«У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший»

У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший (fb2) - У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший (У пазурах вампіра - 1) 1320K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Андрей Химко

Андрій Химко У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

До можливого читача в прийдешньому

Художньо-публіцистичний роман-повість у блоках і секціях “У пазурах вампіра” є історичним твором. Писався він мученицьки довго, спішливими і лякливими присідками, уривками, шматками-кусниками у до краю напруженій, небезпечній обставі умов і оточень, невільницьких реальностей, бо автор увесь свій вік був під наглядом і неволями, в очікуваннях наскоку опричних самочинців, лисичо-тхориних нюшкувань вивідців, глизяво-липких пронир узаконеного беззаконня. Писався й переписувався уривками при постійному ризикові й готовності до садистських катувань і смерті, до паплюження й переслідування всього його роду від діда і батька до дітей.

В романі чимало неосвітленостей, поверховостей, інших погрішностей, бо без певності бути викінченим вчора писане ніколи не лежало при писанні перед сьогоднішнім. Ще не висихало чорнило, а вчорашнє вже ховалося якомога глибше в безнадії показатися на очі авторові та не контролювалося, не звірялося ні з чим, окрім пам’яті, а вона, на жаль, обмежена. Написане в різні часи неоднораз вилучалося при обшуках, знову частково відновлювалося і знову вилучалося, і його тепер уже не вернути. Скільки було тих вилучень, найпаче в кошарах ГУЛАГу! Скільки пропало і на “волі”, коли офіційно судимість була вже знята і вічне поселення відмінене! Скільки в безвиході мусіло згоріти уже в 1983 році та пізніше, навіть не перечитаним! Тяжко і перелічити!..

У рукописі блоків і секцій при зведенні їх “за чуби” в одне ціле роману-повісті помітні і вікові, і смакові, і досвідні та тлумачні різнобачення при колишньому писанні і пізнішому читанні написаного через навіть три і більше десятки літ, та й уподобання вже де в чому помінялися з часом на свої зворотні протилежності. Це, звичайно, відповідно відбилося навіть при пізнішому намаганні не змінити первісність викладу в минулому, зберігаючи почасти і недоліки.

Постійна небезпека бути заправтореним дамокловим мечем висіла над автором незмінно. Після катувань у німецько-фашистських тюрмах прийшло “визволення” зі Сходу і принесло по багаторічних випасах в оазах системи ГУЛАГу нарешті «волю», але тільки під сискним ковпаком, зусебіч піднаглядну і безнастанно гониму. Навіть старання й успіхи на праці постійно оганьблювалися недостойними чутками, провокаціями, наклепами, плітками, маніпулюваннями, відвертими вимогами пильного сиску, аби адміністрації підприємств скомпрометовано виганяли автора з роботи, а коли вказівки ними не виконувалися, звільнялися з роботи і самі адміністратори. Що добросовісніше намагався автор трудитися і там, де ніхто не хотів, тим заповзятіше старався сиск його обмовити, огудити, оббрехати, приписати йому шкідливі наміри, малюючи нісенітниці в біографії, які запускалися в робітничі середовища бозна-ким, зробившись стало-постійними.

Отакі то страстноп’ятничні обставини і умови писання цього твору, якого навіть після 1985 року ніде не приймали до друку. Не зрівняти сиску сьогоднішнього із сиском прицарським – і за вишуканістю методів, і за чисельністю його адептів та їх безвідповідальністю за свавілля, хоч усі вони – один ланцюг у незмінному імперському ключі різночасся, де ярмо комунізму націонал-більшовиків суто монархії десятиліттями ховалося за кадром у спектаклях влади.

Сказано: “Не судіть, то не судимі будете!”, а як виконаєш цю заповідь, коли ти загнаний, як хортами, пильними жандармами, які ніколи не відповідали за свої свавільні узаконено-беззаконні злочини, ніби притримуючись не для них писаних кодексів і законів – в суцільних перлюстраціях переписок, підслухуваннях телефонних розмов, таємних обшуках-трусах на квартирах без господаря і санкцій. Авторові вони не раз заявляли, що Конституція і закони не для них писані і не про них існують…

У гризотних сумнівах, варта чи не варта чогось оця писанина, будуть чи не будуть її читати різні люди при запровадженій моралі повної ідеологічної деморалізації каміннолобими вождями і чиновними алілуйщиками теоретичних – старшебратства, діамату та “Короткого курсу”, при яких незначні тимчасові труднощі тяглися у людському животінні трудящих десятиліттями і являли собою переможну ходу трудового суспільства до щасливого майбутнього всього людства…

Як те передаси наступним поколінням без обнародування у виступах і друках, при приховуванні висвітлень жахливої дійсності і від найрідніших – не з недовіри до них, а з ощадності?! І нарешті, як не писатимеш і в “закоп”, коли ці заходи виявляються єдино можливими рятівними клапанами-віддушинами організму, через які випускається зайва акумулятивна кипінь душі і мислення, полегшуючи зносити тягар животіння, коли він виллється на папір і захорониться?!

Отож, прийдешній читачу! Даруй за всі фрагментарності і часті скороченості у романі, якщо він колись до тебе попаде, і знай, що тут висвітлена лише краплина отого океану знущань, яких зазнав герой твору, лише пік-вістря безмірного айсберга його великих мук, терпінь та поневірянь… Амінь!..

Автор

"...Я бачив пекло..."

Т.Г.Шевченко

Секція 1. На полях братовбивств

Хоч як життя не занапащувало людей в Україні і в кінці минулого, і на початку нинішнього століття аж до першої світової війни, та в родині міщанки Христини - чи просто Христі Янчучки, воно було, мабуть, аж показово тяжким. Чоловік її, Карпів батько, зазнавши тортур і неволі у кандалах аж у Тобольську, після “мандрів” із кінцями під недремним наглядом сиску недовго в усе більшій нужді постійно хворів і, мов каторжний, жив та працював, намагаючись наздогнати втрачене в казематах і зв’язати кінці.

Він, Дорош Янчук, заплатив данину отій “Чигиринській змові таємнодружинників” на чолі із Яковом Стефановичем – конотопським народовольцем, кликаний і правторений до пристава уже і в неміччі. Отож, як не гарував, як не силувався зарадити родинній біді, - результатів дочекався лише протилежних, бо Христинка, як називав дружину, не хотячи, кожноліта, окрім перерви в оті його шість мандрівних років, народжувала йому по додатковому дитячому ротові і спинилася аж на дев’ятому, коли господар зовсім уже на ладан дихав, а оті роти вимагали все непосильніших старань, догляду та клопотів, вдяганок та взуванок. Дев’ятою була в Христі хиренька геть Домашка…

Господиня Христя, хоч і не багатолітня ще, просто на очах постаріла, посивіла і згорбилася так, що і люди її не взнавали. Вісімнадцятилітній Карпо Янчук, найстарший, став господарем нужденного двору і сім’ї, відклавши назовсім батькову мрію про подальше навчання в гімназії, бо якраз із бідою-горем кінчав церковно-приходську і на черзі за батьківським заповітом чекали брати: Михайло, Андрій і Пилип та сестри: Настя, Пріська, Дарина, Палажка і Домка.

Помалу слабіючи, Христя передала Карпові, куди заповзятішому від батька, старшування не тільки в обійсті, а врешті і в хаті. Заповіт Дорошів був непорушним і виконувався свято: спершу Михайло, а за ним – Андрій, Пилип і сестри з горем пополам покінчали оту двокласну. Але згодом лише слабий здоров’ям Пилип продовжив навчання, зарахований вільноозначним кадетом-волонтером за рекомендацією якогось високочинного офіцера, що гостив у Чигирині і випадково вздрів на луках “зірвиголову” на молодому необ’їждженому лошакові.

Для решти Христининих дітей батьківська мрія про подальшу освіту обірвалася, і зв’язати її не можна було ніяк. Бачачи оте становище, мати скрушно хитала головою, глибоко зітхала, втираючи сльози: ”Не до науки нам, діти. Даруй мені, чоловіче, недосяжною нам стала гімназія, хоч би вижити якось та виростити їх”, - виправдовувалася вона перед покійником, дітьми і перед Богом у молитві.

І пливли пиняво часи, звикалися і озвичаювалися всі, стаючи поволі до праці, забуваючи про оте недосяжне та звикаючи до старшування в родині Карпа. Як те убозство не дерлося у сяк-так огороджений двір і у стару обдерту Христинину хату, діти її поволі росли і ставали помічнішими, хоч росли і потреби в них. Вони частіше гризлися споміж себе, іноді доходячи до бійок. Карпо, утихомирюючи пристрасті, застосовував запотиличники до братів, а сестер скуб за коси. І годі було матері його вгамувати часом у шаленстві. Він навіть із нею в господарюванні все менше радився, хоч і робив усе ніби від її імені.

Якось восени Христя захворіла і в безсиллі пролежала майже до літа. Карпо в лихові та нужді замкнувся від усіх, усамітнився і геть озлобився на домашніх, але на диво був приязним до рідні та чужих людей. Те роздвоєння в ньому з часом ставало помітнішим і аж явним.

- Чи гоже вам, Христе, на сина ображатися – і чемного, і уважного до всякого і найменшого? – докоряла сусідка і кума Янчисі, коли та якось поскаржилася, що з ним вона не може вже дати ради. – У мене син то таки звір-звіром росте, а Карпо… Дай, Боже, всякому такого, - заздрила кума.

Те ж саме сказав їй і святий отець на сповіді, ба навіть брат, коли виказала своє невдоволення на сина. З того часу вона ніби аж заціпеніла, до смерти нікому не скаржилась і розв’язала Карпові руки для деспотичного старшування в родині.

Мотаючись між нуждою та горем, на позичені в дядька Харитона гроші він купив воли та грабарку і прив’язав брата Михайла до грабарів, нерідко посилаючи туди ще й Андрія. Та праця, зодягаючи обох братів та ідучи на виплату боргів дядькові, не давала ніякого зиску родині. Довелося Карпові влаштовувати старших трьох сестер на міську черепичню, і ті, утримуючи себе геть скромно, таки допомагали родині зарібком, але зубожіння від того не меншало. Карпо врешті влаштувався сам та тартак теслею-столярем і ковалем, добуваючи “поробками” після роботи вдома сякий-такий гріш. Допомагали потроху і Андрій та Пилип., доки останній не пішов у кадети.

Одного літа, як зупинився для переобладнання тартак, Карпо з Михайлом і Палажкою підрядився в село для германування і вбив тим два зайці, бо вони і збіжжям добре підробилися, і юна Палажка зазнайомилась із господарським сином Самілом, а Михайло – з його сестрою Даркою, навіть заручившись. Коли додати, що й хлопці вже заробляли, і дівчата, окрім Христі та слабенької Домки, то життя в Янчуків покращилось, якщо не брати до уваги того, що не давало змоги меншій братії і розігнутися та вгору глянути.

Христя бачила, як розвалюється родинна єдність, пояснювала собі те нуждою та невиправданими забаганками дітей, але робити щось для виправлення становища не бралася, уболіваючи найбільше долею хворобливих Домки та Пилипа. Дивувалася, що діти були зовсім іншими, ніж вони з Дорошем.

Щоб відірвати Михайла від Дарки, яку той майже щовечора навідував, Карпо прилаштував того з волами до чумаків, Андрія посадив на чужу мажару і відпровадив обох ще за заморозків у Крим по сіль. Брати, нарікаючи на Карпа, мусіли їхати, розрядивши і тісноту в хаті, і Карпів настрій. Чумакування невдовзі принесло родині чималий зиск. Поїздці ошатились, одягли Палажку, що мала восени згуляти весілля, та й світа побачили. Услід за Палажкою заміж забажала іти і найстарша з дівчат, Настя, - за Самілового односельця і родича Марка. Поставлений у безвихідь Карпо умовив зятів згуляти весілля в один день, аби зменшити витрати.

В хаті до Христі виказувалася належна шана, всі обрядно, старанно та пильно молилися, питали її ради, хоч і робили те зчаста лише для годиться, найпаче Карпо. Благословіння обом дочкам вона дала без заперечі і свій одяг та оздоби віддала їм у віно до решти. Хлопцям те не сподобалося, але їй, завжди мовчазній і суворій, перечити ніхто не посмів. Великою руйнацією є багатство, але куди більшою – нужда! І ніхто в родині того так добре не знав, як вона, Христя.

Ціле літо численна сім’я Янчуків гарувала на оте подвійне весілля, і коли його здихалися, всі зітхнули з полегшею. Заміж у Насті і Палазі виявився і зискливим, і щасливим – на втіху всім родинам. Дівчата були і вродливі, і не ліниві - сподобалися сватам, з їхніми чоловіками в Карпа налагодилася дружба. Невдовзі по весіллі, перед самими зазимками, до Христі у двір навідався гість із Криму. Був то парубчак Сава Трикопа, в родині якого трохи мешкали Михайло і Андрій при чумакуванні. Гостюючи на Чигиринщині, він вирішив знічев’я їх навідати. Але доля повелася з ним по-своєму. Переночувавши та сходивши наступного дня в собор – були якраз святки, - він затримався, не без старань Карпа, на цілий тиждень, закохавшись так у Прісю, що без неї не хотів і додому вертати. Сподобався і він Прісі. Поїхав Сава з домовою, що наступного літа Михайло, Андрій і Карпо навідаються в Крим по сіль і там кінцево домовляться. Ходила Пріся, як неприкаяна, ждучи весни і отієї чумацької поїздки, і знову вся родина стягалася на придане, світу не бачучи.

Кінчився нарешті той лютий, і Карпо та Андрій, підрядившись на чужі воли, а Михайло на своїх вирушили у чумацькій валці в путь.

Тепло й щиро прийняли земляків Трикопи, що самі були із Чигиринщини і втекли й Крим по отій змові “таємнодружинників”, яка відібрала здоров’я в Дороша Янчука. Трикопи обробляли землю, яку брали в оренду, і мали півтори десятини власної.

Чумаки, швидко придбавши дешевої солі, вже готувалися у зворотну путь, як хтось із них подав думку не везти оцей набір солі додому, а перепродати у Херсонщині і вернутися ще раз та добрати її для дому. Карпо, не ризикнувши гнівити господарів волів і мажар, з якими не було такої домови, відмовився з Андрієм, але Михайлові на своїх волах радо дозволив поїхати з товариством.

Більше тижня по виїзді Михайла з валкою в путь Карпо і Андрій підробляли на прокорм волам і собі на обрізці виноградника заможного татарина, живучи у Трикопів. Якогось дня під вечір валка вернулася, вернувся з нею Михайло, але вже мертвий. Карпо із Адрієм ледь не збожеволіли, побачивши попасмужене ножами лице Михайла та закривавлену білизну на ньому. Виявилося, що по путі назад на валку напали злодії. Ті, що віддали добровільно гроші, були ними лише побиті. Михайло ж захищався до останнього.

Поки в розпачі майстрували хреста й домовину, запричащали покійника святими дарами, Сава найняв мажару з волами і набрав солі. Поховавши Михайла на цвинтарі поряд із Трикопиними синами, що також були забиті бандитами, Сава з Карпом і Андрієм вирушив у Чигирин за Прісею. Батьки йому не перечили, а Карпо та Андрій, прибиті горем, були безучасними. Добралася валка додому благополучно, господар волів навіть плати не взяв за оренду, вдовольнившись двома мірками солі. Христя і вся родина почорніли з горя, а Михайлова наречена Дарина в неприкаяності постриглась у Дівочий монастир черницею.

Попродавши сіль у Чигирині й накупивши дарунків нареченій,  Сава Трикоп із Прісею, благословенні Христею, вирушили у зворотну путь, давши слово, що поберуться через сорок днів по смерті Михайла, а до того житимуть при батьках, як заручені. У тісній хаті Христі Янчучки не стало двох дітей одразу. Пріся у своєму листі, який небаром прислала, сповістила, що доїхала щасно, що ходить на Михайлову могилу поливати квіти, що свекор і свекруха – добрі люди, яких їй і не снилося мати, що Сава тепер у Джанкої на підробітках, а як повернеться, вони поберуться. Ще писала Пріся про те, що Сава й свекор накупили їй книжок, то має що читати.

Життя йшло, а з ним ішло і все людське до людей – то повільно, то нежданно й швидко, а родину Христі чекали нові пригоди – до Янчуків скоро вдерлися нещастя.

Почалося все з того, що і Карпо, і Андрій, на два роки молодший, як змовившись, задумали женитися. Карпо вподобав собі ще у двокласній доньку баришника Якима Притули Ганну. Андрій тривалий час таємно зустрічався з донькою протоієрея Лесею, яка по закінченні Петербурзького університету прибула в Чигирин і влаштувалася вчителькою словесності в церковно-приходській школі, де й пізналася з Андрієм, а згодом – у гімназію.

Карпо й Андрій до часу крилися зі своїми уподобницями. Якось перед Покровою, кимось побитий, Карпо заявив, що він, як старший, має право одружитися першим. Тим паче, що коли він не зробить того зараз, то Ганну Притулівну в нього відіб’ють інші. Переконуючи всіх у родині, - а були при тому, крім матері, Дарки та Домки, ще й гостюючі: Настя та Палазя з Марком та Самілом, - Карпо у розмові натякнув, що старий протоієрей Ярема може й не віддати Лесі за Андрія, бо вона не дружина йому, шарпакові, хоч і вродливому та коханому нею. Старшого сина підтримала й мати. Це заступництво дошкулило всій родині, особливо Андрієві.

- Чей же тобі воляку, а не пані треба! Таку, щоб робила, не розгинаючись, босою по снігу ходила, на зарібки йшла! Не в свої сани забаглося тобі сісти! Я й благословіння материного не дам на таке, то схаменися! – сердито й докірливо сказала вона.

Відтоді й пішло в хаті все шкереберть.

Христя суворо звернулася і до Карпа: “Дуже ви в мене на вроду зважаєте обидва! Звідки те у вас? Був би батько живий, вуха б повикручував обом,” – дала зрозуміти старшому, що не захоплює її надміру вродлива Ганна.

Було вирішено, що коли Андрій навідріз відмовляється працювати на грабарці чи їздити по сіль, то воли й мажару слід продати, щоб справити Карпові весілля. Христя на те бурчала: ”Знаю Якимця здавна, хоч і вергає чималими грошима, та більше позиченими, бо п’яничка – тесть твій! Та й Ганку знаю добре! Вродлива то так - у матір Парасю вдалася, а до роботи ще не знати якою буде! А в тебе ж горить усе в руках, як у окаянного! Тобі - “біжи, вернись, стій” – і все на одній нозі, миттю! Те тобі й батько сказав би, то дивись сам!..”

Карпо збагнув, що жити в одній хаті свекруха і невістка не зможуть, тож треба шукати десь діляночку і будуватися окремо. З матір’ю лишалися Дарка, Домка і Пилип, як вернеться з кадетів…

Перед весіллям дядько Харитін зарадив Карпові деревом на будівництво зі свого Ліска та трохи грошима. Ганна пообіцяла випросити трохи грошей у матері, так щоб батько не знав, та й від батька, сподівалася, щось перепаде. Отож, Карпо почав діяти. Йому тут привалила ще й неабияка удача. Троюрідний дядько й сусіда вирішив продати своє дідівське обійстя і переїхати до сина у Єлисаветград, і Карпо ледь на коліна не ставав, щоб той не барився.

Ділянка була геть гола, ще й на горбі. Хата - стара, як світ, гонт на даху подірявився і поріс мохом, вориння погнило. Одинокий старий дядько, маючи намір доживати віку у сина, давно збайдужів до господарства. Єдиною цінністю на обійсті була груша, яка щороку буйно цвіла і щедро родила. Але головне - ділянка була в притичному сусідстві з батьківською і Тясмином, мала смужку сіножаті, хащі чорної лози і кущ калини, що горів полум’ям щоосені. В Чигиринщині м’ята, любисток і калина - здавна неодмінні атрибути кожного обійстя, як і лелеки на дахах у своїх гніздах. На березі в лозах і очеретах, рогозах і купинах завжди селилося птаство і співало весною і літом так, що душа мліла.

Отож, купівля сусідської дільниці була доленосною.

Зразу по весіллі, на якому всім на подив Христі допомагала, хоч та ледве її терпіла з чемності, протоієреєва Леся, Карпо ревно взявся за діло, як учаділий. На місці старої хати скоро лишилося тільки горою печище та купи дров, лат і сволоків із кроквами. Свіжо вбиті кілочки-паколи окреслювали чималі майбутні нові хату, сарай-комору, конюшню і погріб.

- Чи не завелике ти, сину, витіяв собі обійстя? – якось спитала в Карпа мати. – Борги ж треба віддати!

Подібний докір кинув і дядько Харитін, ніби змовившись із матір’ю, і тесть Яким тієї ж співав, та вони лише підігрівали Карпове завзяття.

- Коли вже будуватися, то так, щоб не тіснитися, як досі в батьківській хаті, - відбивався він.

Схвалили його намір, крім Ганни, і Пилип та Леся, що зачастила до них по весіллі, а також старша Ганнина сестра Якилина, яку величали Калиною Якимівною і яка неабияк взялася допомагати Карпові та Ганні. У дворищі тесалося й пилялося подароване дядьком Харитоном колоддя, в’язалися вінці хати, комори, сараю, конюшні-стайні, відкладалися обрізки дерева на погріб. Ганна з Даркою за день мали цілу гору трісок. На пильщиків колод зголосилися обидва Карпові товариші Явдоким та Левко, і робота закипіла.

-Будуємо, Карпе, в тебе, - сказали вони, - а потім по жеребку-чурці трудитимешся ти в нас. І робота наша лише до одахування, а там уже сам обходитимешся.

Звичайно, найбільше клопотів лягало на Ганну. З ночі до ночі моталася вона коло трісок, подавала, підносила, відносила, тримала, ще й обід готувала – при помочі Килини й батьків.

Підкрадалися зазимки, усі три будівлі вже красувалися гонтовими дахами, вікнами на причілках, а кусенець хати навіть світив ребрами свіжої закидки. За традиційною вінковою вечерею Левко запропонував, з огляду на брак коштів, піти гуртом на працю в тартак Січового, щоб підробити щось за зиму, а весною продовжувати домову по отому жеребку.

На виплату боргів Карпо й Андрій робили на тартаку старанно, Ганні допомагали Дарка, Христя та Домка, поки дві останні не злягли геть: свекруха від виснаження, а Домка – від кровохаркання, яке раптом почалося в немічної пропасницями та холодним потом.

Господар, щоб не порушувати домов, мусів позичати гроші в добрих одних, аби вчасно віддати борги таким же іншим. Про лікування Христі й Домки, звісно, не було й мови. До того ж ще й Ганна затяжіла. Піклувалися хворими тепер Леся та Килина, заприятелювавши між собою. Стара Христя таки зводилася з постелі, а Домка почувала себе з настанням холодів все гірше й гірше. Взимку, хоч будівлі викінчувалися більше прихватками, дворище набирало вигляду, з чого натомлені господарі мали велику втіху.

Прийшла поволі і весна, а з нею відробітки Карпа в Явдокима і Левка. Андрій вечорами за наказом Карпа закидав будівлі, а яму під льох-погріб викопав Пилип, що прибув у відпустку до хворої матері. Стосунки Карпа із Пилипом і раніше були натягнуті, а тепер і зовсім зіпсувалися через самовладну його деспотичність.

Хоча все назагал було гаразд: борги потроху зменшувалися, а будівництво повільно рухалося, та наближалися пологи в Ганни, геть занедужала стара Христя, свічечкою догорала Домка, до всього ще й Андрій геть перестав слухатися Карпа, пропадаючи суботніми і недільними вечорами із Лесею за містом: чи в полі, чи в Луці-Діброві.

Карпо ж спав по дві-три години на добу. Ставив перегородки стін, стелив підлоги й стелі, - дядько Харитін, на його щастя, зжалівся таки, дозволив небожеві брати зі свого Ліска все потрібне, а тому ж не було ні кінця, ні краю при Карпових задумах.

Пізньої осені, як Ганна після пологів стала поволеньки ходити, молоді охрестили сина Тодоськом. Охрестили й обійстя, хоч жити ще в ньому не могли. Карпо знову пішов із напарниками на зиму в тартак, хоч плата цього разу всім їм була знижена, як тимчасовим сезонникам. Працював він і слюсарем, і пильщиком, і ковалем, і лимарем, і конюхом, і навіть машталіром, не відпочиваючи часто і в свята та неділі. Але що б не робив, був виключно добросовісний, незмінно клопотався господарством, зустрічаючи і півночі за працею.

По здруженні Карпа із Левком та Явдокимом, що приносили якісь книжки про гетьманів, про життя людей на Землі, про господарські поради і садівництво, час іноді проходив і за читанням та розмовами. Читали Євангеліє і батькову Біблію, Часослов і Календарі, і поволі так пристрастилися до того заняття, що воно зробилося в них системою і звичаєм, відбуваючись зимою в Левка, а влітку – десь на луках чи в гаю та аж на Камінній Горі. Порадницями, товмачами незрозумілого та постачальницями непомітно стали Леся та Килина: Явдокимівна вже кінчала гімназію, а протоієреєва шафа була бездонною. В читаннях часом доходили і до баталій із грамотними жінками, в перемовах та сварках, в аналізі прочитаного робили висновки про найболючіше, дошукувалися причин людської нужди, намагалися збагнути, чому колись багатий край став отаким убогим: чи то через приріст населення, чи через невміння господарювати, а чи через визиск багатіїв князів Бобринських, Браницьких, Устиновичів, Безгородецьких та інших великоцарських прихвостнів і самих царів. Доходили істини: щоб зарадити людській біді, треба позбутися визиску, організувати спротив гнітівникам, а в тому числі церковникам-неавтокефалістам, що стали слугами імперії. По-їхньому, цар є від Бога первопристольною особою, відтак усе божественне і святе для чорнолюду-трудівника належить цареві разом із його каторгами.

Взірцем такого спротиву для Карпа, поволі втілюючись, ставав народник батько Дорош, який, по суті, віддав життя за народну справу. Згоджувалися з Карповим висновком усі, і тільки Леся цінувала над усе просвітню та моральну ролі церкви, особливо відстоюючи автокефальну, виразником якої був її батько протоієрей Ярема, що жив з людьми по-людськи, нікого не експлуатуючи.

Отак у Карпа поволі визріла думка про необійдне бунтарство, і що більше він трудився, то більше переконувався, що не вилізти йому з нужди чесним трудом, доки існуватимуть визискувачі і визискувані.

Надходила осінь. Підробити цього літа на германуванні через неврожай не вдалося. Андрій перестав віддавати свої зарібки Карпові, який жив уже своєю сім’єю, коли той намірився одружитися. Стара Христя, як і перше, погрожувала відмовою в благословінні. Хвора утриманка Домка більше мовчала. Ганна, знову затяжівши, спробувала якось заступитися за Андрія перед Карпом, але той приревнував її до брата і побив. А біда вже стояла біля порога, як нашестя яке на рід.

Якось Андрій за вечерею заявив, що завтра засилає сватів до протоієрея. По тому виникла така сварка, що не змогли й довечеряти. Наступного дня послані до пан-отця Яреми свати повернулися з відмовою.

- Моєї згоди на те не сподівайся і не чекай, сину! – обізвалася мати, стуливши у гніві уста.

- Ми втечемо звідси без благословінь! - скипів у відповідь Андрій.

- А старого пан-отця на кого кинете? – звелася в ліжку хвора. – Чей же, ходити бідака, як і я оце, не може вже! Що то за донька, яка кине напризволяще немічного батька?! Чого той зять вартий, що зіб’є її з путі праведного? Наш рід був чесний і людяний, а ти? В гріб дочасно заженеш і мене, і Ярему. Помисли, ошалілий, що скажуть про нас люди! Не бути тому, поки я жива! Не бути! – материні очі пойнялися гнівним блиском.

Андрій вискочив надвір і не знати куди подався, а в хаті тихо схлипували Ганна, Дарка і Домка та ходив з кутка в куток Карпо зі стиснутими губами, поки і він кудись подався. Спати уляглися без них. У запівніч Карпо вернувся, тихо роздягся і влігся чомусь не коло Ганни, а на підлозі. Андрія так і не було. У наступний надвечір прибігла до них Леся дізнатися, де Андрій, що з ним. Повернувся із тартака занепокоєний Карпо, заставши її з Ганнною і не зустрівши за день брата.

- Учора?.. Бачилися з ним недовго, бо отець мені заборонили зустрічатися, - відповіла Леся Карпові, стримуючи сльози.

- Таки зразу ж і пішов? – доскіпувався він.

- Таки зразу, кажу ж, - заплакала Леся.

- А куди ж пішов?

- Не сказав, лише кинув навздогін: “І ти така!” А пішов ніби додому, бо чула, гвалтував по його путі Квачів собака.

Настала і ніч у Карпових пошуках брата. Нишпорили скрізь і Дарка та Домка. Навідали Настю і Палазю, геть перелякавши обох. Не знайшли Андрія і в його приятелів. Наступного ранку Карпо дійшов висновку, що Андрій, мабуть, подався в Крим до сестри та зятя, хоч не було при нім ні копійчини.

Йдучи на тартак, Карпо помітив відкриту ляду на горище. По роздумі поліз і туди, а розглянувшись у мороці, онімів – Андрій висів на бантині, давно вже холодний!

Горе було для всього міста, про Янчуків уже марно й говорити. Старенька мати стеряла розум. За похороном Андрія, на який зійшлося півміста люду, невдовзі вмерла і Христя, так по смерті сина і не обізвавшись ні до кого і не взявши до рота й ріски. В родинній трагедії обливалися слізьми дочки, плакав Карпо, ридала Ганна. Настя та Пріся, сповіщені про смерть Андрія, приїхали з Криму вже на цвинтар і застали вже й матір у могилі.

Ходили чутки, що Леся теж хотіла повіситися, та протоієрей тримав її в кімнаті зв’язану більше тижня. Підтверджувалась така чутка і тим, що Леся не з’явилась у Янчуків на похорон Андрія, і Карпо врешті з Ганною навідалися до Яреми, хоч той, правда, їх і не пустив у хату, переказавши покоївкою, що Леся хвора і що, може, невдовзі з Божою поміччю видужає та відвідає їх…

На Карпа всі дивились, як на злочинця, хоч ніхто про це не говорив. Настя і Пріся поїхали порізно додому, не попрощавшись навіть із ним, як ішов ранком на роботу. Ганна з Карпом і Тодоськом перебралися жити в свою ще сиру, недобудовану хату. Бавлячи малого, невпоміт цілоденно була коло Ганни Домка, лише Дарка спала одна в старій хаті. Тодосько вже спинався на ноги, а згодом бавив своїм лепетом молоду хвору тітку. Ганна знову готувалася стати матір’ю, а Карпо, як неприкаяний, крутився-вертівся по заробітках та відробітках, ошатнював хату саморобними меблями, а себе й Ганну – одягом. Спали вони мало, бо так уже завелося, і звичаю не міняли. Карпо ще майстрував різні дрібні поробки для базару:  люльки, ложки, качалки, макогони, дзиги, фуркала, свищики, сопілки. Не відставала від чоловіка і Ганна - брала різні роботи на дім, вишивала, в’язала, а як придбали на позичені гроші машину “Зінгер”, стала шити. Просиджували обоє далеко за північ за в’язанням начинь та сітей, які продавали для них Шимон та шинкарка Ликеря. Зрідка додому навідувався і Пилип, який кінчав школу кадетів вільнослухачем. Старший брат потай заздрив меншому.

Кінчалася зима. Карпо готувався за прийдешнє літо розрахуватися з кредиторами, відробити Левкові і Явдокимові толокою борг, дозакидати будівлі ззовні і викінчити хату з середини: глиною з гноєм, січкою, потертю і половою. Але його плани і надії нагло обірвалися. В кінці лютого неждано-негадано згоріла батьківська хата, як Карпо й Ганна з Тодоськом та Домашкою гостили в Гармашів: Саміла та Палажки. Довелося Дарці спішно побратися з місцевим ковалем Грицьком Вертепою, а Домці перейти жити до Карпа. Та трагедіям Янчуків і пізніше не було кінця. Весною, коли приїхав Пилип глянути на рідне печище, його й Карпа нагло забрали в солдати, як і Гармаша, Вертепу та тисячі інших чигиринців.

Карпо перед відправкою в Черкаси ледве встиг спустити черепичні кільця в глибоченний викопаний толокою колодязь, поставити цямрини, журавля з цебром, обгородити наспіх воринням дворище. Залишилася Ганна солдаткою з двома дітьми і хворою Домашкою на широко розбудованому, але не докінченому подвір’ї. Втіхою їй було лише те, чоловік встиг поставити в хаті добротні груби й печі, а під яткою наскладати чимало дров.

І пішов Карпо, як і інші, ще не відаючи про бойню, що почалася після вбивства сербами в Сараєвому спадкоємця Австро-Угорського трону Франца-Фердинанда… Де тільки не воювали брати! Пилип бився за Іранський Азербайджан, у Закавказзі з турками. Карпа кидала доля по західних фронтах, куди лише не передислоковували його, коли, бувало, лишався з десятками чи й одиницями щасливців між живими піхотинцями, поки нарешті потрапив він у кіннотники після Варшавсько-Івангородської операції, одержавши хреста “За доблесть”. Скільки висотала крові й нужа в траншеях і бліндажах! Скільки стекло її при трьох пораненнях! Воював у Східній Прусії, Польщі, Галичині, Буковині, де зазнайомився із “Союзом визволення України”. Усе втрачав і знову здобував у боях, бився і без зброї, поки доп’яв осідланого коня й гнучку гостру шаблю, з якою вже не розлучався до кінця отого смертовбивства. А трупів і поранених скільки обійшов, залишивши на путях війни! Гори ж їх лежало і позаду, і попереду! Півтора ж мільйони тільки вбито, а скільки поранено, контужено, затоптано...

Важко сказати, чим би те все скінчилося, коли б не зустріч із чигиринцями Явдокимом, а потім Левком. Вони допомогли Карпові заткнути багнета в землю, осягнувши чорне спустошення після війни імперії за нові загарбання в стражденних Галичині, Буковині, Білорусії, Східній Україні аж до Покубання та Передкавказзя.

Відступ царських військ із Галичини та Польщі, тяжке поранення Карпа, як і потім Явдокимове та Левкове, відкрили їм очі. Довершив усе Брестський мир, хоч він і не був надійним по листопадовій революції й заворусі в Німеччині. Комп’єнське перемир’я скінчило врешті, вгамувавши першу світову бойню, примару смерті й нівечення всього людського.

Чигиринці вирішили навідатися додому і йти самохіть воювати вже за свою волю із розрекламованим Миколою Кропив’янським з Чернігівщини, що наплював на своє царське підполковництво і організував армію іншого штибу. Чули вони і про таращанців на чолі з Боженком, і про сіверщан – із Черняком, і про богунців – зі Щорсом у Гайсині, як і про червоних козаків – із Приймаком.

Всього кілька тижнів пробув Карпо вдома, варячись у розмовах про землю, заводи й фабрики. Багато подій за цей період спочину відбулося у світі: заливало все повінню революції, що повалила ненависний усім царат, принесла звільнення поневоленим віками народам. “Тюрма народів” сконала, здавалося, назавжди! Відмова царя від престолу, мов громовиця в ясний день, впала і в Україну! Лютнева революція, як пожежа, запалила поневолених, а перехід влади до тимчасового уряду розбудив і надихнув надіями й жадобою до волі й людського життя мільйони! Ентузіазм у поневолених імперією землях був небачений! Додала оп’яніння, розброду, сум’яття, анархії та плутанини і Жовтнева революція, яку охрестили путчем і яка породила чимало всіляких страхів, у першу чергу, серед багатіїв, ненависних трудовому людові, бо вони не бажали передати трударям їхні ж багатства та знаряддя, землю та зиски з неї. А якщо ти трудящий, тобі слід лише прилучитися до червоних козаків, і ти вже борешся за власну землю і волю.

- Воля народам! Земля, чуєте ж, - селянам, тим, хто її обробляє! Заводи й фабрики – робітникам! – дзвенів голос Лесі Яремівни на мітингу, що стихійно виник під Камінною Горою в Чигирині. – Тартаки, черепичні, маслобійня – тим, що працюють на них! А кому ж би ще? – агітувала вона, переконуючи натовп.

- А церковний та соборний приходи кому ж? – допитувався хтось із натовпу уїдливо.

- Прихожанам! Кому ж іще? – відповіла, не ображаючись. – Вони самі по собі спустошіють, як люди опанують знаннями, а старші вимруть. Вони будуть музеями, де діти і внуки наші вчитимуть, як жили наші діди, батьки і ми з вами.

- Не хорони нас дочасно! - кричали старі обурливо. – Ще побачимо, хто кого хоронитиме! Ач якою бузувіркою отець Ярема нас порадував!

Розгоралися суперечки і в Карповій хаті, куди сходилися Пилип, Левко з Явдокимом та Леся з Килиною. Читали заяложені передруки “Іскри” і горнівські “Вікна”, привезені Варварою Хорунжою з Умані, старі листки “Української хати”, “Українського альманаху”, придбані на ринку.

Найбільше сперечалися про пореволюційні події, осуджуючи трибунали, інфляцію, махновщину і взагалі бандитизм, народження якого в Україні Левко відносив на карб “тюрми народів”. Згадували прихильно Леніна, Плеханова і Маркса, а Донцова, Петлюру, Міхновського, Винниченка, Мазепу, Грушевського, Єфремова, Петрушевича, Скоропадського критикували. Свою особисту думку про них мала лише Леся Яремівна, хоч і вона добре не розуміла, що було у них народним, а що - антинародним.

Суперечки вели про Черняка та Дубинського, отаманів Палія, Марусю, Шкуро, Зеленого та  про батька Махна; про києвокомунника Деборія-Мокрієвича, таємнодружинників Стефановича, Дейча і Бохоновського, які втекли від смерті з буцигарні, віддавши царським тортурам тисячі шабелівчан; про Раковського і П’ятакова, Григора Грінька і Петровського; про “воєнний комунізм” і Восьмий з’їзд РКП(б); про Червону Армію та козацтво. А спинялися на необхідності спільної боротьби проти білогвардійщини та банд за державну незалежність кожного народу…

Доходили думки, що перемагають наглі та ті, хто більш політично підступний, більш спритний у гаслах-лозунгах і відозвах, хто, хоч і облудно, береться за найболючіше народне і переконливіше доводить полегшу йому. У суперечках виходив переможцем Ленін з його велико-неділимими послідовниками, що у своїй програмі грав правом для всіх народів на повне виділення у самостійні держави із землями, заводами і фабриками.

У вогнищах і димах злочасся, у сутичках з бандами, в боях із чорними, білими та червоними силами в Україні проголошувались, отому всьому наперекір, чотири рятівних демократично-людських Універсали Центральної Ради – про устрій у своїй суверенній державі з власними порядками, грошима, банками, амбасадами, зв’язком, автокефальною церквою, справедливим майново-скарбовим і природним розподілом імперії.

Чигирин животів у своїй занехаяній закутині та глушині, горів на пні полум’ям ночами і днями. І не лише Ганні Янчисі, при відсутності Карпа, годі було второпати, хто і куди кличе їх, а й куди розторопнішим і обізнанішим за неї.

Якось у присутності Лесі Яремівни та Варвари Степанівни було вирішено, що Левко, Явдоким та Карпо подадуться разом з іншими селянами та міщанами з Чигиринщини до Примака, щоб піти за Леніним та його обітницями. Вияснилося, що Варвара Степанівна і є уповноваженою в Чигирині від УКП на організацію Червоного Козацтва.

Виїжджати домовилися через кілька днів. Наступного дня Карпо спішно почистив коня в дорогу, переглянув сідло, прооліїв попругу, погострив та змастив шаблю. По обіді підгріб у дворі, склав у ятку дрівця, сходив попрощатися з тестем і тещею, навідав дядька Харитона і вернувся якраз тоді, як у двір услід за вшореними кіньми вкотилася якась дараба. В ній сидів Пилип у якомусь чудернацькому одязі, а при ньому була дівчина-молодиця. По її одягу Карпо здогадався, що гостя десь із Галичини чи Буковини. Кинулася йому у вічі братова худоба і його великі з хворим блиском очі та неймовірна врода його супутниці-чудерначки.

Оговтавштсь, Карпо пішов назустріч братові, який, неквапом злазячи з повозу, щось проказав до незнайомки і аж тоді направився до господаря.

- Хворий ти, брате? - притулив Карпо приїжджого до грудей, - Лиця на тобі немає. А ми вже не знали, що й думати…

- Добралися додому, слава Богу. Аж від Коломиї правторимося. Та ти, - спохопився Пилип, - жінку мою привітай, - повернувся він очима до красуні, що злазила з дараби і несміло йшла до чоловіків.

- Просимо, дівчино, в наше обійстя, - простяг Карпо руку до неї і тут же смикнув її назад, бо гостя раптом кинулася цілуватися, аж він спаленів. 

-Йой, братове Карпе! Чом не дозволяєте вас поцілувати, як рідного!? Чей же братова я відниньки ваша! – таки спритно чмокнула вона Карпа в уста. – Ксенею іменуюся, Оксаною. Чи ждали-сте такої файної собі невістки, як ня? – пантеличила вона господаря мовою. – Все ‘дно приймайте, бо бігме, нігде від Пилипка не піду! Кажуть, що гарна я, тільки язиката, і Пилипко тієї ж, мов когут, піє, а кому та врода тре, коли лиш кусник, яко рукавець-парцельок грядки у брата, та й по тому? На бульбу не доста! Сироти ми! А в парцелику – їден камінь, то що може вродити? Хіба хопта одна!..

Карпо слухав скоромовку вродливки-невістки, направляючись із нею на лавицю під хатою, невпоміт оглядав із ніг до голови її статну постать, осмілюючись, дивився в її непомірно великі очі – то ясно-голубі, аж сонячні, то ніби потемнілі, як захмарені, чарувався вишиванкою-корсеткою, клітчастою самотканою плахтою й підтичкою і в душі хвалив Пилипа за вибір.

- Випрягай, брате, коні, а я полюбуюсь невісткою. І куди ти дивилася, і де твої очі були? – розвів він руками, аж потепліло в Пилипа у грудях. – Чи ж ти бачила, Оксанко, який він немічний? Сопливий же!

- Йой, та як не бачила-м! Та ж люблю його, Карпе, гей би Бога!.. А Чигирин ваш – то ж столиця гетьманська? Начулася-м про нього і їхала, як на яке отцеве казання в соборі! На казання я й дома любила-м ходити… То ж приймайте нас, добродію, до себе, як рідних, - світила Оксана очима на господаря.

- Та де ж нам подітися, Оксанко? Радо приймаємо, - відповів їй у тон Карпо, кладучи собі на коліна великі мозолисті руки. – Що правда, і приймати не дуже є куди, бо ж бачиш… - показав він на недокінці.   

- Йой, Карпе, абись ми здорові були, все те на грунті зродиться. За літо щось нагаруємо, як газда мій поправиться.

- Ганно! Ганнусю! – покликав Карпо дружину, що шпарувала стіну в хаті.

Вийшла на поріг господиня, вся в глині, з підтиканою спідницею.

- А це ж хто в нас?.. Боженьку! Пилип! Слава тобі, Боже! Живий-здоровий? – уздрівши незнайомку, насторожилася.

- Жінка я Пилипкова, - звелася і пішла навстріч господині гостя. – Оксаною, Ксенею звуся. А ти, зовухно, чую, Ганка, то будемо сестрами, - і схопила Ганну в обійми, аж та засоромилася. – Файна ж ти, Ганко, як ангел-херувим! А я, грішна, не вірила Пилипкові…

- Ятрівка я, - поправила господиня чесно.

- Хай буде і ятрівка, - знехтувала Оксана сказане.

Карпо, сидячи на ослоні і про себе печучись отим приїздом, мимохіть порівнював обох молодиць і переконувався, що його Ганна і трохи вища, і красою не поступиться Оксані – аж теплилося у нього в грудях від того висновку. Підсів до Пилипа, поділився отим потаємним.

- То я, Оксанко, зараз помиюся та трохи перевдягнуся, - метнулася господиня.

- Я тобі, сестро, допоможу і сама трохи помиюсь. А де братова та небожата? – запитала, видно, обізнана від чоловіка про Домку, Тодоська і Домашку.

- А-а-а, - здогадалася Ганна. – Пішли десь до моїх батьків, скоро вже вернуть. А ми зігріємо води на кабиці чи підемо в берег митися?

- Йой, зовичко-сестричко! Думаєш, я знаю? Мені чи в калабані, чи в кориті – все їдно! Тільки би-м трохи лепу змили, бо тих путівців-гостинців було та було. Ми ж си-правимо лем два місяці із Бродів.

- Отак довго правилися? Чим же жили? Як харчувалися? Де спали? – поймалося серце в господині.

- Йой! Вважай, прошаками та жебраками більше й правились-ми. Аби-м так жила! Ні грейцерів, ні пеньонзів, окрім ринського чи злотих, ніхто нігде не брав. Пилипко, сарака, аби-м здоровий був, - кинула вона теплом очей на чоловіка, - прецінь ледь поміняв тоті гроші на рублі!.. Та ти бери одіж та підемо, - сплеснувши руками, пішла вона бігцем за чимось до повоза.

Карпо й Пилип, схилившись, говорили про се, про те, не випускаючи жінок з поля зору, і були обидва вдоволені ними, хоч і турбувалися, кожен по своєму, отим становищем обох родин. Господар втішався, що не залишиться дружина сама з хворою сестрою та дітьми, що будуть при них брат та невістка. Здогадувався з острахом, що Ганна може знову завагітніти,  то Пилип із Оксаною і поготів у пригоді стануть. “Пилип і догляне тут все, і розрадить, і збудує на печищі щось собі із Оксаною та й Ганні допоможе,” - промайнуло в голові, поки слухав брата.

- Я ж знову вирішив іти на війну з товариством, - похвалився приїжджому, - бо ніхто нам ніякого добра не дасть, якщо самі собі не добудемо. Козакам землю надаватимуть.

- Я в цьому не сумніваюся. Пішов би і сам, та не можу ж лишити важку дружину.

- Так-таки нічого й немає в неї? – перепитав Карпо співчутливо.

- А таки немає, - глибоко зітхнув Пилип, - коли не рахувати любові до мене. Адже виходила мене в шпиталі, а опісля вдома. Та й у путі була і поміччю, і розрадою.

- Бачу, що, окрім вроди та здоров’я, нівроку, має й добре серце та веселу вдачу. А цього за гроші не купиш. То хоч перевдягнутися має в що?

- Лахів у неї на якийсь час стачить, тішиться ними. Надарували родичі перевдяганок чимало, як ми виїжджали, хоч і убогі. Дружні вони, прихильні з-поміж себе, даруй, не такі, як ми отут.

- Слава Богу й за те, - подивився Карпо на невістку, що порпалася у вузлах коло повоза, спинаючись на пальці. – Часу в мене обмаль, то може ще сьогодні сходимо до дядька Харитона, попросимо допомгти й тобі лісом на хату чи ще чимось.

- Ти просто вирвав у мене це бажання, - придавив Пилип братове коліно. – Бо ж як почув, що  збираєшся на ті змаги, ледве не заплакав. Сам же знаєш, не дуже люблять мене дядько, а ще коли дізнаються, що одружився на бідній, на його думку, чужинці, то вже й зовсім мені не поздоровиться.

- Такий він уже є, ніякою красою його не проб’єш. Ні-ні! Йому, як і покійниці-матері нашій, щоб волякою була та придане багате мала, а все інше – марниця.

- То коли підемо до дядька? – нетерпеливився Пилип.

- Нехай, думаю, спершу жінки помиються, а ми за ними, бо ти ж з дороги. А тим часом вернеться Домка, то повечеряємо й підемо.

- А до вечері не краще? – обережно поцікавився Пилип.

- Обізлиться старий, що ще щось не допорав, - стримував Карпо брата. – Домовимося попрацювати завтра в нього на подвір’ї, бо там чорт ногу зломить. Ти підгрібатимеш сміття, а я щось тяжче собі візьму, - подивився Карпо співчутливо на брата.

- Відпочину за ніч, то і я щось осилю, а Оксані скажеш, що йдемо лише навідати…

- Я б і один пішов, та воно краще, коли й ти догодиш старому увагою. Адже прошаками, як каже твоя Оксана, йдемо. Та коня його не забудь похвалити, - наставляв, - там не кінь, а звірюка! Нікого до себе, окрім старого й мене, не допускає й близько…

Тим часом зовиці-ятрівки простували до річки.

- Верети тоті прати взялась-ти? – спитала Ганну Оксана, вказуючи очима на рядна.

- Оці? – ледь стримувала себе Ганна від отієї зовичиної мови. – Це рядна в нас. Запам’ятовуй наші назви, бо тут тебе не зрозуміють.

- Буду, сестро, старала-м. То ті рядна-рябчаки прати маємо? – не вгавала.

- Та ні, завісимося ними в лозах від людей.

- То там якась калабаня?

- Яка калабаня? Річка Тясмин у нашому березі.

- То ми на тоту річку йдемо, що переїздили по мосту?

- А то ж куди ще?

- Або, гадаєш, я здогадувалася, куди йдемо? Йой! Бачу вже! А тен берег чий же? - спитала, як перевалили горба.

- Оцей, що проти нас, тепер наш із Карпом, а тамтой – твій і Пилипів.

- То й у нас є берег? – як дитина, схопила Оксана на радощах Ганну за руку.

- А як же? У нас свій, а у вас свій!

- А Пилипко вогорив, що у нас нічо немає, бо мамин парцелик Домка має гейби посідати, - подивилася Оксана в очі супутниці.

- Домці, сестро, - зітхнула Ганна, - мабуть, він уже не потрібний. Дуже вона хора. Ледь здужає ходити.

- Ганко! Ти ж направду, як богиня, гарна! – не втрималася виказати свого захоплення Оксана. – Любить тебе пан Карпо?

- Не дуже, сестро, - мимоволі зітхнула та, – і що далі, то менше.

- Пилипко мій не такий, хай здоров буде! Він не вирвитуз є, не батяр, не здрайця, як гинші, аби-м так жила!

- Ти куди гарніша, Оксанко! – захоплювалася гостею Ганна. – Як налита і силою, і жіночістю! Таку й на край світу повезеш, очманівши! – вертіла вона купальницю навкруг себе.

- Заглядалися газди на ня, холера би їх узяла, а я Пилипка немічного покохала-м, бо – офіцір!

- Який він тепер офіцір? – згасила Ганна мову співбесідниці. – Хіба знову піде до солдатів?

- Списали його, сестро! Геть списали, казав. Урльоп дали. А козакам землю даватимуть?

- Може. Підемо у воду, поки нікого не видно, - щулилася від прохолоди Ганна.

- Підемо, лем я не плаваю, сестро!

- Колись навчу, а тепер на мілкому мийся, - і Ганна шубовстнула в тихі хвилі Тясмину, аж вода завирувала.

Милися, розпускали і міряли коси, і Ганна мусила визнати, що в Оксани коса куди пишніша. Від бронзового тіла зовиці аж пашіло жаром.

- Коб була-м така біла, як ти, Ганко. А то, най його шляк трафить, гейби в лепі вся! – сміялась вона, тримаючись за досить опуклий живіт. – В Пилипка також тіло біле, аби здоровий був!..

- А не зашкодить тобі холод, сестро? – вказала поглядом Ганна на живіт зовиці-ятрівки.

- А то чо? Звикла до того в газдів. Чей же і зимою, вважай, роззутою ходила-м, зарібки гарувала-м.

- Добре, що ти по них, а не вони по тобі, - посміхнулася Ганна, надягаючи на витерте гаряче тіло сорочку.

- По мені не ходили, сестро, цноту Пилипкові віддала-м, - похвастала Оксана. – Йой, а штанців ти чом не маєш? – диву давалася гостя.

- У нас їх рідко хто із жінок носить літом, - пояснила Ганна.

- Е ні, зовухно! Те не є добре. Я одягну тамті, що була в них, а ти ось ці чисті маєш, бо ж сором! Я сюди правилася, то й штани одягала-м, а вже тутки, у великій Україні, Пилипко звелів зняти їх. В мене троє ще є – дарунок братової.

Ганна нехотя спробувала надягти дарину. Ніжна байка приємно обтягувала тіло. “Як вона, бідна, буде жити? – подумала Ганна, викручуючи коси. – Чужа ж тут і вбога!..”

Геть звечоріло, як ятрівки вирушили під гору до обійстя, несучи в оберемках одіж. Оксана перевдяглася в квітчасто-клітчасту спідничку і звичайну полотняну сорочку, коротшу за Ганнину.

Хтось палив потойбіч Тясмину торішнє листя, і сиві дими впліталися в сіро-сині туманці вечора, духманячи околи. Хтось десь виляскував праником полотно чи білизну, і Лука луною повторяла: “Так-так-так! Так! Так! Так!”

- Файно ту у вас, сестро! Йой, файно.

- Тішся тепер тим, що є у тебе, бо ж оте обійстя твоє, - вказала поглядом на дерева в сутінках Ганна. – Земля там краща від нашої.

- А то чо меншому ся достало? – дивлячись у сутінки, запитала Оксана.

- Така, видно, твоя доля, - зітхнула господиня, не знати від чого. – Одному краще, другому гірше посилає…

У дворі їх зустріли стривожені Домка з Тодоськом.

- Чого ви так довго там бовталися? Чоловіки як не показяться, - шепнула вона, поцілувавшись із зичливою приїжджою. – Я, Ганно, воду поставила на кабицю і дрова підпалила, то може галушок звариш?

- Куди маємо, сестрице, квапитися? – нарочито голосно мовила Оксана, беручи на руки тяжкого острашеного Тодоська. – Чей же вперше ся зустріли! Ще нагаруємо-си, би-м здорові були, - явно адресувала вона свої слова чоловікам. – А чо, мо’,  неправду кажу?.. А де  ж твоя мала однойменця, Домцю?

- В баби Параски лишилася. Не могла відмовити, - виправдовувалася перед Ганною. – На пару днів просили лишити.

- То й добре, - заспокоїла її Ганна. – Там їй краще буде.

Карпо, на Ганнин подив, стримався, сказав лише: “Вечерять же, Ганко, треба вже, а ви…”

Вечеряли мовчки гречаними галушками, колом сидячи на рядні і наколюючи їх на спички. Зголодніло сьорбали гарячу юшку, лише іноді перемовляючись під стріски вогнища, що догорало в кабиці. В сутінках чулися перші погуди хрущів, з Тясмину доносилося кумкання жабок, що спліталося зі співом птаства по берегових лозах та вільхах за Лукою в один ручай. Особливо чарувало й заворожувало все Оксану, яка вперше чула таке.

Зразу по вечері жінки вляглися спати. Чоловіки подалися на край міста в гості до дядька Харитона. На тому й скінчилося вбоге свято зустрічі та знайомства з новоявленою невісткою. Сподобалася і вона всім, в всі їй. Спати вона пішла “на фіру”.

- Йой! Чо си турбуєте? Спатиму, як маком напоєна. Звикла-м у довгій путі, - запевняла Оксана господарів.

Наступного дня з досвітку Ганна, як заведена, місила заміси, закидала й шпарувала хату, а Оксана, від допомоги якої та навідріз відмовилася, весь день гребла, чи як говорила, теребила свій перцельок-городець, почавши від вулиці і аж до берега. Ганна, коли виходила по воду чи по глину, бачила нерозгинну постать ятрівки, розуміла її запопадливість у роботі і  раділа за Пилипа.

- Тутки у вас, сестро, грунти куди ліпші за наші, - хвалилася Оксана за обідом Ганні. – У нас тамки твань та болото чи ізвори з каменем, а ту рівнинець чорноземний. На ниву і капусту садовити можна, і огірки, а під гору тоту – бульбу, квасольку чи ще щось, - планувала вона.

- Щось посадимо, Оксанко. А де ж подвір’я будете зводити? Десь коло печища може?

- Не маємо ж насіння, а на подвір’я треба всякої ліснини, а де її взяти?

- Якось і грядки засадимо, і хату зведете, - втішала господиня зовицю. – Не печися тим, Оксанко. Думаєш, чоловіки пішли просто в гості ото?

- А то ж чо? – зробила великі очі Оксана.

- Пішли відробляти за ліс до дядька. Думаєш, де ми взяли лісу оце все звести? В нього ж!

- Він що, дідич у вас який чи маєтник?

- Коли дідич і маєтник це багач, то ні, але Лісок свій має, що й на тридцять обійсть вистачило б.

- Відробляти?.. А я си дивлю, що братко Карпо взяв граблі, думаю, віднести позичене хоче. Добре, що я вмовила Пилипка накинути мого киптарика. Хорий же ще, - притишено призналася. – Ну геть-геть!

- Карпо його лише для догоди дядькові взяв, двір загрібати, а по господарству все сам робитиме. Шкода лише, що знову напосівся йти на війну. В п’ятницю вже чигиринці мають відбути в Гайсин.

- А ти, сестро, вговори го си лишити, хоч напоки-що.

- Те неможливе вже, бо заберуть до царських генералів або ще десь.

- А він за комунію йде?

- Не за комунію, а за червоних козаків, - сказала Ганна. – У банди йдуть молоді повсюдно, а козаків землею ніби наділятимуть. Може, то й щастя твоє, Ксеню, що твій хворий, бо здорових усіх беруть, - заслізилася Ганна.

- Йой, сестро! Ти чо? Може, все кінчиться файно, адже козаки – то, прошу, не ляські які жандарі, - заспокоювала, хрестячись, Оксана.

- То гірше, зовичко, за жандарів, то, як кажуть батько, смерть наша.

- Свята Маріє-Магдалино, спаси й помилуй, - замолилася Оксана. – Цю велику Україну так розписували мені, - заговорила згодом, - а воно, бачу, ту більші нявки-злидні жиють, ніж у нас. Під тамтими ляхами хоч кавалок хліба мали, а тут, під маскалями, в трударя-сараки і того бракує. Там вшисько лях бере, а ту москаль і позавшисько, бачу, обдирає. 

- Були й ми, хоч убогі, та як мовиш, з кавалком, а тепер у цю війну все скінчилося, навіть селяни без хліба животіють.

- А я, сестро, в тяжі оце, - перевела мову Оксана на інше, показуючи радо на свій живіт.

- В якім тяжі? Вагітна, то це я знаю. А чого ж радієш?

- Як то чого? І вуйко мій, і брат, і панотець радили мені, як мала-м сюди правувати, щобись дітей більше дбала-м, бо ж вигинуло і гине люду нашого у войні скільки, а хто ж його, як не ми, сестро, відродить?

- Так радили, кажеш. І не соромно їм та й тобі було? – глянула Ганна на Оксану. – Отець, мабуть, молодий?

- Чому молодий? Панотець, як світ, старий вже, а що?

- У нас ні отець, ні брат, ні піп зроду такого не порадять.

- Бо не розуміють, альбо той піп, може, москаль який, то йому байдуже до приплоду нашого. Що ж тут соромного? Ми ж, жінки, перше маємо брати собі на карб, аби наш народ жив і множився. А хто ж іще, сестро?

“Он воно що… Їхні люди мають оправд у дітях і ними так не печуться, як наші, а навіть тішаться, бо замість докору мають пораду не лише рідних, а й святого отця. Дивина! І чоловіки у них не докоряють жінкам зайвими ротами, і то, мабуть, розумно. Он і Леся зізналася, що коли б вона послухалася Андрія та віддалася йому, то мала б сина чи доньку, а з ними і горе було б меншим,” – роздумувала Ганна, зрозумівши, що марниця всі поговори, коли жінка має свою радість і втіху.

Два дні підряд працювали Карпо і Пилип у дядька і таки домовилися зі старим про ліс на хату. Раділи, бо Харитін сказав, що схвалює побудову нового обійстя і буде допомагати, чим зможе. Третього дня зранку брати були вже в дядьковому Ліску і за день зрубали та спиляли цілу купу лісу, частину навіть перенесли до мосту, а допомагав їм ще й Левків брат Никодим…

Так як в Україну прийшла безвихідь громадянської війни, то кожний чоловік при повнолітті мусив до когось примикати, йти в якісь загони і воювати за хату, родину, двір, село чи місто – або з російською білою армією та бандитами-чорносотеньцями, або із ватагами проросійських анархістів, яких особливо багато напливло в денаціоналізовану імперією Україну.

Настановивши Пилипа в господарюванні та будівництві, Карпо попрощався з Ганною, хворою сестрою Домкою і Тодоськом, поцілував малу Домашку в колисці і пішов на ярмарчище, де збиралися Червоні козаки, толком не відаючи, куди вони прямуватимуть. Гріла чигиринців віра у те, що рештки царату будуть знищені, багатії втечуть світ за очі, банди будуть розбиті, а земля, ліси, фабрики й заводи належатимуть тим, хто трудиться.

Не лише Карпа кликала надія донищити на рідній землі поплічників царату і породжені ним банди усіляких самозванних і самочинних атаманів, які загуляли по Україні, вбиваючи, руйнуючи, плюндруючи і нищачи. Надія гріла і соціал-націоналістів, соціал-демократів, соціал-революціонерів, селяноволівців, робсільдемократів, самостійників, автокефалістів, укапістів-боротьбістів і сонми інших. Проімперським елементам було вигідне оте різночинство, вони потай організовували, вели, спрямовували й насаджували його, бо спай народу, тим більше на національному грунті, призвів би до неможливості боротьби з націонал-соціалістами та націонал-демократами в Україні.

Шикувалося Червоне козацтво під Камінною Горою: кіннотники – до Примака, пішці – до Черняка, матроси – в Одесу і Кронштадт. Дзвонив, як і на всякі урочистості, дзвін із каланчі, загони вибирали старших, які мали порядкувати в путі. На майдані стихійно організовувалася так звана чигиринська сотня, яку очолили чорноморський матрос Михайло Брайко – отаман і його побратими Юхим Гудзенко, Йосип Солонько та Денис Мищенко – сотенні товариші, отаманці відділків.

Карпо, стримуючи у грудях щем і біль розлуки з родиною і обійстям, ніби бачив, як гарують коло будов-недокінців його Ганна, а поряд на голому дворищі – Пилип із Оксаною. І рвалося його серце навпіл, і крутилося в його голові сказане перед смертю матір’ю, що рід їхній зачурканий ще із прадавна, а тому щастя йому ніколи не буде. “Може, то неправда, - шукав він полегші, - може, колись буде нещастям, як і всьому на землі, кінець?” Сумота, непевність, навіть страх скиглили в його душі – і на майдані, і вже на мосту, коли оглянувся на Камінну Гору, під якою виріс і від якої тепер ішов, не знати, куди… А день стояв сонячний, тихий, теплий.

За мостом Карпо побачив у голові загону Левка із червоним стягом на держальці і подумав: “Як на парад ідемо!” Стяг віявся ледь-ледь. Обіч шляху загін мовчки проводжали старі й малі та жіноцтво, і не в усіх очах він бачив приязнь чи співчуття. І все ж у ньому росла певність, що вибір їхній правильний, - мабуть, не місто треба боронити, а увесь рідний край, тоді вони здобудуть і землю трудівникам, і заводи та фабрики – міщанам, і тоді настане рівність для усіх і достаток.

Думав він і про місто, й за яким зрісся і яке полишав. Його Лука й Гора, яри та байраки із верболозами стояли в очах, як і знайомі та незнайомі люди, і дивились на нього з докором, що кинув те все, хтозна на кого і для чого.

За містом до загону влилися відділки вітовчан, стечівчан і крилівчан. Через кучугури, шелюги й чагарі він позмієно вибрався в степ, і до прощальних кукукань зозулі з Луки долучився розливно-срібний спів жайвора. Загін віддалявся у дзюркотах жайворів, дихаючи духмяно-п’яним вітерцем і купаючись у ласкавості підсоння, яке ховало в димному мареві серпанків рідне місто. У загонний ручай по путі вливалися все нові й нові відділки пішців, вершників, повозочників. Ввечері під Черкасами загін уже був уп’ятеро більшим, мав навіть тачанку з кулеметом-скорострілом.

По путі Явдокима ще з трьома побратимами було віднаряджено під Звенигородку, а слідом і Левка, ніби за завданням самого київського губоргбюро. Їх відірвали від рідного загону разом із трушівчанами Трохимом Шапошником, Вдовенком, Пателахою, Тарадаєм та іншими і направили на Лівобіччя…

Криваві шляхи кликали і манили до братовбивств у боях, а по них лишалися смерть, каліцтво, руїни, печища, нужда і голод…

Вже в другодень під Черкасами коло залізничного мосту Карпо брав участь у бою з “вільнокозаками”. Були вони достеменно такими ж, як і він, - убогими трудівниками і антибільшовиками, обнадіяними землею та “всеволею” в Україні без білопогонників, поміщиків і приставів. Вечірня сутичка з ними біла короткою. Червоні козаки заскочили “ворогів” несподівано з тилу, загін їхній був незгуртованим, провідники – якимись невпевненими.

Солдатські червоні загони, що купчилися поряд у місті, трималися родин, чули себе тут господарями, мали ватажків: Золотарьова, Константинова, Лаканцева, яких підтримували міський голова Ради депутатів Нестеренко та її члени Дудкевич і Тищенко. До приходу Чигиринського загону їм доводилося часто переховуватися, поневірятися та пристосовуватися, декларувати населенню неймовірне, щоб вижити. Очолювали їх представники підпільного сиску К.Бергавінов, І.Семирозов, П.Орлов, В.Новиков, Ф.Фомін, Є.Грудман, що прибули з Петрограда, як виконавці продрозверстки.

Влада в Україні в роки громадянської війни утримувалася то Центральною Радою, то Директорією, то Гетьманатом, але при всіх адміністраціях через проросійські чорносотенні царсько-імперські домагання, через недосконалості урядових програм та через відсутність в українському суспільстві єдності і традицій державної самостійності вона була більше тимчасовою. Білу гвардію підтримували Польща та інші європейські держави, які – свідомо й несвідомо – зі шкіри лізли на свою погибіль, щоб відтворити та врятувати Російську імперію.

Починаючи від Черкас, Карпо вперше почув про провідників червонокозацтва: Рябоконя, Вербовецького, Майбороду, Шерстюка, Блюхера, Якіра, Залізняка, Федька, Криворучка, Мінца, Василенка, Воронянського, Примакова, Коцюбинського, Боженка, Дубового, Жлоб, Думенка, Ворошилова, Будьонного, Фрунзе, Щорса, Котовського, Пархоменка, Шарима та багатьох інших. Він пройшов тисячі кілометрів рідних шляхів, полишивши за собою понад вісім мільйонів тих, що стали жертвами братовбивств. У гарячих боях, у підступах і переходах Карпо горів, як у пекельному вогні,  жаданням перемоги, наближенням мирного трудового життя на вільній землі. Долав він той кривавий шлях у Галичині і Буковині, на Поділлі та Волині, на Харківщині і Полтавщині, на Кумі та Покубанні, побував у Тамані, Бесарабії, Криму, пройшов Білгородщину зі Ставропільщиною.

Сорок шість, як казали командири й комісари, великих і малих ворожих армій та з’єднань братовбивчо переміг із тисячами побратимів у пеклах побоїщ, у холоді, голоді й нужі, падаючи й підіймаючись, ранячи й будучи пораненим, опідошвивши правицю рукояттю шаблі, а лівицю-ошую – поводами й списами. Те смертовбивство лише “своїх” махновців поклало безліч, а скільки життів забрало у “своїх” петлюрівців? Скільки було положено тютюнниківців та чучупаківців, а зеленівців, марусинців, григор’ївців, всяких кадетців, білопогонців усіх мастей, трибів під Денікіним, Врангелем, Скоропадським? Гори було викладено, яри загачено, безмежжя всіяно, а рештки їх загнано в море чи в закордоння! І не дивно, що Карпо, як і інші, хто пройшов оте пекло, не йняв собі віри, що вижив.

Поцінюючи своїх соратців-проводирів, переважна більшість червоних козаків надавала перевагу Григору Петровському і Миколі Кропив’янському – вождям народу і з народу, які жили його болями і муками, його надіями і сподіваннями, хоч і були до сліпоти одуреними.

Було в Карпа досить справжніх друзів-соратців на тому довгому й кривавому шляху, між них виділявся завжди пісенний і усміхнений козак Шварцман. Великоголовий, кучерявий, з вороними вусиками над великою губою Ошер, - хоч і був євреєм чи, як він гордо себе прозивав, жидом, - виглядав українцем-інтернаціоналістом, бо співав українських пісень, знав безліч українських прислів’їв, послуговувався чернігівською говіркою та писав вірші українською. У бою під Коростенем, оглядівшись у наступі, що товариша не стало поряд, а потім побачивши на луці і його коня без вершника, Карпо осатаніло бився за двох, як навіжений, а по закінченні побоїща довго розшукував тіло вбитого, копав у сльозах окрему могилу на високому горбі, аж до ранку сидів коло свіжонасипаного горбика у невтішних сльозах і печалі, переглядаючи і своє життя-буття.

У небезпеці й скруті на кривавих шляхах ще ближчими стали Карпові Явдоким та Левко. Заприятелював він і з чигиринським міщанином Бондаренком і вже не розлучався з Антосем, як іменував його, молодшого й меншого віком і ростом. Зустрівся йому і брат Пилип, який не всидів удома, боячись, що не отримає землі. Дружби у нього з братом, як і досі, не було, а коли Пилип у другій кінній під генералом Мироновим став командиром розвідки при наступі на Перекоп і Врангеля, то тільки викликав у ньому ревнощі.

Затяжні блукання по фронтах, калічні нівечення собі подібних “противників” виправдовувалися Карпом, як наближення до праці на власній землі без визиску й ошуку. Він ніби відроджувався, бо мав свої плани, прагнув вирватися з нужди, звестися на ноги, стати господарем, батьком дітей і чоловіком дружини, шанованою людиною серед рідних міщан.

Перебуваючи в шпиталі після чергового поранення, він уже мав власного коня під сідлом, одержав за послуги у тяжко пораненого свого комісара довгу майже нову шинелю з лацканами-застібками попереду і гостророгу шапку з червоною зіркою-нашивкою, навіть чоботи свої поміняв на нові юхтові з острогами. Добув він правдами і неправдами ще й кілька пар бавовняних онуч, вуздечку з наклепками й пряжками та плетеного канчука з навісною ремінною петлею в наруків’ї. Частину накопичених грошей Карпо поміняв на золоті, - крім тих, що передав Ганні минулого року через демобілізованого Левка, - майже не сплючи від боязні, що їх у нього викрадуть. Лежачи в шпиталі під Одесою, душею і помислами він давно вже був удома в Чигирині, отож, як прийшла нарешті його виписка, він зрадів їй, як дитя. Попрощався з товаришами по лазарету і, ледь стримуючи себе, сів на свого буланого побратима, забобонно перехрестився тричі і рушив у путь, уже бачучи перед собою чигиринську каланчу на Горі і своє обійстя.

Був кінець березня, промінням сонця перетоплювало рештки снігу по ямах, ярах та балках,  пахло весною, захитуючи вершника в сідлі і впоюючи повесінням аж до запаморочення. Подолавши шмат путі, Карпо під вечір зауважив, що снігу побільшало і відчутнішим став морозець. Кінь його почав шкутильгати, то Карпо мусів напитати про коваля, щоб перекувати Гнідка. Підкував і старанно почистив копита сам, послуговуючись лише інструментом ковальським, і не поскупився заплатити ковалеві, скільки той сказав, за нічліг.

Переночував та не барячись знову вирушив у путь, підострожуючи випочилого Гнідка. А той, ніби вдячний за господареве піклування, відчувши на почищених копитах нові добре припасовані підкови, розумів, мабуть, що війна скінчилася, і сягнисто йшов до нового мирного життя-буття: сторожко прислухався до шелесту-шепоту зустрічного свіжого вітру, що грайливо куйовдив і колошматив його довгу розкішну гриву та зв’язаного в тугий вузол хвоста, принюхувався, роздуваючи широко ніздрі, до прілих пахощів степу, ловив стрижаками вух перемовки вершника і ніяк не міг второпати, з ким той час від часу веде розмову: чи зі степовою самотністю, чи з легким вітерцем, а чи з кимось живим. І жвавіше ніс вершника, поцінюючи його вміння впопад своїм ступанням сидіти в сідлі. Правилися ж бо додому!

У Гнідка з’явилася певність на спокій у затишній стайні, своєчасний корм і попій, на працю і спочинок. Вже п’ятого дня їх прямування в путі коня обрадувала зненацька і нежданна морочлива зустріч серед голого степу із червонополовою молодою кобилою, яка, здичавівши в степовій самотині, дико бродила, видно, чимало вже часу під сідлом, голодна, вимучена, до ребер схудла, загубивши і своє дитя, і свого господаря. Гнідко-кастрат, роздувши ніздрі, разом із прілістю соломи з-за бугра почув першим близькість її особливого п’янкого запаху. Він і вуха нашорошив, і аж похітливо заіржав до неї, ще й не бачучи її.

Як подорожники вибралися із балки на навершя бугра, червонополова підняла обважнілу голову, насторожено зміряла поглядом невідомих і, впізнавши в коневі мерина, невдоволено тріпнула густою косою-гривою та й побрела геть, притоптуючи обривок повода, що сковував її ходу. Їй, геть лапалій, до краю охлялій, здичавілій у горі від утрати лошати, було не до мерина. Не радував її і вершник на Гнідкові, бо той, що був на ній три доби тому, бездушно загнав її у голий степ і раптом по пострілові впав із сідла, лишивши її з лошам на розтерзання вовчої тічні. Гнідко, уздрівши червонокосу, рвонувся із усіх сил вбік від дороги, заіржав на весь білий світ і понісся їй навперекіс, розвіваючи гриву по вітру, аж свистіло йому у вухах. Змокрів та засапався, доки таки вхоркав несамовиту гординю червоногривої, що тікала і відбивалася, як ошаліла. Зближившись, кружляв навкруг неї, доки його вершникові вдалося схопити її за обривок і, трохи заспокоївши вмовляннями, повести за собою. Як вибралися на шлях, господар повісив червоногривій Гнідкову шаньку з вівсом і підгодував її з руки черствим окрайцем хліба. Той хліб був їй куди смачніший від вівса, а Гнідкові було шкода господаря, що лишився голодним.

Обдивляючи свою ще тремтячу від страху супутницю, він форкав, зітхав, мотав головою, жалкуючи, що не трапилася вона йому два роки тому, коли він був жеребом і страшенно нудьгував за такою, як вона. Отоді, попадись вона йому, він накрив би її усією силою своєї неймовірної жаги й ласки!..

Та зовсім він розчулився, коли господар, обережно ласкаючи зіщулену червоногривку, здоїв її налите молоком вим’я в баклагу і, перехрестившись, випив напій до дна. Вивертаючи великі білки очей, кобила заплакала від вдячності, зітхнула полегшено і, притулившись худим черевом да Гнідка, поволі прийшла до себе, переставши труситися і плакати, поки не зімкнула заспокоєно очей і блаженно не задрімала. Господар скочив у сідло, і вони поволі потягли знахідку вздовж шляху.

А якою була її втіха, коли вони нарешті причвалали в якесь глухе село і господар настарав їм смачно заправленої полови з січкою і щедрою домішкою висівок, лишивши обох у теплій і затишній стайні. Сердешна їла так жадібно і довго, не зупиняючись, аж стогнучи і зітхаючи, що Гнідкові було і не пригадати подібного у своєму житті. Наступного сонячного дня господар піднявся з постелі на сіні пізніше звичайного і, напоївши та нагодувавши обох, став неквапом чистити червоногривку так ретельно, що у Гнідка аж очі слізилися від приємності, а що вже вона була рада, то годі й  казати. Кінь зразу зрозумів, що сьогодні вони будуть спочивати, і все настирливіше й певніше став ласкати подругу, аж поки вона, осмілівши геть, не відповіла йому тим же.

Якою ж була його радість, коли після довгої її відсутності спершу почув запах, а потім і побачив її, вичищену, розчесану і аж згорділу, а головне, свіжопідковану, із охайненько і чепурно обрізаними копитами. Гнідко радісно, хоч і з докором, заіржав їй і господареві назустріч. А як напився свіжої водиці, то підклав свою могутню голову кобилі під шию і підняв їй голову. Та не перечила, видно, була навіть вдоволена тим залицянням чи й жениханням Гнідка.

Вирушили подорожники в путь наступного дня, і Гривка, як ніжно назвав Карпо кобилу, намагалася йти поряд із Гнідком: або в ногу з ним, або трохи підбігаючи, щоб не натягувати повода, бо зауважила, що господар того не любить, а гнівити його вона не хотіла. Всіляко ощаджуючи її, господар навіть не пробував пускати Гнідка клусом чи скачем. Нагодована, напоєна і вчасно здоєна Гривка відчувала щастя випадку. Розмова господаря з нею була також неподібною до його попередників - він розтягував слова, припрошував її, був ласкавий, повний чуттів і знад у голосі, ба і з Гнідком він говорив якось інакше, як мужчина з мужчиною, неслівно, коротко і категорично. З кожним днем все зрозумілішим і приємнішим ставав їй господар, навіть отим своїм гострим потом.

Кобила намагалася бути вдячною господареві, ласкала його м’якими губами, тулилася головою до плечей, поступалася, як господар проходив між нею і Гнідком, та навіть пробувала обзиватися іржанням.

З появою свіжих сил у Гривки, з наближенням до довгожданного дому, харчі в кінському раціоні потроху гіршали. Вівсом господар зовсім перестав їх частувати, а в полові чи в січці помітно меншало висівок та обметиці, але господарева увага і приязнь в обходженні та все довші переходи без спочинків, часом і скачем, робили і звичайне запашне сіно смачним і тривким навіть у мішанці з яшною чи вівсяною соломою. Гривка вже ступала широко й розкидисто тонкими і довгими ногами в такт Гнідкові, хоч давня звичка і збивала її часто на коротке тупцювання та грайливо-пустотливий крок, який так подобався її попередньому господареві.

Ночами коні бавили одне одного і кохалися навіть. Кінь на весь білий світ кляв і своїх кастратів-валахів, і свою долю, пускав сльозу з ока і стискав зуби до болю, ніби хотів перегризти своє статеве неміччя.

Іноді Гнідко зосереджувався і слухав, як господар починав говорити чи то з ранковим морозцем, а чи з вітерцем – то спокійно, а то гаряче й заповзято, то розчулено й докірливо, а то злобиво. Кінь ніби відчував, як Карпо подумки носився по світу, пригадував Харків, Куму, Тамань, Армавір, Південний Буг, Баштанку, побратимів своїх і недругів: Жлобу та Куліша, Приймака та Якіра, Котовського, Петлюру, Василенка, Федька, Залізняка, Ворушила, Чучупаку, Коцура, Скоропадського та отих “вахмістрів” колишнього дванадцятого уланського полку на румунському фронті – Воронянського, Криворучка, Пархоменка і Шарого, а ще Тютюнника, Гальчевського і сотні інших. У Карпових споминах зводився циган Василь у ріднім Чигирині при наметах на Луці, Левків брат Никодим, вільні козаки і генералівці, джерело Громобоя зі смачною чистою та холодною водою, Дівочий монастир поряд, дядько Дука біля каруселі на ярмарчищі та розвідник Іванович, який ходив і до самого Змія в лігво, згадувалося і смертовбивство з махновцями на Правобережжі та Полтавщині аж до втечі “батька” в Румунію.   

Шморгаючи від нежиті носом, Карпо знову й знову відривав від себе ті спогади, а вони, як навіжені, вперто лізли, ставали на пути, дерлися й сперечалися. В отих спогадах ніби знову він побув поряд із Ошером Шварцманом, рядовичем у Щорса. Тоді, у тиху жовтневу північ вони напали із-за Збруча на отамана Палія, потім – на Тютюнника та отамана Гальчевського і билися смертно чотири місяці вдень і вночі. Карпо й тепер зводився в сідлі, напружував м’язи, те згадуючи. А ще переносився думкою у пекельну літню січу з мусаватистами в Туркестані, після якої ледве виніс своє життя на білий світ. Пригадав, як дав Богові клятву: якщо виживе, до кінця днів своїх дякуватиме йому й віритиме, як своєму рятівникові та хранителеві. “Це ж і Гривку ти послав мені, Боже, за молитви мої ревні, - звертався він до Всевишнього. – Спасибі Тобі за все! Ти єдиний – праведний та вічний на світі!”

“Заводи й фабрики, по Марксу та Леніну, як запевняв Якір, передамо робітничим радам, землю – селянським, а всякі невдоби : піски, гори, яри, байраки – спільно озеленимо, болота осушимо, лісами й надрами користуватимемось общинно… - плів одне й те ж Карпо, жестикулюючи вільною рукою і розмовляючи з уявним опонентом. – А як же ви думали? – питався когось ворожого. – Скільки витерпіли нужденних поневірянь, обливались потом, кров’ю і сльозами, життя клали на ваші щедрі втіхи, радощі та гаразди, і – нізащо!? Не вийде, панове! Не діждете, окаянні! Дякуйте, череваті, що живими з мошнами золота повиривалися від нас до антантників-капіталістів та буржуїв! Дякуйте, сучі сини, бо й там вас дістанемо! А ви що ж думали? Дістанемо!”

“До кого він говорить?” – сягнисто топчучи вологу путь і кидаючи на пройдений шлях тяжкі кімля чорнозему, ніяковів у здогадах Гнідко. “З вітром чи що він сперечається? – обізвалася тихим фурканням Гривка до Гнідка запитливо. – Може, на мене за щось нарікає?” І щоб сподобатись господареві, крутнула головою та пішла клусом, потягнувши й Гнідка за собою.

Розвівалися кінські гриви, шерхло від морозцю під копитами, говорив сам до себе вершник, тихо-червоно падав у заграви Захід...

Секція 2. У рідному місті й обійсті

Поки Карпо “носився по світу, як неприкаяний, бозна й де”, як докоряла йому дружина Ганна, в Чигирині життя йшло до прийднів своїми стежками: у злигоднях, смертях та голосіннях, в голоді й холоді. Щодень дзвонив охриплий дзвін на каланчі Камінної Гори, сповіщаючи про наближення чиїхось військ, - пореволюційна буря, ганяючи їх Україною, не минала й Чигиринщини. Сьогодні цілий день глухо бабахкали гармати батька Махна, строчили кулеметами його тачанки, а завтра їм на зміну прибували денікінці, красновці, ангельці, зеленівці, марусинці, григорівці, івановці, петлюрівці, коцурівці, чучупаківці, тютюнниківці, червонокозаки, вільнокозаки... І всі “визволяли” Чигиринщину, не знати від кого та від чого. Ні кінця, ні краю, здавалося, не буде людському лихові, бо кожний “визволитель” грабував, руйнував і палив, гвалтував і вбивав, мобілізував парубків і чоловіків, забирав усе, що бачив, “в ім’я революції та боротьби з бандитами, від імені народу, на благо трудящих, за мир на землі і волю”.

Російсько-імперська загарбно-тюрмонародна деспотія-тиранія за довгі роки абсолютистського панування наплодила стільки різних люмпенів, злодіїв, убивць, пройдисвітів, авантюристів та інших утриманців-насильців, що з ними, звільненими революцією, трудовому людові годі було впоратися, а ще по тих мобілізаціях, після яких на плечах жіноцтва лишалися тільки каліки, старі та малі. Виховала вона (і з допомогою православ’я теж) росієприхильців та прибічників - покручів, які, хоч і були проти царату, трималися різних проросійських генералів, не бачучи без того свого подальшого панівно-лакизного життя, і робили все, щоб нашкодити своїм годівникам в Україні. До них приєднувалися і єврейські функціонери, які досі були каталізаторами всього російського, а тепер, після погромів, терпіли непереливки, часто шкодуючи за дореволюційним життям.

 Найгірше становище серед того братовбивства було у петлюрівців та у їхньої основної сили – українського селянства. Проти них воювали царські генерали всіх калібрів і мастей: так звана Червона Гвардія проленінського штибу із проросіян, Червоні Козаки всіх гатунків, польські агресивні з’єднання, що сподівалися повернути в своє лоно Україну й Білорусію, і врешті Антанта, яка під впливом пропольської та проросійської пропаганди вважала українців-петлюрівців повстансько-бандитським різновидом росіян, зовсім не орієнтуючись у історичних та етнонаціональних особливостях…

Затурканим, заклопотаним вічним безправ’ям, визиском, злиденною нуждою і відсутністю поняття про власну державність простолюдинам і чисельним чиновним “хахлам” було не до високої політики. Лозунги “Земля – селянам”, “Заводи й фабрики – робітникам”, “Воля – народам” були близькими трударям, їм було зрозуміло, що лише коли земля, фабрики і заводи належатимуть їм, а при владі будуть ними обрані ради депутатів, вони матимуть і гаразди зі своєї праці. Ці гасла влаштовували і різношерстних паразитичних утриманців-пристосуванців, особливо росіян і євреїв…

По відході Карпа в червонокозаки Ганна Янчиха народила сина Гриця, а потім, після таємних і відкритих навідувань Карпа додому, за шість років “знайшла” Петруся, Ярисю, Таню і Лідуню та Степанка. “Знайшла”, хоч убогість у обійсті була неймовірною, хоч не бажала того несказанно.

Одного дня, як били з Камінної Гори, трирічний Петрусь виліз, підставивши стільчик, на цямрину, став у цебер ніжкою і схопившись ручками за ключ журавля, шубовстнув у криницю. На щастя, Ганна заривала під хатою свій убогий скарб. Зачувши скрип журавля, вона оглянулася і на мить обімліла, згодом, зойкнувши, кинулася до криниці, навіть не почувши, як біля неї просвистів снаряд, врізавшись у ріжок яточки, як громовий вибух викинув сніп землі, збивши її з ніг, засвітивши свічки в очах, наповнивши рота солодкуватою міццю і скувавши усе її тіло. Та тільки на мить. Крик малюка зірвав її на ноги і кинув до криниці.

- Сину! Петрусю! – не своїм голосом крикнула Ганна, уздрівши в глибоченному кільці криниці дитячу голівку на поверхні води і напівутоплене цебро поряд.

- Тримайся за ключ, синку! Не вилазь із цебра! Тримайся міцно! Ну ж, отак, обома руцями тримайся! Я тебе витягну! Тільки не лякайся! О, бідна моя голівонька! – лебоніла вона, смертельно налякана, поволі витягуючи цебро. Хвилини здавалися вічністю, поки Ганна не опустила мокрого, як хлющ, малюка на землю. Лиш тепер вона згадала про вибух і схопивши сина за руку, побігла до хати. По путі отямилася, різко повернула вбік і потягла малого до берега, де в лозах на ряднині лишила трьох менших дівчаток.

- Кара божа мені з тобою! – причитала вона, поспішаючи до берега. – Чого ти не слухаєшся мене і в кого ти такий удався на моє горе!? – відчувала, як остуджує її розпашілі груди мокре синове тіло. – До чого ж ти мене доведеш, отакий?

Бухкали і шматували землю гармати, прискали пилюкою розтрощені рештки будівель за річкою, ставали сторчма сиві пелени димів то тут, то там. Зарізно ревіла худоба, пищали поросята, гвалтували собаки, лементували качки, гуси, кури, носилося пір’я в повітрі.

- Ганко-о-о! Чи є тут хтось живий? – обізвалася сусідка Явдоха, ідучи Янчуківським городом від хати у берег.

- Ми тут, Явдошко! Ось, ось ми! – відповіла Ганна з лози. – Ходи сюди!

- Добридень! Чи живі ви тут, бо у дворі один Рябко сторожем.

- Та краще б уже й не жити, посестро, - обізвалася Ганна.

- Таке твориться, кумо! - сплеснула руками сусідка. – У Мокія Кравця марусівці вбили сина і взяли коня з возом, у Горпини Ключихи двох поросят, курей виловили, у баби Чивилихи гусей поцупили і підпалили комору. Кара божа на нас, та й годі! А чатових наших з ревкому: Михайла Брайка, Юхима Гудзенка, Йосипа Солонька та Дениса Міщенка – мов корова язиком злизала. Десь у Діброві, мабуть, переховуються, кинувши місто напризволяще. А я дітей у льосі лишила та сюди, вас навідати. Піду вже, бо плачуть там. Бандити, кажуть, уже пішли – одні на Крилів і Калантаїв, а інші – на Бужин і Боровицю… Бувайте! – і зникла за горбом.

Услід Явдосі Ганна з берега помітила, як високо в небі безладно кружляли розтривожені лелеки-бузьки, облітаючи осторонь оті димові стовпи-завіси. Під кущем верболозу зіщулено сиділа на рядні, витираючи кулачками заплакані очі, її дволітня дочка Ярися, тримаючи коло себе Таню, а в пелені сорочки – малу Лідуню, що захлиналася плачем.

- Горе моє, - схилилася мати до немовляти, поклавши на рядно Петруся. – Як же мені вижити з вами в цьому пеклі господнім!? – притулила вона до грудей малу, що тут же й стихла. – А ти молодець у мене, Ярисю, - похвалила вона середульшу, погладивши білу голівку дівчинки та глибоко зітхнувши. – Не те, що оцей гицель Петрусь. Знімай штанята, хай викручу, - полагіднішала вона. – Так і сиди голяком, доки просохнуть, - сказала вдавано суворо, хоч зла в серці вже не мала.

Невдалік почувся глухий вибух. Ганна зручніше всадила Яринку на друге коліно, і вслухаючись, як немовля зголодніло смокче її обів’ялі груди, сумно зітхнула.

- Боже милостивий! Які ще кари ти готуєш нам на голову? – перевела вона подих. – Розруха та нужда всюди і не видно їм просвітку, - шептала, відриваючи від грудей приспану Лідуню. – Спаси, Боже, і помилуй нас, грішних!..

Під верболозом п’янливо пахло мохом, моченими коноплями, послідом качок і гусей, мулом річки і рибою. Легкі повіви приносили з Луки то хмільні запахи васильків, то випари застояної води, то димні згари від пожеж. Десь на мосту гримотіли вози, рипіли колеса, гейкали люди, мекали вівці та кози, гнані з міста в бік Лісу. Чулися пухкання рушниць, тріскання пістолів, вибухи гранат, розпачливі плачі й викрики людей, яких “звільняли” чергові напасники.

Ганна не могла собі втямити, від кого їх, бідних міщан, “визволяють”, грабуючи і руйнуючи все на путі, оті бездушні зірвиголови-пришельці, до чого вони ведуть і куди кличуть. Адже визволяти в її розумінні значило – не чіпати, не гвалтувати, не грабувати, а навпаки – допомагати людям, боронити їх від усіляких напастей.

“Тікають усі безвісти від біди замість боронитися, сидять по льохах чи роздягають мертвих, оббирають сусідів, відкопуючи ями з майном і збіжжям у порожніх обійстях. І доки ж те буде?! – думала про себе Ганна. – Їм добре тікати, а що робити козачкам із дітьми, куди подітися, як вирятуватися? Йому, бачте, світову революцію треба рятувати, - недобре думала вона про Карпа, як першого винуватця її горя. – Йому волю добувати! Когось десь захищати, а рідна сім’я хай хоч пощезне отут… Ах ти ж окаянний, божевільний зі своєю революцією! Ах ти ж нещастя моє непоправне! – лаяла вона чоловіка серцем і душею. - Ще й ти мене в землю вганяєш своїми забаганками, - перекинулася вона на Петруся, оглядаючи хлопченя, яке ледь знаходило в собі сили, щоб не дременути кудись. – Чи ж можна отак не слухатися матері? Поліз на цямрину – там же смерть!”

- А я до хлопчика хотів… Він дивився на мене з води, - виправдовувався малюк, нудьгуючи.

- Якого хлопчика? Та то ж смерть прикинулася хлопчиком. Не смій мені більше того робити ніколи! Журавлем не бавляться, Бозя карає за те, - підняла до неба очі і пальця-вказівця.

- А Бозя хіба бачить з неба?

- Бачить і чує, як оце ти мене.

- А ви казали, що сонечко заходить за нашим садком, а воно не за садком, а аж за горою.

- Хіба ж садок не з того боку, що і гора?

- З того, а тільки ж не за садком.

- Воно заходить не за горою, а ще далі, але це бачать тільки дорослі. Побачиш і ти, як будеш слухатися мене та виростеш.

- Ма-а, я побіжу до тітки Оксани і трохи побуду з Мариською, - схопився Петрусь.

- Отак голяком і побіжиш? Сиди, поки висохнуть штанці, - посуворішала Ганна. – Не смій мені без дозволу ходити, куди тобі заманеться, ні до журавля, ні до берега, ні до тітки Оксани, бо бандити тебе схоплять і вб’ють! Чуєш же, що стріляють всюди, - всадила вона малого. – Бахне, і не буде тебе…

- Червоних хоцу побачити, - смикав хлопчик матір за спідницю. – Червоних хоцу…

- Яких червоних? – не мала сил і чути про них Ганна. – Ще побачиш на свою голову.

- І шапку, і чоботи, і кожуха?

- Все побачиш.

- Хоцу тепер, - вередував хлопець.

- Перестань! Почує бандит твоє вередування, то геть рознесе нас усіх, і місця не лишить!..

У постійному напруженні, в гризоті днів, тижнів, місяців, років Ганна жила вузьким колом турбот про дітей, чоловіка і батьків.

- Що то там із Тодоськом, Грицем і Домашкою? – не знати в кого питала вона про старших дітей, які ще звечора пішли до її немічних одиноких батьків. – Не доведи, Боже! – прошептала, хрестячись, бо болюче нив у грудях розпач і за малих, і за старих. А оте незмінне клянчення дітлахів, якому вона не могла дати ради: “Мамо, хочу гами, мамо, папи, хлібця, макухи, гарбуза, моркви, кваші, затірки”, розривало Ганні душу.

Сиділа у якомусь отупінні і знетям’ї, як раптом поблизу пролунав шалений вибух, що луною повторився в Луці, і на їхніх очах, мов підрізана, в каламуті пороху й диму зі свистом повалилася їхня широковіта груша-дичка.

Угамувавши переляканих дітей, Ганна побачила, що груша при падінні накрила ще й позаторік посаджену Карпом сливку.

- Свят-свят! Боже праведний! За що ти нас караєш? - заплакала вона, притримуючи ридання в грудях.

Їй стало нестерпно шкода і груші, і сусідських лелек, що безпорадно носилися аж ген, і сливки, і себе та дітей. Але найбільше шкодувала груші-годівниці, бо та щоліта рясно цвіла, даючи сім’ї грушки-гнилиці, яких вона припасала на зиму повне горище і при скруті продавала, з яких варила медово-смачні вузвари і подавала на стіл гостям.

“Покарав Бог, не знати й за що. Нема груші, лише гостре розчахнуте вістря білими спичаками поломів стирчить на горбищі”, - подумала.

- Лягай, Ярисю, з Тетянкою, отут, а ти, Петрику, побіч, - поправила вона розістлане рядно, помітивши, що діти перевтомилися страхіттям і почали дрімати. – Поспіть трохи, - веліла вона, відчуваючи, що й сама з насолодою заснула б.

Стрілянина не повторювалася. По міських бруківках чулися гуркотливі покоти возів, мажар і грабарок, клацання кінських підків, гомін людей, гвалти собак по дворах.

Поки Ганна куняла, прибіг із висолопленим язиком вартівник двору пес Рябко. Він скімливо на щось поскаржився господині, повиляв хвостом, потупцював і ліг біля її ніг. Та раптом, вчувши скрип журавля і брязкіт цебра, зірвався з місця і понісся через горб у двір. Ганна насторожилася, вслухалася в чиїсь лайки і тріск дерева, обережно поклала немовля на рядно між Петриком і Ярисею і скрадливо направилася до двору.

- Чого ховаєшся? Ходи-ходи сюди! Чоловік твій де? – кликав її незнайомець, що стояв біля криниці з пугою в руці, широко розставивши вилукуваті ноги.

“Махновець!” - здогадалася Ганна, злякавшись за дітей і за себе.

- А то що вчинено?! – вмить налилися її очі гнівом, аж сама здивувалася своїй сміливості. –За що ти, розбійнику, його вбив? – показала очима на пса, що конав біля криниці.

- Не впрошувати ж мені твого пса, щоб напитися води! Чоловік, питаю, де твій? Карпо?

- Чоловік?.. Де ж йому бути? – горіли в Ганни очі. – Волочиться по світу, як і ти оце, забіяко. Тварину бідну ні за що вбив. Звільняєте, опияки, і від худоби, і від майна, власних жінок і дітей покинувши напризволяще!

- Що ти говориш, нещасна! Замовкни і дякуй, що пес конає, а не ти! То де твій Карпо тепер?.. Чого мовчиш? – вдарив себе пугою по халяві.

- На війні, де ж іще? Носить нечистий вас усіх!.. Нащо він тобі?

- Прийшов повісити його, - помовчавши, сказав той.

- Чогось не поділили, чи в нього більша за твою орава голодних дітей?

- Не поділили! Стежка вузькою стала, не можемо розминутися… Але не біда, він від мене не втече, - засміявся злобиво гість. – А втече від мене, то петлюрівцям попадеться, марусинцям, зеленівцям чи григорівцям, або Сатана, Коцур, Ангел чи Каледін прикінчать. Жиди не вбережуть його! – налилися його очі люттю.

- За що ж ти до нього отак? – змахнула рукою сльозу Ганна.

- Він знає, за що, - подивився зайда на безлюдну дорогу. – Передаси йому, що ти в нього золота жінка, смілива та розумна. Про те, що вродлива, уже й не кажу. Антін Максюта я, вичуняв від його шаблі, то вдруге не промахнуся. Живи на здоров’я! – пішов він до ворітні. З лівого боку била його по ногах шабля, а справа метлялася тяжка кобура.

Ганна, випровадивши його поглядом і прийшовши до себе, помітила навстіж відчинені хатні двері, що були закладені нею на колодку, тихо зойкнула і направилася в дім. Колодочка-притичка лежала біля призьби, обік валявся старенький рушник, заплямлений брудними руками, і уривок крайки-окравки. В хаті все було порозкидане: на підлозі, на лавці, на столі. Лише теплого вовняного шалика, якого вив’язала разом із Оксаною торік Карпові, як не шукала, не знайшла.

Наспіх поскладавши шмаття і поставивши повалені стільці й лавки, Ганна вийшла на поріг, підперла одвірок і так стояла, як оніміла. Здалеку чулися лункі постріли, людські лементи, перемови і тривожний клекіт сполоханих лелек на старезній вербі під берегом. Ганна зав’язала шнурочком причинені двері, обійшла хату, переконалася, що ніхто не відрив прикопану одіж, і оглядливо пішла до дітей. Думка про них краяла їй душу й серце, була її постійною гризотою, особливо, як почула, що з Петрограда в Україну таємно прибула армія заготовачів збіжжя і вже пограбувала Сумщину, Харківщину, Білгородщину, не лишивши людям ні зернини.

Вколисуючи на колінах малу Лідуню та поглядаючи на Петрика, Ярисю й Таню, Ганна, хоч  ще й боялася поодинокого гуркоту в місті, але коло дітей почувала себе певніше. Діти надавали їй сил до вижиття.

Час ішов. Вибухи, крики і постріли, відкотившись бозна куди, десь то гохкали і бухкали, то завсім стихали. Обривалися гуркоти мажар та возів по брукові, вмовкали за річкою напуджені розкудахтані кури. Десь невдалік зніміла дорізана свиня, а коло неї змовкло людське голосіння. В місті стало незвично тихо, воно ніби вимерло.

Невдовзі почулись голоси поодиноких розмов, дзенькоти цеберок над криницями, лелечий клекіт і нарешті – спокійний дзвін каланчі на Горі, що споконвік відміряв людові години. 

Не знати, як довго сиділа Ганна в спокої розслабленого тіла й дрімоті, поки її не стривожив запах їдкого диму, що плив від пожежі з потойбіччя річки. Хотіла за звичкою схопитися й бігти, - горіло обійстя діда Квача, син якого воював десь за революцію чи не разом із Карпом, - але одумалася і лише перехрестилася й похитала головою. Революція в її уяві асоціювалася з пожежею, яку на людське горе розпалював і її Карпо.

Ганна схилилася зручніше на кущ верболозу і дивилася широко відкритими очима, як над тим обійстям піднялися високі червоні гребені вогню і в якомусь збайдужінні жаска стихія гуляла, торжествувала, розгойдувала довгі язики, випростувала їх, ніби лизала спражно байдуже небо. Шепчучи молитву, вона нервово притискала Лідуню до лона, прикривала рядном Таню, Ярисю й Петрика, печучись Тодоськом, Грицем та Домашкою. Діти – її розрада й захисток від жаху на цьому світі. Діти їй – усе!

“Не дарма, - згадала вона ятрівку. - Оксана так печеться своїми та заздрить, що в мене їх куди більше. Що там з нею сталося, що не навідується? – зітхнула. – Пилипко також окаянний, як і Карпо, - осуджувала чоловікового брата. – Землі їм, бач, дадуть, то за ту обіцянку ні жінок, ні дітей не шкодують!.. А Оксана – молодець жінка, запопадлива, працьовита, беручка, невгавна і невтомна. Дасть раду і собі, й дітям, і слабому Пилипкові, - згадала тепло посестру. – Бережи її, Боже, з малятами!” – перехрестилася і вернулася думками до дітей - лише вони гірке життя їй скрашували, бо Карпо суворішав до неї з роками. Дітей він любив якось по-своєму, іноді навіть втихомирювався при них, але частіше лютував, підозрював, що вони не його. Часом статечнішав, милосердився, пророчив Тодоськові та Грицеві заможне життя, як революція переможе і він отримає землю на всю родину, Домашці дасть придане, ледачого до праці Петрика навчить бджолярству, шевству чи кравецтву. Ярисю, Таню і Лідуню, як і Петрика, він бачив лише крадькома, та й зачали вони їх у страшні ночі, як Карпо таємно навідувався додому і мусив під ранок тікати через оте захатнє вікно. 

“А що, як уже неживий Карпо? Як землі нам не дадуть, що тоді? Адже сім ротів у мене! – у відчаї насуплювала Ганна брови. – Вернуться Карпо й Пилип, виживуть! Хоч свекруха-покійниця й говорила, що їхній рід зачурканий на нещастя, та ж недарма ворожка за шмат макухи запевнила її, що Карпо невзабарі прийде”.

Надія на повернення млостила її, застрявши у свідомості, судомила тіло, прискорювала бій серця. Кому вона з дітьми потрібна, як без чоловіка дасть їм раду, чим харчуватиме і в що одягне, коли оті продзагони сараною пройшли Чигиринщиною, взявши для революції і збіжжя до зернини, і худобу, й одяг, сукна, полотна та вовну, а господарів тих статків десь поділи, лишивши родини напризволяще. Всі в один голос гомонять про голод, про те, що землю не буде чим орати і кому засівати. Чому революція допомагає голодним росіянам, спричинюючи голодомор в Україні? Видно, правду каже Оксана, що революція не про українців, а лише про росіян дбає.

Сонна Лідуня заплямкала голодними устами, Ганна поспіхом притулила її до геть зів’ялих грудей, дитина схопилася яснами за пипку, аж боляче стало. Ганна перетерпіла, розбудила більшечких, струснула ряденце і понесла маля до хати. Петрик і Ярися з Танею, потираючи кулачками очі і вчепившись за материну спідницю, тяглися пообік.

… Вечоріло. Догорала, жевріючи, кабиця, посьорбували діти з великої полив’яної миски щойно зварену квашу, прикушуючи її мамалигою й малаєм, принесеними від Ганниних батьків Тодоськом і Домашкою. І мамалиги, й малаю було лише по грудочці, бо частину Ганна відклала для Оксани та її малих. Діти дивилися жадібними очима на відкладене, старанно облизуючи ложки. Невпинно цвіркотіли коники, нагадуючи кращі часи, неугавно кричав у лузі одуд, тужила перед сном горлиця…

Наступний день пройшов спокійно. Вже під вечір, зайшовши в хату та прикрикнувши на дітей, що зчинили гамір, Ганна почула стук у двері, аж їй у грудях йокнуло. На порозі побачила із вузликом у руці Лесю, одягнену в темне. Гостя по добривечері мовчки схилилася на одвірок, ніби від чогось утікши.

- Чи Бог милував вас? – оглянула Леся Ганну, дітей і похаття. – Я весь день учора сиділа в льосі, поки махновці грабували місто, а сьогодні дізналася, що вони пішли на Черкаси, то вирішила вас провідати.

- Спасибі, Лесю, а ви ж там як? – витирала Ганна руки об фартушину.

- Печуся і вами, й Оксанкою, бо щось не навідується. У нас лише гусака у березі викрали, порахувавшись із святістю, та на тому й окошилося, - подала Леся Ганні вузлик. – Навіть козу, припнуту до пакола за хатою, пощадили.

- Гадаєш, для них є щось святе, Лесю? – похитала головою Ганна.

- Я ні!.. А отець Ярема те пояснюють гречністю бандитів. Оце ж і гостинця у вдячніть Богові передаю дітям: по грудочці цукру та по прянику, - присіла вона на лаву без запросин. – Оповідають, що чекісти, відстрілюючись, втекли в Діброву, а чотирьох депутатців бандити спіймали і розстріляли на гірському Містищі над кар’єром.

- Напасть якась на людей, та й годі! Хай чекісти допомагали продзагонівцям забирати збіжжя, майно та худобу, а що ж винні депутатці? Бідарі ж злиденні!

- Хто з тим рахується? Їм ворожа всяка влада, добра чи погана. А холодноярців, бач, обійшли, бо й ті їх не чіпали.

Жінки говорили про все на світі: про людські злигодні, пожежі, грабунки, вбивства у Холодноярській Республіці, про немічність протоієрея та його забаганки, про неврожай картоплі. Ганна тішилася, що і в неї на грядці, і в батьків на полі вона непогана ніби.

- Я оце, сидячи у льосі, надумала: війна-війною, а жити треба. Візьмуся я вчити грамоти Тодося та Домашку. Адже азбуку ви вже знаєте? – звернулася Леся до дітей.

- Та учили ж, - зам’явся Тодось.

- І я хоцу грамоти, - вихопився Петрик із-за старшого брата.

- А як же? Хіба ж без тебе щось може освятитися? –вставила поблажливо Ганна.

- Отож, і буду потроху вас обох учити, - зігнорувала Леся слова Петрика, повернувши запитливо погляд до Ганни.

- Ти мене хочеш питати? – і раділа, і пеклася господиня.

- А то ж як? Кого ж мені питати? Ти ж не проти?

- Допомагають вони мені… Такий час… Чим тобі віддячимося?

- Жодної віддяки мені не треба. Навпаки, я вам буду вдячна, бо чимось житиму. Сама ж знаєш… А вчитися будемо в недільні дні по відправах, чи не так, Тодоську?

- Та ж кажеш, отець Ярема немічний уже, то не до грамоти і йому, і тобі буде.

- Недочувають вони, а мене гнітить мертва тиша в хаті і обійсті, - зітхнула Леся. 

- Дивися сама, - здавалася Ганна. –Тобі, освіченій та начитаній, видніше.

- Ой, не кажи так, сестро. Тепер і освіченим, і неосвіченим нічого не видно, - зітхнула гостя.

- Про Карпа давно щось чула?

- Та вже від Різдва – ні слуху, ні духу, - посумнішала Ганна. – Все за тією революцією ганяється, - притишила вона голос. – Люди зневажають нас прямо у вічі і, мабуть, мають рацію, бо кому вона потрібна із отим смертовбивством, а ще коли й землі не дадуть, може?

- Е-е, не кажи так, Ганно! Не всі. Зневажають більше темні й забиті, та ще, може, заможніші господарі, гендлярі і лихварі – позичайли всякі. Без революції не впав би царат, а з ним – і неволя та темрява з народних плечей. Скільки ж те можна було терпіти?!

- Не розуміюсь я на тому, - склала руки на грудях Ганна.

- Розумієшся, та горе тебе обсіло, затуливши все собою. Чула я від знайомого, що Карпо нещодавно був у Харкові. Герой – чоловік у тебе, – поділилася вона, - хоч і грішний.

- Та про гріх його щодо Андрія я пам’ятаю, - подивилася Ганна на Лесю співчутливо… – А той Харків далеко?

- В Україні. Два-три дні їзди вершникові на доброму коні.

- Отож, бачиш, рукою подати, а не навідується, клятий, додому.

- Не можна йому. Та ти не журися, - пробувала заспокоїти жінку. – Вернеться він, може, разом із Пилипом, бо ж і Оксана чекає свого. Бог зглянеться над вами, каже отець Ярема. Допомогла б тобі, так і в себе ледь справляюсь із господарством. То як, Тодоську й Домцю, домовилися ми? – поцікавилася, зводячись із лави. – В оцю вже неділю, як буде все гаразд, і приходьте по відправі. Будемо пробивати темряву до світла, як кажуть. Ти відпускай їх, Ганнусю.

- Ти мені, убогій, Лесю, пробач, ні тебе погостити, ні обдарувати доброго протоієрея Ярему не маю чим, - розвела руками Ганна. – Орава ж!

- Та мені, слава Богу, нічого не треба, а ти не гніви Бога, молодице! Діти – то найбільше людське щастя на землі, хоч тобі тепер і тяжко з ними. Лихоліття мине, повір мені! – повернулася вона до дверей, щоб іти.

- Паперу й олівців у нас немає, - бовкнув несміло Тодосько, влучивши хвилину.

- Не гризися тим, хлопче, є грифель і крейда, а там, може, й папір появиться. Чи так, Домашко, я кажу? – погладила дівчину по голові.

- Появиться, - посміхнулася та. – Тато привезуть!..

- Неодмінно привезе, в обидві руки, - вирвалось іронічне в Ганни.

- І я хоцу вчитися грамоти! – заплакав слізно Петрик, тручи кулачками очі.

- Підростеш і будеш вчитися, Петрику, обов’язково, - заспокоїла хлопчика Леся. – Слухайся матір і будь чемним.

Прощалися жінки, як рідні, довірливо й приязно.

Діти ласували пряниками, а Ганна, присівши на лавку під хатою, згадувала минуле, шкодувала Лесю, аж сплакнувши раптом. Ніде правди діти, Андрій був не рівня Карпові – і за вродою, і за душевністю. Рослий, статний, з русим, трохи повитим густим чубом і отакими ж, як у Карпа, синіми очима, веселий і дотепний, він чарував не лише бідних дівчат, а й заможніших. Згадала, як на Закон Божий колись не прийшов протоієрей Ярема і замінила його донька, студентка університету в Петербурзі, щупленька Леся. Вона тоді соромливо вибачилася за відсутність отця і зайняла його вільні хвилини словесністю. Поява дівчини була зустрінута школярами радісно, пожвавлено, а хлопцями навіть захоплено.

Леся говорила досить впевнено, лише спочатку трохи збивалася. Найбільше усім сподобалася тим, що послуговувалась українською мовою і по Божому Слові перейшла до “Кобзаря”, потім читала напам’ять “Енеїду”, про яку школярі почули від неї вперше. Казання її були цікавими, захопливими, рідними і зрозумілими. Остаточно вона всіх зачарувала, - Ганна добре це пам’ятала, - коли, облишивши словесніть, повела мову про світ, його велич, про Землю, небо, сонце й зірки. Усі й незчулися, як години збігли.

Урок той став рокованим і для Лесі, і для Андрія. Він був зачарований і заворожений учителькою, а вона червоніла під його упертим поглядом, міняючись і шаріючи. По закінченні казань хлопці просили Лесю приходити ще, та небаром вона поїхала до столиці кінчати навчання, лишивши Андрія в муках після кількох таємних зустрічей. Через рік вони знову потай зустрілися, а на третій рік, на превелику радість хлопця, Леся повернулася в місто учителькою словесності.

Згадалися Ганні і тодішні теревені, буцім, старий отець Ярема був дуже розгніваний на доньку за те, що не лишилася викладати в університеті. Пригадала також, що Андрій оповідав їй, ніби Лесю хтось із професорів сватав, а вона йому відмовила, покинула вигоди столиці й поїхала додому, виправдовуючись немічністю протоієрея, а насправді була закохана в Андрія, у чому йому й зізналася.

Ганна зітхнула, згадавши дівера. Ніде правди діти, подобався і їй парубок, хоч і ховалася з тим, бо Карпо ревнував її до брата. Тоді ж брати вперше і посварилися. На бік Карпа, - аж боляче було Ганні, - стали свекруха і Пилипко. А за заступництво Андрія вона була вперше побита чоловіком. Тоді ж, - вона схлипує і тепер при згадці, - у її почуттях до Карпа мовби щось обірвалося…

Саме тоді вони з Карпом перейшли жити в свою хату. Якогось дня, по чималій перерві і ворогуванні, Андрій прийшов до них помиритися і звіритись у тому, що вони з Лесею вирішили одружитися. Говорили тоді брати довго й суперечливо і закінчили тим, що “якось воно обійдеться”… А Леся як затялася: на люди показувалася рідко, живучи немов у схимі і відмовляючи непоодиноким сватам…

Тепер та вся буря ніби геть утихомирилася, вляглася, але, мабуть, тільки для Ганни, - Леся живе тим, гріється у спогадах, у пам’яті, простивши все і всім, ставши їм рідною родиною. Тепер у поминальні дні її можна бачити більше на Андрієвій могилі, ніж на материній. У матері поряд із хрестом вона посадила березу, а в Андрія в головах – дуба! Щумлять вони поряд листям, уже чималенькі, Леся любовно поливає їх влітку разом із квітами…

Ганна вкладала дітей спати під враженням спогадів, допорувалася із Тодоськом, сподіваючись і собі прилягти нарешті, бо з ніг валилася від утоми. Чадний тьмяний олійний світець догорав у бляшаночці, схитуючись і никнучи у присмерках хати. Петрусь і Ярися ще не вгомонилися, скублися, шепталися, прискали сміхом. Домашка й Таня спали: старша із затиснутим у кулачку шнурочком від колиски – загойдувала на сон Лідуню. Тодосько, охайненько склавши свою й малячу одіж, пішов закладати на колодку двері, та під порогом спинився, почувши гупання надворі. Рипнули хатні двері, і Ганні аж дух забило. Із темних сіней через поріг вступили один, другий, а згодом і третій пришельці.

- То добрий вечір, чи що? – сказав, кинувши поглядом по хаті, останній, хресно розіпнувшись у отворі дверей і хтиво оглядаючи зненацька застукану Ганну. – Не ждали нас, вродливко? Чоловік твій де тепер? – облизав він усміхнено губи, кинувши очима на прикриті в кухню двері і складаючи в руці вузлувату пугу. – Глянь-но, Сидоре, в кухоньку, - звелів тому, що вступив до хати першим.

- Чоло-вік, - зсудомлена острахом, схлипнула молодиця. – Десь був із ковалем та братом надворі щойно, - не знати чому, збрехала вона. – А ви з чим до нього? Сідайте, вони ось-ось зайдуть, - дивувалася сама собі.

- Пагутаріть хатєлі а жизні, - бовкнув, оглядаючи в потемках кухню, Сидір. – Он у тебя токарь алі столяр будет? – роздивлявся він настінного годинника у вишневому точеному футлярі, шафу та стіл.

- І токар, і столяр, і швець, і кравець. Та вони ось-ось надійдуть, то поговорите з ними самі. Он, видно, уже йдуть, - докинула, зачувши валування сусідського пса. – Присідайте, - не знала й сама, де ота спасенна бреханина у неї бралася. – І ви проходьте до лавки, - припросила того, що розіп’явся в одвірку.

- Присіли б, і не лише присіли б, - зглянувся він багатозначно з рештою, - та шкода, молодице хороша, що вони вже йдуть, - помацав він пістоля, що звисав із пояса. – Ти б… хе-хе-хе… попробувала свіжини: і нашої, і ось кацапської, - сляснувши себе по халяві пугою, показав він на товаришів, що увійшли першими. – Чи так я кажу, Фроле і Сидоре?

- Дорого обойдьотся, відать, свєжаніна, - потяг зі столу Фрол вишитий Оксаною обрусик. – Пашлі атсель, а то єщо лошадей патеряєм, - направився він у двері, бгаючи у руках скатертину.

- Шкода, шкода від такої дородної йти не пригощеними, - сказав той, що стояв у дверях. - Та ми ще, може, навідаємося, як живі будемо. То не втрачай надії, молодичко, - поправив він хвацько шапку. – Бувай здорова!.. А ти що стоїш, облизню, слупом? - злісно кинув він Тодоськові. – Світиш цюцюркою, як той пес, - ткнув він пугою в ноги хлопцеві і сплюнувши, пішов надвір…

Через навстіж розчинені двері пливла знадвору в хату прохолода. Стояла, омертвівши, посеред світлиці Ганна, не маючи сил зрушити з місця, тримаючись долонею за серце, що бухкало, мов хотіло вирватися геть. Її лице пашіло від сорому, образи і страху.

- Свят-свят! - перехрестилася нарешті. – Спаси й помилуй, Боже! Невже пронесло? – почувся тупіт кінських копит, а згодом гавкік собак услід. – Якби Рябко був, - подивилася вона на Тодоська, що оніміло стояв біля ліжка, - то хоч знак подав би при біді.

- Скажете, мамо, таке! Він би і у двір не пустив бандитів, - видихнув хлопець, і Ганна вперше зрозуміла, що син – уже не дитя.

- Завтра ж приведу дідову Лиску і прив’яжу в себе, - чогось не доказав хлопець.

- Лягай, сину, спати, я сама закладу двері, - направилася Ганна в коридор.

- Я з вами! – здогадався Тодосько, що матері страшно, хоч і сам боявся.

- Ма-а, - обізвався з ліжка Петрусь. – Хоцу такої пуги, як у того дяді… Пу-ги-и! – капризував він.

- Тебе ще не вистачало! Вернеться батько, то дасть тобі такої, що більше не схочеш…

- А цому сонечко вноці не швітить, а тільки вдень? – збив матір спантелику хлопець, аж звеселивши її.

- Цому швітить, як видно, а як поноці, не швітить? – ушпинився він.

- Бог так схотів, - ледь утямила Ганна зміст питання. – Ти спи вже, бо нерано!

- І я не боюшя двері заклашти, - викушкався з-під ряденця малий. – Не хвалишя, Тодошю, - і шмигнув під рядно, злякавшись суворого материного погляду.

Ганна мовчки накрила старшого сина, поправила рядна на меншому та Ярисі й Тані і перехрестивши постелі та дмухнувши на світця, прилягла й сама, дошіптуючи в пітьмі молитву.

Всю ту ніч валували в місті собаки, тривожно калатав з Каланчі дзвін, десь горіли смолоскипами обійстя, і Ганна весь час схоплювалась, прислухаючись і чекаючи з темних вікон нового нещастя. Заснула вже по півночі, як усе стишилося й уляглося.

Навкруг воювали жорстоко й кровопролитно “визволителі”, грабуючи люд і дурячи йому голови чадом ідей, а в Чигирині у Ганни з Оксаною, як і в інших, ішло життя коло дітей: у нужді, впроголодь, в образах, ризиках та тяжкій праці. Щоб якось утримати свою “ораву”, як називала сім’ю Ганна, їй довелося спробувати всього: і приниження, і догоджування. Перелопачувала поле після викопаних картоплів, збирала колоски по жнивах, шила одяг напівзадарма, бо не була модисткою, в’язала постоли з валу, заготовляла коріння із шелюги на кошики, козубці та хлібниці. У зимі брала в Сошків та Січових прання, а в Грабарів – вишивку чи в’язку ятерів та начинь їм на продаж, у Валют на виселку – прядиво для м’яття, пряжу на перемотку для полотен, ряден, сукон чи перетик. Влітку полола по селах, жала збіжжя по городах, сушила сіна на Луці, білила полотна в березі. І мала за ту кривавицю зароблену копійку чи шеляг, цебро картоплі, мірку жита, горнець пшона, вінок цибулі чи коряк гречки. Допомагала Оксані цурувати панчохи, ткати килимки, снувати пряжу та напинати її на кросна. Отак Ганна втяглася потроху, а як відробила толоки міщанам, то й зовсім відчула полегшу. Вряди-годи привозив гроші Карпо, коли навідувався.

Але цього року після відходу продзагонів заробити щось на зиму було майже неможливо. Збіжжя подорожчало мало не в десять разів, а на полях було більше збирачів, ніж колосків. Ганні тепер допомагали й діти: збирали горіхи та жолуді, грибки-печериці та маслянки, грушки-дички, шипшину та горобину. І хоч горище було суціль устелене тим добром, хлібного збіжжя було мало. Гриць, правда, трохи наносив кукурудзи від Килини, Тодосько – від діда й баби. Старші чимало нарізали й рогози з Потясминня на мати, але кілька вив’язаних Тодосько на ярмарку так і не продав. Не до мат було людям, видно.

Виморена до знемоги, змучена і спрацьована, Ганна не нарікала на долю, а часом навіть дякувала їй, бо оте найтяжче змушувало її не розслаблятися, а навпаки – напружуватися з усіх сил, а загальна бідність робила її горе пересічним. Постійним тільки стало питання, як нагодувати “ораву”, щоб заощадити щось і на подальше.

Ганнина врода не здавалася горю, була помітною, хоч і ховала вона її від людей в убогу одіж. Особливо виділялися очі – великі, чисті, аж блискучі, каро-задимлені, як сливи, облиті глянцем, в оазі цукристих білків, обрамлені довгими густими віями під чорними дугами брів. Не дарма Карпо так невідступно домагався її колись, грозячи забити на смерть, коли вона віддасться не за нього, не дарма й бійки за неї влаштовував. Ще й сьогодні вона ловить на собі зачудовані погляди, а в жнива, на полоття чи деінде вона неодмінно бере з собою Тодоська й Домашку, не лише для помочі, а й для захисту від приставальників.

Карпо після одруження геть перемінився до неї, часто бував непояснимо злобивий, не шкодував її, не рахувався з нею, часто навіть бити пробував, морив її, як і себе, непосильною працею, намагаючись за всяку ціну вибитися з нужди, придбаної у спадщину. Спав він мало, а вона й того менше, раніше встаючи і пізніше лягаючи…

Відгриміли врешті гармати Махна та інших, повалились шибениці Каледіна, скінчились розбишацькі нальоти Марусі, Ангела, Зеленого, припинились погроми Коцура, “визволення” Григор’єва, Чучупаки, Тютюнника. Вже входили в озвичаєність другі і треті Ради, а Карпо так і не повертався, хоч і давав час від часу про себе знати. Ятрівка-зовиця Оксана, чекаючи Пилипа, теж поневірялася з Маринею і Катрусею, ходячи в тяжі третьою дитиною. Вістки з війни, скупі й неясні, обох молодиць не тішили, проте давали знати, що чоловіки живі, а відтак обнадіювали наділами землі, які покладуть кінець убозству.

Люди переказували, що Карпо був на Кубані у кінноті якогось Жлоби, воюючи проти трьох армій під Кавказом, що червоні кіннотники разом із Кожухом та місцевим Шамраєм вже перемогли чимало білих армій, а білопогонників-офіцерів навіть переманили до себе, особливо тоді, як у бої встряла Антанта і кіннотники Жлоби подалися на неї, дійшовши аж під якусь Куму, далі на Ставрополь і ще кудись…

Що з того було правдою, а що вигадкою, Ганна не знала, бо й оті назви були їй далекими, і причини війни незрозумілими. Леся пояснювала Ганні, що там на Кумі живуть також українці і наша поміч їм – свято-шляхетна. Та частіше Ганна згоджувалася з більшістю -  засуджувала війну, бо в місті після продзагонів пограбовані ненавиділи “чеківстів”, а червоних козаків обзивали голодранцями, що допомагають жидам і кацапам. Втрачали пошану через продзагонівців і комбіди.

“Хай би вже зневажали ті Ради багатії, а то ж і рядові міщани з ними, - роздумувала не раз Ганна на самоті. - Кому вона потрібна, ота революція, як не бандитам всяким, неробам, розбишакам та різним зайдам, що хочуть в Україні жити дарминою, відмовившись дбати про свої краї і добробут удома, нацьковуючи наш люд на міжусобство”. Жидів вона не згадувала, бо ті, кого знала, були людьми працьовитими, чесними, мали такі ж, як вона, орави дітей і не меншу нужду, мешкали в халупах і халабудах, торгували в ятках чи баришували. Ганна не розуміла лише, чому й вони, як Леся і Килина, заступалися за якусь “робітничу опозицію”.

“І Шимон та Лейба, і Міхель та Берко, і вдова Сара, - що вони людям заподіяли, живучи у місті з дідів і трудячись?” – згадувала Ганна привітних, співчутливих і навіть помічних їй людей.

Якось після зустрічі на ярмарку із Сарою Ганна почала думати, що цього року їй ніяк не обійтися без допомоги. Близилася осінь, а в неї їстива було всього на пару місяців, і сестра Килина передала, що лише Гриця утримуватиме, а більше нічим не зможе зарадити Ганні. Картоплі у батьків вибрали всього шість мішків, чотири з них забрала Ганна, а їй потрібно не менше десяти. А тут ще найменша Карпова сестра Домашка, що тимчасово жила у сестри Палазі, ридма запросилася до Ганни, бо там продзагонівці забрали все збіжжя.

Дивно Ганні, бо в Палазі є своє молоко, а Домашці, хворій на сухоти, як без нього обійтися? І те сказати: рідна ж сестра вона Палазі! А Ганна їй хто? Невістка – чужа кістка, хоч, Бог свідок, Ганна щиро любить і шанує її, більше за рідних сестер та братів. Домашка, правда, осуджує її за дітей, певно від заздрості. А як те обійдеш? Живий же живого хоче! В останню ніч торік, як Карпо таємно прискочив, - як із хреста знятий, занужений, напружений, як струна натягнута, - як було його не підпустити?! Чоловік же він, а вона жінка! І Лідуня отак народилася, і тепер вона на людський докір зачатою ходить, як і Оксана, - не відають про відвідини Карпа, то й бозна-що плещуть про неї. Оксані те, як вона каже, “до одного місця”, а Ганна не вміє і не може знехтувати людські пересуди. 

Добре, що Лідуня вродилася русяво-світлою, голубоокою і лицем геть схожою на Карпа, а то б не знати як вона все пояснювала цікавим та лукавим чи й самому Карпові. А було та було тих докорів! “У Ганни чоловік, як невидимка, - не раз чула вона за спиною, - і за революцію воює, і дітей уміє зачинати на віддалі.” Ганна шарілася і вдавала, що не чує злостивців. Десь глибоко в її свідомості ховалося виправдання, що додасться їм із Карпом на зайву дитину  зайвий наділик землі.

Може, й тому Ганна трималася з людьми на віддалі: привітається, як заведено, та й швидше до справи, а кінчить її, то й бувайте здорові, бо чого там розпатякувати? Отак розгубила поволі колишніх подруг своїх, - інші інтереси появилися, то й інша приязність пов’язалася. А назагал, вона була самотньою, як майже всі люди тепер, бо боролись за вижиття. Адже у краї йшла, як на гармані отому, рік за роком війна, сіючи нужду та горе. Лише по великих святах у церкві й бачилися люди…

Здружилася Ганна з перевесницею Варварою, що бозна звідки взялася в Чигирині ще у сімнадцятому році, коли вона ходила коло поранених у шпиталі, а та була сестрою милосердя. Варвара тоді прив’язалася до неї і стала рідніша рідної: допомагала в роботі, ділилася всяким їстивом, навіть додому приносила то хліб, то борошно, то одяг сякий-такий, навіть гроші, як узнала, що Карпо, вернувшись із однієї війни – царської, подався на другу – червонокозачу, за революцію. А Варвара хворіла революцією.

Леся, що також милосердила тоді в шпиталі, душі у Варварі не чула, була з нею нерозлучною, водила її до себе додому на ніч, бо обидві вчилися в однім університеті і мали багато спільного в мові, у поведінці, смаках і поглядах. Варвара, хоч і недовго була тоді сестрою, лишила в душі Ганни приємну згадку, як людина добра, працьовита, у дружбі щира й приязна, а головне – співчутлива й милосердна. Перед тим, як десь щезнути, вона принесла Ганні валізку солдатської білизни, кусень мила і вузлик цукру, що не мали тоді ціни. А вислухавши про Карпа все погане з вуст Ганни, докорила їй, запевнивши, що війна за революцію необійдна, а Ганні треба потерпіти, бо після злигоднів і добробут колись настане.

Пішла з допобаченням, та й зникла, і сліду не лишилося. Марно було щось дізнатися про неї. Вдова, у якої вона мешкала, тільки охкала та руками сплескувала від жалю за своєю “проживалкою”…

З часом Ганна поволі стала забувати Варвару у горі, бідах і лихах, в клопотах, у постійних нужді та напівголоді. Правда, та ще іноді нагадувала про себе вістками з Умані. Якось вона передала колишнім солдатом, що Карпо і Пилип після взяття Армавіру переметнулися з Тамані із отим же Жлобою та ще із якимось Кулішем аж до Південного Буга, підпали там під Приймака, Якіра та Котовського і воюють проти Петлюри і поляків, що Карпо здружився із земляком Матвієм Василенком та жидом Мінцем, і ті його в обиду не дадуть. На прощання солдат сказав, що Карпо й Пилип були тяжко поранені й контужені, – не дарма Ганні погані сни снилися! – але вже поправилися і стали в стрій, що Карпо очолює малу розвідку. Ганні пригадалося, як той щось торочив їй про Карпового хреста від царя, і вона кинулася до скрині, де таки знайшла його, закушканого в ганчірочку, обдивилася уважно і завернувши  знову та перехрестившись, поклала на місце. 

Хоч і скупими були звідомлення про чоловіка, Ганна все ж знала, що він живий, а відтак навідається додому, як трапиться нагода. Чигиринцям, що поверталися від червонокозаків, уже наділяли за Горою землю, навіть по десятині. І Ганна та Оксана, що розродилася двойнею – Петрусем і Мотею, тішилися, чекаючи чоловіків.

По Чигиринщині та Черкащині ще вешталися рештки загонів Григор’єва, з ними воювали Залізняк і Ворушило, як і з Тютюнником, Чучупакою та Коцуром. В місті вже правили червоні Ради, але влада їхня, як і комдібів, не була відчутною, бо над ними стояли тінню чекісти в ревкомі, які становили фактичну владу в повіті. Нужда ходила містом, забираючись у хати, вимітаючи все припасене й приховане, обсідаючи родини злиднями, обгортаючи люд безпорадністю, відчаєм і зневірою, знесилюючи навіть дужих та працьовитих.

Одного дня від Палазі вернулася в сльозах Карпова сестра Домашка, їй услід другого дня прийшов додому від Килини Гриць, принісши трохи гречаного борошна і пляшечку олії.

Відвідавши батьків, Ганна впевнилася, що і їм пережити зиму буде ні з чим. До всього її Гриць став харкати кров’ю. Здавалося, прийшов кінець. Ганна вже не знала, куди кинутись, як от перед самою весною в хату зайшли двоє незнайомців: чоловік і жінка, Ганна не раз бачила їх у місті.

- Добридень тобі, молодице! – привітався, оглянувшись неквапливо по хаті, чоловік. – Ти будеш Янчукова жона?

- Його… А хіба що? – не знала, що й думати, Ганна.

- З комбіду ми, - показав чоловік на супутницю. – Прийшли дізнатися про твоє життя-буття. Може, чимось зарадити треба? – направився він до столу з якимись паперами. – Дітей же в тебе сімко?

- Сімко та ще хвора чоловікова сестра… Чим же ви нам можете зарадити, коли самі небагаті? – обдивлялася господиня вбого одягнених гостей.

- У нас наказ повіткому і міськради списати всіх міщан, що мають покрайню нужду.

Записали про дрова, пшоно, борошно, картоплю, олію, обдивилися недобудовану хату і комору, поспівчували і пішли. Ганна провела їх до ворин, побачила, що вони направилися до Оксани, і побрела в розпачі в хату, як у домовину. Велика сім’я зустріла її мовчки. Гриць і Домаха лежали в одній постелі ледь живі, решта голодними очима просила їсти. Вона пішла в чуланець та принесла їм кусень макухи на всіх. Тодосько довго колов його ножем на дев’ять купок на рушнику і потім роздавав кожному. Одну Ганна загорнула в полотнинку і ледь змочивши того смоктуна рештками олії, всунула в жадібні уста Лідуні…

З комбіду до них того ж таки тижня приїхали фірою і скинули під двір двоє міщат картоплі, торбу пшона, пляшку олії, п’ять гарбузів, ще й добрий оберемок обрізків дров, аж Ганні подих радістю забило, як все те внесли у двір із погоничем.

- Ревізували у Січових, - шепнула їй молодиця, - та ще АРА трохи переслала.

- У Січових?! – злякалася Ганна, кинувши очима на чоловіків, не знаючи, що то за АРА.

- Не дивись на нас, молодице, а випорожняй хутчій начиння та розписуйся ось, - промовив комбідовець, роздивляючись якийсь папірець.

- Чи й Оксані щось завезете? – повела вона рукою у бік обійстя зовиці.

- Підкинемо дещо і їй.

- Чим же ми віддячимося вам?

- Не тепер, то в четвер, колись віддячитесь, - вимушено посміхнувся той. – Як буде скрута, веліли передати, щоб приходила в міськраду до голови, - пом’якшав він.

- Спасибі вам, люди! – лише й спромоглася Ганна сказати навздогін. – Спасибі тим АРА!..

- Мізерія того привозу, діти, - носячи до хати, їла його очима.

Зразу ж запалила сушняк у печі і зібралася варити картоплю. Казан, як на зло, довго не закипав. Згадала, що привоз ревізовано у Січових, і радість її поволі померкла, адже Січові лише тиждень тому передали їй і картоплі цеберко, і пшона вузлик, і квасолі та сої по склянці. Мучило її сумління і тоді, як діти, обпікаючись, жадібно їли бараболю прямо з лушпинням. А хворі Домка з Грицем, як їх Ганна не припрошувала, так і не покуштували своєї пайки.

Навесні після більшовицької “експріації” люди ходили тінями, жебраючи і вмираючи на вулицях, у хатах та дворах. Ганнині батьки теж пухли, живучи буряками, гарбузами й жолудями, перемеленими на жорнах із кукурудзяними качанами. Тодосько навідував і Дарку, і Палазю, сім’ї яких не голодували смертельно, як і Килинина, бо їх рятували корівчини, що під весну потелилися і тепер давали молоко. По скресанні Тясмину Тодосько став ловити ятерями і вершами рибу, але коли в зимі він вичерпував з ополонок хваткою і по декілька десятків за день, то тепер їх було куди менше. Згодом появилися спершу спичаки, їм услід - жалива і щавель, на додаток Тодосько копав попідтинню дику ріпу, тож Ганна почала варити “борщі” з парою картоплин, живці з яких вирізувала і садила на грядці.

По місту ходили чутки, що вислану з Америки поміч їм, голодним, чекісти відпровадили на Петроград і Москву…

Вже звесніло, як Ганна дізналася, що Левко вернувся з війни ще в зимі, і дуже дивувалася, що той її не навідав та не дав про себе знати. Говорили, що він дуже понівечений, а в шпиталі до того ж захворів тифом та надбав якусь гилу в правій пахві, що тепер він зовсім білий і дихає так тяжко, що навіть на віддалі чути хрип, свисти й булькання в грудях. Ганна пішла б до нього, так із порожніми руками незручно, а по правді, і ходити їй, пухлій, бракло сил. Рідних рідні не відвідували, то що вже мовити про чужих? Та й бачився він із Карпом, як запевнила її Міхалева Броня, більше року тому.

Але якогось дня нежданно-негадано Левко сам завітав до Янчуків.

- Даєш-таки, слава Богу, раду своєму кагалові? Живеш? – і запитував, і стверджував він, присівши в хаті на лаву. – Це ж, кхе-кхе-кхе, Петрусь ото такий? – дивувався він замість вітання. – Так-так, кхе-кхе-кхе, він же лише на рік молодший від мого Дмитрика. А ця ж? – підпер він істиком гилу в пахві.

- Ярися… - трохи сором’язливо пояснила Ганна.

- А там же? – показав очима на колиску і за нею.

- Таня і Лідуня. Малій другий рочок пішов, - паленіла господиня від тих питань.

- А Гриць і Домаха хворі?

- Ледь дихають від сухот, - кинула Ганна очима на постіль.

- Сухот голодом не вилікуєш, - потер Левко руки. – Кхе-кхе-кхе. А все ж молодці ви з Карпом, - похитав гість головою. – Не тратили дарма часу на казна-що, - повів він очима по хаті. – А в дворі порається ото Тодосько? – спитав, розглядаючи хлопця через вікно.

- Він, Левку, а хто ж би?.. А ви по справі якій до нас чи так зайшли оце, спасибі вам, - не знаходила Ганна слів, щоб запитати про Карпа. – Мала вже йти до вас, почувши, що ви вернулися, та все відтягувала, бо ж бачите, яку вагу маю, - показала вона очима на пухлі ноги.

- Ми, слава Богу, ще не пухлі, кхе-кхе-кхе. Прийшов побачити вас. Одарку мою схоронили оце, царство їй небесне, а я завоював собі, як бачиш, кашлюка повні груди, то й тим тішуся, - знову закашлявся гість.

- Хай Бог милує, що ж то з вами?

- Довоювався, молодице, а тепер гризу коліна. А гризтиму й лікті, якщо отак ітиме, - говорив  він загадками.

- Чого ж воно так, Левку? – не розуміла Ганна. – Землю ж, чула, вам подушно дали.

- Що із тієї землі, молодице, коли її засіяти і засадити нічим? – скрушно похитав головою Левко. – Поорав оце з горем-бідою, - розвів він руками. – А якби й засіяв, так чи для мене уродило б? Адже ні міська Рада, ні комбід – не влада в місті. Чека будуть порядкувати, поки не знищать бандитів. Поманили нас на фронт землею, Ганно, а тепер, як ми самі себе знищили, манять нею ж додому, обеззброюючи непомітно народ. Та й у міськраді розбрат, як і в комбіді. Я на війні надивився, як кожний народ сам до себе горнеться, а наш шукає собі брата та побратима серед чужих. Ми кров проливаємо, а набрідці в тилу осуджують мене чи Карпа за георгіївського хреста, заселяють обійстя багатших, дружаться на молодицях. Ото й суди сама, - поправив він істиком гилу в пахві.

- Хто ж то вас сміє докоряти тим хрестом? – не могла збагнути Ганна.

- Таких чимало є. Заздрість і підлота їм погані душі тереблять, всякі шпики нуртують їх, а людська темність розбурхує, нацьковує, запалює та нападлючує. Дурні, як ми оце, царські хрести завойовують собі на глум, а мудрі слизняки пристосовуються під ревкомівців і чека, які звуть себе революціонерами, а діють, як жандарми, бачучи в Ленінові ідола-царя. Все повертається не на волю й добро народові, а на глум і згубу, то й посуди сама, - зітхнув Левко, віддихавшись. – Продзагони так пограбували наш край, що й опух увесь, трупів людських нікому поховати. Гірше людові живеться, ніж при цареві Миколі.

- Царя ж, чувати, з родиною постріляно? – стишилася Ганна.

- Так то воно так, а владу по його штибу поновляють оті ж жандарми-запопадники. І АРА допомагає їм збіжжям, - згадав він поміч Антанти.

- Що ж воно, Левку, і влада червоних грабує наш люд, як і білі? – допитувалася в гостя молодиця.

- Не відаю, що тобі й сказати, Ганко. Кажуть, що це помилка якась, а воно, видно, зовсім не помилка, і комуністи-самостійники праві, що з Москвою нам не треба було мати діла, бо обмане. Заплуталися і ті, й другі в отій УРСР, а тепер і людей пантеличать своїми плутнями.

- То тим, що мали хреста, по революції життя не покращиться, Левку?

- Коли й полегшиться, то ще питання, кому. Мре ж край гепсом! – закашляв Левко. – Маю певні відомості, що Карпо зустрівся по шпиталю зі своїм колишнім вахмістром із дванадцятого уланського полку, де й мені попайдило бути вершником, Миколою Криворучком, а тепер і йому, і Пилипові, що був із ним на румунському фронті, може, й у мобілізацію удасться піти. Пилип, кажуть, по актах геть нікчемний уже.

- Може, б ви якось прискорили оту демілізацію, бо ж бачите, нам із Оксаною приходить смерть. Вони там, а нам що з того, Левку? Ледве животіємо, голодні, обтіпані, пухлі, і кінця тому не видно. А на додаток чуємо докори, картання, навіть погрози від людей, - промовила вона, витираючи опинком сльози. – Тодоська он поскубли якісь босяки, як ішов від Лесі додому, око набили так, що тиждень нічого не бачив. Сусідка Явдошка, як ото вернувся Вустим із задухою, лише одно й верзе мені, що Карпо, як і вернеться, то калікою, інакше не демілізують.

- Демобілізують, адже Колчака вже розстріляно. Поманивши землею, ревкоми зліквідують червонокозацтво, що стає їм на заваді. Вернуться, молодице, живими, коли Бог їх дотепер зберіг.

- Бувало, хоч у багатіїв чи заможніших міщан щось підробиш, а тепер у кого? Навіть у комуні люди мруть від голоду! На сміх чи що назвали її “Заможне життя”? Тепер комуна вже зветься “Ленінська путь”, та й цю назву скоро поміняють. Левку, а нащо та війна по Кавказах, Молдавіях та Кримах Карпові й Пилипові, коли тут стільки банд орудує, що й не перелічити?

- На фронтах думають, що тут уже спокій, рай, а воно, бачиш, справжнє пекло. І землю, чувати, дають назовсім лише комунам, а нам – тільки поки живемо. Облуда це, як і поміч АРА, що пішла не нам, а чекістам.

- Чому ж конарми ваші згоджуються на те?

- Думаю, що й вони, як і ми ото, обмануті, - чогось не домовляв Ганні Левко.

- Чого ж їм того обману ніхто не розкриє, окаянним? Руїни ж тільки творять повсюди та голод, то нащо вона така, ота революція? – горіли в Ганни очі ненавистю.

“Тепер і я те побачив, як вернувся”, - подумав про себе гість, але сказав інше.

- Не так воно все просто, як нам здається, Ганнусю, кхе-кхе-кхе! Тобі, забитій нуждою і безпорадністю, видно одне, а Карпові і його побратимам – інше. Білопогонників ще є та є повсюди, та й банди не знищені гепсом, - підпирав Левко істиком гилу, аж побагровівши від кашлю. – Я ось приніс тобі трохи нових грошей, то придбай найнеобхідніше, - поліз гість за пазуху. – Гроші мені віддавати не будеш, бо я заборгував їх Карпові ще в полку і пообіцяв повернути тобі, як лиш вернуся додому. Тут не всі, решту поверну пізніше, як жити буду.

- Які гроші? – не розуміла Ганна, жадібно дивлячись на асигнації, які виклав на стіл Левко. – Карпо, як навідувався, нічого не говорив.

- Вивіряв мою совість, молодице, тому й не говорив. Бери та ховай хутчіш, бо ще хтось упреться в хату і побачить.

- Спасибі, Левку, але як ви ото заборгували йому стільки?

- Ховай-ховай, кажу, та кріпися, лишилося недовго і до Карпового повороту, може, іде до кращішого життя. А Матвія Василенка, Миколу Криворучка і Йону Якіра я знаю, в обиду вони, сподіваюсь, нас не дадуть. Правда, Жлобу мені знати не доводилося, але Карпо з Пилипом до босяка якогось не пристали б, то вірю, що й він порядний, - закашлявся знову Левко затяжисто. - Жаба якась засіла мені в груди, як по холоду переходили Сиваш, і геть зі світу зводить, - ніби вибачався перед Ганною, зводячись на ноги, Левко. – Кхе-кхе-кхе!.. Кхи-кхи-кхи!..

Постоявши в порозі, гість ще оповідав то се, то те для годиться і чомусь спитав про Варвару Хорунжу.

- Отаку споруду розчали, а як подумати, для чого? – обдивлявся він хату, комору і стайню.

- Та ж гадалося, сім’я буде чималою, Домашка чи й Пилип із сім’єю житимуть якийсь час. Тодосько помалу возить глину візочком, хоч і пухлий, кізяки беремо без кошту на торговищі. Діждемо нового хліба, то помалу пошпаруємо та закидаємо, як будемо живі.

- Дай-то Бог, молодице.

- Циган Василь обіцяв мені дорешетити дровником комору, то і її можна буде закидати та шпарувати потроху, – ділилася планами Ганна. – Він навіть обіцяв привезти, як дочекаємося, хліба. А дядько Харитін дозволили нарубати вориння в Ліску.

- Ти молодець, бачу, даєш раду і капелі, і обійстю. Радий, що тепер виживете якось, а Карпо невбарі верне додому і тобі в поміч стане, - потішив Левко Ганну на прощання.

- Розлю…бив він мене, - вирвалося у Ганни разом з плачем.

- Не розлюбив, Ганнусю. Нужда, горе, смертний бій день-у-день, - не до любові йому. Зазнавши лиха всякого, він мимохіть змінився. Не звір же він, а людина!

- Ото лише й того, що не звір, а звіриного в ньому залишилося багато, Левку, - поскаржилася Ганна.

- Поговорю з братом Никодимом, щоб поміг тобі, бо сам нездужаю вже. Грушу, кхе-кхе-кхе, зрізати б треба рівненько, може б пустила пагони. То бувай, пришлю Никодима, - взявся він рукою за дашок кашкета. – Грошей не шкодуй, - притишився, - бо всяке може бути. Поміняй гепсом на харчі, та й квит!

- Спасибі вам, Левку, - ступила Ганна вслід гостеві попід вориною. – Хай Бог вас береже!..

По відході Левка, прикривши колодкою двері, Ганна зайшла в світличку, огледілася, завісила хусткою вікно і відкрила, ніби якусь святиню, шухляду стола, перехрестившись. Асигнації були зовсім нові і заворожували її виглядом і кількістю. Отож, наспіх розділила їх на купки і знову засунула шухляду.

- Найперше, мушу дістати хоч мірочку кукурудзяного борошна, - прийшло їй на ум. - До борошна ще яку пляшечку олії та кружок макухи. Добре було б і картоплі докупити – і для їжі, і на вічка. Тодоськові штани й сорочку мушу купити, - зітхнула, - поки дешеві. Частину грошей приховаю про чорний день… Чого ото Левко радить поміняти їх хутчіш і гепсом? Пронеси, Боже, і помилуй нас! – перехрестилася вона.

Гроші замінили безнадію на віру у вижиття і додали Ганні сил. У неї появилося бажання діяти, душа її заспівала, серце забухкало радістю, але водночас їй було лячно, що гроші можуть пропасти. Почувши гуркіт у дворі, вона виглянула, відхиливши хустку, у вікно і  побачила там візок із глиною, Тодоська, Домашку і Петруся. Прикривши сонних Ярисю, Лідуню, Гриця, Таню і зовицю Домку, Ганна пішла з хати в розгубі. У дворищі почала лопатити в єдиний заміс вивернуті Тодосем купки глини. Сил не було ні у дітей, ні в неї, та попри те, вони таки скупчили глину для замісу в гірку, притрусили сміттям, потертю і кінським гноєм, навіть водою трохи залили. Ганна вирішила зварити в таганку більше, ніж завжди, картоплі, порушивши тим самим заведену нею звичку ощадності, якої суворо дотримувалася до сьогодні, - на неймовірну радість усієї родини.

Діти пішли з Тодоськом митися в Тясмин, сама вона сполоснулася в ночвах біля криниці і взялася вирізувати вічка з картоплі, кидаючи рештки в таганок з водою. За якусь часину картопля вже булькала, діти навкруг жадібно чекали, а Ганна пеклася, що ні старша Домка, ні Гриць не піднялися з постелі навіть при такій оказії. Десь глибоко в душі Ганни ворушився хробачком докір зовиці, яка ще малим заразила Гриця сухотами, але радість від того, що діти трохи підкріпляться тепер, заглушила його…

Переодягнувшись у святкову одіж, Ганна наспіх запхнула в пазуху купку асигнацій, готуючись іти на роздобутки, та вже з порога вернулася в хату, бо почула якісь скрики на вулиці, вслід їм завалували собаки, а потім затрахкала в Діброві безладна стрілянина, зацокали по бруківці коні, і над містом виросла хмара пожежної кіптяви, що повзла в небо і розпливалася над простором. За мить донеслися і гарматні постріли з Гори, що ляскали луною аж у Діброві, і калатання дзвону з Байдиної каланчі. Місто раптом заніміло, в ньому запанувала моторошна тиша.

- Свят-свят! – хрестилася Ганна, боязко прислухаючись і оглядаючись в один і другий бік затихлого шляху. – Пронеси, Боже, лихо та захисти нас од напасти!

Стояла довго, поволі відхиливши геть двері, поряд купчилися перестрашені діти, а Петрик вдавав, що йому не страшно.

Як місто поволі ожило, Ганна, не сказавши дітям нічого, таки пішла з двору. Переляк і втома минули. Йшла впевнено, пружно і згірдливо, бо відчула себе ніби здоровішою з отими грошима в пазусі. Коло Гори завернула в завулок, у якому з дитинства знала кожну бадилину, до батьків, щоб похвалитися своїм щастям. Потім зайшла до жида Шимона та його Сари, яких недавно переховувала при погромах у погребі.

- Стріляли боротьбісти, напавши на валку з хлібом, який забрали в повіті чекісти, Надзвичайний оперативний штаб та Ревтрійком із москалів для Поволжя. Це вже аж шість тисяч пудів хліба вони відправили цього року туди, а тепер повезли ще й шість пудів меду, -пояснив Ганні Шимон причину стрілянини.

- Хіба оті: ревком, оперштаб та трійка, Шимоне, не за революцію?

- За революцію, але за свою, не нашу. Нашим комуністам свій голодний люд ближче, а їм – їхній. І Раду повітову, і комбід вони не послухали, обзивають їх контрами і грозять розправою у волості.

- То чого ж революція терпить оте неподобство?

- Немає в неї сил його перемогти, Ганко, - на все мав готову відповідь Шимон. – Біда прийшла і до недітних людей, а для нас вона втричі більша, - похитав він головою, як Ганна оповіла про свою скруту.

- Ви, слава Богу, бачу, не пухлі ще, - оглянула гостя Шимонову ораву мовчазних жиденят у геть залахміченій приземкуватій старій хаті.

- Тільки й того, молодице, бо голод і наш кагал морить. Принеси, Цілю, нашій гості стільчик, щоб сіла, - наказав він старшечкій, чорній, як смола, доньці. – Лихо непоправне, ні в кого по отих експропріаціях ні позичити щось, ні купити, ні відробити. А тут ще маю конем щодня возити мертвих на цвинтар, а їх все більшає й більшає. А іде ж не до кращого, а до гіршого, повір моєму слову, - чухмарив господар закуйовджену голову.

Ганна без утайки виказала причину свого приходу.

- Нікому б не допомагав, але тобі зобов’язаний, то спробую.

- Батьки порадили піти до вас, бо ви розбитніший і знаєте, де що можна дістати і скільки воно коштує.

- Спасибі за довіру. Попробую, кажу, але не певен, чи з того щось вийде, то й боюся. Гроші у тебе петлюрівські чи вже теперішні?

- Частина петлюрівських, а частина нових.

- Ото й лихо наше, - чухмарився Шимон, - люди не дуже беруть теперішні, бо вони, що полова, кожен норовить обміняти їх на натуру. Може, дістану чогось, то принесу сам чи Сара або діти, а коли ні, то поверну гроші, - перераховував господар купюри.

- Ви вже, Шимоне, будьте ласкаві, поможіть! Буду вдячна вам! – запросилася Ганна. – Ждатиму, як сказали, - попрощалася вона.

Йдучи додому, вона проймалася вірою, що Шимон її без помочі не лишить. У вечоровому присмерку то там, то сям обзивалися гвалтом собаки, кричав по дитячому пугач, запізніло клекотали лелеки, кумкали й скрекотали по березі жабки.

В хаті застала дітей при запаленому каганцеві в мовчазному чеканні. Хвора Домка сиділа в ліжку, а Домашка та Ярися гребениками розчісували її золотисту косу. Тодосько вистругував із лози спички, а Петрик, стоячи колінами на лаві, впершись ліктиками у підвіконня, дивився в присмерк і як заведений, повторював: “Хоцу бачити вітел… Вітел хоцу бачити!”

- Ти ходила до Шимона? – спитала хвора Домаха.

- До нього, але великих надій і він не подав, - шморгнула в осмуті Ганна.

- Візьми, Тодоську, одного буряка і той кусник макухи нам на вечерю, - подала вона старшому ключа від чуланчика на радість усієї орави.

Сім’я вечеряла втішено і радувала Ганну, хоч і боліла в неї душа за хворих Гриця і Домку. Тішилася, бо Тодосько аж он як вже вигнався, нівроку, Домашка вище столу стала, Ярися й Петрик також зіпнулися, Таня підросла, а Лідуня вже навчилися лазити. Більше того, Тодосько й Домашка, завдяки Лесі, знали літери і вміли читати по складах. Петрусь, правда, ріс забіякою і навіть злодієм, те за ним зауважувала і її мати Параска, батько Яким із того сміявся та навіть жартома заохочував онука до всяких неподобств. Тепер, опухлий, хлопець був мовчазний і до всього байдужий, не можна було його й узнати.

Запаливши лампадку, як на свято, Ганна поставила дітей на коліна, довго проказувала молитви “Отче наш” і “Вірую”. Разки дитячих очей дивилися не на образ Богоматері в кутку, а на вицвілі лика святих. Повторюючи за матерею слова молитви, вони не розуміли їх, як і Ганна. “Амінь” для них означав кінець, по ньому, звівшись із занімілих колін, діти мовчки вляглися на сон хто-де. Вже засипаючи, Ганна бачила ледь жевріючий гасничок на столі і цівочку диму від нього, що визміювалася до стелі і здавалася їй її життям, яке слабенькою ниточкою в’ється і кадить, загрожуючи обірватися щомиті.

Ішли дні весняного потепління. Якогось дня Ганна, ідучи з базару, зустріла Лесю, і та, вислухавши її, пообіцяла їм віничного проса та порадила звернутися до коханки начальника Ревповіткому та Надзвичайного оперативного штабу Марії Московки за пранням. Того ж дня Ганна принесла із Тодоськом від неї чималі вузли брудної білизни, житню хлібинку та горщечок вчорашньої пшоняної каші з вишкварками. Не стільки було тієї їжі, скільки вона додала всім сили. Навіть Домка та Гриць з’їли свої долі. Поснідавши кусниками хліба із буряком, діти весь день носили із ярмарчища кошиками кізяки, а вона із останніх сил місила із Тодоськом заміс, кожну мить чекаючи Шимона. Шимон і Марія Московка були єдиним джерелом надії на вижиття, бо в чуланчику лишалося всього з десяток картоплин, склянка пшона, окрайчик хліба та коряк проса.

Ввечері, уклавши сім’ю на сон, Ганна понесла гасничок у чуланчик і взялася за прання білизни. До запівночі вона все перепрала, на другий день визолила, а на третій – перекачала. Віднесла білизну завернутою в рядна, як і наказувала їй Марія, по обіді, коли отого начальника не було вдома, і була страшенно втішена, бо Марія надавала їй продуктів, аж вони із Тодоськом не могли їх принести за один раз: грудку масла, кусень сала, три пляшки олії, з півпуда борошна і стільки ж пшона, макуху у двох кругах, картоплю у двох кошиках, буряки й гарбузи, соняшникове насіння.

Що більше спадала повінь, то більше вдавалося Тодоськові з Петрусем вловити риби. Ганна щодня носила її Оксані, що жила із ткання килимів, які міняла на хліб та збіжжя. Рідність між ними трохи охолола через нужди. Ятрівка Оксана була невтомно роботящою: свою половину хати вона вже викінчила повністю, а другу навіть зовні відвалькувала і тепер перенесла туди верстата і кросна.

“Поділюся чимось із Оксаною, адже і їй нестерпно тяжко, а ще тепер, коли  в Палазі на селі продзагони все повимітали. Певно, що все, бо де б ті харчі взялися у Марії Московки при отакім голоді?.. Шимон може нічого не купити за оті гроші, у Марії через місяць не стане отих рятівних продуктів, і тоді настане для нас кінцевий голод.”

Ганна вирішила навідати Марію не через місяць, як та веліла, а раніше, щоб щось вділити із принесеного від неї батькам і Оксані. Марія замовила їй на прощання вишити кисет для тютюну і вимережити пару прошв до убрусів її ж заполоччю.

Вишивання - то не прання. До вишивання Ганна засвічувала великого гасника зі “шклом”, всідалася в комірчині і ревно бралася за роботу, яку любила ще з дитячих літ. Засиджувалася далеко за північ. Заставки до ліжкових застилів, гаптування рушників, мереження підтичок, звичайна аплікація чи шиття низзю кисетів, які вона ще до заміжжя виготовляла разом із матір’ю для продажу на базарі, - для неї здавна насолода. При цьому у неї в очах і в пам’яті – розліг і простір, що задумає, те й намалює, а ще коли Маріїна заполоч така різноколірна і на диво якісна. Початки вишивок вона навчилася пробувати на шматиках, шити і вистібати по різному доти, поки не спинялась на чомусь одному, а вже тоді робота ставала їй задоволенням – переносила на герданик, кисет, рушник, підтичку чи убрус отой зразок-взірець, і білі клітинки полотна, перкалю чи й оксамиту вкривалися “звориками”, як називала їх Оксана, а з них виростали, випливали і видзьобувались обриси квітів, галузок, стежинок, пташок, пуп’янків, плодів, зустрічаючи тиху занімілу північ та захопливий подих у натомлених очах Ганни…

Голосисто співали в її уяві розмаїті півні з рушників, заливно тьохкали оп’янілі від кохання соловейки, туркотіли про вірність голуби, щебетали залюблено ластівки, тужили горлиці, дружньо клекотали лелеки-бузьки-бусоли, а їм у відповідь гортанно курликали в тривозі журавлі в ключах, і Ганна забувала і про час, і про життєву скруту, бачучи лише грізного в своєму коханні до неї Карпа та дітей, що народила й виростила…

Не засипалася Ганна і в батьків до дня, а у заміжжі то й зовсім привчилася і лягати пізно, і вставати засвіт. Покійниця свекруха, невгамовна в труді, бувало жартувала, царство їй небесне: ”Нічого, що пізно ляжеш, доню, зате надолужиш тим, що рано встанеш, то й зквитаєшся!” Отак і жила - і зі свекрухою ще, і вже після неї по отій жахливій смерті Андрія та пожежі. А про тепер що й говорити – при отакій ораві малих та кволих дітей одній! Як уже зовсім не мала сил, хрестила наспіх свою постіль і падала, як у блаженну купіль, щоб хоч трохи поспати до рана.

Час, хоч поволі, але йшов собі, Ганна занесла Марії роботу, діставши знову від Московки щедру плату на своє велике щастя, бо прийшовши згодом ще раз за білизною, як веліла їй Марія, застала ту в сльозах, голу й голодну. “Вільні козаки” пограбували її і мало не схопили її коханця, що таки втік від них і вже більше не появлявся в Чигирині.

Ганна не йшла до Шимона, і той, ніби затявшись, не появлявся до неї. Переживала, бо ціни на продукти з кожним днем росли, а гроші в шухляді танули, як сніг весною.

Якось навідалася до неї Леся, вперше нічого не принісши із їстива, і радісно повідомила, що червонокозаків розформовують і відпускають додому. Воєнного комунізму, продрозверстки та експропріацій тепер не буде, їх замінить лише продподаток, бо ще у березні так порішив з’їзд у Москві. Зліквідовано в місті Ревтрійком та його штаб і влада тепер належить радповіткомові та комбідові. Ганну тішило, що вернеться нарешті Карпо, що більше не буде “пропріацій”, в яких вона бачила причину голоду.

Якогось дня підвечір, як майже відцвіли абрикоси, забіліли вишні та появилися хрущі - Ганна якраз сперечалася із чорним, як халява, циганом Василем, намагаючись віддати йому гроші за принесені ножі та скіски, – під двором спинилася підвода, а слідом у двір увійшов Шимон із батогом в руках. Картавлячи, той привітався, а Ганні й слів забракло від щастя.

- Ага, Василю, то добре, що ти якраз тут, - звернувся Шимон до цигана. – Підсоби-но мені перенести до хати оцієї пані красуні клунки з фіри, - показав він пужалном на повіз.

Василь і Ганна пішли за Шимоном. Із-під скинутих мат на підводі вона побачила стільки всього, що й очам своїм не повірила: два клунки борошна, три торби із пшоном, шаньку із квасолею, міща з горохом, картоплю, буряки, моркву, ріпу і кілька гарбузів. Та найбільше її обрадувала макуха, двадцять кругів якої Шимон і Василь ледве донесли до порога. Життєдайний запах свіжої соняшникової макухи паморочив їй голову, а вигляд сулії з олією, заткнутої кукурудзяним качаном, просто чарував!

- Хух, оце аж тепер, Ханно, виконав твоє прохання, хоч і не так, як би хотів, та Сара каже, що й цього тобі на якийсь час досить, - картавив Шимон, витираючи лоба рукавом лапсердака. – Маєш ще трохи боргу мені, - додав тихіше, дивлячись вибачливо у вічі господині, - то віддаси колись, як розбагатієш. Не хотіли люди дешевше віддавати, а я, знаючи вашу скруту, не мав сил не взяти.

- Спасибі, Шимоне, але борг я зараз віддам, та може ще доплачу вам за перевіз і клопіт.

- Ой, вейз мір, Ханно! Який перевіз, який клопіт?! Хіба ми чужі?! – вдарив себе по стегнах Шимон. - Чи ж я візьму гріх на душу, молодице? - розвів він руками. – Як заплатив, так і кажу. Мішки, посуд, начиння та мати віддаси, як звільниш, - м’явся він, переступаючи з ноги на ногу.

- Я зараз! Зараз, Шимоне! – побігла господиня в хату. – Я зараз! – гукнула вже з порога. – Сам Бог мені послав вас! – згадала вона Василя.

Поки циган вивідував, де і яким робом Шимон те все дістав, та чи не міг би стати в пригоді і йому, вернулася з хати Ганни.

- Візьміть, дорогий Шимоне, борг, спасибі вам та Сарі за поміч, - подала вона асигнації. – Візьміть і ви, Василю, плату, адже бачите, не бідні ми тепер! – упхнула вона циганові в кишеню гроші. – Не носити ж мені на душі борг вам. Мені ж іще толок відробляти стільки…

Обидва чоловіки, з подивом переглянувшись між собою, сховали гроші, побажали гараздів і добра, та й пішли з двору. Ганна ще довго приходила до себе, присівши від утоми й переживань на лавку. Діти вже занесли в хату добро, і Ганна, оживаючи, почула щебетання ранньої ластівки, яка славила надвечір’я. Вона не зрушила з місця навіть тоді, як до неї підбігли Оксанині Марійка та Катруся. Нарешті, ніби проснувшись, вона палко поцілувала їх і повела до хати.

Такою щедрою, як сьогодні, вона не була ще ніколи. Наказавши Тодоськові розлупати ножем цілий круг макухи, вона разом з дітьми жадібно гризла поживу, аж поки тої не стало.

- Біжіть-но, дівчатка, і покличте сюди маму з мішечком, - наказала вона Оксаниним Марійці і Катрусі.

- Добривечір, сестро! Слава Ісусу! – проказала розтяжливо ятрівка, переступивши поріг. – Що си стало тут у вас, що маю іти з міщам? – а як побачила на лаві гору їстива, додала, - А то звідки те все взялося? Де ви того взяли аж стільки? – робила гостя великі очі. – Най береже вас пан Біг! – не могла вона зрушити з місця. – Не йму собі віри, Ганко! Карпо, чи хто вам поміг? Діверко, кажу, дав про себе знати? – перепитала.

- Проходь, сідай, спочинь із нами, - запросила Ганна і розповіла ятрівці, що трапилося.

Догорав огонь під кабицею посеред двору, сьорбали юшку і студили на спичках свіжі гречані галушки, заправлені олією, діти із матерями. Вуркотали на обгорілих слупах батьківського обійстя горлиці, брязкали десь цебра, рипіли журавлі і коловороти від криниць. Молодиці згадали, що позавтра Великдень, і домовилися сходити разом на службу Божу. Прощаючись, Оксана подякувала і за щедрі дарунки, і за вечерю, поцілувавши Ганну по-давньому, і втішена пішла додому, несучи своїх Петрика і Мотю на руках, а Марійка з Катрусею потяглися за нею.

Того вечора, запаливши лампадку, як на свято, сім’я довго молилася на колінах перед образами. Діти вже поснули, а Ганна ніяк не могла склепити очей, бо раптом повірила, що тепер до врожаю вони доживуть. Згадала голодних батьків і вирішила завтра понести їм чогось із їжі та заодно покопати грядки…

Зиму і чорну весну чигиринці якось із горем пополам пережили. Над містом висіла моторошна тиша, вповзаючи в хати, голод примушував не тратити сил на розмови. Навіть дзвін каланчі надовго замовк – дзвонар сконав від голоду. Але Ганнині діти перестали пухнути, хоч і харчувалися абияк, жили більше впроголодь.

Убогі селяни й міщани, відходячи від помору, дякували непові, хоч і не розуміли, що він означає, заможніші пристосувалися, життя поволі влягалося в давні колії. Ярмарки знову чередувалися з базарами по понеділках. З появою нового врожаю почав бити дзвін на Байдиній каланчі…

Ніхто, слава Богу, не пограбував Ганну, її сім’я поволі віджила, ощаджуючи привезене Шимоном і зароблене разом із Оксаною на килимах. Тодосько щодня ловив рибу, був щавель і жалива на борщі, що приправлялись олією й цибулею, а завдяки макусі навіть хворі Домка та Гриць поволі оклигали, хоч зчаста і харкали кров’ю та горіли в гарячці.

Так минуло ще одне літо після свавілля продзагонів, через яке вимерла від голоду третина населення, і в Чигиринщині настав неп, привівши життя до покращення. Припинилися врешті грабунки і наскоки банд, в місто поверталися червоні козаки, а Карпа з Пилипом все не було. Вже на батьківській ниві за Горою скосили жито й пшеницю, що вродили на диво рясно. Тодосько майже місяць молотив із дідом та бабою той урожай, приходячи додому лише на ніч, щоб потрусити ятері та верші. Риба, нівроку, ловилася добре, і Ганна мала й зварити що, і навіть засушити про запас…

Наближалася осінь. Ганна з Домашкою і Петрусем довалькували таки хату, комору та стайню, посірували вапном валькір, кімнату в другій половині хати та всі стіни зовні обох половин. Ганні вдалося одробити за літо толоку, лишившись у боргу лише перед Оксаною, Левком та Явдокимом. Працювала вона невтомно, але сили, здавалося, ще й прибували, особливо як вона перевезла від батьків чимало квасолі, жита, пшениці, кукурудзи, бараболі й буряків. Бульбу та буряки, прикупивши задешево на ринку та висушивши, вона закопала на грядочці. Сухої риби мала вже коло десятка клунків на бантинах. Накупила за літо чимало олії, яку, щільно закоркувавши, також прикопала. Голод її навчив настарувати продуктів за літа.

Левків брат Никодим із сином Данилом порізали та покололи на дрова колишню грушу-годівницю і розібрали ятку. Отож, Ганна мала і досить дров на зиму. Свято Якима й Ганни цього року не відбулося, але до Покрови, кожен по своєму, готувалися всі. Звечора до Ганни навідалася Оксана, і ятрівки домовилися сходити разом на службу Божу.

Храмовий день Покрови прийшов у місто світлим, сонячним, тихим, а для Ганни – рівним Великодню. Сподівалася, що прибуде врешті і Карпо. Чигиринці, що повернулися покаліченими, запевняли її, що той видужує у шпиталі. Оте “видужує” принесли їй і чоловікові сестри Дарка і Палазя, які по чималій перерві навідали її й Оксану. Звідкись про очікуване повернення Карпа знала і Килина, переконавши Ганну, що гроші, які їй дав Левко, не борг Карпові, бо Левко виписався із шпиталю у Баштанці, пролежавши там півроку, а Карпо воював тоді у Криму із Врангелем, і зустрітися вони ніяк не могли. Гроші Килина називала “американськими”.

Ганна, обрадувана чутками про швидке повернення Карпа, була й опечалена, бо підробити по селах їй і Тодоськові, навіть за низьку плату, не поталанило, - селяни, через голод, своїх нивок та грядок не засівали та не засаджували, а тому, не маючи замовлень на підробітки, Ганна пристала в поміч ятрівці ткати килими і рядна, і верстат не спинявся мало не цілодобово.

Як-не-як, а отой неп, слава Богу, значно покращив життя трудівникам. Непогано підробилися тканням Ганна та Оксана, вироби міняли на продукти: картоплю, кукурудзу, цукрові буряки, житнє і пшеничне борошно, просо, гречку, макуху.

Отак і застала обидві родини довга зима. Янчуки жили вкрай ощадливо, працювали тяжко, тратилися лише на продукти, а запаси їх ділили видавцем.

Неповернення Карпа Ганна пояснювала собі тим, що він у Криму оклигує в сестер Прісі чи Насті, - остання стала там директором радгоспу, - може, й підробляючи десь собі на дорогу,  щоб привезти якусь копійку родині і дотягти життя сім’ї до врожаю. Думала так же і Оксана про Пилипа. Її лякав лише її Петрусь, якого вона привела двойнею із Мотею. Був він, не в приклад своїй близнючці, хиреньким і блідим.

Отак у обох родин, хоч і в нужді, пройшла й зима… 

Перед самим Великоднем до Ганни навідалася Леся з гостинцями для дітей і лікувальними травами для Домки та Гриця. Передавши Ганні десяток яєць на Пасху та запевнивши її, що Карпо ось-ось буде вдома, вона швидко пішла, домовившись про зустріч на освяченні пасок завтра біля собору. По її відході у Ганни лишилася якась неясність, бо та згадала Варвару Хорунжу, явно щось приховавши від неї.

Випровадивши Лесю, Ганна вгледіла лелеку в гнізді, змощеному Карпом на старому колесі. Серце її йокнуло від радості і від остраху за них, бо надворі було ще холодно. Бусоли лелечали так дружно і вкохано, що вона аж зачудувалася, перехрестившись. Почули їхнє клекотання й діти, повибігавши з хати, - вони знали, що ті селяться, щоб принести щастя обійстю і родині.

Вставши на другий день удосвіта, Ганна розчинила тісто, замісила його і лишила сходити,  приготувала сніданок, зварила яйця, запарила фарбу із цибулиння, напекла млинців із пшона, зам’яла із в’юнами і опеньками юшку, насмажила спійманої Тодоськом риби і зварила вузвар. Настрій у неї був святковим. Тісто на очах виросло, пасочки виплескала швидко, стяжки наклала і хрестиком, і обідцем, навіть яйцем їх змастила. Великдень же!

Тим часом розвиднилося, повставали діти, Ганна приохаїла хату, переодяглася, прослідкувала, щоб діти помилися з милом, і нарешті, поставивши сім’ю в ряд, окрім Домки та Гриця, клякнула на коліна сама та почала урочисто проказувати “Отче наш”. Молилися всі старанно, крім малят, проказуючи вголос молитви, і серце в Ганни повнилося радістю, що у неї цього року, як у людей, що дожила до Великодня, і коли б вернувся Карпо, то була б по-справжньому щаслива.

Нарешті сім’я вийшла з хати, Ганна заклала двері на колодку, і діти вервечкою потяглися за нею в напрямку до храму. Вулиці та завулки міста були сьогодні особливо пожвавленими, галасливими, нагадуючи Ганні часи юності. Весняний день уплітав у їхній лемент передзвони з каланчі. Під огорожею собору стояли здвобіч рядами і клянчили хавтури-милостині просящі – виснажені, брудні, навіть підпухлі. Чимало прихожан збайдужіло несли повз них убогі пасочки, рідко хто ділився з нещасними пряником, бубликом чи крашанкою, як було заведено між людьми здавна…

Гули звикло, рідно, по-прадавньому соборні дзвони, розливаючись над містом, і луни-обомовні вторили їм вилясками за Горою і в Діброві, в Лузі та в Бірку. Навіть надтріснутий дзвін на Байдиній каланчі, який відбивав міщанам години, тепер ніби не хрипів, доганяючи дзвоники із Дівочого монастиря, а розлягався над ними і плив, як ватажок у журавлинім ключі у простір неба, виказуючи свою святу зверхність і старшинність над рештою.

Янчуки цього Великодня стояли в соборі довше інших. Діти, як діти, - крутилися, трохи вередували, благали Ганну очима, щоб уже йти. Тільки Петрик, на подив матері, невідривно, як зачаклований, розглядав ангелів-херувимів на стінах і склепіннях стелі, слухав уважно відправу, кидаючи очима то на клирос-півчу, то на вівтар-казальницю. Оте “Богові помолимося” повторювалося в ньому кадубним басом, а з клироса лунало “Боже, помилуй нас” так жалісливо, що хлоп’яті хотілося плакати. Йому здавалося, що й розписи на стелі й стінах докірливо видивлялися на нього, від того співу ллючи воскові сльози.

З того Великодня в Петриковій пам’яті лишився спогад, як рокотливим баритоном співав опасистий дяк, йому хриплуватим тенором підказував молитви ошатений ризами худорлявий згорблений протоієрей Ярема, а святе плетиво звуків звихрено підхоплювали дружнім співом хористи на клиросі, як на небі, і Петрик хрестився вслід за матір’ю заповзято, як дорослий. Голоси на клиросі і спів здавалися малюкові неземними, підхоплювались, підсилювались і злітали вгору, повнячи груди святістю.

Діти, як заворожені, слухали відправу, дивилися на обнос корогов навкруг собору та освячення пасок і крашанок попід огорожею. Нарешті протоотець Ярема похристосував присутніх.

- Христос воскрес! Радий мир увесь – діждались Божої Пасхи! Святий Боже, святий кріпкий, святий безсмертний, помилуй нас!.. – звучало вже від воріт собору.

Густо вдарили дзвони і закалатали по посвяті пасок, розносячись різнозвучним гулом по місту. Богомільці потяглися на вулицю, молодь – на майдан-торговицю, де поспіхом встановлювалися каруселі, орелі-гойдалки і слизький слуп для гололазів-відчайдух, на якому парубки будуть показувати свою вправність та чіпкість. Не лише дітям, а й Ганні потай хотілося майнути, як колись, на торговицю, пригадавши дитинство. Не дивно, що Петруся не можна було відірвати від ярмарчища, аж мусила прикрикнути на нього, хоч і порушувала тим святий день.

Біля мосту ще з ночі горбатий і таранкуватий Шмуль порозкладав на лавках свій нехитрий крам. Поряд з ним вправно орудувала відома міщанам руда шинкарка Ликеря з кількаярусною короною яшних пишних кіс. Люди в місті тарабарили, що коли Ликеря розпустить оті коси і побіжить, то вони, мов сніп над головою, підіймають її в повітря і несуть, аж ногами не встигає перебирати. Тепер голови її, правда, не було видно, бо рундук був завішаний стрічками так рясно, що й не хочеш, а до неї завернеш. Одвічний крамар Шмуль, казали, багато років заздрить їй, і хоч уже в літах, а на Ликерю поглядає, як кіт на сало. Лихі люди, - а в місті їх чимало, - подейкували, що Ликеря і продзагонівців, і штабістів Ревтрійкому, і навіть коцурівців навколо пальця обводила, не кажучи вже про Шмуля, з яким зналася навіть близько, крамарюючи завжди поряд, але ні Мара, Шмулева жінка, ні Охрім, Ликерин чоловік, ліва нога якого не згиналася в коліні, на ті подейкування не звертали жодної уваги. Купити і продати Ликеря вміла, як рідко хто, а коли б не Охрім, то й у перелюбстві і звідництві вона б перевершила і Марію Московку…

Плентаючись за матір’ю, Петрик навіть шкодував, що вередували Ярися, Таня і Лідуня і мати, не затримуючись, потягла їх оце додому.

- Мамо, - запросився Тодосько, як вони рушили від мосту, - хочу пристати до діда Дуки та попроситися на крутіння каруселей, - вказав він на торговище. – Он, бачте, і Хіврин Данько там, і циганчук Васько, і Михай Секлетин…

- Ти справді так хочеш туди, і не поснідавши? – подивилася допитливо на старшого сина Ганна. – Гріх же сьогодні працювати заробітне.

- Чому гріх? Дід Дука казав якось, що гріх красти і обманювати людей, а робити їм приємне не грішно. Щось зароблю, досхочу накатаюся, а коли пощастить, то може й кашкета куплю.

- І я хоцу калусель клутити, - встряв тут же Петрусь, смикнувши Ганну за спідницю, звівши благально на неї великі карі очі.

- Кому що, а курці просо, - докірливо подивилася Ганна на малого. – Як так хочеш, сину, то спробуй щастя, - пройнялася вона співчуттям до старшого, оглянувши його закушкану голову. – Поїсти Домашка принесе тобі, - кинула навздогін, бо Тодось, поставивши кошика з пасочками, вітром полетів на міст.

“Ми малими побожнішими були, а вони, бач, не такі, - подумала Ганна про дітей. –Може, я не вмію належно виховувати, - зітхнула вона. – А таки не вмію.”

Ганна була ще сповнена церковним співом, святковий настрій підсилювали передзвони й урочистість дня, хоч зголоднілі діти своїм клянченням і псували те все життєвою прозою.

- На калусель хоцу-у, ма-а-а, на калусель, - не вгавав Петрусь, оглядаючись у бік торговища.

- Цить мені, бо ось Лідуня задрімала, - нагримала на нього Ганна. – Понесеш із Домашкою Тодоськові обід, то й покатаєшся, - додала згодом, шкодуючи малого…

Ще з віддалі  Ганна побачила чимось наляканих лелек на своїй коморі, аж стривожившись. Птахи поводилися явно збентежено.

- Боженьку наш! То ж кого ще там принесло?! – сказала вона, загледівши крізь кущі вишняку двох коней під відлами коло стайні.

У відчинених дверях стояв Карпо – в довгій шинелі і гостроверхій шапці із зіркою напереді. На лавці лежала пара брудних мішків з якимись речами. Коні, що тупцювали посеред двору, зизом дивилися на Ганну й дітей.

- Любий Карпе! – опустила Ганна кошичка з пасочками на землю. – Карпе, - швидше видихнула, аніж вимовила вона, остовпівши і втративши сили в ногах. – Христос воскрес, коханий! – пішла до чоловіка, лишивши розгублених дітей.

- Воскрес, воскрес, та не для нас, видно, - пішов нарешті й гість назустріч дружині, окидаючи сердитим поглядом дітей. – Чужі жінки статки примножили, а моя дітей нащенила, - поцілував врешті він Ганну.

- Хіба ж то моя вина, любий? Більша сім’я, то й більше землі вділять… В соборі були, - намагалася пом’якшити гнівний погляд чоловіка. – Свято ж сьогодні яке, Карпику! Пасочки посвятили, - залилася вона сльозами і від радості, і від розгуби, і від страху, відчувши себе й справді у чомусь винною перед чоловіком.

- А це ж ще хто? – питав насуплено Карпо, розглядаючи сонну Лідуню на руках дружини. – Ще одного рота мені щенила, поки я вмирав? – докорив.

- Побійся Бога, Карпе! Нащо ти так? – заніміла від образи Ганна, аж Лідуня проснулася. – Це ж … як ти приїжджав ото!.. Подивись, як викапана, на тебе схожа! Бійся, Бога, кажу, чоловіче! – розридалася.

- До чого ж ти здатна у мене на таке! – стримував у собі гнів Карпо. – Інші роками з чоловіком сплять і нічого, а ти за короткі години, бачиш, аж трьох зуміла привести, - оглянув господар мовчазних дітей, що світили на нього очима. – Людський сором втратила! – підвищив він голос, сплюнувши і направившись до коней.

- Свят-свят! Спаси нас, Боже, і помилуй, милостивий, - проказала Ганна, бредучи, як п’яна, в хату.

Налякана батьком Домашка схопила Петруся, Ярисю й Таню за руки і потягла їх за матір’ю. Петрусь, опираючись, оглядався на коней.

Хворі Гриць і Домка тихо схлипували в постелі, як Ганна внесла спершу Лідуню, а слідом і кошика з пасочками.

- Ма-а-а, їшти, - заскиглив Петрусь, як тільки Ганна виклала пасочки з крашанками. – На калушель хоцу! – не розумів малюк ситуації.

- Буде тобі, дитино, карусель, - відчула Ганна втіху, що Тодоська не було при зустрічі з Карпом. – Поправ, Домашко, постіль у колисці, хай я покладу Лідуню, - і спитала в Домки, вкладаючи немовля, - Давно прибув Карпо?

- Як ти пішла ото до церкви, - хлипнула Домка. – Ми тут геть посварилися з цим божевільним, як я лиш відкрила йому колодку та сказала, де схований ключ. Ненормальний він став…

- Ма-а-а, їшти хоцу-у, - нив Петрусь. – На калушель хоцу-у…

- Замовкни мені, нам тепер тільки каруселі не вистачає, - нагримала Ганна на малюка і почала готуватися до святкового сніданку.

В хату було чути, як вештався, стукаючи і грюкаючи, у дворі господар.

Палахкотів у вікнах весняний сонячний день. Дзвонили перебористо дзвони, розносячи луни, і Ганна поволі, ставлячи страви на стіл, приходила до себе.

- Це наш тато приїхали, - пояснювала Петрусеві, Ярисі й Тані Домашка. – Вони дуже сердиті, бо нас дуже багато, - дивувала Ганну старша доня.

- А гоштинці вони привежли від жайчика? – заклавши руки за спину, по дорослому спитав у сестри Петрусь. – Гоштинців хоцу! Од жайчика хоцу-у! Ма-а-а…

Стояла на столі убога їжа, як Карпо, покликаний Домашкою, переступив поріг хати.

Лунко лелечали бусоли, вплітаючись у розливи святкових дзвонів…

Секція 3. Незвичайні гості й інше

Розмаїті плани, які за довгі роки фронтових поневірянь і лежань у шпиталях понамальовував собі червонокозаківець Карпо Янчук, розсипалися, як казкові палаци, при зустрічі з дійсністю на “гражданці”. Виявилося, що при наділі землі в розрахунки, по-перше, не бралася сестра Домка, як самостійна одиниця, що мешкає з ним тимчасово, по-друге, в загал наділу бралося до уваги і Карпові, і Пилипові по десятині, що лишилися по смерті матері, а по-третє, повітвиконком у наділ враховував садибу і вимагав гарантії, що одержувач землі не буде працювати на заводі, фабриці чи іншому підприємстві.

В результаті Карпових ходінь по муках він і Пилип отримали по чвертці десятини на душу на невдобах, бо ті, що повернулися раніше із фронтів, уже були наділені кращими землями і не по чвертці, а навіть по пів і десятині. Належали оті невдоби до революції Січовим, Вустимовичам і Безгородецьким.

Знехаявши все в озлобленні й досаді, Карпо поволі врешті перекипів і прийшов до висновку, що треба невідкладно братися до надбання відсутнього. Рани, правда, ще давали про себе знати: і на порубаному плечі рубцями, і в боку. Не лише він тоді кинувся у господарювання, мов у пожежу. Чимало його побратимів, що по­вернулись із смертельно-братовбивчих мандрів війни, допалися на “ґаздівство”, відсторонившись від вирішення питань влади, устрою і суспільного порядку, гублячи за малим власним велике загальне.

Лозунги нової влади, обіцянки революції на фронтах і уряду вдома, а найпаче наявне поліпшення життя при непові творили лихоманку можливостей і самозахоплень кожного вчора вбогого і непоправно відсторонювали і Комбіди, і Повітком, і вчорашніх червонокозаків від відстоювання букви закону про права людини і нації. Ховало їх дуже надійно і гасло українізації, що починала діяти серед віками гнобленого і обезправленого народу-трударя, пантеличачи його захисників офіційним кур­сом верховної влади.

Зустріч учорашніх червонокозаків відбулася зразу ж, як повернувся услід за Карпом Пилип, перед Пилипівкою, в день архангела Михаїла і п’ятиріччя революції. Організував її Левко, запросивши до себе Карпа, Пилипа і Явдокима. Згадавши фронти та полеглих, рештки банд у краї та докори голови повіткому Михайла Брайка їм обом за георгієвські хрес­ти в царській гвардії, які гейби применшують їхню участь у червонокозацтві і відносять її не до заслуг, а лише до змивання своєю кров’ю прови­ни, побратими за ініціативою Левка обговорили широко поточні справи й нужди.

В довірливій розмові вияснилося, що колишній матрос, учорашній чоновець, голова ЧК та ревкому став за наказом з волості і головою по­віткому, і начальником ДПУ, оточивши себе своїми побратимами, що не­відлучно, як байдики, перебували в місті та околах ще з кінця сімнад­цятого року, хоч і не були ніколи чигиринцями, а прибули сюди свого часу з Петербурга як продзагонівці. Вони ж нагло відсторонили, зняв­ши із голови, Варвару Хорунжу, хоч і лишили її членом повіткому та заступником Брайка. Та обставина в оцій зустрічі та розмовах все ж націлила всіх учасників на працю в подальшому, бо лише вона обіцяла добробут і подолання злиднів, найпаче в багатодітних родинах Явдокима та Карпа. З певністю, що може все покращиться й стане на свої місця, побратими, заручившись взаємо- толочними помічами в подальшому, розій­шлися. Нужда в кожного була така покрайня, що їм було не до повіткому і ДПУ. Карпо, затримавшись, дізнався від Левка, що гроші, які той передав Ганні, йому дала від АРА, виділивши, Хорунжа.

У запамороці вернувшись додому, Карпо довго сидів на лавці під хатою, обдумуючи становище. Наділені йому нивки він майже очистив за літо від каміння, наклавши його цілі вали на межах, і засіяв житом, як і Пилип під його впливом, але певності у майбутньому достатку не було. Засіяв він і дві нивки дядька Харитона, тестеву Якимову нивку в надії, що з них, коли вродять та він їх скосить і змолотить, додасться щось йому за працю. Він також вирішив, що в наступному році візьме землю в непівську оренду, а тепер, коли добудови в обійсті майже викінчені, спробує влаштуватися до весни на цегельні чи черепичні і може  щось заробити там. Почуття розчарування та усвідомлення того, що він був одурманений, пішовши в оте козакування, не полишало його, бо з великої надії лишився пшик та й тільки! Оте розчарування гнило в ньому, не заживаючи, як і рана в боку.

Поки влаштовувався на цегельню, навіз ліщини на тики, дерева на дошки і чимало сухостою на паливо з Ліска дядька Харитона. В коморі встиг виділити простінками слюсарню, дровітню, столярню, возівню, а збоку прибудувати та накрити сажик і курник. Для сажика якось при теплій погоді напиляв дощок на підложку, послав їх та змайстрував таку ж опочку, яку бачив у якогось німця в Запоріжчині. 

Ганна, та й не лише вона, дивилася на хворобливе заповзяття Картове, як на якусь лихоманку, бо не спав сам і іншим не давав, в хаті було голо від продажу всього, що можна було продати чи обміняти, правда, сім’я не голодувала, але жила так скромно, як тільки можна було собі уявити.                       

Рана на боку ще гноїлася, як Карпо влаштувався нарешті на цегель­ню, і коли б він не працював ще й удома, як неприкаяний, то робота там була б для нього спочинком, як заявляв неоднораз. Адже щодня до півночі нишпорив, тесав, стругав, довбав, шив, в’язав в’ятері й  сіті вдома на продаж. Дбали отак же запопадливо й інші, ніби яка пошесть на них напала. Недоспані ночі, що тяглися у снах для Карпа в середньому чотири години, а в Ганни і того менше, були такими ж і в Пилипа, і в деяких ближчих і дальніших сусідів, у сестер та їхніх чоловіків.

Трудовий ажіотаж був тоді загальним. А коли вже ставало темно, Карпо увалювався в хату з інструментами, які сам наробив, світив гасника і музолив дротяні гаплики та бабки, довбав липові чи вербові сандалі-вступці, стругав половиці до хомутів, вирізав, вишкрібав та мережив ложки, люльки, сопілки, свищики чи плів батоги та шнурівки з прядива й сириці.

Не відставала від чоловіка й Ганна, бо так повелося, що вона мусіла пізніше за чоловіка лягти і раніше встати. Що лише вона не робила тепер, аби зводити кінці з кінцями, вболіваючи запасом, що меншав і меншав, кому не слугувала, в кого й чого не позичала, навіть Карпо­ві не відкриваючись у тому!

Як тяжко не працював Карпо Янчук, як знущально не визискував дружину й старших дітей, особливо Тодоська, як не морив себе і їх, зупинки, на яку так сподівалася Ганна, не було. Праця для нього досягла виду і розміру хвороби. Наростали не стільки Карпові добра й гаразди, скільки заповзяття й снага, сили й енергія, плани й забаганки. Ганна зауважила, що Карпо тепер навіть на недільний спочинок часом скупився, вишукуючи “негрішну” роботу, навіть побратимів приймав, як необійдну мороку. Лише відвідання церкви, які стали неодмінними у свята й неділі, не викликало в нього роздратування, а навпаки – прив’язувало його до релігійності все більше й більше, з чого й Ганна втішалася, і діти раділи, і близькі родичі задовольнялися.

По революції собор, дві церковки і Дівочий монастир у Чигирині були автокефальними, правилося там рідною мовою і тому вони були ближ­чі та привабливіші населенню за дореволюційні, хоч зображення в газетах і на плакатах ієрархів, як павуків, і викликало в одних святочний обур, а в інших - ворожість до вірослужителів.

Карпові діти, коли їм попадали такі плакати, пантелично роздвоюва­лися, бо зоднобіч раділи, що батько в церковні свята відлучався з до­му, а здругобіч - бачили досі благодійного ієрарха Ярему, як павука в ризах із патрахіллю. Почали бачити тільки так його та інших церковни­ків і школярі поспіль, хоч ті й були тоді ще в переважній більшості благодійниками. Для Карпового Петруся, наприклад, протоотець Ярема, якого він бачив у соборі на Великдень, надовго лишився в пам’яті хоч і не череватим, як малюють, а сухим і немічним, та все ж павуком...

На близьку весну в Карпа було повно планів: покопати ями за коморою понад шляхом, як лиш розтане земля, навозити із степового яру доброт­ної для них землі і засадити садом свою і Пилипову ділянки, зняти на обох садибах горби печищ від старих хат та купи багаторічних попелищ і навозити туди добротної землі з поля, а обидві ділянки під берегом Тясмину, які щовесни заливала повінь, як невдоби, загатити сміттям та попелом і покрити їх родючою землею, тим самим чи­мало збільшити грядки чи сінокісник. Оксана ту затію дівера прийняла, як одкровенне святе прозріння, хоч те й лягало переважно на її плечі, а не на немічні Пилипові.

З початком танення снігів Карпо розрахувався із цегельні, десь за пару тижнів склав із заготовок добротного воза, домовився з дядьком Харитоном про вирубку кілля, лози та ліщини в його Ліску і приступив до реалізації своїх задумів: плетення відрізків ліс у дворі на заби­тих у відталу з допомогою вогнищ землю колах. Допомагали йому і Пилип, і Оксана та Ганна, і Тодосько, бо ж мусів устигнути приготу­вати їх до паводка. Притому він вже бачив свою і братову садиби подовженими аж на яких шість-вісім сажнів.

І встиг Карпо тими секційними відтинками ліс відгородити і собі, і Пилипові аж у воді загорожу висотою, недосяжною повіням. Та з тим і почалося ледь не божевілля, як лиш оті ліси були вбиті в мул і глей випущеними на них дубовими кілками довжиною до трьох чвертей. Бо і попелища від ночі до ночі знімалися і перевозилися на одномісних тачках-грабарочках по дощаних сяких-таких настилах у себе Карпом, а в Пилипа - Тодоськом і Оксаною, несусвітньо меншаючи і вирі­внюючи собою і заплаву, і горби садиб.

Лишилося насамкінець накрити ті місця і на печищах, і в заплаві родючою землею, зорати і засадити грядки на буграх картоплями тощо, а на заплавах висадити розсаду капусти і посіяти буряки в той час, коли навкруг стояла повінь. Устиг Карпо, з ночі до ночі працюючи, навозити і в ями під сад землі з поля та навіть висадити дерева диких вишень, груш, слив, яблунь-кислиць, терну, абрикос-морель, чи й по кілька кущів смородини, порічок та аґрусу і в себе, і в Пилипа, дістав­ши те в більшості в отому ж дядьковому Харитоновому  Ліску. Дички мали прийнятися, а потім прищепитися дорогими фруктовими сортами. Горе було дітям обох родин, бо мусили поливати висаджені деревця щодня, поки сади на радість усім прийнялися і стали рости навдивовижу буйно. Тішилися обидві ятрівки, бо їм додалося чимало грядок, а на заплаві прийнялася капуста і дружно посходили буряки, огірки, морква і петруш­ка. Оксана не могла стримати радості, хоч і печалилась станом Пилипового здоров’я.

Летіли дні, тижні й місяці, творилися події і в світі, і в містах, селах та в родинах, а Карпо ніби в чаду не мав часу їх зауважити в отому гаруванні, не мав змоги вслухатися в них, вчаснозафіксувати та осмислити їх за роботою і нуждою, що тисли його родину за горло своєю нескінченністю в злиднях.

Наробивши вечорами за зиму та попродавши на базарах і ярмарках свої чергові дрібні поробки, він тепер щоднини, як зачарований, ішов на город і там длубався по кілька годин, перемелюючи дослівно в пучках землю, переносячи і перевозячи її з місця на місце, просіваючи і пере­лопачуючи та рівняючи. Звичайно, те зразу ж відбилося на врожаях, на­віть і на грядках Пилипа, бо Оксана у всьому наслідувала “діверка”, який радо допомагав їй, аж Ганну брали ревнощі. Карпо аж душею відходив, попрацювавши на грядках, а йдучи у двір, ніс в очах замилування, а що вже садком тішився, то відповідних слів немає. Наслідувала  запопадливістю старшого Янчука і Оксана в себе, ледь не валячись із ніг.

-А подивіться-но, діверочку, чи так я те роблю, як годиться? - питала часом через межу вона, і Карпо йшов радити, допомагати, наставляти, маючи з того неабияке задоволення.

-Йой, діверку! Та коли б те малам-м робити? Бачите ж, на шпацір не ходжу, а й виспатись нім мені часу, - виправдовувалася вона, коли Карпо докоряв їй чимось, світячи ясинцями приязні з очей так, що та паленіла від його погляду.

Нічого сказати, подобалася Оксана Карпові! Він навіть брата так не любив, як її, заповзяту й невгамовну, хоч і ховався з тим і від Пилипа, і від Ганни, та особливо від Тодоська, що невідлучно був обік.

Часто по весні суботніми вечорами Карпо йшов у город брата, як Пилип і Оксана були там, вів їх до кладки для прання і оповідав щось давнє, своє, пов’язане з берегом, Тясмином чи з околами, і Оксані те все здавалося обворожливою казкою. Слухаючи його “разки-гарди”, вона наплела собі цілі плетива уяв із Карпових оповідей. Адже було аж казково-гарно їй на кладці в таку весняно-вечорову пору. Вода устояна, чиста, аж дно видно, ледь рухається лише на бистрині, а попід берегом лежить спокійно, тихо, як м’яке простирадло, задумана, зосереджена під сивуватим серпанком випарів, що густіють, купчачись, аж повірити тяж­ко, в отій красі.

Оксані особливо запам’ятався один вечір, як ото розродилася Петру­сем і Мотринкою. Слаба ще була, ледь оклигала, а побувши над берегом, ішла до хати, як вилікувана. “Під-па-літь! Під-па-літь! Під-па-літь,” - кричала їй перепілка з Гори. “Так-так-так,” - стверджував дятлик. “Буть-буть-буть!” - повторював одуд. “У-гу-у! У-гу-у! У-гу-у!” - погодж­увалася плачно горлиця. І Оксана зтоді полюбила і цей край, і його людей, а найпаче обійстя, що стало їй рідним...

За якийсь час Леся таки трохи підучила Тодоська і Домашку читати та писати, і коли Тодоськові грамота давалася тяжко, найпаче в читанні Часослова, то Домашці - на диво легко.

Подією в родині було те, що Петрусь, вижебравши в матері дозвіл на ходіння до Лесі Яремівни “на лікнеп”, негадано-нежданно зас­воїв при старших і навіть краще за них азбуку і читання. І коли - з поверненням додому Карпа - старші діти припинили відвідувати вчитель­ку, то Петрусь продовжував, бо Леся Яремівна настійливо вимагала від батька не перечити синові вчитися. Карпо ж і тому ото явно незлюбив Петруся, вважаючи його упертість до навчання ознакою ледарства, бо хлопчина часто під призвідством “лікнепу” уникав домашньої роботи. Дратувало його й те, що коли він не відпускав сина “на лікнеп”, Леся сама приходила в його дім. Звичайно, те сердило його і позначувалося фізично на “вченому паскудникові”.

В одну з неділь травня у старшого Янчука зібралися Левко, Явдоким, Пилип, Леся, Оксана і Ганнина сестра Килина зі своїм Василем. Попе­реджена Карпом, Ганна заздалегідь приготувалася до прийому гостей, бо жили вони вже, слава Богу, заможніше і зустрічі у святкові та недільні дні з родичами й друзями стали для них обвиклим явищем.

По гостинному обіді Ганна й Оксана, прибравши стола та відпровадив­ши дітей гуляти, заходилися біля криниці мити посуд, а решта застільців  завела розмови, які    ожвавлювалися часом і до полеміки. Зачинщицями були в тому Леся та Килина, їх опонентом – Левко, хоч йому і заважав “безсмертний”, як боляче він жартував, кашель.

Річ у тому, що Леся та Килина передплачували газету “Комуніст” на російській мові, а Левко – “Вісті ВУЦВК” - на українській. Навіть ота різномова, а не лише різниця в змістах викладів викликали полеміку між ними. Крім того, Левко зрівнював “Комуніста” з прицарським  Петербурзьким “Новым временем”, що й обурювало додатково обох жінок.

Почалося з того, що за сповіщенням Лесі, харківський уряд об’явив про підготовку Галицького ревкому, як початку створення Галицької Русинської Республіки в заміну Західно-Української Народної Республіки.

-Який ревком? Яка поміч? - обурювався Левко, закашлюючись від самої згадки про те. - Ага, який, коли він започинається харківським урядом за наказом злочинців у смерті Леніна? Адже у Москві уже й сьогодні обільмовують та оглушують своєю ніби наслідувальною пропагандою дурнів і незнайців-простофіль, нацьковують маси, щоб ті допо­магали їм і танцювали під їхню дудку. Адже, - любив Левко зловживати цим словом, - назва їхніх клешневих облуд – Комінтерн! А він - оті ж тези Троцького про воєнний комунізм, даремну працю і експропріації! Той же головкізм!

Для Левка дії Комінтерну були заздалегідь загарбницькими, а комінтернівців Радека і Зінов’єва він вважав осліпленими бовванами, денікінцями і махновцями. Він навіть заперечував той факт, що в організації Комінтерну брав активну участь та підтримував його до кінця життя Ленін. Коли Пилип згадав врангелівців, як найбільших своїх ворогів, у боях         із якими втратив своє здоров’я, то Левко і йому заперечив:

-Врангель, Пилипку, то не чорносотенець Денікін, хоч і він із катів царських.

Мова перекинулася на Холодноярську Республіку, мусаватистів, дашнаків, на укапістів і боротьбістів, як бандитів тепер, на Таганрозький ревком на чолі із Василем Шахраєм. Левко повертав на своє, кляв на чому світ стоїть Раковського, перекинчиків Антонова-Овсієнка і Шумського, щобули за його словами то меншовиками, то більшовиками, а тепер перший став троцькістом, а інші - ухилістами.

Левко вважав, що вони тільки прислужці уряду у Москві, і Кремль, використавши їх, як і Троцького та інших, назвавши їх зрадниками і опортуністами, обплює і вишле або за кордон, або в Сибір, або ж розстріляє.

-В московському Кремлі іншого і бути не може, адже кілька вождів там ніколи не уживалося, - запевняв він присутніх. - Вони, як пацюки, вкинуті в кадуб, будуть їсти один одного доти, поки лишиться останній, а уже той, як найлютіший і найхитріший, їстиме своїх братів во хресті безпощадно й шалено, і що несамовитішим він буде, то більшим величеством славитиметься.

Левко вважав справжнім революціонером Григора Грінька, бо той не йшов за Луначарським та іншими російськими “зюдекумами”-шовініс­тами, як голова ВУЦВК Григір Петровський та голова РНК Влас Чубар, які й тепер також лише тимчасово на урядових хлібах і будуть замордовані раніше чи пізніше ДПУ, як свого часу П’ятаков ото гайдамаками.

Полеміка пожвавилася, коли у двір зайшли колишні вчителі гімназії,тепер просвітяни Кузьма Сидорович Таран з дружиною Марією Прокопівною. Відмовившись від Ганниних почастунків, вчителі включилися в розмову, отак же болючу і для них. Незаможний, а тепер і убогий Таран все одно вважався у влади буржуєм.

-Для вас, Левку, ніби й наслідків революції немає, а надзвичайне становище в Чигиринщині та Черкащині - тільки суцільне зло, - докоряла якраз Леся Яремівна своєму основному опонетові, як новоприбульці всілися коло столу.

-Якщо міряти, превелебна, покладені рідним народом жертви, то, думаю, не дуже й є, а коли враховувати те, що маємо та що буде, то, даруй, лишиться з тої революції пшик на морі сліз і крові та горах трупів. Адже слизні-блазні й хами стають до влади, а бандити-безбатьченки й нахідці виконують свою забаганку під знаком ніби революційного становища та спаювання   Союзу, що є гірше за імперію неділимим тепер.

-Невже ви допускаєте, щоб і далі існувала у нас поряд ота Холодноярська Республіка чи й коцуровщина? - вкинула свій внесок Килина, яка досі лише слухала інших. - Це ж через неї у нас отой військовий стан тримається досі.

-А я певен, Килино Якимівно, що навпаки, оті завбачливо організовані Надзвичайний стан та Реввійськоми є причиною і Республіки, і змикання ухилістів, укапістів, боротьбистів, меншовиків, есерів, есдеків та інших самостійників, - перехопив ініціативу розмови Таран, колишній Лесин учитель у гімназії. - Почалося ж усе із суду та оганьблення хвильовизму та пролеткульту і висилок сотень чи й тисяч наших інтелігентів за кордон та до Сибіру, як противників Харківського уряду, навіть тоді, коли і цей уряд їх такими не вважав.

-І реввійськоми, і ВЧК та ГПУ, шановний колего, - вставила Леся Яремівна в поміч дещо розгубленій Килині, - діють по домові з отим рядом, хоч і керуються з Москви.

-Саме так, із Москви - і Дзержинським, і Ягодою, і Кириленком, і Горським, і Кусковою та Фігнером, і... Боже наш, ким тільки ще! Вони і Всекомпоміч із американським АРА організували гейби для українців, а хто її бачив у нас, вмираючи в голодоморі двадцать першого? - не здавався Левко, гарячкуючи. - Адже домови з ними, як видно вже, такі ж, що й ота Брестська та Курська були. Тільки для передиху та маневру Кремля. У них уже, як і у царів, відмови від домов і порушення їх стають озвичаєними. А так і тільки: по царськи, - потвердив те своїй “школярці” і Таран, аж дивуючи її баченням подій, вчинків і фактів. -Виникнення в сьогоднішній, повторюю, імперії опортунізмів, мусаватизмів, дашнецтв, меншовизмів, ухилізмів та риковщин є не причиною, а наслідком поворо­ту Москви до імперії. Все пізнається у порівнянні, як неоднораз повторювали і Блакитний, і Кримський.

-Говорять і в газетах пишуть про якусь мовну зміну? – поцікавилася Леся Яремівна в Тарана.

-Я читав про це, але гадаю, що те принесе лише нову загату нашому розвиткові і не більше, - постукав Кузьма Сидорович по столу. – Нам треба користатися із поточного моменту і якомога освічувати народ, ви­тягаючи його з темноти, бо й це, гадаю, тимчасова пільга  революції.

-А що ви думаюте з приводу запровадження в нас позики? - була повною питань Леся.

-Що думаю? - на мить замислився Кузьма Сидорович. - Відповім тобі тим, що нещодавно сказав мені Василь Юрченко. Що воно, каже, за радвлада і за держава, що навіть у бідного цигана гроші хоче позичати? Це, певен, різновид воєнного комунізму і свавільного продзагонівства. Все виправдовується, як бачимо, то необхідністю світової революції, то ленінськими “довгими муками пологів при родженні нового суспільства й ладу”, а я додав би -  ще й у насилі та ґвалті!

-Не можна ж заперечувати того, що неп приніс людям праці користь, узаможнив їхнє життя? - вклинилася Килина в поміч Лесі.

-Неп - лише шворка з петлі, яку увів вождь світової революції, найпаче селянству, робітництву, міщанству, кооператорам, профспілкам, концесіонерам та орендарям для ослаблення їх спротиву, посилення виробничих сил і дальшого запрягання люду в імперську, тепер союзну, мажару партійного будівництва на економічному фронті, переходу революції у новоімперський, так званий, мирний розвиток у відбудові народного господарства і наступу на капіталістичні елементи і контрреволюцію. Неп сприяв і вияву ворожих елементів гепеувцями. Недавно на допиті, чи пак, на бесіді начальник ГПУ Бергавінов порадив мені співпрацювати з ними, бо інакше я постарію і вмру на теплих нарах у холодному Сибіру.

-То ви поєднуєте поняття російський і союзний, Кузьмо Сидоровичу? - обізвалася в задумі Леся.

-В символіці як імперський, так, а в практиці воно і російському людові, що й нам, чуже, бо і він, як у прицарському минулому, чужий уря­дові, як і уряд йому. Ця держава деспотів і їхніх найманців трималася завжди і тримається тепер на неволі понад сотні народів і російського, в тому числі.

Розмова поволі перейшла на питання “поточного моменту” і  врешті до того, що хоч і полегшилося життя при непі, але зводити кінці з кінцями людям тяжко через продподатки, про які газети писали минулого року, як непосильні, і вже почали нагадувати й цього року,  “хоч до жнив ще треба дожити...”

Коли Оксана, збігавши додому, принесла “гістонькам” цебро вузвару та кожний смачно пригостився ним, розмова набрала ще й спогадівного характеру. Говорили про військревкоми, комнезами, незаможників, партосередки, продподаткові компанії і спекулянтів, безгрошові знаки-чеки і бони, якимизагачувався ринок в Чигирині, про відновлення в місті роботи масло- і черепичного заводів, лісопилки, олійниць і шерстобоєнь, відбудову моста і брукування вулиць, закриття церковно­-парафіяльної та просвітянської школи в Боровиці і наскоки на околиці холодноярських отаманів: Дергача, Отаманенка, Орла, Петренка і Завгородного.

Якраз напередодні Великодня Чигиринський повітревком: Юхим Гудзенко, Йосип Солонько, перший голова комнезаму Денис Мищенко та коливній матрос Михайло Брайко, названий у Чигирині Мічманом, разом із присла­ними з Москви “гепеушниками”: Ленським, Чубіним, Рибаком, Вербовецьким, Майбородою, Розенманом і Орловим під чільством Бергавінова та черкащанами: Шерстюком, Тищенком, Новиковим, Рябоконем і Вероб’ївською при шостій уже сутичці з отими холодноярськими ота­манами були розігнані і ледь не побиті,  а Сергій Бергавінов – поранений. Чигирин і Чигиринщина стали відомі особисто навіть Ленінові. Їх ленінська приманка: земля, заводи і фабрики не цікавила, вони воліли бути господарями, владарями і розпорядниками всього життя тут, як намісники...

Левко, що звідкись досконало знав про це, розповів також, що перед їхньою зустріччю Ленський і Бергавінов були нагороджені Калініним орденами Червого Прапора і золотими годинниками.

-Як бачимо, добру розвідку має ГПУ і ВЦВК у Москві, коли вже за якийсь півмісяць присилає нагороду, - закінчив він мову, явно вдово­лений, що сказав щось важливе, ще невідоме присутнім.

Після осудливої згадки Карпом про Всеукраїнський з’їзд вільного козацтва в Чигирині і виборне призначення генерала Скоропадського його зверхником з осідком у Корсуні, Левко і Явдоким перевели мову на головкома Миколу Дерещука і дії Запорізького корпусу в Уманщині, Залізну дивізію Шаповала, Шандрука та Удовиченка у Вапнярці і Томашполі, на Данила Терпила-Зеленого. Присутнім жінкам були не до вподоби і вони, і оповідь Карпа про голів міністрів Кубанського Краю Василів Іваниса та Шамрая, а Пилипа – про Чорноморський Кіш під Ірпінем, бо оповідачі огероювали то одного, то другого, що було в той час особливістю майже кожного учасника і першого, і наступних чигиринських полкових червонокозаків.

-То ви даруйте, Кузьмо Сидоровичу, за Леніна, як вождя світової революції, чи проти? - вклинилася в Пилипову мову Леся.

-Твоє питання, Лесю Яремівно, не однозначне, - зітхнув і задумався на мить Таран. - По-перше, Ленін ніколи не був вождем світової революції, а лише її підбурливим виразником, бо революцію творять народи, а не люди. Це твердження апологети російщини почали вводити в обіг, щоб надати їй людське лице, спаплюженій революцією російщині. По-друге, Ленін, як і інші соціалісти-росіяни та неросіяни, ішли поряд революції, яка започалася з України, викристалізувалася в ній, як колонії, і вигодувала її. Вони лише пристосовувалися до подій, фіксували їх по-своєму, трактували і висвітлювали в “Искре” бажане, як дійсне, і тим виграли бої та зберегли надалі існування імперії.

-То й Маркса ви тепер не шануєте? - докинула Килина, вражена словами Тарана.

-Чому ж, шаную належно, але не гамузом і взагалі, а зокрема, - вернувся він до попереднього питання. – В Ленінові я бачу дві особи: одну – до жовтневого путчу-перевороту, другу – по ньому, коли монархо-імперським середовищем духовного самодержства він був змушений іти до прийняття того, як єдиної можливості і єдиного методу дій до влади, бо всі інші були менш брехливими і згубними для рятунку монархії-сатрапії і вели до її повного знищення, як провідної держави, спроможної продуктивно тоді вижити. Ленін лише перелицьовував Маркса та натягав на великоімперську колишню колодку, то криючи її ганьбою і палицюючи, то канатоходно хвалячи народ, що гейби не має бажання слугувати царатові, хоч і слугував, найпаче в загарбаннях та поневоленнях інших народів, то врешті топлячи імперську змістовно-п’яну суть у деклараціях і словесних еквілібристиках, прикриваючи шовінізм класовістю, осудами в догоду інонародам, як рушійній силі революції. Переїзд уряду з Петрограда в Москву, як і організація його в Україні, в Харкові, були переводом великоімперського воза із революційних колій на проросійсько-великодержавні. Показовим у цьому є і конгломерат генсека ЦК Джугашвілі-Коби-Сталіна, який почав свою діяльність із уболівання за інонаціональні питання в імперії, а сьогодні, змушений обставинами і середовищем, переходить на імперсько-“класові” позиції…

-Чи передачу землі селянам, а фабрик і заводів – робітникам ви також засуджуєте?- вражалася висловами Тарана Леся.

-Чому ж, навпаки! Схвалюю, але тільки як методу направити і повести ними, облудними, наш люд у червонокозаки, а використавши його в бороть­бі за великоросійське панування, розформувати і вернути рештки від функцій відстоювання прав краю і народу до суто шкурних, землевласних. І те сказати, що землі і надра, фабрики і заводи оголошені державною власністю, а держава в нас тепер ота ж єдиноросійська, хоч і прихована поки-що. Отож, вони роздані тимчасово, чужі і фіктивні, як і КП(б)У - тільки ланка, кільце у ланцюгові РКП(б), а відтак і дії її по суті не її, а так званої диктатури пролетаріату, то пак московські, велико­державні.

Запанувала мовчанка. По цій мові Кузьма Сидорович запропонував при­сутнім подивитися, трохи розім’явшись, на Карпові і Пилипові штучні грядки на заплаві Тясмину, і компанія ожвавленою юрбою направилася із двору у берег, перебуваючи під враженням розмов, а найпаче висловів Тарана.

-Не боїшся, Петрику, що тобі до рота залетить горобчик? – пожартував Явдоким над хлопчиною, який уважно слухав розмови дорослих.

Петрик дійсно не пропустив жодного слова, сказаного старшими, хоч багато чого не зрозумів. Для малого вікрився привабливий світ людськослівного моря у барвах і зблисках. Коли досі захоплювала його словами Леся Яремівна, то від сьогодні зачарував ними його іКузьма Сидоро­вич.

Якось у неділю, прийшовши із церкви, і пообідавши, Карпо приліг на новозроблену лаву на точених ніжках і велів Петрикові читати йому Часослов. Хлопчина, хоч і нерадо, взявся  читати, бо знав уже і його напам’ять, і навіть окремі глави Біблії. Та в хату негадано навідали­ся Левко і Явдоким. Цього разу їхній прихід був і хлопчині неабияк цікавим та бажаним, бо прийшли вони вдвох, а не поодинці. Петрик був навіть невдоводеним, коли батько, запросивши гостей всідатися, відпровадив його погуляти, ще й тому, що заборонений плід  смачніший. Він, поклавши ображено Часослов на місце, неквапом вийшов.

-Невтомний ти, Карпе, чоловік, бачу, - оглядаючи нові лави і табу­рети, озвався Явдоким. - Ще недавно в тебе було голо-голісінько в хаті, а тепер, бач, ще кращі штуки повистругував, ніж ті, що продав.

-Та ж пройшло цілих три місяці по тому, - заперечив господар.

-А стола ж чому не майструєш? - це знову Явдоким.

-Буде стіл, то доведеться щось ставити на нього гостям, кхе-кхе-кхе, - припрігся з відповіддю Левко, жартуючи. - А так, посадив би, так бачи­те ж, немає за що. Чи скажеш, може, неправду я оце верзу?

-Верзи на здоров’я, а стіл уже готовий, вважайте. Лишилося тільки підігнати, підчистити, взяти на тиблі й склеїти, а потім пошліфувати, покрити лаком-кіноваром та поставити на місце, - пояснив вдоволений Карпо.

-Наговорив мішок вовни! Кіновар йому, бач, нагадуватиме, що стіл отой не чий-будь, а червонокозачий. Ти бачив, як він прилаштував оте точення до бантини? - повернув голову Явдоким до Левка. - Чудасія та й годі!

-Як не бачив, коли сам і порадив йому? - закехкав Левко. - Сподівав­ся на чарку чи й пугар,- пощупав він ніжки лави, на якій сидів. - Карпо, брате, не те, що ми з тобою, його на фронті грів кінь, а не окопи, а тут його вже із бідарів викреслили у повіткомі, чи то пак, занесли у незаможники за згодою із новим окружкомом.

-Жартуєш, Левку, чи таки справді щось чув? - зацікавлено спитав Карпо, зміривши того очима. - Хто ж те устиг отак проворно зробити? - зрозумів він, що гість говорить правду. - А кіновар Шимон мені діста­не не червоний, а вишневий.

-Слава Богу, знайшлися доброзичливці, - сказав Левко. - Мало їх, чи що, в нас?

-А таки-так, - спохмурнів Явдоким. - Мене б викреслили також, так на мені одинадцятеро ж ротів і жінка.

-То ще треба вияснити, Явдокиме, на тобі ті роти, а чи на Олиті? - натякав Левко на лінкуватість побратима. - А ділять людей, щоб вовками один на одного дивилися, - докинув згодом він, посмутнівши. - Я ото що більше дивлюся на наш теперішній лад, то більше переконуюсь, що не за те ми воювали, проливали кров і клади тіла й здоров’я.

-Воно і так, і не так, як подумати, - зауважив Карпо. - Не було ж виходу із нужди нашому братові без революції та знищення наброду різного, Боженко покійний набрід називав “Його  вічністю”.

-Біда наша ще й у іншому, казав мені колись Антін Драгомирецький: “Знищити ворогів - півділа, а ось знешкодити їх після поразки, в гражданці, коли вони притаяться, виживши, геть тяжко”. Як у воду він дивився. Мабуть, таки правими були укапісти і є боротьбисти Пісецький, Ткаченко та інші, що пішли врешті за незалежниками, - докинув Левко.

-Вони ж перекинулися до Терпила-Зеленого! - був мов ужалений Карпо. - А скільки той нашого брата виклав на полях та шляхах! А скільки сіл попалив! Пожежища ж лежали за ним слідом.

-Лежали-лежали, Карпе, але чи він нам був ворогом, чи хто інший, ганьблячи його, і хто за тим ховався, хто зна. Вчора і Григор’єв таким був, а сьогодні сумніви є, бандитами вони були, а чи мо’ й ми – сліпі, обмануті й ошукані.

-Приходить ця думка нерідко і до мене тепер, побратими, - вставив споважніло Явдоким. - Сам дивуюся часом, адже знаю, що вони робили ізнашим братом, коли ти, Левку, полишив фронт уже немічним. Та й люд, найпаче вчений, зчаста не їх, а нас бандитами називає. Я й інше хочу ще сказати, Левку. Дуже ти перемінився в гражданці.

-Перемінився, бо більше заплатив, ніж ти, не в образу тобі скажу, - кахикнув Левко. - Я б хотів помилятися, та видно, з часом і ви прийдете до того. Адже у нас своєї армії уже, вважай, немає, міліція і ДПУ чужі, міська Рада безвладна й безладна, гроші в наших банках не наші, залізниці керуються з Москви, хоч ми їх і будуємо, і ремонтуємо. Та й пошта уже не наша, отож, яка ми народовладна республіка?! Публіка, як каже Таран, є, а респу-права Бог дасть.

-Про те, що не буде в нас армії, чого ж плакати? - вів своє Явдоким. – Оте ж і з грішми, залізницями та поштою. Ми будемо користуватися ними, як своїми, та й тільки. Ото правда, що ДПУ чуже, так самі ж і винні, бо червонокозаки, повернувшись із війни, не пішли, бач, у їхні загони, а накинулися на землю. Я гадаю, що і вони проти бідарів не підуть.

-Проти бідарів не підуть, але ось Карпо уже не бідар сьогодні, а незаможник! То так, відірваний від нас із тобою, а завтра і нас розірвуть та протиставлять. Суть ще й у тому, хто буде визначати, бідар ти чи не бідар. Учитель он, Таран, бідар із бідарів, але коли його не можна назвати незаможником, то його величають саботажником і буржуазним елементом, а завтра ніхто не знає, як ще назвуть. З меш­кання при гімназії його виселили, от і живе поважний і шанований чоло­вік у чужій конурі, хоч більшого бідаря і бути не може! - гнув своєї Левко.  

-Хіба Тарана елементом обзивають, він же казав, ухилістом? - поправив Карпо гостя.

-Ухилісти, Карпе, партійні, а він безпартійний, - до тонкощів розбирався у всьому Левко. -Його швидше в націоналісти впишуть, - додав згодом. - Самовілля та й тільки!

-В тому ж і Миколу Кропив’янського винуватило ЧК, - згадав Карпо. - Проте ж вияснили і - нічого.

-Вияснити вияснили, а комармом став не він, а Щорс, бач, - товк Левко своє.

-А в Дівочому монастирі, чути, порішили створити комуну, - докинув Явдоким. - Черниці чимось прошпетилися перед владою, ніби бандитів чи що переодягнених у себе ховали. Твого, Карпе, задруга, Антося Бонда­ренка, гейби мають ставити там головою.

-В Антося, бач, свого кагалу мало, то ще туди його треба пустити, щоб покриток начинив там, - подивився Левко на товариша ущипливо. - Хто про що слухає, а ти про схимниць, Явдокиме. Який із Антося голова та господар?! Нікчемний!

-І нікчемний, але бачте, хотять поставити, бо кчемні туди не згоджуються йти.

-На пти зведуть чернече господарство, та й годі, - згадав Карпо монастирський сад, пасіку, грядки в Лузі, качок та гусей на Тясмині і рундуки із шитвами на ярмарчищі.

-Я, брати мої, надивився за той час, що повернувся додому, чимало і мушу вам признатися, що побачив багато такого, про що раніше не думав. Перейшли по землі нашій отакі веремії, поклали ми тисячі тисяч життів, а що собі придбали? Чого досягли? Вважайте – нічого! Істинно сказано: “Не відали, що чинили, озвірівши коло окаянних звірів”.

-Ти, Левку, бачу, маєш злобивість до кацапів, а мені з ними ніколи не було кепсько, - почав Явдоким вертіти цигарку, зглядаючись із Карпом.

-Не ті слова, Явдокиме! Чого б я до них щось мав, коли б влада наша була нашою, коли б вони йшли з нами так, як у війну й революцію, - ніби аж образився Левко. - Досить було нам спільно погромити царат і його прислужців та жандармів, - в основному, на нашій землі, нашими руками та на нашому хлібі, - як нашу армію, поманивши землею, вони розформували, заславши натомість між нас чони, чека і ось гепеу, які стали гірше жандармів уже. Не подумали ми інаші провідці про себе і свій народ так, як ляхи, фіни, прибалтійці і навіть нечисельні молдавани. А чому, думаєте? Тому що, втративши Україну й Білорусію, Росія згине негайно! Без наших добр-багатств і найпаче трудових руквона не жилець на світі, і першим це зрозумів Ленін, переметнувшись із Петрограда в Москву. І слушно Таран та інші нас осуджують, називаючи свавільців “витязами у тигрових шкурах”...

На якийсь час у хаті запала гнітюча мовчанка. Явдоким бив кресалом об камінь, а присутні слідкували за іскрами, які сипалися пучками, не запалюючи труту-губки.

-Відсиріла триклята! - змахував даремно курець губкою. - Та й кремінь ні до чортового батька не годиться!

-Не відсиріла, а не проварена гаразд у попелі! - заперечив Левко. - Ось ітимемо повз мій двір, то я тобі дам губку, яка від найменшої іскри спалахуватиме, - пообіцяв він, завівши мову знову про фронти та про полеглих.

Пригоди, успіхи й поразки на фронтах у розмовах червонокозаків були втіленням героїзму на шляхах народної волі, яка виявилася насправді міражною, бо опинилася у свавіллях російських присланців. Козацький героїзм вдома змінився і потроху перенісся дійсністю у свою протилежність. І не лише Левко, Явдоким та Карпо прислухалися до слів, проникали в гасла і плакати, а й інші все більше відкривали очі. Адже наяву народна воля і доля опинилася не в руках місцевих Рад, а в руках свавільців-чекістів, викликаючи у борців за неї душевний біль і зневіру.

Лад ставав безладним, воля - розчаруванням і неволею, влада опинялась в руках чужинців та їх поплічців: нехлюїв, горлопанів, волоцюг та пройдисвітів. Порядні ділові люди ставали меншістю при владі і під тиском більшості йшли на компроміси або байдужіли чи відходили від неї оярличеними та спаплюженими. Левко, Явдоким, Карпо та Пилип, як і сотні інших у місті, повернувшись живими додому, були в подвійному гнітові, усвідомивши, що поклали здоров’я за пшик, звівши його на пти, що були ошукані й обмануті, в чому кожному боляче було зізнатися і собі, й людям. По чималій мовчанці Карпо згадав проповідь отця Онуфрія, який хвалив діяльність українських митрополитів авто­кефальної та греко-католицької церков Василя Липинського і Андрія Шептицького, як раптом знадвору дзвінко клацнула клямка.

-Слава Йсу! Добридень у вашій господі, діверку. І вам, гості, - переступила Оксана поріг, а вслід зайшли діти, Ганна й Пилип. – Зі святою неділенькою вас!

-Так же й вас! Заходьте, сідайте! - підвівся Карпо. - А ти чого, Пилипе, - звернувся він до брата, - ув одвірку застряв? Проходь та сідай ось на лаву. В ногах же правди немає.

-Та я що? Сяду. Ото тільки, що перешкодили ми своїм приходом вашій розмові, – м’явся він.

-День то який ниньки, Боже, а ви тут сидите та ще й файки палите! - забила Оксана чоловікову мову, з докором глянувши на Явдокима.

Гості зачудовано оглянули жінок - врожевлених, вродливих і випочилих, хоч Ганна і уступала Оксані вродженою несміливістю, ятрівка-зовухна буяла приязню, веселістю, доброзичливістю і певністю, очі її світили кожному із присутніх і вразили найбільше вдівця-Левка.

-А хіба Петрика й Тодося з вами не було? - поцікавився господар в Ганни.

-Не було, - знімала та неспіхом ще дівочу керсетку. - Десь на вулиці чи аж на Луці може.  Вони ж, як виберуться з двору, то мов із арканів зірвуться, - пояснила вона присутнім. - В будень і думати не сміють про вулицю!

-Діверку! Людоньки! Цямберики наші! - сплеснула руками Оксана. - Чого будемо сидіти отутки в задусі? - зглянулася вона із Ганною. - Запрошую всіх у берег. Лавки там нові, а тутки банно. Проси і ти, Ганко!

-Розумно, молодице, підтримую, - узяв Левко добру жменю смажених кабачків із торбинки, піднесеної Домашкою. - Ходімо в берег, товариство, та там і довершимо наші розмови, - підвівся він першим, як старший.

За якусь мить стежкою юрмище приправилося в берег. Гості захоплювалися відвойованими у заплави грядками, не вірячи у їх рукотворність.

-Таким, як ви, слід землю давати, а не невштепурам ледачим, - оглядав Левко рядочки капусти на грядці. - Такими б і комуну оголовлювати, хоч ігуменя Одарка також не гірша була.

-А я, товариство, передав свою землю орендарям під баштани, - пох­валився Явдоким. - 3 партії мене за це вичистили, грозяться відібрати її, викликали навіть у ДПУ, то бачив там Лесю, а на бесіді і про неї, і про вас, і про Тарана питали, Бондаренка та Хорунжу згадували. Після мене вичистили й Лесю, бо, мовляв, протоієреєва дочка не може бути в партії.

-Оце новина! В законі сказано, що діти за батьків не відповідають! Оце вам і лад, і влада, а в газетах пишуть інше, - обізвався Пилип.

-Те, що пишуть у законі, не про нас, коли навіть про Хорунжу випи­тують. Адже комісаром була по шпиталях! - розсудливо сказав Левко, похитавши головою. - Оце вам і доказ, що на фронтах було одне, а тут зовсім інше.

-То кажеш, за нас та за Варвару питали? - був стурбованим і Карпо. - Хіба вони з нами рівня - Хорунжа чи й Леся?

-Контрольна комісія із ГПУ створена, то й питають, - не розумів Явдоким важливості сказаного.

-Оце й початок кінця багатопартійності, коли взялися комісіями за осередки і боротьбистів із них чистять, - пояснив Левко новини. - Повоюємо - побачимо, побратими. Кого цікавить, що робиться в Харкові, запрошують у клуб тартака наступної неділі. Каланча подзвонить двічі по одинадцять, як гасло всім на зібрання, але бажано на запізнюватись, щоб не затримувати лектора, бо того ж дня у нього виступ у Черкасах.

-А лектор той хто? Може якийсь контра? - вирвалося в Карпа мимоволі.

-Достеменно не знаю, але Леся запрошувати нас до контри не буде, - поправив Левко гилу ціпком, з яким не розлучався.

Наступила незручна мовчанка. На заплаві кричали деркачі й очеретянки. За річкою виднілося місто, наповнене обраділими і оклиганими по нуждах людьми. Міщани, найпаче молодь та дітвора, строкатіли святковим одягом. Навколи гучали, співали та галасували. Особлива веремія чулася з Луки, яку заполонили мододь і дітлахи, сягаючи аж циганських наметів. Звідти долинали пісні, вигуки і музика, перервані вітерцем. Там же, як і на Ярмарчищі та на Камінній Горі, кружляли пари танцювальників, звіддалік віючи кольоровими спідницями і запасками.

Для Карпових гостей із Ярмарчища долітали скрипи гойдалок, кожному із присутніх, окрім Оксани, знайомі з дитинства.

-Нічо не скажу, люблю тамтой ваш співанець, хоч і в нас не згірший, - лущачи всмажені кабачки, обізвалася Оксана. – Сама співала-м файно, аби-м так жила, лем шкода, що моє нинькина тамтому ся скінчило, - говорила вона. - Справунки всілякі вшисько відібрали те.

У голубій небесній невісті тоскно закурликали журавлі, спершу ледь чутно, а згодом сильніше, доки із-за Гори не показався, всіх здивувавши, великий їхній ключ, а за ним менший.

-Той менший - не журавлі, а гуси чи може лебеді, - показав Левко істиком. - Дивно, ніколи не бачив, щоб вони летіли отак пізно та ще й разом.

-Лебеді то, - розгледів другого ключа Пилип, задерши голову...

Жінки і діти приклали дашками долоні до надбрів, вдивлялися за чо­ловіками в спокійно-втомливий пташий політ, повертаючи голови, проводжали його, поки й видно було.

-Я й досі бачу всіх пташок, - хвалилася Домашка, встромивши в небо пальця.

-І я бачу їх, - не давала тій переваги Оксанина Марійка. - Он вони, - тикала вона загнутнм вказівцем унебо.

-Он-он вони! - тішилася опрозорено і Ярися, щось шепчучи у вухо нахиленій до неї Ганні.

-Я не бацу, ма-а-а, - ледве не плакала Лідуня, скаржачись.

-Ви запевняли, - обізвався по загальній мовчанці, звертаючись до значно старшого Левка, Пилип, - що комбриг Третьої кінної Тиміш Черняк убитий із нагана у потилицю якимось політінспектором із генштабу?

-Казав, бо знаю! А хіба що?

-Та так. Згадав, що і наш Микола Щорс був отак же убитий інспектором ЧК Танхілем з Одеси. Нам, козацтву, навіть попрощатися із комармом не дозволили, наказавши спішно йти в наступ на петлюрівців, ніби на честь його смерті.

-Хіба, Пилипку, тільки Черняк та Щорс убиті? Василь Боженко отруєний штабістами за наказом голови ВЧК України Мартина Лаціса по погромі петлюрівців і денікінців. Сергія Петриковського переведено до Василя Чапаєва, Юхима Щаденка замінено Араловим, Антонова-Овсієнка – Семьоновим, ніби за відкриття Школи Червоних Старшин та сепаратизм, а насправді для очорнення наших армій чужими Україні людьми. Ти, Пилипку, коли б не був контужений, також став би комдивом чи й конармом, як чимало царських прапорщиків, що переметнулися до червоних.

-Мені, Левку, до того була завадою участь у лавах білої армії, пізній перехід в козаки та царський Хрест Георгія. А ще, думаю, наша дурна довіра до росіян. Я писав про всіх отих із шпиталю і Коцюбинському, і голові РНКУ Християнові Раковському, і навіть на Дванадцятий з’їзд партії, але мені і вдома, як знаєте, допитувачі не давали та й досі не дають жити, хоч я й на ладан дихаю.

-Дванадцятий з’їзд у Москві розбирав мову, шкільництво та лікнепство, як писалося в газетах, - думав щось своє Левко.

-Це найбільше, чого тоді домоглися там наші чільці, уступивши росіянам командування армією, - твердив по роздумові Пилип.     

3 тим гості й розійшлися тієї неділі.

В другодень Карпо, осмислюючи вчорашню розмову, прибивав на даху хати по причілках  вирізані ще в зимі півники. Розфарбовані і вилакувані кіноваром, вони чарували зір. Але куди заманливішими були облямівки на віконцях. Червоногребінні півні на них, здавалося, ось-ось затріпають крилами і закукурікають, а повита по багетах берізка наче цвіла кольором неба серед зеленавого листя. Господар тішився тим, як малюк.

-Батьку! Де ви? - почув Карпо голос Домашки. - Батьку-у!

-Чого тобі? - озвався, зайнятий ділом.

-Якийсь дядько вас кличуть.

-Де той дядько? - всміхнувся в ус Карпо. - Клич їх!

-В горниці, стіл оглядають. Кажуть вам небарно йти до них, - наблизилася Домашка. -                                                        Нам цукерків від зайчика принесли, а Петрикові ще й пищика подарували. Побіжу і віднесу у берег, бо мати наказала йому гусят і качат стерегти, - майнула дівчинка біласими кісками.

-Домашко! А Тодось же де? - гукнув услід дочці Карпо згори.

-Ви ж його до діда Харитона послали, а мати в березі перуть, - відізвалася звіддаля Домашка. -Дядько з тіткою Домкою, Танею та Грицем у хаті.

Карпо невдоволено спустився по драбині, склав на дощині інструменти і, оглянувши недокінчену роботу, пішов до хати.

-Добридень тобі, господарю! - підвівся навстріч Карпові незнайомий чоловік з калікувато похиленою на бік головою.                        

-Щось не пригадую я вас, - ішов поволі до простягненої руки гостя господар, поки й потис її у мозолях. - Знайомі ми чи що? Ніяк не згадаю.

-Нічого дивного, приятелю! - відказав прийшлий. - І час пройшов чималий, і познайомилися ми при таких обставинах, що міг і не запам’ятати, - посаджені незвично близько та глибоко його маленькі очі здавалися дірками-дуплами під кошлатим навісом рудих брів, а приплюснутий ніс та схилена на бік голова насторожували, ніби ховали якусь хитрість і ошук.                                              

-Ні, таки не пригадую вас, може помилилися? - сів на табурет Карпо навпроти.

-Та ні, не помилився я, пізнав тебе зразу, як лиш якось угледів у соборі. Я сотником був у Григор’єва. Може пам’ятаєш, як ти втік від моїх куль під Баштанкою? Не пам’ятаєш? А на Сиваші як зустрілися, також не пам’ятаєш? Погано з пам’яттю в тебе!

Гість поспіхом розстебнув комір сорочки, відтягнув його вбік, показав на багровий рубець.

-Знак ти лишив мені шаблею там, - застебнув він сорочку. – Калікою став я від того.

-Прийшли поквитатися чи що? - обурився згарячу Карпо. - І не боїтеся?!

-Нас усіх уже доля поквитала, - затарабанив пальцями по столу той. - А  боятися мені тебе чого ж? Адже в однакових дурнях усі ходимо, обмануті й ошукані. Не дивись так на мене, молодче! Я не ворог тобі.

В  Карповій  пам’яті  виплив ураз спогад, як спалах. Він наче побачив сірий похмурий ранок, спінену холодну бовть під копитами коней, крутий берег, на якому їх ждала засідка і запекла гаряча сутичка...

-Ви були на буланому коні в яблуках? - запитав Карпо,

-Бачиш, коней більше любиш за людей, - не то докорив, не то пох­валив гість, зрозумівши, що господар згадав його. - Сподобався тобі мій кінь?

-Може й сподобався, тільки я тоді не про те думав, - зітхнув Карто.

-Я сам гущівський, знав твою матір, тебе не раз бачив на ярмарках ще до війни. Семеном Балагурою пишуся. Слугував в Устиновича, пізніше в Городецького, а у війну в унтери вибився, хреста, як і ти, мав, попав після поранення до батька Махна, від нього - до Григор’єва, а з ним ото, як відкололися від червонокозацтва, звільняли край, поки й із тобою не зустрілися. Ледь живим повернувся додому.

-То тепер ви в Гущівці живете? - спитав байдуже Карпо, уявляючи, скільки поневірянь дісталося на долю гостя в тих переметах.

-І в Гущівці, і не в Гущівці, - відповів, зітхнувши, той. - Полюють за нашим братом гепеушники, то більше не дома буваю.

-Домашко! Чуєш, Домашко, - погукав Карпо доньку, яка щойно прийшла з берега.

-Це ти дівчинку кличеш? - поспішив спитати гість. - Не роби цього. Я прийшов поговорити з тобою сам на сам.

-Хотів, щоб жінка дала чогось перекусити, - заспокоїв господар гостя.

-Оцього якраз і не треба. Я, слава Богу, не голодний. Перекусив у Левка трохи, - додав Балагура. - Мудрий він чоловік, хоч і немічний. Заслужили ви всі, бідахи, як і я оце.

-Я не шкодую, що служив, - сказав Карпо. - Без революції що б наш брат мав, окрім чорної нужди?

-А з революцією ти до чого дослужився? Тоді мав іродового Хреста, а тепер?

-Я, Семене, його не заслужував собі. І воював, і в нужді жив, і голодував для інших. Для всіх! І не докоряйте мені!

-Хто ж ті всі?

-Ну, чигирнці! Народ наш бідний, сім’я ось…

-Воно й видно... Тепер, кажуть, ти у віру кинувся? Церковником став? - ледь стримувався гість.

-А хіба ми були бузувірами зроду?

-Кажуть, дядько Харитін відписав тобі Лісок і млина?

-Дядько ж... Їм перед смертю для чого те? В домовину ж не заберуть? Прокіп відмовився від батьківщини і  осів десь на Кубані. Мирін, знаєте може, в каторзі, на Соловках.

-А дочка що ж? - пожвавився гість.

-Вона також відмовилася, бо не бідна... Лише за коня хоче взяти гроші, як продасться.

-То дядько продає коня?

-Та й продає, і не продає, - зам’явся Карпо. - Продасть, бо хто жза такимзвіром ходитиме, як сам ледь рухається вже?

-Може б  купив його? - блиснув очима з-під закучмлених провалин.

-Спробуйте. Мені незручно їх намовляти, бо ж я потроху доглядаю його.

Гість знову затарабанив пальцями по столу, потер долонею шию й тім’я, засовався на лаві.

-А як Мирін по двадцяти роках каторги вернеться додому? Ми з ним однолітки і товариші були, - додав згодом. - Чумакували разом чимало, горя набралися в грабарюванні.

-Верне Мирін та схоче господарювати, то що ж я? Анцихрист який чи що? Віддам йому все, що захоче, хоч і грозився убити мене, - бовкнув, не знати чому, Карпо.

-Та й тесть Яким земельки підкине, мабуть? - продовжив Семен.

-Може, й вони підкинуть. Ще не говорилося про те. Я все одно її обробляю, а мене не було, то жінка з дітьми обробляла. Старі вже тесті.

-Так-так. Женився на красі, а воно, дивись, ще й багатство прийде помалу до тебе. Конячок в комуну не хочеш віддати?

-Може й віддам. Я за них чотирижди сукровицею заплатив, а ви - віддати! - починав злобитися Карпо. - На гибіль як же віддам худобину?

-То ж то й воно, що заплатив на поталу, - зручніше всідався, соваю­чись, Балагура. - А на честь чого, питається? Кому в зиск? Цареві-батюшці за хрест та дзиґар розпинався, точив кров і кривавицею вмивав­ся, а цим – за конячок - нею ж. А кого до коріння нищив? Свого ж брата-земляка! На чий зиск? На зиск ненаситнооких уярмлювачів-чужинців, які використали нашу землю і народ, як гарман і бойню. А чи здогадувався, чому вони товклися у наших краях? А тому, що чим менше нас лишиться та чим більшу вони посіють ненависть між нами, тим легше їм буде нам допомагати: тобі - проти мене, а мені - проти тебе, аж поки можна буде зв’язати нас обох, знесилених. А зв’язаним нам, що схотять, те і вчинять, - поклав Балагура голову на руку, упершись ліктем у стіл.

-Хіба ми не з росіянами та іншими робили революцію і були побрати­мами? - спитав роздумливо Карпо, відчуваючи, що гість має рацію, а головне - не є його смертельним ворогом. “Може тому, що він Миронів товариш, що знав матір і знає дядька Харитона, не стає в мене до нього ненависті?”, - майнуло в голові Янчука.

-В тому й суть, що ми не бачили, де край побратимству, а що мусить бути недоторканно своїм для кожного, а зрозуміли аж тоді, як стало пізно, бо імперія схаменулася, впряглася в свої шори, почала стріляти в тім’я наших конармів та ставити своїх, єдинонеділимців, - тикав гість пальцем у стіл. - Це все рівно, приміром, що я прийшов до тебе в хату при біді, ти мене притулив на якийсь час, а я лишився й надалі, не лиш допомагаючи порядкувати в твоїй хаті, а й тебе відтісняючи від порядкування в ній.

-Про що ви, Семене, і не доберу? - дивився спантеличено Карпо на Балагуру, не розуміючи, куди той веде.

-Бачиш, - гарячився гість, - росіянин в Україні, як і в інших зем­лях, порядкує, розпоряджається по-давньому через гепеушників, як у себе вдома, виловлює тих, хто відстоює свої права на своїй землі, противлячись насилові, убивствам і облудам, а ти, захопившись господарством та тимчасовою змогою винуждитись, того зрозуміти не можеш. Та хіба лише ти? Спершу, голубе, нам треба свій двір огородити та захистити, а вже потім братися в ньому за свої порядки, а ми всі городили двір сусідові і не помітили в побратимстві щирім, коли і свій йому всередину огорожі вплели, під його порядки та уподобання підтасовуючись.

-Не втямлю, що кому до мого двору і при чому тут він, - вже шкоду­вав Карпо часу.

-Бачу, добродію, що ми говоримо різними мовами, але коли б то лиш з тобою таке було, а то ж багато вас, осліплених, є й буде, аж поки вас, як конармів отих, понищать, - опустив у ожурі голову Балагура.

-Щось не так я говорю чи зневажити мене хочете? - ображено подивився Карпо на схиленого Семена, досадуючи.

-Хіба тебе можна більше образити, аніж ти вже ображений, Карпе? Першим обов’язком від природи у тварин, птахів і людей є знаходження лігва, гнізда чи хати, а вже потім - господарювання в ньому і виведення потомства. А ми свого гнізда не зуміли звити, а вже  напустили в нього гадюччя, споконвічних гнобителів своїх. От і порядкує в нас той же жандарм, тільки набагато дикіший, бо той царський був паном із пана, а цей - із раба й розбійника. Одну неволю ми скинули з народних пліч, а другу, чи не гіршу, посадили, - морщився Балагура, виправляючи шию.

-А я ж у чому винен, по-вашому? Може хочете, щоб якомусь чимось допоміг?

-Хочу, щоб ти нарешті усвідомив, у якому ми стані опинилися, оду­рені, хочу, щоб ми боролися дружно й гуртом проти чужих нав’язувань, вигнавши з краю переслідувачів наших кращих людей, хочу, щоб ми стали водностай, відірвавшись кожен від свого двору в ім’я державного нашо­го, спільного, ще дідівського!

-То ви задля цього й прийшли до мене?

-Прийшов поділитися нашим спільним горем, якого ти за землею, гос­подаркою та дядьковим спадком не бачиш, і попередити, що коли ми не позбудемося набрідців, то будемо винищені,  лишивши дітей рабами, а землю - сплюндрованою. А ще, скажу тобі, найбільше горе - це нацькови і оббріхування нас гепеушниками: тебе, що мав царського Хреста, мене, що був із Григор’євим, Пилипа, що був унтером, Левка, що воював разом із махновцями, хоч ті й були запрошені в спілку червогоо владою, Явдокима, що чув, як убив Пархоменка в тім’я інспектор чека. Ти ж придивися, - аж трясся Балагура, тикаючи пальцем у стіл, - жодного червоного  козака сьогодні в Чигирині немає при владі із тих, що воювали за ре­волюцію. На всіх нас аж до боротьбистів і укапістів начеплено бирки контри, банди! Невже це тобі ні про що не говорить?!

-А Хорунжа, а Бондаренко?

-Хорунжа сьогодні в замах ледь сидить, Бондаренко в комуні скніє, вже тричі допитаний Бергавіновим, що осівся в Черкасах, як губернатор, про родинність через жінку із холодноярівцем Деркачем. Гепеушники під призвідством вияснення, хто є хто, ганьблять і червонокозаків, і укапістів, і боротьбистів, і навіть таких пролетарів, як Кузьма Сидо­рович Таран. Це основне завдання, що направляється з Москви.

-Дзержинського ніби перевели із ГПУ, чи що? - вкинув Карпо чуте.

-Їх усіх, використавши, переведуть на пти з часом, бо знову повернеться все до імперії. Царського генерала Каменєва, чи й Брусилова, ба, не переводять, а покручя Антонова-Овсієнка від армії відсторонили, а Пархоменка вбили і тепер на черзі Котовський.

-Казали ж, то махновці вбили Пархоменка?

-Махновці завжди хвастали, коли убивали ворогів, а тут вони заперечують, кажуть, що навіть на Черкащині не були в той час, не те що в Бузівку. Так що суди сам...

-Я за рівність і братерство, за землю й волю воював, натому й стою, а оте паплюження, думаю, тимчасове, - чухав потилицю Карпо, шкодуючи, що тратить час на розмови, не вміючи належно відповісти гостеві.

-В тому й суть, що не тимчасове і веде від рівності й братерства та волі. Земля, обіцяна селянству, поки-що відволікає його від політики й рідної армії і веде, помінявши царів, у ярмо тієї ж імперії. Її з часом відберуть, бо вже тепер говорять про сози й комуни, вона буде спільною й нічиєю, державною, а держава - не наша, а імперська. Отож, треба, щоб усе це знали наші люди, щоб неписьменні вчилися грамоті, яка б їм відкривала очі.

Наступила прикра мовчанка, Карпо дотумкувався, насупившись, роз­гадував слова гостя.

-Чував, що ти кушнірувати пробуєш? - спитав Балагура, помінявши тему. - Здібний ти і беручкий чоловік, Карпе.

-Та пробував трохи. Продав дрова, всякі поробки: ложки, люльки, ярма, снізки, іншу марницю, купив шкіру волячу, конячу і трохи козиної та овечої та й спробував промислу.

-Мав якийсь зиск із того? - для годиться спитав Семен.

-Як сказати? Мав, але праці ж скільки вклав, хоч, вравда, трохи ошатився, розборгувався з людьми та дещо про запас маю.

-Добрий день вам! - переступила поріг Ганна з білизною в руках, прямуючи з дівчатками до валькіру. - Трохи затрималися в березі з Окса­ною, - виправдовувалася, прикриваючи за собою двері.

-Гарна вона в тебе, нівроку, - сказав тихо гість, зводячись. - Шануй її, бо жінка - найнадійніший товариш у житті. По своїй знаю, - направився до порога.

-Дякую, що навідали, що простили мені, Семене, оте каліцтво, дещо розтовкмачили мені, темному. Заходьте, коли буде час і бажання.

-Спасибі! Зайду, як живий буду та матиму змогу. Перебив тобі роботу, то пробач, - глянув він на віконниці, йдучи до хвіртки. - Не хвались про мій прихід, - притишив мову.

-Хіба аж так у вас тепер склалося?

-Коби то лише в мене. Увсіх у нас, голубе, так складається, хоч не всі те розуміють, на жаль, - потис він Карпові руку, прощаючись.

“Левко про те рече і цей тієї ж править, як змовилися, - роздумував Карпо, вертаючись до роботи. - Невже стільки крові ми дійсно дарма по рідній землі пролили, нічого не домігшись? - дохлюпувалося до свідомості сказане Балагурою. - Що виписали з бідняків, то ще не доказ, - шептав він, обрізуючи багетик на віконниці. - Три десятини землі відходить до мене, а ще ж Лісок із сіножаттю, то який же я бідняк? Та й двір свій у мене, садок росте, конячки, гуси й кач­ки розвелися, нівроку, - відступив Карпо від вікна, щоб краще побачити, чи рівно наживив багетик. - Докінчити б уже швидше двір та взятися за інше.”

На коморі в припасованому на колесі гнізді заклекали лелеки, заповнивши радістю господареві груди, відволікши його від думок. Дивився на них зачудовано, пестив поглядом їх напіврозправлені крила, білосніжні груди, тонкі ноги й відкриті дзьоби.

“Чи то справді на щастя вони поселилися? - спитав себе і відчув, як хлюпнуло в груди вірою й певністю. – Вилізу, видеруся обов’язково з біди, що там не кажіть, - пішов він порати коней. - Мушу лише стяг­тися на каміння, щоб дядькового млина на горі відбудувати. Молотиму й петлюватиму, товктиму й решетуватиму в ступах пшоно й крупи, як ото під Луцьком бачив колись.”

-Стань у бік, Гривко! Поступись! Ногу, кажу! - наказав кобилі. – Ач, як подалася, бідна,- погладив він і дав пальці в її пухкі, м’які й ніжні губи. - Почекай ще трохи, ось підробимо, то поправишся, аж на сонці лищатимеш, - потер він перенісся й Гнідкові.

“Не замикатися, а йти до людей, миритися, гуртуватися, - шкребучи коней, згадував він Балагуру. - А з ким гуртуватися і для чого? - роздумував. - Та й де на те взяти часу, коли робота й нужда за горло беруть? Ганна знову, видно, в тяжі, та й “зовухна” мабуть така, бо побільшало ластовиння в неї. Як у перегінки бавляться між собою. Ото Пилипові буде радість, як знову двойнею розродяться, щоб “поповнювати свій народ”, як мовить, - посміхнувся в ус та й споважнів, згадавши хворих Домку й Гриця. - Невже правду хвершал каже, що вони не жильці?” - боляче подумав про сестру й сина, що майже не піднімалися з постелей.

По закінченні порань у дворі нарешті скінчився й день Янчуків, але в хаті щедопізна блимав каганець, і в мовчанці ще довго Карпо мережив свіжо поточені шпиці до коліс, а Ганна гнула голову до колін над вишивкою, гаптуючи шмат перкалю.

Піднялися і наступного дня, як завжди, рано, ще засвіт. Ганна першою, а Карпо їй услід. В потемках наспіх одягалися, вмивалися над ночовками, молилися пошепки Богу, поки вона рипнула дверима в кухоньку, а він - надвір. Лише малу часину він і був там, бо Ганна зразу ж почула чиюсь розмову в світлиці, а вернувшись туди, побачила сусідку Явдоху і Карпа.

-Таке, кажу вам, стряслося, що й слів немає, - сплескувала руками гостя. - Ну чисто всіх коней цю ніч покрадено в ГПУ! Ну чисто всіх!..

-Посидьте, Явдохо, я зараз вернуся, - кинувся Карпо до стайні. - Ні, : наші, слава Богу, цілі, - вернувся він згодом у хату.

-Не інакше, цигани те неподобство вчинили, - м’яла руку в руці гостя. - Думаю, попереджу  вас...

-Спасибі, але я не вірю, Явдошко, що те вчинили цигани, - сів на лаву спантеличений новиною Карпо. - Не помічалося за ними такого зло­дійства в нас, - сумнівався він. - Тут щось інше під їхню личину вчинено.

-Йой, не кажіть, Карпе, - заперечила сусідка. - Не дарма ж цілий день отой Ониськів циганчук Василько коней торгував по всьому місту. Одного купив, а тих усіх видивився та й сторгував, як усі спали.

-Кажете ж, їх покрадено тільки у ГПУ, а Василько там не торгувався, - згадав він, що і  до нього навідувався циганчук, але коней не дивився, а лише питав, чи він не продасть своїх. -  Онисько та й інші цигани, Явдошко, тим займатися не будуть, а в ГПУ - й поготів. Знаємо ж їх усіх тут здавна, - переконано сказав Карпо. - Якщо це і вчинили цигани, то нетутешні, але і в це тяжко повірити, бо тутешні й чужим того не дали б вчинити, - згадав Карпо враз про дядькового Змія і кинувся стрімголов із хати. За мить Ганна й гостя завважили тільки його спину в просвіті хвіртки.

На велике Карпове здивування дядьків кінь був на місці. При появі Карпа він затупцював неспокійно, застриг вухами, озвірено глянув, зободивши шию, а пізнавши Карпа, заспокоївся.

“Хай тебе, непідступного, не взяли, побоявшись, а чому ж моїх смирних лишили? - роздумував він, припнувши Змія до кінця жолоба, щоб почистити під ним. - Щось тут не так,  мабуть. Може, плітку хто пустив, пожартувавши із Явдошкою, знаючи її любов до розносу чуток. Так мабуть воно і є, - здогадувався, поклавши корячок вівса і оберемок свіжого сіна в корито. - Треба порадити дядькові, щоб продали його, бо ще отакого нещастя не вистачало”, - направився Карпо в хату до старого.

-По-перше, небоже, мого Змія, як знаєш, так просто не викрадеш, бо й рейваху на все місто наробить, і вбити може, а по-друге, він у мене постійно на колодці та й не сплю я старістю по ночах, так що... - чистив дід картоплю в мисочку-місюрку.

-Хіба ви сьогодні вже навідувалися до нього, дядьку?

-Сьогодні ще ні, а звечора зачиняв його.

-Як же закривали, коли я щойно заходив, то двері були прочинені?

-А ключ де ж був? - відірвався дід від чищення.

-Ключа не бачив.

-А на підпілку помацав?

-Не  мацав.

-Щось воно не те, бо коли б я забув закрити їх, то ключ би стримів у дверях, як завжди, - протер рукавом старий очі. - А ти ж чого так рано до нього, як опечений, кинувся?

-Та ж кажу вам, коней в місті покрадено сю ніч багато, то я й кинувся, як тільки переконався, що мої на місці.

-Це кепське діло, коли покрадено, - струснув навикло дід головою і взявся знову чистити картоплю. - Коли вже прийшов оце, то почисти його належно та дай, помивши, у полову оці очистки в картоплі і в решеті на полиці черствий хліб розімни.

-Уже почистив, дядьку, поклав оберемок сіна та коряк вівса всипав, як оце до вас іти.

-Хто ж, невштепуро безголовий, дає тварині сіно і воднораз сипле овес у жолоба?! - озлився дід Харитін на Карпа. - То, кажеш, ключа немає в дверях? - спитав, відійшовши по мовчанці.

-В дверях немає, а на підполику я не дивився - не здогадався.

-Треба здогадуватися, ковінька його матері, - вилаявся дядько, кинувши з силою  картоплину в миску. - В козаках тебе відучили від того, видно, - докорив спересердя.        І

-Скільки того діла, я зараз подивлюся, - кинувся Карпо з хати.

В дверях стайні він облапав підлавочок, але ключа там не було, згріб і підставив діжечку, його таки не було.

“Що за чудасія? Де ж він?”- роздумливо поставив діжча на місце і став оглядати все переддвір’я. Ключ той обрадував його, бо лежав на вушаку, де ніколи ні дядьком, ні ним не кидався. Замкнув двері, постояв, поклав його знову на підлавочок і направився в задумі до хати.

-Вовка хтось затруїв, видно, навмисне ото, - згадав пса дядько, як Карпо зайшов до хати. - Коли так, то значить були, видно, гості, матері його ковінька, в мене! А тут же, продай я Змія, то і дня не житиму, бо лише він мене й на світі тримає, - забідкався старий.- Не можу продати його, та й квит! Тобі він набрид, ти може й підбиваєш мене отими плітками, ковінька його матері!?- посуворішав, зміривши колюче Карпа, дід.

-Гріх вам, дядьку, таке говорити! Хто ж я? Та й помочі від вас скільки маю, то чого б хотів вам зла? - образився Карпо. - А що боюся за нього, то таки боюся!

-В тих козаках, що ти побув, усього можна було навчитися, - пішов до печі з мискою Харитін. - Мирона ж твої дружки он на двадцять літ у каторгу всупонили, поки ти за них отам рубався, а вони тут гвалтували люд трудовий. Не прощу вам отого розбрату, скажені, і вмерши. Все забрали, як підмели, статки пограбували, людей нацькували, - лаявся він, поправляючи дрівця в грубі, що ледь загоралися. - Сходи в робкооп і купи мені добрячого замка, бо, видно, ковінька його матері, то не жарт був! Побоялися вони Змія, чи мене пошкодували старого? - доскіпувався. - Ти  йди, і щоб одна нога тут, а друга там мені! Гроші на нього маєш? - тяжко сопів Харитін.

-Маю, дядьку! - закрив за собою хатні двері Карпо.

Вияснив він усе належно аж біля робкоопа. Коней у місті покрадено вночі лише в стайні ДПУ та тих, що його служки тримали чомусь дома. Інших коней злодії хоч і навідували, ні в кого не забрали. Карпо купив два замки і спершу припасував дядькові на стайні, а потім те вчинив удома. Коли ішов від робкоопу, то бачив біля ДІУ ораву циган, чув їх шарварок, плачі і диву давався, що невинних циган мордують. Тепер же мив руки від мазути по всьому, бо чув, як Ярися вже кілька разів кликала: “Батьку-у, ходіть обідати!” Не встиг стріпнути та витерти руки, як у хвіртці побачив діда Мусія Квача, дзвонаря на каланчі.

-Ідіть, ідіть, пес припнутий надійно, - пішов Карпо назустріч гостеві, який неквапом роздивлявся на будівлі і порядок у дворі.

-Добридень вам, дядьку! - нарочито голосно привітав старого, знаючи, що той глухуватий.

-Добрий, добрий, сину! - повторив той, розглядаючись. - То ж з отакого печища отаке обійстя зробити! Не кожний і зметикує таке, кажу тобі, - підтримав він якийсь пакуночок під рукою, завернутий у стару клітчасту хустку. - Попрацював ти тут по нікуди, - крутився гість на місці, розглядаючись. - Що то, як є сила, бажання та кміт у чоло­віка! Велике діло ти зробив, кажу тобі! Комуністи більше ламають, а ти, бач, будуєш.

-Чого ви, дядьку, проти комуністів? - вколовся Карпо словами гостя. - Комуністи, як і я,  хочуть трудитися, щоб людям жилося краще та заможніше.

-Воно й по всьому видно, сину, - покивав головою Мусій. - До тебе я, - глянув він слізливими очима на розгубленого від його появи Карпа. – Варвара Хорунжа порадила, то може зарадиш нашій біді?

-Послухаю, яка ваша біда та взнаю, чому це Хорунжа вам мене порадила.

-Рідкісний ти господар, то й примітила.

-Так вона ж, дядьку, комуністка, то чого ж ви її ради послухали?

-Трапляються і між вами не бенері, сину, - протер заслізнені очі Квач кутиком хустки від пакуночка. - Дзиґар наш пошкодився і довелось мені години по сонцю та по пам’яті бити, а вона покликала та відшпетила, як якого хлопчиська, ніби моя вина в тому. Саботажником назвала, хоч і вжарт, правда, але боляче, - взяв гість з-під плеча пакуночок. І казала, хай подивиться та, як зможе, й поправить небарно, то ж оце, пробач, молодче, з тим я до тебе, - вияснив гість свою появу в дворі.

-Давайте подивлюся, хоч таких я ще не справляв, - сумнівався Карпо в успіхові.

-Пружина, видно, лопнула, то й спинився, - вивернув Мусій із хустки поржавілі й запилюжені ходики, хтозна й колишні. - В мене є й ще один більший годинник, але й шухляда в нього розпалася, і бебехи випали. Хорунжа радила віддати його тобі, як плату.

-Даремно, дядьку, не принесли, - розкладав обережно Карпо на лавиці принос, - може б поремонтував.

-Та з нас і одного досить. Той у міщаті розсипом на стіні висить, уже скільки я й пам’ятаю. Коли хочеш, принесу його, - видивлявся старий на півники по віконцях. - Добрий господар із тебе виявився, ото б покійник твій батько Дорош тішився, коли б побачив. Аж зазд­рість бере, - знову оглянув подвір’я. - То коли мені навідатись накажеш? - топчучись на місці, видивлявся він пильно на Ганну, що вийш­ла якраз із хати.

-Та я ще либонь, дядьку, не зможу його й перемонтувати, - завагався господар. - Дзиґар же, а не що-будь!

-Я також те говорив їй, нехтемській, а вона і слухати не побажала. Навіть нагримала на мене, як на шпетника, щомов немає на світі такого, щоб ти, як захочеш, не зумів, то тепер, бачу,  може, й правда її.

-Перебільшила вона мою могу, дядьку, а годинника отого великого якось принесіть таки, хай подивлюся, - загорівся Карпо і похвалою Варвари, і надією придбати собі до хати таку штуку. - Вони ж чиї у вас там, оті годинники-дзиґарі, дядьку?

-Покійний дзвонар Варлам якось хвалився, що і цього, й того сам Кримський ніби привіз на каланчу, але чого не знаю, то й запевняти не буду. Громадські, гадаю, вони, як і каланча, спокону.

-То що ви чували про ті коні в місті? - запитав знічев’я Карпо у старого.

-І ти туди ж!? Хай вони подохнуть їм, - вилаявся Квач. - Викликали мене до допри, ніби я за варту їм усім, окаянним! А горіть ви на пні, скажені! А щоб вам ні дна, ні покришки, свавільці, а щоб...

-То завтра по обіді й навідайтеся, - пошкодував Карпо, що запитав у старого про ті коні. - Приходьте: як зремонтую, то зремонтую, а ні, то ні, - розвів він руками, завваживши, що Ганна чекає на порозі його на обід. - Приходьте, - направився за гостем він до хвіртки.

-Бувай здоровий, сину! Прийду й принесу того великого, хоч кажу ж тобі, один брухт уже мабуть там із нього.

Мусій зник на вулиці, а в голові господаря зразу ж зароїлася радість і від того, що Варвара Хорунжа його похвалила, і від того, що може таки відремонтує ходики, а ті великі зможе якось купити в старого, привести до ладу і оживити хату тиканням, найпаче для хворих сестри й сина, прикутих до постелей. Їв і не бачив, що їсть, уже полонившись роботою, механічно перехрестився по обіді і взявся до діла.

Довго розбирав, відгвинчував, колупався, мив у гасові деталі, чис­тив напилком і сукном їх, бігав до дядька Харитона по лупу і знову роз­дивлявся, поки таки з горем-бідою зняв, повідкручував, повідгвинчував і знайшов порив у поржавілій пружині. За тим, як вода в лотоці, і день скінчився, і вечір застав його в запамороці, аж не міг сам коней по­порати і послав те робити Тодося. Лише сутінки змусили його, невдоволеного, лишити ту мороку і взятися при каганці за іншу.

Другого дня Карпо прокинувся, як у гарячці, розбудив Тодося, побіг ще в потемках до стайні, але тут же передумав, і як з’явився син, наказав тому порати коней та господарити, а  сам метнувся до дядька Харитона, де наспіх сяк-тяк попорав Змія і подався додому, щоб знову засіс­ти до того морочного дзиґаря. Вертів, відгадував, прикладав, свердлив і витирав, мастив у процідженій оливі, складав і припасовував, відкручував і знову закручував, аж поки таки склепав на міді пружини аж шість заклепок, посадив усе на свої місця та дочекався, поки затикав маятничок. І пішли ходики так, що й самсобі не вірив. Втіха, правда, швидко й зникла, бо дзиґар раптом став. Карпо витер оливу геть начисто і собі на радість побачив, що він зацокав впевнено й надійно.

Дід Мусій Квач прийшов аж геть по обіді, коли дзиґар, звірений Карпом по його ще  миколаївському кишеньковому, висів на стіні, відмитий, вичищений, як новий. Карпо навіть гирьку-важку на ньому потяжив кусочком відшліфованого до блиску свинцю. Тикання дзиґаря аж дзвеніло ритмічно.

-Таки правду казала мені нехтемська Варвара, - не стримався старий, викушкуючи з отієї ж вчорашньої хустки суверток у міщаті, куди більший вчорашнього, і не зводячи захоплених очей із дзиґаря на стіні. - Таки правду казала, ковінька її матері, хоч я й сумнівався. Карпо вже не слухав, викладаючи отой дорогий брухт на стіл, уважно оглядав його, як тельбухи, крутив і вертів, як дивовижу, складав, огородивши краї стола скатеркою і рушником, щоб не скотилося бодай щось із принесеного.

І в цьому дзиґарі була порваною пружина, крім того, не вистачало кількох болтиків, прокладочок і гаєчок та собачки. Як не вивертав міща, в ньому їх не було. Був з’їдений  повністю шашіллю і футляр-шабатурка, колись добротно зроблений і розписаний під кіноваром. Отож, тут же при старому повкидав отой брухт у миску і залив гасом, перей-нявшись новою морочною ротобою.

-То стільки, дядьку Мусію, ви хочете за це начиння огулом? - пока­зав Карпо на все принесене.

-Та що можу хотіти, Карпе? Не моє це начиння, а громадське, якказав тобі вже. Та й наказа ж маю від Хорунжої, то як ослухаюся?

-Хорунжій скажіть, що я взяв цей брухт, як плату за ремонт дзиґаря. То чим маю поквитатися з вами? Адже хтось інший цей брухт давно б вики­нув на сміття, а ви зберегли, то говоріть, що вам за нього дати?

-Якось, сину, не випадає мені чогось правити за чужу марницю, - ніяковів дід Мусій.

-На те не зважайте, бо я хочу купити, а не взяти задарма.

-Так ти ж уже заробив ремонтом більше, аніж вартий цей брухт. Хто його знає, як те поцінувати, - розвів руками в розгубі дід Квач. - Нужда в мене, то може б ти, даруй на слові, мені дашок на ятці полатав, бо протікає? - ніяковів він.

-А та ятка ж у вас дошками наслана? - поцікавився Карпо.

-Та була дошками, а тепер уже й бляшанням, і смолою та ганчір’ям, а все одно тече. Полатати її нічим, і нездужаю вже, - додав, помовчавши. - Геть ти мене в сором увів.

-Гаразд, дядьку. Під вечір прийду з Тодосем, подивлюся, може йзарадимо.

-Пробач, сину, - винувато тер дід лоба. - Я подзвоню п’ять разів та й бігом додому, - почав старий вкутувати в хустку дзиґаря. - Спасибі тобі від громади і від Варвари, бо я таки їй понесу її дзиґаря, якого вона давала натимчас, і скажу, що ти оце виручив і мене, і місто. Незручно мені, бо не лише не заплатив тобі, а ще й боржником своїм зробив, - наклав старого брилика Квач на сиву голову імерщій подався.

-Не зважайте, дядьку, на те, поквитаємося, я в збитках не буду, - проводжав Карпо гостя до хвіртки. Був радий, що матиме оте тикало в хаті та ще із дзвонами, як вияснилося.

Ятка Квачева була зовсім продіравлена не лише на дашку, а і у сті­нах, і Карпо домовився з дідом, що вони з Тодосем будуть тут господарювати без нього, та з тим і направилися додому по матеріал: стовпці, лати, дощини, смолу, клоччя та інструмент, бо глина, околот та  цегла в Мусія у дворі були.

Дивно старому було, коли ввечері, вернувшись від каланчі, він побачив знятого верха із ятки і цілу купу навезеного отого матеріалу. Але ще дивніше сталося другого дня, коли навідавшись в обід, він побачив ятку зовсім переробленою, вичепуреною, полатаною і замазаною в стінах та накритою його ж давнім околотом, що аж світився новизною.

Сподобалося старому і те, що дрова від старого даху лежали порубаними  в ятці, привезений зайвий матеріал був охайно складений, а сміття і зіпріла гнила покрівля скидана в купку обік, а самих ремонтників не було вже й сліду.

-Добрий син у Христі й Дороша, - подумав старий, зайшовши в хату. - Треба якось хоч подякувати, - подивився ще раз через вікно на ятку і залився сльозами, бо згадав синів Гната й Гаврила, що пішли разом із Карпом у Першім Чигиринськім полку на фронт і не   вернулися.

-Ось чому Карпо мені поміг, а не із-за того брухту, - пояснив він собі, і не обідавши, побрів знову до каланчі.

А Карпо, поки отой брухт прокисав у гасові, вже вишукував вербові, липові та вільхові дошки, приміряв їх і обрізував, стругав і гемблював, упріваючи, квапливо точив накутники-багети, вже бачучи готовою шабатурку, і гризся лише одним: де поставити дзиґаря в хаті та  на якій підставці, щоб пасувало столові, шафам, мисникові та лавам. Гризло його й те, що вже розмерзлася геть земля не лише зверху та все настирливіше кликала його синичка і на тестеву Якимову нивку, і вже може тепер свою, а колись дядькову Харитонову, і таки на свою,  отриману по наділу за козакування.

“Нема часу на розгули! Ой немає! - роздумував, складаючи для висушки заготовки під прес на верстачок. - Доведеться залишити на інший час та погану погоду дзиґаря, бо тепер не до нього, - вкладав виточені накутн­ики нерозпущеними на рівній поверхні, щоб не покоробилися, висихаючи. - Таки-так, не до дзиґаря тепер!” - побіг допорувати коней, кінцево зрозумівши, що треба братися за воза, реманент, збрую, плуга, дряпака, борону та лопати. Того ж вечора поночі біг уже пізно додому аж із Гори з істиком, яким перевіряв мерзлість грунту і в тестя Якима, і в дядька Харитона, і в себе. Рано було ще орати, хоч на південних схилах косогорів і побачив свіжі ріллі, а в місті - покопані деякі грядки й городи.

Наступні дні в Карпа пройшли без пригод, і він із Тодосем від ранку до ночі переглядав, чистив, клепав реманент, змащував його. Потім возили спішно перегній з двору та із яру. Врешті, не стерпівши, таки виорали свій і Пилипів городи, угноєні ще з осені. Мерзлі латки, що попадалися, особливо на місцях купок гною, заспокоювали господаря - він ще не спізнився. Плуг і збруя в нього добре підігнані, а Гривка і Гнідко - цілий скарб, за який він подячливо славив Бога, вже вкотре згадуючи при конях і комісара, який запевняв Карпа, що “продайдуші й пройдисвіти Ворушило і Будьонний приписали собі організацію і створення  Першої Кінної”, про що він неоднораз чув і раніше від інших. Карпові було байдуже, хто створив ту Першу, згадав, що Гривка нещодавно погуляла із жеребом, що вселяло надію на буланий в яблуках приплід. Господарські клопоти сплітались у голові в суцільний жмут обов’язків, планів і райдужних сподівань, що росли і множилися до неймовірності.

Настала субота, у пообідді якось зненацька вдарив дзвін до вечерні, нагадуючи і міщанам, і Карпові про спочинок на завтрашній святковий день - зустрічей, відвідин, гостин, смачніших страв чи й випивок, що були тепер у Ганни постійно, бо на прохання Оксани Карпо склепав само­гонний прилад, зробив діжчину для заквасів, і жінки тим зіллям запа­салися перед кожним святом, як була потреба. А була вона ще й тому, що Пилип і Оксана ще будувалися, отож пригощали майстрів, найпаче після роботи.

Тихим розливом святково бовкнув соборний дзвін, Карпо, не скін­чивши порання, понаказував Тодоськові цілу в’язку робіт, а сам поквап­ливо пішов митися, перевдягатися, щоб устигнути в собор ще до початку молитви, як просив його отець Онопрій.

Радувався отому дзвонові і Тодосько, бо міг виглянути на вулицю. А за дозволом матері, як лиш батько вийшов з двору, подався до Лесі Яремівни за книжкою, яку та обіцяла подарувати йому. Вабила хлопчину не стільки книжка, як можливість вирватися з двору-каземату, як жартував він.

Пізно повернувся Карпо з вечірньої молитви. Мовчки вечеряв, тихо помився на ніч, щоб не розбудити дітей, що вже спали. По молитві він нащось взяв із шафи шинелю, шапку і чоботи, привезені з фронту, пере­глянув їх, аж здивувавши Ганну, і поклав на місце. Спав неспокійно, просипаючись, перевертаючись, стогнучи, аж Ганна запідозрила, що він захворів.

В неділю, ще як тільки вдарив дзвін до ранішньої молитви, наспіх попорався і подався на молитву. Вернувся з неї раніше, ніж завжди, і дзвін чомусь дочасу сповіщав про кінець відпра­ви.

-Не дивись на мене загадкою, не п’янствувати йду, - заклопотано зауважив Карпо Ганні, одягаючись у “фронтове”, як ніколи досі. - Будемо на тартаку якусь доповідь слухати. Гість із Харкова буде виголошувати, - пояснив, розчісуючи гребінцем вуса. - Може й загаюсь...

-Я забула тобі сказати, - спохопилася Ганна, затримавши чоло­віка в порозі. - Переказувала Леся через Петрика, щоб ти неодмінно пів на одинадцяту був там.

-На яку, в дідька, пів на одинадцяту, коли зараз вже без чверті! – невдоволено докорив він,     ховаючи срібного царського годинника в кишеню. – Як то можна про таке забути! - сердито грюкнув дверима...

В кутку будівель на тартачному дворі Карпо загледів кілька коней. Четверо з них були під добрячими сідлами, а п’ятий упряжений у одноосну розлітайку-двоколіску на гумових шинах з ресорами. Коні мир­но жували якийсь обрік у шкіряних опалках, форкали, переступали з ноги на ногу. Запряжений був накритий рябчаком-рядном.

Карпо аж затримався біля порога “хати-читальні”, розглядаючи отих румаків і пропускаючи якихось лодей у двері. Невдалік коней, як на чатах, походжав молодик у червонокозацькому строї, а другий припро­шував челядь заходити до залі. День був прохолодний, ясний і аж урочис­тий.

В отій залі, що Карпо вступив, було вже повно людей, тихого гомону і урочистості. Лави в чотири ряди заповнені і челядь стояла на проходах попід стінами, сиділа на підвіконнях. На підвищенні, мов на виставочному коні, був засланий червоним полотнищем стіл, за яким стояв у короткій кожушаній бекеші-черкесці недавній Карпів гість Семен Балагура зі збоченою головою, а поряд з ним - миршавий, геть білоголовий дідок з кущистими бровами на маленькому продовгуватому лиці з козацькими опущеними вусами. На одвірках Карпо помітив двох червонокозаків, в таких же шинелях та шапках.

-Ходи сюди! - покликав Карпа Левко, пригрівши для нього місце на лаві. - Чому запізнився, адже попереджали? - докорив побратим пошептом, як Карпо врешті всівся.

-Шановні трудівники, вчорашні козаки та жіноцтво! - оглянув Балагура переповнену залу, що раптом принишкла. - Ми запросили вас сюди, щоб слухати лекцію нашого столичного гостя Аврама Більського, члена  партії соціалістів-боротьбистів, який п’ять разів був засуджений царатом за свою діяльність і звільнений революцією. - Тож не буде­мо гаяти часу і надамо йому слово, - підставив Семен гостеві склянку з водою. - Питання задавати в кінці. Вам слово, професоре! - попросив Балагура Більського ще й жестом руки, і смикнувши  кілька разів головою, всівся.

-Дорогі товариші! - на диво жвавим головом звернувся дідок до натовпу. - Притомні добродії, як любили колись величати присутніх на зборнях наші батьки й діди. Збірчани, ремісники, кооператори, просвітяни, комнезамівці, воїни, комунари, рільники, городники, садоводи, міщани, лавочники, служителі культів, миряни і члени всіх родин, а найпаче жіноцтво, яке особливо вітаю тут, як тло тра­дицій і самобутностей, що його не всі інші народи й мають.

Карпо, слухаючи старого соціаліста-демократа, непомітно оглянув присутніх і був здивований, що жінок було більше за чоловіків. Зауважив отця Онопрія і титаря-ктитора Микиту Майбу, Варвару Хорунжу, Лесю Яремівну, Ганнину сестру Килину і ще кількох молодиць, що сиділи на одній лавиці.                  

-Тепер, та й не лише тепер, - виголошував Більський, - ми, завантажені трудом і скрутами, не маємо часу збиратися отак невимушено і великим числом, щоб обговорити відверто по-дідівськи свої лиха і нужди, надії і болі, тому день сьогоднішнього міжнародного свята солі-дарності жінок усього світу, прийнятий у Копенгагені, як і день Паризької Комуни та близький, прийнятий Другим Інтернаціоналом на честь Чіказьких робітників, давайте посвятимо отим нашим лихам і нуждам, оглянемося назад і може заглянемо вперед, усвідомимо, хто ми і де ми є зараз між людьми, на якому шляху і куди він веде нас, - знову примовк доповідач.

-Відтак ми, чоловіки, давайте привітаємо наших тутошніх і нетутошніх жінок із днем Восьмого Березня і Паризької Комуни! - гукнув до присутніх Більський. - Хай живе віднині і довіку жіночий день на всій земл! Встанемо, товариші! - вигукнув він. - Слава жінкам-трудівницям!

-Сла-ва-а! Сла-ва-а! Сла-ва-а!.. - пронеслося невлад по залі. - Жінок особливо завжди поважали наші предки, заповівши те і нам для наслідування. Отож, огулом і зокрема, вдома і на роботі та в сус­пільстві будемо шанувати їх, як рівних, і заповімо те нашим щадкам, як святиню, навіки! - оглянув доповідач жіноцтво, піднявши окуляри в надбрів’я. – Даруйте нам, жінки, молодиці й дівчата, що перейдемо від пошанувань славної вашої статі до поточних сьогоденних моментів і минулих справ та питань, - хитнув головою до зали Аврам Більський. - Мусимо переглянути, рідна громадо, те, що сталося в нас, як воно сталося та чому так, а не інакше. Революція, що повалила російсько-імперську тюрму народів і звільнила їх, закінчилася фактично по своїй суті контрреволюцією, повернувши імперію знову на круги своя, і то тоді, як забрала в нашого народу мільйони жертв його найкращих, найздоровіших інайреволюційніиих представників, а святу землю нашузробила безприк­ладним, побоїщним цвинтарем народів. Так-так, великим цвинтарем наро­дів! – повторив прочулено, підвищивши тихий голос, промовець і змочив уста водою зі шклянки.

- Завдяки кому те неподобство відбулося, питається? Хто був ведучим у революції і хто - у контрреволюції? Ведучими у революції були погноблені народи, в першу чергу, і росіяни, в другу. Наш народ між отими першими був основним і по чисельності, і по революційності, і по утримстві революції! Це неоднораз відмічав у виказах і великий Ленін, який, зорієнтувавшись по переворотові-путчі, що Росія без поневолених нею, а найпаче України, не може існувати, повернувся у своїх діях ізаходах задом наперед та нашими гаслами, лозунгами і плакатами, граючи на нуждах трударів, почав рятувати і спас імперсько-режимно-опричний різновид великодержави, ставши черговим царственним собирателем земель, що в своїй основі на дев’яносто дев’ять відсотків є загарбаними за століття. Це він, Ленін, осудивши імперський царат і великодержавницьке мракобісне духовенство, замінив їх своїми проросійськими прикритими експансивними трактовками і псевдореволюційними кличами:  “Пролетарі всіх країн, єднайтеся!”, “Вся влада – радам!”,  “Земля - селянам, заводи й фабрики - робітникам!”, увівши паралельно опричні експропріації і наславши в наш край тисячі тисяч чорносотенних заготовачів збіжжя, що відби­рають його в трудівника і щодоби відправляють ешелонами воєнного ко­мунізму в Росію, лишаючи наших лодей на голод і нужду. Це він, Ленін, повторюю, насилом і нахрапом увів до нас смертельну продрозверстку, яка привела позаторік до масового голоду наше населення і була фактично зловмисним наміром російської економічної агресії, окупації, терору, голокосту. Заміна продрозверстки уже ось у так званому тепер Союзі продподатком є другим боком тієї ж медалі, бо є годівлею паразитів, які інтригами і піратствами живляться за рахунок в основному нашого трудівника, громадо шановна. Характерним є й інше: замість ікони царя і  проросійського патріархового, тільки інквізиторного бога, партія так званих більшовиків-русофілів і їхніх сліпих поплічників по смерті свого справді геніального вождя оіконює  потроху його і як царя, і як бога до культовості, яку впроваджує і піднімає в небо, завдяки імперській атмосфері в Кремлі. Продовжує те тепер уже генсек ЦК Сталін, як гейби соратець його і послідовник. Він же відроджує та скріплює разом з іншими і прицарський жандармський сиск із чорносотенних старшебратців та колаборантів-перекинчиків, куди хижіших, лютіших та звіринніших за свого попередника ЧК, ВЧК і ДПУ-ОДПУ. Сьогоднішній Союз республік і автономій по суті - імперський пов­ністю, права республік - ярлично-паперові, їхні земельні території, що ніби мають належати селянам, як і заводи -  робітникам відповідно до кличів, - уже фактично є власністю держави, бо мають передатися артілям, тсозам, комунам іобезособитись, як державні. Новоімперії вже мало того, що вона здирає великі податки на свій ненаситний “живот”, їй треба закабалити і трудівників, як свою власність - і виробничу, і духовну та культурну. Таким чином, поміщики замінюються буржуєм-державою, а трудящі стають кріпосними, - знову промочив Більський уста водою.

Тиша в залі була неймовірною. Левко, Явдоким і Карпо по-різному сприймали оті виголошення промовця, аж не вірячи дечому зі сказаного. Не інакше реагували і колишні червонокозаки, найпаче ті з них, що стали землевласниками по наділах.

-За кількасот літ агресій і анексій чужих земель і народів царатом, - вів далі Більський, - російський і оросієний люд у своїй основі, вічно визискуваний і гноблений, відмовлявся від тяжкої даремної праці на пана, кидав свої батьківщини і йшов на легші хліби до інородців, де ставав опорою влади і користався чужим доробком, як окупант і набрідця, в результаті, у своїй більшості він розучився бути виробнич­ником-творцем на чужій, присвоєній імперією землі, а навчився бути утриманцем, руйнівником і плюндрувальником не лише її, а й місцевого ладу, перелицьовуючи все і вся на свій копил. Особливо те видно сьогодні, коли десятки тисяч росіян, і надісла­них, і ненадісланих владою, кинувши свої убогі отцівщини,  найпаче так звані люмпени, заполонили наш край в ЧК, ДПУ і ОДПУ, спілкуючись із місцевими неробами, злодіями і дармоїдами. Не вміли наші вожді вчасно розпізнати облудства більшовиків-старшебратців, не показали належно спілку-пагубу з ним своєму народові, а він, із дідів не маючи державности, гостинний і байдужий до влади, не підтримав їх, повіривши в чужинські брехливі кличі. Отож, і маємо тепер бути в отій же залежі від великоімперів, бо не підтримали належно в свій час свою Народну Республіку, Директорію і Гетьманщину не лише червонокозаки укапісти-боротьбисти, а й есдеки, есери та інші. Правдиво передбачив і описав ще перед світовою війною російський соціалізм наш славний Іван Франко, повторив те бачення для нас голова уряду УНР Ісак Мазепа, знали те навіть Шумський, Подвойський та інші, хоч і запізно вже, бо абсолютична монархія в Росії уже повернулася на царську колію, а українські діячі будуть відсторонені від влади не тепер, то в четвер. І хоч УНР та ЗУНР із Галичиною, Буковиною й угорським Закарпаттям, злившись, об’єдналися, але все це дуже запізніле, а головне - має в противниках-опонентах пропольських, проугорських та проросійських наших лакуз-перевертнів, які воліють слугувати не рідному трудовому людові, а чужинному в чинуванні. Даремні, як на мене, старання Володимира Загайкевича в Астрії, Дмитра Донцова в “Заграві”, домови з Ернстом Зайдером австрійським у Бересті. Нічого не варта і КПЗУ, бо колеться на “Землю й волю” та “шумкістів” із Турянським, Васильком та іншими, вдаючись до інвектив-взаємообраз. І що є та буде вічним у темі наших трудових днів, то це українізація всього населення від малого до старого, що вам і заповідаю робити з усіх сил, добродійна громадо. Адже нічого втішного не домоглися інсургенти-повстанці й Кубансь­кого Краю на чолі із отаманом Василем Іванисом, розбиті українські з’єднання і в Зеленому Клині наСіхоте-Аліні, Станових горах, Амурі, Курі, Зеї, Буреї й Усурі, і то тоді, коли навіть мала Інгерманландія зуміла стати під шведські захисти. Впали Балтська, Баришпільсько-Трипільська, Баштанська, Донецько-Криворізька, Гуляйпільська, Холодноярівська та інші республіки, бо ж у кожній з них, як і у Махновській, були свої Аршинови, Воліни, Артеми-Сергеєви, як рівно ж і в усіх червонокозацьких з’єднаннях аж до Білгородського, що врешті вивертко і метко, нацьковно-ненависно вирішували долю нашого краю на користь великоімперії. Не мені багатьом із вас казати, скільки було отих крутсько-студентських смертельних боїв за волю України, але не менше було наших жертв і при відступах і білих, і червоних імперських армій, що розстрілюва­ли, і приходячи в міста та села, і полишаючи їх у відступі. Незчисленне множество полягло і червонокозацтва, а чого домоглося воно? Ради, як ті ляльки, в руках ЧК були і тепер є в руках ДПУ, не маючи сили хоч якось захистити свій люд від червоного терору нової імперії. Знищені так звані буржуї, як клас, знищена і “дрібнобуржуазна” інтелігенція, а кінця теророві не видно, знищуються укапісти-боротьбисти, інші націонали. За отаманів-провідців годі й говорити, навіть сім’ї та родичі Божка, Балбачана, Ангела, Зеленого, Вітовського, Волинця, Воєвідка та сотень інших запроторено до Сибіру. Для ДПУ того мало, воно готує нові акції проти куркульства як класу,нацьковує нашого біднішого трударя на багатшого, розпалює ненависть між людьми, продовжує кликати народи, відволікаючи їх від насущних нужд, до планетарної революції, організовує через ланки свого Комінтерну вбивства противників, навішує ярлики і таврує їх, як бандитів, - так само, як те робив царат, лише куди в більших масштабах та запов­зятіше. Добродії! Вникніть! Петлюра, Махновський, Винниченко, Письменний, Грушевський, Петрушевич, Єфремов, Шумський, Подвойський, Шахрай і сотні інших народників, соціал-демократів, боротьбистів іменуються буржуазними жовтоблакитниками, незаперечними і владними господарями у нас стають прислані з Росії сискні опричники у галіфе з темносиніми кантами, в гімнастерці або матросці, в шкірянці і такій же джонці,абсолютно бездушні і розбійно-свавільні у своїх вчинках, що затямили слова “спекулянти”, “контрреволюціонери”, “саботажники”, “буржуазні елементи” і “націоналісти”. І це ж лише початки розгулу оцього опричництва, а якими ж будуть його кінці? – спитав сповнений обуру доповідач і оглянувши залу, продовжив.

-Те, що в союзному так званому уряді повністю переважає нині російський етнос, вияснено говорить, що ми є знову в загарбних обіймах насильників-старшебратців, їхніх опричників ОДПУ і під їхнім примусово-союзним патронажем. Підтверджують це не лише пореволюційні свавільно-імперсь­кі дії русофілів, не лише ототожнення новоімперії з росіянами, як гейби найреволюційнішими, а й арсенали клейм, рогів і ярликів, що їх вішають під стягом комунізму на ореоли усіх наших діячів із терно­вими вінками на чолах, які живуть і працюють на рідній ниві історії й культури. Громадо! По всьому, що нищівною бурею пронеслося за сім років по нашій скривавленій і осльозненій землі, що забрало, повторюю, десяток мільйонів кращих і найздоровіших наших народних жертв, слід зробити оцінковий підсумок і кінець-кінцем остаточний виріш у суто народних передбаченнях на майбутнє. Мало лишилося у нас здібних ораторів, не претендую і я на такого, але дозволю собі, при вашій добрій згоді, дещо сказати в цей святковий день, пригадавши і потуги нашого суспіль­ства, і його біди-лиха. Із сімнадцятого і до двадцять третього року країни Антанти та Малої Антанти, а головне Австро-Угорщина, Польща, Болгарія, Чехія і Словаччина в результаті політичної сліпоти і глухоти, які досягли злочинної інфантильності, не лише не допомогли УНР і ЗУНР, як захисному своєму коридорові від агресії Росоімперії, а й знищили їхврешті і  ігнорацією, і байдужістю та поміччю білогвардійщині в сьогоденних вигодах, уготувавши неволю для майбутніх поколінь і своїх нащадків. Не мудріші і Великобританія, Франція, Італія, Німеччина, включно із США та Японією, які, мислячи тими ж діточо-політичними категоріями, допомагали в отому нашому вмиранні. Це непоправима їхня помилка по відношенню до інтересів коло ста дев’яноста інонародів, анексованих російською імперією, і до їхніх власних державних. Адже завдяки їхній підтримці білогвардійщини стало можливим реанімаційне відродження і новоісторичення великої розбоєм і держимордством імперії, яка являє світові бандитів, як героїв, узурпаторів, як херувимів-визволителів, катів, як благочинних геніїв-добротворців, злодіїв, як милостивців, дармоїдів-паразитів, як трударів, руйнівників, як творців-будівників... Це завдяки їхнім всебічним помічам новоімперія набуває все більших розмірів і набирає міці уже і в Середній Азії та Закавказ­зі, сягає знову паранойного культу в подобі не царя, то вождя, в образі всеінтернаціонального, але старшого прабратства, його опаршивленої дружби, обрядженої новою комуністичною святістю безумства і абсурду. Відтак, що ми маємо, шановна трудівнича громадо, на святому вів­тарі виборюваного нашим людом життя, його надій по революційному буреломі, в який, повторюю, значно більш поклали своїх всенародних жертв, аніж всі інші народи? З чим ми поляжемо в нам’ять нашої істо­рії? Що ми зробили ічого не зуміли зробити для рідної нашої вітчиз­ни і її щадків? Питань безліч, і відповісти, бодай на деякі, мусимо. Треба не замовчувати, що провідні наші верстви і в минулому, і тепер багато вклали праці, потуг, поту, сліз і жертв-крові на ниві захисту народних гараздів, але результатами похвалитися не можна, бо вони до вбогості мізерні. Про них і говорити соромно, бо віз і нині там, де був триста літ тому. Ми проснулися та зуміли покликати свій люд лише до українізації, освіти, своєї окремішності, і в тому закликаю вас віддати всі сили: одних - на просвітянство, других - на його засвоєння, доки вони можливі і не задушені старшебратцями.

Доповідач говорив, ніби читав, іслова його з виляском відлуню­вали в залі. Тишу порушували тільки нечасті покашлювання.

-Все було, - продовжував свою промову Аврам Більський, - в нашій історії: і героїзм та численні жертви, і небачені нужди та скрути, і лицарські змаги, кров, сльози, піт, як рідко в якого отак чисельного народу на землі. Чого ж не було в нашій історії, або чого було недостатньо? Що привело нас до таких результатів у борні? Як сталося, що ми сьогод­ні, повторюю, отакою чисельністю, на отакій багатій землі трудом наших людей не домоглися своєї державности, не одолівши ворогів? Вглядаючись, аналізуючи все пережите, ми, рештки недонищених народних провідників, приходимо до висліду - в нас не було найперше справжньої народної єдности, яку мали інші, у десятки разів менші чисельністю, не було ніколи, - зітхнув і на мить примовк доповідач, - людяно-добрих сусідів, не говорю за так званих тепер білорусів, бо вони - це штуч­но розділені імперіями ми і навпаки, не було нашого одностаю, без якого ми ставали завжди отими “лебедем, раком і щукою” протягом всієї своєї історії. Бракувало в нас і сильних, авторитетних вождів, які б своєю мудрістю і силою впливу згуртували нас, розпорошених, і повели вперед до незалежі. Їх, наших вождів,  знищували сусіди. Інші народи, приступаючи до боротьби з гнобителями, дбали про захист своїх провідців, а ми цього чомусь майже ніколи не робили або робили зовсім недостатньо. Ми часто-густо, нацьковані сусідами, міняли вождів своїх, не даючи їм змоги проявити себе у проводирстві, забуваючи просту істину, що навіть дурний свій безпорядок кращий від  розумного чужого порядку. Хапалися ми у своїй більшості і за власні гаразди та підкинуті нам здебільшого ворогами уявні вигоди, допускали зазнайство наших тимчасових проводирів, що зводило людські потуги нінащо. Прикладів, дорогі слухачі, того в нашій історії, на жаль, чимало, коли в результаті створювалися і політичний, і господарський безлад і плутанина, що свіжі у вашій пам’яті, бо в попередні сім літ вони нищили наш народ, ослаблювали та знесилювали його і так званим “гуляйпільством”, і “отаманствами”, в яких був обов’язковим елемент чужого нацькову, розпорошеності і нерозуму, а відтак - жертв і жертв! То ж викажемо прощення всім тим, що стали жертвами і своєї сліпоти, і пройдисвітства ворогів, незалежно від того, за що, коли і де вони по­лягли, вшануємо їх хвилинною мовчанкою…

Не було потреби закликати залу, вона й так була мовчазно зосередженою і від почутого траурною.

-Не забудемо їх, добродії, і перекажемо не забувати і нащадкам, - продовжив сумовито гість. - Дозволю собі вам нагадати, що злочини сусідніх народів, а найпаче Росії, із покоління в покоління проти нас незчислимі, неймовірні, незбагненні ні світом, ні самим російським трудовим людом. Адже майже триста літ ми нищимося в своїх кращих людях і плюндруємося та руйнуємося в наших доробках і набутках імперією, заоселюючи Північ і Сибір для неї. Світ не може втямити цього надлюдського нашого лиха, інакше він би здригнувся від жаху Вальпургієвих ночей та Содом і Гоморр!.. Частину отих жертвенних отаманів-вождів, що героїчно билися і за уявне щастя народу, засліплені темністю, нерозумом і хитро сплетеними нацьковами сусідів, мушу вам нагадати для пам’яті по прізвищах: Петлюра, Коновалець, Драгомирецький, Мазуренко-Кладун, Малолітко-Сатана, Яворський, Зелений-Терпило, Соколовський, Ангел, Григор’єв, Махно, Чубенко, Харченко, Гусар, Щусь, Білаш, Шкуро, Омелькович-Павленко, Петренко, Голий, Гризло, Цвітковський, Мордалєвич, Дорош, Яременко, Багатиренко, Цербарюк, Струк, Кикоть, Левченко, Деркач, Хмара, Клепай, Яблучко, Мамай, Залізняк, Кваша, Завгородний, Степовий, Калиберда, Бондар, Гонта, Христовий, Матвієнко, Вояка, Штепа, Шепель, Складний, Заболотний, Моргуля, Грановий, Солтис, Око, Нестеренко, Поленський, Андрієнко, Батрак, Біличенко, Мусій, Клименко, Усієвич, Гребач, Кречець, Снитько, Кошинський, Булак-Булахович, Голубович, Остапенко, Сиротенко, Часник, Лизанівський, Тимошенко, Букатівський, Гулий-Гуленко, Яворський-Карий, Левицький, Наконечний, Думенко, Пархоменко, Павленко, Зелінський, Яворський, Андрух, Комар, Брова, Зірка, Трепет, Маленко, Лозина, Федорченко, Петриченко, Яковенко і тисячі інших, не враховуючи червонокозацьких... - приспинився траурно Більский. - На особливу сердечну нашу пошану просяться іпонад триста київських  гімназистів-студентів віком від сімнадцяти до двадцяти років, які лицарськи полягли разом із своїм провідцем Омельченком у захисті своєї батьківщини під Крутами завдяки підісланцям-шпигунам у їхніх рядах. Пом’янемо ж ці святі жертви мовчанням! - примовк і схилив голову в жалобі доповідач… - Усі названі мною і не названі захисники нашого люду, живі й мертві, навіть червонокозаки, уже онехаєні чи будуть по-царському опаплюжені в найближчому і тим більше, чим вони будуть значніші, якщо не будуть подушеними і забитими, що оті комарми, комдиви і комполки своїми комісарами, як Щорс, Фрунзе, Боженко та інші, ще коли буде використано наших народних героїв і слава їхня стане небезпечною для панування проросіян у нашому нещасному краї. Гадаю, що тепер при створенні “єдиного фронту в Комінтерні” всі інші національні діячі і по закордонню будуть винищені проросійськими агентами та їхніми найманцями. Новоімперія-Росія не може спокійно жити, поки лишатимуться живими впливові українські вожді і за межами Союзу, вона навіть Троцького почала таврувати “за розкол”, боячись його непересічного впливу. Отже, не лише названі і неназвані будуть донищуватися, а й тисячі тисяч їхніх соратців, рідних, близьких і не лише есерів, есдеків, укапістів-боротьбистів, а й більшовиків, які не підтримають імперського ладу, а дотримуватимуться по-справжньому Маркса іЕнгельса чи засад Люксембург та Лібкнехта. Що ми втратили в революцію і після неї? Чого не домоглися в ній? Що лишили поколінням доробити або виправити в майбутньому? – давав запитання громаді і тут же відповідав промовець. - По-перше, ми поклали у світову війну і революцію та по ній біля двадцяти п’яти мільйонів наших синів і дочок, ми позбулися своїх матеріальних скарбів, бо сім років утримували і продовжуємо утримувати ту ж імперію, лише під новими, манливішими атрибутами і регаліями зі старими, давніми цілями, природою і навиками... Я не безпомильний, та, на жаль, в цьому мабуть не помиляюся. Адже вся революція, далека і близька підготовка до неї відбувалися значноюмірою завдяки нашому народові, він був і її натхненником та утримувачем, зачинателем з декабристів, землевольців чи й навіть Чигиринської “Таємної дружини”, він її надихав і він же її повністю виніс у фронтах на своїй землі і своїх плечах, як ні один народ у тюрмонародній імперії-Росії. Ми так і не домоглися з’єднання Буковини, Галичини, Закарпаття, Полісся, Волині, частини так званої Слобожанщини, Покубання, земель у Подонщині, Білгородщині, Курщині, Орелщині, Вороніжчині, Брянщині, Південно-Смоленщині та багатьох кутках, аж до Зеленоклиння, освоєних нашими дідами і батьками в минулому, политих їхніми сльозами, потом і кров’ю,  не загарбом, а примусом для “живота”імперії, - щедро ділився з присутніми своїми знаннями Аврам Більський.

-Наші захланні сусіди згодилися уступити наші землі, а з ними і наш люд на них, не нам, а один одному, не в останню чергу тепер ще й тому, що боялися нас, об’єднаних в одну державу, бояться тепер і будуть боятися цього на Заході і Сході у подальшому. Адже об’єднані ми – непереможні: ні Польщею чи Австрією, ні Росією чи Туреччиною, ні кимось іншим. Ось чому, дорогі слухачі, при заміні сатрапного самодер­жавства на великодержавний капіталізм, що відбулася на наших очах, імперія продовжує поневолення трудящих “диктатурою пролетаріату”, ново-імперські деспоти-діячі неослабно-наклепницько обгаджують і обвішують все інонаціональне по духу ярликами буржуазності, анти-народності, ганебності, тішачись інонародними пасивізмами, захистом кожним свого особистого: свого міста, села і двору, а не краю, народу-нації і глибин держави та самостійної державності. Мільйони полеглих інонаціоналів, в тому числі, найбільше наших з вами, не завжди знали в революційній боротьбі, за кого і за що вони боролися та з ким їм треба боротися, не розуміли першочергових народ­них завдань, а будучи щирими, не передбачували чорних підступів інших. А ті інші “народам без землі давали злорадо землі без народів”, розкладали громади, а земельні і трудові статки висотували продрозверстками і продподатками, торгуючи врешті і людськими душами, знекровлюючи нас національно. Брудні пасквілі від самоприсвоєного собі імені світової громадськості, перекрутні трактовки подій, фабрикування наклепів, харак­теристик і оцінок русофіли творили і творять настільки тенден­ційно, перепускаючи все крізь свій панівний світогляд, що інонародні постаті виглядають карикатурами, а факти - химерами в інонаціоналів і ореолоблагодійствами у великоросів. Прикладом тому може бути так званий Закордонний відділ ЦК КП/б/У в чолі із Феліксом Коном і в двадцятому році проти Врангеля, і в Галицькому організаційному комітеті ком­партії, що мав слугувати тільки великоімперії, її престижності і нашій колоніальності. Частішають трактовки ЦК, ніби все, що не підтримує його кличів і дій, є тільки ворожим для світової революції і всіх трудящих на землі. Облуджені пропагандою трудові пролетарі і всередині колоніальної новоімперії, і назовні її зобов’язуються підтримувати розбійницькі дії і воєнного комунізму, і пристебнутої до марксизму колоніальної індустріалізації, як месіанських, бо інакше вони апріорі уже буржуазія чи темні маси під капіталістичним впливом. Ота крилата “диктатура пролетаріату”, що набила трудящим оскому, є лушпинням, що ховає під собою шлях до особової влади нового вождя під іконою Леніна, паразитизм його шпигунської камарил’ї в інонаціональних середовищах, яка цареславством і цареправством, пропагуючи суто російську революційність, переключає в інонародів особистий національний біль на загальномишурний інтернаціональний, то-пак великоросійський і амбітно-прогресивний, - аж запалював очі присутніх, що горіли і світилися йому із зали, Більський висловами.

-Зміщення людських понять із дійсності в мішурність наклепницькими епітетами, шельмувальними ярликами, тавруваннями та опоганеннями противників у пропагандивних кличах і друках зробилося принципним методом прихованої боротьби за одноособову владу вождя-самозванця і самохвальця, як “найвірнішого ленінця і марксиста”. Появляються непоодинокі трюкацькіспроби поряд із кличем “Пролетарі усіх країн, єднайтеся!” відновити  великоросослов’янофільство, звичайно, із месіонізмом найпрогресивніших проросіян, як справжніх господарів світу. Просліджується це і в Дванадцятому з’їзді, і в Третьому Інтернаціоналі. Тенденція до великоросійського вождизму, як природної деспотії, веде і приведе до помилування царів-сатрапів на великодержавних престолах і тронах, бо староімперські колії до чогось іншого привести не можуть!..

Карпо слухав професора уважно, побоюючись за нього, незрозумілі йому слова збагувались зі змісту, западали в душу і там чимось лякали, щось міняли, обурювали, бо виходило, що воював він собі на нещастя, а земля, до якої рвався, може бути в нього відібрана чи статок із  неї експропрійований. Імперія ж, як вірити доповідачеві, “вертається на круги своя”. Карпо  помітив у залі і двох чекістів, що сиділи принишкло в другому ряду, показав їх поглядом Левкові і Явдокимові і дивувався, що ті поводилися спокійно, мовчки, хоч і огладалися час від часу на варту, яка стовбичила в порозі. Вияснив йому і Явдокимові те Левко, сповістивши пошептом, що все ДПУ з міста виїхало ще звечора у Холодний Яр, а ці два бояться озброєної варти професора.

-Бачу у ваших поглядах, добродії, і замішання від мною сказаного, і розгубливу незрозумілість, - слухав Карпо далі доповідача, - чую стримувані вашою чемністю незгоди чи обури. Тому дещо поясню. Чи була революція поневоленим народам Росії необхідністю? Чи була вона справді благовістом? Тільки так, люба громадо!  Заскорузлу, вічно кривослівну, агресивно-експансивно-анексичну і тираноблагу сатрапію царів і їхніх віками щедро годованих прихвостнів при лютій і непогамовно-п’яній жадобі до загарбів світу пора було отверезити, звалити і розвалити! То ж хвала і слава революції! Ми, українські соціал-демократи, як і російські та інші, відсторонені більшовиками від узурпованої ними влади насилом і контрреволюційним переворотом, продовжуємо революцію мирним шляхом і будемо продовжувати! Наша мета спільна із усіма знову поневоленими народами, в тому числі, з російським, - відроджувати національно-народну свідомість свою і захищати завойовані кров’ю і жертвами права на своє життя, мову, культуру, історію проти царсько-більшовицького абсолютизму - отого удава, Боа констріктора, що цідив і сотав віками народну кров націй, душив, нищив та зненароджував їх масово у неволі, і нас - найбільше. Сьогодні, дорогі слухачі, в новоімперії дрібновласницький капіталізм, камуфлюючись під Маркса, тужиться замінитися тяжчим, більше знекров­люючим і визискливо-державним, що приведе до минувшини, до різнови­ду кріпацтва і рабства, до смерти людських індивідуальностей у безправ’ї. Соціалізм і комунізм, поки вони в руках русоімперії, ніколи не матимуть нічого спільного зі своїми назвами, бо за їх природою грунту­ватимуться на засадах визиску і насильства, на методах анексування і неділимства, на роззброєнні всього і вся, противного імперії, як би вона ширмово не називалася. Новий Союз говорить, що мати хоч би які зв’язки за те із росіянами, доки вони тримають у поневоленні бодай один народ, -  непростимий гріх і злочин. Болюче-облудні факти з історії нас переконують, що всякий без винятку контакт-спілкування з Росією в будь-якій галузі чи сфері обов’язково приховано несе агресію, оплуту, грабіж і неволю. Виключень цьому просто не існувало від часів зародження імперії. Ці особливості і яви­ща є незмінним базисом і суттю тиранічної великодержави, ітак буде аж до її скону, як би довго не довелося трудовому людові його чекати.

-Дорогі слухачі, - по хвилинній мовчанці продовжив Аврам Більський, - підступністю нової самовлади, що, як лялькою, керує нашими радами, диктує, рушить всякі свободи, партії, незалежні інститути методом адміністрування, підтверджує те, що оті зв’язки із росіянами пагубні. Неп, як ви може зрозуміли, є дуже тимчасовим явищем, передишкою для нових форм поневолення, реформація армії та органів прямого гніту і терору ЧК в ДПУ і ліквідація в Україні національних з’єднань та відправка їх решток до Китаю на ведення воєнної революції серед уйгурів говорять про дальніші смертельні акції централізації. На черзі поточного моменту стоїть, мабуть, повтор отого реакційного, як ліберального, поолександрівського послаблення, коли Вільямінов запровадив програму з дванадцяти пунктів для малоросів чи отого давнішого при “першому, що розпинав”, коли наказний гетьман Павло Полубо­ток конав у Петропавловській фортеці, як сепаратист, а в його рідному краї здирщиками велися “перші ревізії”, вивозилися “надійними заготовачами” добра, населялися ними ж міста і села, як наглядачами. Крилатий вислів Маркса: “Нема такого злочину, на який би не пішов імперіалізм” сьогодні - дійсність у нас. Взагалі, типовішого і жахливішого імперіалізму, ніж російський, не було ще на землі, і тільки в цьому його першість та великість. Поневіряючись роками по Сибіру, Соловках при цареві, я мав змогу писати, переписуватись, а дехто із політв’язнів навіть друкувався. Сьогоднішні ж наші в’язні на Аюні в Якутії, Акатуї, Зарентуї чи в Колимі та де-інде ще не можуть про те і мріяти. Тисячі і тепер отих наших послідовників уже там по забіссях, і тру­дяться вони не на благо своїх батьківщин, а на безрозмірний “живот” свого поневолювача і насильника та світового потенційного агресора у всеземній революції, яку започинають вести осередки московського Комінтерну. Взагалі Росія жила із чужих умів, фізичних і моральних інонаціональних сил, привласнень матеріальних і духовних надбань їхніх, все велике в ній є привласненим, награбованим і за інерцією буде тільки таким у майбутньому, бо це характерна особливість її існуван­ня. Прошу вас збагнути та передати і нащадкам те, що розірваний на шмаття, забитий до волячости, обезголовлений сотні разів за віки наш народ не зумів у революцію консолідуватися і об’єднатися для свого кровного захисту в одностаї та односпаї від ворогів-сусідів, але для нас, тепер сущих, відрод­жена надія на краще, бо оживилася окремішність народна, буйно просну­лася рідна пісня, мова, література, історія, мистецтво, автокефальна церква, загально-лікнепна освіта, то ж будемо їх берегти і розвивати, дорогі добродії-слухачі!..

-Всі зусилля, жертви та потуги - наші, як і ненаші, а навіть ворожо-іноземні - лягають на вівтар світового панування імперії Росії, як і лягали до революції. Її імперські товмачі- авгури, підбурюючи, нацьковуючи та шельмуючи поневолені народи, в тому числі й російський, водять за носи суспільства світу й людства так, що тяжко сказати сьогодні, куди вони заведуть його в отій оновленій першопихатості і чванливоті, по смерті Леніна уже й не згадуючи, хоч би про око, великодержав­ного шовінізму. Доля і наших інституцій влади в Україні - уярмлена, залежноколоніальна, провінційна і буде ще гіршого з часом, аж до повного виявлення чорного флірту реакційності, експансивності, русифікаторства, асиміляторства і геноциду Росії, яких нині тяжко навіть передбачити, враховуючи оту глупоту і сліпоту світових і соціалістичних сил та методи й лозунги новоімперії, якими вона прикривається. Наше чергове історичне воскресіння під благодатною хвилею подій, на гребені яких ми могли б підвестися і відживитися, як народ, нами уже напівпрогране, ще й тому, що іноземні держави і на свою біду не розуміють нашого і свого лиха, яке несеться і принесеться в майбутньо­му імперією всім, інтегруючись і інфільтруючись, як ракова пухлина. Влада, що немає над собою жодного контролю, що здатна видавати і міняти закони, не погоджуючи їх зі своїми підданими, узаконювати беззаконня і сваволю, влада, здобута одержавленими тепер пройдисвітами-авантюристами, може дійти у своїй хижій жорстокості і агресивності не знати до чого. Процес об’явленої так званої інтернаціоналізації набуває і русифікації, і асиміляції, бо конституційне право самовизначення народів - паперове, а двопідданство всіх народів веде до вольового переселення неугодних у забісся. Навіть нагадування сьогодні про право нації є контрреволюцією і в зачатті. Отож, дорогі слухачі, соціалізм без демократії, диктаторський та ще в імперофільській за природою державі є  явище несумісне, він - видуманий, химерний покруч, виродкове каліцтво, і скільки б його не пристібали великодержавці до марксизму та інтераціоналізму, скільки б на нього не клеїли  братства і союзности, він буде сатрапним і деспотичним, як і ота смертельна союзність, найпаче інонаціоналам. Таким чином, вимога повної національної незалежності, своєї форми буття по букві й духові, без крючків-вивертів і будь-якого стороннього тиску - святе право інонародів, хоч і до самої смерті ненависної імперії та зникнення її зі світу! Жити лише із правом на працю та пайку хліба чи за мізерну платню, із правом трудитися до смерти на насильника-поневолювача - це жити в расистському капіталізмі, що не має нічого спільного ні з марксизмом, ні із соціалізмом. В цьому світлі правдивим є оте ленінське, що мовляв, “капіталісти продадуть соцімперії і шнурівку, на якій вона їх усіх перевішає”, і таки перевішає, якщо вони не втямлять, з ким мають справу. Адже соціалізм сьогодні в Союзі - флірт, гра в піжмурки із населенням, в якого плакатами і лозунгами заліплено очі й вуха, - змовк доповідач, оглянувши залу, яка терпеливо світила на нього очима.

-Все більше мелькає в пресі тепер вираз “демократичний централізм” для виправдання і пом’якшення диктатури пролетаріату, а що воно насправді? Та те ж Герценівське самодержавське “художество пануючого клану, після якого соромно бути росіянином”, бо там, де народ, як худоба, належить державі, а не навпаки, він - раб, а в даному випадку ще й жонгльований марксизмом та пролетарськістю у вертепі-державі, що опинилася в руках нікому не підпорядкованих вождів. Наші і союзні стосунки по суті є союзом раба і рабовласника, патриція і плебея, експлуататора і експлуатованого, панівного і підневільного.  Адже допо­мога АРА з Канади, США і Європи нашим пограбованим землякам три роки тому до нас не попала. Перебування в союзі з імперією - це вмирання під шум і ґвалт про щастя й благодать у міражнім обарвленні. Із моїх слів і виказувань у вас може скластися думка про мою людиноненависність до поляків, росіян та інших, тому оговорюся. За довгі роки жандармських етапів ікаторг я чимало приятелював із багатьма і поляками, і росіянами та з  іншими “гнаними і голодними”, але тих, що співчували нашому безправному суто національному лихові, серед них зустрів дуже мало. Та й ті, коли ставали до меншої чи більшої влади, робилися паразитарними, деспотичними до чужих святинь насильцями, захланцями, свавільцями і зневажниками. Прикладом є генсек Сталін, що починав за здравіє інонаціоналів, а тепер молиться за їх упокій. Пояснюється це агресивно-сатрапним духом цареславства і цареправства, що поєднується із престольністю і тронністю, притаманних за виробленою натурою більше росіянам…

Левко мовчки підштовхнув при цих словах Карпа і Явдокима, а сам, заколисаний за роки червонокозакування демагогічними кличами, тепер всотував сказане доповідачем і відкривав очі на дійсність. В залі панувала така тиша, що він чув, як за вікном надривно кричить синичка: "Пі-пі! Пі-пі! Пі-пі!”, їй заспокійливо відповідає синик: “Віть!.. Віть!.. Віть!”

-Дух отієї натури в росіян - “держать і не пущать”, притаманний престо­лові і тронові, робить кожного, хто наблизиться до нього, деспотичним, бо то єдиний засіб утримати інонароди під своєю зверхністю, годуючись за їхній рахунок духовно і матеріально. Він був і є підспуддям влади, він аранжує союзний оркестр на свій лад, він є і партитурою та камертоном у тому, що погноблені інонаціонали ніби свого власного шляху в історії не мали і гноблива зверхність імперії їм є благоденствієм! Отже, без повного, докорінного розгрому імперії, без її ліквідації  для світу та без повного знищення всіх її русофільських кумирних вождизмів і мілітарності поневолені народи в деспотії ніколи не зможуть стати вільними інезалежними. Тяжко мені це вам казати, але це результат неєдності і нашої, і поневолених інонародів у революцію і по ній. Чи є якісь заслуги Леніна в революції? Безумовно вони неймовірні! Але вони поплічні, супутні, заднім числом оформлені спекуляцією і шель­муваннями на суперечностях, нахрапом використані облудними кличами, будоражними гаслами-лозунгами та грою на святих почуттях інонародів і спрямовані у великоімперське русло оновленого самодержавства, при якому змінилися форми і методи гноблення і визиску, але не змінилася їхня суть під “демократичним централізмом”. А так як в російській імперії на престолі може утриматися лише деспот-узурпатор і самовладця, то це лишиться і тепер кінечним, бо іншого без смерти імперії їй не да­но! Нам, соціал-демократам, твердження Леніна про те, буцімто вільна Україна можлива тільки при єдності великоросійських і українських пролетарів, мусить бути доповненим словами: тільки по повному і беззастережному звільненні її від всякої опіки імперії! Тільки при незалежному її політичному, економічному, георграфічному і адміністративному само­врядуванні! Без того вона є й буде за інерцією новопровінцією і  новоколонією у великоросій кошарній деспотії!.. Занам’ятайте твердо і передайте іншим, особливо дітям, що у нас із поневолювачкою Росією були, є і будуть взаємопротилежні життєві принципи і засади: в неї - кінцево поневолити нас, а в нас - звільнитися від її гноблення. Вони незмінні для всіх поколінь наших. Втіхою є те, що чимало нас те розуміє,  та що ми не одинокі, бо животіє­мо майже із двосотнею отаких же поневолених інонародів. Оскільки мета імперії ще і у нашому винародженні, насиченні нас їхніми адептами, як опорою в нашім середовищі, то й святою є боротьба наша зі шпигунами-шовіністами, якими кишить наш край уже сьогодні, творячи в нас свою погоду. Це завдяки їм у кривавому міжусобстві УНР, Директорія, Гетьманщина, Сибірська, Середньоазіатська та Закавказька федерації дожи­вають в нацьковах, животіючи, Бухарська, Хорезмська та інші республіки. Начальственно-пришибеєвський кретинізм росіян, нав’язування своєї волі і поглядів іншим, премудрепіскарство, ігнорація діалогу і засвоєння лише монологу, своїх мірил і еталонів-лекал є первосуттю та первоосновою Новоімперії. І будь-який колабораціонізм із нею є трансмісій­ним приводом до нашого поневолення і вмирання. Союз - спілка вершника із конем, двогромадянство – шлях до імперства, до безвладдя інонаціоналів, цинічного ставлення і нігілізму до суто свого, базікання про рівність - краснобайство! Новоімперія за інерцією і природними якостями живе і нині деградованою мораллю царственного панування, рабським пацифізмом мас, заколису­ваних мирністю в кличах вождів, які без загарбів не мислять життя! Підсилившись та примаскувавшись інтернаціоналізмом, озасобившись Комінтерном, зовсім незрозумілими для трудящих світу, вона, розфарбована привабливістю, оіконена Марксо-Ленінським культами, баламутити­ме світ, заколисуватиме його для того, щоб кінцево задушити всередині свого черева-резервації і найменші спротиви поневолених…

Більський говорив і говорив, ніби виливав із себе кип’яток на зібранців, і Карпові та іншим присутнім здавалося, що не буде його словам кінця, отак розпеченим у малих сухих грудях, у блищиках-горохах очей під біло-рудими кошмами брів. Мова його, відверта і безстрашна, як дорідні зерна, всім зрозуміла, імпонувала слухачам після отого багаторазового каторжування.

Карпо, сидячи проти вікна, час від часу кидав погляд на дворище тартака, на розкидані внизу за ним полотнища низин за Тясмином із голими яворами, під розлогими кронами яких рябіли хати і драницями дахів, і стінами, зводилися і стовбичили, мов бралися злетіти в небо журавлі від криниць, поки все не переходило аж там під Горою в густу суціль пелехатих хаток-курчаток коло неї, що то ніби розбігалися вбоки, то близилися і спиналися аж на верхи її смугастих крил, мов квочки... Любив Карпо своє місто Чигирин… “І невже ото дарма, як рече професор, погинуло стільки побратимів і ровесників на широко-безмежних полях фронтів? Невже відберуть, експропріюючи, в мене землю, статки і не зменшу­ватимуть, а збільшуватимуть податки? Не може того бути! Він просто обізлений на каторгах чоловік, тому все перебільшує. Розбиті, не одержавши влади, вони - і соціал-революціонери, і демократи, і націонали, і укапісти-боротьбисти, що тепер у своїх рештках об’єдналися, - таки буржуазні, бо не оголошували отого: “Земля - селянам, фабрики-заводи - робітникам…” - плелася в ньому незгода.

-Жовтневий бунт-путч опирався на найганебніші методи і негативні сили суспільства, бо позитивні в них - одурачені і будуть знищені, як використаються, - вів своє Аврам Більський. - Він просотався  в чужі середовища страхом і покірністю, терором і демагогією, тиранством і паплюженням, насилом та визиском, сваволею та беззаконням, душачи людську гідність. Гуманність і прогрес замінив тотальним варварством і слово “революція” до нього пристебнуті для злиття понять їх спільності і адаптування. Справжньою революцією була лише лютнева! В путчі-бунті революційність - упаковка, обгортка Церкви, в начинці якої один смертельно вбивчий гегемонізм, а він - заміна одного гніту іншим. Він – неволя!.. Ярмо! Визиск! Сліпі капіталісти світу, антанти, німці, австро-угорці, поляки і врешті Ліга Націй, переслідуючи свої псевдоінтереси, лили воду не на інонаціональні млини пригноблених, а на великоімперські, які мололи пригноблених та перемелють і їх самих у майбутньому. Для новоімперії по-давньому сепаратизм є смертельним. Ще в січні дев’ятсот п’ятого в газеті “Вперед” Ленін настійливо рекомендував своїм агентам Гусєву, Виноградовій, Шварцу та іншим “вести активніше пропаганду в Києві, Харкові, Одесі, Миколаєві, Херсоні, Катеринославі, як найреволюційніших, щоб вирвати ініціативу в сепаратистів, оганьбити чи узурпувати їхні кличі і охорошити їх більш злободенними в поточному номенті, ловити сепаратистів на словах, націоналів ярликувати ганьбою, не виз­навати їх як соціал-демократів і соціал-революціонерів, бо влада Рад належить російським пролетарям, як передовому загонові революції, та тим, хто її повністю підтримує”.  Він радив агентам полемізувати тільки в розрізі “двох тактик”, категорично забороняючи ділити проле­таріат за національними ознаками, що являють собою “карикатурні глупості”, та одночасно наказував  Сафору з Берна в Цюріху познайомитися з Донцовим, залучити його до спільної боротьби та переконати в її доцільності і тут же - Лолі: "Тішуся, що ви боретеся із Донцовим, бо його лозунги “національної мови й культури” є буржуазним обманом, а виступ пана Юркевича про “націю-міщанство” чи “національні питання” можуть вирішуватися лише при соціалізмі, а не в боротьбі за нього.”

Характеризують його і подальші викази: “Національні мови, культури та інші атрибути - це зашкарублість базік, головотяпство ухилістів, во­ни, як і поділ шкільної справи в Росії, архінедопустимі! Фунда­тором шкіл може вважатися тільки передовий російський пролетаріат і його диктатура”. В наказі дружині Інесі Арманд: “Негайно перекласти на українську мову цього мого листа, підписати хоч би й підставними українцями, - може Лолею – Степанюком, і негайно вислати за кордон зі штампом місцевої пошти на ім’я ЦО”.  Отакий же наказ і в Катерино­слав Петровському, в Харків - Гопнер: "…бо дуже важливо тепер, щоб прозвучав із уст українського середовища протест проти сепаратистів на чолі з паном Юркевичем...” Не можу замовчати вам і написаного та присланого ним тексту для виступу в Державній Думі тому ж Петровському, як агентові, чи трохи пізнішої поради тій же Арманд: "…нарочито зустрітися в Цюріху з українськими соціал-демократами, розколоти їх будь-якою ціною, прикласти максимум зусиль для організації між ними хоч малої чвари чи групки антисепаратистів”. Не можу не згадати вам тут і безпосереднього звернення вождя в редакцію “Дзвону” до Юркевича, Донцова, Винниченка: “…спрямуйте ваші позиції в наше русло!”, як і випадів його ж проти Люксембург, яка заздалегідь завбачувала “смертельні, хоч і срібні, обручі” в інонаціональних питаннях у руках імпероросів, підтримуючи українських децистів проти “великодержавного сумбуру” вождя, який передував сьогоднішньому, вже окресленому “демократично­му централізмові” і “диктатурі пролетаріату”.

Цілком слушним було твердження Люксембург про те, що “самовизначення націй істотно існує лише в країнах, що поневолюють нації, і про нього не може бути мови там, де нація і держава є одним цілим...” “Це - ухилізм, тупоумство опортуністів, розтринькування в пересудах сил, бо пролетаріат не може гарантувати ні одній нації самовизначення, як націоналістичного за своїми ознаками! - суперечив їй до хрипоти Ленін. - Пролетаріат задовольнить абстрактна рівноправність націй, а не конкретна і по суті – буржуазна!..”

Таким чином, дорогі слухачі, як бачите із наведеного, українська рівноправність - буржуазна, осудлива і ганебна, а російсько-імперська - передова і прогресивна, бо істинно пролетарська... Ленін тут же постійно і настирливо наказував усім агентам у містах України: “Підтримуйте національні питання, як архіважливі на даному етапі боротьби, схвалюй­те ідеї самовизначення пригноблених націй, але тільки абстрактно”, бо “вимагати тепер використання букви марксизму в націольних питаннях - це іти проти духу марксизму! Це нісенітниця!..” “Тільки клич “Пролета­рі всіх країн, єднайтеся навколо російських соцреволюціонерів, як передового світового загону! - сьогодні неномильний і архинасущний!..”

Подібні дії в переписках, в наказах агентам масово ішли в Закав­каззя, в Азію, в Прибалтику, Білорусію, Молдавію, в Румунію і Польщу, в Чехію і Німеччину, в Англію, Францію,  Іспанію та Америку. А чого варта порада Антонову-Овсієнку підписувати всі офіціози, перебуваючи в Україні, прізвищем Овсієнко, а в Росії – Антоновим! Словом, всі методи варто застосовувати, коли вони ллють воду на лопасті новоімперського млина: порожні фразеологічні гасла традиційного великодержавства, залякування людности реакційними апаратниками у всевладнім чоботі ЧК, заманювання невігласів-маріонеток золотими обітницями, єдиноформна уніфікація методики адміністрування, при якій наш патріотизм - буржуазний націоналізм, а російський шовінізм - інтернаціоналізм!

Відрадним явищем у всьому неймовірному протинародному злочинстві є українізація, очолена тепер Шумським та іншими, бо веде до світла наш люд, консолідує наші національні сили, відроджує рідну мову, історію та культуру і допомагає нам бути собою. З огляду на те,  що вона дуже тимчасова, бо природний реакційний шовінізм правлячої і гнобля­чої нації її не потерпить, закликаю вас усіх підтримувати її із усіх сил, організовувати лікнепи, вистави, хори, лекції, залучати населення до гуртування, посилати дітей у школи, технікуми й інститути, бо це єдине, що нам дозволено, і треба спішити, щоб належно використати час. Підписання угод між Фінляндією, Прибалтійскими державами, Монголією, Афганістаном та іншими - це своєрідний шлях і щілина до їх загарбання і анексії в майбутньому. Звернення Союзного уряду до уйгурів, дунган, хенців - це крок до нацьковувань мас і розпалювання між ними ворожнечі.

Послані туди тепер війська під командою Примакова є початком експансії, націленої в майбутньому може на Синдзян, Кабул, Багдад, Делі, Тегеран чи на когось іншого, при одноразовому вирішенні поточного моменту нашого національного формування, що не пішло на роздачу землі додому, а послалося натомість із України світ за очі... Як бачимо, всі революційні кличі стають тепер порожніми надуманими поняттями, класові позиції - суто інонаціональними, а всі органи влади - великодержавними, не підзвітними і позанедовірними, бо несуть сваволю, насил і розбій у тозі братства, рівности, слободи і прогресу під стягом інтернаціоналізму. Наші партії не бачать навіть Маркса в діях ленінських проводирів. На їхньому так званому соціалістичному коні  грається і ставиться росоімперська облудна п’єса за давнім звичаєм іншими аматорами і уже не під портретом Миколи, а Маркса-Енгельса та Леніна, як продовжувача справи російських монархів.

Карпо слухав і дивувався, де в отакому щуплому, сухому і виснажено­му професорові береться стільки знань, переконливих доказів і розтовкмачень, але при тому в ньому жевріла і невіра до мовленого, хоч і цінилася сміливість бійця, що іде безкорисно у бій. А що бій цей     смертельний, Карпо не сумнівався, як не сумнівалися мабуть і інші присутні. В залі поволі більшало тютюнового диму, курці зі жмень палили цигарки то тут, то там.

-Релігії мусять бути лише відділеними від держави, - включився Карпо знову у слухання. - Вони мають бути тільки автокефальними, щоб не бутичужими, а храми нищитися не можуть, як пам’ятники минулого в нас, ми і мислити повинні по-своєму, і творити та надіятись, і мріяти, і тримати  родинні зв’язки зі своїми людьми по всіх закордоннях аж до Зеленоклиння. Ми не можемо бути другорядним народом у своїм домі чи освоювачем чужих просторів для свого ката під чужим примусом. Насамкінець, закликаю вас, дорогі мої люди! Будьте достойні вашої прекрасної землі, батьків і дідів! Працюйте, будь ласка, і живіть для неї та поколінь гідно всіма станами і родами. Хай спільне горе вас згуртує, а наші помилки будуть вам наукою. Спасибі за увагу!..

Якусь мить у залі стояла ще зосереджена тиша чи аж напруга. Аврам Більський змочив зі шклянки сугу на устах, потоптався і сів на лавку, ніби в безпораді, та за якусь хвилину, схилившись до Балагури, щось проговорив, дивлячись у стіл, ніби читаючи там написане.

-Казали подавати запитання потім, то можна? - прорвалося після кількох слабеньких, несміливих оплесків із зали.

-Чого ж, - піднявся над столом Балагура. - Давайте питання, але не повторяйтеся, бо у нас мало часу, - показав він щось поглядом охоронцеві, і той, прихиляючись, пішов до виходу.

-Який відсоток сьогодні є компартійців у нас серед населення і скільки з них приїжджих? - причісував п’ятірнею чуба і оглядався питальник на боки.

-Точних даних не маю, - відповів Більський, - але приблизно їх є два або три відсотки і приїжджих із них половина, - чомусь посміхнувся про себе доповідач.

-То оті неподобства, про які ви говорили, чинять три чоловіки на сто? - виясняв отой другий. - Немислиме ж це!

-Цілком вірно те і у відсотках, і в тому, що це немислиме, коли б ми були здруженими, розуміли становище, в якому опинилися, і не були так запаморочені пропагандою, розданою нам землею, фабриками і заводами, заляканими ЧК.

-Ще питання, - прозвучав молодий дзвінкий жіночий голос із задніх рядів. - Чим ті Конституції, що про них ви говорили, погані?

-Конституції аж дуже хороші, коли б вони були законом, а не мішурою, що його підміняє уже й сьогодні свавільне ОДПУ, - подивився Більський на двох чекістів, що мовчки сиділи на боковій лавиці.

-То можна ж домагатися, щоб закон був законом? - нетерпеливилася ота ж молодиця в кінці залу.

-Можна й треба, і ми до того вас кличемо, дорогі слухачі! - перебирав пальцями по столу Більський. - Статті в ній, правда, як у байці, бо одна заперечує другу, а найбільша біда, що вона написана для одурманювання не лише населення новоімперії, а більше для пролетарів закордоння і світової революції.

-То вона ж, як мовите, одурманення і для росіян таке ж? - наполяга­ла молодиця.                                               

-Цілком слушно мислите, шановна, але росіянам не трудовим, а всім іншим, вона не   відбирає керівної ролі в державі, не осуджує Леніна в отих діях хворо-заразного шовінізму, а серед нас опирається на них, як на найреволюційніших, хоч дії їхні контрреволюційні за суттю, бо не допускають нашої суверенності у всіх сферах життя. В цьому відношенні конституція - глуз і глум, в який тяжко повірити невтаємниченій людині.

-Ви не згадали про повстання у Петрограді, - обізвалася з місця і Леся Яремівна, пізнана Карпом по голосу.

-Особисто я знайомий із тим із “Ізвєстій”, - зам’явся чомусь професор. - Це було повстання робітників і матросів Кронштадта проти підпорядкування їх Рад більшовикам. Тимчасовий ревком їхніх матроських і солдатських депутатів був обраний із п’ятнадцяти осіб, головою був Степан Петриченко, секретарем - Перепьолкін, членами - Яковенко, Петрушин, Гукін, Романенко, Арешин, Вальк, Павлов, Бойков. То був комітет оборони Петрограда, який сформулював п’ятнадцять вимог. Першими були вимоги ліквідувати ЧК, урівняти харчові пайки, об’явити незаконною централі­зацію влади через комісарів, звільнити політичних арештантів, створити комісію, що засудила б злочинно-свавільні дії ЧК, фельдмаршала Троцького тощо. А доля їх така ж, як і повстанців у опозиції, трагічна - їх розгромили загони Тухачевського і знищили, як контрреволюціонерів.

-З вашої доповіді не ясно, як ви ставитеся до соціалізму, як соціал-демократ і боротьбист? - почувся в залі голос Хорунжої.

-В новоімперії сьогодні вже немає нічого ні Марксового, ні пролетарського, ні соціалістичного, є сваволя і диктатура тічні вождів, що в гризні за владу, як пацюки, погризуть і сами себе, і нас, як ніби їх прибічників, аж поки один із них не стане самодержавним диктатором-царем, насильником, іконою при повному антиморальному режимі і, звичайно, великоімперській гегемонії за передбаченнями Франка.

-То землю, гадаєте, в нашого люду відберуть? - пробасив чийсь голос.

-Статки з неї уже відбираються, невдовзі під якимось кличем відберуть, без сумніву, і землю, але, як видно, не поміщикам, а державі, в її живот.

-Диктатура, яку ви осуджуєте, все ж таки явище тимчасове, бо як же без неї при бандитизмі, спекулянстві, саботажництві і контрреволюційній позиції? - знову обізвалася в тихій залі Хорунжа.

-Бандитизм сьогодні і саботаж якраз і є революційними, а влада опинилася в руках контрреволюції, і в цьому найбільший парадокс. Прикла­дом цього є доля профспілок, які стають ланкою не робітників, а партії, преси, що підпорядковуються потроху партії у її всебічних захланнях. Про транспорт, зв’язок, армію, банки уже і говорити марно, - явно був задоволений Більський запитаннями. - Поки новоімперія повністю не демонтується і георгафічно, і адміністративно, доти вона неодмінно буде тільки контрреволюційною, реакційно-деспотичною і терористичною: і над придушеними інонародами і навіть трудовим російським. Назви її і є, і будуть ще більше лише наклейками й етикетками, що ховатимуть суть.     

-Як по-вашому буде трактуватися батьківщина? - почув Карпо питання Килини до   професора. - Її вбачають у двопідданстві.

-Мені приємна така активність сьогодні жінок, - посміхнувся Більський, але тут же і спохмурнів. - Для пойнято-біснуватих і хворих імперністю вона по-царському   великодержавно-загарбницька і географічна, для чесних трудящих вона патріотично звужена, прив’язана до місця народження бать­ків і дідів. Ми вважаємо батьківщиною і місце народження, і Україну, отож, наш клич: “Волю Україні!” Двопідданство уведене великоросоімперами для того, щоб правторити наш люд, як підданця, на Соловки й Сибіри для створення там благ наглядачам-сискникам і жандармам, для права тих, хто не хоче трудитися вдома і упорядкувати собі життя, а хоче мати змогу вільно їхати до найбільше упоряджених у благоустроях і добробуті та користатися із них паразитарно і не як-будь, а пришибеєво-начальственно.

-Можна? – звівся з лави високий, кострубатий і вусатий чоловік, мнучи облізлу смушеву шапку в руках. - Яка причина, що ми терпимо оте, як мовите, плутократство? Еге ж, яка? - сів він поспіхом, ніби ховаючись.

-Дуже багато їх, на жаль. Перша - вікова неволя, темність і забитість нашого люду, друга - наявність ось цих товаришів із ДПУ, - показав Більський поглядом на двох присутніх у шкірянках, - третя - наша мирність і віра в оте “а може”, четверта - в арештах наших чолових людей, їх знищенні, ізоляції від народу чи завантаженості трудівників наших працею на землі і в ремеслах, п’ята - нужда, що не дає нам бачити навколишнє у животінні...

-Яку подію в нашому, народному, змаганні ви важаєте особливо зна­менною? - це знову той же вусань.

-Їх, слава Богу, чимало, але, - на мить задумався Більский, - Соборне об’єднання земель України в одну національну самобутню держав­ність, що відбулося двадцять другого січня, безсумнівно - одно із них, і мусить бути для нас святим святом на всіх наших землях.

-То державности в нас немає і при нашому уряді? - невгавав той же чоловік.

-Є псевдодержавність, союз плебея-сюзерена і патриція-гнобителяіз пригнобленими, блеф і флер в тумані асиміляції на ділі, буланжизм.Ми є живою власністю новоімперії!

-Чому це змінюють назви міст, вулиць, сіл? – звівся чубатий у вицвілій і витертій геть шкірянці.

-Це природний метод імперії здавна. Змінюючи топонімічні і топономастичні назви наші, новоімперія стирає в нас пам’ять для забуття свого і засвоєння чужого, як їй свого. Це та ж царська русифікація, експансія і анексування.

-Яке ж мусить бути наше відношення до росіян? - спішив той же в шкірянці.

-Тяжке питання ви задаєте, але коротко відповім. Воно мусить бути людяним і дружнім до трудового люду і ворожим до усіх владців, поки вони не відділяться повністю в свою державність, звільнивши всіх поневолених і загарбаних. Цей трудовий народ, попри все,  заслуговує на співчуття хоча б тому, що поневолювач ніколи не буває вільним сам. Можна  співчувати і тим, що кидають свої рідні місця і пруться до нас та інших інонародів за благами і пришибеєвським станом, як, приміром, хворій скаженістю і несамовитістю людині, яку зв’язують і ізолюють, захищаючи тим і її, і оточення від неминучого зла, якого вона не може не спричинити, хоч би зараженням інших коло себе.

-То, даруйте, можна все-таки хоч якось співпрацювати із росіянами-трудівниками? - звелася несміливо Варвара Хорунжа. - Чи й вони агресивні?

-На жаль, те, що вони за природою агресивні, правда! - обворожив Варвару поглядом Більський. - Та відноситься це до тих, що не живуть вдома і є нашими окупантами і слугами своїх владарів у інонаціональних середовищах. Отже, з тими, що ідуть до нас і є між нами, так чи сяк співпрацювати  майже не можна, бо вони не можуть бути недеспотичними, а ті, з якими б можна, винищені вже владою. В цьому відношенні скасування двогромадянства для нас порятунок, а він – гине!..

Доповідач нарешті зупинився, якийсь час мовчав, світив блиском окулярів у зал і продовжив уже зовсім іншим  голосом: - “Без сказаного тут наш народ животітиме, надбання його  ітимуть утриманцям на загарбні цілі. Союз, федерація, автономія із росоімперією інонацюналів є їх вимиранням! Отож, гірка доле наша, змінися іврятуй наш народ, благословивши його на виживання! Я скінчив і дуже дякую вам за увагу, терпеливість і живий обмін думками та надіями”, - сказав скоромовкою Більський, зауваживши, що Балагура показує йому на годинник, який лежить на столі.

В залі по хвилинній мовчанці зірвалися спершу поодинокі, а згодом дружні оплески. Хтось, пересилюючи гомін, дякував промовцеві і щось бажав, хоч в гаморі оплесків і не був чутим, бо юрма підвелася, зашару­діла ногами, засовала лавицями.

-Дорогі люди! - підняв руку до присутніх Балагура, гамуючи отой вияв подячності присутніх. - Прошу слова! Дайте сказати слово! - повторив він. - Прошу закінчити наше зібрання Інтернаціоналом!

Він першим, тут же, а за ним Більський, потім невпопад і зал завели святе і неспинне, що лягало в душі кожному: “Повстаньте, гнані і голодні, робітники усіх країн! Як у вулкановій безодні, в серцях у нас клекоче гнів! Ми всіх катів зітрем на порох… Повстань же військо трударів!..”

Мелодія заполонила залу, гриміла й ревла трубно, здіймала кожному груди й голоси так, що Карпові аж плакати хотілося: “Чуєш сурми заграли, час розплати настав? В Інтернаціоналі  здобудем людських прав!..” Співали всі, співали так, ніби їх хтось довго готував до того, співали не голосами, а душами: “Шалійте, шалійте, скажені кати! Годуйте шпіонів і зводьте нам тюрми...” , “До бою сто тисяч поборників стане! Пірвем, пірвем, пірвем всі кайдани!..” - дзвеніло, поки і стихло у залі.

-Добродії! Дорогі люди! - звернувся Більський, витираючи запітнілі окуляри. - Прошу, на знак пам’яти всіх полеглих за наше життя, заспі­вати ще “Марсельєзу!” Хай вона буде їмнашою молитвою: “Ви жертвою впали в нерівним бою з любови до свого народу, Ви все віддали, що за нього змогли, -  життя своє, честь і слободу!..”

-Товариші! Ганьба більшовицькому жовтневому путчеві і його новій кабальній імперії - тюрмі народів!.. Волю і слободу всім і найменшим пригнобленим народам царського і більшовицького тиранично-деспотичного гатунку!.. Слава і хвала поцарській лютневій революції і тисячолітньому нашому синьо-оранжевому стягові! Сил і вмінь вам у захисті рідної землі, її багатств, пісенности і докорінної українізації на всіх тери­торіях проживання наших рідних земляків! – поплескав, звівшись, Аврам Більський у долоні знову, в’яло підтриманий присутніми.

І всі побачили, як заплакав раптом, не витираючи сліз, він, а за ним - жінки та навіть чоловіки в залі, аж поки не завмер останній акорд пісні-реквіуму. Запала неймовірна тиша по тому, переривана тільки шморганнями носів та кректаннями чоловіків. Більський застебнув бабки на полушубкові-бекеші і пішов до виходу.

-Спасибі, добродії! Спасибі! - примовляв він, ідучи між проводирем і охоронцем, який ніби виріс раптом поряд з ним. Присутні давали йому дорогу і в залі, і в дверях, і надворі.

-Хай вас обминає лихо! - гукнула якась жінка з порога вслід профе­сорові і його супроводу, що квапливо направився в куток двору до коней.

Карпо, Явдоким і Левко, поки вилущились із клубу тартаку, поба­чили лише, як дрожки, колишучись на вибоїнах, винеслися із двору. У них поряд із Аврамом Більським сидів Семен Балагура, а чотири вершники, двоє з яких були присутніми в залі, їхали поодинці з боків, попереду і позаду.

Карпо якось таки не дуже згоджувався зі сказаним доповідачем, він дивився та слухав, поволі йдучи із збудженими побратимами, які продовжували пережовувати почуте в клубі. Йому кидалося в очі те, що байдужих між юрмищем майже не було, бо навіть у мовчазних світилися очі чи то від сліз, чи то від збуджености. Пропускаючи із побратимами людей у воротях, він зауважив, як дрожки спершу понеслися ніби до мосту, а згодом побачив їх мелькання між будівлями на шляху в напрямку Черкас чи Дніпра.

-Дуже, видно, допекли цьому дідкові росіяни, - піймав Карпо, як і побратими, обговорення того, що відбулося, двома депеушниками, які спішили з двору. - Більше ж усього про них говорив! А співав “Інтернаціонал”!Дивина та й годі!  Чи як тобі здалося, Голику? - питав у старшого молодший.

-Ти, Пожежко, в тому нічого не тямиш. Дідок є справжня контра, але що ми вдвох могли вдіяти, хоч і мусіли? Найкраще зробимо, коли зараз же запишемо, хто був у клубі та що говорив там чи питався. Не темний він, отой дідок, як ми з тобою, брате, от воно що!

-Не кажи так, Варваро, - ледь рухалися вслід депеушникам у приворітні, тихо суперечачи,  жінки в табунці, - бо самовизначення Лондонський конгрес ясно і недвозначно, як каже ото професор, обумовив ще у дев’я­носто шостому році, - підсилювала свої слова, жестикулюючи до гурту, Леся Яремівна.

-А оте він удало зауважив і відмітив, що нав’язування свого первородства людям і апеляції від їхімені - дійсно характерна особливість, як і ми тепер бачимо. Я сама це вже собі виводила, - роздумливо зауважила Варвара, не відповівши Лесі.

-Хіба лише те, Варваро, в його словах правдиве? - вставила в мову Килина. - Обман лозунгами і рівностей, і свобод дійсно масовий, бо всі заражені цим словоплутством. А кому це потрібно і хто це витримає мовчки? 

-А те всеправ’я, сестри, - встряла в мову незнайома Карпові та побратимам ще молода, в чорному беретику на підрізаних вороних косах жінка, - де воно, для кого воно? Не встигнеш рота розкрити, поцікавитись, а мусиш уже вмовкати... Взагалі, все стало ще гірше, як було при жандармах, і в монастирях обох не комуна, а “кому на, а кому – ні”, - зітхнула і вона і оглянулася на Карпа і побратимів, що йшли слідом.      

-Скільки я їх виносила із вогню, дурних, а скільки виходила чи поховала, як і ти ото, Варваро, а тепер бачу: дарма вмерли люди, дарма і я мучилася та інші…

-То із самовизначенням отим у нас уже покінчено гепсом, Варваро? - почув уже із віддалі запитання Килини Карпо, дослухаючись. - В таке і повірити тяжко!

-Яке самовизначення? Влада, як дишло, куди повернуть, туди й вийшло! - зітхнула Хорунжа. -А хто поверне? - чулося запитання Лесі Яремівни.           

-Хто ж? Сергій Адамович Бергавінов у нас і бог, і цар, і урядник та суддя, а тепер ще, по оцьому візиті та доповіді професора, буде і дознавачем!

-Що ж ви собі думаєте, куди ж воно дійде отак? - докоряла ота в береті.

-Думали, гадали, Галочко, а воно: тютю! Зникло! Митьком звали! Нема!

-Чия ж влада? Твоя ж! Голова ж все-таки, нехто-небудь!

-Коли б же то моя, - оглянулася Варвара на чоловіків, освітивши приязно Карпа поглядом.

“Видно, таки не так воно щось, коли і ця, як голова, невдоволена,” - думав Карпо, ідучи в ряду із мовчазними Левком та Явдокимом. – “Ага, не так щось”, - зробив упевнений висновок.

-Свого, кхе-кхе-кхе, не бачать, чуєш, і під носом, а чуже їм, захланцям, муляє і під лісом,-сказав ні з того, ні з сього Левко, видно почав­ши думати вголос.

-Повністю згоден із вами,добродію Левку, - встряв у розмову колишній учитель гімназії Кузьма Сидорович Таран, що ішов попереду побратимів із дружиною, також учителькою, Марією Прокопівною. - Ходили при цараті по драглах та плавах, шануючи своїх катів, а тепер загрузнемо в чужість, у багно, якщо не скористаємося українізацією вчасно та вправно і не скажемо свого владного слова. Буржуазним нарекли мене лиш за те, що запитав, куди поділася ота запомога АРА нам, розореним, у п’ятсот тисяч долярів? Де вона в нас, зруйнованих і ограблених? Хто її бачив? Коли і як? А п’ятсот тисяч же!..

-То до чого воно дійде, коли оте все правда, що говорив професор, кхе-кхе? - запитався у вчителя Левко, трохи пришвидчивши ходу.

-Я, голубе, не політик, - спохмурнів Таран. - А буде, думаю, отой паразитизм, що казав Більський, як новий клас космополітів-перескочців із Росії прибуде до нас на блага, бо своїх благ вони створювати трудом не бажають на батьківщинах. Це та ж каста патриціїв буде над плебеями-нами. Та й не нами, бо Комінтерн плазує по світу!

-То не треба мовчати інам, і радам, - викашлював Левко.

-Мирний ми до глупоти народ, недружний, нерозсудливий, іБільський в тому прав!

-Якось дивно, що всі чоновці якраз нині пішли на Холодноярські села. Не може ж бути те випадковим, - вставив Карпо і свої міркування.

-Мабуть не випадкове, Карпе, - ішов Кузьма Сидорович лелекою, хитаючи в такт ході головою й тулубом. - А Більський, кажуть, має дозвіл на оті доповіді від самого Шумського.

-То чоновці його не заарештують? - турбувався Карпо долею іБалагури.

-Все може статися, але Шумський і зі Сталіном, кажуть, у змичці, то побояться мабуть.

Розмова вчителя в путі із Левком перейшла врешті на почуте від Більського. Обидва сперечальники фактично, хоч і по-різному, визнавали, що українізація - єдина дія, якою треба невідкладно керуватися кожному, слідкуючи за біжучим моментом. Карпо не відчував такого ж болю від почутого з доповіді-лекції гостя, не розумів він і багато слів, які вживали  Кузьма Сидорович і Левко, нахапавшись їх із газет, читати яких він не мав ні часу, ні змоги. Крокуючи в цьому гурті, він бачив, що подібна суперечка велася і між жінками, які вже табуном повернули у двір до Лесі.

-Може зайдемо і ми ось до Карпа? - звернувся Левко до вчителя. 

-Я не проти, коли господар не заперечить, - відповів той. - Ото лише, що ти, Мариню, нудьгуєш із нами неприкаяними? - запитливо подивився Кузьма Сидорович на дружину.

-На мене не зважайте. Я із задоволенням навідаю Ганну та дітей і огляну двір господаря. Кажуть, він у нього, - приязно кепкувала вона, - виметений і помитий.

-Неправду вам кажуть, Маріє Прокопівно, а щоб ви всі переконалися, може підемо навпростець берегом, - почав завертати Карпо із дороги на вологу стежку.

-Добрі шматки ви добавили собі грядок, добродії, - похвалила Карпа і Пилипа учителька, попутно оглянувши оті насипи в заплаві.

-І революційністю, і трудом, і піснями ми стали на ноги, як рідко хто, а вже про поезію, літературу, аматорство та мистецтво, то й го­ворити марно, - вів Таран своє зневіреному в народних успіхах Левкові. - А про сусідів, то і професор, і ти, Пилипе, праві, як і про відсут­ність отого збігу обставин міжнародних. Але зважуйте й те, що чомусь оті обставини дуже довго не сприяють нам, не приходять, а відтак вони є ще й результатом нашої глупоти та невштепурности.

-Проходьте, прошу! - тримав Карпо фірточку на пружині, трохи хвастливо, пропускаючи гостей у двір.

-То про викрадання та присвоєння всього нашого гість, по-вашому, правду говорив? - допитувався Пилип у вчителя.

-Хіба лише нашого, Пилипку? - аж спинився Кузьма Сидорович. - Сотні народів, і вже погноблених, і ще не погноблених, грабуються для російського панства-чванства, - всідався він на лаву в хаті поряд з іншими. 

-Правда й те, - продовжив, - що з російськими владцями нам хоч на якийсь час необійдно треба не мати нічого спільного, щоб і самим консолідуватися, і їм дати зрозуміти, що вони, це - вони, а ми, це - ми. 

-Це ж буде ворогуванням?! Обуряться, злютуються, озвіряться!    

-То ж то воно й є, Дорошевичу, що озвіряться, а чого б, здавалося? І, ба, ти лютуєш на мене, що я тебе чи ти мене не навідуємо? Що сусід твій живе своїм життям, а ти своїм? Ні, бо я живу своїм життям, а ти живеш своїм, а сусіда своїм, а в них ніхто не може жити своїм життям, якщо він не сильніший їх, а тільки їхнім! - почав розглядати захопливо і собі Таран поробки услід дружині, яка, вперше побачивши їх, не маласлів для похвали Карпові.

-Ви, Карпе, справді майстер дивовижний! - похвалила вчителька господаря і пішла, припрошена Ганною, у валькірчик.

-Я дійшов висновку якось, що в Росії жодний великий діяч, гуманний по духові, не жив у пошані та не вмирав своєю смертю, - говорив уже всім Таран. – Отож, Більський рече правду в отому безумовному необхідно-нашому відділенні від Росії, коли ми хочемо вижити як народ на землі.

-А про мандат Леніна, що ото він казав, мабуть вигадав? - спитав Карпо Кузьму Сидоровича.

-Чому ж вигадав? Йому в пеклі підступності доводилося вдаватися до блуду не один раз, - ніби аж співчував Таран вождеві. – Думаю, все Марксове та Енгельсове може бути переглянуте без тенденції і навіть прийнятне, тоді як все Ленінове в часи його влади не відповідне, а лише штучно причеплене та й тільки. Роззброєна по закінченні громадянської війни від власної армії Україна - шляхом таємних убивств рідних конармів, комкорів, комдивів і комполківців, як Щорс, Думенко, Пархоменко, Куліш, Демченко й інші, та перекидів решти їх у союзні формування, як Коцюбинський, Антонов-Овсієнко, Якір тощо, чи відправки червонокозацьких загонів, що не позарилися на землю, для створення революції в Китаї, як Примаков, - доживає останні воєнізовані дні лише в лавах і школах Червоних старшин, які безумовно будуть у найближчім часі розфор­мовані і навіть знищені, як, приміром, Латиські стрілки, що не вписали­ся в ідеали новоімперів.

Оте ж буде і є почасти вже охрещеним упресі сьогодні національним хвильовизмом, шумкізмом та економічною волобуєвщиною, проти яких вис­тупив Каганович, як неугодних прогресивній Росії буржуазних культурни­ків у газеті “Більшовик України”. З писанини цього бомолоха і велико-імперська економіка мусить бути панівною в Союзі, а для обміну досвідом і союзної сув’язі слугуватиме уведення планової міграції в інореспубліки росіян та, завдяки двопідданству і двогромадянству, інонаціоналів у Росію, а для чого, питається? Та для створення штучного, в суто імперському інтересі, русифікаторства інонародів. Примітно, що в тій пи­санині кремлівський посланець-бомолох бореться і проти буржуазного сіо­нізму, посилаючись на Маркса, а за суттю - змагає за дореволюційне рабовласництво і переродження та переведення членів більшовицької пар­тії на колії всевладних проросійських великих владодержців, як основи ленінського вчення, - був аж незрозумілим вислід учителя присутнім...

-Ти чого, Петрику?! - тихо нагримав Карпо на сина, що невпоміт як з води виріс між шафою і порогом, слухаючи. - Геть мені з очей! - сердито повторив він, і той шмигнув у кухоньку, як змело його, аж Тарано­ві шкода стало малого...

Громадка людей у Карповій хаті, як у ступі, товкла ще довго промову Більського, дошнипувалася та виясняла зерна в сказаному, уточнювала і сумнівалася, жалкувала і надіялася на “а може”, поки під вечір врешті і порозходилася, таки вирішивши, що “треба проводити українізацію, а там видно буде”.

Карпо, провівши до хвіртки і подружжя Таранів, подякував їм за відвідини, припросив для годиться не минати його двору, побажав за звичаєм “Ідіть здорові!” та й узявся за порання, бо Тодося весь день, видно, не було вдома. На тому і кінчилася пам’ятна неділя для нього. Почуте в тартаку і вдома не полишало його довго-довго. Воно з’являлося і більше винило його за червонокозацтво, протестувало, аж не було від нього рятунку.

Може б воно і забулося, як все забувається, та вже наступного тижня все місто було ожурене  сумними поодинокими тривожними дзвонами із собору і з церкви на Ярах та каланчі, сповіщаючи про чиюсь незвичайну смерть. А слідом і Карпо дізнався, що упокоївся протоієрей Ярема після допиту його в ДПУ. Більше того, начальник допру Бергавінов, як вияснилося, вів ціле слідство про лекцію Більського, викликаючи присутніх на тартаку на допити, і екзарх Ярема звинувачувався в тому, що ніби квартирував того в себе кілька днів.

Жалобні дзвони на честь померлого розбудили місто, бо ж покійний бут праведним отцем, хрестив майже всіх живих у ньому, благословляв, давав імена, сповідав та причащав. А тим більше, що його смерть сталася чи на допиті, чи по ньому, то це надавало і без того важливій події особли­вої ваги. Карпові довелося і хреста тесати, і домовину майструвати, і могилу копати, а потім і мари із мерцем нести на гору, і засипати яму та приохаювати горбик над покійником.

Виконуючи оте все, він увесь час чомусь думав, щоімудрий протоієрей пошився та вчинив гріх, як і мати та він, Карпо, не благословивши тоді Андрія і Лесю на подружжя, бо жили б вони оце собі, діток кохаючи, а так лише гріх непростимий усі взяли на душі. Отой гріх тепер лишив­ся тільки його, бо й мати, іекзарх пішли зі світу, а його лишили спокутувати провину, не знати і як довго. Дошкульним було й те, що обізвав їх трьох безрозсудними тоді тесть Яким, нетверезим бувши. “І Більський на тартаку оте ж слово вжив до нашого народу,” - вернула пам’ять Карпа до особи лектора, - і Ганна та Килина нас осудили, і Пилип мені того не може простити, і виходить так, що я не лише в козаках злочинно свій люд убивав, як говорив Балагура, а й брата убив...” - ніс він у душі вже й додому із цвинтаря отой гріх.

Усе більше весніло, час приносив події за подіями, робота чекала його рук і вдома, і в полі, а допомагав же ще й Пилипові та Оксані докінчувати хату вечорами та прихопками. Якось  прибігла до них двоюрідна сест­ра Дарка і сповістила про смерть дядька Харитона. Ішли спішно з нею до покійника мовчки, а дзвін в соборі моторошно і ожурно звинувачував Карпа в тому, що мало бував коло покійника останнім часом.

І знов тесав і стругав у докорі собі, знов копав яму, знову ніс із сином Дарки домовину на оту ж гору, вперше при тому зрозумівши, що хоч і кляв його покійник за червонокозацтво, але поряд із тим може більше й любив, бо вже й без пам’яти вимовляв його ім’я, хоч і стояла в його головах рідна дочка Дарина.

Як схоронили вже дядька та йшли із цвинтаря останніми Карпо і син Прокіп додому, бо опоряджували гробик, Прокіп зненацька став клясти і себе, і Карпа та Пилипа, і всю козаччину за отой же нерозсуд та так схоже із Більським звинувачувати свій люд, що Карпо аж диву дався.

-На пти ж звели отаку революцію і зорганізувавши її, і піднявши, і винісши на плечах та прогодувавши не лиш хлібом насущним, а й кров’ю та тілами своїми, - переконував він Карпа всю дорогу...

Духовний заповіт - тестамент дядьків Харитонів і обрадував неймовір­но Карпа, і потвердив, що покійник любив його більше, ніж своїх дітей, бо передав йому і обидві нивки в полі, млина та Лісок, і навіть обійс­тя та садибу “до повороту із Соловків негосподаря Мирона”. Прокопові та Дарині заповів лише гроші, “одержані за Змія та надбані тяжкою працею, в кандійці-мисці у запічку”.

Прокіп, що кінчив університет у Петрограді і був у Шахрая комісаром Кубанського полку, а пізніше посланий Наркомосом туди із дружиною з Харкова вчителювати і проводити партійну українізацію, про спадщину і говорити не став із Карпом, бо був не лише байдужий до неї, а тестамент батьків звільняв його утішливо від клопотів. Більше того, Карпо у розмові здогадався, що і тестамент отой батькові писав мабуть Прокіп, радившлись із Дариною. Отож, і двері хати та стайні, і брами клуні дядькової Карпом Янчуком були забиті тесом і використовувалися ним лише грядка та сіножать в цьому обійсті. Отак поминув Карпа і цей клопіт, зробивши його уже майже багатієм. Лісок, правда, він поділив надвоє ще при Прокопові і Дарині, узявши в супрягу Пилипа на радість брата і Оксани.

Ще не вляглося те по від’їзді Прокопа, як Тодосько, якось прибігши від тещі, сповістив про інше: “Баба вмерли! Чуєте, батьку, баба вмерли! Я за наказом дідуся вже збігав і до соборного дзвонаря, і до діда Квача на каланчу, щоб дзвонили на похорон,” - витирав він заплакані очі. Карпо випрягав коні, та так і не випрігши, по­казав на них синові і пішов притьмом до тестя.

Хоронив тещу аж гріховно, бо її смерть відірвала його від роботи, якій не бачив і кінця, а по погребі в перших поминках подумки вирішував долю немічного тестя, якого годилося б забрати із самотнього обійстя комусь із дочок: Ганні чи Килині.

-Не гризися, - ніби відгадала його клопіт Килина. - Ми з Василем забираємо батька до себе і продаємо обійстя, а ви берете поле, бо покійні мама заповідали його Ганні.

Карпо вдячно подивився на мовчазних Ва­силя та Килину, подякував і побрів стомлений додому. Поля отого, що віддавалося йому, було всього десятинка, він же її і обробляв уже кілька літ, але тепер вона відходила у його власність, і те радувало, бо вже думав, що восени треба її краще угноїти, а горби на ній розорати поволі, вирівнявши.

Все літо Карпо, що б не робив, а в очах стояли покійники, і всі доко­ряли йому за щось, а крив усе те чомусь Більський, списуючи всі його довгорічні потуги не лише нанівець, а ще й на шкоду лодям. Списували оте і допити, що тяглися все літо в людей, які були на доповіді Біль­ського. Допитували не лише Михайло Зрайко, Юхим Гудзенко, Йосип Солонько чи Денис Міщенко, а й одепеушники із Черкас: Бергавінов, Петришини, Симорозов, Орлов.

Карпові вони згаяли цілий день, бо викликали на ранок, а допитува­ли аж вечером. Грубість, хамство, чванство, погрози, обізви його буржуазним елементом і агентом контрреволюції при матерщині були доказом того, що Більський говорив правду, як і Прокіп, що революція дійсно перевернулася в контрреволюцію та ще була куди хамішою, аніж царська.

“Чому я все-таки не знаю навіть того, що знав геть темний дядько Харитін?” - питав себе Карпо наступного дня по допиті і, спльовуючи в руку, стискав топорище і тесав дуба, аж тріски летіли. Він уже “горів”, як казав Явдоким, забаганкою переробити подарованого покійником млина на Горі. Переробити, щоб не стало, домовився з Шимоном та Тевелем про позичку в них грошей на каміння, обдумав заміну старого та придбання нового всілякого начиння, видовбав за вечори навіть ступи в колоді дуба, як у маслакові, та взяв їх в замки й обручі... “Що ви там не кажіть, а живий живе думає, і так воно було, так і буде”, - подумки відповідав уявним опонентам Карпо і відпилював та тесав, стругав та довбав, уже в здогадках знайшовши полегшу від безгрішшя. – “Дам обидві шафи, мисник та лави, порося, що Оксана подарувала весною, то може з позичками і стачить. Шкода, що ніяк не напитаю добрячого каміння”, - клопотався, а наступного ярмарку в місті оголив геть хату, аж Ганна не стримала ридань, бо потяг та поклав до отих доробок на фіру порося і повіз усе те на базар у неприкаянні.

Громохко в хаті-пустці від голості, зате десь за два тижні Карпо із Тодосем, Пилипом, Левком та Явдокимом по трьох днях відсутності, приправили на двох найнятих у селі волових парах і каміння аж із Олександрівки. Каміння зовсім нове, заздрісно добре, як запевнили всіх чинарі, що навідалися подивитися та допомогти його вивантажити Карпові  коло млина.

Як не було ото лунко-дзвінко в хаті, бракувало харчів і всі жили в голоді, але Карто ходив і робив усе таким утішеним, як ніколи. До радості від удачі із камінням приєдналася і ще одна - Гривка привела лоша, щоправда не таке в яблуках, як сподівався, але ж... “Викрутившись із боргів та трохи розжившись за рік-два і до пари йому куплю,” - втішав себе, і в уяві бачив ресорну тачанку з точеними і розписаними шпицями, легку, як пух, та впряжених в неї коней-зміїв, як отой, що був у дядька Харитона, якого він продав таки Семенові Балагурі. -   “Назву також Змієм,” - хвалився, аж приятелі і знайомі із нього кпили, і таки назвав невбарі.

І як є в людини щастя, то воно є, бо таки якогось тижня попалося запівдарма вже і друге лоша зненацька, мов замовлене. Сказилася в чоловіка кобила, і ветеринар-коновал її умертвив, а лошати не було чим годувати, бо було ж майже одноденком Змієві, то Карто радо взяв сіреньке, в яблучках, як Боже послання, підпускав його до повного вимені Гривки,  відтягуючи її рідне, і з горем-бідого таки прийняла вона врешті і його, як своє.

Зтоді Карпо працював ще заповзятіше, бо ж доля йому допомагала так, що лише не лінися, працюй та бери від неї, доки має, все, що тобі зама­неться у твоїй завзятості. Не лінилася й Ганна, знову набравши всіля­ких замовлень і на пошиття, і на в’язання в’ятерів, і на прання та вишивки. Клалася на сон у запівночі. В’язали в’ятері та кошики вечорами і Тодосько з Домашкою, а прядиво м’яли Петрусь та Ярися. Карпова сестра Домка догорала зі своїм племінцем Грицем, в сухотах росли потроху Тетянка і Лідуня, і простора хата на десять душ ставала для родини тісною.

Все літо по привозі каміння Карпо “згорав на пні”, як говорили всі, що знали Янчуків. Рештки дядькового Харитонового млина лежали уже купою дров, а на їх місці зводився, як із води, почавшись із основи-вінця дубового, новий, що пах дубом і Карповим потом, вітряк. Допомагали Кар­пові ті ж Левко та Явдоким і вряди-годи Пилип. Коли помічники вертали, як вечоріло, додому, то господаря приводила в хату ледь живого північ, а були дні, що він і спав коло будови, не маючи сил іти додому.

Господарство і родина, хоч Ганна була вже знову на передпологах, тепер було полишене на неї, коні доглядали Тодось із Петриком під командою матері, поле пололи також вони, бо Карпо не бачив сві­ту і людей за млином, який, правда, неймовірно швидко ріс на очах містечан, маячачи на горі. Все було б для Карпа гаразд, коли б не отой лікнеп, що зобов’язував і його вчити малих грамоти-азбуки, читання і письма по хатах.

Як Карпо не відкарацкувався від того разом із Ганною, та Варвара і отой же Таран таки змусили його проводити навчання в недільні дні і вечори. Карпо навіть шашки і шахи поточив та вирізав учителеві, надіючи­сь позбавитись лікнепу, але Таран шахи та шашки взяв, а лікнепу не скостив, бо відповідав перед міськвиконкомом за лікнепи всього міста. Полегшувала Карпову долю у вечірні години, правда, Марія Прокопівна. Таким чином, завдання партії у місті виконувалося ретельно.

Були прямо загатними перешкодами, що заважали Карпові націлено заздалегідь трудитися,  нерідкі цього літа дощі та грози, хоч, правда, під час затяжних їх він спішно перекочовував із інструментом додому і тесав, стругав, гемблював чи клеїв меблі, потроху обладнуючи і обстатковуючи хату куди кращими поробками за ті, що продав. Його столярка п’янко пахла ароматом дубової кори, пареної лози, живиці та лаку-кіноварі.

Обурювали Карпа завжди короткі йому дні, і хоч любив дощі та грози - ознаки врожаїв, та попри те і злобився на них, коли вони надовго залягали, молячись Саваофові, як то запалювалися бискавки жирандолями-ясами, то гасли, несучи за собою дальніші чи ближчі гуки і торохкання громів...

Секція 4. В ганьбі з надіями

До школи Петрик пішов навдивовижу рано –  і батькам, і родичам, і учи­телям та перевесникам, ба навіть сусідам та знайомим. А сталося це завдяки кільком причинам, які збіглися в сім’ї Янчуків ще задовго до отієї щасливої для нього події. Першою, звичайно, треба вважати непересічні здібності хлопця, що ідучи до школи, завдяки Лесі Яремівні, вже вільно читав, як знали всі, Біблію, Євангеліє, Часослови, молитовники та інші випадкові книжки, не кажучи про газети та плакати, де малювалися на павутині святі отці-павуки, а із земної кулі зміталися червоною мітлою напузирені непмани. Другою причиною, не менш важливою за першу, було непогамовне бажання хлопця вирватися якомога швидше із задушливої атмосфери батьківського двору. Обидві поєднувалися щасливо із ненаситною жагою до знань і допитливою цікавістю до невідомого. Оте невідоме розпирало хлопчака, тягнуло магнітом, хоч і гасилося Карповим примусом –  завданнями цілого списку робіт, які той задавав Петрикові щодня, не лишаючи йому вільних хвилин. Були, напевне, й інші причини, може й важливіші, але дві оті домінували, і малюкові поталанило.

Прилучилися до події і щасливі обставини, що стали йому неабияк у поміч. Бо хоч як Петриків батько того не хотів, мусив уступити не синові, звичайно, а дядині Оксані та Лесі Яремівні, яким уступав і в іншому майже завжди. Петрикова мати була  неймовірно рада, хоч і не подавала вигляду.

Неабияк сприяли хлопченяті, Ганні, Лесі, Оксані і дядьки та тітки Петрикові, які на Спасівку, змовившись, гостинно навідали обійстя Карпа та Ганни, мов з неба впавши. І хоч в застіллі та по ньому говорили більше про торішній і цьогорічний недороди, про дрібносільські та кооперативні господарства, телефон в селі і радіо, про тяглову силу, реманент, непомірні заготівельно-контрактаційні викачки збіжжя уповноваженими та ними нацькованою біднотою і незаможниками, не оминули вони і школи.

– Про якісь ТСОЗи почали в нас говорити і писати, – скаржився Марко Лісний та його Настя Карпові, – про усуспільнення землі, тягла, реманенту, збіжжя, то як це може бути, скажи ти нам? Адже тим від нас відбереться земля із усім начинням до неї, а чим же людині жити та ще й із чималою сім’єю?

– У нас заготівлею та хлібоздачею за торік і цьорік у багатьох викачали і посівне насіння, то до чого ж те доведе? Ви тут, червонокозаки, з Пилипом ближче до райвику, то може б поговорили із Хорунжою про ці злочинства? – включилися в поміч Маркові та Насті Саміло та Палажка Гармаші. – Жебраками ж отак зроблять нас! До чого ж та ваша революція дійде отак?!

– Хіба ми за Пилипом не так же обкладаємося отими заготівлями і при чому тут революція і червонокозацтво? Просто свавільні бандити прибрали владу до рук, то це явище тимчасове, та й не збідніли ви, а побагатшали, слава богу, за ці роки, то поживемо-побачимо, що воно покаже. Може ж присланий із Москви Лазар Каганович з ними щось вдіє, –  відкарацкувався Карпо від того ще дядькового Харитонового докору йому.

– В нас у незаможниках тепер, Карпе, тільки повні нероби-ледарі числяться, то як з ними як з рівними, іти в оті ТСОЗи? Земля ж і їм дана, а який глузд із того? Лежить вона перелогами в бур’янах необробленою, аж бачити те жаско! – товкла своєї й Настя.

– Темінь безпросвітня і сваволя нас заїдає, – змінив жінку Марко. – Ледарям же, які підказують уповноваженим, де і в кого сховано збіжжя, ті стали віддавати його частину безплатно, то як те можна терпіти? А… мусимо від безпросвіття вчити хоч дітей належно, і ти не переч ото Петрикові іти в школу тепер, як із нужди вибився, – мов тиблем прибив він нерадо вже вирішене Карпом.

Отож, по отій Спасівці, настоявши на своєму, гамуючи гнів Карпа, Леся Яремівна в наступний понеділок зайшла до Янчуків зрана, забрала ледь не силою в батька Петрика і повела записувати до школи. Школяр не бачив світа від радості, бо й день видався, як скупаний у сонці, чистий, світлий, а ще ж і колись гімназіальна школа була особливою: просторою, аж вияскреною після свіжої побілки, пахучою від насвіжо пофарбованих парт та підлоги. Вона своєю духмяністю паморочила і без того затуманену голову малому школяреві.

Із-за малолітства не записали б, мабуть, Петрика до школи в шість років, але на його щастя, а на радість Ганни, до Янчуків напередодні поселилася жити у чуланець, як до колишніх червонокозаків, вчителька Марта Давидівна Підопригора із семилітнім сином Вадьком, прислана наркомосом у місто і поселена Лесею Яремівною не в себе, а чомусь у них.

Та допомога вчительки, була хоч незначною, але вирішальною, бо в школі вона поручилася перед директором за хлопця, записавши його у свою групу. Верталися додому Леся, Петрик і вчителька разом, а вдома на Карпове невдоволення та категорично сказала: “Гріх вам і сором, господарю, обурюватися записом хлопця, адже школа дасть йому освіту, і що раніше те станеться, тим більше користі і йому, і вам, як батькові.” Карпо лише плечима стенув та руками розвів, як вона сказала, що навіть її син не вміє так читати, як Петрик, і гасла та плакати, і Часослов та Біблію.

– Незвичайний у вас син, господарю, а тому тіштеся та поціновуйте те, як благодать Божу, –сказала і пішла до себе в чуланець із Лесею Яремівною.

З того і почалося щоденне ходіння до школи і назад Петруся. Ранком хлопець схоплювався і радо  готувався в путь, а по обіді вертався, як у пекло, бо батько не тішився його школою, ледь її терпів, вважаючи, що “син виросте ледарем і неробою”.

Заздрили школяреві старші: Тодось, Домашка та хворий Гриць, було спокусою його школярство для Ярисі, Лідуні та Тетянки. Ним же принаджувалися та захоплювалися однолітки і старші діти родичів. Навіть тітка Пріся та дядько Сава Прикопи з Криму поздоровили і малого, і Карпа із тією подією. Ніде правди діти, були і осуди Карпа за оте школярство сусідами, найпаче Вустимом, що жив навпроти через вулицю.

– Який з нього школяр ще? Віскряки он, як слід, не вміє зализати до рота, а туди ж, до науки  пнеться! Як метелик на вогонь, до школи ні світ, ні зоря несеться, то таки воно з того і глузд буде.

Але, що хто б не думав та не говорив, постанова наркомосу і ЦК КП(б)У ретельно виконувалася –  школи виповнювалися дітлахами і підлітками, лікнепи відбувалися аж збурено, змушуючи і старих учити азбуку, письмо, читання. Клуби аж гули вечорами від аматорства.

Навчання ж у хлопця посувалося на диво усім успішно. Петрик не помітив, як пролетів рік та наступив другий. Ганна не могла натішитись синовим школярством, гаруючи у великій сім’ї, хоч і пеклася, бо Карпо вважав, що його школу вже треба перервати, дивився зизом на школяра, як на дармоїда, що виросте неробою, наказував щодня йому по приході зі школи виконувати щось у господарстві або допомагати собі в роботі, постійно до крові б’ючи  хлопця за неквапність і неметкість, одобрюючи навчання Ярисі, що пішла того року до першого класу. Рятувало часто хлопця лише те, що батько, як навіжений, товкся біля млина чи очманіло відробляв комусь за борги.

Було і інше щастя для малого. Літом на вакації його відправляли до тітки Палажки та дядька Саміла Гармашів пасти на полянах в лісі худобу, відробляючи за Самілову помуч батькові на будівництві млина. Це було і рятунком від батькових запотиличників, і злукою хлопця з природою бору, із птаством, його клопотами та виспівами у верховіттях –  і чарівних, і загадкових та навіть острашливих. Чого тільки не придумував пастух за довгий літній день, переганяючи корову, телицю, бузівка і теля із балки до балки на свіжотрав’я!

Та казка бору, лісу і пастівництва кінчалася, хлопець вертався додому і йшов до школи уже втрьох із Яринкою та Лідунею, по путі повторюючи, як учили –  Леся Яремівна раніше, а Марта Давидівна тепер, домашнє завдання, знаючи, як правило, їх напам’ять.

До школи Карпові діти ходили із пошитими Ганною торбами-шаньками, за шлейки навішеними через плечі. В дівчаток у них по грифельній дошці, по грудочці загорнутої в ганчірочку крейди і букварі, а в Петрика –  обгорнуті в папір зшитки в косу і пряму клітинку,  читанка “До світла”, чорнильниця-невиливайка, червоновифарбувана ручка, два пера-86 і в капустяних листках або в газеті “Ленінським шляхом” бутерброди-канапки: хліб –  чи намазаний тоненьким шаром масла (платою тітки Палажки за Петрикове пастухування), чи политий олією і притрушений сіллю, як і в дівчат. Іноді канапки замінялися кусочками смаженої риби, салом чи накруто звареним яйцем або грушками-гниличками із груші, що її зламала колись буря, яка тепер дала перші плоди на пагонах, що омолодили дерево.

Петрик не йшов, а нісся завжди до школи, аж сестри не могли його наздогнати, вийшовши із двору разом, вони відставали і брели собі самі непоквапом, а брат (коли б міг, то й ночував би в школі!), прийшовши завчасно, сідав за парту і переглядав домашні завдання, повторюючи їх. Був він часто у синцях, що також змушувало раніше прийти, сісти за парту, схилити голову і мовчко сидіти, вибігаючи на вулицю в перерви хіба по нужді.

Хлопцеве навчання ішло отак у двох руслах, бо в школі вчив одне, а вдома жив іншим. В школі бачив попів-павуків із читанки, а вдома в неділі і свята мусів батькові при спочинкові читати Біблію, Євангелію, Часослов чи Молитовник. Оті читання дорівнювали запотиличникам, родили відразу в школяра до Святого Письма, бо відбирали в нього і малий відтинок часу, коли він мав право побігати на чарівній вулиці, побавитись, як і інші, навідатися до дідуся, тіток чи ще кудись.

Послуговуючи батькові читанням, Петрик ніколи не був певний, що відбуде отой ритуал небитим, бо батькова зневага до нього, “дармоїда”, була безмірною. Хлопець із жахом згадував Тодося, який майже не розлучався з батьком у роботі і при тому був битий завжди, битий тихо, навідліт, приховано від сторонніх, про що чужі і не здогадувались.

Ще однією особливістю навчання для малого було те, що сидів за партою удвох із братом Іванком, тітки Килини сином, на рік старшим за нього, який на уроках співу співав краще всієї групи, писав куди ліпшою каліграфією і щонайчистіше в групі, малював майже так, як і вчитель, умів трохи грати на скрипці, зробленій і подарованій йому дядьками-скрипалями, старшій його сестрі Полі вони подарували бандуру. Петрусь Янчук заздрив братові Кирику і за його оті уміння, і за те, що той завжди мав у “шанці” щось смачне із їжі, чим неодмінно  ділився із Петриком, живучи вдома не тільки небитим, а й неображеним…

Дівчатам у Янчуків жилося незрівнянно легше. Вони були биті лише зрідка, коли батько нападав чогось на “жіноче зілля”, б’ючи Ганну, Домашку чи навіть Яринку і оминаючи свою хвору сестру Домку, Лідуню й Тетянку. Тетянка, зачувши батьків гнів, ховалася під стіл або лавку, а Лідуня навпаки захищала кожного, і не було випадку, щоб він ударив її, викапано схожу на нього, хоч вдачею дівчина була тихою, ласкавою, співчутливою і неполохливою. При її захисті жертви він плював зозла і відходив у шаленстві геть, кленучи то того, то іншого.

– Гадав, надіявся на поміч у господарстві, на переймання навиків до всякої потрібної в житті роботи, а воно, ледащо, тільки й дивиться, щоб якось втекти, сховатися, уникнути праці, прогуляти, – чулося батькове причитання на кожного із дітей. Та найбільше їх було після побиття Петрика.

– Я тобі, сукин ти сину, покажу так уроки та оті завдання, що ти й сам себе не пізнаєш! – спльовуючи на топорище і колючи так, що аж іскри сипалися із сокири, навезені із Ліска пеньки, продовжував він грозити хлопцеві, коли той боязко нагадував про свої шкільні обов’язки.

– Ти будеш пам’ятати мене до нових віників і після них! – не міг угамуватися він, притлумити у собі злість  і лють на сина. – Запам’ятаєш, ледацюго, ще й іншим замовиш!

Неоднораз заступницею хлопцеві ставала дядина Оксана, яка втягуючись у свою убогу господарку і заступаючи в ній немічного чоловіка, не часто мала час, гаруючи, бувати у братової.

– Йой, Карпе! Цимберику файний! Побійтесь Суса! Облиште вже того ружого хлопчика, не мордуйте його, бо ж дитина воно ще, –  говорила вона Карпові в таких випадках, і Карпо, плюнувши, присоромлений ішов геть.

– Ішла-м, бачила за горбом тих дітлахів – ізвор цілий, а ваші і глянути не можуть на тоту вулицю, –  гукала до Карпа із грядки, аж сусідам було чути. І натискаючи на копаницю, рила рядочком ямки, кидала в них, як надію, картоплю-бараболю-бульбу, закидала її землею і гризотами без перепочину і обзивалася: – Прямо нявки якісь чи блуди-яскині та шелестіні беруть стуманілого хлопа, як тих малюків не помордує в який день, – притишено, але так, щоб почув, говорила вона ніби сама до себе, продовжуючи гарувати одна за трьох, аж Карпо диву давався, де в неї бралися ті сили.

Трудолюбство стало поволі його мірилом людської порядності, а всяка лінькуватість, неповоротність – непростимої від’ємності. Тільки із-за неймовірної працьовитості і аж пойнятості в роботі Карпо прощав братовій оте “сунення носа” в його діла і клопоти, хоч по її відході і продовжував своє.

– Носи мені хутчіш та вкладай на воза дрова на завтрашній ярмарок, – гримав на Петрика потиху, а далі, як заведений, починав лаяти дружину, спершу несміло і ніби про себе, а згодом все голосніше. –  Нащадила отаких ледарів та білоручок, удатних лише їсти та байдикувати бозна й де, – уже гнівався на Тодося, якого послав сам же до Шимона і Тевеля дізнатися, чи не треба їм добротних пенькових дров.

На Карпа оті напади гніву находили напливами, хоч причин для них було все менше, адже знову була устаткована меблями вся хата, навіть і в другій половині, бо жила велика сім’я в обох, були відпрацьовані та повернуті всі борги, у сажикові догодовувались два підсвинки, в дворі цілим табуном греблися кури, на Тясмині плавали білі й сірі качки, в стайні росли лошата Змій і Вітер, а Гривка знову була жереба. Гніви Карпові не знати з чого й напливали, і тоді Петрик тікав у нужник або ще кудись у закрите місце, наспіх ховався в кутик, складав руки долонями докупи, здіймав очі догори і молив пошепки Бога допомогти йому: “Пошли, Боже праведний, у двір до нас тітку Килину, дядьків Явдокима чи Левка, дядину Оксану, Лесю Яремівну, Марту Давидівну чи кого можеш, хай спасуть мене і Тодося від батькового гніву!” –  закінчував хлопець і йшов, як приречений до батька, почувши його кликання. Та рідко зглядався боженько, прохані відвідники не приходили, а натомість батько зустрічав сина додатковою сваркою, швиряв запотиличником, аж блиски з очей сипалися, і хлопець схоплювався і біг –  тримати, крутити, нести, прибирати, носити, гребти, то пак, виконувати оту каторжну батькову забаганку-роботу, за сльозами не бачучи її.

Отак і йшло життя в Янчуків, ледь освітлюючись хіба в неділі та свята, а їх же, благодатних, так мало було. Товклася, як у пропасниці, хоч уже й при меншій нужді, Ганна, мордувався, мов у очманінні, Карпо, майстрував поробки і продавав разом з дровами, трісками, латаючи дірки в родинному бюджеті, бо млин ще не був доведений до довершеності, хоч ним уже можна було щось підробляти для родини.

Зимою Карпо раніше заходив до хати, але спати лягав пізно, кравцюючи, шевцюючи чи вирізуючи та вистилаючи мереживами ложки, люльки та інший дріб’язок або в’яжучи рибальські сіті, лозові верші, в’ятері чи плетучи рукавиці і для себе, і на продаж. Про спочинок, звичайно, не йшлося, хоч і була відносна зимова полегша не лише дорослим, а й дітям. Сусідські діти спускалися з гір зграями, вулиця кликала й манила побігати, побавитись і Карпових дітей, та про таке їм у будні і подумати було зась. Дозволено було, як велика милість і ласка, лише у свята та неділі аж під обід по читанні Петриком Святого Письма, коли Карпо, вернувшись із церкви, неквапом роздягався, розвішував чумарку, кожух або костюм на вигнутих берестових плечиках в новозроблену відполіровану шафу із точеними ніжками і наріжками, мовчазно розглядав подовгу гостророгу із зіркою на лобі шапку і довгу, з лацканами-застібками напереді сіру шинелю, яка висіла недоторканно, як святість, і, пообідавши, неквапливо лягав на свіжо зроблену, на отаких же точених ніжках лаву, щоб слухати читане Петриком Слово Боже.

– А підставляй-но, хлопче, табуретку та почитай мені трохи, грамотію, – як завжди, завчено велів він Петрикові, що чекав того, мов кари божої і радості від того, що може настати по отому читанні. Не спіши, читай поволі, встигнемо, – зупиняв він гарячковість хлопця. – Встигнемо, кажу, з нашими козами на торг, – підсилював голос, грізніючи. –Ач як кортить тобі спішити! –  вмощувався Карпо зручніше в подушки головою.

“…Насампочатку було слово. І стало воно плоттю і кров’ю, що її назвав Ісус Христос Іоаном Богословом, сином божим, і слово було в Бога, і слово було – Бог,” –  намагався читати повільно, добре вимовляючи перші слова рядків покапаної воском, вигорілої і жовтої від сонця та часу Євангелії. – “І все через нього почало бути, і ніщо, що почало бути, не виникло без нього,” – спинявся Петрик, не розуміючи і не охоплюючи тямком, про що він чита.

– А так!.. Слово Боже і тільки! – щось розмірковуючи, повторює батько. – Читай далі! –наказує, подумавши.

“І зачав бог Саваоф непорочну діву Марію із Магдали, і сповістив через архангела Гавриїла, який навідав у сні майбутню Богоматір у вигляді голуба, що вона народить Сина Божого – Ісуса, і буде той Ісус месією-Христом, і спокутує він усі гріхи народу Давидового… І народила непорочна діва Марія Ісуса в яслах, і дізнався про цю подію цар Ірод Понтій, і послав у все царство своїх слуг, щоб ті відшукали святе маля і задушили його, і не знайшли слуги та фарисеї нещасного дитяти, і тоді Ірод наказав їм видушити всіх додволітніх немовлят по всій Іудеї!..” – ледве не плакав Петрик від прочитаного, уже не вперше приспинившись тут, у думці та уяві малюючи отого Ірода Понтія чомусь у вигляді батька.

-Бач, іродів Ірод, окаянний, що замислив, – вилаявся, як завжди в цьому місці Карпо, позіхнувши і перехрестивши рота. – Всіх додволіток подушити! Треба ж отаке придумати!  “Діву Марію та малюка –  на віслюка і повіз їх у Єгипет, і не було чого їм ні пити, ні їсти в дорозі, і годувала їх лише смоква інжиром, і прийшли вони щасливо у Геліополіс, харчувалися там фініками…" – передихав Петрик, шморгаючи носом і отираючи очі від сліз, прочувшись лихом подорожників.

– Ти не шморгай мені, а читай, вилупку! – пригримнув Карпо. – Ач який болільник знайшовся мені!..

“І вирізав Ірод з фарисеями двадцять тисяч додволіток-немовлят, і плакав, ридав та волав народ Іудеї від горя, і кричала із домовини його мати Рахіль в місті Рані, і захлиналися в крикові матері поконаних,” –  ледве стримував у собі плач школяр, бо така скруха охоплювала йому серце, така печаль-жалоба стискувала горло й душу, що сльози очі заливали, аж не міг читати.

–  Не сьорбай мені! Продовжуй! – знову нагримав Карпо на сина.

“І народив Авраам Ісаака, і народив Ісаак Іакова, і народив Іаков Іуду, і народив Іуда Фареса, і народив Фарес Есрома, і народив Есром Аміадава, і народив Аміадав Наанасоона, і народив Наанасоон Самсона, і народив Самсон Салмона, і народив Салмон Вооза, і народив Вооз Овіда, і народив Овід Ієрея, і народив Ієрей Давида,” – схотів передихнути читець, приспинившись ще й від подиву та спантеличеності, що оті святі чоловіки народжували дітей самі замість жінок.

“І народив Давид Соломона, і народив Соломон Роовама, –  продовжив Петрик, пропирхнувши горло, –  і народив Роовам Авію, і народив Авія Асу, і народив Аса Іосафана, і народив Іосафан Іорама, і народив Іорам Озію, і народив Озій Іофама, і народив Іофам Ахаза, і народив Ахаз Езекію, і народив Езекія Манасію, і народив Манасія Азана, і народив Азан Іосія, і народив Іосій Ієханію, і народив Ієханія Салафітля, і народив Салафітль Зоровавеля, і народив Зоровавель Автуда, і народив Автур Еліакима, і народив Еліаким Азора, і народив Азор Садока, і народив Садок Ахима, і народив Ахим Еліуда, і народив Еліуд Еліазара, і народив Еліазар Матфана, і народив Матфан Іакова, і народив Іаков Іосифа,” – ледве вистачило хлопцеві сили перечитати отой довгий родовід Ісусів.

Хоч Петрик читав оте довге родослів’я уже не вперше і порівнюючи легко його вимовляв, та все ж було воно тяжким для нього. В інші рази на цьому місці батько вже починав засипати, але сьогодні, кинувши поглядом, Петрик зауважив, що той уважно слухає, і, перегорнувши тугий листок, продовжив.

“І був Іосиф теслею і батьком месії –  Христа малого, і прийшли до нього уві сні… І сказав Ісус, син Сірахів, –  Петрик не розумів, чому не Гавриїлів і не Іосифів, а Сірахів, –  апостолові Петрові, –  перепустив він рядки, поглядаючи на батька, і спинився із затриманим подихом, бо вчув оте благовісне і благословенне Богом батькове пискливе хрипіння, що наповнило радістю все хлопцеве єство, аж серце його від того швидше застукало.

Так! Батько спав! Школяр тихо звівся зі стільчика, розправив затерплі ноги, склав нечутно книгу, разом із табуретом відніс її до шафи та й вийшов навшпиньки геть із хати, навіть не глянувши в кухоньку до матері і сестер, тиха перемовка яких чулася йому через закриті двері. Вийшов, мов із пекла в рай, ніби виплив із річки проти течії. І, як завжди, прочулено подякував Богові, що допоміг йому приспати батька.

Яскраве сонце засліпило його, свіже повітря дихнуло хлопцеві в обличчя, наповнило груди, збудило духмяністю серце і тямок, і він, не роздумуючи, стрімголов понісся до хвіртки, гарячково обмірковуючи, куди податися насамперед. Вирішив, що з порожніми кишенями краще мотнутися до тітки Дарини, яка напевне чимось його погостить, а вже з гостинцем можна буде поткнутися і на Луки. Згадав покійницю бабусю Параску – з її двору без гостинця він не виходив ніколи. Насіння та кабачки смажені, цукерки великі, в паличках, попасмужені і в кольорові папірці обгорнуті, і горіхи лісові – все це він мав від бабусі. Бабусин дідусь Яким подобався Петрикові хіба тим, що випивши у всякий недільний день оковитої, він брав у долоні голову і тонко та жалібно співав різних пісень і навіть дум. Так як батькового дідуся Петрик не знав зовсім, йому подобався і материн, бо хіба ж можна жити дитині без дідуся і бабусі?!

Від бабусиного дідуся Петрик якось дізнався, що батьків дідусь був не вельми здоровий, жив дуже убого, не пив і не палив люльки, а згинув, ніби, по своїй дурості “ні за цапову душу”, бо був упертим, нікого не слухав, вважав себе “потомственним” козаком і вліз у халепу, піддавшись на вмовляння якихось народників Дмитра Найди та Якова Стефановича з таємної дружини. Оті Найда та Стефанович, як запевняв Петрика бабусин дідусь, підробили височайшу грамоту і закликали убогих селян та міщан у повіті не платити податків, а домагатися розподілу поміщицьких земель та купецьких статків. Батьків дідусь був обраний старостою, а після зради чотирьох дружинників та суду і заслання не порозумнішав, знову був схоплений і битий жандармами до каліцтва, від чого довго чахнув, не встаючи з постелі, поки його, списаного із каторги додому, і Бог прийняв…

Запам’яталася ота дідова оповідь хлопцеві на все життя, хоч зрозумів її сенс аж через десятки років, як уже розтовкмачив собі і “цапову душу”, і “таємну дружину”, і “височайшу грамоту”, і “жандарів”. З часом батьків дідусь у Петриковій свідомості переріс бабусиного ще й тому, що всі говорили, ніби Петрик “викапано” подібний до нього. Коли б він був живий, Петрик поскаржився б йому на батька, на його знущання над родиною.

Хлоп’ячі спогади, на жаль, за хвірткою і обірвалися – зопалу він уткнувся носом у коліна дядька Явдокима, який заступив йому путь.

Про батька Петрик знав дуже мало. Той все минуле своє від родини приховував, а від дядька Явдокима можна було щось почути. Чорний, мов циган, з глибоко посадженими смолистими очима, ніби забитими в підліб’я, батьків однополчанин, приходячи в гості, сперечався з господарем, змушуючи його оповідати, і Петрик слухав їх завжди заворожено, коли вдавалося причаїтися десь поблизу. Говорили про походи червонокозацької кінноти,  і все більша неохота батькова до розповідей підігрівала в хлопцеві бажання почути щось нове.

Отож, Петрик повернувся з дядьком до хати, доброхотно помінявши Луки і вулицю на можливі оповіді прийшлого. Небагато, правда, почув він цього разу: гість щось бовкнув про походи якогось шістдесят першого полку, про хороброго вершника Комекса, ніби аж повеселішавши, а батько, також ожвавившись, додав щось про Ворушилу, та й змовкли обидва, тільки іскринками очей зглянувшись між собою. У Петрика мліли ноги від незручного сидіння, але цікавість брала гору, росла і марудила голову.

“Годували і мошву, і вошву в нужі, голоді та холоді, а толк який? – питав батько у Явдокима. Скільки жертв поклали по дорогах і степах! Може, й правий отой Більський, що партія більшовиків переряджується в імперську силу і знову колонізує інонароди великодержавством чорносотенців методами і кличами інтернаціоналізму, демократичного централізму та диктатури пролетаріату. “Централізм” і “диктатура” – так, а “демократичний” і “пролетаріат” – омана для використання Комінтерном по закордоннях.

–  Кузьма Сидорович прочитав мені рішення десятого і одинадцятого з’їздів та розтовкмачив, що ще при Ленінові намітилося підкорення профспілок партії, а Комінтерну – державі, а присилку Кагановича в Україну він трактує, як жандармську, бо ЦК в Москві нашому ЦК не довіряє, –  похвалився Явдоким новиною. – Нам ще в Баштанці та Висуньках полонений біляк-офіцер провіщав перед розстрілом, як мали наступати на барона Врангеля до Чонгару та Перекопу. “Червоних коней вашої революції вони замінять потворно-хижими чорносотенними, контрреволюційними, нещадними, куди підлішими за царських,” – агітував він тоді мене та інших чатових…

–  І-і-іть! – ніби сміявся сам із себе Явдоким, крутячи головою. – Голодні, холодні, мокрі, як хлющ, по вуха забрьохані багном, ледь не падали від утоми, –  відривав гість від газети папірець для цигарки, –  а от же йшли! Сказано – революція!.. Сам же Ленін і головкомандарм Каменєв керували нами!.. Ото був похід!.. – ламав він і м’яв у пальцях  папір під закрутку. – А столярством своїм ти замарно не печися, –  перевів Явдоким мову на буденне. – Твої поробки за зразок іншим можуть служити. Колеса та ярма вдалося продати? – спитав, б’ючи кресалом по кременю.

–  Продав, слава Богу, –  всідався зручніше Карпо на лаві, відсунувши в кутик подушку, –  Вони мені не вдалися, зроблю собі кращі, і не лише втулки, а й спиці виточу.

–  То тобі одному відписав дядько Харитін землю і млина, чи й Пилипові?

–  Відписав мені, та я настояв, щоб було нам обом пополам, по справедливості.

–  А що ревкомівці та виконком на те, нове правління комуни й артілі?

–  Глузують, що дукою став, а потай, бачу, заздрять і сподіваються, що ми чи артілі, чи комуні все відпишемо, –  роздумливо пояснив Карпо.

–  А дочка ж дядькова Дарина як на те дивиться? Все таки то її батьківщина!

–  А як їй дивитися?! Вона ж і підказала, як знаю, гроші за коня поділити їй і Прокопові, а поле, Лісок і луку відписати мені, бо Мирон же буде в Соловках ще двадцять років, та й не потрібне те все йому, як написав їй у листі.

–  То тепер ти у заможні перепишешся? – примружив гість око від тютюнового диму. – Поталанило тобі, Карпе!.. А дарувати їм не смій нічого! Хтозна звідки набралася ота компанія і в артілі, і в комуні. Антося Бондаренка там поставлено про людське око натимчас, як над вертепом. Чувати, уже втретє обікрадено монастир, а монашкам пущено ману, що те вчинили червонокозаки та боротьбісти у змові з холодноярівцями. Соромно робиться, що ми за отаке шельмування воювали з тобою. Ні-ні, нічого їм не відписуй! Розкрадуть, сплюндрують, і винного не знайдеш! А так, ти господар і ще більше зможеш допомогти убогим калікам та вдовам.

–  Який я господар, Явдокиме? – зітхнув стомлено Карпо. – Щось незрозуміле твориться і в нас, і навкруг нас – одна колотнеча. А мене і Пилипа гепеушники навіть допитували за царські хрести і дзигарі-годинники, –  шморгнув носом Карпо.

–  Пам’ятаєш, як Леон нам говорив під Волочиськом, що ще все буде з нами?

–  Ти це про Воронянського згадав? Де він тепер? Живий чи вже покійник? В Тамбовщину ж його з-під Волочиська призначили потім.

–  Атож, призначили слабого і немічного у холод і голод, а для чого, спитати б когось!? Чутку хтось пустив, що із Петрушевичем зунрівським ніби злигатися хотів. Жахнішого чогось спробуй і придумати! Тепер, чув, він орудує комбідом в Умані, –  затягнувся цигаркою Явдоким. – Ордени йому якісь навіть дали.

–  Кому ж іще їх давати, як не йому?

Петрикові, що присів під віконцем у валькірчику, та розмова ніби й ні до чого, проте слухає уважно, а як западає мовчанка, хлопець чує лунке цокання годинника.

–  Таки майстер ти, Карпе, бо дорога штука – твій годинник, –  хвалить господаря Явдоким. – Чув, що й лошака ти прикупив якогось?..

–  Не лошака, а лоша придбав хлопцям на радість, бо люблять коней, як цигани. Гроші ж дітьми зароблені із матів, кошиків і пастухувань. То хай бачать наглядність своєї праці, як ото вчителька Леся каже.

–  Біда з тими дітьми й мені, –  запахкав Явдоким пригаслою цигаркою. – Сергій збирається втікати з дому, і таки втече: чи в економію, чи в комуну, бо ж геть роздітий та роззутий, а робить, як віл, на всю мою тринадцятироту артіль.

–  Не лише в тебе така. Бачив нещодавно Антосеву Бондаренкову Катерину на ярмарку, то знову повна, це ж уже вчотирнадцяте! – пригадав Карпо співчутливо.

–  Отака щупла та мала, а, бач, і за здорову плодовитіша, –  усміхнувся Явдоким. – Хай уже моя Олита –   як налита, то їй і сам Бог велів, здоровій нівроку.

–  Мала та вдала, Антося геть висмоктала, шкилетом ходить, бідний, –  співчутливо згадав побратима-червонокозака Карпо.

Петрик пікся перемовками батька й дядька, чекав почути щось про “походи”. Боліли йому ноги від сидіння навпочіпки, м’ялися на колінах його нові напрасовані матерею штанці з полотна. В уяві повставала недільно ожвавлена вулиця, святковий гомін з якої доносився аж у хату. Ніби бачив з Гори від каланчі привілля просторіні неозорих околів і розлогів попасмуженого степу та зеленоруття Луки й Гаю – всю оту красу, розрізану блискітною Тясминською стрічкою, що синім вужем зникала в зелених шатах Бору, які кликали і манили Петрика, зголоднілого за тиждень, на дозвілля.

“Дремену на вулицю, та й усе тут!” – уже кілька разів вирішував Петрик, але, боячись щось цікаве в розмові гостя й батька пропустити, в нерішучості продовжував сидіти і нудитись. Батько якраз пригадав про якийсь Чаплинський тракт на Антанту, про те, як їх малювали на плакатах Юріями Побідоносцями, а хлопець же щодня молився отому Юрієві, що списом проколював Змія, просячи угамувати батька. Заговорили дорослі про якісь Хорли, про Каркінітський перевал, де земля з-під копит несамовито гнаних коней стріляла багнюкою і навіть кров’ю, про берег, всіяний трупами, про чорну ніч в такому густому тумані, що й коней своїх вершники не бачили, та про грізну героїку якоїсь відчайдушної та безстрашної Людмили Макієвської, яка була командиром бронепоїзду, що нищівно громив самого Денікіна, несучись на ворога з написом: “За владу Рад!”. Та в отій оповіді, не підтриманий Явдокимом, батько згодом пережвавився і змовк, на Петрикову досаду. Втративши терпець, хлопець звівся на затерплі ноги, вступив у святкові постоли-капці з валу і навшпиньки обережно й нечутно вийшов із хати, не помічений співрозмовниками, прикривши за собою двері.

Ще буяло тихе літо, хоч і появлялися подекуди на кленах зелені листки. Пахло яблуками й грушами, любистком і м’ятою, дьогтем та застояною водою із заплав Тясмина. Великим поплямленим шматом рваного полотнища над призахіднім лісом у Затясминні висіла сірувато-сиза, із півдня підчервлена хмарина. Небо було оксамитно-чистим, мов скупаним, хоч пий його.

Окинувши зголоднілими очима вулицю, що була безлюдною, Петрик направився до мосту, де зауважив скупчення людей. Підійшовши ближче, він почув звуки жвавої скаржливо-тужної скрипки і хриплуваті та часом обурливі погуди бубона, що аж кликали до себе, тому хлопець прискорив ходу, пойнятий цікавістю.

Коло самого мосту, під високим давнім, як світ, крислатим явором великим з’юрмленим півколом стояло гурбище переважно молоді і дітвори. Кілька зовсім літніх чоловіків святково сиділи на купі колод, а всередині кола на моріжку молодий смаглявий циган і такий же циганчук, підтримуючи підборіддям інструменти, заповзятливо грали, вихиляючись, на скрипках. Їм, струшуючи напівоголеними плечима і грудьми, підігравала бубоном молода з  розпущеними косами і чорними великими смоляними очима циганка, зрідка пританцьовуючи і при тому розвіваючи довгою пишною строкатою спідницею, що сягала землі. Зобік на колоді лежав догори тулією-облімком повстяний капелюх, в який час від часу хтось із присутніх кидав мідяка чи й срібняка.

Зголоднілий за всякими видовищами хлопець проліз юрбою в коло, розкрив у подиві й захопленні рота і застиг, усім єством своїм заворожившись. Гра музик, то сповільнюючись, то пришвидшуючись, полонила Петрика. Вона ніби тужила за чимось несказанним, ніби просилася щемними жалощами, ніби обурювалася протестом. Хлопець затискав зуби, змикав вуста, затримував подих і зводився навшпинячки, щоб побачити всебічно таїнство гри. Враження підсилилися, коли циганка, бозна-звідки вихопивши сопілку, стала пригравати чоловікам. В спаї скрипок, сопілки і бубона крізь плачі і ридання чулися Петрикові радість і бадьора веселість, які розносилися в попідгірне Потясминня, Старе містище, Діброву, Луку, Степ та Замістя, полонячи лунами околи.

Стояв би Петрик в напрузі і зачаклованості від захоплення ще довго, та раптом хтось настирливо кілька разів смикнув його ззаду за сорочку. Це виявився ковалевий Ромко із його шкільної групи.

–  З гори на соняхах спускатися хочеш? Там ціла юрба вже хлопців! – утаємничено й захоплено прошепотів він на вухо Петрикові. – Знаєш, як несуться, майже до Тясмина спускаються! Швидше, ніж на ковзанах чи гринджолятах!

Де ж було Петрикові втриматись! І забава хлопців-підлітків на підгірному втоптаному путівцеві у коліщатні покоти, і отаких же на вулиці – в дучку й свинку, і гойдання дорослих аж на рівень перекладини лише на мить зупинили одногрупників, бо спускання з гори на соняхах здавалося їм куди привабливішим. А для Петрика Гора завжди була сама по собі притягальною, скільки він себе пам’ятав.

Ромко, на рік старший, умів впливати на Петрика. Батько його був у місті “притчею во язицех”. Пишновусий і високий, як тичка, отой дивак-чоловік, всіма знаний як Дорошенко, ковалював, кустарював і завжди продавав на ярмарках із ряднинки на рундуці ножі, підкови до чоловічих і жіночих чобіт, бабки і гаплички, загвіздки, вухналі та інші вироби аж до вигранів, які уміли виковувати лише цигани. Та знали його міщани не лише із праці умілих і роботящих рук, які годували чималу на той час сім’ю, а і з особливої ходи, виклично статечної: ступав він набундючено, ніби відмірюючи землю, в незмінній, набакир закладеній, давно облізлій, з рештками сірого смушку і вигорілим на сонці шликом шапці, в давньому, колись шарлатовому кунтуші, на тонкій талії підперезаному ще давнішим і вицвілішим зеленаво-сірим поясом-крайкою. В буденні дні Дорошенко нікого не вітав при зустрічі, ніби й не бачучи, чим, однак, не викликав незадоволення навіть у близько знайомих людей. Проте в свята, особливо на Великдень, як дзвони заливали своїм калатанням усе місто, він ледь не засвіт ішов вулицею непевним кроком, доста розговівшись, і намагався “похристосатися” із кожним зустрічним, як із найріднішим. Шапку при тому він тримав у правиці зіжмаканою, поясом оперізував широкохолошні полотняні на ширіньці штани, а кунтуш лишав розхристаним або накинутим на плечі, нагадуючи своїм виглядом птаха, що ось-ось, набравши розгін, злетить у повітря.

–  А-а-а! Слава Йсу!.. Христос воскрес! – зупинявся він перед зустрічним із розкритими для чоломкання і обіймів руками.

–  Воістину воскрес! – спішили відказати йому зустрічні скоромовкою та якось просковзнути крізь оті обійми. І коли те вдавалося, Дорошенко з огнівленим лицем розкарякувато повертався втікачеві вслід і гнівно, здіймаючи правицю із затиснутою в ній шапкою, кричав: “Не забувайте, добродзею, що мій прапрадід був гетьманом України, а ви – нендза, прости, Боже!..” – хрестився і йшов шукати собі нових жертв.

Петрусь, довідавшись ще й від діда Якима про Ромкового батька, перепитував учительку Марту Давидівну, чи то правда, що він – родич гетьмана, портрет якого бачив у дядьковій Левковій історії, а отримавши ствердну відповідь, був немало здивований. Петрик також зауважив, що в тій історії попереду був Сагайдачний, а в пісні – чомусь Дорошенко, тож тепер він не мав Ромкового батька за дивака, а навпаки, придивлявся до нього, запам’ятовуючи і статуру, і поставу, і ходу, зауважуючи звичку високо тримати голову і згордливо вітатися із зустрічними.

Почуття підвищеної уваги і цікавості поширювалося і на Ромка –  Петрик намагався ні в чому від нього не відставати, тож і тепер поспішав за Ромком дорогою до спускалок, зауважуючи і лискучу мітлицю, порослу на оплеччі Гори, і позмієний путівець, що в’юнився попід нею, аж поки вони не влилися під галас, гамір і рейвах у ожвавлену юрбу дітлахів.

–  Васо! Чуй, Васо, мені з трьох! Із трьох мені! – кричав якийсь рудуватий хлопчик через голови юрби, перекрикуючи інших. – Бодня! Чуєш, Бодня! Мені із трьох робіть!

–  Васо! Бодня! Не слухайте його! Він не в черзі! Черга наша! – підпихав ліктями, мало не вилазячи із сорочки, рудуватого нахабця учень п’ятої групи із Петрикової школи. – Наша черга!

–  Яка ваша? Я тут стою давно і замовив раніше вас усіх! – обурено протестував третій. – Васо! Скажи їм! Бодня, робіть мені з трьох! З трьох соняхів мені! – умовляв він самозваних кустарів, що сиділи на траві біля в’язки зелених соняшникових бадилин і майстрували з них спускалки, сколюючи по дві чи по три очеретяними спичками.

Петрик за Ромком ледве продерся в отой тиснявий, як говорив дід Яким, очерт-круг юрби, підсмикнув нові штани з полотна, пофарбовані в бузині, глянув на Ромка, який мовчки роздивлявся роботу кустарів, витер спітніле лице рукавом білої сорочки, вигаптуваної чорнововною і червоною заполоччю, і насмілився і собі попросити спускалку.

–  І нам би із Ромком, Васо, хоч із двох бадилин, дві, –  нахилився він над знайомим циганчуком.

–  А що даси? – підняв догори смоляні очі кустар, встромлюючи в проколені швайкою очеретяну спичку.

–  А що маю давати? – не зрозумів хлопець, зглянувшись із Ромком.

–  Давали он, бачиш, –  показав він на малу свою сестру, що сиділа поряд і уминала шматок балабухи, –  хліб, бублики, пиріжки, але тепер ми беремо тільки сало, масло та ще, –  побачивши пісний вираз обличчя хлопця, поскріб він потилицю, –  насіння й кабачки смажені або крашанки варені чи сирі.

–  А скільки треба? – подивився знову на насупленого Ромка Петрик.

–  Чого скільки і за скільки?! – запитав, не стерпівши, Бодня.

–  А-а-а… Крашанок за дві спускалки.

–  За бадилину по крашанці, а на двох по дві – чотири, –  ошкірився Васо смішком.

–  Робіть із двох нам обом, я швидко буду! – в’юном поліз Петрик із юрби. – Ромку, слідкуй за чергою! – викрикнув він уже звіддалік, біжучи навпрошки у бік дому.

Хлопець на бігу обдумував, як зайти у двір, щоб не зустрітися з батьком, та як непомітно взяти свіжознесені крашанки і вчасно донести їх до юрби. Біжучи, знову почув захопливу гру скрипок і погуди циганського бубона, що манили, кликали і ніби попереджували його, і піймав себе на думці, що слід би самому зробити оті спускалки: і не з двох-трьох, а з чотирьох бадилин, та відкинув її, бо в їх родині завжди цінувалася слівність, тож він за своєю природою не міг порушити даного слова.

За якісь десятки хвилин усі гризоти були вже позаду. Петрик непоміченим забіг у двір, вхопив три яйця і поклад і лисом вишмигнув на вулицю, дякуючи Богові і відчуваючи на душі полегшу. В зворотну путь пустився бігцем, щоб устигнути.

Коло самого очерту юрби Петрик відчув раптом якусь вологу в пазусі і здогадався, що крашанки побилися і потекли. Він зупинився в розпачі, бо сорочка і штанці були вже мокрими, липку течу яєшні відчув аж біля колін. Горе здалося хлопцеві таким великим і  непоправним, що він аж заплакав, особливо тоді, як юрба стала з нього реготати, бо на її очах мусів вигортати, не бачучи за сльозами світу, пучками трави і лопухами оте нещастя.

Васо і Бодня, перереготавши, дали і йому, і Ромкові спускалки без оплати. Ромко зразу ж побіг, не чекаючи, поки Петрик як слід повитирається. Нарешті і Петрик нісся стрімголов, падаючи і піднімаючись, невідворотно заразившись загальним захопленням.

Звичайно, ніхто з дітей і не гадав про якісь небезпечні наслідки, не думали про них і Ромко та Петрусь. Та лихо виявилося через якісь півгодини, просвічуючись двома великими очима дірок на штанях ззаду. Регіт хлопчаків один з одного лунав скрізь, але вони продовжували спішити на Гору для нових заїздів, забуваючи про час у отій круговерті, аж поки й сідниці  закривавитися. Як лиш почало вечоріти, Петрик і Ромко припинили спускатися і, лежачи на боку та корчачись від болю, заздрісно дивилися на решту, аж поки всіх не розігнала баба Марта, в якої Бодня, Васо та інші викрали півгрядки соняхів, декому з хлопців навіть дісталося бабиної гирлиги. Попрощалися біля мосту, уяснивши скоєне, і Ромко з Петрусем…

Лишившись на самоті на темній вуличці, Петрусь обережно визначив розміри дірок у штанцях та величину липких ран на сідницях і, перелякавшись геть, із жахом усвідомив, що батькова кара його не мине і захистити його можуть хіба сили небесні. Постоявши, він вирішив ховатися у верболозах на березі Тясмину на випадок, коли б батько його розшукував. Плетучись стежечкою, він напружено шукав порятунку і приходив до висновку, що найперше йому треба замінити сорочку і штанці, і домашні могли б їх йому невпоміт передати.

Страх із наближенням до рідного дому ріс, як опара на дріжджах, глушачи смикливий біль у сідницях. Хоч був теплий літній вечір, опинившись у рідних верболозах, Петрик відчув спершу прохолоду, а потім навіть холод. Тіло почало здригатися в пропасниці.

Наблизившись перебіжками до самого обійстя, Петрик побачив батька з Тодоськом, що поралися у дворі, кидаючи велетенські тіні від підвішеної на ґанку “летючої миші”, –  грюкали цебрами і журавлем над криницею, скрипали хвірткою та дверима. Пробратися до хати непоміченим було неможливо, і Петрусь, молячи Бога, вирішив підлізти до вікон, що світилися, –  кухоньки та чуланчика. Оглядливо-боязко зазирнувши у віконце кухоньки, Петрик побачив і трьох сестриць, що сиділи на лавці, і матір, що мила по вечері посуд, схилившись над коритом.

Ридання від жалю до себе і болю паралізувало його, та врешті хлопець таки спромігся постукати у вікно. Кватирка, тихо скрипнувши, відхилилася і до нього виглянуло перелякане несподіванкою материне лице.

–  Дитино моя!.. Де ти оце стільки гасаєш, окаянний? – запричитала вона  впівголос у гніві і розгубі.

–  Штани б мені і сорочку інші подали сюди, бо ці порвані, –  захлинувся Петрик невпинним плачем, лякливо оглядаючись.

–  Як то порвані? Зовсім нові і порвані? – не могла повірити Ганна. – Свят-свят із тобою, дитино! – на мить отетеріла вона, не вірячи почутому. – Пожди, я небаром… Я швидко… Потерпи…

–  А тато тебе дуже кляли, а Тодося і мене побили через тебе, –  проказала, виглянувши у кватирку, Домашка. – До хати не йди, бо казали, на смерть заб’ють.

–  І маму тато вдарили, як ти десь запропастився, –  докинула і собі Ярися. – А на нас із Лідунею і Тетянкою тільки сердито подивилися.

–  Одягни це, а те подай мені, –  кинула Ганна хлопцеві буденний одяг. – Сховайся за кущем та перевдягайся, кажу! – наказала і злякано, і грізно.

Переодягнувши штани і нап’яливши на себе довгу байкову Тодосеву сорочку, Петрик відчув ніби якесь полегшення. Та серце його зовсім упало, як почув, вернувшись до вікна, такий материн гнів, якого досі не знав.

–  Знати тебе не хочу, негіднику! Новісінькі штани отак розполосувати та ще й яєшнею запаскудити! Муко ти моя нестерпна! Божа каро моя непосильна! Де ж я на вас наберуся того полотна?! – долітали гнівні стьобливі материні слова до сина. – Іди, куди хочеш, живи, як хочеш, їж і спи хоч із псом, окаянний! Знати тебе більш не маю сили! – закрилася різко кватирка.

Ледь живий від страху й горя, Петрик відповз від хати вглиб городу, присів навпочіпки під кущем бузини і, стримуючи в собі відчай, образу, страх і невідомість, захлинувся тихим риданням. Плакав, здавалося, цілу вічність, аж поки не відчув поряд спасенного пса Рябка, відпущеного, видно, батьком з ланцюга на ніч. Заскавулівши, той співчутливо і приязно шерстким язиком злизав на його лиці сльози і, лащачись, мимоволі зігрів Петрика і вернув йому спокій, а з ним і осмислення злочину та порятунку.

Час, мов припнутий до дуба, пиняво тягся лінивими волами, поволі присипляючи місто і  густіше запалюючи зірки в небі. Петрик уперше спостерігав, як гасли вогники у вікнах міщан: і близько, і аж там за бугрищем у Затясминні. Заспокійливо кумкали, зрідка перегукуючись, городні і аж заплавні жабки, вливаючись у дрібне січкування коників-цвіркунів, поки не злилися в суцільну мелодію, затопивши собою цілий світ. Час від часу тишу ночі рвали розпачливим криком пугачі, так що в хлопця аж душа холонула з ляку, та врешті він і з тим звикся, бо поряд відчував Рябкове тепло і вчував його тихе скавуління. Поволі маліло Петрикове горе. Він сидів навпочіпки до оніміння ніг і чекав, зітхаючи, не знати чого. Все більше хотілося йому спати, то ж тулився до теплої Рябкової шерсті.

Довго ще снували химерами тіні по подвір’ю, чулися гухкання якихось возів на мосту, з вулиці доносилась притишена жіноча розмова, аж врешті все стихло. Першим погас вогник у віконці Марти Давидівни, за ним згасла “летюча миша”, згодом перестало світитися в кухоньці і валькірчику, зануривши двір у благодатний сон ночі. Гасли і поодинокі вогники по хатах у місті.

Прислухаючись до болей у сідницях, Петрусь поволі розправив ноги, звівся навстій і, потягнувшись та згадавши гнівні материні слова, тихо побрів за псом до буди, де й вирішив заночувати. У великій буді стало місця для обох. Залізши “на чотирьох” і вмостившись на повсті поверх старої батькової свити, Петрик скулено влігся. Пес пашів теплом, приязно лизав його, і хлопець натимчас відчув себе щасливим.

Цілоденна виснажлива змора, сюркоти жабок і коників-цвіркунів у завмерлій тиші та співучасливе зігрівання Рябка приспали хлопця швидко й міцно так, ніби він напився маку. Та як раптово Петрик заснув, так же зненацька наступного дня вранці і проснувся від гавкоту Рябка, що неспокійно гасав по двору. Проснувся зляканим і напруженим, підібрав коліна в застінок буди, щоб їх не видно було з двору. Різкий шпигучий біль потертостей та жар на сідницях нагадували хлопцеві про непростиму величину скоєного лиха у вчорашньому захопленні.

Клацали щиколди і колодки дверей, дзенькало цебро та скрипів журавель над криницею, жалібливо співала завісами хвіртка, крикливо горланив десь зобік півень, сокотіли яйценосо кури, як завжди, Ярися спроваджувала на річку гусей і качок із двору, кувікав у сажику підсвинок, –  двір жив озвичаєним життям. Доносилися звуки і з міста: грюкливо котилися по бруківках чиїсь вози під валування собак, пухпухкав здалека двигун у млині та на олійні, ледь чувся тарабанний стук із сепараторної маслозаводу та із шерстобійні. Та враз Петрик почув голос батька, його притишену лайку, адресовану через нього Тодосеві й матері, що уривками долинала до нього і ніби пригнічувала його, примушувала забитися під задню стінку буди, розпластатися і спресуватися так, щоб не бути поміченим.

За якийсь час почулися приливно-звичні удари із каланчі, які сповіщали міщанам пору дня, і Петрусь зрадів, що батько піде незабаром, як завжди, на Гору до млина, і йому вдасться поснідати, сісти за “Читанку” і підучити уроки, до яких не брався в неділю.

Зовсім близько, –  аж дух забило хлопцеві, –  почувся дзенькіт Рябкового ланцюга, якого псові чіпляв до шиї батько.

–  Наріж, поки вернусь, коріння шелюжного в’язку і замочи на березі, сходи до діда Вустима і забери косу на вечір, зайди по путі до дядька Левка і перекажи, що чекатиму його в суботу перед толокою до старої Вусті, –  чув Петрик батькові накази Тодосеві. – А тому байстрюкові, як появиться, скажи, що й путь у двір заказана йому, сукиному синові, зучора! Ти чуєш, що кажу?! – підвищив він голос.

–  Чую-у, –  схлипливо відповів брат. – Перекажу, як звеліли.

–  Дивись мені! – погрозив батько і посунув на вулицю, клацнувши хвірткою.

Петрусь аж розправився і, виждавши трохи, на випадок, якщо батько раптом повернеться, під радісне скавуління Рябка виповз із буди, як на білий світ народившись, і направився оглядливо в хату.

–  Ох, ти ж горе моє! Ох, ти ж хвороба моя невиліковна! – приговорювала в хаті Ганна, зустрівши сплеском рук сина. – І в кого ж ти отаким удався, і як з тобою далі жити, і скільки ще терпіти від отого скаженого батька образ і побоїв за тебе? – оглядала вона, спустивши хлопцеві штанці, потерті запалено-червоні сідниці. – Такому і люди не повірять, –  змазувала вона сметаною синові рани. – Як то можна спускатися аж до м’яса і не відчути того?!

–  А тато нас побили із-за тебе, –  зашептала Ярися, готова з Лідунею йти до школи. – А Тодося аж заюшили вони кров’ю!

–  І Домашку нині вранці вдарили, –  додала і собі Лідуня. – А чому ж нас не покликав спускатися? – запитала по-дорослому згодом.

–  Тато казали, що тебе поб’є Бозя за гріх! Он що! – додала і свого найменша Таня.

–  Де ж ти спав сю ніч? – співчутливо спитала мати, обережно натягуючи Петрусеві штанці.

–  У буді із Рябком, –  прорвалося крізь плач пояснення.

–  У буді? – не повірила Ярися. – Як же ти там примостився, що і тато не помітили?

–  Горе, доню, навчить всьому, –  відповіла за сина Ганна. – Що тепер робитимемо із тобою? Батько ж тебе на смерть заб’є, як допадеться. Сідай хутчій, снідай, а ви, дівчатка, ідіть до школи, –  застебнула Ганна обережно на бабки підтяжки на штанцях.

–  Піду до школи, а потім із Івасем – до тітки Килини, –  давився Петрик сніданком, бо сестри чекали на нього.

–  Батько і там тебе знайде, як захоче. Не будемо ж ми йому брехати, як почне бити!.. Встигнеш, не квапся так! – взялася вона вкладати в шаньку зшиток, невиливайку, ручку,   читанку і канапку-бутерброда. – Зі школи приходь додому, тоді щось придумаємо, батько вернеться геть пізно від млина.

За хвилину діти неквапом ішли до школи, Петрик дорогою перечитував “Паризьку комуну”, і дівчатка, не стерпівши його повільної ходи, побігли, залишивши брата на вулиці. Вже доходячи до шкільної хвіртки і повторюючи в умі урок, Петрик з віддалі побачив білий аркушик паперу, приклеєний на паркані біля хвіртки. Підійшовши ближче, він, задерши голову, із цікавістю прочитав написане вголос і диву дався: “Директорові школи пропонуємо за двадцять чотири години вибратися із міста, як зрадникові революції! При невиконанні цього попередження він заплатить життям!” Петрик враз забув про власні злигодні, шкода йому стало директора – знав того як доброго чоловіка, що вернувся з Сибіру, куди був засланий разом із батьками.

Оглянувшись навкіл і нікого не побачивши близько, хлопець удруге перечитав текст і спробував дістатися рукою до аркуша, але, як не силкувався, як не підскакував, зірвати його не спромігся. Тоді, відкривши хвіртку у двір та зупинившись поглядом на юрбі учнів, він крикнув на весь голос: “Кобзарю-у-у! Чуєш, Кобзарю-у-у! Ходи сюди-и-и!” – махав він рукою найвищому між підлітків. – “Бігом! Хутчій!” – повторив кілька разів настійно.

За мить уся орава була вже на вулиці і врізнобій читала наклеєну на паркані листівку. Петрика образило, що Кобзар, зірвавши її, не дав йому віднести листівку до директора, а понісся до учительської сам, потягши шлейфом за собою юрбу. Згодом задзвонив дзвінок, і учні поспіхом порозходилися по групах, так і не дочекавшись Кобзаря.

Усі вчителі трохи запізнилися на перший урок, але далі все було, як завжди, якщо не зважати на біль у сідницях, що дошкуляв Петрикові. Подія з листівкою для нього потроху маліла, хоч хлопці на перервах обзивали його “шпінгалетом” за те, що сам не дістався до неї. Марта Давидівна, Петрикова вчителька, вела уроки спокійно і впевнено. Учні її, як завжди, були дисципліновані і старанні. Петрикові здалося, що сьогодні вона його оминала увагою, і він, пригадуючи своє ковзання з Гори, червонів від сорому і ховав очі. “Знає чи не знає?” – роздумував він.

Ромко, що теж совався від болей, казав йому на перерві, що його не били, а тільки “шпетили”. “Ото батько! Ангел! Херувим! А в мене – кат із катів! Ірод із Євангелії!” – пронеслося в голові.

Раптом хтось постукав у двері. Марта Давидівна наказала дітям сидіти тихо і вийшла в коридор. Петрикові зробилося страшно, бо підсвідомо здогадався, що той виклик учительки може стосуватися його. І передчуття його не обманули.

–  Янчук! – гукнула Марта Давидівна, появившись у дверях. – Вийди сюди! – наказала якимось особливим голосом.

У Петрика йокнуло в грудях, він хапнув ротом повітря і, підтягуючи на ходу штанці, пішов до виходу.

–  Говори лише правду і тільки правду, чуєш? – наказала по-материнськи учневі. – Всім говори лише правду! – нахилилася, щоб застібнути хлопцеві гудзика на сорочині.

Петрик майже не чув Марти Давидівни, він здивовано й злякано дивився на чоловіка, що стояв поряд, у довгій сірій шинелі з кількома жовтаво-зеленими лацканами попереду, оперезаного реміняччям пасків, з яких звисали велика кобура з пістолетом і жовтава довга  піхва із шаблею, що досягала аж закаблуків чобіт, точнісінько така, як ота батькова, що відніс її минулої осені якимсь органам.

–  Вертайтеся, товаришко, до учнів і не наставляйте хлопця! – різко смикнув Петрика за руку депеушник. –   Скаже те, що нам треба! Де подінеться, коли попався?! – кинув холодно і погрозливо у її скорботно-співчутливі очі.

–  Ні при чому він у тому лихові! – аж скривилася Марта Давидівна. – Де ваша революційна честь і людська мораль? – гукнула, відкриваючи двері класу.

–  Самі розберемося, кажу, без ваших настанов і висновків! – люто кинув депеушник, тягнучи Петрика коридором до учительської.

Директор школи у кімнаті був один. Петрик добре знав його, бо, крім школи, неоднораз бачив його в себе вдома, як той навідував Марту Давидівну. Від хлопців не раз чув, що директор хоче одружитися з учителькою, а вона відмовляє йому із-за сина Вадька, який чомусь його не любить.

–  То яку вашу думку передати слідству, товаришу директоре? – утримуючи за руку Петрика, спитав депеушник.

–  Гадаю, товаришу Голик, що ваше твердження помилкове і згубно відіб’ється на вихованні учнів школи, адже і Янчук, і Кобзар – прикладні учні, батько Петрика всю революцію і по ній разом із своїм братом були прикладними червоними козаками…

–  Нам краще знати, хто ким був, –  перебив директора депеушник. – Повторюю, вашу думку я передам слідству, але вона є контрреволюційною.

–  Висновки так швидко, мабуть, ще рано робити. Претензій до учнів, тим більше до нього, –  вказав Джміль очима на Петрика, –  я не маю. В даному випадку, гадаю, треба розглядати якусь іншу контрверсію, не подібну до вашої.

–  Я ж не раджу вам, як учителювати й директорувати, –  образився Голик, –  то чому ви радите нам, як вести слідство? – ледь стримав він себе і потяг хлопця до дверей, не прощаючись. – Ти що думаєш, я тебе буду отак весь час тягати?! – сіпонув сердито Петрика уже в коридорі.

Перед тим, як відвести хлопця в ДПУ, він пішов із ним до паркану, щоб переконатися ще раз, чи дістає той рукою до місця, де була наклеєна листівка, а дорогою радив учневі, що він має говорити на слідстві.

–  Говори, як було, –  підказував він. – Батько дав тобі листівку, щоб ти її наклеїв, і ти його послухався. Зізнайся, що ти її написав так, як тобі підказував батько, печатними літерами і тістом приклеїв до паркана. Зізнаєшся і зразу ж підеш на похорон тітки Домахи, що померла ще вранці, як ти пішов до школи, –  полагіднішав провожатий.

–  Я ж, дядьку, не дістаю до того місця на паркані-і-і! – розридався Петрик. – Як би я наклеїв ту папірчину? А батько про неї ні сном, ні духом не відають, то гріх таке на них казати!

–  А ти скажи, що підставив щось, хоч би цеглину чи дві, –  радив він. – Скажеш так, то на тому для тебе все й закінчиться. Та не рюмсай мені! – смикнув Голик щосили хлопця за руку, аж той завищав від болю, брехні і образи.

В просторому коридорі ДПУ, в який вступили Голик з Петрусем, стояли сутінки, бо його освітлювало лише одне вікно. Голик підштовхнув Петрика за дощату перегородку, де у відгорожі попід стінами сиділи тісно на двох ослонах якісь люди, а ті, що не вміщалися, стояли або сиділи навпочіпки чи й на підлозі посередині. Петрик розгледівся, вибрав шпарку між двома перемовцями в куточку, обережно вліз туди і схилився на стіну в чеканні, схлипуючи.

–  А це що за вишкварок сюди заблукав? – вдивляючись у Петрика, кепкував літній чолов’яга із рубцем на обличчі, як Голик пішов до допитної.

–  Не вишкварок, а контрреволюціонер, Вустиме! – глузливо поправив його інший з-під вікна. – Хіба не бачиш, у нього і постоли валові, як у контри!

–  Дитина ж перед вами! Як можна кепкувати?! – дорікла чоловікам моложава білолиця з таранкуватими подзьобинами на щоках жінка. – І куди вони дивляться, і що творять,  окаянні?! – додала, невідомо до кого звертаючись.

–  Розбишаки вони, –  бовкнула стиха друга з кутка, –  і адвокати про те не відають.

–  Як то не відають облікати?! Треба їм розповідати і про себе, і про дітей оцих, –  радила моложава і білолиця жінка. – Хай той більшечкий уже, а це ж дитя ще, –  не знав Петрусь, що  вона натякала на нього.

–  А тебе ж за що привели сюди? –  поцікавився чоловік у Петрика. – Арештували, питаю, за що? – оглядав він малого.

–  Не рештували мене, а привели-и-и, –  не стримав лиха в собі Петрусь. – Листівку побачив на паркані, як ішов до школи-и-и, –  залився він сльозами.

–  А я що казав?! – не стримався знову кепківник із кутка. – Тут усі сьогодні контрреволюціонери, –  хихикнув він вимушено. – А цей, мо’, перший із них!..

–  Не всі, Нечипоре, –  заперечила третя, що сиділа на краєчку ослона. – Ми з Карпом тут за пожежу.

–  Сказала! А пожежа – хіба не контрреволюція? – ухопився за сказане Нечипір. – Ще й яка, коли хочеш знати! Може й більша, ніж оті листівки, бенеря б їх забрала!..

Петрик прислухався до стишених розмов людей у загородці і все більше переймався страхом невідомого, чекав, як і всі, виклику та допиту, що відбувався за закритими подвійними дверима. Із-за них, як стихали перемовки, долітали приглушені голоси і навіть скрики.

Із одних дверей у коридор вийшов Дорошенко, а йому вслід Ромко, обидва пішли геть до виходу, із інших дверей депеушник вивів заюшеного Кобзаря із руками за спиною і повів його до виходу, а за сусідніми дверима почувся такий крик, що в Петрика аж душа впала в п’яти, як при батькових побоях.

Час тягся повільно і острашливо не лише для Петрика. Та ось одні двері допитної різко відчинилися і звідти ніби вивалився якийсь довговусий дядько в сірій старій солдатській шинелі і такій же смушевій шапці, ледь накладеній на голову, за ним слідом інший –  молодий, у реміняччі через плечі, в чорних галіфе і лискучих бульдових хромових чоботях. Другий поспішно, але обережно прикрив за собою обидвоє дверей, звелів вусатому почекати, а сам пішов на вулицю.

–  Що там, Федоре? – запитав довговусого чубатий і зарослий на лиці молодик із загородки. – про що допитували?

–  Про те ж саме і так само, –  відказав вусань, схитнувши головою. – Контра, вона і є та буде контрою! Про що ж би ще?..

–  Б’ють? – уточнив чубатий.

–  Мені поки-що лише грозили, –  прошепотів вусань, косячи очима на двері. – Та буде, видно, ще всього, –  докинув він, сплюнувши. – Тримайся, Трохиме, і не бійся, –  відвернувся згодом.

–  А тут що за перемови? – напав на Федора молодик у реміняччі, увійшовши із вартовим з вулиці. – В каземат його! В допр! Чуєш? У третю! – наказав, погрізнішавши, стражникові. – Попередь, їжі не давати до нашої команди!

–  Єсть, у допр! – ледь звів голову конвойний. – Вперед, не поспішати, не тікати і слухати моїх наказів, бо стрілятиму без попередження, –  звелів він довговусому Федорові.

–  Прокіп Чечіль, –  викликав молодик у реміняччі, як закрилися двері за конвоїром. – Хто із вас Чечіль? – видивлявся на загородців. – Чому мовчите? – сердився.

–  Ну, я! А що? – поволі підвівся якийсь чоловік, звичним рухом збивши смушеву чорну шапку набакир.

–  Не щокай, а заходи! – погрозив і голосом, і насупленим поглядом. – Корчиш із себе панянку, ніби не знаєш нічого.

–  Слава тобі, Боже! Прийшла черга й до нас, –  неквапом пішов Прокіп, чухмарячи потилицю. – Пиндючишся, грозишся, як індик отой, –  подивився він на молодика, безбоязно ощирившись смішком.

–  А нас же… коли покличете вже? – несміло обізвалася молодиця в подзьобинах на рум’яних щоках.

–  Викличемо до завтра всіх! Не репетуй тут мені! – протяжно подивився молодик на Прісю.

–  Та я б і чекала, як усі, але ж дитя годувати вже час, –  нагадала вона.

–  Не здохне твоє дитя, контра! – гримнув злобиво той. – А здохне, то ще й краще! – пішов він за Чечелем у двері.

–  Не діждеш, розбишако! Сам ти контра справжнісінька! – ображено розтираючи пальцями сльози, прошепотіла вона, насурмившись. – Не діждеш, проклятий!

–  Не заводься, молодице, з ним, бо молоко пропаде, –  докинула примирливо та, “що з Карпом за пожежу”. – Бачиш же, лютує. Не з добра, видно…

–  Яку моду взяли собі, –  тихо сказав котрийсь із чоловіків, –  революціонерів обзивають контрою, а себе величають революціонерами. Треба ж до такого дожити! Беззаконня зробили законом, і мовчи!..

Аж геть вечоріло, як за загородкою лишилися одиниці. Нарешті отой у реміняччі викликав у допитну і Петрика.

–  Добридень! – привітався школяр, зайшовши до просторої кімнати.

–  Проходь і сідай на стільця проти мене, –  не відповів на хлопцеве привітання старший, показуючи рукою з пістолем, де сідати.

–  Я й постою, дядьку, –  запросився арештований, бажаючи, щоб усе швидше скінчилося.

–  Та ні! Як не будеш мене слухатися, справа гладко в нас не піде! – споважнів старший. – Сідай швидше, як наказую! – перемінився він.

Петрик обережно вмостився, скривлено подивився на вже знайомого йому Голика, що старанно й заповзятливо щось писав за столом у кутку, і не витримуючи колючого погляду старшого, опустив голову.

–  То ти вже в другій групі вчишся? – почав нарешті допитувач.

–  У другій, –  зітхнув Петрик.

–  Хороше вчишся? Читати вмієш і писати скорописом?

–  Вмію трохи…

–  Любиш матір і батька?

–  У-гу-у!

–  Що “угу”? Любиш чи не любиш? – шукав слабого місця допитувач.

–  Матір так, а батька не дуже, бо сердиті і б’ються, –  зашарівся хлопець.

–  Це батько тобі порадив так говорити, чи ти сам додумався?

–  Де ж би таке порадили?

–  За що ж він тебе б’є, отакого хорошого учня?

–  За різне, буває… –  схлипнув Петрик.

–  Ось бачиш, він тебе б’є, а ти йому листівки пишеш, розносиш і клеїш по парканах.

–  Не клеїв я тієї листівки! Була вже приклеєна, як я підійшов до школи…

–  Ніхто в таке не повірить, хлопче. Ану напиши ось на цьому папірці печатно все оте, що було на листівці, –  наказав допитувач, простягуючи хлопцеві аркушик паперу.

Петрусь, аж язика висолопивши, старанно писав із пам’яті отой напис друкованими літерами. Ручка була якась незвичайна – її не треба було вмокати у чорнило, вона писала і без того. Нарешті він закінчив: “… як зрадника революції”.

–  Гаразд. А хто тобі підказав оті слова для написання?

–  Не писав я їх, не клеїв і не зривав листівки, бо не міг дістати! – палко запевняв “дядька” допитуваний. – Казав же їм, –  показав хлопець поглядом на Голика, –  і примірявся, і не дістаю я! І вам покажу, як захочете.

–  Ось бачиш оцю штуку? – допитувач показав очима на пістоль, що лежав на столі між паперами. – Подарую тобі, коли оповіси, як тобі батько підказав написати, віднести та приклеїти оту листівку та як говорити про неї на допиті.

У хлопця очі загорілися від захоплення, але збрехати він не міг, тому по мовчанці, зітхнувши, Петрик відповів: “Не писав я листівки, не клеїв я!”

–  А хто в неділю приходив до вас у гості? – зненацька запитав допитувач.

–  Дядько Явдоким приходили…

–  А раніше хто? – щось записував “дядько” на папірець.

–  Також дядько Явдоким та ще дядько Левко з дядьком Пилипом і тіткою Оксаною, а також учитель Кузьма Сидорович із Марією Прокопівною.

–  А вони чого приходили?

–  Не відаю!.. В неділю ж, у гості! – здогадався радо.

–  А говорили ж про що?

–  Або я знаю! Щось про революцію і контрреволюцію, а про походи геть не згадали. А потім тато мене прогнали.

–  А як прогнали, де ти був? – не давав хлопцеві одуматись допитувач.

–  Пішов до кухоньки і … –  не доказав Петрик, почервонівши.

–  Підслуховував із-за непричинених дверей їхні розмови? – закінчив допитувач.

–  Слухав, але туди було погано чути.

–  Так про що ж говорили гості і як довго тяглася розмова?

–  Про різне, більше мовчали.

–  У гостях і мовчали? А ще запевняєш, що кажеш мені правду? – докорив допитувач. – Так про що ж вони говорили потім?

–  Кажу ж, я мало чув. Щось про ревкомівців. А ще про правління артіллю, де дядько Бондаренко головою, та про комуну. Говорили і про якусь Баштанку, знову згадували революцію і якогось Більського.

–  А Більський отой у вас хіба бував? – напав допитувач на цікаву тему.

–  Як то бував? Він же в Харкові урядовцем, –  робив хлопець великі очі з наївності допитувача.

–  А ще про що говорили?

–  Ще?.. – зітхнув утомлено Петрик. – Про якогось Леона хворого, що тепер у Гумані Гонтиній комбідом відає.

–  Леон отой – родич ваш чи батьків побратим? – наспіх щось записав на папірець допитувач.

–  Леон? Не родич, із татом у революцію були розвідниками! – дивувався Петрик, що “дядько” не знає таких простих речей.

–  От бачиш, як хочеш, то й пригадати чимало можеш, –  похвалив допитувач Петрика, поласкавівши. – А ще про що вони говорили? Про ДПУ, приміром, чи про повітком, а чи про отого Більського, що в уряді?

–  Про них не було мови, –  зайорзав школяр, кинувши поглядом на Голика.

–  Може, тобі подарувати ось цю штуку, –  показав допитувач на шаблю, що висіла в піхвах на кілочку в стіні. – А на додачу, –  помітив захоплення від запропонованого, –  дам ще оцю самописку, що ти нею щойно писав листівку, як на паркані, –  покрутив перед очима. – На, подивися і подумай. Адже ні в кого нема у вашій школі, а в тебе буде! – піймав у очах хлопця піднесення. – Скажеш про батькове завдання з отією листівкою, то й матимеш оце все хоч зараз. Ще й додому відпровадимо на коні, –  піймав він ляк в очах школяра. – Не охляп, а в сідлі! Їсти ж уже хочеш?

–  Хо-чу! – несміло підтвердив здогадку Петрик, проковтнувши слину.

–  Чого ж вагаєшся? Скажи, і подарую тобі оце все, нагодую, чим захочеш, спроваджу вершником. Чи ти, може, додому не дуже й хочеш?

–  В школу хочу, –  схлипнув хлопець.

–  У школі уроки вже закінчилися. Та ми батькові не розкажемо, що ти нам правду сказав. Говори, як було з листівкою, і – квит! – підохочував напосідливо “дядько” школяра.

–  Сходи-но, Кузьмо, та замов хлопцеві добротного коня! – наказав він молодикові, що мовчки сидів поруч. – Та щоб сідло було нове, оте жовте, що скрипить і пахне, –  додав він.

–  Давай, оповідай, як було з листівкою, –  нахилився допитувач, склавши пальці у замок на столі.

Петрик мовчав, бо не знав, що говорити, адже того не було, про що хотів чути допитувач. Згадалася йому настанова Марти Давидівни говорити лише правду і він, глибоко зітхнувши, повторив: “Казав же я вам, дядьку, і кажу, що ніхто мені не давав листівки і не клеїв я її, а лише як побачив, покликав Кобзаря.”

–  А хто тобі підказав покликати Кобзаря? І хто навчив так мені про те казати? – цідив слова допитувач.

–  Казав же, що ніхто, а тільки я сам, бо він найвищий у п’ятій групі і може дістати рукою до верха паркану.

–  А може то він наклеїв оту листівку, а тебе попросив тебе опісля покликати? – не задовольнився поясненням допитувач.

–  Не знаю, дядьку! Я не бачив, щоб він її клеїв. Наш “дир” – хороший учитель, то для чого Кобзареві щось клеїти?

–  А “дир” – це хто?

–  Та директор же! Це школярі так його дражнять за те, що в нього була дірка на штанях, коли він до нас приїхав. Та ви не думайте чогось, вони не злобиво вчинили, а просто так… Їй Богу, дядьку!..

–  Ну що ж, не хочеш оповідати правди, то я тут ні при чому. Підеш у допр, переночуєш там та подумаєш, а завтра все по правді розповіси мені докладно, коли дійсно хочеш мати оті подарунки та ще й до школи ходити, як усі діти, –  закінчив допитувач, тручи лоба.

–  Пустіть мене, дядьку, додому, а завтра я прийду знову, коли скажете, –  запросився Петрик, згадавши, що у школі лишилася його торбина із зошитами, книжками і канапками. Страх, що його поведуть у отой допр і там поб’ють, не на жарт перелякав школяра.

–  Відпустіть мене-е, дя-деч-ку-у! – скривилося у гримасу хлопцеве лице. – Немає про що мені думати, я вже всю правду вам сказав!

–  Не рюмсай мені! Надумаєш, пригадаєш, розповіси, тоді й пущу, а тепер підеш на ніч у допр, кажу! Кузьмо! А, Кузьмо!.. Де ти там запропастився? Не треба коня цьому вишкваркові сьогодні, у старім допрі замкни його на ніч з пацюками, хай до завтра подумає, що казати, –  наказав міліціонерові, що з’явився на поклик. – Та дивись мені, щоб їсти там йому не давали, поки не признається за листівку! – розпорядився молодикові у реміняччі, що стояв у порозі.

Суворість, що раптом закам’яніла на обличчі допитувача, підказала малюкові, що той досі дурив його приязністю і поблажливістю. І Кузьма раптом так смикнув його за руку, що мало не звалив із табурета, ніби підтвердивши здогадку. Дорогою до допру Петрик стримувано ридав, витираючи кулаком сльози, як міг, опирався поводиреві.

–  Не тягнись мені, бо одержиш по мармизі, грім би тебе побив! – лаявся міліціонер, поспішаючи. – Ні виспатись, ні хліба з’їсти із-за вас, контра, не маю часу від ночі до ночі!..

Отак дійшли і до брами допру. За хвірткою брами показався коридор, з кутка якого звівся з-за столика міліціонер-воротар.

–  А це ще хто, Кузьмо? Хай той вже більшечкий, а цей же… –  розвів він руками в подиві. – Довго ти ще їх водитимеш?

Кузьма грізно передав розпорядження начальника, махнув рукою, про щось промовчавши, і пішов на вулицю, не попрощавшись.

–  Прізвище твоє як? – вмокнув червону ручку у невиливайку міліціонер.

Петрусь, тремтячи від ляку, відповів крізь плач не дуже розбірливо.

–  Ім’я та по-батькові як твої? – з натугою шкрябав міліціонер 86-м пером у великому зшиткові.

–  Петро!

–  А батька твого як звати? – змірив поглядом писар арештанта.

–  Батька? Карпом кличуть…

–  То твій батько був у козаках? Янчук?!

–  Були, а хіба що?..

–  Рік народження? – спитав міліціонер, але раптом відклав ручку, зизом оглянув прибульця, пошептався з товаришем по воротарні і підвівся, щоб вести Петрика в допр.

В огородженому високим парканом і дротами дворі при тьмяному освітленні ліхтарів хлопець побачив довгий на червоно пофарбований цегляний будинок із забитими вікнами і в кутку скособочений двоповерховий будиночок з чорними провалами вікон без рам, куди й вели його воротарі.

Той, що відчиняв хвіртку, довго й морочливо, лаючись собі під ніс і плюючись, вовтузився коло велетенського замка на залізних іржавих і покривлених дверях, брязкаючи цілим жмутом ключів, аж поки врешті відкрив його, а слідом і скрипливі двері.

–  Заходи! – звелів він хлопцеві. – Не лякайся, боятися тут нічого, –  додав, помалу підпихаючи Петрика в темну провалину цвілого приміщення.

–  Боюся-а-а! Дядю-у-у! Зми-луй-те-ся, рідненький! – із усіх сил рвався хлопець із темниці, захлинаючись плачем.

–  Кажу, не бійся! – штовхнув той хлопця. – Тут, як роздивишся, знайдеш гасла, плакати і мапи, то постели їх собі і спи спокійно до завтра, –  говорив він у щілину дверей. – Та не подумай мені лазити у вікно, бо пристрелю, як ягня! – нагримав він, навішуючи замок.

Петрик, тихо скиглячи у стрясливій пропасниці, врешті звик до темряви. З велетенських віконних провалин без рам і гратів нісся глухий гомін міста, сіялося ледь примітне світло від лампи на слупі, чулися писки кажанів, проглядали зірки з неба. Постоявши якийсь час в оціпенінні, хлопець напомацки відшукав запилюжені плакати і влаштувався на них ночувати. Думки і спогади наповнили його сутінковий каземат постатями з уяви. Розчулився, бо виплили з пам’яті Васо й Маріца, аж розвеселивши його. Згадав, як колись вони йому танцювали за шмат сала і окраєць паски. А було то так.

Цигани, як і щоліта по зимі, щойно поставили півколом на Тясминських луках свої шатра, а Петрик був уже тут як тут. Васо, бавлячись з ним у гилки, раптом відкликав його вбік і разом із Маріцею вговорив принести з дому чогось смачненького. Хоч Петрик і знав, що циганчата його обманять, та дуже вже йому хотілося побачити, як вони танцюватимуть на голові і на животі.

–  Не бійся, Петрику, ми чесно тобі потанцюємо! – вмовляв його Васо. – Хай нас грім поб’є, як брешемо! – невміло хрестився він. – Скажи, Маріцо!

–  Ага, потанцюємо! На чому хочеш потанцюємо, лиш сала більше візьми! – світила на Петрика блискучими вуглинами хитрих очей циганочка. – Біжи хутчіш, бо передумаємо!

Вихором несучись додому, Петрик розраховував, що там нікого не застане, бо батько по обіді пішов у місто, мати з дівчатами – до тітки Оксани, та й Тодось не повинен сидіти вдома в святковий день. Назад ніс півчетвертинки сала, півкільця ковбаси, три крашанки і окраєць  паски.

Як і обіцяв, Васо потанцював йому на череві, б’ючи руками та ногами по землі, навіть на додаток покрутився ободом. І Маріца, підтримана за ноги братом, сплескуючи руками, танцювала на голові, розсмішивши Петрика тим, що була гола-голісінька, бо сорочка в неї сповзла на голову. Та раптом де не взявся їх батько сивуватий Михай, якого Петрик чомусь боявся.

–  А це ще тут що? Що ховаєш? – прискіпався він до Васо. – Ану, давай сюди, злодію! – схопив він сина за вухо.

–  Ми чесно це затанцювали з Маріцею! Ми заробили-и-и! – кривився циганчук він болю. – Скажи, Маріцо! Підтверди, Петрику! – верещав він на всю луку.

–  Ми чесно йому танцювали! – сміло вступилася за брата дівчина. – І на череві, і на голові. Він просив нас, щоб потанцювали, –  репетувала вона, виручаючи брата.

–  Я просив, дядьку Михаю, і вони танцювали!

–  Батько твій знає, що ти взяв сало, ковбасу, крашанки і паску? – перекинувся Михай у люті на Петрика.

–  Тато про те не відають, а мати мене вчора із цілою паскою посилали до баби Варвари, то чого б сварилися за кусник для Васо і Маріци? – заплакав Петрик, задкуючи від дівчини, що кліщем вхопилася йому за рукав.

–  Може, повести тебе до тата? – погрозливо запитав циган.

–  Їх немає вдома-а-а, –  оніміла Петрикова душа. – Не робіть того, дядю Михаю, прошу вас! Простіть нам!

–  А ти чому мовчиш? – перекинувся циган на Васо, замахуючись вдарити.

–  Прости нам усім!.. Ми більше не будемо!..

– Отож-бо!.. Розділіться чесно на трьох і з’їжте при мені все, іродяки! – кінчив Михай ту притичину миром.

Петрик і тепер радів, що все так відбулося. По всьому Михай наказав Васо посадити Петрика верхи на вороного коня і прокатати по табору аж п’ять разів.

Петрик може б іще щось пригадав у горі, так почулися чиїсь кроки у дворі, а вслід їм і голос воротаря під діркою вікна: “Ану, в’язню, спиш ти там, чи ні? ”

– Не сплю, дядьку, а тільки лежу, – сповзла ляклива напруга із грудей хлопця.

– Підлазь проворніше у вікно до мене! – наказав той притишено. – Хапайся там за цеглини і лізь!

Петрик напомацки відшукав у цегляній стіні провалини, схопився за виступи, хвацько зіпнувся до просвіту і врешті ліг грудьми на колишнє підвіконня.

– На ось, підвечеряй трохи, чим Бог послав, – передав він вузлика з їжею. – Та змасти отим смальцем, що у бляшанці, потертості, хай гояться, – додав звеселіло і побрів, похитуючись, до воротарні.

Хлопцеві здавалося, що він ніколи не їв отаких смачних дерунів і накруто зварених крашанок. Псувала задоволення лише натужна гикавка-удавка, яку не було чим запити, щоб проковтнулася. Від материного підвечірку, ніби від її присутності, і від воротаревого співчуття настрій Петрика враз покращав.

– Спасибі, Боженьку, тобі за поміч, – проказав хлопець, зітхнувши, краєм ока завваживши, як крізь дірку-провалину угорі промайнула, падаючи, зірка…

Прокинувшись наступного ранку, Петрик чимало часу приходив до тями, згадуючи, де він і що з ним. Промені сонця світили навкіс у провалини вікон, з чого Петрик зробив висновок, що уже геть нерано. Звівшись на ноги, він оглянув захаращене приміщення колишнього каземату і підняв зі сміття на підлозі стару запорошену мапу. Струсивши, він розгорнув і розіслав її. Мапа була не такою, як у шкільному коридорі з двома півкулями. Петрик здогадався, що там мапа всього світу, а ця – якогось меншого краю. Він став читати назви міст, сіл, річок і випадково побачив крапочку свого Чигирина і стрічку Тясмина. Водячи пальцем від них, Петрик знайшов знайомі села, прослідкував за течією Дніпра, помережаною, неначе бабусина рука, жилочками річечок і зморшками ручаїв та притоків, здивувався, що шляхи і річки коло Чигирина, добре йому знані, були намальовані не зовсім правильно, тож подумав, що мапу готував хтось нетутешній, і захотілося показати її Марті Давидівні.

Петрик поспіхом склав мапу у кільканадцять разів і вирішив винести її закутаною у рушник, в якому була передана матір’ю їжа. Він притискав складену мапу колінами, обтоптував її ногами, радіючи з того, що вона буде його власною, подумки повторюючи щойно вичитані чудернацькі назви, відволікаючись від дійсності, в якій перебував.

Час минав, а до Петрика ніхто не обзивався, змащена смальцем сідниця лоскотала сверблячкою, потроху смикала болем, проминув обід, а за ним і полудень – сонце, що світило у провалину вікон з одного боку вранці, перебрело приміщення і поволі почало ховатися за перестінком з другого. Давав про себе знати голод, в душі наростала тривога, адже інших, навіть Кобзаря, як він підгледів у провалині вікна, почергово вели кудись і вертали. Та нарешті почув розмови і чиїсь кроки, що близилися до його буцигарні, двері із скрипом і писком відкрилися невідомими міліціонерами.

– Чи ти молишся тут, контра? – спитав насмішкувато старший, розглядаючи Петрика і каземат. – Чим він тобі, Авраме, не контра? – спитав насмішкувато у молодшого товариша. –  Викапана контра!

– Не молюся, дядьку, лежав собі, – хапнув повітря малюк. – Ждав вас…

– Вставай з колін, підеш на допит! Ждуть тебе у воротарні, – посуворішав старший. – Речі свої лиши тут, – наказав, помітивши, що хлопець бере із собою вузлика. – Виходи! – не мав до хлопця співчуття міліціонер.

– Ти непогано тут влаштувався, Янчук. Молодець в’язень з тебе! – зауважив Аврам.

– Біда всьому навчить, брате, – зробив вислід старший, ідучи вслід Петрикові. – Іди до воротарні і не оглядайся! – нагримав він на хлопця.

Там на Петрика чекав вчорашній Кузьма, міліціонери тикали йому якийсь зшиток і примушували його розписатися, що той врешті і вчинив розмашисто.

– Ну, буржуазний елементе, пішли! – скомандував міліціонер і підштовхнув хлопця у хвіртку на вулицю.

Ідучи тротуаром, Петрик мимоволі розглядався навкруги, шукаючи очима знайомих. Піднявшись по східцях в приміщення ДПУ, Кузьма пропустив Петрика і направив його в загородку, де вже сиділо на лавках кілька людей.

– А тебе ж за що? – стишено спитав хлопця один з них, з довгими тонкими вусами, коли Кузьма прихилив за собою двері допитної.

– За листівку! На паркані школи була приклеєна кимось…

– А коли ти її побачив? – ожвавився той, впритул підсунувшись до Петрика.

– Вчора, як ішов до школи.

– А що в ній було написано?

– На директора, щоб вибрався з міста за зраду революції…

– Заходи, Янчук!.. Ти що там шепчеш йому, контра?.. А ти порозмовляй мені ще, то лишишся без вусів!.. – пригрозив Кузьма з дверей.

На “добридень” приведеного старший допитувач, що сидів за столом, не відповів, лише переклав мовчки якісь папери. Хлопцеві він показав рукою на стілець навпроти і, поки той всідався на непомірно високе тверде сидіння, щось записав на листочку ручкою-невиливайкою.

– То надумався від учора, що треба говорити правду, Петре, чи ні? – спитав якось утомлено і нехотя, ніби для годиться, зосереджено оглянувши хлопця.

– Казав же вам… – скривив уста допитуваний.

– Що ти зарядив мені, паскуднику, оте своє “казав”! – раптом оскаженів, побагровівши, допитувач. – Розповідай, як було насправді! Як батько дав чи продиктував тобі ту листівку! Як ніс її і клеїв! Байок мені не розповідай, бо відлупцюю нагайкою так, що й місця живого на тобі не лишиться!.. Розповідай мені! – гримнув кулаком об стіл.

– Я ж казав, дядьку, – зарюмсав Петрик, – що не давали мені батько ніякої листівки і не проказували, як її писати, а я її побачив на паркані, коли іш… – захлинувся малюк ураз від різкого пекучого ляпаса по лиці, аж запаморочилось йому, аж сльози заслали зір.

– Оповідай, хто тобі проказував, як писати листівку, чи хто дав її, щоб ти наклеїв! Де те було? Як? Нічого іншого я чути не хочу! Ти зрозумів мене нарешті?!

– Ги-и-и! Ги-и-и! Зрозумів, але я вже ска-зав ва-а-м, дядь-ку, все-е! Їй богу, все-е-е! – розмазував в’язень обома руками сльози по гарячому лиці.

– Ти мені, паскуднику, ще й не те скажеш! – різко звівся на ноги допитувач і кинувся знімати з гака на стіні нагайку. – Оце ось бачиш? Спишу всього, як писанку, так що й мати з батьком тебе не впізнають, – поклав нарешті її на стіл, заходивши нервово коло дверей. – Перетну ось цією рубачкою навпіл одним махом! – пікся він тим, що за ці дні не вдалося віднайти винуватців отих листівок. – Не таких перетинав, – вийняв він із піхов вилукувато вигнуту шаблюку, що стояла досі прихиленою до столу. – То будеш говорити правду? Востаннє питаю! – напосідав, перехиляючись через стіл до хлопця. – Не скажеш тепер правди, то потім пізно буде – прикінчу, мов курча! – раптом із усієї сили смикнув він малого за чуба, аж затріщало в того у голові.

Несамовито скрикнувши, Петрик завив від болю і, нічого не бачучи за сльозами, задихнувся та аж посинів, так що Кузьма, стукаючи рукою по спині, ледь вирятував його, геть посинілого. Він ще довго трясся у пропасниці, заливався сльозами, сьорбав носом і важко дихав, схлипуючи в тиші, що настала по тому. Кімната, допитувач і Кузьма крутилися й переверталися в його очах.

Раптом без стуку різко відчинилися двері і в кімнату вступив вчорашній Голик у короткій,  розпореній над сідницею бекеші-кацавейці. Не вітаючись із присутніми, розглянувшись і зорієнтувавшись, він підступив до допитувача і почав щось йому тихо говорити. Петрик поволі вгамовувався, задушував у собі гикавку-пропасницю.

– Ти не шепчи мені, як ворожка, а кажи, що там ще стряслося! – горів шалістю в очах допитувач, всідаючись у крісло.

– Кажу ж, товаришу комісаре Бергавінов, поки–що нічого втішного. Оточили ми яр із черкасцями, смілянцями та кам’янцями. Бандити чинять пробні нюшкування, шукають шпарок, майже не стріляють, але й вловитися не даються, – звітував він, поглядаючи на Кузьму в реміняччі. – Харчі їм підвозять з навколишніх сіл в ім’я продовження революції. За нашими підрахунками, запасів харчу і зброї у них досить. Селяни кажуть, що вони іменують себе боротьбистами-самостійниками. Імен ватажків, окрім знаних, вияснити не вдалося, бо вони послуговуються кличками. На думку Дубового, з ними в спілці рештки коцурівців, чучупаківців, кукояківців, григорівців, зеленівців та махновців. Військо із Харкова засіло під Чорним лісом і Кам’янкою, – зітхнувши, кінчив звітувати Голик.

– Як скоро ви їх візьмете?

– Гадаю, швидко з ними впоратись без великих жертв нам не пощастить. Ціла ж зграя їх!

– Так вас же ціла армія! Бовдури! – в люті схопив прийшлого за борти бекеші і притяг до себе Бергавінов. – Не маємо часу чекати! Чуєш?! Не маємо!.. – тряс Голика.

– Дубовий не нас слухає, а керується настановами з Харкова: не нищити сіл, не експропріювати, не проводити масових арештів, не…

– Дубовий хай їде в свою академію! Нічого йому тут робити! Це не громадянська війна, ми – не його сорок четверта дивізія, а бандити – не польські буржуї Пілсудського! Передай йому, що коли він не покине наші змаги, то ми нагадаємо йому Щорса і Білошицю! – турнув він прийшлого. – Не більше доби чекатиму, по тому його самого, як махновця, прикінчу, і знати ніхто не буде! Тюрма ж повна понікуди! Не випускати ж їх! Інакше нас самих прикінчать тут повітком із ревкомом, мов куріпок!.. Зрозумій, бовдуре, становище: обурення в місті дійшло краю, Хорунжа вимагає звільнити всіх затриманих, Брайкові грозить арештом і трибуналом!..

– Чого тут не розуміти!.. – стряснувши плечима, поправив бекешу Голик.

– А там що нового? – вже спокійніше кивнув головою Бергавінов, глянувши на Петрика.

– Також нічого втішного, – зам’явся Голик. – Я ще не сказав, що і Брайко, і Гудзенко, і Зеленько та Міщенко також за вичікування, а не за наступ на холодноярівців.

– Як то за вичікування?! Хто їм дозволив?! Як вони сміють?! – знову ошалів Бергавінов. – Передай: даю одну добу на розгром банди, і не більше! Ех, немає на них залізного Фелікса!.. Спідничники, страхополохи, боягузи, їм не місце в рядах ДПУ, як не місце Брайку у Реввійськоматі! –  з жалем похитав головою Бергавінов. – То, кажеш, і там нічого втішного?..

– Завтра похорони… Вчора ввечері, повернувшись із млина, пішов з дому на толоку до вдови Вусті, яка після пожежі будується під Горою, працював там до темної ночі, на вечерю не лишився, ні з ким не розмовляв, тільки бурчав сам до себе із люті на щось чи на когось, непристойно облаяв брата, додому йшов неквапом, спати вляглися після вчительки, аж коло першої ночі. Думаю, не там корінь!

– Не там, не там! Твоя справа не думати, а діяти! – роздратувався Бергавінов. – Хай продовжують нагляд і слідкують за відвідувачами і контактами, – закінчив він, всідаючись на стілець.

Петрик, як тільки почув про вдову Вустю, здогадався, що йшлося про батька, пригадав батьківський наказ Тодосеві, який чув із буди, зрозумів, що слідкують за їхнім двором. Хлопцеві потай хотілося, щоб батька заарештували і забрали у допр, хоч натимчас, а його, Петрика, випустили. Тоді б його виразки, що свербіли, аж сидіти спокійно не міг, загоїлися б, а батько, повернувшись, може й побитим, став би смирнішим. За отими роздумами він не почув звернення старшого допитувача.

– Ти де літаєш, паскуднику, чому мене не слухаєш?! – тицьнув він хлопця п’ястуком у груди, аж той ледве втримався на табуреті. – Відповідай мені, з ким дружить батько? – гримнув. – Про що говорить із тими, що приходять до нього? – вхопив Петрика за грудки Бергавінов.

– Казав же, ні з ким не дружать во-ни-и-и. Лише у свята та не-ді-лі-і часом приходять дядьки Яв-до-ким та Лев-ко-о.

– Про них ти говорив уже, а ще хто? – квапився допитувач. – Про що говорять? До кого батько ходить?

– Ходили до ді-да-а Я-ки-ма, як жив не в тітки Ки-ли-ни, та до діда Ха-ри-то-на, як живі були, Змія обкатували, бо за-сто-ю-вав-ся-а…

– Змій – то кінь?

– Кінь же ді-дів! – пожвавішав хлопець. – Він що звір лютий, як оце… – попирхнувся порівнянням Петрусь, перелякавшись.

– Що ти не доказав, паскудо?! Хто лютий? Хто, питаю тебе? – ледь не підіймав Петрика допитувач за сорочку і підтяжки штанців. – Я тобі, вишкребку, покажу! Лютий я йому! Чули отаке?! – подивився він на присутніх. – Перестань мені нюняти! Говори не про Змія, а про гостей та їхні розмови! – стріпував хлопцем. – Про гостей говори! – схопив раптом він хлопця за вухо і з викрутом потягнув так, що аж надривний тріск почувся Петрикові, аж у голові задзвеніло і свічки в очах засвітилися.

– І-і-і, е-е-е! – залящав Петрик так, що й на вулицю чути було. – Не маю чо-го гово-ри-ти, дядь-ку! Ги-и-и, – рюмсав він, відчуваючи, як теплим потічком із вуха тече кров. – Ска-зав же-е вам усе-е, що зна-ав, – згадав він пораду Марти Давидівни говорити лише правду.

– А про що батько і учитель Таран говорили?

– По якісь фабзавкоми, селянські спілки, про контрактацію, позику та Кемаль-Пашу, що про нього у “Ленінському Шляхові” писалося.

– Про кого говорили і про що писалося?! – витріщились очі допитувача.

– Про Ке-маль Па-шу, що в турчинів, як у нас Петровський, служить…

– Неймовірно! Це ти згадав у буцигарні про Пашу і так вирішив відв’язатися від мене?.. Відведи його, Кузьмо, і тримай там, поки він не скаже правду про листівку! Ні їжі, ні води не давати йому, поки не дозволю! – гримнув.

Знову йшли в темний підвечір, як і вчора, до ворітні, знову Кузьма постукав у віконце до воротарів, ті щось відмітили у засмальцьованому зшиткові, завели хлопця до буцигарні і закрили за ним скрипучі двері, обізвавши контрою і злочинцем. На їх глузування Петрик не звернув уваги, бо вухо все ще боліло і горіло вогнем, але хоч уже не кровоточило, припечене йодом у допитній Голиком.

Петрик роздивився в сутінках, угледів свою неторкнуту вбогу постіль в потерусі, намацав вузлик із мапою, сів і, схлипнувши від пережитого горя, стрясливо заплакав від жалю до себе, побитого і голодного.

В отому стримано-взридливому плачі, що заливав сльозами хлопцеві очі, він трясся, як у лихоманці, довго, поки не почав проказувати “отченаш”, заспокоюючись. Свербіла в нього сідниця, боліли вухо й душа, смоктав голод – втіхою був лише спогад про вчорашній прихід воротаря з передачею.  Крутячись думками коло їжі, хлопець бачив дім і рідних, школу і товаришів, і, поволі заспокоюючись, націлювався чекати ранку.

Лежав, притиснувши головою складені долонями руки на вузликові з мапою, задивляючись у неотямлений його ще дитячою свідомістю простір у провалі стіни і прислухаючись до віддалених звуків вулиці. Його самота і сумота аж дзвеніли одноманітністю в оцій забутій Богом буцигарні.

Пройшло, здавалося йому, безліч часу, аж раптом він почув чиїсь кроки і вовтузення біля іржавої колодки-замка. І радість, і страх заполонили його. У відкриті нарешті двері вступив воротар, у руках якого Петрик завважив довгожданний вузлик зі знайомим йому вишитим торочком з рукава материної сорочки – хлопець не раз носив у ньому їжу батькові до млина.

– Передача тобі від матері і тітки Лесі, – обізвався той стишено і усміхнено, в напівтемряві розглядаючи в’язня. – З’їж, згодом я ще й баланди принесу, – додав милосердно воротар. – Чи загоїлися твої вавки? – спитав співчутливо.

– Трохи гояться, – давився їжею Петрик.

– А смалець ще маєш?

– Є ще чимало…

– Змазуєшся щодня?

– Змазуюсь, – загорілися лице й вуха Петрика, бо сьогодні забув.

– Молодчина! А мене, бачу, не впізнаєш?

– Вас?.. Не знаю, – стенув плечима в’язень.

– Лука я! Баби Вустини син, що під горою хата на Суботівському кутку. Ти ще з Домашкою під Новий рік бабі вечерю приносив…

– А-а-а! Знаю вас! Ми тоді і бабі Варварі вечерю носили.

– Леся Яремівна каже, що ти молодець, бо кажеш допитувачам тільки правду. Отак і надалі веди себе, то вони тебе швидше випустять, – порадив. – Страшно тобі тут?

– Було спершу страшно… Щурі і пацюки пищать і під підлогою, і під стелею.

– Під стелею то лилики, кажани, летючі миші, а пищать, бо тебе бояться, – втішав хлопця приязною мовою воротар. – Батько в тебе козак, то й ти мусиш козаком бути, не боячись усякої погані. – А про мне допитувачам, – притишив він голос і приклав вказівця до уст, – ані-ні!.. І не знаєш, і не відаєш, хто я! – відступив до виходу. – На добраніч тобі! – закрив скрипливо двері і пішов.

Петрик по відході Луки знову дякував Боженькові. Крім “Отченашу”, цього разу він проказав ще й “Вірую”. Повторив він і глави з “Євангелія”, які знав напам’ять, і уроки з  Читанки. Думаючи над скоєним, згадав школу, шкода йому стало пропущених уроків, Марти Давидівни та директора. Згадав і батька з його ставленням до матері. Малим своїм розумом він незмінно, безжально і непростимо осуджував батька, порівнював його з біблійним Іродом, бо він катував своїх власних дітей.

Гул, що доносився із двоповерхового будинку буцигарні, був подібним до бджолиного у батькових вуликах-пнях. Клацання замками і рипання дверима не припинялося і вночі, від чого Петрикові було не так самотньо. До слова “буцигарня” він мимоволі знайшов риму і тепер повторював про себе: “Карня-буцигарня! Карня-буцигарня! Карня-буцигарня! ”, тим самим скорочуючи час.

Вже геть споночіло й стихло, як під дверима почулися стишені голоси, серед яких Петрик упізнав Лукин. За мить у відкритий простір дверей упхнувся якийсь парубчак,  упираюсь і намагаючись щось доказати воротарям. По мові підлітка Петрик зрозумів, що то циганчук, і навіть пригадав, що бачив його в таборі, як Вассо і Маріца танцювали на головах.

– Не крав я кобил, дядьку! Ось хрест святий, не крав! – не даючи воротарям закрити за собою двері, клявся підліток так переконливо, що Петрик йому заздалегідь повірив.

– Спіть тут мирно до ранку. Тобі, Янчук, буде з Маррою охвітніше, – кинув Лука, прикриваючи дверима невгав’я циганчука.

– Хто тут ще є?! – вглядався той у присмерк. – Ти також за коні?

– Я, Петро Янчук, Марро! Коней я не крав!

– І я кажу, що не крав, мамеле-гамеле, а хіба вони вірять?! За вуха крутять, щоб їм руки повсихали!.. А тебе за що сюди?..

– За листівку на паркані у школі…

– За листівку?.. І в приворотці за листівку сидить школяр, але той більший…

– Якій приворотці?

– Якій-якій, – удав ображеного Марро. – При воротях є камерка, то в ній уже три дні сидить хлопець, якого допитувачі побили і вуха якому до ран повикручували.

– Кобзар його прізвище?

– А я звідки знаю! Його покликав якийсь шмаркач зняти її з паркана.

– Так то ж я його й покликав!

– Ти покликав? За таке тебе й батогами побити не гріх! – сказав осудливо і згодом додав, – Не зважай, таких листівок повне місто, а клеїли їх боротьбисти, що в Холодному Яру зібралися. У місті про те вже всі відають. Завтра тебе випустять, ось побачиш! Мене також за боротьбистів посадили, а при чому тут я?..

– Тебе також за листівки? – мав сумнів Петрик.

– Ні, за коні, які я, буцім, украв і продав отим боротьбистам. Де мені було знати, хто вони!?. Ти ото на чому сидиш?

– На потерусі та на гаслах-лозунгах-плакатах, що в отій купі взяв.

– То й мені можна брати?

– А чого ж, бери, там ще досить, а ще ж стягів у кутку он скільки!

– Я поряд з тобою постелюся, – чхаючи від порохів, почав слати циганчук плакатні полотна біля Петрика. – Хліба в тебе часом немає, бо я сьогодні ще нічого не їв?

– Немає, але воротар обіцяв принести баланди, то поділюся з тобою.

– А ота баланда – то що? – не вгавав циганчук.

– Не знаю, їжа якась.

– Звідси і втекти можна! – оглянувши віконну провалину і дворище з неї, заговорив згодом стишено Марро, чухаючи велетенську кучму вороного нечесаного волосся.

– Я вилазив аж на саме вікно по цеглинах, – похвалився Петрик. – Там видно допр і ліхтарі на стовпах.

– Може, втечемо удвох?

– Як-то втечемо? Воротарі ж нас упіймають?

– Воротарі спатимуть, а ми через паркан дременемо, і квит!

– Так він же високий і дріт на ньому колючий! – Петрик злякався і думки про втечу. – А ти ж казав, що мене випустять завтра?

– А таки випустять, мамеле-гамеле! Мене також випустять, бо не мають права!.. А та баланда, яка вона – борщ чи юшка? – не давав циганчукові спокою голод.

– Може, кандьор якийсь…

–  То ти попроси того воротаря, що обіцяв тебе погодувати, у вікно крикни. Хто він тобі такий: родич чи сусіда? –   не вгавав циганчук.

–  Ніхто… –  згадав Петрик попередження Луки.

–  Все одно попроси!

Петрик готовий був уже лізти у віконний провал, але в ту ж мить під дверима почулася розмова воротарів, брязнула штаба і заскрипіли, відчиняючись, двері.

–  Янчук!.. Юрченко!.. Беріть ось вечерю! Посуд завтра віддасте, –  простягнув хлопцям один із воротарів чималі миски із чимось густим, а другий тут же закрив скрипливі двері.

Загусла слизява холодна кулеша їлася обома в’язнями із апетитом, хоч доводилося їм послуговуватись пальцями, бо ложок не мали. Першим справився Марро, явно розраховуючи на обіцяну Петрикову решту. Той таки віддав її, не шкодуючи. По вечері хлопці довго гомоніли між собою. Марій пообіцяв, що його батьки чи Зара подарують Петрикові бубонця, якщо той, будучи випущеним, відвідає Юрченків намет на Луці і розповість, що ніяких коней у депеушників він не крав, грошей від бандитів не брав і не закопував, хоч розбійця-допитувач нізащо йому не вірить.

Петрик ще пам’ятав, як зненацька захріп, ніби дорослий, Марій, як присипно сюркотіли коники-цвіркуни, попискували лилики-кажани та пацюки, яких уже не боявся, бо був не сам, та й провалився в сон.

Наступного дня Петрик проснувся нерано і аж звівся від подиву, бо не побачив поряд ні Марія, ні його постелі. Оглянувши свою, він зауважив, що десь подівся його опасмужений рушник, а мапу виявив у торочку з материного рукава. “Може, коли я спав, його покликав допитувач? ” –  мелькнула в його голові здогадка. – “А чому тоді він узяв мого рушника і де поділися гасла й плакати, на яких він спав? ” –  не міг зрозуміти Петрик. –  “А може, він утік, як натякав учора? ” –  раптом прострелила його здогадка, від якої груди наповнились холодком страху.

Подумавши, Петрик знайшов собі виправдання: поки він спав, Марія взяв на допит отой Кузьма в реміняччі, і тепер лишається чекати, поки і його покличуть.

Та ось клацнула колодка, слідом їй – штаба, заскрипіли і з гуркотом відкрилися двері, і на порозі став учорашній воротар, що приносив кулешу. Серце в грудях хлопця завмерло від страху.

–  Посуд давай-те, –  попирхнувся на слові воротар, зауваживши відсутність циганчука. – А Юрченко куди подівся? – зробив він великі очі. – Куди подівся, питаю?! – схопив він і аж підняв з постелі Петрика, струснувши. – Кажи, як те сталося!? Коли він утік? Чому мовчиш, вишкребку?

–  Не знаю я, дядьку, де він. Як проснувся, то думав, що ви покликали його до допитува-чів, –  заїкався з переляку школяр. – Я спав і не чув, їй-бо, дядьку!

Воротар нарешті випустив зі жмені хлопцеву сорочку на грудях, неспіхом виліз по цегляних виступах у провалину вікна, щось там обдивився, вилаявся, скочив на підлогу і став у задумі.

–  Втекло, паскудне, –  сказав згодом. – Там свіжі сліди на поросі, злодійське кодло! То, кажеш, ти спав і нічого не чув? – уже спокійніше перепитав Петрика воротар.

–  Не чув, їй-богу, дядьку!.. А як проснувся вже, то подумав, що ви його забрали до допитувачів… Він у мене рушника украв, попасмуженого…

–  Рушника украв? – перепитав воротар. – Звісно, злодюга – воно і є злодюга!

Воротар більше нічого не сказав, узяв у руку порожні миски, морочливо закрив за собою на штабу і замок скрипливі двері і почовгав геть.

Незабаром по його відході спершу у воротарні, а потім у тюремному дворі зчинився переполох. Бігали, стукали-грюкали, сварилися – шукали сліди втечі, поки врешті не побачили в кутку під причілком двоповерхового тюремного приміщення кинуті Марієм плакатні полотна.

Петрик боявся, що його будуть допитувати тепер уже й за циганчука. Поволі стихло тюремне дворище, і до нього доносились лише звичні звуки. Він то сідав, то зривався на ноги і ходив, чекаючи, що його ось-ось покличуть на допит.  Але ніхто не приходив, сніданку також не несли, мапою розважитись боявся, отож, нудився, вже ледь не плачучи, хоч надія, що таки випустять, подарована Марієм, не покидала.

“А може, обдурив мене циганчук, що випустять, і що бубонець мені подарує, і що коней не крав? ” –  досадував Петрик. – “Неодмінно, як випустять, схожу на Луку і все перевірю! ”

Сонячний промінь, що заглянув у буцигарню вузенькою стрільчастою цівочкою, як Петрик проснувся, поволі розрісся, ширячись, до світлої латки-смуги і пересунувся з кутка на середину, означуючи вже пізню пору дня. Воротар нарешті приніс довгожданну баланду, що виявилася смачним ще теплим гороховим супом у полив’яній візерунчастій мисці, і глевкуватий шматок ячного, чомусь почавленого хліба. Петрик був неймовірно голодним, тож належно і не роздивився на невідомих йому воротарів. Ще не закрилися за ними двері, як він, по-турецьки підібгавши ноги на своїй постелі, вже жадібно смакував принесене, як найсмачнішу їжу в своєму житті. Не маючи ложки, він випив отой суп прямо з миски, старанно вибравши рештки шкуринкою хліба.

Трохи повеселівши, малий в’язень обмацав свої потертості, що взялися коржем на сідниці, змастив їх рештками смальцю, зачекав, поки той усотається, натягнув штаньці та від безділля знову влігся на постелі.  Час тягся пиняво-повільно, сонячна світла пляма на стіні поступово звужувалася, –  терпляче чекав воротарів з вечерею та, може, передачею. Несподівано за дверима зашамотіли людські голоси, застукала колодка, зі скрипом відчинилися іржаві двері, докинувши світла, і на порозі стали воротарі.

– Янчук?.. Петро?.. –  суворо спитав один з них, вперше побачений хлопчиною.

– Пет-ро-о, – заїкнувся в’язень, – а що?..

– Бери свої пожитки, лоботрясе, і марш додому!.. Швидше мені, і щоб ноги тут ніколи не було твоєї!.. Ач, як роз’ївся на казенних харчах! –  глузував він із в’язня. –  Крок праворуч чи ліворуч зробиш, буду стріляти! –  наказав уже в дворі, поки його товариш закривав двері…

Петрик чекав звільнення, але що воно буде таким радісним, не сподівався.

Поки йшли до воротарні, у ньому ще теплився страх, що супровідці побачать мапу у його вузлику. Світило яскраве сонце, щебетали ластівки, чорніли щільно зашиті дошками вікна допру, дворище було порожнім. У тьмяній, прохолодній і сирій воротарні за столиком сидів похнюплений Кузьма, схилившись над товстим засмальцьованим зшитком. У ньому він ніяк не міг знайти прізвище “Янчук”, аж поки йому не підказали, що треба шукати серед особливих злочинців.

Та в цей час хтось нетерпляче закалатав з вулиці у закрите віконце воріт. З бічної кімнати на стук вийшов старший воротар, жестом руки посадив Петрика на стільця під стіною, воротарям звелів відкрити браму і всівся шукати в іншому зшиткові прізвище хлопця.

Брама відкрилася, і у воротарню оглядливо увійшли в супроводі Голика кілька чоловіків у довгих червонокозачих шинелях, в чоботях і в кашкетах із зірками.

– Здорові були, холодноярці! –  привітався до них старший воротар, відшукавши нарешті Петрикове прізвище в зошиті. –  Розпишись ось тут, – поставив він вказівця. –  Напиши ось цією ручкою “Янчук”, ну-ну, сміливіше! –  підбадьорив, заклопотаний чимось своїм.

– Скорописом чи друкованими літерами писати? –  перепитав Петрик, задравши голову.

– Як умієш, так і пиши, лише хутчіш, бо не маю часу з тобою возитися! –  нервував наглядач.

– До чого ж це ви дожилися, що й діти у вас злочинцями стали! –  підписуючись, почув Петрик слова одного з холодноярівців.

– Не вам, бандитам, про те судити! –  різко обірвав його Голик. –  Відпускай малого! –  злобиво наказав старшому воротареві.

– Ти тут не порядкуй мені, а то посаджу разом ось із ними за зловживання повноваженнями, то знатимеш! –  налилися злістю очі старшого воротаря і засмикався вус. –  Сідайте на лавку, громадяни холодноярці, коли самохотно побажали побувати у нашому допрі, а дітей вони саджають, не ми, – показав очима на Кузьму і Голика. –  Записуй їх, Гурію, чого стоїш слупом! –  нагримав вусатий на товариша і став у кутку під стіною, склавши руки.

Петрик дивився на суворі лиця самохотців і не вірив собі. Вони по черзі підводилися з лавки і спокійно називали свої прізвища.

– Наказано розмістити їх по одному в камери, –  наказав Голик старшому.

– Де ж тих камер набрати, – почухав потилицю вусань.

– Веди, Гурію, і розселяй, починаючи з третьої, –  звелів він, випровадивши Голика з Кузьмою за браму. –  Що сталося, що ви доброхотно прийшли до нас? – спитав він у першого із записаних. –  Воювали за революцію, а опинилися…

– Не знати, хто з нас тепер за революцію, а хто проти неї, добрий чоловіче, – відказав, потоптавшись, той. –  Всяке діло своїх дітей губить… А ми, коли хочете знати, якраз за справжню революцію, а не за промосковську… Скільки пролили крові, скільки поклали трупів за волю та права нашого народу, а де вони: воля і права?.. Оббріхують нас, нацьковують один на одного, захопивши нашу землю, пограбувавши край до решти, постинавши мислячі голови! –  плюнув холодноярівець і пішов за Гурієм.

– Пройдисвітство одно, товариші! –  підхопив другий. –  Болгарина Християна Раковського, як вивіз усе збіжжя з України, відіслали аж до Лондона, замінивши Лазарем Кагановичем. Перевертні, нелюди в отій Москві! Там їх ціла зграя на чолі із Менжинським. Він сьогодні нищить нас, а завтра вас нищитиме, бо Ради –  то вже тільки назва! І лихо, що зрозумієте ви те, як нас уже не стане і ваша черга прийде. Народ же не воював за те, щоб гірше, ніж за царя жити!?.

– Не знаю, що й сказати, – розвів руками воротар.

– То ж і біда, що не знаєте, бо інакше б не ми тут сиділи, а вони!.. Адже осуди шумкізму і хвильовизму, убивство Симона Петлюри найманцем Комінтерну Шварцбартом, полювання на Євгена Коновальця –  то все великоімперські ознаки.

Надійшов Гурій за наступним.

– А відозви, листівки й заклики по містах і селах –  ваші? –  продовжив запитувати воротар вже третього.

– А то ж чиї!?. Нас тепер –  сила! А сюди самі прийшли, щоб людей із допру повипускали, бо чого будуть невинно за нас сидіти?!. Ми теж ненадовго, бо подали депеші Розгону в Москву і Косіорові та Петровському в Харків про свавілля агентів Менжинського. Ми за народ, а він нас на поталу не дасть! –  закінчив, угледівши в дверях Гурія.

Отак старший воротар перемовився ще з двома холодноярцями, поки Гурій не відвів їх у допр. Говорили про якихось Хвилю, Мінца та Шапіро, лаяли воєнкома Брайка, гудили Солонька, Міщенка та Гудзенка, нарікали на Хорунжу, хвалили Більського і його охоронців.

– А ти чого ото рота розкрив? –  згадав раптом воротар про хлопця. –  Речі всі свої захопив? –  глянув на вузлика в руках хлопця. –  Мати тепер наскубе тобі вуха за рушника! Відпускай його, Гурію, він до листівки не причетний, то й не контра, – роблено посміхнувся воротар.

– Спасибі вам! –  зсунувся хлопець зі стільця.

– Не нам, а холодноярцям дякуй, та вдома не розповідай, що ти тут бачив, бо Голик знову тебе заарештує…

Стук у віконце перервав його мову. То був Кузьма.

– Прокурор і адвокати наказали негайно випустити із допру всіх тих, що заарештовані за листівки, відозви і заклики! Ось список, – подав він папір старшому воротареві. –  Бергавінова за наказом Менжинського повітком спішно викликав у Черкаси.

– Іди, Янчук, із Богом! Не до тебе нам тепер…

Додому Петрик понісся, як на крилах. Берегом Тясмину, ближче до рідної хати, вже ішов, рвучи вербові листочки і насвистуючи в них, приклавши до вуст, бо згадав суворого батька. На його щастя на кладці щось полоскала Домашка, і він тихо підступив до неї.

– О, Петрусь!.. А ми знали, що тебе нині випустять, – обрадувано зустріла вона брата. –  І Лука приходив сказати, і Марта Давидівна сповістила матір… Тато ще зранку на позичених у селі волах поїхали із Тодосем та дядьками в Олександрівку по другий камінь. Вернуться аж за три дні, – сповістила радісну для Петрика новину.

– На волах?.. По камінь?.. –  не второпав хлопець, про що мова.

– Хіба ти не знаєш? Тато каміння для млина знайшли аж в Олександрівці. Хребет млина вже зовсім готовий! І Кедового Яру ти тепер не взнаєш!.. А як твої вавки? –  запитала раптом співчутливо, викручуючи лахмітину. –  Тата також на допити викликали і казали йому, що ти ніби зізнався, що писав оту листівку так, як вони тобі говорили. Але тато знали, що допитувачі брешуть... То як твої вавки? –  торохтіла вона, не давши Петрикові порахувати дзвони, що долинали з каланчі.

– Гояться і так сверблять, що чухати мушу.

– Мати й тітка Оксана казали, що всякі вавки коли гояться, то сверблять… А ота буцигарня яка?.. Кажуть, там повно людей?.. Страшно там?.. Пожди, не втікай, підемо разом, – нагнала вона брата, несучи на руці білизну.

По путі Петрик оповів сестрі, що сидів один, що не страшно, тільки нудно і їсти хочеться, що кажани-лилики і пацюки дуже пищали, що циганчук, утікаючи, украв його рушника. Їм назустріч із хвіртки вийшли Ярися і Лідуня з такою радістю на обличчях, ніби зустрічали героя. На порозі їх зустріли Марта Давидівна із Вадьком. Петрик привітався, а вчителька погладила йому вихра і мовчки пішла на вулицю. З хати запахло ладаном і воском по похоронах тітки Домахи та риб’ячим смальцем від хворого на сухоти Гриця.

– А тітку Домку тато на горі на цвинтарі закопали, – сумовито сповістила Петрика мала Таня. –  Вони геть збігли крівцею, бо в них жилка прорвалася, казав костоправ, з рота крівці злилося більше за кухоль-питунець, то й померли, – торохтіла вона. –  Костоправ казав, що Гриць молодець, видужає, бо отой смалець п’є, – докучливо смикала вона Петрика за штанці, коли той заглянув у другу хату до хворого брата. Петрикові здалося, що Гриць дійсно виглядає краще.

– Я ввечері прийду до тебе, – пообіцяв Петрик і пішов із Тетянкою до матері.

– Геть змарнів ти, бідолахо, – скрушно хитала головою Ганна, подаючи йому їсти. –  Били тебе там?

– Не били, лише скубли та крутили за вухо, допитуючись, чи то я клеїв ту листівку, – жадібно сьорбав хлопець гаряче.

– Та ж не ти її клеїв, то чого так довго тримали?

– Не вірили, мамо, аж поки не прийшли холодноярівці і не зізналися, що то вони.

– Які холодноярівці?

– Як то які? Оті, що у кашкетах із зірками і в шинелях, як у нашого тата, – скочив Петрик до жердки, щоб переконатися, що батькова на місці. –  Отака точнісінько і на них одіж. В Холодному Яру їх ціла армія! –  хвастав хлопець обізнаністю.

– Яка армія?! Бандитами їх у місті називають!

– Ніякі вони не бандити, бо за революцію, мамо, воюють! Я їх бачив у воротарні. Вони самі прийшли до Бергавінова, а той їх арештував і у допр посадив.

– Ти їх бачив?

– Як оце вас отут. Їх повели по камерах, а мене випустили на вулицю.

Дивно, але цього разу обід так не смакував школяреві, як завжди, він ледве доїв подане матір’ю.

Вернулася Марта Давидівна, прийшла тітка Оксана слідом за нею, і Петрик оповів їм усе спочатку.

Минула година, бо знову пробив дзвін на каланчі, і Петрик сів за уроки, щоб наздогнати пропущене. Намітив собі невідкладно прочитати з “Читанки” і написати всі домашні завдання за три дні, але на диво, йому не вистачило сил. Швидко стомився і мусів спочивати, чого раніше ніколи не робив. Відволікшись від уроків, згадав про бубонця і вирішив негайно податися на Луку за обіцяним.

Книжок та зшитків зі столу не прибирав, бо сподівався швидко повернутися. Вийшов із хати ніби по нужді, садком пробрався на берег, а звідти дременув на Луку. Біг без передиху, аж серце калатало. Юрченків шукав не довго. Як і просив його Марро, розказав, що той коней не крав, грошей від холодноярівців не брав і не закопував.

– Немає триклятого Марія вдома, а то б я убив його і викинув псам за те, що втік, і за те, що просив тебе задарма бігти до нас.

– Не задарма, дядьку-цигане, Марро мені бубонець обіцяв! –  зрадів Петрик нагоді перейти до головного. –  А рушника, точнісінько такого, як ото висить у вас на ключці, у мене вкрав, як утікав. Я ще матері не признався.

– Бубонця?.. –  циган взявся перекидати якесь лахміття в кутку намета. –  Коли він, сукин син, попадеться мені на очі, я з нього шкіру зніму! А бубонця, – нарешті знайшов він бажане, – ось маєш! –  простягнув він Петрикові нового бубона, аж хлопчині дух перехопило від захоплення. –  А рушника, скажи матері й батькові, ми вернемо потім, бо ж, кажу тобі, нічого не знаємо про Марія.

– Ох, нехтемів син! Ох, горе наше! Де він тепер, лобуряка?! –  запричитала циганка.

– Хай-но я його піймаю, сатану такого, то й руки-ноги йому повикручую! –  лаявся циган, аж Петрикові стало страшно за Марія.

– Не винен він, дядьку! Їй-бо, не винен! –  заступився Петрик, думаючи про старого цигана, як про звіра, страшнішого від батька.

– Хоч і не винен, все одно на смерть його задушу, паскудника, як вернеться!

– То я піду, дядьку? –  шкода було Петрикові циганчука. “Циган куди гірший від мого батька. Справжній кат із катів!” – подумав Петрик.

– І за мене йому, і за мене! –  докинула Марієва сестра Зара.

– Розквитаюсь за всіх! Хай-но лише мені попадеться! –  стиснув циган чорний, як земля, кулак.

Бубоніло і дзвеніло все навкруги, як Петрик, задихавшись, чого раніше за собою не помічав,  нісся з подарунком додому. Радість його не вміщалася в грудях: з багатьма дзвіночками, що горіли сріблом і міддю, з обведеною червоною стрічкою обичайкою, з точеною балабайкою із кульками на кінцях –  бубонець був як намальований.

– Бог з тобою, хлопче! Де ти взяв цю біду? –  зустріла Ганна сина у дверях. –  Перестань! Гріх бубоніти! Похорон же вчора відбули! Затихни! –  нагримала на нього.

Довелося Петрикові все розповісти матері. Звеселілий Гриць, радіючи за нього, запропонував: ”Мамо, не гнівіться, а попросіть Лесю Яремівну, щоб сказала, що це вона подарувала Петрикові бубонця, то тато й слова не скажуть, бо інакше і за бубона йому попаде.” Розгледівши дарунок, Гриць віддав його сестрам, що нетерпляче простягали за ним руки.

Під вечір Леся Яремівна, попереджена Домашкою, принесла в дарунок вже Грицеві свою давню помережану сопілку. Хоч був траур, свисту, гуду й бубоніння Ганні годі було спинити, як Леся Яремівна вже й пішла. Петрик раптом запросився спати, відмовившись від вечері.

Наступного ранку він довго не хотів просипатися, ледь полизькав сніданок і якось в’яло пішов до школи, чим немало збентежив матір. Зауважила незвичну втому учня і Марта Давидівна: він не виходив на перерви, не задавав питань на уроках і слухав неуважно. Так пройшло аж три дні, хлопець ходив, як сонний, скаржився на стук в голові, їв мало, а пив непомірно багато...

Ще й не стемніло, вся родина, ставши в рядок біля лавки поряд із матір’ю, м’яла взяте на хуторі прядиво, як через поріг вступили батько і Тодось. Господар, як не дивно, не виглядав  сердитим, а тільки досить виснаженим. Він зняв з голови кашкета, перехрестився розмашисто тричі, оглянув родину за ретельною роботою, витер тилом п’ястука піт на лобі і сів мовчки на стілець під вікном.

– Відхили-но, сину, трохи двері, хай провітриться хата, бо від пороху дихати нічим, – наказав  Тодосеві. –  Слава Богу, добралися ми із камінням, – звітував він, як Ганна, кинувши мичку, почала ладнати вечерю. –  Воли, правда, понатирали трохи шиї, але каміння привезли добротне. Тепер лишилося ще десь оскард дістати чи сталі добротної напитати та самому викувати… А ти ж, байстрюче, як із буцигарні викрутився? –  раптом звернувся він до Петрика, що особливо ретельно м’яв босими ногами прядиво, хоч і почувався геть слабим. –  Треба ж до такого дійти, щоб і в буцигарні вже побувати! –  хитаючи докірливо головою, незлобиво сварився він на Петрика. –  І люди не повірять, бо подібного ще не було! –  пішов він до шаплика мити руки перед вечерею. –  Оце влада, оце порядки!.. Оце завоював волю і собі, і дітям! –  говорив він, витираючи руки і лице. –  Моталися, юшилися, а пристали до того ж берега, що й батько Дорош…

Петрик, тішачись нелютим настроєм батька, лише старанніше тиснув на колкий жмуток прядива, бгав його до середини з кінців, аж піт йому по лиці котився, і молив подумки Бога, щоб батько не дізнався ні про вавки на сідницях, ні про порвані штани, ні про вкрадені крашанки. Раніше батько карав його, ставлячи надовго в куток на гречку чи яку іншу пашницю, тож він аж розсміявся, згадавши таке покарання, на диво всім хатнім, а потім раптом розридався, чим спантеличив Ганну з Карпом, і попросився лягти, відмовившись від вечері…

У Карпа смерть найменшої сестри викликала то зціплений у грудях плач, то муки докору, що нічого не зробив для полегшення її стану, ніколи не вділив їй потрібної уваги. За життя Гриця Карпо з Ганною дуже боялися, хоч йому ніби й покращало, бо виходив навіть посидіти у дворі на лавці. А тут Петрик захворів тифом – від циганчука Марія в буцигарні, як встановив лікар, розпитавши. По його ж настанові Петрика, якого страшно лихоманило, поклали на збитий наспіх тапчан у другій хаті коло Гриця, Карпо остриг його наголо, а Ганна виварила і позолила в жлукті його білизну.

Та лихо приходить у парі, а то й цілим гуртом… Якогось вечора до Карпа, як до церковного старости, завітали протоотець Онопрій і протодияк Микита Майба порадитись, як сплатити податки, якими влада обклала собор. Обох, як вияснилося, допитував повітовець Костя Бергавінов при братах Петрушиних та Грудмані, як ніби агентів і помічників холодноярців. Їм об’явили, що автокефальні церкви ліквідуються в Україні, а патріарша на старослов’янській та російській мові дозволяється тимчасово тільки для хрестин і великих свят.

На попередній раді було вирішено зібрати прихожан, щоб затвердити віддачу всіх наявних грошей із соборної скарбниці та громадою просити митрополита Липинського і органи влади скостити податок хоч наполовину, відстрочивши решту на півроку. Карпо сповістив, що за ним, як ктитором, також приходили із ОДПУ, як він був у Олександрівці. Миряни поскаржилися на утиски й образи, згадали протоієрея Ярему Базилевича, запропонували в недільну відправу звернутися до прихожан і порадитись із ними. Не втішені Карпом, з тим і пішли.

Ремствували, обурювалися наступного дня віруючі, жертвували, хто стільки може, бігали додому по гроші, а в понеділок Микита Майба здав усю готівку, але так нічого й не домігся, бо вже другого дня за несплату податку влада опечатала собор. Правда, решта церков у місті, оплативши посильні податки, ще функціонували, але вже як належні патріархії у Москві.

По тому зникли безслідно протоотець Онопрій і протодияк Микита з родинами. І як не клопоталися миряни на чолі з Карпом, так нічого і не дізналися про “попів-павуків”, “агентів імперіалізму”. З райвику їх посилали або в ДПУ, або в окружком, а звідти навпаки.

Сталася подія і у братів Янчуків: майже одночасно Карпова Ганна і Пилипова Оксана розродилися синами, перша Степанком, а друга Васильком. Карпо лише зітхав і працював ще заповзятіше від ночі до ночі, Пилип же мало не плакав, постійно хворіючи, його Оксана справлялася за двох, дякуючи Богові за сина.

Життя у дворах Янчуків продовжувалося: Гриць і Петрусь лежали хворі, Домашка і Яринка ходили до школи, Лідуня і Тетянка нянчили Степанка, а Карпо із Тодосем тесали у дворі колоди, корували дерева та довбали якісь ємності, чи стельмашили як ободарі, парячи й гнучи довгі берестові ощепини у незграбні наїжачені кола, що ставали згодом круглими ободами коліс, або ще засвіт спішили до Кедового Яру майструвати щось коло млина, який  помалу ошильовувався: крила, хоч і без кватирок, вже маячили на Горі, всередині  готові були обидві підлоги, кіш, каміння, лишалося дістати дерева, подовбати в ньому ступи і поставити під товкачами, роздобути паси та трибки до валу, зашклити віконця та ошилювати балкон.

Оклигала по родах Ганна і також стала гарувати в хаті та у дворі з Ярисею та Лідунею, лишаючи Степанка на Тетянку, бігала по місту, шукаючи всяку поденщину: латала, цурувала-штопала; в’язала постоли із валу чи кошики із лози; прала, парила і золила білизну, а посушивши, прасувала-рубелила її; шила на продаж, добуваючи хоч і шаги, бо влізли в борги із-за каміння, найнятих волів та ліків для Гриця і Петруся.

Не подолавши боргів, як сподівався, Карпо продав не лише меблі з хати, а й вичинені шкіри, з яких мав намір озути на зиму всю родину, проте надії не полишали ні його, ні Ганни. Млин на Горі помалу ошильовувався і вже маячив крилами, підлоги всередині були вже настелені і каміння лежало на місці, лишалося дістати дерева, подовбати в ньому ступи і поставити під товкачами, роздобути паси та трибки до валу й ошклити віконця.

– Йой, сестро Ганко! –  сміялася до зовиці Оксана, навідуючись. –  В тебе юж ціла артіль діток, то чом маєш капаратися тим? Я б іще з десяток народила, бим здорові були! Мій Петрик гірше твого Гриця виглядає, видко, їм обом ті сухоти по роду прийшли, бідним. Не кремпуй, зовухно, Сус нам помагає, бо коли щасно розродилися, то де б же не виростили козаків!

Після лихоманок, смажних гарячок і рясних употінь Петрик приходив до себе, тяжко й густо дихаючи, і тоді оповідав Грицеві, на його прохання, про циганчука, допитувачів, буцигарню, допр і мимоволі в очах брата ставав героєм і подвижцем.

– Приходили школярі тебе відвідати, але ти був у гарячці, то пообіцяли прийти вдруге, – втішав хворий хворого новинами. –  У школі всі учні тільки про вас із Кобзарем і говорять, – радів він за брата. –  Я тепер без тебе відстану в навчанні, але коли видужаєш, ми все наженемо, сказала Марта Давидівна.

Якогось дня прийшли діти із Кобзарем і застали Петрика після гарячки при свідомості.

– Слухай, Пе-е, я тобі новину приніс! –  розбурхав Кобзар свого меншого товариша, тепер як рівню. –  Вчора всі бандити із рештою в’язнів утекли з допру! Геть як один, кажуть!

– А ти звідки знаєш? –  спитав Петрик, зітхнувши.

– Звідки, звідки! –  аж образився Кобзар. –  Кажу, то вже знаю!.. В’язнів вони звільнили, а наглядачі й воротарі подалися з ними до холодноярців, – сповістив стишено хворого. –  А поміг їм ніби якийсь циган… – додав зовсім тихо.

– Циган? –  згадав Петрик Марія Юрченка. –  Він сидів зі мною і втік раніше.

– Та ну! З тобою сидів? Ото штука! Ти про це краще мовчи і про втечу нікому ані слова, ні-ні! –  приклав пальця до уст Кобзар.

– Ще б пак, не про таке мовчу! –  бовкнув хвастливо Петрик, хоч і почувався геть немічним.

Як діти пішли, йому знову стало зле –  заболіла й закрутилася голова, занудило й замлостило до блювати, в очах залітали метелики, вдарило в піт і стало важко дихати, кімната захиталася, все в ній заходило колами і беркицьнулося не знати й куди…

Прийшло і минуло в роботі літо для Карпа Янчука, як у чаду. Зате млин стояв повністю готовий, ошильований жовтаво-білою делівкою, вікна його на причілках та на балконних дверях були засклені, дах чарував зір пофарбованим темно-червоною фарбою і покритим блискучим лаком-кіноваром вигином від конька до острішків, а балкон, з якого місто і довколи були видні, як на долоні, дивував точеними бильцями. Не вистачало лише металевого півника-флюгерка на конькові: Карпо вже вирізав його із бляхи, пофарбував жовтогарячою фарбою і полакував, навіть випробував – він виклично повертався клювом проти вітру, лишилося вчепити його на самий верх.

Отож, запрягай, господарю, вітри у заставлені кватирками крила та мели людям на радість, а собі на втіху та зиск борошно та викарацкуйся, вилазь із боргів і нужди, підмішуючи коням полову підметицею, спочиваючи під спокійні налагоджені поскрипи снастей і тихий заворожливий гуркіт каміння чи товкачів від ступ… Тішся нарешті результатом неспинної довготривалої праці, бо зумів ти впрягти Божі вітри і вони тепер слугуватимуть тобі і вдень, і вночі. Тільки оглядай вчасно і ретельно снасті, змащуй їх належно шмиром-мазутою і дякуй  покійному дядькові Харитонові, який заповів тобі спорудити нового млина, та Господу Богу за сприяння.

Карпо, перевтішившись заздалегідь, не міг відкласти на завтра того півника, який, здавалось, просився на своє місце, отож, обв’язавшись шнурівкою, закріпив драбинку тиблями над балконом і поліз уже в сутінках нагору. Ніжку флюгера поставив рогаткою на коньок і затис її обценьками-кліщами. Потім, трохи випочивши, прибив двома цвяхами половину рогатки зоднобіч і двома – здругобіч. Ліз донизу з почуттям добре виконаної роботи, приворожено вдивляючись на флюгерок, аж раптом сприснула із тибля драбинка, мелькнув зірками світ в очах, несамовито вдарили у спину перила балкону, вистрелила жахливим болем нога і, задихаючись від болю, Карпо легко поплив у ніч, втративши свідомість…

Як опритомнів, відчув, що на тілі немає місця, яке б не боліло до запаморочення, що ніг зовсім не чує, що рот повен якоїсь солоної рідини, що під ним ніби калюжа. У скронях, розколюючи голову, дзвенів домашній відремонтований ним стінний годинник: “Вжить-вжить! Вжить-вжить”, а йому в унісон у грудях бухкало серце: “Бух-бух! Бух-бух!”.

– Лю-ди-и!.. Лю-ди-и!.. Лю-ди-и! – спробував він голосно кричати в ніч, та голосу свого не почув і знову втратив свідомість, попливши у блаженство…

Дуже нескоро, вже глупої ночі, приїхали по нього підводою Ганна із Тодосем та братом Пилипом, покликані старшим сином, який, на щастя, почув Карпові вигуки, розшукуючи його на прохання матері. Карпо прийшов до тями, як його тягли з балкону всередину млина, і знову знепритомнів, як уже несли на драбині до підводи. Під ранок Пилип привів у хату костоправа, і той, стікаючи потом, до дня в’язав, бандажував і шнурував непритомного Карпа. Отямився він, як костоправа вже не було, стогоном і схлипом повернувши собі свідомість…

Отак простора Карпова хата зробилася, як казала Оксана, “лунким шпиталем”: не лише обидва Янчукові хлопчаки лежали колодами в другій хаті, - причому на Петрусеве вижиття від тифу надії було мало, - а й сам він з переломаними ногою, рукою і ребром та з вивихом плеча при великій втраті крові був ніби й не жильцем.

Господарство лягло на плечі Тодося і особливо Ганни, що мусіла влізти в борги, щоб прогодувати свою “артіль”, а особливо хворих. Окрім зовиці Оксани, рятунком для Ганни стали Леся Яремівна, сестра Килина і Варвара Хорунжа, що передавала їй гроші. За роботами, що їх брала в міщан і селян, Ганна тепер хто-зна чи й спала, правда, діти, як могли, допомагали їй…

Одного ранку, як Карпо, розіп’ятий бандажами, потиху стогнав, не маючи права ні вдихнути глибоко, ні поворухнутися, Домашка занесла до хати повістку, знайдену в поштовій скриньці, де говорилося, щоб Янчук обов’язково з’явився у райвідділ ДПУ на десяту годину. Карпа обурили і сам факт виклику, і не вказана його причина. Він про себе лаяв ДПУ за свавілля, навіть не здогадуючись, чого від нього хочуть…

По обіді заґвалтував і задзвенів цепом Рябко, і до хати зайшов гурт депеушників. Карпо упізнав між ними лише Брайка та Бергавінова, а про решту дізнався лише потім із протоколу. По їх пісних лицях було видно, що вони прийшли заарештувати його за неявку, але побачивши його розіп’ятим, а хату голою, повели протокольний допит про ніби ним приховані соборні гроші. Дарма Карпо доказував, що протодиякон Микита Майба здав усю готівку до останнього шага державі, що такий податок непомірний для церкви і прохожан, слідчі записали в протокол своє, а саме: Карпо Янчук, повернувшись із війни, подружився із протоотцем Онопрієм Пріхном і протодияконом Микитою Майбою, що втрьох вони налагодили зв’язки з холодноярцями і підтримували банду кіньми, продуктами та церковними грошима,  що брали активну участь в організації лекції боротьбіста Більського, що зірвали фінансово-податковий план району, сховавши значну суму церковних грошей.

Марним було Карпове твердження, що “дані” ДПУ висмоктані з брудного пальця і що їх маячню він не підписуватиме. Спершу його умовляли, потім залякували і врешті Бергавінов, зглянувшись із рештою, скінчив словами: “Ну що ж… Ти не лише владу Рад ігноруєш, а й нас на службі зневажаєш, то доведеться тебе арештувати і доставити в окружком.”

–  Як же ви мене арештуєте, коли мені і порухнутися зась?! – після довгої мовчанки обізвався Карпо. – Нещодавно ви мене обвинувачували безпідставно й свавільно у виготовленні і розклеюванні листівок, тепер у зв’язках із холодноярською бандою і саботажі, а завтра ж у чому? – спитав він, важко дихаючи. – А де ви були, як ми за радвладу проливали кров на фронтах? В моїм понятті, ви є контра, рівної якій не траплялося мені за всю війну! Ви куди гірші за жандармів, які знищили мого батька!

– Ти, знай, що говорити, саботажнику! – нагримав на Карпа Орлов. – Не за нашу радвладу багато з вас проливали кров, а за свою, і ми це тобі докажемо!

– Звідки ви і чиї ви, коршуни?! Де ви в нас узялися? Хто вас прислав до нас богувати? – кипів Карпо гнівом. – Не підете геть зараз же, буду писати самому Менжинському і не вірю, що він вас не поспдить, як контру. Ідіть геть! Бачити вас не маю сил, пройдисвіти! В нас ще не воєнний комунізм!..

– Ти ще пошкодуєш, саботажнику, - прошипів зміїно Симорозов і пішов з хати за старшим, не закривши дверей.

Петрик з Грицем зі своїх ліжок чули всю оту розмову, не пропустили жодного сказаного слова. Петрик по голосу пізнав Бергавінова, і Гриць заздрив його обізнаності. Обидва ще чули, як до батька повернулися мати і сестри зі Степанком, як порався у дворі Тодось, напуваючи коней, як врешті оббіг подвір’я з гавкотом відв’язаний на ніч Рябко. Принесену матір’ю молочну затірку на вечерю обидва відмовилися їсти, і Ганна, лишивши для Петрика мокрого рушника на випадок гарячки, вийшла з кімнати разом зі світлом.

Гриць спробував заговорити з братом, але той мовчав, дихаючи часто і зі стогоном, тож довелося навикло вслухатися в ніч, що у квадратику вікна загорялася зорями. Затихання міста, дзвони діда Квача з каланчі, сюркоти коників і скрекоти жабокрячок, вештання Тодося і матері, скрип колиски були такими усталеними для нього у неймовірно довгі безсонні ночі останніх двох років. Як правило, засипав він аж під ранок, як сходив місяць, у кватирку дихала прохолода і починали горланити півні, ніби згукуючись між собою по всьому місту… “А тато наші молодчина, що вигнали депеушників з хати,” – втішливо присипляв хворий подію…

Секція 5. Грім у кутику раю

Хоч часу і не так багато пройшло по падінні з млина, та Карпові він здавався цілою вічністю, адже лежав обандажованою колодою, катований гирями на блочках-коліщатах, які розтягували йому ногу. Вже пропіпіцяли синички зі своїми другими вивідками, прокукукали зозулі вслід літові, прощебетали йому ж ластівки, підняли клекотом у голубе небо чорногузи своїх лелечат і повели їх ключами у вирій, відспівали свої журби на яворах і ясенах горлиці, хоч і стояла ще на диво тепла і світла осінь надворі. Нарешті Карпо зміг, шкутильгаючи на милицях, побачити у вікні білий світ, а якоїсь неділі – вийти при допомозі побратимів навіть на ґанок.

Крутилося обертом в очах, миготіло й мерехтіло метеликами подвір’я і підсоння, але радість та надія верталися до нього. Сидів тихо, спершись до стіни, і обмацував нарости на переломах: і на ключиці, і на ребрині, і на гомілці. Боліло ще плече, напівнімою була нога, але вже поверталася віра, міцніла надія, роїлися задуми й наміри знову кинутися в господарювання і цілу гору робіт, які нетерпеливо чекали рук і сили. Все перетерпів Карпо, а ось до прогуляного часу терпцю в собі не знаходив, а найпаче тоді, як відступали від нього фізичні болі, замінюючись душевними. Адже скільки і якої роботи за час лежання він міг би зробити! Голо ж і порожньо в хаті, хоч по-дитячому коліщата коти в ній! Від усвідомлення нужди він не дякував Богові за те, що лишився і на цей раз живим, а, помолившись, нарікав, бо не віддаються вчасно борги, як зобов’язувався, ні Шимонові, ні Гершкові, ні Ликері. Вони, правда, як люди порядні, відстрочили йому платню, але Карпові було від того не легше, бо виявився неслівним перед кредиторами.

- Не зважай ти на оті реноме і опінію, Карпе, - докоряв йому побратим Левко, що любив висловлюватися високоштильно, – а дякуй Богові, що живий і, кхе-кхе-кхе, будеш іще й при здоров’ї. Ти, як малюк, все хочеш знаскоку, зопалу, зразу, а воно хтозна куди йде в нас.

- Хіба не ти казав про обов’язкові слівність і надійність?..

- Казав-казав… До тебе те, як із хреста знятого, кхе-кхе-кхе, стосунку не має, - сердився побратим. – Тепер і чесність нашу та трудолюбство за ніпочім мають!...

Були й утіхи в Карпа. Слава Богу, крутився до вітру крилами млин, і тепер Тодось, що мимоволі став мірошником, майже щодня ввечері приносив додому чи крупи або пшона корячок, чи трохи обметиці а то й борошна, і родина мала не лише хліб або перепічку до юшки, кваші чи борщу, для коней – підміс до полови, а й дещо на обмін для хворих – аж темний світ Ганні розвиднівся! 

Але коли Тодось об’явив прихожанам Карпове рішення про те, що мірчука можна й не давати, як хто бідний чи не може, одразу поменшали Тодосеві приноси, а сусіди-млинарі стали нарікати, що Карпо зневажив прадавній звичай, навіть приходили умовляти його вдома..

Та Карпо не поступився своїм рішенням, Лесю Яремівну попросив написати на дошці фарбами: ”Мірчук береться лише за бажанням помольників!” і наказав Тодосеві прибити отой напис на самому видному місці при вході до млина. Кількість помольників в результаті потроїлась, Тодосеві приноси не дуже й зменшились. Ганна на позичені в Килини гроші купила порося та два десятки чималий весняних курчат.

- Приніс небагато, - виправдовувався Тодось. – А дядько Ілько знову сварився.

- Вистачить із нас, сину, - заспокоював батько хлопця. – Хай казяться, як їм так пече, - мав на увазі Ілька й Панаса. – Чи добре ти затягнув гальма? Чи зав’язав так, як я тебе вчив? – турбувався. – Будь уважним, бо буря може рознести млина, якщо кватирок не знімеш, ідучи додому.

- І гальма затягнув, і кватирки познімав та поскладав під слупчиками, і глицями заклав, як наказували, - випереджав Тодось наступні батькові запитання.

- Ну, гаразд-гаразд, молодець, мірошнику! – додавав задоволено згодом і шептав, христячись, казання із Псалтиря: “Сховаєш лице твоє – соромляться, візьмеш від них дух – вмирають і у свій прах вертаються. Пошлеш дух твій – створюються і поновлюють вид землі.” - Хай буде Богові слава навіки!

Втішався Карпо відвідинами побратимів чи Кузьми Сидоровича, особливо, як почав поправлятися й оклигувати.

- А-а-а, заходьте-заходьте. Радо чекаю! – говорив він Левкові, Явдокимові, Антонові Бондаренкові та Таранові, коли ті переступали поріг хати. – Прошу сідати і розповідати, що воно і як там, - обрадувано запрошував гостей, відірваний від світу. І коли при здоров’ї він часто гостями обтяжувався, бо вони йому заважали робити задумане, то тепер навпаки, намагався затримати їх якомога довше коло себе, щоб почути щось нове.

Одного разу Левко оповістив Карпа, що його викликали в штаб ДПУ і допитували і за Тарана, і за Карпа та Пилипа, і за Явдокима та Антона Бондаренка. Перериваючи оповідь кашлем, надовго замовкаючи, Левко лайливо згадав Довгалевича і Дзендзю, що були послані Петлюрою до Богунського полку для його переманювання на бік Народної Республіки.

- То ще, Левку, питання, чи вони були послані Петлюрою до Щорса, чи Щорсом до Петлюри, бо в нас і така чутка була, - згадав Карпо свою розмову з комісаром. – А що до штабістів, то вони були і в мене з допитом, - розповів він побратимові про непроханих гостей.

- Уже не Ради в нас, а райвиконком в особі Хорунжої. Оце тобі й уся “Влада – радам”! Висмоктують із своїх брудних пальців петлюрівщину, недолугими своїми мізками вбачають її ознаки у всьому, настирливо підтасовують провокаційні факти, - горів образою Карпо.

- Нещодавно зустрів я на ярмарку того Муравку Гліба, може пам’ятаєш, розпитував і про тебе та кланявся, а зайти не міг, бо кудись поспішав, - перекинувся Левко на інше після мовчанки.

- Муравку? А-а-а, Гліба! З шостого повстанського полку? А він же де взявся? – аж піднявся на постелі господар. – Значить живий, слава Богу!..

- Він і в огні не згорить! – криво посміхнувся Левко. – Радив і нам кудись подаватися, бо тут не вижити, як оце прислали Лазаря Кагановича. Нема ж уже ні Якова Кисіля, ні Михайла Демченка серед живих, та й усю Другу українську дивізію додому на Білгородщину не пустили, а геть розформували під Псковом.

- А полк той Корочанським називався? – напружив Карпо пам’ять.

- Не полк, дивізія була Корочанською. Отож, розформували їх, всякими правдами й неправдами вони таки добралися додому, то думаєш, як їх там зустріли продзагонівці?..  Про своє козацтво навіть згадувати заборонили, видніших, заповзятіших та здоровіших переманили на свій бік чи осудили та відпровадили, як запевняє Гліб, аж у якусь Вишеру Колимську, а таких, як він, з цурпалком руки чи безногих, полишили на пізніше. Сім’я в нього чимала, край оголений, то бідують, як руді миші, - закахикав Левко.

- Не добрати, що воно робиться і куди дійде, - сказав Карпо, уявивши, що крім його особистих намірів, планів і накреслень, існують і загальнонародні, про які згадав лише тому, що власними не мав сил опікуватися.

- Чого ж не добрати? Повертаємося за старим вітром царським у колонію під виглядом республіки. Чи так я кажу, Петрику? – змірив він поглядом блідого хлопця, що світив очима, присівши в куточку поряд з годинником. – Ти також, бачу, оклигувати почав, слава Богу?

- Тепер вже, мабуть, житиме, - подивився Карпо на мовчазного сина. – Одні костомахи з нього лишилися. Ходить, тримаючись за стіни, але почав їсти, то й надія появилася, а ось на Гриця віра мала в нас…

- Грицеві борсучий смалець треба давати.

- Нелегко його діставати, коли тих грошей вічно немає.

- То ж то й воно, що немає, Карпе. Наша з тобою революційна гора породила нам мишу свободи. Наклепники і цькувачі, авантюрники та грубіяни допитують нас, звинувачуючи в петлюрівщині, зневажники-держиморди плюють нам у душі матерщиною, - сів на свого коника Левко. – В “Комуністі” знову є допис про троцькізм Раковського, як петлюрівського агента під час його консульства в Народній нашій Республіці та Скоропадщині.

- Його ж ніби Ленін присилав до нас! – дивувався Карпо обізнаністю побратима.

- А Ленін же! Хто ж би ще?! Його звинувачують тепер, що і мирну Курську домову із скоропадцями змусив підписати Сталіна, обвівши Леніна навкруг пальця, і в Лондон послом поїхав для змички з буржуазним елементом, - вражав Карпа Левко поінформованістю.

- То тепер де він є? Адже був довіреним у Леніна?

- Мабуть, ще в Англії, але коли так ітиме, то недовго йому там бути. Використали його, бідного, як квочку на курчатах, і в нас, і в Комінтерні, то й шані кінець, - закашляв Левко сказане.

- Петрусю, може б ти вже йшов у ліжко, - звернув Карпо мову до сина.

- Ще трохи, тату, - пропищав хлопець.

- Хай сидить, коли хоче, - заступився за хворого Левко. – Кажуть, у наших краях знову появився пана Устиновича управитель, Марко Плішня, і холодноярці дали йому одкоша, то з’єднався із рештками Чорного у Чорному Лісі.

- З ними, думаю, в нас покінчено, Левку, - після мовчанки зауважив Карпо.

- Так то воно так, але упиряки-депеушники грають на тому, викликають сюди каральні роти. В Устиновича був під Вершенцями маєточок, спалений у 18-му якимось Тарасовим, а окотилося на Василеві Білому, Прокопові Середі та інших. А нащо було їм палити, питається? Пан утік, управитель утік, а маєток при чому? Тоді ж і хутір Буряковий поміщика Безгородецького було дощенту знищено. Робочому людові довелося за них у землянках мерзнути. То кого ж покарали палії? Свого ж брата-трудівника!.. Кхе-кхе-кхе!.. Тобі ще додаткового податку не прислали, бува? – згадав інше.

- Та ніби Бог милував, - зітхнув по паузі Карпо. – Пільги ж у мене є!..

- Так накладають на міщан, що й повірити тяжко, - закашлявся Левко. – А селянам ще більше доводять.

- Були зяті, то оповідали мені. Та хай накладають, мені б уже поскидати оці гирі та хрестовини, то я б знаєш скільки зробив!

- У роботи й дурня, не в гнів тобі буде сказано, кажуть, однакові постаті, як у речі і її тіні. У них і любов навзаєм одна: робота любить дурня, а він – роботу. Дивися, брате, бо все може погано для нас скінчитися, - глибоко зітхнув гість. – Я й собі це кажу, Карпе!

Господар не образився на побратима, бо той куди краще розумівся на подіях і був більш понівечений під час революції, а за хоробрість при придушенні повстання Сьомої армії був особливо відзначений, бо і пораненим повів рештки червонокозаків у смертельний бій, коли командирів було побито, і таки добився перемоги над повстанцями!   

На цьому того дня розмова між побратимами скінчилася. Левко, побажавши Карпові та Петрикові видужання, пішов додому, а господар, мовчки провівши хлопця, що пішов у другу хату, приліг і собі спочити, бо таки втомила його та бесіда, хоч і був їй радий. Петрусь, хоч і мало почув про походи, теж радів, бо мав що розповісти Грицеві про гостини дядька Левка. Прилігши, Петрик взявся читати вголос урок з “Читанки”. Минуло небагато часу, і хлопці почули, що до батька хтось прийшов. Прислухавшись, обидва впізнали голос Кузьми Сидоровича Тарана, і Петрик не стримався, щоб не піти знову до свого стільчика під годинником. Коли він увійшов у кімнату, гість сидів на табуреті коло хворого батька і щось розказував.

- …Лікнепи, чоловіче, є другим фронтом революції для нас, може й важливішим, ніж оті військові, - продовжував він думку. – Не можна так жити, як жили наші батьки, темними і неписьменними. Інші часи настали. Люди мусять більше розуміти, уміти читати й писати, бути вправнішими, легшим коштом та трудом жити, не знесилюючи себе до знемоги. Настає світ науки і машин, що облегшать працю освіченої людини, зроблять її втіхою, а не мукою. Адже земля може давати вдвічі-втричі більше благ людині за куди менші зусилля, коли суспільство буде освіченим. Із освітою прийдуть і усвідомлення людської гідності, сумлінність та чесність, культура та історична пам’ять. Отож, ти не стримуй Ганну від лікнепу, не забороняй їй вчити людей азбуки, а й сам учи їх.  

- Кузьмо Сидоровичу! Таж на Ганниних руках аж дев’ять ротів зараз! Не до лікнепу їй!..

- Давно хотів тебе попитати, - подумавши, згадав щось Таран. – Чи ти щось чув про убивства Щорса, Пархоменка та інших?

- Я служив у 14-й кавказькій дивізії, але в бою під Бузівком на Жашківщині участі не брав, бо якраз тоді був у шпиталі, - пригадав Карпо. – Говорили, що у Пархоменка, крім ран у груди, були свіжі рани в тім’я та спину, від них він у тому ж таки шпиталі й помер. Пархоменко був вусатим дебелим козаком, у каракулевій шапці, бекеші-кожушкові із сірим каракулевим коміром, у юхтових чоботях, при шаблі, з нагайкою в руці, веселий, відчайдушний, матерщинний і несамовитий у боях. А про подібні поранення Щорса мені розповідав комісар, що лежав поруч, Ізмайлов, з-під Казані  родом. Щорса ніби то навмисне відвезли в Самару, щоб приховати той факт від його 44-ї дивізії. Про інших також чував: комісар Ізмайлов хвалився, що був знайомий з Пархоменковим комісаром Григором Біляковим, який поліг разом з Богенгардтом і Жариковим.

- Чим же той Ізмайлов пояснював, що в Україні раптом погинуло стільки командирів армій, корпусів, дивізій і полків? Чи він новачком був, з молодих?

- Та ні! Ходив через Сиваш, штурмував Перекоп і Юшенські укріплення. Після шпиталю мав іти в Першу об’єднану школу ВУЦВК, але я лишив його безнадійним! Доброго коня і збрую при прощанні обміняв на гірші, то я про нього гарної думки.

- Всі ми, як умираємо, робимося добрими, - не знати до чого сказав Кузьма Сидорович. – Каганович навіть Квірінга звинуватив в українському буржуазному націоналізмі! Видно, кінець і коренізації, і українізації! Хворі ненавистю чорні сотні ДПУ погромницьки владарюють: арештовують автокефальників-церковників, розігнали окружні установчі збори жіноцтва в Черкасах, де були делегатками Марія Прокопівна і Леся Яремівна, на пленумі ЦК КП(б)У, за підсумковим вислідом у “Комуністі”, Каганович виступив з наклепом на всі 1954 Ради нацменшостей і КП(б) Молдавської АРСР, обвинувативши їх у буржуазному націоналізмі, - примовк, зітхнувши, вчитель, глянувши на принишклого Петруся.

- Ти, бачу, сумніваєшся, що до нас повертається все царське, - заговорив згодом знову, повернувшись до Карпа. – Все йде до відродження великоімперії, гіршої, аніж була царська, до її спадщинної тюрмонародності. Вже й Комінтерн зробився засобом і знаряддям інтересів Росії з її месіонерством і панслов’янством… З цим треба рахуватися, - після роздуму якось особливо проникливо сказав Кузьма Сидорович, як звик, видно, звертатися до учнів у школі.

- То ви нас, червонокозацтво, також осуджуєте?

- Осуджую, голубе, нашу народну дурість та нерозбірливість у дружбі, адже для нашого народу повторюється Гетьманщина, яку Росія лжедружбою та нацьковом міжусобства використала у своїх імперських інтересах. А тепер ось наклепництвом і роздачею землі селянству розправляється з червонокозацтвом, бо його ватажки-командири своєю революційністю та можливим збройним відривом України від імперії становлять для неї  небезпеку. А лікнепи, - перескочив раптом Кузьма Сидорович, - тож засіб і коренізації, і українізації в даних умовах, не менш важливий, ніж червонокозацтво, що знищило білогвардійщину.

- То й ви переконані, що землю дано нам не на постійно, а лиш як приманку в демобілізації червонокозацтва? – аж лякався Карпо свого питання. – На неї ж декрет Леніна є!   

- Декрета Леніна, Дорошовичу, ніхто не відміняє, а ТСОЗи, в яких земля буде знеособлена, уже пробують вводити, не кажучи про комуни, бо земля вже є загальнодержавною. При цараті господарем землі був поміщик, а тепер – держава робітників і селян, від імені якої буде командувати партія, а насправді - новий різновид царату в новій соціалістично-комуністичній імперії, - товкмачив Кузьма Сидорович. – Не дарма ж червонокозаків, що не позарилися на землю, новий уряд послав у складі дивізії Примакова із України в Китай для участі в революції. Чим те скінчилося, мабуть, знаєш, - вернулася їх жменька, решту вибили, тож мета була досягнута – козацьких з’єднань в Україні не стало, як не стало і УКП та боротьбистів.

- То який у нас вихід? – вражено запитав Карпо.

- Давні латиняни говорили, коли надходила біда: “Ганнібал біля воріт”, то й ми це мусимо казати трудовому нашому людові. А ще вони казали: “Доки дихаємо, будемо сподіватися”, то й нам їх наслідувати не завадить, а найпаче стосовно лікнепів! Народне просвітянство – першочергове завдання поточного моменту для всякого, хто знає грамоту, не проводити українізації – злочин проти народу! А що ти малорухомий, то клич двох-чотирьох людей до себе і з Петрусем та Грицем учи їх азбуки й читання – і людям користь із того буде, і хворим хлопцям не нудьгуватиметься. Щоб боротися з деспотією, треба знати грамоту. Жде нас не краще, а гірше, он і віддушину НЕПу взялися закрити – “Комуніст” вже осуджує непманів.

- То ви зовсім не визнаєте революції?

- Лютнева, як говорив і Більський, була революцією, в от жовтнева – переворотом чи, як твердять боротьбисти, путчем. У суті нової влади – засади збереження імперії будь-якою ціною, - виливав Таран давно відстояне переконання. – Нові владарі кличуть посилити кооперацію, машинізацію, класову боротьбу, товариські СОЗи, щоб убезпечитись від недородів, а насправді – колективізацією відібрати землю в хлібороба, знеособити її на користь держави-імперії та соцбудівництва.

Карпів особистий досвід, - допит його в ДПУ, арешт Петрика, зникнення екзарха Онопрія і протодиякона Микити, - підтверджував, що в Україні дійсно вводяться царсько-жандармські порядки, тому він добре розумів суть сказаного учителем.

- Великодержава не допустить права інородців на відокремлення, - довбав Кузьма Сидорович Карпову свідомість. - У газетах почалася вже травля не лише УКП та боротьбістів, а й КПЗУ, причому і з проросійського, і з пропольського боку. Показовим сьогодні є і далекий від правди баланс грошового і матеріального стану взаєморозрахунків між Російською Федерацією і Українською республікою – один до п’яти! Тобто ми майже повністю утримуємо нову деспотію, а відтак, яка ми ж республіка?! Так, сміхота одна!

- Чому ж капезеувці не звернуться зі скаргою в Комінтерн?

- Комінтерн на повному нашому утриманні. На останньому своєму конгресі він оголосив світову більшовизацію і осудив троцькізм, як фракціонізм. Він – більшовицька агентура для підривних і реакційних дій у Європі.

Карпо, слухаючи Кузьму Сидоровича, потай дивувався, наскільки бідний і голий, як бубон, учитель, ненавидів владу, яка таки дала селянам землю, а робітничим артілям – фабрики й заводи. Ще він чудувався багатству й виразності учителевої мови, його знанням і умінню їх належним чином викласти.

Та куди більше захоплювався Петрусь: слова учителя, супроводжувані виразними жестами й мімікою, заворожували його, полонили, чарували не лише змістом, а й музичністю та співучістю. Слухаючи їх, Петрик забував про все на світі.

Розмови дорослих про боротьбистів, соцдемократію, імперіалізм, кадетів, бундівців, шовіністів, мусаватистів, дашнацтво, націоналістів, марксистів, більшовиків, коренізацію, комінтерн, ТСОЗи, інтервенцію, контрактацію, укапістів; згадування прізвищ Василенка, Рябоконя, Щорса, Котовського, Залізняка, Мартова, Спиридонової, Кржижанівського, Бухаріна, Плеханова, Засулич, Арманд, Гопнер, Землячки, Петровського, Люксембург, Лібкнехта, Лябурб, Боша, Чубаря, Розгона, Якіра, Блюхера, Рикова, Каменєва, П’ятакова і низки інших, аж до знайомого Більського, - за якими у вчителевій мові, як білий лебідь у похмурім небі, осяйливо світила Україна, малювали Петрикові світ, залитий співом, подібним до Великоднього, що освячував і підіймав тіло й душу.

Після таких розмов хлопцеві снилися барвисті сни: з табунами вогненних коней і зграями співочого птаства, серед яких носився й літав і він, з урочистим калатанням святкових церковних дзвонів і звуками хорів, у яких чув і свій голос, з людським шумуванням майдану-ярмарчища і весняним повноводдям Тясмину, з буйноцвіттям садів і луків, що наповнювали серце чарівністю. З роками хлопчина навчився в нужденному житті відроджувати-відтворювати короткі миті щастя й добра, утіх і радостей, продовжуючи їх уявою до безмежності.

- …Воював ти належно, заповзято й віддано, і ніхто тобі не докорить, але воював безоглядно, без розуму, а коли кінчив, то, як і основна маса твоїх побратимів, з головою вліз у господарську мушлю, - продовжував Таран суперечку з батьком, - а вони, бузувіри, тим часом керували безладом у нашому краї, використовуючи твої перемоги собі на користь, а тобі на шкоду, намовляли плітками й вигадками тебе і тобі подібних, зманювали обітницями раю у єдиний братерський союз, задушивши революцію контрреволюцією, - торочив своє Кузьма Сидорович, аж гнівлячи батька.

- А ви ж, пробачте, де були? – не стримався той.

- І ми ж повірили золотим горам, як і цілий світ!

- То що ж нас чекає тепер, по-вашому?

- Докладно тяжко сказати. Ковалів син Іван Франко ще в 1910 році написав про соціалізм у Росії. І як у воду дивився! Жде нас колонізація і окупація росіянами, а отже, русифікація і асиміляція нашого люду. Вже почалися погроми наших письменницьких спілок, критика театральних товариств та інших національних формувань - ніби з позицій Всеукраїнської надзвичайної комісії по боротьбі з неписьменністю.

- То виходить, що і лікнепи шкідливі? – не міг второпати Карпо.     

- При роз’єднаності нашого народу шкідливі, а при спаяності – необхідні й корисні. Наука – світло, коли вона своя, і тьма, коли чужа!

- То ви осуджуєте продрозверстку? – згадав господар слова вчителя після виступу Більського.

- Хто ж її не осуджуватиме, коли вона привела до голодомору нашого люду, коли годівники мільйонами вмирали на фронтах чи калічились, як ти, Левко, Пилип та інші. В Чигирин вернулися каліками лише сотні, тисячі загинули!  

- То й Ради ви не визнаєте владою? – не розумів Карпо гостя.

- Ради, Карпе, стали виконкомами, тобто органами, що виконують накази згори, а накази ті приходять все частіше не з Харкова, а з Москви. ЦК КПУ очолюють сьогодні прислані кагановичі, що осуджують все українське в Україні. Це ж ясно, як божий день! В Конституції написано, що республіки можуть відокремлюватись від Союзу, а спробуй про те заговорити, то тебе розстріляють, як петлюрівця і буржуазного націоналіста. А хіба ти не зауважив, що після смерті Леніна не стало шовіністів і російських націоналістів? – бив Карпа вчитель аргументами. – Ленін обстоював і по необхідності вводив “найсуворіші правила вживання національних мов у республіках”, - цитував по пам’яті Кузьма Сидорович слова вождя. – “Члени РКП(б) на території України повинні відстоювати право трудящих мас розмовляти в усіх установах державною мовою, всіляко протидіяти русифікаторським спробам шовіністів відсунути українську мову на другий план”, - продовжував він. – А хто із присланих сьогодні на тому стоїть у нашому ЦК? Адже навіть організатора Першої кінної армії Бориса Думенка, в якого ти воював, розстріляно, бо він був із непіддатливих, а його побратима Юхима Щаденка підняли в чині, хоч і його позбавили ролі організатора Кавказької дивізії, передавши її Буденному, чи то пак Будьонному, - надовго замовк Кузьма Сидорович, пригадуючи своє. – Росія без колоній, як казав ще Франко, без свавільної їх експлуатації нежиттєздатна, бо віками насильствувала і безоглядно грабувала. Це – країна неволі, країна підлотників-владців і негідників-слуг та самовпевнених нехлюїв-простаків. Українізація і всі коренізації допущені у нас для виявлення заспівувачів і провідців українського етносу, щоб його повністю знищити в майбутньому, з одного боку, і для залучення в московську гру русинів, нібито вірних Московській патріархії, під Польщею, Румунією, Угорщиною, Чехією, Словаччиною та іншими країнами, з другого. Проповіді єпископа ієромонаха Тихона та митрополита Василя Липинського проти нашої автокефальної церкви тому підтвердження. Все робиться для того, щоб не лише нас, а й цілий світ одурити, отож, учи дітей, щоб вони були мудріші за нас і зуміли зробити висновки з наших помилок, щоб замінили тих, що згинули у своїх і чужих війнах.

- То ви проти Росії, чи проти її вождів, що своїх грабують? – дошнипувався Карпо істини і затягував час, не бажаючи лежати насамоті.

- І проти вождів, і проти Росії! Недарма наш Хвильовий закликає: “Геть від Москви!”. І вожді її, і більшість народу досі мислять за імперською інерцією, не розуміючи горя інородців у співжитті з ними. Одразу по лютневій революції було об’явлено про дозвіл на вільне використання ста дев’яноста трьох мов інородців імперії, перед смертю Леніна вже писалося, що Жовтнева революція узаконила сто сорок шість їх, а торік “на прохання трудящих” радянський уряд переглянув лише сто тридцять дві. Коли такими темпами йтимуть перегляди визнання мов, то за якийсь десяток років їх і половини не стане. Отож, я за те, щоб Росія жила сама по собі, а ми і всі поневолені нею – самі по собі.

Карпо розумів, що учитель бачить навколишнє не так, як більшість, що знання обтяжують його душу і ятрять розум, що до вчителювання його, як і Марію Прокопівну, допустили  ненадовго. На допиті в штабі ДПУ його називали “буржуазним елементом”, але який же він буржуй, коли живе у шкільній сторожці в холоді й голоді лише на учительські пайки!

- Може ж, усе виправиться і справжня революція повернеться і до нас, Кузьмо Сидоровичу? – зітхнув Карпо глибоко. – Може ж, є якийсь вихід?

- Як виправиться, коли і РУП, і КПУ, і боротьбисти, вважай, знищені, коли Шумського вигнано з України, коли навіть болгарин Раховський в Україні небезпечний, коли нашим народом започата і здійснена революція трактується, як суто російська? Знищення всього нашого хіба тобі не доказ? Російські вожді ніколи добровільно не віддавали владу, а їхні закони завжди діяли лише на папері, от і тепер приписують собі знову всеземне просвітянство і ширять його, втручаючись у життя світу.

- Що ж нам робити? – спиняв питаннями Карпо гостеву запальність.

- Хоч те, що можна! Ширити лікнепи й аматорство, пояснювати людям, що без своєї державності згинемо, не підтримувати ні найменшої брехні, вчити людей розпізнавати її, виховувати гідність, найпаче в молоді, не терпіти в себе чужого вождизму, як заразної хвороби, визнавати ляха лише без єзуїта, а москаля – без держиморди-насильника через їх закореніле людоїдство…

- А марксизм?..

- До Жовтневого путчу більшовики й есери були близькі до нього, але після, як більшовики есерів знищили, марксизм лишився тільки на словах. В Росії деспотизм владарів – суттєва особливість, росіянин – або раб, або деспот, середини немає. Людяний росіянин – неповноцінний росіянин у свідомості народу, тільки держиморда, захланець і здирник у них герой. Біда цього народу в тому, що створився він із покручів татаро-монгольських, варязьких, німецьких, польських, білоруських та наших.

- То як нам жити, коли ми сусідимо з росіянами? – млостився в здогадах Карпо.

- Жити й сусідити з ними по-людськи можна буде лише тоді, коли вони звільнять усіх ними ж поневолених, коли позбудуться пихи чванства, зверхності та вседозволеності, коли зрозуміють, що треба працювати в себе й на себе, а не гарбати у сусідів, щоб вижити за їх рахунок.

- То ви в сьогоднішніх вождях бачите тих же царів? – хотів дотумкатися Карпо до вчителевих висновків, заздалегідь не погоджуючись із ним.

- Тих же тиранів, лише підліших, бо замаскованих революційністю! Позбавляти народи всяких людських прав, кричучи про їх наявність, саджати волелюбців у ще царські каземати чи гнати їх у Сибір – чим не тиранство? Обожествлення Леніна – таке ж возведення на престол, як і колись Грозного, Петра чи Катерини! Сталін – уже як цар, а його поплічники – ніби бояри! Закрилися кордони і країна стала великою тюрмою! – шалів від ненависті вчитель.

- Ти якось говорив мені про вбивство денікінцями члена Кубанської Ради Петра Калабухи, а я чув про нього, як про священника, що приїжджав з делегацією до Центральної Ради з проханням про приєднання Кубанщини до України? – після передиху спитав Таран у Карпа.

- Чого не знаю, того й казати не буду, - не розумів господар зв’язку.

- В Золотоніському повіті об’явилася, як пишуть газети, банда Добровольського, схожа до холодноярської, то вона в Сушках вбила депеушника Григора Шаповала, а в Хрещатику – Івана Петровського, а ці двоє арештували й судили Бориса Думенка й Олександра Пархоменка в Ростові, - повідомив гість збайдужіло. – А Сталін прислав листа в ЦК КП(б)У про те, що лишає Кагановича в Україні, не задовольняє клопотань про його відкликання назад до Москви.

- Ви вважаєте Сталіна царем-деспотом, а от радіо на ярмарковому слупі та біля райвику кричить, що він ленінець і найперший марксист. То кому вірити? – спитав Карпо після роздуму.

- Марксизм у них - лише вивіска для світового пролетаріату. Ленін ще змушений був признавати великоросійські держимордство і шовінізм, а Сталінові після знищення революційних сил прикривати великоімперність вже стало малопотрібним. А щодо царя… В імперії, щоб не бути відстороненим від влади, треба бути деспотом. У росіян найвизначнішими правителями були люті деспоти: Юрій Долгорукий, Іван Грозний, Петро Перший, Катерина. Це закономірність, і Сталін іншим бути не може при бажанні утриматись на престолі.

- То марксизм по-вашому такий непривабливий?

- Для поневолених імперією так. Російський інтернаціоналізм – це гаряча крига і холодний вогонь, це реакційна утопія держання і непущання будь-якими методами, це ярликування і  перефарбовування чорного в біле, це витончене перелицювання і перекручення в ім’я світової революції. А по відношенню до нас – це денаціоналізація і асиміляція, неволя і сваволя наших брайків, ходюків, яхненків та бабичів під керівництвом їхніх бергавінових.

- Не з нами ж воюють оті брайки, а з боротьбістами й укапістами, Кузьмо Сидоровичу, при чому тут ми? – чув себе ображеним Карпо.

- Полтавці кажуть у таких випадках: “Прости мене, мила, що ти мене била”! Марниця, Карпе, що не ти вкрав, а в тебе вкрали, - в крадіжці ти все одно замішаний, бо не допомагаєш бергавіновим грабувати твій народ і знищувати його захисників! Заклики до миру, дружби, братства, рівноправності та єднання пролетарів – не що інше, як розмінна монета російсько-імперського соціалізму й комунізму, в основі їх лежить надія на революції у так званому капіталістичному світі, коли можна буде з багнетом у руках піти визволяти народи від незалежності й добробуту для світлого майбутнього під московським чоботом.

- В союзному уряді є й неросіяни, то який же він проросійський, та й сам Сталін – грузин, - туманів Карпо від складності сказаного вчителем.

- Повторюю, уряд є проросійським, бо в його складі – холуї, лакизи та блюзніри, як і при Ленінові були, як і колись при цареві. Армія, пошта, залізниця, земля, води, надра – все російське, а так звані республіки – тимчасові химери для необізнаних простаків, - пантеличив Кузьма Сидорович хворого знанням справжнього стану речей. – Єднання по-їхньому – це підкорення, прославлення насильника як визволителя, а державного капіталізму як соціалізму першої проби, це православне мракобісся, і чогось іншого від них чекати годі, Карпе. Отож, просвіта і лікнепи сьогодні – єдиний засіб для нашого вижиття, поки вони проголошені партією, - зводив учитель мову до теми, з якої починав.

- Хай я і подібні до мене, - обізвався згодом хворий, - мало що розуміємо, але ж хіба оті наші конарми не відали, що вони за деспотію клали свої голови, а не проти неї?

- Мені тебе, бачу, не переконати, - розвів руками Таран. – Ще раз повторюю, соціалізм по-московськи – це цинізм, імперська централізація, що веде народи до визиску і безправ’я, кабали і тюрми. Маніяк і тиран Сталін – жертва, не було б його, був би хтось інший і називався б також пророком, вождем революції і другом народу. Людяні чільники в імперії – ворожі їй по суті, а отже, неприйнятні і недопустимі до влади…

Розмова затяглася. У світличці із дзенькотом стукав годинник, під ним напружено сидів Петрусь. З двору й другої хати доносилися голоси дітей і Ганни.

- Як ви живете, як Марія Прокопівна? – спробував Карпо поміняти тему розмови.

- Та Богу дякувати. Животіємо матеріально і втішаємось духовно, бо народ починає вже читати, дякуючи лікнепу. Марія Прокопівна, Леся Яремівна, Калина Якимівна, підтримані Хорунжою, взялися за аматорство: розшукують п’єси, залучають громаду, розучують ролі, влаштовують вертепи, майструють кони, шиють реквізити – виступають з виставами не лише в місті, а й по селах і хуторах. Молодь захопилася, - ніби переродився вчитель. – Поправляйся, то й ти щось зробиш для народного добра: чи кон спорудиш, чи лавку зіб’єш, чи тинок сплетеш для сцени. Тепер же вона нам заміняє і вівтар, і аналой, і клирос, - пом’яв від задоволення руки учитель.

- То все добре, але погано, що ледве животієте. Поклич-но, Петрику, матір, вона он вийшла від коней.

- Ні-ні! Не треба! – різко звівся Таран із табурета. – Я вже пішов. Бувай здоровий і пробач, коли щось зайве сказав тобі згарячу. Я був у тебе, як у хворого, говорив з тобою про лікнеп не більше, ніж півгодини, питав, чи не зробив би ти лавок та тинків для кону, - багатозначно подивився він на Карпа. – На цьому бувай здоровий! – пішов він до дверей, на ходу надягаючи кашкета.

- Заходьте, коли буде змога, - попросив Карпо на прощання. - Цікаво Вас послухати.

- Зайду-зайду, виздоровлюй хутчіш! – закрив гість за собою двері.

Петрик обережно звівся на тремтливі ноги і, тримаючись за стіну, пішов до своєї постелі у другій хаті, де на нього терпляче чекав самотній Гриць. У вікна ще світив підвечір, як Ганна, пригостивши полудником Карпа і хворих синів та вклавши Степанка, пішла досаджувати городину.

Зморений розмовами Карпо зручніше вмостив на подушці голову, щоб подрімати під цокіт годинника. Весна кликала до роботи, тож подумки намічав, за що візьметься в першу чергу, а за що потім, як тільки познімають з нього нарешті витяжки і розпірки. За тим плануванням його й вечір застав.

Петрик тим часом переповідав сухотному братові розмову батька з учителем.

- Яких чудернацьких слів я начувся, і повторити годі, - хвалився він. – Кузьма Сидорович із Марією Прокопівною вчителюють зараз у старших групах нашої школи. Ото вчитель! – вихопилося в хлопця. – Куди більше знає і за Марту Давидівну, і за Лесю Прокопівну, не кажучи вже про тітку Килину й дядька Пилипа. Слова такі вживає, як в газетах ото пишуть…

Кінчали поратись у дворі Ганна з Домашкою, вернувся Тодось із млина, закликали качат і гусят із берега Ярися й Лідуня, заколисувала непомірно тяжкого для неї Степанка мала Тетянка. Немовлюк вередував, викидаючи з рота тряпчаного смоктунця, якого дівчина пхала йому, примовляючи колисанки. Тихо перемовляючись, пройшли до себе в чуланчик Марта Давидівна з Вадиком, весело вибрикуючи, носилися по двору випущені Ганною лошата, грайливо погавкував на них, брязкаючи ланцюгом та шморгаючи по дротові, пес Рябко.

У другій хаті під вікном стояло прилаштоване Ганною крісло з подушками, з якого зручно було наглядати за подіями у дворі. Крісло те було зроблене Карпом ще для хворої Домки, після її смерті воно слугувало Грицеві, але тепер належало частіше Петрикові. І цього разу, добравшись до нього після переповідок Грицеві про Тарана, хлопець влаштувався спостерігати за господарськими роботами, яких не кінчала, а лише переривала ніч.

Хворі хлопчаки і Карпо обходилися без особливого догляду, бо ніколи було і нікому, хіба мала Тетянка подавала пити чи кликала, коли була потреба, матір або Домашку. Найневибагливішим хворим був Гриць, бо за досить тривалий час хвороби звик до свого становища. Петрик, як гарячка спала і почав очунювати, все частіше рвався до “Читанки” чи до батька, коли хтось того навідував, або клянчив у матері дозволу вийти на вулицю, хоч не мав сил навіть сидіти.

Карпа також мучила ота прив’язаність до ліжка. По відході вчителя він хотів задрімати, але не зміг, бо в голову лізла розмова з Кузьмою Сидоровичем. Тепер він знаходив заперечливі аргументи і докази помилковості учителевих висновків. Порівнюючи сьогоднішнє із докозацьким, Карпо дякував долі і подіям, що привели його родину до господарських покращень і заможності. Своєї тяжкої праці він не цінував, а ось Ганнину, Тодосеву, Домашчину та й менших, лежачи прикутим до тапчана, він нарешті збагнув. Адже всі, а найпаче дружина, металися, як в окропі. Ганна часом аж у північ бігала на кладку прати, а шила, цурувала-латала й прасувала лише ночами. А тепер ось, ще й не поспавши, їхала з Тодосем і Домашкою в поле на нивки саджати городину й сіяти хліб. За головного, правда, там був Пилип, але який з нього робітник без помічників! Зорали та щось посадили і в Ліску та клаптику толоки, що вже при дядькові Харитонові лежала обліжком. Добре ще, що встиг посіяти чимало озимих жита і пшениці, то щось із того всього уродить…

Дітей Карпо не шкодував, бо що більше працюватимуть, то більше навчаться господарити, а ось Ганну робилося йому шкода, бо бачив те, чого раніше не помічав: як заведена, схоплювалася в засвіток і бігла й до господарства, й до печі, і в поле, і в Лісок, і до млина та на ярмарчище, а в неділю ще й у лікнеп, а ще ж би до храму, якби його не закрили. “Дяка богові, хорошу він послав жінку мені: і вродливу, і працьовиту, і вірну, як і Пилипові, ото лише недолік, що плодовиті” - втішливо висновкував він. Згадав, як кинутими жаринками сливового погляду і тарільними білками вона ускочила йому в серце ще отам у дяківці й запалила цілу пожежу і лоскітну бентегу в грудях, що й до сьогодні, аж до сліз мучачи, не минає.

Він дотепер часто гризся ревнощами й підозрами, що хтось із дітей не його, бо добре знав, як вгамовували хтивість “визволителі” після “звільнення” сіл і містечок. В отому самоїдстві, червоніючи душею, пригадував свій одинокий випадок-гріх, коли вночі на сіно, де він умостився переспати, прийшла господиня обійстя і як достеменно силоміць гвалтувала його до ранку з такою неспинною та непогамовною жадобою, що її утолити та наситити йому було несила. “Пробач, голубчику, це не злочин! Чоловіка мого вбито! Я одразу відчула, що ти чистий і чесний, не як більшість із вас! Прости! Зголодніла я за три роки і не стрималась!” - виправдовувалась вона на прощання, не сказавши свого імені і не запитавши, звідки він і як зветься. Карпо соромився своїх спогадів, але й не полишав підозр: щодо велико-карооких, подібних до Ганни, Петруся та Ярисі його давно вже хробаком точив сумнів.

Марнуючи час, Карпо згадував то слова учителя Тарана про всесвітню федерацію республік Рад, то Шимона та Гершка, яким заборгував і вчасно не сплатив по домові. Карколомних слів учителя не розумів до пуття, а завдяки позикам жидів у нього крутився вітряк, Тодось щодень приносив мізер мірчука та обметиці на хліб, галушки, затірку, куліш, квашу і кашу для сім’ї, рохкало в сажику куплене порося, ячали у дворі качата й гусята, квоктали над писклявими виводками квочки, були ситими від заправленої обметицею січки коні і підростали пустотливі лошаки, а Ганна примудрялася навіть вимінювати олію та сало для засмажок і закришок борщів, супів та кандьорів.

Жиди, що самі жили впроголодь, утримуючи орави брудних, шварготливих, нужденних дітей, уможливлювали позиками грошей міщанам, немалих і надовго, утримувати своїх. Ось і з нього відсотки відмовились брати, співчуваючи його каліцтву. “З тебе навар, Карпе, як із наварених яєць, - сміявся Шимон, навідавши його по Різдві. – Вичунюй та піднімайся скорше, то ще й нам при біді позичиш щось без відсотків.”

Карпо припімнув якесь їхнє свято. Ранком, вийшовши із своїх брудних дворів, купчачись у зграйки й юрби на чолі старіших, святково-врочисті, з цвітастими хусточками на шиях, з малими подушечками і засмальцьованими молитовниками-згорточками, поспішали до  синагоги, що була в хаті старої Шльонихи, на молільну відправу. Молились недовго, а потім танцювали, грали й співали увесь день, збираючи до двору натовпи гуляк, найпаче дітвори, як на видовище. “Як трохи відклигаю та встану, мушу Шимонові з Гершком оті відсотки чимось відплатити!” - прийшов до рішенця Карпо.

Голуби, що перелетіли у вікні, нагадали йому про давнє рішення пришити до причілку простору голуб’ятню, щоб оживити обійстя, крім лелечого клекоту, ще й голубиним воркуванням-туркотом. В уяві давно вже намалював собі її вигляд, вкотре порахував і зиск від неї: матимуть і якесь м’ясце для Гриця, і пір’я для подушок, а головне – послід, яким можна буде удобрювати і дерева в садку, і городину на грядках.

Прогупотіли двором лошата, і Карпо згадав, що його чекає недокінчена прольотка.

Далі пригадав садок, що минулого року почав уже цвісти і потроху родити, а в ньому пні для майбутніх бджіл, висохлі колоди із верби й липи для яких давно очікували на видовбування.

“Отож, - робив по всьому Карпо висновок, - Тодосеві – млин і нивки в полі, слабому Грицеві – батьківське обійстя, садок і бджоли, Петрикові – святі книги і Лісок, а Степанкові, поки виросте, мушу чи ще одного млина поставити, чи дворище купити й завести садок і майстерні, навчивши його всякому кустарному рукомеслу, - обдаровував він синів, як дорослих. – Дівчатам якось постараємося з Ганною на придані посаги та віна, бо безпосажних їх ніхто путящих не візьме в заміжства”.

Уява перенесла Карпа у майбутній власний квітнучий сад із акуратними рядами пнів-довбанок, із бджолиними роями над ними, медом радості заливаючи його душу і заколисуючи…

А Петрик тим часом, закутавши ноги рядном-рябчаком і схилившись на підвіконня, вдивлявся у світ сутінків, що заповзали у двір. Вешталися двором мати з Домашкою, грайливо носилися лошата, брязкав ланцюгом пес Рябко.

Нежданно ударив дзвін на каланчі, аж налякавши Петрика, і вдруге, і втретє, загалом аж дев’ять разів, розливаючись хрипло по місту і нагадуючи оповіді бабусі Параски про те, що так само він дзвонив, коли вона і ще її бабуся були малими. Дзвін той сповіщав про прихід ночі, яку несила було хворим хлопцям перележати. А ще нагадував про дядька Левка з його “Сторією”, який казав, що, слухаючи ті дзвони, можна уявити собі цілі століття розпачів-тривог і радостей-утіх міщан.     

Тихо побажавши у відповідь Грицеві “На добраніч!”, напружуючи зір, Петрик усамітнено продовжував вдивлятися у сутінки двору, що поволі згущалися. Ще розрізняв, як Домашка загнала до стайні лошат, відв’язаний Рябко подався  до берега, Тодось опустив колодку на воротях і гака на хвіртці, як завжди, на ніч. Але білі, як молоком, облиті цвітом абрикоси в садку, які Кузьма Сидорович називав жерделями, вже наскрізь просоталися темрявою.  

З-за двох дверей почулося бубоніння батька і голоси інших, що досі поралися в дворі, стих у чуланчику Вадиків голос, що під наглядом Марти Давидівни визубрював урок.

Згасло світло у вікні сусідів, що жили через вулицю. Раз бовкнув і луняво розлився над містом дзвін із каланчі.

“Скажу вам по правді, що думаю, - згадав Петрик батькові слова, сказані якось у розмові із дядьками Явдокимом та Пилипом, - зі школи та книжок хліба насущного хлопець не здобуде, прикладом тому і вчитель Таран, і Леся Яремівна, більше того – наживе собі лінощі та невміння до праці, тому хай уже кінчить чотири групи та й по тому. Адже вивчив уже святе письмо, ще навчиться добре читати і світські книжки та газети, то й вистачить з нього”, - оте вирішення батьком його долі лякало і тепер, бо змушений буде допомагати в господарстві та поранні по двору. Така перспектива здавалася йому громовичною тучею, що нависла над його подальшим життям, бо не бачив кінця роботі в рідному обійсті.

“Не бачитиме наша громада нічого, окрім нужди і нестатків та сваволі зайд і базік, успішно та героїчно долаючи труднощі, - згадалися Петрикові слова Кузьми Сидоровича, сказані якось батькові і дядькові Левкові, – бо стільки вже того паразитичного паскудства розвелося і за війну, і по ній на утримок від робітничих і селянських праць!”

А вслід за тим він раптом зареготав, і трясучись, і сльозами заливаючись.

- Свят-свят!.. Що з тобою, дитино? Ти смієшся чи плачеш? Що тут відбулося і чому ти досі не в ліжку? – поклала вона помацки руку на його голову. – Ну ж бо, заспокойся, любий! – відчула вона трем синового тіла. – Що скоїлося, Грицю, що тут у вас? – спитала тихо, а зрозумівши, що той уже спить, почала ласкаво гладити Петрикову голову, приказуючи, - заспокойся, дитино, угамуйся, та що це з тобою?!

-Не-е пла-а-чу-у-у я, а смі-ю-ся-а, бо зга-дав, ма-му-ню-у, як тіт-ка Ок-са-на-а, опові-да-ла-а про жов-ні-ра-а, - не міг ніяк прийти до себе хворий.

- Якого жовніра, дитино? – попробувала Ганна рукою хлопцевого лоба, думаючи, що він марить.

- Та про отого-о, що за сирівцем приходив і маслянкою –у...

- Яким сирівцем? Якою маслянкою? Бог з тобою, дитино, заспокойся!..

- Ну, що питав дівчинку ото, чи багато у них сирівцю, як вона його пригостила-а в спеку-у. А вона сказала: „Багато, бо коли мати лазили діставати кошеня, що впало в маслянку, то їм було по коліна в діжчині сирівцю. А як жовнір кинув об землю горня, що з нього пив, і плюнув, то дівчинка розплакалася і сказала: „Ой, дядю, ви ж розбили нам горня, куди ж тепер ми із сестричкою вночі будемо по нужді ходити?!” То жовнір мусів утікати, лаючись, - затрясся знову хворий у нападі реготу, але вже й Ганна затіпалася, нарешті усвідомивши зміст отого Оксаниного оповідання.

Якийсь час сміялися обидвоє, Ганна ще й від радості, що син видужує і знаходить сили і себе, і її розважити в напівтемній самотині хати. Прийшло до Ганни і усвідомлення того, що Гриць заснув, не повечерявши, отже, безнадійно хворий і не знати, чи й виздоровіє.

- Принесла вам трохи навару з курки, що тітка Дарина та дядько Грицько принесли, то випий за обох та кладися вже спати і пробач, - витерла вона заслізнені очі, - що не маю часу приходити до вас серед дня, - погладила вона хлопчину по голові. – Бачу, видужуєш, то ще встигнеш і до школи трохи походити. Чекають там тебе і вчителі, і учні. Вони хотіли тебе навідати, та лікар заборонив, бо твоя хвороба заразна, хоч і не маєш вошей. Сказав, що тебе заразив у казематі Марій, він зараз сипняком хворіє, теж відклигує.

Випивши навар та з’ївши сухарики, Петрусь подякував матері і попросив дозволу ще посидіти і подивитися на ніч у вікні. Ганна обкутала хворого рябчаком і вийшла, пообіцявши навідатись пізніше. До неї прийшла певність, що і Карпо, і Петрусь незабаром піднімуться на ноги і облегшать її непосильно тяжке життя.

А Петрик, порахувавши удари дзвону з каланчі, відчув себе зовсім здоровим і, вперши у підборіддя складені на підвіконні руки, до болю в очах продовжував вдивлятися в ніч. За вікном журилися мовчанкою дерева і лише явір коло двору плакав поскрипом ще голого віття.

Якщо початок – це кінець чогось попереднього і вони взаємопов’язані, то, мабуть, мало хто чекав зміни свого становища так, як Карпо Янчук та його Петрусь. Отож, Карпа врешті розшнурував костоправ, а Петрик, тримаючись за стіни, почав помалу виходити із хати на призьбу чи лавку під хатою. Обом дозволялося дуже небагато: Карпові дибати лише із милицями, а Петрикові – вибиратися з хати тільки з провожатими і не більше, ніж на годину-дві.

Та коли Карпо ще гоїв пролежні, заново вчився ходити і майстрував всілякі поробки лише сидячи, то Петрик із кожним днем під наглядом Марти Давидівни все більше учив уроків, вирішував задач, переписував слів із „Читанки” в косолінійний зшиток, аж учителька дивувалася з його успіхів. Радощам у хаті від його одужання не було меж, тішилися й рідні та знайомі, і лише Гриць, приховано тихо плачучи, не радів, бо йому до літа не дозволялося потикатися надвір, а все частіше лишаючись сам, він дуже сумував.

Нарешті, приховуючи від усіх запаморочення й слабість, Петрик, поточуючись, якогось дня пішов із Ярисею до школи. Дорогою відпровадив її, а сам перепочивав біля парканів, перечікуючи слабість, і таки не запізнився на урок. За партою йому було куди легше.

Учні готувалися до екзамену. Петрика те нове слово і бентежило, і лякало, хоч він і вдавав із себе байдужого. Вся його дитяча енергія, весь запал, все заповзяття із поверненням сил спрямовував тепер на підготовку до того екзамену.

Мав свій екзамен і Карпо: проклинаючи милицю, ховаючись від родини в гніві на власну слабість, він або дибав стежкою на гору до млина, або йшов подвір’ям у дровітню, столярню, кузеньку і брався там до всіляких поробок з таким заповзяттям, що аж піт скрапував у нього з лоба, не висихаючи. Борючи слабість і біль, зціплюючи зуби, він брав до рук сокиру, долото, рубанок, струг, молоток, зубило чи стамеску і тесав, гемблював, стругав, клепав, рубав або, натискаючи здоровою ногою педаль, точив, забуваючи все на світі.

І обидва недавні тяжкохворі в отому гарячковому заповзятті не лише відклигували, а й мали успіхи: син поволі догнав своїх одногрупників, а в дечому багатьох і перегнав, як запевняла учителька, а батько, оговтуючись від слабості, працюючи від ночі до ночі, перевертав гори робіт, ошатуючи і хату, й двір, а поробки готував для продажу на базарі, бо не терпів боргів. Ганна теж пнулася позбавитися від них, але зменшення йшло пиняво.

Та збільшилися із приходом весни помоли, а отже, й мірчуки, як не нагадували Карпо і Тодось за його наказом про добровільність. Ганна навіть постійних покупців придбала собі на крупи, пшоно і борошно, а з Ликерею повністю відборгувалася ними за позику та навіть врешті прикупила в двір десяток курчат та двійко поросят, а з Тодосем виміняла в новозбудовану Карпом голуб’ятню кілька пар сизих та вуличних голубів. Не лише Тодось марив ними, снили голубами і Петрусь із Грицем. Сухотний юнак, замінивши Петруся в кріслі під вікном, мав із них розраду й утіху.

Поволі сиві ранньовесняні ранки мінялися на світло-росяні, викочуючи людям і світові із ожевреного сходу сонце, а вечори, коли день сивів від клопотів, сірості, заведеності і збайдужіння, старанно сипали помлілі зорі у стихлі води Тясмина, настромлювали на гінкі  тополині-раїні верхи кружок очахлого місяця, щоб він звідтам ждав засвіту, або, мов скибку ще невиспілого кавуна, кидали його в іскристий попіл нічного неба для дотлівання, встилаючи тим часом настояним на соках, травах, листі, брунькуватому галуззі та перших квітах духмяний пар туману над луками, що змішувався там із козячим, коров’ячим та конячим кізяним димом, ширячись щодні із самих засвітків від людських осель, як іздавна...     

Відцвіли котиками лози й шелюги, білоцвітом – жерделі-абрикоси, черешні, вишні, смороди й порічки, проспівали піпікливо синички, гортанно – шпаки, наслідуючи бозна й кого, заклекали лелеки-бусоли під воркіт горлиць та щебет ластівок, і час непомітно озеленив світ до невпізнання. Прикутий до ліжка та крісла Гриць особливо слідкував за тим. А Карпо сердився, бо час летів для нього на ластів’ячих крилах, задуми його здійснювалися лише частково, борги перед Шимоном і Гершком зменшувались дуже поволі.

Десь у кінці квітня-цвітня до отих Карпових боргових гризот додалася ще одна. У поштовій скриньці, яку Карпо змайстрував напередодні і прилаштував у хвіртці, знайшов постанову райвику – сповіщення про податок, від якого господарева душа зайшлася зашпарами, а Ганнина, Оксанина й Пилипова – обуром, розпачем і розгубою. Не облегшував становища лист від родини прикоп із Криму, в якому Савка й Пріся писали, що живуть вони вже зовсім добре, бо мають корову із телицею та телям, пару волів, більше десятка овечок, не кажучи про курей, качок, кролів та кількасот голубів. Хвалилися вони і чималим шматком землі, який можна б і побільшити, коли б мали сили обробити його та угноїти. Основою ж листа було прохання до Карпа допомогти порадою сестрі Насті і її чоловікові Маркові Лісному переїхати до них під Джанкой, де й тепліше, і вільніше, і де брат Михайло похований.

„Роблять вони тяжко, як воли, а що мають при батьках в отій п’ятнадцятидушій ораві? – писала Пріся в кінці листа. – А тут неозорі неосвоєні роздоли землі, сюди плавом пливуть наші земляки, заледве не цілими селами. Грунти, щоправда, тут жовті, глинкуваті та вапнякуваті, але оброблені та вичищені від каміння, після удобрення можуть родити і двічі на рік, як не лінуватися та вміло садити й сіяти.”

Хвалилася Пріся й тим, що у їх земляцьких селах відкрилися рідні школи, куди приїхали вчителі з Харкова, навізши безліч усілякого шкільного приладдя, а вона має з тим безпосередню мороку та клопіт, бо веде лікнеп, як кандидат партії, та має запрошення приїхати у Харків для удосконалення знань.

Читали листа всією великою родиною, радилися-рядилися, врешті випровадили Настю і Марка з трьома дітьми, попрощавшись назовсім, під плачі й зойки великої сім’ї, що лишалася в нужді без головної робочої сили.

Випровадили і зосередились на постанові про податок, яку вже й Пилип отримав через виконавця. Обурював усіх той факт, що обсяг податку був однаковим для обох господарів, хоч Карпо був куди заможнішим. Оксана пояснювала факт різницею у кількості „їдоків”.

- У нас же п’яток тих дітисьок, а у вас – восьмеро, то через те й податок зрівняли, - ховала вона від чоловікових родичів надію на усправедливлення. – Не діймайтесь розпачем, а сходіть і виясніть, яким трибом те сталося, чей же злигодні у нас, слава Богу, поменшали нині. Не таке пережили-м, а це – й поготів, та й переднівок, кажете ж, буде врожайним...

Оксану надзвичайно тішило повідомлення Савки та Прісі Прикопів про те, що вони вирішили продати телицю, а гроші за неї переслати Пилипові хоч на поганеньку корову чи на кількох кізок. Радувало всіх у родині і запрошення в гості на осінь, як скінчаться роботи та розвидниться світ від них. Ще Пріся обіцяла заїхати на день-два по путі з Харкова...

Поки Карпо перевозив Марту Давидівну з Вадиком на нову квартиру, поки влаштовував її в голій хаті протодяка Майби по висилці його до Сибіру, прийшов лист із Кубані від двоюрідного брата Прокопа, який написав уперше після смерті свого батька, а Карпового дядька Харитона. В листі той повідомляв, що має за дружину вчительку Ольгу Самілівну і двох синів: Віктора і Євгена, що директорує в десятилітці, що вони з дружиною є членами  партії, працюють в одній школі, живуть забезпечено й дружно.

Написав Прокіп і про такі ж, як у Криму, рідні школи у Кубанських і Ставропільських станицях та лікнепи по хуторах і селах, де мешкають козацькі родини. Він тішився тими школами в Орельщині, Курщині, Вороніжчині, Білгородщині та Ростовщині, де вчителюють його однокурсники, з якими листується докладно й часто. Турбувало його лише те, що в Україну прислано Лазаря Кагановича, а Шумського змушено виїхати до Москви. Дивувало його, що проти шумкізму виступили Скрипник, Хвиля, Мінц і Шапіро. Постанова ж про обмеження в’їзду в і виїзду з СРСР обурювала його ще й тим, що її підтримав Косіор. Також він сповіщав, що українські школи відкрилися в далекій зеленоклинній Амурщині і що туди також щоліта везуться із Харкова підручники.

„Тепер маю їхати вдосконалювати знання до Харкова, після мене поїде Ольга Самілівна. Планую заїхати в рідне місто навідати могилу батька, рідне батьківське обійстя та сестру Дарину. Мали листа від брата Мирона, якого перевезли із Соловків аж до Колими на річку Кулу, то пише, що тепер за себе не боїться, бо не зустрічає більшого розбишаки, аніж є сам.”

Повідомляв Прокіп і про шкоду від того, що ЦК об’явило КПЗУ розкольницькою і сепаратистською через посланого із Харкова Сірка, а Саврича, Максимовича та Турянського – націоналістами, хоч її засновники: Васильків, Турянський, Огановський, Волощак, Сіяк, Левицький, Кубрак та Саврич боролися проти ЗУНР, а Сіяк та Левицький отримали настанови від самого Леніна. Карпо не переймався, правда, тими сповіщеннями, бо не розумів їх, а от фактом повсюдного відкриття шкіл тішився, бо ж виходило, що не дарма він проливав кров і що сотні тисяч лишилися трупами на полях не дарма...   

„Поважні люди: і вчитель Кузьма Сидорович, і Більський, а озлобившись, не бачать, як і боротьбисти, за малими й дрібними непорядками і свавіллям, перекрученнями і порушеннями великого людського розвою, що стався повсюди!” – робив він вислід, хоч науки і були йому противними, бо вважав, що вони плодили нероб і утриманців на трудові плечі.

Отож, Карпо написав і в Крим, і на Кубань сестрі та братові, що життя їх тепер поліпшилося, що він після падіння з млина оклигує, слава Богу, і коли б були дужими син Грицько і брат Пилип, то гріх було б і Бога гнівити. Під вечір він відніс листи на пошту, повертаючись задоволеним, ніби виконавши велику роботу. Дорогою йому згадався батько Дорош, що вернувся із Сибіру комісованим - побитим і закатованим, і вдома догорів, так і не вичунявши. Згадав, що батько виглядав зовсім старим, хоч мав перед смертю лише на шість років більше, ніж тепер він. Порівняння збентежило Карпа, бо почувався ще молодим, а поряд з батьком виходило й не дуже...

Додому йшов берегом, щоб подивитися і на Пилипів, і на свій городи, а побачивши їх, зачарувався: крутячись веселковими пружечками, бгалися й пнулися тясминські води, вкриті червонавою лускою хвиль і ковткуватою пожовклою піною на чорториях, а на штучних насипних грядках рутою зеленню радували очі рядочки капусти, буряків, огірків і соняхів. Дерева в садку рясно пов’язалися, густо посипавши під собою землю пелюстками. Зайшов до коней і лошаків, щоб обласкати їх, заглянув до поросят, спинився поглядом на квочці, що ніби котила за собою строкаті грудочки пискливих курчат, і півневі, що гордо скликав до себе курочок.

Господарка чарувала Карпа не лише клекотом лелек-бузьків на хаті, щебетом ластівок, воркотом голубів, шерхотом пса на ланцюзі, а й заведеним порядком, який існував ніби поза ним. Але на самому споді душі радість нівечилася, мов краплею дьогтю в кадубі меду, отим сповіщенням райвику.

Брався вже йти до хати перевдягтися, як побачив Пилипа з Оксаною, які поспішали стежкою до нього.

- Добридень, брате! – обізвався до нього Пилип. – Проходь, чому стала? – запропонував дружині пройти першою через хвіртку у двір.

- Слава Йсу, господарику! - проспівала й Оксана вслід за чоловіком. – Прийшли, діверку, обоє стуманілі від біди, - окинула вона Карпа сумовитим поглядом.

- Добридень!.. Що у вас сталося? – вловив Карпо переляк і тривогу в їх очах.

- А сталося, брате, - поліз Пилип до кишені. – Принесли і нам сповіщення на податок, то прийшли порадитись, що маємо робити, - подав він братові аркушик паперу. – Уже не дійсні наші пільги на козакування, хоч домогтися, коли й ким вони відмінені, я так і не зміг.

- Еге ж, немає уже пільг, діверку, - дивилася Оксана на Карпа обнадійливо заслізненими очима. – Бігме, немає, хоч ти стуманій! Немає і фертик! – мов прибила вона сказане, шморгнувши носом.

Перечитуючи вдруге отой папірець, Карпо відчув, як образа, жаль, обур, співчуття до хворого брата і його родини, шкода за пільгами скупчилися в ньому і комелем застряли в грудях, скувавши віддих.

- Ходімо до хати, - сказав він, спантеличено втупившись у папірець.

- Що порадиш, діверку? Мо, нам у райвик піти, мо, то похибка яка? Де ж нам узяти двайцять пудів збіжжя та ще й трийцять карбованців грошей?! – ледь не плакала Оксана. – Дітиська розхрістані геть, хату не допорали-м ще, а багли б хоч кізку купити молочну, - впала вона на груди Ганні, стрясаючись.

Карпо сів, немов звалений, на лаву біля столу, розпрасував долонями папірину, ще раз перечитав її, мовчки глянув на Пилипа, що підперши одвірка, чипів на порозі.  

- Де ти взяв оце? – якимось удавленим голосом спитав він у брата.

- У скриньці, будь вона неладна, було!

- В якій скриньці? – ніяк не міг второпати спантеличений Карпо. – А-а-а! – схопився він із місця і шаснув до скрині, у прискринку якої лежала отака ж його, видрукувана в типографії, і лише прізвище та кількість збіжжя й грошей були написані чорнилом від руки. Вразило його, що обом приписувалося здати ще й по десятеро курей і по п’ятеро кролів, яких брати взагалі не тримали.

- Чому і нам, і вам достеменно однаково приписали цей податок?! – обурювався Карпо. – Невже ти, Пилипе, можеш рівнятися господарством зі мною?! – говорив він глухо, розлючено тикаючи пальцем у папірчину. – І коли ж зняті з нас пільги? – підвищив він голос, ніби Пилип був у тому винний. – Коли, питаю, і чому?! Це непорозуміння! Це... – не знаходив він слів. – Піду до райвику і зараз же все виясню! – нагримав не знати й на кого і при Пилипові й Оксані став переодягатися у свою козацьку одіж.

Схопивши повістки і мовчки обійшовши брата в порозі, клацнувши дзвінкою клямкою, Карпо майже бігом кинувся з двору.

В райвиці, на жаль, Варвари Степанівни не застав.

- Поїхала уже тиждень тому на вдосконалення і на нараду, - пояснила йому прибиральниця в коридорі.

„Мабуть, разом із Лесею”, - подумав він, постукавши у високі двері замісника.

- Прошу! – почулося з кабінету, і він, поправивши шапку, зайшов.

- Я – Янчук Карпо, - прикриваючи за собою двері, обізвався він від порога, очікувально розглядаючи кремезного, трохи згорбленого з настовбурченими вухами чоловіка, який звівся йому назустріч із-за чималого столу.

- А я – Горішній, замісник голови. Прошу проходити і сідати ось тут на стілець. – показав він рукою, розглядаючи прихідця. – По якому питанню до мене?

- Та ось ми з братом отримали сповіщення про податок, - Карпо вийняв із кишені і подав господареві кабінету обидві папірчини.

- Ну, знаю, і підпис мій, а хіба що? – всівся він у крісло, видивляючись на гостя.

- Як то що? Ми воювали обидва. Були по кілька разів поранені. Брат, крім того, хворий сухотами...

- А я тут при чому?! Комісія, - порився в паперах Горішній, - опреділила, що у вас є млин і грунти на двох, брат твій має коня, пару десятків курей, кролі, мельникує, збіжжя чимало збирає, сіна, продає дрова у ярмарки, жінка його килими в’яже чи тче...

- Мельникував він у моєму млині, коли я розбився при падінні з даху, а має не коня, а стару шкапу!.. Пільги ж якісь нам мусять бути!? Завойовували ж вам радянську владу!

- А ми що ж, по-твоєму, не завойовували?! – наповнився обуром голос господаря. – Не ви, а ми вставляли кілки в колеса возів Марусі й Левченка, в тачанки Махна, Коцура й Григор’єва, спиняли піхоту Денікіна, кінноту петлюрівців і гайдамаків – без гармат, які ви, червонокозаки, забрали із собою! А пільги які ж? - пом’якшав голос Горішнього. – Прислав окружком розверстку і що хочеш, те й роби з нею! – розвів він руками. – Десь мусимо набрати натури і грошей, а де їх набереш, коли по отакій розрусі люд лише опірюється? Не із вдів же та сиріт нам її викачувати? Отож, комісія й дивилася, що в кого є і з чого хто живе.

- Коли так, як кажете, то хіба справедливо накладати на нас із братом порівну? У мене й млин, і коней пара з лошаками, рівність образлива для брата.

- Що ж образливого в тому, що населення мусить утримувати владу і державу? А що несправедливо, то ти маєш рацію, - почав він порівнювати сповіщення обох братів. – Можу зробити хіба одне, - почухав Горішній тім’я, - перекинути з брата на тебе половину збіжжя, бо іншої ради немає.

- Коли немає іншої ради, то робіть хоч це, - ковтнув Карпо разом із слиною і оту безвихідь. – Була б Варвара Степанівна, вона, може, щось би нам скостила, - натякнув Карпо.

- Тяжко сказати, як би вона розподілила, - розважливо сказав Горішній, в душі тішачись заздалегідь. – Немає куди подітися з тією розверсткою, хоч плач!.. То ти згоден?

- Та що робити, коли така скрута? Скостіть йому, а мені додайте, але розбийте так, щоб мені віддавати до кінця року, - пікся Карпо.

- Піду вам назустріч, - почав Горішній заповнювати нові бланки. – Тобі залишу так, а йому половину зменшу та пошукаю, кому б її накинути, - обрадував він Карпа, який уже й не знав, як дякувати. – Іншим розподілили куди більше.

- Наша вам дяка, - Карпо уже підраховував, як йому вилізти з того податку. – Розбийте, як ваша ласка, мені до кінця року, бо не зможу вкластися.         

- Піду і в цьому тобі назустріч, - переніс Горішній частину здачі з другого кварталу на третій і четвертий. – Посидь тут, я зараз вернуся, - обізвався заклопотано. – Муситимеш вкластися, бо велика пеня наростатиме, - пішов, лишивши незакритими двері.

Чекаючи повернення Горішнього, Карпо роздивлявся портрети, гасла, плакати й лозунги на стінах, зауважив, що стіл, лавки, шафи в кабінеті пороблені незграбно, абияк, у різні часи й різними майстрами. Звернув увагу, що портрети Леніна зі Сталіним і Кагановичем розміщені в одному кутку кабінету, а Петровського, Косіора, Чубаря та Любченка – здругобіч. Не міг собі пояснити, чому, але це йому не сподобалось, здалося образливим.

- Ось маєш тепер, - вернувся Горішній, - братові десять пудів, але вкладіться в зазначені терміни, бо неплатники будуть каратися, - подав він Карпові нові сповіщення зі свіжими печатками.

- Спасибі вам, товаришу, - склав Карпо папірини. – Бувайте здорові, - наклав він шапку на голову.

- Ходи щасливо, чоловіче, - звівся Горішній над столом, прощаючись. – Зробив тобі, що зміг, - сказав по-родинному.

Лишившись сам у кабінеті, якийсь час він тарабанив пальцями по столу, повторюючи подумки: „Пронесло!.. Слава Богу, пронесло!” Пільги для червонокозаків ніхто не відміняв, а цей Янчук йому повірив. Вчора він кільком непільговикам скостив податки, бо ті його добре погостили, наділили свининою і солоною яловичиною, ще й пообіцяли дещо більше. „Не обкладати ж їх, коли є можливість розкидати на інших, - виправдовував він себе. – Все погоджено ладом, а коли що-до-чого, то я ж керувався намаганням виконати вказівку окружкому...”

Був лише запівдень, а Карпо брів додому немовби крізь ніч, ніби розрізаючи тілом густу темінь якоїсь тенетної плутанини і безпорадної приреченості, обтяжений отим непомірним, хоч і трохи зменшеним, дякуючи приязному замісникові Хорунжої, податком, який, вочевидь, таки змушені будуть сплатити з Пилипом.

Вдома він застав брата з невісткою й Ганною, мовчазних і зажурених. Віддаючи Пилипові нове сповіщення, Карпо пояснив неквапом обставини, які йому намалював Горішній, і навіть похвалив його за людяність.

- А з пільгами як же? – розглядав Пилип папірчину. – Вони ж не відмінялися!

- Немає вже пільг для нас, - всівся Карпо на лаву. – Ти невдоволений чи що?

- Вдоволений, але коли отак легко Горішній може скостити податок, то ще легше може його не раз добавити. Беззаконне це все, свавільне і самочинне, - виказував сумнів брат.

- Немає з ким там говорити, Пилипе, - Варвара в Харкові на якомусь семінарі.

- Де ж ми візьмемо стільки хліба віддати і чим житимемо? – похитав головою Пилип. – Була ж надія трохи розжитися...

- Не печися, брате, гірше пережили і це переживемо, як Бог силу дасть.

- Прислала Пріся нам грошей на корову, - похвалився Пилип, - але ж не стачить і на її половину, там, видно, дешевші, то доведеться віддати їх на податок. Що порадиш робити?

- Що тут порадиш! Купимо, може, порівну на два двори корівчину, якщо не перечите, триматимемо у вас до першої телички, а як будуть бички, то продаватимемо та ділитимемо порівну, коли ж телиця стане тільною, розділимо її з коровою жеребкуванням, - об’явив Карпо продумане раніше.

- Як, Оксанко, згодимося на Карпову раду? – звернувся Пилип до дружини.

- Йой, Пилипку! Та хто ж, прецінь, на тоту раду не пристав би? – аж заслізилася вона від утіхи.

- Годувати й напувати, чистити й пасти будемо по черзі: чи потижнево, чи помісячно, - додав Карпо. – Я й корову таку знаю, що більше цеберка дає молока щодень.

- Яка ж це? – загорілася Оксана нетерпеливістю.

- У Палажчиного сусіди їх пару було таких.

- Коли б то пан Біг дав, щоб продали нам одну, - по-дитинячи стиснула руку зовиці Оксана.

- Не віддасться Шимонові борг, знову заліземо в нужду, поки молока діждемо, - нагадала всім Ганна. – Ніхто ж її, тільну, нам не продасть, - зітхнула вона, ледь не плачучи в душі.

- То, може, ти сходиш і попитаєш. Я пішов би, та сам знаєш, який із мене купець, - обізвався несміливо Пилип до брата.

- Сходимо обоє. Можемо й зараз, як не перечиш.

- То вдягайся, а я збігаю за грошима, - проворно звівся з лавки Пилип. – Я скоро!

Карпо став одягатися у святковий одяг, а Ганна полізла у прискринок за грошима, які були зав’язані в хустину.

- Думали ж віддати борг Шимонові, а тепер як? – несміло запитала вона, передаючи вузлика Карпові. – Він же чекає...

- Попрошу, щоб відстрочив, - поскріб Карпо потилицю. – Тут усі двадцять п’ять? – спитав у Ганни.

- Як би ж не всі? – зітхнула скрушно Ганна, не поділяючи думки решти.

- Як щось лишиться, принесу назад, - сховав Карпо вузлика до кишені. – Пішов я! – додав, побачивши у дворі Пилипа.

- Бог вам у поміч! – побажала за звичаєм.

- Хай вам поможе Йсус та Марія Магдалина, - гукнула їм услід Оксана. – Йой, сестро, не гадай-си, що не бачу твоєї жури, - поцілувала вона, як чоловіки зникли, зовицю у щоку. – Якось перегаруємо!.. Щось, бачу, шиєш, то може, я б допомогла?..

- Хотіла Домашці корсетку зі старої маминої скроїти, та не осмілююсь почати...

- Давай удвох, Ганко! Дозволь, хороша, бо-м чуюся весь час в боргу у тебе...

Якийсь час жінки пороли, мостили, поки таки прикроїли, наживили, примірили, і Оксана сіла за машину на несказанну радість Домашки, що для якоїсь вистави аматорського шкільного гуртка мала бути в корсетці.

Робота посувалася швидко, але й час летів не забарніше: як скінчили шити, надворі вже стемніло. Повернулися Тодосько із млина, а Петрусь і Яринка – з полоття у школі, Гриць повечеряв, коло нього повчили уроки менші Янчуки, Оксана збігала додому попорати з дітьми коня й порося, а Карпа з Пилипом все не було додому.

- Мо, там у Палазі лишились заночувати? – підкинула здогадку Оксана, перескубуючи знічев’я зовиці вовну.

- Не думаю, - варила в таганку вечерю Ганна. – Певне, затримуються по купівлі, могоричачи, або Палазя із Самілом пригощають, бо ж удвох брати рідко коли в них були.

Розмова перекинулася на брата Лесі Яремівни Юрія Базалєвича, що відмовився від отця Яреми, осудивши батька, як контру. Леся виправдовувала брата: „Юра тим заходом зумів університет закінчити, став членом більшовицької партії і навіть інспектором освіти в Ленінграді!”

- Будемо вечеряти, Оксанко, без них.

Покликала і Тодося, що якраз кінчив порати коней і лошаків. Вечеряли гарячими гречаними галушками із юшкою, заправленою салом, настромлюючи їх на шпички, а Тодось тішився, що борошно він приніс, а отже, був годівником родини.

- Лягайте, діти, вже спати, бо нерано та й гармидер ваш набрид, аж голова болить, - перемивала Ганна посуд по вечері. – Степанко вже спить, Домашко? – спитала помічницю-дочку.

- Вередував і плакав, а тепер спить, мамо, як дала йому смоктуна із перепічкою.

- Нарікали і Мариня з Катрею на василька за оте вередування, а тепер, нівроку, також спить уже, - витирала Оксана полотниною помитий посуд. – Мої старші доньки такі вже помічні, Ганко, що й нахвалитися не можу. Йой, хтось чалапає! – вирвалося в неї. – Мо, Карпо з Пилипом вернулися? – прикрила вона посуд полотниною.

- Ну, ось і по всьому!.. Корова тільна, через три місяці матимете своє молоко, - сказав Карпо вдоволено, як лиш зійшов із перелазу, що вів у сад-город і до Пилипа. Ганна одразу зрозуміла, що чоловік напідпитку, бо вступив у двір не через хвіртку.

- Корова добра і не стара ще. Обклали бідолаху так податками, що йому приспічило, а тут ми, як із неба, в хату. Ну, й сторгувалися... За тридцять п’ять віддав і наш могорич, - присів Карпо під хатою на лавиці.

- Де ж вона тепер? – переступала з ноги на ногу Оксана.

- Та де ж ! У вас у загородці вже! Пилип порає її на ніч. Завтра ятку удвох поставимо. Трави й хопти по дорозі нарвали, то їсть, аж за вухами лящить!

- Свят-свят! Голодна, бідна, видно! Ганко, коровицю маємо! Люба зовухно! Коровицю! То бувайте і спасибі вам за старання для нас, - застряла Оксана на перелазі.

- Ходи здорова, - усміхнулася Ганна, взявши в душу трохи зовицевої радості. – Тішиться, бідна, аж сховати того не може.

- Як подумати, то й є чого, - звівся Карпо з лавиці. – Чи худоба в нас попорана?

- Тодосько доглянув і позакривав на ніч. Будеш вечеряти, може?

- Та ж повечеряли там, - поліз Карпо в кишеню за вузликом із рештою грошей.

- Зморений і випив, то може, зразу ж і спати ляжеш?

- Та, як ласка твоя, то й постели, бо таки добренько випили, - позіхнув Карпо. – А Шимонові борг віддамо пізніше, - простягнув він Ганні вузлика з грішми.

- Може, таки хоч п’ятірку боргу віддати, Карпе? – обізвалася господиня з валькірчика, підбиваючи перину і подушки, поки Карпо роздягався.

- А чого ж? Завтра й віднеси, бо ми з Пилипом домовилися ятку з самого ранку ставити. Не журись, якось виліземо, дещо ж маємо, спимо на перині, не голодні, діти ростуть, ото тільки й гризоти, що Гриць не видужує, - хрестився Карпо вже в постелі.

- Покращало йому трохи від борсучого сала та гусиного смальцю.

- Ну, й слава Богу! Дули б вітри, мали б люди що молоти, було б у нас здоров’я, то й  виліземо якось, - врешті змовк Карпо, а Ганна сіла за шитво при каганці.

Вкоренялася якась закономірність у житті Карпа Янчука між досягнутим і намірами. Був і каторжником, в сам собі наглядачем, причому в обох іпостасях – грізним, затятим, невгамовним і навіть жорстоким. Піднімався до праці у засвітки, йшов до сну у запівночі, а відтак і Ганна раніше від нього вставала і пізніше лягала, спочиваючи лише в неділі і свята, привчаючи до того порядку й дітей. І що більше сім’я отим потогонством вилазила із вічних нестатків, тим більше поставало нагайних потреб і нужд, а з ними – недосипань, сварок і ще більшої затятості в роботі.

Урівноважував Карпове заповзяття хіба млин у часи морозів, буранів, затяжних дощів, коли він не міг нічого робити у дворі, полі чи Ліску. Тоді Карпо відпроваджував Тодося додому із наказом усіляких порань, а сам, домігшись ритмічного надійного гуркоту дубових снастей, святочно вдихав на повні груди теплу духмяність борошневого розмолу зерна, усівшись у зручне крісло під вікном поряд із верстачком, і ніби знічев’я починав щось майструвати чи просто розмовляв із помольниками.

Розмови крутилися навколо нестатків і нужд, надій та сподівань, сінокосу й жнив, урожаїв і податків, ярмаркових новин і чуток Та були окремі помольники з освітою, що переймалися долею Шумського, Хвильового й інших українських діячів, полемізували про зустріч Леніна із Сіяком та Левицьким, знали про посилку з Харкова в КПЗУ Сірка, Кубрика і Саврича для виправлення там націонал-більшовизму, про змичку шумкістів Максимовича й Турянського, про виступи Хвилі, Мінца, Шапіро та Скрипника проти Шумського. Карпо, майструючи поробки чи урівноважуючи гальмами млинову ходу, слухав усе те збайдужіло, бо було воно йому чужим і незрозумілим.

„КП(б)У – тільки з тактичних міркувань незалежна і самостійна до часу, насправді ж вона – суто провінційна, периферійно-колоніальна осередкова формація московського ЦК! – палко запевняли одні інших. – У них протилежні платформи, а патронат ЦК стає все помітніше імперським, - приводили інші, як приклад, і шахтинський процес промпартії, і процес про три мільйони, і покаяння ухильника Хвильового, і відмову Москви та Ленінграда повернути Україні скарби Ханенка й Терещенка. – Коли в Москві зрізують народові нігті, то в Україні – відтинають пальці, найпаче тим, хто не хоче бути слухняним ЦК. Була надія, що настануть зміни по смерті Дзержинського, а виявилося, що Менжинський чи не гірший.”

„Справа не в кращих чи гірших особах, а в системі і засадах, що круто з’їжджають на суто імперські, проторені ще царатом колії. Готується з’їзд КП(б)У і вже намічається програма колективізації, як ніби піднесення та підсилення сільськогосподарського сектору, а насправді – кінцевого відбору землі в селян, після чого вони стануть піднаглядними кріпаками й тільки!”

Карпо не перечив помольникам говорити кожному своє. Тепер він уже не відмовлявся від мірчука, коли його давали, лише вкидав між помолом присутніх клумачки зі збіжжям бідарів і вдів, щоб їм хоч корячок борошна додався.

- Засиплю, шановний Савовичу, після вас бідній Одарці, - ніби питав він дозволу в багатшого помольника і спорожняв, висипаючи в ківш, заздалегідь розв’язане міща.

- Чого ж? – ніяковів той, здогадуючись, що рештки його збіжжя впадуть на стрімку купку вже не йому, а тій Одарці.

Зауваживши оту особливість помолу в Карпа, бідарі не купували собі дорогого борошна, а брали за працю збіжжя.

- Який святий чоловік оцей мельник, дай йому, Боже, здоров’я! – завдаючи собі клумаки на плечі, відходили ощасливлені отією пригорщею чи ковшиком-корячком додаткового помолу вдови і вбогі додому. Невдовзі Карпа-мельника все місто знало, як доброчинця й благодійника, знало й Ганну такою ж, бо на великі свята вона пекла паски, калачі, книші, балабухи, пряники і медяники не лише для себе, а й для найубогіших міщан, і Домашка, Петрик, Ярися та Лідуня розносили їх дариною, не кажучи вже про родичів та Шимона й Мордика, що стали також ніби родичами.

А в Карпа, як доошатив хату та будівлі, по сінокосові й жнивах, після віддачі податку  збіжжям і грошима з’явилися нові плани: хоч трохи одягти сім’ю, доробити і скласти нарешті тарантас-бричку для лошаків, які стараннями Тодося й Петрика повиганялися, вилискуючи, не знаючи, куди подіти молоду силу, наповнюючи втіхою й радістю господаря. І Змій, і Вихор, коли їх випускали у двір, настовбурчивши гриви і крутячи головами в забаві, носилися, як неприкаяні, кидали груддям, рвучи землю, і змушували Карпа спішити з бричкою та начинням.

Проте в копицях стояло вівсиння та ячміння, чекаючи черги, і він позичив січкарню аж у Стецівці та привіз її в обійстя. Мастив її, ладнав, ремонтував, а потім кудись подався, не сказавши Тодосеві й Петрикові. Не насікли хлопці багато, бо й колесо заїдало, і ніж був такий тупий, що не різав, а більше перебивав стебла, і стійкості не було на ніжках, аж  січкарня валилася. Та клацнула щиколда хвіртки, і у двір вступив спершу циган Михайло з важилезним кошиком інструментів в одній руці і штабами в другій, а вслід йому - батько Карпо з двома самокатними обідками-шинами на плечах і якимось металевим пруттям у руках.                                                                                                  

Прихід цигана навіть Петруся зацікавив, бо той басовито гримав на батька, поки той морочно палив горно, злобиво викидав із черіньки погані вуглини, сердито спльовуючи, осуджував батькову незграбність при нагнітанні міха. Хлопці розуміли, що циган вередує, але ж він – відомий у місті коваль.

- Не вмієш, то порадься з людьми тямущими та подивися в них! – кидав на Карпа білками очей Михайло і, вихопивши кліщами з вогню прута та вишкіривши білі зуби, гнув його на наковальні. – Не вмієш навіть молотком під команду бити, - постукував циган по наковальні. – Казав, будемо кувати в мене, так тебе нечистий сюди припнув! А чим тут і до чого тут кувати?! – зневажав він господаря.

„От би заїхав циган батькові по зашийку, от би надоумив його Бог, - думав про себе Петрик. – Отакий сухий, а певне, здоровший від батька, коли той його боїться. Хай-но ми повиростаємо!.. Треба тільки їсти більше, як мати кажуть... Е-е-е, що наперед загадувати!” – зітхнув. 

Карпо бігав до січкарні щось міряти, і хлопці врешті второпали, що коваль прийшов робити їм нову січкарню, а принесене і назбиране в кузеньці залізо було для неї матеріалом. Здивувала їх поведінка цигана, коли він, вилаявшись по-своєму, вискочив до тічка вслід за батьком, який взявся заміряти деталі. Штовхнувши його в плече, циган  схопив чорними руками всю січкарню в оберемок і, риючи землю ніжками, потяг її до кузеньки. 

- Нема в голові і не каєшся! – тикав він пальцем собі в скроню, коли вже дотягнув до місця, зизом глянувши на батька.

- Дарма ти, Михаю, гримаєш на мене, - примирливо заспокоював коваля Карпо, і хлопців те тішило: хай і батько взнають, як то буває, коли на людину гримати та ще й бити нізащо.

Та поволі циган вгамувався, Тодося батько поставив до міха, і задзеленькали та загупали злагоджено молоти, аж у вухах залящало. Незабаром у циганових чорних, як сажа, корчастих руках прутики й штаби перетворилися на хрестовини, а потім – в розпорини двох колісних шин із ручками на ободах, які Михай викидав, наче якийсь непотріб, у відкриті двері надвір, коли вони ще шипіли, не охоловши. Не лише кузенька, подвір’я й хата дзвеніли на всю вулицю, горно горіло й бризкало снопиками іскор, що супроводжували витвори, поки ті витончувались і вигострювались, стаючи дірчастими ножами до січкарні і закаляючись на сталь у шаплику з водою.

Михай по кілька разів підкалював їх, опускаючи у шкварчливу воду, поки таки не домігся, чого хотів. Вдоволений, він ще довго бив молотком у наковальню, а йому в такт гупав по цурпалках заліза Карпо, скидаючи час від часу на купку всілякі обворонені загвіздки, болти, замки, хомутки й кільця. Врешті дзенькіт у кузеньці обірвався, а циган і Карпо, полишивши в безладді все наклепане й наковане, пішли до полуднувати, лишивши Тодося й Петрика під кузнею.

В другодень, як Петрусь вернувся зі школи з піснею на устах, бо на останньому уроці були співи, на тічку стояла нова-новісінька, як намальована, січкарня, а обік неї височіла гостроверхою гіркою дрібно нарізана січка. Крутив машинерію Тодось, а батько подавав впереміш яшничиння й вівсиння. Кинувши торбу із книжками, хлопець наспіх перекусив шматком хліба, политим запашною олією, і пішов з матір’ю січкарям на допомогу. Тепер мати з Тодосем крутили колесини, а Петрик складав жмути-снопики і подавав їх батькові.

Січкарня не спинялася, копиці меншали, а гірка січки ширшала. Врешті вівсиння закінчилось, тоді всією родиною, підключивши й дівчат, перенесли з берега Тясмину осоку, яку Домашка з Петриком подавали батькові мішанкою із яшничинням. Як почало темніти, тік був уже геть заповнений дрібною добротною січкою.

Поки батько, мати й Тодось порали худобу, Петрик, Домашка і Ярися, запаливши лампу, у другій хаті за столом виконували домашні завдання, а Лідуня у валькірчику присипляла Степанка. Хворий Гриць, кутаючись, мовчки сидів у кріслі під вікном, ледь не плачучи, бо хвороба не минала, незважаючи на борсуковий смалець і риб’ячий жир, які він, аж векаючи, вживав через силу.

- Тато в нас незвичайні, - звертався він до присутніх учнів, - коли вміють і січкарню зробити, і млина побудувати, і годинника відремонтувати, і чоботи та кожушки пошити, і бричку-ресорку спорудити, і шлеї, хомути, вуздечки й віжки зробити й прикрасити, як ні в кого.

- Ти ще не сказав за шафи, столи, крісла й стільці з точеними ніжками, - невдоволений похвалою батька, докинув хворому Петрик, ще й досі відчуваючи гаряче вухо, за яке його із усієї сили крутнув батько, коли він подав йому не тим боком мішанку. – Січкарню не тато зробили, а дядько Михай.

- Обізлений ти на них, то й не цінуєш, - докорив братові Гриць. – Коли б не ця триклята золотуха, я б їм весь час допомагав.

Після слів хворого брата Петрик чи не вперше в житті побачив у батькові не лише від’ємне. Досі він знав лише батьківські побої, лайки та сварки, а не батьківське тепло. Інші родини, хоч би дядька Левка, чи дядька Пилипа, чи Дорошенків, здавалися йому зразковими...

А старий охриплий дзвін на каланчі відбивав години, проводжав у небуття дні і ночі, тижні й місяці, розмінював людям роки чи гув по усопших. Під його малиново-розливний дзвін зачиналися, родилися й повивалися діти міщан і навколишніх селян, підростали, зустрічалися й прощалися виданиці й парубки, мужніли й оговтувалися дорослі, щоб постаріти і покинути цей світ. Були радощі й лиха обопільними і для того дзвону, і для навколишніх людей: при біді він бив на сполох, єднаючи їх до спротиву, чи кликав комусь у поміч чи на виручку, а при святах і урочистостях – сповіщав про великодні меди чи торжища ярмарків, про веснянки чи обжинки, щедрівки чи колядки... І так понад чотири сотні літ... Його, як здорового серця свого, люди навіть не помічали, коли життя їх текло узвичаєним річищем...

Байдина каланча на Камінній Горі овіяна була живими легендами. Петрик не раз чув оповіді про те, як при турецькій облозі козаки підірвали Гору попід десятиметровою товщею каменю, щоб вивести в оту „руру” коней на водопій до Тясми та наповнити свої манірки-фляги. А ще переповідали про Тараса Шевченка, який із оцієї Гори дивився ніби на стовпи, що ними підпирається небо. Не раз і Петрикові доводилося сперечатися з товаришами про місце, з якого Тарас малював Чигирин...

У Карпа і Пилипа Янчуків, як і в Левка Коваленка та багатодітних Явдокима Пшенишного чи Антона Бондаренка, життя за непу настільки покращало матеріально, що мали тепер можливість збиратися на свята то в одного, то в другого погоститися й випити чарку та поспівати за спільним столом чи невимушено поговорити, порадитися й посперечатися. В пригоді ставали і Калинин грамофон із пискливими платівками, і гра її доньки Полі на бандурі. Часом кликали циган, які скрипкою й бубном, сопілкою й виграном просили до танців. Нерідко приходив на гостини зі своєю співучою Катериною і двома доньками учитель Іван Олійник. Всі вони грали на бандурах, які, як і кобзи, вчитель майстрував сам. Послухати гру Олійників з Полею і часто з циганами та загальний спів, яким керувала учителева Катерина з чарівним голосом, сходились не лише близькі сусіди, а й віддалені. Старі бабусі, наслухавшись, захрещували себе, приговорюючи: „Ой, не на добро нам той спів, ой, не на добро! Прости, Боже, й помилуй!”

Марія Прокопівна Таран та Петрикова тітка Килина, що відали в місті клубами й хатами-читальнями і були підзвітними Лесі Яремівні, як офіційній просвітянці міста, сміялися з бабусиних страхів і ширили оте згуртування в навколишні села, як частину українізації, що започалась ще за наркомоса Шумського і продовжувалась за Скрипника, що п’ятнадцять раз відсидів у царських казематах.

Передчуття шепелявих бабусь міщани ігнорували, аматори ширили свою діяльність, і тільки голова райвику Хорунжа, побувавши в столиці та зустрівшись там із Чубарем, Косіором та самим Скрипником, починала розуміти, що отой спів, оті вистави й лікнепи, якими відроджувалась Україна, були передсмертними для цілого її народу. Її рятувало від відчаю лише оте вселюдське „а може” та необхідність робити, що ще можна і поки ще  можна.

Чутка про направлення в Україну восхвалителя друга, брата, батька, вождя й світоча всіх трудящих, соратця й послідовника Леніна Лазаря Кагановича, багатьом, а найпаче  провідцям, говорила про закінчення доби національного відродження. Підтвердженням був і той факт, що на вимогу ЦК партії і уряду республіки вернути Кагановича назад у Москву „Великий кормчий” не відреагував, навпаки – прислав росіян у всі закутки України. Посилювалася і цілеспрямована злісна брехня про чуперадловий націоналізм, яку продукували і прислані з чужин, і свої. Світ і в Україні ставав світом овець і пастухів,  рабів і наглядачів, потоптаних і тих, хто фізично чи духовно топче все святе в ній.

Запроваджений Леніним НЕП не відмінявся, але знищувався процесами над непманами і „ворогами народу”. Худли й немічніли робітники й селяни, бронзовіли й опасистішали чиновники – їх „найвірніші слуги”, серед яких перший – Лазар Каганович. Саме він став головним заперечником українізації і провідником практики її очорнювання. Почалося із  „Заяви вісімдесяти трьох” на чолі із Юрієм Коцюбинським, з невиконання хлібопоставок, із шахтинського процесу над технократами. Від’їзд Шумського до Москви і аж у Лондон полегшив Лазареві Мойсеєвичу діяльність в Україні, і єдиною опозиційною до нього силою був не Петровський, а куди більший ленінець – Скрипник...

Одного політнього недільного дня, коли все те докотилося й до Чигирина, повернувшись із Харкова, Леся Яремівна, що відала тепер освітою як помічниця Тарана, закликала в гості своїх найближчих друзів. На ту сходку прибула й сама Варвара Степанівна, як Лесина співкурсниця по вдосконаленню знань в Інституті народної освіти в Харкові. 

Карпо і Пилип із дружинами трохи запізнилися і очам своїм не повірили, вгледівши її – свіжу, рум’яну, помолоділу, в батистовій чорно-рожевій вишиванці, в картатій запасці, підперезаній зеленим пояском, в сорочці з мереженою підтичкою та у сіро-голубих чобітках. В короні заплетеного і акуратно викладеного волосся вона здавалася швидше героїнею на сцені, ніж звичайною жінкою. Поряд із літнім уже сивим чоловіком Варвара Степанівна здавалася куди молодшою своїх років, особливо коли він називав її Варею.

Після привітального шарварку, жартів, дотепів, кпинів, вмощування за столами під навісом з винограду всі врешті змовкли, бажаючи почути від господині, що всілася останньою, про столичні новини.

- Шановне товариство! Дякую всім сердечно, що не погордували прийти до мене і ожвавити моє сумне подвір’я. Як відаєте, були ми в столиці, а оце недавно – на конференції нового окружкому в Черкасах. Набралися всіляких вражень, гадаю, вам не зашкодить знати хоч частину з них із уст нашої дорогої гості Варвари Степанівни, що зачарувала мене дружбою, а вас, бачу, навіть виглядом. Отож. Їй і перше слово.

- Рідна громадо! Господиня наша перейнялася в столиці похвальним пафосом, але, дивлячись на цей стіл, пробачимо їй, - зрум’яніла Варвара Степанівна. – Що мушу зауважити найперше. Заставлені наїдками та напоями в складчину оці столи і ви – святково-врочисті наповнюють мене надіями, що по всіх смертовбивствах та злигоднях ми таки живемо і відроджуємося наперекір часові і численним ворогам нашим. Відроджуючись, бачимо помилки старших товаришів, - змірила вона поглядом Кузьму Сидоровича Тарана, що сидів навпроти зі своєю Марією Прокопівною, - розуміємо, що нинішній стан речей, створюваний наїздцями і набрідцями, ворожий нашому трудовому людові. Не стало білопогонних катів і царських посіпак, петлюр, скоропадських, григор’євих, коцурів, махнів, брайків, чучупак, солоньків, пономаренків, чорнот, тютюнників, діхтярів-хоменків, калибердів і кобчиків, лютих і штилів, чорних воронів і завгородніх, божків і голих, зелених, марусь і шкурівців, ніби настало відродження краю й люду, але крижана земля імперії не розстає, революція, на словах прославляючись, на ділі нищиться, демократія централізується, влада рад стає суто виконавчою під диктатурою ніби пролетаріату, а вождь стає царем, ставлячи державного паровоза на імперські колії єдиної і неділимої. Трагедія це нашого народу? Так і тільки так! Нас визискували і плюндрували, нищачи ресурси нашого краю і люду і в революцію, і в громадянську війну, і по ній аж до сьогодні. Не ріки, а моря сліз і крові залили, не могили, а гори нещасних  жертв завалили нашу землю на користь наших ненаситних у загарбах сусідів. Зрадили і цього разу нашому народові ляхи в боротьбі за свою незалежність - задушили ЗУНР, ошукували і тепер ошукують росіяни, всупереч декларованому федералізму будуючи імперію. Правду, мабуть, говорили укапісти-боротьбісти, що в Україні можна виборювати незалежність на своїй землі з ким завгодно, тільки не з поляками й росіянами, - засльозилися очі і стишився голос Хорунжої.

- Що нам робити? Як нам жити? – продовжила, помовчавши. – У столиці панує думка, що  подальший збройний опір – марний, бо виснажились ми від братовбивств, а відтак імперія донищить нас кінцево. Тому єдино можливим і допустимим способом нашого виживання лишається українізація, що освідомить віками душений наш люд національно і посіє на прийдешнє серед молоді і дітей розуміння своєї окремішності на райській дідівській землі під рідним небом... Безперечно, були в нас і невиправдані жертви, але як результат столітніх нацьковів сусідів, що десятки разів намагалися поставити нас на коліна. Отож, пробудження свідомості українізацією – єдиний сьогодні спосіб відстоювання себе у рідному краї: хто ми, звідки, чиї, щоб не було завоювання одними „А-Бе-Ве-Ге-Де”, а іншими „А-Би-Ви-Го-Ди”! Поганий ми народ? Можливо, але це результат підступів наших вічних окупантів-поневолювачів, тож осудивши себе, будемо мудрими в подальшому. Спалах українізації сьогодні, підступно дозволений у безвиході, - такий полум’яний і палкий, що тяжко йому знайти щось подібне. Це думка й тих, із ким ми з Лесею Яремівною зустрічалися в інституті народної освіти, і загалу столиці. Україна відбудовується попри перешкоди, а українізація шириться така, що й повірити тяжко: від Слобожанщини аж до Кубанщини, Ставропольщини й Криму, навіть до Зеленого Клину в Поамур’ї відроджуються рідна мова й освіта, мистецтво й література, обрядності й звичаї. Яка це велика радість, - змахнула сльозу Варвара Степанівна.

- Драматурги не встигають писати свої п’єси, Маріє Прокопівно, - усміхнулася через стіл,  - поети й прозаїки – друкувати вірші, повісті й романи, а композитори - творити музику. Чули ми їх у столиці доста, а між ними – і нашого чигиринця Якова Калішевського, що керує капелою в Києві. І „Гарт”, і „Плуг”, і „Вапліте”, і „Пролеткульт”, І „Літературний ярмарок” заливає лавина найрізноманітніших талантів, яким немає кінця! Такого масового одностайного просвітянства в Україні наш народ у своїй історії зазнав лише при Петрові Могилі та гетьманові Богданові. Тож візьмімся за українізацію ще активніше, поки вона доступна й можлива, не тратячи часу на полеміку. У нашій столиці чолові товариші покладають велику надію на світову революцію, що таки наступить і змінить ситуацію на краще і в нас. А ще вони вірять у те, що товариші Бухарін, Риков, Зінов’єв, а найпаче Каменєв із військовиками не допустять до вождизму Сталіна і осудять його, як і Троцького, за приховане зневаження ленінських рекомендацій партії стосовно його особи. Будемо ж і ми сподіватися на те разом із нашими чільцями.

Варвара Степанівна спинилася, передихнула, оглянула присутніх. В її погляді було щось таке, що приваблювало, привертало до себе.

- Отож, прошу наповнити келишки, товариство, - підняла вона свого, - щоб випити за розквіт нашого краю і усвідомлення нашим людом своєї святої окремішности, за справжнє братство і пролеткульт на всій землі, за волю всього людства, за рух уперед разом з іншими народами.

Застілля задзвеніло і стихло за наїдками, бо всі добре зголодніли, готуючи і очікуючи. Леся Яремівна, на правах господині, бажаючи ожвавити учту, попросила чоловіків налити собі горілки, а жінкам – вина і дозволити їй виголосити тост.

- Моє рідне товариство! - підняла вона свій келишок. – Любі гістоньки! Я зворушена сердечно та тішуся тим, що бачу вас усіх у себе, дружніми і ненужденними. Тож пропоную випити за наше завтра і майбутнє, яке, як мовила Варвара Степанівна, залежатиме від того, які що ми зуміємо та встигнемо зробити, будячи свій трудовий люд. Хай ніхто з нас не ліниться робити добро ближньому! За всеосвіту кожного з нас! За світло розуму й знань на усій землі! Будьмо!

- Приєднуюся до мовленого жінками, громадо, - раптом звівся над столом Кузьма Сидорович і, опорожнивши чарку й крекнувши, сів, взявшись старанно щось доказувати сусідові.

Кількахвилинна мовчанка стала поволі ожвавлюватися, як випите почало даватися взнаки. Та справжня розкутість прийшла після третьої чарки „За гаразди й майбутнє!”

- Громадо-компаніє! З дозволу ласкавої господині, кхе-кхе-кхе, - встав над столом згорблений Левко Коваленко, - пропоную пошанувати вставанням усіх полеглих та дружно випити чарчину на знак їх пам’яти, бо ми і за них живемо сьогодні та маємо можливість зібратися за таким столом, - вирвав він у Карпа тоста.

Застілля дружно підвелося і разом спорожнило келихи й чарки. Урочисту мовчанку перервала , переглянувшись із господинею, Марія Прокопівна, що мала чи не найкращий серед жінок голос. Вона несміло почала співати „Ой, горе тій чайці”. Пісню тихо підхопили жінки, а слідом і чоловіки. Спів підсилювався, розносячись у довкілля, пісня змінювалась піснею, обворожуючи всіх, хто чув. Дітвора, між якою був і Петрусь Янчук, воронням обсіла затиння, зачарована співом, а більші хлопчаки повидиралися на явір і акацію.

- То як, Дорошовичу, - звернувся до Карпа учитель Таран, - ти вже трохи із боргів вибрався?

- Та, Богу дякувати, вилізли, - повернувся Карпо до сусіди, - і навіть трохи обжилися, - зауважив, як Варвара Степанівна взяла під руку Ганну і повела її стежкою до берега. – Корову ж, може знаєте, на двох із братом купили, - показав очима на Пилипа, - свинят годуємо, лошаки підросли нівроку, кролів і голубів маємо...

- Працюєте упадно, то й маєте, хоч і не відповідно, а все ж терпимо. Домашка неоднораз і нам приносила молока, кисляку й сиру, то зрозуміли, що корова варта, і лошаків твоїх не раз бачив. Трудящий ти, Дорошовичу, чоловік, аж диву даєшся, на тебе дивлячись!

- Без млина, при таких податках, було б сутужно. Вітер, то – сила! А ви як, Кузьмо Сидоровичу? Щось рідше стали заходити цього року.

- Та ж обоє тим лікнепством завантажені! Вона сама в клубі із аматорами щодня пропадає і мене присилує. Освіту людям несем!

- Платять вам щось за це? – подивився Карпо у змарніле учителеве обличчя.

- Добре платять, особливо, як стала керувати освітою Леся Яремівна, спасибі їй. Даруй, хочу послухати, що там говорять Левко із Варварою, підійду до них ближче, - лишив він Карпа, пересівши на лавицю під хатою.

- Не вірю я їм, Варваро Степанівно, та й квит! – гарячкував Левко.

- Дозвольте і мені підсісти до вашої кумпанії? – звернувся вчитель до Хорунжої.

- Радо просимо, учителю, - обворожила вона поглядом Тарана. – Від вас у нас секретів немає. Не вірить мій співбесідник ні у світову революцію, ні у вождів та військовиків,  у нас теж сумнівається, то може, підсобите переконати, що не дарма він на пти здоров’я віддав?

- Я б із радістю, коли б сам вірив, як ви, але ж не вірю, даруйте, то як переконаю ближнього? Довго і сам був обманутим!

- Як то не вірите?! – не могла приховати Хорунжа оторопіння. – Весь світ про те говорить, надіється й вірить, змагає врешті!..

- Чиїми вустами говорить? Вустами наших вождів. В тому немає нічого дивного, адже прапор революції, піднятий у Петрограді, після жовтневого путчу опинився в їхніх руках, і тепер вони ним закривають від трудового люду своє справжнє хиже лице, обманюють революціонерів, допомагають творити терор у світі закликом до революції, даруйте за відвертість. Чим ви можете пояснити оту зливу образливих ярликів: білопогонники, опортуністи, меншовики, есери, есдеки, мусаватисти, дашнаки, жузисти, петлюрівці, буржуазні націоналісти, диверсанти, укапісти, боротьбисти, шпигуни іноземних розвідок, агенти імперіалізму, пособники капіталізму, вороги народу, а тепер ще – саботажники, шкідники, зрадники батьківщини, антирадянщики, куркулі, мракобіси?!   

- Аргументи ваші переконливі, Кузьмо Сидоровичу, але ж – „хто не з нами, той проти нас”. І все ж, заперечувати революцію і її наслідки – також крайність, - Хорунжа була вражена до глибини душі. – Ви що вважаєте, що влада у нас не радянська?

- Самі ж кажете, що з Москвою ні ми, ні інші провінції каші не зварять. А я скажу більше: централізований феодально-колоніальний соціалізм із диктатурою пролетаріату узаконюють анархію, убивають жадобу інонародів до політичних свобод, декларуючи самовизначення, насаджують своїх губернаторів-кагановичів, що не мають поняття про мораль, добропорядність і милосердя, жорстоко реанімують культ імперії і царя. Москва без тирана не жила і, видно, не спроможна буде жити до своєї кончини, бо не допускає думки про вільне об’єднання інонародів. Отож, українізація – не вихід із становища, про це слід не забувати нагадувати всім.  

Замовк Кузьма Сидорович, примовкла Варвара Степанівна, і слова не сказав Левко Коваленко, такими незаперечними були учителеві аргументи.

- Московська свобода –  це анархічна розбещеність ледачих паразитів-утриманців, що прикриваються нею для свого „живота”, - взяв Таран ініціативу в свої руки. – Вони нищили наш люд при монархії, революції, громадянщині і досі нищать висилками наших чоловіків у чужини, щоб засіяти наші землі покручами. Це столітній метод російських деспотів!

Учитель бачив порятунок для рідного народу таки в українізації, у відновленні людності, хай і в нужді, в сув’язі з тими земляками, що, бездоллями закинуті на чужини, втрачають зв’язок із батьківщиною.

- Не склалася по революції наша доля так, як поляків, прибалтійців чи фінів, хоч ми й чисельніші, а все через столітні засилля в наше середовище росіян та їхніх покручів, - додав по мовчанці Таран. – А що народ поганий, то його віками таким робили сусіди, знищуючи в зачатті кращих, свідоміших, гідніших і стійкіших! Було б дивним, якби він, народившись і вирісши в чужинському рабстві, був інакшим. Збагніть: із покоління в покоління Росія стинає наші кращі голови, лишаючи нас безголовими в Україні на рідній землі. Соловки й інші закуття півночі, неісходиму Сибір заселила й освоїла, наповнила острови аж до Порт-Артура, споловинивши від люду батьківщину. Жоден народ на землі не знає такого безоглядного знищення, жоден край - такого суцільного плюндрування! – аж брови вчителя насуплювалися, аж голос мінявся.

- Хіба ті мільйони жертв за радянську владу – не за царя і отечество насправді? Ваше шукання, Варваро Степанівно, обнадійливого в Бухаріні, Рикові, Каменєві і Зінов’єві, намагання популяризувати їх – просто ганебне! Адже смерть за російсько-імперську радянську владу огероюється, а за будь-яку іншу – паплюжиться. Ми своїх володарів віддали шаленим катам на знищення, як мовила свого часу наша великомучениця Леся Українка, в неволі ми загубили й поняття про волю і, видно, помремо її наївними ворогами, а не захисниками, - ледь не плакав Кузьма Сидорович. – Скільки ж треба було лукаво-сатанинської іудиної підлості, злого мефістофельсько-демонового духу, розбійницької каїно-диявольської віроломності, щоб знову накинути розкованим  революцією народам промосковський тюрмонародний насильницький союз і в ньому довести до паралічу й смерти і свій власний, і інші народи! – скрушно додав Таран наостанку.  

Нежданно у двір Базилевичів ввалилися гамірним гуртом цигани зі скрипками й бубнами, вигранами і „козою”. Левко і Таран перенесли лавицю до столу, туди пересіла Варвара Степанівна. Гості й цигани, за пропозицією Лесі Степанівни, пригостилися ще, і музики взялися до інструментів. Грали так заповзято-палко, що за мить двір заходив ходором: господиня зманила до танку першими жінок, а слідом і чоловіків покликала в поміч, скоро мало не всі присутні закрутилися-завертілися, топчучи спориш.

- Сумуєте, бачу? – підсів Карпо до Тарана.

- Та немає чого веселитися. Не вірю, голубе, що оте покращення нашого життя надовго. Викликають мене органи: то Брайко, то Гудзенко, то Солонько, то Міщенко, навіть Бергавінов, ведуть допити, чіпляються до всього, - притишив він голос, нахилившись до Карпа. – Розходилися всі, як перед нещастям! Треба б мені якось непомітно піти звідси, бо ще у вас через мене будуть неприємності, - забідкався він довірливо.

- Не посміють! Сама ж Хорунжа з нами!

- Та я за неї боюся найбільше, Карпе, бо ж офіційно робиться одне, а підступно - щось інше, і добрати, що до чого, ой, як нелегко!.. А твоя Ганна, бачу, дружить із Варварою?.. Вродлива вона, до біса, в тебе!

- Не дружать, разом колись доглядали поранених у тутешньому шпиталі, то звідтоді й знаються... Я не думаю, Кузьмо Сидоровичу, як ви, даруйте. Мо’, ви помиляєтеся? – не хотів Карпо говорити про дружину.

- Може, й слава Богу, але кажу тобі: не вірю я в оте тривале покращення, як і чоловим нашим товаришам не вірю. У них, окаянних, невідмивні плями на душах. На допитах хохлом і націоналістом мене обзивають, грубіянять. Мову нашу ганять всіляко, як другорядну й штучну. „Народові, – кажуть, - не потрібна ваша конституція і демократія, йому дай землю і ремесло в руки!”

- Даруйте, що спитаю, - осмілився Карпо, - ви в революцію десь воювали, чи як воно було?

- В армії, як ти, ні, а в партизанах був. А почалося все весною дев’ятнадцятого року в Черкасах, де ми з Марією Прокопівною, черкащанкою, подружились. Тоді там Григор’єв вішав і душив винних і невинних тисячами. Йому на зміну, після жахкого бою, прийшов Денікін, щоб відновити все царське. „Добровольча” армія також вішала і розстрілювала, навіть живими закопувала в землю, як ото Степана Вербовецького, Петра Тарасека, а на Сінному майдані живим спалили тоді Миколу Мукомола. Ми з Марією подалися тоді до її подруги в Мошни, і я попав у загін Кості Віхтя. Там і партизанив кілька місяців аж до приходу шістдесятої дивізії з третьої бригади Миколи Кропив’янського.

- Я був недовго зв’язковим у Миколи Григоровича, то знаю, - вставив Карпо. – Із Хижняком не раз зустрічався та й із Віхтем теж.

- Із Віхтем, Гречухою, Яременком та Хижняком ми тоді ще довго тримали в повітрі радянську владу, а зимою нарешті повернулися в Черкаси, а вже звідти я попав сюди, - із жалем відкрився Карпові Таран. – Так що і я скуштував задосить, хоч, може, й менше від тебе.

За піснями, танцями та розмовами з Тараном Карпо не зауважив, куди поділася  Килина. ЇЇ дочка Поліна ледь дочекалася, щоб зіграти для публіки „Заповіт”, „Думи мої” і „Садок вишневий коло хати”, заспівали ж Леся Яремівна з Ганною. Карпові приємно було бачити, як розрум’янилася дружина, як очі її пойнялися блиском-глянцем, аж зовиця Оксана не стрималася звернути його увагу. Карпо засоромився, і  Марія Сидорівна те помітила.

Господиня й гості співали під бандуру, а потім і під скрипку та сопілки з виграном, але Карпо їх не слухав. Він у душі тішився, що і вони з Пилипом, і інші поволі стали на ноги, і душе шкодував, що того не бачать мати, стара Христя, і брати: Михайло і Андрій. При згадці про брата мимоволі глянув на господиню, Лесю Яремівну, і вкотре відчув свій гріх. Розчуленість аж горло йому стисла, тож мусів ховати очі від присутніх, схиливши голову...

Врешті гостина скінчилася. Дітлахи, що обсідали двір, разом із циганятами були обдаровані рештками бенкетних наїдків, цигани-музики – рештками напоїв. Столи були прибрані, посуд перемитий, тож господиня, переодягнувшись, взялася проводжати гостей, які пішли цілою чередою, наспівані, натанцьовані, збуджені й задоволені. Дорогою Карпа притримав Антось Бондаренко – чи мав щось сказати, чи порадитись.

- Щось ти задумався, Антосю? Сумним вертаєш із запросин... – обізвався Карпо до побратима. – Нужда в тебе чи нездужаєш?

- Та й нужда поменшала, і здоровий нівроку, а ношу камінь на душі і сказати тобі не осмілююсь, - змовк Бондаренко.

- Чи ж ми не побратими! Що маєш, те й говори! – запалав цікавістю Карпо.

- В комуні справи нікудишні, брате. Народ зібрався, сам знаєш, який: той немічний, той ледачий, той ніколи не господарював – ні ремесел, ні землі не знає, як я оце, то лишається одна надія на монашок, які також ремствують, бо досі на ігуменю працювали, а тепер – на комунарів, то хто таке терпітиме довго? – ходив околясом Антось довкола конкретного. – Основне, що з мене господар нікудишній та й здоров’я катма, а капела ж у хаті: усіх нагодуй, одягни і взуй. Катерина заїдає, живим у землю вжене! Доводиться із совістю не рахуватися, а люди ж бачать... Хорунжій поскаржилися...

- Можу трохи допомогти тобі збіжжям, дровами, борошном, пробач, що досі цього не зробив.

- Дякую тобі наперед, але в мене інше, - тягнув Бондаренко. – Просив Варвару звільнити мене від головування, так вилаяла, а затим порадила умовити тебе на цю посаду.

- Сам запропонував?..

- Дуже хвалила тебе, то бовкнув, даруй, а воно, бач, куди повернулось… А де ж тобі йти в оту кагалу?.. Ото лише, розмови точаться про підкуркульників, саботажників, то, певне, круті методи будуть застосовуватися до заможніших при додаткових хлібозаготівлях… Про тебе уже двічі була розмова у райвиці. Я заступався, Хорунжа мене підтримала, але кимось нацьковані уповноважені продовжували обвинувачувати тебе в тому, що не береш мірчуків із убогих і тим підкуповуєш бідноту. Натякали і на твоє титарство в соборі…

- Ми з Пилипом податки сплатили, Антосю! – закипів Карпо.

- Як то сплатили?! Ви ж пільгами користуєтесь!

- Відмовили і мені, і братові в пільгах ще торік. І збіжжя, і гроші сплатили.

- Як то відмовили ще торік?! І скільки ж ви платите?

Карпо пояснив і торішню, і теперішню плату, зовсім вивівши Бондаренка з рівноваги.

- Ні президія, ні Хорунжа про це не відають!

- Говорю, як було і є! Поскаржився я Горішньому на несправедливість, то з брата він скостив податок, а мені добавив. Пізніше, як переглядали в кінці року, знову мені додали в спішному порядку. А цього року нам обом проти торішнього збільшили і збіжжя, й грошей.

- Ото чудасія! – аж зблід Антось у задумі. – Якесь пройдисвітство! Адже заготівля добровільна і лише із надлишків, то виходить, ви з Пилипом те чините по добрій волі. А з другого боку, уповноважені і слухати не хотять про невиконання, - примовк Бондаренко. – То млин таки виручає?

- Чим би я жив та ще й податки сплачував?

- Ти ж щось там майструєш, куєш на продаж, то гадав, тим латаєшся?

- Та й тим, звичайно, а збіжжя лиш вітер та люди мені дають.

- А з комунарського помолу чому ж мірчука не взяв?

- Як із отакої бідноти братимеш, Антосю?

- Коли що, ми з тобою говорили про комуну і тільки. Будь обережний, бо хтось бачив у тебе Балагуру, а він і досі, чувати, в Холодному Яру, і гепеувці дивляться на тебе, як на пособника, хоч і знають, що це ти його калікою зробив, - потис Антось Карпові руку і заспішив доганяти свою Катерину у провулку.

Карпо ж наздогнав своїх і розповів новини Пилипові. Але по путі в Олійниковому дворі почулися співи під бандуру, тож зайшли у відкриту хвіртку. Припрошені жінки підключились до співу, а Карпо, слухаючи їх, думав про почуте від Бондаренка і кипів від обурення ошуканством Горішнього. “Марниця! - заспокоїв себе врешті. – Антось розкаже про злочин Хорунжій і президії, а з Балагурою хіба лише мені доводилось зустрічатися?!.”

Після розмови з Бондаренком, що б Карпо не робив, про Горішнього не міг забути. А ще прийшов до висновку, що в Хорунжої немає ладу у райвиці. Душа йому боліла, що влада, яку завойовував кров’ю, все частіше проявлялася свавіллям.

Летів час, як на крилах, у роботі, яка стримувала Карпа йти за виясненнями до Горішнього. “Дідько з ними, - роздумував він, не кажучи про розмову з Антосем ні Ганні, ні Пилипові й Оксані. – Якось воно й само виясниться… Не в нужді я, то чого мушу пхатися на рожен, - промовляв до бджіл у пнях, перевіряючи їх стан. – Добро в труді, а не в сварці, трудівниці мої, - причитав, відганяючи бджіл димом. – Я ж вам лишив досить їжі, чого гніваєтеся? – спішив закрити кришку пня. Оглянувши кожну сім’ю, кутав пні у солом’яні, мохові та рогізні мати, обв’язував шнурами, кріпив кілками… І зима не забарилася…

Якось у хурделицю, не дочекавшись Антося, Карпо відвіз йому борошна, круп та пшона. Господаря, правда, в обійсті не застав. За словами Катерини, той подався в села на викачку поставок і навіть ночувати не приходить додому. Відвіз і ніби камінь з душі зняв, бо переконався, що в Катерини є хліб і до хліба, що її капела взута й одягнута. Але мимоволі й подумав, що Антось, видно, поступається совістю і бере із викачки не дещицю собі, але не надав тому великого значення, бо чув про те від нього ж самого…

Отак у тяжкій роботі Янчуки пережили й зиму. Пережили, працюючи, як неприкаяні, і поволі збагачуючись, ошатнюючись і оклигуючи, причому значно швидше від інших у місті. Дровник був повний дровами, опріч тих, що продавалися щотижня, майстеренька - завалена поробками й заготовками. У возівні, крім воза та саней, стояли нові, як вибілені, дрожки на ресорах, які лишалося ще розписати. Милували очі і змайстровані та припасовані лошакам хомути, шлеї, вуздечки, віжки, посторонки й батоги. Все те пахло дьогтем, що духмянів для Карпа приємніше від будь-яких парфумів.

Ще за весняних приморозків Карпо з Тодосем почали щодня обганяти на довгій оброті лошаків. Ганна боялася за них, бо і Змій, і Вітер були несамовито-шаленими і непогамовними. За годину такого обгону двір ставав геть скопиченим, стіни й паркани – затваненими, лошаки – змиленими до невпізнання, а батько з сином – ледь живими. Але час робив своє, і все звичніше Змій із Вітром виконували свій обов’язок бігу по колу…

А господиню найбільше тішило оновлення хати меблями й сім’ї – взуттям та одягом. Не шкода їй було своїх недоспаних ночей, своєї нескінченної безперестанної праці, від якої не марніла, а навпаки – ще й гарнішала. Зовиця Оксана аж захоплювалася тим. Часом між ними відбувалися і такі розмови:

- А що то, прошу, робкоп, сестро? – питала одна.

- А що то, прошу, склеп? – жартома перепитувала друга.

- Е-е-е, склеп - то ваша лавка така.

- Е-е-е, робкоп – то той же ваш склеп.

- А до чого тут ще мовлять “крамниця”? – не вгавала Оксана.

- Тамта крамниця – то і є склеп, але з крамом, а не лише з бубликами.

- Дивне мені те все, сестро, - висновкувала Оксана.

- Чудасія з тебе, зовухно, - не відставала Ганна.

- І мені з тебе…

Часом десь на відлюдді розмови точилися про інше.

- То як, Ганнусю, твій тепер? – допитувалася Оксана. – Такий же лютий чи мудріє?

- Всяко буває, як сказиться, то і б’є чим попало.

- Мій такий же! Така вже, видно, їх порода. Чи ревнять нас, чи ненавидять часом?

- Хто те второпає, Оксанко? – схлипує Ганна. – Дітей більше не хочеш? – переходить на інше.

- Встидно сказати! Хочу, але чим тих дітлахів утримувати?! Ніяк не виліземо з біди, Бог свідок! – зітхає Оксана.

На тому й розходились для подальшого гарування, якому й кінця не видно було…

Вряди-годи навідувалась до Янчуків Леся Яремівна із газетами й журналами для Карпа. Господар читав їх пізніми вечорами по суботах чи неділях, миючи руки, як перед святом. Там повторювались заклики до просвітянства і все частіше таврувалися троцькісти, шумкісти, шкідники, агенти, куркулі та підкуркульники. Карпо ніяк не пов’язував із навколишнім прочитане, ніби воно не стосувалося його особисто. За браком часу і через втому часто йому читав уголос Петрик: хоч змісту й не розумів, але вирази і описи, що повторювалися, запам’ятовував. Йому було цікаво порівнювати те, що чув не раз від батька та його товаришів, із прочитаним про Щорса, про двадцять п’яту чапаєвську дивізію, яка ліквідувала рештки банд холодноярців на чолі із головним отаманом Петренком та його поплічниками: Деркачем, Іваном Діхтярем-Хоменком та Нагірним. Вичитав, що давня, ще козацька Богушева Слобода тепер названа Чапаївкою, а місцеві несвідомі селяни, підбурені буржуазними елементами і класовими ворогами, з тим не годяться…

З давніших газет у Петриковій пам’яті закарбувалося не одне святкове повідомлення, як от:

“Москва. Кремль. Товаришеві Леніну. Робітники Бобринської дільниці Південно-Західної залізниці на загальних зборах у день двадцятип’ятирічного ювілею РКП(б) шлють вождю світового пролетаріату привіт і за революційні заслуги перед РКП(б) та робітничим класом на знак вдячності обирають його почесним ковалем Головних Бобринських майстерень с оплатою праці по десятому розряду. Платня буде перераховуватись на залізничний дитячий будинок. Князєв”;

“Москва. Кремль. Товаришеві Леніну. Шевченківський повітовий з’їзд народної освіти в день ювілею РКП(б) шле палкий привіт і сподівається, що під умілим керівництвом Ілліча трудящі світу створять світову радянську республіку. За дорученням повіткому Райков”;

“Робітничо-селянська правда” Уманського окружкому КП(б)У і окрвиконком Ради робітничо-селянських і червоноармійських депутатів здоровить вождя революції з днем народження і зичить йому здоров’я на варті революції всього світу!”;

“Орган Київського губкому КП(б)У “Більшовик” і губкомісія Київщини вітає Володимира Ілліча від імені третього з’їзду незаможників Рожанівської волості на Уманщині з ювілеєм і зичить йому здоров’я. Гвоздьов”.

Петрик вичитав подібні вітання і від комітетів незаможних селян сіл Драбівка і Яблунів, Бабичанського і Копіюватського КНС. А від цукровиків Смілянського і Звенигородського заводів – про висилку мандату вождеві, як своєму делегатові на П’ятий Всеросійський з’їзд цукровиків.

Ще із тих же газет Петрик дізнався про будівництво літака “Червона Черкащина”, на будівництво якого вносить гроші школа комскладу двісті дев’яносто п’ятої дивізії, про трьох братів Касяненків, що будують авієтку для червоної кавалерії, яких підтримують грошима делегати Гельм’язівського з’їзду Рад.

Петрикові було незрозуміло, чому у ТСОЗах і комунах урожай більший на сорок три пуди, аніж у одноосібників. Таке ж його здивування викликало й повідомлення про виділення Наркомземом двохсот п’ятдесяти га лісу для будівництва якихось робітничих санаторіїв.

Увагу його привернула замітка про те, що “в головній церкві Мотронинського монастиря оселився отаман полку гайдамаків Чучупака, як голова Ради Холодноярської республіки, із заступником Пономаренком”. Коли Петрик минулого року з матір’ю і тіткою Оксаною був у тому монастирі, то ні отамана, ні його заступника там не бачив.

Цікаво йому було прочитати, що у власність Холодноярської республіки переведено Грушківську і Староосотянську цукроварні, що кіннотники-чоновці із місцевими загонами очистили повіт і Чигирин від холодноярців, які сиділи в тясминських болотах і плавнях. Шкода було йому Юхима Кривду, Тодося Рака, Юхима Деркача, що полягли смертю хоробрих, але їх побратими Лука Васюра, Петро Деркач, Юхим Евич, Павло Кучеренко, Василь Бойко, Левко Козюта, Яким Канюка на чолі із чоновцем Вадимом Мункіним створили в монастирі Раду, а монашок перетворили на комунарок.

Ще прочитав, що “за біжучий рік на Чигиринщині охоплено лікнепом вісімдесят сім відсотків громадянства, а в настановах ВУЦВИКу по українізації першочерговим вважається залучення всього населення”.

А ще шкода йому було активних волревкомівців Михайла Коваленка, Юхима Гордієнка, уповноваженого Федора Буганова та заввідділом повіткому якусь Юрченко,  яких у селі Телепино ворогами народу і куркулями було забито на смерть на бойових постах.

Інформація про сповіщення органами ЧОНу відповідних інстанцій після пильної ретельної перевірки про загибель комкора Котовського з вини комісара Ястребова і начальника штабу Гукова хлопця не зацікавила, бо чого стріляти, коли громадянська війна вже скінчилася. А от повідомлення відділів освіти та культури райвиків та окружкомів Шевченкового краю про книгодрукування радували школяра, бо книжки любив дуже. Тож зацікавлено перечитував список із двохсот назв книг, які згідно із настановами ВУЦВИКу та ЦК КП(б)У мав видати “Черкаський Сіяч” на базі типографії Колодочки: “Оповідання із української історії для початкової школи” Г.Коваленка; “Хата”, “Олеся” і “Без хліба” Б.Грінченка; “Хам” Елізи Ожешко; “Микола Джеря”, “Кайдашева сім’я”, “Оповідання про бабу Палажку і бабу Параску”, “Поеми”, “Старосвітські батюшки й матушки” Нечуя-Левицького; “Великий шум” і “Мойсей” І.Франка; “Твори” Гулака-Артемовського; “Приказки” Євгена Гребінки; “Байки” Левка Боровиковського; “Поезії” Івана Манжури; “Думи кобзарські” та “Історико-етнографічні дослідження Миколи Сумцова” та багато інших.

Петрусь плавав у новослів’ях і складному словосплетиві з прочитаного у принесених часописах, записував усе незрозуміле і біг до Марти Давидівни за виясненнями. Та часто робила великі очі від його запитань, проте в душі тішилася і радо пояснювала. Почуття причетності до хлопцевих потуг надихало її, як учительку, до ще більшої самозреченості…

Хоч і покращилося життя в Карповій сім’ї, а давно заведені порядки і при статках не змінилися, навпаки - усталилися в ощадливості й суворості господаря. Карпо, наприклад, ставився зневажливо до вишколення дітей, а найпаче Петруся, котрий був запопадливим до навчання і тому з нетерпінням чекав святої неділі, що могла хоч натимчас відкрити йому світ, а натомість часто виявлялася зіпсованою чи болісно сковерканою.

Якоїсь неділі Петрусь проснувся ще в досвіток і чекав, як пришестя, благовісного церковного дзвону, коли родина традиційно сяде навкруги сирна-столика обідати. Чекав, власне, не обіду, бо вже потай із-під фартушини матері не раз перекусив, а післяобіднього читання батькові, по якому той задрімає, і можна буде дременути на чотири вітри на саму Луку, до циганських наметів-шатрів, на Камінну Гору, чи й у степ, де очі впираються лише в небо, в оживлений серпанковий обрій.

Обід, як завжди, для хлопця тягнеться довго й марудно: спочатку батько з матір’ю, поставивши всіх дітей на коліна, моляться, далі батько статечно хрестить страви і аж тоді неквапом береться до їжі, даючи знак решті. Боже упаси, допустити комусь поквапливість, в неділю це – злочин і гріх! Сім’я сидить навколо столика на стільчиках і тільки Грицеві дозволяється їсти в постелі – “фершал” заборонив йому сідати разом з усіма, то тепер його місце займає Степанко, хоч ще й ложку не навчився належно тримати. Петрусь набирає в ложку помалу, їсть повільно, хоч міг би вже тричі наїстися. Та нарешті пообідали, перехрестилися, як завжди, до ікон, батько роззувся, перехрестив постіль і ліг.

- Бери-но, сину, і сьогодні Біблію та почитай мені Третю Книгу Царств до кінця.

Петрик ставить табурет, кладе на нього книгу, знаходить місце, до якого дочитав минулого разу, і починає: “Глава двадцять друга. Цар Іудейський із Царем Ізраїльським пішли на війну…” Петрик знає текст мало не напам’ять, але читає повільно, розтяжно, заздалегідь уявляючи себе вже на вулиці чи ще десь і молячи Бога, щоб батько швидше задрімав і засопів, як минулого чи позаминулого разу. Та сьогодні батько раптом розкриває очі.

- Стій-стій! – зводиться він. – Покажи-но, де ти читаєш? – тикає вказівцем у розкриту Біблію.

Хлопець з переляку не може знайти того місця і раптом падає на підлогу, як сніп, від батькового ляпаса.

- Ти що ж це, вилупку! Святе письмо порочиш?! Ану ставай на коліна і прокажи вголос тричі “Вірую во єдиного Бога” і “Отче наш” - розбірливо і повільно, щоб Бог простив тобі прогрішіння, а я послухаю, - позіхає і хрестить собі рота батько.

Велика темна від давності ікона Божої Матері без окладу і скла скорбно дивиться на Петруся, тримаючи маля коло грудей, ніби докоряючи йому, їй услід осуджують його із чотирьох кутів рами херувими-ангели, аж Петрусеві стає страшно.

Проте, вимовляючи вголос слова молитов, він про себе повторює: “Положи батька, Матір Божа, в сон якнайшвидше, щоб я нарешті вийшов на вулицю і відчув Божу неділю!.. Прошу тебе і молю, як ніколи!”

І диво сталося! Богоматір почула його! Батько поволі заснув, похрапуючи, а Петрусь, не доклавши на одне плече хреста, звівся і, поклавши Біблію на постійне місце в шафі, тихо висковзнув з хати. Теплий вітер обдув його пахощами вулиці, запаморочив і змусив забути про все…

Неділя! Вона в житті кожного з родини – ясне видиво на темному тлі чорних буднів, спочинок від тяжкої безкінечної праці, свідок гостин і пригод, заряд бадьорості на цілий наступний тиждень. А особливо неділя в кінці травня, коли все буяє руттям і цвіте молоком, співає й заворожує.

Ще на тижні господар об’явив про наміри виїхати разом із братовою сім’єю у Лісок на спочинок: він, Домашка, Ярися і Тодось – дрожками на лошаках, а Петрусь і Гриць з матір’ю і Степанком – на возі. Приїхали швидко, бо батько не міг стримати Вітра й Змія, а відтак і Гнідко та Гривка бігли за лошаками, не відстаючи. Хори птаства зустріли їх стоголоссям, як у соборі на Великдень, під зеленим шатром у Ліску, коли переїхали свіжотесаний місток і опинилися на острівці. Місток запрудили поперек возами, коней пустили на попас, помолились ретельно і взялися по-недільному снідати й обідати разом, розсівшись на траві навкруг рябчатого бруса-рядна.

Як кому, а Петрусеві їжа смакувала. Не скаржилися й інші. По обіді батьки розповідали дітям про мешканців острова й боліт, та так цікаво і захопливо, що Петрусь слухав, розкривши рота. І не лише він: найменші - Степанко з Васильком - аж завмирали від оповідей старших. Коли ж батьки почали радитися про сінокіс, діти погуртувалися і розійшлися по острову, лишивши тільки Гриця, що волів уже відпочити на возі під спів птаства. Лісок був для зачаклованої красою острова малечі справжньою казкою наяву, а Петрик саме таким уявляв собі рай, в якому жили Адам і Єва, вичитані ним із Біблії. Домашка надибала береста, на якому можна було гойдатися, тож незабаром лісову тишу порушили дитячі скрики радості, відлунені зусібіч. Звіддалік відгукнулись старші, що пішли із Тодосем, і Лісок залило обомовнею.

- Агов! Агов! – гукають діти, і луна будить доокружжя. - Го-го-го! Га-га-га! Кра-кра-кра! Віть-віть-віть! Ках-ках-ках! Вур-вур-вур! Ку-ку-ку! Кум-кум-кум! – не перекажеш, не повториш, не наслідуєш. Справжній земний рай!..

Покликані на полудник, діти застали коло возів Кузьму Сидоровича, Марію Прокопівну і Левка. Найбільше прибульцям зрадів Петрик, бо сподівався ще щось почути про революцію і поточний момент. Поки готували й подавали на убрус, Марія Прокопівна за традицією завела: “Вперед, зорі назустріч!” і всі підхопили, потім співали “Ми ковалі”, улюблені батькові “Вперед, вперед, полки червоні” та “Ой, убито, вбито” і нарешті “А вже років двісті”. Було щось чарівне й заворожливе в отому співі, навіть зголоднілі після прогулянки діти слухали його стримано й захоплено.

З’їли запашну юшку й смажені гриби, подякували Богові за смачний полудник, і Пилип  з Карпом, Левком і Кузьмою Сидоровичем відійшли до воза поговорити, а хворий цікавістю Петрусь,  непомічений батьком, примостився під возом, щоб почути розмову старших.

- Отак-то воно, - перервав мовчанку вчитель. – Бурхливі часи не скінчилися і посилають нашому людові нові випробування, ще більші, аніж усі дотеперішні. Адже про самовизначення і незалежність уже й мова не йде! При спасінні Росії купівлею  миру домовами з Польщею, Фінляндією, Естонією, Литвою, Латвією, Румунією їх народи зуміли вирватися із пазурів імперії, а ми при отакій чисельності, як і білоруси, до того не спромоглися, тож тепер змушені думати…

- Кажете про ТСОЗи, комуни й артілі, а вони ж розбігаються, розпадаються, чувати, забирають селяни своє майно, реманент і тягло, - вставив Пилип. – В Холодному Яру, кажуть, знову об’явлено республіку?

- Брехлива “Правда” обзиває те вогнище революції контрреволюційною Вандеєю і  стверджує, що воно буде розгромлене й знищене дощенту. Так і буде при нашому захопленні господарюванням та оцією красою, що навколо…

- То ви, кхе-кхе-кхе, Кузьмо Сидоровичу, за ТСОЗи чи проти них? – долучився й собі до розмови мовчазний Левко.

- І ТСОЗи, й артілі – це обезличення власності. Моя й ваша власність стає власністю держави, яка може крутити нею, як циган сонцем. Ленін писав, що приватні сільські господарства і кустарні міські виробництва являтимуть різновид експлуатаційного капіталізму, отож, треба перевести їх у кооперативні, орендні, артільні осередки соціалістичної комуни і наступного комунізму, вважай, ще жахнішої імперії. Тож я проти них…

- А що ви маєте проти старшебратців-росіян, адже ви не були разом з ними в боях? – вставив і Карпо своє питання.

- Росіян трудових, чесних і совісних, а найпаче тих, що на своїх землях господарюють, я шаную й поважаю. Але тих заготовачів і чекістів, що наїхали до нас, як временщики й окупанти, я всіма фібрами душі ненавиджу, бо вони нищать і плюндрують не лише наші природні скарби і навколишні красоти, а й наше натурне єство…  

- А як же наш теперішній уряд? Вони ж відомі ленінці! А Григорій Петровський – старший за Леніна марксист! – продовжував непокоїтись Пилип.

- Вони люди відомі, але, на жаль, лише в малому колі, а тепер стали тільки виконкомами, аж до ВУЦВИКу, а лозунг “Вся влада Радам!” - лише вивіска…

- Ленін, кхе-кхе-кхе, називав таких шовіністами, держимордами, заступаючись за інонаціоналів, то як те тепер розуміти? – спитав Левко.

- Усвідомивши у перші пореволюційні роки, що Росія не може існувати без поневолених інонародів, він почав створювати своєрідну федерацію-союз під лозунгами рівності й братства. Щоб знешкодити національні інонародні устремління, приховати істинну мету союзу, він удавано кляв великодержавний шовінізм і милував його похідний націоналізм, водночас нищачи прихильників останнього, як перешкоду на путі до відновлення імперії…

- То сьогоднішні заготовачі є шовіністами? – поцікавився Карпо.

- Аякже! Вони ж не лише грабують нас, забираючи наш хліб, худобу, доробки наших людей, а й ламають наші родинні й міжнаціональні стосунки, руйнують звичаї, традиції й устої, порушуючи споконвічний лад нашого життя, глумлячись над нашою мораллю. Ще й наші ходюки, бабичі, яхненки й інші, для котрих немає нічого святого, окрім власної наживи і влади над людьми, їм допомагають, виколочуючи хліб і статки  у трударів, бо нужденне й безправне життя рідного люду їх не обходить, незалежність і самостійність України для них – марниця…

- До чого ж воно все-таки йде, Кузьмо Сидоровичу? – по мовчанці спитав Пилип учителя.

- Для нас ні до чого втішного… Продрозверстка по непівському передихові замінюється продподатком, ЦК Союзу присилає на нашу голову Кагановича, який називає Сталіна “Леніним сьогодні”, а ленінських соратників Радека, Собельсона і Раковського виключають з партії, як опозиціонерів. Як казав Архип Тесленко, “Поганяй до ями”. Без власної держави, товариство, наш народ приречений на гибіль!  – скрушно зауважив Кузьма Сидорович. – Індустріалізація відірве народ від родини й  землі, мови й культури, моралі й традицій, - переконливо стверджував учитель. – Розправи з “ворогами народу” винищать наш люд, а переписування нашої історії – і пам’ять про нас!.. Прочитав я нещодавно одну книженцію і прийти до себе не можу. Вправно написана! Наші земляки: Юхим Булатович, який мандрував пару десятків літ по Африці і описав життя тамтешніх людей, Нестор Амбодик-Максимович – лікар, ботанік і енциклопедист, Іван Черський – дослідник Сибіру, Микола Міклухо-Маклай, що жив кілька років на островах Тихого океану, вчені брати Кирієвські і сотні інших без найменшого докору сумління трактуються в ній, як великі російські вчені. І отакий ось Петрусь, що слухає нас під возом, прочитавши ту книженцію, повірить, ще й усіх запевнятиме в її істинності, бо ж і Іван Айвазовський, і Барклай де Толлі, і Вільям Беренц, як і ще дев’яносто відсотків відомих людей, вважаються росіянами!

- Платили їм щедро, кхе-кхе-кхе, то й писали та й пишуть в угоду, - вставив Левко.

- Без національної гідності не може бути національної пам’яті, отож, Петрусю, - заглянув учитель під воза, - знання свого минулого – обов’язкове для всякого народу. Запам’ятай це собі!.. Може, трохи пройдемося? – звернувся до решти.

- Пролетаріат, як був безправним, так ним і лишився, приватна власність заміняється державною, - на мить примовк Кузьма Сидорович, зауваживши жінок, що з кошиками пішли збирати гриби. -  Отож, підступність, - заговорив, уже ідучи путівцем, - під соціалістичною фразеологією своєї суті не міняє. Чого варті так звані “Листи від трудящих”! Підступностям, про які читаємо у “Правді”, не знайти аналогів у історії.   Наша Центральна Рада, Білоруська Рада, Сфатул Церій у Молдавії, Курултаї в Криму й Башкирії, Алаш-Орда в Казахстані та інші трактуються в ній, як контрреволюційні, натомість, союзні Ради, обрані ошуканством партократів, називаються революційними, - продовжив після короткої мовчанки. - У Союзі-імперії гряде державний капіталізм, якому не буде обмежень, бо уряд і капітали злиті в одне ціле, а на вершині – вождь, той же цар! Марксизм – їх релігія для зміцнення великодержавного живота і визиску народів в ім’я єдиної і неділимої. Продзагони – ті ж опричники, а вироки дзержинських, петерсів, лацісів, криленків, стучків, муравйових та антонових-овсієнків, - яке вони мають відношення до влади робітників і селян? Вони самі себе знищать, як імперія стане на ноги, прив’яже робітника із селянином  до “свого” поля і “своїх” фабрик і заводів та зазіхатиме на цілий світ через інтернаціонал і світову революцію! -  аж схлипнув від щирості сказаного вчитель. - Отож, після століть визиску при найменшому просвіті наш люд став жити краще, а як би міг жити, якби мав свою незалежну державу, у якій би вся людська праця йшла йому на користь?!

І Карпо, і Пилип, і Левко, слухаючи пристрасні монологи Тарана, розуміли, що  учитель дещо перебільшує, але заперечувати йому не осмілювалися.

- А як вам подобається промивання мізків з метою вироблення так званого соціалістичного мислення?! Це ж треба! Підробка оголошується твором мистецтва, дезінформація – правдою, споживацькі дешеві істини – філософією, нужда – достатком, а незгодний з цим називається “ворогом народу”, - спинився на ходу вчитель.

- Мусить же бути тому якась рада, кхе-кхе-кхе, - вставив Левко, невдоволений тим, що учитель лише судить.

- На жаль, народ наш при отакій чисельності дав себе зв’язати і повернути революцію в борозну і плуг, у станок і артіль, в оцей Лісок, в гендель, прислужництво продзагонівцям і фабричне безправ’я, тож тепер стали можливими і експропріації з реквізиціями, і конфіскації статків у необмежених розмірах.

- Без причини ж не конфісковують, Кузьмо Сидоровичу, - губився Пилип від почутого.

- ”Правда” об’являє війну куркулеві, підкуркульникові й саботажникові, а що лишається продзагонівцям? Вчепити ярлика тобі, Карпові чи мені, і ми вже підсудні! А з підсудними яка мова? Їх треба саджати в допри, правторити на Колиму чи на Соловки або Біломорсько-Балтійський канал копати! Як за сатрапа Петра Першого дідів наших тисячами у болота Карелії під мури Петербурга клали, щоб пробити вікно в Європу. В революції нам треба було добиватися не землі, фабрик і заводів, а власної держави! Держави із будь-яким ладом, але своєї!

- Та ж об’явили передачу землі селянам, то як би вони, віками її домагаючись, не покинули армію! – обурився Карпо, вже вкотре непрямо звинувачений Тараном за участь у червонокозацтві. – Ви он який грамотний, а також обманутий, то що ж від нас вимагати!?

- В тому то й біда, що всі ми були і цього разу обмануті, як і при гетьманах, такий ми вже народ, видно! Зверніть увагу, вже немає серед живих жодного нашого комкора чи комбрига, а комісари їхні, що знали наших комкорів і комбригів, нівроку, живі. Але їх  доля вирішиться, як і долі отих жлоб, кулішів, приймаків, якірів, котовських, василенків, пархоменків, драгомирецьких, криворучків, боженків, федьків, залізняків, богунців, щорсів, коцюбинських, тощо, - або смертю, або осудом.

- Ви й живих уже хороните, Кузьмо Сидоровичу, - дорікнув Пилип.

- Бачу їх приречену долю, як на долоні! Все ж іде за планом!

- Приймак із Коцюбинським тепер у штабі при Тухачевському, а це ж підвищення! – докинув Левко.

- Тухачевського, як білого офіцера, терплять до часу. Забудеться революційна героїка,  і як корова язиком його злиже, разом із Петровським, Чубарем, Любченком, Косіором чи й ще з кимось. Хотів би я помилитися… - сумно закінчив він, як повернулися до возів.

Карпо й Пилип, покликавши Тодося, подалися ловити лошаків, а Кузьма Сидорович з Левком, розташувавшись на возах, продовжили розмову.

- Морочуся із почутим від вас, кхе-кхе-кхе, - завів Левко. – І на фронті, і в шпиталі, і вже вдома читав я, що Ленін був за всі, і найменші, народи, поневолені царатом. Стаття ж його у конституції є про самовизначення їх, коли захочуть, а ви ніби того не знаєте…

- І говорив про самовизначення аж до відокремлення, найпаче до перевороту, і статтю підтримав, бо іншого виходу не мав, але чи думав її дотримуватися, це й сьогодні питання, - згадував щось своє Таран. – Адже на противагу самовизначенню введені  воєнний комунізм, продрозверстка і продзагони ЧК. Тож роби собі висновки сам…

Петрусь із Грицем слухали ту розмову, багато чого не розуміючи. Не лише вони, а й Карпо, Пилип і Левко, наслухавшись Тарана і не зрозумівши чимало із почутого, не сприймали його пророчих передбачень, маючи сумнів, що дійсно так зле буде у Союзі народам, а найпаче українцям. 

-Заждалися, мабуть, нас? - наблизилися до возів Карпо з Тодосем і Пилип. – Ледь утрьох половили їх, окаянних!

- Та в цьому раю ми не нудьгували, - потягнувся Таран, замкнувши руки за головою.

- Особливо я в розмовах із Кузьмою Сидоровичем, - докинув Левко, присідаючи над кошиком із печерицями, що його принесла Домашка.

- Вам, Левку, Домка назбирала найбільше, тож маєте, - поставила Ганна свого козуба поряд із Оксаниним та Марії Прокопівни.

- А ми із Лідунею й Танечкою збирали печериці для Марти Давидівни, - похвалилася Ярися Петрикові й Грицеві. – Нам тільки Степанко з Васильком заважали, бо на руки просилися. Ми зайчат кілька бачили в Бору, і гадюк, що плавали в балці, - додала вона в захопленні.

Пополуднували навстоячки, з апетитом, а найпаче діти. Всі були задоволені, втомлені й нагуляні. Випочилі за день коні натужно везли перевантажені зібраними грибами й наловленою рибою вози. Їх дружно проводжали скрекотом сороки з Ліска і скриками -  граки з Бору.

Непогамовний пташиний спів та щебет з хащів Ліска і таємничий шелест та гул вершин віковічних сосон Бору чулися дітям ще на Луці і аж до самого міста.

В передмісті на дорозі їм трапився якийсь чоловік. Карпо, що їхав дрожками попереду, на мить схилився до нього, щоб переговорити, і продовжив їхати тихою ходою, стримуючи лошаків. Чоловік дочекався Пилипової підводи, сказав щось і йому і неквапом пішов манівцями до осель під горою. Пилип покликав до себе Левка і Кузьму Сидоровича, коротко перемовився з ними і, забравши Марію Прокопівну, вони мовчки, взявши кошики з печерицями, пішли в бік Тясмину. Ганна й Оксана з більшими дітьми здогадалися, що той чоловік сповістив Карпові й Пилипові щось недобре, але поділитися своїми підозрами не було як, тож до Карпового двору під’їхали мовчки.

І ахнули від подиву й страху, бо сталося щось надзвичайно жахливе! Брами і хвіртка були відчинені навстіж, як і стайня, мертвий Рябко, прострелений кількома кулями, з відкритими очима і пащекою лежав посеред двору у калюжі власної крові, спориш у дворі і під ґанком був згарцьований кінськими копитами і слідами некованих коліс.

Поки Тодось випрягав і заводив до стайні лошаків і коней, Карпо з Ганною заглянули до комори і з жахом зрозуміли, що у них забрано все їстівне: збіжжя, борошно, пшоно, масло й смалець в риночках, олія в пляшках, макуха в кругах, сало в боденці і навіть висівки та обметиця в дерев’яних цебрах. Ганна не змогла стримати сліз, коли виявила, що трус зроблено і в хаті: випито пляшку горілки, з’їдено четвертину сала і кілька цибулин, покришено і недоїдено хлібину. Та, слава Богу, пляшечка олії лишилася неторкнутою, тож Ганна наказала Домашці, Ярисі й Тані чистити гриби, щоб посмажити їх на вечерю, а сама стала розпалювати кабицю.

Онімілий Карпо із Тодосем закопали мертвого пса під кущем калини, Тодось взявся порати худобу, а Карпо сидів під хатою, взявши голову в руки, поки не прийшли  Пилип з Оксаною. Чоловіки одразу стрімголов подалися з двору, а вся в сльозах Оксана розповіла Ганні, що й у них забрано все їстівне, і що від сусідки Явдохи вона довідалася, що у всіх млинах на Горі “червоні ланки” забрали і помол, і крупи, і збіжжя та пшоно, що погромники були з окружкому на чолі із якимось Ленським. Ганна з її слів здогадалася, що Карпо з Пилипом пішли до млина, і стала переживати не стільки за своє, забране вдома, як за людське, що було в млині, адже ж його доведеться віддавати помольникам.

Прийшли з річки качки й гуси, як завжди на ніч, повечеряли діти, окрім Тодося і Домашки, Ганна вклала Гриця й Степанка на сон, школярі сіли круг столу під запаленою лампою за уроки, а Карпа все не було…

Коли вже в сутіні він із Пилипом вернувся, то, тільки-но вступивши у двір, кинувся до поштової скриньки і за мить уже ніс до хати якісь папірці. Один з них був від комісії продзагону, підписаний старшим уповноваженим окружкому Ленським, - про додатковий податок і негайну здачу надлишків хліба державі в розмірі п’ятнадцяти  пудів, які через саботаж комісія змушена експропріювати. Марта Давидівна, яка саме повернулася з Вадиком від родичів із села, звернула увагу, що дата на папірці була проставлена заднім числом. Більшого, вчетверо складеного папірця, Карпо розгорнув, як учителька пішла вже до себе в чуланчик, бо запідозрив якусь каверзу. А писалися в ньому таке:

“Карпе, вороже мій! Цим засвідчую, що я, на твоє і Пилипове горе, ще живий, хоч і ношу тобою нанесені незгойні рани на тілі і болючі рубці – в душі. Бог милостивий, бачу, віддає тобі, дурному, і без мене заслужене, як і Пилипові, руками тих, з ким ви злигувалися, нищачи свій народ і його кращих синів, домагаючись червоних ланок і їхніх мітл, які не обминули й вас сьогодні. Не трачу надії, що я ще зустрінусь із вами, якщо вас, дурних, не прикінчать ваші чекісти, то доточу вам розуму. Набої на вас у мене завжди напоготові. Щадив і щадитиму твоїх дітей, бо вони – наше майбутнє. З тої ж причини не зачепив колись твоєї сміливої й мудрої дружини з дітьми. Тепер маю наказ мого командира Семена Балагури не нищити тебе і твого господарства, бо те зроблять, як нічого не поміняється, твої колишні дволикі соратці і всякі набрідці.

Уклін твоїй вродливій порядній дружині. Я їй подарував тоді життя і честь її не порушив, хоч і знав, що ти рубаєш для ворогів нашого люду удвіруч галуззя, на якому й сам сидиш. Гріхи ваші з Пилипом перед народом непростимі. Я ж свій гріх за перебування в батька Махна спокутував повністю, а пристосовуватись, як ви з Пилипом, хоч і вмру, не буду. Вам, як тим псам, кинули неповську кістку на огриз, то догризайте її, аж поки й себе згризете з колінами. Отож, до зустрічі! Твій невідплатний ворог Антін Максюта. Амінь!”

Голос Пилипа, що читав листа Карпові й Ганні, робився все тихішим, а по читанні Пилип, нічого нікому не сказавши і навіть не попрощавшись, подався додому, як ошалілий. За якийсь час він вернувся, блідий і знищений, принісши такі ж папірці зі своєї поштової скриньки.

- Холодноярівці у місті вибрали банк, з допру всіх звільнили ще з досвітку. Варвара, Леся і Килина пересиділи їх в очереті. Чека прийшло перед обідом, їх уже не було, і займалося до вечора експропріацією хліба. Мені Максюта також грозить, згадує наш загін із Воронянським, пророчить нам долю покійного.

- Видно, брате, ми з тобою дійсно воювали таки на свою голову, обмануті й одурені. Правду казав Більський, мають рацію Таран і Максюта, що без своєї держави нам не жити в гараздах, а ще терплячи грабунки чекістів, яким не видно кінця, - гойдав Карпо головою, ледь не плачучи. – Холодноярівці, Пилипе, також не надія, бо ж ми всі дійсно зайняті землею, розбратані, війська свого не маємо, а чека привезе його з Московщини цілі дивізії разом із заготовачами при потребі. Горе нам, горе, та й більш нічого!

- Щось же треба робити! – сплюнув сердито Пилип і, не прощаючись, пішов з хати.

- Лікті гризти собі! – прошипів Карпо, як брата вже й близько не було, а Ганна поралася в кухоньці. – Більше нічого не лишається, як гризти, - сам до себе говорив Карпо, схопивши голову в руки.

Вже й Ганна лягла спати, а він все сидів нерухомо. Вперше він думав думу по-іншому, ніж досі. “Що ж буде далі? Що ж буде?” - крутилося в його свідомості питання, б’ючи молоточками в скроні. Місто спало, озиваючись час від часу гавкотом собак. Карпові до сліз було шкода Рябка, що уже не обізветься, шкода було себе, Пилипа, всіх людей, яким не стало життя із-зі сваволі і грабунків “заготовачів” і чекістів. “Як жити? Що буде далі? Що буде?!. Адже ж розтерзується відродження, грабуються гаразди, нищаться душі!!!” - скімлило його єство.

Раптом лише раз бемкнув дзвін із каланчі на Горі. Янчук здригнувся не лише тілом, а й душею, як від грюкоту першого грому, тоді вийшов з хати, перевірив скоби на брамах і хвіртці, заклав двері, поспіхом заклацавши клямками, заскочками і засувками, і врешті вернувся на сон… 

Петрик із Грицем у другій хаті не спали довго. Перед їх очима ще рябів чарівний Лісок, співали в головах птахи. Вони перешіптувались, згадуючи багатий враженнями день, поки врешті й поснули...

Секція 6. Під крилами Рад

Десятиріччя Лютневої революції і Жовтневого путчу звели результати смертоносної бійні робітників та селян за свою свободу і владу до повної поразки та нищівного розгрому навіть надій на них. Скажено-схарапуджений закривавлений вогнегривий революційно-інтернаціональний кінь завіз великодержаву знову в давні тюрмонародні колії, замінивши диктаторський царат і недремний держательно-непущательний сиск більшовицькою однопартійністю на чолі з вождем і куди пильнішим чека.

По суті, в тому не було нічого дивного для мислячих, бо великоімперська тюрма народів від самого свого зачаття – Татарської Московії була тільки сатрапно-насильницькою, агресивно-експансивною, анексично-шовіністичною і все людське їй, як, наприклад, за Марксом, “козацька республіка” в Україні, було невластивим і чужим. Отже, звільнено-об’єднаним із нею інонародам на щось інше марно було й сподіватися, бо “з ким поведешся, того й наберешся”. І ця особливість у характеристиці “першої у світі” буде дійсною для “неділимої”, аж поки вона не стане жити на суто своїй землі і тільки своїм трудом, і управлятися буде трудівниками, а не деспотами й варварами по крові!

“Першій у світі” ще В.І.Ленін приписав магічну силу: вчинивши всеземну революцію, пролетарі всього світу мусять об’єднатися навколо Москви. Цей вигідний “курс партії” діє й сьогодні для невігласів і сліпців, як і для авантюристів та утриманців, що безбідно живуть на народних трудових плечах.

Для решток колишнього революційного Чигиринського полку із похованням Леніна зовсім погасло обіцяне ним світло свободи і влади трудящих.

Для Рад ті молочні ріки і кисільні береги маячного комунізму в плюндрувальних початках комун, кооперативів, ТСОЗів та артілей стали химерами, бо земля й надра, заводи й фабрики, за які вони вмирали, були вже не їхніми, а суспільно-великодержавними, а вони – кріпосними під наглядом куди свавільнішого та розбійнішого сиску, що один не збивався з генерального курсу партії.

А курс цей був експериментальною моделлю різновиду сатрапії масштабу світового насилу й рабства із хижо-дикою і аж звіриною жорстокістю в терорах, в духовній і трудовій негідно-ницій аморалі нігілізму, у плюндруванні природних і народних ресурсів, замішаний ніби на творчостях Маркса й Енгельса, але ідеологізований В.Леніним на ділі і на тілі мільйонів знову окошарених народів у царстві тільки російської вседозволеної тиранії, утопічно-декларативних догм, у нелюдській узаконено-беззаконній грато- і дротоозоненій великодержавній тюрмі народів.

Шалено пойнятому до несамовитості Ленінові і його очаділій культово-владній компанії неймовірно допомогли, крім білогвардійських імперських генералів, ще й царськодумці гучкови, графи тишкевичі, князі львови, перескочники брусилови, перевертні чернови тощо під рукою найзапеклішого неділимника Керенського та його вірних однодумців-ортодоксів великодержавної зверхності, пихи й чванства, які вождь світового пролетаріату використав облудними деклараціями рівності націй і народів аж до їх відокремлення, насправді не допускаючи їх втілення в життя.

В цьому відношенні колишній Кобра, потім Сось, Коба-Джугашвілі й Сталін, відмовившись від своїх початкових інонаціональних засад, був не на словах, а на ділі продовжувачем справи Леніна - іншим у тому великоімперському середовищі він бути не міг. Там споконвіку правили деспоти й тирани, а всі, хто мав у собі хоч щось людське, до престолів не допускалися, одні там тяжко працювали, утримуючи не стільки себе, скільки других, які не працювали, але жили значно краще за рахунок лакизування згідно принципу: “Хто не робить, той … їсть того, що робить!”

Лихо було вічним не лише тому, що надмірна людська праця не усувала нужди, і не стільки через те, що один, експлуатуючи, визискував другого, а більше тому, що трудівник ледачів і починав зневажати працю, як засіб і основу буття…

Оте обезцінення людської праці пошестю йшло в Чигирин і відбивалося на долях усіх трудівників, і Карпа Янчука з Ганною та великою родиною в десять ротів зокрема.

Тільки завдяки Ліскові та млинові і його сім’я, і сім’я брата Пилипа з Оксаною й дітьми вилізли того року з голоду: Лісок давав дрова на продаж, а млин – не лише скромну їжу, а й можливість віддачі боргів помольникам, чиє збіжжя, борошно чи крупи свавільно реквізували у млині червонозагонівці. Правда, обидві сім’ї трудилися до впаду і повної виснаги, як і більшість чигиринців…

Допомогли в голодожахові Янчукам і корови. Куплена на двох понад три роки тому Лиска привели теличку, а як та виросла і  стала тільною, то брати розділилися цуркою і стара дісталася Карпові, а молода – Пилипові. Отож, взимі обидва брати мали по бичкові і вдосталь молока, часом навіть носячи на продаж сир, сметану й масло…

Давно неквапом відповз, як жахливий полоз новоімперії, так званий воєнний комунізм із озвірілими продрозверстками і безприкладними масовими експропріаціями, замінившись ще більш шахрайським продподатком. Райдужними закликами та гаслами-лозунгами революційні рештки мас солдатів, матросів, робітників і селян поволі відверталися від національно-визвольних рухів і прив’язувалися до серпа й молота та вже понепівського хліба насущного. Завуальовано ховалися дітища революції: Брест-Литовська угода та Брестський мир в Україні й Білорусі, УНР, Директорія й Гетьманат з помежжями у Курщині, Брянщині, Білгородщині, Кубані й південній Смоленщині, підписаними тим таки Сталіним.

Сміхотворними були тепер марення Генуезької та Лозанської трагікомедійних конференцій з їх деклараціями, домовами й постановами, які пощадили нову Росію, окошившись на Османії й інших. Після вбивства сталінськими агентами-чекістами Симона Петлюри в Парижі і поголовного оголошення всіх українських емігрантів такими, що стали на службу до розвідок імперіалістичних держав, і після Десятого з’їзду КП(б)У з розвінчанням троцькістсько-зінов’євського блоку із робітничою опозицією і групою демократичного централізму в Україні нарешті зрозуміли, з ким мають справу на московському престолі. Лев Троцький і “єдинофронтівці”, не кажучи вже про українські буржуазні рештки, почали обзаводитися власною охороною.

Червневий Пленум ЦК в Москві, благословивши п’ятилітку розвитку індустрії і посилення обороноздатності імперії, проспівав проклінно-поминальні гімни розстріляному революційному відродженню та його ленінцям, згадав про Біломоро-Балтійський канал в недалеких планах “країни переможного соціалізму” і запевнив, що “на шляху країни вперед, при її індустріалізації спротив капіталістичних елементів буде рости, а класова боротьба – загострюватись”, отже, копачі отого каналу знайдуться в достатній кількості. Представники ЦК Компартії України, їдучи зі з’їзду додому, доходили висновку: “Ми самі себе ізжили зі світу в шаленій глупоті й дурості, в московських ошуканствах і нацьковах!”

Ще прицарсько-російське, імперське розкладання, ділення і нацьковування верств населення і партій одних на інших у новій імперії трощило й безоглядно нищило не лише вчорашню коаліцію: меншовиків, центристів, есдеків, есерів, а й українців, найпаче на Кубані, в Казахстані, аж у Зеленому Клину та по закордонню. Всередині Союзу тим займався сиск, назовні ж діяла агентура Комінтерну, яка й об’явила КПЗУ розкольницькою, нацькувала на неї поляків, скомпрометувала і врешті ліквідувала, а провідців без суду й слідства заправторила у забісся на смерть. Новий цар, як і попередники, найбільше боявся сепаратизму українців, йому був вигідним розрив України на шмаття…

В цей час, завдяки вічним московським інтригам та наївній вірі більшості революціонерів у мирне співжиття націй і народів із великодержавцями, в інтернаціональність партії більшовиків, кінцево вирішилося сакраментально-традиційне питання “Хто кого?” і проявилося дійсне значення союзності, домов і конституційних положень. У будівництві великої кошари на “поточний момент” актуальним став перехід капіталу і ресурсів, земель і надр, людей і їх духовних надбань із осібновласництва до повного державновласництва, прикритий карколомною пропагандою всенародного щастя і розквітлого буяння прогресу.

Новому суперкапіталістові в іпостасі Лазаря Кагановича, який приїхав у Харків секретарем ЦК КП(б)У, “поточний момент” мстливо диктував будь-якою ціною задушити все, що не лише противилося отому будівництву, а й просто могло бути на заваді загарбанню повновладдя. Задушення влаштовувало і його поплічців, бо гарантувало їм безбідне життя у єдинонеділимій. Дієвим способом у досягненні мети були “червоні загони”, “червоні ланки”, “червоні мітли”, “червоні валки”, організовані сталіністами, присланими з Москви чисельністю понад двадцять тисяч в допомогу чоновцям і чека. Ці великоросійські за діями і центристські за спрямуванням елементи грабували республіку свавільно й безпощадно, а Чигиринщину, з огляду на її “холодноярство”, особливо: і наговором на куркуля, як клас, і спекуляцією на вбогості окремих нещасних, і своїм червонопрапорним заступництвом, різко знижуючи життєвий рівень, досягнутий за НЕПу.

В Україні, як і у всій “неісходимій”, отих саможертовників: керенських, корнілових, каледіних, мартових, засуличів, аксельродів, п’ятакових, скоропадських, севрюків, полтавських-остряниць, петрушевичів, жаданівських, грушевських, винниченків, петлюр, григор’євих, донцових, ангелів, матюхіних, тютюнників, черняків, фрунзів, котовських, щорсів, боженків, криворучків, василенків, жлобів, кулішів, шамраїв, шахраїв, муравок, кисілів, демченків, махнів, воровських, коцурів, марусь, зелених і сонму інших – уже або не було в живих, або вони були бозна-де лише з душами. В ім’я революції узаконювалося беззаконня, та ще так, як царатові й не снилося.

Їх усіх із Божою поміччю і з допомогою небачених інтриг, оббріхів, ярликувань і паплюжень відведено від великоімперських колій, як претендентів на пролетарськість, як знавців революційної дійсності, як “псевдомарксистів”, руками Комінтерну (читай, сталінськими агентами і антикомуністичними елементами) разом із люксембургами, лібкнехтами, плєхановими, спірідоновими, тощо. На “повістку денну” ставали поодинокі рештки їх послідовників, що не одразу пізнали результати отого Жовтневого путчу, - петровські, скрипники, соколовські, дибенки, єфремови, затонські, луначарські, чубарі, якіри, рябоконі, антоновичі-овсієнки, коцюбинські, примакови, радченки, гамарніки, любченки, володарські-гольштейни, троцькі, зінов’єви, каменєви, рикови, орджонікідзи, куйбишеви, кірови, горькі, коллонтаї, косіори, микитенки, постишеви, влизьки, куліші, кулики, елани-блакитні, хвильові, тощо, - що натимчас були прийняті у філію ВКП(б), а не УКП, і допущені у центристські кола до остаточного покінчення з революціонерами і вхоркання відцентрових сил єресі й крамоли, найпаче у найбільш революційній Україні, де знищення спротиву і доведення краю до повної нужди стояло перед вождем народів на першому місці.    

І це ж після знищення війною, розстрілів у потилицю, як потенційних провідців, задушення та безслідного зникнення у підвалах чека, тощо більше десяти мільйонів. Коли в Києві, Харкові, Одесі та інших більших містах ставленики Сталіна ще гралися гаслами про демократію та інтернаціоналізм, мир і братерство, то в менших і зовсім малих, куди не діставала закордонна преса, а особливо у традиційно вибуховій Чигиринщині, під гаслом знищення капіталістичного елемента, куркуля з підкуркульником і попа велася безпощадна боротьба із холодноярством і боротьбистами - рештками УКП.

Для Сталіна і його команди знищення духовної і матеріальної самостійності України стало притчею во язицех. Царське царство небесне, а з ним і рай земний переносилися тут із неба на грішну землю із відповідною заміною атрибутики: орла на зірку, хреста на серп і молот, плащаниці на червоний стяг, молебня на марксистсько-ленінське учення, панахиди на “Інтернаціонал”, отченаш на славослів’я вождеві під великодержавним чоботом диктатури пролетаріату. Ще про око ганьбився царат при все більшому його наслідуванні, паплюжилися УНР, Директорія і Гетьманство та рекламувалася всеукраїнська воля до Союзу, як єдиного рятівного шляху до розквіту у прийднях.

Друге відродження, як і перше по Хмельниччині, і не згадувалося в самостійностях, бо було, як і Рада в Переяславі, не “всевальним”, не “всеповсюдним”. Як тоді, так і тепер у Харкові, волость, цехи, містечани, ремісники-рукомесники, негоціанти, ченці та духівництво в об’єднанні участі не брали, але якщо тоді вряд складався із народних представників, обраних своїм середовищем, то теперішній був нав’язаний силою, як маріонетковий із чужинців і русифікаторів-губернаторів, що очолили провінційну республіку.

Не було вже в Україні заводчиків: гретерів, криваненків, неєдлів, унгерманів, юзових, тощо, не було поміщиків на Черкащині: браницьких, устимовичів, безгородецьких, бобринських – їх замінив великодержавно-імперський молох найвищого гатунку  безоглядності, безжальності, свавільності, хижості, визискливості, безгосподарності та деспотичного русотяпства, якого світ, що не стикався з ним безпосередньо, так ніколи не зрозуміє і не оцінить, а ще коли віритиме устам самодержців, що виросли на всьому присвоєному і привласненому, не знаючи справжнього й істинного. Не було в Україні при владі і комуністів-ленінців, їх замінили временщики-кон’юнктурники.

Введена Леніним тоталітарна диктатура пролетаріату (читай, вождів і чека), при Сталінові набула фашистського гатунку, він удосконалив її так, що Мусолліні, Гітлер і Франко, а по них інші, брали її за зразок. Безпардонна брехня, цькування опонента, перекручення, ярликування, таврування, масове знищення противників під лозунгом “хто не з нами, той проти нас” - її головні риси.   

З посиленням визиску та експропріацій боротьба за громадянські та національні права відходила на задній план, замінюючись необхідністю думки про хліб насущний і тіло бренне, мислячі правторились у резерваційні “виховні” табори, що секретно планувалися заздалегідь, як безкоштовна робоча сила для “побудови комунізму в одній країні”. Україна в цих планах стояла на першому місці за чисельністю і політичною та духовною сепаративністю, не змінюючись для московської сатрапії жодного разу із сімнадцятого століття, будучи й надалі і годівницею, і заслоною, і біологічним матеріалом для поповнення Сибірських забісь і тамтешнього покручства, що називалося російським.

При НЕПі середняк, то пак, заможніший селянин, що не використовував найманої праці, а тепер уже й нелояльний бідняк “біжучим моментом” об’являлися куркулем і підкуркульником, як міщанин – саботажником і опортуністом. На всі лади й відтінки відмінявся і люмпен з інтелігентом, як буржуазні агенти, коли вони не підтримували диктатури пролетаріату та курсу партії, хоч ще вчора воювали за владу Рад, проливаючи кров за першу соціалістичну сатрапію.

Куркуль, буржуазія і піп-павук стали у пресі й на плакатах святою трійцею всіх лих, хоч до них уже ліпилися спілки, породжені революцією та відродженням, як теплим дощем гриби. Якщо в дні революції Україна була на рахунку ленінців найрадикальнішою, то тепер вона стала “ухилістською”, отож, усе, свідоме себе, мисляче й дієздатне, таврувалося, як опортуністичне, а країна ставала суцільною резервацією…

У Чигирині в цей час ходили чутки, що все зло або від жидів, які засіли коло Сталіна, як то: Мехліс, Розенгольц, Склянський, Каннар, Урицький, Свердлов і Троцький; або від болгар: Раковського, Бажанова і Поскребишева; або від “кавказців”: Назаретьяна, Мікояна, Орджонікідзе і Берії; або від поляків: Дзержинського і Косіора. Для простолюду була якась логічність у тому, що продзагоном командували Ленський і Грудман. Вельми мудрий та приязний до Янчука всечигиринський кравець Іцик-Ісак Тевель – тепер голова місцевої промартілі – приходив навіть виправдовуватися до нього, як до червонокозака, запевняючи, що ті плітки навмисне пускають чекісти Орлов, Новіков, Фомін і брати Петришини, щоб у каламутній воді ловити рибу.

- Лев Троцький – Іуда з Іуд, але й він перемогу Сталіна в ЦК по смерті Леніна назвав кінцевою погибіллю революції, - запевняв він гаряче Карпа.

Тривало карколомне великодержавне усуспільнення надбань і добр України, навально сунуло давнє обезособлення її люду, знищення її революційності, мови й культури, звичаїв і обрядів. Феніксна українізація за інерцією ще продовжувалася: і тому, що її ніхто не відміняв, як ленінську, і тому, що засів її був благодатним, а сходи – буйно-густими, і тому, що по осуді Шумського ленінець Скрипник, замінивши того на посту міністра освіти, нарешті зрозумів, ким він був досі в українській революції та куди її привів, і тепер усіма силами рятував оту українізацію не лише в Україні, а й у Покубанні, в Казахстані та аж у далекому Зеленому Клині.        

На цей час наркомат, уряд і ЦК були вже “попками” при Сталінові, а “ухилісти” України й Білорусії, спаяні з “буржуазними” братами з Польщі й Литви через Косіора, Раковського та їм подібних, стали основною перешкодою для “побудови комунізму в одній країні” і потребували заміни комісарами, уповноваженими, радниками, інспекторами, заготовачами, кооператорами – і все з числа чужинців, що змінювали місцеву демографічну ситуацію, привчаючи аборигенів до співжиття із собою і утворюючи так звану “п’яту колону”. Вони й стали поволі, обростаючи близькими й знайомими, трибками централізації та зародками пізнішої русифікації.

Вихваляння культу “миролюбного” СРСР і його “розквітлих” досягнень та прогресів під кривавим прапором Маркса-Енгельса-Леніна поряд із змалюванням потворності капіталістичних та буржуазних елементів було настільки явним, що й “ухилісти”, й “національні вожді”, які ще не встигли побувати на Соловках чи на Колимі, оторопно відступалися від будь-якого прояву, ставали обіч дій свавільців, пересиджували, відплачуючись, або йшли у поміч зайдам-режимникам, засвоюючи нові подвійні закони й настанови.    

Комуни, ТСОЗи й артілі стали початком нової великої розрухи і внаслідок свавільств, і внаслідок безгосподарності та безвідповідальності нововладців-временщиків, і внаслідок неоплачуваності праці та централізованих непосильних оподаткувань-грабунків усіх робітничих засобів і сил. Виконання п’ятирічного плану вимагало матеріальних і людських ресурсів, і Україна стала невичерпним їх джерелом. Узаконені беззаконня, перекручення, лжетлумачення стали системою й порядком, засадами й методиками у державі-потворі суцільної резервації.

Одним словом, знову йшла, як до себе додому, царственна великоросійська кровожерна нелюдськість, у якій сваволя зливалася із небачено-щедрим і різноликим утриманством, обломовське ледарство – із всеруйнацією, викличні пиха й чванство – з присвоєнням через експропріації всього чужого, як споконвіку свого, відсутність моралі – із зневагою до інонародних людських норм, етики, звичаїв і обрядностей, злодійство і унтер-пришибеєвське пройдисвітство – з космополітичним нігілізмом поденщиків-окупантів, лжепатріотизм – із блюзнірським безбатьківством, звиродніння – з холуйством перед старшебратством, колгоспна стадність – із виродковістю, відсутність інстинктів – із обезкровленою безликістю або дволикістю, тощо, - які закликали “прогресувати” у каталізаторних армійських казармах, у так званих “вербовочних переселеннях”, у деградаційних одротених табірно-виховних кошарах по закутках безрозмірно-великої очаділо-шовіністичної держави-імперії.

Учені з позазалізостінного й одротеного світу віками даремно шукатимуть в Азіях і Європах окресленого значення й обумовлення типу російського самовладного шовініста, бо в чистому вигляді він не існує, є тільки ущербки ненародних монголо-ханської всевладно-похідної хитромудрості та аж масної римо-візантійської витонченої інквізиторсько-виснажувальної сискності всього, що не своє, що ще не скорене, не напівмертве у своєму єстві, “єресне” в будь-якому інакомислії при силоміць анексично  присвоєній заднім числом “за неимением своей гербовой” геральдично спадщинній  минувшині, псевдоохрещеній Руссю та її русинами-пришельцями – києво-могилянськими столикими сімеонами полоцькими та феофанами прокоповичами.

В Чигирині про всі оті загальноімперські деспотичні владозакріплення, зміцнення й удосконалення знало порівняно небагато людей. Про них начулися, побувавши на курсах політпросвіти, Варвара Семенівна, Леся Яремівна, Килина Якимівна та Марія Прокопівна.  Кузьма ж Сидорович сам робив висновки, цікавлячись подіями і читаючи газети між рядками. Життя суспільства заглиблювалося в брехні й облуди реакційних невігласів, в лозунгово-декларативні тумани пристосуванців, кон’юнктурні вимисли яких все більше панували над фактами.

В центрі й у ЦК засади буржуазно-демократичної революції переходили в чисту й справжню, так звану соціалістичну революцію, читай централістську соціал-шовіністичну, хоч і кричалося на всі голоси про ніби повне відмежування від неї. Унтер-офіцерська партократична вдова, вихльостуючи сама себе за вчорашні допуски свавіль, потроєно підсилювала їх, готуючись до генеральної чистки членів партії для просякнення їх свідомістю своєї нікчемності й тимчасовості на будь-якому щаблі владопосідання без підтримки “вождя народів”. Для зайнятості людей і отуманення їх свідомості вводилися всілякі збори і проробки рішення партії і в лікнепах. “Влада – Радам” повністю переносилася на імперські колеса.

Коли раніше ударники-суботники з прибирання вулиць і майданів проводилися добровільно перед деякими давніми та революційними святами: Новоріччям, “кривавою неділею”, днем жінки, днем скинення царя, днем Паризької Комуни, Першотравнем, днем пролетарської революції, Різдвом, тощо, то тепер вони поволі вводилися, як примус, - “на громадських засадах” і при “соціалістичних змаганнях”.

Левка, Явдокима і обох братів Янчуків, зайнятих, як і решта трудівників, думкою про хліб насущний та жадобою до проголошуваної можливості перебороти нужду, оті шахрайства владопосідачів ніби й не стосувалися. Не уявляли вони й життя та працю у ТСОЗах і артілях, за які почала вестися пропаганда.

Виклик повістками Райвику на дводенні роботи - суботник і недільник – в комуну з гужовим транспортом показав багатьом міщанам справжній стан справ у очолюваній Антосем Бондаренком колись чернечій обителі. Дівочий монастир за два роки комуни був сплюндрований до невпізнання: огорожі й паркани велетенського двору - розікрадені,  завалені й затоптані в багна, криті гонтом дахи будівель - подіравлені, реквізований у куркулів і звезений сюди реманент - порозкиданий і потрощений до жалюгідності, кілька пар коней і водовозний бовкун – доведені до шкапинястості; сміття, захаращеність, спустошеність, нужденність лякали, особливо у порівнянні з повсякчасними зразковими  чистотою й порядком, доглянутістю й добробутом при ігумені й черницях. Самого Антося вбогі до жебрачого вигляду комунари обзивали ігуменом.

Обурювало Карпа й Пилипа, Левка і Явдокима – перші возили з Бору та з Лугу свіжо спиляні колоди, другі обслуговували тартак – те, що вибір на зріз дерев ніким не контролювався, при повалах давилися й нівечилися сусідні дерева, колись посаджені й доглянуті черницями, а тартак, що належав заправтореному кудись із великою родиною Січовому, був розкритий, поржавілий, із стрипихатими пасами.

На чернечих городах “мнихи” колись вирощували для себе й міста картоплю, кукурудзу, соняхи, квасолю, мак, боби, буряки, кавуни, дині, гарбузи, огірки, баклажани, перець, ріпу тощо. Родила в них заздрісно та на диво щедро й садовина: яблука, груші, сливи, вишні, абрикоси – жерделі й морелі, терен, шовковиці, а також смородина й порічки. Була в монашок і чимала пасіка. Не сотні, а тисячі карбованців виторговували вони у своїх ятках на ярмарчищі за дешеві овочі й фрукти, олію й мед, не кажучи вже про безбідне забезпечення своїх кількасот душ. Тепер ті городи й сади мали вигляд захаращених пустищ у бур’янах, а про пасіку вже й мови не було!

Та найбільш обурливим було те, що монастирські стайня, хлів і комора, дах на яких продіравився і затікав, були перенесені зі своїм начинням у чернечу церквочку з черепичним нестарим дахом: отож, і ребристі бовкун з конями, і збіжжя та січка, і кілька худих, як трястя, підсвинків, і пара десятків качок, що харчувалися з весни до осені на Тясмині ряскою та мальками, - все тіснилося тут.

Вицвілі, побляклі до сполотніння і заплетені павутиною образи святих в окладах і без них разом із херувимами дивилися зі стін та ікон і на отих мешканців, і на комунарів, і на міщан – суботників та недільників – такими скорботно-довірливими очима, що тих брали отороп, отетеріння й ошелешення. Скинутий із дзвінички надколотий дзвоник, під звуки якого міщани виросли, валявся в бур’яні, як металобрухт, хоч коштував колись чималих грошей. Карпо та Пилип у страсі навіть перехрестилися, як уздріли оте гріховно-єресне блюзнірство і неподобство у святій обителі. Байдужих серед “ударників” не було, і Антосеві Бондаренку довелося ховатися від людей…

Що більше держава робилася знову казармою, владці – її солдатами, а суспільство – отарою, тим заповзятіше велася українізація, і на Чигиринщині теж. Марія Прокопівна, Килина Якимівна та Леся Яремівна разом з учителями й учнями організовували жіноцтво, вели аматорство: і лікнепне, й виставкове, і хорове, з головою поринувши в просвітянство. Їм допомагали порадами Варвара Степанівна і особливо Кузьма Сидорович, на кожному кроці посилаючись на “настанови партії” та “рішення ЦК”, які ще безвідмовно діяли і спиняли у свавільствах навіть гепеушників. Вони, як індульгенції, прощали гріхи, були охоронними грамотами, довірчими кредитами, векселями права на діяльність і захищеність. Таран, начитавшись їх і жонглюючи ними, був недоступним ще й як люмпен і ніби соратець чекістів Золотарьова, Константинова, Лаканцева, Вербовецького, Ростовцева, Перцова та інших.

В родинах Янчуків усе текло своїм руслом, згідно виробленої системи життя-буття у неймовірно тяжкій праці до безпросвітку. І як їх не підкошували хлібо-, м’ясо- і молокоздачі разом з ударниками, добробут їх зростав, і колишні комбідовці й червонокозаки числилися в міськраді один заможником, а другий – підзаможником. У Карпа з Ганною робочою силою стали Тодось і Домка, хоч працювали часом непосильно й решта дітей, спочиваючи лише у школі. Поливка дерев і збір фруктів у двох садках, заготівля жолудів для свиней, груш-дичок, горіхів, глоду, терну, вишень у Ліску, печериць у Бору і випасання коней, корови й телиці входили в обов’язки дітей, з якими вони справлялися завжди бездоганно, а Петрик – ще й із особливою радістю, бо завжди мав у кишені лінзове скло, яким пропалював від сонця сухе листя або запалював багаття з висохлого моху, пам’ятаючи Архімеда.

В містечку ще буйно відмічалися свята і кипіли ярмарки із співочими кобзарями й баталіями, найпаче на Покрову й храмовий день, крутилася дідова Дукова карусель, скрипіли гойдалки, верещали дівчата. Зими ухоркували молодь, заганяли її в клуби й хати-читальні, що недавно належали “буржуям”-приватновласникам. А там було не стільки того читання, скільки співу, та такого, що йому заздрили і самі церковні диригенти. “Не на добро той спів, ой, не на добро!” - говорили споміж себе старші й літні, чуючи його. – “Як показилися, нехтемські душі! При “патретах”, як при іконах божих, голосять!..”

Петрик у недільні і святкові дні, якщо не грав зрана на пасовисько худобу, продовжував читати батькові ненависні Євангеліє, Часослов, Псалтир та інші книги, яких у батька додалося і по смерті дядька Харитона, і по прикупі та приносі із собору. Дідові були всі без початку і кінця, але цікаві тим, що в них писалося не лише про святих і пророків.

В одній з дідових книг перелічували всі чорти-дияволи: Сатана, Сатанаїл, Асмадей, Вельзевул, Люципер тощо, писалося про чаклунів, жерців, волхвів та знахарів. Знайшов він там і згадку про пастора Ульфілу при готському конунгові Вінітарові в літа 364-е і 378-е. Ті описи були цікаві хлопцеві не самі по собі, а назвами, які часто й вимовити було тяжко. Чіпка Петрикова пам’ять складала їх у сховки і зберігала надійно й надовго. 

Скільки Петрик потім не підраховував отих літ до початку Руської землі у книжному тексті, він на 6360-е літо ніяк не виходив, прийшовши до радісного висновку, що хроніст чомусь помилився на цілих 346 літ. Підтвердила оту помилку хлопцеві і Марта Давидівна,  коли він звернувся до неї. Те, що й книжки помиляються, було для школяра неймовірним.

Відтіпала вітрами на бетелях-галуззях дерев осінь рештки пожовклого листя та й уступила зимі господарювання, а та нанесла стільки снігу, що люди й не пам’ятали такого. Кучугури його досягали не лише до стріх низьких будівель, а залазили вистругами і на високі. Карпо і Тодось ще з ночі прокидали в снігу спершу в себе тунелі-нори, а потім, погодувавши худобу, кидалися те робити до Пилипа в поміч Оксані, бо господар її лежав уже більше місяця із малим Петрусем, догораючи в сухотах. Іржала в засніжжі кобила Зірка, - Чалого Пилип продав і, доклавши грошей, купив молоду кобилу з надією на приплід, - ревіли злякано Лиска й телиця Мавка, поки нарешті до них добралася господиня і нагодувала та напоїла їх, а Карпо та Тодось ще робили проходи до криниці,  комори й сажика, а по них - чистили стежку на вулиці, неймовірно ухоркавшись за день. Та в наступні дні все повторялося заново, і так виснажувало міщан цілий тиждень, не даючи їм спочити і світ побачити, що старші люди в тому бачили кару божу і передвіщення лиха. Підсилювали їх страхи і наступні рідкісні морози.

Пилип і Петрусь, згораючи у лихоманках і стікаючи кров’ю, немов змагалися між собою в недузі, постійно вмиваючись потом у пропасниці, а від того терпла в душі Оксана і ниділи, не по роках дорослішаючи, Мариня-Марія, Кася-Катруся і Мотя. Лише малий Василько того не розумів і жив своїм життям, як опецьок, повний, на аж дуже вилукуватих ніжках, і бавлячись, і сплючи з пухнастим котиком Нявчиком.

Оксані хворі в хаті краяли серце і ятрили душу, бо і хлопченя, й муж “горіли на пні”: перестали їсти не лише риб’ячий “товщ” чи бурсучий смалець, а й молоко та масло, живучи на вузварі та сколотинах, приправлених Ганниним медом від Карпових бджіл у трьох пнях.

Дрімаючи ночами коло постелей хворих, Оксана вже не плакала, ніби закам’янівши, а смиренно чекала смерти сина й чоловіка, по яких вона залишиться вдовою, а діти її – сиротами, і надія на продовження Пилипового роду перейде на Василька, її доглядача в старості, якого їй треба ще виростити і підняти над доньками, що подружаться і підуть у чужі роди. Думаючи про майбутні сватання, вона собі чомусь уявляла старших удівців із сиротами-дітьми, а вертаючись подумки у власне минуле, на мить допускала, що з кимось іншим, мабуть, в подружжі могла бути щасливішою, ніж із Пилипком, і тоді спохопливо  пошептом проказувала молитву: “Спаси і прости мене, грішну блудницю в горі!” Оте горе врешті зробило Оксану й геть неговіркою.

Закінчувалась зима: і сніжна, і морозна, поки в один із передсвітів Оксана не закалатала настирно у двері Карпової хати, як на пожежу.

- Йой, сестро рідненька! Йой, єдина моя! Йой, любі мої! - не ввійшла, а втяглася вона до хати в оберемку Ганни. - Немає в живих Пилипка! Забрав Бо-жень-ко йо-го, а нас ли-шив на му-ки! За я-кі грі-хи, пи-таю вас?.. Ой, бідна моя голівонька! Як же ми бу-де-мо сі жи-ти? Бо-жень-ку пра-вед-ний!.. За який гріх ти ка-ра-єш нас?..

З горем пополам усією вулицею третього дня врешті відвезли тіло покійного на геть засніжений цвинтар, проривши у двометровому снігу місце для ями та викопали її у мерзлому грунті. Карпо і Тодось три доби падали з ніг, поки справилися із тим та ще зробили з Левком і Явдокимом домовину і хреста. Людей у супроводі покійника ішло чимало аж на Гору. Дзвонили дзвони і в соборі, і на каланчі, як завжди, осмутливо і журно, розливаючись і в околиці. Плакали і голосили в путі і над ямою сестри покійного Дарина і Палазя, Шморгали носами їхні чоловіки і аж мліла над покійником Оксана, підтримувана Ганною, поки й спустили домовину та засинали мерзлогрудою землею.

На похоронах були ще Килина з Василем, Кузьма Сидорович із Марією Прокопівною, Явдоким із Олитою, Антось Бондаренко із Катериною, Леся Яремівна, Левко з дочками, сусіди і якісь міщанки-жалібниці та півчі. Відправу вів отець Онопрій із титарем Микитою Майбою, але на поминальний обід, зготований сусідкою Явдохою, Домкою, Мариною й Катрусею, прийшло людей із цвинтаря мало. І той обряд пройшов належно: з горілкою, що врешті розігріла поморожених людей, давши можливість виказати шану покійникові, як людині, батькові родини і червонокозакові.

Для двох Янчуківень: Дарини й Палазі та Карпа те, що Пилип був похований поряд із братом Андрієм, матерею Христею, сестрою Домахою та батьком Дорошем, ніби аж зменшувало жалобу, а ще коли врахувати оту муку, в якій жив останні місяці покійник.

Коли оті похоронні клопоти врешті забрали із остудженої хати всіх поминальників, Оксана-Ксеня вперше за кілька діб спробувала прилягти поряд із липким і гарячим Петрусем, але, і склепивши очі, заснути не змогла. Життя листалося перед нею, як туго складені в головку капусти листки, і не було жодного листка, не нужденного, не залитого сльозами й потом, чи й не скривавленого. Яріла і пекла душу любов’ю до покійника болюче-кривава рана, проткана, що канвою, горем і її непосильним трудом, спалахували і блякли в пам'яті лиця брата Гриня, братової Зосі, вуйка Богдана із вуйною Касею, яких вона, мабуть, уже й до смерти не побачить. Ще подумала: “Попрошу Ганку, най напише про мою біду тутки”, але згадала, що жиють вони в закордонні і подумки осудила навіть свою любов.

Отак у зітханнях, в прихованих сльозах та схлипах для Оксани минула врешті й зима із хурделицями, засніжжями й бурями, а разом із весною наближалася невідворотно і нова трагедія, бо Петрусь все більше виснажувався, немічнів, худ і ставав схожим на знятого із хреста, аж дивитися на нього було страшно. Та, по-правді, і дивитися на сина матері не було дуже коли за роботою. Ранками порала худобу з дівчатками, а потім сідала за верстат, і тряскала увесь день та ніч ляда, рипіли поножі й начиння, несамовито і гейби озлоблено бігав, фуркаючи, човник, візерувалися і пасма, і кути та покрутини на витканому полотні, ряднах та килимках. У тому тепер для Пилипової родини був отой притік і витік життя й буття, а з веселої раніше Оксана стала замкнутою матір’ю й господинею в обійсті.

Рубцювалося незагойне горе під весняними вітрами, що гуготіли в бовдурі, набухли і відбрунькувалися галуззя дерев, готуючись заквітнути, відпарувала, осушившись, земля і вкрилася стрілистим зелом, як врешті, згорівши в сухотних гарячках та залившись потом, якось під ранок перестав жити Петрусь. А перед тим спала гарячка, кашель затих, він за довгий час навіть поїв і навіть брався встати. Не голосила вже Оксана так, як по смерті Пилипа, не била себе в поли, а оніміло сіла над покійником, і, за сльозами не бачучи світа, скулила-скиглила-скімлила, бо горе запеклося в ній і скувало усе єство людини і матері. Поховавши малюка поряд із батьком, Оксана стала невпізнанно іншою, говорила тихо, мало і лишалася собі на умі. Ні дочки, ні рідні, ні сусіди більше не бачили її усміхненою чи звеселілою ніколи. Всю неймовірну пристрасть до праці вона ділила навпіл для догляду дівчат і Василька, аж упадаючи жертовно над ними. Повна сил, у тридцять п’ять років вона поховала разом із чоловіком і сином себе, як жінку, і лишилась лише заповзятою матір’ю та тяжкоробітною господинею.

Карпо і Ганна Янчуки, Палажка з Самілом Гармаші, Дарина і Грицько Вертепи не могли пізнати її, бо Оксана першою до них не обзивалася, відповідала помірковано, односкладно, ніби не при собі будучи. Так же вела вона себе і з замовниками, кількість яких не зменшувалася, а від неймовірної якості її виробів ще й збільшувалася. Ганна відчуженість зовиці та її переміну сприймала аж боляче, бо відчувала, що втратила щось щедре й щире, не знати, як та чому, ніби прогрішилася неждано-негадано перед Оксаною, як святою. Почували те ж до вдови і Пилипові сестри, хоч, правда, й менше за Ганну, бо жили дальше і бачилися куди рідше…

А в Україні, як рідко де в новоімперії, що день, то більше буяли несамовитство й  сваволі, намічені Десятим з’їздом КП/б/ України – перспективи будівництва в містах, знищення куркуля, як класу, в селах, розгроми троцкізму та націоналістичного ухилізму серед інтелігенції в рядах партії при впровадженні першого п’ятирічного плану у так званому народному господарстві республіки. Суцільна колективізація в селах, організація радгоспу в Чигирині на базі отієї жалюгідної комуни вели до усуспільнення земель уже й колишніх червонокозаків, хоч Карпа із десятидушою родиною те до часу ще обходило боком при непомірних оподаткуваннях, із яких він ледь-ледь вилазив.

Янчук чомусь вірив, що те все тимчасове, і тому виплачував оті контрактації належно, а з дорослішанням дітей працював з потроєною енергією не лише для своєї родини, а й для Пилипової, найпаче в сінокоси й жнивування чи при молотьбі, але коли б не млин та мірчуки, тяжко сказати, як би вони всі зводили кінці з кінцями. Поряд із Карпом, як рівні, трудились і Тодось, Ганна й Домашка, навіть менші діти, окрім Степанка, що був основним доглядачем хворого Гриця, бо решта не мала на те часу. Карпо в отій праці несамовитів, шаленів, проймався пойнятістю, що виражалася в побоях Тодося й Петруся, а нерідко й Ганни, що ставала у захист синам.

І в результаті сталося неймовірне: після чергової бійки утік із дому Тодось - на радість решті дітей. Утік, нікому нічого не сказавши, одного ранку, і Ганна, розшукавши сироту Онисю, яку вподобав собі син, дізналася від неї, що він, завербувавшись на “Дніпрогес” чи в Запоріжжя, відбув у Черкаси, а звідти пароплавом поправився до місця. Лютував Карпо до нестями навіть у постелі, проклинав усіх дітей, на чому світ, бо весна ішла і несла безліч роботи, яку Карпові тепер було не осилити самотужки і яка лягала на плечі Домашки, Ярисі та Петрика.

Отак, через силу, поорались, обсіялись і посадились, - у такій напрузі, що Карпо та Ганна часом і зовсім не спали, геть виснажившись. Літо провели у сльозах, потові та Карпових бійках, справилися із жнивами, сінокосом та молотьбою, ба й вчасно здали в контрактацію бузівка і збіжжя, постячи і ждучи поросят, що були вже чималими кабанчиками. На чергу зводилися отави під коси, всихали картоплі під заступи, ждали тіпання плоскінь і матірка, вимочені у воді. Саме тоді у недільний день з’явився Тодось: зовсім інший, дорослий, з подарунками для всіх і навіть Оксаниних, окрім батька.

Не з дороги, а від Онисі, як вияснилося потім, в якої зупинився на кілька днів. Петрик саме читав батькові, як завжди, Біблію, коли брат із тяжкою валізою увійшов до хати. Батько вже дрімав майже, і поява Тодося його не лише збудила, а й осатанила, бо скочив із полика, як обпечений, на Тодося та кинувся того бити. Але сталося несподіване: Тодось не лише відбив батьків ляпас, а й швиргонув батьком так, що той оторопів, упавши сидьма на лаву поряд із столом. То був жах для всієї родини, а Карпа він паралізував, обезсилив, зламав морально, онімив і загнав у отороп, аж поки врешті він, скигливо стогнучи і нікому нічого не кажучи, вискочив надвір.

А в хаті Ганна з дітьми мовчки дивилися, як Тодось розкладав дарунки на лаві: матері й дівчатам разом із тіткою Оксаною й доньками Тодось привіз ситцеві хустини, Грицеві і Петрусеві – по б’язевому костюмові, а Степанкові й Василькові – по торохтілці, від чого всі хлопці були “на сьомому небі”.

- Живу у гуртожитку, працюю тяжко на розмісі бетону, який ще й вантажу на грабарочки. Заробляю по шістдесят карбованців місячно, але плачу за гуртожиток, за спецівки, за прання білизни, за харчі в їдальні, воду, електрику тощо. Купив, як бачите, собі доброго костюма, черевики і пальто на зиму. Сподіваюся з часом купити і ще дещо собі та Онисі, бо тепер їй привіз лише черевички та сачок. З Онисею не живу, а думаю забрати її колись до себе, як матиму своє мешкання та вона згодиться стати мені дружиною, - і хвалився матері при всіх Тодось, і ділився наспіх планами на майбутнє. - З дому нічого не беру, бо не вважаю, що воно моє. Батька проклинаю навіки і за себе, і за вас усіх разом, прошу вас за це мене не судити - на інше не маю сил у собі. На тому бувайте всі мені здорові, а батька я зараз же попереджу, що за знущання над вами і розбої я зроблю його калікою, - вклонився гість із порожньою валізою під порогом кілька разів.

- Візьми ж хоч пару хлібин та трохи масла, поїж, що Бог послав, - забідкалася Ганна, кидаючи хліб і масло з риночкою у валізу.

- Про їжу, мамусю, не турбуйтесь, а за хліб і масло дякую. Таки бувайте! – пішов Тодось у двері, як з’ява.

Ганна та діти ще бачили, як він переговорив щось із батьком і направився до Тясмину,  таки, мабуть, до тієї ж Онисі.

Карпо, вернувшись аж геть згодом до хати, мовчки влігся на полику і цього разу не наказав Петрикові читати Біблію. Пізніше діти й Ганна понесли дарунки Оксані, Петрик подався на вулицю, лишивши господаря із Грицем у другій хаті.

На коморі і на хаті лелечата злітали із гнізд, пробуючи власні крила, щебетали у дворі ластівки і скулив, шморгаючи по дротові і брязкаючи ланцюгом пес Лапко.

Петрикові не виходили з думки Тодось із Онисею, і він вирішив засісти біля її двору в дерезі та, може, побачити якось їх із братом. Те, що Тодось пішов до Онисі серед білого дня здавалося хлопцеві якимось соромітним, але й дуже цікавим.

Горе Карпа від синової образи таки на наступному тижні затьмарилося іншим, ніби навороженим отим прокльоном сина: після повністю виплачених ним податків у його скриньку виконавці кинули нову “переглянуту” повістку уже в подвоєному розмірі та ще й із погрозою великої пені за несвоєчасність здачі і оплати. У повістці оте подвоєння розкладалося на перше півріччя і пеня на нього була вже нарахована заздалегідь.

Карпо вперше усвідомив, що жити йому влада не дасть, і нарешті оцінив Таранові виказування, згадавши Більського, Балагулу і Максюту. Оце й була та дійсність, за яку він воював у революцію так затято й сліпо! “Скільки ж то треба нам доказів, щоб зрозуміти революційну облуду, яку ми прославили братовбивствами у постійних нацьковах сусідських комісарів, що й самі згинули по виконанню своєї місії!” 

Слова Тарана про те, що відродження розтерзується Кагановичем, тепер

набули для Карпа дійсного змісту.

Карпо з отією повісткою відвідав Левка і Явдокима, побачився із Тараном, Лесею та Килиною, і виходом для себе, уже після відвідин заготкомісії, бачив лише негайний продаж тестевої Якимової нивки,  Гнідка з Гривкою в упряжі із возом, а у м’ясоздачу - бузівка у спілці із Оксаною, якій було також “переглянуто” та добавлено платежі. В місті і  по селах уже продавалися господарства, що не сплатили додаткових поставок, їх господарів арештовували і судили, а родини вивозили кудись на виселки. Карпа врятувала й цього разу сім’я з десяти душ, участь у червонокозацтві і Варвара Степанівна Хорунжа.

Та заготкомісія про нього не забувала: зразу по Новоріччі та Різдві обклала непомірною сумою церкву, в якій він, на своє нещастя, був старостою. Більше того, притягла разом із соборним активом і його, як саботажника і злодія, що ніби, не виплативши сповна податку на церкву, привласнив гроші прихожан разом із отцем Онопрієм та з титарем Микитою Майбою. Потяглися денні й нічні допити із умовляннями усуспільнити все своє господарство і очолити радгосп, із спусканнями в льох “подумати”, із побоями і відпущеннями “порадитись”, і Карпо зрозумів, що доля його вирішена, пораявши Ганні, коли-що, перебратися із дітьми в дідову Скачкову хату, що в селі під лісом, яку йому передала двоюрідна сестра Варка, продавши свою перед виїздом на Кубань. Хату ту Карпо тоді забив дошками і забув навіть за неї.

Врешті чергова відпустка “порадитись” кінчилася Карповим арештом, а слідом прийшла  повістка Ганні з таким обкладом, що годі було й думати його виконати. Ганна, Домашка та Петрусь із дядьком Василем Вертепою тієї ж ночі вивезли із млина мішок борошна і мішок пшениці, які Карпо не встиг змолоти та привезти додому. Ті мішки, чимало круп, насіння, кукурудзи, ще й кілька мішків свіжовикопаної картоплі вони завезли за ніч у Скачкову хату. Одного кабанця скинули вночі Карповому дядькові дідові Павлові Турикові, що жив неподалік тої хати, а потім завантажили одягом скриню і завезли її  “другим рейсом” до Карпової сестри Палазі і Саміла Гармашів.

Діти носили ще чимало добра до тітки Оксани і тітки Явдохи, що жила через вулицю, поки Ганна ходила у райвик до Хорунжої, яку, ніби навмисне, викликали в Харків. Там у Ганни відбулася неприємна розмова із якимось Ленським.

- Ви – жінка Карпа Янчука?

- Його, а хіба що?

- Він саботажник і злодій, то відпровадили його в Черкаси на суд, а коли ви віддасте ті гроші, що він украв у прихожан з попом і титарем, то відпустимо!

- Не крав він ніяких грошей і нічого ніколи, то як і що віддаватиму вам!?

- Повістку на хлібо- і м’ясоздачу ви одержали? - спитав доскіпливо.

- Одержала, але її і усим нашим майном та худобою нам не виконати, а нас же аж десять душ у сім’ї: школярі, хворий сухотами і прикутий до постелі син, арештований невинно чоловік і батько, - залилася сльозами, не стримавшись, Ганна.       

- Москва, молодице, сльозам не вірить, то й мені веліла те робити. Ідіть додому, а ми вирішимо тут, як покрити доведену вам норму податку, - ніби аж поспівчував Ленський Ганні на прощання.

З тим вона і вернулася додому, частково вірячи, що, може ще все якось обійдеться і з Карпом, і з планом. Вдома вона застала Левка, і той порадив їй оповістити всіх помольників, чиє збіжжя є у млині, щоб негайно його забрали звідти, а сам узяв ключа від млина і з небожем Данилом подався й сам на Гору за своєю крупою.

Домашка швидко оббігла помольців і за якусь годину вернулася із не знати чиєю  торбиною проса та вузликом обметиці, які Ганна їй звеліла віднести у берег до Тясмина і сховати у лозах, а ключа повісити на стіні у ґанку.   

Отуплено плачучи в душі, ходила, як сама не своя, Ганна по двору, ламаючи руки,  мовчали чи й потиху плакали її настрашені діти. І коли у перший день арешту батька, вернувшись зі школи з Домашкою та Ярисею, на противагу всім, Петрик таємно радувався тому, то в наступні дні втіха почала зменшуватись і зникати, замінюючись острахом. Та геть зникла вона, як він, вернувшись зі школи, застав у навстіж відкритому дворі велику юрбу людей і отого знайомого йому Голика в шкірянці і реміняччі ще з якимось старшим із пістолем.

Спершу ще в підворітні у нього щось лише стрепенулося ляком у грудях, але потім він занімів, побачивши, що в їхньому обійсті діялося щось негадане.

За столом, накритим їхнім вишитим чистим святковим убрусом, на винесених із хати виточених батьком лавах сиділо кількоро чоловік спинами до ганку, і старший, стукаючи батьковою киянкою об перевернуті ночви, вичитуючи з якогось паперу назви речей, об’явив: “Шинеля червонокозацька і гостроверха шапка суконні, трохи ношені, разом – десять карбованців!” Їх підняв наймолодший “засідатель”, взявши із купи одягу на лаві.

- Беріть, люди! Вони ще геть цілі й недорогі, - обізвався старший.

- Дам п’ять карбованців! - вигукнув хтось із натовпу в отакій же, але геть зношеній  шинелі, викликавши тим чималу мовчазну паузу.

- П’ять карбованців! Раз! Хто дає більше? - стукнув виконавець киянкою в ночви.

- А скільки буде шинеля без шапки? - гукнув хтось із натовпу, видно, із комнезамівців.

- Без шапки? – зам’явся, оглядаючись на застільців, старший. – Вісім із полтинником! – об’явив згодом.

- За карбованця і коповика беру шапку, - знову гукнув незаможник, звівшись навшпинячки.

- Шапка козацька суконна, гостроверха, майже нова, півтора карбованці, раз! Півтора карбованці – два!.. Півтора карбованці – три! – стукнув він киянкою. - Клади гроші на стіл і забирай річ! – вирішально розпорядився він покупцеві, що викушкався із юрби і підійшов до столу.

- На шинелю, питаю, покупця немає чи що? Не чути, клади її, Гордію, до купи робкопові! – ткнув старший молодикові вказівцем.

- Костюмчики дитячі, бавовняні, неношені! - ніби батогом цьвохнув Петрика по серцю об’явою старший. - По п’ять карбованців кожний! – вдарило, як ляпас, знову школяра виголошення, вернувши на пам’ять брата Тодося і обур на матір, що забороняла їм із Грицем, а найпаче йому, хоч би раз поносити дарунок.

- То питаю: на костюмчики охотців немає? - примовк старший. – Пиши, Несторе, їх також робкопові, а ти, Гордію, клади їх до шинелі, - розпорядився він.

Розпродаж і купівля тяглися з обіду і до пізнього вечора. Гриць і Степанко та дівчата чипіли у вікнах, наглядаючи те “диво”, і лиш Петрик із школярською торбою через плече, стоячи на лавиці під хатою, спостерігав зблизька. Викрикування і вигукування були йому і болячі, й цікаві водночас.

Тим часом із двору повели залигану корову з телям, слідом викотилися розписані дрожки, впряжені Змієм і Вихором, що їх купив, розпанахавши Петрикові душу, радгосп. За дрожками знайомий хлопцеві дядько потягнув вчора ще непідступного й грізного, а нині на диво сумирного їх пса Лапка, що скавулів, волочачись на ланцюзі і з усіх ніг упираючись у спротиві. Серце Петрика розривалося і заходилося від жалю за ним, бо згадав, що ще недавно спав із ним у буді, як колись із Рябком, боячись батькових побоїв.

Насамкінець, по об’яві землі, Ліска і всіх будівель та млина, що передавалися радгоспові, і хати із садом та садибою, криницею та подвір’ям, які переходили із усіма меблями й годинником Райвикові, решта разом зі швейною машиною “Зінгер”, різним реманентом, струментом та начинням, верстатами, січкарнею, мішками ложок і люльок, вичинених шкір, посудом, підсвинком, бджолиними пнями, клунками збіжжя, круп і борошна була повантажена на радгоспні мажари, впряжені двома парами волів і бовкуном та чалим конем, те все викотилося із незвично навстіж розкритого подвір’я, як бачене у сні, і зникло на вулиці, ніби його й не було. В осінньому повітрі ще висів рейвах отого продажу з молотка, що навічно засів у свідомість і душу осирочених господарів. В моторошному отишші по всьому лишився наколений на цв’яха папірець з наказом: “Родині Янчуків  вибратися з обійстя негайно геть, бо в переобладнаній від завтра хаті буде навчатися дітвора, як у початковій школі. З огляду на те, що саботажник був червонокозаком, його родина комісією не висилається за межі республіки.”

У Петрика в голові ще звучали слова старшого: “Беріть стола із убрусом, товариші, і кладіть на фіру зверху. Ми завдання своє виконали.” Він ще довгенько, сидячи на т­ій же лавці коло хати, під шум листя в саду чув отой торг: “Чи мають члени комісії якісь зауваги? Немає? Отже, за невиконання плану поставок державі, частково оплаченого отут торгом, решта боргу буде передана судові для урахування його при вирокові опортуністові і саботажникові Карпові Янчукові”. Хлопець запам’ятав, як об’явив старший, що підписане те рішення було замісником голови Горішнім, виконавцями  Перцевим і Голиком та уповноваженими Ленським і Манцевим. Прізвища ті лишилися надовго і його пам’яті.

Ганна, не прийшовши до себе, не вірячи, що оте все не сон, у скулінні була сама не своя. Неймовірна раптова голість обійстя й хати,  залишеність її з дітьми всіма і всим, а ще лункі звуки від розмов дітей у голих хатах німили серце, що, здавалося ось-ось зупиниться в розпачі. Вона стояла при одвіркові довго, не маючи сил порушитися, адже лишилася по всьому з оравою і – з нічим!..

- Закрий, Домашко, брами й хвіртку, а ти, Ярисю, сходи до дядини Оксани і скажи їй переносити від нас за ніч дрова собі, - глибоко зітхнувши, наказала вона. – Не сиди і ти, Петрику, а пошукай смолистих скіпок та запали їх і каганця у Гриця, бо лампи ж також забрали в нас, - залилася вона, аж захлинаючись, сльозами. – Боже, за що ти караєш нас отак? За що на явну смерть нас спроваджуєш, Боже?! Як нам жити і чим тепер, після отакої тяжкої праці і гарувань вижити? – волала вона до голого двору й неба, як смертельно зранена…

Надворі густішали сутінки, кутаючи обійстя, тиша насторожувала і лякала, а ще як обізвалися крикливо пугачі в саду, що не знати й звідки там взялися.

На щастя навідалися із ряднами в руках ні жива, ні мертва Оксана з дівчатками, за ними – із гарячими перепічками – Марта Давидівна Підопригора, потім із берега від річки появилися з темені Левко із братовим сином, який, заставивши хлопця носити із дівчатами дрова до них, сам сидів на лавці, як німий, може, й до півночі.

- З хати, Ганко, не вибирайся, поки не викинуть силою, а тоді, гадаю, не сказавши нікому, переберись затемно у оту якусь Скачкову хату в село, яку, за словами Карпа, подарувала йому двоюрідна сестра. Там ніби і якийсь Карпів дядько якийсь рядом живе, то порадить щось, і наш побратим учитель Жабко туди переїхав у школу, то, може, допоможе хоч порадою, а тепер бувайте здорові до ранку, а я завтра схожу до заготовачів і в ГПУ, то звідти зайду і до вас, - сказав він на відхід, весь час кхекаючи.

Потішила Ганну і вчителька тим, що пообіцяла завтра ж написати листа Петровському та Рябоконю в Харків про ті свавілля, що чиняться в Чигирині і, зокрема, про Карпа Дорошовича та всіх його дітей-школярів. Призналася вона і в тому, що її ще зранку викликали в Райвик та об’явили про те, що великі першу і другу групу вона тепер буде вчити в Янчуковій хаті, як її переобладнають.

- Якась недаремна спішка в тому, Ганно, а звідки вона започата, то і добрати зась, та будемо надіятись, що Карпа Дорошовича звільнять, господарство повернуть, бо без того, як же жити нам? - сказала вона і, попрощавшись,  пішла з Вадиком додому.

Зі стін у голій і аж дзвінкій хаті, освітленій скіпками, на ожурену сім’ю дивилися Богоматір в оправі, херувими і таємновечерники, а ще Петровський, Пархоменко, голомозий Косіор і на конях Ворошилов і Будьонний. Їх комісія чомусь не забрала з собою. Постелі не було, окрім Грицевої, але було різне ганчір’я і старий хідничок, подарований ще по приїзді Оксаною. Отож, велика сім’я, з’ївши коржі та помолившись,  вляглася врешті спати уже опівночі. Для Ганни і для себе Домашка сховала, підклавши під Гриця, дві подушки і тепер на них поклали Степанка. Ганна з Домашкою лягли на голому полику у валькірчику, а решта впала на сон покотом на рядно і хідничок у світлиці і лише Петрусь ліг у постіль із Грицем.

Вибившись у горі геть із сну, Ганна, не склепивши очей, під ранок згадала, що вчорашня комісія не продала нікому їхньої садовини й городини, отож, тихо вставши із полика та сяк-так одягнувшись, вона пішла ще затемна спершу до Оксани, щоб умовити зовицю викопати картоплю й буряки на городі і зібрати урожай в саду, а потім, як та відмовилась не лише сховати те добро в себе, а й взяти його собі, бо боялась накликати комісію і на своє обійстя, - подалася до сусідів через вулицю та поряд: Вустима і Явдохи та Тетяни Силихи. На втіху Ганни обидві господині радо згодилися негайно викопати город і обірвати сад, поділивши між собою порівну половину всього і перенісши до себе й Ганнину половину на сховок.

Надворі ще лиш сіріло, як Ганна, Оксана, Явдоха й Тетяна зі всіма своїми більшими дітьми приступили разом до збору отих овочів і фруктів, за якусь годину Вустим зі своїм Нестерком та Домашка перенесли зібране, чесно поділивши, у двоє сусідніх обійсть. Капуста і пізні яблука були ще недостояними, але їх Явдоха згодилася заквасити у власних кадубках. Таким чином, по повному розвидню сусіди порали оте все вже в себе вдома, а Ганна зі своїми дітьми, позичивши лантухів і ряден, зрізали ще головки соняхів та обірвали кукурудзу-пшінку.

Голод вимагав свого в Ганни і дітей, тож частина недостигло-молочних качанів закипіла в двох також позичених казанах на кабиці, як Янчиху нежданно, але навмисне навідав Карпів молодший побратим по червонокозацтву Петро Овдійович Жабко. Колишній учень Тарана в гімназії, він тепер навчав німецької мови в селі під Чигирином і не лише був якось поінформований про все, що відбулося вчора в обійсті Янчуків, а й знав щось про долю Карпа, неймовірно утішивши в горі Ганну.

- Нічого дивного, що ви мене не знарте, адже я після фронту лише один раз бачився з Карпом у вашому тоді ще новому млині. Думаю і сподіваюся, що Дорошовича виправдають та випустять, тож ви наберіться терпіння. Сьогодні чи завтра до вас прийдуть теслі та мулярі, що мають зробити у вашій хаті дві великих кімнати для шкільних груп, учительську в сінях і чулані, перенести ганок отуди на причілок та створити до груп і до учительської коридор. Муляри в ньому поставлять дві груби для опалення з дверками, і тоді сюди будуть переведені для навчання чотири початкових групи, а в недільні дні учитимуться лікнепівці, - і дивував він Ганну обізнаністю, і лякав отим уже вирішеним руйнуванням хати.

- Якщо вони прийдуть, як же нам тут лишатися? – не стримала Ганна сліз.

- Лишатися вам не слід, щоб не накликати виселку, - по мовчанці сказав Жабко. – Слід перебратися в наше село в оту Скачкову хату, що й від людей далеко, і до Карпового дядька близько… Мені пора вже йти, то пробачте, що нічим вам не допоміг, - як з’явився, так і зник.

Ганна з дітьми кінчали догризати смачні, як ніколи, качани, коли із радгоспу приїхали теслі й мулярі із інструментом на возі, впряженому в бовкуна.

- Вибирайтеся, молодице добра, з хати, бо ми тут за наказом директора маємо все переробити і закрити двері на замок, - розвів руками старший із теслів співчутливо.

- Прийшла, Оксано, до тебе за поміччю, - запросилася Ганна, зустрінута зовицею на порозі  її хати. – Може б ти дала Зірку з возом, щоб ми переїхали в село, бо в себе нам місця немає вже.    

- Як же! Як же! Відвезу вас сама, щоб знати, де ви та як. Гадаю, що заодно тобі слід перевезти і оту городину від Явдохи нині ж. Діти якось і пішки перейдуть, сестро, а Гриця посадимо зверху, то все добро укривши. Не кличу тебе до себе, бо де ж ми тут помістимося? - витерла сльози Оксана і пішла запрягати Зірку…

Ввечері Ганна сиділа по всьому на призьбі Скачкової хати, вклавши дітей на сон голодними, так і не вірячи тому, що відбулося й сталося. Шумів насторожено поряд бір, гавкали десь, аж гвалтуючи, собаки. Горе лежало на Ганні непосильним гнітом, якого було ні задушити в собі, ні стримати. З підлісного горба Ганні було видно слабі поодинокі вогні, розсіяні по селу та там, то там, подібні на скіпки, а в таємничо-волохатій імлі неба  зорі моргали і якось ніби по-новому ховалися й куталися в перісті споночіння.

- Шшш-шшш, - шумів острашливо і загадково бір, аж у душу пробираючись холодом і жахом. - Шшш, шшш, шшш...

Секція 7. Слідами батьків

Суцільна колективізація, п’ятирічний план, загострення “клясової” боротьби, осуд бухарівщини і риковщини, “шахтинський процес”, наступ на спекулянта й куркуля, як “клясу”, “червоні викачки”, “червоні центровози”, “червоні валки” і “червоні мітли”, шукання ворогів робітничого класу і селянства пильними і непомильно-вірними партії “бійцями революційного фронту” одразу по пленумі ЦК і викликові до Москви Лазаря Кагановича привели до збільшення масових арештів так званих антирадянщиків, саботажників, контрреволюціонерів тощо. Ні приленінські попутці, ні меншовики, есдеки та есери, ні таки комуністи, укапісти-боротьбисти та червонокозаки тепер не милувалися, хоч які мали заслуги в революції. Більше того, започаті Кагановичем репресії і експропріації із його від’їздом з України на Кубань продовжувалися не менш інтенсивно Павлом Постишевим, що проводив ще й “генеральну чистку членів партії”, першим знищуючи українство на Ставропільщині і Краснодарщині…

Сталінський заклик через Молотова “Взяти збіжжя в Україні будь-якою ціною!” і присилка до Харкова додаткових заготовачів, що розбрелися республікою в поміч ОГПУ, як губернатори навіть над урядом, творили небачене, майже рівне періодові “воєнного комунізму”. Експропріювався навіть посівний матеріал, за невиконання хлібоздачі господарі притягалися до карної відповідальності, а їх сім’ї лишалися без гасу й сірників. Виказувачі прихованого у сусіда збіжжя одержували, як винагороду, до 15 відсотків знайденого. Допри повнилися, етапування осуджених ставали щотижневими, адже йшла підготовка Волзького басейну до будівництва майбутнього Біломоро-Балтійського каналу, що вимагало дармової рабської сили…

Карпо Янчук, приетапований пішки кінним конвоєм із юрбою селян і міщан Чигиринщини до каземату-допру окружного ДПУ в Черкаси, звичайно, не відав того, що ошукально-смертельна бійка за владу в московському ЦК між шельмою Троцьким, який прикривався “перманентною революцією”, і пройдисвітом-тираном Сталіним, що проголошував “побудову соціалізму в одній країні”, увінчувалася повною перемогою останнього завдяки його кінцевому переходу з колишніх інонаціональних позицій на давні і традиційні для Московії великодержавні. Для Янчука, як і для більшості пригнаних сюди майбутніх безоплатних робітників отієї “побудови”, ті позиції просто не існували.

Негаданий, нежданий, приголомшливий, неймовірний і незбагненний арешт, пригон і засадження в допр та наступні допити і звинувачення, до яких він навіть додуматись не міг, ошелешили і оторопили вже з перших днів його, як і всіх співдольників, нечуваною наглістю та цинічною хамовитістю конвоїрів, допитувачів і охоронців, про які він чув ще юнаком від скаліченого жандармами до немічності батька. Адже вже при першому допиті, на самому його початку, він був побитий і вимолочений, як сніп на токовищі, обізваний саботажником, антирадянщиком, жовтоблакитником і буржуазним елементом. Більше того, саме вияснення Карпом причини арешту накликало на нього град побоїв і стоколінної матерщини, що знепритомлювали не лише тіло, а й душу.

- Ти, мерзенний одноосібнику, не патякай, а оповідай мені про своє співробітництво із класовим ворогом і релігійним мракобіссям! - грозив Карпові, відхекуючись після його побиття із двома катами-бандитами, коли ті вийшли з приміщення, слідчий уповноважений виїзної групи Райхман. – Скільки й коли із казнокрадом-дяком Майбою та павуком-бабієм Онопрієм ви передали грошей бандитам-холодноярцям? Хто був у вас зв’язковим-посильцем? Хто, де й коли наставляв тебе, святошо-паскуднику, не виконувати держпоставок і чинити їм саботаж, відмовлятися від добровільного усуспільнення з радгоспом землі, лісу, тягла й реманенту?! – пристукував він вказівцем папір, на якому часом щось записував.

- Мовчиш?! Гадаєш, викрутишся?! Не вийде! Не такі кололися! Розповідай, як ви із Воронянським, як червонокозачі розвідці, в Ямполі і Ялівці браталися із буржуазними січовими стрільцями під тризубом і жовто-блакитними стягами! – прицвяхував він Карпа “фактом”.

- Так ми ж виконували наказ комкора Дмитра Жлоби в ім’я світової революції, а стяг і тризуб тоді були єдині для всіх, - проковтнувши слину із кров’ю і шморгнувши носом, відказав Янчук, тетеріючи ще й від цієї вини.

- Отже, ти не заперечуєш, що ви браталися в Ямполі і Ялівці? Так і запишемо: “Братався із січовими стрільцями під жовто-блакитними стягами і тризубом”. А чи відомо тобі, що січові стрільці були прислужниками польсько-буржуазної офензивної розвідки?

- Січові стрільці? Як же б вони були польськими прислужниками, коли вони на смерть воювали з ляхами?! – робив великі очі Карпо, не вірячи почутому.

- А чим кінчалася та війна, яку ти називаєш смертельною? Не знаєш? Замиренням і співпрацею на спільних антибільшовицьких платформах. Отже, і ти причетний до антибільшовизму, як і твій брат, ще й тому, що від білогвардійців мали царську нагороду за вірну службу: хреста і срібного годинника. Це й зафіксуємо в протоколі, - записав він щось знову на папірчину. – Наступне питання таке: хто, коли і де порадив тобі переметнутися із білої армії в червоні козаки?

- Ніхто мені того не радив, як і тисячам інших, а переметнувся я, як кажете, бо червонокозаки воювали за землю й волю та заводи й фабрики.

- А в нас є дані, що імперіалістичні розвідки послали тебе туди для вбивства конармів, комкорів та комдивів і поширення чуток і тверджень, що те чинять чекісти.

- Ніяких командирів я не вбивав і не думав убивати, бо служив їм тілом і душею.

- Нам відомо, що Антін Максюта, відвідавши твоє обійстя, не заподіяв жодної шкоди твоїй дружині й дітям, хоч у сутичці з ним ти колись порубав його, як і меншовика, також бандита, Семена Балагуру, через якого ти надавав допомогу холодноярцям, мелючи й товчучи їм збіжжя без мірчука через підставних осіб.

- Не робив я того ніколи! Це наклеп і набріх на мене!

- Тоді поясни, звідки в них борошно, крупи й обметиця, вилучені нами?

- Я про це не відаю, то як можу вам пояснювати?

- Чого їм молоти або товкти у мене, коли там поряд у Ведмедівці і Мельниках цілий десяток млинів зі ступами? Це також наклеп і набріх на мене!

- Доведеться тобі сказати мені правду, саботажнику, ясно і ствердно, коли не хочеш стати калікою!

- Все сказане мною – правда, і від неї я не відійду, поки й живий буду. Говорив це в Чигирині Ленському і вам це повторюю.

- Руки! Руки на коліна! – сатаніє раптом Райхман, тяжко задихавши. – Укапіст Більський обізвав червонокозаків сліпими кошенятами, а їх командирів – дурисвітами, і ти ні слова не промовив йому в заперечу, не заявив потім ДПУ про зборище на тартаку, як годилося б. Як це пояснити?

- Чого б мав заявляти, коли там були присутніми чекісти? Та й не розуміюсь я на політиці, щоб судити, що воно і до чого та ким сказане!

- Ти, паскуднику, на чоновців своєї вини не спихай! – знову щось записав допитувач і почав листати, спльовуючи на пальці, купку паперів у фанерній папці. – Отже, на сьогодні досить! Підпишись ось тут і йди подумай належно про те, що нас тобі не обманути, і лиш один маєш вихід, як антирадянщик, – зізнатися чесно й правдиво.

- Наклепів, набріхів і намов, казав уже Ленському і вам повторюю, я не підпишу, бо не вам мене судити, а мені вас! Крові за радвладу ви не проливали, то яке маєте право від її імені засуджувати мене?! – погрізнів Карпо в обурі, не стримавшись.

- Будемо тебе судити, бо шкодувати, як бачу, даремно! Як не осудимо за поміч холодноярцям, то заправторимо на відробітки у Карлаг за саботаж разом із конокрадами, злодіями, гвалтівниками й убивцями, там тобі й кінець буде! – випроводжав Райхман Карпа з допитної у допр “подумати”.

- Відведи, здай і небарно вертай, Силантію, бо роботи в нас добавляється, сам бачиш. Та дивися в путі як слід за в’язнем! – наказав він покликаному міліціонерові.  

По відході Карпа Райхман спершу перечитував написаний протокол, а потім довго міряв комірку-кабінет із кутка в куток, заклопотано роздумуючи, як так сталося, що їхня виїзна група (він, Едельман і Геплер), яка досі возилася виключно із валютчиками, анархістами, терористами, шахраями та злодіями тепер перекинулася на революційну інтелігенцію, робітництво, а особливо селянство і червонокозацтво. Згадав, що якось у розмові голова Шевченківського окружкому Михайло Левкович докорив їм, приїжджим, за хижість і свавілля, безконтрольні і безкарні арешти невинних трудівників краю з відбиранням, а по суті грабунком землі, хоч закону про скасування земельної власності не було і земля передавалася державі у вигляді ТСОЗів, комун, колгоспів і радгоспів нібито на добровільних засадах.

Морочив його не лише план на хлібоздачу, якого не виконати, а й план на кількість “злочинців” для Карлагу і Сиблагу. “Щось воно не так тут, - здається, бачив перед собою всіх допитаних. – Нас зробили знаряддям сваволі Бергавінової групи перевертнів і безбатченків. План будь-якою ціною, - згадав він наказ Харківського ОДПУ. – А як його виконаєш? І потім, чому це Сергія Бергавінова, що дружив із працівником райспоживспілки, а пізніше своячком Мануйловим, раптом переводять першим комісаром аж Хабаровського крайкому? Щось воно не те,” – повторював про себе уже не вперше Райхман. Мучила його і перспектива неймовірного підвищення по службі, якщо будуть виконані плани хлібозатотівель і набору у трудові табори…

А приведений у набиту в’язнями камеру Карпо мовчки втиснувся на своє місце обік смердючої параші і, досі відчуваючи побої, якийсь час слухав чийсь шепіт поряд.

“Ми не в Європі, не в Азії, а поміж них – у сатрапії! Отож, ваші мірки, висновки і оцінки не підходять, бо трудівник у ній споконвіку працював і досі працює на паразитів, а їх же розвелося! Трудівник зневірився, що прогодує їх, сам при цьому не вмерши з голоду, і опустив руки, облінився, плюнув на все і ні в що більше не вірить. Знає лише, що його безпардонно шельмують, обманюють, ошукують, грабують, не цінуючи, як годівника. Будь-який капіталіст поціновує трударя, як джерело свого добробуту, а сатрапія, що по суті своїй тимчасова, тримається на временщиках, що плюють на народ і зацікавлені тільки у власній наживі й вигоді. Комуністів-фанатиків Сталін нищить безпощадно й безоглядно задля власного владопосідання і диктатури кагановичів і постишевих, як своїх вірноприслужців, прикриваючись гаслами індустріалізації й зміцнення Союзу…”

Не все почуте ясно зрозумів Карпо, до краю зморений і зболений, незчувшись, як і задрімав серед того пошепту. А снились Янчукові стрепехаті і якісь щетинисті хмари в небі, сивувато-свитні тумани над Ліском, темно-маревні води плес, озерець і ручаїв, кишені галявин та просвітки низького купола неба між дерев, пухкі подушки золотого листя під кронами. Осінь ніби хвалилася своєю неподібністю, різнобарвністю, багатством кольорів, мовчазним останнім листопадом, чаруючи Карпа.

Проснувся він різко від жаху, бо зненацька через його сон густою буйною травою Луки промчався витолочний табун чорних, як галки, коней. Карпо кинувся, було, прогнати їх геть, але кілька жеребів погрозливо погналися на нього, змусивши втікати із усіх сил, рятуючись. Прочумуючись від сну, він повільно приходив до себе, знову почувши шепіт поряд.

“Доля рідної землі, голубе, здавна турбувала наш народ, - падало йому до свідомості щось рідне й близьке. - А чому, питається? Бо захланці відбирали й відбирають у нас право на життя! Нашу слободу, рідні слово й культуру, народні звичаї й обряди, досягнення науки й техніки разом із натурою буття обплутують своїми імперськими: мовою, мисленням, уподобаннями, сплітаючи тенета суцільної бреханини, руйнуючи, нищачи й продовжуючи перемелювати іноінтелекти, позбавляючи їх можливості існування під сонцем без неї,” – бубоніло, гублячись у камерному гулові, у Карпових вухах.

“Може, воно й так, але ж революцію допускали й імперці, і навіть шовіністи”, - заперечив першому шептунові баритон другого.

“Допускали, голубе, але тільки конституційну монархію, при якій можна на весь світ кричати про права людини та волю інонародів, а в дійсності душити їх і в зародках, - підсилив шепіт говорун. – Чим нині не конституційна монархія, хоч іменується інакше?! Чи депеушники не жандарми та сискники?! Ще більш дикі та звірині, хоч і не мають хижого орла в атрибутиці!”

“Який діапазон тем, особливо нам рідних, яка заздрісна різнокутність і багатофокусність бачень, професоре! - захоплювався баритон. – А поясніть-но, чому це раптом допитувачі взялися тепер за тризуб і жовто-блакитний стяг?”

“І жовто-блакитному стягові, і тризубові на нашій землі більше років, як хорогвам! Вони за півтори тисячі літ, будучи символами нашого люду, жодного разу не зганьбили себе, в той час, як зірка, серп і молот та червоний стяг за роки по революції й путчові ганьблять себе злочинами постійно! З тризубом і жовто-блакитним стягом ходили в походи на набрідців князі українські в давнину, усі гетьманці, уенерівці, директоріївці, січові стрільці та зунрівці і червонокозаки до їх злиття із червоноармійцями!”

“Куди ж ідемо? – хрипливо пробубонів баритон. – Сталіна вже вважають мало не престольним царем.”

“Святе місце не може бути порожнім, - зітхнувши, прошептав професор. – Цей вождь народів, як назвали його Каганович з Ворошиловим, є жертвою середовища, що після путчу не змінило своєї імперської суті, а лише поміняло її атрибутику й символіку. Для інонародів і для нас зокрема починаються страшні часи знеособлення через знищення дідівських законів етичної і трудової моралі, родинно-національної сув’язі при втраті будь-якої духовності.”

“Але ж маємо свій уряд, професоре!”

“Маємо, але при чужій владі, бо позбуваємося родин, оселі, двору, доробків, гараздів,  рідного краю і, як тяглова сила, вербуємося до Карлагу і Сиблагу ще більшою чисельністю, ніж при царях, всілякими грудманами, райхманами, геплерами й едельманами.”

“Як на вашу думку, ота виїзна група з євреїв, як і Каганович, свідчать про їх владу тепер?”

“У жодному разі я так не думаю! Їх використовують, як ображених погромами мстителів, щоб відвернути наш обур від росіян: бергавінових, орлових, новікових, фоміних, тощо.”

“Все ж таки їх становище у нас панівне: Розгон є нашим послом у Москві, а Вишинський, Ульріх і Матулєвич у Верховному суді Союзу звершили “Шахтинський процес”, від початку і до кінця видуманий.”

“Назагал, євреї – самий нещасний народ у світі: і тому, що використовуються розумово й матеріально всіма державами світу, і тому, що не мають свого державного куточка на землі…”

Карпо роздивився балакунів: велике лисе тім’я професора і чуприну його співбесідника, що лежали головами на якихось торбинках. Його власне тіло нило від побоїв, око запухло і сльозилось, під ребрами чулося болюче шпигання, аж дихати не міг на повні груди. Повітря в камері було спертим і отруйним, воно давило його задухою, і він мимоволі позаздрив тим, що сиділи під високими незаскленими заґратованими вікнами, із яких туманцем струменів свіжий благодатний холодок.

За тиждень тутешнього перебування Карпо був уже двічі допитаний і побитий, як і більшість, але на відміну від решти, що подружилися, попарувалися і не почувалися самотньо, бо якимось чином отримували передачі від домашніх і сподівалися на їхню поміч, він нічого не відав про дружину, дітей і своє господарство, яким продовжував жити, шкодуючи, що немає Тодося чи Пилипа, що могли б його замінити і у дворі, і у млині. Як і більшість заарештованих, він і думки не допускав, що його не звільнять, не знав тільки, коли. Із розмов, почутих у камері, Карпо дізнався, що за попередній місяць в’язнів уже двічі чи то відпускали, чи то правторили бозна-куди.

Раптово забряжчали ключі, за мить двері камери відчинилися, і поріг переступив блідий Таран із рогозяним кошиком у руці, перелякавши Янчука своєю появою. Учитель обвів поглядом камеру, і їх очі зустрілися.

- Пробирайтеся, Кузьмо Сидоровичу, на моє місце, - посунувся Карпо, і печалячись, і гріховно тішачись появі вчителя.

Прийшлий, помовчавши, обережно пробрався між тілами на тісне місце, поставив кошика до стіни і кушкливо всівся, змусивши професора і його напарника потіснитися. Камера знову наповнилася шепотом і гомоном, а вчитель із Карпом мовчали: перший був приголомшений допитом, який щойно відбув, а другий передчував, що вдома щось трапилося, раз Таран не згадує про нього. Страх за домашніх ріс у ньому під отим затятим мовчанням учителя, поволі німив душу, холодив кров у жилах, покривав випотом голову, осушував язика в роті, спиняв серце страхом.

- Як там мої, мо’ знаєте чи чували? – спитав нарешті Карпо, не витримавши мовчанки. – Не було досі ні вісток від них, ні передач, - змочив сухого язика в роті.

- Як їм бути, козаче? – зітхнув схлипливо Таран. – У твоїй хаті тепер розмістилася школа, будівлі при мені розбирали і перевозили в радгосп, речі, інвентар, тягло, реманент, яких не продали з молотка і не передали в робкоп, перевезли в комуну, туди ж передали млин, Лісок і землю. Ганна й діти за порадою твого побратима Жабка переїхали лише з душами у якусь халупу в селі, перевізши Оксаниною упряжжю городину, яку Ленський і його уповноважені забули продати в рахунок погашення продподатку. Прости за правду, мусиш її знати, - помітив Таран, як із Янчукових очей покотилися сльози і скривилося в гримасі його лице.

Мовчанка після слів учителя тяглася довго. Янчук, як дитина, розпачливо плакав, стримуючи ридання, аж поки й стемніло в камері.

- Казав тобі колись і зараз повторюся, - зашепотів Таран, як вони вляглися на сон після перевірки, - немає розуму в нашого люду. Не огородили ми свого державного двору вчасно й одностайно, обмануті землею, фабриками й заводами, і звели отаку революцію нанівець! Іродові сини й аголи! Ми, інтелігенція, всяке думали, але того, що ця свавільна колоніяльність до нас так швидко повернеться, допустити не могли. А це ж лише початок! Це ще тільки “за здравіє”, “за упокой” пізніше буде! Проклятий ми твоїм Богом народ, Карпе! І моліннями нічого не змінимо, - примовк він, щось пригадавши. – Лишив я листа Варварі у її чоловіка, бо досі була на якихось нарадах у Харкові, переслав такого ж у Київ Рябоконеві, із яким колись партизанив, в обох листах клопотав за тебе. Що й мене засадять, у своєму дурному й сліпому безумі навіть не допускав, - затих він, не договоривши.

- Хвалився мені Жабко, що Ганна заздалегідь сховала у твого дядька якогось підсвинка, мішок борошна і пшениці, що були у млині, а помол Домашка, поки в обійсті йшов торг, роздала власникам, сповістивши люд про те, що сталося. Дітей Петро Овдійович прилаштував у своїй школі і обіцяв мені над ними патронувати. Оце й усе, що знаю, - вишепотів він ніби закам’янілому Янчукові.

Помовчавши, вчитель заснув, а Карпо, стинаючись у плачі, молився до ранку, так і не зімкнувши очей. Він лише тепер усвідомив, що дарма проливав кров із Пилипом та побратимами, як і тисячі тисяч інших, що нищили себе у братовбивствах; що правду говорили Балагура, Більський і Таран про власний державний двір; що помилявся не лише він, а й усі його командири, яких напевне комісари постріляли в тім’я, коли було покінчено із білогвардійщиною; що йому не вийти звідси, як сподівався, до смерті…

Ранком Таран привітав Карпа лише “добриднем” і більш не промовив до нього й слова. Виносили парашу, одержували пайку сірого глевкого хліба і баланду у глиняній чашці, повірялися, стаючи в шереги. В камері знаходились переважно селяни-куркулі та червонокозаки, яких Карпо не знав. Кузьма Сидорович зазнайомився із професором та його сусідом, і вони коротали час у шепітних розмовах і суперечках, лишивши мовчазного Янчука самого на себе в горі і безнадійній смуті.

“Чим тобі отой у рваному кожусі не контра? – питався професор у Тарана. – Або он той зі ступою замість ноги під вікном? Чи оті он писаки із “Сівача”, що перегнули з українізацією, не тим вухом почувши настанови партії й уряду? Тепер їх заправторять у виправні табори, де їх виправить сира земля, як виправляла і їхніх батьків ще при царях! І таких тут тридцять із чимось камер, кажуть! І це ж тільки початок!”

Янчук аж тепер побачив у дальньому кутку камери Балагуру й Максюту, вони хитнули йому головами на знак вітання. Дивно, але Карпові не було прикро, що вони сидять всі разом по всьому. Йому чомусь було шкода, що вони піймалися, не погосподарювавши так, як він, живучи роками у холодноярських норах і куренях в голоді, холоді і постійній готовності до збройного захисту Яру і себе в ньому.    

“Діла твої, Боже! – подумав він. – Мириш тут нас, окаянних!.. Взяті силоміць, а чи зголосилися на звернення в ДПУ про прощення? Горе наше, що второпуємо суть підступів проти себе лише по всьому, а не заздалегідь! Істинно дитинною є ота наша довіра до ошуканців, як каже Таран. Яке ж треба мати уміння, щоб обплутати, вважай, увесь народ із його провідцями, лишивши не обманутими лише одиниці? Така наша доля, видно, і воля твоя, Боже! Таран надіється на Рябоконя, сусіда професора – на Трохима Нестеренка, як члена військревкому, сам професор – на голову окружкому Левковича і на самого Петровського, а мені нема на кого надіятись, хоч умри!..”

“Наша добродушність, Кузьмо Сидоровичу, то наша споконвічна біда, пройдисвіти вважають її дурістю, - чув Карпо балачку професора. – Повертаємось до імперності і колоніалізму, як сировинна провінція і база робочої сили, яку індустріалізація кінцево висмокче і зрусифікує!..”

“Невже професорове пророкування – правда? – питав себе Янчук, перехрещуючи чоло й груди, і сам собі відповідав. - Мабуть, правда! Так і буде! Допоможи мені, Боже, все витримати і вернутися не таким немічним, як батько, щоб я міг ще погосподарити і стати в поміч дітям, не бути таким тягарем, як отець мені, братам і сестрам. Допоможи, Боже!..”

Того похмурого дня, усім на диво, в’язнів на допит не брали. У Карпа, як і в інших, болі від побоїв стихали й забувались, заслоняючись тугою і надіями на наше споконвічне “а може!”.

Янчук розказав Таранові, як його допитували в Чигирині Ленський, Грудман і ще хтось, а після побоїв спускали в погрібець “подумати”. Таран збуджено слухав і, здається, радів від почутого, бо Карпові злигодні підтверджували його колишню правоту.

- Не дивуйся, козаче! Казав і кажу: позакладало вам усім очі й вуха тоді, коли треба було бачити й чути, що робиться в світі, куди йдемо і куди мусіли б іти для свого рятунку! Ви, як навіжені, піймалися тоді на заклики, гасла, кличі й лозунги, б’ючи й душачи один одного в осліпі, то ж тепер маєте спокутувати гріхи ваші, непростимі, гіркі й невиправні! Довіра до чужих слів і тепер заїдає нас при недовірі до рідних, шашелем точить нашу громадськість! Холодноярці, кажуть, також повірили чекістській відозві про прощення, бачимо, чим то скінчилося для них. Суть отих прощень лисича: Едельман на допиті не дарма мені нагадав про нашу двопідданість у Союзі: ви у нас висотуйтеся всі, як удома, а ми у вас будемо господарити, як у себе. Треба ж додуматися до такого! Двопіддані!..

- Он той, що сидить у кутку, - вказав Таран очима на в’язня, - як і ти, червонокозак, кажуть, узяв кредит-позику в держави, купив кінну молотарку, двигуна, жатку й віялку, а як лиш погасив той кредит із великими відсотками та на додаток хлібо- і м’ясоздачею, так і став, як ти ото, куркулем, саботажником і антирадянщиком. Достеменно, як і в тебе, реквізували у нього все за півціни: машинерію, тягло, реманент, збіжжя, землю із обійстям і усім майном. Його – сюди та через суд у якийсь Амурлаг на десять літ прирекли, а дружину й сімох дітей вивезли бозна куди, босих і голодних. Тобі легше, бо, крім городини, Ганні лишили, не помітивши, курей, качок і гусенят, - втішав учитель Карпа.

- Не второпаю, Кузьмо Сидоровичу, - подумавши, спитав Янчук, - як то, будучи старим комуністом, ви отак ненавидите їхню владу?

- Влада тепер не в комуністів, а у членів партії, що маскуються під комуністів, - зітхнув Таран. – Та й не до Союзної я партії належав, а до української, тепер уже зовсім розгромленої, зісланої чи розстріляної великоімперцями…

- Не так великоімперцями, як їх лакеями-пристосуванцями, даруйте, що вклинююсь у вашу розмову, - звівшись різко на лікоть, заговорив пошепки професор, що досі вдавав сплячого. – Не дарма в нас кажуть: “Не так пани, як підпанки…”

- Що ж по-вашому робиться в Союзі, до чого те все дійде? – помовчавши, спитав його Таран.

- В Союзі? Ви, я думаю, це слово берете в лапки? – повільно зміряв примруженими  глибокопосадженими очима Тарана сусід. – Поряд із визиском і повним розоренням особливо нашого села за інерцією продовжується паплюження всього інонаціонального, причому не так росіянами, зрозумійте мене правильно, як временщиками-пройдисвітами, проросіянами різних гатунків і походжень. Це вони ховають проросійський непопулярний біснуватий націоналізм і пойнятий шовінізм, оганьблені за довгі віки покручами-царями, а ще більше – вірнопідданими їх ученими в лапках, для свого рятунку і повторного закріплення й утвердження, слідом за Леніним, у марксівський утопічний інтернаціоналізм, нібито безнаціональний, а по суті натягнутий на великоімперську колодку, начинений суцільними історичними байками й легендами, прив’язаними до Києво-русинського та аж слов’янського коріння.

- А як ви поясните теперішню ролю євреїв, зокрема в Черкасах? – втямивши сказане, запитав Кузьма Сидорович.

- Євреїв? Їхній пай у революції найбільший серед інонаціоналів, а доля…, мабуть, така ж, як наша, - мружив очі від світла лампочки, що горіла над дверима, професор. – В революції та по ній вони, як і червонокозаки, - каталізатори, стимулятори, заохотники, подразники реакції серед росоімперів та пристосуванців-декласованих елементів, але з ними, зрозумійте мене правильно, буде покінчено слідом за нами, уже почалося знищення всього революційного в імперії, все вже йде до самодержавства під зіркою, серпом і молотом, червоним стягом і Марксовими лозунгами.    

Карпо деякий час слухав, але потім переключився на своє насущне, пекуче й доконечне, бо після почутого почував себе голяком кинутим у крижану воду, з якої не вибратися. “Знищуються селяни-трударі, рукомесники-міщани, годівники, а для чого, питається? – згадав учорашню розмову. – Кому це потрібно? Не жидам же! Вони роздивляться, зрозуміють, що до чого, і все стане на свої місця. Але, якщо надовго те все затягнеться, можу втратити здоров’я, як і батько колись… Були б живі Щорс, Боженко, Воронянський, Черняк чи Пархоменко! Невже й справді їх постріляли в тім’я?! – судомився він. – Крупська також не допустить, щоб арештовували червонокозаків, - почув у розмові її ім’я. – Леся Яремівна могла б поїхати до неї і поклопотати за мене, за дітей та Ганну, та й Хорунжа, як схотіла б, то до Петровського, Чубаря, Косіора, Скрипника чи Затонського написала б, ” - продовжував він вважати свій арешт якимось непорозумінням.

Різко забряжчали ключі, заскреготали двері, затих гул і шепіт у камері, і через поріг уштовхнувся якийсь кучерявий чоловік та й застиг на місці.

- І тебе, Берку, арештували? – обізвався до нього з кутка знайомий. – Пробирайся до нас, - картавив.

- Ой, Гершку! – завив раптом новенький. – Ой, Шльомо! Ой, хає сил! Щастя моє! – переступав він тіла в’язнів, пробираючись.

- І тебе за золото?

- Яке золото?! – здійняв руку догори Берко. – Вейс мір, Готеню! Боже мій, Господи! – завив у розпачі. – Звідки йому взятися?! Знаєте ж, цадиком у синагозі був, рваним телесом гріх закривав від мирян, а нехес кагал фін кіндер – щастя мав лише від дітей. Готеню, елфір, Готеню! Допоможи моїй бідній сім’ї! – ніби обмив він лице долонею, всідаючись. – До хохлів у Амурлаг Геплер хоче заслати мене за гроші, які я нібито ховаю, обікравши торгсін.

- Нас також за торгсін питав, Біробіджаном страхав, - і Гершко заговорив по-своєму із Шльомою, стишивши мову…

- Прогулянка!.. На прогулянку! – залунало в коридорі, і скупчена маса тіл ожвавилася, зарухалася, спрямовуючись до дверей і далі - на вихід до дощатої загороди у дворі.

Прогулянки у розкладі допру мали бути щоденними, але насправді відбувалися раз на тиждень, а то й на два. Карпа ключник змусив винести і вимити парашу, Максюта зголосився йому допомогти, а це означало, що їм треба буде ще й вимести і провітрити камеру під наглядом двох наглядачів.

- Здоровим будь! – тихо сказав Максюта, беручись за кільце параші.

- І ти! – відповів Янчук.

- Ось і звела нас, божевільних, доля, як овець, у цю кошару… Господарство твоє, чував, продали з молотка, а ти ж у нього і своє, і сім’ї здоров’я вклав?..

- Не умів я інакше!

- Всі ми не вміли! Хоч тепер мусимо розуміти!..

- А яка користь?!. – ніяковів Янчук. – Вас із Семеном уже осудили? 

- Суду не було, а вирок зачитали: сім літ таборів і три – висилки.

- Як то без суду?!. І куди вас тепер?

- Мабуть, у Карлаг – копати канали і осушувати болота. Семен те знає від Едельмана й Грудмана… А тебе в чому звинувачують? – спитав, коли вже несли парашу назад.

- У крадіжці церковних грошей, у саботажі усуспільнення майна та реманенту, тягла й землі, Ліска і млина. Райхман звідкись знає, що ви із Семеном бували у мене за моєї відсутності. Обзивав мене контрою і агентом імперіалізму під жовто-блакитним прапором. Двічі били мене, як гамана…

- Вони тобі і на більше нашкребуть вигадок…

- Я не підписую їм протокола, - Янчук узяв віника і почав мести камеру, Максюта перекладав при тому одіж і торби в’язнів.

- Не має значення! Ми також не підписували…

- Не можна ж рівняти вас і мене… Я ще сподіваюсь, що все стане на свої місця…

- Блажен, хто вірує… - змовк Максюта, видивляючись на наглядача, що чипів на порозі відкритих дверей камери. – Не з нашим теперішнім здоров’ям дочекатися… Та й не потрібна їм твоя правда… Ослабили ми самі себе неєдністю на користь ворогам, сплюндрували отаку можливість скористатися революцією, тож тепер і рівняють нас:  одних, і других, і третіх… А як та твоя комуна зветься? Боюсь, не взяти вже тобі з неї нічого назад!

- “Перший крок”, здається…

- Дуже вдала назва! Почали із праці черничок, а закінчили кривавицею отаких, як ти! – ткнув Антін вказівцем на Карпа. – Антось досі там керує?

- Радгосп там тепер зробили, а керує він же, - захлинувся Янчук жалем за втраченим господарством і осиротілою сім’єю.

- Чи комуна, чи радгосп, яка різниця! Все твоє – тепер державне!

- А що було робити, коли і твій Махно, і біляки творили анархію й руйнацію?

- Згоден, використали і батька Нестора більшовики, поки він утямив, що до чого, - примирливо сказав Антін.

У провітрену й підметену камеру вернулися з прогулянки в’язні, і Максюта з Янчуком всілися кожен на своєму місці, не договоривши. Щем за зруйнованим господарством і осиротілою сім’єю холодив Карпові душу, виводив його з рівноваги, а від гамору й гулу в камері він мало не втрачав свідомість. Сусіди ще продовжували розмови пошептом, а він про себе принишкло молив Бога за Ганну й дітей, нарешті простивши Тодося.

В пам’яті поволі спливали спогади. Згадалося майже двомісячне смертовбивство в Покубанні: у вогні й диму, в крові й сльозах, у злобі й ненаситній помсті. Карпо тоді часто забував, що він не на рідній прекрасній Чигиринщині, настільки все було подібне, різнилося хіба лише більшою заможністю тамтешнього люду. Господар, у якого Карпо тоді трохи мешкав, був дуже схожим до його батька Дороша, навіть задуху мав таку ж.   

“Чи ви з глузду з’їхали, окаянні?! – сварив він Карпа. – І “іногородці”, й козаки ж і мови, й віри однієї, то чого ділитесь, як нацьковані одні на других?!. Давай йому, мати, перекусити, та хай іде вбивати свого ж брата, коли розум Бог у нього забрав!”

“Скільки ж тоді пропало нас від тифу й жовтої лихоманки, а скільки згинуло у смертельних бійках між собою і з черкесами, і кому на користь?! Невже й ми, козаки, посприяли поверненню імперії?!. – аж зітхнув Карпо подумки. – І в Білгородщині повторилося те ж ділення на козаків і гречкосіїв, як ми конвоювали конарма Сорокіна в Курськ. А він же був героєм революції…”

“Поки земних днів моїх, буду шкодувати, що не приєднався з усією армією, маючи запрошення, до Петлюри! Одного ж ми кореня і одна у нас, нерозумних, доля була, є й буде! – згадав Карпо слова нещасного, звернені і до своїх штабістів, і до них, супровідців.  – Вас також кацапи з’їдять із кулешею, не тепер, то в четвер, і оглянутись не встигнете, - говорив він до червонокозаків, зизом дивлячись на взводного комісара чекіста Архарова. – Контра не я, а ось він, бо викрали ви мене зі штабом тепер, коли ми стали зайвими пред’явниками своїх і ваших же прав на волю і незалежність,” – ожило в Карповій пам’яті почуте колись.

“Приклав і я до того руки, але ж ціла армія повірила тоді чекістам!.. Мабуть, Таран таки правду каже: коли кого не вдавалося вбити в тім’я, то його спаплюжували іменем революції, за яку проливав власну кров,” – скиглила Карпова душа болем, якого не міг угамувати…

Аж на суді, що незабаром відбувся, він кінцево осягнув усе, коли почув, що продане його господарство не покрило суми податків: “Значну його частину обвинувачений, як саботажник, приховав від радянської влади, а тому приговорюється до семи літ позбавлення волі із відбуванням їх у виправних таборах за межами республіки…”

Серед юрби, яку конвоїри гнали на суд, ошелешений Карпо уздрів і Лесю Яремівну Базилевич. Це вже була вершина його горя, роз’ятрена рана вини перед братом-покійником, який, як думав тепер, колись заслужено прокляв його, і те прокляття втілилося і в розоренні обійстя, і в присуді без жодного підписаного ним протокола допиту! І Карпо мимоволі став богомільнішим за протоотця Онопрія і дяка Майбу, теж засуджених, як “саботажники, представники мракобісся і крадії мирянських коштів”.

“Все ми робили не так, Боже праведний! Прости нам і помилуй нас за гріхи наші, дай нам сили й здоров’я славити тебе вічно!” – повторював він про себе в молитвах, все більше замикаючись у собі…

Одного дня Тарана несподівано викликали на звільнення! Багато хто був тим здивований, але Карпо сприйняв його, як роковану подію, коли дізнався, що за Кузьмою Сидоровичем приїхав сам Рябокінь із Києва з листом до комісії від Панаса Любченка. Прощаючись, Таран пообіцяв Карпові не лише підтримувати Ганну й дітей, а й через Хорунжу звернутися по допомогу до Петровського, вселивши, хай і малу, надію. Але передача, яку Янчук отримав нарешті від Ганни, вжахнула його, бо всі речі були чужими: упізнав сорочки і підштаники дядька Павла Турика, Килинин рушник, теплі шкарпети Вертепів: сестри Дарини та її Василя, шапку Настиного Марка Лісного.

Згодом від новоприбулого арештанта Карпо дізнався: Настя з Криму жаліється, що до неї, як члена партії, стали присікатися депеушники за ніби приховування братового майна і вкрадених ним у соборі грошей та золота. Янчук від тої звістки ще більш замкнувся, відчуваючи провину і перед сестрою.

По відході Тарана він поринув у думки про сім’ю: дітей та любу й вірну Ганну. “Як вони там? Де вони? Чим житимуть у зиму?!” – скреготав Карпо зубами і, закусивши до крові уста, судомно кидав голову в пригорщу, стрясливо плачучи, молячись та хрестячись. Перед його очима стояло рідне обійстя і місто з каланчею, без дзвону якої втрачав отут почуття часу.

По обіді Карпові сусіди мовчали, але підвечір оживилися: їх шепітні перемовини підсилилися, і Карпове вухо мимоволі вловило згадки про якісь Малу Раду і Народну Волю, про Керенського, Винниченка, Терещенка, Церетелі, Кіндратовича, Рафеса, Голубовича, Петлюру й інших.

“То і вас били на допиті?” – почув він звернення до професора.

“Ні, але перед допитом тримали у приміщенні під двома кімнатами, у яких вони катували в’язнів, причому так, що крики, зойки та стогони чути було і на вулиці.”

“Те ж саме і зі мною було!” – згадав Карпо, уважніше прислухаючись до розмови.

Говорив більше професор, його напарник допитувався, часом заперечував, не згоджувався, затято сперечався. Янчукові подобалося палке відстоювання ним у полеміці Леніна, що ніби виправдовувало і його власне козакування, бо він і сам довго й щиро вірив у нього. Карпо розділяв думку професорового суперечника і стосовно Сталіна – не послідовника марксизму, а невігласа й ката від марксизму. Близьке йому було і виправдання Махна, так же одурманеного, як і червонокозацтво.

Гудлива тюрма, як розбурханий вулик, втихала від шепотів і суперечок лише вночі, зате повнилася натомість хропінням і стогонами. Карпо спав погано. Снились йому Чигирин, рідне обійстя, родина і Ганна: то у дворі, то в грядці, то в Ліску. Кінчалися сни, як правило, табунами чорних коней, що або толочили трави на сіножаті, або гналися за ним, як навіжені, а він кричав дружині: “Ховайся, Ганко! Тікай, люба моя!” і просипався пітний і задиханий.

Місце в камері біля професора було для Карпа, з одного боку, невигідним, бо до того постійно підсідали в’язні “порадитись”, створюючи постійний базар, але з другого боку, Карпо мав своєрідну вигоду, бо мимоволі знайомився зі співкамерниками і ділився з ними спільною бідою. Що далі, то менше лишалося в камері неосуджених, зате на їх місце прибували кримінальні злочинці зі своєю матерщинною лайкою і постійними провокаціями до сутичок, що робило життя “політичних” в’язнів справжньою мукою.

“Нам, татарам, папаня, однаково: де б не робити, аби не робити. Робота – наш друг і товариш, ми її і пальцем не зачепимо,” -  у відповідь на пропозицію професора брати участь у чергуванні запевняла його кримінальна шобла. Її ватаг навмисне нацьковував когось із своїх найвиснаженіших “шістьорок” на того, хто отримав передачу з продуктами або мав пристойні одяг чи взуття.

“Не плач, Васю, і не дрейфи, попроси он у того товариша, він поділиться з тобою, як сознательний, і жратвою, і шмутками! Нуж-бо, сміло йди, Васю!”

“І не збираюся давати! Пішов геть від мене! – обурювався на клянчення “шкета” власник. – Пішов геть, шпана!”

“Що ж це ти, хохлацька твоя морда, ображаєш малого?! – встрявав претендент на ватагування в камері. – Поділись із ним, нещасним, по-людському шаманням і шкарами. Він же просить тебе!” – умовляв держиморда жертву, заступаючись за свого “сявку”.

“Людоньки, що ж це робиться?! – турсав прохача ногою нещасний, аж той летів шкереберть. – Ще й ця напасть на нас!”

“Не підіймай, дядю, шухеру, ми пошутілі,” - цинічно сміявся ватаг, розуміючи, що сила сьогодні не на його боці, і камера поверталася у свої навиклі колії.

“То Петровський, кажете, приїжджав у Черкаси не на Шевченкове свято, а на допомогу викачникам хліба?” – почув Карпо мову професорового напарника.

“В тому немає сумніву, адже Таран сам читав статтю про надзвичайні заходи Бухаріна. Пригадайте: “Бухарінсько-риковська група відкрито стала на захист куркуля”, - відповів професор. – Призначення “надзвичайщини”, голубе, – це введення тієї ж панщини, тільки куди гіршої, адже невиконавцям поставок заборонено цієї осені обробляти свої ниви, і вони лежать перелогами…” – не встиг скінчити думку професор, бо раптом задзвеніли ключі в дверях і в камеру вступив наглядач.

- Приготуватися всім з речами до етапу! – об’явив він. – У вашому розпорядженні десять хвилин. Поспішайте!

У дворі в’язнів викликали по прізвищах нові конвоїри і ставили перед прохідною по чотири в ряд. Тихою крупкою з низького неба сипався на землю сніжок, в покритому інеєм галуззі явора каркали чорні ворони, легкий морозець пощипував лиця й руки в’язнів.

“Нас повезуть до Харкова, на Лису гору?!” – почув Карпо шепіт сусідів і перехрестився, творячи про себе молитву. Близився підобідній час…

Секція 8. Ой доле-недоле!..

Оселившись в отім безгомінні чужої і малої та тісної хати під правічним Бором, що загадково та заворожливо шумів вершинами сосон про свою нескінченну втому від давності буття та від трагедій побаченого і пережитого, Гання Янчиха довго приходила до себе, як після примарного сну, і давала лад у запустілій оселі та геть не загороженому дворі. Похолодання вночі змушували її і Домашку, що вже не пішла до школи, шпарувати, затирати та й білити і стіни хати, і стелю та засипати призьбу. Жили вони вже й з осені впроголодь, виручала Ганну картопля і своя, і тепер ще навигрібана по грядках у селі нею і дітьми.

Як не дивно, але оцієї вигрібної їй удалося разом з дітьми назбирати і вдвоє більше, хоч була вона часом величиною з лісний горіх. Назбирали діти в Бору та наносили і грушок-дичок повне горище, накопали ріпи в дядька й діда Павла. Привезла якось Шмулевою підводою і Килина з Василем їм пару діжок солоних капусти та огірків, горщик квасолі, цебрик пшона, череп’яну ринку з крупою, грудку масла та кілька курочок, які, як і Ганнині, нівроку, потроху неслися.

Та коли привіз цього всілякого харчу порадував Ганну, то ціла гора стільців, лавок, ослонів, сапок, заступів, сокир чи й іншого хатнього і дворового начиння та інвентаря аж злякала її.

- Пробач, сестрице, що не можу допомогти тобі більше, - ніяковіла Килина, ще  розвантажуючи разом із Василем, Іванком та Ганниними дітьми оту підводу. – Всіх арештовують депеушники і в місті, то боїмося і ми в ті списки попасти, - присіла із Ганною на своєму ослоні Килина. – Списалася я з подругами, що живуть у Херсоні й Одесі, то поїдемо туди, а в хаті лишаємо Василевого брата. Хотіли поселити туди тебе, так брат запротестував, як навіжений, аж пересварившись із Василем. Допитували Василя за Карпа, а Кузьма Сидорович звідкілясь знає, що його осудили на сім років таборів праці і мають правити у якийсь Димитрлаг на Біломорканал, якого ще лише намітили рити. Знає Таран і про те, що Варвара Степанівна написала листа Петровському, а копію послала якомусь послу Розгону в Москву. Будемо прощатися, сестро, - не стримала вона сліз, - тримайся, і бувайте всі здорові і нам, - обняла Килина Ганну, ридма стрясаючись. – В місті і по всій Україні Постишев проводить генеральну чистку членів партії, то мусимо поспішати із виїздом, - додала вона, вже повертаючи на путівець за підводою. – Напишу тобі на Оксану листа про себе! – гукнула.

Особливим було прощання у Петрика із двоюрідним братом Іванком. Хоч той і був на рік старшим, але вчилися вони і сиділи в одній групі і на одній парті у школі досі. Іванко гарно малював, а головне, із самого малку писав так, що і вчителі так каліграфічно не вміли виводити літери. Двоюрідних братів ріднили ще й бутерброди чи навіть макухи, з якими вони приходили до школи і, обмінюючись, спільно їли, бо Петрикові подобалося все тітчине Килинине, а Іванкові – тітчине Ганнине, хоч воно було вбогим і невибагливим.

- Може, напишеш хоч Самійлам та пришлеш адресу, де ви будете і як з вами буде, а я перепишу її в них та пришлю тобі листа, що буде з нами, - прощався і Петрик з Іванком ожурливо, і тепер, як завжди, заздрячи йому.

- Мати і тато з ними посварилися, то як напишу? Трохи підростемо, то й зустрінемося, - взяв Івась Петрика за руку. – Побіжу, бо бачиш, де вже підвода! До побачення!..

- До побачення! – випустив Петрик братову руку, довго проводжаючи потім його поглядом. Втрата і добрих дядька й тітки, і особливо брата була йому дуже болючою.

 “Ось і рідна сестра покинула вже мене, то що нарікати на нерідних? – помахала прощально Ганна рукою при тому Килині, не бачучи тієї за сльозами. – І не повіриш у таке наяву!” – стримувала вона у собі ридання.

Вона ще бачила, як стьобав Василь коня батогом, як оглядалася Килина, поки вони і зникли у закруті шляху. Більше після того прощання Ганна ніколи не бачила сестри і не чула хоч би чогось про неї. “Пропала, як крізь землю провалилася, як у тартарари впала” – згадувала вона недобре сестру, не знаючи ні її, ні Василевої долі, а була то і Карпова доля, бо в Одесі їх арештували, як “втікачів від слідчих органів”, разом із подругою. Полю у безвиході взяв якийсь моряк і відвіз у Владивосток, а Івась попав у колонію, а потім, втікаючи з неї, попав під трамвай і лишився без обох ніг…

Близилася зима швидко і невблаганно, і Ганна з дітьми, напучені дідом Павлом, ходили в Бір по дрова, навчившись закидати на сухі гілки шнурівку із важілем на кінці. Гілля того невдовзі коло хати стало цілі купи, і сім’я, ламаючи його і дрібнячи, заклала не лише піднавіс коло неї, а й чуланець аж до стелі, і лягало це в більшості на руки Домашки, Яринки та Петрика. Назгрібали вони і соснових колючок “на розпал” та наклали їх цілий стіжок перед хатою, огородивши двір отими ж галуззями, і зиму стрічали хоч і впроголодь, та проте в теплі. Як почав падати сніг, Ганна з дідом Туриком та дітьми перенесла від старого верстат і поставила в хаті, а слідом найшла і замовників на рядна із валу та навіть полотно, отож, стукала і вдень, і навіть пізно вечорами лядою при скіпках-лучинах, заробляючи трохи тим на прохарчування, поки дочекалися й весни.

Була неабияка полегша їй і від того, що в школі для школярів весною почали давати сніданки, а в Ганни ж їх, завдяки настоюванню вчителя Жабка, стало аж чотири роти, бо пішла до школи і Таня за Петриком, Ярисею та Лідунею. Ганна тішилася тим, бо мала уже  поміч від Домашки і в мотанні та снуванні ниток, і в догляді за малим Степанком та хворим Грицем. Печалило її, правда, що останній був явно уже не жильцем, бо висох і схуд так до весни, що годі було його і пізнати комусь чужому. Адже тепер не було ні бурсукового смальцю, ні меду, ні навіть риб’ячого жиру для нього в матері, отож, він догорав, як свічка, у лихоманках.

Ще по Різдві кінчилося в Ганни борошно, яке вони вживали тільки затіркою та в картопляники, не стало квасолі й гороху, буряків і гарбузів, диких пахучих і солодких грушок, хоч і споживали все це Ганниним видавцем, так ощадно, як тільки можна собі уявити. Лишалося ще трохи пшениці й кукурудзи, отож, товкли її на супи з картоплею, яку звичайно вживали нечищеною, та отакою ж ріпою, у свята заправлені ще й салом чи олією, і таки дотягли з поміччю ще й заробленого на ткацтві до весни та тепла, лишивши на посадку лише таку картоплю, як горіхи.

В селі проводилися масово розкуркулювання, висилки родин, арешти підкуркульників, саботажників, троцькістів і ворогів народу. В одноосібників конфісковувалася земля, тяглова сила, реманент, майно і, звичайно, збіжжя за невиконання поставок “лишків” хліба і м’яса. Кінні і волячі валки щодня під червоними стягами і портретом Сталіна везли в місто Черкаси на станцію конфісковане з прив’язаними до возів коровами, бузівками, кіньми і навіть телятами. Над селянами і колгоспниками висіло чекання біди, нависло воно і над родиною Ганни Янчихи, бо в неї ще до того одного ранку не проснувся Гриць.

За порадою діда Павла Турика Ганна згодилася поховати покійника під Бором невдалік хати в грубо збитій таки дідом домовинці, бо вивезти її до цвинтаря не було чим. Ховали діти з Ганною та дід Павло уже й не Гриця, а лише кістки і шкіру з нього. Немічний дід Турик збив і хреста сякого-такого нетесаного на могилку, діти з матерею нагорнули і піщаного горбика над покійником, уже згодившись із його неминучою смертю. Проте, ні в діда, ні в Ганни, ні навіть у дітей оте чекання біди не зникало, а ще чи не збільшувалося з часом. За порадою діда Ганна упросила аж трьох “комуністів” у селі взяти її дітей до себе пастухами, і Петрик, Ярися та Лідуня, не скінчивши шкільного року, почали пасти худобу в Бору по балках, приходячи чи й не приходячи на ніч додому.

Оте пастухування виявилося, хоч Ганна й не знала про це, рятівним для її сім’ї, бо “комуністи” викреслили зі списків на виселку її капелу, правда, ще й при допомозі вчителя Петра Овдійовича Жабка, адже діти пасли худобу лише за харч, а він був сяким-таким сніданком, часом шматком перепічки на день і отакою ж вечерею. Перепічку чи ще щось їстівне пастухи по путі на пашу віддавали Танюші і Степанкові, які неодмінно щодня перестрівали їх під Бором. Зрозуміло, що Петрик вважався старшим пастухом, і по закінченні шкільного року дід улаштував пастушкою ще й Таню, узявши на себе відповідальність за всю череду.

Вже була сяк-так висапана Ганною і Домашкою чимала грядка, посаджена ота, що горіхи  величиною, картопля, кукурудза і випрошені в діда ріпа та соняхи, а ще квасоля і біб, буряки й гарбузи, насіння на які дали їм господині “комуністів”, і ледь жива Ганна і Домашка тішилися, бо зійшло те все під косогором дружно і рясно. Та в Ганни на душі було моторошно, бо нічого не знала про Карпа і Тодося, бо кінчалися сало і олія, бо на очах зношувалися у дітей одяг і взуття, хоч як ті щадили і берегли його, роззувшись і роздягнувшись ще при холоді. Гнітило Ганну і те, що її ні разу не навідав тут ніхто з родичів: ні Оксана, ні Дарина із ковалем Грицьком Вертепою, а в останніх же була схована її ще материна скриня з деякою білизною, вдяганками та її і Карповими новими чобітьми, які вирішила продати та купити може щось на ноги Домашці і дітям.

Отож, одного недільного досвітку вона вже була в місті у Вертепів, які зустріли її геть нерадо, ба навіть вороже, хоч і не виказували того різко. Вони докорили їй зразу, що вона досі нічого не взнала про Карпа, а в додаток ще й об’явили, що її скриню в них конфіскували із усим накладком депеушники і що якийсь Грудман ледь не посадив Грицька в допр за переховування чужого майна.

- Порохняву материну скриню Гринь по всьому порубав на дрова, та я спалила, - пояснила якось спохопливо Дарина, коли Ганна спитала і за неї. – Чого ти пристаєш, адже то власність моєї матері і по покону належить більше мені, аніж тобі, - гнівно випалила вона якимось чужим голосом. – Твоя скриня в Палазі, то і візьми її, а від нас щось вимагати тобі зась!

Ганна, не зайшовши по путі до Оксани, вирішила піти до Палазі та Саміла Гармашів у сусіднє село. Сльози їй заливали очі, бо була переконана, що ніякі депеушники того її майна у Вертепів не конфісковували, але і ради на оте пограбування не бачила, боячись нагадувати про себе в місті.

- Корсетку? Плахту? Хустку? – сплеснула руками Палазя, як Ганна нагадала, що хотіла б їх забрати і, може, продати. - Їх же шашіль на цурки з’їв, як і скриню, у тому схові разом із юпкою і шматком домотканого сукна! Все ж воно вовняне, а тієї шашні розвелося стільки, що я ледве впоралася з нею, попаливши і своє дещо разом, - бідкалася вона. – Зовсім ти, братово, не піклуєшся про мого брата, а свого чоловіка! Де ж те видано, щоб ото й досі не знати, де він та що з ним? – докорила й Палазя, і не думаючи про повернення Ганні речей чи про якусь їй поміч. – Саміла питали про Карпа заготовачі аж тричі, то боїмося, прости вже ти нам, що і ти накличеш на нас біду своїми відвідинами, а ще тому, що ми не вступаємо в ТСОЗ. Звірі ж звірами вони! Забрали у нас корову і свиню, то вважай, голодуємо тепер, - випроваджала господиня прийшлу, ледь не пхаючи за ворота через перелаз.

- Думала, чимось допоможете нам, - зам’ялась під перелазом Ганна.

- З якого дива, братово? Сами впроголодь ледь дихаємо, ждучи ще гіршого!

Хоч завертання в місто знову було і чималим крюком, та Ганна вирішила таки його осилити і відвідати Оксану. Було вже геть по обіді, коли вона зайшла у двір до зовиці, але й тут її чекало розчарування, бо двері хати виявилися запертими на колодку зсередини.  Довго ходила і заглядала у вікна вона, обзивалася і стукала, та Оксана, сховавшись у сінях чи в другій із заставленими вікнами половині хаті, їй не відкрила. Коня в стаєнці в Оксани вже не було, але корова Лиска з телям у загородці лежала і ремигала, і прийшла зважилася на відчайдушне: вона взяла на кілку глека, підвела Лиску і надоїла його повний молоком, а випивши жадібно, надоїла ще раз і закривши загородку, понесла його з молоком додому. Те молоко додало їй сил, бо з досвітку не мала різки в роті, отож, дійшла додому, аж поздоровішавши. Були на сьомому небі і Домашка та Степанко, випивши його з нею на підвечері.

“Он воно, які ви у нас родичі, - не зізналася Ганна дітям, що той принос нею украдений. – Ті вигнали, отак обібравши, та замкнулася і не пустила в хату, а ті виїхали аж в Одещину та Крим, і ні слуху, ні духу від них, то як же нам вижити? Хоч би Тодось обізвався якось та таки пошукав Карпа. Батько ж все-таки він йому!” – ридала вона, як діти поснули.  Вирішила хтозна й колишнє клоччя, що завалялося на горищі, негайно перепрясти з Домашкою і нав’язати з нього чириків-постолів і дітям, і собі, і на продаж, та знову знайти замовців на ткання полотна чи ряден. Отож, наступного дня в хаті знову стояв верстат, а невдовзі знайшлися й замовці – господині отих корів, що їх пасли діти.

А в Петрика-пастушка та пастушок Ярисі, Лідуні і Тані життя ішло своїм шляхом. Будили їх господині рано і, давши одна кращий, а друга гірший сніданок та якесь їстиво на день у ворчику, виганяли корів із бузівками й телятами, і діти гнали їх під Бір на клинець, а вже звідти чередкою, поділившись із Степанком отією їстівністю, правилися до якоїсь облюбованої балки і там зупинялися чи не на увесь день або доки вистачало худобі хорошої паші, тоді перебиралися в іншу. Бір їх приймав завороженою тишею чи казковим загадковим гулом соснових верхів’їв, жевротом птаства чи скрипом гілля або гортанно-скрикливим карканням грака та кряком вороння. Повітря п’янило дітей живицею, затхлістю стоячих вод у балках, зелістю всілякої ростини. Та найчарівнішими для дітей були в Бору луни, що відгукувалися покотно на кожний вигук, стук чи пташиний оклик.

Дітям при цьому згадувався їхній Лісок із отим хоральним співом, і Петрик шкодував, що в Бору немає берестів і дубів, на яких він гойдався там, немає стільки птаства і звірини, хоч було тут інше: віщий шум і гул або вічна тиша і загадковість, яка змушувала хлопця задумуватись, хто посадив, коли і як оту незлічиму та несчислиму масу сосон і хто зробив так, що кожний звук у отій масі повторюється стома лунами аж десь у прасвіті. Знайшли діти і орлине гніздо в Бору та бачили навіть, як орел приніс орлятам зайця, і звичайно, співчували звіряті.

Якось на пастівник у балці до пастушків прийшов дід Павло із шнурівкою в руці, до одного кінця якої був прив’язаний залізний важіль, і вітаючись, мовчко присів під сосною. Був пообід, і худоба, напасшись, стоячи чи лежачи ремигала, дівчатка гралися кремняхами, а Петрик після купання в озерці сушився на сонці, спалений уже до чорноти. Діти, звичайно, зраділи приходу стороннього і здогадалися, що прийшов він до них від матері, бо шнурівка при ньому ще з минулого року висіла на гакові в сінях їхньої хати.

- То що, діду Павле, будете ламати сухі гілки, чи вже, може, наламали? – спитав Петрик у старого.

- Будемо, Петрусю, бо треба ж на зиму дров і мені, і вам, а їх тут нівроку, та й сидіти вам без діла, коли худоба спочиває, гріх, - звівся він, крекчучи, на ноги. – Я буду закидати шнурівку, а ви всі, вішаючись, допомагатимете їх обламувати та тягати в купи, - почав він на диво удало закидати шнура на чималу гілляку тієї сосни, під якою сидів. Діти радо кинулися йому у поміч, і за якусь годину, не відходячи від пасовиська, було наламано кілька чималих куп добротних дров.

- Худоба спочила і почала пастися, то пастухуйте, - сказав він і, вибравши найбільшу соснину, поволі потяг її додому.

Наказавши дівчаткам пильно стежити за коровами, потяг додому і Петрик чималу гіллину, прийшовши невдовзі назад уже з матерею і Домашкою. Того дня до вечора дід і Ганна та Домашка перенесли додому всі купи. Дід те повторив і в наступні дні, і за невеликий час двори діда і Ганни були повні добротного сухого гіляччя при великій допомозі пастухів у години, коли худоба спочивала.

Для дітей було щось загадкове, підкупливе і очарівливе і в рухах діда, і навіть у неквапній перевальній постаті при ході, одугованій старістю так, що, здавалося, він все щось шукав на землі загублене і не знаходив. Та й робив він усе повагом, розмовляв скупо і повільно, як і рухався. Заготівля дров із ним була для дітей ніби й не роботою, а розвагою, бавленням у безділлі.

Отож, діти невпоміт полюбили діда Павла і за його мирність, і за мовчазність та помічну дружність, іноді шкодуючи, що не знали його раніше, живучи в Чигирині. А його оте: “Та матір мені слухайте!” вони і про себе потім повторяли не раз.

Пастухування в дітей продовжувалося і тоді ще, як у школі почалося навчання.  Ганну навідав якось учитель Петро Овдійович, сповістивши її, що Карпо напевне невдовзі вернеться додому, бо Варвара Степанівна послала прохання самому Петровському, і вони вирішили послати дітей учитися, припинивши наймитування тоді, як лиш вирішиться в школі питання про безплатні сніданки, що особливо осмутило Петрика, який рвався до навчання, беручи тепер принесені Жабком читанки на пасовиська.

Ранки ставали все холоднішими, і Ганна мусіла дати дітям чирики-постоли із валу, тішачись, що діти за літо і підросли, і досить поправилися. Останні дні пастівництва, правда, були тяжкі для дітей, бо звиклися ж із Бором, хоч уже по-особливому стали шуміти вітри у верхів’ях і кронах сосон, скрекотати сороки, перелітаючи з дерева на дерево, надто стали гортанно скрипіти граки, стукати дятлики, а в тихі дні оті звуки ставали чомусь аж моторошними, хоч і заворожливими, бо звідкись бралися мережива вороння, що з плачем і криком всідалося і покривало сосни чорними рваними накидками, а відбувши свою гвалтівливу раду, неслося кружівно пріч у рейвищному гаморі.

Діти прощально задивлялися у латки вже напівпрозорого неба між вітами, занурювали погляди у сірувато-сизий туманець – сітку піднебіння між кронами, що кінчалася десь у безвісті маревною папломою казковості, час від часу наляканою ще й гелготом та курликанням пташиних ключів, що пливли у вирій. Була і радість, бо щодень вони все більше натрушували та назбирували диких грушок, глоду, кислиць, горобини та ожини і по домові передавали Домашці та Степанкові, який тепер чекав їх, як дорослий, не лише по путі на пашу, а й із неї.

Груші-дерева в Бору поволі підпалювалися вогнями в листі, вкривали підкроння під собою гниличками, що пахощами ворожили, а смаком поїли до оп’янінь і запаморочень малечу. Отак і цього року було наповнене на Ганнину радість врешті горище хати отими фруктами так, що й подвір’я від них неймовірно пахло. Дітьми ж було поназбирувано цілі кошики грибів: маслюків, опеньків, рижиків, сироїжок, які на пасовиськах забирала в них Домашка, а Ганна потім сушила прямо на піску під косогором. Насушила вона за порадою діда Павла чимало ожини й горобини та навіть коріння кизилу, якого було чимало на пастівних балках. Пару разів вони із Домашкою та Степанком ходили аж у свій Лісок за дикими вишнями і горіхами, але він був майже вирубаний, понівечений, витолочений та сплюндрований так, що і пізнати його було годі. Отож, у ньому горіхами й фруктами розжитися їм не вдалося.

Відлюдний убогий двір і злиденна хата на відшибі села під Бором стали рятунком для Ганни і її родини, а ще коли дід Павло полатав дах парками, і той перестав протікати при дощах і грозах. Великим Ганниним родом знову, як мурахами, спішно носилася суха соснова глиця на розпал, ламалися віття, а більші перепилювалися і вкладалися на зиму і під навісок, і в сінях, закопувалася врешті хоч і невелика частина картоплі, буряків, ріпи та моркви, лузалася квасоля, оббивалися головки соняхів, висушене насіння з яких готувалося обміняти на олію. Вдалося Ганні трохи підробити борошна, пшона, кукурудзи, макухи, олії і на тканини, не кажучи про шматки ряднини та полотна, які вона випрошувала у замовників при розплаті.

Отож, як школярі п’ятіркою пішли до школи, вона і цього року була із хай невеликим, а все їстівним запасом на зиму, бо вдалося їй та Домашці зі Степанком до всього назбирати у полі чимало й колосків, вим’яти із них і пшениці, і жита, і ячменю та проса, а потім ще й із дозволу господарів-селян вигребти чи викопати по їхніх грядках чимало решток хоч якої вже картоплі, ріпи, моркви, буряків та навіть капустяних качанів, яких Ганна наквасила разом із листям повну подаровану дідом Павлом діжку.

Ганнин страх перед зимою одного осіннього дня посилився тим, що до її, тепер забутої світом і людьми хати, нежданно забився якось виконавець і об’явив їй, щоб негайно йшла на зібрання в сільську зборню, пригрозивши за неявку карою. Злякана Ганна врешті, хоч і нерадо, мусіла піти в село. Повів її туди дядько Павло Турик, якому також було загадано прибути в зборню. В переповненому давньому як світ приміщенні було вже битком набито людей, гамірно та накурено, і вони ледь протиснулися попід стіною та стали там збоку. Діда, правда, аж геть старого, хтось посадив на своє місце, а Ганна так і стояла, стиснута чужими людьми.

На чималому дощатому підвищенні в кінці залу отієї зборні стояв накритий червоним полотнищем стіл з кувшинком і кухликом та білою чорнильницею-невиливайкою, в якій стриміла червона ручка, а обік лежали гасла-плакати і зшиток. За столом на лавці під портретом Леніна сиділо четверо приїжджих заготовачів – представників окружкому, чимось озлоблених, зухвалих і насуплених. Ганна боялася навіть дивитися в їх бік, бо пізнала між них одного з тих, що конфіскували її господарство.

- Ми покликали і зібрали вас тут, селяни, щоб, вивізши план здачі продовольчих лишків, виконуючи вказівки уряду робітників і селян, організувати нарешті у вас Товариство Спільного Обробітку Землі – ТСОЗ, - звівшись, виголосив один із них, як трохи вгомонилася і всілася юрба в зборні. – ТСОЗ, що був у вас організований позаторік, знано вами, підпав до рук підкуркульників та ворогів народу і, як знаєте, згорів разом із контрактаційним інвентарем та реманентом. Тяглова живність його була повністю пограбована і за те конфіскована владою, а злочинці покарані. Отже, товариші селяни! Настав поточний момент відновити у вас ТСОЗ, як передову ланку радянського господарювання, і ми уповноважені те нині вчинити. Хто за створення у вашому селі, за прикладом інших, нового ТСОЗу, прошу голосувати! – об’явив він, підіймаючи разом із застільцями і свою руку.

Скупчене юрмище селян в залі у відповідь лише більше стихло і оніміло, не піднявши жодної руки на той заклик. Ганна зауважила, як деякі передні раптом почали відступати назад. В залі стихло так, що навіть одиноких покашлювань не стало чути. В Ганни від тієї тиші аж пересохло в роті.

- Так, товариші, справа в нас так, видно, не піде, на умовляння у нас часу немає, - не дочекавшись піднятих рук у залі, сказав промовець, опустивши разом із застільцями і свою руку. – Тоді прошу, - порадився він тихо із напарниками, - підняти руку тих, хто проти ТСОЗу. Ага! Немає?! – виждав він якийсь час, горячи злобою і злорадством в очах. – Отже, таким чином, у поточному моменті будемо вважати, що всі присутні тут селищани голосують за! – сказав він, єхиднувато посміхнувшись. – Пиши, Якове, - “Прийнято одноголосно і добровільно!” – наказав одному із застільників ведучий. – А тепер, коли вже у вас є ТСОЗ, то йому слід обрати назву і голову. Є пропозиція головою обрати, товариші ТСОЗівці, учасника цих зборів, активного члена комнезаму, за погодженням із райкомом та окружкомом, ось товариша Капка Сидора Степановича, - показав він на миршавенького чоловічка, що піднявся на ці слова в застіллі. – Товариш Капко перевірений нами досвідчений організатор та застрільщик радвлади, мешкатиме з родиною при вашій сільраді і справу із вашим ТСОЗом налагодить належно і швидко. Хто проти нього, як голови, прошу підняти руки! – знову спитав він у омертвілого залу. – Немає? Отже, пиши знову, Якове, - “Прийнято одноголосно”. Надаю слово голові вашого ТСОЗу товаришеві Капку Сидору Степановичу, - об’явив він і всівся поряд решти застільців.

- Так як ви, бачу, не проти і ТСОЗу, і мене, товариші, - заікнувся новообраний голова, -то наш ТСОЗ за порадою згори назвемо “Шлях до комунізму”, – підвищив він скрипучий голос, - і вже із сьогодні будемо активно в нього записуватись. Я, як тільки-но обраний голова, не потерплю саботажу контри, троцкістів та боротьбістів, чи інших проявів непослуху радвладі. Являйтесь по виклику завтра до сільради і там будемо ось із представниками окружкому радитися, що і як нам у поточному моменті належить негайно робити. На цьому, товариші, збори села об’являю закритими, - аж задзвенів його голос. – До завтра, товариші!

Ганна аж на вулиці випручалася із отієї людської тісняви і безлічі тіл, але так і не змогла випростатися із отого дива людської мовчанки на зборах, що здалася їй ошелешенням і паралічем.

- Зовсім ми стали рабами, Ганко! Ну, геть зовсім! – сказав їй по путі дід Павло. З тим і дійшли вони обоє в мовчанці додому, як не свої при собі.

Вдома Ганна застала радісно гостя, Левкового небожа Данила, що навітав її за завданням дядька, щоб дізнатися, як вони живуть та чим треба допомогти по господарству. Парубчак приніс із собою коло пуда добротної макухи і пляшку олії, і Ганна не знала, де його й посадити. Гість повторив, що “за дядька Карпа дбають, і він ось-ось повернеться додому”. Став Данило Ганні і в поміч, бо згодився полізти в криницю і вичерпати з неї мул. До самого вечора вона і Домашка тягали його ключем, поки криниця стала вичищеною до самого піску. Згодився Данило прийти і наступного дня та попиляти товсті соснові гілляки і поколоти їх на дрова, і Ганна не знала, якими словами і йому, і Левкові дякувати, сховавши макуху “на чорний день” і випровадивши парубчака з подякою і вітаннями.

Вечером, як діти прийшли зі школи, вона з Домашкою і з ними до ночі обкладали кукудзинням уже й другу половину хати, що була нешпарованою та мала навіть щілини, які вони сяк-так замазали. Ота друга половина тепер стала для Ганни коморою і дровітнею, бо після ремонту стріхи дідом Павлом не затікала і в ній можна було навіть протопляти у морози, як дід переклав трохи груби. Діти вже спали, а Ганна не могла заснути і від того, що досі не дізналася, де ж її Карпо, таки носячи докір, сказаний їй Дариною і Палазею.

“Що з ним? Де він там? Як із ним? Що його жде, а разом з ним і мене? – верталася вона думками до чоловіка і не знаходила собі ради. – Може, й писав він мені, чи Килина, Пріся або Настя, так де ж ті листи тепер знайдуть нас? – виправдовувала вона чоловіка, його сестер і Килину, шиючи собі дорожню сумку зі шлейками на плечі, таки вирішивши пошукати Карпа, повізши на передачу оту макуху, що приніс Данилко.   

В один погожий, окутаний тихим туманцем світанок Ганна вибралася до Чигирина, лишивши дітей на Домашку та нагляд діда Павла Турика не знати і на який час.

Ні, до Дарини та Гриця Вертепів не заходила по путі, бо чомусь хотіла, щоб вони не знали нічого про її затії. Крім вузлика в руці, мішка з макухою в запліччі, а на ногах отих чириків-постолів валових пополам із вовною та височеньких шкарпетів, на шовковому злинялому шнурочкові під грудьми поряд із мідним нерозлучним хрестиком, вона несла в рідне місто ще й зашиті у клаптик плису на отакому ж шнурочкові материні Паращині реліквії: золотий медальйончик, як дукач, і сережки, які покійниця-мати завжди називала тільки “кульчиками”.

В місті ще лиш розвиднялося, пробуджувалися люди, як вона крадьки постукала до Оксани.

- Ти, Ганко? – стрясливо розридалася господиня на порозі дверей. – Вступай у сінці, - спохопилася, - і даруй нам за той випадок, коли ми поховалися і не відкрили тобі, бо спершу гадали, що то хтось інший, а потім, як ти подоїла Лиску, було нам соромно. Дітиська ще сплять, то зайдемо у другу половину, - повела вона помацки за лікоть у темноті зовицю. – Забрали і в нас коровицю та порося, геть реквізували збіжжя та всю бараболю, - шморгнула вона носом, посадивши на якусь лавку гостю і присівши в напівтемряві поряд. – Лишилися, вважай, ні з чим. Маю, правда, замови на ткання ряден, то тчу і ночами. Слухай-но! – раптом ожвавилася і спохопилася вона. – Не питаю, як жиєте там, бо-м бачила вчора Данилка, то довідалася. А може б я уступила тобі одну замову на ткання? Вчора принесли і просять спіхом зіткати, а платитимуть просом, пенцаковою крупою і олієм. Навіть макух в додаток пообіцяли дати! – аж раділа зовиця нагоді стати в поміч Ганні.

- Взяла б і радо, але тепер не можу, бо вирішила знайти Карпа, хоч би де він був, то дякую тобі. Як вернуся, може тоді.

- Чула-м новину про Карпа від Антося Бондаренка, - зашепотіла господиня по миттєвій мовчанці. – Чи ти мо’ вже щось знаєш про нього?

- Та коли б же і як що узнала, коли живемо там на відлюдді!?

- Попровадили його, сердегу, гейби на якийсь Тобол на сім років примусу відробляти. Антось мені наказував запам’ятати тоту назву і переказати тобі, а де він той Тобол, то не казав. Питала Гершка в торгсині, то казав, що в Сибіру. Антось ще плів мені, що вони послали до тамтого ВУЦВКу в Харків протесту, то вірять, що вернуть Карпа. А всіх тих, що писали оту протесту, то гейби викликали в оте ГЕПу і пудно лякали та грозилися, аж Варвара, як лиш ото вернулася торік зі столиці, їм геть усупереч пішла і написала на них докладну Постишеву і Петровському.

В Ганниних грудях мовби щось раніше відірване тепер впало аж у ноги, онімивши її всю. В голові крутився докір, що лиш раз навідала чоловіка в Черкасах, а в душі тріпалося запитання: “До Антося піти мені чи до Варвари? До Антося чи Варвари?” – хоч досі думала навідати лише Шимона.

- Коли будеш іти до когось, - ніби вирвала із Ганни роздум Оксана, - то роби так, щобись ніхто і ніде не бачив тебе, бо нашкодиш і собі, і їм, - примовкла вона. – У Лесиній хаті тепер розмістилася рада, а під горою спішно будують Райвик. Він, кажуть, і Радою буде – палацом на два поверхи. Камінні брили беруть із Богданового замку ніби.

- Шимон же ще є в місті? – перервала Ганна зовицю, думаючи своє.

- Шимон?.. У місті, машталірує. Де ж йому подітися із отакою кагалою?.. Його також, хоч і жид, оті жидівські заготовачі допитували ніби, як чула-м, лем думаю, що те робиться про людське око, щоб не було наріку, та й по тому, - примовкла вона. – Годилося б пригостити тебе, так нічим, сестро, - намагалася невпоміт кінчити розмову Оксана.

- Спасибі, сестро, і на тому. Маю перепічку і огірка у вузлику. Є трохи гниличок, - почала гостя розв’язувати хустину. – Даси гостинця дівчаткам. Я поїла, як вибиралася в путь, - збрехала накінець.

- Щось у міщаті ото носиш на плечах? – спитала господиня-ятрівка в Ганни, вказуючи в присмерку на запліччя.

- Та ношу, бодай і не знати того, - ухилилася Ганна від правди відмовкою.

- Бережіть себе там, - звелася Оксана із ослінчика, дивлячись на освітлене розвиднем вікно і даючи тим знати прийшлій, що пора іти.

- Подумаю з часом про твою раду з ряднами, - сказала Ганна, прощаючись із зовицею у хвіртці і дивлячись на колишній свій до невпізнаності оголений двір. Там на місці комори, возівні, дровітні та стайні в сірій мовчанці ранку лежали купища глинищ, а обік сиротливо і відчужіло сумували, ніби аж плачучи, обидва оголені садки: і той, де стояли липові пні із бджолами, і той під бугром над рідним Тясмином.

- Зруйнували все обійстя ваше, Ганко, а хату перебудували геть, і ганок перенесли в причілок, аж неподібна стала. З дітиськами маємо мороку до плачу, бо не лише садки плюндрують, а й грядку мені бештають. Днем дитяча школа йде, а вечорами – лікнепна. Шкодують люди тут за вами всі, чутки пускають, що й тебе із дітьми вивезли, а воно й добре те, сестро. Шкода ото лише Карпа і нам, і усім, - шептала вона через хвіртку. – Бувай здорова, та заходи лем ранками отак або вечорами, бо ж ті гепівці лютують та нюшкують, як хижці які, щухля б їх узяла, пропасниця!

- Бувай і ти здорова з дітьми, зовичко, - пішла врешті Ганна від двору Оксани. Ішла, як п’яна, повз рідний двір, приспиняючись. Майже новий паркан тепер був у кількох місцях подіравлений, хвіртки не було зовсім, ворота перекошені і напівзакриті. Обливаючись сльозами, дивлячись на подвір’я, в яке всю себе вклала, вона затрималася, вирішуючи, що їй робити.

“Таки, мабуть, до Шимона, щоб дав за медальйончик і сережки щось, бо в торгсині ошельмують, а тоді – в Черкаси і по адресі до Карпа,” – вирішила і направилась вуличкою від свого обійстя.

Шимон із Сарою радо прийняли нежданну гостю. Ойкали і плескали в співчуттях долонями непідробно і щиро. Розпитавши, навіть сніданком погостили та чаєм, вейкаючи при тому, нарікаючи на гепівців, а в душі дивувалися, що Ганну не вивезли з дітьми, і пояснювали те для себе можливим поворотом Карпа додому. Знали вони і про Варвариного листа Постишеву та Петровському на захист Карпа.

- Тяжко сказати, як те складеться, не в шані тепер червоні козаки, хоч гучно про те ніде й не мовиться, на них, як і на боротьбистів, дивляться, як на троцькістів і бундівців, до яких ці жиди-гепівці і мене хотіли пришити. Тепер ніби відкупився від них, а чи надовго, сказати тяжко, бо й ще хавтури захотять, а ми що халаштани-кастрати оті для них, холощіїв.

Нарешті Ганна приступила до самого основного – оповіла про намір знайти і відвідати Карпа, показала загорнутий у плис принос.

- Що скажу тобі, - після змовчі, як уражений, обізвався Шимон. – Вибиратися в зиму на той пошук Карпа – ризик, бо ж холоди та завийниці-завихілі близяться, а ти одягнута не по дорожньому. Ой, вей, знаємо, чого тобі, бідній, те коштує, - обдивлявся він через лупу, перевертаючи в жмені, випороті із плису цінності. – Ще б не знали! – картавив. – Остатнє принесла. Мій равві, як я малим був у нього мішуресом-служкою, казав: ”Найбільша нужда – віддавати останнє”, то і я так скажу, - щось прикидав, замислюючись.

- За золотом тепер ганяються кевееси-каведевці, як хорти за дичиною чи авряки-барани за бабанами-старими вівцями, та й торгсини в анації-скруті за ним, але я попробую продати оце дорогше, бо пам’ятаємо ми від вас добро, - морочився Шимон у задумі, затиснувши принесок у шкарубкій жмені. – Продам та ще й адресу, може, узнаю Карпову. На Тобол, кажеш, поправили його? Це десь, мабуть, дуже далеко, бо й не чув такого.

- Свекор мій, Карпів батько, ніби там за царя відбував кару.

- Розпитаю і може дізнаюсь, - почав він одягати лапсардак і яломок-шапку з повсті із газярем-кутасом зверху. - Жиди кажуть: “Гаман - не свято, трясця - не хвороба”, то і я те  скажу: якось воно буде. Ти із Сарою посидь тут, а я схожу попробую, - пішов він із хати.

- Не шляйся там довго! – кинула Сара йому вслід, в’яжучи журабки-шкарпетки із вовни. – До Берка мабуть пішов, у того збіса грошей.

- А він що ж у торгсині робить? – не знала нічого Ганна про Берка.

- В якому торгсині? Родич він Раців, а той тепер дирехтором маслозаводу. Такий крадюка, що камзи-зиску більше має, ніж від торгу, і капурис-смерть не йде до нього, юди.

- А той Рац якийсь кацап, чи хто? – збавляла гостя час питаннями.

- Не кацап, а кацалам. Кирпу задрав аж до неба, крутивусом-залицяльником досі ходить. В нього спасівка-ласівка завжди, хоч би і всюди була петрівка-голодівка, і в латанцях він не ходить. Ти не падай духом, Ганко, воно, може, якось обійдеться ще, то на пости й м’ясниці прийдуть, - шкодувала Сара гостю. – Ми так же надголодь живемо, як бачиш, та ще коня оголони-пліснявки на яснах напали, і їсти не може, - на очах росла в Сариних руках панчоха. – Дуже шкода, що у вас із Карпом отаким ото околесом пішло все на пти, та хіба тільки у вас?! Понавидумувала і ця влада всякої оплаті, а Карпо ж за неї воював, то як те втямити? Деякі жили, як пизи-пемпухи в олії, а де вони тепер? В Шимона з того парх на голові почав рости.

Ганну дивувало вміння Сари вести гутірку, як те називала Оксана, та разом з тим, вона турбувалася тривалою відсутністю Шимона, що таки аж задовго “не знати й де”. Надворі геть виднилося, і їй все меншало терпцю чекати вже в тривозі господаря.

- Його ж урятувала плекатарка-годувальниця від смерти, - повідала Сара Ганні про чоловіка. – Братів, сестер і батьків тоді чорносотенці забили, а його, смоктуна, лишили у плетенці-колисці на згибок. Та годівниця геть йому чужою була, бо приїхала у війну аж із сербів чи що, плачинди всілякі по-їхньому пекла, пряники, коржики, пиріжки та плескачі, а сама була геть плюгава - і подивитися ні на що. Так що побердилося йому вижити при ній, повезло, і виріс він у неї побийпесом-гицелем, кращим за її дітей, і все побіля гарних дівчат та жінок крутився, поки зі мною стрінувся, та ми повабилися одне-одному. Жили б і ми пожитно, коби не революція та не погроми ото… Щось довго його немає, а це покміть-прикмета недобра, але ти не падай духом, Ганко, - знову заспокоювала гостю, уже кінчаючи оту журабку-шкарпету. – Він ось-ось верне, то й попуст наступить, покращає тобі, бо де йому ото шлятись по сю пору? Думаю оце, чи вистачить у тебе посилля отаку дорогу пройти, і лякаюся з того, бо зима ж іде, - не встигла Сара домовити свого страху, бо на порозі став Шимон.

- Був оце в Берка-продайдуші, що в усьому профітом-зиском цікавиться, щоб за ним псалтир почитали! – хвалився він, роздягаючись. – Хоч гроші тепер дуже упали в ціні, та все ж удалося таки мені, Ганко, належно і гідно обміняти твої святині, то маєш ось, - виклав він гроші на стіл поряд із прийшлою. – Затримався, бо навідав Тарана, а той сказав, що Карпо дійсно на Тоболі в Сибіру має бути сім літ. А знає він те через якогось черкасця Решана чи Решаніна певно, то радив пошукати аплаката в окружному суді, а тоді вже вирішувати, як добиратися до Карпа і чи варто, - присів від утоми на ослона Шимон. – Таран запевняв, що Карпо вернеться неодмінно.

Ганна старанно перелічила виручку, розділила її на три купки, найменшу сховала в кишеню суконної юпки, а дві інші, відвернувшись, запхала до грудей у пазуху.

- Дякую Вам, Шимоне, це вже вдруге за поміч, - влазила поспіхом вона в шлейки мішка, що досі лежав на лавці. Буду поспішати до Черкас, бо вже нерано, а там побачу, як бути, - вирішила гостя для себе.

- Хай щастить тобі, молодице, - проказали і Сара, і Шимон, випровадивши її до перелазу. – Бувай здорова і ходи щасливо!

- Дякую вам! – попростувала Ганна завулком до мосту. “Які вони не є, оці жиди, а уміють, як ніхто, бути і щирими, і вдячними та розторопними”, - дорогою крутилася думка. Ввечері у присмерк таки добралася в Слободу і впросилася на ніч, а наступного дня була уже в окружсуді в Черкасах, дорогу до якого запам’ятала зтоді, як приносила Карпові передачу.

- Їхати тобі, молодице, я не раджу, бо його справа переглядається, і схоже, що повернеться додому, хоч цього багато хто не бажає, - порадив їй чоловік у адвокатурі, ховаючи в стіл подарований Ганною кружок макухи. – Ходити тут по кабінетах я також тобі не раджу, отож, іди до дітей і чекай, поки переглянеться справа.

Переночувавши на вокзалі на скамниці та нажахавшись арештованих, яких уночі привели колоною і посадили у вагони депеушники, Ганна наступного досвітку пішла у зворотну путь, таки вірячи, що Карпо повернеться, і вони знову житимуть разом, якось долаючи біду. Ішла за порадою людей не степом, а селами навпростець, і майже мертва ввечері добралася до дітей, не чуючи ніг.

Двері були на скобах, в хаті темно, косо світив місяць, Бір був мертвим, тиша лякала і насторожувала, вікна якось витрищно і сліпно дивилися на Ганну, поки вона і до хати зайшла. Не вечеряла, не говорила з Домашкою, не світила скіпця, а в темені зняла з плечей таністру-ранця, роздяглася і лягла, бо сон напав.

Але заснути швидко не вдалося, бо чомусь згадалися Павла Турика сестра, а її свекруха Христя, потім сусіда, хата якого була на такому ж відшибі, як і оце тепер її, дід Самоха. “Як не як, а найближчий же він сусіда отут, пса має рябого вовкастого, що і за версту чує, як хто наблизиться, аж сюди чути його гавкіт”, - телесувалася. Одинокий цвіток у тужикові-горняті на вікні лякав привидом. “Дід Самоха, зі слів дядька Павла Тімаха, хоч і мудрець, а також бідує на старість: якусь коровицю-товаряку має, толбу-кожух без талії носить”, - ніби побачила вона старого наяву. – “В хаті на трямку хрест випалений, кажуть, і туленики-книші пекти вміє, колись овець мав отару, вовну туришив чоловік”, - крутилося їй у пам’яті, поки таки й заснула.

Ранком піднялася рано, ще в сутінки, розпалила лучину-скіпку під челюстями печі і невільно розбудила дітей. Здійнявся дитячий гармидер, вереск, рейвах від радощів, і Ганні приємно стало, що вдома все гаразд, а відтак подумала, що таки візьме в Оксани ткання оте, бо треба ж чимось жити, а йдуть узимки, і хтозна, якою буде зима, та бозна, коли вернеться той Карпо. Що він вернеться, не сумнівалася і дітям про те сказала, зауваживши, що Петрикові її переконання не сподобалися. “Дівчата все при мені були, то Карпо менше їх бив, а хлопці – при ньому, то через те ото він і нерадий йому,” – пояснила собі подумки оту несподобу хлопця.

- Чемними вони були, Домашко, тут? – спитала у старшої, таки тішачись отим гармидером, що счинився перед виходом до школи.

- Та чемними, аж нікуди більше! – відказала та по-дорослому. – Особливо Петрик, - показала вона язика хлопцеві. – Найчемнішим був Степанко, а в решти було всього.

Цілий день отой Ганна прискіпливо переглядала одяг, взуття, хустки, латала і цурувала, прала, сушила і катала рублем і качалкою, випрошеними у діда Павла. Те, що діти пішли до школи, лишивши її з Домкою та Степанком, вселяло певність матері у якійсь унормованості, а що вернулися четвіркою, закріпляло її, і тільки смерть Гриця та мовчанка Тодося, що не знати, чи був десь і живий ще, не давали матері бути щасливою і в цій біді. Підсилював тривогу і страх голоду, хоч усе їстівне відпускалося дітям ощадливим видавцем.

- А в нас тепер не вчитель уже, а вчителька, - похвалилася Ярися матері перед вечером, коли школярі сиділи при каганцеві-сліпцеві, виконуючи домашні завдання.

- Не у вас тільки, а й у Тані, - поправив сестру Петрик. – Трьох учителів із директором депеву арештувало, мамо, ще як ви пішли до Чигирина. Їхні діти до школи не прийшли, бо їх повезли в місто на допит про батьків. Директор слухав по радіо контрреволюцію і хотів із трьома учителями убити заготовачів, то тепер історії нікому вчити, і замість неї вчать співів, - хвастав хлопець обізнаністю.

Ганна, ставляючи з Домашкою дідового Павлового верстата, від тієї новини аж запинилася в роботі, окинувши школярів тривожним поглядом. Вона згадала, що і в місті судять учителів, як говорила їй Сара, і на станції в Черкасах вона бачила, як заганяли у вагони арештованих. “Як же вони вернуть Карпа, коли ото садять людей у допри?” – брали її сумніви в правдивості запевнень і Шимона, і аплаката в Черкасах. – “Спаси, Боже, й помилуй нас!” – продовжувала вона возитися біля верстата.

Сходили вони із Домашкою наступного світанку до Оксани і принесли по міщаті валу в клубах, позичила Ганна в діда Самохи оснівницю й мотовило, і за тиждень часу уже напнула пряжу та приступила до ткання.

Робота посувалася швидко: коли Ганна геть зморювалася, на її місце всідалася Домашка, тож усього за два тижні хідники були готові і оплачені пшоном, олією і макухою так щедро, як ткаля і не сподівалася, більше того, замовниця відрізала Ганні шматок хідника на рядно для Домашки, а Оксана знову дала ятрівці-зовиці аж двоє міщат пряжі на полотно та вовни на сукно. Невдовзі було і те все потканим, віднесеним і оплаченим, хоч правда, і не так щедро, як сподівалася Ганна. Страх голоду уже так Янчиху не лякав, як її лякало неповернення Карпа із Сибіру, хоч всі і запевняли її, що він неодмінно верне.

Знову прийшла в роботі, як у вчадінні, весна, Ганна так-сяк посадила грядку, чимало її ще розширивши під гарбузи і сою цілинкою, але з Домашкою і Степанком, не маючи отих сніданків, які мали школярі в школі, вони ледь рухалися від голоду. Тяжко сказати, як би все склалося, коли б не виручені Шимоном збереження та коли б не навідав їх Тодось і не допоміг грошима та копанням і саджанням отієї грядки. Гостив він, правда, менше двох тижнів, бо весняні роботи його чекали і в радгоспі. Про батька Карпа він навіть слухати не хотів, його господарство проклинав, а на чутку, що той невбарі повернеться із Сибіру, відповів: “Не дай, Боже! Моєї й ноги тут не буде при ньому! Умру там в Долинській, а сюди не появлюся!” З тим і пішов у Крилів на пристань, узявши з собою лише шматок макухи в дорогу.

Знову Ганна шукала господарів, які мали худобу, і влаштовувала дітей ще до закінчення навчання в школі пастухами. Вдалося їй те нелегко, бо в селі добру половину корів на зиму було забрано, як продовольчі лишки, в державу, але пастухування лише за харч господарям було вигідне, і її чотири вчорашні школярі ще за холодів стали пастухами – і матері, і собі на неабияку радість. Діти знову зганяли худобу в чередку під Бором і пасли під Петриковим призвідством разом, часто беручи з собою читанки на пасовисько. Петрик, правда, більше брав “Кобзаря”, якого йому дав на літо до осені вчитель Жабко. Отож, читанки читалися все менше, а “Кобзар” все більше вивчався напам’ять не лише Петрусем, а й дівчатками та навіть Степанком, що часто приєднувався до пастухів під Бором у розрахунку, звичайно, на шматок перепічки, пиріжка чи макухи, з якими господарі корів випроваджали дітей на пасовиська.

“Кобзар” дітям подобався так, що вони часом аж плакали від замилування. Отож, за літо вони знали напам’ять і його майже всього, і оповідання Тесленка “Немає матусі”, “Поганяй до ями” та інші з читанок. Оте “Чия то хата обдерта схилилась, неначе бабуся стара, покрівля дірава, солома звалилась і стіну кілок підпира” нагадувало їм їхню теперішню хату, а  “На Великдень на соломі…” бачилося ними в образі отієї сирітки: ”А я в попа обідала, - сирітка сказала…” Не лише старші плакали, навзридно скімлив і Степанко, розрюмсавшись так, що годі було його втихомирити. Втішило малого лише те, що старші дозволили йому завернути корову чи теля лозиною, і хлопчина, витерши кулачком очі, побіг стрімголов, як подорослілий, і повернувся, вже не плачучи, а лиш икаючи та шморгаючи носом. Так тяглося з горем та бідою все літо, лякаючи Ганну зимою.

Осінь, хоч була і врожайною, не принесла Янчукам того, що приносили попередні. Ганна на приховані гроші, які їй лишив Тодось, купила макухи і ячменю, знову ходила із Домашкою в поле на збір колосків, але находившись, вони приносили їх мало, бо сільські об’їздці заборонили їх збирати, а зібрані відбирали. Коли в минулі роки господарі в порушення домови “лише за харч” все-таки щось доплачували Ганні, то цього разу вони були куди скупіші і майже нічого не дали, отож, Ганну брав страх перед голодом, що неодмінно мав прийти до них – як не зимою, то весною. Не чути було нічого і про Карпа, і Ганна вирішила таки врешті податися на його розшуки. В Чигирині про себе не нагадувала, бо почула, що чимало родин, залишених при експропріаціях та арештах господарів, тепер вивозили і з малими дітьми на якісь поселення.

Відпровадивши дітей уже зі Степанком до школи та упросивши напередодні дідів Павла і Самоху наглядати за школярами і Домашкою, Ганна одного ранку, взявши в заплічник п’ять кругів макухи на дорогу, вибралася в далеку путь, не уявляючи, якою вона буде тяжкою їй з отими малими грошима в пазусі. Йшла по настанові діда Самохи до Крилова, де мала сісти на пароплав і доплисти до Кременчука, а вже звідти потягом, розпитуючи людей, добратися до Казані та з неї – в Сибір до отого Тоболу, ще не розуміючи, що Сибір і Тобольськ – різні речі і що дорога буде їй непосильною…

А Домашка вдома порядкувала, як уміла. Щодень тягла із Бору гілля, як лиш випроваджала капелу до школи, рубала, ламала його і складала на зиму і під навісиком, і в другій хаті. Ходила вигрібати картоплища на грядках у людей, як дозволяли господарі, збирати вже й по холоді колоски в полі, ховаючись від об’їздців, але користі з того було мало. Єдине, що їй удалося, - це знайти в Бору дику грушу і наносити з неї повне горище гниличок, розділивши їх із зеленавими. Грушки були стравою уїжною, і школярі їх брали до школи чимало спершу, слухаючи старшу сестру.

По двічі на тиждень, міняючись між собою, навідувалися до них діди – то Павло, то Самоха, і все частіше спозаранку чулись їхні голоси: “Устанок! Пора! Вставайте!” – будили дітвору, стукаючи у вікна, а потім мовчко слідкували, як Домашка їх причісувала, захрістувала і гуськом відпроваджала до школи. Мова дідів була малослівною, але часом і ущимливою, коли діти робили щось не так.

Дід Павло любив наставляти всіх словом: “Учовпуй мені, що кажу!”, першу групу Степанкову називав “ферою”, Ярисині пуклі “фигельками”, їхню хату “халабудою”. “Їжте не швидко,” - казав, - “а хаміль-хаміль та і йдіть уже!” “А ти ото “харашу”-заростів не носи, дівчино, бо що з неї тепла, кажу?” Метелицю називав “хвижею” і “хвищею”, стежку “хідкою”, вередування “химородством”, Степанка “хлонем” або “хлопком”, привиду  “хохом”, свого кожушка “хутрянкою”, нісенітника “цимбалом”, пастушу гирлигу  “ціпугою” або “ціпурою”, пояс “чересом”, чужака “чужосільцем”. Слухати його мову, найпаче Петрикові, було неймовірно цікаво.

Дід Самох більше мовчав, човгав навкіл хати, поправляв чи й прив’язував снопки, що утеплювали стіни хижі знадвору, або всідався на дровітню і просиджував цілі години мовчки та незворушно, щось думаючи своє. Він також часом приносив дітям окраєць хліба, цибулину, жменю насіння із соняхів чи гарбузів і все говорив:” Це від зайця!”

Таким чином, діти були увесь час під наглядом, і Домашка з того тішилася, бо все мала настанову, що та як робити сьогодні і завтра, а від дідів до того ж – похвалу за “пантелик”-кміт.

Та осінь уже не йшла, не брела, а збігала туманами, що опадали в приморозки, і не лише шуміла Бором, а й гула погрозливо у верхів’ях вітрами чи остудливо й тужно, плачно та ридно завивала разом із дідовим Самоховим Бровком. Дівчині доводилося все більше спалювати дрівець у печі і грубі, беручи їх знадвору, ощаджуючи ті, що були у другій половині хати. Смута за матерею тривожила її, але про те вона не обмовилася ні разу ні зі школярами, ні з дідами. Вечори ставали із-за отих завивань острашливими, як і ночі, але молода господиня кріпилася і хоробрилася із усіх сил, запалюючи, коли школярі сиділи над уроками при каганці, ще й скіпки в челюстях печі.

Одного тихого ранку в природі геть озиміло. Разом з морозцем село прямо занесло снігом, зробило все його білим, і з підбірного пагорба воно здавалося накритим нерівною розписаною габою, крізь яку тільки сліпцями-очима-віконцями та дверима проглядало на світ. Повсюди, особливо на шляхах та стежках-протоптах, кладках та греблях, зима за ніч наклала цілі заструги заметів, одашила дерева і очерети боліт, пацьорками-вістряками навішала, мов коралями, стріхи, а на отому відлюдді, де одиноко і сиротливо стояла дідова Тимошева Скачкова хижа-хата з чужими малими дітьми в ній, і поготів нанесла того снігу так багато, що діди тепер ледве добиралися до неї та своїх піднаглядних мешканців.

Того дня, як часом і пізніше, Ганнині діти через оту заметеність не пішли до школи. Для Домашки те вилилося в плач у цей день, але сніданки в школі в наступні дні, а ще старання старшої сестри та дідів потягли їх гуськом на навчання і через замети та хвирси. Це було втіхою для Домашки, бо економився сніданок – хай і бовтанець із затірки чи кваші. На комині гірки висушеної, як те маслаччя, макухи і без того на очах танули, що крига на сонці, порожніли і торбинки та вузлики з пшоном та крупами, ячменем та кукурудзою, а про матір, на страх дітям, не було ні слуху, ні духу.

Більше всіх, звичайно, переймалася тим Домашка, часто даючи сльозам волю, коли була самотньою в хаті. Дівчина не по роках у горі здоросліла за місяць часу, задорослів, суплячи брови при згадці про матір, і Петрик, стало ретельнішим навчання від того і в решти – сиділи вони на уроках мовчко, слухали учителів уважно, а час ішов поволі, пиняво, заглиблюючи все в зиму, хоч хурделило і сніжило, на щастя, менше, заступившись тріскотливими морозами в тиші і скованості.

Одного ранку, як лиш Домашка спровадила в путь школярів, в хату нежданно прибився геть заінеєний памороззю дід Самоха, чимось перелякавши дівчину.

- Як ви тут? – не привітавшись за звичаєм, настрашено оглянув він півтемряву оселі. – Були у вас гості чи Бог проніс їх?

- Як-кі гості, діду? – аж йойкнуло в Домашки у грудях страхітливе питання.

- Ходять по селу активісти бригадами і забирають у викачку все їстівне в людей по хатах і дворах, - притишив він голос. – В мене і квасолю в горняті навіть забрали. Ще слава Богу, що добрі люди попередили, а то б лишився зовсім ні з чим., - присів він на кінчик лави в порозі. – Макуху ото й торбинки викинь зараз же в сніг, - задрав він голову на комина. – А те міща під поликом з чим же?

- З кукурудзою, яку ще не потовкли ми.

- Також у сніг його, дівчино!

Домашка кинулася знімати із комина торочки та торбинки, як почулися чиїсь кроки і шарудіння на вулиці, а за мить переляку і дід Павло застовбичив у своїй толбі-хутрянці без талії.

- Як ви тут, Домашко? Ти? – угледів він Самоху на лавці. – Біда вас і Божа кара минула? – розглядався він у потемках. – У нас із бабою забрали пшоно та висівки і навіть буряки та картоплю.

Довгі години діди прибивали під поликом вішала для торбочок і вузликів, ховали з Домашкою у мішечках кукурудзу, ячмінь, пшеницю і сою, забравши їх із чуланчика, у сніг.

- Тепер не бійся, а нас пробач, мусимо йти собі, бо ще лиха накличем, - пішли вони так же, як і появилися, спішно в різні боки.

І таки велику поміч учинили вони дітям, бо через якусь часину забуту світом дідову Тимошеву хату навідали викачники, загледівши із віддалі дим над бовдуром.

- З ким ти живеш тут? – звернувся один із гостей, як ті увалилися цілою юрбою в оселю переляканої Домашки.

- Та ж закривайте двері, дядю! – гукнула з жахом мала господиня, показуючи на клубки морозу, що котилися із відкритих дверей через поріг. – Живу? Із Петриком, Ярисею, Лідунею, Танею та Степанком, - тремтячи чи то від холоду, чи то від ляку, пояснила вона.

- А де ж вони тепер? – спитала грубо якась геть закушкана жінка.

- Пішли в школу і прийдуть після обіду, - поправила дівчина двома руками спідничку.

- В цій же халупі давно ніхто не жив, - ніби виправдовувався один із прийшлих.

- А тато ж і мати де? – не звернула уваги закушкана на сказане напарцем, оглядаючи голість хати і Домащину худобу.

- Тато на роботі далеко, а мати поїхали до них та й не вернулися досі, а мали і нас туди забрати, - пояснила вона, як її вчила Ганна.

- То ти сама і топиш та вариш? – питала жінка, струшуючи рукою голову від інею.

- Топлю і варю, як випросимо щось у людей, - почервоніла Домашка від зненавику брехати. - В школі школярам сніданки дають, Петрусь і мені оладка приносив учора, - додала вона, дивлячись на воду, що розтікалася із обмерзлого взуття прихідців.

- Оглянь, Свириде, ту половину і двір, - скомандувала по мовчанці жінка тому, який  запевняв, що в цій хижі давно ніхто не живе. – Закопане або сховане щось маєш? – запитала знову жінка, оглянувши купу ганчір’я на полику і гарбузи під ним.

- Коли б то мали, то хіба б жебрали по людях? Гарбуз он печу в челюстях, - перегодивши, відказала Домашка. – Та ви сідайте на лавку, як чогось прийшли, - розжалобила дівчина тими запросинами бригаду.

- Нема чого нам тут робити, - владно проказала жінка. Їй кинулася у вічі морозна смужка інею в кутику хати, крига на дверях біля притворів, рядняна ганчірка, що навіки вмерзла в поріг. – Одна голість тут!

- Ні в другій хаті, ні в дворі нічого не виявив, - зайшов знадвору в цю мить Свирид, ховаючи засніжену залізну ковіньку під полу.

- А ти ж чому не в школі? – щось своє думала закушкана гостя.

- А хто ж хату топитиме і стерегтиме? – відповіла мала господиня, звівши очі.

- Пішли, товариші, марно час тратимо, - оглядаючи голий верстат,  скомандувала жінка, і випустивши у відкриті навстіж двері юрму, додала, - заяву на ім’я директора школи напиши, щоб дав поміч. Чуєш? Він обов’язково допоможе, - закрила вона за собою, останньою, двері у морознім парові. – Куркулята вони якісь, чи що? – донеслося до Домашки з-під вікон, коли юрба проходила під хатою.

- Таким таке і життя мусить бути! – донеслися до дівчини слова Свирида.

Аж згодом, як мала господиня прийшла до себе, вийшла у двір. Юрба, хитаючись в ході між заметами, скрипливо чвалала гуськом від їхньої хати до села, аж геть розтягнувшись.

- Слава тобі, Боже! – перехрестилася Домашка, зітхнувши. – Спасибі дідам, а то б і у нас забрали все, - подумала вона, як вернулася в хату, стряснувшись від морозу. Оті діди стали їй раптом більше, ніж рідними, а ці останні – бандитами.

Та того таки дня сталася іще одна пригода у дівчини. Домашка вже підмела хату, засипала із ворочка, що був учеплений до підпілля, у горня сої, склала знову в порядок на полику рядна і різне ганчір’я, принесла води з криниці і присіла на ослінчик спочити, бо почала крутитися голова, як рипнули раптом спершу сінешні двері, злякавши її, а невбарі відчинилися і хатні раптово.

- Чи тут живуть, дівчино, Янчуки? – переступив з морозу поріг до хати якийсь дядько у башлику.

- Тут, а нащо вони вам? – відповіла на питання питанням Домашка, вглядаючись у нового пришельця.

- Батьків товариш я, - розкушкував гість голову із башлика, поклавши і його, і вузлика на лаву і присівши. Якусь мить він розглядав дівчину і хату, обриваючи з вусів бурульки морозу. – В Чигирині у вашій хаті вів лікнеп у ту останню ніч, як вибралися. Пригадай-но! Ти ж Домашкою будеш? – спитав стишено. – Про матір нічого не чути?

- Не чути, - ледь стримувала в собі зойк Домашка. – А ви, може, щось чули?

- Ні, дитино, не чув нічого. Щось забарилася вона в дорозі, - сказав сумовито. – Але те нічого, - раптом спохопився. – Дорога далека, то і вдвох добиратимуться чимало часу. Напевне, їй довелося почекати там батька, поки реабілітували, - подивився гість на злякану і бліду Домашку. – Чи є у вас папір, ручка та чорнило в хаті? – запитав, щось роздумуючи, згодом.

- Є! Чого ж!? І ручка, і невиливайка, і зшиток.

- Бери все, наладовуй та будеш писати хутенько, - скомандував пришелець, в якому Домашка признала вчителя Жабка. – Пиши ось тут так, - підійшов він до полика, на якому дівчина приготувалася писати, вмокнувши перо: “Директорові школи-семирічки! Від дітей червонокозака Янчука Карпа Дорошевого: Домашки, Петрика, Ярисі, Лідуні, Тані та Степанка, що вчаться у вашій школі, а живуть в селі під Бором.”

- Так я ж не вчуся! – спинилася Домашка розгублено і запитливо подивилася на вчителя, звівши очі.

- Не вчишся, бо не маєш можливості і доглядаєш школярів, а мусіла б учитися. Звати мене Петро Овдійович, запам’ятай собі. Директор в школі новий і чужий, поможе.

- Добре, Петре Овдійовичу, запам’ятаю, - такнула головою Домашка. – Тільки ж …

- Отож, пиши далі: “Заява. Живемо ми, малолітки, без батька й матері, бо його незаконно засудили, а вона поїхала в Сибір, щоб його пересудили, і як чули, невдовзі вони повернуться разом, а нам до того часу немає чого їсти, то просимо виділити нам допомогу. Виділіть, що можете, щоб ми могли дочекатися батьків і не переривати навчання для жебрання.” Підписуй і сама отут, - вказав Петро Овдійович пальцем, - і решта дітей хай підпишуть нижче, кожний своє ім’я.

- Так Степанко ж лише вчить літери!

- Хай напише їх дві чи три, і завтра піди із ними усіма до школи в кабінет директора.

- Із усіма до директора? – перепитала дівчина, сумніваючись.

- Їх поставиш під дверима і накажеш чекати тебе, а сама, постукавши, зайдеш і покладеш на стіл заяву. Зрозуміла? Про мене ні слова не говори.

- Зрозуміла, - поклала ручку на невиливайку Домашка. – Якщо він допоможе чимось, то як я те візьму і принесу?

- То вже, дівчино, марниця, - аж усміхнувся про себе Петро Овдійович. – В школі є коні, віз та машталір. Написати цю заяву порадив тобі сусіда-дід, скажеш, як директор спитає.

- Скажу, - зітхнула, схлипнувши, Домашка.

- Ось вам трохи від зайця приніс коржа та насіння із кабачків, - розвернув учитель вузлика на лаві. – Поділиш на всіх чесно і роздаси. Не б’єтеся ви тут, бува?

- Не б’ємося, Петре Овдійовичу! – обраділо дивилася Домашка на принос.

- Молодчина ти, аж повірити тяжко, - погладив учитель раптом дівчині голову і почав застібати на бабки і гаплики полушубка. – Отак і живіть та чекайте батьків. Як вернеться мати, чи з батьком, чи сама, то дайте мені знати про це, - накинув він і башлика на голову та врешті пішов у клубкове марево морозу в дверях, як з’ява, так же, як і прийшов із нього.

Домашка прислухалася, як порипів у дворі сніг під кроками гостя, оглянула його принос, ковтнула великий ковток слини від одного вигляду переламаного коржа і поклала його під ріжок ряденця, а насіння висипала із торочка в торбинку до свого і підвісила на гачок у підпіллі. Дуже мудру схованку зробили їм люди в кінці широкого підпілля  - її не видно навіть тоді, як пригнутися і заглянути в темноті. Переляк від прихідців потроху замінився вірою в повернення батьків, в одержання якоїсь помочі зі школи від нового директора.

“Надоум його, Боженьку, щоб він дав нам допомогу! Надоум, Боженьку,” - проказала про себе, доливаючи у геть википіле горня із соєю води, хоч та уже досить розварилася.

Задовільнив директор наступного дня заяву дітей не без помочі, звичайно, підмовлених Петром Овдійовичем учителів. Привіз шкільний машталір у санях дітям два добротні мішки кукурудзи, хоч і згірклої та затхлої, і пуд такого ж пшона. То було неймовірне багатство, найпаче для Домашки. Школярі щовечора за її наказом товкли геть висушену на печі оту кукурудзу і крупу варили, замочуючи звечора, а відсіяне дідовим Самоховим решітком борошно зсипали у міща і клали на комині на потім. Дав директор і довідку Домашці, хоч вона її і не просила, щоб виконавці-викачники не відібрали в дітей харчу, як ходитимуть. Ота довідка обрадувала не лише дівчину, а й обох дідів.

Та минув отак Новий рік, шкільна перерва – канікули, не стало кукурудзи на баранці, діти попробували колядувати і щедрувати, але крім дідів Павла та Самохи, їм мало хто щось дав їстівного, бо тих щедрувальників було в селі безліч, і люди то собак відв’язували, щоб не пустити їх до двору, то закладали двері на колодки, і діти, проколядувавши чи прощедрувавши і не дочекавшись подання та намерзнувшись, полишали двори ні з чим. Закладання дверей у селі стало повсюдним, дотримувалися його за порадою дідів і Янчукові діти, бо почалися грабунки.

Дід Самох, крім гарбуза і кількох буряків, приніс якось під Водохреща Петрикові, бозна й де ним роздобутий, сувійчик потріпаних та вигорілих газет і плакатів. Були ті газети різні і за назвами, і за величиною, а ще часто вирвані на цигарки, але Петрика вони обрадували, і хлопець, поробивши домашні завдання раніше інших, перечитував потроху їх, поки горів каганець, надіючись вичитати з них щось про конармів чи, може, і про самого батька. Від матері він знав, що “батько став лютим на війні”, отож, її він потроху почав вважати причиною всіх людських лих на землі, ще й тому, що не мав тепер можливості слухати Левкового, Явдокимового та Таранового балакання з батьком.

У десятисторінкових “Вістях ВУЦВКу”, що були давніми, хлопця захоплювали слова, від яких аж язик ламався при вимові та які він, морочачись, так і не зміг зрозуміти. “Нарада голів Окрзерноспілок”, “Виїзд інструкторів ВУРСП на периферію”, “Тракторні сільгоспмашини”, “Американська профспілкова делегація в Харкові”, “Розповсюдження облігацій держпозик”, “В журналі”, “ Червоне село”, “ Безперервка як могутній чинник поліпшення якості Радапарату”, “Нові п’ятиднівки”, “Українізація у радактивістів”, “Перевод журналів-місячників на двотижневі”, “Якщо ворог не здається, його знищують”, “Перебудова оргвідділів ОВК у світлі виступів вождів”, “Червоні валки революції в дії”, “Добровільні здачі додаткових лишків збіжжя і худоби в Республіці”, “Кількасот мільйонів тон зданого лишку стають нормою на шляху до комунізму”, “Плани п’ятирічки – закон!”, “Тсовіахем у нас”, “Морд у Галичині”, “Роздуми про ліквідкоми і їх наслідки”, “Збочення в Книгоспілці”, “ Передплачуйте…” – читав і читав школяр вечорами і по кілька разів, так чимало і не зрозумівши з прочитаного.

Записуючи незрозумілі слова і абревіатури з отих газет, Петрик звернув на себе увагу вчителів у школі, так що про нього була якось мова педколективу в учительській кімнаті. Причому не лише позитивна, а й негативна, бо своїми питаннями школяр затримував виклади матеріалів за розкладом, відволікав учнів від поданого їм матеріалу. Малий Янчук того, звичайно, не знав, тішачись прозріннями, які давали йому вчителі. Оті прозріння сулили йому перевагу над іншими в групі, а ще коли дід Самоха приніс звідкись йому в подарунок велетенську газету “Комуніст” та майже таку ж “Харківський пролетар”.

Запам’яталися Петрикові малюнки: на одному з них людські потвори дерлися пазурами на якусь, може, крижану брилу, а їх із неї зганяв червоним чоботом дядько у гостроверхій зірчастій шапці і в шинелі; на другому була намальована павутина, в якій сиділи піп, куркуль і буржуй, кличучи людей до себе, щоб вони заплутувалися. Був і підпис пам’ятливий: “Ворогам народу – смерть!” Те чимось коробило хлопця, тому пропускав і читав далі, зауважуючи, що пишеться в цих газетах і про дещо інше.

”Прибалтицькі республіки та СРСР”, “Наради Фінляндії, Естонії, Литви та Латвії в Ревелі”, “Обмін в’язнями між СРСР і Латвією”, “Звернення до Мопрівців”, “Переворот у Литві”, “Результати засідання фракції п’ятого Всеукраїнського з’їзду”, “Профспілка – школа комунізму”, “П.П.Постишев – соратець Сталіна”, “Пілсудський відмовляється від президентства”, “Знищимо куркуля як клясу!”, “Як помер імператор Японії Іошіхіта”, “Введення в ЗСФРР тюркського алфавіту”, “Червоний профінтерн у помочі страйкарям світу”, “Виступи об’єднаної опозиції проти Радвлади”, “Підсумки українізації газети “Комуніст”, “Порушення партдисципліни в ЦК Троцьким, Зінов’євим, Каменєвим, П’ятаковим, Євдокимовим, Сокольниковим та Смілгою”, “Ухили Бухаріна, Галахера, Катаями й Лозовського у ВККІ”, “Ворожі дії Куусенена, Мануїльського, Креме, П’ятницького, Рой, Шмераля та Ерколі”, “Ліквідація округів в УРСР”, “Ще раз про моделю “Самостійної України у федерації з Польщею”…

Звичайно, маючи чіпку пам’ять і перечитуючи оте все по кілька разів, Петрик чимало завчив мало не дослівно, ставши геть обізнаним. Дід Самоха, дізнавшись, що дітям немає чим світити, приніс ціле міща скіпок-лучин, і Петрик читав, палячи їх під челюстями, як дівчатка, поробивши домашні завдання, влягалися вже спати, бо Домашка бликавку-каганчика забороняла палити. Бувало, що мала господиня вкладала його на сон із боєм, але й у постелі оті вичитані слова крутилися перед очима химерами, снилися виразами і цілими реченнями. Вчителі в школі дивувалися, зауваживши здібності хлопця до словесності, ще й тому, що він був на рік молодший від інших і геть малий ростом…

Зима тим часом відлижилася, м’якшала, вкривалася сизуватими пасмами димів із бовдурів щораз більше, плакала днями на сонці сопляками, товщачи їх і довжачи спичакувато зі стріх. Вона простягнула вподовж дні, опресувала снігову товщу, осірила її, хоч ночами і підсипала на все свого снігового борошна, бралася морозцями, але повітря було не те і сороки та гави кричали на весну та тепло, а не на холод.

Ганна до дітей не поверталася, і вони, а найпаче Домашка, уже втрачали силу її чекати, хоч їжу ще мали, бо одержали і вдруге допомогу зі школи з поміччю Петра Овдійовича. В школі депеушники арештували ще двох учителів, і решта по тому була в траурі, а діти не мали уроків.

Одного дня, вернувшись зі школи, як завжди, діти застали в дворі розхристаного діда Павла, що мовчки сердито штурхав істиком у замети, показуючи Домашці, де відгрібати сховане в сніг. Петрик і Ярися кинули на сніг школярські торби і почали носити вузлики зі збіжжям, перетягши врешті до хати і міщата з кукурудзою. Вони не взнавали діда не лише тому, що він їм цього разу нічого не приніс “від зайця”, а й тому, що пішов він заклопотаним і мовчазним, не попрощавшись, як звичайно. Ще не встигли школярі роздягтися, як у хату навідався і дід Самоха в такому горі, що годі було його і взнати.

- Як тут ви? – охрипло і тривожно спитав він зляканим голосом. - Гостей не було? Ховайте все, бо знову ходять із валкою викачники!

- У нас же, діду, довідка є зі школи, - пояснила Домашка.

- Довідка-довідкою, а береженого і Бог береже, дівчино, - ледь не плакав старий.

- У діда Павла також все-при-все на валку забрали викачники, - пояснила дівчина старому і школярам отой дідів стан. – Картоплю і буряки навіть відкопали!

- І в нього?! О Боже наш! До чого ж ти нас довів? У мене картоплі не знайшли. Помилку я вчинив і гріх, що не прийняв вас до себе, то воно й карає Бог мене. При вас би вони не посміли отак грабувати.

- Як би не посміли, діду Самохо, коли і в нас ходили та шукали, як знаєте?

- Живіть мирно та слухайтеся Домашки, ждучи матері, а вона тепер по весні уже не забариться, - пішов і він примовкло від хати, не попрощавшись, як завжди.

- У діда Павла навіть пшоно, казав, із горщечка висипали, хоч баба і запевняла їх, що воно наше, - доповіла Домашка школярам, як дід Самоха пішов із двору. – Він також вважає те гріхом, бо не віддали вони його нам у свій час, то Бог їх тепер карає. Принеси, Петрику, води з криниці в макітру, та прив’язуй до ключа цеберко, а то знову впустиш, як тоді! Слухайся, чого слупом стоїш?! – нагримала на брата, що не міг прийти до себе від почутого.

Отоді ото, носячи воду в макітру, Петрик першим побачив ще з віддалі матір і спершу онімів від несподіванки, а потім попередив решту дітей, і ті повискакували з хати напівозуті та роздягнуті. Мати не йшла, а плелася, топчучись на місці, ковзаючись  і спотикаючись, але поява дітей додала їй сил, і вона прискорила кроки. Дівчата зі Степанком, як лиш вона трохи наблизилася, кинулися їй назустріч, і лише один Петрик не побіг навстріч матері, а лиш пішов, хоч чекав її не менше інших. Він не хотів нічого і чути про батька.

- Хороші мої!.. Боже великий! Бачу їх живих!.. – облилася сльозами Ганна в риданні, притискуючи дітвору, що у плачі оточила її. – Упаси й помилуй нас!.. – пішла, ледь ступаючи, вона. Діти зауважили, що її очі були геть запалими, лице ніби намазане сажею, руки холодні. Домашці і Петрикові із-за малечі довелося іти обік матері, що за сльозами не бачила шляху і мусіла витирати очі. Взуті у валові постоли материні ноги були аж до колін обв’язані ганчір’ям, заплічне міща було геть порожнім, юпка - в глині, крейді й бруді, і сама мати здавалася якоюсь іншою, зміненою.

Менші лепетали їй свої новини, хвалилися чемністю та слухняністю, Степанко нарікав на Домашку, що та скубала його за вухо, коли він просив баранців із кукурудзи, яких цілу жменю вкрав Петрик. Було підвечір’я. За стіною Бору ряботіли жмурки, але тут, на путівці, було ще видно, хоч якось незвично і особливо червоно, бо захід розливався таким широким окривавленням, що аж вороння к криком тікало від нього до Бору, вкриваючи верхи дерев чорними шипаками і лякаючи всіх каркотом.   

- Слава тобі, милосердний Боже! – хрестилася Ганна, навертаючи у двір до себе свою отару. – Бачу, наглядали за вами діди, спасибі їм! А відкидачка-лопата ото чия ж?

- Дід Самоха подарував нам, - пояснювала по-господарськи Домашка, забігаючи наперед, щоб відкрити перед матерею двері хати. – Діди нам дуже помічними були, поки їх викачники не пограбували.

- Хух, Боженьку! – перехрестившись у куток на образок Божої матері, тяжко сіла Ганна на лавицю в хаті, чомусь упираючися руками в сидінні. – Тепло у вас, слава Богу. Постав, Домашко, та зігрій мені води в печі, хай помиюся з дороги, - звеліла старшій, затяжно і хрипко дихаючи та зітхаючи.

- Петрик якраз води наносив, то зараз, мамо, - кинулася дівчина ставити в челюсті чималу макітру та сунути її углиб на черінь нерівним подом.

- А нас учителі водили до церкви дивитися, як анцихристи валитимуть хрести і дзвони, - похвалився матері Степанко.

- Ага, мамусю, всю школу водили з уроків дивитися, а викачники і міліціонери зачепили хрести довгими-предовгими шнурами і через попову хату звалили спершу хрести, а потім і дзвони скинули із каланчі на землю, - пояснила слова найменшого брата Ярися.

- Усіх угодників і боженьків під церквою, винісши, звалили на купу, а дзвони репнули, як ударилися об землю, - спішила і собі похвалитися Тетянка.

- Не всі, мамочко, репнули, а лише три більші, а чотири менші цілі, - поправила сестру Лідуня. – Люди плакали й кричали, то міліціонери й викачники арештували жінок і нашого директора та повезли підводами до Чигирина, а нас наказали вернути всіх до школи. Через ту церкву у нас більше і уроків не було.

- В церкву тепер звозять збіжжя, яке відбирають у людей, як лишки, бузівків, корів, биків та коней, яких експропріюють у підкуркульників на м’ясоздачу, - пояснив матері насамкінець розсудливо Петрик, здивувавши матір отим словом, яке вона і вимовити не могла. – Худобі і сіна експропрійованого навезли під церкву.

- Гадала піти помолитися туди, як Бог дасть сили дійти додому, аж воно і церкви вже не стало тут, як і всюди в Україні по путі, - почала роздягатися Ганна і розкушкувати голову із геть брудної хустки.

- Там, матусю, поки ото привезли сіно, корови, бузівки, телята, овечки і коні так гулко бутіли, ревли, мекали та іржали з голоду, що аж у школі було чути, на все село те ревище лунало, - додала до братового і своє пояснення Яринка.

- Світ перевертається шкереберть, діти нехристами ростуть, а за які гріхи господні, не добрати… Бачила, діти мої, тата нашого, - почала вона розчісувати обережно геть заколошкані повні коси гребеником. – На краю світу він, хворий і немічний, так що і пізнати його не можна. Передавав вам поклони і просив, щоб простили йому за лютість, - подивилася вона протяжно на Петрика.

- Не прощу я їм ніколи, як і Тодось ото казав! – вирвалося із грудей хлопця обурення.

- Якщо не звільнять, - глибоко втягнула в себе повітря Ганна, не звернувши уваги на сказане сином, - його із отієї каторги, то, казав, довго не виживе. Аплакат, найнятий мною там, запевняв, що батькові йде десь пересуд і буде звільнення по ньому, - закрила вона брудним окрайком хустки на плечах скривлений мукою рот і скинула з очей сльози. -Мабуть, діти мої, поки сонце зійде, роса очі виїсть і нашому батькові. Несказанна маса там всілякого люду загнана уже, а правториться ще не менше, як бачила в путі додому. Везеться і женеться хрещений люд! А анцихристи всюди такі люті, що і людьми їх називати гріх. Злодіями увесь світ кишить, у мене бралися на одній станції макуху вкрасти, то, слава Богу, сусіда забачив і розбудив… Може, постав, дочко, і в горнятах та казанкові води в піч на літепло, підклавши дрівець, бо завошилася і занужилася я в отій чорній дорозі, та й ви тут отак же, мабуть, - почала загортати вона в юпку хустку і кофту. –  Підкинь, Домашко, більшечких дров у піч, розпали плиту та знайди мені чисту сорочку і усім вам, - наказала дочці, знову всівшись, Ганна, як поскладала завошений одяг під поріг, розшнуровуючи ганчір’я на ногах.

Почувала біль у грудях, що в теплинні хати ніби підсилився, нестерпно боліли ноги з дороги, але Ганна не здавалася слабості: вимила і вичесала при дочці геть себе, вклавши решту дітей на сон, вчинила оте ж із дочкою, а коли вибрала в запівніч уже жар та попіл із накаленої печі, просмажила там увесь свій і дитячий одяг так, що жодної воші чи гниди там не лишилося живої до ранку.

Лягла спочити з Домашкою, як відправила школярів на другий день до школи, і потім ще цілий тиждень мила і чесала кожного з дітей та смажила отак же одяг, прала і золила, поки таки завсім не стало отієї нужі в хаті.

Діди Павло і Самоха, видно якось побачивши її повернення, цілий тиждень не появлялися до них, і Ганна оглянула свої їстівні запаси прямо перелякано, бо було їх хоч і більше, ніж сподівалася в дорозі додому, але украй мало, як зважити на час до хоч якогось нового урожаю. Дуже опечалило її і те, що отого директора арештували і він більше не допоможе їм збіжжям, і те, що і в дідів “викачники забрали всю їженьку”, як шепеляво мовила їй Тетянка. Творилося щось неймовірне у світі, і Ганна наказала Домашці написати ще одну заяву в школу про поміч, попередивши дітей, щоб не говорили там нікому, що вона вернулася додому.

Ні з чим цього разу повернулася Домашка зі школи, віднісши оту заяву. Директора не було досі випущено, а завпед сказала дівчині, що круп та картоплі лишилося в них так мало, що скоро і сніданків дітям не буде з чого готувати, а отже, допомогти їм школа більше не може. Домашка хотіла побачити вчителя Жабка Петра Овдійовича, але його того дня викликали міліціонери в Чигирин на якийсь допит, і вона вернулася, не сповістивши йому про матір.

- Усіх школярів, мамо, учительки обшукували на воші сьогодні, то в наших не знайшли, а в інших багатьох знайшли чимало і випровадили додому, - намагалась Домашка хоч якось утішити матір у горі і відчаї. – Завпед мені сказала, що ми молодці, бо і без батьків не в нужі  ходимо та живемо при вбогості.

- Слава Богу, що хоч цей сором моє повернення вчасно попередило,- перехрестила себе мати у відповідь на сказане дочкою.

Того ж підвечора, як поприходили діти зі школи, Ганна довідалася, що й у них були  заготовачі лишків, але нічого не взяли, бо дід Самоха показав, як поховати все в сніг та у підпілля, побачила й довідку школи на видану дітям поміч збіжжям, яке не підлягає експропріації, і зрозуміла, що без помочі школи діти уже б вимерли з голоду. Зауважила вона і надію Домашки на ходіння в школу, але задовольнити те бажання не схотіла, бо подумала, що дістане пряжу та замовлення на ткання, і вдвох вони, може, щось і  зароблять.

Дала Оксана якогось дня чиєсь замовлення Ганні, хоч і за геть низьку оплату, і та вернулася із пряжею, як заведена. У радості вони із Домашкою мотали, снували, напинали на верстат, марудилися і гнули спини, поки заткали щасливо початок полотна. Шліхтила основу пряжі Ганна більше для годиться милом, бо борошно, дане їй для шліхти, вирішила приберегти для бовтаниці–затірки дітям. Отого ж вечора Домашка похвалилася матері, що по дорозі до школи зустрічала її тітка Варка Скачківна і чомусь розпитувала, як вони там у її спадщині живуть і що чувати про батька.

Ганна згадала, що вона так і не знайшла часу і можливості подякувати господині хати по спадку, розцінивши те, як свій злочин і нехлюйство, та вирішивши при першій нагоді навідати її, тим паче, що знала тепер, де вона живе, і хоч словами віддячитись тій за оцю спасенну хату на відшибі. Їй навіть у сні привиділася Варка тієї ночі, хоч не могла б розповісти, як та чому. Отож, бештала себе, і школярів випроваджаючи, і вже блятом грякаючи та човником кидаючи, і не зчулась, як до них зненацька зайшла якась гостя.

- Добридень вам у хаті, - розтягала жінка слова. – Варка Скачківна я, - промовила, розглядаючись. – І не взнати хати, в якій народилася і росла, а ви нівроку, бачу, і стріху полатали, і хижу очепурили, і нужник поновили, і криницю почистили та цямрини прибили, а це вже і верстатом обзавелися. Дізналася від діда Самохи про вас, а прийти все не було коли.

- Хіба то, добра жінко, вам треба іти до нас – нам до вас, - чомусь злякалася Ганна гості. – Сідайте, добра господине, у своїй хаті, бо ви ж удома, і пробачте нам, невігласам, за нечемність.

- Яка я тут, Ганнусю, господиня? – зітхнула прийшла, присідаючи на лаву. – Я тепер і в себе он як чужа, - приклала вона раптом руку до скривленого в плачі рота. – Забрали ж, повірте, все, що було! Голою лишили з сином, як обпарену курку. Ще слава Богу, між нами мовлячи, що корову вчасно продала, то хоч грошей не знайшли, та і вони тепер сміттям стали, - витерла вона хусткою очі.- Гармаші ж вам родичі?

- Палазя – сестра чоловікова, а мені ятрівка, - присіла на ослінчик і Ганна під верстатом, подумавши, що та ні разу не поцікавилася навіть, як вони тут живуть.

- Не люблю, даруй, твоїх Гармашів, хоч він мені і двоюрідний брат, - сказала по чималій паузі гостя. – Спершу хоч Палазя була людянішою, а тепер і вона туди ж: як та кого б краще обхитрити. Чого доброго, і сами себе скоро обдурять, - сказала.

- Часи такі настають, що і люди нелюдами робляться, - не хотіла Ганна судити Палазю. – Кожний про себе дбає, а до інших зась. Ми ось вселилися, спасибі вам, а подумати і не подумали, щоб якось вам віддячити, - повинилася Ганна.

- Чому і за що віддячуватися, молодице! Ні-ні! Я б нізащо нічого і не взяла від вас! Як-не-як, а доглядаєте ж батькову хату, як пам’ятку мою. Вона мені і не потрібна, а все ж таки батьківська, знаєте, росла в ній… Зібралися ми оце з Тимошем у горі їхати до моєї сестри на Кубань, то й зайшла спитати, може б, ви наглянули за моєю і тією хатою, грядки б саджали і там? Все ж мали б щось із них та й при тому навідувались хоч зрідка туди, бо забиваємо все подвір’я, - знову затулила вона жменею уста, здригнувшись. – Чоловік мій уже шість літ у Соловках і пише, що ще двоє не виживе там. А коли й виживе, то вертатися сюди йому не можна ніяк, - затряслася вона в плачі, аж Ганна в розгубі звелася з лавки. - Якщо ваша згода, то взавтра я пришлю Тимоша, щоб побачили подвір’я і сусідам показалися, як моя доручениця і господиня подальша у дворі. Не відаємо, як нам там поведеться, але якщо буде терпимо, як запевняє в листі сестра, то напишемо сусідам, а через них і вам, щоб їхали, коли схочете, і ви туди, - подивилася вона приязно на Ганну. – Дуже вже хвалить вас дід Самоха, то, може, згодитеся перебратися із цього відшибу в село чи всі, чи частиною, то ми тільки раді будемо, бо даруємо вам і те подвір’я, може, і назавжди.

- Не знаємо, добра Варко, чим ми йому погодили, але він нам став прямо у божеську поміч. Я ж їздила оце до чоловіка аж у Тобольськ, то він, спасибі йому, наглядав за дітьми разом із чоловіковим дядьком.

- Дядька Павла Турика, як і Самоху, я знаю з дитячих літ – дуже людяні обидва, Самоха ж – дядько мій, материн рідний брат, - зізналася.

- Присилайте Тимоша завтра, я навідаю вас. Хату, як добре заб’єте, доглядатимемо, поки житимемо, грядку, як матимемо силу, скопаємо, але садити зовсім немає чого, - і тішилася, і печалилася Ганна. – Не знати, як доживемо до літа, бо спасає нас лише школа.

- Лишу вам у бляшаному схові насіння на соняхи, гарбузи та червоні і білі буряки, лишу дрібну, як горох, картоплю, що її не взяли заготовачі, а її циберів шість буде, лишу десяток качанів пшінки, якої виконавці не побачили на бантині, є в мене ріпа, то весною її можна буде, як захочеш, розсадити, бо густа, лишу всяке господарське начиння, замкнутим у коморці на засув і замок, криниця в нас із журавлем і цебром, лелеки на хату мають вернутися, як потепліє. В коморці в мене є чимало клоччя поганого і навіть трохи прядива пригодного, то і його ти можеш попрясти і скористати для себе, як тобі краще буде, - зводилася Варка вже йти, оглядаючи верстата.

- Не знаю, чим та коли вам віддячуся, добра Скачківно! – ледь не плакала Ганна.

- Не ти мені повинна віддячуватися, а я тобі за оцю згоду, Ганко! Дядько Самоха захворів із того, що не дав вам картоплі і буряків, які в нього викопали і забрали з кручі заготовачі, вбивши ще й собаку Бровка при тому, - йшла Варка із хати.

- Доглядати хату будемо, а перебиратися поки-що ні, бо тут спокійніше і з дровами легше нам.

- Дядько те саме мені сказали.

- Постійте трохи, я зараз, - кинулася Ганна в чуланець. – Не погребуйте, подарую вам ось цих помережаних пару ложок, бо більше нічого не маю.

- Подаруй три, хай і сестрі одну повезу, вона одинока там. Це такі, бачу, як і в дядька Самохи. Скільки ж то часу треба було та бажання, щоб отак вимережити їх! – обраділо обдивлялася гостя дарунок.

- Ось вам ще й полоник! – принесла Ганна на додаток.

- Дяка тобі, не знати яка, молодице! Я завтра, може, щось і тобі знайду ще подарувати, як доживемо, - узяла під руку вона вузлика і направилася в двері.

- Ходіть здорові! Ждатиму Тимка, - обізвалася з порога услід гості Ганна і, прикривши врешті двері та помовчавши в радості, сіла, як у гарячці, за верстат.

- Коли б я не розтринькала отак грошей, поїхали б, може, і ми з часом до Варки на Кубань, - аж спинилася Ганна в тканні і, помовчавши, затряскала знову блятом, вправно підіймаючи та опускаючи ногами начиння.

Відновилася про оте ж розмова і у прийднях, після проводжання Варки і Тимка на станцію Знам’янка. Згадувалася всім і сестра Варчина Вустя, до якої, як записав Петрик в адресі, треба їхати до якоїсь станції Кавказької, а там добиратися до річки і села Зеленчук. І Зеленчук на Кубані, і Джанкой та радгосп у Криму стали тепер для сім’ї Янчуків притчею во язицех, бо чекали листів ще й від Прісі та Сави Трикопів і Насті та Марка Лісних, яким написала Ганна про свої і чоловікові злигодні. Ці родичі та їхні там землі надовго стали обітованними зтоді і для дітей, хоч листів від Прісі та Насті не було зовсім, а Варка написала, що на Кубані все таке ж, як і на Чигиринщині та всюди, але вони із Тимошем не голодують при Вусті.

Якогось дня до школи в село приїхав із Окружкому Черкас інспектор освіти і сидів на уроках увесь день по всіх групах, переходячи із однієї в другу і посеред уроків. Дітям, а найпаче Петрикові, він запам’ятався тим, що його чомусь боялися вчителі та вчительки, і тим, що в той день на великій перерві був ситнішим та більшим сніданок, а після уроків додому були відпущені лише перші та другі групи, а решта була зібрана у великому вестибюлі та в групах при відкритих дверях до нього для слухання лекції.

- Шановні школярі і вчителі! – звернувся гість до юрби у вестибюлі, де панувала мертва тиша після того, як завпед об’явила про лекцію та лектора. – Нещодавно у вашому селі відбулася велика історична подія – були повалені із церкви хрести, скинуті дзвони та винесені геть із приміщення ікони й інше начиння темряви. А назагал сказати, був ліквідований розсадник вікового мракобісся, очолюваного в нашій Радянській Республіці соборним рішенням у 1921 році тридцяти чотирьох архиєпископів на чолі із митрополитом Василем Липківським, - передихнув він, вражений німотою слухачів у вестибюлі. - Радвлада, під керівництвом нашого вождя, першого ленінця товариша Сталіна та його соратця в нас Павла Постишева, засуджує діяльність церковників, як ворогів нашого робітничо-колгоспного суспільства за те, що вони злигалися тепер із єфремівцями і так званою “Спілкою Визволення України”. Радвлада не бажає більше терпіти ні куркулів та підкуркульників, як саботажників, ні тих тридцятьох чотирьох архиєпископів: Теодоровича, Ярощенка, Орлика, Овсіюка, Жевченка, Кротевича, Хомічевича, Явтушенка, Кохна та багатьох інших, як і цілу свиту так званих автокефальних отців, найреакційніші з яких Чехівський, Калішевський та Милюкевич і Липківський, - задихався лектор у мові, - та клир об’їдали темний люд наш. Ми змітаємо їх із державних комуністичних колій на збочину історії, як агентів буржуазії, мракобісся і світового капіталу разом із СеВеУ. Змітають їх і всі наші письменники та об’єднання: “Вапліте”, “Гарт”, “Плуг”, “Літературний ярмарок”, “Шквал”, “Металеві дні”, “Червоний сіяч” тощо, як і, скажімо, авангардівці Івани: товариші Кулик та Сенченко, які стоять тепер на позиціях згуртування і необійдного утворення Спілки Письменників нашого Союзу і при ньому – Радянської України. Отже, шановні товариші вчителі і учні, осудимо одностайно назавжди і мракобісів-архиєпископів, і антирадянських решток так званого “Братства української державності”, “Боротьбистів” та “Укапістів-націоналістів”, як ворожу клясу на світлій всенародній путі до пролетарського майбутнього! Я скінчив, шановні учителі й школярі! Дуже добрих вам показників у програмнім навчанні на нових засадах і платформах виховання молоді, як будівника комунізму! – повисив заклично лектор голос. – Виконання і перевиконання селянами поставок лишків! - стих, складаючи на столі якісь папірці, в які заглядав під час промови-лекції.

- На цьому лекцію, товариші присутні, будемо вважати закритою, - виголосила завпед школи у натовп після чималої оніяковілої мовчанки присутніх. – Учні ідуть додому, а вчителі лишаються для педнаради в учительській кімнаті…

- Ось тобі й маєш! Не про голод печеться Окружком освіти, а про перевиконання надлишків, - почулися Петрикові обурливі слова Петра Овдійовича, сказані вчителеві-математикові, біля яких він стояв близько.

- Міняються при цій свавільно-біснуватій владі на очах люди, звірішають, лютішають та немилосерднішають так, що і повірити в таке тяжко, а інспектор, як і викачники, - чекісти всі, зовсім окаянні нелюди, - відповів, зітхнувши, вчитель Жабкові.

- Ходи, Янчук, додому та пам’ятай, що почув отут на лекції, - якось суворо наказав Петро Овдійович Петрикові, зауваживши, що той мимоволі підслухав їх розмову.

Хлопець, затримавшись, ішов додому один і повторяв собі, як наказав Жабко, почуте легко, бо було воно йому знане із дідових Самохових газет. Йому було лише не зрозуміло, чому оті вчителі не осуджували архиєпископів, як і інспектор, а ось про голод, то він згодний був із ними. Він навіть допустив, що школа їм відмовила в помочі не тому, що не було чим, а тому, що не було отого директора. “Адже, - думав він, - при інспекторові сніданок був куди смачніший і більший, аніж без нього. От би його до нас директором!..” Цього дня всі діти наїлися галушок у їдальні, а Петрикові та Степанкові тітуня дала їх аж по дві порції!..

Близилася дуже поволі весна, і навпаки - дуже швидко кінчалися у Янчуків усякі їстівні припаси в хаті. За виткані рядна і шматки полотна Ганна одержала продуктів значно менше, аніж домовлялася, дешевше продала і рядна із напряденого Варвариного клоччя, з  полотна пошила дітям сорочки, так і не вибіливши його, - та й не дивно, бо ж ціни на харч підскочили чи й не вп’ятеро. Як не шукала Ганна замовників на ткання, знайти їх не вдалося, і вона мусіла розібрати верстата з начинням та занести на горище. Якогось дня, як погода була вже геть теплою, діти прийшли зі школи зовсім голодними, бо сніданки видавати в школі припинили, а директора за те, що він брав експропрійоване в селян збіжжя для шкільної їдальні, засудили на п’ять років.

Ганна Янчиха по приході голодних дітей з горя заплакала і опустила руки, бо явно побачила голод, зводячись день за днем нінащо. В селі появилися пухлі люди, найпаче ті, що в них експропріювали викачники всі продукти. За якийсь тиждень, як у селі вже почали хоронити мертвих голодоморців, Ганна послала дітей із шкільними торбами жебрати, і ті все далі й далі ходили по селу, навіть і сусідньому, рідко приносячи і до вечора в дім картоплину, буряк, моркву чи кусок гарбуза. А якогось дня додому не вернулася Лідуня,  і як її не шукали Ганна, Ярися, Домашка та Петрик з Танею, знайти і сліду її не вдалося. Мати й діти оплакали її, як жертву, почувши, що людоїди в селі вбивають дітей, і вирішивши, що і Лідуня попалася якомусь, - а була вона з усіх найвродливішою і найздоровішою.

Ганка навіть в отій біді, в жалобі за Лідунею посадила Варчиним насінням і Скачківську грядку, а не лиш свою оцю при хаті. Правда, Варчину ріпу довелося майже повністю потроху вирити, не пошкодивши мілкоти, яка ще до осені могла вирости. Діти все менше або й нічого не приносили із жебракування, хоч ходили не лише в сусідні села, а і в Чигирин. Мати їм навіть ними вижебрані буряки, моркву, ріпу чи шматик гарбуза нормувала, вже не кажучи про якийсь хліб із жолудів, кукурудзяних качанів із вівсяницею чи картопляник, які вони приносили, бувало, і пізнього вечора.

Утішив родину якось Петрик, бо прийшов зі шматком добротної перепічки, похвалившись, що його по намові Петра Овдійовича бере сільський кооператор за пастуха, і він уже завтра пастиме в лісі за харч його корову, бузівка і теля. Влаштувалася услід за Петриком пастушкою також за харч і Домашка в сусідньому селі у голови сільради, геть неподалік від діда Самохи. З розмови вияснилося, що влаштував її туди не хто інший, як той же дід. Отож, старші почали пасти худобу у знайомих їм місцях, і Таня та Степанко щодня ходили в Бір їм допомагати, звичайно, з’їдаючи те, що давалося пастухам на цілий день на пастівники. А Ганна і Ярися перевелися на ніщо, бо малій все менше вдавалося щось вижебрати, але появилися щавель по луках, спичаки в болотах, печериці в Бору, пташині яйця в гніздах, які Петрик драв цілими днями і передавав їм  через Тетянку і Степанка, і Ганна повірила в те, що вони таки виживуть.

Хоч наймачі пастухів були, порівнюючи, заможними, і  Петрик з Домашкою поправилися аж мидзато, все ж не могли ніяк до літа наїстися, не жилося і їм із медом. Особливо терпів Петрик у кооператора, бо жінка Гната Петровича, привезена ним із Тамбовщини, була постійно озлобленою, скнарною і жадібною, бридилася хлопця, не пускаючи його навіть до хати обігрітися після спання в клуні на сіні, звичайно, без жодної постелі. Гнат Петрович, правда, дав йому добротну свиту накриватися, але так, “щоб тьотя Фрося про те не відала”. В сіні хлопець зігрівався та навіть сушив на ногах, не роззуваючись, свої валові постоли, що, не встигаючи висохнути за ніч, були тісними, аж поки мати не замінила їх новими, більшими, хоч і в тих прохолодними ранками ноги часом замерзали так, що хлопець їх не чув, а ще ж боліли курчата-пискляки, що появилися від роси і аж кривавилися на ногах. Правда, при отому хлопцевому горі була і радість, бо до кооператорової худоби Петрикові додалася ще й корова з телям його сестри Марії Петрівни, а та була куди щедрішою від “тьоті Фросини”, даючи хлопцеві на пашу часом навіть хліба із салом чи маслом. Отоді і Тетянка та Степанко геть ожили, носячи і по цебру матері та Ярисі печериць, яєчок, навіть качиних та гусиних, які Петрик драв у балкових озерах та болотах. В селі мерло безліч людей, а зчорнілі та змарнілі Ганна і Яринка, хоч і до крику жалюгідно жили, надіялися на краще, часом носячи дідам Павлові та Самохові то яєчок, то печериць, то спичаків чи ріпи. 

Як не тяжко жилося пастухам, було щось і чарівне в самому перебуванні в Бору,  що велетнем шумів і жив своїм загадковим життям, непідвладним нікому і нічому, обумовленим віками і погодами. Висота, величина, особливість дерев, їх рівність або корчакуватість та корчоломакуватість звертали на себе увагу, змушували задумуватися та відгадувати, чому те так або інакше існує, надивлятися та наслухатися, чудуватися і заворожуватись, самовиховувати в собі розсудливість, поміркованість, дорожіння отим пастухуванням, за яким росла сумлінність, як осібна особливість всієї родини Янчуків, що відрізняла їх навіть при її загальності тоді в селян і міщан.

“Кру-у!.. Ку-ку-у!.. Тук-тук!.. Кряк-кряк!.. Фіть-фіть!.. Кра-кра!”, накриті отим постійним тихішим або голоснішим “Ша-а-а!”, чаклували дітей, вплітали їхні душі у свій безмежний плин і розлив, наповнювали їх задумливим сумом і спостережливістю, а ще коли вони якогось дня, погнавши худобу у свій Лісок, переконалися із жахом, що його більше немає, а є уколошканий сплюндрований острів, геть неподібний до колишнього, казкового і доглянутого. Петрик та й Домашка навіть пасти там худобу відмовилися, погнавши її у Бір, у жалобі й розпуці…

Так нарешті прийшло до людей - по багатьох похоронах, уже й без домовин, після майже масової пухлості людської – і літо, початок якого додатково приніс чимало смертей від того, що люд наїдався ще лише молочних колосків і вмирав від заворотів. Ганна Янчиха все ще ждала повороту чоловіка, тішилася, що ще ходить, хоч виснажилися з Яринкою до краю, так що і пізнати їх було зась. Першим рятунком їм була ота картопля на Варчиній грядці, що її дочка бігала щодня підривати на суп, який варила Ганна із жаливою, бур’яном та корінням кизилу пополам із ріпою, все ще вірячи, що і цю голодоморну весну вони виживуть, хоч у селі було сотні людей схоронено.

Тутешня Ганнина грядка цього року, хоч і зійшла врунно та споро, врожаю не обіцяла, бо поливати її було ні їй, ні Яринці несила. Правда, на прикопі добре зав’язалися гарбузи та трохи кавунів і динь. Були б, може, і буряки, та їх довелося до часу викопати і з’їсти. Як Ганна не шукала замовлень на ткання, трохи поправившись, знайти їх не могла ні в селі, ні в місті, як і її зовиця-ятрівка Оксана. Отож, ще вліті Ганна гарячково шукала заздалегідь рятунку від нового наступного голоду. В перші дні жнив збирали колоски в полі, куди Ганна брала не лише Яринку, а й Тетянку та Степанка, чи заміняла ними на пасовиську Домашку й Петрика, які, назбиравши колосків, по обіді бігли у Бір до своєї худоби, звичайно, не признаючись господарям, що відлучаються.

Та заготовити зерна Янчукам, як і багатьом іншим, не вдалося, бо вийшов якийсь урядовий Указ, що судив людей і за п’ять назбираних колосків, і в полі на збирачів почалося зроду-віку небачене людоловство. Ганна тільки втечею спаслася від арешту, після чого припинила оте збирання, закопавши назбиране поряд із Грицевим горбиком у пісок. Не ждучи осені, вона викопала на Варчиній грядці всю ріпу, дозволила їй викопати і на своїй Варчина сусідка. Перевізши оте добро, Ганна негайно закопала і його. Після цього Ганна попросила у Марії Петрівни, кооператорової сестри, на день корову із бідаркою-двоколіскою і одного досвітку виїхала нею на прощу по селах. Наїздилася за день з Яринкою, і ніг не чуючи, набралась і горя, й сорому, хоч і не була соромливою в біді, тепер особливо, але привезла ввечері одну мізерію: вузлики квасолі і пшона, кошик кукурудзи, трохи буряків, десяток гарбузів, круг макухи.

Удалося Ганні знайти в дідів Павла і Самохи трохи майже прілого клоччя, і вона взялася попрясти його, передавши через дітей частину і для Домашки в Бір. Тим часом обидва наймачі, як змовившись, перестали пасти худобу, і Домашка та Петрик вернулися ні з чим додому. Знову довелося, не пустивши дітей до школи, ходити з ними і в Лісок по горіхи, дикі груші, ягоди, глід, калину, кислиці, і таки в поле по колоски, хоч ті й були тепер вже пророслі, як і горох та чечевиця. Та в полі вони одного дня ледь втекли від об’їждчиків і більше вже не ризикували.

“Не інакше, як влада убивців, погромників і злочинців взялася винищити людей геть, - думала в розпуці Ганна, не розуміючи, як можна забороняти людям прибрати те, що пропадає. – А таки заповзялися, душогуби, бо як те інакше назвеш?” – обурювалася, бредучи з дітьми додому з отими порослими падальцями. Ішли з поля так, щоб зайти по путі на обійстя Варки і там викопати решту картоплі і буряків, обрізати соняхи та обламати останню кукурудзу. Яким же той прихід обернувся жахом, коли Ганна побачила, що грядка була геть прибраною.

-Прости, що не сповістили, Ганко! – сплеснула в долоні сусідка, забачивши прийшлих. – Голова прислав созівців, і вони все викопали і обірвали, як і всюди по селу, де немає господарів. 

Той факт був страшнішим і болючішим, ніж удар ножем у серце для Ганни і дітей. Вони до вечора перекопували і перегрібали граблями грядку на картоплинні, але зібрали в сльозах лише цеберочко картоплі, як горох, та з десяток бурячків-недорослів. Отож, уже й діти, бредучи додому ввечері із отими роздобутками, бачили в уяві голод, а ще коли почули в путі від школярів, що сніданків у школі досі не дають і хтозна, чи й будуть давати. Охкали діти, ойкала і їхня мати в стумі.

Поплакавши, Ганна якогось дня таки відпровадила дітей до школи, а сама із Домашкою засіла за в’язання постолів із отого дідівського клоччяного валу. Пов’язала і продала в Чигирині, але хоч зарібок з того був немалий, та гроші нічого не коштували, бо за десять пар постолів купила на ярмарчищі з-під поли лише п’ять кругів ріпакової макухи. В місті відвідала Дарину і Гриня Вертепів та Оксану із дівчатками. Ті також не мали листів ні від Прісі та Сави Трикопів, ні від Настини та Марка Лісних із Криму. Не довідалася нічого вона і про сестру Килину та її чоловіка Василя, що як у воду впали, виїхавши в Херсон чи Одесу. В Чигирині ще з осені чувся голод, робітникам на фабриці, в артілях та радгоспі видавали по карточках на день по хунту хліба. Отож, і міщани жили вбого та чекали гіршого.

Появилася і радість для Янчуків, бо в школі почали знову давати сніданки, отже, пішла вчитися із рештою до школи і Домашка. Ганна випроваджала школярів, давши по десятку грушок-гниличок, а сама снідала ріпою чи бурячком, шкодуючи, що перевод навчання в школах на п’ятиденки зчастив домування дітей і їх треба більше годувати вдома і тратити їстива, які на очах швидко танули, як сніг на сонці, лякаючи не лише її, а й дітей…

Отак і зимів’я врешті захурделило, замело, занесло вистругами та заметами зі снігу село, аж діти до школи не мали сил добратися. Слідом ударили карою божою морози, і школа натимчас припинила навчання. На Ганнине прохання допомогти її школярам новий директор школи відмовив, пославшись на те, що і ті сніданки, що є, вони видавати ось-ось припинять, не маючи можливості роздобувати їжу.

Наздогнавши Ганну по дорозі зі школи, Петро Овдійович оповів їй, що Карпа пересудом реабілітували і навіть відпустили, а чому той досі не повернувся додому, він дібрати не може. Приспинивши Ганну біля двору, в якому мешкав на квартирі, він виніс їй торбинку гороху і завернуту в ганчірку та газети соняшникову макуху.

- Даруйте, молодице, що більше нічим не можу допомогти вам, - ніяковів учитель при прощанні. – Страшна чорна біда на всіх насувається, що і слів немає, подвійно страшна вона тим, що ми сами її собі завоювали з Карпом та іншими.

- Спасибі вам, Петре Овдійовичу, - рушила Ганна.

- Що ви?! Що ви?! За що?.. Повбивати нас мало, молодице! Очі повипікати і руки повикручувати окаянним! – сказав гаряче услід їй учитель. – Як вівці вовкам, як півні лисицям, на підмови далися, знищивши сами себе! Прокленуть діти і онуки нас, якщо лишаться в живих!

По дорозі додому Ганна стріла валку саней, що скрипіли на морозі, закладені мішками зі збіжжям так, що коні ледь тягли її. На передніх санях у валці між мішками лицем наперед стояв портрет Сталіна і червоно майорів брудною ганчіркою прапор-стяг, а слідом ішли, риплячи валянками, виконавці-заготовачі в кожухах. Ганна, ставши на збочину в сніг, щоб дати дорогу валкарям, довго пила очима оті мішки зі збіжжям.

- Голодує, бачте, люд, а вони, розпроклята куркульня, хліб по ямах гноять, - сказав до неї,  ніби виправдовуючись, один із заготовачів, що геть відстав від валки.

Згодом невдалік, завернувши вулицею, Ганна побачила і подвір’я, в якому, видно, відкопали оті агенти ями, бо і шлях був увесь стоптаний тут, і двори повідкривані розхристано навстіж, і в обійстях, геть згарманованих, чулися зойки і плачі господарів, як на похоронах.

“Дійсно, завоювали ви це, окаянні, людям!” – згадалися їй слова учителя Жабка. Пригадала собі і звернення отамана Павла Скоропадського на Раді-з’їзді в Чигирині, куди міщан було зігнано козаками восени сімнадцятого року: “Думайте, на кого піднімають руку повстанці ваші, думайте, до чого те приведе ваш край і люд! Немає гіршого, як із хлопа пан стає!” З тими спогадами завернула вже й на стежку, що вела навпростець додому.

- Добрий день вам, дядьку Павле! Ходила в школу про допомогу дітям, та марно, - привітала Ганна Турика, що чекав її, сидячи на дровітні у дворі. – Щось сталося у вас? – заклопоталася, відкриваючи засуви дверей.

- Сталося, дочко! Пухнемо ми з бабою, - зірвався в старого голос до фальцету. – Знову були прокляті викачники і забрали все до різки і в хаті, і у дворі.

Ганна острашено зауважила, що геть поросле клоччям дідове лице мало землистий колір, під очима висіли капшуки, руки були в землі, на них проступали сині жили, пальці тремтіли. Той вигляд злякав її, зрозуміла, що дядько приречений, як не жилець на землі.

- Можу з вами поділитися трохи горохом і макухою, якою обдарував мене по путі вчитель, - почала вона надсипати в ганчірочку горох для нього і рубати сокирою макуху. - Ще принесу вам трохи сушки на вузвар,- заплакала в душі Ганна із жалю.

- Де тобі, добра душо, нам щось давати?- не відривав Турик від долу очей.- Не візьму, дочко, нічого, бо ми прожили своє, а в тебе ж кагал дітей.

- Випийте ось трохи супу та й дядині візьмете,- подала вона в горняті свій сніданок старому.

- Якою буде моя совість, дочко?- заплакав, стрясаючись в риданні, Турик.- І не намагайся, бо не візьму!- звівся він із лави, опираючись на патерицю.

- Де ж ваш Нестор, дядьку? Може б він чимось допоміг вам, немічним?

- Де? Бандитує в Холодному Яру, то й через нього обібрали. Тепер не навідується, бо засідці полюють на нього. В селі об’явили п’ять пудів хліба тому, хто видасть його, а це вже повідомили мене, що дадуть десять, як хтось викаже. Все пішло прахом у червонокозаків, як і в твого Карпа, окаянного. Все шукали спілки з пролетарями, а вони виявилися куди гіршими і нелюдішими від царя, - плакав, спершись на ціпка, старий стрясливо.

- Те, дядьку, правда, що Карпо окаянний, - розплакалася Ганна, ставлячи горня із наваром під челюсті. – Звільнили його, як запевняє вчитель мене, а додому не йде.

- А Тодосько ж де тепер? – шморгнув дід носом, переждавши.

- Був на Дніпрельстані, а тепер Шимон в Чигирині сказав мені, що і він у Холодному Яру. То, кажете, полюють на них? – відчула Ганна вину, що так рідко про них думає тепер.

- Полюють так, що і сказати про те немає слів, - пішов до порога дід. – Толку ж від того тепер ніякого, - почухав він зашийок. – Давай тут раду, Ганко, поки стачить сил у тебе, а про нас не думай. Ні-ні, нізащо не візьму! – відкараскувався старий від простягнутої йому Ганною макухи, плачучи і стрясаючись у риданні, підбивши на те і її.- Бувайте тут! – посунув він у двері, злякавши господиню приреченістю, розпукою і безвихіддю.

“То ж був яким господарем чоловік, а чим став на старості із-за проклятих!? – провела вона гостя за поріг, не бачучи за сльозами світу. – Таки, мабуть, правду казав Шимон про Тодося. Уб’ють і його в тому Яру неодмінно, адже їх повні села сюди наїхало бозна звідки. Не знатиму, де і коли те станеться, - заклала вона колодками двері, вертаючись у хату.

Ще ледь встигла Ганна випити оте горня навару, як у вікно постукали діти-школярі, геть налякавши матір раннім поверненням.

- Учителів покликали на нараду в село слухати Постишева, то нам сказали іти додому, - доповіла Домашка матері. – Учнів же тепер по півгрупи лишилося, мамо.

- А Петрикові, мамо, не дісталося затірки в їдальні, бо запізнився, і тітуня насварила його шибеником, - прошепелявив Степанко, кидаючи на лаву свою торбу з “Букварем”.

- А Катрусю Гору з нашої групи два дяді посадили на візок коло мертвих тата і матері та повезли конем на цвинтар, бо вона вже охляла, вмирає, хоч і жива ще, і вони за нею вдруге їхати не хотять, - повідомила Тетянка Ганну. – Катруся вже і не обзивається, а тільки очима дивиться ще та кліпає, бо не при собі.

- Про Лідуню там нічого не чули ви? – жахалася Ганна тих новин.

- Школярі з її групи тільки й кажуть, що піймали і зварили її якісь бандити-людоїди, - за всіх пояснила Яринка, що чула. - Тепер людоїдства в селі повно, то ми ідемо до школи разом, а Пріся Данилівна казала нам, що ті два дяді із созу усіх мертвих щодня вивозитимуть та закопуватимуть на цвинтарі.

Ганна слухала ті новини і в душі холонула і німіла від них. Голод зримо ішов до них, і ніякої можливості зарадити йому вона більше у прийднях не бачила.

А Петрик, відставши від сестер того дня, зайшов у кооперацію-лавку. Там було темно й порожньо. Гнат Петрович сидів якраз за прилавком, а побачивши свого пастуха в порозі, звівся.

- Із уроків ідеш, Петрику? Чому так рано? – спитав він втуленого в підлогу хлопця, понуреність якого була жалюгідною до приреченості. – Проходь сміливіше сюди, зігрійся, - зітхнув.

Хлопець мовчав, не знаючи, що казати. Він нестерпно хотів їсти, прогавивши затірку в шкільній їдальні, і навіть не дивлячись на полиці лавки, бачив там у в’язках бублики, облиті цукром пряники, чув запах закопчених оселедців, і від того всього не міг проковтнути слини в роті, отож, підійшов до прилавка, потупивши очі.

- Сніданки у школі дають же вам? – спитав споважніло кооператор, шкодуючи хлопця.

- Дають, але мені нині не дісталося і затірки, - схлипнув Петрик, шморгнувши носом.

- А вдома ж що їсте?

- Вузвар, ріпу, буряки, часом кандьор і макуху… Вже доїдаємо-о і те-е.

- А постоли в тебе нові, бачу?

- Нові, мати вив’язала нам усім нові… Може б я вам, Гнате Петровичу, щось зробив чи тут, чи вдома, а ви за те дали б мені щось з’їсти?

- Що ж ти, хлопче, можеш зробити мені? Біда та й годі на нас, - поліз під прилавок морочливо. – Ось на, під’їж трохи, - поклав він перед школярем цвітасту торбинку розвернутою.

Петрик схопив, стримуючи себе із усіх сил, черствий кусень житнього хліба та цибулину і за мить з’їв їх, аж у Гната Петровича від того заслізилися очі.

- З’їж ось ще на закуску пряника, - подав він хлопцеві медяника з вітрини.

Хлопець глибоко зітхнув, схлипнув, оглянув подарене і незрозуміло затоптався на місці.

- А можна я його додому візьму? – спитався несміло і аж засоромлено.

- Цього з’їж ти, а додому я дам тобі ще за те, що ти такий порядний хлопець, - розчулився зовсім лавник.

Пряник був настільки засушений, що його навіть голодний Петрик не міг швидко вгризти, проте за мить не було вже і його.

- Вас скільки ж тепер вдома? – пішов Гнат Петрович до пряників у вітрині.

- Без матері шестеро, - зарум’янилось лице в хлопця.

- Це ж шестеро із тобою? – помітив сором школяра лавник.

- Без мене п’ятеро та мати – шості.

- Отож, тобі я вже дав, а їм також дам, бо ти дуже чесний хлопець, - завернув він у шматину газети шість пряників і подав хлопцеві. – Сховай у торбу і сюди не приходь, бо як хтось побачить, то мене з роботи знімуть, - притишив він голос.

- Зрозумів-ів, - заікнувся школяр. – А може б я щось вам робив? – топтався на місці.

- Немає чого в мене ні тут, ні вдома робити, - споважнів і аж розсердився Гнат Петрович.

- То мені й додому не можна до вас прийти? – спитав Петрик на відхід.

- І додому не можна! – уже розсерджено відказав кооператор. – Іди додому вже, бо ще хтось застане тебе тут. Зігрівся, під’їв і не заважай мені!

Петрик вдячно попрощався, потупцював коло порога і пішов на вулицю, не дочекавшись відповіді на своє “До побачення!”

“За ножика і свиту, видно, сердяться”, - подумав про себе хлопець. Надворі вечоріло, і він не йшов, а майже біг, задихаючись від утіхи, що обдарує вдома всіх приносом. “Пригощу не чим-будь, а справжніми пряниками, найбільшого дам матері”, - ніби вже бачив домашніх перед очима. – “Ото обрадуються!” – кипіла в ньому заздалегідня радість за вчинене.

Ідучи вже по підбір’ю, чув, як загадково, аж острашливо шумлять сосни, як скрекоче десь оповісно сорока, а їй гортанно відповідає грак, бачив, як осипається від першого сніжку пилок у підкроння, а над луками та їхньою грядкою мереживними вигибами носяться зграї галок і ворон, поодиноко всідаючись на вершки дерев і знову злітаючи у туманно-сіру імлу, крапочками вливаючись в оті плетіння своїх подруг, мов кличучи у край білу хуртовину з вітром. Стемніло, і строкатого дятлика хлопець не бачив, хоч чув, що той стукає зовсім близько десь. 

Село швидко вкуталося у підвечір’я, і до Петрика долинув ледь чутний дзвін із Чигиринської каланчі, рідний і щемний, він ніби кликав хлопця тихими переливами до себе в оте минуле, що в уяві завжди закінчується в рідному Ліскові.

“Коби не голод, то тут ще й краще, - згадався йому батько, як постійна мука і насторога. – Може, ще Боженько його швидко не поверне, а там підросту, здужаю його і відплачу і за матір, і за Тодося, і за сестер усіх, і за себе!” – вирішив, аж приспинившись, школяр.

Сосни, коли він вслухався, шуміли так же віщо, гули ожурливо, гомоніли притаєно, шамрали змовницько чи й загадково, так що в тому всьому можна було почути все, що лиш забагнеться уявити. Не вперше він чарувався тим Бором, розбурхувався і будився, замислювався і зосереджувався. Міське його життя поступалося в красі та заворожливості перед цим, а найпаче пастушим. Шкода лише, що тут немає дядькового Левкового Дмитрика, Дорошенкового Ромчика, Вадика Підопригори чи хоч би Вассо отого та Маріци. Шкода йому в Чигирині ще Гори і каланчі, розливних луків – заспіваних, прохолодних чи покритих туманами, мов ковдрами, обріїв аж до відрогів Степу… Повечір’я зненацька всіялося снігом, і він прискорив ходу додому.

Ні, за батьком він не шкодує, хоч про те і не говорить нікому. Не шкодує, коли не навпаки. В його уяві та пам’яті, крім усього, батько уособлював у собі неволю, запах живиці і стружки, землі і підгорілого, обвороненого на токарнім станку підрізцями дерева, червневого різнотрав’я, меду, яблук та груш у Спасівку – та й тільки…

Схлипливо зітхнувши, хлопець прискореними кроками завернув у своє теперішнє подвір’я, що тьмяно ледь блимало двома малими забитими на зиму шибочками у присмерку вечора. Купи гілля на обійсті лякали його, ніби когось ховаючи за собою, він заглушив свідомістю оте почуття страху та сміло постукав тричі в шибку, як було умовлено заздалегідь. Постукав і втік, стримуючи себе, у хату з боязні.

- Добривечір-ір! – машинально привітався школяр до тих, що в хаті, прикриваючи за собою двері. – А я “від зайця” гости…, - не договорив він, угледівши на лаві, як із хреста знятого, Тодося. Брудний, чорний, як земля, обірваний та обшарпаний брат з ногами, обшнурованими ганчір’ям над геть зношеними черевиками, з латками на штанях, в обкаляному, колись чорному полушубку, з якого стирчали ковтки вовни, налякав школяра. Налякала його і порожня, геть засмальцьована торба-мішок, що лежала на лаві поряд. Вигляд брата приголомшив Петрика.

- …Утік, бо як же там жити, коли на нас полюють чекісти, як на дичину хорти?! – продовжував Тодось мову з матерею, ніби Петрик і не зайшов щойно до хати. – Грабувати людей навколо у останній нужді не випадає, а без того і в загоні насувається голод, як і в селах, де викачники вивалкували і останнє в людей. Мре вже повально люд із голоду, а до наступного врожаю його й зовсім не буде в живих нікого, - зітхнув Тодось схрипливо. – Викачники грабують люд, а їх грабуємо по дорозі до станції ми, то тепер посилили обози охороною, так що і відбити рідко коли вдається, - аж тепер подивився на мовчазного школяра гість.

- То ви розбіглися з Холодного Яру? – спитала сумно, але ніби й обраділо у сина Ганна, уражена його виглядом і виснагою.

- Розбіглися, бо із-за нас поголовно арештовують чекісти селян, як родичів чи знайомих, що допомагали нам хлібом та сповіщеннями про його експропріацію. Розбіглися не всі, правда, частина пішла в чека і здалася, бо ж таким було обіцяне владою прощення, а їх ті тирани постріляли, - ледь не плакав із горя прийшлий. – Я лише навідати вас пробрався, обійшовши вночі села полем та Бором аж сюди. Небезпечно мені, хоч і дістав довідку в Мельниках із созу, що комунар. Занужився я весь. Батька ніби виправдали, чував, думав, вони вернулися, але від тітки Палажки та дядька Саміла дізнався, що їх немає. Гармаші  мене спровадили, як чужого, я до діда Павла, а той, сердега, пухлий уже, оповів про вас. Дядько Нестор дідів Павлів по домові також із Яру втік, чекатиме мене і тітку Дарину та дядька Григора Вертепів, щоб разом податися на Долинську, де ніби організувався багатий радгосп, а там є і холодноярівці, то може якось прилаштуємося, - шморгнув носом Тодось і почав роздягатися.

Говорили довго, радилися, бідкалися за Лідунею і Грицем, вечеряли затіркою, і жадібніше всіх її їв Тодось, аж п’ючи з миски. Принесених Петриком пряників мати нікому не дала, а заходилася, завісивши вікна, гріти воду та напалювати піч для просмажки Тодосевого одягу, бо парити його не було часу. При розмові Домашка попросила узяти з собою і її в радгосп, а відтак мати готувала з останнього запасу та пекла подорожникам оладки із кукурудзи та жолудів, вирішивши дати їм останній круг ріпакової макухи, оті пряники і торбинку сушки із грушок, кислиць та глоду. До наступного вечора Тодось був виспаний, вичесаний, одяг його – полатаний і просмажений у печі, а подорожники, підвечерявши, відпроваджені Ганною та дітьми в риданні у невідомий світ при сутінках.

Отак із Ганниної душі були вирвані ще двійко її дітей - у скімленні і сльозах, у відчаї та розпуці – і побачитись із ними вона вже не надіялась, хоч того і не сказала при прощанні. Такої безвихідності, нестямності, безпорадності, такого розпачу вона досі не мала в житті. Безнадія душила її, знетямлювала, судомила, бо ставила питання перед нею, матір’ю, ким жертвувати із дітей і в чию користь вмирати самій. Атже закрилася невдовзі школа, і діти пішли жебракувати, все більше сіл обходячи і все менше вижебруючи їжі навіть для себе, а не те, що для неї. Щоб не пухнути, вона за порадою діда Самохи майже не брала в рот рідкої їжі, з’їдаючи за день морквину чи буряк, картоплину чи ріпину, тому висихала на очах дітей, слабіла, хоч, мов п’яна, ще вешталася по хаті.

Нарешті в хаті, крім зелених соснових колючок-шпильок, які Ганна варила й пила, їжі не було ніякої, і хоч земля поволі очищалася від снігу, а зима відступала, вижити до врожаю в Ганни вже не було і допуску. Діти із жебракування почали додому не повертатися  зовсім, вона пробувала шукати на чужих грядках ріпу, пеньки-качани від капусти і врешті – жебракувати. Ходила і бачила в попідтиннях та дворах непомірно роздуті трупи, які вже ніхто не хоронив, поки якогось дня уже і йти не мала сили, злігши в безпорадності на полику і не заклавши дверей.

Того дня вона ще пробувала звестися, когось гукати в холодну хату, але зрозуміла, що і на те в неї сил уже немає, і відчула якусь аж полегшу від того, що все кінчилося для неї. Було легко лежати і бачити в очах палахкотливі хмарища чи тучі, яскраві іскри і марева, що поволі тьмяніли і опускали її кудись у німу, жахливо-мовчазну темінь небуття. Уже у небутті отому Ганна ще чула іноді, як десь у кутику її голови щось дзвеніло чи гуло тоненькою дудочкою, поки згодом і того не стало, ніби обірвалось. Отоді вже якоюсь іскринкою здогаду вона утямила, що вже мертва…

В якийсь день Петрик згадав про матір, вернувся в село, зайшов до діда Павла по путі, застав там у розхрістаному дворі розпухлих, уже мертвих діда з бабою і пішов до себе з буряком та морквиною в торбі. Увійшовши в хату, він відчув такий сморід, що йому аж дихання забило. Розглянувшись у присмерках хати, він побачив на полику мертву матір – зчорнілу, холодну і роздуту. Дихати в хаті не було чим, і хлопець направився до діда Самохи, якого застав на призьбі. Неголене, сиве, аж біле лице старого було пухлим, осаженим, очі дивилися незрушно кудись, ніби й не бачучи, брудні пухлі руки лежали на колінах, крізь порвані дідові штани зеленаво блищали сукровисті і пухлі стегна набряклих ніг. На його привітання дід оце вперше не відповів.

- Діду Самохо, - звернувся Петрик до старого, - мати лежать мертві і уже засмерділись.  Може б, їх якось закопати коло Гриця допомогли мені? Маю ось морквину і буряк, то поділюсь із вами, - відломив він дідові півморкви. - Беріть їжте, та підемо закопаємо матір.

Як отой Петриків принос був ними з’їдений, дід, тяжко опершись на ціпок, звівся з призьби, показав рукою на лопату, що стояла під хатою, і чвально посунув із двору, махнувши патерицею, щоб хлопець ішов за ним. В путі приспочили на колоді, Петрик чекав, що дід таки хоч щось скаже, але так і не дочекався, дійшовши до свого подвір’я. “Онімів він, видно, з голоду”, - подумав про старого, коли той наказав йому істиком копати яму поряд із Грицевим горбиком.

Яму хлопець копав довго, а коли вона вже була в його ріст глибиною, пішли вони до матері, там дід завернув мовчко її труп у ряденце, наказав йому прослати друге під поликом, і вони зтягли – дід у головах, а Петрик у ногах – труп матері вниз та поклали на рядно, в якому, перепочиваючи, таки і з хати витягли його, і до ями, тягнучи, допровадили та врешті спустили в неї. Засипали яму довго уже вдвох поперемінно, потім Петрик сидів, а дід підбирав у купі дров поліняки і з них прядивом в’язав хреста, якого змусив хлопця закопати поряд з ямою в головах матері. По всьому постояли біля горбика, і дід, перехрестившись, ледь чутно заговорив: “До тіток у Крим добирайся, хлопче, бо тут згинеш”.

Петрик чекав, що він скаже ще щось, але старий, не прощаючись, рушив з ціпком і лопатою додому, навіть не оглянувшись. Чималу часину стояв хлопець і випроваджав старого поглядом, потім заплакав, стримуючи в собі ридання, і в сльозах побрів від хати попід Бором на шлях, що вів до села.

“Мушу зайти і сказати, що сталося з нами, тітці Палажці та тітці Дарині і вже потім, взявши в них адресу, податися таки в Крим або на Кубань у Зеленчук до тітки Варки”, - бредучи вже селом, вирішив хлопець. Згадалися йому сестри і Степанко, але де вони і що з ними, він не знав і думав уже не про них, а про себе. “Тільки в Криму або в Зеленчуці мій рятунок…”

Парувала земля на сонці, паморочилась голова від запаху живиці, зацвітали котиками кущисті шелюги і лози…

Секція 9. Жебрацькі пригоди

Тітка Палажка, дядько Саміло та їх діти виглядали цілком здоровими, жили в гараздах, але зустріли Петрика, як чужого. Гармаші навіть у хату хлопця не запросили, не спитали про матір і решту дітей, не поцікавилися, чого зайшов до них. Переконавшись, що його тут нічим не пригостять, Петрик направився до Чигирина. Йому тьмарилося в очах, земля ніби одягалась у пістряво-строкате вбрання, жахливо хотілося їсти.

За селом хлопець оглянувся і побачив розкидані довгі й поплутані ряди хат, що здалися йому мертвими. Щоб розпізнати оту їхню тимчасову халупу, довго вдивлявся під Бір. Людей ніде не було видно, жодних звуків життя не чулося. Лише на горбастому цвинтарі хтось комашився біля підводи, впряженої в коні, та на давніх хрестах чорними крапками сиділи ворони. Ген далі омертвіло стовбичили осирочені млини без кватирок у крилах.

Пішов у напрямку рідного міста, більш не оглядаючись, сирим шляхом, що спускався в балку, порослу вербами, вільхами, плоховником, деревником і дерезою. Не думав ні про що, окрім їжі, тому одразу ж примітив пташине гніздечко, зігнав з нього пташку і з’їв разом із шкаралупою двоє знайдених яєчок. У заростях почав шукати інших гнізд. Було їх там чимало, але пожива була не в кожному. Жодного не лишив, кидав їх до рота, поки й перебрів оту балку під жадібні пташині писки. Було тієї яєшні, може, з пару ложок, але Петрик відчув себе куди краще.

В Чигиринській Діброві під старим проламаним парканом колишнього Дівочого монастиря, де тепер був радгосп-комуна “Перший крок”, Петрик уздрів запряжену у воза, лишену на вулиці кінну підводу. Похнюплені череваті конячки стояли незворушно і, здавалося, спали. Порівнявшись із ними, хлопець аж ойкнув, аж сльозу не зміг стримати, бо упізнав у тих шкапах Змія й Вітра. Обидва були такими виснаженими й худими, що аж ребра їх світилися. Нечесані гриви стирчали ковтками, збиті холки були всі у струпах і ятрилися кров’ю, роздуті боки черев, обшмуляні конопляними вузлуватими посторонками, світили великими чорними латками, стрясаючись від мух. Порвані, закаляні хомути іскрилися в проривах соломою і були тепер для обох завеликі. Колишнього свого воза Петрик теж ледве упізнав: ящик був подіравлений, в колесах бракувало спиць. Віжки висіли мотузяні й вузлуваті, замість вуздечок на конях були обротьки-недоуздки.

Хлопець, здушивши у собі ридання, обізвався до коней і, переступивши дишель, вліз між них  та притиснув їх голови собі до грудей. Обидва, здавалося, впізнали його. Із їх закислих глянцевих очей скотилися великими краплями сльози. Губи їх шаруділи по хлоп’ячому тілі, шукаючи поживи, м’яко хапали Петрика за руки, за плечі, куйовдили його непокриту голову, ніби ласкаючи, аж він, не стримавшись, розридався.

Вечоріло і треба було вже йти, тож він подався у сльозах геть, запам’ятавши на все життя і понісши у світ очі заплаканих коней та ще вивіску на ганку рідної хати “Початкова школа”…

Поминувши свою хату, закриту на замок, бо із-за голоду навчання в ній припинилося, він якийсь час постояв, чекаючи дзвону з каланчі, та так і не дочекавшись, направився за місто до тітки Дарини та дядька Гриня Вертепів, шкодуючи, що не знає адреси двох материних братів, які мешкали на окраїні Дніпропетровська десь у Аптекарській Балці неподалік давнього цвинтаря. “Поїхав би до них тепер… А так – у Крим чи на Кубань?.. Кажуть, у Крим ближче, то туди…” – так у роздумах і підійшов до хати Вертепів…

Куди лише не водив голод Петрика із жебрацькою торбою-тайстрою та ціпком після того, як Вертепи, переночувавши його, відправили з Чигирина до Криму! Жебрак перебрів Чигиринщину, Уманьщину, Олександрівщину, Кам’янщину, Черкащину, змірив уподовж і впоперек Полтавщину, Київщину й Вінничину. Спав найчастіше, зарившись у солому чи сіно, і лише зрідка в хатах, коли був певен, що господарі – не людоїди. Повсюди, найпаче в селах, хлопець бачив смерть: пухлих людей у дворах, гори трупів попід тинами і на шляхах, з якими не справлялися бригади поховальників, що часом вивозили із мертвими ще живих їхніх дітей та родичів, не бажаючи приїжджати за ними повторно, хоч і отримували за роботу пайок – фунт так званого хліба із проса, ячменю чи кукурудзи та жолудів.

Отож, побрело-посунулося Петрикове напівжиття-напівживотіння спершу ближчими й швидшими переходами від хати до хати, від хижі до хижі, потім віддаленішими й повільнішими – від хутора до хутора, від села до села, а згодом уже від міста до міста - голодним, конаючим в агонії краєм. Ішов він із вічно порожньою торбиною-шанькою на плечах, із випадковою гирлигою в руках, постійно ховаючись від міліції, представників влади і просто злих людей, ішов сам або в гурті, часом під’їжджав на попутних возах, бідарках чи й буферах поїздів або переправлявся на човнах, баржах чи поромах. Нерідко Петриків мученицький шлях петляв і мимоволі віддаляв його від мети…

Гірко й слізно, уперто й настирно, як тільки дозволяла його людська природа, вивчав він географію й етнографію, соціологію й суспільствознавство рідного краю, усіма богами проклятого, чарівно-багатого і до крику тепер обібраного й убогого. Вивчав упродовж осені тридцять другого і весни й літа тридцять третього років, коли вже оніміли від надлюдського злочину хутори й села, а роздуті трупи їхніх донедавніх трудящих мешканців почали купами лягати у розкритих хатах, по дворах і попідтиннями, коли ще живі поголовно попухли і збайдужіли до людяності й родинності, вже не жахаючись непоодиноких випадків людоїдства.

Безкінечно довгими днями й ночами Петрика не полишала єдина заповітна мрія – віднайти чи вижебрати щось їстівне: картоплину, бурячину чи морквину, кусень гарбуза чи капустини, кавалок цегляного хліба із жолудів і лушпиння, тирси і перемелених на жорнах кукурудзяних качанів, ложку пісного навару може і з людського м’яса, кісток чи тельбухів.

Немає перебільшення в описі тодішнього Петрикового життя! В багатющій нашій мові бракує слів, щоб передати чорний вимор і надлюдський потяг до вижиття на отих шляхах животіння цілого народу! Народу-трудівника, народу-мученика, народу-утримувача інших протягом століть!

На грані свідомості, напівсвідомості та не свідомості, а лиш інстинкту, на межі життя і смерті, між трупами – найздібніша людська фантазія не в змозі переказати того жаху, не побачивши його на власні очі, не відчувши на собі, не усвідомивши власним тямком! Прокляття йому на віки віків, а винуватцям – на десять поколінь непростимої кари неокупної і, поки буде світу, неспокутної!.. Амінь!..

По тижнях блукань Петрик завернув на станцію Бобринську ім.Постишева, де дізнався від колійника, що на Крим має йти пасажирський поїзд із двома площадками в кінці составу. В куточку на одній із площадок Петрик примостився так, що його й видно не було, і пролежав, ніким не помічений, не поворухнувшись, під бортом аж до полудня, прислухаючись до гудків паровозів, стукоту коліс, якогось сюркоту і тішачись надією на поїздку.

Нарешті, посмикавшись, потяг помалу рушив… Набравши швидкості, він помчав, як ошалілий, час від часу викрикуючи і спиняючись на попутних станціях лише на хвилини… Як розвиднілось вранці наступного дня, і Петрик побачив свої опухлі ноги й набряклі руки та відчув, що таке ж і обличчя, бо дивитися заважали капшуки під очима, хлопець вирішив зійти з поїзда на першому ж полустанку. Отож, вночі він опинився у чималому селі, де з ранку і до наступного вечора, ледь рухаючись від хати до хати, не вижебрав нічого, крім буряка з морквиною. На ніч до хати його ніхто не пустив, у дворах поряд із трупами спати він побоявся, тож потинявшись, Петрик прилаштувався на соломі під созівською коморою, що бовваніла на чималому помості.

З комори пахло сирим збіжжям і цвілою кукурудзою. І той запах та ще якийсь тихий сіянець-шумок спершу не давали йому, голодному, заснути, а потім збудили в ньому нестерпне бажання пробратися під комору. Обклавши себе соломою, Петрик годинами довбав ціпком землю і відгортав її, аж поки зміг таки залізти під поміст. В непроглядній темноті, дослухаючись, він наблизився до місця, звідки чувся той шумок, і застогнав від радості, що його здогадка підтвердилася. Крізь дірочку в підлозі комори на землю під помостом висівалося на вже чималу гірку пшеничне збіжжя!

Пам’ятаючи попередження діда Самохи, Петрик з’їв лише жменю пшениці, добре її пережовуючи, але в торбу набрав так повно, що ледве зав’язалася, ще й у кишені напхав. Коли напомацки вибрався через свій лаз, надворі вже світало, тож сяк-так закидав його соломою і пішов зі своїм багатством у луку до ожереду сіна, щоб сховати. Потім подався в село шукати в порожніх хатах пательню, чаплію й сірники.

Цілий тиждень Петрусь підтримував вогонь у багатті, смажив і їв оту пшеницю, воду ж пив із копанки, а спав у власноруч зробленому з ожереду курені. Як пшениці не стало, зникла й пухлість, відчув, що йому помітно додалося сил. Тож знову пішов від хати до хати, сподіваючись вижебрати щось їстівне.

Чимале село розлягалося на широкому косогорі вздовж пов’юненої річки. На горбищі осиротіло стояв давній п’ятибанний собор із обірвано-дірчастим дахом, над дзвінницею кружляли зграї крикливого вороння. Хати й двори були в більшості розхристані, лише в окремих лишилися ще живі мешканці, що замикалися від непроханого гостя на колодки й засуви, сердито кидаючи на Петрикове прохання: “Бог дасть!..”

“У цьому дворі, здається, є ще хтось живий,” - подумав хлопець, звіддалік забачивши димок із бовдура. Під тином лежали обсаджені роєм мух трупи, хвіртка виявилась замкненою, тож Петрик почав трахкати по ній ціпком. Із двору загвалтував пес – ознака заможності господаря. Нарешті клацнула клямка, гаркнула колодка і в отворі хвіртки став закучманий  він сам.

- Ну, чого тобі? – змірив він водянистими очима жебрака, вдаючи сердитого.

- Поїсти, дядечку, хоч щось дайте! – почав умовляти хлопець.

- Несе вас, на мій гріх, як нетлів! – почухмарив голову господар.

- Ну хоч щось, дядечку!..

Той уважніше змірив Петрика поглядом, розглядливо кинув очима по луках за тином, нагримав на пса і ніби нерадо пропустив хлопця у двір: “Бог з тобою, заходь!”

До порога хати йшли, обходячи розлюченого пса на ланцюгові. Трупний сморід підсилився в сінях і на порозі. В самій хаті пахло вареним м’ясом і перекислою капустою. У кочергах стояла рум’яна молодиця. На хлопцеве “Добридень!” вона не відповіла, а зміривши його ще в порозі метким поглядом, заперечливо похитала до чоловіка головою.

- Хіба ж хотів? – ніби виправдовувався той. – Сам приліз, як щеня!

- З тим ще ради не дамо до пуття, - сердито переставила жінка горшка під жар. – Казала й кажу, отямся! – гримнула.

- Говорю ж, як нетлів на вогонь, несе їх! – посадив він жестом Петрика на лаву. – Дай вже йому чогось! – наказав дружині, дивлячись через вікно на вулицю.

Жінка проворно витягла рогачем із печі горщика під челюсті, не оглядаючись, взяла із мисника цвітасту череп’яну миску, вкинула в неї ложкою, на радісний подив хлопця, кілька куснів м’яса, надлила туди ж капусти із розсолом і мовчки поставила паруючу миску на стіл, поклавши ложку і витерши фартушиною масні руки.

- Сідай, хлопче, до столу! – зітхнула вона, направляючись до печі.

Малий Янчук не їв, а трощив те м’ясо з капустою під німе споглядання господарів, сьорбав, обпікався, ковтав нежоване. Було воно якесь солодаве, пересолене, ніби трохи зіпсоване та аж терпке. Доїдаючи, вже із дна Петрик зачепив кусник чогось хрящуватого, а коли підніс до рота, з жахом зрозумів, отетерівши, що то дитяче вухо. Тіло його раптом здерев’яніло, живіт звело спазмами, свідомість скувало переляком. Напруживши останні сили, він рвучко звівся і стрімголов кинувся з хати.

Як він проскочив собаку, як відкрив хвіртку, як опинився аж на шляху, він не пам’ятав. На його щастя, якийсь чоловік саме тяг чимось завантаженого візка. Добігши до нього, Янчук засапано оглянувся на злощасний двір і побачив господаря у хвіртці. Серце калатало йому в грудях, захеканий, він ніяк не міг прийти до себе.

- Від кого втікав? – запитав його пухлий візник.

- Прошпетився і втік від батька, - відповів попутцеві.

Минули роки, але кожного разу при згадці про той випадок його нудило й варудило…

Петрик навідався було ще раз до комори, але побачив там сторожа з рушницею, тож вирішив їхати далі до Криму - вночі на полустанку заліз на дах вагона. Разом із юрбою таких же, як він, зіскакував з поїзда перед станціями, обходив їх стороною і знову вибирався на дах, втікав від міліціонерів і таки добрався – пухлий, голодний та холодний - до Джанкою.

Але не на радість, а на несказанне горе своє! Знайшов радгосп, у якому його тітка Настя Дорошівна Лісова була директором, але виявилось, що її з чоловіком Марком та її сестру Прісю з Савою Трикопами ще в зимі було заарештовано і вивезено, не знати куди.

- Ти що ж, сердешний, їхнім небожем будеш? – спитала його стишено прибиральниця в конторі. – Дочка її старша Маня десь у Криму, за чекіста вийшла заміж, та де її знайдеш?!. А як ти сюди добрався?

Петрик розповів коротко.

- Горе, горе нам, бідним! – зітхнула. – Посидь он там у дворі на лавці, поки я приберу, та підемо до мене, - наказала хлопцеві.

Був початок квітня. Відцвітали жерделі-абрикоси, Петрусь обривав їх цвіт і жадібно їв, поки чекав. Якась перехожа, пожалівши, дала йому шматик вівсяного коржа, він проковтнув його, і не зауваживши. Нарешті дочекався прибиральниці, яка теж дала йому шмат такого ж коржа, аж він заплакав із вдячності.

- Ото такі на день дають нам пайки в радгоспі, - пояснила жінка, ведучи хлопця за собою.

- А як же ви?! – застряв Петрикові кусок у горлі.

- Хіба ж на ньому можна вижити, дитино? – відповіла, відкриваючи хвіртку. – Чигиринська я. Знала твоїх і батька з матір’ю, і діда з бабою, і дядьків та тіток, тож допоможу, чим зможу, але на багато не розраховуй… Кажеш, на Кубані маєш тітку Варку, то туди й пробиратися мусиш, бо тут помреш із голоду, - дала вона зрозуміти хлопцеві, що в неї він тимчасово.

П’ять днів тітка Явдоха мила, стригла, вичісувала Петрика, прала, парила, латала його, як свого, а на шостий купила квиток і посадила на потяг до станції Кавказька, давши з собою в торбу десяток варених картоплин і кілька шматків печеного гарбуза й буряка…

Не доїхав хлопець до Кавказької. У Ростові міліціонер, викликаний пасажирами, не зваживши на квиток, зманив його “вийти на хвилинку” і відвів у колонію для малолітніх. Як Петрик не просив, як не благав, - нічого не вийшло!

Колонія займала цілий квартал передмістя і була поділена колючим дротом на три частини, кожна з яких мала окрему вахту, в середині містилося приміщення допру. В одній частині утримувалися убивці й людоїди, - як правило, старші, у другій – міські злодії й рецидивісти різних гатунків, а в третій – менші, хто попав уперше. У переважній більшості то були діти селян і рідко міщан.

Меншим видавалися матраци, по два простирадла, зношена суконна ковдра, солом’яна потерта подушка з наволочкою і рушник, чого не мали підлітки в інших зонах. Незалежно від зони колоністи одержували на день фунт хліба із кукурудзяного борошна, замішаного змерзлою картоплею, тричі в день їм давали баланду із сої, гороху або згірклого пшона – нічим не змащену і зовсім несолону, а ввечері їх змушували пити навар із зеленої соснової хвої. Діти пухли і щоденно вмирали.

Запах сечі, тіснява, гармидер, відбирання пайок сильнішими у слабших, плач, чорний голод!.. Петрик не мав сил жити в отій задусі смерті! Бажання вирватися було нездоланним, і випадок допоміг! Якось він серед ночі пішов до туалету, що розміщався у дворі поряд із воротарнею, а з віконця випадково зауважив, що двері у воротарню трохи відхилені, а сторож із рушницею спить, сидячи на стільці.

Рішення прийняв блискавично! Вернувся, за якусь мить згорнув у два вузли свої речі, котячими кроками швидко пройшов з великої камери-спальні до воротарні, беззвучно відхилив двері, відщипнув з гачка лядку віконця, викинув через нього на вулицю свої вузлики і, приставивши стільця до тумбочки під віконцем, вибрався на волю сам. Обережно причинивши за собою лядку і схопивши речі, Петрик стрімголов понісся в ніч, ледь не задихаючись зі страху.

На світанку він спродав на “товчку” свої речі, а на виручені гроші якийсь добрий чоловік взяв йому квиток на поїзд до станції Кавказької, чесно повернувши ще й здачу. Петрик страшенно боявся, що його спіймають і посадять, як рецидивіста, але того, слава Богу, не сталося. Отож, втікач був на сьомому небі від щастя, коли потяг нарешті рушив із того злополучного Ростова до спасенної, здавалось йому, тітки Варки.

Хоч поїзд нісся досить швидко, голодному припухлому хлопцеві здавалось, що тій дорозі ніколи не буде кінця. Пожебрав по вагонах, але безрезультатно, бо пасажири були здебільшого, як і він, немічні. Украсти теж не вдалося, бо ті, хто мав щось їстівного, були дуже пильними. Тож на станцію Кавказьку приїхав ледь живий. Коли зійшов з поїзда, від голодної виснаги йому крутилася голова.

Ставши у холодку під парканом, Петрик із усіх сил боровся з бажанням опуститися на землю, що ніби тягла його до себе. Йому хотілося плакати, бо вже не мав снаги добратися до заповітної тітки Варки, а до неї ж, як говорили йому люди, вже “рукою подати”, можна й за день легко пішки дійти, треба лише перепаромити Кубань і пройти якісь “чортові” ворота.

- О, глянь, Сашко, ще якийсь хиляй дуба дає! – спинились перед ним якісь замурзані підлітки.

- Ти звідки? Кого чекаєш? – спитав Петрика названий Сашком, мало подібний до вуркагана.

- З України до тітки приїхав, та не маю більше сил іти, - не стримавши сліз, заплакав Петрик.

- Дай йому, Васильку, нашого коржа, коришем нам буде, - звелів Сашко меншому. – Ми собі ще намалинимо, а хиляка врятуємо.

Розпитавши, поки Петрик жадібно їв перепічку, де і з ким живе його тітка, чи багата вона, хлопчаки згодилися ввечері взяти його в “кишло”, а до того часу пообіцяли принести йому сюди ще чогось “відклижливого”-їстівного. Голод, не потамований перепічкою, заживо з’їдав його, паморочив йому голову, лякав тим, що “кориші” можуть більше не з’явитися. Але вони прийшли і вдруге, і втретє, принісши йому підживитися. Із його реквізованої сорочки, перев’язавши її по горловині дротом, вони зробили торбу, яку й наповнили до вечора окрайцями хліба, коржами, перепічками, цибулинами, солоними огірками, шматками сала, м’яса, ковбаси, масла і смаженої риби…  

До “кишла” у Кропоткін хлопці прийшли, як уже поночіло. Нова Петрикова домівка, до якої прибрів за своїми спасителями, містилася у давньому глинищі на окраїні міста в підошві високої гори на березі Кубані. У повній темноті хлопці йшли широким тунелем, по якому колись вивозилася глина для цегельні і черепичного заводу, поки не блиснуло світло від запалених свічок і поки в ніс не вдарило затхлим прілим сіном та тютюновим димом. Коли в кінці тунелю показалося ліжвище малинників, Петрик зчудувався. При доброму освітленні від кількох свічок на сіні у виробці, як у залі, сиділо й лежало із двадцять старших і молодших різноликих і різновбраних людей. Одні купками грали в карти, інші – в нарди, підлітки – у щиглі. Хтось розмовляв, хтось спав. Один, видно, старший, впершись голою спиною до стіни, читав якусь книжку, не звертаючи уваги на присутніх. Поряд з ним та й між іншими розташувалися вродливі напіводягнені молодиці, дівки та навіть дівчатка. Деякі з них курили, але солодавий дим від їхніх цигарок не був схожий на тютюновий. Звертала на себе увагу відносна тиша в глиняному залі та погляди “читача”, від яких поодинокі гамірники німіли миттєво.

Через якийсь час по приходу хлопців один із гравців у нарди із смоляним кучерявим чубом нарешті звернув на них увагу, картаво звелівши висипати принесене на рядно. Присівши навпочіпки, він відібрав з купи щонайкраще, загорнув усе у чисту білу хустку, решту звелів Сашкові розділити серед присутніх і вернувся до гри.

- Мало принесли ви сьогодні. Пухлому дай лише черствого чурека й цибулину, - звелів він, - бо хана буде.

- Само собою, отамане, - почав шукати Сашко найчерствішого чурека.

Петрика все тут вражало незвичністю, тішило надією на вижиття і втечу до тітки Варки.

Як він не був зморений, та все не міг заснути, лежачи поряд із Сашком на сіні скраю від виходу, тож мимоволі підгледів сороміцьку картину “кліщення” “паханів”… Неймовірно шкода було йому двох дівчаток, чимось подібних до його сестрички Домашки, які ще довго по тому приглушено схлипували. У нього з очей лилися рясні сльози, душа його боліла і в ній ріс шалений обур діями гвалтівників…

В другодень проспав Петрик довго, а як проснувся, в “кишлі” побачив лише старшого, одну із молодиць – вродливу молдаванку, що звалася “куконою”, її діваху-“шестірку”, двох “нічних” дівчаток та трьох хлопчаків, що якраз принесли з Кубані кілька неповних цеберок води. Решта, як второпав згодом новачок, була розіслана отаманом на “малину” за роздобутками і на її розвідки для наступної ночі.

Виявилося, що не лише отаман керує у “кишлі”, а і його “кукона” Дана: вона наказала дівасі Марі нагодувати Петрика, а потім звеліла йому піти до Кубані помитися.

- Не приведи за собою “лягавих”, бо умреш, не встигнувши і на світ глянути! – пригрозила вона Петрикові.

Вибравшись через тунель із “кишла”, хлопець пішов праворуч стежкою попід горою, як порадила йому Марі, і незабаром побачив звіддалік зелену долину у чагарях лоз і кущів, за нею Кубань, а далі – вільхи, верби і дубовий ліс. Помившись, Петрик вирішив обійти гору  до порома, що тричі на день перевозив людей на той бік Кубані, як твердив Сашко. На свою превелику радість хлопець скоро побачив його, припнутого до залізного ланцюга, що перетинав швидку й повноводу річку. Тими ж чагарями Петрик вернувся назад до тунелю і далі – ніким не помічений – до спасенного лігва в його глибині.

За час його відсутності з “малини” повернулася подруга Дани, вродлива русокоса ленінградка Тося із двома заплетеними товстими та пишними косами. Через Марі вона передала йому півпиріжка з квасолею. З’ївши його вмент, Петрик приліг на Сашковому кожусі і почав прислухатися до Тосіних оповідей. Вона розказувала Дані про своє студентське життя в Ленінграді, про знайомство з Важою. “Обзивав мене Нефертіті, царицею Тамар, а за палкість – Катериною,” - притишила вона голос до пошепту.

“Прийшла я у главк до якогось дядька, - знову почув підліток її мову, - розповіла про свою біду і так по-родственному питаю: як же жити та ще й виконувати п’ятирічку за чотири ударних роки?!. Бачила б ти, якими масними очима він дивився на мене, як помінявся його голос! Я ж у соку, як вишня була, а ще ж розрум’янилася, аж палахкотіла,” – перейшла Тося на шепіт.

“Треба дать та ще раз дать, прекрасна дівчино! – бовкнув згодом, а сам згорблений, руки, як клешні, а мармиза пом’ята, пухла й пітна. А телефони перед ним на столі, як горшки на базарі, а за дверима секретна висмоктана секретарка, що два дні не допускала мене…”

“Дурна, жила б, як сир у маслі, - зауважила спроквола Дана. – “Хавіру” б мала свою, дітей, а з ними і любов би прийшла.”

“Від нелюбого та такого старого і гір золотих не хочу!” – знову зашепотіла Тося…

Три дні відлежувався новачок, а на четвертий Сашко з Васильком та інші взяли його на “малину”. Сил йому додалося, але бігати швидко він ще не міг, тож Сашко ставив його “на стрьому” або посилав “тирщиком”… За кілька тижнів такого життя Петрик нарешті від’ївся, не без допомоги Сашка й Василька придбав собі сякий-такий одяг для “фарцовки”, але й ще більше утвердився в думці про втечу.

Серед розбещених і розтлінних безпритульних на самому дні суспільства хлопець доволі швидко навчився “ботати по фені”, ходити на “малину”, брати участь у щиглевій і картярській грі та бійках підлітків для розваг “фартових паханів” та їхніх любок, напившись за цей час і сліз, і кривавої юшки, але досягнувши стану “блатного законника” і позбувшись прозви “хлюпика, фраєра та хіляя”. Вивчив він і деякі борцівські прийоми, разом із такими ж, як сам, “чавичами”, “корешами” та іншою “шоблою” виспівував нових для себе пісень, найпаче “В темному провулку здибались два вурки” і “Ми наш, ми новий світ збудуєм на ваших трупах і кістках”, наслідуючи курців, через силу пробував досмоктувати у свою чергу “чинарі” “паханів”. А що вже надивився п’яних сороміцьких оргій, що вже наслухався матерщинної мови, аж остогидло, аж терпіти більше не мав сил! Найгірше ж було усвідомлення того, що заради вижиття треба поступатися гідністю, - він збагнув це своїм юним зеленим розумом і не міг із цим миритися!

Одного разу після дуже вдалої “малини” в “кишлі” влаштували таку Вальпургієву ніч, що Петрик від страху бути задіяним у тому приниженні аж розплакався, сховавшись за Василька… Гидко було йому, шкода було хлопців, а найпаче дівчат, кожна з яких нагадувала йому Шевченкову Катерину з “Кобзаря”… На все життя запам’ятав він і розповідь “паханів” про шість тисяч звезених “лягавими” із України в Мордву нещасних монашок і черниць, кинутих на кілька діб у “зону” їм на забаву, що бігли й дерлися на колючі дроти огорожі під кулеметний вогонь із вишок...

Після біблійно-пророцьких та апостольських, газетно-лозунгових та читанкових слів і виразів Петрик чув тепер виключно вуличні й вуркаганні, яких не знав в Україні, виділивши тепер і її саму, як окремішність. Хлопця дивувало, що тут, де населення майже суціль україномовне, він не в Україні, а в Росії, з російською ж мовою він знайомився через матірну, почуту з діалогів у “кишлі”.  

За недовгий час Петрикових поневірянь яких тільки злочинів і паскудств він не надивився! Та “малини” ставали все менш результативними, викликаючи “бузу” серед “блотних”, голод близився і до “кишла”. У місті Кропоткіні купами лежали трупи вже не тільки приїжджих з України, а й своїх, і похоронці звозили їх возами до яру разом із ще живими, складали їх там під стрімкою стіною, обвалюючи на них гору і в такий спосіб хоронячи.

Одного вечора отаман, повернувшись із тривалої розвідки, звелів усім хлопцям та навіть старшим “блотним” запастися мішками й торбами і повів усіх роз’їздом на останній пором до Кубані. Петрик зрадів несказанно, бо нарешті у нього з’явилася нагода переправитись на той берег і побачити на власні очі, що там за Кубанню і за лісом, та зорієнтуватися, яким шляхом добиратися до тітки Варки в Зеленчуці.

Отаман домовився з поромщиком, тож на другий берег дісталися щасливо, на диво удало обійшли великі німецькі концесійні поля з високою пшеницею і грядки з городиною, їхні ж розмаїті будівлі і велетенську отару овець з пастухами й вівчарками, далі перейшли балкою доколінно-малу созівську пшеничку і, як уже стемніло, нарешті забрели у лапато-листату рицину, де по команді отамана присіли. Петрик аж ахнув, дізнавшись, що семеро горбів, які височіли невдалік, є нічим іншим, як ожередами качанної кукурудзи, що поросла просто неба. Отаман розділив усіх на сім груп і наказав лізти до неї на ліктях якомога тихіше, щоб не привернути увагу озброєної охорони, що причаїлася десь у рицині. Долізла таки і Петрикова група до одного з ожередів непоміченою, але під ним було стільки трупів і стояв такий нестерпний сморід, аж нічим було дихати. Все ж добротних качанів набрали повні мішки й торби і вернулися до отамана, до якого врешті зійшлися всі.

Ішли назад в темінь ночі тим же шляхом, аж поки не перетнули пасмугу лісу коло Кубані. Тут на отаманове “пу-гу, пу-гу” почули таку ж відповідь і за торбу качанів були переправлені поромщиком натобіч, а вже під ранок опинилися нарешті у своєму “кишлі”.

В “лежі” отаман підняв усіх “дівах”, окрім Дани й Тосі, і відправив їх на “товчок” продавати принесену кукурудзу. Менші дівчатка мали підносити її старшим до решти. Сонце ще не встигло виглянути із-за гори, як кукурудза була вже спродана за цілу купу грошей. “Розфуфирених” Дану й Тосю в супроводі дівчаток-“шестірок” отаман відправив на базар за продуктами, в той час як хлопці відсипались після нічного походу. Після всього відбувся дружній обід усього “кишла” із горілкою, маслом і салом…

Життя знову увійшло в свою колію, бо тій кукурудзі не було кінця, а созівську охорону і далі вдавалося обходити, ще не раз приносячи мішки тих качанів. І навіть “блотні” дивувалися, як при такій кількості харчу в полі Зеленчук вимирав з голоду…

Якось Сашко із групою “шестірок”, між якими був і Петрик, за наказом отамана мав пограбувати дитячий магазин у центрі міста. Котрийсь із “паханів” дав Сашкові, як старшому, добротного склоріза, і показав, як ним користуватися. Як споночіло, хлопці  вийшли на “малину”, маючи завдання принести для своєї ж братви якнайбільше одягу і взуття. Всі добре знали той магазин, тож Сашко розподілив ролі, і кожен ішов на “свій” пост.

Вирізати скло у двох вікнах Сашкові вдалося швидко, тож разом із Васильком, Петриком та ще Ониськом, як і планував, він пробрався всередину, лишивши решту зусібіч “на стрьомі”. Довго не гаючись, хлопці наскладали з десяток повних чемоданів всякої всячини, подали їх через вікна, без пригод вибралися самі, і всі разом “роз’їздом” верталися до “кишла”.

Ще в магазині і вже дорогою до “лежа” Петрикові раптом забаглося залишити собі “свого” чемоданчика із відібраними костюмчиком, черевиками, двома парами білизни, парою простирадел і кількома рушниками. Що ближче було до “кишла”, то більше він утверджувався в думці, що йому пора втіками в Зеленчук.

“Пахани” були навіть здивовані успішним розгромом магазина, хлопцям вони наказали залишити все до ранку в кутку на купі і лягати на спочинок. Петрик ліг спати разом з усіма і вдав, що одразу ж заснув, смертельно зморений, але насправді не чув навіть дрімоти під впливом отого бажання… Нарешті вигоріли дві із трьох свічок, і Петрик наважився тихо встати, взяти таки “свого” чемоданчика, що зумисно був поставлений скраю купи, і непоміченим вийшов через тунель на волю. У передранковому тумані хлопець притьмом добіг до Кубані і засів там у лознякові біля поромної переправи, затискуючи в долоні кілька мідяків.

Час тягнувся дуже пиняво, світало поволі, але нарешті до порома почали сходитися робітники-міщани, що працювали в концесії. Із “шобли”, на щастя, ніхто не появився, тож дочекавшись, коли пором мав уже відходити, Петрик скочив на нього і, заплативши п’ятака, щасливий, поплив на той бік. Від радості він не зауважив, що звернув на себе увагу попутців і особливо поромщика.   

Переправившись, у хвості міщан хлопець пройшов прибережну лісну смугу, звернув праворуч і, чимало пробрівши її краєм від путівця, що вів у концесію, спинився, відчувши неймовірну втому. Дослухався до гавкоту пастуших псів і мекання овечих отар, що спозаранку вийшли на пашу, роздивився довкола, зауваживши пологе місце на товстолистому насті під дубом, і подумав, що якщо його й шукатимуть, то на станції в місті  або на шляху до Зеленьчука чи й у самому селі. Так себе заспокоївши, Янчук приліг на правий бік, положивши голову в праву руку на чемоданчик, а лівою вхопившись за його дужку-петлю, і миттю потонув у блаженстві сну…

Секція 10. Відплата за безум

За замерзлими вікнами барака по міжгір’ях та долинах розляглася тиха й люто-морозна - і носа зась висунути на вулицю! - ніч. Перед досвітком у переповненому хворими лазаретикові, груби якого давно вистигли, було досить холодно. Поряд із кількома тяжкохворими, що лежали впритул на нарах, бубоніли, проснувшись і чекаючи ранку й сніданку, двоє осуджених, що вже виздоровлювали, набираючись сил. Один із них, кушкливо зігнутий, був знаний Карпові як боротьбіст Авраам Більський, що колись приїздив на чигиринський тартак з лекцією. Другого Янчук узнав уже тут, був це Назар із Умані, він появився кілька днів тому, а бубоніти вдвох вони почали лише вчора.

Не до них було спозаранку Карпові, що згорав від запалення легенів і виснаги після лісоповалу. Проте, як прийшов до себе після безпам’ятства та гарячки, невільно прислухався до їх песимістичних суперечок, навспак ще вірячи, що він, як ніхто, і цю біду якось перебідує, оклигає та вернеться до своєї великої родини, - у крайному разі, навесні. Адже він червонокозак, воював за владу Рад, то як може бути нею ж заарештований, а тим паче знищений!? 

“…Не Сталін, Назаре, ту тотальну експропріацію розпочав, а ще Ленін при воєнному комунізмі в доповіді “Про чергові завдання радянської влади”, - заперечував Більський молодшому напарникові–учителю. – Після перевороту він шукав засобів обліку, контролю й примусу для всього суспільства на підтримку влади, нацьковуючи петроградських та московських робітників – заготовачів хліба не лише на багатих, а й на убогих селян, безоглядно вводячи обов’язковий трудовий примусовий відбуток, картки і повсюдну монополію на продукти”.

“То по-Вашому, влада вже тоді не була робітничо-селянською, бо і робітники, й селяни, не маючи іншого виходу, залишались лише дисциплінарно-наказовим знаряддям і засобом експлуатації для влади?” – не вірив Назар почутому.

“Істинно так, Назаре! Адже для накладання на народ отого монопольного ярма Ленін створив ще й промислові суди, чого не було при царатові, і каральні загони для осуду порушників трудової дисципліни.”

“Як же тоді розуміти диктатуру пролетаріату?”

“Тільки як диктатуру партійних узурпаторів, що привласнили собі право душити народ на користь імперії і її безвідповідального й беззаперечного вождя-диктатора.”

“А що ж тоді гегемонія пролетаріату?”

“Ніщо інше, як заманювання громадськості до нового всенародного кріпацтва у об’єднаному споживацькому товаристві, артілі, комуні, ТСОЗі, кооперативі чи радгоспі.”

“То який же це соціалізм і комунізм?! – обурювався Назар, підвищуючи голос. – Це ж тейлоризм – засіб посилення експлуатації.”

“Так, колего! Це капіталістичний, державно-деспотичний і прогресивно-імперський тейлоризм, але у найбільш варварській, монгольській формі вираження! Такий державний капіталізм Ленін відстоював і за такий змагав одразу ж після путчу, як за рятівний, як за найдієвішу перемогу, бо після нього бачив легким перехід до повного монопольного соціалізму без проміжної стадії теперішнього народного обліку, контролю і розподілу продуктів.”

“То соціалізм – це не лише загальний облік виробничих цінностей?”

“Звичайно! Це держава-імперія, незаперечною іпостассю якої є вождь-диктатор, гірший за царя.”

“То позбавлення селянства самостійності – затія не Сталіна, а ще Леніна?”

“Тільки! Дрібні буржуї і куркулі, як власники хай і малих капіталів та нечисленних засобів виробництва, після знищення заводчиків, поміщиків і царської бюрократії – були першими ворогами для Леніна. Йому треба було будь-якою ціною створити голод у Петрограді й Москві, щоб провести в його ім’я терористично-масову програмну боротьбу із селянством і так званою буржуазією, що складалася переважно із учителів і службовців. Для цього й були організовані продзагони із несвідомих робітників-люмпенів. Реквізиція хліба, твердив геній революції, – не грабунок, а революційний обов’язок перед робітниками і бідним селянством!”

“А чим пояснити розстріл робітників у Петрограді?” – не вгавав Назар, аж дратуючи Карпа.

“Серед робітників були свідомі спеціалісти і майстри, були й неуки - люмпени та п’яниці. Перші були проти жовтневого путчу і диктатури пролетаріату, то пак - більшовиків-комуністів, отож і повстали. З ними ж, ошельмованими, руками других розправилися хижо і по-звірячому, як з ворогами народу.”

“Незрозуміло, як же при цьому всьому Ленін думав про світову революцію, якщо жовтнева була тільки путчем?”

“Проголошення гегемонії пролетаріату потрібне було Ленінові для переносу розбрату на закордоння, для нацькову одних на других і в перспективі – для панування новоімперії над світом під його особистою сваволею!”

“У такому разі, як розуміти знищення Леніним однієї імперії і побудову на її місці нової?” – подобався Назар Карпові своїм заповзяттям.

“Після жовтневого перевороту вождь захворів великоімперністю, повіривши у розвально-світову революцію, на чолі якої буде росо-сатрапія. Та й як було не захворіти, коли так легко йому удався путч!?”

“То Сталін, як витікає із сказаного, дійсно - Ленін сьогодні і сьогодні плакати проти істини не грішать?”

“Повторююсь, істинно так, колего! Різниця лише та, що він не росіянин і, як інструмент для успішної гри в нацпитаннях, вигідніший імперії, бо має ніби більш престижне національне лице, за яким легше ховається великодержавний шовінізм та беззаконня централізаторської влади і уряду, які стали над усіма законами і положеннями…”

“Що в такому разі є ми за народ, що дали себе обманути, хоч були стожди обмануті у раніших століттях імперією? Адже це якесь наслання і мана!”

“Це і є питання з питань не лише для нас! Росія століттями обкручує навколо пальця весь світ і він про те не відає, бо й нам із тобою, щоб це зрозуміти, треба було попасти аж сюди…”

“Коли так, то чи можливий загалом соціалізм і комунізм, та ще, приміром, при нашому наркомземі Михайлові Чернову в отакому союзі!?”- після тривалої мовчанки знову обізвався Назар. - Адже перший - цілком поліцейсько-чекістський!..”

“У нерозформованій, колюче-дрото-табірній, до своїх давніх етновитоків, до виділення Сибіру та Півночі, як окремих федерацій народів, всіх автономних республік та районів, як самостійних одиниць, без системи багатопартійності в них, - про справжній, людяний соціалізм і демократію не може бути й мови! Щодо комунізму, то він взагалі - міф, світовий міраж, а в самодержавному уярмленні ще й знущальний інструмент, охмурливо-шельмовий  глум та нісенітниця…”

“То отой перескочник Олексій Брусилов, що перед поразкою в боях із австро-угорцями і німцями вислав половину чоловічого населення Галичини до Сибіру літом п’ятнадцятого, - тоді царський генерал, а потім головінспектор РСЧ, - таки правду твердив, що Ленін так порятував Російську імперію, як ніхто інший не зміг би?”

“Без сумніву, так! Він і перескочником став тоді, коли, як монархіст-великодержавник, побачив у службі Ленінові єдину можливість спасти імперію від повного розвалу і знищення…”

“Що ж ви вважаєте все-таки хоч якимось досягненням нашого народу в революції при отих жертвах?”- по чималій мовчанці спитав ожурливо Назар.

“Без сумніву, історичним було січневе повстання і об’єднання усіх українських земель і люду в одній спільній державі!”

“Об’єднання? Але ж із ним ніхто потім не порахувався!” – ніби аж обурився Назар.

“Не порахувались агресори, окупанти і аннексори, а народ український тією домовою став єдинодержавним. І як не ми, то діти чи онуки наші не забудуть того ніколи.”

Карпо Янчук під оту перемовку спершу в немочі задрімав, а потім і заснув під палкі виказування. Його мучив докір, що й він, як червонокозак, допомагав у створенні і збереженні отієї імперії, аж тричі проливши за неї власну кров…

Фельдшер занесеної снігами амбулаторії – околодка та кількох бараків, окільцьованих парканом із колючого дроту з вишкою на Тоболі, - яка тут іменувалася лазаретом, Архип Ковтюх у великих, підшитих войлоком валянках тільки-но встиг старечо причовгати по заметах на роботу, де на нього вже чекав у коридорі інспектор з нагляду за місцевими таборами Фрол Кликов – у добрячому білому овечому полушубкові і з добротною шкіряною жовтавою течкою під пахвою. Обмітаючи віником-деркачем свої валянки від снігу, Ковтюх подумки дивувався раннім, ще до повірки, свіжим слідам на порозі.

- День добрий начальникові саноколодка! – привітав інспектор Ковтюха, як тільки той  вступив у коридор.

- Що стряслося, що так рано нас навідали? – скинувши морозні бурулі з вусів, спитав неквапом Ковтюх гостя, стягаючи  разом із шапкою башлика з голови.

- У вас робочий день із семи, а зараз? – із металом в голосі, ледь стримуючись від обуру, не то спитав, не то ствердив інспектор. – Жди вас тут! Відкривайте спішно кабінет! – скомандував він.

- Молодий, а гарячий, мов кип’яток! – почав відмикати двері фельдшер. – Ти мені не богуй отут, а кажи, що сталося, - пропустив він гостя першим у кабінет, глянувши на його перепустку.

- Нічого такого, - присмирнів Кликов. – Янчук Карпо Дорошович числиться у вас на лікуванні?

- Числиться, а що? – роздягнувся Ковтюх і тепер неспішно поправляв на собі м’ятого брудного халата.

- Доставте його сюди негайно!

- Він же зовсім нетранспортабельний, у передсмертному стані!

- Але ж живий? – переступив з ноги на ногу інспектор.

- Вчора після вечірньої кризи був живий. А що, може, хтось доніс, що він утік?

- Доніс, доніс… Він при пам’яті? – нетерпеливився Кликов.

- Був, але недовго. Став летальним, як жінка поїхала від нього після побачення, а тепер ще й двобічне запалення легенів підхопив, то не знати, чи й оклигає, - розвів руками фельдшер. – Лікувати нічим.

- Тоді ведіть мене до нього! Мушу під розписку об’явити йому рішення Верховного Суду.

- Гадаю, йому вже ніякі рішення не потрібні, - подав Ковтюх халата гостеві. – Помилування йому?

- Перегляд і повне виправдання!

- Щось зачастили оті перегляди, коли вже злочинці Богові душі віддають.

- Не наша з вами справа судити про це, - знову почувся метал у голосі Кликова.

- Глашо, а, Глашо! – відхилив Ковтюх двері в коридор. – Чи ти там заснула?.. Як тут у тебе? – спитав у заспаної сестри.

- Ніби нівроку, - протирала та очі у дверях, позіхаючи в кулак.

- Що ж, ходімте, може, йому стало краще після банок і гарячого окутування.

- Ведіть, - пішов у двері інспектор. – Мусимо будь-якою ціною негайно підписати звільнення! Чуєте? З Главка воно! – змовницьки зашептав, як свій своєму, інспектор, крокуючи коридором. – Він давно у вас?

- Та вже чи не третій місяць. Ну, да! Так і буде – вже півтора-два, як жінка поїхала…

- То й добре, - був задоволений Кликов. – Більше двох місяців провалялося рішення – була вказівка затримати його!

- Як то!? – губився фельдшер. – Чому ж то так!?

- Та чи вам не все одно?

- Мені то однаково, а от Янчукові… Він би тоді поїхав із жінкою додому, - з обуром підвищив голос Ковтюх.

- Приведіть його до свідомості, хоч тимчасово! – шепнув інспектор уже під дверима палати.

- Побачимо, не так усе просто! – пропустив інспектора Ковтюх.

У чималій напівтемній кімнаті повітря було таким спертим, насиченим потом, гнилосними випарами нездорових тіл, нужею, сечею і медикаментами, що Кликов мимоволі спинився у дверях. Невелике віконце палати було заліплене напливною кригою, що скапувала із брудного вмерзлого бинта в дерев’яні ночви, видзвонюючи. Хворі лежали на десяти двохярусних нарах. Висока потріскана груба, що протоплялася з коридора, була ледь теплою, і Кликов, торкнувшись до неї рукою, подумав, що за два минулих роки не навідувався сюди жодного разу.

-  Принеси, Глашо, шприц із камфорою і горицвітом, - скомандував фельдшер сестрі, що бралася присісти на нижніх нарах біля Янчука.

- Камфору і горицвіт разом? – перепитала Глаша.

- Саме так, я не помилився і не переплутав! – сердито повернувся до неї Ковтюх. – І швидше виконуй! – наказав.

Як за Глашею закрилися двері, Ковтюх узявся рахувати Янчукові пульс. З учора укутаний у простирадло хворий аж парував, коли фельдшер відкинув з нього зношену суконну ковдру. Дихав він прискорено і поверхово. “Прикидається” – подумав інспектор.

Через якийсь час після зроблених уколів Карпо врешті прийшов до себе і попросив пити, страшенно обрадувавши тим Кликова, який поспішив об’явити хворому, що він реабілітований і мусить розписатися, що повідомлений про це.

Знав чи не знав Янчук, за що розписується, але таки поставив каракулю на підсунутому інспектором папірці, отримавши за те від сестри жадану воду.

Знову завернувши немічного в простирадло й ковдру, фельдшер вийшов із палати за інспектором, лишивши біля хворого сестру милосердя і принишклих сусідів-співрозмовників, які і співчували йому, і втішалися отією реабілітацією.

- Чому так страшно холодно у вас у бараці? – докірливо спитав Ковтюха Кликов уже в кабінеті, перемінивши тон. – Залінувалися ви тут, бачу, без моїх навідувань, - ховав він поглибше в течку підписану папірину. – Складу ось акта про об’явлення хворому реабілітації і поговоримо, - присів він до столу.

- Холодно, - виправдовувався тим часом Ковтюх, - бо самі дрова заготовляємо, а в обслузі у нас всього шестеро, на поміч хворих надії немає, то може й запишіть, щоб нам табірне начальство допомогло дровами…

- Неодмінно, - вправно настрочив акта інспектор. – Ну, ось усе й готово. Тепер підпишіть отут, - показав він пальцем, - та покличте сестру й технічку, щоб і вони розписалися, як присутні. Як їх звати?

- Глафіра Сидорівна Янкова і Марфа Климівна Оровець.

- Кличте їх сюди! – наказав Ковтюхові. – Отут, отак, можете бути вільними, - скомандував жінкам інспектор, поставивши дату на скріпленому чотирма підписами аркуші.

- Чому ставите десятий, а не одинадцятий місяць? – стурбувався Ковтюх, зауваживши неточність.

- Яка вам різниця!? Ви ж, гадаю, згодні із суттю справи, порушень з мого боку немає, то хай чоловік буде вільним.

- Так то так, але для чого ошукувати? – обурився Ковтюх.

- Ви мені дату в акті уступите, а я вам холод в лазареті промовчу, то й будемо квити, - ховав акта в течку, викладаючи з неї якісь папірці, Кликов. – Ну от, тепер Янчука, як вільного, необхідно на основі ось цих розпоряджень особливого відділу управління НКВД та начальника санчастини відпровадити у цивільну лікарню, тож небарно викликайте машталіра та повеземо його в Ялуторовськ.

- Янчука не можна навіть з місця рухати, не те, що перевозити! Це уголовщина! Туди ж тридцять верств! Живим не доїде, задубіє в путі, а трупа хто прийме? – зрозумів фельдшер, що попав у безвихідь. – А якщо вже везти, то можна й у ваших санях.

- У моїх зможе лише сидіти, а йому ж треба лежати, на сіні, в кожухах… Янчук не повинен умерти в табірному лазареті, вам слід це розуміти…

- Може, його відвезти в сусідський хутірський околодок, це всього верстов шість, - ледь не плакав Ковтюх у відчаї.

- А там його приймуть?

- Коли з ним поїдемо, гадаю, приймуть, - давав згоду фельдшер.

- А це по путі до центральної лікарні?

- Трохи вбік, майже по путі, - здогадувався фельдшер, чому те цікавило інспектора. – Глафіро, а, Глафіро! Остуджуй потроху Янчука та дістань для нього ще пару кожухів. А машталірові передай, хай запрягає та накладе побільше сіна в розвальні. Поправимо його з інспектором в сусідній околодок.

- Як таке можна з ним робити? – обурилась сестра. – Умре в путі, а його ж реабілітували! Це ж сваволя над людиною!

- Маємо суворий наказ начальників, - розумів Ковтюх, що вчиняє злочин. – Роби, що сказано! Незаконно він у нас!

- Може, пізніше його перевезти? – благально дивилася сестра на присутніх.

- Виконуйте, що велено! - гнівно гримнув на неї інспектор.

- Нелюди! – рвійно вийшла Глаша з кабінету.

- Що це вас не слухають підлеглі? – роздратовано спитав Кликов Ковтюха.

- Подібні розпорядження, інспекторе, виконують лише такі уголовники, як ми, - заклопотано заходив Ковтюх кабінетом. – Пропаде чоловік нізащо, а міг би жити…

Хоч і хворі обурилися тим перевезенням, поскаржившись охороні, що наспіла з ранковою перевіркою, Карпа Янчука все одно обкутали в овечі шкури, обв’язали шнурами, вклали в розвальні і при тридцятиградусному морозові повезли.

Головний лікар околодочної лікарні не схотів прийняти хворого, ще й пригрозив оскаржити дії інспектора і фельдшера у прокуратурі. Поки вони сперечалися, хворий Карпо лежав без свідомості у розвальнях під опікою візника, що тупцював на морозі, дубіючи.

Зорієнтувавшись врешті, що їм грозить, супровідці мусили всістися в сани і чимдуж мчати до центральної лікарні в Ялуторовськ. Добралися, як уже геть сутеніло, і після тривалих пояснень нарешті здали хворого, отримавши на заміну білизну. Повечеряли із черговим лікарем у місцевому шиночку вже опівночі. І Ковтюх, і Кликов, їдучи додому, закушкані і розігріті спиртом, були раді, що виконали накази начальства. А голодний візник, що віз ситого фельдшера, проклинав світ і людську долю в руках подібних пройдисвітів і гнав щодуху коня, боячись замерзнути…

Карпо Янчук так і не прийшов до свідомості. Ще добу він горів, потім лихоманка спала, і тихим морозним вечором, на чужій чужині він віддав Богові душу… В ім’я нової імперії  проливав він кров, піт і сльози на фронтах війни й революції, невтомно працював і творив по них – і пропав, так і не зрозумівши своєї великої помилки! Пухом земля вам, полеглі десятки мільйонів! Хай ваша нерозсудливість стане наукою тим, що лишаться після вас жити в майбутньому! Хай вони доживуть до прийднів своїх!..

Мов землетрус, ніби нищівний розбуяний смерч, що все поглинає на своєму шляху, неслася ще одна – вже котра! – буря тотального винищення нашого народу, подібна монголо-татарській. Пай Карпа й Ганни Янчуків, як і багатьох інших, уже визначився. Не знати було нічого про Семена Балагуру, Антона Максюту, Кузьму Тарана, Лесю Яремівну, Марію Прокопівну, Марію Юрченко, Килину та її чоловіка, що втекли в Херсон чи в Одесу, Настю й Оксена Лісових, Пріську й Саву Трикопів, Дарину й Григора Вертепів, Марту Давидівну й Вадимка, Прокопа Коваленка і його Ольгу Самійлівну, Палажку й Самійла Гармашів – і про сотні тисяч чигиринців, найпаче холодноярців і боротьбистів…

Не було нікому нічого відомо і про Карпових та Ганниних дітей Тодося, Домашку, Петрика, Ярисю, Лідуню, Тетянку та Степанка. Більше того – ніхто із живих ніким і нічим не цікавився, виживши в отому масовому народовбивстві! Голодомор довів людей до самоїдства й нелюдства, і влада не мала вже супротивників, будуючи найдемократичнішу на землі державу, як зразок всезаконності, всеправди і вселюдяності для світу!

Хто із згаданих чигиринців виживе у прийднях, тяжко сказати, хто відстоюватиме своїм існуванням крилатий вислів “Козацькому роду нема переводу”? Про якісь національні права українського люду страшно було й думати! Людські права були лише на папері й на плакатах, в  гаслах і лозунгах. Люди, найпаче по селах, трудилися тяжче, ніж панські холопи чи царські кріпаки, під постійним страхом ув’язнення. Діти училися неправді й брехні і мусіли дякувати партії за те, що животіють у безпам’ятстві про своїх пращурів. Будь їм рідною, люба земле, світи їм і грій їх, благодатне сонце, поки вони зведуться з колін і стануть людьми у своїй власній державі!.. Амінь!..

А поки-що Україною брела небачена у світі доба рабського лжесоціалізму – тотального похорону і українського народу, і його пам’яті й духовності. Продовжувалася переможна хода мору і на нашій провінційно-колоніальній землі, і поза нею в союзних резерваціях, і аж у екзилах агентами з Комінтерну, що ховали російський великодержавний шовінізм під інтернаціональне старшебратство. А під ним інонаціональне життя ставало злочином поряд із фактичною великодержавницькою єдинонародністю, про яку ще не говорилось відкрито, але яку тотально розбудовувалося!..

Секція 11. Просвіток

Те, що вже геть пізньою весною того голодоморного року Петро Янчук був у безпам’ятстві привезений до лазаретика старшим чабаном дядьком Гнатом і за неповний місяць, видужавши, став членом пастушої сім’ї і повноправним мешканцем, як нібито Гнатів племінник-небіж, просторого куреня, складеного чабанами концесії із пресованого сіна на пасовиську, було доленосним у житті хлопця, що за пару місяців так і не спромігся добратися до своєї тітки Варки.

Вирішилася його доля, по-перше, завдяки його прохальному клянченні дозволу – за намовою дядька Гната – в управителя Франца Францовича, а по-друге, внаслідок наполегливого клопотання за “бідного сироту-мученика” вівчарів, що бачили у хлопцеві поміч собі: як  чабана чи посильного у стан до крамниці.

Та концесія являла собою німецьку оренду з часів НЕПу понад ста гектарів землі навпроти Кропоткіна по той бік Кубані. З десяток німців руками сотень найманих сезонників із місцевих голодних козацьких сіл і станиць та їх родичів аж із України вирощували небачені урожаї пшениці, кукурудзи, сої, соняхів і випасали отари із понад двох тисяч тонкорунних овець. Крім того, для власних потреб там оброблялися грядки з овочами, вигодовувались десятками свині, утримувалися в неменшій кількості молочні корови, функціонували також  їдальня, пекарня, літня й зимова мийні, пральня, крамниця, тощо.

Все оте хутірське господарство розміщалося в довгих легких бараках, де для кожного сезонного робітника передбачалася чиста білизна й постіль із сінним матрасом і подушкою на окремих нарах, у кількох будинках для німців і постійних робітників, в конторі й лазареті, у господарчих будівлях, гаражі для п’яти бортових машин і однієї легкової. Над Кубанню був установлений двигун, який удень качав воду для поливу грядок і напування худоби, а вночі виробляв електроенергію. Скраю стояв дім управителя, де той мешкав із родиною…

По отій утечі із гроту з Петриком відбулося все так. “Кері”, знаючи про його тітку в Зеленчуці, кинулися до поромщика, перебралися через Кубань і таки знайшли його, сплячого, під дубом. Був би йому кінець, бо таки встигли всадити йому в горло “перо”, але, на Петрикове щастя, їх відігнала гавкотом вівчарка Ельза, що пастухувала коло концесійної отари, і не лише перешкодила їм дорізати жертву, а ще й покликала чабанів, які й віднесли його, закривавленого, до амбулаторії. 

Там рятівницею хлопця була лікарка: вона не лише надала йому допомогу, а й заступилася за нього перед управителем, назвавши його ім’я й прізвище і вказавши, що він родом із Чигирина, що виявилося вирішальним для його подальшого перебування серед чабанів. Лікування в лазаретику разом із добротними необмеженими харчами швидко поставило його на ноги. Єдине, що було для нього нестерпним, так це щоденне триразове приймання риб’ячого жиру, тому він дуже зрадів, нарешті вирвавшись із лазаретика на пастівник.

Якось по обіді Петрик зібрав свої речі (валізку зарізяки, дякуючи вівчарці, не встигли вихопити в нього з-під голови), і дядько Гнат повів його до пастухів. Курінь оп’янив його духмяним запахом прілого сіна. Один із чабанів місив на дощині тісто на галушки, в тагані на розсошках кипіла овеча юшка-щерба, і хоч Петрик тільки-но пообідав, вона йому так смачно пахла, що хлопець, вічно жадібний до їжі, знову нестерпно захотів їсти.

Поряд із куренем біля слупа хрумкали із яселець сіно двоє припнутих осідланих коней, і Петрик здогадався, що один із них – дядьків Гнатів, а другий – кухарів. Звіддалік до довгих неглибоких корит із водою, виставлених біля куреня, наближалися велетенською сивою хмарою отари овець, і Петрикові здалося, що то не вони рухаються, а він – разом із куренем і кабицею. Мирні тварини чарували хлопця своїм виглядом, але й викликали співчуття до себе. Пригнавши овець на водопій, два вершники-чабани під’їхали до кабиці, спішилися і привітали Петрика, як свого, лишивши отару під наглядом чотирьох вівчарок, що дивували Петрика своєю вихованістю.  

Скоро в таганкові закипіли галушки. Дядько Гнат, пославши на травицю біле простирадло, наказав Петрикові винести з куреня туго звернуті сидуни з сіна та череп’яну миску з ложками. І врешті чабанська сім’я взялася за командою дядька Гната до вечері.

Петрик із чемності останнім зачерпнув із миски галушку, постудив її і, не кваплячись, взяв до рота. А як так сталося, що він тут же нею подавився аж до задушшя, він ніколи й потім не міг собі пояснити. Дядько Гнат бив і турсав хлопця в спину та в груди кулаками, аж поки та галушка не проковтнулася і геть посиніле обличчя Петрика не стало набирати нормального вигляду. Того вечора Янчук, проклинаючи себе за жадібність, із риданнями відмовився від  вечері і заснув так.

Вже з наступного дня хлопець разом із чабанами сміявся зі своєї пригоди, підміняючи щодень іншого пастуха-вершника і не забуваючи щедро підгодовувати Ельзу, що врятувала його від смерті. Життя його незабаром увійшло в озвичаєну колію. Крім чабанування, до його обов’язків входило перевезення білизни у пральню і назад та ходіння до крамниці за  тютюном для пастухів. Скоро Петрик став незамінним, що зауважив і управитель, навідуючи отару.

Обійшовши концесію вздовж і впоперек, Янчук мимоволі зауважив разючу різницю між її полями і колгоспними: концесійна пшениця колосилася в людський зріст, а колгоспна - із пустими волотками замість колосків – ледь до колін йому доставала. Так само відрізнялися і поля кукурудзи, і грядки з городиною. 

Вечорами, як стирлена отара надійно охоронялася вівчарками, Петро Янчук при свічці вкотре майстерно оповідав чабанам на їх прохання про своє життя і мандри або читав принесені зі шкільної бібліотеки книжки. Дядько Гнат розказав, що книги, підручники і шкільне приладдя щороку безоплатно присилав до школи Скрипник із Харкова.

Радо виконуючи і пастуші, і найрізноманітніші господарські обов’язки, Петро Янчук через якийсь місяць познайомився із Лізою Аврамівною, що була і вчителькою школи, і вихователькою управителевого сина Ганса. Знання Гансом української мови викликало в Янчука заздрісне бажання і собі вивчити отак же німецьку – від Лізи Аврамівни і другої вчительки, що на час навчання приїздила з Кропоткіна.

По суботах працівники концесії мали робочий день лише до дванадцятої години дня, після чого йшли витрушувати постелі, митися, міняти білизну, перевдягатися і отримувати у скарбника-німця зарплатню за тиждень. Як випадав жереб, Петро й собі вечорами не без цікавості дивився з ними німе кіно або слухав виступи концесійних аматорів. В неділі робітники йшли до писарні – легкої скляної будови, де писали листи до рідних і знайомих. Янчукові поталанило допомогти не одному з тих, хто був неграмотний, заробивши писанням навіть на власний гаман і цукерки.

Якось, вкотре нагадавши дядькові Гнатові про тітку Варку і Тимоша, Петро одержав двотижневу відпустку і можливість врешті їх відвідати. Була якраз субота по обіді, як він вийшов на шлях до Зеленчука. Проходячи повз кукурудзяні скирти серед широкого рутого лану лапатої рицини, крім неймовірного смороду від трупів, що так і лежали неприкопані, він відчув ще й запах їдкого згару – всі сім горіли, вже ніким не вартовані. Від дядька Гната він знав, що в Зеленчуці дуже багато людей вимерло від голоду. “А якби їм роздали оті качани, того б не сталося,” - з гіркотою усвідомив Янчук.

Підвечір хлопець знайшов потрібну хату, дізнавшись від дівчинки-сусідки, що вони скоро прийдуть з роботи, що тітка Вустя Скачиха вмерла з голоду, бо була стара, що тітка Варка в’яже снопи, а Тиміш правує кіньми на лобогрійці. Посеред їхнього двору біля корита з болотною травою стояла прив’язана корова, а на віддалі від неї було припнуте теля.

Появи господині Янчук чекав недовго. Скинувши зі спини рептух-рядно із травою, вона тільки охнула, впізнавши його. А як оповів свою історію, поскаржилася, що не має навіть чим його пригостити, бо снідають і полуднують із Тимошем у созі, куди ходять на роботу.

- Слава Богу, отелилася нарешті корова, маємо молоко, то зараз видою і пригощу тебе, - кинулася тітка Варка за дійницею. – То, кажеш, забрали у вас мою грядку з городиною? – цівкало молоко в цеберко біля її колін.

- Все усуспільнили, де люди померли.

- Так само й тут було: все у всіх вимели на заготівки лишків. Кукурудзу в качанах, правда, заскиртували і охороняли від голодних людей, аж поки ті не обклали її своїми трупами і вона врешті не загорілася... Тепер ось жнивуємо за сніданок і полудник, - похитала вона головою. – Навесні, правда, Тиміш накопав кротів, то їхні шкірки у заготконторі пару разів отоварили йому борошном, а на третій раз на нього напали якісь бандити, борошно відібрали, а його геть побили, - поскаржилася гірко… – Кажуть, із Кубані за наказом Кагановича ще за холодів двадцять сім станиць вивезли, а у березні, вже за Постишева, із трьох найбільших станиць - Полтавської, М’ясівської і Урюпинської – аж сорок шість тисяч душ безвісти запроторили. Тепер, кажуть, по Кубані лише печища чорніють та шакали у бур’янах колишніх обійсть гавкають.

- Хліба ось буханець передали вам чабани, - поліз Янчук до валізки.

- Це концесійний? Боже, коли то ми вже свого діждемо?!. Мого Тимоша не взяли в концесію, а тобі, бач, поталанило… З’їж, хлопче, цього хліба з молоком, бо у нас більш нема чим тебе пригостити, - подала вона Янчукові кухоль. – То, кажеш, дід Самоха хоронив твою матір?

- Були слабі, то яму копав я їхньою лопатою, матір у рядні ми несли із хати удвох, засипав я, а дід тільки хрестик із гілок зв’язали і в головах устромили.

- За що ж, Боже, людові нашому отака кара?! Чим ми прогнівили тебе?!. І що ж вони, оті зарізяки, із твоєю шиєю зробили? Спотворили вроду! На все життя тобі той знак лишиться…

Не гостив Янчук у тітки Варки двох тижнів, бо швидко зголоднів на колгоспних сніданках і полудниках, які отримував, підміняючи Тимоша на лобогрійці. І як тільки Тиміш виміняв борошна на шкірки із кротів, яких викопував і по пару десятків за день, Петро, лишивши тітці Варці ще й кусник свого мила, вернувся до концесії.

І дуже вчасно, бо на другий день починалися жнива, і дядька Гната з напарником було покликано в поле. Петра розбудили рано, від сьогодні його місце ще з двома чабанами було біля отари. Ганяючи верхи, він чув, як спершу на протилежних кінцях пшеничного поля зататахкали косарки, а потім натужно загула, часом аж стогнучи, молотарка на току. На розчищений і утрамбований тік молотарка була привезена і припасована до двигуна заздалегідь, на пшеничний лан з одного боку ще зранку прибув тракторець, а на другий  засвіта воли притягли косарки-самоскидки і жінок-в’язальниць. Бортові автомашини і кінні грабарки взялися возити свіжозв’язані снопи, чоловіки на полі їх накладали, а на току розвантажували. Все до дрібниць було налагоджене, до самого обіду робота аж кипіла. Напруга спала, як тільки на високій щоглі над станом зметнулося біле полотнище, сповіщаючи про перерву. Двигун тут же був переключений з молотарки на подачу води для стану і пасовиська…

Якихось п’ять днів тривало жнивування - в напрузі, але без жодної метушні. П’ятого дня, як  на току лежала вже висока гора чистої перепровіяної пшениці, а довкола неї стояли чотири ретельно укладених скирти соломи, управитель послав дядька Гната у Кропоткін домовитися із залізничниками про вагони для відправки збіжжя в Німеччину, а заодно – одержати для концесійної школи посилки з Харкова. Петрові вдалося упросити дядька взяти його із собою,  а вже в машині виявилося, що так же напросився й Ганс. Ця поїздка виявилася рокованою для Янчука не лише в найближчому часі, але й надалі…

Поки дядько і водій домовлялися на станції, підлітки мали можливість поспілкуватися. Потім вони дружно допомагали носити посилки від вантажного відділу до машини, пізніше – удвох супроводжували в кузові те багатство до стану. Розвантажували той святий привіз усі гуртом, а відбивали ящики і при Лізі Аврамівні викладали їх дорогоцінний вміст лише удвох із Гансом. Обидва були захоплені й радісні, а от вчителька мовчала і ніби готова була заплакати. Підручники і зшитки, книжки та інструкції пахли фарбою, гумки мали якийсь солодавий запах, а ручки, олівці, лінійки, косинці – чомусь їдкий, все ж разом нагадало Янчукові школу. Він страшенно захотів учитися, хоч до початку навчання був ще цілий місяць, а про його відвідування школи не було й мови…

- Ліза Аврамівна чомусь засмучена, мабуть, у неї якісь неприємності? - поділився Петро із Гансом своїм враженням, як учителька їх відпровадила, сама ще лишившись у бібліотеці.

- Скрипник – той, що посилав нам щоліта книги, недавно застрелився, - пояснив німчук. – По його смерті до нас прийшла із Краснодара настанова, щоб школа надалі була російською.

- А посилки ж хто тоді прислав?

- Ще він, як живий був. А чи сам себе застрелив, чи його застрелили, а об’явили, що сам, про це ще з тиждень тому я чув від Лізи Аврамівни, якій написала подруга-вчителька з Харкова.

Петро був глибоко вражений почутим. Йому мимоволі пригадався портрет Скрипника, що висів у коридорі його чигиринської школи поряд із портретами Леніна і Петровського. Його приголомшила й новина про зміну мови навчання у місцевій школі.

- Не журись! Школа російською не буде, бо ж у концесії росіян немає, і дядько Гнат, як я знаю, уже записав тебе у шосту групу.

І опечаленим, і втішеним пішов Янчук підвечір до отар, дружньо попрощавшись із Гансом. Шкода було йому наркома, радів, що знову буде вчитися. Вже уявляв собі, як житиме у “скарбній хаті”, де зазвичай зимували чабани, а домашні завдання, як дозволять дядько Гнат і управитель, виконуватиме у “писарській хаті”.

За вечерею поділившись із чабанами новиною про смерть Скрипника, Петро сподівався на їх особливу реакцію, але натомість вони лише мовчки переглянулись між собою і якось по-змовницьки перевели розмову на тему зимівки. Янчук мимоволі узнав, що деякі німецькі родини із зібраним збіжжям виїжджають додому, і управитель наказав без додаткової оплати  замінити їх у роботі.

Ввечері Петро читав по замовленню Шевченкового “Кобзаря”, “Немає матусі” та  “Поганяй до ями” Тесленка – спершу на свіжому повітрі, а потім при свічці у завішеному попоною від комарів і мушви курені, аж поки всі й поснули, крім чатового, який вийшов до отари на варту…

Найбільше хлопець любив бувати в концесії по суботах і неділях, хоч це траплялося не часто. Споглядання святково вбраних людей, а найпаче дітей, їхніх порань і гулянь підіймало його настрій. Після жнив у німецьких родин вихідних фактично не було, робота кипіла і в ці дні: у далеку Німеччину відправлялися збіжжя, вовна й овочі. Як правило, чабанів кликали на допомогу, а йому доводилося гасати на коні коло отар навіть більше, ніж зазвичай. Але Янчук не впадав у розпач: у нього завжди при собі була якась книжка, тож або вчив напам’ять “Кобзаря”, або зачитувався в сідлі “Кайдашевою сім’єю”, “Фата морганою” чи “Хіба ревуть воли…”

Особливим щастям для Петра по вихідних були приїзди на пасовисько Ганса Вербаха на власному коні. Тоді хлопці ділилися нехитрими розповідями кожен про своє життя: Янчук  бачив стільки горя, скільки його просто не міг осягнути розумом Вербах, Петро був одним із восьми дітей у родині, а Ганс – єдиним сином у батьків. Франц Францович, як і Петрів батько, працював так же невтомно: підіймався разом із сонцем, або й ще раніше і машиною або на дрожках об’їжджав поля й городи, намічав пасовиська, розписував на день роботу ланковим, а крім того, слідкував за поливом і сінокосом, мийнями й пральнями, гужовими волами й кіньми, навіть за поварнями, пекарнями і швейними майстернями разом із Гретою Людвіговною, яка теж не цуралася жодної роботи.

Близилися вересневі дні, і все більше Янчука тривожила думка про саму можливість його майбутнього навчання в школі, адже пастухувати треба буде до самих морозів, адже від чабанського куреня до школи й назад – шлях неблизький, адже навіть пристойної торби для книжок не має. Коли ж заводив про те розмову із дядьком Гнатом і чабанами, вони ніби води в рот набирали…      

Якою ж неймовірною радістю для хлопця став приїзд якогось дня управителя з Гансом на легковій автомашині, щоб забрати його для подальшого життя і навчання до себе. Від несподіваного щастя в Петра відібрало мову, він і плакав, і сміявся, прощаючись із дядьком Гнатом, чабанами, вівчаркою-рятівницею, кіньми, верхи на яких гасав майже два місяці, і овечками, яких йому все ще було шкода. Їхав, як почесний пасажир, обдаючи Ганса щастям із очей.

Будинок управителя Вербаха, в якому Янчукові поталанило оселитися натимчас завдяки дядькові Гнатові й Гансові, мав шість досить просторих кімнат на першому поверсі і три – на мансарді, дві з яких були спальнями, а третя – кабінетом Франца Францовича, з вікон якого він міг бачити всю концесію і її околиці. Хлопця розмістили у Гансовій кімнаті на першому поверсі, поставивши для нього додаткові ліжко й тумбочку. З меблів тут були ще стіл із двома стільцями і дві шафи: для одягу і книжок.

Важко сказати, чому більше радів Петро: чи самому переїздові, чи тим обновкам, які на нього чекали. Портфель-рюкзак, бавовняний спортивного покрою костюм, черевики – все щойно із крамниці!

- Це я наполіг, щоб тебе поселили зі мною, - картаво похвалився Ганс, як їх залишили одних тітка Горпина і Ліза Аврамівна. – І Ліза Аврамівна, і друга вчителька, Оксана Леопольдівна, підтримали мене. Ти вчитимеш мене української мови, а я тебе – німецької. Разом ходитимемо до школи і виконуватимемо домашні завдання, разом займатимемося спортивними рухавками вранці, - не без задоволення ділився Ганс своїми планами із ошелешеним Янчуком.

Цього ж вечора Петро дізнався від Ганса, що фрау Ельза, вона ж Ліза Аврамівна, - одеситка, прислана сюди на прохання Вербаха з Харківського інституту народної освіти чотири роки тому, знає досконало, як і Оксана Леопольдівна з Кропоткіна, німецьку та українську мови й літератури, математику, фізику, хімію, біологію, географію, агрономію, суспільствознавство і навіть креслення. Ганс розказав також Янчукові, що у двох класах концесійної школи обидві вчительки викладають учням різного віку: від третьої до сьомої групи. Знав він і про те, що Оксана Леопольдівна закінчила той же інститут, що й Ліза Аврамівна, але на два роки раніше, навіть про те, що всі родичі фрау Ельзи померли з голоду, батьків же другої вчительки репресували, а вона сама врятувалася, встигнувши виїхати з Ростова до тітки в Кропоткін.

Переповнений несподіваними враженнями, Петро не знати коли й заснув…

Нові особливі умови життя, окрім пильної, іноді аж набридливої доглянутості та більш ніж достатньої ситості, обтяжували Янчука погодинним розкладом дня, від якого не мав права відхилитись ні на крок, тож почував себе ніби ушореним. Нове середовище дисциплінувало його, розширювало його світ, але й тяготило та сковувало, нагадуючи батьківський дім, де й відпочинок був не справжнім, а лише різновидністю праці.

Осінні дні коротшали. Контора розраховувала сезонниць: дівчат і жінок, і вони - вгодовані, засмаглі, добротно вдягнені - з повними валізами відправлялися автомашинами на станцію. Бараки порожніли і забивалися на зиму, у дворище концесії завозилися з міста дрова, із лук – сіно. Коло двигуна тарахкотіла січкарня, а посеред двору росли гори яшної і вівсяної січки. В  Кропоткіні вимінювалися на збіжжя борошно, крупи і дерть. Врешті вівці були загнані в кошари. Починалася недовга на Кубані зима.

По суботах після уроків у розкладі, що його писала для хлопців Ліза Аврамівна, значилися “суспільствознавчі пізнання”, тож обидва учні мусіли йти між концесійних робітників і робітниць і спостерігати за їх життям. Петро примітив, що літні й старші люди працювали в концесії на допоміжних роботах: підмітали двори, мили водою зі шлангів коровню й стайню, доглядали квітники, слідкували за зрошувальними поливалками, гляділи малят, чистили біля куховарні овочі, латали у швейній майстерні білизну. За це спостереження Янчук заробив у Оксани Людвіговни оцінку “дуже добре”.

Навчання Петра Янчука і Ганса Вербаха у шостій групі йшло успішно не лише завдяки їх старанням, але й дякуючи самовідданості обох учительок, що протягом усієї зими були заповзятими, щирими, сумлінними, переповненими знаннями і непереборним бажанням передати їх дітям.

Із весни в концесію прийшла чутка про її ліквідацію і переведення в радгосп. По недомовках і  зосереджено-сумних поглядах вчительок учні зрозуміли, що чутка була небезпідставною.  Правда, двигун знову натужно тахтахкав, на концесійні роботи приймалися робітниці, поля дружно засівалися, а городи – засаджувалися. Але ті, що знали про розторгнення домови між Союзом і Німеччиною, потиху готувалися хто-куди в дорогу.

Якоїсь неділі, коли Петро із Гансом прийшли, як звично, з гостинцями на пасовисько, дядько Гнат вибрав хвилину, коли поруч не було Ганса, і зненацька порадив Петрові: “При мені тобі краще не лишатись… Якщо Франц Францович братиме тебе в Німеччину, як сина, згоджуйся, бо у нас тут життя порядній людині не буде… Коли не в Німеччину, прався в Чигирин, як випаде нагода, бо то твоя батьківщина і там твоє коріння…”

Петро не сказав Гансові про розмову із дядьком Гнатом, але спостережливий німчук помітив зміну настрою товариша і пояснив її собі зустріччю з вівчаркою-рятівницею і спогадами про смертельну пригоду, що лише частково відповідало дійсності. Янчук же раптом усвідомив, що саме тут він скуштував справжнього людського щастя! Минуле у його свідомості починалося із райського птахоспіву в Ліску, а закінчувалося горами трупів по хатах, попідтиннях і під отими скиртами кукурудзяних качанів, що чаділи й досі.

Час летів, як на крилах. У семигрупників починалися іспити, які приймала комісія із Кропоткіна. Члени комісії хвалили учительок за високу успішність і видавали учням посвідчення на гербовому папері. Вони не приховували, що школа в концесії закривається, тому учням усіх інших класів за їх розпорядженням були видані відповідні довідки.

І Ганс, і Петро сприйняли новину про закриття школи тривожно, але кожен по-своєму. Коли Ганс у душі тішився, що нарешті матиме можливість побачитися із обома своїми бабусями на батьківщині, то Петра лякала картина голоду й безпритульності, надія ж на управителя, що може взяти його з собою в Німеччину, ледь жевріла слабою іскоркою.

Почалися літні вакації. Попрощавшись із Оксаною Леопольдівною, хлопці були полишені самі на себе. По інерції дотримуючись розкладів Лізи Аврамівни, Петро з Гансом або ходили до пастухів, або спостерігали за жнивуванням, або наглядали за відправкою через Кропоткін до Німеччини помолоченого збіжжя, постриженої вовни, зібраного урожаю овочів і врешті - самих овець та іншого домашнього скота і всього робочого реманенту. Закінчувались розрахунки з останніми найманими робітниками, концесійний стан порожнів до пустки. По ночах навколо нього стали завивати вовки й шакали, а вдень над ним кружляли зграї гайвороння, лякаючи своїм рейвахом тих нечисленних, хто ще лишився.

Якогось дня Петро навзрид попрощався із чабанами, що правилися десь у Середню Азію, і дядьком Гнатом, який обдарував його на дорогу чималою сумою грошей і розповів, що влада не дозволила управителеві взяти хлопця до Німеччини, а відтак він поїде із Лізою Аврамівною поїздом із Кропоткіна: вона – до Одеси, а він – до Знам’янки, звідки недалеко й до рідного йому Чигирина.

На тяжкому життєвому шляху Петра Янчука, - як і небагатьох інших, кому так же пощастило, - концесія стала рятівним островом у безкрайньому морі смерті й нужди, просвітком у непроглядній темряві животінь і поневірянь, поверненням до справжнього буття на рідній не своїй землі. Щиро прийнятий у німецьку родину, він познайомився з відмінним від звичного вдома взірцем родинних стосунків. Побачена в концесії організація праці й відпочинку найманих робітників здалася йому зразковою, а сумлінне виконання кожним – від управителя до сезонного працівника – своїх трудових обов’язків викликало в нього захоплення. Кімната, у якій він прожив цей навчальний рік поряд із Гансом, зафіксувалася у його свідомості, як еталон людського щоденного буття. Цілий арсенал розписів і вказівок на весь день і на всі можливі випадки життя, що спочатку обтяжував Янчука, поступово став для нього нормою поведінки.

У шкільному навчанні Петро протягом року мав гідний зразок – Ганса. Не менш допитливий і сумлінний, ніж німчук, він тягнувся за куди здібнішим і більш підготовленим товаришем, так і не наздогнавши його показників, але таки досягнувши досить пристойних результатів, навіть у німецькій мові. Від Ганса Петро наслухався захоплених розповідей про величні собори у його рідному Мюнхені і в Кельні, де мешкали його бабусі, про мальовничі тамтешні краєвиди. Янчук навзаєм намагався не менш яскраво описати товаришеві Чигирин із околицями і його славну історію.

Якогось дня, ідучи від порому, біля якого зібралися довгі валки підвід зі збіжжям, що правились із червоними прапорами від Зеленчука до станції, Ганс похвалився Петрові, що Вербахи також незабаром поїдуть додому в Німеччину, бо обоє батьків дуже потомилися тут, на Кубані, не маючи спочинку, а там бабусі вже знайшли для них невелику ферму за містом і навіть оплатили задаток, тож скоро, як тільки передадуть концесію радгоспові,  вони стануть бюргерами на своїй батьківщині.

Ввечері того дня перед сном до кімнати хлопців зайшла заплакана Ліза Аврамівна і наказала Петрові піднятися в кабінет управителя. Із завмиранням серця переступивши поріг, Янчук застав Вербаха за письмовим столом над якимись паперами.

- Даруй, що раніше не міг тебе покликати, - потер управитель запалені очі, кладучи окуляри на стіл. – Присядь! - запросив, уважно оглянувши хлопця. – Концесія, як знаєш, закривається, ми від’їжджаємо до Німеччини, тебе взяти із собою влада нам не дозволила. Ось наші листи і клопотання та відмова, - показав він. – Вимагають, - продовжив по мовчанці, - щоб ми передали тебе у дитбудинок чи колонію, але Ліза Аврамівна дала їм письмове зобов’язання, що відвезе тебе додому, тож буде тебе супроводжувати до самого Чигирина. Квитки до Знам’янки ми вам оплатимо, дамо трохи грошей для перших потреб… Тож їдь у рідне місто до своїх людей, а там, хоч як би не бідував, старайся добре вчитися, бо навчання – то твоє спасіння! І дай тобі Бог ніколи не опинятися на вулиці серед злодіїв!.. Дякую тобі за сумлінне навчання і поміч Гансові! Може, колись матимеш нагоду приїхати в Німеччину, то будемо тобі щиро раді! А тепер іди спочивай, бо завтра відпровадимо вас на станцію. Доброї ночі тобі!

Петро Янчук, сердечно подякувавши господареві, вийшов і, не пам’ятаючи себе, якось опинився у своїй кімнаті, де Ганса не застав, тож заснув у риданнях, так і не дочекавшись товариша. Життя його знову, після недовгого просвітку, спинилося над проваллям невідомості.     

Наступного ранку, як прощалися, навіть Грета Людвіговна скинула з очей сльозу. Управитель із сином на своїй машині відвезли їх із Лізою Аврамівною на станцію і посадили у вагон, лишившись назавжди у Петровій пам’яті на тому пероні із піднятими у прощанні руками…

Секція 12. Після мандрів

Як повноправний пасажир, їхав у вагоні поїзда Петро Янчук із Кубані на Чигиринщину. І хоч рухався той поїзд досить швидко, та відстані долав пиняво. Аж на четвертий день Петро почув у битком набитому вагоні довгожданне “Знам’янка” і захвилювався разом з іншими, хто мав виходити. Нарешті потяг прокричав протяжно й переможно, кілька разів стукнув буферами, жалісно скрипнув осями і зупинився. У повний смороду задушливий вагон увірвалося свіже повітря. Частина пасажирів заметушилася, вхопивши свої валізи, клунки чи фанерні чемодани, і посунула до виходу. Дехто із заздалегідь наготованим посудом спішив за час стоянки поїзда збігати за безкоштовним окропом. Ще якась частина людей, викушкавши гроші із ганчірок і хустин, готувалась купити на пероні якогось харчу.

В людському потоці зійшов з поїзда і Янчук. Радів, що нарешті добрався до батьківщини, але шкода йому було всього, що мимоволі втратив дорогою. Не мав ні грошей, що дали йому дядько Гнат і Франц Францович, ні концесійних черевиків, ні валізки, подарованої на прощання. Все викрали вуркагани, коли він заснув, знеможений, хоч досить довго берігся від того нещастя.

По брудному, мокрому після дощу перону снували пасажири. Жінки, що порозкладали на ряденцях свій нехитрий харч, лементували, закликаючи покупців, і Янчук уже хотів було направитись до них, але, вчасно згадавши зарік, даний собі і Лізі Аврамівні, мовчки проковтнув слину і побрів у вокзал, похнюпивши голову, мимо паровоза, що чмихав, відсапуючись. Проходячи повз вікно їдальні, звідки його обдало запахом готових страв, він ще раз гостро відчув голод. А вже як облюбував собі вільне місце між подорожанами у притемненому бруднуватому приміщенні чекального залу, зовсім не мав сил терпіти, адже то тут, то там сусіди підкріплялися, хто чим мав. Хлопець намагався не думати про їжу, але був такий голодний, що аж свідомість йому дурманилась.

“Таки лишилися тут люди, - пронеслося у хлопцевій голові здивування. – Добрі чи недобрі вони тепер? Адже минулої весни все тут було мертве. Може, як і я, повернулись, обійшовши голод?..” За час своїх півторарічних мандрів і тяжких мученицьких злигоднів Петро навчився судити про людей, про їх вдачі і характери по їх мові і навіть мовчанці, по їх зовнішньому вигляду й поведінці, тож і зараз, чемно склавши руки між колін, він прислухався і придивлявся до навколишнього. Своїм підлітковим, але вже досить досвідченим чуттям він майже безпомилково виділяв серед людського юрмища жадібних і підступних, як і  жалісних та доброчинних. Серед сусідів у залі чекання Петро не міг не звернути увагу на двох парубійків, що, посмакувавши смаженої курки, взялися крутити цигарки, продовжуючи вести непристойні розмови про черниць. Петрові не важко було визначити, що вони промишляють чимось злочинним і хто з них головний.

“Ну, й хай собі! Мені що до того!” – подумав він, але мимоволі продовжував прислухатися і придивлятися до них. Один із парубків, помітивши Петрову увагу, по-приятельськи підморгнув йому, поставив на своє місце обшитого мішковиною кошика і вийшов, мабуть, випалити цигарку. Щоб привернути увагу другого, Петрові довелося зітхнути і навіть кашлянути в руку по-дорослому.      

- Кудись їдеш? – знудьговано звернувся той до Петра.

- Вже не їду, а йти ще чимало, - намагався хлопець зацікавити співбесідника.

- Значить, приїхав, але не тутешній?!

- Можна й так сказати, адже до Чигирина ще кілометрів із тридцять.

- То чого ж не йдеш?

- Чекаю, поки сонце трохи підніметься…

- Сам ти чи зі старшими? – позіхнув у долоню парубок.

- Сам… Із мандрів вертаюся, аж із Кубані…

- Дорогу знаєш? – уважніше оглянув парубок Петра.

- В людей допитаюся. Вони завжди скажуть, і де ти є, і куди тобі йти, - підтримував розмову хлопець.

- То так… Із Чигирина, кажеш? – перепитав той, ніби щось збагнувши.

- Там родився і жив колись, як батьки були, - не знав Петро, як краще повести розмову.

- А тепер їх немає?

- Немає, - вдавано байдуже відповів хлопець і поміняв тему. – А ви ж куди їдете з напарником?

- Та ніби й ми приїхали, хлопче… А тут треба плаву шукати, та дідько його зна, де найглибше… Ти, часом, не вкажеш дорогу? – посміхнувся роблено парубок.

Петро пильно подивився на співрозмовника, зігнав з лиця усмішку і теж замовк, зрозумівши, що його питання було недоречним.

Тим часом поруч якісь тітки говорили про часник, цибулю-сіянку і нехтемських дітей, що цього літа геть чисто витовкли ранні огірки. Петрові чомусь здалося, що вони зараз придивляться до нього уважніше і нароблять рейваху, як ота клята перекупка позавчора в Лозоватій, у якої хтось поцупив балабуху. “От халепа! – подумав мимоволі. - Треба б відійти від гріха подалі.”  

- Вже нерано, то може підемо помаленьку? – із пляшкою води появився той, що виходив покурити.

- А чого ж, можна, - смакував малими ковтками воду Петрів співрозмовник. – Що раніше підеш, то швидше прийдеш, - підвівся, потягнувся і взявся нехотя зв’язувати старою крайкою кошик і мішок, що досі лежали під лавкою. – Цей ось, - вказав він товаришеві очима на Петра, - до Чигирина правує, то може проведемо, поки нам по путі?

- Ти до Чигирина? Пішки? Далеченько, як для тебе, - в’язав він і свої вузли. – Хай іде, як хоче, покажемо…

З тим і вийшли втрьох із чекальні. Після притемненого залу надворі було особливо світло й сонячно. Парубки рухалися швидко, і Петро ледве встигав за ними, аж підтупцьовуючи. З міста в поле вивели його завулками й манівцями, мабуть, дорогу знали добре. Далі прямували, ніби навмисне обходячи села. В путі майже не розмовляли, були якісь насуплені, і хоч дорогою сонце весь час було Петрові по праву руку, йому раптом спало на думку, що можуть кудись його завести і поглузувати з нього.

Голод брав своє, і мимоволі дорогою Петро розпачливо оглядався, чи не видно де якого хутора, щоб піти випросити хоч чогось їстівного. Та дарма!.. Нарешті спустилися у якийсь виселок, що тягся по балці, то розширюючись, то звужуючись аж ген під гірку. Петрові одразу додалося сил. Порівнявшись із криницею під розлогою вербою, провожаті спинилися, поскидали ноші і роздяглися. Один мовчки дістав із кошика двійко варених качиних яєць і шмат прижовклого сала. Другий відламав кусень від хліба і від плескатого пирога з сиром. Ніби заздалегідь змовившись, обидва простягли їжу Янчукові. “Підкріпися трохи, бо голодним далеко не зайдеш,” – сказав той, з яким Петро мав розмову у чекальні.  Переглянувшись між собою, обидва відійшли і зобік полягали на свій одяг.

Янчук накинувся на їжу, як завжди, коли був голодним, хоч як намагався стримувати себе для пристойності, якої навчився в концесії. Його настрій покращився, віра укріпилася, бо йому помітно додалося сил, міг уже й підбігти при потребі. Подумки дякував долі, що послала йому таких попутчиків. Муляла його лише їх мовчазність і загадковість. Мимоволі порівнював їх зі своїм старшим братом Тодосем, якого, вірив, обов’язково зустріне.

- А тепер повертай назад до отого путівця, з якого ми сюди звернули, і топчи прямо тим шляхом, а ми підемо виселком – далі нам не по путі. І запам’ятай: ти не бачив нас, а ми – тебе! Домовились?.. От і добре, - посміхнувся все той же.

- Спасибі вам, - звівся Петро на ноги. – Дуже дякую! – повторив, відходячи із жалем від подорожан. – Хай щасливою буде ваша путь!

- Іди здоровий!.. Ми тебе не бачили.

- Само-собою, і я вас! Будьте певні! – гукнув, оглянувшись, уже звіддалік.

Вернувшись на гостинець, яким годину тому вони йшли втрьох, Петро глянув із пагорба на постаті, що віддалялись, помахав їм рукою і, не дочекавшись відповіді, пішов шляхом сам. Сюркотливого жайвора, що десь над його головою діравив небо, Янчук так і не зумів відшукати поглядом, хоч аж зачмихався від яскравого сонця.

Ішов і, як ніколи досі, все більше жалів себе, одинокого у цьому безмежному степу. Квіття і зело їдко пахло чимось до болю рідним і ніби п’янило, тиша заворожувала, сонце припікало й розморювало, благодатний вітерець остуджував повівами лице й груди через подрану сорочку. Ішов із втішним відчуттям, що вертається додому більш досвідченим, і впевненістю, що йому вдасться таки щось дізнатися про Тодося, сестер і Степанка, навідати могилку матері й Гриця. Ішов, чуючи в уяві дзвін чигиринської Байдиної каланчі і бачачи Тясмин і луку, діброву й степ.

Ідучи думав, що з батьком не житимуть, а самі якось дадуть собі раду, хоч і в селі під бором коло отих могилок, які підсиплять і вивершать справжніми хрестами, певно, при допомозі діда Самохи, з яким можна буде про все й порадитися. Допоможуть і учитель Петро Овдійович Жабко, і дядько Левко Коваленко з Дмитриком, і дядина Оксана, або й Кузьма Сидорович Таран, якби тільки були живі…

В одноманітному дорожньому ритмі серед степового безмежжя, де людина мимоволі відчувала себе комашкою, Петро заглиблювався в спогади і давніші, але ніби свіжі, і вчорашні, ще нічим не стерті. Спливла в пам’яті бабуся, материна матір, із теплою й радісною прихильністю в погляді. Побачив її згорбатілою, у вишиваній сорочці, із зелено-плисовим очіпком на голові. Згадав, як вона, бувало, землянистими руками сипала йому до кишень то гарбузове насіння чи горіхи, то цукерки чи пряники, а в Новорічний вечір за посипання – шаги та копійки. 

Пригадав також, що кожного разу він щось крав у бабусі – таку вже мав уроджену ваду, - як не дідову грушеву люльку, геть засмалену, то його ж батога із вузликами чи ременя, або бабусиного гольника. Якось він украв мідну ложечку і дідового годинника, точно такого ж, як батьків, із голомозим царем на шабатурці-футлярчикові. Дверцята тієї шабатурки хрумкали, як закривалися, ланцюжок легко знімався, стрілки можна було крутити, скільки захочеш, бо годинник уже не заводився “від старості”, як казала бабуся. Вона знала про Петрикову “хворобу” і завжди, проводжаючи його із двору, біля хвіртки спиняла й обшукувала кишені, а щось знайшовши, відбирала, не сварячи і не дорікаючи при тому.

- Ложка така у вас є, ми їх кілька дали матері із віном, годинника дідового залишимо в нас, бо то не цяцька, люльку подарував дідусеві твій батько, пізнає – поб’є тебе. Ось маєш насіння - тобі і сестрицям, - приговорювала вона.

Дідусь для Петрика був ніби другоряднішим від бабусі, ніби підлеглим їй. Від нього частенько пахло закваскою, як у другій хаті, де стояв куб на горілку – “зілля” чи “паленицю”, як називала бабуся, - і де чулося капання з “рурки” (її ж слово). Дід був також добрий до онука: не раз саджав його на коня, обводячи того подвір’ям, не раз катав у села або брав із собою на базар, даючи йому в дорозі правувати віжками чи навіть стьобати батогом коней. Правда, лошачка з лисиною, якого обіцяв купити, так і не подарував, як Петрусь йому не нагадував. Тепер оті згадки про повні вражень поїздки, про бублики й “лампасе”, якими дідусь гостив його, або про череп’яні свистики, якими обдаровував, були особливо пам’ятними. “Давай, онучку, поцупимо у баби оті гачки, що ними вона в’яже шкарпети”, - пожартував він якось, і Петрові оте “поцупимо” замість звичного “украдемо” назавжди запало в пам’ять… Тільки добрі спогади у хлопця про бабу Параску і діда Якима, тож їхні могилки в Чигирині вирішує відвідати обов’язково…

Денна спека по ранковій прохолоді осяйно й полум’яно смалить навкружні зела й квіття, п’є їхні духмяні випари, потиху гойдає й колише на сонячних вервечках-променях заворожений серпанковий степ, млостить тіло і наче оловом наливає ноги й руки. Іти все тяжче, але спинятися Янчукові не можна, бо дорога далека, а прихильні до нього: і дід Онопрій, і Франц Францович із концесії, і Варка Скачкова з Тимошем, і голова Зеленчуцької артілі Мордюк – всі дружно радили йому будь-що добратися додому, розшукати братів і сестер, щоб із ними разом вирішити, як жити далі.

Петро тепер усміхається, пригадуючи Зеленчук, де його обзивали “хахлом”, хоч самі були такими ж і такою ж, як і він, мовою говорили. “І чого ото вони себе числять козаками, а не українцями?.. – ніяк не міг він утямити. – Двадцять сім кубанських великих і найбагатших станиць засудив та вислав на Соловки й до Сибіру Лазар Каганович, як куркулів і саботажників хлібоздачі, - хмурячись, згадує він. – Жах! Сім скирд качанистих у полі проростає, а люди, що зібрали той урожай, або відправторені на край світу, або пухнуть і мруть від голоду поряд! У таке й повірити тяжко, якщо на власні очі не побачити!..”

Геть по обіді, як смага почала потроху згасати, Янчук мимоволі відволікся від спогадів, побачивши аж ген у серпанку чиючь постать, що наближалась, бовваніючи, то пропадаючи у балчаках, то знову появляючись на горбах. На душі йому пораднішало, особливо коли розгледів спершу бриля на голові, потім кия на плечах і широку манишку на сорочці та нарешті й усю постать якогось дідуся із торбою на палиці за плечима. “Вимер народ, то й дивно робиться, коли кого зустрінеш у путі”, - подумалося Петрові, коли подорожні зблизилися.

- Добридень, діду! - Янчук привітався першим.

- Добридень, хлопче! - цмакаючи, відповів той, розглядаючи кущистими очима хлопця. Привітавшись, старий присів, спустивши сухі брудні ноги у колійну порохняву на придорожньому споришеві. -  Зі Знам’янки, мабуть, ідеш, - запитав згодом.

- Зі Знам’янки, діду, до Чигирина добираюся.

- До Чигирина ще далеченько, сідай та перепочинь зі мною.

- Спасибі, діду, - присів Янчук навпочіпки поряд. – Чи втраплю цим шляхом? – приязно заглянув він у вицвілі очі старого.

- Втрапити можеш, та тільки гак чималий, - ніби подумки оцінивши Петрів шлях, сказав дід. – Та може воно й на краще, бо тобі, ще не дорослому, лісами йти не варто. А ти ж чого туди отакий світ верстаєш? – вицмакав він запитання.

Петро, на власне здивування, щиросердно оповів старому дещо про себе  та свої поневіряння.

- Біда нам усім тепер така, що її й світ не знав. І головне – нема кому й поскаржитися, - задивився старий у колію, думаючи про своє. – Я також поховав і бабу, і дочку із зятем та онуками. І самому не віриться, що все те було насправді, - незграбно витер він очі. – …Говориш, немов книжку читаєш, - шморгнув він носом. – Із міських воно всі такі… Слова, хлопче, як золото. Їх не можна розкидати, де заманеться і як схочеться. Мудрі говорять мало, а наймудріші – мовчать… А цим шляхом коли будеш іти, підвечір дістанешся до Вовчих Воріт. Це гора така, перерізана похресно. Так от, на ній звернеш на той шляшок, що пролягатиме правобіч до ліска. Збоку від ліска побачиш село. Воно хоч і велике, та люду в ньому тепер і на хутір не набереться, бо мало не всіх вивезли й виморили. Там зможеш переночувати, а вже зранку розпитаєш про подальшу путь.

Старий на мить замовк, і Петро пересів на спориш, сподіваючись на продовження розмови, але той раптово підвівся, крекчучи, проворно підкинув кия із тороком на плече і цмакнув: “Так ти,  той... Переночуй там, може десь коло криниці із журавлем невдалік СОЗу, бо гиншого місця по путі не буде. Решта сіл там далі вимерли геть від голоду, бо ж холодноярців годували, а хто вижив, тих постріляли поголовно, - відступивши кілька кроків, півобернувся він. – Поспішай, бо чималий шмат дороги попереду”, - кивнув він головою на прощання і пішов, не оглядаючись.

Петро, переборюючи в собі нехіть і незважаючи на тяжкі, ніби оловом налиті ноги, піднявся і побрів, прискорюючи ходу і оглядаючись на згорблену спину подорожнього, що віддалявся. Янчук знову відчув себе самотнім, малим і незахищеним у цьому кипучому своїм тихим життям довкіллі. Одноманітний степовий співограй перепелиного і жайворового дзюркоту зачакловував, свиріпка горіла ніби вогнем, медвяні випари гречки п’янили, гіркота зілля нависала серпанком, напувала й запаморочувала настоями.

Кроками бгаючи під себе шлях, Петро йшов швидко, як міг, тішачись грою із власною тінню. Вона розважала його, полегшуючи путь: танцювала перед ним, скакала та хиталася, ніби насмішкувато тікала все далі й далі, збільшуючись та ведучи його вперед. Топчучи її, Петро згадав дідових Якимових незграбних патлатих коней, що отак же чавили копитами тіні, тягнучи за собою фіру картоплі, а на ній і його з дідом. В уяві постав і осінній день, тліюче розлоге багаття серед картоплища на осонні, печена аж солодка картопля. Тоді цілісінький день, ховаючись від матері і діда з бабою, він настромляв картоплинки на вербову галузку і пускав їх у небо так високо, як тільки міг, найпаче коли прив’язував на кінчик батога у петельку і ширяв, дістаючи й до жайвора.   

Згадалася Янчукові і довга мученича дорога, яку він долав шляхами ясирників до Криму аж під Джанкой, - у смороді між пухлими й мертвими. Одна добра господиня, що знала його батька, нагодувала його тоді картоплею “в мундирах”, помила, постригла, випарила його одяг, взяла йому квитка на потяг, а він не запам’ятав її прізвища й адреси, докоряючи собі тепер за недбалість. “До тітки Варки прався, вона знає твоїх дядька Прокопа та його Ольгу Самілівну із Вітьком та Євгеном. Кажеш, вони вчителі, то може ж не вмерли з голоду”, - наставляла вона його.

Ольга Самілівна була із Зеленчука родом, тож вони із Прокопом Харитоновичем неоднораз навідувалися до її батьків, що, як тепер знає Петро, також вмерли від голоду. Їх самих  кагановичці вивезли бозна-куди, навіть неосуджених. “А дядько ж був директором школи на станції!” – подумалося йому, аж глибоко зітхнув із жалю до них. – “А що з тітками Настею й Прісею і їх дітьми: Марусею й Зіною, Остапком, Онисею й Федем, - знав їх лише з листів, -  чи вижили в голодоморі, чи ж і їх посудили й вивезли?” – промайнуло в голові.

Із такими думками й спогадами коротався Янчукові безлюдний шлях, поки нарешті собі на радість не угледів біле квіття хустин на головах ланки жінок у просах, водовозів із череватими барилами на возах, косарів на ячмінищі. Загледівши їх, Петро відчув утому в усьому тілі, змору в ногах, мерехт в очах і – спрагу. “Є ще живі люди! – подумалося. – Може вже й оті Вовчі Ворота недалеко?”

Янчук не спинився, а ще настирливіше пішов уперед, побоюючись, що не встигне завидна дійти до села, і не вірячи, що день аж такий довгий. Він уперто топтав тепер уже довгу тінь, напружував, як тільки міг, у ході всі свої сили. Сонце почало сідати якось раптово, тінь різко скособочувалася правобіч. Мокра від поту шкіра на обличчі, висихаючи, стягувалася, на зубах потріскував дорожній пил, вуста від тривалого облизування пересохли.

Нарешті попереду забовванів якийсь горб. Петро пришвидшив кроки, і той став на очах рости, зводитись угору і ширитись у боки. Із неймовірною радістю Янчук зійшов на того горба, побачивши праворуч за ним свій подальший шлях, що визміювався вужем.

Як оті Вовчі Ворота лишив позаду, а попереду побачив аж ген розкидане село, як спасіння у вечоровому імлистому серпанку, де й сили взялися дійти і до журавля із криницею. Налагоджуючи себе на клянчення якоїсь їжі і нічлігу, Петро по дорозі старанно вітався із поодинокими мешканцями, що за звичаєм чемно йому відповідали, роздивлявся на давні замшілі оселі з цятками шибок у віконцях, на гнізда із уже дорослими лелечатами, на дупласті верби та стрімкі тополі обік путівця.            

“В оцій, видно, всі вимерли, а у цій хтось, певно, є живий, - відгадував Янчук по путі. – Тут свіжопоставлений тинок із соняхів, а там днями димара зашпаровано, ось побілена хата, і знову пустка: заросле високими бур’янами подвір’я і хата з повідкриваними дверима, побитими шибками, облупленими стінами. Пройшлася й тут кошлата із косою, розширивши отого цвинтаря на горі,” – кинув він очима за село. Скільки смертей він побачив на власні очі за оці півтора року мандрів! Від одного спогаду про них здригалася душа, лякаючи його неймовір’ям жаху, якого й досі не міг утямити.

Нагадування про гори смертей, які йому довелося побачити чи при жебракуванні пішки, чи з вікон та дахів вагонів на станціях і які невідчіпно тяглися за ним дотепер, як кара божа, сколихнули його пам’ять і виштовхнули на поверхню особливо трагічний спогад, що став рокованим у його свідомості, назавжди не полишаючи її. Петро відігнав його примірянням, де б то йому випросити якийсь наїдок, і мимоволі звернув увагу на довгі будівлі-стайні з подвійними брамами і припнутих до жолобів коней у созівському дворищі, розкритому навсебіч. Гострий запах сечі і скислої полови лоскотав ніздрі, нагадуючи про голод.    

Увагу хлопця привернув високий журавель, що зіпнувся над шляховою криницею, із широкими цямринами і вкованим цебром. Щойно набравши води, якась дівчина у біленькій,  оперезаній у стані сорочці із півнястими пошивками на рукавцях збиралася вже відходити. Янчук, гамуючи спрагу, що склеювала уста, попросив напитися.

- Напийся, коли хочеш, - роздивлялася вона подорожнього. – Не пий так багато, бо остудишся, - відірвала його на мить. – Ти звідки і куди йдеш? Видно, здалеку?

- Був далеко, та й іти ще неблизько, - ухилився він від прямої відповіді. – Іду до Чигирина, та день малий, а переночувати ніде.

- Ходімо зі мною, може мати й дозволять тобі заночувати в нас. Швидше, бо як стемніє, хто ж тебе пустить до хати, та й людей по голоді мало в селі лишилося.

У великій просторій хаті було затишно, як колись удома. Долівка була притрушена свіжою травою і приємно лоскотала натомлені ноги. Пахло васильками, чебрецем і печеними гарбузами. У горщечку на вікні стояли квіти, портрети й ікони були завішені вишитими рушниками, нагадуючи прийшлому щось давнє, сумне й болюче.

- Аж із Кубані!? Сам?! Дивина, хлопче! Заночуй, де ж тебе подіти, - почув Янчук співчуття господині. – Варю, а внеси-но до хати ночви, хай хлопець ноги помиє з дороги, - наказала дівчині. – Отакий світ у такі роки міряєш додому, не знаючи, чи є там хто живий!?. Сідай на стільця і попелом спершу мий, попелом, не шкодуй його, а тепер милом і відпарюй турицю… Дай йому, Варю, ножиці, хай заодно і нігті позрізає…

Миття тривало чимало часу, воду Варя міняла на чисту й гарячу, а господиня все сиділа поряд, командувала і заодно розпитувала Петра про його мандри й поневіряння, ойкала і співчувала, доскіпливо розпитувала і не вірила, що Каганович там посудив і вислав аж двадцять сім станиць, що й там люди мерли від голоду.

- Ану одягни оці ось штани, а твої хай Варя випере, бо дуже вже вони в тебе брудні! Та й сорочку заодно знімай, хай також випере, поки є гаряча вода. Зачекай, чистої сорочки не вдягай, помий спершу голову… Вуха мий милом, шию доставай, шию… Ну досить, витирайся вже та спочинь, - похитала вона головою із сльозами на очах, аж Петро, зауваживши те, розчулився і, не маючи сил стриматися, стрясливо заплакав.

- Ти ж чого ото? Може щось болить у тебе? Хай Господь милує! Чого ти? – забідкалася вона, а Янчук виплакував і жаль до себе, і втому, і голод, що паморочив його, і дяку добрій дівчині та її матері за турботу й піклування.

- Посидь на призьбі, поки я здою корову. Вернуся, дам повечеряти, знаю, що голодний, - пообіцяла господиня Петрові і пішла із цеберком-дійницею по молоко, а Варя у дворі взялася прати його речі.     

Скоро Петро був покликаний до хати, бо надворі вже почало сутеніти. Заздрісно-великий удій господиня процідила через марлю аж у три великих глеки ще й у кухоль. “А корова ж доїться тричі на день!” – мимоволі подумав гість, сидячи в застіллі і слідкуючи за тим молоком, що вабило й чарувало його своєю кількістю і запахом.

Під грубою старанно мився лапою великий сірий кіт, на стіні тикав монотонно, звісившись донизу гирями-тяжками годинник, десь у кутку цвірчав у хатній тиші коник-стрибунець. Господиня винесла глеки з хати, помацки відшукавши на карнизику сірники, підпалила чималу гасницю зі шклом, звеселивши освітленням хатній добробут і гаразди, щось шепнула Варі і аж ніби виштовхнула її з хати. Дочка швидко вернулася і поставила на стіл повну миску картоплі, таріль солоних огірків, миску кислого молока і залитого яйцем книша.

- Край собі, хлопче, хліба та вечеряй. Ми з Варею вже поїли, а батька нашого марно й чекати... На степовій дорозі тебе, мабуть, зайці не гостили? – пожартувала вона.

Стримуючись, Янчук присунувся ближче, взяв ложку і почав їсти, бо за цілий день, хай і після ситого сніданку, що йому перепав від парубійків, зголоднів добряче. Упорався він із вечерею досить швидко, лишивши на столі шмат книша і огірки, на подив господині, до якої все приставала Варя, в чомусь її переконуючи.

- Вшниплива ти, дитино, як зінське щеня, і ради тобі не даси! - підвищила господиня голос. – Принеси хлопцеві сіна, а тоді й збігаєш, коли так тобі приспічило.

Варя поспіхом внесла до хати трьома оберемками запашне сіно, розправила його на долівці під грубою, накрила смугастим рядном, навіть подушку в голови поклала, а сама, накинувши голубеньку хустину, швиденько вийшла.

Янчука, що, подякувавши за вечерю, все ще сидів біля столу, морила втома.

- Лягай на сіно та спочивай, - припросила господиня, здогадуючись про його стан.

- У цих штанцях і сорочці?

- У цих, у цих. Твоє добро цілу ніч сушитиметься, - прикрила Петра другим рядном, як уже ліг. – Тепер спатимеш, як після маку, - і вимитий, і вичесаний, і нагодований.

- Спасибі вам велике, тіточко, за все!

- Нема за що, спочивай, - пригасила вона гнота в лампі і вийшла у другу хату, клацнувши клямкою...

Проснувся Петро раптово, почувши стук, рипання дверей, гупання в сінях і чоловічу лайку. Спалахнула лампа, і перше, що Петро побачив, були, видно, господареві нові чоботи, що аж вилискували, порипуючи. Чоловік то був кремезний, вусатий і чубатий, подібний до тих паханів, що хлопець зустрічав у вирібці гори на Кубані. Господар презирливо оглянув його постіль, сплюнув і почав нетерпеливо ходити від порога до столу й назад. Петро удав сонного. Зайшла господиня, тихо нарікаючи на долю і вимогу чоловіка ставити на стіл “закусь”.

Розмова господарів перервалася, не почавшись, бо під вікнами почулися кроки, клацнула клямка дверей, і на порозі крізь повіки Петро побачив жердикуватого гостя із білим причесаним на бік волоссям, у чорному костюмі і білій перкалевій сорочці.

- Де це ти стільки возився?! Не навів там кого часом? – притишено спитав господар.

- Поки позакривав та позасовував, то й затримався… Не навів, не бійся – не впервой, - всідався він на лаву, як удома.

- То як тобі нарада? – ні з сього, ні з того спитав господар, як господиня внесла закуску.

- Та що говорити! Казав же, треба пороздавати всі опустілі двори родичам чи сусідам, бо й вовки позаводяться.

- Не в духах вона сьогодні, - пояснив господар, наливаючи в карафу з бутиля, як жінка вийшла. – Обіцяв їй соломи привезти, та за тією затією й забувся. Та жалкувати нічого, все нам удалося на славу.

- Нічого дивного. А про двори я тобі не дарма сказав. Розберуть їх, а восени можна буде податки накласти за користування, тож матимемо додаткову поставку.

- Варта думка!.. Сідай до столу, - припросив господар гостя, як господиня зайшла з тарілями. – А що? Треба тільки чисто справу провести, - додав він, як жінка вийшла.

- Ти, як той Ленін: землю - селянам, а фабрики і заводи – робітникам, - посміхнувся гість, - давав, поки йшла реквізиція хліба, а як із тим справився, то заговорив про кооперативи, ТСОЗи, комуни, радгоспи й виробничі бригади. А те все – ніщо інше, як відбирання землі від селянства, а фабрик і заводів – від робітництва.        

- Хай йому грець! – налив господар горілку у склянки. – За таку справу, як нинішня наша, варто випити! Ну, будьмо! – настромив він солоного огірка на виделку і підняв келишка.

- Будьмо! – підтримав його гість, настромивши на свою шмат сала.

Якийсь час їли мовчки, потім знову випили по чарці й закусили кисляком.

У Петра геть пропав сон від мимоволі підслуханої розмови: при м’ясоздачі їм вдалося отримати квитанцію на п’ять бузівків, яких вони взагалі не здавали, а тепер планували їх забити, м’ясо розділити, а шкіри вичинити.

- Без бригадира, Лампію, нам все-одно не обійтися, - тяжко дихав господар.

- І різника взяти в пай доведеться, як собі хочеш! – поклав кулаки на стіл гість.

Господиня мовчки поставила на стіл велику пляшку горілки, заткнуту кукурудзяним качаном, підлила в миски кисляку, поклала кілька сирих яєць і вийшла тихо, як і зайшла. Прошмигнула в сінях не поміченою батьком і Варя.   

- Як останній хліб зберемо чи вже зараз? – вже заплутувався язик у господаря.

- Який хліб?! А як кинуться в заготконторі? Зараз і тільки зараз! Прокопе! Таки завтра чи позавтра – і ажур! – знову виложив кулаки на стіл Лампій.

- Не буде чим хліба дозібрати, хоч кричи! Жінки ремствують, а з дідів та дітей який глузд? Ніхто тим господарством не цікавиться, всяк собі урвати намагається і тільки.

- Нічого дивного: ти, як голова, свою лінію тягнеш, я, як комірник, свою. Бригадири своє пильнують, жінки себе боронять, діди все для себе стежать... Думаєш, я дарма на мишву поскаржився...

- Я зауважив, Лампію, що ти мудрий чоловік. Скажи-но, скільки ми можемо реалізувати в тебе лишків?

- Гадаю, тони три можна. Ще ж природна втрата належиться, усушка за нормативом, та й зактувати щось можна буде...

- Тож будьмо ще! – підняв обважнілою рукою господар склянку. – Де три тони, там і більше, гадаю, знайдеться, - крекнув він, випивши вслід за гостем. – Варить бісова жінка так уміло, що і не пив би, а вип’єш, - покрутив головою. – Знову прийшла вказівка збирати кобзарів до Харкова на конкурс, - поміняв тему розмови Прокіп. – А де вони, питаю, опиняться? Де опиняться!? Адже ж у тридцятому Постишев отак же збирав їх на зліт, а занесло їх аж на Соловки, кажуть.

- Чи ж нам до кобзарів, Прокопе? – скривився Лампій від цибулини.

- Істину речеш, брате, ще ж отих кацапів-переселеньців отаку юрбу треба влаштувати і не як-небудь утримувати! А вони, хоч і люди, - прости, Боже! – хоч і в рахунок контракції їх утримок зачисляється, та де ж того всього настачити? І до поля нашого вони геть не пристосовані, хоч сказися! Біда одна з ними! Вимогливі, не як наші, все їм дай, про все повідом, до всього їм діло, - потроху човпів господар, все більше насурмлюючись.

- І я кажу, біда! – знову пристукнув сказане кулаками гість, упершись поглядом у стіл.

- Дисципліни по голоді ніякої, на роботу нікого не витуриш, а трактори без пального, косарки під дощем стоять, двір досі не огороджений, наче роз’їзд який, хомутів для коней немає, свинарники ніяк не почнемо будувати, ще й оті дитячі ясла в печінках сидять!.. Та що казати! Страшно й подумати, скільки в нас отієї роботи!..

На якийсь мент розмова затихла. Господар непевним рухом знову наповнив склянки і почав придивлятися до пляшки, піднявши її до лампи і стрясаючись від відрази.

- І я ото кажу, пиймо тут, бо на тім світі не дадуть!.. Спирт вона в тебе гонить, не інакше! – випив Лампій, занюхавши хлібом.

- Пиймо, поки п’ється, - підтримав господар гостя. – Ото я й кажу, - витер він рукавом сорочки уста, торснувши Лампія за плече. – Трактори не огороджені, коні без свинарника, хомути під дощем стоять, дитячі ясла...? Що я, пак, хотів?.. А-а-а, голову райвику погостити б нам належно. Клята баба! Не баба, а мужлай у спідниці, не йде на посули, - роблено хихикнув господар.

- Їй би твого макогона спробувати, куди б ділася, Прокопе, пішла б!

- Не скаржуся, люблять жінки його. Та на всіх не настачиш, - хихикнув господар вдоволено, виливаючи рештки із пляшки. – Не настачиш, кажу, - спробував засміятися він. – Будьмо-о!

- Істинно так! – знову пристукнув кулаком стола Лампій. – Коні без свинарника, хомути не огороджені, косарки без пального, голова райвику розхрістана...

- Роз-хріс-та-на... Медом би їй губи помазати, а тоді вже й макогоном спробувати, хи-хи-хи... Дзвонила про хлібоздачу... Аякже! Тримай кишені й пригорщі!..

Петро крізь повіки слідкував за застільниками і мимоволі порівнював їх із паханами з-під Крапоткіна, знаходячи багато спільного. Господар раптом тяжко звівся на ноги, повів помутнілим поглядом по хаті, спинивши його на підвішеній до стелі лампі, що яскраво горіла близько його очей, матірно вилаявся і незграбно вдарив по ній рукою, аж Янчукові дух забило. Скло брязкнуло й посипалось, лампа згасла і в хаті запанував морок.

- П’янюги прокляті! Злодії окаянні! – почулася із сіней сварка господині. – Боже, коли вже ти виведеш їх на чисту воду?! – чиркала вона сірниками вже в кімнаті, засвічуючи лампу, при світлі якої випивохи почвалали надвір, лишивши двері навстіж відчиненими. – Тепер до ранку гвалтуватимуть село, - прикрутила вона гнота, щоб лиш блимав. – Грому на вас немає, волоцюги! – стишила голос, глянувши на Петра, що все ще удавав сплячого, пішла в сіни, закрила двері і десь затихла.

Петро звівся в хатньому напівмороці, скочив до столу, відломив шмат калача, відрізав кусень сала і кинувся на своє місце. Їв швидко й жадібно, намагаючись не накришити. Із сусідньої кімнати чулися розмови господині з Варею і скрипи ліжка. З вулиці доносився гавкіт собак по селу. Постать рідного батька привиділася Петрові, нагадавши про дитинство і аж йокнувши в душі. “Якщо живий та вернувся, жити з ним не буду нізащо!” – вирішив для себе, заспокоюючись і доминаючи книша із салом. По всьому він нарешті заснув, ситий і вдоволений.

Проснувся Петро, як у хаті стояв сонячний день.

- Щось неспокійно ти спав, хлопче, - обізвалася до нього господиня, коли він старанно складав рядна на своїй постелі. - Я тобі вже полатала й викатала штани й сорочку, а Варя випросила для тебе в сусідки курточку, хоч не нову, та якраз на тебе буде. Іди умийся у дворі із умивальника та приміряєш наші штани із сорочкою, щоб мав на переміну. Синочкові були! – заплакала.

Янчук був розчулений увагою господині і її дочки, бо досі мало зустрічав отаких добрих душ на своїм шляху. Умиваючись і втираючись рушником, згадав Лізу Аврамівну, діда Гната, Франца Францовича, Грету Людвіговну та їхнього Ганса. Концесія встала перед його очима зримо й наяву, він там дійсно воскрес із мертвих. Помацав пальцями рубці на шиї – пам’ятку про своє близьке знайомство із “керями”, згадав лікарку і сестру з лазаретика, де його рятували…

Штани його й сорочка були полатані не якось там, а на машині, курточка виглядала, як на нього шитою. Ошатившись у чисте й свіже, він подякував ще й за запасні штани й сорочку, підігнані на нього, і сів до столу снідати, припрошений Варею.

Снідав спокійно й нежадібно, бо вночі добре поласував хлібом із салом. А тим часом господиня збирала кошика йому в дорогу: добрий окраєць хліба, четвертинку сала і кусник масла в капустяних листках, цибулину, огірок, кілька білих редьок, жмут зелених пірець цибулі.  

- Син у мене торік отакий майже, як ти оце, помер з голоду, то зноси в його пам’ять штани із сорочкою на здоров’я, - скинула вона сльозу з ока. – А за нічний гамір пробач, мої батько і чоловік також померли. Це приймак, як вип’є, робиться звіром і нелюдом. Візьми ось ще трохи соняшникового насіння на дорогу та не поминай нас лихом, - висипала Петрові в кишеню. – Ітимеш і лузатимеш, щоб не нудьгувати.

Янчук щиро дякував, а десь у закутках душі сподівався, що господиня запропонує йому лишитися ще. Але, зрозумівши, що вона про те й не думає, взяв із її рук кошика, на прощання ще раз подякував їй і Варі за нічліг, їжу та подарунки і, стримуючи ридання, пішов із двору.     

Невдовзі він опинився знову на вчорашньому путівцеві, але в руках мав кошик із їжею й одягом, був випочилий і ситий. Він ні на мить не забував, що є безпритульним, не має матері й дому, іде в Чигирин, не відаючи, що його там чекає. Як не було йому тяжко, відчував і втіху, бо пізнав не лише горе у своєму-несвоєму краї, а й радість від величі побаченого світу.

Мало хто б повірив, якби йому оповісти про всі пригоди Янчукові на шляхах до вижиття через стільки смертей, через гори трупів! У нього на очах гинула до пня казково багата країна, а світ не відав і не вірив, що таке можливе! Та й не повірить, як дізнається, бо те страхіття треба побачити на власні очі, вистраждати разом зі своїм народом дорогою до “світлого майбуття”.

Ні Карпо Янчук, який завойовував обіцяне майбутнє щастя, рясно поливаючи його власною кров’ю, ні велика його родина, ні син його Петро – у передсмертному голодоморному отупінні вмирання – не знали ні своїх убивців-катів Кобу-Сталіна і його вірного ленінця Постишева, ні того факту, що під “буржуазною” станцією Підволочиськ стояли три тижні, допріваючи на пні, ешелони із пшеницею, житом, просом, гречкою, квасолею, горохом та соняшниковим насінням – пожертвами, зібраними їх братами й сестрами горнятами і корцями по убогих українських дворах Галичини й Волині у Мало-Польщі. Оті вовки-керманичі, присвоївши собі звання всенародних доброзичливців, відмовилися пропустити в Україну допомогу, щоб не потьмарити врожевлені кладовища “світлих і безсмертних ідей”, щоб не перешкодити нищенню мільйонами народу, що годував і підпирав їх у революцію та й по ній. Такого штучного голодомору світ не знав! Це був усім голодам голод!..

Ідучи тепер глибоким порохнявим шляхом і видивляючись на розлогі околи, заставлені аж ген стіною лісу, що бовванів здалеку, Петрові, хоч як відкараскувався, знову пригадався лісок у Прикубанні, від чого кожного разу йому ставало моторошно в думці і на душі. Якби не вівчарка, не дід Гнат, не лікарка із сестрами з лазаретику, віддав би він тоді Богові душу і не бачив би цього прекрасного світу! Рубці на шиї нагадували йому постійно, що то був не примарний сон, а жаска дійсність.

Час від часу Янчук вертався думкою до своїх тодішніх відчуттів при поверненні на цей світ. Після того, як йому спинили кров і зашили ножевий поріз на шиї, його притулили на одному з ліжок у лазаретикові. Опритомнівши, пересилюючи неймовірно болюче жихання в голові, він довго не міг второпати, де він і що з ним, але поволі, ніби крізь туман, він побачив тоді і білу стелю над головою, і вікно, а в ньому – сонце!

Про те, що з ним сталося, він тоді дізнався, вже як зовсім прийшов до себе. Про вівчарку, яка відігнала зарізяк, про пастухів, що віднесли його до лазаретика, вболіваючи не стільки за нього, скільки за репутацію управителя концесії Франца Францовича, про лікарку, що поповозилася біля нього, поки виходила в страху та безсонні. На його щастя, ще й старший із чабанів був родом із Чигирина і знав Петрового батька у червонокозаках...

Вкотре перейшовши спогадом пережите, Янчук непомітно для себе опинився в Чорному лісі. Шлях-путівець визміювався по ньому то вгору-вниз, то праворуч-ліворуч. Легкий вітерець-протяг овівав подорожнього прохолодою і напував медвяними пахощами. Часом йому робилося страшно, але він переборював свій дитинячий острах і брів, поспішаючи, далі. В одному місці в холодку Петро, сховавшись від шпаркого сонця, аж спинився від пахощів зел та полину, від співу птаства і завороженої тиші, від духм’янощів перепрілого листя, залюбувавшись голубінню неба за обвислим галуззям зелених віть. Десь поряд несамовито бив батогами по віддалі соловейко, і луна відзивалася так чисто й дзвінко, несучись у далеч, що здавалось, чути її було аж отам, у перейденім степу.

Все це мимоволі нагадало Петрові батьків лісок, але надовго загаятись у тому царстві подорожньому не вдалося, бо комарі й мушва обсіли, безжально тнучи його лице й руки. Змахнувши їх, він направився далі в балчак, де виднілася галявинка із плесом, як люстерком, обставлена вільхами, вербами і кущиками мізерного очеретцю та покрита ряскою, рогозом і лататтям. Галявинка продувалася протягом вітерцю, а плесо манило до себе спочити, тим більше, що ноги аж гули від тривалої ходи.

На березі Петро побачив неквапливого лелеку, що час від часу цілився червоним дзьобом і хапав здобич, поки не уздрів непроханого гостя. Підбігши, він розправив крила над осокою і піднявся в лет, поволі ховаючись за зеленими наметами вершечків дерев, аж Петро пошкодував, що невільно зігнав його із цього раю, згадавши і колишніх “своїх” лелек, що  мешкали в колесі на їхній хаті, а пізніше, як там поселилася школа, десь поділися, осиротивши і хату, й гніздо.

Мов у казці, затишно в лісі, аж геть так, як було колись у їхньому ліскові, прямо вирують у ньому, виспівуючи на всі лади, численні птахи. Не вловити їхніх голосів у різноспіві і не повторити. Зачудований, він присів на струхлявілий пень, перекусив покладеним йому в дорогу спасенними душами харчем, запив його холодною водою із озерця, обмив руки й лице, і, все ще відчуваючи біль у ногах, побрів до свого шляху, який хіба надвечір приведе його до якогось села по той бік лісу.

Ішов швидко, поки не здибався з горішиною із зеленавими горішками в торочках. Рвав і кидав їх поспіхом у кошелик, поки не відчув, як той обважнів, поки не спохопився, що надовго затримався, і, відірвавшись, поспішив уперед, хрумкаючи їх та розжовуючи солодаво-оскомні зерна в роті. Зауважив, що не від голоду споживав їх, а більше для забави і насолоди в самотині, а це також було радістю для нього.

Обдивляючись на розлогість старезного дуба, що звівся попереду, Янчук чомусь пригадав матір і її розповіді про кудлатих дідьків з великими шаньками-торбами, які уміють робитися малими, щоб жити в дуплах, очікуючи неслухняних дітлахів. І хоч давно вже зрозумів, що ніяких дідьків у дійсності не існує, в отих дубових корчакуватих гілляках він побачив химерних потвор, аж холодок остраху пробіг за спиною, погнавши його вперед.

Чомусь Янчукові раптом згадався вагон, в якому він їхав до Знам’янки, повна валізка білизни, подарована йому німкенею Гретою Людвіговною, басаман у пазусі із грошима - і заощадженими ним самим, і подарованими Францем Францовичем і дядьком Гнатом із чабанами. Ввечері він засипав багачем, а вранці проснувся злидарем, лише із квитком, залишеним злодіями. Не шкода було йому вкраденого, ображений був на долю, а найбільш нарікав, що злодії викрали в нього подарованого “Кобзаря”…

Сонце клонилося  на полудень, спека помітно згасала, як він врешті вибрався із лісу на простір. Прислухавшись, Петро почув ледь уловимий гавкіт псів і, як здогадався, ковальський клепкіт. Поманили його і зграї шпаків із виводками над житнищем, і стрімка висока тополя, що своїм верхом ніби розмітала чисте, як скло, небо. “Швид-ше! Швид-ше! Швид-ше!” – вчулося йому, і він слухняно пішов, прискорюючи ходу, бо звіддалік показалося село з білими й сірими хатами на степовому підгірку, отже, якийсь спочинок і, можливо, навіть вечеря...

Секція 13. У злиднях і злигоднях

Петрові Янчукові по довгій, аж так розтягнутій у часі дорозі до рідного міста серед степів, байраків та перелісків приємно згадувати відтинок просвітно прожитого ним часу, в який не судилося йому вмерти, хоч усе невблаганно вело до того. Вижив сам і побачив врятованих людей та їх творіння, перейшовши Верещаки, Вершеці і Стецівку, від якої вже рукою подати до Чигирина. Шлях в’юниться, підскакує на горбища, темносірою крайкою пірнає в долини, ожурливлює його жайворовим співом згори, клечає дібровами. Коли б не спогади про кишла, що встають у пам’яті і підкошують ноги жахом, огидою, підлотами, брудом і сороміцтвом, небо над ним було б нетьмарним і журкотливий жайвір у ньому не змовкав би.

Мимоволі згадується, як бився й він для вивчення прийомів та для розваги перед паханами з хіляями й фраєрами за оту хахлячку Олитку, яку по черзі гвалтували жмурі, сявки та шкети, тримаючи фасон, до втрати нею свідомості, наслідуючи законників, за їхнім наказом і під їх наглядом. Ті остогидливі оргії, як не гнав їх від себе, вставали в пам’яті і переслідували його кайфами і чувихами, розпустою і смертями, кліщеннями, корченнями, завиваннями, гиканнями, гарцюваннями, як навіжених, дівчат під паханами. Недарма він вирішив тоді тікати якнайшвидше і якнайдалі! Адже побачив навіч, власними очима два світи, прочувши та пізнавши їх, як явища. Світ тяжкої праці й творення і світ паразитичного, ситого утриманства та нищення й плюндрування всього людського. Не лежала в нього душа до отого матюкового світу, як не лежатиме ніколи після всього пережитого й перенесеного...

Уже в Стецівці Петра, що набачився всього за мандрувальний понад рік часу і не боявся вже нічого, раптом злякало розп’яття Ісуса на хресті при роздоріжжі і цвинтарі над самотньою криницею із журавлем і прикутим цебром. Злякало так, що мусів спинитися, як перед лихою годиною чи долею, і роздивитися на нього, бозна-ким і коли намальованого, як на якесь забобонне приреченство і передвісну прикмету йому на подальше, про яке все менше мав уяву, чим ближче підходив. Те розп’яття було ніби позачасовим і позасмисловим, ніби безглуздям і нісенітницею, але ж дивувало фактом свого збереження отут над криницею.

Випив застійної і затхлої холодної води, витягши її цебром із криниці, втерся рукавом, хоч мав у кишені хустку, випрану Варею, і довго вдивлявся у тьмяні риси розіп’ятого і прицвяхованого Ісуса, чомусь порівнюючи його із батьком, аж поки не второпав, що може зустрітися з ним у рідному місті наяву, а втямивши те, не пішов пришвидшено, оглядаючись в острасі. Усвідомив, що не розп’яття злякало його, вселила жах його подібність до рідного батька і можлива зустріч із ним, якої Петро смертно не хотів допустити.

Стецівка виявилася наполовину вимерлою, проте якась жінка впустила його на ніч до хати, дала ночви вимити ноги та навіть пригостила убогим полудником. У неї Янчук побачив цілу в’язку старих газет, які її син, що тепер служив у армії, придбав колись для цигарок. Знічев’я хлопець попросив їх подивитися. Читав на призьбі довго й захоплено, бо були йому цікаві, найпаче тим, що писалося в них про Чигирин та Шевченківський округ. Господиня виявилася місцевою учителькою і нагадала Петрові Марту Давидівну із Вадиком, ще як ті жили у їхньому чуланчикові.

“Про з’їзд жінок-селянок у Чигирині та включення їх у соціалістичне будівництво”, - читав Янчук заголовки, – “Про перейменування села Кирилівки в Шевченкове”, “Про будівництво Буцької ГЕС”, “Про закінчення суцільної колективізації у Шевченківськім окрузі”, “Про реорганізацію Черкаського педтехнікуму в педінститут народної освіти”, “Про відкриття в Черкасах медтехнікуму”, “Про відправку із села Бештечки Жашківського району сорока підвід хліба державі понад план на честь пуску Харківського тракторного заводу”, “Про сімнадцять МТС, що стали до ладу на Черкащині”, “Про п’ятдесятиліття вождя й учителя всіх трудящих товариша Сталіна”, “Сталін і Червона Армія” самого Ворошилова, “Про Вапліте Хвильового”, “Про правий ухил у ВКП(б)”, “Хто-кого”, “Підсумок класової боротьби за побудову соціалізму в одній країні”, “Результати першої п’ятирічки”, “Кобзарі, як запеклі вороги революції та слуги світової буржуазії, і їх захисники в уряді – вороги народу”, “Про кінцеве знищення агентів світового імперіалізму автокефалістів-націоналістів та їх поплічників соціально-ворожих елементів серед куркулів та підкуркульників на чолі із мракобісом Липківським”...  

Вже засипаючи, Петро бачив в уяві то розіп’ятого над криницею Ісуса Христа, то сліпого кобзаря Вакулу на Чигиринському базарищі, де йому колись за шеляги доводилось крутити карусель діда Луки. Обидва привиділися йому й уві сні: ніби вів із ними суперечку, доводячи  обом, що їхня жертовність не на часі тепер, безглузда при побудові соціалізму й індустріалізації країни. Через оту нісенітницю він проснувся рано і мусів лежати тихо, аж поки господиня не встала, запропонувавши йому помитися та пригостивши сяким-таким сніданком перед подальшою дорогою.

Перетнув нарешті Янчук і лишив позаду віддалі, перейшов яруги, байраки, горбища, гаї, ліси й степи, знову прийняв його до себе Чигирин. Ногами Петро ще відчував, як дошкульну муляву, біль довгих розбитих доріг, грейдерних шляхів, глинистих урвищ, стерень, перекалків тощо, але вже передчував м’якість рідної землі, кожний сяг якої був пуповиною зв’язаний із його дитинством, хай і жаским та мученичим, одначе рідним та найкращим у світі! Немарма кажуть, ріднішого за рідне не буває! Петро в Чигирині! А у природі – погожий і світлий літній заранок. Очі міряють околи, оцінюють красу, смакують велич щастя по вселюдському нещасті у краї. Янчук утямлює, що вернувся він сюди не тим, яким був, а досвідченішим і подорослішалим за час мандрів.  

Правда, і Чигирин був інакшим – якимось тихим і задріманим, ніби аж меншим і здрібненим, хоч і вулиці були ті ж самі, і будинки стояли так же, і двори за тинами й парканами, і хатки із садками ніби не змінилися, от тільки люди ходили якісь збайдужілі при зустрічах. Самотиною віє протяжний вітерець вулицями і провулками, в повітрі пахне чебрецем з гори, застояною водою з Тясмину і полином зі степу. Оті запахи чомусь нагадують цвинтар у день Спаса і левади в літі. А сливи, абрикоси, яблука, вишні – Лесю Яремівну, дядькового Левкового Дмитрика, Марту Давидівну із Вадимком, Ромка Дорошенка, діда Дуку з каруселлю, великодні дзвони, кінські ряди на ярмарчищі, циганські балагури і коней обік наметів, спускання на соняхах із гори по мітлиці. Рідне все тут, але вже й чуже, бо дізнався, зайшовши у двір до тітки Дарини й дядька Василя Вертепів, що немає їх серед живих, а їхнє дворище посіли якісь приїжджі “нетутейші” люди.

“Було те все в дійсності, чи лише привиділося мені?” - думав Петро, вибравшись на гору до каланчі та присівши на замшілу лавку, щоб перепочити. Було й не було, як ота колись його хата, тепер без дворища і без будівель, хоч, правда, ще із садками, тільки ніби меншими, ніж були колись. Обійстя рідне з високої гори зовсім не подібне до себе: лелече гніздо на хаті стоїть порожнє, двір - голий і витовчений, паркан подіравлений, а брам зовсім нема. А головне – ганок не там, де був колись, і через це рідна хата ніби не має до нього, Петра Янчука, жодного відношення. Та й дійсно, то ж батькова хата, а з батьком він тепер не хоче мати жодних стосунків!  

“Чи ж є хто живий із наших?” – мелькає розпачлива думка у хлопцевій голові, а перед очима проходять вродлива мати, Тодось із Домашкою, Ярися з Лідунею, Таня зі Степанком. Розгубив він їх, лише мамину й Грицеву могилки знає! І від усвідомлення того, що із батьком аж дев’ятеро душ сім’ї, напевно, немає серед живих, млоститься йому душа і докір переповнює його серце. Не може пояснити своє вижиття перед їх пам’яттю, як і перед пам’яттю сонму інших, яких бачив попід тинами і в хатах за свої довгі мандри.

Тільки чебрець пахне так же й досі, тільки каланча стоїть там же, правда, із забитими навхрест дверима, мовчазна й осиротіла, тільки написи на камінні ті ж, що й колись. Петро виполює бур’яни на могилках бабусі й дідуся Притулів, накладаючи їх цілі купи між горбиками, хто-зна й чиїми, без хрестів і будь-яких знаків.

Вражають Петра верхи собору і церков без хрестів. Згори вулиці міста здаються Янчукові вужчими і тихішими, ніби приспаними. Це ними на Великдень он із того собору батько приводив до себе на обід цілі вервечки сліпців, і вони сідали за один стіл, чекали, поки сім’я помолиться і сяде поряд у тісноті. Петро тоді мав наказ від батька прислуговувати за обідом, подавати страви, прибирати тарілки, а потім чемно випроваджати всіх за хвіртку на вулицю.

“Благослови, Боже, і у цей Великдень, у день Різдва Христового, Спаса, Покрови снідь нашу”, - хрестився батько, і всі починали їсти. “Снідь”, як правило, була дуже смачна, але Петро встигав скуштувати її раніше, виклянчивши у матері, а по сусідству із брудними смердючими жебраками вона йому мимоволі верталася “веканням”.

“Тримайся пристойно!” – ніби спокійно, але металевим голосом обзивався, бувало, батько, пронизуючи сина гострими глицями очей, або лупив із усіх сил грушевою ложкою в лоба так, що аж іскри з очей зблискували. Закінчувалося оте хлібосольство, як правило, тим, що старці залишали двір, обдаровані усим зі столу, бажаючи “спасителеві” добра й щастя, а Петро закривав за ними хвіртку і вертався сповістити, що він належно випровадив святих людей.

“Так то ти, негіднику, шануєш Божі заповіді любові до ближнього! – кидав батьків запотиличник хлопця на підлогу, запалюючи іскри в його очах. – Ставай на коліна і проказуй вголос “Вірую во єдиного Бога”, мерзотнику!”

“Боже праведний! – сплескувала руками мати в риданні під дружний плач решти. – Хоч би на честь свята ти заступився за нас, нещасних!”

“І ти хочеш?! Ти завжди хочеш! – хапав він матір за довгу косу і кидав із силою на Петрика. – Нащадила їх, безбожників, сука твоя мати!..”

“Ги-и-и!” – вискливо плакали в один голос дівчатка, притьмом втікаючи до валькірчика, підштовхуючи найменшого Степанка.

“Гадаєш, не знаю, як ти спровадила Тодося? – продовжував батько трястись коло матері. – Коли б не так, і харч на дорогу поклала! – починав він перевзуватися, діставши із шафи свої робочі чоботи. – До чого нас довели ці паскудники-радці?.. Скоро десять літ ношу ось, і як нові! – міняв тему. – І костюм як новий! Матерія і шкіра колись були справжніми, а тепер, я тебе питаю, що? Негідь, хлам, паскудство! І два місяці не поносиш, а воно вже розлізлося по живому! Хіба за таке життя я воював по отих душегубних фронтах до крові?! Чи для себе ми здобували волю і добробут, чи для оцих наїздців тилових пацюків?!” – ховав святкову чумарку, костюм і начищені чоботи до шафи.

А слідом починалося для Петра заведене святе письмо: пливли плином із хлопцевих уст “Золотий вік Ізраеля”, “Ілій і Самуїл”, “Вино і сикер”, “Давид, син Іесея, і цар Саул”, “Хвалькуватий филистимлянин Голіаф і його смерть у поєдинку”, “Будує Давид Єрусалим на горі Сіон”, “Родить Версавія Соломона”, “Стає царем над Ізраілем  і Іудеєю син Соломона Ровоам”, “Лишає Соломон світові дві книги: Гада і Нефала”, “Гостить Соломон дуже вродливу й багату царицю Савську”…

Пеклося, горіло вогнем Петрове серце, бо манила його магнітом вулиця і чарівно-прекрасний світ за містом – куди тому Сіонові із його красотами! Кишіла від співу птаства діброва, горіли на сонці і кликали простори Притясминня й луки, літала на базарищних гойдалках молодь, ніби сперечаючись у веселості й святковості, запрошували до себе циганські шатра-намети: дзвеніли скрипками, гуділи бубнами, кликали піснями й танцями, били в небо  веселістю, відчайдушністю і волею під виляски батогів і стрясання в’юнких тіл циганок у рясному шатті!.. Янчук від тих спогадів веселішає й ніби здоровішає, згадуючи пережите й перейдене…

Доїдено останнього окрайця хліба із салом і цибулиною із кошелика, подарованого головихою, навіть крихти витрушені. Ні їжі, ні грошей, ні пристанища!.. Правда, має ще добротні черевики і полатану куртку!..

В долині бовваніє дядькова Пилипова хата, і Петро усвідомлює, що треба там шукати своїх серед живих: тітку Оксану та її дівчат. “Ага, он і берег їхній! А там що? Ніби коза припнута пасеться з козеням! Значить, є хтось живий! – радіє подумки. – Як то вони приймуть мене?.. А може і з наших хто вижив? Дядина, напевно, знає, -  зводиться і поспішає до двору. – Так і є, живі!” – відкриває хвіртку і заходить у двір.

- Ти, Петрику?! Живий?! Боже великий! Звідки ти взявся? – остовпіло здійнявши руки, зустрічає хлопця дядина Оксана із ошелешеними дівчатками на порозі хати. – Проходь же, сідай на лаву. А виріс як! А змарнів! Чи ще хто із ваших живий? Не знаєш? І ми не відаємо. Гадали, що всі ваші померли, а ти ось живим виявився, то може й ще хто десь вижив, - кинулася дядина до мисничка за чашкою, щоб налити хлопцеві молока з глечика. – Подай, Мариню, хліба братові. Сідай, підснідай, чим Бог послав, та оповідай, де ти був і як вижив.

Петрові неймовірні розповіді тяглися чимало часу, не перериваючись… Янчук утвердився в думці, що із сім’ї серед живих лишився він один, від тітки дізнався, що батько був реабілітований, але в Чигирин не повернувся, що Гармаші: тітка Палажка із дядьком Самійлом, Галею і Васильком – живуть там же у селі, але рідні й знати не бажають, що всі Вертепи померли, що про Лісних, Трикопів і тітку Килину – ні слуху, ні духу.

- Поле наше відібрали... Не живемо, а животіємо, і врятувала нас коза, - розказувала тітка, змарніла, зубожіла, бліда. – Лишила б тебе у себе, але ж бачиш наше життя, то вже якось сам десь влаштовуйся... Варвара тобі може посприяє, як дружна колись матері й батькові...

З тим і лишив їхнє обійстя, попрощавшись. “Якісь рідніші були люди тоді, привітніші й гостинніші, коли навіть дядина зробилася геть іншою”, - подумав Янчук, дорогою згадуючи Варвару Степанівну, Кобзаря, який колись зняв зі шкільного паркану побачену ним об’яву, Марро Юрченка, що втік тоді із ДОПРу, подарувавши йому бубонця...

При згадці про бубонця і точену калатайку, які виконавець при експропріації їхнього майна забрав собі, Петро мимоволі посміхнувся, але й посмурнів, бо тоді ж забрали і його костюм, подарований Тодосем, якого не здогадався одягнути на себе, щоб уберегти, бо наяву побачив матір, що на колінах просила чекістів не виганяти їх із хати. Червона та зелена стрічки на тому бубонцеві воскресили в пам’яті сорочку, яку йому мати вишила червоною й чорною заполоччю і яка зав’язувалась зеленою дідовою Якимовою стрічкою, що чомусь називалася ключкою. Згадався Рябко, що після рідного двору і не торкнувся до їжі, скоро охляв і здох від горя. “Ото вірність у тварин, не людська навіть!” – пронеслася тепла згадка про пса, із яким спав у буді, переховуючись від батькових побоїв. Сплив у пам’яті різнобарвний циганський табір на луках, шарварок грищ, катання на конях, купання в Тясмині Гривкиного Змія та отого приблудного Вітра, що їх він потім побачив під монастирським парканом облізлими й череватими.

Ще один яскравий спогад про табір циган засів у Петровій пам’яті. Був підвечір, вони тоді із циганчуком Васильком каталися на конях за вкрадені у матері кабачки, як від мосту показався додосів-отаманів син Костя в червоній шовковій сорочці, приперезаній уцяцькованим ременем, у чорних штанях і хромових блискучих чоботях, із чорним, як смола, кучерявим чубом. Ішов шляхетно, гордо і ніби втомлено, поки не почувся зойк та вереск у одному з наметів і з нього не вискочила молода вродлива циганка. Миттю всі ігри у таборі й на луці припинились і раптово настала тиша.

До циганки підступив тоді батько, про щось грізно її питаючи, перед Костею, що підійшов ближче і тихо йому заперечував, він тряс кулаком. Врешті обидва опинилися у великому табірному колі. Циганчин батько, викрикнувши щось загрозливе, скидаючи на ходу сорочку, виніс із шатра батога на гнучкому пужалні, всього у вузлах і гудзях. Костеві у цей час хтось подав такого ж, він також скинув сорочку, продовжуючи сперечатись із батьком-додосом, цьвохнув отим батожищем і став на середину кола, страшний, як ніч.

Петро із Васильком спостерігали тоді те страхіття може з годину, поки батько циганочки, весь закривавлений, не упав, як сніп, у мертвій тиші, а Костя, обмивши попасмужені груди й спину із шаплика, не вдягнув сорочку і не пішов із табору геть, роблено насвистуючи щось веселе. Василько тоді шепнув Янчукові, що Костя зрадив Аспазу і покохався із дочкою чигиринського баришника кіньми, Прокоповою Мотрею, яка вміла чарувати навіть циган. Тепер його сміх брав, а тоді він дременув додому переляканий, так і не відкатавшись за свої кабачки. Цигани небаром десь виїхали, лишивши в таборі лише кілька паколів та випалені вогнищами круглі латки попелищ.

В отих подорожніх спогадах Янчук і не зчувся, як опинився коло райвику на лавочці у холодку молодого парку, що підріс і погустішав за час його відсутності. Тут панувала якась заворожена тиша і тут пригадалося Петрові повернення Тодося, побиття ним батька у відповідь на напад, і лайки, яких ніхто від нього не чекав.

“Ви – кат родини, ви – раб нелюдської праці, ви – добровільний каторжник у власних хаті і дворі, ви – звір хижий і лютий, ви – святоша й нелюд одночасно, інших назв ви не заслуговуєте! Будьте прокляті навіки! Хай горить у вас під ногами земля, хай тіло ваше мучиться в корчах!” – і тепер морозом по шкірі пройшло оте братове прокляття. Він вірив, що найстарший брат із Домашкою живі, і дуже хотів того, сподіваючись, що дасть собі раду, відшукавши їх, а ще коли батько дійсно реабілітований...

Правда, згадалося материне пророче: “Схаменися, спинися, то не на добро, сину! Свят-свят, на лихо ж!” Тепер Петро думав, що його власна доля, хоч яка мученича, може й найкраща із усієї родини – він бо живий! “Певне, із отого прокляття все й почалося, Тодосеві прокльони подіяли!” – був він майже переконаний…

Невдалік потопали в бур’янах руїни Богданового Замчища, залишки стін фортеці, коло яких він бував стільки разів, а із-за косогору виднілося крило колись їхнього млина. Бог із ним, хай буде комунівським, хлопцеві його не шкода, а от землі, що її відібрали у них і в дядини Оксани, дуже шкода, адже в комуні шириться безгосподарність, втіленням якої стали для нього колишні їхні коні, покинуті посеред вулиці, як він їх бачив востаннє, або забута Байдина каланча із позабиваними дверима й вікном, що колись славила Великдень і всі свята, а щодень била міщанам години. “Немає матусі! – зітхнув Янчук. – Чи хто вижив із наших? Де їх шукати?..”     

Знайомою і аж рідною духмяністю п‘янко пахне чебрець, проривається вітерець із Тясмину, над ним серпаниться і мревиться випарами далеч, а поряд на місці церкви – височенька недавня будівля райвику зі сходинками і чималими вікнами, куди йому радила звернутися Ліза Аврамівна. “Чи тут ще Варвара Степанівна і чи прийме вона мене тепер?” – закралися до свідомості невіра й сумнів.

І знову поринув у спогади... Перед очима постала повінь якоїсь весни. Жаско тоді було дітям і весело, вода тоді вигнала циган із Луки аж на гору, за ніч ледь не досягла моста, а у них у березі накрила калину й лози,  підступила до печища і зірвала човна, у криниці ж піднялася так, що й журавля не треба було. Журавля у тепер шкільному дворі йому добре видно звідси, але якого самотнього, ніби осиротілого, схожого на здійняту догори руку у воланні помочі й порятунку! На ньому він колись “поїхав” у криницю в цебрі і вибрався назад – зі смерти до життя. Чи ж для життя? Моторошно хлопцеві від усвідомлення свого становища. “Піду спробую, щоб знати, про що гадати далі, бодай відатиму, на що мені сподіватись, а про що забути”, - рішуче направдяється врешті до сходів райвиківської споруди.

У довгому коридорі двоповерхового будинку вешталася якась жінка, дряпливо підмітаючи якісь папірці, недопалки, лушпайки з насіння під чиєсь “алокання” за високими дверима. Підсмикнувши штани, хлопець, боячись, що ота прибиральниця не допустить його, стукнув у двері і одразу ж відкрив їх.

- Ти до мене? – незадоволено, навіть не дивлячись на Янчука, запитав чоловік, не відповівши на його “добридень”.

- До вас, прохати прийшов, - переступив Петро з ноги на ногу. – Написано “замісник”, то ви ж ним і будете?

- Прохати? Ти – мене? – посміхнувся поблажливо. – Проси, чого лупаєш баньками?! – продовжував переглядати якісь папери.

- Жив я тут… Батько й  мати померли разом із братами й сестрами… Тепер у нашій хаті школа. Я також хочу ходити до школи, як почнеться навчання.

- Школа? – зацікавлено примружив очі замісник. – Янчуків ти? Вижив, саботажників вилюдку?

- Діти ж за батьків не відповідають, - згадав підказаний Лізою Аврамівною аргумент прохач. – Жив на вулиці і в колонії, а тепер ось вернувся, - і далі дотримувався поради вчительки.

- Вуркач, значить. Учитися захотів? А більше ти нічого не хочеш?!

- Чого ви так? – знітився Янчук. – Батько ж за революцію воювали з дядьком та іншими у Чигиринському полку червоних козаків, а ви, мабуть, ні, бо молодші…

- Ти тільки подумай! Воно вже знає, хто воював, а хто молодший! – пхукнув той на Петра. – Ану забирайся звідси, поки не викликав міліцію! – погрозливо підвищив голос. – Забирайся швидко, щоб тобою і не смерділо в місті! І чим швидше, тим краще для тебе! Чуєш?! І не появляйся тут ніколи!.. Горпино! – гукнув до прибиральниці в коридор. – Як він без запису і без черги опинився в мене? – грізно спитав жінку, як тільки та стала на порозі. – Де виконавці? А покажи-но турманом дорогу оцьому вилупкові!.. Щоб і сліду твого не було в місті! Чуєш?! – налив він води у шклянку і рвучко випив, випроваджаючи непрошеного гостя грізним поглядом.

Петро ледве встиг попрощатися із замісником, задкуючи з кабінету за молодицею та мимоволі ждучи від неї запотиличника, але, як закрилися двері, зрозумів, що жінка вона мирна, тож забрав свого кошика, схованого за смітницю, і направився було до відкритих на вулицю дверей.

- Ти чий будеш і чого сюди приходив? – спинила його жінка запитанням.

- Янчуків син, Петром звуся, у нашій хаті тепер школа, може чули?

- Янчуків?! Дорошенків?! – аж ніби злякалася жінка. – Де ж ти взявся? Боженьку мій! – скривилося її лице. – Чи ти хоч знаєш, де твої сестра Домка і брат Тодось?

- На якусь Долинську поїхали на підробітки. Більше нічого не знаю.

- На підробітки? – скинула вона сльозу з очей і похитала головою, примовкнувши і оглядаючи хлопця. – Домка, дитино, у мене на руках з голоду сконала, а ще перед тим ранньою весною ми поховали Тодося у одній ямі з іншими долинцями. Їх тоді у нас в Долинській ніхто не ховав, якщо не мали близьких серед живих. Тієї весни наших там стільки вигибло, що жах один! А за Тодосем приходили чекісти, щоб арештувати його, як холодноярця, та трохи не встигли… Отака сім’я пропала! – хитала головою прибиральниця, ледь не плачучи. – А за менших сестер та братика щось знаєш?

- Ліда пропала ще в тридцять другому, Ярися – у тридцять третьому, а решту я лишив  живими під двором тітки Дарини та дядька Григора, бо вже не могли іти. Матір ми із дідом Самохом поховали у рядні в селі під бором поряд із Грицем у ще мерзлому піску.

- Про матір я чула. Тітки Дарини, дядька Григора та їхніх дітей також немає серед живих ще з минулої весни. Батько мій хоронили їх, то розказували, а про твоїх братика і сестер не чули, - зітхнула вона. – Зайдемо до нас, це недалеко, я тобі хоч хліба дам, бо ж голодний, певно.

Посеред Горипининої хати сидів підстаркуватий виснажений чоловік і латав дратвою чоботи. Руді кущуваті брови спадали віхтями йому на очі, нависаючи на окуляри, руки його були списані синіми жилами і смоляними пасмами від дратви, сорочка на ньому була грубо налатана на плечах, що горбилися від довгого сидіння зігнувшись.

- Дорошенків? – перепитав він, міряючи Петра здивованим поглядом. – Батько твій із дядьками раз подорожували зі мною на попових конях і волах. Самошедший був, а може ще де й є, але небачено чесний, працьовитий і сумлінний, такого чи й зустрінеш... Дали, бач, йому землю по отому козацтву, трохи дядько Харитін подарував разом із ліском та невартим уже млином, то й став, гаруючи, заможнішим при НЕПові. А то ж сільце було – і для нього, і для інших! Принесло усім смерть у двори, та яку смерть, - Боже-Боже, і діди наші такої не знали!

Рудобровий господар якийсь час мовчав, старанно докінчуючи пришивати латку на передок чобота та спостерігаючи, як хлопець уплітає борщ із мамалигою. Нарешті він старанно потер поробку колодочкою шила по свіжому швові, попльовуючи, і врешті поставив чобота на лаву поряд із другим, полатаним раніше.

- Трохи підкріпився? – кинув він поглядом через старі, зачеплені шнурочками за вуха окуляри. – Отак воно, хлопче, буде трохи веселіше. Треба ж було тобі попасти на отого окаянного пройдисвіта й нелюда замість головихи. Чекай-чекай, вона ж ніби дружила із твоєю матерею, я їх обох пам’ятаю ще сестрами милосердя в лазареті при гетьманстві. До неї тобі треба, тільки до неї! – постукав він долонею по лаві.

- Її, тату, якраз тепер немає в місті, - заперечила дочка Горпина, миючи у коритці посуд. – До Петровського та до Грінька поїхала, казали. Вони тепер переїхали у Київ, бо ж яка з Харкова столиця?!

- Столиця тепер у Києві? – подивовано глянув на дочку господар. – І Хорунжа туди подалася? Треба точно знати, а не кидатися словами на вітер! – нагримав раптом швець на дочку. – Бери хлопця і піди та перевір, чи є вона. Коли є, спершу сама з нею поговори, а як згодиться, тоді вже і його заведи. Та намагайся так попасти, щоб там нікого в неї не було. В Чигирині, хлопче, вона одна тільки й лишилася з наших, всі інші – набрідці, - додав він роздумливо згодом.

- Схожу, тату, - почала чепуритися Горпина коло люстра, вмазаного в стіну, доплітаючи косу. – Тільки її немає, думаю.

- Ти мені менше думай, а більше роби! – знову нагримав господар на дочку. – Думаю, думаю!.. Мало що ти думаєш!.. Кошика свого, хлопче, поки-що лиши в нас, а вже як там щось до чогось дотанцюється, тоді візьмеш, - пом’якшав до гостя, випроваджаючи обох поглядом.      

Було вже пообіддя, і сонце припікало шпарко, тож ішли попід будинками в затінках, зустрічаючи лише поодиноких міщан.

- Місто, вважай, вимерло наполовину, через те й людей мало, а ще ж арештували та вивезли скільки, чимало самі повтікали хто-куди, - пояснювала Горпина Петрові причину отого безлюддя. – Як вона є, то може прийме тебе не зразу, тож посидь та отій лавці у холодку, скільки треба буде, - звеліла, як прийшли до райвику. – Краще, щоб отой нелюд тебе не примітив, а то справді викличе міліцію і здасть до безпритульних.

- Я коло моста побуду, звідти двері райвику добре видно. Як вийдете, я зразу ж і прибіжу.

З тим і розійшлися в різні боки: вона збігла східцями до дверей і зникла за ними, а він направився до подіравленого і давнього, аж замшілого при воді рідного мосту, що й досі слугував людям, зв’язуючи обидва береги, переводячи чигиринців на ярмарчище чи одних до других або ж перепускаючи подорожніх, що правилися через місто.

Янчукові той міст здавався живим утіленням минувшини, бо ж за багато років побачив усього чимало. Дубові бруси під ним були між собою плішеними на тиблях, світилися ними і плахи та стояки, і лише подекуди було видно ковані та варені в ковальських горнах клямбри-скоби, що, уп’явшись у дерево, тримали його докупи і додавали йому міці.

Петро, що колись любив стояти на мосту до паморок, тепер зрадів йому, як родичеві. Схилившись на відглянцовані за довгий вік перила, він дивився, як унизу, вилискуючи, поволі пливли тихі води Тясмина, впираючись у берегові круті урвища чи запливаючи в очерети, лопішняки й осоки. Аж ген за верхів’ями піщаних круч, де, кажуть, при Богдані також було місто, показувалися вершинами зелений вільховий гай і діброва. Там колись усією родиною вони збирали на паливо сухостої, різали лозу для кошиків і виривали коріння. Там і тепер, мабуть, як колись, співами пташок заливався окіл, доносячись луками аж сюди у місто. Лівіше стирчав із-за кручі безхрестий верх колись Дівочого монастиря і дзвіниці. Тепер там комуна-радгосп: розкритий навстіж захаращений і порослий бур’янами двір із розкиданим по ньому інвентарем.

Янчук оглянувся на будинок райвику, Горпини не побачив, тож спинився поглядом на тополях по рідній горі, на сірій каланчі й Замчищі, коло яких у свято якось грав людям на бандурі і співав Боровичанський кобзар Остап. Теперішній голий майдан колись був заставлений підводами, худобою, мішками зі збіжжям, гойдалками і каруселлю. Біля отієї он верби, що чомусь значно поменшала, він бачив колись цигана, що водив на люнцюгові ведмедя. А ось там він уперше зустрів отого дідка – справжнього і ніби несправжнього – у кожушку, підперезанім червоним поясом, у червоних чобітках, у шапці. Лице мав поморхле, як у старого, а бороди й знаку не було, на зріст був менший, ніж він тепер, ходив базарищем і  виторговував поросят, тикаючи їх пужалном батіжка. Мати називала його калічкою.

“Отам видно верх хати шевця, що подарував мені пастушого валового батога для хльостання і стріляння на луці, а ген за отими хатами у лобуряки Кузьми я виміняв за мед і масло ковзани-снігурі, за які мене батько мало не вбив. Отут я камінчиками із рогатки бив качок і гусей у повінь, а там дах чиєїсь повітки плів із кішкою на ріжку”, - знічев’я згадував Янчук недавнє минуле, відсвіжуючи події спогадно, ніби вони відбулися лише вчора або й не було їх взагалі, а він їх просто вигадав.

“Може ж мене вже чекає тітка Горпина?! – зірвалася в думці тривога. – Сяду під явором он там.” Явір шепчеться і у безвітряну погоду. Бабуся Параска, яка уміла говорити із ним пошепки, запевняла онука, що явір був таким же, як вона була малою, і навіть тоді, як її бабуся була такою. Петрусь тоді бриликом дідовим носив пісок до виходу з Гори, який прокопали попід землею і камінням козаки в татарській та турецькій облозі, щоб дістати з Тясмина води.

Небо над Чигирином світле, чисте, як вимите, далеч серпаниться, спекота рябить в очах, млявість розморює свідомість. Люди проходять зрідка, то байдужі, то заклопотані, але знайомих між ними немає, і від того Янчук зневірюється і розчаровується, ніби він і не в рідному місті. Та раптом, як постріл, як видиво, - перед ним по стежці йде із оберемком свіжого бур’яну дядьків Левків Дмитрик. “Він чи не він? Ні, таки він!”- зводиться в радості Янчук.

- Невже це ти, Петрику?! Живий!.. Ото здорово! А виріс як, і не впізнати! – зраділо підійшов давній товариш до Петра, хлюпнувши йому в груди хвилею тепла.

- Я не так виріс, як ти, і узнати не можна!.. Кролятам несеш чи козі?

- Кролятам. Ніяк не нагодую ненажер, - поклав Дмитрик свій оберемок на лавку і присів поряд. – А ти ж де взявся? – чомусь запнувся хлопець.

Довгенько оповідав Янчук свою історію, хоч і почав якось нехотя. Висповідався, поділив своє горе навпіл отією оповіддю – і настала йому полегша!.. Розмовляли про все і про всіх, але про батька Петрові нічого дізнатися не вдалося. Та все ж тепер він знову мав товариша і дядька, які порадять, як йому жити далі і що робити.

- Говори “до райвиконкому”, - поправив Дмитро Янчука. – Невже до самого голови порадила вчителька? – не ховав подиву товариш.

- Тільки до неї веліла Ліза Аврамівна, а тепер і дід швець наказав тітці Горпині, яка поховала наших Тодося і Домашку в Долинській, до неї ж мене завести. Шкода лише, що ота головиха, кажуть, поїхала до Петровського і Грінька у Київ.

- А Грінько ж хто буде? – заздрив Дмитро обізнаності товариша.

- Мабуть, помічник Петровського.

- Не вік же вона в тому Києві буде. Вернеться, то й сходиш.

- А я вже думала, що ти десь пропав, - зненацька нагодилась Горпина. – Варвара Степанівна буде лише через кілька днів. Погуляй, поки я приберу, та підемо до нас на обід... А це ж чий хлопець?

- Дядьків Левків Коваленків, мій одногрупник Дмитро.

- А ніби старший від тебе?

- Я пішов до школи у сім років, а Петро в шість, - зрадів Дмитро, що в ньому признали старшого. – Може дозволите, щоб ми тепер сходили до нас? – запитав він у молодиці.

- Сходи, Петре, але як не на обід, то хоч на вечерю приходь, - щось обдумувала Горпина. – А може дочекаєшся, у нас пообідаєш, а тоді й підеш?

- Він і у нас пообідає, тітко...

- А ти часом не Софії брат? – уважно глянула на Дмитра.

- Софія – сестра мені.

- Тепер знаю вже, чий ти! Приходь, Петре, на вечерю та на ніч до нас, - сказала, відходячи від хлопців.

- А знаєш, Петре, що я надумав?! – спохопився Дмитро, як жінка віддалилася. – Ти Макара січового лісопильника знаєш? Ну, отого, що по путі до монастиря?

- Де його обійстя, знаю, а самого ні, - не второпав Петро, до чого вів товариш. – Вивезли ж усю його сім’ю, а хіба що?

- Як то, що! У вашій хаті школа, а в його – читальня комунівської лісопилки. Будівлі всі там давно розібрані, паркану майже немає, кімнати в хаті розгороджені, а кухонька лишилася. В ній є плита, столик з комунівськими підшитими газетами й журналами – я у вікно бачив.

- Ну, то й що з того?

- Ти б міг там жити, стерегти будинок, підмітати підлогу в читальні, топити комунівськими дровами грубу, що огріває і хату, й кухню, готувати собі їжу на плиті, одержувати свіжі газети, видавати їх охочим та збирати назад вечорами... Дров там – ціла гора. Я й то вже крав їх. Ото горять!

- А харчуватися ж чим буду? Як до школи ходитиму?

- Читальня відкривається лише вечорами, до того часу зі школи встигатимеш повернутися. А з харчуванням, - затнувся Дмитро заклопотано, - ми з хлопцями нашої групи тобі допоможемо – носитимемо потроху. У школі, кажуть, будуть організовані сніданки, - додав невпевнено. – Ходімо спершу до нас, хай тебе побачать, кролят тобі покажу, голуба-поштаря від ваших голубів... Ти чого? Ми ж ненадовго. Тітка твоя нікуди не подінеться.

- Та вона мені ніяка не тітка, просто знала наших Тодося з Домашкою, поховала їх у Долинській, а працює у райвиконкомі, там я її і взнав...

Перетнувши молодий парк без огорожі і вулицю, хлопці пішли навпростець до Тясмину і далі стежкою вподовж річки. В березі п’янко пахло лозою, лататтям та ще чимось приємним, давно знайомим Петрові. У Дмитровому старому дворищі скособочено стояла обдерта хата під солом’яною стріхою і старий, як світ, напівсухий явір, перелаз у похилому тинові був обшмуляним. Дмитро, напнувшись навшпинячки на призьбі, дістав зі стріхи довгого кривого ключа і, завчено повертівши ним у дверній вичовганій дірці, відкрив двері до хати.

- Заходь! Всі десь порозходилися! – втішено сказав товариш.

У низькій присадкуватій хаті було прохолодно, пахло свіжоспеченими коржами, квасом і капустою, через тінь від явора у малі вікна сонячне світло до хати майже не проникало, три дерев’яні ліжка були захаращені розкиданою постіллю, поряд із іконою в кутику над столом під півнястими рушниками висіла фотографія покійної господині.

- То вас лише троє лишилося?

- Ні, в нас усі вижили, тільки пороз’їзжалися, а Ольга недавно вийшла заміж. Всі були пухлі, але мали досить дерті й буряків, то ними та ще дрібною картоплею й харчувалися потроху... Сходимо спершу до кролів, Петре, дамо їм їсти. Побачиш, які вони в мене гарні, а ненажери які, не наситиш! – бахвалився Дмитро перед товаришем.

У чималих сітчастих загородках із паліччя було повно білих кроликів, старші з яких насторожено стригли вухами і били лапками в підлогу, дивлячись на прийшлих сполоханими очима. Врешті заспокоївшись, разом із меншими взялися до їжі, дружно хрумкаючи. У Петра аж серце заходилося від заздрощів до товариша і теплоти до отих мирних істот.

- Козу із козеням і голубів покажу згодом, а тепер ходімо до хати, - не дав Дмитро Петрові налюбуватися кроликами.

Невбарі хлопці сиділи за столом і апетитно уплітали житні, із непросіяного від висівок борошна коржі, залиті пахучою олією і посипані сіллю, із малосоленими огірками. Потім їли, сьорбаючи, солодко-кислу квашу і закушували все кукурудзяними баранцями, які колись були і у Петрикових матері й бабусі. А Дмитро при тому захопливо хвалився турманами і поштарями, які літають швидко і далеко, завжди повертаючись.

- А ти, господарю, кхе-кхе-кхе, що ж досі у кролів не почистив? – тяжко переступив поріг хати і перервав синову похвальбу дядько Левко. Був він рудуватий із геть сивими скронями, якийсь не такий, яким знав його Янчук. – О, даруй мою нечемність, - ставлячи ціпка в кочерги, сказав він іронічно, - у тебе, бачу, гість, а я верзу про кролів. Так-так, - присів він на лавку, - людині всюди має бути перевага над іншими істотами, кхе-кхе-кхе, - вже поважніше проговорив він, не дивлячись на Петра і заправляючи гилу рукою.

- Ви, тату, не впізнаєте Петра Янчукового? – нагадав Дмитро батькові, кидаючи торбинку з баранцями в запічок. – Дядьків Карпів Петро у нас!

- Ти – Карпів Петро?! Оце подія! Де ж взявся?! Живий! Свят-свят, живий таки! Кхе-кхе-кхе!

- Коло райвиконкому ми зустрілися, - вів своє Дмитро, помітивши, що батько раптом посуворішав і ніби розгубився. – Йому до голови треба попасти, а її немає, поїхала до Петровського.

Почалися довгі детальні перепитування, уточнення, пояснення, здогади та припущення. Ні батько, ні син не йняли віри оповідям Петра, такі вони були неймовірні, але рубець на шиї в Янчука врешті змусив обох слухачів із подивом повірити у почуте. Тепер Дмитро почав заздрити товаришеві – його мандрам та навчанню в концесії.

- А чому неодмінно до неї особисто? – знову поправив гилу господар.

- Щоб дозволила жити в Макара Січового на кухні при хаті-читальні, - відповів за товариша син батькові.

- Що ти вигадуєш! – закашлявся Левко. – Хто йому дозволить?!

- Я буду там комунівськими дровами грубу палити і плиту собі, газети отримуватиму і даватиму охочим читачам, підмітатиму і митиму підлогу, витиратиму вікна, словом, доглядатиму дім, - явно намагався Янчук вговорити дядька, усвідомлюючи, що то його порятунок від колонії чи дитбудинку, про які й чути не міг.

Суворе лице господаря після цих слів Петра ніби розправилося, полагіднішало, запалилось прихильністю і добротою. Вдоволений Янчук звівся з лавиці і хотів уже йти геть, але господар жестом зупинив його.

- Посидь у нас ще трохи та пробач мені, що погарячився, не розібравшись... В житті не завжди прихильний буває другом, а неприхильний – ворогом, кхе-кхе-кхе. Трапляється і навпаки. Ти ж мене пам’ятаєш?

- Чому б не пам’ятав? До батька приходили. Разом ви воювали в червоних козаках, ще з дядьками Пилипом та Явдокимом.

- Нема Пилипа, а дядько Явдоким, тітка Олита та їхній Сергій живі. Із тринадцяти душ сім’ї лишилося їх тільки троє, земля такого не знає!.. Чутка є, що батько твій реабілітований, але певніше дізнатися нам зась!

На якусь мить у хаті запанувала незручна мовчанка, яку порушувало лише хрипливе дихання господаря, у грудях якого щось клекотало й підсвистувало.

- То, кажеш, цілі гори кукурудзи в качанах стояли в полі скирдами, а люди поряд вмирали з голоду?

- Зверху порослі, дядьку, сам крав там качани, сам бачив пороз’їдених шакалами десятки трупів у рицині під ними. А тітка Варка говорила, що із Кубані Каганович вивіз кудись двадцять сім станиць, як саботажників.

- І всі були нелузані, оті скирди? Сім, кажеш, їх було?

- Нелузаних сім, дядьку, весною дощі промочили їх наскрізь, і кукурудза прогіркла так, що й кури тітки Варки її не їли.

- І, кажеш, охоронялися всі?

- Дуже охоронялися. Правда, після півночі та під ранок ми крали їх, і тітки Варки Тиміш казав, що крав.

- А варта чия була?

- Казали, що чека. Були там і комсомольці.

- То тепер у концесії радгосп?.. Набрідь проклята всюди! – сказав злостиво.

- Казали, що у концесії буде радгосп, а в селах-станицях – сози, - не міг уловити дядькових думок Петро.

- Отак воно у нас завжди по-дурному кінчається, кхе-кхе-кхе, - застиг на мить господар у мовчанні. – Що отой замісник вигнав тебе, не зважай, прізвище твоє, видно, його налякало, - перекинувся дядько Левко на інше. – Посидьте вдома, поки я вернуся, - підвівся і направився за ціпком. – Ждіть, кажу, мене! – наказав і, пригнувшись, вийшов у низькі двері. 

Дмитро по відході батька почував себе неуком поряд із Петром і мимоволі ніяковів, тож намагався компенсувати необізнаність зі світом теплим та рідним відношенням до товариша.

- Не переймайся, Петре! Тато щось придумають. Вони і з самою головою можуть поговорити, як схотять. Поки вони вернуться, збігаймо на річку – скупаємось і швидко назад.

- А у кролів почистити? – нагадав Петро про невдоволення дядька Левка.

- Встигнемо. Що з ними станеться!

По путі до берега, щоб розвіяти сумоту товариша, Дмитро зупинився.

- Я лишився живим тільки тому, що ходив до тата в тюрму, де він працював із дядьком Явдокимом на конюшні чекістів і крав там потроху овес від коней, а я носив його додому. В ДПУ працювала і Софія наша, то щодня одержувала пайку, а коли вдавалося, то й дві, а тато часто передавали шматочок своєї через мене. Отак і вижили...

Хлопці плюскалися й милися, запливали навперейми на середину річки і назад, голяком сиділи на березі, випочиваючи, і знову захоплено ковбанилися, забуваючи про час.

- Гайнемо тепер до лісопильні! – запропонував Дмитро, як купання врешті скінчилося. – Тут рукою подати! Лише глянемо і - додому!

Бігли, як на пожежу, лазили попід читальнею, заглядаючи у всі вікна, пробували замок на дверях, оглядали дрова, а потім із усіх сил наввипередки мчали додому. Дядько Левко порався біля дровничка, вдаючи сердитого, як вони переметнулися через перелаз у двір.

- Ганяєте, шибеники, як у неділю! Зараз же мені натріть бурячків козі до полови і внесіть хмизу до печі на завтра! Та проворніше повертайтеся, поки вух не накрутив! – закашлявся господар і ніби між іншим сказав, що Петро залишається ночувати в них. 

Янчук зразу відчув, що дядько тільки прикидається суворим, а почувши запрошення, радо виконав із Дмитром дядькові завдання і попросив дозволу збігати до тітки Горпини за кошиком.

- Звичайно, збігай, але ненадовго, бо почастую запотиличником, кхе-кхе-кхе.

Тітки Горпини Янчук вдома не застав, а її батько, розпитавши, де хлопець був і де збирається ночувати, поклав йому в кошик шматок черствого яшного хліба з кількома огірками і запевнив на прощання: “Горпинка поговорить із Варварою Степанівною, як та приїде, тож  навідуйся до нас щось дізнатися і поїсти та переночувати...” Подякувавши дуже чемно шевцеві, Янчук спішно вернувся до товариша. Дорогою ж мріяв про ту читальню, як про початок нового життя в Чигирині.

До пізнього вечора поралися хлопці у дворі під наглядом дядька, виконуючи все нові й нові його доручення. Як стемніло, вернулася Софія, і всі чинно й чемно сіли при каганцеві-блимакові вечеряти.

- То як, кажеш, називався той твій начальник концесії? – чомусь перепитав Петра дядько, як усі перехрестилися на знак закінчення вечері.

- Францем Францевичем.

- Не може того бути! Може Фріц Фріцович? Франц - то не німецьке ім’я.

- Фріцем його називала лише фрау Грета, ніби дражнячись, - дивувався Янчук, що це цікавило дядька.

- Чи Франц, чи Фріц – все одно! Ці продзагонами і продподатками під командою набрідців доять і грабують наш люд, а ті висотують його на його ж рідній землі, лишаючись при тому ще й благодійниками! Методи різні, а суть одна, чужинська, бо й ті, й інші – імперці!.. Кладіться вже спати, бо завтра обох підійму рано, - погрізнів дядьків голос, а Петро з радістю зрозумів, що його зачислено до “своїх”.

Довгенько хлопці шепталися, не маючи сил заснути. Софія якийсь час ще поралася, та нарешті й вона вклалася, заснув поряд і Дмитро. Янчук ще чув, як, зачакловуючи сонність ночі, кричав часом сич-пугач своє “По-хо-вав! По-хо-вав!”, як співали в тиші коники-стрибунці, дзизкотали комарики, аж поки і його не зморив благодатний сон.

Першим другодня проснувся Петро і не стільки від того, що виспався, скільки від сну, який уже вкотре повторився! Приснилося йому знову оте “кишло” в горі під Кубанню, розваги і бавлення паханів на “лежі”, їхні паскудні соромітства із “швабрами-чувихами”. Всі, там колись побачені, у сні перевтілилися у купи розпухлих і роздутих, до блиску, як на бубни,  натягнутих тіл, із порепаних шкір яких текла солона ропа-сукровиця. Деякі, Петрові на радість, були погризені шакалами і уже не в гроті, а під отими скирдами кукурудзи в рицині. Як проснувся, Янчук спочатку не міг зрозуміти, де він і що з ним, та сплячий поряд Дмитро  нагадав Петрові, що видиво нічне – тільки сон, бачений уже не вперше... Десь скавулів собака, дружно воркували голуби, чубились і голосно цвірінькали горобці, хрипло співали молоді півники.

- Дмитрику! Чуєш?! Проспали! – смикнув Петро товариша за сорочку. – Вставаймо, дядько будуть сваритися.

- Не будуть, коли не розбудили, - не хотів товариш прокидатися. – Спи сміливо!

Янчук не знав, що й робити, але за мить появився господар і, потоптавшись, запитав: “А цей ледар ще спить? До чого ж, ковінька йому в ребра, любить хлопець поспати, і все через мої потурання! – гудив і себе. – Ваша панська милість думає підійматися чи жде паска, щоб той допоміг звестися, кхе-кхе-кхе?! – не розумів Петро толком, свариться дядько чи жартує. – Ану, апштейн! А то турманом летітимеш! – почулася погроза в його голосі.

Хлопці швидко помилися, наспіх з’їли по кілька гречаних галух в олії та запили свіжим козиним молоком і вийшли надвір, щоб почути від господаря розпорядок роботи на день.

- Вчора приїхала Варвара Степанівна, - оглянув Левко хлопців. – Отож, підете у райвиконком, чи, як люди дражнять, века, і ти, Петре, будь-якою ціною спробуєш попасти до неї в кабінет, але краще тоді, коли черги вже не буде під дверима. Коли вже дасться на розмову, передаси їй мій привіт, але так, щоб чула лише вона, і прохання вислухати тебе і допомогти. А ти, Дмитре, почекаєш, поки він зайде до її кабінета, і прибіжиш скажеш мені. Тепер ідіть з Богом! – сказав Левко, як хлопці повторили, що і як мають зробити.  

- Петре, чуєш, наполягай, щоб тебе опреділили в оту комунівську кухоньку, або вимагай, щоб вернули тобі вашу хату, коли відмовить зачислити тебе комунаром, - гукнув навздогін, коли хлопці були вже на перелазі.

Ішли поважно, як дорослі. Дмитро розпитував, як то їдеться на буферах вагонів та на дахах, захоплювався вкотре яскравими розповідями Петра про побачене в путі. Коло школи хлопці, не змовляючись, зупинилися. Петро показав, де на паркані була приклеєна ота папірина, що його за неї арештували депеушники, і вони заговорили про школу, де невдовзі мало початися навчання.

- Я торік грав у виставах шкільного драмгуртка, - похвалився Дмитро.

- У виставах? То й тепер будеш?

- Будемо разом, бо цікаво! Тяжко лише ролю напам’ять вивчити, а все інше – марниця! Ми ставили “Країну Рад”, а ще майже підготували “Диктатуру”... Прослідкуємо, як батько казали, щоб у неї нікого не було, та й підеш, - напучував уже перед високими сходами товариша Дмитро. – Мене знайдеш на тій лавиці, що вчора сиділи, - гукнув, як Петро вже піднімався.

- Це добре, що ти прийшов, а я ще й не говорила з нею, - зустріла Петра у коридорі прибиральниця Горпина. – Тепер вона, мабуть, одна у себе. Ось я гляну ніби знічев’я, - метнулася і на мить відкрила двері головихи. – Одна-однісінька, постукай і йди! – сказала, підштовхуючи хлопця. – Щасти тобі!

З кімнат доносилися глухі уривки розмов, стук друкарської машинки, алокання по телефону, цокання рахівниці, у коридорі ті всі звуки зливалися в один суцільний гул. Петро, постукавши, пірнув у кабінет, як у холодну воду, почувши: “Прошу!”

Кабінет був просторий, освітлений чималими вікнами, до порога устелений килимом, а по боках під стільцями – ще й смугастими ряднинами, по його стінах висіли портрети вождів, від трьох чиїхось лишилися тільки знаки.

- Добридень вам! – як умів, чемно привітався Янчук до схиленої над столом головихи, яка щось пильно писала, ніби не звертаючи на нього уваги.

- Добридень! Ти ж хто і чого до мене? – поклала ручку, міряючи хлопця поглядом.

- До вас... Дядько Левко передали поклін і просили, щоб ви вислухали мене та може допомогли, - пересохло у Янчука в роті.

- Дядько Левко? Який це дядько Левко? – примружила очі головиха.

- Дмитриків батько, а батьків товариш по червонокозацтву. Коваленком пишеться.

- Коваленко? – задумалась на хвильку. – Присядь он там і посидь, поки я допишу свою папірину, - заглибилася знову в своє, як він присів на краєчок кушетки.

Скрипіло потиху перо, цокав ритмічно годинник збоку від Янчука, воркувала за вікном горлиця, здалеку долинав півнячий хриплий спів.

- Ну, то про що просив мене дядько Левко Коваленко Дмитриків? – повеселіло запитала головиха, вимокуючи написане. – Розказуй, звідкіля ти і чого до мене? – схилилася на лікоть, роздивляючись на Петра.

Янчук різко піднявся з кушетки, як його вчили ще Ліза Аврамівна і Франц Францович у концесії, - сидячи, розмовляти зі старшими, найпаче чужими, не можна малим.

- Сиди, сиди, хлопче! – здивована його вихованістю, наказала вона Петрові і уважніше стала до нього придивлятися.

Що більше хлопець оповідав про себе: хто він, звідки та як тут опинився, то ближче головиха підсувалася до нього, аж поки зовсім не встала із-за столу і не сіла на стільці навпроти.

- Зачекайте, будь ласка, я зайнята! – сказала вона, коли хтось, видно, тутешній зайшов до неї у справах. – Перекажіть, будь ласка, щоб до мене поки-що нікого не пускали, - гукнула в двері.

- Справжня одіссея, хлопче, - нарешті сказала Варвара Степанівна, коли хлопець закінчив. – То матір твою Ганною звали? – уточнювала для себе.

- Ганною...

- Бідашня! А я дивлюся й гадаю собі, звідки мені твої очі знайомі.! – посумнішала вона. – Про батька ж чому нічого не сказав? Де він тепер?

- Батько ж, мабуть, умерли, як їх ото забрало депеу та спровадило на якийсь Тобол... Кажуть, їх реабілітували, та мабуть, неправда.

- То батько до вас не вертався?

- Як вони вмерли, то як би ж верталися? – розвів руками Петро. – А хіба що?.. За Тодося й Домашку вчора розказала мені ваша тітка Горпина, що поховала їх у Долинській, а за решту нічого не знаю. Ярисю, Тетянку і Степанка я лишив тоді під хвірткою в тітки Дарини, Гриць умер раніше, а Лідуня пропала, як у воду...

-  То батько так і не вертався сюди в Чигиринщину до вас чи до родичів? – підвелася вона і, відхиливши двері в коридор, когось гукнула і знову сіла до свого столу.

Петрик в душі перелякався, бо помітив, як головиха перемінилася в лиці, але ще більшого страху на нього нагнав вчорашній замісник Горішній, що появився в дверях.

- Ага! Я що тобі казав, покидьку?! А ти скаржитись надумав? – напався він на Янчука з порога.

Петрикова віра в успіх розлетілася на друзки, душа упала каменем в ноги, бо Варвара Степанівна якось спантеличено переводила погляд з викликаного замісника на нього і навпаки.

- Не скаржився я, - скривилися хлопцеві уста і сльози заслали йому зір.

- Одну хвилинку, товаришу Горішній, - спинила головиха замісника. – Ви що ж, приймали вже хлопця?

- Не так, щоб приймав, був він у мене.

- Ну й що? – погрізнішала головиха.

- Випровадив я його, а тепер шкодую, що не здав у міліцію.

- Покличте, будь ласка, до мене Перцева і самі приходьте незагайно, - наказала вона так гнівно, що в Петра аж серце похололо.

Поки Горішній ходив за Перцевим, вона мовчки дивилася на хлопця, а він, перемагаючи млість, таки осмілився сказати їй про хату-читальню і кухоньку тамтешню. “Все пропало!” – пронеслося в Петровій голові здогадкою.

- Товаришу Горішній! – звернулася Варвара Степанівна якимось сталевим голосом, цідячи слова, коли той повернувся, ведучи за собою Перцева. – Ще на початку минулого року був лист із підписом голови ВУЦВиКу Петровського про реабілітацію Янчука Карпа Дорошовича, як невинного і неправильно засудженого. Де той лист тепер?

- Розумієте, Варваро Степанівно, тут така річ, - повів очима Горішній, затнувшись. – Лист у нас дещо затримався без дії, а пізніше нас сповістили, що саботажник Янчук умер у лікарні.

- Як то вмер, коли вмер?! – пополотніла головиха.

- Як умер, докладно не знаю, а коли – це було приблизно в лютому-березні тієї весни, - сполотніли і Горішній з Перцевим.

- Хто виконував наказ за моїм підписом про сповіщення і вимогу повернути звільненого в’язня негайно?! – ніби рубала Варвара Степанівна рукою ошаліло.

- Здається, товариш Перцев, - повернув замісник голову до товариша, що стояв поряд.

- Вам був припис об’явити родині про реабілітацію Карпа Янчука і виклопотати його негайно на основі листа ВУЦВиКу?! – повернулась і вона до Перцева.

- Був... Але ж самі знаєте! Майно його все було вже давно продане, сім’я кудись виїхала із міста, а поки я зробив запити, його вже не було в живих, - злякано й ображено виправдовувався той.

- Лист ВУЦВиКу прийшов ще позаторік, а умер він у минулому березні. Як я маю то розцінювати, товаришу Перцев, і ви, товаришу Горішній, що за рік ви не встигли виконати рішення ВУЦВиКу і моє розпорядження по ньому?! Адже Янчук – боєць революції і син народного борця за волю народу в Чигиринщині!

- Що тут розцінювати? В окружкомі також була думка не поспішати з реабілітацією, - злобився Горішній, - ОДПУ мав її опротестувати, як незаконну!

- І знайшов вихід те вчинити вашими руками!? – тремтіли від обуру губи головихи.

- Що розцінювати? Як іти проти ОДПУ? – підгрібся в поміч Перцев. – Треба було б віддати те, чого давно немає, і оці столи й лави з кріслами, і оцей годинник у вашому кабінеті, коли хочете!

- Хіба він не придбаний на кошти виконкому? Він ваш, Петрику? – подивилася на хлопця запитливо.

- Наш, але нас же вже немає, Варваро Степанівно.

- Отож, Янчуків він! На мене не звалюйте вини! – ожвавився Перцев. – Можна було й без нашої присутності прийняти хлопця по такому питанню, - додав притишено згодом.

- Мені краще знати, як тут чинити! – стукнула кулаком об стіл головиха. – Вказівка уряду і для вас – закон! – звелася вона з крісла. – Це саботаж і я його безнаказанним не лишу!

- Не для присутніх мова ваша, - пробував заспокоїти головиху Горішній.

- Ну, тоді ось що, - проколола вона очима помічників. – Обидва напишіть окремі доповідні пояснення на моє ім’я про цю подію, вказавши, коли саме до вас попав лист ВУЦВиКу. Даю вам чотири години. Не забудьте написати про вказівки окружкому по цьому питанню, принесіть мені також сповіщення про смерть разом із листом Петровського.

- Будемо виконувати! – відповів за обох Горішній.

- Я чекаю! – вказала вона поглядом на двері. – Виконуйте!

Довго по цьому в кабінеті панувала мертва тиша. Петро із почутого зрозумів мало, проте знав тепер напевно, що батько помер виправданим.

- То може, Варваро Степанівно, - не витримав Янчук довгої мовчанки, - дозволите, щоб я жив у комунівській читальні? Там є кімната-кухонька. Буду топити грубу, берегти газети, доглядати читальню, - благально спішив він виказати насущне.

- Це дійсно, хлопче, мабуть, єдиний вихід і для тебе, і для нас, - подивилася вона у вікно, затінене деревами. – А може в інтернат підеш?

- Нізащо не піду! Не гнівіться на мене! – запросився щиро. – Нізащо!

- Чого ж то? – пом’якшилася її мова.

- Знущатимуться там, що я контра.

- Отже, все клониться до комуни, коли так... Тобі в яку групу ходити до школи?

- В сьому. У мене є довідка, що у концесії я здав екзамени за шосту.

- Як же ходитимеш до школи, коли маєш сторожити читальню?

- Читальня ж, кажуть, працює лише вечорами, а до школи ходитиму до обіду...

- Ти й це вже обмізкував?.. А не підпалиш будинку?

- Не підпалю, їй-бо! Ось хрест святий, що буду сумлінний! – брався хреститися Петро. – Дозвольте!? Побачите, що й вчитимуся добре!.. Дядько Левко допомагатимуть мені порадами, - додав сміливіше.

- Та я тобі вірю, та ж неповнолітній ти, а часи дедалі гірші, - задумалась головиха, заходивши кабінетом, ніби щось видивляючись на підлозі.

- Буду щодня підмітати і топити в читальні, зимою відкидатиму сніг із доріжок, - продовжував переконувати Петро.

- За законом, ми повинні поселити тебе в батькову хату, - спинилася Варвара Степанівна перед Янчуком, ніби приходячи до себе.

- Там же все перебудували під школу, то як житиму? В комунівській читальні і дрова є, ми з Дмитриком їх наріжемо і нарубаємо. І кухонька є, і газети можна буде читати...

- Хто ж тобі про ту читальню підказав?

- Дядьків Левків Дмитрик. Ми з ним у одній групі вчитимемося, хоч він і старший на рік. Он він чекає мене під явором.

- Що ж ти снідав сьогодні?

- Снідав? Галушки гречані із олією і козяче молоко.

- То в дядька Левка є коза?

- Є і молоко від неї дуже смачне.

- То дядько Левко – хороший чоловік?

- Ще який хороший!

- Тоді вірю, що справишся з читальнею, але мусиш написати мені, що просишся в комуну-радгосп і відмовляєшся від батьківського майна і спадку, обіцяєш доглядати читальню при умові, що тебе буде утримувати комуна, - повеселіла Варвара Степанівна, кинувшись до столу за папером і ручкою.

Довгенько Янчук писав під диктовку Варвари Степанівни заяву в комуну-радгосп із обумовками забезпечення його харчами, дровами, світлом-гасом, одягом, білизною, книжками, шкільним приладдям і надання йому можливості відвідувати школу. Промокнувши написане Петром, головиха і собі взялася до якогось папірця і мовчала, поки не скінчила.

- А про дівчаток ти що знаєш? – спитала наостанок.

- Не знаю нічого, крім того, що сказав: Ярисю й Таню зі Степанком я лишив під двором тітки, бо до себе вона нас не пустила.

- Коли ж навідаєш могилу матері й Гриця?

- Може вже, як улаштуюсь... Діда Якима і бабу Параску я вже тут відвідав і бур’ян повиривав...

- Гаразд, хлопче, підеш до голови комуни із оцим листом, правління тепер у монастирі. Я тут, - подала вона папірчину Петрові, - усе описала, зараз іще подзвоню йому телефоном. Він  у тебе і опікуном буде, коли що. Шануйся там і глядися пожежі, - погладила вона хлопця по голові, аж той мало не розплакався. – Приходь іноді до мене, як людей у кабінеті не буде.

- Хіба можна?

- Пробі, Петре! Чому ж би й ні?! Сестричку свою, Лідуню, не забув ти?

- Пропала вона десь, а хіба що?..

- Промовчав ти про неї, то й спитала. Де вона тепер?

- Може людоїди з’їли ще за рік до материної смерті?

- А матір ти ховав?

- Удвох із дідом Самохою. Яму я копав сам у мерзлому піскові, а матір несли удвох у рядні до ями і закопували удвох. У рядні, бо вже в нас нічого не було. Її горбик поряд із Грицевим під бором рядом із двором, бо не мали сили віднести далі.

- В таке й повірити тяжко! – скорбно зімкнула головиха уста.

- Матір хоч так поховали, а я бачив тисячі зовсім не похованих!

- Шануйся там, слухайся! Дядькові Левкові кланяйся, скажи, хай заходить, бо Варвара Степанівна занудьгувала за ним, - усміхаючись, відкрила вона двері, випроваджаючи Петра.

- Все зроблю, як кажете, - ледь вклонився, як учив його управитель у концесії, Янчук, знову подивувавши головиху вихованістю.

- Не сумніваюся, адже ти вговорив мене вчинити неможливе, - сказала вже з порога. – Бувай здоровий! – закрила вона врешті двері кабінету.

- Довго ти був у неї, мені вже й чекати набридло, - звернулася до Петра в коридорі Горпина.

- Дозволила жити в читальні! Ось і листа із заявою несу до голови комуни.

- А як же із реабілітацією батька?

- Реабілітували, але батько вмерли.

- То тобі ж належить все ваше повернути!

- Нащо воно мені, тітко?!

- В комуні, значить, тепер будеш? – йшли вони коридором до виходу.

- Буду! Перцев і Горішній листа про звільнення від Петровського сховали, то батько через те і вмерли.

- Даремно ти не хочеш, щоб вернули тобі все ваше, Петре! Приходь до нас увечері, хай тато почують, як то все було.

- Прийду обов’язково! Дякую вам за милість! – аж зрадів Петро, що нарешті може поспішити до товариша, який чекав його під явором.

- Ого! Довго ти говорив з головихою! То дозволила тобі жити в читальні чи ні? – зустрів його Дмитро, радий, що нарешті дочекався.

- Написав заяву в комуну і ось несу її з листом. Може удвох сходимо?

- А чому в комуну, а не в читальню? – заглядав товариш на листа. – І печатка є!

- Тартак і читальня тепер комунівські, а це – штамп такий!

- Оце документ! Добре, бач, я тобі нараїв!

- Я і їй про це сказав.

- Невже сказав?! – поспішав Дмитро за Янчуком у захопленні...

У правлінні комуни-радгоспу хлопці голови не застали і страшенно тим засмутилися.

- Поїхав за саджанцями у Мліїв, - пояснив їм якийсь горбатий дядько з великими настовбурченими вухами. – Приходьте завтра по обіді, - сказав їм услід, як хлопці направилися до читальні через кручі.

Розхрістаний двір був порожній і самотній. Купа дров була звалена абияк, і хлопчаки знічев’я взялися складати їх у порядок. Заглядали у вікна, планували, обговорювали, яким буде Янчукове життя. Дмитро обіцяв принести з дому стару лавку, Петро сподівався випросити щось у тітки Оксани...

- Кобила за ділом, а ти, як те лоша, і собі за нею, - сварливо зустрів хлопців дядько Левко у своєму дворі геть по обіді. – Як то можна, адже я жду?! – гримав.

- Передавала вам поклін Варвара Степанівна, просила навідатись, бо заскучила, - намагався загасити дядькову злість Петро.

- Сказала, що заскучила? – повеселів ураз дядько Левко. – Оце історія! А ти тепер, значить, будеш комунаром? Діла твої, Боже! Куди тільки не кидає людину доля!.. Обідайте хутко та до роботи! – уже вдавав він сердитого.

Ввечері, як усі дядькові доручення хлопцями були виконані, і всі повечеряли, дядько Левко, кахикаючи, ще раз звелів Петрові оповісти все докладно. Слухаючи, він то обурювався і навіть лаявся, то хвалив головиху, то гримав на Янчука.

- Ти мені не велемовствуй, а кажи все в деталях! Так і сказали, що був реабілітований і звільнений? А чому ж ти мені одразу цього не сказав?!

- Так не встиг же, ви ж сварилися!

- Сварився-сварився! Кхе-кхе-кхе! Пора вже розбиратися, що, кому і коли говорити. Повторюй їхню мову ще раз! Як ото зайшов той Перцев...

Янчук розповів ще раз, як було і що чув.

- Це ж що на світі робиться?! Супостати, сукини сини, окаянні! Не було вказівки із окружкому! Ах ви ж, пройдисвіти! – аж шипів у гніві дядько Левко. – І до чого ми, дурні, дожилися, поставивши їх у владу!? Пху, нелюдство!

Запанувала мовчанка, чути було, як хрипло із посвистами дихає господар.

- Що ти не просив своєї хати, то добре, хлопче, і на тітку Горпину не зважай, комуна тепер буде зобов’язана тебе утримувати, хоч із нею ти ще наберешся лиха... Про умеблювання не печися: щось дамо ми, а щось і комуна мусить дати взамін млина, корови й коней, не кажучи вже про реманент... Про Лідуню вашу не згадувала Варвара Степанівна? – запитав несподівано.

- Про Лідуню? Згадувала, а хіба що? – збентежився Петро.

- Просто я подумав, що вона тоді пропала десь. Може ще знайдеться?.. Ну, досить. Ідіть уже спати! Софія вам послала на сіні у ятці.. Окаянні! Убивці! Живодери!

- Вони то на кого? – запитав Петро у товариша, як вийшли з хати.

- А я знаю! Вони часто із собою говорять, а часом і сваряться. Якось мені відповіли, що розумнішого поблизу не було, а посваритися хотілося, то й... Більше не питаю.

- Кепкують із себе?

- Кажуть, кепкувати із себе, як умієш, - наймудріша річ. Я ніколи не второпаю їх, часто виглядаю дурнем... Лізь ти першим на наше сідало... А здорово тобі повезло із нашою головихою! Вона тобі помагатиме тепер, - перевів мову на інше, як опинилися вже на сіні.

- Може й помагатиме, - приліг Янчук поряд із товаришем.

Довго не давали хлопцям заснути і події, що відбулися, і сич-пугач, плачучи по-діточи. Довго ще сікли ніч коники-цвіркуни, озивалися гвалтами собаки в місті, аж поки хлопці не поснули.

Наступного дня дядько Левко розбудив їх раніше і категоричніше.

- Досить вилежуватись! Вставайте! – наказав суворо і бубонів, пораючись, поки хлопці не вийшли. – Швиденько мийтеся, снідайте та до обов’язків: ти, Петре, навідай могилу Гриця й матері та тітку Палажку в селі, а ти, бовдуре, йди по коріння для кошиків, - наказав він, прилаштовуючись гострити ножі і сокиру на старенькому пискливому точилі.

За якісь півгодини Петро перетнув кучугури й діброву і опинився в полі дорогою до тітки Палажки, яку вирішив навідати першою. На пришляховій могилі його увагу привернула вежа, що була зведена із чотирьох слупів, з’єднаних вершинами. Згадав, як із неї позаторік сторожили поле наглядачі від збирачів колосків і ловили їх потім, доганяючи на конях. На одному із слупів були щаблі, і Янчук із цікавості вибрався аж під верх, як те робили об’їжчики, і ніби наяву побачив погоню за ним, сестрами й матір’ю.Тоді їм вдалося щасливо втекти в діброву, але й досі він не може пояснити, чому велося оте людоловство за колоски, коли все одно вони пропадали, чому збирання колосків вважалось злочином, за який людей судили!.. Окіл із вежі було видно, як на долоні: поля ще й досі стояли в бур’янах, лежали облогами, і він раптом дотумкав, що їх не було кому і чим засіяти по голоді.

Хата Гармашів виявилася забитою, а подвір’я запущеним, і Петро був цим неймовірно вражений.

- Тітко, а, тітко! – гукнув він до молодиці під двором третьої хати. – Скажіть мені щось про дядька Самійла та тітку палажку Гармашів! Де вони, що з ними й дітьми?

- А ти ж хто їм будеш і звідки? – відповіла на питання питанням жінка.

- Небіж тітчин із Чигирина.

- Небіж, а не знаєш, що вони минулого року вибралися, дядько тепер лісникує.

- Не знав, тітко. Спасибі вам! А не скажете, в якому вони лісництві?

- Сказала б, так сама не знаю.

Невдача дещо опечалила Петра, бо надіявся, що від тітки дізнається про Ярисю, Таню та Степанка або живих їх зустріне. У журбі він направився до далекого бору, щоб навідати могилки Гриця й матері. Іти було далеченько, і він, що з часів жебракування знав тут кожне обійстя, переконувався, що майже половина з них – порожні й запустілі. По обіді він таки досяг бору, все більше печалячись від кількості покинутих дворів. Дідів Гнатів був геть розгородженим, із дверима й вікнами, забитими навхрест дошками. Настрахала його й хата, в якій вони колись недовго жили: вона скособочено стояла без вікон і дверей, замість них зіяли чорні отвори. Ще більше його сполохало видиво заглибин на місці колишнів горбиків. Згадалися Тесленкові “Поганяй до ями” і  “Немає матусі”, і очі його враз залили сльози. І бір здавався іншим: навіть у верхів’ях він був причаєно-тихим і сонним. Хата видалася Петрові більшою й просторішою. Полика, на якому вмерла мати, уже не було, десь поділись і лави та стільці, але образок іконки висів на стіні там же.

Дивно, але в душу Петрові кралися страхи, і він із жахом вийшов у двір та взявся корчакуватою гіллякою нагортати пісок над мертвими, поки не досяг гробиків, за сльозами й не бачучи їх. Згадував родинне життя тут і ще при Грицеві, і вже без нього. Насипавши помітні горбики, хлопець вирішив подивитися на обійстя діда Самохи, якщо живий, передати йому поклін від тітки Варки, можливо, чимось поживитися із харчу. Уже з віддалі він побачив дідову хату, що так само дивилася на нього чорними отворами дверей і вікон, порожнім було і лелече гніздо.

Походивши у мертвій самотині, позаглядавши з острахом у дірки вікон і дверей, він вернувся до рідних могилок, поправив їх ще раз корчакою, врешті переломив її навпіл і довго втикав оті пакілля у головах матері й Гриця, поки не переконався, що обидвоє зариті надійно. Мовчанка бору лякала його відчуженістю й самотністю, отож, витер рукавом сльози і спершу задки, а потім із оглядками пішов до шляху. Хата маліла, а голод нагадував, що слід поспішати, тож прискорив кроки до греблі, оглянувся звідки на бір і хату востаннє та й пішов  спершу селом, а потім полем до Чигирина.

Розповівши за підполудником про свої ходіння дядькові Левкові, намагаючись особливим старанням відпрацювати і харчі, і пристанище, і приязнь, Янчук подався з ним у кучугури по шелюг, лозу і коріння для кошиків, що ними промишляв дядько, як рукомесник.

- Не печися тим, хлопче, ще знайдеш їх, коли живі, а мертвим хай буде пухом земля і довгою пам’ять. Поживемо ще та може станемо й ми людьми, а найпаче ви, молоді та юні, не повторивши наших безумів... Наплетемо кошиків, то буде якийсь заробіток, найпаче під осінь, коли стануть в ціні, - навмисне поміняв тему розмови дядько.

Наступного дня хлопці застали вже цілий десяток початків, як вийшли після сну митися й снідати. Дядько показав хлопцям, як далі плести оті заготовки, і робота продовжувалась швидко й метко. Петро тішився, що в нього виходить краще від Дмитра, адже знав, як плести, ще від батька з матір’ю.

- Оце вам і підручники, і зшитки, і олівці з гумками, і всяке інше начиння буде, як виплетемо два десятки, - для підохочення сповістив дядько Левко, і Янчук старався та спішив, усвідомлюючи, що йому як із неба впало те утримання й пристанище у рідному місті після стількох поневірянь. Вкотре переконувався, що працьовита й уміла людина все знайде собі раду при скруті, діставши насущного шага на прожиття.

По обіді кошики плели вже тільки хлопці, дядько почав майструвати із тонкого коріння козубці та скриньки. Про себе Петро зауважив, що в дядьковій родині навіть при тяжкій праці не було надриву, злобивості, зажерливості, як колись у їхній. Роботу тут полегшували навмисними жартами, насмішками, недомовками, перекрученнями слів та смислів, усілякими відволікальними приповідками,  що було подібним до концесійних традицій. Цікавими були розповіді дядька Левка – і під час роботи, і на спочинку - про історію Чигирина, про не одну його облогу татарами й турками, про хоробрість чигиринців, навіть жінок та юнаків – захисників рідного міста. Найчастіше дядько оповідав про гетьманські часи, Хмельницького й Дорошенка. Якось він розказав історію, як до оточеного гетьмана Петра Дорошенка прийшов на поміч аж із Запорогів кошовий Січі Іван Сірко із козаками, не порахувавшись із тим, що вони між собою ворогували.

- Ото був героїзм! Ото шляхетство! Отаких би нам тепер проводирів при владі! – закінчував він оповідь і замовкав, щоб хлопці засвоїли почуте.

Говорив він, кахикаючи, просто, уміло, доладно, цікаво, образно – так, ніби він особисто мав до того відношення.

- …І вдарили козаки тоді з туману ночі, і пішли напхом на сонних ляхів зі скісками, списами, ятаганами та довбнями, і ляхи у безвиході запросили миру. І лицарі на чолі із Тарасом Трясилою зглянулися над ними, нещасними, бо шляхетство для гетьмана Федоровича було найпершою доблестю, та відпустили полоненців з миром додому, відібравши лише зброю. А ті потім – біда, та й годі, з нами! – козакам підступом відплатили! Хіба один раз у нас так було!?.. І в революцію повторилось…

Западала мовчанка, а далі дядько пояснював, що Федорович – це і є Трясило, з яким козаки-січовики взяли розгромно у Конєцпольського Корсунь, Канів і Переяслав та склали умову там же, яку магнат і коронний гетьман Станіславчик, - іронізував дядько, - зігнорував, а пізніше ще й  Кодак-фортецю поставив на козацьких кістках коло Січі, як занозу в її оці…

- Ти, Петре, тепер біжи в монастир з паперами, не гайся там даремне і вертайся, а ми тут докінчимо вже і без тебе, - звелів раптом Янчукові, перервавши оповіді, а той аж схлипнув із жалю, що не дослухає…

Як довго не чекав Петро біля контори, всівшись на лавочку, голови все не було. Сонце вже геть схилилося, і він врешті був змушений іти додому ні з чим.

- Не панікуй, куди вони дінуться, адже тим головиха опікується, - заспокоїв Петра дядько. – Тепер ідіть обидвоє митися, а потім приберете оте знаряддя нашої праці й сировину, - звелів він помічникам газетною мовою і почовгав, кахикаючи, чистити в кози.

Ввечері розповіді відновилися, і хлопці, полягавши спати, ще довго були під враженням від почутого.

Аж підобід другого дня в конторі комуни появився голова. Петрові його показали, коли той був біля підвід, упряжених волами. Сварився з погоничами, розмахував руками, кричав і матюкався. Петрові його поведінка не віщувала нічого доброго. Сам був невисокого зросту, кремезний, довгі його руки ніби теліпалися і були схожі на порожні рукави. Ішов перевальцем, за ним слідом хлопець і собі піднявся на східці контори.

- До мене? – запитав голова нарешті, сопучи та вистукуючи брудні чоботи.

- До вас. Ви ж голова будете?

- Чого ж прешся, не спитавши, ублюдку?! – гримнув.

Хлопець, як ужалений, нічого йому не відповів, тільки тут же подав йому до рук конверта.

- Це що ж, від Хорунжої?

- Від Варвари Степанівни вам особисто.

- Прийшла коза до воза та й про мене згадала, - розірвав він, стоячи на ганку, конверта, і почав читати, невдоволено мгукаючи. – Так-так! Ще одна господиня на цей бідний радгосп відшукалася! І за день вас не перевішаєш, прокляті! А в тебе, хлопче, губа не дура! Та ще мусиш доказати, що ти справді Янчук, а то може вуркаган який?! А це можуть тільки органи ДПУ доказати.

- Хіба головисі не вірите?

- Вірити – вір, а провіряти – провіряй, кажуть! Доведеться прийти тобі взавтра, - порадив він, посміхнувшись.

- Мені, бачте, немає де… - почав благально Петро.

- А мені, бач, яка до того справа? Радгосп тобі що? Інтернат може? – не дав він докінчити прохачеві, підвищивши голос. – Кажу, приходи взавтра! – гримнув він дверима перед Янчуком.

Наступного дня повторилося все ще грубіше.

- Не до тебе мені! Лазять тут, мать-перемать, всякі! Приходи завтра!

Ще з кілька разів повторилася та історія. Надія на авторитет головихи пропала не лише в хлопців, а й у дядька Левка, проте скаржитись не випадало, щоб не наражати проти себе голови-“опікуна”. Та врешті і у старшого терпець лопнув.

- Що твориться із владою й Радою?! І це ж іще цвіточки, як казав Таран. Напишу тобі завтра записку, підеш із нею до головихи, бо з цього не буде толку і після Покрови, а час же йде!

Хорунжа розмовляла із кимось по телефону, як до неї в кабінет вступив Янчук. Телефон на стіні цокав і дзенькав, клацав і хлипав, аж хлопцеві цікаво було, коли вона, посадивши його жестом на лаву, крутила ручку.

- Добрий, добрий! – подивилася уважно на Петра і сіла в крісло. – Ну, як тебе там прийняли і влаштували?

- І досі ніяк, Варваро Степанівно, - шморгнув хлопець носом і подав їй записку, згадавши наказ не скаржитись.

Забарно читала і перечитувала головиха ту папірину, суворішаючи, насуплюючи брови та стискаючи вуста.

- Так-так, - ніяк я тебе не влаштувала, - подивилася у вікно. – Та не журися, перемелеться і влаштуємо, хороші справи легко не робляться, - знову пішла до телефону.

- Треба б поїхати мені в комуну ненадовго, то як там?.. Ага, чекатиму дзвінка! – знову покрутила ручку.

Петро довгенько стояв посеред кабінету, не знаючи, що й думати. Головиха, ніби забувши про нього, підійшла до вікна, схилилася, вперлася ліктями і задумано почала споглядати скіс гори між кронами двох тополь, що застували їй сонце. Телефон різко задзвонив, вона взяла трубку і сказала комусь: “Іду!”

- Не хотілося мені, та без того не обійтися! – сказала ні до кого, складаючи якісь папери в течку. – Прокатаю тебе трохи машиною, бо вже дуже над тобою небо нахмарилося і дощем пахне, - пожартувала. – До комуни нас! – наказала водієві…

Янчук від отого несподіваного катання був на сьомому небі – його їде влаштовувати головиха особисто!.. Машина гарчала, смикалася, смерділа бензином, пирхала і ревла в піску, поки не вирвалась до низини й монастиря, де пасажирів прямо підкидало на вибоїнах. Та доїхати до місця їм не вдалося, - машина, почмихавши, раптом заглохла.

- Віджила вже вік ваша стара таратайка, а признатися в тому ніяк не хоче, - сказала півжартома вже літньому водієві головиха, відкриваючи дверцята, коли той ніяково взявся оглядати мотора. – Ми тимчасом, - вийшла вона з машини проворно й весело, - поглянемо на красу навкруги - рай же повсюди, а бачити його за нуждами й клопотами ніколи! Вилазь, Петре, я, завдяки тобі, хоч луку побачу й гай. Сходимо, хлопче, до джерела, та ізпиємо, як старі люди кажуть, живлющої водиці, бо у дядька водія, видно, пісня довгою буде, - заграли в її очах пустотливо-змовницькі іскорки.

Рухалася вона молодо, сягнисто, і Янчук ледь встигав, затамувавши радість, за нею вслід. Стежка для його босих ніг була приємною, трави пахли аж хмільно, гай поряд шемротів птаством, а з діброви чулися воронячі й грачині каркання.

- Після розпеченого піску, бач, оця рутобарвна вологість чарує, а вода ось і підкріпить нас перед зустріччю із отим головою комуни. Завдяки тобі хоч вікової попробую. Немає, хлопче, поганого, щоб не могло перевтілитись у добро… Не дивись на мене, як на ікону, грішна я, як і інші! Взагалі, мабуть, немає людини, - якою б вона не виглядала вродливо-гарною чи яку б не вдавала із себе порядну й справедливу, - без недоліку: ганжу, вади чи гріха. Єство тяжіє над усім живим, хлопче!.. Спасибі тобі і оцьому випадкові – подихаю хоч духмянами, водиці поп’ю, - підвела вона Петра до джерела. – На, пий і читай, - ставши коліном на цямрину, зачерпнула вона джерельної води черпаком і подала Янчукові.

- “Здоров пий!” – прочитав хлопець вирізані кимось у черпакові слова і мимоволі подумав про батька, що колись довбав отакі ж.

- Гадаєш, батько твій його видовбав? Таких черпаків у нас в Україні тисячі біля джерел.  Хутчіше пий, бо і я хочу! – наказала головиха весело. – Хороший звичай! Вам, молодим, рости і його продовжувати.

Вода була такою холодною, що судомила щелепи і заходила в зуби. Петро ковтнув кілька разів і вилив решту в траву, дякуючи і передаючи черпака.

- Цікаво мені, звідки в тебе ота чемність, що я помітила, від батьків чи від німця? – зачерпнула вона і собі води. – Не вихлюпни її від себе, як ото решту щойно, - почала пити повільно, насолоджуючись, малими ковточками.

Прозоро-кришталеве джерельце витікало струмінцем у центрі кринички із піщаного дна, перевертаючи піщинки, і спливало попід цямриною в’юнким струмочком у бік гаю. У прозорому люстрі-просторі кринички голубіло небо. Варвара Степанівна всілася на цямрину і задумливо набирала черпаком та виливала воду, бавлячись і ніби замлівши.

- Дуже люблю це місце, як ідилію, то й тобі заповідаю, - сумовито зітхнула вона у якійсь замрії. – Згадуй чи й відвідуй його, скільки житимеш, адже Чигирин – наша столиця колишня...

Безладний стукіт мотора, наростаючи й виладжуючись, перервав їхній спочинок.

- Підемо, Петре, бо моя лірика тебе в комуну не влаштує, - із жалем посміхнулася головиха. – Машина, бач, також кличе, - проворно звелася з цямрини.

- Радий вас бачити, Варваро Степанівно, у наших палестинах, - розгублено зустрів голова радгоспу приїжджих на дворищі. – Це подія! – м’явся він, зизом глянувши на Янчука. – Та як... Потроху латаємося і зводимо кінці з кінцями, - вів він гостю, що явно посуворішала, до контори. – Ні, куди ж ви? Сідайте в оце крісло, - показав він на своє службове місце в кабінеті.    

- Я вас заміняти чи підміняти не збираюся, тож посиджу й тут, - присіла головиха на стару канапу збоку стола. – Добридень ще раз, товаришу Гавриш! Кинула справи, бо маю пильнішу до вас.

- Аж так повернулося діло? – глянув той на хлопця, що ніяково стовбичив під дверима. – Жартуєте ви, чи що?

- Які вже тут жарти - при виконанні службових обов’язків?! – недобре посміхнулася гостя, видивляючись у обаві на брудні стіни, завалений паперами стіл, немиту підлогу. – Людей оцінюють і по оточенню, отож, коли у вас і в роботі отак же чисто, то я зробила, не ображайтеся, велику помилку, що дозволила Горішньому призначити вас на цю посаду.

- Було ж рішення членів комуни, - нагадав, помовчавши, голова.

- Було. І як же йому не бути!? – змовкла вона. – А як із водокачкою, із садом, з тартаком? Скаржаться на вас та вашу бездіяльність і члени, і нечлени комуни... Ти, Петре, вийди, погуляй трохи на вулиці, поки ми тут поговоримо про свої справи! – звеліла вона тим же металевим голосом, відкриваючи привезену з собою течку.

Янчук вийшов, прикрив за собою двері, сів на сходах під ними, прислухаючись і весь віддавшись слухові.

- Що ж ви, товаришу Гавриш, - почув він мову головихи, - не виконуєте старанно своїх обов’язків ні при господарюванні, ні по відношенню до мене? Навмисне чи ненароком?

- Ви про що? Про цього шушвалка?! Де ж я посмів би, Варваро Степанівно?! Субординація у мене на першому місці. Інша справа, що в господарстві чимало недоліків, але мене у кепському керівництві чого ж звинувачувати? Це все гріхи Антося Бондаренка, бо ж тепер ми разом керуємо управлінням, а він у мене – шия, куди поверне, туди й дивлюся.

- То може вернути назад Бондаренка, хай він продовжує свою безгосподарність чесно і старанно? В нього хоч заслуги перед революцією є супроти гріхів!

- Воля ваша, але я вже дещо зробив тут, і було б несправедливо щодо мене...

- Несправедливо?! Дещо зробили?! Я не бачу отого вашого “дещо”! – підвищила голос головиха.

- Нова це формація в нас, Варваро Степанівно. А набрідців усяких і потолочі без роду-племені скільки сюди до мене набралося, вони про сумлінність і не помишляють! Коли б не черниці, то взагалі... – не дочув Петро.

- Хто не працює, той і не їсть, Іване Омеляновичу, кажуть у нас!

- Та і з шушвалком цим, їдаком хтозна-чиїм, як було послухатись вас, добру й зичливу? Ледве животіємо і без нього! Додатковий же дармоїд! Що б подумали про мене, коли б я виконав вашу вказівку? Тільки остеріг ваше ім’я!.. Перцев має рацію, та й Ленський і Шерстюк одобрили б мене...

- Янчук – син червоного козака-революціонера, злочинно засудженого і тепер по смерті реабілітованого ВУЦВиКом і Балицьким. Наш суд знищив вісім душ його сім’ї, органи розпродали його обійстя, комуна безоплатно забрала його реманент, пару коней, корову з телям, різний інвентар і млин, а ви використовуєте ще й будівлі, наросвіта у його хаті влаштувала школу, то скажіть, Іване Омеляновичу, чи у змозі ви оплатити отому шушвалкові орендну плату за п’ять років і повернути хлопцеві все разом із оплатою зносу?     

- За законом, його місце в інтернаті, Варваро Степанівно! Нащо нам зайвий рот?

- А по-моєму, його місце там, де його майно, інвентар, тяглова сила і млин! – аж гримнула на голову Варвара Степанівна.  – Попереджаю, невиконання цього розпорядження ВУЦВиКу, крім решти ваших злочинів, грозить вам ув’язненням! Я цього не хочу, отже, ви припините грабувати радгосп, станете хлопцеві опікуном, він житиме в хаті-читальні на тартаку. Там за три доби побілиться кухонька, буде ліжко з постелею, стіл, пару стільців. Янчук буде отримувати сухим пайком харчі від вас помісячно, одіж, гас, дрова, доглядатиме будинок, відвідуватиме школу, вечорами видаватиме газети й журнали відвідувачам, сторожитиме дім вночі і вдень... І не інакше! Через три доби я відвідаю читальню і перевірю, як ви його влаштували, і тоді не ображайтеся, коли будете покарані і за пограбування майна комуни, яке за ці три дні маєте повернути, і за ігнорування наказів згори й саботаж влади у місті...

- Що я мушу повернути радгоспові? Я... – чогось не почув Янчук. 

- Все, що ви взяли додому та роздали іншим, разом із ковдрами, подушками та перинами черниць, їх сукном, полотном і навіть медом!

- Не зможу всього вернути.

- Зможете, як утямите, хто ви є зараз і що з вами буде тоді. Отож, виконуйте! Ставтеся до хлопця краще, ніж до своїх рідних дітей. Як буде потрібна поміч, дзвоніть мені, я вам допоможу через Голика, Ленського і Шерстюка, - Петро почув, як головиха встала, і мимоволі зсунувся аж на нижню сходинку.

- Нащо ж одразу через них?! – чути було переляканий голос голови радгоспу.

- Кличте сюди хлопця.

- Зайди, Янчук, у кабінет, - гукнув, відхиливши двері, Гармаш.

- Отже, Петре Янчук, - звернулася до нього Варвара Степанівна, як тільки переступив поріг. – Будеш мешкати в читальні, як за три доби там побілять і все залагодять. У тебе будуть ключі, приймеш за описом книжки, журнали, гасла, плакати, також лампи, інвентар, дрова та гас. Допускатимеш прибиральницю, щоб вона кожного дня там мила і прибирала, і у кухоньці теж. Комуна-радгосп забезпечить тебе помісячним харчуванням, одягом, шкільним приладдям. Опікуном твоїм буде товариш Гавриш Іван Омелькович, до якого, як і до решти комунарів, маєш бути чемним, слухняним і уважним. Я про тебе не забуватиму.

- Дякую і вам, Іване Омельковичу, і вам, Варваро Степанівно! Намагатимусь не підвести вас! – відчув Янчук клубок у горлі і, не питаючи дозволу, вийшов у сльозах із кабінету. Серце в нього калатало так, що аж задихався.

- Почекай мене у дворі! – гукнула йому вслід головиха. – Я хутко!

Було уже по обіді, коли нарешті вона вийшла з контори. Машини, яка їх привезла, у дворі не було. У затінку дерева, де вона досі стояла, спав холодок, а на самому вершечку сперечалися сороки й озивався одуд.

- А тепер підемо обідати до твого дядька Левка, як ти на це? – зовсім повеселіла головиха, доливаючи хлопцеві в душу свята й радості. – Водія з таратайкою я відпустила, то походжу трохи та подивлюся на світ білий, бо вже й забула, який він, - проворно йшла вона попереду до берега Тясмина.

“Невже ми оце йдемо до дядька Левка?.. Невже вона їхній обід їстиме?.. – мелькали у хлопцевому тямку питання під час мовчазної ходи. – Глузує з мене, напевно... Отам ми з Дмитром тамтого тижня купалися, а аж там був колись наш берег, і я носив качкам та гусям висівки у коритці та стріляв по них камінчиками із рогатки. Ото дурень!”

Під берегом головиха повернула до мосту, перейшла його та пішла стежкою, якою Петро стільки раз ходив, що й не порахувати. Стояла в осоці їхня колишня грядка, калина й лоза були якісь заламані, ледь виднілася стежечка до хати, куди за головихою подався й Петро.

Рідний город був запущеним і зарослим бур’янами, садки - із поодинокими яблуками й грушами на обламаному гіллі, хата-школа стояла закритою на замок, на журавлі не було ключа. Варвара Степанівна мовчки оглянула все те, вийшла на вулицю і направилася в бік дядькового Левкового двору. Петро ніяк не міг зрозуміти, для чого вона завернула у їхній двір, адже це було зовсім не по дорозі до дядька Левка.

“Таки до дядька йдемо! – радів хлопець. – Ото заздритиме Дмитро! – втішався він, завертаючи слідом за жінкою до дядькового двору. – А що, коли господаря немає вдома? – похололо в його грудях перед хвірткою. – Дмитро он біля кролів,” – на правах господаря Янчук відкрив каблучку з хвіртки і пропустив головиху першою.

- Добридень! Ти і є хвалений Дмитро? – лице товариша залила фарба. – Батько ж твій де?

- Батько? – не вірив своїм очам хлопець. – Пішли до діда Гната по серпа. Я можу покликати, це надалеко.

- Клич, хлопче, і швидко… Скажи, щоб ішов і не барився, - гукнула вслід Дмитрові, що стрімголов перелетів через перелаз.

Незабаром із-за паркану показалася згорблена постать дядька Левка, почувся його кашлюк, а вже коло перелазу забіліла маківка вигорілої Дмитрової голови.

Переступивши через перелаз, господар щось тихо наказав синові, змірив гостю очима: “Коли б не приснилося, не повірив би,” – і подав руку у відповідь на простягнуту Хорунжою.  

- Коли гора не йде до магомета, то Маномет, Левку, іде до неї, - усміхнулася гостя. – Прийшли пообідати, то чи дасте?

- Прошу до хати. Якщо заробили, то чому ж не дати! – пожартував господар, відкашлюючись.

- Заробили, Левку, чесно. Кажуть, правда, не кажи “гоп”, доки не перескочиш, - припрошена господарем, всідалася гостя в хаті на лаві.

Пахло кріпцем і в’ялими травами на долівці, було прохолодно й приємно. На стіні тиктакав дзигар, скрипливо сотаючи час.

- Просто чарівно тут у вас! – оглянула Хорунжа простору кімнату. – А ви, видно, були козаком?

- Козаком, добра жінко! Гріх і згадувати тепер, за що ми воювали, безумні!

- Треба згадувати, щоб оці ось не повторили того безуму, - показала вона на Петра й Дмитра, що якраз вступив у хату. – Гинемо і згинемо, коли нічого рятівного не пошле нам доля у  найближчому часі... Прямо таки чарівно у вас! – перевела мову Хорунжа.

- Це Софія наводить громадський порядок. І сьогодні, як знала про ваш прихід. Даруйте мені, хороша головихо, як дражнять вас міщани, на слові, але обід подати у нас нікому, то беріть рогача в кочергах, та доставайте, кхе-кхе-кхе, щось там із печі, бо голод, кажуть, не кум і вже нас діймає. Клади, Дмитре, хліб на стола, діставай ложки, подаровані ось Петровим батьком Карпом, ним же й мережані, неси миски, - звелів Левко синові.

- Я із задоволенням, але чи ж зумію не наробити рогачем біди? – встала Хорунжа з лави і пішла в кочерги.

- Беріть, мабуть, отого, - тицьнув господар істиком середнього за розміром рогача, - відкривайте затулку і обережно тягніть оте горща, трохи піднявши. Отак, тепер іще й оте спробуйте...

Обідали всі з апетитом, хоч відчували себе трохи скуто. Янчук був одразу помічений гостею за вміння сидіти за столом і їсти.

- Вам мити посуд, хлопці, а нам для зав’язки сала – спочин, чи як, Левку? -  звелася Хорунжа по всьому і пересіла на лаву.

- Спочивати, дорога гостю, хто ж не хоче, а такий ледар, як я, - завжди готов! – всівся господар навпроти. – Як воно там було в комуні у вас? – прибрав іншого вигляду дядько Левко.

- Та було не до їжі, але й корисно, бо вчилися ми із пройдисвітом Гармашем по-теперішньому: не говорити про те, що думаємо робити, а робити те, чого ніяк не хочемо робити! Складно це і не знати, як буде, коли ми всі цю науку засвоїмо... Прийшли часи, коли не відаєш, де і ким будеш завтра, - спохмурніла Хорунжа. – Досі тягне безперервні й цілеспрямовані нитки від “Братства української державності” і “Спілки визволення” проти нашої інтелігенції через балицьких, ленських, голиків та іншої потолочі тепер Постишев, як фактичний наставник і Косіора. Думаю, недовго протримаюсь і я у своєму кріслі, то спішу хоч щось добре зробити людям, а результати мізерні, бо влада все частіше переходить до рук пройдисвітів і набрідців без роду й племені.

Хлопці швидко пополоскали посуд у ночовках і тихо всілися послухати мову старших, а ті пригадували якісь події й людей, ділилися новинами в окрузі, районі, місті, на щось натякаючи і щось змовницьки обходячи, все крутячись навколо колективізації, оголення міст і сіл голодомором, незасіву полів, городів і грядок, неладів у виконкомі, який, як і Рада, “зійшов на пти”, непосильних планів хлібозаготівлі, добровільно-насильницьких позик і арештів та судів над ворогами.   

- Чимала вина в тому всьому вже й моя, Левку, бо підписала відозву до переселеньців із Ярославщини й Рязанщини, а воно один клопіт, - скаржилася головиха, - розподілили їх по хатах і дворах вимерлих у різносілля, а вони хочуть жити разом, не розпорошено. Тутешніх умов не знають, як і землі, вимагають помочі, нарікають та скаржаться, викликаючи комісії, які без розбору стають на їхній бік. Взагалі ця затія Постишева коштує нам дорого, бо тратимо гроші і на перевалку їх, і на поміч при влаштуванні, а ще коли врахувати, що й досі наші люди, як вороги, правторяться із рідних місць неоплатно, бозна куди й за що.

- До чого ж воно дійде отак? – покрив питання кашлем господар. – Злочини ж це, сваволя і самосудство! А до продподатків ще й позика додалася!

- Не знаю, що й сказати! Все більше Союз стає імперією, а вождь – учителем, батьком і іконою-царем, і спинити того вже нікому не під силу. Косіор, Грінько, Людченко і Петровський ніби не при собі, - зітхнула Хорунжа, примовкнувши.

- А “головокружіння” те що значить?

- Думаю, тільки прикриття злочину по скоєному. Все у нас поволі переходить у чужі руки, і я до краю стомилася боротися з тим, криюся навіть від чоловіка... Чула в Києві, що на Єфремова таки розстріл готується, а він же і освідчений, і тямущий та людяний на рідкість. Після Скрипника немає там із ким по душі поговорити. Мудрі люди, а й вони завдяки отому нашому неудачливому “нехай” та безталанному “а може”, не пішовши разом із прибалтійцями та фінами на повний розрив із росіянами, сьогодні не можуть і себе захистити, не те, що народ. Постанова ВУЦВиКу про п’ятиденки без згоди народу, безперервні чистки на підприємствах і в установах, перевод ТСОЗів на артілі та колгоспи, а комун і кооперативів – на радгоспи, всілякі інструкції, настанови, вказівки б’ють по людській ініціативі, обезособлюють і відчуджують людей... – аж очі примружила в отусі головиха.

- А домови ж були всілякі при осоюзненні?.. – кахикливо нагадав господар.

- Закони, Левку, як дишло, кажуть! Тепер домови богоносами вождя і не згадуються у всьому великоросійському і по-російському, то пак імперському. Все націлюється на гуртожитне варіння у великодержавнім казані і ведеться будь-якими методами. Адже й тих боротьбистів, що відійшли свого часу від укапістів, уже позаарештовувано! А наші Квици, приміром, у боротьбистах не були зовсім, то за що ж їх заправторено аж на Соловки разом із письменниками?.. А Біломоро-Балтійський канал чиїми виритий куркулями й підкуркульниками? І чи ж куркулі вони?!.

- Були ж деякі з них холодноярцями...

- Хіба ж від добра? Такими методами можна хоч кого у бозна-чому звинуватити, адже немає нічого відкритого, доступного і гласного для народу! І комнезамівці тепер – вороги народу!.. Край занепадає, із центру цілеспрямовано доводиться до грані жебрацтва. Церкви-пам’ятки й собори знищуються, їхнє начиння грабується й вивозиться, музейні реліквії під об’явами нових чисток у партії, які спутують захисників рідної історії й культури, топчуться...

- А наші ж урядовці чому мовчать? – обурювався дядько Левко в задусі кашлю.

- Чомусь більшість слабує або вдає слабих. Там і тепер щось із кимось сталося, але вже не второпати, що і з ким...

- Може нам відсторонитися якось?

- Просила не раз, щоб мене звільнили від обов’язків, Левку, так партдисципліною грозять, карою лякають. Одна безвихідь!.. – змовкла гостя в журбі.

- А що сталося з Антосем Бондаренком? – згадав по мовчанці господар.

- Прокрався, та в тому й дива мало, бо ж була отакою чисельною сім’я в голоді!..

Дружня розмова й констатація фактів тяглися ще чимало часу, і хлопці принишкло слухали ті одкровення й відкриття – і головиха, виявляється, безсила зарадити біді людей у краї!

- Нерано вже, пора мені, а наостанок маю ще й прохання, - підвелася гостя з лави.

- Кажіть, як будуть сила й тям, допомагатиму, - встав і собі господар.

- Треба б комусь із Петром піти в ту читальню й комуну переконатися, що Іван Омелькович усе там належно виконав і відповідно прийме хлопця.

- Як же, як же! Я радо те вчиню, пробі! Карпо ж був товаришем моїм, та й хлопець нівроку, не те, що мій шибеник!

- Склалася ж доля його так, що й не повіриш!.. Треба б наглядати, як йому в тій комуні вестиметься...

- Виконаю, бо й сам піклуюсь тим, - пішов господар за гостею до дверей.

- Дякую вам заздалегідь!.. А ви, хлопці, слухайтеся, - оглянулася вона до мовчазних підлітків. – Коли що, Петре, приходь до мене... На тому бувайте - здорові та веселі! – додала вже у дворі, направляючись до перелазу.

- Дякую вам за все, Варваро Степанівно! – гукнув Янчук їй услід.

- Додаємо й ми вам своє спасибі! – обізвався дядько Левко, проводжаючи поглядом гостю, що віддалялася, пришвидшуючи кроки.

- Отак скінчилося в нас нині свято! Тепер воно не часто буває, - сів дядько на перелаз і взявся поправляти істиком гилу. – Попорайте хутко козу і кролів, а тоді вже й скупаєтесь, - все ще був під враженням розмови з гостею господар.

Легенький вітерець плинув нічною прохолодою від левад і Тясмину, пронизував тишу вечора і кликав люд до спочинку й сну. У стихаючому безгомінні міста лише поодинокі вигуки і зрідка татахкання кованих коліс по бруківці вулиць кришили тишу на частки...

Сяк-так попорали хлопці козу і кролів, наспіх скупалися в Тясмині і полізли на сіно, а там, ще трохи пошептавшись, пірнули обидва, як у теплу купіль, у сон. А дядько Левко ще довго сидів, покашлюючи, на призьбі...

Секція 14. Комунар

Належно подіяла на директора радгоспу-комуни товариша Гармаша погроза Хорунжої. Він побілив кухоньку, полагодив там плиту, почистив сажу, поставив сяке-таке ліжко з постелею та справжньою пір’яною подушкою і столик із двома лавками замість стільців, прилаштував умивальник у коридорі поряд, видав Петрові пайок харчів на місяць: картоплю, борошно, кукурудзу, а також додаткову лампу, балцанку з гасом, деякий кухонний та господарський інвентар, кусень мила. Третього дня він поселив Ярчука у кухоньку, прикріпивши колишню черницю Уляну, прибиральницю читальні, до комунара, як тепер називали хлопця всі, хто знав його. Книжки й газети в шафі читальні Петро переписав за наказом директора і подав йому їх описи. Тепер він мав можливість читати їх, скільки заманеться, і навіть давати іншим.

І жаско, й радісно почував себе Янчук, як врешті лишився сам на ніч у своєму помешканні. Порожність, голість, гулкість читальні лякали хлопця і осамочували, але й утішали, бо було де йому, закривши двері на засуви, сховатися від людей зі своїм горем і заплакати, вже й не знати від чого, нежданно для самого себе. Самотина спершу ніби загострила його становище, підсилила в ньому, відірваному від світу, почуття сирітства, але оті харчі: картопля з цибулею у сапетці, борошно у цебрі, кукурудза в міщаті, пшоно у горщику, олія в пляшці, півлітра молока, за яким мусів ходити щодень у комуну, - підперли його на дусі. Додав Петрові страху сич, що почав плакати у сусідньому тартаку, ніби мала дитина. “Ха-ва-вав! Уль-лю-лю!” – вторила йому пугачиха, заходячись у риданні, а в Янчука завмирала душа, німіло тіло і, хоч як намагався не звертати на них уваги, лилися сльози.

Так і заснув він урешті на новому місці, і приснилося йому, ніби він із сестрами й матерею у Великодній день у соборі на відправі, а малий Степанко на руках вередує й крутиться так, що мати не може дати йому ради. Рокотливим баритоном веде відправу опасистий дяк, хриплуватим тенором підказує йому молитви ошатений ризами худорлявий, трохи згорблений і висушений протоієрей Ярема, розмахуючи кадилом у руці, звихрено підхоплюють святе плетиво звуків дружнім співом хористи. Мати, заспокоюючи маля, слухає звичну гармонію свята, хреститься в екстазі віри до іконостаса, кланяється ще й ще, змушуючи до того і їх, дітей.

На Петра весь час, хоч він і слухняний, докірливо й грізно дивляться іконними очима різні Ісуси, Богоматері та пророки, холодячи душу і заважаючи слухати спів із клироса, і він ніяк не може відгадати, чим він провинився перед ними.

“Не крутися, стій чемно!” – пригримує на нього мати, хрестячись і пригинаючи голову, ніби аж себе вкладаючи в молитву.

“Святий Боже, святий кріпкий, святий безсмертний, помилуй нас!” – виводить завчено протоієрей, стоячи спиною до натовпу прихожан. Хор ті його слова ловить на льоту, підсилює і звітрено кидає вгору, а у Петра душа береться зворушливо-розчуленим жалем. Він не може наслухатися чарівного співу, розглядаючи невпоміт велетенське приміщення собору і закидаючи голову до помальованої ангелами стелі.

Нарешті всі вибираються із собору, і Петро опиняється аж у ліску, на гойдалці під високим дубом. Щебече птаство, каркають граки… – і Янчук проснувся, не зразу усвідомивши, де він і що з ним.

Щебет і каркання виявилися розмовою Дмитра з черницею Уляною під завішеним вікном кухні. Янчук обрадувано наспіх нап’яв штани і відсунув колодки, вітаючи гостей.

- Зі святою неділею тебе, Петре! – трохи вклонилася, христячись, черниця. – Подумала, як ти тут, та й прийшла навідати, а тут і Дмитро наспів із посудом, тож зготуємо тобі гуртом якийсь сніданок.

Хлопці по-дорослому привіталися рукостисканням і внесли до кухоньки тяжкенького Дмитрового кошика. Одразу ж вияснилося, що немає ножа, щоб почистити картоплю, тож тітка Уляна пішла за ним, а Петро з товаришем взялися до роботи: натягали цебром води із криниці  в корито, по черзі умилися й витерлися новим комунівським рушником, наносили до плити дрівець, нарубавши їх тупою сокирою, і хотіли вже запалити їх, та виявили відсутність сірників. Дмитро побіг за ними додому, а приніс ще й батькового ножа. Тітка Уляна також швидко вернулася з невеличким добротним ножем Петрові в дарунок.

Чистили картоплю хлопці удвох під наглядом тітки, розпалювали дрівця, вмочивши скіпки в керосин, під її ж командою, заливали воду в казанчик, кришили картоплю, ставили вариво на плиту також разом, а неговірка черниця була присутня при тому, сидячи на лавці.

- Тепер, Петре, всип у таганок три ложки пшона до картоплі і оцю дрібку солі, - командувала жінка, висипаючи з вузлика у Дмитрову риночку принесену нею ж намелену сіль. – Отак, на один раз картоплі тобі можна чистити й половину, пшона також менше давати… Тепер бери найбільшу миску, став її на лавку, залий третину води, візьми на крайчик ложки солі і добре мішай, щоб розтала.

Згодом Янчук, по її ж команді, засипав у підсолену воду борошно, замісивши його на оладки, додав дві пучки тітчиної соди, нагрів сковороду, змастивши її олією, і під тітчиним наглядом напік їх цілу миску.

- Тепер ложкою надчерпни в миску трохи киплячого супу із таганка, вимий миску і ті помийки залий назад у таганок. Отак і завжди роби, а ради святої неділі розігрій ще раз сковороду та насмаж баранців із кукурудзи та ось трохи кабачків, - подала вона вузлик Янчукові.

Тріщала на сковороді пшінка, підскакуючи та розлітаючись, на втіху хлопцям, присмалювалися кабачки, аж урешті жінка наказала відставити їх.

- На галушки братимеш у миску води посоленої наполовину менше, а тісто замішуватимеш густішим і руками рватимеш та кидатимеш у підсолений кип’яток чи киплячий пшоняний, зварений без картоплі суп. Зісмажиш на олії півцибулини та заллєш його, виполоскавши сковорідку супом над таганком, - звелася тітка з лавки. – А на посуд тобі б треба мати мисничок, хоч і отут на стіні, - додала. - Сьогодні не ходи з дому, бо до читальні обов’язково прийдуть люди, - і пішла, не попрощавшись.

- Я на ті приготування їжі ще в концесії у дядька Гната надивився. Ми там на пасовиськах варили і галушки, і супи, і затірки, в більшості з бараниною, або засмажували їх овечим лоєм. Ото смакота була! – похвалився Петро товаришеві.

- А мене навчиш?

- Неодмінно, як будеш приходити.

Неймовірно смачним був той суп із принесеною Дмитром перепічкою! Потім хлопці їли оладки і нарешті ласували баранцями та кабачками, обговорюючи Петрове майбутнє. Від плити в кімнатці стало дуже спекотно, тож товариші спорудили навісик для таганка на розсошках у дворі. Там Янчук до пізньої осені варив собі сніданки й полудники, бо обідав у школі на великій перерві.

Таки по обіді прийшли у читальню якісь дядьки, здивувавшись, що зустріла їх не черниця Уляна, а незнайомий їм хлопець. Попросили вчорашні газети і сиділи мовчки, міняючись ними, аж поки все не перечитали, тоді пішли, голосно ділячись враженнями. Янчукові схотілося скупатися, тож хлопці по черзі бігали до Тясмину поплавати. Підвечір Дмитро, як наказував йому батько, пішов додому, і Петро лишився зустрічати читальників сам. Були то хлопці з дівчатами, що прийшли швидше за розвагами: у дворі тартака вони спорудили собі гойдалку і виповзного каната, а співали так голосно й гучно, і стільки знали пісень, що Янчук мимоволі заслухався.

З того дня потекло життя “комунара” у своєрідному незмінному руслі, і найтяжчим тепер для хлопця було коління та різання дров, ходіння ранками через день по молоко і домагання сухих пайків у радгоспі-комуні від директора-“опікуна”. Харчів до кінця місяця, як правило, не вистачало, бо пайки були мізерними та й комірник його явно обважував, тож Петро почав ходити за ними з дядьком Левком і Дмитром.

Постійна голодна нужда не полишала хлопця, і коли б не одногрупники, яких Петро поволі приманив оповідями про свої мандри і які приносили йому гас і сяку-таку їжу з дому, то не знати, як би він і вижив той довгий понад рік при комуні.

Щастям для нього було й те, що із села у їхню школу був переведений викладачем німецької мови в старших групах Петро Овдійович Жабко. Завдяки його старанням школа купила Янчукові зимове пальто на ваті, теплу кролячу шапку і дві пари білизни. Додатково йому і ще кільком учням дозволялося пополуднувати у шкільній їдальні тим, що лишалося від обіду, який видавався нужденним учням на великій перерві.

Великою духовною підтримкою для хлопця була зустріч у школі з Мартою Давидівною і Вадимом Підопригорами, з учнями: Романом Дорошенком, Сергієм Пшеничним, Максимом Кобзарем, залишеним удруге в тому ж класі на наступний рік, з учителем Арсеном Кузьмовичем (сином реабілітованих Кузьми Сидоровича і Марії Прокопівни, що полягли на Біломор-каналі), який теж піклувався ним, як рідним.     

У плині шкільних уроків, спілкування з учнями, читання книжок, газет і журналів у Петра виробився розклад трудового і навіть творчого життя. Районна газета “Ленінський шлях” почала друкувати його дописи, виплачуючи йому за них по карбованцеві, а то й по троякові.

Максим Кобзар навчив його курити, а хлопці, що сходилися до читальні на вечорниці, цілими жменями давали йому тютюн на газети. Після того, як вони розходилися,  Янчук ще чимало вивірчував їхніх бичків, сушив їх і за їжу віддячувався ними хлопцям.

Поволі рана сирітства, голоду, злигоднів, як отой рубець на його шиї, заросла і зарубцювалася. Шкільні завдання вдома він виконував старанно, тож часто давав їх списувати іншим за гас, хліб, олію, масло, сало, макуху та насіння.

Зшитки й підручники, олівці й чорнило - завдяки Петрові Овдійовичу, Арсенові Кузьмовичу і Марті Давидівні – Янчук отримував у школі безкоштовно, виклянчував ще й у комуні додаткові, приносили йому їх і тітки Уляна з Явдохою, бо обидві були освіченими. “Духовних” їхніх книжок Петро не читав, а лише переглядав “для звітності”, а “мирські” перечитував ночами часто до самого ранку. Переглядав він уважно і комунівські газети – не лише із-за новин, а й заради нових тем для власних дописів, у яких він найчастіше критикував безпорядки в комуні, ховаючись за різними псевдонімами.

Одного дня по дорозі зі школи Петро наздогнав Миколку Денегу - Чилишиного сина. На ньому він упізнав батькову шапку-будьонівку і свій костюм, подарований Тодосем і проданий при конфіскації.

- А говорили, що й ти здох із голоду, - косо поглядаючи на Янчука, першим заговорив Миколка, як вони порівнялися.

- Недалеко було до того, шкете, - уважніше глянув Петро на хлопцеве вбрання.

- Чого банькуєш очима? Зносив я вже костюма твого і батька твого шапку, - продовжив злобиво Денега, ніби глузуючи. – Були ваші, стали наші! Мати купила їх!

- Та я хіба що? Зносив, то й добре.

- Не вам же, саботажникам та контрі всякій, носити.

- А ти звідки знаєш, що ми контра і саботажники? – посміхнувся Петро.

- Та вже знаю, хоч і шкет, як дразнишся.

- Дарма ти так, Миколко. Мій батько був за революцію, з Василенком і Щорсом воював, зі Жлобою й Котовським, з Коцюбинським і Приймаком. У розвідку ходив, а туди хіба контру допускають?

- Мій вдома воював, та вбили його контри.

- Як то “вбили контри”? Хіба він не в окружкомі? Не в Черкасах?

- В яких Черкасах? Мати знають, де він і убитий був.

- Може й так, але школярі кажуть, що він кинув матір і тебе та влаштувався в прийми. У хаті-читальні я це саме і від дядьків чув.

- Чув-чув, - чвиркнув набік слиною Миколка. – Бреханина все!

- Мені байдуже – що знаю, те й кажу, а тебе шкода, бо також без батька ростеш.

- Ростеш, ростеш! Тобі яка болячка до того!? – різко повернув хлопець у завулок.

Петра і вдома мучила розмова з Миколкою. Ще раз переконався, що в Чигирині він для більшості лишається сином контри і саботажника, бо про реабілітацію батька ніхто й відати не відає, тож правий, певне, Арсен Кузьмович, який радить закінчувати на “дуже добре” сім класів і правитись у Черкаси на підготовчі курси до інституту.

Янчук бризкав підлогу і підмітав у хаті, в сінях і на ґанку, випатрошував бички-недопалки, складав у сінях за дверима всілякий інвентар, а в думках малював собі близьке майбутнє: і проживання в гуртожитку, де й постіль дадуть, і безоплатні навчання й дворазове харчування.

“Так можна жити й учитися, а ще обов’язково трохи підробляти”, - роздумував він, витираючи мокрою ганчіркою портрети, розвішені по стінах читальні. В причілку були Шевченко, Леся Українка і Франко; з одного боку на стіні: Ленін, Маркс, Енгельс, Петровський, Чубар, Скрипник і Косіор; із другого боку: Ворошилов, Будьонний, Шумський, Постишев, Якір, Задонський, Любченко, Роза Люксембург і Карл Лібкнехт. Висів і плакат: “Знищимо куркуля як клас!”

Петро знав, що Скрипника і Шумського тепер ганять. “Не я їх портрети вивішував, то не мені їх і знімати… І як можна ні за що ні про що стрельнути себе?! – подумав укотре. – Таки-так! До десятого класу мені тут не дотягнути, правильно Арсен Кузьмович радить, треба перебиратися в Черкаси - все таки окружне місто...”

Ще з осені Петро із хлопцями наносив на горище кислиць, грушок і глоду. Кислиці Уляна порізала, а гнилички розіслала. У недільні дні Янчук діставав ті грушки як гостинці, поки й усі не спожив. А із висушених кислиць і глоду Петро спробував варити вузвари, правда, щоб не були такими кислими, що аж щелепи зводило, довелося купити цукру аж на чотири карбованці, зароблені за допис у газету. Вузвари були такими смачними, як колись у матері вдома, але і сушка, й цукор швидко скінчилися.

Все більшою проблемою для хлопця ставало прання, бо у комуні білизну й одяг перестали приймати, а Петро уже мав що переодягнути: підштанків і сорочок мав три пари, “галанків” і штанів – дві пари. Кілька разів Уляна по добрій волі бралася прати його одяг і навіть постільну білизну, та нарешті Янчук спробував і сам. Простого висушеного мила він мав чимало, бо зекономив, тож кришив його у ночви, розчиняв, вкидав брудну білизну, вистоював її часом і добу, потім прав, викручував і вішав на столі у читальні. Тітка Уляна, бачачи те, скрушно хитала головою, але пропонувати поміч не поспішала, тож скоро хлопець звик що десять днів прати сам.

Якось підвечір, як Янчук вернувся зі школи, а випрана білизна сушилася розвішеною на довгому столі, до нього зайшов міліціонер, у якому хлопець одразу упізнав Голика. Був той чимось озлоблений, тож одразу брутально й зверхньо напав на Петра за оту білизну, а згодом – за портрети Скрипника і Шумського.

- Я їх не вішав, то й знімати не маю права, - оговтавшись, сказав йому Петро гідно й чемно. – Про те вам треба говорити із Іваном Омельковичем Гармашем.

- Загриміли вже твої і Гармаш, і Горішній, і ще дехто! Так що знімай, як говорю!

- Знімати не буду, це власність комуни, тож вона й має вирішувати!

- А ти ж хто і звідки такий? – підвищив голос Голик, очевидно не впізнавши Янчука.

- Я комунар і сторож тут, відповідаю за порядок, видаю молоді газети й журнали, а ще вчуся у школі. Вас пам’ятаю, як ви мене арештували за листівки і тримали три доби у старій буцегарні.

- Чекай-чекай, то ти - Янчуків син?

- Його ж, реабілітованого!

- То ще, хлопче, питання, чи реабілітованого. Ми подали протест на ту реабілітацію, чекаємо відповіді від наркома Балицького.

- Доки відповіді не отримали, мої батько – реабілітовані, а я – комунар, дядьку!

- Чудо в решеті! Комунар!.. У вас була велика родина, то де ж вона?

- Вся, завдяки і вашій помочі, у землі. Даруйте, що нагадую.

- Бачу, як тебе в комуні виховали, але не раджу тобі напускати на себе серйозність, я ще може колись і у пригоді тобі стану… То не будеш знімати портретів?

- Ні, дядьку міліціонере, не я їх вішав, не мені їх і знімати.

- Ну що ж. Знімуть інші, - посунув Голик у двері, не прощаючись.

Через якусь годину зайшов до Янчука в хату-читальню Антось Бондаренко, що тимчасово був знову призначений головою-директором комуни-радгоспу.

- Добривечір, хлопче! Чого ти не послухався того міліціонера, адже то сукин син із сукиних синів?

- Наказував зняти портрети Скрипника і Шумського. А хіба я їх вішав? Я й відмовився.

- Добре, сину, зробив, але заїдатися з ним тобі не раджу, поки не виростеш, - поліз Антось на лавицю й мовчки узявся відв’язувати один, а потім другий портрет.

- То тепер ви, дядьку Антосю, голова й директор комуни?

- Я, хлопче, але тимчасово, ходять чутки, що комуна-радгосп розділиться на артіль-ТСОЗ і міськкомунгосп із хатою-читальнею. Та ти не лякайся, якийсь час все буде, як є. Як ти тут даєш собі раду?

- Та не так, щоб аж… До речі, пайки перестали давати з комуни.

- Приходи завтра підвечір, я допоможу тобі, чей же ми з твоїм батьком були червонокозаками Чигиринського полку… А ти молодець, що його не злякався, хоч наслідки, гадаю, не забаряться. До речі, живе він тут навпроти, в отій он, дивись, хаті, - показав Бондаренко через вікно.

- То ж до нього якась дівчина приїхала з Ведмедівки? В нашу групу її записали.

- То рідна сестра його нещасної дружини. Ти ж у сьомій групі?

- У сьомій, дядьку.

- Хіба ж вона у сьомій? Вона ж старша?

- Старша, але вчиться погано, ні в зуб ногою нічого не знає по програмі.

- Родичі ж вони мої: і вона, і Голикова жінка, і їхня нещасна мати, - задумався про щось своє Бондаренко. – Кажуть, ти дуже добре вчишся у школі?

- Я, Дмитро Коваленко дядьків Левків та Вадик Підопригора.

- Допоміг би ти тій дівчині, щоб хоч сім класів закінчила.

- А як, коли той Голик звіром на мене дивиться?

- Я поговорю із Зіною про тебе, а ти завтра приходь та щось собі випишеш.

- Прийду, дядьку, а Зіна хто ж буде?

- Та Марії ж сестра, а Голикова дружина, - зібрався Бондаренко іти вже геть.

- Дядьку, зачекайте, розпишіться мені, що ви забрали портрети.

- Молодець, хлопче, давай розпишусь, де треба!.. До нас сам Постишев має прибути, то тримай тут чистоту і належний порядок, після школи будь вдома і, звичайно, не розвішуй у читальні білизни, хоч у ці дні, - сказав на прощання вже у дверях. – Бувай і нікому не кажи, бо може ще й не приїде…

Був лише початок на березень, але зима того року, особливо на сонці, геть уступала весні: сніги танули так, що струмки ставали річечками і вода у Тясмині на очах підіймалася, а крига репалася й рушилася. Петро Янчук радів потрійно: тепліло, дядько Антось виписав та привіз йому всякого добра аж на три місяці наперед, у школі до хлопця прикріпили оту відстаючу Марію Бондаренко. Якось, ідучи разом зі школи, вони домовились, що вона буде приходити до нього і робитиме домашні завдання під його наглядом. Та вже першого дня дівчина не прийшла, хоч Янчук із Дмитром чекали її допізна. Знічев’я вони виконали уроки не лише на завтра, а й ще на кілька днів, і Петро про себе зауважив, що товариш цікавиться  Марією навіть більше від нього. Додому Дмитро пішов геть пізно. “Певне, перепаде йому на горіхи від дядька Левка”, - подумав Петро і, погасивши світло та відкривши фіранки, довго дивився на освітлені вікна Голикової хати, у яких мелькали тіні його та дівчини.

Другого дня Янчук вирушив до школи, як лиш забачив у вікно, що дівчина вийшла з хати. Ніби ненароком він наздогнав її аж коло мосту і ніби ненавмисне поцікавився, чому вона не прийшла, як домовлялися.

- Сама готувала, що я – каліка чи що?! – роздратовано й озлоблено кинула Марія у відповідь.

Петро мовчки йшов поряд, відгадуючи причину, а вже у дворі школи запитав: “Заборонив він тобі, бив, може?”

- А ти звідки знаєш? – злорадно усміхнулась дівчина.

- Здогадуюсь. Ми із Дмитром дарма чекали тебе допізна.

- Бачила, у тебе світло горіло, а як Дмитро пішов, ти його погасив.

“Наглядала, видно, з того темного вікна”, - зробив для себе приємний висновок Янчук.

Того дня Артем Кузьмович викликав Петра до дошки оповісти про Миколу Джерю. Хлопець не лише докладно розповів про селюха-бунтаря, а й процитував напам’ять уривки з описами чарівної рідної природи, порівнявши їх, за прикладом учителя, із такими ж із “Кайдашевої сім’ї”, “Повії”, “Серед степів”, “Черниць”. Поставивши Янчукові “дуже добре”, Артем Кузьмович підняв і Марію Бондаренко. Дівчина пояснила, що прийти до Петра не мала змоги, заплакала, постояла перед групою, викликавши у більшості співчуття, поки учитель не дозволив їй сісти на місце.

Петро дуже болісно сприйняв мовчанку і сльози дівчини. Йому вперше запалив душу її русо-біла копиця підстрижених по шию густих кіс, рожево-молочна шкіра невеличкого лиця і такі яскраво-червоні губи, що здавалося, вколи їх голкою і вони бризнуть кров’ю. Сидячи за партою майже навпроти дівчини, Янчук невпоміт, як і решта хлопців групи, поглядав на Марію і все більше думав про неї, аж поки й скінчилися уроки. Перед останнім дзвінком  зайшов Арсен Кузьмович і, як керівник групи, об’явив, що наступного дня дівчата мають прийти до школи із цебрами, а хлопці – із лопатами, бо вся школа піде організовано саджати для радгоспу сад, і там буде присутнім секретар ЦК товариш Павло Постишев.

Ідучи додому, Петро умовив Марію працювати на завтрашній посадці дерев удвох, але Дмитро, що досі мовчки йшов поряд, сказав, що теж пристає до їхнього гурту. Із чемності Янчук згодився, але в душі вже вдруге усвідомив, що Дмитро йому заважає – досі нічого подібного він не відчував…

Назавтра всі школи міста і деяких навколишніх сіл вийшли організовано на посадку дерев під великим косогором. Там уже давно не було снігу, а земля на осонні аж парувала.

Говорила щось, як на мітингу, Хорунжа, виступали учителі, і найдовше – Таран, закликаючи учнів побільше посадити фруктових і декоративних дерев на пам’ять собі і людям, щоб зацвів цвітом косогір на добро. Наостанку слово взяв Постишев, і серед присутніх запанувала мертва тиша.

- Товариші вчителі, вихователі та учні! – почав “цекіст-губернатор”, як називали його неприязно у школі. – Треба нам усі шляхи й дороги до міст обсадити тополями, яворами і фруктовими деревами, щоб подорожньому у спеку був і затінок при ході, й спочинок у холодку; треба спорудити фанерні грибки зі столиками й лавочками, щоб люди мали де присісти й перепочити чи й підобідати для підкріплення сил. Отож, до праці, товариство, в ім’я майбутнього! Попрацюємо дружно, активно, із усіх сил на добро радгоспові!

Учителі взялися розставляти учнів по косогорові, де ще зучора були забиті паколи рядів майбутнього саду, а вже зранку стояли водовозки, хури і машини з саджанцями. Учнів із сіл повели обсаджувати шлях, але Янчука, як кращого школяра, Таран покликав саджати дерева з Павлом Петровичем. Дуже нерадий був тому випадкові Петро, заболіла в нього душа від того, що біля Марії лишався Дмитро, але учителя не міг ослухатися, тож пішов слідом за ним до машини без верха, що стояла осторонь.

- Є досить у нас хороших учнів, але найкращий серед них – ось Петро Янчук, - доповів Постишеву Таран.

- Хочеш мені допомагати, Петре? – розглядав хлопця цекіст, розстібаючи вишитого коміра на сорочці. – Дай йому, Вустиме, на поки-що своє цеберко. Я буду його лопатою копати ямки, а він заливатиме їх водою, - розпорядився водієві Постишев. – Де ми з тобою станемо в ряд? – запитав у Янчука.

- Та де скажете. Може, коло нашої групи? – осмілів хлопець.

- Коло групи, так коло групи, - згодився Постишев. – Веди.

Петро вибрав місце поряд із Марією, і робота закипіла не на жарт проворно. Таран був страшенно втішений тим, що Постишев працював у його групі. Як і решта вчителів, він слідкував, щоб ямки копалися в шаховому порядку, щоб молодші учні вчасно підносили саджанці, комусь із копачів допомагав, чиїсь посаджені деревця підправляв. 

Сонце пекло все шпаркіше, і невдовзі всі розчервонілися, але темпу не здавали і працювали навіть заповзято. До обіду, як прийшли машини із сухим пайком із комуни, вже дві третини саду було посаджено.

Неймовірно смачною здалася Янчукові перепічка і варена “в мундирах” картопля. Як і інші діти, він радів, що можна брати ще й ще. Особливо втішило усіх свіже молоко, яке водії точили із двох кадубів, як воду, і поїли учнів і вчителів кухлями по черзі. А насамкінець лишили великий кадуб сироватки для пиття.

По обіді робота відновилася, і за якусь годину решта саджанців була вже прикопана, але учням довелося за наказом агронома поливати їх удруге і втретє. Нарешті пролунали накази вчителів шикуватися по групах і рушати за машиною Постишева до шкіл міста.

Дуже не хотілося Петрові йти до школи, бо чув себе досить змореним, але ослухатися наказу не смів, тож пішов разом з усіма, засмучений тим, що дорогою з Марією перемовлявся про щось пошепки не він, а його кращий товариш Дмитро.

У шкільний двір були винесені столи із купами нового вбрання. Дітей поставили колом, зі школи вийшли Постишев, Хорунжа, вчителі і директор, який подякував учням за сумлінну працю і урочисто оголосив, що кращих серед них за досягнуті успіхи в навчанні і поведінці буде нагороджено. Почали зачитувати прізвища та вручати шкільні костюми, починаючи з третьої групи. Нарешті дійшли й до сьомої, назвавши Дмитра, Вадика та його, Петра Янчука. І хоч вручений темно-синій бавовняний костюм був на нього явно завеликий, Петро був неймовірно щасливий тим преміюванням.

- А ви, Павле Петровичу, чую, на диво добре засвоїли нашу мову, - почув Янчук звернення Хорунжої до Постишева.    

- Далеко ще мені до повного її засвоєння, але державні екзамени згідно настанов партії я склав на “дуже добре”.

- Видно, ви мали пільги від комісії? – посміхнулася Варвара Степанівна.

- Гадаю, що ні. Дід же й баба мої – Постиші, в Іваново-Вознесенськ перебралися із Слобідської України, а я трохи жив у Зеленому Клину на Амурі, то мова ваша мені не чужа, хоч роздвоєння в мисленні, звичайно, є, - відповів той із почуттям зверхньості.

Подальшої їх розмови Янчук не чув, пішовши на своє місце. По дорозі додому Петро лишився сам на сам з Марією і умовив її зайти до нього.

- Ти не ображайся, Петрику, що не ходжу до тебе, - після тривалої мовчанки вже в його помешканні обізвалася гостя. – Не можна мені, бо Прісин вампір за вуха й за коси скубе мене за тебе. А ти мені, - зарум’янилась вона, - подобаєшся більше від усіх інших.

- І ти мені, - вирвалося в Янчука. – Приходь, як його вдома немає.

- Буду, бо алгебра мені зовсім не дається.

- Вона й мені не дуже дається, а от Дмитрові вона – марниця! – вирвалося у хлопця, аж пошкодував.

- То я піду вже? – звелася дівчина.

- Іди, коли так, - відповів хлопець, насправді зовсім не бажаючи відпускати Марію.

Збігали дні, несучи більше прикрого й нужденного, ніж приємного Янчукові. Піджак від костюма ще сяк-так міг бути, а штани виявилися на цілу долоню задовгі. Складнішали помітно уроки, особливо алгебра, аж Петрові доводилося звертатися до Дмитра за допомогою. Набридали йому всілякі марширування в школі, фізкультурні вправи, біганина в ТСО-Авіахімі, до якого не лежала в нього душа. Проте Янчук уже не лише мінявся записками з Марією, а й писав їй  вірші про любов.

Та якось він ніби випадково зустрівся з Голиком на мосту, і той так колко й пильно його оглянув, ніби обмацав, що в Петровій душі осіло острашливо-неприємне враження, яке вже не полишало його, постійно нагадуючи, що Голик недремно спостерігає за ним, готуючи йому якусь каверзу, наприклад, відправку в колонію чи дитячий будинок. Додавав страху й той факт, що по відвідинах Постишевим Чигирина у місті і в районі пройшли масові арешти, у їх школі не стало директора, у виконкомі, як розповів дядько Левко, арештували Горішнього і Перцов став замом Хорунжої. Арсен Кузьмович на драмгуртку у школі тихо сповістив Янчука, що Голик з Ленським із окружкому вручили Постишеву протест проти реабілітації і його, і Петрового батька. Правда, після цього його несподівано викликала Хорунжа, заспокоївши і сповістивши, що виконком планує виписати для читальні гітару й мандоліну, на яких і йому варто навчитися грати.

Ще тричі вчителі водили учнів поливати дерева в новому саду, і ті майже всі прийнялися. Ідучи з Петром додому з останнього поливу Арсен Кузьмович розповів хлопцеві, що у 1928 році при Кагановичі у Києві відбувся собор УАПЦ, на якому було зміщено митрополита Василя Липківського - “за його проханням” - та призначено Миколу Борецького і закрито  журнал “Церква і життя”, а по від’їзді Кагановича по всій республіці і на Чигиринщині зокрема арештовано всіх церковних отців, дяків і старост автокефальної церкви і заборонено відправлення хіротоній. І в школі, і потім удома Янчук мізкував, чому учитель тим переймався, не вірячи в Бога, але саму його розповідь мимоволі зафіксував у пам’яті надовго.

Якось так повелося, що Петро не зустрічався ні з дядиною Оксаною, ні з її дівчатками, які відвідували іншу школу, і тільки на посадці й поливці саду здибав їх, почувши докір, що не навідується і став чужим. Мовчазна заклопотана дядина Оксана видалася Янчукові геть іншою, ніж була, бо що схудла й посивіла, а що приймала його ніби й по-родинному, але стримано, без розпитувань, як він там живе. На його питання не відповідала, нарікаючи й скаржачись, що не знає про долю свого вуйка Богдана і вуйну Каську, про рідного брата Гриню та братову Зосю, яких лишила в Західній Україні.

- Нема чим тебе, хлопче, й пригостити, бо животіємо впроголодь, як бачиш, у постійній скруті. Марися і школу мусила покинути, щоб допомагати мені, а Катруся й Мотя ходять до неї лише восени й навесні, бо зимового взуття не мають, - бідкалася дядина. – Перед голодом спродала я все, то так у нендзах і жиємо тепер… Заходи хоч зрідка до нас, не цурайся, - сказала вже на прощання через поріг. – Бережись Голика, щось він проти тебе замислив, до нас заходив розпитувати, -  попередила вже навздогін.

У школі драмгуртківці під орудою Арсена Кузьмовича не лише готували вистави, а й училися грати на музичних інструментах: гітарі й мандоліні. Таран володів ними досконало, тож незабаром Петро і собі приохотився, та так, що не міг відірватися. Він мав змогу вправлятися у грі ще й в читальні, підіграючи молоді вечорами. Учитель навчав аматорів і танкам, де всіх перевершувала Марія, - Янчук сам заманив її, щоб частіше бачитися і разом іти додому, а тепер заздрив і ревнував до пойнятості.

Товсті ячмінні її коси, підстрижені по-дорослому, під час танцю віялися й стовбурчилися, ноги під короткою спідничкою кренделяли, всіх зачаровуючи, лице горіло рум’янцем, пашіло енергією й радістю, тіло в’юнилося й пружинило, очі палахкотіли лукавством. У закоханого Петра все більше появлялося суперників і у школі, і вечорами в хаті-читальні, найпаче, коли Голик на цілий місяць поїхав на якісь курси до Києва, а дівчина, приходячи до Петра переписувати домашні завдання, навідувалася і на вечорниці. Навіть старші учні школи, щоб її побачити, стали активно ходити в читальню і навіть на заняття аматорського драмгуртка.

- Ти, Петрусю, не гризися так, я люблю найбільше тебе: і за записки й вірші, і за домашні завдання, і за те, що ти не лукавий і не брудний у мові й поведінці, - виправдовувалася вона черговий раз перед Янчуком. – Поцілуй мене! – сказала несподівано на прощання, - І не проводь додому, - наблизила до нього лице.

Петро, згораючи від сорому, цмокнув її в підставлені уста.

- Не так! Ось так учись цілуватись! – раптом впилася в хлопця. – Не проводь! – і зникла, як з’ява, за порогом.

Вернувшись до темного вікна своєї кухоньки, Петро побачив, що коло Голикової хати Марію хтось зустрів, і вони пішли кудись вулицею. Серце його калатало, душа в муках волала, вуста горіли від її солоного поцілунку, і він до запівночі не знаходив собі місця, палячи цигарки на східцях ґанку. Як лише подумки не обзивав він дівчину: і вертихвісткою, і шалапутною, і навіть повією!

Як потепліло, молоді у хату-читальню стало приходити все більше, а ще як хлопці врешті спорудили у дворі тартака гойдалку, “ключа” й “каната”. Перед Великодніми святами райком комсомолу почав присилати й сюди своїх чергових, щоб ті забороняли молоді співати релігійних і веснянкових пісень. Та заборона торкнулася безпосередньо Петра, бо був мало не ведучим тих співів, підіграючи на вечорницях на гітарі чи мандоліні.

Якось увечері Янчук попросив Тарана відпустити його з аматорського гуртка додому, мотивуючи тим, що йому треба бути на вечорницях, а насправді не маючи сил спостерігати загравання Марії до старшегрупників.

- Петрусю, ти ж куди це? – догнала його дівчина у дверях, обдавши радістю.

- Мушу бути вдома, бо ж там вечорниці, та й домашніх завдань ще не поробив, - калатало від щастя серце в Петра.

- Я також відпрошуся, зачекай мене!

Янчук повільно пішов зі школи, і Марія догнала його вже на вулиці, схопивши за руку і ніби прошивши електричним струмом. Взявшись за руки, вони йшли мовчки якийсь час, і Янчук блаженствував від її близькості. Вечір здавався йому райським, дівчина – ангелом, тепло від неї аж млостило його, душа хлопця співала, серце в його грудях калатало, аж задихався.

- Я не додому йду, а до тебе! – об’явила Марія, як вони наблизилися до Голикової хати.

- Гасу в мене немає сьогодні, - згадав Янчук.

- Не біда, будемо літературу й історію повторювати, а хочеш, я гасу з дому принесу, - ніби навмисне тисла вона руку хлопця, аж йому було незручно.

У вікнах читальні горіло світло і лунали пісні. “Закохані” повернули у двір тартака, непомітно шаснули в кухоньку, і Петрові аж дух забило, коли він обережно защипнув на гак  двері за собою.

- Отак воно безпечніше, - одобрила Марія його дії, поклавши на стіл свою шкільну торбу. – Ти трохи поцілуй мене, - всілася вона на ліжко, тягнучи і Петра до себе. – Отак, вже трохи вмієш, - прошептала гаряче, нагадавши хлопцеві нічні розпусти в лігвищі під Крапоткіним.

Цілувалися довгенько: перепочивали мовчки і знову зливалися в поцілунку, як неприкаяні. Марія притягувала Петра до себе, а йому було соромно і якось марудно.

- То, може, будемо повторювати літературу? – спитав обережно.

- Не подобаюся я тобі?! Осоружна і товста, як каже сестра Зіна? Ти для неї – зразок вихованості й чемності, мені, крутихвістці, не пара!

- Вона тебе називає крутихвісткою?

- Атож, - обдала жаром.

- То будемо повторювати літературу?

- Яку літературу, коли в нас історія?! Поцілуємося ще трохи, - Марія куйовдила хлопцеві чуба і ласкала його лице в шаленому трепеті. – Хух, чималий ти уже, досить начитаний, а дурний, Петрику, аж крутишся! – підхопилася, клацнула гаком і зникла, не встиг і отямитись.

У вікно Петро прослідкував, як дівчина мало не бігом, не оглядаючись, подалася додому. Сполошеність його тіла вгамовувалася повільно й довго. Петро ніяк не міг утямити, чого це він “дурний, аж крутиться”, душа його співала: “Марусино, серце, пожалій мене” і “Ніч яка місячна”…

В наступні дні і у школі, і дорогою підлітки уникали одне одного, хоча Петра переповнювало незнайоме відчуття: невиліковне, невигойне, невичерпне, невгамовне і нескінченне, солодке і гірке, осоружне й бажане до невтерпу! І що більше панувала весна, то болючішим воно робилося, плачучи в ньому зойком.

Тим часом дядько Антось покликав його і несподівано виписав поза нормою борошна, олії, макухи, пшона та круп знову на три місяці наперед, а картоплі – навіть на півроку. Про причину Янчук здогадався згодом, як після курсів повернувся Голик, і голову-директора Бондаренка разом із іншими арештували. Петро розумів, що над ним нависає загроза колонії, адже, перебуваючи на курсах у Києві, Голик міг домогтися скасування батькової реабілітації.

Тим часом все вище підіймалося небо, голубіючи бездонним безмежжям, все дружніше подавало голос птаство, аж поки до дзюрчання жайвора в небі не долучився спів соловейка з гаю, заважаючи Янчукові спати, а не те що робити уроки. А переписувачів домашніх завдань додалося стільки, що в кухоньці вже всі охочі не вміщалися, тож Петрові доводилося приймати їх у читальні. Марія ж до нього не приходила, а лише передавала дівчатами записку з подякою за переписані ними для неї завдання. З розповідей хлопців і з власних спостережень Янчук знав, що Марію часто проводжають зі школи старшогрупники, що після уроків вона вибирається з дому в супроводі Дмитра чи Сергія Пшенишного, аж на два роки за неї старшого. Несамовито-болючі ревнощі спалювали його, тож до півночі стовбичив у темному вікні, слідкуючи за тінями в Голиковій хаті. Навіть Маріїна тінь тепер втішала його, а якщо вдавалося підгледіти за нею через вікно, пробравшись в обхід до Голикової хати, вертався додому із розспіваною радістю в серці. Мав хворобу, про яку не смів нікому розказати, щоб не накликати насмішок і глузувань. Вчителі, а найпаче Арсен Кузьмович, здогадувалися про його почуття до Марії, але зараджувати йому не бралися.

На Янчукову біду розділення радгоспу таки відбулося: тартак і читальня відійшли до міськкомунгоспу, а той навідріз відмовився його утримувати. Новий директор школи, реагуючи на Петрову заяву, дещо допоміг йому грошима, але їх швидко не стало.

Тим часом Марія передала йому записку, у якій сповіщала, що Голик готується виселити його з читальні та відпровадити в колонію. Те сповіщення укріпило Янчука на думці, що треба виїжджати з Чигирина до Черкас, як лиш завершиться навчання в школі і він одержить посвідчення про закінчення семирічки.

Янчук продовжував писати Марії листи, густо здобрюючи їх віршами, частину з яких подавав і до районної газети “Ленінським шляхом”, туди ж пропонував і дописи. І хоч його редагували, часом і до невпізнання, все ж платили хлопцеві якісь копійки на хліб насущний. Від пойнятості до Марії й недоїдання Петро рятувався також читанням книжок, які йому давав Арсен Кузьмович, наставляючи: “Лише знання тебе порятують!..” Янчук довіряв учителеві, але коли той якось зачепив найболючіше, кинувши: “Марія проти тебе -  ніщо, і з часом ти це зрозумієш, тож не печися нею, а здобувай знання”, не сприйняв його оцінки дівчини і того ж вечора послав їй добротного, трохи вичитаного з книжок, а трохи написаного самим вірша:

“Світ великий нам

Долю дав одну:

Ти сумуєш там,

А я тут стогну!

Та наперекір

Світу й долі злій

Проясни свій зір

Сяйвами надій!

Усміхнись хоч раз,

Зіронько моя,

А в той самий час

Засміюся й я!”

А весна буяла квіттям і зелом, і все важче було Янчукові уважно висидіти уроки, засвоїти і запам’ятати подане вчителями. В читальні вечорами повінню розливалися піснеспіви, вдосконалюючись так, що й професійні хори могли позаздрити, а ще коли наросвіта прислала пісенники. Янчук уже досить пристойно грав на гітарі й мандоліні, і ще до розділу комуни Уляна якось сказала йому: “Не на добро, Петре, ти ото виграєш! Чує моє серце твої нещастя!” Хлопець мимоволі запам’ятав те попередження.

Одного дня під вечір до Янчука завітав досить молодий завкомунгоспом. Він похвалив Петра за порядок у читальні, дав кілька нових гасел і вказав, де їх почепити.

- Прибирай тут старанно, бо будемо проводити кампанію позик для всього лівобічного району міста, поки не розповсюдимо все згідно з планом, - сказав при відході.

І – Боже праведний! – що тут почалося наступного дня! Сам Перцев прийшов із активом, ще як Янчук тільки збирався до школи.

- Читальнею не печися, ми будемо тут і вдень, і вночі, ти тільки підмітатимеш та воду носитимеш вранці й ввечері, - заспокоїв він хлопця, порадивши закривати свою кухоньку на замок.

З того дня спочивав Петро лише в школі, бо до читальні, як на допити,  вдень і вночі виконавці водили людей, яких комісія уповноважених тримала часом і протягом цілої доби, поки вони не підписувалися на заздалегідь означену суму позики. Були сварки, плачі, арешти “саботажників” і “ворогів народу” – справжнє страхіття і для змучених людей, і для Янчука. Найбільше натерпілись люди з колишньої комуни, а тепер радгоспу “Перший крок”, яких уповноважені обзивали монахами й монашками, хоча чимало з них не мали жодного стосунку до монастиря. Побачене нагадало Петрові продоподаткування, за якого під крики “До зборні! До зборні!” у селян було виметено й забрано все до зернини для наступного голодомору, що розрідив більш ніж наполовину людність села.

Які б моторошні не були події останнього місяця, та кохання до Марії в Янчукові не заглушили. Отримавши чергову її записку, він напивався чадного й солодкого трунку від її підпису “Твоя!” і прощав Марії флірти й кокетування, за які вона була не раз бита Голиком, що став тепер старшим уповноваженим по чистці партії. Яким би убого-жебрацьким і злиденним не здавалось Петрове животіння, бо, крім шкільних обідів, з їстівного мав лише те, що приносили учні в обмін на переписані домашні завдання чи хлопці з дівчатами - в подяку за його гру на гітарі й мандоліні, та душевне його життя аж клекотіло в передчутті прощання з Чигирином.

Як було врешті покінчено з позиками, на відновлені вечорниці стало сходитися ще більше людей. І хоч пісні співалися в основному лірично-сумні й журливі та аж плачні, Янчукові подобався такий репертуар, бо він сприяв розграєві його власних почуттів, бо він живив безліч його особистих мрій, надій і сподівань, щедро збагачуючи й прикрашаючи жалюгідну дійсність перевагою мажору над мінором, слугуючи переходом від почуття першого  нещасливого кохання до витонченого розуміння вселюдського огрому життя.   

“Може, я у своєму нещасті куди щасливіший за інших? – думав Петро не раз, лишаючись насамоті. – Адже обожнити звичайне й дрібне, а не велике й непересічне – це вже неабияке уміння!” Такі висновки не зменшували хлопцевих мук, але тішили Янчукове самолюбство,  вчили його шукати в собі здатність до злетів духу, рівнятися на героїв прочитаних книжок. Безсумнівно, злигодні на фоні закоханості і його здатність “без надії сподіватися” таки становили Петрову перевагу над іншими. “Усяке сполошення духу й душі, мабуть, корисне, бо веде до небайдужості, до пізнання і розгадки, до висновків і самоаналізу!..”

Тим часом у школі все йшло за розкладом, близився кінець останньої чверті. Діти визначалися, чи хочуть отримати посвідчення за сім класів, чи вчитимуться далі. Янчукові, як змовившись, і Арсен Кузьмович, і Петро Овдійович, і Марта Давидівна радили їхати в Черкаси. Після екзаменів, які він склав усі на “дуже добре”, його викликала до себе Хорунжа і теж порадила технікум або робфак у Черкасах. Варвара Степанівна підготувала йому друковану довідку, як комунарові, і три копії з неї, які він мав завірити в Черкасах у нотаріуса. “Копії показуй при нужді, а оригінал бережи, як зіницю ока, усе життя!” – наказала вона. У довідці вказувалося, що “комунар Петро Янчук направляється в Черкаські учбові заклади для продовження навчання” і що “виконком просить про сприяння та поміч йому, як непересічному учневі”.

- Куди саме поступати, мусиш вибрати собі сам, роздивившись і щось уподобавши, але заклинаю, не попади знову на вулицю, витерпи тяжкість навчання, щоб стати людиною, гідною зміною нам, одуреним і ошуканим по революції! – сказала на прощання Хорунжа. – У цьому конверті п’ятдесят карбованців, які я дарую тобі на перші нужди, а на ньому адреса, на яку прошу тебе писати мені додому хоч зрідка, - положила руку на Петрову голову. – Становище моє ненадійне, хлопче. Іди, і хай береже тебе доля! Буду чекати від тебе вісток, - випровадила його з кабінету так приязно, аж той розчулився.

Обдарували Янчука по двадцять п’ять карбованців і Марта Давидівна, Петро Овдійович і Арсен Кузьмович – також із проханням писати їм. Та куди важливішим було те, що останній покликав Петра із Дмитром заповнювати бланки посвідчень для всіх семигрупників, які випускалися зі школи. Обидвом довіряли, обидва мали хороший почерк. Почали з учителем, але згодом він відлучився у справах, показавши хлопцям бланки у шафі і порадивши пачками носити заповнені на підпис і за печаткою до директора.

Спочатку Петро виписав посвідчення для товариша і навзаєм, і Дмитро пішов до директора. Не було його довгенько, і Петро, заповнюючи бланки далі за алфавітом, почав уже турбуватися.

- Я сам і печатки ставив, директор мені дозволив. Вони нам вірять, навіть не перевіряють, - хвалився Дмитро, повернувшись. – Знаєш, що я надумав? – змовницьки притишив він голос.

- А що? – зацікавлено відірвався Петро від писання.

- Давай випишемо собі ще одні посвідчення!

- Думаєш, можна?

- А чого ж ні! Підписують же, не дивлячись, а нам можуть пригодитися, як будемо поступати та провалимося на іспитах.

- Я згодний, - не мав сил Янчук не підтримати товариша, якого вважав мудрішим від себе.

Як набралося чимало посвідчень, вже Петро пішов підписувати їх до директора. Ведучи чергову нараду з учителями, той ставив підпис механічно, дозволивши Янчукові прибивати печатку. Обраділий удачею, вернувся хлопець до товариша.

- Підписали? А що я говорив?! Тепер можна буде і у два місця поступати, а вчитися там, де  краще. Може, ще й треті випишемо? – розохотився.

- Давай, але підписувати підеш ти, бо твоя черга, - знову згодився Янчук, вже уявляючи себе на іспитах у двох технікумах і на робфаці.

Хлопці, звичайно, нервували, аж поки по обіді не виконали всього завдання, підписавши заодно для себе по третьому примірнику документів.

- Я, Дмитре, за винахідливість пригощаю тебе обідом у їдальні! – об’явив Петро товаришеві.

- Маєш гроші? – не вірив Дмитро молодшому.

- Трохи маю, - не всю правду відкрив товаришеві Янчук.

Обід замовили, як дорослі, а по обіді, вдоволені й ситі, розійшлися по домах до завтра. О дев’ятій ранку всім учням школи мали видаватися посвідчення.

Вдома на Петра чекала радість в особі Марії, що сиділа на порозі. Зайти до хати вона відмовилася, тож присіли на лавку.

- То ти їдеш в Черкаси? – спішила вона пересвідчитися, що написане ним у записці правда. – А я мушу їхати до Голикового молодшого брата в Одесу. Написав, що влаштує мене на хорошу роботу, а мешкатиму або в нього, або в гуртожитку… Чого ти зблід? Петрусю, дурненький, я ж люблю тепер тільки тебе і нікого більше, ось хрест святий! – перехрестилася дівчина щиро. – Не заходжу до тебе, бо боюся Голика. Як застане нас разом та ще й у хаті, поб’є не лише мене, а й тебе!.. Спишемося через Зіну, я вже з нею домовилася. Тепер так виглядає, що вона тебе любить чи не більше від мене…

-  А як Голик перехопить наші листи?

- Його ж ніколи вдень немає вдома. Зіна, одержавши їх, приховає, а при нагоді перешле: твого – мені, а мого – тобі. Якщо у тебе робота хороша з гуртожитком знайдеться, то Зіна обіцяє вислати мені грошей на переїзд… Поцілуй мене гарно, та я вже піду, любий!

- О, тепер ти вже геть умієш цілуватися, тільки чомусь не любиш!

- Люблю, Марусино, все чисте, щире, палке, а не люблю навіть з тобою цілуватися після когось, - ледь не плакав Янчук, пригадавши, як якогось вечора вислідив її із Сергієм Пшенишним біля мосту.

- Дурненький, я люблю тільки тебе! Та й Зіна мені радить не зраджувати тобі нізащо!

- Передай Зіні мою подяку за ту пораду… Обіцяти, що швидко знайду тобі роботу з гуртожитком, не буду, бо не відаю, де сам житиму.

- Дякую тобі за те, що ти такий чесний зі мною! Дай я тебе ще раз поцілую! – вп’ялася вона в хлопцеві вуста. – Завтра у школі побачимось, - гукнула вже з віддалі.

Янчук ще довго відчував солонець її поцілунку на губах і доторк її тугих грудей під сорочкою, її струнка й гарна постать стояла перед його очима, її коси йому п’янко пахли – без неї темнів для нього увесь світ…  Не пішов до хати, а побрів до столяра замовити собі чемодан, як надумав ще дорогою з їдальні.

- Чемодан? Щоб добрий, гарний і з легкого дерева був, треба і часу, і хисту, й матеріалу докласти! Навіть для тебе трояка коштуватиме. В мене є ось, але він і завеликий для тебе, і дорожчий, - витяг дядько з-під верстата добротну валізу з квітами по боках.

- Мені б меншого…

- Те ж і я говорю!

- Може, й пофарбуєте?

- Хіба сірою фарбою, бо іншої не маю.

- Гаразд, дядьку, хай буде сірою, а коли мені прийти?

- Та через три дні й приходи, але з грошима!

- Бувайте! Та зробіть його легким і гарним, будь ласка!

- Авжеж!

Вдома в його уяву знову закралася дівчина, заквапилося його серце, заплакала душа. Дочекавшись розважальників, він доручив їм доглядати хату, поки не вернеться, і пішов до Тясмину. “Нещира зі мною Марія, - думав, сидячи на вербі. – Ненадійна вона, бо дуже красива й зіпсована цілунками і запобіганнями хлопців. А я – жебрак, хоч і пишу їй хороші вірші, мабуть, оцінені Зіною.” З тим вернувся додому і ще довго сидів на лавці, слухаючи пісні молоді. З тим і спати ліг, як усі розійшлися, та не спалося – палив цигарку за цигаркою, дивлячись на темні вікна Голикової хати, аж до молочного світанкового туману…

- Тато мене наскубли за вуха і попалили посвідчення, як дізналися, - шепнув замість вітання Дмитро Янчукові. – За тебе я їм не сказав, то бережи, пригодяться!

Невиспаний слухав Петро напучення директора, виступи вчителів, подяку від учнів, виголошену Вадиком Підопригорою, а бачив лише Марію, хоч і не дивився на неї. Усім були роздані посвідчення, в тому числі і їм із Дмитром, що потерпали від скоєного і навіть боялися. Додому Марію повів Сергій Пшенишний, і Янчук навмисне відстав від них, вирішивши, що він не заговорить із дівчиною, поки вона сама того не захоче.

Отримавши посвідчення, Петро відчув, що в ньому ніби щось обірвалося, що він такий самотній, як ніколи. Сліз не було, але душа його волала плачно. Поспішив до горбиків матері й Гриця в село, нагорнув піску, плачучи вже вголос, за сльозами не бачачи світу. Вернувся додому аж увечері, з’їв куплених у буфеті пряників, запив водою, закрив на колодки двері, затягнув занавісками віконця і завалився спати, як після похмілля.  

Наступного дня його розбудили Вадик Підопригора і Сергій Пшенишний. Перший приніс йому від Марти Давидівни переломлену надвоє перепічку, помазану всередині олією, а Сергій – торбинку тютюну-бакуну, звичайно, вкраденого в батька. Петро снідав, граючи з хлопцями в карти і розпитуючи, куди думають податися тепер. Вияснилось, що Вадик їде вчитися на робфаці при Харківському інституті народної освіти, а Сергій – в Одеську морську школу. “Змовилися з Марією! – з болем здогадався Янчук. – Сергій поїде наступного тижня, щоб заздалегідь знайти їй там роботу з гуртожитком. А вона, казала ж, – через місяць.” Пізніше надійшов Дмитро з вузликом чистої і випрасуваної своєї білизни – дядько Левко наказав йому віддати її Петрові, бо ж їде до Харкова у військову артилерійську школу, а там повне обмундирування і їжі достатньо, правда, дисципліна залізна і відпусток до року не дають.

За пропозицією Дмитра хлопці пішли на цвинтар, що на горі, де у всіх, крім Вадика, були гробки родичів. Янчук, вирвавши бур’ян на дідовій і бабиній могилках, навідав ще й тітчину Домашчину, дядькову Пилипову та Петрикову. Попрощалися і з Байдиною каланчею, що стояла із забитими навхрест дверима і вікном.

Пообідали хлопці вчотирьох у їдальні за Петрів рахунок. Додому він знову взяв пряників, але надалі вирішив купувати лише чорний хліб. Підвечір столяр сам приніс йому чемодан, та такий доладний, що Янчук і повірити не міг, та ще й відмовився взяти з нього плату, бо колись заборгував батькові.

- Хай тобі буде дарунок від мене, хлопче, грошей не візьму, не хочу брати гріх на душу!

Мала то була вигода, а радості хлюпнула в душу хлопцеві чимало, адже за трояка можна було і п’ять днів прожити неголодно, а ще як заощаджувати…

Чемодан був пофарбований і навіть полакований, мав замочка з ключиком, був легкий, мав ремінну ручку, що аж рипіла. Хлопець поклав до нього три книжки і загальний зшиток із віршами, а зверху прикрив Дмитриковою білизною та подарованим колись костюмом. По всьому вирішив попросити в тітки Уляни великого казана для прання і золення.

- Чого ж не дати?.. То кажеш, учитися будеш в Черкасах? А чим житимеш?

- Поступлю десь там на роботу. Може, вартовим…

- Так тебе там і ждуть щось вартувати!.. Штани он брудні й порвані, та й сорочка… А треба ж мати щось для підміни.

- В мене є новий костюм, та завеликий. Від Дмитрика маю дві пари полотняної білизни, теж великуваті…

- Неси казана додому і вертайся з отими підштанками, хай побачу.

Янчук миттю збігав, не відаючи, для чого вони жінці.

- Вони ще й задовгі. Оце удача! Я їх тобі розкльошу від колін, пофарбую в бузині, матимеш штани на заміну, а ці, що на тобі, – полатаю на машині, як переодягнешся й випереш їх разом із сорочкою.

Вже третього дня Петро все переправ, виварив, відбілив у хлорці і віддав свій рваний одяг Уляні, яка пообіцяла принести його, як доведе до ладу.

Якось підвечір до Янчука прийшла з кошиком шевцева Горпина.

- Слава Богу, що ще застала, - привіталась вона. – Ми з батьком даруємо тобі трохи їжі, - викладала вона з кошика на стіл усілякий харч. – Треба ж тобі із отакої великої родини хоч одному вирости і на ноги стати. Дарує тобі п’ятірку ось і Дарка, Тодосева наречена. Зичить тобі щастя, як рідному. Їдь, хлопче, навіть на колінах повзи, щоб вирватись із нашої нужди та горя, бо тут пропадеш: у Хорунжої із Голиком якісь чвари почалися, Перцев тепер, хоч і замісник їй, фактично головує там, - додала вона.  

Янчук сховав принос, підвечеряв і довго в темноті чипів над віконцем, наглядаючи за Голиковою хатою. Ніч була й місячна, й зоряна, спати хлопцеві не хотілося, тож палив цигарки і нудьгував, поки випадково не угледів чиюсь постать, що зайшла до тартака, а упізнавши в ній Голика, мало не обімлів. Грюкіт у двері аж налякав його, та мусів відкрити і впустити нахабу, спершу засвітивши каганця.

- Ти ще досі не вибрався? – змірив Петра поглядом непроханий гість.

- А куди я мав вибиратися? – заїкнувся Янчук.

- Куди хочеш, але щоб тобою і не смерділо тут після неділі! – аж губи засмикалися в міліціонера.

- Я тут живу і обслуговую читальню за дорученням завкомунгоспом, отож, його розпорядження і буде мені законом. Треба ж комусь передати і читальню, і газети, й інвентар та ключі…

Голик помовчав, сопучи, плюнув на підлогу і пішов у сіни: “Я тобі все сказав! Ясно тобі?”

- Та куди вже ясніше!

- Твій батько реабілітований незаконно!

- А я яке маю до того відношення?

- Родини саботажників і ворогів народу відпроваджуються до Сибіру, а такі, як ти, - у виправні колонії!

- А хіба я чимось провинився? Та й батько мій – реабілітований!

- Поговори мені! – ще раз плюнув Голик і, гримнувши дверима, вийшов.

Янчук погасив каганця і провів нахабця очима аж до його хати. Страх у його душі не вщухав ще довго, але Петро втішався тим, що вів себе гідно, не показавши того страху негідникові. Все ще сидячи біля вікна, він раптом помітив, наче встрелений, постаті Сергія з Марією, що йшли від Тясмину, і прямо осатанів від побаченого: засвітив світло, нервово заходив по хаті, кинувся писати й рвати записки! “Я хворий Марією!” – усвідомив раптом, а зрозумівши, на одному диханні написав їй вірша:

“Я терпіти не маю більш змоги!

Хай повійність твій шал рознесе!

Над очима хай виростуть роги!

Будь ти проклята! Досить! Усе!”

Наступного дня, невиспаний, Петро пройшов мимо Голикової хати, постояв якийсь час за дворами, вернувся і невпоміт, як йому здавалося, вкинув листок із тою віршованою строфою до поштової скриньки. В ньому вже не було вчорашнього шаленства, йому навіть було шкода дівчини, яку Голик напевне побив, як прийшла пізно. Зі свого вікна він продовжував наглядати за сусідньою хатою, а коли побачив у хвіртці Марію – гарну, веселу і зовсім не биту, мимоволі насторожився. Марія взяла зі скриньки його записку, прочитала одразу і потім ще раз.

“Не подобається тобі правда?! Маєш її! Крутихвістка і повія!” – уже без злоби й помсти подумав Янчук, закрив хату і пішов берегом до їдальні. Снідав-обідав, не поспішаючи, довго сидів на лавочці коло мосту, поки врешті не вирішив піти до міськкомунгоспу і сповістити, що у вівторок від’їжджає, тож має комусь передати інвентар і ключі від читальні.

Додому вернувся увечері, взявся підмітати і собі на радість побачив у ґанку на підлозі під лавочкою складені вдвоє два листки із зошита в клітинку, густо списані Маріїним почерком. Волала “ради Бога” пробачити її, ганьбила себе за легковажність, запевняла, що тільки його любить. Писала, що віршем зовсім не ображена, що й Зіні він сподобався, що рима в ньому неабияка, а це ознака таланту. Називала коханим і запрошувала, як Голики поснуть, піти разом у берег Тясмина, щоб попрощатися. В кінці вказувала адресу в Одесі, де вона мешкатиме, виїжджаючи вже післязавтра. Останні слова її були для Петра ударом в серце, адже знав, що і Сергій Пшенишний їхатиме саме післязавтра.

Зустрілися майже опівночі, як місяць уже хилився на захід. Зорі на небі були якісь ніби яскравіші, ніж звичайно, води Тясмина - незворушні, як зачакловані, - ніби й не текли зовсім, цвіркуни в травах, як ніколи голосно, сікли ніч, десь аж у діброві не вгавав соловейко. Верба, до якої його мовчки привела Марія, похилила стовбур і купалася віттям у воді, якісь птахи били крильми в її галуззі.

- Зіпремося на вербу, Петрусю, вона, як лава, - потягла Марія мовчазного від щастя хлопця. – Хочу бути коло тебе близько-близько! Ось так! Розкуйся, запалися і не соромся! – притуляла вона замком рук Янчука до себе. – Ти мовби боїшся мене, а ми ж прощаємося! Ну, скажи щось!

- Не люблю цілувати тебе після когось! – відчуваючи тіло дівчини, розгублений Петро був готовий на все.

- Чи мене убавилось від того, коханий?

- Від чого?

- Ну, від отого давнього цілунка приставальника, який тобі вдалося підгледіти і який ти мені не можеш простити.

- Я не один бачив і навіть недавно, а скільки таких, що не бачив! – млів хлопець від муки блаженства.

- Марниця! Я згораю від кохання до тебе! – впилася Марія в його вуста палючим лоскотом. – Хух! Це мене Зіна навчила так цілуватися, ти не подумай. Це ж я упросила Зіну, щоб вона приспала Голика, і вилізла через вікно, щоб із тобою побачитися, і бігла сюди, мов ошаліла, і хочу, як забажаєш, бути близькою з тобою! – знову цілувала дівчина Петра. – Цілуй, цілуй! Сам же присилав мені Олесеве “Більш молодість не буде!” Ще трохи! Ще! – задихалася. – А ти дужий і вже дорослий, тільки, чую, любиш мене душею, а я тебе – і тілом усим!

- Спочиньмо трохи, поговорімо, - втрачав Петро розум, вириваючись із Маріїних обіймів.

- Адресу маєш, то пиши мені, а коли що, пиши Зіні, вона залюблена в тебе, як і я, аж до ревнощів. Любила хлопця, як ангела, а цей депеушник Голик витрясав лишки хліба в селі, побачив її і сказав матері, що у нас не викачуватимуть, якщо віддасть Зіну за нього, розвідного. Відмовила, то арештував батька нашого, збив до невпізнання і повісив на шнурові, об’явивши, що тато сами повісилися, а Зіну підстеріг у лісі з грибами, побив і гвалтував кілька разів підряд, аж поки вона не втратила свідомість, - зажурено розповіла Марія історію сестри.

- Чому ж Зіна не уб’є його, не піде в окружне ДПУ і не розповість там цього жаху, вона ж старша від тебе й розумніша?!

- Яка старша?! Близнята ми з нею! Позаторік вона була, вважай, дитиною, - примовкла на мить, щось пригадуючи, Марія. – Її наречений пішов у Яр, як дізнався, то застрелив його Голик, як холодноярця. Ходила вона у окружком до якихось Левковича й Ленського зі скаргою, то арештували її, а на другий день Голик забрав Зіну, ніби вирятував, а виявилось, уже вагітну.   

- Чого ж у них дітей досі немає? – плакав у душі хлопець.

- Не бажає вона мати дітей від ката, то ведмедівський фельдшер поміг їй скинути дитя, а після того вона не вагітніє. У Голика вже троє байстрят є!

- То у вас хлібовикачки тоді не робили?

- Для виду робили, але забирали марницю, бо керував тим Голик. Ми не голодували так, як інші, - щось не домовляла Марія.

- Убийте його вдвох!

- Каторга ж буде! Нікому ж за нас заступитися, матір і ще двох сестер постріляють! Мати з  плачем просять Зіну терпіти. Скажу тобі більше, коханий Петрусю! Голик і мене хотів згвалтувати: раз, як Зіна була у медпункті, три ночі, а вдруге, як вона приїжджала в село сапати грядку, а я на ті дні мусила жити в нього на його вимогу до матері. Бився зі мною смертельно, я йому надірвала вухо і здавила ще дещо, як товкся по мені, і перший раз утекла. А вдруге передбачливо заготовила сокиру, то схопила її, а як він вискочив у сіни, накинула на двері гака, - тихо заплакала дівчина. – Ні, не думай! Він мене не взяв і не візьме, я сильна! Моя поїздка від нього, як і твоя – наш рятунок! Любить він мене, тому й тебе ненавидить по-звіриному! – змовкла, зітхнувши. – Батька Андрієм звали, то пиши Андріївні на конверті, - шморгнула носом, уже заспокоєна. – Буде робота і гуртожиток, то напиши мені і я приїду. Не думай, тягарем тобі не буду, ще й у помочі стану зарібками, поки вчитимешся. Бачу, ти свідомо не йдеш зі мною на близькість. Зіна мені також наказує не спокушати тебе, я її слухаю, а сама згідна на все. Ти ж такий порядний, надійний, чесний, чемний, аж мені часом не віриться! Таким і будь, любий, завжди!

Ніч клонилася на спадок, Тясмин обкладався білим туманом, соловейки били батогами в діброві, а луни котилися гаєм. Молодята почувалися ніби у райській пущі щастя і блаженства.

- Нерано вже, пора мені додому, то побавимося ще та й розлучимося, може, й надовго, - схиляючись на вербу, знову потягла Марія Петра на себе, аж дух йому забило. – Коханий мій! До побачення! – взяла в руки хлопцеве лице і обціловувала його, вся пашіючи від збудження. – Дорогий мій! Солодкий мій! Люби мене і не забудь! – не відпускала вона хлопця. – А знаєш що? – почала Марія гарячково розстібати кофтину на грудях. – Поцілуй мене!

І поки Янчук обціловував її тугі перса, Марія цілувала йому навіть руки, змушуючи його повірити у її щирість та відданість і забути самого себе. Мліли ще трохи, поки Марія не стала вже збиратися.

- Досить! Мені пора, коханий! Звабливий ти і медовий, як ніхто на світі для мене! Хай ця ніч лишиться для нас обох найкращим спогадом!

- Слова твої, як Божі зерна, палкі й ласкаві! – відхилився Петро від Марії. – Аж у серце западають.

- Твої то слова, коханий! З листів і записок твоїх. Я не лише в тебе закохалася, а й у них. Ми із Зіною кожного дня читаємо їх, як молитви, дивуючись, де ти ті слова береш. Я тих твоїх виразів і зізнань зібрала вже цілий зшиток і ношу їх при собі, - потягла Марія Петра за собою. – Підемо повз твою хату, хай я ще раз побачу ті вікна, в яких виглядала тебе… Тепер – усе. Ти лишайся, а я пішла, бо вже світає! До побачення, коханий мій! – позадкувала вона. – Живи здоровий і в гараздах при успіхах і удачах! – звернулася до нього його ж словами. - Поклади мені на прощання записку в дупло верби, може, забув що сказати, а моя - там буде! – побігла вона додому.

Стоячи на розі, Янчук бачив, як дівчина навшпиньки підійшла до хати, шаснула всередину через відкрите вікно і помахала йому рукою. А як закрила його, то ніби цілий світ за собою зачинила. Дивно, але йому вже не хотілося осуджувати Маріїну похітливу розбещеність. Порівнюючи її інтимну поведінку з вакханаліями “шобли” у гроті, які спостерігав колись, він робив висновок, що похіть, освячена любов’ю, - природна і навіть нормальна. Ніби збагачений таким висновком, хлопець мертвецьки заснув, зашторивши вікна, бо надворі вже брів день.

Геть по обіді його збудила тітка Уляна, ледь достукавшись. Дивилася на нього лукавими очима, усміхаючись.

- Кланяється тобі твоя сусідка Зіна, була тільки-що в неї. Марія також спить, як убита, тож здогадуюсь, що ви прощалися цієї ночі. Молодим молоде й робити, - присіла на лавку, поки Петро вмивався. – Турбуюсь, що чемодан у тебе замалий, а білизни маєш уже чимало, то її б у окреме міща-заплічник скласти, приміром, у чемодан же взяти все інше, - розгорнула на столі вузлика з гарячими оладками. – Це Зіна тобі передала – підкріпись, бо як остигнуть, не такі смачні будуть. І сирове полотно на міща – теж від Зіни. Вона ж мені дозволила пошити тасьму на машині, тій, що твоєї матері була.

- Наша машина у них?! – був явно спантеличений Петро.

- У них, у них… То пошити тобі?

- Пошийте, будь ласка! Не знаю, як вам і дякувати за турботу про мене…

- Пам’яттю та добрим словом… Таки зараз і пошию, поки того нехриста вдома немає, - пішла жінка з хати, геть розчуливши Янчука.

Більше години Петро писав і переписував прощального листа до Марії, переживаючи, що так і не узнав, чим вона правитиметься до тієї Одеси. Надумав собі, що поїде, напевне, як і Сергій, зі Знам’янки, а відтак повезе її кіньми через Чорний ліс сам Голик. Аж страшно йому стало від передчуття лиха!.. Дописавши врешті у додатку до листа, повного запевнень у вірності, що їхнє одруження буде можливим лише при умові збереження дівчиною цноти, він відніс згорнуті трубочкою листки в умовлене місце. Маріїної записки там не знайшов.

Надвечір тітка Уляна принесла йому готовий заплічник, нагадала, щоб не забув попрощатися із дядиною Оксаною та сестрами і перехрестила його на прощання. Хлопець по її відході взявся збирати речі: білизну, ковдру і подушку склав у міща, а книжки, конспекти, зшитки з віршами і вирізки з місцевої газети лишив у чемодані.       

За цим заняттям Янчука застав Рома Дорошенко, що на прощання приніс йому торбинку тютюну. Порадившись, хлопці вирішили, як стемніє, крадькома натрусити Петрові на дорогу дорошенківських груш. “Операція” вдалася: поки Роман стояв “на цирлах”, Янчук назбирав цілий чемодан запахущих “дуль”. Прощалися друзі на мосту довго, ласуючи краденими грушами, домовляючись про переписку і продовження дружби через три роки, коли Роман приїде в Черкаси вчитися в інституті.

Додому Петро пішов берегом мимо учорашньої верби, щоб забрати з її дупла Маріїного листа, а вже маючи його в руках, понісся стрімголов до своєї кімнатки, щоб швидше  прочитати. Завішуючи своє віконце, Янчук мимоволі зауважив, що в Голика яскраво горіли всі вікна. Запаливши каганчика, хлопець узявся до заплямленого сльозами Маріїного листа. Перечитав раз і вдруге всі чотири сторінки, зупинився на окремих місцях, де були клятви у вірності й палкості, найбільше вражаючись тим, що було дописано в кінці: “Все життя, мабуть, буду шкодувати й плакати, що ти був упертим, а я нерішучою, бо ж їхатиму до Знам’янки із катом і бандитом, і все може статися, але боронитимуся до смерти! Така, мабуть, наша доля, як отих «Мандрівних зірок», що ти давав мені читати…”  

Щирість Маріїна розчулила хлопця, а її висновок аж нажахав! Тепер тільки Сергій, подумалося, якби хотів, міг би врятувати дівчину, засівши в Чорному лісі. Лишалося вірити у Маріїні запевнення: “Я дужа! Буду вірною тобі і недоторканною! Цнота тіла мого – тільки твоя, коханий мій!” З тим і заснув…

Поснідав Янчук наступного ранку шматком черствого хліба і грушами, невиспаним пішов до лікарні за довідкою для вступу на робфак, а як вернувся, застав на цямрині колодязя Петра Овдійовича. Учитель лише заглянув до нього в кухоньку, поговорити ж захотів у читальні.

- Хотів тобі дещо сказати напутнє, та бере мене сумнів, чи варто, - ожурливо почав учитель свою мову. – Воювали ми разом із твоїм батьком у Чигиринському полку червоних козаків, а тепер пошиті в дурні, як і мільйони наших людей. Не послухалися були есерів, самостійників, незалежників, боротьбистів і укапістів, то й знищують тепер нас до пня в червоній імперії. Мусиш закарбувати і запам’ятати все, що я тобі говорю, бо хто ще тобі щиро скаже! Сховай від світу почуте за сім замків у самому серці – говорю це тобі і від імені твого батька! – примовк на мить. – Не кажу про жовтневу революцію, то був, фактично,  лише переворот. По лютневій вже революції не були ми людяними, а, наслідуючи здичавіло-хижих білогвардійських солдатів – лютих звірів, убивали й калічили все на своєму шляху, гвалтуючи жінок і дівчат, намагаючись чесно виконувати накази наших сліпих командирів і комісарів, яких сьогодні вже майже не лишилося в живих. Були ми нерозривними з нашими братами-росіянами, а вони або розбрелися по домівках, як брати, або лишилися в нас, як переможці й визволителі, а фактично, як окупанти, будучи підсилені такими ж агресивними продзагонівцями та всілякими неробами-чекістами, для спасіння нової імперії під комуністичною вивіскою, - примовк на мить Жабко. – У 18-му я став членом КПУ, було тоді нас, українців, всього три з чимось відсотки при п’ятдесят чотирьох відсотках росіян і чотирнадцятьох – євреїв. Отож, при такій мізерній чисельності ми не були представниками свого народу, а лише каталізаторами для отих агресивних росіян! ЦК РКП(б) тоді вже дав згоду на створення КПУ, як своєї складової частини, тільки з тактичних міркувань дозволивши нам об’явити її у пресі незалежною, бо імперію вже при Ленінові було поставлено на царські колеса, - примовк учитель, оглядаючи портрети на стінах. – Вже сьогодні національно-російська зверхність, чванство, пихатість, якщо не зважати на їх позитивно-теревенне забарвлення, є невігласно-держимордними, розбійно-гвалтівними і нахрапно-насильницькими для нашого трудового народу. Коли отак же ітиме й далі, то вам жити буде гірше, ніж нам при царатові. Адже відроджуються ті ж давнішньо-царські стовпові дворяни із партквитками і необмеженими повноваженнями, для яких закони – не закони і при яких нероби-ледарі з-поміж наших представників є лише яничарами-свавільниками… Не дивись ти з вірою на отой плакат над Леніним “Вся влада – Радам!” – продовжив Жабко. – Всі ці написи, газетні твердження, плакати, книжки, особливо ті, що їх пропагує партія, в дійсності брехливі й імперські, а вождь – гірший від найгіршого царя! Влада у нас уже не у Рад, а в руках репресорів-насильників, казнокрадів, блудословів і нероб та холуїв! У так званій нашій республіці панує все лише антиукраїнське, розкладницьке і розвальне, рядові члени партії тільки для вигляду та на папері комуністи, а українізація – це націоналізм! Комуністи нищаться членами… Чому тобі про все це говорю, - скрушно глянув учитель на Петра, - щоб знав, бо чим далі, тим менше тобі удаватиметься те чути. Будь собі на умі, як кажуть старі люди. Вчись усьому із усіх сил. Спіши, не поспішаючи, коли це не на пароплав-потяг, чи не на поміч смертному, - піднявся з лавиці, щоб іти. – Будь мудрим і розсудливим і не суди, то не будеш осудженим. Хай щастить тобі в житті! – сказав на прощання, і здивувавши, і засмутивши, і збентеживши та спантеличивши хлопця своїм приходом.

Випровадивши учителя, Петро, підобідуючи сухими галетами з водою, вирішив збігати попрощатися з дядьком-шевцем і з дядиною й сестрами. Горбатий швець був удома сам, чоботарив. Вислухавши подяку хлопця за приязнь, він розчулився і подарував Янчукові п’ять карбованців на дорогу. А дядина Оксана, коли він, двічі повторивши, що має йти, таки чогось чекав, подарувала йому житню хлібину і шматок козиного сиру, завернувши їх у полотняний рушник.

- Щасти тобі з води й роси, сину! Хочемо тобі допомогти, та не можемо! Животіємо ж, віддаючи позику державі, - заплакала дядина вже у хвіртці, з дівчатами проводжаючи його.

По дорозі додому Янчук зайшов у їдальню, щоб купити кілограм сухих цвілуватих галет, і, не стримавшись, пополуднував там.        

Надвечір’я було чарівним, згасаючий день – тепло-парким, знайомі й рідні околи, якщо дивитися з мосту, заворожували, а полога верба над водою, яку можна було розгледіти з далини, манила Петра райським спогадом. Тож вирішив сьогодні не спати, щоб прослідкувати, як виїдуть у дорогу Марія з Голиком, бо жив лише нею, де б не був і що б не робив. Вдома витяг з-під ліжка чемоданчик, надібрав запашних груш рівно стільки, щоб помістилися дарунок дядини й галети, і вдоволено закрив його, втішений тим, що при ощадливості на перший час він буде забезпечений і одягом, і харчем. В хаті-читальні був вихідний день, і хлопець мимоволі пожалкував, що не матиме змоги скоротити вечір забавами. Та раптом скрипнули двері, і у сінях Янчук побачив Арсена Кузьмовича Тарана.         

- Надумав навідати тебе, бо чув, що завтра від’їжджаєш у Черкаси, - світив сильними шкельцями окуляр учитель, переступаючи поріг кухоньки. – Он як ти живеш! – оглянув помешкання. – І в путь уже зготувався? – забачив рюкзака-заплічника.

- Присядьте, Арсене Кузьмовичу! – підставив хлопець стільця учителеві. – Вже зготувався, бо ж післязавтра рано думаю вирушати. Кажуть: що раніше подаси документи, то краще.

- То так, напевне, - тепло блищали ледь примружені учителеві очі під товстими кількашаровими шкельцями окуляр. – Подавай, щоб позбутися батькової тіні, - притишив він голос. – Депеушники нас уже майже відкрито причисляють до боротьбистів-ухилістів, тож  мусиш скрізь натякати на своє вуличне й комунарське життя – сьогодні це запорука твого успіху. А порятунок твій – у навчанні, поглибленні й розширенні знань… По насильницькій смерті Кострикова-Кірова в Україні спершу Кагановичем, а тепер Постишевим проводиться переслідування всього революційного й антиімперського, навіть серед членів партії під вивіскою чистки. Вже з тиждень наші учителі, вилучивши ряд книжок у шкільній бібліотеці, продовжують робити те саме у міських бібліотеках, знищуючи також настанови й циркуляри, хрестоматії й збірки відродження, - завчено поправив окуляри вчитель. – Триває погром письменників і учених, всіляких патріотів – не менш інтенсивно, ніж раніше. Росте чисельно армія безбатченків, що, не бажаючи жити чесним трудом, як решта їх єдинокровців у Росії, суне до нас у провінцію горе-господарями, експлуататорами й окупантами, знищуючи в нас все, їм противне, і плюндруючи наші скарби, - примовк ненадовго учитель. – В революцію були в нас автономісти, що хотіли мирно жити з Росією, були самостійники, що орієнтувалися на Англію й Францію, потім були гетьманці під орудою Німеччини. Всі згинули в анархії росіян, в розкрадених українських формуваннях, в розділених холодноярській, трипільській, волинській, баштанській, гуляй-пільській та інших республіках! А тим часом марксизм-ленінізм комуністичнішав, заміняв собою Біблію й Євангеліє, богословські книги і священні писання, вклинював у нашу духовність тиранічність віри, роблячи спасителя імперії Леніна – іконою, - протер окуляри хустинкою Артем Кузьмович, схвильовано задихавши.

- То росіяни нам – вороги? – не второпав хлопець.

- Трудівники – не вороги, а от пособники комісарів, уповноважених, спецзагонівців, армійців, депеушників – ці вороги, бо поволі собою насичують нашу громадськість і розчиняють її єдність, нав’язують переконання, що все великоросійське, -  хоч насправді награбоване й присвоєне за віки, - споконвіку їхнє і неперевершено найкраще, як взірець для всіх інших, без якого світ згине, пропаде й щезне. Адже сьогодні їхній божественній бовваності й іконності вже зась і заперечити, бо непростимо гріховний навіть найменший сумнів, не те що невизнання, заперечення чи протидокази. Їх твердження продиктовані протягом віків вустами царату-гнобителя, а повторені стожди рабами первопрестольного вождизму, які не знають нічого справжнього, як не знали їх батьки та діди... Кажу це все тобі, щоб навчаючись, доходив істини сам, був критичним до почутого на уроках, розпізнавав людей не зі слів, а з їхніх дій… Шалений наступ теперішніх так званих робітничо-селянських владарів на українізацію, робітництво і особливо селянство, як хребта нашого народоіснування; трощівне повернення їх через тсози, кооперації, артілі, колгоспи до куди гіршого, ніж колись царсько-поміщицьке, повного закріпачення; всеусуспільнення і обезвласнення всього і вся в самодурну, капіталістично-імперську, невігласно-свавільну державність поведе нас до руїни й смерті! – ледь не плакав Арсен Кузьмович. – Беззаконні арешти, суди, розстріли та залякування урядом-злочинцем під іконним за традицією богом-вождем; розгули його поплічників – чекістів, а тепер депеушників, для яких беззаконня стало законом; цензура і знищення навіть слідів науки та творчості – основи нашого відродження; суцільна реакційна військовізація, масова піонерізація і комсомолізація – шлях до подальшої агресивності і режимності імперії; все це - її засади до створення і зміцнення сил так званої світової революції на землі під скіпетром Комінтерну… Затям собі все почуте, як заповіт мій. Нас, може, вже й не буде, а ти та твої одночасці, якось, може, й виживуть… - надовго замовк Арсен Кузьмович.

Мовчав і Петро, роздумуючи, чому то і вчорашній його гість, і сьогоднішній оповідають йому про “високі матерії”, наголошуючи на імперії і помилках батьків. Було і приємно від уваги дорослих, і пантеличився від їх застережних оповідей.

- На робфак, здається, зачисляють одразу, бо навчання там із серпня, а в технікуми – пізніше, бо починають з вересня, - заговорив учитель про близьке Янчукові. – Тягнеться вишкіл на робфаці, а пізніше в інституті довше, ніж у технікумі, зате знання там дають ширші й глибші, то дивись, зваж і розберись, куди тобі краще йти. По закінченні технікуму теж можна вступити на вечірні та заочні відділення інституту, працюючи за фахом... Орієнтуйся на рідну мову й літературу, у тебе до них більше хисту. Шануй мову, як мій тобі заповіт, бо вона – кістяк народу нашого, - підвівся учитель, щоб іти. – Ти пароплавом думаєш добиратися? – спитав уже в сінях.

- Думаю, Дніпропетровським пароплавом, квиток на палубу карбованець з четвертю коштує, в Бужині він буде о першій годині дня.

- Ще встигнеш виспатися і здати хату-читальню. Ти ж попередив?

- Написав заяву на ім’я завкомунгоспом. Обіцяли завтра зранку когось прислати.

- Завкомунгоспом – чоловік слівний, то пришле, - сказав Арсен Кузьмович уже під ґанком. – Піду я… Хай тобі таланить у подальшому, - потис він Петрові руку по-дорослому і, поправивши окуляри, швидко пішов у берег Тясмину…

В очікуваній напрузі ночі таки дочекався Янчук світанку і приїзду до Голика підводи, впряженої воднокінь, з машталіром. Зрадів страшенно, що Марії в путі нічого не загрожує, адже їхатиме не сам-на-сам з Голиком. Плакала його душа, як нарешті всілися, виїхали поспіхом із двору і повернули до мосту. Наглядав за ними із-за старого товстого явора, аж поки підвода не зникла у закруті вулиці. Заспокоєний, спав потім довго, міцно й непросипно аж до обіду.

Після сну почуття втоми, спустошеності, відірваності та журливої осамотненості не полишали хлопця. З’ївши окраєць хліба із козиним сиром та пару галет із водою, і чекаючи на товариша, що мав прийти підвечір за посудом, Петро взяв мандоліну та й почав плачно награвати “Марусино, серце” і “Ніч яка місячна”, чередуючи їх, аж поки не надійшов з кошиками мовчазний Дмитро.

Сумовито привітавшись, товариші склали в кошики посуд, якого в Янчука виявилося чимало, погомоніли, дочекавшись забавників, що прийшли до хати-читальні, і розійшлися, попрощавшись аж коло мосту і домовившись списатися через дядька Левка, як влаштуються, і зустрітися обов’язково через рік.

Наступного ранку Петро передав прибиральниці із міськкомунгоспу інвентар, музінструменти, газети та журнали за описом і ключі від хати-читальні. Було йому боляче, бо втрачав узаконений свій куточок під дахом, у якому, окрім нужди й злигоднів, зазнав і справжнього палкого кохання! Це тут він скінчив на “дуже добре” сім класів; вивчив і полюбив сотні пісень і навчився їх награвати на мандоліні й гітарі; щасливо придбав аж три посвідчення про освіту, довідку від райвику про сприяння йому, як комунарові, а ще - чемодан, рюкзак і гроші…

Разом із документами і лікарською довідкою Янчук незграбно зашив гроші у ворочок, лишивши собі на дорогу і перший тиждень лише п’ять карбованців, завісив той ворочок тасьмою на шиї і опустив аж під пояс штанів на череві. Дорогу до Бужина долав ще прохолодою, а на причалі і на палубі уже смажило його сонце. Пасажирами виявилися, в основному, абітурієнти-десятигрупники, які, тільки-но пароплав із криком рушив від берега, підобідавши хто-чим, втупилися у конспекти та книжки або, згуртувавшись у групки, завели голосні читання. Петро мовчки став пообіч, прислухаючись до незнайомого матеріалу. Знайшов він на палубі і кількох ровесників, але й від них тримався осторонь, бо дуже соромився своїх підштаників-штанів і латаних-перелатаних черевиків…    

Отак їхав Янчук у прийдні – підготовленим і на перший час забезпеченим, і туга за рідним містом і Марією не полишала його. Кухоньку в читальні він згадував, як тиху гавань, а пароплав, що натужно гріб під себе воду і викрикував на пристанях, нагадував йому ковчег Ноя із Біблії. Не на одному з причалів пароплав ненадовго спинявся, відпускав і приймав пасажирів, запрошував купити качани вареної кукурудзи, картоплю в “мундирах”, груші, яблука, сливи, кавуни й дині… Петро на них не дивився, бо мав свої груші, він чарувався, ковзаючи очима по морю бурштинно-росяних трав під снопами проміння, по гладеньких, мов плис, перших отавах, заставлених стрипихатими копицями і стіжками сіна, прислухаючись до розливно-дзвінких співів мантачок по лезах кіс, що грали, як смички на струнах, і до пташиних стоголось, вдихаючи разом із вологістю від води духмянці зел, їхню соковиту кров, їх дух і єство… Пароплав знову рушав у дорогу, лопатячи тугі Дніпрові води і творячи із їх пороху-пилу веселку під сонцем… Попереду Янчука чекали Черкаси і – прийдні…

Секція 15. Аве Марія

Пароплав, що нарешті переніс Петра Янчука до Черкас, з прощальним криком гудка із покритої сажею закіпченої димарної труби, чалапаючи, відійшов від берега. Був приємний прохолодний літній вечір, у темних дніпрових водах відбивалися двійники вогнів із непоодиноких плавзасобів і споруд, як абітурієнти з торбами, валізами, рюкзаками-заплічниками, кошиками й мішками, зійшовши на причал, майже заповнили собою залу чекання. Лише мала частка щасливців, що мали родичів чи знайомих у місті, побрела напівтемними вулицями до бажаних притулків, а переважна більшість збиралася ночувати тут, розміщуючись на лавах зі спинками.

Янчук одразу ж влаштувався осторонь від решти в куточку зали, і у вартуванні, що його визначили старші чергові “чатарі”, участі не брав. Сподіваючись, що оті охоронці крадіжок у залі не допустять, він з’їв шматок хліба з грушами, бо й інші вечеряли, поставив у куток між стіною і спинкою лави свого чемодана, підпер його заплічником-рюкзаком, і, привалившись до них тілом, ногою на нозі й рукою, так, напівсидячи, невбарі й заснув. Снилася йому Марія в танці із якимись парубчаками в хаті-читальні, а потім - власний політ, ніби птаха, швидкий і легкий, аж в Одесу - із млінням кохання до дівчини та зі стогоном болю, колись завданого йому Голиком…

Проснулися всі у залі разом із сонцем, але в місто йти не поспішали, тож неспіхом снідали хто-чим, бігали вмиватися до Дніпра і засідали за підручники й конспекти. У Петра ще з пароплава склалося враження про окремих супутників: і добре обізнаних з навчальною програмою, і посередніх. Ще з дороги до нього самого приклеїлось прізвисько “Піфагор” - через його розкльошені фарбовані бузиною штани. Ті штани з підштаників та ще піджачок, хай і на машині полатаний, підкреслювали його найубогіший серед присутніх вигляд, тож Янчук мимоволі нітився.

Яскраве сонце магічно-заворожливим літеплом пестило Петра, ніби омиваючи від образів і обрисів Чигирина, в якому усвідомив себе та пізнав добро і зло, ніби звільняючи від мук, пов’язаних із коханням до Марії. Злі передчуття щодо неї не полишали хлопця, але здоровий оптимізм брав гору: “Якось воно буде!”

Окрилений майбутнім, Янчук у безладній юрбі абітурієнтів вирушив від пристані через Митницю на гору до інституту. Храм науки називався вже не “інститутом народної освіти”, а “педагогічним інститутом”, про що свідчила вивіска при вході. У скверику перед ним на клумбах мальовничо горіли вогнями криваві канни і чарували погляд яскраво-строкаті айстри, пообік світили багряними гронами кущі калини, а з високих старезних яворів лебедили горлиці.

Абітурієнти одразу ж щільно обступили дощатий стенд із безліччю об’яв. Янчуковим радощам не було меж, коли він вичитав із оголошення, що всі, хто має у посвідченнях самі “дуже добре”, зачисляються на робітничий факультет без іспитів. Але, на превеликий його жаль, дізнався, що в гуртожиток, у зв’язку із незакінченим ремонтом, будуть поселяти тільки через декаду, і що за цей час треба влаштуватися на роботу, бо на робфаці мають право вчитися лише працюючі.

Там же на стенді Петро звернув увагу на об’яву, написану учнівським почерком на листку із зошита в косу лінійку, у якій пропонувалась “кімнатка розміром три аршини на два зі столиком, стільцем, ліжком і вішалом для одягу по вул. Розкопній, 36. Записавши адресу, хлопець близько години витратив на оформлення документів на робфак, встигнувши ще й завірити в нотаріуса копії довідки, виданої йому Хорунжою. Спробував було упроситися поселити таки його в гуртожиток, хай і при ремонті, та марно, тож подався з речами на пошуки Розкопної вулиці.

Ішов у бік Дніпра хвилин десять. Хата була під бляхою, але дуже давня, бо аж вросла в землю, вона дивилася на вулицю трьома вікнами, під якими росли троянди й жасмин. Біля ветхої хвіртки під отаким же парканом була лавочка, з якої Янчук роздивився малий дворик, посеред якого стояв столик, накритий густою сіткою винограду. Хвіртка виявилася незащепленою, як і хатні двері.

- Кімнату? Чого ж? Найму, - міряла очима хлопця стара, як її хата, і геть висохла бабуся. - Двадцять карбованців на місяць за меншу, і тридцять - за більшу, з оплатою наперед, зі світлом від шостої ранку до одинадцятої вечора, без постільної білизни, прання і харчу, з миттям підлог у два тижні раз у всіх кімнатах і у мене в поварні.

- Мені б, бабусю, натимчас, днів на десять, поки поселюся в гуртожитку, - почав просити стару Янчук.

- Я хотіла не хлопця, а дівчину, але, видно, таке моє щастя, - присіла стара на лаву, підпершись ціпком. - Ти, либонь, і підлоги не вмієш помити?

- Умію, бабусю, бо жив сам і мив не раз!

- Жив сам? - пильно подивилася господиня на хлопця. - Не маєш батьків?

- Ще з голодомору…

- А чемодана й заплічника де ж узяв?

- Люди добрі подарували.

- А гроші маєш?

- Небагато маю, від них же, дали, як виїжджав до інституту.

- Такий малий - і до інституту?

- На робфак, бабусю, таких, як я, приймають, аби тільки десь працювали.

Янчук п’яте через десяте оповів старій, хто він і звідки. Господиня слухала, не перебиваючи, лише співчутливо зітхала, суворішаючи в лиці.

- На десять, то й на десять, - підвелася по всьому. - Ходи, покажу дешевшу, вона тобі підійде, - почовгала бабуся в кімнату, де під іконою горіла лампадка і з якої вело двоє дверей.

Кімната Петрові дійсно сподобалась, хоч була менша й нижча від його недавньої кухоньки при хаті-читальні. Старе залізне ліжко з матрацом стояло під грубою. Столик із кріслом був приставлений до вікна, яке можна було відкривати за хату, у вузький прохід, відгороджений від сусідів парканом. Під стелею слабо горіла лампочка.

- Беру тебе не менше, ніж на десять днів, поки не влаштуєшся в гуртожиток. Заплатиш мені сім карбованців і помиєш підлогу хоч і завтра. Дам тобі старе простирадло і нову прошву на подушку, але за те заходитимеш у торгсин і купуватимеш, що замовлю.        

- А чому, бабусю, аж сім карбованців?

- А тому, дитино, що, як житимеш місяць, то доплатиш ще тринадцять, а як ні, то матимеш втрати - тридцять сім копійок.

- Згодний, - поліз Петро у пазуху за грошима і відрахував належне.

- Валізи віднеси до кімнати та збігай у торгсин - отут через два двори на розі вулиць - візьмеш мені хунтів десять найдешевших цукерок і малу білу балабушку, здачу з семи карбованців віддаси.

Хвилин за п’ятнадцять Янчук вернувся з магазину, так і не розгадавши, для чого бабусі стільки цукерок. “Чай, може, з ними п’є?” - роздумував про себе.

Розрахувавшись із господинею, Петро перекусив і вирішив відшукати ще й технікуми механізації сільського господарства і медичний. До міста з Митниці було рукою подати, до інституту якихось чотири-п’ять кварталів.

- Ти, здається, місцевий, то порадь, як звідси попасти до технікуму механізації? - звернувся Янчук до кремезного присадкуватого головатого хлопця в кількашарових окулярах, якого зауважив у сквері перед інститутом ще зранку.

- А тобі той технікум нащо? - поправив окуляри хлопець. - Адже тебе на робфак зачислено.

- Товариш там у мене. А ти хіба також зачислений? - вразився Петро, що “очкар” його знає.

- Ще не вирішив, куди податися. Маю всі оцінки “дуже добре”, а з ними і в технікум приймають без іспитів… Тебе “Піфагором” дражнять, то, певне, в математиці тямиш?

- В якій математиці! То через штани!

- І мені радиш іти на робфак?

- Мало на тому розуміюся, то вчителі мені підказали.

- До технікуму механізації три квартали по цій же вулиці.

- А які ще є?

- Через квартал - медичний з латиною, поряд з ним - політпросвіти із словесною мурою, там далі - ветеринарно-коновальський із латиною й карболкою, ще є фінансовий і бухгалтерсько-рахівничий.

- Дякую! Будемо знайомі, я - Петро Янчук, - простяг руку.

- А я - Борис Педь.

Ні в технікумі механізації, ні в медичному того дня Петрові здати документи не вдалося, бо не мав довідки про стан здоров’я, а в поліклініці її видавали лише з десятої до дванадцятої ранку. Обидва технікуми мали гуртожитки, куди поселяли зарахованих, і по дорозі додому Петро заглянув до одного з них, але, крім замка на хвіртці, таблички на дверях і занавішених вікон, нічого не побачив. Бредучи до бабусиної хати, Петро мусив мимоволі трохи скошувати погляд, бо перед очима, як сонечко в люстрі, весь час появлялася якась пляма. Особливого значення тому Петро не надав. В кімнатці розібрав заплічника, розправив постіль, доїв решту хліба з маслом і ліг спати, щоб назавтра встати рано, помити підлоги і встигнути в поліклініку на медогляд.

Уві сні, в який він тут же й поринув, як у літепло, йому наснився на розвирених водах пароплав, що приставав то до одного, то до другого берега, висаджуючи та підбираючи пасажирів, і його кохана Маруся поряд. З нею вони під лопатне чалапання мовчки дивилися на піщані околи гір і низин, то вставлених копицями і стіжками сіна, то вкритих яружно-байраковими заростями. Пароплав час від часу натужно-розпачливо кричав і визойкував гудком так гучно й голосно, що йому аж у вухах лоскотом віддавалося, заважаючи говорити з коханою... 

Мив підлогу наступного дня зранку так старанно, аж бабуся Параня те відмітила, снідав у їдальні на карбованця котлетою з вермішелевим гарніром і чаєм, а в поліклініку на третій поверх піднявся, як там уже стояли чималі черги у два кабінети на медогляд. Зайняв черги в обидва кабінети і в обох, чимало почекавши, отримав оті довідки. При медогляді поскаржився лікарці на очі, що показують “зайчиків” підвечір, і та порекомендувала йому піти на прийом до “очника”, який порадив йому краще харчуватися, бо у нього куряча сліпота. Лікарева порада засіла в його свідомості: і при подачі документів у технікумі механізації, і при зайнятті одного з восьми ліжок під вікном у кімнаті гуртожитку, і по направленні його деканатом робфаку в машбудзавод учнем молотобійця у другу зміну, і наступного дня, як знову відкрив сховок, взявши карбованця на їжу, здав документи ще й у медтехнікум, зайняв у гуртожитку на вулиці Шолом-Алейхема ліжко у кімнатці на двох на другому поверсі, - відчував себе все більш голодним. Згадував “Блукаючі зорі”, Марію і все з нею...

В подальшому, ходячи в машбуд після обіду, Петро ночував одну ніч у гуртожитку технікуму механізації, другу - в гуртожитку медтехнікуму і третю - в бабусі Парані. Ще при оформленні документів на стенді в коридорі технікуму механізації Янчук побачив вигорілий весняний розклад занять для першокурсників, а в ньому - щоденні креслення, яких він відразно не любив і які за нього і в Чигирині виконував Дмитро, а поселяючись у тамтешній гуртожиток, звернув увагу на добротну постільну білизну. Мимоволі прийшов до кінцевого рішення, що механізація сільського господарства - не його фах, тож запасся порожнім рюкзаком і одного досвітку, як єдиний його сусіда Кирило міцно спав, викрав ковдру, прошву-наволочку, простирадло і рушник, виліз через вікно, подався аж на Казбетський базар, де все оте добро раннім ранком продав за двадцять сім карбованців, придбавши собі у якогось п’янички за чотирнадцять добротні, хоч і завеликі черевики. Того дня вперше у Черкасах Янчук досита поснідав у їдальні, доплатив ще сім карбованців за кімнатку на нові десять днів та купив собі у магазині прілих галет і твердих, мов камінці, пряників. Наступного недільного дня, як бабуся Параня, сидячи на лавці під своєю хвірткою, роздавала дітворі із усіх довколишніх вулиць за упокій душі якогось Павла куплені Петром цукерки, обдарувала вона і його, дуже розчуливши щедрістю, увагою та звертанням “Петрусь” і “дитино”. Знічев’я пішов удень аж на гору, всівся на траву на белебні, підпер колінами голову і під барабанну музику, що доносилася з репродукторів Пролетарського саду, розглядав Митницю, Дніпро і Задніпря та думав про своє становище і долю Марії.

Як учень молотобійця, Петро швидко втомлювався. Майстер Влас Гулак, хоч і не сварив його, але й не був ним задоволений, може ще й тому, що Янчук не брав із собою вечері, і доводилося ділитися з ним своєю. Майстер був якимось підозрілим: говорив прекрасною мовою, був досить освіченим, але замикався не лише з учнем, а й із іншими робітниками, і саме друга зміна його особливо влаштовувала, в чому він якось признався Петрові.

За Марією у хлопця скніла душа і плакало серце. Усвідомлюючи, що в його нужденному становищі наївно думати про кохання і нести в душі пекучий вогонь любові до старшої на рік химерно-навіженої вродливиці, Петро не знаходив у собі сил позбутися отих почуттів і марив про дівчину, як про божество, тішачись, що вона в нього є, бо інакше був би зовсім самотнім і відірваним від людей. Марячи про кохану, він подумки писав їй листа із віршами зі слів, як перлів, що їх вона, був певний, не почує ні від кого іншого. Тільки палкі слова можуть уберегти її в далекій Одесі для нього. Думаючи так, поволі остудився душею і став любуватися довколами.

Місто Черкаси своїм плануванням нагадувало Петрові Чигирин, воно було так само шахматно-прямострунно розкреслене вулицями, але виглядало значно чистішим і приваблювало незрівнянно більшим числом дерев. Митниця отим своїм клином та підгірною і прибережною вулицями, що кривуляли вздовж спусків і берега, дещо ламала порядок, але також намагалась наслідувати “верхнє місто”.  

З гори Петрові було видно вдалині праворуч захаращену човнами і баржами причальну пристань, за нею, нижче по Дніпру - долину в острівному скопищі велетнів-яворів на килимі трав, усіяних білою ромашкою, далі - луки за Дніпровим руслом, порослі вільхами та вербами, із посадженими, ніби квочки на яйцях, копицями та стіжками сіна. Все, що ще далі, зі строкатості переходило в його очах у миготливий серпанок і зливалося на обрії з небом.

Ліворуч біля залізобетонного мосту однією кривою попідгірною вуличкою та таким же прибережним путівцем із халупами та судноремонтними майстернями починалася Митниця, поволі ширячись біля цвяхового заводу і міських лазень до цілого кварталу, навпроти вулиці Розкопної - аж до трьох, а ген далі, проти пристані, в рядах хат, що топилися поміж садками, - уже й до шести. Там на вулицях попід парканами дворів поодиноко і групками сиділи задля недільного дня святково вбрані люди, на траві паслися кози, кури, білі й перісті поросята, в калюжках ковбанилися качки й гуси, на клинцях вулиць при гойдалках юрмилася молодь. Все те мурашилося людськими проявами життя.       

Петро мав намір відвідати ще й Пролетарський сад, глянути бодай через паркан на тих, що там розважаються, але, повагавшись, пішов писати листа Марії, по путі вирішуючи, що учнівство молотобійця не для нього, а відтак і робфак - не його заклад навчання. Дійшовши отого висновку, вирішив не спішити, дістати місце в гуртожитку, а вже потім щось робити конкретне й певне. Дорогою він ще обдумав, що листи Хорунжій і Таранові не писатиме, доки не визначить, де ж буде вчитися. В розрахунок ішло й те, що за два тижні роботи підмайстром він отримає в машбуді п’ятнадцять карбованців, як учень.

Писав листа Марії олівцем, бо чорнила не мав, виправляв і переписував, знову писав, облегшуючи душу й серце словами таки добірними і душевними. Писати було легко, бо був повний коханням, палкістю й щирістю. Натякав, що тепер і він шкодує, що так повівся з коханою, їй наперекір, що може, кінцево усталившись тут, знайде і їй якесь пристанище та роботу, чим досі не мав часу зайнятися по-справжньому. Про те, що він наймає кімнатку, не писав, не сповістив, де саме живе в гуртожитку, а зворотну адресу бабусі пояснив тим, що домовився з нею напоки-що про листи. Тої ночі Петро мав ночувати в гуртожитку медтехнікуму, тож дорогою заніс листа до скриньки і зайшов до їдальні підвечеряти хлібом і салатом.

У кімнаті на другому поверсі, як попередив Янчука сторож-комендант, що самотньо мешкав тут же при вході, вже поселився вчора звечора студент-напарник. Виявився він дуже низьким зростом,  як трясця, худим, мав непомірно велику голову на тонкій шиї і невідповідний до років голос із драматичним барабанним тембром.

- Здоров! - жуючи медяника, пробасив він до Петра у відповідь на привітання. - Я - Федь Шум, а ти, чув, Петро Янчук, тож будемо жити разом. Дід Устим сказав, що ти десь працюєш у нічну зміну, тому часто не ночуєш і ніяких своїх речей не маєш, то яка тут правда? - роздивлявся він на розкльошені штани прибулого.

- Святу правду і тільки правду дід Устим тобі сказав, - присів Петро на своє місце, невпоміт помацавши під матрацом подаровану йому майстром Власом Гулаком книжку і мимоволі зауваживши, що у товариша під ліжком повно речей і мішків.

- А я почув, що ти поселився, а по ліжку й шафі ознак твоїх не примітив, тож і здивувався. Будемо вчитися разом, найтяжчі тут - латинь і анатомія, а все решта - поглиблені повтори вже пройденого.

Янчук заздрив орієнтації товариша, його практичності, яких сам не мав. Говорили, хто звідки, вияснили, що Федь за Петра на цілий рік старший, що він також “дедіст”, а завчас приїхав і поселився, бо хотів попасти в малу кімнату, а були вони тут і на шість ліжок, бо прагнув познайомитися з містом, хоч і раніше бував у дядька, бо мав на меті дізнатися й розвідати про все. “Дедістів” поселяють тут у менші кімнати, а решту - в більші, - ознайомлював він товариша зі звичаями й порядками, все ще гризучи медяники і ніби дратуючи тим Петра.

- А чи не відберуть у нас цю кімнату старшокурсники, як з’їдуться? - поділився Петро з товаришем несподіваною думкою.

- Старшокурсники майже всі живуть на приватних квартирах, і технікум їм їх оплачує по п’ятнадцять керебе на місяць, так що нам те не загрожує, - уже й про це знав Федь. - Я ходив до завгоспа-комірника Ісака Наумовича і до парторга та завїдальнею Асі Соломонівни, щоб і мені дозволили поселитися на приватці, то обоє жидівські морди відмовили мені, - вимовив він злобиво.

- Ти, бачу, маєш зло на жидів, а у нас в місті всі їх знають, як хороших людей.

- Не стикався ти з ними, мабуть, то тобі й хороші. Про севеу щось чув, що було понад три роки тому? - спитав він, змовницьки притишивши голос.

- Про севеу? - Янчук згадав оповідь Петра Овдійовича Жабка, але не признався. - Нічогісінько не чув. А що воно таке?

- Спілка визволення України, яку вигадали жиди на чолі із Постишевим ще у двадцять дев’ятому році. Тож спершу севеу осудила сорок п’ять невинних професорів і письменників разом із Сергієм Єфремовим, а після того - може й сотні їхніх знайомих і незнайомих.

- А звідки ти знаєш, що то зробили жиди?

- Я по прізвищах їх багатьох знаю: Южний, Грозний, Брук, Правдін, Бронєвий, Гельденберг, Балицький - у Києві, а в Черкасах: Гоплер, Райхман, Едельман, а дотепер ще є Ленський і Левшин, - зовсім притишив голос Федь. - У медтехнікумі і директор, і завпед, і більшість викладачів жиди, та й в усіх лікарнях...

- Прізвища ж не всі схожі на жидівські, - виказав сумнів Янчук, розгадуючи напарника. “Шалапут він, чи дійсно щось знає?”

- Не всі, не всі! Кажу, то знаю! Псевдоніми собі взяли. Мого дядька, голову Черкаського рибкомбінату Перманчука Івана Вікторовича таскають уже кілька літ, як ворога народу, а він воював за революцію, йому ж пришивають будівця.

- А будівець, то хто? - аж дивував Петра обізнаністю Федь.

- То Братство українських державників. Це Сосо їх натравляє та нацьковує на наших учених, як ніби погромщиків ще до радвлади в Україні.

- А Сосо - також жид, чи хто він?

- Сосо?! Та ти що! Йоська, Коба, Джугашвілі - Сталін! Він же гірше ката!

Петра вже аж лякав напарник своєю обізнаністю, йому забаглося якось усамітнитися, осмислити почуте і взагалі обдумати ситуацію, що складалася.

- Пробач, хочу трохи подихати свіжим повітрям перед сном, - встав з ліжка Янчук і вийшов на вулицю. “Значить, технікум платить за квартири. Треба й собі спробувати, може, дозволять жити у бабусі, бо як терпітиму оте його жування?! Ото крохобор, навіть спробувати того медяника не запропонував, - всівся він на лавку у дворі, освічену лампочкою зі слупа. - Жиди до мене були завжди прихильні, то, може, й Ася Соломонівна мені не відмовить. Спробую, поясню, що Федь - хлопець хороший, але весь час їсть, а мені, голодному, того терпіти не сила.”

Наступного дня Петро так і не дочекався Асі Соломонівни, тож врешті навідався в інститут, щоб дізнатися, чи не скінчився ремонт у гуртожитку.

- Янчук, привіт! То де ти влаштувався на роботу? - зустрів його Борис Педь у скверику.

- В машбуді, учнем молотобійця, - потис він подану руку, як давній знайомий. - А ти вже у трудшколі, як я зауважив у списках?

- Хіба хочеш? Мусиш! Мати й тітки заїли! В “Ударник” прилаштували, - поправив він навикло багатошарові окуляри.

- Що воно, той “Ударник”, і ким ти там будеш?

- “Ударник”? Рештки реквізованої в буржуя мізерії, мотлох, збір сиріт святої богородиці. Я там посильним: стій, іди, біжи, подай, чеши-валяй-давай, геть звідси. Тридцять керебе на місяць, як пити дати!

- І у мене тридцять, - мимоволі позаздрив Петро Борисовому працевлаштуванню.

- Дурна, даруй, робота в тебе, друже, дарма ти не порадився зі мною, а ще краще - із моєю матерею. Вона в мене, хоч і темінь, але в таких справах - професор. А живеш ти таки на Розкопній по тій об’яві? Я її зірвав, щоб тобі не було конкурентів.

- Там, тимчасово, у бабусі Парані, - промовчав Петро про решту своїх мешкань.

- І нічого конура?

- Можна терпіти! Можна ж писати на простому, коли нема гербового, - намагався Петро говорити в тон співбесідникові. 

На якусь мить запанувала мовчанка.

- Як у тебе з часом? А то - махнем, може, до мене, познайомишся з моєю старушенцією?

- А це ж іще хто така? І як далеко до неї?

- Та мати ж моя! Рукою подати - всього чотири квартали.

- Часу маю небагато, але, як твоя ласка, веди мене, - втішився Янчук нагоді.

Ішли, розмовляючи про все на світі, як давні знайомі. Більше, правда, говорив Борис - добротною літературною мовою, хоч і вживав часом, бахвалячись, вульгаризми та навіть брутальності. Материного брата, інженера-мостобудівника з Києва, називав “дяхою” і “великою шишкою”, а батька, який кілька літ тому кинув їх із матерею та “знюхався” із “мачухенцією” в Краснодарі - “укапістом” і “червонокозаком”.

Хата “тети Паші”, як називали всі сусіди й знайомі Борисову матір, була такою ж давньою, як і бабусина Паранина, але в землю осіла значно менше, а дах мала бляшаний, новий і свіжо пофарбований. Була вона поділена на дві чималі кімнати, мала справобіч сіни-коридор, а в ньому ще одну невеличку кімнатку, що нагадувала Янчукові за плануванням кухоньку, в якій він жив у Чигирині. Інші кімнати за розміщенням були подібні до хати-читальні, не були лише розгороджені, як та, стіною. Хата із прикалабком-шопою на правому торці була єдиною у дворі спорудою, що дивилась вікнами на схід сонця. У причілковій південній її половині з вікном від вулиці мешкав Борис, мати жила в прохідній кімнаті-кухні, де й зустріла хлопців привітно й просто, цуруючи синові шкарпетки.

- Мамело! Знайомся з моїм однокурсником Петром Янчуком із давнє-столичного Чигирина, що тепер мешкає тимчасово по вулиці Розкопній, а працює в машбуді учнем молотобійця, - на ходу відрекомендував Борис товариша, ведучи його в свою половину.

- Добрий день! Будь гостем у нас, а то у Борьки, як Стах поїхав до Києва, і товариша справжнього катма, - оглянула уважно господиня Петра.

- Мамело, скільки вже разів я тобі наказував, щоб ти мене не називала Борькою! І все, як до того пня, марно! - грубувато нагримав син на матір.

- Не буду більше, Борю, їй-бо, не буду!

Кімната Педя була заставлена ліжком, диваном, столом зі стільцями, шифонером і шафою. Янчукові кинулися в очі радіоприймач на столі, килими на стінах і коло ліжка, а також стоси книжок, підручників, зшитків, газет і журналів, безладно навалених скрізь по кімнаті. Борис пояснив, що тут усе, що стосується математики, - “дяхине”, який бачить у небожеві “світоча науки” і щоліта гостить у них мало не по місяцю. Хлопець знайомив гостя зі своїм життям, захопленнями, смаками, говорячи про все із глузом. Петро із мимовільною заздрістю узнав, що “баха” з Кубані щорічно виписує синові журнали “Вокруг света” й “Исторический”, а “дяха” з Києва - “Піонерію”, “Знання” та ще місцеву газету “Радянська думка”. Петро швидко зрозумів, що знання в Бориса незрівнянно глибші за його власні, пасував той лише що до “Біблії”, хоча поняття мав про неї неабияке.

- Мамоно, а почастуй-но нас щедрим обідом, бо геть охляли, - закомандував раптом Борис, - адже, крім духовного харчу, треба не забувати і про хліб насущний та іншу снідь.

- Обід готовий, навіть ще гарячий, сину. Мийте руки та сідайте до столу, - відповіла мати з готовністю.

Пшоняно-картопляний суп з добавкою, свіжо заправлений салом, із петрушкою і житнім, нарізаним великими скибками хлібом і кукурудзяна каша із медом - про такий обід Петро і мріяти не міг! Він стримував себе в їді, а Борис аж спітнів за столом і навіть не старався їсти культурно.

- Тяжко тобі, як чула, дістається студентське життя, - звернулася господиня до Янчука. - Деякі школярі мали добрі зарібки цього літа на зборі рум’янку та інших трав для аптеки. Дехто, знаю, на причалі чи вокзалі досі підробляє, вантажачи фрукти й овочі, кавуни й дині. Пізніше можна на жолудях з діброви заробити, якщо не лінитися і уникати лісників, продавши зібране свинарям у місті, - радила вона. - Знаю добре, Петре, бабусю Параню, як бублейницю, дивуюсь, що вона досі жива. Бачила я її дуже давно, а колись ми зналися, бо її син Йосип залицявся до мене. Дуже добра вона людина! А з машбуду та ще з того ковальського місця перейди при можливості, бо що сили там надірвеш, не виростеш та не окріпнеш, а що оглухнеш від того дзенькоту. Обіцяти не буду, але і я спробую пошукати тобі чогось ліпшого... Без батьків ростеш, а вихований, чемний, не грубий, як мій Борис, то дружи з ним та вчи його людиною бути.

На прощання тета Паша дала Петрові цілий козубець груш бер і чорних слив, додавши: “Кошика принеси мені, хоч і завтра, візьмеш іще, бо пропадають. Ходи здоровий!”

Борис вийшов за ним на вулицю, перейшли на бульвар, і Янчук вирішив відкритися новому товаришеві - навіть про речі, продані на Казбеті. Бульвар утопав у двох рядах давніх лип, що своїми густими кронами утворювали ніби тунель, п’янячи духмянцями навесні і даючи прохолоду навіть у літню спеку. Сповідався Петро чимало часу, і Борис був у захопленні від почутого, але від себе порадив товаришеві лишитися в медтехнікумі, бо навчатися два роки, працюючи на робфаці, і п’ять в інституті - непосильно.

З того дня хлопці заприятелювали не на жарт, як побратими. Янчук, окрім відчутної помочі від тети Паші, мав добрих порадників, а ще почав користуватися Борисовими журналами, зовсім тепер не висипаючись ночами. В них було стільки знань, а ще при Борисовому розтлумачуванні незрозумілого, що Петро повнився ними, як найдорожчими скарбами...

Бабуся пригадала тету Пашу, як розповів їй, у кого був, і пригостив спілими грушами та сливами. Звільнивши кошика, Петро всівся за журнали, яких узяв у Бориса цілий десяток. Кинулося в очі, що всі цікаві статті в них були помічені, очевидно Борисом, позначками-“пташками”, підкресленнями чи й коментарями. Петро багато чого з того почав записувати у подарований йому Марією загальний зшиток у чорній цератовій обкладинці з написом її рукою “Для віршів”.

Зачитавшись, не зауважив, як збіг час. Бабуся, човгаючи ногами, прийшла до його кімнатки і з порога нагадала: “Домовилися до одинадцятої, то світи не пізніше, Петре, бо ж енергія також чимало коштує!”

- Хіба вже одинадцята!? - не вірив Петро.

- Уже й пів на дванадцяту! Ходики у мене точні! 

Янчук виглянув з порога своєї кімнатки на годинник, що висів на стіні в горничці, і, освітивши його лампадкою, з досадою зрозумів, що він дійсно порушив домову. Читати йому хотілося нестерпно, тож сидів, перебираючи в пам'яті прочитане, поки господиня не вляглася, скрипучи ліжком у кухоньці, і не заснула, захропівши. “У медтехнікум мені і в десять не пізно буде явитися, в машбуд - аж по обіді, тож завтра встану рано і по видному почитаю ще”, - вирішивши так, ліг і ще довго, як завжди перед сном, думав про Марію, поки й не заснув.

Проснувся він не рано, як планував, розбудила його голосна розмова в кухоньці господині з якоюсь гостею, яка наполегливо умовляла бабусю з'їсти навар, поки гарячий, щоб сил додалося. “Говорила я із Льовою про ваші дрова, то сказав, гицель, що і своїх пиляти та колоти не буде. Геть не слухає він мене тепер, бабо Параню. Розледачів хлопець, ночами десь віється, сьогодні он аж рано прийшов додому... Може, хай би ваш квартирант вам їх порізав та порубав, поки літо... Грошей ваших у мене ще п'ять і гривеник, то куплю ще курочку”, - говорила вона, картавлячи.

Схопившись та спішно одягнувшись, Петро заправив ліжко, тихо поснідав галетами й пряниками із грушами й сливами і, привітавшись до господині і її значно молодшої гості, вийшов на двір. Сонце було вже геть високо, під вишнями копичилася купа дров, на дровітні поруч лежали поржавілі сокира й пилка, за парканчиком, що перелазом розділяв бабусин двір від сусіднього, його зустрів погляд кучматого сусіда.

- Ти як дразнишся, скубенте? - спитав його рудий, до пояса оголений здоровань під турніком у сусідньому дворі, що й був, певне, отим Льовою.

- Петром, а хіба що?

- То чого ж ти, Петре, не поколеш та не поріжеш бабусі Парані дрова? І тобі здоров'я додасться, і старенькій поміч, і взимку буде тепло, як думаєш тут жити, - скочив він на турнік і почав уміло на ньому вправлятися.

- Не  було в нас, Льово, про те мови досі, - підійшов Петро впритул до перелазу, спостерігаючи за вправами.

- Якої тобі домови чекати від старої? Нагостри у гострія пилку й сокиру та будемо з тобою ранками змагатися замість зарядки.

- Подумаю, але я працюю учнем молотобійця в машбуді, то отих вправ маю по горло.

- Молотобієць із тебе навряд чи вийде, пошукай щось інше... А турніком моїм та гантелями можеш користуватися при бажанні...

Так Янчук зазнайомився із сусідами...

З дому він поніс кошика до теті Паші, Бориса не застав, та все ж був приязно прийнятий, напоєний чаєм, пригощений хлібом із маслом та запрошений прийти ще завтра із рюкзаком за грушами. Та найголовніше, тета Паша повідомила, що домовилася про його влаштування на роботу в судоремонтному комбінаті, де він буде шпарувати розтопленою смолою баржі і заготовки дерева для їх ремонту. Робота брудна, але не важка і заробітна.

- Я тебе сама поведу до директора, як розрахуєшся із машбудом, - сказала вона, прощаючись.

Не йшов, а біг до медтехнікуму мало не стрімголов. Там йому пахло карболкою, фарбами, вапном і бензином, як і в залі їдальні, де натрапив на Асю Соломонівну. Була це огрядна жінка з пишними, вже посивілими косами, зі сливовими очима, великим кривим носом і ніби припухлими губами на масивному обличчі. Вислухала вона Петра уважно й терпеливо, прискіпливо допиталася про все, а дізнавшись, що він ще не комсомолець, порадила у перші ж дні навчання стати ним.

- Це дійсно нестерпно, співчуваю тобі, терпіти голодному, як поряд весь час хтось їсть, та ще й медяники, - резюмувала вона. - Напишеш зараз під мою диктовку заяву на ім'я директора, може, я тобі й допоможу. Казатимеш усім, що приніс заяву до директора, але його не застав, то передав через мене...

- Дякую вам за приязнь, Асю Соломонівно! - був у захопленні Петро.

- Може чимось колись і допоможу тобі, а тепер будь здоров, маю досить роботи, - звелася вона, складаючи вчетверо Петрову заяву.

У гуртожитку медтехнікуму Янчук застав Федя Шума, що читав, лежачи на заправленому ліжку і жуючи вмочену в сіль свіжозварену картоплю. Слухати його цмакання Петрові було просто нестерпно.

- Я й сьогодні до ранку залишуся на заводі, то ночуватимеш без мене, - вирішив Янчук уже йти, хоч було й ранувато.

На його радість того дня на заводі давали зарплату, і Петро за сповіщенням майстра, що також прийшов раніше, одержав не п'ятнадцять, а цілих сімнадцять карбованців! З цієї нагоди він купив собі у лавочці невдалік сто грамів тюльки і чотириста грамів хліба. Вечеряли разом із Власом Гулаком, тож мали ще варені яйця, цибулю, малопосолені огірки і вузвар.

- Тебе батьки виховали, чи я помиляюся? - спитав коваль, як Янчук, заздалегідь підібравши слова, гречно подякував йому за вечерю.

- Не знаю, їх уже три роки, як немає... У німецькій концесії я рік жив, у родині управляючого із його сином - більше півроку, то, може, чомусь і навчився...

- Тяжке і складне життя наше, Петре, то будь мудрим і витерпним, тримайся свого комунарства, а про концесію краще мовчи, - чогось важливого не домовив коваль. - Завтра, як виспишся, прийди до мене, - і розказав, куди, - дам тобі книжок: чи для читання, чи й назовсім, та подумаємо, чи треба тобі ковальство...

До кінця зміни Петро бив молотом, аж руки німіли, ішов додому, попрощавшись по путі з Гулаком, аж хитаючись від змори. Місто спало, ніч була обворожливо теплою і чарівною, місяць уповні світив так, що видно було далеко, дерева у сквері ховали в тіні на лавах запізнілих закоханих, нагадуючи хлопцеві Марію і похилу вербу із дуплом над Тясмином. По путі побачив світло в інститутському гуртожитку і зрозумів, що його уже заселяють. Вдома знайшов кривого ключа під віником на порозі, тихо відкрив двері, навшпинячки, під хропіння бабусі, пройшов до своєї кімнатки, не світячи, роздягнувся і завалився у благодатний сон. “Поселюся ще й у гуртожиток інституту, полишу роботу в машбуді та влаштуюся в комбінат смолярем, похожу ще на лекції робфаку, а там уже вирішу з Борисом, як бути далі”, - подумав, засинаючи...

У Власа Гулака був власний будиночок із невеличким садком і грядочкою. Хвіртку Янчукові відкрив сам господар, як він, по вчорашній домові, подзвонив дзвіночком, смикнувши за шнура на слупі паркану. В хаті було чисто, охайно й затишно, пахло любистком і м'ятою, з кутка світлиці, де мали б бути ікони, на Петра дивилися портрети Лесі Українки, Тараса Шевченка й Івана Франка, прикрашені рушниками, шафи під стіною були напхані книжками, а на столі, поряд із друкарською машинкою, в безладних стосах лежали словники, довідники і книжки, обвішані закладками. Та найбільше вразило Петра невелике фото на стіні над столом, де він побачив геть юного Гулака із такою ж молодою дівчиною - верхи на конях, у шинелях, чоботах і гостроверхих шапках із зірками.

- Сідай отут, поговоримо, хоч і часу в мене обмаль, - показав господар Янчукові на стілець коло столу і поставив перед хлопцем дерев'яну миску із грушами-берами і білу таріль із нарізаним чорним хлібом. - Підснідуй і слухай, що я говоритиму... Хочу віддати тобі трохи своїх книжок, може, й назовсім, то не відмовляйся, а перенеси їх до себе краще сьогодні й завтра. Вони всі дуже цінні, а будуть колись ще цінніші. Поскладаєш їх у себе під ліжком чи під столиком, або й на вікні. Даю тобі шматки полотна, завернеш їх, як переноситимеш... Ти чого? Снідай! Їда тобі, як мені воля, потрібна, - спантеличений почутим, Петро так ні до чого й не торкнувся.

Ще більше він був здивований, коли узнав, що дядько Влас і його дружина, яка десь влаштувалася прибиральницею, вже півроку, як звільнені з редакції міської газети “Сіяч”, де працювали кореспондентами, що вони перебувають під слідством, без права виїзду з міста, а обвинувачують їх у “севеувщині”, як причетних до убивства ще й Урицького. При НЕПі, до Черкас, обидвоє працювали у полтавськім “Сіячі” зараз живуть у хаті дядькового Власового тестя, якого чека замордувало, як петлюрівця, у двадцятому році. Козаками вони були при штабі Йони Якіра, ще коли той воював проти донців, був членом реввійськради восьмої армії, а потім комдивом сорок п'ятої стрілецької дивізії.  

- Ти казав, що друкував якісь вірші у “Ленінському шляху”, то, може, чув там про Віталія Чигирина, Леоніда Недолю чи Леся Гомона? Ні, то запам'ятай їх псевдоніми. Ми з ними дружили, поки Едельмани, Геплери, Рейхмани, Ленські та Левшини нас не почали тортурувати, - напучував він, виносячи ошнуровані мотузками паки з книгами. - Раптом коли зустрінеш когось із них, то посилайся на мене, як твого порадника. Книжок оцих краще нікому не показуй, по можливості прочитай усі, бо, як і далі так ітиме, навряд чи десь ти їх ще побачиш...

- То я віднесу частину і швидко вернуся? - запропонував Петро господареві, коли вже з'їв увесь хліб і лише із чемності не докінчивши груш, справді неймовірно смачних.

- Спробуй! Але пам'ятай, що більшість із них вважається контрреволюційними і буржуазними...

Янчук підтюпцем відніс кілька пакунків додому, кинув їх під ліжко і бігом подався до Гулака за наступними.

- Наголошу тобі, що як отак ітиме й далі, то цим книжкам ціни не буде, але й небезпека від них буде ще більшою! - повторив господар. - Присядь і послухай. Мушу сказати, що по всьому ми із дружиною, як і всі наші революціонери, виявилися ошуканими й одуреними. По Директорії радянська влада у нас лишилася лише для прикриття. Ленін, цей геніальний тиран, зумів вивернути суспільній юрбі інонаціоналів імперії не лише руки, а й мізки, заманувши міфологічно-блудним марксизмом у комуністичну кошару і їх, і росіян, яких підкупила ідея цілісності імперії без поміщиків і капіталістів. А насправді настала куди хижіша держава на чолі із вождем воєнного комунізму, продрозверсток і облудного НЕПу, з косою смерті під серпом, молотом, зорею та кривавим стягом. Сталін - дійсно Ленін сьогодні, його безсумнівний послідовник, тиран від партії диктатури пролетаріату і влади Рад, при повному і цинічному знеособленні самих цих понять, при обюрокрачуванні влади над народами-рабами, - примовк господар ненадовго. - Вже сьогодні нам плануються духовні, економічні, історичні й культурні стандарти голодного життя з лицем майбутнього комунізму, де європейські й азійські початки зкліщаться й охрестяться вождями. Не дарма лозунги есерів, кадетів, есдеків та петлюрівців закликали: “Більшовицьких катів - до суду!”, Не лише як злочинців, а й як фанатичних жертв сваволі. Поглибше сховай почуте для себе, поки не виростеш, не станеш на ноги і не змужнієш... Справді, перейди працювати смолярем, бо який з тебе молотобоєць! Та й мене, може, там не буде, - перекинувся Гулак на іншу тему.

- Чого ж не виїдете кудись? - бовкнув Янчук знічев'я.

- Думали і над тим, хлопче, та оте наше “а може” заважає прийняти кінцеве рішення... То що, віднесеш іще пару в'язочок? - нагадав Петрові.

- Віднесу і прийду ще.

- От і гаразд. А я за той час зберу тобі ще книжок, - звівся майстер. - А як твоя бабуся сприймає ті твої приноси?

- Кажу їй, що ношу підручники з інституту, що потрібні мені для навчання. Вона хрестиком розписується, - заспокоїв хлопець Гулака.

- Приходь ще!..

Прощаючись за останнім разом, Янчук запевнив господаря, що книжки він перечитає і доглядатиме за ними, поки стане його сил, подякував за довіру і понісся додому, бо планував ще відвідати інститут, взяти там направлення в гуртожиток, поселитись і встигнути в машбуд. Його дещо здивувало, що Гулак, прощаючись, перепитав у нього бабусину адресу, але особливого значення він тому не надав, бо  був захоплений книжковим багатством, справжньої ціни якого він навіть не уявляв.

Забігши по путі до інституту у медтехнікум, Янчук прочитав на дошці оголошень, що через відсутність місць у гуртожитках буде оплачуватись поселення студентів на приватних квартирах, і у кінці списку прізвищ, здивований і радісний, побачив своє. До інституту летів, як на крилах, хоч одразу ж порахував, що до п'ятнадцяти технікумських буде доплачувати бабусі ще п'ять своїх.

- Повезло тобі! - потис Петрові руку Борис Педь, що бив байдики під інститутом, зазнайомившись уже із доброю дюжиною таких, як сам. - Завтра у нас перша лекція в сьомій авдиторії, ти в одній групі зі мною, початок о дев'ятій годині ранку. Декан нашої трудшколи, як і хіміко-біологічного факультету, - Василь Самійлович Нерода. Він, до речі, кажуть, чигиринський, був у червоних козаках, а його рідний брат вчиться на четвертому курсі фізико-математичного факультету, я йому дав одну головоломку, яку десь вишкріб дяха, то цілу годину думав, поки розв'язав, - вводив Педь Янчука в курс навчальних справ... Моя мамела турбується, чого ти не йдеш смолярем, пора тобі щось вирішити. Як ти сам над тим марикуєш? - спитав Федь, усівшись на лаву.

- Думав ще й в інституті поселитись у гуртожиток, - присів Янчук поряд.

- Хочеш повторити варіант технікуму механізації? А чи вартий він ризику?.. Мамела умовляє мене попиляти з тобою дрова для бабусі Парані, щоб ти їх потім поколов та поскладав десь там у другій хаті. Каже, що тоді бабуся не взяла б із тебе гроші за квартиру за місяць, думаю, вона вже про все домовилася, раз і про п'ятнадцять карбованців знає.

- Добра ідея, коли ти не проти! Подякуй від мене матері і передай, що я сьогодні ж подам заяву на звільнення в машбуді, а днями вирішу і зі смолярством.

- А ще про гуртожиток, - притишив мову Борис. - В механізації тобі пощастило, бо там ще ніхто не жив, крім отого Кирила, а в інституті вже усі поселені і твоя кімната, згідно з наказом декана, третя, тож місце вільне, але не для варіанту із твоїм рубцем на шиї...

- Звідки ти це все знаєш!?

- Збігай, глянь, щоб переконатися! Чи ж буду тебе обманювати?

Янчук ще більше заплутався, усвідомлюючи, що в тому його ж і вина.

- То ти мені не радиш?..

- Категорично - ні! Із твоїм порізом на шиї цей фах не для тебе!

- А як домовлюся, коли поможеш мені попиляти дрова?

- Та в будь-який недільний день чи й після лекцій...

Янчук того дня востаннє сходив у машбуд із заготовленою заявою на звільнення від учнівства на молотобійця, як виснажливої і непосильної для нього праці. Заяву його, завірену майстром-ковалем Гулаком, прийняв у конторі заводу якийсь дядько, за розрахунком сказав прийти через тиждень. Ночувати Петро поспішив до бабусі у свою “тиху гавань”. Роздивився на книжки, перекладаючи їх під ліжко і під стіл. Були там “Москва кабацька” Єсеніна, “Мцирі” Лермонтова, “Поезії” і якісь рукописні уривки з поем “Мазепа” і “Махно” Сосюри, “Зібране” Олеся, “Сонети” Плужника, “Поезії” Влизька, “Сонячні кларнети” Тичини, “Брати”, “Вуркагани”, “Диктатура”, “Бастилія Божої матері” Микитенка, “Історія України-Руси” Грушевського, “Бояриня” Лесі Українки, по парі книжок Костомарова й Драгоманова... Зворушеність від лише чутих ним назв і імен авторів довго не давала йому заснути...

Наступного дня зранку, коли бабуня Параня розбудила його, Петро старанно помився до пояса, трохи повправлявся на Льовиному турніку, з його ж допомогою постриг чуба за наполяганням його матері, яка погостила обох хлопців на сніданок галушками. Льова вечорами вчився у першій загальній школі робітничої молоді, а вдень працював на тютюновій фабриці, тож на восьму пішов на роботу. Янчукові ж бабуся запропонувала порізати, поколоти й поскладати купу дров, звільняючи його від оплати за поточний і наступний місяці.

Петро хотів було попросити у бабусі грошей, щоб за них погострити пилку і сокиру, але господиня відповіла, що то його морока, сам має про те й піклуватися. Тож Янчукові довелося сходити аж у артіль і здати їх по квитанції, на додачу оплативши ще й ремонт сокирища й ручок.

- А коли мені за ними прийти? - шкодував Петро грошей.

- Завтра по обіді, я тобі відмітив у квитанції, - відказав майстер, не дивлячись на хлопця. - Коло них роботи а роботи, трояк за неї - ще й мало, - пробурчав він, як хлопець забідкався, що дорого, вже й не радий у душі, що не пошукав когось дешевшого...

Перші лекції у робфаці були фактично лише ознайомливим оглядом програми, яку слухачі мусили, хто повторити, а хто засвоїти, щоб потім могти здати вступні екзамени до інституту. Викладачі ставили й іншу конкретну мету - виявити уподобання, потяги, нахили й здібності студентів, щоб потім переформувати перші “А”, “В”, “С” курси відповідно до фахів, за профілями спеціалізацій. Марно й говорити, що Петро Янчук одразу ж оцінив викладачів, як дуже ерудованих фахівців, вимогливих аж до фанатизму. У недавньому інститут народної освіти, а тепер педагогічний інститут мав свою престижну марку, педагоги - вчені звання або незаперечний авторитет, і що більше Петро їх слухав, то більше жалкував, що робфак - не для нього.

На перервах Янчука водив по всіх поверхах, як у себе вдома, Борис, прізвисько якого “Піфагор”, через його одіозні штани, поновилося. Тиснява й гамірність у коридорах і вестибюлях від самих робфаківців, навіть без студентів, портрети й картини на стінах створювали якусь особливу святкову атмосферу, навіть повітря п'янило й підбадьорювало, хоч і пахло карболкою. Останньою, п'ятою того дня, була лекція з хемії. В аудиторію зайшла незграбна, у задовгій сукні, не знати й колишній, із підстриженими косами, негарна і навіть якась нечепурна жінка. Механічно відклала на кафедрі журнал обліку, подивилася кудись вище голів аудиторії і почала.

- Науки, що далі, то швидше й успішніше, несуться вперед, а хемія особливо, завдяки її сподвижникам-жертвенникам. Їх, юні друзі, не доженеш, але пробувати, намагатися, бодай навздогін плентаючись, нам конче треба. Майбутнє людства неосяжне у відкриттях, як і минуле. Алхемія була предтечею інших наук. Німчура Хейман в кінці дев'ятнадцятого століття випадково сплавив синій індиго-барвник, а всього через рік по тому голландець Камерлінг-Оннес отак же знічев'я одержав рідке повітря та ще й у такій кількості, що в ньому можна було купатися. Так же ненароком інший німчура-фанатик на прізвисько Мюнстер, не з міста Мюнстера, зумів вирахувати й доказати, що у кожній тоні звичайної води є п'ять міліграмів золота. А француз Муассан хіба не випадково одержав із простого чавуну справжні алмази, чи знов же німчура Рентген - не відкрив тоді ж приблизно ікс-промінь? - виливала вона на аудиторію лавину знань, зрідка роблячи короткі передишки.

- А штучний шовк із відходів деревини англійця Стерна, а дорогоцінні рубіни й сапфіри французів Віктора і Верн'є, виготовлені ними в лабораторії із глини та перекису хрому, а... Мусите запам'ятовувати все, що я говорю, осмислювати почуте на лекціях, конспектувати, перевіряти з довідників, енциклопедій, підручників, то пак - вчитися й учитися, працювати над собою, рости і багатіти знаннями, закохуватися в них до нестями! Всі ви, хто успішно засвоїть матеріали робфаку, підете в інститут, а по ньому станете вчителями, відкривачами вікон до світла науки своїм послідовникам. Хотіла б подачею матеріалу з хемії викликати у вас пошану до неї, як ланки у безперервному ряді серед інших наук... Отже,  поряд із сотнями інших, не названих мною, прошу затямити ці прізвища: Хейман, Камерлінг-Оннес, Мюнстер, Муассан, Рентген, Стерн, Віктор і Верн'є! Повторимо разом! - підказувала вона. - На цьому моя вступна лекція закінчилася. Дякую за увагу, - вклонилася й вийшла хемічка, хоч дзвінка ще й не було.

Аудиторія якусь мить спантеличено мовчала, як і після кожної із попередніх лекцій, що були всі вступними і дуже подібними до недавніх шкільних уроків.

Надворі дзвеніло літо в зеніті, день клонився на пообіддя, і Петро згодився на Борисову пропозицію піти ще до тети Паші, по путі забігши у медтехнікум, щоб спробувати дістати дозвіл на отримання білизни. Лишивши товариша у скверику проти технікуму на лавці, Янчук на своє щастя застав Асю Соломонівну в залі їдальні на тому самому місці, що й минулого разу. Та наглядала, як дівчата мили стіни, двері й вікна, і Петра пізнала одразу.

- Дозвольте, Асю Соломонівно, вас потурбувати моєю надзвичайною вам дякою за піклування про мене, - після вітання сказав Янчук.

- Рада чути умілу твою дяку, - усміхнулася жінка у відповідь, - але ти, мабуть, ще якусь справу до мене маєш?

- Прошу пробачення, що зловживаю вашою прихильністю, але дійсно маю, - спаленів Янчук під її іронічно-пильним поглядом.

- Кажи, я слухаю!

- Чи технікум не міг би видати мені постільну білизну, бо бабуся Параня мені своєї не дає?

- Це проблема, хлопче, - усміхнулася Ася Соломонівна, ніби затискуючи свої непомірні губи. - Я, даруй, здогадувалася, що біда приведе тебе до мене ще за чимось... Але тішуся, що ти здогадуєшся про зловживання моєю прихильністю, - засміялася вона. - Сходимо разом до нашого завгоспа та попросимо, може, він тобі зарадить, - звелася вона на диво проворно при своїй огрядності.

Малий, присадкуватий і щуплий єврей-завгосп, на Петрове щастя, був у своїй комірчині, що розміщалася в кутку двора. На Асю Соломонівну він дивився, як на гору, і у прямому, і в переносному значенні, тому тут таки написав записку комендантові гуртожитку: “Видати Янчукові один комплект постільної білизни з ковдрою.” А потім, за її ж підказкою, дописав: “І міняти її подекадно на чисту.”

Янчук був приголомшений змістом тої записки. Він уклінно подякував обом і, розчулений, ледь стримуючи себе, щоб не побігти, вернувся до Бориса у скверик.

- Це, брате, велика дивина, що вони зробили для тебе виключення, - повернув йому Педь записку, уважно її прочитавши. - З огляду й на це, гадаю, тобі дійсно пора вже визначитися, - примовк він. - Вивчиш у них латинь, анатомію, фізіологію, всякі хвороби, і через три роки матимеш милосердний фах, а тоді вже можна буде і в інститут податися, - Борис дивився далеко вперед.

- Дуже шкода цікавих лекцій на робфаці...

- Воно то так, але так кравець крає, як йому матерії стає, або - по своєму ліжку простягай і ніжки, як моя мамела каже. А на дуже цікаві ходитимеш часом, я тебе буду попереджувати. Сам же бачив, ні один із лекторів до журналу обліку і не заглядає, - звівся Педь із лавки. - То тепер ти куди підеш?

- Сходимо до тебе... Ще тиждень до початку навчання в технікумі, то походжу поки-що на робфак, - оголосив він своє рішення дорогою.

- Само-собою, як ти любиш казати, - обізвався Педь, навикло поправляючи окуляри і думаючи щось своє.

Тета Паша почастувала хлопців обідом, перевдяглася у святковий одяг і повела Янчука на Митницю до судноремонтного заводу. Петро там довго не затримався, на диво швидко за поданою заявою він був прийнятий смолярем уже з наступного дня у другу зміну. Подякувавши своїй супровідниці за поміч, хлопець направився Митницею додому. Вулиця Шолом-Алейхема, якою йшов, вабила добротними будинками і дивувала мало не халупами по взгір'ях. Кривуляючи попід горою, вона привела його до гуртожитку медтехнікуму. Петро знічев'я заглянув до коменданта, а заставши його на місці, одержав по записці добротну ковдру й білизну та домовився про дні її заміни. За гуртожитком він не шкодував, хоч там був би забезпечений світлом цілодобово. За Федем Шумом - теж, хоч, поряд із обридженням через його звичку весь час жувати, захоплювався його примітною меткістю, проворністю та сквапністю, а ще - обізнаністю й критичністю. Ідучи додому, Петро ще довго чув, як Федь то баритоном, то дискантом співав арію Карася й Одарки.

Ніс білизну повільно й пиняво, розглядаючи будинки і двори у тіні від яворів, знову зауваживши близна в очах від курячої сліпоти. Знав уже, що то за хвороба, але не забував, що більше шістдесяти копійок на день тратити йому зась, тож мусив терпіти. Біля хвіртки на лавочці його зустріла господиня. Розказав їй свої новини, вона ж повідомила його про таке:

- Навідала мене сьогодні модисточка Феся, то просила тебе знайти і їй квартиранта. Чоловіка в неї недавно не стало... Хатка її на Розкопному спуску, як іти до саду. Вони собі лопатами вирізали були місце під дворище й грядочку, хвалилася, що виноград росте і навіть деревця якісь посадила... Дівчат вона брати не хоче, каже, що до них учащатимуть хлопці, то, може, знайдеш їй когось? - говорила бабуся скоромовкою. - Запевняла, що вона й човна чоловікового давала б тобі на недільні дні чи коли й у будень на вечір - перевозити відпочиваючих на острови за третину зарібку. Помисли і над тим, бо смолярем нелегко робити, одного мила не настарчишся, хоч і платять там, чувала, добре.

- Буду прислухатися, бабусю, може, кого знайду і їй, і вам у другу кімнату, - запевнив Петро, поспішаючи завидна взятися до книжок.

Спершу читав у хаті, як стало темніти, - надворі, хоч оті близна змушували його весь час косити очима. Душа його повнилася мало не гордістю від можливості перечитати все оте багатство і, може, бути його власником. Борисові журнали він поки-що відклав на потім. Закінчивши читання, як зовсім стемніло, Янчук записав кілька цікавих, як йому здалося, думок до подарованого Марією зшитка. Засвоював прочитане вже у ліжку, як учив його Арсен Кузьмович...

Недовго послухавши лекції на робфаці і майже зі сльозами на очах забравши документи, Петро приступив до роботи смолярем, з якої вертався пізно - замореним, продимленим і, як не берігся, осмоленим. Йому вдалося запастися на заводі кількома кусками мила та змилків, тож відмиватися мав чим... Так і не дочекавшись від Марії відповіді, послав, про всяк випадок, листи зі своєю адресою для неї Зіні Голик, Арсенові Кузьмовичу, Петрові Овдійовичу, дядькові Левкові (і для Дмитрика) та дядині Оксані з доньками... Забравши з артілі відремонтовані і добре погострені пилку й сокиру, взявся з Льовою до бабусиних і сусідських - через день - дров. Баба Сара по тому пилянні й рубанні гостила його “підобідками”, а почуття голоду було в нього постійним, тож був радий і такій роботі...

Якогось дня підобід, як Янчук розрахувався вже із судноремонтного заводу, в перерві між лекціями у медтехнікумі, що були чи й не цікавіші від тих, що прослухав на робфаці, він знічев'я забрів на центральний ринок чи, як називала бабуся Параня, Соборний майдан. За квартал від технікуму, він був зусібіч оточений крамницями й ятками, на нього ж виходив трьохповерховий будинок інституту. Старий собор був брудний і мав жалюгідний вигляд: верхи бань ребрилися дірами чи закоченими листами бляхи, на дверях висіли два величезних  замки. На майдані людей уже майже не було, і пахло чимось дуже смачно. Ідучи на запах, Петро спинився під однією з яток, при вході до якої пообіч дверей стояли дві майже порожні кухви: одна із рештками хамси, а друга - оселедців на днищах. Це вони пахли пряно каляндрою, так що не можна було від них відійти. Янчук обійшов ятку, зауваживши позаду склепик у прикалабку, і звернувся до продавця-єврея, що чипів, спершись ліктями на облавок.

- Чи не треба вам допомогти замінити кухви на повні, бо у цих риба вже тільки геть на денцях?

- Лише на денцях? - ніби проснувся продавець і вийшов з ятки на вулицю глянути. - А таки-так, хлопче, - ствердив неквапом. - Студент, напевно, і дуже хочеш їсти? - оглянув Петра метким оком продавець, аж тому жарко стало. - Слабосилий ти, але коли охота, поможи, - посміхнувшись, закрив він двері ятки і перевернув на них диктову дощечку з написом “Закрито”.

За якихось десять-двадцять хвилин продавець ломиком підважував, а Янчук підкочував спершу одну, а вслід і другу повну кухву та, хоч і з натугою, встановлював їх на місце уже відкочених на бік майже порожніх.

- На ось сокиру і обережно вибий нею обидві верхні кришки, потім пересиплеш рештки камси і оселедців, - пішов він у магазин, бо якраз надійшли якісь дві жінки.

Студент довгенько морочливо стукав, поки таки вибив оті денця у свіжих кухвах і з горем пополам висипав камсу до камси, а оселедці до оселедців, відкотив порожні кухви, як наказав продавець, у прикалабок, закрив на замок двері і повернув ключі господареві.

- Звідки ж ти родом і де вчишся? - повісив той ключі на цвяха. - Нікого не маєш із рідних? А як же живеш?

Петро розказав, що він комунар, що працював у машбуді і на судноремонтнім, зізнався, що після розрахунку там і там має трохи грошей, але заощаджує їх, що зараз підробляє у бабусі-господині, порізавши і тепер потроху рубаючи їй дрова.

- Візьми ось у цю посудину повну виделку камси, а ось в оцей картон вибери собі найбільшого оселедця, - подав продавець Петрові алюмінієву тарілку з ваг і шмат промасленого паперу. - Можеш ще стільки ж камси докласти, - командував він. - Неси сюди, та зважимо твій зарібок. Камси, як бачиш, шістдесят грамів, - записав він у засмальцьований зошит, - а оселедець аж на вісімдесят потяг. От і маєш на підобід, - висипав він камсу до оселедця. - Хліба із двісті грамів купи собі он у тій лавці і будь здоров, хлопче! - ніби проганяв він Петра.

- Дякую вам дуже! - завернув студент свій зарібок. - Може, б ви дозволили мені часом приходити допомагати вам, я на квартирі у бабусі і підлоги мию? - спитав Петро, задкуючи з лавки.

- Чого ж, заходь часом, може, й знадобишся, - знову наліг на лікті над прилавком продавець. - Прикрий, будь ласка, кухви кришками акуратно, - попросив він.

“Таки везе мені з цими євреями”, - плелося в Янчуковій голові, коли, вмостившись посеред базарища на лаві, смачно наминав тривний свій зарібок із чорним хлібом. - “Буду тепер навідувати цю ятку.”

Нежданно-негадано поталанило Петрові і в наступну неділю - вже вдома. З Льовою у цей день вони не рубали дров, як у буденний, хоч їх, належно попиляних, іще лишалося в обох дворах чимало. Хлопці вправлялися на турніку, з Льовиними гирями й гантелями, коли до бабусі в гості зайшов воєнком із дружиною, дуже миловидною і геть молодшою. Невисокий на зріст, щупло-сухий “копитан Фіма”, як іменувала його бабуся, привітавшись із нею та лишивши на порозі якусь принесену ним валізу, підійшов до парканчика і, звернувши увагу, що Петро підставляє стільця, щоб вибратися на Льовин турнік, проворно подолав перелаз і, навдивовижу хвацько скочивши на турнік, почав крутитися на ньому на весь ріст, перекидатися в леті з руки на руку і літати задом наперед. Зіскочивши, “копитан” вернувся до бабусі, яка назвала його шибеником, і пішов із нею й дружиною до хати.

Льова, видно, вже не вперше бачив оті “чудеса”, тож Янчук поцікавився у нього, що то за один і чого прийшов до бабусі.

- Хвалько, комбатом зі шпалою став недавно, воєнкомом міста, а до бабусі ходить, бо в погроми ще при Директорії переховувався зі своєю матерею у неї в погребі, та й ми із бабою Сарою також... Тепер віддячується їй, носить воєнні пайки... - пояснив Льова недоброзичливим тоном. - Ми так же зуміємо крутитися, якщо будемо регулярно вправлятися. У нашій першій школі є турнік, кобила і канат, а ще ми бігаємо на уроках фізкультури, бо біг входить до програми “Готовий до Праці й Оборони”. Тобі, звичайно, важче...

Йдучи до своєї кімнатки, у бабусиній кухні на столику Петро побачив купу продуктів: грудку масла, кусень сала, пляшку олії, по пачці галет і молочного печива, кілька магазинних балабушок, дві плитки шоколаду, а в горничці, де сиділи гості з бабусею, на столику - пляшечку оливи, байкові жіночі штани, дві пари панчіх та шерстяні різнокольорові рукавички.

- Кажіть, що ще вам, бабусю Параню, принести, - питала "копитанова" дружина Гольда у старої, як Петро, привітавшись, пройшов через горничку. - Маєте тепер квартиранта, то його присилайте, якщо чогось потребуватимете. Тут же всього квартал...

- Присилайте, бабусю, і не печіться, ми, слава Богу, як кажете, тепер небідні, а вам заборговані, - додав Фіма, заскрипівши стільцем і вставши.

- Спасибі, мені і цього надовго вистачить, а що не хочете брати грошей, то тим мене у гріх вводите, - човгала господиня ногами, випроводжаючи гостей. - Все ж чималих грошей коштує, як братиму від вас задарма? - почув Петро бабусині слова вже з коридорчика.

Ради неділі він вирішив почитати "Червоне і чорне", а потім піти на пристань розпитати про зарібки на вантажах барж та там заодно й поснідати.  Згадав принагідно й човна, пропонованого "модисткою Фесею", коли проходив мимо перевізників: чипіли на березі, чекаючи клієнтів. Узнав, що перевіз в один бік коштує п'ять копійок, а на човен вони беруть, як правило, і по п'ять осіб.

Снідав-обідав у причальній їдальні із "фокусом", про який чув ще від "шобли" у лігвищі штольні кропоткінської гори. Ще коло човнярів знічев'я спіймав муху, поклав її до коробки сірників і сховав у кишеню. Замовивши котлету із гарніром і чай з ватрушкою чи, як називала бабуся Параня, "мандричкою", він з'їв три чверті котлети і з половину - перлової каші, поклав оту муху на тарілку, привалив її рештками каші і втішився, що до нього за стіл якраз підсіли якісь чоловік із жінкою.

- Що це тут у вас твориться?! - показуючи на муху у своїй тарілці, обурено звернувся він до дівчини, що принесла замовлене сусідам по столу.

- Нічого! - хотіла було дівчина схопити тарілку, угледівши в ній муху.

- Кличте сюди кухарів! - вже голосніше заявив Янчук, прикриваючи від неї тарілку.

- Що ви верзете, дівчино?! Нічого не твориться!? Така бридота! Неподобство! - гаркнув Петрів сусід на всю залу, звівшись разом із дружиною з-за столу. - Ми у вас більше не обідатимемо! Ганьба цій їдальні!

- Що сталося, люди? - десь узявся старший кухар, відсторонюючи дівчину-офіціантку.

- У вашому гарнірі - муха, - ткнув пальцем Петро.

- Ганьба вам тут усім! - сусід і собі показав на муху.

- Спокійно, люди! Літо ж, динь та кавунів поблизу повно, мух - рої, то, може, яка й залетіла, - гукнув він уже вслід парі, що демонстративно пішла геть. - Дам тобі нову порцію, - тихо сказав Янчукові. - Чого було репетувати?

- Дівчині я сказав тихо, а вона зчинила гвалт, дядько ж підхопив...

- Посидь, вона зараз принесе тобі нову порцію з відбивною, бо котлети закінчилися, згода?

- Що вже зроблю? - радів Янчук, що затія йому вдалася.

- Вибач мені, хлопче, вирвалося в мене, - крізь сльози, роблено посміхаючись, сказала дівчина, принісши йому відбивну із подвійним перловим гарніром, залитим розтопленим маслом, картопляною соломкою і малопосоленим огірком. - Влетіло мені за тебе! - кинула при відході, аж Петрові стало її шкода.

- Нічого, буває! - приступив він до обіду, не шкодуючи потраченого часу.

Ситно пообідавши, Янчук усівся на лавочку біль гір кавунів і динь, мішків, ящиків та кошиків з яблуками, сливами й грушами, що їх спритно носили на баржі вантажники різного віку і навіть дівчата, - хто в руках, а хто в спеціальних наплічниках. Петро докладно розвідав про неабиякі зарібки на тій роботі та ще й наївся досхочу битих та репнутих кавунів і динь, пообіцявши якомусь заготовачеві прийти сюди завтра в четвертій годині ранку на цілоденне вантаження барж, вирішивши "прогуляти" лекції в технікумі.

Із причалу пішов не додому, а до Бориса. На своє щастя, застав удома і його, і тету Пашу, тож розповів їм про свої плани на завтра, а господиня нарадила хлопцям ще одну можливість заробити - сходити в Соснівську діброву і розвідати там, чи багато є жолудів на дубах та під ними.

- Жолуді для тебе, друже, теж гешефт, але пізніше, як опаде їх більше, - казав Петрові Борис, коли вони прогулювались Соснівкою. - Тепер надолужуй підробити на фруктах, кавунах і динях. А вчитися можна і в прогули, скажімо, виписавши заздалегідь по п'ятдесят-сто латинських слів чи крилатих фраз, підчитувати їх чи й зубрити, підглядаючи під час роботи. Заздрю тобі, бо латина, як казав мій дяха, вводить у світ Европи до усіх витічних знань людства, - демонстрував ерудицію Педь по дорозі з чарівної Діброви, що нагадувала Петрові рідний лісок.

Отримавши від тети Паші торбину груш-бер і гниличок та трохи слив і терну для бабусі Парані, Янчук, подякувавши чемно господині, поспішив додому, щоб встигнути ще переглянути конспекти лекцій і таки виписати на завтра із сотню латинських слів. По путі, не стримавшись, купив собі кілька штук найдешевших папірос, виправдовуючись тим, що сьогодні "зекономив" на обіді, а завтра заробить дещо на причалі. Чимало часу Петро повторював лекції, потім вибирав собі з Гулакової паки книжку для подальшого читання, виписував латинські слова й вирази, врешті навіть записав у зошит експромт із кількох віршованих строф латино-української мішанки і лише тоді дозволив собі вийти у двір та спалити там чергову папіросу. Курив, згадуючи то се, то те, поки ненароком не вперся поглядом у брудне скляне віконце прадавньої бабусиної поштової скриньки, за яким щось сіріло. Спершу Янчук не надав тому жодної ваги, давно втративши надію отримати від Марії листа у відповідь, та врешті схаменувся і пішов до скриньки перевірити. Витягши аж два конверти, Петро був неймовірно вражений: тонший лист виявився від Хорунжої, а товстіший - від Марії!

Першим Янчук прочитав листа від Хорунжої, яка писала: "Добридень, Петрику! Прислала на моє ім'я адміністрація технікуму механізації сповіщення про те, що після зарахування студентом ти викрав у них в гуртожитку постільну білизну і, не забравши, документів, зник. Що це означає? Як ти опинився на робфаці інституту і у другому технікумі? А що з роботою - одною, другою?.. Ти ж обіцяв нам усім до минулого не вертатися?!. Разом із твоїми вчорашніми вчителями прошу тебе і наставляю бути розважливим і поміркованим, не піддаватися на авантюри, не йти на ризики навіть у скруті, щоб не потрапити в біду, особливо при нинішніх обставинах!.. Долай, хлопче, труднощі в ім'я перемоги над ними! Витерпи все на тяжкому шляху життя! Тебе чекають у ньому й приємності. Добра тобі!"           

"Таки написали, паскудники, про вкрадене майно! Цікаво, а чи тутешню міліцію вони сповістили? Напевно ж..." - щоки й вуха у Янчука аж горіли від сорому.- "А не вкрав би, не мав би черевиків, може, й кілька літ", - виправдовувався сам перед собою. - "Коли досі не зачепили мене, то міліція, мабуть, нічого й не відає", - подумки був вдячний адміністрації технікуму. - "А Хорунжій та й усім учителям це такий ляпас, така від мене зневага за все добро, що вони для мене зробили!.." - зітхнув глибоко від досади. - "Ні, більше на таке не піду нізащо!.. Слід би якось, може, й через Бориса знайти того Кирила та порозумітися з ним", - вирішив Петро і почав обережно відкривати міцно заклеєного конверта від Марії. Лист від неї був написаний дрібними літерами аж на чотирьох тонких листках із зошита в клітинку, був заплямлений і розмазаний, ніби навмисне.

"Мій рідний, любий, найкоханіший на землі, Петре! Я здогадувалась і знаю тепер із твого листа, що ти проводжав мене на возі з Голиком і фірманом того досвітку, притаївшись за явором. Ти, звичайно, заспокоївся: коли з нами їде третій, то я в безпеці. Нічого дивного, милий мій! Тоді і я, й Зіна так само були спокійними. Але наш їздовий у центрі Чигирина віддав Голикові батога й віжки, зіскочив із воза й попрощався, побажавши мені з моїм катом щасливої дороги... Їхали ми потім несамовитим скачем, лише під гору сповільнюючись, до отого самого, що ти колись оповідав, Чорного лісу, а там Голик завернув до озерця з лелеками - напоїти коня й перепочити... Бив мене потім звіряче-нестямно і нестерпно-боляче, поки ледь живу не згвалтував, і то не раз... А вже потім, напівпритомну, відніс у повіз, запріг коня і відвіз до потяга. Добре ще, що не спізнились... Геть хвора поїхала я на Одесу до його молодшого брата Семена, також чекіста, що прийняв мене чи й не по-родинному, а вже третьої ночі, отак же з бійкою, ще й силоміць підпоївши, гвалтував мало не всю ніч... З того часу й досі я ніде не працюю, і щоночі, як він ночує вдома, топче мене, як півень курку, не маючи жодного поняття про якісь любов, кохання, милість, сердечність чи людяність! А коли їде десь надовго у відрядження  виловлювати бандитів, до мене приходять його дружки, ламають двері і по черзі гвалтують, збиткуються наді мною, мов кнури, ще й грозять відпровадити в тюрму, як дочку холодноярівця, або вбити, ніби-то при втечі. Семен знає, що його дружки кліщаться зі мною, коли його немає вдома, і зовсім на те не реагує...

Найлюбіший мій на всьому цьому проклятому світі, Петрусю! Заливаю листа до тебе щирими сльозами з очей і серця! Оце вже втретє продовжую потай писати, прости за біль, що його тобі завдаю, але мушу сказати всю правду, яка болить однаково нам обом... Роботу і гуртожиток знайшли було мені добрі люди, але як Семен дізнався, то так напудив моє начальство, що від мене зразу ж і відхрестилися!.. Він такий нечупара, аж остогидний, мав уже кілька жінок, а від них і дітей, має отаких же, як і я, повій - і в місті, і в районах, то де не поїде, там і вдома... Я, на моє горе, росту і вгору, і вшир, та ще так, що й самій часом відразно. Як не маю синяків, що рідко буває, то горю уся рум'янцем і таки ще красою. Груди, які лише ти один цілував геть малими, виповнилися тут аж до незручності, майже такі тепер, як у Зіни. Тіло, хоч і звабливе, все обгиджене... Тільки серце лишилося недоторканним і повним тобою! Тільки про тебе мрію у снах, про зближення лише з тобою, аж до повного злиття у безтямі!.. 

Боже! Як ти пишеш про любов до мене в присланому листі - щиро, щедро, палко та чисто! Я повна твоїми пестливими словами, що чарують і тіло, й душу! Де ти їх береш, отаких обворожливих? Звідки черпаєш стільки наснаги, що її й мені навіки вистачить?! Золотий мій! Святий мій! Повторюю твої слова, бо своїх не маю. Я певна того, що вже не можу бути твоєю, клену себе і долю, що не зблизила нас хоч би й отам на похилій вербі під гудіння хрущів та шепіт вод у пахощах цвітінь, як ти пишеш. Лише тепер зважила, що ти був здатний взяти мене, як кохану, не гвалтом, а відданістю всього тіла і єства...

Що прошу в тебе на "до побачення" я, не гідна твоєї уваги? Щирого співчуття до мене і моєї недолі, щедрих справжньою дружбою твоїх листів, якими живу й марю, пам'яті про мене, коли я у безвиході зарубаю проклятого Семена Голика, а його поплічники-кати зведуть мене зі світу!.. А якщо поталанить втекти звідси, хоч фактично животію під постійним наглядом, вірю, що зустріну тебе! Отож, кажу не прощай, а до побачення, мій любий, мій єдиний, мій незабутній, мій чарівний, мій святий і коханий навіки, Петрику! Знайди в собі сили не проклясти і не забути мене, але полюбити іншу, гідну, достойну, належну тобі чистотою душі й тіла!.. Пам'ятаєш, нам біля Тясмина кричав у ніч одуд: "Будь! Будь! Будь!"? Тепер я в сльозах галасую, лементую, волаю, репетую, криком кричу: "Будь! Будь! Будь!"... Живи здоровий і щасливий... Марія."

"Аве Марія!.. Аве Марія!.. Аве Марія!.." - як у гарячці, довго пошепки повторював Янчук, поки й не стемніло...

- Аве Марія! - відгукувалися йому в ліжко два бабусиних явори за вікном. - Аве Марія!.. Живи, Маріє!..

Післямова

... Сконала врешті у кривавій різні перша царська тюрмонародна сатрапія, і промислова та соціально-громадянська революція по першій світовій війні привела до влади у відносно відсталій російській імперії вождя-диктатора Леніна, а у Европі, слідом за ним, - соціалістів-вождистів: каудильйо Муссоліні, фюрера Гітлера, дуче Франко, пізніше в Азії - кормчого Мао - з мінімальними політичними і методичними відмінностями режимів диктаторської влади над народами.

В загравах пожеж і смертей, надій і вір, сподівань і мрій, - як і в інших землях, що на мить відродилися на попелищі тюрмонародного царства, - в Україні при тяжкому визволенні з-під спрута колоніально-деспотичної кабали лишалися його метастази, п'ятиколонні рештки, що при понові Леніним новоімперії червоним терором і міжусобицями знищили спершу УНР, ЗУНР, різні “республіки” і їхніх проводирів, потім - червоні дивізії та їх чільців, слідом - УКП з “боротьбистами”, за ними - Пролеткульт, Вапліте, Гарт, Плуг, Березіль тощо, а навздогін - всю мислячу інтелігенцію і всяке коріння сепаратизму, самостійності та українізації.

Загальнолюдські, національні та профспілкові права корінних решток інтелігенції, робітників і селян були в Україні звіряче-хижо розчавлені, потрощені, налякані і геть знесилені підступами, ярликуванням, нацьковами, шантажем, облудами, шельмуванням і старшебратством. Цинічна брутальність, розгнуздане недотримання законів і положень, що лишилися паперами і тільки, свавілля над усілякою, і штучною теж, опозицією навіть по закордонню, зведення рахунків із сусідніми державцями терором і атентатами стали суттю і натурою радянських владців під “Крилами Рад”. Чванна парадність людяності, дурисвітство всеволі і всеправ'я, обожнення культу партії і вождя-тирана із його каральним апаратом, осквернення і знищення інонаціональних святинь та піднесення до ефемерності маревного комунізму і його світового гнізда Москви, як “твердині миру, демократії і соціалізму” дійшли до апексу-вершини.

Так звана “індустріалізація”, що почалася ще при Ленінові таки з України, як найважливішого і необійдного трибка в існуванні імперської машини, при нужденності тиранічної держави та неймовірно великих затратах її ресурсів для сиску і підтримки революційно-відволікальних рухів у світі вимагала дешевої робочої сили для “ударних будов”, що масово розпочалися в розрахунку на безкоштовну робочу силу за рахунок “ворогів народу”, “саботажників”, “контрреволюціонерів”, “ворожих елементів” тощо. Була й інша мета для мобілізації тієї сили, притаєна й схована, що переслідувала демографічні зрушення цілих народів з їхніх корінних середовищ, знищення їх та позбавлення пам'яті. За рахунок тієї сили збільшувалась також і “Радянська Армія” - із та для інонародців тільки - як яничарська та п'ятиколонна.

Колоніальне становище республік в “Союзі” досягло повного і нечуваного “розквіту” і “свободи” рабства, а нужденність і убогість трудових людей при повній безправності рядових членів партії стали прикладним науково-іспитовим та дослідним полігоном можливого ступеня приниження людини і особи. В імперії-“Союзі” “батько, друг, вождь, геній”, врешті “світоч епохи” відповідав уже за долю і спокій мало не всього людства - звичайно, при ведучій ролі його сатрапії та її ж праві на панування в світі!

Отак закінчилася чи не найбільша людська трагікомедія - пролетарська революція, путч у російській тюрмонародній концтабірній кошарі, знищивши до пня і своїх святих творців, і носіїв та волеборців. Вимерли в нищеннях та борні поряд із ними і надії, віри та сподівання сотень мільйонів знову поневолених народів і зокрема - найчисельнішого та найжертовнішого серед усіх - українського...

Пам'яті Андрія Хименка

І сад родив у нього рясно,　 І не один водився друг,　 І жнив діждав — та сили згасли — І відлетів козацький дух.　 О, скільки літ той дух гасили Тюремні мури там і тут,　 А Бог живив джерельні сили, Живив його писемний труд!　 Ще тільки засвіти свободи Над краєм рідним зайнялись,　 Ще не розбіглися заброди,　 Що з нього кров пили колись,　 А він пішов у землю-неньку,　 Щоб слухать трави степові,　 Щоб розказати Симоненку Про все, про що мовчать живі.　 Вночі прислухаюся часом І вчую попри далечінь,　 Як над могилою в Черкасах Копитом б'є самотній кінь. Василь МАРСЮК

Оглавление

До можливого читача в прийдешньому

Секція 1. На полях братовбивств

Секція 2. У рідному місті й обійсті

Секція 3. Незвичайні гості й інше

Секція 4. В ганьбі з надіями

Секція 5. Грім у кутику раю

Секція 6. Під крилами Рад

Секція 7. Слідами батьків

Секція 8. Ой доле-недоле!..

Секція 9. Жебрацькі пригоди

Секція 10. Відплата за безум

Секція 11. Просвіток

Секція 12. Після мандрів

Секція 13. У злиднях і злигоднях

Секція 14. Комунар

Секція 15. Аве Марія

Післямова Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg