«Коса. Сплетіння долі»

Коса. Сплетіння долі (fb2) - Коса. Сплетіння долі (пер. Олексій Абраменко) 660K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Летиция Коломбани

Летиція Коломбані Коса Сплетіння долі

Олівії

Усім сміливим жінкам

* * *

Коса. Іменник жіночого роду.

Сплетені в одне ціле три пасма, три нитки.

* * *

…Сімоно, у лісі твого волосся криється велика загадка.

Ремі де Гурмон

Вільна жінка – то є повна протилежність жінці легковажній.

Сімона де Бовуар

Пролог

Це – початок історії. Щоразу нової історії. Вона оживає під моїми пальцями. Спочатку створюється основа. Матеріал повинен бути досить міцним, Аби витримати всю композицію. Шовк або бавовна – для міста або сцени, Залежить від конкретного випадку. Бавовна міцніша, Шовк тонший і менш помітний. Для цього знадобляться молоток і цвяхи. Важливіше за все – не поспішати. Потім можна переходити до ткання. Цю частину я полюбляю найбільше. Від станка, що стоїть переді мною, Тягнуться три нейлонові нитки. Взяти ті пасма, в жмуток, по три, Сплести їх докупи, намагаючись не порвати. А потім починати все заново І так – тисячі разів. Я люблю ці години самотності, ці години, Коли мої руки танцюють. Це – дивний балет моїх пальців. Вони пишуть історію про долі, що переплітаються, мов пасма в косі. Ця історія – моя. Проте мені вона не належить.

Сміта

Селище Бадлапур, штат Уттар-Прадеш, Індія

Сміта прокидається з дивним відчуттям ненав’язливої квапливості – наче метелики оселилися в її животі. Нинішній день вона пам’ятатиме все своє життя. Сьогодні її дочка піде до школи.

Сміта ніколи не бувала у школі. Тут, у Бадлапурі, такі люди, як вона, не відвідують шкіл. Сміта належить до касти далітів. Недоторканних. Тих, яких Ганді називав дітьми Божими. Вигнанцями, що живуть поза системою, поза звичним світом. Окремий вид, який вважається надто нечистим, аби він мав право змішуватися з іншими; недоречний мотлох, який намагаються відокремити так, як від зерна відбирають полову. Їх мільйони таких, як Сміта, що живуть подалі від села, далі від суспільства, на околиці людства.

Щоранку на неї чекає той самий ритуал. Наче заїжджена платівка, що раз у раз програє пекельну симфонію, Сміта прокидається в хижці, котра править їй за домівку, поблизу полів, на яких пораються джати.[1] Вона омиває обличчя та ноги водою, що її вона напередодні принесла з колодязя, наданого їм для користування. До іншого наближатися заборонено, про це й мови бути не може, бо він (дарма, що розташований ближче) належить вищим кастам. Деякі гинули й за менші провини. Жінка займається приготуваннями, зачісує волосся Лаліті, цілує Нагараджана. Потім бере свій очеретяний кошик, що дістався їй від матері, від самого погляду на який її мало не верне. Цей кошик з їдким незмивним запахом, що його вона носить увесь день, неначе хрест, неначе ганебний тягар. Цей кошик – то її Голгофа. Прокляття. Покарання. Щось таке вона вчинила в минулому житті, за що тепер змушена розплачуватися. Втім, це життя нічим не важливіше за всі попередні чи наступні; це – просто ще одне життя в низці інших, як казала її мати. Це – її життя.

Це – її дхарма,[2] завдання, місце в цьому світі. Ремесло, що передається від матері до дочки впродовж кількох поколінь. Scavenger, що в перекладі з англійської означає «сміттяр». Досить поблажливе слово, як на ту реальність, котру воно мало на увазі. Описати те, чим займалася Сміта, неможливо було жодним словом. Вона голіруч, упродовж цілого дня, збирає лайно інших людей. Їй було шість років – як Лаліті зараз, – коли мати вперше взяла її з собою. «Дивись, бо потім робитимеш це сама». Сміта пам’ятає сморід, що дошкуляв їй, ніби осиний рій, – нестерпний запах, нелюдський. Її знудило на узбіччі. «Ти звикнеш до нього», – сказала їй мати. Вона збрехала. До цього не звикнути. Сміта навчилася затримувати дихання, жити, затамувавши повітря у грудях. «Треба нормально дихати, – зауважив сільський лікар, – тільки подивіться, як ви кашляєте. Треба їсти». Апетит Сміта давно вже втратила. Вона й не пам’ятає, як це – бути голодною. Їсть мало, аби лише триматися на ногах: жменя рису, розмоченого у воді, та й те доводиться змушувати себе проковтнути.

Між тим, уряд обіцяв створити достатню кількість туалетів по всій країні. На жаль, до їхніх країв це не дійшло. У Бадлапурі, як і в багатьох інших місцинах, люди випорожнюються просто неба. Ґрунти, річки, поля – все скрізь забруднене тоннами екскрементів. Епідемії хвороб тут спалахують так само швидко, як займається порох від маленької іскринки. Політики знають: передусім – ще до реформ, до соціальної рівності, до робочих місць – народ вимагає туалетів. Вимагає права на гідне випорожнення. У селах жінки змушені чекати настання ночі, щоби вийти полегшитися в поле, тим самим наражаючись на безліч небезпек. Найбільші щасливчики спромоглися облаштувати для цього у своєму дворі або в дальній кімнаті будинку закуточок для цих цілей – звичайнісіньку дірку в землі, яку соромливо називають «сухим туалетом». Такі вбиральні далітським жінкам доводиться щодня вичищати голіруч. Таким жінкам, як Сміта.

Її обхід починається близько сьомої. Сміта бере свій кошик та очеретяний віничок. Щодня вона мусить вичистити туалети в двадцяти будинках, тож їй не можна гаяти час. Вона прямує обіч дороги, опустивши очі, сховавши обличчя за шаликом. У деяких селах даліти повинні повідомляти про свою присутність, начепивши вороняче перо. В інших їм доводиться ходити босоніж – усі знають історію про того недоторканного, котрого забили камінням просто через те, що він узув сандалії. Сміта заходить до будинку через задні двері, призначені для неї; їй не можна потрапляти на очі мешканцям оселі, не кажучи вже про те, щоб говорити з ними. Мало того, що недоторканна – вона має до того ж лишатися невидимою. Розплачуються з нею залишками їжі, іноді старим одягом, які кидають на підлогу. До неї не торкаються, на неї не дивляться.

Іноді вона нічого не отримує. Родина джатів не дає їй нічого ось уже кілька місяців. Сміта вже хотіла було припинити ходити до них, навіть одного вечора сказала Нагараджану, що більше не прийде в їхній дім – хай самі вигрібають своє лайно.

Але Нагараджан злякався: якщо Сміта туди більше не піде, їх почнуть переслідувати та гнобити, і від цього неможливо буде сховатися. Джати спалять їхню хижку. Вона ж бо знає, на що вони здатні. «Ми відріжемо тобі обидві ноги», – сказали вони якось одному з їхніх одноплемінників. А невдовзі того чоловіка знайшли мертвим на сусідньому полі: його тіло було розчленовано й облито кислотою.

Так, Сміта знає, на що здатні джати.

Тож вона повертається до їхньої оселі наступного дня.

Але сьогоднішній ранок не схожий на решту. Сміта вирішила, що мусить прийняти його як належне: її дочка піде до школи. Вона доклала чимало зусиль, аби змусити Нагараджана підтримати це рішення. «Нащо все це? – дивувався він. – Може, вона й навчиться там читати й писати, але тут усе одно не знайде роботи. Якщо ти народився вибирачем туалетів, то ним і лишишся до самої смерті. Це – спадок, нерозривне коло, з якого неможливо вирватися. Це – карма».

Та Сміта не поступилася. Знову і знову говорила з ним про це – і наступного дня, і після того, і ще багато разів. Вона відмовляється брати Лаліту з собою на обхід: не вчитиме її, як треба вигрібати туалети, і не дивитиметься, як її дочку нудить біля чергової вбиральні, як свого часу дивилася на це її мати, – ні, Сміта на це не погоджується. Лаліта має ходити до школи. Врешті-решт Нагараджан мусив підкоритися її наполегливості. Він добре знає свою дружину та її надзвичайну силу волі. А ще добре знає, що ця маленька далітка із брунатною шкірою, з якою він одружився десять років тому, набагато сильніша за нього. Тож він зрештою вирішив поступитися. Хай так. Він піде до сільської школи та поговорить із брахманом.

Сміта крадькома всміхнулася, тішачись зі своєї перемоги. Їй так хотілося, щоб її мати боролася за неї, вона так мріяла піти до школи, сидіти за партою серед інших дітей. Навчитися читати й рахувати. Але здійснитися цим мріям не судилося – батько Сміти не мав такого доброго, як Нагараджан, серця – навпаки, був дратівливим і жорстоким. Він бив свою дружину, як роблять тут усі чоловіки. І часто повторював: «Жінка не рівня чоловікові, це його власність. Вона – його рабиня, тож їй треба підкорятися волі свого чоловіка». Без сумніву, її батько радше врятував би корову, аніж власну дружину.

Сміті ж пощастило: Нагараджан ніколи не бив її, не ображав. Коли народилася Лаліта, чоловік навіть погодився лишити її. У деяких краях, неподалік звідси, звикли вбивати дівчаток іще немовлятами. У селах Раджастхану їх ховають заживо в коробці, яку заривають у пісок, одразу після народження. Дівчатка вмирають за одну ніч.

Але не тут. Сміта дивиться на Лаліту, що присіла навпочіпки на земляній долівці їхньої хижки та робить зачіску своїй єдиній ляльці. Її донечка така гарна. У неї тонкі риси обличчя, довге волосся аж до пояса, і Сміта щоранку розчісує його та заплітає в косу.

«Моя дочка вмітиме читати і писати», – промовляє жінка сама до себе, радіючи від однієї цієї думки.

Так, цей день вона пам’ятатиме все своє життя.

Джулія

Палермо, Сицилія

– Джуліє!

Очі насилу розплющуються. Голос матері чується знизу.

– Джуліє! Scendi! Subito![3]

Дівчина ледве опирається спокусі сховати голову під подушку. Знову не виспалася – читала цілу ніч. Але вона знає, що має вставати. Коли мати кличе, треба коритися: врешті-решт, це ж сицилійська мати.

– Джуліє!

Знехотя дівчина таки підводиться з ліжка. Вона поспіхом одягається, а тоді спускається на кухню, де на неї вже зачекалася mamma.[4] Аделя, її сестра, теж уже встала і тепер, сидячи за столом зі сніданком, фарбує лаком нігті на ногах.

Від запаху розчинника Джулія кривиться. Мати подає їй горнятко кави.

– Батько вже поїхав. Сьогодні вранці відчиняєш ти.

Джулія хапає ключі від майстерні та швиденько виходить із дому.

– Ти ж навіть нічого не з’їла. Візьми щось із собою!

Проігнорувавши материні слова, вона сідає на велосипед і, жваво крутячи педалі, віддаляється від будинку. Прохолодне вранішнє повітря освіжає, і дівчина потроху прокидається. Вітер, вихоплюючись із провулків, віє просто в обличчя, змушуючи примружувати очі. Поблизу ринку аромати цитрин і оливок лоскочуть їй ніс. Джулія їде уздовж рибного прилавка, на якому блищать боками щойно виловлені сардини та вугри. Вона пришвидшується, виїжджає на тротуар, огинаючи п’яцца Балларо, де вуличні торговці вже кличуть перших покупців.

Вона зупиняється на глухій вулиці, трохи осторонь від віа Рома. Саме тут розташована майстерня її батька, у приміщенні колишнього кінотеатру, яке він придбав двадцять років тому, коли Джулія щойно з’явилася на світ. Тепер це приміщення стало дещо тіснуватим, і вже давно напрошувався переїзд. На фасаді досі можна помітити місце, на якому колись клеїли афіші фільмів. Давно минули ті часи, коли Palermitani[5] юрмилися тут коло вхідних дверей, аби побачити комедії Альберто Сорді, Вітторіо Гассмана, Ніно Манфреді, Уго Тоньяцці, Марчелло Мастроянні…[6] Сьогодні ж більшість кінотеатрів зачинена, як ось цей невеличкий районний кінозал, що перетворився на майстерню. Будку кіномеханіка довелося перепланувати на якусь подобу кабінету, пробити вікна у великій кімнаті, щоб робітницям вистачало світла. Papa[7] все робив власноруч. Приміщення навіть схоже на нього, думає Джулія: десь трохи недоладне, але водночас затишне, як і він сам. Незважаючи на його добре відомі напади гніву, працівники цінують і поважають П’єтро Ланфреді. Цей люблячий батько, хоч і досить вимогливий і авторитарний при цьому, виховав у своїх дочках повагу до дисципліни та прищепив їм смак до добре виконаної роботи.

Джулія дістає ключ і відмикає двері. Зазвичай першим приходить батько. Він прагне зустрічати працівниць особисто: «Саме це й означає бути padrone[8]», – полюбляє повторювати він. Для кожної в нього завжди знаходиться то добре слово, то уважний погляд, то люб’язний жест. Але сьогодні він вирушив у своє «турне» до перукарень Палермо і навколишніх містечок, тож його не буде аж до полудня. Сьогодні вранці Джулія тут за старшу.

О цій порі в майстерні все спокійно. Дуже скоро в цих стінах лунатимуть тисячі розмов, пісень, десятки голосів, але зараз усюди панує тиша, і тільки кроки Джулії відлунюють у майстерні. Вона проходить аж до роздягальні для працівниць і кладе речі до шафки з її ім’ям. Дівчина дістає звідти сорочку, в яку вбирається щодня, наче в свою другу шкіру. Відтак збирає волосся, скручуючи його в тугий хвіст, і спритно встромляє в нього шпильку. Потім покриває голову хусткою, що в майстерні – просто обов’язкова пересторога: в жодному разі не можна, аби волосся працівниць майстерні потрапляло до оброблюваної сировини. Вдягнувшись, Джулія перестає бути дочкою власника – вона тепер працівниця робочого дому Ланфреді, така сама, як і решта. Їй це подобається. Вона завжди відмовлялася від будь-яких привілеїв.

Вхідні двері, рипнувши, прочиняються, і приміщення заповнює радісна юрма. Водномить майстерня оживає, перетворюючись на те гамірне місце, яке так любить Джулія. І в цьому нерозбірливому гаморі, в якому сплітаються кілька розмов, працівниці поспішають до роздягальні, звідки, вдягнувши сорочки та фартухи, йдуть на робочі місця, не припиняючи спілкуватися. Джулія й собі приєднується до них. Аньєзе має втомлене обличчя – в її молодшого ріжуться зуби, тож вона цілу ніч не спала. Федеріка ледь стримує сльози: її покинув наречений. «Знову?!» – вигукує Альда. «Нічого, завтра повернеться», – переконує Паола. У жінок тут спільного набагато більше – не тільки професія. Поки їхні руки зайняті волоссям, вони цілий день обговорюють чоловіків, життєві негаразди, амурні справи. Тут усі знають, що чоловік Джини пиячить, син Альди плутається з Piovra,[9] а в Алессії була коротка інтрижка з колишнім чоловіком Ріни, якої та ніколи їй не пробачила.

Джулії подобається компанія цих жінок, деякі з яких знають її ще відтоді, як вона була дитиною. Вона майже народилася тут. Її мати полюбляє розповідати, як перейми захопили її зненацька, коли та розбирала пасма в центральному залі – сьогодні вона вже не працює тут через поганий зір, поступившись місцем працівниці з більш пильними очима. Джулія виросла тут, серед волосся, яке треба було розбирати, серед пасом, які вимивали, серед замовлень, які мали розвозити клієнтам. Вона пам’ятає, як на канікулах і щосереди[10] сиділа тут, серед працівниць майстерні, спостерігаючи за їхньою роботою. Їй подобалося дивитися на те, як рухалися їхні руки, схожі на армію мурах. Дівчина бачила, як вони кидають волосся на чесальні машини, ці великі квадратні гребені, щоб розплутати його, а потім промити у ванні, закріпленій на узвишші, – геніальний винахід її батька, який хотів таким чином уберегти своїх працівниць від болю в попереку. Джулію забавляло те, як після того розвішували пасма сушитися на вікнах – вони нагадували трофеї якогось індіанського племені, дивну виставку скальпів.

Іноді в неї виникає відчуття, що час тут зупинився. Він біжить далі надворі, але всередині цих стін вона йому не підвладна. Це настільки приємне, заспокійливе почуття, така дивна впевненість у незбагненній сталості речей…

Уже майже ціле століття її родина живе з cascatura – стародавнього сицилійського звичаю зберігати волосся, що випало чи було навмисне обрізане, аби робити з нього перуки або шиньйони. Заснована 1926 року прадідом Джулії майстерня Ланфреді – останнє підприємство такого роду в Палермо. На ньому налічується з десяток спеціально навчених працівниць, що розбирають, вимивають і обробляють пасма волосся, яке потім розсилають по Італії та всій Європі. Коли їй виповнилося шістнадцять, Джулія вирішила залишити навчання та приєднатися до роботи в батьковій майстерні. Її дуже хвалили вчителі, особливо вчитель італійської, який переконував її продовжувати навчання: вона могла б учитися й далі, вступити до університету. Але дівчина вже не уявляла, як можна піти іншим шляхом. Волосся для Ланфреді було не просто традицією, що передається від покоління до покоління, то була їхня пристрасть. Як не дивно, сестри Джулії не проявили жодного інтересу до професії, тож вона стала єдиною зі свого покоління, хто присвятив себе цій справі. Франческа досить швидко вийшла заміж і, народивши четверо дітей, остаточно перетворилася на домогосподарку. Аделя, молодша сестра, досі навчається в ліцеї, сподіваючись знайти себе в галузі дизайну одягу або модельного бізнесу – все, що завгодно, аби тільки не йти шляхом своїх батьків.

Що ж до якихось специфічних замовлень або рідкісних кольорів у papa завжди був секрет – успадкована від батька та діда формула активної речовини на основі натуральних продуктів, яких він ніколи не називав. Цю формулу він передав Джулії. Він часто виходив із дочкою на дах, до своєї laboratorio,[11] як він її називає. Звідти з одного боку відкривається чудовий краєвид на море, а з іншого – на Монте-Пеллегріно. Одягнений у білий халат, через що він скидається на вчителя хімії, П’єтро кип’ятить великі відра, щоб поекспериментувати з тонуванням: він знає, як знебарвити волосся, а потім знову пофарбувати його так, щоб колір не вимивався. Джулія може цілими годинами спостерігати за ним, уловлюючи кожен його рух. Її батько стежить за волоссям так само пильно, як мама стежить за своєю pasta.[12] Він розмішує його великою дерев’яною ложкою, то виймаючи з води, то знов туди опускаючи, – і так без упину. У цьому дбайливому ставленні до волосся відчувається терпіння, уважність, а до того ж любов. Він любить говорити, що колись це волосся хтось носитиме, а тому воно заслуговує на всю можливу повагу. Джулія іноді береться фантазувати, уявляючи тих жінок, для яких призначені ці перуки, – місцеві чоловіки зазвичай не носять накладного волосся, вони надто горді для цього, надто зациклені на якомусь тільки їм зрозумілому уявленні про мужність.

З невідомої причини деяке волосся виявляється стійким до секретної формули Ланфреді. Більша частина сировини, яку клали виварюватися до відер, знебарвлювалася до молочно-білого кольору, завдяки чому її можна було повторно фарбувати після того, але зрідка траплялося й таке волосся, що зберігало свій первісний колір. Ті нечисленні «бунтівники» становили реальну проблему: ніяк не можна було допустити, щоб клієнт раптом виявив у ретельно пофарбованому пасмі чорну або каштанову непокірну волосину. Маючи гострий зір, Джулія відповідає саме за цю делікатну справу: вона повинна передивлятися по волосинці пофарбовані пасма, щоб вибрати з них найбільш уперті. Це схоже на справжнє полювання на відьом, яке вона провадить щодня, без перепочинку, старанно вистежуючи цих «білих ворон».

Голос Паоли змушує її відволіктися від думок:

– Mia cara,[13] в тебе якийсь утомлений вигляд. Знову, либонь, читала всю ніч.

Джулія не віднікується. Від Паоли нічого не приховаєш. Ця літня жінка – найстарша робітниця в майстерні. Тут усі називають її Nonna.[14] Вона знала батька Джулії, коли той був іще дитиною; вона частенько розповідає, як зашнуровувала йому черевики. З висоти своїх сімдесяти п’яти років вона бачить усе. Руки в неї покручені, шкіра зморшкувата, як пергамент, але погляд лишається так само гострим і проникливим. Овдовівши у двадцять п’ять років, вона сама виховала чотирьох дітей і все життя відмовлялася виходити заміж удруге. Коли її питали, чому так, вона завжди відповідала, що надто цінує власну свободу. «Заміжня жінка всім винна, – говорила вона, додаючи постійно для Джулії: – Роби, що хочеш, mia cara, тільки не виходь заміж». Вона охоче розповідає про свої заручини з чоловіком, якого обрав для неї батько. Сім’я нареченого володіла лимонною фермою. Nonna мала збирати ті лимони, починаючи від самого дня весілля. У селі немає особливо часу на перепочинок. Вона згадує про цей усюдисущий лимонний запах на руках і на одязі чоловіка. Коли він помер від запалення легенів за кілька років, лишивши її саму з чотирма дітьми, їй довелося переїхати до міста в пошуках роботи. Там вона зустріла дідуся Джулії, що взяв її до себе в майстерню. Звідтоді вже п’ять десятиліть вона незмінно тут і працює.

– У книжках не знайдеш собі чоловіка! – вигукує Альда.

– Та дай уже їй спокій, – бурчить Nonna.

Якраз чоловіка Джулія й не шукає. Вона не ходить ні до барів, ані до нічних клубів, популярних серед її однолітків. «Моя дочка трохи дика», – зазвичай коментує це mamma. На противагу галасу дискотек Джулія більше полюбляє повстяну тишу в biblioteca comunale.[15] Щодня обідню перерву вона проводить там. Невситима читачка, вона обожнює атмосферу великих бібліотечних залів із рядами стелажів, у яких вишикувалися книги, де чутно тільки шелест сторінок. Здається, в тому є щось релігійне, якесь майже містичне благоговіння, і це їй подобається. За читанням час для Джулії збігає непомітно. Дитиною вона ковтала романи Еміліо Сальгарі, сидячи в ногах робітниць у майстерні. Пізніше вона відкрила для себе поезію. Перед Унгаретті вона надає перевагу Капроні, полюбляє прозу Моравіа, а над усе – рядки Павезе, чия збірка завжди лежить на тумбочці біля її ліжка. Вона часто думає, що могла б ціле життя провести, обмежившись лише цією компанією. За цим заняттям вона навіть забуває поїсти. І нерідко траплялося, що з обідньої перерви вона поверталася голодною. Так уже склалося: Джулія ковтає книги з таким самим задоволенням, як інші – cannoli.[16]

Коли вона повертається до майстерні після обіду, в головній залі панує незвична тиша. Тільки-но зайшовши, Джулія відчуває, як усі погляди звертаються до неї.

– Cara mia, – раптом озивається до неї Nonna дивним голосом, – щойно телефонувала твоя мати. Щось трапилося з papa.

Сара

Монреаль, Канада

Із дзеленчанням будильника починається зворотний відлік. Сара постійно біжить наввипередки з часом – відколи підводиться з ліжка вранці й аж до вечора, коли лягає спати. Тієї ж секунди, коли вона розплющує очі, її мозок вмикається, наче комп’ютерний процесор.

Щоранку вона прокидається о п’ятій. Довше спати не можна – кожна секунда на вагу золота. Її день хронометрований, розписаний по міліметрах, достоту як ті папірці, що вона їх купувала перед початком навчального року на уроки математики дітям.

Безтурботність лишилася в минулому житті, а воно було ще до роботи в конторі, до материнства, до всіх цих зобов’язань. Тоді один телефонний дзвінок міг докорінно змінити плани на день: а може, сьогодні ввечері зайнятися?… а може, поїхати?… а може, піти?… Сьогодні ж усе розплановано, організовано, передбачено. Більше немає місця для імпровізації, роль завчена напам’ять – і вона грає її, ту саму роль, щодня, щотижня, щомісяця, цілий рік. Мати сімейства, начальниця, кар’єристка, it-girl,[17] диво-жінка – тих ярликів, які жіночі журнали чіпляють на неї та подібних до неї жінок, стільки, скільки й сумок, які ці жінки тягнуть на собі додому.

Сара встає з ліжка, приймає душ, одягається. Її рухи відточені, стримані, злагоджені, наче військовий оркестр. Вона спускається у кухню та накриває стіл до сніданку, завжди в тому самому порядку: молоко/миски/апельсиновий сік/шоколад/млинці для Ханни та Сімона/пластівці для Ітана/подвійне еспресо для неї. Тоді вона йде будити дітлахів – спочатку Ханну, потім близнюків. Напередодні Рон уже розклав їхній одяг, тож їм лишається тільки вилізти з ліжка та натягнути це все на себе, поки Ханна збирає їм ланч-бокси до школи. Робота кипить так само швидко, як котиться вулицями міста автівка Сари, якою мати завозить дітей до школи (близнюків – до початкової, Ханну – до коледжу).

Після прощальних поцілунків, звичних «ти-нічого-не-забув», «закутайся-краще», «успіхів-на-екзамені-з-математики», «припиніть-вовтузитися-на-задньому-сидінні», «ні-ти-підеш-до-спортзалу» і традиційного «на-наступні-вихідні-поїдете-до-своїх-татусів» Сара нарешті прямує до контори.

Рівно о восьмій двадцять вона зупиняється на парковці біля таблички з її іменем – «Сара Коен, “Джонсон і Локвуд”». Ця табличка, на яку вона щоранку дивиться з гордістю, означає більше, ніж просто місце для паркування – це її звання, титул, місце в цьому житті. Її досягнення, результат роботи всього життя. То символ успіху, ознака її території.

У вестибюлі з нею спочатку вітається швейцар, потім дівчина з рецепції; завжди той самий ритуал. Тут усі її цінують. Сара заходить до кабіни ліфта, натискає кнопку восьмого поверху, піднімається, а тоді йде швидким кроком коридорами – до свого кабінету. У конторі поки що людей не так багато: зазвичай вона приходить на роботу однією з перших, а йде ледве не останньою. Таку ціну платять за успішну кар’єру, таку ціну платять за те, щоб стати Сарою Коен, компаньйонкою en equity[18] престижної адвокатської контори «Джонсон і Локвуд», однієї з найвпливовіших у місті. Якщо серед звичайних співробітників переважна більшість жінок, то Сара стала першою з них, хто отримав підвищення до посади партнерки в цій конторі, відомій своєю мачистською репутацією. Більшість її подружок із юридичної школи зіткнулася з цією скляною стелею. Дехто з них навіть покинув практику, змінили професію, незважаючи на тривале й непросте навчання. Але тільки не вона. Не Сара Коен. Вона пробила цю стелю, рознесла її на друзки завдяки годинам понаднормової праці, вихідним, проведеним в офісі, ночам, якими вона готувалася до судових засідань. Вона пам’ятає, як уперше увійшла до величного холу, викладеного мармуром, десять років тому. Її викликали на співбесіду перед прийомом на роботу, де оцінювати її зібралися вісім чоловіків, у тому числі й сам Джонсон, керівний партнер, Managing Partner,[19] бог власною персоною, котрий з цієї нагоди вийшов зі свого кабінету та спустився до конференц-зали. Він не сказав жодного слова, тільки кинув на неї серйозний погляд і детально переглянув кожен рядок її резюме, ніяк, утім, не коментуючи. Сара занервувала, але жодним чином цього не виказала – чим-чим, а мистецтвом приховувати емоції за маскою вона оволоділа досконало та застосовувала його на практиці вже досить давно. Виходячи після співбесіди, вона почувалася засмученою: Джонсон узагалі не виказав інтересу стосовно неї, навіть жодного питання не поставив. Із виразу його обличчя під час співбесіди неможливо було нічого зрозуміти – наче вона мала справу з затятим гравцем у покер; лиш насамкінець він суворо кинув «до побачення», що вселяло крихітну надію на подальше майбутнє. Сара знала, що кандидатів на посаду компаньйона було багато. Вона до цього працювала в іншій конторі, значно меншій і не такій престижній, тож навряд чи в неї були хороші шанси. Інші претенденти мали б бути більш досвідченими, більш агресивними та, швидше за все, більш везучими теж.

Пізніше вона дізналася, що Джонсон вибрав її особисто, вказав саме на неї з-поміж усіх претендентів, всупереч думці Гарі Курста – згодом їй доведеться звикати до того, що Гарі Курст не любить її або ж любить надто сильно, можливо, навіть заздрить їй або прагне її; як би там не було, він ставився до неї вороже за будь-яких обставин, і на те не було жодної ради. Сара знала таких амбітних чоловіків, які ненавидять жінок, відчувають загрозу з їхнього боку; так, вона стикалася з ними, але рідко коли тим переймалася. Вона просто йшла своїм шляхом, лишаючи їх позаду себе, на узбіччі. У «Джонсон і Локвуд» вона прорвалася до вищих ешелонів зі швидкістю коня, що скаче галопом, і врешті-решт забезпечила собі солідну репутацію в судовій залі. Судова зала стала її ареною, територією, колізеєм. Опиняючись у ній, вона перетворювалася на жінку-воїна, безкомпромісну та невблаганну. Голос її під час виступів дещо відрізнявся від звичного – ставав серйознішим, урочистішим. Вона використовувала короткі фрази, влучні, разючі, мов аперкоти; нокаутувала своїх супротивників, не пробачаючи жодних вад, жодних слабких місць їхніх аргументів. Сара знала напам’ять усі свої справи. Вона нікому не давала можливості заскочити її зненацька, ніколи не втрачала обличчя. Ще відтоді, як почала свою практику в тій маленькій конторі на Вінстон-стрит, куди її взяли одразу після випуску з юридичної школи, вона виграла більшість своїх справ. Нею захоплювалися, її боялися. У свої майже сорок років вона стала для свого покоління зразком успішного адвоката.

У конторі ходили чутки, що її призначать наступною Managing Partner. Джонсон уже був досить немолодим, і настав час визначати наступника. На це місце претендували всі партнери. Вони вже бачили себе там – халіфи, готові щомиті замінити правлячого халіфа. Ця посада була визнанням заслуг, Еверестом у світі адвокатури. Сара мала все, аби бути призначеною на цю посаду: зразковий досвід роботи, непохитну силу волі, працездатність, з якою було важко конкурувати, – усе це скидалося на особливу форму булімії, яка завжди примушувала її рухатися вперед. Вона нагадувала альпіністку, яка вирушала до наступної вершини, ледве підкоривши попередню. Для неї в тому й полягав сенс життя, котрий уявлявся як довге сходження, і час від часу вона запитувала себе, що станеться, коли вона опиниться на вершині. Сара чекала на цей день, утім, не надто на те сподіваючись.

Звичайно, її кар’єра вимагала жертв. Зворотним боком успішної кар’єри була чимала кількість безсонних ночей і два невдалі шлюби. Якщо навіть Сара звикла часто повторювати, що чоловіки люблять тих жінок, які не затіняють їх, вона все ж визнавала, що два адвокати в одній сім’ї – це занадто. Якось вона побачила в журналі – при тому, що майже їх не читала, – жорстоку статистику стосовно тривалості шлюбів між юристами. Вона показала її своєму тодішньому чоловікові, і вони добряче посміялися. А за рік після того розійшлися.

Через зайнятість на роботі Сарі доводилося жертвувати проведенням часу з дітьми – у багатьох моментах її не було поруч. Її відсутність на шкільних святах, випускних ярмарках, танцювальних постановах, вечірках з нагоди днів народження, канікулах спричиняла значно більше докорів сумління, ніж вона хотіла визнавати. Сара знала, що надолужити ці моменти неможливо, і ця думка мучила її. Їй добре було знайоме почуття провини матерів, які змушені працювати. Сара зіштовхнулася з ним ще від народження Ханни, того жахливого дня, коли довелося вийти на роботу, залишивши п’ятиденну дитину на няньку, аби зайнятися терміновою справою. Досить швидко вона зрозуміла, що в тому середовищі, в якому вона працювала, не було місця для зволікань заплаканої матері. Тож Сара приховала свої сльози під товстим шаром тонального крему та вийшла на роботу. Почувалася пошматованою, роздертою на частини, але вилити душу було нікому. Вона заздрила легкості її чоловіка, цій захопливій простоті всіх чоловіків, у яких, здавалося, таких почуттів узагалі не існувало. Вони заходили й виходили з домівок із нахабною безтурботністю. Вирушаючи зранку на роботу, вони брали з собою лише теки зі справами, тоді як їй доводилося всюди носити тягар власної провини, наче черепасі важкий панцир. Спочатку вона намагалася боротися з цим почуттям, опиратися йому, не звертати на нього уваги, але їй так і не вдалося його позбутися. Зрештою, воно посіло своє місце в її житті. Провина стала її давньою подружкою, що всюди пхала свого носа, хоча її навіть не запрошували. Вона була схожа на рекламний щит посеред поля, на бородавку на обличчі – потворну, неоковирну, якої ніяк не можна було позбутися. Тож доводилося з нею миритися.

У колі своїх співробітників і партнерів Сара цього не показувала. Вона взяла за правило ніколи не говорити про своїх дітей. Сара не згадувала про них у розмовах, не ставила їхні фото в рамку на робочому столі. Коли їй доводилося їхати на прийом до педіатра чи на шкільні збори, яких не вдавалося уникнути, вона зазвичай казала, що вирушає на зустріч поза офісом. Вона знала, що краще піти раніше під приводом «пропустити чарочку», ніж обмовитися про проблеми з нянькою. Краще було брехати, вигадувати, заплутувати сліди – все, що завгодно, тільки не визнавати, що в неї є діти, іншими словами: пута, обмеження, скутість. Вони створювали перешкоди, заважали присвячувати час роботі, розвитку кар’єри. Сара згадує, як одна жінка в колишній конторі, де вона працювала, яку тільки-но підвищили до посади партнерки, повідомила про свою вагітність: її в той же день повернули на посаду рядового співробітника. То була тиха, невидима, звичайна жорстокість, проти якої ніхто не насмілювався виступити. З тієї історії Сара зробила для себе висновки. Жодного разу, коли вона виношувала двох дітей, вона не сказала про це своєму керівництву. На диво, її живіт досить довго лишався пласким: аж до сьомого місяця її вагітність майже неможливо було помітити, навіть коли вона була вагітна близнюками, ніби діти в її лоні відчували, що треба сидіти там тихо. То був їхній маленький секрет, така собі мовчазна угода між ними. Декретну відпустку Сара скоротила до мінімуму, повернувшись до офісу вже через два тижні після кесаревого розтину – з бездоганною фігурою, втомленим обличчям, ретельно прихованим під шаром макіяжу, з ідеальною посмішкою. Зранку, перед тим як заїхати на парковку біля контори, вона зупинялася на стоянці біля супермаркету, щоби дістати із заднього сидіння дитячі крісельця та покласти до багажника, аби їх, бува, хтось не помітив. Звичайно, її колеги знали, що в неї є діти, але вона робила все можливе, щоб ніколи їм про це не нагадувати. Секретарка має право говорити про нічні горщики та про те, як у дитини ріжуться зубки, та аж ніяк не партнерка.

Таким чином Сара вибудувала абсолютно герметичну стіну між своїм професійним і сімейним життям: вони йшли кожне своїм шляхом, як дві паралельні лінії, що ніколи не перетинаються. То була крихка, нестабільна стіна, де-не-де вкрита тріщинками, і, можливо, одного дня ця стіна таки розвалиться. То й що? Їй подобалося думати, що діти пишатимуться тим, що вона спромоглася побудувати і ким змогла стати. Вона намагалася компенсувати невелику кількість проведеного з ними часу якістю цих нечастих посиденьок. Під час цих моментів Сара ставала люблячою і турботливою матусею. Для всього іншого був Рон – «Magic Ron»,[20] як прозвали його діти. Він сміявся з цього прізвиська, що перетворилося майже на супергеройське ім’я.

Сара взяла Рона на роботу через кілька місяців після народження близнюків. Вона не порозумілася з Ліндою, попередньою нянькою, яка, крім того, що постійно запізнювалася і не надто переймалася роботою, припустилася серйозної помилки, за яку її негайно виставили за двері: забігши посеред дня додому забрати папку, яку вона забула взяти зранку, Сара побачила, що Ітан, якому тоді було дев’ять місяців, лежав у своєму ліжечку, залишившись на самоті в порожньому будинку. Лінда повернулася з базару через годину із Саймоном з таким виглядом, ніби нічого й не сталося. На зауваження нянька заявила, виправдовуючись, що гуляє з близнюками по черзі, бо виводити їх разом надто важко. Сара викинула її геть зі свого будинку того ж дня. Відпросившись з офісу під приводом виснажливих болів у попереку, протягом наступних днів вона передивилася силу-силенну нянь, у тому числі й Рона. Здивована тим фактом, що на цю посаду претендує чоловік, вона спершу відхилила його кандидатуру – в газетах таке пишуть про подібні випадки… До того ж двоє її чоловіків виявилися не надто обізнаними в сфері зміни пелюшок або годування з пляшечки, тож вона дуже сумнівалася в тому, що чоловіки взагалі здатні якось із тим давати раду. І тоді вона згадала, як проходила співбесіду в «Джонсон і Локвуд», пригадала все те, що їй як жінці довелося зробити, аби потрапити до того середовища. Відтак вона вирішила переглянути своє рішення. Рон мав отримати свій шанс, як і всі інші. Резюме в нього було бездоганним, рекомендації – переконливими. Крім того, він сам був батьком двох дітей і жив у сусідньому кварталі. Було очевидно, що в нього є всі необхідні для роботи якості. Сара взяла його на роботу з двотижневим випробувальним терміном, протягом якого Рон чудово себе показав: він цілими годинами грався з дітьми, готував просто божественно, займався закупами, хатньою роботою, пранням, звільняючи її від усіх обтяжливих щоденних клопотів. Діти сприйняли його дуже добре – як близнюки, так і Ханна, котрій тоді було п’ять. Сара тільки-но розлучилася зі своїм другим чоловіком, батьком хлопчиків, і вирішила, що присутність чоловіка в її неповній сім’ї буде не зайвою. Можливо, наймаючи на це місце чоловіка, вона підсвідомо хотіла переконати себе в тому, що так її не позбавлять права бути дітям матір’ю. А згодом Рон перетворився на Magic Ron і став невід’ємною частиною їхнього життя.

Коли Сара дивилася в дзеркало, то бачила у відображенні жінку сорока років, якій усе вдалося: у неї троє прекрасних дітей, доглянутий будинок у престижному кварталі, кар’єра, якій багато хто заздрить. Вона була схожа на тих жінок, яких можна побачити в журналах, – усміхнена та успішна. Її ушкодження було невидимим, майже непомітним під ідеальним макіяжем і костюмами від знаних модельєрів.

Проте вона була ушкоджена.

Як і тисячі жінок по всій країні, Сара Коен була розірвана надвоє. Вона була бомбою, готовою вибухнути будь-якої миті.

Сміта

Селище Бадлапур, штат Уттар-Прадеш, Індія

– Ходи сюди. Вмивайся. Не барись.

Це вже сьогодні. Запізнюватися не можна.

У дворі за хаткою Сміта допомагає Лаліті обмитися. Та стоїть слухняно, сумирно, не опирається навіть тоді, коли вода потрапляє їй в очі. Сміта перебирає між пальцями доччине волосся, що сягає аж до пояса. Її ніколи не стригли – така тут традиція, місцеві жінки інколи навіть ціле життя не чіпають жодної волосини на голові. Вона розділяє гриву доньчиного волосся на три жмутки та впевненими рухами сплітає їх у тугу косу. Тоді простягає дитині сарі, яке шила довгими ночами. Тканину їй подарувала сусідка. Грошей на звичайну шкільну форму в неї не було, але то не так важливо. Її дочка і без того буде гарна, коли піде до школи, запевняє вона себе.

Вона прокинулася на світанку, аби приготувати їй чогось на обід – їдальні у школі немає, тож дітям доводиться приносити їжу з собою. Вона зварила рису, додавши до нього трішки карі, яке тримала до свят та особливих випадків. Сміта сподівається, що Лаліта їстиме свій обід у школі із задоволенням. Для того щоб навчитися читати і писати, треба мати багато енергії. Відтак складає її обід до імпровізованого ланч-бокса – металевої коробочки, яку вона ретельно витерла й навіть трохи прикрасила. Їй не хочеться, аби дочці було соромно перед іншими. Лаліта вмітиме читати, як і вони всі. Як діти джатів.

– Припудри обличчя. Запали свічку коло вівтаря. Хутчіше!

У єдиній кімнаті хатинки, що слугувала водночас і кухнею, і спальнею, і капличкою, Лаліта порається коло маленького вівтаря на честь їхніх богів. Запалює свічку та ставить її біля образів, а наприкінці молитов вона зазвичай дзвонить у дзвіночок. Сміта разом із дочкою проказують молитву до Вішну, бога життя, творця всього живого, захисника всіх людей. Коли порушується світова гармонія, він втілюється у якийсь зі своїх аватарів, набуваючи форми риби, черепахи, вепра, лева з людським обличчям, а подеколи навіть людини, та спускається на землю, аби відновити баланс. Лаліта полюбляє сідати ввечері, після вечері, коло цього маленького вівтаря та слухати мамині історії про десять аватарів Вішну. Уперше спустившись на землю в людській подобі, він став на захист касти брахманів у їхній боротьбі проти кшатріїв та наповнив ворожою кров’ю п’ять озер. Лаліта щоразу здригається, коли чує цю частину розповіді. Граючись, вона завжди поводиться обережно, аби часом не розчавити якусь мурашку чи павучка – хтозна, може, Вішну зовсім поряд, втілений у подобі одного з цих крихітних створінь… Бог може будь-якої миті опинитися на кінчику її пальця… Ця думка її лякає й зачаровує водночас. Нагараджан також залюбки слухає Сміту, сидячи вечорами біля вівтаря. Його дружина неперевершено розповідає історії, хоча сама ніколи не вміла читати.

Цього ранку на історії немає часу. Нагараджан уже давно пішов, як завжди, коли сходило сонце. Він полює на щурів, так само, як і його батько, працює на полях, що належать джатам. Тут існує давній звичай: будь-яка справа, будь-які професійні навички (навіть секрети мистецтва полювання на щурів голіруч) передаються у спадок, від батька до сина. Гризуни нищать врожаї та проривають під землею цілі лабіринти. Нагараджан свого часу навчився розпізнавати в землі ці малесенькі специфічні отвори. «Треба бути уважним, – повчав його батько. – І терплячим. Не бійся. Спочатку щури тебе добряче покусають. Але згодом ти навчишся». Він пам’ятає, як у дев’ять років спіймав свого першого щура. Він засунув руку до нори – і його пронизав гострий біль: щур вкусив його за ту чутливу ділянку долоні, між великим і вказівним пальцями, де шкіра така тонка й ніжна. Нагараджан зойкнув і висмикнув руку – з неї юшила кров. Батько лише розсміявся. «І знов невдача. Ти маєш діяти швидше й повинен заскочити його зненацька. Спробуй-но ще раз». Та Нагараджан боявся, він ледь стримував сльози. «Ще раз!» Він шість разів брався за це знову, витримав шість укусів, перш ніж вийняти зі сховку величезного щура. Батько взяв гризуна за хвіст, ударив головою об камінь, а тоді знову простягнув його синові. «Ось і все», – просто сказав він. Нагараджан узяв мертвого щура, свій перший трофей, і поніс додому.

Мати спочатку перев’язала йому руку. Потім засмажила пацюка, і вони з’їли його разом на вечерю.

Даліти – такі, як Нагараджан, – не отримують грошей за свою роботу, а лише мають право забрати те, що спіймають. Це своєрідний привілей: щури належать джатам, бо саме вони є власниками полів, а отже, можуть розпоряджатися тим, що на них росте, і тим, що перебуває в землі.

Смажений щур смакує не так уже й погано. Дехто каже, що на смак нагадує курку. Це курка бідноти, курка далітів. Єдине м’ясо, яке в них є. Нагараджан каже, що його батько з’їдав щурів цілком, зі шкірою та шерстю, залишаючи тільки хвіст, що не перетравлювався. Він насаджував гризуна на паличку, обсмажував його над вогнем і жував. Лаліта сміється, коли він розповідає цю історію. Сміта ж воліє знімати з них шкіру, і ввечері вони їдять щурів, упійманих вдень, із рисом, що його Сміта замість соусу поливає водою, в якій він варився. Іноді вона готує щось із того, що перепадає їй від родин, у чиїх домівках вона вичищає туалети, – жінка приносить це додому і ділиться з сусідами.

– Твій бінді. Не забудь.

Лаліта порпається у своїх речах і витягає невеличкий флакон із лаком, який вона знайшла одного дня, граючись біля дороги (вона не наважувалася сказати своїй матері, що вкрала його, коли той випав із сумки жінки, що проходила повз неї). Флакончик закотився до канави, звідки дівчинка й підняла його та притиснула до грудей, мов найцінніший скарб, щоб ніхто не побачив. Увечері вона принесла свою здобич додому, заявивши, нібито знайшла його, – її переповнювали радість і сором водночас. Якби тільки Вішну знав…

Сміта бере флакончик із доньчиних рук і малює на її чолі червону круглу цяточку. Вона має бути ідеально круглою – це делікатна техніка, яку, втім, можна швидко опанувати, якщо трохи попрактикуватися. Мати легенько торкається поверхні намальованої цяточки кінчиком пальця, а тоді присипає її пудрою. Бінді – «третє око», як його тут називають, – допомагає зберігати енергію та підвищує концентрацію. Лаліті це сьогодні знадобиться, думає її мама. Вона оглядає маленьке правильне кружальце на чолі дитини й посміхається. Лаліта гарненька. У неї тонкі риси обличчя, чорні очі, а вуста своїми обрисами нагадують квітку. І зелене сарі їй дуже пасує. Почуття гордості за свою доньку-школярку переповнює Сміту. «Хоч вона їсть на вечерю щурів, зате вмітиме читати», – говорить сама до себе жінка, беручи доньку за руку та прямуючи до шосе. Мати переведе її через дорогу – вантажівки від самого ранку їздять одна за одною з шаленою швидкістю, а для пішоходів немає ні світлофорів, ні переходів.

Уже ближче до дороги Лаліта піднімає стурбований погляд на матір: її лякають не вантажівки, а цей новий світ, не відомий її батькам, у якому їй доведеться розраховувати лише на власні сили. Сміта відчуває цей благальний погляд; простіше було б повернутися додому, взяти кошик з очерету, повести дитину за собою… Але ні, вона не хоче бачити, як Лаліту нудить біля канави. Її дочка піде до школи. Вона вмітиме читати, писати і рахувати.

– Поводься добре. Будь чемна. Уважно слухай учителя.

Цієї миті дівчинка на вигляд така розгублена, настільки тендітна, що Сміті хочеться взяти її на руки й нікуди не відпускати. Їй доводиться тамувати в собі це бажання, стримувати емоції. Учитель сказав «добре», коли Нагараджан пішов просити його взяти дочку до школи. Він подивився на коробку, в яку Сміта склала всі їхні заощадження – задля цього вони багато місяців дбайливо відкладали монети. Відтак схопив ту коробку і сказав «добре». Сміта розуміла це, тут усе так працює. За допомогою грошей можна переконати будь-кого. Нагараджан повернувся до дружини з гарними новинами, і вони з того неймовірно раділи.

Вони перетинають дорогу, і ось настає той момент, коли треба відпустити доччину руку по той бік шосе. Сміті так і кортить сказати: тішся, доню, ти не пізнаєш усіх прикрощів мого життя, ти будеш здорова, не кашлятимеш так, як я, на тебе чекає краще, довше життя, тебе поважатимуть люди. Від тебе не тхнутиме цим ганебним запахом, цим незнищенним і проклятим смородом, ти зможеш жити гідно. Ніхто не кидатиме тобі недоїдки, наче собаці. Тобі ніколи не доведеться опускати ні голови, ні очей. Сміті так хочеться сказати їй усе це. Але мати не знає, як висловити це, як поділитися зі своєю донькою сподіваннями, шаленими мріями, як розповісти їй про цього метелика, що пурхає в її животі.

Тоді вона нахиляється до неї і просто каже:

– Іди.

Джулія

Палермо, Сицилія

Джулія сіпнулася та прокинулась.

Сьогодні вночі їй наснився батько. Коли вона була ще дитиною, вона обожнювала супроводжувати його під час «турне». Рано-вранці вони всідалися на його «веспу», причому вона вмощувалася не позаду, а спереду, на батькових колінах. Над усе їй подобалося відчувати, як вітер розвіває волосся, коли мопед набирав достатню швидкість – від цього усвідомлення безмежності й свободи паморочилося в голові. Страху не було – її міцно обіймали татові руки, тож з нею нічого не могло трапитися. На крутих спусках вона верещала від задоволення та збудження. Дівчинка дивилася, як із-за обрію, з-за берегів Сицилії, сходить сонце, як оживають передмістя, як пробуджується життя нового дня.

Найбільше вона полюбляла дзвонити у двері. «Доброго дня, це з приводу cascatura», – гордо повідомляла вона. Інколи жінки дарували їй якісь солодощі чи гарну картинку, віддаючи пакунок зі своїм волоссям. Вона з гордим виразом обличчя приймала цей трофей та передавала його papa. Він, у свою чергу, виймав із сумки чавунні ваги, котрі носив усюди із собою; вони дісталися йому від батька, а тому – від діда. Зважуючи пасма, він визначав їхню цінність та давав за них жінкам кілька монет. Колись вони обмінювали волосся на сірники, але з появою запальничок цю торгівлю довелося згорнути. Тепер вони мусили платити готівкою.

Тато частенько, сміючись, згадував літніх жіночок, настільки зморених і знесилених, що вже не могли виходити зі своїх спальних кімнат, тож своє волосся вони спускали через вікно, викидаючи кошик на мотузці. Він вітав їх помахом руки, забирав пасма волосся, а тоді клав гроші до кошика, що так само повертався до власниці.

Джулія пригадує, як сміявся батько, коли розповідав їй про це.

Потім вони йшли вдвох до інших будинків.

– Arrivederci![21]

У перукарнях на них чекала вагоміша здобич. Джулія любила цей вираз батькового обличчя, коли йому до рук потрапляла коса довгого волосся, рідкісного й дорогого. Він зважував його, вимірював, проводив по ньому пальцями, перевіряючи текстуру та щільність. Тоді платив, дякував і виходив. Робити все треба було швидко, бо, крім Палермо, у майстерні Ланфреді була сотня постачальників у всіх куточках Сицилії. Якщо поквапитися, вони встигнуть повернутися до обіду.

Ще якусь мить цей образ стоїть у Джулії перед очима – їй дев’ять років, вона сидить на батьковій «веспі».

Наступні кілька секунд виявилися розмитими, незрозумілими, ніби реальність намагалася втрутитися та змішувалася зі сном, який щойно закінчився.

Отже, це правда. Із papa стався нещасний випадок напередодні, під час його подорожі. З якоїсь незрозумілої причини «веспа» з’їхала на узбіччя. Але ж він знає цей шлях напам’ять, він же сотні разів їздив цим маршрутом. «Може, якась тварина вибігла на дорогу, – припускали рятувальники, – або йому стало зле». Ніхто не знає. Зараз він бореться за життя у лікарні Франческо Саверіо. Лікарі відмовляються робити якісь прогнози. «Ви повинні підготуватися до найгіршого», – сказали вони mamma.

Про найгірше Джулія навіть помислити не може. Батько ж не вмирає, батько вічний, він – скеля, незворушна опора, особливо її батько. П’єтро Ланфреді був силою самої природи, що завжди відзначав його друг, лікар Сіньйоре, пропускаючи з ним чарчину grappa[22] та примовляючи: «Та він до ста років доживе, от побачите!» Він, П’єтро, справжній бонвіван, людина, що отримує задоволення від життя та полюбляє хороші вина, papa, патріарх, начальник, пристрасний холерик, її батько, обожнюваний нею батько, просто не міг піти. Не зараз. Не так.

На сьогодні випадає день вшанування святої Розалії. «Яка жахлива іронія», – сумно всміхається Джулія. Сьогодні мешканці Палермо влаштують веселу ходу на честь своєї святої покровительки і гулятимуть цілий день. Festinu[23] йтиме повним ходом, як і щороку. Зазвичай цього дня її батько давав усім працівницям відпустку, щоб ті могли взяти участь в урочистих заходах – святковій процесії вздовж Corso Vittorio Emanuele,[24] – а потім, коли вже стемніє, подивитися на феєрверк на Foro Italico.[25]

Джулії душа до свята не лежить. Не звертаючи уваги на радість, що панує на вулицях, вона йде до лікарні, чергувати біля батькового ліжка разом із матір’ю та сестрами. З виразу обличчя papa здається, що він принаймні не страждає, – це трохи її заспокоює. Колись могутнє батькове тіло сьогодні на вигляд настільки тендітне, що здається, ніби в ліжку лежить дитина. Він здавався меншим, ніж раніше, ніби схуднув чи всох. Може, так і стається, коли душа полишає тіло… Вона негайно відганяє цю скорботну думку. Їхній батько тут. Він ще живий. Треба покластися на це. Ураження мозку, як стверджують лікарі. Ці слова означають: ніхто не знає, ніхто не може сказати, чи житиме він, чи помре. Здається, він сам іще не вирішив.

«Треба молитися», – каже mamma. Сьогодні вранці вона просить Джулію та її сестер приєднатися до неї під час процесії на честь святої Розалії. Заквітчана Діва творить дива, каже вона, колись вона вберегла місто від чуми, тож треба йти та благати її про допомогу. Джулії не подобаються ні прояви релігійного шалу, ні скупчення людей, що лякають її непередбачуваною поведінкою. До того ж вона не вірить у все це. Звичайно, вона хрещена, ходила на перше причастя – вона згадує той день, коли, одягнута у традиційну білу сукенку, вперше прийняла святе причастя під суворими, сповненими благоговіння поглядами її сім’ї. Цей спогад, мабуть, один із найпрекрасніших за все її життя. Але сьогодні вона не хоче молитися. Вона хотіла б лишитися біля papa.

Мати наполягає на своєму. Якщо лікарі безсилі, тільки Бог може врятувати його. Вона говорить це настільки переконливо, що Джулія раптом заздрить її вірі, цій сліпій вірі, яка ніколи її не полишає. Її мати – то найбільш набожна людина, яку вона тільки зустрічала. Вона щотижня ходить до церкви, слухаючи меси латиною і майже жодного слова не розуміючи. «Щоб шанувати Бога, розуміти не обов’язково», – любить повторювати вона. Джулія врешті-решт погоджується.

Між собором і Quattro Canti[26] вони приєднуються до кортежу та натовпу шанувальників святої Розалії. На площі – справжнє людське море: всі зібралися тут прославити Заквітчану Діву, гігантську статую якої проносили вулицями. У липні в Палермо досить спекотно і все місто з його широкими проспектами заливає виснажлива задуха. Джулія задихається в цьому натовпі. Вона відчуває, як у вухах починає гудіти, а перед очима все розпливається.

Скориставшись тим, що мама зупиняється, аби привітатися з сусідкою, яка цікавиться станом papa (ця новина облетіла вже весь квартал), Джулія відходить убік від процесії. Вона ховається в затінку на бічній вуличці та підходить до фонтана, щоб освіжитися. Дихати після цього знову стає легше. Коли вона приходить до тями, то чує голоси, що лунають трохи вище вулицею. Двоє carabinieri[27] в однострої зупинили темношкірого чоловіка. У нього міцна статура і чорний тюрбан на голові, який охоронці порядку вимагають зняти. Чоловік бездоганною італійською мовою, у якій, проте, відчувається іноземний акцент, заперечує їм: він нічого не порушує, навіть готовий показати свої документи, але поліцейські його не слухають. Вони нервуються, погрожують забрати його до відділку, якщо він і далі відмовлятиметься виконувати наказ: хтозна, кажуть вони, може, він ховає зброю під своїм тюрбаном, а в цей святковий день, коли на вулицях повно людей, нічого не можна лишати поза увагою. Чоловік опирається. Цей тюрбан, мовляв, – то ознака приналежності до релігії, і знімати його на публіці заборонено. Тим паче, що це не заважає їм перевірити його особу, продовжує він, на фотографії у паспорті він так само в тюрбані – цей привілей наданий сикхам італійським урядом. Джулія стурбовано спостерігає за цією сценою. Чоловік дуже гарний: спортивна статура, тонкі риси обличчя, темна шкіра та на диво світлі очі. Йому близько тридцяти років, не більше. Carabinieri підвищують голос, один із них починає штурхати затриманого. Скрутивши його, вони ведуть сикха в напрямку поліційного відділку.

Незнайомець не опирається. Коли карабінери проводять його повз Джулію, вигляд у нього гідний і водночас відсторонений. На мить їхні очі зустрічаються. Джулія не відводить погляд – незнайомець так само. Трохи згодом вони зникають за рогом.

– Che fai?![28] – лунає з-за спини голос Франчески, змушуючи її мало не підстрибнути від несподіванки. – Ми тебе скрізь шукаємо! Andiamo! Dai![29]

Джулії, хоч як їй шкода, доводиться приєднатися до ходи разом зі старшою сестрою.

Увечері вона ніяк не може заснути. Образ темношкірого чоловіка не йде їй з голови. Вона не може втамувати хвилювання, змучуючи себе запитаннями: що з ним сталося, що йому зробили поліцейські? Вони допитали його, може, навіть побили? Чи вислали назад до батьківщини? Думки розбігаються від марних припущень. Втім, одне питання пригнічує її дужче за інші: чи слід було їй втрутитися? І що вона могла зробити? Вона відчуває себе винною за ту пасивність. Дивно, але вона не може збагнути, чому доля цього незнайомця так її цікавить. Якесь невідоме почуття оселилося в її серці, коли він подивився на неї, – почуття, з яким вона досі не стикалася. Може, це допитливість? Чи співчуття?

Хіба що це якесь інше почуття, назви якого вона ще не знає.

Сара

Монреаль, Канада

Сара знепритомніла просто в залі суду. Спочатку її фраза обірвалася на півслові, наче їй перебило подих, тоді вона обвела поглядом приміщення, немов раптом перестала розуміти, де перебуває. Жінка спробувала продовжити свою промову, незважаючи на разючу блідість обличчя та тремтіння рук, що виказували її стан. Але в неї потемніло в очах, ніби якась туманна полуда застелила їй зір, а дихання пришвидшилося та зробилося уривчастим. Серцебиття, навпаки, сповільнилося, і кров відлила від обличчя, мов води потічка в пересохлому річищі. Тоді Сара й упала, втративши рівновагу, майже так само, як свого часу розсипалися башти-близнюки Всесвітнього торгового центру, які називали колись непохитними. Вона впала в цілковитій тиші, не протестуючи, не благаючи про допомогу. Жодного звуку не зірвалося з її вуст – так падає картковий будиночок: тихо, майже граційно.

Коли вона знову розплющила очі, то побачила чоловіка в уніформі рятувальника, що схилився над нею.

– Вам стало зле, мадам. Вас привезли до шпиталю.

«Мадам», – звернувся до неї той чоловік. Сара ледве прийшла до тями, та все ж звернула увагу на цю деталь. Вона ненавидить, коли її називають «мадам» – це слово обпікає її, мов ляпас. У конторі всі знають: до неї можна звернутися «пані» чи «мадемуазель», у жодному разі не «мадам». Вона двічі була заміжня, але й двічі розлучалася, тож це більше не рахується. Крім того, Сара терпіти не може це слово, що означає – «ви вже не молода, не юна панянка, а перейшли до категорії старших жінок». Вона ненавидить анкети, в яких доводиться відзначати вікову групу, до якої належить. Зі спокусливою категорією 30–39 довелося розпрощатися, змінивши її на значно менш привабливу 40–49. Своїх сорок років Сара не помітила. Так, їй нещодавно було тридцять вісім, потім навіть виповнилося тридцять дев’ять, але на сорок років вона аж ніяк не сподівалася. Вона не очікувала, що це станеться так швидко. «Після сорока років молодість закінчується», – пригадала Сара фразу Коко Шанель, вичитану в якомусь із жіночих журналів, який вона тієї ж миті закрила. Через це вона не змогла прочитати закінчення речення: «Проте незрівнянною можна лишатися в будь-якому віці».

– Мадемуазель, – одразу ж виправляє Сара, підводячись.

Вона намагається звестися на ноги, але рятувальник зупиняє її обережним, проте водночас владним жестом. Вона протестує, згадуючи про розгляд справи – важливої та надзвичайно термінової, як це завжди буває.

– Ви поранилися, коли падали. Треба накласти шви.

Біля неї стоїть Інес, молода практикантка, яку вона взяла собі в помічниці. Асистентка повідомляє їй, що засідання суду було перенесено. До того ж вона зателефонувала до офісу та відклала всі наступні зустрічі Сари – Інес, як завжди, ухвалила швидке та ефективне рішення. Одне слово – ідеальна помічниця. Вона здається стурбованою станом Сари, пропонує побути з нею в шпиталі, проте начальниця вирішує, що краще відправити її до офісу – там із неї буде більше користі, принаймні вона зможе підготувати документи до завтрашнього засідання.

Чекаючи прийому у відділенні невідкладної допомоги Chum, Сара впіймала себе на думці, що, незважаючи на свою досить милу назву, в Університетському лікарняному центрі Монреаля немає нічого привабливого.[30] Вона нарешті встає – час іти. Жінка не збирається чекати дві години заради трьох швів на чолі, вистачить і звичайної пов’язки, а їй треба повернутися на роботу. Лікар зупиняє її, примушує знову сісти: їй доведеться почекати, поки її не оглянуть. Сара протестує, але їй не залишається нічого, крім як підкоритися.

В інтерна, який нарешті оглядає її, довгі та тонкі руки. Він сконцентрований і ставить їй багато запитань, на які Сара лаконічно відповідає. Вона не розуміє, чому він усім цим цікавиться, вона почувається добре, наголошує на цьому кілька разів, але інтерн таки продовжує огляд. Знехотя, наче підозрювана, з якої витягують зізнання, Сара зрештою визнає: так, зараз є відчуття втоми. А як не втомитися, коли у вас троє дітей, будинок, за яким треба доглядати, холодильник, який треба заповнювати, та ще й робота на повну зайнятість?

Сара не зізнається, що десь протягом місяця просинається виснаженою. Що кожного вечора, коли приходить додому, після вислуховування звіту Рона за день, вечері з дітьми, вкладання близнюків і перевірки уроків із Ханною, вона падає на диван і засинає раніше, ніж дотягнеться до пульта дистанційного керування від цієї гігантської плазми, яку нещодавно купила, та однаково ніколи її не дивиться.

Вона ні слова не каже про біль у грудях зліва, що дошкуляє їй уже деякий час. Без сумніву, то якісь дрібниці… Вона не хоче говорити про це – не тут, не зараз – цьому незнайомцеві в білому халаті, що позирає на неї холодним поглядом. Зараз не підхожий момент.

Проте інтерн має занепокоєний вигляд: у неї низький тиск, та ще й ця блідість. Сара змушена прикидатися, хитрувати, вона добре це вміє. Зрештою, така її робота. Усі в офісі знають цей жарт: «Як дізнатися, що адвокат бреше? У нього губи ворушаться». Вона обводила круг пальця найхитріших юристів міста, тож молодий інтерн не стане їй на заваді. Просто несподівана втома, ось і все. Професійне вигоряння? Цей хитромудрий вираз викликає в неї посмішку. Модна фраза, якою зловживають останнім часом, – надто гучні слова як на невеличку втому. Може, вона слабенько поснідала вранці чи недоспала… «Чи то мене просто давно не вигравали», – так і кортить їй докинути жартома, але, помітивши суворий вираз обличчя інтерна, вона вирішує відмовитися від будь-якої спроби зблизитися з ним. Шкода, його можна назвати навіть гарним, зважаючи на його маленькі окуляри та кучеряве волосся, майже її тип… Так, якщо він хоче, вона вживатиме вітаміни. Посміхаючись, вона згадує про рецепт свого таємного енергетичного коктейлю: кава, коньяк і кокаїн. Дуже ефективний, йому варто спробувати.

Інтерн не в тому гуморі, щоб жартувати. Він пропонує їй відпочити, з’їздити у відпустку. «Змінити середовище» – він уживає саме цей вираз. Сара не може стримати сміху. Виявляється, можна бути лікарем і мати почуття гумору… Змінити середовище? Як саме, скажіть, коли ваша ласка? Продати дітей на eBay? Вирішити, що від сьогоднішнього вечора більше не треба їсти? Повідомити своїм клієнтам, що вона розпочинає безстроковий страйк у конторі? Вона веде ключові справи, які не може делегувати. Зупинятися не можна. Сара навіть не знає, що значить «узяти відпустку», – вона ледве може пригадати свою останню відпустку: це було в минулому чи в позаминулому році?… Тоді інтерн видає цю безглузду фразу, яку вона воліла б не згадувати: немає незамінних людей. Вочевидь, він узагалі не уявляє собі, що означає працювати в «Джонсон і Локвуд». Навіть гадки не має, що означає бути Сарою Коен.

Вона хоче негайно піти. Інтерн намагається затримати її, говорячи про необхідність провести ще деякі тести, але вона виходить з кабінету.

Втім, Сара не звикла все відкладати на наступний день. У школі вона вчилася добре – «сумлінна учениця», як говорили її вчителі. Вона ненавиділа робити щось в останню хвилину, навпаки – полюбляла «випереджати ситуацію», як сама зазвичай це називала. Початок вихідних або канікул завжди присвячувався виконанню домашніх завдань, після чого учениця почувалася значно вільніше. В офісі вона також завжди на крок попереду інших – саме завдяки цьому вона й змогла прогресувати так швидко. Сара не залишає нічого на волю випадку – вона діє на ви-пе-ре-джен-ня.

Але не в цьому випадку. Не зараз.

Цей момент ще не настав.

Тож Сара повертається до свого звичного світу – до зустрічей, conf calls,[31] списків, справ, заяв, зборів, нотаток, звітів, ділових обідів, призначень, судових рішень, трьох дітей. Вона повертається на фронт, як добре навчений солдат, знову вдягає цю маску, яку звикла завжди носити і яка так їй пасує, – маску усміхненої жінки, якій усе вдається. Ця маска лишилася цілою, на ній немає жодної, навіть крихітної тріщинки. Повернувшись до офісу, вона заспокоює Інес та інших колег: усе гаразд, то були дрібниці. І все повертається на своє коло.

За кілька тижнів її чекатиме контрольне відвідування гінеколога. «Так, я щось відчуваю», – скаже вона зі схвильованим виразом обличчя, оглядаючи Сару. Лікарка призначить їй низку обстежень із варварськими назвами, які навіть вимовити страшно: мамографія, МРТ, комп’ютерна томографія, біопсія. Обстеження, що самі по собі вже майже ставлять діагноз. Проголошують вирок.

Але наразі цей момент ще не настав. Сара виходить із лікарні, знехтувавши порадами інтерна.

Наразі все добре.

Поки це не назвали, його не існує.

Кімната насправді невеличка, Сюди хіба що ліжко може вміститися. Навіть не ліжко – дитяче ліжечко. Саме тут я працюю, на самоті, У повній тиші, день у день. Звісно, існують машини, але в результаті все виходить грубшим. Тож на потік це поставити не можна. Кожна модель – це своєрідний еталон. І кожна з них – це предмет моєї гордості. З часом мої руки перетворилися майже на незалежні частини тіла. Якщо добре відпрацювати рухи, З роками приходить і швидкість. Я так давно працюю, Схилившись над цим заняттям, Що мої очі вже майже нічого не бачать. Моє тіло стомилося, Зужите ревматизмом, Але при цьому Мої пальці не втратили своєї моторності. Іноді в думках я вириваюся зі стін цієї майстерні Та лину кудись У далекі краї, До незвіданих шляхів, Голоси яких долинають до мене, Наче слабка луна, Та сплітаються з моїм власним.

Сміта

Селище Бадлапур, штат Уттар-Прадеш, Індія

Зайшовши до хижки, Сміта одразу помічає доньчин вираз обличчя. Поспішаючи закінчити обхід, вона навіть не зайшла до сусідки, де вони зазвичай ділили те, що діставалося від джатів. Набравши води в колодязі, вона поставила свій очеретяний кошик і заходилася митися у дворі – тільки відро води, не більше, треба лишити ще Лаліті й Нагараджану. Щовечора, перед тим як переступити поріг будинку, Сміта ретельно намилює тіло, кілька разів – у жодному разі не повертається додому, несучи на собі цей негідний запах, не хоче, аби в дочки та чоловіка вона асоціювалася з цим смородом. Цей запах, запах лайна інших, – то не вона, і Сміта не хоче бути порівняною до цього. Тому тре своє тіло щосили – руки, ноги, тулуб, лице – тре так відчайдушно, що ледве шкіра з неї не злазить, тре, сховавшись за невеличким клаптиком тканини, що править їй за ширму, в глибині свого двору, на околиці села Бадлапур, у Богом забутому куточку штату Уттар-Прадеш.

Сміта обтирається та вдягається в чисту одежу перед тим, як увійти до хижки. Лаліта сидить у куточку, підтягнувши коліна до грудей. Очі її опущені, дивляться відсутнім поглядом у підлогу. На обличчі в неї якийсь дивний вираз, якого Сміта ніколи раніше не бачила, – невиразна суміш журби та гніву.

– Що з тобою сталося?

Дитина не відповідає, навіть не розтискає міцно зчеплені щелепи.

– Кажи, що трапилося. Ну ж бо, говори!

Лаліта мовчить, вдивляючись у якусь таку точку, яку здатна бачити тільки вона одна, якесь таке недоступне місце, далеко від будинку, далеко від села, дістатися до якого не може ніхто, навіть її мати. Сміта починає нервуватись.

– Говори!

Дівчинка зіщулюється ще дужче, наче наляканий равлик, що намагається сховатися до своєї мушлі. Можна було б накричати на неї, штурхнути, змусити говорити. Але Сміта добре знає свою дочку: так нічого не вийде дізнатися. Метелик у її животі перетворився на краба. Її охоплює тривожне відчуття. Що трапилося в школі? Вона, не знаючи цього світу, все ж відправила туди дочку, свій найдорожчий скарб. Може, то було неправильно? Що з нею там зробили?

Сміта знову кидає погляд на дитину й помічає, що сарі в неї на спині порване. Дірка, так, це дірка!

– Що ти наробила? Ти забруднилася! Де тебе носило?

Сміта хапає дочку за руку та смикає, аби відтягти її від стіни: нове сарі, що його вона довгими годинами шила, ніч за ніччю, жертвуючи сном, аби лиш закінчити його вчасно, це сарі, що було предметом її гордості, тепер порване, понівечене, зіпсоване!

– Ти його порвала! Ось, поглянь-но!

Розлючена, Сміта починає кричати, коли раптом завмирає. Страшна здогадка стиснула їй серце. Вона виводить Лаліту на подвір’я, на світло – всередині хижки надто темно. Починає роздягати її, ледь не зриваючи з неї сарі. Лаліта не опирається, і одежа, що й без того трохи завелика на неї, легко спадає з її плечей. Сміта здригається, побачивши спину дитини: вона вся вкрита червоними смугами. Слідами від ударів. Місцями шкіра потріскалася, не витримавши побоїв. Смуги такі ж червоні, як і її бінді.

– Хто це з тобою зробив?! Кажи! Хто тебе побив?!

Дівчинка опускає очі та ледь чутно промовляє слово. Одненьке слово:

– Учитель.

Обличчя Сміти наливається кров’ю. Яремна вена на її шиї роздувається від люті – Лаліту жахає ця пульсуюча жилка, цей гнів матері, зазвичай такої спокійної. Сміта хапає дитину за плечі та трясе її, від чого доньчине маленьке оголене тільце хитається, наче гілочка.

– За що? Що ти зробила?! Ти не слухалася його?

Вона вибухає: її дочка не послухалася вчителя, і то в перший день занять! Тепер уже вчитель точно не захоче приймати її назад до класу, всі її надії розбиті, всі зусилля змарновані! Вона знає, що це означає: доведеться повертатися до вигрібних ям, до бруду, до чужого лайна. До кошика, цього проклятого кошика, від якого вона так хотіла її вберегти… Сміта ніколи не була жорстокою людиною, ніколи нікого не била, але чомусь цієї миті відчуває, як неконтрольований гнів закипає у ній. Це нове почуття, яке цілком захоплює її, товща води, яка проривається крізь греблю її розуму та затоплює його. Мати дає дитині ляпаса. Лаліта зіщулюється під ударами, затуляє обличчя руками, намагаючись захиститися.

Нагараджан саме повертається з поля, коли чує у дворі крики. Він поспішає перепинити дружину, стаючи між нею та дочкою.

– Зупинись! Сміто!

Йому вдається відтягти її, після чого він бере Лаліту на руки. Вона здригається від ридань. На спині в неї батько помічає сліди від ударів, подряпини на шкірі. Відтак притискає дитину до грудей.

– Вона не послухалася брахмана! – кричить Сміта.

Нагараджан нахиляється до дочки, яку він досі тримає на руках:

– Це правда?

Після тривалого мовчання Лаліта нарешті промовляє фразу, яка обпікає їх обох, наче ляпас:

– Він хотів, щоб я підмітала в класі.

Сміта завмерла. Голос Лаліти дуже слабенький, тож мати не впевнена, чи все правильно розчула. І вона перепитує:

– Що ти сказала?!

– Він хотів, щоб я підмітала в класі на очах інших учнів. Я відмовилася.

Побоюючись нових ударів, дитина знову зіщулюється. Дівчинка раптом стає меншою, ніби з переляку намагається стати зовсім непомітною. Сміті аж перехопило подих від цієї картини. Вона підбігає до дівчинки, стискає її в обіймах так сильно, як тільки дозволяють її слабкі руки, та починає плакати. Лаліта ховає обличчя у материній шиї на знак примирення. Так вони і сидять, обійнявшись, поки Нагараджан стоїть поруч і розгублено дивиться на них. Це він уперше побачив, як плаче його дружина. Усі випробування, які випадали на їхню долю, вона зносила без нарікань, без ремства – сильна духом, сильна волею жінка. Та не сьогодні. Притиснувши до себе тіло побитої та приниженої дочки, вона також перетворюється на таку саму дитину, оплакуючи нездійсненні мрії, те життя, на яке вона так сподівалася і якого вона не може їй забезпечити, бо завжди з’являються джати та брахмани, нагадуючи їм, хто вони і звідки взялися.

Увечері, поклавши Лаліту спати та заколисавши її, Сміта дозволяє гніву вирватися назовні. Чому він це зробив, цей учитель, брахман? Він же погодився взяти Лаліту до класу нарівні з іншими учнями, з дітьми джатів, він же забрав їхні гроші та сказав їм «добре»! Сміта знає цього чоловіка і його сім’ю, їхній будинок знаходиться в центрі села. Вона щодня ходить вичищати їхні туалети, а його дружина інколи дає їй трохи рису. То чому?!

Раптом їй згадуються п’ять озер, що їх Вішну наповнив кров’ю кшатріїв, захищаючи касту брахманів. Це вони – слуги культу, просвітлені, писемні люди, що стоять над усіма іншими кастами, на вершині людства. То навіщо чіплятися до Лаліти? Її дочка нічим їм не загрожує – ні їхнім знанням, ні становищу, то навіщо ж змішувати її з брудом? Чому б просто не навчити її читати й писати, як решту дітей?

Наказ підмітати клас означає, що ти не маєш права тут перебувати. Ти – далітка, scavenger, і ти нею залишишся аж до смерті. Ти помреш у лайні, як твоя мати і твоя баба до тебе. Як і твої діти, онуки та всі твої нащадки. У вас, недоторканних, покидьків суспільства, немає нічого іншого, нічого, крім цього ганебного запаху, що тягнеться за вами протягом століть, крім лайна інших людей, лайна всього світу, яке ви мусите збирати.

Лаліта не дозволила збиткуватися з себе. Вона сказала «ні». Це усвідомлення змушує Сміту пишатися своєю дочкою. Ця шестирічна дитина, ледве вища за стільчик, подивилася брахману просто в очі та сказала «ні». Він схопив її, бив її своєю очеретяною указкою просто посеред класу, перед усіма учнями. Лаліта не плакала, не кричала, з її вуст не зірвалося жодного звуку. Коли настав час обіду, брахман не дозволив їй їсти з усіма, він відібрав у неї залізну коробочку, яку Сміта дала їй із собою. Маленька дівчинка навіть не мала права сісти – мусила просто стояти та дивитися, як їдять інші. Вона не обурювалася й не жалілася. А лишилася стояти, сама. З гідністю. Так, Сміта пишається своєю дочкою: може, вона й їсть щурів, але сили в ній більше, ніж у всіх цих брахманів і джатів укупі, вони не змогли її зламати, не змогли приборкати. Вони били її, пошрамували її спину, проте в душі вона лишилася собою. Неушкодженою.

Нагараджан не згоден із дружиною: Лаліта мала поступитися, взяти мітлу, бо ж позамітати, зрештою, – це не так страшно і вже точно не так боляче в порівнянні з очеретяною указкою… Сміта вибухає. Як він може таке казати? Школа створена, щоб навчати, а не перетворювати дитину на раба. Вона поговорить з ним, із брахманом, вона знає, де він живе, вона знає, де знаходяться потаємні задні двері його будинку, бо Сміта заходить через них щодня зі своїм кошиком вибирати нечистоти… Нагараджан намагається остудити її запал: вона не зможе нічого домогтися, якщо спробує протистояти брахману. Він сильніший за неї. Усі сильніші за неї. Лаліта має змиритися із глузуванням та прискіпуванням, якщо хоче повернутися до школи. Така ціна за те, що вона навчиться читати й писати. Так усе влаштовано в їхньому світі: не можна безкарно намагатися йти всупереч кастовій системі. За все доводиться платити.

Сміта дивиться на чоловіка, тремтячи від гніву: вона не дозволить, аби брахман перетворював їхню дитину на цапа-відбувайла. Як він собі це уявляє? Як може навіть думати про таке? Чоловік мусить повстати, стати на її захист, боротися проти всього світу за власну дочку – хіба не це повинен робити батько? Та Сміта краще помре, аніж відправить її назад до школи; більше ноги Лалітиної не буде там. Вона проклинає це суспільство, яке нищить найслабших: жінок, дітей – усіх, кого мало б захищати.

– Нехай буде по-твоєму, – відповідає Нагараджан. – Лаліта не повернеться туди.

Завтра Сміта візьме її з собою, коли піде на обхід. Вона навчить її ремесла своєї матері та бабусі. Передасть їй свій кошик. Зрештою, саме це й робили жінки її родини протягом багатьох століть. Це – її дхарма. Марно Сміта сподівалася змінити щось у її житті. Вона хотіла вивести її з того шляху, яким їй судилося йти, – що ж, брахман повернув її на цю стежку, підганяючи очеретяною указкою. Кінець розмови.

Сьогодні ввечері Сміта молиться перед маленьким вівтарем на честь Вішну. Вона знає, що однаково не зможе заснути. Все думає про ті п’ять озер крові та питає себе, скільки ж озер мають наповнитися їхньою кров’ю, кров’ю недоторканних, щоб звільнити їх від цього тисячолітнього ярма. Тут мільйони таких, як вона, покірливі маси, що просто чекають на смерть; у наступному житті все буде краще, казала її мати, хіба що закінчиться цей пекельний цикл реінкарнацій. Нірвана, кінцева точка – ось на що вона сподівалася. Сміта мріяла померти біля Гангу, священної річки. Кажуть, що після цього пекельний цикл перероджень зупиняється. Не народжуватися знову, злитися з абсолютом, із космосом – ось найвища мета. «Цей шанс випадає далеко не кожному», – говорила вона. Інші отримують вирок у вигляді чергового переродження. Світовий порядок речей треба сприймати як божественне покарання. Саме так: вічність треба заслужити.

В очікуванні вічності даліти гнуть свої спини.

Але не Сміта. Не сьогодні.

Для себе самої вона прийняла цю долю як жорстоку даність. Але її дочка їм не дістанеться. Вона урочисто обіцяє це перед вівтарем на честь Вішну, посеред темної хати, де давно вже спить її чоловік. Ні, Лаліта їм не дістанеться. Її протест мовчазний, ледь чутний, майже невидимий.

Однак це – протест.

Джулія

Палермо, Сицилія

«Наче Спляча красуня», – думає Джулія, дивлячись на батька.

Ось уже вісім днів він лежить нерухомо на застеленому білими простирадлами лікарняному ліжку. Принаймні стан його стабільний. Вигляд у нього умиротворений – лежить собі із заплющеними очима, ніби наречена, що чекає на свого принца, котрий прийде та пробудить її. Джулія згадує історію про Bella Addormentata,[32] яку читав їй тато, коли вона була ще дитиною. Репліки злої феї – тієї, що накладає закляття, – він завжди читав грубішим голосом. Цю казку вона чула, мабуть, із сотню разів, але щоразу з полегшенням видихала, коли принцеса нарешті прокидалася. Вона обожнювала ті моменти, коли з настанням ночі в їхньому будинку лунав голос її батька.

Тепер цей голос замовк.

Тепер її papa лежить у цілковитій тиші.

Роботу майстерні треба було відновлювати. Усі робітниці одностайно підтримали Джулію. Джина приготувала для неї cassate,[33] яку вона так любить. Аньєзе купила шоколадних цукерок для mamma. Nonna запропонувала змінювати її на чергуванні біля ліжка papa. Алессія, брат якої був каноніком, замовила службу за здоров’я в церкві святої Катерини. Навколо Джулії виросла ціла невеличка спільнота, що підтримувала її та відмовлялася коритися горю. Перед ними дівчина хотіла мати усміхнений та веселий вигляд, який завжди мав її батько. Він вийде з коми, вона певна, він повернеться до роботи. Це все ненадовго, запевняє вона себе, лиш на деякий час.

Щовечора, після закриття майстерні, Джулія поспішає до нього в палату. Вона взяла собі за звичку читати йому вголос – якщо вірити лікарям, пацієнти в комі чують усе, що відбувається довкола них. Тому Джулія читала все, що траплялося: вірші, прозу, романи, – довгими годинами сидячи біля його ліжка. «Ось і настала моя черга читати йому історії, – говорила вона собі. – Він же стільки разів робив це для мене». Вона впевнена: де б він зараз не був, її papa, звідти він чудово її чує.

Сьогодні в обідню перерву вона йде до бібліотеки, щоб узяти кілька книжок. Читальна зала, до якої заходить дівчина, потопає в тиші. Аж тут трапляється щось дивне. Спочатку вона навіть не бачить його, схованого за книжковими полицями. Та раптом таки помічає.

Він тут.

Тюрбан.

Той тюрбан, що його вона бачила на вулиці тоді, у день святої Розалії.

Джулія зніяковіло застигла. Незнайомець стоїть до неї спиною – вона не бачить його обличчя. Він переходить до іншого ряду. Заінтригована, вона йде за ним. Коли він бере з полиці книгу, Джулія нарешті бачить його обличчя – так, це він, чоловік, якого затримали carabinieri… Здається, шукає щось, та ніяк не може знайти. Схвильована цим дивним збігом обставин, Джулія деякий час стоїть на місці, спостерігаючи за ним. Він її досі не помітив.

Врешті-решт, Джулія вирішує підійти. Та не знає, як підступитися до нього – вона не звикла залицятися до чоловіків. Зазвичай вони перші починають розмову. Джулія гарна, їй часто про це говорили. Незважаючи на її хлопчачу поведінку, їй притаманна зворушлива суміш невинності та чуттєвості, яка не залишає байдужими представників сильної статі. «Очі аж блищать, коли дівчата проходять повз»,[34] їй це знайомо. Італійці знаються на цьому – на компліментах, залицяннях, – але їй відомо, до чого це веде. Втім, розпалена якоюсь несподіваною хоробрістю, вона все ж таки зважується.

– Buongiorno.[35]

Незнайомець обертається, здивовано дивиться на неї. Здається, не впізнає. Джулія знічено замовкає на мить.

– Я бачила вас на вулиці нещодавно, під час параду. Коли поліцейські…

Фраза переривається на півслові, коли дівчина раптом ніяковіє. А що, як від згадки про цей інцидент йому зробиться незручно?… Вона вже шкодує про цей приплив сміливості. Їй кортить провалитися на місці, зникнути, більше ніколи не підходити до нього. Але чоловік киває. Тепер він її впізнав.

Тоді Джулія продовжує:

– Я злякалася… що вас посадять у в’язницю.

Він посміхається, і в цій посмішці змішуються щирість і зачудування – що це за дивачка, котра, виявляється, хвилювалася про нього?

– Мене протримали до вечора, а потім відпустили.

Джулія вивчає його обличчя. Хоча в нього темна, смаглява шкіра, очі при цьому – неймовірно ясні, зараз це чітко видно. Їхній синій колір, здається, міниться зеленим – а може, навпаки. Це незвичне поєднання зачаровує. Вона зважується на наступний крок:

– Можливо, я чимось допоможу? Я добре знаю місцеву бібліотеку. Ви шукаєте якусь конкретну книжку?

Чоловік відповідає, що хотів би почитати книгу італійською мовою – щось не надто складне. Говорить він досить вільно, а ось із письмовою мовою досі є проблеми. Хотілось би розвивати свої навички. Джулія киває та веде його до відділу італійської літератури. Вона нерішуче завмирає – сучасних письменників осягнути досить важко. Врешті-решт дівчина зупиняє свій вибір на романі Сальгарі, який читала в дитинстві – «I figli del Aria»,[36] її улюблений. Незнайомець бере книгу з її рук і дякує. Будь-хто інший у цей момент намагався б затримати її, зав’язати розмову, скористатися можливістю та спробувати звабити її. Тільки не він. Цей просто прощається із нею та йде собі.

Дивлячись, як він виходить із бібліотеки, тримаючи в руці книгу, Джулія відчуває, як стискається її серце. Вона дорікає собі за те, що їй бракує сміливості наздогнати його. Тут так не роблять. Не можна бігти за чоловіком, якого ти щойно зустріла. Вона шкодує, що народилася жінкою, яким завжди доводиться миритися з ходом подій, лиш спостерігаючи за ними, не насмілюючись втручатися. У цей момент Джулія ненавидить себе за боязкість і пасивність.

Звичайно, у неї були хлопці, з якими вона фліртувала, – так, кілька романтичних історій, у яких траплялися поцілунки, невпевнені пестощі крадькома. Джулія дозволяла їм це робити, не проявляючи ініціативи, лиш відповідаючи на проявлений до неї інтерес. Вона ніколи не докладала особливих зусиль, щоб подобатися іншим.

Джулія прямує до майстерні, думаючи про того незнайомця, про цей тюрбан, у якому він скидається на нетутешнього, ніби з’явився з інших часів. Про його волосся, яке він змушений ховати. А ще про його тіло під зім’ятою сорочкою. Від цієї думки вона червоніє.

Наступного дня, плекаючи таємну надію на зустріч із ним, Джулія знов приходить до бібліотеки. Сьогодні нових книжок їй не треба – ще не закінчила ті, які читає papa. На вході до читального залу вона завмирає: чоловік уже там. На тому ж місці, що й учора. Він піднімає на неї очі, ніби чекав її появи. Цієї секунди Джулії здається, ніби її серце ось-ось лусне.

Він підходить до неї так близько, що вона відчуває його тепле, солодке дихання. Йому хотілося подякувати дівчині за книгу, яку вона йому порадила. Він не знав, що їй подарувати на знак подяки, тому просто приніс невеличку пляшку оливкової олії з того кооперативу, де він працює. Джулія дивиться на нього, вражена до глибини душі; її зводить з розуму ніжність і гідність, химерно поєднані в ньому. Це вперше почуття до чоловіка так її хвилює.

Здивована, вона таки бере пляшечку з його рук. Він каже, що сам вичавлював олію з маслин після того, як зібрав їх. Коли він уже збирається йти, Джулія відчуває наплив сміливості. З розпашілими щоками вона пропонує йому прогулятися до пірсу… Море близько, на небі ні хмаринки…

Незнайомець за мить погоджується.

Камальжит Сінгх – так його звати – не балакучий. Ця деталь дивує Джулію: місцеві чоловіки багатослівні, обожнюють говорити про себе. Роль жінок – слухати їх. Як їй пояснювала мати, треба дозволити чоловікові сяяти. Камаль не такий. Не відкриває душу так легко. Втім, Джулії він погоджується розповісти свою історію.

Сикх за віросповіданням, він виїхав із Кашміру, коли йому було двадцять, рятуючись від релігійних переслідувань. Їм загрожувала смертельна небезпека після подій 1984 року, коли індійська армія потопила повстання прихильників незалежності у крові, вбивши вірян у Золотому храмі. Камаль прибув до Сицилії однієї морозної ночі, на самоті, без батьків – багато хто вирішував відправити своїх дітей на захід, поки вони не досягнуть повноліття. Тут його прийняла сикхська громада острова. Італія стала другою європейською країною, після Англії, що надала їм притулок, уточнює він. Його влаштували на роботу через caporalato – такий собі підпільний синдикат, що постачає працедавцям дешеву робочу силу. Чоловік розповідає, як caporale[37] найняв їх, нелегальних мігрантів, і перевіз до місця роботи. Щоб відшкодувати дорожні витрати, а також пляшку води та невеличкий panino,[38] які давав їм щодня, він утримував певний відсоток з їхньої платні, іноді майже половину. Камаль згадує, як колись працював за одне-два євро на годину. Він збирав усе, що тільки родить на цій землі: лимони, маслини, помідори чері, апельсини, артишоки, кабачки, мигдаль… Умови праці не обговорюються. Ти або погоджуєшся на те, що пропонує caporale, або тебе викидають на вулицю.

Нарешті його терпіння було винагороджено: після трьох років непевності Камаль отримав статус біженця та посвідку на право постійного проживання. Знайшов нічну роботу в кооперативі, що займається виробництвом оливкової олії. Ця робота йому подобається. Він розповідає, як знімає маслини з гілок дерев спеціальними граблями, щоб не пошкодити їх. Він любить товариство цих дерев, вік яких іноді сягає тисячі років. Говорить, що їхнє довголіття зачаровує його. «Оливкове дерево – це благородна рослина, – завершує він із посмішкою свою розповідь, – символ миру».

Якби не адміністративні дозволи, ця країна не прийняла б його. Сицилійське суспільство зверхньо ставиться до іммігрантів, ці два світи існують поруч, проте рідко коли контактують між собою. Тоді Камаль каже, що йому шкода своєї країни. Коли він згадує про це, його огортає поволока журби, що лягає йому на плечі, наче велике пальто.

Того дня Джулія повертається до майстерні на дві години пізніше звичайного. Щоб заспокоїти Nonna, яка не знаходила собі місця від хвилювання, вона каже, що пробила колесо на велосипеді.

Це не зовсім правда: з її залізним конем усе гаразд, а от душу її спіткало неабияке потрясіння.

Сара

Монреаль, Канада

Бомба вибухнула щойно, у кабінеті того недолугого лікаря, що навіть не знав, як повідомити пацієнтці цю новину. І хоча в нього за спиною величезний досвід, роки практики, він ніяк не міг упоратися з цим завданням. Без сумніву, йому дуже шкода своїх пацієнток, цих молодих і не зовсім молодих жінок, чиє життя руйнується на очах, ледве їм оголошують цей страшний вирок.

BRCA2. Скоро вона дізнається про назву цього гена, що зазнав мутації. Прокляття ашкеназьких жінок. Ніби недостатньо було погромів, Шоа, думає вона. Чому ж і це також мусить траплятися з нею та їй подібними? Пізніше в одній медичній статті вона прочитає, чорним по білому: в ашкеназьких єврейок шанси захворіти на рак грудей становлять один до сорока, тоді як у цілому світі від цього страждає кожна п’ятисота жінка. Це науково доведений факт. До того ж є фактори, що підвищують ризик: випадки захворювання в сім’ї, вагітність близнюками… Усі ці знаки були очевидними, зрозумілими, от тільки вона їх не помічала. Або не хотіла помічати.

У лікаря, що сидить навпроти неї, кущисті чорні брови. Сара не може відвести від них очей; як дивно, що цей чоловік, якого вона ніколи не бачила, розповідає їй про її груди, про пухлину, яку помітно на рентгенівських знімках, завбільшки з мандарин, уточнює він, а вона між тим ніяк не може зосередити увагу на його словах. Здається, вона не помічає нічого, крім оцих брів, чорних і кошлатих, схожих на заселені дикими тваринами хащі; та ще й із вух у нього стирчать пучки волосся. За кілька місяців, коли Сара згадуватиме цей день, першим, що спадатиме їй на думку, будуть брови лікаря, який повідомив їй про рак.

Звісно, він не промовив цього слова вголос – його ніхто ніколи не каже, про це слово треба здогадуватися, розпізнавати його в перифразах і натяках, у тому медичному жаргоні, у якому її намагаються втопити. Це слово – образа, табу, прокляття. Але від нього вже нікуди не дітися.

Завбільшки з мандарин, сказав він. Воно тут. Воно в ній, хоч як Сара не намагалася відчасувати цю мить, прагнучи не помічати пульсуючого болю, жахливої втоми. Вона відганяла від себе цю думку щоразу, коли та приходила їй у голову, щоразу, коли вона могла (чи повинна була?) її сформулювати. Що ж, сьогодні доводиться це визнати: воно тут, воно існує.

«Завбільшки з мандарин – це водночас і страшно, і смішно», – думає Сара. Вона не може позбутися відчуття, що хвороба заскочила її зненацька, по-зрадницьки, коли вона найменше очікувала. Підступна, хитрюща пухлина тихо зростала, готуючи в тіні свій напад. Сара слухає лікаря, бачить, як рухаються його губи, але його слова, здається, не долинають до неї, ніби між ними виросла товстезна стіна, неначе ці слова її не стосуються. Якби мова йшла про близьку людину, вона переживала би, панікувала б, нервувалася б. Як не дивно, за себе вона так не переймається. Вона слухає лікаря і не вірить йому, ніби він говорить їй про когось іншого, про когось зовсім їй незнайомого.

Урешті-решт під кінець розмови він цікавиться, чи є запитання. Сара хитає головою і посміхається – цією посмішкою вона досконало володіє і користується нею за будь-яких обставин, ця посмішка означає: не хвилюйтеся, все буде гаразд. Звичайно, це омана, маска, за якою вона приховує своє горе, сумніви та тривоги, справжнісінький безлад у власній душі, якщо чесно. Зовні нічого не помітно. Усмішка Сари бездоганна, граційна, досконала.

Їй не хочеться питати в лікаря, які в неї шанси: вона відмовляється прив’язувати своє майбутнє до статистики. Комусь це цікаво, тільки не їй. Вона не дозволить цифрам заполонити її свідомість, бо там вони зможуть розростися, як і сама пухлина, підірвати її моральний дух, її впевненість у зціленні.

У таксі, що відвозить її до офісу, Сара оцінює стан справ. Вона – на війні. Вона битиметься. Сара Коен візьметься за рішення цієї справи так само, як бралася за всі інші. Вона майже ніколи не програє своїх судових процесів, тож її не злякає мандарин, яким би підступним він не був. У справі «Сара Коен проти М.» (у неї буде саме такий код) траплятимуться випади, контр-випади, та й підступних ходів, звісно, не бракуватиме. Протилежна сторона не здасться так легко, Сара це знає, підлий мандарин – то, мабуть, найбільший супротивник, з яким їй доводилося зіткнутися. У цьому випадку на неї чекає тривалий розгляд справи, це буде війна нервів, у якій епізоди надії чергуватимуться з моментами сумнівів, коли вона, можливо, втрачатиме віру в перемогу. Треба триматися, чого б їй це не коштувало. Це боротьба на витривалість, Сара добре це знає.

Так само, як і під час вивчення справи, вона складає чернетку стратегії своїх аргументів проти хвороби. Вона нічого не розповість про неї. Нікому. В офісі ніхто не повинен знати. Якщо про цю новину дізнаються колеги і, що ще гірше, її клієнти, це буде рівноцінне вибуху бомби. Це може призвести до непотрібного хвилювання. Сара – це фундамент їхньої контори, один зі стовпів, тож вона повинна лишатися сильною, щоби не нашкодити всій будівлі загалом. Та й, крім того, вона не хоче, аби її жаліли та співчували. Звичайно, Сара хвора, проте це не означає, що її життя має змінитися. Доведеться поводитися дуже організовано, щоб не викликати підозр, винайти якийсь секретний код, яким вона позначатиме у своєму робочому графіку візити до лікаря, вигадувати якісь причини для виправдання своєї відсутності. Доведеться проявити винахідливість, системність, хитрість. Майже як героїня шпигунського роману, Сара починає підпільну війну. Так само, як деякі приховують позашлюбну інтрижку, вона перетворить свою хворобу на таємницю. Вона вміє робити це – розкладати життя на полиці – і практикує це багато років. Сара продовжуватиме будувати свою стіну, дедалі вище й вище. Врешті-решт, їй же вдавалося приховувати свою вагітність, тож удасться зробити те саме і з раком. Це буде її таємна дитина, її незаконний син, про існування якого ніхто не здогадається. Невідомий і невидимий.

Коли Сара повертається до офісу, то поринає у звичні справи. Крадькома спостерігає за реакцією своїх колег, за їхніми поглядами, інтонаціями. З полегшенням відзначає, що ніхто нічого не помітив. Ні, на чолі в неї не написано «рак», ніхто не бачить, що вона хвора.

Усередині вона розпадається на друзки, але про це ніхто не знає.

Сміта

Селище Бадлапур, штат Уттар-Прадеш, Індія

Поїхати.

Ця думка осяяла Сміту, наче веління небес. Треба поїхати з села.

Лаліта більше не повернеться до школи. Учитель побив її перед усіма однокласниками за те, що вона відмовилася підмітати класну кімнату. Згодом ці діти стануть фермерами, в чиїх будинках її дочка муситиме вигрібати вбиральні. Не бувати цьому. Сміта цього не допустить. Якось від лікаря, якого вона зустріла в диспансері в сусідньому селі, вона почула вислів, що його приписували Ганді: «Ніхто не повинен торкатися екскрементів руками». Махатма, отже, проголосив положення недоторканних протиправним через те, що воно суперечить Конституції та нормам про права людини, але з того часу нічого не змінилося. Більшість далітів сумирно коряться власній долі. Інші навертаються до буддизму, щоб уникнути кастової системи, як це зробив Бабасахеб, духовний лідер далітів. Сміта чула про ці грандіозні колективні церемонії, під час яких тисячі людей переходять до іншої релігії. Це призвело до ухвалення законів, що намагалися стримати релігійні міграції, котрі лиш послаблювали авторитет влади – тепер тим, хто хотів змінити віросповідання, треба отримати спеціальний дозвіл, наражаючись на небезпеку юридичних переслідувань. Яка іронія! З таким самим успіхом в’язень може просити тюремника звільнити його.

Сміта не може наважитися на цей крок. Вона надто прив’язана до божеств, шанованих її пращурами. Над усе вона вірить у заступництво Вішну – саме до нього промовляє вона свої вранішні та вечірні молитви, щодня, від самого народження. З ним ділиться своїми мріями, сумнівами, сподіваннями. Покинути його було б надто великим випробуванням для неї, відсутність Вішну утворила б у її душі страшенну пустку, яку неможливо було б заповнити. Їй довелось би знову відчути себе сиротою, вдруге в житті після смерті батьків, ця втрата була б для неї навіть болючішою. Натомість до цього села, в якому виросла, вона не відчувала жодної прив’язаності. Ця брудна земля, яку їй доводилося вичищати щодня, безперестанку, не дала їй нічого, нічим не віддячила, окрім тих нещасних щурів, тих маловтішних трофеїв, які щовечора приносив додому Нагараджан.

Поїхати, втекти з цього місця. Це єдиний вихід.

Сьогодні вранці Сміта розбудила Нагараджана. Він спав досить міцно, тоді як вона всю ніч крутилася, не стуливши повік. Вона заздрить здатності чоловіка засинати так спокійно – вночі він нагадує озеро, поверхня якого рівна й незворушна, наче скло. Їй же доводиться мучитися від безсоння протягом довгих годин. Темрява не приносить їй заспокоєння, а навпаки – розбурхує її душевні переживання, посилює їхній голос. Уночі все здається трагічним і невідворотним. Часто жінка починає молитися, аби вгамувати цей безперервний потік думок, що не дає їй спокою. Іноді проводить цілі ночі без сну. «Навіть уві сні люди не можуть бути рівними», – думає вона. Ніде немає цієї омріяної рівності.

Нагараджан бурчить спросоння. Сміта штурхає його, змушуючи підвести голову. Вона все вирішила: треба тікати з села. Їм більше нема чого чекати в цього життя, що позбавило їх усього. Життя ж Лаліти, натомість, тільки починається, тож ще не пізно все змінити. Вона зможе отримати що завгодно, якщо інші не позбавлять її цього. Але Сміта не дозволить їм це зробити.

«Моя жінка марить, – думає Нагараджан, – дається взнаки безсонна ніч». Сміта наполягає: вони повинні поїхати до міста. Кажуть, що там для далітів виділяють місця у школах та університетах. Місця для таких людей, як вони. Там у Лаліти буде шанс. Нагараджан хитає головою, місто – це ілюзія, рожева мрія. Насправді ж даліти там стають безхатченками, влаштовуючи собі халупки просто на тротуарах або в тих нетрях, що плодяться навколо великих міст, наче бородавки на нозі. Тут у них принаймні є дах над головою та їжа. Сміта вибухає: вони їдять щурів і вигрібають лайно. Там вони знайдуть роботу, вони зможуть почуватися гідно. Сміта готова прийняти цей виклик, вона відважна, звикла до життєвих випробувань, тож прийме все, що їй запропонують, – будь-що, тільки не це життя. Вона благає його. Заради неї. Заради них. Заради Лаліти.

Нагараджан уже остаточно прокинувся. Чи вона втратила голову?! Вирішила, що має право розпоряджатися своїм життям таким чином? Він нагадує їй про ту страшну історію, яка нещодавно сполошила все село. Дочка одного з їхніх сусідів – далітка, як і вони, – вирішила поїхати вчитися до міста. Джати схопили її, коли вона бігла через село, вивели до віддаленого поля та ґвалтували увісьмох протягом двох днів. Коли вона повернулася додому, то ледве могла ходити. Її батьки поскаржилися у Панчаят, сільську раду, що вирішує тут важливі питання. Звичайно, там заправляють джати. Ні жінки, ні даліти до складу цієї ради не входять, хоча мали б. Кожне рішення ради набуває сили закону, навіть якщо воно суперечить Конституції країни. Оскаржувати ці прояви альтернативного судочинства не можна. Рада запропонувала сім’ї кілька банкнот як компенсацію в обмін на відкликання скарги, але молода жінка відмовилася від цих брудних грошей. Батько намагався підтримати її, але зрештою під тиском громади наклав на себе руки, залишивши сім’ю без засобів до існування та прирікши дружину на жахливий статус удови. Її з дітьми вислали з села, змусивши залишити будинок. Тепер їхньою домівкою стала яма обіч дороги, де вони й жили у злигоднях.

Сміта знає цю історію, немає жодної потреби нагадувати їй про це. Вона знає, що тут, у її країні, винними у зґвалтуванні вважаються самі жертви. До жінок немає жодної поваги, а якщо вони належать до касти недоторканних, то тим паче. За традицією до них не можна торкатися, навіть дивитися в їхній бік не варто, та проте ґвалтують їх безсоромно. Якщо чоловік заборгував грошей, то його карають, ґвалтуючи його дружину. В того, хто зустрічається із заміжньою жінкою, ґвалтують сестер. Зґвалтування – це потужна зброя, зброя масового знищення. Подекуди навіть говорять про справжню епідемію. Останнє рішення сільської ради навіть потрапило до заголовків місцевих газет: двох молодих жінок звеліли роздягти та зґвалтувати в людному місці, щоб покарати їх за злочин брата, який утік із заміжньою жінкою з вищої касти. Вирок було виконано.

Нагараджан намагається напоумити Сміту: втеча обов’язково призведе до страшних наслідків та утисків. Лаліту вони також покарають. Життя дитини коштує для них не більше, ніж її власне. Вони зґвалтують їх обох та повісять на дереві, як минулого місяця зробили з тими двома молодими далітками з сусіднього села. Сміта вже чула цифру, яка змусила її здригнутися: щороку в країні вбивають два мільйони жінок. Два мільйони, жертви чоловічого варварства, гинуть у цілковитій байдужості. Усьому світові на це начхати. Світ відмовився від них.

Ким вона вважає себе перед обличчям цієї жорстокості, перед лавиною ненависті? Сподівається, що їй удасться втекти? Їй здається, що вона сильніша за інших?

Ці загрозливі аргументи не похитнуть упертості Сміти. Вони поїдуть уночі. Сміта готуватиметься до від’їзду, нікому про це не кажучи, а тоді вони вирушать до Варанасі, священного міста, розташованого за сто кілометрів від їхнього села, а там вони сядуть на поїзд і перетнуть Індію, прямуючи до Ченнаї – там живуть кузени її матері, вони їм допоможуть. Розповідають, що в цьому місті на березі моря чоловік створив спільноту рибалок для scavengers – таких людей, як вона. Крім того, там існують школи для дітей далітів. Лаліта навчиться читати й писати. Вони знайдуть роботу. Їм більше не доведеться їсти щурів.

Нагараджан дивиться на Сміту, не в змозі повірити в те, що та каже: а де взяти гроші на поїздку?! Залізничні квитки коштують більше, ніж усі їхні речі разом узяті, а свої мізерні заощадження їм довелося віддати брахману, аби той прийняв Лаліту до школи, у них нічого не залишилося. Сміта змучена від безсонних ночей, але, як не дивно, цієї миті, у темряві хижки, здається сильнішою, ніж коли-небудь. Вона шепоче: треба повернути собі гроші. Вона знає, де вони. Одного разу, коли прийшла до них вибирати туалет, вона бачила, як дружина брахмана ховала гроші на кухні. Сміта ходить туди щодня, і їй знадобиться не більше кількох секунд, щоб… Нагараджан зривається: чи в неї вселилася асура?![39] Своїм жахливим задумом вона занапастить їх, саму себе і всю родину! Та краще він усе життя полюватиме на щурів, краще захворіє на сказ, аніж погодиться на її план! Якщо Сміта попадеться, на них чекає найжахливіша доля. Ця небезпечна гра не варта зусиль. На них не чекає нічого кращого ні в Ченнаї, ні деінде. Сподіватися треба не на це життя, а на наступне. Якщо вони проживуть це життя порядно, можливо, цикл перевтілень буде милостивим до них – глибоко в душі Нагараджан мріє переродитися у подобі щура, проте не в того кошлатого та голодного щура, на яких він полює голіруч у полях і смажить вечорами, а в священного пацюка храму в місті Дешнок, недалеко від пакистанського кордону, куди водив його батько, коли Нагараджан був іще малим: пацюків у тому храмі десь із 20 000 особин. Там їх вважають за богів, тож люди їх захищають і годують молоком. Священики наглядають за цими мешканцями храму, до яких звідусіль тягнуться віряни з приношеннями. Нагараджан пригадує історію богині Кармінати, яку розповів йому батько: вона втратила дитину і просила богів повернути її, але її син переродився у пацюка. Після цього й збудували храм – на честь втраченого сина. Полюючи цілими днями у полях на гризунів, Нагараджан врешті пройнявся повагою до них, вони стали йому за цей час ближчими та ріднішими – так само й охоронець правопорядку відчуває повагу до бандита, за яким ганяється все життя. «Зрештою, – думає він до себе, – ці істоти дуже схожі на мене: вони голодні та просто намагаються вижити». Так, було б непогано переродитися у пацюка в храмі Дешнока, щоб усе життя попивати молоко. Ця мрія гамує його втому після тривалого робочого дня і допомагає заснути. Досить дивна колискова, але, хай там як, йому подобається.

Сміта не має жодного бажання чекати на наступне життя, їй хочеться жити нормально вже зараз, хочеться гідного життя для самої себе і для Лаліти. Вона згадує далітську жінку, що досягла вершини політичної системи штату, Кумарі Маяваті, наразі одну з найбагатших жінок країни. Недоторканна, що стала губернатором! Кажуть, вона літає гелікоптером. Їй не довелося гнути спину, вона не чекала смерті, щоб побачити краще життя, вона просто боролася – за себе, за всіх. Нагараджан гарячкує ще дужче: Сміта добре знає, що нічого не змінилося, ця жінка, що зробила собі кар’єру на питанні далітів, не має з ними нічого спільного. Вона покинула їх. Вона літає в небі, а вони повзають у лайні, ось і все! Ніхто не зможе витягнути їх звідси, з цього життя, з цієї карми, ні Маяваті, ні хтось інший, тільки смерть здатна їх визволити. Тим часом вони лишатимуться тут, у цьому селі, де народилися і завжди жили. Промовивши ці слова – сказав, наче відрізав, – Нагараджан виходить із хати.

«Ну, й нехай, – говорить тоді Сміта сама до себе. – Якщо ти не хочеш їхати, я втечу без тебе».

Джулія

Палермо, Сицилія

Будь-що живе Має голос і кров. Небо і землю Пронизує струм. Сподіваннями зморені, Ранком умиті, Твоїм диханням чистим Світанковим сповиті.[40]

Камаль і Джулія бачаться тепер щодня. Вони взяли за звичку зустрічатися в бібліотеці під час обідньої перерви. Після того вони прогулюються біля моря. Джулія заінтригована цим чоловіком, що не схожий на жодного з тих, кого вона знає; від сицилійців він відрізняється і зовнішністю, і манерами – можливо, саме через він їй і подобається. Чоловіки в її сім’ї авторитарні, балакучі, нестримані та вперті. Камаль – цілковита їхня протилежність.

Джулія ніколи не знає, чи зустріне його знову. Кожного дня, заходячи до читальної зали, вона шукає його очима. Іноді він стоїть там, у глибині зали. Іноді він узагалі не з’являється. І ця солодка невпевненість тільки дужче розпалює цікавість Джулії. У неї в животі ніби оселився мільйон мурашок – це нове, досі не відоме їй відчуття, від якого вона прокидається ночами. Вона читає й перечитує вірші Павезе, і ці слова – то єдиний засіб, що рятує її від туги за ним.

Одного разу, коли вони по обіді прогулювалися біля моря, сталася дивна річ. Джулія завела його берегом значно далі, ніж зазвичай, аж до пляжу, відомого лиш місцевим. Вона хотіла показати йому це місце, куди вона час від часу приходить почитати. «Про цей грот ніхто не знає», – каже вона. Принаймні їй подобається так думати.

О цій порі в бухточці нікого немає. У печері, в тому прихистку від навколишнього світу, тихо, волого й темно. Не кажучи ні слова, Джулія починає роздягатися. Її легенька літня сукня спадає до ніг. Камаль непорушно застигає перед нею, наче перед тендітною квіткою, яку не наважуєшся зірвати, боячись пошкодити. Джулія простягає до нього руку, і цей рух – то не просто жест заохочення, а запрошення. Він повільно розмотує свій тюрбан, тоді виймає з волосся гребінець, що тримає його вкупі. Воно розсипається лляним водоспадом по його плечах, по спині, аж до пояса. Джулія починає тремтіти. Вона ніколи не бачила, аби в чоловіка було таке довге волосся – у її краях таке носять хіба що жінки. При цьому Камаль не має нічого жіночного. Навпаки: він видається їй надзвичайно мужнім із копицею чорного як смола волосся. Він обережно цілує її – так припадають вустами до ніг статуї якогось божества, ледь насмілюючись доторкнутися.

Із Джулією такого раніше ніколи не траплялося. Камаль кохався з нею так, ніби молився, із заплющеними очима, наче від цього залежало його життя. І хоч руки його були шорсткі від важкої роботи, проте тіло було дуже ніжним, як великий пензлик, кожен доторк якого змушував її тремтіти.

Закінчивши кохатись, вони ще довго лежать, сплівшись тілами. Робітниці в майстерні посміювалися з чоловіків, що засинають після статевого акту, та Камаль до таких не належить. Він міцно притискає Джулію до себе, ніби скарб, із яким не хоче розлучатися. Вона могла б годинами лежати біля нього, притискаючись своїм розпашілим тілом до його, торкаючись своєю світлою шкірою його – ніжної та засмаглої.

Вони починають регулярно зустрічатися там, у цій печері біля моря. Камаль працює ночами в кооперативі, а Джулія від самого ранку в майстерні, тож бачитися їм доводиться в обідню пору. Вони кохаються опівдні, і їхні любощі мають присмак украдених миттєвостей. Уся Сицилія працює – у банках, в офісах, на базарах, – тільки не вони. Ці години належать тільки їм, вони користуються ними на повну, зловживають ними, підраховуючи родимки одне одного, відкриваючи одне одному свої шрами, смакуючи кожну клітинку шкіри. Удень не виходить кохатися так, як уночі, – є в тому щось відважне, щось значно відвертіше у спогляданні тіла при світлі дня.

Їхні зустрічі нагадують Джулії рухи танцівників тарантели, за якими вона спостерігала під час літніх фестивалів, коли була дитиною: вони то сходяться, то знову розходяться, ледь торкнувшись одне одного, – на кшталт композиції цього танцю розвиваються і їхні стосунки, ритм яким задають робочі зміни, – у неї вдень, а в нього вночі. Ця несумісність і дратує, і збуджує водночас.

Камаль – таємничий чоловік. Джулія майже нічого про нього не знає. Він ніколи не говорить про своє попереднє життя, яке змушений був покинути, аби перебратися сюди. Іноді, коли він дивиться на море, його погляд тоне в глибоких хвилях. У такі моменти його знову огортає та сумна поволока, що лягає йому на плечі. Для Джулії вода – це життя, джерело насолоди, що постійно відновлюється, форма прояву чуттєвості. Вона любить плавати, відчувати, як вода голубить її тіло. Одного разу вона намагається навчити плавати його, але він відмовляється заходити у воду. «Море – це кладовище», – каже він, а Джулія не наважується розпитувати його про це. Вона нічого не знає про те, що йому довелося пережити, що вода відняла в нього. Одного разу він, можливо, розповість їй про це. Або ні.

Коли вони разом, вони не говорять про майбутнє чи минуле. Джулія нічого від нього не чекає, нічого, крім тих годин, що їм вдається викроїти для себе. Для них важить лиш ця миттєвість, цей момент, коли їхні тіла переплітаються, щоб стати одним цілим, наче два шматочки головоломки, що ідеально доповнюють одне одного.

Камаль майже не говорить про себе, проте охоче розповідає про свою батьківщину. Джулія може цілими годинами слухати ці історії. Він нагадує їй книжку, розгорнуту на зображенні абсолютно незнайомої їй місцини. Вона заплющує очі та уявляє, як сходить на корабель, на якому вона – єдина пасажирка. Камаль описує гори Кашміру, береги річки Джелам, озеро Дал і плавучі готелі на ньому, оповідає про червоне листя, в яке дерева вбираються восени, про пишні сади, про поля тюльпанів біля підніжжя Гімалаїв, що тягнуться до обрію, куди не кинь оком. Джулія знай докучає йому, їй хочеться знати ще більше: «Розповідай, – просить вона, – розповідай далі!» І Камаль розказує про свою релігію, про свої вірування, про Рехат Маріяда, кодекс поведінки сикхів, який забороняє їм обрізати волосся та бороду, пити, палити, їсти м’ясо чи грати в азартні ігри. Він говорить про свого бога, що проповідує вести чесне та чисте життя, про єдиного бога-творця – то не християнський, не індуїстський бог, не якесь божество інших вірувань, просто ОДИН бог, ось і все. Сикхи вірять, що до нього можна прийти через будь-яку релігію, а отже, всі вірування гідні поваги. Джулії подобається ця ідея, ця віра, в якій не існує первородного гріха, не існують ні рай, ні пекло – якщо рай та пекло десь і можна знайти, то тільки в цьому світі, впевнений Камаль, і їй здається, що він має рацію.

Релігія сикхів, пояснює він, передбачає, що в жінки така сама душа, що і в чоловіка, тож обидві статі постають рівними. Жінки мають право співати божественні гімни у храмі, прислужувати на всіх священних церемоніях, як-от хрещення, приміром. Їх треба поважати, шанувати їхню роль у сім’ї та суспільстві. Сикх мусить сприймати дружину іншого як свою сестру чи матір, а дочку іншого – як власну. На підтвердження цієї рівності імена в сикхів змішані, їх однаково можна використовувати як для чоловіків, так і для жінок. Розрізняє їх друге ім’я: для чоловіків додають Сінгх, що означає «лев», а для жінок – Каур, що перекладається як «принцеса».

Principessa.[41]

Джулія любить, коли Камаль так її називає. З кожним днем їй дедалі важче розлучатися з ним та повертатися до роботи. Як би приємно було проводити біля нього цілі дні, думає вона. Дні та ночі. Їй здається, що вона могла б лишатися тут цілу вічність, усе своє життя, кохатися з ним і слухати його.

Втім, вона знає, що не має права бути тут. У Камаля не такий колір шкіри, не таке віросповідання, як у родини Ланфреді. Джулія уявляє, що скаже її мати: темношкірий чоловік, та ще й не християнин! Вона цього не витримає. Після цього новина розійдеться містом.

Тому Джулії доводиться зберігати кохання до Камаля в таємниці. Їхні почуття – то їхній спільний секрет. Нелегальне, неприйнятне кохання.

До майстерні вона повертається дедалі пізніше, з щоразу її обідня перерва триває довше. Nonna, здається, починає щось підозрювати. Вона помітила цю посмішку на її обличчі, цей блиск в очах, якого досі не було. Джулія вдає, ніби щодня йде до бібліотеки, але повертається вона задихана, з палаючими щоками. Одного дня Nonna начебто помічає піщинки в неї під шаликом, у волоссі… Робітницям цього досить, аби почати пліткувати: невже в неї з’явився коханець? Хто б це міг бути? Якийсь хлопець із району? Він молодший за неї? Чи, може, старший? Джулія відпирається з такою наполегливістю, що тим самим майже визнає його існування.

– Бідолашний Джино, – зітхає Альда, – ти розіб’єш йому серце!

Усі знають, що Джино Баттальола, власник місцевої мережі перукарень, божеволіє від неї. Багато років він залицяється до неї, щотижня приходить до майстерні, аби продати волосся з перукарень, а іноді забігає навіть просто так, аби привітатися з нею. Тут усі з нього потішаються. Сміються з подарунків, які він даремно їй носить. Джулія незворушна, наче мармурова статуя, але Джино таки не втрачає надії та щоразу повертається, несучи в руках buccellatini[42] з інжиром, які робітниці наминають із неабияким задоволенням.

Щовечора, зачинивши майстерню, Джулія прямує до батькового ліжка, аби почитати йому. Іноді вона дорікає собі за те, що поряд із цією трагедією вона почувається настільки піднесеною, сповненою життя. Її тіло радіє, тремтить, отримує від життя таке задоволення, якого ніколи не знало, тоді як її батько змушений боротися за життя. Та проте вона змушена триматися за ці відчуття, переконувати себе, що треба продовжувати жити, не поринати у прірву горя та відчаю. Шкіра Камаля – це бальзам, чудодійний засіб від печалей світу. Їй хотілося б звести своє існування до цього, до тілесних задоволень, бо саме це задоволення дає їй сили, дозволяє жити далі. Вона відчуває, як її розриває між двома крайнощами, між протилежними емоціями, що по черзі беруть над нею гору. Наче акробат на дроті, вона гойдається над прірвою, повністю залежна від поривів вітру. Ось так, думає вона про себе, життя іноді сплітає докупи найпохмуріші та найяскравіші миті. Щось забирає, але й щось дає водночас.

Сьогодні mamma довірила їй місію – знайти в батьковому кабінеті в майстерні якісь папери. У лікарні вимагають документ, який вона ніяк не може знайти: «Dio mio,[43] – жаліється вона, – як же це все складно!» Джулія не знаходить у собі сил відмовити матері, хоч їй не хочеться заходити до цієї кімнати. Після дорожньої пригоди вона не заходила туди. Не хоче, аби хтось щось чіпав у батьковому кабінеті. Їй хотілося б, щоб, коли він туди повернеться після виходу з коми, все було так, як він залишив. Тоді він одразу ж зрозуміє, що всі чекали на його повернення.

Прочинивши двері будки кіномеханіка, яку переобладнали в такий собі кабінет, вона завмирає на порозі, ніяк не наважуючись зайти. На стіні висить у рамці фотографія П’єтро разом із двома іншими світлинами – фото його батька та дідуся, представники трьох поколінь родини Ланфреді, що змінювали один одного на чолі майстерні. А трохи далі до стіни приколоті кнопками ще кілька фотографій: Франческа, ще немовля, Джулія на «веспі», Аделя в день першого причастя, mamma з дещо натягнутою посмішкою у весільній сукні. Крім того, світлина Папи, тільки не Франциска, а Івана-Павла ІІ, найулюбленішого понтифіка.

Кімната має такий самий вигляд, якою лишив її батько вранці, у день, коли потрапив в аварію. Джулія окидає її поглядом: ось його крісло, шафки, глиняна попільничка, в яку він складає недопалки, – цю попільничку вона зробила сама, ще малою, та подарувала татові. Його всесвіт, здається, позбавлений власної сутності, хоча при цьому на диво обжитий. На столі лежить робочий нотатник, відкритий на жахливій даті – 14 липня. Джулія не в змозі перегорнути цю сторінку. Таке враження, ніби її батько раптом опинився у цьому нотатнику «Молескін» з обкладинкою з чорної шкіри, наче якась частка його досі лишалася між рядками на цій сторінці, в чорнилі, якими були написані слова, навіть у тій малесенькій плямці внизу сторінки. Джулія відчуває, що він тут, у кожній часточці повітря, у кожному атомі інтер’єру.

Якусь мить дівчина опирається спокусі розвернутися, зачинити двері. Але не наважується. Вона обіцяла mamma принести цей документ. Тож повільно висуває першу шухляду, потім другу. Третя, нижня, закрита на ключ. Джулія здивована. Її сповнює якесь передчуття. У papa не було таємниць, Ланфреді ніколи не мали чого приховувати… То чому ця шухляда замкнена?

У її голові починають роїтися питання. Уява мчить галопом, наче нестримний кінь, якого випустили на волю. Невже батько мав коханку? Вів подвійне життя? А може, це Piovra дотягнулася до нього своїми щупальцями?… У родині Ланфреді ніколи не дозволяли собі плутатися у такі справи… То чому ж Джулію охопив цей сумнів, це дивне передчуття, що наринуло на неї, як чорна хмара затьмарює небокрай?

Після швидких пошуків вона нарешті знаходить ключ у коробці для сигар, яку йому подарувала mamma. Джулія тремтить: чи має вона право відімкнути її? Ще є час відмовитися від цього наміру…

Непевною рукою вона прокручує ключ у замковій щілині. Шухляда нарешті висувається: усередині лежить стос паперів. Джулія бере його до рук.

І тієї ж миті земля йде в неї з-під ніг.

Сара

Монреаль, Канада

Спочатку план Сари працював бездоганно.

Вона взяла двотижневу відпустку на той час, коли була призначена операція. Взагалі-то треба було три: лікар наполягав на тому, що після операції та постопераційного періоду в один тиждень у шпиталі потрібно два тижні провести у цілковитому спокої, та Сара вирішила скоротити реабілітацію до одного тижня. Якби її не було в конторі довше, це викликало б підозри. Вона не була у відпустці вже два роки, а в дітей навіть канікул зараз немає – хто ж братиме три тижні посеред листопада, коли слухання сиплються, наче сніг на голову?

Сара нікому нічого не сказала – ні в офісі, ні вдома. Дітям вона повідомила, що в лікарні їй треба пройти невеличке «втручання», «нічого серйозного», додала вона, щоб ті не хвилювались. Вона влаштувала все так, що близнюків на цей час мав забрати їхній тато, а Ханна мала пожити у свого – дівчинка, звісно, опиралася, але врешті підкорилася материній волі. Сара сказала їм, що відвідувати її в лікарні не можна, мотивуючи це тим, що дітей туди не пускають. «Це зовсім невеличка брехня», – сказала вона собі, щоб заспокоїти докори сумління. Мати хотіла відгородити дітей від цього місця, цього білого пекла з різкими запахами – якраз від цих запахів, якими просякнуті лікарні, від цієї суміші дезінфікувального засобу та жавелевої води її й нудить найдужче. Вона не хоче, аби малеча бачила її там такою – змученою, вразливою.

Особливо Ханна, така чутлива. Донька тремтить, наче листочок від найменшого поруху вітру. Сара дуже рано помітила в своїй дочці цю схильність до емпатії. Ханна ніби входить у резонанс зі стражданнями цілого світу, переймає їх на себе та переживає як власні. Такий собі дар, шосте чуття. Дитиною вона часто починала плакати, коли бачила, як хтось поранився чи когось насварили. А ще плакала, дивлячись новини та мультфільми по телевізору. Іноді Сара хвилюється: що вона робитиме з цією надмірною чуттєвістю, завдяки якій однаково сильно переживає і найщирішу радість, і найтяжчий смуток? Їй хотілося так багато сказати своїй дочці: стережися, бережи себе, світ дуже жорсткий, життя підступне, не дозволяй себе скривдити, будь такою ж, як і вони, – егоїстичною, стриманою, непохитною.

Будь такою, як я.

Мати знає, проте, що в її дочки тонка душевна організація, тому з цим треба рахуватися. Тож ні, вона не стане їй розповідати. У свої дванадцять років Ханна надто добре розумітиме, що криє в собі слово «рак». Передовсім дівчинка здогадається, що ніколи не знаєш заздалегідь, чи виграна ця битва. Сара не хоче, аби дочка несла в собі цей тягар, прикрість, які йдуть пліч-о-пліч із цією хворобою.

Звісно, брехати вічно їй також не вдасться. Діти почнуть запитувати. Тож їй доведеться їм розказати, все пояснити. Що пізніше, то краще, думає Сара. Можливо, краще трохи відступити, аби розігнатися і стрибнути якнайдалі. Так вона звикла справлятися з труднощами.

Батькові та брату вона так само нічого не каже. Двадцять років тому її мати померла від тієї самої хвороби. Сара не хоче, аби вони знову ставали на цей шлях боротьби, знову долали ці виснажливі випробування: надія, відчай, ремісія, рецидив – їй надто добре відомі значення цих слів. Вона боротиметься сама, мовчки. Їй вистачить на це сил, як вона вважає.

У конторі ніхто нічого не помітив. Тільки Інес вона здалася втомленою: «Ви якась бліда», – сказала вона Сарі, коли та вийшла з відпустки. Що ж удієш, надворі зима, доводиться ховати тіло під сорочками, светрами, пальтами. Сара намагається не носити одяг із декольте, наносить трохи більше макіяжу, ніж зазвичай, – і діло зроблено. У її робочому щоденнику вона розробила геніальний код: для візитів до лікарні вона використовує одну позначку (ЗУСТ Л), іншу – для обстежень, медичних тестів і радіологічних опромінень, що їх вона завжди призначає на час між полуднем та двома годинами дня (Обід Р), і так далі. Врешті-решт, її колеги вирішують, що в неї з’явився коханець. Правду кажучи, це припущення тішить її. Іноді вона навіть починає уявляти, що якось під час обіду вона знайомиться з чоловіком… Самотнім чоловіком, у місті на березі моря… Це було б так чудово… На цьому її мрії припиняються, а вона сама невідворотно повертається до лікарні, обстежень, оглядів. Серед асистентів у конторі обговорення йдуть потрібним курсом: «Вона сьогодні знову зникала… Як і вчора після обіду… Так, вона вимикає свій мобільний телефон…» Невже в Сари Коен існує якесь інше життя, поза цим офісом?… Хто ж він, з ким вона зустрічається опівдні, вранці, іноді після обіду?… Хтось із колег? Може, якийсь партнер? Інес робить ставку на одруженого чоловіка, а хтось інший навіть припускає, що це може бути жінка. Інакше навіщо стільки пересторог? Незворушна, Сара продовжує зникати і знову з’являтися на роботі. Її план, здається, працює.

Принаймні поки що.

Але, як це завжди трапляється в детективах, коли якась дрібниця видає вбивцю, її план занапастить невеличка деталь. Мати Інес хворіє. Сара знала про це. Якщо пригадати, колись давно, може, в минулому році, їй про це розповідали. Сара сказала, що їй шкода, а після того й не згадувала, ця інформація загубилася в безмежних просторах її перевантаженого мозку. Навряд чи їй можна за це дорікнути, їй і без того доводиться багато чого тримати в голові. Якби вона знайшла час, щоб підійти до кавоварки, пройтися коридором або вийти з кимось на обід (чого вона ніколи не робила), ця інформація знову пригадалася б. Проте з іншими людьми вона спілкується виключно з приводу питань надзвичайно важливих, винятково на професійні теми. Ні, це не презирство й не ворожість, а радше просто брак часу. Сара не ділиться подробицями свого приватного життя і не пхає свого носа до життя інших. У кожного мають бути свої таємниці. Можливо, в іншій ситуації, в іншому житті вона й могла б зав’язати якісь стосунки зі своїми колегами, може, навіть подружитися з кимось. Але в цьому житті для неї існує тільки робота. Зі своїми колегами Сара завжди ввічлива, проте ніколи не підпускає нікого близько до себе.

Інес чимось на неї схожа. Вона не відкривається перед іншими, не розповідає про своє життя. Цю рису Сара дуже цінує. У ній вона бачить молоду адвокатку, якою сама колись була. Із групи стажерів вона обрала саме її під час співбесіди. Інес зарекомендувала себе чіткою, працьовитою, дуже ефективною співробітницею. У своїй групі дівчина була найкращою. «Ти далеко підеш, – якось сказала їй Сара, – якщо тобі вдасться знайти для того засоби».

Хіба могла вона за цих обставин знати, що Інес привезе свою матір до лікарні саме того ж дня, коли в неї самої буде призначений огляд?

На сторінці свого щоденника Сара позначила «ЗУСТ Л». «Л» у цьому випадку означає не «Любий», не «Люка» з бухгалтерії, навіть не «Ларрі», молодий і симпатичний співробітник із сусіднього відділу, схожий на знаменитого американського актора. Ні, «Л» означає просто «Лікар Хаддад», онколог Сари, зовнішність у якого далеко не голлівудська.

Коли минулого тижня Інес попросила день відпустки як виняток, Сара погодилася. Вона подумки занотувала цю інформацію, а потім забула її – протягом останнього часу з нею таке траплялось, імовірно, позначалася втома.

За якусь хвилину вони зустрінуться в залі очікування онкологічного відділення університетської лікарні. У них обох на обличчі читатиметься одне й те саме – надзвичайне здивування. Сарі відбере мову. Інес скористається можливістю представити свою матір.

– Це Сара Коен, партнерка, з якою я працюю.

– Дуже приємно, мадам.

Сара поводитиметься ввічливо, і з виразу обличчя не можна буде здогадатися про її переживання. Проте Інес не знадобиться багато часу, аби зрозуміти, що її начальниця робить посеред дня у цьому коридорі онкологічного відділення зі знімками під пахвою. За якусь мить усе розпадеться на друзки: плітки про інтрижку, одруженого чоловіка, романтичні обіди, таємні побачення. Сару буде викрито.

Марно намагаючись зберегти обличчя, вона вдає, нібито помилилася залою – приїхала відвідати подругу та заблукала… Вона знає, що Інес так просто не перехитрити. У голові її помічниці всі шматочки пазла швидко збираються докупи: відсутність минулого місяця протягом двох тижнів, що здивувала всіх, зустрічі за межами офісу, які вона нещодавно почала призначати досить часто, колір її обличчя, втрата ваги, неприємна ситуація в судовій залі – все це перетворюється на докази, на свідчення, які можна долучити до справи.

Сарі хочеться зникнути, розчинитися в повітрі, щезнути за мить, як ті супергерої, наділені надзвичайними здібностями, яких обожнюють близнюки. Надто пізно.

Раптом вона розуміє, що поводиться перед асистенткою як ідіотка, наче її піймали на гарячому. Так, у неї рак, але це не злочин. І вона не повинна виправдовуватися перед Інес, вона нічого не мусить пояснювати – ні їй, ні комусь іншому.

Кваплячись порушити ніякову паузу, що затягнулася, Сара вітається з дівчиною та її матір’ю і йде від них ходою, що мала б показати її впевненість. Сівши до свого таксі, вона задається питанням: що зробить Інес із цією інформацією? Чи поділиться нею з кимось? Сарі спадає на думку повернутися, спіймати її в коридорі лікарні, вмовити її нічого не розповідати. Проте вона відкидає цю ідею. Таким чином вона муситиме визнати, що вразлива, чим тільки зміцнить Інес, визнає її перевагу.

Вона обирає іншу стратегію: завтра, прийшовши до офісу, вона викличе до себе Інес і запропонує асистувати їй у справі Більгувара, наразі справі номер один, що стосується найважливішого клієнта їхньої адвокатської контори. Це – підвищення, безумовно, несподівана пропозиція, від якої молода асистентка не зможе відмовитися. Їй полестить такий шанс, вона почуватиметься винною Сарі. Навіть краще: вона стане залежною від Сари. Досить вдалий спосіб заплатити за мовчання, визнає вона, примусити її й надалі зберігати вірність. Інес амбітна, вона зрозуміє, що в неї немає жодного резону розкривати цю таємницю та накликати на себе гнів старшої партнерки.

Сару заспокоює цей план, і вона їде з лікарні, втішена своїм задумом. Він майже ідеальний.

Вона забуває лише про одну річ, про яку вона довідалася завдяки своєму багаторічному досвіду: коли ти плаваєш серед акул, найменша подряпинка, що кровить, може тебе вбити.

Моя робота потроху просувається, Наче той ліс, що зростає у повній тиші. Виконанню такого вимогливого завдання Ніщо не повинно заважати. Проте я не почуваюся самотньою, Зачинена у своїй майстерні. Іноді я дозволяю пальцям самим танцювати свій дивний балет, А сама думаю про ті життя, які мені не судилося прожити, Про ті подорожі, в які я ніколи не вирушала, Про ті обличчя, що не траплялися на моєму шляху. Я лише ланка великого ланцюга, Маленька така ланка, що, втім, важить дуже багато; Мені здається, що моє життя — Це оті три ниточки, натягнуті переді мною, Оті волосинки, що танцюють Між кінчиками моїх пальців.

Сміта

Селище Бадлапур, штат Уттар-Прадеш, Індія

Нагараджан заснув. Лежачи біля нього, Сміта намагається дихати якомога тихіше. Першу годину його сон завше неспокійний; вона знає, що мусить почекати трохи, якщо не хоче його збудити.

Сьогодні вночі вона поїде. Уже вирішено. Точніше, життя все вирішило за неї. Вона не збиралася втілювати свій задум у життя так швидко, але можливістю, що підвернулася, – справжнім дарунком небес – гріх було не скористатися: сьогодні вранці дружина брахмана, в якої нагноївся зуб, змушена була піти до сільського лікаря. Сміта побачила, як та виходить із будинку, – вона якраз у цей час була в них, вигрібала смердючу яму, що правила їм за вбиральню. У неї було кілька секунд на те, аби зважитися: більше такої нагоди могло й не випасти. Вона обережно прокралася до комори біля кухні, дістала банку з рисом, під якою сімейна пара зберігала свої заощадження. «Я не краду, – подумала вона, – я лише повертаю собі те, що вони мені винні. Усе справедливо». Жінка забрала звідти тільки ту суму, яку віддавала брахману, ані на рупію більше. Крадіжка – навіть однієї монетки, яка для такої багатої людини зовсім нічого не важить – суперечить її принципам, адже через це Вішну може розсердитися. Вона не злодійка, вона краще помре від голоду, ніж дозволить собі вкрасти хоча б одне яйце.

Сміта сховала гроші під сарі та поспіхом повернулася додому. Трясучись, мов у пропасниці, позбирала трохи речей – самий лиш мінімум, не варто брати з собою багато. Вони з Лалітою тендітні, багато не понесуть. Якісь пожитки, трохи їжі в дорогу – рис і пападуми,[44] – приготовленої нашвидкуруч, поки Нагараджан був у полі. Сміта знає, що він їх не відпустить. Вони більше не обговорювали її задум – його позиція зрозуміла. У неї, отже, немає іншого варіанта, крім як дочекатися ночі та тікати, сподіваючись, що брахманова жінка нічого не помітить до того часу. Варто їй лиш дізнатися про нестачу грошей, як життя Сміти опиниться під загрозою.

Опустившись на коліна перед маленьким вівтарем на честь Вішну, Сміта молиться, благаючи його захистити їх. Вона просить його зглянутися над нею та її дочкою, оберігати їх під час цієї довгої подорожі – попереду в них 2000 кілометрів, які доведеться долати пішки, автобусом, поїздом, аж поки не дістануться Ченнаї. Виснажливої, небезпечної подорожі, що невідомо чим завершиться. Сміта відчуває якесь дивне тепло в душі, наче цієї миті вона вже не сама, наче мільйони недоторканних стояли навколішки перед маленьким вівтарем і молилися разом із нею. І тоді вона дає Вішну обітницю: якщо їм удасться втекти і брахманова дружина нічого не помітить, якщо джати не наздоженуть їх, якщо вони дістануться Варанасі та сядуть на поїзд, якщо, врешті-решт, їм пощастить опинитися на півдні живими, то вони обов’язково вирушать до храму Тірупаті, щоб віддати шану його милості. Сміта чула про це загадкове місце, розташоване на горі Тірумала, за 200 кілометрів від Ченнаї, найбільш відвідуваний паломниками об’єкт у цілому світі. Кажуть, ніби щороку туди приходять мільйони прочан, аби принести свої дари Шрі Венкатешвара, Володарю Гори, одному з найшанованіших утілень Вішну. Вона знає, що її Бог, що захищає вірних, не залишить їх. Знявши з вівтаря маленький пошарпаний образок, перед яким вона молиться, – кольорову репродукцію чотирирукого бога, – Сміта кладе його поближче до серця, ховаючи під сарі. Їй більше нічого боятися з такою охороною. Раптом у неї виникає відчуття, ніби її плечі огортає плащ-невидимка, захищаючи від небезпеки. У таких обладунках Сміта непереможна.

На село вже опустилася ніч. Нагараджан тепер дихає рівно, розмірено, легко посопуючи. Це не агресивне бурчання, а радше ніжне муркотіння, схоже на рикання тигреняти, що скрутився коло материного живота. Сміта відчуває, як стискається її серце. Вона любила цього чоловіка, звикла до його заспокійливої присутності поруч. Утім, жінка зневажає його за те, що йому бракує сміливості, за той гіркий фаталізм, яким він покрив їхнє життя. Їй хотілося б утекти з ним. Вона перестала кохати його тієї миті, коли він відмовився боротися. «Любов – ненадійна річ, – каже вона собі, – іноді вона минає так само швидко, як і приходить, з одним лиш помахом крил».

Відкинувши ковдру, вона відчуває, як паморочиться у голові. Хіба не божевілля – вирушати в таку подорож? Якби тільки вона не була такою непокірною, такою неслухняною, якби тільки цей метелик не пурхав у неї в животі, вона могла б відмовитися від боротьби, прийняти свою долю так само, як із нею змирилися Нагараджан та їхні брати даліти. Лягти знову і дочекатися світанку, не сподіваючись навіть на сон – так, як чекають на смерть.

Але назад шляху немає. Вона взяла гроші з того слоїка на кухні в будинку брахмана, а вже зробленого не повернеш. Тож треба вирушати у подорож, кинутись стрімголов у цю пригоду, що заведе її далеко – або, можливо, нікуди. Ні, її не лякає ні смерть, ані навіть страждання – якщо говорити тільки про неї, то вона не боїться майже нічого. А от за Лаліту мати дуже переживає.

«Моя донька сильна», – повторює Сміта, щоб заспокоїти себе. Вона зрозуміла це ще в день її народження. Коли сільський акушер оглядав дитину після пологів, вона його вкусила. Той тільки посміявся – маленький беззубий рот хіба може боляче вкусити? У нього на руці зостався крихітний слід. «З неї виросте жінка з характером», – тим часом сказав він. Ця маленька шестирічна далітка, ледь вища за стільчик, сказала «ні» брахману. Стоячи посеред класу, вона подивилася йому в очі та сказала «ні». Не обов’язково народжуватися в поважній родині, щоб бути сміливим. Ця думка додає Сміті сил. Ні, вона не залишить Лаліту в цьому болоті, вона не віддасть її на відкуп цієї проклятої дхарми.

Мати підходить до ліжечка, в якому спить її дочка. «Дитячий сон – це диво», – думає вона. Лаліта спить так солодко, що її починають гризти докори сумління через те, що їй доведеться розбудити дочку. Риси її обличчя спокійні, гармонійні, чарівні. Коли вона спить, то здається ще меншою, наче знову перетворюється на немовля. Сміті хотілося б ніколи цього не робити: будити дочку посеред ночі, щоб тікати. Дитина нічого не знає про материні плани; вона не знає, що сьогодні вона бачила батька востаннє. Сміта заздрить її невинності. Вона вже давно втратила здатність спокійно спати вночі, тікаючи від життєвих проблем. Ночі не приносять їй нічого, крім бездонної прірви, та й сни її такі ж чорні, як і той бруд, у якому їй доводиться копирсатися вдень. Може, там, в іншому місці, щось таки зміниться?

Лаліта уві сні притискає до себе єдину ляльку, подаровану їй на п’ятий день народження, – маленька «Королева бандитів», замотана в червону хустку із зображенням Пхулан Деві.[45] Сміта часто розповідала їй історію цієї жінки з нижчої касти, яка була віддана заміж у віці одинадцяти років і стала відома тим, що повстала проти своєї долі. На чолі банди дакоїтів[46] вона захищала пригноблених, нападала на багатих землевласників, які ґвалтували дівчат із нижчих каст на своїх землях. Відбираючи багатства в заможних і роздаючи їх біднякам, вона стала справжньою народною героїнею, а дехто вважав її втіленням богині війни Дурги. Звинувачена в сорока восьми злочинах, вона була заарештована та ув’язнена, проте потім її звільнили, після чого жінка була обрана до парламенту, а одного дня її вбили посеред вулиці троє чоловіків у масках. Лаліта обожнює цю ляльку, як і всі місцеві дівчатка. Тут її можна побачити на сходах ледве не біля кожного будинку.

– Лаліто, прокидайся. Ходімо!

Дитина прокидається, полишаючи сон, що належав тільки їй, і вона дивиться на матір заспаними оченятами.

– Не шуми. Одягайся. Швиденько.

Сміта допомагає їй зібратися. Дівчинка не опирається, тільки тривожно дивиться на неї: навіщо кудись іти посеред ночі?

– Це сюрприз, – шепоче Сміта.

Їй бракує сміливості сказати їй, що вони тікають, аби більше сюди не повернутися. Це квиток в один бік у сподіванні на краще життя. Сміта пообіцяла собі: більше ніколи вони не повернуться до пекла цього маленького села Бадлапур. Лаліта не зрозуміла б цього, почала б плакати, може, навіть опиралася б. Сміта не може піддавати такому ризику свій задум. Тож вона бреше. «Це зовсім маленька брехня, – заспокоює вона себе, – просто трохи завуальована дійсність».

Перед тим як вийти з хижки, вона кидає останній погляд на Нагараджана – її тигр мирно спить. Вона кладе біля нього, на тому місці, де мала б спати сама, шматок паперу. Це не лист – вона не вміє писати. Вона просто перемалювала, як змогла, адреси її кузенів у Ченнаї. Може, їхній від’їзд сповнить Нагараджана сміливістю, якої сьогодні йому забракло. Може, він знайде в собі сили та приєднається до них там. Хтозна.

Кинувши останній погляд на хатку, на це життя, що його вона залишає без жалю (або майже без жалю), Сміта бере дочку за холодну ручку та виходить у темне село.

Джулія

Палермо, Сицилія

Джулія сподівалася вже на будь-що, тільки не на це.

Усе, що приховувала в собі шухляда, тепер лежить, розкладене на робочому столі papa: листи від кредиторів, судові постанови про стягнення боргу, нескінченні запити. Правда обпікає її, наче ляпас. Усе зводиться до одного слова – банкрутство. Майстерня гине під купою боргів. Сімейну справу Ланфреді зруйновано.

Тато про це ніколи не казав, нікому не розкривав цієї таємниці. Якщо подумати, то тільки раз – однісінький раз – він якось обмовився під час бесіди, що традиція cascatura занепадає. «Ставши заручниками сучасного світу, сицилійці перестали зберігати своє волосся», – сказав він. Це правда, сьогодні вже ніхто нічого не зберігає – використані речі просто викидають і купують замість них щось нове. Вона пригадує ці слова під час сімейної вечері. «Уже скоро, – запевнив батько, – ми відчуємо нестачу сировини». У шістдесяті роки в майстерні Ланфреді налічувалося п’ятнадцять конкурентів. Усі вони закрилися. Тато пишався тим, що був останнім. Джулія знала, що майстерня переживає скрутні часи, але навіть не підозрювала, що мова може йти про банкрутство в найближчі дні. Вона в принципі не розглядала ймовірності такого розвитку подій.

Та цей факт доводилося визнати. Якщо брати до уваги рахунки, виходило, що працювати лишалося десь із місяць, щонайбільше. Без волосся працівниці майстерні втратять роботу. Підприємству просто нічим буде їм заплатити. Треба буде здати підсумкові звіти й закриватися.

Ця думка перебиває Джулії дихання. Упродовж десятиліть її родина жила з прибутку майстерні. Вона думає про матір, яка вже надто стара, аби працювати, про Аделю, що вчиться в ліцеї. Її старша сестра Франческа сидить удома, наглядаючи за господарством. (Вона вийшла заміж за одного пройдисвіта, що спускає всі гроші на азартні ігри, і часто траплялося так, що papa доводилося сплачувати ще й їхні рахунки під кінець місяця.) Що з ними буде? Родинний будинок віддано під заставу, тож майно в них також відберуть. А щодо працівниць, то роботу їм знайти не вдасться – враховуючи вузькопрофільність сектору, жодна майстерня не зможе прийняти їх до себе, бо їхнє підприємство – останнє на Сицилії. Що робитимуть ці жінки, які стали для неї сестрами, з якими вона так багато пережила?

Тоді вона знов думає про papa, який лежить у комі в шпиталі. Раптом вона застигає. У її голові виникає страшна картина: її батько вранці виїжджає в своє «турне» на «веспі», її батько, зневірений, доведений до відчаю, жене стрімкою дорогою дедалі швидше і швидше… Вона відганяє від себе цю тривожну думку. Ні, він би цього не зробив, він би не покинув їх напризволяще – дружину, дочок, робітниць… У П’єтро Ланфреді посилене почуття власної гідності, він не звик здаватися перед труднощами. Та Джулія знає, що його гордістю, його успіхом, сенсом усього життя була ця маленька майстерня в Палермо, заснована його дідом, отримана в спадок від батька. Чи вистачило б йому сил дивитися на те, як звільняють персонал, як зачиняють майстерню, як гине справа всього життя?… Сумнів, що оселяється в ній цієї миті, жорстокий і безжальний, наче гангрена, що помалу зжирає тіло.

Корабель поступово йде на дно, каже до себе Джулія. І всі вони: Джулія, mamma, сестри, їхні робітниці – на борту цього корабля. Це «Коста Конкордія», що втратила свого капітана, тож потопання неминуче. Немає ні човнів, ні рятувальних кругів – зовсім нічого, за що можна було б учепитися.

Гомін колег у головній кімнаті відволікає її від думок. Як і кожного ранку, вони влаштовуються на робочих місцях, балакаючи про все і водночас ні про що. На якусь мить Джулія заздрить їхній легкості – вони ще не знають, що чекає на них. Дівчина закриває шухляду неймовірно повільно (так закривають труну) і прокручує ключ. Вона не готова говорити з ними сьогодні про це, а тим паче брехати. Сідати коло них працювати так, ніби нічого поганого й не трапилося, їй теж несила. Тоді вона піднімається на дах, аби сховатися там, у laboratorio. Вона сідає обличчям до моря, як її батько, що міг цілими годинами дивитися на нього. Він говорив, що море можна споглядати вічно і ніколи від того не втомлюватися. Сьогодні Джулія тут сама, і море сміється з її горя.

Під час обідньої перерви вона зустрічається з Камалем у печері, де вони зазвичай влаштовують собі побачення. Вона не розповідає йому про свої турботи. Усе, чого вона хоче, – це втопити свою журбу в його тілі. Вони кохаються, і на якусь мить світ видається їй не таким жорстоким. Камаль нічого не каже, коли бачить, як вона плаче. Він цілує її, і на їхніх губах лишається присмак солоної води.

Увечері Джулія повертається до родинного будинку. Посилаючись на мігрень, вона зачиняється у своїй кімнаті та відразу ж залазить під ковдру.

Цієї ночі в її сни проникають дивні видіння: батькову майстерню зруйновано, майно зі спорожнілого будинку розпродують, мати божеволіє від горя, робітниці опиняються на вулиці, пасма cascatura летять у море, розбурхане море волосся…

Джулія всю ніч крутиться у ліжку, вона не хоче більше думати про це, але видіння повертаються, нестримно та невблаганно, мов нав’язливий сон, з якого їй не вдається вирватися, наче жахлива музика на пекельній платівці, що не спиняється. Світанок, нарешті, кладе край її мукам. Вона встає з ліжка з таким відчуттям, ніби не спала цілу ніч, її нудить, а голову мов затиснуло в лещатах. Ноги в неї крижані, у вухах гуде.

Так-сяк вона доповзає до ванної кімнати. Їй хочеться сподіватися, що гарячий або холодний душ допоможе їй позбутися цього кошмару, допоможе виснаженому тілу прийти до тями. Вона підходить до ванни та зупиняється.

Там на дні сидить павук.

Це маленький павучок, з тонким тільцем і лапками, схожими на ниточки майстерно сплетеного мережива. Мабуть, він піднявся каналізаційними трубами й опинився оце тут, у цій емальованій чавунній пастці, у цій білій безмежності, з якої немає виходу. Спочатку він, мабуть, борсався, намагаючись видряпатися на крижані стіни, але тонкі лапки щоразу підломлювалися, і він знов і знов падав на дно. Нарешті павук зрозумів, що боротьба марна, тож тепер доведеться нерухомо сидіти та чекати на те, що приготувала йому доля. На те, що з цієї ситуації є інший вихід. Але який?

Джулія починає плакати. Її вразила не стільки ця картина з чорним павуком на тлі білої емалі – ці створіння радше викликають у неї страх, негайну відразу та напад неконтрольованої паніки, – скільки переконаність у тому, що вона так само опинилася у пастці, з якої їй не вдається вибратися і з якої ніхто її не витягне.

У неї виникає спокуса повернутися до ліжка і знову заритися у ковдру, щоб ніколи з-під неї не вилазити. Зникнути – така приваблива, така манлива перспектива. Вона не знає, що їй робити з цим горем, що накриває її величезною хвилею. Коли Джулія була ще дитиною, то мало не потонула одного дня, коли вся їхня сім’я вибралася скупатися до Сан-Віто-Ло-Капо. На морі, що здебільшого досить спокійне в цьому місці, чомусь здійнявся вітер. Її з головою накрила висока хвиля, і протягом кількох секунд дівчинка була відрізана від світу, опинившись у цьому пінному полоні. До рота їй набився пісок – вона досі пам’ятає це відчуття, коли на зубах тріщали крихітні піщинки, змішані з дрібними камінцями. За якусь мить вона вже не розуміла, де земля, а де небо, усе навколо було якимось розмитим і нереальним. Течія тягнула її на дно з такою силою, наче хтось ухопив за ногу. У цьому напівпритомному стані, у якому людина завжди опиняється, коли падає чи з нею стається якась катастрофа (у ці моменти дійсність завжди випереджає думку), вона вже вирішила, що не зможе виплисти. Що для неї все скінчилося. І вже була готова здатися. Та цієї миті її схопила батькова рука й витягнула на поверхню. Вона знову стала на ноги, здивована, шокована. Жива.

А цього валу, на жаль, вона вже не витримає.

Доля нещадна до Ланфреді, подумалося Джулії, наче землетрус, що кілька разів вражає одне й те саме місце, у самому серці Італії.

Нещасний випадок, що стався з її батьком, підкосив їх усіх.

А загибель майстерні означатиме для них смертний вирок.

Сара

Монреаль, Канада

Сара відчуває: щось змінилося у ставленні до неї в офісі. Ця зміна ледь відчутна, майже невловима, та все ж вона має місце.

Це проявляється спочатку в погляді, у зміні інтонації, коли до неї вітаються, у тому притиску в голосі, коли цікавляться її останніми новинами, чи, навпаки, у підкресленій відсутності цікавості. Тоді тон та погляди в її бік стають дещо збентеженими. У деяких колег на вустах – вимушена посмішка. Інші намагаються тікати, ледь зауваживши її. Коротше кажучи, ніхто з них не поводиться природно.

Спочатку Сара питає себе, яка муха їх укусила. Може, щось негаразд із її зовнішнім виглядом, може, вона випустила з уваги якусь деталь? Та вона, як завжди, одягнена з голочки. Вона згадує про свою вчительку зі школи, що колись прийшла на роботу з пакетом сміття. Тільки поставивши його звичним рухом на робочий стіл, вона усвідомила, що, виходячи з дому, викинула на смітник свою сумочку. Учителька так і приїхала до школи, нічого не помітивши. Звісно, діти підняли її на кпини.

Утім, сьогодні Сара має бездоганний вигляд – вона переконується в цьому, довго розглядаючи себе у дзеркалі в туалеті. Крім стомленого виразу обличчя та цієї худорлявості, яку вона марно намагається приховати, про якісь негаразди годі й здогадатися. То чого тоді колеги поводяться з такою стриманістю, якої вона не помічала раніше? Між ними раптом виникла якась незрозуміла дистанція, ціла прірва, походження якої вона не могла збагнути, простяглася між ними за кілька днів.

Щоби зрозуміти це, Сарі вистачило одного лише слова її секретарки.

«Мені шкода», – каже та ледь чутно, співчутливо дивлячись на неї. Спершу – тільки на коротку мить – Сара не може второпати: до чого вона веде? Хіба сталася якась катастрофа чи терористичний акт, про який вона не знала? Раптовий буревій, аварія, трагічна смерть? І тоді вона розуміє, що йдеться якраз про неї. Так, це вона – постраждала, поранена, ушкоджена.

Сара так і завмирає з відкритим ротом.

Якщо секретарка знає, то це відомо вже всьому офісу.

Інес проговорилася. Вона без попередження порушила їхній пакт, укладений напередодні. Її таємницю розкрито. Новина розійшлася офісом з такою швидкістю, з якою порох спалахує від іскри, – вона ширилася коридорами, проникала до кабінетів, захопила конференц-зали, їдальню, аж поки не дісталася верхнього поверху, вершини ієрархії, приймальні Джонсона.

Інес, якій Сара довіряла, Інес, яку вона сама ж вибрала та найняла на роботу, Інес, яка щоранку до неї посміхається, з якою вони разом працювали над справами, Інес, яку вона прийняла під своє крило, – Інес, так, Інес завдала їй цього смертельного підлого удару.

Tu quoque, mi fili.[47]

Вона розпатякала її таємницю людині, якій про це в жодному разі не можна було говорити, – Гарі Курсту, партнеру, відомому своїми заздрощами, амбіціями та зверхнім ставленням до жінок, який люто ненавидів Сару від моменту її появи в цій конторі. Вона діяла в інтересах офісу, виправдовується зрадниця з фальшивим роздратуванням, після чого додає: «Мені шкода». Сара ані на секунду не вірить у щирість її слів. Треба було остерігатися. Інес надто хитра, надто розважлива згідно з одним влучним спостереженням, що означає – підступна, що означає – готова йти туди, куди веде найсильніший. Що означає – не боїться використовувати підлі прийомчики. Інес далеко піде, так, Сара сама це визнала одного дня. Якщо їй удасться знайти для того засоби.

Вона пішла до Курста, щоб мати чисте сумління, аби розповісти йому про помилки, яких припускається Сара у тій справі, що вони її ведуть, – справі Більгувара, надзвичайно важливій у фінансовому плані для майбутнього контори. Звісно, не можна суворо засуджувати її за ці огріхи, зважаючи на її стан.

Огріхів у своїй роботі Сара ніколи не припускалася. Безумовно, від початку лікування вона стикається з ситуаціями, коли їй важко сконцентруватися, сфокусувати увагу, вона інколи забуває деталі під час розмови, якесь ім’я чи якийсь термін, проте це в жодному разі не позначається на якості її роботи. Вона не пропустила жодної зустрічі, жодної наради. У неї таке враження, ніби всередині вона стала меншою, тож, аби ніхто цього не помітив, Сара подвоює зусилля. Жодних огріхів, жодних помилок вона ніколи не припускалася. Інес це знає.

То чому? Навіщо тоді її зраджувати? Сара розуміє це надто пізно, і від цієї думки вона аж заклякає: Інес мітить на її місце. На її посаду партнерки. Нагода для підвищення в офісі випадає рідко, нижчим рангам просто так не дають просуватися кар’єрними сходами. А ослаблений партнер – то прочинені двері до нової посади, унікальна можливість, якою не можна нехтувати.

Курст знаходить у цьому свій інтерес: він давно заздрить тій довірливості у відносинах, що пов’язують Сару та Джонсона. Без жодних сумнівів, саме її він збирається призначити наступною Managing Partner. Якщо тільки щось не завадить її стрімкому сходженню… Гарі Курст уже бачив себе в тому кріслі, на вершині цієї піраміди. Тривала хвороба, підступна хвороба, що напосідає на людину та послаблює, виснажує її, хвороба, що зникає та повертається знову, – це ідеальна зброя у боротьбі проти ворога. У Курста навіть крові на руках не буде – бездоганний злочин. Це як у шахах: пішака забирають, і всі просуваються на одну клітинку вперед. Цей пішак – то Сара.

Вистачило б слова, одного слова, промовленого на вушко якійсь недоречній людині. І все – сталося непоправне.

Тепер це стає офіційною інформацією – Сара Коен хвора.

Хвора, а отже, вразлива, ненадійна, здатна програти справу, не проникнувши в її зміст, зникнути надовго з роботи.

Хвора, тож на неї не можна розраховувати. Бо хтозна, скільки їй лишилося – місяць, рік? Одного дня Сара почула в коридорі цю жахливу фразу, сказану пошепки, ледь чутно: дійсно, хтозна?

Хвора – то ще гірше, ніж вагітна. У випадку вагітності принаймні зрозуміло, коли вона завершиться. Рак же, навпаки, може повернутися. І нависає ця біда над вами, наче дамоклів меч, наче чорна хмара, що невідступно йде назирці.

Сара знає: адвокат має бути блискучим, продуктивним, агресивним. Він повинен заспокоювати, переконувати, спокушати. У такій великій адвокатській конторі, як «Джонсон і Локвуд», на кону стоять мільйони. Вона уявляє собі питання, які мають ставити собі інші. Як можна й далі розраховувати на неї? Довіряти їй важливі справи, на роботу з якими можуть піти роки? Чи працюватиме вона тоді, коли настане час передавати їх до суду?

Чи спроможна вона буде й надалі віддаватися роботі днями й ночами, без відпусток і вихідних? Чи стане їй на це сил?

Джонсон викликає її до себе, до власного кабінету нагорі. Має незадоволений вигляд. Йому хотілось би, щоб вона прийшла до нього, повідомила про це особисто. Між ними завжди існували довірливі стосунки, то чому вона нічого йому не сказала? Сара вперше відзначає про себе, що їй не подобається тон його голосу. Її нудить від цього поблажливого ставлення, від фальшивого патерналістського вигляду, який він напустив на себе зараз і, зрештою, якщо добре подумати, яким він завжди користувався, коли розмовляв із нею. Їй так хотілося б відповісти йому, що, взагалі-то, йдеться про її тіло, її здоров’я, що вона не зобов’язана звітувати перед ним про це. Якщо в неї і лишається якась частка внутрішньої свободи, то це якраз свобода від зобов’язань говорити про це. Сара могла б йому сказати, аби він ішов до дупи зі своєю награною турботою, бо вона добре знає, що саме його насправді турбує – не її здоров’я, самопочуття і навіть не те, чи працюватиме вона тут за рік; ні, все, за що він переймається, це те, чи здатна вона буде, так-так, чи здатна буде вести ті кляті справи так само, як і раніше. Коротше кажучи, чи лишиться вона настільки ж продуктивною.

Звісно, Сара нічого такого не каже. Треба зберігати спокій. З апломбом вона запевняє Джонсона: ні, вона не збирається йти у тривалу відпустку. Навіть не планує надовго відлучатися. Хоч і хвора, вона продовжуватиме працювати, вестиме й надалі свої справи.

Коли вона прислухається до своїх слів, у неї виникає враження, ніби вона стоїть перед суддею в залі суду, виступаючи під час дивного засідання, яке щойно розпочалося, – процесом над нею самою. Сара вишукує аргументи, вибудовуючи власний захист. Але якого дідька?! Хіба вона в чомусь винна?! Хіба вона щось накоїла? Чому ж тоді має виправдовуватися?

Повернувшись до свого кабінету, Сара намагається переконати себе, що нічого не зміниться. Марна справа. Глибоко в серці вона знає, що Джонсон уже розпочав свій судовий процес.

«Виявляється, ворог, – спадає їй тоді на думку, – зовсім не там, де я очікувала».

Сміта

Штат Уттар-Прадеш, Індія

Сміта біжить через оповите сном селище, тримаючи в руці маленьку долоню Лаліти. Говорити ніколи, немає часу пояснити їй, що про цей момент – момент вибору, котрий докорінно змінить лінії їхньої долі, – вона згадуватиме все своє життя. Вони біжать тихо, намагаючись не здіймати галасу, аби джати не помітили та не почули їх. «Коли всі прокинуться, ми будемо вже далеко», – сподівається Сміта. Не можна гаяти ні секунди.

– Ну ж бо, швидше!

Їм треба дістатися великої дороги. Там, у кущах біля вигрібної ями, Сміта заховала велосипед і невеличкий пакуночок з їхніми пожитками.

Вона сподівається, що його ніхто не поцупив, бо ж до Національної траси 56 шлях не близький. Там уже можна буде сісти на автобус до Варанасі, один із тих знаменитих біло-зелених урядових автобусів, у якому проїзд коштує якихось кілька рупій. Про безпеку та комфорт у них залишається тільки мріяти – вночі водії заливаються бхангом,[48] проте вартість квитків тут поза всякою конкуренцією. Від священного міста їх відокремлює менше сотні кілометрів. А вже там треба буде відшукати вокзал і сісти на поїзд до Ченнаї.

На обрії починає сходити сонце. По шосе з жахливим гуркотом проносяться вантажівки. Лаліта тремтить, наче листочок на вітрі; Сміта розуміє, що їй лячно, що дитина ніколи не заходила так далеко від рідного села. За цим шосе на них чекає новий світ – незнайомий і небезпечний.

Сміта розчищає від гілок схованку – велосипед і досі там. Але пакуночок з їжею, що вона підготувала, лежить пошматований у канаві неподалік – мабуть, голодний собака чи щури поласували їхнім пайком. Від нього майже нічого не лишилося… Доведеться продовжувати подорож надголодь – іншого виходу немає. Зараз у Сміти немає часу шукати харчі. Вже скоро жінка брахмана витягне слоїк із рисом перед тим, як піти на базар. Чи подумає вона відразу на далітку? Чи побіжить, стривожена, до чоловіка? Чи кинуться вони їй навздогін? Нагараджан, либонь, уже помітив їхню відсутність. Ні, часу шукати їжу нема, треба рухатися далі. Принаймні пляшка з водою на місці – цим вони й поснідають.

Сміта садовить Лаліту на багажник і сама сідає на велосипед. Дівчинка міцно обіймає її за стегна, причепившись до неї, наче той гекон – зеленувата ящірка, яких повно в помешканнях і з якими так люблять бавитися діти. Сміта не хоче показати їй, що й сама тремтить. Численні Tata Trucks[49] з оглушливим ревищем обганяють їх на вузькій дорозі. Тут не існує жодних правил дорожнього руху – пріоритет завжди в того, хто більший. Сміта дрижить, міцніше стискає кермо, щоб не впасти – падіння на цьому шосе рівнозначне смерті. Ще трохи, і вони виїдуть на трасу NH56, що пролягає між Лакхнау та Варанасі.

Тепер вони сидять на узбіччі. Сміта обтирає ганчіркою обличчя собі та Лаліті – обидві вкриті пилом. Вони вже дві години чекають на автобус. Якби ж то знати, чи він узагалі сьогодні буде. Розклад руху транспорту тут, м’яко кажучи, орієнтовний, навіть швидше гіпотетичний. Коли автобус нарешті під’їжджає, стає помітно, що він уже забитий вщерть – двері ледве відчиняються через купу народу всередині. Проштовхатися туди просто неможливо. Деякі люди відразу вилазять на дах – вони подорожуватимуть просто неба, учепившись за бічні рейки. Сміта бере доньку за руку і так-сяк протискається до салону. Їй вдається знайти половину вільного сидіння майже в самому кінці автобуса – що ж, їм вистачить того на двох. Тепер вона намагається продертися назад до виходу, щоб забрати велосипед, який лишився на узбіччі. Справа ця досить ризикована: у проході штовхається купа народу, яким нема де сісти, що роздратовано лаються між собою. Одна жінка везе з собою курей, що обурює її сусіда. Раптом Лаліта зойкає, тицяючи пальцем у шибку: там, біля автобуса, якийсь чолов’яга осідлав велосипед і швиденько змивається звідти. Сміта блідне: якщо вона кинеться йому навздогін, є ризик, що автобус поїде без неї. Водій уже завів двигун, що тепер дрижить, порикуючи. Сміті нічого не лишається, крім як повернутися знехотя до місця та дивитися, як віддаляється це зужите залізяччя, яке вона колись давно купила і збиралася виміняти на їжу.

Автобус потроху рушає. Лаліта притискає обличчя до задньої шибки, щоб не пропустити чогось цікавого в цій подорожі. Раптом вона вигукує:

– Тато!

Сміта аж підскакує на сидінні. Озирнувшись, вона помічає, як на дорогу вибігає Нагараджан. Він біжить до автобуса, який щойно рушив. Сміта відчуває, як сили полишають її. Чоловік поспішає, намагаючись наздогнати їх, а на його обличчі відбивається якась суміш незбагненних емоцій – жалю, сум’яття, ніжності, гніву? Автобус набирає швидкість, і він лишається далеко позаду. Лаліта починає рюмсати, б’є долонькою об шибку, а тоді повертається до матері, дивлячись на неї заплаканими очима, благаючи про допомогу:

– Мамо, скажи їм, хай зупиняться!

Сміта знає, що марно намагатися зупинити автобус. Їй навіть не вдасться проштовхатися до водія. А якби і вдалося, то навряд чи він погодився б пригальмувати – або звелів би їм вийти з автобуса. Так ризикувати не можна. Постать Нагараджана щосекунди зменшується, поки не перетворюється на невеличку цятку десь на обрії, та він не зупиняється і продовжує свій даремний забіг. Лаліта ридає. Нарешті її батько зникає з поля зору. Можливо, навіть назавжди. Дитина устромляється носиком матері в шию.

– Не плач. Він приєднається до нас пізніше.

Сміта намагається зробити так, щоб її голос звучав якомога переконливіше, ніби їй хотілося запевнити саму себе в правдивості цього припущення. Проте ніхто не може знати цього точно. Вона загадується, від чого ще їм доведеться відмовитися, поки завершиться їхня подорож. Утираючи доньчині сльози, вона крадькома торкається зображення Вішну, захованого під сарі. «Все буде добре», – переконує вона себе. Нехай на шляху на них чекають сотні випробувань – Вішну все одно поруч, зовсім поруч.

Лаліта заснула. Сльози на її обличчі висохли, лишивши по собі тільки білуваті борозни. Крізь запилену шибку Сміта роздивляється пейзаж. Автобус їде повз похилені хижки, поля, авторемонтну станцію, школу, рештки поламаних вантажівок, стільці під столітнім деревом, стихійний базар, продавців, що сидять тут-таки, на землі, пункт прокату мопедів останніх моделей, озеро, склади, зруйнований храм, рекламні вивіски, жінок у сарі, що несуть на головах кошики, трактор… Їй спадає на думку, що вся Індія перебуває ось тут, на узбіччі шосе, в цьому безіменному хаосі, в якому змішується давнє й сучасне, чисте та мерзенне, священне та нице.

Із запізненням на три години (поламана вантажівка перегородила шлях) автобус нарешті прибуває на вокзал Варанасі. Він одразу ж випльовує свій уміст: чоловіків, жінок, дітей, валізи, курей і все, що пасажири примудрилися запхати нагору, під низ та в проходи автобуса. Серед багажу навіть видно козу – якийсь чоловік знімає її з даху, а Лаліта дивиться на це округленими від подиву очима, не розуміючи, як же кізка змогла там опинитися.

Щойно встигли Сміта з Лалітою вилізти з автобуса, як їх уже підхоплює бурхлива енергія міста. Усюди сновигають автобуси, автівки, рикші, вантажівки з прочанами – усі поспішають до Гангу, до Золотого храму. Варанасі – одне з найстаріших міст у світі. Сюди приїздять, щоб очиститися, поринути в медитацію, взяти шлюб, а також для того, щоб поховати своїх близьких, а іноді навіть щоб померти самим. На гхатах, кам’яних набережних, що сходами спускаються до Ganga Mama, як називають тут цю річку, пліч-о-пліч кружляють життя та смерть, день і ніч у своєму нескінченному балеті.

Лаліта зроду-віку не бачила нічого подібного. Сміта раніше розповідала їй про це місто, в якому вона колись була ще дитиною, коли її батьки вирушили сюди на прощу. Разом вони виконали ритуал Панчатиртхі Ятра, сенс якого полягає в тому, щоб у певному порядку скупатися у п’ятьох місцях священної ріки. Завершили свою подорож вони жертвоприношенням у Золотому храмі, як того вимагає звичай. Сміта ішла за своїми батьками та братами, дозволяючи їм вести її. Спогади про цю подорож, що справила на неї неабияке враження, досі живуть у її серці. Особливо їй запам’ятався гхат Манікарніка, на якому відбувається кремація тіл померлих. Вона досі згадує про поховальне вогнище, як на ньому виднілося тіло літньої жінки. За традицією її обмили в Гангу та витерли перед тим, як спалити. Сміта нажахано дивилася, як перші язики полум’я несміливо торкалися тіла померлої, аж поки вогонь не накинувся на нього з пекельним сичанням. Як не дивно, близькі померлої жінки не здавалися сумними, навпаки – вони мало не раділи moksha своєї родички, її звільненню. Деякі з них говорили між собою, хтось грав у карти, а ще хтось навіть сміявся. Вдягнені в біле вбрання даліти працювали там і вдень, і вночі – кремація, як і будь-яка нечиста робота, призначена для них самим світопорядком. Крім того, їм доводилося займатися постачанням деревини та хмизу для вогнищ, які вони підвозили човном до гхатів. Сміта згадує ті гори величезних колод, що лежали вздовж набережних, чекаючи своєї черги. А за кілька метрів звідти стояли корови та пили воду з річки, не звертаючи уваги на події, що розгорталися на березі коло них. Трохи далі чоловіки, жінки та діти здійснювали ритуальні омивання – за звичаєм треба зайти в Ганг та пірнути з головою, щоб очиститися. Інші влаштовували тут же весільні церемонії, грайливі та барвисті, співаючи священні псалми чи народні пісні. Дехто просто миє посуд або навіть пере в річці. Подекуди вода була аж чорна, інколи на хвилях пропливали квіти й лампадки – паломницькі підношення богам, а час від часу можна було побачити напіврозкладені туші тварин, навіть людські скелети – зазвичай після кремації попіл розвіюють над річкою, але багато сімей не можуть дозволити собі оплатити повне спалювання, тож вони кидають тіла померлих родичів у річку напівзгорілими або й узагалі неушкодженими.

Сьогодні Сміту ніхто не веде за собою, вона не може вхопитися за чиюсь руку, щоб заспокоїтися, – поруч із нею тільки дочка. Вони опинилися сам на сам із безликим натовпом прочан і тепер намагаються зрозуміти, куди їм іти. Залізничний вокзал розташований у самому центрі міста, далеко від того місця, куди привіз їх автобус.

На вулицях Лаліта зачаровано розглядає вітрини магазинів, у яких продаються чудернацькі штукенції – одна дивніша за іншу. Тут і пилосос, і соковитискач, а там он – ванна, раковина, унітаз. Лаліта ніколи цього не бачила. Сміта зітхає, їй хотілося б іти швидше, але через цікавість дитини вони змушені раз у раз сповільнювати ходу. Вони натрапляють на групку школярів у коричневій формі, що крокують, тримаючись за руки. Сміта помічає заздрісний погляд її дочки, яким вона дивиться їм услід.

Нарешті перед ними виростає вокзал Варанасі-Кант. Перед ним буяє справжнє людське море – це один із найбільш завантажених вокзалів країни. У центральній залі це море розливається маленькими струмочками у напрямку віконечок кас. Скрізь стоять, сидять або й лежать чоловіки, жінки та діти, чекаючи на свою чергу протягом кількох годин, а іноді навіть днів.

Сміта намагається пробратися поближче до кас, оминаючи зазивал. (Користаючись із сум’яття або розгубленості туристів, вони за кілька рупій пропонують їм свої поради, при цьому досить ненадійні.) Сміта займає місце в одній із чотирьох черг – у кожній не менше сотні чоловік, доведеться зачекати. Лаліта вже страшенно втомилася – вони провели в дорозі цілий день надголодь, а подолали ледве сто кілометрів. Найскладніше ще чекає на них попереду, Сміта знає це.

Коли вона нарешті підходить до віконечка, надворі вже ніч. Касир відверто дивується, коли вона просить продати їй два квитки до Ченнаї на цей самий день. «Квитки треба бронювати за кілька днів, – відповідає він, – в останню хвилину ніколи немає місць. Ви не бронювали заздалегідь?…» Сміта відчуває, як сили покидають її від самої лише думки про те, що їм доведеться провести ніч тут, у священному місті, де вона нікого не знає. Монет, поцуплених у брахмана, ледве вистачить на те, щоб заплатити за квитки третього класу і трохи поїсти, а вже про готель чи навіть якусь нічліжку годі й говорити. Сміта наполягає: вони мусять поїхати якомога швидше. Вона не вагаючись підсовує касиру ще кілька монет, що були відкладені на їжу. Той оторопіло дивиться на неї та, зціпивши жовті зуби, щось бурмоче собі під ніс. Він зникає, а за мить повертається, тримаючи в руках два квитки «sleeper class»,[50] найдешевшого класу, на поїзд, що вирушає завтра. Нічого кращого запропонувати він не може. Уже згодом Сміта дізнається, що ці квитки продаються всім охочим – у вагонах цього класу немає обмежень на кількість пасажирів, через що вони постійно переповнені. Касир зіграв на її довірливості, щоб витягнути з неї кілька рупій, – на жаль, зрозуміє вона це надто пізно.

Лаліта, виснажена, заснула в неї на руках. Сміта намагається пробратися кудись, де можна сісти. Скрізь – на платформах, на вокзалі – пасажири готуються перебувати ніч. Ті, кому пощастило найбільше, вкладаються та засинають. Сміта сідає в кутку, просто на землю, неподалік від вдягненої у все біле жінки, коло якої сидять двоє маленьких дітлахів. Лаліта прокидається – їй хочеться їсти. Сміта витягує з сумки пляшку з водою – там лишається трішечки, хіба що на дні, більше нічого немає. Дівчинка починає плакати.

Жінка в білому, яка сидить неподалік, саме дає дітям печиво. Вона дивиться на Сміту, на заплакану дівчинку в неї на руках. Відтак підходить і пропонує розділити з ними їхню нехитру вечерю. Сміта здивовано дивиться на неї: не звикла, щоб їй приходили на допомогу, вона ніколи не просила милостині. Хоч би як не складалося її життя, вона завжди жила з гідністю. Якби вона була сама, то, ймовірно, відмовилася б, але Лаліта настільки слабка, настільки маленька, що не витримає без їжі. Сміта бере з рук жінки банан і печиво та дякує їй. Лаліта жадібно накидається на їжу. Крім того, у вуличного торговця жінка купує імбирний чай та пропонує їм пригоститися – Сміта охоче приймає цю пропозицію. Гарячий чай із різким смаком приводить її до тями. Жінка – її звуть Лакшмама – зав’язує розмову. «Куди ж ви їдете оце так, удвох? Хіба не міг супроводжувати хтось – чоловік, батько чи брат?» Сміта відповідає, що вони їдуть до Ченнаї: там на них чекає її чоловік, каже вона. Лакшмама з синами їдуть до Вріндавана, невеличкого містечка на південь від Делі, відоме як місто білих вдів. Вона зізнається, що кілька місяців тому її чоловік помер від грипу. Після його смерті родина чоловіка, з якою вони жили, викинула її на вулицю. «На жаль, удовам тяжко тут живеться», – гірко всміхається Лакшмама. Їх вважають проклятими, звинувачуючи в неспроможності вберегти свого покійного чоловіка від смерті. Іноді навіть заявляють, що вони навмисне за допомогою чарів наслали хворобу чи смерть свого благовірного. Якщо ж він гине внаслідок нещасного випадку або на війні, вдови не мають права отримувати жодних виплат. Зустріти вдову на вулиці – ба навіть наступити на її тінь! – вважається лихим знаком. Їм не можна з’являтися на весілля та вечірки, тож доводиться ховатися, носити біле жалобне вбрання на знак покарання. Їх часто викидають на вулиці власні сім’ї. Лакшмама з жахом згадує про жорстоку традицію Саті, за якою вдовам колись доводилося сходити на поховальне вогнище свого чоловіка. Тих, хто відмовлявся це робити, виганяли з села, побитих або зґвалтованих, іноді їх силоміць заштовхувала на вогнище родина чоловіка або й навіть власні діти, які таким чином намагалися уникнути тієї ж долі для них самих. Перед тим, як виставити їх на вулицю, вдів змушували зняти з себе всі прикраси та поголити голову, щоб не приваблювати чоловіків – їм заборонено вступати в повторний шлюб, незалежно від віку. У селах, де дівчатка виходять заміж іще в дитинстві, трапляються й такі, хто овдовів у п’ять років, а отже, фактично змушені все життя жебракувати.

«Коли ти втрачаєш чоловіка, тебе всього позбавляють», – зітхає вона. Сміта це добре знає: у жінки не може бути жодної власності, все належить її чоловікові. Побравшись із ним, вона віддає йому все. Втративши його, вона перестає існувати. У Лакшмами нічого не лишилося, крім однієї прикраси, яку подарували батьки у день весілля та яку вдалося сховати під сарі. Вона пам’ятає цей чудовий день, коли її, вдягнену в розкішне вбрання, привели до храму, щоб відсвяткувати заручини. З такою пишнотою вона вступала в шлюб – і в таких злиднях опинилася після того. «Краще б мій чоловік пішов до іншої, – зізнається вона, – або вигнав мене з дому – принаймні тоді суспільство не відштовхувало б мене як парію,[51] можливо, тоді родичі проявили б до мене хоч якесь співчуття замість презирства та ворожості. Краще б я народилася коровою – тоді б мене всі шанували». Сміта не наважується сказати їй, що й сама вирішила піти від свого чоловіка, покинути рідне село та колишнє життя. Цієї миті, слухаючи Лакшмаму, вона питає себе, чи не припустилася вона жахливої помилки. Молода вдова зізнається, що хотіла накласти на себе руки, але відмовилася від цього задуму, побоюючись, що родина чоловіка вб’є її синів, щоб забрати спадщину, – таке також іноді трапляється. Тож вона обрала за краще заслання у Вріндавані разом із дітьми. Кажуть, що там таких, як вона, тисячі – вдови знаходять собі притулок у благодійних ашрамах, «будинках для вдів», або просто на вулиці. В обмін на чашку рису або супу вони співають у храмах молитви до Крішни, отримуючи таким чином хоч трохи їжі, щоб вижити – один раз на день, на більше вони не мають права.

Сміта слухає вдову, не перебиваючи. На вигляд вона трохи старша за неї. Коли вона питає, скільки їй років, Лакшмама відповідає, що точно не знає, та їй здається, що не більше тридцяти. Обличчя в неї досі молоде, думає про себе Сміта, її очі живі, проте в них оселилася безмежна, мало не тисячолітня туга.

Підходить поїзд – Лакшмамі час їхати. Сміта дякує їй за їжу та обіцяє помолитися Вішну за неї та за її дітей. Вона дивиться, як та простує платформою з однією невеличкою сумкою замість багажу, віддаляючись від неї, несучи молодшого сина на руках, а старшого тримаючи за руку. Коли її постать зникає в натовпі пасажирів, Сміта підносить руку до зображення Вішну під її сарі та молить його, аби він супроводжував і захищав її під час подорожі та життя у вигнанні. Вона думає про мільйони вдів, що живуть так само, забуті та знедолені, знехтувані цим суспільством, яке вочевидь не полюбляє жінок, і раптом відчуває вдячність за те, що вона така, яка є – Сміта, народжена даліткою, зате вона ціла й неушкоджена, а душу їй гріє сподівання на краще життя.

«Краще б я не народжувалася взагалі», – зізнається їй Лакшмама перед тим, як зникнути.

Джулія

Палермо, Сицилія

Коли Джулія повідомляє матері та сестрам про те, що майстерня приречена, Франческа заходиться плачем. Аделя натомість мовчить – на її обличчі читається притаманна підліткам незворушна байдужість, наче це її взагалі не обходить. Mamma кілька секунд сидить, не промовляючи ні слова, але потім її прориває. Зазвичай така побожна та молитовна, вона сипле прокльонами, звинувачуючи небеса за таке жорстоке ставлення до них. Спочатку її чоловік, а тепер-от – майстерня… Що вони такого накоїли, чим вони згрішили, чим заслужили таке покарання?! Що тепер буде з її дітьми? Аделя досі вчиться у ліцеї. Франческа так невдало вийшла заміж, що вони ледве зводять кінці з кінцями. А Джулія не знає нічого, крім ремесла, якого навчив її батько. Батько, якого навіть немає з ними сьогодні…

Mamma цієї ночі ридає кілька годин поспіль, оплакуючи свого чоловіка, дочок, цей будинок, який у них, безумовно, заберуть, – за себе ж саму вона ніколи не дорікала долі. З першими променями нового дня в її голові народжується ідея: уже багато років Джино Баттальола закоханий у Джулію і просто мріє одружитися з нею. Ні для кого це не секрет. Грошенята в його родини водяться – його батькам належить мережа перукарень по всій країні. Їхня сім’я завжди ставилася до Ланфреді приязно – то, може, вони погодяться викупити закладну на родинний будинок?… Урятувати майстерню не вдасться, але принаймні в них буде дах над головою. Дівчата не опиняться на вулиці. «Так, цей шлюб урятував би їх», – думає mamma.

Коли вона ділиться цим задумом із Джулією, та навідріз відмовляється. Вона ніколи не вийде заміж за Джино Баттальола. Та вона краще на вулиці ночуватиме! Він не те, щоб огидний – тут дорікнути нічим, – але якийсь він невиразний, та й смаку йому бракує. Вона часто бачить його у майстерні. Своєю недоладною поведінкою та вихорами на голові він нагадує одного з дивакуватих персонажів комедії, яку обожнював батько, – «I Mostri»[52] Діно Різі.

– Це вигідна партія, – знов заводить мати. – Джино дуже милий, і гроші в нього є – тобі нічого не бракуватиме.

– Нічого, крім головного, – відповідає вона.

Джулія відмовляється пристати на цю пропозицію та замкнути себе власноруч у золотій клітці. Вона не хоче все життя вдавати з себе щасливу дружину.

– Інші так живуть – і нічого, – каже mamma, і Джулія розуміє, що вона має рацію.

Її мати була щаслива у шлюбі, дарма що вибору перед заміжжям у неї особливо не було. Проходивши у дівках до тридцяти років, вона була змушена прийняти пропозицію П’єтро Ланфреді, що залицявся до неї. Кохання прийшло згодом. Незважаючи на свій вибуховий характер, батько Джулії був доброю людиною, тож зміг пробудити в ній почуття. Можливо, дочці пощастить так само.

Джулія піднімається до своєї кімнати та зачиняється в ній. Вона ніяк не може зважитися на це. Їй не хочеться нічого – тільки цілувати гарячу шкіру Камаля. У неї немає жодного бажання лягати до холодного ліжка, загортатися у крижане простирадло, зовсім як героїня роману сардинської письменниці, що так її вразив, «Mal di pietre»:[53] не в змозі покохати того чоловіка, за якого вийшла заміж, жінка блукає вулицями в пошуках загубленого кохання. Джулія не хоче перетворитися до кінця життя на примару. Вона згадує слова Nonna: «Роби що хочеш, mia cara, тільки не виходь заміж».

А втім, хіба в неї є вибір? Хіба може вона допустити, щоб її мама та сестри опинилися на вулиці? «Життя надто жорстоке, – побивається вона, – тепер мені доводиться нести тягар відповідальності за долю всієї родини на своїх слабких плечах».

Сьогодні їй бракує сміливості зустрітися з Камалем, що чекає на неї. Сама не знаючи чому, вона доходить до маленької церкви, яку так любив її батько, – від усвідомлення того, що починає думати про нього в минулому часі, її аж пересмикує. Він усе ще живий, виправляє вона саму себе.

Хоч вона й не звикла ходити до церкви й молитися, втім сьогодні їй конче необхідно зібрати себе докупи. О цій порі в капличці порожньо. Усередині панує якась атмосфера повстяної тиші, від якої виникає відчуття, ніби ти втік так далеко від світу або ж, навпаки, потрапив просто до його серця. Може, все завдяки цій прохолоді, ледь відчутному аромату ладану, відлунню кроків під кам’яним склепінням? Джулія затамовує подих: у дитинстві вона почувалася зворушеною, входячи до церков, наче потрапляла на священну, таємничу територію, заселену душами, яким сотні років. Тут завжди горить кілька свічок – цікаво, хто підтримує ці крихітні ефемерні вогники посеред мирської метушні?

Джулія кидає монетку до скриньки для пожертв і бере свічку, потім ставить її на свічник поряд з іншими. Тоді запалює її та заплющує очі, починаючи пошепки молитися. Просить небо повернути їй батька, дати їй сили прийняти це життя, яке вона собі не вибирала. Надто дорого доводиться родині Ланфреді платити, думає вона до себе.

Для того щоб урятувати їх, потрібне диво.

Але в цьому житті чудес не буває. Джулія це знає. Вони траплялися у Біблії або в тих книжках, які вона читала малою. Та вона перестала вірити в казки. Нещасний випадок, що стався з її батьком, змусив її дуже швидко подорослішати. Вона не була до цього готова. Так приємно було ніжитися в своїй юності, наче в гарячій ванні, з якої не хочеться вилазити. Але час зрілості настав – і виявився досить жорстоким. Сон закінчився.

Цей шлюб – єдине можливе рішення. Джулія вже сто разів прокрутила в голові цю думку. Джино викупить закладну, що нависає загрозливою хмарою над їхнім будинком. Хоч майстерня вже приречена, то принаймні вона зможе врятувати їхню родину. Саме це мала на увазі мама, саме цього хотів би papa. Цей аргумент остаточно переконує Джулію.

Того ж вечора вона пише листа Камалю. Їй здається, що слова, викладені на папері, вийдуть не настільки жорстокими. У своєму листі Джулія розповідає про майстерню та загрозу, що нависла над її родиною. І каже йому, що збирається вийти заміж.

Зрештою, вони нічого не обіцяли одне одному. Джулія ніколи не думала про своє майбутнє з ним, не уявляла, що ці відносини можуть тривати досить довго. Вони належать до різних культур, сповідують різних богів, мають різні традиції. І все-таки шкіра їхніх тіл так добре пасує одна одній. Тіло Камаля наче створене для її власного. Біля нього Джулія почувається справжньою, живою, чого з нею ніколи не було. Це нестримне бажання мучить її, зводить з розуму, не дає заснути вночі, змушує її прокидатися щоранку і щодня прагнути до цього чоловіка, з яким вона тільки нещодавно познайомилася, про якого їй майже нічого не відомо, а тим часом він пробуджує в ній такі почуття, яких ніколи в її душі не викликав жоден інший.

«Це не кохання, – намагається вона переконати сама себе. – Це щось інше. Я мушу від цього відмовитися».

Джулія навіть не знає, куди надіслати цього листа – де живе її коханець, їй невідомо. Якось він сказав їй, що знімає кімнату у віддаленому районі з одним зі своїх колег. Ну й нехай, Джулія віднесе цього листа до печери, де вони зазвичай зустрічаються. Вона покладе його під мушлю біля скелі, коло якої так часто спліталися їхні тіла.

Їхня історія закінчується так само випадково, як і почалася, спадає їй на думку.

Тієї ночі Джулія не може заснути. Про спокійний сон вона забула після того, як висунула шухляду в кабінеті papa. Лежачи в ліжку, вона дивиться, як стрілки годинника потроху повзуть по колу. Щоночі вона мучиться так, ніби новий день більше не настане. Їй навіть несила читати. Так і лежить вона – нерухомо, мов кам’яна брила, у полоні темряви.

Незабаром їй доведеться повідомити робітницям про закриття майстерні. Це муситиме зробити саме вона – на сестер чи на матір можна не розраховувати. Їй доведеться звільнити цих жінок – це для неї не просто колеги, вони давно стали її друзями. Джулія нічим не зможе зарадити їхньому горю – хіба що пролити гіркі сльози разом із ними. Вона знає, що ця майстерня означає для кожної жінки. Дехто ціле життя провів у тих стінах. Що станеться з Nonna? Хто візьме її на роботу в такому віці? Та й іншим – Алессії, Джині, Альді – вже за п’ятдесят, тож їм на ринку праці також доведеться скрутно. Що робитиме Аньєзе, яка сама виховує дітей після того, як її покинув чоловік? Або Федеріка, якій уже не можуть допомогти батьки?… Джулія намагалася віддалити цей момент – так відкладають операцію, яка має відбутися болісно. Однак рано чи пізно на це доведеться зважитися. «Завтра я повинна поговорити з ними», – каже вона сама до себе. Ця думка мучить її та не дає заснути.

Але близько другої години ночі стається дещо неочікуване.

Зненацька в шибку з ледь чутним дзенькотом вдаряється камінчик.

Джулія здригається, долаючи заціпеніння, що оволоділо нею. Тоді дзенькає другий камінчик. Вона підходить до вікна: внизу, на вулиці, стоїть Камаль. Він підводить на неї очі. Стискаючи в руці її листа, він гукає:

– Джуліє! Спускайся! Я мушу поговорити з тобою!

Джулія махає йому рукою, аби він не кричав. Вона боїться, щоб не прокинулася мати чи хтось із сусідів – вони сплять дуже чутливо. Але Камаль не рухається з місця. Він не піде, поки не поговорить із нею. Джулія нарешті вдягається, квапливо спускається сходами та вибігає на вулицю.

– Ти збожеволів, – каже вона йому. – Ти збожеволів, якщо вирішив сюди прийти.

Саме тоді й стається диво.

Сара

Монреаль, Канада

Починається це в доволі підступній манері. Спочатку її забувають запросити на нараду. «Ми не хотіли тебе турбувати», – пізніше спробує виправдатися партнер.

Тоді вона дізнається про справу, яку з нею ніхто й не збирався обговорювати. «Тобі й без того доводиться багато про що думати». У подібних формулюваннях стільки співчуття, що в його щирість майже хочеться вірити. Утім, Сарі не потрібні ці прояви уваги та турботи, вона хоче працювати далі, хоче, щоб її сприймали так само, як і раніше. Їй не потрібно, аби нею опікувалися. Та проте вона помічає, що останнім часом її почали менше залучати до офісних заходів, до прийняття рішень, до ведення справ. Їй забували про щось повідомляти, питання по справах почали ставити іншим.

З моменту, коли стало відомо про її хворобу, Курст узяв ініціативу на себе. Сара чимраз частіше бачила, як він розмовляє з Джонсоном, сміється з його жартів, складає йому компанію під час обіду. Інес тим часом також не сидить на місці – у тих справах, які їй доручили вести, вона дедалі частіше ухвалює рішення самостійно, не радячись із Сарою. Коли ж та звертає на це її увагу, асистентка з награним обуренням зауважує, що партнерки в потрібний момент не було або ж вона була зайнята – тобто перебувала в лікарні. Інес користується з її відсутності, щоб за неї ухвалити рішення та брати участь у нарадах. Останнім часом вона зійшлася з Курстом, навіть почала палити, і все заради того (Сара в тому певна), щоб під час перекурів поспілкуватися зі своїм новим наставником. Хтозна, може, незабаром комусь запропонують підвищення…

А Сара розпочала лікування. Незважаючи на пораду онколога, вона відмовилася брати відпустку. Не з’явитися на роботі означає залишити місце, піти з власної території – а це надто ризикована гра. Вона має триматися за це місце, чого б їй це не коштувало. Сара прокидається щоранку, сповнена сміливості, та йде на роботу. Вона не дозволить раку відібрати в неї те, що вибудовувалось роками. Вона боротиметься, пустить у хід зуби й пазурі, якщо знадобиться, аби зберегти свою імперію. Сама вже ця думка підтримує її, додає сил, енергії, що так необхідні.

Проте онколог попередив: лікування буде важким, крім того, воно має побічні ефекти. Він склав для неї вичерпний перелік у вигляді таблиці, вказавши, коли її почне нудити, які наслідки матиме лікування для її волосся, нігтів, брів, шкіри, рук, ніг. Що чекає на неї день у день протягом кількох місяців процедур. Сара вийшла від нього з десятками порад і призначень, по одному на кожен побічний ефект.

Чого він не сказав, про що ніхто не згадував – так це про той побічний ефект, що неприємніший за синдром слабкості рук та ніг, страшніший за напади нудоти та когнітивний туман, який подекуди затьмарює її розум. Цей ефект, до якого ніхто її не готував, якому не зарадять жодні ліки, – це байдужість, що йде пліч-о-пліч із хворобою, це болісна відстороненість, об’єктом якої вона стала.

Спочатку Сара не хоче добирати слова, щоб описати те, що відбувається в офісі. Вона воліє не звертати уваги на «забудькуватість» колег, на байдужість у погляді Джонсона, яка досі не помічалась. Хоча ні, це не зовсім вдале визначення – швидше за все, це дистанційованість, дивний холодок у їхніх стосунках. Знадобилося кілька тижнів, під час яких збиралися наради, на які її не запрошували, організовувалися зустрічі, про які її не повідомляли, з’явилися нові справи та клієнти, з якими її не знайомили, аби вона нарешті переконалася: її намагаються усунути.

У цього жорстокого ставлення є ім’я, яке вона довго не наважувалася вимовити вголос, – дискримінація. Термін, який так часто траплявся Сарі під час судових засідань і який досі її не стосувався, принаймні вона хотіла в це вірити. Втім, його визначення вона знала напам’ять: «Будь-яка упередженість стосовно людини, зумовлена її походженням, статтю, сімейним статусом, вагітністю, зовнішнім виглядом, іменем, станом здоров’я, фізичними чи розумовими обмеженнями, генетичними особливостями, традиціями, сексуальною орієнтацією, віком, політичними поглядами, професією, приналежністю чи неприналежністю, справжньою чи уявною, до певної етнічної групи, нації, раси або релігії». Цей термін часто пов’язаний із терміном «стигма», котрий соціолог Ервінг Гоффман визначає як «характерна ознака, що виділяє індивіда в рамках певної категорії, до якої його мали б віднести». Відтак людину, що страждає від цього явища, називають стигматизованою, на відміну від сукупності інших, яких Гоффман називає нормальними.

Тепер Сара точно знає: вона стигматизована. У цьому суспільстві, ідеалами якого є молодість та краса, немає місця для слабких і хворих. Вона належала до групи сильних світу цього – тепер їй доводиться змінити табір.

Як запобігти цьому? У випадку з хворобою принаймні зрозуміло, чим можна зарадити: її зброя в цій війні – лікування та консультації спеціалістів. Та як боротися з тим, що її потроху виживають? Її підштовхують до виходу, намагаючись замкнути в домовині, – і чим тут зарадиш?

Вона готова боротися, але що саме треба робити? Засудити «Джонсон і Локвуд» за дискримінацію? Тоді її точно звільнять. А в цьому випадку вона залишиться без страхування та виплат соціального захисту. Знайти роботу в іншому місці? Хто ж візьме її з раком? Створити власну контору? Приваблива перспектива, але для цього потрібні інвестиції. А банки дають кредити тільки тим, хто може похизуватися міцним здоров’ям, їй це відомо. Та й хто з клієнтів захоче перейти до неї? Вона нічого не може їм пообіцяти – невідомо навіть, чи зможе вона захищати їхні інтереси за рік.

Вона пам’ятає ту жахливу справу, коли кілька років тому хтось із її колег виступав адвокатом жінки, яка працювала секретаркою в медичному закладі. Якось вона звернулася до лікаря, на якого працювала, зі скаргами на головні болі. Він оглянув її, а після того, як побачив результати обстежень, викликав її до себе того ж вечора та звільнив: у неї був рак. Звичайно, основною причиною для звільнення були «економічні підстави», але ж цим нікого не надуриш. Судовий процес тривав три роки, і врешті-решт жінка його виграла. Невдовзі після того вона померла.

Жорстокість стосовно Сари не така виразна. Вона так не називається, бо значно підступніша, та й довести її навмисність буде досить складно. Але вона існує.

Якось січневого ранку Джонсон викликає її нагору, до свого кабінету. Він з удаваним інтересом цікавиться її справами. У Сари все гаразд, вона вдячна за турботу. Так, проходить хіміотерапію. Він тоді згадує про якогось далекого родича, що двадцять років тому лікувався від раку, а сьогодні прекрасно почувається. Сарі на це начхати, на всі випадки видужання, якими всі засипають її, які всі кидають їй в обличчя, наче кістки собаці. Це нічого не змінить у її ситуації. О, як би їй хотілося сказати йому, що її мати померла від такої самої хвороби, що сама вона ледь жива від цього лікування, що своє награне співчуття він може приберегти для інших. Він не знає, як це – не мати змоги нормально поїсти через ранки в роті, не відчувати ніг під кінець дня до такої міри, що заледве можеш ходити, почуватися настільки виснаженою, що навіть невеличкі сходи здаються нездоланними. Навіщо це співчуття, якщо йому начхати, що через кілька тижнів у неї на голові більше не лишиться жодної волосини, що її тіло схудло і їй страшно підходити до дзеркала, що вона боїться всього – боїться болю, боїться смерті, боїться спати вночі, що її нудить тричі на день, а зранку буває таке, що в неї немає сил навіть підвестися. Тому хай він іде до дупи зі своїми порадами. І зі своїм далеким родичем.

Втім, як і завжди, Сара відповідає ввічливо та стримано.

Джонсон переходить до питання, з якого він її викликав: він хотів би, щоб справу Більгувар вона вела разом з іншим партнером. Сара так і застигла з відкритим ротом. Кілька секунд вона остовпіло стоїть, неспроможна дібрати слова від обурення. Більгувар – її клієнт упродовж багатьох років, їй ніхто не потрібен, аби допомагати представляти його інтереси. Джонсон зітхає, а потім згадує про нараду, одну-єдину нараду, на яку вона запізнилася, – вона прокинулася, коли ще й на світ не зазоріло, щоб поїхати до лікарні на обстеження і встигнути на роботу. Апарат МРТ виявився заблокованим: «Не пощастило, таке трапляється раз на три роки», – з прикрістю констатував майстер. Сара поспішала, як могла, – захекавшись, вона забігла до конференц-зали, де щойно розпочалася нарада. Звичайно, Джонсону байдуже, його не цікавлять аргументи Сари, вона може не виправдовуватися. На щастя, на нараді була присутня Інес. «До речі, приходить завжди вчасно, – зауважує він, – та й загалом працює відмінно». Крім того, не варто забувати й про той конфуз, коли Сара знепритомніла під час судового засідання, каже він. А потім своїм медовим голосом – голосом, який вона ненавидить найбільше, – він заводить розмову про те, що добре-розуміє-що-вона-наразі-залежить-від-багатьох-речей-пов’язаних-із-лікуванням, що всі-бажають-їй-якомога-скоріше-видужати (у Джонсона добре виходять ці пафосні фрази, які нічого не означають, тільки стрясають повітря), він упевнений, що Сарі-зараз-необхідна-підтримка, що командна-робота-є-фундаментальною-стратегією-цього-офісу. І-щоб-підтримати-її-в-цей-важкий-момент-він-призначає-їй-у-партнери… Гарі Курста.

Якби Сара не сиділа, вона б упала.

Вона б погодилася на все – на все, крім того, що ось-ось мало статися.

Краще б її звільнили, вигнали з роботи. Краще б її вдарили чи образили – принаймні з цим було б усе зрозуміло. Вона б погодилася на все, тільки не на це повільне та нестерпне сходження до могили. Сара почувається, наче бик на арені, якого приносять у жертву. І знає, що протестувати марно, що жоден з її аргументів нічого не змінить у цій ситуації. Її подальша доля вже визначена Джонсоном. З цією хворобою вона більше йому не потрібна. Він більше не хоче розраховувати на її послуги.

Курст не просто допомагатиме їй зі справою Більгувар – він забере в неї найбільшого клієнта. І Джонсон це знає. Вони разом розриватимуть її на шматочки, аж поки вона не сконає. Сарі кортить закричати, покликати на допомогу, як вона кричить, бавлячись із дітьми: «Тримай злодія!» Але для чого кричати, коли ти в пустелі? Ніхто не почує, ніхто не допоможе.

Бандити в її випадку вдягнені в дорогі костюми, та й має це досить порядний вигляд, зовсім не як злочин. Це – шикарна жорстокість, духмяна жорстокість, жорстокість у костюмі-трійці.

Гарі Курст таки зміг їй помститися. Отримавши справу Більгувар, він стає наймогутнішим партнером контори, омріяним спадкоємцем Джонсона. Він не хворий, не ослаблений – навпаки, він на піку форми, сповнений життєвої сили, мов той вампір, що висмоктує кров з інших.

На завершення розмови Джонсон окидає Сару жалісним поглядом і промовляє цю жорстоку фразу: «Ви на вигляд утомлена. Вам треба відпочити».

Знесилена та розчавлена, Сара повертається до свого кабінету. Ніби й знала, що їй дістанеться, але на таке аж ніяк не сподівалася. Через кілька днів вона дізнається про останні новини, що її навіть не дивують: новим Managing Partner призначено Курста. Він змінює Джонсона на цій посаді, очолюючи контору. Це призначення підписує смертний вирок кар’єрі Сари.

Того дня вона повертається додому мало не в обід. Вона забула, коли востаннє була вдома о цій годині. Будинок стоїть порожній. У ньому панує тиша. Вона сідає на ліжко та починає плакати, бо пригадує ту жінку, якою колись була, якою була ще вчора – сильну та рішучу, яка мала своє місце у світі, а сьогодні цей світ відмовився від неї.

Більше немає нічого, що зможе затримати її падіння.

Але й воно тільки розпочалося.

Сьогодні вранці одна з ниток порвалася. Це стається доволі рідко. Та все ж іноді стається. Це – катастрофа, цунамі Мікроскопічного масштабу, Що зводить нанівець роботу багатьох днів. У такі моменти я думаю про Пенелопу, Котра щодня невтомно Ткала те, що розпускала щоночі. Мені доводиться все починати спочатку. Мене тішить думка, що модель вийде пречудовою. Не випускати ниток з руки, Не здаватися. Знову взятися до роботи та продовжувати.

Сміта

Варанасі, штат Уттар-Прадеш, Індія

Сміта прокидається, зненацька вириваючись із полону сну, що зморив її та Лаліту, котра прихилилася до неї. Над платформою, десь на обрії, займається новий день. Сотні людей, побравши свої клунки, біжать до поїзда, який щойно прибув. Перелякана Сміта будить дочку:

– Біжімо! Поїзд уже прибув! Хутчіше!

Вона поспіхом збирає речі, підбирає із землі сумку, на якій вона спала, щоб уберегти від злодюжок. Потім хапає за руку Лаліту і разом вони мчать до вагонів третього класу. На платформі повно людей, справжнє людське море – всі штовхаються та чубляться, намагаючись продертися крізь натовп. «Tchalo, tchalo! – чутно звідусіль. – Ворушіться!» Сміта хапається за ручку дверей вагона, і хоча на жінку тиснуть зусібіч, вона не розтискає руку. Треба спершу підсадити до вагона Лаліту – Сміта боїться, аби доньку не поглинуло море збуджених пасажирів. Раптом її проймає сумнів, і, обернувши голову до чоловіка, якого притиснуло до неї, вона питає, перекрикуючи навколишній гамір:

– Це поїзд до Ченнаї?

– Ні, цей прямує до Джайпура, – відповідає той, а потім додає: – Не треба вірити всьому, що пишуть на вказівниках.

Сміта витягає Лаліту, яка вже майже влізла до вагона, та починає продиратися назад крізь штовханину, наче лосось, що пливе проти течії.

Нарешті, після тривалих поневірянь, суперечливих роз’яснень, марних спроб допитатися про щось у службовця, Сміта з Лалітою таки знаходять поїзд до Ченнаї. Вони піднімаються до блакитних вагонів «sleeper class». Вагони ці затхлі та затерті, в них повно тарганів і мишей. Мандрівниці знеможено опускаються на вузеньке місце на дерев’яній лавці в забитому народом купе, де на кількох квадратних метрах з’юрмилося десь із двадцятеро людей. Нагорі, на багажних полицях, звісивши ноги, також лежать люди. Шлях попереду неблизький, їхати доведеться понад 2000 кілометрів. Це загальний поїзд, він дешевший за експрес, але їде він повільно, зупиняючись на кожній станції. «Ми перетнемо всю Індію, – думає Сміта, – яке ж безглуздя!» Разом із ними подорожує, либонь, усе людство – задихане, виснажене, набите в ці тісні вагони нижчого класу. Тут усі – сім’ї, діти, літні люди – сидять чи стоять так близько одне до одного, що навіть не поворухнутися.

Перші години поїздки минають без особливих проблем. Лаліта спить, Сміта також куняє, не в змозі поринути у глибокий сон. Дитина раптом прокидається – їй треба терміново полегшитися. Сміта відводить її у кінець вагона, пробираючись тісними проходами. Вона намагається не зачепити нікого з тих пасажирів, що сидять просто на підлозі вагона, хоча це не так і легко. Та все ж, незважаючи на всю обережність, вона таки наступає на котрогось із них, і той вибухає у відповідь обуреною лайкою.

Коли вони нарешті дістаються туалету, виявляється, що двері замкнені. Сміта смикає за ручку, намагаючись відчинити їх, кілька разів грюкає у двері.

– Можете не гаяти часу, – зауважує беззуба літня жінка із засмаглою шкірою кольору пергаменту, яка сидить на підлозі. – Вони вже кілька годин там сидять. Цілою родиною шукали куточок, де б притулитися, от і замкнулися там. Навряд чи вони вийдуть звідти до того, як доїдуть до своєї зупинки.

Сміта починає гупати в двері кулаками, сиплючи погрозами впереміш з умовляннями.

– Не варто так репетувати, – знов озивається літня жінка, – інші вже намагалися достукатися.

– Але моїй дочці дуже треба в туалет, – видихає Сміта.

Беззуба стара показує на куточок у кінці вагона: доведеться їй полегшитися там. Або чекати наступної зупинки. Лаліта аж заклякла: вона не хоче справляти свої потреби при сторонніх людях, у свої шість років вона має надзвичайно загострене почуття власної гідності. Сміта намагається пояснити їй, що іншого виходу немає. Наступна зупинка дуже коротка, надто ризиковано буде виходити з вагона. На попередній станції одна сім’я вийшла на перон і, врешті, так і не змогла потрапити назад через натовп людей на платформі. Поїзд поїхав без них, а вони лишилися в якомусь Богом забутому місці, на невідомо якій станції, без багажу.

Лаліта хитає головою. Вона краще терпітиме. За годину або дві буде довша зупинка, у Джабалпурі – вона спробує протриматися до неї.

Коли вони повертаються назад до своїх місць, у вагоні відчувається задушливий запах – сморід сечі та випорожнень. Так смердить біля кожного вокзалу, повз які минає поїзд, – жителі міст мають звичку приходити до залізничної колії, щоб полегшитися. Сміта добре знає цей сморід, він усюди однаковий, він не має меж, він не розрізняє каст, рангів і доходів. Вона звикла до нього, але все одно затамовує подих, як робить зазвичай під час своїх обходів. Вона затуляє хусткою носа собі та дочці.

Більше ніколи. Вона пообіцяла собі більше не жити ось так, затамувавши подих. Нарешті дозволити собі дихати вільно, гідно.

Поїзд знову рушає. Огидний сморід нечистот відступає, розчиняється у повітрі, лишаючи по собі не такий задушливий, хоча й не менш нудотний запах спітнілих тіл, притиснених одне до одного. Уже майже дванадцята, і в забитих людьми купе, де слабенький вентилятор не освіжає, а лиш розганяє просякнуте смородом повітря, спека стає ледве стерпною. Сміта дає Лаліті попити, потім і собі робить кілька ковтків.

День, сповнений сонної млявості, тягнеться нескінченно довго. Хтось натирає своє взуття посеред купе. Інші розглядають пейзажі крізь прочинені двері або юрмляться, сподіваючись на ковток свіжого повітря, коло заґратованих вікон, крізь які до вагона вривається хіба що дихання тропічної спеки. Один чоловік крокує по вагону між пасажирів, читаючи молитви та поливаючи всім голови водою на знак благословення. Якийсь жебрак підмітає підлогу, випрошуючи за це хоч якусь копійку. Всім охочим він із готовністю розповідає свою сумну історію. Колись він працював разом зі своєю родиною у полях на півночі, аж поки багаті фермери не прийшли до його батька, що заборгував їм гроші. Вони побили його, переламали йому руки й ноги та вирвали очі; на довершення до всього вони підвісили його за ноги на очах у всієї родини. Почувши цю страшну та похмуру розповідь, Лаліта тремтить з переляку. Сміта дорікає жебракові, вимагаючи, аби той ішов підмітати деінде, подалі від дітей.

Поряд із нею кругленька жіночка, мокра від поту, каже, що прямує до храму Тірупаті, щоб принести в ньому свою жертву богам. Сміта виринає зі ступору. Син цієї жінки був тяжко хворий, а лікарі розводили руками, не в змозі нічим допомогти. Цілитель порадив їй принести жертву в храмі, і після цього її син видужав. Тому сьогодні вона їде до храму, щоб подякувати Вішну за це диво та покласти до ніг його статуї свої дари та вінки з квітів. Заради цього вона вирушила у справжню подорож завдовжки кілька тисяч кілометрів. Вона хоч і нарікає на деякі труднощі свого паломництва, та все ж погоджується: то Бог вирішує, наскільки важким має бути твій шлях до нього.

Настає ніч. Пасажири у вагоні намагаються вмоститися зручніше, щоб хоч якось перепочити. Лавки перетворюються на кушетки, та спати на них усе одно некомфортно. Притиснувши до себе маленьке тільце Лаліти, Сміта зрештою починає дрімати, схилившись на ту огрядну жіночку. Вона згадує про обітницю, яку дала Вішну перед тим, як зважитися на цю подорож. «Треба тримати слово», – каже вона до себе.

І тоді, сидячи на цій лавці в поїзді, що суне крізь темну ніч, десь між Чхаттісгархом і Андхра-Прадешем, вона вирішує: вони з Лалітою не їхатимуть до Ченнаї, як було заплановано. Завтра, коли поїзд зупиниться на вокзалі в Тірупаті, вони вийдуть із нього, щоб піднятися на священну гору та вклонитися своєму божеству. Миттєво заспокоївшись, Сміта засинає з однією думкою: Вішну чекає на них.

Її бог тут, зовсім поруч.

Джулія

Палермо, Сицилія

Джулія виходить до Камаля на вулицю. Надворі – глупа ніч. Раптом, опинившись поряд із ним, Джулія починає нервуватися. Що він збирається їй сказати? Що він кохає її? Що не хоче, аби вони розлучалися? Звісно, він спробує втримати її, відмовити від цього безглуздого шлюбу. Після цього за законом жанру (так завжди стається в тих мелодрамах, що їх mamma дивиться по телевізору), на них чекали б любощі та несамовиті прощання. Утім, їм доведеться-таки розлучитися.

Але Камаль на вигляд не пригнічений і не зворушений. Навпаки – він збуджений, імпульсивний. Його очі світяться дивним блиском. І говорить він тихим, приглушеним голосом, швидко, ніби по секрету:

– Здається, я знаю, – каже він, – як урятувати твою майстерню.

Не кажучи більше ні слова, він бере її за руку й тягне у бік моря, до тієї печери, де вони зазвичай зустрічалися.

У темряві Джулія ледь вгадує риси обличчя Камаля. Він каже, що прочитав її листа: закриття майстерні можна уникнути. Є одна річ, що може їх урятувати. Дівчина недовірливо дивиться на нього: що за дивне збудження його переповнює? Зазвичай такий спокійний, Камаль цієї миті ледве стримує емоції. Він продовжує: якщо сикхам і заборонено стригти волосся, це не стосується більшості індусів по всій країні. Тисячі людей, навпаки, дуже часто стрижуть волосся у храмах, приносячи його в жертву своїм богам. І якщо сам акт гоління голови вважається священним, то до волосся зовсім інше ставлення – його просто збирають і розпродують на базарах. Дехто навіть влаштував із цього бізнес. «Якщо раптом тут закінчиться сировина, – підсумовує він, – треба лише знайти її в іншому місці. Імпортувати. Тільки так можна врятувати майстерню».

Джулія навіть не знає, що й казати. У її душі радість від цієї неймовірної пропозиції бореться із сумнівами. Ідея Камаля видається їй божевільною. Індійське волосся, яке безглуздя… Звісно, вона могла б з ним працювати. Вона знає татову хімічну формулу, тож змогла б вибілити це волосся, аби потім його знов можна було пофарбувати. У неї є необхідні знання та навички. Але сама ідея її лякає. Імпортувати – цей варварський термін здається їй чужинським, ніби запозиченим з іноземної мови, бо в їхній мові маленьких майстерень такого слова не існує. Волосся на підприємстві Ланфреді завжди було сицилійським, тутешнім.

– Коли виснажується одне джерело, – відповідає Камаль, – треба шукати інші. Якщо італійці більше не зберігають своє волосся, індійці, навпаки, готові віддавати його! Щороку тисячі прочан стікаються до храмів, а їхнє волосся після цього продають тоннами. Це – справжня манна небесна, що ніколи не закінчиться.

Джулія не знає, що й думати. Спершу ця ідея видається їй спокусливою, але вже за мить скидається на повну маячню. Камаль запевняє, що зможе допомогти їй. Він знає мову, знає країну. Він може стати тією сполучною ланкою між Індією та Італією. «Цей чоловік просто неймовірний, – думає вона. – Здається, він вірить, що все можливо». Вона дорікає собі, що поставилася до його пропозиції з таким безнадійним скептицизмом.

Вона повертається до себе, її чоло палає вогнем. Думки вирують у голові, наче мавпи, що скачуть по клітці, неспроможні заспокоїтися. Вона вже не засне сьогодні, можна навіть не намагатися. Натомість Джулія вмикає комп’ютер і сидить цілу ніч, гарячково щось шукаючи в інтернеті.

Камаль казав правду. Вона знаходить купу фотографій індійців у храмах. Сподіваючись на гарний врожай, на щасливий шлюб, на краще здоров’я, жінки та чоловіки приносять у жертву богам своє волосся. Здебільшого це стосується бідняків і недоторканних, у яких волосся – то єдине багатство.

Крім того, вона знаходить статтю про англійського бізнесмена, що заробив статки на продажі імпортованого волосся. Зараз він став знаменитим у всьому світі. Навіть придбав собі гелікоптер. На свій завод поблизу Рима він завозить індійське волосся тоннами. Товар постачають літаком до аеропорту Ф’юмічино, звідки його перевозять до промислового району на півночі міста та обробляють у величезних майстернях. Англієць стверджує: індійське волосся – найкраще у світі. На фото він лежить біля басейну на своїй римській віллі та пояснює, як вони дезінфікують його, розбирають на пасма, відтак знебарвлюють у великих чанах, щоб потім перефарбувати його в білий, каштановий, рудий або русявий колір, так що воно стає схожим на європейське волосся. «Ми перетворюємо чорне золото на золото біляве», – задоволено коментує він. Волосся потім знову розбирають на пасма, сортуючи за довжиною, пакують і розсилають по всьому світу, де воно врешті використовується для нарощення чи виробництва перук. 53 країни, 25 000 салонів краси – від таких цифр голова йде обертом! Його підприємство дуже швидко стає багатонаціональною корпорацією. «Спочатку, – зізнається він, – усі насміхалися з мене та моєї дурнуватої ідеї». Але тепер його фірма процвітає. «На сьогодні вона налічує близько 500 співробітників, має промислові підприємства на трьох континентах та забезпечує 80 відсотків виробництва продукції на світовому ринку волосся», – гордо підсумовує він.

Джулія збита з пантелику. Зі слів англійця все здається таким простим. Та чи зможе вона потягнути те, що вдалося йому? Чи вистачить їй сил на подібну звитягу? Хто вона, власне, така, щоб зважитися та замахнутися на таку величину? Перетворити родинну майстерню на промислове підприємство – хіба це не скидається на чисту утопію? Втім, англієць же зміг, то чому вона не може зробити те саме?

Але понад усе її непокоїть одне питання: що сказав би її батько? Чи підтримав би таке починання? Він стверджував, що варто мислити та дивитися ширше, бути відважним і рішучим. Проте він ревно поважав своє коріння, власну сутність, ідентичність. «Це сицилійське волосся», – повторював він усім й усюди, показуючи пасма власного виробництва. Чи такий поворот не буде рівнозначний зраді?

І тоді вона згадує про своє фото біля світлин батька та діда – три покоління родини Ланфреді, що плекали цю майстерню. Враз їй стає зрозуміло, що справжньою зрадою було б відмовитися від цієї можливості. Справді, хіба не злочином буде занапастити справу всього їхнього життя?

Несподівано її сповнює бажання повірити у все це. Вони не збанкрутують. Майстерню не доведеться зачиняти. Вона ніколи не стане дружиною Джино Баттальола. Ідея Камаля – це справжній дарунок долі, шанс, провидіння. Так, вони досі на борту «Коста Конкордія», як вона й сказала тоді, стоячи перед робочим столом papa, але тепер їй здається, що назустріч їм крізь пітьму поспішає інший корабель, готовий кинути їм рятувальний круг.

Вона думає про Камаля й усвідомлює раптом, що зовсім не випадково зустрілися вони тоді, у день святої Розалії. Він був посланий їй. Небо таки почуло її молитви.

Саме в цьому й полягав знак, саме в цьому й крилося диво, на яке вона так сподівалася.

Сміта

Тірупаті, штат Андхра-Прадеш, Індія

– Тірупаті! Тірупаті! – кричить якийсь чоловік у вагоні.

Поїзд незабаром зупиняється на вокзалі Тірупаті, заскреготавши гальмами по рейках. За якусь мить на платформу вихлюпнулося справжнє море прочан із покривалами, валізами, металевими цимбалами, клунками з їжею, квітами, підношеннями, дітьми на руках і літніми родичами на спинах. Усі поспішають, намагаючись проштовхатися до виходу, в напрямку священної гори. Опинившись у самому вирі цього невпинного потоку, не в змозі протистояти його течії, Сміта тільки дужче стискає руку Лаліти. Врешті-решт, боячись, аби та не загубилася в натовпі, вона бере дочку на руки. Вокзал цієї миті схожий на мурашник, у якому живуть десятки тисяч комах. Кажуть, що кожного дня тут налічується до 50 000 прочан, а на свята буває і в десять разів більше – усі вони приїжджають сюди віддати шану божеству Венкатешвара,[54] «Володарю семи пагорбів», одному з утілень Вішну. Люди вірять, що будь-яка молитва, звернена до нього тут, обов’язково буде почута. Його гігантська статуя височіє у святилищі храму, зведеному на верхівці священного пагорба, біля підніжжя якого розкинулося місто.

Опинившись зовсім поруч із тисячами палких вірян, Сміта відчуває неабияке піднесення, але водночас її охоплює страх. Вона почувається маленькою, нікчемною істотою в цьому натовпі зовсім чужих людей, які, проте, зібралися тут з єдиною метою. Усі вони прийшли сюди, сподіваючись на краще життя або з вдячністю за милість: народження сина, видужання близького родича, щедрий врожай, щасливий шлюб.

Деякі паломники юрмляться коло автобусів, якими за 44 рупії можна дістатися аж до самої верхівки гори. Проте всім відомо, що справжнє паломництво слід здійснювати пішки. Сміта не для того подолала такий довгий шлях, аби піддатися спокусі облегшити його собі насамкінець. Вона знімає сандалі – свої та Лалітині, – як того вимагає традиція. Багато хто роззувається, так само, як і вони, на знак покори перед сходженням довжелезними сходами, що ведуть до дверей храму. «3600 сходинок, майже 15 кілометрів дороги, якою доведеться підніматися цілих три години!» – кидає продавець фруктів, що сидить біля підніжжя сходів. Сміта вагається, переживаючи за Лаліту: дівчинка втомилася, бо майже не спала в тому задушливому, забитому народом поїзді. Та менше з тим, вони не можуть зараз відступитися. Вони йтимуть у зручному для них темпі, хай навіть доведеться змарнувати на дорогу цілий день. Вішну вберіг їх на цьому шляху, допоміг дістатися аж сюди, тож вони просто не мають права здатися буквально за кілька кроків до нього. Сміта витрачає кілька рупій на кокосові горіхи, які Лаліта наминає з неабияким апетитом. Один із горіхів вони, за звичаєм, розбивають на першій сходинці підйому як жертву богам. Хтось запалює маленькі свічки, лишаючи їх на кожній сходинці, – треба мати значну мужність і силу волі, щоби подолати весь шлях до храму, майже не розгинаючи спини. Інші натирають сходи якоюсь сумішшю води з фарбами, від чого сходинки аж палають пурпуровими та вохряними кольорами. Найбільш віддані та побожні віряни долають шлях навколішки. Ось перед очима Сміти ціла родина потроху рухається вперед, стоячи на колінах, супроводжуючи кожен свій крок гримасою болю на обличчі. «Оце так самозречення», – думає вона із заздрістю.

Коли перша чверть дороги лишається позаду, стає зрозуміло, що Лаліта починає стомлюватися. Їм доводиться зупинятися час від часу, щоб випити трохи води та віддихатися. Під кінець першої години шляху дівчинка зовсім виснажується. Тоді Сміта садовить цю тендітну крихітку собі на спину та продовжує сходження. Вона й сама заледве тримається, сили майже нема, але її веде вища мета – образ шанованого бога, перед яким вона незабаром постане. Здається, сам Вішну сьогодні підживлює її сили, аби вона все ж змогла дістатися вершини та вклонитися йому.

Коли Сміта нарешті дістається пункту призначення, Лаліта вже давно спить. Жінка сідає біля дверей храму, щоби перевести подих. Високі колони відмежовують святилище. Величезна вежа з білого граніту, справжній шедевр дравідійської[55] архітектури, тягнеться до неба. Сміта ніколи в житті не бачила такого дива. Тірумала – то справжній окремий всесвіт, у якому більше людей, ніж у самому місті. За звичаєм тут не продають ні алкоголю, ні м’яса, ні сигарет. Зайти всередину можна, купивши квиток, – найдешевший коштує 12 рупій, як Сміта дізналася в одного літнього прочанина. Перед віконечками каси, в яких час від часу з’являється обличчя, юрмиться незліченна кількість людей. І тоді вона розуміє, що виснажливе сходження – то була забавка в порівнянні з тим, що на них чекало попереду. Їм доведеться чекати не одну годину перед тим, як вони зможуть потрапити до святилища.

Уже пізно, надворі починає сутеніти. Сміті потрібно перепочити. Вона має поспати чи принаймні спробувати. З натовпу продавців квітів і туристичного дріб’язку, що товчуться біля дверей, виходить чоловік і наближається до неї. Він помічає розпач на її обличчі, її незмірну втому. «Тут неподалік є безкоштовні спальні кімнати для прочан, – каже він. – Можу показати дорогу». Він прискіпливо розглядає її, присідає біля Лаліти. В обмін на одну-дві послуги він проведе їх туди. Сміта хапає дочку за руку і швиденько тягне подалі від маніяка. А яке ж приязне в нього було обличчя, мало не янгольське… Від думки про те, що їм доведеться провести ніч просто неба, її проймає дрож: дві тендітні жінки стануть для будь-кого легкою здобиччю. Треба знайти на ніч хоч якийсь прихисток – це питання виживання. На щастя, обіч дороги сидить Садху[56] в жовтому – кольору вішнаїтів – лонджі,[57] що вказує їй шлях до притулку.

Перша нічліжка виявляється зачиненою, у другій також немає вільних місць. У третій стара жінка каже, що лишилося тільки одне ліжко. Яка різниця? Сміта й Лаліта вже стільки всього подолали разом, що ніби перетворилися на одне ціле. Вони заходять до обшарпаної кімнати, заставленої рядами грубо збитих ліжок, лягають на вільне місце, притулившись одна до одної, та, незважаючи на навколишній гамір, поринають у глибокий сон.

Сара

Монреаль, Канада

Ось уже три дні Сара не підводиться з ліжка.

Учора вона зателефонувала лікареві та попросила відкрити їй лікарняний – перший за її кар’єру. Вона не хоче більше повертатися до контори, не терпить цього лицемірства, відстороненості стосовно неї.

Спочатку була стадія заперечення: вона ніяк не могла повірити, що до неї можуть ставитися таким чином. Потім її охопила лють, неконтрольований гнів. Йому на зміну прийшло спустошення, нездоланна байдужість, з якої, як і з безмежної пустелі, немає вороття.

Сара завжди сама робила вибір, визначала курс власного життя, була такою собі «executive woman», як тут кажуть, тобто «жінкою, що обіймає керівну посаду в компанії чи на підприємстві, яка ухвалює рішення та стежить за їх виконанням», якщо вірити визначенню. Відтепер вона більше не головує, вона кориться рішенням інших. Почувається зрадженою, наче жінка, якою знехтували, яку викидають геть, бо не виправдала сподівань, виявилася незадовільною, недоладною, безплідною.

Вона – та, хто пробила скляну стелю, – наштовхнулася на невидиму стіну, що відділяє світ здорових від світу хворих, слабких, немічних, до якого віднедавна належить і сама. Джонсон і його партнери мало не живцем її поховали. Вони вкинули її тіло до глибокої ями та засипáли його тепер пригорщами вимушених посмішок і фальшивого співчуття. Як професіонал вона для них мертва. І їй це відомо. Більше того: вона може тільки безсило спостерігати за своїм похованням, наче в найгіршому кошмарі. Марно Сара намагається докричатися, подати знак, що вона жива, що її помилково поклали до труни, – ніхто її не чує. Її страждань ніхто не помічає.

Вони брешуть – усі, усі до одного. Вони радять «будь сильною», кажуть «ти з цим упораєшся», «ми з тобою», але їхня поведінка доводить протилежне. Її покинули напризволяще. З нею поводяться так само, як і з поламаними речами, – викидають на смітник.

Сара все принесла в жертву цій роботі – і тепер її саму приносять у жертву на вівтарі ефективності, рентабельності, продуктивності. У цьому світі ти або працюєш як слід, або конаєш. Що ж, тепер вона може піти та сконати.

Її план не спрацював. Її стіна зруйнувалася, підірвана амбіціями Інес, що були підтримані інтригами Курста, причому відбувалося все це з благословення Джонсона. Вона сподівалася, що він захистить її чи бодай спробує. А він безжально покинув її напризволяще. Він забирав єдине, що тримало її в тонусі, єдине, що давало сили вставати вранці з ліжка: її соціальне «я», професійне життя, відчуття належності до якогось місця в цьому світі, усвідомлення себе людиною.

Урешті-решт, сталося те, чого вона так боялася: Сара перетворилася на уособлення раку. Вона перетворилася на живу пухлину. Люди більше не бачать у ній блискучу, елегантну, успішну жінку сорока років – вона стала втіленням своєї хвороби. Для них вона вже не адвокатка, що захворіла, вона – хвора, що працює адвокаткою. А це велика різниця. Рак лякає. Він ізолює, віддаляє. Від нього тхне смертю. Коли люди з цим стикаються, то зазвичай воліють відвернутися, затиснути ніс.

Недоторканна – ось ким стала Сара. Суспільство відмовилося від неї.

Тож ні, Сара не повернеться туди, на цю арену, де її засудили на смерть. Вони не побачать, як вона впаде. Вона не дозволить втягти себе в цей водевіль, не віддасться на поталу левам. У неї досі лишається гідність. Право сказати «ні».

Сьогодні вранці вона навіть не торкнулася таці зі сніданком, який приготував для неї Рон. Близнюки прийшли її поцілувати й залізли під ковдру до неї у ліжко. Вона ніяк не відреагувала на дотик їхніх гарячих, жвавих ручок. Ханна благала її піднятися з ліжка, перепробувала все: підбадьорювала, погрожувала, звинувачувала – безрезультатно. Дівчинка знала, що ввечері, повернувшись додому, побачить матір у тій самій позі.

Так і минають дні Сари – у хворобливій млявості, у прогресивному заціпенінні. Вона поволі віддаляється від цього світу. Знов і знов прокручує в голові події останніх тижнів, запитуючи себе, що могла б зробити, аби уникнути цього. Нічого, без сумніву. Цю партію розіграли без неї. Game over.[58] Кінець.

Сара сподівалася, що їй пощастить вдавати, ніби все добре, ніби нічого не змінилося, вдасться й далі жити нормальним життям, іти тим самим курсом, триматися. Вона хотіла взятися за цю хворобу так само, як бралася за нову справу – методично, старанно та заповзято. Цього виявилося недостатньо.

У дрімоті їй уявляється реакція колег на новину про її смерть. Це жахлива думка, проте вона приносить їй задоволення: так іноді кортить послухати сумну пісню, коли тобі боляче. Сара вже бачить їхні заплакані мармизи, удавано нещасні обличчя. Вони казатимуть: «Ох, ця підступна пухлина» або ж: «Вона знала, що приречена». Або говоритимуть: «Запізно схаменулася» або ще гірше: «Вона надто довго це відкладала», тим самим перекладаючи відповідальність, навіть провину за таку долю на неї. Правда ж полягає дещо в іншому. Те, що вбиває Сару Коен, що потроху її спалює, – це не просто пухлина, що оселилася в її тілі та розпочала свій танок, жорстокий танок із непередбачуваними рухами, ні; її вбиває якраз зречення тих, кого вона вважала своїми колегами, однодумцями в цьому офісі, до репутації якого вона також доклала руку. У цьому полягала причина її існування, сенс життя, її Ikigai,[59] як кажуть японці: без цього Сари більше не існує. Замість неї лишилася якась порожня істота, позбавлена власного єства.

Вона досі дивується з власної наївності. Вона боялася, що хвороба дестабілізує роботу офісу, а тепер їй доводиться зіткнутися з набагато жорстокішою реальність: контора працює досить добре й без неї. Її місце на паркінгу комусь віддадуть, а за її кабінет взагалі почнуться битви. Думка про це нищить її остаточно.

Стурбований лікар призначив їй антидепресанти. За його словами, депресія-це-зрозуміла-та-поширена-реакція-на-повідомлення-про-серйозну-хворобу. Це-несприятливий-чинник-що-посилює-прогрес-ракового-захворювання. Треба-взяти-себе-в-руки. «Клятий ідіот», – нервується Сара. Це не вона хвора, це суспільство треба лікувати. До слабих, яких воно мусить захищати й підтримувати, воно обертається спиною – так старих слонів зграя лишає позаду, прирікаючи на самотність аж до смерті. У дитячій книзі про тварин вона колись прочитала таку фразу: «Хижаки дають користь природі, поїдаючи слабких і хворих особин». Її дочка, почувши це, почала плакати. Сара втішала її, говорячи, що люди не керуються цим тваринним законом. Бо була впевнена, що знаходиться з правильного боку загорожі, в цивілізованому світі. Вона помилялася.

Тож хай їй призначають що завгодно і скільки завгодно – жодні пігулки тут не зарадять. Однаково в цьому світі завжди знайдуться такі самі джонсони та курсти, що радо потоплять її знову.

Збіговисько покидьків.

Діти пішли до школи, у будинку знову панує тиша. Сара підводиться. Дійти до ванної кімнати – ось і все, на що вона здатна зранку. Вона дивиться на своє відображення у дзеркалі: її шкіра бліда, наче аркуш паперу, і настільки тонка, що світло, здається, проходить крізь неї. Боки ввалилися, а ноги скидаються на тонкі патички, на сірники, готові зламатися від найменшого хибного руху. До цього вона завжди могла похизуватися стрункими ногами, пружними сідницями, що випиналися під елегантними брюками ділових костюмів, спокусливим декольте – зброєю масового ураження. Факт лишається фактом: Сара подобалася. Мало кому з чоловіків удавалося опиратися її чарам. У неї траплялися любовні пригоди, романи, вона навіть двічі закохувалася – ідеться, звісно, про двох її чоловіків, особливо про першого, якого вона так любила. Хто назве її привабливою сьогодні, зважаючи на її бліде обличчя та схудле тіло, у цій завеликій футболці, що сидить на ній так, наче біле простирадло на примарі? Хвороба тихою сапою робить своє діло: незабаром вона схудне так, що зможе носити речі своєї дочки – одяг дванадцятирічної дівчинки буде якраз на неї. Яке полум’я може вона запалювати? У чиїх очах? Цієї миті Сара зізнається, що ладна була б віддати будь-що, аби лиш хтось обійняв її. Аби ще хоч на кілька секунд відчути себе жінкою в чоловічих обіймах. Як же їй хочеться цієї ніжності!

У неї тепер немає однієї груді – спочатку вона відмовлялася визнавати біль і жахливість цього факту. Вона, як завжди, намагалася не думати про свою ваду, наче це дозволяло їй відгородитися від моторошної реальності. «Нічого, – запевняла вона себе, – пластична хірургія творить дива». Утім, саме слово видалося їй потворним: абляція.[60] Це слово римується з такими ж страшними словами – «санація», «ампутація», «мутація», «анігіляція». Хоча і з «апеляція» також – може, їй пощастить і випаде другий шанс? Хто ж гарантує їй це? Коли Ханна дізналася про її хворобу, то дуже засмутилася. На якусь хвилину замислилася, а потім сказала: «Мамо, ти – амазонка». Незадовго до того вона робила дослідження на цю тему, яке Сара потім перевіряла. Вона досі пам’ятає уривок із нього:

«Амазонка – походить від грецького «mazos», що означає «молочна залоза», та префікса «а-», тобто «позбавлений». Ці жінки, що жили в епоху античності, видаляли собі праву грудь, аби краще стріляти з лука. Їхнє войовниче плем’я боялися й шанували водночас, вони час від часу сходилися з чоловіками із сусідніх племен для розмноження, проте дітей виховували самі, а чоловіків змушували займатися домашнім господарством. Вони постійно вели війни, в яких часто здобували перемогу».

Що ж до цієї війни, то Сара, на жаль, не впевнена, що зможе її виграти. Це тіло, яке вона виснажувала протягом багатьох років, яке ігнорувала, яким нехтувала, а іноді навіть морила голодом – не могла знайти часу, щоб поспати чи поїсти, – тепер мстилося за це. У досить жорстокий спосіб воно вирішило нагадати їй, що таки існує. Сара перетворилася на жалюгідну тінь, блідий відбиток тієї жінки, якою колись була, – у цьому її безжально переконує відображення у дзеркалі.

Але понад усе її доводить до відчаю волосся. Воно випадає вже не по волосині – лізе з неї жмутками. Онколог, цей похмурий оракул, попереджав: після другого курсу хіміотерапії воно почне випадати. Сьогодні вранці Сара знайшла десятки загиблих волосинок на своїй подушці. І саме це лякає її найдужче. Облисіння – таким чином проявляється хвороба. Лиса жінка – хвора жінка, незважаючи на гарний светр, високі підбори, модну сумочку; цього ніхто не помітить, і в очі впадатиме тільки одне – голий череп як підтвердження страждання та ницості. Лисий чоловік може мати сексуальний вигляд, натомість лиса жінка завжди асоціюється з хворобою, думає Сара.

Рак забрав у неї все: роботу, зовнішність, жіночність.

Вона думає про свою матір, яку скорила та сама хвороба. Їй спадає на думку, що вона запросто може лягти в ліжко й тихо сконати, врешті-решт приєднатися до неї там, на тому світі, розділити разом із нею вічний спокій. Це моторошна, хоча й заспокійлива думка. Інколи так приємно усвідомлювати, що все має свій кінець, що найжахливіші муки завтра можуть завершитися.

Коли вона думає про матір, то першою на згадку приходить її елегантність. Навіть ослаблена, мама ніколи не виходила на люди без макіяжу, без гарної зачіски, без манікюру. Нігтям вона приділяла чимало уваги, постійно повторюючи: «Треба завжди мати доглянуті руки». Більшість людей сприймала це як кокетство, безглузді дрібниці, та для неї то був такий собі жест, що означав: «Я досі витрачаю час на те, щоб доглядати за собою. Я активна, заклопотана жінка, у мене купа обов’язків, троє дітей, (рак), кожен день я потрохи вмираю, але я не здалася, не зникла, я досі тут, завжди жіночна й доглянута, ціла й неушкоджена, погляньте хоча б на мої пальці, я досі тут, досі існую».

Сара досі тут, досі існує. Вона стоїть перед дзеркалом, дивлячись на свої поламані нігті, на поріділе волосся.

І тоді щось починає вібрувати глибоко всередині неї, ніби крихітна частина її єства відмовлялася визнавати себе приреченою. Ні, вона не зникне. Вона не здасться.

Амазонка – ось ким вона стала. Жінкою-воїном. Амазонка так просто не відступає. Вона б’ється до останнього подиху й ніколи не здається.

Треба знову стати до бою, знову розпочати боротьбу. В ім’я своєї матері, дочки та синів, яким вона потрібна. В ім’я всіх тих битв, які їй довелося провести. Вона мусить продовжувати жити. Вона не складе руки, лежачи в ліжку, не здасться на милість цій нікчемній смерті, що вже вирішила, ніби тримає її в своїх лапах. Вона не дозволить себе поховати. Не сьогодні.

Сара швидко вдягається. Щоб сховати волосся, вона дістає з шафи якусь шапку – нею виявляється дитячий капелюшок з нашитою емблемою супергероя. Ну й нехай, головне, щоб гріло.

Вдягнувшись, вона виходить з дому. Надворі сніжить. Сара напнула на себе три светри – один поверх іншого, а потім ще накинула пальто. У такому вбранні вона здається зовсім маленькою, такою собі шотландською овечкою, що ледве тягне ноги під вагою власної вовни.

Сара виходить із дому. Це станеться саме сьогодні, вона так вирішила.

Вона точно знає, куди йти.

Джулія

Палермо, Сицилія

– Італійцям потрібне італійське волосся.

Ця фраза прорізає повітря, наче ніж гільйотини. Зібравши маму та сестер у вітальні родинного будинку, Джулія виклала їм свій задум про імпорт індійського волосся для порятунку майстерні.

Упродовж кількох днів до цього вона працювала, не покладаючи рук, над розробкою детального плану. Треба було провести аналіз ринку, підготувати запит на банківський кредит – без інвестицій тут не обійтися. Вона працювала день і ніч, нехтуючи сном, але то дрібниці: вона відчувала, що на неї покладена мало не божественна місія. Вона не знає, звідки взялася ця впевненість і невичерпна енергія. Можливо, присутність Камаля справляє на неї такий сприятливий вплив? Можливо, то їй допомагає батько, який попри кому підживлює її власною силою та вірою? Джулія відчуває, що здатна гори звернути – від Апеннінських аж до Гімалаїв.

Її не приваблює перспектива заробити статки, їй не потрібні ті мільйони, басейни чи гелікоптери, якими може похизуватися той англієць. Усе, що вона хоче, – це врятувати батьківську майстерню та прихистити свою родину.

– Цього не буде, – каже mamma. – Ланфреді завжди діставали сировину на Сицилії, бо cascatura – то місцевий звичай, який ми успадкували від наших пращурів. А за порушення традицій доводиться розплачуватися, – додає вона.

– Через цю традицію ми ризикуємо втратити все, – відповідає Джулія.

З банківськими рахунками не посперечаєшся: щонайбільше через місяць майстерню доведеться закрити. Треба змінювати виробничі стратегії, виходити на світові ринки. Треба визнати, що світ змінюється, і змінюватися разом із ним. По всій країні одне за одним зачиняються родинні підприємства, що відмовляються розвиватися. Сьогодні виживання залежить від здатності дивитися ширше, виходити за межі. Еволюція або смерть – інших варіантів немає. Розповідаючи про все це, Джулія відчуває, що в неї аж виростають крила, і вона уявляє себе адвокатом, що виголошує натхненну промову під час важливого судового засідання. Її завжди зачаровувала ця професія – заняття для освічених людей, для вихідців із вищого світу. У родині Ланфреді ніколи не було адвокатів, самі тільки робочі, проте вона впевнена, що впоралася б із цією роллю, змогла б стати шанованою та впливовою жінкою. Це сподівання – одна з її давніх найзаповітніших мрій.

У запалі пристрасті Джулія розповідає про якість індійського волосся, визнану багатьма експертами: азійське волосся найміцніше, африканське – найбільш тендітне, проте індійське перевершує всі інші, як з точки зору текстури, так і з точки зору придатності до перефарбування. Знебарвлене й пофарбоване, воно зовсім не відрізняється на вигляд від європейського волосся.

Тут у суперечку втручається Франческа: вона згодна з матір’ю, з цього задуму нічого не вийде. Італійці не захочуть купувати імпортоване волосся. Джулія не здивована. Її сестра – ще той скептик; для таких, як вона, світ завжди постає у чорних, сірих барвах, тож ці люди завжди поспішають відповісти «ні» замість того, аби подумати про нові можливості. Вони завжди помічають малесеньку деталь, що псує загальну картину, крихітну пляму на скатертині, вони завжди шукають якісь хиби чи подряпини на поверхні життя, ніби ці недоліки світобудови тішать їх, наповнюють сенсом їхнє існування. Франческа – цілковита протилежність Джулії, її «негатив», якщо вдатися до фотографічної термінології: сила світла її сестри обернено пропорційна до її власної.

Якщо італійці не захочуть, вони відкриються на інших ринках, знов заводить Джулія: на американському чи канадському. Світ великий, і всім потрібне волосся! Нарощене, накладне волосся, перуки та шиньйони – у цій сфері можна розвернутися. Треба ловити хвилю, а не дозволяти їй накрити тебе з головою.

Франческа вже готова поділитися з Джулією своїми сумнівами та в’їдливими зауваженнями. Її сестра по слово до батька не бігає. Як вона сподівається все це провернути? І це при тому, що вона зроду не виїжджала за межі Італії, навіть літаком ніколи не літала. Хіба спроможеться вона, чий обрій завжди обмежувався бухтою палермського порту, на цей переворот, на це диво?

Та Джулія й далі наполягає на реальності своєї мрії. Нині відстані між людьми та країнами скорочуються завдяки інтернету, і світ можна затиснути в долонях, наче ту снігову кульку, якими вони бавилися в дитинстві. До Індії насправді – рукою подати, а там перед ними відкривається майже цілий континент можливостей. Вона вже чимало часу провела, вивчаючи ціни на ринку, складаючи курс волосся, і вважає свій проект цілком реальним. Потрібно тільки вірити та сміливо йти вперед. А з цим у неї проблем немає.

Аделя нічого не каже. Сидячи в кутку, вона мовчки спостерігає за суперечкою двох сестер. Що б не сталося, вона зберігатиме нейтралітет, лишатиметься байдужою до всього, що відбувається навколо. Одне слово – підліток.

– Треба закрити майстерню та продати саму будівлю, – каже тоді Франческа. – Завдяки цьому вдасться виплатити хоча б частину закладної за будинок.

– А жити на що?! – питає в неї Джулія.

Сестра гадає, що так просто знайти роботу? А що станеться з робітницями майстерні, вона подумала? Яке майбутнє чекає на цих жінок, які віддали стільки років цій справі?

Суперечка переростає у відкрите протистояння. Mamma знає, що рано чи пізно їй доведеться розборонити сестер, чиї голоси чутно вже мало не по всьому будинку. «Їм ніколи не вдавалося порозумітися, – з гіркотою думає вона, – знайти спільну мову. Вся історія їхніх стосунків – це суцільні чвари, а цей конфлікт – кульмінація». Вона мусить ухвалити рішення, щоб покласти край цій суперечці.

– Ти маєш рацію, слід подумати про робітниць, – каже вона, – це питання честі та поваги. Проте Франческа має слушність щодо одного: італійцям потрібне італійське волосся.

Ця фраза підводить невтішний підсумок усім сподіванням Джулії.

Засмучена, вона вибігає з дому. Вона розуміла, що їй доведеться відстоювати свій проект, проте й уявити собі не могла такого опору. Джулія почувається наче після святкової ночі – її нудить і паморочиться голова. Без згоди матері та сестер вона не вільна нічого робити з майстернею. Вони щойно зруйнували всі її повітряні замки. Весь її ентузіазм наче вітром здуло – замість нього в душі оселилися сумнів і страх.

Джулія сподівається знайти прихисток у лікарні, біля батькового ліжка. Що б він сказав у цій ситуації? Що б він зробив? Їй би так хотілося впасти в його обійми та розридатися, як це бувало в дитинстві. Вона майже зневірилася й уже не розуміє, що треба робити: гнути свою лінію чи відмовитися від задуму, принісши його в жертву на вівтарі раціональності в ім’я тих традицій, що поступово відмирають. Вона почувається виснаженою, безсилою, змученою від цих безсонних ночей, які могла провести тут, на цьому ліжку, біля papa. Проспати сотню років, як і він, – ось чого б їй насправді хотілося.

Джулія заплющує очі.

Раптом вона опиняється на даху майстерні, в laboratorio. Батько сидить там і, як і завше, дивиться на море. З виразу його обличчя зовсім не скажеш, що він страждає. Він здається таким спокійним і безтурботним. Він посміхається до неї, наче саме чекав її. Джулія сідає коло нього. Вона розповідає йому про свої тривоги та печалі, про безсилля. Вона бідкається: мовляв, шкода, що так сталося з майстернею.

– Нікому не дозволяй збити себе з накресленого шляху, – відповідає він. – Ти повинна вірити. У тебе величезна сила волі. Я вірю в тебе та твої здібності. Не відступай. У життя на тебе є грандіозні плани.

Раптом щось починає пронизливо пищати, і Джулія сполохано підскакує. Вона задрімала, сидячи коло лікарняного ліжка батька.

Навколо неї блимають і пищать пристрої, що підтримують життєдіяльність його організму. До палати забігають медсестри.

Цієї миті – саме цієї секунди – Джулія відчуває, як рука її батька ворухнулася.

Сміта

Храм Тірупаті, штат Андхра-Прадеш, Індія

Над горою Тірумала сходить сонце.

Сміта й Лаліта стають у чергу паломників біля дверей храму. До них підходить хлопчик і простягає їм ладдуси – кругленькі тістечка, які виготовляють із сушених фруктів і згущеного молока. Сам рецепт тримають у секреті: «Його ми дістали від Бога», – пояснює малий. Виготовленням тістечок усередині храму займаються ашаки, спадкові священики, що роздають їх паломникам. Треба обов’язково їх з’їсти – це невід’ємна частина процесу очищення. Сміта дякує богові за посланий їм сніданок. Збадьорена після кількох годин сну і від солодкого післясмаку ладдуса, вона розуміє, що готова на будь-які жертви. Вона ще не розповіла Лаліті, що чекає на них там, усередині. Якщо багаті мають що принести в жертву богам: домашнє приладдя та квіти, прикраси, золото та дорогоцінне каміння, то бідняки можуть запропонувати богові Венкатешвара єдине своє багатство – волосся.

Це споконвічна традиція, успадкована від пращурів: принести в дар власне волосся означає відмовитися від свого «я», змиритися та постати перед Богом у первісному, оголеному, смиренному вигляді.

Увійшовши до храму, Сміта з Лалітою опиняються у заґратованому коридорі, в якому на кожному кроці сидять тисячі далітів, очікуючи своєї черги, Іноді чекати доводиться цілих два дні, якщо вірити чоловікові, що всівся просто на землю біля дверей. У кого є гроші, ті можуть купити квиток, щоб пройти швидше. Деякі прочани навіть сплять просто тут, цілими родинами, щоб не проґавити своєї черги. Після довгих годин очікування, проведених у цих імпровізованих клітках, вони нарешті потрапляють до kalianakata, гігантської чотириповерхової будівлі, в якій метушаться сотні цирульників. Це справжній мурашник, що працює і вдень, і вночі. Його називають «найбільшою перукарнею світу». Сміта дізналася, що за гоління голови треба заплатити 15 рупій. «За все в цьому світі доводиться платити», – думає вона.

Усюди, куди не кинь оком, у безмежній залі сидять чоловіки, жінки з немовлятами на руках, діти, літні люди, співаючи під лезами бритв молитви на честь Вішну. Побачивши сотні поголених голів, Лаліта лякається та починає плакати. Вона не хоче віддавати своє волосся, яке вона так любить. Ніби намагаючись захиститися, вона міцніше притискає до себе ляльку, цю ганчірку, яку вона не випускає з рук цілу дорогу. Сміта нахиляється до неї та тихо шепоче на вушко:

– Не бійся. Бог із нами поруч. А волоссячко твоє відросте і буде ще гарнішим. Не хвилюйся. Я піду першою.

Тихий материн голос трохи заспокоює її. Вона дивиться на дітлахів, яким щойно поголили голову: вони проводять рукою по гладенькій маківці та сміються. Не схоже на те, аби вони страждали – зовсім навпаки. Їх веселить цей новий образ, а їхня мати, також із блискучою голою головою, мастить їм маківки сандаловою олією, що захищає шкіру від сонячних опіків та інфекцій.

Настає їхня черга. Цирульник запрошує Сміту підійти. Вона наближається з радістю та відданістю, опускається на коліна, заплющує очі та починає ледь чутно читати молитву. Що вона шепоче Вішну посеред цієї величезної зали – то її таємниця. Ця мить належить тільки їй. Вона так довго уявляла собі цей момент і ще довго згадуватиме про нього.

Цирульник швидким рухом змінює лезо – на цьому суворо наголошує очільник храму: для кожного прочанина окреме лезо, тільки так. У його родині перукарське ремесло передається від покоління до покоління, від батька до сина. Щодня він повторює ті самі рухи, тож вони йому вже ввижаються уві сні. Іноді йому сниться цілий океан волосся, в якому він потопає. Він просить Сміту заплести косу – так буде простіше і голити її, і збирати після того волосся. Тоді цирульник змочує її косу водою та починає гоління. Лаліта кидає на матір стурбований погляд, але та тільки посміхається у відповідь. Вішну тут, поруч із нею.

Він її благословляє.

І поки пасма її волосся облітають одне за одним, падаючи до ніг, Сміта заплющує очі. Навколо неї – тисячі таких самих людей, похиливши голови, моляться за краще життя, віддаючи те єдине, чим нагородила їх природа, – волосся, яке вони отримали в подарунок від небес і тепер приносять їм у жертву, склавши руки, опустившись навколішки на підлогу kalianakata.

Коли Сміта знову розплющує очі, її череп гладкий, мов яйце. Вона підводиться і раптом відчуває неймовірну легкість. Це якесь нове для неї відчуття, незбагненне та п’янке. Її проймає дрож. Біля її ніг лежить її колишня шевелюра, маленька смоляна купка, що вже перетворилася на згадку. Тепер її душа та тіло очистилися. Вона почувається врівноваженою. Благословенною. Захищеною.

Лаліта й собі підходить до цирульника. Вона ледь відчутно тремтить. Сміта бере її за руку. Змінюючи лезо, чоловік оцінює поглядом косу дівчинки, що сягає їй до пояса. У неї чудове, шовковисте та густе волосся. Дивлячись дочці в очі, Сміта промовляє разом із нею молитву, яку вони часто читали перед маленьким вівтарем у своїй хижці в Бадлапурі. Вона думає про їхню ситуацію та говорить собі: нехай сьогодні вони бідні, але, може, коли-небудь у Лаліти буде власна автівка. Від цієї думки вона посміхається, відчуваючи приплив сил. Життя її дочки буде кращим за материне завдяки цій жертві, яку вони приносять сьогодні в цьому храмі.

Коли вони виходять із kalianakata, їх засліплює світло. Не обрамлені волоссям їхні обличчя схожі між собою навіть більше, ніж раніше, більше, ніж будь-коли. На вигляд вони молодші та стрункіші. Узявшись за руки, вони посміхаються одна одній. Їм удалося дістатися аж сюди. Диво сталося. Сміта знає: Вішну тримає свої обіцянки. У Ченнаї на них чекають її кузени. Від завтра починається нове життя.

Віддаляючись від Золотого храму, тримаючи доччину руку в своїй, Сміта більше не відчуває суму. Справді, вона не сумує, бо впевнена в тому, що за їхню жертву бог їм віддячить.

Джулія

Палермо, Сицилія

«Вони не знали, що це неможливо, саме тому їм це і вдалося».

Джулія часто згадує цю фразу Марка Твена, яку вона вичитала десь ще в дитинстві і яка їй дуже сподобалася. Цей вислів згадується їй сьогодні, коли вона стоїть на майданчику перед ангаром аеропорту Фальконе-Борселліно. Зворушена та схвильована, вона чекає на літак, що має прилетіти з іншого кінця світу з першим вантажем волосся.

Papa так і не прокинувся. Він помер того ж дня, у лікарні, коли вона була поряд, після того дивного сну, якого не забуде все життя. Перед тим, як відійти, він потиснув її руку, наче прощаючись. Наче говорячи: йди. Він передав їй естафету перед тим, як відійти. Джулія знає це напевне. Поки лікарі намагалися реанімувати його, вона пообіцяла йому врятувати майстерню. Це їхня таємниця.

Вона взялася за організацію жалобної меси в капличці, яка йому так подобалася. Мати запротестувала: там надто мало місця, щоб усі присутні могли сісти. П’єтро мав стількох друзів, був таким популярним, та ще й родичі з’їдуться з усіх куточків Сицилії, не кажучи вже про робітниць майстерні… «То й що, – сказала Джулія, – ті, хто його любить, зможуть і постояти». Мати, зрештою, поступилася.

Останнім часом вона не впізнавала свою дочку. Джулія, завжди така поміркована, мудра, слухняна, виявилася на диво затятою та впертою. Нею заволоділа якась не знана досі рішучість. Ведучи боротьбу за порятунок майстерні, вона відмовлялася коритися. Щоб вийти з глухого кута, запропонувала провести голосування серед робітниць. «В інших місцях, що опинилися під загрозою закриття, – казала вона, – також вдавалися до цього. Тим паче було б справедливо спитатися їхньої думки. Їх це також стосується». Матері довелося погодитися. Сестри також були не проти.

Щоб молоді дівчата не озиралися на думку старших колег, було вирішено провести таємне голосування. Персоналу пропонували обрати один із двох варіантів: перший полягав у переорієнтації майстерні та залученні індійської сировини, в іншому ж випадку на них чекатиме звільнення за згодою сторін з мізерною компенсацією у зв’язку із закриттям. Звісно, перший варіант містив у собі певні ризики та підводні камені, які Джулія не стала приховувати від робітниць.

Голосування відбулося у великій залі. Mamma прийшла також, разом із Франческою та Аделею. Джулія сама взялася підбивати підсумки. Тремтливими руками вона розгортала кожен папірець, дістаючи їх із капелюха, що належав papa, – то була її ідея, тим самим вона хотіла віддати йому данину пам’яті. «Таким чином він нібито також присутній тут сьогодні», – сказала вона.

Голоси розділилися: сім проти трьох. Джулія довго пам’ятатиме цю мить. Марно вона намагалася приховати свою радість.

За посередництва Камаля вона підписала угоду з чоловіком, який мешкав у Ченнаї. Він вивчає в університеті торговельну справу. При цьому їздить усією країною, заходить до храмів у пошуках волосся, яке можна купити. Вести з ним справу важко, але виявилося, що в Джулії досить непогано виходить грати в перемовини.

– Mia cara, таке враження, ніби ти займалася цим усе своє життя! – дивується Nonna.

У свої двадцять років вона опинилася на чолі майстерні, ставши наймолодшою підприємицею в районі. Джулія влаштувалася в кабінеті свого батька. Сидячи за робочим столом, вона часто дивиться на фотографію своїх пращурів. Власну світлину вона поки що не наважується повісити поруч. Та все ж це станеться свого часу.

Коли їй сумно, вона піднімається нагору, на дах, до laboratorio. Там вона сідає обличчям до моря та думає про свого батька, про те, що він сказав та робив. Вона знає, що не сама. Її papa поряд.

Камаль сьогодні приїхав до аеропорту разом із Джулією. Останнім часом вони зустрічаються не лише під час обідніх перерв. Камаль надає їй неабияку підтримку, радо приймає будь-яку її ідею та й узагалі виявився досить активним, винахідливим і завзятим. Тепер він не лише її коханець – він став її партнером і довіреною особою.

Нарешті в небі з’являється літак. Дивлячись на цятку, що повільно збільшується, Джулія думає, що там, у цьому вантажному літаку з випнутим черевом, усе їхнє майбутнє. Вона бере Камаля за руку. Цієї миті їй здається, що вони вже не двоє окремо взятих істот, що рухаються випадковими траєкторіями в безмежному всесвіті, а чоловік та жінка, яких вабить одне до одного. Не важливо, що там каже mamma, думає собі Джулія, родичі та знайомі. Сьогодні вона почувається жінкою поряд із цим чоловіком, що розкрив її. Вона не збирається відпускати цю руку. Навпаки, впродовж наступних років вона часто стискатиме її – у парку, на вулиці, у пологовому будинку, засинаючи, радіючи, плачучи, народжуючи їхніх дітей. Вона довго триматиме цю руку в своїй.

Літак нарешті сідає та зупиняється на летовищі. Досить швидко з нього вивантажують контейнери та підвозять їх до сортувальної станції, де довкола них починають метушитися вантажники.

На складі Джулія підписує накладну, що засвідчує прийняття товару. Пакунок – завбільшки з валізу – стоїть перед нею. Узявши канцелярський ніж, вона тремтливою рукою надрізає його збоку. Всередині помітне волосся. Джулія обережно бере до рук одне пасмо – довге, дуже довге, чорне, наче смола, волосся. Густе, шовковисте волосся – воно, безумовно, належало жінці. Поряд із ним інше пасмо – не таке довге, але ніжне, наче шовк чи велюр, швидше за все, дитяче. Це волосся купили минулого місяця, в храмі Тірупаті, написав її індійський партнер, найбільш відвідуване культове місце в світі, якщо брати до уваги всі релігії, воно випереджає за кількістю паломників навіть Мекку та Ватикан. Ця деталь вражає Джулію. Вона уявляє собі всіх цих чоловіків і жінок, яких вона не знає і ніколи не зустріне, що принесли своє волосся у дар. Їхні підношення – то справжній дар небесний, думає вона. Їй хотілося б обійняти їх, щоб віддячити. Вони ніколи не знатимуть, куди вирушило їхнє волосся, яку неймовірну мандрівку йому вдалося здійснити, справжню одіссею. Втім, їхня подорож тільки розпочалася. Одного дня у якомусь куточку світу хтось носитиме перуку з цього волосся, розібраного, вимитого та пофарбованого робітницями її майстерні. Ця людина не сумніватиметься в необхідності тієї боротьби, яку їй доведеться вести. Вона носитиме це волосся і, можливо, пишатиметься ним так само, як зараз ним пишається Джулія. Від цієї думки в неї на обличчі з’являється посмішка.

Тримаючи руку Камаля у своїй, вона каже собі, що перебуває на своєму місці – вона його нарешті знайшла. Батькову майстерню врятовано. Він може спочивати з миром. Одного дня її діти продовжать його справу. Вона навчить їх секретів своєї професії, повезе їх тими ж дорогами, якими колись кружляли вони з батьком, осідлавши його «веспу».

Іноді цей сон повертається. Джулії вже давно не дев’ять років. Вона більше ніколи не сяде на батькову «веспу», але тепер знає, що майбутнє складається з обіцянок.

І віднині воно їй належить.

Сара

Монреаль, Канада

Сара крокує засипаними снігом вулицями. У лютому морози тут просто неймовірні, та Сара все ж надзвичайно радіє зимі – це її алібі. Завдяки такій погоді її шапка не так впадає в очі в натовпі містян, що кутаються в одежу, рятуючись від холодів. Повз неї, тримаючись за руки, проходить групка школярів. В однієї дівчинки шапка така сама, як і в Сари, – мала кидає на неї грайливий змовницький погляд.

Жінка йде далі. У кишені її пальта лежить маленька візитівка, яку їй дала випадкова знайома в лікарні кілька тижнів тому. Вони сиділи в одному залі, чекаючи на процедури, і між ними зав’язалася така невимушена розмова, ніби жінки чаювали на терасі кав’ярні. Вони так захопилися розмовою, що й незчулися, як звечоріло. Бесіда лилася легко, торкаючись настільки особистих речей, ніби хвороба зближувала цих двох жінок, пов’язуючи їх невидимою ниткою. В інтернеті, на різних форумах і блогах, Сара натрапляла на чимало свідчень, від яких виникало враження, що існує такий собі закритий клуб, група людей, що знають, що стикалися з цим. Там були досвідчені воїни, джедаї, для яких то була не перша битва, та новачки, котрі вперше зустрілися з хворобою, падавани. Таким – до них належить і Сара – доводиться всього вчитися. Того дня та жінка в лікарні – безумовно, одна із джедаїв, що вже провела кілька битв, хоча й досі соромилася своєї хвороби, – згадала про один магазинчик «додаткового волосся», як вона його назвала, де працює тактовний і небалакучий персонал. Вона дала Сарі їхню візитівку, додавши, що та може скористатися нею, коли прийде час. «Ведучи боротьбу із хворобою, не треба забувати про почуття власної гідності, – сказала вона і запевнила з розумінням справи: – Відображення у дзеркалі має бути вашим союзником, а не ворогом».

Візитівку Сара взяла, але дуже швидко забула про неї. Вона щосили прагнула відвернути неминуче, та все ж реальність наздогнала її.

Час прийшов. Засніженими вулицями Сара крокує до салону. Вона могла взяти таксі, але вирішила дістатися сюди пішки. Для неї це – таке собі паломництво, шлях, який треба подолати самотужки за звичаєм. Її поява тут означає дуже багато, врешті-решт, таким чином вона визнає існування своєї хвороби. Більше не можна її заперечувати, відмахуватися від неї. Треба стати до неї обличчям і прийняти її – не як покарання, неминучу витівку долі чи прокляття, з яким треба змиритися, а радше як належне, чергову подію в житті, нове випробування, яке треба подолати.

З наближенням до салону в Сари виникає дивне відчуття – не зовсім дежавю чи якесь передчуття, а, швидше за все, якесь незбагненне, розмите усвідомлення, що полонить її думки та все єство, ніби колись вона, як не дивно, вже йшла цим шляхом. Хоча насправді в цьому районі міста вона опинилася вперше. Вона не ладна цього пояснити, але чомусь їй здається, ніби щось чекає тут на неї. Ніби в неї дуже давно була запланована тут якась зустріч.

Сара заходить до салону. Її зустрічає елегантно вбрана жінка та веде коридором аж до маленької кімнати, в якій із меблів стоїть тільки крісло та дзеркало. Сара знімає пальто, ставить сумочку. Вона завмирає на мить перед тим, як зняти шапку. Жінка мовчки спостерігає за нею кілька секунд.

– Я покажу вам наші моделі. Ви вже визначилися з тим, що саме шукаєте?

Тон її голосу не можна назвати ні улесливим, ні співчутливим. Він рівний та впевнений. Сара миттєво проймається довірою до цього голосу. Жінка, безперечно, знає, про що вона говорить. Вона, либонь, зустрічала десятки, сотні таких, як вона. Їй, мабуть, цілими днями доводиться спілкуватися з такими жінками. Втім, у цей момент Сара почувається унікальною, принаймні ставляться до неї саме так. Не драматизувати, не збиватися на банальності – це ціле мистецтво, і треба сказати, що жінка підходить до своєї справи з надзвичайною делікатністю.

Хоча її питання заскакує Сару зненацька, змушуючи знітитися. Вона не знає, принаймні не думала про це. Їй би хотілося… щось живе, натуральне. Щось навіть схоже на неї саму. «Яка дикість, – думає вона. – Хіба може зовсім чуже волосся стати частиною неї самої, пасувати її обличчю, відображати особистість?»

Жінка виходить на мить і повертається з двома картонними коробками, схожими на ті, в яких тримають капелюхи. З першої вона дістає каштанову перуку:

– Ця синтетична, – уточнює вона, – зроблена в Японії.

Вона сильно струшує її – у коробках вони інколи зминаються, тож треба їм надати природної форми. Сара приміряє її з виразом непевності на обличчі. Вона не впізнає себе з цією копицею густого волосся на голові, ніби це не вона взагалі, а якась перевдягнена в неї жінка з пишною шевелюрою.

– Непогане співвідношення ціни та якості, – коментує продавчиня, – та це не найкраща наша модель.

З іншої коробки вона дістає ще одну перуку, також штучну, але вже кращої якості – на ній є навіть позначка «Підвищений комфорт». Сара не знає, що й казати – вона нерішуче розглядає своє відображення у дзеркалі, яке просто не може бути її власним. Перука пристойна, дорікнути нічим, крім того, що вона має вигляд перуки. Ні, в жодному разі, краще вже ховатися під хусткою чи шапкою. І тоді жінка приносить третю коробку.

– Це – одна з наших найновіших моделей, з людського волосся, – уточнює вона.

Рідкісний та недешевий продукт, але деякі жінки готові витрачати на це свої гроші. Сара здивовано роздивляється перуку: волосся того ж кольору, що і в неї, надзвичайно довге, шовковисте, ніжне та густе.

– Волосся індійське, – зазначає жінка. – Його обробляли, вибілювали та фарбували наново в Італії – на Сицилії, якщо бути точним, – а потім його волосинка за волосинкою кріпили до основи з сітки в маленькій майстерні. Для цього використовують техніку плетіння коси – це довше, ніж кріплення за допомогою гачка, але набагато надійніше. 80 годин роботи, близько 150 000 волосин. Майстерне творіння, як то кажуть, – з гордістю додає продавчиня.

Вона допомагає Сарі надягти перуку – спочатку треба вирівняти передній бік, потім задній. Спершу це видається складним, але дуже швидко до цього звикаєш, запевняє вона, так що незабаром їй навіть не обов’язково буде робити це перед дзеркалом. Звісно, волосся можна буде вкоротити або зробити в перукарні зачіску на свій смак. Доглядати за ним дуже просто, як і за власним волоссям – намилити шампунем і змити водою. Сара підводить голову і дивиться на себе в люстерко: перед нею – зовсім незнайома жінка, що схожа на неї, але все ж якась інакша. Надзвичайно дивне відчуття. Втім, вона впізнає свої тонкі риси, бліде обличчя, мішки під очима. Так, це вона, точно вона. Сара торкається пасом, поправляє їх, вкладає, надає їм форми, прагнучи не те щоб привласнити їх, а радше приручити. Волосся не чинить спротиву, воно піддається, слухняно кориться їй. Помалу воно призвичаюється до овалу її обличчя, облягаючи його тісними обіймами. Сара гладить, пестить, голубить його, і від його податливості її поймає почуття вдячності. Незбагненним чином це волосся, зовсім чуже, стає її власним, починає пасувати її обличчю, поставі, рисам.

Сара милується своїм відображенням. Здається, ця перука спромоглася повернути їй те, що вона втратила. Рішучість, гідність, силу волі – словом, усе, що робило її собою, тією колишньою Сарою, сильною та гордою. І гарною. Вона раптом відчуває, що готова. Обернувши голову до продавчині, вона просить поголити їй голову. Вона хоче зробити це тут. Зараз. Від сьогодні вона носитиме перуку. Їй не буде соромно повернутися додому в такому вигляді. Тим паче, що без волосся їй буде легше приладнати перуку на голові. У будь-якому випадку це треба буде зробити, рано чи пізно, то чому б не скористатися цією нагодою, коли вона відчуває в собі силу та мужність для цього кроку?

Жінка погоджується. Озброївшись бритвою, вона голить Сарі голову впевненою та досвідченою рукою.

Розплющивши очі, Сара здивовано дивиться на себе в дзеркалі. Тепер, після гоління, її голова здається навіть меншою, ніж досі. Вона схожа на свою дочку, коли тій було менше рочку і волосся ще не росло, – ось який у неї вигляд, як у немовляти. Сара намагається уявити реакцію своїх дітей – вони, безумовно, будуть здивовані побачити її такою. Вона одного дня покаже їм, можливо. Пізніше.

А може, й ні.

Надягаючи перуку, Сара насуває її на свою гладеньку голову так, як їй показали до цього, та поправляє пасма волосся, що стало вже її власним. Позираючи на своє відображення, Сара раптом відчуває внутрішню переконаність: вона житиме. Вона бачитиме, як зростатимуть її діти. Як вони подорослішають і стануть батьками. Над усе вона хоче дізнатися, якими будуть їхні смаки, звички, переконання, схильності й таланти. Вона прагне супроводжувати їх на цьому життєвому шляху, бути люблячою, ніжною та уважною матір’ю, що завжди поруч.

Сара вийде переможцем у цій битві – можливо, скривавленою, проте нескореною. Скільки б місяців або років не тривало лікування, скільки б часу їй не довелося витратити на це, вона віддасть усі сили, всю енергію, кожну свою хвилину та кожну секунду, аби душею і тілом боротися проти хвороби.

Вона більше не буде тією Сарою Коен, сильною та впевненою в собі жінкою, що нею всі захоплювалися. Більше ніколи не буде непереможною, бездоганною супергероїнею. Вона буде самою собою, Сарою Коен, яку життя добряче покрутило, та все ж вона житиме, з усіма своїми шрамами, ранами та ушкодженнями. Вона не намагатиметься більше приховати їх. Її попереднє життя було суцільною брехнею, зараз же починається її нове, справжнє життя.

Коли хвороба її відпустить, вона облаштує власну адвокатську контору та забере тих клієнтів, що досі довірятимуть їй. Відтак подасть до суду на «Джонсон і Локвуд». Вона ж хороша адвокатка, одна з найкращих у місті. Сара надасть публічного розголосу тому факту дискримінації, жертвою якої сама стала, в ім’я тисяч чоловіків і жінок, яких так само дуже швидко прирік на забуття жорсткий світ роботи та які, так само, як і вона, були змушені страждати вдвічі більше. Вона битиметься за них. Зрештою, це вдається їй найкраще. У цьому полягатиме її боротьба.

Сара навчиться жити інакше, проводитиме більше часу з дітьми, братиме відпустку на час шкільних благодійних ярмарків і випускних вечорів. Більше ніколи не пропустить їхніх днів народження. Вони разом їздитимуть на канікули – влітку до Флориди, взимку на лижі. І ніхто не зможе відібрати в неї ці миттєвості щастя, з яких так само складається її життя. Більше не буде стін, не буде брехні. Вона вже ніколи не буде жінкою, що розривається навпіл.

Тим часом треба боротися із тим мандарином, використовуючи ту зброю, якою щедро обдарувала її природа: свої силу, мужність, рішучість і розум. Свою родину, дітей, друзів. Не забуваючи й про лікарів, медсестер, онкологів, рентгенологів, котрі щодня продовжують битися поруч із нею. Раптом у неї виникає відчуття, ніби вона стає свідком зародження якоїсь грандіозної епопеї, ніби її огортає якась нестримна енергія. Вона відчуває якийсь теплий подих вітру, нове незрозуміле піднесення, ніби метелик пурхає в її животі, тріпочучи легенькими крильцями.

За стінами цього салону ходять люди, триває життя. За стінами цього салону чекають на неї діти. Сьогодні вона поїде та забере їх зі школи. Вона уявляє собі їхній подив – вона майже ніколи цього не робила. Ханна, безумовно, розчулиться. Близнюки бігтимуть до неї з радісними криками. Вони помітять її нову зачіску, питатимуть про нове волосся. І тоді Сара все їм розповість – про мандарин, про свою роботу, про війну, яку їм доведеться вести разом.

Віддаляючись від салону, Сара думає про цю жінку з іншого куточку світу, з Індії, котра віддала їй своє волосся, про сицилійських робітниць, які обробляли його, про ту, котра зробила цю перуку. Вона розуміє, що весь світ об’єднав зусилля у боротьбі проти її хвороби. І тоді їй спадає на думку фраза з Талмуду: «Той, хто врятував одне життя, врятував цілий світ». Сьогодні цілий світ рятує її, і Сара безмежно йому вдячна.

Вона запевняє себе, що досі належить цьому світові.

І ще довго лишатиметься в ньому.

Від цієї думки на її обличчі з’являється посмішка.

Епілог

Мою роботу завершено. Я тримаю перуку перед собою. Ніхто не може збагнути Того почуття, що переповнює мене. Ця радість належить тільки мені, Задоволення від виконаного завдання, Гордість від якісно зробленої роботи. Я посміхаюсь, ніби та дитина перед своїм малюнком. Я думаю про це волосся, Про те місце, звідки воно прибуло, Про той шлях, який воно подолало, І про той, що ще лежить попереду. На нього чекає довга дорога, я це знаю. Воно побачить цілий світ, Якого мені не побачити ніколи, Бо я сиджу в чотирьох стінах своєї майстерні. Та менше з тим, його подорож – моя так само. Я присвячую свою роботу тим жінкам, Що пов’язані між собою цим волоссям, Наче величезною сіттю, в якій борсаються їхні душі. Тим, хто кохає, народжує дітей, сподівається, Падає та піднімається, тисячі разів, Хто гнеться, але не згинається. Мені відома кожна їхня битва, Мені знайомі всі їхні смутки та радощі. Кожна з них – то трішки я. Та я лиш сполучна ниточка, Нікчемна риска, Що стоїть На перехресті їхніх життів, Ниточка, що пов’язує їх, Така ж тоненька, як волосинка, Яку ніхто не помічає. Завтра я знову візьмуся за роботу. На мене чекають інші історії. Інші долі. Інші сторінки.

Подяка

Жульєтті Жост, за її ентузіазм і віру.

Моєму чоловікові Уді, за його незмінну підтримку.

Моїй матері, моїй першій читачці від самого дитинства.

Сарі Камінські, котра супроводжувала мене на кожному етапі цієї книжки.

Юго Борісу, за його неоціненну допомогу.

Франсуазі з «Ательє Капілярія» в Парижі, за те, що відчинила переді мною двері та пояснила специфіку своєї професії.

Ніколь Жекс і Бертрану Шале, за їхні влучні поради.

Працівникам архіву «Інатека», які допомагали в моїх пошуках.

І, нарешті, моїм учителям і викладачам французької мови, що змалку прищеплювали мені смак до писання.

Примечания

1

Джати – етнічна група в Індії. (Тут і далі прим. перекл., якщо не зазначено інше.)

(обратно)

2

Дхарма (санскр.) – одне з найважливіших понять в індійській філософії та релігії. Зазвичай означає сукупність усталених норм і правил, дотримання яких необхідне для підтримки космічного ладу.

(обратно)

3

Спускайся! Швидко! (іт.)

(обратно)

4

Мама (іт.).

(обратно)

5

Мешканці Палермо (іт.).

(обратно)

6

Одні з найвідоміших італійських акторів театру та кіно і режисерів ХХ століття.

(обратно)

7

Тато (іт.).

(обратно)

8

Хазяїн, власник (іт.).

(обратно)

9

Спрут (іт.), відома метафора на позначення італійської мафії.

(обратно)

10

Середа – зазвичай вихідний день у школах.

(обратно)

11

Лабораторія (іт.).

(обратно)

12

Паста, макаронні вироби (іт.).

(обратно)

13

Люба моя (іт.).

(обратно)

14

Бабуся (іт.).

(обратно)

15

Міська бібліотека (іт.).

(обратно)

16

Каннолі, вафельні трубочки, італійський десерт (іт.).

(обратно)

17

ІТ-дівчина (англ.).

(обратно)

18

З часткою капіталу компанії у власності (фр. – англ.).

(обратно)

19

Керівний партнер (англ.).

(обратно)

20

«Магічний Рон» (англ.).

(обратно)

21

До побачення! (іт.)

(обратно)

22

Граппа, виноградна горілка (іт.).

(обратно)

23

Фестиваль на честь святого покровителя міста (іт.).

(обратно)

24

Проспект Вітторіо Емануеле.

(обратно)

25

Італійський форум.

(обратно)

26

Кватро Канті (з іт. буквально – Чотири Кути) – народна назва П’яцца Вільєна, однієї з центральних площ Палермо.

(обратно)

27

Карабінери, італійські поліціянти.

(обратно)

28

Що ти тут робиш?! (іт.)

(обратно)

29

Ходімо! Ну ж бо! (іт.)

(обратно)

30

У тексті обігрується назва шпиталю (CHUM – Університетський лікарняний центр Монреаля) та канадський діалектизм (chum – хлопець/дівчина в значенні «партнер, близький друг, коханець»).

(обратно)

31

Конференц-дзвінків (англ.).

(обратно)

32

Спляча красуня (іт.).

(обратно)

33

Касата, традиційний сицилійський десерт.

(обратно)

34

Цитата з книги канадійки Франсін Рюель «Щастя, ти тут?»

(обратно)

35

Доброго дня (іт.).

(обратно)

36

«Діти Повітря» (іт.).

(обратно)

37

Від іт. «капрал» – посередник між нелегальними працівниками, що здебільшого зайняті на сезонних сільськогосподарських роботах, та працедавцем.

(обратно)

38

Паніно, італійський бутерброд.

(обратно)

39

Демонічна істота в індійській міфології. (Прим. авт.)

(обратно)

40

Вірш Чезаре Павезе зі збірки «Працювати важко. Прийде смерть – у неї будуть твої очі».

(обратно)

41

Принцеса (іт.).

(обратно)

42

Буччеллато, буччеллатіні – традиційний італійський десерт, кругле тістечко з фруктами та горіхами.

(обратно)

43

Боже мій (іт.).

(обратно)

44

Індійські смажені галети на основі квасолевого борошна. (Прим. авт.)

(обратно)

45

Індійська політична діячка, яка до своєї політичної кар’єри стояла на чолі бандитського угруповання, відома в ЗМІ як «Королева бандитів».

(обратно)

46

Дакоїти (від гінді «озброєний бандит») – банди грабіжників в Індії, що здебільшого складаються із зубожілих селян та недоторканних, які нападають на поїзди та автомобілі.

(обратно)

47

І ти, сину мій (лат.).

(обратно)

48

Напій на основі коноплі, що викликає ейфорію. (Прим. авт.)

(обратно)

49

Індійські вантажівки виробництва «Tata Motors». (Прим. авт.)

(обратно)

50

Спальний вагон (англ.).

(обратно)

51

Одна з каст недоторканних на півдні Індії, у ширшому сенсі – зневажена, безправна людина.

(обратно)

52

«Монстри» (іт.).

(обратно)

53

«Кам’яна хвороба» (в українському перекладі – «Ілюзія кохання»).

(обратно)

54

Венкатеша, Венкатешвара – одна з форм Вішну в індуїзмі, у перекладі – «Господь, що руйнує гріхи».

(обратно)

55

Дравіди – народи, що населяють Південну Індію та розмовляють дравідійськими мовами, творці однієї з найдавніших світових цивілізацій.

(обратно)

56

Садху – термін, яким в індуїзмі називають аскетів, святих і йогів, що повністю присвячують себе медитації та пізнанню Брахми.

(обратно)

57

Лонджі – одяг, шмат тканини, який носять бірманці та жителі всього індійського регіону на кшталт спідниці.

(обратно)

58

Гру закінчено (англ.).

(обратно)

59

Сенс життя, відчуття власного призначення в цьому світі (яп.).

(обратно)

60

Видалення органа чи тканин організму шляхом хірургічного втручання.

(обратно)

Оглавление

Пролог

Сміта

Джулія

Сара

Сміта

Джулія

Сара

Сміта

Джулія

Сара

Сміта

Джулія

Сара

Сміта

Джулія

Сара

Сміта

Джулія

Сара

Сміта

Джулія

Сміта

Сара

Джулія

Сміта

Джулія

Сара

Епілог

Подяка Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg