що роздирають мою душу, Мов від отруйного плюща, я захищатись мушу. Квіточко, квітусю, коли поруч є ти, як чарівно любити мені. І сам не знаю чому, та через тебе я тремчу і мрію натхненно. Маленька маргариточко, ми проживаємо даремно життя, Коли у ньому кохання нема, від якого мліють наші серця. Вербени цвіт, якщо любов приносить нам страждання, Вчиняй, як вітер, що миттєво все забуває і відлітає без вагання. Але як ти зі мною, то я щасливий поряд з тобою. Квіточко, квітусю, коли поруч є ти, як чарівно любити мені...

То невже Піппо й справді невтямки? Скільки ж личин було у нашої влади? Був розпал битви при Ель-Аламейні, а з наших приймачів чулося: «Як жадаю я життя під ясним безхмарним небом і піснею в серцях». Ми вступали у війну з США, і наші газети смакували японську прочуханку у Перл-Харборі. А на хвилях приймачів: «Під Гаваїв синє небо, як захочеш, завертай і потрапиш просто в рай» (але чи знав народ, що Перл-Харбор розташований саме на Гаваях і що це американські острови?) Під Сталінградом Паулюс, потопаючи у морі трупів з обох сторін, складав зброю, а ми слухали: «В черевичку бачу соломинку, ой, як колеться, спинися ж на хвилинку».

У час, коли на Сицилії висаджувалися союзники, з радіо лунав голос Аліди Валлі[165], що переконливо доводив: «Ні-ні, кохання не розгониш золотом волосся». Над Римом тривав перший повітряний рейд, а Джон Качальї щебетав: «З ранку до ночі твоя рука в моїй руці аж на два світанки, мовчи, мовчи».

Союзники висаджувалися в Анціо[166], а по радіо передавали суперхіт «Bésame, bésame mocho». У Ардеатинському яру[167] — масові розстріли, а нас підбадьорюють «Писань» і «Де поділася Заза». Мілан рівняють із землею, а в міланських домівках горлає: «Що за франт у шинку Біффі Скала?».

А як же я жив посеред усієї цієї італійської шизофренії? Теж вірив у перемогу, обожнював дуче і ладен був віддати за нього життя? Вірив у історичні промови Верховного, що надиктовував нам учитель: «Плуг борознить землю, але меч стереже його. Ми не відступимось, коли я наступаю, йдіть за мною, а як я відступаю — вбийте мене».

Мені до рук потрапив зошит з п’ятого класу за 1942 рік, XX рік Фашистської ери:

Тема: О, Юнь, покладіть життя на захист нового героїчного суспільства, що будує Італія. (Муссоліні)

Моє розкриття: Дорогою, вкритою пилом, йде колона дітей.

Це крокують вулицею юні «балілли», горді і сміливі, вони у теплих променях ранньої весни йдуть, вірні дисципліні і готові коритися наказам своїх командирів. Відклавши ручки вбік, саме ці двадцятирічні хлопці візьмуть до рук гвинтівки і підуть захищати свою Італію від облудних ворогів. Вони п’ять днів на тиждень сидять за шкільними партами, схилившись над підручниками, але щосуботи юні «балілли» виходять на вулиці і марширують. Прийде година, і вони стануть вірними і непохитними поборниками Італії та її культури.

І хто б сказав, дивлячись на те, як крокують у «Марші молоді» ці хлопчаки, чиїх щік ще не торкнувся юнацький пух, що багато хто з них, незважаючи на те, що вони ще «авангардисти», вже скропили своєю кров’ю полум’яний пісок Мармаріки? Хто скаже зараз, дивлячись на цих усміхнених, жартівливих юнаків, що мине зовсім мало часу, і вони помиратимуть на полі бою з ім’ям Італії на вустах?

Я завжди жагуче бажав стати солдатом. Коли я виросту, обов’язково піду до війська. А наразі, слухаючи по радіо про численні хоробрі, геройські вчинки наших солдат, їхню самопожертву, моє серце переповнюється цим бажанням, і ніщо в світі не зможе його звідти вирвати.

Так! Я буду солдатом. Я буду битись за свою країну, і якщо на те буде її воля — покладу за неї життя. Я помру за нове, героїчне і благословенне суспільство, яке за Господньою волею збудує світ новий та принесе йому достаток і процвітання.

Так! Життєрадісні й веселі «баліллійці» левами накинуться на ворогів, якщо ті наважаться сплюндрувати наше священне суспільство. Ми битимемось несамовито, немов звірі, упавши, знову піднімемось і знову кинемося у бій. Ми знову прославимо Італію на віки, невмирущу Італію.

З нетлінною пам’яттю про звитяги минувшини, про перемоги теперішні і прийдешні сьогоднішні хлопчики — майбутні солдати — разом з рідною Італією вийдуть на шлях слави й окрилених звитяг!

Я справді щиро вірив у те, що писав, чи лише переписував готові фрази? Що говорили мої батьки, коли, повернувшись додому із школи, я приносив найвищий бал за ось такі тексти? Можливо, вони самі в це вірили ще до того, як настала пора фашизму, бо ж хіба вони не росли і не виховувалися у любові до батьківщини, вступаючи у Першу світову, як в очисну купіль, і хіба не казали футуристи, що війна — це єдина «гігієна людства»? Під час посиденьок на горищі мені до рук потрапила стара книжечка Де Амічіса[168], в якій була історія про маленького хлопчика-патріота з Падуї і хоробрі вчинки Ґарроне. Я знайшов сторінку, на якій батько писав синові листа, нахвалюючи Королівську армію:

«Усіх цих молодиків, сповнених надій і мужності, з дня на день можуть покликати до лав Королівської армії, на захист нашої Вітчизни. І за кілька годин їх може розірвати на шмаття ядрами і зрешетити ворожими кулеметними чергами. Тому щоразу, як ти чуєш радісні вигуки «Слався, Арміє, Слався, Італіє», я хочу, аби ти бачив перед собою полки, що проходячи лишають по собі поле, вкрите трупами і скроплене кров’ю. І тоді слова «Слався, Арміє!» стануть для тебе не просто вигуком, а полинуть із глибини твого серця, і Італія постане у твоїх очах ще могутнішою і суворішою».

Отже, не лише мені, а й моїм старим прививали думку про те, що любов до батьківщини — це кривава данина, тож поля, скроплені кров’ю і вкриті тілами, повинні були викликати не жах, а навпаки — захоплення і жагу йти вперед. Однак чи не Великий Поет Леопарді писав ще сотню років тому: «Звитяжна сива давнина, заповітна і свята, коли на смерть за рідний край ішли гуртом, життя не шкодувавши»[169].

Тож сцени кривавих жахіть з «Ілюстрованого журналу подорожей і пригод» жодним чином не повинні мене лякати, адже ми росли на культі жаху. І не лише ми. У тому ж таки «Ілюстрованому журналі» я прочитав захопливі оспівування війни і покути у кривавій купелі сміливими французькими «пуалю»[170], що перетворили свою нищівну поразку під Седаном на люту й мстиву легенду, так само, як ми у подальшому зробили легендою битву при Джарабубі. Ніщо так не провокує смертоносне нищення і жертовність, як гіркота власного безчестя. Отак нас учили виживати. Вчили і батьків, і дітей, як солодко вмирати.

Але що я насправді знав про смерть і чи справді волів віддавати життя? Просто у цій читанці за п’ятий клас я натрапив на розповідь, що називалася «Loma Valente», з іспанської — «вершина Валенте». Ці сторінки були найбільш замацаними в усій книжці, поряд з назвою я намалював червоний хрест, а окремі уривки рясно-рясно попідкреслював. Оповідався епізод з громадянської війни в Іспанії. Батальйон «Чорних стріл» мав узяти вершину гори, іспанською — «Loma». Проте вершина була груба і гостроверха, що не лишало жодної можливості атакувати. Але батальйоном командував двадцятирічний чорнявий атлет Валенте. Вдома, в Італії, він учився на філолога і писав вірші, але разом з тим умудрився взяти на Фашистських іграх перший приз на змаганнях боксерів. Так він завербувався добровольцем на фронт в Іспанію: «є за що боротись і поетам, і боксерам». Валенте наказує йти в бій, хоча цілком усвідомлює ризикованість і безнадійність атаки. Далі описуються різні етапи героїчного наступу. Червоні (хай би вони були тричі прокляті! де ж вони поховалися?) сиплють шквалом гулких куль з усіх снарядів, «немов заливаючи водою пожежу, що розповзається і за мить буде вже поряд». Валенте робить ще кілька кроків на вершину, аж раптом несподіваний пронизливий удар у голову сповнює його вуха нестерпним, жахливим шумом:

«А потім — непроглядна, глупа темнота. Валенте лежить, уткнувшись обличчям у траву. Темінь поволі розсіюється і стає ясно-червоною. Його око, майже на рівні землі, зупиняється на кількох травинках, товстих-товстих, немов палі».

До молодика наближається військовий і повідомляє, що вершину взято. Далі за Валенте — слова автора: «Що ж значить «смерть»? Зазвичай це слово викликає страх. Але в цю мить, коли життя полишає його і він це усвідомлює, то більше не відчуває ані спеки, ані холоду, ані болю». Єдине, що він знає напевне, — він виконав свій обов’язок, вершину взято, і відтепер loma носитиме його ім’я.

Читаючи ці рядки вже дорослим чоловіком, я тремтів. І з того тремтіння я зрозумів, що завдяки цій розповіді тоді я вперше зблизька познайомився із справжньою смертю. І видається мені, що ті травинки, товсті, немов палі, були у моїй свідомості ще з сивої давнини, бо, читаючи, я майже бачив їх перед очима. Ба навіть більше, мене не полишало відчуття, що малим я багато разів повторював це: я спускався на город, лягав долічерева, майже втиснувшись обличчям у запашну траву, і будь-що силкувався побачити ті травинки, товсті, немов палі. Отже, саме ця розповідь стала моїм падінням на шляху до Дамаска[171]. Опісля — я незворотно змінився. Чи не рівночасно з цим я написав той твір, що так схвилював мою душу? Чи можлива така двоїстість? Чи, може, я спочатку написав твір, а потім прочитав оповідання, що змінило мене назавжди?

Я вже майже дійшов до кінця моїх молодших шкільних років, що завершувалися смертю Валенте. У підручниках середньої школи не було зовсім нічого цікавого, байдуже, чи то йшлося про сімох царів Рима, чи про багаточлени — незалежно від того, фашист ти чи ні, маєш розповідати приблизно одні й ті самі речі. Але з-поміж макулатури із середньої школи я знайшов свої «Хроніки». Певно, у шкільній програмі щось змінили, бо заготованих наперед тем для творів стали давати менше, натомість заохочуючи нас писати про «справжні життєві історії». Крім того, у нас змінилася вчителька, яка, читаючи кожну нашу оповідку, балів не ставила. Вона червоною пастою писала свої зауваження або коментувала наш стиль чи вигадливість. Прочитавши деякі зауваження («я вражена, як яскраво ти...»), я зрозумів, що у нас була вчителька, а не вчитель. Звісно, вона була надзвичайно розумною (я майже певен, що ми обожнювали її, бо, читаючи її записи, я чомусь подумав, що вона обов’язково має бути молодою і принадною, а ще — не знати чому — їй дуже подобались конвалії). Ця жінка заохочувала нас бути щирими й оригінальними.

За одну з оповідок мене найбільше хвалили. Я написав її в грудні 1942-го, лише за дев’ять місяців опісля того бентежного твору. Мені було одинадцять.

ОПОВІДКА

«Некрихка склянка»

Мамуся купила склянку, що не б’ється. Склянка була із щирого, справжнісінького скла, і саме тому мене це так вразило, адже, коли стався цей випадок, ваш покірний слуга мав лише кілька рочків. Його розум ще не був готовий усвідомити, що склянка зі справжнього скла, така самісінька, як і ті, що, падаючи, заливають кімнату радісним «дзинь!» (а слідом так і сиплють запотиличники!), може бути некрихкою.

Некрихка! Яке чарівне слово, думав я. Я випробував склянку перший, другий, третій раз — падає, підстрибує зі скаженим дзенькотом, а потім зупиняється неушкоджена.

Якось прийшли до нас знайомі на гостину. Ми пригостили їх шоколадками. І, напхавши рота (зауважу, що в ті часи їх було море, хоч я вже й не пригадую, як вони називалися — «Gianduia», «Strelio» чи «Càffarel-Prochet»), я біжу на кухню, а повертаюся вже з відомою вам склянкою в руках.

«Пані та панове! — заволав я, неначе хазяїн цирку, що запрошує глядачів до участі у виставі. — Прошу, прошу, я покажу вам особливу, некрихку склянку. Зараз на ваших очах я кину склянку додолу, і вона не розіб’ється, — і велично й урочисто додав: — Залишиться неушкодженою!»

Я кидаю і, страшно сказати... з жахом бачу, як вона розлітається на дрібні скалки.

Я приголомшено дивлюся на скельця, від яких відбивається світло і вони блищать немов перлини... і вибухаю плачем».[172]

Так скінчилася моя історія. Я намагався поміркувати над нею, немов це була класична історія з підручника. Я розповідав про світ, у якому ще не було технологій, у якому некрихка склянка була рідкісним явищем, тому зазвичай її купували одну-однісіньку — на пробу. Побити склянку — це не лише принизливо і соромно, це ще й значний удар по сімейному бюджету. Отже, знову нищівна поразка на всіх фронтах.

У своїй розповіді я повертався до довоєнного часу, часу щасливого, коли можна було дозволити собі навіть імпортний шоколад, і у вітальні чи, може, їдальні приймали гостей, і вся кімната була заллята світлом від люстри. Мої слова не були мертвим цитуванням закликів з балкона палаццо Венеція. Я звертався до своїх глядачів так, як закликає покупців до свого товару крамар на базарі, якого я, мабуть, саме там і чув. Я б’юся об заклад, намагаючись виграти, маючи незворушну віру у свою перемогу, а потім несподіваною розв’язкою розряджаю ситуацію і визнаю свою поразку.

Це перша по-справжньому прожита мною історія. Не сліпе повторення завчених шкільних кліше і навіть не посилання на прочитаний пригодницький роман. Трагікомедія про несплачений вексель[173]. Ті скельця, що вигравали сяйвом перлів (несправжніх) проти світла люстри, були моїм vanitas vanitatum[174] і моїм неприхованим визнанням того, що мене самого переповнював усеохоплюючий, космічний песимізм.

Я став поетом провалу, я сам був його уособленням, як він став утіленням мого душевного стану. Я став екзистенціонально, іронічно гірким, радикально скептичним і непроникним для будь-яких сподівань.

Як же могло трапитись таке перевтілення за такий короткий проміжок часу — дев’ять місяців? Звичайнісіньке подорослішання? Звісно, з плином часу ми стаємо кмітливішими, але тут дещо більше: зневіра через невиконані обіцянки тріумфу (можливо, я теж колись у місті читав газети, в яких дід попідкреслював найважливіше), зустріч із смертю і героїчним подвигом Валенте, що звівся до видіння про кілька жахливих гнилісно-зелених травинок, товстих, немов паля, — останні палі частоколу, що відділяв мене від потойбіччя і неухильної долі всього живого на цій землі.

За дев’ять місяців я став мудрішим. Я став саркастично-мудрим і розчарованим.

А як же решта, заклики дуче, «закохана маленька», «на смерть із гранатою і трояндою в вустах»? Якщо судити із зошитів із середніх класів, то в першому класі (саме тоді, коли я написав «життєву історію» про некрихку склянку) я ще жив у місті, а от два наступні роки — у Соларі. Отже, мої батьки вирішили евакуюватися до Солари, бо до міста вже дійшли перші бомбардування. Я став в’язнем Солари, йшов по п’ятах «життєвої історії» про некрихку склянку. А безліч інших «життєвих історій» з другого-третього класу середньої школи були лише згадкою про щасливі часи, коли гудіння сирени скликало робітників, на заводі розпочинався робочий день, і ти казав собі: «Вже полудень, скоро тато з роботи повернеться», з розмовами про те, як гарно було б повернутися до мирного міста, і фантазіями про минулорічні Свят-вечори. Я повісив у шафу свій баліллійський мундир і став маленьким декадентом, шукачем утраченого часу.

Але як же я прожив роки із сорок третього до самого кінця війни, найстрашніші, найтемніші роки, коли всюди ховалися партизани, а німці вже не були товаришами? У зошитках — анічичирк, немов говорити про жахливе теперішнє — табу, а вчителі ще й заохочували наше мовчання.

Мені досі не вистачало сполучної ланки, а можливо, навіть декількох. Якоїсь миті я незворотно змінився, але чому — причини я не знав.

10. Вежа алхіміка

Плутанина в голові стала ще більшою, аніж по приїзді. Принаймні тоді я не пам’ятав зовсім нічого — абсолютний нуль. Наразі я й досі нічого не пригадав, але начитався дуже багато. Ким я був? Ямбо, вимуштруваним фашистським строєм, «загальноосвітньою школою», кричалками і постерами на стінах, пропагандистськими листівками і пісеньками, чи Ямбо, зачарованим Жулем Верном, Капітаном Сатаною, дикунською жорстокістю картинок з «Ілюстрованого журналу подорожей і пригод», злочинами Рокамболя і Фантомасовим Paris Mystérieux, оповитим туманом Шерлоком Холмсом, чи все ж таки ще тим Ямбо з пригод Чуффеттіно й оповідки про некрихку склянку? А може, все разом?

Спантеличений, я зателефонував Паолі і розповів про свої хвилювання. А вона лише усміхнулася:

— Ямбо, всі мої спогади про війну — то суцільна плутанина. Я не пригадую нічого, окрім кількох ночей у підземному бомбосховищі, коли мене несподівано будили посеред ночі і несли вниз. Мені тоді років з чотири було. Але дозволь мені вдатися до психології: дитина може жити одночасно у різних світах, як це роблять наші онучата. Навчившись вмикати телек, вони дивляться новини, потім просять почитати казочку проти ночі, а потім гортають журнали з бридкими зеленими монстрами з ласкавими оченятами і балакучими вовками. Приміром, Сандро повсякчас торочить про динозаврів, котрих він побачив у якомусь мультику, але він не думає про те, що зустрінеться з ними за рогом. Я читаю малим на ніч «Попелюшку», а вони о десятій злазять з ліжечка і так, щоб батьки не зауважили, заглядають у шпарину в дверях на екран телевізора, де один піхотинець уколошкує десяток азіатських чурок однією кулеметною чергою. Діти набагато врівноваженіші за дорослих. Вони чудово розуміють різницю між дійсністю і вигадками і, хоч і стоять однією ногою тут, а іншою — там, ніколи не сплутують ці світи. Хіба іноді трапляються нездорові дітки, що, подивившись на летючого Супермена, напинають на плечі рушника і летять униз із вікна. Але то стовідсотково з вини батьків. Майже завжди. Ці випадки потребують лікування. Та тебе лікувати не треба, ти ж бо чудово давав собі раду і з Сандоканом, і зі шкільними підручниками.

— Так, звісно, але який світ був для мене вигадкою? Світ, у якому жив Сандокан, чи світ, у якому дуче обіймався з «вовченятами»? Я ж розповідав тобі, як у десять рочків хотів битися в бою, як ошаленілий звір, і померти в ім’я безсмертної Італії? Я кажу — в десять, бо тоді вже запровадили цензуру, але ж на наші голови вже падала злива бомб, а в сорок другому наші солдати вже мерли в Росії, наче мухи.

— Але ж, Ямбо, коли наші дівчатка були маленькі, ти казав, що діти дуже хитрі. Власне, ти й онуків своїх зовсім недавно називав пронозами. Я тобі про це кажу, бо кілька тижнів тому ти знову це казав: до нас прийшов Джанні, саме коли гостювали онуки. От Сандро йому й каже: «Дядечку Джанні, я такий радий, що ви прийшли». — «А що, бачив, як мене малий твій любить», — хвалиться Джанні, а ти відповідаєш: «Джанні, але ж діти неабиякі пронози. Цей ось знає, що ти, як приходиш, завжди приносиш йому жуйку. Ось і вся любов». Діти — кмітливі й хитрі. І ти був хитруном. Ти хотів отримати високу оцінку, ось і писав те, що подобалось учителеві. Ти лише повторював слова Тото: «Крутихвостами народжуються, і я, відверто кажучи, теж ним вродився».

— Ти занадто все спрощуєш. Одна справа — хитрувати з дядечком Джанні, інша — з Невмирущою Італією. І чому тоді я за якийсь рік став ревним скептиком, що перетворив життєву історію про некрихку склянку на притчу про безцільне життя? Бо я відчуваю, що саме це я мав на увазі, коли писав цю оповідку.

— Все просто — у тебе просто був інший учитель. Один учитель може пробудити в учнях критичне ставлення до речей, а інший — геть його придушити. Втім, у тому віці дев’ять місяців — це все одно, що ціле століття.

Ні-ні, за ті дев’ять місяців щось таки сталося. Я остаточно втямив це, знову відвідавши дідів кабінет. Гортаючи старі журнали за філіжанкою кави, я навмання витяг з кіпи гумористичний журнал «Бертольдо», що видавався наприкінці тридцятих.

Хоча номер датувався 1937-м, я, звісно, читав його набагато пізніше, адже на той час я ще був занадто малим, щоб належним чином оцінити чи то ілюстрації-почекушки, чи витончений, заплутаний гумор. Я прочитав діалог (такі діалоги з’являлися по одному за номер і друкувалися на першій сторінці у колонці ліворуч). Ймовірно, саме він найбільше вразив мене в ті дев’ять місяців, за які я став зовсім іншою людиною.

Зайшов Бертольдо[175] і, проминувши всіх шляхетних панів зі свити, вмостився просто поряд із Великим Герцогом Пустодзвоном, що за природою своєю був людиною добродушною, окрім того, великим шанувальником усіляких дотепів, а тому доброзичливо і весело взявся випитувати:

Герцог: День добрий! А що, Бертольдо, як наш хрестовий хід?

Бертольдо: Шляхетний.

Герцог: А діяння?

Бертольдо: Величні.

Герцог: А запал?

Бертольдо: Нестримний.

Герцог: А єднання?

Бертольдо: Зворушливе.

Герцог: Приклад?

Бертольдо: Яскравий.

Герцог: А ініціатива?

Бертольдо: Смілива.

Герцог: А жертовність?

Бертольдо: Добровільна.

Герцог: А подвиг?

Бертольдо: Невмирущий.

Герцог посміявся і, зібравши коло себе увесь двір, наказав розпочати Бунт чесальників[176] (1378), а як усе звершилося, знову зізвав до себе свиту і повів з простолюдином розмову:

Герцог: То як селяни?

Бертольдо: Прості.

Герцог: А їжа?

Бертольдо: Проста, але поживна.

Герцог: Місцина?

Бертольдо: Плодюча і сонячна.

Герцог: А народ?

Бертольдо: Гостинний.

Герцог: А краєвиди?

Бертольдо: Казкові.

Герцог: А околиці?

Бертольдо: Чарівні.

Герцог: А замок?

Бертольдо: Багатий.

Герцог знову щиро посміявся, а тоді наказав узяти Бастилію (1789) і розпочати битву при Монтаперті (1266), а по закінченні вся свита знову розсілась по місцях, і герцог з простолюдином завів таку розмову...

У цих діалогах заразом бралася на кпини пишномовність, газетярський стиль та ще й чиновницьке пустобрехство. Звісно, якщо я був кмітливим хлопченям, я вже не міг писати оповідки, як мій пам’ятний березневий твір 1942 року. Я доріс до притчі про некрихку склянку.

Але то були лише здогади. Хтозна, скільки всього я прочитав і побачив у період між своїм патріотичним твором і життєвою історією. Я вирішив знову ненадовго перервати своє читання і дослідження себе. Спустився у селище. «Житан» скінчилися, тож треба було переходити на «Мальборо лайт». Та нехай, то й на краще. Я палитиму менше, бо ці цигарки мені гидкі. Після крамниці знову зазирнув у аптеку поміряти тиск. Певно, розмова з Паолою пішла мені на користь, бо я заспокоївся. Показало сто сорок. Справи йдуть на лад.

Повертаючись додому, я захотів яблук, тож пішов просто до будинку, на перший поверх головного крила. Тиняючись кімнатами першого поверху, я зауважив, що до всього вони ще й правлять за комору. Тож, пройшовши трохи вглиб, я побачив кілька складених лежаків. Я взяв один і виніс у садок. Розтягнувшись на лежаку перед чудовим краєвидом, я взявся читати газети, але не минуло й хвилини, як я зрозумів, що мене зовсім не цікавить, що відбувається у світі. Тож я розвернув лежака і сів проти будинку, роздивляючись пагорб, що височів за ним. Я спитав себе, чого хочу, що шукаю? Може, варто «лишитись тут і просто милуватися пагорбом, він же такий чудовий», чи як там кажуть у тому романі... як же він зветься? При цьому Петро сказав Ісусу: «Рабі! Добре нам тут бути: спорудимо три курені: тобі одного, Мойсееві одного і одного Іллі. Чи не то є рай»[177].

Але диявольське чтиво взяло гору. За кілька хвилин я полинув у мрії. Я уявляв, ніби я — безстрашний герой з «Бібліотеки для юнацтва»: стою перед замком «Ферлак» чи «Ферральба», готовий кинутися на пошуки потаємної крипти, сховку, де зберігається старезний пергамент. Тиснеш на серединку трояндової квітки, вирізьбленої на фамільному гербі, стіна відсувається, і в темряві видніються гвинтові сходи...

Я перевів погляд з горищних слухових вікон на вікна другого поверху, де знаходиться дідове крило. Вікна у ньому були відчинені навстіж — я сам їх відчинив, щоб не блукати будинком у темряві. Я машинально почав рахувати вікна. Посередині — вітальня з балконом. Ліворуч я нарахував три вікна: з їдальні, з кімнати дідуся і бабусі і те, що веде до кімнати моїх батьків. Праворуч — кухня, лазничка і кімната Ади. Порівну. З лівого боку є ще вікна дідового кабінету і моєї спальні, але їх не видно, бо ці кімнати розташовані в глибині коридору, де фасад упирається в наше крило, тому й вікна дивляться в бік будинку, за цим крилом.

Раптом мене охопив неспокій, ніби порушили моє відчуття симетрії. Коридор ліворуч закінчується дідовим кабінетом і моєю кімнаткою, а от права половина коридору добігає до спальні Ади. То що, права частина коридору коротша, аніж ліва?

Повз мене саме проходила Амалія, тож я попросив її описати вікна у своєму крилі.

— Та пусте, — почала вона, — на першому поверсі, ну, там, де ми їмо, є віконечко, потім ще одне маненьке. Його ваш дідусь, хай царствує, зробив навмисно, щоб ми не ходили за вітром, як зазвичай у селі роблять. А інші два віконця, що видко звідси, ондечки, бачите — то комора з усіляким хазяйським приладдям. У комору можна зайти і з того боку будівлі. А зверху — ото, бачте, так це мої віконця, а інші два — моїх покійних матусі й тата покої та їхня їдальня. Але ті кімнати я ніколи не відчиняю, з поваги до душ покійних.

— Отже, — мовив я, — вікно у кутку між вашим крилом і дідовим — то їдальня.

— Достоту правильно, пане. Решта — то хазяйські кімнати.

Усе видавалось таким зрозумілим і природним, що я більше ні про що не питав. Я вирішив пройтися за праве крило, туди, де знаходиться тік та курник. Я відразу ж зауважив заднє вікно Амалієвої кухоньки і розхитані двері комірчини, куди я заходив кілька днів тому і бачив граблі, відра та інше господарське добро. Тільки от мені лише зараз спало на думку, що комірчина ця якась занадто довга: простягається аж до кутка, що утворюють праве крило і фасадна частина будівлі. Іншими словами, комірчина тягнеться аж до кінця дідового крила, де виходить на виноградник. Це видно з віконця, крізь яке проблискують крайні відроги пагорба.

Усе начебто цілком логічно. Але тут я поставив собі питання: що ж тоді знаходиться над цією протяжною коморою, якщо кімнати Амалії закінчуються там, де сходяться головне і праве крило? Тобто що відповідає у правому крилі тому простору, який займає дідів кабінет і моя спальня в лівому?

Я вийшов на тік і задер голову. Так і є, на другому поверсі такі самісінькі три вікна (як два вікна дідового кабінету і одне — з моєї спальні), але в усіх трьох щільно-щільно причинені віконниці. А зверху — безперервний ряд слухових віконець, що оперізують увесь будинок (то вже знаю, бо оббігав усе горище).

Я знову покликав Амалію, що саме поралася в садку неподалік. Відразу до діла — щоб сказала, що за тими трьома зачиненими віконницями нагорі.

— Ет, та нічо’ там нема, — відповіла вона щиро й невимушено.

— Як то — нічо’? Якщо вже є вікна, то за ними має щось бути. І то не Адусині вікна, бо її вікна дивляться на обійстя.

Амалія зробила невдалу спробу відкараскатись:

— То були справи вашого дідуся, я про те нічого не знаю.

Значить, «моя хата скраю».

— Амаліє, не забивайте мені памороки. Питаю, як зійти нагору?

— А я ж кажу, нема там більше нічого, відьмачки, певно, геть усе начисто повиносили.

— Амаліє, не морочте мене. Туди є хід чи то з вашого першого поверху, чи то з якої іншої триклятої кімнати, трясця їй.

— Ой леле, не сипте прокльонами, благаю. Бо ж єдине, що Господь наш прокляв, — це диявол. Ваш дідусь змусив мене заприсягнутися, що я ані словом про ті кімнати не прохоплюся. І я від клятви не відступлюся, бо як зраджу слово — то й справді дідько мене вхопить.

— Та коли ж ви божилися і за що?

— Того ж самого вечора й божилася, коли прийшли «Чорні бригади»[178]. Бо дід ваш покійний так і сказав: «Ану заприсягніть, — мені і матусі так і казав, — що нічого не бачили й не чули. Хоч я й справді зроблю, щоб ви нічого не бачили й не чули, самі з Мазулу впораємося, — Мазулу — то мій бідолашний батечко, — бо як прийдуть «Чорні бригади» і почнуть вам припікати п’яти, ви не витримаєте і щось пробевкаєте, тож краще, аби ви й справді нічого не знали, бо то лихі люди — вміють розговорити й тих, кому вже язика відтяли.

— Амаліє, та це ж було сорок років тому, і «Чорних бригад» уже й близько немає. І дід мій уже на тому світі, і батько ваш, і ті, хто ходили у «Чорних бригадах», давно повмирали. І божба ваша вже не потрібна.

— Так, дідко ваш і батечко мій уже й справді давно з Богом, бо добрі люди були, а Боженько завжди добрих людей першими до себе в царство бере, а ті, мара їх зна’, що за лиходії, так ті ніколи не вмирають.

— Амаліє, заспокойтеся, війна вже давно скінчилася, і відтоді ніхто вже п’яти не пришпарює.

— Ваше слово мені — як істина Божа, але Паутассо, що служив у тих бригадах, досі стоїть у мене перед очима. Так ось, тому Паутассо тоді ще й двадцяти років не було, він і досі по цій землі ходить. У Корсельйо мешкає і раз на місяць у справах своїх до Солари навідується; має у наших краях цегляну фабрику і запанував дуже. А у нас ще багато хто пам’ятає, з чого він таким паном став, і як бачать його, то переходять на інший бік вулиці. Може, й не припікають п’яти більше, але як побожилась, то вже побожилась, і квит. Навіть наш панотець мене від клятви не позбавить.

— Отож, навіть якщо я досі нездужаю, а моя жінка думає, що ви мене тут на ноги ставите, ви не скажете, навіть якщо знаєте, що то мені може зашкодити?

— Та хай мене грім поб’є і кістки повсихають, як я вам, паничу Ямбо, хоч щось на шкоду зроблю, але ж обіцянка є обіцянка, хіба ні?

— Амаліє, ну ж бо, скажіть, чий я онук?

— Таж діда вашого, це ж як Божий день певно.

— Тож я єдиний дідів спадкоємець, і все, скільки сягає око, тутечки моє, так? А як не скажете, як зійти нагору в ті кімнати, це все одно, якби ви у мене щось украли, так я кажу?

— Нехай мене грім поб’є, якщо я колись хоч крихту хазяйську візьму! Хіба ж таке може бути, коли я кожного Божого дня отут гарувала, вилизуючи вам будинок, щоб був, як картинка.

— Так от, оскільки я онук свого діда, значить, усе, що я вам кажу, це ніби каже він сам, тому від його імені я звільняю вас від клятви. Годиться?

Я виклав на стіл три дуже вагомі аргументи: моє здоров’я, моє право власності на все, що є навколо, і моє пряме походження від діда з усіма привілеями, що звідти випливають. Амалія не могла більше опиратися і, врешті, здалася:

— Пан Ямбо значущіший більше за нашого парафіяльного священика і «Чорні бригади», еге ж?

Амалія провела мене коридором на першому поверсі, що в правому крилі, аж за кімнату Ади, до шафи, що тхнула камфорною олією. Вона попрохала допомогти їй трішки змістити шафу, а за нею показала замуровані двері. Колись це був вхід до каплички. Це було ще за часів мого прадіда, того, що заповів усю садибу дідові, коли у будинку була діюча капличка. Невеличка, але її було цілком достатньо для того, аби по неділях уся сім’я збиралася разом і сільський священик правив службу. Коли маєток перейшов до діда, він, хоч кожного Різдва і дбав про вертеп, не був людиною набожною, тож зачинив двері, і капличка занепала. Лави звідти забрали і порозставляли по кімнатах на першому поверсі, а я, позаяк капличка спорожніла, випросив у діда поставити там кілька полиць з горища з моїм дріб’язком і бігав туди ховатися і ще бозна-що робити. А як про мій сховок прознав наш священик, то тут-таки попрохав винести хоч би освячені камені з вівтаря, аби я не вчинив якого над ними глуму. Дід дозволив йому забрати ще й статую Божої Матері, дискос, посудину з миррою та ще й скинію на додачу.

Якось надвечір, у ті часи, коли селище переходило по черзі від чорнобригадників до партизан (а тієї зими саме хазяйнували «Чорні бригади», а партизани, принаймні так казали, відійшли високо в гори Ланґе), хтось прийшов і попрохав діда сховати чотирьох молодиків, за котрими женуться фашисти. Як я зрозумів, вони ще не були партизанами, але заблукали, йдучи в гори саме для того, щоб приєднатись до руху Опору.

Мої батьки, сестра і я не були при тому присутні, бо поїхали у гості до материного брата, нашого дядька, якого евакуювали до Монтарсоло. У будинку лишилися лише Марія, Мазулу, Амалія і, звісно, мій дід. Він змусив обох жінок побожитися, що вони нізащо в світі не розкажуть про те, що тут коїться. А щоб напевне — то дід відправив їх спати. От лишень Амалія тільки вдавала, що спить, а сама тихенько десь причаїлася і підглядала за тим, що відбувається. Десь близько восьмої прийшли четверо молодиків, дід разом з Мазулу провели їх до каплички, дали щось попоїсти, а самі пішли за цеглою та відеречком з цементом. Потому, хоч і не були у тій справі майстри, замурували двері, затуливши їх шафою, що раніше стояла десь-інде. Вони якраз встигли до приходу чорнобригадників.

— Якби ви бачили їхні писки! Хвалити Бога, їхній голова був не такий, як інші, навіть рукавички носив. Він поводився з дідом увічливо, бо, мабуть, йому сказали, що дід мав землю, а як відомо, ворон ворону око не виклює. Вони походили туди-сюди, навіть на горище підіймалися, але помітно було, що дуже поспішали, тож робили це лише для того, щоб сказати, що вони й там дивилися, як хто спитає. Поспішали, бо мали ще обійти хутори, адже більш імовірно, що ми, селяни, ховаємо своїх саме там. Не знайшовши нічого, гості попрощалися, а старший вибачився перед дідом і, гаркнувши «Слава, дуче!», пішов геть. А дід з Мазулу були хитрючі лиси і теж відповіли «Слава!» Ото було й по всьому.

Скільки лишались ті таємні гості в хаті, Амалія гадки не мала. Жінка стала німою і глухою, знала лише, що кілька днів вони з матір’ю мали готувати кошики з хлібом, вином і ковбасою, а потім, якогось дня, кошики вже були не потрібні. Коли ми повернулися додому, дід тільки сказав, що підлога у капличці почала просідати, і будівельники, укріпивши її, задля перестороги замурували вхід, аби цікаві дітлахи не бігали подивитися і ненароком не заподіяли собі шкоди.

— Гаразд, гаразд, — мовив я до Амалії, — із загадкою розібралися. Але якщо підпільники сиділи там не один день і дід навіть носив їм їжу, позаяк двері замурували, туди все одно можна було знайти якийсь хідник.

— Клянуся, я й разу не питала себе, через яку дірку вони виходять чи заходять, бо як ваш дід що зробив чи сказав, то для мене — закон. Замурував двері? Гаразд, значить, для мене немає тут більше каплички, і зараз нема. А як він заборонив мені про неї казати, так це все одно, що я про все це забула. Втім, а чому ви заговорили про «нужник»?

— Не «нужник», Амаліє, а «хідник» — це місце, через яке ми заходимо до кімнати і виходимо звідти.

— А хіба вони не могли підіймати кошика на мотузці через вікно, а потім через те ж таки вікно вночі піти геть? Могли ж?

— Ні, Амаліє, не могли. Бо тоді одне з вікон було б відчиненим, а звідси видно, що вони всі закриті зсередини.

— Ой, ти диви, а я й не подумала про таке. Я завжди казала, що ви найрозумніший з усіх. Але як тоді туди діставалися мій бідолашний тато і старий пан, ваш дід?

— Отож-бо, that is a question[179].

— Що?

Що ж, хоч і з запізненням у сорок п’ять років, але Амалія поставила дуже правильне питання. А от шукати відповіді я маю сам. У пошуках хоч якого-небудь хідника, отвору чи ґратець я знову обійшов увесь дім. Я вздовж і впоперек обходив коридори головного крила і обидва поверхи. Навіть, подібно до чорнобригадників, обнишпорив нижній і горішній поверхи Амалієвого крила. Анічогісінько.

Не треба бути Шерлоком Холмсом, аби дійти єдиного слушного висновку: хідник у капличку з горища. З каплички на піддашшя можна було втрапити невеличкими сходами, що були повністю ізольовані. Проблема в тому, що власне на горищі цей вхід не знайти. Втім, це чорнобригадникам не знайти, але не Ямбо. Уявімо, що коли я приїхав додому, дідусь сказав, що каплички вже немає, і я послухався, тим паче, що, гадаю, там я поскладав дорогі серцю речі. Але з огляду на те, яким я був шанувальником горищ, напевне мав знати туди хід, тож продовжував лазити до каплички, тільки тепер ще з більшим завзяттям, адже вона для мене стала таємним сховком, і як я вже там причаюся, то мене ніхто не міг знайти.

Не лишалося більш нічого, як залізти на горище правого крила. Саме починалася гроза, тож наразі там має бути не парко. Я міг не поспішаючи зробити непросту і неквапну справу, адже треба було попересувати все, що нагромадилося на горищі у господарській частині будинку — і це були аж ніяк не предмети мистецтва. Горище було вщерть напхане старим непотребом: старезними дверима й балками, що залишилися після якоїсь перебудови, рулонами колючого дроту, битими дзеркалами, там же лежала пака старих укривал, щільно зв’язаних мотузкою та загорнених у церату, непотрібні скрині для борошна і скрині звичайні, що їх віками точили черви і котрі поскладали одну на одну. Пересуваючи увесь той непотріб, я ледь ухилявся від дощок, що летіли мені на голову, заганяв у долоні поржавілі гвіздки, але жаданого потаємного хідника так і не знайшов.

Потім мені спало на думку, що слід шукати зовсім не двері. Адже двері не можуть відчинятися назовні, позаяк жодна із стін горища не є глухою. Всі чотири стіни, і поздовжні і поперечні, дивляться на обійстя. Отже, якщо треба шукати не двері, значить — лаз. Ох і бовдур же я! Як це мені раніше не спало на гадку, про це ж навіть у «Бібліотеці для юнацтва» пишуть. Мені не стіни треба обмацувати, а підлогу.

Одне діло сказати, а інше — зробити. З підлогою гірше, аніж зі стінами. Потрібно було перелазити чи наступати на найрізноманітніші речі: розкидані дошки, поламані сітки з ліжок чи койок, купи залізних будівельних рейок, старезне воляче ярмо, навіть знайшлося сідло коневі. А поміж усім цим — скупчення мертвих мух, що позалітали сюди ще в минулому році, ховаючись від перших холодів, але не спромоглися їх пережити. Про павутиння, що звисає від однієї стіни до іншої, немов старі штори у колись розкішному зачарованому замку, годі й казати.

У слухових вікнах раз по раз спалахувала блискавка, і на горищі ставало чимдалі темніше, навіть попри те, що надалі злива вщухла, а гроза покотилася деінде. Вежа Алхіміка, загадковий замок, бранець Казабелли, таємниця Моранде, Північна башта, таємниця Залізної Маски, старий млин, загадка Аквафорте... Святий Боже, я ж сиджу на горищі під час справжнісінької грози, від удару блискавки мені на голову може впасти дах, а я спостерігаю за цим очима старого букініста. «Старожитнє піддашшя» — підписавшись «Бернаж» чи «Каталані», я міг би написати ще одну дитячу оповідку.

Врешті, я на щось натрапив. Під шаром незбагненних безформних предметів виднілися східці. Обдерши в кров руки, я розчистив простору ділянку, і ось вона — Жадана Винагорода сміливому шукачеві: лаз. Крізь нього ходили дід, Мазулу, та й я сам бозна-скільки разів ступав сюди ногою, переживаючи наяву купу найрізноманітніших пригод, прочитаних на сторінках книжок. Ох і дивовижне ж у мене було дитинство!

Лаз відкривався дуже легко, навіть попри те, що, підіймаючи кришку, я здійняв величеньку хмарину куряви, адже за півстоліття у ці щілини позабивалося чимало бруду і пилу. Цікаво, що там, під лазом? Елементарно, Ватсоне, — східці. І це дійсно цікаво, навіть попри те, що вони майже недоступні, особливо для моїх старечих ніг, що вже налилися від двогодинного нахиляння-розгинання і тагання всілякого мотлоху. Безсумнівно, у дитинстві я відчиняв лаз одним махом, та наразі я вже поважний шістдесятирічний старець, а все одно поводжуся, немов малий розбишака, що намагається вкусити себе за пальця на нозі (їй-бо, я й на гадці не мав нічого такого, але, як на мене, не було б нічого дивного, якби я, лежачи вночі під ковдрою, намагався вхопити себе за палець, хоч би на заклад).

Коротше, я таки спустився. Унизу була майже суцільна темрява, лише кілька тоненьких промінчиків світла пробивалися крізь віконниці, що вже закривалися дуже погано. У пітьмі кімната видавалася величезною. Я поспіхом пішов відчиняти вікна — як і очікувалося, капличка була такого ж розміру, як дідів кабінет і моя спальня разом узяті. Недалечко стояв напіврозвалений позолочений вівтар, біля якого впритул були чотири матраци — ліжка, на котрих спали втікачі. Але, окрім цих матраців, від їхнього перебування у капличці не залишилося й сліду. Натомість були сліди того, що у кімнаті мешкали й до них, принаймні я.

Проти вікон уздовж стіни стояли стелажі, повні друкованої продукції: журналів, газет. Усі вони були розкладені на декілька стосів, різних заввишки, ніби йшлося про зовсім різні колекції. Посеред кімнати стояв довгий стіл, обабіч котрого — два стільці. Поряд з тим місцем, де колись були вхідні двері (про це свідчила непрофесійна кладка, зроблена моїм дідом разом з Мазулу нашвидкуруч, усього за годину: цемент вип’ячувався поміж цеглинами, бо кладку порівняли кельмою лише ззовні, з коридору, а тут лишили все, як є), я зауважив вимикач. Власне, я й не сподівався, що засвітиться хоч одна лампа і, як виявилось, недарма. Незважаючи на те, що зі стелі рівновіддалено одна від одної висіло кілька люстр на білих платах, жодна з них не засвітилась. Можливо, за півстоліття миші поперегризали дроти, якщо, звісно, спромоглися пролізти крізь лаз у підлозі. Втім, це ж миші... Може, замуровуючи двері, дід з Мазулу самі зіпсували проводку.

Але о цій порі денного світла мені було цілком достатньо. Я почувався, наче лорд Карнавон, що вперше за кілька тисяч років ступає ногою до гробниці Тутанхамона. Єдина небезпека, якої слід було остерігатися, — це укус таємничого скарабея, що століттями чатував у засідці. Ймовірно, у кімнаті все було саме так, як я залишив, коли приходив сюди востаннє. Втім, мабуть, не треба відчиняти вікна занадто сильно, аби ненароком не порушити дрімливу атмосферу цієї каплички.

У мене навіть не стало духу поглянути, що ж лежить у тих стосах. Але що б то не було, воно належало мені, лише мені — то були мої особисті речі, бо інакше вони б лежали у дідовому кабінеті і дядько з тіткою давно б позносили їх на горище. От я й питаю: наразі, нащо мені все згадувати? Людей нагородили пам’яттю як тимчасовим напівзасобом, затичкою, бо для них час спливає дуже стрімко, і що минуло — те минуло без вороття. А я мав привілей смакувати все ab ovo[180]. Я знову робив те ж саме, що й тоді. Як Піппіно, починаючи із старечих років ішов до років своєї квітучої юності. Тепер я міг притримуватися того, що відбуватиметься зі мною опісля, бо, врешті-решт, це те ж саме, що коїлося зі мною тоді.

У капличці час ніби зупинився. Хоча ні, стривайте, він не зупинився, він повернувся назад. Це все одно, що перевести годинникові стрілки на добу назад. І зовсім неважливо, що вчорашня четверта година схожа на сьогоднішню, вам достатньо знати (а я це, безсумнівно, знав), що зараз четверта година вчорашнього дня. Чи дня сто років тому. Мабуть, саме так почувався лорд Карнавон.

Мені спало на думку, що якби у цю мить мене побачили чорнобригадники, вони б думали, що зараз за вікном літо 1991 року, але насправді (і про це знав лише я) зараз для мене надворі стоїть літо 1944 року. Тому навіть офіцерові чорнобригадників у рукавичках довелося б зняти капелюха, адже він входив би до Храму Часу.

11. На пісках Капокабани

Безліч днів я просидів у капличці. Коли за вікном спускався вечір, я, прихопивши стос журналів чи газет, спускався вниз до дідового кабінету й у світлі зеленої лампи, увімкнувши радіо (наразі я вже вірив у те, що воно й справді ввімкнене), цілими ночами їх роздивлявся, намагаючись сплавити в одне прочитане й почуте.

На полицях у капличці було багато коміксів, дитячих журнальчиків і альбомів, які хоч і не були гарно обплетені, але лежали у рівненьких і впорядкованих стосах. Поза всіляким сумнівом, це не були дідові речі, про що також свідчили дати: я знайшов випуски за 1936—1945 роки.

Може, як я вже встиг зрозуміти з розповідей Джанні, дід належав до іншої епохи, тож хотів, щоб я читав Сальґарі чи Дюма. А я, щоб не пригноблювати права своєї фантазії, тримав усе це добро поза зоною досяжності його контролю. Деякі випуски датувалися ще 1936-м, коли я ще не ходив до школи, а отже, якщо не дід приносив мені ці журнальчики, то, значить, це постарався хтось інший. Через ці журнали стосунки між дідом і батьками навіть могли стати напруженими: «Якого греця ви дозволяєте йому читати такий непотріб?» — а батьки виправдовувались, нагадуючи, що дещо з цього непотребу вони й самі змалку читали.

Власне, у першому стосі лежали кілька журналів «Корр’єре деї пікколі» за 1936 рік, на яких був відлік: «Рік XXVIII», але не Фашистської ери, а від дня заснування цього ж таки журналу. Отже, «Корр’єре деї пікколі» існував ще на початку століття, тож мої батьки в дитинстві теж читали цей журнал. Можливо, вони читаючи тішилися набагато більше, аніж я слухаючи.

Хай там як, а читати «Корр’єріно» (чомусь захотілося назвати його саме так) було все одно, що заново пережити захват і напружену цікавість тих днів. Проте у журналі однаково відсторонено писали і про фашистські подвиги, і про вигадані світи, в яких жила купа незвичайних, казкових і кумедних істот. На сторінках видання можна було знайти як історії, сповнені ревного фашизму, так і розділені на квадратики сторіночки із, вочевидь, американськими коміксами. Єдина поступка традиції — з коміксів прибрали репліки, залишивши «хмаринки» лише для краси. Всі комікси «Корр’єріно» коментувалися або довгими статтями, якщо тема була серйозною, або короткими дитячими віршиками, якщо то були, власне, кумедні історії.

«Qui comincia Yavventura — del segnor Bonaventura» — «Тут початок авантюри любого пана Бонавентури». Безсумнівно, в мені щось ворушилося, коли я читав ці історії про синьйора у неймовірних білих штанях зі схожими на трапеції широченними холошами, який завдяки своїм несподіваним пригодам на початку історії завжди так само несподівано отримував мільйон лір (і це в час, «якби я лишень мав тисячу лір зарплати»), а наприкінці втрачав геть усе до копієчки і лишався бідним, як церковна миша, й знову чекав на свій несподіваний талан. Може, він так само тринькав гроші, як і бідолашний пан Пампуріно («знов раденький Пампуріно, все процвиндрив на хатину»). З авторського стилю і з підпису художника було зрозуміло, що це наші комікси. Так само італійськими були історії про «Бабку та мурашку», Калоджеро Сорбару, про Мартіна Мума, що «був легший за пушинку й залетів аж на хмаринку», про професора Ламбіккіні, що винайшов супербарви, від яких образи на його картинах оживали, тому й оселя у нього завжди кишіла клопіткими персонажами з минулого, як-от Несамовитий Роланд, чи ошалілий король з колоди карт, що казився, бо його скинули з престолу у казковій Країні чудес.

Натомість американські комікси були фантастичними, в них головним героєм був кіт Mio Мао (в оригіналі його звали Фелікс), халамидники у колоніальних мундирах Бібі та Бібо, а також Фортунелло, Арчібальдо й Петронілла — ці мальовані персонажі, що мешкали в «Крайслер-білдінґ», щораз вип’ячувалися з-за меж картинки.

Але найдивовижніше те, що у «Корр’єріно» писали про пригоди Марміттоне (він був одягнений достоту так, як мої солдатики з Країни Достатку), котрий, чи то через власне безталання, чи то через придуркуватість вусатих командирів у формі, наприкінці історії завжди опинявся у в’язниці.

З Марміттоне був поганенький воїн, та й фашист ніякий, одначе чомусь його все одно ввели в аж ніяк не комічні, навпаки, сповнені хоробрих подвигів історії про наших солдат, котрі б’ються за те, щоб «цивілізувати» Ефіопію (в історії, що звалася «L’ultimo ras», ефіопів, які боролися проти італійського вторгнення, називали «грабіжниками-мародерами»), або як у коміксі «Verne di Villabermosa» фашистські війська протистояли іспанським республіканцям, котрі всі як один були вдягнені в червоні сорочки. Певна річ, що в цій історії замовчували, що італійці билися і за одних, і за інших: одні на боці фалангістів, а інші — на боці Інтернаціональних бригад.

Поряд із стосом «Корр’єріно» лежали номери «Вітторіозо». У цьому журналі, до всього, були ще й кольорові альбоми, перший випуск якого датувався 1940 роком. Отже, коли мені виповнилося десь вісім, я вже потребував «літератури для дорослих» — коміксів з репліками у хмаринках.

І тут шизофренія була всеохопливою. Починалося все пригодами найрізноманітніших тваринок в Зооландії, як-от пригоди жирафеняти Джирафоне, рибки Апріліно, мавпеняти Йойо, або епічно-комічних подвигів Піппо, Пертіки і Палли, чи Алонцо-Алонцо (просто Алонцо, щоб коротше), котрого схопили за викрадення жирафеняти, а ще радісне оспівування наших минулих перемог і тих, що траплялися на війні теперішній.

Але найбільше мене вразили пригоди солдата Романо, бо у цих коміксах майже з інженерною точністю описували смертоносну зброю: танки, винищувачі, торпеди, підводні човни.

Завдяки розкресленим статтям на сторінках дідових газет я вже навчився звіряти те, що написано в якомусь журналі за певне число, з реальними датами тогочасся. Отже, пригода під назвою «На А. О. І», була датована 12 лютого 1941 року. А в лютому того ж року англійці атакували нас у Еритреї і вже 14 лютого зайняли сомалійське Моґадішо, хоча, як видавалося, ми ще міцно тримали Ефіопію у своїх руках, тож дуже слушним сюжетним поворотом було відправити нашого героя (що тепер воював у Лівії) на східноафриканський фронт. Він відбував до герцога Аоста, що наразі командував нашими силами у Східній Африці, з цілком таємною місією — щоб віддати конфіденційне повідомлення. А діставався він Північної Африки через Судан, що його ділили між собою єгиптяни й англійці. Дивно, бо ж була така штукенція, як радіо, та й до всього повідомлення те виявилося зовсім не конфіденційним (у ньому писалося «Вистояти і перемогти»), неначе герцог Аоста таким чином просто розважався. Але хай там як, а Романо разом зі своїми друзями відбував у місію, дорогою потрапляючи у безліч пригод — чи то з дикими племенами, чи то з англійськими танками, власне, з усім, що дозволяє автору якнайчастіше показувати блиск гартованої сталі.

У березневому номері, коли англійці вже великими силами зайшли в Ефіопію, здавалось, єдиним, хто ще про це не знав, був солдат Романо, що розважався полюванням на антилоп. 5 квітня Аддис-Абеба впала, й італійці відійшли у Ґалла Сідамо і Амару, а граф Аоста поспіхом тікав до Амба Аладжі. Романо й далі був незламний, він знаходив час навіть для того, щоб поганятися за слоном. Імовірно, і Романо, і його читачі гадали, що слід повертатися до Аддис-Абеби, незважаючи на те, що імператор Негус, якого скинули рівно п’ять років тому, знову був при владі. У номері за 26 квітня у радіоприймач Романо влучила куля, вивівши його з ладу. Значить, радіозв’язок у солдата все-таки був і раніше. Тоді незрозуміло, чому він був зовсім необізнаним у тому, що відбувається насправді.

У середині травня сім тисяч солдат, у яких уже закінчився провіант і боєприпаси, здаються, а з ними потрапляє в полон і герцог Аоста. Звісно, читачі цього дитячого журнальчика могли й не знати про це, але ж сам герцог мав би. Натомість, коли солдат Романо у номері за 7 червня нарешті знаходить герцога у Аддис-Абебі і передає йому повідомлення, герцог, виявляється, цвіте і пахне, живий-здоровий і аж пирскає оптимізмом: «Звісно, ми стоятимемо аж до цілковитої перемоги».

Вочевидь, номери журналу були створені за кілька місяців до цієї низки подій, і редакторам «Вітторіозо» просто не стало духу припинити історію про Романо. Вони друкували її й надалі, гадаючи, що до італійських дітлахів не доходять сумні новини з фронту, втім, можливо, все так і було.

У третьому стосі лежали історії про Міккі-Мауса, хоч там же, поряд з діснеївськими історіями, друкували і пригоди хороброго Балілли, як-от у «Пригодах юнги з субмарини». Проте, проглянувши лише кілька випусків, я почав простежувати перетворення, що почали відбуватися з мишкою на початку 1941-го, коли у грудні того ж таки року Італія разом з Німеччиною вступили у війну зі США. Я звірився з дідовими газетами — і дійсно, все сталося саме так. Одначе раніше я гадав, що це американці втомилися від безперервних гітлерівських вибриків, тому вступили у війну. А виявилося, що це саме Гітлер з Муссоліні першими її оголосили. Можливо, сподівалися, що зможуть за підтримки японців за кілька місяців здихатися ворога. Але, оскільки негайно висадити загін СС чи чорнобригадників, аби захопити Нью-Йорк, було, звісно, неймовірно складним завданням, то війна з американцями точилася на фронтах дитячих коміксів. Уже кілька років, як у коміксах прибрали хмаринки з репліками, замінивши їх ремарками під малюнком. Пізніше (і я це вже зауважував у кількох інших виданнях) американські герої почали просто зникати у безвість, а на їхньому місці з’являлися італійські замінники. І врешті, прийшла та страшна година, коли така доля спіткала і Міккі-Мауса — він помер. З тижня у тиждень історія тривала, ніби нічого не сталося, але тепер, без жодних пояснень, у ній з’явився новий герой — такий собі Тоффоліно[181]. Тоффоліно вже був не мишеням, а людиною, хоч і досі мав чотири пальці, як людиноподібні діснеївські звірі, а його друзів усе одно звали Мімма (хоч раніше вона звалася Мінні), і Піппо. Як сприйняв я тоді те, що мій світ розсипався, обвалювався? Може, цілком спокійно, адже за якусь мить американці з героїв перетворились на поганців. А чи усвідомлював я тоді, що Міккі-Маус — американець? Певно, така раптова зміна обставин була для мене справжнісіньким контрастним душем, а поки я переймався несподіваними перипетіями літературних персонажів, перестав зважати на несподівані повороти подій у реальному світі, у якому жив сам.

Після Міккі-Мауса я перейшов до невеличкої купки журналів під назвою «Аввентурозо». І цей журнал змінив геть усе. Перший номер датувався 14 жовтня 1934-го.

Навряд чи я сам міг купувати цей журнал, оскільки на той час мав безмаль три рочки. Так само малоймовірним видається, щоб мені його купували мама чи тато, бо то були зовсім не дитячі комікси, але американські комікси для дорослих, хоч і не конче повнолітніх. Отже, ці видання я дістав набагато пізніше, вимінюючи їх на інші журнали. А от альбоми до цих коміксів, хоч і за кілька років по тому, купував, безперечно, я сам. То були альбоми великого формату в надзвичайно барвистих і яскравих обкладинках, на яких, неначе у трейлері до фільму, анонсували події, що відбуватимуться на сторінках коміксу.

Отже, цей журнал разом з кольоровими альбомами відкрив мені очі на новий навколишній світ. Просто починаючи з першої ж сторінки першого номера «Аввентурозо», що називався «Зруйнування світу». Головного героя звали Флеш Ґордон. Сюжет був у тому, що за допомогою пастилки, створеної таким собі лікарем Царро, Флеш опинився на планеті Монґо, де править жорстокий і лютий диктатор на ймення Мінґ зі страшенно азіатськими рисами обличчя. Скляні хмарочоси на космічних платформах, підводні міста, царства, що поросли гіллястими деревами неймовірних розмірів, герої в образах пишногривих Людей-Левів, Людей-Соколів, Людей-Магів, прислужників цариці Урази — такою була Монґо. Всі у відверто-синкретичному одязі, що більше нагадував масовку у фільмах про середньовіччя. Купа таких собі робін-гудів, у кольчугах і панцирах з якимись варварськими шоломами, хоча дехто (переважно придворні) були зодягнені у мундири драгунів, кірасирів чи уланів, як в оперетах початку століття. І геть усі — і поганці, і герої — були озброєні водночас і луком зі стрілами чи холодною зброєю, і небаченими променевими гвинтівками. Та й транспортні засоби у них були найрізноманітніші: від таранних возів до міжпланетних кораблів з голкоподібними носами, схожими за кислотністю кольорів на атракціонні електромобільчики у луна-парку.

Ґордон був гарним білявчиком — просто чистокровним арійцем. Проте, над усе на світі, гадаю, мене вразили місії цього неймовірного героя. Власне, які герої оточували мене до нього? Зі сторінок шкільних підручників і шпальт італійських газет на мене дивилися ревні поборники, ладні за командою віддати життя й останню краплину крові за дуче. У романах дев’ятнадцятого століття, що я вже читав на той час завдяки дідовим старанням, я зустрічався з людьми поза законом, що боролися проти суспільства. І майже завжди робили це або з особистих інтересів, або через те, що були вродженими лиходіями. Хіба що граф Монте-Крісто дещо виділявся, хоча й він мстився за особисті образи, а не за страждання всього суспільства. Врешті, навіть мушкетери, що боролися на стороні добра і яким не бракувало почуття справедливості, чинили всі свої подвиги, боронячи честь мундира (мушкетери короля проти гвардійців кардинала), через особисті вигоди чи капітанський чин.

А ось Ґордон був зовсім іншим героєм — він ревно боровся проти деспотизму. Можливо, тоді для мене малого Мінґ був уособленням Катюги-Сталінька, комуняцького ведмедька, хоча в ньому не можна було не зауважити і рис, притаманних нашому диктаторові, у руках котрого була беззаперечна влада розпоряджатися долями своїх підданих. Певно, саме Ґордон Флеш став для мене першим утіленням безстрашного героя (це я можу сказати тепер, перечитуючи цю історію після стількох прожитих років; тоді навряд чи я це розумів) визвольної війни, що провадить свою боротьбу десь в Абсолютній Далечі, підриваючи броньовані астероїди у далеких галактиках.

Я почав гортати й інші альбоми, раз по раз відчуваючи, як з кожною сторінкою розгоряється в мені таємниче полум’я. У тих альбомах я зустрів героїв, про яких мені ніколи не розповідали мої шкільні підручники. Про Чіно та Франко[182], що прочісували джунглі вздовж і впоперек. Герої в пастельних тонах і блакитненьких сорочках «Патруля Слонової Кістки», що мають наглядати за непокірними племенами, але над усе — заважати пройдисвітам-торговцям, що продавали рабів і слонову кістку й експлуатували колоніальний люд (які ж ці білі негідники, так кривдити гарних чорношкірих людей!), про захоплюючі сафарі на носорогів і гонитви за торговцями. І, дивина, з гвинтівок вилітало не таке знайоме «bang-bang» чи хоч би таке рідне італійське «рит-рит», а якесь невідоме «crack-crack». І те «crack», мабуть, так ясно викарбувалося у найвіддаленіших тайниках моїх лобних доль, які я так волів відімкнути, що озивалися в мені незвичайною обіцянкою, перстом, що вказував мені шлях до геть інших, нових світів. І знову це були радше не образи, а лише звуки. Чи краще сказати — їхнє буквене вираження, що спроможне подарувати мені відчуття, що я натрапив на слід, котрий повсякчас розтавав переді мною:

Arf arf bang crack blam buzz cai spot ciaf ciaf clamp splash crackle crackle crunch deleng gosh grunt honk honk cai meow mumble pant plop pwutt roaaar dring rumble blomp sbam buizz schranchete slam puff puff slurp smack sob gulp sprank blomp squit swoom bum thump plack clang tomp smash trac uaaaagh vrooom giddap yuk spiff augh zing slap zoom zzzzzz sniff...[183]

Звуки. Геть усі вони поставали перед моїми очима, коли я перегортав сторінку за сторінкою. Я з дитинства звик до flatus vocis. У низці звуків раптом почулось мені «ч-ш-ш-и-к». І ось чолом моїм покотилися великі краплини поту. Я поглянув на свої руки — вони тремтіли. Але чому, що трапилось? Де я міг прочитати про цей звук? Чи це був навпаки, єдиний почутий, а не прочитаний мною звук?

Я заспокоївся, почувався майже як удома, гортав сторінки про «Людину у масці» — черговий безталанний герой поза законом, зодягнений у майже гомосексуальні червоні панчохи. На обличчі — маска, крізь яку видніються лише білі-білі, дещо здичавілі білки очей без зіниць, від чого герой здається ще загадковішим. Не дивно, що з любові до нього майже збожеволіла красуня Діана Палмезі. Вона потай приходила, аби подарувати йому свій цілунок, відчуваючи, як тремтить його мускулясте тіло під трико, котре Маска ніколи не скидав (навіть коли часом у нього влучала куля, і побратими з диких племен майстерно накладали йому пов’язку все на те ж таки трико, яке, до всього, було, вочевидь, ще й водонепроникним, зважаючи, як облягало воно тіло героя, коли той виходив з охоплених полум’ям вод південних морів).

А як зачаровували ті нечасті цілунки, бо ж Діану повсякчас щось відволікало: чи якесь непорозуміння, чи каверзи суперника, охопленого пристрастю, чи якісь інші термінові справи, які часто бувають у прекрасних красунь-чужоземок, що подорожують світами. А він, стражденна душа, не міг взяти її за дружину, бо навіки зв’язаний прадавньою клятвою і приречений до скону виконувати свою місію: боронити племена бенгальських джунглів від злодіянь індійських піратів і білих любителів диких пригод.

І хоч опісля прочитаного, а іноді й одночасно з цим мене навчали, як підкорити цих диких і жорстоких ефіопів, на цих сторінках я нарешті зустрів героя, що по-братньому жив серед бандарських пігмеїв, відбиваючись пліч-о-пліч з ними від лихих колонізаторів, а Ґуран, бандарський шаман, був набагато освіченіший і мудріший за непривітних, мерзенних блідолицих осіб, котрих він допомагав подолати не як вірний вояка дубатів, а як повноправний партнер цих чулих і добросердечних поборників справедливості.

Були й інші герої, які, втім, не здавалися мені такими вже революціонерами (так я тепер гадаю, аналізуючи розвиток своєї політичної свідомості), як-от чаклун Мандрейк, що хоч і ставився до свого чорного слуги Лотара по-дружньому, все ж таки радше використовував його як особистого охоронця і свого вірного раба. Але навіть Мандрейк, що боровся з поганцями, використовуючи свої магічні витівки, перетворюючи пістолет лиходія на банан, був, врешті, людиною шляхетною, без усіляких там чорних чи червоних мундирів, завжди бездоганний у своєму фраці та циліндрі. Ще одним шляхетним героєм був Агент Х9. Він не ганявся за ворогами режиму, а боровся з лиходіями і баронами-злодіями, захищаючи чесних платників податків. Завжди ошатний, у френчі, сорочці й краватці, з витончено мініатюрним револьвером, з яким навіть виряджені у шовкові сукні з пір’ям на шиї біляві панянки з найсвіжішим і найбездоганнішим макіяжем мали навдивовижу елегантний вигляд.

Це був зовсім інший світ, що паплюжив мою мову, зводячи нанівець усі намагання шкільних учителів навчити мене милозвучної літературної, позаяк переклади цих коміксів на італійську були небачено незграбними (Мандрейк казав: «Це — королівство Сакі...» Якщо не помиляюсь, він міг би причаїтися десь у кущах, підслуховуючи... а на одному з перших випусків «Мандрейка» на обкладинці взагалі красувалося «Мандраке»[184]). Хоча який йому грець? Цілком очевидно, що на сторінках цих безграмотних альбомів я знайомився з героями, що геть різнилися, від тих, що пропонувала мені офіційно насаджувана культура. І, може, саме завдяки цим неоковирним (але таким захопливим!) виданням з незвичайно яскравими малюнками я вперше отримав незаанґажоване уявлення про те, що є Добро, а що — Зло.

Але й це ще було не все. Просто поряд з попереднім стосом лежало все зібрання «Золотих альбомів» з першими пригодами Тополіно. Дія відбувалася явно в чужій країні (хоча чи міг я в такому юному віці відрізнити маленьке італійське місто від великого американського мегаполіса?). «Тополіно і ватага водопровідників» (о, яким же неймовірним мені видавався пан Тубі!), «Тополіно та горила Спектр», «Тополіно у будинку з привидами», і ось нарешті «Тополіно і скарб Кларабелли», точнісінько такий, як і міланське перевидання, але в кольорах вохри і каштана, «Тополіно — спецагент» — про те, як мишеня вступило до Іноземного легіону, але аж ніяк не через те, що Тополіно став військовим чи головорізом, а тому, що за своїм громадянським обов’язком погодився протидіяти міжнародним шпигунам. В Іноземному легіоні на нього чекали наднебезпечні, неймовірні пригоди, де на нього полював підступний Ґрілло Ґріфі і хитрун Дерев’яна Нога: Тополіно молодець, у пустелі, у пустелі він зустріне свій кінець...Але найулюбленішим (принаймні найзахапанішим) був альбом «Тополіно — газетяр». Неймовірно, як за часів фашистської цензури умудрилися надрукувати дитячий комікс про свободу преси. Втім, мабуть, цензура не вважала дитячі історії про тваринок достатньо правдоподібними, а тому — цілком безпечними. Цікаво, де я почув вислів «це сила преси, маленька, і тут нічого не вдієш»?[185] Та, певно, я почув це набагато пізніше. А тим часом Тополіно, хоч з грошенятами у мишки сутужно, піднімає на ноги свою власну газету «Луна світу»[186]. І хоч перший номер виходить у світ зі страшенними друкарськими ляпами, мишеня й надалі безстрашно друкує на сторінках свого видання all the news that’s fit to print[187], навіть попри те, що безсовісні бандюки і корумповані політики намагаються будь-що знищити його газету. А чи розповідав мені хтось до того про вільну пресу, що може вистояти проти будь-якої цензури?

Та деякі загадки мого божевільного дитинства починають розвіюватися. Отже, читаючи шкільні підручники, я водночас з тим читав і комікси, і саме на їхній основі складалася моя суспільна свідомість. Тож, безсумнівно, саме через це я й зберіг ці скалки з дитинства, навіть у повоєнні роки, коли мені до рук потрапили американські комікси (вочевидь, завезені солдатами), що мали яскраві, кольорові додатки з історіями про інших героїв, як-от недоумкуватий, але чесний Ліл Абнер і зразковий поліціянт Дік Трейсі. Гадаю, наші повоєнні видавці не насмілювалися видавати такі образливо-модерністські, чи як називали це фашисти — «дегенеративне мистецтво», комікси.

Отже, ставши дорослішим і мудрішим, чи не завдяки коміксам про Діка Трейсі я зрозумів мистецтво Пікассо?

Певна річ, що аж ніяк не завдяки нашим тогочасним коміксам. Хіба що комікси про Гордона були винятком. Репродукції з американських оригіналів (звісно, хто там платив за авторські права) були надруковані просто жахливо, часто краї малюнків розпливалися, а кольорова гама була взагалі сумнівною. А коли ввозити комікси з «ворожих берегів» узагалі заборонили і наші недолугі художники приклали свою руку — й поготів. Тоді на «Людину в масці» напнули вже зелене трико і геть перекрутили біографію. А про самотніх вовків, котрі з’явилися, вочевидь, на противагу ворожому пантеону зі сторінок «Аввентурозо», я взагалі мовчу. Намальовані вони були «стук-грюк, аби з рук», хоч і несимпатичними їх назвати було не можна: велетень Дік Фульміне («Блискавка») з вольовим підборіддям, як у Муссоліні, що голіруч штабелями валив лиходіїв явно неарійського походження, як-от негр Дзамбо чи південноамериканець Баррейра. Пізніше до цієї когорти додався ще й мефістофілізований Мандрейк, тепер уже криводушний і лихий злочинець на ім’я Флаттавіон (ймення явно натякало на якусь непевну, але злостиву народність), на котрого замість фрака нап’яли селюцький капелюшок і потерту накидочку активіста сільського дозвілля. «Ану, дорогенькі, тримайте на горіхи!» — горланив Фульміне до своїх ворогів, виряджених у кепі й пом’яті піджачки, і нумо лупцювати злодюг зі мстивим жаром. «Це ж дідько лисий!» — відбиваючись репетували відступники, аж поки з темряви не виринав четвертий заклятий ворог Фульміне Біла Маска — і гуп героя по зашийку трамбувальником чи чувалом з піском. І ось Фульміне падає, розпачливо вигукуючи: «А тр... б вас вхопило!» Але не довго, бо вже наступної миті його руки й ноги були прикуті кайданами до стіни у підземній в’язниці, де нестримним зловісним потоком ллється вода, що ось-ось заповнить усе навкруги. Але герой напружує всі сили і розриває кайдани, випливаючи з халепи живим-здоровим. А потім, схопивши лиходіїв, віддає їх до рук комісара поліції (ядроголового чоловічка з радше клерківськими, а не гітлерівськими вусиками), звісно, відповідним чином знешкодженими і «запакованими».

Темна кімната, що поступово заповнюється водою, — це, певно, найулюбленіший топос будь-яких коміксів у всьому світі. Мені аж пекло у грудях, немов там палючим жаром вугілля згоряло, коли я брав у руки альбом коміксів «Ювентус» «Пікова п’ятірка. Епізод останній: Прапороносець Смерті». Чоловік у вбранні кінного вершника з циліндричною маскою на голові і ясно-червоною накидкою на плечах стоїть прикутий до стіни крипти, руки над головою, ноги широко розставлені. Ось хтось відкрив шлюз, і темниця поволі заповнюється водою, прирікаючи героя на невідворотну смерть у воді, що мало-помалу поглине його.

Але в додатку до цих альбомів були багатосерійні історії, що мали набагато більш захопливі назви. Одна історія звалася «Морями Китаю», а головними героями були Джанні Мартіно зі своїм братом Міно. Мабуть, мені ще в дитинстві було цікаво, з якого це дива двоє італійців шукають пригод у місцинах, де у нас ніколи не було колоній, водячись зі східними піратами, неабиякими шахраями з невимовними і незвичними іменами і чужоземними красунями, яких звали ще незвичніше, як-от Друзілла чи Бурма. Звісно, я ще тоді помітив, що якість італійських та американських коміксів не однакова. У тих, що дісталися мені, ймовірно, від американських вояків і датувалися 1945 роком, я зауважив, що насправді комікси називалися «Terry and the Pirates». А італійське видання вийшло 1939-го, коли вже почалася італізація всього іноземного. У моєму невеличкому зібранні були також і французькі випуски, де я зауважив, що французи взагалі переписали імена, назвавши Флеша Ґордона Guy L’Eclair.

Я просто не міг відірвати очей ані від тих обкладинок, ані від малюнків. Немов перебуваючи на прийомі, де ти впізнаєш кожного гостя, де, зустрічаючи нове обличчя, маєш відчуття дежавю, але не можеш пригадати, коли і де їх зустрічав. Так і кортить підбігти і вигукнути: «Агов, друже, як ся маєш?» і потиснути руку. Але вмить схаменувшись, хочеш забрати руку геть, адже боїшся схибити.

Як ніяково — знову опинитися у світі, де раніше ніколи не був: ніби повертаєшся у чужу хату.

Проте читав я, не додержуючись логічної послідовності, нехтуючи і датами, і сюжетом, і персонажами. Я стрибав, як цвіркун, зі сторінки на сторінку, потім вертався назад. Іноді я починав із героїв у «Корр’єріно», а потім переходив до коміксів Болта Діснея. А іноді порівнював просякнуті патріотизмом розповіді з історією Мандрейка, що бореться проти Кобри. І саме знову переглядаючи у «Корр’єріно» історію про «Останнього раса[188]» (про героїчного авангардиста Маріо, що бився з расом Айту),я натрапив на картинку, від якої моє серце просто зупинилось і я відчув щось на кшталт ерекції. Хоча ні, радше це щось більш первісне — слабке еротичне бажання. Гадаю, таке відчуття виникає у хворих на імпотенцію. Маріо тікає від раса Айту, прихопивши з собою красуню-білявку Джеммі, чи то коханку, чи то дружину ефіопа, котра нарешті переконалася, що майбутнє Ефіопії у надійних руках чорнобригадників, які принесуть у її країну світоч цивілізації. Розлючений зрадою підступної представниці жіночого роду (яка, однак, навпаки, вже стала ласкавого і доброчесною) рас наказує спалити вщент будинок, у якому переховується пара втікачів. Маріо і Джеммі спромоглися злізти на дах. Раптом Маріо зауважує величезну азалію. «Джеммі, — кличе він, — міцно хапайтеся за мене і заплющіть очі».

І кому ж спаде на думку підозрювати героя у лихих намірах, особливо у таку мить. Утім, на Джеммі, як і на кожній героїні таких коміксів, лише майже прозора туніка, подібна до пеплума[189], що спадає з плечей на спину, заледве прикриваючи звабливі груди. Як повідують нам наступні чотири картинки, у котрих йдеться про втечу і наднебезпечне спускання з гігантського молочаю, пеплуми, а над усе шовкові — це такі речі, знаєте ж бо, вони неодмінно задираються спочатку вище кісточки, а потім вище литки і аж до стегна. Але якщо жіночка до того ж учепилася за героя і тремтить від страху, тоді що ж — обійми обов’язково стають гарячими й міцними, а її щока, зважте, обов’язково надушена, торкається його спітнілої потилиці. І ось на четвертій картинці Маріо, вчепившись за гілку, думає лише про те, як би не впасти і не втрапити у лапи ворога, а Джеммі, вже цілком певна у безпеці, зістрибує вниз, нижня частина туніки немов розривається, оголюючи ніжку аж до коліна і демонструючи світу витончену, тендітну і струнку литку на шпильці, тим часом як інша, права ніжка оголюється лише до кісточки. Одначе, позаяк дівчина кокетливо згинає ногу в коліні під прямим кутом до звабливого стегна, туніка (мабуть, від повіву вітру) волого облягає її, спокусливо підкреслюючи принадні обриси її, каліпігійський вигин і стрункість прекрасної ніжки. Неймовірно, невже художник не зауважив, якої еротичної напруженості набувають його малюнки, в яких він, безперечно, рівнявся на подружок-спокусниць Ґордона, що за будь-яких обставин носили вузесенькі сукні, котрі тісно облягали тіло й були щедро всипані дорогоцінним камінням.

Важко сказати, чи це була найеротичніша картинка мого життя, але вона, поза всяким сумнівом (якщо зважити на те, коли був надрукований цей «Корр’єріно», — 20 грудня 1936-го), була найпершою. Звісно, не можу з певністю згадати, чи відчував я в чотирирічному віці щось схоже на фізичний поклик, сором’язливе сполум’яніння, чи завмирало у мене дихання від захоплення. Але напевно можу сказати, що ця картинка вперше відкрила мені світ жіночої зваби, тож постає питання, чи так уже невинно, як перше, я відтоді припадав до матінчиних грудей.

Отже, з-під довгої, гладенької, майже прозорої сукні видніється гарна жіноча ніжка. Сукня підкреслює витончені обриси тіла. Але якщо цей образ у моїй голові був первісним, він має лишити якийсь слід?

Я знову кинувся перегортати сторінку за сторінкою, шукаючи тому свідчення: засмальцьовані відбитки змокрілих рук, відщипнутий чи загнутий угорі краєчок сторіночки, складки паперу чи сліди протертості від частого возькання пальцем.

Я віднайшов цілу низку оголених жіночих ніжок, що виднілися з-під подолу: розрізами на спідницях франтували і жінки правителя Монґо (Дейл Арден й Аура, дочка Мінґа), й одаліски, що були прикрасою імператорських бенкетів. Розрізи виднілися у розкішних негліже дам, на котрих щоразу цілком випадково натрапляв «Агент Х9», і на туніках похмурих злодійок з «Повітряного піратського загону», врешті вщент розбитого Людиною в масці. Навіть у вечірньому вбранні спокусниці Леді-Дракон у коміксах «Террі та пірати» можна було зауважити кокетливий розріз. Звісно, я мріяв про цих любострасних панянок, адже в італійських журналах жіночі ніжки, точніше, їхня частина між спідничками до самих колін і огидними підборами із пробкового дерева, не мали й краплини загадковості. «Але ніжки, але ніжки цікавіші над усе...» То ким же були ті створіння, що розбудили в мені перші несміливі жадання, «прекрасні маленькі» чи красуні-домогосподарки на велосипедах, чи, може, недосяжні красуні з чужих планет і далеких мегаполісів? Безперечно, мене набагато більше вабили недосяжні чарівниці, аніж прекрасні, юні чи не дуже сусідки поруч. Хоча, хто може сказати напевне?

А якщо я й мріяв про якусь сусідочку чи дівчинку, що гралася у садочку біля будинку неподалік, це лишиться суто моєю таємницею, адже жоден продукт індустрії друкованого слова не розкаже про це ані світові, ані мені особисто.

На дні моїх стосів лежало кілька номерів потертого жіночого журналу «Новелла». Певна річ, такі читала моя мама. Купа історій про кохання, кілька рафінованих ілюстрацій, на котрих зображали худеньких панянок і джентльменів з явно англосакськими рисами обличчя, та ще кілька світлин відомих актрис та акторів. Геть увесь журнал був оформлений у коричневих тонах, навіть колір шрифту був коричневим. На обкладинках — лише тогочасні красуні, зняті надзвичайно крупним планом. Але, побачивши одну з них, я відчув, як моє серце несподівано стислося, немов його лизнули язики таємничого полум’я. Я був не в змозі опиратися раптовому бажанню нахилитися і торкнутися в цілунку губ красуні. Так я й зробив. Звісно, жодного фізичного поклику я не відчув, але, ймовірно, саме це я потайки робив у 1939-му, вже тоді, семирічним хлоп’ям, у полоні певних чуттєвих хвилювань. Чи є в цьому обличчі щось подібне до Сибілли? Чи, може, Паоли? Чи Ванни, жіночки з горностаєм? Чи до незліченної кількості інших дам, про яких я знаю лише з розповідей Джанні, що називав мені лише їхні імена: Кавасі, американська бібліотекарка з лондонської «Книгарні», Сільвина чи таємнича голландка, до якої я тричі навмисно мотався аж до Амстердама?

Мабуть, нічого спільного. Гадаю, я, вкравши у кожної потроху, у кожного образу, побаченого за життя, склав собі ідеальну жінку. І якби я міг зараз побачити обличчя всіх своїх жінок, я б напевне склав один, певний прототип моєї Ідеальної Жінки, якого я так ніколи і не знайшов, але за котрим гнався все своє життя. У чому ж подібні Ванна й Сибілла? Може, набагато більше, ніж здається на перший погляд. Грайливість губ у посмішці, блиск зубів, коли сміються, порух руки, яким поправляли волосся. Ба навіть поруху руки було б цілком достатньо...

Але жінка, яку я щойно поцілував на обкладинці, була зовсім з іншого світу. Якби зустрів її на вулиці, я б і поглядом її не провів. У цьому ж випадку йшлося про світлину, а фотографії, як відомо, завжди застарілі, вони позбавлені тої платонічної ніжності й сяйливості малюнка, що лишає нерозгадану таємницю. В образі цієї жінки я поцілував не предмет любові, а нестримну силу статі, оманливість губ, намащених яскравою помадою. Це не був цілунок, сповнений ніжної теплоти і нетерпіння, це була дика спроба знову відчути поклик плоті. Певно, я дуже швидко забув про цей випадок, як про щось понуре й заборонене. А от абіссинська краля Джеммі видалася мені бентежною, але чомусь ласкавого особою, витонченою недосяжною принцесою. Дивитися можна, а чіпати — зась.

Та як же так трапилося, що я зберіг материні журнали? Можливо, справа у запізнілому подорослішанні. Може, аж у ліцеї, якось повернувшись до Солари, я захотів віднайти те, що вже здавалось мені далеким минулим, присвячуючи світанок своєї юності ступанню по слідах, загублених у дитинстві. Я вже тоді був приречений на реконструювання своєї пам’яті, тільки от різниця у тому, що тоді це була весела гра, де всі мадленки були напохваті, а от тепер це відчайдушне випробування.

Власне, у капличці я все-таки дещо зрозумів і про свої пошуки, і про свободу, і про покору непоборному поклику плоті. Отже, це був лише спосіб утекти бід обмундированих фашистських лав і безстатевого царства янголів-охоронців.

Невже це й усе? Адже, окрім вертепу на горищі, ніщо не свідчило про моє ставлення до релігії у дитячі роки, а поза тим мені видається дуже дивним, що, хоч і ріс у не надто набожній родині, я не пройнявся жодними релігійними почуттями. Ба більше: я не знайшов жодного свідчення того, що відбувалося зі мною після 1943 року. Можливо, саме десь між 1943—1945 роками, коли «Скарб Кларабелли» вже замурували в капличці, я вирішив знести сюди найтепліші і найособистісніші спогади дитинства, що вже тьмяніли у розпливчастому мареві пам’яті. Мені вже було на часі вдягти тогу мужності і ступити у свідомий дорослий вік, у найбентежніші і найнезбагненніші роки мого життя. Тож я й вирішив сховати у крипті своє минуле, аби було над чим журливо зітхати у майбутньому.

І ось, поміж безлічі альбомів про пригоди Чіно і Франко, мені потрапило до рук дещо особливе, від чого у мене нарешті виникло відчуття, що я вже стою на порозі остаточної розгадки. На барвистій обкладинці альбому зазначалося: «Таємниче полум’я цариці Лоани». Ось де я знайду пояснення таємничого полум’я, що повсякчас бентежило мене після повернення. Нарешті ця подорож до Солари набувала конкретного сенсу.

Я розкрив альбом і поринув у найбезглуздішу і найпріснішу історію з тих, що колись міг пізнати людський розум. Сюжет був розхлябаний до краю, і з кожної дірки хлющала вода, він повсякчас повторювався, герої зовсім несподівано і безпідставно закохувались, а Чіно і Франко, кохаючи Лоану, одночасно з тим вважали її пекельною відьмою.

Чіно та Франко потрапляють до Центральної Африки, де поміж диких племен уже дві тисячі років царює Лоана. У своєму загадковому царстві ще більш таємнича Лоана ховає знову ж таки таємниче полум’я, що подовжує життя чи навіть дарує безсмертя. Отже, сама цариця Лоана лишається завжди прекрасною і невмирущою.

Лоана з’являється на сцені не з початку, а лише на певному етапі сюжету. Проте вона не видається ані чарівною, ані принадною. Радше є грубою пародією на панянку з древніх вар’єте-шоу, що я недавно бачив по телевізору. Далі, протягом усього сюжету цариця, насправді позбавлена будь-якої загадковості, марно метушиться безпорадним сюжетом, у якому й на грам немає ані художньої захопливості, ані психологічної напруги. Власне, єдине її бажання — взяти шлюб з одним із героїв, що, як дві краплини води, схожий на її коханого, котрого вона нестямно кохала дві тисячі років тому і котрого так само нестямно, від люті вбила й перетворила на камінь, бо той знехтував її любощами. Я зовсім не міг утямити, чому ж вона так учепилася в сучасного двійника свого коханця (тим паче, що той двійник не має до неї почуттів, бо з першого ж погляду закохався у сестру цариці), коли має життєдайне полум’я і вмить могла б удихнути життя у свого скам’янілого милого.

Власне, я і в інших коміксах зауважив дещо дивну особливість. Там і фатальні жінки, і демонічні чоловіки (згадайте Мінґа та Дейл Арден) ніколи не жадали ані володіти, ані ґвалтувати, ані ув’язнити своїх коханих у гаремі. Словом, ніяких злягань з предметом своєї божевільної пристрасті. Натомість вони неугавно жадали одружитися. Що ж це, протестантське лицемірство американського оригіналу чи цнотлива сором’язливість італійських перекладачів, нав’язана їм католицьким урядом, що розійшовся у боротьбі за демографічні показники?

Та повернімося до бідолашної Лоани. Наприкінці на її голову падає нещастя за нещастям, поки врешті таємниче полум’я не згасає навіки і — прощавай, безсмертя наших героїв, які, втім, не надто переймаються, що так довго топтали собі черевики, поки йшли аж у таку далечінь. Урешті, у мене навіть склалося враження, що їм узагалі те полум’я по цимбалах, хоча, до слова, саме через нього і заварили всю цю кашу. Та, мабуть, авторам конче потрібно було закруглитися, тож вони не надто напружували мізки, щоб згадати, з чого починали.

Коротше, неймовірно тупа історія. Та, мабуть, зі мною сталося те ж саме, що й з паном Піппіно. Малим читаєш посередню історію, потім вона розростається у твоїй бурхливій уяві, ти її переробляєш, переживаєш і підіймаєш на рівень легенди абсолютно прісний і беззмістовний сюжет. Здається, мою упокоєну пам’ять здобрила не сама фабула, а, власне, назва коміксу. «Таємниче полум’я» — ось що полонило мене, не кажучи вже про солоденьке ймення «Лоана». А що насправді то була лише вередлива модниця, виряджена в індійську танцівницю, — то пусте. Усе своє дитинство (а може, й значно пізніше) я плекав у собі захоплення звуковою оболонкою, а не образом. Забувши «реальну» Лоану, я продовжував іти за звучанням інших «таємничих пломенів». А пізніше моя знівечена пам’ять обрала це «полум’я», щоб знову запалити відлиски давно забутої насолоди.

Туман ніколи не полишав мене, він і досі в мені, і єдине, що час від часу прошиває його, — слабке відлуння казкової назви.

Продивляючись стос то тут, то там, я намацав продовгувату полотняну обкладинку. Ледь розкривши альбом, я зрозумів, що то була колекція марок. Звісно, це був мій альбом, адже на самісінькому його початку було викарбуване моє ім’я і ймовірна дата, коли я вклеїв першу марку, — 1943 рік. Це був майже професійний клясер, сторінки можна було витягувати, а марки були розташовані за абеткою, згідно з назвою країни. Всі марки я приклеював за язичок, хоча деякі були дещо грубішими, з шершавими краями. Зокрема італійські, які на початку свого філателістського захоплення, гадаю, я віддирав від старих конвертів чи листівок. Певно, спочатку я приклеював марки в якийсь дешевенький зошиток, використовуючи для цього гуміарабік, адже марки й досі були клейкими. І лише потім я втямив, що до чого, тож, намагаючись урятувати початки своєї колекції, розмочував зошит у воді, поки марки не починали відставати. Проте на них назавжди лишилися відбитки мого дитячого невігластва.

Те, що у подальшому я навчився все робити як слід, засвідчив каталог, який я знайшов під альбомом з марками. Це був філателістський каталог «Іверта та Тельє» за 1935 рік. Мабуть, я знайшов його у дідовому непотребі. Звісно, як для серйозного колекціонера-філателіста у 1943 році, цей каталог дещо застарів, і я не міг віднайти там ані найновіших екземплярів, ані нових серій. Та для мене він став цілісіньким скарбом, адже саме з нього я міг навчитися правил філателії, засад каталогізації марок.

Але де я знаходив марки у такі роки? Можливо, мені приносив їх дід, а може, я ходив крамницями і скуповував їх цілісінькими конвертами, сотнями штук, як і досі продають їх на лавках між вуличками Арморарі та Кордузіо в Мілані. Чи віддавав увесь свій невеличкий ризиковий капітал якомусь міському підторговувачу, що продавав марки таким, як я, колекціонерам-жовтопузикам, тож ті екземпляри, що видавалися мені найказковішими, ставали розмінною монетою. Чи, може, у воєнні роки, коли був заблокований не лише міжнародний, а навіть взаємообмін у межах країни, на базарі за копійки можна було купити досить цінні екземпляри. Якийсь старий пенсіонер розпродував їх, аби розжитися маслом, куркою чи якоюсь парою черевиків.

Той альбом, мабуть, був для мене не матеріальним об’єктом, а сховком моїх сновидінь. Від кожного малюнка мене обпалювало пекучим жаром. Я бачив Німецьку Східну Африку, її блакитнувате море у пурпуровій облямівці; на чорно-зеленому тлі бачив багдадські будиночки, обрамлені плетивом персидських килимів; на темно-синьому, обрамленому рожевим, я милувався профілем Георга V, володаря Бермудських островів; увесь в коричневих тонах, мене зачаровував чи то бородань-паша, чи то султан, чи то раджа держави Біджавар — викапаний індійський принц із романів Сальґарі. Сальґаріївськими мотивами був пройнятий і горохово-зелений прямокутник з колонії Лабуан. Може, саме у той час, як я читав про війну за Данциґ, я вклеював у свій клясер винного відтінку марку, відштемпельовану в Данциґу, із насолодою читав англійською «5 рупій» на марці держави Індор. Я уявляв собі дивовижні піроги аборигенів, що виднілися на бузкуватому тлі марки з Британських Соломонових островів. Я складав казки про гватемальські краєвиди, ліберійських носорогів чи навіть якийсь невідомий човен, зображений на марці Папуа (я вже зауважив: що дрібніша країна, то більша у неї марка). І мене враз захоплювала цікавість, де ж той Саарґебіет чи Свазіленд.

У той час, коли ми були наче ув’язнені нездоланними перепонами, затиснуті між двох ворожих армій, я подорожував безмежним світом за допомогою одних лишень поштових марок. Навіть залізничне сполучення тоді було порушене, і, можливо, із Солари до міста можна було дістатися лише велосипедом, тим часом як я ширяв між Ватиканом і Пуерто-Рико, між Китаєм і Андоррою.

Востаннє у мене шалено закалатало серце, коли я зауважив двійко марок островів Фіджі. Хоча вони були не кращі й не гірші за будь-які інші. На одній був зображений місцевий житель, а на іншій — карта власне острова Фіджі (а як я вимовляв це слово?). Може, я доклав чимало сил і збився з ніг, вимінюючи ці марки, а тому вони були моїми найулюбленішими, може, мене вразила географічна точність, з якою були зображені ці острови скарбів, а може, з цих прямокутничків я запам’ятав лише назву, а про такі острови ніколи й не чув. Але, здається, Паола якось розповідала, що у мене була невідступна ідея: одного дня я обов’язково хотів відвідати острови Фіджі. Я ретельно штудіював туристичні путівники, але завжди відкладав поїздку на потім, адже потрібно було проїхати аж на інший бік земної кулі. От я й вирішив, що їхати туди менш як на місяць не було жодного сенсу.

Я прикипів очима до тих марок, і раптом мені схотілося заспівати пісеньку, яку я почув усього кілька днів тому: «На пісках Капокабани, де жінка нероздільно панує...» А проспівавши рядок, я знову згадав про Піппето. Що ж було спільного між цією пісенькою і моїми марками, чи між пісенькою про Копакабану та ім’ям (лише ім’ям) Піппето?

Власне, у тому й була таємниця Солари, що я на кожному кроці ніби наближався до самісінького одкровення, але й залишався стояти там, на краєчку крутояру, за крок до ущелини, яка ховалася за туманом. Як у Дикому Яру — чомусь спало на гадку. Стривайте, стривайте, що ще за Дикий Яр?

12. Прийдешнє світле, прийдешнє краще

Я спитався в Амалїї, чи чула вона колись про Дикий Яр.

— Дикий Яр, кажете... та звісно ж, що знаю, — відповіла вона. — Але борони вас Боже сунути туди свого носа, бо він був небезпечний ще тоді, як ви пішки під стіл ходили. А вже тепер... даруйте на слові, але ви вже ж не хлопчик. Можете, не доведи Господи, ще й убитися. Ось побачите, я ще пані Паолі зателефоную. Угу, так і буде!

Довелося заспокоювати бідолашну. Я переконав жінку, що мені просто цікаво, що воно таке.

— Дикий Яр що таке? Та вам досить лише визирнути з вікна своєї спальні, і побачите вдалині вершину пагорба, над яким виступає монастир Сан-Мартіно. Поряд невеличке містечко. Хоч де там містечко — так, селище душ на сто. І як хочете знати, то всі вони мерзенні люди, от що. У них там височезна дзвіниця, завдовжки така, як усе село завширшки, бо плескають язиком, що у монастирі покояться мощі блаженного Антоніно, але той Антоніно — викапаний квасоляний стручок. Писок чорний, немов коров’яча балабуха (даруйте на слові!), а з-під покрову видніються руки, як покручене суччя. Мій покійний тато казав, що свого часу вони викопали із землі смердючого трупа, що вже розкладався, просотали його казна-якою гидотою і поклали його собі у раку під скло, щоб здерти трохи грошенят з нетямущих туристів. Та тільки все одно ніхто туди не навідується, бо здався їм той Антоніно, тим паче, що він навіть не місцевий святий. Але вони подбали про те, щоб згадати його у календарі, тицьнувши пальцем абикуди.

— А яким боком тут Дикий Яр?

— А ось яким: до монастиря досі є лише одна дорога, та й та — крутий підйом, що навіть машиною туди насилу заїжджають. Але дорога та не така, як у нормальних людей, щоб огинала пагорб, поволі здіймаючись догори. Де там! Ні, вона йде прямовисно просто нагору — у цьому й є вся штука. Ось воно й важко. А знаєте чому? Бо з того боку, де здіймається дорога, на пагорбі росте невеличкий садочок та виноградник. Вони навіть мусили поставити підпорки, щоб безпечно обробляти землю і не з’їхати у долину на сідниці вкупі зі своїм виноградом. А з іншого боку пагорб ніби уривається і геть увесь заріс ожиною і чагарниками та вкрився гострим камінням, що не знаєш, як і ногою ступити. Оце й є Дикий Яр. Дехто навіть з душею простився, сунувшись туди, не знаючи, що то закляте місце. І то добре, як підеш погожої літньої днини. Бо як усе затягує туманом, то краще вже за мотузку, й відразу удавитися на горішній балці, так скорше буде. Втім, як і знайдеться відчайдух, то там його відьмачки схапають.

Уже втретє Амалія згадувала про цих таємничих «відьмачок», але щораз наче ухилялася від будь-яких пояснень. Я ніяк не міг утямити, чи то справді від побожного трепету, чи то від того, що жінка й сама напевне не знала, хто такі були ті «відьмачки». Звісно, то, мабуть, звичайні собі відьми. Вдень — самотні баби, а як на землю сходить ніч — сходяться до виноградників на кручах чи в такі проклятущі місця, як Дикий Яр, і тоді вже гуртом лиходіють над чорними кішками, козами чи гадюками. Злостиві, як трунок, вони розважаються, проклинаючи будь-кого, хто зустрінеться їм на шляху, а потім зводять його врожай нанівець.

— Якось одна з них обернулася на чорну кішку й, забігши до хати, вкрала немовля. Тоді сусіда нещасних злякався і почав стерегти й своє дитя, ночами просиджуючи біля дитячої колиски з сокирою. А коли, врешті, прибігла чорна кішка, то він враз відсік тварюці лапу. Тоді чоловік запідозрив лихе й навідався до однієї старенької, що мешкала неподалік. Прийшов та й побачив, що в рукаві у старої руки нема, тож спитав, що ж трапилось. А та, розсипаючи відмовки, збрехала, що порізала руку серпом, як зрізала бур’яни. Тоді чоловік попрохав: «Ану, стара, дай-но гляну», — аж гульк — нема руки, сам обрубок. Отож-бо вона й була відьмачка. Тоді односельці гуртом витягли її з хати та й спалили.

— Невже правду кажете?

— Правду чи ні, але так мені ще бабця переповідала. Якось дід, повернувшись із шинку під парасолем, горланив «відьмачки, відьмачки!» і жалівся, що раз у раз хтось хапав його за ручку парасолі і не пускав іти. «А побий тебе лиха година, — казала баба, — залляв очі, нагенделився, як свиня, от і тинявся стежкою туди-сюди, чіпляючись парасолем за віття на деревах. От тобі й маєш відьмачок». І нумо давати йому чортів. Не знаю, чи можна у це вірити, та от колись був у монастирі Сан-Мартіно священик, що вмів замовляти від відьмачок, бо ж був масоном, як і всі попи, хоч водився з відьмачками, як з ріднею. От як принесеш до церкви пожертву, так заговорить тебе на рік від тих гадюк. А як рік збіжить, так знову неси грошенята.

Та біда з тим Яром була така: коли я мав дванадцять чи тринадцять років, то разом з ватагою таких самих урвиголів, як і я сам, воювали ми з дітворою із Сан-Мартіно. Тому й намагалися здивувати ворожий табір своїми появами із Яру. І от як бачила Амалія, що я почимчикував у той бік, то хапала мене і на власному горбі несла додому. Та зазвичай я був, як гадюка в степу, — ніхто не знав, де я причаївся.

Тепер зрозуміло, чому, коли подумав про краєчок урвища, мені прийшов на гадку Дикий Яр. Отже, як і завжди, це лише пусті слова. Пополудні я вже й забув про Яр. Зателефонували із селища і повідомили, що мені прийшла бандероль. Тож, спустившись униз, я поспішив її забрати. Виявилося, то прийшов зразок каталога з моєї власної студії. Я скористався нагодою і зазирнув в аптеку: тиск знову підскочив до ста шістдесяти. Певно, я перехвилювався через капличку. Отож я вирішив, що решту дня маю згаяти без зайвих турбот, і каталог був якраз слушним приводом. Проте саме через взірець каталога, як виявилось, мій тиск міг злетіти до ста вісімдесяти. І таки злетів.

Небо захмарило, і в садку стало напрочуд приємно. Тож, умостившись якнайзручніше, я взявся правити коректуру. Сторінки ще не були пронумеровані, але підписи до екземплярів були бездоганними. Восени ми поверталися на ринок з чудовою пропозицією дуже цінних книг. Браво, Сибілла!

Я саме збирався спокійнісінько пробігти розділ з шекспірівськими творами, аж, прочитавши одну з назв, задерев’янів: «Mr. William Shakespeares Comedies, Histories, & Tragedies. Published accordingto the True Originall Copies». Ой леле, мені мало серце не стало. Під написом — портрет Барда, видавець і дата: «London, Printed by Isaac Iaggard and Ed. Blount. 1623». Я знову все перевірив, геть усі виміри (так і є: відступи 34,2 на 22,6 сантиметрів, а це до біса широкі поля), побий мене грім, святі мощі — та це ж надзвичайно рідкісний, безцінний екземпляр in-folio[190] 1623 року!

Гадаю, кожен букініст-антиквар, як, утім, і кожен колекціонер, невпинно мріють про свою дев’яносторічну стареньку, що вже стоїть однією ногою в могилі, але, не маючи грошей навіть на ліки, воліє продати прадідів спадок — книжечки, що вже не знати скільки зберігаються в її льосі. Ти обіцяєш поглянути і приходиш лише, щоб угамувати сумління. Перекидаєш з десяток пересічних книжечок сумнівної цінності, аж поки не натрапляєш на погано оправлене in-folio у надзвичайно потертій пергаментній обкладинці: кришки повідставали, плетіння розійшлося, куточки погризені мишами, безліч патьоків. Тобі кидається в очі текст, надрукований у дві колонки готичним шрифтом, рахуєш рядки — їх рівно сорок два. Пробігаєш швиденько колофон... Це сорокадволінійна Біблія Ґутенберґа — перша у світі віддрукована книжка. Останній екземпляр на букіністичному ринку (всі інші вже виставлені для відвідувачів у найвідоміших світових бібліотеках) заважив на нещодавньому аукціоні на блюзнірсько-шалену суму в не згадаю скільки мільйонів доларів. Його відхопили японські банкіри і, гадаю, не зволікаючи зачинили дивовижу в найкрутішому сейфі. Отож, якщо у вільному продажу вигулькне ще один екземпляр, йому ціни не складуть. Можеш правити, скільки душа забажає, хоч фантастильйон мільярдів.

Ти кидаєш оком на літню пані і розумієш, що для неї десять мільйонів «зелених» — уже манна небесна, і ось де тебе починає гризти сумління. Ти пропонуєш одну-дві сотні мільйонів лір, завдяки яким стара б витягла свою ногу з могили на останню дещицю років, що їй ще лишилася. Потім, опинившись удома, тремтливими руками торкаєшся раритету і не знаєш, як з ним учинити. Щоб продати, треба поставити на вуха великі аукціонні доми, і то ще невідомо, який шмат від здобичі вони відкусять, а решта піде на податки. Потім тобі схочеться лишити цю цяцю собі, але ж не можеш показати її ані душі, бо тоді почнуть ширитися чутки і просто перед твоїми дверима вишикується цілісіньке юрбище злодіїв. От і скажіть, який сенс тримати у себе таку фантастичну річ, якщо ти не можеш її показати, щоб інші колекціонери вдавилися від заздрощів? І що ж тоді маєш робити? Віддати знахідку до муніципалітету, щоб ті виставили її під броньованим склом у котрійсь із залів Кастелло Сфорцеско, де чотири гевали стерегтимуть її вдень і вночі? І ти, як і натовп інших роззяв, що прийшли повитріщатися на найрідкіснішу у світі річ, зможеш милуватися своєю власною річчю лише здалеку в юрбі. І що ти можеш вдіяти — підбігти і чимдуж заволати, що це твоя власність? А чи воно того варте?

Отож ти думаєш не про Біблію Ґутенберґа, а про Шекспірове ін-фоліо. Хоч про те, скільки насправді коштує це диво, про всі ці мільярди знають лише колекціонери, тож його легше притримати, аніж продати. Ін-фоліо Шекспіра — мрія номер два кожного бібліофіла.

Чекайте, а яку ціну зазначила Сибілла? Я знову пробігся очима: отакої, лише мільйон, наче то була якась пересічність. Чи можливо, щоб вона не знала, що тримає в руках? І коли цей екземпляр потрапив до нашої студії? І чому ж вона мені анічичирк? «Звільню. Вижену в шию», — розлючено бурмотів я.

Я зняв слухавку і набрав номер. Спитав, чи вона хоч тямить, що зазначено у каталозі під номером 85? Вона наче з неба впала, казала, що це лише сімнадцяте століття й таке незугарне, що хай йому грець, тож дівчина літала від щастя, адже їй удалося продати цю книжечку, щойно взірець каталога було відправлено до мене. І всього-на-всього зі знижкою двадцять тисяч лір. Тож вона ось-ось прибере її з переліку, бо ця річ не варта навіть того, щоб підписати під нею «продано» й лишити у каталозі задля демонстрації наших чудових цін. Я вже був ладен проковтнути її живцем, аж дівчина розреготалася і попросила заспокоїтись, аби не підскочив тиск.

Пожартувала. Сказала, що поставила цей екземпляр, щоб перевірити, наскільки уважно я читаю каталог і чи все гаразд із моєю короткочасною пам’яттю. Реготала, як навіжена пустунка, пишаючись, що розіграла мене таким старим і відомим жартом. Ми, фанатики-букіністи, часто так беремо на кпини. Існують навіть такі каталоги, що самі стали антикварними, бо там пропонувалися неіснуючі чи неймовірні книги. Навіть спеціалісти ловилися на ці жарти.

— Це все студентські витівки, — мовив я, але вже почав відходити. — Та постривай, я ще віддячу. Втім, усе інше в каталозі зроблене просто бездоганно. Даремно ти прислала його на перевірку, там нема чого виправляти. Працюймо далі, щиро дякую.

Я розслабився. Хоч люди над цим не замислюються, та для таких поведених, як я, та ще й у такому стані, навіть невинна дитяча забавка може спричинити апоплектичний удар.

Поки я базікав із Сибіллою по телефону, небо знову спохмурніло: надходила гроза, і цього разу справжня. Оскільки на вулиці так потемніло, я тепер не мусив, та й не мав спокуси зійти у капличку. Втім, ще годинку міг би посидіти на горищі, бо ж там ще трохи світить із слухових вікон. Хоч би для того, щоб ще трохи попорпатися у горішньому мотлосі.

За свою наполегливість я був винагороджений ще однією коробкою, щоправда, без підпису, вочевидь, зібраною нашвидкуруч дядьком та тіткою. Вона була вщерть повна ілюстрованих журналів. Я вигорнув геть усі і почав безтурботно, знаєте, як у приймальні у стоматолога, гортати сторінку за сторінкою.

Я розглядав картинки з журналів про кіно. У кожному з них було багацько світлин кіноакторів. Певна річ, що здебільшого то були статті про італійські фільми — так само сповнені всеосяжного і тихого божевілля, як-от фашистські пропагандистські фільми «Облога Алькасара» та «Льотчик Лучано Серра», а поряд — стрічки з джентльменами у смокінгах, вередливими панянками у милих пеньюарах на тлі розкішних кімнат з білими телефонами на тумбочках біля скуйовджених ліжок. І це, гадаю, у той час, коли у пересічних людей телефони були чорними і висіли в коридорі на стіні.

Були там і світлини з іноземних фільмів. Глянувши на чуттєве обличчя красуні Цари Леандер[191] чи на звабницю Крістін Сондербаум[192] зі стрічки «Золоте місто», я знову відчув легенький вогник. Врешті, я знайшов фото з американських фільмів з Фредом Астером та Джинджер Роджерс, що кружляли, немов бабки, і Джоном Вейном у «Червоних тінях». Тим часом, увімкнувши те, що вважав за моє особисте радіо, і лицемірно ігноруючи дідів грамофон, що був справжнім джерелом звуків, я почав перебирати пластинки, шукаючи назви, які б нагадували мені бодай щось. Святий Боже, у той час як Фред Астер у танці пристрасно припадав вустами до Джинджер Роджерс, я водночас слухав оркестр Піппо Барціцци, бо ці мелодії складали частину загальної музичної освіти. Це були джазові мелодії, хоча і дещо італізовані. Пластинка «Безхмарність» в оригіналі звалася «Mood Indigo», а наша «У стилі» англійською була «In the mood», так само «Печалі святого Людовіка» (цікаво, мався на увазі Людовік Дев’ятий чи Луїджі Алоїзіус Гонзаґа?) — насправді були «Saint Louis Blues». Звісно, всі ці пісеньки не мали віршів, хіба кілька доволі кострубатих рядків про печалі святого Людовіка. Це щоб не визнавати перед громадськістю не надто арійське походження цієї музики.

Отже, у перервах між джазом Джона Вейна та коміксами з каплички моє дитинство протікало загалом у безкінечному нацьковуванні, що я маю клясти паскудників англійців і остерігатися поганців негритосів, що жадали сплюндрувати нашу Венеру Мілоську, і водночас я не міг натішитися мелодіями, що доносилися саме з того берега океану.

На самому дні коробки я знайшов пакунок із листами, що були адресовані дідові. Якусь мить я вагався, не насмілюючись блюзнірськи проникати у чужі особисті таємниці. Але потім я заспокоївся, сказавши собі, що листи були написані дідусеві, а не навпаки, тож, позаяк адресати мені не чужі люди, я не винен їм ніякої шани.

Я розпакував листи, надто не сподіваючись цікавинок, але де там: відповідаючи на дідові листи, ці люди — вочевидь, вони були його друзями, і він їм довіряв, — непрямо говорили про те, що саме їм писав дід, тож завдяки цим листам дідова постать для мене ставала дещо зрозумілішою. Я дізнався, що він думав, з ким дружив, а кого остерігався, тримаючи на відстані.

Втім, лише побачивши пляшечку, я зміг, так би мовити, відтворити «політичний» портрет діда. Багато часу це не забрало. Звісно, до оповідок Амалії слід було ставитися дуже обачно, а от дідові листи були гарними свідками. Можна було навіть зауважити якісь деталі з його минулого. Врешті, я знайшов лист, адресант котрого (певно, дід розповідав йому в 1943-му про приключку з олією) хвалив діда за гарний учинок.

Отож діло було так. Я став проти вікон. Напроти в глиб кімнати стояли шафи, а поряд — письмовий стіл. Лише зараз я помітив, що на шафі, яка стояла просто переді мною, виднілася якась пляшечка заввишки сантиметрів із десять. У таких колись були парфуми. Пляшечка була з темного скла.

Мене охопила цікавість, тож, злізши на стілець, я поліз за нею. Кришка флакончика була туго закручена, на ній ще виднівся старий сургуч. Я зазирнув усередину, поколотив. Здається, пляшка порожня. Я насилу відкрив її, а потім зауважив, що всередині вона була немов поплямована якоюсь темною речовиною. Я відчув запах: тхнуло чимось огидним, схожим на гниль, що зсохлася десятки років тому.

Я знову покликав Амалію. Хотів спитати, чи не зна, бува, що це. Амалія звела очі й руки до неба і як засміється:

— А, так вона ще тут? Це рицинова олія.

— Рицинова олія? Проносне, якщо не помиляюся?

— Авжеж. Коли ви були дитиною, я частенько давала вам ложечку цієї олії. Небагато, лише аби ви могли сходити надвір, якщо у вас відмовляв шлунок. І відразу ж давала заїсти її двома великими ложками цукру, щоб ви не відчували, який у неї бридкий смак. Але вашому дідові, старому панові, дали щонайменше втричі більше за цю пляшечку!

Отож Амалія, яка колись часто чула цю історію від батька, повела мову про те, що спочатку дід продавав газети. Я заперечив, мовляв, то були книги, а не газети. А вона на своєму: ні ж бо, газети (принаймні це я так зрозумів). І в цю мить я втямив, що сталося просте непорозуміння. У цих краях продавця газет досі звуть газетярем, тож коли вона сказала «газетяр», я саме так і подумав, що дід продавав газети. Але натомість жінка вжила це слово так, як чула від інших, а саме говорячи про людину, яка пише статті для газет.

Як випливало з дідової кореспонденції, він аж до 1922-го працював журналістом у місцевій щоденній газеті соціалістичного спрямування. У той час, перед загрозою нового Походу на Рим, фашисти обходили двори з дубинами й гладили спини «підривним елементам». Утім, якщо вони дійсно хотіли когось покарати, то змушували невірного випити добрячу дозу рицинової олії, аби з того винесло всі збочені ідеї. І не ложечку, а щонайменше кварту. Отож саме тоді фашисти вдерлися до редакції газети, де працював дід. Рахуймо, що він народився десь у 1880-х, тож у 1922му йому було щонайменше десь років із сорок, а за каральників з дубинами були вдвічі молодші хлопці. Вони побили геть усе, включно із верстатами невеличкої друкарні, що розташовувалась тут-таки, повикидали з вікон усі меблі, але перш ніж розігнати всіх і забити двері навхрест дошками, молодики схопили двійко редакторів, яких лише знайшли на робочому місці, й нумо гамселити бідолах, поки душу не витрясуть, а на додачу ще й напоїли рициновою олією.

— Не знаю, чи уявляєте ви, пане Ямбо, що то таке — випити ото стільки такої штуки, бо як хто й вип’є, а потім ще й зможе повернутися додому на власних ногах, то годі й казати, де сіромаха проведе наступні кілька днів. Це ж таке приниження для чоловіка, що й описати важко. Не годиться так чинити з Божим створінням.

З порад, які надавав дідові один його вірний друг з Мілана (зважаючи на те, що через кілька місяців по тому фашисти вже прийшли до влади), дід вирішив відійти від журналістики і, придбавши невеличку книгарню, став продавати книжки. Отак і торгував старими книжечками, тихенько вікуючи поміж свого краму і згадуючи чи пишучи про політику лише у листах до кількох вірних друзів.

Проте дід не забув, хто саме напував його тою смердючою олією, поки поплічники затуляли йому носа.

— То був такий собі Мерло. Ваш дідусь завше це знав і всі двадцять років пам’ятав і не спускав зі злостивця очей.

І дійсно, іноді дідові писали про справи того Мерло. Виявляється, він зробив собі кар’єру, ставши центуріоном у війську, позаяк опікувався постачанням, то, мабуть, і йому щось прилипло до рук, бо зміг відхопити собі хатку за містом.

— Перепрошую, Амаліє, з історією про олію все зрозуміло, але що ж тоді у пляшці?

— Ой, пане Ямбо, я й не насмілюся сказати, бо ж недобра то річ...

— Амаліє, щоб я все достоту втямив, ви маєте мені геть усе розповісти. Нумо, поборіть себе.

Отож, саме тому, що просив я, а не хто інший, Амалія спробувала пояснити.

Попри те, що по поверненні додому тіло дідове було знесилене рициновою олією, дух його не скорився. За перші кілька разів йому годі було й голову підняти, а щоб про щось таке думати — й поготів, з нього й душа виходила. А от наступні два рази він вирішив спорожнитися у вазу. Там він змішав рицинову олію і те, що виходить, коли людина вип’є проносне (так пояснила Амалія). Дід узяв у дружини пляшечку з-під трояндової води, гарненько вимив і зцідив туди свою суміш олії з отим. Потім закрив і замастив горлечко сургучем, щоб не вивітрився букет, знаєте, як у вині.

Дід забрав пляшечку із собою до міста, а коли вся сім’я евакуювалася до Солари, він приніс пляшечку до кабінету. Мазулу, безперечно, був у курсі всього і поділяв дідові переконання, тож щоразу, заходячи до студії (Амалія мимохідь дослухалася і зазирала), кидав оком на пляшку, потім на діда, тоді витягував руку долонею вниз, потім, повернувши зап’ясток, підіймав долоню вгору і погрозливо промовляв: «Sas gira». Мовляв, «коли все розвернеться» — тоді все зміниться. А дід, особливо останнім часом, у сорок третьому, незмінно відповідав: «Уже розвертається, розвертається, любий Мазулу. Онде ті вже висадилися на Сицилії».

Нарешті, настало 25 липня. Велика Рада усунула Муссоліні. Король звільнив його, і двійко карабінерів, запхнувши дуче у машину «швидкої», повезли колишнього вождя світ за очі. Так ера фашизму добігла кінця. Я знову міг пережити ті дні завдяки дідовим добіркам тодішніх газет: заголовки на цілу шпальту, падіння режиму.

Але найцікавіше було читати газети, що вийшли наступними днями. Вони вдоволено писали про те, що натовпи звалюють статуї дуче з п’єдесталів і збивають фашистські в’язки з фасадів урядових будівель. А фашистські чиновники, перевдягнувшись у цивільне, безслідно розчинилися в юрбі. Газети, що ще 1924-го майоріли переконливими завіряннями в єдності всього італійського народу, що згуртувався навколо свого вождя, тридцятого запоєм співали про розпуск Палати фашиїв та корпорацій[193] і звільнення з-під варти політичних в’язнів. Звісно, редакторів газет змінили чи не за добу, але ж увесь інший штат співробітників лишився той самий. Отже, або вони були пристосуванцями, або роками тримали все це в собі, а зараз нарешті отримали змогу з насолодою про це написати.

Пробила дідова година. «Розвернулося», — коротко мовив він, і Мазулу зрозумів, що прийшов час стати до справи. Чоловік покликав двох здорованів, Стівулу та Джиджіо, що допомагали йому в полі, — обоє сильні й жилаві, обличчя червоні він сонця і від «барбери»[194]. Джиджіо взагалі був богатир, відомий на всі околишні села, бо як застрягала у кого вантажівка, відразу кликали саме Джиджіо, й хлопчина голіруч витягав її. Тож хлопців послали до найближчих сіл, а сам дід спустився у селище до телефону-автомата, щоб дістати інформацію від своїх друзів у місті.

Врешті, тридцятого липня вирахували, де мешкає Мерло. Його хата, хоча ні, садиба, знаходилась неподалік Солари, у місцині Бассінаско. Там він принишк і сподівався, що його ніхто не знайде. Він ніколи не був великим цабе, тож небезпідставно плекав надію, що його забудуть.

— Підемо другого серпня, по обіді, — скомандував дід. — Саме другого серпня двадцять один рік тому паскудник напоїв мене рициновою олією. По-перше, по обіді спека спаде, а по-друге, до того часу Мерло натовчеться, як свиня, і то буде слушний час, щоб допомогти йому все добряче перетравити.

Вони сіли у бричку й гайнули до Бассінаско.

Прийшовши до дверей маєтку, чоловіки постукали. Мерло відчинив, обв’язаний картатою обідньою серветкою, котрою користувався, щоб не замаститися. «Хто такі, звідки...» Звісно, дідове обличчя геть нікого йому не нагадувало. Хлопці заштовхали хазяїна всередину, міцно стисли руки за спиною, всадовивши на стілець. Тоді Мазулу затис йому носа вказівним та великим пальцями: йому б стало й цих двох пальців, щоб відкоркувати велику баклажку з вином.

Дід коротко нагадав Мерло історію двадцятиоднорічної давнини. Певна річ, той мотляв головою, мовляв, до політики не має жодного стосунку й сталася якась прикра помилка. Проте, нагадавши, дід додав, що, перш ніж напоїти олією, колись Мерло змусив його співати «алала!» із закритим носом, нагодувавши перед тим ще й чималою порцією поцілунків дубинки. Одначе, позаяк дід був людиною миролюбною, то йому б не хотілося бити нещасного палицею, тож, якщо Мерло погодиться відразу проспівати «алала!», вони б уникли ніякового для обох становища. І Мерло не вагаючись чимдуж загорланив з носовим резонансом «алала!», що, втім, і так було єдиним, чого він навчився.

А потім дід вилив співуну в горлянку запашний букет рицинової олії з фекальними масами, звісно, переконавшись, що все випито до крапельки. Напій дбайливо збережений за потрібної температури, 1922 року, більш як двадцятирічної витримки, якість та оригінальність гарантовано виробником.

Коли гості покидали хату, Мерло стояв навколішки проти цегляної підлоги, намагаючись виблювати випите. Проте носа йому затуляли достатньо довго, тож зілля опустилося аж до самісінького дна шлунка.

За словами Амалії, жінка ще ніколи не бачила діда таким сяючим, як того дня по поверненні. Пізніше дізналися, що той Мерло так злякався, що навіть коли після 8 вересня король попрохав перемир’я й чкурнув до Бріндізі, а німецькі фашисти звільнили дуче й знову прийшли до влади, він навіть у Соціальній республіці[195] Муссоліні не насмілився показувати носа, залишившись натомість удома обробляти свій городець. Цей лиходій, мабуть, уже теж віддав Богові душу, а про мене, казала Амалія, навіть якби йому й закортіло пожалітися фашистам, того вечора він так настрахався, що не згадав би облич тих, хто завітав до його оселі. Хто там порахує, скількох він ще напоїв рициновою олією...

— Гадаю, не лише покійний старий пан, ваш дід, роками не зводив з Мерло очей. Багацько, ма’ть, було бажаючих залити йому не одну пляшечку в горлянку, і повірте, після такого нікому більше не закортить перейматися політикою.

То ось яким був насправді дідусь. Ця історія пояснює і покреслені статті, і дослухання до хвиль лондонського радіо. І очікування, коли «все розвернеться».

Я знайшов ще одну газету, датовану 27 липня. Святкувалося повалення режиму, а на шпальті було надруковане спільне, сповнене радості привітання від Демократично-християнської партії, Партії дій, Комуністичної партії та Італійської соціалістичної партії робітничої єдності і Ліберальної партії. Якщо я бачив це привітання раніше, а я бачив його поза всіляким сумнівом, то мав би зрозуміти, що позаяк вони спромоглися не заскніти і вижити, то, значить, ці рухи існували і за часів Муссоліні, тільки ховалися десь у підпіллі. Можливо, саме так я почав усвідомлювати, що таке демократія.

Серед іншого дід зберіг і сторінку з «Республіки Сало», що звалася «Народ Александрії» (оце несподіванка, навіть Езра Паунд[196] надряпав кілька рядків!). Видання рясніло злими карикатурами на короля, адже фашисти зненавиділи його не лише за те, що наказав ув’язнити Муссоліні і підписав перемир’я з союзниками, а що й тікав на південь і став до лав ненависних англо-американців. Ті ж таки карикатури нападали й на сина короля Умберто, що був наступником трону. Обоє родичів завжди пускалися навтьоки, здіймаючи за собою чималу хмарину пилу. Король на малюнках був малесенький, як карлик, а принц навпаки — довгий, як жердина. Звали їх не інакше як Прудконогий Коротун та Ельф-Потомок.

Паола казала, що я завжди дотримувався республіканських поглядів, і сприяли тому саме фашисти, що посадили нашого короля на трон Ефіопії. Як то кажуть, незбагненні шляхи Господні...

Я спитав Амалію, чи розповідав потім дід мені про приключку з олією.

— Аякже, наступного ж ранку, — відповіла вона, — щойно ви розплющили оченята, він уже сидів на постелі й розповідав, показуючи пляшечку. Був такий задоволений собою.

— А я що?

— А ви, пане Ямбо, й зараз перед моїми очима: плескали у долоньки і кричали: «Молодець, дідусю, ти крутіший за Ґудона».

— Ґудона? А це хто такий?

— Та звідки ж мені те знати? Але я чую ваш крик, ніби то було вчора.

Певна річ, ніякий то був не Ґудон, а Ґордон. Я бачив у дідовій помсті втілення бунту Гордона проти Мінґа, лихого тирана країни Монґо.

13. Бліда панянко

Я поринув у дідову пригоду з таким самим захватом, як читач поринає в історії з коміксів. Але в моєму «капличному» зібранні між серединою 1943-го і кінцем війни не було жодного випуску за цей відрізок часу, лише ті, що в 1945-му принесли з собою визволителі. Невідомо, чи то з середини сорок третього і аж до середини сорок п’ятого коміксів більше не випускали, чи то вони просто не доходили до Солари. А можливо, що після 8 вересня 1943-го я поринув у таку фантастичну круговерть, де мене зустрічали партизани, чорнобригадники, що приходили просто до нашої оселі, з’явились підпільні плакати, й усі ці події геть перевершили мої враження від коміксів. Може, саме у той час я став почуватися завеликим для дитячої літератури і став читати більш зрілі твори, як-от «Граф Монте-Крісто» чи «Три мушкетери».

Хай там як, але аж дотепер я не віднайшов у Соларі нічого, що міг би вважати моїм і лише моїм особистим. Я знайшов лише те, що колись читав. Так само, як і мільйони інших людей. Ось до чого зводилися всі мої розкопки: окрім історії про некрихку склянку і милої оповідки про дідову помсту (але дідову, а не мою), я не пережив нічого з власного дитинства. Я пережив дитинство цілого покоління.

Дотепер про більш-менш значущі речі я дізнавався лише з пісень. Тож я попростував до студії і знову ввімкнув свій програвач, обираючи пластинки безсистемно, навмання. Перша пісня, яка залунала з мого приймача, знову була про веселі безглуздя, що супроводжували бомбування:

Вчора зі мною сталася історія чудна. Коли гуляв я, до мене підійшов дивак І запросив до кафе на філіжанку кави. Його вигляд мене зацікавив. І от сиджу на белебні я, посьорбуючи каву, Та слухаю історію сумну, але цікаву: «Я знаю дівчину одну: обличчя миле і волосся золоте, Проте ніколи не насмілюсь їй сказати, що люблю, Тому що я не в змозі розгадати загадку одну... Моя бабуся Кароліна розповідала якось про любов, Як замолоду її краса студила хлопцям в серці кров. У ті часи далекі закохані поети писали їй вірші, Оспівували в них волосся чорніше ночі, вуста звабливі і щирі очі... Так як же можу я сказати про почуття свої коханій дорогій, Якщо у неї кучері золоті?

А от наступна була, безсумнівно, давнішою і надзвичайно сльозогінною, гадаю, під неї ще моя матуся ридма ридала:

Сусідка з п’ятого поверху, панночка бліденька, Нагадує мені тебе, моя маленька... Вже двадцять років, як я на чужині, І не минає жодної ночі, щоб я не мріяв про Неаполь, Проте найбільше я мрію про твої прекрасні очі! Мій милий, гортаючи потерту книжечку з латини, Вгадай, що побачила я — волошки сині! Чому на очах моїх бринить сльоза? Хтозна... Хтозна, чому для коханих розлука — це тяжкая мука?

А що ж я? Мої комікси підказували, що одкровення статі до мене на той час уже явилося. А як щодо кохання? Чи Паола була найпершою жінкою в моєму житті?

Мені видалося дивним, що у капличці не збереглося жодного свідчення мого життя між тринадцятим і вісімнадцятим роком. Принаймні у ті п’ять років, що передували нещастю, я регулярно навідувався додому.

Раптом мені спало на гадку, що я недавно бачив ще три коробки. Вони стояли не на полицях, а за вівтарем. Я не надав їм великого значення перше, адже вважав, що то чергові барвисті свідчення мого різнобічного захоплення колекціонуванням. Але, можливо, й там знайдеться дещо, варте того, щоб зайве понишпорити.

Перша коробка була ущерть повна моїх дитячих фоток. Ох, зараз як накриє мене одкровеннями — та де там! Розмріявся! Я лише відчув глибоко набожне зворушення. Позаяк мені вже показували кілька світлин у лікарні, а пізніше я вже тут побачив фото діда у студії, я враз признав своїх, навіть упізнавав їх у різному віці: не надто довіряючи фасону суконь, я визначав, де вони замолоду, а де вже трохи старші, зважаючи на довжину материної спідниці. Оте дитя у капелюшку від сонця, що чіпляється до слимака на камені, — то, певно, моя персона, а ота дівчинка, що поважно тримає мене за руку, — це, без сумніву, Адуся. Ми з Адою обоє були, як білі янголятка: для мене те вбрання було майже як фрак, а для неї — як сукня нареченої у день першого причастя чи конфірмації; а ось я, другий праворуч, стою у лавах молодих «баліллійців», міцно притиснувши рушницю до грудей; і знову я — вже трохи подорослішавши, позую пліч-о-пліч з чорношкірим американським солдатом, що посміхається на всі шістдесят чотири зуба. Можливо, це перший з армії визволителів, якого я зустрів: от і увічнив себе поряд із ним уже опісля 25 квітня.

І лише одна-однісінька світлина справді мене зворушила: це було збільшене миттєве фото. Я відразу це зауважив, бо світлина була розфокусована. Маленький хлопчик стояв нахилившись, дещо розгублено, у той час як крихітна дівчинка, обвивши його шию руками і піднявшись навшпиньки у білесеньких черевичках, цілувала хлопчину в щічку. То батьки захопили нас зненацька, коли, втомившись від тривалого позування, Ада вирішила подарувати мені свій сестринський вияв любові.

Я напевне знав, що хлопчик — то був я, а дівчинка — Адуся. Звісно, я не міг не відчути припливу ніжності, побачивши це фото. Але біда в тім, що почувався я так, ніби був стороннім спостерігачем і дивився кіно, споглядав за відстороненими проявами братерської любові. Як зачіпає за живе «Янгол»[197] Мілле, «Цілунок»[198] Хайєса чи прерафаелістська Офелія[199], що пливе ковдрою з біло-жовтих нарцисів, латаття й хризантем.

Отже, там дійсно були хризантеми? Втім, звідки ж мені знати? Це знову лише звук, що вкотре явив свою могутність, але не образ. Відомо, що у людини у мозку є дві півкулі: ліва, що контролює раціональні дії та вербальні здібності, і права, що опікується емоціями та образним світом. Імовірно, у мене вражена права півкуля. Але ж ні, бо ж ось він я, конаю від виснаження, шукаючи бодай щось, а пошуки — це пристрасть, а не страва, яку подають холодною, як вендету.

Тож я полишив світлину, яка викликала у мене лише тугу за невідомим, і взявся за наступну коробку. Усередині були образи, церковні зображення Доменіко Савіо, учня дона Боско. Художники малювали його палаючим від набожності, у заношених штанях, з водянками на колінах, немов він з ранку до ночі простоював у молитовному екстазі. Нижче лежав томик у чорній палітурці з червоним обрізом, схожий на молитовник — «Завбачливий юнак» того ж таки Боско. Це було видання 1847 року, у досить поганому стані, і хтозна, від кого воно мені перепало. Повчальні тексти, добірка гімнів та молитов. Численні свідчення того, що доброчесність — найголовніша із чеснот.

У брошурах можна було прочитати ще більш ревні завіряння у цінності благочестя. А ще закликали берегтися від гріховних видовиськ, непевних знайомств і небезпечного чтива. З усіх заповідей найбільше закликали шанувати заповідь шосту: «не чини перелюбу». І досить ясно роз’яснювалась гріховність усіляких пестощів власного тіла. Дійшли навіть до того, що радили юнакам спати горілиць, схрестивши руки на грудях, аби не торкатися лоном матраца. Подекуди згадували про те, що спілкування з іншою статтю теж не є безпечним, ніби зустріч із жінками була чимось надреальним і далеким, суворо забороненим суспільними нормами. Але найбільшим ворогом, навіть попри те, що це слово вживалося вкрай рідко і здебільшого із завбачливості замінювалося перифразом, була мастурбація. В одній книжечці пояснювалося, що єдиними тваринами, що мастурбують, є риби: це вони так про зовнішнє запліднення, коли багато видів риб викидають ікринки й молоки у воду, а ті вже самі дбають про запліднення — хто ж лаятиме бідолашних створінь за те, що скидають ікру в непідходяще місце. А про мавп, що є онанюгами просто-таки за покликанням, — анічичирк. Як ні слова й про гомосексуалізм, наче дозволяти, щоб тебе пестив інший семінарист, — то ніякий не гріх.

Я взяв захапаний примірник «Маленьких мучеників» Доменіко Пілли. Це історія двох юних створінь, хлопця та дівчини, яким доводиться терпіти невимовні, жахливі тортури, котрих завдають нещасним масони-антиклерикали, що присягли перед Нечистим і через зневагу до нашої святої віри хочуть, щоб молоді люди пізнали радощі гріха. Але у гріха нема спокути. Якось уночі скульптору Бруно Керубіні, що витесав для масонів статую Блюзнірства, являється його підпомагач у бенкетах Вольфґанґ Кауфман. Після останньої своєї оргії друзяки вмовились, що той, хто першим піде на той світ, потім навідається до того, хто лишився, і розповість, що ж там у потойбічні. І ось Вольфґанґ являється до Бруно post mortem[200], оповитий випарами Тартару, закутаний у саван, витріщені очі горять на бісівському обличчі. А розжарена до білого плоть світиться моторошним відблиском. Привид називається і прорікає: «Пекло існує, і я саме там». І промовляє до Бруно, що коли йому потрібен достовірний цьому доказ, то нехай простягне правицю. Скульптор простягає руку, і з примари падає крапля поту, що пропалює руку наскрізь, немов розплавлений свинець.

Але якщо у тих брошурках і зазначалися якісь дати, користі мені від них не було ніякої, адже читати їх я міг у будь-якому віці, а отже, не знав напевно, коли я вдарився в релігію: чи то було в останні роки війни, чи по нашому поверненні до міста. Втім, чим були для мене ті читання: реакцією на війну, способом побороти внутрішню бурю в роки статевого дозрівання чи низкою розчарувань, що штовхнула мене у дбайливі й ласкаві обійми Матінки-Церкви?

Врешті, справжні нечіткі проблиски мого власного «я» з’явилися лише з третьої коробки. Найперше — випуски «Радіокур’єра», датовані 1947— 1948 роками, де я зауважив кілька покреслених програмок з примітками. Позначки були зроблені, поза всяким сумнівом, моєю власного рукою, тож тепер я знав, що саме мені хотілося тоді слухати. Здебільшого, якщо не зважати на кілька нічних програм, де читалася поезія, вони стосувалися камерної та інструментальної музики. Між передачами були невеличкі заставки: рано-вранці, по обіді та пізно вночі. Три етюди, ноктюрн, а як пощастить, ще й ціла соната. Речі виключно для запеклих шанувальників, і ставили їх у найменш рейтингові години. Тож повернувшись додому після евакуації, я нетерпляче чекав цих передач, повільно набуваючи у цьому непереборної потреби. Я вмикав радіо тихо-тихо, щоб не розбудити родину, й приклеювався вухом до динаміка. У діда були кілька пластинок класичної музики, але, може, він купив їх пізніше, саме задля того, щоб підтримати моє нове захоплення? Спершу я потай, як шпигун, силкувався вловити слушну нагоду й послухати улюблену музику. Бозна-скільки разів я кипів від люті, коли, прошмигнувши на кухню послухати очікувані кілька днів мелодії, розумів, що всі мої чекання пішли коту під хвіст, бо хтось уже човгає там своїми черевиками, чи плещуть язиками патякали-торговці, або ж жінки прибирають чи розкачують тісто для пасти.

Найретельніше у програмці я виділяв Шопена. Я пішов до дідового кабінету, узяв пластинки й, увімкнувши грамофон і панельку свого радіоприймача, востаннє пішов шляхом пошуку себе. Розпочавши із Сонати сі-бемоль мінор, опусу № 35.

Під «Радіокур’єром» лежала кіпа моїх ліцейських зошитів за 1947— 1950 роки. Виявляється, у мене був просто фантастичний викладач філософії, бо більшу частину того, що знаю зараз, я дізнався саме з його конспектів. Крім того, я знайшов малюнки, карикатури, дотепи, якими жартував з однокласниками, світлини всього класу, котрі знімають у кінці навчального року. Увесь клас стояв у три-чотири ряди, а в самісінькому центрі стояли вчителі. Всі ці обличчя були для мене зовсім чужими, я навіть насилу міг упізнати самого себе. Шукав радше за методом від супротивного, відчайдушно чіпляючись за останні пасемця чубчика Чуффеттіно.

Укупі із шкільними зошитами лежали й інші, зокрема один починався 1948 роком. Упродовж того, як я гортав сторінки, я зауважував, як змінюється мій почерк. Певно, у ньому були й тексти за три наступні роки. У зошиті були вірші.

Така гидка писанина могла належати лише моєму перу. Жовторотість, юнацькі вугрі. Гадаю, у шістнадцять усі пишуть вірші. Це така проміжна фаза між юністю і дорослим віком. Не знаю, де я начитався про те, що загалом усі поети поділяються на дві категорії: поети прекрасні — ті, які у певний момент свого життя спалюють увесь свій бридкий доробок та йдуть продавати гвинтівки в Африку[201]; і погані — ті, що публікують свої творіння, штампуючи їх до скону віку.

Звісно, може, я надто прискіпливий, але все ж таки мої вірші були поганими. Не паскудними чи гидкими, коли автора можна вважати генієм-провокатором, а патетично-посередніми. Чи варто було повертатись до Солари, аби виявити, що я був плетуном-нездарою? Але принаймні хоч один привід для того, щоб пишатися собою, я мав: у мене хоча б стало кебети скласти всі ці почвари у коробку, знести до каплички із замурованим входом і поринути у збирання чужих творінь. Мабуть, коли мені вже стукнуло майже вісімнадцять, я був дивовижно проникливим і критично-непідкупним.

Але оскільки навіть після того, як я прикопав свої віршики у цьому ящику, я їх усе-таки зберіг, значить, вони багато важили для мене і тоді, коли юнацькі вугрі вже зійшли з лиця. Певно, як безмовні свідки. Відомо ж, що дехто, вигнавши із себе солітера, відтинає йому голову і консервує її в спирті, а ще дехто робить те саме з камінчиками, що вирізали з його жовчного міхура.

Перші вірші були лише начерками, простими одкровеннями на фоні чар природи, як має розпочинати кожен поет-початківець: зимові раночки, що, притрушені памороззю, манливо зазивають лукаве бажання, щоб за вікном забуяв квітень, безмір ліричних недомовок у сутінкових тонах, багато, занадто багато місячного сяйва і одна-єдина мить стидання:

Що робиш у небі, місяцю, ти скажи мені, що робиш ти у самоті? Життя своє проживаю тьмяне, Бо я лиш сукуп землі, долин І мертвих згаслих вулканів.

Слава Богу, виявляється, я не цілковитий був нездара. Чи, може, вже відкрив для себе футуристів, котрі воліли б убити місячне сяйво. Але потому мені відразу впали в око вірші про музику і тяжке життя Шопена. Уявіть, у шістнадцять я писав про Шопена, а не про Баха, котрий утратив розум того ж таки дня, як померла його дружина, і коли гробарі спитали чоловіка, як він хоче її поховати, відповів, щоб спитали у неї самої. А Шопен учинив якраз навпаки, немов навмисно робив усе так, щоб шістнадцятирічні не просихали від сліз: покинув Варшаву, притуливши до серця стрічку Констанції, а потім — смерть, що невпинно насувалася в монастирі у Вальдемосі[202]. Лише подорослішавши, ти розумієш, що він дійсно писав гарну музику; перше ти просто плачеш.

Далі у віршах йшлося про пам’ять. У мене ще молоко на губах не обсохло, а я вже переймався, як зберегти спомини, котрі лише щойно почав затушовувати час. У вірші я писав:

Я зводжу спогади різні, Життя Дотягую до цього марева, Щомиті легко перегортаю сторінки тремтливою рукою, Рядки, немов розмиті Поверхнею води швидкої, Брижать, зникаючи без болю.

Рядки надзвичайно короткі, достоту як полюбляли герметики — у них, певно, й набрався.

Я писав багато віршів про пісочний годинник, що пряде час у тонку нитку, як у лялечки, і зберігає її у величезних коморах пам’яті; гімн Орфею (!), в якому я попереджав його, що не увійдеш двічі у царство споминів, у сподіванні віднайти незмарнілою несподівану свіжість першого грабунку... чи не собі я радив не марнотрать, існує лише мить...Чудово, вистачило раз надміру накачати мої артерії кров’ю вщерть, і я все пустив коту під хвіст. В Африку, в Африку, продавати гвинтівки.

Поміж іншого лірично-віршованого потроху я писав ще й про кохання. Отже, я таки зазнав кохання. Чи я просто був закоханий у кохання, як часто трапляється у тому віці? У моїх віршах фігурувала якась непевна «вона», незрима, міфічна:

Створіння, замкнуте в цю таємницю нетривку, Віддаляєшся ти від мене, куди? Можливо, для того народжена ти, Щоб почути лише ці рядки.

Доволі трубадурський стиль ще й з ледь помітним підтекстом вищості чоловіка над жінкою. І чому це нещасне створіння народилося лише для того, щоб прожити у моїх посередніх віршиках? То, значить, я був якийсь моногамний паша, що ставився до слабкої статі лише як до плоті у своїх уявних гаремах, а це вже, як не поверни, називається мастурбацією, навіть якщо еякулюєш з гусячого пера. Але якщо це Створіння й справді існувало й нічогісінько не знало? Ну, тоді я просто бовдур, але хто ж тоді вона?

Але жодних образів я не бачив, навколо — лише слова. І ніякого таємничого полум’я я теж не відчував, бо цариця Лоана мене неабияк розчарувала. Хоча ні, щось я таки відчував. У якийсь мент, в міру того, як читав ці вірші, я відчув, що можу наперед угадати, що буде далі: настане мить, і ти безповоротно зникнеш — і, може, я збагну, що то був лише сон. Але поетичні вигадки ніколи не зникають, тож коли ти пишеш, ти увічнюєш їх. Значить, якщо я боявся, що вона розтане, то моя поезія була лише хистким ерзацом того, куди я боявся підходити ближче. Я зводив спогади на хисткому піску утрачених миттевостей, перед лицем, лише лицем... І не знаю я, чи проклинати мить, коли мене ти прирекла на будівництво світу. Отакої, я будував світ, і, вочевидь, волів, щоб у ньому склав мені компанію хтось іще.

Врешті, я знайшов дуже детальний опис «її», тож це вже, поза всяким сумнівом, не привид:

Надворі травень, і бузку аромат в повітрі розлитий. Дурман ревнощів у голові моїй несамовитий. Ти йшла, із зачіскою новою, гордуючи мною. А поряд з тобою студент (підстаркуватий, високий блондин) Із пластирем на шиї крокував і друзям всім усміхнено казав, Що то звичайна сифілома, яку він заробив удома, а я шалено ревнував.

А далі я знайшов опис жовтого піджачка, немов йшлося про Янгола Шостої Труби[203]. Отже, дівчина й справді існувала, та й сифілому я не міг вигадати. А це що, остання серед од коханню?

Таким же вечором, за три дні до Різдва я вперше закохався. Навмисне під вікнами шумів, так сильно на твою увагу сподівався, І сніг під ногами рипів, коли сніжками у твоє вікно кидався. Гадав, що стану найзначнішим із чоловіків, але гірко помилявся... Пройшли роки. Час змінив кожну тканину, клітину у мені, Але в душі я молодим зостався. Як же знову тебе віднайти у м’язові серця? Чи минуле вернеться? Чи ще живий у спогадах твоїх? Вже навіть не знаю, але безмежно кохаю! Ти. Лише твій образ на банях церков, де (де ти?) блищать хрести, Його я ясно бачу і зачаровуюся ним, і вже не плачу. Все, як тоді, за три дні до Різдва, коли я вперше закохався.

І цьому вже тепер цілком реальному Створінню я присвятив три роки життя, а потім, вочевидь (куди?) втратив її. Ймовірно, по смерті батьків переїхавши до Турина, я вирішив покінчити з цим. Принаймні про це свідчать останні два вірші. Їх поклали у зошит, але написані вони були не від руки, а машинописом. Навряд щоб у ліцеї користувалися друкарськими машинками. А отже, ці дві віршовані спроби з’явилися на початку моїх університетських років. Дивно, що вони опинилися саме тут, з огляду на те, що, як мені казали, я перестав навідуватися до Солари саме на світанку своїх університетських років. Та, можливо, по смерті діда, поки дядько з тіткою здихувалися його мотлоху, я ще раз приїхав сюди саме для того, щоб назавжди поставити печатку на спогади, які я вже силкувався забути, тож доклав у цей зошит і машинописні вірші, ніби своє прощання чи заповіт. Ці вірші — як відставка чи звільнення з роботи: немов я назавжди хотів покласти край поезії, моїй легкій невірності та всьому, що я лишив за плечима.

Перший вірш був такий:

О, бліді панянки Ренуара, Дами на балкончиках Мане, Кав’ярневі тераси на бульварах І білі парасольки із ландо, В останньому подиху Берготти Дика каттлея зів’яла. Але правді у вічі погляньмо: Одетта де Кресі[204] неабиякою хвойдою була.

Другий називався «Партизани». Крім цього вірша, не лишилося більше жодних згадок про часовий відтинок із 1943-го і аж до кінця війни.

Теплого весняного дня почав щоденник я писати. Ішли дорогою солдати, не припиняючи співати, Із-під чобіт летить пилюка, Таліно, Вовчик, Джино, Рас, Шаблюка! Продовжую писати. Вже з пам’яті згадка почала зникати, Як ясними ночами у лісі ховались партизани, Щоб не збудив пташиний спів коханих, їх сни оберігали. Як повернути ті літні часи жагучого бою? Коли гуділи вітри і бурі лютували, І несподівано полуденну тишу розтинали. Ми по обіді на новини чекали, Що пошепки солдати переповідали: «Кажуть, завтра «бадольянці» прийдуть. Дорогою до Орбенто блокпост розберуть. Там вже не пройдеш, бричками поранених везуть...» І раптом пекельний ґвалт, музики звуки неспинні гримлять, Над стіною дому лунає голос з-за рогу, і на дорогу всі біжать. Тиша нічна, далі — пострілу звук, певністю сповнений дух... І лиш стрілок цокотіння «тук-тук»... Як повернути ті літні часи жагучого бою? Коли ми воювали із тобою. Я не знаю і свій зошит закрию...

Ці вірші були для мене суцільною загадкою. Значить, я вважав той час героїчним, принаймні поки героями були інші, а не я, Рівночасно з тим, як я відкараскувався від будь-яких нагадувань про своє дитинство і юність, на порозі дорослого життя я намагався знов повернути миттєвості захоплення й упевненості. Але мене зупинила стіна (останній блокпост війни, що точилася просто за моїми дверима), і я здався, але перед чим? Перед чимось, про що я чи то не хотів, чи то не міг більше згадувати, і що стосувалося Дикого Яру. І знову цей Дикий Яр. Я що, зустрів відьмачок і перелякався від тої зустрічі так, що вирішив викреслити геть усе з пам’яті? Чи усвідомивши, що остаточно втратив Створіння, перетворив Дикий Яр та й усі інші дні війни на образ тої втрати, а тепер ховаю все те, ким я був раніше, аж до сього моменту в незруйновно-недосяжній скрині у капличці?

Все, більше нічого немає, принаймні у Соларі. Я лише можу з певністю сказати, що відтоді, вже студентом, я вирішив присвятити своє життя давнім книгам. Щоб звернутися до минувшини чужої, яка не може мати до мене жодного стосунку.

Але ким же було те таємниче Створіння, що змусило мене поховати всі свої ліцейські роки і все, що пов’язувало мене із Соларою? То у мене теж була своя панночка бліденька, люба сусідка з п’ятого поверху? У такому разі, це була чергова пісенька і лише пісенька, яку раніш чи пізніш співав кожен із нас.

Єдиною людиною, яка ще могла пролити на все це світло, був Джанні. Бо ж якщо ти закохуєшся, тим паче вперше в житті, ти зізнаєшся хоч би сусідові по парті.

Кілька днів тому я не бажав, щоб Джанні розганяв туман моїх споминів тихими променями своїх згадок, але наразі я міг покластися лише на його спогади.

Вже спала ніч, коли я подзвонив йому, тож ми протеревенили кілька годин. Я зайшов здаля, заговоривши про Шопена. Я дізнався, що у той час радіо дійсно було єдиним джерелом великої музики, до якої у нас саме прокинулася пристрасть. Лише наприкінці наших університетських років нам нарешті вдалося створити спілку поціновувачів музики, яка час по часу пропонувала концерт фортеп’яно зі скрипкою або щонайбільше у форматі тріо. У нашому класі таких, як ми, було лише четверо, ми майже потай плекали свою пристрасть, бо всі інші вилупки мріяли лише про те, як втрапити до борделю, бо були ще неповнолітні, тож у їхніх очах у нас просто повилітали клепки. От і чудово, отже, ми могли тріпотіти від одного й того ж — можна наважитися. То як, млів я на третьому курсі від якоїсь кралі?

— Ага, й про це забув. Може, не все погане йде на гірше. Та що тобі з того... Вже стільки часу минуло. Ну ж бо, Ямбо, подумай про своє здоров’я!

— Не будь йолопом, Джанні. Я накопав тут дещо, і це мене збентежило. Маю знати.

Здавалось, він завагався, потім добряче пошарудів у своїх спогадах. Це його надзвичайно розхвилювало, ніби йшлося про його кохання, а не моє. Хоч насправді все було саме так, адже (як він сам казав) він і досі не зазнав любовних ураганів, тож п’янів від моїх походеньок, немов то були його власні.

— Власне, вона й справді була найгарнішою дівчинкою у своєму класі. Це ти був суворий, з купою вимог. Так, ти закохувався, але лише у найгарнішу.

— Alors moi, j’aime qui?.. Mais cela va de soi! — J’aim, mais c’est forcé, la plus belle qui soit![205]

— Що-що?

— Хіба я знаю, просто спало на думку. Розкажи про неї. Як її звали?

— Її звали Ліла, Ліла Саба.

Гарне ймення. У мене набігло повен рот слини, наче при згадці про мед. Ліла. Прекрасно. Гаразд, як це сталося?

— На третьому курсі ліцею ми були ще прищавими недоростками у зуавських штанцях. У нашому віці, себто десь років шістнадцять, вони були вже справжніми жінками, тож навіть не дивилися на нас. Радше пускали бісики старшим хлопцям з університету, що приходили виглядати їх біля ґрат. Щойно ти її побачив, геть умлів. Як Данте зі своєю Беатріче, хоч не можу сказати напевне, адже в ті часи ми вчили «Нове життя» й вірші штабу «Чиста студена солодка вода»[206] — тоді це був єдиний вірш, котрий ти знав напам’ять, та й то лише тому, що там йшлося про тебе самого. Коротше кажучи, як громом ударило. Тиждень ти блукав, ніби в тумані, у горлі стояла грудка, і ти навіть їжі не торкався. Твої навіть вирішили, що ти захворів. Потім тобі захотілося дізнатися її ім’я, але ти боявся спитати прямо, щоб хто бува не дізнався. На твоє щастя, твоєю сусідкою за партою була Нінетта Фоппа, симпатичне дівчисько з мордочкою, як у білки. Ці двоє були подружками із самого дитинства. Тож, зустрівши її на сходах, ти, немов між іншим, спитав, що то за одна, з якою ти бачив Нінетту вчора. Так ти дізнався принаймні, як звуть твою любку.

— І що ж далі?

— Ну, скажу я тобі, ти став просто як зомбі. А позаяк у той час ти був надзвичайно набожним юнаком, то зараз же поплентався до свого духовного наставника, дона Ренато. То був один з тих попів, що катаються на мотоциклі у береті і мають дуже ліберальні погляди. Він навіть дозволив почитати тобі авторів з Індексу[207], сказавши, що треба розвивати своє критичне мислення. Я б не наважився зізнатися у такому священикові, але ти не витримував і мав комусь розповісти. Знаєш, ти як у тому анекдоті про чоловіка, що врятувався з корабельної аварії й опинився на незалюдненому острові з найпринаднішою і найвідомішою актрисою у світі, а коли сталося невідворотне, він, не натішившись і не маючи спокою, змусив її перевдягтися у чоловіка, намалювати собі вуса обвугленим шматком коркового дуба, а потім усадовив поряд, узяв за руку й, назвавши Ґуставо, промовив: «Друже Ґуставе, ти не повіриш, кого я недавно завалив у ліжко...»

— Не кажи непристойностей, для мене це річ серйозна. То що порадив мені дон Ренато?

— А що ти хотів почути від священика навіть із широкими життєвими поглядами? Сказав, що твоє почуття, звісно, чисте й прекрасне, але не треба паплюжити його фізичними стосунками, бо до шлюбу треба вступати у цноті, тож ти маєш тримати це почуття глибоко у серці, як найсокровеннішу таємницю.

— А що я?

— І ти, як йолоп, поховав своє почуття у глибині серця. Гадаю, це через твій просто-таки, божевільний страх наближатися до неї, взагалі підходити. От лишень самої глибини серця тобі було замало, тож ти прийшов до мене звірятися. Мені навіть довелося тримати тебе за руку.

— Як це я не підходив?

— Справа була в тому, що ти жив просто за школою, тому, щоб дістатися додому, ти мав лише повернути за ріг. За наказом директора дівчата мали покидати школу після хлопців, тож теоретично ти ризикував ніколи її не бачити, хіба що стояв би, як бовдур укопаний, біля шкільних сходів. Загалом і ми, і дівчата мали пройти через садок, завернути на площу Мінґетті, а потім кожен міг іти своєю дорогою. А вона мешкала саме на площі Мінґетті. Отже, ти додумався до того, що проводив мене аж у глиб саду, уважно спостерігав, чекаючи, коли дівчата вийдуть зі школи, а потім прямував назад і стрічав її, як дівчина йшла з подругами додому. Стрічав, дивився на неї, і квит. І так кожного Божого дня.

— І тим удовольнявся?

— Та де там! Тоді ж бо ти й пустився на всілякі витівки. Почав брати участь у різноманітних благодійних акціях, щоб директор дозволив тобі ходити по кабінетах і продавати квіточки чи якісь інші дрібнички. Ти заходив до її класу й ухитрявся затриматися на зайві півхвилини біля її парти, ніби щоб відрахувати правильно решту. Потім ти почав удавати, що у тебе болять зуби, бо ваш сімейний стоматолог мешкав на площі Мінґетті і його вікна дивилися просто на її балкон. Ти жалівся на нестерпний біль, а лікар, уже не знаючи, що вдіяти, про всяк випадок свердлив дірки. Тобі продірявили купу дірок ні за цапову душу, а ти все одно приходив до приймальні на півгодини раніше, аби лишень з вікна нишком кинути на неї оком. Певна річ, на балконі й духу її не було. Якось, коли ми гуртом вийшли з кіно (кінотеатр був саме на площі Мінґетті), ти організував бій у сніжки і горланив, як навіжений, ми всі навіть вирішили, що ти п’яний. Ти сподівався, що вона визирне у вікно і подумає про те, який же ти молодець. Натомість визирнула стара шкапа й зарепетувала, що викличе поліцію. І тут тебе осяйнуло! Ти організував ревю, виставу, гранд-шоу всього ліцею. Того року ти запросто міг провалитися на іспитах, бо в голові тобі була лише вистава, сценарій, музика та декорації. Нарешті, пробив час: увесь ліцей разом з родинами міг прийти до головної аудиторії, щоб подивитися найнеймовірніше шоу в світі. Вона приходила двічі поспіль. Окраса програми — пані Маріні. Вона була вчителькою природничих наук. Кістлява, як драбина, пласка, як дошка, волоссячко гулькою, завжди носила окуляри, як у мухи цеце, й чорний нагрудник. Ти був так само сухоребрий, як пані Маріні, тож завиграшки міг вдягнутися нею. А в профіль — так то взагалі викапана училка. Щойно ти ступив на сцену, зала заплескала так, що й самому Карузо не снилося. У пані Маріні була звичка: під час уроку вона діставала із сумочки пастилки від кашлю і потім півгодини язиком ганяла їх у роті від однієї щоки до іншої. Отож, коли ти поліз до торби і вдав, що дістаєш пастилки, а потім випнув язика спочатку з однієї щоки, а потім з іншої, ніби ганяєш ротом пастилку, ну, чесно кажу, зала просто випала. Гамір від сміху не стихав хвилин зо п’ять. Одним порухом язика ти довів до екстазу цілісіньку сотню людей. І став зіркою. Та було очевидним, що насправді ти раював через те, що серед глядачів була вона і що вона бачила твій тріумф.

— І мені не спало на думку, що прийшов час для сміливих дій?

— Дідька лисого, а твоя обіцянка дону Ренато?

— Отже, окрім тих випадків, коли я продавав квитки, я до неї більше не балакав?

— Кілька разів заговорив, наприклад, коли увесь ліцей повезли до Асті подивитися трагедії Альф’єрі й увесь театр по обіді був наш. Ми вчотирьох навіть змогли відвоювати собі місця у ложах. Ти почав розглядати партер та інші ложі, шукаючи її, аж ось зауважив, що вона притулилася у глибині зали на відкидному кріслі, звідки зовсім нічого не видно. В антракті ти ніби випадково підійшов до неї, привітався і спитав, чи добре їй видно. Дівчина поскаржилася, що зовсім нічого, й ти великодушно розповів, що у нас чудова ложа і, якщо її ласка, дівчина може приєднатися до нас — у ложі є ще одне вільне місце. Вона прийшла, решту вистави дивилася, перегнувшись через перила, а ти увесь цей час просидів десь там у закутку, в глибині зали. Звісно, сцени ти більше бачити не міг, але натомість дві години витріщався, не відводячи очей, на її потилицю. Майже оргазмував.

— А що потім?

— А потім вона подякувала тобі і приєдналася до своїх подружок. Ти повівся по-джентльменськи, і вона тобі віддячила, от і все. Я ж казав, дівчата тоді вже були справжніми панянками, вони б із нами і на одному гектарі не сіли.

— Навіть попри те, що в ліцеї після вистави я став зіркою?

— Атож, а ти гадав, дівчата закохуються у Джеррі Люїсів?[208] Вона вважала тебе славним, та й по всьому.

Гаразд, від Джанні я почув банальну історію шкільного кохання. Але лише подальший розвиток цієї історії міг би мені чимось згодитися. У тому безпам’ятті я прожив увесь курс. Потім настали канікули, і я зазнав нелюдських страждань, адже не знав, де вона і що з нею. Восени по поверненні до навчання мої обожнювальні ритуали продовжилися (це я вже сам знав напевне, а не зі слів Джанні, бо й досі продовжував дряпати вірші). Гадаю, почувався так, ніби вона зі мною поряд день у день, втім, мабуть, і вночі теж.

А посеред четвертого курсу Ділі Саба раптом зникла. Як я дізнався від її подружки Нінетти Фоппи, дівчина покинула не тільки школу, а й місто взагалі, виїхала разом із родиною. Справа була заплутана, навіть сама Нінетта не знала нічого конкретного, лише чула якісь плітки. Казали, що батько Ліли втрапив у круту халепу, щось на кшталт великого банкрутства, що сильно по ньому вдарило. Він лишив геть усе в руках адвокатів, а сам, очікуючи, поки справи владнаються, подався за кордон, отримавши там сяку-таку роботу. Але справи, вочевидь, на лад так ніколи й не пішли, бо родина не повернулася.

Ніхто не знав напевне, де вони поділися. Хто казав, що осіли в Аргентині, хто — в Бразилії. Значить, у Південній Америці. У ті часи нам навіть Луґано видавалося межею досяжного світу. Джанні землю рив, так старався. Виявилося, що у Ліли була подружка, така собі Сандрина. Але та Сандрина на знак вірності й підтримки мовчала, як риба, хоч ми були певні, що вони з Лілою листуються. Втім, хто ми такі, щоб дівчина видавала чужі таємниці саме нам.

Решту часу, що лишався до випуску, півтора року, я провів у неймовірному нервовому напруженні й тузі. Перетворився на ганчірку. Думав лише про те, де Ліла і що з нею трапилось.

Потім, за словами Джанні, я вступив до університету і, як видавалось, про все забув. Протягом усього навчання в університеті, аж до випуску, у мене було лише дві дівчини. Врешті, я познайомився з Паолою. Ліла мала б стати лише спогадом юності, як це зазвичай трапляється. Але натомість я ганявся за нею все своє життя. Певний час я навіть хотів переїхати до Південної Америки, сподіваючись зустріти її посеред натовпу; не знаю, десь між Вогняною Землею та Пернамбуко. Якось у мить слабкості я навіть зізнався Джанні, що у численних своїх любовних пригодах, у всіх жінках шукав її обличчя. Я жадав побачити її ще принаймні раз, поки не прийшла смерть. І не має значення, якою вона стала. «Ти знищиш чарівливість спомину», — відмовляв мене Джанні. Але я не зважав, бо ж не міг лишити цей борг невиплаченим.

— Ти поклав життя на те, щоб знайти Лілу Саба. Я повсякчас казав, що то лише привід, щоб крутити фіґлі-міґлі на стороні. Не надавав твоїм пошукам надто великого значення. Лише у квітні минулого року я втямив, що справа дійсно серйозна.

— А що трапилося у квітні?

— Ямбо, я б не хотів розповідати тобі про це, бо вже розказав тобі цю історію саме за кілька днів до того, як із тобою сталося нещастя. Я не кажу, що між цими двома подіями є безпосередній зв’язок, але про всяк випадок, щоб не наврочити, не будемо про це, тим паче, що, як я гадаю, діло того не варте.

— Е ні, дідька лисого, тепер або ти розкажеш мені все до цятки, або у мене підніметься тиск. Ану, розв’язуй язика.

— Отож, у квітні минулого року я навідався на нашу малу батьківщину, щоб покласти квіти на могили родичів. Я часто туди їжджу, просто через ностальгію за нашим стареньким містечком. Відколи ми переїхали, воно майже не змінилося, тож там я й досі почуваюся молодиком. Тоді я й зустрів Сандрину. Їй уже теж під шістдесят, але вона майже анітрохи не змінилася. Ми пішли випити по філіжанці кави й згадати старі часи. Говорили про те, про се, і я спитав про Лілу Саба. «Хіба ти не знаєш? — спиталася вона (звідки, трясця його матері, я міг про таке знати?) — не знаєш, що невдовзі після того, як ми випустилися з ліцею, вона померла? Не питай, чому і як, — вела Сандрина далі, — але я писала їй у Бразилію, а її мати переслала мені листи назад, переказавши, що сталося. Бідолашна, отак померти наглою смертю у вісімнадцять років». Оце й уся історія. Загалом для Сандрини — то теж давно забута й погасла справа.

Оце так, сорок років я ганявся за примарою. Я відсік своє минуле ще на початку університетського життя, але єдиний спогад, від якого я так і не зміг звільнитися, — то була вона. Не усвідомлюючи того, я стільки років намарне кружляв довкруг могили. Надзвичайно поетично. І нестерпно.

— Але якою вона була, Ліла Саба? Розкажи хоч, якою вона була?

— А що ти хочеш від мене почути: що вона була богиня, що я теж кохав її до нестями, щоб при моїх словах ти запишався, як пишаються, коли хтось хвалить твою дружину? Вона була білявкою, мала волосся майже по пояс, обличчя чи то бісеняти, чи то янгола, а коли всміхалася, виднілися два її верхні різці.

— Але хоч одна світлина збереглася? Хоч одне спільне ліцейське фото?!

— Ямбо, наш рідний ліцей згорів ущент ще в шістдесятих: стіни, парти, журнали, геть усе. Нині там стоїть нова гидка споруда.

— А її подружки, Сандрина, наприклад, чи не зберегли вони якогось фото?

— Може бути. Як що хочеш, я можу попитати, хоч і не знаю, про що. А що б ти зробив? Уже минуло майже півстоліття, і Сандрина навряд чи згадає навіть назву того бразильського містечка. Бо ж це не було якесь велике й відоме місто, як-от Ріо, а звичайне, з дивною назвою. Наслиниш пальця і протиратимеш телефонні довідники Бразилії, сподіваючись знайти прізвище Саба? Таж там їх цілісіньке море. А як, утікши від батька, вона змінила ім’я? Гаразд, поплентаєшся ти туди, і кого ти там знайдеш? Старезну пару, котрі вже як не померли, то, певно, розміняли дев’ятий десяток, а то й гірше — зовсім заслабли на розум. І що, скажеш: даруйте, я заїхав мимохідь поглянути на фото вашої донечки Ліли?

— А чому б і ні?

— На бога, чому ти знову хочеш бігати за цими примарами? Живі най живуть, а мертві як полягли, нехай не встають. Ти ж навіть не знаєш, на якому цвинтарі шукати надгробок. Поза тим, її навіть не Лілою звали.

— А як же тоді?

— Йой, краще б я тримав язика на припоні. Мені сказала Сандрина, ще тоді, як ми бачилися у квітні. Я тут-таки тобі розповів, бо дуже вже кумедним мені виявився цей збіг. Але, щойно сказавши, зрозумів, що саме це тебе вразило найбільше. Даруй, але аж занадто, тим паче, що це дійсно лише збіг. Гаразд, розколюся і цього разу. Ліла — це зменшувально-пестливе від Сибілла.

Отже, профіль, побачений у дитинстві у французькому журналі для жінок, обличчя, яке я колись зустрів на сходах у ліцеї, а потім, можливо, й усі інші жіночі обличчя, які я бачив за життя: Паоли, Ванни, красуні-голландки і ще багатьох-багатьох, — усі вони мали щось спільне. І Сибілла, яка ось-ось вийде заміж і яку я теж безповоротно втрачу. Естафетний біг, що триває роками. Гонитва за чимось примарним, чого вже не існувало навіть тоді, коли я ще продовжував писати свої вірші.

Я продекламував:

Сам-один, я у тумані, Обіпершись об стовбур на алеї, стою, Та в серці про тебе лиш спогад один, Він розпливчатий, нетлінний, Загублений поміж густих дерев у холодному промінні[209].

Це чудові вірші, бо не мої. Безмірно лютий спогад, але блідий. Поміж усіх скарбів Солари не вистачає лише одного — світлини Ліли Саба. Джанні бачить її обличчя так, ніби все те було вчора, а я — єдиний, хто дійсно має на це право, — згадати не можу.

14. Готель «Три троянди»

Чи щось мене ще тримає у Соларі? Найважливіший епізод моєї юності зберігається десь-інде, у містечку кінця сорокових років і на бразильській землі. Ті місцини (мій тодішній дім, ліцей) уже не існують. Як, можливо, немає більше і тих далеких країв, де Діла прожила останні роки свого короткого життя. Останні свідчення свого «я», що мені спромоглася надати Солара, — це мої вірші, завдяки яким я зміг мигцем побачити Ділу, проте не розпізнавши її обличчя. І знову на моєму шляху простягся туман.

Таке я думав сьогодні вранці. Я вже однією ногою ступив за поріг, але все ж хотів востаннє попрощатися з горищем. Я знав напевне, що нічого більше там не знайду, але мною керувало непереборне бажання, надія знайти останній слід.

Я вкотре обійшов уже знайомі місця: ось ящик з іграшками, а онде — книжкові полиці. Я зауважив, що поміж шафок стояла ще одна нерозпечатана коробка. Всередині — знову купа класичних романів Конрада чи Золя, і популярних, штибу «Пригоди ясно-червоної Примули» баронеси Орші...

Знайшовся й один довоєнний італійський детектив «Готель “Три троянди”» Ауґусто Марії де Анжеліса. І знову мені здалося, що на сторінках роману описується моє життя:

«Краплини дощу стікали довгими смужками, що у відблиску ліхтарів видавалися сріблястими. Димний туман розповзався, ушпилюючи свої голки в обличчя. Тротуарами сунули невпинні вервечки парасольок. Автомобілі зупинялися посеред вулиці, виднілись кілька екіпажів, залюднені трамваї. Увечері, близько шостої, туман видавався цупким, яку перші грудневі дні у Мілані.

Вулицею швидесенько бігли трійко жінок. Бігли рвучко, ніби поривами, чимдуж намагаючись проштовхнутися крізь вервечки перехожих. Усі троє були зодягнені в чорне, за довоєнною модою, на голові — капелюшки з вуаллю та намистинками...

Вони були такі подібні між собою, що, якби не стрічки відмінного кольору — світло-бузкового, мальвового, чорного, — зав’язані у вузол на підборіддях, їх годі було б відрізнити: можна було б подумати, що у вас галюцинація, і ви були б певні, що бачите три постаті однієї й тієї самої людини. Вони, звернувши із вулиці Дель Орсо, зійшли вгору вулицею Понте Ветеро і, дійшовши до самісінького кінця освітленого ліхтарями тротуару, рвучко пірнули у темряву площі Карміне...

Чоловік, що вже довго йшов за ними слідом, завагався, не наважуючись підійти, щойно жінки перебігли площу, зупинився перед фасадом церкви. Стоячи під дощем...

Він стояв навмисне. Стояв і невідривно дивився на маленькі чорні двері. Чекав, не зводячи очей з маленьких церковних дверей. Час від часу якась чорна тінь перетинала площу і зникала за дверними стулками церкви. Туман щільнішав. Чоловік простояв ще півгодини. Здавалося, змирився... Він поставив парасолю під стіну, щоб вода висохла, і почав поволі, ритмічно терти долоні, супроводжуючи цими рухами свій внутрішній монолог...

З площі Карміне він повернув на вулицю Меркато, потім на вулицю Понтаччо. І, опинившись проти великих скляних дверей, за якими виднілась заллята світлом вітальня, відчинив їх і ввійшов усередину. На скляних дверях великими літерами було написано: «Готель “Три троянди”»...

Це був достоту я: переді мною розповзався туман, і в ньому я бачив трьох жінок — Ділу, Паолу й Сибіллу, що у димній імлі видавались недосяжними, а потім зненацька зникали у темряві. Шукати далі — немає жодного сенсу, позаяк туман ставав усе щільнішим. Можливо, рішення було в іншому місці. Треба повернути на вулицю Понтаччо й увійти до заллятої світлом готельної вітальні (може, саме там стався злочин?). Але де ж розташований цей готель «Три троянди»? У моєму випадку — де завгодно. A rose by any other name[210].

На дні ящика я знайшов добірку газет, а під ними — два дуже потертих книжкових томи великого формату. Перший — Біблія, ілюстрована Доре. Але вона була в такому жалюгідному стані, що годилася лише для лахмітника. Палітурці не більше сотні років, напівшкіра, старезний корінець без напису, форзаци з мармурового паперу, подерті. На око видається, що це XVII сторіччя.

Друкарський двоколонний шрифт відразу ж упав мені у вічі й збентежив. Я вмить — гульк на фронтиспис: «Mr. William Shakespeares Comedies, Histories, & Tragedies», портрет Шекспіра, «printed by Isaac Iaggard»...Навіть здорового інфаркт ударить. Безсумнівно, цього разу не йшлося ні про який жарт Сибілли. Це був автентичний ін-фоліо 1623 року з невеличкими патьоками і широкими полями.

Як же потрапила ця книжечка до дідових рук? Можливо, коли він скуповував усілякий мотлох дев’ятнадцятого століття в якоїсь старої, котра не надто зважала на ціну, бо для неї це було все одно, що продати старий обтяжливий мотлох лахмітнику. Звісно, дід не був знавцем старовинних книг, але й невігласом теж. Гадаю, навіть він міг утямити, що придбав річ вартісну, тим паче тішився, що мав збірку шекспірівських творів, хоч і не подумав про те, щоб проконсультуватися з аукціонними каталогами, яких, утім, він не мав. Отже, коли дядько з тіткою зносили все на горище, сюди ж таки втрапив цей ін-фоліо й пролежав на піддашші наступні сорок років так само, як колись лежав десь-інде більш як три століття.

У мене шалено закалатало серце, та я на це не зважав.

І ось я, сидячи у дідовому кабінеті, торкаюсь тремтливими руками свого безцінного скарбу. Туман стільки разів ущільнювався, але зараз нарешті я зайшов у готель «Три троянди». Це, звісно, не світлина Ліли, але безперечне запрошення назад до Мілана, у теперішнє. Якщо портрет Шекспіра тут, то значить фото Ліли — там. Бард приведе мене до моєї Смаглявої Леді.

Завдяки цьому ін-фоліо я переживаю найзахопливішу пригоду з усіх, що я пережив протягом останніх трьох місяців неугавно високого тиску в стінах загадкового замку в Соларі. Від захоплення у мене плутаються думки, а лице палає гарячим полум’ям.

Безсумнівно, це найбільша враза мого життя.

Частина третя ΟΙ ΝΟΣΤΟΙ[211]

15. Нарешті ти знову зі мною, друже туман

Я мчу тунелем, заллятим світлом. Я швидко падаю у далечінь, що здається мені манливою сіризною. Невже це і є смерть? Як я знаю, ті, хто пережив смерть і повернувся з того світу, розповідають, що все відбувається якраз навпаки: спочатку вони проходять через темну круговерть і лише потім опиняються у сліпучому царстві світла. Готель «Три троянди». Або я вже віддав Богові свою душу, або ті, що повернулись від нього, — брехали.

Я був майже на виході з тунелю і тепер міг вдихати концентровані випари потойбіччя. Навкруги все клекотить, і майже несвідомо я опиняюся в ефірному простирадлі пари, що колихається. То ось який він, туман, не переповіданий і не прочитаний: справжній, непідробний, і я в ньому пливу. Нарешті я повернувся додому.

Туман здіймається навколо мене, розфарбовуючи світ легкою примарністю. Якби зараз я міг розгледіти будинки, я міг би побачити, як імла незворушно, помалу ковтає їх, надкушуючи краї дахів. Але вже запізно — туман цілком поглинув усе. Не можу втямити, ширяю я чи йду: під ногами теж туман. Ніби я втоптую сніг. Я хапаю ротом туман, ним заповнюю свої легені, я видихаю його, загортаючись у туман, я обертаюся в ньому, як дельфін, так само, як колись я мріяв купатися у вершках... Мій друг туман невпинно пливе мені назустріч, він оточує мене, вкриває, він огортає, вдихає мене, туман лагідно торкається моїх щік, він просотується мені між коміром та підборіддям, поколюючи шию. Він смакує скислим, смакує снігом, питвом, тютюном. Я сходжу, як ще недавно сходив під портики у Соларі, де ніколи не видко неозорості всього неба. Портики низенькі, як аркадки у винному льосі. Et, comme un bon nageur qui se pâme dans Tonde, — tu sillonnes gaiement l’immensité profonde — avec une indicible et mâle volupté[212].

До мене наближається кілька химер. Спочатку вони видаються багаторукими велетнями. Від примар віє слабким теплом, навколо них туман розходиться, розтає. Я бачу, як на них заледве пробивається світло, освічуючи, немов від вуличного ліхтаря. Я відсахнувся, боячись, що вони накинуться на мене, душитимуть, але я проникаю крізь них, як зазвичай проходять крізь привидів, і вони розсіюються. Так само ви почуваєтесь, коли, їдучи у потязі, бачите, як у темряві наближаються сигнальні вогні, а потім зауважуєте, як їх знову ковтає темінь і вони зникають з очей.

Тепер до мене наближається глузлива фігура. Бісоподібний блазень, обтягнений блакитнувато-зеленим трико, який, притиснувши до грудей, несе якусь пухку, крихкотілу масу, подібну до людських легенів, випускаючи із огидно-вульгарного рота язики полум’я. Збивши з ніг, він лиже мене полум’ям, немов з вогнемета, і йде геть, лишаючи по собі супутній слід тепла й світла, що ще кілька миттєвостей освітлює той fumifugium[213]. Навколо мене прокотилася куля, на якій сидів величезний орел. Несподівано з-за птаха з’являється смертельно-бліде обличчя. Голова обтикана сотнею олівців, немов волоссям, що стало дибки від жаху... Ми були знайомі — це мої товариші, що були зі мною поряд, коли я дитиною лежав у гарячці і мені вздрівалось, ніби я плаваю у королівському супі, у гної, де поряд зі мною киплять курчата, а сам я варюся в їхньому бульйоні. І ось я знову в темряві своєї кімнати, коли раптом розчиняються стулки величезної старої потьмянілої шафи і звідти виходять без ліку дядечки Ґаетано. Дядько Ґаетано мав трикутну голову із гостроконечним підборіддям і кучеряве волосся. Ці завитки видавались наростами на скронях, обличчя у нього було змарніле, погляд похмуро-погрозливий, поміж зогнилих зубів виднівся один золотий.

Вони приходили спочатку парами, потім їх ставало чимраз більше й більше. Врешті, моя кімната вщерть наповнилася дядьками Ґаетано, й вони почали танцювати, рухаючись, немов ляльки-маріонетки. Вони геометрично рухали руками, іноді за палицю їм правила шкільна лінійка. Дядьки Ґаетано відвідували мене щоразу, коли я хворів на сезонний грип, кір чи скарлатину. Вони приходили надвечір, коли температура знову підіймалася, щоб мучити мене. І зникали ці химери так само несподівано, як і приходили. Можливо, знову ховалися у старій шафі. Вихворівшись, я, тремтячи від страху, підходив до шафових стулок, відчиняв їх і обмацував, обдивлявся міліметр за міліметром, але так і не знаходив хідника, крізь який вони навідували мене.

Одужавши, я часто недільного пообіддя зустрічав дядька Ґаетано на вулиці. Він усміхався мені, показуючи свій золотий зуб, гладив по щоці й казав: «Молодець, молодець» і йшов геть. Він був добрим стариганом, і я ніяк не міг утямити, чому саме він пекельно мучить мене. Втім, як і не насмілювався спитати в батьків, що ж було такого неоднозначного, слизького, чогось загрозливого у його житті, у самому його існуванні.

І що я сказав Паолі, коли вона вхопила мене, щоб я не втрапив під колеса? Що знаю, що машини часто давлять курчат: водій гальмує, щоб уникнути зіткнення, випускаючи хмарину чорного пилу, а потім двоє чоловіків у пильниках і великих темних окулярах мають знову заводити машину колінвалом. Тоді я цього не знав, а от тепер — знаю. Вони з’являються відразу після дядька Ґаетано під час моїх нападів делірію.

Вони вже тут, я бачу їх у тумані.

Я насилу відстрибую. Автомобіль по-людському мерзенний. З автівки виходять двоє в масках і намагаються впіймати мене за вуха. Мої вуха наразі стали довжелезними, скажено-ослячими, млявими й волохатими. Тепер вони досягали місяця. Стережися, бо як будеш пустувати, у тебе виросте не лише ніс, як у Піноккіо, а ще й вуха, як у Мео! Цікаво, чому я не знайшов цієї книжечки у Соларі? Я ж живу в коміксі «Ослячі вуха Мео».

Пам’ять повернулася до мене — навіть з надлишком, — спогади вихоряться навколо, немов руді кажани.

Після останньої хінінової пігулки температура почала падати: батько сидить поруч на моєму дитячому ліжку й читає черговий розділ з «Чотирьох мушкетерів». Не трьох, а саме чотирьох. Це була радіопародія, заради якої вся країна влипала у динаміки радіоприймачів. І не дарма: на основі цієї передачі придумали рекламну акцію — збирати картинки. Люди шаленіли за шоколадками «Перуджіна», бо у кожному блоці були картинки героїв «Чотирьох мушкетерів». Назбиравши альбом картинок, можна було позмагатися за численні призи.

А найбільші щасливці, ті, хто знайде картинку з Жорстоким Саладіном, мали отримати головний приз — автівку «Фіат-Балілла». Тому вся країна дуріла за шоколадками «Перуджіна» (чи дарувала їх усім підряд, родичам, коханкам і коханцям, сусідам, начальникам). Усі марили Жорстоким Саладіном.

«Розповімо ми вам приключку, про відчайдухів у плюмажних капелюхах, про рукавички, дзенькіт шпаг, дуелі та погоні, і про красунь небачених та про полон любові...» Ця пародія лягла в основу виданої пізніше книжки з численними кумедними ілюстраціями. Тато читав мені, я тихенько засинав, а перед очима в мене був кардинал Рішельє, оточений незчисленними котами чи у компанії Прекрасної Суламіфі.

Але чому ж у Соларі (і коли? вчора? тисячу років тому?) я знайшов безліч слідів діда, але жодного батькового сліду? Бо дід торгував книжками й газетами, а я їх читав. Папір, папір, лише папір, тим часом як батько гарував з ранку до ночі, ніколи не переймаючись політикою, можливо, боячись утратити роботу. Коли ми мешкали у Соларі, він насилу діставався до нас на вихідні, проводячи решту часу в місті, навіть коли з неба летіли бомби. Тому поряд я бачив його лише у ті дні, коли нездужав.

Bang crack blam splash crackle crackle crunch grunt pwutt roaar rumble blomp sbam buizz schranchete slam sprank blomp swoom bum thump clang tomp trac uaaaagh vroom augh zoom...

У Соларі, сидячи біля вікна під час бомбардування міста, вдалині можна було побачити спалахи й почути гуркотняву й грім. Ми спостерігали за всім цим, знаючи, що десь там у місті є тато і що, можливо, саме у цю мить його завалює уламками якоїсь будівлі. І аж до суботи ми нічого не знали напевне, поки він не повертався додому. Іноді бомбардували у середу. Тоді ми чекали аж чотири дні. Завдячуючи тій війні, ми стали фаталістами, тож бомбардування були для нас те ж саме, що гроза. Тож ми, малі діти, просто продовжували пустувати й гратися й у вечір середи, й у вівторок, і в четвер, і п’ятничного вечора. Але чи насправді ми почувалися спокійно? Хіба на нас не лягала печать тривоги, ошелешеності, слабкого смутку, що стискає серце кожному живому створінню, котре проходить полями бою, усіяними тілами?

Лише тепер я усвідомив, як любив свого батька. Я бачу перед собою його обличчя, позначене бідуванням і злигоднями, — він гарував, як віл, силкуючись назбирати на автівку, яка пізніше принесла йому смерть. Можливо, він не хотів залежати від діда, що жив, тішачись, що не треба турбуватися за гроші, світився геройством через свою політично-страждальну минувшину і відомщення Мерло.

Тато сидить поруч і читає про несправжні пригоди Д’Артаньяна, що у книжці мав штанці, як у зуава, на штиб гольфістів. Лягаючи у ліжко, чую запах материних грудей, тих, що ще недавно поїли мене материнським молоком. Вона відкладає «Філотею» і тихо-тихо наспівує мені гімн Богоматері, а для мене він — що хроматичне сходження з ваґнерівської опери «Трістан і Ізольда».

Але чому я зараз згадав геть усе? Що зі мною? Я споглядаю огорнені туманом краєвиди, у котрих шугають надзвичайно жваві образи рідного дому. Але разом з тим я бачу урочисту тишу. Зовні я нічого не відчуваю — усе це до крихти в мені. Я силкуюся поворухнути пальцем, долонею, ногами, але почуваюся так, ніби я зовсім безтілесний. Ніби плаваю на поверхні безвісті, ширяю до проваль, що знову закликають безодню.

Але чим мене напоїли? Хто напоїв? Що я робив востаннє, коли був при тямі? Зазвичай, прокинувшись, людина пам’ятає, що робила перед сном, навіть якщо йдеться про те, як вона закрила книжку й поклала її біля ліжка. Хоча випадає й так, що ви просинаєтеся в якомусь готельному номері чи навіть у власному домі після тривалої відсутності й шукаєте вимикач на стіні ліворуч, хоча він завжди був праворуч. Чи злазите з ліжка не на той бік, бо все ще гадаєте, що ви десь-інде. Пригадую, що робив перед сном, немов це було вчора: тато читає мені «Чотирьох мушкетерів», проте напевно знаю, що трапилося це щонайменше півстоліття тому. Але насилу можу пригадати, де був, перш ніж прокинутися тут.

Але хіба не сидів я у Соларі, тримаючи тремтливими руками Шекспірове ін-фоліо? А що трапилось потім? Хіба що Амалія підсипала мені в суп ЛСД і я опинився тут, планеруючи у тумані, що кишить образами, котрі вилазять із кожної найменшої шпарини мого минулого.

От телепень! Усе ж так просто... У Соларі у мене стався ще один інфаркт, ще одне нещастя, мене завважили мертвим і поховали. І ось я прокинувся у могилі. Класично — мене закопали живцем. Стривайте, тоді я мав би крутитися, рухати кінцівками, гамселити у стінки цинкової труни. Мені б не ставало чим дихати, я би впав у паніку. Але ж ні, я анітрохи не почуваюся трупом, навпаки — я урочисто спокійний. Лише проживаю свої спогади, що заволоділи мною, відчуваючи від цього насолоду. У могилі так не прокидаються.

Або я справді помер і тепер на тому світі. І ця одноманітно-спокійна місцина — тепер мій вічний сховок, де я знову й знову переживатиму події свого життя. І мені ж гірше, якщо те життя було огидним (тоді я у пеклі), бо як було воно блаженне — значить, я в раю. На бога! Припустимо, ви народилися глухо-сліпо-німим горбанем і навіть ваші близькі падали від вас голічерева, як мухи, геть усі: батьки, дружина, п’ятирічний син. Тоді б той світ став для вас лишень безкінечним повторенням (звісно, щораз іншим, але поза тим усе одно безкінечним), повторенням страждань вашого нікчемного життя. Хіба пекло — це не les autres[214], а шлейф смерті, що ми лишаємо, живучи? Та навіть найлютіше божество не могло б вигадати нам тихішої долі. Хіба що Ґраньйоло мав рацію. А це ще хто? Здається, я його знаю, та наразі мої спогади юрбляться, штовхаючись один з одним, і треба навести в них лад, розкласти в рядок, інакше я знову загублюся в тумані й терможенський блазень з полум’ям з рота повернеться.

А може, я ще не помер? Інакше я б не відчував земних пристрастей, любові до батьків, хвилювання через бомбардування. Адже померти — значить навіки вийти з круговерті життя, позбутися стукотіння серця. І хай яким пекельним виявилося б пекло, я все одно спромігся б із відстані зірок побачити те, ким був за життя. У пеклі не луплять шкуру в киплячій смолі. Пекло — це коли ти споглядаєш на лихо, яке накоїв за життя, напевно знаючи, що ти ніколи від нього не звільнишся, воно з тобою навічно. Одначе ти — чистий дух. Але я не просто пам’ятаю, я переживаю знову всі свої жахіття, кохання і радощі. Я не відчуваю тіла, але його пам’ятаю і страждаю, ніби й досі маю його. Як трапляється з тими, хто втратив кінцівку, але потім ще довго відчуває фантомний біль.

Отже, почнімо все з початку. У мене знову інфаркт, і цього разу набагато серйозніший. Я занадто збудився: спочатку від думок про Ділу, а потім — про шекспірівський скарб. Мабуть, мій тиск стрибнув запаморочливих висот і я впав у кому.

По той бік усі, кому я любий: Паола, доньки, навіть Ґратароло, що з розпачу висмикує собі волосся (бо відпустив мене, хоч мав тримати у лікарні під жорстким наглядом щонайменше півроку), гадають, що я у глибокій комі. Їхні суперпристрої показують, що я не маю ознак життя, і вони розпачливо питають себе, повернути коліщатко й вимкнути апарат живлення чи чекати. Може, навіть роками. Паола тримає мою руку в своїй долоні. Карла з Ніколеттою поставили музику, адже десь прочитали, що будь-який звук, голос чи стимул можуть раптово повернути мене до тями. І так триватиме рік у рік, поки я лежатиму на припоні, прикутий дротами. Будь-хто хоч із краплею гідності скаже: «Ну ж бо, вимкніть машинерію». Щоб ті бідолашні нарешті почувалися вільно. Сповнені розпачу, але вільні. Мене не бентежить думка про те, що вони мають вимкнути апарат, але я не в змозі сказати їм про це.

Втім, як відомо, у глибокій комі мозок не виказує ознак життя, хоча я думаю, відчуваю, пригадую. Звісно, саме так вважають по той бік. Усе, як за наукою: на моніторі — рівна лінія, але що знає та наука про витівки живого тіла? Хай навіть на їхніх схемах мій мозок безжиттєвий, але ж я все одно думаю: органами, кінчиками пальців на ногах, яйцями. Їм здається, що я не маю зовнішньої мозкової активності, але я й досі маю активність внутрішню.

Я не кажу, що з рівною енцефалограмою душа, де б вона там не була, досі жива. Я лише кажу, що їхні машинерії реєструють мою мозкову активність лише до певної межі. Поза цим порогом я й досі здатен думати, тільки от вони цього не знають. Якби я зараз прокинувся і розповів усе це, можна було б аж бігом отримати Нобелівську премію у галузі неврології, а всі ті пристрої послати до бісової матері.

Знову вийти з туману споминів минувшини, показатися живим і дужим усім тим, хто мене так любив і хто жадав моєї смерті. «Погляньте-но, я Едмон Дантес!» Скільки ж разів граф Монте-Крісто являвся отак перед очі тим, хто вважав його небіжчиком? До своїх покровителів, до коханої Мерседес, до ворогів, що кричали про його злу долю. «Погляньте-но, я повернувся, я — Едмон Дантес!»

Чи хоча б полишити цю тишу, проплисти безтілесним лікарняною палатою, поглянути на рідню, що ридає над моїм нерухомим тілом. Бути присутнім на власному похороні і водночас могти ширяти вільно, більше не відчуваючи скутості тіла. А натомість я — в’язень своєї непорушності...

Хоч, відверто кажучи, мені немає кому мститися. Нема причин цього прагнути. Єдине, що мене насправді турбує, — що я чудово почуваюся, але не в змозі про це нікому сказати. Хоч би поворухнути пальцем, повікою, подати сигнал нехай і азбукою Морзе. Та я увесь — суцільний спомин і ані краплі активності. Ані чуття. Я можу пролежати тут тиждень, місяць, рік, не відчуваючи ані биття серця, ані голоду, ані спраги, не маючи бажання спати (чи маю я лякатися вічного неспання?), я навіть не знаю, чи випорожняюся (може, за мене все роблять трубки), не знаю, чи впріваю, ба навіть гадки не маю, чи дихаю. Як я знаю, ані всередині мене, ані ззовні повітря немає. Я відчуваю нестерпний біль при самій лише думці, що Паола й доньки страждають, вважаючи мене вже ні до чого не годним непотребом, але останнє, що б я міг зробити, — це піддатися цим стражданням. Я не можу прийняти на себе страждання цілого світу — я обдарований жорстоко-безмежним егоїзмом. Я живу сам по собі, я живу лише для себе, пам’ятаючи все, про що забув після того, як ця біда сталася зі мною вперше. Наразі, а може, й навіки — у цьому все моє життя.

Отож мені нічого не лишається, окрім чекання. Якщо вони спроможуться мене розбудити, то, мабуть, для всіх буде диво. Але може бути й так, що цього ніколи не трапиться, тож я маю бути готовим до цього невпинного, вічного згадування. А може, протягну ще трошки, а потім вони вимкнуть апарат — тоді мені варто отримувати задоволення від цих миттєвостей.

А що як колись мої думки враз обірвуться, що буде тоді? На тому світі розпочнеться таке саме усамітнене існування, як і на цьому (тільки це буде новий різновид потойбічного життя), чи настане темрява і вічна несвідомість?

Я зовсім з’їхав з глузду, якщо змарную час, що даний мені на вирішення цієї халепи. Хтось, можливо, Його Величність Випадок, надав мені можливість згадати, ким я був. То скористаймося нею! Якщо знайду щось, за що жалкуватиму, прочитаю молитву каяття. Але перш ніж жалкувати за чимось, я мушу сповідатись у всьому, що накоїв. За всю мерзоту, принаймні про яку мені відомо, і Паола, і вдовиці, яких я обдурив, уже давно мене пробачили. Втім, знаєте, врешті-решт, якщо пекло таки існує — воно порожнє.

Отже, перш ніж заснути знову, я знайшов у Соларі на горищі жерстяну бляшанку, що відразу ж викликала у мене асоціацію з Ведмедиком Анджело і виразом «цукерки лікаря Озімо». Тоді це були лише слова. А тепер є картинка.

Лікар Озімо — це аптекар з Корсо ді Рома. Він голомозий, яйцеголовий і носить світло-блакитні окуляри. Щоразу, як мама йде за закупами й бере мене з собою, дорогою заходячи до аптеки, лікар Озімо, навіть якщо ми прийшли лише за гігроскопічною марлею, йде до височенної скляної шафи, вщерть повної білих пахучих кульок, відчиняє її й дає мені пакуночок з молочними цукерками. Я знаю, що за один раз усі цукерки їсти не можна, тому розтягую пакуночок на три-чотири дні.

Коли ми востаннє відвідували лікаря Озімо — мені ще не було й чотирьох рочків, — я не зауважив у маминому животі нічого дивного, але якось опісля мені наказали спуститися до пана П’яцца, що мешкав поверхом нижче, і залишили мене з ним. Пан П’яцца мешкає у великій кімнаті, що нагадує ліс, заселений найрізноманітнішим звіром: папужками, лисицями, котами й орлами. Як мені пояснили, коли тваринкам приходить час помирати (своєю смертю), пан П’яцца не закопує їх, а напихає їх соломою. Бачу, як сиджу поруч пана П’яцци, що бавить мене, розповідаючи, як зветься та чи інша тваринка і які вони на вдачу, які мають прикметні риси. Не знаю, скільки часу я просидів у цьому некрополі, де смерть видається лагідною, нагадує про Давній Єгипет і пахне так, як більше не пахне ніде у світі. Гадаю, це через особливий запах хімікатів, запиленого пір’я та дубленої шкіри. Найпрекрасніше пообіддя мого життя.

Як ось за мною спустилися й повели нагору, додому. Я зрозумів, що поки блукав царством смерті, у царстві життя у мене з’явилася малесенька молодша сестричка. Дівчинку принесла повитуха, що знайшла її в капусті. Поміж білісіньких мережив єдине, що я можу бачити, — це бузково-червоний м’ячик з чорним отвором, з якого лунають пронизливі крики. Але зі здоров’ям у неї все гаразд (це так мені пояснюють), просто, коли народжується маленька сестричка, вона так каже, що дуже щаслива, що у неї з’явилися мама, татко і старший братик.

Я надзвичайно збуджений, кручуся, як дзиґа. Відразу хочу поділитися з нею своїми цукерками, що ними мене пригостив лікар Озімо, але мені знову пояснюють, що немовлятка, маленькі сестрички, ще не мають зубів, тож лише ссуть мамине молочко. Оце була б штука — закинути кілька білих кульок у той чорний отвір. Може, я б виграв золоту рибку.

Я біжу до шафи з іграшками й повертаюся з жерстяною ропухою в руках. Хоч вона й немовля, та зелена жаба, котра квакає, коли їй надавити на животик, обов’язково розважить маленьку. І знову даремно. Я забираю жабу й відступаю спантеличений. Нащо вона потрібна, ця мала сестричка? Чи не краще було б лишитися зі старезними птахами пана П’яцци?

Жерстяна ропуха й Ведмедик Анджело. Вони спали мені на гадку разом з цукерками лікаря Озімо, бо це ведмежа асоціювалося у мене з малою сестрою, яка, подорослішавши, стала разом зі мною пустувати й гратися, а ще — страшенно ласою до моїх цукерок.

— Припини, Нуччіо, Ведмедик Анджело більше цього не витримає, — скільки разів я так благав свого кузена припинити свої тортури. Але він був старший. Священики вже навіть відправили його до пансіону, де хлопець цілими днями був змушений пріти в мундирі, тож, повертаючись додому до міста, розходився не на жарт. Якось, після тривалої іграшкової битви, він схопив Ведмедика Анджело, прив’язав тваринку до ніжки ліжка й почав невимовно жорстоко шмагати.

Коли ж у мене з’явилася ця іграшка? Згадки про його першу появу в нашому домі губляться у часі, коли, як мені пояснював Ґратароло, ми ще не вміли координувати наші особисті спогади. Анджело, мій пухнастий, ніжно-жовтенький друг. Він мав рухливі лапи, вмів сидіти й зводити їх до неба. Він був великий та солідний, а його сяйливі карі оченята були, немов живі. Ми з Адою одноголосно обрали його королем наших іграшок. Королем солдатиків і ляльок.

Постарівши й обтріпавшись, він став навіть поважнішим. У нього з’явився якийсь перекручений авторитет, і упродовж того, як він, немов старий бойовий герой, утрачав то око, то лапу, цього авторитету ставало все більше.

Ми перевертаємо ослінчик, і він перетворюється на човен, чи на піратську шхуну, чи на корабель, як у Жуля Верна, з квадратними носом і кормою. Ведмежатко сиділо поруч з рульовим, а попереду, визначаючи курс до далеких земель, стояли Капітан Бараболя й вояки Країни Достатку. Вони були головнішими, бо були набагато більшими, навіть незважаючи на те, що до всього були ще й набагато кумеднішими за своїх серйозних товаришів, теракотових солдатиків, що вже стали ще більшими інвалідами, аніж Ведмедик Анджело. Комусь не вистачало кінцівки, комусь — голови. З їхнього крихкого, збитого і вже давно вилинялого тільця стирчали залізні дроти, наче вони були цілісінькою армією Довготелесих Джонів Сільверів. Поки наш невеличкий, але славний човен відійшов від берегів Кімнатчиного Моря, проплив Коридорним Океаном і пришвартувався біля берегів Архіпелагу Кухня, Ведмедик Анджело всю путь височів над своїми підлеглими, але ця непропорційність жодним чином нас не бентежила, навпаки — підкреслювала його гулліверівську велич.

З плином часу, завдячуючи його безвідмовному нам служінню і готовності до будь-яких акробатичних вивертів, а також частому випліскуванню на бідолаху кузинового сказу, Ведмедик Анджело невдовзі втратив і друге око, потім руку, а з часом — обидві ноги. Ми з сестрою підростали, а зі скаліченого тільця ведмежати все частіше вибивалися жмути соломи. Батьки перешіптувалися, що у тому облізлому калічці скоро розведуться якісь комахи, а може, цілі колонії мікробів, тому вони все частіше й частіше вмовляли нас здихатися іграшки, погрожуючи найстрашнішим — викинути її до смітника, коли ми будемо у школі.

Любий нашому з Адою серцю клишоногий мав жалюгідний вигляд: хирлявий, триматися на власних ногах уже не спроможний, розпатраний, тельбухи неподобно випадають назовні. Ми змирилися з тим, що він має померти, — хоча ні, ми вирішили, що він уже небіжчик, тож треба гідно провести його в останню путь.

Рання година. Тато розжарив котел і радіатор опалювальної системи, від якого нагрівалися всі батареї в хаті. Всі стали у довгу поховальну процесію за ієрархією. З обидвох боків котла вистроїлися іграшки, що лишилися на цьому світі. Командував Капітан Бараболя. За наказом «струнко!» всі стали рівними лавами, щоб віддати військові почесті, як годиться шанувати полеглих. Я крокую, тримаючи у руках подушку, на якій спочиває той, що вже майже покинув нас навіки. За мною йде вся родина, укупі з хатньою робітницею. Нас усіх єднає одна на всіх скорботна шана.

З ритуальним смиренням я віддаю Ведмежатка Анджело у вогняну пащу бога Ваала. Ведмежа, що вже перетворилося на звичайний солом’яний жмут, спалахнуло і згоріло за одним-єдиним спалахом полум’я.

Проте ця церемонія виявилася провісницькою і для самого котла. Кілька місяців по тому така ж доля очікувала і на котел, що спочатку розжарювався антрацитом, а коли з цим матеріалом стало геть сутужно, годувати його почали схожими на яйця грудками вугільного пилу.

Але коли прийшла війна, їх теж почали використовувати невеличкими порціями. У кухню знову поставили стару пічку, дуже схожу на ту, якою ми пізніше користувалися у Соларі і яка ковтала все підряд: деревину, папір, цупкий картон, а також якісь спресовані цеглини винного кольору, що горіли вкрай погано, але дуже повільно, даючи нам віддалену подобу полум’я.

Коли померло Ведмежатко, я не почувався вбитим горем, як і не відчував припливів ностальгії. Можливо, сумувати за ним я став пізніше. Може, згадував його, коли шістнадцятирічним повертався у своє далеке-далеке минуле, але наразі — ні, я за ним не сумував. Наразі я — поза часовим потоком. Для мене все навіки — теперішнє. Для мене він стоїть перед очима й у його останній день, коли його ховали, й у години його найбільшої слави. Я можу перейти від одного спогаду до іншого, переживаючи кожен з них, hic et пипс[215].

Якщо вічність саме така, вона — прекрасна. Чому ж тоді я мусив чекати аж до шістдесяти, щоб на неї заслужити?

Одначе чому ж я не пригадую обличчя Діли? Я вже мав би його побачити, натомість — нічого. Мої спогади ніби повертаються до мене самі по собі, по одному, у послідовності, яку визначили без мене. Та варто лише почекати. Гаразд, я почекаю, робити ж бо мені все одно немає чого.

Я сів у коридорі, поряд з «Телефункеном». Передають комедію. Тато слухає від самого початку, а я сиджу в нього на руках, запхнувши до рота пальця. Зовсім нічого не втямлю у тих перипетіях: сімейних драм, зрад, спокут, утім, ці далекі голоси заколисують мене. Засинаючи, я прошу, щоб двері моєї кімнати лишались відчиненими — аби я міг бачити світло з коридору. Я став неабияким хитрюгою: ще у ніжному віці я здогадався, що дарунки від волхвів на Хрещення купують батьки. Але Ада не йме цьому віри, й я ніяк не можу зірвати полуду з очей малої дитини, тож у ніч проти п’ятого січня я з усіх сил намагаюся не спати й примітити, що ж там відбувається. Чую, як вони розкладають подарунки. Але, попри все, наступного ранку я вдаю цілковите щастя й подивування через чудо, що сталося у нашому домі. Вдаю, бо став пронозою й хочу, аби ця цікавуща гра тривала.

А мене не обдуриш. Я дізнався, що діти з’являються не з капусти, а з маминого живота, але я — могила, їй про це ані слова. Мама балакає з подружками про жіночі справи (ця, у поважнім, теє, стані, а та, теє, має спайки в яєчниках). Одна з жінок цитькає, попереджаючи маму, що поряд маля, а вона каже, що неважливо, бо у такому віці діти ще дуже нетямущі. А я тим часом, заглядаючи з-за дверей, пізнаю таємниці життя.

Відчинивши маленькі дверцята на маминому комоді, я дістав книжку: «Не вірте, що смерть існує» Джованні Моски. Гарно написана, іронічна й елегійна книжечка, в якій оповідалося про всі принади могильного життя, про те, як приємно упокоїтись під гостинною земляною ковдрою. Мені надзвичайно сподобалося це припрошення до смерті. Можливо, це було моє з нею перше знайомство, принаймні до зелених травинок, товстих, як палі, які побачив перед собою сміливець Валенте. П’ятий розділ. Якось уранці принадна Марія, що у мить слабкості пізнала гробаря, відчула у череві пурхотіння. До цієї миті автор був дуже цнотливим оповідником, лише натякаючи на нещасливе кохання і те, що незабаром має з’явитися на світ дитинка. Аж ось він дозволив собі надзвичайно реалістичний опис, що просто краяв мені серце: «Відтоді її живіт сповнився шурхотом і тріпотінням, як у клітці, повній горобчиків. Немовля заворушилося».

Це вперше я так нестерпно натуралістично читаю про вагітність. Проте я не дивуюсь, бо це лише підтверджує те, про що я вже давно здогадався сам. Мене лякає інше — що хтось зненацька захопить мене, поки я отак читаю цю заборонену книжку, і зрозуміє, що я все знаю. Я почуваюся грішником, бо переступив табу. Я кладу книжку у комод, замітаючи всі сліди свого вторгнення. Мені відкрилася таємниця, але мене душить нездоланне почуття провини за це знання.

Це сталося задовго до того, як я поцілував красуню на обкладинці «Новелли». Я відкрив для себе таємницю народження, але не статі. Мені теж, подібно до деяких примітивних створінь, що не спроможні втямити зв’язок між статевим актом і вагітністю (Паола казала, що дев’ять місяців — це ціла вічність), знадобилося пройти довгий шлях, перш ніж я знайшов загадковий зв’язок між сексом (дорослою справою) і появою дітей.

Втім, навіть мої предки не переймалися тим фактом, що мене це може спантеличувати. Вочевидь, їхнє покоління дізнавалося про такі речі набагато пізніше, чи, може, вони просто забули певні особливості свого дорослішання. Бачу, як ми з Адусею йдемо вулицею, тримаючи батьків за руки. Назустріч йде знайомий, і тато тут-таки його оповіщає, що ми збираємось на «Золоте місто». Чоловік, кинувши на нас малих поглядом, лукаво посміхається, а батькові шепоче: «Дивись-но, бо те кіно трошки з перцем». А тато йому легковажно: «Та дарма, просто міцніше триматимемо малого за жакетку». Отож я, засапавшись, спостерігаю, як віддається Крістіна Сондербаум.

Коли я гуляв коридорами, розмірковуючи над виразом «раси та народи земної кулі», мені раптом спала на гадку волохата вульва. Ось ми йдемо ватагою, я і кілька друзів (десь у середній школі), у кабінет батька одного із хлопців, де зберігається багатотомник «Раси та народи земної кулі» авторства Біазутті. Ми нашвидкуруч перегортаємо сторінки, шукаючи ті, де є фото калмицьких жінок а роіl[216]. На знімках видно жіночий статевий орган, точніше хащі, якими він прикритий. Калмички — це точно жінки, що торгують самі по собі.

Мене знову огорнув туман, він неподільно владарює над мороком затемнення, поки місто силкується сховатися від блакитних очей ворожих літаків, щораз зникаючи з моїх власних, що спостерігають за ним із землі. Я крокую у тумані, так само, як хлопченя з ілюстрації з моєї читанки, тримаючи татка за руку. На голові — такий же капелюх Борсаліно, що й у пана на малюнку, тільки пальто не таке елегантне, мішкувате і зношеніше, а reglan. На ньому навіть більше дірок, ніж на моєму, на котрому петлі для ґудзиків прорізані праворуч, адже одежина була перелицьована з батькового старого пальта. У правій руці тато тримає не ціпок, а ліхтарик, але не такий, як ті, що на батарейках: цей заряджається від тертя, як фари на велосипеді. Коли натискаєш чотирма пальцями пиптик на зразок спускового гачка, ліхтарик тихенько торохтить, а потім освітлює тротуар рівно настільки, щоб ви могли зауважити східці, закут чи побачити попереду перехрестя. Потім пальці слабнуть і світло згасає. Ви проходите ще з десяток кроків, тримаючи у голові те, що щойно побачили, як у леті наосліп, а потім ліхтарик знову засвічується, але лише на якусь мить.

У тумані ми зустрічаємо інші тіні, іноді вони вітаються чи вибачаються. Гадаю, вони добре роблять, що говорять пошепки, хоча, якщо добре поміркувати, з бомбардувальників видно, що світиться, але ж не чути, що говорять. У такому тумані можна було б щодуху загорланити пісню, і ніхто б цього не почув. Але ніхто не співає, адже наша змовницька тиша ніби підбадьорює туман ховати кожен наш крок, робити нас невидимками — нас і шляхи.

Але чи справді потрібна ця абсолютна темрява? Може, морок має бути лише для певності, бо коли справді хотіли бомбити, прилітали серед білого дня. Глупої ночі залунала сирена. Мама, заливаючись слізьми, — і зовсім не тому, що боїться бомбувань, а тому, що порушили наш дитячий сон, — одягає нам піжами на пальто й спускається до бомбосховища. Але не в те, що розташоване під нашим будинком — простий льох, укріплений балками і надцятьма чувалами з піском. Мама веде нас до сховку, що в будинку навпроти, котрий побудували ще у 1939-му, вже готуючись до воєнного конфлікту. Але ми біжимо не дворами, що помережані невеличкими огорожами, а оббігаємо цілий квартал; біжучи й сподіваючись, що сирени завили, ще коли ворожі літаки були далеко-далеко.

Бомбосховище надзвичайно гарне. Цементні стіни поборознені водичкою, світло тьмяне, але тепле, дорослі порозсідалися на лавках і розводять теревені, а ми, дітвора, гасаємо посеред кімнати. Стіни приглушують звук від бомб, що падають, і дорослі впевнені, що коли навіть одна з них влучить у будівлю, сховище залишиться неушкодженим. Звісно, це неправда, але вона допомагає. Наглядач, котрим виявився мій учитель молодших класів пан Мональді, ходить занурений у власні думки. Він ображений, що йому не випала нагода приміряти мундир військового центуріона з фашистськими нашивками. У той час будь-хто з тих, хто брав участь у Поході на Рим, був усе одно що ветеран наполеонівських військ, що вершили великі завоювання. Це лише після восьмого вересня сорок третього дід мені пояснив, що то насправді був похід курокрадів, що були озброєні лише ціпками, і якби король лише зажадав, будь-який загін піхотинців розігнав би той набрід, іще туди йдучи. Але король — Прудконогий Коротун, і зрада була у нього в крові.

Коротше, вчитель Мональді обходить своїх сусідів, утішає їх, особливо дбаючи про вагітних жінок. Він каже, що це лише маленькі жертви в ім’я загальної перемоги. Знову лунає сирена, але тепер сповіщаючи, що небезпека минула, тож сім’ї галасливою юрбою висипають на вулиці міста. Якийсь чоловік, — звісно, ніхто й гадки не мав, що то за один (бо бомбардування заскочило його зненацька, коли він ішов вулицею), запалює цигарку. Вчитель Мональді хапає його за лікоть і насмішкувато питає, чи в курсі той, що зараз іде війна і на вулицях мусить бути суцільна темрява.

— Та навіть якби у небі ще й досі літали вороги, грець би вони звідти зауважили цигаркового вогника, — сказавши таке, чоловік затягнувся.

— Еге, а ви вже такий знавець?

— Певна річ, що знавець. Я головний пілот і літаю на бомбардувальниках. А вам коли-небудь випадало скидати бомби на Мальту?

Оце так герой — справжній. Спінений від люті, вчитель Мональді ноги в руки і... а сусіди нумо глумитися, примовляючи, що ті, що у чин вскочили, завжди так поводяться — дундуки бундючні.

Пан Мональді зі своїми творами про геройства. Перед очима — мама, тато, що понахилялися наді мною. Завтра олімпіада з літератури.

— Хоч би яка була тема твору, — каже мама, — вони обов’язково приплетуть туди дуче й війну. Отож заздалегідь приготуй кілька ефектних фраз, як-от «вірні й непідкупні боронителі Італії та її нового суспільства». Така фраза згодиться завжди, хай там якою буде тема.

— А якщо темою буде «битва за хліб»?

— Все одно десь притулити можна, треба лише попрацювати уявою.

— Пам’ятай, що солдати зрошують кров’ю вогняні піски Мармаріки, — пропонує татко свою ідею, — і не забудь написати, що наше суспільство нове, героїчне і благословенне. Це завжди спрацьовує. Навіть коли пишеш про битву за хліб.

Батьки хочуть, щоб дитина отримала високий бал. Гарне прагнення. І якщо задля гарної оцінки треба знати теореми про паралельні прямі, ти береш у руки підручник з геометрії, якщо ж тобі для цього треба говорити, як справжній «баліллієць», — мерщій зазубрювати, як мусить думати ревний «Балілла». І який йому грець, правда це чи ні. Власне, мої батьки не здогадувалися, що навіть п’ятий постулат евклідової геометрії дійсний лише для пласких площин, настільки ідеально пласких, що в дійсності таких не існує. І фашистський режим був саме такою ідеально пласкою площиною. Та до нього всі вже давно призвичаїлись. Ніхто не зважав на криволінійні вири, у яких паралельні прямі або сходяться, або безнадійно розходяться.

Немов блискавка у голові, промелькнув інший, коротенький уривок із життя:

— Мамо, а що таке революція?

— Революція, дитино, це коли країною йдуть керувати прості робітники, а у службовців, як твій тато, голови з плечей летять.

За два дні по написанні твору сталася пригода з Бруно. Бруно: двійко оченят, як у кота, гострі зуби, мишасто-сіра голова, на якій видніються великі білі плями, як при облисінні чи імпетиго. Це були рубці від струпів. Діти зі злиденних родин завжди мали струпи, адже у них був постійний авітаміноз, і жили вони у бруді, що не знав ганчірки. У молодших класах ми із хлопчиком Де Каролі були заможними, принаймні такими нас усі вважали. Хоча насправді наші сім’ї належали до того ж самого соціального прошарку, що й наш учитель. Я — тому, що мій батько завжди одягав краватку, а мама носила капелюшки (а отже, була не просто пані, а вже поважна дама), а малий Де Каролі — бо його батько мав власну крамничку, де торгував сукном. Решта були з нижчих прошарків. Удома з батьками вони й досі розмовляли на діалекті, тому, певна річ, робили море граматичних й орфографічних помилок, але найбільшим злидарем серед нас був Бруно. Нагрудник у нього завжди був чорний-чорнющий, схожий на дрантя, ніколи не носив білого комірця, а коли вдягав, то комірець той був не білий, а запацьорений і зношений. Звісно, що таке блакитний метелик, як у всіх нормальних дітей, він теж гадки не мав. Хлопець був увесь у струпах, тож його голили під нуль — єдина відома бідним родинам рада проти вошей. Голомозий і вкритий щойно затягненими рубцями від струпів. Клеймо нижчості. Загалом, наш учитель був гарною людиною, та оскільки був ще й ревним фашистом, вважав за свій обов’язок виховувати з нас справжніх мужніх чоловіків, і виховання це він провадив, супроводжуючи добрячими штурханами. Але до нас із Де Каролі — ані пальцем, бо ми ж могли пожалітися, а наші батьки були йому рівня. Оскільки наш учитель мешкав у тому ж кварталі, що й я, то він сам напросився вести мене заразом із власним сином щодня після уроків аж до самого дому, аби мій татко не завдавав собі клопоту забирати мене зі школи. А ще тому, що моя мати була двоюрідною сестрою завучевої своячки. Хтозна, може, колись...

А ось для бідолашного Бруно позашийки були щоденним ритуалом, бо ж він був дитиною жвавою, а тому за поведінку завжди мав двійку, і за те, що приходив до школи у засмальцьованому нагруднику. Задля покарання Бруно щоразу ставили за дошку, а це був неабиякий сором.

Якось Бруно явився до школи після тривалої відсутності без поважної причини. Учитель уже закочував рукави, аж ось Бруно розридався і, схлипуючи, розповів, що у нього помер батько. Вчитель розтанув, адже навіть у фашистів є серця. Звісно, під соціальною справедливістю він розумів подаяния, тож попросив, щоб усі зробили пожертву. Мабуть, і наші батьки не були черствосердими, бо наступного дня принесли хто що зміг: хто кілька монет, хто поношений одяг чи баночку варення, а дехто — кіло хліба. У цю мить усі розділяли його горе, це була мить солідарності з Бруно.

Але того ж таки ранку, коли ми марширували у дворі, Бруно почав повзати рачки. Тоді ми знову подумали, що він і справді слабий на розум: робити таке, коли у тебе помер батько. Вчитель накричав на нього, мовляв, хлопчина не має й крихти вдячності. Два дні, як сирота, мить, як товариші відчули до нього прихильність і пожаліли, а він знову став на криву стежку: з огляду на його походження, хлопця вже ніщо не врятує.

Попри те, що у тій драмі я був лише другоплановим героєм, на якусь мить мене охопили сумніви. Я вже відчував щось подібне, коли, написавши твір, прокинувся наступного ранку й запитав себе: чи дійсно я любив дуче, чи був звичайним лицеміром і писав таке задля годиться? Спостерігаючи за тим, як Бруно повзає рачки, я зрозумів, що це ходіння на чотирьох було виявом його особистої гідності — так хлопчина реагував на приниження, якого завдало йому наше упріло-липке милосердя.

Кілька днів по тому, на суботньому фашистському зібранні мої міркування підтвердились. Ми виблискували у нових мундирах, як нова копійка, а мундир Бруно був таким же заяложеним, як і його нагрудник у звичайні дні, а блакитна хустина була зав’язана абияк. Це була наша присяга. Центуріон голосно виголошував: «В ім’я Бога й Італії, присягаю служити волі дуче, не шкодуючи сил, а як на те буде воля його — і власної крові. Ревно служити фашистській справі. Присягаєте?» І ми всі в один голос мали відповісти: «Присягаю». І ось, коли всі хором кричали «Присягаю!», Бруно, котрий стояв поруч зі мною, а тому я чудово все розчув, закричав «Простягаю!» Це був бунт. Так я вперше був присутнім при заколоті.

Чи бунтував він з власної волі, чи тому, що мав батька — непросипного п’яницю і соціаліста, як у тій книжці «Молодь Італії — гуртом у всьому світі»? Струпнявий Бруно був першою людиною, що показала мені, як слід реагувати на всі ті пишні слова, що душили нас.

Отже, між пам’ятним твором, що я написав у десять років і притчею про «некрихку склянку» в одинадцять, саме коли я закінчував п’ятий клас початкової школи, я переродився. І переродився я завдяки науці, що дав мені Бруно. Він був анархістом-революціонером, а я лише трошки скептичним, але оте його «Простягаю!» стало для мене некрихкою склянкою.

Певна річ, зараз, лежачи у глибокій комі, я набагато краще зрозумів те, що зі мною сталося. Невже це і є прозріння, якого досягає людина, коли доходить до незворотної межі, і лишень у цю саму мить, як Мартін Іден, пізнає суть, але, пізнавши, перестає пізнавати? Але я ще не на межі, я маю перевагу перед тими, хто вже помер. Я розумію, пізнаю, знаю, навіть пам’ятаю (вже нарешті зараз), що знаю. То що, мені пощастило більше за інших?

16. Вітер завиває, негода буяє...

Хочу згадати Лілу... Якою вона була? Я бачу, як із кіптяви цієї дрімоти виступають інші образи, а от її — немає...

Хоча будь-яка людина у нормальному стані може відчути бажання згадати, як відпочивала у відпустці минулоріч. І якщо від цього лишився хоч якийсь слід, спогад прийде. А от до мене не приходить. Моя пам’ять здригається, як кільця у солітера, тільки, на відміну від солітера, вона не має голови, блукає звивистим лабіринтом, і будь-яка мить може стати чи то початком, чи то кінцем подорожі. Отже, мушу чекати, хай спомини приходять, як їм заманеться, керуючись власного логікою. Саме так буває, коли блукаєш у тумані. Адже коли сонце освічує все навкруги, ти бачиш усе заздалегідь і сам обираєш, якою дорогою тобі йти, ідеш назустріч чомусь певному. Але коли блукаєш у тумані, ти теж ідеш назустріч комусь чи чомусь, тільки от розібрати, що то є, зможеш, лише наблизившись упритул.

Може, це нормально. Ти не можеш отримати все зараз, спогади нанизуються на шампури. А що там казала Паола про зачароване число «сім», про яке так часто згадують психологи? Людина може завиграшки пригадати підряд сім елементів переліку, а далі — пустка. Навіть на сьомому. Цікаво, що то ще за сім гномів? Веселун, Мовчун, Сонько, Буркотун, Простак, Професор... А як же сьомого звати? Завжди забуваю сьомого сьомигнома. А як там сімох царів Рима? Ромул, Нума Помпілій, Тулій Остилій, Сервій Туллій, Тарквіній Приск, Тарквіній Погордливий... А хто ж сьомий? Ага, згадав — Апчхи.

Гадаю, перше, що я згадав, була лялька у костюмі головного полкового барабанщика. На ньому був білий мундир і кепі, а якщо завести його ключиком, він починав вистукувати «там-там-ра-та-та-та-там». Справді він існував чи я лише так думав, послуговуючись батьківськими спогадами? Може, насправді спершу я згадав про фініки. Я стою під деревом, а селянин на ім’я Квіріно злазить драбиною на дерево, щоб зірвати мені найстигліший і найсмачніший фінік, але я ще не навчився казати «фінік» і кажу «сінік».

Чітко пам’ятаю останній спогад: я сиджу у Соларі, тримаючи ін-фоліо в руках. Чи зважили Паола чи хтось інший, що саме було в моїх руках, коли я знову так несподівано заснув? Вони мають якнайшвидше віддати Шекспіра Сибіллі, бо якщо мені доведеться лежати овочем довгі роки, моїй родині не стане коштів, і вони будуть вимушені продати спочатку мою студію, а потім і Солару. Ба навіть цього може виявитись замало. А завдяки тому ін-фоліо вони б могли оплатити моє перебування у лікарні хоч на цілу вічність, разом з десятком доглядальниць. Вони могли б навідуватися до мене раз на місяць, і цього б цілком вистачило, а решту часу — жили б власним життям.

Знову поряд мене якась постать. Криво осміхаючись, вона показує сороміцькі жести, а потім, ніби набігаючи на мене, обгортається кругом мого тіла і розчиняється в імлі.

«Пастилки Фіат лікують кашель, невралгії та застуду».

Знову прийшов барабанщик у кепі. Я ховаюся у діда на руках. Притулившись щокою до його піджака, відчуваю, як від діда пахне тютюном з люльки. Дід палив люльку і добре знався на тютюнові. Але чому я не знайшов його люльки у Соларі? Чи її, закопчену сірниками, обпалену, викинули дядько з тіткою як непотріб, хай би вона тричі пропала? Укупі з письмовим пір’ям, промокашками, окулярами, драними шкарпетками й останньою напівповною коробкою тютюну? І бозна-чим іще.

Туман розходиться. Дивно, я пригадую Бруно, що повзає рачки, але зовсім забув день, коли народилася Карла, свій випускний, зустріч з Паолою. Раніше я не пам’ятав геть нічого, а тепер пригадую все своє дитинство аж до дрібниць, але не пригадую, як Сибілла вперше зайшла до моєї студії, шукаючи роботу, не пам’ятаю, коли написав свій останній вірш. Не спроможний пригадати обличчя Ліли Саба. Якби я лишень згадав її, цей безкінечний сон набув би сенсу. А я не пам’ятаю жінки, яку шукав усе своє доросле життя, бо ще не згадав ані крихти з того дорослого життя. Ані крихти з того, що ввійшло в моє доросле життя і що я жадав звідти викинути.

Мушу чекати чи приготуватися до довічного блукання стежками перших шістнадцяти років мого життя. Врешті, може, це й достатньо, тим паче якщо я заново переживатиму кожну мить і кожну подію тих років. Тоді я зможу протягти так ще шістнадцять років. Не так уже й мало, матиму вже сімдесят шість. Чудова тривалість життя... А Паола протягом усіх цих років міркуватиме, чи варто повернути коліщатко апарата.

Але хіба не можна спілкуватися телепатично? Я б міг подумки зосередитись на Паолі й послати їй наказ. А то краще — спробував би на по-дитячому ясну й незахаращену голову послати сигнал: «Повідомлення для Сандро. Повідомлення для Сандро. Сірий Орел з пляшки «Фарне Бранка», Сірий Орел викликає, як чуєте мене, відгукніться. Прийом». А малий передає: « Зрозумів, чую вас добре».

У місті я знуджуюся. Ось четвірко нас, жевжиків у коротких штанцях. Ми бавимося на дорозі біля дому. Дорога така собі, ледве проплентається одна машина за годину. І як нам дозволили бавитися на шляху? Граємося кульками. Іграшки для злидарів, коли немає інших забавок. Кульки були або глиняні, коричнюваті, або прозорі скляні з орнаментом, або молочно-білі з червоними прожилками. Гра перша — «ямочки»: із самої середини шляху, ковзнувши вказівним пальцем по великому, треба було щиглем загнати кульку в ямку, заздалегідь викопану обабіч тротуару (але висококласні гравці роблять щигля великим по вказівному). Дехто заганяє кульку з льоту, а інші — за кілька щигликів. Наступна гра — «п’ядь», яку ми у Соларі називали «недопалок». Грати так само, як і в «ямочки», тільки тепер слідом за першою кулькою треба посилати наступну, але на відстань не ближче ніж п’ядь. Відміряти необхідно чотирма пальцями.

Та найбільша шана й загальне захоплення випадало тим, хто вмів запускати дзиґу. Але не таку, як у багатих дітей, зроблену з розфарбованого металу й помережану різнокольоровими смужками, яку запускаєш, надавивши на пиптик зверху, котрий запускає пружину, і коли дзиґа крутиться, то з тих стрічечок утворюється різнобарвний вир. Ні, не таку. А бідняцьку, дерев’яну. Така собі дупка — круглобока конусоподібна пузата груша, нагорі — гвіздочок, а сама дзиґа впоперек оперезана спіральними борознами. Обкручуєш шпагатом точнісінько у борозни, а потім щодуху смикаєш за вільний кінчик мотузки, і дзиґа розкручується. Ще й не кожен на таке диво здатен. У мене не виходить, я ж бо розбещений дорогими дзиґами, котрі запускати набагато легше, тому мене всі беруть на кпини.

Того дня нам не випало погратися на шляху, бо вздовж тротуару якісь чоловіки у піджаках і краватках сапали поміж бруківкою бур’яни. Працювали вони без ентузіазму, заледве ворушачи руками. Один пан заговорив до нас, цікавлячись різними забавками, де можна використовувати кульки. Розповів, що коли був малим, грався у «коло»: малював палицею на землі чи крейдою на тротуарі кільце, складав у нього кульки, а потім, узявши кульку трохи більшу, намагався вибити кульки за межі кільця. Перемагав той, хто виб’є більше кульок. «А я знайомий з твоїми, — кивнув він мені, — передавай мої вітання. Скажи, від пана Феррари, що продавав капелюшки».

Я передав. «Євреї, — мовила мама. — Це їх відправили на примусові роботи». Тато звів очі до неба й протягнув: «Аякже». Пізніше я, звісно, пішов до діда до книгарні й спитав, чого це євреїв відправляють на примусові роботи. Дід пояснив, що як зустріну кого, то треба бути ввічливим і шанобливим, бо то гарний люд. Але тоді він мені так і не пояснив, чому ж тих євреїв примушують працювати, бо я ще був занадто малим. «Але мовчи й нікому моїх слів не переповідай, особливо вчителеві. Sas gira».

Тоді мене зацікавило, як це євреї можуть продавати капелюшки. Адже капелюшки, котрі я бачив на плакатах, що висіли на стінах, чи у рекламах, були такі вишукані й аристократичні.

Наразі, чого мені було перейматися євреями. І лише за кілька років дід показав мені газету за 1938 рік, де писали про чистоту раси. Але тоді, у тридцять дев’ятому, я мав лише шість рочків і ще не вмів читати.

А за кілька днів ані пан Феррара, ані інші чоловіки сапати бруківку не прийшли. Тоді я подумав, що після невеличкого покарання їх уже відпустили додому. Лише після війни я підслухав, як хтось розповідав мамі, що пан Феррара помер у Німеччині. Взагалі, після війни я дізнався багато чого. І про те, звідки з’являються діти (укупі з тим, що за дев’ять місяців цьому передує), і про те, як гинуть євреї.

Коли ми переїхали до Солари, моє життя цілковито змінилося. У місті я був понурою дитиною і зустрічався з однолітками лише на кілька годин на добу. Решту часу я або, згорнувшись калачиком, залягав з книжкою, або пиряв на велосипеді. Єдиним місцем, де мені було по-справжньому цікаво, — це дідова крамничка. Поки дід теревенив з клієнтами, я шпортався, шпортався, осліплений усе новими й новими одкровеннями. Через таке життя я ставав усе самотнішим і почав жити лише власними фантазіями.

Але в Соларі, де я збігав униз до селища і йшов до сільської школи сам-один, носячись по полях і виноградниках, я почувався вільним. Переді мною простягалася неозора й недосліджена територія. У мене було так багато друзів, поплічників, щоб облазити все навкруги. Головне — збудувати хатинку.

Тепер я можу побачити геть усе своє життя в божниці Ораторіо, як у кінострічці. І не кільцями, як у солітера, — нарешті це повноцінна вервечка подій...

Мабуть, наша хатинка не нагадувала справжнє помешкання, зі стріхою, стінами й дверима. Скорше це була невеличка печера, розколина, яку ми закривали лише назбираним гіллям і листям. Аби лише залишити амбразуру, крізь яку можна контролювати всю долину чи хоч би якийсь майданчик. Висунувши крізь листя палиці, ми палили кулеметною чергою, як у Джарабубі. І витурити нас звідти міг лише голод.

Ми унадилися ходити в Ораторіо, бо за футбольним полем, трохи вглиб, на узвишші за огорожею ми зауважили ідеальне місце для нової хижі. Звідти можна було розстрілювати обидві команди, що грали у недільних матчах. В Ораторіо всі здебільшого не мали чим себе зайняти. Гуртувалися лише близько шостої, щоб послухати катехізис і отримати благословення. Решту часу кожен робив, що душі заманеться. Були там і простенькі каруселі, гойдалки й невеличкий театр, під дахом котрого я вперше вийшов топтати сцену — у «Маленькому парижанинові». Саме там я набув тої артистичної вправності й вміння поводитися на сцені, завдяки котрим багато років по тому я полишив слід у пам’яті Діли.

Туди ж таки приходили й старші хлопчаки (нам вони видавалися просто старезними динозаврами), що грали у пінг-понг і карти, хоч і не на гроші. Дон Коньяссо, що був настоятелем Ораторіо, добра душа, нікого не питав про віросповідання. Аби тільки діти приходили до нього, а не гасали цілими караванами на великах у місті, ризикуючи втрапити під зливу бомб. А ще щоб не пробували залізти до «Каза Росса» — відомого на всі навколишні села й містечка борделю.

Уже після восьмого вересня я саме в Ораторіо вперше почув про партизан. Спочатку це були звичайні молодики, що намагалися сховатися чи то від чергового призову до лав війська Соціальної республіки, чи то від німецьких облав, адже ті посилали молодиків працювати до Німеччини. Пізніше люди стали називати їх «повстанцями», адже саме так їх іменували в офіційних комюніке. І лише кілька місяців по тому ми дізналися, що десятеро з них розстріляли, — один навіть був із Солари, — а коли почули, як про них розказують по лондонському радіо, стали звати їх «партизанами», чи то, як вони самі хотіли зватися, «патріотами». У Соларі партизанів дуже любили, адже всі ті хлопці були прості, тутешні, тож навіть коли кожен з них уже мав прізвисько на кшталт Кучерявко, Стріла, Синя Борода, Феруччо, їх усе одно кликали по-старому, як раніше в селі. Багатьох я знав особисто — часто бачив у Ораторіо, як вони, зодягнені у завузькі й драні піджачки, грали в скопу[217]. А тепер ці ж самі хлопці носили берети з козирками, патронташ через плече, широкий пояс з парою підвішених ручних гранат, кулемети, а дехто навіть франтував пістолетом у кобурі. Вони були одягнені у червоні сорочки чи англійські мундири або носили галіфе королівського війська. Просто очей не відведеш.

Вони почали з’являтися у Соларі вже у сорок четвертому: приходили короткими набігами, поки не було чорнобригадників. Час від часу з гір спускалися «бадоліанці»[218] у блакитних хустинках. Казали, що вони на боці короля й, коли йдуть у наступ, кричать «Савойя!». Іноді приходили «гарібальдійці»[219], на цих уже були хустинки червоні, вони наспівували пісеньки, в яких лаяли короля й Бадольо: «Вітер завиває, негода буяє, зношені наші чоботи, та обов’язок кличе йти, щоб світанок майбуття у весні красній принести...» У «бадоліанців» спорядження було краще, адже ходили чутки, що серед усіх повстанців лише їх озброювали й одягали британці, бо всі інші були комуняками. У «гарібальдійців» автомати були ті ж самі, що й у чорнобригадників. Повстанці забрали зброю чи то під час чергового зіткнення, чи то якимись хитрощами у зброярні. А от «бадоліанці» мали найсучасніші англійські «стени».

«Стени» були легші за звичайні автомати й мали пусті приклади, на кшталт порожнистого контуру, а обойма знаходилась не знизу, а збоку. Якось «бадоліанець» дав мені постріляти. Здебільшого вони стріляли, щоб не втрачати навичок або справити враження на дівчат.

Якось до нас заявилися фашисти із Сан-Марко й почали горланити «Сан-Марко! Сан-Марко! Що нам вартує життя...»

Люди казали, що то були добрі хлопці з гарних родин. Просто вони зробили неправильний вибір. Та хай там як, але все одно з місцевими вони поводилися добре і дуже шанобливо залицялися до жінок.

А от чорнобригадники — то були навпаки, люди лихі: набрід, котрий повипускали із в’язниць і виправних колоній для неповнолітніх (звісно, якщо вже мали шістнадцять) і хотіли лише нагнати на людей страху. Але всім було сутужно, тож люди були вимушені ставитися з недовірою навіть до санмарківців.

Ми з мамою йдемо на месу до селища. Разом з нами йде пані, що мешкає за кілька кілометрів від нас. Пані має зуб на свого орендатора, що підкрадає її частку. А оскільки її орендатор комуніст, то вона стала фашисткою, хоч би через те, що фашисти ненавидять комуністів. Щойно ми полишали церкву, молодиць примітили двоє санмарківців. Звісно, красою вони вже не засліплювали, але все ж мали гарний вигляд. Знаєте ж бо, солдати розставляють сильця, де лишень можуть. Під приводом дещо спитати, бо не місцеві, вони підходять. Молодиці поводяться дуже ввічливо (зрештою, обидва хлопці досить привабливі) й цікавляться, як же їм тут у нас, так далеко від рідної домівки. «Б’ємося, щоб повернути цій країні честь, яку деякі запроданці заплямували», — відповідає один з хлопців. А наша сусідка додає: «Які ж ви молодці, не те що дехто, ми саме про нього говорили».

Санмарківець якось дивно осміхнувся і промовив: «Ми б були вам щиро вдячні, якби ви сказали нам ім’я й адресу того добродія».

Мама зблідла, потім зашарілася, але, опанувавши себе, мовила: «Ой, лейтенанте, це моя подруга натякає на декого з Асті, але він уже багато років як поїхав звідси, й ми навіть гадки не маємо, де він. Пліткують, що його забрали до Німеччини».

«На його щастя», — усміхається лейтенант і на своєму не наполягає. Попрощалися. Дорогою додому мама крізь зуби каже тій легковажній пані, що прийшли такі часи, коли слід тримати язика на припоні й зважати на те, що кажеш, адже щоб приставити когось до стіни, їм багато не треба.

Про Ґраньйоло. Він теж навідував божницю Ораторіо. Наполягав, щоб ми ставили наголос на першому складі, але всі інші не слухали й наголошували передостанній — казали «Ґраньйола», дражнячи його «gragnola di colpi» — «шквальний вогонь». Хлопець ображено відповідав, що він людина миролюбна, але інші хлопчаки не вгамовувались: «Аякже, знаємо, який ти миролюб...» Була чутка, що він мав зв’язок з «гарібальдійцями», що переховувалися в горах. Хтось навіть стверджував, що він у них там великий начальник і дуже ризикує, живучи у селищі, а не ховаючись. Адже, якби хтось пронюхав, то його б одним духом приставили до стіни.

Ми з Ґраньйоло разом грали в «Маленькому парижанинові». Після вистави я припав хлопцеві до душі. Він хотів навчити мене грати в «три сімки». Я помітив, що йому було вкрай незручно у компанії з дорослими, тож він залюбки годинами теревенив зі мною. Може, так проявлялося його педагогічне покликання, адже він був учителем. А може, просто полюбляв казати щось до того незвичне, що, скажи він це серед однолітків, його б відразу зарахували до антихристів, тому він міг довіритися лише малому хлопчакові.

Він показав таємні листівки, що переховував у рукавах. Але мені не віддав, сказавши, що як кого з ними спіймають, умить розстріляють. Так я дізнався про ардеатинську різанину в Римі. «Та більше такого не трапиться, — казав він, — наші товариші вже у горах. І цим німцям буде капець!»

Він розповів мені про партії, що переховуються і дають про себе знати лише за допомогою ось таких листівок. Вони з’явилися ще до того, як до влади прийшли фашисти, й спромоглися вціліти, переховуючись за кордоном. А тим часом їхніх великих лідерів, що працювали каменярами, виявляли й забивали на смерть палями муссолінівські посіпаки.

Ґраньйоло був учителем. Він, щоранку дістаючись роботи велосипедом і повертаючись відразу по обіді, викладав щось у торговельній школі, але потім мусив покинути вчителювання. Пліткували, буцімто через те, що душею й тілом присвятив себе партизанам. А інші казали, що він більше не міг викладати, бо хворів на сухоти. Й справді чоловік був схожий на хворого: обличчя у нього було блідо-попелястого відтінку, вилиці хворобливо червоні, щоки запалі, а до всього ще й неугавний кашель. Зуби у нього були погані, спина покривлена й трохи горбата, лопатки випиналися. До всього молодик ще й накульгував. У піджаку Ґраньйоло повсякчас відвертав комір сторчма, тож здавалося, що увесь одяг висить на ньому, як лантух. У виставах він завжди грав або лиходіїв, або кульгавого наглядача загадкової вілли.

Усі казали, що він розумний, як сто мудреців, тому Ґраньйоло кілька разів звали викладати в університеті, але він відмовлявся — все через любов до своїх учнів.

— Маячня! — казав він мені потім. — Ямбо, я працював у школі для бідних, та й то на тимчасовій ставці, бо через цю трикляту війну й довчитися не встиг. Двадцятирічним мене відправили ламати хребет Греції, я отримав кулю в коліно, втім, нема чого перейматися — моя кульгавість не надто впадає в очі. Однак, лежачи десь у багнюці, я підхопив цю бридку хворобу й відтоді харкаю кров’ю. Але якби мені до рук втрапив той голомозий вилупок, я б не порішив його, бо я — тюхтій, та копняків надавав би добрячих, щоб не висовувались, аж поки не сплине та дещиця, що йому лишилася, Юді й криводуху.

Я спитав Ґраньйоло, чому він прийшов до божниці, коли всі кажуть, що він — атеїст. Ґраньйоло відповів, що це єдине місце, де він може поспілкуватися з людьми, крім того, він не атеїст, а анархіст. Я гадки не мав, що таке «анархіст», і тоді Ґраньйоло розповів, що анархісти — це люди, які прагнуть свободи, свободи без панів, королів, держави й попів. Але найперше — без держави, а не так, як у Росії, де без наказу держави навіть за вітром не сходять.

Потім хлопець розповів мені про Ґаетано Бреші[220], що вбив короля Умберто за те, що той наказав перестріляти робітників у Мілані. Бреші виїхав до Америки й міг жити там, як вареник у сметані, але йому випав жереб, і вони дали йому квиток в один кінець. Чоловік поїхав і вбив короля. А тоді вони самі порішили Ґаетано у в’язниці, сказавши, що то він повісився через докори сумління. Але жоден анархіст не відчує гризоти за те, що зробив в ім’я народу. Потім Ґраньйоло розповів мені про дуже сумирних і миролюбних анархістів, котрі, тікаючи від поліції по всьому світові, вимушені поневірятися з країни в країну, наспівуючи анархістський гімн «Прощавай, прекрасне Луґано...»

Потім хлопець знову повів мову про лихих комуняків, обурившись тим, що вони зробили з каталонськими анархістами. Тоді я спитав, чому він пристав до «гарібальдійців», адже вони теж комуністи. Але Ґраньйоло відповів таке:

— По-перше, не всі «гарібальдійці» — комуняки, серед них є й соціалісти й навіть анархісти. А по-друге, наразі ніщо так не об’єднує, як спільний ворог; для нас усіх — це нацистсько-фашистський режим, а відтак усі мають гуртуватися, бо у таких випадках не надто зважають на дрібниці. Спочатку спільна перемога, а рахунки зводитимуться потім.

А потім додав, що ходить до Ораторіо, бо це гарне місце. Звісно, попи — лихе кодло, але з ними те ж саме, що й з «гарібальдійцями» — і серед попів трапляються гідні люди.

— А надто у наш час, — казав Ґраньйоло, — коли не знаєш, що трапиться з тими дітьми, котрих ще торік навчали, що за допомогою книг та рушниць можна стати ревним фашистом. Хай там як, а попи виховують дітей чесними й не ставлять на них хрест, хоч і занадто галасують через онанізм, але то не має ніякого значення, бо ви все одно це робитимете, а потім подорослішаєте, прийдете й покаєтеся. Ось тому я й навідуюсь до Ораторіо й допомагаю дону Коньяссо займати чимось діток. А коли всі йдуть на месу, я тихенько стою у глибині церкви, бо Ісуса Христа я поважаю, навіть попри те, що Бога — ні.

Якось, коли ми прийшли до божниці десь о другій по обіді й виявилося, що нас усього дві каліки, я розповів Ґраньйоло про свою колекцію марок. Хлопець зізнався, що колись він теж збирав марки, та коли повернувся з війни, охота йому десь пропала, й він викинув свою колекцію. Лишилося лише десятка зо два марок, які він залюбки мені подарував.

Коли ми прийшли до Ґраньйоло додому, я не йняв віри своєму щастю: серед моєї поживи була пара марок з островів Фіджі, на які я вже давно жадібно дивився у каталозі «Іверта і Теллієра».

— То ти маєш каталог «Іверта і Теллієра»? — здивовано спитав мій новий друг.

— Та він уже старий...

— Так, але він — найкращий.

Острови Фіджі. То ось чому мене у Соларі тоді так вабили ці марки. Я поніс їх додому й приклеїв у своєму альбомчику. Стояв зимовий вечір, і тато, що приїхав додому лише вчора, знову повернувся до міста саме цього пообіддя. Хотів дістатися засвітла.

Я сидів на кухні у великому крилі. Це була єдина опалювана кімната, адже лише тут ставало дров для каміна. Світло було притушене. Але зовсім не тому, що у Соларі хтось дотримувався суцільного затемнення (хоча коли це на Солару бомби скидали?), а тому, що зверху на лампу наділи абажура — розцяцькованого чимось на зразок намистинок з коралів, які звисали додолу. Майже як небачений подарунок для дикунів з островів Фіджі.

Я сидів за столом, цілковито поринувши у своє зібрання, мама прибирала, а Адуся бавилася в куточку. Щойно скінчилася «міланська версія» програми «Як живеться родині Россі». То була пропагандистська програма, заснована прибічниками Республіки Сало, у котрій члени однієї родини увесь час базікали про політику, а наприкінці програми обов’язково (певна річ!) доходили висновку, що союзники — то наші вороги, партизани — то бандюки, що просто косять від призову, а люди Півночі захищають честь Італії пліч-о-пліч з нашими німецькими товаришами. Та була й «римська версія» програми з аналогічною назвою, теж про сім’ю Россі. Але ці Россі мешкали в окупованому союзниками Римі й з жалем визнавали, що коли все начебто було гірше, насправді їм жилося набагато краще. Римляни заздрили своїм співвітчизникам з Півночі, що й досі під проводом Осі були вільні. Мама повсякчас похитувала головою, тож я розумів, що вона не вірить жодному слову з почутого. Але програма була жвава, а вибір був куценький: або ти слухаєш такі програмки, або вимикаєш радіо.

Але потім приходив дідусь (він до останнього опирався цій маячні, висиджуючи у холодному кабінеті з обігрівачем, що стояв біля ніг), налаштовував приймач, і ми нарешті могли слухати лондонське радіо.

Програма розпочиналася боєм литаврів — майже як П’ята симфонія Бетховена, а потім лунало улесливе «доброго вечора» полковника Стівенса. Голосом він був схожий на Станліо та Олліо[221]. На фашистському радіо був ще один надзвичайно впізнаваний голос, до якого ми вже давно звикли, — Маріо Аппеліуса. Щоразу наприкінці програми він, задля заохочення нас до переможної боротьби, незмінно проказував: «І най Господь прокляне англійців». А от полковник Стівенс італійців не кляв. Він, навпаки, заохочував нас разом радіти поразкам Осі, про які доповідав слухачам щовечора, мовляв, «бачите, що виробляє з вами ваш дуче?».

Проте у розповідях полковника ішлося не лише про воєнні дії. Ще він розповідав про наше життя. Як ми, переборюючи страх, що нас заскочать і пошлють до в’язниці, нишком прихиляємось до приймача й слухаємо лондонське радіо. Він оповідав про нас своїм слухачам, а ми проймалися до нього довірою, адже він розповідав про нас щиру правду, про нас, про аптекаря і навіть про маршала карабінерів, що теж ловив лондонські хвилі, і, знаючи, що так робить не лише він, незворушно мовчав. Отже, позаяк про це він не брехав, то й щодо всього іншого цьому чоловікові можна було вірити. Певна річ, ми всі, навіть малеча, чудово розуміли, що то теж була пропаганда, та вона вабила нас своєю скромністю, без голосних закликів до виявів хоробрості й покладання життя на полі бою. Завдяки полковнику Стівенсу все те словоблуддя, яким нас щодня обгодовували, почало видаватися нам надмірним і непотрібним.

Не знати чому, але, слухаючи голос цього пана, я був упевнений, що він дуже подібний до Мандрейка: носить елегантний фрак, має добре доглянуті вуса, хіба що трохи сивіші за ті, що у справжнього чарівника, і вміє обертати пістолі на банани.

Щойно добігла кінця передача полковника Стівенса, в ефірі почулися так само загадкові і манливі, як марки з Монсеррата, послання до партизанських загонів: «Повідомлення до франків», «Щасливець нещасний», «Дощ ущух», «У мене борода — білява», «Джакомоне цілує Магомета», «Орел злетів», «Сонце ще сходить»...

Ось я знову сиджу, жадібно й захоплено розглядаючи марки з Фіджі. Аж раптом, десь між десятою й одинадцятою, на вулиці чується шум, і ми всі прожогом летимо до вікна, аби дочекатися «Піпетто». Він прилітає щоночі десь о тій самій порі, чи принаймні така була чутка. Хтось казав, що то англійський розвідувальний літак, а інші — що то американці парашутами скидають партизанам у гори паки: провіант та зброю. Може, він пролітав десь зовсім поряд із нами — над гірськими хребтами Ланґе.

На небі — ані зірки, ані місяця. Глупа ніч. Не видко ні вогнів долини, ні обрисів пагорбів, лише чутно, як пролітає «Піпетто». Ніхто й ніколи його не бачив: це лише глухий шум посеред ночі.

«Піпетто» пролетів. Цьогоніч усе минуло, як зазвичай, і ми знову ввімкнули наше радіо, аби послухати останні пісні, що лунали наприкінці. Можливо, сьогодні вночі на Мілан падали бомби, а за тими, для кого «Піпетто» спускав парашутом свої пакунки, гналася по п’ятах зграя німецьких вівчарок. Але по радіо звабливим голосом саксофона мрійно співалося: «Там, унизу, на Капокабані, на Капокабані, де жінка нероздільно панує...» А я слухаючи уявляв манірну зірку (ймовірно, я бачив її в «Новеллі»). Вона м’яко спускається білосніжними східцями, що освітлюються, щойно жінка на них ступає. Навколо — чоловіки у білих фраках, що з кожним кроком співачки обожнювально припадають їй до ніг. Ця чарівна пісня про «Капокабану» (співачка казала не «Копакабана», як було б правильно, а саме «Капокабана») посилає мені такі ж самі незбагненно-екзотичні послання, що й мої марки.

Радіоефір завершується велично-закличними піснями до слави й відомщення. Але мама знає, що вимикати радіо ще не час. Опісля, коли радіо начебто замовкло до завтра, пробивається тужлива пісня:

Ти повернешся До мене, Адже на небі записано, Що повернешся ти. Знов прийдеш до мене, Ти знаєш це, І сповнююсь силами я, Бо вірю у тебе, любове моя.

Я вже чув цю пісню, коли був у Соларі, але тоді це була пісня про кохання, і у ній співалося дещо інакше:

Ти повернешся До мене, Адже лиш про тебе мріє, лиш по тобі мліє Серденько моє. Ти повернешся, Бо без млосних цілунків твоїх Жити не зможу я.

Отже, сьогоднішня пісня була версією воєнних років. Вона була покликана в серцях багатьох пролунати обіцянкою чи закликом до когось далекого, що, можливо, саме у цю годину десь замерзає в степу чи йде у каральний загін. Хто ж випускав у таку пізню годину в ефір цю тужливу мелодію? Може, перш ніж зачинити радіокабінку, якийсь робітник радіо так з ностальгією згадує давні часи? Чи слухається чужих наказів зверху? Цього ми не знали, але цей голос проводжав нас в обійми сну.

Вже майже одинадцята. Я закриваю свій альбом з марками і йду спати. Мама наладила цеглину. Розжарила справжнісіньку цеглину, так, щоб і рукою торкнутися було несила. Мама загортає її у льняні штани й кладе під ковдру, щоб ліжко прогрілося. Як приємно було покласти ноги зверху, щоб угамувати свербіж на обморожених місцях, бо у ті роки (через холод, авітаміноз та гормональні бурі) пальці на руках і ногах набрякали, а іноді й перетворювались на загноєні виразки, завдаючи нестерпного болю.

Десь далеко в долині загавкав пес.

Ми з Ґраньйоло говорили про все на світі. Я розповідав йому про всі книжки, що я прочитав, а він із запалом сперечався з моєю думкою.

— Берн, — казав він, — пише більш вірогідно. Берн краще за Сальґарі, бо його твори пронизані науковістю. Ти більше віриш у те, що Сайрес Сміт виробляє нітрогліцерин, аніж у те, що Сандокан розпанахує собі груди, бо нестямно закохався у п’ятнадцятирічну мерзотницю.

— Тобі не подобається Сандокан? — питав я.

— Про мене, так той Сандокан трохи фашист.

Тоді я розповів, що прочитав «Серце» Де Амічіса, а Ґраньйоло сказав, щоб я викинув його у грубу, бо Де Амічіс був фашист.

— Ти хоч усвідомлюєш, що всі вони там проти бідолашного Франті, бо хлопець народився у злиденній, нещасній родині. Вони ладні землю гризти, аби лишень сподобатися тому вчителеві. А про що взагалі ці оповідки? Про сміливця Ґарроне, що по суті був задолизом. Про малолітнього вартового, котрий помирає, бо негідник-командир послав малого пересвідчитися, чи не йде ворог. Про глухого барабанщика, котрого (у його ж бо віці!) відправили посильним у самісіньке пекло війни, а потім, коли бідолашний утратив ногу, той гидкий полковник кинувся до старого з обіймами, а тоді ще й тричі поцілував нещасного каліку у самісіньке серце — навіть полковник королівського п’ємонтського війська мусив би мати хоч крихту здорового глузду й знати, що ніхто й ніколи не вчиняє такого з людиною, яка щойно втратила кінцівку. Чи про батька Коретті, який простягав до сина руки, ще теплі після потискання руки того м’ясника — короля. До стіни їх усіх, до стіни! Щоб повиздихали! Такі, як Де Амічіс, відкрили шлях фашизму!

Потім Ґраньйоло розповів мені про Сократа й Джордано Бруно. І про Бакуніна, хоч я так і не втямив, хто він такий і що він сказав такого вартісного. Розказав про Кампанеллу, Сарпі[222], Галілея, котрих ув’язнювали чи навіть катували попи за те, що вони хотіли поширити у світі наукову думку. А дехто, як-от Ардіґо[223], були змушені лізти у петлю, бо можновладці та Ватикан їх на те приневолили.

Я згадав, що у «Новітнього Мелці» я читав про Гегеля (інс., нім., філ., що нал. до «школи пантеїзму»), тож спитав Ґраньйоло, хто такий Гегель.

— Гегель не був пантеїстом. Твій Мелці — неук. Може, Джордано Бруно й був пантеїстом. Пантеїсти вважають, що Бог — усюди, навіть у тому послідові мухи, що прилип он там. Уяви, який то лише кайф — бути всюди і водночас ніби ніде. Гаразд, Гегель не вважав, що усюди — Бог, він вважав, що всюди має бути Держава, а отже, Гегель був фашистом.

— Але ж Гегель жив більш ніж сотню років тому?

— То дарма. Навіть Жанна Д’Арк була фашисткою чистої води. Фашисти були завжди. Відколи... відколи з’явився Бог. А поглянь на Бога. Фашист.

— Та хіба ж ти не атеїст, котрий не вірить в існування Бога?

— А хто таке сказав, дон Коньяссо, що з біса й на грам нічого не тямить? Гадаю, Бог таки насправді існує, на жаль. Тільки от він — фашист.

— Але чому ж ти вважаєш Господа фашистом?

— Послухай-но, ти ще замалий, щоб вести диспути на богословські теми. Отже, поговоримо про те, у чому ти тямиш. Скажи мені Десять заповідей, тим паче, що тут, у божниці, вас учать зубрити їх напам’ять.

Я проказав з голови всі десять.

— Добре, — сказав Ґраньйоло, — тепер будь дуже уважним. Серед цього десятка є чотири, гаразд, щонайбільше чотири заповіді, що стосуються добрих речей. Утім, ба навіть вони... гаразд, давай-но їх переглянемо. «Не убий», «Не укради», «Не кажи неправдивих свідчень» і «Не бажай ані жінки, ані вола, ані рабині, ані всього, що ближнього твого». Щодо останньої, то це заповідь для чоловіків, котрі знають, що таке честь, і, з одного боку, не бажають перетворювати на рогоносців власних друзів, а з іншого — бажають зберегти непорушність сімейних уз, хоча анархісти з часом мають намір позбутися і цього пережитку. Та почекаймо, не можна мати все відразу. Звісно, щодо інших трьох — я цілком згоден, але навіть тут ти маєш щонайменше керуватися здоровим глуздом. Хоча з часом і це треба буде зважувати. Врешті, ми всі іноді брешемо, навіть задля добра, а от убивати дійсно ніколи не можна, чуєш, ніколи.

— Навіть якщо на війну тебе посилає король?

— Ет, отут і є головна заковика. Попи кажуть, що коли тебе на війну посилає король, тоді тобі дозволено, ба навіть ти мусиш стати душогубом. Позаяк за це відповідати буде король. Так вони виправдовують війну, яка насправді є мерзенною заразою, а надто коли тебе посилає туди Голомозий. Зауваж, що у жодній заповіді не написано, що вбивати на війні дозволено. Там Написано «не убий», і квит. Утім...

— Утім?

— Йдемо далі. «Хай не буде тобі інших богів переді Мною». Але ж це не заповідь, інакше тоді б заповідей нараховувалось одинадцять. Це — переднє слово. Проте й воно шахрайське. Спробуй утямити, що я кажу: Мойсею являється певна особа, до слова, власне, ніхто не являється, чується лише невідомий голос. А потім Мойсей іде до своїх блукальників і каже: ось вам заповіді, й треба їм коритися, бо так сказав Бог. Але хто ж знає напевне, що то був Бог? Голос мовив: «Я є Бог твій і Господь». А що як то був зовсім не Бог? Уявімо, що я зупиняю тебе на вулиці й кажу, що я — карабінер, перевдягнений у цивільне, і ти мусиш заплатити мені десять лір, бо по цій дорозі ходити заборонено. А ти, якщо, звісно, не йолоп, відповідаєш: а звідки я знаю, що ти карабінер? Мо’, ти заробляєш на життя, обкручуючи людей. Ану покажи документи! А Бог тільки тим і підтверджує, що він Бог, тільки сказавши, що це так є. Отже, все розпочалося із неправдивих свідчень.

— Гадаєш, то не Бог дав заповіді Мойсею?

— Та ні ж бо. Я вірю, що то був Господь. Просто я кажу, що він шахраював. Він повсякчас крутькує: ти маєш вірити Біблії, бо то слово Боже. Але хто ж сказав, що воно «Боже»? Бо так сказано у Біблії. Бачиш, де хиба? Та нехай, продовжимо. У першій заповіді сказано: «Не роби собі кумира і всякої подоби з того, що на небі вгорі, і що на землі долі, і що у воді під землею. Бо я є Бог твій і Господь». Отже, цей добродій забороняє тобі думати про когось іншого — та хоч би про Аллаха, Будду чи навіть Венеру. Хоч погляньмо правді у вічі: мати за богиню таку лялю було б зовсім непогано. Але ця ж таки заповідь має й інший сенс: не вір у філософію, науку і Боже тебе збав повірити у те, що людина походить від мавпи. Тільки в Нього. А тепер зауваж, що всі інші заповіді — то фашистські постулати, що закликають тебе коритися й приймати суспільство таким, яким воно є. Пам’ятай про «день суботній, щоб святити його». То що ти на це скажеш?

— Та, власне, що поганого у заклику ходити на недільну месу?

— Це так тобі каже дон Коньяссо, який, як і всі попи, гадки не має, що таке Біблія. Прокинься! У такому примітивному племені, яке водив за собою Мойсей, ця заповідь означала, що ти маєш дотримуватися ритуалів, але мета всіх ритуалів — від принесення людей у жертву до голомозих збіговиськ на площі Венеції — морочити людям голови! А що далі? А, «Шануй батька й матір свою». Цить! Лишень не кажи, що треба слухатися матусю й татка. Це годиться для малюків, яких треба водити за ручку. «Шануй батька й матір свою» означає «поважай думку старших, не протився усталеним звичаям, не намагайся змінити плин життя свого племені». Втямив чи ні? Не відтинай голову королю, бо так каже Господь, — але ж даруйте, ми мусимо, якщо голова та наша, вона крутиться на наших в’язах, та ще така бридотна, як отой савойський коротун, що зрадив свою армію, пославши її офіцерів на наглу смерть. От бачиш, навіть заповідь «Не укради» не є такою вже безневинною, як на перший погляд те здається. Адже за нею не можна торкатися чужої приватної власності, що належить тому, хто збагатився, обкрадаючи тебе самого. Чи не доволі? Утім, лишилося ще три. Що ж на бога значить «Не чини перелюбу»? Різні дони Коньяссо переконуватимуть, що це означає лише не пестити собі те, що у тебе поміж ніг теліпається. Про мене, приплітати до звичайного дрочіння Божі скрижалі — то вже свинство. І що тепер маю робити я, недоробок, адже та жінка, що мене народила, вродою мене не наділила? До всього я ще й кульгавий каліка. І жінки, справжньої жінки я зроду не торкався, то що? Ти мене й цієї розрядки позбавити хочеш?

У ті часи я вже, звісно, знав, звідки з’являються діти, та, гадаю, мої уявлення про те, що цьому передує, були дещо розпливчасті. Я, певна річ, не раз чув від своїх товаришів про дрочіння і всілякі інші самопестощі, але поглиблювати свої знання ніколи не наважувався. Втім, осоромитися я теж не хотів, тож слухав поважно й мовчки.

— Бог міг би сказати щось на кшталт «можете перепихатися, але тільки щоб плодити дітей», надто коли зважити на те, що населення Землі тоді було зовсім незначне. Але ж ні, у жодній із десяти заповідей про це ані слова. З одного боку, ти не повинен жадати жінки свого друга, чи то пак ближнього, а з іншого — не чинити нечестивств. Але коли ж тоді перепихатися? Отже, треба видати такий закон, який би вдовольняв усіх. Римляни богами не були, але вигадали закони, які навіть сьогодні мають сенс, а Бог скидає тобі на землю десять заповідей, що не роз’яснюють найважливішого? Ти, звісно, можеш заперечити, мовляв, я маю слушність, але заповідь «Не чини перелюбу» забороняє перепихатися поза шлюбом. А ти впевнений, що сенс справді у цьому? А що було нечестивством для євреїв, знаєш? Вони мали надсуворі заборони, як-от їсти свинину, вживати яловичину, хіба лишень бик був убитий певним чином. А недавно я чув, що євреям навіть креветок куштувати зась. Отож нечестивством буде все, що заборонили можновладці. А що саме? Відповідь: геть усе, що можновладцям заманеться нечестивством назвати. І ходити далеко не треба: голомозий мерзотник казав, що говорити про фашистів погано — це нечестивство, а як не послухаєш — у заслання. Нечестивство — бути неодруженим, і ти платив податок за парубоцтво. Замахав червоним прапором — нечестивство. І цей перелік можна продовжувати до нескінченності.

Одначе погляньмо на останню заповідь — «Не бажай добра ближнього твого». Хіба ти ніколи не замислювався, нащо ця заповідь, якщо вже є «Не укради»? Якщо ти забажав мати такий самий велосипед, як у твого друга, ти згрішив? Звісно, ні, ти ж його не вкрав. Дон Коньяссо, певна річ, запевнить тебе, що ця заповідь засуджує заздрість, що, безсумнівно, є лихим почуттям. Але заздрощі бувають різними. Буває заздрість чорна — це коли ти вподобав велик свого друга і хочеш, щоб він, з’їжджаючи з гори, впав і скрутив собі в’язи. І є заздрість біла — ти хочеш той велик і гаруєш, як проклятий, щоб змогти купити його хоч би з других рук. І це заздрість добра, завдяки їй обертається світ. А ще існує заздрість соціальна, що стосується соціальної справедливості: чому існують люди, які мають усе, а є ті, що з голоду пухнуть? Завдяки цій білій заздрості, соціальній, ти починаєш перейматися тим, як зробити так, щоб блага у світі розподілялися дещо рівномірніше. Але саме це й забороняє остання заповідь: не бажай більшого, аніж маєш, поважай право власності. На цьому світі живуть люди, що мають два хлібних поля лише тому, що успадкували їх, а існують ті, що гнуть на тих полях спину заради кусня хліба. І той, що гарує, не повинен бажати землі свого хазяїна, а як порушиш заповідь — державу зруйновано, й маємо революцію. Отож, любий мій хлопчику, не вбивай і не кради у таких самих злидарів, як і ти, але бажай добра тих, хто у тебе його відібрав. І це є сонце прийдешнього дня, те, задля котрого наші товариші вже прийшли у гори. Ми хочемо скинути Голомозого, що прийшов до влади завдяки грошам багатих землевласників і гітлерівських мисколизів, котрий хотів завоювати увесь світ, аби Крупп, що будує отакезні «Берти»[224], міг продавати більше гармат. Утім, що ти, малий, можеш утямити з моїх слів, адже тебе ростили й виховували, змушуючи зазубрювати «присягаю коритися наказам дуче»?

— Неправда, я розумію, хай і не все.

— Ох, сподіваймося.

Тієї ночі мені наснився дуче.

Якось ми з Ґраньйоло пішли гуляти пагорбами. Я гадав, що він знову, як колись, розповідатиме мені про красу природи. Але цього разу він показував мені лише неживе: коров’ячі кізяки, над якими роїлися мухи, виноград, побитий псевдомучнистою росою, бараболю з вічками, більшими за бульбу, що вже була ні на що не годна, викинутий у яму скелет тварини. Розгледіти, що саме то був за звір, заєць чи, може, куниця, було неможливо, бо він уже давно почав розкладатися. Ґраньйоло йшов, випалюючи одну «Міліт» за іншою, примовляючи: «Це корисно при сухотах, прочищає легені».

— Бачиш-но, малий, у світі править зло. Ні, радше навіть Зло. З великої літери. І я кажу не лише про те зло, коли людина вбиває й обкрадає собі подібного задля кількох копійчин. І не про есесівців, що вішають наших товаришів. Я кажу про Зло в чистому вигляді, саме по собі. Від котрого мої легені прогнили. Зло, від якого псується і йде нанівець увесь врожай, град ущент знищує виноградник, перетворюючи його хазяїна на злидаря, адже він утратив те єдине, що мав. Ти ніколи не питав себе, чому в світі існує Зло, а над усе — Смерть, чому до людей, які так люблять життя, і то не важливо, багаті вони чи бідні, однієї чудової днини приходить Смерть, забираючи їх навіть немовлятами? Ти коли-небудь чув про смерть усесвіту? А я читав і тепер знаю. Всесвіт, я маю на увазі геть увесь Всесвіт — зірки, Сонце, Чумацький Шлях, — це наче одна електрична батарейка. Вона працює, працює, а потім розряджається, і одного дня у ній не лишиться ані краплини енергії. І настане кінець світу. Та найголовніше зло в тому, що сам Всесвіт приречений на загибель. Так би мовити, від самого народження. Але чи можна назвати гарним світ, у якому існує Зло? Хіба не краще було б жити у світі, де Зла немає?

— Звісно, що було б, — філософствував я.

— Так, певна річ, один казав, що світ виник помилково. Наш світ — це хвороба Всесвіту, що вже за природою своєю не був добрим. І ось одного дня на його тілі з’являється гнійник — Сонячна система і ми разом із нею. Але ані Сонце, ані Чумацький Шлях, ані зорі, вони ж не знають, що їм судилося загинути, тож і не переймаються цим. А от ми, що з’явилися із зарази на тілі Всесвіту, на наше нещастя, вродилися неабиякими пронозами й утямили, що смерть неухильна. Отож ми не лише жертви Зла, ми обізнані жертви. Ба, який кайф!

— Але ж це атеїсти думають, що світ ніхто не створював, а ти кажеш, що не атеїст...

— Так і є. Я в це не вірю, бо не вірю, що увесь цей світ, що оточує нас навкруги, — те, як квітнуть квіти й ростуть дерева, світ, у якому існує Сонячна система і наш мозок, — виник цілком випадково. Надто вже він досконалий. А значить, мусить існувати розум, що все створив, — Бог.

— І що?

— Що-що, як ти узгодиш існування Бога й Зла?

— Отак наскоком, не знаю. Треба пошурупати...

— Тра’ пошурупати. Ніби найкращі голови світу століттями те не робили.

— І до чого дійшли?

— До дулі з маком. Вирішили, що Зло принесли у світ повсталі янголи. Але як же це їм удалося? Бог знає все і наперед все передбачає, тож невже він не знав, що янголи повстануть? То скажи, нащо мені робити автогуму, знаючи, що вона за два кілометри лопне? Хіба що я дурило. Але ж ні. Так і Бог і далі створює тих янголів, а тоді ще й радіє, як ясне сонечко, мовляв, гляньте-но, який я хитрун, ще й янголів робити вмію. Потім чекав, поки янголи повстануть (мабуть, повен рот води набігло від нетерплячки за їхньою хибою), а потім скинув повсталих до пекла. Отакий шакал ваш Бог. Але інші філософи ось до чого додумались: Зло невіддільне від Бога, воно є в Ньому, наче зараза. І він проживає вічність, намагаючись її здихатися. Бідолашний, може, все так і є. Але ось у чім річ: позаяк я хворий на сухоти, я не наплоджу дітей, щоб не розводити у світі злидні й болячки, адже туберкульоз передається від батька до дитини. А Бог, знаючи про свою недугу, хоче створити для тебе світ, у котрому, у кращому разі, правитиме Зло? Що це, як не підлота чистої води? Поза тим, хтось з таких, як я, може наробити дітей незумисно. Вийшов погуляти й забув надіти гандона... Але ж Бог створив світ саме тому, що хотів створити!

— А що як у нього це вийшло незумисно? Як буває, коли не хотів, а обпісявся?

— Гадаєш, ти сказав якусь дурню? Але саме до цього висновку дійшла купа наймудріших голів. У Господа просто сприснуло, так само, як ми іноді робимо у штани. Світ створився внаслідок Його неутримання, як у чоловіка з набряклою простатою.

— А що то таке — простата?

— Пусте, головне, що я навів тобі незаяложений приклад. Диви, якщо у Бога просто сприснуло, бо Він не зміг стриматися і внаслідок цього носить Зло у собі, то тоді це єдине, що Його виправдовує. Ми по вуха в гівні, але і Йому не краще. І ось тепер, немов перестиглі груші на голову, падає все те, про що тобі патякають у Ораторіо: про те, що Бог — це Добро, що Він — це досконалість, безхибне єство, Творець усього земного й небесного. Але Він створив Землю й Небеса саме тому, що був несосвітенно недосконалий. Саме тому він створив зорі подібними до батарейки, що не перезаряджається, тож вони можуть згаснути у будь-який момент.

— Стривай, так, Бог створив світ, у якому ми приречені на загибель, але ж і створив Він його таким для того, щоб випробувати нас. Щоб ми стали гідними раю й насолоди вічним щастям.

— Чи вічним пеклом.

— Це для тих, хто поступився спокусам нечистого.

— Ти говориш як теолог, а вони всі — облудники. Вони теж кажуть, що Зло існує, але Господь дарував нам найбільший дар — дар свободи волі. Ми за власного волею можемо коритися слову Божому чи піддатися тому, що нам нашіптує диявол. А як потім ми потрапимо до пекла — то це через те, що нас створили не рабами, а вільними людьми, просто ми неправильно скористалися своєю свободою волі, а це вже наш клопіт.

— Саме так.

— Саме так? А хто тобі взагалі сказав, що воля — це дар? Тобто я маю на увазі: будь обачним і не плутай різні речі. Наші товариші у горах б’ються за свободу, але це воля іншого ґатунку. Це свобода від людей, котрі воліють перетворити нас на безліч роботів. Воля — то гарна штука поміж людей. Ти не можеш змусити мене щось робити і думати так, як тобі того хочеться. Врешті, наші товариші були вільні обирати: йти їм у гори чи переховуватися деінде. Але воля, що дарував мені Бог, — що то за воля така? Свободу обирати між пеклом та раєм, без золотої середини? Народившись, ти зобов’язаний грати у брисколу[225], а якщо програєш — страждатимеш вічно. А що як я не хочу грати у цю гру? Голомозий, хоч який падлюка, поміж усіх своїх лиходійств таки зробив одну добру справу, заборонивши азартні ігри, бо через них людина спокушається, а потім стає пропащою. І не кажи, що людина сама вільна — піддаватися чи ні. Людей краще не спокушати взагалі. Але Господь створив нас вільними свого вибору і водночас безвольними, нездатними втриматися перед спокусою. Оце такий дарунок? Невже це й справді — дар? Це те ж саме, якби я скинув тебе зі скелі, сказавши: ти маєш свободу вибору — зачепитися десь за чагарник і знову здертися нагору чи летіти сторчголов до самісінького дна й перетворитися на січеники, як ті, що їдять у місті Альба. Ти, звісно, спитаєш: «А нащо ж ти мене скинув, мені й нагорі було добре?» А я тобі: «Я просто хотів тебе випробувати». Класний жарт, га? Але ж ти не хотів знати, який ти молодець, єдине, чого ти дійсно волів, — не падати.

— Чекай, ти мене геть спантеличив. То, врешті, яка ж твоя думка?

— Все надзвичайно просто. Тільки ніхто ще до цього не додумався. Бог — лихий. Чому попи кажуть, що Бог — це Добро? Бо Він створив тебе. Але ж саме це й свідчить про те, що Він — лихий. Зло для Бога зовсім не те, що для нас головний біль. Бог і є — Зло. Можливо, позаяк Він — вічний, Бог був лихим не із самого початку чи мільярди років тому. Може, Він — як знуджена дитина, котра знічев’я починає відривати мухам крильця, щоб убити час. Диви, якщо припустити, що Господь — лихий, тоді проблема абсолютного Зла у світі сама собою роз’яснюється.

— Отже, всі лихі. Навіть Ісус.

— Та ні. Ісус — це навпаки, єдиний доказ того, що ми, людські створіння, здатні бути добрими. Як хочеш знати правду, так я взагалі не певен, що Ісус — то син Божий, адже ніяк не доберу, як може з такого поганого тіста, як Він, породитися щось настільки добре. Я навіть не впевнений, що Ісус і справді існував. Може, ми самі його вигадали. Але тоді саме в цьому і є чудасія. Бо ж дивовижно, як нам могла прийти у голову така прекрасна думка. Чи, може, він і справді існував і був найкращим із нас усіх? А сином Божим назвався тому, що мав щире серце й хотів, щоб ми повірили, що Бог — то є добро. Але якщо почитаєш уважненько Євангеліє, то зауважиш, що в кінці Ісус теж зрозумів, що Бог — лихий. Коли він був у оливковому гаю, Ісусові стало страшно, і він звернувся до Господа: «Господи, хай промине мене чаша ся». І ніц. Бог на нього — ані оком. Ісус кричить Богові на хресті: «Господи, нащо покинув ти мене?» А той знову — ніц, повернувся в інший бік. Але Ісус дав нам науку, як уберегтися від Божої злостивості. Якщо Бог — лихий, то спробуймо хоч ми бути добрими, прощати ворогам у житті, не робити зла, не метатися за образи. Поможімо самі собі, коли той нам не допомагає. Второпав, якою геніальною була Ісусова ідея? А як же Бог розлютився! Ісус був єдиним справжнім ворогом для Бога, звичайно, окрім Нечистого. Ісус нам, бідолахам, єдиний друг.

— А ти до всього ще й єретик, як ті, котрих спалювали на вогнищах...

— Я єдиний, хто зрозумів, як усе є насправді, хоч і не можу піти й повсюдно про це розповідати людям, бо тоді мене точно спалять. Саме тому я розповідаю все це лише тобі. Поклянися, що нікому не розповіси.

— Клянуся, — відповів я й перехрестив міцно стиснуті губи.

Я давно зауважив, що Ґраньйоло носить на шиї, під сорочкою, продовгуватий шкіряний мішечок.

— Що то в тебе, Ґраньйоло?

— Скальпель.

— То ти вчився на лікаря?

— Я вчив філософію. А скальпеля мені подарував перед смертю мій полковий лікар у Греції. «Мені з нього більше жодної користі, — казав він, — пузо мені розпорола ота граната. Мені б більше в нагоді стала скринька, де жінки складають свої голки й нитки. Хоч цю дірку вже не залатаєш. Ось тобі, тримай мій скальпель. На згадку». Відтоді я завжди маю його при собі.

— Нащо?

— Нащо? Бо я боягуз. Зважаючи на те, що я роблю і що знаю, одного дня есесівці та чорнобригадники мене таки схоплять і будуть тортурити. Якщо мене почнуть мучити, я розкажу геть усе, бо боюся болю. І цим пошлю на смерть моїх товаришів. Отож, якщо мене схоплять, я переріжу собі горлянку скальпелем. Боляче не буде, це ж лише мить — «ч-ш-ш-и-к», і все. Так я ошукаю всіх: фашистів, бо від мене вони нічого не дізнаються, попів, бо вкорочу собі віку, а це смертний гріх, і Бога, адже помру, коли сам захочу, а не коли на те буде Його воля. Отак, виймайте й розпишіться!

Розмови з Ґраньйоло навіяли на мене сум. І геть не тому, що я був переконаний, що так казати недобре. Навпаки, я боявся, що він має слушність. Мені кортіло поговорити з дідом, але я не знав, з якого боку до нього підійти з такою розмовою. Гадаю, що Ґраньйоло з дідом не порозумілися б, хоч обидва ненавиділи фашистів. Так, дід дуже кумедно відплатив Мерло і дуче, навіть насміхався над чорнобригадниками, переховуючи втікачів у капличці, але більше — нічого. Він не був набожною людиною, але й атеїстом теж, бо тоді б не зробив у власній хаті вертепу. І якщо дід і вірив у Бога, то його Бог мав бути веселуном, який би щиро сміявся над Мерло, що силкується виблювати власну душу. Дід позбавив Бога клопоту відправляти Мерло до пекла, бо після всієї тієї олії йому одна дорога — до чистилища, де б він міг спочити з миром. А от Ґраньйоло жив у світі, посмученому лихим Богом. Я бачив, як він гірко посміхався лише тоді, як розповідав мені про Сократа й Ісуса Христа. Про двійко людей, котрих, як він сам розповів, потім убили. Тож мені було невтямки, що у цьому кумедного.

Проте Ґраньйоло не був злим. Він хотів добра всім оточуючим. Він був злий лише на Бога, а то, мабуть, була нелегка справа. Все одно, що кидатися камінням у носорога, що навіть не зауважує твоїх камінчиків, продовжуючи перейматися своїми, носороговими справами. А ти тим часом наливаєшся кров’ю від люті і врешті маєш інфаркт.

Цікаво, коли це ми з друзями затіяли свою Велику Гру? У світі, де всі стріляли один в одного, нам потрібен був ворог. І ми його знайшли — хлопчаків із Сан-Мартіно, села, що лежало на самісінькій вершині гори і йшло у глиб Дикого Яру.

Той Дикий Яр виявився навіть гіршим, аніж мені оповідала про нього Амалія. Зійти на нього було просто неможливо, а щоб спуститися — то й поготів, бо ти оступався на кожному кроці. У тих місцях, де не росли кущі ожини, земля пливла у тебе під ногами. Дивишся, ніби густі зарості шовкової акації чи ожини, а просто посередині — яма. Йдеш, думаєш, вийшов на стежину, але це взагалі не стежка, а кам’яний кар’єр, що з’явився тут цілком випадково. Вже на десятому кроці починаєш хитатися, потім гепаєшся обабіч і летиш схилом щонайменше метрів зо двадцять. І навіть якщо тобі поталанило скотитися вниз живим і ти не переламав собі кісточки, тобі вже всі очі терен повидряпував. А до всього, була чутка, що там водяться гадюки.

Мешканці Сан-Мартіно скажено боялися відьмачок. Якщо люди захотіли покласти до раки Святого Антоніно мумію, що, здавалось, вилізла просто зі склепу, щоб у породіль молоко прокисало, погодьтеся, вони таки вірять у відьмачок.

Це був просто ідеальний ворог, адже для нас вони всі були фашистами. Звісно, насправді це була неправда. Хоч у тому селі дійсно жили двоє братів, що вступили до «Чорних бригад». А вдома у них лишилося двійко молодших, що й були ватажками тамтешньої банди. Хай там як, а люди в Сан-Мартіно ставилися дуже приязно до своїх синів, що пішли на війну, тож у Соларі пліткували, що довіряти санмартінівцям не варто.

Проте були вони фашистами чи ні, а ми все одно називали їх «лихими тварюками». Врешті, коли ти живеш у такому проклятому місці, як Сан-Мартіно, хоч-не-хоч, а мусиш щодня вигадувати собі нові пустощі, хоч би задля того, щоб знати, що ти ще не вмер. Санмартінівці ходили до школи вниз, до Солари. Ми ставилися до них так, ніби то цигани. Багато хто з наших носив із собою до школи обід — хліб з варенням. І то їхнє велике щастя, коли їм з дому перепадало хоч би червиве яблуко. Врешті, санмартінівці мусили чимось відповідати, тож іноді, коли ми стояли на подвір’ї в Ораторіо, у нас летіли каменюки. Це їм дорого коштуватиме. Так, ми піднімемося вгору до їхнього селища і нападемо на них, саме коли вони гратимуть у м’яч на майдані біля церкви.

Однак зійти до Сан-Мартіно можна було лише однією дорогою. Вона не мала жодного вигину, була зовсім пряма, та й із села було чудово видно, коли хтось сходив тим шляхом. А отже, жодних шансів заскочити ворога зненацька. Ми мучились, аж поки один із села, на ймення Дуранте — схожий на ефіопа чорний головань — не розповів нам, що до села можна потрапити з Дикого Яру.

Аби зійти Яром, потрібно було потренуватись. Тренувались ми аж цілих три місяці. Першого дня пробуєш подолати перші десять метрів. Гарненько запам’ятовуєш кожен крок і кожну розколину, спускатися намагаєшся, ступаючи крок у крок з тим, як піднімався. А назавтра — наступні десять метрів. З Сан-Мартіно зауважити нас було неможливо, тож сходити униз-угору ми могли стільки, скільки заманеться. Жодних вагань, ми повинні перетворитися на звірят, для яких Дикий Яр — рідний дім. Як-от для вужів чи для ящірок.

Двоє з нашої ватаги заробили собі вивихи, а ще один, намагаючись уповільнити своє падіння, добряче обдер собі шкіру на долонях. Та загалом ми були єдиними у світі, хто вмів підійматися Диким Яром. Якось по обіді ми наважились. Ми злазили нагору десь годину з лишком, оскільки, сходячи, мали задишку. Втім, вийшовши із заростей терну, ми опинилися просто на краю Сан-Мартіно; там, де поміж хатами й урвищами був вузесенький прохід, захищений уздовж невеличкою стіною, котрої якраз вистачало, аби селяни, проходячи вночі тією місциною, не скотилися вниз. І саме там, де закінчувалася наша стежина, у мурі був отвір, така собі дірка, крізь яку можна було легко пролізти на той бік. Напроти проходу ми зауважили вуличку, що йшла повз дім священика, повертаючи наприкінці просто на площу перед церквою.

Ми ввірвалися на площу саме тоді, коли наші вороги гралися у піжмурки. Несподівана атака: піжмурка нас не бачив, а всі інші переймалися тим, як від нього втекти. Ми відкрили вогонь, поціливши одного з ворогів просто у лоба, а інші побігли до церкви шукати там сховку й допомоги парафіяльного священика. Наразі, цього було цілком достатньо. Розвернувшись, ми чкурнули вуличкою назад до пробитої стіни, а далі — униз Диким Яром. Священик якраз нагодився, аби зауважити, як наші маківки зникають у чагарниках. Він горланив страшенні прокльони, а Дуранте у відповідь лише прокричав «Отак!», вдаряючи лівою долонею по правому напівзігнутому ліктю.

Проте наступного разу санмартінівці нас перехитрували. Зрозумівши, що ми приходимо до села з Дикого Яру, вони поставили поряд зі стінним пролазом вартових. Правда, до стіни можна було наблизитися майже непоміченими, але ж лише майже. Останні кілька метрів шляху були на просіці, укритій низенькими колючками, що дуже заважали йти, тож у вартового було вдосталь часу, щоб сповістити своїх. А ті вже стояли в глибині вулички, тримаючи напоготові грудки засохлого бруду, і починали цілити в нас зверху ще до того, як ми діставалися проходу.

Як же прикро було кидати все після стількох зусиль, покладених на науку скрадатися Диким Яром! Аж раптом Дуранте видав таке: «Будемо вчитися сходити Яром у тумані».

У тих краях, щойно наставала осінь, туману спускалося скільки душа забажає. Туманними днями, коли імла була дійсно дуже густа, низовина, де лежала Солара, зникала в тумані, як зникав у тумані й дідів будинок. Лише дзвіниця Санмартінівського монастиря ледь-ледь виступала із сіруватої імли. Згори, з дзвіниці, видавалося, що ти пливеш у тумані на дирижаблі.

Такими днинами ми могли нишком дійти до муру, далі якого туман не розповзався, тож вартові не могли простоювати цілісінькими днями, витріщаючись на абсолютну пустку, особливо коли надворі вже смеркалося. Але іноді туман підіймався вище й, обігнувши стіну, проповзав на площу перед церквою.

Навчитися сходити Яром у тумані було набагато важче, аніж робити це сонячної днини. Треба було цілковито покладатися на власну пам’ять. Отутечки лежить отакий-то камінь, а ондечки треба бути дуже уважним, бо там починаються зарості надзвичайно жалких колючок. За п’ять кроків праворуч (не чотири і не шість — боже збав) земля зсувається — і це вже за щастя, а далі, як дійдеш до великого каменя, відразу ліворуч починається стежина. Але вона тупикова, бо як підеш нею, звалишся у прірву. І ще багато-багато важливих дрібниць.

Отож вилазки ми робили лише ясними днями, а решту тижня — з голови повторювали маршрут, який треба пройти. Я спробував накреслити мапу, таку, як у пригодницьких книжках, але половина моїх друзів гадки не мали, як читається карта. Але то їхній клопіт. Я ж бо собі запам’ятав геть усю мапу до цяточки й тепер міг іти Яром наосліп — а це було майже те саме, що йти ним туманної ночі.

Коли всі вже вивчили дорогу, ми ще кілька днів згаяли на тренування, аби перевірити, чи зможемо дістатися стіни надвечір, до того, як вартові підуть вечеряти.

Добряче потренувавшись, ми вперше пішли на вилазку. Не знаю, як ми вже злізли в село, але нагодилися ми саме у той час, коли ті, зібравшись на майдані, ще не обійнятому туманом, били байдики й точили ляси. Адже у такому місці, як Сан-Мартіно, ти або тиняєшся без діла прицерковною площею, або плентаєшся додому, вечеряєш супом із сухарями й, перехиливши склянку молока, йдеш спатоньки.

Прокравшись на площу, ми дали їм гарненької прочуханки і, висміявши невдах, побігли назад у Яр. Спускатися вниз було набагато важче, аніж сходити нагору, бо як втратиш рівновагу й захитаєшся, здираючись угору, можна схопитися за віття у чагарниках, але якщо тебе почне хитати під час спуску — ти пропав. Ще до того, як устигнеш зупинитися, з ніг почне юшити кров, а зі штанами взагалі можеш попрощатися назавжди. Проте ми зійшли неушкодженими. Нас пройняло відчуттям цілковитої звитяги й тріумфу.

Відтоді ми наважилися ще на кілька походів. Коли сходила ніч, вороги не могли лишити своїх вартових, бо переважна більшість страшенно боялися темряви й відьмачок. Ми ж відвідували Ораторіо, тож на відьмачок нам було геть начхати, бо ми знали секрет: варто проказати «Аве, Марія» до половини, й ті почвари вмить стануть, як укопані. Так тривало кілька місяців, аж поки ми не знудились. Здиратися Яром уже не було для нас випробуванням, і ми могли зробити це в будь-яку годину, коли заманеться.

Вдома ніхто й гадки не мав про мої прогулянки Диким Яром, бо якби дізналися — ох і втерли б мені маку! Коли ми збиралися до Яру, я всім казав, що йду до селища на репетиції комедійної вистави. Але у Соларі про наші походеньки кожний собака знав, от ми й вихвалялися, адже були єдині у всій Соларі, кому ставало духу ходити Диким Яром.

Було недільне пообіддя. Щось відбувалось, і це вже зауважили геть усі мешканці. До Солари приїхали дві вантажівки, і в кожній було повно німців. Обнишпоривши півселища, вони поїхали у бік Сан-Мартіно.

Спустився густий туман. Зазвичай таким непроглядним він був рано-вранці! Щільний туман удень — це набагато гірше, аніж затуманена ніч, бо хоч надворі й світло, але ходити мусиш, як уночі. Навіть не чутно, як дзвенить дзвін, немов та імла притишує звук. Щебет горобців, що цвірінькали поміж гілля, й той лунав так, наче туман заглушував його. У той день у селищі мали ховати одного чоловіка, але водії катафалка відмовилися їхати вулицею через густий туман, а гробокопач передав, що сьогодні він не буде нікого ховати, бо може чогось недогледіти, опускаючи труну, й сам упаде в яму.

Двоє місцевих пішли до німців, щоб дізнатися, чого їм треба. Здалеку було помітно, що, увімкнувши фари, які світили лише на кілька метрів, вони насилу доїхали аж до дороги, що здіймалася вгору до Сан-Мартіно. Боячись доїхати далі, вони зупинились. Німці не були певні, що доїдуть до села вантажівками, адже вони не знали, що там, з боків цієї кручі — не хотіли втрапити в якесь урвище, а може, гадали, що там навіть є оманні повороти. Втім, іти пішки вони теж не насмілилися, адже ці місця були їм зовсім незнайомі. Одначе чужинцям хтось пояснив, що піднятися у Сан-Мартіно можна лише цією дорогою, через Дикий Яр, а через такий туман ніхто і сходити якоюсь іншою дорогою не наважиться. Отож німці стали в глибині дороги й, увімкнувши фари, чекали з націленою зброєю. Поки один з них чимдуж горланив по польовому телефону, ймовірно, викликаючи підкріплення, усі інші сиділи у засідці. Певно, чатували на того, хто спускатиметься вниз. Підслуховуючи, можна було почути, як фріц повсякчас повторював: «volsunde, volsunde». Ґраньйоло відразу ж пояснив, що насправді йшлося про «Wolfshunde» — німецьку вівчарку.

Десь близько четвертої пополудні, коли туман ще був щільним і сірим, але навколо ще було світло, німці зауважили, що хтось з’їжджає на велосипеді. Це був парафіяльний священик із монастиря Сан-Мартіно, що їздив цією дорогою вже не знати скільки років, тож, спускаючись, міг гальмувати навіть власними ногами. Побачивши священика, німці вогонь не відкрили, позаяк, як ми дізнались уже дещо пізніше, їм потрібні були не попи, а козаки. Панотець майже на пальцях пояснив, що внизу, у Соларі, помирає одна Божа душа і йому потрібен єлей (священик показав, що у торбі, котра висіла на кермі, у нього є все необхідне для ритуалу), тож німці повірили. Вони дали священикові дорогу, і той покотив собі в Ораторіо, пошепотітися з доном Коньяссо.

Дон Коньяссо був не з тих людей, що займаються політикою, але він прекрасно знав, що і де коїться, тож майже безслівно попросив розповісти Ґраньйоло і всім його товаришам те, що їм слід було знати. Бо сам він не хотів, та й не міг устрявати у такі справи.

Круг столу для гри в скопу враз наюрбилося люду. Я теж, сховавшись тихцем скраєчку, щоб мене не помітили, став послухати розповідь священика із Сан-Мартіно.

Окрім власне німецьких загонів, був ще один підрозділ козаків. Ми про це чули вперше, але Ґраньйоло вже про нього розказували. Це були полонені, захоплені на російському фронті. З якихось причин козаки мали свої рахунки зі Сталіним, тож багатьох удалося вмовити (за гроші, через їхню ненависть до Совєтів чи через небажання йти у табір для полонених, чи елементарно через бажання взяти свої вози, коней і родини й покинути той радянський рай) вступити до допоміжних військ. Здебільшого воювали вони у східних провінціях. Їх там надзвичайно боялися, адже то був люд суворий і жорстокий. У Павії був навіть один підрозділ, що мав назву «Туркестан», люди звали їх «монголами». Колишні російські в’язні, хоч, може, вони й не були козаками, воювали пліч-о-пліч з п’ємонтськими партизанами.

Втім, уже ні для кого не було таємницею, як скінчиться ця війна. Поза тим, вісім чоловік, про яких саме йшла мова, були людьми релігійними. Побачивши, як ущент спалили два чи три містечка й перевішали кілька дюжин безневинних людей, та ще й ставши свідками розстрілу двох їхніх товаришів, бо ті відмовилися стріляти у старих та дітей, ці восьмеро вирішили, що більше не можуть бути у загонах есесівців.

— Та справа не лише у цьому, — провадив Ґраньйоло. — Річ у тім, що якщо німці програють цю війну, а вони вже її програли, що тоді зроблять американці й англійці? Вони, як союзники Країни Рад, видадуть їх назад. А там цим людям буде капець. Отож вони й хочуть пристати на бік союзників зараз, аби потім ті, давши їм притулок, захистили цих людей від пазурів того фашиста Сталіна.

— Власне, — заговорив священик, — ці восьмеро десь почули про партизан, що воюють на боці англійців та американців, тож намагаються до них пристати. Вони мають власні погляди і добре поінформовані: хочуть пристати не до «гарібальдійців», а до «бадоліанців».

Невідомо, звідки вони дезертирували, але до Солари прийшли тому, що десь почули про партизан, котрі переховуються у наших краях. Йдучи подалі від шляхів, вони пройшли пішки багато-багато кілометрів. Пересувалися лише вночі, бо есесівці йшли за ними по п’ятах, тож неймовірно вже те, що вони дійшли аж до нас. Дорогою їм довелося випрошувати у селян їжу, повсякчас ризикуючи наткнутися на шпигуна. Вони насилу могли порозумітися з місцевими, адже, попри те, що кожен міг пробелькотіти щось німецькою, лише один з-поміж них знав італійську.

Вчора, зауваживши, що есесівці знайшли їх і вже наздоганяють, ця вісімка піднялася нагору до монастиря Сан-Мартіно, де, за їхніми словами, ще кілька днів вони б змогли чинити спротив у складі повстанців, тим паче, що померти вони хотіли смертю хоробрих. Крім того, хтось розповів їм, що у наших краях є такий собі Таліно, що міг би стати їм у нагоді. Тепер це лише восьмеро безпорадних чоловіків. Отож, коли посутеніло, вони дісталися монастиря й зустрілися з тим Таліно. Проте чоловік сказав, що тут нагорі мешкає одна фашистська родина, а коли у селі лише дві хати у п’ять рядів, то кота у торбі не втримаєш. Єдине, що Таліно зміг їм порадити, — сховатися у будинку священика. Панотець, звісно, прихистив утікачів, але зовсім не з політичних міркувань і навіть не через своє милосердя, а тому, що розважив: ліпше заховати їх, а не лишати просто неба — біди буде менше. Одначе чоловік не міг переховувати втікачів надто довго, у нього просто не було чим прогодувати вісьмох чоловіків. Крім того, він ходив блідий, як смерть, адже щомиті боявся, що незабаром прийдуть німці, обнишпорять кожну хату, не оминувши й домівку парафіяльного священика.

— Хлопці, зрозумійте мене,— виправдовувався панотець,— ви ж теж усі читали кессельрінґівський маніфест, що його розклеїли на кожному кроці. Якщо вони знайдуть цих людей у нас, то спалять усе село дощент, а якщо, не дай Боже, на наше лихо ці почнуть відстрілюватися, нас усіх переб’ють.

На жаль, маніфест фельдмаршала Кессельрінґа ми теж бачили. Але й без нього було цілком очевидно, що есесівці не надто вдаються в деталі. Кілька селищ вони вже перетворили на згарища.

«На основі письмового заклику фельдмаршала Кессельрінґа до народу Італії, даним маніфестом фельдмаршал Кессельрінґ повідомляє рядовим та офіцерам німецької армії таке:

1. Посилити протидію озброєним бандам повстанців, саботажників і злочинців, що у будь-який спосіб перешкоджають проведенню бойових дій і порушують суспільний лад та безпеку.

2. Визначити відсоток полонених для кожної місцевості, де діють повстанські бандформування, й ліквідовувати вищезазначених полонених щоразу, як у зазначених місцях виявлятимуть випадки саботажу.

3. Провадити репресивні дії, включно зі спаленням будинків у місцевостях, де було використано вогнепальну зброю проти підрозділів німецької армії чи окремих німецьких військових.

4. Страчувати на головних майданах міст осіб, що вважаються відповідальними за вбивства, а також ватажків повстанських бандформувань.

5. Притягати до відповідальності мешканців населених пунктів, де було виявлено пошкодження телефонних чи телеграфних ліній, або будь-які інші прояви саботажу, зокрема ті, що мали відношення до дорожнього руху (засмічення дорожнього полотна скляними скалками, цвяхами тощо; пошкодження мостів та захаращення вулиць).

Фельдмаршал Кессельрінг»

— То що маємо робити? — спитав Ґраньйоло.

— Отже, завдяки туману, у якому милістю Божою ми зараз усі потонули, і дякуючи тому, що німці наших місць не знають, хтось із соларських має піти забрати тих триклятих козаків і провести їх до «бадоліанців».

— А чому саме із соларських?

— In primis[226], відверто кажучи, якщо я заговорю про це з кимось із санмартінівців, тут-таки почнуть ширитися чутки, а що менше наразі пліткуватимуть, то краще для нас. In secundis[227], німці наглядають за шляхом, що веде до нашого села, тож туди нам — зась. Отож вихід один — іти Диким Яром.

Почувши згадку про Дикий Яр, усі заторохтіли, мовляв, ми що, пришелепуваті, навкруги такий туман, нехай Таліно подбав би про козаків чи що. Але той бісів священик ніяк не вгамовувався і, згадавши, що Таліно має вісімдесят років і до Солари не спускається навіть за ясної днини, а щоб у тумані — то й поготів, додав (хоч, на мою думку, зробив він це, аби віддячити нам за переляк, якого ми, хлопчаки з Ораторіо, нагнали на нього) таке:

— Єдині, хто вміє проходити Диким Яром навіть у тумані, — це ваші хлоп’ята. І хоч опанували вони це хитре вміння задля хлопчачих бешкетів, настав час використати їхні пустунські таланти для гідної справи. Хай один з ваших пролаз проведе козаків униз.

— Трясця! — вигукнув Ґраньйоло. — Припустімо, що все саме так, як ви кажете. А що як після того, як ми проведемо втікачів і сховаємо їх у Соларі, ранком у понеділок німці заявляться не до вас у село, а до нас і обернуть на попелище наше селище?

До нашої команди приєдналися також Стівулу й Джиджіо, двійко велетнів, що ходили з дідом заливати Мерло в горлянку рицинову олію. Очевидно, вони теж мали відношення до руху Опору.

— Спокійно, — промовив Стівулу, найметкіший парубок серед усіх, — наразі «бадоліанці» в Орбеньйо, а туди ані есесівці, ані чорнобригадники ніколи й носа не покажуть, адже повстанці високо в горах. Крім того, вони озброєні справжньою чудасією — британськими кулеметами, тож можуть звідти контролювати всю долину. Для такого знавця місцевості, як Джиджіо, та ще й на вантажівці Бареллі, що поставив собі протитуманні фари, звідси до Орбеньйо можна дістатися всього за дві години. Хай навіть три, оскільки вже сутеніє. Зараз п’ята година вечора, Джиджіо буде на місці о восьмій. Попередить «бадоліанців», вони зійдуть униз, до перехрестя, що йде до Віньйолетти, і чекатимуть там. Вантажівка знову буде тут десь о десятій, хай навіть одинадцятій, ми сховаємо її у лісочку, там, де починається Дикий Яр, біля каплички Божої Матері. Близько одинадцятої хтось із наших піде Яром у дім священика, забере козаків і, провівши їх униз до лісочка, посадить в автівку. Вони вже до світанку будуть у таборі «бадоліанців».

— І це ми маємо ризикувати власного шкурою через вісьмох мамелюків чи калмиків, чи хто там вони є, котрі ще вчора були есесівцями? — спитав рудий чолов’яга, якого, здається, звали Мільявакка.

— Агов, хлопче, вони ж передумали, — відповів тому Ґраньйоло, — і це вже добре, але ж до всього це ще вісімка дужих здорованів, що вміють влучно стріляти й можуть нам згодитися, а все решта — дурня.

— Егеж, «бадоліанцям» згодиться, — огризнувся Мільявакка.

— «Бадоліанці» чи «гарібальдійці» — всі борються за свободу, а, як то кажуть, рахунки зводять після бою, а не до. Треба порятувати козаків.

— Ти теж маєш слушність. Врешті, вони громадяни Союзу — великої батьківщини соціалізму, — не втямивши як слід суті такої переміни поглядів, додав такий собі Мартіненьйо. — Проте останніми місяцями траплялося ще й не таке, як-от, наприклад, історія з Джино, котрий був одним із найревніших чорнобригадників, але потім утік і пристав до партизанів. Тож у Соларі він якось показувався з червоною хустиною, втім, позаяк був страшенно безтолковим, прийшов у селище до дівки, коли туди й носа потикати можна було, от чорнобригадники його й схопили. А схопивши, розстріляли в Асті якось на світанку.

— Гаразд, так ми і вчинимо, — мовив Ґраньйоло.

— Ось тільки є один клопіт, — озвався Мільявакка. — Панотець казав, що Яром пройти вміють лише хлопчаки, але я б не вплутував у таку делікатну справу малого. Якщо навіть не зважати на здоровий глузд, малий потім може розпустити язика.

— Аж ніяк, — заперечив Стівулу. — Приміром, жоден із вас не зауважив, але ось тут поряд причаївся наш Ямбо. І він уже все чув. Звісно, якби його дід зараз почув, що я кажу, він би мені очі випік, але цей хлопчина почувається у Дикому Яру, як у власній хаті, а до всього Ямбо не патякало, це вже я даю мені руку відтяти. Крім того, у його родині дотримуються таких самих поглядів, як і ми, отож ми нічим не ризикуємо.

По тілу покотився холодний піт, і я заходився повторювати, що на мене вже давно чекають удома.

Але Ґраньйоло, відвівши мене вбік, почав розсипати мені компліменти. Мовляв, то все заради свободи, й треба ж порятувати вісьмох нещасних чоловіків, і що навіть у моєму віці можна вчинити по-геройському, що врешті-решт я стільки разів ходив Диким Яром, що цього разу все буде цілком так само, хіба що за мною йтимуть восьмеро козаків. І треба буде йти обережно, щоб вони не погубилися й не пішли на шлях, у глибині якого німці вже давно причаїлися й сидять, як купка йолопів, навіть гадки не маючи, де той Дикий Яр; що він піде разом зі мною навіть попри те, що хворий, бо ж він не може тікати, коли обов’язок кличе. «Ми підемо не об одинадцятій, а о дванадцятій, — провадив Ґраньйоло, — коли твої вже всі спатимуть і ти зможеш прошмигнути непоміченим, а вранці лежатимеш у ліжечку, ніби нічого не сталося».

Була ще купа гіпнотично-вмовлянських аргументів.

Врешті я погодився. Це ж була така пригода, якою я потім довго міг би вихвалятися, я був би як справжній партизан. Навіть Ґордон у лісах Арборійській твані такого не робив. Навіть Тремаль-Наїк у Чорних Джунглях. Це було набагато краще, аніж пригоди Тома Сойєра у таємничій печері. Таких приключок навіть Патруль Слонової Кістки у джунглях не знав. Врешті, це була моя мить слави, слави за Батьківщину. І цього разу за справжню, а не вигадану. Без козиряння портупеєю, без «стена», неозброєним, голіруч, як Дік Фульміне. Коротше, всі мої книжкові геройства зараз ставали мені в нагоді. І якщо опісля мені судилося померти, я нарешті побачу травинки, завтовшки, як палі.

Одначе позаяк я був хлопцем розважливим, я відразу ж поставив усі крапки над «і». Ґраньйоло мені пояснив, що, аби провести за собою вісьмох чоловіків так, щоб вони не розгубилися, треба прив’язати їх один до одного вервечкою гарною й довгою мотузкою, як роблять альпіністи. Так вони йтимуть слід у слід, навіть якщо не знатимуть дороги. Але я засперечався, адже якщо перший із вервечки впаде, то потягне за собою й усіх інших. Я сказав, що треба кілька окремих шпагатів: кожен має міцно триматися за кінці мотузки того, хто йде попереду й позаду, тоді, відчувши, що хтось падає, вмить відпускаєш його мотузку. Краще втратити одного, аніж увесь гурт.

— А ти тямущий, — похвалив мене Ґраньйоло.

Мене переповнювали почуття, тож я ще раз перепитав у Ґраньйоло, чи ми будемо озброєні. Він сказав, що зброї ми брати не будемо.

— По-перше, — пояснив, — я й мухи не скривджу. Втім, якщо вже, не дай Боже, станеться сутичка, то зброю мають козаки. А коли, за якимсь бісовим збігом обставин, хоч це й малоймовірно, мене схоплять, то саме через те, що я неозброєний, може, поталанить і до стіни мене не приставлять.

Ми пішли до священика й повідомили, що ми умовились, тож нехай козаки приготуються йти десь після першої ночі.

Близько сьомої я прийшов додому повечеряти. Зустріч було призначено на дванадцяту у капличці Божої Матері. Щоб дістатися туди, потрібно йти швидким кроком три чверті години.

— У тебе є годинник? — спитав Ґраньйоло.

— Ні, але об одинадцятій, коли всі вже полягають спати, я піду до їдальні. У нас там стоїть дзиґар.

За столом голова просто палала. Повечерявши, я цілісінький вечір удавав, що слухаю радіо чи роздивляюся марки. Біда була в тім, що батько саме був удома, адже через щільний туман не наважився виїхати до міста, тому й сподівався повернутися на роботу завтра вранці. Одначе вони з мамою рано пішли спати. Чи кохалися мої батьки тоді, коли їм уже було за сорок? Цікаво. Гадаю, статеве життя батьків завжди залишається таємницею для кожного з нас. А первісна сцена — то все вигадки Фройда. Не уявляю собі, щоб батьки дозволяли спостерігати за собою. Втім, пам’ятаю — це було десь ще на початку війни, — слова моєї мами, що саме розмовляла з подругами. Тоді їй було трошки за сорок. Я почув, як вона промовила з силуваною веселістю: «Поза тим, у сорок життя лише починається. Так, мій Дуїліо свого часу завзято виконував свій обов’язок...» Як давно це було? Поки не народилася Адуся? А що, опісля батьки вже не кохалися? «Хтозна, що там у місті робить без мене мій Дуїліо, коли під боком секретарка з його фірми», — іноді шуткувала моя мама у дідуся на гостині. Але то вона казала лише для сміху. А чи справді мій бідолашний таточко обіймав когось, аби збадьоритися, коли з неба сипалися бомби?

Об одинадцятій, коли увесь дім занурився у тишу, я сів у їдальні. Було темно. Час від часу я запалював сірника, аби глянути на дзиґаря. У чверть на дванадцяту я вислизнув з дому й попростував до каплички Божої Матері.

Мене пройняв страх. Цікаво, мене тодішнього чи теперішнього? І до чого всі ці химери, що ввижаються навколо, невже й справді відьмачки? Гай був огорнений легкою поволокою, тож видко його було погано, але на узліску мене вже чекали. Спочатку вони були чарівливими (хто сказав, що то мають бути беззубі старі баби, може, вони зодягнені у сукні зі шлейфами?), але ось вони націлюють на мене гвинтівки й розпорошують у симфонії ясно-червоних крапель. Ці примари, їм тут не місце, немає жодного зв’язку...

Ґраньйоло вже чекав мене. Лаявся, що я запізнився. Я зауважив, що він тремтить. Він, але не я. Тут я — наче риба у воді.

Ґраньйоло подав мені край мотузки, й ми почали сходити Диким Яром.

У мене в голові була моя мапа, але Ґраньйоло все одно скиглив «йой-йой, упаду, Божечки, гепнуся». Та я заспокоював його. Я був ватажком. Я знав кожен кущ у хащах, знав, куди йти, коли десь поряд будуть thugs[228] Суйод-хана. Я ступав, неначе витанцьовував музичною партитурою, так само, як, гадаю, витанцьовує (руками, не ногами) піаніст — не хиблячи жодним рухом. А от Ґраньйоло, хоч і йшов за мною слідом, та повсякчас спотикався. І кахикав. Тому я час від часу мусив повертатися й хапати його за руку. Туман був дуже густим, але, йдучи на відстані з півметра, ми все ж тримали один одного у полі зору. Я тягнув за мотузку, й Ґраньйоло виринав із водянистих випарів, котрі, хоч були щільні, але розходилися вмить, і Ґраньйоло з’являвся перед очі, немов Лазар, що вивільнявся зі свого поховального савану.

Яром ми сходили добрячу годину, але нічого страшного у тому не було. Лише раз я попередив Ґраньйоло, щоб він був обачним коли підійдемо до великого каменя. Якщо його обійти й піти не прямо, а ліворуч, і під ногами попливе галька — попереду урвище.

Ми зійшли нагору, до проходу у стіні. Сан-Мартіно теж було огорнене суцільним непроглядним полотном туману.

— Зараз підемо прямо, — скомандував я, — а потім зійдемо у провулок. Відрахуй десятка зо два кроків, і ми опинимося точно біля дверей оселі священика.

Опинившись біля дверей, ми постукали так, як було домовлено: спочатку тричі постукати, потім пауза, потім ще тричі «стук-стук». Двері відчинив сам панотець. Обличчя попелясто-бліде, як ломиніс при дорозі влітку. Вісімка козаків уже чекала: озброєні до зубів, як бандюки, а нажахані, як діти. Ґраньйоло заговорив до того, що знав італійську. Володів той нею непогано, хоч акцент у нього був чудненький. Але, як це часто роблять, розмовляючи з іноземцями, Ґраньйоло говорив з ним самими інфінітивами.

— Ти ступати за своїми й іти слідом за мною і малим. Ти казати своїм, що я казати тобі, а вони робити, що я звеліти. Втямив?

— Втямив, втямив, ми готові.

Панотець, що стояв, наче ось-ось наробить у штани, відчинив двері й провів нас на вуличку. Але саме у цю мить десь здалеку, звідти, де вуличка повертала до села, донеслась німецька говірка й собаче гавкання.

— А сто чортів Богові в пелену! — гаркнув Ґраньйоло, але піп і вухом не повів. — Фріци злізли нагору. З ними собаки, а тим тварюкам чхати на туман, вони ж бо йдуть за нюхом. Що ж нам, чорти б їх ухопили, тепер робити?

Озвався головний козак:

— Я знаю, як вони роблять. У них одна вівчарка на п’ять чоловік. Хоч-не-хоч, а нам усе одно треба рушати. Може, натрапимо на когось без собаки.

— Rien ne va plus[229], — відповів Ґраньйоло-грамотій. — Іти поволі. Стріляти лише, як я скажу. Тримати напоготові хустки й ганчір’я. І ще мотузки знайдіть. — Потім він пояснив мені: — Ми кинемося вулицею до рогу. Як шлях вільний, умить перескочимо на той бік стіни й гайда. А як підійде хто з собаками, нам капець. У найгіршому разі доведеться стріляти у фріців і псюків, але й то залежить від того, скільки їх набіжить. А якщо вони без собак, тоді пропустимо їх уперед, потім зайдемо ззаду, зв’яжемо їх і заткнемо роти ганчір’ям, щоб не закричали.

— І лишимо їх тут?

— От молодець! Ні, заберемо їх у Яр, бо іншого виходу немає.

Він у двох словах пояснив усе козакові, що знав італійську, а той переказав своїм.

Панотець виніс нам ганчір’я й мотузки, якими підперізують священицькі ризи.

— Ну ж бо, паняйте, — мовив, — бережи вас Господь.

Ми пішли вулицею. З провулка ліворуч чулися голоси німців. Лише голоси, ані скавчання, ані гавкання.

Ми повлипали у стіну за рогом. Чутно було, як наближалося двоє. Вони балакали поміж собою, ймовірно, лаялися, адже не бачили, куди ступають.

— Лише двоє, — показав Ґраньйоло на пальцях. — Хай пройдуть, а потім ми накинемося ззаду.

Цю парочку послали прочесати все на цьому боці, а інші подалися обнишпорити площу з собаками. Вони просувалися майже наосліп, виставивши рушниці вперед. Проте крізь туман не зауважили навіть, що поряд провулок. Проминули. Козаки навалилися на дві тіні, що рухалися у тумані, й довели, що своє діло знають. За якусь мить німці вже лежали долі з кляпами у роті. Кожного тримало двійко тих навіжених, поки третій зав’язував фріцам руки за спиною.

— Справу зроблено, — мовив Ґраньйоло. — А зараз, Ямбо, візьми їхні гвинтівки й перекинь на той бік муру, а ви пхати німців за нами униз, туди, де ми йти.

У мене жижки трусилися, але тепер головним був Ґраньйоло. Муру ми дісталися завиграшки. Ґраньйоло розподілив мотузки. Тільки тепер кожен, окрім тих, що йшли першим і останнім, мали мотузки в обох руках — одну від того, хто попереду, а іншу — від заднього. Та коли ти маєш штовхати вперед двох зв’язаних німців, то триматися за свій край мотузки не зможеш. Тому перші десяток кроків ми пройшли у штовханині, поки не дійшли до перших чагарників. У заростях Ґраньйоло вирішив реорганізувати нашу вервечку. Ті, що вели німців, узяли кожен свій кінець мотузки й прив’язали його до пояса своєму полоненому, а потім, правою рукою тримаючи німця за комір, лівою схопилися за кінець вірьовки свого товариша. Але щойно ми рушили, один з німців перечепився й гепнувся у кущі, потягши слідом свого супровідника. Зв’язка розірвалася. Козаки процідили крізь зуби щось, що, певно, на їхній батьківщині правило їм за грубу лайку, але їм усе ж стало розуму не закричати це на всю горлянку.

Звівшись на ноги, німець хотів був улиндити подалі від групи, але козаки навпомацки пішли за ним слідом. Фріц майже втік, але, позаяк сам гадки не мав, куди можна ступати, а куди — зась, уже за кілька кроків упав долілиць. Тоді його й узяли. У цій метушні з німця спала каска. Але козацький голова дав зрозуміти, що її треба знайти, бо собаки візьмуть слід за запахом, а далі знайти нас — як батогом ляснути. Лише тепер усі зауважили, що другий німець був простоволосим.

— Чорти б його схопили, — пробурмотів Ґраньйоло, — це він загубив каску, коли ми вели їх у провулок, якщо ті з псами йдуть слідом, то візьмуть слід, це вже й до ворожки не ходи!

Отже, надії згасли. І справді, щойно ми пройшли кілька метрів угору, десь поряд почулися голоси й собаче гарчання.

— Вони вже у провулку. Собаки взяли слід, і тепер німці знають, звідки ми прийшли. Стійте тихо й не ворушіться. По-перше, їм ще треба знайти прохід, а не знаючи, де він, знайти його не так уже й легко. Подруге, вони ще мусять спуститися. Якщо пси уважні, вони йтимуть повільно, тож і німцям доведеться йти неспішно. А якщо собаки бігом кинуться вперед, то ті їх не втримають і гепнуться на дупу. І у них немає тебе, Ямбо. Якнайпрудкіше біжи вперед, ну ж бо, ходімо.

— Я спробую, але мені лячно.

— Нічого ти не боїшся, просто нервуєшся. Глибоко вдихни й — уперед, швиденько.

Я мало не наробив у штани, як той піп, але знав, що наразі все залежить від мене. Зціпивши зуби, я подумав про те, що цієї миті я б радше був Жираффоно, мавпеням Йойо, а не легіонером Романо, коровою Кларабеллою чи Міккі-Маусом у будинку з привидами. Хотів би стати паном Пампуріо у розкішному помешканні, але не Флешом Ґордоном у Арборійській твані. Та як уже взявся за гуж, не кажи, що не дуж. Я кинувся Яром швидко, як тільки міг, прораховуючи подумки кожен свій крок.

Бранці вповільнювали наш хід, адже із затичками у роті їм було важко дихати, от вони й зупинялися чи не щохвилини.

Минуло щонайменше чверть години, доки ми дійшли до каменя. Я напевне знав, що він десь поряд, а тому, випроставши руки, намацав камінь ще до того, як зміг побачити. Треба було обернутися, не відходячи від нього далеко, бо якщо повернути праворуч, утрапиш на край, за яким — урвище. Згори до нас досі долинали досить гучні голоси. Хтозна, чи то німці кричали, щоб заохотити своїх псів не втрачати сліду, чи тому, що вже проминули мур і підступали до нас.

Почувши рідну мову, полонені заметушилися й почали сильно штовхатися, вдаючи, що падають, навіть тоді, коли втримувалися на ногах. Гаспиди намагалися скотитися убік, де не завдали б собі ніякої шкоди. Вони зрозуміли, що застрелити ми їх не можемо, щоб не здійняти галасу й не видати себе, тож ці двоє знали, що де б вони не опинилися, їх все одно одшукають.

Раптом почулася автоматна черга. Позаяк німцям не вдалося спуститися вниз, вони вирішили стріляти. Але головне — перед ними майже на сто вісімдесят градусів навкруги простягався Дикий Яр, а вони й гадки не мали, якою дорогою ми тікаємо, тож і взялися палити навсібіч. Крім того, вони не знали, наскільки крутим був Яр, от і стріляли майже горизонтально. Коли почалася стрілянина у наш бік, ми почули, як засвистіли кулі над головами.

— Мерщій, ходімо, не спиняймося, — скомандував Ґраньйоло, — для них ми й досі поза досяжністю.

Однак кілька німців, мабуть, таки спустилися, аби поглянути, наскільки крутосхилим є Яр, і тепер пси стрімко бігли у точно заданому напрямку. Тепер кулі свистіли значно нижче, майже поруч. Десь недалечко в кущах чувся шурхіт від тих куль, що свистіли вже зовсім близько від нас.

— Не боїтися, — мовив один з козаків, — я знаю Reichweite їхніх Maschinen.

— Дальність пострілу, — прошепотів Ґраньйоло.

— Так, так. Якщо вони не підійдуть до нас ближче, а ми поспішимо, кулі у нас не поцілять. Хутчіш.

— Ґраньйоло, — пробелькотів я крізь Сльози, усім серцем воліючи опинитися у маминих обіймах, — я зможу йти хутчіш, а от ви, ви — ні. Ви намарно тягнете за собою цих двох. Дарма що я побіжу вперед, як гірський козлик, вони ж бо будуть загальмовувати нас, гаячи дорогоцінний час. Лишімо їх тут, бо як ні, клянуся — я побіжу стрімголов уперед, та й по всьому!

— Якщо ми залишимо їх тут, вони одним духом звільняться від мотузок і покличуть своїх товаришів, — пояснив Ґраньйоло.

— Я порішу їх прикладом, не писнуть, — проказав майже поскладово козак.

При самій думці, що цих двох уб’ють, я закляк. Проте почувши, що Ґраньйоло прогарчав у відповідь, звеселився:

— Не допоможе, побий їх лиха година. Навіть якщо ми лишимо їхні трупи тут, собаки їх унюхають, і німці дізнаються, якою дорогою ми йдемо. — Через хвилювання він забув, що говорив з іноземцями інфінітивами: — Єдине, чим можна зарадити, — кинути їх у якомусь місці й піти іншим шляхом. Поки наші переслідувачі вовтузитимуться там, ми виграємо хвилин з десять, а може, й більше. Ямбо, чи нема праворуч хибної стежки, що йде до урвища? От і добре, ми кинемо їх там. Ти казав, що, коли піти цією стежкою, то полетиш у яругу, нам так і треба. Пси потягнуть німців до самого дна. Поки німці розберуться з цією плутаниною, ми вже будемо в долині. Хто туди впав, той пропав, чи не так?

— Ні, я не казав, що як упадеш, то точно розіб’єшся на смерть. Кістки собі перетрощиш, а як зовсім невдало летітимеш, то проб’єш собі об камінь голову...

— Ет, бісова дитина... Чому сперш одне казав, а тепер інше? Тоді ці двоє, упавши, розірвуть мотузки й матимуть ще досить сил, аби загорлати своїм, щоб не йшли у їхній бік і були уважними!

— Тоді треба скинути униз їхні трупи, — мовив козак, що знався на тому, як влаштований цей бридкий світ.

Я стояв зовсім поруч з Ґраньйоло і міг бачити його обличчя. Якщо йому колись доводилося бліднути, зараз він був блідий, як ніколи. Він звів очі вгору, неначе просив у неба сил. У цю мить ми почули, як зовсім поруч, на висоті людського зросту, просвистіла куля. Один з бранців щосили штовхнув свого охоронця, обоє впали додолу, й козак застогнав від болю, адже полонений стусонув йому головою просто в зуби. Він робив усе можливе й неможливе, аби наробити якнайбільше галасу. І тут Ґраньйоло вирішив:

— Або вони, або ми. Ямбо, як зверну праворуч, скільки треба ступити кроків до урвища?

— Десять, десять моїх, а твоїх буде десь вісім. Ступиш трохи вперед і відразу ж відчуєш, де починається схил. Від початку до краю рівно чотири кроки. Для певності зроби три.

— Отож, — мовив Ґраньйоло, обертаючись до козацького голови, — я піду першим, ви двоє слідом штовхайте цих іродів і тримайте їх рівно за плечі. Всі інші — лишайтеся на місці й чекайте.

— Що ти надумав? — питаюсь, цокотячи зубами.

— Цить, тихо. Ми на війні. Ти теж не руш. Це наказ.

Вони зникли праворуч від каменя, їх поглинув fumifugium. Ми почекали кілька хвилин, потім почули, як покотилося каміння, і якесь ляскання. За мить Ґраньйоло й двійко козаків знову опинилися поруч нас. Уже без німців.

— Ходімо, — скомандував Ґраньйоло, — тепер ми зможемо йти хутчіш.

Він узяв мене за лікоть. Я відчув, що він тремтить з маківки до п’ят.

Ми йшли пліч-о-пліч, і я зауважив: на ньому був светр з високим коміром, а на грудях зараз теліпався футлярчик зі скальпелем. Отже, він витягував його.

— Що ти накоїв, скажи? — спитав я крізь сльози.

— Не думай про це. Так було правильно. Собаки унюхають запах крові й потягнуть за собою всіх інших. Ми врятовані, давай, не зупиняйся.

А потім, побачивши, що очі у мене налилися слізьми, додав:

— Або ми, або вони. Двоє чи десятеро. Така війна. Йди ж бо, йди.

Ми йшли ще з півгодини. Десь високо повсякчас чулося знавісніле гавкання й скигління. Але не за нами, десь-інде. Галас усе віддалявся, тихшав. Врешті ми вийшли у глиб Яру, до шляху. Вже недалечко, поряд у підліску, на нас чекала вантажівочка Джиджіо. Ґраньйоло сказав козакам іти вгору:

— Я проведу їх. Хочу впевнитися, що вони дійдуть до «бадоліанців». — Він опускав очі, намагаючись не дивитися на мене, хотів якнайшвидше відправити мене геть. — Ти йди звідси, повертайся додому. Сьогодні ти був молодчиною. Заслуговуєш на орден. А за решту не переймайся. Ти виконав свій обов’язок. Якщо хто і винен у чомусь, то це лише я.

Я прийшов додому спітнілий, закоцюблий і геть виснажений. Я сховався у своїй кімнатці і хотів не спати всю ніч. Але де там! Вийшло на гірше. Знесилений, я час від часу куняв, але, щоразу заплющуючи очі, бачив дядьків Ґаетано, що танцювали з перерізаними горлянками. Мабуть, підіймалася температура. «Треба висповідатися, висповідатися», — повторював я.

Та вранці стало ще гірше. Я мав прокинутися приблизно у той час, що й усі, щоб мати змогу попрощатися з татом, котрий уже їхав до міста. Мама ніяк не могла взяти втямки, чому я сьогодні такий дивний. За кілька годин прийшов Джиджіо і просто з дверей подався погомоніти з дідом та Мазулу. Коли він виходив, я подав йому знак, щоб прийшов до мене у виноградник. Від мене він не міг нічого приховувати.

Ґраньйоло провів козаків до «бадоліанців», а потім вони з Джиджіо на вантажівці поїхали у бік Солари. «Бадоліанці» попередили, що вночі не можна їздити неозброєними, бо до Солари на підмогу поплічникам прибув загін «Чорних бригад». Тому й дали рушниці.

На дорогу до перехрестя на Віньйолетту й назад вони на все про все витратили три години. Хлопці відігнали вантажівку до хати Берчеллі й попростували до Солари пішки. Гадали, що вже минулося. Навколо — ані звуку, тож ішли спокійно. Крізь туман видно було погано, але, як видавалося, незабаром уже світанок. Переживши таке нервове напруження, тепер вони підбадьорливо плескали один одного по плечу, не криючись, голосно теревенили про нічні пригоди. Так ідучи, вони не помітили, що зовсім близько у канаві причаїлися чорнобригадники. Хлопців схопили за пару кілометрів від Солари. Схопили на гарячому, зі зброєю, тож відбріхуватися не було сенсу. Потім вкинули у свій фургончик. Чорнобригадників було лише п’ятеро: двоє попереду, двоє сіли всередину вантажівки, обличчям до них, а ще один примостився на підніжці, щоб краще розгледіти дорогу в тумані.

Фашисти їх навіть не зв’язали, ті двоє, котрих приставили наглядати, сиділи, поклавши гвинтівки на коліна, самих же бранців кинули гамузом, як два чували.

Раптом Джиджіо почув дивний звук, немов розірвали ганчірку, а потім йому в обличчя бризнула липка рідина. Один з фашистів почув хрип, а коли засвітив ліхтаря, всі побачили Ґраньйоло з перерізаною горлянкою й скальпелем у руці. Двоє фашистів почали сипати один на одного прокльонами. Потім наказали зупинити машину й, змусивши Джиджіо допомогти, викинули тіло загиблого на узбіччя. Геть усе навкруги було залляте кров’ю, Ґраньйоло вже був мертвий, чи, може, вже майже простився з душею. Інші троє теж вилізли з фургона. Потім почали звинувачувати один одного у тому, що сталося, мовляв, він не мав отак подохнути, у штабі цей язик був потрібен, а тому їх усіх арештують. Аякже, купка йолопів, що не додумалася зв’язати бранців.

Поки фашисти сперечалися над тілом покійного, то на якийсь час забули про Джиджіо, котрий, скориставшись метушнею, сказав собі: «Або зараз, або ніколи» — й чкурнув геть. Він кинувся вбік і перескочив канаву, знаючи, що далі буде крутояр. Фашисти стрельнули кілька разів, але Джиджіо вже скотився вниз, як сніжка, й побіг у лісову гущавину. У такому тумані шукати його — все одно, що шукати голку у копиці сіна. Та й фашисти не надто бажали здіймати галас, позаяк тепер уже було зрозуміло, що їм доведеться позбутися трупа й повертатися до штабу, вдаючи, що сьогоніч вони нікого не схопили. Не хотіли отримати прочухана від командування.

Зранку Джиджіо, прихопивши з собою кількох друзів, повернувся на місце трагедії й, обійшовши кілька канав, знайшов-таки тіло Ґраньйоло. Соларський піп не хотів забирати тіло анархіста й, як це вже було цілком очевидно, самогубці до церкви. Але дон Коньяссо наказав перенести небіжчика до маленької каплички в Ораторіо, сказавши, що Богу краще за його служителів відомо, що є правильним.

Ґраньйоло загинув. Він урятував козаків, відвів мене у безпечне місце й помер. Я чудово знав, як усе було, адже він переповідав мені сотню разів. Ґраньйоло був боягузом, він боявся, що коли фашисти почнуть його катувати, він розколеться й видасть усіх своїх товаришів, відкривши їм прямий шлях на загибель. Отже, він вирішив померти за них. Отак, «ч-ш-ш-и-к», так само, як і з тими двома німцями. Покара за злочин. Хоробра смерть боягуза. Розплата за єдиний вияв насильства у своєму житті. Так йому прийшло очищення від докорів сумління, які, певно, стали для нього нестерпними. За одним-єдиним разом обскакав геть усіх. І фашистів, і Господа Бога. Ч-ш-ш-и-к.

А я вижив. Ніколи собі цього не пробачу.

Навіть у моїх спогадах туман потроху розріджується. 25 квітня повідомили, що Мілан визволено, перед очима — партизани, що звитяжно крокують Соларою. Люд галасливо юрбиться на вулицях, партизани, обіпершись об тенти своїх вантажівок, стріляють у повітря. За кілька днів потому я побачив, як алеєю, засадженою кінськими каштанами, їхав на велосипеді солдат у оливково-зеленій формі. Привітався, назвавшись бразильцем. Він приїхав у наші краї, щоб подивитися на екзотичну місцину. То що, бразильці теж воювали разом з англійцями й американцями? Ти ба, а я нічого й не знав. Drôle de guerre[230].

За тиждень до нас приїхали перші американські підрозділи. Самі чорні. Вони напинають намети на подвір’ї божниці, а я вже встиг потоваришувати з одним єфрейтором-католиком. Він показує мені образ Святого Серця[231]. Завжди носить його у кишені. Єфрейтор дав мені комікс про Ліла Абнера й Діка Трейсі, а ще — кілька жуйок. Я подовжую задоволення, виймаючи жуйку на ніч і кладучи її до склянки. Зовсім як старі зі своїми вставними щелепами. Натомість він дає мені зрозуміти, що хоче покуштувати спагеті. Я радо запрошую його додому. Упевнений, Марія не відмовиться їх зготувати, та ще й почастує аньйолотті під соусом із зайчатини на додачу. Але, щойно ми зайшли, єфрейтор зауважує, що у садку сидить ще один чорний. Майор. Засоромившись, хлопець вибачається і йде.

Американці шукали своїм офіцерам гідних помешкань, тож спиталися і в діда. Наша родина віддала їм у розпорядження гарну кімнату в лівому крилі, саме ту, яку пізніше Паола зробила нашою спальнею.

Майор Мадді — пузань з усмішкою, як у Луїса Армстронґа. З дідом у них сяк-так виходить порозумітися, з рештою майор спілкується французькою — єдиною іноземною, яку в ті часи мали знати освічені люди у наших краях. З мамою вони теж говорять французькою, втім, як і з усіма іншими роззявами, що приходять з околиць, аби поглянути на визволителя. Навіть та фашистка, що люто ненавидить свого орендаря, теж припленталася. Всі повсідалися за невеличкий стіл у садку. На столі — гарна порцеляна, а поруч — дали у квітнику. Майор Мадді каже: «Mersi bocou» та «Oui, màdam, moi ossi j’aime le champeign», мовляв, щиро вдячний, бо теж полюбляє шампанське. Він поводиться з увічливою напиндюченістю чорношкірої людини, яку нарешті прийняли у домі білих, до того ж заможних. Пані перешіптуються, мовляв, який ґречний, а нам казали, що чорні — дикуни й випиваки.

Долетіла звістка, що німці здалися. Гітлер помер. Війна скінчилася. З такої нагоди у Соларі влаштовують пишний бенкет, люди на вулицях обнімаються, а хтось, почувши, як грають на баяні, пускається витанцьовувати. Дід вирішив, що ми якнайшвидше повернемося до міста, хоч уже майже літо, — наїлися ми того заміського життя під саму горлянку.

Я відходжу від своєї трагедії у натовпі сяйливо-радісних людей. А перед очима — двійко німців, що летять в урвище, і Ґраньйоло, цнотливий мученик, що пішов на смерть через страх, через любов, через переконання.

Я так і не насмілився сповідатися дону Коньяссо... але в чому сповідатися? У тому, чого я не скоїв, чого навіть не бачив, але про що здогадувався? Мені немає за що просити прощення, а отже, й прощеним мені не бути. Достатньо, щоб почуватися проклятим — на віки вічні.

17. Завбачливий юнак

«О, як страждаю й мучуся я, лиш подумавши, як згрішив я проти свого Отця...» — цікаво, мене навчили цього у божниці Ораторіо, чи я співав це, повертаючись до міста?

У місті знову вечорами світиться, люди знову гуляють вулицями, навіть коли спадає ніч, п’ють пиво і їдять морозиво у закладах відпочинку для робочих, що розсипалися всією річковою набережною. Улаштовують перші кіносеанси просто неба. Я знову сам-один, усі мої друзі лишились у Соларі, а з Джанні ми ще не бачилися. Я зустріну його, лише коли почнуться заняття у гімназії. Тепер я виходжу на вулицю з батьками, надвечір. Почуваюся ніяково, скуто, адже вже не тримаю їх за руку, але вони все ж ще не відпускають мене від себе далеко. У Соларі я мав більше волі.

Ми часто ходимо в кіно. Я зустрічаюся з новими методами ведення війни у «Сержант Йорк» і «Підмостки слави», а чечітка у виконанні Джеймса Кеґні відкриває моїм очам існування Бродвею. «I’m a Yankee Doodle Dandy...»Я бачив чечітку й раніше, у старих фільмах Фреда Астера, але ця, що вибивав Джеймс Кеґні[232], була несамовитішою, вільнішою, життєстверднішою. Чечітка Астера була справжнім divertissement, а ось ця просякнута почуттям обов’язку, ба навіть патріотична. Те, що можна через чечітку ось так виразити любов до власної Батьківщини, було для мене справжнім одкровенням. Підборами, а не з бомбою в руці, й квіткою у вустах. І ще чари сцени, як моделі цілого світу, і невблаганність долі, the show must go on[233]. Мюзикли допомагають мені пізнати новий світ, хоч як же ж пізно з’явились вони у моєму житті.

«Касабланка». Віктор Лазло, що виспівує «Марсельєзу»... Отже, я принаймні пережив свою трагедію, приставши на правильний бік. Рік Блейн стріляє у майора Штрассера... Ґраньйоло мав рацію, війна є війна. Але чому Рік мусив покинути Ільзу Лунд? Отже, ми не маємо права кохати? Сем — це, безперечно, майор Мадді, а хто ж тоді Уґарте? Може, це знесилений і безталанний боягуз Ґраньйоло, що, врешті, опиняється в руках чорнобригадників? Та ні, з його саркастичною усмішкою він радше подібний до капітана Рено[234]. Але ось він разом з Ріком зникає в тумані, аби приєднатися до руху Опору у Браззавілі, безжурно крокує пліч-о-пліч з другом назустріч своїй долі...

Але Ґраньйоло не піде зі мною воювати у пустелю. З Ґраньйоло я пережив не початок, а кінець чудової дружби. Але щоб покинути світ своїх спогадів, заповітного квиточка я не маю...

Газетні кіоски переповнені новими газетами, з новими назвами. На обкладинках нових журналів — купа жінок з глибокими декольте, а блузки так обліплюють їхні принади, що можна розгледіти соски. Кіноафіші заполонили повногруді дами. Увесь світ, що відродився навколо, скидається для мене на жіночі груди. І на гриб. З тої світлини, коли на Хіросіму скинули атомну бомбу. З’явилися перші світлини про Голокост. Ті, де показуватимуть штабелі трупів, будуть пізніше, а наразі це фото перших звільнених з таборів людей: живі скелети з позападалими очима, ребра обтягнуті шкірою, випнуті лікті неймовірних розмірів, котрі з’єднують дві палички, що звуться рукою й передпліччям. Дотепер про війну я дізнавався лише сухі факти: збито десяток літаків, стільки-то вбитих, стільки-то полонених, чув плітки про розстріли партизан за містом. Але, якщо не зважати на ту єдину ніч у Дикому Яру, за всю війну мені не випадало на власні очі бачити спаплюжене людське тіло. Ба навіть і тієї ночі я, власне, не бачив, адже коли я востаннє бачив тих німців, вони були ще живі. А те, що було потім, я переживав у своїх нічних жахіттях. Я щосили шукаю на тих світлинах обличчя пана Феррари, того, що вмів грати у кульки. Проте навіть якби він був на тих знімках, його було б уже не впізнати. Arbeit macht frei.У кіно ми всі гуртом сміємося з кривлянь Джанні й Пінотто[235]. Бінґ Кросбі та Боб Гоуп з’являються з хвилюючою Дороті Ламур, що завжди закутана у саронґ. Вони подорожують чи то до Занзібара, чи то до Тимбукту (Road to...). І всі вірять, уже відтоді, з 1944-го, що життя прекрасне[236].

Щопополудні їду велосипедом до чорношкірого крамаря, що день у день залишає нам з Адусею дві здобні круглі пшеничні булочки. Це був перший білий хліб, що повернувся до нас після тих черствих, жовтуватих, глевких буханців, що ми їли останні кілька років. Той хліб був волокнистий (казали, що з висівок), і в ньому можна було знайти все, що хочеш, від мотузки до таргана. Я їду, щоб забрати символи благополуччя, які щойно почало до нас повертатися, й пригальмовую біля газетних кіосків. Муссоліні повісили на площі Лорето, неподалік — Кларетту Петаччі, хтось милостивою рукою перестебнув їй булавкою в паху, позбавивши останнього сорому. Вечори вшанування полеглих партизан. Я й гадки не мав, що розстріляли й повісили аж стількох. Оприлюднюють перші статистичні дані про загиблих у війні, що лише недавно закінчилась. Кажуть, полягло 55 мільйонів. Що таке смерть Ґраньйоло на тлі цього кривавого бенкету? Невже Бог і справді лихий? Читаю про Нюрнберзький процес, вирок — усіх повісити, окрім Ґерінґа, котрий отруївся ціаністим калієм, що принесла йому дружина з передсмертним цілунком. Пишуть про «Вілларбасську різанину»[237], а значить, повсякденне насильство повернулося до наших домівок, і тепер знову можна вбивати людей заради щирої наживи. Убивць зловили й повісили на світанку. Отже, продовжують розстрілювати в ім’я миру. Леонарду Чіанчуллі, що у роки війни варила мило зі своїх жертв, засудили до смертної кари. А Ріна Форт забила на смерть дружину й дітей свого коханця молотком. У якійсь газеті писали про її білосніжні груди, через які коханець, сухоребрий чоловічок з дірявими зубами, як у дядька Ґаетано, геть з’їхав з глузду. У перших фільмах, котрі мене водять подивитися в кінотеатр, зображають повоєнну Італію, вулицями якої розгулюють хвилюючі «панночки»: «Щовечора біля ліхтаря...», «Самотня я містом іду...»

Понеділок, базарний день. Близько полудня заявився дядько Довольте. Цікаво, як же його звали? «Довольте» — то Адуся придумала, казала, що він зазвичай казав не «дозвольте», а «довольте». Хоч не надто мені віриться. Дядько Довольте доводився нам дуже далеким родичем, він знався з нами ще у Соларі, а коли приїхав до міста, то казав, що «не може проминути й не привітатися». Втім, уся родина знала, що він чекав запрошення на вечерю, бо не міг заплатити за себе у ресторації. Я так і не втямив, яку він мав роботу, окрім як шукати собі роботи.

Спостерігаю за тим, як дядько Довольте за столом посьорбує свої макарони у бульйоні аж до останньої краплинки. Обличчя у нього засмагле, щоки й очі позападали, а ріденьке волоссячко акуратно зализане назад, лікті на куртці затерті.

— Розумієш, Дуїліо, — торочив він щопонеділка, — мені не потрібна якась надзвичайна робота. Так, місце в якійсь державній фірмі з мінімальною ставкою. Я не примхливий, мені вистачить і дещиці. Але як щодня по крапельці — за місяць буде тридцять крапель.

Потім він робив жест, як засуджені на Мосту Зітхань[238], показуючи, як йому на майже лису голову спадає крапля й він насолоджується тією блаженного покарою.

— Одненька крапелька, але щоб кожного дня, — повторював він. — Сьогодні я майже влаштувався. Пішов на співбесіду до Карлоні, отой, знаєш, що головує в сільськогосподарському об’єднанні. Велике цабе. У мене при собі був рекомендаційний лист, ти ж бо знаєш, сьогодні без рекомендацій ти — нуль. Отож сьогодні вранці на залізничній станції я купив газету. Дуїліо, я зовсім не цікавлюсь політикою, от підійшов і попросив будь-яку. Я навіть не встиг прочитати, що то була за газета, бо їхали ми стоячи і я ледве втримувався на ногах. Я згорнув її і поклав у кишеню, навіть не читаючи, адже, знаєш, іноді і не читаючи газети можна наступного дня знайти їй вдале застосування. Я пішов до того Карлоні. Чоловік дуже доброзичливий, гарно мене прийняв, узяв листа й читає. А ось я зауважив, що він зиркає на мене повз папірець. За хвилину він спроваджує мене кількома фразами, виправдовуючись, що наразі вакансій немає. І вже у дверях я усвідомлюю, що у мене в кишені лежить «Уніта»[239]. Але ж, Дуїліо, я ж уряд підтримую, завжди-завжди. Я просто купив абияку газету й не глянув, яку саме. А він зауважив у моїй кишені «Уніту» й спровадив мене геть. Якби я склав газету іншим боком, саме в ту годину, тоді б, може... Що вдієш, коли приходиш у цей світ безталанним... Така доля.

У місті я відкрив для себе танцмайданчики. На провідних ролях там був мій двоюрідний брат Нуччіо, котрий уже встиг драпонути із семінарії і був он яким парубком, чи, як то кажуть, стилягою (хоч мені він видавався жахливо дорослим, ще коли годував березовою кашею мого Ведмедика Анджело). У місцевому тижневику навіть з’явилася карикатура на нього (а батьки як пишалися!). На малюнку він корчився (був дуже подібний до дядька Ґаетано, тільки не такий розхлябаний) у танцювальному екстазі, вишкварюючи буґі-вуґі. Я ще замалий, щоб ходити на такі майданчики, та й ті танцювальні вихиляси видаються мені образою пам’яті Ґраньйоло з розітнутою горлянкою.

Ми повернулися до міста на самісінькому початку літа, і мені нестерпно нудно. О другій пополудні я виїхав на вулицю — вона майже безлюдна, як пустеля. Я виснажую себе, ганяючи відкритими просторами, аби лишень витримати ці задушливі й нудотні дні. А може, справа не у задушливості, а в безмежному смутку, що поселився в мені, в єдиному пристрасному відчутті бентежного й самотнього дорослішання.

Між другою і п’ятою годинами по обіді я не спиняючись ношуся вулицями. За три години можна проїхати геть усе місто кілька разів, треба лише урізноманітнювати свої маршрути. Спочатку женете до центру міста вздовж річки, потім виїжджаєте на об’їзний шлях, повертаєтесь у те місце, де він перетинається з путівцем, що йде на південь, їдете дорогою до цвинтаря, потім, не доїжджаючи залізничної станції, повертаєте ліворуч, знову вертаєте до центру, але цього разу прямісінькими й безлюдними польовими дорогами, в’їжджаєте на ринкову площу, зашироку, але оточену з усіх боків портиками, завжди заллятими світлом, незалежно від того, де стоїть сонце. О цій порі, о другій по обіді, ця площа завжди безлюдніша за Сахару; ані душі, тому можна ганяти, скільки заманеться, не боячись, що тебе хтось застане чи махатиме здалеку на знак вітання. Бо навіть якщо хтось знайомий і проходитиме через площу у дальній її куток, він здаватиметься вам (утім, як і ви йому) малесенькою постаттю, оточеною сонячним ореолом. Потім широкими концентричними колами ви невпинно кружляєте площею, як стерв’ятник, що ніяк не може знайти собі падло на поживу.

Я блукаю містом не задля розваги, у мене є мета, але я часто зумисне її проминаю. У газетному кіоску на вокзалі я зауважив одне стареньке видання. Можливо, йому вже багато років. З огляду на ціну, воно, гадаю, довоєнне. Це примірник «Атлантиди» П’єра Бенуа. На обкладинці — простора вітальня з купою кам’яних гостей, що обіцяє мені нечувану пригоду. Книжка дешева, коштує саме стільки, скільки у мене в кишені. До копієчки.

Нарешті, наважуюся зайти до вокзалу. Злізаю з велосипеда, кладу його на тротуар і заходжу. Розглядаю обкладинку ще чверть години. Книжка стоїть у вітрині, тож здогадатися, про що вона, не випадає. Коли я вчетверте прийшов милуватися книжкою, продавець почав підозріливо мене розглядати. У нього, звісно, було вдосталь часу, аби прослідкувати за моїми діями, адже у вокзальній залі не було ані душі. Ніхто не прибував, ніхто не від’їжджав, ніхто не чекав.

Усе місто — саме безлюддя і сонце. Неозора широчінь для моїх лисих шин, і та книжечка у вітрині — то єдина надія, що за всією її літературною вигадкою я зможу-таки втрапити у менш розпачливу дійсність.

Близько п’ятої вечора моє безкінечне принадження — між мною і книжкою, книжкою і мною, між моїм жагучим бажанням і спротивом нескінченного простору, це любовне накручування педалей у палючій міській пустелі, ця нестерпна концентрична втеча — добігає кінця. Я вирішив. Витягаю свої заощадження, купую «Атлантиду», мчу додому й, згорнувшись калачиком, починаю читати.

Антінея, невимовної краси фатальна жінка, постає переді мною, зодягнена в єгипетський клафт (цікаво, який він, той клафт, мабуть, це щось пречудове, що приховує принади й одночасно показує їх), котрий спадає на її густі й хвилясті індигово-чорні коси, а важкі позолочені краї вбрання прикривають її тендітні стегна.

На ній була туніка з чорного серпанку із золотавим вилиском, тонесенька-тонесенька, простора, ледь прикрита шарфом із білого мусліну, вишитим ірисами і чорними перлами. Під тим убранням — тендітна дівчина, очі її довгі і чорні, а усмішка не схожа на жодну усмішку східних жінок. Під дияволічними складками її вбрання важко розгледіти вигини тіла, але з боків розрізи туніки (ох, знову ці розрізи!) зухвало розходяться, на мить відкриваючи очам її невеличкі груди, оголені руки й загадкові тіні, що проступають крізь чорний серпанок. Зухвало-цнотлива звабниця. За таку чоловікові й з життям розпрощатись не жаль.

О сьомій, щойно тато повертається з роботи й заходить до кімнати, я спантеличено закриваю книжку. Він гадає, що я просто приховую, що проводжу час читаючи. Каже, що я надто багато читаю і від того у мене псується зір. Радить мамі частіше виганяти мене на вулицю, хоч би на велосипеді покататися.

Втім, тут, у місті, я не терплю сонця, хоч під соларським сонцем почувався пречудово. Батьки зауважили, що я часто примружую очі й зморщую носа:

— Ти наче погано бачиш, але ж зір у тебе добрий? Не мружся! — гримають вони щораз.

Чекаю, поки прийдуть осінні тумани. Але чому ж я так уподобав туман, коли саме у тумані у Дикому Яру трапилась моя єдина за роки війни ніч жахіть? Тому, що навіть там туман мене захищав, надаючи мені неспростовне алібі. Туман затулив усе, я нічого не бачив. Нічого.

З першими туманами до мене знову повертається моє старе рідне місто, де зникають сонливо безмірні простори. Порожнеча зникає, і з молочнистої сірості, у світлі ліхтарів з’являються шпилі, роги будівель, несподівано показуються фасади, все виринає з нічого. Як утішливо, саме так, коли місто поринало у цілковите затемнення. Моє місто було створене, намислене й намальоване багато-багато поколінь тому, аби ходити в сутінках, міцно притискаючись до муру. Тепер воно стало прекрасним і заступницьким.

Коли ж з’явився «Гранд-Готель» — перший комікс для дорослих, цього ж року чи вже наступного? Перша ж ілюстрація з кінороману мене принаджує й змушує тікати.

Хоча у порівнянні з тим, що я пізніше відкопав у дідовій книгарні, це було просто дріб’язком. То був один французький журнал, розгорнувши який, я відчув, як мені запекло від сорому. Я засунув його під сорочку і гайда з крамнички.

Ось я вже вдома, вмостився на ліжку в своїй кімнаті, лежачи на животі й уткнувшись лоном у матрац. Достоту, як не радять мені робити у всіх книжечках з виховання в собі доброчесності. На одній сторінці я побачив невеличкий, хоч і надзвичайно прикметний малюнок, на якому була зображена Жозефіна Бейкер[240], з оголеними грудьми.

Я щосили намагаюся дивитися в її наведені чорним очі, аби лишень не дивитися на її груди. Але погляд усе одно опускається нижче. Гадаю, що це взагалі перші оголені груди, котрі я побачив за життя, адже оте, за ганчір’ям калмичок à poil, грудьми соромно звати.

Медово-солодка хвиля пробігає моїми жилами, десь далеко у горлі відчуваю кислий присмак, у скронях вистукує кров, а у паху коїться щось нестямне. Наляканий і принижений, я встаю з ліжка. Питаю себе невпинно, яка ж така болість охопила мене, а сам раюю, розчиняючись у тому первородному бульйоні.

Гадаю, це була моя перша еякуляція. Для мене вона видається чимось навіть більш сороміцьким, аніж убивство двох німців. Я знову згрішив. Тієї ночі у Дикому Яру я став німим свідком таємниці смерті, а тепер я збагнув, що непрохано вдерся у заборонену таємницю життя.

Я у сповідальні. Полум’яно-пристрасний капуцин довго повідав мені про чесноту цнотливості. Нічого нового, окрім того, що я вже прочитав у брошурках на своєму горищі, я від нього не довідався, але його слова пробудили в мені бажання знову перечитати «Завбачливого юнака» дона Боско:

«Навіть у вашому юному віці нечистий розставляє свої лабети, щоб піймати у них вашу душу... Добре зарадить цьому, якщо ви уникатимете спокус, розмов непристойних і публічних дивовищ, у котрих немає для вас нічого доброго... Намагайтеся бути повсякчасно при ділі, коли не маєте діла, прикрашайте вівтарі, ладнайте образи чи маленькі зображення... Якщо ж спокуса не відступає, перехрестіться Святим Хрестом, припавши вустами до будь-якої священної речі зі словами: «Святий Луїджі, стережи мене від гріха проти Бога мого». Я кажу вам про святого Луїджі, бо Церква наша вважає його за захисника й покровителя юнацтва...

Найперше — уникайте спілкування з особами протилежної статі. Зрозумійте мене правильно: юнак не повинен вступати в будь-які близькі стосунки з дівчатами... Очі — то є вікна, крізь які гріх торує собі шлях у наші серця. Отже, не зупиняйте погляд на тому, що хоч би дещицею своєю супротивить цнотливості. Святий Луїджі Ґонзаґа не бажав навіть, щоб бачили стопи його, коли він лягав спати чи вставав з постелі. Не дозволяв собі глянути рідній матері в очі... Він два роки пробув служкою при королеві Іспанії, але й разу не насмілився звернути на неї свій погляд».

Наслідувати святого Луїджі — справа нелегка, позаяк ціна за втечу від власних спокус видається мені дещо зависокою. Адже молодик шмагав себе до крові, мостив дерев’яні тріски під простирадло, щоб завдавати собі болю навіть під час сну, підкладав під одяг кінські остроги, бо не мав волосяниці. Йдучи, стоячи чи сидячи, він відчував постійну незручність. Одначе сповідач як приклад пропонує мені наслідувати блаженного Доменіко Савіо, у котрого коліна на штанинах були геть протерті від ревного моління навколішки, проте його покаяння було не таке кровопролитне, як у святого Луїджі. Втім, мені дозволено, щоправда, як взірець блаженної краси, споглядати ніжний лик Богоматері.

Силкуюся пройнятися чарами сублімованої жіночності. Співаю у хорі у церковній апсиді, а по неділях — у якому-небудь святилищі:

Удосвіта приходиш Ти, О незрівнянна Діво, Й сяйвом Твоїм втішається земля. Вночі на небі нема, ніж Ти, гарнішого світила. Прекрасна Ти, як сонця пломінь, Блідому місяцю не зрівнятись з Тобою, У опівнічних світил не вистачає сил змагатися з красою неземною. Очі Твої синіші за моря простори, чоло Твоє, як лілії цвіт, Цілунок Христа на щоках горить, вони — мов дві троянди тендітні, Вуста Твої — мов райські квіти, вони завжди усміхнені й привітні.

Можливо, несвідомо я вже готуюся до зустрічі з Лілою. Вона, мабуть, так само недосяжна й чарівна у своєму емпіреї[241], краса її — gratia sui, — самодостатня, безтілесна, здатна зайняти собою розум, але не баламутити плоть, її очі дивляться вдалеч, на когось іншого, а не просто на тебе, як лукаві очі Жозефіни Бейкер.

Я мушу медитацією, ревною молитвою й жертовністю покутувати гріхи свої і своїх ближніх. Хочу присвятити себе вірі, хоч перші вуличні плакати мені кричать про червону загрозу, про козаків, що напувають коней з купелей у храмі Святого Петра. Я спантеличено питаю себе, як же так сталося, що козаки, котрі вороже ставилися до Сталіна й навіть воювали проти німців, зараз перетворилися на його посланців смерті, може, вони навіть хочуть винищити всіх анархістів, таких, як Ґраньйоло. Тепер вони мені дуже нагадують до того бридкого негра, що хапав Венеру Мілоську. Припускаю, що навіть художник цих малюнків один і той самий. Лише тепер він приноровився малювати у стилі нового хресного походу.

Поринаю в духовні вправи в маленькому монастирі в сільській місцевості. У трапезній тхне гнилятиною. Я гуляю надвір’ям з бібліотекарем, що радить мені читати Папіні[242]. Повечерявши, всі гуртом ідемо до церковного хору, де у світлі однієї-єдиної великої свічки співаємо «Вправи у благій смерті».

Духовний наставник читає нам уривки із «Завбачливого юнака», в яких ідеться про смерть. Ми не можемо знати, де застануть нас обійми смерті. Вона може прийти й забрати вас із вашого ліжка, за роботою, на півдорозі, будь-де. Розірветься судина, катар, тиск крові, лихоманка, виразка, землетрус чи блискавка. Смерть може відібрати у нас життя в будь-яку мить, а може, декому з нас випало не прожити й року, місяця, тижня чи навіть години від цієї ось хвилини. А може, й миті опісля прочитання цих вправ. Прийде година, й розум помутнішає, очі болем пройме, відчується сухість на язиці, зуби почнуть скреготіти, щосили стисне у грудях, заледеніє кров, плоть виснажиться й серце прорветься. З душею простившись, наше тлінне тіло, зодягнене в лахи, залишать зогнивати в ямі могильній, аж поки щурі й черви не зжеруть нашу плоть, і лишиться від нас колишніх лише кілька обгризених кісток і купка смердючого праху.

Потім молитва — довжелезний перелік передсмертних конвульсій людини, що помирає, від першого тремтіння, заклякання кінцівок, опису, як розходиться тілом блідість, аж до утворення facies hippocratica[243] й агонійного хрипу. Описуючи кожен з чотирнадцяти етапів скону (хоч наразі я можу згадати лише п’ять чи шість), означають відчуття, положення тіла, ступінь стражденності, щоразу повторюючи наприкінці: «Великодушний Господи Ісусе, пошли мені милість свою».

«Коли нерухомість моїх ніг сповістить мене, що шлях мій на цьому світі майже пройдений, великодушний Господи Ісусе, пошли мені милість свою.

Коли тремтіння й німота у руках моїх завадять мені стискати тебе, о святе Розп’яття, й я мимоволі впущу тебе на одер скорботи моєї, великодушний Господи Ісусе, пошли мені милість свою.

Коли очі мої затуманяться й спотворяться від жаху перед неминучою смертю, дивлячись на тебе поглядом затьмареним і помираючим, великодушний Господи Ісусе, пошли мені милість свою.

Коли мої попелясто-бліді щоки пробудять у оточуючих співчуття і страх, а волосся моє, змокріле від поту, стане сторчком, провіщаючи близький кінець, великодушний Господи Ісусе, пошли мені милість свою.

Коли мій розум, збурений жаскими й моторошними примарами, порине у смертельний сум, великодушний Господи Ісусе, пошли мені милість свою.

Коли позбавлюсь я зужитку всіх почуттів своїх, й увесь світ покине мене, й я стогнатиму у млості нестерпної агонії й смертельних задишок, великодушний Господи Ісусе, пошли мені милість свою».

Наспівуючи псалми, розмірковувати про власну смерть — ось що слід робити, щоб не забивати собі голову смертю чужою. Я переживав «Вправи», відчуваючи не побожний трепет і страх, а усвідомлюючи, що всі люди смертні. Наука «бути створінням тлінним» підготувала мене до прийняття своєї майбутньої долі, яка, врешті, достоту така ж, як і в інших створінь. Якось у травні Джанні розповів мені анекдот про лікаря, що приписував смертельно хворому пісочні ванни:

— А допоможе, лікарю?

— Зарадить чи ні, але хоч звикнете перебувати під землею.

От і я починаю звикати.

Якось увечері мій духовний наставник став перед балюстрадою на вівтарі. Його і нас, власне, як і всю капличку, освітлювала одна-однісінька свічка, що утворювала ореол навколо священика, лишаючи його обличчя в тіні. Перш ніж відправити нас спати, він розказав нам одну історію. Якось уночі в монастирі померла дівчина, послушниця. Вона була молода, прекрасна й богобоязка, тож наступного ранку, поклавши її до церковного нефу, почали читати над нею заупокійні молитви. Але раптом небіжчиця встала, відкрила очі й, вказавши пальцем на священика, що читав молитви, промовила: «Отче, не моліться за мене. Цієї ночі я згрішила нечестивою думкою, одною-єдиною — й тепер я навіки проклята!»

Холод пройняв геть усіх слухачів, потім поширився на лави й їхні обличчя, може, навіть полум’я єдиної церковної свічки сколихнулося. Наставник сказав нам іти спати, але ніхто навіть не поворухнувся. Перед сповідальнею утворилася довжелезна черга, адже ніхто не хотів відходити до сну, не розповівши навіть про те, що мало хоч якийсь натяк на гріховність.

У погрозливому супокої темного нефу, уникаючи вікових гріхів, я гортаю свої дні у холодному завзятті, у котрому навіть різдвяні пісні й те, що колись було втішним дитячим вертепом, обертаються на народження Божого дитяти у світ, сповнений жахіть:

Люлі-люлі, спи, не плач, Ісусе любий, Спасителю мій, скоріш оченята Заплющуй в жахітті сумнім. Мила дитино, знаєш, чому колеться солома й сіно? Стережуть сон блаженний твій вони від горя. Люлі-люлі, спи, не плач, Спасителю мій, Сон порятує від страждань і болю. Люлі-люлі, спи, синочку мій, я завжди з тобою!

Якось у неділю тато, завзятий футбольний уболівальник, дещо розчарований тим фактом, що його син цілими днями витріщається у книжки, зводячи собі зір, повів мене на футбол. Грали дворові команди, тож народ цікавості не виявив, і трибуни були майже порожні, лише де-не-де поцятковані різнокольоровими плямами найвідданіших уболівальників, великими плямами посеред білих сходинок, розжарених на сонці. Суддя свиснув і зупинив гру, капітан однієї з команд сперечається, всі інші безцільно тиняються полем. Навкруги двоколірне сорочкове безладдя, по зеленому лугові розсипом блукають знуджені спортсмени. Перерва. Все, що відбувається навколо, видається мені уповільненою зйомкою, як у парафіяльному кінозалі, де нормальний звук раптом обертається на невгамовне нявкання, рухи героїв стають повільнішими, потім рвучко завмирають у кадрі й розтікаються, як розплавлений віск.

Цієї миті мене осяйнуло.

Зараз я усвідомлюю, наскільки болючим для мене було те відчуття.

Я відчув, що світ — безцільний, це просто лінивий наслідок непорозуміння. Але тоді, у ту мить, я зміг виразити свої відчуття лише одним: «Бога не існує».

Зі стадіону виходжу у полоні пронизливих докорів сумління, тож чимдуж біжу сповідатися. Полум’яно-пристрасний священик, що сповідав мене минулого разу, сьогодні поблажливо й привітно усміхається, перепитує мене:

— Чому подумалось тобі про таке безглуздя? — Потім згадує про красу природи, що свідчить про творчий і розпорядливий задум, а далі довго говорить про consensus gentium[244]: — Сину мій, такі великі письменники, як Данте, Мандзоні, Сальванескі, такі відомі математики, як Фантаппіє[245], вірили в існування Бога, а чому ж ти не віриш?

Таке злагоджене однодумство ненадовго мене погамувало. Мабуть, у всьому винен футбольний матч. Паола розповідала, що я ніколи не ходив на стадіон, щонайбільше дивився по телеку вирішальні двобої на чемпіонатах світу. Мабуть, з того дня у моїй пам’яті викарбувалося: підеш на матч — згубиш душу.

Утім, є ще купа інших способів її згубити. Однокласники почали розповідати різноманітні історії. Перешіптуються й гигочуть, говорять натяками, обмінюються журналами, нишком украденими у батьків, пошепки переповідають про загадковий «Каза Росса», куди у нашому віці — зась, розтринькують геть усі свої гроші на кінокомедії, де показують напіводягнених дівок. Мені показують фото Ізи Барціцци у спідньому, що витанцьовує в кабаре. Я дивлюся, бо ж не можу не подивитися — зроблять посміховисько. Отож дивлюся і... Як відомо, можна встояти перед усім, окрім спокус. Найближчого ж пообіддя нишком, як злодюжка, прокрадаюся до кінозали, сподіваючись, що нікого із знайомих там не зустріну. Йдуть «Двійко безбатченків» (з Тото і Карло Кампанію), де Іза Барціцца разом з іще кількома монастирськими вихованками, нехтуючи наказами суворої матінки-настоятельки, йдуть купатися у душ голими.

Звісно, глядачам оголених тіл не видно — показують лише силуети за душовими ширмами. Дівчата омивають себе, ніби у танку. Знову мушу йти сповідатися. Та завдяки цим прозорим ширмам мені спала на гадку недавно прочитана у Соларі книга, від якої мене пройняв непереборний жах. Це була «Людина, що сміється» Гюґо.

У нашому міському помешканні її точно немає, але я цілком упевнений, що знайду її в дідовій книгарні. Є, і поки дід з кимсь базікає, я калачиком скручуюся біля основи стелажа й гарячково гортаю сторінки — де ж вона, та заборонена сторінка. Ґуїнплен, понівечений компрачикосами[246], що обернули його лице на мармизу базарного клоуна, зневажений суспільством, несподівано дізнається, що він — спадкоємець незліченного статку, лорд Кленчарлі та пер Англії. І перш ніж він остаточно усвідомлює, що з ним сталося, героя вишукано одягають як джентльмена і проводять вражаюче-прекрасним палацом. Уже самі лишень незчисленні дивовижі, що він там зустрічає (на самоті у цій блискотливій пустелі), незліченний ряд світлиць і ванних кімнат паморочать голову не лише Ґуїнплену, але й читачам. Він тиняється з кімнати в кімнату, аж поки в одній із світлиць бачить поруч з ванною, готового до цнотливого купання, оголену жінку.

Але не зовсім голу, додає хитрун Гюґо. Вона була одягнена. Та сорочка у Неї така довга й невловно-прозора, що видається мокрою. А далі на цілих сім сторінок розписується врода тої оголеної пані й те, що відчула Людина, що сміється, побачивши її, адже донині він цнотливо кохав лише свою сліпу наречену. Жінка видається йому Венерою, що дрімає у безмірі піни морської, й так само легко, як пара творить хмари в ясно-блакитному небі, вона невимушено змінює вві сні свою позу, і з кожним рухом вигини її тіла стають усе спокусливішими. А Гюґо додає: «Оголена жінка — це жінка у повнім озброєнні».

Раптом красуня Жозіана, що була королеві сестрою, прокидається й, упізнавши Ґуїнплена, у несамовитому танку спокуси починає знаджувати його. Нещасному на злеті нестримного бажання вже несила терпіти, але вона не віддається. Жінка засипає його ще бентежнішими за її власну наготу еротичними фантазіями. У тих фантазіях вона — і непорочна діва, і блудниця, спрагла не лише тератологічної насолоди, що обіцяє його понівечене тіло, але й солодкого тремтіння від можливості кинути виклик світові й двору. І ця можливість п’янить її. Жінка передчуває подвійний оргазм: від, власне, володіння й від показування на люди свого Вулкана.

Ґуїнплен уже готовий кинутися в обійми звабниці, аж ось королева повідомляє: Людина, що сміється, визнаний законним лордом Кленчарлі й визначений їй за чоловіка. Жозіана тоді відповідає: «Гаразд, — вона зводиться на ноги, забирає руку і (вже не жагучим «ти», а збайдужілим «ви») звертається до того, з ким ще хвилину тому так жадала злитися в єдине: — Йдіть». А потім додає: «Як ви наречені мені за чоловіка, йдіть, не маєте ж бо права бути тут... Це місце для мого коханця».

Вінець розбещення й гріхопадіння — не Ґуїнплена, а Ямбо. Жозіана не лише дає мені більше, ніж обіцяє Іза Барціцца, вона полонить мене своєю безсоромністю: «Як ви наречені мені за чоловіка, йдіть... Це місце для мого коханця». Чи може справді бути гріх таким приголомшливо непоборним?

Чи дійсно існують жінки, подібні до Жозіани й Ізи Барціцци? Чи зустріну я колись таку? Чи розітне мені серце блискавицею — отак, ч-щ-ш-и-к, — караючи мене за мої фантазії?

Існують, принаймні на телеекрані. Як завжди по обіді, я прокрадаюсь подивитись «Кров та пісок». Коли я бачу, з яким зачаруванням Тайрон Пауер пригортається до грудей Рити Хейворт, я розумію, що існують жінки, які навіть одягнені — у повнім озброєнні. Коли лиш вони безсоромні.

Отак, виховуватись у страху перед гріхом і ось так просто впасти до його полону. Гадаю, саме заборона так розбурхує уяву. Отож я вирішив, що для того, щоб утекти від спокус, треба позбутися цього навіяння «цнотливим вихованням». Доброчесність і гріх — бісівська хитрість, те й інше — вони взаємно посилюють одне одного. Цей здогад, може, й єретичний, уперезав мене, неначе батогом.

Я повертаюся до свого особистого світу. Прикипівши до радіо, щопообіддя чи раненько вранці насолоджуюсь музикою. Іноді симфонічний концерт передають увечері. Але моїй родині інше до смаку.

— Вимкни це скиглення, — ниє Ада, дівчисько музам зовсім не підвладне.

Якось недільного ранку зустрів дядька Ґаетано. Постарів і вже не має золотого зуба, мабуть, продав під час війни. Він добродушно питається про мої успіхи у навчанні,і тато розповідає, що наразі я дуже зацікавився музикою.

— Музикою, значить? — радісно перепитує дядько Ґаетано. — Як я тебе розумію, Ямбо. Я теж просто зачарований музикою. Геть усякою, аби музикою звалась. — Потім, на якусь мить замислившись, додає: — Хіба окрім класичної. Тоді я, звісно, вимикаю приймач.

Я виняткова особистість. Мене навічно вислали в країну філістерів. Я знову гордо поринаю в своє усамітнення.

У хрестоматії за десятий клас читаю вірші декотрих сучасних поетів і виявляю, що можна освітлятися безмірністю[247] і зустрічатися з болем життя[248], і що час по часу промінь сонця може прошити людину[249]. Я розумію не все, але мені подобається думка, що є лиш одне, що можемо тобі сказати, про те, чим ми не є, чим бути ми не хочем.

У дідовій книгарні я знайшов томик з віршами французьких символістів. Це моя Башта Слонової Кістки. Я блукаю по темних й непролазних нетрях символів[250], шукаючи на кожнім кроці de la musique avant toute chose[251], вслухаюся у тишу, розказую про несказанне, закарбовую запаморочливі миттєвості[252].

Щоб вільно поринути у світ цієї лірики, треба позбутися певних заборон. Отже, я шукаю собі нового духівника. Йду до того, про якого Джанні казав: «Людина широких поглядів». Дон Ренато бачив «Йти власним шляхом», комедію з Бінґом Кросбі, де американські католицькі отці перевдягалися у протестантських священиків і співали під звуки фортеп’яно зачарованим ними дівчатам «too-ra-loo-ra-loo-ral, too-ra-loo-ra-li».Дон Ренато, певна річ, по-американському не вдягається, але належить до нового покоління священиків у беретах, що ганяють на мотоциклах. Він не вміє грати на фортеп’яно, але має пречудову невеличку добірку джазових пластинок і вартісної літератури. Я розповідаю йому, що попередній духівник порадив мені читати Папіні, але дон Ренато зазначає, що краще, аби я читав з Папіні те, що він писав на початку свого творчого шляху, а не після зміни своїх переконань, коли пристав до фашизму. Ось такі вони — широкі погляди. Він дає мені почитати «Пропащу людину» того ж таки Папіні. Мабуть, вважає, що спокуси духовні порятують мене від спокус тілесних.

Це книжка про звіряння однієї людини, що ніколи не знала радощів дитинства, позаяк свої нещасливі дитячі роки вона прожила, як відлюдна і задумлива стара ропуха. Але це не про мене. Моє дитинство проминуло у місцині з назвою, що говорить (omen потеп[253]). Солара — означає «сонячна». Отаким і було моє дитинство — сонячним. Але за одну-єдину ніч сонце назавжди зникло з його обрію.

Жаба-відлюдниця, про яку я саме читаю, віднаходить собі рятунок, припадаючи до книжечок із зеленими, потріпаними до ниток корінцями, з широкими, просторими, захапаними сторінками. Сторінки ті до половини надірвані, вкриті патьоками від чорнила, достоту, як я. Втім, не лише на піддашші у Соларі, а й протягом усього свого подальшого життя я так ніколи й не вийшов зі своїх книг. Я це пізнав у тривалому неспанні свого сну, але пізнав лише в ту мить, яка зараз лишилась мені тільки згадкою.

Ця людина була пропаща просто від народження, але він не лише читає — до всього він ще й пише. Я теж міг би описувати своїх чудовиськ, на додачу до тих, що живуть у глибинах морських і мають безмовні щупальці. Чоловік гробить собі зір над рядками, нашкрябаними тванистою пастою з чорнильниць з густим осадом, як у турецькій каві. Там він надряпує все, чим одержимий. Він загубив собі зір ще дитиною, читаючи при світлі мерехтливої свічки, загубив його в півмороці бібліотек, коли очі його ставали червоними, як у кроля. Пишучи, чоловік одягає надпотужні окуляри, відчуваючи непогамовний страх перед сліпотою. А як не осліпне, то його розіб’є параліч: нерви у нього завжди напружені, він відчуває невідступний біль, ноги німіють, мимоволі сіпаються пальці, у голові важко. Поки він пише, величезні лінзи його окулярів торкаються сторінок.

Та зір у мене чудовий, я ганяю на велику й на ропуху не схожий. Можливо, у мене вже з’явилася моя посмішка, перед якою неможливо встояти — хоч яка мені з неї наразі користь? Утім, я не жаліюся, що люди мені не посміхаються, бо це неправда. Справа в тім, що я не можу віднайти причину посміхатися у відповідь...

Я не пропаща людина, але волів би нею стати. Книжковий шал міг би бути для мене прихистком від світу не лише у монастирських стінах, але поза їх межами. Створити новий світ, лише для мене одного. Проте я не шукаю шляхів навернення до якоїсь віри, радше я йду в протилежний від неї бік. А шукаючи віри альтернативної, я захоплююсь декадентами.

Посмучені сестриці лілії, журба змагає за красою...[254] Я — імперія на межі вимирання, і вже гурт варварів ступає на поріг, а я складаю акровірш недбалий, у золотих тонах, де сонця кволий промінь ще не зчах[255]. Складав я гімни праведним серцям, і послуговуючись ревністю своєю, гербарії дбайливо зберігав[256].

Я досі можу мріяти про вічну жіночність, от тільки тепер вона для мене приголомшливо штучна й хворобливо бліда. Читаю й розпалююся, але лишень розумом:

«Та, що віддавала життя, чийого одягу він торкався, обпалювала його, як найпалкіша з усіх жінок. Ані баядерка з берегів Гангу, ані одаліска із стамбульських лазень, ані оголена вакханка не збентежили б його до мозку кісток так, як доторк, простий дотик тієї тендітної, гарячкової руки, вогкість котрої відчувалась через рукавичку»[257].

Ні-ні, я геть не мушу сповідатись у цьому дону Ренато. Це ж література, а отже, я можу її штудіювати, розділяючи з нею свій час, навіть якщо вона оповідає мені про розпусну наготу й неоднозначність обох статей. Вони надто далекі від мого життя, щоб мали силу знадити мене. Це лише слова, слова — не плоть.

Наприкінці гімназії мені втрапила до рук «À rebours»[258] Гюїсманса. Його герой, Дез Ессент, народився у давньому роду жорстоких і суворих воїнів-рейтарів (що мали вуса, наче ятагани). Але, прослідковуючи сімейні портрети, можна було помітити повільне виродження родини унаслідок частих кровозмішувальних шлюбів. Його предки вже мають помутнілу кров, надміру розбавлену лімфою, вони женоподібні, обличчя мають анемічні і нервові. Дез Ессент наслідує атавістичні недуги своєї родини: його похмуре дитинство минає у постійній небезпеці золотухи й безугавних застуд. Його мати, довготелеса, сива й мовчазна, живе відлюдницею у темній кімнаті одного з фамільних замків, освітленій лише тьмяним абажуром, захищаючись від надміру яскравих променів і галасу. Вона вмирає, коли хлопцю виповнюється сімнадцять. Лишившись самотою, у дні негоди він читає книжки, а як погода тепла і ясна, гуляє полями. «Найбільшою насолодою для нього було зійти в яр і піти до невеличкого оселку Житіньї, що розкинувся біля підніжжя пагорба». Зійти в яр. Він лежить у буйних травах лук, дослухається до глухого шуму водяних млинів, потім сходить на гребінь гори, звідки видко безкрайню, скільки сягає око, тіснину Сени, що біжить аж до обрію, зливаючись у далечі з ясною блакиттю небес і церквами, що немов тремтять проти сонця у золотаво-порошнистому повітрі Провансу.

Дез Ессент багато читає, поринає у мрії й натішається своєю самотністю. Подорослішавши, він розчаровується у радощах життя, переконується у підлості й дріб’язковості літераторів. Він мріє про вишуканий сховок, усамітнену пустелю, затишний та безгомінний ковчег. Тож він будує свій неприродний, штучний скит, де у напівтемряві водянистих вітражів, відмежувавшись від тупої краси природи, перетворює музику у смак і смак у музику, тішиться неоковирною латиною часів занепаду Римської імперії, торкається безкровними пальцями далматику[259] й мінералів, наказує інкрустувати панцир живої черепахи сапфірами й східною бірюзою, гіацинтами Компостелли, індонезійськими бузково-сірими аквамаринами та рубінами.

Найулюбленіший мій розділ — це той, де Дез Ессент вирішує вперше полишити домівку, аби відвідати Англію. Тумани, що саме огорнули все навколо, та понуре небо, що лиш вряди-годи прояснювалося, нависаючи над ним, неначе сіра паволока, посилювали бажання Дез Ессента поїхати. Щоб мати відповідний до місця, яке він збирається навідати, вигляд, він одягає шкарпетки кольору опалого листя, мишасто-сірий костюм у клітинку кольору мокрого асфальту, поцяткований кольором куниці, котелок, бере розкладну валізу, саквояж, коробку для капелюхів, парасолі й палиці й прямує до вокзалу.

До Парижа він приїхав уже знесилений, тож, очікуючи на годину від’їзду, взяв екіпаж і безцільно катався дощовим містом. Газові ліхтарі, що підморгували йому своїми жовтуватими ореолами крізь туман, уже нагадували Дез Ессенту Лондон: дощовий, де канавками дзюркотить вода, пропахлий залізом і кіптявою, задимленим туманом, з його нескінченними доками, лебідками, підйомними кранами, тюками. Потім він заходить у якийсь заклад на зразок шинку чи то пак пабу, до якого навідуються англійці. Стіни шинку прикрашені полицями, на котрих рядами стоять барила з королівськими гербами, на столиках — печиво «Палмере», солоні галети, mince pies[260] і грінки. Чоловік подумки смакує екзотичні вина, що відповідають місцю й нагоді — «Old Port», «Magnificent Old Regina», «Cockburns Very Pine»... Навколо — самі англійці: бліде духовенство з обличчями, як у продавців тельбухів, підборіддя порослі густими бородами, як у людиноподібних мавп, замість волосся — клоччя. Дез Ессент поринає у чужоземну говірку того уявного Лондона, чує, як, пливучи річкою, десь далеко завивають буксири.

У цілковитому очманінні він покидає паб. Небо вже опустилося і майже торкається ребер будівель. Дивиться на арки на вулиці Ріволі, й у нього виникає відчуття, що він іде понурим тунелем під Темзою. Він заходить у ще один шинок, де з-за стійки видніються пивні помпи. Перед його очима знову англосакси — жінки з кобилячою усмішкою, довжелезними руками й величезними стопами, що жадібно припадають до м’яса, звареного у грибному соусі під скоринкою: такий собі пиріг. Він замовляє «oxtail»[261], «haddock»[262], ростбіф, дві пінти елю, закусує блакитним англійським сиром «Стілтон» і запиває обід склянкою бренді.

Саме в ту мить, коли він просить принести рахунок, двері розчиняються, й до пабу входять люди, що несуть із собою сморід мокрої псини й кам’яного вугілля. І Дез Ессент питає себе: навіщо йому, власне, перетинати Ла-Манш? Адже, врешті, він уже побував у Лондоні: внюхався у його запахи, скуштував наїдків, побачив тамтешні звички, наївся англійського життя. Отже, він виходить і просить відвезти його знову на вокзал, а потім зі своїми саквояжами, портпледами, валізами й парасолями повертається до свого затишного сховку, відчуваючи фізичну й моральну втому людини, що повернулася додому після тривалої й небезпечної подорожі[263].

Я теж стаю таким: навіть весняної теплої днини блукаю у внутрішньоутробнім тумані. Втім, лише хвороба (й те, що життя знехтувало мною) можуть у повній мірі виправдати те, що я відцурався життя. Я мушу довести сам собі, що моя втеча була відважна й доброчесна.

От я й знайшов у себе болячку. Я чув, що серцеві захворювання виявляються з посиніння губ, а у моєї матері саме у цьому віці знайшли серцеву недостатність. Може, не надто серйозну, але наша родина надзвичайно цим переймається, майже з нав’язливістю іпохондриків.

Якось, прокинувшись уранці, я дивлюся у люстерко й зауважую, що в мене посиніли губи. Я вилітаю вниз і біжу, як осатанілий: дихати важко, серце калатає, як навіжене. Отже, у мене хворе серце. Засуджений на смерть, як Ґраньйоло.

Від своєї серцевої хвороби я захмелів, як від абсенту. Я слідкую за її прогресуванням, губи видаються мені щодня синішими, перші юнацькі прищі запалюють моє обличчя хворобливим рум’янцем. Я помру замолоду, як Луїджі Ґонзаґа чи Доменіко Савіо. Проте через свій погордливий дух я поволі перекручую свої «Вправи у благій смерті», підміняючи волосяницю поезією.

Я живу у сліпучих сутінках:

Коли настане мить, що полум’яна кров раптово відбурлить й перо в моїй руці надломиться зі скрипом, ...в той день вже й я не буду жить.

Я помираю не тому, що життя бридке, а тому, що у шалі своєму воно банальне й невпинно відтворює один і той самий ритуал — смерть. Покаявшись, смиренний мирянин, велемовний містик, я переконав себе, що найкращий острів — незнайдений. Той, який показується лише іноді і лише здаля, десь між Тенеріфе й Лас-Пальмас.

Оминають благословенний берег кораблі. Над полями квітів небаченої краси Височіють пальм стовбури нескінченні. З буйного лісу густого линуть пахощі Сліз кардамону і камеді, як куртизанки парфуми. Ось стерновий наказ уперед віддає, І черговий корабель відпливає, В блакитній далині Незвіданий острів позаду лишає.

Віра у недосяжне врешті змушує мене попрощатися з покаяльним відтинком мого життя. В нагороду життя завбачливого юнака обіцяло мені ту, що прекрасна, як сонця пломінь... Але одна-єдина нечестива думка може забрати її у мене назавжди. А от Загублений острів залишиться. І нехай недосяжним, але назавжди моїм.

Я готуюся до зустрічі з Лілою.

18. Прекрасна ти, як сонця пломінь

Діла теж з’явилася з книжки. Мені вже було за крок сімнадцять, я вступав до ліцею й у дідовій книгарні наткнувся на ростанівського «Сірано де Бержерака» в італійському перекладі Маріо Джіоббе. Чому я не знайшов її серед своїх скарбів у соларській капличці — один Бог зна. Може, я читав і перечитував її доти, доки вона не перетворилася на ганчірку і її довелося викинути на смітник. Але тепер я можу переказати її геть усю до цяточки з голови.

Сюжет відомий всім і кожному. Гадаю, що якби мене ненароком попрохали переказати сюжет уже після того, що зі мною трапилося, я б сказав, що то мелодрама перебільшеного романтизму, яку деякі туристичні компанії експлуатують навіть сьогодні. Але на цьому — все. Я б розказав загальновідоме, але не розповів би нічого особистого, бо особисте я пригадую лише тепер. «Сірано» безпосередньо пов’язаний з моїм дорослішанням, з моїми першими любовними хвилюваннями.

Сірано прекрасно володіє шпагою, геніально складає вірші, але почувається надзвичайно пригніченим через свій потворно великий ніс:

Він повсякчас міняє манеру розмовляти й іноді, дещо вороже, таке може сказати: «Якби мені такого дзьоба, яку вас, я б відчахнув собі те неподобство враз». За мить привітно додає: «Мабуть, у склянці ви з вином щораз вітаєтеся з дном, та щоб не луснула та склянка ваша, зараджу вам і подарую чашу». Або поспішно втішує художньо: «Назвати б белебнем цей витвір можна, то пагорб, шпиль то скелі гострий — Невже, а я б сказав — півострів».

Сірано закоханий у свою кузину Роксану précieuse[264] божественної краси (у кого б закохалася потвора, звісно, у найпрекраснішу з жінок!). Можливо, вона обожнює Сірано через його вправність, але він ніколи не насмілиться зізнатися у своєму коханні, бо соромиться своєї потворності. Дівчина лише один-єдиний раз попросила його про зустріч, і Сірано сподівався, що це може стати для них початком. Одначе розчарування його було невимовним: вона зізналася, що закохана у прекрасного Крістіана, що лише недавно став кадетом у Гасконі, тож вона просить кузена про допомогу — стати йому покровителем.

Сірано йде на величезну жертву — він вирішує укласти свої слова кохання у вуста Крістіана, котрий, хоч чоловіком був принадним, але абсолютним невігласом. Сірано шепоче чужими вустами найсолодші зізнання, пише палкі листи, вночі стоїть замість Крістіана під балконом дівчини й тихцем каже відоме прохання про цілунок. Але саме Крістіан потім підіймається на балкон за винагородою такому красномовству: «Піднімайтеся, зірвіть той цвіт жадання, ті пахощі душі й бджолине шелестіння, ту нескінченну мить...» «Залазь, тварюко», — тихо проціджує Сірано, штовхаючи суперника нагору. І поки пара цілується, Сірано тихцем плаче, стоячи у тіні, смакуючи свою кволу перемогу: зрештою, цілуючи тремтливими вустами губи ті, вона цілує слова, що з них зійшли хвилину перше.

Сірано й Крістіан йдуть на війну. Роксана поспішає за ними слідом, закохана, як ніколи в житті. Листи, що їй щодень писав Сірано, розпалили в ній пристрасть, і вона врешті зізнається кузенові, що любить у Крістіанові не принадну зовнішність, а палке серце й витончену душу, що вона кохала б його, навіть якби він виявився потворою. Сірано розуміє, що вона кохає саме його, але в ту мить, коли він наважується розкрити таємницю, Крістіана прошиває ворожа куля, й хлопець гине. Роксана схиляється над тілом померлого, й Сірано усвідомлює, що втратив для зізнання слушну мить.

Минають роки, Роксана пішла у монастир, але повсякчасно думає про свого загиблого коханця й перечитує його останній лист, заплямований кров’ю. Сірано, вірний друг і кузен, навідує її щосуботи. Але цієї суботи на Сірано напали чи то політичні вороги, чи то заздрісники-літератори, тож чоловік прийшов до Роксани зі скривавленою пов’язкою на голові, котру він ховає від дівчини під капелюхом. Сьогодні вона вперше показує йому останній, поплямований кров’ю лист Крістіана. Сірано читає листа вголос, але несподівано Роксана усвідомлює, що навколо пітьма. Тоді як же він може розгледіти ті вицвілі слова? Вона вмить усе зрозуміла: він читає напам’ять лист, бо власноруч написав його. Значить, у подобі Крістіана вона насправді кохала Сірано. Він чотирнадцять років приховує свій секрет, граючи роль вірного друга й дотепника-веселуна! Але Сірано намагається переконати її, що це неправда. Ні-ні, любе кохання моє, я тебе ніколи не кохав!

Проте наш герой почав хитатися. З’являються його вірні друзі й дорікають йому, що так скоро встав з ліжка після поранення. Так Роксана дізнається, що Сірано стоїть на порозі смерті. А той, обіпершись на дерево, націлює шпагу на тіні своїх друзів, ніби вдаючи свою останню дуель, а потім падає, кажучи, що єдина річ, яку б він волів забрати з собою на той світ незаплямованою — то його плюмаж, топ panache (цією фразою завершується твір). І Роксана, схилившись, цілує Сірано в чоло.

У ремарках до п’єси про цей поцілунок ледве згадують. Неуважний режисер міг би взагалі знехтувати цим фактом, але у моїх очах, очах сімнадцятирічного юнака, ця сцена стала головною. І не лише тому, що Роксана схилилася для поцілунку, а тому, що у цю мить Сірано вперше відчув так близько біля своїх щік аромат її подиху. Цей цілунок in articule mortis[265] був винагородою Сірано за все, чого його позбавили. Це сцена, що розчулює геть усіх у театральній залі. Цілунок цей був прекрасним, бо у мить, коли Сірано нарешті отримав його, Роксана знову, і цього разу навіки, покидала його. Та саме цією миттєвістю (відчуваючи себе єдиним цілим з героєм) я найбільше пишався. Я помирав на вершині щастя, жодного разу не торкнувшись коханої, лишивши її у небесному стані неспаплюженої, непорочної мрії.

Ім’я Роксани тепер жило в моєму серці, лишилося надати йому подоби, лиця. Цим лицем стало обличчя Ліли Саба.

Як переповідав мені Джанні, одного дня я побачив, як вона сходить східцями. І цієї миті вона стала моєю назавжди.

Про свою сліпоту, якої він так остерігався, й про свою короткозорість, що все пожадливіше забирала його зір, Папіні писав таке: «Все перед очима розпливається, неначе у легкій-легкій поволоці, поволоці всеохопливій і невідступній. Увечері, коли я дивлюсь на них віддаля, всі фігури мені плутаються. Чоловік у плащі може видатися жінкою. Один спокійний вогник — червоною смугою, човен, що йде униз річкою, — чорною плямою, що пливе за течією. Обличчя видаються білими плямами, а вікна — плямами темними на тлі будівель; мені здається, що дерева — то тьмяні і компактні плями, що виступають з тіней, і лише три чи чотири найбільших зірки на небосхилі сяють для мене». Те ж саме наразі відбувається зі мною у моєму сні неспання. Відколи я прокинувся й користуюся послугами своєї пам’яті (коли це було, кілька секунд тому чи кілька тисячоліть?), я знаю геть усе. Я можу у найдрібніших деталях згадати своїх батьків, Ґраньйоло, лікаря Озімо, вчителя Мональді й Бруно, я пам’ятаю їхні обличчя, пам’ятаю запах, тембр голосу. Все навкруги я бачу в ясному світлі, все, окрім обличчя Ліли. Як на світлинах, де обличчя закривають дрібними квадратиками, щоб не можна було вгадати неповнолітнього злочинця чи ні в чому невинну дружину якогось чудовиська. Бачу невагомі обриси Ліли у чорному шкільному нагруднику, бачу, як легко вона ступає і як з кожним кроком колихається її волосся, поки я йду за нею слідом, неначе шпигун, але ніяк не можу зазирнути їй в обличчя.

Я досі намагаюсь побороти перепони на шляху, немов боюся, що не витримаю того абсолютного світла.

Я бачу, складаю для неї вірші. Створіння, замкнене у таємницю нетривку. Я страждаю, не лише згадуючи своє перше кохання, а ще й від того, що не спроможний пригадати її посмішку, пару різців, про які згадував чортів Джанні, що все знає й усе пам’ятає.

Втім, не поспішаймо, хай пам’ять іде власним темпом. Наразі й цього достатньо. Якби я дихав, дихання моє зараз стало б спокійнішим — я відчуваю, що майже прийшов. Ліла вже за пару кроків.

Бачу, як ступаю у дівчачий клас, щоб продати їм кілька квиточків. Бачу оченятка, як у тхора. Це Нінетта Фоппа. Дещо бліденьку Сандрину. А от і Ліла. Я стою поруч, розважаючи її дотепами, начебто шукаю здачу. Певна річ, у мене її немає — так я якнайдовше зможу простояти поряд зі своєю святинею, чиє обличчя й досі розпливається, як на екрані телека, що накрився.

Відчуваю, як серце моє переповнюється безмежною гордістю за театральну виставу, щойно я поклав за щоку пастилку, наслідуючи пані Маріні. Мене переповнює несказанне відчуття абсолютної, безмежної влади. Наступного дня я намагався пояснити Джанні свої відчуття:

— Розумієш, це ефект посилення, диво, що створюється у гучномовці. Витрачаючи мінімум енергії, ти провокуєш вибух, відчуваєш, що малим зусиллям генеруєш надзвичайну силу. У майбутньому я міг би стати великим тенором, через якого шаленіли юрби народу, або героєм, що під звуки «Марсельєзи» веде за собою на криваву бійню десятитисячне військо. Але я впевнений, що навіть тоді я б не мав такого п’янкого відчуття, як учора ввечері.

Наразі я почуваюся саме так. Я стою на сцені і ганяю у роті пастилку, слухаючи веселе ревіння публіки. Я приблизно знаю, де сидить Ліла, бо перед виставою трохи відсунув завісу й мимохідь глянув у зал. Та повернутися у той бік і поглянути на неї я не можу, бо тоді увесь номер — коту під хвіст. Моя пані Маріні, ганяючи пастилку в роті, має стояти до глядачів боком. Я ганяю пастилку, кохкаючи якусь маячню (втім, і сама пані Маріні говорила досить безглуздо). Я всіма думками лину до Ліли, і хоч я її не бачу, знаю, що вона на мене дивиться. Я переживаю цю мить слави майже як злягання, у порівнянні з котрим моя перша ejaculatio praecox над фоткою Жозефіни Бейкер була просто банальним чханням.

Мабуть, саме після таких відчуттів я вирішив послати дона Ренато з усіма його закликами під три чорти. Який сенс у плеканні такого почуття у глибині серця, коли ми не можемо сп’яніти від нього удвох? Крім того, коли ти закоханий, хочеш, щоб вона знала про тебе геть усе. Вопит est diffusivum sui[266]. Я їй у всьому зізнаюся.

Завдання було таким: перехопити її дорогою додому, коли вона йшла зі школи без подружок, сама. Щочетверга останнім уроком вона мала гімнастику, а додому поверталася близько четвертої. Я кілька днів готував переднє слово для підступу. Скажу щось дотепне, на зразок «не лякайся, я не грабіжник», а вона усміхнеться. Я скажу, що зі мною коїться якась дивина, що ще ніколи не відчував нічого подібного й що, може, вона б змогла мені допомогти... «Цікаво, що ж це з ним коїться? — подумає вона. — Ми ж ледве знайомі, може, йому до вподоби одна з моїх подруг, а він соромиться до неї підійти».

А потім вона, як Роксана, вмить усе зрозуміє. Ні-ні, любе кохання моє, я тебе ніколи не кохав. Отак, чудова стратегія. Сказати, що я її не кохаю, а потім вибачитися за незручності. Вона тут-таки розкусить мою хитрість (авжеж, хіба ж вона не précieuse?). І може, вона нахилиться до мене й скаже щось — та хоч би «не клей дурня, хлопче», але вимовить це з якоюсь неочікуваною ніжністю. Зашарівшись, вона торкнеться рукою моєї щоки. Загалом початок я поклав просто незрівнянний — шедеврально хитро й витончено, встояти немає шансів. Так я думав, бо у своєму коханні я й думати не хотів, що вона може не відповісти на мої почуття. Помилявся, як і всі закохані. Я віддав їй свою душу й від неї попросив того ж, але так трапляється вже сотні й сотні років. Інакше б не існувало літератури.

Обравши слушний день і підготувавши всі умови для вдалого скористання Нагодою, за десять четверта я вже стовбичив перед ворітьми її будинку. За п’ять хвилин мені спало на думку, що навколо шастає забагато люду, тож я вирішив почекати всередині, біля самих сходів.

Між за п’ять четвертою й п’ять на п’яту минуло кілька століть, і ось я почув, як вона зайшла у під’їзд. Ліла співала. Якась пісенька про долини. Я навіть зараз можу наспівати мотивчик, але слів уже не пригадую. У ті роки пісні були просто бридкими, не те що у часи мого дитинства. Тупі пісні тупого повоєння: «Еулалія Торрічеллі з Форлі», «Гасконські кадети», «Пожежники Віджу», «Ой, яблука, ой, яблука», щонайбільше сопливо-слиняві зізнання у коханні на кшталт: «Лети, небесна серенадо» чи «Заснути у твоїх обіймах». Я їх ненавидів. Та хоч кузен Нуччіо витанцьовував під американські ритми, думка про те, що їй теж можуть бути до смаку подібні завивання, миттю мене охолодила (вона ж бо мала бути витонченою, як Роксана). Втім, сумніваюся, що в ті хвилини я взагалі міг тверезо мислити. Власне, я не дослухався, я просто з нетерпінням чекав на її появу. Я чекав цілісіньких десять секунд, мліючи у тривожній нескінченності.

Я зробив крок уперед саме в ту мить, коли вона підходила до сходів. Якби мені переповідав цю приключку хтось інший, я б ще додав, що за таких обставин потрібні арки на тлі — для посилення очікування й створення відповідної атмосфери. Та наразі мені б цілком вистачило закадрової пісеньки, яку я, їй-бо, вже чув на власні вуха. Серце калатало так оскаженіло, що я ще тоді, у ту самісіньку мить, міг би вирішити, що воно у мене нездорове. Натомість з мене фонтанувала якась дика енергія, я був готовий до кульмінації.

Підійшовши, вона здивовано зупинилась.

Я спитав:

— Чи тут мешкають Ванцетті?

Вона відповіла, що ні.

Тоді я сказав:

— Дякую. Перепрошую, я помилився адресою.

І пішов.

Ванцетті (що це ще в трясця за одні?) — у паніці це було перше прізвище, що спало мені на думку, от я і бовкнув. Утім, того ж вечора я переконував себе, що зустріч усе ж таки пройшла вдало. Я виявив дивовижну кмітливість. Якби вона розсміялася, сказавши: «Що це ще тобі вдарило в голову; звісно, ти дуже милий, і я тобі вдячна, але у мене зовсім інший на думці», то що б тоді мені було робити? Викинути її з голови? Через приниження почав би вважати її безнадійною дурепою? Я б причепився до неї як реп’ях і ще кілька днів чи навіть місяців вичікував би слушної нагоди, ставши у ліцеї посміховиськом? А так, не зізнаючись, я зберіг усе, що вже мав, разом з тим нічого не втративши.

Я був абсолютно впевнений, що думками вона з кимось іншим. Час від часу перед подвір’ям ліцею з’являвся високий білявий студент. Звали його Ванні, не знаю, ім’я то було чи прізвище. І коли він мав на шиї пластир, весело-розпусним тоном розповідав усім друзям, що то у нього звичайна сифілома. Але якось він заявився на «Веспі».

Мотоцикл «Веспа» з’явився зовсім недавно. Похизуватися ним могли лише (як називав їх мій тато) дуже розбещені діти. А от для мене мати такий мотоцикл було все одно, що піти у театр і побачити там балерин у спідньому. Для мене це було гріховодництвом. Дехто сідлав «Веспу» просто біля шкільного подвір’я, а дехто їхав на площу і розводив там нескінченні теревені на паркових лавках побіля зазвичай зниділого фонтана. Хтось розповідав плітки про «будинок терпимості» й про журнали з Вандою Осіріс[267]. І ті, хто переповідав хоч щось таке, набували в очах товаришів дещо соромітної харизми.

«Веспа» у моїх очах була неподобством. Не спокусою, адже я й думати не смів, щоб мати щось подібне, а свідченням, свідченням водночас явним і непевним, того, що може статися, коли хлопець увозить дівчину, що, немов амазонка, сидить на задньому сидінні його мотоцикла. Це не був об’єкт жадання, «Веспа» була символом незадоволених бажань. Незадоволених через мою добровільну від цього відмову.

Того дня, коли я повертався з площі Мінґетті, аби, як завжди, перестріти її з подружкою дорогою додому, я побачив її, але без дівчат. Я прискорив крок, боячись, що якесь ревниве божество забере її у мене, але сталося дещо жахливіше, аж ніяк не божественне, а якщо й стосувалося воно божественності, то лише пекельної. Вона й досі стояла біля подвір’я, наче на когось чекаючи. І ось під’їхав він, Ванні, на «Веспі». Вона злізла на мотоцикл і, неначе звичним рухом, обвила руками його торс. І гайда.

У ті часи короткі спідниці майже до коліна, що були в моді в повоєнні роки, а також спідниці-дзвіночки, які так були до лиця дівчатам Ріпа Кірбі у перших американських повоєнних коміксах, поступилися місцем широким довгим спідницям, що доходили аж до середини литки.

Втім, нова мода не була більш цнотливою. Навпаки, її граційність була такою кокетливо-розпусною, елегантність такою багатообіцяючою, а надто як поділ спідниці розвівався від вітерцю, коли дівчина зникала за обрієм, обіймаючи свого кентавра.

Ті спідниці були всім — сором’язливо-звабливим гойданням від подиху вітру, спокушанням неоглядною хоругвою. «Веспа» велично віддалялася, немов корабель, що лишає у своєму кільватері шумливу піну й грайливо-міфічних дельфінів.

Того ранку вона зникла за обрієм, летячи на «Веспі», що відтоді стала для мене символом страждань і марних пристрастей.

І знову переді мною майоріє спідниця, орифлама її волосся, але знову ж таки лише зі спини.

Про це мені розповів Джанні. Протягом усіх вистав Альф’єрі, що ми колись ходили дивитися до Асті, я споглядав її потилицю. Але він забув розповісти мені — чи то я просто не дав йому на це часу, — про ще один похід до театру. До міста приїхала група, що ставила «Сірано». Це була моя перша нагода побачити театральну постановку цього ростанівського твору, тож я попрохав кількох друзів дістати квитки у партер. Я передчував надзвичайну насолоду, те, як гордо я зможу промовляти репліки у ключових сценах вистави, перш ніж ці слова вимовлять актори.

Ми прийшли загодя, мали місця у другому ряду. За кілька хвилин до початку вистави почав заповнюватися перший ряд, і виявилося, що перед нами сидітимуть дівчата. Нінетта Фоппа, Сандрина, ще кілька інших дівчат і Ліла.

Діла сиділа перед Джанні, але позаяк ми сиділи поруч, я знову мав можливість споглядати її потилицю. Втім, трохи розвернувши голову, я міг бачити її профіль (обличчя досі розпливається у квадратиках). Вони швиденько з нами привіталися, ой, ви теж тут, який збіг, та й по всьому. Як сказав Джанні, вони вважали нас ще занадто малими. Хай я був героєм з пастилкою за щокою, але для неї я був усе одно, що Джанні й Пінотто: з їхніх жартів можна посміятися, але в таких не закохуються.

Утім, мені й цього було вдосталь. Іти крок у крок із «Сірано», репліка за реплікою, й бачити її поруч себе — ось від чого я безмежно чманів, голова йшла обертом. Я гадки не маю, якою була Роксана на сцені, бо моя Роксана сиділа поруч: я бачив її зі спини, повсякчасно дивлячись на неї скоса. Мені здавалося, я відчуваю, що у виставі її найбільше розчулює (кого ж не розчулить «Сірано», від якого навіть кам’яне серце заплаче), й часто уявляв, що насправді воно розчулюється не через Сірано, а через мене і для мене. Більшого жадати я не міг: я, Сірано й вона. Всі решта — безкровна сіра юрба.

У ту мить, коли Роксана нахилилася, щоб поцілувати Сірано у чоло, я почувався з Лілою єдиним цілим. У ту мить, хай навіть не усвідомлюючи, але вона не могла мене не кохати. Врешті, Сірано чекав довгі роки, поки Роксана все зрозуміє. От і я почекаю. У той вечір я був за кілька кроків від емпірея.

Любити потилицю. І жовтий жакет любити. Жакет, у якому вона якось з’явилася на порозі школи, заллята ласкавими весняними промінчиками. Жакет, про який я писав вірші. Відтоді я не міг дивитися на жінку у жовтім жакеті без манливого хвилювання й нездоланної ностальгії.

Я лише тепер зрозумів, що саме мав на увазі Джанні: я все життя у кожній своїй любовній пригоді шукав обличчя Ліли. Я все життя сподівався зіграти разом з нею кінцеву сцену ростанівського «Сірано де Бержерака». Отже, мій напад спричинив шок від усвідомлення того, що такого права мене назавжди позбавили.

Тепер я усвідомлюю, що саме Ліла у мої шістнадцять дала мені надію забути все те, що трапилося у Дикому Яру, вона показала мені, як знову полюбити життя. Своїми кволими віршиками я замістив «Вправи у благій смерті». Ліла була поряд, я не кажу, що моя, але вона була поруч мене, з нею я (як же ж це сказати?) прожив свої ліцейські роки на підйомі, поволі примирившись з моїм дитинством. Ліла несподівано зникла, й до самого вступу до університету я спантеличено простирчав на лімбі[268], а потім, коли враз назавжди зникли символи мого дитинства — мій дід, мої батьки, — я відмовився від будь-яких спроб позитивного переосмислення. Я просто витіснив дитинство зі свого життя й розпочав усе з нуля. З одного боку, я втік у царину філології, такої втішної й підбадьорливої, написавши диплом на тему «Hypnerotomachia Poliphili», а не з історії руху Опору. А з іншого — зустрів Паолу. Але, якщо вірити Джанні, десь глибоко в мені заховалось невдоволення. Я витіснив з життя все, окрім обличчя Ліли. Я шукав його у натовпі людей, сподіваючись знову зустріти її, хоча йшов не назад, як це робиш, коли шукаєш когось померлого, а завше вперед, шукаючи, як я тепер достеменно знаю, намарне.

Проте у мого теперішнього сну є перевага: попри його раптові, лабіринтоподібні короткі замикання, я все ж чітко усвідомлюю послідовність епох. Тепер я можу блукати цим лабіринтом у обидвох напрямках, не зважаючи на стрілки-покажчики, що розставив час на моєму шляху. Моя перевага в тому, що тепер я можу прожити життя, не прямуючи вперед чи назад, і мій хід по колу може тривати цілісінький геологічний пласт; і у цьому колі, чи то на цій спіралі, Ліла повсякчасно й навічно поряд: поряд у кожну мить мого танцю принадженої бджілки, що сором’язливо кружляє навколо жовтого пилку її жакета. Вона поряд зі мною так само, як Ведмежатко Анджело, лікар Озімо, пан П’яцца, Адуся, тато й мама, дідусь. Я пам’ятаю аромати тих років, запахи страв з кухні, гармонійно й милосердно згадую жаску ніч у Дикому Яру, і Ґраньйоло згадую теж.

То такий уже я себелюбець? Паола разом з доньками чекає на мене по той бік. Саме завдяки їм я міг безболісно шукати Лілу, що повсякчас була у глибині моєї душі, цілих сорок років, усе ж не відриваючись від землі, не втрачаючи зв’язку з дійсністю. Вони вивели мене з мого замкненого світу, і хоч я блукав поміж інкунабулами й пергаментами, я все ж таки зародив нове життя. Вони страждають, а я почуваюся блаженним. Але яка ж моя в тім вина, що повернутися до них я не можу, тож чи не слушно буде мені насолоджуватися цим підвішеним станом? Настільки підвішеним, що іноді я починаю підозрювати, що між моїм теперішнім і тим моментом, коли я знову прийду до тями й опинюся там, де й був, проминуло лише кілька секунд, хоч я й прожив безмаль двадцять років свого життя. Як уві сні, коли іноді достатньо лише задрімати на хвильку, й ти вмить проживеш довгу-довгу історію.

Можливо, я й справді лежу в комі, і все це зовсім не згадки, а сон. Бувають же сни, коли видається, що це твої спомини, й ти віриш, що вони справжні, а прокинувшись, з жалем усвідомлюєш, що ті спогади були не твоїми. Нам сняться чужі спогади. Наприклад, мені часто снилося, що я нарешті повернувся в якийсь будинок, де я не був уже багато років, але куди давно варто було б повернутися, бо то наче було моє секретне помешкання, в якому я колись лишив багато своїх речей. Уві сні я пречудово пам’ятав кожен предмет меблів і кожну кімнату. Мене надзвичайно дратувало, коли я достеменно знав, що за вітальнею, у кінці коридору, що веде до лазнички, є двері, за якими знаходиться ще одна кімната. Але от ні — немає її там і близько, немов хтось замурував. Отож я просинався, сповнений бажання й ностальгії за моїм таємним сховком, та щойно підводився з ліжка, усвідомлював, що спогад належить снові, й я аж ніяк не міг пригадувати той будинок, позаяк — принаймні у моєму свідомому житті — його зроду й близько не було. Тож я часто думав, що уві сні ми заволодіваємо чужими спогадами.

Проте зроду зі мною не було такого, щоб я спав й уві сні бачив ще один сон, достоту як це відбувається зі мною наразі. Ось вам і неспростовний доказ, що я не сплю. Поза тим, у сні ж усі спогади розмиті, непевні, а я от пам’ятаю сторінку за сторінкою, картинку за картинкою, все з того, що я нагортав у Соларі за останні два місяці. Я пригадую те, що дійсно зі мною сталося.

Втім, хто ж це мені сказав, що все, про що я згадував у цьому сні, справді зі мною трапилося? Може, у моїх батьків обличчя були зовсім інші, і не було ніколи ані лікаря Озімо, ані Ведмежатка Анджело, ані ночі у Дикому Яру? Ба навіть гірше: мені наснилося, що я прокинувся у лікарні, втратив спогади, маю дружину на ім’я Паола, двійко доньок та ще й трьох онучат. Може, я ніколи не втрачав пам’яті й насправді є зовсім іншою особою (і один Бог знає, хто я є насправді) й через лихі підступи долі опинився у такому стані (чи то у комі, чи то на лімбі), а все інше — то лише образи, що виринають з туману через оптичний обман. Інакше чому все те, що я вважав своїми споминами, аж до цієї миті пронизане туманом? Отож це дійсно знак, і моє життя є сон[269]. Ну ось, я знову кидаюсь цитатами. А що як усі цитати, котрими я закидав лікаря, Паолу, Сибіллу, які промовляв сам до себе, були не витвором того ж таки невпинного сну? Не було ніякого Кардуччі, Еліота, Пасколі чи Ґюїсманса і геть усього того, що я вважав своїми енциклопедичними спогадами. Столиця Японії не Токіо, а Наполеон не лише не помер на острові Святої Єлени, а навіть і не родився. Що як усе, що існує навколо мене, — паралельний усесвіт, у якому казна-яке теперішнє й невідомо яке минуле? Що як істоти навколо мене, та й я сам, загалом ми всі, вкриті зеленою лускою і маємо по чотири вусики над своїм єдиним оком?

Стверджувати, що все зовсім по-іншому, звісно, я не можу. Бо якщо я вигадав цілий усесвіт лише у своїй голові, всесвіт, де існує не лише Паола з Сибіллою, а де була написана «Божественна комедія» і де вигадали атомну бомбу, тоді б я задіяв таку вигадкову здатність, що перевершує будь-які можливості індивіда, — бо я й досі вірю у те, що я все-таки індивід, і до того ж таки людський, а не поліп поєднаних поміж собою мізків.

А що як це все-таки Хтось показує мені фільм просто у мізках? Може, я лише мізки в якомусь розчині чи в бульйоні мікробних культур, у скляній баночці на кшталт тих, у яких плавали собачі яйця? Чи у формаліні, і хтось б’є мене розрядом, щоб я думав, що тіло у мене було справжнє і що навколо були подібні до мене істоти, коли насправді існує лише мозок і Маніпулятор. Але якби ми дійсно були лише заформаліненими мізками, чи спроможні ми усвідомлювати, що ми заформалінені мізки, чи все ж таки стверджуватимемо, що ми є дещо зовсім інше?

Якщо все саме так, тоді мені нема чого робити, як лише чекати наступних подразнень. Ідеальний глядач — проживу цілісінький свій сон, як безкінечний кіносеанс, з непохитною вірою в те, що фільм — про мене. Або не так: увесь мій сон — то лише фільм номер десятьтисячдев’ятсотдев’яностодев’ять, а всі попередні десять з гаком тисяч я вже прожив. У одному ототожнював себе з Юлієм Цезарем і перетинав Рубікон, страждаючи, як віл на бійні, через двадцять три кинджальні рани, в іншому був паном П’яцца й набивав опудало ласки, а в наступному — Ведмежатком Анджело, що без угаву питалося, чому ж його палять у грубі після стількох років шанобливої й вірної служби. Я б навіть міг бути Сибіллою, що не має спокою, питаючи себе, чи забув я наш роман. Наразі я є тимчасовим моїм «я», а назавтра я перетворюсь на динозавра, котрий переживає настання льодового періоду, що принесе йому смерть, а післязавтра обернусь на абрикосину, горобця, гієну чи тростину.

Все, не здамся без бою, хочу знати, що я і хто я. Одне лиш знаю достеменно: спогади, що виринають на початку моєї коми, чи принаймні того, що я вважаю комою, тьмяні, затуманені й схожі на мозаїку: непослідовні, непевні, розірвані на окреме шмаття, розпорошене на крихти (чому я ніяк не згадаю обличчя Ліли?). А от згадки, що я маю про Солару, про своє перебування у Мілані після повернення до тями — яскраві й зрозумілі, вибудовуються у чітку логічну послідовність. Я можу абсолютно точно визначити часові відтинки, з певністю сказавши, що Ванну на площі Каіролі я зустрів раніше, аніж побачив на ринку Кордузіо собачі яйця у формаліні. Певна річ, могло статися і так, що уві сні одні спогади мені наснилися цілком чіткими, а інші — потьмареними, але саме ця очевидна різниця наштовхує мене на одну думку: аби вижити (кумедний вислів як для того, хто вже може бути трупом), я маю знати напевне, що Ґраньйоло, Паола разом із Сибіллою, моя студія, всі події у Соларі, включно з Амалією і її історією про діда й пляшечку з рициновою олією, були справжніми спогадами мого життя. І тут ми будемо поводитися так само, як і в нормальному, звичному житті: звісно, ми можемо здогадуватись, що нас водить за носа злостивий геній-капосник, але задля того, щоб мати змогу жити далі, поводимося так, ніби все, що відбувається з нами, — то щира правда. А якщо ми дамо собі волю й почнемо сумніватися, що поза нашою свідомістю існує життя, нашому діянню гаплик, і в омані, твореній злостивим генієм-капосником, ми гепнемося зі сходів чи ґиґнемо з голоду.

Я писав свої вірші про Створіння у Соларі (що все-таки існує), але про те, що це Створіння дійсно існувало у моєму житті і що його звали Діла Саба, мені телефоном розповів Джанні. Отож, навіть у моєму сні Ведмедик Анджело може бути уявним, а от існування Ліли Саба — то є доконаний факт. З іншого боку, якщо все це дійсно лише сон, то чому б цьому сну не розщедритися й не повернути мені обличчя Ліли? Зазвичай уві сні нам являються небіжчики й кажуть виграшні номери лотереї, то чому ж саме у примарі в образі Ліли мені відмовлено? Тож, якщо мені не вдається згадати геть-чисто все, то це тому, що поза моїм сном, потойбіч, стоїть блокпост, що з якихось невідомих причин не пускає мене на інший бік.

Звісно, жодне з моїх припущень не тримається купи. Я прекрасно міг би намарити собі той блокпост, а Маніпулятор (чи то через свою злостивість, чи то навпаки через милосердя) відмовився повернути мені Лілу. Адже уві сні тобі являються добре знайомі люди, ти знаєш, хто вони, але облич не бачиш... Втім, ніщо з того, у чому я себе переконую, не витримує перевірки логікою. Але саме той факт, що я можу мислити логічно, й доводить, що я не сплю. У сні не буває логіки, а якщо ти вже спиш, то не жалієшся на нелогічність сновидіння.

Отож я приймаю за належне, що існує певний порядок речей, але мені все ж дуже кортить дізнатися, кому ж це вдарить у голову прийти у мої думки, щоб зі мною посперечатися.

Якби я лишень побачив обличчя Ліли, я б напевно знав, що вона дійсно існувала. Гадки не маю, у кого просити допомоги, тож маю діяти самотужки. Адже попросити когось поза моєю свідомістю не вийде, бо Бог чи Маніпулятор, якщо, звісно, такі існують, знаходяться поза моїм сном. А нитка із зовнішнім світом у мене розірвана. Може, звернутися до якогось приватного божества? Звісно, не такого всемогутнього, але воно принаймні було б мені вдячне, що я вдихнув у нього нове життя.

Стривайте, до кого ж мені звернутися, як не до любої цариці Лоани? Знаю, знаю: я знову звертаюся до своєї паперової пам’яті. Втім, на гадці у мене не цариця Лоана зі сторінок коміксів, а моя Лоана, мила оку, набагато більше неземна й безтілесна, берегиня полум’я відродження, що спроможна повернути до життя «безжитні скам’янілі тіла» навіть з найвіддаленішої минувшини.

Я здурів? Схибнувся (оце яке розумне припущення!), і значить, що ні в якій я не комі, а в тенетах летаргічного аутизму, й навигадував собі, що я в комі, що мій сон від початку до кінця — геть чиста вигадка, а отже, я просто зобов’язаний обернути його на дійсність. Стривайте, але який же навіжений може робити розумні припущення? Поза тим, безум визначається у стосунку до «ума» інших, але позаяк навколо мене немає ніяких «інших», єдиним мірилом нормальності є я сам, і єдине, що є довкола справжнього, — це Олімп моїх споминів. Я ув’язнений у своїй понурій усамітненості, у своїй нещадній зацикленості на власній особі. Але якщо я справді перебуваю у такому стані, тоді нащо різнити маму, Ведмедика Анджело й царицю Лоану? Я живу в розхлябаній онтології. І володію такою верховною силою, що можу створювати власних богів і власних Матерів.

Тому я почав молитись:

«О, царице Лоано милосердна, в ім’я твого безнадійного кохання я не прошу пробудити зі сну твоїх тисячолітніх закам’янілих жертв, а лиш благаю, поверни мені одне-єдине обличчя... Я закликаю тебе з безодніх глибин свого вимушеного сну, де я побачив те, що побачив, підійми мене нагору, до примарності здоров’я».

Та хіба не трапляється так, що ті, хто дивом одужав, щойно увірувавши в диво, зцілялися? І я безмежно жадаю, щоб цариця Лоана порятувала мене. Я так напружився у цій надії, що, якби вже не лежав у комі, мене б знову вдарив інфаркт.

І врешті, Боже всемогутній, я узрів. Я узрів, як апостол, узрів мій центр Алефа[270], з котрого засяяв не безмежний світ, а розсипаний нотатник — Зібальдоне[271] моїх споминів. Як топить сніг проміння, так точить сніг яскравість весняна, так листя в вихорі легке знялося, і сплутались Сибілли письмена, о вишнє світло, що у вись звелося[272].

Я й справді, справді бачив. Але початок мого видіння був настільки сліпучим, немов я знову поринув у туманно-непроглядний сон. Не знаю, чи, може, вві сні наснитися, що бачиш сон, але безсумнівно одне: якщо я дійсно вві сні, то сниться мені, що я прокинувся й згадав усе те, що побачив.

І бачу я, немов стою перед білосніжними ліцейськими сходами, які здіймаються до неокласичних колон, що оточували вхід усередину. Я вознісся духом і почув гучний голос, що наказував мені: «Все, що наразі є перед очима твоїми, запиши у книгу твою, бо ніхто не прочитає її, адже тобі лише сниться, що ти пишеш її!»

А на самісінькій верхівці східців з’явився трон, на якому сидів чоловік з золотим лицем і монгольською лютою усмішкою. Чоло його вінчали вогні й смарагди, й усі здіймали чаші на його шану — Мінґа, правителя країни Монґо.

Обабіч Мінґового трону стояли четверо Істот: Тун з левовою личиною, Вультан у подобі сокола, Барін, князь Арборійський, й Ураца, цариця Магів. Вона йшла сходами у полум’янім одязі, видаючись величною блудницею, зодягненою у порфір та багряницю, вишиту золотом, коштовним камінням та перлами, сп’яніла від крові людей, що прийшли з Землі. Споглядаючи її, я дивувався задивуванням великим.

І Мінґ, що сидів на троні, зажадав судити землян, хтиво осміхаючись, побачивши Дейл Арден, котру наказав скинути у пащу Звіру, що виходив із моря.

Той Звір мав жахливий ріг на чолі, пащеку бездонну, гострющі зуби, лапи хижої тварини й хвіст, як у тисячі скорпіонів. Дейл ридаючи кликала на поміч.

І примчали на порятунок Дейл лицарі підводного світу Ундини на двоногих гострозубих чудовиськах з хвостами, як у морського змія...

Вірні Ґордону маги мчали на колісницях із золота й коралів, запряжених зеленими грифонами з довгими, вкритими лускою шиями...

Примчали списоносці Фрії на Білосніжних Птахах із дзьобами, що нагадували ріг достатку, і врешті, на білій кареті, поруч із Царицею Снігів летів сам Флеш Ґордон, що кричав Мінґові, котрий саме збирався дати початок великим змаганням у Монґо, що прийшла його година й він заплатить за всі свої лиходійства.

За знаком Мінґа на Гордона з небес почали падати Люди-Соколи, що, немов рій сарани, затьмарювали небо, у той час як Люди-Леви з кігтястими тризубами розсипалися пращею обабіч сходів, намагаючись схопити Ванні та всіх інших студентів, що явилися в іншім рої, де геть усі були на «Веснах». Й неможливо було передбачити, хто візьме гору.

Непевний у результаті Мінґ подає інший знак — здійнялися до сонця його небесні ракети й вже цілились на Землю, коли Ґордон подав знак небесним ракетам доктора Царро, і злетіли вони у небо, й почалася велична битва між язиками полум’я й шиплячими смертоносними променями. І здавалося, що зірки небесні падали на землю, а ракети проникали в саме небо й, розплавлені, скручувалися там у трубочки, як скручуються паперові згортки Книги, й настав день Великої Гри Кіма. І знову падали на землю, охоплені багатобарвними спалахами, ракети Мінґа, нищачи на площі Людей-Левів. І падали Люди-Соколи, огорнені пломенем.

Тоді заволав Мінґ тваринним криком, і полетів його трон униз сходами, збиваючи його боязких придворних.

По смерті тирана зникли всі звірі, що з’являлися з усіх усюд. Під Урацою розійшлася безодня, на дні якої клекотав сірчаний вир, і провалилась цариця туди, а потім знову сходила сходинками до ліцею, і над ліцеєм постало Місто з кришталю та інших коштовних каменів, що сяяло всіма веселковими кольорами й заввишки було у дванадцять тисяч стадіїв, а стіни яшмові, як щире скло, були заввишки сто сорок чотири лікті.

У ту саму мить, після тривалих пломенів і водяних парів туман розрідився, і я побачив сходи ліцею, вільні від усіх чудовиськ, білосніжно-сяйливі проти квітневих променів сонця.

Я повернувся, повернувся до дійсності! Сурмлять семеро сурм: з оркестру «Четра» маестро Піппо Барціцци, оркестру «Мелодика» маестро Чініко Анджеліні й оркестру «Ритмо Симфоніка» маестро Альберто Семперіні. Усі двері ліцею розчинені настіж — їх притримує мольєрівський лікар з «Удаваного хворого» з пастилками від головного болю «Фіат», що, вдаривши жезлом, сповіщає початок великого ходу Архонтів[273].

Першими вийшли чоловіки. Спускаючись сходами, вони стали по обидва боки сходів, немов стрій янголів, що мають намір зійти з усіх семи небес, у сорочках у розстрочку й білих штанцях, схожі на шанувальників Діани Палмезі.

Побіля підніжжя сходів з’являється Мандрейк The Magician, він спритно крутить своєю паличкою. Мандрейк сходить сходами, знімаючи циліндра на знак вітання, і з кожним його кроком наступна сходинка загоряється, й він наспівує: I’ll build a Stairway to Paradise, with a new step ev’ry day, I’m going to get there at any price, Stand aside, I’m on my way![274]

А зараз Мандрейк тицяє палицею до неба, сповіщаючи появу Леді-Дракон, обтягненої у чорний шовк. На кожній сходинці студенти знімають перед нею капелюха на знак захоплення, а вона виводить голосом саксофона млосно: «Сентименталь, ця ніч нескінченна, ці небеса осінні й троянда зів’яла, моєму серцю при надії геть усе шепоче про любов, мліючи в чеканні щастя вечірнього у годину, годину поруч із тобою».

Врешті, слідом за нею сходять Ґордон, Дейл Арден і доктор Царро, що вже повернулись на нашу планету, наспівуючи: «Blue skies, smilin’ at me, nothin’ but blue skies do I see, Bluebirds, singin a song, nothin’ but bluebirds all day long»[275].

А слідом за ними з’являється Джордж Формбі зі своїм укулеле й виспівує, посміхаючись своєю кінською усмішкою: It’s in the air this funny feeling everywhere that makes me sing without a care today, as I go on my way, it’s in the air, it’s in the air... Zoom zoom zoom zoom high and low, zoom zoom zoom zoom here we go...[276]

Наспівом, скандуючи імена семи царів Рима, забувши ім’я останнього, стрімголов котяться семірко гномів, слідом прискоком біжать Міккі-Маус зі своєю подружкою Мінні, за ними під мелодію «А Піппо і не знав» під ручку чимчикують Гораціо та корова Кларабелла, обтяжена діадемами з власного скарбу. Слідом поспішили Піппо, Пертика та Пала, Чіп, Курка й Альваро, майже корсар, поряд — Алонсо-Алонсо на прізвисько Алонсо, раніш засуджений за викрадення жирафеняти, і тут-таки слідом, під ручку, Дік Фульміне, Дзамбо, Барейра, Біла Маска й Флаттавіон, наспівуючи пісеньку «Ой у лісі партизан», слідом маршем пройшлися геть усі хлоп’ята з «Серця» Де Амічіса, під проводом Дероссі, з маленьким ломбардійцем-розвідником, з сардинським барабанщиком та панотцем Коретті, чия долоня досі була тепла від королівського потиску. Вони наспівували «Прощавай, Луґано прекрасне, женуть нас без вини, тепер в далеку далечінь анархісти мають йти». Франті з винуватим виглядом плентався в останньому ряду, наспівуючи «Люлі, люлі, засни, Ісусе любий...»

Спалахнув феєрверк. Залляте сонячним промінням небо заблищало розсипом золотих зірок, на сяйливі сходинки звалилися Термогеновий Блазень, що дихає полум’ям, п’ятнадцять дядечків Ґаетано й Людина-Пресбітеро з купою олівців замість волосся, їхні кінцівки знавісніло вибивали чечітку у ритмі «І am yankee doodle dandy», з видань «Бібліотеки для юнацтва» вибігла цілісінька юрба дорослих та малих: Джильола з Коллефйоріто, виводок Лісових вуханів, синьйорина з Сольмано, Джанна Превенті, Карлетто з Керноеля, Рампікіно, Едітта, спадкоємиця Ферлака, Сюзетта Моненті, Мікеле з Вальдарти, Мельхіоре фьямматі, Генріх з Вальневе, Валія та Тамариск, навалою летючих привидів верховодила Мері Поппінс, геть усі були зодягнені у військові берети, як у хлопчаків з вулиці Пала[277], і мали довжелезні носи, як у Піноккіо. Ритмічно вибивали милицями Кіт та Лисичка вкупі з конвоїрами[278].

А потім, як за знаком психопомпа[279], з’являється Сандокан. Він зодягнений у туніку з індійського шовку, оперезану на талії широким блакитним поясом, прикрашеним коштовним камінням, і тюрбан, закріплений діамантом величиною з волоський горіх. З-за пояса видніється руків’я пістоля мистецької роботи й ятаган у піхвах, інкрустованих рубінами. Сандокан виводить своїм баритоном: «Майлу, під небом Сингапуру, де під укривалом золотих зірок зародилось наше кохання», а за ним слідом — його вірні «тигрики», спраглі до крові, з ятаганами у зубах, нахвалюють: «Момпрасем, наша флотилія, що потішалася з англійців, звитягу несе над Мальтою, Александрією, Судою й Ґібралтаром...»

А ось і Сірано де Бержерак, вийняв шпагу з піхов і, наспівуючи баритоном трішки у ніс, звертаючись широким жестом до глядачів, запитує: а чи знаєте ви мою сестричку, дивачку модернову й симпатичну, в світі не знайти іншої такої, щоб танцювала буґі-вуґі, з усмішкою щирою, англійською звабливою тобі шепотіла for you.

За Сірано з’являється манірна Жозефіна Бейкер, але тепер уже голенька, хіба що оперезана банановою спідничкою навколо стану, просто як ті калмички з книжечки «Раси й народи землі», й ніжно наспівує: «О, як страждаю й мучуся я, лиш подумавши, як згрішив я проти свого Отця...»

Далі, співаючи, що кохання такого більше не буває, йде сходами Діана Палмезі: «Il n’y a pas, il n’y a pas d’amour heureux», слідом Янез де Гомера щебече на іспанський манер «О, Маріє, ла О, дай поцілую тебе, о Маріє, ла О, як жадаю тебе кохати, лиш погляну на тебе одненьку й не можу встояти, рідненька»; до них приєднується нільський кат з Леді Вінтер. Він, крізь сльози, промовляє: «Твоє волосся — золоте колосся, жадані вуста, одним ударом голова з плечей твоїх зліта — чччик, покотилась чарівлива голова Міледі з випеченою лілією на чолі, котиться, котиться сходами вниз, майже до моїх ніг», і ось вже чотири мушкетери виводять фальцетами: «She gets too hungry for dinner at eight, she likes the theater and never comes late, she never bothers with people she’d hate, that’s why Milady is a tramp!»[280] Слідом спускається Едмон Дантес, приспівуючи: «О, друже мій, друже мій, я оплачу рахунок твій», виходить абат Фаріа, зодягнений в мішковинну сутану, на Дантеса вказує й промовляє: «це він, він, я впевнений, це саме він», слідом скачуть Джим, доктор Лівсі, лорд Трелоні, капітан Смоллетт і Довготелесий Джон Сільвер, перевдягнений у свою італізовану версію П’єтро Дерев’яна Нога, що на кожній сходинці один раз пристукує справжньою ногою й тричі — дерев’яним протезом. Вони всі гуртом змушують абата повернути скарби Флінта, Бен Ґан з лютою посмішкою Тріґера Хоґса промовляє крізь свої кінські зуби: «Чі-і-із!» Під брязкіт тевтонських колодок до люду виходить Товариш Ріхард і викаблучується у ритмі: «New York, New York, it’s a wonderful town! The Bronx is up and the Battery’s down»[281]. Людина, що сміється, обійнявши Леді Жозіану, оголену, як тільки може бути жінка у повнім озброєнні, щонайменше десять разів притупцьовує на кожній сходинці, вибиваючи «І got rhythm, I got music, I got my girl, who could ask for anything more?»[282].

А вгору сходами, завдяки сценічному ефекту доктора Царро, знизу до самої верхівки протягують дивовижні сяючі рейки, якими нагору проїжджає Філотея. Вона здіймається на самісіньку верхівку сходів, проникає у ліцейську вітальню, а звідти, немов бджілки з веселого рою, показуються й поспіхом сходять донизу дідусь, мама, ведучи Адусю за ручку, лікар Озімо й пан П’яцца, дон Коньяссо, панотець із монастиря Сан-Мартіно й Ґраньйоло — шия у нього перемотана бинтами, що підпирають йому потилицю, як у Еріка фон Штрогейма[283], так що плечі у нього видаються майже рівними, й усі гуртом в унісон заводять:

Зі світанку до півночі виводить пісню сім’я співоча. Ось знову тріо лесканське ледве-ледве, тихо-тихо тягне сурдину, Дідусю дістався Боккаччіні, а бабусі — оркестр Анґеліні. Хто вуха нашорошить на Альберто Рібальяті, Матуся мелодичності бажає, хто ж, як не вона, про джаз усе знає? А доня за маестро Ретроліа упадає, щойно він ноту соль на роялі заграє.

І ось над усіма планерує Мео, його неймовірно віслючі вуха розвіваються од вітру, потім вриваються всі хлопчаки з Ораторіо, але цього разу зодягнені у мундири Патруля Слонової Кістки, й, виштовхнувши вперед Фенґ, граційну чорну пантеру, у такому незвичному вигляді наспівують, наче псалми: «Відбувають каравани у Тіґрай».

Зробивши кілька пострілів, crack-crack, у носорогів, що паслися недалечко, скидають зброю й капелюхи, аби вітати її — царицю Лоану.

Вона показується у цнотливому бюстгальтері й спідниці, що майже відкриває пупок, обличчя її закрите білою вуаллю, на капелюсі — перо, широка мантія коливається від легенького повіву вітру, граційно хитаючи стегнами, вона наближається поміж двох маврів, зодягнених, як імператори інків.

До мене спускається дівчина з «Безумств Зіґфілда»[284] і, привітно всміхаючись, заохотливо киває у бік головного входу до ліцею, звідки виходить дон Боско.

Слідом за ним — дон Ренато у сутані протестантського священика. Загадковий священик широких поглядів наспівує за спиною дона Боско: «Duae umbrae nobis una facta sunt, infra laternam stabimus, з тобою Ділі Марлен, з тобою Лілі Марлен...» Він, з осяяним радістю обличчям, у засмальцьованій сутані й грузьких сальських сандалях[285], при кожному вистукові чечітки, що він робить на кожній сходинці, тримає, витягнувши вперед (як Мандрейк витягує свій циліндр), «Завбачливого юнака», і, як мені ввижається, наспівує «Omnia munda mundis»[286], наречена-лада готова, зодягтись їй дали у цнотливо прекрасний вісон, що, немов найкоштовніші камені, сяє, і я прийшов сповістити тебе про те, що трапитись незабаром має...

Отже, мені дозволено... Двійко священнослужителів стають по обидва боки найнижчої сходинки й милосердним жестом дозволяють розчинити двері, з котрих уже з’являються дівчатка з дівочого класу. Вони огорнені величезним прозорим укривалом, танцем вони відтворюють непорочну троянду, а потім здіймають руки до неба, й проти світла видніються обриси їх дівочо-цнотливих грудей. Час настав. У самому фіналі цього променистого апокаліпсису покажеться вона — моя Ліла.

Якою ж я її побачу? Охоплений тремтінням, я з нетерпінням чекаю.

Буде це дівчина шістнадцяти років, прекрасна, немов троянда, що розпускається від перших променів росянистого ранку, зодягнена в убрання доземне, ясно-блакитного кольору, оперезана від стану до колін сріблястою сіткою, що відбиватиме колір її райдужки, м’яким і млосним полиском очей її, з котрим навіть небесній блакиті зрівнятись несила, а густі біляві коси, м’які й сяйливі, будуть увінчані лише квітковим вінком; буде це створіння вісімнадцяти літ зі шкірою настільки прозорою, що крізь неї виднітиметься рожевуватий прожилок, очі обрамлені блідим відлиском аквамарину, а на скронях — тонесенька синювата сіточка, її рівнесеньке золотаве волосся струменітиме по щоках, а очі, ніжно-блакитні, ввижатиметься, будуть проступати у чомусь променистому й серпанковому, вона всміхатиметься, немов дитя, але як захоче стати серйозною, м’які тремтливі зморщечки проступлять по обидвох куточках вуст її, це буде дівчина у сімнадцятій весні, струнка й витончена, зі станом аж таким тендітним, що обхопити його стане й однієї руки, зі шкірою ніжною, як квітка, щойно розквітла, волосся її, немов струмені золотого дощу, безладно спадатиме на білий корсет, що обтягує груди, чоло відважно володарюватиме на обличчі, довершено овальному, її шкіра буде матово-білою, оксамитова свіжість її відтворюватиме пелюстки камелії, ледь-ледь осяяної промінчиком сонця, її зіниці, чорні й лискучі, заледве дозволять зауважити у самісіньких куточках повік, усіяних густими довгими віями, блакитнувату прозорість очного яблука.

Але ні, не так. Туніка її сміливо відкривається по боках, руки її оголені, під покровом убрань проступають загадкові тіні, поволі вона розв’яже щось на потилиці, й несподівано довгі шовки, що огортають її, немов саван, спадуть долу, і я стрімливо пробіжу поглядом по її тілу, прикритому лише облягаючою білою сорочкою, стан її обвиває пасок, немов золотава двоголова змія, а вона стоїть, схрестивши руки на грудях, я ошалію через її звабливо-жіночні форми, через плоть її білосніжну, як серцевина бамбукових стебел, полонливо-хижі вуста, і стрічку блакитну під самим підборіддям; ти — янгол з церковних богослужебних книг, зодягнений цнотливою дівою — плід фантазії збоченого образописця, на грудях твоїх, невеличких, але виразних, виступають соски, загострені й чіткі, обриси стану до стегон трошки розширяються, гублячись у задовгих ногах, наче у Єви Лукаса Лейденського[287], погляд очей твоїх загадковий, а великий рот хвилює усмішкою; волосся відлискує старим золотом; полум’яна химера, вінець мистецтва й любострастя, чарівливий монстр, що постане в усьому своєму таємничому сяйві, з лазурових ромбів відлискуватимуть арабески, а від перламутрових інкрустацій відбиватимуться, неначе у призмі, вогні веселкові; вона буде подібною до Леді Жозіани, і в шалі любовного танку парча зі стану її спаде додолу, і залишиться діва лише у коштовностях, сяйливих мінералах; горжетка, немов корсет, затисне їй талію дивовижною фібулою, що розсипле навсібіч жмут відлисків з ямки поміж грудьми, а верхню частину стегон оперже стрічка, на якій невгамовно б’ється величезна підвіска, розливаючи повсюдно джерельним потоком рубіново-смарагдове мерехтіння, на її вже оголеному тілі округлиться живіт із пупком, що видаватиметься оніксовою печаткою молочнистих тонів; від сяйва, що променітиме навколо її голови, запалають усі грані її коштовностей, камені оживуть, осяваючи її тіло, розжареними контурами, колотимуть їй шию, ноги й руки вогняними жалами, жовтогарячими, як бурштин, ясно-бузковими, як газове полум’я, блакитнуватими, як палаючий спирт, ніжно-білими, як сяйво зірок небесних; вона постане переді мною з волосяницею абатиси в руках, благаючи шмагати її; вона триматиме семибатіг на знамення семи смертних гріхів; на кожному з семи батогів буде зав’язано по сім вузлів, на знак семи способів упасти у смертний гріх, і трояндами видаватимуться крапельки крові, що проступатимуть на тілі її, вона буде стрункою, наче храмова свічка, погляд прошиватиме, немов любові меч, і я нишком зажадаю покласти на се вогнище серце своє, волітиму, щоб та, що блідіша за світанок зимовий, білосніжніша за свічковий віск, схрестила руки на ніжних грудях своїх і погордливо постала переді мною у сорочці, багряній від крові сердець, що проливали кров свою в ім’я її.

Ні-ні, ця неподобна література знаджує мене, але я вже не підліток з неугавною сверблячкою в паху... Я просто, хочу, щоб вона була такою, якою я кохав її багато років тому: лише обличчя й жовтий жакетик.

Я хочу, щоб вона була найвродливішою жінкою з тих, що я коли-небудь зустрічав у житті, а не найпрекраснішою жінкою, на тлі якої всі інші губляться. Я цілком вдовольнюся, якщо побачу її змарнілою й хворою, саме такою, якою вона, гадаю, була у свої останні роки там, у Бразилії.

І тоді я їй скажу, що вона найчарівніша на світі й що я не проміняю її згаслі очі й блідість на вроду всіх янголів небесних! А хотів би бачити, як вона ширяє над водним потоком, самотня й непорушна, споглядаючи морські простори, а потім, немов чарами, обернеться на дивовижно-незвичну морську птаху, з довгими й тендітними ногами, витонченими, як у чаплі. Я не сполохаю її своїм жаданням, не наближусь, лишу свою недосяжну принцесу далеко-далеко...

Не знаю, чи це таємниче полум’я цариці Лоани палає в моїх пожовклих лобних долях, чи це якийсь еліксир відмиває зачорнені сторінки моєї паперової пам’яті, що ще надто поплямовані й не дають мені прочитати ту частину тексту, що досі від мене таїться, чи це я нестерпним зусиллям намагаюся напружити свої нерви... Якби у цьому стані я міг тремтіти, я б затремтів. Усередині мене так колотить, немов я гойдаюсь на хвилях у штормовому морі. Але рівночасно це ніби передчуття оргазму — мої печеристі тіла наливаються кров’ю, ніби щось ось-ось вибухне — чи зацвіте.

А зараз, достоту як того дня біля під’їзду, я ось-ось побачу Ділу. Вона зійде, ще цнотливіша й грайливіша, аніж перше, у своєму чорному нагруднику. Прекрасніша за пломінь сонця й за місяць біліша, струнка й нездогадлива, що вона є центром усього, пупом землі. Я побачу витончені риси її обличчя, прямий ніс, усмішку й двійко верхніх різців. Вона — мій ангорський кролик, моя кицюня Мату, що нявкотить, ледь струшуючи м’яку шерсть, моя голубка, горностай, моя білочка. Вона зійде, неначе перша паморозь, простягне ніжно руку, ні, не для того, щоб запросити, а для того, щоб не дати мені знову втекти.

Нарешті, тепер я дізнаюсь, як безкінечно грати фінальну сцену із «Сірано де Бержерака», дізнаюсь, кого я шукав усе своє життя, від Паоли до Сибілли, і возз’єднаюсь. І утішусь спокоєм.

Втім, слід бути обачним. Не треба знову питати, «чи тут мешкають Ванцетті?». Я нарешті маю скористатися Нагодою.

Але ось на самісінькій верхівці сходів розповзається мишасто-сірий fumifugium, затуляючи собою двері.

Відчуваю приплив холоду, здіймаю очі.

Чому це сонце чорніє?

Умберто Еко (нар. 1932 р.) — один з найпопулярніших письменників сучасної літератури, він — гуру для тих, хто вважає, що література має не розважати читача, а змушувати його замислюватися. У видавництві «Фоліо» виходили його всесвітньо відомі бестселери «Ім’я рози» та «Бавдоліно».

Примітки

1

Вираз взято з початку поеми «Безплідна земля» Томаса Стернза Еліота (1888— 1965).

(обратно)

2

«Мертвий Брюґґе» — назва роману бельгійського письменника Жоржа Роденбаха (1855—1898). Далі наводяться дві цитати з того ж автора.

(обратно)

3

Цитується спочатку остання, а потім перша фраза з «Повісті про пригоди Артура Ґордона Піма» Едгара Аллана По (1809—1849).

(обратно)

4

Я жував туман... — з ліричного циклу «Ноктюрн. Коментарі до сутінків» Ґабріеле Д’Аннунціо (1863—1938) — італійського поета, письменника й драматурга.

(обратно)

5

Перші рядки поеми «Туман» американського поета Карла Сандбурґа (1878— 1967).

(обратно)

6

Меґре йшов у такому густому тумані... — Жорж Сіменон (1903—1989), «Порт туманів».

(обратно)

7

Парубоцькі Машини — вираз, який часто вживали французькі сюрреалісти.

(обратно)

8

Рядок з однойменного вірша Германа Гессе «Як дивно блукати в тумані».

(обратно)

9

Земля пахне грибами... — рядок з першого вірша циклу «Цілунок мерця» з книги «Тамариски» італійського поета Джованні Пасколі (1855—1912).

(обратно)

10

...химерні попи у поволоці, що присліпом простують підтюпцем до Сан-Мікеле ін Боско. — З вірша з циклу «Осінній щоденник» Джованні Пасколі.

(обратно)

11

Небо з попелу — перший рядок вірша «Поле» Федеріко Гарсія Лорки (1898—1936).

(обратно)

12

Поволока здіймається за річкою... — Чарльз Діккенс (1812—1870), «Холодний дім».

(обратно)

13

Перехожі, що йдуть через мости із Собачого острова... — посилання на поему Т. С. Еліота «Безплідна земля». Собачий острів знаходиться у східній частині Лондона.

(обратно)

14

...за ним така неслася плетениця померлих душ, що я й не уявляв, як стільки встигло смерті причаститься... — цитата з «Божественної комедії» Данте Аліґ’єрі (1265—1321) («Пекло», III, 55, пер. Є. Дроб’язка).

(обратно)

15

Смердить вокзалом і кіптявою — з твору італійської письменниці Наталії Ґінзбурґ (1916—1991) «Маленькі чесноти».

(обратно)

16

Мені здалося, що крізь туман я розчув звуки... — Гюстав Флобер (1821—1880), «Мадам Боварі».

(обратно)

17

...я пливу у склянці води з анісовою настоянкою. — Цитата з пісні відомого італійського співака і композитора Паоло Конте.

(обратно)

18

«posco reposco flagito» (лат.) — вимагати, просити.

(обратно)

19

«Чия влада, того і віра» (лат.). За умовами Ауґсбурзького релігійного миру 1555 року між протестантськими князями Німеччини та імператором Карлом V Ґабсбурґом встановлювалась незалежність німецьких князів у релігійних питаннях, а також затверджено за ними право визначати релігію своїх підданих, згідно з принципом «cujus regio, ejus religio» — «чия влада, того і віра».

(обратно)

20

Празька дефенестрація (від лат. de fenestra, «через вікно» — акт викидання кого-небудь з вікна) — під такою назвою відомі дві події в історії Чехії: 1419-го та 1618 років. Обидві стали приводом до тривалих конфліктів у Чехії й сусідніх країнах. У першому випадку радикальні гусити вбили сімох членів міської ради, що призвело до початку так званих Гуситських війн. 23 травня 1618 року група дворян-протестантів викинула з високого вікна у Празькому граді імперських намісників. Ця подія стала початком Тридцятилітньої війни між ґабсбурзькою та антиґабсбурзькою коаліцією за домінування на європейському континенті.

(обратно)

21

Місцевість у Тоскані, відома частими туманами.

(обратно)

22

...за вікном у повітрі грає весна... — рядок з вірша «Самотній горобець» відомого італійського поета-романтика Джакомо Леопарді (1799—1837).

(обратно)

23

Кличте мене Ізмаїл. — Перший рядок роману Германа Мелвілла (1819—1891) «Мобі Дік».

(обратно)

24

У мжичці, кілким пагорбом здіймається туман — рядок з вірша «Сан-Мартино», видатного італійського поета, лауреата Нобелівської премії з літератури 1907 року Джозуе Кардуччі (1835—1907).

(обратно)

25

25 квітня 1943 року Беніто Муссоліні втік з Мілана у напрямку швейцарського кордону. Нині 25 квітня — державне свято в Італії.

(обратно)

26

Натяк на книжку англійського нейропсихолога Олівера Сакса (нар. 1933 р.) «Людина, що сплутала дружину з капелюхом».

(обратно)

27

Джамбатіста Бодоні (1740—1813) — відомий п’ємонтський видавець, друкар, гравер, автор великої кількості шрифтів. До речі, Умберто Еко теж уродженець П’ємонту. «Бодоні» — відомий в Італії друкарський шрифт.

(обратно)

28

...він стояв, немов непорушний, зітхнувши у передсмертний час. — Перший рядок твору «П’яте травня» відомого італійського письменника й поета Алессандро Мандзоні (1785 — 1873), Що був написаний на смерть Наполеона.

(обратно)

29

«Змія танцює» — вірш Шарля Бодлера.

(обратно)

30

Веллеризм — термін, що походить із «Записок Піквікського клубу» Чарльза Діккенса. Персонаж роману Сем Веллер винайшов цю гру слів: у першій частині фрази висловлюється якась відверта банальність або жарт, а в другій додається посилання на якусь відому особу.

(обратно)

31

...y la hierbabuena... — і м’ята (ісп.). — Натяк на вірш Федеріко Іарсія Лорки «Memento»: Cuando yo те muera, entre los naranjosy la hierbabuena — коли помру я між помаранчів й м’яти... a las сіпсо de la tarde... — о п’ятій пополудні (ісп.). — Перегук з твором того ж таки Лорки «Плач по Іґнасіо Санчесу Міхіахісу».

(обратно)

32

Зона головного мозку людини, відповідальна за обробку мовної інформації, власне, мовлення й сприйняття мови.

(обратно)

33

У 1926 році в Турині заарештували чоловіка, якого потім виправдав суд, бо обвинувачуваний послався на те, що він геть утратив пам’ять про себе й своє минуле. За мотивами цієї історії навіть було знято однойменний фільм.

(обратно)

34

Ямбо промовляє одну з банальностей, кліше. Можливо, натякаючи на те, що не спроможний відчувати природні емоції, що їх відчуває людина, промовляючи ці слова, адже він матері не пам’ятає.

(обратно)

35

Натяк на п’єсу Д’Аннунціо «Може, так, а може, й ні».

(обратно)

36

Філософський вислів, що приписується Епікуру. Точніше: «Межа величини задоволення — є усунення будь-якого страждання, а де є задоволення, поки воно є, нема страждання чи печалі».

(обратно)

37

Джованні Боско, дон Баско (1815—1888) — італійський священик, канонізований католицькою церквою, засновник ордену салезіанців. Цитату взято з його твору «Завбачливий юнак».

(обратно)

38

«Учора, сьогодні, завтра» — фільм режисера Вітторіо де Сіка з Софі Лорен і Марчелло Мастроянні в головних ролях, знятий за новелами трьох найвідоміших італійських письменників — Едуардо де Філіппо, Альберто Моравія, Чезаре Дзаваттіні.

(обратно)

39

Марі-Франсуа Мен де Біран (1766—1824) — французький мислитель і філософ-метафізик.

(обратно)

40

Гра слів: італійською grimaldello — відмичка.

(обратно)

41

Перший фільм із серії про ексцентричного шпигуна Гаррі Палмера, знятий у 1965 році.

(обратно)

42

Є свіжі запахи, немов дітей тіла... — перший рядок вірша «Відповідності» Шарля Бодлера із збірки «Квіти зла» (пер. Д. Павличка). З цього місця починається «потік свідомості», що складається із цитат із відомих творів та згадування різних історичних персон.

(обратно)

43

А чорне, біле Е, червоне І... (фр.) — перші рядки вірша Артюра Рембо «Голосні».

(обратно)

44

Цитата з есе «Аден, Аравія» французького філософа і письменника Поля Нізана (1905—1940).

(обратно)

45

Одного ранку, прокинувшись після неспокійного сну,.. — початок «Перевтілення» Франца Кафки (пер. Є. Поповича).

(обратно)

46

Спогади скорботні й ненастанні... — рядок з вірша «Минуле» італійського поета і письменника Вінченцо Кардареллі (1887—1959).

(обратно)

47

Перегук з твором Марселя Пруста «У пошуках утраченого часу» («На Сванову сторону»). З цим же твором пов’язаний вираз «Мадлен Пруста». Герой, спробувавши тістечок — так званих «мадленок», відчув, що у ньому пробуджуються спогади, зокрема про літню гостину у тітоньки Леонії.

(обратно)

48

Цитата з твору «Подорож на край ночі» Луї Фердинанда Селіна.

(обратно)

49

О, Сонце, Сонце, ґандж твоє проміння... (,фр.) — цитата з вірша Поля Валері «Начерк про змія».

(обратно)

50

Кастелло Сфорцеско — колишня резиденція правлячої родини Мілана. Наразі у замку розташовані декілька музеїв та галерей.

(обратно)

51

Фільм 1949 року британського режисера Керрола Ріда.

(обратно)

52

Мається на увазі одне з найстаріших в Європі коліс огляду.

(обратно)

53

Pobrecito — бідолашний; Jesusmaria — Матір Божа (ісп.).

(обратно)

54

«Де туман гойдається, як ладан між веж» (фр.) — рядок з роману Жоржа Роденбаха, що цитувався на початку.

(обратно)

55

Місто-примара, у коричнюватім тумані зимового світанку, Лондонським мостом сунули нескінченні вервечки люду. — Не уявляв, що смерть забрала так багато (англ.) — рядок з поеми T. С. Еліота «Безплідна земля».

(обратно)

56

Осінній туман і холодні мрії простяглися над горами й долинами (приблизний переклад з нім.) — початок вірша Генріха Гейне з циклу «Нова весна», зі збірки «Нові вірші» (1831).

(обратно)

57

Pero el doctor по sabta que hoy es siempre todavta. — Мудрець не знав, що сьогодні завжди донині» (ісп.) — з вірша іспанського поета Антоніо Мачадо (1875—1939).

(обратно)

58

Рядок з вірша «Туман» італійського поета Вітторіо Серені (1913—1983).

(обратно)

59

Т. С. Еліот, «Любовна пісня Дж. Альфреда Пруфрока».

(обратно)

60

Печера у Постойні — печера у словенському місті Постойна. Найбільша карстова печера в світі, відома своїми сталактитами й сталагмітами.

(обратно)

61

І шелест листя у руках, що назбирали їх... — з вірша «Вечір у Ф’єзоле» Ґабріеле Д’Аннунціо.

(обратно)

62

Річчоне — відомий курорт поблизу Ріміні.

(обратно)

63

Комбре — вигадане місто, де герой «У пошуках утраченого часу» М. Пруста проводив літо.

(обратно)

64

3 травня 1949 року, коли гравці футбольного клубу «Торіно» поверталися з матчу в Лісабоні, літак потрапив у туман і, урізавшись у церкву на околицях міста, розбився.

(обратно)

65

«Сон Поліфіла» (лат.). Твір, який приписується монаху-домініканцю Франческо Колонна (1433—1527). Видання цієї книжки є однією з найвідоміших антикварних книг у світі.

(обратно)

66

Рядок з вірша Джованні Пасколі.

(обратно)

67

Перша фраза з роману «На Сванову сторону» М. Пруста.

(обратно)

68

Альдо Моро (1916—1978) — прем’єр-міністр Італії, вбитий 9 травня 1978 року членами ультралівих «червоних бригад». Був автором концепції «Паралельних конвергенцій» — співпраці всіх політичних сил задля виведення Італії з кризи.

(обратно)

69

27 червня 1980 року неподалік острова Устика впав пасажирський літак, що летів рейсом Болонья—Палермо. На борту був 81 пасажир, усі загинули. 12 грудня 1969 року в приміщенні Сільськогосподарського банку на площі Фонтана в Мілані було скоєно терористичний акт, загинуло 16 людей і 88 отримали поранення.

(обратно)

70

Йдеться про американські кіносеріали «Даллас» та «Династія».

(обратно)

71

Джон Вейн (1907—1979) — американський актор, якого свого часу називали «королем вестерну».

(обратно)

72

Кальвадос — певна річ (фр ). Французькою «Calva sans dire» значить «певна річ», у чому і полягає фонетична гра слів.

(обратно)

73

Моріс Декобра (1885—1973) — французький письменник, автор багатьох пригодницьких романів, які були дуже популярними в 1920—1930-х роках.

(обратно)

74

У прекрасному Неаполі (іт.).

(обратно)

75

Доброго дня, пане Ямбо... тобто вибачте, пане Бодоні (фр.).

(обратно)

76

Так-так, прошу (фр.).

(обратно)

77

Венеція, місяць вересень (лат.).

(обратно)

78

«Ямвліх про єгипетські містерії» (лат.).

(обратно)

79

Битвах (фр.).

(обратно)

80

Усе мине (фр.).

(обратно)

81

«Корабель дурнів» (лат.) — сатирична поема німецького письменника Себастьяна Бранта (1458—1521).

(обратно)

82

Бартоломій (Варфоломей) Ґленвільський — англійський францисканець XIII ст., автор твору «Про властивості речей» («De proprietatibus rerum»), що був надрукований у Страсбурзі 1488 року.

(обратно)

83

Усезнайка (фр.).

(обратно)

84

Шарль Бодлер, вірш «Кішка» зі збірки «Квіти зла»: «Й палкі коханці і поважні вчені перед коханням не ладні встояти в час зрілості своєї» (фр.).

(обратно)

85

Вірш Артюра Рембо «Нінин одвіт» (пер. Всеволода Ткаченка).

(обратно)

86

Героїня однойменного роману Оноре де Бальзака, що багато років чекала на повернення свого кузена, котрого покохала, і яка протягом усіх років чекання згадувала кілька днів, що вони були разом.

(обратно)

87

«Та, що запалює серця» (фр.) — вираз, що застосовується до жінок, які «запалюють серця», нічого не даючи натомість.

(обратно)

88

Герой однойменного роману Генріха Манна, літній учитель, що закохується у молоду співачку з кабаре, яка, ставши його дружиною, повсякчас принижує його.

(обратно)

89

З вірша Вінченцо Карделлі «Юнка».

(обратно)

90

Порпатися у старих книжках (фр.).

(обратно)

91

Шукати, перебирати (англ.).

(обратно)

92

Ярмарок, який щорічно відбувається у Мілані біля церкви Святого Амвросія, де розпродують усіляке лахміття.

(обратно)

93

Шрифт, який було винайдено в XV столітті для видавця Альдо Мануція і який імітував почерк Петрарки.

(обратно)

94

«Нюрнберзька хроніка» (1493) — одна з найкращих перших друкованих книг. Вернер Ролевінк (1425—1502) — німецький письменник. Всесвітню історію «Fasciculus temporum» за його авторством вважають найкрасивішою ілюстрованою книгою XV століття. «Ars Magna Lucis et Umbrae», «Велике мистецтво світла й тіні» — книга Афанасія Кірхера (1602—1680), німецького єзуїта.

(обратно)

95

Натяк на оперу Моцарта «Так чинять усі жінки».

(обратно)

96

«Пекло», пісня XXXI, 34—39.

(обратно)

97

Увійдімо, туман здіймається (англ.).

(обратно)

98

Дж. Пасколі, «Цілунок мерця».

(обратно)

99

Дж. Пасколі, «Таємничі голоси».

(обратно)

100

Альберто Савініо — псевдонім італійського письменника Андреа де Киріко (1891—1952). Наведено цитату з його книги «Прислухаюся до твого серця, місто».

(обратно)

101

Вітторіо Серені, «Туман».

(обратно)

102

Уривок з твору «Один день для неврастеніка» італійського поета Діно Кампана (1885—1932).

(обратно)

103

З’юґма — стилістичний прийом, за яким кілька додатків керуються одним підметом.

(обратно)

104

Емфітевзис — довгострокове надання в оренду землі з правом наслідування і спорудження будівель.

(обратно)

105

Назва першої віршованої збірки італійського письменника та поета Чезаре Павезе (1908—1950).

(обратно)

106

Натяк на Долорес Ібаррурі, на прізвисько Пассіонарія — діячку іспанського та міжнародного руху, лідера комуністів Іспанії.

(обратно)

107

Уривок з твору «Злий деміург» французького письменника та мислителя румунського походження Еміля Мішеля Чорана (1911—1995).

(обратно)

108

Йдеться про затоплення Національної бібліотеки у Флоренції 1966 року.

(обратно)

109

Пісня композитора Армадо Тровайолі з мюзиклу «Руґангіно».

(обратно)

110

Пісня Біксіо Керубіні та Карлетто Кончіні «Лети, голубко біла, лети» (1952), отримала перший приз на конкурсі у Сан-Ремо, виконував співак Клаудіо Вілла.

(обратно)

111

Пісня Маріо Панцері та Вітторіо Маскероні, що отримала другий приз на тому ж таки фестивалі у виконанні Ніли Піцці.

(обратно)

112

Пісня Джанкарло Тестоні та Ероса Шоріллі «Шукаючи тебе», яка після війни стала хітом у виконанні Нелли Коломбо.

(обратно)

113

Пісня «Бітлз» 1966 року.

(обратно)

114

«Що буде, то буде» (франц., англ.) — пісня Джея Лівінґстона і Рея Іванса.

(обратно)

115

«Я жінка, а не свята» (іт.) — пісня Ероса Шоріллі й Ернесто Теста.

(обратно)

116

«Флатландія» («Flatland», «Рівнина») — роман Едвіна А. Ебботта.

(обратно)

117

Ів Тангі (1900—1955) — французький та американський художник-сюрреаліст.

(обратно)

118

Трояндовий бутон (англ.). Перегук з фільмом Орсона Велса (1915—1985) «Громадянин Кейн» (1941). Мільйонер Чарльз Фостер Кейн, перш ніж померти, промовляє дивне слово: Rosebud. Тож протягом усього фільму намагаються розгадати загадку цього слова.

(обратно)

119

В одному зі своїх творів Пруст говорить про три дерева, за котрими було щось надзвичайно важливе, що, втім, геть зникло з пам’яті. У пам’яті лишилося тільки трійко дерев.

(обратно)

120

Пацієнт радянського нейропсихолога А. Р. Лурії, що мав ураження лівої півкулі мозку. На основі спостережень за цим пацієнтом Лурія написав кілька праць, що мали значний вплив на формування нейропсихології як науки.

(обратно)

121

Одна з тез Еко, за якою ми маємо три види пам’яті: органічну — тобто пам’ять, закарбовану в плоті й крові, керовану мозком; мінеральну — ту, що колись викарбовувалась на глиняних табличках, а тепер існує у вигляді електронно-силіконової пам’яті комп’ютерів; рослинну, або паперову, — ту, що колись зберігалася на древніх папірусах, а тепер — на папері.

(обратно)

122

Цитата зі Станіслава Єжи Лєца (1906—1966).

(обратно)

123

Вінченцо Кардареллі, «Юнка».

(обратно)

124

Кінцева фраза «Процесу» Франца Кафки.

(обратно)

125

Ґабріеле Д’Аннунціо, «Тріумф смерті».

(обратно)

126

Уривок з казки братів Ґрімм «Рибалка та його дружина».

(обратно)

127

Нащо мені тепер твої тінисті верховіття і твої гаї? (фр.) — уривок з повісті «Сильвія» французького письменника та поета-романтика Жерара де Нерваля (1808—1855).

(обратно)

128

Мертвий сезон. Він читав, спокійно вмостившись над власним паруючим лайном (англ.). — Цитата з «Улісса» Джеймса Джойса.

(обратно)

129

Франческо Борроміні (1599—1667) — італійський архітектор епохи бароко. Йдеться про гвинтові сходи, подібні до слимака, котрі він побудував у римському Палаццо Барберіні.

(обратно)

130

Йдеться про Марселя Пруста, що, маючи важку форму астми, вимушений був на схилі життя багато часу перебувати в кімнаті, оббитій корковим деревом.

(обратно)

131

Цитата з Блаженного Августина: «In interiorem hominem redi: ibihabitat Deus» — «Шукай внутрішню людину: там є Господь». Тобто слова лише підштовхують до здобуття знання, справжнє знання у внутрішній людині.

(обратно)

132

У 1851 році в Парижі П’єр Лярусс заснував видавництво, що спеціалізується на енциклопедіях і словниках, тож під цим словом розуміють саме словник.

(обратно)

133

Епінальські естампи (фр.). Музей-друкарня «Епіналь», що була заснована у 1796 році в однойменному місті, спеціалізується на історичних гравіюваннях.

(обратно)

134

«Обстріл Александрії», «Облога й обстріл Парижа прусськими військами», «Знаменні дні Французької революції», «Взяття Пекіна військами союзників», «Маленькі виродки», «Колекція мавпочок-музикантів», «Світ навпаки».

(обратно)

135

Популярні в 1920—1930-х роках ляльки, що були зроблені туринськими майстрами Савіні.

(обратно)

136

«Історія костюма» (нім.).

(обратно)

137

Йдеться про декорації до фільму Алессандро Блазетті, знятого у 1941 році за п’єсою «Вечеря жартів» італійського драматурга Сема Бенеллі.

(обратно)

138

Пристрій для підняття вантажу, канатна дорога.

(обратно)

139

Надар (справжнє ім’я — Гаспар Фенікс Турнамон, 1820—1910) — знаменитий французький фотограф, письменник та карикатурист, що у XIX ст. робив знімки багатьох відомих людей.

(обратно)

140

Джордж Формбі (1904—1961) — популярний британський актор та співак.

(обратно)

141

Вірш «Коханій» французької поетеси Рене Вів’єн (1877—1909).

(обратно)

142

Звуки мови, пусті звуки (лат.). Французький теолог Іоанн Росцелін (бл. 1050 — бл. 1122) вважав, що всі універсали є лише коливанням повітря.

(обратно)

143

Йдеться про відкритий Фройдом «Едіпів комплекс».

(обратно)

144

Ганс Касторп — герой роману Томаса Манна (1875—1955) «Чарівна гора»: як і в творах Манна, герой Еко перебуває в інтенсивному розумовому пошуку.

(обратно)

145

Герой роману «Монах» Метью Люїса (1775—1818) гріховодник Амброзіо знеславив у підземеллі монастиря Антонію, котру кохав до нестями, а потім у нападі люті вбив її. А щоб порятуватися з темниці, продав душу нечистому.

(обратно)

146

Йдеться про парадокси Зенона, у котрих він доводив, зокрема, що, аби дістатися мети, ми маємо пройти половину шляху, потім половину з тої половини, що лишилася, і так до нескінченності.

(обратно)

147

Остання фраза роману «Мартін Іден».

(обратно)

148

Ямбо — псевдонім Енріко Новеллі (1876—1943) — італійського кіноактора, письменника, драматурга, відомого книжками для дітей про пригоди хлопчика Чуффеттіно.

(обратно)

149

Еміліо Карло Джузеппе Марія Сальґарі (1862—1911) — італійський письменник, автор пригодницьких романів. Далі згадуватимуться кілька його творів.

(обратно)

150

«Quid rides? Mutato nomine de te fabula narratur» (лат.) — «Над чим ти смієшся, лиш зміни ім’я — про тебе йдеться». Квінт Горацій Флакк, «Сатири».

(обратно)

151

Натяк на оповідання Хорхе Луїса Борхеса «Фунес, диво пам’яті».

(обратно)

152

П’ємонтський вінегрет із телячих мізків, зобних і підшлункових залоз, гусячих потрухів і півнячих борідок та гребенів.

(обратно)

153

Маються на увазі персонажі роману Томаса Манна «Чарівна гора».

(обратно)

154

«Велике жрання» — фільм 1973 року режисера Марко Феррері, в якому четверо друзів безмірно об’їдаються, що врешті призводить до трагічних наслідків.

(обратно)

155

Рядок з вірша Дж. Леопарді «Сільська субота».

(обратно)

156

«Щоденник Джан Бурраскі» — книжка італійського письменника й ілюстратора Луїджі Бертеллі (1858—1920), у котрій розповідається про пригоди й витівки хлопчика з тосканської родини Стоппані.

(обратно)

157

Йдеться про «Ґарґантюа і Пантаґрюеля» Франсуа Рабле, коли герої після відлиги збирали замерзлі взимку слова.

(обратно)

158

«Джовінецца» — офіційний гімн організації фашистської молоді, написаний у 1909 році композитором Джузеппе Бланко спочатку як студентський гімн Туринського університету.

(обратно)

159

У часи Муссоліні назву «Балілла» отримала організація, до якої входили майже всі італійські діти починаючи з шести років. Поділялася на три ступені — «Вовченята» (6—8 років), власне «Балілла» (8—14 років) та «Авангардисти» (14—18 років).

(обратно)

160

Цілковите занурення (англ.).

(обратно)

161

Укладені 11 лютого 1929 року в Латеранському Апостольському палаці (звідки й назва) договори між Святим Престолом та Королівством Італія, які розв’язали так зване «Римське питання» — про статус Ватикану після розпаду Папської держави у 1870 році. Фактично Папа Римський визнавав Рим як місце перебування італійського уряду, який, зі свого боку, гарантував політичний і територіальний суверенітет Ватикану.

(обратно)

162

Член військового підрозділу, що були засновані губернатором Ефіопії Де Веккі у 1924 році. Вони добре воювали й знали місцевість, тож були гарним підкріпленням італійським фашистам, що на той час керували в Ефіопії.

(обратно)

163

Серджіо Корацціні (1887—1909) — італійський поет, близький до символістів.

(обратно)

164

«Похід на Рим» — 28 жовтня 1922 року до Рима пройшли від 10 до ЗО тисяч «чорних сорочок». Результатом цього походу став прихід до влади націонал-фашистської партії Італії.

(обратно)

165

Аліда Валлі (1921—2006) — італійська кінозірка, що відмовилася грати у фашистських фільмах, а після війни знімалася в багатьох видатних європейських режисерів.

(обратно)

166

Секретна висадка союзних військ відбулася 22 січня 1944 року поблизу містечка Анціо. Німецькі війська під командуванням Кессельрінґа довго чинили спротив, запеклі бої точилися чотири місяці, але врешті 23 травня 1944 року фронт було прорвано.

(обратно)

167

Після терористичного акту у Римі, коли італійські повстанці знищили 33 есесівців, нацисти у відповідь розстріляли в Ардеатинському яру 335 мирних жителів Рима.

(обратно)

168

Едмондо Де Амічіс (1846—1909) — відомий італійський письменник, поет і журналіст.

(обратно)

169

Дж. Леопарді, «До Італії».

(обратно)

170

Прізвисько французьких солдат Першої світової війни.

(обратно)

171

Апостол Павло, котрий замолоду брав участь у гоніннях християн, дорогою до Дамаска, зустрівши воскреслого Ісуса, впав долі, а вставши, вже став християнином.

(обратно)

172

Цитата з однойменної розповіді італійського письменника та драматурга Акілле Кампаніле (1899—1977).

(обратно)

173

Йдеться про вірш американського письменника Кінела з однойменною назвою, в якому герой обіцяє дружині залишитися поруч навіть по смерті. Тобто йдеться про те, що переслідує навіть після смерті.

(обратно)

174

Суєта суєт (лат.).

(обратно)

175

Герой оповідання Джуліо Чезаре Кроче (1550—1609) «Найвитонченіші плутні Бертольдо».

(обратно)

176

В епоху середньовіччя у Флоренції чесальники були єдиними текстильниками, що не мали власної гільдії. У 1378 році вони підняли повстання, і на короткий час їхні вимоги задовольнили, але повстання було придушено, коли проти чесальників об’єдналися представники великих та дрібних гільдій, що вимагали повернення старого ладу.

(обратно)

177

Євангеліє від Марка, 9:5. «Новітній переклад» Біблії у перекладі літературною українською мовою Олександра Гижі.

(обратно)

178

Були створені Муссоліні після того, як Італія підписала перемир’я (8 вересня 1943-го). Бригади мали підтримувати порядок і знешкоджувати «ворожих» фашизмові громадян, утім, вони не мали повноважень ані армії, ані поліції.

(обратно)

179

Це питання (англ.).

(обратно)

180

Буквальний переклад з латини — «від яйця», тобто «з самого початку».

(обратно)

181

Італізована форма Міккі-Мауса звалася Тополіно, від topolino — мишеня.

(обратно)

182

Італізовані герої американського коміксу про Тіма Тайлера («Талан Тіма Тайлера»).

(обратно)

183

Англійські звуконаслідувальні слова.

(обратно)

184

В оригіналі Mandrake — Mandrache. Другий варіант і зображений на малюнку.

(обратно)

185

Цитата з американського фільму 1952 року «Крайня межа».

(обратно)

186

Гра слів: італійською «луна» — «есо».

(обратно)

187

Усі новини, що згодяться на шпальти (англ.).

(обратно)

188

Рас — найвищий титул в абіссінській феодальній ієрархії.

(обратно)

189

Давньогрецький жіночий одяг. Складається з полотна, що обмотується навколо талії, нижня частина спадає аж до кісточок, а верхня вільна пола загортається через плече й спадає наперед складками.

(обратно)

190

У даному випадку йдеться про надзвичайну бібліографічну рідкість — збірку з 36-ти п’єс Вільяма Шекспіра, що побачила світ у 1623 році у форматі друкованого аркуша. Вважається, що це одне з найповніших видань Шекспіра, складене на основі справжніх рукописів автора.

(обратно)

191

Цара Леандер (1907—1978) — німецька кінодіва, особливо популярна в часи війни в нацистській Німеччині.

(обратно)

192

Крістін Сондербаум (1912—2001) — шведсько-німецька актриса, що зіграла головну роль у фільмі «Золоте місто» (1942).

(обратно)

193

Палата фашиїв та корпорацій — з 1939-го по 1943 рік була в Італії замість Палати депутатів.

(обратно)

194

Сорт червоного вина.

(обратно)

195

Італійська соціальна республіка, або неофіційно (за назвою столиці) Республіка Сало, була створена німецькими фашистами на території південної Італії на чолі з «дуче нації» Беніто Муссоліні. Проіснувала з вересня 1943-го по квітень 1945 року.

(обратно)

196

Езра Луміс Паунд (1885—1972) — видатний американський поет, з 1920-х років мешкав у Італії. Був прихильником Муссоліні, оспівував фашизм у своїх творах. В 1945 році Паунд опинився в таборі для військовополонених, в 1948-му — відправлений до Вашингтона і відданий під суд за пропаганду фашизму. Однак був визнаний недієздатним і поміщений в психіатричний госпіталь, де перебував десять років.

(обратно)

197

Картина французького художника Жана-Франсуа Мілле (1814—1875).

(обратно)

198

Картина італійського художника-романтика Франческо Хайєса (1791—1882).

(обратно)

199

Йдеться про «Офелію» — картину англійського художника Джона Еверетта Міллеса (1829—1896).

(обратно)

200

По смерті (лат.).

(обратно)

201

Натяк на Артюра Рембо, який у 1880-х роках у Єгипті та Ефіопії займався торгівлею, у тому числі і зброєю.

(обратно)

202

Невеличке місто на острові Мальорка. Саме там у Шопена у 1838-му почалися сухоти, від яких він помер одинадцять років по тому.

(обратно)

203

Шостий Янгол Апокаліпсису, що воліє звільнити «Чотирьох янголів, що ув’язнені біля річки Євфрату», щоб знищити людство.

(обратно)

204

Одетта де Кресі — фатальне кохання героя «У пошуках втраченого часу» М. Пруста.

(обратно)

205

У кого б закохалася почвара? — Звісно, у найпрекраснішу з жінок! (фр.).

(обратно)

206

Вірш Франческо Петрарки.

(обратно)

207

Йдеться про «Індекс заборонених книг» — перелік, який видавав Ватикан до 1966 року.

(обратно)

208

Джеррі Люїс (нар. 1926 р.) — відомий американський актор, комік, режисер та письменник.

(обратно)

209

Вірш Чезаре Павезе «Я один».

(обратно)

210

Цитата з «Ромео і Джульєтти» Шекспіра: «Назви як хоч троянду» (англ.).

(обратно)

211

«Оі ноςтоі» — «повернення додому, на батьківщину» — так греки називали епоси про повернення героїв додому після Троянської війни.

(обратно)

212

Шарль Бодлер. Вірш «Лет»:

Понад плеса пругкі піднебесних рівнин, Понад гори, ліси, понад хмари і води, Де ні сяево зір крізь ефір не доходить, Де кінчається сонячних променів плин.

(Пер. І. Петровецького).

(обратно)

213

Fumifugium — слово, складене з двох латинських основ: fumi — «випари, тумани» та fugium — «втеча» і яке приблизно означає «як змусити туман зникнути». Його вигадав англійський письменник Джон Евелін (1620—1706).

(обратно)

214

«Пекло — то інші» — цитата з п’єси Ж. П. Сартра «За зачиненими дверима».

(обратно)

215

Просто тут і зараз (лат.).

(обратно)

216

Голі (фр.).

(обратно)

217

Скопа — гра в карти, відома також під назвами карусель, тінтере та ін.

(обратно)

218

Тобто прихильники П’єтро Бадольо (1871—1956) — маршала Італії, який прийняв владу над країною після повалення Муссоліні в 1943 р., оголосив нейтралітет і вивів Італію з Другої світової війни.

(обратно)

219

Бригади так званих «гарібальдійців» переважно складалися з комуністів.

(обратно)

220

Італійський анархіст Ґаетано Бреші вбив короля Умберто І 29 липня 1900 року. Мотивом став розстріл королівськими військами демонстрації в Мілані.

(обратно)

221

Станліо та Олліо — дует американських кіноакторів Стена Лорелла та Олівера Харді, що виступали разом з 1927-го по 1950 роки, один з найпопулярніших дуетів в історії кіно.

(обратно)

222

Паоло Сарпі (1552—1623) — видатний венеціанський учений, письменник, теолог та реформатор церкви.

(обратно)

223

Роберто Ардіґо (1828—1920) — італійський філософ, лідер італійського позитивізму.

(обратно)

224

Мається на увазі «Велика Берта» — одна з найбільших гармат, що використовувалася під час Першої світової війни.

(обратно)

225

Гра в карти.

(обратно)

226

По-перше (лат.).

(обратно)

227

По-друге (лат.).

(обратно)

228

Розбійники-душителі, головорізи (англ.).

(обратно)

229

Ставки зроблено (фр.).

(обратно)

230

Дивна війна (фр.).

(обратно)

231

Образ Святого Серця — образ Ісуса Христа з наглядно відкритим серцем, на котрому видніється оповитий сяйвом хрест.

(обратно)

232

Джеймс Кегні (1899—1986) — американський кіноактор, якого Американський інститут кіномистецтва включив до списку десяти найвидатніших акторів Голлівуду.

(обратно)

233

Шоу має продовжуватися (англ.).

(обратно)

234

Віктор Ласло, Рік Блейн, Ільза Лунд, майор Штрассер, Сем, Уґарте, капітан Рено — персонажі фільму «Касабланка».

(обратно)

235

Йдеться про Бада Еббота та Лу Костелло — американський комедійний дует, що виступав упродовж 1930—1950-х років на радіо та кіноекрані.

(обратно)

236

«Життя прекрасне» — фільм італійського актора й режисера Роберто Беніньї, де оповідається про долю маленького хлопчика Жозуе та його родини у німецькому концтаборі.

(обратно)

237

20 жовтня 1945 року злочинці вбили всіх мешканців одного з будинків у п’ємонтському містечку Вілларбасса. Згодом убивць було засуджено до смертної кари.

(обратно)

238

У Венеції через Міст Зітхань проводили засуджених на смерть. Ідучи, вони закликали венеціанців до милосердя.

(обратно)

239

«Уніта» — газета Комуністичної партії Італії.

(обратно)

240

Жозефіна Бейкер (1906—1975) — видатна американська (у 1937 році отримала французьке громадянство) танцівниця, актриса, співачка, борець за громадянські права.

(обратно)

241

За віруванням древніх греків і ранніх християн, це найвища частина небес, заллята вогнем і світлом, де живуть святі й небожителі.

(обратно)

242

Джованні Папіні (1981—1956) — італійський письменник та публіцист.

(обратно)

243

Гіппократова маска (лат.). Медичний термін, що позначає сукупність характерних змін на обличчі перед смертю.

(обратно)

244

Узгодження думок багатьох людей (лат.).

(обратно)

245

Луїджі Фантаппіє (1901—1956) — відомий італійський математик, що здобув собі славу своїми працями з математичного аналізу.

(обратно)

246

Компрачикоси (від ісп. «скупники дітей») — в Іспанії, Англії, Німеччині, Франції XIII—XVIII століть — жебраки, що викрадали дітей, а потім нівечили й спотворювали їх, щоб перепродувати в якості акробатів та блазнів. Це слово поширилося завдяки роману «Людина, що сміється».

(обратно)

247

Перший рядок вірша «Безкінечність» італійського поета-«герметика» Джузеппе Унґаретті (1888—1970).

(обратно)

248

Вірш Еудженіо Монтале (1896—1981) — видатного італійського поета, лауреата Нобелівської премії з літератури 1975 року.

(обратно)

249

...час по часу промінь сонця може прошити людину... — перегук з віршем італійського поета та прозаїка, лауреата Нобелівської премії з літератури за 1959 рік Сальваторе Квазімодо (1901—1968) «Але скоро вечір», що складається всього з трьох рядків:

У серці землі кожен з нас на самоті. Й іноді промінь сонця може прошити людину, Але скоро вечір. (обратно)

250

Перегук з віршем Шарля Бодлера «Відповідності»:

«Там символів ліси густі, немов трава, Крізь них людина йде і в них людина тоне».

(Пер. Д. Павличка).

(обратно)

251

Поль Верлен, «Поетичне мистецтво»:

Найперше — музика у слові! Бери ж із розмірів такий, Що плине, млистий і легкий, А не тяжить, немов закови».

(Пер. Г. Кочура).

(обратно)

252

Цитата зі збірки Артюра Рембо «Одне літо у пеклі».

(обратно)

253

«Ім’я, що щось провіщає» (лат.), тобто у подальшому назва, що говорить сама за себе.

(обратно)

254

Поль Валері, «Нарцис мовить».

(обратно)

255

Поль Верлен, «Томління».

(обратно)

256

Стефан Малларме, «Проза для Дез Ессента».

(обратно)

257

Цитата з твору «Зачарована» французького письменника Жуля Амеде Барбе д’Оревільї (1808—1889).

(обратно)

258

«Навпаки» — роман французького письменника Жоріса-Карла Гюїсманса (1848—1907), що вважався своєрідним маніфестом європейського декадансу.

(обратно)

259

Тканина, з якої шиють убрання католицьких священиків.

(обратно)

260

Пиріжки з солодкою начинкою.

(обратно)

261

Суп із бичачих хвостів (англ.).

(обратно)

262

Копчена тріска (англ.).

(обратно)

263

Цитата з «Навпаки» Ґюїсманса.

(обратно)

264

Дорога, коштовна (фр.).

(обратно)

265

У мить смерті (лат.).

(обратно)

266

Благо поширюється поза своїми межами (лат.).

(обратно)

267

Ванда Осіріс (справжнє ім’я — Анна Менціо, 1905—1994) — відома італійська актриса, співачка і танцівниця.

(обратно)

268

Лімб — у католиків — місце поміж пеклом і раєм, де перебувають душі праведників, що померли до пришестя Христа, а також душі нехрещених немовлят.

(обратно)

269

«Життя — це сон» — п’єса іспанського драматурга Педро Кальдерона де ла Барки (1600—1681).

(обратно)

270

Центр Алефа — образ із творчості Хорхе Луїса Борхеса. У притчі «Алеф» у підвалі будинку, котрий мають зносити, знаходиться «точка всього», котру «не бачить ніхто». Цілком випадково цей «центр світу» знаходить поет, що таким чином стає його володарем.

(обратно)

271

Посилання на нотатник «Зібальдоне» Дж. Леопарді.

(обратно)

272

«Божественна комедія»: «Рай» XXXIII, 64—67.

(обратно)

273

Архонти — сім верховних духів, творці й володарі матеріального світу.

(обратно)

274

Я зведу сходи до Раю, дійду туди за будь-яку ціну, відійди, я вже йду, щодня на сходинку одну (англ.).

(обратно)

275

Синє небо наді мною всміхається, навколо лиш неба синява, сині птахи співають пісні, більше нікого — вони лиш одні (англ.).

(обратно)

276

У повітрі, як у леті, це славне відчуття, від котрого я безтурботно співаю із самого рання, я пускаюся у путь, у повітрі, як у леті, до небес і до землі, ось і ми... (англ.).

(обратно)

277

Хлоп’ята з вулиці Пала — персонажі з повісті Ференца Молнара (1878—1952) — угорського дитячого письменника.

(обратно)

278

Йдеться про персонажів «Піноккіо» Карло Коллоді.

(обратно)

279

У греків: провідник душ у царство мертвих, наприклад Гермес.

(обратно)

280

О восьмій вона вже дуже зголодніла, ревно до театру ходить, але ніколи пізно не приходить, на ненависний люд чхати вона хотіла, ох, Міледі, яка ж вона повія! (англ.).

(обратно)

281

Нью-Йорк, Нью-Йорк, яке чарівне місто! Нагорі Бронкс, а по низу — Баттері... (англ.).

(обратно)

282

І ритмічно, і музично, і дівчину свою я обіймаю міцно, чого ж іще хотіти? (англ.).

(обратно)

283

Ерік фон Штрогейм (1885—1957) — режисер, сценарист, актор, що грав у фільмі «Велика ілюзія» (1937) Жана Ренуара (йдеться саме про цю роль інваліда у гіпсовому комірі).

(обратно)

284

«Безумства Зігфілда» (1947) — мюзикл, створений на основі постановок Флоренца Зіґфілда (1869—1932) — американського постановника феєричних шоу.

(обратно)

285

Сальські сандалі носять монахи сальської конгрегації, що отримала ім’я від Сальського замку у Верхній Савойї. Саме там народився святий Франческо Сальський, на честь котрого святий Джованні Боско створив орден.

(обратно)

286

Для чистих все чисте (лат.).

(обратно)

287

Лукас Лейденський, Лукас Ван Лейден (1494—1533) — нідерландський живописець і гравер.

(обратно)

Оглавление

Частина перша НЕЩАСТЯ

  1. Найлютіший місяць[1]

  2. Як гомін листя шовковиці

  3. Може, колись і твій цвіт украдуть

  4. Самотня я містом іду...

Частина друга ПАПЕРОВА ПАМ’ЯТЬ

  5. Скарб Кларабелли

  6. Новітній словник Мелці

  7. Вісім днів на горищі

  8. Коли лине голос

  9. А Піппо і не знав

  10. Вежа алхіміка

  11. На пісках Капокабани

  12. Прийдешнє світле, прийдешнє краще

  13. Бліда панянко

  14. Готель «Три троянди»

Частина третя ΟΙ ΝΟΣΤΟΙ[211]

  15. Нарешті ти знову зі мною, друже туман

  16. Вітер завиває, негода буяє...

  17. Завбачливий юнак

  18. Прекрасна ти, як сонця пломінь Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg